Сергійович впав у дитинство, як це часто буває в снах, коли повертаєш десь на розі, бачиш те саме місто, тільки інші будинки, більше дерев, більше пилюки на дорогах, але ноги від неї не брудняться, хоча ти бігаєш босоніж, бо ж – хлопчик… Хотілося кричати, але звук хтось украв, він роззявив рота, щоб випустити з себе нічні жахи. Стогін цих жахів його й розбудив. Сергійович розплющив очі: поряд сиділа Ірка, його донька, дивилася в одну точку на стіні, не спала, не читала, застигла, так наче вибагливий митець зараз малював її портрет. Певне, довго сиділа, підклала під куприк подушку, щоб не втомлювалася спина. Втім, Сергійович того всього не помічав, йому було зле.