Концепцiї сучасного людинознавства,

філософсько-педагогічна антропологія,

фiлософiя освiти, педагогічна психологія

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

О н т о г е н е з с в і д о м о с т і і педагогічний процес у контексті глобалізації суспільства та зміни освітньої парадигми

 

(Вступ до особистісно орієнтованої педагогіки)

В 3-х томах. Том 1

 

 

Книга для стурбованих

батьків, педагогів і молоді

- майбутньої еліти держави

 

 

 

 

Україна, 2007-2016

 

 

 

 

 

Півненко А.С. Онтогенез свідомості і педагогічний процес у контексті глобалізації суспільства та зміни освітньої парадигми (Вступ до особистісно орієнтованої педагогіки): Книга для стурбованих батьків, педагогів та молоді - майбутньої еліти держави. В 3-х томах. Том перший.

 

На зламі століть парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір. Це стверджування вже стало загальновизнаним серед учених соціогуманітарного профілю. Однак, для широкого загалу, зокрема, для педагогічної громадськості, поняття людський вимір залишається нечітким, розмитим, таким, що потребує наповнення конкретним змістом. Педагогіка реагує на нові суспільні потреби проголошенням особистісно орієнтованого підходу в навчанні й вихованні, але обмежується оновленим підходом до старих цілей індустріальної епохи, процесів їх досягнення або ж “плаває” на поверхні нових навчально-виховних проблем, не занурюючись у їх глибини, що створює лише моду на певні ілюзії. Що є сучасна людина, що вона має додати до арсеналу своїх якостей і що вимагається у масовому порядку від поведінки пересічної людини такого, чого не вимагалося раніше, і чому? – ось ті конкретні запитання, які вже стали актуальними і на які сьогодні чітких відповідей ще нема. Ця книга є спробою пошуку таких відповідей.

На часі зміна орієнтирів і пріоритетів освітньої парадигми. До її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ додаються внутрішні виміри саморефлексії постіндустріальної епохи. Новий рівень саморефлексії людини, її здатність вже сьогодні бачити себе з точки зору майбутнього так, як нині ми спостерігаємо за мешканцями мавп’ярні у зоопарку, має стати стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття. Сходження саме на такий рівень рефлексії має бути відповіддю на виклики глобалізованого суспільства, відповіддю на тривожну стурбованість екзистенційної філософії щодо майбутнього сучасної людини.

Автор висловлює надію, що книга зацікавить ту частину батьків, які стурбовані майбутнім своїх дітей, також активну молодь, що вступає у доросле життя і має запитання щодо нього. Вчителям і студентам педагогічних вузів книга може бути корисною як вступ до особистісно орієнтованої педагогіки, як теоретичний мінімум для проектування особистісно орієнтованих педагогічних технологій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

Том перший

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ - що ми знаємо про це?

 

 

З М І С Т

 

Вступне слово (про зміст та особливості викладу матеріалу книги) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

 

ЧАСТИНА I

 

Сучасний стан освіти i перспективи оновлення педагогічного знання

у зв’язку з орієнтацією освіти на особистість

(пропедевтика теми про онтогенез свідомості i педагогiчний процесс)

 

Розділ 1. Людина в сучасному свiтi, необхiднiсть змiн у системі освiти . . . . . . . . . . . . . . 18

Світ людини змінюється, система освіти має реагувати – 21. Зміни у змісті освіти як нагальна потреба й перманентний процесс: в чому вони полягають сьогодні і як здійснюються? – 31. Запитання для повторення й обговорення – 43.

 

Розділ 2. Реалізація нового змісту освіти: цілі, орієнтири, підвалини, стрижні, чинники, засоби… (за матеріалами педагогічної періодики й літератури) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44

Особистісно орієнтований підхід: перспективи впровадження - 44. “Цілісність” стає ключовим поняттям нової педагогіки - 46. Духовність – який смисл ми вкладали раніше і вкладаємо сьогодні в це культурологічне поняття? – 48. Про смисложиттєві орієнтири у духовному вихованні – 51. “Духовність” і “особистість” з різних точок зору: система понять, алегорій, аналогій, метафор, символів, образів… - 55. “Духовність” і “особистість”: антропологічний підхід – що нового він несе? Нове – це забуте старе? – 56. Самореалізація особистості як мета і засіб особистісно орієнтованої освіти - 60. Чи можна вважати очікувані зміни в шкільній освіті парадигмальними? – 63. Запитання для повторення й обговорення – 66.

 

Розділ 3. Психологiя особистостi:

на що може опертися нова педагогіка і які знання запозичити? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Від смислоутворення до суб’єктивності й суб’єктності особистості – таким є шлях поглиблення знань про природу людини - 67. Суб’єктивність особистості – який смисл ми вкладаємо (можемо вкладати чи маємо вкладати) в це поняття практичної педагогіки? – 69. Суб’єктність особистості – який смисл ми вкладаємо (можемо вкладати чи маємо вкладати) в це поняття практичної педагогіки? - 71. Запитання для повторення й обговорення – 78.

 

Розділ 4. Філософія освіти:

на що може опертися нова педагогіка в філософії і які знання запозичити? . . . . . . . . . 79

Специфiка соцiогуманiтарного знання i мiсце філософії в ньому. Чи може педагогіка розібратись із своїми проблемами без філософії? – 79. Конструктивізм як філософське підґрунтя нової педагогіки епохи постмодерну – 89. Що є конструктивізм у сучасній філософії? Це новий напрям-“ізм” чи оформлення традиційного способу мислення у пізнанні? – 93. Суб’єктивні смисли життєдіяльності і свідомість: що думають про це філософи на початку ХХІ століття? – 97. Запитання для повторення й обговорення – 104.

 

Розділ 5. Свідомість людини

і педагогічний процес у контексті зміни освітньої парадигми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105

Свідомість людини, спільнот і суспільства: що ми знаємо про це? – 105. Якщо ж ми досі не знаємо, що таке свідомість, то як можемо відтворювати, виховувати нове покоління? – 108.

Індустріальна епоха Нового часу завершується. Попереду глобалізація, закінчення ери роз’єднаного світу і нові вимоги до людини. Що все це означає для педагогічної системи сьогодні? – 111. Що ж таке свідомість? – 115. Просторова модель свідомості: чим найбільш суттєвим відрізняється індивідуальна свідомість як елемент (частина) від суспільної свідомості як цілого? – 117. Яку досі невідому нам чи нечітку інформацію щодо свідомості можна прояснити із розгляду “бульки свідомості” – просторової моделі свідомості? – 120. Запитання для повторення й обговорення – 124.

 

Розділ 6. Саморефлексія особистості

як стрижень освітньої парадигми XXI століття. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125

Про природу людини: полісутнісне Homo з точки зору сучасних мистецтв і філософії – 125. Про глибину саморефлексії: що здатна бачити й розрізняти сучасна людина в собі і в собі подібних? – 130. Яка форма “бульки” відображає “хорошу” свідомість? – 133. Про зв’язок між рогатою виродливістю “бульки” індивідуальної свідомості, пірамідою А. Маслоу, виховним ідеалом постконвенційної моралі, зміною освітньої парадигми і становленням суспільства в Україні – 135. Несвідоме у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини, перспективи його усвідомлення – 137. Як досягти бажаного рівня саморефлексії – стрижня базових якостей особистості? – 146. Обриси нової освітньої парадигми – що маємо додати до вже відомого? - 148 Запитання для повторення й обговорення – 153.

 

Розділ 7. Виховний ідеал як мета і результат освіти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .154

Екскурс в історію - яким був раніше і яким має бути сьогодні “виховний ідеал” моральної свідомості? – 154. Про стратифікацію суспільної свідомості – 158. Що є еліта суспільства взагалі і в Україні, зокрема? – 160. Як пояснити факт відсутності політичної еліти в Україні? – 167. Якої еліти потребує заново народжуване українське суспільство? – 180. Особливості реалізації виховного ідеалу XXI ст. в середовищі особистісно орієнтованого загальноосвітнього навчального закладу – 184. Запитання для повторення й обговорення – 190.

 

Узагальнення частини І . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .191

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193

Список використаної та рекомендованої літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .194

 

 

ЧАСТИНА II.

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ - що ми знаємо про це?

 

Розділ 8. Свідомість як критерій зрілості цивілізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197

Чи унікальне людство Землі? Спроба погляду іззовні – 197. Якi обирати критерії досягнень земної цивілізації? – 199. Свідомість як критерій розвитку цивілізації – 201. Запитання для повторення й обговорення – 203.

 

Розділ 9. Що знає пересічна людина

про себе та своє майбутнє як біологічного виду? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204

Що таке людина? (інформація із Біблії та шкільного підручника) – 204. Що є людина? Добра чи зла її внутрішня сутність? (думки філософів та психологів) – 206. “Чужа душа - сутінки (темрява)”. Як тлумачити це народне прислів’я? – 208. Чи є майбутнє у людини як біологічного виду? - 209. Що знає пересічна людина про свою свідомість і своє несвідоме? - 210. Чи усвідомлює людина смисл свого життя? – 210. Що знає пересічна людина про еволюцію живого світу? – 211. Що знає людина про своє призначення у Всесвіті? – 213. Що є сучасна людина, Homo вміла чи Homo розумна? – 214. Запитання для повторення й обговорення – 216.

 

Розділ 10. Екскурс в історію: cвідомість людини як предмет психології

та філософії XX століття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 217

Свідомість людини як предмет психології XX ст. – 217. Що вважати за початки свідомості? – 226. Свідомість людини як виокремлення суттєвого – 223. Суперечка психологів і етнографів щодо еволюції свідомості – 225. Взаємодія структури і функцій як прояв самоорганізації психіки. “Геологічна” будова нервової системи і поведінки людини – 226. Свідомість людини як предмет філософії XX ст. – 228. Свідомість людини з точки зору трансперсональної психології. Базові перинатальні матриці (БПМ) як перші етапи онтогенезу свідомості – 232. Науково-природничі моделі свідомості – 235. Запитання для повторення й обговорення – 241.

 

Розділ 11. Свідомість суспільства, а не окремої людини – вища форма активного випереджувального відображення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242

Свідомість як сукупність проявів. Перспективи досліджень – 242. “Увага, i пітекантропи є серед нас!” - так вирішується наукова суперечка щодо відмінностей між свідомістю первісної людини і сучасника – 245. Стратифікація суспільної свідомості як факт. Емоцiйно-вольова регуляція як механізм єднання спільнот – 250. Запитання для повторення й обговорення – 254.

 

Розділ 12. Що є людина?

Еволюція поглядів на людину впродовж історичних часів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .255

Людина як вінець творіння Природи – 255. Філософія стародавнього світу про природу людини. Що змінилося з того часу? – 256. Християнська релігія про грішну людину – 258. Маккіавелі про природу людини. Що змінилося з того часу? – 258. Ніцше та сучасні екзистенціалісти про природу людини. Як нам до цього відноситись? – 260. Нероздільність Добра і Зла як онтологічна проблема – 264. Запитання для повторення й обговорення – 269.

 

Розділ 13. Що є людина?

Чи можна це зрозуміти без сучасного глибинного психоаналізу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270

Людина як енергетична система – 271. Про взаємини свідомості і несвідомого у психіці людини – 273. Тривожність і захисні механізми ослаблення бажань інстинктів, проявів афектів та уникнення небажаних взаємодій шарів психічного – 280. Сумління людини. Що це і для чого? – 277. Суб’єктивність життєвого світу людини – 278. Аналітична теорія особистості – 280. Запитання для повторення й обговорення – 282.

Узагальнення частини ІI. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 283

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 286

Список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 287

Додатки. Проблеми педагогiки i сучаснiсть (статті):

1. Міражі особистісно зорієнтованої педагогіки: про що вони сигналять? . . . . . . 291

2. Прогнозовані результати як актуальна проблема загальноосвітньої школи у контексті зміни освітньої парадиги на особистiсно зорієнтовану . . . . . . . . . . . 299

3. Поточне оцінювання: чи потрібне воно середній школі? . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313

4. Елiта як виховний iдеал . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 317

5. Про зміну освітньої парадигми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 339

 

Словник термінів і скорочень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365

Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369

Змiст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 373

.

 

 

 

Cogito ergo sum

(Мислю, отже, існую)

 

Р. Декарт, філософ

 

 

Дві речі у цьомі світі є безмежними

- Всесвіт і людська дурість,

а втім про Всесвіт я не певен.

 

А. Енштейн, фізик

 

 

Спостерігач-інопланетянин... оцінив би

наше майбутнє не більш оптимістично, ніж

майбутнє декількох ворогуючих зграй пацюків

на майже спустошеному кораблі...

 

К. Лоренц, етолог

 

 

...Може, мав рацію К.Г. Юнг,

коли твердив, що людина, яка пізнає саму себе,

жахається побачити свою істинну природу,

власне обличчя.

 

В. Роменець, І. Маноха,

“Історія психології XX століття”, с. 896.

 

 

Школа може

створити в проекті

такий тип суспільства,

який нам хотілося б здійснити.

Впливаючи на свідомість у цьому напрямі,

ми поступово змінили б і характер дорослого суспільства.

 

Дж. Дьюї, педагог і філософ

 

 

 

Пізнай самого себе!

 

Хілон (596-528 р.р. до н. е.)

Сократ (469-399 р.р. до н. е.)

 

 

 

.

Вступне слово

(про зміст та особливості викладу матеріалу книги)

 

Минуть століття і люди майбутнього будуть сприймати сучасну нам людину так, як сьогодні ми спостерігаємо за мешканцями мавп’ярні в зоопарку. Так обов’язково буде, оскільки сучасна людина ще далека від досконалості, а еволюція живого продовжується. Так буде колись. Але чи не виникає потреба вже сьогодні обрати ту точку зору, яка б дозволила нам бачити всю нашу теперішню відносну недосконалість, зрозуміти актуальність проблем, пов’язаних із цим, обрати шляхи їх розв’язання?

Ця книга є спробою знайти відповіді на запитання: 1) якими є на початку XXI ст. зовнішні потреби й вимоги щодо характерних якостей людини? 2) що маємо змінити, точніше актуалізувати із вже існуючого, в людині? 3) з чого розпочинати ці зміни? 4) якими мають бути оновлені зміст освіти й освітні процеси? Мова йде про певні пошуки у руслі спроб видатних вітчизняних педагогів – К. Ушинського, автора “Педагогічної антропології”, С. Гессена – “Основи педагогіки. Вступ до прикладної філософії”, Г. Ващенка – “Виховний ідеал”, “Загальні методи навчання”, видатного американського педагога Дж. Дьюї та інших – поєднати класичну педагогіку Я.А. Коменського із народженою в надрах філософії сучасною психологією.

Ми є сучасниками, спостерігачами й учасниками, зміни орієнтирів і пріоритетів освітньої парадигми. До її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ сьогодні додаються нові, внутрішні виміри саморефлексії. Людина повинна пізнавати не лише навколишню дійсність (“космос”), а й саму себе (“надра”). Навколишня дійсність складна і багатолика, тому у процесі теоретичного пізнання і практичної діяльності людина використовує вузьку спеціалізацію. Природа людини також складна і багатолика, але необхідно відмовитися від інерції такої ж вузької спеціалізації у пізнанні єства людини і використанні повноти знань про неї лише лікарями та політтехнологами. Віднині кожна людина має прагнути знати про себе більше. Новий рівень саморефлексії людини, її здатність вже сьогодні бачити себе з точки зору майбутнього так, як нині ми спостерігаємо за мешканцями зоопарку, має стати стрижневим, системоутворюючим елементом нової освітньої парадигми XXI століття. Мова йде про новий, більш глибокий рівень саморефлексії всіх учасників навчально-виховного процесу – вихованців, учителів і батьків. Мова йде про становлення нової якості людини як клітини суспільства і суспільства як цілісного організму.

Причини, що зумовлюють зміну освiтньої парадигми. Попередня епоха панування раціоналізму, ковейєрних технологій і ринкових відносин вимагала від системи відтворення нового покоління дисциплінованих вузькоспеціалізованих працівників – нового типу людини порівняно з попередньою епохою, такого собі розумного егоїста, чия життєдіяльна активність збуджується і регулюється органічними потребами, діапазон яких необмежено розширюється і перманентно не задовольняється. Разом з тим, це не означало манкуртизацію людини. Вивільнення додаткових продуктивних сил людини в Новий час могло здійснитися за умови визнання певної її автономії, індивідуалізму, індивідуальності. Забезпечення суспільного порядку більш незалежних, але, як і раніше, все ще егоїстичних істот, ближчих до тварин, аніж до Бога, могло здійснитися за умови суспільного договору і законопослушності. Так народжуване суспільство прийшло до визнання людської гідності й становлення громадянського суспільства на значних територіях Землі.

Зростання продуктивності праці і розвиток техніки дозволили суттєво підвищити добробут середньостатистичної людини. Кожна сім’я отримала право на індивідуальне житло зі зручностями усередині (електрика, вода, газ, туалет, ванна). Були подолані небезпечні хвороби. Більш різноманітним стало харчування. Тривалість робочого дня і тижня були скорочені й обмежені законом. Більше стало вільного часу та можливостей для відпочинку, всебічного розвитку і виховання дітей. Потреба в пролетарських революціях для подолання протиріч між капіталістом і пролетарієм, які декому здавалися антагоністичними й нездоланними, відпала, оскільки подальший ріст продуктивності праці і нарощування багатств міг забезпечити лише фізично здоровий працівник, що зобов’язувало власника капіталу у певній мірі турбуватися про найманого працівника.

Разом з тим, еволюція продовжується, все змінюється і кількісно, і якісно. Колективна життєдіяльність людини набуває геологічних масштабів. Виникають нові проблеми, що потребують розумного розв’язання. Однак людина досі залишається істотою більш біологічною, аніж соціальною. Свідомість окремої людини (звичайної, пересічної, середньостатистичної), її розум і мислення, біологія взагалі, розвиваються більш повільно, аніж продуктивні сили, розвиваються тими ж темпами, що і мільйон років тому. Природа знайшла можливість обійти біологічні обмеження окремої людини, винайшовши їй вузьку спеціалізацію в окремих галузях практичної діяльності. Якісно нові результати життєдіяльності отримано за рахунок кооперативної діяльності, розвитку техніки. Зазначимо, впровадження техніки досі спрямовувалося на збільшення можливостей периферійних органів людини (органотехніка), посилюючи вміння людини і збільшуючи її спроможність до матеріальних змін оточуючого середовища. Результатом такого прогресу є і той факт, що сучасна людина більше вміє, аніж розуміє. Карл Лінней (1707-1778) поспішив назвати людину Homo розумна, правильним було б називати її Homo вміла. І справді, сутність людини продовжує залишатись більше інстинктивною, емоційною, несвідомою, аніж свідомою, розумною. Людина і людські спільноти ще далекі від бажаної досконалості, навіть з точки зору ними ж самими вироблених критеріїв. Дві світові війни та інші катаклізми минулого XX століття, сучасний тероризм та гібридні війни переконують нас в цьому. Й досі, у час телебачення й Інтернету, на початку ІІІ тисячоліття людина з тією ж самою силою, як і в стародавні часи жадає після хліба, найперше, еротичних та кривавих видовищ. Мислення людини не завжди є безпристрасним, логічним, понятійним, воно частіше проявляє себе на емоційному фоні як предметно-дієве чи наочно-образне мислення з так званою палеонтологічною, напівшизофренічною логікою. Розум людини частіше просто прислуговує її організменним інстинктам, потягам, емоційним переживанням, не встановлюючи суспільнозначимих обмежень здорового глузду чи моралі. І не тільки в Африці чи в джунглях Амазонії, а й зовсім поряд з нами…

Проблеми буття людини у зв’язку з еволюцією її становища у світі в індустріальну епоху як вузькоспеціалізованої продуктивної “клітини суспільства” - знеособлювання, функціоналізація, манкуртизація, підкорення механізмам маніпуляції з боку реклами і ЗМІ, поширення ринкових цінностей з безупинною гонитвою за горизонтом матеріальних благ, що необмежено розширюється, безперспективні пошуки смислу життя “атомістичного” індивідуалізму тощо – породили неабияку тривогу наймудріших людей планети – філософів, що виразилось у виникненні окремих напрямків пошуку – екзістенціалізму, постмодернізму тощо.

Як зазначають філософи, аналізуючи “кризи демократії” у сучасному суспільстві: “Сьогодні вже не маси становлять проблему, сьогодні проблема полягає в індивідові, …нова проблема, яка ще довго переслідуватиме нас, …сьогодні, в очікуванні свого розв’язання, ця проблема дедалі більше спантеличує нас. …Чого ми потребуємо насамперед, так це поглибленої та точної діагностики. …Без колективних розмірковувань нічого не змінити” [Гоше М., Йосипенко С. Про модерне майбутнє європейської України // “Філософська думка”, 2007, № 6, с. 64-73].

***

Еволюція продовжується. Що нового з’явилося останнім часом? З середини XX століття у житті людства став все більше проявляти себе новий чинник, який отримав позначення “науково-технічна революція”. Техніка з недавна почала “копіювати” і той орган тіла людини, який відповідальний за її розум. Маємо на увазі мозок й інформатику. За допомогою Інтернету людина нарешті отримала необмежений доступ до будь-якої інформації і таким чином отримала якісно нові можливості розвитку усіх своїх творчих спроможностей - аналітичних, комунікативних і синтезуючих. На часі втручання техніки в досі недоторканну для неї сферу людського, сферу душі. (Що залишиться від попередньої, традиційної людини?).

З кінця минулого століття, на межі тисячоліть ще один чинник людської еволюції проявляє себе як визначальний – чинник глобалізації. Жодна із країн вже не зможе жити без зв’язків з іншими, в ізоляції. Більш високий рівень співробітництва – це добре. Але міжнародний розподіл праці може закріпити нерівність і спеціалізацію держав у новому організмі – цілісному суспільстві Землі, одні, більш розвинені народи, будуть займатися нано- і біотехнологіями, інші – здобувати вугілля, виплавляти сталь й переробляти відходи небезпечних виробництв. Щоб жити краще, бути конкурентоспроможними і уникнути небажаної спеціалізації у міжнародному розподілі праці, локальні спільноти людей змушені знову і знову підвищувати потенції і продуктивність праці своїх співвітчизників. Мова йде про необхідність впровадження нових Y- і Z-моделей організації праці самоактуалізованих особистостей на додаток і замість X-моделей, які зарекомендували себе добре у попередніх конвейєрних технологіях. Щоб відповідати новим вимогам колективного співжиття, вже недостатньо тої традиційної дисципліни та індивідуальної автономії (точніше: індивідуалізму) людини, що були характерними для індустріальної епохи. Людина має бути дійсно автономною, самоактуалізованою, тобто такою, що повністю розкриває усі свої потенції і є дисциплінованою ізсередини.

На межі тисячоліть ще один чинник людської еволюції викликає увагу наукової громадськостi, i не лише увагу, а й все бiльшу тривогу. Мова йде про прискорення соціальної еволюції, яке постiйно збiльшується й стає вибухоподiбним. “Вибух” (сингулярнiсть) вченi прогнозують приблизно на 2045 рiк. I що очiкувати людинi на момент цієї сингулярностi? Проблему можна конкретизувати як таку, що випливає iз розриву мiж темпами біологічної еволюції людини, яка, як вважають вченi, майже припинилась, i темпами соціальної еволюції, яка вибухоподiбно прискорюється. Це питання ми розглядаємо у книзi, що готується до друку, називається “Виклики соціальної еволюції на зламi епох: якою має бути вiдповiдь людини на очiкувану Сингулярнiсть-2045?”. Чернетки книги (електронний варiант) викладенi на сайтi http://Samolit.com/authors/2030/books/.

Якої вiдповiдi вимагає соцiальна еволюцiя вiд людини, ставлячи її перед викликами, ухилення вiд вiдповiдi на якi породжує навiть сумнiви вiдносно її майбутнього, породжує страхи кiнця свiту й смертi всього людства? Якщо давати вiдповiдь одним словом, то це – УСКЛАДНЕННЯ. Чому ускладнення? Вченi сьогоднi погоджуюються, що вектором універсальної, в тому числi, біологічної i соціальної еволюції, є системне ускладнення – структурна реорганiзацiя, зростання фрактальностi й взаємозв’язку “усього з усiм” (взаємодiй, обмiнiв), зростання активностi й чуттєвостi зворотнiх зв’язкiв, покращення взаємодії з зовнiшнiм середовищем й зменшення залежностi вiд нього.

Якщо давати вiдповiдь на виклики соціальної еволюції не одним словом “ускладнення”, а бiльш розгоруто, цiлим реченням, то маємо сказати так: соцiальна еволюцiя на початку III-го тисячолiття вимагає значного ускладнення єства людини заради посилення її активностi як “хорошої” клiтини суспiльного органiзму, який прискоренно розвивається. Що маємо на увазi, говорячи про людину як про хорошу “клiтину” органiзму суспiльства Землi, що глобалiзується? Розмаїття структур та їх адаптацiйних можливостей завжди було в Природі умовою її розвитку. Тож не випадково на даному ступені еволюції від людини вимагається оригінальність в розмаїтті індивідуального. Цього вимагає принцип самоорганізації та самоускладнення, що діє у живій природі об’єктивно, незалежно ні від чиїхось бажань. Продуктивність колективної праці віднині зростатиме не лише за рахунок вузької професійної спеціалізації (де резерви майже вичерпані), а все більше і більше за рахунок творчої оригінальності кожної індивідуальної особистості.

Отже, основними причинами, що зумовлюють необхідність розробки нової освітньої парадигми, можна назвати дві:

1. потреби постіндустріального етапу розвитку суспільства, етапу, що спiвпадає з вибухоподiбним прискорення соціальної еволюції,

2. сучасне розуміння сутності особистості, її співвідношення з суспільством.

Необхідність зміни освітньої парадигими сьогодні визнається усіма. Але немає згоди у головному – що має бути системоутворюючим елементом, стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття? Сьогодні панівною є думка, що такою родзинкою нової освітньої парадигми має стати особистісно зорієнтований підхід на основі визнання індивідуальності учня, суб’єктивації педагогічного процесу, що включає в собі індивідуалізацію навчання за рахунок збільшення питомої ваги самостійної роботи у школі та дома, надання учневі можливості працювати на тому рівні, який для нього сьогодні є можливим і доступним. Такий підхід дійсно є актуально необхідним, але він не є принципово новим, не вимагає теоретичного обгрунтування, оскільки базується на стократно перевірених ідеях вільного виховання Ж.-Ж. Руссо і принципах людиноцентрованого підходу К. Роджерса. Проблеми полягають лише у його реалізації – фінансуванні, розробці технологій та підготовці нових кадрів.

Коли ж ми задаємося питанням “А що має бути принципово новим у педагогіці XXI століття?”, то особистісно зорієнтовованого підходу виявляється замало – він є необхідним, але не достатнім, він є всього лише підходом. Наше знайомство з проблемою дає підстави висловити думку, що проголосивши необхідність і неминучість втручання в процеси розвитку особистості в межах особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу, педагогіка ще не усвідомлює усю складність проблеми. Адже мова йде про втручання в психічні процеси становлення особистості, більшість з яких досі відбувалися стихійно, некеровано. Справді, як можна враховувати “суб’єктність” учня при організації його спонтанного саморозвитку не враховуючи сферу підсвідомого, не обіпершись на досягнення сучасної гуманістичної психології, психоаналізу та інших галузей психології. Зміни освітньої парадигми вимагають перегляду місії школи і нової професійної підготовки вчителя, оскільки те свідоме, на яке досі частково спиралась традиційна педагогіка, співвідноситься із несвідомим як верхівка айсберга з його підводною частиною (або ж: свідоме - острів в океані несвідомого). Скажіть сьогодні пересічному вчителю, що гуманістична психологія, на яку він має спиратись при реалізації особистісно зорієнтованого підходу, виникла під впливом таких знань про людину як “дзен-буддизм”, “даоїзм”, “тантра”, “йога”, скажіть йому, що він має досконально вивчити психоаналіз Фрейда, Юнга, Фромма, вчення про ближню зону розвитку Виготського, про самоактуалізацію Маслоу, про фасилітацію і психотерапію Роджерса перш, ніж щось говорити про особистісно зорієнтований підхід, і ви перелякаєте його насмерть або ж переконаєте остаточно у непорівнянній вагомості його професії.

Людські спільноти віднині мають заохочувати, сприяти, підтримувати, фасилітувати оригінальну індивідуальність у кожному своєму членові, у кожній частині цілого. Як досягти бажаного? Орієнтирами на цьому шляху самоздійснення людини є:

1. піраміда потреб А. Маслоу з мотивацією самоактуалізації на її вершині і

2. усвідомлення (саморефлексія) полісутнісної природи Homo, суб’єктивності її життєвого світу та природних обмежень її індивідуальної свідомості.

Піраміда потреб та мотивацій моделі А. Маслоу сьогодні є надбанням усіх підручників з менеджменту, психології і соціології і не потребує детального представлення. Що торкається саморефлексії природи людини, то це зовсім нова проблема педагогіки. Раніше системи відтворення нового покоління зосереджувались на якихось окремих якостях людини (принцип раціональної моносутності) і відповідно формували виховний ідеал, змінний впродовж історії людства і залежний від регіональних особливостей. Сьогодні ж ми ставимо на порядок денний урахування, збереження і розвиток усього розмаїття якостей людини (постмодерний принцип полісутності). Виховним ідеалом XXI століття стає вільна самоактуалізована особистість з розмаїттям творчих якостей.

Отже, на нинiшньому зламі століть (i тисячолiть) парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір. Це стверджування вже стало загальновизнаним серед учених гуманітарного профілю і поступово стає надбанням підручників та навчальних посібників [Арцишевський Р.А. та iн. Людина в сучасному свiтi. Пiдручник для 11 кл. / Киiв, Iрпiнь: ВТФ “Перун”, 1997. – С. 8-10]. Однак, для широкого загалу, зокрема, для педагогічної громадськості, поняття людський вимір залишається нечітким, розмитим, таким, що потребує наповнення конкретним змістом. Педагогіка реагує на нові суспільні потреби проголошенням особистісно орієнтованого підходу в навчанні й вихованні, але обмежується оновленим підходом до старих цілей і процесів їх досягнення, що створює лише моду на певні ілюзії. Що є сучасна людина, що вона має додати до арсеналу своїх якостей і що вимагається у масовому порядку від поведінки пересічної людини такого, чого не вимагалося раніше, і чому? Якими є нові задачі педагогіки? – ось ті конкретні питання, які вже стали актуальними і на які сьогодні чіткої відповіді ще нема. Книга є спробою знайти відповіді на ці та дотичні до них питання.

***

Реалізація проекту (написання книги) відбувалася у формі конкретизації понять нового рівня людського виміру – особистості, індивідуальності за допомогою інших слів-предикатів, тобто таких, якими в судженні щось висловлюється про предмет судження. До таких ключових слів відносяться: автономія і свобода людини, структура її психіки, її індивідуальність і унікальність, енергетика й спрямованість, полісутнісна природа людини, інстинкти, емоції, несвідоме, свідомість, самосвідомість, самість, індивідуація, самоактуалізація, воля, свобода волі, внутрішній світ людини та його суб’єктивність, смисл життя, виховний ідеал, онтогенез, філогенез, зміст освіти, особистісно-зорієнтований підхід, педагогічні технології та інші. Реалізація проекту передбачає встановлення смислового зв’язку предикатів з суб’єктом судження – такими інтегральними поняттями людського виміру як особистість та індивідуальність. Кожен із названих предикатів у свою чергу може розглядатися як суб’єкт судження, що потребує конкретизації іншими словами-предикатами 2-го рівня і т.д. В результаті створюється певна система взаємопов’язаних визначень, посилань на джерела, пояснень, висновків та рекомендацій. Що ж до кількості ключових слів-предикатів інтегральних понять людський вимір, особистість, індивідуальність, то їх виявляється багато. Саме це й ініціює на порядок денний питання і про новий зміст педагогічної освіти.

Нове бачення людського виміру передбачає, насамперед, перехід на більш глибокий рівень пізнання внутрішньої природи людини (новий рівень рефлексії). В зв’язку з цим виникає потреба в додатковій систематизації надбань сучасного людинознавства. Досі психологи, представники як глибинної психології, так і вершинної, зосереджували основну увагу на структурі психічного людини (Его, Ід, Суперего, архетипи) та на структурі мотивацій поведінки. Сутність же самих структурних одиниць досі не отримувала детального пояснення, зокрема, нема чітких уявлень про несвідоме і свідоме. Механізми взаємодії частин структури психіки залишаються на тому рівні, який залишили нам З. Фрейд та його сучасники. Психологи i досi уникають обговорювати роль інстинктів, емоцій і волі у механізмах такої взаємодії.

Про структуру, зміст та особливості викладу матеріалу книги.

Задум і зміст книги склався у процесі пошуків підвалин особистісно зорієнтованої педагогіки та осмислення життєвих ситуацій, в яких опинявся автор, під час практичної діяльності у галузі освіти, яку обрав пiсля розвалу СРСР, де працював у НДI Автоматичних Систем начальником сектору оцiнювання ефективностi та у НДI Радiоелектронних Систем ВПК начальником лабораторії системного аналiзу результатiв випробовувань. В функцiональнi обов’язки входило знати все про тi об’єкти, включно їх мiкрорiвнi. Здавалося б, ну i якi можуть бути складнощi у практичнiй педагогiцi, зрiвняннi з тою роботою. Виявилось, що вони iснують i для їх з’ясування й глибокого розумiння потрiбен час. Занурення у теоретичну педагогiку почалося з проблеми мотивації учнiв до навчання, потiм постало питання про самосвiдомiсть й вольову регуляцiю – що це таке й як з ним бути?

“Що таке людина?” – приходилося запитувати себе неодноразово і звертатись за відповіддю до інших джерел. Пошук відповіді виявився нелегким. Досить швидко з’ясувалося, що “нове – це часто забуте старе”. Майже усі новомодні вітчизняні теорії особистісно зорієнтованої освіти – це лише повтор у тій чи іншій формі концепції людиноцентрованого підходу К. Роджерса та ідей вільного виховання Ж.-Ж. Руссо. Однак, невичерпним полем можливостей для прояву творчої ініціативи залишається проектування технологій особистісно зорієнтованої освіти у конкретних умовах діяльності.

Будь-яке проектування розпочинається з аналізу. У даному випадку ми змушені повертатися до питання “Що є людина?”, пам’ятаючи, що давній заклик “Пізнай самого себе!”, що виник на зорі пробудження самосвідомості, ще й досі залишається нездійсненним побажанням. У пошуках відповіді на питання “Що є людина?”, найперше, ми натикаємося на висловлювання мудрих, які визнають: “Легше догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж людей” (Платон), а потім, як і попереджає народна мудрість, пошуки ідуть за схемою “чим далі в ліс, тим більше дров”.

Слід зазначити, хоча і важко догодити слухачам, говорячи про природу людини, цього ніяк не можна уникати. Про це попереджав і класик вітчизняної педагогіки К. Ушинський: “...Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також в усіх відношеннях. У такому випадку, скажуть нам, педагогів ще немає, і не скоро вони будуть. Це цілком припустимо; але, тим не менше положення наше справедливе” [Ушинский К.Д. Педагогические сочинения в 6 т. Т. 6 / Сост. С. Ф. Егоров. - М.: Педагогика, 1990. - 528 с. - С. 23, 30, 15].

Так, ставлячи перед собою конкретні питання і знаходячи відповіді, крок за кроком ми просувалися вздовж ланцюга цих виокремлених питань вглиб сучасної освітньої парадигми і урешті-решт остаточно переконалися, що стрижневими проблемами зміни освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану є проблеми становлення особистості, пов’язані зі свідомістю, мотивацією, волею. Яким же було наше здивування, коли ознайомлячись з першоджерелами, ми прочитали: “Що торкається таємниці свідомості, то тут царює замішання: не ясно, з якого боку до неї можна підійти і якими засобами розкрити”, “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано” [Юлина Н.С. Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования // Вопросы философии, 2004, № № 10, 11]; “На жаль, філософія і наука не можуть похвалитися тим, що вони за тисячі років свого існування і розвитку дійшли до скільки-небудь однозначного визначення свідомості” [Зинченко В.П. Предисловие к русскому изданию // Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.]; лише “зарубіжна психологія має близько 50 теорій мотивації” [Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. - СПб.: Питер, 2004. - 509 с. - С. 18], “читаючи праці, присвячені проблемі волі, бачиш, як вільно деякі психологи поводяться з цим поняттям” [Ильин Е.П. Психология воли. - СПб.: Питер, 2002. - 288 с. - С. 37], “якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості формально, то у відповідності з цією схемою існує принаймні 48 їх варіантів” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 341]. Тож, уявімо собі, як важко приходиться вчителеві, який налаштований працювати творчо, а не лише за вказівками керівника, що випадково опинився на щаблі керівної ієрархії і вимагає сліпо слідувати кон’юктурній моді. Адже нова особистісно зорієнтована педагогіка ніколи не буде мати “конвеєрних” технологій, а праця вчителя згідно з новою освітньою парадигмою має стати у більшій мірі мистецтвом. Кожен вчитель буде створювати власні технології, володіючи певним теоретичним фундаментом. Отже, є нагальна необхідність допомогти такому творчому вчителеві в розумінні підвалин особистісно зорієнтованої педагогіки.

Що очікує людину у новому тисячолітті? Як вона має змінюватись, щоб виконати своє призначення? Ці питання постійно ставились впродовж історичних часів, але ніколи не отримували повної чи однозначної відповіді. Стрижень цих проблемних питань – свідомість і воля – психологічні чинники, що вже впливають на еволюцію живого світу у тій частині Всесвіту, де ми знаходимося. Свідомість – це те, що людина не помічає подібно тому як не помічає повітря, яким дихає. Однак, коли помічає, то не може пояснити. Воля - це інший феномен, щодо поняття якого теж існує безліч смислів і теорій.

Книга має ознаки розвідки-дослідження, автор знайшов для себе відповіді на усі запитання, що ініціювали розвідку, також відкрив для себе дещо нове наприкінці роботи над книгою, чого не помічав спочатку. Зокрема, те, як недалеко сучасна людина відійшла від братів своїх молодших. Книга також є спробою подолати сумніви доктора філософії РАН Юліної Н.С. щодо пізнання феномену свідомості, висловлені нею в статті “Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования [Вопросы философии, 2004, № № 10, 11].

***

З огляду на специфіку предмету дослідження для більш переконливого викладення теми було обрано таку схему. В першому томi ми з’ясовуємо питання “Людина та її свiдомiсть – що ми знаємо про це?”. Спочатку у якостi пропедевтики теми про онтогенез свiдомостi i педагогiчний процес мова йде про сучасний стан освiти i перспективи оновлення педагогiчного знання у зв’язку з орiєнтацiєю освiти на особистість (Частина I. Роздiли 1 - 7). В частинi II викладається тема “Людина та її свiдомiсть – що ми знаємо про це?”. Судження автора книги розпочинаються з констатацiї факту, що феномен свідомості є найбільш значним досягненням еволюції живої природи Землі (Роздiл 8. Свідомість як критерій зрілості цивілізації). Потім слідує короткий виклад знань пересічної людини щодо стрижневих питань людської поведінки (Роздiл 9. Що знає пересiчна людина про себе та своє майбутнє як бiологiчного виду?). Ці знання, отримані у межах середньої освіти, начебто є достатніми. Однак, згадка про психологічні експерименти Ф. Зімбардо та висловлювання класика російської літератури Л. Толстого мають показати читачу, що насправді є інтрига, що не все так просто і “чим далі в ліс, тим більше дров”.

Психологія як наука виокремлена із філософії лише у XIX столітті. Можна вважати, що свідомість як стрижнева тема психології формується лише у першій половині XX століття. Читачеві пропонується коротке оглядове ознайомлення із знаннями науки XX століття щодо феномену свідомості. Автор не погоджується з думкою доктора філософії РАН Н. Юліної, що за останні десятиліття про свідомість не написано нічого, що варте прочитання. Напроти, заслуговують уваги праці Е. Нойманна “Походження і розвиток свідомості” (1949), Г. Ханта “Про природу свідомості: з когнітивної, феноменологічної і трансперсональної точок зору” (1995). Так ознайомившись із матеріалом розділу 10 про свідомість людини як предмет психології та філософії XX ст., читач має зануритись у складність питання і сформулювати для себе більше запитань, аніж отримати відповідей. Зокрема, поставити перед собою й таке питання: що є свідомість взагалі і що є її вищою формою, свідомість людини чи свідомість суспільства?

Далi, ознайомившись з матерiалом роздiлу 11, читач має переконатись, що власне свідомість – то є суспільна свідомість, а окремої свідомості людини не дано. Що ж до людини як окремішнього створіння, то вона занадто поспішила споруджувати під себе п’єдестали вищості. Вона пройшла лише частку шляху від тварі до боголюдини. Людині треба ще багато працювати над своїм удосконаленням.

Що є людина, добра чи зла її природа, у чому полягає сенс життя людини i чи надiлена людина особливим чи якимось призначенням у Всесвiтi? Не зайве відстежити філософську думку щодо цих питань впродовж історичних часів (Роздiл 12). Читача може вразити, що думки про сутністну природу людини Соломона Мудрого, царя іудеїв, який правив три тис. років тому, китайських філософів часів Конфуція, думки Маккіавелі часів Відродження, Ніцше і сучасних психоаналітиків, не тільки не суперечать одна одній, а й співпадають. Також вони співпадають з думкою етологів – спеціалістів з поведінки тварин. Людина за своєю природою більше агресивна, зла і егоїстична, аніж миролюбна, доброзичлива і соціальна. У людини відсутні інстинктивні механізми самообмеження потреб і допитливості. Такою вона була завжди. Разом з тим, діють психологічні механізми інтеграції недосконалих людей у суспільство: зараження, наслідування, навіювання, конформізм тощо. В одних ситуаціях вони проявляють себе як корисні властивості, в інших – як негативні. Але пересічна людина не думає про це (не знає цього і не може знати згідно з теоремою Геделя), а сучасна мораль і освіта поки що не заохочує “копати вглибину душі”. Разом з тим, серйозні аналітики не бачать майбутнього для людини без її сходження на новий рівень саморефлексії. Кожен має знати істинну природу свою і оточуючих. Ми називаємо це рефлексією. Кожна людина від народження має широкий діапазон задатків: вона може бути у по-дальшому і гіршою за будь-яку тварину, і простим пересічним громадянином, і достойною канонізації до лику святих – все залежить від становлення її свідомості у онтогенезі.

“Свідомість людини – це лише острів в океані несвідомого”, це немовби тонка одежина, яка прикриває істинну природу людини. Свідомість має приборкувати необмежене тваринне усередині людини. Разом з тим, існують так звані “захисти” свідомої частини психіки від несвідомої, вони обмежують взаємодію свідомості з несвідомим. Разом з тим, без зв’язку з несвідомим не є можливою творчість людини. І більше того, несвідоме є джерелом психічної енергії для свідомості. Але ж чи всі знають про це? Ні, далеко не всі! Тож людині в цьому необхідно допомогти. Як? Необхідно “роздягнути” сучасну людину, просвітити її “рентгеном” саморефлексії. “Роздягнути” – це, коротко кажучи, зняти з неї скорлупу суб’єктивної пихи та якомога переконливіше показати їй тварне інстинктивне єство в основі її природи, водночас показавши й відмінності від тварі. Людина має порівняно з твар’ю незрівнянно більший діапазон поведінки. І там, де цей діапазон має негативне забарвлення, поведінка людини є незрівнянно гіршою (підлішою, підступнішою, жорстокішою і т.д.), аніж самої поганої тварі. І виною у цьому часто буває, як це не дивно, та ж свідомість. З іншого боку, людина постійно самовдосконалюється, наближаючись до ідеалу Бога. Про це йде мова в роздiлi 13.

Вважається, що онтогенез – це стислий у часі і модифікований філогенез. Це положення зобов’язує нас простежити філогенез людської свідомості в доісторичні та історичні часи. Як відбувалося виокремлення і аналіз людиною найбільш суттєвого із Природи і суспільного життя впродовж останніх тисячоліть і чи не так відбувається онтогенез дитини у наш час? Колективне (видове) несвідоме і його фрагментація, що відображена в ранніх міфах людських спільнот, вже були предметом наукового дослідження антропологів та психологів і сьогодні заслуговують популяризації й уваги широкої педагогічної громадськості та батьків. Щодо філогенезу свідомості в історичні часи, то маємо незчисленну кількість писемних свідчень. Задача полягає лише у відборі найсуттєвішого (Частина III. Фiлогенез свiдомостi – минуле, сучасне i майбутнєї є…).

Що являв собою філогенез свідомості в історичні часи? Ніщо інше, як становлення спільнотних і суспільної свідомостей та їх вплив на прояви індивідуальної, адже морфологічні структури індивідуальної свідомості були сформовані задовго до того. Розрізнення сутностей у матеріальному та ідеальному світах, їх абстрагування, аналіз і синтез – ось що відбувалося в процесі філогенезу свідомості в історичні часи. Оскільки індивідуальної свідомості поза спільнотою не існує, то ми маємо підстави розглядати спільноти і суспільство як живі організми – вищі форми еволюції живої природи, а людину – як клітину такого організму. Відповідно “психіка” спільноти чи суспільства “будується” із психік людей-клітин. Як будується – то питання окреме. У межах наших розвідок достатньо погодитися з тим, що психіка людини є елементом “психіки” спільноти чи суспільства. Якщо ж психіка людини структурно містить в собі Ід, Его та супер-Его, то й “психіка” спільноти містить в собі ці елементи також. Хто наважиться це заперечувати? – Ніхто, адже це означало б заперечення метафор і моделей як засобів пізнання. Маючи у структурі спільнотної психіки відповідні Ід та Его, було б не зайвим відстежити їх взаємодію у процесі філогенезу свідомості в iсторичні часи. Що ми й спробували зробити.

Розуміння особливостей філогенезу допомогло б нам створювати необхідні умови процесу онтогенезу при вихованні нового покоління.

Частина IV “ЛЮДИНА ТА II СВIДОМIСТЬ – що ми маємо знати про це?” є основною частиною книги. З метою підготовки читача до сприйняття подальшого матеріалу автор пропонує пропедевтичний розділ (від грец. “пропедеуо” – попередньо навчаю, готую). Цей розділ називається “Дещо з філософії...”. Після нього розпочинається ознайомлення читача із фундаментальними знаннями сучасної науки щодо феномену і механізмів свідомості. Читач може дуже здивуватись дізнавшись, що вже такий найпростіший одноклітинний організм як “амеба” має спроможність випереджувального відображення, а значить володіє у певній мірі примітивною пра-свідомістю. Тож де бере початок свідомість людини i чим свiдомiсть людини вiдрiзняється вiд свiдомостей братiв її молодших?

Що є свідомість як явище матерiального свiту? Якими метафорами чи моделями її можна представити? Представляється продуктивною геометрична модель – багатовимірна ідеальна булька (банька, пузир) відображення, яку людина створює навколо себе і знаходиться усередині неї і носить її з собою як равлик і за допомогою якої пізнає і взаємодіє із Всесвітом. Печера Платона і клітка Ніцше - все це ті ж просторові моделі свідомості. Ейдоси Платона, об’єктивна ідея Гегеля – це внутрішні “конструкції” тієї бульки, що як аура чи ореол оточують людину.

Дослiджуючи феномен свiдомостi, ми приходимо до розрiзнення свiдомостi окремої людини й свiдомостi всього суспільства. Свідомість окремої людини і свідомість суспільства – яке їх співвідношення? Що ми знаємо про це? Із свідомістю людини тісно пов’язана її воля. Дехто навіть ототожнює самосвідомість і волю. Автор робить спробу прояснити цi питання, пропонуючи своє бачення розрiзнення свідомості окремої людини і свідомість суспільства та феномену волі як механізму енергетичного забезпечення свідомої активності людини.

Цікавим є питання про співвідношення сильної волі як енергетики і слабкої рефлексії як відображення. Історично значимим прикладом “перекосу” у цьому співвідношенні можна вважати “комуністичний експеримент” в СРСР, коли була здійнена небачена досі в історії концентрція волі, а глибини свідомого відображення й розуму не вистачило. Усе більша здатність до виокремлення суттєвого, технічний прогрес і спадковий базовий інстинкт агресії людини, що заперечує об’єднання точок зору, маємо на увазі комуністичну непримиренність до інших точок зору і знищення мільйонів опонентів зовсім недавно, – це знаходить певне пояснення у процесі наших пошуків. Спільнотне Ід поки що, на даному етапі еволюції, тероризує свідоме спільнотне Его.

Отже, питанням питань у сучасній педагогіці є поглиблення саморефлексії її вихованців, більш повне розуміння можливостей і обмежень свідомості людини і суспільства. Маємо підстави говорити про розширення освітньої парадигми: до її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ слід додати рефлексивне спрямування на внутрішній світ людини. Така зміна освітньої парадигми прискорила б перехід України до громадянського суспільства.

 

***

Частини V i VI складають 3-й том книги, в якому безпосередньо розкривається тема “ОНТОГЕНЕЗ СВIДОМОСТI I ПЕДАГОГIЧНИЙ ПРОЦЕС”.

Людина з її свідомістю є елементом суспільства, “клітиною” більш організованої системи. Це має усвідомити кожен і завжди мати перед собою запитання “як бути хорошою клітиною?”. Вищий сенс життя людини – у відтворенні себе і у творчості заради вищої цілісності, якою є суспільство і цивілізація Землі. Саме такою є основна ідея книги, яка вже неодноразово висловлювалася мудрими світу цього і, на жаль, губилася серед інших. В наш час вона прямо суперечить ринковим цінностям. Автор намагається знайти додаткові аргументи і вести читача до переконання в її правильності поступово, рухаючись по траєкторії спіралі, інколи, повторюючи одне і те ж, але на новому витку більш глибоко. Людині XX століття не уникнути нового рівня саморефлексії і усвідомлення себе клітиною громадянського суспільства. Більше того, новий рівень рефлексії є умовою побудови громадянського суспільства (принципи побудови якого, спираючись на попередників, детально почав описувати ще Гегель і яке все ще залишається поза нашими повсякденними уявленнями). Новий рівень рефлексії є також вимогою всепланетарного процесу глобалізації.

Частини V i VI ілюструють можливості застосування вище викладених теоретичних моделей для розуміння суспільної та педагогічної практики. Результати соціологічних опитувань в Україні 2006-2007 рр. (час початку роботи над книгою) показували, що дві третини населення перестали розуміти , що відбувається в країні. В вересні-грудні 2008 року розуміти події в Україні (прогнозувати їх ходу хоча б на одну добу) перестали навіть професійні політологи. Ми переконані, що читач, ознайомившись з матеріалом частини V цієї книги, зможе розуміти природу суспільних процесів дещо глибше.

Частина VI конкретизує попередній матеріал в інтересах педагогічної практики.

Чи була коли-небудь свідомість об’єктом педагогічних впливів і яких? Так, люди завжди передавали наступним поколінням знання про світ і норми поведінки у цьому світі. Змінювалися обсяги, форми і методи передачі знань, вмінь і навичок. Про становлення свідомості в онтогенезі питання досі не ставилося. Фактично, відбувалося генетично зумовлене, стихійне становлення свідомості молодого покоління. Свідомість як цілісний феномен ще ніколи не була об’єктом свідомих науково обгрунтованих педагогічних впливів з метою створення оптимальних умов її становлення в онтогенезі. Увага надавалась лише окремим проявам свідомості – увазі, пам’яті, мисленню тощо. В жодній країні ні про яку оптимальність цих впливів досі не йшлося. Свідомість, її окремі елементи досі розглядалися як готовий засіб впливу на людину, а не як цілісний об’єкт – мета удосконалення.

Віднині маємо погодитись, що свідомість як об’єкт педагогічних впливів є визначальним елементом більш загальних утворень, якими є людина, індивід, особистість, індивідуальність, поведінка, психіка. Педагогіка, пам’ятаючи про специфіку, не може і не повинна займатися свідомістю як окремим об’єктом, а лише у зв’язку з іншими системними утвореннями і задачами. Якими саме? – Насамперед, з несвідомим, з iнстинктами, про якi пересічна людина знає ще менше, ніж про свідомість.

Сучасна педагогіка обговорює проблемні питання “В чому полягає сучасний ідеал виховання?”, “Що є особистість і як її виховувати?”, “Яким має бути виховне середовище навчально-виховного закладу?”, “Що є саморефлексуюче середовище спонтанного саморозвитку особистості?” та інші. Чи необхідно і як саме пояснювати дитині у межах її 12-річного терміну перебування у школі “що у людині є тваринне і що є в ній божественне та в чому полягає смисл її життя?”, що значить рефлексувати поведінку дитини? Якщо це необхідно, то як узгодити новий рівень рефлексії з Конвенцією прав дитини (ООН, 1989), зокрема, чи правильно відноситись до дитини як до маленького дорослого? І що конкретно мають робити батьки у співдружності зі школою на кожному кроці становлення свідомості й особистості їх дитини? Досі вони відпускали процес у “вільне плавання”, покладаючи відповідальність на дитсадок та школу, а тепер? У частині VI книги зроблена спроба знайти, зібрати й узагальнити науково обгрунтовані відповіді й на ці актуальнi запитання.

***

Наше розуміння феномену свідомості було вперше викладено у статті “Онтогенез свідомості і педагогічний процес” [Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. 71. Вип. 58. Педагогічні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім.. П. Могили, 2007. – 220 с. – С. 12-25]. Спроба популяризувати наукові знання про свідомість людини для широкого загалу у формі просторових багатовимірних моделей індивідуальної та суспільної свідомостей була здійснена нами у часописі “Директор школи. Україна”, 2007, №№ 4-6 (стаття “Про зміну освітньої парадигми”). Спроба переконати читача на прикладах поведінки політичної еліти у його недостатній увазі до тваринного єства людини була здійснена нами у статті “Еліта як виховний ідеал” [ДШУ, 2007, №№ 10-12; 2008, № 1]. Аргументи щодо необхідності зміни освітньої парадигми включенням до її змісту рефлексії внутрішнього світу людини на додаток до традиційної інструментальної спрямованості на зовнішній світ викладені нами у статті “Про зміну освітньої парадигми” [ДШУ, 2008, №№ 3-8].

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА І

 

Сучасний стан освіти і перспективи оновлення педагогічного знання у зв’язку з оріентаціею освiти на особистiсть

(пропедевтика теми про онтогенез свiдомостi i педагогiчний процес)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

Ми живемо

в умовах перехідної епохи,

значення якої для історії людства,

мабуть, є не менш важливим, ніж найбільша

у становленні нашого виду неолітична революція.

Нині знову, як і тоді,

з усією гостротою постає

гамлетівське запитання: “Бути чи не бути?

 

Арцишевський Р. Світоглядна освіта

в умовах переходу до інформаційного суспільства

// Шлях освіти, 2008, № 1. С. 6-10

 

 

Дивно і незрозуміло,

чому під час самоутвердження особистості

школа не дає людині ніяких знань про неї, про людину,

зокрема про те специфічне, що піднімає її над світом живого:

про людську психіку, мислення і свідомість, про емоційну,

естетичну, вольову і творчу сфери духовного життя.

…факт, що людина, по суті, нічого не знає про себе…

 

Сухомлинский В.А.

Рождение гражданина. – М.: Молодая гвардия, 1971. – 264 с.

 

 

...проблема визначення людини

як цілісної істоти, що органічно поєднує

біологічні (природні) та соціальні (духовні) засади,

лишається ще не розв’язаною.

...Людина має нову якість, суть якої наука ще до кінця не збагнула

 

Андрущенко В.П., Михальченко М.I.

Сучасна соцiальна фiлософiя. Курс лекцiй / Київ, Генеза, 1996.

С. 201-202

 

 

 

Тепер у психології частіше говорять про “особистість”, ніж про “суб’єкт”.

Але психологічною основою особистості є суб’єкт діяльності, і без чіткого

уявлення про нього важко що-небудь сказати про особистість

 

Давыдов В.В. Учебная деятельность: состояние и проблемы исследования

// Вопросы психологии. – 1991. - № 6. – С. 10

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

 

Людина в сучасному свiтi, необхiднiсть змiн у системі освiти

 

 

В індустріальну епоху, яка завершується на наших очах, освіта повинна була готувати людину до вузької професійної спеціалізації в “конвейєрних” технологіях, при цьому не обов’язково було усім мати вищу освіту і вчитися все життя. У XX столітті для більшості людей достатньо було середньої освіти. Коротко традиційну педагогіку характеризують зазвичай як “знаннєву”, “об’єктну”, “авторитарну”, таку, що спирається на пасивне запам’ятовування інформації “об’єктом” зовнішніх впливів на все життя.

Навчання і виховання як процеси були розділені. Їх методи формувались, відточувались і накопичувались впродовж століть і тисячоліть. За формою і змістом вони мали феноменологічний (дискурсивний) характер типу таких приписів, як: “Сокрушай ребра сина твого, поки він малий”, “Дотримуйся 10 заповідей християнства”, “Утримуйся від 7 смертних гріхів”, “Бери приклад з того і того”, “Вірь у Бога, люби ближнього, надійся на краще”. Досвід попередніх поколінь передавався наступним поколінням через їх свідомість як настанова за схемою “суб’єкт-об’єкт”. Об’єкт такого впливу мав засвоювати досвід (знання, вміння) добровільно чи примусово. Про тонкощі мотивації тоді не мовилось, як і взагалі про деталізацію чи варіативність процесів передачі досвіду та механізми їх здійснення. Не було потреби.

Традиційна педагогіка як інституція суспільства індустріальної епохи має, без сумніву, величезні достоїнства. Вона була достатньо ефективною, враховуючи відношення результати/витрати, і тому заслуговує позитивної оцінки. Однак, прогрес суспільства ставить нові вимоги, які традиційна педагогіка не здатна задовольнити. З цим належить розібратися детально і глибоко.

Суспільство можна розглядати як організм, а освіту як функціональну систему “психіки” такого організму з функцією задовольняння певної його потреби. У будь-якій функціональній системі є структура з входом та виходом, внутрішні процеси, зворотні зв’язки, результати у формі внутрішніх та зовнішніх змін, також є рух інформації, енергії та матеріальних ресурсів. Застосовуючи системний підхід до аналізу проблем освіти як системи відтворення (становлення) нового покоління людей – клітин суспільного організму ми маємо виокремити її структурні елементи (підсистеми) й системотвірні зв’язки. В структурі зазвичай виділяють рівні, що утворюють певну ієрархію, чи підсистеми, які утворюють певну кооперацію.

Терміни, поняття, категорії, якими оперують галузі науки, також утворюють певну сукупність систем. У системах слабо структурованих чи з певною невизначеністю елементів, зв’язків і чинників доцільно виокремлювати елементи 1-го рівня (базові первинні поняття), потім елементи 2-го рівня деталізації (елементи елементів – предикати елементів 1-го рівня), елементи 3-го рівня (елементи елементів елементів) і т.д. – певного виду ієрархію суб’єктів і предикатів судження. Інакше ми, потонувши в деталях і взаємозв’язках між ними, ризикуємо вкотре “переспівувати” чи “пережовувати” одне й те саме.

Яким є співвідношення освіти і педагогіки як систем? Розрізняють теоретичну педагогіку, експериментальну педагогіку і практичну педагогіку. Освіту можна розглядати як галузь культури у широкому смислі або ж у вузькому смислі як предмет науки педагогіка у формі освітніх процесів. Безумовно, структурними елементами 1-го рівня системи освіти у широкому смислі є її цілі (вони ж - її результати, що задовольняють потреби суспільства, вони ж, у термінології педагогіки - “виховний ідеал”), зміст освіти як вхідна інформація функціональної системи і внутрішні процеси, розмаїття процесів, спонтанних чи зорганізованих детерміновано – предмет педагогіки.

Цілі, зміст освіти й освітні процеси – чи варто було на цьому зосереджувати багато уваги кожному їх учаснику в межах традиційної педагогіки, де все усталено практикою багатьох поколінь освітян? Інша річ, коли відбуваються парадигмальні зміни і з’являються нові цілі, новий зміст і нові процеси, коли зміни заторкують кожного. Коли ж ми починаємо в цьому розбиратися, то виявляється, що тут не все так просто. Але розбиратись треба.

 

1.1. Світ людини змінюється, система освіти має реагувати.

 

     Чи унікальне людство Землі, чи єдині ми, носії розуму у Космосі? Таке питання виникає ще у дитинстві, і потім, впродовж життя, у зрілому віці його час від часу задаємо ми собі. На це питання легше відповідати “Ні, ми не унікальні, не єдині у Космосі!” хоча б тому, що Космос безмежний, а органічні молекули – будівельний матеріал біологічного життя розповсюджені у Космосі скрізь, навіть у кометах. Важче відповісти на питання “А чому з нами не встановлюють зв’язок інші, більш могутні розумом істоти?”. Як тут не згадати Блеза Паскаля: “Це вічне мовчання безмежних просторів жахає мене”. І насправді, чому? На думку спадають, як можливі, такі пояснення: або наш розум ще настільки примітивний і нерозвинений, що не становить для інших ніякого інтересу, або ж контакт є неможливим із-за нашої нездатності “переварити” його наслідки. І перше, і друге пояснення ніяк не заперечують вірогідності таємного спостереження за нами з боку більш розвинених космічних цивілізацій.

     Так, можливо за нами спостерігають. Але йти на контакт з нами не можна. Такий контакт для нас – це небачена досі лавина нової інформації. Сучасне людство ледь-ледь здатне споживати досягнення своєї цивілізації, її науки і техніки. Співвідношення між тими, хто “йде в ногу” з досягненнями нашої цивілізації, і тими, хто “випадає із строю”, є критичним. Ось-ось ми почнемо з тривогою говорити про загрозу вимирання окремих прошарків населення, навіть у благополучних країнах, якщо дух милосердя не переможе і не примусить здійснювати цілеспрямовані соціальні програми запобігання алкоголізму, наркоманії, курінню, безпритульності, безробіттю, нерівності тощо. (За даними ООН від червня 2005 року вже 200 млн, тобто 5% жителів Землі вживали наркотики хоча б один раз. А газета “Голос України”, № 194 (4194), 2007, повідомляє: за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я у другій половині XX ст. самогубства посіли четверте місце у переліку причин смерті взагалі та перше місце серед смертей внаслідок насильницьких дій. Україна, на жаль, належить до топ-десятки країн з найвищим рівнем самогубств у світі, їх більше, ніж вбивств і жертв дорожнотранспортних катастроф разом узятих, причому спроб суїциду незавершених у десять разів більше).

     Відверто втручатись космічним цивілізаціям в наше земне життя ніяк не можна. Будь-яке явне втручання – це інформаційний контакт з вибухоподібним збільшенням інформації, яку людство не зможе засвоїти без ризику втрати свого гомеостазу – рівноваги із зовнішнім середовищем. Інша справа, втручатись непомітно, тишком. Так, приміром, можна непомітно “посіяти” із Космосу 10 заповідей християнства, зашифрувати у Біблії фундаментальні закономірності людського буття, контролювати процес підкорення атомної енергії, сприяти розв’язанню Карибської кризи 1962 року, розвалу СРСР наприкінці XX ст. чи винаходу Інтернету в потрібний час тощо.

     Отже, суть проблеми можливого контакту з позаземними цивілізаціями полягає у нашій здатності чи нездатності сприймати великі обсяги нової інформації, переробляти та засвоювати її в контексті наших знань і досвіду, згідно з нашими поточними критеріями цінностей та цілями. Очевидно, ми, людство Землі, не здатні сьогодні сприймати інформації більше тої, що маємо. Ми, люди Землі в цілому, не встигаємо, очевидно, сприймати навіть ту інформацію, яка здобута більш розвиненими представниками нашого біологічного виду – науковою елітою суспільства. А наша система відтворення соціокультури в нових поколіннях ще занадто недосконала і інерційна.

     Якщо ж за нами спостерігають іззовні, то що бачуть? Розквіт краси і гармонії, тріумф самоорганізації живої матерії чи жалюгідне видовище – боротьбу суперечностей і невикористані можливості?  “Все залежить від точки зору ...”, – такою може бути початок відповіді на це запитання. Сучасний світ людини має багато точок зору – від Нікколо Макіавеллі до Фрідріха Ніцше, екзістенціалізму і енцикліки Івана Павла ІІ, папи римського. То ж яку точку зору обрати? Нема сумніву, що найбільш прийнятною для усіх є точка зору, яка відповідає 10 заповідям християнства, категоричному імперативу Іммануїла Канта, нормам постконвенційної моралі, принципу верховенства права, положенням Загальної декларації прав людини, основам громадянського суспільства. З такої точки зору спостерігач бачить, скоріше всього, жалюгідне і дуже жалюгідне видовище. На прекрасній планеті Земля спостерігається епоха “царювання” біологічного виду мавпоподібних істот – гомінідів із тільки-но народженою, кілька тисяч років тому, свідомістю – новою властивістю відображення живою природою навколишньої дійсності, самої себе і свого відношення до відображуваного. Спостерігач бачить істот, які, зійшовши на якісно новий, суспільний рівень організації життєдіяльності, все ще залишаються далекими від досконалості стосунків між собою та з навколишнім середовищем. Вся попередня історія людини у її внутрішньому вимірі – це боротьба між невгамовними бажаннями тварини і тільки-но народженим духом людини. Вся попередня історія людства у її зовнішніх проявах – це історія насильства, грабежів і війн. Прояви насильства і війни – це ніщо інше, як рудименти тваринного інстинкту агресії, відображення природної нерівності особин, грабіж результатів чужої праці. І не було в історії людства жодного народу, який би вів тільки захисні, справедливі війни і не розділяв би інших на своїх, хороших, і чужих, не зовсім хороших. “Чим іншим була уславлена з таким захопленням їх знаменита доблесть, чим іншим, повторюю, якщо не насиллям і несправедливістю?” - запитував філософ ще зовсім недавно, звертаючись до історії і оглядаючи сучасні йому відносини між людьми:  “І таке невідповідне розуміння справедливості не зникло до нашого часу, якщо досі у багатьох народів грабувати, обдурювати, порушувати слово, викрадати, силою зброї захоплювати стільки, скільки зможеш, шанується істинною доблестю і істинною славою і причисляється до найбільших чеснот полководця” [Локк Дж. Опыты о законе природы / Сочинения: в 3 т. / Пер. с англ. и лат. Т. 3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л. Субботин. - М.: Мысль, 1988. - 668 с. С. 31]. Релігія і філософія позначають це як притаманну людині з моменту її сотворення “віковічну боротьбу Добра і Зла”. Сучасна наука пояснює Зло як діяльність частини всупереч інтересам цілого, як явище зумовлене недосконалістю людини на даному етапі еволюції.

     Суспільство Землі поки що залишається розділеним на частини – за релігійними світоглядами і національними ознаками. Різниця у рівнях якості життя розвинених і не досить розвинених суспільств з часом не зменшується і на майбутнє ніхто не прогнозує іншого. Глобалізація суспільних процесів відбувається, насамперед, в інтересах багатих і супроводжується терором з боку бідних – ось що бачить спостерігач сьогодні і прогнозує на завтра. Природні ресурси Землі ось-ось будуть вичерпані. Йде потепління клімату, на часі танення льоду навколо Північного полюсу, в Гренландії і в Антарктиді, що призведе до підвищення рівня світового океану (і всіх морів) на 6-12 метрів. В той же час, як пересічна людина, так і уряди держав прогнозують і планують життя лише на декілька років вперед. Ніхто не думає, що буде з людством через 25 чи 33 роки, тобто вже при наступному поколінні.

     А погляньмо на екрани телевізорів у себе  вдома і що ж ми там бачимо. Найбільше часу займають телефільми з кримінальними історіями, вбивствами, нескінченними бійками. Чи не правда, яке безглуздя! Разом з тим, усе це виправдовується тим, що насилля на екрані телевізора відповідає самій природі людини. І ми погоджуємось. Так, емоції окремої людини, енергетика її душі має підживлюватись адекватними емоціями інших представників нашого біологічного виду (згадаймо призначення видовищних боїв гладіаторів у Римській імперії, публічні страти винних на площах середньовічних міст тощо). Тож повальне захоплення сучасників детективами та фільмами жахів з обов’язковими убивствами не повинно нас дивувати. Такою є природа людини. Стільки ж часу на екранах телевізорів займають естрадні видовища з напіводягненими талантами, які невтомно імітують танцювальні рухи, відомі у тваринному світі як сезонні “шлюбні” ритуали, - видовища, які з початком виникнення поп-культури і ослабленням традиційних норм поведінки метафорично позначаються психотерапевтами як “безперервна гонитва за обіцянками оргазму”. Хто є герой нашого часу, вартий наслідування? Можна сказати – той, хто займає найбільше часу на екранах телевізорів.

     Так, лібідо і мортідо, Ерос і Танатос правлять поведінкою людини, головний смисл життя людини – все ще у інстинктивному відтворенні свого біологічного виду, основний зміст життя окремої людини – боротьба за виживання, подолання дисгармоній між інстинктивним біологічним і свідомим соціальним. (“Я душу дияволу продам за ніч з тобою!” – таку фрейдівську істину відображає популярна пісня. Це підтверджує і ректор одного із київських університетів М. Поплавський, який у оточенні напівголих дівчаток, своїх студенток співає так званий “Блюз ерогенних думок” зі словами “ти схожа на казку – я хочу ласки...”). А коли всесвітньо відомого живописця П. Пікассо запитали, де він черпає натхнення, в мозку чи в серці, то що він відповів, пам’ятаєте? Ось такою є природа людини на сучасному етапі еволюції. Надтваринне призначення людини у Всесвіті ще не усвідомлено, час його свідомого здійснення - попереду.

 

     1.2. Яким має бути критерій оцінки досягнень земної цивілізації?

     Рівень розвитку матеріального виробництва чи рівень розвитку свідомості – яким має бути критерій оцінки досягнень земної  цивілізації?  Це питання донедавна лежало у руслі основного питання філософії: що первинне – матеріальна дійсність чи свідомість, базис чи надбудова? Однак сьогодні ми вступили на шлях методологічного плюралізму і відносимось до подібних категоричних стверджувань “або ..., або ...” як до наївно односторонніх або ж примітивно агресивних. Більш продуктивним, а значить і більш прийнятним визнається відображення дійсності множиною моделей. Сьогодні більш розумною вважається точка зору про взаємодію матеріального та ідеального, а не про їх протиставлення. Моделі дійсності мають доповнювати одна одну, а не претендувати на виключно одноосібну істинність, як це було зовсім недавно у філософії, особливо у марксистсько-ленінській, та у вітчизняних гуманітарних науках.

     Говорячи про матеріальну дійсність ми розрізняємо навколишнє природне середовище, Всесвіт, і так звану вторинну матеріальну дійсність – споруди, засоби виробництва і техніку – як штучну природу. Все, що створюється людиною, попередньо існує як ідеальне уявлення, проект. То що ж є більш складним витвором Природи – свідомість чи результат її прояву у практичній діяльності? Не протиставляючи перше другому, приймемо за найскладніше матеріальне утворення Природи свідомість та прояви її активності, те що ми позначаємо як взаємодію ідеального і матеріального, як продуктивні сили цивілізації, як загальнолюдські духовні цінності. Тож “нежива” Природа створила свою “живу” і “розумну” частину, а далі нею вона створює “штучну” частину себе. Таким є шлях еволюції Всесвіту, на якому людині відведено певне призначення.

     За якими ж критеріями оцінюють нас позаземні спостерігачі? Це нам достеменно не відомо. Можна думати, що вони знають про нашу неспроможність поки що контролювати власну еволюцію і технічний прогрес, зокрема. Скоріше всього, на даному етапі нашої еволюції вони оцінюють нас за тими цінностями, які ми сповідуємо. Можна погодитись, що ці критерії не можуть бути вужчими за критерії загальнолюдських цінностей. Інакше не може бути. Адже інше означатиме звуження критеріїв до задовольняння простих біологічних потреб чи вибір критеріїв одної частини людства на шкоду іншій, вибір Зла на противагу Добру. Але ж відколи само людство в цілому слідує у своїй діяльності критеріям загальнолюдських цінностей? Відповідь на це запитання не може не здивувати сучасника: “Зовсім недавно... і лише частково...”. Зовсім недавно, у масштабах еволюції, люди поїдали одне одного і знімали скальпи, а ще чотириста-п’ятьсот років тому людей у Європі публічно спалювали на вогнищах інквізиції. Зовсім недавно проголошено право кожної людини на життя як право природнє і невідчужуване (XVII ст., Англійська революція і Локк, XVIII ст. і Французька революція), зовсім недавно (XVIII ст.) Іммануїл Кант сформулював категоричний імператив моральної поведінки людини, не пройшло і ста п’ятидесяти років з часу скасування рабства у Америці та кріпосного права у Росії. І зовсім недавно, в XX столітті, людство своїми чисельними війнами, політичними переворотами, тоталітарними режимами (Гітлер і Сталін) все ще ставило рекорди знищення цінностей своєї культури і цінностей сотень мільйонів людських життів. Зовсім недавно (1948) людство прийняло Загальну декларацію прав людини. І зовсім недавно, у другій половині XX століття перші керівні особи супердержав нахвалялись тим, скільки разів їх збройні сили можуть знищити іншу частину світу, а спостерігання парадів та виставок військової техніки викликали (та й досі викликають) бурю патріотичних почуттів у пересічного громадянина будь-якої країни. Зовсім недавно наші співвітчизники відчували “натхнення”, коли їх лідер погрожував іншим показати “кузькину мать”. Зовсім недавно у найбільших державах світу – СРСР і Китаї, також і в не дуже великих, влада ставила поза законом або знищувала фізично своїх дисидентів – будителів свідомого духу, піонерів еволюції свідомості. І зовсім недавно (80-ті роки XX ст.) Президент США Джиммі Картер вперше поставив стосунки його країни з іншими у залежність від дотримання ними міжнародно визнаних стандартів прав людини. Ми з подивом відкриваємо істину “Зовсім недавно ...” і намагаємося зрозуміти, що ж відбувається? Чому такі зміни починаються здійснюватися саме тепер? (Ми ні в який спосіб не умаляємо духовної сили релігій в їх пошуках та орієнтації на вічні, безумовні цінності – сили, яка протягом століть і, навіть, тисячоліть існувала паралельно матеріальній перетворюючій діяльності людства, на жаль (чи на благо?), ніколи не ототожнюючись з нею, і яка сьогодні саме з цієї причини піддається сумнівам).

     Сьогодні ми, сучасники стаємо свідками небаченого досі переходу усього людства у XXI ст. до нового суспільного устрою – громадянського суспільства, у якому пріоритет особистості і держави (з її “владою від бога”) міняються місцями, у якому держава служить особистості – новому соціально-психологічному утворенню, яке ще не усвідомлено на рівні повсякденної свідомості. Можливо, лише сьогодні ми стаємо свідками народження цього, якісно нового, громадянського суспільства й в Україні – великій європейській країні пострадянського простору, свідками народження нової влади, яка вперше в історії країни буде декларувати повагу до загальнолюдських цінностей, повагу до будь-якої опозиції, як до необхідного елементу громадянського суспільства, і яка, можливо, вперше в історії, не буде ставити себе над іншими громадянами, не буде маніпулювати людською свідомістю, виправдовуючи свої вузькокорисні дії благими намірами. Українці вперше стикаються з питаннями, що є громадянське суспільство і що є влада у громадянському суспільстві, чи потрібно розділяти владу і бізнес у демократичній країні, як відноситися до міжнародних інституцій, чи прагнути вступу до них?

     Маємо визнати, критерії загальнолюдських цінностей, за якими можна оцінити рівень нашої цивілізованості, тільки-но формуються і тільки-но стають надбанням побутової свідомості. Яке ж ще молоде людство Землі і яка недосконала поки що його свідомість!

     Разом з тим, практична діяльність людини уже порівнюється за витратами енергії і непередбачуваними наслідками з планетарними геологічними процесами. Філософська думка узагальнює це словами “Сучасна людина сьогодні може більше, ніж знає”. Очевидно, еволюційний розвиток від людини вмілої до людини розумної ще не завершився.

     Нові цивілізаційні процеси глобалізації на початку третього тисячоліття від Різдва Христового розпочинають нову епоху розвитку людства. Їм відповідають процеси народження на грунті попереднього інструментального, раціонального світогляду нового світогляду, нової форми суспільної свідомості – ціннісної (включно екологічної) свідомості. Саме загальнолюдські цінності – вищий критерій і умова існування інтегрованого суспільства XXI століття, і по тому, на якому рівні суспільної свідомості – анімістичному, міфологічному, релігійному, ідеологічному, науково-раціональному чи ціннісному знаходиться більшість людства Землі, оцінюють нас позаземні спостерігачі.

 

     1.3. Свідомість як критерій розвитку цивілізації

     Можна інакше підійти до визначення критеріїв розвиненості цивілізації Землі і отримати той же висновок. Скористаймось відомим принципом системного підходу “Ніяка система не може бути пізнаною із середини, поза її зв’язку з системами вищого порядку та її цілями”.  Тож приймемо до уваги Мету Природи і призначення людини у Всесвіті.

     Чи має Природа Мету своєї еволюції? Що є людина і суспільство як елемент і етап еволюції Природи? Відомо, поняття мети використовується людьми як уявний результат спланованої діяльності, обмеженої у часі. Поняття мети використовується також окремими галузями науки як плідне системоутворююче поняття для опису цілеспрямованих систем. Вважаючи розвиток Природи цілеспрямованим, нам за інерцією нашого мислення хочеться допустити наявність у Природи, подібно кібернетичним системам, виокремленої керуючої підсистеми, яка забезпечує необхідний зворотній зв’язок для досягненні цілей. У кібернетиці діє постулат, що за певного рівня складності керованої системи керуюча система повинна мати рівень різноманітності (складності) вищий від керованої. Так кібернетика, наче б то, підтверджує необхідність Бога у Природи. Однак, нам відомі також і системи, зокрема, ринок з його “невидимою рукою” (Адам Сміт), де не окремі центри, а “система в цілому” містить в собі інформацію про майбутнє і є носієм програми цілеспрямованої діяльності.

     Якщо ж для доказу існування систем “без явного керівництва” авторитету Адама Сміта для нас недостатньо, можна звернутись до біології. Відомо, у будівництві термітника чи бджільника беруть участь тисячі комах. Запитаймо себе, у якому локальному просторі знаходиться програма будівництва? Змушені визнати, що носієм проектної інформації є не якась окрема комаха, а їх сукупність. Зграї сарани чи птахів рухаються зазвичай певним маршрутом. Окремо взята особина не знає ні напрямку руху, ні мети. Вся зграя – знає. За даними орнітологів на чолі зграї птахів нерідко може опинитись пташка, яка вилупилась із яйця минулого літа. Відставши від зграї окрема пташка не знаходить потрібного напрямку і гине. Але ж якщо збирається певна “критична маса”, то виникає колективне знання, якого не було. Подібні ефекти “критичної маси” спостерігаються також у риб, дельфінів та інших представників живого світу. Звісно, кожна окрема особина не усвідомлює кінцеву мету колективного руху. Можна допустити, що і людське суспільство має мету, яку ще не усвідомлює окрема людина. Як виникають властивості системи, які не можна ніякими відомими сучасній науці способами звести до властивостей елементів, – це чи не найбільша загадка Природи? Чи не править цілісним світом ще і невидима логіка буття, окрім виокремлених науковою думкою причинно-наслідкових зв’язків? І чи не вступає людство у процесі розпочатої глобалізації в епоху нової якості колективної цілісної свідомості?!

     Отже, маємо підстави вважати, що для цілеспрямованої системи не обов’язково мати виокремлену керуючу підсистему і кінцеву мету як фінал, завершення. І зовсім не обов’язково має випливати із наших звичних уявлень про цілеспрямовану діяльність, що і вся Природа повинна мати Бога як виокремлену сутність, а також і кінцеву мету свого існування як фінал. Отже, достатньо сприйняти, що Природа (Всесвіт) як над-Система має притаманні їй атрибути взаємодії складових елементів, змін, відображення, розвитку, і вважати Метою Природи не якийсь там фінал, а саме її перманентний розвиток як самоорганізацію, самоускладнення. Інакше кажучи, Природа не потребує Мети як фіналу, оскільки має внутрішню потенцію саморозвитку при її нескінченності у просторі і часі. Усе те, що людина досі приписувала Богу, насамперед, Творче Начало, є атрибутом, невід’ємною властивістю матерії, яка проявляється скрізь і завжди, у тому числі, тут і тепер. Розуміння цього робить необов’язковим поняття Бога, розв’язує методологічну проблему дуалізму, наповнює моністичним змістом поняття матерії як об’єктивної реальності, яка характеризується не лише масою і енергією, а й інформацією та здатністю до самоускладнення. Тож твердження-здогадки мислителів минулих часів “Бог – у кожному із нас” має глибинний смисл. Як і твердження: “Бог присутній у всьому”, “Нема Бога окремо від його творіння”.

     Що є активна свідомість людини і людства у Всесвіті? Ніщо інше, як локалізація Творчого Начала матерії. Мета Природи розподілена на елементах свідомості людини і людства подібно тому, як міграційна мета зграї птахів розподіляється на елементах їх сукупності. Саме в цьому полягає призначення людини у Всесвіті – у локалізації Творчого Начала матерії для подальшого її ускладнення, самоорганізації. Людина є частинкою Природи і одночасно все в більшій мірі стає “співучасником” її еволюції. Так ми приходимо з іншого боку до висновку, що рівень розвитку свідомості людини і людства як вищої форми активного самовідображення матерії у даному локальному просторі Всесвіту є критерієм розвитку цивілізації Землі для спостерігача іззовні.

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 1:

 

   1) Чому інопланетні спостерігачі не встановлюють інформаційні контакти з людством Землі?

   2) У яких випадках частина може суперечити цілому?

   3) Що обрати за критерій розвитку земної цивілізації?

   4) Що відповів П. Пікассо на запитання, де він черпає натхнення, в мозку чи в серці?

   5) Чи можна вважати сучасну людину досконалою?

   6) Чи можна вважати сучасну людину Homo sapiens?

   7) Коли на Землі будуть вичерпані природні поклади нафти і газу?

   8) В чому недоліки й переваги глобалізації суспільно-економічних процесів?

   9) Чи є українське суспільство громадянським?

 10) Чи наздожене коли-небудь Україна Ірландію та Нову Зеландію?

 11) Чи має Україна вступати до НАТО?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

 

Що таке людина?

Що знає пересічна людина про себе та своє майбутнє

як біологічного виду?

 

     2.1. Що таке людина? (інформація із Біблії та шкільного підручника).

     Довгий час пересічна людина знала про себе в основному в обсязі Біблії – “слова Божого”, яким “Бог об’явив людині вічну правду про себе й про неї”. Як відомо із книги Буття Старого Завіту, на початку сотворив Бог небо й землю, потім сказав “Нехай буде світло!”. І настало світло, назвав Бог світло – день, а темряву – ніч. Це був перший день. На другий день Бог відділив воду від тверді. На третій день “вивела земля з себе рослини: траву, що розсіває насіння за своїм родом, і дерева, що родять плоди з насінням у них, за їхнім родом. І побачив Бог, що воно добре”. На четвертий день Бог створив світила на небі. На п’ятий день “сотворив Бог великих морських потвор і всілякі живі створіння, що повзають та кишать у воді, за їхнім родом, і всіляке птаство крилате за його родом”. На шостий день Бог сотворив “скотину, плазунів і диких звірів за їхнім родом” і, як це не дивно, в той же день “сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх”. 

     “2.15. Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саді порати його й доглядати його. 2.16. Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь: “З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш”. ...2.22. Потім, з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка...”.

     Після того, як змій, найхитріший із польових звірів, спокусив жінку, а жінка, зірвала плід із забороненого дерева, “та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував”, Господь Бог сказав дещо змієві, жінці, Адамові. “3.17. Адамові ж сказав: ”За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. ...В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся в порох...  4.23. Тому вислав його Господь Бог з Едемського саду порати землю, що з неї був він узятий. 4.25. І вигнав він Адама...     

     4.1. Адам спізнав Еву, свою жінку: вона зачала й породила Каїна... 4.2. Потім вродила також брата його Авеля... 5.3. Як прожив Адам 130 років, то народився в нього син на його подобу й на його образ, і дав він йому ім’я Сет. 5.4. Віку ж Адамового після того, як народився Сет, було 800 років, і породив він інших синів і дочок. 5.5. Всього прожив Адам 930 років і аж тоді помер.

     ...6.1. І сталося, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки... 6.5. Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі, і жалував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: “Знищу з лиця землі людину, яку я сотворив: людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх” ” [Буття; с. 3-8].

     Потім був потоп, під час якого із усіх нащадків Адама лише “Ной здобув ласку в очах Господніх” тому, що “Ной був чоловік праведний і досконалий між сучасниками; він ходив з Богом”. Бог заздалегідь попередив Ноя про необхідність побудови міцного ковчега.

    “7.17. І був потоп на землі сорок днів... 7.24. І панували води на землі сто п’ятдесят днів...”. Після закінчення потопу і жертвопринесення Ноя Господь “сказав сам до себе: “Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був” [Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.].

***

     Біблія – Книга книг, найважливіший, найбільш читаний, перекладуваний і коментований твір. Суттю своєю Біблія – однаєдина книга, хоча вона й складена з багатьох книжок різного часового походження, різних авторів, різних жанрів та стилей, написаних різними мовами. Книги, що перебувають у біблейному каталозі, – книги канонічні, канонізовані Церквою, визнані нею за богонатхненні.

     Християнський канон містить у Старому завіті – 47, у Новому Завіті – 27 книг. Щодо авторства книг, то ще перший Ватіканський Вселенський Собор навчає, що книги Старого та Нового Завіту – священні, “тому що написані за надхненням Св.Духа, і Бог – їхній автор”. Ті, хто писали книги, були обрані Богом як знаряддя. Богослів’я вчить, що від Бога походить тема, провідна думка, суть речі. Від писця – хід думок, добір слів, жанр, стиль та інші граматичні та літературно-стилістичні особливості.

     Поява слов’янської Біблії пов’язана з іменами св. Кирила та Методія і їхньою місією серед слов’ян (863 р.). Мова її староболгарська (названа пізніше церковнослов’янською), з місцевими народними забарвленнями. Перші часткові переклади народною мовою на Україні датуються XVI сторіччям. Ці часткові видання біблейних текстів з поясненнями стали настільними книгами тогочасних освічених кіл України. Повний переклад усієї Біблії за оригінальними текстами здійснено лише на початку XX ст. Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким  [Загальні відомості про біблію / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m. C. VII, X].

     Наш коментар. Предметом нашого дослідження є природа людини, ми формулюємо його питанням “Що таке людина?”. У зв’язку з цим заслуговує уваги, що Біблія – “слово Боже”, яким Бог об’явив людині вічну правду не тільки про себе, а й про саму людину. Іншими словами, Біблія – першоджерело знань про людину. Якою ж була найперша характеристика людини, написана Богом невдовзі після її сотворення? Перше, що ми дізнаємося про якості людини, це те, що вона є злою: “6.5. Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі (курсив і підкреслено нами. – А.П.), і жалкував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: “Знищу з лиця землі людину, яку я сотворив: людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх””. Після потопу і жертвопринесення Ноя Господь змирився зі злою природою людини як з чимось неминучим і нездоланним і “сказав сам до себе: “Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів (курсив і підкреслено нами. – А.П.), і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був” [Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.].

***

     Сучасна пересічна людина знає про себе в основному в обсязі шкільних підручників. Так “Загальна біологія” для 10-11-х класів повідомляє:

     “...Людина відноситься до ссавців, оскільки має усі ознаки цього класу: внутріутробний розвиток, діафрагму, молочні залози, зуби трьох родів (корінні, клики, різці), три слухові кісточки в середньому вусі та вушні раковини, усі системи органів людини схожі з системами органів ссавців. ...К. Лінней помістив людину в групу приматів, разом з напівмавпами та мавпами. Ж.Б. Ламарк першим писав, що людина пішла від мавпоподібних предків, які перейшли від лазання по деревах до ходіння по землі. Новий спосіб пересування привів до випрямлення тіла, звільнення рук і зміни стопи. Стадний спосіб життя сприяв розвитку мови.

     ...Важко сказати, яка мавпа стоїть до людини ближче інших; багато вчених вважають, що шимпанзе. Жодна із сучасних мавп не є прямим предком людини. Між людиною та людиноподібними мавпами є суттєві якісні відмінності. Основу життя людини складає трудова діяльність в колективі, створення і застосування знарядь.

     Людина живе в суспільстві і підлягає суспільним – соціальним  законам. Вона володіє свідомістю і членороздільною мовою, завдяки якій спілкується з людьми, передає і накопичує трудовий досвід. Людина здатна мислити абстрактно, розвивати науки та мистецтва.  Розвиток усіх цих специфічних людських якостей нерозривно пов’язаний з розвитком людського суспільства” [Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М.: Просвіта, 1989.- 289 с. С. 59-63].

     Крім загальної біології, сучасні школярі вивчають біологію людини, історію людства, правознавство, основи економіки, етику, мову і літературу, математику і основи природничих наук та інше. І все це є по суті також засвоєнням знань про людину та історично набутий нею досвід. Разом з тим, “не можна обійняти неосяжне” і багато чого залишається відомим лише для вузьких спеціалістів. Що саме має бути надбанням повсякденної (побутової) свідомості сучасної пересічної людини? – це проблема проблем, яка перманентно очікує свого кращого розв’язання.

     Звичайно про людину говорять, що вона найдосконаліше із найскладніших творінь живої природи, результат тривалої еволюції. Прояви людини важко охопити, тому її часто називають мікрокосмом. Вже існують десятки галузей науки, які вивчають людину з тієї чи іншої точок зору, від антропології та анатомії до соціології та політекономії. Не претендуючи на повноту опису сутності людини, спробуємо звернути увагу читача лише на те, що має, на наш погляд, безпосереднє відношення до теми дослідження. Вважаємо за необхідне якомога глибше розібратися із природою взаємин зла і добра в людині - проблемою, яка була поставлена ще у Біблії, але досі так і не отримала належного пояснення й розв’язання.  

 

     2.2. Що є людина? Добра чи зла її внутрішня сутність? (думки фiлософiв та психологiв).

     “Людина за своєю природою зла... Людина народжується завистливою ...Людина народжується з бажанням наживи...  Коли  людина  ввічлива  і поступлива, це протирічить її природі” – так писав ще в IV-III ст. до н. е., Сюнь-цзи, китайський філософ, один із трьох основоположників конфуціанства. Що є людина? – таке запитання задає собі і сьогодні кожен, хто має хоча б трішки схильності розмірковувати.

     Не претендуючи на повноту огляду відповідей сучасної науки і соціокультури, взагалі, на поставлені запитання, а лише готуючи читача до сприймання суто педагогічних проблем, акцентуємо увагу на наступному. Людина – не лише найскладніше, а й найбільш суперечливе творіння Природи. Як біологічна істота, вона є вищим представником живого, тваринного світу і, як така, відрізняється від своїх попередників новим рівнем складності, що проявляється новою якістю психіки – уявою, абстрагуванням, понятійним мисленням, мовою – більш досконалою формою успадкування інформації від попередніх поколінь, відображення зовнішнього середовища і активного зв’язку з ним. Людина як вищий представник живого, тваринного світу містить в собі усю історію його розвитку і, в тій чи іншій мірі, його якості, властивості. Вона може проявляти себе водночас і як одомашнена овечка, і як особина у зграї вовків чи шакалів і, погодьмось, нас ніяк не дивує широта діапазону етичних чи моральних проявів сучасної людини – ми звикли до цього.

     Релігія, мистецтво і філософія відображали двоїсту природу людини раніше, ніж це почала робити наука, і їх мова завжди була більш зрозумілою для загалу. Так іудейство, християнсство і іслам допускають Диявола (Ібліса, Сатану, Люцифера) поряд з доброчинним Богом чи усередині людини. А один із класиків світової літератури, іспанський письменник Мігель де Унамуно сказав про людину в одній із своїх книг так: “Будь-яка жива людина несе в собі сім доброчинностей і сім протилежних їм смертних гріхів: вона гордовита і сором’язлива, ненажерлива і стримана, похітлива і цнотлива, завидюща і милосердна, скупа і щедра, лінива і старанна, гнівна і терпляча. І вона може викликати із самої себе однаковим чином тирана і раба, злочинця і святого, Каїна і Авеля” [цит. – Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983. - 320 c. С. 7]. А ще раніше, Мішель Монтень писав у своїх “Дослідах” (1580): “В залежності від того, як я дивлюся на себе, я знаходжу в собі і сором’язливість, і наглість; і цнотливість, і розпусту; і балакучість, і мовчазність; і працелюбність, і розпещеність; і винахідливість, і тупість; і похмурність, і добродушність; і брехливість, і правдивість; і ученість, і невігластво; і щедрість, і скупість, і марнотратство. ...Я нічого не можу сказати про себе просто, цілісно і грунтовно. Я не можу визначити себе одним словом” [Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр. - М.: Правда, 1991. - 656 с. Кн. ІІ, гл.1]. Переконливі описи людської сутності ми можемо знайти також у романах Ф. Достоєвського, творах Е. Золя та інших. Акцентуючи увагу на двоїстій природі людини, зазначимо, що вся історія християнської духовності і моральної філософії взагалі – це пошук гармонії між тваринним і божественним усередині людини, між її необмеженими бажаннями і розумом, пошук і ствердження Добра і стримання Зла.

     “Чим більше я пізнаю людину, тим більше мені подобаються тварини!” – цей вислів приписують не одному із відомих політиків – людей, що за родом своєї діяльності найбільше спілкуються із розмаїттям представників свого біологічного виду. Це факт: поведінка людини - вищого представника тваринного світу дуже часто буває гіршою за поведінку нижчих тварин. У живому, організменному світі тільки людина може отримувати задоволення від болю, нанесеного своїм сородичам. Навіть найжорстокіші війни з десятками мільйонів загиблих виправдовувалися самими високими ідеалами і благими намірами. Чи не пов’язано це також і з еволюцією свідомості людини, яка не тільки стримує бажання за допомогою розуму, але інколи необмежено розширює уяву бажань людини та можливості їх задовольняння?

     “Людина від природи зла” – так стверджує науковий психоаналіз (З. Фрейд, К.Г.  Юнг та інші) і пояснює чому так відбувається. Існує також напрям думок у психології, де всіляко намагаються віднайти контраргументи проти тези про “злу” пророду людини (гуманістична психологія А. Маслоу, К. Роджерса та інші). Перш ніж розглянути “злу” природу людини як це бачить класичний психоаналіз, цікаво навести експериментальні (не умоглядні!) висновки іншого напряму психології – когнітивного.

     В експерименті Ф. Зімбардо (1971) перевірялись положення так званої теорії когнітивного дисонансу про те, як людський організм прагне встановити внутрішню гармонію після рішення, яке було прийнято між двома або більше альтернативами. Добровольці-студенти останнього курсу Стенфордського університету за умови двотижневого експерименту мали розігрувати в реальних тюремних умовах ролі охоронців або засуджених. Напередодні усі вони пройшли тестову перевірку на нормальність їхньої психіки. Відносини між охороною та ув’язненими скоро набули класичного характеру: охоронці почали вважати ув’язнених істотами нижчого рангу, до того ж небезпечними, ув’язнені ж бачили в охоронцях садистів. Аномальність своєї поведінки відмічали у своїх щоденниках самі учасники експерименту, але нічого не могли з собою вдіяти.

     Зімбардо, який не очікував такої стрімкої трансформації в кожній групі добровольців, пізніше писав у звіті: “Те, що найбільш дивує в експерименті в удаваній тюрмі, є легкість, з якою виникає садистська поведінка у зовсім нормальних молодих людей та емоціональна патологічність серед тих, хто ретельно був підібраний за ознакою емоційної стабільності...”. Експеримент був достроково припинений на шостий день і ніколи не був повторений. Чомусь в очах моралістів він виглядав украй неетичним. Так і психологія когнітивного дисонансу експериментально підтвердила хибність людської психіки в самих її глибинах [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. С. 272].

     Можно привести безліч свідчень про те, як “розкріпачуюються” душі людей під час війн і в часи послаблення регулятивних функцій держави. В 2005 році світові ЗМІ розповсюджували фотографії аморальної поведінки американських солдат по відношенню до полонених в Іраку, зокрема, у в’язниці Абу-Грейб. Були порушені усі інструкції і настанови, охоронці не змогли втриматись від отримання задоволення знущаннями над полоненими. А “дідівщина” у Челябінському танковому училищі (Російська Федерація) – основна тема ЗМІ на початку 2006 року? Рядовий Андрій Сичов на межі смерті унаслідок неуставних взаємин і більше 1000 аналогічних випадків у збройних силах держави за декілька років. Чому ж тут дивуватись, якщо з 1999 року популярним жаргоном керівника держави і його найближчого оточення є “мочити у сортирі”?

     Громадскість України влітку 2007 року була шокована масовими немотивованими убивствами людей у Дніпропетровську, скоєними 19-річними молодиками (колишніми однокласниками). Які внутрішні несвідомі потяги і які свідомі фіктивні цілі спонукали таке? 

     Підсумовуючи здобутки психології у вивченні сутності людини  автори дослідження В.А. Роменець, І.П. Маноха змушені були констатувати: “Таким чином, психологія XX століття на стародавнє запитання, чи є людина доброю чи злою, відповідає (незважаючи на діалектичні суперечності у самій психології), що людина за своєю природою є злою” [Історія психології XX століття”, 1998].

     Що є людина? Чи має місце стратифікація суспільства на шари, прошарки більш злих і менш злих людей? З чим пов’язана ця стратифікація? Яка роль свідомості, онтогенезу свідомості, методів виховання? – до цих запитань ми будемо повертатись неодноразово і робити спроби отримати бачення відповіді з різних точок зору.

 

     2.3. “Чужа душа – сутінки (темрява)”. Як тлумачити це народне прислів’я?

     “Чужа душа – сутінки (темрява, темний ліс)”. Так народним прислів’ям віками метафорично висловлюється народна  мудрість.  Оскільки людина і на себе дивиться очима інших, то й її власна душа теж сутінки, потемки. Тож Зігмунд Фрейд (1856-1939) не був першим, хто висловився щодо темряви людської душі.

     В 1993 році виповнився сторічний ювілей видання “Вступного повідомлення”, роботи Й. Брейєра і З. Фрейда, де вперше були сформульовані основні ідеї психоаналізу. Автори нічого особливого не вигадали. Несвідоме на той час вже було у полі зору психології з часів Лейбніца (1646-1716), а лібідо (ерос) тлумачилось ще Платоном (428-347 р.р. до н. е.) як головна рушійна сила, що керує не тільки поведінкою людини, а й усім світом, примушує речі наслідувати ідеям. Настав час сприйняти несвідоме й лібідо більш широкою науковою громадськістю. Основою психоаналітичної теорії в її класичному вигляді є вчення про несвідоме душевне життя та про статевий характер рушійних сил людської поведінки. Починаючи з З. Фрейда, ніхто з психологів не наважується стверджувати щось серйозне про свідомість, не торкаючись несвідомого. Послідовники З. Фрейда уточнювали і розвивали окремі положення теорії, інколи відходячи далеко від наріжних каменів вибудованої Фрейдом конструкції, але ж положення про свідомість як “острів в океані несвідомого” та про основні рушійні сили людської поведінки, що перебувають у своїй більшості ще й досі, на жаль, у несвідомому, залишилось у фундаменті. Сьогодні важко відзначити внесок кожного, хто створював сучасну психодинамічну модель людини. Серед тих, хто спочатку розділяв ортодоксальність вчення З. Фрейда, а потім пішов своїм шляхом, уточнюючи психоаналітичну теорію, слід згадати А. Адлера і К.Г. Юнга. 

     А. Адлер (1870-1937) уточнив фрейдівське лібідо як потяг до переваги, поліпшення ситуації, руху до фіктивної (ідеалізованої) цілі, тим самим сробивши спробу збудувати місток між “звіром” і особистістю.

     К.Г. Юнг тлумачив лібідо ширше, як генералізовану енергію, чим наблизив це поняття до “атмана” стародавніх індійських мислителів, “архе” Анаксімандра (Греція, VII-VI ст. до н. е.), elan vital А. Бергсона, волі до життя А. Шопенгауера тощо. Внесок Юнга в психоаналіз важко переоцінити. Йому належать положення про екстравертність і інтровертність типів психіки, про шари несвідомого – індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме як найглибший шар. Коли лібідо спускається в глибини колективного несвідомого, то воно може віднаходити там скарби, які накопичувалась, коли психіка ще не мислила образами та абстракціями, і з яких мисляче людство бере початкові матеріали для творчості. Саме так працює інтуїція, саме так, вважають історики і методологи науки, лікар Роберт Майєр віднайшов ідею збереження енергії, а Д.І. Менделєєв – періодичну таблицю хімічних елементів. Юнг твердить, що колективне несвідоме є осадом досвіду і в той же час апріорною картиною світу, яку було створено ще з невизначених давніх часів. Ця думка співзвучна апріоризму пізнання Канта. Юнг підкреслював зв’язок свого вчення з віруваннями стародавньої Індії, “потойбічним” світом ідей-ейдосів Платона, з працями отців церкви (св. Августина та інших), також з ідеями свого сучасника – Л. Леві-Брюля. Юнг радить втручатись у зв’язки між різними шарами психіки з метою пошуку оптимальної рівноваги (процес індивідуації). Рівновага означає, що центр усієї особистості збігається не з свідомим “Я”, а з точкою, що лежить між свідомим і несвідомим. За Юнгом, свідомість дає людині лише удаване панування над собою. Справжнє основне життя відбувається поза свідомістю. Юнг скептично відноситься до можливостей сучасного рівня людського інтелекту, вважаючи, що “земнонароджений інтелект є тільки мечем або молотом, але не творцем духовних світів, не батьком душі”. За Юнгом, інтелект як неадекватне знаряддя пізнання винен, зокрема, у розв’язанні світових війн [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. С. 390-407]. 

     Теза про те, що “свідомість дає людині лише удаване панування над собою, а справжнє основне життя відбувається поза свідомістю” є іншим формулюванням вислову “Чужа душа – сутінки (темрява)” і заслуговує окремого, більш глибокого розгляду.

 

     2.4. Чи є майбутнє  у людини як біологічного виду?

     У пам’яті нинішнього покоління міцно закарбовано той постійний всеохоплюючий страх попереднього покоління  наших  батьків й дідів,  який  висловлювався відомим “тільки б не було війни!”. Наше покоління більш спокійне й раціональне, воно впевнене, що третьої світової війни не буде, а якщо ж і станеться таке, то, як сказала мудра людина, ми цього не відчуємо, адже нас вже не буде. Водночас, не може не дивувати той суперолімпійський спокій з яким сучасна людина відноситься до екологічних загроз довкіллю і до наслідків необмеженого зростання її матеріальних потреб при обмеженості природних ресурсів і неконтрольованому зростанні чисельності людства. Проблеми, які виникають, вже порівнянні з проблемами від наслідків світових війн, отже найактуальнішими.

     Чому людина спокійна перед майбутніми реальними загрозами? Причина - у генетично вмонтованих внутрішніх програмах людської психіки, на що й звернув увагу світової спільноти у своєму “Заповіті” Нобелівський лауреат Конрад Лоренц, австрійський зоолог, етолог. Автор праці “Життєвий світ особистості ...” Т. Титаренко також наголошує на внутрішніх генетично вмонтованих захисних механізмах психіки. Так молода людина не відчуває плинності часу, її наступне життя уявляється майже вічним, поточні проблеми дріб’язковими і скороминучими, образно кажучи, вона сприймає майбутнє доросле життя як “море по коліна”. Така безтурботність - своєрідний механізм захисту - мабуть має коріння у несвідомому. Свідомість також причетна до цього, чим менше інтелектуально розвинена людина, тим більше у неї самовпевненості щодо теперішнього та безтурботності щодо майбутнього. Дійсно, якщо обсяги знань людини звужені у точку, то людина “близька до природи” і майже щаслива. І, навпаки, чим більшу площу огортає коло знань, тим більшою є лінія дотику з невідомим, яке збуджує не тільки допитливість, а й тривогу.

     Щоб мати перед собою майбутнє як біологічному виду, людина повинна бути стурбованою тим, що станеться з людством хоча б у майбутньому поколінні, тобто через 25-33 років. Така стурбованість можлива лише за умови досягнення якісно вищого рівня рефлексії людиною себе і навколишньої дійсності, тобто розвитку її свідомості. Адже внутрішніх генетичних програм захисту від наслідків необмеженого технічного прогресу чи обмеженості природних ресурсів у людини нема. Також нема і відповідних умовних рефлексів. Свідомість людини, її вольова складова, мають наростити здатність, достатню для нейтралізації внутрішніх захисних програм, які створюють безтурботність перед планетарними загрозами. Тільки свідома людина може робити вибір і приймати рішення в умовах прогресу та обмежень часових і матеріальних ресурсів. Але що ж знає сучасна людина про себе і свою свідомість?

 

     2.5. Що знає пересічна людина про свою свідомість і своє несвідоме?

     Сучасні шкільні підручники повідомляють: ”Свідомість – одне із найбільш складних психічних явищ, властивих людині; спосіб відношення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях, найвища форма відображення матерії. Виникає свідомість тільки в суспільстві. І фізіологи, і психологи неодноразово намагались пояснити явище свідомості. Але і на даний час нема достатньо обгрунтованих гіпотез механізмів свідомості.

     ...вважається, що людина знаходиться у свідомості, якщо вона здатна:  1) зосередитись на різних явищах відповідно навколишньої обстановки; 2) породжувати абстрактні думки, оперувати ними, а також висловлювати їх словами; 3) оцінювати майбутні вчинки, тобто є здатною до очікування і прогнозу; 4) усвідомлювати своє Я і визнавати інші індивідууми; 5) оцінювати значення естетичних та етичних цінностей. 

     Несвідоме – психічні процеси і стани людини, протилежні свідомим. Несвідоме охоплює всі неусвідомлені людиною психічні явища (інстинкт, інтуїція, автоматизм, гіпноз та інші). Несвідоме може грати як позитивну роль (навички та інші автоматизми, що підвищуюють професійну майстерність), так і негативну (машинальні акти, ставши звичними, можуть знижувати творчий рівень діяльності людини)” [Шабатура Н.Н., Матяш Н.Ю., Мотузный В.А. Биология человека: Учебник для учащихся 8-9-х классов общеобразовательной школы. -К., Генеза, 1998. - 432 с. С. 332-333].

     Бачимо, що інформація шкільного підручника про свідоме і несвідоме не є співмірною. Якщо відомості про свідомість людини можна вважати якимось мінімумом знань, то відомості про несвідоме – “процеси ... протилежні свідомості” є дезинформацією, “відмазкою” від допитливості учня. Нічого не мовиться про те, що свідомість людини може грати не тільки позитивну роль, а й негативну. Як виникає свідомість, де та межа, по один бік якої свідомість є, а по інший бік її нема? Чи достатньо таких знань сучасній людині? Чи зможе вона, спираючись на них, здійснювати своє удосконалення індивідуацією за Юнгом чи за Фроммом, шукаючи без допомоги психотерапевта точку рівноваги між своїми свідомим і несвідомим?

 

     2.6. Чи усвідомлює людина смисл свого життя?

     Питання про смисл життя людини є чи не основним питанням як побутового мислення, так і художньої літератури, мистецтва, соціології, психології, етики, філософії. Цікаво знати, як досі вирішувалось питання про смисл життя різними представниками суспільства – письменниками, психологами, філософами.

     Ось приклад того, як смисл життя невірно асоціювався із фіналом, досягнутою вершиною (цитуємо мовою оригіналу): “На вершине этой ничего не было из того, чего я ждал, и ...теперь волей-неволей мне остается одно – спускаться с другой стороны туда, откуда я вышел” [Толстой Л.Н. Для чего я пишу. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 226]. Щодо іншого питання – чи багато смислу життя у повсякденності, Лев Толстой писав: “Можно жить, покуда пьян жизнью; а как протрезвишься, то нельзя не видеть, что все это только обман, и глупый обман!” [Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 56] і ще: “Проживя под 50 лет, я убедился, что земная жизнь ничего не дает, и тот умный человек, который вглядится  в земную жизнь серьезно, труды, страх, упреки, борьба – зачем? – сумасшествие, тот сейчас застрелится ...” [Толстой Л.Н. Запись на отдельном листе. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 347].

     Ми звертаємось до великого російського письменника Льва Толстого не випадково. Видатний американський психолог Харрі Стек Салліван стверджував, що по справжньому зазирнути у внутрішній світ людини досі змогли зовсім не психологи і філософи, а лише великі письменники. До останніх він, поряд зі Стендалем, Джойсом і Прустом, відносив Толстого і Достоєвського. У нашому випадку Толстой, як і належить дійсно народному письменнику, виразнику його переживань, торкнувся проблеми смислу життя у повсякденності людського буття.

     Сучасні психологи ввели в ужиток поняття “суб’єктивного внутрішнього світу”, “внутрішньої системи координат”, “фіктивних” цілей та орієнтирів, без яких людина не в змозі існувати, долати перепони, бути в тонусі. Фіктивні цілі як сенс життя мають таке ж значення для біологічного виживання людини, як і постійна сенсорна стимуляція. У подальшому розгляді ми більш детально зупинимося на цих психологічних концепціях.

 

     2.7. Що знає пересічна людина про еволюцію живого світу?

     Питання еволюції природи і живої природи, зокрема, завжди було у полі зору як великої науки, так і шкільної.  Однак,  у  попередні  історичні епохи панування крайніх форм раціоналізму і волюнтаризму вимагалось мати лише одну, найвірнішу модель пояснення тих чи інших явищ. Тож боротьба наукових шкіл ще недавно своєю непримиренністю нагадувала боротьбу святих отців середньовічної церкви. Особливо прямолінійний і однобічний погляд нав’язувався марксистсько-ленінською ідеологією у недавньом СРСР. Існувало навіть щось подібне до інквізиції. І це було зовсім-зовсім недавно. Відкриваємо філософський словник, виданий накладом 1,5 млн примірників лише 50 років тому, і читаємо:

     “ВЕЙСМАНІЗМ-МОРГАНІЗМ – реакційний антидарвінський напрям в біологічній науці... Незважаючи на різноманітний термінологічний матеріал у трактуванні спадковості (гени, детермінанти, генофонд, резерв мутації та ін.), усі вейсманісти-морганісти сходяться на тому, що спадковість – це особлива речовина в організмах, яка знаходиться в хромосомах статевих клітин. ...Брехливість концепції вейсманістів-морганістів очевидна. ...Мічурінська біологія завдала повної поразки реакційній теорії вейсманізма-морганізма”.

     “КІБЕРНЕТИКА - реакційна лженаука..., форма сучасного механіцизму. ...Кібернетика яскраво виражає одну із основних рис буржуазного світогляду - його жорстокість до людини, прагнення перетворити трудящих в придаток машини, в знаряддя виробництва і знаряддя війни. ...Кібернетика є, таким чином, не тільки ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції, але і засобом здійснення її агресивних воєнних планів”;

     “МІЧУРІНСЬКА БІОЛОГІЯ – новий, вищий етап в розвитку матеріалістичної дарвінської науки про живу природу... . Мічурінська біологія має величезне значення для подальшого розвитку і зміцнення природничо-наукових основ марксистсько-ленінського світогляду. Мічурінська біологія як єдина наукова матеріалістична теорія про живу природу, як вищий етап в розвитку дарвінізма отримала повну перемогу над реакційною лженаукою вейсманізма-морганізма. Комуністична партія надала підтримку передовим радянським вченим-мічурінцям”.

     “МІЧУРІН І.В. (1855-1935) – великий біолог... Свою глибоко народну справу – виведення нових сортів рослин – він проводив на крихітній присадибній ділянці на власний ризик і страх... Ознайомившись після 1917 р. з працями творців марксизму-ленінізму, Мічурін став свідомим... Якщо Дарвін тільки пояснював закони органічного світу, то Мічурін створив матеріалістичну теорію про шляхи зміни цього живого світу. ...Він з презирством відкидав ідеалістичні хитросплетіння вейсманістів-менделістів-морганістів з їх непізнаваними “речами в собі”, з таємними містичними генами... ”Більшовистська партія і Радянська влада, – писав він, – зробили все для процвітання розпочатої мною справи””.

     “ФРЕЙДИЗМ - розповсюджена в зарубіжній, нині особливо в американській, психологічній науці реакційна ідеалістична течія... . Фрейдизм і “неофрейдизм” нині стоять на службі американського імперіалізму, який використовує “вчення” про підлеглість свідомості “підсвідомості” в цілях виправдання і розвитку самих низьких і огидливих прагнень та інстинктів людей” [Краткий философский словарь. Под ред. М. Розенталя и П. Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М.: Госиздатполитлит, 1954. - 704 с. С. 67, 236, 355, 352, 652]. 

     Цю “маячню” відображали шкільні підручники, за якими формувалася свідомість старшого покоління наших співвітчизників. Вони ж сьогодні складають основну групу виборців, які свідомо обирають керманичів країни.

     Щодо основних рушійних сил еволюції живого світу, підручники ще недавно повідомляли:

     “Між особинами як одного виду, так і різних видів виникає боротьба за існування, під якою Дарвін розумів складні і різноманітні відносини організмів між собою та з умовами навколишнього середовища. Він мав на увазі “не тільки життя одної особини, але й успіх її в забезпеченні себе потомством”.

     Наслідком боротьби за існування є природній відбір. Цим терміном Дарвін назвав “збереження сприятливих індивідуальних відмінностей і змін та знищення шкідливих”.

     Боротьба за існування та штучний відбір на основові спадкової мінливості є, за Дарвіним, основними рушійними силами (чинниками) еволюції органічного світу” [Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М.: Просвіта, 1989.- 289 с. С. 15].

     “...Єдиним еволюційним чинником спрямовуючого значення є природний відбір ... “ [Там само; с. 33].

     Оскільки людина за умов сучасного медичного обслуговування не підлягає дії ні природнього, ні штучного відбору, то для неї як біологічного виду нема рушійних сил еволюції. Значить еволюція людини як представника органічного світу припинилась. Такий висновок щодо еволюції людини можна зробити із вчення Дарвіна про природній відбір, вивчаючи шкільний підручник, що витримав 19 видань.

     У більш пізньому сучасному (але не кращому) підручнику загальної біології читаємо:

     “...за Ж.-Б. Ламарком, одним із факторів еволюції є успадкування всіх ознак, які виникли під впливом чинників довкілля. Інший фактор еволюції, за Ж.-Б. Ламарком, – це внутрішнє прагнення організмів до прогресу, яке не залежить від умов довкілля “ [Загальна біологія: Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид. - К.: Генеза, 2004. - 272 с. С. 197]. Далі підручник знайомить з основними положеннями еволюційної гіпотези Ч. Дарвіна та її слабими позиціями щодо “природнього добору”, такими як “жах Дженкіна” та зауваженнями філософа Г. Спенсера (1820-1903) про недопустиму тотожність природнього добору свідомому вольовому акту. Учнів переконують, що природній добір не може бути рушійною силою еволюції, але на тій же сторінці читаємо про “синтетичну гіпотезу еволюції” О.М. Сєверцова і І.І. Шмальгаузена, де одним із пунктів стверджується все те ж, дарвінське: “рушійною силою еволюції є природній добір, який є наслідком боротьби за існування в різних її формах” [Там само, с. 208]. Мабуть, окрім розгубленості, таке уточнене тлумачення рушійних сил еволюції учням сучасної середньої школи, нічого, не додає.

     Отже, “єдиним еволюційним чинником спрямовуючого значення  є природній відбір” – навчають сучасні шкільні підручники. Однак, наукова думка вже давно так не вважає і це є принциповим фактом для формування сучасної наукової картини світу. Так, розрахунки показують, що у відповідь на зміни зовнішніх умов випадковість, покладена в основу спадкової мінливості, не може створювати достатню кількість особин з корисними ознаками: необхідно, щоб мутації організму здійснювались не один раз, при народженні організму, а мільярд разів щосекунди, і то, за умови, щоб “наша Земля була розміром у десять Всесвітів, а еволюція нараховувала 10 млрд. років” (цит.: [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. С. 61]).

     Останні наукові дані змушують повернутись до раніше висловлених, потім затаврованих, як ідеалістичні чи теологічні, і вже забутих припущень про рушійні сили живого світу, таких як “дао” стародавніх китайських мислителів, “атман” стародавніх індійських мислителів, “архе” Анаксімандра (Греція, VII-VI ст. до н. е.), “нус (ум)” Анаксагора (Греція, V ст. до н. е.), “демиург (ум)” Платона (Греція, V-IV ст. до н. е.), “ентелехія” Арістотеля (Греція, IV ст. до н. е.), “фізис” Зенона (Греція, IV-ІІІ ст. до н. е.), “клінамен” Лукреція Кара (Рим, І ст. до н. е.), “монади” Лейбніця (XVII-XVIII ст.), “воля” Шопенгауера (XVIII-XIX ст.), elan vital А. Бергсона (XIX-XX ст.). Навіть ідея інволюції староіндійської філософії сьогодні вже не здається такою неприйнятною, як ще недавно. “Не так далеко ми відійшли від “клінамена” Лукреція!”, – зізнаються батьки сучасної сінергетики І. Пригожин, І. Стенгерс (цит.: [Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000. -512 с. С. 121]). Представники усіх наук – філософи і фізики, біологи і антропологи, економісти і соціологи – сьогодні стурбовані тим, як скористатися новими синергетичними ідеями для пояснення рушійних феноменів у межах своїх наук. Сьогодні саме синергетика найбільш переконливо відповідає з наукових позицій на питання, за рахунок чого відбувається еволюція в природі.

     Відома нам з шкільних та вузівських підручників, діалектична “боротьба протилежностей (протиріч)” як рушійна сила сьогодні вже не може вважатись єдино правильною, загальновизнаною і загальноприйнятою. Виходить з друку все більше праць, де автори в основу своїх наукових концепцій кладуть саме ідеї самоорганізації й саморозвитку, зокрема [Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.], [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с.]. Разом з тим, поки що “в ходу” навчальні посібники, де стверджується, що єдиним “джерелом саморозвитку кожної форми руху (розвитку) матерії є тільки їй притаманне протиріччя”, зокрема, для фізичної форми руху (розвитку) матерії основним пропонується обрати “протиріччя маса-енергія”, для біологічної - “організм-зовнішнє середовище” [Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М.: ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с. С. 31-32].

     Що торкається живої природи, “очевидно, необхідно говорити не про випадкові корисні зміни окремих особин, зумовлені необхідністю пристосування і виживання виду в мінливих умовах, а про здатність цілого виду до змін, що входять в його програму розвитку, тобто по суті - про спрямовані мутації” [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. С. 61].

 

     2.8. Що ми знаємо про призначення людини у Всесвіті?

     Видатний французький вчений-біолог Ж.Б. Ламарк (1744-1829), який першим поставив питання про рушійні сили еволюції  живої природи, так писав про людину як найскладніше створіння тваринного світу: “Можна, мабуть сказати, що призначення людини немов би полягає у тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною для життя” [Ламарк Ж.-Б. Избранные сочинения. Т. 1. М., 1955. С. 704].

     “Жан Батіст Ламарк – розумна людина, але ж він жив давно, а сьогодні ми маємо незрівнянно вищий рівень продуктивних сил цивілізації, наукову картину світу (НКС), Інтернет та зовсім іншу, “всебічно розвинену”, людину і чи не є це тріумфом розуму, про який мріяли генії Просвітництва” – так, напевне, може сказати сучасний оптиміст. Але песимістів не поменшало. Так, Баландін Р.К., член Союзу письменників РФ, звертає увагу на надзвичайно важливу обставину: ”лише декілька відсотків із усіх використовуваних речовин і енергії людина витрачає безпосередньо на власні потреби, а все інше йде на створення і підтримання активності технічних систем... на відміну від живих організмів техноречовина витрачає не “дармову” променисту енергію Сонця, а продукцію біосфери, головним чином її невідтворювані ресурси... техноречовина витрачає потенційну енергію біосфери, накопичену за мільйоноліття, приблизно у 10 разів швидше, ніж вона акумулюється живою речовиною” [Баландин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6].

     Створюється враження, що людство готується до самогубства: “Інколи уявляється така страшна утопія. ...Останні люди самі перетворяться в машини, а потім і вони зникнуть за непотрібністю... Нова дійсність, створена технікою, залишиться у космічному житті. А людини не буде, не буде органічного життя” [Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии, 1989, № 2].

     Сьогодні ми можемо говорити про констатації стану справ та наукові прогнози членів Римського клубу футурологів, починаючи з 1968 року [Межі зростання; 1972]. Вони невтішні. І головне, у людському суспільстві Землі досі нема згоди і волі до вирішення навіть тих проблем, що є очевидними для всіх. Навіть Кіотський протокол про обмеження шкідливих викидів газів у атмосферу до 2012 року порівняно з рівнем 1990 року менш ніж на 10% досі не ратифікований США, найбільш розвиненим забруднювачем навколишнього середовища. У чому ж справа? Відповідь: суть справи у природі людини. Нобелівський лауреат Конрад Лоренц, один із стурбованих людей планети, наголошував у своєму “Заповіті” (промові при отриманні Нобелівської премії) на проблемі так званих вроджених генетичних програм людини [Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с. 1-11]. Колись ці програми були необхідною умовою виживання виду, сьогодні ж вони ведуть Homo sapiens, як людину ще далеко не розумну, до самознищення. Це, насамперед, неконтрольована розумом природна допитливість, запрограмоване інстинктами необмежене прагнення до накопичення матеріального достатку, атавістичний потяг до переваг над усіма іншими.

 

     2.9. Що є сучасна людина, Homo faber, Homo ludens, Homo economicus, Homo sociologicus, Homo mensura, Homo emotional чи Homo sapiens?

     Поділ еволюції людини на homo вмілу, homo технічну, homo емоційну чи homo розумну тощо є умовним. Так визначає сучасна людина саму себе, що з огляду на відому теорему Геделя,  не  може  бути  безсумнівним, остаточним. І людина буде знову і знову повертатись до визначень.

     Людина почала свою трудову діяльність з відтворення своїх органів та функцій і досягла великих успіхів у створенні штучної природи, артефактів. Люди завжди у першу чергу робили те, чим вони були самі, і тому людину можна вважати мірилом усіх штучних речей. Техніка в усі часи копіювала органи і функції людини,  і виражала її сутнісну природу та рівень розвитку самосвідомості. Людина завжди робила усе, що могла, не думаючи обов’язково про доцільність. Сьогодні уміння людини досягли можливостей розщеплення атомів і вторгнення в генетичні структури живого. Але потужності її свідомості не вистачає для передбачення усіх наслідків діянь. Багатьох це кидає у стан глибокої тривоги і страху. (Але не всіх). Те, що людина завжди копіювала себе і досі не може контролювати наслідки прогресу, означає, що вона ще не пізнала саму себе до тої глибини, яка б дозволила визначити межі доцільності.

     Філософи із здивуванням вигукують: “Один лише недільний випуск газети “Нью-Йорк Таймс” поглинає декілька гектарів лісу – а скільки ще інших газет виходить щоденно!”. Або ж приклад із нафтою. Ще недавно до відкриття двигуна внутрішнього згорання нафта була не чим іншим, як брудною вонючою рідиною, потім стала основою енергетики, і сьогодні її запаси зникають із миттєвою в масштабі історії швидкістю: те, що утворювалося за мільйони років, тепер знищується за життя всього чотирьох-п’яти поколінь людей. Що ж залишиться майбутнім поколінням нащадків? Усім очевидно, що і по відношенню до енергії, і по відношенню до оточуючого середовища взагалі ми живемо у бездумно марнотратному суспільстві.

     “О Боже, де ти?”, “Ох, якби Бог бачив це!” – під такими заголовками виходять статті у засобах масової інформації розвинених країн про успіхи генної інженерії. Хімічні маніпуляції із генетичним кодом живих істот порушили табу на втручання Homo faber (Людина-майстер) в такі сфери природи як “життя”, “еволюція” і “людина”. Досі ніхто із вчених не піддавав сумнівам і не спростовував відомі положення вчення В. Вернадського про біосферу і ноосферу: “кількість речовини, охопленої життям в біосфері, є величиною постійною, яка мало змінюється протягом геологічного часу” [Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с. С. 371] та “жоден живий організм у вільному стані на Землі не знаходится. Усі ці організми нерозривно і неперервно пов’язані – перш за все живленням і диханням – з оточуючим їх матеріальноенергетичним середовищем” [Там само; с. 509]. Але у своїй практичній діяльності сучасна людина дійшла до того, що “створенням живих істот нового типу з так званим рекомбінованим спадковим кодом було порушено основний принцип еволюції, а саме – принцип виникнення і розвитку життя на нашій Землі у всій її цілісності. ...Міра нашого незнання взаємозв’язків еволюції надзвичайно велика. ...Конструювання живих істот нового типу в лабораторії... наприклад, надпродуктивних і надчутливих сортів злаків “зеленої революції” чи високоудойних корів, які ледь тримаються на ногах... є втручанням в еволюцію ...у нас відсутнє скільки-небудь достатнє розуміння її цілісного процесу, щоб відповідати за те, за що ми маємо відповідати” [Хикель Э. Разрушить непонятное / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. и англ. / Составл. и предисл. Ц.Г. Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с. - С. 455-458]. Що торкається молекулярної біології, то “міра незнання і тут також нескінченна”: “характер реплікації ДНК в процесах розмноження і росту організмів залежить від взаємодії цієї ДНК з незчисленними іншими факторами і складовими частинами у ядрі клітини; ядро ж, у свою чергу, знаходиться у взаємодії з оточуючим його середовищем клітини, на яке впливають інші клітини, тканини, і яке само, знову ж, зворотньо впливає на них; і ці частини організму знаходяться у взаємозв’язку з цілим і навіть з оточуючим його середовищем та різноманітними впливами, причому не тільки речовинної природи. Хто хоча б на мить затримає погляд на цій за необхідністю цілісній (холістичній) картині живого, той відчує жах від тої вольності, з якою в генній інженерії здійснюються радикальні маніпуляції... не маючи найменшого уявлення про те, як це може вплинути на зміну цілого. ...забуття цілісності живого зайшло надто далеко” [Там с.; с. 458-459].

     З точки зору природничої науки ми звикли розглядати людину перш за все як спостерігача, який стоїть зовні експериментально досліджуваної ним природи і, мовляв, ніяк не впливає на об’єкт дослідження. Сьогодні, спочатку на прикладі квантової механіки, ми дізналися, що це не так. Спостерігача необхідно включати у якості складової частини у досліджуваний феномен. Але ж більшість вважає, що це стосується лише спостереження елементарних частинок і ніяк не впливає на спостереження макро- і мегасвіту. Безумовно впливає, але ми не знаємо як. Точніше, пізнаючи природу і створюючи на основі добутих знань техніку, ми абстрагуємося від “зайвих” деталей. Чорнобиль має нас навчити обережності. У першу чергу в генній інженерії, де за допомогою маніпуляції хімічною основою життя дослідники все ближче наближаються до умов людського існування, ілюзія знаходження людини “зовні” природи може мати фатальні наслідки, коли пізно буде чомусь вчитися традиційним, успадкованим від нижчого тваринного світу, методом “спроб і помилок”. Вчені вже усвідомили, що в квантовій механіці треба рахуватись з ефектом невизначеності, а в економіці з ефектами рефлексивного мислення. На часі усвідомлення ефектів технічної діяльності у природному середовищі. Але чомусь технічній людині дуже важко визнавати себе частинкою природи. Там, де є лабораторії генної інженерії, однаково можливі маніпуляції як з мікроорганізмами, так із організмом людини. Ніякі директиви не в змозі стримати сучасну людину від її природної “допитливості”. Отже, хто вона, сучасна людина? Homo faber чи homo sapiens? “Якщо людина – лише Homo faber, тоді вона надто небезпечна”, – попереджає нас німецький філософ А. Хунінг [Хунинг А. Homo mensura: люди - это их техника - техника присуща человеку / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. и англ. / Составл. и предисл. Ц.Г. Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с. - С. 402].

     Поведінка сучасної людини переконує, що більш правильним було б визначити її як вмілу чи емоційну (напівсвідому), але ніяк не розумну. Розумною людина зможе себе назвати лише тоді, коли її свідомість буде здатною хоча б передбачувати наслідки її втручання в природні процеси та забезпечувати розумне життя в умовах ресурсних обмежень.

Запитання для повторення і обговорення:

 

1. Що відображає символізм Едемського саду, спокутування Адама плодом дерева пізнання і вигнання із раю?

2. Як пояснити те, що Бог заздалегідь попередив Ноя про необхідність побудови міцного ковчега?

3. Чому Господь змінив свої помисли й простив людину після закінчення потопу?

4. Назвіть складові християнського канону Біблії.

5. Коли вперше з’явився слов’янський переклад Біблії, перші переклади народною мовою, повний переклад усієї Біблії за оригінальними текстами?

6. Якою була найперша характеристика людини, надана Богом невдовзі після її сотворення?

7. Хто із вчених й коли вперше зробив висновок про походження людини від мавпоподібних предків? Хто із вчених й коли помістив людину в групу приматів разом з напівмавпами й мавпами?

8. Яку характеристику дав людині в IV-III ст. до н.е. Сюнь-цзи, китайський філософ, один із основоположників конфуціанства?

9. Для чого релігіям потрібні були негативні персонажі в особі Диявола, Люцифера, Ібліса, Сатани?

10. Що цікавого щодо сутності людини ми знаходимо у “Дослідах” (1580) французького гуманіста Мішеля Монтеня?

11. Що ховається за висловом “Чим більше я пізнаю людину, тим більше мені подобаються тварини”, який приписують десяткам видатних людинознавців?

12. Викладіть основні положення класичного експерименту Ф. Зімбардо (1971) щодо перевірки положення теорії когнітивного диссонансу про прагнення людського організму до внутрішньої гармонії.

13. Як відповідає сучасна психологія на стародавнє запитання щодо сутності людської природи?

14. “Чужа душа – сутінки (темрява, темний ліс)” - як тлумачити це народне прислів’я?

15. Який смисл вкладали в поняття “лібідо” психоаналітики XX ст. З. Фрейд, А. Адлер і К.Г. Юнг?

16. В чому полягає процес індивідуації?

17. Де слід шукати точку психічної рівноваги особистості?

18. Які існують загрози для людини як біологічного виду і чому людина спокійна перед цими загрозами?

19. Відтворіть інформацію шкільного підручника з біології про свідоме і несвідоме психіки людини.

20. Відтворіть висловлювання видатного російського письменника Л. Толстого про сенс людського життя.

21. Відтворіть основні хиби у науковому світогляді вітчизняної науки середини XX ст. щодо генетики й кібернетики.

22. Назвіть спрямовуючі чинники еволюційного розвитку живої природи і людського суспільства.

23. Що ми знаємо про призначення людини у Всесвіті?

24. Що є сучасна людина, Homo faber, Homo emotional, Homo sapiens чи інша? Приведіть аргументи.

     

    .

     

     

     

     

     

     

    Розділ 3

     

    Екскурс в історію: свідомість людини як предмет психології та філософії XX століття

     

     

    Ідучи до меж душі, їх не знайдеш,

    навіть якщо пройдеш весь шлях:

    таким глибоким вона володіє логосом

     

    Геракліт, V ст. до н. е.

     

         Безумовно, свідомість людини є великим феноменом Природи, саме вона “відповідальна” за виникнення “штучної” природи і її перманентне ускладнення. Але у повсякденному житті людина не замислюється над питанням, що є її свідомість, подібно тому, як вона не помічає повітря, яким дихає, як не помічає риба води, у якій плаває. Однак, щойно людина замислиться над цим, як постає перед незчисленною кількістю питань. Що є свідомість і як описати її прояви (феномени) за допомогою інших понять мови? Із яких елементів складається механізм свідомості і як ці елементи взаємодіють? Як вона виникла? Для чого? Чи розвивається сьогодні? Якщо розвивається, то якою буде завтра, що це означає для наших нащадків і що мають робити батьки (і педагоги) вже сьогодні? Як свідомість співвідноситься з несвідомою частиною психіки? Що є індивідуальна свідомість людини, її самосвідомість і суспільна свідомість? У яких відношеннях вони знаходяться? Чи можлива індивідуальна свідомість поза суспільством? Якщо ні, то чи не є індивідуальна свідомість лише проявом суспільної у межах біологічних можливостей? Що є мова і культура по відношенню до свідомості? У якому відношенні свідомість перебуває по відношенню до буття? Якщо свідомість є вторинною, а буття первинним, то чому Біблія сповіщає: “Спочатку було Слово ...”? І безліч інших постає питань, на які однозначних відповідей у пересічної людини нема.

     

         3.1. Свідомість людини як предмет психології XX століття.

         Що є людина, в чому її подібність з твариною і різниця між ними? – на це питання не легко відповідати. Можна  говорити  лише  про  окремі прояви людської сутності або про їх сукупність, що ніколи не можуть бути визнані повними. Психологія XX ст. переконливо пояснила багатовимірну природу людини з наукових позицій.

         Якщо в XIX столітті психологія говорила про розум як найвище досягнення еволюції живої матерії, то у XX столітті – про свідомість. Однак досі єдиного загальновизнаного поняття свідомості нема. Найперше говорять про спільне знання, посилаючись на етимологію слова свідомість (сознание - рос., consciousness – англ., suneidesis – грец.). Говорять також про свідомість як нерозчленований на складові компоненти потік мислення [Джемс У. Психологія. М., 1991], про свідомість як форму суб’єктивного відображення об’єктивної реальності [Леонтьєв А.Н. Деятельность. Сознание. Личность // Избранные психологические произведения: в 2-х томах. Т. 2. М.,  1983], про свідомість як дуже складну структуру поведінки [Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения / Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.], про свідомість як метапсихологічний еквівалент категорії “образ” [Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основи теоретической психологи. М., 1998], про свідомість як вищу функцію мозку, що реалізується за допомогою мови [Спиркин А.Г. Происхождение сознания. М., 1960; Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. М., 1972], про свідомість як парадокс [Аллахвердов В.М. Сознание как парадокс. (Экспериментальная психология. Т.1). СПб., 2000], про ієрархічну множину свідомостей [Райков В.Л. Вселенная в человеке. М., 2000; Райков В.Л. Сознание. М., 2000; ] і т.д.

         Поняття системи, структури і складових стали сьогодні чи не найбільш вживаними. Це стосується і свідомості, її змісту, механізмів, функцій, проявів. Говорячи про структуру свідомості, психологи зазвичай виділяють такі складові:

1. Перцепція (відчуття-сприйняття-уявлення) як перший блок свідомості, основний “поставщик” інформації про світ у структурі свідомості.

2. Пам’ять. 3) Емоції (почуття). 4) Інтуїція. 

     5) Мислення як перетворювач інформації про світ в структурі свідомості.

1. Воля як процес вибору і прийняття рішення, регуляції поведінки.

    

        Важливо пам’ятати, що виокремленим складовим елементам свідомості зовсім не відповідають якісь чітко локалізовані у мозку функціональні вузли. Усі психічні процеси і стани разом являють собою неподільну цілісність.

        Виокремивши умовно шляхом абстрагування елементи структури, необхідно визначити зв’язки між ними, знову ж таки абстрагуючись відносно зв’язків найсуттєвіших. Із усього розмаїття взаємозв’язків (яке важко повністю охопити) найбільш суттєвими можна вважати такі:

1. Взаємодія по типу “фігура-фон”.

2. Взаємодія по типу інтерференції, тобто відношень “накладання-зіткнення-напластування”. Наприклад, в окремих випадках говорять “свідомість затьмарена емоціями” як про негатив. Як позитив інтерференції наводять приклади перевтілення акторів театру.

3. Взаємодія по типу взаємної “навантаженості” одне одним, наприклад, сприйняття елементами мислення, емоціями, а мислення памяттю тощо; ненавантажених, “чистих” елементів в структурі свідомості нема.

4. Взаємодія по типу “забезпечення” одне одного.

5. Взаємодія по типу інтегративного впливу одного на інших.

    

        Усі перелічені і не перелічені взаємодії можуть проявлятись одночасно в тій чи іншій мірі. Такою є природа свідомості.

        Якщо увага напрямлена назовні, ми говоримо про свідомість. Якщо увага напрямлена на себе, то виникає самосвідомість.

        Виходячи з того, що свідомість є відображенням, можна говорити про розширення свідомості і про її звуження. Так, наприклад, тимчасове розширення (поглиблення) свідомості виникає під час інсайту (раптового явлення шуканого), а тривале – в період творчої діяльності. Інтуїція також розширює свідомість. Тимчасове звуження свідомості виникає під час гіпнозу, а тривале – під час сну. Звуження свідомості відбувається також під час сміху, плачу, аффекту, переляку, зівоті, кашлю, екстазу, чихання тощо. Особливо звужується свідомість під час гіпнозу і сну [Мишляєв; c. 148-150].

        Звуження чи розширення свідомості можна ініціювати застосуванням певних речовин (напоїв, газів тощо). Всім відомий ефект звуження свідомості вживанням алкоголю. Звуження і розширення свідомості можна використовувати в терапевтичних цілях. Цікавим є питання про медитацію як засіб звуження чи розширення свідомості.

   *** 

        Починаючи з З. Фрейда психологи одностайно погоджуються, що не можна стверджувати щось серйозне про свідомість, не торкаючись несвідомого. Сучасна психологія виходить з того, що розумне, свідоме у психіці людини – це лише острів в океані несвідомого, що у несвідомому кожної людини відображено так зване колективне несвідоме усіх її попередніх поколінь і, можливо, у тій чи іншій мірі, всього попереднього тваринного світу. Колективне несвідоме у людини існує у формі архетипів, які, за визначенням К.Г. Юнга, є його структурними елементами – інстинктами у формі образів, найстарішою і найзагальнішою формою уявлень людини, які є водночас і почуттями, і думкою. За висловом Е. Нойманна, автора праці “Походження і розвиток свідомості” (1949), архетипи – органи психічної структури – пов’язані між собою і визначають визрівання свідомості особистості, подібно тому, як гормони визначають будову тіла.

        В історії людства, як і в онтогенезі індивіда, спочатку переважають архетипи, потім в процесі розвитку проявляє себе і досягає незалежності сфера особистого. Індивідуалізована свідома людина нашої цивілізації – це продукт пізній, структура якого вибудувана на більш ранніх доособистісних стадіях розвитку людства, від яких його індивідуальна свідомість відокремлювалась лише крок за кроком. Поетапна еволюція свідомості однаково стосується як людства в цілому, так і окремого індивіда. Юнг визначає архетипи як “сховище успадкованих знань”. Дитина після народження фактично є живим носієм цього успадкованого досвіду і це добре відслідковується у її психології. Саме тому у багатьох примітивних культурах дітям віддавали особливі знаки шани.

        До З. Фрейда і К.Г. Юнга вважалось, що свідомість є автономною і найдосконалішою формою відображення, властивою лише людині – результат застосування знарядь і колективної праці. Однак, як виявилося, це вірно лише частково. На питання про співвідношення обсягів інформації, яку людина отримує про навколишнє середовище на рівнях свідомого і несвідомого, сучасна наука вже не спростовує безмежну перевагу несвідомого. Зокрема, апріоризм філософії пізнання І. Канта також можна трактувати як такий, що грунтується на визнанні невичерпності “скарбів” несвідомо сприйнятої і накопиченої за мільйоноліття інформації.

        Перевага свідомого перед несвідомим полягає в іншому, у прискоренні творчості Природи шляхом більш широкої і прямої передачі знань і вмінь від покоління до покоління людини, а не наслідуванням через генетичний код. Іншим, чи не основним чинником прискорення творчості Природи, є абстрагування, виокремлення найбільш суттєвого, і встановлення причинно-наслідкових зв’язків між елементами виокремленого. Найбільш вдалим метафоричним порівнянням (його приписують І. Павлову), яке найчастіше використовується для пояснення специфіки феномену свідомості є порівняння свідомості з ліхтарем, який людина використовує, пересуваючись у темряві на незнайомій території. Територія велика, те, що на ній є, що відбувається людина якось невиразно відчуває, щось бачить при світлі місяця чи зірок. Ліхтар освітлює місцевість незрівнянно чіткіше, виразніше, але ж лише невелику ділянку, куди спрямовано потік променів.  

        Існує важлива проблема взаємодії свідомого з несвідомим, зокрема в частині енергетичного забезпечення життєдіяльності. Відомо, що емоції пов’язані з самими нижчими рівнями психіки, близькими до інстинктів. Емоції викликають зміни внутрішньої секреції, кровообігу, дихання тощо. У первісної людини перцепція і реакція дії були нерозривними. З розвитком головного мозку інстинктивний рефлекс почав затримуватися свідомим втручанням роздумів, зважуванням альтернатив, їх вибором. І це добре. Людина отримує здатність контролювати свою поведінку. Але… Свідомість має спиратись на несвідоме й не може існувати без несвідомого. Мова має йти не про придушення чи заглушування емоцій, а про контроль над емоціями та інстинктами з боку свідомості.

        Хоча механізми взаємодії свідомого з несвідомим ще недостатньо з’ясовані і не стали надбанням широко освіченої людини, перед педагогікою вже стоять особливі задачі забезпечення гармонії свідомого і несвідомого у психіці дитини, задачі, які поки що вирішуються post factum і лише при гострій потребі вузькими спеціалістами.

   ***

        Що торкається здобутків вітчизняної психології (на теренах СРСР) другої половини XX століття, то, на думку А.Ю. Агафонова, “можна навіть констатувати, що психологія свідомості була традиційною областю досліджень” [Агафонов А.Ю. Когнитивная психомеханика сознания, или как сознание неосознанно принимает решение об осознании. Издание 2-е, испр.  и дополненное. – Самара: ИД “Бахрак-М”, 2007. – 336 с. – С. 105]. Агафонов називає автором першої теорії свідомості у вітчизняній психології А.Н. Леонтьєва [там само, с. 22]. А.Н. Леонтьєв, як й інші класики психології, стверджував, що індивідуальна свідомість як форма суб’єктивного відображення об’єктивної реальності є продуктом суспільних відношень. На його думку, структура свідомості являє собою, насамперед, єдність трьох компонент – “чуттєвої тканини”, знаків і суб’єктивного смислу. На думку Леонтьєва, саме чуттєва картина із чуттєвих образів забезпечує людині свідоме “почуття реальності”. Лише у людини у процесі її практичної предметної діяльності чуттєві образи набувають означення, позначаються знаками. Опосередковуючись у свідомості людини значення набувають суб’єктивних смислів [Леонтьєв А.Н. Деятельность. Сознание. Личность // Избранные психологические произведения: в 2-х томах. Т. 2. М.,  1983. С. 170-180].     

        Цікаво проаналізувати спроби аналітиків описати свідомість системно. Зазвичай систему представляють наглядно-геометрично, у вигляді пов’язаних лінійно чи ієрархічно прямокутників. Щось вибирають за основу, показують вхід і вихід інформації, мету функціонування, зворотні зв’язки. Таких моделей свідомості практично нема і вряд чи коли буде представлена універсальна модель. Разом з тим, часткові моделі є корисними як спосіб згортки інформації. 

        Задачу системного моделювання структури свідомості можна формулювати так: назвіть чотири основні компоненти свідомості та опишіть зв’язки між ними, потім п’ять компонент, шість, сім, вісім і т.д. Певні спроби такої згортки інформації були зроблені В.А. Ганзеном [Ганзен В.А. Восприятие целостных объектов. Л., 1974; Ганзен В.А. Системные описания в психологии. Л., 1984]:

    

    

    

    

    

    

    

    

    

   Рис. 1.1. Модель функціональної структури психіки

   (Ганзен, 1984)

    

    

    

    

    

    

    

    

    

    

    

   Рис. 1.2. Модель структурно-функціональної організації свідомості

   (Ганзен, 1984)

        Що відображають ці моделі? Перша - дві провідні функції свідомості – відображення і регулювання, які деякі автори об’єднують у функцію активного чи випереджувального відображення. Друга модель відображує складові психіки, які мають певне відношення до феномену свідомості. Бачимо, що таких складових легко можна виокремити один-два-три десятки, але сказати щось про їх взаємодію значно важче. 

    

        3.2. Що вважати за початки свідомості?

        Коли ж виникла свідомість і яка її історія? Гомініди – попередники сучасної людини із сім’ї приматів опанували прямоходіння і виготовлення знарядь праці ще 5-2,5 млн. років тому, можливо і раніше. Одночасно з цим удосконалювалось мислення від предметно-дієвого до наочно-образного. Але виникнення відомої нам свідомості як вищої форми відображення більшість науковців пов’язують з колективною працею і виникненням другої сигнальної системи – мови, понять і символьного, словесно-логічного мислення лише 7-5 тис. років тому. Щоб уяснити процес виникнення свідомості, необхідно визначитись із визначенням самого поняття. Більшість авторів кладуть в основу визначення поняття свідомості процес виокремлення. Мова йде, насамперед, про те, коли і як людина виокремлює себе із навколишнього середовища. Вважається, що тварини і гомінідні мавпи (“інстинктивна людина”) спочатку не протиставляють себе природі навіть тоді, коли виготовляють штучні знаряддя праці. Вони зливаються з пристосувальною діяльністю. Вважається, що сучасній свідомості людини, сутність якої полягає у розумінні окремості кожного людського індивіда, історично передує первісна свідомість як розуміння окремості лише первісного колективу – роду (табу забороняло вбивати лише членів свого роду). Тільки завдяки роду людина виокремлюється із природи. У думках первісної людини нема “я”, а є лише “ми”. Вважається, що виокремлення роду із навколишнього середовища - перша ступінь виникнення свідомості.      

        Свідомість сучасної людини – це водночас і колективна, соціальна свідомість, і індивідуальна свідомість. Сучасна наука, зазвичай, саме самосвідомість індивіда ототожнює із власне людською свідомістю. Вважається, що виокремлення індивіда із роду – друга ступінь виникнення свідомості, або ж і є власне початком свідомості як феномену у найбільш вживаному сьогодні смислі. Оскільки виокремлення людини із роду можливе лише після виникнення символічного мислення і мови (другої сигнальної системи), то на думку деяких авторів свідомість виникла між десятим і першим тисячоліттям до нової ери; не тільки все первісне суспільство, а й рабовласницьке до III-I тисячоліття до нової ери є суспільством людей, без індивідуальності й свідомості. 

        Погоджуючись із тією точкою зору, що свідомість є недавнім надбанням гомінідів,  запитаймо  себе, що є свідомість крім “виокремлення” образів, бачення себе збоку, фрагментації і деемоціоналізації образів? З позицій системно-синергетичного бачення можемо сказати, що на певному етапі еволюції стадо трансформувалось у первісний колектив – рід для здійснення більш складної колективної діяльності. Рід – це більш складна система організації живої матерії, а людина її елемент. Щоб нова цілісність дала нові емерджентні властивості, зв’язки між елементами мають бути якісно іншими, говорячи сучасною мовою, більш інформативними. Вищий рівень складності надсистеми забезпечується вищими рівнями складності її елементів, зв’язків і відношень між цими елементами. Виходячи з цього, можна вважати, що індивідуальна свідомість людини – це “виокремлення” з метою утворення і (або) завдяки утворенню нового механізму зв’язків між особами у їх спільноті. Можливо, комунікативна властивість індивідуальної свідомості є визначальною при утворенні спільнот, які здійснюють кооперативну трудову діяльність. Можливо саме ця, ініційована розподілом праці у трудовій кооперації комунікативна ознака, і є визначальною для індивідуальної свідомості. Адже лише соціальні зв’язки актуалізують свідомість – в онтогенезі поза спілкуванням у колективі індивідуальна свідомість не виникає. 

        Деталізуючи визначення індивідуальної свідомості як механізму соціальних зв’язків, не можна не згадати про такі первинні потреби удосконалення соціальних зв’язків як колективна охота на крупного звіра і про мову як другу сигнальну систему – засіб кооперації. Біологічні потреби вимагали випереджувального попереднього планування полювання у вигляді його уявного відображення та імітації процесу полювання чи ритуалів задовольняння богів і формували стереотипні соціальні умовнорефлекторні, більш протяжні, з затримками у часі програми діяльності. До виникнення мови і складної колективної діяльності короткочасні зв’язки між особами здійснювались переважно рухами, жестами та сигналами про стан емоцій. Емоції були основним способом актуалізації інформації умовних образів, однакових у представників виду. Оскільки колективна діяльність ускладнювалась, а образи психічного несимвольного (незнакового) відображення містять в собі занадто багато інтегрованої нечіткої інформації, то виникла потреба у фільтруванні інформації, виокремленні суттєвого, значимого у даній ситуації, тобто у абстрагуванні.

        Абстрагування – акт мислення – уявне в думках відвернення одних властивостей чи відношень об’єкта, їх ігнорування, і збереження інших у якості самостійного абстрактного об’єкта. Іншими словами, абстракції – це форми спрощеного виразу знань про конкретні предмети, передумова стиснення, згортки інформації. Мова за допомогою знаків дозволяє передавати таку фільтровану і стислу інформацію умовних образів несвідомої психіки ефективніше, швидше і лише в обсязі суттєвого. Свідомість завдяки мові створює якісно новий рівень комунікацій між організмами гомінідів, що стає передумовою утворення суспільства як всепланетарного організму.

        Виокремлення із образів суттєвого, абстрагування, згортка інформації у поняття (синтез “образів” по новому), позначення їх символами і знаками для подальшого здійснення комунікацій стали можливими унаслідок більш високого рівня розвитку пам’яті, коли людина набула спроможності запам’ятовувати уявне. З врахуванням цього можна вважати моментом виникнення свідомості перші приклади запам’ятовування і використання уявного, такі приміром як хитрість і обман шимпанзе своїх сородичів, який ховає від них їжу, отриману від дослідника. Такі прояви уяви дослідники можуть спостерігати в експериментах з сучасними людиноподібними мавпами.

        Короткий (пропедевтичний) огляд сучасного розуміння феномену свідомість виявляє насамперед відсутність єдиного загальнонаукового визначення терміну, яке б дозволяло сказати “Ось з цього моменту дане новоутворення психіки є свідомість”. Вживаються ключові слова “виокремлення”, “розрізнення”, “комунікація”. Але покладання в основу поняття “свідомість” процесу виокремлення роду із природи, а людини із роду є умовним. Чому б не взяти за основу розрізнення мозком внутрішніх і зовнішніх подразників організму, процес уявного виокремлення організму із навколишнього середовища, виокремлення у просторі чи виокремлення в часі? Адже виокремлення в часі, усвідомлення плинності часу, використання минулого для майбутнього відповідає лише рівню розвитку психіки людини. І далі, якщо виокремлення відбулося, то що – свідомість уже є і її еволюція припинилась?

        Отже, ми констатуємо, що питання про початки свідомості є відкритим. В теорії антропогенезу, де мова йде не лише про еволюцію свідомості, а про еволюцію людини взагалі і її окремих функціональних систем, питання - кого назвати першою людиною? – теж нема відповіді. Щоб ми не взяли за точку відліку – прямоходіння, виготовлення штучних знарядь 2,5 млн років тому, підкорення вогню синантропом 200 тис. років тому, ритуальні поховання неандертальців 200-150 тис. тому, “некорисну активність” (наскальне мистецтво, символи-знаки, ритуали) 150 тис. тому, розвиток будови мозку до рівня конфігурації сучасної людини, розвиток мови і символьного мислення – все це є досить умовним і ніяк не локалізованим у часі. “Залишається припустити”, – приходить до висновку Савостьянова – “що сама постановка питання “кого вважати першою людиною?” є некоректною. Ми маємо справу з процесом...” [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. -  С. 47].

        Зі свого боку добавимо: “маємо справу з процесом, який ще не завершився”, адже можна сказати ще і про якісно нову рефлексію людини себе як першої особи (самості) – досягнення епохи Нового часу та про розвиток здатності бачити себе очима третьої особи – розвиток, який і в наш час ще залишається під знаком питанням.

    

        3.3. Свідомість як виокремлення найбільш суттєвого.

        Примітивні живі організми реагують на свої внутрішні потреби лише на фізико-хімічному рівні без психічного  представництва.   Більш   складні безмозкові живі організми реагують інстинктивно, психічно усім тілом і без будь-якої затримки у часі. Коли ж психічна система набуває ієрархічної структури з мозком, то поступово виникає можливість затримки, накопичення, порівняння і вибору реакцій.

        Цікаво, що Еріх Нойманн (1949), ще до проголошення принципів самоорганізації матерії батьками синергетики – Пригожиним і Стінгерс, використовував визначення центроверсії у живій природі як “тенденції цілого до створення єдності своїх частин і до синтезу їх в об’єднані системи”, яка спочатку “діє несвідомо як об’єднуюча функція цілісності в усіх організмах від амеби до людини”, а потім “проявляється як спрямовуючий центр з Его в якості центра свідомості і з самістю в якості психічного центру” [Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук”; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с. - С. 303-304].

        Кібернетика, досліджуючи еволюцію складних систем, локалізованих у просторі, проголошує неминучість виокремлення управлінської підсистеми, відповідальної за підтримання життєдіяльності – гомеостазу і експансії. Говорячи про свідомість людини як вищу форму психічного відображення внутрішнього і зовнішнього світу організму, Е. Нойманн, послідовник К.Г. Юнга, підкреслює таку її особливу властивість як сприймання саму себе відокремленою. Щодо еволюції організму людини, він сформулював цю тенденцію так:

    

        “За мільйони років диференціації в структурі організму утворювались все більш складні взаємозв’язки, але разом з тим все більше росла потреба у реєстрації, управлінні і рівновазі. Більшість із цих чисельних точок рівноваги є несвідомими і інкорпорованими; тобто вони вмонтовані в структуру системи тіла. Але із зростанням диференціації області, які перебувають під контролем, стають все більш представленими у органі контролю, у свідомості. Це представництво набуває форми образів, які є психічними еквівалентами фізичних процесів у органах.

        ...Тільки з розвитком центроверсії, яка дає початок системам все більшого розмаху і калібру, ми отримуємо світ, представлений в образах, і орган – свідомість, який постигає цей пластичний світ образів. …світ образів являє собою синтез сприймань внутрішнього і зовнішнього світу…

        ...пластичне самовідображення інстинктів є психічним процесом вищого порядку. Воно передбачає наявність органу, здатного постигати ці первинні образи.

        ...свідомість була якимось органом почуттів; …вона диференціювалась у двох напрямках і змогла розрізняти образи які йшли як іззовні, так і з середини  

        ...важливим є те, що орган, приймаючи ці подразнення безумовно відчуває себе відокремленим від них, відмінним, і так би мовити, стороннім. ...Цей стан відокремленості є умовою першорядного значення для свідомості, а сутність його функціонування полягає в посиленні цієї позиції і її подальшому відокремленні.

        ...Система свідомості – це не просто центральний щит управління для встановлення взаємин між внутрішнім і зовнішнім, в той же час це прояв творчого спонукання організму до нового. Але якщо в біологічному і тваринному світі це спонукання реалізується в умовах необмеженого часу, то в людській свідомості воно створило орган, який заощаджує час, завдяки якому новації можуть бути перевірені за коротший період. ...Експеримент життя з залучення свідомості на допомогу своїй творчій праці являє собою величезну удачу ” [Там само, с. 309-317].

    

        Свідомість відображає не більше, ніж несвідоме. То у чому її переваги? Еріх Нойманн детально розглянув це питання. Свідоме, як орган почуттів, не тільки виокремлює людину із природи і роду, а взагалі розрізняє усі образи, здійснює їх фрагментацію і деемоціоналізацію. “Існує лише одна точка, в якій зір є найгострішим, а більш широкі області можна чітко розгледіти тільки при постійних рухах ока. Так і свідомість може тримати точно у фокусі лише невеликий сегмент;  із-за цього їй доводиться розбивати великий вміст на окремі аспекти, сприймаючи їх частинами, один за іншим, а потім отримувати зведену картину всього поля дії за допомогою порівняння і абстракції” [Там само; с. 341].

        Розмірковуючи про те, як особистісне й індивідуальне звільняється від трансперсонального й колективного, і називаючи це “фрагментацією архетипів”, диференціацією трансперсонального несвідомого, виокремленням із несвідомого суттєвого змісту архетипів  Е. Нойманн пише: “Шляхи відокремлення свідомого від несвідомого можуть бути такими: (1) фрагментація – відщеплювання або розщеплювання  архетипів і комплексів; (2) знецінення або дефляція несвідомого; (3) вторинна персоналізація змісту, який первинно був трансперсональним; (4) вилучення емоційних компонент, здатних подавити Его; (5) процеси абстрагування, завдяки яким несвідоме представляється спочатку як образ, потім як ідея і нарешті раціоналізується як концепція” [Там само; с. 335].

        Е. Нойманн детально досліджує процес фрагментації архетипів колективного несвідомого на багаточисельних прикладах міфічних образів, що збереглися до нашого часу:

    

        Фрагментація архетипів відбувається у тому сенсі, що для свідомості первинний архетип розколюється на групу споріднених архетипів і символів, які порізно легше осягнути, оскільки кожен із них володіє меншою енергетикою і не здатен подавити Его-свідомість.

        Візьмемо як приклад архетип Великої Матері. Він сполучає в собі безліч протиречивих аспектів, здатних своєю парадоксальністю подавити Его. “…Велика Мати уроборична: жахлива і ненажерлива, доброзичлива і творча, добродійна, але також і спокушуюча і руйнувальна; тварна і божественна, зваблива блудниця і недоторканна незайманість, неймовірно стара і вічно молода. Ця первинна уроборична багатозначність архетипу Великої Матері… розривається на частини, коли свідомість розділяє Прабатьків Світу. З лівого боку шикується негативний ряд символів: Смертоносна Мати, Велика Блудниця Вавілону, Відьма, Дракон, Молох; з правого – позитивний ряд, в якому ми знаходимо Добру Матір, яка як Софія чи Діва порджує і вигодовує, вказує шлях до відродження і спасіння. …первинне божество розщеплюється на різних богів зі своїми власними індивідуальностями. …Зростаюча диференціація культів показує, що людина навчилася “мати справу” з богом в образі окремих богів. …Кожен бог, якого можна бачити і на якого можна ритуально впливати, демонструє, як багато придбала свідомість і як багато що стало свідомим.

        Те, що “функціональні” боги релігії урешті-решт стають функціями свідомості, факт відомий. Спочатку свідомість не мала достатньої кількості вільного лібідо (підкреслено нами, мова йде про енергетичне (!) забезпечення свідомості. – А.П.) для здійснення будь-якого виду діяльності – оранки, жнив, полювання і т.п. – по своїй власній “свободі волі” і змушена була звертатись за допомогою до бога, який “розумів” її. Шляхом церемоніального звернення Его активізувало “допомогу бога” і таким чином спрямовувало поток лібідо із несвідомого в систему свідомості.

        …Формування символів і груп символів надало неоціниму допомогу свідомості в розумінні і інтерпретації несвідомого. …Символ діє на всю психіку, а не лише на одну свідомість; але услід за розширенням свідомості завжди слідує модифікація і диференціація дії символа. …Якщо первинна архетипічна дія приводила, так би мовити, до “нокауту” свідомості і до первинної несвідомої цілісної реакції, то тепер дія символу є стимулюючою і надихаючою… вона активізує щось більше, аніж просто відчуття і емоційність” [Там само; с. 335 - 343].

    

     Від фрагментації архетипу уробороса до розрізнення елементарних частин Всесвіту – електронів, нейтріно, кварків і т.п., розшифрування генетичного коду і створення нанотехнологій – такий шлях еволюції людської свідомості на шляху виокремлення і розрізнення суттєвого. “Для чого усе це?” – маємо запитати ми себе сьогодні. – Для синтезу в цілісну картину світу, картину більш широку і глибоку, аніж біосфера окремого організму, картину світу що включає увесь Всесвіт.  “Для чого цей синтез?” – маємо знайти відповідь у подальшому розгляді й запрошуємо читача до пошуків.

 

     3.4. Суперечки психологів і етнографів щодо еволюції свідомості.

     Зазначимо, аналіз феномену свідомості як вищої форми самовідображення матерії (Природи), що продовжує  розвиватись, самоускладнюючись, у XX столітті не отримав належної уваги вітчизняної науки. На те було декілька причин. Зокрема, у вітчизняній психології категорія свідомості була впродовж тривалого часу звужена і перевантажена вузькокласовим пролетарським ідеологічним змістом, була догматичною як за формою, так і за змістом. Що ж до причин виключно наукових, то вони потребують окремого розгляду. Відправним пунктом нашого дослідження здобутків вітчизняної науки є констатація класиком вітчизняної психології Л.С. Виготським ще у 1925 році стану справ таким: “Вопрос о психологической природе сознания настойчиво и умышленно обходится в нашей научной литературе. Его стараются не замечать, как будто для новой психологии он и не существует вовсе... Без предварительной рабочей гипотезы о психологической природе сознания невозможны критический пересмотр всего научного капитала в этой области... гипотеза должна без натяжки объяснить основные вопросы, связанные с сознанием, – проблему сохранения энергии, самосознание, психологическую природу познания чужих сознаний, сознательность трех основных сфер эмпирической психологии (мышления, чувства и воли), понятие бессознательного, эволюцию сознания, тождество и единство его” [Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 18-24]. Для нас тут особливо цікавим є перелік проблемних питань, якими вони уявлялись у першій чверті XX століття.

     Другим відправним пунктом нашого дослідження здобутків вітчизняної науки у розкритті таємниць свідомості є констатація іншим класиком вітчизняної психології С.Л. Рубінштейном ще у 30-х роках XX ст. двох основних точок зору на проблему історичного розвитку людської свідомості. Одна із них, яку досі поділяють більшість науковців, спираючись нібито на соціологічні та етнографічні дослідження, не бачить якісної різниці між свідомістю первісної людини і свідомістю людини на сучасній стадії суспільного і культурного розвитку, зводить відмінності лише до кількісних характеристик суспільного досвіду. Основні положення іншої точки зору, яку й сам Рубінштейн з відомих причин вважав хибною, приписуючи її концепції Л. Леві-Брюля, зводяться до наступного:

1. У процесі історичного розвитку психіка людини змінюється не тільки кількісно, але і якісно; заодно зі змістом перетворюється і її форма – самі закономірності, яким вона підкоряється.

2. Ці зміни не вивідні із законів індивідуальної психіки; вони не можуть бути зрозумілі, якщо розглядати індивіда ізольовано від суспільства.

3. Різні форми психіки відповідають різним суспільним формаціям; специфічний для кожної суспільної формації характер психіки є продуктом впливу суспільства; всю психіку індивіда визначають “колективні уявлення”, які в нього упроваджуються суспільством, ...які в кінцевому рахунку є не чим іншим, як ідеологією тої спільноти, до якої належить індивід [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 148].

        Рубінштейн докоряє Леві-Брюлю, що для того “суспільні відносини лежать ... в основному в плані свідомості” [там само, с. 149]. Беручи до уваги сучасний етап розвитку психології, ми можемо стверджувати, що Л. Леві-Брюль був більш близьким до істини, ніж його опонент. Разом з тим, як і в часи Рубінштейна (30 - 50-ті роки XX ст.), так і сьогодні, говорячи його словами, “проблема історичного розвитку людської свідомості ще мало розроблена в психології” [там само, с. 148]. Вітчизняні психологи досі уникали цієї теми, боячись торкатись так званого основного питання філософії, продовжують віддавати проблему свідомості на відкуп філософії чи витісняють її у лоно соціології. Розділ про свідомість у сучасних підручниках і навчальних посібниках займає скромне місце, опис проявів свідомості (і це стало традицією) розмазується в описах пізнавальних процесів, і за визнанням їх авторів “...глава про свідомість, незважаючи на дуже важливе значення цього явища в розумінні психології і поведінки людини, досі залишається одною із найменш розроблених” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 133]. Тим самим, феномен свідомості принижено і проблему її наукового пізнання вітчизняною наукою фактично витіснено у перелік другорядних проблем.

         Уважний читач знайде у пізніших працях Рубінштейна немало позицій, які суперечать його попереднім негативним висловлюванням щодо концепції Л. Леві-Брюля: “Із зміною суспільного устрою... змінюються почуття і погляди людей, пов’язані зі зміною суспільних відносин. ...В психології кожної людини є риси, спільні усім людям, незалежно від того, до якого суспільного устрою, класу і т. д. вони б не належали, і які зберігаються протягом багатьох епох..., але нема такої абстрактної “загальнолюдини”, психологія якої складалась би тільки із загальнолюдських рис чи властивостей; в психології кожної людини є риси, специфічні для того суспільного устрою, для тої епохи, в якій живе індивід...” [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 146, фрагмент із книги “Буття і свідомість”. М., 1957, с. 233-238]. Поза увагою Рубінштейна не залишилось і питання про сталість тих чи інших психічних процесів: ”В різних психічних явищах питома вага компонентів міри стійкості не однакова. ...Найбільш рухливим і змінним змістом психічних процесів є все те, що в почуттях, думках і т.д. виражає відношення людини як суспільної істоти до явищ суспільного життя” [там само, с. 145]. Зауважимо, що “найбільш рухливим і змінним змістом психічних процесів” є те, що відноситься до складових психіки, які виникли на пізніших стадіях еволюції, мова йде не про щось інше, а саме про свідомість, хоча Рубінштейн уникав говорити про еволюцію свідомості в історичний час.

        Тож чи продовжується еволюція свідомості? Існують різні точки зору між протилежними крайнощами. До двох вище викладених, Леві-Брюля і Рубінштейна, додамо також позицію відомого антрополога-структураліста К. Леві-Строса, який наголошував на ідентичності свідомості аборигенів у різних куточках нашої планети, що залишились на стадії первісної суспільної організації, і представників сучасної йому індустріальної епохи [Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк. - К.: Основи, 2000. - 387 с. - С. 97-100, 219]. Ми не можемо з цим погодитися. Очевидно, відповідь на питання щодо еволюції залежить від того змісту, який вкладається у поняття свідомості.

    

        3.5. Взаємодія структури і функції як прояв самоорганізації психіки. Геологічна” будова нервової системи і поведінки людини.

        У контексті сучасних проблем педагогіки особливого смислу набуває зауваження С.Л. Рубінштейна щодо взаємодії структури і функції: ”...не підлягає сумніву, що організм взагалі і особливо найбільш активні його органи (до числа яких в першу чергу, звісно, відноситься мозок) у процесі свого функціонування зазнають більш чи менш значної перебудови, обробки, шліфування, так, що зрілі їх форми в онтогенетичному розвитку формуються під впливом функцій органу, виконаної ними роботи. Таким чином, у кінцевій своїй формі орган є продуктом не самого по собі функціонального дозрівання, а функціонального розвитку: він функціонує, розвиваючись, і розвивається, функціонуючи” [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. -  С. 94].  Візьмемо до уваги, що до Рубінштейна формоутворююча роль функції визнавалась ще з часів Ламарка, але лише в межах дарвінізму через природній відбір у філогенезі. Рубінштейн же стверджує про взаємодію функцій і більш пластичних структур у процесі онтогенетичного(!) розвитку психіки і це положення має безпосереднє відношення до педагогіки, досі не оцінене належно.

        У Л. Виготського, який досліджував генезис вищих психічних функцій, ми знаходимо також важливе посилання на закон напластування Кречмера центрів нервової системи і “перехід функцій вверх” (надбудови нових функцій над старими) в ході еволюції психіки:

    

        ”...структура розвитку поведінки в деякому відношенні нагадує геологічну структуру земної кори. Дослідження встановили наявність генетично різних пластів у поведінці людини. У цьому сенсі “геологія” людської поведінки, безумовно є відображенням “геологічного” походження і розвитку мозку.

        ...При розвитку вищих центрів нижчі, більш старі в історії розвитку центри не просто відходять в сторону, але працюють далі у спільному союзі як підлеглі інстанції під керівництвом вищих, так що при неушкодженій нервовій системі звичайно їх не можна визначити окремо.

        ...Друга закономірність у розвитку мозку полягає в тому, що можна назвати переходом функцій вверх. Підлеглі центри не утримують свого первоначального в історії розвитку типу функціонування повністю, а віддають суттєву частину попередніх функцій вверх, новим над ними збудованим центрам. Тільки при ушкодженні вищих центрів чи їх функціональному послабленні підлегла інстанція стає самостійною й показує нам елементи стародавнього типу функціонування, які залишились у неї...

        …нижчі центри зберігаються як підлеглі інстанції при розвитку вищих… Точно так же інстинкт не знищується, а знімається в умовних рефлексах як функція стародавнього мозку в функціях нового. Так і умовний рефлекс знімається в інтелектуальній дії, одночасно існуючи і не існуючи в ньому. Перед наукою стоять дві дійсно рівноправні задачі: вміти розкрити нижче у вищому, а також вміти розкрити визрівання вищого із нижчого.

        …Вернер, висловив думку, що не тільки структури і функції мозку, а й поведінка сучасної дорослої культурної людини може бути зрозумілою лише “геологічно”, позаяк і в поведінці збереглись різні генетичні пласти, які відображають усі ступені, пройдені людиною в її психічному розвитку. ...навіть окремий індивід при генетичному розгляді виявляє у поведінці певні фази генетично вже закінчених процесів розвитку. У розкритті генетичної багатошаровості поведінки Вернер бачив головну задачу сучасних досліджень” [Выготский Л.С. История развития высших психических функций // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 349-350]. 

      

        Взаємодія “геологічної” структури і функцій належить до найважливіших властивостей психіки, є проявом її самоорганізуючих начал. Підтвердження цієї властивості ми знаходимо і в інших авторів, про що мова буде йти нижче. Однак це положення, як і вище згадане про взаємодію функцій і більш пластичних морфологічних структур у процесі онтогенетичного розвитку психіки, також недооцінюється сучасними науками про людину, зокрема, педагогікою. Можливо так сталося із-за методологічної переоцінки діалектичного закону “боротьби протилежностей”, коли складається враження про повну перемогу нового над старим, подібно “повній і остаточній перемозі соціалізму в окремо взятій державі”.

        Сьогодні ми користуємося такими визначеннями свідомості, як то: “свідомість – вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її представлення у вигляді узагальнених образів і понять” (Немов; 1999); “свідомість – це специфічна форма відображення об’єктивної дійсності, ...свідомість не тільки знання і відображення – рефлексія буття, але і практичне відношення до нього суб’єкта” [Рубінштейн; 1940, 1999]; “Свідомість включає відображення дійсності і з допомогою відчуттів, і з допомогою абстрактного мислення. Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість, інтуїція” [Корот. псих. сл., 1976]. Короткий огляд дефініцій поняття свідомості підтверджує можливість і необхідність його розчленування на складові елементи, що є необхідною умовою аналізу цього психічного феномену. Крім виокремлення самосвідомості із свідомості, психологи визнають також індивідуальну, групову, класову та суспільну свідомість, а всередині них – побутову і теоретичну свідомість. Тут можна послатись на того ж Рубінштейна: “...на вищих ступенях розвитку ...виокремлюється теоретична свідомість як відносно самостійне похідне утворення” [Там само; с. 20]. Отже, розчленування на складові елементи, аналіз і системний підхід до вивчення цього психічного утворення є можливими. Щодо емоцій та інтуїції як складових свідомості, то тут можуть бути інші думки. Швидше за все, вони належать тому несвідомому, що взаємодіє зі свідомістю.  

        Ми не можемо погодитись з тим, що складові свідомості не мають суттєвих якісних змін впродовж століть історії сучасної цивілізації. Ми розуміємо таке твердження як неготовність сучасної Рубінштейну і Леві-Стросу науки виокремлювати ті якісні зміни, які мають бути навіть апріорі. Розкласти складові елементи свідомості та її властивості на елементи подібно “таблиці Менделєєва” дійсно важко. Свідомість, як найскладніше в Природі системне утворення, характеризується саме тими емерджентними властивостями, які не підлягають звичним класичній науці фізикалізму, детермінізму, редукції, раціоналізму тощо. Однак це не ставить непереборних перешкод на шляху досліджень. Захоплення феноменологічними та некласичними підходами постмодерну не відміняє таких класичних методів пізнання як деталізація, виокремлення і аналіз на основі системного підходу. Проблема аналізу у даному випадку полягає у тому, чи надаємо ми певного значення і смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. (Аналогічно тому, чи є дрібницею у формуванні психіки і свідомості, зокрема, кримінальне отроцтво кандидата на посаду Президента держави). На думку спадає приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч? Орел бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання і технології виготовлення, економіка, маркетинг, спортивні змагання (гонки) тощо. Справа у тезаурусі і контекстах – найвагоміших надбаннях свідомості людини, що зберігаються у нейронних об’єднаннях довгострокової пам’яті! Саме їх потужністю визначається гострота розрізнень.

    

        3.6. Свідомість людини як предмет філософії XX століття.

    

   …я одного разу вирішив вивчити також самого себе…

   Рене Декарт. Избранные произведения. - М.,1950. – С. 266

    

        Здійснюючи екскурс в історію дослідження свідомості (як феномена, субстанції, процессу, форми, функції тощо) ми намагаємось обмежитись XX століттям, оскільки переслідуємо лише мету поступового, ввідного ознайомлення читача з предметом дослідження. Разом з тим ніяк не можна уникнути згадки тих, хто формував наукові позиції вчених XX століття. Насамперед, це Рене Декарт (1596-1650) – видатний французький філософ і вчений, математик, відомий як основоположник раціоналізму (протилежності емпіризму), дуалізму (протилежності монізму). За його словами, половину своєї філософії він отримав поєднавши результати вивчення себе самого з досвідом пізнання світу. Основні положення цієї філософії: 1) піддавай усе сумніву; 2) за істинне можна приймати лише таке знання, яке не залишає ніяких сумнівів; 2) істинне знання може бути отримане лише розумом; 3) розум є сутність духу, яка діє незалежно від тіла (дуалізм); 4) розум здійснює пізнання лише завдяки тому, що попередньо усвідомлює себе самого (самосвідомість). Коротко все це виражається знаменитою фразою “cogito, ergo sum” (“мислю, отже існую”).

        Необхідно мати на увазі, що в часи Декарта психології як виокремленої науки ще не існувало, не було чітких визначень (розрізнень) душі, свідомості, відчуттів, сприймань, почуттів, мислення, уяви, функцій мозку. Відомий дослідник і інтерпретатор спадщини Декарта грузинський філософ М.К. Мамардашвілі у своїх “Картезіанських роздумах” веде розмову про свідомість як про основний предмет дослідів Декарта, констатуючи при цьому, що: “…Декарт рівною мірою називає думкою те, що ми називаємо звичайно мисленням, і те, що називаємо волею, почуттям, відчуттям і т.д.” [с. 49]. Як це не дивно для нас, але в часи Декарта не було також і чіткого розрізнення душі й тіла. Тому основною заслугою Декарта слід вважати не дуалізм як протиставлення душі (свідомості) і тіла, а дуалізм як розрізнення (відокремлення) душі і тіла. Мамардашвілі особливо наголошує на цьому факті: “…дуалізм Декарта не є дуалізм субстанцій чи основ світу. …за Декартом, немає жодних двох субстанцій у нашому сенсі слова, а є те, що різне, - різне остільки, оскільки лише як розрізнене ми можемо ясно уявляти, мислити те або інше, природу того й іншого. Це – ніби принцип, симетричний (або обернено симетричний) лейбніцівському принципу ототожнення: якщо ми щось не можемо розрізнити, то це тотожне ” [с. 248]. Послідовники ж Декарта посилили це розрізнення до протиставлення, дуалізму двох субстанцій і таким воно увійшло в підручники філософії.

        Свідомість людини визначається Декартом через той стан, в якому вона знає, що мислить. Сьогодні такий стан ми називаємо самосвідомістю, вважаючи її тією частиною нашої свідомості, що спрямована усередину нашого “Я”. Розрізнення можливе за наявності певних індивідуальних ознак. Тобто щось має бути у тіла такого, чого нема у свідомості, і навпаки.  Такою ознакою є протяжність, вона є у тіла і її нема у думці. До думки не застосовне й поняття часу. Сьогодні ми могли б говорити також і про наявність чи відсутність маси, про швидкість переміщення думки та тіла тощо. Але у часи Декарта основними початковими, незалежними поняттями були простір і час, тож цих основ було достатньо для розрізнення душі (свідомості) й тіла.

        Заслуговують уваги здогади-міркування Декарта про “вроджені ідеї” та “природне світло”, про становлення людини (її когіто) в процесі життя після народження. Його “вроджені ідеї” у свідомості сучасника коррелюють з апріорним колективним несвідомим, “природне світло” - з інтерсуб’єктним суспільної свідомості, а становлення когіто – з онтогенезом свідомості. Декарт (як і його сучасники) не розрізняв свідоме і несвідоме, індивідуальної та суспільної свідомості, він ще не здогадувався, що індивідуальної свідомості не існує поза спільнотою, суспільством, не знав, у якій мірі в процесі онтогенезу індивідуальна свідомість формується суспільною, але він про це цікаво розмірковував, позначаючи ці феномени іншими словами, і залишаючи після себе матеріал для поглиблених міркувань філософів наступних поколінь [Мамардашвілі М.К. Картезіанські роздуми. – К.: Стилос, 2000. – 311 с.].

   ***

        Уільям Джеймс (1842-1910), видатний американський психолог, автор теорії свідомості як потоку, філософ, основоположник радикального емпіризму. Як і Р. Декарт, Джеймс багато уваги приділив природі думки. Він стверджував, що жодна думка не приходить двічі, кожна є унікальною і кожна залежить від попередньої, бере від неї частину сили, змісту і спрямованості. Джеймс випередив Фрейда, розділивши свідомість на ядро і “бахрому” (периферію). Згідно з Джеймсом, головною особливістю свідомості є її безперервна спроможність здійснювати вибір. Для опису свідомості Джеймс використовує метафору неперервного потоку, маючи на увазі потік цілісних, взаємопроникних одне в одне станів, у яких окремі складові типу відчуттів, сприймань, емоцій, уявлень виокремлюються способом насильницького абстрагування, і уточнюючи, що дійсно неперервним є лише усвідомлення неперервності особистісного “Я”.

        Спираючись на концепцію “потоку свідомості” Джеймс заперечував існування свідомості як особливої сутності типу речовини. Свідомість не є сутністю, а функцією наполягає він у своїй праці “Чи існує свідомість?” (1904). Відмінність між сутністю та функцією надто важлива, щоб бути непоміченою науковою громадськістю. Так У. Джеймс вніс сумнів щодо підстав для монополії того способу мислення, який започаткував Р. Декарт  своїми “Розмірковуваннями про метод” (1637).

        Як спеціаліст з медичною підготовкою, Джеймс дослідив широкий спектр станів свідомості, не проводячи чіткої межі між нормальним і аномальним у свідомості, зокрема його праці торкаються змінених і релігійних станів свідомості, гіпнозу і паранормальних станів. Відомо, що більшість цивілізацій і первісних спільнот використовували рослини і різне насіння для приготування напоїв, які змінюють хімічний склад тіла, силу емоцій і рівні свідомості. Деякі з них Джеймс випробовував на собі. Його дуже вразило, що “мозку раптово і з такою ясністю відкриваються сутність явищ і усі логічні зв’язки буття, що нормальна свідомість не дає цьому аналогій ”. Джеймс зазначав також рідкісність та непередбачуваність переживання так званого містичного досвіду. Він був також добре знайомий з східною концепцією медитації – системою вправ, спрямованих на зосередження уваги та повне розслаблення й упокорення. Тривалий час психологи на цю частину дослідів Джеймса не звертали ніякої уваги. Однак сьогодні ситуація змінилася. Особливі стани свідомості стають доступними при спеціальних тренуваннях. Вважається, що будь-яка теорія особистості, яка не бере до уваги змінені стани свідомості, не може претендувати на повноту відображення людського досвіду. Висловлюється думка, що свідомість доцільно описувати як спектр, в якому наша нормальна свідомість займає лише невеликий сегмент [Фрейджер Р., Фейдимен Д. Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / Пер. с англ. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2008. – 704 с. – С. 252-290].           

   ***

        Свідомість завжди була предметом особливої уваги філософії. Сказати сьогодні про свідомість, що вона є вищою,  соціальною  формою  чи функцією відображення дійсності, це майже нічого не сказати. Необхідно деталізувати це твердження про вищу форму відображення, спираючись на знання сучасної науки. У сучасній філософії зазвичай досліджують свідомість з двох позицій: 1) як феномен, безвідносний до чого-небудь, в т.ч. і до того, хто нею володіє; 2) як частину дійсності, що виконує функцію відображення інших частин. У першому випадку філософія змушена говорити про свідомість мовою самої свідомості, що з огляду на відому теорему Геделя виглядає мало перспективним, хоча і цікавим в частині формулювання ситуацій типу “зачарованого кола” і пошуків шляхів виходу із них. У передмовах та вступних словах до відповідних філософських праць зазвичай пишуть, що там “нет перегруженности, нет тяжеловесности, нездоровой амбиции быть всегда оригинальным и этак закручивать фразы – до непонимания и двусмысленности, “умножающих сущности” беспредельно” [Пучков А. Сознание в хаосе постмодернизма // Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с. - С. 8].

        У другому випадку існує можливість інтегрування філософських підходів і знань прикладних наук (психології, фізіології, фізики та інших). Якщо у першому випадку говорять про феноменологію свідомості, феноменологію духу, метафізичні міркування про свідомість та про метатеорію свідомості, то у другому – про походження та природу свідомості. Нам більше імпонує цей, другий підхід – дослідження свідомості як частини дійсності, що виконує функцію активного відображення інших частин. Сумнівам феноменалістів щодо можливості свідомості відображати саму себе (страх нескінченної редукції тощо) другий підхід протиставляє відомі загальнонаукові методи аналізу і індукції та методи прикладних наук, зокрема, генетичний, історичний. Вважаємо, що погляд з позицій 1-ої та 3-ої особи на основі другого підходу ще не вичерпав себе і дає змогу отримувати результати, придатні для екстраполяцій в інтересах практики. Прагматизм! – скаже прибічник першого підходу. Але ж що нам потрібно у першу чергу? Що може почерпати педагог загальноосвітньої школи, стурбований практичними проблемами формування у своїх вихованців людського виміру, із книги М.Ю. Савельєвої “Введение в метатеорию сознания”, розрахованої на філософів-професіоналів?

   ***

        Торкаючись теми “Свідомість людини і суспільства як предмет наукових досліджень”, не можна обійти оглядовий матеріал (2004) доктора філософії РАН Юліної Н.С. З метою заінтригувати читача наводимо вступні позиції автора: “Що торкається таємниці свідомості, то тут царює замішання: не ясно, з  якого боку до неї можна підійти і якими засобами розкрити. ...Усі минулі і теперішні спроби намалювати більш чи менш несуперечливу і теоретично прийнятну картину свідомості стикаються з тим, що перед дослідником постає заплутаний клубок феноменів, іменованих “свідомість”, розплутати який виявляється найвищою мірою трудомісткою з надто туманними перспективами задачею” [Юліна Н.С. Вопросы философии, 2004, № 10, с. 126].  Звичайна інтуїція про самого себе штовхає людину до природного дуалізму, як говорять філософи, до картезіанства здорового глузду: мозок – це одне, а свідомість – зовсім інше. Спираючись на цю інтуїцію, одні філософи продовжують будувати всілякі софістичні версії подвійного світу, зазначає автор, інші сповідують принцип монізму. При цьому і дуалізм, і монізм мають безліч різновидів. Так дуалізм може бути “слабким” і “сильним”, а монізм матеріалістичним і ідеалістичним (ментальним, психологічним). Ці види в свою чергу мають різні відтінки, зокрема, фізикалізм, біхевіоризм, натуралізм, панпсихізм, елімінативізм, функціоналізм, коннективізм, когнітивізм, емерджентизм, супервенціалізм, епіфеноменалізм і т.д. І кожен зазвичай претендує на істину в останній інстанції.

        Так сучасні філософські концепції свідомості простягаються від панпсихізму (розмазування свідомості по всьому Всесвіту) до її повного заперечення (елімінативізм). При цьому звичні наукові терміни тлумачаться різними авторами по-своєму. А “Міжнародний словник з психології” (1989), за свідченням Юліної, констатує: “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано”. Усе це свідчить, на думку Юліної, що до однозначного наукового розуміння феномену свідомості ще далеко. Не випадково Юліна Н.С. обрала форму викладу матеріалу, порівнявши наукові пошуки з “детективними історіями розслідування таємниці”. Щодо плюралізму філософії свідомості, Юліна справедливо зазначає, рух до наукової істини проявляється не тільки у відповідях на поставлені запитання і “рішеннях”, а й у самій постановці запитань, які раніше нікому не приходили в голову. Мова йде про здійснення “більш тонких дистінкцій” у досліджуваному об’єкті з метою “розширення смислового поля” науки  [там само, № 11, с. 163].

        Прикладом використання більш глибоких дистінкцій (розрізнень) у науковому дослідженні є розрізнення термінів “спільнота” і “суспільство” Фердинандом Тьонісом (1855-1936) у його творі “Спільнота та суспільство”, яким покладено початок сучасній соціології у Німеччині [Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 262 с.].  

        Іншим прикладом спроби використати більш глибокі дистінкції (розрізнення) у науковому дослідженні є праця видатного філософа сучасності Чарльза Тейлора [Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К.: Дух і літера, 2005. - 696 с.]. Тейлор ставить за мету показати еволюцію моральної свідомості в історичні часи від Платона, Арістотеля, Августина через Декарта, Монтеня і Локка до Канта, Ніцше і сьогодення та виправити помилки орієнтації новочасної моральності виключно на раціональні процедури дій. Філософ зазначає, що “спільним для всіх сучасних людей є уявлення про відсутність такої системи координат, яку б поділяли всі, яку б можна було б вважати само собою зрозумілою єдиною системою” [там само, с. 31], він стурбований тим, що дивні непослідовні теорії новочасної моральної філософії змушують нас залишати невисловленими певні найважливіші питання моралі, звужують коло нашої уваги до детермінінтів дії, визначають практичне мислення винятково процедурно, прагнуть уніфікувати царину морального навколо єдиної думки чи базової підстави, наприклад, щастя чи категоричного імперативу, а отже, втиснути все величезне розмаїття моральних міркувань у прокрустове ложе уявлення, що мораль обходять винятково обов’язки [там само; с. 127]. Згідно з Тейлором, системою координат для доброго життя людини мають бути певні ціннісні виміри - засадничі блага. Як метод дослідження і засіб переконання читача Тейлор використовує більш глибокі якісні розрізнення звичних нам понять моральної філософії. (Згадаймо приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч?). Його (Тейлора) “роздуми дають відповідь на питання, чому необхідно робити титанічні зусилля задля визнання очевидного факту, що якісні розрізнення мають виняткове значення в нашому моральному житті та мисленні” [там само, с. 128]. Книгу Тейлора можна поставити у ряд тих праць, в яких обгрунтовано висловлюється стурбованість майбутнім людства.

        Щодо статті Н. Юліної, то після її прочитання не покидає думка, невже такі погані справи з науковим розумінням свідомості, чи це просто кокетство “цеху”, славнозвісне “множення сутностей”?

    

        3.7. Свідомість людини з точки зору трансперсональної психології.

   Базові перинатальні матриці (БПМ) як перші етапи онтогенезу свідомості

        “Я вважаю свідомість і психіку людини вираженням і відображенням космічного розуму, що пронизує весь Всесвіт і все суще” – написав Станіслав Гроф, доктор медицини, один із основоположників трансперсональної психології після більше тридцяти років терапевтичної практики [Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О. Цветковой, А. Киселева. - М.: ООО. ”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с. - С. 29].  Висловлена  точка зору не є оригінальною, оскільки вона повторює загальні положення традиційної східної філософії, зокрема давньоіндійських Вед, з одного боку, і відображає єдині для усього Всесвіту “розумні” фізичні закономірності, з іншого боку. Нас цікавлять не загальні положення, а конкретизація уявлень людини, яка у своїй діяльності опиралась на фундамент сучасної європейської науки, особливо те, що знаходиться на межі наукових знань. Такими є, на наш погляд, Базові Перинатальні Матриці (БПМ), з одного боку, і переконання автора в необхідності виходу за межі індивідуальної свідомості, з іншого.

        У сучасній глибинній психології (Фрейд, Адлер, Юнг) прийнято вважати, що наше поточне емоційно-свідоме життя у значній мірі склалося під впливом подій, які відносяться до “формуючих” років, від народження до 5-6 років (біографічний підхід), тобто до того періоду життя, коли ми не вміли ясно висловлювати свої думки і почуття.

        Використовуючи психотропні засоби (ЛСД та інші) і ним розроблену методику холотропного дихання, С. Гроф викликав під час терапевтичних сеансів так звані надособистісні стани свідомості, коли звичайна людська свідомість мала можливість сканувати як радар те, що сучасною наукою позначається як несвідоме. Так Гроф розширив сферу переживань пацієнтів за межі біографічного періоду життя, що бере початок від народження, і проник на територію перинатальної (навколородової) сфери і, як йому уявлялося, далеко далі.

        Переживання пацієнтів, що їх спостерігають психотерапевти, мають широкий діапазон проявів. Задача полягає в тому, щоб інтерпретувати їх причинно та віднайти ті, що стали причинами психічних розладів (неврозів тощо), і ті позитивні, що можуть мобілізувати внутрішні сили людини на її виздоровлення. Дослідження у незвичайних станах свідомості дали неспростовні докази того, що людина зберігає у своїй психіці спомини про перинатальні переживання. (Слово перинатальний використовується у медицині для опису біологічних процесів, що відбуваються незадовго до народження, під час народження і відразу після нього).

        Важливим результатом досліджень стало відкриття того, що пам’ять про пережиті емоційні та фізичні події зберігаються у психіці не у вигляді ізольованих кусочків, а у вигляді груп емоційно заряжених споминів, точками конденсації яких є певні аспекти переживання людиною свого процесу народження або навіть внутріутробного періоду життя. Такі “системи конденсованого досвіду” у  подальшому біографічному житті можуть бути легко актуалізовані зовнішніми подіями і, навпаки, впливати на будь-які області нашого емоційного життя. На думку С. Грофа, саме навколородовий досвід відкриває найкоротший шлях у сферу, яку Юнг назвав колективним несвідомим. Згідно з Грофом, навколородові феномени утворюють чотири емпіричні паттерни, які він називає Базовими Перинатальними Матрицями (БПМ). Кожна із матриць тісно пов’язана з одним із чотирьох послідовних періодів біологічного народження. На кожній із цих стадій дитина відчуває переживання, що характеризуються специфічними емоціями і фізичними відчуттями. Кожна стадія формує специфічні символьні образи - індивідуальні психодуховні програми, які потім “управляють тим, як ми переживаємо своє життя” [Там само; с. 43].

        Що ж відбувається на стадії конкретної БПМ і як це може впливати на доросле життя? Основні характеристики матриці БПМ-І, а також образи, що випливають із неї, відображають природній симбіоз між матір’ю і дитиною в період її внутріутробного розвитку. В періоди безтурботного, спокійного життя умови для дитини близькі до ідеальних. Плацента постійно постачає ембріон киснем й поживними речовинами, необхідними для росту, а також виводить усі відходи. Тіло матері і навколоплідна рідина захищають ембріон від гучного шуму і струсів, у матці підтримується відносно постійна температура. Все це створює атмосферу безпеки, захищеності й негайного задовольняння всіх потреб без будь-яких зусиль.

        Далі наступає час, коли ця ситуація має завершитись. Навіть при самих сприятливих родах перехід від сімбіотичного організму до зовсім іншої форми життя слід розглядати як велике випробовування, дійсно героїчну подорож, пов’язану з великою кількістю емоційних і фізичних проблем. З початком родів у внутріматочному всесвіті дитини виникають глибокі збурення, спершу на гормональному рівні як ледь помітні, а з початком маточних скорочень як механічні. Ембріон відчуває сильний дискомфорт. З першими ознаками початку процесу народження психіка ембріона проявляє ряд переживань, які повністю відрізняються від того, що було йому досі відомо. Ця фаза ранньої драми життя відповідає матриці БПМ-ІІ.

        Кожне маточне скорочення проштовхує голову дитини в шийку матки, все більше розширюючи її. Коли шийка матки остаточно розкривається і головка дитини опускається в область таза, відбувається величезна зміна не тільки в біологічному, але й у психологічному переживанні народження. Безвихідна ситуація БПМ-ІІ змінюється повільним проходженням по родовому каналу, яке характеризується БПМ-ІІІ.

        Коли болісна боротьба за вихід із родового каналу наближається до завершення, напруга і страждання досягають свого апогею. За цим наступає подібне вибуху звільнення – немовля виривається із тазового отвору на волю і здійснює свій перший вдих. Цей момент матриці БПМ-IV містить в собі надію великого полегшення, але те, в якій мірі це дійсно відбувається, залежить від специфічних обставин, що супроводжують народження, – таких, як можливість отримання першої материнської ласки, встановлення зорового зв’язку з нею, інших чинників.

        З пропозицією С. Грофа включити до внутрішнього простору вираження психіки окрім традиційного біографічного рівня, що містить матеріал нашого дитинства, також переживання, пов’язані з біологічним народженням, належить погодитись. Адже онтогенетичний розвиток людини бере початок з моменту запліднення жіночої яйцеклітини. Стадії ембріогенезу зародку повторюють більш ранні еволюційні ступені розвитку живих організмів. Вже у віці декількох тижнів зародок виявляє ряд ознак, властивих рибам, далі переходить до стадій земноводних, плазунів і у шеститижневому зародку відмічаються ознаки нижчих ссавців. Чи має зародок психіку і чи реагує на зовнішнє середовище? Питання риторичне, адже вже риби мають рівень відображення дійсності – перцептивну психіку, відображення у формі цілісних образів. Маємо погодитись, що плід в утробі матері має досить розвинену психіку (відчуває, переживає, але сказати поки шо не може).

        Що ж переживає ембріон (і доросла людина у процесі регресивної терапії) на стадії відповідної матриці? Перша із базових перинатальних матриць, БПМ-І відноситься до нашого досвіджу “амністичного Всесвіту” в утробі матері до початку родів. Переживання, що відповідають цій матриці можна позначити поняттями мови дорослої людини в діапазоні від “океанічного блаженства” – спокою, упокореності, безтурботності, радощів, екстазу, втрати Его, космічної єдності - у випадку “хорошої матки” до збентеження і відчуття загрози, ототожнення себе з умираючим в газовій камері концтабору - у випадку “поганої матки”.  

        Друга матриця БПМ-ІІ відноситься до переживання “відсутності виходу”, коли схватки вже розпочалися, але шийка матки ще нерозкрилася. Переживання тривалістю від декількох хвилин до багатьох годин можна позначити поняттями мови дорослої людини як приступи страху і паніки; відчуття кожною клітиною тяжіння, тиску, болю, агонії; відчуття себе жертвою; відчуття апокаліпсису, смертельної загрози для всього світу; втрата відчуття часу – вся жуть здається вічною; вся планета бачиться повною жахів, страждань, епідемій, війн, катастроф і стихійних лих.

        Третя матриця, БПМ-ІІІ відображає досвід “боротьби смерті і відродження” при проходженні по родовому каналу. Переживання можна позначити як переживання сильного фізичного болю, тривоги, напрямленої назовні чи всередину агресії, енергетичного збудження, атмосфери титанічної боротьби; відчуття потоків енергії по тілу, сходження полярно протилежних емоцій в одну точку (наприклад, болю і задоволення, агресії і любові, жари і холоду); переживання переходу від мук до екстазу, від надзвичайного страждання до сексуального збудження; відчуття себе почергово то жертвою, то мучителем і, насамкінець, переживання “діонісійського” екстазу, такого, що переживається в ритуалах з використанням болісних процедур, садизму і мазохізму одночасно, поєднанням мотивів смерті, жахів з радісним і святковим.

        Четверта матриця, БПМ-IV, яку Гроф умовно позначає як “смерть і відродження”, відноситься до наших переживань в момент, коли ми покидаємо тіло матері. На цій стадії спочатку мають місце переживання повного знищення на всіх рівнях – фізичному, емоційному, інтелектуальному і духовному і після того, як досягнуто саме дно, переживання розширення простору, відчуття визволення, спасіння, прощення і очищення, позбавлення тривожних емоцій; прагнення до матеріального добробуту, положення і влади раптом починають уявлятись непотрібною метушнею, суєтою. Одною із самих розповсюджених форм досвіду пацієнтів у сеансах регресивної терапії, пов’язаних з БПМ-IV, є ототожнення зі смертю і воскресінням Іісуса Христа.

        Можна пошукати аналогії між переживаннями ембріона і переживаннями дорослої людини поза терапевтичними сеансами. С. Гроф порівнює перші (у випадку хорошої матки на стадіях БПМ-І і БПМ-IV) з спонтанними “піковими переживаннями”, як їх описав Абрахам Маслоу. Це почуття цільності; безтурботності і легкості; повної реалізації своїх можливостей; свободи від обмежень і страхів; відчуття себе чистим душею і духом, без бажань і потреб, одночасно подібним дитині і дорослим. Таким чином, робить висновок С. Гроф, наймогутніші спонукаючі сили людини своїми коренями сягають у більш ранні етапи життя, ніж досі вважалось.

        До типового символізму матриці БПМ-ІІ відносяться образи людських травм і каліцтв, ототожнення з усіма приниженими і пригнобленими, відчуття непотрібності людського існування. Цікаво, що С. Гроф помічає паралелі між закріпленими у пам’яті переживаннями людини на “безвихідній” стадії народження та філософією таких письменників-екзистенціалістів як К’єркегор, Камю, Сартр. Ці філософи болісно відчували і живо висловлювали основні теми саме матриці БПМ-ІІ. Художнім вираженням БПМ-ІІ можна вважати “Божественну комедію” Данте, романи та оповідання Кафки, твори Достоєвського. Елементи другої перинатальної матриці присутні також в творах Золя і Едгара По. Їх також можна бачити у образотворчму мистецтві та кінофільмах.

        Образи і переживання БПМ-ІІІ часто мають порнографічні риси, пов’язують секс з загрозами чи аморальністю. С. Гроф вважає, що з самого початку людської історії переживання БПМ-ІІІ були невичерпним джерелом натхнення для майстрів багатьох жанрів. Атмосфера сильних емоцій, які межують з затьмаренням розуму, майстерно зображена в романах Достоєвського, в п’єсах Шекспіра, в філософських працях Ніцше, в операх Вагнера. Третя матриця представляє собою величезний резервуар проблемних емоцій та неприємних відчуттів, які в сполученні з пізнішими подіями дитинства можуть сприяти розвитку самих різних психічних розладів.

        Яким же чином психотерапевти досягають (викликають, збуджують, актуалізують, ініціюють) повторні переживання дородових етапів життя людини в процесі регресивної терапії? Чи не протирічить така можливість сучасним науковим поглядам? Згадаймо теорію “напластування” нових психічних функцій на старі. Дійсно, якщо людина зберігає у згорнутому вигляді попередні психічні функції, то чому б їй не зберігати в пам’яті і попередні переживання – прояви цих функцій?

        Що ж до переконання С. Грофа – представника трансперсональної психології в необхідності виходу за межі індивідуальної свідомості, виходу у Всесвіт, як третьої складової внутрішнього простору вираження психіки, то ми не маємо схильності так сміливо виходити за межі уявлень сучасної науки. Дійсно, важко погодитись з тим, що свідомість людини у своїх переживаннях може під час терапевтичних сеансів регресувати назад так далеко, аж до рівнів окремого сперматозоїда, морського планктона чи секвої [Там само; с. 123-125]. Скоріше мова може йти про асоціації, що відображують єдність Природи і цілісність суспільної свідомості.

    

   3.8. Науково-природничі моделі свідомості.       

    

   У той час

   як фізика робила

   матерію менш матеріальною,

   психологія робила дух менш духовним.

   Б. Рассел, англ. філософ XX ст.

   “Історія західної філософії”, с. 951

    

        Людина тому

   осягає таємницю Всесвіту,

   що вона одного з нею складу,

   що в ній живуть ті ж стихії, діє той же розум.

   Людина - не дрібна, нескінченно мала частина Всесвіту,

   а малий, але цілісний всесвіт.

   Людина - всесвіт, і тому Всесвіт їй не чужий...   

    

   М. Бердяєв, “Філософія свободи”, с. 116-117

    

   Може здаватися дивним, що з приводу математичних доказів,

   які, очевидно, мають справу лише з мисленням,

   я заговорив про сприйняття

    

   А. Пуанкаре, “Наука і метод” в кн. “Про науку”, с. 317

    

        Як би там не було з досі нерозкритими таємницями свідомості та альтернативними стратегіями їх дослідження, є нагальна потреба перейти від чистого теоретизування навколо “чорних ящиків” феноменів свідомості до побудови прикладних наукових моделей, зокрема в інтересах педагогічної практики. Чи потрібно це сьогодні і чи можливо? Щодо потреби, то найперше варто нагадати “проблему утрати Бога” як один із наслідків нинішньої епохи раціоналістичного, інструментального Модерну (“можемо більше, ніж знаємо”). Суть її, як відомо, в тому, що людина, спочатку виокремившись із Природи і, тим самим протиставивши себе їй, відчувала страх перед теперішнім і майбутнім, якщо не усвідомлено, то несвідомо, напевне. Людина винайшла Бога, щоб урівноважити свою тільки-но народжену і ще боязливу свідомість з навколишнім середовищем. Ще й досі відвідують церкву президенти і прем’єр-міністри, не говорячи про олігархів, у яких усе є, в тому числі, власна медицина і охорона. Разом з тим, очевидно, Бог помер у повсякденній свідомості мас. Вмер назавжди, маємо на увазі ту форму, яка існувала попередні тисячоліття. Але ж страх людини залишився, свідомий чи несвідомий. Функція урівноважування, яка раніше покладалась на Бога, залишається життєво необхідною. Як же реалізується ця функція сьогодні у пересічної людини? Безвіллям, малодушністю, алкоголізмом, наркоманією, суїцидом чи агресією? Відповідна статистика дає переконливу картину. Що ж має прийти на зміну втраченому Богу? Напевне, має прийти новий рівень свідомості, усвідомлення наукової картини світу (НКС) на новому рівні повсякденного мислення і, головне, новий рівень саморефлексії. Що є людина, у чому смисл її життя і призначення? – питання, на яке сучасна людина XXI століття має знати відповідь. 

        Щодо можливостей побудови моделі свідомості, достатньо адекватної для проектування педагогічних впливів, то контент-аналіз доступних нам джерел дозволяє констатувати таке. Проблема феномену свідомості була і все ще залишається загальнонауковою проблемою, насамперед, у тому сенсі, що вимагає створення адекватної спільної мови для його моделювання, такої, що потім стане надбанням усього суспільства на рівні повсякденного мислення і практики. Досі такої спільної мови понять нема. Філософія продовжує на основі свого метафоричного бачення розширювати феноменологію свідомості до метатеорій, чому, з огляду на проголошені постмодерністами-гуманітаріями плюралізм та ірраціоналізм, поки що не видно меж. Щодо психології, то вона здається наляканою і розгубленою тією картиною, що вже їй відкрилася, і, як наука, стурбована проблемами свого становлення [Юревич; ВП, № 5, 2001; ВП, № 3, 2005;]. Фізика ж вочевидь запізнюється з оприлюдненням (популяризацією) зрозумілої усьому загалу концепції цілісності світу, що має бути, безумовно, фундаментом нового світогляду кожної окремої людини. У цій ситуації практичній педагогіці, не залишається іншого виходу, як сформувати для своїх потреб власну концепцію свідомості, визначивши у різних авторів конструктивні інваріанти. Це є можливим сьогодні, якщо ми стоїмо на позиції модельного сприймання дійсності, згідно з яким усі концепції і теорії в тій чи іншій частині адекватні їй і не може бути одної тотожної об’єкту сприймання.

        Педагогіку насамперед цікавлять питання “Чи розвивається свідомість сьогодні? Якщо розвивається, то якою буде завтра, що це означає для наших нащадків і що мають робити батьки (і педагоги) вже сьогодні?”. Нашу позицію у прикладному науковому баченні проблеми свідомості можна позначити як близькою до “емерджентного натуралізму”. На відміну від “Міжнародного словника з психології” (1989), на який посилається Юліна Н.С., ми вважаємо, що сьогодні є праці, які варто читати. Найбільш цікавими і достатньо адекватними на даний момент моделями рефлексії одної частини дійсності іншою вважаємо концепцією сітьової парадигми розуму американського психолога Грегорі Бейтсона (1904-1980) та перцептивну концепцію свідомості американського психолога Гаррі Ханта, хоча у відомих оглядових роботах [Юліна],  [Роменець, Маноха], їх імена не згадуються.

        Г. Бейтсон під впливом ідей кібернетики, теорії інформації та системного підходу, дав своє оригінальне тлумачення як відношенням між елементами, так і системним ефектам (зокрема, розуму), що можуть виникати у таких надскладних системах як людина і суспільство. Сьогодні вже нікого не дивує той факт (постулат), що чим чисельнішими і складнішими є елементи системи, зв’язки і відношення між ними, тим більш над-Природними уявляються нам системні ефекти. Такою системною властивістю за Бейтсоном і є розум - характеристика складності, яка проявляється всюди, де є зворотні зв’язки, наявність яких одночасно означає наявність пам’яті як передумови і цілеспрямованої активності як наслідку. Цікавими є ідеї Бейтсона про Бога, співвідношення повідомлень і контекстів та про ієрархію контекстів, що створює множинність реальних світів, які не суміщаються, але впливають один на одного. Хоча у Бейтсона залишаються без чіткої відповіді питання про каузальність цього взаємовпливу та про цілісність світу, його концепція актуалізує питання про співвідношення свідомості і розуму. Можливо, феномени свідомості й розуму є більш незалежними у своїй фундаментальності. Особливої уваги заслуговують також висловлювання Грегорі Бейтсона щодо значення метафори як особливої сутності – семіотичної та іншої [Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М.; Смысл, 2000. - 476 с.], [ ], [Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопросы философии, 2004, № 6, с. 148-159]. Спираючись на антропологічні дані, Г. Бейтсон (1969) висловив думку, що людина бере “ключі” із навколишнього природного середовища і застосовує їх як метафори у формуванні своєї свідомості. Як це відбувається, ми можемо детальніше дізнатися, ознайомившись з пізнішою науковою працею американського психолога Гаррі Т. Ханта [Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А. Киселева. - М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.].

        Г. Хант пов’язує свідомість із здатністю живих рухливих організмів до перцепції (сприймання), поглиблюючи висловлювання своїх попередників (Бергсона, Гібсона) про те, що кожен організм має свідомість пропорційну його здатності вільно рухатись. Кожен організм немовби вибудовує навколо себе бульку сприймання – штучний світ, у якому він знаходться і який носить з собою. Оскільки чуттєве сприймання за своєю природою має характер метафоричного, а рух неможливий без зворотних зв’язків (діалогу, комунікацій), то ми тут спостерігаємо повну узгодженість поглядів Г. Ханта і його попередників, Г. Бейтсона зокрема. Ознайомлюючись з аргументацією Г. Ханта ми погоджуємось, що свідомість як відображення спочатку присутня у безпосередньому сприйнятті. Далі з удосконаленням пам’яті область дії свідомості значно розширюється образністю передбачування і пригадування, а потім на основі розвитку мислення з появою символічного самоспівставлення і “схематичної реорганізації” свідомість радикально перетворюється [там само, с. 131]. Бейтсон розглядає свідомість як обмежену частину розуму, яка не може повністю контролювати розум, але здатна частково впливати на нього. Попереднє ознайомлення з концепцією сітьової парадигми Г. Бейтсона допомагає краще сприйняти інші. Вважаємо перспективним поєднання моделі свідомості Гібсона-Ханта як бульки свідомості та ідей нейролінгвістичного програмування Бейтсона (“Мапа – не є територія” тощо). Концепції розуму Г. Бейтсона і концепцію свідомості Г. Ханта доцільно розглядати як взаємодоповнювальні.

        Заслугою Г. Ханта є надання перцепції (сприйманню) статусу фундаментальної епістемологічної і онтологічної категорії. Г. Хант виявив аналогію між запропонованим раніше Джеймсом Гібсоном (1966, 1979) поясненням прямого сприйняття як чуттєвого резонансу з потоком зустрічного оточуючого  динамічного порядку, який визначає власне положення сприймаючого організму (“бульки Гібсона”), з розумінням буття-в-світі Хайдеггера та з монадами Лейбніца. Автор вважає, що такий підхід дещо суперечить Кантівським припущенням про конструювання світу умом і є вираженням принципово іншої наукової традиції в психології. Згідно з Гібсоном і Хантом в процесі сприймання ніщо попередньо не розкладається на елементи, щоб потім бути зібраним за певною логікою. Мова йде про таке сприймання цілісності, що включає не тільки сприймання структурних елементів, а й “невидимих” взаємовідношень між ними. Як це може бути, ми маємо можливість дізнатися, ознайомившись з узагальненнями наукової думки в навчальному посібнику І. Цехмістро “Голістична філософія науки” [Цехмістро І.З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004. - 284 с.], [Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка,  2004, № 3].

        Уважний розгляд позицій дає підстави вважати, що Гібсон і Хант не суперечать позиції Канта про “конструювання” реальності умом. Вони лише уточнюють, що таке конструювання не може відбуватися на рівні сприймання, не заперечуючи, що на іншому рівні, рівні уявлень і символічного мислення, здійснюється ніщо інше як саме реконструкція світу, синтез моделей. Гібсон і Хант уточнюють також і позицію Нойманна про виокремлення суттєвого у процесі сприймання, з чого випливає необхідність надання більшої уваги відмінностям між мимовільним і довільним сприйманням.

        Г. Хант наголошує, організаційні принципи Всесвіту єдині як у природі фізичного світу, так і в процесах перцепції (сприймання), вони спочатку виявляються у зовнішньому фізичному середовищі, а потім, абстрагуючись, метафорично перенаправляються на нас самих для цілей самовідображення. “Якщо розглядати це питання з максимально теоретично економної точки зору, то як ще ми могли б успішно пізнавати Всесвіт і навіть математично описувати його, якби його принципи не були б вивідні із самого сприймання як визначальної матриці мислення?” – запитує автор і впевнено відповідає: “...організація сприймання повинна бути схожа на складні рівні фізичної реальності – що стає умовою можливості нашого пізнання...”, “...можливо наше розуміння сприйняття було деформовано механікою Ньютона і категоріями Канта”, “...можливо... свідомість бере свій початок на квантовому рівні реальності, так що розумність і космос мають спільну структуру” [Хант; с. 400-427]. Зауважимо, що висловлене тут припущення про початок свідомості на квантовому рівні не виглядає надто сміливим, якщо взяти до уваги останні наукові повідомлення про можливість реакції органів зору лише на один фотон.

        Математика і квантова фізика наприкінці XX ст. переконливо показали необхідність постулювання крім причинних, також і логічних зв’язків. Про це здогадувались ще стародавні мислителі, згадаймо “логос” Парменіда (VI ст. до н.е.). Чисельні факти у різних галузях сучасної науки все більше свідчать, що ідея єдності світу є необхідною доповнювальною до ідеї “елементарних” цеглин і не суперечить їй. Настала пора викласти ідею цілісності (голізму) у навчальному посібнику для широкого загалу, що і було успішно зроблено І. Цехмістро. “Логічна структура організованості поля ймовірностей квантової системи, що оприявнюється в таких ефектах, як редукція хвильової функції, інтерференційні явища, ...квантові кореляції тощо” вже не викликає в науковому середовищі жодних сумнівів. Як і те, що “будь-яка квантова система разом з усім світом (включаючи й нас з вами як спостерігачів) існує як неподільна одиниця на субквантовому рівні” [Цехмістро, 2004]. Разом з тим, остаточного спокою ще не досягнуто. Питання про прояви у макросвіті невидимих логічних зв’язків поряд зі звичними фізично-причинними продовжує збуджувати нашу суб’єктивну уяву. Слід все ж таки нам заспокоїтись, адже Природа не поділяється на мікросвіт з квантовими законами і макросвіт з його причинно-наслідковими зв’язками на основі обміну масою і енергією. Це сама людина так поділила світ “для зручності”, виходячи із можливостей своїх органів чуття, і сьогодні відчуває дискомфорт від недосконалості такого моделювання. Тож чи не є емерджентність будь-яких систем, у феноменах сприймання, зокрема, і свідомості, взагалі, матеріалізацією логічних зв’язків на основі обміну інформацією на макрорівні цілісної природи.

   ***

        У межах розгляду науково-природничих (не феноменологічних) моделей заслуговує уваги робота О. Базалука  [Базалук О.А. Разумное вещество. - К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.]. Автор категорично не погоджується із стверджуванням, що праця є основним чинником перетворення мавпи на людину. Необхідно взяти до уваги, пояснює автор, насамперед, перманентний розвиток нейронних комплексів головного мозку. Їх еволюція запрограмована на рівні фундаментальних законів Всесвіту.

     Як зазначає автор, виокремлюючи три основних площини існування людини – психіку (нейрофізіологію), індивідуальний розвиток (онтогенез), соціально-групову поведінку (соціум), впритул аж до теперішнього часу “нейрофізіологічна площина розглядалася як наслідок розвитку площини онтогенезу і соціуму, тому їй надавалось менше уваги” [Базалук; с. 27]. На відміну від такого підходу, Базалук висловлює іншу позицію, яка і є основною ідеєю книги. Вона полягає в тому, що “не нейрофізіологічні зміни є наслідком онтогенезу, а навпаки, онтогенетичні зміни є наслідком того потужного процесу, який розгортається в глибинах мозку. …Ні праця (як вважав Ф. Енгельс), ні суспільно-історичний процес, ні соціальне середовище, ні інші онтогенетичні причини не створили Гомо Сапієнса. …Зародження Людини Розумної відбулося в процесі формування й розвитку мікромолекулярного рівня, первинного становлення в структурах мозку перш за все енергетичного циклу свідомості й наступного перманентного розвитку психіки” [Базалук; с. 27-29], тобто в процесі довільних змін в нейронних структурах мозку, які виникали самі собою в силу внутрішніх закономірностей.

     Сучасник Ч. Дарвіна американський біолог Д. Дана (1813-1895) зробив важливе узагальнення (цит.: Базалук, с. 30-31 з посиланням на [Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. – М.: Наука, 1987. – 339 с.; с. 180]): “В еволюційному процесі ми маємо в ході геологічного часу спрямованість. Протягом усього еволюційного процесу, починаючи з кембрію, тобто протягом п’ятисот мільйонів років, ми бачимо, що час від часу, з великими проміжками зупинок до десятків і сотень років йде збільшення складності й досконалості будови центральної нервової системи, тобто центрального мозку. В хронологічному вираженні геологічних періодів ми неперервно можемо відстежити це явище від мозку молюсків, ракоподібних і риб до мозку людини. Нема жодного випадку появи перерви й існування часу, коли здобуті цим процесом складність й сила центральної нервової системи були втрачені і з’явився геологічний період, геологічна система з меншою, аніж у попередньому періоді, досконалістю центральної нервової  системи”. 

     Що ж у мозку сучасної людини є такого, чого нема у братів її молодших і що надає підстави виокремити у матеріальному світі поряд з неживою речовиною і живою речовиною ще й розумну речовину? На думку Базалука, таких причин п’ять. Перша полягає в тому, що морфологія в стилі життя сучасної людини займає другорядні позиції, “увесь внутрішній енергетичний та інформаційний потенціал організованого нею соціуму людина спрямовує на розвиток психіки”. Друга причина, із-за якої людину можна не вважати простим продовжувачем ряду живих істот, полягає в тому, що в основі високорозвиненої психіки людини лежить не “дискретно-речовинна робота молекулярно-генетичного рівня”, а “континуальні властивості рівня свідомості”. Цей висновок випливає із аналізу електрокортикограм (ЕкоГ), електроенцефалограм (ЕЕГ) і магнітоенцефалографії (МЕГ) [Физиология человека / Под. ред. Шмидта Р. и Тевса Г.: В 3-х т. – М.: Мир, 1996. – 878 с. ; с. 136-141]. 

     Третя причина пов’язана з так званими біохімічними функціями живої речовини, які, згідно з В. Вернадським, створюють біогенну міграцію хімічних елементів одної із 3-х груп - для одноклітинних, багатоклітинних і, окремо, для людини, яка не вписується в діяльність усіх інших багатоклітинних [Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. – М.: Наука, 1987. – 339 с.; с. 247]. Четверта причина полягає в величині перетворюючої діяльності людини, яка стала порівнянною з геологічними силами. П’ята причина – домінування свідомого начала над біологічним, що неминуче приведе до заміщення природних біологічних потреб харчування штучно створеними антропогенними засобами.   

     Заслуговує уваги спроба О. Базалука виокремити енергетичний цикл свідомості, що пов’язується з еволюційним переходом людини зі стадії примітивної на стадію сучасної людини емоційної. Нейронний механізм, який забезпечує енергетичну стійкість роботи свідомості Базалук визначає як вольовий механізм [Базалук; с. 131].

     Циклічність інформаційних потоків у мозку, свідомість, вольовий механізм – ключові слова опису енергетичного циклу свідомості. Чи потрібен свідомості енергетичний цикл? Безумовно так. Оскільки для здійснення якісної аналізуючої чи синтезуючої роботи мозку необхідно підтримувати первинне енергетичне значення аференту на достатньо високому рівні якомога триваліший час. Мова йде про циклічний характер руху сигналів, які є інформацією й енергією одночасно і які є фізичною основою предметно-дієвого мислення. Окрім того, для забезпечення наочно-образного мислення необхідно залучати і використовувати якомога більше інформації, що вже зберігається у пам’яті і має те чи інше відношення до тільки-но отриманої. Отже, цикл є безумовно необхідним.

     Базалук переконаний, що “весь хід розгортання цивілізації, як одної із стадій розвитку системи розумної речовини, бере початок і спирається на зміни, що відбувалися в нейронних структурах мозку і, зокрема, свідомості. …Історія людства – це перманентне збільшення впливу суб’єкта на хід психічних процесів. …Несвідоме начало, взаємодія психіки з зовнішнім інформаційним середовищем на рівні умовних рефлексів поступається місцем началу свідомому, коли більша частина діяльності здійснюється під контролем свідомості… Елементарні умовні потреби харчування, побуту, сексу (потреби нижчого рівня в інтерпретації піраміди А. Маслоу. – А.П.) й деякі інші в сукупності стимулювали весь хід розгортання історії нашого суспільства, історії цивілізації. І лише останнім часом, коли робота свідомості прийняла більш стійкі форми, а свідоме начало стало періодично домінувати над несвідомим, історія людського суспільства почала звертатись до інших орієнтирів” [c. 275-277]. І далі: “…організація соціуму ще не досягла того етапу, який гарантував би повноцінний прояв потреб свідомості, свідомого начала. Лише одиниці можуть дозволити собі зайнятися повноцінним самовираженням  в онтогенезі…” [с. 277].

     Отже, історію людського суспільства можна розглядати не тільки як зміну економічних формацій, а й як зміну онтогенетичних проявів еволюційного розвитку психіки Homo. Згідно з запропонованою Базалуком періодизацією, ми знаходимося сьогодні на стадії Людини емоціональної, яка розпочалася після стадії Людини примітивної з ІІІ-го тисячоліття до н.е. Стадія Людини емоціональної – це стадія домінування психіки над матеріальним світом. У повсякденній діяльності людини емоціональної переважає несвідоме начало. І як наслідок, ми повсюдно зустрічаємося з тим, що людина робить те, чого вона не розуміє і чого, в принципі, вона не повинна робити. Разом з тим, рівень розвитку психіки сучасної людини в цілому вже підійшов до того етапу еволюції, який дозволяє організувати повноцінну свідому діяльність. Однак складність полягає в тому, що сучасний спосіб життя не завжди вимагає від людини повної реалізації її творчих можливостей, не завжди стимулює розвиток її мозку, не завжди стимулює внутрішню гармонію психіки в період її формування.

    Сьогодні у спеціалістів-науковців нема сумнівів, що справа залишається за малим – за своєчасним заповненням інформацією нейронних об’єднань пам’яті й внутрішнього абстрактного образу, а також за створенням відповідних умов для реалізації творчих можливостей психіки. В результаті ми маємо велике розшарування суспільства за індивідуальними пропорціями того свідомого й несвідомого, що регулює поведінку (вчинки) людини.

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 3

 

1. Які елементи можна виокремити у структурі феномену свідомості?

2. Що говорять психоаналітики про співвідношення свідомості й несвідомого у психіці людини?

3. Дайте визначення поняття “архетип”.

4. В чому полягають переваги свідомості над несвідомим?

5. В чому полягають переваги несвідомого над свідомістю?

6. Чи може свідомість існувати без опертя на несвідоме?

7. Що вважати за початки свідомості?

8. З яким продуктом психіки працювала первинна свідомість, виокремлюючи найбільш суттєве?

9. Як, згідно з Е. Нойманном, первинна свідомість забезпечувала себе енергією?

10. Який стан справ щодо досліджень феномену свідомості вітчизняною наукою констатував у 20-х роках минулого століття класик вітчизняної психології Л.С. Виготський?

11. В чому суть розбіжностей у поглядах на еволюцію свідомості С.Л. Рубінштейна і Л. Леві-Брюля?

12. В чому суть точки зору на еволюцію свідомості антрополога К. Леві-Строса?

13. Як відображається феномен свідомості у сучасних підручниках з психології?

14. Що ви знаєте про взаємодію структур та функцій вищих форм психіки?

15. Що ми знаємо про взаємодію структури і функції нервової системи?

16. Що ми знаємо про “геологічну” будову нервової системи і поведінки людини?

17. Чи існує зв’язок між гостротою розрізнень свідомості та її тезаурусом знань і контекстів?

18. Чи погоджуєтись ви з можливостями сканування свідомістю як радаром сфери несвідомого через відтворення образів базових перинатальних матриць С. Грофа?

19. Що ви знаєте про різні підходи до вивчення феномену свідомості?

20. Викладіть суть концепції розуму Г. Бейтсона.

21. Викладіть суть концепції свідомості Г. Ханта.

22. Викладіть суть голі стичного погляду на свідомість І. Цехмістро.

23. Викладіть суть концепції еволюції розуму О. Базалука.

24. Назвіть п’ять статей із наукової періодики останнього року, присвячених феномену свідомості, коротко повідомте їх зміст.

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

    .

     

     

     

     

     

     

    Розділ 4

     

    Свідомість суспільства, а не окремої людини, -

    вища форма активного відображення

     

     

         Досліджуючи феномен свідомості, ми, насамперед, прагнемо розчленувати його на складові частини, потім встановити їх походження і зв’язки, а далі найсуттєвіше об’єднати, згорнути  (синтезувати по новому) у моделі прийнятної складності. З огляду на первинну складність предмету дослідження, прагматичні моделі мають бути різними, як деталізованими, так і макромоделями. Макромоделі допомагають визначити концептуально стратегію наукового осмислення в тій, чи іншій галузі науки, деталізовані моделі – розв’язувати технологічні проблеми. Процес моделювання може включати і просто опис на основі аналогій, порівнянь, метафор тощо окремого явища (прояву свідомості) з певної точки зору.

     

         4.1. Свідомість як сукупність проявів. Перспективи досліджень.

         Магістральним напрямом розвитку свідомості як вищої форми самовідображення матерії на людському етапі  її  еволюції  є вектор  руху  від прасвідомості окремого представника примітивного стада гомінідів з його цілісним світосприйняттям образами без розрізнення реального і уявного – стану свідомості, що губиться у глибинах тисячоліть (можливо, мільйоноліть), до цілісної суспільної свідомості цивілізації Землі по завершенні процесів глобалізації – стану, який ми екстраполюємо на найближчі десятиліття й століття. Саме цілісна свідомість глобалізованого суспільства (цивілізації), а не витончена самосвідомість окремої людини, якої б досконалості вона б не досягла, є вищою формою розвитку самовідображення матерії. Саме вона є системою вищого порядку відносно індивідуальних свідомостей окремих організмів.

         Індивідуальні свідомості та самосвідомості людини, як елементи суспільної свідомості, системи вищого порядку, утворюють цілісність і водночас підлягають їй, зазнають її зворотного впливу, відображають її. Індивідуальна свідомість людини – це не тільки перцепція динамічного оточуючого порядку, а й виокремлення образів із несвідомого, їх фрагментування, деемоціоналізація, абстрагування, згортка (синтез по новому) у поняття для діалогічної комунікації засобами мови в інтересах цілеспрямованої прагматичної колективної діяльності. Між свідомістю окремої людини і свідомістю цивілізації лежать інші проміжні системні утворення-елементи – свідомості сім’ї, малої виробничої групи, великого трудового колективу, регіональних спільнот, великих соціальних груп (професійних груп, вікових груп, прошарків населення, громадських організацій, соціальних класів, етнічних груп, націй). Вони утворюють і певну ієрархію відношень, і їх різноманітність. Людина з її індивідуальною свідомістю може належати одночасно багатьом групам і ієрархічним рівням, а її індивідуальна свідомість може бути відображенням і згорткою відповідних складових суспільної свідомості. Кожен елемент як проміжне системне утворення мають свою еволюцію розвитку, свій вектор. Опис того, як частини утворюють ціле і як та чи інша цілісність зворотно впливає на складові частини, являє собою актуальну науково-прикладну проблему – предмет пошуків сучасної теорії систем у різних галузях практичної діяльності. Цим варто зайнятись і теорії свідомості. Продуктивними виглядають спроби дослідження взаємодії частин і цілого у соціальній психології, зокрема взаємодії психології окремої людини і психології груп.

         Можна по різному виокремлювати складові рефлексивної властивості людської свідомості та динаміки її розвитку. Так, філософ Ларцев В.С. розглядає одинадцять шарів у культурно-рефлексивних здібностях людства: життєдіяльного, комунікативного, поведінкового, чуттєво-пізнавального, раціонально-пізнавального, інтелектуального, теоретичного, методологічного, системного, екологічного та філософського [Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4]. Такі форми культурної рефлексії виникають одна за одною у певному порядку, вважає філософ, як результат взаємодії попередніх культурних шарів, і сьогодні утворюють строго ієрархічну систему соціокультурного генотипу людини.

         Можливі і інші моделі стратифікації культурно-рефлексивних здібностей людства. Так суспільну свідомість можна уявити як багатовимірну структуру, що об’єднує, інтегрує свідомості великих соціальних груп, кожна із яких, в свою чергу, формує і об’єднує свідомості малих виробничих груп, ті, у свою чергу, частково відображають свідомість первинного осередку – сім’ї, а сім’я в значній мірі формує індивідуальну свідомість окремої людини. Але тут ми хочемо акцентувати увагу читача на іншому, а саме на тому, що свідомість людства можна аналізувати, розглядаючи її з різних точок зору, розкладаючи на елементи, шари (страти), проекції тощо і спостерігаючи динаміку розвитку складових і цілого у часі. Ми акцентуємо увагу на можливостях диференціації тому, що досі звикли традиційно сприймати свідомість як щось ціле, неподільне, само собою зрозуміле, однакове у кожної людини сьогодні і раніше, і таке, що не підлягає ніяким якісним змінам, а лише кількісним.

         Таким чином, кожен, хто хоче спробувати розібратись з феноменом свідомості (а це не є безглуздою ідеєю, оскільки предмет дослідження кожен має при собі і навіть більше того, кожен приречений на самосвідомість, самоусвідомлення своєї свідомості) має виходити із того, що свідомість – це, насамперед, величезне розмаїття проявів, які знаходяться у певних відношеннях між собою і цілим, що ці прояви-елементи і відношення змінюються у часі. Те, що ми маємо величезне, можливо нескінченне (континуальне) розмаїття проявів і відношень, можна позначити як “прокляття розмірностей”. Тож головне проблемне питання може бути сформульовано як таке: “Що робити з “прокляттям розмірностей” у проявах свідомості?”. Дійсно, одне лише питання про співвідношення індивідуальної свідомості як цілого з психічними процесами сприйняття, уваги, пам’яті, уявлення, мислення, не говорячи вже про емоції, почуття, інтуїцію, може мати безліч варіантів системного моделювання. Коли ж мова йде про суспільну свідомість, то варіантів моделювання може бути ще більше.

         То які ж моделі обрати? Вектор еволюційного розвитку суспільної свідомості, як і будь-який вектор, можна розкласти за окремими напрямками, які в свою чергу можна характеризувати протяжністю, етапами. Так можна розглядати складові вектора розвитку (еволюції) свідомості – модель у вигляді багатомірного математичного простору, як то: 1) рух від анімістичної та міфологічної до теоретичної картини світу (світоглядний вимір); 2) рух від нерозривності сприймання себе, реального і уявного світу до диференційованого сприймання себе (самосвідомості) і навколишньої дійсності (поглиблення дистінкцій і розширення смислового поля); 3) рух від язичницької релігійної свідомості з її страхами перед Природою до агресивного “мічурінського” “ми не можемо чекати милості від природи ...” і далі до ціннісної свідомості (екологічний вимір); 4) рух від доконвенційної моралі до постконвенційної (моральний вимір); 5) рух від неусвідомлюваних традицій і табу до сучасної правової свідомості з її принципом верховенства права (правовий вимір); 6) рух від первісної спорідненності людей до сучасних форм сім’ї і спільнот суспільства (соціальний вимір); 7) рух від цілісності роду, племені чи общини з індивідуальними трудовими ролями до сучасної диференціації суспільства з її розподілом праці (економічний вимір); 8) еволюція мислення від наглядно-дієвого до абстрактного, синтетичного і т.п. (методологічний вимір).

         Прикладом виокремлення одного із найважливіших вимірів свідомості – морального і дослідження його еволюції за останні 2,5 тисячі років є згадана вище праця Ч. Тейлора. Не випадково автор вживає метафору простору і поняття координат. Для нас особливо цікавим є відтворення Тейлором якісних змін у моральному світогляді за такі відносно короткі проміжки історичного часу як століття, зокрема, за часи становлення християнства, Відродження, Реформації, Просвітництва, індустріальної епохи. Праця Ч. Тейлора переконливо підтверджує, що еволюція свідомості в історичний час не тільки мала розвиток, але й мала інтенсивний характер. З цього ми маємо незаперечний висновок – еволюція свідомості людини продовжується і в наш час.

         Прояви суспільної свідомості – це також мова, фольклор, культура, релігія, право, мистецтво. Прояви свідомості – це не тільки функції, але й структури. Функції впливають на структури, формують їх і навпаки. Морфологічні структури мозку людини забезпечують функції індивідуальної свідомості. Аналогом морфологічних структур мозку людини у суспільстві, структур, які забезпечують суспільну свідомість, можна вважати його інституції, одна лише класифікація яких може зайняти сотні і тисячі сторінок тексту. Отже, кількість видимих проявів свідомості та етапів їх еволюції обмежується лише нашою спроможністю до дистінкцій та уявленнями про їх доцільність. Очевидно, що їх повний опис є недосяжною справою. У цьому контексті опису проявів свідомості заслуговує уваги книга Дж. Серла [Серл Дж. Открывая сознание заново. М., 2002], в якій автор наводить короткі описи проявів свідомості, узяті ним із психологічної та філософської літератури.

         Ще і ще раз варто зазначити, що особливістю проявів свідомості є нашарування нових утворень на більш ранні, давні, а не повне заміщення старого змісту новим. Як і у колективному несвідомому, у свідомості людини теж присутній досвід усіх попередніх поколінь як множина нашарувань. Саме це створює ту різноманітність і те багатство контекстів, що так необхідні для виникнення емерджентних властивостей більш досконалої цілісності. І, можливо, саме ця множина контекстів унеможливлює створення штучного інтелекту електронними засобами. Прогрес цивілізації суттєво прискориться, якщо цивілізація буде свідомо цілеспрямовано, і разом з тим, обережно змінювати відношення між новими і давніми утвореннями шляхом більш повного заміщення старого змісту новим, зокрема, побутової свідомості науковою, правового невігластва правовою свідомістю, доконвенційної моралі постконвенційною.

         Щодо перспектив досліджень феномену свідомості як єдності структури і проявів, то з огляду на її відображувальний характер і багатовимірність проявів (“прокляття розмірностей”) можна порівняти їх із перспективами дослідження усієї Природи. Разом з тим нам уявляється дуже продуктивною метафора бульки (пузыря – рос., bubble - англ., аури – езотеричної) навколо людини. Людина – це не тільки видиме тіло, це також її знання, уявлення, уподобання, спрямованість, активність і т. д. – те, що сьогодні у сукупності позначається як особистість. Отже, аналог бульки Гібсона (яку має і найпростіший рухливий організм, амеба), булька людини має назву “життєвий світ особистості” – це багатовимірний простір реального і ідеального, який людина створює сама, в якому знаходиться і який носить з собою. Ту частину “життєвого світу” людини, яку відображає свідомість, можна виокремити як “бульку свідомості”.

         У всьому світі немає і двох людей з однаковими бульками свідомості. Самосвідомість – це означає “бачити” свою багатовимірну бульку життєвого світу з позиції першої та третьої особи і, у певній мірі, бульки свідомості інших, для чого треба попередньо визначитись із інструментарієм, який теж багатовимірний.

         Спираючись на метафору свідомості як багатовимірну бульку запитаймо себе – чим відрізняється булька амеби від бульки людини. Насамперед, кількістю вимірів, координат, а потім – обсягом. Дещо спрощуючи, можемо вважати, булька амеби має всього три виміри, що відповідають нашому тривимірному фізичному простору і декартовій системі координат XYZ. Чи достатньо цих трьох координатних вимірів (множини точок невеличкого простору), щоб зорієнтуватись “звідки-куди” і “тут-там”. Чи можливо вже амеба якось відображає і час? (Ми повернемось до цього питання нижче). Координатами (точками простору) бульки людини є все, що має для неї хоч якесь значення. Як згрупувати цінності людини у координатні виміри – прояви свідомості? Їх надто багато. Тож зазвичай виокремлюють лише найважливіші з певної точки зору прояви свідомості і відповідні їм координатні виміри.

         Виникає проблема – як прояви свідомості відображають її еволюцію? Відповідь лежить у руслі взаємодії структури і функцій. Як відомо, лише структури свідомості як найбільш організованого утворення Природи мають таку високу взаємодію (взаємозалежність, пластичність) з функціями. Отже, якщо спостерігач бачить еволюцію проявів свідомості, то це “сигналить” і про еволюцію структур, тобто про еволюцію свідомості як такої.

         Оглядаючи результати дослідження феномену свідомості сучасною філософією та психологією, доходимо висновку про занадто велику кількість підходів дослідників, від заперечення існування свідомості як виокремленого феномену до метатеорії свідомості. Саме цей факт великої множини потребує першочергового осмислення. Розмаїття підходів – це що? – свідчення складності досліджуваних проблем чи блукання, як кажуть у народі,  між трьома деревами (між “хатою і коморою”)? Здавалося б, що видиме розмаїття підходів – це тріумф нового раціоналізму, модельного бачення проблем. Частково так. Але ж моделі мають бути узгоджені між собою від макромоделей до деталізованих і тоді нехай їх буде велика множина. Такі моделі мають утворювати певну систему і кожна із них відповідати обраному критерію адекватності. Але ж цього нема, сьогодні це недосягненна річ.

         Ми бачимо проблему у тому, що дослідники (за вийнятком небагатьох, таких як Г. Хант та представники психоаналізу) зазвичай ведуть мову не про механізм чи структуру свідомості, а про її різноманітні функції і прояви як прояви якогось незбагненного феномену. Звісно, опис проявів є цікавою і захоплюючою справою. Але такий підхід, за висловом філософа, лише множить сутності. Тож подальшими нашими намаганнями буде не лише спроба внести свою лепту у множину описів функцій і проявів, а й сказати щось про механізм свідомості. 

     

     4.2. “Увага, i пітекантропи є серед нас!” - так вирішується наукова суперечка про відмінності у свідомостях первісної і сучасної людини.

 

Розвиток суспільства

не знаходиться ще у настільки блискучому стані,

щоб істина була доступною більшості.

 

Сенека, римський філософ,

 політик, поет І ст. н. е.

 

     Прибічники тези про відсутність суттєвих відмінностей між свідомостями первісної і сучасної людини аргументують свою точку зору тим, що у кроманйонця, який жив 40 тис. років тому і сучасної людини однакові ендокрани (внутрішні обриси черепу) і відповідно частини мозку відповідальні за мову і символьне мислення. З урахуванням цього, розв’язання суперечки про те, чи різняться свідомістю первісна людина (пітекантроп, неандерталець, кроманйонець) і сучасна людина, сьогодні уявляється таким: морфологічні структури мозку, пов’язані із функціями перцепції та свідомості як виокремлення суттєвого в основному однакові як у кроманьйонця, так і у сучасної людини, вони формувалися дуже повільно; морфологічні структури мозку відображають потенційні можливості свідомості, які розкриваються їх взаємодією з функціями; функціональні ж прояви індивідуальної свідомості відображають суспільну свідомість конкретної епохи і тому різняться.

     Так, можна мисленно допустити, що новонароджена дитина кроманйонця, будучи перенесена у наш час, могла б цілком адаптуватись до сучасного життя, і, навпаки, сучасна дитина, будучи перенесена у той час і ставши дорослою, стала б повноцінним кроманйонцем. Однак за рівнями свідомості ніяк не можна порівнювати дорослого кроманйонця і сучасну людину. Тут ми вважаємо за необхідне зазначити наступне. Важливими для нашого розгляду особливостями функціональних проявів свідомості сучасної людини є те, що свідомість проходить складні етапи становлення в онтогенезі, є результатом дії багатьох чинників, зокрема, виховання в широкому розумінні цього поняття. Людина не народжується із свідомістю. Онтогенез повторює у модифікованому вигляді філогенез. Крім того, морфологічні структури досить загадково взаємодіють з функціями, розкриваючи ними свої потенції (про це ще буде мова нижче у контексті задач педагогіки). Програма становлення свідомості розгортається зовсім не так, як генетична програма визрівання біологічного організму. Здійснення цієї програми залежить від зовнішніх впливів соціального оточення. Все відбувається так, наче б то носієм програми становлення індивідуальної свідомості окремої людини є певний зовнішній соціум, суспільна свідомість, наче б то відповідальність за становлення індивідуальної свідомості Природа поклала на суспільство. І це давно відомо психологам. “Ми із форм колективного життя виводимо індивідуальні функції”, – писав Л. Виготський ще в 20-х роках XX ст. і далі: “Розвиток йде не до соціалізації, а до індивідуалізації суспільних функцій (перетворення суспільних відносин в психологічні функції ...” [Выготский Л.С. Конкретная психология человека // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 1025].

     Разом з тим, результати соціалізації нового покоління не є наперед визначеними, становлення індивідуальної свідомості може сповільнюватись і навіть зупинитись: в реальній дійсності, поряд один з одним, мусять спілкуватись, жити в одному соціумі люди, онтогенез яких з різних причин (цілком реальна ситуація!) не здійснився у повному обсязі; ми маємо визнати, що поряд один з одним можуть співіснувати (і мають співіснувати!) “люди різних епох”, в тому числі і “кроманйонці”, “неандертальці” і, навіть, “пітекантропи” з “синантропами”.

     Особливої уваги при аналізі суспільної свідомості заслуговують механізми об’єднання елементів у систему – інтегрування людей у спільноти – групи, колективи, організації, соціуми тощо. Тут ми ще раз привертаємо увагу на позицію щодо присутності і співіснування у нашому соціальному оточенні представників різних рівнів людської свідомості в широкому діапазоні – від Мауглі і Чиккотило до Матері Терези і Андрія Сахарова. Якщо ж ми припускаємо існування такої стратифікації рівнів людської свідомості, то маємо відповісти на питання “Як уживається поряд творча особистість – людина XXI століття з “пітекантропами”, які є і ще довго будуть елементами суспільства як наслідок недосконалостей онтогенезу людської свідомості?”.

     Відомо, що людей єднає, насамперед, спільність потреби підтримання життєдіяльності. Так люди змушені були дійти згоди щодо норм моралі та права. Крім логіки усвідомленої необхідності, існують інші психологічні механізми, не завжди усвідомлені, які цементують єдність людей, формують необхідну стадність поведінки, зменшуючи відцентрові, хаотичні чи анархічні тенденції. Соціальна психологія вивчає такі психологічні механізми взаємного впливу людей, як то: 1) зараження – позасвідому, мимовільну податливість певним психічним станам (екстази, психози, паніка) шляхом співпереживання, процесу передачі емоційного стану від одної людини (групи) до іншої; успадковане від братів наших менших, у тій чи іншій формі притаманне усім людям (ентузіазм трудовий, запалення бійців на фронті перед і в момент атаки, збудження уболівальників на стадіоні); характеризується проявом високого рівня енергетики; слабо піддається регулюванню свідомістю; 2) наслідування – несвідоме, мимовільне, чи свідоме, довільне, відтворення індивідом рис і зразків певної поведінки, механізм формування групових норм і цінностей; має своїми початками інстинктивні механізми; у людини зустрічається в формі звичаїв, моди, наслідування старших і авторитетних; необхідне для встановлення перших контактів дитини з оточенням, навчання і групової поведінки (колективної діяльності) та ідентифікації себе зі спільнотою; 3) сугестія (навіювання) – персоніфікований емоційно-вольовий вплив однієї людини на іншу, яка сприймає інформацію не шляхом логічних міркувань, а довірою до джерела інформації, котрим можуть виступати авторитети, панівні ідеї, звичаї, забобони тощо; 4) переконання – психічний стан, який виникає як результат інтелектуального впливу, самостійного висновку сприймаючого інформацію; 5) конформізм – свідоме прийняття індивідом поглядів, цінностей та норм поведінки певної соціальної групи під тиском зовнішніх умов і обставин, всупереч власним переконанням, проявляється у схильності уникати самостійних рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприйняття готових стандартів оцінок, поведінки.

     Із перелічених механізмів особливого значення науковці надають суггестії і конформізму. Так, антропологи знаходять і у наших далеких предків, вперше у кроманйонців, ті відділи мозку, які відповідальні за суггестію (навіювання), яка, на думку науковців, “є умовою успішного научіння будь-чому і одною із головних умов того, щоб людиною (і людським суспільством) можна було керувати” [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. - С. 45].  Щодо конформізму, варто звернути увагу на таке зауваження Ч. Тейлора: “Сучасне суспільство споживання неодноразово критикували як таке, що має тенденцію до виведення стада конформістів” [Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2005. - 696 с. - С. 60].

     До переліку психологічних механізмів виживання людини у спільнотах можна віднести також і деякі інші якості психіки людини, зокрема хитрість – найдавніше надбання гомінідів, яка в поєднанні з агресивністю чи толерантністю, самовпевненістю чи обережністю, безпринципністю чи принциповістю, тупістю чи інтелектом, емоціями патріотизму чи  інтернаціоналізму в залежності від конкретної ситуації дозволяє досягати бажаного. 

     Іншими механізмами об’єднання людей у спільноти можна вважати страх одних перед владою інших або довіру до інших. Страх перед владою успадкований від тваринних предків як “повага” до вожака зграї. Довіра - це давнє, доісторичне досягнення людини, механізм подолання складнощів кооперативної продуктивної діяльності, спільнотної життєдіяльності таким чином, що кожна окрема людина має подолати лише невелику частину цих складнощів, оскільки подолання іншої частини вона довіряє іншій людині. Довіра лежить в основі всякого представлення інтересів, зокрема в обгрунтуванні представницької демократії. 

     Питання, що розглядається, має дотик і до такої сфери психологічних досліджень як мотивація діяльності. Мотивацію зазвичай визначають як психічний процес перетворення у внутрішні спонукання не тільки потреби та інших внутрішніх впливів, а й впливів зовнішніх. Розрізняють внутрішньо-організовану і зовнішньо-організовану мотивацію (психологічні впливи іззовні на процеси свідомої і несвідомої мотивації). Зовнішні впливи в свою чергу розрізняються як впливи на несвідоме людини і впливи на її свідомість, вони можуть мати різновид зараження, наслідування, навіювання, натяку, прохання, поради, переконання, вимоги і заборони. У зовнішніх впливах часто метою впливів суб’єкта на об’єкт впливу є інтереси першого.

     Окрім згаданих вище зараження, наслідування, навіювання, переконання, до зовнішньо-організованої мотивації можна віднести також і прохання, поради, накази, маніпуляції.

     Прохання. Демонструється елемент залежності прохача від того, до кого він звертається. У свідомості останнього виникає образ своєї значимості у даній ситуації.

     Порада. Пропонується один із варіантів розв’язання проблеми. Прийняття варіанту залежить від таких чинників, як безвихідь, до-віра та інших.             

     Наказ, вимога (примушування). Для виконання дії недостатньо, щоб задача була суб’єктом зрозумілою, вона повинна бути ним прийнятою, стати значимою. Прийняття цілі іншого як власної відбувається й у тому випадку, коли у людини сформована внутрішня позиція (соціальна установка) зобов’язальності або ж захисний психологічний механізм уникнення покарання.  

     Маніпуляція. Приховане від адресата його спонукання до дій для досягнення маніпулятором власних цілей. Сполучає в собі обман з усіма вище перечисленими зовнішніми впливами.

     Мотиви дій часто спрямовані на досягнення цілей, які не є достатньо обгрунтованими для самого виконавця. І це зрозуміло, адже людина живе у суб’єктивному світі з великою часткою ілюзій і фіктивних цілей. Тому розкриття структури мотиву означає не що інше, як “залізти в душу” собі чи іншим. Людина зазвичай легко, залюбки дивиться правді в очі тоді, коли вона приємна. Потяг до приємного інстинктивно спонукає обирати хибні цілі. Саме в цьому полягає відповідь на питання “Чому люди так часто обманюються?”.

     Зазначимо, не можна однобічно відноситись до того чи іншого механізму соціалізації як негативного чи позитивного. Вони є, насамперед, механізмами згортки елементів у цілісність для здійснення спільної діяльності на рівні колективу, соціуму, суспільства. Саме ці механізми соціалізації, зокрема, конформізм, що за висловом Ч. Тейлора, перетворює людей у стадо, дають змогу співробітничати людям різного рівня свідомості, в тому числі, і людині з високим рівнем теоретичної свідомості, і людині-виконавцю простої репродуктивної роботи з переважно предметно-дійовим мисленням, і, навіть людині, онтогенез якої зупинився на рівні “неандертальця” чи “пітекантропа”. З іншого боку, названі вище психологічні механізми виживання людини у спільнотах є підгрунтям для негативних наслідків, зокрема для такого ганебного явища сучасності як зловмисна маніпуляція свідомістю більшості людського суспільства в інтересах окремих груп.

     Ще раз наголошуємо, наявність “пітекантропів” у сучасному суспільстві необхідно визнати нормою. Дійсно, якщо ми погоджуємось із проявами будь-яких стародавніх психічних утворень взагалі у психіці сучасної людини у формі колективного несвідомого чи так званих “напластувань”, то таким же чином маємо визнати їх у проявах свідомості, зокрема. Якщо ми допускаємо можливість призупинення онтогенезу свідомості, то маємо запитати, якому етапу філогенезу відповідає кожна зупинка. Прийнявши до уваги, що згадані вище чисельні механізми адаптації, маскування, соціалізації носіїв різних рівнів свідомості надають широкі можливості їх співіснування і кооперації у практичній діяльності, робимо висновок: у сучасному суспільстві не існує ніяких обставин чи непереборних перешкод, які виключають співіснування “пітекантропа” і сучасної людини. І ми маємо безліч живих прикладів тому. Оглянімось навколо себе уважно, чи не зустрічали ви серед своїх сусідів у місті чи селі таких, вже дорослих, чий запас слів (тезаурус) не перевищує півсотні слів (половина із яких “матірні”); тих, хто живе бідно, але не хоче приймати участі ні в якій суспільнокорисній праці; тих, хто зупиняє вас уранці на півдорозі, коли ви йдите на роботу, і просить у вас 25 коп для опохмелення. Скільки таких у нашому суспільстві – один, два чи п’ять відсотків?

 

     (Немає нічого дивного і шкідливого для суспільства в тому, що легіони чиновників в Україні після президентських виборів 2004 року поспішили перефарбуватися у помаранчевий колір. А найбільш гнучкі із них змінили голубі шарфи на помаранчеві ще між першим і другим турами голосування (що потім, перед парламентськими виборами 2006 року не завадить їм знову перефарбуватись). Як заявив на засіданні Харківської облради 28.01.05 колишній губернатор Харківщини Євген Кушнарьов, за один день він пережив стільки проявів зради, фарисейства, скільки не було пережито ним за все його попереднє життя. А Президент України Віктор Ющенко в ексклюзиві ТК “Ера” 06.03.06 жалкував про те ж саме, правда, мова йшла не про один день, а про перший рік президенства. Чому ж тут дивуватись? Механізми соціалізації мають діяти і діють! Усвідомлення цих механізмів могло б уберегти політиків від проявів наступної за зрадами ненависті до своїх бувших колег, ненависті і помсти, які потім стають чи не головним смислом їх політичного життя).

 

     У зв’язку з порушеним питанням про онтогенез свідомості заслуговує уваги концепція шизофренії відомого американського психіатра Сільвано Ариеті (1914-1981). С. Аріеті показав, що шизофренічне мислення має багато спільного із мисленням міфологічним і характеризується особливою, палеонтологічною логікою мислення, коли фізична причинність заміщується психологічною мотивацією, питання “Чому?” заміщується конкретним “Навіщо?”. Мова йде про те, що шизофреніки суттєво деформують відомі чотири закони формальної логіки – тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатньої підстави, якими більш-менш свідомо чи несвідомо користується сучасна раціональна людина. Цікавим є те, що ці закони формальної логіки в тій чи іншій мірі видозмінює, деформує і будь-яка пересічна сучасна людина. Між шизофренічним (палеонтологічним) і сучасним повсякденним мисленням не існує чіткої межі. Іншими словами, наше повсякденне мислення  частково є науковим, частково міфологічним, частково шизофренічним (палеонтологічним). Пропорції є суто індивідуальними. Співставлення теорії С. Аріеті і заперечень К. Леві-Строса щодо відмінностей у свідомості аборигенів і сучасної людини, надає нам можливість глибше оцінити зауваження другого, що і деякі стародавні люди вже володіли формальною (арістотелевою) логікою. Це зовсім не означає, що їх свідомість була тотожною сучасній. Мова повинна йти про пропорції того чи іншого мислення в цілому у суспільстві і про те, як це відображається в індивідуальній свідомості індивіда [Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії: психо-структуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2].

    

     (До класичних прикладів суггестії, конформізму і палеонтологічного мислення можна віднести поведінку підлеглих у владній ієрархії під час виборчої кампанії в Україні 2004 року. Ось один із них. З позачергової наради у районній ланці системи управління освітою одного із міст Кримського півострова повертається директор загальноосвітньої школи і дуже схвильовано повідомляє своїм підлеглим, що тільки-но в Інтернеті оприлюднено звернення одного із кандидатів на посаду Президента до кримських татар, яким обіцяно, за умови їхньої підтримки цього кандидата, вигнати усіх росіян із Криму. Збудження директора миттєво передається підлеглим, у більшості росіянам за національністю. Виникає пропозиція негайно провести необхідну роз’яснювально-мобілізаційну роботу з учнями школи для впливу на їх батьків. Наступного дня ми спостерігаємо жваве обговорення цієї ж теми дорослим населенням у міському транспорті, зокрема, про ті ж джерела витоку інформації і про факти “роз’яснювально-мобілізаційної” роботи, навіть у початкових класах загальноосвітніх шкіл міста. Зазначимо, усі дійові особи “роз’яснювально-мобілізаційної” роботи мають вищу освіту. На наше зауваження, що в Інтернеті може розміщатись і те, що трапляється у ящиках для сміття, відповідають “Залишайтесь при своїй думці, сьогодні кожен має право на власну думку!”. Звернімо увагу на логіку мислення).

 

     Цікаво, що у недавньому минулому і марксистська філософія визнавала наявність різних пропорцій мислення у сучасній суспільній свідомості, але досить своєрідним способом: “...світогляду давногрецьких філософів був притаманний зв’язок зачатків наукового мислення і релігійних, міфологічних фантазій, той же протиречивий зв’язок спостерігається і в буржуазній суспільній свідомості XX ст., але пропорція науки і міфології тепер інша” [Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М.: Мысль, 1980. - 294 с. - С. 65]. Тут мова йде про те, що “буржуазна суспільна свідомість” ще має такий недолік, а пролетарська свідомість уже ні. Справді, ситуація нагадує ту, що прокоментував геніальний Пушкін у аналогічному випадку, спостерігаючи разом із своїм другом Пущіним з вікна дому суперечку на вулиці двох жінок: ”В чужом глазу ты видишь соломинку, в своем не замечаешь и бревна!”. А ще раніше щодо такої ситуації наставляв Іісус Христос: “Лицеміре! Вийми наперед колоду із свого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок із ока брата твого” [Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М.: Мысль, 1980. - 294 с. - С. 227].

     Особливу роль як засіб інтегрування людей у спільноти відіграє мова. Сказати, що мова – засіб комунікацій – це дуже мало. Мова багатозначна, кожне слово має безліч відтінків смислу і це добре. Проводячи лекцію перед більш-менш чисельною аудиторією з теорії інформації, промовте, наприклад, слово “член” і ви будете вражені розмаїттям емоційних реакцій. Кожен сприймає смисл, виходячи із розмірів свого тезаурусу і власного досвіду смислотворення – найважливіших надбаннь свідомості. Багатозначність мови відображує розмаїття рівнів свідомості сучасної людини. Кожен думає про одне і те ж по різному. При відсутності такого розмаїття смислів мови люди різних рівнів свідомості не були б здатними об’єднуватись у спільноти, їх мови не мали б точок дотику, їм було б дуже важко спілкуватися, так, наприклад, як важко забезпечити стик гострих кінців двох голок.

     Повертаючись до питання про компоненти суспільної свідомості з позиції метафоричного бачення бульок свідомості, можна стверджувати, що мова утворює координатний простір кожної бульки індивідуальної чи групової свідомості. Так можна бачити бульки сім’ї, малих виробничих клективів, населенних пунктів (сіл чи міст), соціальних груп тощо. Запитаймо – чому в Україні так багато політичних партій (близько 150)? Тобто, чому так багато дрібних бульок групової (корпоративної) свідомості? Відповідь на поверхні – велика кількість політичних партій – бульок партійної свідомості свідчить (відображає) розірваність, фрагментарність, дріб’язковість суспільної свідомості, відсутність цілісної суспільної свідомості як такої. Отже, сучасна кількість партій-бульок більше 100 – це майже катастрофа політичної свідомості суспільства або ж відображення її первісного стану. Послухайте трансляцію 2-3-х засідань Верховної Ради України поспіль, особливо у п’ятницю, в останній день пленарного тижня перед уікендом, і ви неодмінно переконаєтесь у цьому. І тут немає нічого дивного: українці набагато пізніше за інші народи “вийшли із лісу”, Україна досі не мала державності, комуністичний (“волюнтаристський”) екперимент деформував суспільну свідомість, порушивши пропорції між біологічним і соціальним, можливим і бажаним, відображенням і волею, то де ж взятись розвиненій суспільній свідомості у молодій незалежній державі.

 

     4.3. Стратифікація суспільної свідомості як факт.

            Емоційно-вольова регуляція як механізм єднання спільнот.

     Зазначимо, що спільна діяльність людей забезпечується не лише інтегрованою свідомістю як пасивним відображенням (рефлексією), не лише психологічними механізмами єднання,  такими,  як  зараження,  наслідування,  навіювання,   комформізм, переконання, а й цілеспрямованою вольовою регуляцією, владним (дисциплінарним) примусом. Сучасник може мати свідомість на рівні пітекантропа чи людини Нового часу, підкорятись тим чи іншим впливам групової суспільної свідомості, мати еклетичний набір теоретичних знань і водночас мати окремі емоційно-вольові якості низького чи дуже високого рівня розвитку. Розмаїття рівнів свідомості маємо доповнити розмаїттям емоційно-вольових якостей. Ми зустрічаємо носіїв такого розмаїття на кожному кроці як в історії, так і в сучасності, зокрема, у державних органах управління. А деякі з них завдяки мімікрії та агресивно-вольовим якостям стають, навіть, вищими керівниками держави. Так газети повідомляють, що глава одної із сучасних африканських країн мав слабкість до канібалізму, а у багатьох інших країнах ще й досі одні усувають інших, неслухняних підданих та неугодних суперників, фізично без суду і слідства, або ж під прикриттям суду. Немало сучасних керманичів майстерно користуються хитрістю – одним із найперших пластів свідомості гомінідів. Так дехто “мочить” одну частину народу, щоб викликати агресивні об’єднавчі емоції іншої (пам’ятаймо про мортідо), більшої частини і тим гарантувати собі чергове обрання на найвищу посаду в державі, не думаючи про віддалені наслідки. (І вже через декілька років після початку “мочіння” ЗМІ повідомляють про чисельні “немотивовані” вбивства “бритоголовими” на своїй території студентів-іноземців з іншими обрисами обличчя). А як визначити і оцінити свідомість Леніна, Гітлера, Сталіна – вождів тоталітарних режимів, їх шанувальника і послідовника Пол Пота із Кампучії та більш дрібних “носіїв державної влади”, Суслова, Брежнєва тощо? Припущення про стратифікацію суспільної свідомості та розмаїття успадкованих від братів наших молодших агресивно-вольових потенцій дозволяє зрозуміти це. Так, підвалини революційної теорії удосконалення суспільства розробляють у муках і сумнівах творчості, часто фрагментарно, зазвичай, кращі уми свого часу, піонери еволюції теоретичної свідомості, її вищого рівня. Вони створюють передумови збурення побутової свідомості мільйонів її носіїв. Виконавцями ж перебудовчих планів часто стають агресивно-вольові ініціативні “пітекантропи”, які завжди у надлишку є поряд, з сильною, але переважно несвідомою (мимовільною) чи напівсвідомою (шизофренічною) вольовою регуляцією, які часто носять в собі комплекси неповноцінності (див. психоаналіз), наслідки родових травм (див. Грофа) чи криз дитинства (див. Титаренко), чи хронічних хвороб (див. т/ф “Красна площа” на ТК “1+1” у грудні 2005 року про членів савнозвісного Політбюро КПРС), і які не мають ні в чому інтелектуальних сумнівів. У зв’язку з цим, на думку спадають запитання – чому Володимир Ульянов-Ленін так погано вивчав філософію – Локка, зокрема, його думки про розподіл влади у суспільстві, та Гегеля, зокрема, ту частину його “Філософії права”, де йдеться про громадянське суспільство, і чому так не любив нерішучу інтелігенцію, яка часто сумнівається, висловлювався на її адресу не тільки презирливо, а й навіть нецензурно. Чому кращих представників інтелігенції більшовики посадили у 1922 році на пароход і відправили в еміграцію, позбавивши їх Батьківщини? Чому органи НКВД в СРСР планово убивали в 30-х роках XX століття сотні тисяч своїх співвітчизників без суду?

     Результатами “матеріалізованої революції свідомості”, як свідчить історія, користуються ще інші особини, віддалені як від початкових пошуків ідей, так і від процесу їх реалізації, назвемо їх хитрими “кроманьйонцями”. Отже, маємо визнати суперечливу природу людини сучасності – носія нашарувань свідомостей різних попередніх епох, наслідок недосконалостей онтогенезу індивідуальної свідомості та володаря різної напівсвідомої емоційно-вольової енергетики.

     З огляду на різні пропорції часток наукової, ідеологічної, класової, кланової, релігійної, міфологічної, палеонтологічної (шизофренічної) свідомостей, з огляду на вольову регуляцію як елемент активної свідомості та на діючі механізми соціалізації – конформізму, сугестії, зараження, маскування, мімікрії, нівелювання, усереднення, пристосування тощо, маємо визнати наявність великої стратифікації суспільної свідомості. Стратифікація суспільної свідомості мала місце в історії завжди і в значній мірі визначалась майновим становищем людини. Згадаймо землеробів і жреців стародавнього Єгипту, касти стародавньої та середньовічної Індії, аристократів і простолюдинів середньовічної Європи, бидло і ляхів у Речі Посполитій, класи і прошарки капіталістичного суспільства, номенклатуру і “просту радянську людину”, начальників і підлеглих (“я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак”), “нових” підприємців та “лохів” у сучасній Україні. Так Ч. Тейлор, досліджуючи еволюцію моральної свідомості в минулі часи, нагадує: ”був жах перед безладом: соціальним безладом, в якому неприборкана дрібна шляхта й злидарі без роду-племені й без роботи, шахраї та волоцюги становлять постійну загрозу суспільному мирові; перед безладом всередині самої людини (курсив і підкреслено нами. – А.П.), коли хіть і сила узвичаєної нестриманості зводять нанівець упорядкованість та усталеність життя; а також перед пов’язаністю між двома безладами й тим як вони підживлюють одне одного” [Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2005. - 696 с. - С. 300]. А ще раніше Плутарх писав про золотий час афінської демократії у V ст. до Р.Х. та її найвидатнішого представника, легендарного Перікла так: “Роздачею грошей на видовища... і різними допомогами Перікл підкупив народну масу і став користуватися нею...” [Плутарх. Перикл / Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Том. 1. Пер. с древнегреч. - М.: Правда, 1990. - 592 с.]. Перікл же усьому цьому, як пише Плутарх, навчився у свого попередника Кімона. Що змінилося з того часу? Чи не користуються наші вітчизняні “перікли”, “кімони” і “черновецькі” тими ж методами на початку XXI ст.? Питання риторичне, адже вони час від часу звинувачують у цьому одне одного. В Новий час вона (стратифікація суспільної свідомості) не зникла, а лише відійшла у тінь, не так різко окреслена у межах одної території, пов’язується не стільки з походженням та майновим становищем, скільки з умовами онтогенезу взагалі, і, на відміну від попередніх епох, є більш різноманітною і замаскованою. Цьому також сприяє концепція моральної автономії людини, що є панівною у сучасному суспільстві необмеженого товарного споживання.

     Переконливим прикладом наявності у сучасному суспільстві України великої стратифікації рівнів розвитку індивідуальної свідомості, зокрема, різних пропорцій мислення від наукового до палеонтологічного (шизофренічного) є висловлювання представників народу на засіданнях Верховної Ради. Так при обговоренні питання про чергову заміну з ініціативи Президента одного Прем’р-міністра іншим (у 2001 році) один із депутатів озвучив такий собі “висновок”: за останні десятиліття в Україні обміліли та пересохли тисячі малих річок, тож Прем’ра безумовно треба замінити. Про яку логіку може йти мова, якщо прийняти до уваги, що середній “вік” Прем’єра у незалежній Україні не тягне і на півтора роки?

     Завершуючи розгляд питання про стратифікацію суспільної свідомості, ми краще розуміємо слова видатного політика Заходу У. Черчіля про те, що він ніколи не був і не є прихильником демократії, але, на жаль, у сучасному світі нема кращої форми правління. І дійсно, як знайти “золоту середину” способів єднання носіїв стратифікованої свідомості від “аристократів людського духу” до “бидла” та “лохів”, які завжди є частиною народу, тобто частиною нас самих. Що краще? – відкрита силова (тоталітаризм) чи утаємничена маніпуляція одними (меншістю) свідомістю та волею інших (більшості) чи відкрите і законне підкорення меншості волі більшості (демократія)?

     Можливо суспільство на всіх попередніх етапах еволюції найбільше потребувало саме розмаїття рівнів свідомості і вольової регуляції. Є думки, що це забезпечує суспільству необхідну стабільність і стійкість. “Суспільство не може бути із одних геніїв ... хтось має виконувати і інші функції... в силу нерівномірності, відмінностей в рівнях онтогенетичної реалізації суспільство неоднорідне (що і забезпечує йому стійкість). Природа теж наче б то “підіграє” суспільству – можливості онтогенетичної реалізації різні у окремих індивідуумів (як від народження, так і від умов життя, соціалізації). Видимо, у цьому є глибокий, невідомий нам смисл” [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. - С. 143]. Так, суспільство на пострадянських просторах після епохального “комуністичного експерименту” змушено було віддати загальнодержавну власність на пограбуванням вольовим “пітекантропам” із своїх рядів, щоб хоч якось включити інстинктивні механізми самозбереження та стимуляції виробничих сил усього суспільства. Кількість новоспечених мільйонерів на душу населення, яка перевищує показники цивілізованої Західної Європи, є законною тимчасовою платою за робочі місця і уникнення голодування більшості членів суспільства. Видимо, у цьому є глибокий, не дуже очевидний нам смисл – “знаємо менше, ніж можемо”. Не біда, що у нас з’явились олігархи, погане те, що вони не оподатковуються прогресивно і ховають свої прибутки у офшорах.

     Відому тезу “Можемо більше, ніж знаємо” можна уточнити так: звичайно, у сучасному суспільстві є люди, які знають більше, ніж можуть, однак чисельно переважають ті, хто може більше, ніж знає. Чому ініціатива на боці других? Питання не просте і пов’язане із співвідношенням свідомості як пасивного відображення і вольової регуляції як компоненти активної перетворюючої свідомості. Маємо визнати певну відокремленість свідомості як відображення найсуттєвішого від механізмів вольової регуляції, які лише частково підконтрольні свідомості. На даному етапі еволюції сумарна вольова енергія значно перевищує можливості її розумної регуляції. Очевидно, хитрість і вольова регуляція є більш ранніми продуктами еволюції людини, більш глибоко укорінені у її  психіці і тому часто домінують над тією частиною свідомості, що є пасивним правильним відображенням. То ким є сучасна людина? Homo faber, Homo ludens, Homo economicus, Homo sociologicus, Homo mensura, Homo emotional чи Homo sapiens?

     Є й інші чинники, які слід брати до уваги, коли ми намагаємося аналізувати співвідношення розуму і волі. Це недосконалість людського мислення взагалі і рефлективність зворотніх зв’язків при взаємодії людей у суспільстві (до цього питання ми повернемося у наступних розділах).

     Говорячи про суперечливу, двоїсту природу людини, ми ілюструємо це стверджування прикладами крайнощів людської поведінки. Вона ж, ця поведінка, дуже і дуже різноманітна. Завершуючи тему про багатовимірність свідомості людини, маємо ще раз запитати – “Чи розподілена суперечливість і двоїстість людини в спільнотах людей так, що одні є поганими, а інші хорошими? Чи в кожній людині є те і те?” Правильною відповіддю очевидно є така: у кожної людини в зародку є і перше, і друге. Однак, в процесі становлення людини в онтогенезі одне приборкується, ховається, зменшується, інше зростає, розвивається і квітне.

***

     Отже, розглянувши свідомість як сукупність елементів, зв’язків, відношень і функцій та відповідаючи на питання, що є власне свідомістю – самосвідомість людини чи суспільна свідомість, ми переконуємось в необхідності згоди дослідників – вважати вищою формою свідомості саме суспільну свідомість, а не її елемент – індивідуальну свідомість чи самосвідомість. Ми не знаємо напевне, з математичною точністю, як складові елементи утворюють емерджентні властивості системи вищого порядку – суспільної свідомості. Однак, чи потрібно нам знати взагалі кількісні виміри взаємозалежності, взаємодії складових суспільної свідомості, взаємодії частин  і цілого надскладної системи? Вважаємо, що це не є можливим і не є актуальним. (Хоча прийнято вважати науковим знанням  редукцію складного до рівня простих елементів). Знати тенденції у якісному вимірі – то вже не мало. Отже, рівень розвитку суспільної свідомості визначається рівнями розвитку складових – індивідуальної свідомості людей і навпаки, індивідуальна свідомість відображає суспільну як частина ціле і, більше того, суспільна свідомість “відповідальна” за онтогенез індивідуальної свідомості.

     Насамкінець приведемо висловлювання видатного російського мислителя-богослова кн. Є. Трубецького із його праці “Смисл життя” про співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості, яке підтверджує, що викладені нами тут думки не є якоюсь новою знахідкою, а є, як часто буває, “забутим старим”: “Заглиблюючись у мою індивідуальну свідомість, здійснюючи вимогу “пізнай самого себе”, – я знайду в основі всякого мого уявлення і думки іншу свідомість, яка передує моїй і більше моєї, – свідомість, співпадаючу з істиною, вселенську і всеосяжну. По відношенню до неї будь-яка обмежена людська свідомість – невеликий і короткий уривок. Свідомість людського індивіда неминуче фрагментарна: щоб зняти цю індивідуальну межу, щоб прочитати мої уривчасті переживання у контексті всеєдиної істини, необхідно доповнити мою свідомість свідомістю соборною: щоб піднятися думкою над облудливими переживаннями моєї індивідуальної психіки, необхідно вступити в діалог з іншими: бо всеєдина свідомість, яка підноситься над усіма усвідомлюючими і мислячими суб’єктами, є те, що об’єднує усіх” [Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. - М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003. – 396 с. -С. 170].   

     Свідомість індивідуальна і свідомість спільнот, суспільста не є пасивним відображенням навколишньої дійсності. Вона пов’язана в тій чи іншій мірі з вольовою регуляцією діяльності. Що є воля людини, воля спільноти і воля суспільства, чим вони різняться  і як пов’язані зі свідомістю? – в цьому належить розібратися глибше. Вочевидь, воля пов’язана з енергетикою дії і має підкорятись свідомості в більшій мірі, аніж інстинктам. Це, стосується, насамперед, волі суспільства і свідомості суспільства. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 4

 

1. Які елементи можна виокремити у проявах індивідуальної та суспільної свідомості?

2. Що сказав Сенека про спроможність людей сучасного йому суспільства пізнавати істини?

3. Чим різняться свідомості первісної людини (кроманйонця) і сучасної людини?

4. Чи можна мисленно допустити, що новонароджена дитина кроманйонця, будучи перенесена у наш час, могла б цілком адаптуватись до сучасного життя, і, навпаки, сучасна дитина, будучи перенесена у той час і ставши дорослою, стала б повноцінним кроманьйонцем?   

5. В чому полягають відмінності процесів становлення свідомості в онтогенезі від процесу реалізації генетичної програми визрівання біологічного організму?

6. Чи можемо ми у повсякденному житті зустрічати “людей різних епох”, в тому числі “кроманйонців”, “неандертальців”, “пітекантропів”? Поясніть свою думку.

7. Назвіть відомі вам механізми об’єднання, інтегрування людей у спільноти – групи, колективи, організації, соціуми тощо.

8. Прокоментуйте висловлювання Ч. Тейлора “Сучасне суспільство споживання неодноразово критикували як таке, що має тенденцію до виведення стада конформістів”.

9. Чи існує чітка межа між шизофренічним (палеонтологічним) і сучасним повсякденним мисленням?

10. Прокоментуйте явище багатозначності мови як комунікативного засобу інтеграції людей у спільноти.

11. Про який стан суспільної свідомості свідчить наявність в Україні близько 150 зареєстрованих Мінюстом політичних партій?

12. Які механізми інтеграції людей у спільноти – несвідомі чи свідомі – переважають у наш час?

13. Окресліть масштаби і загрози маніпуляцій свідомістю людини у наш час.

14. Обгрунтуйте чи заперечте факт стратифікації спільнотної свідомості у наш час.

15. Якщо стратифікація спільнотної свідомості є фактом, то корисна вона чи шкідлива на даному етапі еволюції людства?

16. Що ви можете повідомити про емоційно-вольову регуляція як механізм єднання спільнот?

17. В силу яких причин Верховна Рада України може слугувати найяскравішим прикладом стратифікації спільнотної свідомості?

18. Відтворіть висловлювання видатного російського мислителя-богослова кн. Є. Трубецького про співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості. 

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

    .

     

     

     

     

     

     

Розділ 5

 

Що є людина? Еволюція поглядів на людину

впродовж історичних часів

 

 

Легше догодити слухачам,

говорячи про природу богів, аніж людей.

 

 Платон,

грецький філософ, V -IV ст. до н.е

 

Залишається незрозумілим, що ж таке людина...

 

М. Бердяєв, філософ XX ст.

 

Ми – істоти із внутрішньою глибиною,

із почасти недослідженим і темним внутрішнім змістом.

...Звичайно, такий погляд не оригінальний.

Численні історики, антропологи та інші дослідники

вважають його майже трюїзмом.

А проте, звичайній необізнаній людині,

яка живе в кожному із нас, важко в це повірити.

 

Ч. Тейлор, “Джерела себе”, с. 155

 

 

     5.1. Людина як вінець творіння Природи.

     “Людина є мірилом усіх речей” – стверджував  давньогрецький філософ Протагор. “Пізнай самого себе” – як гасло часто   проголошували давньогрецькі філософи, і це завдання залишається актуальним і не вирішеним ще й досі. Людина є мікрокосм – стверджують філософи, підкреслюючи невичерпність природи людини.

     Можна вважати, що першою відповіддю на питання “Що є людина?” було розрізнення тіла і душі. Ще первісні люди дішли висновку, мислення є діяльністю не їх тіла, а душі, яка мешкає в цьому тілі і може покидати його. Потім виникла ідея локалізації душі. Вже Платон вважав, що головний мозок є тимчасовим вмістилищем безсмертної душі. Перші спроби поставити питання, яким чином душа діє на матеріальні предмети, приписують Арістотелю (384-322 до н.е.) і, майже через 2000 років, Рене Декарту (1596-1650). На той час вважалось, що душа не тільки безсмертна, але й не має протяжності, тобто просторових розмірів. Постало питання, як може непротяжна душа щось чинити з протяжними матеріальними тілами?

     Декарт загострив питання “Що таке людина?”, створивши прірву між res cogitans i res extensa, двома субстанціями – мислячою і фізичною як незалежними началами і тому ні він сам, ні його послідовники не змогли знайти відповідь на поставлене питання. Його вислів “Мислю – значить існую” формує статус людини як розумної, в потенції – необмежено розумної. 

     Давид Юм (1711-1776) розпочинає свій “Трактат про людську природу” з розрізнення того, що сприймається п’ятьма органами почуттів, і того, що є продуктами мислення, і далі обгрунтовує єдину можливість і обмеженість “причинного” походження “ідей” мислення із почуттів. Так виник скептицизм відносно проголошеної Декартом могутності раціоналізму.

     І. Кант, якого за його власним висловом, “Юм пробудив від догматичного сну”, першим здійснив продуктивну спробу визначити границі людського розуму, ввівши у розгляд поняття трансцендентального (того, що може бути пізнано) і трансцендентного (того, що недоступне пізнанню), розділивши трансцендентальне на таке, що дається “аналітичними” або “синтетичними” (на основі досвіду) судженнями. Останні можуть бути апріорними, яким чином - відповідь дає основна праця Канта “Критика чистого розуму”.   

     Що є людина? “Для Гегеля – логічний об’єкт, завжди свідомість чи самосвідомість. Для Павлова – сома, організм. Для нас – соціальна особистість = сукупність суспільних відносин ...“ – такі зауваження ми читаємо на сторінках рукопису одного із класиків вітчизняної психології Л. Виготського, який сам розділяв позицію класиків марксизму-ленінізму про людину як сукупність суспільних відносин [Выготский Л.С. Конкретная психология человека // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 1028].

     На початку нашої розвідки ми усвідомлюємо, що кожен із дослідників людини наголошував на її окремих проявах, тих проявах, що з тих чи інших причин знаходились більше у його полі зору. Можливо повної відповіді на питання “Що таке людина?” поки що й не може бути, оскільки Природа все ще продовжує творити людину.

     З точки зору концепцій сучасної науки, зокрема методології системного бачення, людина і суспільство є найскладнішими матеріальними утвореннями (утвореними із матерії – лат. materia) Природи, етапом її еволюції. Людина – елемент суспільства. Суспільство – матеріальне утворення, організм, який живе вічно. Людина – клітина цього організму, якій з точки зору Всесвіту (чи абсолютної ідеї – у термінології Гегеля) не обов’язково жити вічно, важливіше бути пластичною, різноманітною, змінною.

     Людина як клітина, як елемент тільки-но народжуваного суспільства має безліч своїх локальних, часткових цілей та їх проявів. І це зрозуміло з позицій системного бачення еволюції. Ці цілі мають бути у гармонії з цілями системи вищого порядку, у гармонії з Метою Природи. Пізнати людину – означає усвідомити її місце у еволюції Природи, означає усвідомити композицію локальних цілей людини як Мету Природи. Без усвідомлення локальних цілей людини як цілей забезпечення надсистемної Мети Природи (Всесвіту) пізнання людини не є можливим – таке твердження випливає як наслідок із відомих метатеорем австрійського математика Геделя (1931) про неповноту.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

     Що є людина і суспільство як елемент і етап еволюції Природи? Що ми позначаємо поняттям Бог? Сучасна наука на початку третього тисячоліття може дати більш чіткі відповіді на ці актуальні питання, хоча, можливо, і не остаточні.

 

     5.2. Філософія стародавнього світу про природу людини.

            Що змінилося з того часу?

     Знайомлячись зі світоглядом сучасних і стародавніх мислителів, ми дивуємось тим паралелям і тотожностям, які знаходимо у стародавніх Греції і Індії та Китаї. Чи не занадто часто мова йде про однакове? Це факт, який може бути предметом окремого дослідження. Мабуть праві ті дослідники, які стверджують, що усі закономірності природи (включно суспільства) людина має спочатку у відчуттях і сприйнятті, зберігає їх у несвідомому, передаючи із покоління в покоління, а потім споглядає і аналізує свідомістю.

     Так, вже мудрого стародавнього китайця особливо хвилює те, з чим він постійно стикається, – проблема зла. Звідки воно? Хто його винуватець? Бог чи людина? І чому зло терплять більшою частиною невинні? Невідомий автор одного із поетичних творів, що увійшли до “Ші-цзін” (Книги пісень), складеної ще задовго до оформлення у VI-IV століттях до н. е. конфуціанства, запитує Небо: “Нехай ті, хто зле здійснив, за зле своє несуть відповідальність. А хто ні в чому не провинен – за що вони в пучині бід?”. Далі філософ розмірковує про те, що людина повністю залежна від всемогутнього Неба, значить джерело зла – Небо. Але ж бог-Небо не може бути всемогутнім, благостним і злим одночасно. Так бентежна, давньокитайська світоглядно-моральна свідомість змушена погодитись на тезу, що взагалі “все залежить від людей” [Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981. - 374 с. - С. 30].

     “Людина за своєю природою зла... Людина народжується з бажанням наживи... Людина народжується завистливою... Коли людина ввічлива і поступлива, це протирічить її природі” – ці висловлювання відносять до домінанти оригінальності Сюнь-цзи, давньокитайського філософа, IV-III століття до н. е., одного із трьох основоположників конфуціанства – Кун Фу-цзи, Мен-цзи, Сюнь-цзи [Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000. – 448 с. - С. 163]. Головна праця філософа “Сюнь-цзи” була відредагована його послідовниками у I ст. до н. е. і такою дійшла до нашого часу, переведена на інші мови.

     Заслуговують уваги сучасника давні пояснення китайського філософа щодо виникнення суспільства: “ ...людина від народження має бажання; коли ці бажання не задовольняються, неминуче виникає прагнення досягти їх задовольняння; коли в цьому прагненні людина не знає границь і обмежень, неминуче виникає суперництво; коли виникає суперництво - це приводить до смути, а смута приводить до зубожіння. ...Довершеномудрі після тривалих роздумів та вивчення дій людей ввели норми ритуалу й поняття почуття обов’язку ...після того як народились ритуал і обов’язок, були відпрацьовані закони (курсив наш. – А.П.)”. Так було досягнуто “того, щоб бажання не перевершували можливості речей їх задовольняння...“. В іншому місці свого трактату філософ запитує – завдяки чому людина примушує служити собі бика і коня, які перевершують її у своїх здібностях? – і відповідає: “завдяки здатності людей жити спільно, в той час як бик і кінь не володіють цією здатністю”. Далі філософ пояснює, що люди можуть жити спільно завдяки розподілу обов’язків, а розподіл обов’язків, у свою чергу, став можливим завдяки почуттю обов’язку. Сюн-цзи посилається на ще давнішу “Шу-цзин”: “Щоб досягнути рівності, необхідна нерівність” [там само; с. 167-175]. Остання думка є вельми утішливою для сучасного українця у наш теперішній час злочинного роздержавлення загальнонародної власності, чи не так! Заспокоймось, нерівність необхідна, тому що неминуча!    

     Буддизм, що виник у стародавній Індії (VI-V ст. до н. е.), також стурбований і опікується злою природою людини, повернувшись до цієї проблеми іншим боком і сформулювавши чотири “благородні істини”: 1) життя є страждання, зокрема, незадовольняння бажань – страждання; 2) джерела страждань - жадоба,..., жадоба...; 3) якщо страждання мають джерела (причину), то припинення страждань є можливим – це знищення, відмова, відкидання, усунення, оставляння жадоби; 4) шлях, що веде до звільнення від страждань, є шляхом до нірвани (спасіння душі ще за життя) – своєрідного психічного стану [Чанышев; с. 78].

     Перенесімось до Стародавнього Риму на зламі тисячоліть. Сенека Луцій Анней Молодший (І ст. до н. е. - І ст. н. е.), філософ, політик, поет, вражає різноплановістю суджень. Погляд його розуму не міг пройти і мимо природи людини: “Очікуй кожен день якоїсь біди від людей... Грім гримить напередодні бурі. Будівлі попереджають про свою руйнацію тріском. Дим віщує пожежу. Загроза з боку людей підкрадається неочікувано, і чим вона більша, тим ретельніше приховується. Ми помиляємося, коли віримо виразу обличчя людей, котрі наближаються до нас. У них тільки зовнішність людей: в душі ж вони звірі. ...Ми маємо винести над собою один і той же вирок: ми злі, були злі і будемо злими” [цит.: Таранов; с. 243].

     Перенесімо свій погляд читача на дві тисячі років уперед від Сюн-цзи і Сенеки Молодшого. Кількість філософів зросла у тисячі разів. Читаємо працю Фердинанда Тьоніса (1855-1936) “Спільнота та суспільство”, де робиться спроба сучасної розробки типології суспільного життя; або ж читаймо “Агресію” Конрада Лоренца, етолога-спеціаліста з поведінки тварин, лауреата Нобелівської премії, де досліджується, зокрема, виникнення ритуалу та його значення (згадаймо висловлювання китайського філософа Сюн-цзи щодо ритуалу) для формування спільнот у тваринному світі. Чи далеко сучасні автори відійшли від стародавніх мудреців? Будь-яка відповідь на це запитання буде містити в собі відносне твердження. Можна навести десятки і сотні прикладів, коли сучасні дослідники звертаються за підтримкою до ідей стародавніх мислителів чи висвітлюють їх новими словами за нових обставин. Зокрема, можна знайти давні витоки ідей А. Шопенгауера (1788-1860), Ф. Ніцше (1844-1900) та З. Фрейда (1856-1939), авторів найбільш сенсаційних вчень про природу людини у XIX і на початку XX ст. Тож вони не були вийнятком, не були цілком першими, хто так глибоко зрозумів природу людини.

 

     5.3. Християнська релігія про грішну людину.

     Доктрина про гріховність людини від народження є осердям християнського вчення. Що ж є гріхом? Це не що інше як зло, відсутність добра. Як позбутися гріха? Якими мають бути зусилля людини і яка участь Бога? Над цими питаннями “у муках творчості” трудилися отці Церкви на протязі століть.

     Великий Гегель, досліджуючи взаємозв’язок свободи, волі і права, пише: “Християнське вчення, згідно з яким людина від природи зла, вище іншого вчення, яке визнає її від природи доброю; в його філософському тлумаченні християнське вчення слід розуміти так...”. Далі Гегель пояснює, що людина народжується із відомими, тваринними природніми імпульсами. Це її безпосередній і некультурний стан, у якому вона як наділена розумом не повинна бути і від якого повинна звільнитися. Процес опанування природними імпульсами за допомогою розуму є набуттям духу, унаслідок чого людина стає свободною. Звісно, все це відбувається за участю Бога чи Церкви. “У цьому полягає смисл вчення про первородний гріх, без якого, – пише Гегель, – християнство не було б релігією свободи” [Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С. 82].

 

     5.4. Макіавеллі про природу людини в епоху Відродження.

            Що змінилось з того часу?

 

Щоб не попасти в ад,

необхідно ретельно вивчити дорогу,

що веде туди.

Н. Макіавеллі

 

     Погляд на світ, який пов’язують з Новим часом зародився в Італії і пов’язується з інтелектуальним Відродженням в XV столітті. В той час на території Італії було безліч дрібних князівств і п’ять порівняно великих держав, як то: Мілан, Венеція, Флоренція, Папська область і Неаполь. Найбільш цивілізованим містом світу і головним джерелом Відродження була Флоренція. Містом правив рід Медичі. Вони вміли збагачувати Флоренцію і самих себе. Саме з Флоренцією пов’язані  усі великі імена в тогочасній літнратурі, а також ранні і деякі із пізніших великих імен в мистецтві.

     Відродження було необхідною передумовою продуктивного XVII століття. Воно насамперед зруйнувало схоластичну систему, яка на той час вже виконувала функцію інтелектуальної гамівної сорочки. Цьому сприяло падіння Візантії і перенесення пам’яток античної культури, що уціліли, із Константинополя до Флоренції. Відродження відродило Платона, сприяло ознайомленню з античною філософією за першоджерелами і надало можливість бажаючим вибирати між Платоном і Арістотелем. Віднині розумову діяльність уявляли не як роздуми в умовах монастирської самітності, метою яких є пошук і збереження раз і назавжди одної єдиної істини, а захоплюючу громадську публічну діяльність. Відродження було не масовим всенародним рухом, а рухом нечисельної групи вчених і художників, говорячи сучасною мовою – дисидентів. Ім покровительствували багаті і щедрі патрони (цим їх становище відрізнялось від сучасних дисидентів). Справедливості ради слід відзначити, що першим результатом звільнення людей від Церкви стала не здатність мислити раціонально, а їх готовність сприйняти будь-яку античну нісенітницю. Захоплення астрологією і магією стало ознакою вільнодумства. Не менш згубним були і перші результати чергового звільнення у моральній сфері. Старі правила моралі втратили будь-яку повагу, а нові ще не прийшли. Істинна природа людини миттєво вийшла назовні. “Коли кардинали отримуваля запрошення на обід з нагоди коронації папи, з остраху бути отруєними вони з’являлись зі своїм власним вином і своїм власним виночерпієм” [Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С. 596].     

     Видатним мислителем Відродження по праву називають Нікколо Макіавеллі (1467-1527). Дехто із тих, хто знайомий з його твором, при згадці його імені відчуває жах. Однак традиційне лихослів’я, яке невід’ємне від Макіавеллі, зобов’язане обуренню лицемірів, які ненавидять відверте зізнання у скоєнні зла. Його політична філософія базується на його власному політичному досвіді і ставить за мету показати засоби для досягнення цілей. Хто б не звертався до Відродження, його історії і значення, не може оминути Макіавеллі. Типовими є такі назви результатів їх досліджень: “Макіавеллі – антихрист”, Макіавеллі – революціонер”. Б. Рассел називає позицію Макіавеллі “інтелектуальною чесністю у питаннях, які торкаються політичної нечесності” [там само; с. 597]. Вважається, що Макіавеллі першим розділив політику і мораль [Юсим М.А. Этика Макиавелли. - М.: Наука, 1990. - 158 с. - С. 4]. Самий знаменитий його твір “Государ” (1513), де на основі досвіду історії і сучасних йому подій розкривається питання про те, як здобувається влада, як вона утримується і як втрачається.

     Захоплення мистецтвом і справами, завдяки яким набувається слава, захоплення спритністю досягло в епоху Відродження набагато більших розмірів, ніж у попередні чи наступні століття. Макіавеллі захоплювався своїм героєм Чезаре Борджа, сином не менш легендарного своїм віроломством папи Олександра VI, не за підлі цілі, які той ставив перед собою, а тільки за те мистецтво, з яким він їх досягав.  

     У “Государі” відверто відкидається загальноприйнята мораль, коли мова йде про поведінку правителів. Правитель загине, коли він буде милостивим; він повинен бути хитрим як лис, і лютим як лев. Одна із глав (XVIII) названа “Як князі мають дотримуватись свого слова”. Тут ми узнаємо, що вони мають дотримуватись свого слова тільки у тому випадку, якщо це вигідно. При необхідності князь повинен бути віроломним.

     “Однак необхідно вміти добре приховати в собі цю лисячу істоту і бути великим облудником і лицеміром: адже люди такі прості і так підкоряються необхідності даної хвилини, що хто обдурює, завжди знайде такого, котрий дасть себе обійти. Про один недавній приклад я не хочу змовчати. Олександр VI ніколи нічого іншого не робив, як тільки обдурював людей, ніколи ні про що інше не думав і завжди знаходив кого-небудь, з ким можна було б це учинити. Ніколи не було людини, яка переконувала б з більшою силою, стверджувала б що-небудь з більшими клятвами і менше їх дотримувалась; однак йому завжди удавались будь-які обмани, тому що він добре знав світ з цього боку. Таким чином, нема необхідності князю володіти усіма описаними вище чеснотами, але непремінно має увижатися, що він ними наділений” (цит.: [Рассел; с. 602]). 

     Не менш важливими, ніж етичні аморальні доктрини “Государя”, є політичні погляди Макіавеллі щодо державного устрою. За висловом Б. Рассела, під більшою частиною книги “Роздуми” міг би підписатися і ліберал XVIII століття. Згідно з Макіавеллі, конституція держави повинна надавати частину в управлінні і государям, і знаті, і народу: “Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну”. Макіавеллі повсюдно вживає слово “свобода” як таке, що позначає щось дорогоцінне. Макіавеллі вважав, що народ у своїй сукупності умніший і постійніший государів, всупереч думці більшості інших авторів. Поговірка “Глас народу – глас Божий” була тоді вже уживаною. Любов до “свободи” і теорія контролю і рівноваги були запозичені Відродженням від античності, а Новим часом – в основному від Відродження, хоча частково і безпосередньо від античності [Рассел; с. 603].

     Згідно з Макіавеллі, політичні питання в кінці кінців зводяться до питання про силу. Часто сила залежить від громадської думки, а громадська думка в свою чергу – від пропаганди; правда також і те, що в пропаганді вигідно здаватись доброчеснішим за свого противника. Бувають такі періоди хаосу, коли успіх нерідко супутній закінченим негідникам. Такі часи характеризуються швидким зростанням цинізму, спонукаючому людей прощати все, що завгодно, лише б це було вигідним. Але навіть у такі часи, як заявляє сам Макіавеллі, бажано поставати у личині доброчесності перед темним, неосвіченим народом.

     “Можливо, нашому часу знову дано краще оцінити Макіавеллі, бо деякі із найбільш знаменитих успіхів нашого часу були досягнуті методами, які не поступаються підлістю будь-яким методам, які застосовувались в Италії Відродження. ...Світ став схожим на світ Макіавеллі більше, ніж він був дійсно у його часи”, – так висловлювався Б. Рассел у свій час, це ж саме ми можемо повторити і в умовах сьогодення України, – “і сучасна людина, яка спробує спростувати філософію Макіавеллі, має розмірковувати більш грунтовно, ніж це здавалося необхідним у XIX столітті” [Рассел; с. 599, 606]. 

 

     5.5. Ф. Ніцше та сучасні екзистенціалісти про природу людини в античну епоху і тепер. Як нам до цього відноситись?

 

Чому не від своїх вчителів, а

у Ніцше, Достоєвського та інших,

давно почивших товаришів,

та і то майже таємно,

необхідно пізнавати про природу зла?

В. Астаф’єв

 

Він (Ніцше) зрозумів, що зло необхідне

так само, як і добро, більше, аніж добро.

Л. Шестов.

 

     Ніцше Фрідріх (1844-1900), німецький філософ, вніс помітний внесок в етику як науку про людину, оголивши услід за Макіавеллі моральні істини. “У обох – і у Ніцше, і у Макіавеллі – етика націлена на владу і носить навмисно антихристиянський характер, причому антихристиянський характер у Ніцше виступає більш випукло. ...Критика релігії і філософії У Ніцше повністю знаходиться під владою етичних мотивів. Він захоплюється деякими якостями, які, як він вірив (можливо, і правильно), можливі тільки у аристократичної меншості; більшість, на його думку, має бути засобом для піднесення меншості, більшість не можна розглядати як таку, що має якісь незалежні домагання на щастя і добробут. Звичайно Ніцше називає своїх людей “недоробленими і неповноцінними” (bungled and botched) і не заперечує проти того, щоб вони страждали, якщо це необхідно для створення великої людини” [Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С. 883]. 

     Російський письменник Віктор Астаф’єв, говорячи словами свого головного позитивного героя Сошніна, сільського міліціонера, у романі “Сумний детектив” так оцінює заслуги Ніцше: “А Ніцше-то як раз, можливо і грубо, але прямо в очі ліпив правду про природу людського зла. Ніцше і Достоєвський майже дістали до гнилої утроби людинки, до того місця, де пріє, зріє, набирається смороду і нарощує клики захований під покровом тонкої людської кожі і модної одежі самий моторошний, сам себе поїдаючий звір. А на Русі Великій звір у людській подобі буває не просто звіром, а звіриною...” і ще “Чому не від своїх вчителів, а у Ніцше, Достоєвського та інших, ... , необхідно пізнавати про природу зла? У школі квіточки по пелюстках розбирали, пестики, тичинки, хто що і як опилює осягали, на екскурсіях метеликів знищували... А він, шахрай, злодій, бандит, насильник, садист, десь поблизу ...з’явившись на світ, пососав мамкиного теплого молока, помочившись у пелюшки, походивши у дитсадок, закінчивши школу інститут, університет, став ученим, інженером, будівельником, робітником. Під нейлоновою сорочкою і кольоровими трусиками, під атестатом зрілості, під членським квитком, під паперами, документами, батьківськими і педагогічними настановами, під нормами моралі очікувало і готувалось до дії зло...”.     

     Про Ніцше говорять багато неправди, тому що часто прагнуть використати його авторитет для підтвердження своїх власних поглядів та намірів, говорять навіть, що він створив свою філософію, будучи божевільним. Це неправда. Усі свої праці він написав до того. Правда у тому, що тріумфальна хода ніцшеанства розпочалася саме в той час, коли хвороба – наслідок отриманої під час військових зборів травми – перемогла. Правда також у тому, що тільки людина, яка змушена щоденно боротися з болючою хворобою, могла написати такий переконливий гімн волі людини.

     Ніцше сортує людей на маси і аристократів (еліту), закликає боротися за встановлення і збереження такого поділу, намагається переконати у цьому читача. У своїх працях він з відразою говорить про нові тенденції суспільної моралі - співчуття до слабких, проголошення рівності як доброчесності, засуджує тих філософів, які формулють нові моральні принципи людського співжиття, ”тільки жалісливий може бути хорошою людиною; таким чином, необхідно бути постійно жалісливим”, – ось що говорить тепер мораль!”. На думку Ніцше, “тепер нема ще жодного забобону, якому б більше вірили... Жалість, якщо вона дійсно породжує жалість (нехай ця точка зору буде у нас єдиною), є слабкість, вона збільшує страждання у світі... З моральним тремтінням уявляють собі дикуни стан людини, яка стала предметом жалю: надати кому-небудь жалість для них значило те ж, що ставитися з презирством...” [Ницше Ф. Утренняя заря Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991. - 304 с. - С. 56-60].   

     Ніцше вірить у спартанську дисципліну і у здатність терпіти, також і у необхідність причиняти біль заради важливої мети. Він пристрастний індивідуаліст і вірить у героя, ставить силу волі понад усе. “Я оцінюю силу волі, - говорить він, - за кількістю спротиву, яке вона може чинити, за кількістю болі і катувань, які вона може витерпіти”. Ніцше відносився до співчуття як до слабкості, з якою необхідно боротися: “Задача в тому, щоб досягнути тої величезної енергії величі, яка зможе створити людину майбутнього завдяки дисципліні, а також шляхом знищення мільйонів “недороблених і неповноцінних...” (цит.: [Рассел; с. 885]). “Якби нам прийшло в голову пожертвувати для самих себе, що завадило б нам принести разом з собою в жертву і ближнього, як це роблять держави, жертвуючи одним громадянином для інших, для “спільних інтересів”. ...жертвуючи собою і ближнім, ми збільшуємо і підносимо вище загальне почуття людської сили...” [Ніцше, 1991; с. 67].

     Краще зрозуміти Ніцше дозволяє його позиція щодо християнства: “Новий завіт - це евангеліє повністю підлих різновидів людини”. За переконанням Ніцше, християнство – найбільш зваблива брехня із усіх, що коли-небудь існували. Ніхто із видатних людей ніколи не був схожим з християнським ідеалом. Християнство має бути засуджено за заперечення цінності “гордості, пафосу відстані, великої відповідальності, життєрадісності, що л’ється через край, прекрасної звіроподібності, інстинктів війни і завоювання, обожнювання пристрасті, помсти, гніву, чуттєвості, ризику і знання” (цит.: [Рассел; с. 887].

     Ніцше відчуває відразу до таких християнських чеснот як смиренність, покаяння і спокутування. У дикій звірині є щось величне, яке вона втрачає будучи упокореною. На місці християнського святого він бажає бачити “благородного” аристократа, здатного на жорстокість, насилля, підступність і почуття обов’язку лише до рівних собі: “Майже все, що ми називаємо “вищою культурою”, базується на одухотворенні і інтенсифікації жорстокості”.

***

     Як ми маємо відноситись до вчення Ніцше? Наскільки воно істинне? Своїй оригінальності Ніцше завдячує збігу обставин його життя. Він отримав релігійне виховання в сім’ї, вивчав популярну у його час філософію Гегеля і Шопенгауера, викладав в університеті античну культуру. Творчий сплав цих трьох компонент і дав те, що отримало назву ніцшеанства. Виховання у старинній пасторській протестантській сім’ї, з одного боку, і жорстока боротьба проти релігійної моралі і церкви, з іншого, – як це сумістити? Пояснення просте. Ніцше добре знав сучасну йому церкву і її служителів і добре знав, як професор, раннє християнство – величне вчення мужніх людей, що ризикували своїм життям в ім’я ідеї. Як він міг пояснювати різницю, прірву між ними?

     У часи Ніцше найбільш популярними були філософські вчення Гегеля і Шопенгауера. Гегель надавав перевагу суспільному цілому, божественному розуму, абсолютній ідеї. З цього підпорядкування людини цілому випливало, як вважали багато інших мислителів,  приниження ролі окремої людини в історії. З іншого боку, успіхи науки начебто давали людині XIX ст. більше впевненості у собі, аніж будь-коли у попередні “героїчні” епохи. Будь-яка людина, здатна розмірковувати, не могла не відчувати протиріччя, наявність проблеми. Це проблемне питання – про співвідношення окремої людини і суспільства – залишається таким, проблемним і досі. А Ніцше був талановитим, він добре вчився і отримав степінь доктора без захисту дисертації. Якщо мова заходить про ідеал людини, то якому ідеалу надати перевагу – “сократівському” помірному і раціональному чи життєбуйному “діонісійському”? Майбутня людина має бути “героєм” чи “клітиною” суспільства? Якщо Ви вважаєте, що не “клітиною”, а “героєм”, то неминуче прийдете до положень вчення Ніцше. Віддамо належне філософу, він щиро, відверто і чітко виклав Вашу позицію! Питання “літало у повітрі”, не було б Ніцше – знайшовся б у другій половині XIX століття інший філософ. Такою є наша відповідь на питання “Як ми маємо відноситись до вчення Ніцше і наскільки воно істинне?”.

     Ніцше звинувачують у тому, що його філософія стала офіційною доктриною фашизму. Інакше не могло бути, адже Гітлер і його послідовники сповідували “героїзм”, доведений до абсурду. Сталін, будучи надлюдиною в СРСР не потребував ніцшеанства тому, що пішов далі. Він був не просто “героєм”, а більше – новим богом – утіленням найкращих рис пролетаріату. Того пролетаріату, який не міг жити без ідеалів, без зразків для інстинктивного наслідування, без віри у “світле майбутнє”. Такою була епоха першої половини XX століття на просторах Євразії - неосвіченість величезних мас збудженого індустріалізацією пересічного люду і небачені досі можливості засобів масової інформації щодо навіювання, маніпулювання свідомістю людей. У цих умовах багато хто бачив себе “героєм”, покликаним вести заблудших до світлої мети. Настали сприятливі умови і для тих, хто, говорячи словами Ніцше,  прагнув “піднестися над своєю нікчемністю”, хто “з метою відновити почуття власної гідності і пихи постійно мають потребу в інших, над якими вони могли б проявляти свою владу і силу... отже, їм необхідне нікчемне середовище, для того, щоб на хвилину піднятися над своєю нікчемністю! Для цього одному необхідна собака, другому – товариш, третьому – жінка, четвертому – партія, п’ятому (але це дуже рідко) – ціле покоління людей” [Ніцше, 1991; с. 143]. 

     Щоб правильно сприймати Ніцше, його слід читати у оригіналі. Цього вимагає і його стиль викладення думок у формі афоризмів, де кожне слово має смисл. Філософів слід оцінювати за їх здатністю виокремлювати і розрізнювати найбільш суттєве, а не за емоціями, які викликаються у людей їх розрізненнями.

     Майбутня людина має бути “героєм” чи “клітиною” суспільства? – таке питання стояло перед Ніцше і на таке ж питання прагне відповісти сучасний екзістенціалізм. Питання продовжує “висіти” у повітрі. Часи “героїв” канули в Лєту і тим, хто змирився з цим залишилось сприймати людину як трагічну істоту, що переживає і страждає. Свобода, смерть, страх, одинокість – провідні теми екзистенціалізму. Ті, хто знайомі з поглядами М. Хайдеггера, К. Ясперса, А. Камю, Г. Марселя, Ж.-П. Сартра та інших відчувають їх песимізм щодо природи і майбутнього людини. Ще більшого песимізму навіюють нам сучасні постмодерністи, мається на увазі иа їх частина, що виступають аплогетами одиничного (дріб’язкового) та випадкового. Щодо оптимізму, то він можливий лише за умови визнання майбутнього людини як “клітини” суспільства - хорошої клітини. Такою є наша позиція. Залишається уточнити, що є людина як хороша клітина суспільства.

     У контексті сучасних проблем педагогіки особливого смислу набуває зауваження С.Л. Рубінштейна щодо взаємодії структури і функції: ”...не підлягає сумніву, що організм взагалі і особливо найбільш активні його органи (до числа яких в першу чергу, звісно, відноситься мозок) у процесі свого функціонування зазнають більш чи менш значної перебудови, обробки, шліфування, так, що зрілі їх форми в онтогенетичному розвитку формуються під впливом функцій органу, виконаної ними роботи. Таким чином, у кінцевій своїй формі орган є продуктом не самого по собі функціонального дозрівання, а функціонального розвитку: він функціонує, розвиваючись, і розвивається, функціонуючи” [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. -  С. 94].  Візьмемо до уваги, що до Рубінштейна формоутворююча роль функції визнавалась ще з часів Ламарка, але лише в межах дарвінізму через природній відбір у філогенезі. Рубінштейн же стверджує про взаємодію функцій і більш пластичних структур у процесі онтогенетичного(!) розвитку психіки і це положення має безпосереднє відношення до педагогіки, досі не оцінене належно.

     У Л. Виготського, який досліджував генезис вищих психічних функцій, ми знаходимо також важливе посилання на закон напластування Кречмера центрів нервової системи і “перехід функцій вверх” (надбудови нових функцій над старими) в ході еволюції психіки:

 

     ”...структура розвитку поведінки в деякому відношенні нагадує геологічну структуру земної кори. Дослідження встановили наявність генетично різних пластів у поведінці людини. У цьому сенсі “геологія” людської поведінки, безумовно є відображенням “геологічного” походження і розвитку мозку.

     ...При розвитку вищих центрів нижчі, більш старі в історії розвитку центри не просто відходять в сторону, але працюють далі у спільному союзі як підлеглі інстанції під керівництвом вищих, так що при неушкодженій нервовій системі звичайно їх не можна визначити окремо.

     ...Друга закономірність у розвитку мозку полягає в тому, що можна назвати переходом функцій вверх. Підлеглі центри не утримують свого первоначального в історії розвитку типу функціонування повністю, а віддають суттєву частину попередніх функцій вверх, новим над ними збудованим центрам. Тільки при ушкодженні вищих центрів чи їх функціональному послабленні підлегла інстанція стає самостійною й показує нам елементи стародавнього типу функціонування, які залишились у неї...

     …нижчі центри зберігаються як підлеглі інстанції при розвитку вищих… Точно так же інстинкт не знищується, а знімається в умовних рефлексах як функція стародавнього мозку в функціях нового. Так і умовний рефлекс знімається в інтелектуальній дії, одночасно існуючи і не існуючи в ньому. Перед наукою стоять дві дійсно рівноправні задачі: вміти розкрити нижче у вищому, а також вміти розкрити визрівання вищого із нижчого.

     …Вернер, висловив думку, що не тільки структури і функції мозку, а й поведінка сучасної дорослої культурної людини може бути зрозумілою лише “геологічно”, позаяк і в поведінці збереглись різні генетичні пласти, які відображають усі ступені, пройдені людиною в її психічному розвитку. ...навіть окремий індивід при генетичному розгляді виявляє у поведінці певні фази генетично вже закінчених процесів розвитку. У розкритті генетичної багатошаровості поведінки Вернер бачив головну задачу сучасних досліджень” [Выготский Л.С. История развития высших психических функций // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 349-350]. 

   

     Взаємодія “геологічної” структури і функцій належить до найважливіших властивостей психіки, є проявом її самоорганізуючих начал. Підтвердження цієї властивості ми знаходимо і в інших авторів, про що мова буде йти нижче. Однак це положення, як і вище згадане про взаємодію функцій і більш пластичних морфологічних структур у процесі онтогенетичного розвитку психіки, також недооцінюється сучасними науками про людину, зокрема, педагогікою. Можливо так сталося із-за методологічної переоцінки діалектичного закону “боротьби протилежностей”, коли складається враження про повну перемогу нового над старим, подібно “повній і остаточній перемозі соціалізму в окремо взятій державі”.

     Сьогодні ми користуємося такими визначеннями свідомості, як то: “свідомість – вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її представлення у вигляді узагальнених образів і понять” (Немов; 1999); “свідомість – це специфічна форма відображення об’єктивної дійсності, ...свідомість не тільки знання і відображення – рефлексія буття, але і практичне відношення до нього суб’єкта” [Рубінштейн; 1940, 1999]; “Свідомість включає відображення дійсності і з допомогою відчуттів, і з допомогою абстрактного мислення. Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість, інтуїція” [Корот. псих. сл., 1976]. Короткий огляд дефініцій поняття свідомості підтверджує можливість і необхідність його розчленування на складові елементи, що є необхідною умовою аналізу цього психічного феномену. Крім виокремлення самосвідомості із свідомості, психологи визнають також індивідуальну, групову, класову та суспільну свідомість, а всередині них – побутову і теоретичну свідомість. Тут можна послатись на того ж Рубінштейна: “...на вищих ступенях розвитку ...виокремлюється теоретична свідомість як відносно самостійне похідне утворення” [Там само; с. 20]. Отже, розчленування на складові елементи, аналіз і системний підхід до вивчення цього психічного утворення є можливими. Щодо емоцій та інтуїції як складових свідомості, то тут можуть бути інші думки. Швидше за все, вони належать тому несвідомому, що взаємодіє зі свідомістю.  

     Ми не можемо погодитись з тим, що складові свідомості не мають суттєвих якісних змін впродовж століть історії сучасної цивілізації. Ми розуміємо таке твердження як неготовність сучасної Рубінштейну і Леві-Стросу науки виокремлювати ті якісні зміни, які мають бути навіть апріорі. Розкласти складові елементи свідомості та її властивості на елементи подібно “таблиці Менделєєва” дійсно важко. Свідомість, як найскладніше в Природі системне утворення, характеризується саме тими емерджентними властивостями, які не підлягають звичним класичній науці фізикалізму, детермінізму, редукції, раціоналізму тощо. Однак це не ставить непереборних перешкод на шляху досліджень. Захоплення феноменологічними та некласичними підходами постмодерну не відміняє таких класичних методів пізнання як деталізація, виокремлення і аналіз на основі системного підходу. Проблема аналізу у даному випадку полягає у тому, чи надаємо ми певного значення і смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. (Аналогічно тому, чи є дрібницею у формуванні психіки і свідомості, зокрема, кримінальне отроцтво кандидата на посаду Президента держави). На думку спадає приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч? Орел бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання і технології виготовлення, економіка, маркетинг, спортивні змагання (гонки) тощо. Справа у тезаурусі і контекстах – найвагоміших надбаннях свідомості людини, що зберігаються у нейронних об’єднаннях довгострокової пам’яті! Саме їх потужністю визначається гострота розрізнень.

    

     5.6. Нероздiльнiсть Добра i Зла як онтологiчна проблема.

     Ознайомившись з поглядами мислителів від стародавніх часів до сучасності  на природу людини  як  “місця зустрічі Добра і Зла”, ми погоджуємось з думкою Миколи Бердяєва (1874-1948), одного із видатних представників російської релігійної філософії, що існування зла є чи не найбільшою таємницею життя світу людей і чи не найбільшим каменем спотикання як для офіційних теологічних доктрин, так і для будь-якої філософії. Утруднення полягає у тому, що зло як таке ні в кого, хто вважає себе нормальним, не викликає позитивних емоцій. Разом з тим, воно існує “суцільно й поряд” і нагадує про себе “часто-густо”.

     Зло є невід’ємною частиною життя людини. Чи не означає це, що воно є не тільки неминучим, але і необхідним? На це питання робить спробу знайти відповідь К. Гаджієв у контексті легенди про Великого Інквізитора, легенди, яку відтворив Ф. Достоєвський і яка стала предметом уваги багатьох дослідників. Свою грунтовну статтю “Апологія Великого Інквізитора” Гаджієв розпочинає констатацією очевидного факту: “За даними антропологічних, археологічних і історичних досліджень, спираючись на висловлювання чисельних дослідників, людина з часу свого виокремлення із стадного стану і набуття видових характеристик Homo sapiens за багато тисяч років зазнала лише незначних змін своїх біосоціальних і психофізіологічних якостей. Фундаментальні властивості, притаманні їй як особливому виду, які склалися ще в доісторичні часи, залишаються незворотньо притаманні її природі і в наші дні, і, можливо, залишаться завжди. “Можливо, – писав у зв’язку з цим К. Ясперс, – нам загрожує небезпека знову перетворитися в людей кам’яного віку, бо ми, власне кажучи, ніколи не переставали ними бути”. Ці ж дослідження показують... Не існувала, не існує і не може існувати людина, яка була б всього лише відображенням одних лише добрих начал, і природу якої можна було б змінити в потрібному для нас напрямку, чи так, як нам бажається або прийде на думку. ...Можна сказати більше: в глибинах природи людини одночасно з божественним началом, яке розуміється як “добро”, укорінене й сатанинське, бісовське начало, осереддя імпульсів жорстокості, садизму, жадоби, заздрощів, ірраціональних спонукань гордовитості, пихи і користолюбства і т. д.” [Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4].

     Сама по собі наявність у людині “доброго” і “злого” вже нікого не дивує. Але ж нашому здивуванню нема меж коли ми усвідомлюємо, що мова йде про онтологічний вимір людини, про людину як носія усього можливого діапазону Добра і Зла, коли ми усвідомлюємо, що “у ній, - як зазначав німецький філософ Ф. Шеллінг, – обидві крайнощі: і остання глибина безодні, і вищий край неба”. Бог і Диявол – що це? Якщо взяти до уваги, що Бог і Диявол – це витвір людини за своїм образом і подобою, то можна вважати: Бог і Диявол – це крайні межі онтологічного виміру людини, вираження її полісутнісної природи. І це усвідомлювалося людиною з початку виникнення її свідомості. Вже в стародавніх міфах дохристиянської епохи кожен із олімпійських богів мав свого антипода, зороастризм мав владикою зла Аримана, сучасний іслам має свого Ибліса. Само народження Іісуса Христа супроводжувалось злом – знищенням немовлят за наказом царя Ірода. Кінець земного життя Спасителя також супроводжувався злом – натовп, якому він служив, потім волав “Розіпни його!”        

     Апостол Павло, який був також людиною, у посланні до римлян, приблизно в 58 році по Р.Х., зізнавався: “19. Знаю, що в мені, тобто в плоті моїй, не живе добро, бо бажання добра є в мені, але щоб виконати те, того не знаходжу. 19. Бо добро, яке хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. 21. Тож знаходжу закон, що коли я хочу робити добро, - то зло лежить у мені. 22. Бо за внутрішнім чоловіком знаходжу насолоду в законі Божому, 23. та бачу інший закон у членах моїх, який воює проти закону розуму мого і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. …25. …Отже, той же самий я  розумом моїм служу Закону Божому, а тілом – законові гріха” [Послання апостола Павла до римлян (7.19-25) / Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада: Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991. - 486 с.].

     Якщо людина минулих епох ніяк не могла існувати без проявів зла, то як йдуть справи сучасної людини? Як свідчать очевидці, зовсім недавно на воротах сталінських таборів Гулагу було написано: “Залізною рукою пролетаріату спрямуємо людину до щастя!”. Щось подібне символічно “вітало” бранців й на воротах газових камер фашистськихт концтаборів. ”З гіркотою приходиться констатувати правоту П. Тілліха..., що ми зазирнули у сховища зла глибше, аніж більшість попередніх поколінь. ...Як показав увесь досвід XX і початку XXI ст., “бараноїдна” свідомість притаманна не тільки попереднім епохам, але, можливо, ще в більшій мірі, сучасності. Більше того, саме науково-технологічні досягнення створили безпрецедентні умови для переродження  “бараноїдної” свідомості у параноїдну свідомість. І це не дивно, якщо врахувати, що кращим збудником диявола, що спить у душі кожної людини, стали кіно і електронні засоби масової інформації”, - робить висновок К. Гаджієв. І дійсно, перегляньмо вечірні програми телебачення сьогодні - скільки вбивств і проявів людської підлоти пропонується нам співпереживати за один вечір?! І все це подається як зразки доцільного життя.

     Досліджуючи проблему “Добра і Зла”, Гаджієв нагадує нам той класичний аргумент Біблії щодо гріховності людини, з якого й ми розпочали даний розділ власної розвідки - відмову Адама і Єви від безтурботного (“райського”) життя, події яка не змогла б відбутись без зла – змія спокусника і порушення заповіді. Вкусив яблуко з дерева пізнання, Адам стає на шлях перетворення Природи. І що з того вийшло? Вчинивши непослух, порушення божої заповіді, людина розпочала історію як її суб’єкт. Отже, у витоках історії людства ми бачимо Бога і Диявола як рівноправні фігури. Чи не слід людям молитися не тільки Богу, а й Дияволу? – ставить питання Гаджієв.

     Початок історії людини, маємо на увазі свідому людину, пов’язаний зі змієм-спокусником. А що було потім? Відомий релігійний філософ С. Франк бачив парадокс у тому, що “все горе і зло, що панує на землі, всі потоки пролитої крові і сліз, усі біди, приниження, страждання, принаймні, на 90% суть результат волі до здійснення добра, фанатичної віри у які-небудь священні принципи, які належить негайно насадити на землі, і волі до безпощадного знищення зла; тоді як навряд чи і одна сота доля зла і бід зумовлена дією відверто злої, безпосередньо злочинної і своєкористної волі” (цит.: [Гаджієв]. Так Робесп’єр, Ленін та інші революціонери керувалися самими благими намірами, але ж стали по суті ініціаторами знищення мільйонів людей. Такою є вічна антиномія між умоглядними ідеалами і реальністю, як і антиномія між свободою і рівністю, наголошує К. Гаджієв.

     Видатні історичні особистості надають нам найяскравіші приклади нероздільності добрих намірів й злих наслідків. А що ж ми спостерігаємо у повсякденності звичайного життя пересічної людини? Не занурюючись у деталі, можемо ще раз повторити очевидне, загальновизнане словами Гаджієва: “Уявлення про свободу, рівність, щастя, задоволення й інші атрибути суспільства включають усю гамму людських пристрастей, цілей і прагнень – від моральних до аморальних, від благородних до мерзотних, від альтруїстичних до егоїстичних і т.д.”.

     Зло, гріх, гріховність, свобода, свобода волі, рівність, справедливість, добро – феномени, невід’ємні від людського життя. Вони не мають жодного смислу в світі тварин, оскільки несуть на собі оціночне, нормативно-правове навантаження функції регулювання суспільних взаємин людей. Правила й норми можуть бути застосовані лише до людини, яка підкоряється суспільній волі. Перший злочин і перший гріх – це порушення табу, встановленого первісною людиною для регулювання життєдіяльності роду, племені. Таке походження зла й гріха усвідомлювалося вже стародавніми мудрецями. Апостол Павло у своєму посланні до віруючих римлян, пояснюючи природу гріховності людини і шляхи її спокутування, писав: “5.13. …і до Закону гріх був у світі, але гріх не зараховується, коли нема Закону” [Послання апостола Павла до римлян (5.13) / Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада: Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991. - 486 с.] 

     Теоретичне допущення ідеалу свободи (роблю, що хочу) передбачало б обмеження рівності і, навпаки, повна реалізація ідеалу рівності неминуче привела б до обмеження свободи і торжества рабства. “У контексті вищевикладеного, – робить висновок Гаджієв, – було б не зовсім корректно зображати Великого Інквізитора виключно темними фарбами, стверджувати, що він персоніфікував у собі зле начало і він дійсно був собратом Люцифера чи Диявола, втіленими у людську подобу. ...Інквізитор потрібен людині не менше, ніж Христос. Їй вистачило б одного лише Іісуса Христа, якби вона була цілком божественною істотою, керувалася виключно десятьма заповідями. Але приходиться констатувати, що вона одночасно і земна істота, якій для продовження життя необхідно..., одним словом задовольнити багато суто земних потреб. ...На одних лише них (заповідях християнства. – А.П.) не може будуватися світ людський, тільки Царство Боже. Вони базуються на різних принципах, в них діють різні закони. ...більшість людей приймає хліб насущний в редакції Великого Інквізитора, оскільки для них важливо жити взагалі, а не для якихось... ідеалів.

     ...реальну історію творили більшою частиною Великі Інквізитори, запозичуючи у Іісуса Христа, пророка Мухаммеда... і т.д. ті чи інші ідеї, здатні мобілізувати маси. ” [Гаджієв; там само].

     Таким чином, на питання “Чи є зло не тільки неминучим, але і необхідним?” К. Гаджієв, автор статті “Апологія Великого Інквізитора” у авторитетному фаховому журналі РАН “Вопросы философии” намагається переконати читача у позитивній відповіді, що ми й помістили наприкінці розділу “Що є людина?...” як висновок, скоригувавши його таким чином: “Зло в історії людства було неминучим, можливо, й необхідним”. Поставимо поряд з цими висновками також висловлювання Ф. Ніцше щодо більшості людей як “недороблених і неповноцінних (bungled and botched)” та його слова “Якби нам прийшло в голову пожертвувати для самих себе, що завадило б нам принести разом з собою в жертву і ближнього...” [Ницше Ф. Утренняя заря [Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991. - 304 с. - С. 67]. Також поставимо поряд з цими висновками й висловлювання К. Лоренца щодо здатності сучасної людини натиснути кнопку ядерної зброї і ми краще зрозуміємо суть проблеми.   

     Зло було… Питання “Які ж перспективи щодо проблеми (ділемми, антиномії) “Добра і Зла” у майбутніх поколінь людей?” залишається досі відкритим. “Оскільки людина є одночасно втіленням як добра, так і зла, неможлива й історія, яка грунтувалася б на одному з цих начал. Більше того, історичний досвід наочно показав… більшість людей, як правило, обирає Великого Інквізитора з його обіцянкою хліба й щастя, а не Іісуса Христа. …Трагедія людини полягає в тому, що власна природа дуже часто штовхає її робити зло, а не добро, поклонятися швидше Олександру Македонському, кому-небудь із Рамзесів, Чингісхану, Сталіну, Гітлеру… Причому, чим більше життів згубив той чи інший тиран і чим більше народів підкорив він своїй владі, тим вище він підносився в очах простої, пересічної людини. Цей по-своєму парадоксальний феномен можна виявити в усі періоди історії всіх без вийнятку народів. …Таке трактування зовсім не можна розглядати як якесь засудження діянь названих вище й подібних їм діячів. Справа в тому, що, можливо, саме вони втілювали  в собі суть самої історії людства, дисциплінуючи й спрямовуючи людські маси в певне русло, можливо тим самим рятуючи їх від хаосу й ще більших потрясінь” [Гаджієв].

     Зло було… “можливо, саме тирани втілювали  в собі суть самої історії людства, дисциплінуючи й спрямовуючи людські маси в певне русло, можливо тим самим рятуючи їх від хаосу й ще більших потрясінь” – з цим висновком К. Гаджієва, який супроводжується словами “можливо… можливо…”, ми маємо погодитися безумовно, адже ми знаємо якою є природа людини на даному етапі її еволюції. Хоча, така точка зору багато-що сумнівного виправдовує і в сучасному світі, зокрема, диктаторські й тоталітарні режими.

     Так, зло було… А що ж буде далі? Чи буде зло невідворотнім, неминучим, невід’ємним… Спробуємо з цим розібратися, врахувавши різні точки зору. Згідно з Гегелем, зло – це зведення у принцип вольовою самосвідомістю свавілля, постава власної особливості вище всезагального і реалізація її дією. Оскільки сумління можна визначити аналогічно як зведення у принцип вольовою самосвідомістю всезагального вище особливого і реалізація його дією, то сумління (моральність) і зло знаходяться у самосвідомості поряд. Гегель пояснює свою думку детально так. Внутрішнє буття волі “може черпати свій зміст лише із визначень природної волі, жадання, прагнення, схильності і т. д., які, як стверджують, можуть бути добрими чи злими. ...Добро і зло нерозділимі, и їх нероздільність випливає із того, що поняття стає для себе предметним... поняття, або, конкретніше говорячи, ідея, має суттєво у собі те, що вона розрізняє себе і передбачає негативне. ...добро, як і зло, має своїм джерелом волю, і воля у своєму понятті настільки ж добра, наскільки і зла. ...Тому що мені протистоїть добро і зло, я можу зробити свій вибір, можу рішиться як на те, так і на інше. Таким чином, природа зла є такою, що людина може, але не необхідно має його хотіти” [Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - Параграф 139; с. 182-184].

     “Отче, прости їх , бо не відають, що творять” (із молитви Христа за своїх ворогів).

     Гегелю слід віддати належне: його визначення природи зла після Спінози (який писав, що видимість зла виникає тільки унаслідок розгляду частин Всесвіту як самостійно існуючих) є одним із найточніших. Говорячи мовою сучасного системного аналізу природу зла можна виразити так. Людина є елементом системи і як така вона має служити цілям цієї системи. Однак, вона сама як елемент досить складний (підсистема) повинна мати і має свої локальні цілі (серед яких найактуальнішими є цілі підтримки власного гомеостазису), які не співпадають із цілями системи і не можуть співпадати в принципі. Цілі окремих людей-елементів також не співпадають. Реалізація тих із них, що мають протилежну спрямованість, неминуче породжує зло як результат. Отже, зло є результат будь-яких дій окремих людей чи груп, які протирічать загальносистемним цілям або ж цілям інших окремих людей, груп.

     Зло було… Питання “Які ж перспективи щодо проблеми (ділемми, антиномії) “Добра і Зла” у майбутніх поколінь людей?” можна проясними, якщо звернутись до згаданої вище термінології системного аналізу та хоча б теоретично допустити можливість визначення непротилежно спрямованих цілей окремих людей і суспільства в цілому. Вище вже висловлювалася думка, що оптимізм у цьому питанні можливий лише за умови попереднього визнання майбутнього людини як “клітини” суспільства. І ми ще повернемося до цього у подальшому викладі, щоб визначити, якою має бути хороша клітина майбутнього суспільства.

     Людина має розбудовувати справедливе громадянське суспільство з верховенством права, що гармонізує взаємини частин і цілого. Іншого шляху для розв’язання онтологічної проблеми добра і зла нема. Особливістю реалізації цієї задачі є те, що ніякий ані цар, ані герой у ній не може бути зацікавленим. Надію можемо покладати лише на нову якість інтегрованої свідомості суспільства, якій має передувати новий рівень самосвідомості середньостатистичної людини. У зв’язку з цим цікавою є думка Гегеля про співвідношення звичаїв, моралі і права та про роль педагогіки у становленні свідомості людини правового, громадянського суспільства. Розглядаючи моральність як другу природу людини, Гегель писав: “...звичаї суть те, що належить духу свободи. Звичаї є тим, чим не є ще право і мораль, а саме духом... духовною свідомістю. ...Педагогіка – це мистецтво робити людей духовними: вона розглядає людину як природну істоту і показує шлях, рухаючись яким він може знову народитися, перетворити свою першу природу у другу, духовну, таким чином, що це духовне стане для нього звичкою. У ній зникає протилежність між природною і суб’єктивною волею...” [Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С. 205-206]. Мова йде тут про набування духовним форми звичаїв як “штучних почуттів” (див. Спінозу), тобто соціальних почуттів людини як клітини суспільства.

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 5:

 

1. Відтворіть п’ять-шість висловлювань відомих мудреців про природу людини та можливість її пізнання.

2. Охарактеризуйте коротко внесок Рене Декарта, Давида Юма, Іммануїла Канта у пізнання природи людини.

3. Маючи свою думку про природу людини, на чому наголошував Гегель?

4. Що ви можете сказати про співвідношення й взаємодію індивідуальної та суспільної свідомості?

5. Чи можна пізнати людину без з’ясування Мети Природи (Всесвіту)?

6. Що говорять про природу людини джерела стародавньої китайської мудрості “Пісня пісень”, “Сунь-цзи”?

7. Завдяки чому, на думку давньокитайського філософа, було досягнуто “того, щоб бажання не перевершували можливості речей їх задовольняння...“.

8. Назвіть чотири “благородні істини” буддизму, які прописують правильну поведінку людини.

9. Як висловився про природу людини філософ, політик, поет Стародавнього Риму Сенека Луцій Анней Молодший (І ст. до н. е. - І ст. н. е.)?

10. Чи можна вважати ідеї А. Шопенгауера (1788-1860), Ф. Ніцше (1844-1900) та З. Фрейда (1856-1939), авторів найбільш сенсаційних вчень про природу людини у XIX і на початку XX ст., цілком новими і сенсаційними?

11. В чому полягає смисл вчення християнства про первородний гріх?

12. Дайте коротку характеристику епохи Відродження.

13. На чому базується політична філософія Нікколо Макіавеллі?

14. Як позицію Макіавеллі оцінив Бертран Рассел?

15. Хто із філософів першим розділив політику і мораль?

16.  Про що йде мова у творі “Государ” (1513) Нікколо Макіавеллі?

17. Що і як змінилося з часів Макіавеллі у сфері моралі й політики?   

18. В чому схожість та відмінності у позиціях Н. Макіавеллі й Ф. Ніцше?

19. На які категорії Ніцше сортує людей?

20. Відтворіть позицію Ніцше щодо християнства.

21. Як ми маємо відноситись до вчення Ніцше у контексті співвідношення людини і суспільства?

22. Чому Гітлер і його послідовники сповідували “героїзм” Ніцше, а Сталін, будучи надлюдиною в СРСР, не потребував ніцшеанства?

23. Ким має бути людина XXI ст. - “героєм” чи “клітиною” суспільства?

24. Як можна пояснити нероздільність добра і зла у єстві сучасної людини?

25. Висловіть свою думку щодо змісту легенди про Великого Інквізитора, легенди, яку відтворив Ф. Достоєвський у “Братах Карамазових”.

26. Чи може людина творити добро без проявів зла?

27. Відтворіть пояснення феномену нероздільності добра і зла Б. Спінозою (1632-1677) і Г.-В.-Ф. Гегелем (1770-1831).

28. Які перспективи щодо проблеми (феномену, ділемми, антиномії) “Добра і Зла” окреслюються у майбутніх поколінь людей?

    .

     

     

     

     

     

     

Розділ 6

 

Що є людина?

Чи можна це зрозуміти без сучасного глибинного психоаналізу?

 

     На “екрані”сучасної “мозаїчної” культури існує

кілька десятків філософських визначень людини – від класичного

Homo sapiens (людина розумна) до sapiens-demens (розумно-божевільна).

… що робити людинознавцеві за такого розмаїття тенденцій?

Табачковський В.Г. Полісутнісне homo… С. 426.

 

     Що таке людина? Як сьогодні відповісти на це запитання і чи можна відповісти взагалі? Заглиблюючись у тему “Людина та її свідомість” ми все більше розуміємо, що ані повної відповіді, ані однозначних часткових відповідей про людину як певну цілісність ми не маємо і у найближчому майбутньому мати не будемо. “Найближчим часом кількість філософських визначень людини збільшиться…”, - робить висновок філософ В. Табачковський [Табачковський В.Г. Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в пошуках “неевклідової рефлективності”. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. – 432 с. – С. 426]. І зрозуміло чому. Людина - найскладніше творіння Природи у видимій нам частині Всесвіту – “мікрокосм” і як така відображає в собі весь неосяжний “макрокосм”. Візьмемо до уваги хоча б її вже непередбачувану, недетерміновану, неоднозначну поведінку.

     Разом з тим, сучасна людина володіє певним рівнем свідомості, багато чого вміє створювати й перетворювати і вже може впливати на хід своєї власної еволюції у напрямках розвитку чи деградації. Людині необхідно знати як удосконалюватися, як відтворювати наступні покоління і як передбачувати наслідки своїх діянь. Якщо ж ми не маємо повного й однозначного опису людини й не можемо однозначно передбачувати її поведінку, то як бути? Вихід з цього утруднення є. Необхідно брати до уваги різні точки зору на природу людини і її поведінку, що дає можливість прогнозувати її поведінку з певною вірогідністю, достатньою для задовольняння більшості потреб. Чим більше точок зору ми візьмемо до уваги, тим більшою буде якість прогнозу. Звісно, бувають ситуації, коли людину доцільно зробити залежною і віддавати їй накази (на військовій службі, наприклад). Але ми маємо на увазі, насамперед, системи виховання і менеджменту продуктивної праці.

     Що у першу чергу має взяти до власної скарбниці знань про людину кожен, хто у цьому зацікавлений. Можна розпочати з стародавніх китайської філософії, індійських Вед, вчення Будди та християнської Біблії. Там зберігається бездонної глибини маса знань, накопичених тисячоліттями свідомих, напівсвідомих і несвідомих спостережень й відображених потім засобами мови (аналогіями, метафорами, образами, символами). Тому, хто має обмаль часу й надає перевагу сучасній науковій мові, доцільно розпочинати глибоке пізнання природи людини з вивчення наукової спадщини З. Фрейда, А. Адлера, К.Г. Юнга, представників того напряму в психології, що отримав назву психоаналізу (психодинамічного напряму). Ми швидко помітимо, що теорії цих великих дослідників не суперечать “моделям” стародавніх мудреців, а спираються на них, нерідко розшифровуючи й інтерпретуючи сучасною науковою мовою вже давно сприйняте й відоме.

 

     6.1. Людина  як енергетична система

     Що таке людина? – таке питання ставить в заголовок одного із розділів своєї популярної книги відомий американський психіатр Ерік Берн і відповідає – це жива енергетична система, напруження якої викликають бажання, і завдання людини – задовольнити бажання не вступаючи в конфлікт з самим собою, з іншими людьми і з навколишнім світом [Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И. Федорова. - С.-Петербург: Талисман, 1994. - 432 с. - С. 63].

     З точки зору психоаналізу, людина має ту ж основну проблему, що і будь-яка енергетична система: знайти шлях найменшого спротиву для розрядки напруження. Психічні напруження в людині проявляються головним чином у двох видах, які позначено як лібідо і мортідо. Перше енергетично забезпечує прагнення людини до творіння, будівництва, друге – прагнення до руйнації всього, що перешкоджає першому, прагнення усвідомлене чи неусвідомлене. Лібідо проявляє себе як любов, великодушність, щедрість, палке відтворення потомства і радість творчості, його крайньою формою прояву є статевий акт. Мортідо проявляється ворожістю і ненавистю, сліпим гнівом, насолодженням жорстокістю і знищенням живої плоті, його крайньою формою прояву є вбивство. Два прагнення часто вступають в конфлікт одне з одним, штовхаючи людину до протилежних вчинків по відношенню до собі подібних і навколишнього середовища. Звичайний спосіб подолання таких конфліктів полягає в тому, що одне з бажань витісняється із свідомості, начебто його нема.

     Силу, з якою індивід намагається задовольнити своє лібідо чи мортідо, називають агресивністю, міра якої у різних людей неоднакова. Багато хто не визнає наявність деструктивних прагнень в собі, так як вони не завжди проявляються явно, і більшість проживають своє життя, не здогадуючись, наскільки могутніми є ці прагнення і як сильно вони впливають на мотиви та вчинки людини. Але ж кожен, у кого є діти, має визнати, що в процесі становлення усі діти час від часу без видимої причини проявляють руйнівні схильності і безпідставну ворожість і з віком, як показує досвід, не позбавляються від таких схильностей, а привчаються виражати їх більш обережно і витончено.

     Особливість проявів енергетичного напруження в людині полягає в тому, що лібідо і мортідо прагнуть реалізуватись негайно. Це означає, що за своєю природою “людина має схильність взяти те, що їй хочеться, як тільки їй цього захочеться, і негайно знищити все, що стає їй на заваді, заважає їй чи дратує її” [Берн, с. 70]. Такий прямолінійний спосіб дій можна спостерігати у маленьких дітей. Однак доросла людина може натрапити на собі подібну чи зіткнутись з інерційною природою, не завжди готовою швидко задовольняти її потреби. Очевидно, щоб задовольнити свої бажання без неприємностей, людина має навчитись чекати і керувати трьома видами сил: самою собою, іншими людьми і природою. Для цього людина має правильно відображати реальність своєю свідомістю і мати вольову здатність управління своєю поведінкою.

     Розглядаючи людину як енергетичну систему, а лібідо і мортідо як основні види енергетичного напруження, психоаналіз ввів в користування поняття Ід, Его і Супер-его, як спеціалізовані вмістилища психічної енергії від лібідо і мортідо. Локалізація енергії потрібна для забезпечення можливостей управління нею. На початку розгляду цих понять, звертаємо увагу, що кожне із трьох названих вмістилищ енергії має частку як лібідо, такі мортідо. Можливо кожна людина має в собі різні пропорції енергії, що витрачаються на фізичну та розумову діяльність. Також приймемо до уваги, що поняття Ід, Его і Суперего як вмістилищ енергії не співпадають з поняттями несвідомого, підсвідомого і свідомого як форм відображення інформації. Такою є енергетична модель психіки людини, запропонована Зігмундом Фрейдом і популяризована його послідовниками, зокрема, Еріком Берном. У подальшому психоаналіз неодноразово уточнював і ще буде уточнювати свою енергетичну модель і це не суперечить принципам модельного сприйняття дійсності.  

     Що являють собою вмістилища психічної енергії Ід, Его і Супер-его і на здійснення яких функцій психіки витрачається енергія? – це питання наступного розгляду, де ми знову скористаємось популяризацією психоаналізу Еріком Берном та іншими авторами.

     Енергія лібідо і мортідо є первинною від народження і некерованою. Саме від цієї первинної енергії відщеплюється її невеличка частинка для Его, яка потім використовується на здійснення функції управління усією психічною енергією. Основна ж маса первинної некерованої енергії лібідо і мортідо позначається як “все інше” чи “все це” чи “Воно” чи більш розповсюдженою латинською мовою як Ід. Лібідо і мортідо, які залишились в Ід, називають “інстинктами Ід”. Таким чином, Его координує в інтересах задовольняння бажань і безпеки людини три сили: інстинкти Ід, інших людей, сили природи. Особливістю сучасної людини, її суттєвим недоліком є те, вона рефлексуючи навколишню природу та взаємини з іншими людьми (суспільством), не усвідомлює собі, що Ід є також вельми важливою реальністю. Про Ід не можна говорити, що воно темне, інстинктивне і тому погане. Ні, воно, насамперед, некероване і погане тим, що вимагає багато енергії для приборкання. Коли такої енергії Его не вистачає і контроль над частиною тіла чи психіки людини втрачається, Ід проявляє себе тим, що психіатрія позначає як невроз. Лібідо і мортідо можуть бути напрямлені назовні чи всередину людини, проявлятись разом чи окремо.

     Природа винайшла способи економії енергії Его. Так бажання Ід, що виринають у свідомості, можна тимчасово витіснити із неї чи замінити на щось подібне. Прикладом такого заміщення чи зміщення потягів лібідо є сублімація – включення в більш творчу діяльність і отримання більш витонченої насолоди. Так творчу насолоду можна отримувати від колекціонування марок, участю в художній самодіяльності, складанням віршів, розведенням кімнатних квітів, встановленням рекордів для книги Гінеса тощо. Енергію мортідо сучасна людина може звільнити рибальством, полюванням, спортом, сварками, сарказмом тощо.

       В чому ще відмінність між Ід та Его? Якщо Его вміє навчатись і орієнтуватись у навколишній дійсності, то Ід вміє тільки бажати. З його бажаннями може відбутись одне із двох: або вони задовольняються, частково чи повністю, або подавляються. У другому випадку напруження зростає. Зростання людської особистості полягає в оволодінні способами зняття цих напружень.

     Его у процесі стосунків з Ід має приймати рішення усвідомлено, шляхом міркування, чи неусвідомлено, в силу навичок, звичок чи інтуїції. Що може бути критерієм хорошого рішення? Насамперед це почуття обов’язків, що сформувались у ранньому дитинстві як установки, запозичені у батьків, любов яких ми цінуємо, почуття, які укорінюються настільки глибоко, що стають частиною психічної структури людини у виді так званого сумління. На думку Е. Берна, “більш раннє підсвідоме сумління, однак, важливіше свідомого сумління, оскільки воно виникає раніше, укорінюється глибше, має більшу силу, важче піддається змінам і контролю і впливає на поведінку людини без його чіткого розуміння, а часто проти її волі” [Берн, с. 95]. Енергетичне вмістилище такого несвідомого сумління психоаналіз позначає як Супер-его. Це перший елемент системи прийняття рішень. Другим елементом є ідеали самого Его. Першою групою ідеалів індивіда є свідомі чи несвідомі образи того, чим би він хотів бути. Другою групою ідеалів індивіда є свідомі образи того, що є добре  і що є погане. Цю групу позначають звичайно як сумління. Усі ці елементи прийняття рішень психоаналіз об’єднує поняттям Супер-его. Ще раз зазначимо, що рішення людини приймаються свідомо або несвідомо. У другому випадку свідомість людини шукає потім виправдання, щоб переконати себе та інших у відповідності рішення реальній ситуації. Якщо б кожен намагався задовольнити усі бажання свого Ід, то це б призвело б до руйнації суспільства. Основу нашої цивілізації в значній мірі складає перемога Суперего над Ід, і ця перемога має бути закріплена, щоб цивілізація змогла подовжитись [Берн, с. 143].  

     Більш повна енергетична модель психіки людини, окрім понять лібідо і мортідо, Ід, Его, і Супер-его містить в собі й дещо інше, зокрема інстинкти та емоції. Згідно з Фрейдом, інстинкти – це психічні прояви тілесних потреб, виражені бажаннями. Хоча кількість інстинктів може бути необмеженою, Фрейд наголошував на виокремленні двох груп: Ерос – групи інстинктів життя і Танатос – групи інстинктів смерті. Наступники Фрейда в психоаналізі, сучасні психологи  інших спрямувань не дотримуються такого різкого поділу.  

     Закінчуючи екскурс у психоаналіз, яким він постав зусиллями З. Фрейда та його послідовників, нагадуємо, що мова йшла лише про модель людини як енергетичної системи, яка прагне рівноваги, тобто підтримання власного гомеостазису. Така модель не все враховує, адже людина є відкритою системою, яка не тільки активно взаємодіє з навколишнім середовищем, не обмежуючись лише підтриманням власного гомеостазису, але і розвиває цю здатність. Що змушує людину зростати? Як позначити те вмістилище енергії чи силу, які відповідають за зростання і розвиток живих істот? Як і тисячі років тому, філософи продовжують говорити про невідому творчу силу природи, що відповідальна за самоорганізацію, за самоускладнення. Однак досі невідомо, де в людині локалізована ця сила, і, більше того, нема успішних спроб локалізувати її хоча б уявно, умовно, подібно тому, як локалізовано Ід, Его чи Супер-его. Швидше за все, носієм програми гетеростазу є кожна клітина живого світу, кожен організм, вид і біосфера в цілому.

     Отже, психіка людини має складну будову. Виокремлючи шари психічного, ми маємо дослідити не лише інформаційний аспект (несвідоме, свідоме, над-свідоме), а й енергетичний аспект (Ід, Его, Супер-его). Торкнувшись теми про енергетику психіки Homo sapiens, ми починаємо здогадуватися, що саме вона (енергетика) – ключ до розгадки таємниць взаємодії шарів психічного. Насамперед, маємо засвоїти: свідомість “проросла” із несвідомого і без нього не життєздатна, оскільки черпає з нього енергію і так буде завжди. Що ж до інформаційного аспекту (“хто кому має служити і чиї поради й накази виконувати”), то тут “стосунки” ще довго будуть з’ясовуватись.    

 

     6.2. Про взаємини свідомості і несвідомого у психіці людини.

  свідомим  існує  прірва,  що свідоме тільки тим і займається, що приборкує темні сили душі. Але це лише частково так. Більш складним для наукового розуміння виявилось питання про весь діапазон взаємодії несвідомого і свідомого. Стратифікація психічного на шари Ід (“Воно”), Его (“Я”), Супер-его (“понад-Я”) є дуже вдалою моделлю складної реальності, цінною своєю простотою. Але ж несвідоме і свідоме мають свою власну складну структуру, яка окремими своїми елементами забезпечує розмаїття їх функціональної взаємодії. У цьому сенсі заслуговує уваги різниця у поглядах на несвідоме З. Фрейда і його наступників - А. Адлера з його концепцією творчого начала у внутрішнього світі соціальної людини, К.Г. Юнга з ідеями колективного несвідомого, Р. Ассаджолі та П. Феруччі з їх моделями психосинтезу [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. - С. 492-516], а також філософські інтерпретації взаємодії свідомого з несвідомим від Гегеля [див. Феноменологію духу] до П. Рікера [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія…; с. 487-491].

     Як взаємодіє свідоме з несвідомим? Яку частину несвідомого контролює свідоме? Чи має прагнути свідоме до повного контролю над несвідомим?

     Несвідоме лише частково контролюється свідомістю і Юнг попереджає: “У широкій зоні несвідомого, яка надійно захищена від критики і контролю свідомості, ми цілком беззахисні, відкриті усім видам психічного впливу і психічних інфекцій. Як і при загрозі будь-якого іншого типу, ми можемо запобігти ризику психічної інфекції тільки у тому випадку, якщо будемо знати, що саме буде атакувати нас, а також, де, коли і яким чином відбудеться напад” [Юнг К.Г. Нераскрытая самость // Юнг К.Г. Синхронистичность. - М.: Рефл-бук. - К.: Ваклер, 1997. - С. 57-58]. Це попередження ми маємо розуміти так: що хоча несвідоме надійно захищено від критики і контролю свідомості, “ми можемо запобігти ризику психічної інфекції тільки у тому випадку, якщо...” будемо вміло користуватись свідомістю.

     У межах наших розвідок про майбутнє людини заслуговує уваги й те, що свідоме не тільки приборкує “звірину душу” несвідомого, а й нерідко виступає провідником-провокатором для темного несвідомого. Так в літературі часто цитують думку, чітко висловлену ще у стародавньому Римі великим Ціцероном (106-43 р.р. до н. е.) у його “Філософських трактатах”: “Яка розбещеність, яке користолюбство, який злочин не буває наперед обдуманим і, коли здійснюється, чи не супроводжується рухом духу і мисленням, тобто міркуванням?... Якщо боги захотіли б спричинити шкоду людям, то кращого способу, ніж подарувати їм розум, вони б не змогли б знайти“ (цит.: [Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб.: ИД “ВЕСЬ”, 2003. - 256 с. - С. 29]). У Новий час великий Гегель висловив аналогічну думку по-професорськи безпристрастно так: “Своїми уявленнями і рефлексіями людина розширює сферу своїх жадань, яка не є замкнутим колом, як інстинкт тварини, і веде їх у погане нескінченне...” [Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - C. 231]. Отже, заслуговують уваги також і дослідження усіх тих проявів, коли має місце “горе від ума”.

     Є й інші думки про взаємодію свідомого і несвідомого, які заслуговують належної уваги. Так К. Лоренц у XX ст. висловив таку думку про взаємодію розуму з несвідомим:

     “Якщо ми приберемо із нашого життєвого досвіду емоційне почуття цінності – скажімо цінності різних ступенів еволюції, – якщо для нас не буде являти ніякої цінності людина, людське життя і людство в цілому, то самий бездоганний апарат нашого інтелекту залишиться мертвою машиною без мотору. Сам по собі він в змозі лише дати нам засіб для досягнення якимось чином поставленої цілі; але не може ні визначити цю ціль, ні віддати наказ для її досягнення. ...ми могли б натиснути пускову кнопку водневої бомби, і це аніяк би не протирічило нормам нашої розумної поведінки” [Лоренц К. Се людина // Агресія. – М., 1994].

     Тільки відчуття цінності, тільки почуття присвоює знак “плюс” чи “мінус” відповіді на наше “категоричне самопитання” і перетворює його в імператив чи в заборону. Так що і те, і інше випливає не із розсудку, а із проривів тої тьми, в яку наша свідомість не проникає. В цих шарах, лише непрямо доступних людському розуму, успадковане і засвоєне утворює у вищій мірі складну структуру, яка не тільки знаходиться у тісній спорідненості з такою ж структурою вищих тварин, але в значній своїй частині просто їй ідентична. По суті, структура нашої психіки відмінна від структури психіки тварин лише остільки, оскільки у людини в засвоєне входить культурна традиція. Із структури взаємодій успадкованого і засвоєного, які протікають майже виключно в підсвідомості, виростають спонукання до усіх наших вчинків, в тому числі і до тих, які підпорядковані управлінню нашого розуму. Так виникають любов і дружба, усі інші почуття, поняття красоти, прагнення до художньої творчості і до наукового пізнання. На думку К. Лоренца, “людина, побавлена всього, так би мовити “тваринного”, полишена підсвідомих прагнень, людина як чиста розумна істота була б аж ніяк не ангелом, скоріше навпаки!”.

     “Якщо людина задасть собі категоричне питання Канта “Чи можу я норму своєї поведінки возвеличити до рівня природнього закону чи при цьому виникло б дещо, протирічаще розуму?” – то вся поведінка, в тому числі і інстинктивна, виявиться у вищій мірі розумною; за умови, що вона виконує завдання збереження виду, заради яких була створена Великими Конструкторами еволюції. Протирозумне виникає лише у випадку порушення якого-небудь інстинкту. Відшукати це порушення – завдання категоричного запитання, а компенсувати - категоричного імперативу” [Лоренц К. Се людина // Агресія. – М., 1994]. 

     Отже, порушивши питання про співвідношення та взаємодію свідомості з несвідомим (інформаційний аспект), Ід, Его і Суперего (енергетичний аспект), ми маємо засвоїти найпершу істину з цієї проблематики – слід прагнути до гармонізації їх взаємин, без чого психічного здоров’я людини не буває. Звісно, така гармонізація у частини людей може відбуватися й стихійно, без знання основ психоаналізу. Як це робити свідомо, на жаль, сьогодні знають лише вузькопрофесіональні спеціалісти-психотерапевти. Однак нові реалії суспільного життя вже вимагають перенесення цих знань на рівень повсякденної побутової свідомості. Найперше, необхідно з’ясувати питання про так звані захисти раціонального, соціалізованого Его від темного, біологічного, тваринного Ід, якими кожна людина в тій чи іншій мірі користується напівсвідомо чи несвідомо.  

 

     6.3. Тривожність і захисні механізми ослаблення бажань інстинктів, проявів афектів та уникнення небажаних взаємодій шарів психічного

     Фрейд розглядав Ід у якості посередника між тілесними й психічними процесами в організмі, виконуючого роль резервуару для енергетичного забезпечення прояву інстинктів. Мається на увазі, що енергія черпається з тілесних процесів й витрачається психічними. Фрейд описав два механізми, завдяки яким Ід позбавляє організм людини від напруги: рефлекторні дії й первинні процеси формування психічних образів об’єктів, пов’язаних з задовольнянням потреби, що виникла. Ні перші, ні другі (пов’язані з уявою й предметно-дієвим чи наочно-образним мисленням) не знімають напругу безумовно й гарантовано, хоча інстинкти вимагають розрядки негайно (принцип задоволення). Часто обставини диктують необхідність відстрочення в часі моменту задовольняння потреби й зняття напруги. Це може забезпечити інша спеціалізована структура психіки, яку Фрейд позначив як Его, що керується іншим принципом, аніж принцип негайного задоволення, а саме: принципом реальності. Коли “Я” переходить від принципу задоволення до принципу реальності, воно стає ворожою для інстинктів територією.

     На Его покладаються нові функції – розрізнення уявного реального і уявного нереального та відстрочення задовольняння інстинктів й прийняття рішення щодо необхідних дій – те, що ми пов’язуємо з свідомістю та вольовим механізмом. Его отримало свою структуру і функції від Ід, еволюціонувало із нього й черпає з нього енергію, необхідну для здійснення своїх функцій. Саме постачання енергії необхідної кількості в потрібний час створює проблеми взаємодії найчастіше.      

     До функцій Его Фрейд відносить й тривогу у формі емоцій страху, вини, сорому, самобичування тощо перед наслідками небажаних проявів Ід. Тривожність пов’язана з великими витратами енергії й відповідними організменними деструктивними змінами. Коли говорять про захисні механізми Его, то мають на увазі запобігання саме таким небажаним проявам Ід. Захисні механізми Его по суті своїй є засобами обману Ід шляхом викривлення, заперечення чи фальсифікації сприйняття реальної дійсності. Оскільки Ід діє в зоні (прошарку) несвідомого, то про мобілізацію свідомої волі тут не йдеться. Разом з тим, питання є вельми актуальним у контексті взаємодії свідомості з несвідомим. Іншими словами, суть теми полягає в тому, що пересічна людина використовує захисні механізми Его несвідомо, а психотерапевт, до якого вона звернулася за допомогою, свідомо “обманює” несвідомість клієнта. Коли ж пересічна людина оволодіє знаннями й навичками вузькоспеціалізованого психотерапевта, то можна буде говорити про залучення свідомої волі до арсеналу засобів захисних механізмів Его.

     Захисні механізми були предметом великої уваги Анни Фрейд, молодшої дочки З. Фрейда, їм вона присвятила книгу “Его та механізми захисту”. У її баченні останні постають як складно організовані моделі свідомої та несвідомої поведінки людини, спрямовані на уникнення певних ситуацій, переживань, станів, що сприймаються людиною як негативні, небажані, неочікувані тощо. Передусім ідеться про неусвідомлювані людиною захисні механізми, які, відповідно до індивідуальної природи “Я”, спонтанно розгортаються в її поведінці. Можна говорити про систему захисних механізмів, кожний з яких має своєрідну психологічну організацію, спрямованість та алгоритм реалізації [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. – С. 408-416]. 

     Сучасна психоаналітика розрізняє такі основні захисні стратегії:

     Витіснення думок і почуттів із свідомості у підсвідомість як штучне забуття. Вважається основним і найбільш уживаним механізмом захисту, вимагає постійних витрат психічної енергії, може супроводжуватися язвенною хворобою, імпотенцією й фригідністю.

     Ізоляція постає як тимчасове пригнічення або переривання асоціативних зв’язків, пауза у сприйманні й мисленні.

     Проекція (буквально – кидання від себе) – термін, що у психоаналітиці позначає сприймання психічного образу як об’єктивної реальності. Відбувається локалізація в уяві внутрішнього в зовнішньому об’єкті. У народі відоме як “перекладання вини з хворої голови на здорову”. Приписування власних хиб іншим людям чи оточенню. Приниження, ігнорування власних хиб і вини з одночасним перебільшенням вини інших людей співтовариства. Сюди ж відносяться соціальні забобони й феномен “козла відпущення (цапа відбувайла)”.

     Інтроекція – процес, за посередництвом якого функцію зовнішнього об’єкта бере на себе його психічне уявлення, внаслідок чого відношення з зовнішнім об’єктом замінюються відношеннями з уявлюваним об’єктом “усередині себе”.   

     Заміщення як переадресація інстинктивного імпульса з одного об’єкта на інший. Наприклад, після отримання неприємностей на роботі, працівник, повернувшись додому “розряжається” спалахами роздратування й гніву на інших членах сім’ї.

     Раціоналізація як викривлення реальності хибною аргументацією. Наприклад, чоловік, якому жінка відповіла принизливою відмовою, коли він запросив її на побачення, втішає себе думкою, що вона неприваблива й не гідна його уваги.

     Реакція (формування зворотньої дії, реактивного утворення). Неприйнятний імпульс долається шляхом посилення протилежної тенденції. Наприклад, підліток може привертати до себе увагу дорослих й повагу однолітків асоціальною поведінкою, а сексуально стурбована жінка демонстративно засуджувати саме невинне спілкування інших жінок з чоловіками, поки сама не удостоїться бажаної уваги.

     Регресія назад, до дитячої поведінки, наприклад, “надутися й не розмовляти”.        

     Сублімація - один із захисних механізмів підсвідомої (чи свідомої) заміни одної, забороненої чи практично недосяжної, інстинктивної цілі на іншу, дозволену і більш доступну, здатну хоча б частково задовільнити актуальну потребу, спрямування енергії інстинктів в прийнятне русло, наприклад, енергії лібідо – на творчість чи спортивні змагання. Процес, пов’язаний з розвитком вищих функцій із нижчих, за допомогою якого інстинктивні енергії отримують розрядку в неінстинктивних формах поведінки. Сублімація включає в себе: а) переміщення енергії з дії та об’єктів первинного (біологічного) значення на дії та об’єкти меншого інстинктивного значення; б) перетворення якості емоції, що супроводжує діяльність, за якою вона стає “десексуалізованою” і “деагресифікованою”; в) звільнення діяльності від диктату інстинктивної напруженості. Сублімація вважається єдино злоровою стратегією упокорення небажаних імпульсів Ід.

     Заперечення як невизнання неприємних подій, наприклад, дружина воїна, отримавши звістку про загибель чоловіка, впродовж багатьох років очікує його повернення.

     Фрейд вважав, що ми всі у певній мірі використовуємо захисні механізми і це добре. Це стає неприйнятним лише у тому випадку, якщо ми занадто на них покладаємося [Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. – С. 129-133].

       А. Фрейд спробувала розрізнити і класифікувати механізми захисту залежно від порядку їх виникнення в філогенезі, проявів в онтогенезі, взаємодії між собою і наслідків для психічного здоров’я. Так, про витіснення можна говорити коли “Я” вже відокремлено від “Воно”, а про проекцію та інтроекцію – коли “Я” здійснило диференціацію внутрішнього й зовнішнього світу. Швидше за все, витіснення виникло найпершим у філогенезі, а сублімація – останньою. Мабуть, інші способи захисту довершують те, чого не завершило витіснення. На думку А. Фрейд джерелом невротичного зла може виступати й “понад-Я” [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. – С. 410]. 

     Саме існування невротичних симптомів указує на те, що “Я” часто зазнає поразки. Тому проблема удосконалення захистів залишається актуальною.

 

     6.4. Сумління людини - що це і для чого?

     У розділі “Людина як енергетична система” ми вже торкалися поняття сумління   як регулятора стосунків між Его та Ід. Така регуляція може відбуватися як на свідомому, так і несвідомому рівні, і це є визначальною особливістю системи регуляції поведінки людини, приборкання її інстинктів. Адже, якщо б кожен намагався задовольнити усі бажання свого Ід, то це б призвело б до руйнації суспільства. Основу нашої цивілізації в значній мірі складає перемога Суперего над Ід, і ця перемога має бути закріплена, щоб цивілізація змогла подовжитись.

     Поняття сумління сформувалось у зв’язку з роздумами людини про вихідні принципи морального обов’язку. Усвідомлення людиною усередині себе морального обов’язку і його обгрунтування можна вважати виникненням якісно нового утворення свідомості, а саме – самосвідомості. Початки формування поняття сумління сягають часів античного світу, коли встановлювались норми хорошої поведінки. Так етика Арістотеля визначала доброчесність як середину між двома протилежними крайнощами проявів пристрастей або ж правильну пропорцію. Нагорна проповідь Іісуса Христа вже не відповідала концепції середини і ставила більш жорсткі вимоги до віруючого. Оскільки були норми, то мав бути і контроль, як зовнішній так і внутрішній. Внутрішній - це традиції, забобони, звички, віра у всеосяжний контроль Бога. Саме внутрішній контроль сформував почуття сумління як інтеріорізоване поняття доброчесності. Остаточне оформлення концепту сумління у європейській культурі відбулося у межах релігійної свідомості середньовіччя. У західно-європейському християнстві цьому сприяло впровадження IV Латеранським собором 1215 р. обов’язкового сповідування для усіх віруючих. Ключем до розуміння сумління як почуття є поняття інтеріорізації - переведення зовнішніх впливів у внутрішні ідеальні прояви свідомості (уявлення, розуміння, переконання тощо) і глибше, на рівень несвідомого (навички, звички тощо).

     Заміна зовнішніх способів церковної регламентації життя середньовічного європейця внутрішніми формами самоконтролю і сповідю стимулювала вивчення внутрішніх глибин людської душі, адже після сповіді віруючого перед священниками поставали нові проблемні питання здійснення допомоги віруючому. Протирічивість людської істоти, яка з одного боку створена за образом і подобою Бога, а з іншого боку, згідно з християнським віровченням, була гріховною від народження, зумовлювала неабияку складність такої роботи. Так християнство сприяло пізнанню бездонних глибин людської істоти.  

     Середньовічні схоласти, Фома Аквінський і його послідовники, розрізняли просто “сумління” (syneidesis) і “іскру сумління” (synderesis). Перша базувалась на набутій прижиттєво силі розуму, а друга – на уроджених навичках, другій природі (habitus naturalis). Перша містилась у теоретичному інтелекті, а друга – у практичному, пов’язаному з волею як силою бажань. Вважалось, що сила розуму зазвичай потужніша, але інколи воля може переважати розум. Головна вимога synderesis полягала в тому, щоб уникати зла і прагнути добра.

     Процедура акту сумління включала в собі три етапи: судження про наступні дії (“муки сумління”); припис (рішення) того, що має бути зробленим, і вивчення того, що було чи не було зроблено. Акт сумління починається з вибору можливих засобів для досягнення певної цілі за участю практичного розуму. Далі в акті вибору воля приймає чи відхиляє вірогідний напрям діяльності. Так, на думку О. Душина, в концепції сумління Фоми Аквінського долалось жорстке протиріччя між розумом і волею. Разом з тим, допускались помилки сумління, виникало поле можливостей прощення чи непрощення певних дій людини. Процес судження в акті сумління передбачає виведення часткових моральних суджень із універсальних моральних правил і є дедуктивним на основі силогізму. Помилки сумління у такому випадку виникають або внаслідок ігнорування загальних моральних принципів, або із-за ігнорування фактичних умов часткового випадку у силогізмі, або внаслідок помилки у процедурі виведення результату силогізму [Душин О.Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы философии, 2005, № 3].

     Сумління, як і мораль в цілому, Фоми Аквінського та його послідовників були цілком людськими, мали компоненти природжені та набуті, допускали на основі розуму і волі можливість як правильного, так і хибного вибору, що несло, як наслідки, вину і відповідальність. Порівнюючи концепцію сумління схоластів з психоаналітичною, можна погодитись, що synderesis (“іскра сумління”) – це несвідома компонента сумління, найбільш міцно закарбована у психічному людини, syneidesis (“власне сумління”) – це прижиттєво усвідомлені норми та принципи моралі.

     Існують і інші інтерпретації (моделі) сумління, які відрізняються пропорціями компонент розуму і несвідомого. Так, наприклад, І. Кант надає перевагу “раціо”, а В. Соловйов стверджує, що первинним є почуття сорому, а “сумління є тільки розвиток сорому”. Обидва нехтують внутрішнім, несвідомим.  Кант тому, що вірить у торжество розуму, а Соловйов тому, що вірить у природжену добру сутність людини [Душин; там само].

     Про сумління як рефлексію самосвідомості та про його співставлення з правом розмірковував і Гегель: “...сумління – це найглибша внутрішня одинокість, перебування з самим собою, у якому зникає усе зовнішнє і будь-яка обмеженість, повна самітність у собі самій. Людина у якості сумління уже не пов’язана цілями особливості, і сумління її тим самим – висока точка зору, точка зору сучасного світу, який вперше дійшов до цього заглиблення у себе. Попередні більш чутливі епохи мали перед собою дещо зовнішнє і дане, будь то релігія чи право...” [Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С. 178].

     “Справжнє сумління є умонастрій волити те, що в собі і для себе є добро... Сумління виражає абсолютне право суб’єктивної самосвідомості, а саме знати в собі і із себе самої, що є право і обов’язок, та визнавати добром лише те, що вона таким знає... Двоїстість сумління полягає у тому, що воно передбачається у значенні згаданої тотожності суб’єктивного знання і воління з істинним добром і таким чином стверджується і визнається святинею, і разом з тим у якості лише суб’єктивної рефлексії самосвідомості все ж претендує на право...” [Там само, с. 178-179].

     “Ця суб’єктивність як абстрактне самовизначення і чиста упевненість лише у достовірності себе самої... є сила, якій добро спочатку лише уявне і обов’язкове бути, зобов’язане своєю дійсністю...” [Там само, с. 180].

     Отже, сумління є тим явищем, якому Добро зобов’язане своїм існуванням.

***

     Повертаючись до онтології тем про Христа і Антихриста, про співіснування добра і зла, про взаємини темного Ід і раціонального “Я” – тем, які не дають і ще довго не даватимуть спокою багатьом мислителям, ми ще і ще раз запитуємо “У чому полягає сенс Добра і Сумління для кожної окремо взятої людини?”. Хто скаже, що бачить цей сенс інакше, аніж через призму Біблії? Очевидно, вони, Добро і Сумління, виконують функцію забезпечення розвитку чогось Вищого, аніж окремо взятий організм з конечним терміном життя (миттєвістю у масштабах Природи), а носієм такої програми розвитку (гетеростазу) все-таки є кожна клітина живого світу, кожен організм, вид і біосфера в цілому.     

 

     6.5. Суб’єктивність життєвого світу людини.

     Одним із ключових у розумінні природи людини є питання про те, настільки точно, об’єктивно і однаково люди здатні відображати навколишню дійсність. Звісно, таке відображення не є дзеркальним і не є однаковим у всіх людей. Це очевидний факт. Дискусії йдуть навколо питання про співвідношення суб’єктивного, особистісного та зовнішнього, соціального. Психологи, зазвичай, розміщують своїх колег уявно на координатній лінії між крайнощами суб’єктивність-об’єктивність. Так автори монографії “Теорії особистості” із дев’яти позицій найвидатніших персонологів XX століття позиції шістьох відмітили як такі, що надають перевагу чиннику суб’єктивності, дві – чиннику об’єктивності, одну – у однаковій мірі обом [Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. - С. 576]. При цьому слід взяти до уваги, що кожен із персонологів пропонує своє власне визначення термінів. Найбільш однозначні позиції, на думку авторів монографії, займають К. Роджерс (щодо суб’єктивності) та Б.Ф. Скіннер (щодо об’єктивності).

     Родоначальник психоаналізу, автор першої теорії особистості З. Фрейд також вважав, що людина живе у суб’єктивному світі своїх власних емоцій, відчуттів, почуттів і смислів. Однак, вважаючи це само собою зрозумілим, він не зробив положення про суб’єктивність життєвого світу людини стрижнем своєї теорії.     

     А. Адлер, автор самостійної психоаналітичної теорії, порівнянної за масштабом з фрейдівською, першим зробив положення про суб’єктивність стрижнем своєї теорії, наголошуючи на залежності сприйняття людини від її минулого досвіду та індивідуальних особливостей. Згідно з Адлером, сприйняття є не дзеркальним відображенням дійсності, а інтерпретацією відчуттів. До того, як інформація із зовнішнього світу почне формувати поведінку, вона спочатку об’єднується з інформацією пам’яті про індивідуальний минулий досвід, потім трансформується, перетворюється психічними механізмами людини, які також є індивідуальними. Так люди у своїй уяві будують суб’єктивні світи у чомусь схожі, але не тотожні один одному. Невід’ємним елементом суб’єктивного світу людини, спрямовуючими орієнтирами її поведінки є фіктивні цілі. Фіктивна ціль повністю перебуває на рівні свідомості. Невідповідність між фіктивною ціллю та реальним станом індивіда означає, що дещо усвідомлюється погано або ж не усвідомлюється зовсім. Ідею про те, що людей спонукає до певної поведінки не тільки те, що є істинним, та й те, що здається таким, Адлер запозичив у Ханса Вайінгера (“Філософія можливого”, 1911). Положення про фікцію як орієнтир, як чинник мотивації важко сприймається сучасником – раціональною, самовпевненою людиною сучасності. Але Адлер наводить багато переконливих прикладів того, що так воно і є. Прикладом таких фікцій, що спрямовували поведінку навіть не окремих людей, а мас, є релігійні вірування, ідея Адольфа Гітлера про перевагу арійської раси над усіма іншими, також ідея побудови комунізму в одній, окремій країні. Отже, життєві цілі, які ставить перед собою людина вельми часто є фікціями, які спрямовують її поведінку, але не є досяжними.

     Один із найбільш впливових представників диспозиціонального напряму в персонології Гордон Олпорт, наголошуючи на унікальності кожної людини, хоча і не вважав суб’єктивність ключовим моментом, вважав її обов’язковою компонентою особистості. Згідно з Олпортом, люди живуть у світі цілей і прагнень, які генеруються ізсередини.

     Джордж Келлі, автор когнітивної теорії особистості, стверджував, що не існує нічого такого у світі, відносно чого не може бути двох різних думок. (Одним із яскравих прикладів цього може слугувати тлумачення положень указів  Президента, законів Верховної Ради і Конституції в сучасній Україні). Іншими словами, будь-який факт чи подію, оскільки вони відображаються свідомістю недзеркально, можна розглядати з різних точок зору. Питання про реальність має вирішуватися з позиції практики: реальним є те, що ми тлумачимо як реальне. Люди зорієнтовані на уявні майбутні події, а не на запам’ятовані минулі. Кожен розглядає дійсність за допомогою власного набору понятійних схем – конструктів. Згідно з Келлі, кожна людина живе в унікальному світі, створеному нею самою.

     Абрахам Маслоу вважав, що людей не можна зрозуміти, не взявши до уваги їх внутрішній світ. І хоча ієрархічний набір потреб є однаковим для усього людства, конфігурація і прояви індивідуальних потреб, їх задовольняння є унікальним для кожної людини. Частина слова “само” у ключовому понятті теорії особистості Маслоу “самоактуалізація” вказує на присутність суб’єктивності.

     Карл Роджерс був абсолютно переконаним, що поведінку людини ніяк не можна зрозуміти не взявши до уваги її суб’єктивну інтерпретацію подій. Людина діє відповідно зі своїм власним сприйняттям подій. Ніхто не має переваг стверджувати, що його почуття реальності краще чи більш істинне, аніж у когось іншого. Розмірковуючи над впливом минулих подій на поведінку людини, порівняно з Фрейдом, Роджерс наголошував на тому, що має значення теперішня інтерпретація тих подій і фактів. Актуальне сприйняття і інтерпретація (як у Адлера), прогноз майбутнього (як у Келлі) – основні чинники, що формують поведінку людини. Таким чином, суб’єктивність є ключовим положенням в теорії Роджерса. Щоб зрозуміти поведінку людини, ми повинні розгледіти внутрішню сутність людини (“залізти їй в душу”) і подивитись на світ її очима.

     Розглянувши позиції персонологів, які найбільш схилялися до визнання визначальної ролі власного прижиттєвого (соціального) досвіду у поведінці людини, слід задатись питанням, а чи є такі серед них, хто повністю заперечує суб’єктивність. Ні, таких нема. Навіть біхевіористів не можна вважати такими. Нагадаємо, що основою їх концепції була модель людини як “чорного ящика”. Що всередині цього ящика, їх не цікавило. Можливо там присутня і суб’єктивність. Вони вважали за достатнє лише зафіксувати відповідність між вхідними сигналами (стимулами) і вихідними сигналами (поведінковими реакціями). Цього виявляється достатньо у багатьох випадках для прогнозування поведінки.  

     Беручи до уваги складність феномену людини і розмірковуючи про сучасне і майбутнє персонології, Л. Х’єлл і Д. Зіглер, автори монографії “Теорії особистості”, констатують, що “тепер нема теорій особистості, які безпосередньо звертались би до всіх значних аспектів функціонування людини”. Вони висловлюють переконання, що “еклектична орієнтація, об’єднання ідей різних напрямів дадуть найкращі можливості для пояснення загадки особистості в найближчому майбутньому” [Там само; с. 584, 603].

     Отже, питання про суб’єктивність відображення людиною дійсності полягає не в тому, є вона чи її нема, а в тому, як суб’єктивне відображення – висновки, оцінки, цінності, вибори, рішення тощо, узгоджуються між собою. Зараження, наслідування, навіювання, конформізм, переконання, компроміс – механізми об’єднання суб’єктивних відображень дійсності у спільне відображення людської спільноти.         

 

     6.6. Аналітична теорія особистості .

     Аналітична теорія особистості пов’язується з іменем Карла Густава Юнга, за висловом наукознавців, самого видатного серед перебіжчиків із табору Фрейда. Для нас Юнг цікавий насамперед уточненням природи лібідо і природи несвідомого.  Якщо Фрейд привернув увагу до несвідомого чіткими й простими (ясними) моделями типу “мозок людини є додатком до її статевих залоз”, то Юнг почав пояснювати природу й більш тонку структуру несвідомого та впорядковувати його взаємини з тим, що знаходилося на прилеглих територіях і межувало з ним. Якщо Фрейд бачив у лібідо, головним чином, сексуальну енергію, то Юнг – творчу життєву енергію. Завдяки цьому психоаналіз став більш конструктивним. Сучасники Юнга відзначали, що його погляди на особистість людини є, можливо, самими складними і найбільш полемічними, які помітно відрізняються від усіх інших підходів до вивчення особистості.

     Структура особистості людини, згідно з Юнгом, складається із трьох взаємодіючих частин: Его, особистого несвідомого і колективного несвідомого. За визначенням Юнга, колективне несвідоме акумулює в собі первісні колективні образи-архетипи, утворені початковою уявою людини. Маються на увазі перші синтези наочно-предметно-дієвого мисленням, які є одночасно емоціями і думкою. Цікаво, що Юнг прийшов до визначення поняття “архетип”, розмірковуючи над ідеями стародавніх філософів. Юнг відкрив, що навіть люди давніх епох володіли певним досвідом і апріорною картиною світу. Уточнюючи зміст коллективного несвідомого к шару суто людської психіки, Юнг вміщує в ньому не тількт архаїку людського досвіду, а й досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме дозволяє чіткіше і більш науково пояснити “геологічну” будову психіки й поведінки людини, про що дослідники почали висловлюватись ще до Юнга, та стародавню тезу китайської поговірки “усі звірі сидять усередині людини”. Архетипи коллективного несвідомого є тим необхідним елементом, що дозволяє відтворити й проаналізувати ранню стадію виникнення свідомості, побачити ту межу, до якої свідомості нема, а після якої вона вже є – межу, якої так не хочуть бачити скептики й спекулянти, що час від часу з’яляються й зникають неподалік теми про свідомість.

     Его Юнга дещо вужче, аніж Его Фрейда, воно є центром сфери свідомого і основою самосвідомості. Особисте несвідоме містить в собі індивідуальні комплекси емоційно заряджених думок, спогадів, доступних для часткового чи повного усвідомлення і тому здатних великою мірою впливати на життя людини. В коллективному несвідомому у формі архетипів (квазі-образів, прообразів) відображені думки і почуття виду Homo sapiens, накопичені впродовж його еволюції. Первинний архетипічний образ – це швидше відбиток у пам’яті емоцій, пов’язаних з подіями і предметами, аніж складений із чогось символ. Підіймаючись із глибин несвідомого у сучасної людини він може набувати обрисів символу.    

     Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути необмеженою. Найбільшу увагу Юнг надавав анімі, анімусу, тіні, персоні й самості [Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. – С. 201-202]. 

     Аніма і анімус відображають дійсно існуючі жіноче і чоловіче начала у кожній, незалежно від статі, людині (як і наявність жіночих та чоловічих гормонів), що сьогодні ніким не заперечується. Проблема сьогодні полягає не у визнанні їх існування, а в запобіганні однобічності розвитку та в гармонізації їх взаємин.

     Тінь – це ті “всі звірі, що сидять усередині кожної людини”, що проявляє себе сексуальними й агресивними імпульсами, аморальними думками й пристрастями. Факт наявності такої тіні сьогодні не заперечується ніким у середовищі психологів і психотерапевтів, чого не можна сказати про пересічну людину і політичну еліту країни. Чи скоро настане той час, коли, спостерігаючи на ТК політичне ток-шоу з традиційним кривлянням перед телекамерами, кожен із платників податку буде бачити й “тінь” депутата ВР? Віддамо належне К.Г. Юнгу, саме він наголошував на позитивних властивостях тіні, прзглядаючи її як джерело життєвої сили, спонтанності й творчих начал у житті кожної людини. Проблема у питанні: як і на що спрямовувати цю енергію? Ось де поле прояву ініціатив педагогіки!

     Персона (“маска”) як архетип у розумінні Юнга слугує встановленню взаєморозуміння між людьми, складаючи певне враження на об’єкт комунікації чи ховаючи від інших свою істинну сутність. Окрім згаданих вище психологічних механізмів єднання людей у спільноти – зараження, наслідування, навіювання, конформізму, агресії, страху, переконання тощо, необхідні й інші, зокрема, маскування, хитрість, мімікрія. У розумінні Юнга персона як множина ролей покликана встановлювати взаєморозуміння між людьми, складаючи певне враження на об’єкт комунікації чи ховаючи від інших свою істинну сутність (“зустрічають по одежі, провожають по уму”).  

     Самість – найбільш важлива конструкція у архетипічній теорії Юнга. Самість – це успадкована конструкція несвідомого і водночас мета складного процесу гармонізації усіх частин особистості в онтогенезі. Процес саморозвитку его в самість – має бути головною свідомою метою життя кожної людини. Процес “набуття самості” – динамічний і протяжний у часі процесс інтеграції множини протидіючих стл і тенденцій отримав назву індивідуації. Результат здійснення індивідуації Юнг називав самореалізацією. Центр самореалізованої особистості не збігається з Его (“Я”), а лежить між свідомим і несвідомим. Цікаво, що Юнг вважав самореалізацію недосяжною для більшості наших сучасників (звернімо увагу на це авторитетне визнання, шановний читач, у зв’язку з порушеним нами питанняи про стратифікацію суспільної свідомості). Ця тема отримала подальший розвиток в екзистенціальній і гуманістичній теоріях особистості. Юнг одним із перших визнав позитивний внесок релігійного і навіть містичного досвіду у розвиток особистості

[Там само; с. 205]. 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 6:

 

1. Дайте визначення лібідо, мортідо і агресії в інтерпретації психоаналізу.

2. Дайте визначення Ід, Его і Суперего у їх співвідношенням з поняттями несвідомого, підсвідомого і свідомого?

3. Сформулюйте принцип реальності у поведінці людини.

4. Як відбувалася еволюція психіки людини від принципу задоволення до принципу реальності?

5. Опишіть модель психіки людини у термінах енергетичної системи.

6. Що ви знаєте про механізми захисту Его (“Я”) від загроз Ід (“Воно”)?

7. Що ми знаємо про взаємодію свідомого з несвідомим? Яку частину несвідомого контролює свідоме? Чи має прагнути свідоме до повного контролю над несвідомим?

8. Відтворіть висловлювання Ціцерона (106-43 р.р. до н. е.) й Гегеля (1770-1831) про негативні прояви свідомості.

9. Відтворіть точку зору австрійського зоолога К. Лоренца (1903-1989) на співвідношення й взаємодію свідомості й несвідомого у єстві людини.

10. Що у єстві людини виступає регулятором стосунків між Его та Ід?

11. Як і коли в історії людства відбувалося формування почуття сумління?

12. Відтворіть одну із перших концепцій сумління – концепцію Фоми Аквінського (1225-1275). 

13. Відтворіть концепцію сумління Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831). 

14. Охарактеризуйте внесок у психоаналіз Альфреда Адлера (1870-1937)?

15. Що ми знаємо про суб’єктивність життєвого світу людини?

16. Охарактеризуйте внесок у психоаналіз Карла Густава Юнга (1875-1961)?

17. В чому різниця між особистісним і колективним несвідомим в теорії Юнга?

18. Опишіть концепцію архетипів Юнга. Який архетип Юнг пов’язував з досягненням самореалізації в зрілості?

19. Порівняйте основні вихідні положення Фрейда, Адлера і Юнга стосовно природи людини.

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

    Узагальнення частини І

     

         Людина – вищий ступінь еволюції живої природи, досягнутий у процесі її саморозвитку шляхом диференціації, ієрархізації, інтеграції, ускладнення. Яке системне утворення є найскладнішим у людині (окрім клітини, звичайно)? – Психіка. Що найскладніше у психіці? – Свідоме і його взаємодія з несвідомим. Свідомість вже кілька століть стає чинником, що прискорює еволюцію живого світу. Це дає підстави стверджувати, що інопланетяни, які можливо спостерігають за нами із Космосу, обирають за критерій розвитку земної цивілізації досягнутий нею рівень свідомості.

         Розрізняють суспільну свідомість та індивідуальні як “клітини” суспільної. Взаємодія таких цілісності й елементів є складним питанням, висвітлення якого стає з огляду на процеси глобалізації вельми актуальним. Системний підхід до цієї проблеми рекомендує розглядати елементи структур, їх функції, ієрархію та інтеграцію. Суспільна свідомість є певним об’єднанням індивідуальних. Інтеграція та процеси взаємодії індивідуальної свідомості і суспільної свідомості описуються поняттями “зараження”, “навіювання”, “конформізм”, “інтенціональність”, “інтерсуб’єктність”, “інтеріоризація”, “екстеріоризація” тощо. Поза спільнотою людей, поза суспільством ніяка індивідуальна свідомість не виникає. “А один шимпанзе – взагалі не шимпанзе!” – констатував з великим здивуванням дослідник, спостерігаючи життя у тваринних спільнотах. Становлення індивідуальної свідомості у великій мірі залежить від середовища, у якому воно відбувається.

     Необхідно визнати, що можливості морфологічних структур кори головного мозку сучасної людини мало змінилися в історичний час, а можливо не зазнали суттєвих змін з часів кроманйонців. Разом з тим, між можливостями та їх реалізацією в онтогенезі існує велика і дуже велика різниця. На скільки відсотків реалізуються в онтогенезі природні можливості індивідуальної свідомості – це має стати питанням питань сучасної педагогіки. Онтогенез, що у певній мірі повторює філогенез свідомості, може призупинитися на будь-якому етапі. В результаті ми маємо суспільство людей з величезною стратифікацією індивідуальних свідомостей – від слабо розвинених напівідіотів, наркоманів, алкоголиків, волоцюг до високопрофесійних фахівців (“золотих воротничків”), винахідників і лауреатів. “Піраміда потреб” А. Маслоу у певній мірі відображає цю стратифікацію суспільної свідомості. Сучасна етика і право не наважуються говорити про касти, бидло, лохів, “біомасу”, які знаходяться у основі цієї піраміди, однак політтехнологи будують на цьому свої теорії, на замовлення чисельних “приватних” партій маніпулюють палеонтологічною свідомістю частини суспільства, водночас запевняючи останніх у визнанні їх гідності. Маніпуляції індивідуальними свідомостями набувають у сучасній Україні ознак стихійного лиха і тому природа цього факту має бути сьогодні зрозумілою, якщо не усьому загалу, то принаймні більшій частині суспільства.    

     Досі стратифікація суспільної свідомості задовольняла виробничі потреби розподілу праці й не зумовлювала значних суспільних проблем завдяки таким механізмам єднання людей у спільноти як зараження, наслідування, навіювання (сугестія), конформізм, переконання, довіра, дисципліна, страх тощо. Однак, зі вступом людства в постіндустріальну епоху ситуація змінюється. Продуктивна людина має бути більш автономною і більш творчою індивідуальністю. У зв’язку з цим виникає необхідність педагогічного втручання в процес онтогенезу свідомості, який досі відбувався більш стихійно, аніж керовано. Для цього ми маємо знати особливості онтогенезу індивідуальної свідомості, особливості її зв’язку (взаємодії) з суспільною свідомістю, одного боку, і з несвідомим, з іншого боку. Отже, проблема онтогенезу свідомості, яка досі була відомою лише вузьким спеціалістам, в наш час набуває суспільно значимої актуальності.

     Сьогодні ми знаємо з певною мірою визначеності, що мозок сучасної людини містить в собі первинні морфологічні “цеглинки” свідомості – структури кори головного мозку, спеціалізовані міжнейронні ансамблі і зв’язки. На них по суті й грунтується уся свідомість індивіда. Тут виникає питання, а чи не можна вважати також і всі інституції суспільства, за аналогією, “нейронами” суспільної свідомості. Важливим є питання про взаємодію структури і функцій. Якщо ми говоримо про розбудову інституцій (“нейронів”) суспільної свідомості наперед сформованими функціями, то це сприймається як норма. Виявляється, що в ранньому онтогенезі функції індивідуальної свідомості також можуть формувати морфологічні структури – факт, який важко сприймається і який явно недооцінюється сучасною педагогікою.

     Особливо цікавим є феномен створення людиною штучної природи, її “технічної” діяльності. Розширюючи можливості своїх органів, людина тим самим створює новий надпотужний організм – індустріально-технологічно-інформаційне суспільство. Суспільна свідомість є свідомістю цього живого організму. Отже еволюція живого світу має продовження. Не людина, а суспільство є вищим рівнем еволюції живої природи. Людина є клітиною цього організму. Людина віднині має піклуватися про те як стати хорошою клітиною суспільства. Для цього треба зрозуміти більш глибоко що є людина. Екскурс в історію засвідчує, що це питання поставало перед мислителями в усі віки. Лише після того як ми пізнаємо істинну сутність людини, ми зможемо щось планувати щодо її удосконалення.

     Згідно з стародавньою китайською поговіркою і сучасними науковими уявленнями про “геологічну” будову психіки й поведінки людини (закон напластування) “усі звірі сидять у людині”. Саме це пояснює широкий діапазон поведінки людини, від найогиднішої до божественної. Темні, ірраціональні Ід (“Воно”) і Тінь, з одного боку, та раціональне Его і гармонійна Самість, з іншого боку. Антиномія Добра і Зла, протиріччя частин і цілого - яка роль свідомості у цьому? Все залежить від поєднання компонентів свідомості з інстинктами та емоціями, успадкованими від “братів наших молодших”. Свідомість як виокремлення найбільш суттєвого може зробити агресивну поведінку людини більш витонченою і підступнішою. З іншого боку, свідома воля разом з сумлінням можуть творити Добро, яке не властиве нижчому тваринному світу.

     Сьогодні наукової таємниці свідомості вже не існує. Її виникнення і перші кроки еволюції відомі. Від розрізненого прийому корковими центрами головного мозку аферентної інформації периферійних відчуттів до їх синестезії (взаємодії, іррадіації) – передумови синтезу уявного; від безумовних рефлексів та інстинктів через умовні рефлекси до синтезу й розрізнення уявної аферентації; від образів колективного несвідомого, їх деемоціоналізації і фрагментації до синтезу символів по-новому і абстрактного мислення; від збирання ягід, плодів і коріння, рибної ловлі й спонтанного полювання, які регулювалися добовими та сезонними ритмами голоду, до розподіленого в часі господарювання на попередньо обробленій землі й ритуального планування колективного полювання на основі уяви, цілеспрямованого навчання й тренування навичок, що підкоряли час; від табу – першого досвіду обмеження тваринних інстинктів в інтересах людських спільнот до регулювання обов’язків і прав законами; від споглядання спільнотного життя людей і природи до штучно організованих експериментів і моделювання; від виготовлення перших знарядь праці - палок і каміння до нанотехнологій; від винаходу колеса до виготовлення літаків і космічних станцій; від передачі інформації барабанним боєм і димом вогнищ до сотового зв’язку; від винайдення алфавіту і послань на глиняних дощечках до національних бібліотек та Інтернету. Визначальними були нові структури, властивості й функції кори головного мозку: синестезія відчуттів – передумова уяви; циркуляція сигналів по замкнутим колам міжнейронних зв’язків – передумова довгострокової пам’яті й волі, виокремлення суттєвого (абстрагування); виникнення уяви - передумови синтезу виокремлених знань; розрізнення реального й уявного та їх взаємодія; підкорення енергетичних потоків психіки інформаційним утворенням уяви і вольовим механізмам; підкорення поведінки свідомому принципу реальності, що забезпечував збереження цілісності організму відстроченням задовольняння інстинктів до моменту настання більш сприятливих умов.   

     Свідомість людини є тим феноменом, що виокремлює її над іншим тваринним світом. Чи можна вважати сучасну людину та її свідомість досконалими? У чому полягає недосконалість? Вузькість зору свідомості й невелика глибина проникнення в суть речей і явищ – найперші ознаки недосконалості тільки-но народжуваної (всього декілька тисячоліть) свідомості. Вплив “темного” несвідомого й суб’єктивність оцінок - інші ознаки індивідуальної свідомості людини. Навіть недалеке минуле своєї історії – будь-то славне минуле Запорізької Січі чи визвольні змагання ОУН-УПА та операції НКВД - людина нездатна бачити й оцінювати таким, яким воно було у контексті тогочасних загально цивілізаційних процесів, а проекціонує свої нинішні суб’єктивні уявлення, переживання, емоції й почуття на час, в який жили й діяли її предки з зовсім іншими уявленнями, переживаннями, емоціями й почуттями.

     Які шляхи досягнення бажаної досконалості? Освітня парадигма досі опікувалася вузькою професіональною підготовкою молодого покоління. На часі зміна освітньої парадигми. Стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття має стати новий рівень саморефлексії – людина має розібратися з своїм внутрішнім світом, щоб удосконалитися і краще відповідати вимогам зовнішнього світу. Чи можна розібратися з цим без опертя на моделі досконалої особистості та технології їх досягнення, розроблені видатними психологами XX ст., зокрема, З. Фрейдом, А. Адлером, К.Г. Юнгом, А. Маслоу, К. Роджерсом?  Точка рівноваги психіки має лежати між свідомістю і несвідомим – такою є одностайна позиція сучасного психоаналізу. Тим, хто здійснює виховання молодого покоління – батькам і педагогам – слід знати це і відповідно змінити пріоритети у своїй роботі.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

Список використаної та рекомендованої літератури

 

1. Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.

2. Баландин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6.

3. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М.; Смысл, 2000. - 476 с.

4. Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии, 1989, № 2.

5. Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И. Федорова. - С.-Петербург: Талисман, 1994. - 432 с.

6. Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М.: ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.

7. Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

8. Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с.

9. Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. – М.: Наука, 1987. – 339 с.

10. Выготский Л.С. История развития высших психических функций // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

11. Выготский Л.С. Конкретная психология человека // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

12. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

13. Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4.

14. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с.

15. Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000. -512 с.

16. Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О.Цветковой, А.Киселева.-М.: ООО.”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с.

17. Душин О.Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы

18. Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М.: Просвіта, 1989.- 289 с.

19. Загальна біологія: Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид. - К.: Генеза, 2004. - 272 с.

20. Загальні відомості про біблію // Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

21. Ламарк Ж.-Б. Избранные сочинения. Т. 1. М., 1955.

22. Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4.

23. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. - К.: Основи, 2000. - 387 с.

24. Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983. - 320 c.

25. Локк Дж. Опыты о законе природы / Сочинения: в 3 т. / Пер. с англ. и лат. Т. 3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л. Субботин. - М.: Мысль, 1988. - 668 с.

26. Лоренц К. Се людина // Агрессия. М., 1994. - 260 с.

27. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с. 1-11.

28. Мамардашвілі М.К. Картезіанські роздуми. – К.: Стилос, 2000. – 311 с.

29. Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії: психо-структуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2.

30. Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр. - М.: Правда, 1991. - 656 с.

31. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с.

32. Ницше Ф. Утренняя заря [Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991. - 304 с.  

33. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук”; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с.

34. Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопросы философии, 2004, № 6, с. 148-159.

35. Плутарх. Перикл / Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Том. 1. Пер. с древнегреч. - М.: Правда, 1990. - 592 с.

36. Послання апостола Павла до римлян (5.13) / Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада: Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991. - 486 с.

37. Послання апостола Павла до римлян (7.14-25) / Новий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

38. Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с.

39. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с.

40. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 284.

41. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с.

42. Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с.

43. Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с.

44. Серл Дж. Открывая сознание заново. М., 2002.

45. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000. – 448 с.  

46. Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М.: Мысль, 1980. - 294 с.

47. Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2005. - 696 с.

48. Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К.: Дух і літера, 2005. - 696 с.

49. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М.: Наука, 1987. - 240 с.

50. Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб.: ИД “ВЕСЬ”, 2003. -256 с.

51. Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 56.

52. Толстой Л.Н. Для чего я пишу. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 226.

53. Толстой Л.Н. Запись на отдельном листе. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 347.

54. Тоффлер Э. Третья волна.-М.: ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. -784 с.

55. Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. - М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003. – 396 с.

56. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 262 с.

57. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / Пер. с англ. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2008. – 704 с. – С. 252-290.

58. Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А. Киселева. - М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.

59. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с.

60. Цехмістро І.З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004. - 284 с.

61. Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка,  2004, № 3.

62. Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981. - 374 с.

63. Шабатура Н.Н., Матяш Н.Ю., Мотузный В.А. Биология человека: Учебник для учащихся 8-9-х классов общеобразовательной школы. -К., Генеза, 1998. - 432 с.

64. Юнг К.Г. Нераскрытая самость // Юнг К.Г. Синхронистичность. - М.: Рефл-бук. - К.: Ваклер, 1997.

65. Юсим М.А. Этика Макиавелли. - М.: Наука, 1990. - 158 с.

     

    .

    .

     

     

     

     

     

     

     

     

     

    ЧАСТИНА II

     

    Філогенез свідомості - минуле, сучасне

    і майбутнє...

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

    .

     

     

     

     

     

     

     

         Нема такого італійця епохи Відродження,

    якого не зрозуміли б Платон чи Арістотель;

    Лютер викликав би жах у Фоми Аквінського,

    але останньому було б неважко зрозуміти його.

    З XVII століттям справа полягає інакше: Платон і

     Арістотель, Фома Аквінський і Оккам не змогли б

    зрозуміти Ньютона.

     

    Б. Рассел. Історія західної філософії, с. 622

      

     

     

         В залежності від того, як я дивлюся на себе, я знаходжу в собі і сором’язливість, і наглість; і цнотливість, і розпусту; і балакучість, і мовчазність; і працелюбність, і розпещеність; і винахідливість, і тупість; і похмурність, і добродушність; і брехливість, і правдивість; і ученість, і невігластво; і щедрість, і скупість, і марнотратство. ...Я нічого не можу сказати про себе просто, цілісно і грунтовно. Я не можу визначити себе одним словом.

     

    Монтень М. Опыты, книга ІІ, глава 1

     

     

         …основна маса людства

    досі лишається на тому самому

    інтелектуальному та духовному рівні,

    на якому вона перебувала ще тоді…

    Ба навіть більше:

    в розвинутій цивілізації основна маса народу,

    попри зовнішній лак освіти, улягає тим самим пристрастям,

    що й первісні люди.

     

    Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Т 1. С. 218- 219.

     

     

         Філософи лише з різних точок зору пояснювали світ,

    але справа полягає в тому, щоб змінити його

     

        К. Маркс, Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т. 42, стр. 263

     

     

     

    .

     

     

     

     

     

     

    Розділ 7

     

    Філогенез свідомості в доісторичні часи.

    Міфологічні стадії              

     

         Досліджуючи процес виникнення і розвиток свідомості людини послідовник К.Г. Юнга, німецький вчений Ерік Нойманн розрізняв міфологічний та історичний етапи. Розмірковуючи про початки свідомості слід звернути увагу на думку Е. Нойманна про те, що “архетипи приймають форму образів, тільки коли присутня свідомість” [Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук”; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с. - С. 311]. Мова йде про паралельний процес виникнення архетипів-образів (ще інстинкти) і свідомості (вже не інстинкти). Взявши за відправний момент архетипи колективного несвідомого – видові інстинкти у формі образів, представлених у мозку, він переконливо показав як шляхом розщеплення та зменшення емоційного супроводу вони поступово трасформувалися у символи, ідеї, концепції, які певним чином можуть розрізняютися за змістом. Це і є початками свідомості.

         Людина ніколи не була ізольованою окремішністю. Колективне (видове) несвідоме завжди було і досі є основою відображувальної психіки людини. Свідомість виросла із колективного несвідомого і назавжди залишилась колективною властивістю, пов’язаною з несвідомим. Від первісного колективного (видового) несвідомого через індивідуальність, колективи індивідуальностей до інтегрованої свідомості соціальних груп, спільнот і, насамкінець, до колективної свідомості цілісного суспільства Землі – таким є шлях еволюційного розвитку людини і її свідомості. Коротко: еволюція свідомості – це шлях від колективного несвідомого до колективного свідомого.  

         Найраніші стадії розвитку свідомості виражаються у символах уробороса і Великої Матері, наступні стадії розвитку можна розпізнати по змінах відношення Его до цих символів, – усе це переконливо показав Е. Нойманн і його внесок став наріжним каменем сучасного розуміння феномену свідомості та її початків. 

     

    7.1. Уроборос як символ цілісності світу

           і неподільності його сприймання психікою первісної людини