Олександр ШЕВЧЕНКО

ШЕВЧЕНКОВОМУ РОДУ –

НЕМА ПЕРЕВОДУ

Запоріжжя

“Дніпровський металург”

2017

1

ББК 83.3(4=Укр)1-8ШевченкоТ.Г.-21

Ш 37

УДК 821.161.2ШевченкоТ.Г.:929.522

Шевченко О. І.

Ш 37 Шевченковому роду – нема переводу. – Запоріжжя: Дніпровський мета-

лург, 2017. – 416 с.

ISBN 978-617-573-124-6

Побачила світ ще одна книжка про рід Тараса Григоровича Шевченка “Шев-

ченковому роду – нема переводу”, присвячена 100-річчю від дня народження прав-

нука Великого Кобзаря – Шевченка Івана Івановича. Автор, вдячний син ювіляра,

Шевченко Олександр Іванович, спробував торкнутися витоків Знаменитого Роду.

Як це йому вдалося – судити Вам... Не шукайте в цій титанічній праці русизмів, ді-

алектизмів, стилістичних і наукових неточностей, а віддайте шану і подяку Люди-

ні, не історику, не науковцю, далекій від літератури... Шевченко О. І. зумів зібра-

ти матеріали, які розкривають сторінки життя його батька, правнука Т. Г. Шевчен-

ка, вчителя від Бога, багаторічного директора середніх шкіл Зеленої Діброви, Тов-

стої і Моринець.Читачі зможуть також пройтися нелегкими життєвими стежками

Івана Івановича Шевченка, цієї непересічної людини, яка вірою і правдою служи-

ла своєму народові, Україні, кредом якого стали заповіти його прадіда – Т. Г. Шев-

ченка. Гортаючи сторінки книжки” Шевченковому роду – нема переводу”, Ви від-

чуєте теплоту і любов людей, які оточували родину вчителя. Автору вдалося схе-

матично відтворити фрагменти родового дерева Т. Г. Шевченка і показати на ньо-

му гілки свого Шевченківського роду, які інколи перепліталися з іншими паро-

стками Шевченків. Йому вдалося, занурюючись в архівні хащі, по крупинках від-

найти матеріали: спогади, листи, документи, світлини, а також, розповісти історію

сіл, де проживали, працювали і живуть сьогодні представники Великої Шевченків-

ської родини. Ця книжка стане в пригоді краєзнавцям, науковцям, шевченкознав-

цям, а основне – стане настільною книгою для представників Великої родини Коб-

заря, щоб праправнуки знали звідки бере коріння їх Козацький Рід, як співав не-

вмирущий Назарій Яремчук:

“Родина, родина – від батька й до сина.

Від матері доні добро передам,

Родина, родина – це вся Україна,

З глибоким корінням, з високим гіллям!

(Слова Вадима Крищенка).

Науковий працівник Національного музею Тараса Шевченка,

праправнучка Тараса Шевченка – Наталка Лисенко.

ББК 83.3(4=Укр)1-8ШевченкоТ.Г.-21

ISBN 978-617-573-124-6

© О. І. Шевченко, 2017

© КП “ЗМД “Дніпровський металург», 2017

2

Батько, ти мене навчив, тільки правдою на світі жить,

Батько, ти мене зростив, сильним, щоб терпіть,

мужнім, щоб любить.

Батько, ти мене просив: “Сину, гідним чоловіком будь”,

Батько, ти благословив на щасливу путь, на щасливу путь.

Михайло Поплавський

3

Іван Іванович Шевченко,

12.11.1914 – 15.05.1979 рр.

До сторіччя від дня народження

правнука Т. Г. Шевченка присвячується

4

ВІД АВТОРА

Хто

не

знає

свою

історію,

Той

не

має

майбутнього.

Міхаель Цінн

З раннього дитинства я пам’ятаю, що в нашій родині було де-

кілька збірників віршів Тараса Григоровича Шевченка під назвою

«Кобзар», різних випусків і форматів.

До цього часу зберігається у мене ілюстрований збірник «На ро-

ковини Шевченкові» видання обласного Союзу Споживчих коо-

перативів Півдня Росії (Харків, 1920 р., видавництво «Поюр»). На

першій сторінці від редакції написано: «Цей збірник через «неза-

лежні обставини» (папір і робоча сила дуже дорогі) виходить не в

тому вигляді, в якому це бажалось би редакції».

Крім того, в нашій родині був багатотомник прози Т. Г. Шевчен-

ка, не пам’ятаю тільки якого року видання.

Але літератури з вивчення нащадків Тараса Григоровича я не зу-

стрічав. Напевно, цим питанням серйозно ніхто не займався.

Куди поділася та література, я не знаю, можливо тато подарував

бібліотекам, він любив це робити.

А в розмовах з друзями і знайомими, на питання про історію на-

шого роду Шевченків, я з гордістю відповідав, що ми з кріпаків.

Адже з кріпацтва викуплені тільки Т. Г. Шевченко та його трою-

рідний брат, він же мій прапрадід – Варфоломій Григорович Шев-

ченко.

9 травня 1984 року я зустрівся із правнучкою Т. Г. Шевченка по

Йосипу Григоровичу директором літературно-меморіального му-

зею Т. Г. Шевченка в селі Шевченковому Валентиною Терентіїв-

ною Шевченко.

Валентина Терентіївна подарувала мені свою фотографію, її копія

є в цій книзі, а також книгу про музей з підписом: «Від автора упоряд-

ника, правнучки Т. Г. Шевченка, Шевченко Валентини Терентіївни».

Валентина Терентіївна дала мені деякі поради і, опираючись на

зайнятість, сказала, що по її родовій гілці нараховується більше

двохсот родичів і дослідити їх як слід немає достатньо часу, так як

5

6

7

це дуже кропітка робота. Допомогти мені на даний час немає змоги,

треба займатись цим самому.

Приблизно в ті часи я звертався і до співробітників Національ-

ного музею Т. Г. Шевченка в Києві, так там на мене, скромно кажу-

чи, зовсім не звернули уваги.

На той час я мало володів інформацією з

історії роду Шевченків і не завжди міг ква-

ліфіковано поставити питання.

По-простому це звучало так – поясніть

мені, хто я і де знаходжусь в роду Шевчен-

ків?

Зовсім іншим, уважним, знаючим і при-

ємним у спілкуванні був Євген Прохорович

Кирилюк лауреат Ленінської та Держав-

ної премій Української РСР ім. Т. Г. Шев-

ченка, заслужений діяч науки УРСР, член-

кореспондент АН УРСР, доктор філологіч-

них наук, професор.

Є. П. Кирилюк

Спілкуючись з моїм татом він дав пораду, щоб Іван Іванович

найшов вільний час і зайшов до нього. «Я розповім тобі хто ти є,

якого роду і від кого починається твій рід», – сказав Євген Прохо-

рович.

На превеликий жаль мені тільки один раз довелось спілкуватись

з Євгеном Прохоровичем і в цьому тільки моя вина – він був від-

критий і доступний.

Пам’ятаю, я привітався з Євгеном Прохоровичем на російській

мові і він відразу зробив мені зауваження: «Який же ти потомок Та-

раса Григоровича, якщо розмовляєш на російській мові?»

Звичайно, я вибачився і перейшов на рідну мову Великого Коб-

заря.

Ще в 70-80-ті роки ХХ століття тато передав мені схему генеа-

логічного дерева роду Шевченків, сам я на той час не проявив осо-

бливого інтересу, про що жалкую і до цього часу, думав займусь цим

серйозно потім.

Коли я зрозумів, що потім уже пройшло, взявся за діло. Перебу-

ваючи в відпустках, а на це було так мало часу, із братами старшим

Валентином та молодшим Володимиром зустрічались із родичами,

8

які проживали в селах Шевченкове, Моринці, Юркове та Зелена Ді-

брова, і по крупинці збирали інформацію про свій рід Шевченків.

На той час живих джерел інформації майже не було вже.

Повірте, я не гнався за славою бути відомим у вищих колах сус-

пільства, думаю, що на це я і права не маю: ні поет, ні художник,

ні письменник. Просто хотів знати від кого пішов рід Шевченків, з

якого року відомий і де моя гілка на дереві роду Шевченків.

Історією роду я займався для себе, нашої сім’ї, моїх нащадків і

пишаюсь тим, що знаю його з початку XVIIІ століття.

Крім того, в цій книзі я хотів згадати вчителів, товаришів, людей,

які формували, ліпили наше покоління. Життя доказує, що робили

вони це недаремно. Ця книга, як часткове повернення боргів бать-

кам, братам і сестрам, родичам, учителям, товаришам.

Хай пробачає читач, що опис аури, людей, подій, які оточували

нас, часто перемішаний із сльозами радості і жалю. Радості за те,

що в тяжкі часи ми зберегли ті надбання, які залишили нам батьки,

діди, за те, що ми були впевнені в майбутнє, жили в повний зріст з

високо піднятою головою, почуттям гідності, патріотизму і любові

до своєї Батьківщини, яку намагались що є сили, підняти на вищий

світовий рівень.

Жалкую за те, що сучасне в вирі подій стало черствим, не пере-

йняло і не зберегло піклування і увагу до нужденних, жалкую про

те, що ті часи не мають зворотної сили.

За перо до цього часу я брався тільки в школі, коли писав твори

із шкільної програми.

Останній твір, я написав на випускному екзамені з оцінкою «від-

мінно» на тему «Мій улюблений герой» в романі О. Фадєєва «Мо-

лода гвардія». І це звичайно був Сергій Тюленін.

Закрутившись в вирі життя вперше, сім випускників 1962 року

Товстівської середньої школи із восьми можливих, зустрілись тіль-

ки через 50 років.

Наближався час святкування двохсотріччя з дня народження

Т. Г. Шевченка, 9 березня 2014 року, а 12 листопада 2014 року – сто-

ліття з дня народження мого тата, нашого директора, правнука Ве-

ликого Кобзаря, учасника Великої Вітчизняної війни, відмінника

народної освіти Івана Івановича Шевченка.

9

Владні структури вийшли з ініціативою відкрити меморіальні

дошки на школах, де довгий час директором працював І. І. Шев-

ченко. На той час я познайомився з багатьма родичами по лінії

Т. Г. Шевченка. Мені прийшло багато листів від учнів, учителів,

товаришів і просто знайомих Івана Івановича.

Таких теплих приємних слів, слів як нагороди і в такій кількості,

про мого тата, Івана Івановича, я ніколи не чув: учитель-директор

від Бога, учитель учителів, директор на все життя, взірець дирек-

тора, директор високого рівня. Його доброта, чутливість, самовід-

даність, безкорисність, відданість справі, добропорядність, людя-

ність полонили оточуючих. Він був завжди елегантний, вимогли-

вий, уважний до кожної людини, чоловік-загадка.

Вінцем спогадів є слова в статті Звенигородської районної газе-

ти «Шевченків край», присвяченій відкриттю меморіальної дошки

на Моринській середній школі:

«Людина, сутність якої все життя визначали Патріотизм, Поряд-

ність, Людяність та Честь». Заради таких відгуків варто жити і пра-

цювати.

ШАНОВНІ ТОВАРИШІ!

Творіть добро для своєї родини, товаришів, колег по роботі, кра-

їни, в якій живете. Коли люди тепло і вдячно оцінюють вчинки і

справи моїх батьків і особисто мої, стає радісно і тепло на душі, те-

пло огортає все тіло, а на очах сльози – вдячності.

Бажаю кожному з Вас при житті мати таку оцінку, бути гідними

таких слів.

Для нині живих і нащадків розум і свідомість поставили мені за-

вдання описати життєвий шлях директора від Бога – Івана Івано-

вича Шевченка. Ось це і стало на даний час моїм головним кредом,

завданням життя.

Як це мені вдалося – скаже читач.

Я буду щиро вдячний кожному, хто дасть свої відгуки в усній чи

письмовій формі, які б вони не були.

10

Розділ 1

ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДЕРЕВО РОДИНИ ШЕВЧЕНКІВ

История пишется не только по книгам и рукописям,

Но и по слухам и преданиям...

А. С. Пушкин

Спогади і перекази дідів, прадідів, архівні документи, праці шев-

ченкознавця – академіка Української академії наук лауреата Шев-

ченківської і Ленінської премій Кирилюка Євгена Прохоровича,

1902 р.н., з яким неодноразово спілкувався Шевченко Іван Іванович,

свідчать про те, що рід Шевченків відомий з початку 18 століття.

В 1703-1705 рр. в селі Керелівка (Шевченкове) Звенигородсько-

го повіту Київської губернії народився козак Іван. Займався він

швацькою справою, за що і прозвали його Іван Швець. На Україні і

в українській мові спочатку були прізвиська людей, які відобража-

ли їх рід занять, а потім прізвища. Якщо батько, наприклад, був бон-

дар, то син мав прізвище Бондаренко, коли батьки займались шит-

тям, то діти мали прізвище Швець або Шевченко і т.п. По цій при-

чині можливо і став син козака Івана Швеця Андрієм Шевченко.

Дружина Андрія Івановича – Фросина – можливо сама або її

батьки займались швацькою справою і її назвали Фросина Шевчиха.

А можливо прізвище Швець та Шевчиха трансформувались в

прізвище Шевченко.

Право на життя про походження прізвища та роду Шевченків має

й інша версія. Нікому не могло і в голову прийти, що історія роду по-

ета починається із західних кордонів Запорізької Січі, фортеці Свя-

тої Єлизавети, яка дала назву місту, що виросло довкола неї – Єли-

заветград, а в радянські часи це місто отримало назву Кіровоград (а

сьогодні Кропивницький).

За версією прадід поета Андрій, – круглий сирота, малою дити-

ною завезений у Запорізьку Січ. Про батьків і місце народження

хлопчика ніяких відомостей немає.

Перебуваючи в фортеці хлопчик виявив незаурядні здібності і

попав до кошової школи, де був досить високий рівень викладачів.

Школа готувала воїнів-характерників, перекладачів, державних чи-

новників для дипломатичної служби і т.п.

11

Козак Іван Швець

1703 – 1705 р.н.

с. Керелівка

Швець Андрій Іванович

(Товстик)

1728 – 1810 р.

дружина Фросина

Шевчиха – Шевченко

Іван Андрійович

Кіндрат Андрійович

Шевченко

Шевченко

1742 – 1849 р.

1740 р.н.

дружина Агрипина

Сергіївна померла

Григорій Кіндратович

31.03.1801 р.

(дядько Гриня)

прізвисько

Кіндратенко

Григорій Грушівський

1773 – 16.02.1851 рр.

1.03.1781 – 1825 р.

дружина Мотря

дружина Катерина

1775 р.н.

Якимівна Бойко

1783 – 20.08.1823

Мирон 1798 р.н.

Повінчані 1802 р.

Омелян 1789 р.н.

Григорій 1803 р.н.

Олена 1792 р.н.

Петро

Савка 1794 р.н.

Явдоха 1796 р.н.

Павло 1802 р.н.

Павло 1797 р.н.

Катерина 1810 р.н.

Домаха 1806 р.н.

Олександра 1817 р.н.

Варфоломій

Катерина

23.06.1821 –

1804 – 1848 рр.

24.06.1892 рр.

Марія

дружина Кротова

1808 – 1810 рр.

Олександра

Антонівна

Микита

1824 – 1890 р.

1811 – 1870 рр.

Повінчані

Тарас 09.03.1814 –

22.04.1844 р.

10.03.1861 рр.

Ярина

Оляна 1823 р.н.

1816 – 1865 рр.

Марія

Мотря 1826 р.н.

1819 – 1846 рр.

Йосип

Михайло 1831 р.н.

08.05.1821 – 1878 рр.

дружина

Петро 1833 р.н.

Мотря Григорівна

+

1826 р.н.

Повінчались

28.09.1841 р.

12

Академік Яворницький спілкуючись з письменником правнуча-

тим племінником Т. Г. Шевченка по сестрі Катерині, Дмитром Кра-

сицьким, розповідав, що прадіда Кобзаря обирали кошовим писа-

рем Запорізької Січі.

Яворницький навіть мав підтверджуючі документи, але їх пись-

меннику показати побоявся.

Майже 60 років Дмитро Красицький не ділився цією інформа-

цією, можливо причиною для цього було те, що кошовий писар був

третьою особою в Запорізькій Січі, чин якого відповідав генераль-

ському, а визнати кріпака-бідняка Т. Г. Шевченка шляхетною осо-

бою в радянські часи – то був злочин.

Безрідному Андрію за його статуру дали прізвисько Товстик.

У часи руйнування Січі царицею Катериною ІІ Товстик став на

захист козацтва, виступив проти інтересів Російської імперії, за що,

як стверджує видатний історик Аполлон Скальковський, був зааре-

штований і врятувався втечею в невідомому напрямку. Цей напря-

мок можливо і був с. Керелівка, в якому Андрій одружився з кріпач-

кою Єфросинією (Фросиною) Шевченківною (Шевчихою) і при-

йняв її прізвище Шевченко, щоб захистити себе від Російської ім-

перії, проти політики якої Андрій пішов, а також від козацтва, яке

засуджувало шлюби.

Відомо, що в 1742 році в сім’ї Андрія та Фросини народився дід

Тараса Шевченка – Іван.

На Січі Андрій Товстик служив при-

близно з 1742 до 1772 року, в літній період

служив козацтву, а зимував в Керелівці. І

такий образ життя Андрій вів аж до аре-

шту, після якого він безслідно зник і біль-

ше ніколи не повертався на Січ.

Яка із версій не була б точнішою, а Ан-

дрій і Фросина Шевченки є прадідом і

прабабою Т. Г. Шевченка, нащадком яких

є Іван Іванович Шевченко.

Це молоде подружжя мало синів: Івана

(1742-1849 рр.) – дід Т. Г. Шевченка (1814-1861 рр.) та Кіндрата (1740 р.н.) – прапра-

Шевченко (Грушівський,

прадіда І. І. Шевченка (1914-1979 роки).

Швець) Івана Андрійович

13

Шевченко Іван Андрійович – дід Т. Г. Шевченка – брав участь у

повстанні «Коліївщина» на Черкащині у 1768 році.

За деякими історичними довідками у нього було 9 дітей, але до-

кументально досліджено сім: три дочки і чотири сина. Один із синів

Івана Андрійовича, а саме Григорій Іванович Шевченко (по вулич-

ному – Грушівський), 1781 р.н. і є батьком Т. Г. Шевченка.

Григорій Іванович Шевченко одружився на жительці села Мо-

ринці – майбутній матері Великого Кобзаря – Бойко Катерині Яки-

мівні (1783-1823 рр.), похованій в селі Шевченкове біля музею Ве-

ликого Кобзаря.

Шевченко Кіндрат Андрійович мав

сина Григорія (1773-1851 рр.) по вулич-

ному дядько Гриня, який був дядьком

Т. Г. Шевченка і прапрадідом І. І. Шев-

ченка.

По лінії батьків Т. Г. Шевченка наро-

дились: Катерина (20.02.1804 – 1848 рр.),

Микита

(25.05.1811-1870

рр.),

Тарас

(09.03.1814-10.03.1861 рр.), Ярина

(12.05.1816-1865 рр.), Йосип (08.05.1821-1878 рр.), Марія (1808-1810 рр.), Марія

(1819-1846 рр.).

Шевченко (Грушівський)

Сторінка з метричної книги с. Моринці

Григорій Іванович

Звенигородського повіту Київської губернії

(1781-1825) – батько

із записом про народження в сім’ї Г. Шевченка

Т. Г. Шевченка

та К. Шевченко сина Тараса

14

Брати Т. Г. Шевченка Йосип та Микита

Могила Катерини Григорівни Красницької

Могила матері Великого

(Шевченко) в с. Зелена Діброва

Кобзаря Шевченко

(Бойко) Катерини

По лінії дядька Т. Г. Шевченка – Григо- Якимівни (1783-1823 рр.)

рія Кіндратовича – народились: Павло 1802

на території садиби,

р.н., прадід І. І. Шевченка та троюрідний брат де нині розташований

музей Т. Г. Шевченка

і свояк Т. Г. Шевченка, Катерина, 1810 р.н.,

в селі Шевченкове

15

Олександра, 1817 р.н., Варфоломій, 1821 р.н., Оляна, 1823 р.н., Мо-

тря, 1826 р.н., Михайло, 1831 р.н. та Петро, 1833 р.н.

Варфоломій Гри-

горович Шевченко,

рідний брат Павла

Григоровича, Мотрі

Григорівни Шев-

ченків, прадід Івана

Івановича Шевчен-

ка, троюрідний брат

і свояк Тараса Гри-

горовича Шевченка.

На жаль нам, на-

щадкам родини

Варфоломій Григорович

Варфоломій Григорович

Шевченків та і сус-

Шевченко, 1988 р.

Шевченко, Київ, 1890-і роки

пільству, не так багато, як хотілось би, відомо про наших пращурів.

Адже всі у родині Шевченків були кріпаками. Тільки Тарас Григо-

рович та сім’я Варфоломія Григоровича Шевченка були вільними і

завдяки їм ми хоч дещо знаємо про родину Шевченків. На жаль ми

майже не знаємо біографій близьких рідних – батьків, братів, сес-

тер наших прадідів.

А ось на цьому малюнку заїзд в садибу князя Лопухіна в місті

Корсунь (нині місто Корсунь-Шевченківський). Замок розташова-

ний в мальовничому місті, на острові річки Рось. Після Великої Ві-

тчизняної війни тут розташований музей Корсунь-Шевченківської

битви, яка увійшла в

історію Радянсько-

го Союзу як другий

Сталінград.

Справа в’їзної

арки розташована

одноповерхова бу-

дівля, де знаходить-

ся адміністрація му-

зею, а всередині XIX

століття тут із сім’єю

проживав Варфоло-

16

мій Григорович Шевченко – троюрідний брат, свояк Тараса Гри-

горовича Шевченка – прадід Івана Івановича Шевченка – рідний

брат Павла Григоровича Шевченка. Під час свого останнього приїз-

ду на Україну в далекому 1859 році тут гостював Тарас Григорович.

28.06.-12.07.1859 р.

Малюнок Т. Г. Шевченка

“В Корсуні”, туш, перо

Тут троюрідні брати

міркували, як викупити

братів з кріпацтва, збу-

дувати будинок над Дні-

пром і жити «укупі».

Зліва направо: Тищенко Михайло Федосійович – праправнук Т. Г. Шевченка,

Тищенко (Острогруд) Віра Василівна – дружина Михайла, Шевченко (Піга-

рева) Аліна Іванівна – дружина Олександра, Шевченко Олександр Іванович –

праправнук Т. Г. Шевченка. На колишній території садиби князя Лопухіна,

де нині розташований музей Великої Вітчизняної війни

2 Зам. 2937

17

Козак Іван Швець

1703 – 1705 р.н.

Швець (Шевченко,

Товстик) Андрій Іванович

1728 – 1810 р.

дружина Фросина

Шевчиха – Шевченко

Іван Андрійович

Кіндрат Андрійович

Шевченко

Шевченко

1742 – 1849 р.

1740 р.н.

дружина Агрипина

Сергіївна померла

31.03.1801 р.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

1773 – 1851 рр.

др. Мотря 1775 р.н.

Григорій Грушівський

1.03.1781 – 1825 р.

дружина Катерина

Павло Григорович

Якимівна Бойко

1802 р.н.

1783 – 20.08.1823

Повінчані 1802 р.

Клим Павлович

+

1820 др. Сикліта

Йосип Григорович

Трифонівна Шолох

др. Мотря Григорівна

Шолох Трифон

1826 р.

Кіндрат 1825 р.

Каленик 1827 р.

Іван 1853 р.н.

др. Марійка

+

Марійка

Трифонівна Шолох

Андріан 1829 р.

Трохим

Зіна

1843 – 1924 рр.

др. Марія Коваленко

Пилип

Василь1850 р.

Данило

Андрій

1844 – 1919 рр.

Тиміш

Григорій

Петро

Наталка

Марія

Сикліта

21.02.1840 – 1934 рр.

Рідна сестра Шевченка Павла Григоровича – Мотря Григорів-

на, 1826 р.н. – з дозволу священика одружилась із троюрідним бра-

том Йосипом Григоровичем Шевченком (рідним братом Т.Г. Шев-

ченка), 28.09.1841 р. Син Павла Григоровича Шевченка, Клим Пав-

лович, одружився на жительці села Керелівки Шолох Сикліті Три-

фонівні.

18

Весілля племінника Сикліти Трифонівни Шевченко (Шолох). Перший ряд зліва направо: Шолох Федір Тимофійович –

племінник Сикліти Трифонівни (дядя Івана Івановича), наречена Федора Тимофійовича, Похиленко Іван Степанович –

чоловік Хіврі Климівни, Похиленко (Шевченко) Хівря Климівна – тітка Івана Івановича. Другий ряд – даних немає

2*

19

Марійка Трифонівна Шо-

лох – рідна сестра Шевченко

(Шолох) Сикліти Трифонівни,

1840 р.н. (бабусі Шевченко І. І.)

одружилась з племінником Т. Г.

Шевченка – Іваном Йосипови-

чем Шевченком, бюст якого збе-

рігається у музеї Кобзаря в селі

Шевченкове.

Рідний брат Тараса Григоро-

вича Йосип Григорович Шев-

ченко з патріотичних почуттів

чи під впливом племінника сво-

єї дружини Мотрі Григорівни

Йосипа Варфоломійовича, який

воював у Болгарії, запрягши во-

лів у віз, поїхав добровільно на

війну, звідки додому не повер-

нувся.

Йосип Варфоломійович Шев-

Сини Варфоломія Григоровича

Шевченка: старший – Каленик,

ченко – племінник Павла Григо-

молодший – Йосип

ровича Шевченка, двоюрідний

дід Івана Івановича Шевченка, двоюрідний

брат Клима Павло-

вича Шевченка слу-

жив ротмістром (ка-

пітаном) 5-го Ли-

товського улансько-

го полку. За участь у

болгарсько-турець-

кій війні 1877-1888 рр. мав багато

нагород.

Й. В. Шевчен-

ко деякий час був Иосип Варфоломійович

Андрій – син Варфоломія

комендантом міста Шевченко, син В. Г.

Григоровича Шевченка

Софії в Болгарії.

Шевченко, 1879 р.

20

На установле-

ному пам’ятнику

в парку м. Софії

вдячними болга-

рами викарбува-

ні прізвища росій-

ських офіцерів, які

воювали за неза-

лежність Болгарії,

у тому числі і Йо-

сипа Варфоломі-

йовича Шевченка.

Приблизно у

1980-1982 роках

мені прийшлось

бути керівником

делегації в Болга-

рію.

Я був свід-

ком того, що вдяч-

ні болгари по-

будували чима-

ло пам’ятників

російським вої-

нам за допомо-

гу в болгарсько-

турецькій війні і

радянським воїнам

Дочки Варфоломія Григоровича Шевченка.

за визволення від

Зверху вниз: Фросина, Ганна, Софія

фашизму. Бачив

пам’ятник на честь імператора російського Олександра ІІ. Я зга-

дую, що болгарський гід Володимир Анков сказав, що на одному

з пам’ятників він прочитав прізвище Шевченка Йосипа Варфоло-

мійовича, чи це бува не мій пращур? – запитав він. На жаль на той

час ми вже виїхали з Софії, та я тоді про Йосипа Варфоломійовича

Шевченка – свого прадіда – нічого ще не знав. Сподіваюсь, я побу-

ваю ще в Болгарії та окажу почесті своєму прадіду.

21

Пам’ятник імператору російському Олександру ІІ – від вдячних болгар

Ці пам’ятники присвячені російському імператору Олександру ІІ та російським

воїнам, можливо на одному з них і викарбувані прізвища моїх пращурів

Йосипа Варфоломійовича Шевченка та Йосипа Григоровича Шевченка

22

Як з’ясувалось, двоюрідний брат Клима

Павловича Йосип Варфоломійович Шевчен-

ко (дід Івана Івановича Шевченка) прославив

рід Шевченків не тільки як воїн інтернаціона-

ліст, та і як поет під псевдонімом І. Гриненко.

Приводжу уривок із вірша, присвяченого

батькові поета – Варфоломію Григоровичу.

Зроби, о БОЖЕ, щоб про нього

Ніхто з усміхом не згадав,

І над життям його ніколи

Йосип Варфоломійович

Ніхто з людей не глузував.

Шевченко (1845-1891)

Щоб всі казали: «Він жив чесно,

поет, псевдонім

Прославивсь ділом, а не криком,

І. Гриненко, син В. Г.

Шевченка, племінник

Що міг зробив для нас.

Т. Г. Шевченка

Його назвати можна ЧОЛОВІКОМ».

Уривок вірша зі

збірки «Дещо із пе-

рекладів і самостій-

них творів І. Гринен-

ка». (Єлисаветград,

1875).

Тільки воля і не-

залежність дає мож-

ливість людині про-

явити свій талант і

показати його в сус-

пільстві, якщо він є.

Можливо серед ро-

дичів Т. Г. Шевченка

було ще багато тала-

новитих людей, про

талант яких нам так

і не довелося довіда-

Російський письменник Леонід Миколайович

Андреєв чоловік внучки В. Г. Шевченка і Лев

тись.

Миколайович Толстой в Ясній Поляні, 1910 р.

23

Розділ 2

ІСТОРІЯ СЕЛА КЕРЕЛІВКА

Красиве село Керелівка вперше згадується в XVII столітті фран-

цузьким інженером-картографом Гійомом Левассером де Бопла-

ном у його «Описі України». Ця місцевість на той час називалась

Керелівський ліс.

Численні кургани-могили на полях за селом після запеклих боїв

залишили скіфи-кочівники, запорізькі козаки, які бились на смерть

із польською шляхтою та турецько-татарськими завойовниками.

І до цього часу археологи знаходять там бронзові наконечники

стріл, старовинний посуд, жіночі прикраси і т.п.

На початку XVIIІ століття село називалось Керелівка, а з почат-

ку XIX століття і до 1929 року – Кирилівка.

В 2013 році селу Шевченкове виповнилось 395 років, а в 2018

році селу буде 400 років – чотири століття.

Перша версія про назву села пішла від польського дослідника

Єжи Єджиєвича, який писав, що в 1618 році у верхів’ях річки Віль-

шанки поселились керели, які виготовляли дерев’яні лопати з ді-

рочками для зерна.

Друга версія – село назване на честь першого мешканця – Ки-

рила.

24

Нащадки родини Микити Григоровича Шевченка:

1-й ряд зліва направо дочки Петра Микитовича Шевченка Мар’яна та Олена;

2-й ряд: мати Петра Микитовича вона ж дружина Микити Григоровича – Палажка,

Петро Микитович Шевченко, його дружина – Оксана;

3-й ряд: Тимофій Петрович Шевченко (прізвисько “Мирошник”) (1) з дружиною

Ганною Федотівною, Тимофій Петрович Шевченко (2) з дружиною Пріською

Третя версія – здавна в селі проживали майстри-стельмахи, які

виготовляли вози. В багатьох дворах села находились майстерні –

стельмашні з піччю, в якій парили дубові бруси, а потім з них виго-

товляли колеса для возів. Старший брат Тараса Григоровича Шев-

ченка – Микита Григорович – також був стельмахом.

Деталі до воза, які виготовляли стельмахи, називалися керелами,

від цього і пішла назва села.

Давно вже немає професії стельмах. Але я пам’ятаю, в дитинстві

мої однолітки і старші люди ще називали село Керелівка.

У XVIII столітті село Керелівка входило спочатку до Лисян-

ського ключа, потім до Вільшанського ключа Смілянського воло-

діння князів Любомирських.

25

У 1787 році князь Франциск Ксаверій Любомирський продав

смілянщину святому князю Г. О. Потьомкіну-Тавричеському.

Після смерті Потьомкіна спадщина поділена поміж багатьма ро-

дичами. Керелівською волостю Звенигородського повіту та іншими

волостями заволоділа племінниця Потьомкіна, Шепелева, уродже-

на Єнгельгардт (1761-1834 рр.), дружина таємного радника і сена-

тора Петра Олексійовича Шепелева.

Свою спадщину: села Пединівка, Будище, Журавка, Керелівка,

Майданівка, Верещаки, Моринці, Сегединці у Звенигородському

повіті вона продала братові, дійсному таємному радникові Єнгель-

гардту Василеві Васильовичу, за 285 тисяч рублів сріблом.

Пізніше спадщина була розподіле-

на між його синами. В березні 1829 року

власником Керелівської волості став

Павло Васильович Єнгельгардт (1798-1849 рр.). По його розпорядженню в

1834 р. село Керелівка та декілька хуто-

рів перейшли у володіння Миколи Пав-

ловича Єнгельгардта (1830-1899 рр.), а

він продав цю власність в 1855 р. Фляр-

ківському Валерію Єразмовичу. На той

час у Керелівці налічувалось 1190 ре-

візійних душ і 476 дворів, 2308 десятин

землі. Решта землі – 3260 десятин – була

продана у 1871 році на публічних торгах Портрет Павла Васильовича

князем Семеном Михайловичем Ворон-

Єнгельгардта –

цовим і село Керелівка стало власністю

пана Т. Г. Шевченка.

Акварель, 1833 р.

родини Терещенків.

Село Керелівка, за архівними даними, з початку ХІХ століт-

тя було розташоване на річці Вільшанці і в ньому нараховувалось

3 млини, 3 ставки, церква святого апостола Івана Богослова, 2 шин-

ки, 314 будинків селянських, 3 панських і 3 будинки священиків.

В 1736 році силами парафіян зведено храм святого Івана Бого-

слова, а поруч дерев’яну дзвіницю.

У 1792 р. в селі збудовано нову дерев’яну церкву. А в 1890 р. зу-

силлями парафіян, використовуючи кошти, виділені поміщиком

Терещенком Миколою Артемовичем в Керелівці зведена церква

26

Різдва Пресвятої Богородиці – однопрестольний храм із дзвіницею.

В якомусь з цих храмів познайомились, а пізніше і обвінчались

Шевченко Іван Климович і Гафія Миронівна Тищенко – майбутні

батьки Івана Івановича Шевченка.

Село Керелівка, де прожив молоді роки Шевченко

В різні часи всі

церкви були зруйно-

вані і тільки в 1989

році сільська громада

починає відновлюва-

ти культові споруди.

Благодійниками

Клівленда, Дрогобич-

чини, Бориславщини,

Хата батьків Шевченкових (змальована ним самим) фермером М. О. Ку-

ценком, за проектом архітектора із США Зоріана Городиського в

Шевченковому зведено Свято-Богословський храм. 9 жовтня 1998

року цей храм освячено. Збудовано також і храм Різдва Пресвятої

Богородиці. Кількість населення в селі періодично змінювалось та-

ким чином:

1741 р. – 130 дворів, 900 жителів;

1895 р. – 600 дворів; 4248 жителів;

2003 р. – 1315 дворів; 3200 жителів;

2011 р. – 1242 двори, 3074 жителя.

27

Користуючись даними «Энциклопедичного словаря» Брокгауза

та Ефрона станом на 1895 рік відносно економічного та культурно-

го рівня села можна сказати наступне: в Керелівці нараховувалось

600 дворів, 4248 жителів, церковнопарафіяльне училище, початко-

ве сільське училище, 12 вітряків та 3 лавки.

Я маю змогу історію с. Керелівки в деякій мірі показати в світ-

линах.

Це репродукції світлин знатного фотографа початку ХХ-го сто-

ліття, нащадка Т. Г. Шевченка Григорія Петровича Шевченка.

Дивлячись на ці світлини, із видами с. Керелівка, можна з впев-

неністю сказати, що недалеко від містка, впродовж яру з правої сто-

рони ставка знаходилась хата та подвір’я батьків Тараса Григорови-

ча Шевченка, а навпроти, з іншої сторони ставка, знаходилась хата

дідуся Клима та бабусі Сикліти, де проживала сім’я батьків Івана

Івановича.

28

Село Керелівка Звенигородського повіту 1908-1909 рр.

Видавництво Г. П. Шевченка

Село Керелівка Звенигородського повіту. Краєвид з церквою у 1907-1908 роки.

Видавництво Григорія Петровича Шевченка

29

Село Керелівка Звенигородського повіту. Вітряки

Село Керелівка Звенигородського повіту 1908-1909 рр. “Жнива”.

Видавництво Г. П. Шевченка

С О Н

На панщині пшеницю жала,

Втомилася, не спочивала

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

30

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася — нема нічого...

На сина глянула, взяла,

Його тихенько сповила,

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

Вірш присвячений Марку Вовчку

У 1896 році М.А. Терещенко, власник Керелівського маєтку, від-

крив двохкласну школу, в якій було два будинки. В одному розміщу-

вались класи, бібліотека, квартира для вчителів і гуртожиток, у дру-

гому – школа. Курс навчання в школі був розрахований на 3 роки.

У школі було чотири вчителя, директор чи завідуючий – Митро-

фан Кошиць. В 1898 році в школі навчалось 56 дітей із Звенигород-

ського та сусідніх повітів.

У зв’язку з тим, що з 1 листопада 1917 року церковно-приходські

школи були підпорядковані земству, в його підпорядкування перехо-

дить і вчительська двокласна школа, яка була підпорядкована єпар-

хіальній училищній раді. Ця школа знаходилась на утриманні казни.

При зразковій школі з січня 1918 року повинно було відкрити-

ся додаткове навчання учнів у другу зміну. (ДАЧО, ф. 4, оп. 1, спр.

45, арк. 1-1зв.).

У вересні 1918 року в Керелівці відкрита Керелівська народна

учительська семінарія імені Тараса Григоровича Шевченка, яка по-

становою наркома освіти УСРР від 20 серпня 1920 року реформо-

вана в Керелівську педагогічну школу імені Т. Г. Шевченка. При

школі була книгозбірня, яка вміщувала 1280 книг, працювали лі-

31

тературний, музичний, природничий та педагогічно-філософський

гуртки. (ДАЧО, ф.р.149, оп.1, спр.22, арк. 8-11).

Після страйків 1905 року, в яких брали участь жителі села Кере-

лівки і родичі Т. Г. Шевченка (Митрофан Шевченко та інші), Київ-

ське губернське жандармське управління завело листування з про-

курором Уманського окружного суду про селянина Ковтуна Варфо-

ломія Власовича, сина племінниці Тараса Шевченка Ярини – звину-

ваченого у виступах проти царя. Його дочка Пріська Варфоломіїв-

на Ковтун (по вуличному Ковтунка) проживала на хуторі Юрково.

Пам’ятаю в дитинстві я з батьками і родичами йшов від кладови-

ща (можливо після перепоховання Олександра Івановича Шевчен-

ка, який загинув в бою під селом Моринці).

Усі привітали Пріську Варфоломієвну, яка з сусідами сиділа

біля свого будинку, вона вийшла нам назустріч і чемно всіх приві-

тала. Я спитав у мами хто це, а вона відповіла, що це наша родичка

Пріська Варфоломіївна Ковтун (Шевченко).

В кінці XVIII століття в селі Керелівка була єдина школа в хаті

дяка і в ній навчалось до 12 дітей. Ця хата збудована в 1782 році і до

цього часу стоїть під саркофагом із скла. Уже будучи відомим пое-

том Тарас Григорович Шевченко в вірші «Якби ви знали, паничі»

так згадує свою першу науку в школі:

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині! … А ми

Розлізлися межи людьми

Мов мишенята. Я до школи, –

Носити воду школярам,

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри…

Малий Тарас, сирота, пішов у школу до дяка, «де був у ролі

школяра-попихача». Два роки він вивчав «Граматику», «Часосло-

вець» і «Псалтир». Він був здібним учнем і гарно читав Псалтир по

померлих.

32

Хата дяка, в якій навчався Т. Г. Шевченко

та носив воду школярам.

Збудована в 1782 році

До речі криницю, з якої малий

Тарас носив воду школярам, засипа-

но землею під час прокладання газо-

вої труби.

Я впевнений, що багато родичів

Тараса Шевченка розділяють пере-

конання його праправнука Миколи

Павловича Лисенка про те, що цю

криницю необхідно відреставрува-

ти і пригощати цією святою водою

гостей Національного заповідника

«Батьківщини Тараса Шевченка».

Скульптура І. Гончара «Тарас во-

Праправнук Тараса, Варфоло-

доноша» виконана в бронзі. Знахо- мія, Павла, Йосипа, Мотрі Шевчен-

диться в Національному музеї

Т. Г. Шевченка, 1938 рік

ків М. П. Лисенко цю проблему під-

3 Зам. 2937

33

німає в своїй книзі «Коріння Шевченкового роду», яку видав в 2012

році в м. Київ при допомозі депутата Верховної Ради України Кар-

мазіна Юрія Анатолійовича. Книга має великий попит і інтерес,

шкода тільки, що має малий тираж. Я сподіваюсь, що книга буде пе-

ревидана, і я також зможу її придбати.

Я сподіваюсь, що знайдуться люди, які підтримають ці важли-

ві ідеї.

З 1921 року Кирилівка – волосний центр. Голова волосного ком-

незаму – Тимофій Маламуж.

На базі двокласної школи відкрита учительська семінарія, потім

на її базі – педагогічна школа, а далі вона перейменована в педаго-

гічні трирічні курси імені Т. Г. Шевченка.

У цій школі, заснованій у вересні 1918 року, навчався 241 учень,

вона зарекомендувала себе як кузня кадрів учителів, освітян, які пе-

ремогли безграмотність в країні.

У цій школі навчались майбутні: член-кореспондент АН УРСР

А. І. Ємченко; академік А. Н. УРСР І. Г. Підоплічко; письменник

Д. Ф. Красицький, директор шкіл району І. І. Шевченко та багато інших.

Передові селяни села Кирилівки у 1917 році знесли з постаменту

пам’ятник самодержавцю Олександру ІІ, який стояв у центрі села,

постамент перенесли на подвір’я Шевченків і на цьому постамен-

ті установили бюст Кобзаря. В 1918 році німецькі загарбники його

знищили.

Родичі Шевченка ще в 1908 році на місці, де стояла хата Шевчен-

ків, поставили млиновий камінь і написали на ньому: «Тут стояла

хата Тараса Григоровича Шевченка». Сьогодні цей камінь найшов

своє місце в літературно-меморіальному музеї села Шевченкове.

До святкування 110-х роковин від дня народження Тараса Шев-

ченка на садибі його батьків було встановлено погруддя Кобзаря.

А зараз на тому місці – скульптура юного Тараса.

У березні 1929 року Кирилівку відвідав голова ВУЦВК Г. І. Пе-

тровський, і на урочистих зборах прийнято рішення перейменувати

село Кирилівку в село Шевченкове.

Завдяки турботам Г. І. Петровського 1 червня 1930 року на те-

риторії зруйнованого храму Святого Івана Богослова та на сплюн-

дрованому цвинтарі почалось будівництво сільськогосподарського

технікуму.

34

Нащадки роду Шевченків біля млинового колеса (напис на колесі зроблено в

Києві 19.05.1907 року). Зліва направо: 1. Мурза (Шевченко) Наталка Іванівна –

онука Шевченка по Йосипу. 2. Шевченко Микита Петрович – внук по Микиті.

3. Шевченко Олена Петрівна – онука по Микиті. 4. Шевченко Марія Петрівна –

внучка по Микиті. 5. Шевченко Людмила Прокопівна – внучка по Микиті.

6. Шевченко Одарка Прокопівна – внучка по Микиті

Будинок сільськогосподарського технікуму, с. Шевченкове

3*

35

Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка побудований

на садибі його батьків в 1935-1939 рр. в с. Шевченкове

У той же день у центрі села від-

крито пам’ятник Т. Г. Шевченку,

який зробив місцевий скульптор

К. М. Терещенко. Цей пам’ятник

простояв до 1957 року.

Протягом 1935-1939 років на

садибі Т. Г. Шевченка побудо-

вано літературно-меморіальний

музей.

Під час Великої Вітчизняної

війни в селі Шевченкове розмі-

щувався штаб 2-го Українсько-

го фронту і штаб-квартира мар-

шала Збройних Сил СРСР І. С.

Конєва.

Багато жителів села захища-

ли святу землю Тараса від фа-

шистських загарбників в роки

Великої Вітчизняної війни, а

біля 400 із них не повернулись

з війни. Їх прізвища викарбува-

Пам’ятник воїнам у с. Шевченкове,

які захищаючи Вітчизну загинули

ні на пам’ятнику Слави.

в роки Великої Вітчизняної війни

36

У квітні 1957 року в

особливо урочистій обста-

новці на надзвичайно ба-

гатолюдному мітингу для

с. Шевченкове, відкри-

тий пам’ятник Т. Г. Шев-

ченку роботи скульпторів

М. Вронського, І. М. Олій-

ника.

Я був присутній на

цьому мітингу. Поряд з

пам’ятником стояла три-

буна, на якій були присут-

ні члени уряду, письмен-

ники М. Т. Рильський, В.

Н. Сосюра, П. Г. Тичина

та інші. Для нас, дітей, це

було надзвичайне явище.

На той час наша сім’я про-

живала в селі Товста Віль-

шанського району.

Пам’ятник Т.Г. Шевченку

Я стояв приблизно біля

пам’ятника Слави загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної ві-

йни, пробратись ближче до трибуни було неможливо. Підлітки за-

лізли на дерева, як ворони, і спостерігали відкриття пам’ятника. Це

практично все, що я пам’ятаю, з того часу пройшло більше півсто-

ліття.

Щороку земля Тараса гостинно зустрічає туристів, гостей з бага-

тьох країн світу. Більше ніж на три кілометри, майже через все село,

простягнувся бульвар Шевченка, закладений ще в 1929 році.

Центр села прикрашає Будинок культури, приміщення сільської

ради, пошти, ряд магазинів. На місці, де стояла дерев’яна двоклас-

на школа, виріс комплекс шкільних споруд, працює спеціалізована

школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-

естетичного профілю.

37

Багато видатних людей народила земля Тараса. Вони являються

взірцем для нинішніх та майбутніх поколінь. Це художники Ф. П.

Різниченко і Г. К. Дядченко, в свій час вони закінчили Петербурзь-

ку академію мистецтв, яку із срібною медаллю закінчив Тарас Шев-

ченко 22 квітня 1838 року.

Багато земляків показали свою мужність і відва-

гу в роки Великої Вітчизняної Війни, а полковнику Г. М.

Склярову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

З Шевченкового вийшли доктори: технічних наук Л.

О. Білан, хімічних наук професор Київського державно-

го університету імені Т. Г. Шевченка А. Т. Пилипенко, заслу-

жений працівник культури, в минулому директор літературно-

меморіального музею Т. Г. Шевченка. В. Т. Шевченко, член спілки

журналістів СРСР Т. Е. Лисенко і багато інших.

Музей Т. Г. Шевченка в селі Шевченковому

Заслужений працівник

культури, в минулому

директор літературно-

меморіального музею

Т.Г. Шевченка,

Валентина Терентійовна

Шевченко

38

Автор книги «Коріння Шевченкового роду», праправнук Т. Г. Шевченка –

Микола Павлович Лисенко, село Шевченкове

Коріння родового дерева починається з Шевченкового і в Заслу-

женого діяча науки Російської Федерації академіка Л. Г. Боярсько-

го. Вчителеві української мови і літератури правнукові Т. Г. Шев-

ченка І. А. Шевченку за багаторічну сумлінну працю в школі при-

своєно звання «Заслуженого вчителя УРСР».

Правнуку Т. Г. Шевченка – І. І. Шевченку, який народився в селі

Шевченкове, закінчів тут школу і більш як півстоліття присвятив

педагогічній ниві в школах Вільшанського, Городищенського, Зве-

нигородського районів Черкаської та Київської областей, у тому

числі більше як 40 років працював директором шкіл – присвоєно

звання «Відмінника народної освіти УРСР».

Особливої подяки родичів і земляків заслуговує автор книги

«Коріння Шевченкового роду» праправнук Т. Г. Шевченка Лисен-

ко Микола Павлович, який без перебільшення, мабуть більшу по-

ловину свого життя віддав пошукам родичів Тараса Григоровича, їх

знайомству між собою, створенню самого великого на Україні гене-

алогічного дерева родини Шевченків, написання книги про них, по-

садки дубків в селі, де пройшла тяжка юність Тараса.

39

Микола Павлович Лисенко встановив рекорд України із ство-

рення самого великого генеалогічного дерева, його прізвище зане-

сено в Книгу рекордів України, а сам він нагороджений дипломом.

Генеалогічне дерево, яке створене Миколою Павловичем, налі-

чує більш як 1310 родичів Т. Г. Шевченка з багатьох країн світу. До

цього часу такого документа ще не було. Але ця робота немає кінця.

Чим більше вивчаєш, вникаєш, тим більше з’являється інтерес до

неї, а також більше отримуєш інформації, якої раніше не мав.

Значну і важливу роботу в цьому напрямку проводить стар-

ший науковий співробітник державного Національного музею Т. Г.

Шевченка в м. Києві праправнучка Т. Г. Шевченка – Лисенко На-

талка Олександрівна.

Своїм умінням спілкуватись з людьми вона як зірка, як магніт

притягує до себе не тільки родичів Тараса Григоровича, а й людей,

які глибоко вшановують його пам’ять.

Не рахуючись з власним часом і коштами Наталка Олександрівна

організовує зустрічі, культпоходи з родичами Тараса Григоровича,

знайомить їх, згуртовує, робить все на-

віть неможливе, щоб кожний з нетер-

пінням чекав наступної зустрічі.

Адже є люди, які не знають до кого

звернутись, хто зможе допомогти зна-

йти своє місце в генеалогічному де-

реві родини Шевченків, узнати пріз-

вища родичів на старих фотографіях,

які залишились від пращурів. У тако-

му положенні довгий час був і я, звер-

тався в музеї, але на мене не звертали

особливої уваги.

І от на кінець знайшлась людина –

Людина з великої букви, сестра, яка

допомогла мені знайти своє місце в

корінні Шевченкового роду.

Старший науковий співробітник

державного Національного

От така наша Наталка. Велике спа-

музею Т. Г. Шевченка,

сибі їй за доброту і увагу до кожного,

праправнучка Т. Г. Шевченка –

звучить з уст тих, хто з нею хоч один

Лисенко Наталка Олександрівна,

м. Київ

раз спілкувався.

40

рідних між собою та Йосипа Григоровича, рідного брата Тараса Григоровича Шевченка.

Нащадки роду Шевченків від Варфоломія Григоровича, Павла Григоровича, Мотрі Григорівни,

Лисенко Т. А. – прапраправнук, Левицька І. К. – праправнучка, Єфимов В. Є. – чоловік Лисенко М. О.

Зліва направо: Лисенко Н. О. – праправнучка, Малишкіна М. Є. – правнучка, Левицький А. М. – правнук – сидять.

Другий ряд стоять: Лисенко А. О. – праправнук, Лисенко М. О. – праправнучка, Лисенко М. А. – прапраправнук,

41

Розділ 3

ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ

ІВАНА ІВАНОВИЧА ШЕВЧЕНКА

12 листопада 1914 року, рівно через 100 років після народження

Великого українського поета і художника Т. Г. Шевченка, «над ти-

хим ставом край села», на той час це село називалось Кирилівка, в

селі, де минуло 12 безрадісних дитячих та юнацьких років Кобзаря

(1816-1828 рр.), народився правнук Т. Г. Шевченка – Іван Іванович

Шевченко.

Іван Іванович наро-

дився в сім’ї Івана Кли-

мовича Шевченка, 1890

року народження, урод-

женця села Кирилівка і

Гафії Миронівни Шев-

ченко (Тищенко), 1895

року народження, урод-

женки села Сухини.

У селі Кирилів-

ка була велика церква,

куди на свято приїзди-

ли люди з сусідніх сіл.

Одного разу Іван Кли-

мович побачив в церкві

Гафію Миронівну, яка

приїхала на свято, вона Іван Климович Шевченко та Гафія Миронівна

сподобалась йому і він

Шевченко (Тищенко). Фотографія 1913 р.

сказав, що ця дівчина буде моєю дружиною. Так і сталось – вони

одружились в 1913 році.

З покоління в покоління чоловікам роду Шевченків притаман-

на самовпевненість, порядність, виконання своїх обіцянок. Таким

же чином одружились батько Івана Климовича – Клим Павлович і

його син, Іван Іванович, на цьому ми ще зупинимось.

Садиби батьків Тараса Григоровича та Івана Івановича знаходи-

лись на різних берегах ставка напроти одна одної.

42

Тарас Григорович та Іван Іванович ходили одними стежками по

одній і тій землі «землі, яку сходив Тарас малими босими ногами».

Але стежка в життя Тараса Григоровича, завдяки незрівняному

таланту від природи та випадку, стала набагато довшою, закруче-

ною та знаменитою.

Ще в дитячому віці, десь у 5-у чи 6-у класі, наша сім’я прожива-

ла в селі Товста, де тато працював директором школи, я часто бував

гостем у своїх бабусі Гафії Миронівни та дідуся Федота Павловича.

Я неодноразово звертав увагу на фотографії, які знаходились в

рамках під склом. Одного разу я запитав у бабусі, хто ці військові,

вона відповіла, що ліворуч це твій дід Іван Климович, а праворуч –

Кислиця. Для мене це було відкриття, я гадав, що Федот Павлович – це

мій рідний дідусь, але це не так. На жаль я не звернув особливої ува-

ги – Кислиця це пріз-

вище чи прізвисько і

геть забув про це.

Через багато ро-

ків мені захотілось

дізнатися, хто ж дру-

гий військовий, мож-

ливо я зможу дізна-

тися щось про рідно-

го дідуся. На жаль, на

той час у мене уже не

було тата, мами, стар-

шого брата, бабусі і ді-

дуся Федота Павло-

вича – джерел інфор-

мації не стало. Мені

прийшлось змарну-

вати багато часу, щоб

з’ясувати, що Кисли-

ця – це Степан Па-

насович Кислиця, з

внуком якого учи- Зліва направо Іван Климович Шевченко (1890-1921) –

мій дідусь, якого я ніколи не бачив і дуже мало про

лась в школі моя дво- нього знав, та Кислиця Степан Панасович (1890-1968),

юрідна сестра Таня

який помер і похований в селі Юркове

43

Шевченко, а його сини Михайло та Іван під керівництвом Івана Іва-

новича Шевченка воювали з фашистами в підпіллі та партизанах в

роки Великої Вітчизняної війни. Степан Панасович Кислиця прожи-

вав до 1968 року в селі Юркове, де мешкала бабуся Гаша, а дідусь Фе-

дот Павлович не рідко зустрічався з ним в картярських баталіях.

З фотографією Івана Климовича, його колишня дружина Гафія

Миронівна, дала мені фотографії прабабусі Сикліти та ще деякі

знімки.

Я зробив копії з них і роздав на пам’ять родичам. Думаю, що та-

ких оригіналів фотографій більше ні в кого немає на цей час.

В царську армію при царюванні Миколи ІІ (01.11.1894 –

15.03.1917 рр., ретуал коронування проведений 26.05.1896 р.) ці мо-

лоді хлопці були призвані із села Кирилівки Звенигородського по-

віту Київської губернії в 1915 році і несли військову службу до 1918

року в Донському козачому полку, який був розташований в місті

Петербург. Малому Івану Івановичу ще і року не було, як тата при-

звали на службу в царську армію.

Одним із військових обов’язків козачого полку була охорона

Таврійського палацу. Коли почались революційні події 1917 р., І. К.

Шевченко та С. П. Кислиця були вибрані Козацькими депутатами

полку і якийсь час вони з іншими депутатами керували козацьким

полком. Очевидно було прийнято рішення розпустити полк і оби-

два воїни повернулись в рідне село Кирилівку, так як були одруже-

ні, мали сім’ї і малих дітей. З часом із своїми сім’ями вони пересе-

лились в село Юрково. С. П. Кислиця переселився десь у 1918-1919

роках, а І. К. Шевченко – на півроку пізніше. У Степана Панасовича

народилось четверо дітей: Михайло, Іван, Микола і Ольга, яка по-

мерла у віці 7 років.

Михайло Степанович до Великої Вітчизняної війни закінчив

Козацький сільськогосподарський технікум і з перших днів форму-

вання підпільної організації Іваном Івановичем Шевченком був ак-

тивним її учасником, як і його брат Іван Степанович. А коли під-

пільники добули зброю, вони як і інші підпільники, брали участь у

діях партизанського загону.

Після вбивства партизанами німецького офіцера Карла в селі

Юркове Іван Степанович був заарештований фашистами, але

випадково залишився живий. Разом з дружиною вони народили і

44

виростили трьох синів: Віктора, 1943 р.н., який загинув в ДТП, Ва-

силя, 1955 р.н., який помер в 2010 році та Михайла, 1945 р.н.

Михайло Іванович Кислиця вчився у школі разом із моєю дво-

юрідною сестрою Тетяною Василівною Вікнянською (Шевченко),

яка проживає в селі Зелена Діброва. Таня закінчила Ватутінське

медичне училище, працювала фельдшером, завідуючою дитсадком,

генеральним директором групи магазинів.

Михайло Іванович закінчив військове училище, потім педінсти-

тут і працював учителем в селах Звенигородського та Городищен-

ського районів, а з 1972 року проживає і працює в місті Черкаси.

Як з’ясувалось, ми працювали в одній галузі і мали спільних знайо-

мих в місті Черкаси. На жаль із роду Кислиць він залишився один.

Його дядько, Михайло Степанович, після розгрому фашистів під

Корсунь-Шевченківським, як і багато інших партизан, призваний

у лави діючої Радянської Армії і загинув у переддень Перемоги,

8 квітня 1945 року під містом Будапешт селище Єбергат.

Другий дядько, Микола Степанович, закінчив Київське тан-

кове училище і загинув в Германії. Батько Михайла Івановича,

Іван Степанович Кислиця, після розгрому фашистів в Корсунь-

Шевченківській операції, призваний в ряди Радянської армії, де був

командиром взводу. В Ясо-Кишинівській операції поранений, зали-

шився інвалідом другої групи. Після війни проживав в селі Юрко-

ве, працював секретарем сільської ради села Боровикове, учителем

у школі. І. С. Кислиця помер 19.08.1990 р., похований в селі Юрко-

ве поруч із своєю дружиною. Ось так коротенько, я охарактеризу-

вав історію життя наших з Михайлом Івановичем дідів та батьків. А

як же багато часу знадобилось для цієї роботи.

Нелегким було дитинство Івана Івановича, в 6 років він зали-

шився напівсиротою, а бажання до науки було велике. Так сталось,

що все своє життя Іван Іванович жив і працював у тих селах, де в

дитинстві жив, учився, ходив та їздив з паном Енгельгардтом юний

Тарас. Це села: Кирилівка, Моринці, Петрики, Зелена Діброва, Тов-

ста, Вільшана.

У сім’ї Івана Климовича та Гафії Миронівни Шевченків народи-

лось 4 сина: Іван, Олександр, Василь, четвертий помер від застуди

ще малою дитиною. На превеликий жаль, це було так:

45

Гафія Миронівна пішла в церкву, малу дитину залишила вдома,

чи було відкрите вікно, чи відкрилось випадково, дитина простуди-

лась і спасти її не вдалося.

Цей випадок у житті і світогляді Гафії Миронівни зіграв не аби

яку роль. Гафія Миронівна убивалась за дитиною і не знаходила

відповіді на питання, яке гнітило її: «Чому Бог не захистив її хвору

дитину, коли вона пішла до церкви молитись за нього?» З того часу

Гафія Миронівна перестала ходити до церкви і вірити в Бога, а в її

хаті (обійсті) більше ніколи не було образів.

Зліва направо: Похиленко (Шевченко) Хівря Климівна (рідна сестра Івана Климо-

вича) на руках у неї Похиленко Люба – однолітка з Іваном Івановичем, Іван Кли-

мович Шевченко, Гафія Миронівна Шевченко (Тищенко). Фото 1914 року

46

На жаль, фотографії Івана Івановича в дитячому віці не зберег-

лись, а його двоюрідної сестри Люби збереглась.

Сім’я Івана Климовича та Гафії Миронівни Шевченків з трьо-

ма синами мешкала в хаті Клима Павловича та Сикліти Трифонів-

ни Шевченко (Шолох) «над тихим ставом край села», де мешкало

ще п’ять сімей, а всього виходить шість. Звичайно, «сумно» не було.

Жилої площі для такої кількості людей занадто мало, та і землі (го-

род був до громадського ставу) не достатньо. Крім того, малоліт-

ні племінники Івана Климовича (двоюрідні брати Івана Івановича)

доставляли кожну хвилину чимало турбот своїми бешкетами.

Гафія Миронівна, моя бабуся, згадувала, що було набере води у

відра для господарських потреб і не встигне відволіктись, як хлоп-

чаки повимазують палиці в коров’ячий кізяк і колотять ними воду

в відрах. Приходилось знову йти по воду. Так в тісноті і дрібних об-

разах у великій сім’ї Клима Павловича та Сикліти Трифонівни про-

живала сім’я Івана Климовича та Гафії Миронівни з трьома синами

Іваном, Олександром та Василем.

Не дуже часто Іван Іванович розповідав про своє дитинство,

а також про своїх предків та історію роду. Але цікаву історію про

одруження Клима Павловича та Сикліти Трифонівни на все життя

запам’ятали не тільки ми, сини і близькі родичі Івана Івановича, а й

старожили села Шевченкове.

Клим Павлович Шевченко, 1820 року народження, дідусь Іва-

на Івановича, в 1843-1844 рр. призивався на службу «государеву»

в царську армію (на престолі на той час з 1825 до 1855 рр. царював

Микола I) із села Керелівки Звенигородського повіту, Київської гу-

бернії, де він проживав. На той час службу в армії несли на протязі

25 років. У ті часи було прийнято перев’язувати рекрута через пле-

чі червоною та блакитною стрічками, і в такому вбранні він заходив

у кожну хату прощатись з односельчанами перед відправленням на

службу. Цей обряд зберігся надовго, я пам’ятаю в моєму дитинстві –

прощались таким же чином.

Прощаючись з односельчанами Клим Павлович зайшов у хату

Шолоха Трифона, – майбутнього тестя. На припічку сиділа дівчин-

ка віком 2-3 років, на питання, як її звати, вона назвала Климу Пав-

ловичу своє ім’я – Сикліта.

Клим Павлович сказав: «Рости, Сикліто, відслужу армію і одру-

47

жусь на тобі». Дивно для нас, але так і сталось. Сикліта та Клим піс-

ля служби в армії побралися (одружились). Ця життєва історія, як

казка, передається до цього часу з покоління в покоління. Не дивля-

чись на те, що історія про незвичне одруження та життя Клима Пав-

ловича і Секліти Трифонівни буде ще згадуватись в нарисах пись-

менниці Надії Матюшенко, але вона варта того, щоб її повторювали.

Якось при зустрічі родичів Т. Г. Шевченка в музеї м. Канів я опри-

люднив цю історію і вона сподобалась слухачам.

На жаль, залишилось лише одне весільне фото тата і мами Івана

Івановича. А фотографія бабусі Сикліти з дочкою Хіврею та внучками

Любов’ю Іванівною (на руках у Хіврі) та Марією Федорівною (стоїть

у другому ряду) збереглась і я із задоволенням пропоную її вашій ува-

зі. На жаль, фотографії Клима Павловича не збереглось, а можливо її

зовсім не було. Можливо простому селянину це було і не по кишені.

У Клима Павловича та Сикліти Трифонівни народилось п’ятеро

дітей: Федір, 1875 р.н., Тиміш, 1880-1930 рр., Хівря, 1888-1986 рр.

(до речі у 1984 р. я спілкувався з Хіврею Климівною. У неї було 2

паспорти, по одному їй було 96 років, по-другому, 104 роки, скільки

насправді вона сама не знала).

Іще 2 сини: Іван Климович, 1890-1921 рр.,

і Гаврило Климович, 1895-1975 рр. На жаль,

цих дядьків і тіток Івана Івановича вже не-

має. Зустрічався я тільки з бабусею Хіврею

Климівною та з тіткою Марією Федорівною

Тищенко (Шевченко) в ранньому дитинстві

і геть її не пам’ятаю.

Я згадав ще одну цікаву історію, яка на мій

погляд, заслуговує уваги. Про це тато розпо-

відав мені в дитинстві в присутності мами. Ця Іван Климович Шевченко

історія характеризує фізичну силу Хіврі Кли-

1890-1921 рр.

мівни Шевченко, а також і силу роду Шевченків.

На той час татові було десь років 4-6, Хіврі Климівні – 30-32, це

було в 1918-1920 роки.

На свята молоді люди розважались різними забавами. І якщо

це було не довподоби Хіврі Климівні, то вона знімала з хлопця чи

чоловіка картуза, піднімала однією рукою саж і картуз клала під

нього.

48

Зліва направо: Хівря Климівна Похиленко (Шевченко), на руках Любов Іванівна

Похиленко, Сикліта Трифонівна Шевченко (Шолох), стоїть Марія Федорівна

Шевченко (в майбутньому Тищенко) мама Михайла Федосійовича Тищенка,

бабуся Людмили Михайлівни Тищенко.

С. Кирилівка, Звенигородського повіту. 1914 р.

4 Зам. 2937

49

Рід Клима Павловича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина Шевчиха

(Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шолох 21.02.1840-1934 рр.

Федір Климович

Тиміш Климович

Хівря Климівна

1875 р.н.

1880-1930 рр.

1888-1986 рр.

Іван Климович

Гаврило Климович

1890-1921 рр.

1895-1978 рр.

Не завжди 3-4 мужика могли підняти саж і дістати картуз. Про-

поную уважно оглянути статуру Хіврі Климівни на фотографіях і

сумнів пропаде, якщо він був.

Саж – це дерев’яна будівля, в якій тримали худобу, фундамен-

том для неї були великі камні по кутах, на яких вона стояла.

Фізична сила – це мабуть гени роду Шевченків. Клим Павлович

Шевченко, 1820 року народження, дідусь Івана Івановича та бабу-

ся Сикліта Трифонівна Шевченко (Шолох), 1840 року народжен-

ня, першого сина Федора народили в 1875 році, Климу Павлови-

чу на той час було 55 років, Сикліті Трифонівні – 35, а останньо-

го сина Гаврила – в 1895 році. Климу Павловичу було на той час 75

років, а Сикліті Трифонівні – 55 років, дай Бог нам з Вами такого

здоров’я і сили.

50

Останнє моє джерело історії роду – це була Хівря Климівна. Я

міг би багато чого дізнатись в неї, як би своєчасно проявив інтерес

до історії Шевченкового роду. За це я потім поплатився – той мате-

ріал, який я зміг би отримати за годину, я витратив на нього роки.

Рід Федора Климовича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина

Шевчиха (Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Федір Климович

1875 р.н.

Марія 02.03.1898 –

07.06.1984 рр.

Ганна

Никифор

Іван

чоловік Тищенко Федосій

Миронович 1896-1950 рр.

Олександр 1950 р.н.

Андрій

Галина 1936 р.н.

м. Тюмень

Олекса 1940 р.н.

1924-02.05.2000 рр.

с. Шевченкове

Тетяна 1954 р.н.

Віктор

Надія 1938 р.н.

Віра 1938 р.н.

м. Черкаси

12.09.1926-1988 рр.

м. Черкаси

Михайло Тищенко

Михайло 1940 р.н

Тамара

14.11.1938 р.н.

дружина (Острогруд)

Людмила

Віра Василівна

Син

20.07.1970 р.

10.10.1937-30.01.2006 рр.

Син

Іван

Дмитро

29.10.1997 р.н.

Григорій

Сергій 1966 р.н.

Катерина

Оксана 1970 р.н

4*

51

Марія Федорівна

Тищенко (Шевченко),

2.03.1898 - 7.06.1984 рр.,

двоюрідна сестра Івана

Івановича Шевченка,

дружина Тищенка

Федосія Мироновича,

рідного брата мами

Івана Івановича,

мама Михайла

Федосійовича Тищенка,

бабуся Людмили

Михайлівни,

пробабуся Дмитра

Іван Климович Шевченко та Микита Іванович Ящук (1892-1974 рр.) –

майстер фахівець мясоковбасного виробництва, яке опанував в Австрії,

м. Шпола, 1919-1920 рр.

52

Деякі фотографії Хівря Климівна мені презентувала, фактично ті,

що залишились.

Сикліта Трифонівна була високою та стрункою жінкою, одно-

сельці по вуличному називали її «баба-солдат». Ще в 1934 році ба-

буся Сикліта розповідала онуку, Івану Івановичу, подробиці остан-

нього приїзду в село Кирилівку Т. Г. Шевченка у 1859 році, на той

час Сикліті Трифонівні було 19 років.

Рід Тимофія Климовича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина Шевчиха

(Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Тиміш (Тимофій) Климович

1880-1930 рр.

Лука

Андрій

Микола

Груня

Меланія

1902-1981 рр.

1911 р.н.

1913 р.н.

Євгеній 10.03.1940-23.07.1992 рр. м. Запоріжжя

Валентина 17.12.1941

Анатолій 1943 р.

м. Звенигородка

Наталка

Сергій 01.07.

Олександр

1212-1963 рр.

Світлана

01.07.1970 р.н.

Олександр 5.10.1963 р.н.

м. Запоріжжя

Тетяна 01.08.1970 р.н.

м. Запоріжжя

53

Рід Хіврі Климівни Похиленко (Шевченко)

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина Шевчиха

(Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Хівря Климівна Похиленко

(Шевченко)1888-1986 рр.

чоловік Похиленко

Іван Степанович

Любов 05.07.1914 –

06.01.1980 р.

чоловік Кирило Мурза

Василь 1936-

Степан 1938 р.

Іван

12.07.1993 рр.

с. Червоне

1942-09.12.2004 рр.

Фастівський р-н

Після одруження з Гафією Миронівною Іван Климович працю-

вав в місті Шпола, в цеху ковбасних виробів, опановував професію

у майстра-фахівця Ящука Микити Івановича (1892-1974 рр.), який

навчився цієї професії в Австрії.

Коли в селі Моринці до 150-річчя з дня народження Т. Г. Шев-

ченка побудували харчокомбінат, то з 1964 по 1966 рр. М. І. Ящук

працював майстром-наставником робітників ковбасного цеху.

54

Рід Івана Климовича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина

Шевчиха (Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Іван Климович

1890-1921 рр.

дружина Гафія Миронівна

Шевченко (Тищенко)

03.08.1895-02.10.1981 рр.

Іван 12.11.1914-

Олександр

Василь 20.01.1921-15.05.1979 рр.

1916-1944 рр.

08.03.2003 рр.

дружина Катерина Павлівна

дружина Фросина Іфанівна

дружина Лідія Сергіївна

Шевченко (Семенчук)

Шевченко (Шолох)

Шевченко (Боровик)

09.11.1913-26.02.2006 рр.

21.09.1920-19.04.2012 рр.

Валентин

Валентина

Леонід 1943 р.н.

29.12.1934-20.07.2009 рр.

31.01.1941-17.03.2006 рр.

Олександр 05.04.1945 р.н.

Тетяна 01.04.1945 р.н.

Володимир 25.01.1954 р.н.

дочка

Віктор 02.02.1948 р.н.

дочка

Ольга 21.07.1953 р.н.

У 1920-1921 рр. Іван Климович та Гафія Миронівна Шевченки

мали в селі Кирилівка свою м’ясну лавку, в якій працювала Гафія

Миронівна.

У 1918-1920 рр. для багатодітних сімей у с. Кирилівка виділялась

земля з правом забудови на хуторі Юркове. Цей хутір розташований

в верхів’ї р. Самійлова. Річка названа іменем одного з трьох братів

55

Щербаків – Самійла, а хутір іменем другого

брата – Юрка, хутір Юркове Боровичанської

сільської ради села Боровикове.

У 1921 році Іван Климович Шевченко у

розквіті сил помирає і три сини Іван, Олек-

сандр і Василь залишаються напівсиротами.

Івану на той час було 6 років, Олександру – 4

роки, а Василь так свого батька і не побачив…

Версій смерті Івана Климовича декілька,

але істина невідома, не будемо будувати здо-

гадки.

Іван Климович Шевченко

З часом мама Івана Івановича одружуєть-

1890-1921 рр.

ся з Деміч Федотом Павловичем (1900-1986 рр.), двоюрідним братом

М. І. Ящука. У них народився син Деміч Федір Федотович, 1928 р.н.,

в майбутньому підполковник МВС. Помер він у 2005 році і похова-

ний на хуторі Юркове.

У 1921 році більш-менш безхмарне дитинство Івана Івановича

закінчилось, він вступив до школи в селі Кирилівка.

На хуторі Юркове школи на той час не було, цей населений

пункт тільки народжувався, не дивлячись на те, що його засновник

заселився давно.

Кожний день малому школяру з х. Юркове до с. Кирилівки і на-

зад в Юркове приходилось долати 16 кілометрів. Восени, зимою та

весною це був нелегкий шлях, але труднощі посилювали природну

тягу до здобуття знань.

В літній час (канікули) турботи були інші: допомагати по госпо-

дарству, пасти скотину на угіддях між хутором Юркове і селом Бо-

ровикове, це урочище в народі називали «Диковілька».

Будучи пастухом Іван Іванович своїм друзям демонстрував вмін-

ня робити стійку на руках і довго ходити на них. Після закінчення

школи почався новий етап в отриманні освіти – «мої університети».

Іван Іванович продовжував навчання на робфаці в м. Черкаси.

В 1933 році Іван Іванович закінчивши робфак, вступив до Чер-

каського педагогічного інституту. Під час здачі вступного екзамену

з української літератури він приємно здивував екзаменаторів знан-

ням «Кобзаря». Він міг цитувати його нескінчено, за що отримав

оцінку «відмінно».

56

Розраховувати на фінансову підтримку від батьків особливо не

приходилось, дома було троє малих дітей, тому вечорами, ночами та

в вихідні дні разом з іншими студентами приходилось заробляти на

прожиття разовими підробітками, в тому числі і репетиторством, як

тепер називають. Трудовий педагогічний стаж Івана Івановича по-

чався фактично з 1933 року.

В 1935 році він перевівся в Одеський державний педагогічний

інститут (заочний відділ) по спеціальності історія. У Черкаському

педагогічному інституті на той час заочного відділення не було.

Успішно поєднуючи навчання в університеті з роботою в школах

с. Петрики, Зелена Діброва, Товста Вільшанського (тепер Городи-

щенського) району, Іван Іванович викладає історію, географію, ні-

мецьку мову.

В 1935 році Івана Івановича призначають директором семиріч-

ної школи села Зелена Діброва, йому на той час ще не виповнилось

двадцять один рік.

Рід Гаврила Климовича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина Шевчиха

(Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Гаврило Климович

1895-1978 рр.

Килина Гаврилівна

Ялосовета Гаврилівна

Михайло Гаврилович

57

Рід Івана Івановича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина

Шевчиха (Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Іван Климович 1890-1921 рр.

дружина Гафія Миронівна

Шевченко (Тищенко)

03.08.1895-02.10.1981 рр.

Іван Іванович

12.11.1914-15.05.1979 рр.

дружина Катерина Павлівна

Шевченко (Семенчук)

09.11.1913-26.02.2006 рр.

Валентин 29.12.1934-

Олександр 05.04.1945 р.н.

Володимир 25.01.1954 р.н.

20.07.2009 рр. Дружина

дружина Аліна Іванівна

дружина Людмила

Надія Семенівна Шевченко

Шевченко (Пігарева)

Михайлівна Шевченко

(Куракова) 09.11.1938 р.н.

30.09.1946 р.

(Шайкіна) 28.02.1950 р.

Побралися 16.04.1957 р.

Побралися 18.10.1969 р.

Побралися 16.07.1977 р.

Олександр 06.08.1958 р.н.

Наталі 13.07.1971 р.н.

Ірина 01.03.1978 р.н.

Ала 16.02.1982 р.н.

Дмитро 07.01.1981 р.н.

Аліна 01.05.1994 р.н.

Андрій 15.03.2003 р.н.

Ян 01.05.1994 р.н.

Руслан 29.03.1996 р.н.

58

Рід Олександра Івановича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина Шевчиха

(Шевченко)

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шолох 21.02.1840-1934 рр.

Іван Климович 1890-1921 рр.

дружина Гафія Миронівна

Шевченко (Тищенко)

03.08.1895-02.10.1981 рр.

Олександр Іванович

1916-1944 рр.

Дружина Фросина Іфанівна

Шевченко (Шолох)

Леонід 1943 р.н.

Дочка

Дочка

59

Леонід Олександрович

Шевченко – син, 1943 р.н.,

фото 28.05.1964 р.

Олександр Іванович Шевченко – батько,

1916-1944 рр. Фото 1941 р.

Леонід Олександрович відслужив у Радянській Армії прикор-

донником, оберігаючи західні кордони нашої країни. Закінчив гід-

ромеліоративний технікум в селі Шевченкове. Леонід довгі роки

будував канали для зрошування в Криму, де і залишився жити. З

інформації, має дружину, двох дочок. У брата Леоніда я гостював

років 30 тому, коли з сім’єю подорожував по Криму та Кавказу. Ле-

онід у мене не гостював, і з того часу я з ним не зустрічався, а хоті-

лось би.

В останній час зв’язку з Кримом не існує. Я передав лист через

знайомих, але відповіді не одержав.

60

Рід Василя Івановича Шевченка

Козак Іван Швець

1703-1705 р.н.

с. Керелівка

Швець (Шевченко, Товстик)

Андрій Іванович

1728-1810 рр.

дружина Фросина Шевчиха

(Шевченко

Кіндрат Андрійович

Шевченко 1740 р.н.

Григорій Кіндратович

(дядько Гриня)

прізвисько (Кіндратенко)

1773 – 16.02.1851 р.

дружина Мотря 1775 р.н.

Павло Григорович

1802 р.н.

Клим Павлович 1820 р.н.

дружина Сикліта Трифонівна

Шевченко (Шолох)

21.02.1840-1934 рр.

Іван Климович 1890-1921 рр.

дружина Гафія Миронівна

Шевченко (Тищенко)

03.08.1895 – 02.10.1981 р.

Василь Іванович

20.01.1921 – 08.03.2003 р.

Дружина Лідія Сергіївна

Шевченко (Боровик)

21.09.1920 – 19.04.2012 р.

Валентина 31.01.1941-

Тетяна 01.04.1945 р.н. Віктор 02.02.1948 р.н.

Ольга 21.07.1953 р.н.

17.03.2006 р.

чоловік Вікнянський

дружина Ніна

чоловік Покиньборода

чоловік Шолох Василь

Василь Олександрович

Миколаївна

Анатолій Миколайович

Іфанович 03.10.1935 р.

16.08.1946 р.н.

13.03.1950 р.н.

05.10.1946-05.05.1998 р.

Леся

Леся 30.10.1960 р.н.

Людмила 23.07.1967 р.н.

Інна 14.07.1976 р.н.

Володимир

Оксана 09.07.1977 р.н.

Олександр 30.03.1987 р.н.

Надія

Артем 09.07.1998 р.н.

Діна 23.09.2004 р.н.

Антон 24.12.1999 р.н.

Оксана 09.07.1977 р.н.

Олена

Владік

Анастасія 09.03.1992 р.н.

61

Мені завжди подобалось це фото, дуже фо-

тогенічні дядя Вася і тьотя Ліда. Якого року

це фото точно невідомо, думаю 1958-1960 рр.,

село Юркове.

Василь Іванович, Лідія

Сергіївна Шевченки

Валентин Іванович Шевченко, Василь Іванович

Шевченко 30.09.1954 р., село Юркове

Сім’я Василя Івановича Шевченка. Тетяна Василівна, Віктор Васильович,

Василь Іванович, Лідія Сергіївна, Ольга Василівна – на руках,

Валентина Василівна Шевченки, 1954 р.

62

Знову приходиться вживати слово – на жаль. На цей раз за те, що

не знайшов ні однієї сімейної фотографії сім’ї Василя Івановича. А

цю фотографію прийшлося допрацьовувати. Вона 1954 р. і зовсім не

важко здогадатись скільки років кожному, хто присутній на ній.

Тетяні Василівні на цій фотографії 9 років. Про неї я вже писав, що

закінчила школу, медичне училище в м. Ватутіно. В с. Зелена Діброва

працювала фельдшером, завідуючою дитсадком, генеральним дирек-

тором групи магазинів. На сьогодні Тетяна Василівна – пенсіонер, але

без роботи вона не може – працює головою Ради ветеранів. Василь

Олександрович, чоловік Тетяни Василівни, теж на пенсії. Виростили

дві дочки: Людмилу, 23.07.1967 р.н. та Оксану, 9.07.1977 р.н., мабуть

уже троє внуків: Анастасія, 9.03.1992 р.н., Артем, 9.07.1998 р.н.

Віктор Васильович 2.02.1948 р.н.

На цій фотографії йому 6 років. Закін-

чив школу, гідромеліоративний тех-

нікум, відслужив у Радянській Армії,

працював на будівництві Південно-

Кримського каналу. Проживає в смт

Брилівка Цюрупінського р-ну – пен-

сіонер. Одружений з Ніною Микола-

ївною, має дочку Лесю та внучку Діну

23.09.2004 р. н.

Василь Іванович (20.01.1921 –

08.03.2003 р.), похований в с. Юркове.

Працював головою колгоспу, а після

виходу на пенсію – бригадиром плот-

ницької бригади. Василь Іванович під

час Великої Вітчизняної війни боровся

з фашистами як підпільник і партизан,

має урядові нагороди. На цій фотогра-

фії йому 33 роки.

Лідія Сергіївна (21.09.1920 –

19.04.2012 р.). Похована в с. Юркове,

на фото їй 34 роки. Народилась і про-

живала в с. Юркове. Працювала в кол-

госпі ланковою, головним бухгалтером. Віктор Васильович Шевченко,

У роки Великої Вітчизняної війни була

м. Мцхета, 1968 р.

63

членом підпільної організації, якою керував І. І. Шевченко, допома-

гала партизанам, хороша мама і добра господарка.

Ольга Василівна, 21.07.1953 р.н., так і хочеться сказати «крас-

на девица», гарна дівчина – кров з молоком, як кажуть, на цьому

фото їй немає ще і року. Оля закінчила інститут, працює економіс-

том в м. Умань. Разом з чоловіком Покиньбородою А. М. (5.10.1946 –

5.05.1998 р.) народили і виховали двох дітей: Інну, 14.07.1976 р.н. та

Олександра, 30.03.1987 р.н., має внука Антона, 24.12.1999 р.н. – хо-

роший хлопчик.

Лідія Сергіївна, Тетяна Василівна, Василь Іванович Шевченки, с. Юркове

64

Леонід Олександрович Шевченко, Тетяна Василівна Шевченко,

Віктор Васильович Шевченко

5 Зам. 2937

65

Валентина Василівна (31.01.1941 – 17.03.2006 р.), похована в

с. Юркове. Разом з чоловіком Шолох Василем Іфановичем,

3.10.1935 р. народили двох дітей: Лесю, 30.10.1960 р.н. та Володи-

мира, мають 2 внуки: Надію та Олену, а також правнука Владика.

Василь Іфанович є родичем нашої прабабусі Сикліти Трифонівни

Шевченко (Шолох).

Ось така родина Василя Івановича Шевченка.

Мені так хотілось знайти групову фотографію братів мого тата,

але мені не повезло. Фотографія Олександра Івановича – мого дяді,

лише одна, Василя Івановича теж не густо. Федора Федотовича фо-

тографії є, можливо причина та, що він самий наймолодший із бра-

тів. Навіть любительських фотографій не знайшов, де хоча б два

брати разом. Можливо це скромність. Сподівався на Леоніда Олек-

сандровича, але в теперішні часи з ним немає зв’язку.

Прийшлось цю проблему вирішувати так: вибору немає.

Брати

Іван

Іванович

Шевченко

Олександр

Іванович

Шевченко

Василь

Іванович

Шевченко

Федір

Федотович

Демич

66

Розділ 4

ІСТОРІЯ СЕЛА ЗЕЛЕНА ДІБРОВА

Карта Городищенського району Чер-

На фоні назви села і його герба,

каської області (в п’ятдесятих роках

в долині розташоване красиве,

двадцятого століття це був частково

стародавнє, з багатою історією

Вільшанський район Київської області).

с. Зелена Діброва

Тут розташовані села, в яких в свій час

до Великої Вітчизняної війни і зразу піс-

ля неї працював І. І. Шевченко – Петри-

ки, Зелена Діброва, Товста, Вільшана

Жителі с. Зелена Діброва наводять порядок в центрі села.

Іде посадка туй біля Будинку культури. Підтримує дерево директор

місцевого музею Людмила Іванівна Полякова, на першому плані

5*

67

Археологічні розкопки, які проводились на території села, під-

тверджують, що поселення визначається ще V століттям до нашої

ери. Поселення було утворене скіфами і ми можемо з впевненістю

сказати, що село було свідком існування давньої держави Араттії,

трипільської і скіфської культури.

Геродот (490:425 рік до н.е.) – грецький історик «батько історії»

дав детальний опис життя скіфів і це дає можливість думати, що істо-

рія села ще давніша. (Із книги Ковтуна В. П. «Циліндри Фараона»).

І дуже доречні слова Бориса Олійника:

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Старовинне українське село Зелена Діброва розташоване в ма-

льовничій місцевості серед густих лісів, у верхів’ях двох річок, що

впадають в річку Вільшанку, яка впадає у Дніпро.

Існує легенда, що по долині Хеликової гори в часи Київської

Русі протікала судноплавна річка. Нещодавно легенда отрима-

ла підтвердження, завдяки історичним дослідженням Львівсько-

го санскритолога Василя Кобилюха. У своїх роботах він відобра-

зив третій льодовик RІSS або Дніпровський, що покривав Украї-

ну 180:230 тисячі років тому. Зелена Діброва була на кордоні цього

льодовика. Його товщина сягала 3000 метрів. Після танення льодо-

вика, вода ішла під землю та промила собі глибокі річища на шля-

ху до моря.

Згідно з переказом старожилів, русло річки (Топилянка, Тов-

стянка, Зеленянка), як її в різні часи називали, проходило по су-

часній території Хеликової гори Гленищівського, Лідиного і Кол-

госпівського ставків. За часів Київської Русі ця річка була глибо-

кою і широкою, що давало можливість проходити водоплавним

суднам.

68

В «Статистическом описании Киевской губернии» (ст. 44, 1852

року видання), Іваном Фундуклеем ці річки називаються Товстян-

ка та Самійлова.

Відносно легенди місцевих краєзнавців назва річки Самійлова

походить від імені одного із трьох братів – Самійла. Імена двох ін-

ших братів – Микола і Юрко. У верхів’ї цієї річки Юрко заснував

хутір Юркове, а під селом Товста Микола заснував хутір Щерба-

ківка. Звичайно письмових джерел цієї легенди не існує і на протя-

зі багатьох століть вона зберігається в пам’яті людей і передається

з уст в уста.

Ймовірно, що переселення цих братів відбулося в ХVІІ столітті і

прізвище їх було Щербаки. Воно поширене в Зеленій Діброві і нині.

В простонароді братів називали Волинянчиками, так як вони були

родом з Волинського краю, пізніше їх стали називати Волинцями.

По достеменно невідомих нам причинах, люди з Волинсько-

го краю, та і не тільки з нього, переселялись на землі центральної

України. Причиною цих переселень може бути те, що люди шука-

ли роботу, де легше жити, тікали від жорстокої експлуатації поль-

ських панів.

Самійлів місток через річку Самійлову існує і досі. Дорога через

нього веде до села Вільшаної, колишнього райцентру і через рад-

госп до цукрового заводу, який вже не існує – зруйнований.

Я пам’ятаю, в дитинстві частенько пішки або на велосипеді їздив

через цей міст з села Товста до хутора Юркове до діда і баби, які там

проживали.

Дорога через місток була досить загружена, особливо з серпня

по листопад, коли урожай цукрових буряків вивозили на Вільшан-

ський цукровий завод. Тепер ця дорога прийшла в занепад, заросла

деревами, кущами та бур’янами.

По переказах, у цій місцевості існувала значна частина села, але

хати були знесені після голодомору 1933 року під колгоспні поля,

оскільки більша частина людей, що там проживала, вимерла.

То були страшні часи, мама розповідала, що млинці із липи та

лободи були делікатесом, а піти в ліс, де літом дозрівали черешні,

було страшно із-за людоїдства.

Про минулу густозаселеність цього району свідчення дав дослід-

ник Сидоренко. Він говорив, що потомки отаманів Запорізької Січі

69

Сидоренків після репресій Катерини II оселились в Зеленій Дібро-

ві. Так як вони мали золото, то змогли викупити у місцевих зем-

левласників для господарювання 10 десятин землі біля Самійлової

річки.

У народі залишилась згадка, що колись селом володів якийсь Ро-

гуцький, такі ж свідчення наведено і у Л. Похилевича, що і дав назву

селу. На цей час від того села не залишилось і сліду.

Друга версія, що назва села походить від глибокого яру, де росли

могутні дуби і на берегах річки росла калина. В яру протікала річ-

ка. Чумаки, що їздили в Крим по сіль, зупинялись в діброві на пере-

починок. По переказах і пішла звідси назва села – Зелена Діброва.

Підтвердженням цієї версії є наявність двох фактів.

Перший факт – спогади Андрія Петровича Лебединцева, котрі

він опублікував у «Київській Старовині» в 1900 році, що Зелена Ді-

брова, по розповідям його бабусі, заснована на поляні, оточеній ду-

бами великого розміру – від цього і пішла назва села.

У народних переказах зберігся і другий факт, який передала жи-

телька села Вовк Катерина Архипівна, що поблизу села існував са-

кральний Калиновий Яр, знищений людською діяльністю.

Аналізуючи ці факти можна припустити, що село засновано

козаками-характерниками, учнями волхвів, котрі знали таємни-

ці таких сакральних місць і використали знання, щоб село вижило

впродовж наступного тисячоліття.

Дослідження карти пошуковика Сооglе, а саме Колгоспівсько-

го ставу, знятого супутником в інфрачервоному діапазоні, свідчить

про велику кількість теплових кругів на цій водоймі. Цей факт твер-

дить про незвичайну сакральність (таємничість) цієї місцевості.

За адміністративним поділом 16 століття Зелена Діброва нале-

жала до Брацлавського повіту, в 19 столітті – до Звенигородського

повіту, а в 20 столітті – до Городищеського району.

У 16 столітті в селі існувала католицька церква святого Йосафа-

та. У 1780 році в селі заснована церква святого Миколи.

Другим письмовим документом спогадів про Зелену Діброву

є археологічна карта колишньої Київської губернії під редакцією

В. Б. Антоновича. В його праці «Археологічна карта Київської гу-

бернії», 1895 р., виданій у Москві зазначалось, що в північній части-

ні села розташовано 100 курганів-свідків життя скіфів.

70

Археологічні знахідки Лебединцева також підтверджують, що

село виникло у V столітті до нашої ери. На місцях курганів виявле-

но поховання скіфів ямської культури, характерною ознакою яких

є поховання вмерлих в ямах під курганами в положенні лежачи на

спині із зігнутими ногами в колінах. У часи розквіту Київської Русі

село Зелена Діброва було форпостом проти половців, які згодом

прийшли на зміну скіфам. Зелена Діброва та сусідні села були при-

кордонними в часи татарського ярма.

Сторінка 475 книги «Городские поселения Российской импе-

рии», 1860 року видання, говорить про те, що сусіднє містечко Віль-

шана фінансувалось урядом Петра І для утримання війська, яке

здійснювало захист території країни від кримських і ногайських

татар.

Зелена Діброва знаходилась поміж північним Кучманським

шляхом, що проходив поблизу м. Корсуня і південним, що прохо-

див поблизу м. Шполи. Кучманський шлях був одним із відгалу-

жень Чорного шляху – старовинного торгівельного шляху, яким

користувалися кримські татари для наскоків на Правобережну, За-

хідну Україну, а також Польщу в 16-17 століттях. З матеріалу Вікі-

педія цитуємо інформацію про Чорний шлях 1768 року, під час ве-

ликого антифеодального повстання відомого під назвою «Коліїв-

щина», по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звениго-

родку рухалися «повстанські загони Максима Залізняка, Семена

Неживого».

Всі населені пункти обабіч цих шляхів спалювались татарами,

а людей забирали в полон, тож, щоб захиститися, зеленяни змуше-

ні були жити в землянках. Зимівником для січових козаків було

старовинне село Зелена Діброва, де нараховувалось 300 дворів. В

подібних зимівниках козаки розводили худобу і коней. В цих зи-

мівниках необхідні були робочі руки і кожен бажаючий міг зна-

йти роботу. Часто господарі зимівників збирали зі своїх робітни-

ків козацькі загони, озброювали їх та відправляли розбишакувати

на Польщу.

Село Зелена Діброва разом з її мешканцями наприкінці XVIII

століття продані князем Любомирським Г. Потьомкіну, від яко-

го село успадкував його племінник Василь Васильович Енгель-

гардт.

71

До 1830 року Зелена Діброва належала пану Енгельгардту. По-

тім село перейшло у володіння до його сестри Олександри Василів-

ни Браницької, а у 1838 році після її смерті – до Марії Браницької.

Того ж року по селу прокотилася епідемія холери, яка викосила

багато людей.

В селі Зелена Діброва розповсюдилося глибоке коріння сім’ї

Красицьких, яке пішло від Антона Григоровича Красицького та Ка-

терини Григорівни Шевченко.

Антон Григорович (1794-1848 рр.) та Катерина Григорівна (1801-1848 рр.) одружились 29 січня 1823 року і з села Керелівки пере-

брались жити в Зелену Діброву. Хата Антона знаходилась в центрі

села, поряд з хатою священика Гаврила Лебединцева.

Подружжя Красицьких народило дванадцять дітей: Олену, Фе-

дору (1827 р.н., прізвище по чоловіку Бондар) Феодосія, Соломію,

Степана, Семена (1836 р.н.) Ганну, Марію (1843 р.н.), Федора, Яки-

ма (1842 р.н.), Максима і Тетяну(1848-1918 рр.), а самі пішли з жит-

тя молодими.

Тарас в селі був не тільки в дитинстві, а також в молоді та зрілі

роки (1843, 1845, 1859).

Багато талановитих людей дало село.

В 1859 році Тарас Шевченко, зустрівшись з племінницею Фе-

дорою, високо оцінив її картини, написані олійними фарбами, які

були справжньою прикрасою хати Красицьких. Тарас дав різнома-

нітні поради кріпосній художниці і дуже жалів, що вона не змогла

далі розвивати свої здібності.

Нащадки по лінії Шевченків – художник Фотій Степанович

Красицький і письменник Дмитро Филимонович Красицький.

Із села вийшли науковці брати Лебединцеві – Петро Гаврилович

(1819-1896 рр.) – український історик, археолог, церковний діяч,

журналіст, автор багатьох праць із стародавньої історії, пізніше ще

й досліджувач життєвого і творчого шляху Т. Г. Шевченка. Сам

Лебединцев відслужив панахиду за поетом при перехованні його

в травні 1861 року в Каневі. Лебединцев Феофан Гаврилович –

історик.

Село було свідком боротьби за право на життя, за віру, за рідну

мову, за Вітчизну.

72

Рахую за необхідне помістити лист, написаний 83 роки тому.

В цьому листі простий житель с. Зелена Діброва характеризує своєму родичу

обстановку на селі 1932-1933 рр. Про це розповідали мені бабуся,

мама та інші родичі і знайомі, які проживали в селі на той час

73

За останні два століття люди села пережили важку кріпосну пра-

цю, революцію і громадянську війну, голодомор і репресії, Велику

Вітчизняну війну.

Перелистуючи сторінки історії згадаємо, що через рік після Жов-

тневої революції, в 1918 році обраний перший голова сільської ради

Вікнянський Олексій Олексійович.

У 1929 році заснований колгосп ім. Петровського, першим го-

ловою, якого був обраний Шевченко Петро Васильович. Перший

трактор придбали в 1932 році, першими трактористами були Мат-

лах Федот Панькович та Годований Василь Дорофійович.

676 дворів, в яких проживало 2918 осіб, налічувалось в Зеле-

ній Діброві в 1928 році, а після голодомору 1932-33 років в селі за-

лишилось 304 двори і 724 жителі – 75% жителів вимерло. Частина

села біля Самійлового містка перестала існувати, залишились пус-

ті хати, які з часом зруйнували. Ці цифри приведені в повісті Олек-

си Воропая «Дев’яте коло».

350 осіб захищали Батьківщину в роки Великої Вітчизняної ві-

йни, 194 з них не повернулось, орденами та медалями нагородже-

но 197 осіб.

У книгах письменника Василя Шевчука, 30 квітня 1932 року

народження, лауреата премії ім. Андрія Головка за 1986 рік, «Син

волі» (1984 р.) та «Терновий світ» (1986 р.) подано описи села Зе-

лена Діброва очима юного Тараса, який неодноразово провідував

свою сестру Катерину, котра після одруження проживала в цьому

селі.

«Село Зелена Діброва, – говорила Катерина Павлівна Шевчен-

ко (Семенчук) – моя мама, – наче писанка чи квітка, особливо воно

привабливе, коли цвітуть сади, а також, коли сади в полоні білих

снігів, як у цвіту, привабливе і миле серцю тих, хто тут народився,

зростав, йшов у світи чи лишався на отчій землі ростити хліб й на-

роджувати дітей, щоб не переводився рід людський. Любов до рід-

ного села, як до батьків, дітей, чоловіка, мама зберегла і не розгуби-

ла до останніх своїх днів».

74

Розділ 5

ВПЕРШЕ ДИРЕКТОР ШКОЛИ

1935 рік. Іван Іванович навчається в Одеському державному пе-

дагогічному інституті по спеціальності історія. В семирічній школі

села Зелена Діброва викладає історію, географію та німецьку мову.

Сьогодні в селі нова гарна школа і порівняти її з тією старою вже ні-

кому, пройшло багато часу і учнів тих часів, як і вчителів, на жаль

немає. Один серйозний пріоритет має стара школа: на сьогодні в

гарній новій школі на жаль всього 19 учнів.

Школа, в якій з 1935 до 1938 р. вперше працював директором

Іван Іванович Шевченко. Село Зелена Діброва

Ця нова гарна школа на грані закриття. Звичайно, в старій школі

було набагато більше учнів.

У 1935 році 21-річного студента призначають директором школи

села Зелена Діброва. На основі спогадів учнів, які з великим трудом

знайдені, у виборі директора помилки не було.

Правильність цього рішення Іван Іванович довів всім своїм на-

ступним життям і педагогічною працею на благо молодих поколінь.

75

Із загального педагогічного стажу майже 47 років – 45 на керівних

роботах в різних школах району.

Підтвердженням цих слів є грамоти, подяки від місцевих, район-

них, обласних органів, а також міністрів освіти в різні часи і нарешті

присвоєння звання «Відмінник народної освіти УРСР».

Я маю можливість, до уваги читачів, привести деякі спогади

учнів Івана Івановича.

Майборода Наталка Василівна, до речі як з’ясувалось, наша ро-

дичка по Катерині Григорівни Красицькій (дівоче прізвище Шев-

ченко), передала мені спогади жительки села Зелена Діброва Яси-

нової Ганни Данилівни, 1923 р.н., яка в 1937 році закінчила 7 кла-

сів і дуже хотіла вчитися далі. Але її мама плакала та благала: «В

чому ти будеш, дитино, ходити в Товстянську середню школу, як у

нас одні чоботи на сім’ю і одна свита, та й та вже драна?». А харчу-

вались ми липениками, які і врятували нас від голодної смерті. Тоді

я пішла до директора школи Шевченка Івана Івановича, який був

другом мого старшого брата, просила видати мені документи про

освіту, але він всіляко відмовляв мене, що нічого дитині їхати з села

невідомо куди і обіцяв допомогти. Однак на другий день я зі своєю

подругою завербувалась в Звенигородці і поїхала в м. Кривий Ріг.

В «Горпромучі» вивчилась на машиніста скреперної лебідки і через

6 місяців вже працювала в шахті. Звичайно цим вчинком я засмути-

ла і свою матір і директора школи Івана Івановича.

Так я працювала в шахті до самої війни, потім евакуювалась в

Свердловську область і повернулась в село тільки в 1947 р. – і зно-

ву голод, холод і репресії. В горі і злиднях росли сільські сироти:

Мороз Роман, Красицький Василь, Замогильний Ялисей, Начитай-

ло Артем Павлович, 1906 р.н., – рідний брат дружини Івана Івано-

вича – Катерини Павлівни Шевченко (Семенчук). В 1933 році по-

мер їх батько Семенчук Павло Семенович, 1881 р.н., мати Степани-

да Тарасівна Семенчук (дівоче прізвище Щербак) померла у 1964

році. Артем Павлович у 1934 році працював головою колгоспу, а в

1937 році був репресований. Артем Павлович залишив двох дітей:

Марію і Дмитра, які не знали батька. Марія залишилась жити в селі

Зелена Діброва, а Дмитро, відслуживши строкову службу в Радян-

ській армії, одержав вищу освіту і працював в галузі будівництва у

м. Києві до виходу на пенсію. Разом з дружиною Ольгою вихова-

76

ли сина Костянтина і онука Дмитра. Дмитро Артемович – сільська

дитина. В дитячі роки займався авіамоделюванням і хто знає, як би

склалась його доля, якби був тато, можливо країна дізналася б ще

про одного Сікорського.

Палажка Луківна Нечи-

тайло-Семенчук, 17.05.1910 –

06.08.1990 рр. Артем Павло-

вич Семенчук-Нечитайло

1906 – 28.05.1945 рр. В 1937

році репресований по на-

клепу. В 1954 році реабілі-

тований. По одній версії за-

гинув на Далекому Сході,

по іншій – на Балтійсько-

Батьки Дмитра та Марії, 1936 р.

му морі. Це єдина фотогра-

фія. Оригінал її зберігається у Марії Артемівни Братко, с. Зеле-

на Діброва.

Нечитайло (Малишко) Ольга Яківна, 13.02.1937 р.н., Нечитайло Костянтин

Дмитрович, 28.11.1962 р.н., Нечитайло (Семенчук) Дмитро Артемович,

13.03.1935 р.н. – мій двоюрідний брат. Місто Київ. 1980 р.

77

Шевченко Олександр Іванович, 5.04.1945 р.н., Нечитайло (Малишко)

Ольга Яківна, 13.02.1937 р.н., Нечитайло (Семенчук) Дмитро Артемович,

13.03.1935 р.н. На квартирі у Нечитайлів, місто Київ 1979-1980 рр.

Перший ряд зліва направо: Марія Артемівна Братко (Нечитайло), Іван Титович

Братко, Ніна Іванівна Козік (Братко), Тетяна Вікторівна Козік. Другий ряд:

Віктор Козік, Палажка Луківна Нечитайло, Ольга Яківна Нечитайло,

Дмитро Артемович Нечитайло. Село Зелена Діброва

78

Мої троюрідні сестри Любов Петрівна і

Альона Петрівна Майбороди поділились спо-

гадами своєї матері Майбороди (Бондарь)

Ніни Соловеївни (яка на жаль теж померла)

про Івана Івановича Шевченка.

Ніна Соловеївна була однією з улюблених

учениць Івана Івановича в школі села Зелена

Діброва, де він працював в 1935-37 рр. директо-

ром. Іван Іванович викладав історію, географію,

німецьку мову, був завжди оптимістом, життє-

радісний, він і його дружина Катерина Павлів-

на непогано грали на струнних інструментах.

Майборода (Бондарь)

Ніна Соловеївна

Після війни в 1949-50 рр. Ніна Соловеївна

працювала з Іваном Івановичем у Моринській середній школі уже

вчителькою. Вона завжди із задоволенням згадувала про Івана Івано-

вича в сімейному колі.

Альона згадує, що коли їй було 10 років в двері Київської кварти-

ри по Брест-Литовському шосе постукали. Вона відкрила двері, пе-

ред нею стояв великої комплекції чоловік, Альона злякалась і хут-

ко закрила двері.

Потім всі довго сміялись, а Іван Іванович сказав, що вірно зроби-

ла Альона, нічого відчиняти двері незнайомим людям.

Моя бабуся Степанида Тарасівна, по матері, і бабуся Альони і

Люби, Анастасія Тарасівна, були рідними сестрами, а моя мама, Ка-

терина Павлівна, і тато Альони і Люби Петро Григорович – двою-

рідні брат і сестра.

Якщо прослідити родинну гілочку від сестри Т. Г. Шевченка Ка-

терини Григорівни Красицької (Шевченко), то можна бути впевне-

ним, що моя мама, Катерина Павлівна, має родинні зв’язки з нею.

Сподіваюсь, що моє припущення буде досліджено, якщо не мною,

то іншими шанувальниками таланту нашого пращура.

Ось у такому багатому історією селі Зелена Діброва Іван Івано-

вич вперше і на все наступне життя (довічно) залишився директо-

ром шкіл.

Багато чого тут було перший раз: вперше отримав хрещення на

посаду директора школи, і все своє наступне життя працював на цій

посаді в різних школах, вперше і в останнє полюбив гарну дівчину

79

Катрю – так з любов’ю Іван Іванович називав Катерину Павлівну.

З нею одружився, а потім доповнюючи одне одного, разом у горі

і радості прожили майже півстоліття. Тут у цьому селі народив-

ся перший син Валентин, майбутній полковник, командир полку

ракетно-артилерійських військ. Тут вперше відчув батьківські по-

чуття. Мабуть, тут вперше відчув відповідальність і радість за ре-

зультати педагогічного виховання підростаючого покоління, і бага-

то чого тут у селі Зелена Діброва ще було вперше.

1 квітня 1935 року Іван Іванович Шевченко вступив в шлюб з Ка-

териною Павлівною Семенчук, 9 листопада 1913 року народження,

уродженкою села Зелена Діброва, де і зареєстровано шлюб. Мама в

такому разі користувалась словом «побрались».

Колись, приблизно в 1969 році, я заговорив з татом відносно одру-

ження зі своєю нареченою Аліною Іванівною Пігаревою. Він мені від-

повів: «Мені сподобалась дівчина, вона гарна, роботяща, добра люди-

на. Я одружився, щоб ніхто мене не випередив. От так і ти приди-

вись, щоб була перш за все гарна людина, подобалась тобі і знай, що

це на все життя, і не мороч дівчині голову, приймай рішення як чоло-

вік. Так вчинив мій дід, Клим Павлович, мій тато Іван Климович, так

вчинив і я, і ти не порушуй добру традицію роду Шевченків».

Щоб в повній мірі показати життя Івана Івановича, я спробую

відтворити обстановку, в якій проходило життя, коло знайомих, ко-

лег по роботі, товаришів, родичів. Сподобається читачам моє напра-

цювання чи ні, це вибір ваш, хотілося б задовольнити моїх родичів,

товаришів і читачів.

Вважаю необхідним привести спогади ще одного учня І. І. Шев-

ченка, який практично свій життєвий шлях пройшов слід у слід за

моїм татом. Не привести ці спогади я просто не маю права.

Народився цей учень 10 грудня 1940 року в селі Зелена Діброва.

Іван Іванович на той час працював директором Товстівської середньої

школи. У 1948 році цей хлопчина поступив в перший клас семиріч-

ної школи села Зелена Діброва, а в 1955 році закінчив сім класів цієї ж

школи, в якій директором з 1935 по 1938 рр. працював Іван Іванович.

У 1958 році закінчив 10 класів Товстівської середньої школи, де

на той час працював директором І. І. Шевченко.

В 1961 році закінчив педучилище в м. Корсунь-Шевченківський,

працював на Закарпатті, а з 1963 року міцно осів в рідному селі Зе-

80

лена Діброва. Працював учителем математики, заступником дирек-

тора, а з 1968 до 2000 року директором школи села Зелена Діброва.

Країна, Міністерство освіти УРСР, партійні та господарські ор-

гани високо оцінили заслуги Володимира Івановича Щербака. Він:

«Спеціаліст вищої категорії», «Відмінник народної освіти», нагоро-

джений значком «Отличник просвещения СССР» і медаллю «За

доблестный труд», а також грамотами районного, обласного відді-

лів та Міністерства освіти.

Чимало сил Володимир Іванович доклав до побудови і відкрит-

тя нової красивої школи, в якій сьогодні, на жаль, нікому вчитись.

Коли Володимир Іванович закінчив у 1958 році 10 класів Тов-

стівської середньої школи, я навчався у 6-му класі, але Володими-

ра пам’ятаю.

Спогади директора школи с. Зелена Діброва

Володимира Івановича Щербака

Володимир Іванович згадує, що якось не зовсім повезло йому,

бо Іван Іванович не викладав предмети в їх класі. Але спогади зали-

шились самі хороші. Приміщення Товстівської середньої школи за-

вжди знаходилось у зразковому стані, територія потопала в квітах.

Іван Іванович жив і дихав справами школи і її вихованців. Справед-

ливий, вимогливий, користувався повагою серед колективу вчите-

лів та учнів, а колектив у нас був великий – більше чотириста учнів.

Під його керівництвом школа давала учням глибокі і міцні знан-

ня. Вчителі багато і творчо працювали з учнями не тільки на уроках,

а і в позаурочний час, виходячи за межі шкільної програми. Тому

нам, учням, легко було долати вступні екзамени у середні спеціаль-

ні та вищі навчальні заклади.

«... Я з гордістю констатую, що наша школа була відома не тільки

в районі і області, а і в міністерстві освіти.

Аналізуючи сьогодні творчий шлях директора нашої школи, Іва-

на Івановича і свій шлях, я випадково, хоча це очевидно, зробив для

себе відкриття, що багато нас, учнів, старались бути такими, як наш

директор, наслідувати риси його характеру, манери.

Особисто я вдячний саме Івану Івановичу, педколективу Товстів-

ської середньої школи за те, що вони наштовхнули мене на освітню

ниву, якій я віддав 50 років і не жалкую. Низький вам уклін, шановні».

6 Зам. 2937

81

так Плазун Іван –

Деяких випускників я ще пам’ятаю,

в майбутньому офіцер авіації, Прищепа Володимир – геолог, працював у геологорозвідці по Запорізькій області

На жаль, я не маю іншої світлини, але на цій Щербак Володимир в верхньому ряду другий зліва направо, далі Лоташ А. А.,

завуч Горбинко А. А., директор школи І. І. Шевченко, Ніколаев О. Т., Олійник М. П. про яких ми ще будемо згадувати.

В другому ряду зверху, другий зліва направо син Животченко Захара та Оксани Філатівни – Володимир. Про нього ще

будемо згадувати. Шоста вчителька української мови Г. І. Ткаченко.

82

Розділ 6

РОДИНА СЕМЕНЧУКІВ

ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДЕРЕВО РОДИНИ СЕМЕНЧУКІВ

Щербак Іван

Клименко Онисько

Щербак Тарас Іванович,

Семенчук Семен

+

Явдоха 1840(45) р.

“Богатирь”, 1838-42 –

Родом із Західної України,

1929 рр.

Степан с. З.Діброва

дружина Параска

Дід “Богатирь” міг легко

нести півкопи снопів.

Яків с. Тарасівка

Убитий випадково

Мотря

конем біля Самійлового

містка в селі

Ганна с. Боровикове

Зелена Діброва

Мотря

Семенчук Павло

Семенович

Дементій

1881-1933 р.

Параска

Гапка

Тихін

Химка

Одарка

Ївга

Арістат

+

Оляна

Микита (жив на

Іван

Уралі в Москві,

похований в

Микита

м. Б. Церква)

Марфа

Майборода Петро

Настя

Григорович,

дружина Бондарь

Щербак

Ніна Соловеївна

Степанида

Тарасівна

Люба

1880 –7.02.1964 р.

Альона

с.Товста

Катерина

Сава

Мотря

Артем

Арійон

Гапка

Хівря

Горпина

9.11.1913-1902-1997 1904-1955 1906-1945 1909-1987 1911-1927

1916

1919-1932

25.02.2006

6*

83

Коріння роду моєї мами Семенчук Катерини Павлівни по бать-

кові, проростають із Західної України, звідкіля родом її дід Семен-

чук Семен (роки народження та смерті невідомі). А мамина бабуся,

Параска, була з місцевих. У Параски і Семена було 5 дітей, 4 дівчин-

ки: Гапка, Химка, Ївга, Оляна і хлопець Павло (1881-1933 рр.). Це

був батько Катерини Павлівни, а мій дід.

Мамина мама мала дівоче прізвище Щербак Степанида Тарасівна

(1880 – 7.02.1964), мамин дід – Щербак Тарас Іванович (1838(42) –

1929) невідомо якого точно року народження. Відомо те, що діда

Тараса поважали односельчани, він був фізично здоровий та міц-

ний і називали його «Богатир», і все сімейство по-вуличному нази-

вали – «Богатирі».

Дід міг легко нести півкопи снопів, якщо не помиляюсь копа –

32 снопи. Інформації про батьків діда Тараса немає. Можливо вони

родичі тих братів Щербаків із Волині, про яких ми згадували. А

от дружину діда Тараса Івановича звали Явдоха Ониськівна Кли-

менко. У неї було 2 брата і 2 сестри: Степан проживав в селі Зеле-

на Діброва, Яків – в селі Тарасівка, Ганна – в селі Боровикове, Мо-

тря – невідомо де. Явдоха Ониськівна Клименко народилась при-

близно 1840(45) р.

У Щербака Тараса Івановича та Явдохи Ониськівни Клименко

було 11 дітей: Мотря, Дементій, Тихін, Параска, Одарка, Арістат,

Іван, Микита, Марфа, Настя, Степанида.

Із усіх, кого я перерахував, я зустрічав Анастасію Тарасівну і

звичайно був знайомий із бабусею Степанидою Тарасівною. Я до-

бре пам’ятаю її і вона варта того, щоб про неї говорили тільки хоро-

ші слова. Це мама моєї мами, Катерини Павлівни. З нами вона жила

в селі Моринці, потім в селі Товста, коли тато працював там дирек-

тором школи.

До цього часу збереглись любительські фотографії, де бабуся з

моїм молодшим братом Володимиром на ганку Моринської цер-

ковної школи в 1954 році (це фото далі по тексту), а також в селі

Товста десь уже в 1957 році. Ці фотографії цінні не тільки для на-

шої сім’ї, так як там збереглись фрагменти шкіл Моринської цер-

ковної і Товстівської, у яких проживала наша сім’я і які уже давно

зруйновані.

84

В с. Товста біля ганку квартири, в якій проживала наша сім’я.

Катерина Павлівна, Олександр Валентинович на руках у мами Надії,

Володимир Шевченки та Георгій Арійонович Семенчук. Село Товста. 1958 р.

Цінно ще й те, що на цих фотографіях зберігся краєвид місцевості,

який у результаті людської діяльності зник. Ще я був знайомий з дво-

юрідним братом моєї мами Микитою Івановичем Щербаком, прожи-

вав він на Уралі. В роки Великої Вітчизняної війни служив у Радян-

ській Армії, потім жив у Тулі і Москві. Декілька разів був у нас в гос-

тях в місті Запоріжжя, в селі Моринці. Помер і похований в місті Біла

Церква. Про бабусю Степаниду можу сказати, що у нас були дружні

відносини, вона часто мене виручала. Так, наприклад, в 1950-52 рр. був

в моді фільм «Тарзан» і повоєнні діти мого віку і старші в дуже гар-

них Моринських садах і ярах поводили себе як Тарзан і мавпи. Час-

то я приходив додому в розірваній одежі і бабуся тихенько її зашива-

ла, чим рятувала мене від покарання. Ще я був знайомий з сім’єю сина

85

баби Насті, Петра Григорови-

ча Майбороди. Про цю сім’ю

моїх родичів я вже писав. На

жаль, більше ні з ким з братів

і сестер Степаниди Тарасівни

я не був знайомий і не зустрі-

чався, тому що пізно народив-

ся. На жаль, дід «Богатирь»,

Щербак Тарас Іванович, тра-

гічно загинув біля Самійло-

вого містка. У дощову пого-

ду він виконував сільськогос-

подарські роботи кіньми, не-

сподівано кінь сильно ударив

його у груди і на цьому нелег-

ка біографія діда закінчилась

у 1929 році.

Пам’ятаю, як Степанида

Тарасівна доглядала молод-

шого брата Володимира і на-

співувала колискову пісню:

«Гопа, гопа, гопа – закака-

лась попа». Це було забавно.

Я пригадав спогади моєї

бабусі Степаниди Тарасівни

Катерина Павлівна, Володимир Шевченки, Семенчук (Щербак), 1880

Степанида Тарасівна Семенчук –

р. – 07.02.1964 р., про свою

теща Івана Івановича. Село Товста. 1957 р.

маму Щербак (Клименко)

Явдоху Ониськівну. Це сталось в моєму дитинстві, я впевнений, що

нічого не наплутав і не видумав, так як моя мама, Катерина Павлів-

на, підтвердила інформацію Степаниди Тарасівни.

Я можу тільки приблизно назвати роки народження Явдохи

Ониськівни Щербак (Клименко), це 1840-1845 рр., а її чоловіка Та-

раса Івановича Щербака – «Богатирь» 1838-1842 рр.

Сьогодні нам відомо, що інформація про літальні апарати у нас по-

явилась в кінці ХІХ століття, а літаки почали використовуватись тіль-

ки в першій Світовій війні. Читач може заперечити і це буде правда.

86

Геніальний художник, видатний мислитель та інженер, невтом-

ний дослідник матерії і явищ природи Леонардо да Вінчі, 1458

р.н., працюючи над ідеєю польоту, за допомогою крил винайшов

аероплан, а також парашут, велосипед, телескоп, танк, автомобіль,

прожектор. Із-за відсутності можливості зробити двигун до аеро-

плана, в повітря він міг піднятись тільки в наші часи, коли люд-

ство святкувало 500 років з дня народження Леонардо да Вінчі і

уявіть – аероплан полетів.

Моя прабабуся, Явдоха Ониськівна, своїм дітям в дитячому віці,

у тому числі і Степаниді Тарасівні, розповідала, що настануть часи,

коли в небі будуть літати металеві птиці. Дивно, але вона не поми-

лилась, як могла сільська неграмотна жінка, робити такі сміливі

пророцтва, адже її діти також були неписьменні і спілкувались тіль-

ки з такими, як вони, неграмотними людьми.

Крім того Явдоха Ониськівна, по розмовам очевидців, могла ке-

рувати природними явищами, наприклад при допомозі головного

платка і рук вона керувала хмарами. Могла відвести хмару від свого

поля, могла визвати дощ на своє поле. А ще на полі Явдохи Онись-

ківни птиці не псували соняшники та інші культури.

Я згоден з кожним, хто скаже, що це фантастика, адже прямої

відповіді на ці явища немає і сьогодні. Можливо, Явдоха Ониськів-

на з роду козаків-характерників, які ведуть свій початок від давньо-

українських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв).

В. Шевчук про волхвів пише: «Вони, вважалося, знали таємну

силу речей, явищ і володіли своєю виробленою в століттях нау-

кою, і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони

займались пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що їх

і називали віщунами». Такі «характерники» могли відкрити без

ключів замки, плавати на човнах по підлозі як на морських хвилях,

переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, бра-

ти в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верст довкола себе

за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні річки, вла-

зити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «переки-

датись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів,

залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тися-

чі верст.

87

Д. Яворницький стверджує, що між козаками завжди були так

звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна

куля, крім срібної, не брали.

І. В. Голубницький вважає, що «характерники» були «замовле-

ні від кулі і шаблі».

Сподіваюсь і ця інформація може стати темою для догадок і ви-

вчення нащадками. Дерзайте, нащадки!!!

У Степаниди Тарасівни (1880 р. – 7.02.1964 р.) та Павла Семе-

новича Семенчука (1881-1933) народилось 8 дітей: Сава (1902-1997), Мотря (1904-1955), Артем (1906-1945), Арійон (1909-1987),

Гапка (1911-1927), Катерина (1913-2006), Хівря (1916), Горпина

(1919-1932).

Бажаю поділитись з читачем такою інформацією, що у наших ді-

дів та прадідів були багаточисельні сім’ї. Такі сім’ї потрібні були не

тільки для продовження роду, а й для того, щоб було кому обробля-

ти землю та держати її в належному стані, так принаймні, говори-

ла моя мама.

Так у мого прадіда та прабаби по маминій родині, Тараса Івано-

вича Щербака та Явдохи Ониськівни Щербак (Клименко) було 11

дітей.

У діда Павла Семеновича Семенчука та бабусі Степаниди Тара-

сівни Семенчук (Щербак) було 8 дітей. Зрозуміло, що в теперішній

час такі багато чисельні сім’ї зустрічаються дуже рідко.

Ця сім’я із 10 чоловік мала 4 десятини землі в сторону Козачан-

ського лісу, пару коней, пару волів, декілька овець.

Дмитро Артемович Нечитайло розповідав, що в сім’ї була ще мо-

лотарка і віялка для зерна. Господарство вели своїми руками, на-

йману робочу силу не використовували.

У батька і матері були персональні чоботи та свита, а у дітей чо-

боти та свита були на чотирьох одні. Літом було просто, а зимою на

вулицю виходили по черзі.

Ще була одна хата на всіх, яку потім під час колективізації забра-

ли, не можу пояснити з яких причин.

Бабусю, Степаниду Тарасівну, помістили в Будинок приста-

рілих, а потім діти забрали її, і вона практично весь час, скільки я

пам’ятаю, проживала у нас.

88

У 1958-1960 роках Сава Павлович Семенчук, рідний брат моєї

мами, одержав від держави якісь гроші, роздав їх братам і сестрам,

якусь частину він вручив і мамі. Я рахую, що це була якась компен-

сація за хату.

Цю сім’ю із десяти чоловік влада признала куркулями. Звичай-

но хорошого в цьому було, як говорять, мало, а справедливіше, зо-

всім не було.

Дмитро Артемович згадує, що його не приймали в дитсадок і він

тинявся під тинами в сльозах. Край цьому поклала бабуся, Степа-

нида Тарасівна, звернувшись у сільраду.

Ось так приблизно жили наші пращури. Харчувались тим, що

вирощували на землі: пшеницю, сояшники, буряки, кавуни. Коли

Родина Семенчуків. Перший ряд, зліва направо: зять Хіврі Павлівни Шаульської

(Семенчук) – чоловік Люби, Семенчук Килина Давидівна, Шаульський –

чоловік Хіврі Павлівни, Семенчук Григорій Григорович. Другий ряд зліва направо:

Шаульська Люба – дочка Хіврі Павлівни, дочка Люби теж Люба, Хівря Павлівна,

Шаульська Катерина – дочка Хіврі Павлівни, Сава Павлович Семенчук,

Сергій Григорович Семенчук, Арійон Павлович Семенчук

89

Родина Семенчуків: Шаульська Люба, її дочка Люба, Сава Павлович Семенчук,

Шаульська Катерина, Арійон Павлович Семенчук

наближався піст, Павло Семенович їхав у Вільшану на базар і ку-

пляв бочонок оселедців. Таким було життя селян.

Я експоную перед Вами ці рідкі фотографії, сам їх побачив впер-

ше. Нехай залишаться вони в пам’яті Семенчуків, їх пращури заслу-

говують на це. Самі молоді учасники цієї фотосесії, як кажуть сьо-

годні, це Сергій та Григорій Семенчуки, уже переступили поріг дру-

гої половини століття в своєму житті та досягли пенсійного віку.

Всі ці люди пройшли тяжкий життєвий шлях – Жовтнева ре-

волюція, голод, Велика Вітчизняна війна, відбудова країни після

кривавої війни. Всі вони народились в селі Зелена Діброва, части-

на з них пішла в світи, частина лишилась на отчій землі ростити

хліб і народжувати дітей, щоб не перевівся рід людський. На жаль,

нікого з них на цей час уже не залишилось в живих. Останньою з

них померла Катерина Павлівна (9.11.1913 – 25.02.2006) і похо-

вана в селі Моринці, поряд із своїм чоловіком Іваном Івановичем

Шевченком.

90

РІД САВИ ПАВЛОВИЧА СЕМЕНЧУКА

Семенчук Павло Семенович

1881-1933 р.

Семенчук (Щербак)

Степанида Тарасівна 1880 –

7.02.1964 р.

Семенчук Сава Павлович

1902-1997 р.

Семенчук Ярина Йосипівна

1902-1994 р.

Рихтік (Семенчук)

Семенчук Григорій

Євгенія Савівна

Савович 26.01.1935 –

1935-2013 рр.

26.02.2013 р.

Рихтік Віктор

Семенчук (Бондарь)

Марія Трохимівна

Микола Рихтік 1955 р.

Семенчук Григорій

Олександр Рихтік 1962 р.

Григорович 24.08.1962 р.

Семенчук (Захарченко)

Рихтік Валентина 1958 р.

Тетяна Володимирівна

22.06.1967 р.

Семенчук Віктор

Рихтік Олександр

Григорович 31.07.1967 р.

Семенчук (Шугай)

Рихтік Ірина

Лариса Володимирівна

25.01.1975 р.

Рихтік Віктор

Семенчук Віра

Семенчук Андрій

Григорівна 20.07.1987 р.

Вікторович 13.12.2014 р.

Семенчук Світлана

Григорівна 12.07.1990 р.

Семенчук Тетяна

20.01.2007 р.

91

Сава Павлович працював мірошником у селі, по наклепу був

репресований, дивом вижив і повернувся додому, врятували його

власні золоті руки.

Історію, завдяки якій вижив в таборі Сава Павлович – незаконно

репресований, а потім реабілітований із стандартним формулюван-

ням «за недоведеністю фактів», я дізнався в дитинстві десь в 1955-1957 роках із уст самого Сави Павловича, який гостював у нас.

Справа вигляділа так. У табір, де відбував термін ув’язнення

Сава Павлович, з перевіркою прибуло високе начальство. Керівник

табору супроводив комісію по бараку, де був Сава Павлович. Ке-

рівник комісії був узутий в красиві чоботи, які під час руху скри-

піли. Керівнику табору дуже сподобались ці чоботи. Знаючи, що

Сава Павлович у вільний час займався чоботарством, керівник ска-

зав йому: «Семенчук, якщо до ранку у мене будуть точно такі чобо-

ти, ти залишишся живим».

Звичайно завдання було досить складним. Йому допомагали всі,

хто мав хист в цьому ділі. Барак не спав цілу ніч. На ранок чобо-

ти були готові. Керівник табору залишився задоволений, а головне

свою обіцянку виконав. Сава Павлович був переведений на легкі

роботи, вижив і повернувся додому.

Можливо цю історію я передав не зовсім достеменно, але зміст її

я виклав вірно.

В селі він користувався великим авторитетом, як розумний,

мудрий, розсудливий і спокійний чоловік. Разом з Яриною Йоси-

півною (1902-1994) народили двох дітей: Євгенію (1935-2013) та

Григорія (26.01.1935 – 26.02.2013. Євгенія проживала в місті Ки-

єві, мала дітей: Миколу, 1955 р.н., Валентину, 1958 р.н., Олексан-

дра, 1962 р.н. У Миколи син Рихтік Віктор. У Валентини двоє ді-

тей: Олександр та Ірина.

Григорій Савович та його дружина Марія Трохимівна Бондарь,

до речі, є необхідність дослідити рід Марії Трохимівни Бондарь і

з’ясувати її рідню з Катериною Григорівною Красицькою (Шевчен-

ко). Бондарі родичі Антона Григоровича та Катерини Григорівни

Красицьких.

Григорій та Марія народили та виховали двох синів: Григорія,

24.08.1962 р.н., та Віктора, 31.07.1967 р.н.

92

Родина Сави Павловича Семенчука. Зліва направо: Ярина Йосипівна

Семенчук – дружина Сави Павловича, Женя – дочка, її син, сам Сава Павлович

Сава Павлович Семенчук

Ярина Йосипівна Семенчук

93

Сава Павлович Семенчук та Ярина Йосипівна біля старої хати

94

Григорій з дружиною Захарченко Тетяною Володимирівною,

22.06.1967 р.н., проживають в м. Києві, народили двох дівчат: Віру,

20.07.1987 р.н., яка має дочку Таню, 20.01.2007 р.н. та дочку Світла-

ну, 12.07.1990 р.н.

Віктор Григорович з дружиною Семенчук (Шугай) Ларисою Воло-

димирівною, 25.01.1975 р.н., проживають в селі Зелена Діброва. В день

святого Андрія Первозванного народили богатиря – по фізичним да-

ним, сина Андрія, 13.12.2014 р.н., для продовження роду Семенчуків.

РІД МОТРІ ПАВЛІВНИ ГОДОВАНОЇ (СЕМЕНЧУК)

Семенчук Павло Семенович

1881-1933 рр.

дружина Семенчук (Щербак)

Степанида Тарасівна

1880 – 7.02.1964 р.

Годована (Семенчук) Мотря

Павлівна 1904-1955 рр.

чоловік Годований

Федір Маркович

Годований Василь

Годована Тетяна

Федорович 1924-1977

Федорівна 15.02.1937

дружина Годована (Бегеба)

чоловік Годований

Хтодоська Григорівна

Василь Охрімович

27.05.1920 – 31.07.1969

11.11.1930 – 8.11.1979

Дмитро

Олександр

Барбаш

Годований

Годований

8.08.1948

10.09.1952

(Годована)

Анатолій

Михайло

дружина

дружина

Надія

Наталка

06.06.1963

1.01.1960

Конюхова

Каракоця

1954-1996

Василівна

дружина

Надія Дмитр. Надія Іванівна

дружина

01.01.1958

Годована

05.10.1946 – 2003

03.03.1954

Годована

чоловік Барбаш

(Ворошило)

Світлана

Михайло Анат.

Валентина

7.01.1967

Тетяна

08.06.1955

Анатолієвна

3.05.1973

чоловік Тюлюпа

Оксана

Валерій

Марина

Володимир

Михайлович

21.09.1993

Євгеній

1972

Барбаш

Анатолійович

Олег

1.02.1983

Віта

7.06.1979

17.08.1985

25.05.1977

друж. Барбаш

дружина

Наташа

чоловік Бойко

(Косюк) Ольга

Наталка

Сергій 1970

Василівна

Марченко

2.09.1982

7.12.1984

Євгенія

Величко

Настя

25.06.2000

(Барбаш)

Артем

Ліна Михайл.

12.01.2001

Сергій

18.02.1984

16.08.1993

чолов. Величко

Віталій Віктор.

1.04.1983 р.

Андрій

23.11.2009

95

Мотря Павлівна з чоловіком Федором Марковичем народили

двох дітей: Василя, 1924-1977 рр., та Тетяну, 1937 р.н.

Василь Федорович з дружиною Хтодоською Григорівною жили і

працювали в селі Зелена Діброва. Користувались авторитетом у од-

носельчан та родичів, одним словом були хороші люди, але, на жаль,

вони трагічно загинули, залишивши після себе нащадків: Дмитра,

Олександра та Надію. До речі, Годована (Бегеба) Хтодоська Григо-

рівна є родичкою Т. Г. Шевченка по Катерині Григорівні Красиць-

кій (Шевченко).

Хтодоська Григорівна, Василь Федорович та дочка Надія, 1954-1996 рр.

96

Дмитро Васильович проживає і працює в місті Корсунь-

Шевченківський заступником директора Станкобудівного заводу,

має двох дочок: Таню, 3.05.1973 р.н., та Віту, 25.05.1977 р.н.

Таня з чоловіком Тюлюпою Володимиром народили та вихова-

ли сина Сергія, 16.08.1993 р.н.

Віта з чоловіком Бойко Сергієм, 1970 р.н., народили та вихова-

ли дочку Женю, 25.06.2000 р.н. Про цю симпатичну дівчину ми ще

згадаємо.

Дмитро Васильович (по центру) на військовій службі

Олександр Васильович, 10.09.1952 р.н., з дружиною Годованою

(Каракоця) Надією Іванівною, 3.03.1954 р.н., та сім’єю проживають

і працюють в місті Ватутіно Звенигородського району. Олександр

працює водієм, народили дочок Оксану та Наталку, мають онучку

Анастасію.

Надія Василівна хворіла і померла в 1996 році.

Тетяна Федорівна Годована, 15.02.1937 р.н., зі своїм чоловіком

Годованим Василем Охрімовичем, 11.11.1930 р. – 8.11.1979 р. наро-

дили трьох дітей: Наталку, 1.01.1958 р.н., Анатолія, 6.06.1963 р.н.,

Михайла, 1.01.1960 р.н.

Наталка Василівна одержала освіту, проживає і працює довгі

роки вчителькою в Топилянській середній школі Шполянського

7 Зам. 2937

97

району. Її чоловік Барбаш Михайло Анатолійович, 8.06.1955 р.н.,

працює головою сільської ради. Вони народили і виховали двох ді-

тей: Валерія, 7.06.1979 р.н., та Ліну, 18.02.1984 р.н.

Валерій Михайлович з дружиною Косюк Ольгою Василівною,

2.09.1982 р.н., після закінчення Харківської юридичної академії,

проживають і працюють у місті Черкаси. Ту ж саму Харківську ака-

демію закінчила і Ліна – сестра Валерія Михайловича.

Ліна Михайлівна з чоловіком Величко Віталієм Вікторовичем,

1.04.1983 р.н., офіцером Української армії, народили і виховують

сина Андрія, 23.11.2009 р.н., проживають і працюють в місті Черкаси.

Тетяна Федорівна, Ва-

силь Охрімович Годовані,

це мама і тато Наталки, Ми-

хайла та Анатолія. Так ста-

лось, що мама та тато мали

одне і теж прізвище, а мож-

ливо і спорідненість. Тетя-

на Федорівна схожа на мою

Тетяна Федорівна, Василь Охрімович Годовані маму, адже мама Тані, Мо-

тря Павлівна, та моя мама, Катерина Павлівна, – рідні сестри.

Тетяна Федорівна, Наталка Василівна та Євгенія Омельківна

(двоюрідна сестра Василя Охрімовича) в центрі, с. Зелена Діброва

98

Наталка за високі успіхи у навчанні, примірну поведінку була

гордістю не тільки батьків і братів, а і гордістю школи. Ця дівчина-

піонерка не по роках серйозно відносилась до навчання та життя в

цілому, а й була маяком не тільки для однокласників. Можливо На-

таша і вибрала професію педагога, щоб кращі свої надбання переда-

вати підростаючому поколінню, і в цьому вона не помилилась, дове-

ла своїм життям і роботою.

Родина серед медоносних трав, с. Топильна.

Перший ряд, зліва направо: Барбаш Ліна Анатоліївна – дочка Наталки та

Михайла Барбаш, Барбаш Ольга Василівна – дружина Валерія Михайловича

Барбаш, Наталка Василівна Барбаш (Годована), Годована (Ворошило)

Валентина Анатоліївна – дружина Анатолія Годованого.

Другий ряд, стоять: Годований Євгеній Анатолійович, Годований Михайло

Васильович, Барбаш Михайло Анатолійович, Годований Анатолій Васильович

7*

99

Наталка Василівна Барбаш (Годована), Михайло Анатолійович Барбаш,

Валерій Михайлович Барбаш, Анатолій Васильович Годований,

Валентина Анатоліївна Годована (Ворошило), с. Топильна

Молода українська сім’я. Зліва направо: Ліна Михайлівна Величко (Барбаш),

Андрій Віталійович Величко (на руках), Віталій Вікторович Величко, с. Топильна

100

Годований Михайло Васильович, 1.01.1960 р.н., з дружиною

Світланою, мають двох дітей: Олега, 17.08.1985 р.н., та Марину,

21.09.1993 р.н., проживають і працюють на Полтавщині. Михайло

займається в основному будівництвом.

Анатолій Васильович, 6.06.1963 р.н., проживає і працює в місті

Корсунь-Шевченківський. Разом з дружиною мають сина Євгенія,

1.02.1983 р.н. Анатолій спортсмен, завзятий мисливець, підтримує

добрі відносини з мамою та родичами. Навіть важко сказати, хто

він більше – спортсмен чи мисливець? Необхідно оприлюднити, що

Анатолій має серйозне хобі – з любов’ю відноситься до мисливських

собак, яких сам вирощує і має в цьому неабиякі успіхи.

Дмитро Васильович Годований, Лариса Годована,

Анатолій Васильович Годований, м. Корсунь-Шевченківський

Валерій Михайлович Барбаш з мамою Наталкою Василівною біля пам’ятника

Катерині Григорівні Красицькій (Шевченко), с. Зелена Діброва

101

РІД АРТЕМА ПАВЛОВИЧА СЕМЕНЧУКА-НЕЧИТАЙЛО

Семенчук Павло Семенович

1881-1933

дружина Семенчук (Щербак)

Степанида Тарасівна

1880 – 7.02.1964

с. Зелена Діброва

Семенчук-Нечитайло Артем

Павлович 1906 – 28.05.1945

дружина Нечитайло Палажка

Луківна 17.05.1910 –

06.08.1990 с. Зелена Діброва

Братко (Нечитайло)

Нечитайло Дмитро

Марія Артемівна

Артемович 13.03.1935

4.11.1929

дружина Нечитайло

чол. Братко Іван Титович

(Малишко) Ольга Яківна

05.02.1927 – 30.05.2003

13.02.1937, м. Київ

с. Зелена Діброва

Нечитайло Костянтин

Козік (Братко) Ніна

Дмитрович 28.11.1962

Іванівна 14.10.1952

м. Київ

чоловік Козік Віктор

15.01.1946

Нечитайло Дмитро

Краснодарський край,

Костянтинович

Єйський район

м. Київ

Братко Петро Іванов.

06.03.1954

друж. Братко (Петришен)

Ганна Володимирівна

02.02.1957, м. Київ

Братко Микола Іванов.

25.06.1955 – 19.05.2013

дружина Братко Марія

Францівна м. Черкаси

Братко Світлана

Тетяна Петрівна Братко

Миколаївна

(Кутня) 09.12.1978

1983 – 02.03.2013

чол. Кутній Ярослав

Миколайович 10.12.1978

Козік Антоніна Вікторівна

Козік Олена Вікторівна

Кутній Андрій

Ярославович 14.02.1996

102

Семенчук-Нечитайло Артем Павлович (1906 – 28.05.1945 рр.)

користувався авторитетом на селі, працював головою колгоспу за

освітою був ветеринарний лікарь. З дружиною Нечитайло Палаж-

кою Луківною (17.05.1910 – 06.08.1990 рр.) народили та виховали

двох дітей: Марію, 4.11.1929 р.н., та Дмитра, 13.03.1935 р.н. Якщо

бути справедливим, то виховувала їх Палажка Луківна. Артема

Павловича було репресовано по наклепу. Він загинув на Далекому

Сході чи на Балтійському морі 28.05.1945 р., достеменно невідомо

до цього часу. Реабілітований за недоведеністю фактів.

Марія Артемівна з Братко Іваном Титовичем (5.02.1927 –

30.05.2003 р.) народили трьох дітей: Ніну, 14.10.1952 р.н., Петра,

6.03.1954 р.н., Миколу, 25.06.1955 – 19.05.2013 рр.

Подружжя: Ніна Іванівна та Козік Віктор (15.01.1946 р.н.) на-

родили двох дівчат: Антоніну та Олену, проживають в Краснодар-

ському краї.

Петро Іванович з дружиною Петришен Ганною Володими-

рівною (2.02.1957 р.н.) народили дочку Тетяну Петрівну Братко

(Кутню).

Тетяна Петрівна з чоловіком Кутнім Ярославом Миколайови-

чем (10.12.1978 р.н.) народили сина Андрія (14.02.1996 р.н.).

Микола Іванович з Марією Францівною народили дочку Світла-

ну Миколаївну (1983 – 02.03.2013 рр.).

З Дмитром Артемовичем та його сім’єю ми ознайомились ра-

ніше.

Арійон Павлович (1909-1987) з Великої Вітчизняної війни по-

вернувся інвалідом – без ноги. Проживав і працював в місті Ма-

ніївка. З дружиною Килиною Давидівною народили сина Георгія,

20.12.1936 р.

Георгій Арійонович з дружиною Тамарою Федорівною народи-

ли двох дітей: Тетяну, 26.12.1966 р.н., та Сергія, 18.10.1961 р.н.

Тетяна Георгіївна з чоловіком Артемовим Е. М. народили двох ді-

тей: Юлію, 11.09.1984 р.н., та Дениса, 25.10.1985 р.н. Чоловік Юлі –

Шилов Сергій, 30.08.1985 р.н.

Сергій Георгійович з дружиною Семенчук (Кваша) Іриною Іва-

нівною, 15.03.1964 р.н., народили Олексу, 1.02.1985 р.н., та Івана,

30.12.1990 р.н.

103

РІД АРІЙОНА ПАВЛОВИЧА СЕМЕНЧУКА

Семенчук Павло Семенович

1881-1933 р.

дружина Семенчук (Щербак)

Степанида Тарасівна

1880 – 7.02.1964 р.

Семенчук Арійон Павлович

3.11.1909 – 1987

дружина Кошарна Килина

Давидівна 15.06.1912

Семенчук Георгій Арійонович

20.12.1936

друж. Семенчук (Бакурова)

Арійон Павлович

Тамара Федорівна 08.07.1941

Семенчук, м. Свято-

Георгій Арійонович

горськ, 22.10.1939 р.

Семенчук, 10.05.1951 р.

Семенчук Сергій

Артемова (Семенчук)

Георгійович 18.10.1961

Тетяна Георгіївна

дружина Семенчук

26.12.1966

(Кваша) Ірина Іванівна

чоловік Артемов

15.03.1964

Едуард Миколайович

Олекса Семенчук

Артемова Юля

01.02.1985

Едуардівна 11.09.1984

чоловік Шилов

Семенчук Іван

Сергій Ал. 30.08.1985

Сергійович 30.12.1990

Артемов Денис

Едуардович 25.10.1985

Арійон Павлович Семенчук, 2.04.1951 р.

104

Гапка Павлівна народилась у 1911 р., померла у 1927 р., сім’ю не

створила. Причина передчасної смерті невідома.

Катерина Павлівна Шевченко (Семенчук), 9.11.1913 р.н., помер-

ла 25.02.2006 року та похована в селі Моринці, поруч з Іваном Іва-

новичем Шевченко, 12.11.1914 р.н., помер 15.05.1979 р. Подружжя

народило трьох синів: Валентина, 29.12.1934 – 20.07.2009 рр., Олек-

сандра, 5.04.1945 р., Володимира, 25.01.1954 р. Про них ми уже пи-

сали і ще будемо згадувати.

РІД КАТЕРИНИ ПАВЛІВНИ ШЕВЧЕНКО (СЕМЕНЧУК)

Семенчук Павло Семенович

1881-1933

дружина Семенчук (Щербак)

Степанида Тарасівна

1880 – 07.02.1964

Шевченко (Семенчук) Катерина

Павлівна 9.11.1913-25.02.2006

чоловік Шевченко Іван Іванович

12.11.1914-15.05.1979

Шевченко Валентин Іванович

Шевченко Олександр

Шевченко Володимир

29.12.1934 -20.07.2009

Іванович 5.04.1945

Іванович 25.01.1954

дружина Шевченко (Куракова) дружина Шевченко (Пігарева)

дружина Шевченко (Шайкіна)

Надія Семенівна 09.11.1938

Аліна Іванівна 30.09.1946

Людміла Михайлівна 28.02.1950

Шевченко Олександр

Семеновська (Шевченко)

Шевченко Ірина

Валентинович 6.08.1958

Наталі Олександрівна

Володимирівна 1.03.1978

13.07.1971

Шевченко Алла

Володимирівна 16.02.1982

Шевченко Дмитро

Олександрович 7.01.1981

Семеновська Аліна

Вікторівна 1.05.1994

Шевченко Андрій

Семеновський Ян

15.03.2003

Вікторович 1.05.1994

Шевченко Руслан

29.03.1996

105

РІД ХІВРІ ПАВЛІВНИ ШАУЛЬСЬКОЇ (СЕМЕНЧУК)

Семенчук Павло Семенович

1881-1933

дружина Семенчук (Щербак)

Степанида Тарасівна

1880 – 07.02.1964

Шаульська (Семенчук)

Хівря Павлівна 1916 р.н.

чоловік Шаульський

Шаульська Катерина

Шаульська Люба

Шаульська (Семен-

чук) Хівря Павлівна, 1916

р.н., у молодому віці виїха-

ла в смт Карлівку Полтав-

ської області, де і прожива-

ла, одружилась з Шауль-

ським. Подружжя наро-

дило двох дочок – Катю і

Любу. Зв’язків з її родиною

фактично не було. При-

Мої двоюрідні сестри.

близно в 1973-1975 рр. де-

Катя Шаульська,

легація від родини Семен-

Люба Шаульська,

чуків була у гостях у Хіврі

смт Карлівка

Полтавської області,

Павлівни. А мої двою-

12 грудня 1954 р.

рідні сестри Катя і Люба

Шаульські в 1954 році прислали моїй мамі свої фотографії і лист,

зміст листа звичайно я не пам’ятаю.

Пам’ятаю, мама говорила, що в дитинстві Хіврі Павлівні хтось з

братів косою випадково травмував ногу і вона кульгала. Декілька

років тому я відправив листа у Карлівку і він повернувся назад з на-

писом: «Адресат відсутній».

Поки що це все про рід Клименків, Щербанів, Семенчуків, але тут

ще багато темних плям і питань без відповіді і думаю, що знайдуть-

ся бажаючі і доберуться до істини, з’ясують все можливе для себе і

нащадків. Пам’ятайте, шановні, чим далі, тим важче буде дізнатись

щось нове, джерела інформації з часом зникають безповоротно.

106

Валентин Іванович Шевченко, Віктор Григорович Семенчук, інших, вибачте, не пам’ятаю

Рід Семенчуків на подвір’ї Григорія Савовича Семенчука. 8 травня в День Перемоги, с. Зелена Діброва. Перший ряд:

Катерина Павлівна Шевченко, Наталка Василівна Барбаш, Ліна Михайлівна Барбаш, Михайло Анатолійович Барбаш,

Олександр Валентинович Шевченко, Володимир Іванович Шевченко, Лариса Володимирівна Семенчук, Марія Трохимівна

Семенчук (Бондарь), Олександр Іванович Шевченко, Григорій Савович Семенчук. Другий ряд: четвертий зліва направо –

107

Розділ 7

НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

У 1938 році Іван Іванович закінчує Одеський державний педаго-

гічний інститут і рішенням Державної екзаменаційної комісії від 19

березня 1938 року йому присвоєна кваліфікація викладача історії в

середній школі.

У 1938 році закінчувалось будівництво нової школи – світлої

з великими вікнами в селі Товста. Урочисте відкриття середньої

школи-десятирічки відбулось у 1939 році і першим директором цієї

школи призначений Іван Іванович Шевченко. Користуючись пра-

вом на особисту думку я рахую, що це подяка за сумлінну працю ди-

ректором семирічної школи в селі Зелена Діброва, це просто – ви-

нагорода. Вважаю, як нині – кастинг районним керівництвом та від-

ділом освіти не проводився, а кандидати все ж таки були. Але най-

гіднішим визнаний Іван Іванович Шевченко, це дуже приємно для

нашої родини.

108

У 1938 році, на підставі постанови Центрального Виконавчо-

го Комітету і Ради народних Комісарів Союзу РСР, Іван Іванович

Шевченко отримує Атестат на звання учителя середньої школи.

ІСТОРІЯ

Село Товста розташоване на півдні Городищевського району, 27

кілометрів до районного центру та залізничної станції міста Горо-

дище. Воно межує з селами Вербівка, Воронівка, Топильна, Зелена

Діброва та Вільшана – колишній районний центр.

В історичній літературі Л. Н. Похилевича («Сказания о

населенных местностях Киевской губернии или Статистические,

исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местеч-

109

ках и городах, в пределах губернии находящихся» згадується: «Тол-

стая, село в 8-ми верстах от г. Ольшаны, при ручье того же имени.

Жителей общего пола 1907. Ручей получил название от того, что на-

чинается в урочище, поросшем прежде толстым липовым лесом. В

окрестностях достопамятные два урочища: лес, довжик более и бо-

лее истребляемый владельцами имения, сначала на выделку пота-

ша, а ныне для сахарных заводов, и хутор с большим фруктовым

садом, называемым Чернече, какому монастырю принадлежал этот

хутор жители забыли. Толстая, князем Галицыным продана Антону

Савицкому, а сим графу Браницькому.

Церковь Богородичная, деревянная, 4-го класса, земли имеет 35

десятин, построена 1773 года. До построения ею была каплица и ча-

совня. Из церковной утвари примечательная чаша с прибором по-

жертвованная главноуправляющим имением Франковским в па-

мять своей супруги, при церкви погребенной. Есть и латинская ка-

менная каплица в экономическом саду».

Я пам’ятаю, що в 60-х роках 20-го століття з правої сторони шко-

ли знаходився курган, на якому була розташована шкільна метеоро-

логічна станція, і учні кожний день відмічали в журналі-щоденнику

тиск, напрям і силу вітру, температуру повітря, опади, а біля ку-

щів бузку стояла велика кам’яна брила, на якій напевно польськи-

ми буквами викарбуваний текст, його я вже не пам’ятаю. Це мабуть

все, що залишилось від Браницьких, Галициних, Енгельгардтів.

Існує легенда про походження назви села Товста. В далеку сиву

давнину повз село проходив Чумацький шлях до Криму. Цей шлях

був довгим та виснажливим, чумаки страждали від голоду і спраги.

Біля села росла великих розмірів липа, з-під якої било джерело

цілющої води, яка повертала сили чумакам. Вони з нетерпінням че-

кали того часу, коли приїдуть до «Товстої» липи і нап’ються холод-

ної води. Вони говорили: «Де та Товста?», маючи на увазі липу. Піз-

ніше село, що було розташоване поблизу, стали називати Товста.

За даними Київського статистичного губернського комітету у

1890-х роках село Товста була володінням графині Браницької. До

масивів села належало 3103 десятин землі, з них: дві економії графи-

ні Браницької займали 1308 десятин, церкві належало 40 десятин,

селянським дворам належало 1755 десятин землі. Козачанський ліс,

110

Вільшанський цукровий завод та 10000 десятин землі в інших се-

лах району належало також Браницькій. В селі налічувався 541 двір.

У селі була церква, церковно-приходська школа, в якій навча-

лись діти заможних селян. Злидні і темрява панували в селі, селяни

не раз піднімались проти панської сваволі. У 1885 році проти селян,

які відмовились виконувати повинності на панів, Київський губер-

натор прислав загін козаків, які били непокірних селян на площі се-

ред села перед сільською управою.

В період першої буржуазної революції 1905-1907 рр. на терито-

рії села нараховувалось більше десятка селянських повстань. Але ці

повстання були придушені козаками. У 1907 році селяни скаржи-

лись до Державної Думи: «Ми страждаємо від малоземелля, помі-

щик граф Браницький обдурив нас. Старшина лає і лякає, хто набе-

ре землі і не оплатить викупу, позбудеться хати, її продадуть. При-

слуга графа все спустошує навкруги – ставки, млини, поля. А за не-

вдоби беруть плату, як за найкращі угіддя».

Жителі села Товста з часом все більше і більше жалкують, що в

спогадах Т. Г. Шевченка немає матеріалів про Товсту, а пояснен-

ня цьому може бути таке, що між П. В. Енгельгардтом і О. В. Бра-

ницькою були на ті часи якісь судові справи, тому і не відвідував

пан зі своїм козачком її володінь. Ото й не закарбувались в дитячій

пам’яті Тараса спогади про Товсту.

Слова Т. Г. Шевченка Федір Ернст цитує так: «З мого пана була

людина діяльна. Він безупинно їздив, таскаючи мене з собою в обозі

для сидіння в прихожій, подання люльки та інших потреб». А у 1829

році Шевченко залишив Україну, мандруючи з паном і практично в

цих святих місцях був наїздами і короткочасно.

У 1918 році в селі встановлено Радянську владу.

У 1919 році село окуповане денікінцями.

У 1920 році селом проходив загін Котовського, що йшов громити

білополяків, і Радянська влада була встановлена остаточно.

Головою комнезаму був обраний Микола Савич Щасливий, пер-

шим головою сільської ради обраний бідняк Іван Іванович Сивак.

У 1924 році в селі створена комсомольська організація.

У 1929 році біднота і середняки створили в селі колгосп, головою

якого був Сарнацький Сергій Хрисанович.

111

У 1939 році збудовано та відкрито середню школу, першим ди-

ректором був призначений Іван Іванович Шевченко, який працю-

вав до цього директором семирічної школи в селі Зелена Діброва.

В цьому ж році недалеко від школи відкрито клуб та амбулато-

рію. Завідуючим амбулаторії працював фельдшер Філат Леонті-

йович Шелестенко. Його стопами пішов і онук Животченко Воло-

димир Захарович разом зі своїм товаришем Самойленко Віктором

Платоновичем. Дочка Філата Леонтійовича – Оксана Філатівна –

працювала вчителькою молодших класів і до речі вчила мого мен-

шого брата Володимира.

Син Філата Леонтійовича, Володимир, учасник Великої Вітчиз-

няної війни, орденоносець. 247 жителів села пішли на фронт, 125 з

них віддали своє життя за свободу і незалежність Вітчизни. 250 чо-

ловік за мужність і героїзм нагороджені орденами і медалями Ра-

дянського Союзу. Серед них майор Володимир Філатович Шелес-

тенко, полковник Євген Даментійович Плаксій, вчителі – Олек-

сандр Терентійович Ніколаєв (мій класний керівник), Степан Іва-

нович Лимаренко, Іван Іванович Шевченко, Микола Порфирович

Олійник, Анатолій Антонович Горбинко, Петренко Тимофій Федо-

рович та багато інших.

4 лютого 1944 року село визволене від фашистських загарбників.

На честь воїнів-визволителів в селі споруджено пам’ятник.

Жителі села свято шанують пам’ять про своїх земляків, які за-

гинули в роки Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані.

Біля школи встановлено пам’ятник воїну-інтернаціоналісту пра-

порщику Поліщуку Михайлу Андрійовичу, який загинув 18 лип-

ня 1988 року. За роки служби він нагороджений орденами і меда-

лями СРСР.

На фасаді школи встановлена меморіальна дошка правнуку

Т. Г. Шевченка, учаснику Великої Вітчизняної війни, відміннику

Народної освіти, першому директору цієї школи Івану Івановичу

Шевченку, який працював з 1938 до 1941 рр. і з 1955 до 1964 рр.

Сім’я Івана Івановича із 3-х осіб, він сам, дружина Катерина Пав-

лівна та син Валентин перебрались жити в село Товста в 1938 р. По-

селились вони в південній частині хати священика, де вікна виходи-

ли на берег річки. На цьому вході була пристроєна веранда. Пізні-

ше, у 1956-1962 рр., в цій частині будинку був гуртожиток для учнів

112

із сіл Воронівки і Зеленої Діброви, в цих селах були тільки семиріч-

ні школи.

Сьогодні мені дуже пощастило. Директор Товстівської серед-

ньої школи Погорілий Олександр Васильович дав мені можливість

зв’язатись із Стоволос (Самойленко) Галиною Платонівною, 1929

р.н., яка у 1956-1962 рр. працювала вчителем-лаборантом, а її чоло-

вік, Микола Стоволос, викладав в середній школі ручну працю. Я

дуже вдячний Олександру Васильовичу за наданий номер телефо-

ну Галини Платонівни, а її – за цінну для мене інформацію.

Галина Платонівна нині проживає в місті Бердичів у дочки Оль-

ги Миколаївни. Вона передала по телефону свої спогади про моїх

батьків. Галина Платонівна говорила, що це була молода та красива

пара із сином Валентином, якому було 4-5 років.

Сім’я першого директора Товстівської середньої школи

Іван Іванович

Катерина Павлівна

Шевченко

Шевченко (Семенчук)

Валентин Іванович

Шевченко. 1938-39 рр.

8 Зам. 2937

113

Катерина Павлівна молода, красива жінка запам’яталась мені в

білій хустині. Жили вони дружно та в злагоді, обстановка в кварти-

рі була дуже скромна, практично в них нічого не було. Іван Івано-

вич був ввічливий з людьми, спілкуватись з ним було легко і при-

ємно. В роботі він був суворий, але справедливий, говорив завжди

правду і вимагав говорити тільки правду підлеглих. Він ніколи не

підвищував голосу. Іван Іванович товаришував з моїм батьком, Са-

мойленком Платоном Кузьмовичем, 1901 р.н., який працював бух-

галтером на Вільшанському сахарному заводі. Коли почалась Вели-

ка Вітчизняна війна, вони з багатьма іншими односельчанами піш-

ли на фронт.

В районі міста Золотоноша багато їх потрапило у полон. А від

Платона Кузьмовича залишилось тільки прізвище на обеліску Сла-

ви в селі, ні похоронки, ні могили.

На жаль, сьогодні хати священика, де проживали вчителі, і самої

школи вже немає, на їх місці росте бур’ян.

Хочеться сказати, що бідні та нещасні ці вчителі, маються все

життя по селах – «ні кола, ні двора», як кажуть.

Працюючи директором Товстівської середньої школи Іван Іва-

нович підтримував добрі робочі відносини з учительським колекти-

вом та учнями. Дружні відносини Іван Іванович підтримував з учи-

телем військової підготовки учнів школи Петренком Тимошем Фе-

доровичем, 1915 року народження, який після служби в РСЧА пра-

цював у школі військовим керівником. А єднав їх інтерес та любов

до кульової стрільби, якою кожен з них добре володів.

Так, один з них брав у руку олівець, а другий з відстані 25 метрів

пострілом перебивав олівець, потім вони мінялись місцями. Ця своє-

рідна «дуель» повторювалась неодноразово. Вміння майстерно стрі-

ляти передалось і синам Івана Івановича, інакше не може й бути –

вони офіцери.

Особливо в цьому виді спорту виділявся наймолодший син Іва-

на Івановича, майстер спорту по кульовій стрільбі – Володимир.

Він неодноразово був учасником змагань на першість України, де

завжди займав призові місця.

А Тиміш Федорович Петренко, в перші дні війни був призва-

ний в Червону Армію, де героїчно воював з фашистами і загинув. В

114

Товсті залишилася його мама, Петренко Милашка Григорівна, 1871

р.н., та сестра Харитина Федорівна, 1895 р.н., яка була зовсім сліпа.

Мама Тимоша Федоровича – Милашка Григорівна – займалась лі-

куванням людей травами.

У 1954-1959 рр. був розвинутий тимурівський рух і спочатку моя

мама, Катерина Павлівна, а потім і школа, призначили мене шефом

до сім’ї Петренків. Я носив воду, рубав дрова, виконував різні дору-

чення і це було мені до вподоби. На той час це було модно і я пишав-

ся тим, що міг допомогти людям похилого віку, і навіть у школі де-

які учні мені заздрили. Шефством над людьми похилого віку мрія-

ли займатись майже всі учні, але на той час учнів було значно біль-

ше, ніж людей похилого віку. Середня школа на той час налічувала

в середньому 400 учнів.

Одним із хобі Івана Івановича була ловля риби на вудку. Так не-

одноразово я з татом ловив рибу у селах Товста та Моринці – в Мо-

риному ставку, під лісом в Бересточках, в Гнильському ставку. Із

спогадів Івана Івановича відомо, що до війни він із своїми братами

Олександром і Василем ловили рибу в річці Самійлівка, яка текла з

Лізок хутора Юркове, через хутір під Самійловим містком, балками

до села Товста, через село, на село Воронівку і впадала в річку Віль-

шанку, а Вільшанка в річку Дніпро. Рибу вони ловили дитячою ко-

лискою, плетеною з лози, але на жаль цієї річки вже немає – заму-

лилась, пересохла.

Однією з улюблених страв Івана Івановича були смажені буби-

рі з курячими крашанками, та смажені карасі, які водились в чис-

тій на той час річці. В голодні роки та роки студентства доводилось

їсти і горобців, а також, як розповідала мама, делікатесом були кот-

лети з лободи та листя липи. Такого життя зазнало ціле поколін-

ня наших батьків без винятку. Тато любив природу, беріг її, любив

ліс, фруктові дерева, про що свідчать сади у школах, де він працю-

вав, а також на приватній садибі, любив тварин. У нас завжди були

коти, собаки, птиці, кролі. З квітів більш за все йому подобались

чорнобривці.

8*

115

Розділ 8

«ДО ТЕБЯ МНЕ ДОЙТИ НЕЛЕГКО,

А ДО СМЕРТИ ЧЕТЫРЕ ШАГА…»

Пройшло всього декілька неділь як учні 10-го класу першого ви-

пуску Товстівської середньої десятирічної школи склали випускні

екзамени.

– А уже – «22 июня, ровно в 4 часа Киев бомбили…»

Зараз важко сказати скільки випускників школи, вчителів та ін-

ших працівників села пішли захищати свою Батьківщину. Але відо-

мо одне, що під звуки пісні:

«Вставай страна огромная,

Вставай на смертный бой,

С фашистской силой темною,

С проклятою ордой…»

247 молодих, здорових жителів села пішли захищати свою Бать-

ківщину і 125 з них не повернулися додому, а скільки людей стало

інвалідами?

Війна застала Івана Івановича на посаді директора Товстівської

середньої школи. В перші дні війни, не дивлячись на те, що за ста-

ном здоров’я він визнаний непридатним для військової служби, але

Іван Іванович не одноразово штурмує військовий комісаріат села

Вільшани.

11 липня 1941 року Іван Іванович нарешті призваний в Червону

Армію і направлений в 1050 стрілецький полк, де воював до люто-

го 1942 року.

30 липня 1941 року він прийняв військову присягу на вірність

Батьківщині. Перед виходом полку на передову, проводили екіпі-

ровку особистого складу полку: зброя, боєприпаси, противогази та

різне військове знаряддя, звичайні і продуктові пайки. Із слів Іва-

на Івановича, він взяв повний солдатський мішок патронів, звіль-

нивши його від усього зайвого і озброєний пішов на передову, в бій.

1050 стрілецький полк, в я кому служив Іван Іванович, захищав

столицю України – місто Київ. У лютому 1942 року Гітлер дав ко-

манду зняти танкові частини Гудеріана з Московського напрямку, а

також війська з південного напрямку на Крим, Кавказ і кинути їх на

Україну, зокрема на столицю місто Києв.

116

В оточення потрапило до 670 тисяч радянських воїнів. Фашис-

ти гнали військовополонених в напрямку Житомира. Їх не годува-

ли, катували і розстрілювали, виконуючи наказ Гімлера звільни-

ти Україну від українців, готувати її для заселення німцями. Коли

військовополонених переганяли голодними з місця на місце, ци-

вільне населення кидало в колону картоплю, буряки, моркву, щоб

якось підтримати воїнів. Одного разу Іван Іванович хотів підня-

ти з землі сиру картоплину, і в цей час одержав сильний удар по

голові гумовою палкою, яка обвила голову. Скільки часу тривало

це знущання – сказати важко. Морду цього здорового рудоволо-

сого фашиста-німця Іван Іванович запам’ятав на все життя. Піс-

ля цього знущання над неозброєним військовополоненим він зне-

притомнів. Три доби з носа та вух текла кров. Молодий організм

витримав і вистачило сили втекти з табору для полонених під Жи-

томиром. Ночами, в основному лісами, Іван Іванович пробирався

на південь по окупованій німцями території.

Таке рішення було прийнято у зв’язку з тим, що оперативна об-

становка на той час була такою, що добиратись до лінії фронту, яка

швидко віддалялась на схід, і перейти її, щоб потрапити у лави Чер-

воної Армії, було утопією. В східному напрямку рухались відбір-

ні численні фашистські війська. Оцінюючи оперативну обстановку,

Іван Іванович прийняв рішення пробиратись на південь, де знайо-

ма територія, ліси.

На кінець березня 1942 року він зустрівся з дружиною Катериною

Павлівною і сином Валентином, 1934 р.н., в селі Юркове, де прожи-

вали батьки та родичі І. І. Шевченка. У надійних, близьких родичів

Івана Івановича на той час склалась відносно не погана обстановка.

Батько (вітчим) Деміч Федот Павлович поранений прибув в Юр-

кове після втечі з концтабору, брат Василь Іванович, член ВЛКСМ,

проживав тут з сім’єю: дружиною Шевченко (Боровик) Лідією Сер-

гіївною (1920-2012 рр.) та дочкою Валентиною Василівною Шолох

(Шевченко) (1941-2006 рр.). Василь Іванович в Радянську Армію

не призивався – не мав пальців на правій руці.

Шевченко Олександр Іванович, 1916 р.н., член ВЛКСМ, кадро-

вий солдат Радянської Армії, втік з фашистського концтабору, пра-

цював в майстерні Вільшанської МТС, а проживав з дружиною

Шевченко (Шолох) Фросиною Іфанівною в с. Юркове.

117

У 1943 р. у них народився син Леонід, який в 60-х роках закінчив

Шевченківський гідромеліоративний технікум, має дві дочки і про-

живає в м. Нижньокримськ, зв’язку з ним на жаль немає.

Село або хутір Юркове з часу свого заснування було завжди під-

порядковане по адміністративній лінії селу Боровикове. Про нього

я маю недостатньо інформації, але чим багаті тим і раді. Особисто

рукою Івана Івановича написано:

118

Необхідно написати декілька слів про село Юркове. Користую-

чись легендою, якій багато років, письмових джерел її не існує, а на

протязі багатьох століть вона переказується з уст в уста, розповів її

краєзнавець Віктор Губатий із села Зелена Діброва.

Хутір Юркове був названий іменем одного із трьох братів Щерба-

ків. Іменем першого брата Самійла була названа річка, яка починаєть-

ся на хуторі Лізки села Юркове, тече до села Товста і впадає у Віль-

шанку. Також іменем Самійла названий міст через цю річку по дорозі

з села Зелена Діброва на Вільшану. Біля цього моста трагічно загинув

мій прадід Щербак Тарас Іванович (по вуличному – «Богатир») в 1929

році. Юрко поселився у верхів’ях цієї річки Самійло в районі Самій-

ливого моста, а Микола заснував хутір між селами Товста і Зелена Ді-

брова під назвою Щербаківка. Хутір Юркове інтенсивно почав заселя-

тись у 1918-1920 рр., коли багатодітним родинам сіл Кирилівка та Бо-

ровикове виділялись земельні наділи з правом забудови. У селі Юрко-

ве проживало в основному молоде населення. В часи фашистської оку-

пації в село з оточення та концтаборів повернулись декілька військо-

вослужбовців Радянської Армії. Серед молоді було багато комсомоль-

ців, які виявляли свою ненависть до фашистів та їх прислужників.

Більшість жителів села Юркове були радянськими патріотами,

ненавиділи окупантів і жоден з жителів села не пішов в поліцаї та

підсобником до фашистів.

У В. І. Шевченка залишився радіоприймач, але для нього необ-

хідні були потужні батареї, яких ніде не було. Учні та студенти Со-

кирко В. Д., Шевченко В. В., Голуб В. Г. почали монтувати детек-

торні приймачі.

Точились чутки про насильний призив в німецьку армію, про

«вербовку» на роботу в Німеччину. Іван Іванович, як учитель по

професії, не дивлячись на свій молодий вік, уже 5 років працював

директором школи, почав формувати біля себе серйозних комсо-

мольців, з якими можна було відверто говорити. З рештою з’явився

приймач, батареї до нього дістали в Тарасівці, пізніше О. І. Шевчен-

ко знімав батареї в Вільшанськім МТС з німецьких машин.

Радіоточка переміщувалась від Сокирка до Шевченка Віктора, в

скирту на полі, а потім її установили на горищі Павлик Єлізавети.

Уже в червні 1942 року Іван Іванович сформував підпільну гру-

пу, в яку входили: Шевченко І. І., Сокирко В. Д., Шевченко В. В.,

119

Шевченко В. І., Голуб В. Г., Деміч Ф. П., Шевченко О. І., Пилипен-

ко Ф. Н., Марченко П. С., Кислиця М. С., Кислиця І. С., Шевченко

К. П., Деміч Г. М., Шевченко Л. С., Кислиця С. П.

Група поставила перед собою завдання:

– Організація підпільних радіоточок для поширення правдивої

інформації на фронтах війни.

– Систематичне ведення агітації проти всіх заходів і компаній ні-

мецьких окупантів.

– Установити зв’язки з підпільними організаціями та партизан-

ськими загонами.

– Діставати зброю.

– Створити партизанську групу.

– За рахунок патріотично настроєних людей розширювати під-

пільну організацію.

– Кожний член підпільної групи повинен підібрати інформато-

рів, які систематично інформували б радянських людей про події на

фронтах і патріотичну боротьбу з окупантами.

– Викриття і знищення поліцаїв, німецьких прислужників.

Група в усній та письмовій формах поширювала повідомлення ра-

діоінформбюро. При допомозі лікаря Вільшанської лікарні Рожко-

ва, підробляли справки, які звільняли від відправки до Німеччини

радянських людей. Група переховувала та відправляла в партизан-

ський загін військовополонених, що втекли з концтаборів: лейтенан-

тів Миргородського Я. Н., Мінька В., Бабенка В., Лісового та інших.

Підпільникам Сокирку В. Д., Шевченку В. В. та Голубу В. Г. вда-

лося організувати втечу 4-х радянських офіцерів з концтабору в

кар’єрі села Бабанки, крім того, вони добули там три гвинтівки та

кілька сот патронів.

В травні-червні 1943 року І. І. Шевченко і Ковтун І.М., два чоло-

віки з села Боровикове, три – з села Шевченкове були відправле-

ні на будівництво дороги Вільшана-Боровикове. Серед Шевченків-

ців був Олександр Феофанович Грицик, який кожен день виходив

на роботу без харчів, багато курив і ні з ким не розмовляв. Як стало

відомо пізніше, О. Ф. Грицик – учитель з Вінничини, був тяжко по-

ранений в бою, дістався в село Шевченкове, де була його дружина

та четверо малих дітей 7-15 років, які голодували. Іван Іванович по-

дружився з Грициком О. Ф., допоміг його сім’ї і через нього позна-

120

йомився з підпільною парторганізацією села Шевченкове, членами

якої були Бойченко М. Т., Слічний М. Д, Бондаренко Г. М. та інші.

Завдяки інформації О. Ф. Грицика врятовані від розстрілу Деміч

Ф. П. – колишній голова колгоспу села Боровикове з 1929 до 1932 рр.

та Красюк Г. П. – колишній голова сільради с. Боровиково.

У селі Зелена Діброва попередили дружину голови сільради

С. Й. Похилюка, а через неї і голову колгоспу П. І. Похилюка, що їм

загрожує розстріл, та є можливість переправити їх в партизанський

загін в Моринський ліс. Похилюки не прийняли пропозицію, були

схоплені поліцаями і розстріляні, а голова колгоспу П. І. Похилюк

переховувався в селі Юркове у І. Денисенка та В. Я. Жежеруна.

В партизанський загін потрібно було йти із зброєю. Дістати зброю

стало головною проблемою підпільників. В Моринському лісі уже

перебували Слічний М. Д., Бондаренко Г. М., Деміч Ф. П. – перша

озброєна партизанська група. Ця група з трьох партизан та Грицика

О. Ф., Шевченка В. І, Шевченка І. І., Сокирко В. Д. збудували пер-

шу секретну землянку між Моринським старим лісництвом та Пус-

тими ярами.

Потім ця група із семи чоловік встановила зв’язок із Лисянським

партизанським загоном під командуванням капітана Червоної Ар-

мії Аркадія Акоповича Мкртичяна та із загоном ім. Кутузова, в який

і влилася. Періодично з хутора Юркове і села Шевченкове Грицик

О. Ф., Бойченко М. Т., Шевченко І. І. в пусті яри доставляли хліб,

сало, одяг, патрони. Із хутора Юркове на Моринский хлібний пункт

на вузькоколійку доставляли підводами зерно для відправки його

на станцію Звенигородка і звідти в Німеччину.

Два рази на підводі К. Т. Макуха завозив зерно в Моринський

млин Пономаренку В. Є., який перемелював зерно на борошно і ви-

давав вказаним із партизанського загону жителям села Моринці,

що жили біля лісу. Вони випікали хліб для партизанів.

Між хутором Юркове і селом Шевченкове на масиві підсобно-

го господарства Вільшанської МТС, в лісі Пилипенко Ф. Н., Мар-

ченко П. С., Шевченко В. В., Сокирко В. Д., Клименко П. С., Кис-

лиця М. С. та інші викопали засекречену землянку (вхід з річки під

землею 15 м), в якій вміщувалось 20-30 чоловік. В ній завжди мож-

на було переховати тих, кого хватали і заарештовували німці та по-

ліцаї.

121

Підпільна група проводила систематичну роботу з населенням,

щоб ті всіляко зривали поставку хліба в Німеччину:

1. Гноїли зерно.

2. Виводили із строю жатки, молотарки.

3. Ночами развозили зерно і снопи по дворах надійним людям.

Написаний лист особисто рукою Івана Івановича. Я думаю його

зберегти, нехай почерк залишиться для нащадків, пройде час і ми змо-

жемо не знайти записів, написаних особисто рукою Івана Івановича.

У літку 1943 р. через Шевченка В. І. встановлено зв’зок з підпіль-

никами села Козацького: Нечипоренком І. І., Вдовиченком М. А.,

Таранухою Г. К., Колядою В.

У липні-серпні 1943 р. за допомогою розвідників підпільної ор-

ганізації хутора Юркове Василя Івановича Шевченка та підпіль-

ника Вільшанського цукрозаводу Василя Холодняка встановле-

но зв’язок з підпільною організацією, якою керував Калиновський

Григорій Лукіч, на той час вона налічувала біля 19 чоловік.

Через жінку підпільника Столяра О. І. Марію Іванівну Федерко

керівник підпільної організації Вільшанського цукрозаводу Кали-

новський Г. Л. спілкувався з керівником підпілля хутора Юркове

І. І. Шевченком та керівником підпілля села Шевченкове М. Д.

Слічним.

А на цьому я зупинись детальніше. Справа в тому, що випадко-

во в мої руки попав лист Калиновського Г. Л., написаний 15.09.1967

року. В 1941 році Калиновский Г. Л., в минулому штурман кораблів

далекого плавання, працював начальником главка флоту суднобу-

дівних підприємств наркомата рибної промисловості УРСР. Коли

почалася війна, Калиновський Г. Л. добровільно поступив в третій

комуністичний-знищувальний батальйон, де був назначений началь-

122

ником штабу. В боях за оборону Києва, батальйон втратив 600 чоло-

вік убитими і пораненими, залишилось 75 чоловік. Залишки баталь-

йону з регулярними військами відступили до Бориспіля і потрапи-

ли в оточення фашистів як і десятки тисяч радянських бійців. Стало

зрозуміло, що вибратись з оточення неможливо і по команді керів-

ництва 26.09.1941 року залишки бійців пішли в ліси. В березні 1942

року під чужим прізвищем Калиновський Г. Л. поступив слюсарем на

Вільшанський цукрозавод. Він поступово знайомився з робітниками,

однодумцями і починає формувати підпільну організацію. Першими

членами якої були Столяр О. І., Довбенько, Сизоненко та інші. Під-

пільники організовували саботажі, диверсії, зривали відгрузку цукру

в Німеччину. При допомозі доктора Мельничука відбраковували мо-

лодь для угону в Німеччину і робили багато інших диверсій. На цу-

крозаводі була розміщена німецька військова частина з ремонту ав-

томобілів та танків. Завод пильно охоронявся. Група підпільників

під час демонстрації фільму проникла на сцену, де зберігалася зброя

фашистів. Підпільники викрали 10 гранат, п’ять гвинтівок і набої до

них, а також німецьку форму.

Підпільники переодяглись в німецьку форму і таким чином ви-

йшли за територію заводу. Враховуючи попередню домовленість з

керівником підпільної організації села Юркове І. І. Шевченком, в

умовленому місті озброєних і переодягнених в фашистську фор-

му підпільників Вільшанського цукрозаводу Калиновського Г. Л.,

Столяра О. І. та інших зустріли з підводою. І. І. Шевченко та Кієн-

ко благополучно в сутінках ночі доставили їх на хутір Юркове. Ка-

линовський Г. Л. далі пише, що зв’язкові – дев’ятирічний Валентин

Шевченко, син Івана Івановича та шістнадцятирічний Василь Со-

кирко, юні герої того часу, провели Калиновського Г. Л. та інших

підпільників на явочні квартири керівника підпілля І. І. Шевчен-

ка до Деміч Г. М. та Шевченко К. П. Тут підпільників Вільшансько-

го цукрозаводу познайомили з представником партизанського заго-

ну імені Кутузова Герасимом Михайловичем Бондаренком – клич-

ка «Усач». Звичайно вигляд групи Калиновського Г. Л. в формі фа-

шистів визвав непорозуміння і жах особливо у жінок, які не знали

істини, але потім всі розслабились і повеселішали.

Я пам’ятаю про цей випадок, який давно розповідала мама і ба-

буся; розмова була в сімейному колі, під час святкування Дня Пере-

123

моги. Григорій Лукіч далі пише, що так виникло, і з часом кріпша-

ло знайомство з безстрашним патріотом нашої Батьківщини, геро-

єм підпільником, командиром партизанського загону і всією само-

віданною сім’єю І. І. Шевченка.

Рукопис Калиновського Григорія Лукіча

124

А в той час, в ніч викрадення зброї на Вільшанському заводі, нім-

ці перевернули все догори дригом, почались арешти, допити і т.п.

Думаю, що в підпіллі тяжче, чим на фронті. На фронті зрозуміло,

що ворог попереду, а свої – позаду.

У підпіллі – вороги з усіх сторін.

Цю групу Вільшанських підпільників в Моринський ліс супро-

водив сам керівник підпілля Іван Іванович Шевченко з бойовими

товаришами, а далі в загін Бондаренко Г. М.

Рахую буде доречно вставити в текст частину рукопису із

об’ємного листа, написаного особисто рукою керівника підпілля

Вільшанського цукрового заводу Калиновського Григорія Лукіча.

Нехай його рукопис збережеться для нащадків.

У грудні 1943 року обставини склались так, що підпільникам

села Козацьке Нечипоренку І. І., Вдовіченку М. Л., Коляді В. та ін-

шим необхідно було терміново відправитись в партизанський загін.

Для виконання цього завдання наказ одержали Шевченко В. І.,

Пилипенко Ф. Н. та Марченко П. Члени цієї групи на відмінно ви-

конали наказ: вони заїхали в Козацький ліс, роззброїли поліцаїв та

лісників Швеця, Зінченка, Шияна. Після виконання цієї операції,

озброєних підпільників привезли в хутір Юркове на явочні квар-

тири, потім провели в Моринський ліс і влаштували в Лисянський

партизанський загін під керівництвом капітана Радянської Армії

Аркадія Акоповича Мкртичяна.

Доречно буде використати статтю журналіста М. Бойченка із га-

зети «Шевченків край» № 114 за 25.09.1971 р. про боротьбу з фа-

шистами партизанів і підпільників села Юркове.

Йшла війна народна…

Червоний сніг

Минав 1943 рік. Стояла глибока осінь. Червона Армія місцями

форсувала Дніпро. Визволено Київ. Жорстокі бої йшли в районі

Житомира. Німецько-фашистські полчища подібно звіру, що, від-

ходячи від небезпеки, скалив зуби, кидався у всі сторони, одчай-

душно опирався, плюндрував на своїй дорозі все, що вдавалось, а

чоловіче населення під конвоєм гнав на захід.

125

– Всіх не заберуть... Удавляться, – міркував дехто з юрковчан.

Інакше думали з цього приводу тракторист Вільшанської МТС

Олександр Іванович Шевченко та молодий ще колгоспник Федір

Ничипорович Пилипенко. Тепер були вони в своєму селі – Юрко-

вому.

– Не будемо покірно чекати, поки нас заберуть, – рішуче сказав

Олександр. – Подамося на Моринці, Почапинці... Десь там парти-

зани.

– Це вірно, – підтримав його Федір.

– Але не з порожніми руками... Добудемо спочатку зброю. Для

цього діла і погода сприяє. Глянь, яка хуртовина...

– І я за це, за зброю... Але ж де її взяти?

– Для цього в мене план давно визрів, я все розвідав, – і Олек-

сандр поділився своїм задумом.

– Справді це діло! – з іскорками в очах вигукнув Федір. – Я не

додумавсь би…

– Візьмемо з собою і Петра Марченка, Сидорового сина. Хло-

пець розторопний і відважний... Буде коло коней.

Вже другий день надворі хуртовина. Місцями понамітало гори-

замети. Але це не заважало фельдфебелю ляндвіртшафтліхе (сіль-

ськогосподарської) комендатури Курту (населення називало його

«фріцем» у розумінні «гітлерівець») вирушати в дорогу. В будь-яку

погоду він завжди в один і той же час виїжджав вранці з Вільшани

до Зеленої Діброви, і в один і той же час після обідньої пори повер-

тався назад. Спостережливі люди говорили:

– По фріцові можна звіряти годинник.

Візник сидів на «козлах», час від часу погейкував на коней, а

Курт – ззаду. Він, поставивши карабін між ноги, награвав якусь ме-

лодію на губній гармонії або насвистував. Завойовник «нового по-

рядку» в Європі, про що свідчив у нього орден Залізного Хреста, не

знав-не відав про те, що тут трохи більше чверті століття тому на-

щадки безстрашних гайдамаків першими підняли на Україні селян-

ське повстання проти німецьких інтервентів.

Вони мстили їм за контрибуції, розстріли, пожежі, очищали свою

радянську землю від цієї нечисті.

126

Дібрівчани не показувались на очі Курту як тільки він з’являвся

в селі і неодмінно з дубовою палицею в руках.

– Не хочеш бути битим – не появляйсь перед Куртом, – говори-

ли селяни.

І всі обходили його, як скаженого собаку. Навіть старий Кор-

ній скуштував руки Курта і тиждень лежав не підводячись. То було

ще в сорок першому, незабаром після того, як він, відкриваючи во-

рота, запрошував до себе німців, немов дорогих гостей. Угощав їх

медом-горілкою, салом, яйцями, вихваляючи німецькі порядки. На-

підпитку, пересипаючи українські слова з перекрученими німець-

кими, розповідав, як він був у полоні, а потім після революції в Ро-

сії, одягли його й інших полонених українців у сині і сірі жупани, а

на голову дали шапки з шликом та ще й китичкою на кінці (козак

хоч куди!) і відпустили до війська отамана Петлюри.

...На цей раз Курт не награвав на гармонії. Випивши на холод

шнапсу і закутавшись у кожух, відібраний у когось на селі, він

швидко зігрівся. Солодко дрімав під однотонним понукуванням і

цмоканням їздового на коней. Позаду Курта лишились кілометри

дороги від Зеленої Діброви. Навколо ніде нікого. Лише ген попере-

ду відійшли від скирти пароконні сани трохи навантажені соломою.

Коні повільно брьохались по снігу. Вийшли на дорогу і пішли на-

зустріч. На соломі сидів підліток, поганяючи коні, а за ним, відвер-

нувшись від вітру, боком лежав у киреї старший чоловік. Коли під-

води приблизились, хлопець звернув коні вбік, уступаючи, як і на-

лежить, німцеві дорогу. Як тільки той минув, людина спритно ски-

нула з плечей кирею і, сказавши: «Постій, Петю», за мить скочила

вниз. Це був Олександр Шевченко. За ним вирвався з соломи Фе-

дір Пилипенко. Обидва блискавично навалились ззаду на гітлерів-

ця. Олександр зразу вхопився за Куртів карабін, щоб застерегти по-

стріл. Від несподіванки їздовий шарпонув був коні, але тут же зупи-

нив їх, як тільки почув загрозливий Федорів голос:

– Стій, бо стрілятиму!

Гітлерівець не випускав з рук карабіна, одчайдушно виривався.

Але дарма... І тут сталося непоправне. У цій купі людей, що боро-

лись не на життя, а на смерть, ніхто не помітив, що рука гітлерівця

127

потяглась під кожухом за пістолетом, і гримнув постріл. Тіло Федо-

ра враз обм’якло і звалилось з саней. Під ним почервонів сніг. Олек-

сандр в розпалі рвонув карабін і не стріляв, а з усієї сили вдарив

прикладом по голові ворога...

Хуртовина прискорювала вечірні сутінки короткого дня. Ніжні

сніжинки, падаючи там, де щойно лежав Федір, ставали червоними.

Олександр з карабіном на плечі і торбиною патронів йшов полями

до лісу. Петро Марченко, безстрашний піонер Боровиківської семи-

річки, з трофейним пістолетом в кишені віз свого смертельно пора-

неного старшого друга. Вітер геть чисто замітав снігом сліди.

...Минув місяць, як похоронено Федора Пилипенка. За цей час

у боях з карателями поліг і Олександр Шевченко. Тим часом Пе-

тра Марченка не покидала думка помститися гітлерівцям за своїх

друзів-земляків, за свій сплюндрований край. Та в нерівній борні

юний месник загинув. Йому було п’ятнадцять.

М. Бойченко, журналіст.

«Шевченківський край» № 114 за 25/ІХ-1971 р.

Особливо активізувалась робота партизан і підпільників в кінці

1943 року та на початку 1944 року, коли Радянська Армія перейшла

в активний наступ.

Кожен день підпільники і партизани нападали на німецькі коло-

ни, пости поліцаїв знищуючи їх, а зброю відправляли в партизан-

ський загін.

Для зрадників народу, поліцаїв був поширений серед партизан-

ських загонів Середнього Придніпров’я наказ № 155 підполковни-

ка Туровича.

З цим наказом Шевченко І. І. і Грицик О. Ф. сміливо відвідували

квартири поліцаїв і ті здавали зброю. Активну участь в роботі під-

пільників і партизанів брали не тільки брати та родичі Івана Івано-

вича Шевченка чоловічого роду, а і жінки та діти.

Лідія Сергіївна, Фросина Іфанівна, Катерина Павлівна Шевчен-

ки, Гафія Миронівна Деміч і інші жінки випікали хліб для парти-

занів, переховували військовополонених, шили і ремонтували їм

одяг, вмонтовували металеві прути в снопи, щоб вивести зі строю

128

молотарки, і кожним своїм рухом прискорювали перемогу Радян-

ської Армії. Було б не справедливо, не назвати малолітнього парти-

зана підпільника, старшого сина Івана Івановича, Валентина, 1934

р. н. Цей безстрашний хлопчик темними ночами проводив в парти-

занські загони підпільників і військовополонених, а також на рівні з

повнолітніми підпільниками доставляв партизанам продукти в Мо-

ринські та Казачанські ліси, а йому було лише дев’ять років. На пре-

великий жаль, цього мужнього полковника ракетно-артилерійських

військ серед нас уже немає, 20.07.2009 р. в віці 74 роки ми проща-

лись з ним в місті Світловодськ, де він і похований.

Часто в скиртах переховувались радянські солдати, що опини-

лись на окупованій території. Переодягнені з села Вільшани полі-

цаї, як Нестеренко та інші в рваному одязі із забинтованими ногами

або руками, маскуючись під поранених, висліджували радянських

військових на дорогах, в скиртах, в селах, арештовували їх і відправ-

ляли в поліцію. Підпільники нейтралізовували таких переодягне-

них поліцаїв і попереджували про це населення навколишніх сіл.

Радянських воїнів, які волею долі опинились на окупованій те-

риторії, підпільники озброювали і відправляли в партизанський за-

гін, чисельність якого зростала. Відправляли в партизанський загін

і підпільників, які потрапили в підозру німецьким приспішникам.

Підпільні організації хутора Юркове, сіл Козацьке та Шевченко-

ве працювали з Лисянським партизанським загоном А. А. Мкртичя-

на і загоном імені Кутузова як одне ціле.

Взаємовиручку поміж підпільниками і партизанами диктува-

ло життя. Така взаємовиручка давала не поганий ефект. Партиза-

ни і підпільники контролювали дороги: Вільшана – Зелена Діброва,

Вільшана – Почапинці – Звенигородка, Корсунь-Шевченківський

– Лисянка, Богуслав – Вільшана, Вільшана – Шевченкове – Мо-

ринці – Лисянка.

На залізничному перегоні Кам’янка – Цвіткове пустили під укіс

Німецький військовий ешелон, вивели з ладу 12 машин, вбили 41

гітлерівця, поранили 5, зруйнували телефонний зв’язок між німець-

кими гарнізонами Мурзинці – Верещаки, розгромили комендатуру

в селі Журжинці. Підірвали залізничний міст через Гнилий Тікич

9 Зам. 2937

129

в селі Шестеринці, проводили широку агітаційну роботу серед на-

селення проти фашистів, зривали відправку молоді і хліба в Німеч-

чину, знищували зерно різними методами, діставали зброю, розкле-

ювали листівки. Це далеко не повний перелік справ, якими займа-

лись підпільники і партизани.

В грудні 1943 р. та в січні 1944 р. в Моринському лісі в землян-

ках Пустих Ярів зібралась велика група новоприбулих підпільни-

ків: Грицик О. Ф., Шевченко І. І., Нечипоренко О. І., Сокирко В. Д.,

Вдовиченко М. А., Шевченко В. І., Шевченко О. І. та інші, чекаючи

провідника в загін імені Кутузова в Богуславські ліси, де в селі Ки-

данівка базувався загін.

Але в цей час командування загону імені Кутузова направило

групу (Лисянський загін А. А. Мкртичяна) в Моринській ліс з ме-

тою разгромити в селі Шевченкове поліцейський участок і знищити

склад ПММ на території сільськогосподарського технікуму. Опера-

ція готувалась на «Різдво», коли поліцаї будуть п’яні.

Вранці 06.01.44 р. Грицик О. Ф. та Шевченко І. І. пішли розвіда-

ти сили поліції та німців, що розмістились в приміщенні сільсько-

господарського технікуму. Необхідні відомості вони отримали че-

рез дружин Бойченка М. Т. та Грицика О. Ф.. Розвідники поверну-

лись в Моринське лісництво, де декілька днів уже розміщався загін

А. А. Мкртичяна. А через деякий час, годин в 10-11 06.01.44 р. нім-

ці великими силами із напрямку села Моринці почали прочісувати

ліс. На лісництві зав’язався бій.

У бою з гітлерівцями загинули Сокирко В. Д., Шевченко О. І. –

рідний брат Івана Івановича Шевченка, Нечипоренко І. І., Вдови-

ченко М. А. Фашисти також мали втрати – унтер-офіцера, декіль-

кох солдат і спішно відступили до села Моринці.

У сутінках загін на підводах виїхав в село Шестеринці, потім

в Губський ліс. Від місцевих підпільників стало відомо, що в селі

Смільченцях – радянські війська.

Загін з’єднався з 269 полком 136 стрілецької дивізії Першого

Українського фронту. Декілька днів полк і партизанській загін вели

запеклі бої в оточенні. 136 стрілецька дивізія прорвалась в село Ста-

виці через фронт і вийшла в район Ризино, Шубині Стави, Тихонів-

130

ка і другі села. Через 10 днів полк і загін А. А. Мкртичяна вийшли в

Моринській ліс. З Моринського лісу послані розвідники в різні на-

прямки, Грицик О. Ф., Шевченко І. І., Шевченко В. І. в напрямку

Шевченкове-Боровикове-Козацький ліс.

Біля села Зелена Діброва вони зустріли передові частини 67-ої

козацької дивізії корпусу генерала Селіванова, Другого Україн-

ського фронту, які зайняли села Зелену Діброву, Товсту, Козаць-

ке, Боровикове, хутір Юркове. Разом з розвідниками козачої диві-

зії Грицик О.Ф., Іван Іванович і Василь Іванович Шевченки про-

вели розвідку в селі Шевченкове, як з’ясувалось, воно було зайня-

то військами Першого Українського фронту. Вони замкнули кільце

навколо Корсунь-Шевченківської групи фашистських військ через

Таращу лісами в напрямку Медвич – Богуслав – Моринці – Шев-

ченкове.

Я дозволю собі привести останній епізод боротьби підпільників і

партизанських загонів. У лютому 1944 року Радянські війська ство-

рили фашистам під містом Корсунь-Шевченківський другий Ста-

лінград. За наказом Гітлера авіація фашистів скинула оточеним фа-

шистам два мішки нагород (хрестів) для підняття бойового духу.

Але не судилося тим хрестам потрапити на груди фашистів, а потра-

пили вони на могили фашистів та в музей Великої Вітчизняної ві-

йни, що розташований в місті Корсунь-Шевченківський. В морозну

лютневу ніч 1944 року, озвірілі фашисти невеликими добре озбро-

єними групами з підтримкою танків мотопіхоти хотіли прорватись

з оточення в напрямку на Лисянку, але в районі Моринських лісів

їх зустрів партизанській загін з бійцями 269 полку. В цьому бою по-

лягло багато фашистів, але загинуло чимало партизан і бійців пол-

ку. Це був останній бій партизан і підпільників. Радянські війська

звільнили від фашистів Вільшанський, Корсунь-Шевченківський,

Городищенський та інші райони. Залишились спалені села, на по-

лях – розбита і спалена військова техніка, зруйновані магазини,

школи, ферми, житлові будинки.

Командування Радянських військ високо оцінило допомогу пар-

тизанів. В боях за село Ризине партизанській загін займав оборону

на фланзі полку і ні один боєць-партизан не зійшов з позиції, доки

не були відбиті шалені атаки ворога. В бою за Шубині Стави 8 пар-

9*

131

тизанська рота вела бій з ворогом протягом 24 годин, але ні один

партизан не пішов з поля бою. 8 рота партизанів подала приклад ге-

роїзму іншим ротам, відбиваючи фашистські атаки, знищуючи тан-

ки і живу силу ворога.

Після знищення Радянськими військами, партизанами та під-

пільниками Корсунь-Шевченківського фашистського угрупуван-

ня Вільшанський, Звенигородський, Городищенський і Корсунь-

Шевченківський райони були звільнені від фашистів. Керівництво

Вільшанського району, що повернулось в звільнену Вільшану, по-

ставило завдання з відновлення діяльності органів Радянської вла-

ди, колгоспів, шкіл, підприємств. Частина партизан та підпільни-

ків, пригодних для військової служби, були призвані в Радянську

армію і пішли далі громити ворога, а інша частина залишалась для

відбудови народного господарства. Іван Іванович Шевченко по на-

казу керівництва очолив відділ народної освіти Вільшанського ра-

йону Київської області.

Подальша доля Григорія Лукіча Калиновського склалась так, що

після війни він займався будівництвом суднобудівних верфей на

1967 р. Григорій Лукіч Калиновський,

капітан пасажирського турбоелектроходу «Абхазія»

132

Чорному і Азовському морях. З 1952 року, як інженер-капітан да-

лекого плавання, багато плавав за кордон. На час написання листа

командував пасажирським турбоелектроходом «Абхазія».

Останній раз із своїм бойовим товаришем Грициком Олексан-

дром Феофановичем, який проживає в місті Бершадь Вінницької

області, Іван Іванович зустрічався в 1972-74 роках. Подробиць цієї

зустрічі я не знаю, а Володимир, молодший брат, з яким Іван Івано-

вич машиною їздив в Бершадь, не пам’ятає подробиць цієї зустрічі.

Я просив знайомих знайти родичів Грицика О. Ф., але результа-

тів поки що немає, говорять, що це прізвище дуже часто зустріча-

ється в Вінницькій області.

І от нарешті мені пощастило.

Переглядаючи і вивчаючи архіви І. І. Шевченка, працюючи над

спогадами тяжких років Великої Вітчизняної війни, з’являються

документи, які раніше не були відомі або за недостатністю часу не

були вивчені і оприлюднені, адже мова йде про події, які відбува-

лись 70 років тому.

Чимало цікавого матеріалу поступило до Звенигородської ра-

йонної газети «Шевченківський край» до 30-ї річниці визволення

Черкащини від німецько-фашистських загарбників, особливо Зве-

нигородського, Городищенського, Корсунь-Шевченківського та ін-

ших поряд розташованих районів.

Для мене стало відомо як організували на базі підпільних орга-

нізацій партизанські загони імені Кутузова, імені Щорса, парти-

занський загін Мкртичяна. Частиною цього підрозділу була група

підпільників-партизанів під керівництвом І. І. Шевченка.

Вважаю за необхідне помістити матеріали із Звенигородської ра-

йонної газети «Шевченківський край» під назвою:

«Хроніка партизанського руху»

19 серпня 1943 року штаб партизанського руху при Військовій

раді 1-го Українського фронту сформував групу в кількості 7 осіб

і перекинув її літаками в тил ворога (за 45 кілометрів на північний

схід від Умані).

Налагодивши зв’язок з підпільними групами, у вересні ці това-

133

риші організували партизанський загін імені Кутузова (командир –

Пилип Єфремович Яковлєв, комісар – Іван Гнатович Шкуренко, на-

чальник штабу – Олександр Іванович Мишуков).

Цей загін, що мав у своєму складі 281 партизан, діяв у Таль-

нівському, Бабанському, Уманському, Маньківському і Буцькому

районах. 2 лютого 1944 року він з’єднався з військами Радянської

Армії.

Невелика група загону на чолі з командиром роти Миколою

Павловичем Мухіним була послана в Звенигородський район (Пе-

хівський, Козацький і Моринський ліси), де діяла з 5 по 28 січня

1944 року. Вона провела ряд операцій проти гітлерівців, що відсту-

пали під натиском Радянської Армії.

На базі лисянської підпільної організації в травні 1943 року в с.

Дашуківці створено партизанський загін імені Щорса (командир –

Кузьма Степанович Легкодух, комісар – Іван Макарович Сікало,

начальник штабу – Оникій Михайлович Вереднюк).

Загін діяв на території Лисянського (ліс Діброва), Буцького (Пе-

хівський ліс) і Таращанського районів. Він провів 43 бойові опера-

ції, знищив 7 німецьких офіцерів та 104 солдати, 1 паровоз, 2 авто-

машини та ін.

У Моринському лісі 10 березня 1943 року з підпільників навко-

лишніх сіл Почапинці, Моринці, Журжинці, Мурзинці, Шевченко-

ве, Бужанка, Юркове – було створено партизанський загін Мкрти-

чяна (командир – Аркадій Акопович Мкртичян, комісар – Григо-

рій Лазарович Єременко, начальник штабу – Захар Іванович Пі-

гур).

Цей загін діяв у районі сіл: Тихонівна, Почапинці, Орли, Шес-

теринці, Моринці, Чеснівка, Журжинці, Верещаки, Виноград, Бу-

жанка, Мурзинці, Хижинці, Ризине, Рубаний міст. Він нараховував

99 партизанів і завдав ворогові таких втрат: вбито німецьких офіце-

рів – 7, солдатів – 132, пущено під укіс 2 німецьких ешелони, зни-

щено 29 автомашин, розгромлено 3 поліцейських дільниці і німець-

ку комендатуру.

Бойові дії партизанських загонів імені Кутузова, імені Щорса і

Мкртичяна були тісно пов’язані між собою.

134

135

На кінець стало відомо для мене, а також для читача ім’я та по

батькові Грицика Олександра Феофановича – товариша І. І. Шевчен-

ка, а також підпільників села Шевченкове з якими тісно працювали

підпільники-партизани села Юркове під керівництвом І. І. Шевченка.

Дев’ять листівок партизанів-підпільників зберігаються в Звени-

городському музеї ім. Т. Г. Шевченка, а одну із них та фото учасни-

ків підпілля с. Шевченкове я публікую для читачів.

Аркадій Акопович Мкртичян – капітан Червоної Армії, керівник

партизанського загону (ніби проживав у Донецькій області).

Захар Іванович Пігур – начальник штабу (проживав на Полтав-

щині).

Майже всі матеріали про боротьбу підпільників-партизанів Чер-

воної армії в роки Великої Вітчизняної війни я взяв із звіту.

Рукописний текст в рамці, написаний особисто рукою Івана Іва-

новича.

136

Спогади про боротьбу з фашизмом він почав писати в 1974 році,

за вимогою комісії в справах колишніх партизанів Великої Вітчиз-

няної війни при Звенигородському РККП України не дивлячись на

те, що його товариші по боротьбі зайнялись цим значно раніше – я

впевнений, що це скромність, якій тато учив нас все життя.

Обов’язок захищати свою Батьківщину, поставити на службу

країні її добробуту і розвитку всього себе, своє життя – це норма

життя і поведінки Івана Івановича Шевченка.

Але не тільки І. І. Шевченко був взірцем, а і його рід від далеких

пращурів до нинішніх потомків, рід дружини Івана Івановича – Ка-

терини Павлівни, родини його близьких, товаришів вели себе саме

так. Суть їх життя була не особистий добробут. Реліквії та принци-

пи, які залишили нам батьки, ми збережемо довічно.

Декілька листів-спогадів про товаришів по боротьбі з фашизмом

написав учасник партизанського руху О. Ф. Грицик. В одному з них

він пише «Скільки було їх, матерів наших, сестер – таких рідних

і єдиних почуттям ненависті до фашистських варварів. Ці прості,

скромні помічники у найтяжчу хвилину допомагали воїнам, яких

зрадлива доля війни кинула в тил ворога і кожної хвилини стояли

на краю загибелі. Всі ми, кому випало щастя залишитись живими,

все життя будемо схиляти голову перед непомітною мужністю цих

скромних трудівниць війни». І далі широко розповідає про парти-

занську матір п’ятдесятирічну Гафію Миронівну Деміч з села Юр-

кове – це мама Івана Івановича Шевченка, а також Катерину Пав-

лівну Шевченко – дружину Івана Івановича.

Сподіваюсь цей лист зберігся в Звенигородському музеї і ми змо-

жемо його прочитати, а найкраще було б помістити його в цю книгу.

Тепер я впевнений, що прислів’я «Кто ищет, тот всегда найдет», –

справедливе.

Ще і ще раз, перелистуючи архіви свого тата І. І. Шевченка, я

звернув увагу на статтю в газеті «Черкаська правда» за 8.05.1970 р.

під назвою «Не похитна віра».

Я повністю, від першої до останньої букви, використовую цю

статтю, працівника редакції районної газети «Дніпрова зірка» міс-

та Канів І. Белименко.

137

Про що розповіла цікава знахідка

На будові біля Дніпра, де зводиться Канівська ГЕС, був звичай-

ний трудовий день. По бетонованій доріжці один за одним мчали

самоскиди з бетоном, на відкосах майбутньої греблі чорними жука-

ми рухались потужні скрепери, серед плетива арматури спалахува-

ли вогні електрозварювальних апаратів. Ритмічно кипіла робота на

дільниці, де працювала бригада Михайла Сивуляки. Раптом почув-

ся збуджений голос Івана Філіпенка:

– Хлопці! Погляньте, що знайшов!

У руках він тримав звичайну пляшку, всередині якої виднілися

пожовклі від часу клаптики паперу. Пляшка була закоркована і ко-

рок залитий смолою.

Обережно відкрили посудину, дістали папірці. На одному з них

прочитали: «Дорогий товаришу! Якщо потрапить тобі цей лист,

прошу надіслати на адресу: «Вінницька область, Бершадський ра-

йон, с. Сумовка...».

Робітники ледве розбирали вицвілі букви, написані хімічним

олівцем. Це був лист одного з тих, кому довелося в 1941 році захи-

щати м. Канів від німецько-фашистських загарбників. Лист адресу-

вався дружині. Ось його дослівний зміст:

«Дорога Феня, мої рідні дітки! Хочеться вірити, що цей лист

коли-небудь потрапить до вас у руки і що вам вдалося виїхати в тил,

як ми домовлялись. Я весь час думаю про вас. Я бачив нещасних,

страждаючих дітей, потріскані губки, личка, плачучих матерів – і

вони всі нагадували про вас.

Ворог рветься в Канів. Вчора німець був біля самого міста. Там,

кажуть, могила Шевченка.

Я не бачив. Серце здригається, коли подумаєш, що ворог може

топтати, глумитися над могилою поета.

Відступати нікуди, ми біля самого Дніпра. Багато днів ведемо

жорстокі бої. Атаки вдень і вночі. Багато товаришів склали голови.

Як хочеться залишитися живим, вижити. Одного боюсь – потрапи-

ти живим до фашистів. Але не дамся.

Любі мої! Якщо доля приготувала мені смерть – не впадайте у

розпач. Набагато більше горе всього народу. Комусь же треба поми-

рати, комусь – вижити. На те війна.

138

Але щоб зі мною не трапилось, я вірю, що ворога ми здолаємо, я

вірю в нашу перемогу.

Одне прошу тебе, моя люба! Живи для дітей, віддавай все, що

можеш. Виховай їх чесними, правдивими. Навчи любити Батьків-

щину, щоб вони знали ціну нашої боротьби. Вірю, що партія, народ

не залишать вас.

Тримайся! Тримайся міцно для наших любих діток. Перед очи-

ма все стоїть Люда, як вона давала мені ножик на дорогу... Він досі

при мені...

Обіймаю, цілую…».

А внизу підпис – Грицик Олександр Феофанович і дата – сер-

пень, 1941 рік.

Хто ж він, цей незламний патріот і яка його доля? Про все це хо-

тілося дізнатися гідробудівникам. А ще їм хотілося виконати запо-

віт бійця, вручити знайдений лист його рідним.

Після роботи всією бригадою прийшли в райвійськкомат. Розпо-

віли про знахідку, передали своє прохання. Звідти негайно надісла-

ли запит у Бершадь.

І ось надійшла відповідь. Та не одна, а три – від комісії Бершад-

ського райкому КП України в справах учасників Великої Вітчизня-

ної війни, з райвійськкомату і... від самого Олександра Феофанови-

ча Грицика.

Стали відомі подробиці тих драматичних подій, що розігралися

29 років тому на березі Дніпра.

Сформований полк, в якому перебував і сільський учитель з Ві-

нниччини О. Ф. Грицик, був кинутий назустріч гітлерівським час-

тинам, що підійшли до Канева. Наші зайняли оборону на правому

березі неподалік від мосту, через який вели постачання боєприпаса-

ми, евакуацію поранених. Перед нечисленним заслоном стояло за-

вдання якомога довше затримати фашистів за Дніпром, щоб на лі-

вобережжі провести мобілізацію, вивезти в тил матеріальні цінності.

Атака за атакою йшла на наші позиції. Ворожа авіація час від

часу піддавала масовому бомбардуванню клаптик піщаного берега,

на голови відважних воїнів сипалися снаряди і міни. Але ніхто не

рушив з місця. За кілька днів фашисти не просунулися й на метр.

Оскаженілі від безсилля, вони без перестанку обстрілювали правий

берег з усіх видів зброї. Танули ряди захисників канівського плац-

139

дарму. В окопі, де лежав Олександр Грицик, залишилося кілька бій-

ців. Вони дали клятву вмерти, але не відступити.

Ось тоді в перерві між атаками Олександр Феофанович і написав

прощального листа до сім’ї, твердо вірячи в те, що ворогів буде вигнано

з рідної землі і що лист потрапить до рідних. Папірці всунув у пляшку,

закрив її, а потім корок залив смолою, віддертою з радіобатареї.

Під час одного з нальотів ворожої авіації Олександр Феофано-

вич був тяжко поранений і контужений. Його, непритомного, піді-

брали санітари, поклали на машину і відправили в тил у госпіталь.

Пляшку, напевно, присипало піском. Так вона й пролежала довгі

роки, поки скреперами її не вигорнули на поверхню.

Після одужання в 1942 році О. Ф. Грицик знов на фронті, зно-

ву на передовій. Він воював на Північному Кавказі, у складі військ

1-го Українського фронту брав участь у Корсунь-Шевченківській

битві. Війну закінчив на Віслі в 1945 році. За хоробрість і відвагу

має ряд урядових нагород.

Коли відгриміли залпи салюту Перемоги, Олександр Феофанович

повернувся на Вінниччину, розшукав сім’ю і знову почав учителювати.

Він член КПРС. Більше 20 років очолював Баланівську середню шко-

лу. Три роки тому пішов на пенсію. Займається громадською роботою.

Діти виросли, пішли в самостійне життя. Всі п’ятеро здобули

освіту, стали кваліфікованими працівниками, шанованими людь-

ми. Діти стали такими, якими хотів їх бачити Олександр Феофа-

нович у 1941 році, коли писав листа з непохитною вірою в перемо-

гу нашого народу.

І. Белименко, працівник редакції

районної газети «Дніпрова зірка», м. Канів

Звичайно І. Белименко не знав, що сім’я О. Ф. Грицика евакую-

валась з Вінницької області і якимсь чином залишилась в селі Шев-

ченкове Черкаської області Звенигородського району. Очевидно

після лікування в госпіталі О. Ф. Грицик знову пішов на фронт, по-

трапив в полон, втік і випадково оселився в селі Шевченкове, де

мешкала його дружина Феня з чотирма дітьми.

І тут на будівництві дороги Вільшана-Боровикове О. Ф. Грицик

познайомився і навік потоваришував з І. І. Шевченком. Потім разом

працювали в підпіллі, воювали в партизанському загоні А. А. Мкрти-

чяна. Після розгрому фашистів під Корсунь-Шевченківським і

140

звільнення Черкаської області О. Ф. Грицик з Радянськими вій-

ськами пішов звільняти Європу і закінчив війну в 1945 р. на річці

Вісла. Я впевнений, що тут доречне прислів’я: «Скажи мені, хто твій

товариш, і я скажу, хто ти».

Як важко описати біографію людини, якої ти ніколи не бачив,

без її власника (без неї самої), тим більше враховуючи те, що мину-

ло багато часу, а документів не достатньо.

Як стало відомо, Олександр Феофанович Грицик проживав в

Бершадському районі Вінницької області, с. Сумовка. Більше 20

років очолював Баланівську середню школу, в 1967 році пішов на

пенсію, має урядові нагороди.

Особисто рукою Івана Івановича Шевченка написано:

Рахую, що обов’язково необхідно в розділ про Велику Вітчизня-

ну війну включити: розділ «Трагедія, що не сталася в Юрковому».

141

Розділ 9

ТРАГЕДІЯ, ЩО НЕ СТАЛАСЯ В ЮРКОВОМУ

Партизанський загін Мухіна 27 січня 1944 р. в кількості до 50

чоловік з Моринського лісу прибув в Козачанський ліс і зупинив-

ся на днювання в невеликому ліску проти Юрково. Німці, що око-

пались на краю села Шевченкове по дорозі на Звенигородку, поба-

чивши в ночі колону, яка рухалась по залізничному насипу в на-

прямі Боровикове, втікли без бою в центр села, де стояв великий

німецький гарнізон. Десь через годину, можливо менше я, Грицик

О. Ф., Шевченко В. І., взявши підводу в Шампанії, проїхали по цьо-

му маршруту, де проїхали мухінці і тільки випадково не потрапили

в руки німців. Про це нам стало відомо значно пізніше від жителя

села Шевченкове Кислиці І. С. Загін Мухіна зупинився на день в

ліску проти Юркове. А далі події розгортались так. Рано 28.01.1944

р. в цей ліс по дрова поїхав житель Юркового Бойко Семен. Щоб

не легалізувати себе партизани затримали Бойка в лісі з підводою

до вечора. Розвідку вислали в хутір. В приміщенні школи Юрко-

вого стояла німецька господарча частина, яка виготовляла для ні-

мецьких частин ковбасу з худоби, яку відбирали у селян. Німецьку

команду в Юрковім очолював офіцер по імені Карл. От цей Карл

мав красивого коня, на якому щоранку робив верхову прогулянку

по хутору. Партизанська розвідка, що прибула в хутір з лісу, поба-

чила німця. Карл був вбитий, а переляканий кінь з трупом Карла,

що волочився за ногу в стремені, примчав до школи. Німці споло-

шились, потім з поліцаями, що були в Юрковім, почали розшуки,

хто вбив Карла. В Юрковім появився староста. Найшлися німець-

кі лакизи. Таких в Юрковім було не багато, але були (Снитко Пе-

тро, Кириченко Яків та ін.), які боячись за свою шкуру, повідоми-

ли, кого нема в Юрковім, хто це міг зробити. Німці й поліцаї зра-

зу прийшли на квартири до Деміча Ф. П., Шевченка І. І., Шевченка

В. І., Кислиці І. С. В ночі перед цією подією ми прибули з Морин-

ського лісу в розвідку. Залишили у мене в погрібнику дві винтів-

ки, Грицик О. Ф. пішов на світанку в Шевченкове, брат зайшов до

тещі, я поліз спати на горище на хаті, тому що відвик спати в теплі

(місяць доводилось спати в землянці або в окопі). В день проснув-

142

ся від гаміру, що чути з сіней. Виявляється по мене прийшли німець

і поліцай. «Де чоловік?» – запитали дружину. Вона відповіла, що я,

як і другі чоловіки, побіг яром на Товсту. Вони збирались лізти на

горище. Стало ясно – карателі схоплять і розправляться зі мною.

Бачу становище моє не завидне. В кармані виявились лише запали

від гранат, а гранати і патрони в сумці разом з гвинтівками лежать в

погрібнику. І раптом карателі виходять з сіней, пішли ще до когось.

Дружина через кілька хвилин гукає – тікай поки їх нема. Схопивши

гвинтівки, сумки з гранатами я через город побіг в колгоспний сад,

потім в підсобне господарство Вільшанської МТС, де була секретна

землянка. В землянці застаю чоловік 15 юрчанських хлопців. У зем-

лянці без просипу проспав добу чи півтори. В Юрковім на цей час

події розгортаються в такому напрямі: німці й поліцаї продовжують

шукати підозрілих у вбивстві Карла. Під вечір вдруге приходять до

мене додому. Дружина, побачивши здалеку, що йдуть карателі, пе-

ребігла через дорогу з восьмирічним сином Валентином до сусідки

Г. Ковтун в двір і сховалася між кулями, що стояли в дворі. Карате-

лі подумали, що дружина побігла в яр, постріляли й пішли ні з чим.

Поки йшла облава в Юрковім з Вільшани викликали підкрі-

плення. На Юркове виїжджає 40 есесівців на двох машинах. Мар-

ченко Петро стояв на окраїні колгоспного саду в напрямі дороги

Вільшана-Звенигородка, по якій їхали німці в Юрково, і відкрив

стрільбу по них. Хоч до дороги було далеко, але очевидно німці

помітили його в бінокль, повернули машини в Юркове. В першо-

му дворі Бойка Семена схопили Петю, Бойка Федю та Ільченка

Сашка – всіх розстріляли на місці. Після цього німці, поліцаї та

прислужники старости почали зганяти підряд всіх старих і малих

до школи на кроваву розправу. Мала повторитись Білоруська Ха-

тинь та Словацьке Лідице. До школи нагнали більше 150 осіб. Всі

були вистроєні в два ряди під тином, на дорозі стояли карателі.

Серед карателів була любовниця Карла жителька села Козацьке

Євгенія Іванівна Фролова (теперішнє її прізвище). Євгенія зая-

вила приреченим на смерть: «Признайтесь, хто вбив мого Карла і

вас відпустять, інакше всіх розстріляють, а хутір спалять». Народ

побачивши наведені автомати – ахнув. Чумак Макар викликає

прізвище: «Шевченко Катерина є тут?» Всі шарахнулись в сто-

рони від неї. Залишившись одна, кинула людям ключ від кварти-

143

ри і попросила приютити дитину. Малий син Валентин з переля-

ку, коли мати пішла до школи, сам пішов до родичів в Зелену Ді-

брову. В німецькому штабі, що розмістився в хаті Карбівничого

Терентія, сиділи арештовані мати Деміч Гафія, Кислиця Іван С.,

Снитко Соломія.

Ще момент і трапилось чудо. Загін Мухіна під сутінки вирушив

в Топилянський ліс, а затриманого Бойка відпустили додому. В ху-

торі Бойко взнав, що народ зігнано на розстріл, підбігаючи до шко-

ли, закричав благаючи: «Не стріляйте, вони не винні, в лісі стоять

партизани, вони вбили офіцера». (Бойко ще не знав, що його ма-

лолітній син Федя вже розстріляний). Перекладач проінформу-

вав німецьке начальство, німці зам’ялись, почалась метушня. Німці

швидко почали вантажити своє майно з школи, народ розбігся, ніх-

то не стріляв по них. Вони виїхали в напрямку на Вільшанський цу-

крозавод. Юркове не стало Хатиню випадково.

Через день німці тікали з села Шевченкове також на Вільшану.

Наступного дня радянська артилерія почала обстріл Вільшансько-

го радгоспу. Козачий корпус із Шполи розвертав наступ на північ і

зайняв Топильну, Товсту, Зелену Діброву, вступили в Юркове, по-

тім у Боровикове. Ми із передовою козачою частиною зустрілись в

Юрковім. Разом з козаком були послані в розвідку в село Шевчен-

кове. Завдання: взнати хто є в селі й при можливості на підводу взя-

ти кілька бочок горючого.

Зустрілись на околиці села Шевченкове з солдатами І Україн-

ського фронту, які нас помітили ще в полі. Склад пального в дво-

рі сільськогосподарського технікуму відступаючи німці не всти-

гли знищити і 1500 бочок дісталися нашим військам. Так нам вда-

лось привезти в Юркове 2 бочки горючого й порадувати полковни-

ка, тому що в наступаючих з Шполи козачих дивізіях не було для

автотранспорту пального.

А як же із коханкою Карла Фроловою? Заплутавшись в Корсунь-

Шевченківському котлі, ця повія, яка до війни була в Харкові те-

леграфісткою, а після заняття Харкова німцями, їздила в їх обозі з

німецькими офіцерами, тепер появилась у звільненій Радянськи-

ми військами Вільшані. Користуючись тим, що була красивою, при-

мазалась до наших військових і з’явилась при штабі бронетанко-

вих військ маршала Ротмістрова. Там перебувала до кінця війни.

144

В 1965 році Фролова прибула в Моринці завідуючою готелем. Юр-

чани пізнали Карлову коханку. Я про це сказав на одному із засі-

дань Моринського СВК. Фроловій донесли працівники сільради і

вона, щоб вигородити себе, представила папір про те, що служила

при штабі радянських військ за підписом Ротмістрова і за «наклеп»

подала на мене заяву в народний Звенигородський суд. Суддя Ми-

рошниченко В. М. викликав мене в суд на бесіду, щоб я перепросив

Фролову, аби мене не судити. Аргументи судді абсурдні: «Це дав-

ня справа, її немає потреби ворушити, в неї є документ про служ-

бу в Радянській армії, вона законно може звинувачувати і т.п.». Ось

як може радянська людина, суддя, захисник священних прав радян-

ського народу глузувати над світлою пам’яттю загиблих радянських

людей від кровавого фашизму. Виходить Фролова ні причому до

того, що за її Карла тільки дякуючи випадку не розстріляно в Юрко-

вім понад 150 дітей, жінок, стариків та не спалено до тла хутір. Кето-

ва ікра, що поступала ящиками із Сахаліна від теперішнього її чоло-

віка, що після відбуття строку (невідомо мені за що), працював те-

пер на рибній базі і слав їй посилки та гроші, зіграла не аби яку роль.

Моє положення склалось незавидне. Треба було з німецькою по-

таскухою возитись серйозно, так як вона мала надійну підтримку в

сільраді і в суді. Я вимушений був в СВК домовитись із Фроловою

про припинення справи в суді. Фролова заяву із суду забрала. Але на

душі до цього часу залишився бридкий осадок. Незабаром Фролова

зібрала речі і вибралась в село Козацьке. От як може трапитись, коли

люди можуть себе запродати хоч і чортові за дріб’язкову вигоду.

Цей епізод в історії Юркового ще раз нагадує про те, щоб люди

були пильні та нікого і нічого не забували. То були тяжкі дні випро-

бування нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Вам, наші діти, не зайве знати ці сторінки минулого, вони мо-

жуть знадобитись ще і для майбутнього.

2.ХІ.74 р. І. І .Шевченко

Від себе додам, мені шкода, що так мирно, толерантно закінчи-

лась ця історія.

У нас завжди був комітет державної безпеки і думаю, що він по-

ставив би всі крапки, а свідків цієї ганебної історії нараховувалось

чимало. Є. І. Фролова отримала б немалий термін ув’язнення за зра-

10 Зам. 2937

145

ду Батьківщині. Мабуть більше ніколи в суді не працював би суддя

Мирошниченко В. М., а може б одержав термін ув’язнення. На пре-

великий жаль, я занадто пізно дізнався про цю історію.

А на сьогодні мабуть уже немає дійових осіб цієї ганебної для ра-

дянської людини історії. Хай буде нещівна ганьба для нащадків Єв-

генії Іванівни Фролової, жительки села Козацьке, якщо своєю від-

сутністю вона очистила наше суспільство, Чумака Макара, Снитко

Петра, Кириченко Якова, жителів села Юрково та подібним їм, які

заради особистої користі стелились перед фашистськими загарбни-

ками, зраджували своїх співвітчизників. Такої ж ганьби заслугову-

ють нащадки судді-хабарника, порушника юридичних законів, за-

конів честі і совісті Мирошниченка В. М. – жителя міста Звениго-

родка і подібних йому «служителів» феміди. Іван Іванович посту-

пив толерантно, не став звертатись в КДБ та інші органи, думаю не

варто було б так поступати. Немає строку давності цим злочинцям,

поки існує людство.

Думаю, необхідно привести список учасників

підпільної групи та партизанського загону хутора Юркове,

що діяли на тимчасово окупованій території

Звенигородського району з червня 1942 р. до лютого 1944 р.

1. Шевченко Іван Іванович, 1914 р.н., чл. ВЛКСМ, директор Тов-

стівської СШ. Помер 15.05.1979.

2. Шевченко Олександр Іванович, 1916 р.н., чл. ВЛКСМ, солдат

Радянської Армії. Загинув у бою в січні 1944 р.

3. Сокирко Василь Данилович, 1927 р.н., чл. ВЛКСМ, закінчив 7

класів. Загинув у бою в січні 1944 р.

4. Деміч Федот Павлович, 1900 р.н., б/п, завгосп Вільшанської

МТС. Помер 28.08.1986 р.

5. Нечипоренко Іван Іванович, 1912 р.н., чл. КПРС, молодший

лейтенант НКВС Чернігівської області. Загинув в бою у січні 1944 р.

6. Вдовиченко Михайло Арсенович, 1913 р.н., чл. КПРС, слухач

Харківської військової академії. Загинув в бою у січні 1944 р.

7. Пилипенко Федір Нечипорович, 1919 р.н., чл. ВЛКСМ, солдат

Радянської Армії. Помер від поранення в 1945 р.

8. Марченко Петро Сидорович, 1930 р.н., піонер, учень шостого

класу. Розстріляний фашистами в січні 1944 р.

146

9. Голуб Василь Григорович, 1925 р.н., чл. ВЛКСМ, закінчив

7 класів. Помер у 1952 р.

10. Шевченко Василь Іванович, 1921 р.н., чл. ВЛКСМ, бухгалтер

колгоспу «Прапор комунізму». Помер 08.03.2003 р.

11. Шевченко Віктор Васильович, 1923 р.н., чл. ВЛКСМ, студент

Шевченківського технікуму.

12. Деміч Гафія Миронівна, 1895 р.н., б/п, колгоспниця. Помер-

ла 02.10.1981 р.

13. Шевченко Катерина Павлівна, 1913 р.н., б/п, домогосподар-

ка. Померла 26.02.2006 р.

14. Шевченко Лідія Сергіївна, 1920 р.н., б/п, колгоспниця. По-

мерла 19.04.2012 р.

15. Кислиця Михайло Степанович, 1921 р.н. Загинув під Будапе-

штом, селище Ебергей 8.04.1945 р.

16. Кислиця Іван Степанович, 7.07.1919 р.н., чл. КПСС, інвалід

2-ї групи. Помер 19.08.1990 р., похований в с. Юркове.

Матеріал із Звенигородської районної газети «Шевченків край»

№ 140 від 27.11.1975 р.

За мужність і відвагу

Президія Верховної Ради Української РСР Указом від 25 лис-

топада 1975 року за мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти

німецько-фашистських окупантів у період Великої Вітчизняної ві-

йни 1941-1945 років, від імені Президії Верховної Ради СРСР наго-

родила партизанів і учасників підпілля:

по Звенигородському району

МЕДАЛЛЮ «ЗА ВІДВАГУ»

Шевченка Олександра Івановича (посмертно).

Шевченка Івана Івановича.

МЕДАЛЛЮ «ЗА БОЙОВІ ЗАСЛУГИ»

Калюжного Данила Федоровича.

Музиченко Федору Сергіївну,

Шевченка Василя Івановича.

10*

147

Я неодноразово вже писав про надзвичайну скромність, відда-

ність професії і своїй роботі Івана Івановича.

Так до 30-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною і на-

віть значно раніше, свої спогади про боротьбу підпільників і парти-

занів в роки Великої Вітчизняної війни написали і подали керівни-

ки підпільних Організацій Вільшанського і навколишніх районів.

І тільки за вимогою комісії в справах колишніх партизанів і під-

пільників Великої Вітчизняної війни та Звенигородського РК КП

України Іван Іванович склав звіт про боротьбу підпільників і пар-

тизанів, якими він керував в роки Великої Вітчизняної війни. Іван

Іванович рахував, що в цьому нічого виняткового нема, так і пови-

нно бути. Так повинен був вчинити кожен патріот.

Перебуваючи у відпустці в селі Моринці я вранці зайшов в кабі-

нет директора школи, Іван Іванович на друкарській машинці друкував

звіт про боротьбу підпільників і партизанів в роки Великої Вітчизня-

ної війни з фашистами. Зв’язок підпільних організацій Вільшансько-

го району з партизанськими загонами вівся через підпільну організа-

цію Івана Івановича. В Пустих ярах з 1943 року безперервно знаходив-

ся підрозділ партизан, яким особисто керував Іван Іванович. Він був

складовою частиною партизанського загону Мкртичяна.

Партизанські квитки, копії яких я експоную, видані в 1975 році, це

пояснюється тим, що звіт про роботу підпільників та партизанів татом

поданий тільки 26.08.1974 р.

148

Розділ 10

ВІТЧИМ ІВАНА ІВАНОВИЧА –

ФЕДОТ ПАВЛОВИЧ ДЕМІЧ

Описуючи життєвий шлях Івана Івановича я намагався, на скіль-

ки хватало інформації і компетенції, знайомити читачів з обстави-

нами життя, колегами, людьми, з якими жив, працював, спілкував-

ся і товаришував Іван Іванович. На скільки це мені вдалося – час

покаже.

Я хотів би зупинитись на вітчимі Івана Івановича – Деміч Федо-

тові Павловичу. Уже відомо, що в 6 років Іван Іванович, Олександр

Іванович – в 4 роки, залишились напівсиротами, а Василю Іванови-

чу зовсім не повезло – він ніколи не бачив свого тата. Нелегко ма-

буть було і бабусі Гаші, так ми внуки, сусіди і односельці називали

Гафію Миронівну. Федот Павловича Деміч, 1900 р.н., з яким одру-

жилась бабуся, замінив хлопцям батька, товариша і хазяїна в оселі.

Цікаве, але не легке життя прожив і дід Федот, так всі називали Фе-

дота Павловича.

Народився він в 1900 році в селі Будище, пізніше сім’я пересе-

лилась на хутір Юркове. Працю пізнав з малих років. Коли поча-

лось будівництво будинків на хуторі Юркове в 1920-1926 роках, він

з батьком працював тесляром. З початку колективізації був обра-

ний головою колгоспу «Прапор комунізму» села Боровикове і пра-

цював на цій посаді з 1929 до 1932 рр.

Від природи дід був добрий, готовий в тяжку хвилину допомог-

ти нужденним. І за свою доброту Федоту Павловичу прийшлось по-

пасти в серйозну неприємність.

А було це так. 1932-1933 рік, не урожай, голод по всій Україні,

наступив час, коли люди були раді млинцям із листя липи. За де-

кілька колосків пшениці або жита можна було попасти в тюрму.

Закінчились жнива, остався невеликий клин не зібраного поля.

Федот Павлович дав команду скосити вночі, тихо обмолотити зер-

но і роздати його голодуючим людям. Вранці Федота Павловича за-

брали на цілих 5 років. Дід не дуже любив розмовляти на цю тему, і

цю історію знали навіть не всі близькі родичі.

149

Федот Павлович Деміч 5 років місив ногами бетон на будівни-

цтві Запорізької ГЕС. Після відбуття строку покарання, повернувся

у Юркове, працював в колгоспі. В серпні 1941 року Вільшанським

РВК призваний в Радянську Армію, захищав столицю України, як

і тисячі інших бійців. 16 вересня 1941 року отримав поранення, по-

пав у полон, потім у концтабір.

Сидять Федот Павлович Деміч, Гафія Миронівна Деміч.

Стоять Федір Федотович Деміч, Василь Іванович Шевченко. 1939-1940 рр.

150

В березні Федот Павлович з концтабору утік і ночами добрався

до хутора Юркове, де проживала сім’я.

По завданню підпільної групи, керівником якої був Іван Івано-

вич Шевченко, пішов працювати у Вільшанську МТС завгоспом.

Коли підпільники роздобули зброю, Федот Павлович в першій

озброєній групі разом з Слічним, Бондаренком та іншими підпіль-

никами пішли в партизанський загін в Моринський ліс.

У партизанському заго-

ні Ф.П. Деміч воював разом

із своїми синами Іваном Іва-

новичем, Олександром Іва-

новичем, Василем Іванови-

чем та іншими партизанами

з березня 1942 р. по лютий

1944 р. Всі вони приймали

участь і в останніх боях, в

яких на жаль загинув Олек-

сандр Іванович Шевченко –

брат Івана Івановича.

Радянські війська звіль-

нили територію Вільшан-

ського, Звенигородського,

Лисянського та інших ра-

йонів, шляхи партизан і під-

пільників розійшлися.

Ось він вітчим Івана Івановича Шевченка,

кавалер двох орденів «Червоної

Федот Павлович з багать-

Зірки» та ордена «Великої Вітчизняної

ма партизанами і підпільни-

війни» – Федот Павлович Деміч

ками, яких призвали в Ра-

дянську Армію, воював до

1945 р. – до перемоги над

фашистською Німеччиною.

Можливо, війну він закінчив

в німецькому місті Лодзь. В

сімейному архіві збереглась

фотографія Федора Павло-

вича з міста Лодзь, зберігся

також і підпис на ній.

151

Жалкую, що не зберігся лист, який написав мій старший брат

Валентин – «Дідові на фронт». Дев’ятирічний онук Валентин Іва-

нович Шевченко в 1945 р. написав дідові лист, зазначив адресу (но-

мер військової частини), а замість прізвища, імені і по батькові на-

писав «Дідові на фронт». Федот Павлович в частині був самий стар-

ший і лист потрапив йому в руки.

Цей лист підняв настрій бійців і всі довго сміялись. Федот Пав-

лович добре воював у 41-й стрілецькій дивізії 139 стрілецько-

го полку Першого Білоруського фронту. Отримав два поранення

(12.08.1944 р. і 16.04.1945 р.), орденом «Червоної Зірки» нагоро-

джений 26.08.1944 р. наказ №112 п. А в боях за місто Лібус на річці

Одер., як зв’язковий командира стрілецької роти, знищив 8 фашис-

тів і, не дивлячись на поранення, забезпечив зв’язок. За це він наго-

роджений орденом «Вітчизняної війни» 2-го ступеня, наказ №47/н

від 24.05.1945 р.

В боях за міста Фюстенвальде і Шторков Бранденбургської про-

вінції, терміново виконав наказ, знищив два фашиста, одного взяв в

полон – за це нагороджений орденом «Червоної Зірки».

Але останні два ордена затримались в архівах і знайшли Федота

Павловича тільки в 1963 році та не тільки його одного, а ще і декого

з односельчан. Героїв запросили у військкомат і в святковій обста-

новці вручили нагороди.

Як з’ясувалось, орденоносцям разом з нагородами належали і

гроші. Орденоносці достойно по-військовому «обмили» свої наго-

роди.

Після демобілізації Федот Павлович працював у Вільшані, потім

в колгоспі хутора Юркове, до самої пенсії, після виходу на пенсію

займався домашнім господарством.

Навчаючись у військовому училищі я листувався з дідусем, ми

інформували один одного як іде життя і служба, про новини. Федот

Павлович клав у конверт 1-2 карбованці з приписом: «А це тобі на

пиво». Це доброта, а таке не забувається.

Любимим словом діда при спілкуванні з малими дітьми було

«Баработ», що це означало тепер ми уже не дізнаємось.

Федот Павлович залишив після себе сина Федора Федотовича,

28.06.1928 р. – 11.05.2005 р., який багато років віддав службі у вну-

152

трішніх військах МВС України. Помер у віці 77 років і похований

на хуторі Юркове поряд з батьками і дружиною Деміч (Кожушко)

Євгенією Теофанівною, 17.10.1928 р. – 01.01.1986 р.

Федір Федотович і Євгенія Теофанівна народили і виховали

двох дітей: Олену, 10.11.1959 р., яка з сином Євгенієм, 20.01.1988 р.,

проживають та працюють в місті Запоріжжя.

Старший внук Федота Павловича, Валерій Федорович, наро-

дився 8 червня 1956 року в селі Вільшана Городищенського райо-

ну Черкаської області.

Валерій Федорович Демич

В 1973 році після закінчення се-

редньої школи поступив в Орджо-

нікідзевське вище військове учили-

Деміч Валерій Федорович,

ще (м. Орджонікідзе – сьогодні Вла-

08.06.1956 р. – 11.09.1998 р.,

дикавказ, столиця Республіки Пів-

племінник І. І. Шевченка,

нічна Осетія-Аланія Російської Фе-

мій двоюрідний брат. Учасник

війни в Афганістані, перший

дерації), яке закінчив в 1976 році. командир полку спеціального

Офіцером внутрішніх військ СРСР

призначення «Ягуар»

і України Валерій пройшов службу (м. Калинівка Вінницької області)

від лейтенанта до полковника, від командира взводу до команди-

ра полку.

З 25 червня 1984 року по 30 червня 1986 року проходив службу

в представництві МВС СРСР при МВС Демократичної Республі-

ки Афганістан.

В 1991 році закінчив Військову академію ім. М. І. Фрунзе у Мо-

скві.

153

З жовтня 1994 року по вересень 1998 року – командир військової

частини 3028 (полк «Ягуар») спеціального призначення внутріш-

ніх військ МВС Укрїни в м. Калинівка Вінницької області.

За період служби в Афганістані Валерій приймав участь в 26

бойових операціях і заслужено нагороджений орденами Богда-

на Хмельницького ІІІ ступеня, «Червоної Зірки», «За хоробрість»

ДРА, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР, медалями та на-

грудними знаками СРСР, ДРА, України.

В своїх спогадах бойові товариші Валерія Федоровича Деміча

полковник у відставці А. С. Сідякін, заступник командира бригади

внутрішніх військ МВС України Горбатюк В.М. та інші високо ці-

нують його бойові, моральні та людські якості.

На превеликий жаль, політ полковника Деміча Валерія Федо-

ровича трагічно закінчився 11 вересня 1998 року автокатастро-

фою. Валерію виповнилось всього 42 роки. Ця трагічна звістка

приголомшила не тільки родину і близьких, товаришів, а й органи

внутрішніх військ України, де він віддавав себе всього.

Після себе двоюрідний брат Володимира та Олександра Шев-

ченків – Валерій, залишив дві Ольги, дружину Деміч (Шаповалову)

Ольгу Анатоліївну, 1958 р.н. та дочку Ольгу Валеріївну, 28.01.1980

р.н., які проживають та працюють в Києві.

Ольга Анатоліївна очолює кадрову службу Українського по-

штового зв’язку «Укрпошта», а Ольга Валеріївна, закінчивши

національну академію Міністерства внутрішніх справ України

і Одеську юридичну академію, в званні підполковника, на поса-

ді старшого офіцера внутрішніх військ МВС України, продовжує

славні традиції внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ

України та семи старших офіцерів – тата – Деміч Валерія Федо-

ровича, дідів – Деміч Федора Федоровича, Шаповалова Анатолія

Пантелейовича та дядьків – Шаповалова Ігоря Анатолійовича,

Валентина Івановича, Олександра Івановича та Володимира Іва-

новича Шевченків.

154

Рід Деміча Федора Павловича

Деміч (Шевченко-Тищенко)

Гафія Миронівна

03.08.1895-02.10.1981

Деміч Федот Павлович

02.03.1900-28.08.1986

Федір Федотович

28.06.1928-11.05.2005

др. Кожушко Євгенія Теофанівна

17.10.1928-01.01.1986

Деміч (Шевченко,

Тищенко)

Деміч Федот Павлович

Гафія Миронівна

Валерій 08.06.1956-11.09.1998

Олена 10.11.1959 р.н.

др. Шаповалова Ольга

чол. Горгула Віктор Едуардович

Анатолієвна 1958 р.н.

30.02.1961-12.04.2007

Ольга 28.01.1980 р.н.

Євген 20.01.1988 р.н.

Гафія Миронівна

Деміч,

Лідія Сергіївна

Шевченко,

Федот Павлович

Деміч,

Василь Іванович

Шевченко.

С. Юркове, 1956 р.

155

Розділ 11

ТРУДОВИЙ ФРОНТ

Війна пішла на захід. Радянська Армія погнала фашистів, повна

рішучості добити їх у логові. Для Івана Іванович почався трудовий

фронт. Керівництвом Вільшанського району він призначений за-

відуючим районним відділом освіти.

На його плечі лягла відбудова, ремонт, будівництво шкіл райо-

ну, організація учбового процесу в школах району, придбання нау-

кового обладнання.

Про цей період особливої інформації немає та і джерел добути її

також немає.

Іван Іванович працював у Вільшані, а сім’я проживала в с. Юрко-

ве, кожний день приходилось долати відстань 16 кілометрів, правда

до цього він звик з дитинства.

Я не можу точно сказати чи з моєї пам’яті чи з розповідей мами,

тато кожен раз приносив цукерки і пригощав ними, звичайно це

було свято.

І так було неодноразово. Мама говорила, що інколи цукерки зли-

пались у нього в кишені.

Я не можу сказати в якому саме році в с. Юркове сім’я збудувала

невеличкий будинок на дві кімнати і кухню, половину якої займа-

ла селянська піч і лежанка. Я сьогодні згадую і добре пам’ятаю дея-

кі моменти.

Підлога була земляна і дуже комфортно було, коли мама пома-

же долівку і покриє її осокою, – як в раю. Хатину будували гуртом:

родичі, сусіди, потім відробляли всім, хто допомагав. Так було при-

йнято допомагати, люди після війни були дружні.

Коли будували будинок нашим сусідам, також допомагали всі.

Мій двоюрідний брат, Леонід Олександрович 1943 р.н., син Олек-

сандра Івановича, який загинув у бою в січні 1944 року, носив валь-

ки носилкою з моїм татом, я вимагав, щоб з моїм татом носив но-

силки я. Льоня уступив мені своє робоче місце, але носилки підня-

ти я не зміг, звичайно всі засміялись і після такої невдачі мені при-

йшлось ходити поруч. Льоня був на два роки старший ніж я і, зви-

чайно, мав більше сили.

156

Пам’ятаю ще один випадок з дитинства: я хотів перебігти доро-

гу перед їдучим єдиним в селі автомобілем ГАЗ, по народному «по-

луторка». Тато розгадав мій намір і взяв у руки хворостину, я, тіка-

ючи, упав через перелаз і вибив собі два зуби. Було ще два випадки,

які я пам’ятаю, від одного мою честь захистив Павло Володимиро-

вич Бондаренко, рідний брат моєї хрещеної матері, учительки Па-

раски Володимирівни, ми її будемо ще згадувати.

Всі ці події відбувались в віці 2-3 роки.

У цій хаті, яку я спочатку описав, народився 5 квітня 1945 р. Ваш

покірний слуга Олександр Іванович Шевченко. З історії мого імені

є дві версії – перша, на честь загиблого в бою 1944 р. дяді Олексан-

дра Івановича Шевченка, а друга, – 5 квітня 1242 року Олександр

Невський здобув перемогу на Чудському озері над Ливонським ор-

деном, – думаю, спрацювали обидві версії. На день мого народжен-

ня біля хати тато посадив горіх, буваючи на хуторі Юркове я спо-

стерігав за ним. На жаль, сьогодні уже немає ні горіха, ні хати.

У цьому приміщенні довгі роки (до Великої Вітчизняної війни і після) працювала

семирічна школа. Деякий час директором цієї школи працювала Проценко

(Дремлюк) Тетяна Ільківна. А от в роки незалежності почався зворотний

процес: приміщення шкіл переобладнують в церковні будівлі, у зв’язку з недос-

татньою кількістю дітей шкільного віку, як у селі Моринці, так і по всій країні

157

У 1949 році Івана Івановича призначено заступником директо-

ра Моринської середньої школи з виділенням житла. Наша сім’я з

п’яти чоловік переїхала в с. Моринці: тато, мама, старший брат Ва-

лентин, 1935 р.н., бабуся Степанида Тарасівна – теща Івана Івано-

вича і я – Олександр.

Іван Іванович разом з директором школи Віктором Якимовичем

Відоменком відбудовували школи, їх на той час в Моринцях було

три: початкова – Кривенківська, семирічка і середня школа.

Вони налагоджували мирне життя, учбовий процес, займались

придбанням наукового обладнання і т.п. Вирішували питання, як

одягти, взути і нагодувати дітей сиріт. На той час не всі діти мали

навчальні посібники, зошити, часто приходилось писати на газетах.

Розділ 12

ІСТОРІЯ СЕЛА

Мальовниче на сьогодні село Моринці на Звенигородщині, в

якому народився Т. Г. Шевченко, син кріпака, поет-революціонер-

демократ-борець проти кріпацтва і царизму.

Про село Моринці і тисячі подібних сіл України до Великої Жов-

тневої революції Тарас Григорович в своїй поезії особливо в вірші

«І виріс я на чужині» реально і сміливо написав:

«Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!»

158

Село Моринці розташоване на півночі Звенигородського району.

На сході села, де знаходяться ставки, біля хутора Шампанії прохо-

дить вододіл рік Дніпра і Південного Бугу; води, які течуть на схід,

впадають у Вільшанку і далі у Дніпро, а води, які течуть глибокими

ярами на захід, впадають в Гнилий Тікач, Синюху і Південний Буг.

На заході село межує з селами Почапинці і Верещаки, на півночі –

із селами Комарівка, Нова Буда, на сході – з Пединівкою, Гниль-

цем. Нарешті, на півдні з селами Шевченкове, Будище і Майданів-

ка. З півдня і заходу село оточують листяні ліси, їх ми ще згадаємо.

В околицях села залягають піски та глини, які являються сирови-

ною для місцевого цегельного заводу.

Від районного центру Звенигородки село Моринці віддалено на

32 кілометри, від міста Городище – на 44, від автомагістралі Київ-

Дніпропетровьск – на 45. Обласний центр Черкаси від села Морен-

ці знаходиться на відстані 114 кілометрів.

Моринці зв’язані автошляхами з твердим покриттям з Лисянкою,

Черкасами, Звенигородкою, Корсунь-Шевченківським і Києвом.

Станом на 1 січня 1974 року в селі нараховувалось 1152 двори, в

яких проживало 3650 чоловік.

До Моринської сільської Ради приєднано село Гнилець.

Немало таємниць приховує Моринська земля. Історія села дав-

ня, але до цього часу рік заснування села та походження назви його

точно невідомі.

В одній з легенд говориться, що в далекі роки страшна чума або мор,

як говорилось у народі, викосила все населення і завдяки цьому село

названо Моринці. Відносно другої легенди перші поселенці цієї зем-

лі були з південних морів і поселились біля ставка, який до цього часу

називають «Морин». Можливо і пішла назва «Моринці», «моряки».

Третя легенда говорить, що пращури займались бджільництвом

і щоб добути мед, бджіл морили димом. Важко сказати, яку з трьох

легенд взяти за основу і якій віддати перевагу. Мабуть це стане

справою майбутніх дослідників.

В період палеоліту на території України і звичайно в межах села

Моринці був теплий клімат, росла тропічна рослинність, у лісах во-

дились шаблезубі тигри, леви, пантери та інші хижі звірі, які наво-

дили жах на стародавніх людей. У період похолодання на терито-

рію з півночі насунувся льодовик, змінився клімат, фауна і флора,

159

на зміну звірам теплого клімату прийшли мамонти, печерні ведме-

ді, північні олені.

Це було приблизно 100 тисяч років назад.

Рештки мамонта, що були знайдені в 1963 році на околиці с. Мо-

ринці, підтверджують написане раніше.

При розкопках знайдені також речові знахідки, які свідчать про

те, що в період неоліту (6-4 тисяч років тому) тут проживали люди.

В урочищі Наливайковому знайдена велика кількість черепків

стародавнього походження, людські кістки, кам’яні знаряддя праці:

сокири, молотки і т.п. Життя тут не припинялось і пізніше, про це

свідчать знайдені бронзові статуетки грецького походження та за-

лишки посуду бронзового віку. В V столітті нашої ери район села

був густо населений, а в Х-ХІ столітті ця місцевість була заселена

ще більше, що дало можливість князю Ярославу Мудрому організу-

вати побудову оборонних споруд на півдні села Моринці, біля Ли-

сянки і Корсуня. Земляні вали висотою у 8 метрів і великою до-

вжиною являлись лінією оборони південно-західних кордонів Ки-

ївської Русі від нападу кочових племен. Фрагменти оборонних ва-

лів збереглись до цього часу.

Шлях, який проходив біля сіл Керелівка, Будище, Моринці, на-

зивався Чорним шляхом нападу печенігів, половців, татар на пів-

денні землі слов’ян.

Користуючись тим, що землі України та Росії в ХІІІ столітті були

вщент розорені татаро-монголами, Польща і Литва в середині ХІV

ст. західні землі підкорили собі. Внаслідок Любленської унії, в 1569

р., Польща і Литва утворили державу – Річ Посполиту, і всі землі

українські попали до рук Польщі, землі села Моринці в тому числі.

В 1596 році польські пани нав’язали українцям Брестську Унію –

прийняття католицької віри, непосильну панщину і оброк, польську

мову, закони і звичаї.

Французький інженер Г. Боплан у своєму «Описі України» пише,

що «Селяни там надзвичайно бідні, що шляхта живе як у раю, а селя-

ни як у чистилищі…, що становище їх гірше ніж галерних невільників».

Українці не могли цього терпіти, тікали на південь, ставали козака-

ми і вели боротьбу проти турків, татар, польських і українських панів.

В 1594-1596 роках під керівництвом Северина Наливайка одним

з найбільших було селянсько-козацьке повстання проти польських

160

панів-експлуататорів. Воно охопило Правобережну Україну і час-

тину Білорусії.

Я згадував раніше урочище «Наливайкове», можливо, тут стоя-

ло військо Северина Наливайка, або був бій з поляками повсталих

кріпасних селян та козаків.

Хроніст І. Бельський свідчить, що Наливайко розгромив поляків

біля міст Городище та Білої Церкви.

Моринці в архівних документах вперше згадуються в 1648-1654

роках, це роки початку національно-визвольної боротьби проти

польських загарбників.

Жителі с. Моринці в цій боротьбі приймали активну участь. Так

загін Максима Кривоноса, уродженця с. Вільшана, в якому прийма-

ли участь жителі с. Моринці, після тактичних маневрів, вийшов в

тил полякам і в урочищі Крута Балка розгромив основні сили поля-

ків – в історії це бій під Корсунем.

Через 10 років після цих подій Моринці згадуються в списках

населених пунктів, які належали Костянтину, братові гетьмана Ви-

говського.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року Правобережна Україна

залишається в складі Польщі. В 1730 році Моринці налічували 50

дворів і належали княгині Яблоновській.

В 1726 році в селі збудували церкву.

Завдяки посиленню гноблення польського панства над наро-

дом України, посилювався і опір селян, не припинялись селянсько-

козацькі повстання.

Повстання гайдамаків 1768 року під керівництвом Максима За-

лізняка було одним з найбільших, воно охопило не тільки сучасну

Черкащину, а й сусідні області. Повстанці вели боротьбу проти іно-

земних і українських панів. Палали маєтки, а панство тікало. Цю

боротьбу в поемі «Гайдамаки» описав Т. Г. Шевченко:

«Горить Сміла, Смілянщина

Кров’ю підпливає,

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало

І кров полилася

Аж у Волинь».

11 Зам. 2937

161

Гайдамаки рухались із Сміли на Вільшану, Керелівку, Морин-

ці, Почапинці і Лисянку. Жителі навколишніх населених пунктів

приймали активну участь у повстанні. Активну участь в цій бороть-

бі приймав і Іван Андрійович Шевченко – дід Тараса Григорови-

ча. Але повстання було жорстоко придушене і знову Правобереж-

на Україна разом з Моринцями залишається окупованою до кінця

XVIII століття.

У 1793 році Правобережна Україна возз’єдналась з Росією. Ста-

новище народу стало легше, але кріпосне право посилилось.

Наприкінці XVIII століття Вільшана, Тарасівка, Зелена Дібро-

ва, Вербівка, Воронівка, Сегединці, Журавка перейшли у влас-

ність фавориту Катерини ІІ князю Г.О. Потьомкіну, а після його

смерті – племінникові генерал-губернатору Псковському і Смо-

ленському, дійсному таємному раднику В. В. Енгельгардту.

В. В. Енгельгардт купив села Будище, Верещаки, Гнилець, Кере-

лівку, Майданівку, Моринці, Пединівку, Петрики.

У 1796 році згідно з інвентарною книгою поміщика в Моринцях

нараховувалось169 дворів, 197 сімей, 714 чоловіків, 633 жінки, во-

лів 205, коней 93, не мали тягла 76 сімей. Жителі села платили 664

крб. чиншу.

Першим в списку платників (5 крб. чиншу) стоїть дід Т. Г. Шев-

ченка, по матері, Бойко Яким.

Жителі села займались хліборобством, скотарством, а частина

займалась чумацьким промислом.

Після смерті В. В. Енгельгардта (1828 р.) Вільшанський маєток

перейшов до його сестри Олександри Броницької. Села Керелівка,

Будище, Моринці та інші села, куплені Енгельгардтом, стали влас-

ністю його сина Павла. Павло Енгельгардт володів землями у Київ-

ській, Чернігівській, Херсонській, Смоленській, Калужскій, Туль-

ській, Ярославській губерніях. У Павла Енгельгардта налічувалось

17301 кріпак, з них тільки на Київщині 10190 кріпаків. До цього

магната в козачки і потрапив малий Тарас.

Моринці – батьківщина матері Т. Шевченка, який тут народився

9 березня 1814 року. Кріпаки поміщика Енгельгардта Григорій Іва-

нович Шевченко і Катерина Якимівна Бойко в 1810 р. переїхали з

села Керелівка в с. Моринці і оселились на Копіївщині. Сім’я жила

у хаті, що колись належала Копію, якого за непокірність віддано в

162

солдати. Недалеко на узгір’ї стояла хата діда – Якима Бойка, в якій

і народився майбутній поет.

На узгір’ї стоїть перебудована хата Якима Бойко. Фотографія зроблена

Г. П. Шевченко в 1908-1909 рр., с. Моринці

Наприкінці 1815 року батьки поета переїхали до с. Керелівки,

звідки родом батько поета.

Батько і тесть Григорія Шевченка купили у селянина Тетерюка

хату для молодої сім’ї. У цій убогій хатині проминули дитячі роки

Тараса. Він не раз відвідував Моринці, гостював у діда Якима і ба-

бусі Маланки, слухав їх казки та спогади про минуле.

Пізніше, уже відомим поетом, Тарас Григорович в своїх творах

описує спогади дідів. На все життя він зберіг любов до батьківщи-

ни і при першій можливості відвідував рідне село в 1843 році, двічі

в 1845 році. Останній раз в 1859 році відвідав хату, в якій народив-

ся, побував у церкві, але не сповідався й не причащався, зробив де-

які зарисовки, говорив з селянами.

Селяни запитували Тараса, коли ж прийде вже нам воля? На це

запитання Тарас Григорович відповів так:

… Вона заснула, цар Микола її приспав

А щоб збудить

Хиренну …волю, треба миром,

11*

163

Громадою обух сталить

Та добре вигострить сокиру –

Та й заходиться вже будить…

Життя кріпоских було і так жахливим, а в 40 роках ХІХ століття

на Правобережній Україні було проведено інвентарну реформу, яка

давала можливість поміщикам ще жорстокіше експлуатувати крі-

паків. Кріпаки озброювались і пробували силою подолати експлу-

ататорів, примусити відмінити кріпосне право. Управителі маєтків

визивали війська і жорстоко розправлялись з повстанцями.

Сам шеф жандармів визнавав, «що в західних губерніях селян-

ські рухи відбувались переважно від запровадження правил відбу-

вання повинностей по заново складених інвентарях».

За період кріпацтва селяни не мали ніяких прав. Їх жорстоко ка-

рали, продавали, купували, як звичайну річ.

«Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщи-

ни» – так охарактеризував ці часи Т. Г. Шевченко.

У 1853 році Енгельгардт продав села Моринці, Майданівку і Ве-

рещаки Владиславу Браницькому. На цей час в Моринцях було 855

ревізійних душ, по Майданівці – 220, у Верещаках – 163.

Землі в цих селах було 6251 десятина. За ці села Браницький за-

платив 245400 карбованців. Тільки одні Моринці щорічно давали

поміщику 8000 карбованців.

Браницький ще більше посилив експлуатацію селян, посилилась

вона і в інших поміщиків. У відповідь зросли селянські заворушен-

ня і повстання.

Царський уряд вимушений був відмінити кріпосне право, у ре-

зультаті Моринські селяни за реформою 1861 року одержали 1805

десятин землі із 3434 десятини, що належали селу. За цю землю се-

ляни повинні заплатити 66937 крб. і 6% річних на протязі 49 років.

Крім того, селяни були позбавлені права користуватись лісом і

випасом. Здійснення реформ в Моринцях викликало значні заво-

рушення на протязі декількох років. Начальник Звенигородської

повітової поліції повідомляв губернатора, що Моринські селяни не

виконують панщини.

Уже в 1862 році в цей рух включились всі селяни.

Для придушення повстанців в село введена сотня козаків та ес-

кадрон драгунів. Рух незадоволених селян був придушений, части-

164

ну селян покарано різками. Так відбулось і в селах Будище, Педи-

нівка, Журавка, Сегединці, Квітки.

У вересні 1863 року стався новий виступ селян – вони вимагали

скасування уставної грамоти.

При розслідуванні семеро селян засуджено, багатьох пороли різ-

ками. Порядок був відновлений силою. В 1866-1868 роках селян-

ський рух спадає, а спочатку 70-х знову наростає і не затухає до

Жовтневої революції.

Село Моринці в 1866 році нараховувало 401 двір і 2507 чоловік

населення.

Моринці в 1897 році входили до складу Пединівської волості, де

38,3% населення були безземельні. На душу населення у волості в

середньому припадало 0,45 десятин землі – у два раза менше ніж у

1861 році, на двір було 0,3 коня, 0,5 великої рогатої худоби, 1,3 вівці,

0,2 свині. Це повний доказ того, що селянські маси зубожіли.

У 1900 році в с. Моринці було 746 дворів, 4056 населення, чоло-

віків 2099, жінок 1957.

Всього землі 3427: поміщикам належано 1570 десятин, церкві 52,

селянам 1805. Село належить графині Марії Остапівні Браницькій.

В селі є православна церква, часовня, церковноприходська школа,

дві школи грамоти, 13 вітряних млинів, 5 кузень.

Пожежна частина: один насос, 6 бочок, 6 багрів, на утримання

щорічно витрачається до 20 карбованців.

Головне заняття жителів – хліборобство, крім того, третина пра-

цездатного населення малими і великими групами (батьки, сини, до-

чки, старі і молоді) ішли в різні кінці на заробітки на Почапинський,

Вільшанський та Кисилівський цукрові заводи, на Херсонщину для

збирання хліба. На жаль, із цих заробітків люди повертались ні з чим.

Основна маса селян була бідняками, так у 1912 році з 766 селян-

ських господарств, у яких було 1537 десятин землі, 125 мали до од-

нієї десятини, 195 – до двох, 272 – до трьох і лише одне володіло де-

сятьма десятинами.

В 1912 році земські статистики визнали, що з 890 дворів гон-

чарством займалось 8, ткацтвом – 60, чоботарством – 50, коваль-

ством – 5. Ремеслами займалось 260 чоловік.

Перша школа в Моринцях відкрита в 1860 році на кошти селян.

Вона була однокласною, а в кінці 80-х років стала двокласною. Пер-

165

ші вчителі були дяки та попи. В школі була одна велика класна кім-

ната, в якій разом в одну зміну навчалось три групи учнів.

Навчання тривало 4 роки, викладались: закон божий, слов’янська

мова, російська мова, церковні співи, арифметика і каліграфія.

У 80-х роках учителем цієї школи працював В. І. Березніцький,

випускник Київської духовної семінарії.

В 90-х роках цю школу закінчили Кононенко З. К., Походен-

ко Д. П., Безрідний М. А., Дяченко О. П., Перевізький П. С., Хам-

ко С. Я. та інші. Кононенко, Безрідний і Хамко закінчили двоклас-

ну учительську школу, відкриту в Керелівці в 1896 р. і стали вчи-

телями в Моринцях.

Хамко Сергій Якович один із перших учителів с. Моринці.

Можна сказати, від нього пішла династія вчителів і взагалі поряд-

них людей, яких він виховав. Це Ніна Сергіївна Хамко – його до-

чка, учителька, викладач біології Моринської середньої школи.

Мама першого в житті мого товарища Юрія Васильовича – капіта-

на далекого плавання та Бориса Васильовича – кандидата техніч-

них наук – Свердліченків.

Рочняк (Хамко) Галина Яківна – племінниця, вихователь дитя-

чого садка, Копійка (Рочняк) Неля Олександрівна – внучка, вчи-

телька Моринської середньої школи, викладач історії та географії.

Наприкінці 90-х років ХІХ століття для шкіл, де навчались пер-

ші класи, передано ще два приміщення. Ці школи називались «Кри-

венківська» та «Ковбасівська».

В Кривенківській початковій школі, звичайно, не в тому, а уже

в новому приміщенні з 1952 до 1955 років навчався я, Олександр

Шевченко. Моєю першою вчителькою була Дремлюк Тетяна Іль-

ківна, пізніше Проценко, дружина Олекси Митрофановича Про-

ценка, вона родом із с. Товста, де проживає її брат Борис Ількович

Дремлюк.

У класі зі мною навчались:

1. Шульга Людмила

2. Терещенко Ніна

3. Терещенко Валя

4. Костяна Ніна

5. Пилипенко Марія

6. Шкільна Галя

166

7. Процішина Ганна

8. Гонда Василь

9. Гонда Микола

10. Кисленко Петро

11. Босенко Микола

12. Артеменко Ліда

13. Кубрак Катя

14. Андрієнко Ніна

На рік старше навчався мій товариш дитинства Юра Свердлічен-

ко, його перша учителька – Тарнавська Софія Дем’янівна.

Цю школу в кінці 90-х років ХІХ століття закінчив і Віктор

Якимович Данильченко, майбутній директор Моринської серед-

ньої школи. Після Великої Вітчизняної війни він працював дирек-

тором Моринської середньої школи, а заступником директора з

1948 до 1956 року працював Іван Іванович Шевченко. Багато про-

блем випало на їх долю: не добудована і пошкоджена в часи війни

школа, пічне опалення, велика різниця в роках між повоєнними

учнями.

Про старе приміщення Кривенківської школи Віктор Якимович

згадує: «…сільська корчма. Хата покрита соломою, замість полів до-

лівка застелена соломою. Кімнати для вчителя не було. На незграб-

них п’яти партах сиділо більше ста учнів 9-11 років.

Перед учителем стояв великий стіл і довгий стілець, попереду

чорна класна дошка».

Старший син Івана Івановича Валентин та його сім’я

В 1953 р. мій старший брат Валентин закінчив 10 класів Морин-

ської середньої школи і здобув середню освіту.

Я пам’ятаю, як одного разу на перерві я зайшов до класу, де на-

вчався Валентин, хтось з його однокласників дав мені складний ніж

і сказав, щоб я різав ручки, олівці і показав на яких партах. Учні на

той час користувались чорнильницями, а ручки були дерев’яні. Я

порізав декілька ручок і олівців, ініціатори «вандалізма» раділи, що

своє не добре бажання виконали чужими руками. Пострадавші обу-

рились, але не сильно. Заслуженого ляпаса, правда, я не отримав,

167

все закінчилось сміхом, я зрозумів, що по-

ступив погано і на такі авантюри йти не

варто. В класі Валентина учились учні

різного віку народження, були і учасники

війни. Пам’ятаю, один із них був без ноги,

якщо пам’ять мене не підводить, то пріз-

вище його Барбул – інвалід Великої Ві-

тчизняної війни.

Юний партизан Валентин Іванович

Шевченко після закінчення середньої

школи мріяв вступити до Дніпропетров-

ського залізничного інституту, але доля

склалася не так як би хотілось. За нака-

Валентин Іванович Шевченко.

10 клас. 2.07.1953 р., с. Моринці зом Вільшанського військкомату Вален-

Другий ряд: Іван Іванович Шевченко, Василь Лаврентійович Сорока.

Останній ряд: Петро Журбенко – майбутній офіцер, Барбул – інвалід Вели-

кої Вітчизняної війни, третій Валентин Іванович Шевченко. Інших називати не

ризикую, щоб не зробити помилки – пройшло багато часу, а підказати нікому.

Пам’ятаю Клаву, Мороза, Валю Терещенко. 17.06.1952 р., с. Моринці.

168

тин вступив в

Калінінград-

ське ракетно-

артилерійське

військове учи-

лище, пізніше

закінчив Ле-

н і н г р а д с ь к у

військову ака-

демію, 27 років

свого життя

присвятив вій-

ськовій служ-

бі, яку закін-

чив на Далеко-

му сході на по-

саді команди-

ра полку зал-

пового вогню.

Ось таке скромне весілля

було у лейтенанта ракетно-

артилерійських військ Вален-

тина Івановича Шевченка.

Мама – Катерина Павлівна,

малий – Володимир Івано-

вич, наречений – лейтенант

Валентин Іванович, нарече-

на – Неля (Надія) Шевчен-

ко (Куракова), всі Шевченки,

м. Тульчин Вінницької обл.,

1957 р.

Лейтенант Валентин Іванович

Шевченко і майбутній пол-

ковник Володимир Іванович

Шевченко на руках. Можна

сказати два майбутніх

полковника. М. Магеров

Вінницької обл. Липень, 1957 р.

169

Весілля сина полковника В. І. Шевченка

Олександра Валентиновича та Алли Артюх

Олександр Валентинович, Алла Артюх. Самий відповідальний момент

у житті молодого подружжя. М. Світловодськ. Май, 1980 р.

170

Сім’я: Олександр Валентинович Шевченко, Надія Семенівна

Шевченко (Куракова), Валентин Іванович Шевченко

Олександр Валентинович

Шевченко,

м. Світловодськ, 21.07.2009 р.

Дмитро Олександрович Шевченко

171

Полковник В. І. Шевченко нагороджений урядовими нагорода-

ми СРСР, у тому числі орденом бойового Червоного Прапора за

бої на острові Даманський. Після демобілізації сім’я полковника В.

І. Шевченка повернулась на Україну і поселилась у місті Світло-

водськ. Валентин Іванович ще не один рік працював на підприєм-

ствах міста. Засумувавши за цивільними господарськими робота-

ми, сам збудував дачний будиночок. У 2007 і 2008 роках брат захво-

рів і довго лікувався. Лікарі міст Світловодськ і Кіровоград не вірно

поставили діагноз і лікували зовсім не ту хворобу, як кажуть залі-

кували.

Коли молодший брат Володимир і я взялись за лікування, було

уже пізно, процес зайшов далеко, зворотного ходу не було. На жаль

ніхто із лікарів не поніс відповідальності.

20 липня 2009 року із сльозами на очах в місті Світловодськ ми

поховали свого любимого старшого брата.

Прізвище Шевченків несе його син Олександр Валентинович,

06.08.1958 р.н., та онук Дмитро Олександрович, 07.01.1981 р.н.

Після революції 1905 року тяга до знань у селян посилилась і

шкіл у Моринцях стало не достатньо. Вчитель Кононенко З. К. на

загальних зборах села вніс пропозицію клопотати перед Міністер-

ством про будівництво двокласної школи.

Долаючи достатньо перешкод в 1908 р. школа частково на кошти

селян була збудована. Школою завідував Кононенко З. К.

Побачивши в цьому загрозу для релігії, моринський піп займа-

ється будівництвом шкіл: так у 1906 – однокласної жіночої шко-

ли, а в 1908 р. закінчено будівництво чоловічої двокласної церков-

ноприходської школи, якою сам і завідує. Школа мала три класні

кімнати і дві квартири. В цій школі працював вчителем С. Я. Хам-

ко – дід мого товариша дитинства Ю. В. Свердліченко.

Народження наймолодшого – Володимира

В одній із класних кімнат школи, переобладнаній під кварти-

ру в 50-х роках ХХ століття проживала біля семи років сім’я Іва-

на Івановича Шевченка із п’яти чоловік: сам Іван Іванович, Катери-

на Павлівна – дружина, Семенчук Степанида Тарасівна – теща, Ва-

лентин, Олександр – сини.

172

Попівська школа, в одній із класних кімнат якої, проживала сім’я

Івана Івановича Шевченка з 1948 до 1955 рр., с. Моринці, 1954 р.

Володимир Шевченко з бабусею Степанидою Тарасівною Семенчук

на (ганку) попівської школи, с. Моринці, 1954 р.

173

Іван Іванович говорив, що в кожній сім’ї повинно бути мінімум

троє дітей, двоє з них це заміна батьків, а третя дитина – для збіль-

шення населення або за ті сім’ї, у котрих зовсім немає дітей.

Тут, 25 січня 1954 року, народився наймолодший син Івана Іва-

новича –Володимир. Вірніше народився він у фельдшерсько-

акушерському пункті біля Заваліїв, в якому працювала Саня Юрків-

на (Олександра Юріївна) Кривенко, так з повагою її учасницю Вели-

кої Вітчизняної війни називали односельчани. Зима була дуже суво-

рою, снігу було врівень з димарями хат, люди в своєму господарстві

ходили проритими у снігу тунелями. З хат вилазили через горище,

потім знімали сніпки і спускались у сніг. Провідати вперше свого но-

вонародженого брата і познайомитися з ним я поїхав на лижах до аку-

шерського пункту, другої можливості тоді не було – снігові замети.

Дитинство середнього сина Олександра

“Отец, я хочу быть тебя достоен.

По дороге твоей через жизнь я иду”

Із пісні Михайла Шуфутинського

З 1953 року у нас в квартирі проживала двоюрідна сестра Іва-

на Івановича Ніна Соболенко, вона вчилась у школі. Висота до сте-

лі в квартирі була біля 4 метрів, як і в класах школи. Перед школою

росли шість високих ялинок, по всій довжині школи, великі кущі

бузу, для нас дітей, це був дрімучий ліс, а також росли красиві липи.

Всі ці дерева росли поміж школою і дорогою, яка вела до Морино-

го ставка, клубу, аптеки, а також до будинку вчителя Сороки В. Л.

і до Кревенківської школи. На одній із лип мій старший брат Ва-

лік змонтував на висоті сидіння і на них ми з Юрою Свердліченком

уявляли, що летимо в літаку. Така була моя мрія дитинства, а Юра

мріяв про море, океан. Наші мрії частково збулись.

Інтер’єр нашої квартири був такий:

заходимо в коридор – це комора, прямо були двері в коридор

школи, відкривались вони штиком від військової рушниці. Вхід на

кухню: зліва направо – велика селянська піч, умивальник (відро з

водою, в якому взимку за ніч замерзала вода). Навпроти печі стояв

довгий стіл, за цим столом ми їли, вчили уроки.

174

Вхід в кімнату: зліва направо шафа для одежі, скриня, двоспаль-

не ліжко, ще одне двоспальне ліжко, етажерка для книг, над нею па-

перовий репродуктор чорного кольору, робочий стіл Івана Івано-

вича, на ньому настільна лампа на кінець плита з грубою – головне

джерело теплової енергії.

На шафі стояло варення, я часто, коли нікого не було дома, перетво-

рювався в ласунчика, такими недоліками страждали і мої однолітки.

З лівої сторони, з нашого коридору був сільський радіовузол, в

якому працювали Олександр Норенко, Іван Цяпа і Дмитро Зава-

лій. – У Дмитра я часто вигравав у шахи, а він нервував.

Стеля школи обшита дошками вагонкою, ззовні стіни також об-

шиті вагонкою. Я пам’ятаю, у цій школі вчились школярі, стояли

парти, а десь в 1954 році навчали допризовників, пам’ятаю навчався

тут військовій справі і мій двоюрідний брат Семенчук Григорій Са-

вович з села Зелена Діброва.

Метрів 100-150 від школи на південь було дві хати для вчителів,

в одній жила вчителька Іщенко Олена Володимирівна з дітьми Льо-

нею і Людмилою.

У другій хаті проживала вчителька Тарнавська Софія Дем’янівна

з дітьми Галею і Ніною, всі вони були трішки старші за мене.

Діти наших сусідів. Товариші мого дитинства. Люся Шульга – сидить, Льоня та

Люся Іщенки, Валентин та Олександр Шевченки, Галина та Ніна Тарнавські.

1 травня 1949 р., с. Моринці

175

На схід від школи розташовані криниця і дерев’яний на 4-х вели-

ких камінцях саж, там ми тримали козу і свиней.

На місці Палацу культури був наш і Олени Володимирівни го-

род. По середині городу стояв великий дерев’яний хрест, це все, що

залишилось від церкви.

Між аптекою, сільською радою і попівською школою, в якій про-

живала наша сім’я, був трикутний вигін, там випасали тварин. На

цьому вигоні у вересні-жовтні 1949 року поставили знижувальний

трансформатор для освітлення села.

На місці сільської ради було подвір’я Відоменка Хтодося Пав-

ловича, його дружини Люби Оверківни, сина Васі, товариша мого

дитинства. З ними жила також баба Оксана, по вуличному Орись-

ка. Де зараз розташований перший від аптеки двоповерховий жит-

ловий будинок на своїй садибі проживала загадкова для мене сім’я

діда «Мацька»: дід Мифодій, його дружина та дочка Мотря. Як

з’ясувалось – сім’я Мифодія Марковича Терещенка.

Через дорогу напроти попівської школи було подвір’я «Вікто-

рів», так їх називали по-вуличному.

Цю сім’ю називали «Вікторі» на честь Віктора Федоровича, знатного

столяра в селі. Такої майстерні, як у нього, не було ні в кого, багато різ-

ного інструменту, перелік робить не буду, хоча неодноразово бачив все.

У Віктора Федоровича був токарний верстат по дереву. Дід Ві-

ктор змайстрував нам, дітям, літак, на якому ми катались. В моєму

житті це був перший літак та не останній.

Він робив вікна, двері, стільці, серванти і т.п., все, що потрібно

для домашнього вжитку.

У цій сім’ї росла моя однокласниця, друг, товариш і брат – Люд-

мила Шульга (Люся Вікторівська).

У дворі Вікторів була розташована, як її називали люди, «моло-

чарня» – пункт прийому молока від населення.

«Молоко віяли сепаратором, а вершки дід Устим кіньми в мо-

лочних бетонах возив в райцентр Вільшану, мабуть на маслозавод,

а з обороту виготовляли козеїн. Що з нього далі робили, не знаю.

Таке було оточення і коло товаришів у нас, повоєнних дітей.

Коли село готувалось до 150-ти річчя народження Т. Г. Шевчен-

ка ландшафт змінився. Будівлі, про які йшла мова, закінчили своє

існування і на їх місці виріс красивий культурний центр села. До

цього ми ще повернемось.

176

Мій перший та не

останній літак.

Олександр Шевченко,

с. Моринці. 1949 р.

Перший ряд: 1. Ніна Терещенко. 4. Світлана Проценко. 5. Сестра Ніни Андрієнко.

6. Ганна Процішина. Другий ряд: 1. Марія Пилипенко. 2. Галя Шкільна.

3. Олександр Шевченко. 4. Тетяна Ільківна Проценко (Дремлюк). 5. Василь Гонда.

6. Ліда Артеменко. 7. Катя Кубрак. Третій ряд: 1. Люся Шульга. 2. Петро Кисленко.

3. Ніна Костяна. 4. Ніна Андрієнко. 5. Микола Босенко. Закінчили перший клас

Кривенківської початкової школи. 19.05.1953 р. Село Моринці.

12 Зам. 2937

177

Іван Іванович Шевченко з

Володимиром на руках.

Село Моринці, 1954 р.

Перший ряд: Світлана Проценко – дочка Тетяни Ільківни, Валерій Данильченко –

внук Віктора Якимовича Данильченка, Василь Нечай – мій товариш дитинства.

Другий ряд: Ніна Ковбасенко, Олександр Шевченко по середині – яка чудова пара

була б, але це моя особиста думка, яка ніколи вже не матеріалізується. Класний

керівник – Тетяна Ільківна Проценко. Деяких учнів пам’ятаю лише по іменах, хай

вибачають мене земляки. Ніна Ковбасенко – красива дівчина в дитинстві,

юності і також в зрілому віці. Її краса не підвладна часові, він не в силах на неї

подіяти. 28.05.1952 р., 4-а клас, с. Моринці. Цього року я пішов в перший клас, Ніна

Ковбасенко закінчила четвертий. Вона і сьогодні не по роках молода і красива

178

Багато серйозних змін пройшло в селі за роки від революції 1905

року до теперішнього часу. Це жорстока боротьба Моринських

селян з царською владою, її сатрапами; боротьба підпільників-

революціонерів для зміни соціального устрою, заміни царської вла-

ди на робітничо-селянську, боротьба з внутрішніми і зовнішніми

ворогами трудового народу.

Селянам приходилось вирішувати багато питань, з якими рані-

ше не зустрічались: це конфіскація землі поміщиків, розподіл її по-

між селянами, організація місцевої влади, колективних сільських

господарств, захист Вітчизни.

Немало в вирішенні цих питань селянам допомогли частини 25-ї

Чапаєвської дивізії, будьоннівці, які зупинялись в Моринцях. Цей

тернистий шлях политий кров’ю людей. З подробицями цих подій

можна ознайомитись, читаючи історію села, старанно використову-

ючи різні джерела, написану місцевим учителем Терещенком Ми-

хайлом Йосиповичем.

Вдячні односельчани, щоб увіковічить пам’ять героїв револю-

ціонерів-підпільників, учасників громадянської війни, революції,

похованим в братській могилі на старому кладовищі в Моринцях,

поставили обеліск з викарбуваними прізвищами героїв.

Тільки в громадянську війну загинуло біля 40 чоловік моринчан.

Учні школи та жителі села доглядають за могилою. Багата, ціка-

ва та різноманітна історія села – це і будівництво нових відносин,

організація колгоспу, будівництво школи, постачання товарів пер-

шої необхідності для людей, становлення особистостей.

Велика Вітчизняна війна в Моринцях

22 червня 1941 року мирна праця і будівництво країни було зу-

пинено віроломним нападом німецьких фашистів, а 28 липня 1941

року о 10 годині в напрямку від села Почапинці в село Моринці

вступили німці. 2,5 роки чоботи ненависних німецьких фашистів

топтали святу землю Великого Тараса. І тільки 28 січня 1944 р. о 16

годині село Моринці було визволено радянськими військами. Пер-

шими в Моринці з боку села Почапинець вступили бійці сержанта

Бойка 21 стрілецького полку 180 київської стрілецької дивізії, під

12*

179

командуванням Героя Радянського Союзу Михайла Яковича Куз-

мінова, а підтримали їх бійці батальйону капітана Іллі Якимовича

Власюка.

Виконуючи наказ Гімлера: «Наше завдання полягає в тому, щоб

очистити територію України для майбутнього переселення німців.

Для цього ми повинні проводити масове винищення радянських

громадян-українців». Цю доктрину фашистського ідеолога німець-

кі окупанти виконували сумлінно.

Голод, руїни, непосильна праця, знущання, табори смерті, роз-

стріли активістів, підпільників, партизан, – це те, що принесли фа-

шистські кати на окуповану землю.

Не тільки підпільники і партизани під керівництвом А. А. Мкрти-

чяна допомагали радянським військам, а й жителі села – підлітки,

старики, жінки добровільно на своїх плечах носили снаряди від Са-

пиного лісу біля села Гнилець, до села Почапинці на відстань 10 кі-

лометрів. Це була значна допомога нашим військам для розгрому

фашистів в Корсунь-Шевченківській битві, яка тривала 24 дні і за-

кінчилась нашою перемогою.

Штаб Другого Українського фронту під керівництвом маршала

І. С. Конєва знаходився у селі Шевченкове, а в селі Моринці знахо-

дився штаб генерала П. А. Ротмістрова – командуючого 5-ю гвар-

дійською армією Другого Українського фронту, про що свідчать ме-

моріальні дошки і камінні глиби з викарбуваними текстами на честь

визволителів.

І. С. Конєв доповів в Ставку Верховного головнокомандуючого

І. В. Сталіна: «Величезну допомогу нашим військам надавав народ.

В найтяжчі хвилини люди на своїх плечах підносили нам боєприпа-

си, витягали з багна машини, гармати».

В своїх спогадах маршали І. С. Конєв і П. А. Ротмістров писали:

«Деревня Моренцы – родина Тараса Шевченко, великого украин-

ского Кобзаря – стала для нас вдвойне родным и близким местом».

Тут, в с. Моринці, за перемогу в Корсунь-Шевченківській битві

їм присвоєні звання маршалів Радянського Союзу і доставлені лі-

таком маршальські погони, передані маршалом Радянського Сою-

зу Г. К. Жуковим.

Всім військам, що брали участь в битві, оголошена подяка, 23

з’єднанням і частинам присвоєно почесне звання «Корсуньських»,

180

6 з’єднанням і частинам – «Звенигородських». 73 солдатам, офіце-

рам і генералам присвоєно звання Героя Радянського Союзу, тися-

чі нагороджені орденами і медалями.

На всіх фронтах війни жителі населених пунктів брали активну

участь в розгромі фашистів, а після їх визволення вливалися в дію-

чу армію, так сталось і в селі Моринці.

Після визволення села почався другий фронт – трудовий.

Загарбниками знищені приміщення ферм, вивезене поголів’я ху-

доби, птиці. У двох колгоспах села залишилося тільки 7 корів, 20

свиней, 34 вівці, 123 коней і 28 возів.

Багато зусиль в відбудову колгоспів і села в цілому вложили ке-

рівники колгоспів ім. Т. Г. Шевченка – Ф. М. Данильченко і А. С.

Задорожній та ім. 2-ї п’ятирічки – П. А. Самойленко.

Війна йшла ще повним ходом. Всі, хто спроможний тримати

зброю, йшли на фронт громити ворога. А жінки, люди похилого

віку, підлітки в неймовірно тяжких умовах відбудовували зруйно-

ване до тла ворогом господарство. Для польових робіт використо-

вували корів, а не рідко в плуги запрягались люди.

В січні-березні 1944 року в фонд оборони жителі села здали 143

центнери хліба і 18244 крб. грішми, а восени цього ж року 1500

центнерів зерна і в фонд оборони відрахували 8000 трудоднів.

Важливу допомогу у зборі врожаю надавали учителі і учні, а по-

тім це ввійшло у традицію.

Читаючи спогади учнів і співробітників Івана Івановича стає

зрозуміло, що неодноразово він з учителями і учнями заготовляв

дрова для опалювання школи, приймав участь у збиранні врожаю і

різних господарчих роботах.

7 березня 1944 року почався навчальний рік у школі не дивля-

чись на те, що не вистачало вчителів, не було книг, зошитів, чорнил.

Я пам’ятаю, як старші учні, мій старший брат Валентин і його одно-

літки, писали на старих книгах і газетах.

За роки цієї страшної війни багато жителів села своїм героїзмом,

мужністю і відвагою стали відомі на всю країну.

918 моринчан воювало на фронтах Великої Вітчизняної війни.

549 з них нагороджені урядовими нагородами. Серед них Ге-

рой Радянського Союзу гвардії майор Г. Д. Попович, полковни-

ки С. С. Власенко, Б. Ф. Шліхтер, К. М. Шульга, капітани І рангу

181

О. У. Данильченко і В. У. Данильченко. Брати Данильченки в Ра-

дянській Армії сумарно прослужили 120 років, нагороджені 60 ор-

денами та медалями. Високими Урядовим нагородами нагородже-

ні також підполковники П. С. Норенко, В. З. Гонта, О. Л. Терещен-

ко, К. Й. Терещенко, Л. У. Данильченко, С. М. Ковбасенко, Петро

Якович Проценко – льотчик першого класу, заступник команди-

ра військово-транспортного Рижського полку (мені довелось нести

службу в цьому полку під керівництвом Петра Яковича), кавалер

ордена Червоного Прапора підполковник Д. С. Овчаренко та багато

інших офіцерів, сержантів і матросів.

На превеликий жаль, 386 жителів села з війни не повернулись.

На гранітному обеліску Слави навічно викарбувані імена героїв,

які загинули за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

Цей меморіал вінчає щит, на якому викарбувані слова:

«Куда б не шел, не ехал ты,

Но здесь остановись,

Могиле этой дорогой

Всем сердцем поклонись».

Багато сил витратили жителі села Моринці на подолання розру-

хи і збитків, нанесених війною. Але вже в 1947 р. була освоєна до-

воєнна посівна площа, а поголів’я худоби і врожайність відновлено

тільки в 1950 р. Ще раз пригадаємо історію колгоспу. В січні 1929 р.

колгосп об’єднав всі малі колективи і назвали його ім. Т. Г. Шевчен-

ка. Восени цього ж року закінчилась колективізація, а в 1933 р. кол-

госп знову розділили на дві адміністративні одиниці: ім. Т. Г. Шев-

ченка та ім. 2-ї п’ятирічки.

Іван Іванович, Ольга Ільківна Іващенки та їх сім’ї

В 1949 році головою колгоспу ім. 2-ї п’ятирічки обирають І. І.

Іващенка. Знову, і мабуть назавжди, обидві дільниці об’єднують.

Наскільки я пам’ятаю з історії, батько Івана Івановича – Іван Сер-

гійович Іващенко в 1918 році повернувся з фронту, вступив в сіль-

госпартіль «Надія», в 1920 році обраний головою сільської ради, а з

1933 року працював бригадиром рільничої бригади. В 50 роках він

займався рибництвом у каскаді ставків від Мориного до Хоминого

чи Лейбиного, уже не пам’ятаю, який останній і для нас хлопчаків-

182

рибалок був грозою, ми боялись Івана Сергійович. Риби в ставках

було багато, кожний рік восени випускали воду і неводом ловили

рибу. Пам’ятаю один раз тягав невід старший брат Валентин за на-

туроплату, яку додому носив я.

Іван Іванович в 30-ті роки – молодий комсомолець, тракторист,

в 1933 р. – бригадир тракторної бригади, в 1938-1940 рр. – перший

шофер. Головою колгоспу Іван Іванович, цей фізично сильний чо-

ловік, працював з 1949 до 1957 рр., а після – головою сільської ради.

Маючи пенсійний вік працював завідуючим майстернею.

Фізичну силу Івана Івановича підтверджує такий факт. На сьо-

годні, на жаль, нікому вже його підтвердити або спростувати, оче-

видців немає, тому вірте мені на слово. Це було, мабуть, на весні

1953 року. В 1952 році я пішов у школу і перед новим роком захво-

рів на двостороннє запалення легенів, становище моє було поганим.

Пролежав я у Вільшанській лікарні біля двох місяців, пам’ятаю, що

навіть як ходити забув, бо як перший раз піднявся з ліжка, то пішов

при першому кроці в «піке». Звичайно рятівником моїм була мама,

бо весь час вона та лікар Ягодзінська Дар’я Федорівна знаходилися

в лікарні поряд зі мною. Третю чверть занять в першому класі, з січ-

ня по березень, я фактично в школу не ходив.

І от, приблизно у березні, кіньми запряженими у сани я, мама і їз-

довий поїхали у Вільшану, мабуть на перевірку в лікарню після хво-

роби. На той час дорога на Вільшану пролягала через Гнилець, Пи-

динівку, це був самий короткий шлях, 18 кілометрів, середина доро-

ги була за Пидинівкою, там росла верба.

Цю дорогу неодноразово виміряв кроками старший брат Вален-

тин, відвідуючи військкомат.

Ми кіньми спустились в балку між селами Моринці і Гнилець,

назустріч нам їхала грузова машина «полуторка», так її називали в

народі, думаю, що це був не ЗІС-5. Сніг уже був мокрий, а в балці

текла вода. Машина загрузла, за кермом, якщо я не помиляюсь, був

Купріян Радькович Кимчир. Було прийнято рішення витягти ма-

шину кіньми, яких випрягли із саней.

Як з’ясувалось, коні не змогли виконати це завдання. А з Гниль-

ця на бричці їхав І. І. Іващенко і фінагент Харченко, ім’я і по батько-

ві я не пам’ятаю, але те, що він був також фізично сильний, знали всі.

Іван Іванович зійшов з брички, сказав свої улюблені слова: «А

183

ну випрягай коней, Гидолова душа!». Ці два слова знало все село,

а можливо і за межами. Багато людей, з любов’ю, без зла, називали

Івана Івановича – «Гидолова душа», це було як прізвисько.

Коней випрягли з машини, Іван Іванович і Харченко взялись ру-

ками за буксирні крюки і витягли з багна машину.

Ці два мужика були значно сильніші за коней. Свідком от такої

історії довелось мені бути. Другі приклади багатирського здоров’я я

приводити не буду. Але ще один спогад приведу.

Діти мого віку в дитинстві грали у війну, спогади були досить

свіжі і ця тема була актуальною.

Із своїм товаришем дитинства Юрієм Свердліченком біля попів-

ської школи, як тоді говорили, ми копали окоп і натрапили на пере-

дній міст автомобіля. Він був у маслі, як новий.

Іван Іванович побачив це і сказав, що викопуйте хлопці, я дам

команду, щоб люди забрали його в колгосп, а вам від мене будуть

цукерки. От таке особисте знайомство було у нас з головою колгос-

пу Іващенком Іваном Івановичем.

Іван Іванович із дружиною Хтодоською Ільківною Іващенко

(Шліхтою) народили трьох дітей:

Галю – 1937 р.н., працювала пекарем на хлібокомбінаті с. Мо-

ринці, Пашу – 1941 р.н., працювала стоматологом в Києві.

Василя – працював все життя водієм у колгоспі «Батьківщина

Т. Г. Шевченка».

Тепер всі пенсіонери.

Я добре пам’ятаю Василя Івановича Іващенка – кремезний, фізично

сильний і добрий чоловік. Всі риси характеру він успадкував від сво-

го тата. Особливо любов до транспорту. Приведу маленький приклад.

Коли Василеві було 12-13 років, Ольга Ільківна Іващенко запропону-

вала своїм дяді і тьоті, забрати його в м. Київ з метою «вивести в люди».

Василь Іванович так сприйняв цю пропозицію, що двоє суток і

додому не з’являвся. От така любов до машин, а він в цей час уже

працював в літні канікули вантажником і по сумісництву водієм –

це для нього було все, більш нічого не потрібно. Геть як батько –

перший в селі тракторист, перший водій і всю Велику Вітчизняну

війну Іван Іванович за кермом.

Іван Іванович з моїм татом був у дружніх відносинах, неоднора-

зово бував у нас дома.

184

Ці добрі дружні відносини помагали в роботі кожному, вірніше і

школі, і колгоспу.

І. І. Іващенко мого тата називав два Іван і це мабуть було взаєм-

но, так як і він був також два Іван, навіть три.

Завдяки його енергії, авторитету та допомозі «зверху» село

Моринці першим в районі було електрифіковано від Корсунь-

Шевченківської гідроелектростанції.

Велику допомогу селу в електрифікації надав Київський за-

вод «Точелектроприлад». Директором заводу працювала О. І. Іва-

щенко.

Після смерті В. І. Леніна в с. Моринці організована комсомоль-

ська організація, одною із перших комсомолок була напівсирота,

дочка батрачки Шліхти Текли Ільківни, Ольга Ільківна Іващенко

(Шліхта) 1906 р.н.

Ольга Ільківна закінчила Київський політехнічний інститут. Не

легкий, але почесний і відомий не тільки землякам шлях її росту:

директор заводу «Точелектроприлад», другий секретар Київського

обкому КП України, секретар ЦК КП України, неодноразово оби-

ралась депутатом Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР.

О. І. Іващенко лауреат Державної премії, тричі нагороджена ор-

деном Леніна, перед Великою Вітчизняною війною одружилась з

військовим льотчиком Іващенком, який загинув в перші дні війни.

Подружжя мало двоє дітей: Віктора, 1937 р.н. та Майю, 1939 р.н.

Ольга Ільківна мала брата Петра, її мама Текла Ільківна є рідною

сестрою Хтодоськи Ільківни Іващенко – дружини І. І. Іващенка.

Ольга Ільківна щиро любила свою Батьківщину – с. Моринці і

багато сил вклала в її процвітання, а також в процвітання батьків-

щини Т. Г. Шевченка.

«Я хочу, щоб у мене була достойна Батьківщина», – сказала вона

і робила все можливе, щоб було так.

Мій тато був знайомий з Ольгою Ільківною, неодноразово зу-

стрічались. Мені не довелось бути знайомим з нею, а молодший

брат Володимир знав Ольгу Ільківну і вона знала його.

До особистостей Ольги Ільківни та Івана Івановича Іващен-

ків ми ще повернемось і при допомозі фотографій ознайомимось з

ними ближче.

Значну допомогу в електрифікації села надав виходець із села

185

Моринці начальник тресту «Укрлісосплав» Н. І. Штанько. Лінію

електропередачі він забезпечив лісоматеріалом.

На Жовтневі свята 1949 р. в селі з’явився електричний струм. На

той час це була фантастика.

Завдяки казусу, який зі мною стався, я добре запам’ятав це свято

і після власного експерименту повірив своїм батькам, що в розетку

пальці сунути не бажано.

Для порівняння, електроосвітлення в Товстівській середній

школі провели набагато пізніше, десь тільки в 1957-1958 рр.

Сім’я Івана Івановича Шевченка в селі Моринці

після Великої Вітчизняної війни

Я напружую пам’ять і згадую життя нашої сім’ї в повоєнні роки.

Звичайно було нелегко нам дітям, а особливо батькам. Наша сім’я

не царювала і пишатись особливо нічим, жили так як і люди, які

нас оточували, зірок з неба не зривали. Для того, щоб перезимува-

ти більш-менш в теплі, дрова заготовляли з весни. Саме так піклу-

вались про тепло в школі. В школі опалення на той час було пічне.

Моринці оточував ліс, але з паливом було нелегко. Сортовий ліс

йшов на відбудову господарства, знищеного війною. Іван Іванович

збирав учителів, учнів, сам брав сокиру, пилку і для школи заготов-

ляли дрова. Про це в своїх спогадах скажуть учителі і учні.

Я пам’ятаю, що тато з Валіком корчували пеньки граба в лісі на

Шампанії. Звичайно, з мене допомоги ніякої, я тільки міг складати

вже порубані дрова.

Звичайно праця була нелегка, граб дерево міцне, в’язке і зав’ялий

пеньок колеться важко.

У Івана Івановича був прихований талант – малювати. Але для

цього потрібний стрес.

Можливо, я уже писав, що Іван Іванович любив малювати олів-

цем, особливо на зборах, нарадах. Думаю, що це бажання виника-

ло спонтанно, так як малюнки учасників нарад виконувались на по-

лях газет, обкладинках зошитів. Мені подобались ці малюнки, вони

були дуже подібні оригіналам. Але своє вміння малювати Іван Іва-

нович не афішував. На жаль його малюнки до цього часу не збере-

глись, крім одного мого портрета.

186

Мій тато є автором цього малюнка, який занадто швидко був

намальований ним. Днем раніше автору виповнилось 38 років. Як

тільки малюнок був готовий, мене гуртом стали приводити у впіз-

наваємий вигляд.

Я писав, що пішов учитись у Кривенківську початкову школу, від-

стань для першокласників була солідною. Добре пам’ятаю цей день,

13 листопада 1952 року. В ночі підмерзло, потім цілий день йшов дощ,

земля розкисла, було дуже слизько, ноги в валянках з підв’язаними

калошами грузли в багнюку. Додому прийшлось добиратись і на ка-

рачках, і повзком. Звичайно вигляд у мене був жалюгідний, таким я

і попав в об’єктив олівця мого тата, і 63 роки зберігаю цей малюнок.

Звичайно, великою радістю для нашої сім’ї завжди був приїзд у

відпустку старшого брата Валентина. Цей високий стрункий кур-

сант у ладно підігнаній військовій формі справляв приємне вражен-

ня на родину, товаришів, однокласників і односельчан.

Для мене, першокласника, це було свято, а тато і мама пишались

сином. Я вперше тоді насолодився згущеним молоком і воно мені

сподобалось.

Коли в нашій сім’ї народився ще один син, Володя, Валік уже з

гордістю носив погони лейтенанта ракетно-артилерійських військ.

Тільки одна фотографія, де всі три брата разом, налічується в ар-

хівах родини.

187

Олександр, Валентин Шевченки,

Олександр, Валентин Шевченки.

с. Моринці, 25.07.1953 р.

с. Моринці. 6.09.1954 р.

Валентин Іванович Шевчен-

ко – курсант військового учи-

лища з шаблею на лівому боці.

На той час офіцери навіть

сухопутних військ носили

Єдина фотографія, де 3 брата разом:

кортики, а курсанти кавале-

Олександр, Валентин, Володимир Шевченки,

рійські шпори і шаблі. 1954 р.

с. Моринці, 19.09.1954 р.

188

Володимир з мамою Катериною Павлівною, с. Моринці, 1954 р.

Олександр, Катерина Павлівна, Володимир Шевченки, с. Моринці, 1954 р.

189

Брати

Олександр Іванович

Шевченко

Валентин Іванович Шевченко

Володимир Іванович Шевченко

190

Катерина Павлівна, Олександр, Іван Іванович,

Валентин Шевченки – сім’я, с. Моринці, 27.07.1953 р.

Катерина Павлівна, Іван Іванович, Олександр Шевченки. с. Товста. 1955 р.

191

Валентин,

червень, 1956 р.

Валентин

Володя 15.12.1965 р.

Володя

Самі дорогі для мене люди – брати, батьки, діти та внуки

192

Розділ 13

СПОГАДИ УЧНІВ

МОРИНСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ

Я вважаю, що краще і справедливіше буде, якщо привести спога-

ди учнів і вчителів, які разом працювали, спілкувались, навчались іс-

торії, географії, німецькій мові на уроках, які проводив Іван Іванович.

Спогади Компанієнко Софії Луківни, 1928 року народження

(У зв’язку з поганим зором попросила записати свої спогади

Рочняк (Хамко) Галину Яківну)

«В Моринську середню школу піонервожатою пішла працювати

20 листопада 1947 року на запрошення директора школи Даниль-

ченка Віктора Якимовича.

В 1948 році в школу прийшов працювати по направленню Віль-

шанського РВНО Шевченко І. І. Разом працювали до 1950 року, по-

тім мене запросили працювати у Вільшанський райком партії. Піс-

ля цього спілкувались по роботі на відстані.

Знаю Івана Івановича, як грамотного, серйозного, знаючого ке-

рівника, вимогливого до себе і до вчителів школи. У будь-яку хви-

лину він міг підказати, поправити, навчити, був хорошим організа-

тором. Не цурався ніякої роботи поза школою. Був активістом, осо-

бистим прикладом показував, як треба працювати. Любив дисци-

пліну, вимагав від учителів і учнів того ж.

В ті післявоєнні роки приходилося заготовляти дрова для шко-

ли на зиму.

Іван Іванович брав сокиру, пилку і йшов з вчителями в ліс заго-

товляти паливо. Його поважали і вчителі, і учні. Саме таким пови-

нен бути директор школи. Учні мали хороші знання, зокрема я, Со-

фія Луківна, від нього багато навчилась».

Спогади Рочняк (Хамко) Галини Яківни

Яків Потапович Хамко, батько Галини Яківни, разом з Попови-

чем Григорієм Андрійовичем, весною 1921 р. проорали першу бо-

розну на колективному полі артілі ім. Т. Г. Шевченка.

13 Зам. 2937

193

«Яша, вставай до коней, а я до плуга», – сказав старший з них

Попович.

Ця борозна була першою не тільки на колективному полі, вона

пройшла через душу і серце Якова Потаповича. Ця борозна була

вектором його життя, яке цілком і повністю віддано родині, колгос-

пу, Батьківщині – боротьбі за щасливе майбутнє.

Цим першопрохідникам колгоспного життя через 50 років, в

день ювілею організації перших колгоспів, у селі Моринцях, дору-

чено зняти полотнище з пам’ятника, який увіковічив організацію

перших колгоспів.

У тяжкі роки війни Яків Потапович неодноразово робив спроби

попасти на фронт для захисту Батьківщини, але кожний раз, як єди-

ний в селі тракторист-наставник, отримував чітке «ні». Його фронт

був на землі села Моринці.

Племінниця одного із перших учителів села Моринці Хамка

Сергія Яковича – Галина Яківна – більшу частину свого життя від-

дала вихованню дітей в дитсадку.

Галина Яківна Рочняк (Хамко) виражає бажання поділитись

спогадами про Шевченка І. І.:

«У перший клас пішла у 1944 році, закінчила школу у 1954. Івана

Івановича пам’ятаю уже з 5-го класу, коли почалось предметне ви-

кладання. Він був завучем і читав у нас географію і історію.

Грамотний, вимогливий, серйозний, організований сам і вимагав

цього від учнів і вчителів.

Пам’ятаю географію. Ми, учні, знали по карті всі материки, гори,

ріки, острови вже з 5 класу, всі країни від найменшої до найбільшої.

Оцінка по географії у атестаті була в мене «5».

Він повністю віддавався роботі, його внутрішнього потенціалу

вистачало на все – на родину, на партійну та громадську роботу, на

роботу з батьками. Іван Іванович чесно і добросовісно виконував

свої обов’язки. Того ж вимагав і від учителів.

Ніколи не показував свою зверхність, не був честолюбним. Саме

таким і повинен бути директор школи. Його поважали, навіть боя-

лись, особливо ті, хто трохи лінився чи був недостатньо грамотним

(були і такі). При ньому школа мала сильний авторитет в районі.

Учні мали міцні знання».

194

Спогади вчительки математики

Перевізської Галини Савівни

«Учителькою математики Моринської середньої школи я пра-

цювала з 1952 до 1985 року.

З повною відповідальністю можу сказати – Іван Іванович Шев-

ченко самий справедливий із директорів, з якими мені доводилося

працювати в школі. Роботу, як керівник і організатор, він знав дуже

добре і всією душею вболівав за школу».

Записано і передано по телефону директором музею села Мо-

ринці Суржко Станіславом Володимировичем.

Спогади Гонди Миколи Степановича

Микола Степанович народився 18 грудня 1944 року. В 1952 році

пішов в перший клас Кривенківської початкової школи. До речі, з

цим хлопцем і його двоюрідним братом Гондою Василем, я вчився

в одному класі, вчителька Дремлюк Тетяна Ільківна, і товаришував

з ними майже чотири роки. На жаль, Василя серед нас уже немає.

Я так і не встиг використати запрошення Васі прибути до нього

в гості в місто Керч.

В 1963 році хлопці закінчили одинадцять класів Моринської се-

редньої школи.

Батько Миколи Степановича – Степан Йосипович геройські ви-

зволяв землі Польщі в роки війни, де і загинув, поповнивши список

400 односельчан, які не повернулись з війни.

Головою сім’ї залишилась мама Устина Мефодієвна із трьома

напівсиротами – дві дівчини і молодший Коля.

Після закінчення школи брати Микола і Василь призвані в ряди

Радянської Армії і їх шляхи розійшлися.

Микола 3 роки віддав Балтійському Морському флоту і повер-

нувся в рідне село, а Вася залишився в місті Керч.

Микола Степанович працював комбайнером і заочно вчився в

Уманському сільськогосподарському інституті. Після його закін-

чення працював агрономом, з 1975 по 1980 роки – головою сіль-

ської ради, а з 1980 по 1995 рік працював головою колгоспу «Шев-

ченків край» села Шевченкове.

13*

195

Микола Степанович розповідав, що більше всього він спілкував-

ся з Іваном Івановичем, коли працював головою сільської ради. Ці

зустрічі були приємні кожному з них. Іван Іванович був досить ак-

тивним членом виконкому сільської ради. За скромністю і бажан-

ням не показувати себе, неможливо було приховати велику любов

до села Моринці, людей, бажання допомогти кожному, згуртувати

людей, прикрасити село. Це він, Іван Іванович, запропонував рес-

таврувати статую бандуриста біля Будинку культури, яка потребу-

вала ремонту.

А виконавцем цієї ідеї став Микола Степанович, який відвіз ста-

тую в місто Київ. Бандурист так сподобався любителям історії, що

в м. Київ було виготовлено ще декілька копій бандуриста і дві з них

установлені в м. Чигирин.

Іван Іванович жалкував, що з часом хвороба не давала йому мож-

ливості активно переміщатись, заходити, як раніше, в сільську раду

і спілкуватись з односельчанами. Розуміючи цю біду, Микола Сте-

панович частіше і частіше провідував мого тата вдома.

Іван Іванович розповідав про жорстокі роки війни, самовідда-

ну боротьбу підпільників і партизанів проти фашистів, відбудову

вщент зруйнованого народного господарства.

Микола Степанович, як один із керівників села Моринці, розпо-

відав про зміну обстановки і мікроклімату у школі, після того, як її

очолив Іван Іванович. Колектив учителів і учнів школи відродився,

набагато покращились показники. Все частіше і частіше про досяг-

нення школи в навчанні і спорті стали говорити в районі та області.

Всі сили колективу учителів були спрямовані на надання сильних і

ґрунтовних знань учням, формуванню їх світогляду, любові до сво-

єї батьківщини. Як помітив читач ці риси характеру Івана Іванови-

ча, описують всі, хто спілкувався з ним.

От такі спогади про Івана Івановича повідав мій однокласник

Микола Степанович Гонда.

196

Спогади Анатолія Павловича САМОЙЛЕНКА – поета,

письменника, члена національної Спілки письменників України,

випускника Моринської середньої школи 1955 року

А перед тим як навести спогади поета і письменника, я дозво-

лю собі поділитись своїми власними спогадами про батька Анато-

лія Павловича – Павла Андрійовича Самойленка.

Павло Андрійович Самойленко – голова колгоспу імені «Другої

п’ятирічки» – середнього росту, завжди акуратно одягнений, часті-

ше в плюшовий піджак, лисий, в головному уборі, з трохи похиле-

ною вниз головою, справляв враження щонайменше керівника ра-

йонного масштабу. У мене було таке враження, що він не місцевий

чоловік, а щойно приїхав в село Моринці з якогось міста. Він за-

вжди ввічливо і чемно вітався з кожним, знімаючи головний убір.

Мої батьки в бесідах завжди говорили про Павла Андрійовича,

як про розумну, грамотну і розсудливу людину. Мабуть ця зовніш-

ність і риси характеру привабили Івана Івановича, викликали ін-

терес, а професіональна інтуїція підказала, що з Павлом Андрійо-

вичем буде приємно спілкуватись і знайомство принесе користь

не тільки кожному з них, а й колгоспу і школі в цілому. Крім того,

можна скоріше пізнати особливості села і ввійти в ритм життя села.

Можливо, завдяки спілкуванню з Іваном Івановичем Павло Андрі-

йович і став на довгі роки членом батьківського комітету Морин-

ської середньої школи.

Наймолодший син Павла Андрійовича школу закінчив в 1955

році, а Павло Андрійович членом батьківського комітету працював

аж до 1962 року.

Нелегка доля випала на плечі Павла Андрійовича. За 2,5 роки, а

саме з 22 червня 1941 року до 28 січня 1944 року, фашисти букваль-

но знищили все, що було досягнуте за роки Радянської влади.

Я дозволю собі ще раз пригадати наслідки фашистської окупації:

– знищено 507 голів великої рогатої худоби, 500 свиней, 157 ко-

ней, 75 возів.

На два колгоспи: імені «Другої п’ятирічки» та «Батьківщина

Шевченка» – залишилось всього 7 корів, 20 свиней, 34 вівці, фак-

тично залишилась сота частина добра, нажитого за роки Радянської

влади.

197

Крім того, в селі залишились інваліди, жінки, діти, люди похило-

го віку – кому займатись відбудовою села?

Після визволення території Радянськими військами партійні і

радянські органи звернулись за допомогою до населення про від-

будову знищеного фашистами господарства, відновлення поголів’я

тваринництва.

Це завдання лягло на плечі правління колгоспів імені «2-ї

п’ятирічки» і його голів П. А. Самойленка та ім. Т. Г. Шевченка Ан-

дрія Семеновича Задорожного, який замінив Федора Мусійовича

Данильченка.

Не дивлячись на особливо тяжке становище в селі, тільки в січні-

березні 1944 року в фонд оборони країни здано 143 центнери хліба,

18244 карбованці грошей.

Отримавши перший післявоєнний урожай колгоспи ім. «Другої

п’ятирічки» (голова колгоспу П. А. Самойленко) та ім. Т. Г. Шевчен-

ка (голова колгоспу А. С. Задорожний) здали 1500 центнерів зерна в

фонд оборони, відрахувавши 8000 трудоднів, зібрали кошти на будів-

ництво танка ім. Героя Радянського Союзу В. І. Захарова.

Не так багато нам відомо про Павла Андрійовича Самойленка,

але навіть те, що ми знаємо, – заслуговує поваги.

Нам відомо, що Павло Андрійович уродженець села Моринці,

будинок його стоїть на тому ж місці, де жили батьки, на централь-

ній вулиці села.

Павло Андрійович з дружиною Настею Павлівною народили та

виховали п’ятеро дітей:

Христя, 1921 р.н., працювала телефоністкою;

Феодора, 1922 р.н., працювала учителькою;

Микола, 1928 р.н., працював слюсарем оборонного підприєм-

ства, нагороджений почесною відзнакою Міністерства авіаційної

промисловості СРСР;

Олександр, 1931 р.н., вчений, кандидат історичних наук;

Анатолій, інженер-електромеханік, винахідник, лауреат нагоро-

ди ВДНГ СРСР, автор багатьох поетичних збірок, член Національ-

ної Спілки письменників України.

Своїми успіхами діти Павла Андрійовича і Насті Павлівни під-

твердили, що батьки прожили недаремно.

198

В аграрній школі міста Одеси Павло Андрійович одержав почат-

кову аграрну освіту, повернувся з сім’єю в село Моринці.

Все нажите добро Павлом Андрійовичем і його батьками – віз,

бричка, корова – було здано в колгосп, куди вступили всі працез-

датності члени сім’ї Самойленків.

Павло Андрійович працював бригадиром рільничої бригади, а з

1944 по 1950 роки – головою колгоспу.

В п’ятдесяті роки ХІХ століття обраний головою колгоспу І. І.

Іващенко попросив Павла Андрійовича очолити молочно-товарну

ферму, яка була в занепаді. В результаті за короткий термін Пав-

ло Андрійович організував роботу ферми так, що вона зайняла пер-

ше місце в районі по надоях молока і утримувала його досить довго.

Це було одне з останніх завдань, яке ставив перед собою Пав-

ло Андрійович. За роки його головування колгосп ім. «Дру-

гої п’ятирічки» нагороджений двома вантажними автомобілями

ГАЗ-АА.

Почесний трудівник села, Павло Андрійович вийшов на заслу-

жену пенсію в 1961 році.

Анатолій Самойленко, звичайний хлопчик-школяр, учень Мо-

ринської середньої школи, не любив і зовсім не вчив предмет «Логі-

ку», як з’ясувалось це не показник. Анатолій зірок з неба не хватав,

але в нього було головне – сила волі і міцний стрижень Самойлен-

ків. Анатолій Павлович підтвердив це всім своїм життям.

Цілий рік після нещасного випадку Анатолій пролежав у ліжку

не рухаючись, потім рухався при допомозі палки, а через три роки

став спортсменом-розрядником. Він не любив логіку, але став пое-

том, членом Національної Спілки письменників України. Виникає

питання – логічно це чи ні?

Я дуже вдячний Анатолію Павловичу за те, що він знайшов час

відгукнутися на моє прохання і написав свої спогади про Івана Іва-

новича. Признаюсь чесно, я так не напишу, не вистачить таланту.

Думаю Анатолій не буде заперечувати, якщо я слово в слово ско-

ристуюсь його спогадами.

Отже, починаємо з листа Анатолія Павловича, це відповідь на

мій лист.

199

200

З учнівського щоденника

Моринці. Селяни вже шостий рік несли на собі тягар, який за-

лишила найжорстокіша війна. Вони звитяжною працею віднови-

ли господарства двох колгоспів: імені «Шевченка» та імені «Дру-

гої п’ятирічки». Будинок, який возвела бувша німецька окупаційна

влада і в якому чинила розправу над непокірними, переобладнали

під сільську раду, бібліотеку і клуб. Та найбільшою гордістю села

були три відновлених школи: дві семирічки і початкова.

Учителі, медики в селі завжди були в особливій пошані. На їх

плечах, окрім професійної, лежала також тяжка робота з підтри-

мання морального духу пригнічених тяжкою працею, неймовірни-

ми податками та позиками селян. В сільських дворах все, що мека-

ло, кувікало і кудкудахкало оподатковувалося, описувалося, контр-

актувалося і вивозилось на відбудову народного господарства.

Навіть дерева в городах були жертвами нещадного оподаткуван-

ня, а тому нерідко ночами таємно зникали з городів. То були тяж-

кі повоєнні роки. Але сільські сім’ї виживали і традиційно були ба-

гатодітними. Школи були переповненими. І вчителі днями в кла-

сах, а ночами при кіптявих каганцях гнулися над учнівськими зо-

шитами. Держава, не дивлячись на такий скрутний час, дбала про

якісну освіту і підготовку педагогічних кадрів. Колективи вчителів

регулярно поповнювалися молодими сіячами доброго, розумного і

вічного. Та ось село облетіла звістка про те, що семирічна школа,

яка споруджена поруч із садибою Кобзаря, одержала статус серед-

ньої, а в учительському колективі з’явився новий завуч Шевченко

Іван Іванович. Це ж треба, щоб в рідному селі Тараса Григоровича

Шевченка, з’явився завуч школи з таким же прізвищем. Чи не ро-

дич бува? І по селу пішли різні фантазії, адже вони завжди були

суттєвим доповненням до сільського життя. Невдовзі новий завуч

Іван Іванович Шевченко переступив поріг хати колишнього голови

колгоспу Павла Андрійовича Самойленка. Перша зустріч була не-

тривалою. Опісля мама поцікавилася у батька, чого приходив но-

вий учитель, на що батько відповів:

– Зрозумій, Насте, людина нова, в селі нікого не знає. От він і

прийшов до нас. А що, тебе щось насторожило?

201

– Та ні, – відповіла мама. – Відчувається, що людина грамотна і

говорить розумно.

Це була і моя перша зустріч з новим завучем. Мені, шестиклас-

нику, тоді він здався суворим, таким, якого не лише я, а всі учні бу-

дуть боятися. Але того навчального року я з Іваном Івановичам ба-

чився частіше дома, а ніж в школі. Завуч часто спілкувався з бать-

ком і йому вже було відомо про те, що зі мною минулої зими тра-

пився трагічний випадок. Я розбився на лижах, був надовго при-

кутий до ліжка і п’ятий клас закінчив заочно. Тоді, у той неймовір-

но тяжкий час, «горе лижника» намагалися поставити на ноги ліка-

рі Вільшанської районної лікарні, сільський фельдшер Олександра

Юріївна Кривенко. А після уроків, як правило, заходила класний

керівник Компанієнко Марія Макарівна. Однокласники провідува-

ли мене майже щодня. Вони приносили домашні завдання, переда-

вали вчителям виконані. Так громадськими зусиллями мене поста-

вили на ноги і по закінченні навчального року я одержав табель, в

якому було чітко виписано: «Переведений до шостого класу».

Нарешті настало перше вересня, початок мого шостого навчаль-

ного року. Ото було радощів! Сиди собі за партою, слухай, що роз-

повідають учителі або пиши, що тобі диктують і не потрібно ганя-

ти по колючій стерні за коровою, витягувати з загрубілих підошов

ніг шпичаки і ховатися від об’їждчика полів за понівечене коровами

просо або кукурудзу на колгоспних полях. Під час перерв між уро-

ками, коли по коридору проходив завуч, всі завмирали і «їли» його

очима. Дуже вже боялися і не так його, як указки, яку він завжди

разом з якимись паперами тримав у руці… Він же всевидющий, він

відчуває на відстані кожного і легко виявляє порушників дисциплі-

ни, неслухняних і лінивих. Тож краще таким не попадатися заву-

чу на очі. Так думали учні молодших класів. А учні старших класів

навпаки, тяглися до нього і використовували бодай маленьку мож-

ливість поспілкуватися з Іваном Івановичем. Висока ерудиція, так-

товність, глибоке знання психології учнів, уміння вислухати, дати

пораду або підказати з часом високо підняли авторитет завуча. Осо-

бливо він подобався учням старшого віку. Адже після війни за пар-

ти повернулися багато переростків і, здебільшого, це були дівчата.

202

Старших хлопців на той час в школі було мало. Хто не повернувся

з війни, кого забрали в армію, кого на відбудову зруйнованих заво-

дів, фабрик, шахт. Іван Іванович, як досвідчений педагог, тонко ро-

зумів це і завжди відносився до старшокласників по-батьківськи, як

досвідчений вихователь.

Дома до мене Іван Іванович відносився належно. Інколи я вислу-

ховував виховні хвилини, інколи чув на свою адресу і приємні речі.

Він вже знав про те, що я грав на гармошці і молодь зверталася до

завуча з проханням дозволити, щоб я в неділю грав на танцях у сіль-

ському клубі. Іван Іванович завжди погоджувався, але обов’язково

біля мене мав бути відповідальний. Таким відповідальним, як пра-

вило, щоразу був сусід Іван Пилипович Кимгир. У його обов’язки

входило привести мене з гармошкою в клуб і після танців відвести

додому.

В Радянському Союзі семирічна освіта була безкоштовною і

обов’язковою. В 1951 році моринські школи випустили близько чо-

тирьохсот юнаків і дівчат. Багато з них бажали одержати середню

освіту, хоч вона на той час була дуже дорогою – 150 карбованців

за півріччя. Відповідними керівниками і освітянами було прийня-

то рішення про те, що для одержання середньої освіти буде набра-

ний лише один клас чисельністю до сорока учнів. Для відбору най-

кращих був організований конкурс. Відбір учнів для продовження

навчання проводився за результатами контрольних робіт з осно-

вних предметів – української мови і літератури (твір) та математи-

ки. Звичайно, що весь тягар організації і проведення відбору учнів

ліг на завуча Івана Івановича Шевченка. Він тактовно сприймав і

радощі, і сльози... До восьмого класу було зараховано близько соро-

ка учнів. Зарахували і мене.

Восьмий клас. Класний керівник Марія Гнатівна Осипова. За-

кінчили успішно. В дев’ятому класі відчувалося, що за літні ка-

нікули вже всі ми подорослішали і стали частенько порушувати

«Обов’язки учня». Психологам і педагогам відомо, що може хвилю-

вати людину у п’ятнадцять років. І класний керівник Марія Гнатів-

на, і завуч школи Іван Іванович майже щоденно когось мирили, ко-

гось заспокоювали... Але вчилися всі добре. В дев’ятому класі проя-

203

вив характер і я. За програмою був введений новий предмет «Логі-

ка». Викладачка української мови і літератури Олександра Іванівна

Клепач провела перший урок, вступний, так би мовити. Після шко-

ли я прийшов додому, погортав книгу і зрозумів, що та наука не для

мене. Наступного уроку я демонстративно перед класом відірвав у

книжки обкладинку і вчительці заявив, що «Логіку» вчити не буду,

я її зовсім не розумію. Тієї ж миті вчителька вибігла з класу і че-

рез лічені хвилини повернулася у супроводі завуча Івана Іванови-

ча. Після короткої розмови «бунтаря» завели до вчительської кім-

нати і розпочалася виховна робота. Та Іван Іванович зрозумів, що

вихід в цій ситуації криється лише в компромісі. І компроміс був

знайдений. За кожну чверть Олександра Іванівна ставила в журна-

лі успішності трійку і крапка.

Доречним вважаю згадати і такий епізод. Десятий клас. Весна.

Мій стан здоров’я вже дозволяв мені займатися фізкультурою. На

одному з уроків з легкої атлетики я зробив неможливе, пробіг сто-

метрівку за дванадцять секунд. За дванадцять! А це вже був третій

спортивний розряд. Радощів фізрука Степана Дроньович Лейбен-

ка не було меж. Це ж треба! Хлопчина, який ще недавно ходив до

школи з паличкою, досяг такого високого успіху. Вручали мені по-

свідчення і значок розрядника на загальній шкільній лінійці. Завуч

школи Іван Іванович Шевченко особисто потис мені руку, приємно

усміхнувся і сказав:

– Молодець. А логіку вивчиш. Життя допоможе.

Так і сталось... Армійське життя примусило мене заповажати на-

уку «Логіку». Вона стала мені при нагоді і в спілкуванні з підлегли-

ми, і для співпраці в газеті «На страже Родины», позаштатним ко-

респондентом якої я був.

Випускник Моринської середньої школи, поет,

член Національної Спілки Письменників України (НСПУ)

Анатолій Самойленко

204

Моміт, Самойленко А. П., Губенко Свердліченко Б. В., Ковбасенко М. В.

9-й клас Моринської середньої школи, 1954 р. 1-й ряд знизу – учні. 2-й Сорока В. Л., Олена Соловіївна, Осипова М. Г.,

Шевченко І. І., Данильченко В. Я., Миронішина Євг. Вас., Клепач Олекс. Іван., Матюшенко Ю. І. 3-й ряд Шура Фидайло,

205

Спогадами про Івана Івановича вирішив поділитись учень, як

стало відомо пізніше, племінник по родині Т. Г. Шевченка,

людина відома в країні та за її межами, як художник –

Лихошва Микола Петрович

Микола Петрович виявився досить контактною людиною, знай-

шов час, підготував та прислав об’ємний матеріал, велике спасибі

йому за це.

Народився Микола Петрович 8 жовтня 1934 року в с. Гнилець

Вільшанського району Київської області, це приблизно 4 кілометри

від села Моринці. В 10 років залишився напівсиротою, тато загинув

в 1944 році, звільняючи Угорщину від німецьких фашистів. Нелегко

жилося йому без батька, а мамі без чоловіка, з двома дітьми. Почат-

кову школу Микола Петрович закінчив в селі Гнилець, далі навчання

продовжував в селі Сухини, а семирічку закінчив в селі Пединівка.

Трудову діяльність Микола Петрович почав після закінчення се-

мирічки. Працював в колгоспі помічником бригадира, обліковцем,

вагарем в коморі, виконавцем при сільській раді, як тільки міг допо-

магав мамі звести кінці з кінцями.

206

Але тяга до науки взяла своє. Після трудового семестру трива-

лістю майже два роки, Микола Петрович вступив до Моринської

середньої школи. Учився він в той самий час, як і Валентин Івано-

вич Шевченко, Анатолій Павлович Самойленко, Борис Васильо-

вич Свердліченко, про яких я уже згадував, та багато інших учнів.

Микола Петрович згадує, як їх клас відвідав курсант ракетно-

артилерійського училища Валентин Іванович Шевченко.

А перше знайомство з Іваном Івановичем Шевченком відбулося

своєрідно. На шкільній лінійці Іван Іванович представив учня вось-

мого класу Миколу Лихошву, як майбутнього художника, бо його

нахил до малювання був уже відомий Івану Івановичу.

«Але поки Микола Лихошва буде малювати карикатури на по-

рушників дисципліни», – сказав на лінійці Іван Іванович. І так було.

Порушники дисципліни притихли, адже соромно було перед

глузуючими однокласниками і учнями всієї школи. Таким чином

олівець та пензель Миколи Петровича негадано став інструментом

для укріплення дисципліни в школі. Уже в 8-му класі малюнок Ми-

коли, виконаний на збиранні врожаю кукурудзи і відправлений Іва-

ном Івановичем в редакцію газети «Зірка», приніс популярність і

гордість, як школі, так і самому майбутньому художнику. Це був

мабуть перший не очікуваний крок Миколи Лихошви за допомо-

гою школи, учителя, до визнаного суспільством успіху як художни-

ка і примусив його задуматись про своє майбутнє.

Микола Петрович трохи жалкує, що не прийшлось йому спіл-

куватись з Іваном Івановичем більш близько і плідно, зустрічі но-

сили епізодичний характер, але те коротке спілкування і поради

учителя-наставника, старшого товариша він запам’ятав на все жит-

тя. Відданість і любов до Батьківщини, яка нас навчає, виховує, сис-

тематична праця над підвищенням рівна грамотності і освіченості,

самодисципліна – це ази, постулати, яким навчав нас Іван Іванович.

Іван Іванович навчав не ганятись за довгим карбованцем, бути

особистостями. Його етична поведінка, манера говорити, вести ді-

алог доходила до серця кожного учня і просто не могли не залиши-

ти там добрий слід.

І хто з учнів був уважний, той і став особистістю. Хотів би примі-

тити, що ніяк не можна зрівнювати з Іваном Івановичем жодного ди-

ректора, з яким прийшлось працювати, тим більше деспотичного ди-

ректора школи села Сухини, не буду називати навіть його прізвище.

207

Уже в зрілому віці, в різних випадках неодноразово Миколі Пе-

тровичу приходилось спілкуватись з випускниками інших шкіл,

людьми різних професій, різного віку і всі, хто працював, учився у

Івана Івановича говорили про нього, як по написаному тексту, мож-

ливо тільки слова вдячності були розташовані в іншому порядку.

Не так давно, спілкуючись із випускницею Товстівської середньої

школи, письменницею Матюшенко Надією Іванівною ми прийшли

до висновку, що строгість, уважність, делікатність, високий професі-

оналізм, чесність, патріотизм – основні риси характеру учителя, на-

ставника, який нам, повоєнним дітям, крім всього заміняв батька і в

цьому наші думки і спогади співпали та не тільки наші. Цього Бать-

ка ми завжди з великою повагою називали – наш Іван Іванович.

А строгість Івана Івановича, якої побоювались учні, особливо

бешкетники, на мою думку, була удаваною.

Залежно від ситуації і необхідності він міг бути суворим або до-

брим, але завжди ввічливим і готовим допомогти кожному, хто цьо-

го потребував.

Це високий талант, професіоналізм учителя, директора. Мабуть

це особливий талант уміти провести лінію між такими рисами ха-

рактеру, як суворість і любов до людей.

Доречно буде помістити в текст рукопис Миколи Петровича,

який підтверджує сказане раніше, що я і роблю.

208

Середню школу Микола Петрович закінчував на той час коли Іван

Іванович вже працював директором Товстівської середньої школи.

І так сталось, що прямо з десятого класу з учнівської парти, не за-

кінчивши середню школу, Микола Петрович, був призваний в ряди

Радянської Армії. Сьогодні Микола Петрович впевнений, якби пра-

цював на той час директором Моринської школи Іван Іванович, він

би отримав відстрочку військкомату для закінчення середньої школи,

а, можливо, допоміг би поступити в вищий учбовий заклад, і Мико-

ла Петрович набагато скоротив би шлях до досягнення своєї спокон-

вічної мети. Але, підтримати неповнолітнього напівсироту і відстояти

його права як учня випускного класу було нікому, сталось так як ста-

лось. На жаль не кожний учитель та директор піклується так уважно

за своїх учнів. Що тепер говорити про події давно минулих літ.

Потрібно ці уроки добре пам’ятати, завжди виконувати закони,

іти назустріч людям і особливо тим, які приносять або в перспекти-

ві принесуть користь суспільству та державі.

Ми, випускники різних шкіл, де працював Іван Іванович Шев-

ченко, низько вклоняємось перед його талантом, його пам’яттю,

скільки будемо жити, скільки в нашій пам’яті буде жити учитель з

великої літери, Директор від Бога – Іван Іванович Шевченко.

Як я уже писав, свої невпевнені, скромні кроки до живописного

Олімпу Микола Петрович почав з восьмого класу Моринської серед-

ньої школи, а проходячи військову службу в Києві, молодшому сер-

жанту Лихошві військове керівництво не за-

перечувало відвідувати художню студію, це

було аж в 1958 році.

Похвально, що в Радянській Армії, де

обов’язки військовослужбовця – служба, ко-

мандири зуміли розгледіти в молодшого сер-

жанта Лихошви талант і дали можливість

розвивати його. Жаль, ми не знаємо цих лю-

дяних командирів.

Після цього було зроблено ще не мало

кроків, не завжди легких, але оправданих, які

привели до загального визнання та успіху.

І тепер Микола Петрович збирає здо-

Лихошва М.П.,

1958 р., м. Київ

бутки натхненної праці.

14 Зам. 2937

209

На цьому фото експонується відкриття персональної виставки в гімназії Східних

мов «Свою Україну любіть». Зліва направо співачка і музикант Галюк М. Ф.,

художник Євтушевський В. С., директор гімназії Ткаченко С. В., власник виставки

Лихошва М. П. та його дружина Сідько О. М., поет Капустін В. С.

Персональна виставка присвячена 200-річчю з дня народження Т. Шевченка

«Від Тараса Шевченка до сьогодення». Вересень 2014 р. На виставці з концертом

виступив хор «Гомін» – керівник, композитор Ященко Леопольд Іванович,

лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка та премії композитора Порфирія Демуцького.

В центрі власник виставки, художник Лихошва Микола Петрович

До людей, які приносять користь суспільству, державі в повній

мірі належить і Член Національної спілки художників України

творчої групи «Рось», праправнук Т. Г. Шевченка племінник І. І.

Шевченка – Микола Петрович Лихошва.

210

Ось такі спогади випускника Національної академії образот-

ворчого мистецтва та архітектури, живописця, члена Національної

спілки художників України, який працює в жанрах портретному,

пейзажному, побутовому, але домінуючою темою є образ України –

Батьківщини-матері, батька, школи, вчителя, рідної Землі.

По складу свого характеру М. П. Лихошва людина скромна і не

дуже любить помпезність і славу. Враховуючи прохання Миколи

Петровича та мою обіцянку, я особливо не буду його прославляти,

але геть промовчати не можу.

На сьогодні Микола Петрович має 62 роки загального трудово-

го стажу, із них в колективі Київського державного інституту деко-

ративного прикладного мистецтва, де він працює старшим виклада-

чем кафедри живопису, майже півстоліття.

Він учасник 48 всеукраїнських виставок, його ім’я занесено в ен-

циклопедичний довідник «Художники України» та в енциклопедію

Національної Академії наук України.

«Відмінник освіти України» – Микола Петрович Лихошва має

21 урядову нагороду та відзнаку і продовжує працювати.

Микола Петрович Лихошва, Данильченко Віктор Якимович та

Шевченко Іван Іванович (правнук Т. Г. Шевченка) – директори Мо-

ринської середньої школи, командарм – Овчаренко Давид Сергійо-

вич, академік – Білоштан, Герой Соціалістичної праці, сталевар – Гон-

да Михайло Степанович, секретар ЦК КПУ – Іващенко Ольга Ільків-

на, художник – Кулик Іван Ониськович, поет і письменник – Само-

йленко Анатолій Павлович, генерал-майор – Відоменко Валерій Ан-

дронович (правнук Т. Г. Шевченка), письменник – Відоменко Вале-

рій Андронович (правнук Т. Г. Шевченка), полковник – Шевченко

Валентин Іванович (праправнук Т. Г. Шевченка), кандидат технічних

наук – Свердліченко Борис Васильович, капітан далекого плавання –

Свердліченко Юрій Васильович, Заслужений артист України – Ков-

басенко Петро Іванович, генерал-майор – Романенко, майстер кера-

міки – Косяченко Дементій Оверкович, полковник Проценко Петро

Якович та дуже багато інших, про яких я уже писав і буду ще писати –

являються золотим генофондом країни, людьми з великої букви, яких

народила земля Великого Кобзаря, колискова земля села Моринці.

Мені дуже пощастило, що багатьох із цих людей я знав особисто

і мав щастя спілкуватись з ними.

14*

211

Розділ 14

І ЗНОВУ СЕЛО ТОВСТА

В 1955 році І. І. Шевченко був переведений директором Товстів-

ської середньої школи того ж Вільшанського району. Це та школа і

те село Товста, де до війни працював першим директором Іван Іва-

нович, а кажуть, що снаряд два рази в одне місце не попадає. На по-

саді директора Товстівської середньої школи Іван Іванович замінив

Давиденка. Я бачив його лише один раз. Навіть його ім’я та по бать-

кові не пам’ятаю, а може і не знав.

Я не буду вдаватись в подробиці цього заходу, оголювати підвод-

не каміння, але скажу толерантно – на жаль, дійових осіб уже немає.

Звичайно Моринська школа програла, але Товстівська виграла. Це

неодноразово підтвердять в своїх спогадах учителі і учні обох шкіл

та саме життя. По показниках у Вільшанському районі Товстівська

середня школа не займала перші місця, як не боляче згадувати це

колишнім учителям і учням, але це факт, а не моя особиста думка.

Для таких вердиктів я на той час був недостатньо дорослим, але був

присутній при розмові мого тата і якогось керівника із району, який

просив підняти Товстівську середню школу на вищий рівень і по-

вернутись в Моринську середню школу на посаду директора. Я не

вправі давати оцінку колишньому директору школи і його діям, які

довели школу до такого стану.

На цей час сім’я директора поселилась у квартирі, яка була роз-

ташована під спільним дахом із школою. Квартира була повернута

в сторону поля і кладовища, такий краєвид, повна ізоляція від села

і людей. Зрівняти з умовами в селі Моринці не можливо, але при-

йшлось привикати до того, що є.

На цей час наша сім’я налічувала п’ять чоловік: тато, мама, бабу-

ся Степанида Тарасівна, я і молодший брат Володимир.

Квартира налічувала: коридор, коморку, кухню і кімнату.

Нічого виняткового не було, а до такого «комфорту» ми приви-

кли і кращого не бачили.

Одне було добре, взимку ночами вода у відрі не замерзала. Кри-

ниця, підвал, сарай, туалет були у дворі.

На кухні у нас був стіл обідній і велика сільська піч з лежанкою.

212

В кімнаті зліва направо: стіл, етажерка для книг, скриня, ліжко,

шафа для одежі, ще ліжко і грубка. Ось і все багатство.

Ця фотографія зроблена в квартирі, де проживала наша сім’я ко-

респондентом районної газети, який прибув з керівництвом відділу

районної освіти. Я не пам’ятаю, який район у нас на той час був Віль-

шанський чи Городищенський, мабуть уже Городищенський. А ра-

йонне керівництво спілкувалось з татом по роботі школи і як з прав-

нуком Т. Г. Шевченка. Цей візит не був винятковим, такі відносини

тоді практикувались. Районне керівництво було близько до перифе-

рії і це було добре.

І. І. Шевченко, О. І. Шевченко.

Діалог з татом, що не так часто бувало, с. Товста. 1958 р.

Тато сидить біля письмового столу, позаду фікус-вазон, поряд з

етажеркою для книг, фото старшого брата Валентина в парадній фор-

мі офіцера ракетно-артилерійських військ і я, учень шостого класу.

На час переїзду в село Товсту молодшому брату Володимиру

було всього два роки, я навчався у 3-4 класі, учителькою у нас була

Тетяна Назарівна Близнюк.

213

Тут ми познайомились з сусідами, діти знайшли товаришів, жит-

тя продовжувалось. Не можу не згадати, що електричне світло в

школі і звичайно в нашій квартирі, з’явилось в 1957-1958 роках, а

Моринці були електрифіковані на жовтневі свята 1949 року, це та-

кож показник.

Районне керівництво обіцяло Івану Івановичу, що він підтягне

справи, наведе лад, і тоді переведуть…

Цього світлого дня прийшлось чекати 8 років.

Іван Іванович притримувався принципу – чим важче завдання,

тим цікавіше його виконувати. Ця риса характеру передалась і си-

нам, що підтверджується багатьма прикладами.

Крім того, необхідно було виконати прохання – команду район-

ного керівництва – вивести школу в розряд передових.

Іван Іванович з головою поринув у роботу. Він надзвичайно лю-

бив свою роботу. Задовго до початку робочого дня, початку уроків,

у його кабінеті горіло світло і ще довго горіло світло після того, як

закінчувались уроки і всі розходились по домах. Це неодноразово

ставало причиною непорозуміння між батьками, але тільки на ко-

роткий час, любов до професії брала своє. Мама розуміла, що інак-

ше бути не може. В своїх спогадах це підтверджують учителі і учні.

Так склались обставити, що комендантом, вихователем та консуль-

тантом по різним шкільним предметам, здебільшого у нас була мама.

При необхідності вона могла допомогти з різних предметів, дати

достатньо зрозуміле пояснення, консультацію. Так було майже до

10-го класу, не дивлячись на те, що мама закінчила сім класів, а далі

вчитись, мабуть, не було можливості.

З татом ми спілкувались не так часто, як хотілось, в крайніх ви-

падках. Цю точку зору розділяли і мої брати Валік і Володя.

Ми і сьогодні жалкуємо, що були обділені спілкуванням, інфор-

мацією і увагою.

Тато був впевнений, що в нього надійний тил і його не підведуть.

А з другої сторони, можливо, діти-сироти, діти, де у сім’ях розлад,

безлад, зрештою невстигаючі в навчанні, потребували більше уваги,

ніж ми. А таке було скрізь і всюди. Можливо і оправдано, що за ра-

хунок своїх дітей більше уваги можна було приділяти іншим дітям.

Я хочу привести один приклад наставництва. Якось тато приніс

голку для вибивання узорів і дав завдання зробити аналогічну.

214

При цьому я був забезпечений інструментом і матеріалом. Ко-

ротка інформація, з чого починати, потім які будуть питання. Кож-

ний екземпляр, виготовлений мною, був кращий попереднього і

четвертий був уже на рівні зразка. Тато поставив задачу, дав мож-

ливість її виконати, а далі включай розум і думай, як її виконати.

По такому принципу я навчив в дитинстві молодшого брата Во-

лодимира плавати.

Короткий теоретичний урок, кинув на глибину і Вова, ледь на-

вчившись ходить, – поплив.

Немало часу забирала політмасова робота в селі з односельчана-

ми після робочого дня.

Вечорами люди збирались на кутках (так називались частини

села) в приватних будинках і знайомились з життям країни. Дже-

релом знань і інформації на той час були газети та радіо, телебачен-

ня тоді ще не було. Іван Іванович сумлінно відносився до виконан-

ня і цього позашкільного завдання. Це не залишилось без уваги ра-

йонного керівництва і Івана Івановича вибрали делегатом третьо-

го з’їзду Всесоюзного товариства політичних і наукових знать, який

відбувся в Москві в січні 1960 року. У мене зберігається фотографія

учасників цього з’їзду в одному із залів Кремля.

Багато питань, пов’язаних з підняттям рівня освіти в школі і не

менше господарчих, довелося вирішувати на посаді директора школи.

Пічне опалення школи, відсутність електроенергії, ремонт клас-

них кімнат, доставка палива, побудова спортивних площадок, тиру,

хозспоруд – це далеко не повний перелік питань, якими необхідно

було займатись директору.

Головою колгоспу на цей час працював Петро Васильович Бі-

лик, учасник Великої Вітчизняної війни, орденоносець. Кожної осені

школа допомагала колгоспу збирати урожай різних культур, весною

допомагали прополкою, а колгосп допомагав школі, цьому сприяли

ділові та дружні відносини Івана Івановича з Петром Васильовичем.

Я впевнений, що краще про життя, працю і навчання в школі в

своїх спогадах вискажуть учителі та учні.

На привеликий жаль, із учителів, які вчили нас, випускників

Товстівської середньої школи 1962 р. залишилось тільки троє та і

однокласників залишилось всього сім, життя і час вносять свої ко-

рективи.

215

Зліва направо: Коваленко Анатолій Іванович, Білик Петро Васильович.

Листопад, 1944 р., Югославія, м. Крушевау

Крайній з правої сторони стоїть Білик Петро Васильович з воїнами

Радянської Армії і партизанами Югославії. 29.10.1944 р.

Ці фотографії із архіва сім’ї Біликів експонуються вперше.

216

Спогади Ірини Матвіївни Дремлюк (Василенко) –

учительки історії Товстівської середньої школи

Молода ініціативна вчителька, прекрасна людина, яка вчила нас,

скромних підлітків, хлопців та дівчат, не тільки історії, а й прави-

лам хорошого тону, умінню танцювати, правильно себе вести в ко-

лективі.

Ірина Матвіївна, дорога Ви наша, я з повною відповідальністю

заявляю, що ми не зганьбили Ваші надії і сподівання. В нашому ста-

новленні, в наших сформованих образах є і ваша доля праці. Хай

Вам щастить у всьому і завжди.

Ще і ще раз перечитуючи написане, а також оригінали листів на-

ших учителів і учнів, прийняв справедливе рішення і впевнений, що

воно сподобається кожному – максимум листів із спогадами поміс-

тити в текст. Це буде прозоро, справедливо, кожний буде впевне-

ний, що немає фальсифікації, а також приємно буде побачити і зга-

дати почерк учителів та учнів, який нам був так знайомий під час

навчання в школі. І так, я постараюсь помістити листи Ірини Мат-

віївни Дремлюк (Василенко), Галини Іванівни Пилипенко, Катери-

ни Кіндратівни Дібрівки (Шевченко) і т.д.

Я думаю, краще як сказала Ірина Матвіївна, не скажеш:

217

218

219

Так сталось, що Ірина Матвіївна є невісткою моєї першої вчи-

тельки Кривенківської школи села Моринець Тетяни Ільківни

Проценко (Дремлюк).

Ірина Матвіївна Василенко одружилась с Борисом Ільковичем

Дремлюк, рідним братом Тетяни Ільківни, жителем села Товста.

220

Спогади Галини Іванівни Пилипенко

Учителька біології Галина Іванівна Пилипенко в своїх коротких

спогадах пише так:

221

222

223

Пройшло багато років після закінчення мною школи і, будучи у

відрядженні в місті Черкаси, я випадково зустрівся з Анатолієм Іва-

новичем на порозі книжкового магазину, який закривався в кінці

робочого дня. Ми розмовляли ідучи вулицями міста Черкаси. Ана-

толій Іванович мене спочатку не впізнав, все-таки пройшло бага-

то часу, а сам він практично не змінився. Наша зустріч закінчилась

опівночі в ресторані «Черкаси». Важно передати наскільки приєм-

ною вона була. Я був першим учнем, з яким познайомився Анатолій

Іванович, він ночував у нас, коли перший раз приїхав у Товсту. Кра-

сивий, інтелігентний, розумний, високий, елегантно вдягнений мо-

лодий учитель. Я думаю, що більша половина учениць була закоха-

на в нього, а хлопці по мірі можливості наслідували йому.

Наша третя вчителька Г. І. Ткаченко нараховує уже 92 роки і по

стану здоров’я писати і читати немає змоги.

Зустрічаючись з однокласниками на п’ятидесятиріччя закінчення

школи, ми згадували наших учителів-наставників і я коротко зупи-

нюсь, дивлячись на знімки випускників Товстівської середньої шко-

ли 1962 року, на кожному з них, а зразу скажу, що вчителі – це наш

розум, майбутнє, наші ангели, режисери майбутнього життя і сус-

пільства, в якому нам прийшлося жити і працювати. Важко переоці-

нити важливість їх праці.

Я хочу оновити в пам’яті односельчан дорогі нам імена вчите-

лів: Люташа Анатолія Артемовича – завуча, математика, фізично

сильного спортсмена. Він грав на струнних інструментах, керував

шкільним музичним гуртком. Анатолій Артемович пройшов нелег-

ку школу життя, нас, хлопчаків, учив бути чоловіками, сильними,

справедливими, мужніми. Пам’ятаю перші оцінки з тригонометрії

були 1, 2, але потім все наладилось і всі ми добре опанували, на пер-

ший погляд, тяжкі науки, дехто з нас, учнів, побоювались Анатолія

Артемовича, але він був і учитель, і старший товариш, часто з нами

на великій перерві грав у волейбол.

Ніколаєв Олександр Терентійович – класний керівник, учитель

німецької мови, учасник Великої Вітчизняної війни, рибалка до фа-

натизму, це його головне хобі. Я також став рибалкою і на все життя

зберіг цю пристрасть. Олександр Терентійович справедливий, міг

дати «прикурити», якщо цього заслужив, але ніхто з нас не обра-

жався, бо це було справедливо. Він вів шкільний фотогурток. Під

час Великої Вітчизняної війни був перекладачем.

224

Олійник Микола Порфирович – математик, фізик. Завжди ви-

прасований одяг, елегантно вдягнений, чоботи завжди блищали,

стрункий, підтягнутий, чисто вибритий – еталон офіцера Радян-

ської Армії. Микола Порфирович завжди виважений, спокійний, а

ще він викладав військову підготовку. На початку Великої Вітчиз-

няної війни він, як і більшість земляків, попав в оточення під Киє-

вом. Фашисти військовополонених ешелоном відправляли в Гер-

манію. В районі залізничної станції Микола Порфирович зумів

викинути записку, її випадково підібрала стороння жінка і змо-

гла передати в сім’ю Олійників. Миколі Порфировичу пощасти-

ло, він повернувся з концтабору і з тих часів його сім’я з вдячніс-

тю спілкувалась з цією жінкою. Ці подробиці я нещодавно узнав

від дочки Миколи Порфировича – Галини Олексієнко (Олійник).

На скільки скромні були наші вчителі – ми про них майже нічо-

го не знали, а тепер і дізнатися вже важко. Ніхто з них ніколи себе

не рекламував.

Горбенко Анатолій Антонович на вигляд був самий старший з

учителів. Учитель математики, астрономії. Він наскільки любив

предмети, які викладав учням, що на уроці він повністю віддавав-

ся їм і здавалось, що для нього більше нічого не існує. Гадаю, Ана-

толій Антонович був учасником Великої Вітчизняної війни, так як

мав ваду руки.

Заболотня Василіса Варламівна – учитель хімії. Дуже люби-

ла свій предмет, старалась зробити всіх нас хіміками і нервувала,

коли хто-небудь з учнів був не зовсім уважним на уроках, але зна-

ння з хімії ми отримали непогані і сьогодні багато що пам’ятаємо.

Останні роки вона проживала в місті Черкаси по сусідству з моєю

мамою. Про інших я вже частково говорив, а також вони писали у

своїх спогадах.

Можна нескінчено довго писати про наших дорогих учителів.

Дуже потужний і високий потенціал знань мав учительський

колектив Товстівської середньої школи, якою довгі роки керував

І. І. Шевченко. Свої знання учителі сумлінно передавали учням

різних поколінь, а учні демонстрували цей високий рівень знань

у вузах.

Вимоги від учнів були занадто високими. Багато із випускників

завдяки знанням, одержаним у школі, досягли високого рівня в сус-

15 Зам. 2937

225

пільстві і таких прикладів багато. Високі оцінки за красиві очі вчителі

не ставили і не зважали хто ти, хто твої батьки. Критерій один – зна-

ння – оцінка.

За моєї пам’яті в школі золоту медаль за свої геніальні знання

одержала випускниця 1959 р., гордість нашої школи, Катерина Кін-

дратівна Шевченко. Зразу після закінчення школи вона поступила

в Черкаський педінститут, який закінчила лише з однією четвіркою,

працювала в школах Чорнобаївського району. Тепер наша Катя на

заслуженій пенсії. Я недавно з нею спілкувався. Якщо здоров’я не

підведе, обіцяла поділитись своїми спогадами про шкільне життя. І

на щастя, здоров’я дало змогу поділитись спогадами про молодість,

школу, навчання і т.п. Я наведу їх для вас, дорогі читачі, хай і вас

вони повернуть у дорогі для нас дитинство і юність.

Я по декілька разів перечитую дорогі для мене спогади вчителів і

учнів, витираючи сльози на своїх очах, і не можу пропустити ні од-

ного слова. Нехай вибачає Катя, що я так звертаюсь, адже я всього

на три роки пізніше, в 1962 році, закінчив школу. Я поважав цю ро-

зумну серйозну дівчину з світлим волоссям, заплетеним в дві товсті

коси. Для нас вона була на рівні учительки.

Спогади Катерини Кіндратівни Дібрівни (Шевченко)

226

15*

227

Отак пише гордість нашої школи, нащадок Т. Г. Шевченка – Ка-

терина Кіндратівна Дібрівна (Шевченко). Тепер вона на заслуже-

ному відпочинку, пенсіонерка, як з’ясувалось пізніше являється ро-

дичкою Івана Івановича по родині Т. Г. Шевченка.

З великою подякою педколективу і директору ми, учні, конста-

туємо те, що Товстівська середня школа дала нам потужні знання і

в порівнянні із знаннями в інших школах, було не на їх користь. Я

приведу єдиний випадок…

Коли я ніс військову службу в Рижському полку військово-

транспортної авіації Криворізької дивізії, у військовому містечку

була середня школа і із двох випускних класів виявилось 19 меда-

лістів. Ці медалісти довго, по декілька років, поступали в вузи і не-

відомо чим це закінчилось.

228

229

Доречно сказати, що в цьому полку я зустрів свого земляка,

учня Івана Івановича, учасника Великої Вітчизняної війни, льот-

чика першого класу, заступника командира полку уродженця села

Моринці Проценка Петра Яковича. На одному з моїх днів наро-

дження, мабуть на 50 років, полковник подарував мені своє запро-

шення на зустріч з випускниками першого післявоєнного випус-

ку школи з підписом Івана Івановича Шевченка. Для мене це сво-

єрідна реліквія, я зберігаю цей документ і додаю копію цього за-

прошення.

У директора школи Івана Івановича було троє синів. Відпові-

дальність у них була висока, відповідати за всі витівки приходилось

по повній програмі, не пробачалось нічого. Старший син Валентин

1-й і 2-й клас закінчив за один рік, в атестаті оцінки тільки «добре»

і «відмінно». У мене в атестаті – «добре» і «відмінно». Менший син

Володимир у нас, мабуть, самий розумний – у нього лише одна чет-

вірка, решта «відмінно». Ніхто із нас не мріяв про медаль, нікого з

нас не тягли за вуха, що заробив – те і получи. Але знання у кожно-

го були хороші, кожний з першого разу поступив у вуз, має 2-3 ви-

щих освіти.

Пам’ятаю такий випадок – 6-7 клас, я і Володя Загорулько на

перерві затіяли бійку, причини не пам’ятаю, запізнились на урок

німецької мови, її викладав класний керівник О. Т. Ніколаєв. Ми

постукали у двері, вийшов Олександр Терентійович, коротко ро-

зібрався з нами, дав кожному ляпаса і всі залишились задоволені.

Мабуть це було правою рукою, де не було мізинця, результат війни,

так що не дуже боляче. Олександре Терентійовичу, я ніколи на Вас

не мав образи, заробив – отримай, все справедливо.

230

Хобі Івана Івановича

Я вже писав про хобі Івана Івановича, що це – риболовля, зви-

чайно, це дуже приємний відпочинок.

Думаю, що десь вісімдесят відсотків чоловічого населення має

таке хобі.

Але у Івана Івановича, нашого тата, було ще одне хобі, яке сфор-

мувалось пізніше.

Це інтерес до бджіл. Бджільництвом тато почав займатись десь

у 1957-1958 роках, коли працював директором Товстівської серед-

ньої школи.

Бджільництвом займався і брат Івана Івановича, Василь Івано-

вич, який проживав в селі Юркове і Микола Борисович Деміч в селі

Моринці, двоюрідний брат Івана Івановича.

Іван Іванович завів бджіл спочатку для школи, а потім і для себе.

Я пам’ятаю, що допомагав качати мед і виконував різні другоряд-

ні доручення.

За шкільними бджолами Іван Іванович приглядав разом з учите-

лем математики Анатолієм Антоновичем Горбинком, який був учи-

телем і наставником в цій делікатній справі.

Я хочу оприлюднити пару випадків, пов’язаних з бджолівни-

цтвом Івана Івановича.

У 1958-1959 рр. до нас в гості приїхав племінник мами, Геогрій

Арійонович Семенчук із міста Макіївки.

Я і Жора допомагали качати мед і домовились випити по стакану

меду, – що ми і зробили. Жора тяжкувато переносив наслідки випи-

того меду, я мало не віддав кінці, сильно пекло і тяжкість в шлунку не

міг здолати навіть при допомозі зелених яблук, помідор, води. Одним

словом було дуже тяжко. А в селі Товста був чоловік, який в цьому

мав рекорд – Гнат – прізвища не пам’ятаю, легко випивав 3-х літровий

чайник меду і при цьому почував себе нормально, як і не споживав.

Другий випадок був значно серйозніший. В цьому ж році я з та-

том кіньми, звичайно запряженими в віз у вечірній час, вивезли

бджіл на зацвітаючу гречку в районі Щербаківки. Вулики вигрузи-

ли уже в темряві, а зранку поїхали також кіньми, але взяли з собою

і Володимира, меншого сина Івана Івановича, виставити вулики і

провести повірку, як бджоли перенесли дорогу.

231

Володя сидів у возі, який стояв недалеко від вуликів, я пішов по

воду, тато почав поратись біля вуликів. Коли він відкрив наступний

вулик, то з’ясувалось, що рамки в ньому попадали, а бджоли без-

лад не люблять і тут почалось. На тата напали сотні бджіл і його не

спасли ні димар, ні бриль з сіткою, він змушений був кидатись у річ-

ку. В цей час бджоли напали на Володимира і коней, Володю тато

встиг накрити накидкою і цим спас його. Коні такого натиску бджіл

не витримали і кинулись тікати. Тато зумів своєчасно вихопити Во-

лодю з воза, віз через хвилину перевернувся в річку, а перелякані

коні з дишлом і упряжжю понеслись далі.

Звичайно, я нічим допомогти в даній ситуації не зміг, так як був

на відстані, але і в противному випадку, мабуть, не зміг би бути ко-

рисним.

На щастя все скінчилось благополучно.

Лікування та відпочинок батьків

Життя батьків йшло приблизно так, як і у решти населення. Ро-

бота, домашнє господарство і все це займало час з ранку до вечора.

Але батьки інколи находили час на лікування та відпочинок. По-

їхати відпочивати удвох, правда, можливості практично не було,

тому що було якесь домашнє господарство, якому потрібен час і

увага. Завдяки господарству ми жили. Пам’ятаю, в першому класі я

серйозно захворів двостороннім запаленням легень, і мама зі мною

у Вільшанській лікарні провела всю третю навчальну чверть, а дома

хазяйнував старший брат Валентин. Можливо, завдяки піклуванню

мами та доктора Ягодзінської Дар’ї Федорівни, я і маю можливість

зараз спілкуватись з вами.

А коли в 1957 році мама лікувалась в санаторії, відповідальним за

кухню був я. І так ми виходили з положення, тато виконував загаль-

не керівництво. Саме тоді я і навчився куховарити. У мене смачним

був рисовий суп з дрібно нарізаним м’ясом та зажаркою.

Тато відпочивав в основному в екскурсіях: Ленінград, Крим,

Кавказ, Москва, Київ. Пам’ятаю, він перебував в будинку відпочин-

ку у місті Ворзель.

Мама пару раз за своє життя лікувалась в санаторії «Світанок»

міста Черкаси та в Криму.

232

Кримську фотографію я демонструю, вона виразна і наша мама

там королева. Сподіваюсь, що у читача не складеться враження,

що батьки все життя відпочивали. Насправді це було рідко і епі-

зодично.

Наша мама – Катерина Павлівна на лікуванні в санаторії Криму –

перша зліва в другому ряду, друга вчителька Моринської школи

Кривенко Катерина Зосимівна. Жінки в першому ряду невідомі

233

Тато і мама в Криму.

Ялта, 1965 р.

Іван Іванович під час туристичної поїздки в м. Ленінград

234

Іван Іванович під час туристичної поїздки в м. Ленінград. Поряд з ним учитель

математики Товстівської середньої школи, а потім заступник директора

по учбові частині (завуч) Лоташ А. А.

235

І. І. Шевченко на відпочинку, другий зліва направо. Мабуть це м. Ворзель. 1962 р.

Любиме хобі І. І. Шевченка. Ворзель, 1962 р.

236

Іван Іванович в останньому ряду сьомий зліва направо, м. Севастополь

237

Розділ 15

НАРИСИ НАДІЇ МАТЮШЕНКО

Ми добрими словами згадували представницю вчительського

колективу керівника танцювального колективу Товстівської серед-

ньої школи вчительку, бібліотекаря Матюшенка О.Є. Хотілось би

поділитись спогадами її єдиної дочки Надії Іванівни.

Надя – маленька риженька в ластовинні школярочка, дівчин-

ка Великої Вітчизняної війни, напівсирота, з надмірно розвинутим

інстинктом самозахисту. Вона сміливо вступала в поєдинок з од-

нокласниками і старшими школярами, погляди і мрії яких, в різ-

них життєвих питаннях не завжди співпадали з поглядами Наді, і

в більшості випадків виходила переможцем. Товстівську середню

школу Надя закінчила в 1960 році.

Надія Іванівна Матюшенко (по одруженні Гребенюк) народила-

ся 2.11.1942 р. в селі Товста Вільшанського (тепер Городищенсько-

го) району Черкаської області. Закінчила Бердичівський педінсти-

тут за спеціальністю вчитель початкових класів. Працювала в шко-

лах Черкащини, Кіровоградщини, в Ульянівському районному від-

ділі освіти Кіровоградщини, в міському відділі освіти Білої Церкви.

Член Національної спілки журналістів України. Друкувалася

в пресі Черкащини, Кіровоградщини, у Всеукраїнських газетах, в

альманахах: «Клекіт» – літераторів Смілянщини, «Садок вишне-

вий» – літераторів Городищини, в колективній сатиричній збірці

«Не журімося» за підсумками конкурсу «Байка Нової доби», видав-

ництво «Букрек», місто Чернівці, в журналі «Склянка часу», в «Ан-

тології лірики та новелістики України», 2008 р., 2009 р. Твори зву-

чали на міському та обласному радіо та телебаченні.

Має збірки:

– «Бабусині ластівки» – Сміла, «Блискавиця», 2007.

– «Жменька сміху», гумор і сатира. – Черкаси, «Відлуння –

Плюс», 2010.

– «Краю мій співучий», пісні смілянських авторів музики на слова

Надії Матюшенко-Гребенюк. – Черкаси, «Відлуння – Плюс», 2010.

– «Сяйво Полярної зірки», збірка оповідок і нарисів. – Сміла,

«Тясмин», 2010 р.

238

– «Десь сопілка грає» – вірші для дітей молодшого шкільного

віку, лірика, гумор, пісні. – Черкаси, видавець Ю. Чабаненко, 2011.

За співпрацю з пресою Н. І. Матюшенко-Гребенюк неодноразо-

во нагороджена грамотами і подяками районних адміністрацій Кі-

ровоградщини і Черкащини (за місцем проживання).

Має сертифікат «Найкращий пропагандист рідної мови, духо-

вних та культурних надбань українського народу у номінації «Літе-

ратор» (місто Сміла, 2008 р.).

Лауреат обласного літературного конкурсу «Перемога через

долю близьких» до 65-річчя Перемоги. Черкаси, 2010 р.

Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Золотий тризуб» до 20-річ-

чя Незалежності України у номінації «Патріотична лірика», Київ,

2011 р.

Лауреат Всеукраїнської премії імені Михайла Чабанівського у но-

мінації «Проза» за книгу оповідок «Сяйво Полярної зірки», 2012 р.

До 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка отримала подяку

Городищенської районної краєзнавчо-мистецької акції «Шевчен-

ковими шляхами Черкащини» за популяризацію творчості Кобза-

ря та за вагомий внесок у духовне збагачення Симиренкового краю.

9 березня 2014 року.

ПЕРОМ ЖУРНАЛІСТА ПРО НАЩАДКІВ ТАРАСА

(слово від автора)

Книги, читання, мудре і колоритне українське слово – це та сти-

хія, в якій я купаюся змалку. Інколи здається, що я в ній і народи-

лася. А от писати – це як припливи і відпливи морських вод. Часто

в дитинстві чи в юності якісь яскраві події сколихнуть душу – і вже

роями налітають рими чи на папір лягають оповідання. Таким гар-

ним здається власне творіння. Та коли я відкривала сторінки улю-

блених письменників чи поетів, мої писання блякли, вражали сво-

єю недолугістю, недосконалістю.

«А вмивалось ранком сонце золоте,

Рими раптом блідли. Не були чудесні.

Не були крилаті. Не таке! Не те!

Не іскряться барви як в Тараса, в Лесі».

«Замулена криниця»

239

І тоді все написане знищувалося, а писацька хвороба на певний

час вщухала. Проте навколо стільки краси. Бралася за олівець, за

фарби. Та і тут моя Муза не стала матінкою, а далекою родичкою.

Так часто буває в житті, що в буденній одноманітності існування,

як спалах зірки, зустрічається чудова людина. Мудра, добра, ерудова-

на, талановита. Своєю присутністю освітлює все навколо. Отут знову

рецидиви писацької хвороби. Хочеться, аби про таку людину дізнався

широкий світ. У нашому ж краю чудових людей – як цвіту навесні.

Я ніколи не мріяла стати професійним журналістом. Хотіло-

ся волі – писати тільки те, що душа бажає. В нашому житті, крім

красивого, є ще й багато смішного. Такий наш багатостраждальний

український народ, що вміє сміхом перемагати біду.

Якось мій колишній однокласник і сусід, з яким в дитинстві були

справжні баталії, досить мирно і щиро запитав, чи багато я заро-

бляю тим, що пишу.

– Та ні! Щоб видати книжку, терплю досить значні матеріальні

збитки. А гонорари в газетах – рідкісне явище. На що мій дорогий

сусід зробив «круглі очі» ще й пальцем покрутив біля скроні. Ма-

буть, хотів сказати, що я кучерява…

Сучасне ж життя-буття змушує таки поставити велику крапку

в писаннях. Найперше вирішила звільнитися від зайвих паперів.

Взяла до рук газети минулих літ з нарисами і сама здивувалася. Ко-

жен нарис чи оповідання так чи інакше пов’язаний з іменем Тараса

Шевченка. Захотілося ці нариси оформити збіркою. Бо вони – про

нащадків Тараса, про моїх земляків. А тоді вже й поставити крапку

в писаннях. Тут чомусь виплили з пам’яті рядки знаменитого гор-

ця Расула Гамзатова:

«Іще один вірш про любов напишу,

А потім – що буде те буде».

(«Три бажання»)

Здалося, що він іронічно підсміюється над моєю «крапкою»…

До 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка і 100-річчя з дня

народження його правнука І. І. Шевченка Надія Іванівна опубліку-

вала статті в обласних і районних газетах Черкащини і Кіровоград-

щини. Одержавши згоду Надії Іванівни на використання матеріа-

лів з неопублікованої поки що її книги «Тарасовими стежками», як

спогади про Івана Івановича, я приведу деякі розділи.

240

ТАРАСОВИМИ СТЕЖКАМИ

Мій «красний куточок»

Дивне і неповторне кожне людське життя. Швидкоплинне, як

ріка. І чим далі несуть води тієї ріки, тим більше душа прагне поли-

нути, повернутися до тих витоків, до того маленького джерельця,

яке стало початком твого життя. Полинути в дитинство.

Світлиця в оселі бабуні Теклі в селі Товста. Це тої Товсти, через

яку пролягає шлях з багатьом відомої Вільшани на Зелену Діброву.

Чільне місце в бабусиній світлиці – «красний куток» з іконами Спа-

сителя і Божої Матері, обрамлений вишитими полотнами. Крас-

ний – значить красивий, найкращий, найбільш шанований. Є ще в

нього інша назва – покуття. Бабуня говорила, що недремне око Боже

бачить кожну людину, кожен її порух. І дійсно, тільки-но я злізала з

бабусиної печі, мене зустрічав погляд Святого Миколая-Чудотворця.

На долівку чи до вікна, чи до дверей – і його погляд за мною.

– Божий посланник, – говорила про нього бабуня. Бідкалася:

– Була й церква в нас старовинна та антихристи зруйнували.

І хоч у нас з мамою не було світлиці, бо хата під соломою маленька-

маленька, всього одна кімната, а «красний куток» теж був. Все в нас

було, як у людей. Чимала, незграбна, зате тепла, піч. Вузеньке ліж-

ко для хворої мами, стіл. За столом дві широкі лави, застелені сму-

гастими ряднинками. Лави зустрічалися за столом якраз на тому

покутті. От тільки ікон у нас не було. Мама робила в школі, а вчите-

лям суворо забороняли мати ікони.

– Це ж, мабуть, ті антихристи забороняли?

Зате якраз на покутті, уквітчаний вишитими рушниками, з вели-

кого плаката на мене дивився Тарас Шевченко. У смушковій шапці,

кожусі. Обачний, добре знав, що в нашій оселі зимою холодно. Вно-

чі навіть вода замерзала у відрі. І де б я в хатині не була, що б не ро-

била – погляд Тараса був невідступно звернений до мене.

– Мабуть, він теж Божий посланник?

Перший вчитель

Під портретом Тараса Шевченка на плакаті було ще чимало ма-

люнків і літер. Мама йшла на роботу, а мене замикала в хаті. Але

мені не було сумно. Вилазила на лаву, вмощувалася на покутті біля

Тараса, і ми любенько собі з ним розмовляли.

16 Зам. 2937

241

– Будь мені дідусем, – просила я. – А то ж у мене ні тата, ні діду-

ся. Тато загинув на війні, а дідуся поглинула якась громадянська.

Тарас дивився на мене і не заперечував, ще й учив мене читати.

Літери «о» і «а» мені показала бабуся. Більше вона не знала. Але

коли мама була в лікарні, я кочувала по родичах. Ото й назбира-

ла собі тих літер достатньо. І так ми з дідусем Тарасом помалень-

ку розбирали ті слова, що були на плакаті. Яка радість! Таки склала

слова: «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами…»

Сонце народжувалося у вікнах школи

Наша школа стояла на околиці, на горбочку. Своїми великими

вікнами вона зачудовано дивилася на село. А за спиною школи по-

чиналися поля. Далі в’юнилась грунтова дорога, яка вела в той ве-

ликий світ, який нам відкривався з вікон школи. Дивно, як звичай-

на цегляна одноповерхова будівля могла вмістити стільки світла і

тепла, що згадка про неї залишила найтепліші спогади на все життя.

Мені здава-

лося, що хоч

сонце світить

високо в небі, а

народжується

воно у вікнах

школи. Терп-

ляче місили ми

сільську баг-

нюку, а зимою

долали снігові

Наша старенька рідна школа, 1960 рік

замети, бо під

дахом цієї рідної будівлі нас чекало тепло людських сердець. То нічо-

го, що чорнильниця нерідко замерзала і відігрівали ми її за пазухою.

А яка «розкіш»! На перерву ми вибігали грітися на ковзанку,

розганяючись із шкільного коридору. Коридор обривався «в ніку-

ди». Школа стояла, як підбитий птах. Ліве крило будівлі відбата-

ли німецькі снаряди. Відлуння Корсунь-Шевченківської битви діс-

талося і нашого села.

І де б я не жила, стверджувала десятки разів:

– У мене були найкращі у світі вчителі. Усі шкільні предмети

242

були улюблені і захоплюючі. Так не хотілося, аби закінчувався урок

географії. Іван Мусійович Тягун, майстер спорту по легкій атлети-

ці, на ньому водив нас у невідомі світи. З Іваном Олексійовичем

Швець, учителем праці, ми садили сад, виводили нові сорти, при-

щеплювали дерева. З ним ходили на практику в урочище «Черне-

че», своєрідний і неповторний дослідний оазис – сад. Справжньою

казкою і на сьогодні постає в памяті подорож з першою вчителькою

Параскою Володимирівною Бондаренко у сусіднє село до її мами на

«черешні». Вчителька знала, що моя мама далеко в лікарні більше

року і так намагалась скрасити життя дитині.

Це все вірно, нехай мене пробачає Надія Іванівна Матюшенко,

сподіваюсь, що вона стала трошки м’якшою, як у дитинстві та юнос-

ті. Ліля Кравченко, я дуже вдячний тобі, ти поповнила мій архів

цінною інформацією, відносно цієї фотографії і не тільки.

Колектив учителів Товстівської школи. Зліва стоїть перша вчителька – Параска

Володимирівна, справа – директор школи Іван Іванович Шевченко. 1955 р.

Перший ряд зліва направо: 1. Галина Платонівна Самойленко (потім Стоволос)

2. Одарка Дмитрівна Філатова. 3. Васіліса Варламівна Заболотня. 4. Тетяна

Назарівна Близнюк. 5. Москаленко Іванівна. 6. Оксана Філатівна Животченко.

7. Галина Іванівна Ткаченко. Другий ряд: 1. Параска Володимирівна Бондаренко.

2. Віра Черевичка. 3. Ліда Пилипівна. 4. Галина Никонорівна.

6. Анатолій Антонович Горбинко. 7. Іван Іванович Шевченко

16*

243

Ще фотографії Товстівської середньої школи і її педколективу.

Ось вона рідна школа багатьох поколінь учнів сіл Товста, Зеле-

на Діброва, Воронівка.

Не кожний учень цієї школи, а також житель села Товста зможе

похвалитися такою кількістю фотографій храму знань села, як Ліля

Кравченко, а вона зберегла ці фотографії.

Товстівська середня школа відкрита в 1938 році і першим дирек-

тором її до 1941 року працював Іван Іванович Шевченко.

1941 рік – перший випуск учнів з середньою освітою, багато з

яких відразу пішли на війну і не повернулись.

Останній випуск учнів цієї школи відбувся в 1987 році і в цьому

ж році відкрилась нова школа, директором якої і нині працює корін-

ний житель села Товста Погорілий Олександр Васильович.

Спогади директора Товстівської середньої школи

Олександра Васильовича Погорілого

Олександр Васильович згадує, що не пощастило йому навчатись

в ті часи, коли директором вдруге, з 1955 до 1964 року, працював

Іван Іванович Шевченко. Пізно народився він, лише в 1972 році, а

в 1979 пішов в перший клас. Олександр Васильович далі згадує, що

в 1987 році закінчив 8 класів і поступив в Корсунь-Шевченківське

педучилище, потім служба в Радянській армії.

Уманський педагогічний інститут, Переяслов-Хмельницький

педінститут. І з таким вантажем знань нині працює директором се-

редньої школи села Товста.

244

Не стало чути веселого гоміну учнів в старій школі, безлюдни-

ми стали великі привітні вікна, а нині не залишилось і фундаменту

від нашої старенької такої рідної для багатьох поколінь школи, яка

функціонувала півстоліття без одного року.

1987 рік був останнім в житті школи, але пам’ять учнів, педко-

лективу і жителів села береже добрі традиції школи, які завів пер-

ший директор Іван Іванович Шевченко. Це методика викладання

предметів, індивідуальна робота з відстаючими учнями, рівень дис-

ципліни, високий рейтинг школи в районі і області. Не дивлячись

на те, що останній рік директором Товстівської середньої школи

Іван Іванович працював в 1964 р., учні, вчителі, односельчани до-

брим словом згадують Івана Івановича Шевченка і сьогодні.

Вдячні жителі села прийняли рішення, в знак подяки за всі до-

брі справи, першому директору школи, учаснику Великої Вітчизня-

ної війни, Відміннику Народної освіти, правнуку Т. Г. Шевченка в

ознаменування 100-річчя з дня народження установити меморіаль-

ну дошку Івану Івановичу Шевченку на фасаді нової школи. Цю до-

бру ініціативу підтримало керівництво району і області.

Анатолій Артемович Лоташ – учитель математики, а попереду учень Коля

Погорілий. Тож треба так любити свою школу, щоб зібрати скільки фотографій.

А більше їх не буде, немає більше нашої школи, є інша, можливо, краща

набагато, а все-таки не така, як наша

245

Педколектив Товстівської середньої школи зліва направо: Галина Ніконорівна – учитель географії, Тетяна

Другий ряд: Іван Іванович Шевченко – директор, Анатолій Антонович Горбинко – завуч, учитель математики і

астрономії, Оксана Філатівна Животченко – вчитель початкових класів, Василіса Варламівна – вчитель хімії

Назарівна Близнюк – учитель початкових класів, Ліда Пилипівна Кочубей – учитель української мови, Москаленко

… Іванівна, Параска Володимирівна Бондаренко – вчитель початкових класів, Галина Іванівна Ткаченко – вчитель

української мови, Віра Черевична – піонервожата, Одарка Дмитрівна Філатова, Галина Платонівна Самойленко.

246

Володимир Іванович Шевченко

вікна в білому платку Катерина Павлівна Шевченко – дружина директора школи, а перед нею, мабуть,

Учителі і учні біля вхідних дверей школи. З правої сторони від дверей вікно класу, в якому в 1962 році закінчив

школу, Шевченко О.І. із своїми однокласниками (останній рік десятирічки). Наступний випуск – 11 класів. На фоні

247

Мої педагоги давали уроки гуманності не тільки в стінах школи.

Коли моя мама після чотирьох років тяжкої хвороби повернулася в

село, вся закутана в гіпсовий корсет, шкільні колеги оточили її тур-

ботою і увагою, щоб вона відчувала плече колективу.

Там, у стінах рід-

ної школи, я зрозумі-

ла, що справжній Учи-

тель – не професія, а

стан душі. Цей стан

душі – чудова вакцина

проти епідемії, яка все

частіше буває в поса-

довців високого рангу.

Особливо в тих, де «від

хама до пана». І вже

Зліва направо: Галина Платонівна, Валентина

Михайлівна, Тетяна Назарівна, Оксана Філатівна, такий бідолаха не чує

Олександра Євменівна, моя мама, нижче. 1954 р. і не бачить людських

страждань, а замість мовного апарату – автовідповідач. Стою якось,

усміхаючись і слухаю той «автовідповідач». Хочеться натиснути

кнопку і вимкнути набір наперед заготовлених слів: «Не можемо;

не маємо; не до нас; багато вас; звертайтеся деінде і тому подібне».

Знову спогади про рідну школу. Закінчувався навчальний рік і

я несла додому «Похвальну грамоту». Та ще яку! На ній розмашис-

тим почерком підпис: директор школи. Те, що наш директор одно-

фамілець Тараса Шевченка нас не дивувало. Була в школі і учениця

Катя Шевченко. На рік старша від мене. Кругла відмінниця. Та й у

мене, у маминому Носачеві, були племінники двоюрідні, два Шев-

ченки: Володимир Григорович і Тарас Григорович. Але нікому б не

спало на думку шукати родинного зв’язку з великим Кобзарем.

Не мало приємних для мене слів написано в публікаціях Надії

Іванівни про Івана Івановича і його сім’ю. Я дуже вдячний за це На-

дії і перед нею в боргу. І так нарис Надії Іванівни:

Про нашого директора школи ми так мало знали

Наш директор – Іван Іванович Шевченко – дивував тим, що теж

був всевидющим. Встигав по-батьківському похвалити кожного за

добру справу, завбачити і попередити негативні вчинки. За зовніш-

248

ньою суворістю відчувалася доброта, така потрібна нам, повоєнним

дітлахам, багато з яких росло безбатченками. Аж сьогодні я розу-

мію, яка велика його заслуга в тому, що в моїх табелях красувалися

слова «зразкова поведінка». Це оте недремне Боже око послало мені

такого наставника, аби я зі своїм авантюрним, схильним до вигадок

характером не схибила на життєвому шляху.

Знали ми про нього небагато. Лише те, що

пройшов фронтові дороги. Що народився там,

де й Тарас, у селі Шевченковому, у хатині над

ставком. Навіть не знали тоді, що його дружи-

на – Катерина Павлівна – була в партизанах.

Директорські сини менший Володя і серед-

ній Олександр нічим не відрізнялися від інших

учнів. Батько був до них ще вимогливішим.

Та одного разу в моїй свідомості стався та-

кий різкий переворот. Я побувала в Шевчен- Іван Іванович Шевченко

ковому у своєї двоюрідної тітки Катерини. Там старесенькі сусідки

гомоніли про родину Тараса Шевченка. Запевняли, що Тарасового

діда, який народився у 1742 році, звали Іван Андрійович. Пригаду-

вали, що в нього був рідний брат, Кіндрат Андрійович, 1740 р.н., від

родової гілочки якого пішла родина мого директора.

Посвідка Тараса Григоровича Шевченка (1814-1964) Шевченку Івану Івановичу

249

– То що? Мої похвальні грамоти підписувала мало не Тарасова

рука?

Отак відкрилася ще одна риса нашого наставника, нашого ди-

ректора – скромність. Це вже в 1964 році, коли світ відзначав

150-річчя з дня народження великого Тараса, наш край загомонів.

Навіть науковці вказували, що Іван Іванович походить з родини

Кобзаря. В цьому ж році він отримав пам’ятну медаль до 150-річ-

чя Тараса.

Часто в усних переказах народ зберігає більше історичних фак-

тів, ніж науковці в довідниках. В селі Шевченковому старенькі

розповідали, що жив колись в Керелівці козак Іван, який займав-

ся швацькою справою (десь 1703-1705 р.н.). То й прозвали його

«Швець». В українській мові спочатку були прізвиська, які відо-

бражали рід занять людини. Але якщо батько був мірошник, то на

сина вже говорили Мірошниченко. Так козак, що шив, отримав

прізвисько-прізвище «Швець», а його син став «Шевченком». За-

певняли старожили, що від того козака, Івана Швеця, і пішов рід

Тараса Шевченка.

Одна гілочка від козака Івана Швеця (1703-1705 р.н) через його

сина Андрія Івановчиа (1728-1810 рр.) тяглася до Івана Андрійови-

ча (1742-1849 рр.), діда Тараса Григоровича Шевченка, а друга – до

Кіндрата Андрійовича, 1740 р.н., рідного брата діда Тараса Григо-

ровича Шевченка. З цієї гілочки і проріс родовід Івана Івановича

Шевченка. По крупиночці, по зернині збираємо факти з історії.

Шкода тільки, що розповіді цих людей напівстерлися в пам’яті,

а самі старожили відійшли у вічність. І сьогодні доводиться по зер-

нині відшукувати факти з родоводу Івана Івановича Шевченка, бо

вони стосуються й родоводу Тараса Григоровича Шевченка. Діти

Івана Івановича Шевченка не всіх знають, хто на фото в сімейно-

му архіві. Ось фото з архіву сім’ї Івана Івановича Шевченка. В пер-

шому ряду зліва Мар’яна та Олена Шевченко, внучки рідних братів

Тараса Григоровича та Микита Григоровича Шевченків. У друго-

му ряду зліва Палажка – дружина Микити Шевченка, рідного бра-

та Тараса Григоровича, Шевченко Петро Микитович, дружина Пе-

тра Микитовича – Оксана. 3-й ряд: Шевченко Тимофій Петрович

(1) Мирошник (прізвище) з дружиною Ганною Федотівною, Шев-

ченко Тимофій Петрович (2) з дружиною Пріською.

250

Жили в Шевченковому серед старожилів і розповіді про Клима

Шевченка (1820-1897 рр.), діда нашого директора. Клим Павлович

Шевченко, призваний на службу в царську армію з села Керелівки

Звенигородського повіту Київської губернії. Перев’язаний стрічка-

ми, по звичаю, він заходив прощатися в кожну хату, бо служба була

дуже довга, декого з односельців і не застати в живих. Зайшов у хату

Трифона Шолоха, у якого було 10 дітей. На припічку сиділа дівчин-

ка 2-3 років. Клим і «позалицявся» до неї.

– Як тебе звати?

– Сиклета.

– Ти рости, Сиклето, виростай. Чекай мене з війська. Я поверну-

ся і одружуся з тобою.

Так воно і сталося. Клим повернувся через 18 років і одружився

з Сиклетою. Це були дід і баба Івана Івановича Шевченка. Згадува-

ли, що Сиклета була висока, струнка. В селі її звали «баба-солдат».

Ще в 1934 році Сиклета розповідала подробиці останнього приїзду

Тараса Григоровича Шевченка в Керелівку в 1859 році. Їй тоді було

19 років.

251

А от сестра Сиклети – Марійка або Марія Трифонівна Шолох,

стала ще однією ланкою, яка поєднує родовідні гілочки нашого ди-

ректора з гілочками Великого Тараса. Хоча цей ланцюжок вже не

кровного характеру, а свояченського. Марійка одружилася з пле-

мінником Тараса Григоровича, Іваном, сином Йосипа Шевченка.

Можливо, і вона є на сімейних фото, але сучасники стверджувати

це не беруться.

Зліва сидить Похиленко (Шевченко) Хівря Климівна з дочкою Любою.

Біля неї сидить Іван Климович Шевченко, батько І. І. Шевченка, Пріська

Шевченко. Зліва стоїть Похиленко Іван Степанович, чоловік Хіврі, Шевченко

Тимофій Петрович (2), чоловік Пріськи (внук Микити Григоровича Шевченка,

рідного брата Тараса Григоровича)

252

Ще одна серйозна кровна гілочка – рідна сестра прадіда Івана

Івановича Шевченка – Павла Григоровича Шевченка, 1802 р.н.,

Мотря Григорівна Шевченко, 1826 р.н., з дозволу батюшки обвін-

чалась 28.09.1841 р. з Йосипом Григоровичем Шевченком – рідним

братом Тараса Григоровича Шевченка.

Можливо і ще є гілочки рідні, але вони поки невідомі.

Перший раз у житті дізнаюся, що скромність може бути негатив-

ною рисою. Чому наш директор ніколи не розповідав про себе, про

свій родовід, про свої бойові подвиги? Не розповідав, як попав в

оточення, дістався до сім’ї в Юрковому, організував підпільну орга-

нізацію, партизанський загін і був їх командиром. Зв’язковим в за-

гоні були і Катерина Павлівна, дружина Івана Івановича Шевченка,

і його неповнолітній син Валентин.

Матеріали війни про діяльність партизанського загону досі збе-

рігаються у сина Івана Івановича, Олександра, який мешкає в За-

поріжжі. Думаю, що вони стануть основою нових розповідей про

діяльність нащадків Тараса Шевченка в роки війни. Адже в загоні

були і брати Івана Івановича – Шевченко Василь Іванович і Шев-

ченко Олександр Іванович, а також вітчим Деміч Федот Павло-

вич. Діяльність цих трьох братів відзначена урядовими нагородами.

Правда, Олександр Іванович Шевченко нагороджений посмертно,

убитий в бою в 1944 році в Пустих Ярах Моринського лісу.

Це дуже важливі документи для юних слідопитів Моринської

школи. Адже ще й досі зберігається землянка, яку потрібно лише

реконструювати. Чому саме Моринської школи? Бо й тут моє село

Товсту якось обійшли увагою. Як тільки громадськість, учені, осо-

бливо Євген Прохорович Кирилюк, стали приїздити і спілкувати-

ся з Іваном Івановичем, як з членом родини Тараса Шевченка, на-

шого директора перевели в Моринську школу, таки поближче до

його знаменитого нащадка. Доки були живі Євген Прохорович Ки-

рилюк, лауреат Ленінської та Державної премій імені Шевченка,

заслужений діяч науки УРСР, член-кореспондент АН УРСР, док-

тор філологічних наук професор, шевченкознавець і наш колишній

учитель і директор Іван Іванович, вони дуже активно спілкувалися.

У дітей Івана Івановича зберігаються і праці академіка, і фото його,

яке вважається сімейним.

253

Ми ж, колишні учні Товстівської серед-

ньої школи дуже шкодуємо, що свого часу,

коли вчилися, не володіли цією інформаці-

єю в достатньому обсязі. Адже спогади ди-

тинства найяскравіші.

Так вже дивно буває в житті, що ми по-

вертаємося в дитинство, аби пізнати сьогод-

нішнє. Це аж сьогодні дізналися, що Катя

Шевченко, ота кругла колись відмінниця,

таки не просто однофамільця Шевченка.

Адже Дмитро Красицький приїздив до них

у родину і особисто підписував Каті (вже

Катерині Кіндратівні Дібрівній) подарунко-

Академік Євген

Прохорович Кирилюк,

ві книжки.

шевченкознавець

Ще одне оповідання Надії Матюшенко, так би мовити поки

останнє. Цей нарис Надії надиктований мені по телефону, як това-

ришу дитинства. Надію Іванівну не дуже потішає таке звернення і

офіціальність, але погодьтеся, вона цього достойна. Ця автобіогра-

фічна розповідь, так підпише її Надія, сподіваюсь скоро зустрінеть-

ся з читачем, Надія назвала її так:

А дитинство залишилось позаду

Настрій у Надії був чудовий.

Пройшли напружені дні екзаменаційної сесії. Вона вже не пер-

шокурсниця, а студентка другого курсу. Їхала у свою рідну Тов-

сту і міркувала, що вона вже майже статечна вчителька. Це добре.

А може і не зовсім добре. Бо це тобі і з хлопчаками не поб’єшся і по

вулиці не побігаєш з підстрибом.

Швидше зустрітися з давніми друзями, однокласниками. Збира-

лася до клубу, крутилась перед дзеркалом. Руденьку шкільну кіс-

ку закрутила у модну зачіску – «кінський хвіст». Навіть ненависні

веснянки зрозуміли, що пора вже їм забиратися з дівочого обличчя,

стали майже непомітними.

Та скоро з’ясувалося, що і до клубу прийдеться іти самій. Шкіль-

ні друзі розлетілись у світи: хто в армію, хто працювати в місто, хто

навчатися. Дехто встиг вже і заміж вискочити. А в кіно прийшла

254

одна «зелень». Старшокласники. Правда вони теж підросли, змуж-

ніли, стали геть парубками. Тільки хіба для них крутила Надія свій

«кінський хвіст» і одягала своє модне міське платтячко, яке пода-

рувала сестричка Оля, бо вже виросла з того плаття, але для Надії і

товстянських «модниць» плаття виглядало чудовим.

Настрій у Надії трішки покращився, коли в клубі зустріла свого

давнього знайомого Шурка Шевченка, директорового сина. Відмі-

тила про себе, що він виріс, змужнів, вже Шурком не назвеш. Саша,

а то й Олександр Іванович. Дівчина шанувала хлопця за те, що він

ніколи не користувався отими привілеями директорового сина.

Олександру не раз перепадало від батька Івана Івановича, на «горі-

хи», як і Надії від матері вчительки.

Не позаздриш дітям учителів. Мусиш ходити по «струнці», бути

зразковим. Повинен бути прикладом для інших дітей.

Після фільму Надія ішла в супроводі (не Шурка) Олександра.

Та як назвеш хлопчину, який вищий від дівчини на цілих півтори

голови. Дівчина мовчала, але кепкувала з себе: «Дожилася, нема

кому з клубу провести, хіба що старшокласники». Стемніло. Ні зі-

рочки, ні світла. Небо вкрили грозові хмари, невдовзі зірвався вітер

і шпурнув холодними, колючими краплями дощу. Надія зіщулила-

ся. Міське платтячко намокло, геть не гріло. Вода з «кінського хвос-

та» стікала прямо по спині.

І тут несподівано, отой колишній Шурка, сьогодні мало не Олек-

сандр Іванович, раптом виріс в очах Надії. Він зняв свою таку модну

на той час сорочку в клітинку і обережно накинув на плечі дівчині.

Дощ лопотів по голій спині хлопця, розряди блискавки віддзерка-

лювались на ній як у дзеркалі. Надійка зігрілася під сорочкою хлоп-

ця і на мить знову стала отим задиркуватим хлопчиськом. Вона з

усмішкою пригадувала оповідку бабусі про того недолугого чолові-

ка, який у грозу пішов красти сусідські огірки. Він сидів між рядка-

ми і промовляв: «Блисни блискачу, нехай я огірки побачу».

Хлопець ділився враженнями про фільм, а дівчині знову захоті-

лось, як у дитинстві, покепкувати з хлопця. Так хотілося сказати:

«Блисни блискачу! Нехай я голяка побачу».

Тільки бажання кепкувати завмерло, не озвучилося. Мабуть, у

Надії уже просиналася вчителька, а яка ж вчителька буде насміха-

тися над благородними вчинками хлопця, який поступив як справ-

255

жній чоловік. ця грозова ніч підказала, що і в руденької студенточ-

ки і в чорнобрового старшокласника оте незабутнє дитинство зали-

шилось позаду.

Автобіографічна розповідь Надії Матюшенко.

Приємні спогади своїм нарисом навіяла Надія Матюшенко, ду-

маю, що це не тільки на мене, а і кожний читач згадав своє дитин-

ство, юність.

Від себе хочу сказати, що не дуже хотілось мені писати своє ім’я

Шура, як мене називали в дитинстві. Тато називав мене завжди

Олександром, а мама інколи Шура, а коли подорослішав, то Саша.

Можливо Шурою називають в дитинстві. Моє ім’я було, як я замі-

тив, джерелом для прізвиська, прізвисько в дитинстві визивало не

зовсім приємну реакцію, це зараз все рівно. Так в Моринцях в ди-

тинстві про мене склали цілу оду: «Шура, бура, капітан – намальо-

ваний кабан (чурбан)». А в селі Товста – Шура і похідні – «шкура»,

«шкіра». Звичайно сьогодні це просто смішно. В дитинстві, мабуть,

всі діти, школярі, учні, мали прізвиська, які використовувались під

час урегулювання спірних питань.

Вшанування Директора з великої літери,

Учителя Учителів в селі Товста

Не тільки село Товста, Гордищинський район, Черкащина, а й

вся Україна готувалась гідно зустріти 200-річчя з дня народження

великого Українського поета, Батька української поезії Т. Г. Шев-

ченка.

В містах і районах організовані комітети з відзначення 200-річ-

чя Т. Г. Шевченка.

Так, в заходах Городищенського району по підготовці до зустрічі

200-річчя, одним із пунктів було встановлення меморіальної дошки

на школі в селі Товста першому директору Товстівської середньої

школи, правнуку Т. Г. Шевченка, Відміннику народної освіти, учас-

нику Великої Вітчизняної війни Івану Івановичу Шевченку, який

працював директором школи з 1938 до 1941 року і з 1955 до 1963

року.

Ключову роль в виконанні цього заходу зіграли дві красиві діло-

ві жінки – заступник голови райдержадміністрації Городищенсько-

256

го району Тетяна Миколаївна Горідько та сільський голова Галина

Григорівна Плахотня.

Вагому допомогу в виконанні цього заходу надав Олександр Риб-

ченко, голова Черкаської регіональної спілки ветеранів Афганістану.

Сердечну подяку я висловлюю і учениці Івана Івановича, пись-

менниці Надії Іванівні Матюшенко. Це вона, одна з перших, підня-

ла хвилю відзнаки нарисами про свого директора в обласних, район-

них газетах Черкащини та Кіровоградщини. Це вона, завзята з ди-

тинства дівчина, примусила багатьох при владі українців набирати

обертів в підготовці до святкування ювілею з дня народження поета.

Атмосферу тепла і гостинності для учасників урочистого мітин-

гу, гостей і родичів з нагоди відкриття меморіальної дошки створив

господар – директор Товстівської середньої школи Олександр Ва-

сильович Погорілий.

Нарешті настав довгоочікуваний ранок 27 лютого 2014 року, –

день відкриття меморіальної дошки першому директору Товстів-

ської середньої школи.

Зліва направо: Олександр Шевченко – син Івана Івановича Шевченка,

випускниця Товстівської школи 1960 р., учениця Івана Івановича Шевченка –

письменниця Надія Матюшенко, Тетяна Василівна Вікнянська (Шевченко) –

племінниця Івана Івановича Шевченка, Володимир Іванович Шевченко – син

Івана Івановича та директор школи Олександр Васильович Погорілий,

с. Товста, НВК, 27 лютого 2014 року

17 Зам. 2937

257

На це святкування була запрошена Черкаська державна телеком-

панія «Рось», яка зробила немало знімків, а також створила фільм. Ці

документи викладені в Інтернеті і бажаючі можуть їх переглянути.

Мистецька декада Городищини, приурочена до 200-річчя Тара-

са Шевченка, стартувала з села Товсти, де у місцевому НВК 27 лю-

того 2014 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки

колишньому директору школи, нащадку роду великого поета Івану

Івановичу Шевченку. Сільський голова села Товста Галина Плахот-

ня від імені громади села подякувала земляку, голові Черкаської ре-

гіональної Спілки ветеранів Афганістану, воїнів-інтернаціоналістів

Олександру Рибченку за фінансову допомогу у виготовленні мемо-

ріальної дошки.

Урочисте відкриття меморіальної дошки Івану Івановичу Шев-

ченку.

У першому ряду біля меморіальної дошки (зліва направо) стоять: колишня

випускниця Товстівської середньої школи учениця Івана Івановича Шевченка

письменниця Надія Матюшенко, Тетяна Миколаївна Горідько – заступник голови

районного організаційного комітету по відзначенню 200-річчя з дня народження

Тараса Шевченка та племінниця Івана Івановича Тетяна Василівна Вікнянська

(Шевченко). У другому ряду: сини Івана Івановича Шевченка Олександр і

Володимир Шевченки та директор школи Олександр Васильович Погорілий

258

Розділ 16

1962 РІК – ОСТАННІЙ ВИПУСК ДЕСЯТИРІЧКИ

В ТОВСТІВСЬКІЙ СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ

Товстівську середню школу я закінчив в 1962 році, зразу всту-

пив до військового училища, потім життя закрутило так, що зу-

стрілись ми з однокласниками перший раз тільки через 50 років –

9 травня 2012 р. Нас гостинно зустрів директор школи Погорілий

Олександр Васильович. Він дав можливість нам поспілкуватись

з учнями, педколективом. На превеликий жаль, будинку школи,

в якій ми навчались, уже немає, а в новій нинішній школі навча-

ється всього 75 учнів (така кількість учнів була у нас приблизно у

двох класах).

На жаль і нас зібралось тільки 6 із семи можливих, не зміг при-

бути із міста Санкт-Петербург Олексієнко І. М. А з учителів за-

лишилось тільки троє – час своє робить. Як доказ високої оцін-

ки педколективу школи і її директору, – майже всі ми маємо вищу

освіту, а дехто і не одну, а також добились не поганих успіхів в

житті, так:

Баландін Микола Васильович – директор радгоспу «Іваньки»

Черкаської обл.

Землянко Леонід Овсійович – заступник генерального директо-

ра «Харьківліс».

Олексієнко Іван Михайлович – полковник танкових військ, кан-

дидат військових наук, доцент.

Погорілий Анатолій Володимирович – голова профспілки кол-

госпу ім. Куйбишева Черкаської обл.

Шкарупа Андрій Григорович – начальник відділу виконання

бюджету Пенсійного фонду в Черкаській обл.

Ясиновський Іван Миронович – технік-будівник КП «Маяк»

Черкаської обл., полковник війська козацького.

Шевченко Олександр Іванович – заступник генерального дирек-

тора об’єднання «Запоріжмеблі».

Зустріч випускників Товстівської с/ш 1962 р. через 50 років,

9 травня 2012 р.

17*

259

Зліва направо: Погорілий А. В., Баландін М. В., Шкарупа А. Г.,

Землянко Л. О., Ясиновий І. М., Шевченко О. І.

Непогано було б охарактеризувати всіх. Якщо в двох словах, то

всі були спортсмени, часто сором’язливі. Але всі проявили волю,

впевненість в собі, завзятість, чим прославили батьків, себе, школу,

педколектив і свого директора Шевченка І. І.

В знак пошани школі, яка вивела нас в великі світи, її вчитель-

ському і учнівському колективам, для історії, і як вектор в майбут-

ньому житті учням, ми випускники Товстівської середньої школи

1962 р., одностайно вирішили залишити свій слід нашій школі в ви-

гляді трьох портретів:

– фото випускників 1962 року;

– фото «50 років потому», де ледь помітні світлини вчителів та

учнів, яких з нами вже немає;

– звернення до учнів Товстівської середньої школи;

260

– картину Запорізької гідроелектростанції, збудованої по плану

ГОЕЛРО.

Як виявилось, наше рішення сподобалось колективу школи та

глядачам.

261

50 років потому

262

263

Я дозволю собі привести ваші спогади про мого тата, нашого ди-

ректора школи Івана Івановича.

Спогади заступника генерального директора «Харьківліс»

Землянко Л. О.

Краще і красномовніше, як написав мій товариш Льоня, я не змо-

жу, тому передам дослівно.

Леонід та А. Г. Шкарупа в класі сиділи за другою партою в ліво-

му ряду, за першою партою сиділи А. В. Погорілий та І. М. Олек-

сієнко, я сидів за третьою партою, М. В. Баландін сидів за четвер-

тою, І. М. Ясиновий сидів за п’ятою партою. Дівчата займали парти

з правої сторони: Л. Х. Поліщук, В. Компанієць, Т. Штанько.

І так ближче до діла. Свої спогади про І. І. Шевченка Л. О. Зем-

лянко назвав так:

ДИРЕКТОР НА ВСЕ ЖИТТЯ

Саме директор Товстівської середньої школи Шевченко І. І. для

мене, випускника цієї школи, на все життя залишився взірцем ДИ-

РЕКТОРА. Багато років після школи доводилось працювати під ке-

рівництвом різних директорів, але порівнюючи їх з Іваном Іванови-

чем, не міг нікого з них поставити на одну лінію з ним.

Так склалося, що під час навчання в школі, практично всі роки

я виконував різні доручення: піонерська дружина, комсомольська

організація, виробнича бригада з вирощування «королеви полів» –

кукурудзи. Наставником з виконання цих доручень для мене був

завжди наш шкільний директор.

Іван Іванович був надзвичайно вимогливою людиною перш за

все до себе і до підлеглих працівників. Потреби школи, співробітни-

ків, учнів були для нього на першому місці, а потім особисте.

Під цим впливом формувалося і моє ставлення до життя. І на-

певне не випадково епіграфом до мого випускного твору з росій-

ської мови було «Прежде думай о Родине, а потом о себе».

Була у Івана Івановича ще одна риса характеру – доброта, чут-

ливість. Запам’ятався мені один випадок. Йдучи до школи ранньою

весною і переходячи річку, я провалився під кригу по пояс і все-

таки пішов до школи, а не повернувся додому. Про це стало відо-

мо директору школи. Іван Іванович забрав мене до себе на квартиру

264

м. Київ. Виставка народного господарства. 1961 р.

нехай вибачають вони мене, тому не називаю і тих кого пам’ятаю

На жаль, сьогодні я не можу згадати імена та прізвища всіх учасників поїздки,

265

Це фото являється підтвердженням ще однієї екскурсії в столицю України

м. Київ для успішних учнів, в склад яких потрапив і я. На жаль прізвищ і імен усіх

учасників не пам’ятаю. Екскурсія в м. Київ. Учні Товстівської середньої школи.

Перший ряд: 1. Дуся Новак, 2. Надя Матюшенко, 3. Люба Щаслива,

4. Олександр Шевченко та інші. Другий ряд: 1. Люся Вознюк, 2. Дуня

4. Ніна Горбинко, 5. Іван Мусійович Тягун, 8. Катя Шевченко

266

і разом з Катериною Павлівною обігріли, перевзули, переодягли в

одяг сина, мого однокласника – Сашка. А додому після уроків я пі-

шов у своєму сухому одязі. Така доброта не забувається.

Можливо, такі риси характеру, як висока самодисципліна, ви-

могливість до себе, безкорисність, відданість справі – в сучасному

житті комусь здаються дивними, але я не шкодую, що їх я навчився

у свого першого ДИРЕКТОРА – Івана Івановича Шевченка.

Коли такі рядки діти читають про своїх дорогих батьків, а батьки

про дітей, на очах мимоволі з’являються некеровані сльози.

Кращі учні Товстівської середньої школи премійовані поїздкою

в столицю України м. Київ на виставку народного господарства –

керівник Микола Парфирович Олійник.

А керівником іншої групи був Іван Мусійович Тягун, учитель гео-

графії, майстер спорту з легкої атлетики. На роботу він їздив на мото-

циклі Іж-56, на той час це було досить круто, всі учні поважали Івана

Мусійовича. А менший брат Володимир колись влаштував йому «ди-

версію». В ковпачок, де підходить високовольтний провід на свічку за-

палювання, він вставив часничину і Іван Мусійович довго не міг завес-

ти мотоцикл. Володимир з дитинства любив техніку і розбирався в ній.

Коли з міста Києва наша екскурсійна група поверталась додому,

на залізничному вокзалі з Дусею Новак ми також зробили «дивер-

сію». Це було так: ми взяли цеглину, завернули її в газету і покла-

ли в сітку з речами Ніни Горбинко. Ніна стала щось шукати в своїх

речах натрапила на наш сюрприз. Вона обережно ногою почала від-

штовхувати свої речі, сподіваючись, що вони не її. Звичайно, ми не

утримались і розсміялись. Це було загальне задоволення.

Сім’я Івана Мусійовича проживала на території Вільшанського

цукрового заводу і одного разу він запросив мене на рибалку на ста-

вок біля заводу. Рибачив я з його тестем, не пам’ятаю ім’я і по бать-

кові. Хороша, ввічлива, добра людина. Пам’ятаю ми немало спій-

мали окуня, низки були у нас чималі. Окунь правда був в долоню.

В один момент щось стукнуло по борту човна, на якому ми рибачи-

ли, і моєї низки не стало, марно я шукав свою здобич поруч з чов-

ном, ми здогадались, що моїм уловом скористалась щука. Але ми

удвох скоро надолужили пропажу. На жаль, після закінчення шко-

ли мені не довелось зустрічатись з Іваном Мусійовичем, хоч я і знав,

що він працював в райкомі партії м. Городище. Ось такі спогади ви-

никли, розглядаючи цю фотографію.

267

с. Товста, 1956 р.

Перший ряд по центру: Люба Дернова, Поля Погоріла, Оля Вознюк, Ліля Кравченко и т.д.

3-й клас Товстівської середньої школи. Керівник Оксана Филатівна Животченко по центру ззаду.

268

Зліва направо стоять: Катя Шевченко, Дуся Петренко, Андрій Рябокінь,

Борис Вознюк, Борис Коваленко. Сидять: Оля Вознюк, Ліля Кравченко,

Віра Черевична – піонервожата. Ліворуч вікно класної кімнати, в якій я із

однокласниками в 1962 році закінчив 10 класів. Фасад школи, с. Товста, 1958 р.

У центрі стоїть козацький кошовий отаман Іван Миронович Ясиновий

269

Ще в 1964 році на таємних зборах сільського товариства села Зе-

лена Діброва, вирішено відродити славні козацькі традиції. Засно-

вником козацького коша був Михайло Григорович Цьопа, а після

його виїзду із села, кошовим став Іван Миронович Ясиновий. Ко-

зацьке прізвисько – Будила.

Це саме той Іван Ясиновий, з яким я в 1962 році закінчив Тов-

стівську середню школу.

Перший раз після закінчення школи з Іваном я зустрівся через

50 років, в 2012 році, а ще через 1 рік він святкував 70 років від наро-

дження. Івану Мироновичу присвоєно звання козацького полков-

ника і нагороджено орденом. На жаль, я не зміг скористатись запро-

шенням на святкування, та і наші однокласники теж не прибули на

святкування. Ми ще будемо про це згадувати. Так що серед нас, од-

нокласників, тепер два полковника.

Спогади Івана Олексієнка

Спогади про мого тата, директора Товстівської середньої шко-

ли з 1938 до 1941 року та з 1955 до 1963 року Івана Івановича Шев-

ченка, мого однокласника, товариша, Вані Олексієнка – середнього

росту хлопчини світловолосого з кучериками, енергійного, розум-

ного і кмітливого учня.

Тепер життя і роки зробили з нього бойового офіцера полков-

ника Івана Михайловича Олексієнка, який пройшов нелегку шко-

лу життя: кандидат військових наук; доцент; старший викладач вій-

ськової академії матеріально-технічного забезпечення імені генера-

ла армії А. В. Хрулева. Звичайно полковником Ваня став не відразу,

свій тернистий військовий шлях він почав курсантом Харківського

танкового училища.

Ваня чудово написав свої спогади, не підіймається рука скороти-

ти, або щось опустити з його спогадів.

А це переклад спогадів І. М. Олексієнка на українську мову:

«Наша школа знаходилась в одному із географічно високих точок

села, збудована на місці церкви, вражала всіх красою, величністю і

загадковістю, утопала в садах і зелені декоративних дерев та садів.

Ми любили свою школу і після уроків не завжди поспішали додому.

Колектив вчителів був суворим, але справедливим і добрим, мав

високий потенціал знань, тільки інколи поповнювався молодими

270

271

272

Оригинал листа І. М. Алексеєнка

18 Зам. 2937

273

вчителями. А з директорами нам везло не дуже, вони часто міня-

лись. Слух про те, що прибув наступний директор миттєво облетів

не тільки школу, але й село.

Високий, стрункий, підтягнутий, в елегантному костюмі,

«чоловік-загадка», на якого ми, хлопчаки, дивились з обережністю

і деяким страхом.

Його середній син Олександр був моїм ровесником і поступив

навчатися в наш клас. Ми прийняли його добродушно в свій колек-

тив, а згодом він став душею класу і моїм кращим товаришем.

Коли приїхав у відпустку старший син Івана Івановича, Вален-

тин, молодий офіцер двометрового росту в красивій парадній фор-

мі, ми всі були в захваті. Можливо, це і зіграло роль в моєму подаль-

шому житті. А третій син Володимир був зовсім малий, ми закінчу-

вали 10-й клас, а він пішов учитись в перший клас – Оксана Фила-

тівна Животченко стала його вчителькою.

Іван Іванович був керівником високого рівня, вимогливий до вчи-

телів, учнів, а перш за все до себе, і заслужено користувався автори-

тетом, як у школі, так і серед односельчан, з якими проводив політ-

масову роботу, за що був обраний делегатом з’їзду в Москву. Тісний

зв’язок школа підтримувала з колгоспом і сільською радою завдяки

Івану Івановичу, який мав добро-товариські відносини з головою кол-

госпу Біликом П. В., і головою сільської ради. Учні школи допомагали

колгоспу в збиранні врожаю восени, а весною допомагали прополкою.

Колгосп в свою чергу допомагав транспортом для поїздки на екс-

курсії в Київ, Канів, Світловодськ і по містах, зв’язаних з життям і

творчістю Т. Г. Шевченка.

Коли ми підросли і стали вчитись у старших класах, то з поша-

ною дивились на свого директора і намагались перейняти його по-

ведінку, манеру вдягатись, говорити, ходити. Для нас хлопців Іван

Іванович був еталоном знань, добропорядності і людяності. От та-

ким мені запам’ятався директор школи І. І. Шевченко.

Пройшло більше півстоліття, як ми закінчили школу. Кожний з

нас пройшов другу школу – школу життя, ази якої були закладені

нашими вчителями, директором школи. Багатьох наших одноклас-

ників вже нема серед нас, немає вчителів, немає директора, він по-

коїться на кладовищі села Моринці. Але спогади про них навічно

залишаться в наших вдячних серцях.

274

Однокласник Іван Михайлович Олексієнко та його дружина

Галина Миколаївна Олексієнко (Олійник), м. Санкт-Петербург

У школі пройшла наша юність, молодість, перша дружба, перша

закоханість, а це ніколи не зітреться в пам’яті. З тугою в серці згаду-

ємо шкільні роки і дуже шкода, що так швидко пролетіли роки на-

шої юності.

Спогади лікаря стоматолога Лілі Кравченко,

яка з хорошими знаннями закінчила одинадцять класів

Товстівської середньої школи в 1964 році

На жаль, у зв’язку з бойовими діями на сході України від Лілі

Свистун (Кравченко) я отримав надрукований текст, а хотілось би

вставити в книгу рукопис Лілі, але я постараюсь слово в слово пе-

редати читачу її спогади. До речі, Ліля живе і працює в Донецькій

області.

Іван Іванович Шевченко, директор нашої школи, людина неор-

динарна, людина з винятковим характером, людина, яка ніколи не

належала собі, а належала учням, учителям, школі, країні. Далеко

наперед він бачив майбутнє країни, яке кувалось руками і душею

вчителів тут, у школі.

Жодна школа в районі не могла похвалитись молодими спеціаліс-

18*

275

тами, а Іван Іванович, при відсутності чи недостачі вчителів, знахо-

див такі аргументи, так конструктивно вирішував питання, що моло-

ді вчителі їхали до нас в село. Вони несли в побут школи і села куль-

туру, цікавість до життя, нове віяння. Це вчителі Пилипенки Анато-

лій Іванович та Галина Іванівна, Василенко Ірина Матвіївна та інші.

На жаль, час стер імена і прізвища дорогих нам, учням, учителів.

У школі працювали різні гуртки, художні колективи, учні їздили

на олімпіади, змагання, кожне свято в селі не обходилось без учнів.

Відчувався підйом, був чудовий час, всі ми з великим бажанням

бігли до школи і шукали аргументи подовше затриматись у ній.

Мої розповіді і спогади внучка сприймає, як казки, а мені більш

комфортно знаходитись в минулому часі, в спогадах, ніж у сучасно-

му чи майбутньому.

Всі 24 учні мого класу після закінчення школи отримали серед-

ню спеціальну і вищу освіту. Рівень знань учнів був високий.

У школі не було серйозних порушників дисципліни. Двієчники

після бесіди з Іваном Івановичем ставали хорошистами.

У нашому класі навчався Толя Осадчий, він то курити починав,

то за товаришів взяв собі компанію любителів «зеленого змія». І от

ми зустрічаємось через багато років, Анатолій з подякою говорить:

«Якби не Іван Іванович, невідомо ким би я був».

Іван Іванович – наша гордість, наш маяк і керований ним педко-

лектив вивели в люди не одне покоління. Він знав усе, що робило-

ся в школі, селі і несподівано для людини, якій потрібна допомога,

пропонував її.

Велику, як ніхто, роль і в моєму житті зіграв наш директор. В

першому класі я стала круглою сиротою, залишилась з бабусею і

дідусем, а в 15 років померли і вони. Іван Іванович проявив бать-

ківські почуття: мені як сироті оформили пенсію, знайшли опіку-

нів, батьків моєї однокласниці, Олі Вознюк, яким я дуже вдячна.

Іван Іванович знаходив час і багато раз по-батьківськи розмовляв

зі мною.

Я вдячна йому, що закінчила 11 класів, отримала середню-

спеціальну, а потім і вищу освіту, і до цього часу працюю.

Мені дуже шкода, що сучасне суспільство в вирі подій стало чер-

ствим, не перейняло і не зберегло турботу і увагу до нужденних, ті зо-

лоті риси характеру Людини з великої букви, які мав наш директор.

276

Тільки прожите життя, зрілість дає можливість оцінити, зважи-

ти все і від душі висказати свою оцінку, подяку за добро, яке ми

отримували від учителів і директора школи. При житті наших ку-

мирів ми навіть не завжди говорили просте «спасибі!», за ті добрі

справи, які вони для нас робили, рахували, що так і повинно бути.

Я низько вклоняюсь вчителям нашої школи і особисто директо-

ру школи Івану Івановичу Шевченко за те, що вони вклали в нас свої

кращі риси характеру, віддали нам всіх себе без остатку, щоб ми від-

булися в цьому житті, стали самодостатні. Я ще і ще переконуюсь у

тому, що майбутнє суспільства, країни залежить від учителя, профе-

сію якого треба поважати серцем і душею, а саме: слово УЧИТЕЛЬ

писати великими буквами.

Зліва на право: Тамара Чепель (Комольцева), Олександр Шевченко,

Ліля Кравченко, Павло Комольцев, Ліда Комольцева, Петро Чепель.

Зустріч під час тих лічених часів, коли я маю можливість

поспілкуватись з моїми товаришами, с. Товста

277

Зліва направо: Ліда Комольцева, Людмила Ніколаєва, Ліля Кравченко,

Олександр Терентійович Ніколаєв, Володимир Ніколаєв,

Марія Лашкул і її чоловік, с. Товста

Олександр Терентійович Ніколаєв, вчитель німецької мови, мій класний

керівник, стоматолог Ліля Кравченко-Свістун, с. Товста.

278

Оля, не дивлячись на те, що пройшло

більше 50 років, всі копії збереглись.

279

Спогади Валентини та Наталки Майбородів

Переді мною лежать фотокартки моїх родичів – сестер Валенти-

ни Василівни і Наталки Василівни Майбородів, вдивляючись в їх

красиві обличчя і добрі очі, я не можу не привести їх спогадів про

нашого батька-директора Івана Івановича Шевченка.

280

Майборода Валентина Василівна,

Майборода Наталка Василівна,

с. Зелена Діброва, 1963 р.

с. Тальянки, 1978 р.

281

Майборода Людмила – дочка, Майборода Наталка Василівна,

Ярослав – онучок на руках, Іван – син, 9 травня 2013 р.

Сподіваюсь, що свої спогади Наталка Василівна помістить в кни-

гу про родичів Т. Г. Шевченка. Бажаю сили, натхнення, упертості,

щоб швидше закінчити книгу і здати її в друк.

МОЇ СПОГАДИ

В 1960-61 роках ми почали будувати будинок в селі Товста, по-

ближче до цивілізації, біля старенького будинку, який був власніс-

тю школи, в ньому проживала сім’я вчителя Швець І. О.

Для стелі нам необхідна була дронка і ми з татом поїхали у Цвіт-

кове, де завідувачем складу працював Василь Іванович, менший

брат Івана Івановича. Ми зробили необхідні покупки і зібрались

їхати додому.

282

283

В літні місяці ми по своїй волі працювали, щоб якось підтримати

сімейний бюджет. Старший брат Валентин, із своїми товаришами,

кожного літа працював вантажником з вивозу зерна. Я підріс, пра-

цював на цегельному заводі, де директором був батько мого шкіль-

ного товариша Чепеля П. П. В ті часи влітку працювало багато шко-

лярів. Молодший брат Володимир працював на Моринському це-

гельному заводі. Щоб закінчити тему подарунків, приведу ще пару

випадків.

Моя хрещена мати Параска Володимирівна Бондаренко (хрещена

мати умовно, в ті часи це був великий ризик провести ритуал хрещен-

ня в церкві), а хрещений батько був Деміч Борис Павлович, рідний

брат вітчима Івана Івановича. Звичайно хрещені мати та батько були

віртуальні, це були свідки при реєстрації дитини. Під мій день наро-

дження Параска Володимирівна подарувала мені шовкову сорочку в

смужку. Такі сорочки на той час в селі міг носити голова колгоспу, го-

лова сільської ради, директор школи і, мабуть, більше ніхто. Я до цьо-

го часу сердечно вдячний Парасці Володимирівні Бондаренко.

Дівчата з класу на рік молодші Ліля Кравченко, Міла Ніколає-

ва, Поля Погоріла, Оля Вознюк подарували мені красиві фарфоро-

ві чашки з блюдцями. Вони у мене зберігаються до цього часу, як ре-

ліквія. Я був приємно здивований і звичайно радий. Дивлячись на

цей подарунок я і сьогодні згадую школу, дитинство, юність і цих

прекрасних дівчаток, сьогодні я думаю, що знав їх, на жаль, недо-

статньо, – спасибі Вам, дорогі.

До речі, Параска Володимирівна Бондаренко працювала вчи-

телькою початкових класів, вона вчила Надію Матюшенко, Лілю

Кравченко, Мілу Ніколаєву, Полю Погорілу, Олю Вознюк, Галю

Олійник.

Мама Параски Володимирівни проживала в селі Юркове і на-

зивали її по-вуличному баба Бондарка, я ледве її пам’ятаю, а това-

ришувала вона з моїми бабусями Степанидою Тарасівною і Гафією

Миронівною.

Поховані Параска Володимирівна та її брат Павло Володимиро-

вич Бондаренки в місті Ватутіно. На жаль, Параска Володимирівна

нащадків не залишила.

Всі подарунки, про які я написав, дарували мені на 16 років.

Щасливий то був час, на жаль, його не повернути назад.

284

Розділ 17

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ СЕРЕДНЬОГО СИНА

ІВАНА ІВАНОВИЧА – ОЛЕКСАНДРА

В 1961-62 рр. ми закінчили будівництво будинку. Через рік мо-

лодший брат Володимир вступив у перший клас Товстівської се-

редньої школи, його вчителькою була Оксана Филатівна Живо-

тченко (Шелестенко). Вчила Оксана Филатівна Володю до 1963 р.,

а подальше навчання він продовжував в Моринській середній шко-

лі, 10 класів якої закінчив в 1971 р., до цього ми ще повернемось.

Так сталось, що я закінчив 3 класи в Моринській початковій

Кривенківській школі і продовжив навчання в Товстівській серед-

ній школі, а Володя, навпаки – закінчив 3 класи Товстівської і про-

довжив навчання в Моринській середній школі.

В 1962 році я закінчив Товстівську середню школу з непоганими

оцінками і знаннями. В цей же рік поступив в військове училище і

15 років віддав службі в лавах Радянської Армії, в військах ППО,

військове звання – майор.

22 листопада 1977 року я був уже цивільною людиною. По за-

прошенню товаришів пішов працювати в меблеву та деревооброб-

ну промисловість – Запорізьке обласне деревообробне об’єднання

«Запоріжмеблі». Цивільний трудовий шлях в об’єднанні закінчив

на посаді заступника генерального директора об’єднання. Працюю-

чи довгі роки на цій посаді, вніс солідний внесок в розвиток і жит-

тєдіяльність колективу і об’єднання в цілому.

Після розпаду СРСР і промисловості України працюю заступ-

ником директора фірми в місті Запоріжжі.

Коли мова зайшла про одруження, мені на той час було 25 років.

Я мав деякий життєвий досвід, освіту і право завести сім’ю.

До цього часу в мене збереглись листи батька, в яких є немало

розумних порад. Частину їх я публікую, від них може бути користь

молоді, як чоловічої, так і жіночої статі.

Користуючись правом вибору і враховуючи особисті інтереси,

спостереження, мене вибрала Аліна Іванівна Пігарева, 30.09.1946 р.

народження. Публікую батьківські поради, написані особисто його

рукою, – рукою Івана Івановича:

285

З Аліною Іванівною одружились ми 18 жовтня 1969 року. Мої

батьки, Іван Іванович та Катерина Павлівна, знайшли спільну мову

з батьками дружини Іваном Георгійовичем та Тамарою Семенів-

ною, неодноразово зустрічались і спілкувались в місті Запоріжжі

і селі Моринці, де проживали мої батьки. Але, на жаль, спілкува-

лись менше, ніж їм хотілось. Причиною цьому перш за все був стан

здоров’я, а вже потім – відстань.

286

Я дозволю собі помістити в свою працю, яка стала для мене до-

сить важкою і майже не посильною, як для початківця, невелич-

ку копію листа, написаного мені з дружиною. Цей лист написала

мама – Катерина Павлівна, вона часто писала листи, піклуючись

про нас, наше здоров’я, справи, навчання, роботу і т.п., як дбайли-

ва мати.

Я ніколи не забуду її материнську турботу, хвилювання, навіть

не завжди виправдане. Наприклад, я збираюсь їхати в місто Запо-

ріжжя зранку, а на сидінні автомобіля лежить завернута в одіяло з

гарячою водою грілка, щоб зігріти сидіння.

Такий характер був і в батьків Аліни – Івана Георгійовича та Та-

мари Семенівни. Дбайливими були й мами моїх товаришів Юри

Свердліченка, Петра Чепеля та батьків дружини меншого брата Во-

лодимира – Михайла Романовича та Віри Семенівни. І ми довіку їм

вдячні за це.

Про наших мам Михайло Поплавський співає:

Мамо, мамо, вічна і кохана,

Ви пробачте, що був неуважний,

Знаю, ви молилися за мене

Дні і ночі сива моя нене...

Власноручно мама пише після епідемії грипу:

Наступний лист, написаний рукою тата, з приводу не можливос-

ті зустрітися із сватами в м. Запоріжжя.

287

288

Такі серйозні обличчя бувають не завжди. Аліна Іванівна – наречена,

Олександр Іванович – наречений, дружка нареченої Людмила Іванівна, боярин

Олександр Іванович – так сталося, що всі Івановичі. Перед одруженням в

Палаці урочистих подій. 18.10.1969 р., м. Запоріжжя

19 Зам. 2937

289

Ті ж самі діючі особи. Церемонія одруження продовжується

Традиційне шампанське після роспису.

18 жовтня 1969 р., м. Запоріжжя, Палац урочистих подій

290

А це вже все. Головні урочистості закінчились. «Судьбы свер-

шился приговор…»

Зліва направо: Віктор Фоменко, Аліна – дружина, Олександр – чоловік,

Раїса Кучеренко – двоюрідна сестра Аліни.

Другий ряд – Олена Ковалевська – двоюрідна сестра Аліни,

Людмила Будко – двоюрідна сестра Аліни,

Олександр – боярин, Тетяна Пігарева – сестра Аліни,

Віктор Павлов – мій товариш, Валентина Основа – подруга Аліни

19*

291

Покладення квітів до пам’ятника В. І. Леніну.

І все це 18 жовтня 1969 р., м. Запоріжжя

292

«Ах эта свадьба…»

Ковалевська Р. В. – двоюрідна сестра нареченої, Будко Л. І. – дружка,

двоюрідна сестра нареченої, Шевченко (Пігарева) Аліна Іванівна – наречена,

Шевченко Олександр Іванович – наречений, Олександр Іванович – боярин.

Другий ряд: Фоменко Віктор, Ковалевська О., Основа В.,

Пігарева Т. І. – рідна сестра нареченої, В. Павлов

Перший ряд: Пігарева Т. І. – сестра, Пігарева (Костенко) Тамара Семенівна –

теща, Пігарев Іван Георгійович – тесть, Баєвський Владлен Володимирович –

старшина ескадрильї, син військово-транспортного полку 22650.

Другий ряд: Антоніна Грінко – дружина заступника керівника ПДС полку,

Олесандр Шевченко, Шевченко (Пігарева) Аліна Іванівна, Крючков Борис

Сергійович – підполковник, заступник старшого військового представника ВП

1255 МО, Антоніна Падлова – дружина капітана Падлова – техніка ескадрилі,

Шлянніков Микола Олексійович – майор, керівник штабу,

Ковалевська Олена Володимирівна – двоюрідна сестра нареченої

293

Нехай це буде трохи сентиментально, але мені хочеться помісти-

ти деякі фотокартки – це пам’ять про молодість, про зустріч з нею.

На травневі свята в 1972 році до нас в гості приїхав мій старший брат

Валентин і ми виїхали на природу в сосновий ліс під Канівським.

Накрили стіл, вірніше «розстелили газетку». Наша «малічкіна де-

ліська», що в перекладі на мову дорослих означало – маленька ді-

вчинка, з таким ентузіазмом, запалом, навіть, слово важко підібра-

ти – схватила кусок сала і закричала: «Гакка». Це було потішно. До

речі, якщо Наталю запитували, як її звати, вона відповідала: «Татіті».

Ця «малічкіна деліська» свої самостійні перші кроки зробила 9

травня 1972 року за адресою: м. Запоріжжя, вул. Кооперативна, 6,

де проживали батьки Аліни.

В. І. Шевченко, А. І. Шевченко (Пігарева), О. І. Шевченко, Н. О. Шевченко,

9.05.1972 р., с. Канівське, Крутоярське лісництво

У нас багато є потішних і красивих фотографій, але ця подоба-

ється мені особливо. Наша дівчинка ще маленькою побачила нема-

ло світу. Побувала неодноразово на Азовському, Чорному, Каспій-

ському морях, на озерах Ріца, Севан, річках Кубань, Кура, Аракс,

об’їхала весь Кавказ і т.п. Звичайно все, що дороге і збереглося в

пам’яті, описати і проекспонувати неможливо, потрібно було б мі-

няти вектор книги.

294

Наша дівчинка люби-

ла подорожувати, любила

подорожувати і її мама.

Вона любить ліс, при-

роду, особливо збирати

гриби. Раніше ми часто

відвідували Черкащину з

цього приводу.

Хотілось би зробити

ще одне доповнення, це

вже чисто сімейне, а може

хто занадто сильно лю-

бить своїх дітей, та внуків

– йому сподобається і сам

згадає перші в житті слова

1972 р., м. Запоріжжя

своїх нащадків.

Щоб не забути ці перші дорогі слова, я вирішив їх увіковічити.

Ми вже згадували перші слова внучки Івана Івановича – Наталі,

а тепер я доповню її репертуар.

Наталі часто просила в дитинстві, у віці приблизно двох років: «Папа

сделай мне маличкину делиську». Для цього я клав Наталі в покрива-

ло, брав за чотири кінця і імітував гойдалку, при цьому ми наспівували

пісню, це була наша особиста спільна творчість: «А-а-а, ля-ля-ля, ку-

кока, таптіпті. Малічкіна деліська, попіськунькінька в какалятню...»

В перекладі на язик дорослих це звучало так: «Куколка, малень-

ка дівчинка попісяла у кроватку».

Ще вживались слова: «Даль мне мадюдю», – «балісько». Хляпа,

Хлявік – це Славік Воробйов, товариш дитинства Наталі, син на-

ших давніх друзів Наташі і Олександра Воробйових, з якими нам

приємно зустрічатись до цього часу. Останнє, думаю, що переклад

не потрібен – «мадюдю» – лимонад, «балісько» – яблуко.

У внуків був свій сленг, якщо їхати на машині, один з них гово-

рив: «Я бі-бі», то другий «А я абі-бі».

Чи, наприклад, купатись, один говорив: «Я пу-пу», другий «Пка-

пка». Ян говорив: «Дай мне кропку». Це слово мало багато значень.

Коли задавали питання, де вона, він показував рукою на стелю і го-

ворив: «Там, внизу». На куклу хлопчик говорив «кохла».

295

Пройшло не так багато часу, а я не зовсім пам’ятаю, які слова на-

лежали, якому автору, але із задоволенням згадую і посміхаюсь, а на

душі стає так легко.

Плине час, діти вже впевнено говорять слова не на нашій рідній

мові, а на англійській, німецькій, турецькій, а ті перші, самі дорогі в

моєму житті слова, забуваються, але для мене вони святі. Я постара-

юся їх не забути, на них у мене пам’ять хороша.

Читачу може показатись, що занадто багато уваги я звертаю на

себе і це не дуже скромно, але користуючись правом «письменни-

ка» і видавця книги, що хочу те і роблю. Звичайно це жарт. Я нама-

гаюся сильно не виставлятись, можливо не завжди це виходить, хай

пробачає мене читач.

На цей раз мені хотілось би описати два екстремальних випадки

з дітьми та онуками. І так, ближче до діла. Це було в 1973-74 році.

Наталі на той час було 2-3 роки, вона уже гарно говорила і не тільки

ходила, але й бігала. Життя в нашій сім’ї та країні було нормальним,

і якщо не кожну п’ятницю, то досить часто ми мали можливість піс-

ля роботи на вихідні виїжджати на Азовське море. Від міста Запо-

ріжжя це в середньому 200 км.

Одного разу, в п’ятницю, ми виїхали на море пізно і на березі

моря в районі села Ботієве були о 23-й годині. Погода була чудо-

ва. Ми не стали ставити палатку, а розклали постіль прямо на траві

і лягли спати. Берег моря в районі Ботієве був обривистий, місцями

висота обрива досягала більше 10 метрів, а якщо стояти на відстані

50-100 метрів від обрива, то здавалось, що його немає.

Прокинулись на сході сонця в чудових запахах степових трав,

наша «малічкіна делійська» Наталі побігла з радісним криком:

«Мама, моле», – в сторону моря, а розташувались ми від обрива ме-

трів 10-15.

Я на карачках ледве наздогнав Наталі, але цей випадок я не забу-

ду ніколи – страху набрався вдосталь.

Другий екстремальний випадок стався в місті Хургада на Черво-

ному морі, куди я поїхав з онуками Яном та Аліною. Наш готель був

розташований метрів за двісті від моря. Відносно сервіса я описува-

ти не буду, одним словом, «Все включено», сервіс на достатньо ви-

сокому рівні. Від берегової лінії приблизно 100 метрів, глибина від

півметра до двох метрів, а далі обрив до 75 метрів в глибину. На рей-

296

ді стоять океанські судна розміром в 9-етажні будинки. Дуже кра-

сиве дно біля берега, коралові рифи, рослини, риби різних кольорів,

яких ми годували прямо з долоні. Дивно, але це так.

Одного разу я з Яном і Аліною пішли купатись з містка, де рап-

тово починається глибина і стоїть вишка для стрибків у воду. Діти

по одному стрибали, покупались біля вишки і вийшли на міст. Ви-

рішив і я стрибнути з вишки. Течія мене віднесла метрів на 25 від

вишки і з такої відстані я ледве доплив. Звати на допомогу було

незручно, а тут нікому ні до кого не було діла, всі притримуються

прислів’я «Спасение утопающего, дело рук самого утопающего». За

день до нас, тут потонув відпочиваючий з Росії і ніхто не поворух-

нувся. На наступний день на містку з’явився черговий рятувальник.

Коли в моєму становищі опинився відпочиваючий, я силою заста-

вив рятувальника виконувати свої обов’язки.

Я довго думав, з якої причини мені стало так погано, і на кінець

зрозумів, що під час стрибка вода попала в органи дихання і я міг

би стати їжею для тих незрівнянно красивих риб. Коли я подумав в

якому становищі залишились би дев’яти-десятирічні діти, мені ста-

ло набагато гірше, чим у воді. Щоб з ними було, кому вони потрібні?

От до чого могла призвести зухвалість і необережність.

Набережна р. Нева. Екскурсія в м. Ленінград. О. І. Шевченко

та А. І. Шевченко, м. Санкт-Петербург

297

А на цих фотографіях Наталі з мамою, бабусею Катериною Пав-

лівною та сестрою Тетяною Рибалко відвідали місця, які в дитин-

стві топтав «малими босими ногами» Т. Г. Шевченко.

Таня Рибалко, Катерина Павлівна, Аліна та Наталі біля дуба в с. Будище. 1977 р.

298

Таня Рибалко, Наталі Шевченко,

Наталі Шевченко, Таня Рибалко

А. І. Шевченко, К. П. Шевченко

біля хати дяка, в якій навчався і працював

біля музею Т. Г. Шевченка в

малий Тарас, с. Шевченкове, 1977 р.

с. Шевченкове, 1977 р.

На садибі музею. Раніше вона належала батькам Т. Г. Шевченка. Наталі Шевченко,

Таня Рибалко, К. П. Шевченко, О. І. Шевченко, с. Шевченкове, 1977 р.

299

Камінь на місці, де стояла хата

батьків Т. Г. Шевченка в

с. Моринці.

Олександр Іванович Шевченко,

Аліна Іванівна Шевченко

(Пігарева), Наталка

Олександрівна Шевченко,

Валентин Іванович Шевченко.

Літо 1972 р.

На цей час маю дружину

Шевченко (Пігареву) Аліну

Іванівну, 30.09.1946 р.н., до-

чку Наталі, 13.07.1971 р.н.,

онучат-двійнят Яна та Алі-

ну, 1.05.1994 р.н. – студентів

5-го курсу медичного та на-

ціонального університетів.

Катерина Павлівна Шевченко

на порозі літньої кухні, робоча

обстановка, с. Моринці, 1977 р.

300

ПРОДОВЖУВАЧІ РОДУ ШЕВЧЕНКІВ

301

Я впевнений, що

буде доречно розміс-

тити фотографії цих

достойних дітей та

онуків, а впершу чер-

гу їх мами.

Пройдуть роки і,

можливо, нащадкам

буде приємно поди-

витись на своїх бабусь

і дідусів, і показати їх

своїм товаришам.

Наталі

Якщо бути відвертим, то можна сказати, що як у кожній сім’ї, дру-

гий раз ми з’ясовуємо стосунки, стараємось навчати одне одного, із

«правди» кожного робити середнє арифметичне, щоб ніхто не був обді-

лений, але все це без напрягу і сліз. Для нас важливо головне – ми лю-

бимо один одного, турбуємось, допомагаємо один одному, а це головне.

Мені тяжко визначитись, яка з фото подобається мені більше,

тому це я вирішую таким чином.

Відпочинок, м. Хургада, Єгипет, готель Си лайф, Си Клаб

302

Цей краєвид являється візитною картою Каїру і Єгипту в цілому.

На фоні статуї Великого Сфінкса і піраміди Хеопса зліва направо Ян, Олександр

Іванович, Алінка, коли вони були зовсім маленькі, то називали себе Ясісь і Люсісь,

то це вони наші з бабусею Аліною найдорожчі внуки. Єгипет. Каїр

Я демонструю докази виконання завдання, яке сам собі поставив.

Так ми побували в Африці, Середній Азії. Сподіваюсь ці поїздки

залишили приємні спогади для Аліни та Яна. В пам’ять про ці по-

їздки залишилось багато фотографій, товаришів, і я їх демонструю:

303

Ян Семеновський, О. І. Шевченко, Аліна Семеновська

Ян, Аліна Семеновські

304

Ян, Аліна Семеновські

Ян, хлопчик з Англії, Аліна, м. Шарм-Ель-Шейх. Єгипет

20 Зам. 2937

305

Дідісі, бабася – так називали маленькі внучата дідуся і бабусю.

А це виконання обіцянки. Дідісі обіцяв три рази звозити онучат на

відпочинок за кордон. М. Хургада. Єгипет.

Аліна, Ян Семеновські. Африка

Аліна Семеновська. Африка

306

Аліна Семеновська

Відпочинок. Турція. 2009 р.

Ян, Аліна Семеновські

Відпочинок. Африка

20*

307

Аліна, Ян Семеновські. Турція, 2009 р.

Ян, Алина Семеновські, Африка

308

Памятник Святому Миколаю Чудотворцю.

О. І. Шевченко, Я. В. Семеновський.

2009 р. Турція

309

Внуки із задоволенням купались в Червоному Середземному та

Егейському морях, побували в містах Єгипту: Каїр, Олександрія,

Хургада, Луксор, Шарм Ель-Шейх та в містах Турції: Стамбул, Бе-

лек, Кімер та інших.

Так ми побували два рази в Африці, а також в Турції. Дітвора

залишилась задоволена. Зараз онуки стали старші, у них з’явились

свої справи, проблеми, пов’язані з навчанням, і мої пропозиції від-

відати міста Санкт-Петербург, Москву, Мінськ, Далекий Схід зали-

шаються поки не реалізовані.

Зліва направо: Олександр Шевченко, Людмила Шевченко, Аліна Семеновська,

Денис Семеновський – двоюрідний брат Аліни і Яна. Другий ряд: Андрій

Шевченко, Володимир Шевченко, Наталі Шевченко, Ян Семеновський,

Руслан Шевченко. Місто Бердянськ, пляж бази відпочинку «Янтарь». 2009 р.

Наталі, Андрій, Руслан Шевченки. Аквапарк, м. Бердянськ, 2009 р.

310

Я мав дружні відносини з Кім Михайловичем Ярославським з

часів, коли він ще працював директором Запорізького арматурного

заводу і по мірі необхідності ми допомагали один одному. Коли Кім

Михайлович займався аквапарком в м. Бердянськ, інколи запрошу-

вав нас в аквапарк, за що йому були особливо вдячні мої онуки.

Випускний бал. Ян закінчив 11-й клас, Аліна коледж. Наталі Шевченко-

Семеновська, Аліна Семеновська, Ян Семеновський, Олександр Іванович

Шевченко, Аліна Іванівна Шевченко. Місто Запоріжжя, 2011 р.

Зліва направо: Ян Семеновський, Віктор Кемкін, ці два хлопчика з 8-го класу

друзі, сидять за однією партою і до цього часу. Зараз вони вже на шостому

курсі Запорізького Національного Медичного університету. По їх відношенню

до навчання ці хлопчики будуть непоганими лікарями. Деякі завідуючі

кафедрами університету говорять, що це майбутні лікарі від Бога, тільки б не

схибили. Своїм серйозним відношенням до навчання і життя вони заслуговують

поваги. Територія університету, м. Запоріжжя. 2011 р.

311

А. І. Шевченко, О. І. Шевченко, стоять Аліна, Ян, Наталі Семеновські –

наша сім’я. День народження Аліни Іванівни, м. Запоріжжя, 30.09.2015 р.

Можливо, багато уваги я звернув на свою сім’ю, але думаю, що

для історії буде нормально.

Мій тато, Іван Іванович Шевченко, був знайомий з внучкою На-

талі, моєю донечкою, а от з правнуками Аліною та Яном доля розпо-

рядилась так, що зустрітись не довелось. Чи вони пізно народились,

чи тато рано нас залишив, але сталось так, як сталось.

Моїй мамі пощастило тримати на руках правнуків і няньчити їх,

а татові таке щастя не випало, не дожив.

Після закінчення школи я невиправдано рідко бував в с. Товста,

і то мабуть перший раз через 16-18 років, так закрутило життя, що і

з родичами підтримував зв’язок по телефону та листами. Якщо тра-

плялась можливість вільного часу, прямував у село Моринці допо-

могти батькам. При можливості приїздив в село Товсту провідати

свого доброго, душевного, приємного в спілкуванні шкільного то-

вариша – Петра Петровича Чепеля. На превеликий жаль, зустріч з

ним вже неможлива.

312

Аліна Іванівна Шевченко (Пігарева), Олександр Іванович Шевченко,

Наталка Олександрівна – (Малічкіна Деліська) на руках,

Пігарева Тамара Семенівна – мама Аліни, Валентин Іванович Шевченко,

Іван Георгійович Пігарев. Місто Запоріжжя, 11 квітня 1972 р.

Аліна гладить нашого улюбленого песика «Колобка».

Своїм характером та діями, пес змусив усіх поважати і любити його. Коли

зненацька «Колобок» пропав безслідно, у нас був шок.

Товариші

Я продовжую демонструвати фотографії нашої родини. Сам собі

пропоную приділити увагу і своїм товаришам дитинства та юності.

Я впевнений, що зробив правильний вибір відносно товаришів,

вони були чемні, достойні уваги і подобались моїм батькам, а це

було не так просто. Крім того, ці хлопці ніколи мене не підводили.

Я завжди їх цінував понад усе і впевнено стверджую, що по сво-

їм якостям, вони були вище і краще мене.

313

Петро Петрович Чепель, Юрій Васильович Свердліченко, Іван Михайлович

Олексієнко, Володимир Іванович Шевченко. 1963 р., с. Товста

Уже 2 роки як немає Петра Петровича Чепеля. Золоті руки мав

мій товариш. Після себе залишив дві дочки, внуків та дружину Та-

мару.

Мрія Юрія Васильовича Свердліченка збулась, він багато років

ходив капітаном на кораблях риболовецького флоту, яких тоді на-

лічувалось 262 і Україна по вилову риби займала третє місце в сві-

ті. На сьогодні, на жаль, залишився лише один корабель із вище на-

званої кількості.

Останній раз із своїм братом Володимиром у гостях у Юри і Та-

мари в м. Севастополі, де вони проживають, ми були в 2013 році.

Ваня Олексієнко – полковник танкових військ із дружиною Га-

линою Миколаївною проживають в Санкт-Петербурзі, запрошують

неодноразово погостити у них.

Володимир Шевченко, мій молодший брат, полковник МВС,

пенсіонер, проживає і працює в м. Черкаси. Я не обділю брата ува-

гою, ми ще повернемось до нього.

314

Петро Петрович Чепель, Юрій Васильович Свердліченко, курсант військового

училища Олександр Іванович Шевченко, Володимир Іванович Шевченко,

с. Товст, 1963 р.

Юрій Васильович Свердліченко,

Олександр Іванович Шевченко, с. Моринці, 1960 р.

315

Мій товариш по службі у військово-транспортному Рижському полку 22650

Федченко Андрій Полікарпович, його дружина Рая і дочка Марина. Кубанські

козаки – станиця Старотитарівська. Останній раз ми зустрічались в 1980 році.

Достойна людин – ТОВАРИШ надійний

Петро Тимофійович, Володимир Петрович,

Галина Іванівна Лойки, м. Ленінград, 24.05.1951 р.

Олександр Петрович

Лойко.

Володимир Петрович

Після закінчення

Лойко.

Одеського Вищого

Працював у партійних

артилерійського училища

органах м. Запоріжжя.

служив у військах,

Після закінчення

службу закінчив у

Вищої партійної школи

званні підполковника.

працював у м. Ужгород.

продовжує працювати.

26.07.1947 р. – 19.10.1998 р.

9.06.1955 р.н.

316

Учасник Великої Вітчизняної ві-

йни Петро Тимофійович Лойко на-

городжений багатьма урядовими на-

городами. Орденом Олександра Не-

вського молодий лейтенант артилерії

нагороджений за форсування р. Дні-

про біля м. Верхньодніпровськ.

Невеликий підрозділ, яким керував

П. Т. Лойко форсував р. Дніпро утво-

рив плацдарм, фашисти оточили під-

розділ з метою знищити його. Коли за-

кінчились боєприпаси і люті атаки фа-

шистів нічим було відбивати лейте-

нант Лойко П. Т. вогонь артилерії Ра-

дянських військ визвав на себе. Місто

Верхньодніпровськ радянські війська

Петро Тимофійович Лойко,

взяли.

3.06.1922 р. – 12.05.2007 р.

Після тяжкого поранення і госпіта-

лю Петро Тимофійович наздогнав свою частину. Можливо цей епі-

зод і ліг в основу сучасного фільму «Батальйоны просят огня».

Якщо їхати по трасі Дніпропетровськ – Дніпродзержинськ –

Кременчук і зараз на крутому березі над р. Дніпро, як пам’ятник

тим суворим рокам незламного героїзму наших батьків та дідів, сто-

їть пушка.

Їдучі по цій трасі я завжди там зупиняюсь з подякою героям і

дивлячись на р. Дніпро в думках малюю картини тих смертельних

боїв.

Військову службу в званні полковника артилерій Петро Тим-

офійович Лойко закінчив на військовій кафедрі Запорізького ма-

шинобудівного інституту, який закінчив його старший син Воло-

димир.

Ще багато добрих справ для людей зробив Петро Тимофійович

працюючи на керівних посадах Запорізького виконкому міста За-

поріжжя.

317

По ходу дій пригадав ще одну фразу мого меншого брата Воло-

димира. Коли ми сім’єю трапезнічали, Володя, торкаючись пальцем

хліба, давав команду: «Подай мені оцей кусок хліба». У присутніх

це викликало добру посмішку.

Це фото одногрупників, товаришів по інституту.

Олександр Іванович Алексєєнко – мій найкращий з друзів, О. І. Шевченко,

В. Б. Молчанов, А. М. Пацуля, О. В. Ромілович, Н. І. Сербін, В. Н. Глінська,

С. І. Селіна, А. Н. Пасечніков, Л. Г. Левін, Т. Г. Новікова, А. А. Кіріяк, А. А.

Жаховська, А. М. Бражнікова, Н. П. Кайола, А. П. Кіяшко, Л. І. Антонова.

Саша Алексєєнко – друг, товариш і брат, рідкісна по характеру і доброті

людина, таких просто не буває. У нього не було ворогів, про нього ніхто

поганого слова за все життя не сказав

318

Олександр Іванович Алексєєнко гідний того, щоб про нього говорити і писати

без кінця. На цьому фото з Олександром його син Серьожа, на той час курсант

Вищого Одеського Морехідного училища. Мабуть, уже 20 років Серьожа капітан

далекого плавання, на кораблях різних країн світу, на превеликий жаль, не наших

Наш товариш Соколов Геннадій, Надія Алексєєнко, мама Михайла

(виглядує із-за ширми) і Сергія та дружина Олександра Алексєєнка,

а це, в півоберта, Олександр Шевченко

319

Реєстрація Дмитра Соколова, хлопчика якому сьогодні під 30 років.

Цю дорогу вагу кума Лариса Погостінська передає батькові Геннадію

Соколову, а куми Олександр Шевченко та Алла Соколова при цьому.

На жаль, серед нас немає ні Олександра Алексєєнка, ні Геннадія Соколова

Не мало серед товаришів було військових у званнях вище і ниж-

че мого, але ми цінували один одного не по кількості і розмірах зі-

рок на погонах, а й по людських достоїнствах.

Довгі роки ми товаришували з сім’єю учасника Великої Вітчиз-

няної війни полковника Петра Тимофійовича Лойко. Його дружи-

на Галина Іванівна завжди з задоволенням зустрічала нас з Аліною.

Їх сини Володя і Саша надійні товариші. Не дивлячись на різницю

в віці, нам завжди було приємно спілкуватись. На жаль, Петру Тим-

офійовичу та Володимиру Петровичу уже декілька років ми покла-

даємо квіти до пам’ятника.

Довгі роки ми товаришували з сім’єю учня Івана Івановича,

земляка, полковника, заступника командира полку транспортної

авіації Проценка Петра Яковича, полковника Фірсова Івана Кири-

ловича, із старшим військпредом 1255МО полковником Бережним

Карлом Михайлович, сином військово-транспортного полку 22650

Баєвським Владленом Володимировичем, майором Шлянніковим

Миколою Олексійовичем.

320

Довгі роки підтримуємо добрі товариські зв’язки з Георгієм Сте-

пановичем Михайловим, Миколою Андрійовичем Гайдашом та ба-

гатьма іншими, і тими, про кого я не написав, але згадую досить час-

то: «Где же вы теперь, друзья-однополчане…?» Багатьох із вас вже

немає. Після розформування полку транспортної авіації закінчи-

лись і зустрічі на день полку і Радянської армії.

Особливої уваги заслуговує і мій надійний товариш, дружба з

котрим перевірена роками, офіцер Радянської Армії Законов Воло-

димир Васильович.

Мені дуже хотілось би зустрітись з друзями дитинства в селі Мо-

ринці, біля Мориного ставка, в саду:

Галиною Гордієнко, Ольгою Мозговою, Людмилою Шульгою,

Юрою Свердліченко, Людмилою та Леонідом Іщенками, Василем

Відоменко, Ніною та Настею Ковбасенко, Василем Нечаєм та інши-

ми, з ким в дитинстві пасли кіз, ловили рибу, збирали лікарські рос-

лини, топтали босими ногами траву в красивих садах та ярах села.

Декілька років назад цю ідею хотіла втілити в життя Оля Мозго-

ва, але зненацька захворіла і забрала її разом з примарною довгоо-

чікуваною ідеєю. Галочку Гордієнко я мрію зустріти все життя, але

поки мені непощастило. Сподіваюь, час ще є.

Шановні товариші!

Шануйте рідних, близьких, товаришів поки вони є, завжди на-

магайтесь зустрітись, не шукайте причин, щоб не зустрітись, а по-

тім жалкувати.

Оля Мозгова, с. Моринці, 1965 р.

Читайте та згадуйте своє дитинство. Воно було

неначе вчора, а скільки трапилось подій за цей час

21 Зам. 2937

321

Згадуючи своїх товаришів, а вони як правило являються і това-

ришами сім’ї не чемно було б не згадати сім’ю Воробйових – Олек-

сандра Сергійовича та Наталії Анатоліївни.

Дружні відносини почались з молодих років і започаткували їх

Аліна Іванівна та Наталія Анатоліївна.

Вони навчались в одному учбовому закладі, працювали на одно-

му підприємстві, часто прогулювались з дітьми-однолітками – На-

талі Шевченко та Славік Воробйов. Потім до їх колективу при-

мкнули мужчини – два Олександра.

Сумісні відпочинки на морі та інші масові заходи зблизили сім’ї

таким чином, що на сьогодні практично всі сімейні заходи, завжди

проводяться разом. Ми часто згадуємо поїздку на Азовське море мо-

тоциклом з коляскою в кількості троє дорослих і двоє дітей. М’яко

кажучи – це молодість.

Особливу подяку на все життя, якщо чемно буде сказати, особис-

то від мене і звичайно від всієї нашої родини, Наталія Анатоліївна

одержала за безцінну допомогу у вихованні наших внуків-двійнят

Яна та Аліни. Зразу після їх народження моє завдання було в пра-

суванні підгузників та простинок і я з цим завданням ледве справ-

лявся. На той час памперсів ще не було.

Наталія Анатоліївна практично добровільно зайняла посаду

мами № 2. Сердечне спасибі їй на все життя.

Подруги юності (молодості) Аліна Іванівна Шевченко,

Наталі Олександрівна Шевченко, Наталія Анатоліївна Воробйова

322

Зліва направо: Наталія Анатоліївна Воробйова, Олександр Іванович Шевченко,

Олександр Сергійович Воробйов, Аліна Іванівна Шевченко

Зліва направо сидять: Аліна Семеновська, Лариса Олександрівна Костенко,

Наталія Анатоліївна Воробйова. Стоять – Наталі Олександрівна Шевченко,

Віктор Васильович Костенко, Аліна Іванівна Шевченко, Олександр Іванович

Шевченко, Ян Вікторович Семеновський, Володимир Васильович Законов,

Алла Миколаївна Законова

21*

323

В. І. Шевченко, Т. В. Вікнянська, Ян Семеновський, О. В. Покиньборода

з внуком Антоном, В. О. Вікнянський. С. Зелена Діброва. 2004 р.

Ці фотографії зроблені під час чергової поїздки на Черкащину,

по місцях незабутнього дитинства та юності. Зустрічі з родичами,

друзями, які так не часто бувають, піднімають настрій, хвилюють

душу, роблять тебе молодшим.

В. І. Шевченко, П. П. Чепель, О. І. Шевченко, Т. П. Чепель (Комольцева).

Село Товста. 2005 р.

324

Перемагаючи труднощі життя наша сім’я проживала в селі Тов-

ста до 1963 року, поки тато працював там директором школи. 1963

рік вніс в життя нашої сім’ї великі і приємні зміни. В кінці 1962

року почалась підготовка Шевченківського краю до святкування

150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. В 1963 році після де-

яких проволочок Іван Іванович призначений директором Марин-

ської середньої школи і на цій посаді працював до 1977 року, доки

вистачило сил і здоров’я.

Знаючи Івана Івановича Шевченка, як працівника і нащадка

(правнука) Т. Г. Шевченка, від організацій та приватних осіб по-

чали поступати запрошення очолити Моринську середню школу.

Іван Іванович Іващенко, працюючий на той час головою сільської

ради та Петро Васильович Білик – голова колгоспу села Морин-

ці, акумулюючи ці за-

прошення, вийшли

з ними, не тільки на

Івана Івановича, а й на

організації, які вирі-

шують ці питання.

Як бачите не за-

вжди буває, на жаль,

інколи буває і на щас-

тя. Збереглись руко-

писні листи Івана Іва-

новича Іващенка та

Петра Васильовича

Білика і я вперше їх

оприлюднюю.

Ці листи були на-

писані, мабуть, в по-

хідних умовах і на

скору руку. Зрозумі-

ло, що під руками не

знайшлось паперу.

Ось такий почерк мав

Іван Іванович Іва-

щенко.

325

А цей

лист напи-

саний осо-

бисто ру-

кою П.В.

Білика.

Ці та

інші лис-

ти зіграли

вирішаль-

ну роль в

свідомості

районного

та облас-

ного ке-

рівництва,

а також і в

свідомос-

ті І.І. Шев-

ченка. Об-

ласне ке-

рівництво

однознач-

но заяви-

ло, якщо

Іван Іва-

нович не дасть згоду на перевод директором Моринської середньої

школи, то буде серйозно покараний.

Ось така серйозна обстановка назріла в 1963 році відносно по-

сади директора Моринської середньої школи. На той час село Мо-

ринці було підпорядковане Звенигородському району, а село Тов-

ста – Городищенському району Черкаської області.

На щастя, питання вирішилось добре, так як і повинно було ви-

рішитись. Це той випадок, коли майже всі залишились задоволені і

Моринська школа, і громада села Моринці, і керівництво Звениго-

родського району, і Черкаської області, і Міністерство освіти і зви-

чайно сам директор, а особливо його сім’я.

326

Розділ 18

НА КІНЕЦЬ – ЗНОВУ МОРИНЦІ

Підготовка села Моринці до святкування

150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка

Карта Звенигородського району Черкаської області, на якій роз-

ташовані села Моринці, Шевченкове, Будище, Юркове, Боровико-

ве, Пединівка, Козацьке і районний центр Звенигородка.

Всі ці населені пункти згадуються в тексті. Раніше частково це

був Вільшанський район Київської області.

Виконуючи рішення Ради Міністрів УРСР, в 1963 році в с. Мо-

ринці почалась перебудова села. Збудовано громадський центр села

з Будинком культури на 550 місць, універмагом на декілька відді-

лень, магазином сувенірів, культмагом, поштою, аптекою, їдальнею,

готелем, дитячим садком, харчокомбінатом, комбінатом побутового

обслуговування, лазнею, стадіоном та двоповерховими житловими

будинками, яких побудовано 4. Всі будівлі обладнані центральним

327

опаленням, водогоном, каналізацією, мають сучасний вигляд. Про-

кладені дороги з асфальтовим покриттям, які зв’язують село Мо-

ринці з райцентром, обласним центром і столицею України.

Пам’ятник воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, с. Моринці

Красива Моринська середня школа, праве крило якої добудовано

до 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка

328

Прикрасою центра села Моринці являється Будинок культури,

збудований до 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка

Звичайно, технічно ця фотографія неякісна, але вид на стареньку попівську

школу, в якій проживала з 1949 до 1954 рр. сім’я Івана Івановича, чудовий.

А поряд будинок культури і сад нашого дитинства, вони мають велику цінність

для мого, минулих та майбутніх поколінь. Це історія села Моринці. Фото знято

від Мориного ставка. А в цьому саду проходило моє дитинство з великим

колективом дітей і частіше з Юрою Свердліченком. Тут в саду ми пасли кіз,

ловили в Мориному ставку рибу. У цей ставок я тікав від нападу ос. Тут ми

каталися на лижах, санчатах і, прийшовши вечором додому, пальта не вішали на

гвіздок бо це було неможливо, а ставили їх на підлогу, вони мали форму діжки.

Тут в цих красивих садах і ярах проходило наше чудове дитинство

329

Роботу з реконструкції села і підготовці його до святкування

150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка контролювала секре-

тар ЦК Компартії України Ольга Ільківна Іващенко, племінниця

Івана Івановича Іващенка, який на той час працював головою сіль-

ської ради села Моринці, а вірніше, племінниця його дружини Хто-

доськи Ільківни. Всі вони уродженці села Маринці, цим досить пи-

шалась Ольга Ільнівна. Комісію з підготовки святкування 150-річ-

чя з дня народження Т. Г. Шевченка очолював референт О. І. Іва-

щенко – Антон Давидович Нікітов. Пізніше він працював заступ-

ником міністра лісової та деревообробної промисловості і по волі

долі був моїм прямим керівником по лінії міністерства. Я, Олек-

сандр Шевченко, на той час працював заступником генерального

директора об’єднання «Запоріжмеблі» і з Антоном Давидовичем

був в досить непоганих відносинах.

Ольга Ільківна

Антон Давидович

Іван Іванович

Іващенко – секретар

Нікітов, 14.09.1918 –

Іващенко – голова

ЦК КП України,

13.01.2001 рр.

колгоспу «Батьківщина

депутат Верховної

Референт секретаря

Шевченка», пізніше

Ради УРСР і Верховної

ЦК КП України Ольги

голова сільської ради

Ради СРСР, Лауреат

Ільківни Іващенко,

села Моринці.

державної премії, тричі

потім заступник

Під час відпочинку в

нагороджена орденом

міністра лісової та

м. Славяногорск, 1971 р.

Леніна та іншими

деревообробної

урядовими нагородами

промисловості УРСР

330

9 травня 1975 року на подвір’ї Іващенків в День Перемоги. Перший ряд зліва

направо: Олійник Андрій Миколайович – внук Івана Івановича Іващенка,

проживає в Австралії, Тамара Степанівна – невістка Івана Івановича,

Хтодоська Ільківна – дружина Івана Івановича (тітка Ольги Ільківни).

Другий ряд: Василь Іванович Іващенко – син Івана Івановича Іващенка,

Іван Іванович Іващенко, Микола Купріянович Олійник –

сват Івана Івановича – підполковник медичної служби

331

Заступник міністра з задоволенням зауважив, що Іван Івано-

вич багато і плідно працював у напрямку підготовки с. Морин-

ці і Звенигородського району до святкування 150-річчя з дня на-

родження Т. Г. Шевченка. На жаль, людей, яких ми згадуємо, се-

ред нас вже немає, але їх добрі справи будуть пам’ятати вдячні

нащадки.

Я мріяв знайти фото, де в робочій обстановці були б О. І. Іващен-

ко, А. Д. Нікітов, І. І. Шевченко, І. І. Іващенко, П. В. Білик, але мене

випередили. Бажаючих на такі фотографії було багато, але обіцян-

ки повернути оригінали власникам вони не виконали. Добре, що

Василь Іванович Іващенко по-товариськи поділився останнім, я з

подякою повернув йому фотографії.

Царський уряд забороняв святкувати дні народження Т. Г. Шев-

ченка і тим більше ювілеї, боячись, що це буде початком масових

незадоволень, мітингів і т.п. Особливо царський уряд був насторо-

жений в дні святкування 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевчен-

ка в 1914 р. І ось наближаються дні святкування 150-річчя з дня на-

родження Великого Кобзаря.

За рішенням Радянського уряду і ЮНЕСКО 150-річний ювілей

з дня народження Т. Г. Шевченка відзначає увесь світ.

5 березня 1964 р. біля Моринської середньої школи відкрито

меморіальний камінь з написом: «Тут стояла хата, в якій народив-

ся великий український поет, революціонер-демократ Т. Г. Шев-

ченко».

332

Пам’ятник матері Т. Г. Шевченка Катерині Якимівні Шевченко (Бойко) з немовлям

на руках в архітектурному комплексі біля Моринської середньої школи, с. Моринці

Прототип хати діда Т. Г. Шевченка Якима Бойка в центрі села Моринці

333

Розділ 19

СВЯТКУВАННЯ 150-РІЧЧЯ

ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВЕЛИКОГО ПОЕТА

В день святкування 150-річчя, 9 березня 1964 р., в Будинку куль-

тури відбулись урочисті збори, в яких приймали участь представни-

ки сіл Моринці, Гнилець, Будище, Вільшана, Шевченкове, Вільховець,

Лисянка та міст Звенигородка, Ватутіно, Черкаси і Київ. Є.М. Голь-

цев, редактор обласної газети «Черкаська правда», виступив з доповід-

дю «Вічно живи в серцях народних, наш великий Тарасе». Колгоспу

«Батьківщина Шевченка», середній школі села, а також її директору,

правнуку великого поета І. І. Шевченку вручені ювілейні медалі. Ме-

даль і посвідчення мого тата зберігаються у мене в сімейному архіві.

Найбільш хвилюючим відбулося свято 1 червня 1964 р. біля

пам’ятника Кобзарю, де зібралась небувала кількість людей. Сюди

прибули діячі науки, культури і мистецтва із різних країн світу: Ін-

дії, Японії, Канади, Англії, НРР, Польської Народної Республіки –

всього із 43 країн світу – представники п’яти континентів.

Серед учасників форуму були: письменники М. С. Тихонов, О.

Є. Корнійчук, народний художник В. І. Касіян, композитори Кос-

Анатольський, Данькевич, брати Майбороди, артисти Б. Гмиря, Д.

Гнатюк, C. Козак, К. Огнєвой, А. Кікоть, Б. Руденко та багато інших

видатних людей.

На мітингу виступили: голова колгоспу С. С. Харсун, письмен-

ник М. С. Тихонов, О. Т. Гончар, представник Канади Петро Про-

копчак. Після мітингу звучали пісні на слова Т. Г. Шевченка, учас-

ники поклали квіти до його пам’ятника та до пам’ятного місця, де

стояла хата батьків Т. Г. Шевченка.

Після цього, біля сільської ради і Будинку культури, учасники

форуму посадили 150 молодих дубків. Дубок посадив і підполков-

ник ракетно-артилерійських військ, який в 1952 р. закінчив Морин-

ську середню школу, Шевченко Валентин Іванович, син Івана Іва-

новича Шевченка.

Письменник М. С. Тихонов під враженням тих перетворень, що

він побачив у селі, написав вірш «Моринці» і прочитав його на мі-

тингу 1 червня 1964 р.

334

Пропоную вірш письменника М. С. Тихонова «Моринці», напи-

саний експромтом:

Признаюсь – некое смущенье

Я здесь почувствовал не зря,

Увидев Моринцы – селенье,

Где колыбель богатыря.

Медовых запахов настои,

Прохлада с легким ветерком.

Здесь было детство то простое,

Где дети ходят босиком.

Здесь жили нищие в заплатах,

Шумел помещик, кнут свистел,

Но нет уж той заветной хаты

Иная жизнь, иной удел.

Как будто все сменилось это

От пастуха до петуха,

По знаку вещему поэта,

По волшебству его стиха.

Где героини гибли рано

В своей печальной красоте –

Сейчас другие здесь Оксаны

И Катерины здесь не те.

И все хозяйство так богато –

В тени тяжелых тополей

Уже стоят дома, не хаты,

Машины, техника полей.

Все прошлое – преданья, небыль,

Одни остались тополя,

Одно всевидящее небо

И вездесущая земля.

Скажу, не сдерживая в сердце

Уже восторга своего:

– Великое тебе спасибо,

Земля, родившая его!

335

На фото зустріч випускників Моринської середньої школи

Прокіп Іванович, Ковбасенко Микола Вікторович. На жаль, останніх не знаю.

Перший ряд: Паша Деміч, Максим Павлович Відоменко, Ніна Сергіївна Хамко – вчителька біології,

мама мого першого товариша дитинства. Другий ряд: учителька Олена Соловіївна. Останній ряд: вчителі Савісько

336

Важко передати почуття учасників святкування 150-річного юві-

лею з дня народження Т. Г. Шевченка та не тільки учасників. В сус-

пільстві, народі, на всій планеті відчувався творчий настрій, як дру-

ге дихання. Це відмічалось і у земляків Тараса.

Так учитель Моринської середньої школи Максим Павлович Ві-

доменко до цього великого ювілею написав вірш «Моринці», а Ва-

силь Харитонович Шкільний, 1895 р.н., 45 років беззмінний керів-

ник хору, поклав слова цього вірша на ноти. Пісня ця сподобалась

учасникам форуму та не тільки їм.

Василь Харитонович Шкільний все своє життя віддав хоровій

пісні і своєю творчістю заставляв любити її й інших.

Я пам’ятаю Василя Харитоновича з 1950 року, так як разом з

мамою відвідував репетиції Моринського хору, і до цього часу ще

пам’ятаю слова деяких пісень. В ті часи Моринський хор займав

призові місця на районних і обласних сценах. Мені дуже подоба-

лась пісня з такими словами: «Эх туманы мои, растуманы…»

Крім того працювали драматичні гуртки, проводилися різні тур-

ніри. Я до цього часу дивуюсь активності людей, їх підйому, для

мене це нонсенс. Чим був визваний такий могутній підйом народ-

них мас? Гордістю за свою Вітчизну, перемогою над фашизмом, ві-

рою в майбутнє? Думаю, рішучу роль зіграло все.

Я не можу собі однозначно відповісти. Страшна війна, з якої не

повернулись мільйони молодих працездатних людей, зруйнована

країна, знищені промисловість і сільське господарство, не вистача-

ло промислових і продуктових товарів, але народ жив, сміявся, тан-

цював, працював в тяжких умовах, вірніше сказати в надзвичайно

тяжких умовах, залічував рани, латав дірки.

У селах не вистачало шкіл, вони були переповнені дітьми. В клу-

бах крутили фільми, користуючись пересувними кіноустановками.

На той час ще не було електроструму. Електроенергію брали від ге-

нератора, який крутив маленький двигун. Вечорами перед фільмом –

танці під гармошку. Хлопці із запалом грали в волейбол.

Не терпиться мені привести для порівняння приклад, коли ро-

бітниці об’єднання, в якому я працював, пропонують в подарунок

абонемент в театр, а вона відмовляється, виставляючи «серйозний

аргумент»: «…Я краще огірки законсервую..!»

22 Зам. 2937

337

Але в такому вирі подій жити було дуже приємно і щоб хто не го-

ворив, а я скажу: «Ні, наш народ перемогти неможливо, немає в сві-

ті такої сили..!»

Я приведу слова вірша Максима Павловича Відоменка «Моринці»:

Проміння розуму людського

В село це лине кожну мить.

Село відоме всій планеті –

Йому в віках з поетом жить.

Приспів: Моринці, Моринці,

Славне село.

Людству поета

Навіки дало.

Ростуть в селі будови й люди,

Нове село, село-садок.

І верби нові посхилялись

У той оспіваний ставок.

Приспів: Моринці, Моринці,

Славне село.

Людству поета

Навіки дало.

Трудом звеличуєм Вітчизну,

Піснями славиться земля.

Уклін і дяка від онуків

В піснях тих лине до Кремля.

Приспів: Моринці, Моринці,

Славне село.

Людству поета

Навіки дало.

338

Розділ 20

БУДНІ ДИРЕКТОРА

Так сталось, що коли Іван Іванович Шевченко працював дирек-

тором Товстівської середньої школи з 1955 до 1963 рр., в цей час го-

ловою колгоспу був учасник Великої Вітчизняної війни Білик П. В.

Наскільки я пам’ятаю, у них були ділові відносини, від яких ко-

ристь мав колгосп і школа. В зв’язку з підготовкою до святкування

150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, І. І. Шевченка, правнука

великого поета, перевели директором Моринської середньої школи в

селі Моринці, де народився наш всесвітньо відомий предок. Приблиз-

но з 1963 р. головою колгоспу «Батьківщина Шевченка» села Моринці

працює П. В. Білик. Не дивлячись на те, що він інвалід Великої Вітчиз-

няної війни, але він не уявляв своє життя без роботи, без землі. Петро

Васильович мав двох синів: Анатолія і Василя. Надійним заступни-

ком голови колгоспу

і парторгом працю-

вав Григорій Дмитро-

вич Романенко, бать-

ко якого працював в

колгоспі ще з 1922 р.

Цей пам’ятник Т. Г. Шевченку установлений перед

фосадом Моринської середньої школи, а попереду

Петро Васильович

пам’ятника розташоване подвір’я батьків Великого

Білик, голова колгоспу

поета, збудоване сучасниками. Саме тут на цьому

«Батьківщина Шевченка»

подвір’ї народився Тарас Григорович

22*

339

Моринчани біля дуба в с. Будище. Перший Григорій Дмитрович Романенко.

Другий Петро Васильович Білик, четвертий Григорій Самійлович Норенко.

7.08.1971 р.

Микола Борисович Деміч

під час строкової служби

Леонід Миколайович Деміч,

на Балтійському морі,

Микола Борисович Деміч – головний бухгалтер

м. Кронштадт

колгоспу «Батьківщина Шевченка», с. Моринці

340

Головним бухгалтером колгоспу працював Деміч Микола Бори-

сович і практично весь дебет-кредит колгоспу тримався на ньому.

Микола Борисович і дружина Паша народили та виховали двох ді-

тей. Оксана після закінчення Черкаського педагогічного інституту

працює вчителькою математики в селах Пединівка, Будище, а нині –

в Моринській середній школі. Син Леонід, військовий пенсіонер,

проживає і працює в м. Києві. Син Леоніда і його дружини Світла-

ни, Валерій, має вищу освіту, а дочка Оксани, Марина, навчається в

політехнічному інституті м. Харків.

До речі сказати, Микола Борисович двоюрідний брат Івана Іва-

новича і дуже хороша людина. В останні хвилини життя Івана Іва-

новича Микола Борисович був поряд.

За високі виробничі показники, досягнуті колгоспом, П. В. Білик

нагороджений орденом «Знак пошани» та «Жовтневої революції»,

а Г. Д. Романенко – орденом «Знак пошани». Я особисто знав цих

людей і ні скільки про це не жалкую. Миколу Борисовича знав з са-

мого дитинства, так як його батько, Борис Павлович, був моїм хре-

щеним батьком. П. В. Білика знав з 1957-58 років, а Г. Д. Романен-

ко – з 1964 року.

За кращу забудову і благоустрій по результатам Всесоюзного

конкурсу 1970 р. в числі 25 сіл Радянського союзу Моринці відзна-

чені дипломом першого ступеня. Ще в свій час Тарас Григорович

про таке село писав:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло,

Цвітуть сади, біліють хати…

Т. Г. Шевченко «Княжна»

У 1964 році в селі Моринці побудовано лікарняне містечко. Ко-

лектив лікарні нараховував 50 осіб, більшість яких вихідці з села.

Керував цим колективом головний лікар Кубрак П. Д.

В селі працювало 3 дитсадка, в яких виховувалось 150 дітей.

Крім колгоспних дитячих садків існує державний садок «Ялинка»

на 100 дошкільнят.

341

Більш 80% селян до Жовтневої революції були неписьменними

і з цим явищем покінчено до початку Великої Вітчизняної війни. В

1930 р. в селі відкрито семирічну школу, яка в 1937 році стала серед-

ньою, а в 1939 році побудоване нове приміщення школи і першим

директором її став Ракша Анатолій Ігоревич, а завучем – Віктор

Якимович Данильченко. В 1959 р. приміщення школи добудоване.

З 1963 по 1976 рр. директором Моринської середньої школи пра-

цював Іван Іванович Шевченко, а завучем – І. О. Кузнірський. Оби-

два вони нагороджені знаками «Відмінник народної освіти УРСР»,

як майстри педагогічної справи, користувались загальною повагою

не тільки в педколективі школи, селах, розташованих навколо, а й в

районі і області.

Про це свідчать багаточисленні грамоти, подяки, які до цього

часу зберігаються в сімейному архіві.

А взагалі, Іван Іванович тільки в Моринській середній школі

працював більше 23 років, а всього педагогічний стаж його складає

більш 46 років і початок його йде з 30-х років минулого століття, з

студентської лави.

Працюючи директором Моринської середньої школи Іван Івано-

вич разом з педагогічним колективом і обслуговуючим персоналом

школи провели велику роботу з будівництва господарських примі-

щень, розвитку навчальної бази, а саме:

– добудоване ліве крило школи;

– побудована котельня і змонтоване водяне опалення;

– змонтований водогін для наповнення питною водою ємкістю

4 кубічних метри, яка встановлена на другому поверсі школи;

– переобладнане приміщення лікарні під гуртожиток для прожи-

вання школярів з навколишніх сіл: Гнилець, Пединівка, Шампань,

Будище, які навчались в Моринській середній школі;

– добудований спортивний зал і їдальня;

– побудований підземний пожежний басейн на 450 кубічних ме-

трів води;

– збудована географічна площадка з діючим макетом вулкану;

– придбані автомобіль та трактор для виробничого навчання учнів;

– побудовані спортивні майданчики для ігрових видів спорту і

обнесені сіткою;

– збудований стрілецький тир;

342

– посаджений фруктовий сад та розбиті пришкільні дослідні ді-

лянки;

– створений шкільний музей Т. Г. Шевченка, де зберігаються

сувеніри, подаровані учасниками Міжнародного форуму на честь

150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка;

– за допомогою 2-го секретаря ЦК КП України Ольги Ільківни

Іващенко, уродженки села Моринці, створена шкільна бібліотека,

яка налічує 30000 книг.

– Моринська середня школа була першою в Черкаській області,

учбові класи якої укомплектовані, замість дерев’яних – учнівськи-

ми партами з гігієнічним покриттям, відкидними сидіннями, які ре-

гулювались під зріст учнів. Виконано багато інших необхідних ро-

біт, не заважаючи учбовому процесу.

У селі та школі було прийнято з повною віддачею святкувати ви-

значні дати державних свят та віддавати заслужену повагу робіт-

никам, колгоспникам, учням, вчителям, які досягли кращих успі-

хів в навчанні та роботі. Село жило і творило по принципу, якщо це

свято – то свято. Керівництво уміло зачепити струни, натиснути на

клавіші людських особистостей таким чином, щоб їх обличчя засія-

ли посмішкою, а «душа» заспівала. Саме про це в своїх спогадах ска-

жуть випускники школи.

343

Святкова демонстрація центром села Моринці в День Перемоги

Святкування дня Перемоги на Моринському стадіоні. На трибуні біля

мікрофону Григорій Самійлович Норенко, Іван Іванович Іващенко, Петро

Васильович Білик, Іван Іванович Шевченко, військові у відставці та воїни

Радянської Армії, які знаходились у відпустці. 9.05.1971 р.

344

Педагогічний колектив Моринської середньої школи. 24.05.1972 р.

Б. Ф. Шліхтер – полковник у відставці, І. І. Шевченко – директор школи,

піонервожата – перед нагородженням учнів за успіхи в навчанні

345

Радісна посмішка на обличчях директора Маринської середньої школи Івана

Івановича Шевченка, завуча школи Івана Олександровича Кузнірського та

полковника у відставці Бориса Федоровича Шліхтера, які нагороджують

цінними подарунками учнів за успіхи в навчанні

В день Перемоги

9 травня.

Перший ряд:

Федот Павлович

Деміч, Гафія

Миронівна

Деміч, Катерина

Павлівна

Шевченко.

Другий ряд:

Федір Федорович

Деміч,

Надія Семенівна

Шевченко,

Валентин

Іванович

Шевченко,

село Моринці

346

В нашій сім’ї, у наших родичів існувала хороша традиція збира-

тись в дні свят, в дні народження, ювілеї, весілля і звичайно… кра-

ще б їх не було, але це життя. Ця добра традиція збереглась до цього

часу і буде довго зберігатись поки ми є. Ідуть роки, міняються дійові

особи, але зустрічі і спілкування, як говорив Абу Алі Ібн Сіна (Аві-

ценна), являються кращим, чим нагородив людство Бог.

Віра Семенівна Шайкіна – сваха Івана Івановича, Катерина Павлівна

Шевченко, Іван Іванович Шевченко, Олександр Іванович Шевченко, Людмила

Михайлівна Шевченко (Шайкіна) – невістка, Володимир Іванович Шевченко,

Валентин Іванович Шевченко, Надія Семенівна Шевченко (Куракова) –

невістка. С. Моринці, 7.08.1977 р.

347

Аналогічно, як і в Товстівській середній школі села Товста, де

раніше директором працював Іван Іванович, працювала виробнича

бригада під керівництвом бригадира Землянко Л. О., мого товари-

ша і однокласника, так і в Моринській школі працювала виробнича

бригада. За високі врожаї кукурудзи і цукрового буряку ще в 1964

р. школа нагороджена грамотою ЦК ЛКСМ, а Міністерством осві-

ти премійована трактором. На базі цієї бригади з 1970 року органі-

зоване шкільне лісництво.

Закладено 12 га лісу, 24 га горіхів, 17 га розчищено посадок, ве-

лись нагляди за лісосмугами, підгодовували тварин і птахів взимку,

виготовлено для лісництва 380 шпаківень.

Тільки в 1974 році зібрано 35 т яблук, 28 т помідорів, викопа-

но 42 га картоплі і т. д. – це далеко не повний перелік добрих справ

на особистому рахунку шкільної бригади. Та не тільки в сільському

господарстві та лісництві школа мала високі досягнення, більш зна-

чні вони в іншому, так наприклад, за роки Радянської влади тіль-

ки в селі Моринці середню-спеціальну освіту здобули 1529 чоло-

вік, вищу – 307.

Радянській Армії і країні село Моринці дало 180 офіцерів, із них 10

полковників, більше 200 вчителів, 105 агрономів та зоотехніків, 75 бух-

галтерів і рахівників, 19 лікарів, більше 70 інженерів та інших фахівців.

Майор Попович Г. Д. – Герой Радянського Союзу, М. С. Гонда –

знатний сталевар, Герой Соціалістичної праці, Я. П. Білоштан –

доктор філологічних наук, його брат Андріан – кандидат філологіч-

них наук, П. П. Гончаренко – кандидат сільськогосподарських наук,

О. П. Самойленко – кандидат історичних наук, В. М. Терещенко –

кандидат фізико-математичних наук, онук Ярини Григорівни Шев-

ченко (1816-1865 рр.), М. П. Лихошва та І. О. Кулик відомі в країні

та за її межами – художники, П. І. Ковбаско – народний артист, со-

ліст ансамблю пісні і танцю Прикарпатського військового округу. І

багато інших, перерахувати всіх просто неможливо. Багатьох із цих

успішних учнів – жителів села Моринці, яке являється колискою

Великого Кобзаря, я знав особисто.

Успіхи досягнуті цими знаменитими учнями являються самою

високою нагородою Івану Івановичу Шевченку, його попередни-

кам, послідовникам, педколективу школи, селу, батькам, приклад

нинішнім учням.

348

Так життя Вчителя, Директора від Бога прожите недарма.

Іван Іванович завжди говорив і писав, що в житті не всі стають

докторами наук, кандидатами, героями і т.п. Але і далі йдуть рядки,

написані його рукою:

За такими законами жив та працював Іван Іванович і вимагав від

нас, синів, від учителів, учнів і людей, з якими спілкувався, жити і

працювати за такими ж принципами.

Тато і мама завжди давали корисні поради, але частіше і серйоз-

ніші із них матеріалізував в листах тато. Батьки піклувались за-

вжди, щоб сини мали гідну і затребувану в суспільстві освіту, так

тато писав:

349

З року в рік зростає потік туристів і екскурсантів на батьківщину

Т. Г. Шевченка. Так, тільки за 1964-1973 рр. село Моринці відвіда-

ли понад 200 тисяч чоловік. Село Моринці в 1969 р. відвідали Мар-

шал Радянського Союзу І. С. Конєв, космонавт Т. Г. Береговий та

учасники Корсунь-Шевченківської битви, а також делегації США,

Канади, Швейцарії, Італії, Йорданії, Сирії, Чехословаччини, Поль-

щі та багатьох інших країн. У 1972 р. були туристи з 47 зарубіжних

країн, в 1973 р. – із 50 країн.

Дуже змістовні, цікаві і патріотичні відгуки в книзі для почесних

гостей села залишили титуловані особи і прості трудівники нашої

країни, а також зарубіжні гості. Один з них:

«Низький уклін цій святій землі, з якої зійшло сонце, яке про-

мінням своїм вічно зігріватиме серця чесних людей світу. Вклоня-

ємось і Вам, славні земляки Тараса, що зберігаєте і так любовно до-

глядаєте ці скарби народні».

Вчитель, вихователь, тато, мама – як ми в повсякденному жит-

ті часом забуваємо і недооцінюємо ці професії і людей, хто їх гордо

несе по життю.

Ми звикли, що нагороду за подвиг, ратний чи трудовий отримує,

в основному, космонавт, командир військового підрозділу, дирек-

тор підприємства і колгоспу, одним словом частіше керівник.

Часто ми не враховуємо, що в кожний колектив, в основному,

приходить вже сформована, вихована і освічена людина і не диви-

мось у корінь. А початок всіх початків – це тато, мама, сім’я, вихо-

350

ватель дитячого садка, вчитель. Без цього ланцюжка цієї послідов-

ності не буде подвигу, не буде високих трудових показників, не буде

урядових нагород і пошани колективу. В першу чергу це Ваша наго-

рода, шановні вчителі і батьки, кому б її не вручали, це Ваші безсо-

нні ночі, це Ваша неоціненна праця.

Я ознайомився з історією села Моринці під редакцією вчителів

М. Й. Терещенка та М. М. Смоляренка, яких, на жаль, між нами вже

немає. Я особисто знав цих учителів, знав їх дітей; з Ніною Тере-

щенко навчався в одному класі, Володя Терещенко вчив мене азам

баскетболу, з Майєю Смоляренко в дитинстві рвав вишні.

Автори сумлінно попрацювали, особливо Михайло Йосипович.

Проведена велика робота, використано багато архівних докумен-

тів, проведений не один десяток зустрічей з представниками стар-

ших поколінь для одержання інформації. Щоб в повній мірі оціни-

ти цю роботу, треба спробувати самому. Не в образу нащадкам ав-

торів скажу, що автори не показали свою любов до професії і го-

ловне до своїх колег по роботі, з якими практично пройшло все їх

життя.

Зовсім мало написано про особистість учителів, їх трудовий

шлях, подібний подвигу. Мало згадується прізвищ вчителів, які все

життя віддали самому найдорожчому в житті.

Минають роки і не всі ми пам’ятаємо дорогу в нашому житті лю-

дину, яка навчила нас писати, читати і т. п.

Більшість з нас забуває, хто нам дав путівку в життя, як звали

нашу першу вчительку – так забудуть і нас.

Навіть в найкращих школах відсутні стенди:

– «Вони були директорами нашої школи»;

– «Вчителі початкових класів»;

– «Вони працювали вчителями нашої школи» і т. п.

Розумна фантазія, як і дурна, кордонів немає. Біля фотокартки

вчителя коротенька біографія, з якого до якого року працював і ни-

нішні учні будуть знати, хто навчав їх батьків, дідів, мам і бабусь.

Закінчивши учбовий заклад, учитель їде на місце призначення і

добре, якщо це Моринці або інше прогресивне село. А у відсталому

селі учні також є, але квартири немає, заробітна платня невисока.

Вчитель десь років через 20-30 створить свій побут, сім’ю. А на-

справді цьому «рабу освіти» необхідно при житті ставити пам’ятник.

351

Думаю, що зі мною важко не погодитись, особливо вчителям, що сло-

ва: Вчитель, Вихователь гідні того, щоб їх писати з великої літери.

Дорогі вчителі, любіть себе більше і Вас будуть більше любити

учні, батьки, громада.

Багата і дуже зворушлива історія села Моринці.

Так, коли рухатись з села Шевченкове і не повернути до сіл Шам-

панії і Моринці, а поїхати прямо до села Будище, там, з правої сто-

рони, стоїть вітряк, а в наше дитинство їх було 3 і всі працювали, а з

лівої сторони – урочище, балка, яку називали Гупалівщиною. В дав-

352

ні часи це урочище було зарощене могутніми товстими дубами. Під

час повстання кріпацьких селян 1768 року, пани і їх приспішники

ховались на тих дубах і коли гайдамаки скидали їх з дубів, призем-

ляючись, вони гупали. Цю билину, а може легенду, старожили віка-

ми передають із вуст в вуста. Про цю легенду я дізнався відпочива-

ючи влітку 1958 року в піонерському таборі, який працював довгі

роки в літні канікули в будинку пана Енгельгардта. В цьому таборі

відпочивали піонери Вільшанського району.

До цього одноповерхового будинку веде красива соснова алея, а

довкілля сади та ліс. Та не тільки цим відома ця місцевість. Вдяч-

ні нащадки поступили розумно, проявили стриманість і залиши-

ли надбання своїх пращурів: панський будинок, в якому козачком

у пана Енгельгардта працював юний Тарас, панський льох, крини-

цю, з якої пив воду юний Тарас.

Кожний рік безліч туристів різних національностей і з різних

країн зустрічають сиві, старенькі, маючі в своєму активі декіль-

ка століть дуби. Як же багато вони могли б розповісти. А обійня-

ти один з них зможуть тільки 6-7 дорослих людей разом взявшись

за руки. На сьогодні їх три, в дуплі одного з них неодноразово ховав

від розлюченого пана малюнки малий Тарас – майбутній відомий

всьому світові художник.

Красу маєтку доповнює каскад ставків, а на одному з них, Скар-

бовому, посередині мальовничий острів. На цих ставках в дитинстві

ловив рибу із своїм татом, Іваном Івановичем Шевченком, і я. Зви-

чайно успішно – карась там був завжди.

Мальовничі там місця. Цю думку підтримає кожний, хто хоч од-

ним оком мав щастя подивитись на ці чудові творіння природи і лю-

дей. Все це зроблено руками кріпаків, наших пращурів. Ми повинні

бути вдячні нашим прадідам, дідам та батькам і не тільки зберегти

надбання їх мозолів і поту, але й прикрашати Землю своєю працею.

Вперше у житті тут в піонерському таборі я закохався в краси-

ву піонервожату Лідію Серафимівну, це було досить серйозно, я без

неї просто не міг. На той час Лідія Серафимівна працювала вчите-

лем фізкультури в Моринській середній школі, а мені було всього

13 років.

Вперше свої почуття до Лідії Серафимівни я висловив по теле-

фону десь через 45-50 років. Повинен зізнатись, вона прийняла їх

23 Зам. 2937

353

спокійно, ніяк, мабуть, таких закоханих у неї було немало, можливо

вона була не в настрої, могла б посміятись. Все це справи давніх літ.

Лідію Серафимівну мені більше не довелось бачити.

Тато і мама за якісь заслуги змогли мене

таборі.

преміювати путівкою в республіканський табір юних натуралістів

не спілкувались. Щоб більше не повертатись до теми піонерських таборів, скажу, що за своє

Віталік (з Шевченкове), Лідія Серафимівна, Олександр Шевченко, Саша Олійник (з Вільшани).

школи

З Олександром Олійником ми довго товаришували, бували у гостях один в одного. Після закінчення

На цій фотографії відпочиваючі піонертабору. Зліва направо: брати Кривошееви Сергій і… (з Вільшани),

піонерське життя, мені довелось побувати ще один раз в

354

Знову поверта-

ючись до історії с.

Моринці з задово-

ленням скажу, що

вдячні нащадки по

мірі можливості

увіковічили подви-

ги і добрі справи не

тільки далеких пра-

щурів, ай своїх бать-

ків і дідів. Але тема

далеко не вичерпа-

на – вона нескінче-

Піонервожата мого піонерського загону Галина

на. Війна закінчу-

Петрівна Васильченко була великої душевної краси

людина, дуже рідко такі люди зустрічаються в житті.

ється тоді, коли з

Ми ще довго спілкувались сім’ями. Галина Петрівна

почестями похова-

подобалась і моїй дружині Аліні і вони з задоволенням

спілкувались. Мені прикро, що працюючи в об’єднанні

ний останній заги-

«Запоріжмеблі», я майже кожну неділю бував в Києві, блий в бою воїн, це

а часу для зустрічі не знаходив. Пам’ятаю одного разу справедливі слова.

у мене проїздом через Київ було 2 години і я мріяв

зустрітись з братом Дмитром Нечитайло. Він жив у

Хороших справ ви-

районі Святошино. Можливо я переплутав адресу

стачить не на одне

брата, побігав по під’їздах і у потяг вскочив практично

на ходу. На жаль, більша частина активного життя

покоління, не цу-

пройшла в такому темпі, зате сумно не було

раймось їх.

Чому б, наприклад, слідопитам чи активістам не реставрува-

ти хоч одну землянку в Пустих ярах, у знак подяки партизанам-

патріотам, які не задумуючись віддавали своє життя, щоб жили ми.

Можна зробити це святе місце точкою туристичного маршруту, а

9 Травня, в день Перемоги, частувати тут гостей солдатською кашею.

Першу секретну землянку між Моринським старим лісництвом

та Пустими ярами збудували Слічний М. Д., Бондаренко Г. М., Шев-

ченко О. І., Деміч Ф. П., Шевченко В. І., Шевченко І. І. та Сокирко

В. Д. До речі Деміч Ф. П. – дід Леоніда, Оксани, Валерія, Олени Де-

міч та вітчим І. І. Шевченка, нашого батька.

Шевченко Василь Іванович – батько Валентини, Тетяни, Ольги

і Віктора Шевченків. Олександр Іванович Шевченко, який загинув

у лютому 1944 р., в бою з фашистами в Моринському лісі – тато Ле-

оніда Шевченка, про нього я вже писав. Сміливо прагніть юні слі-

допити, просіть допомоги у влади села, прославтесь, покажіть себе.

23*

355

Розділ 21

ВОЛОДИМИР – НАЙМОЛОДШИЙ СИН

ІВАНА ІВАНОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Пропоную затримати увагу на біографії молодшого брата Воло-

димира.

25 січня 1954 року в родині Івана Івановича та Катерини Павлів-

ни Шевченків у селі Моринці народився ще один, третій, син – Во-

лодимир.

В 1961 році він вступив в перший клас Товстівської середньої

школи. У 1971 році закінчив Моринську середню школу. В військах

ППО відслужив строкову службу в Заполяр’ї, закінчив технікум.

Володимир Іванович Шевченко влітку 1977 року закінчив

холостяцьке життя і одружився з Людмилою Михайлівною

Шайкіною.

Ось боярин Петро Данильченко – однокласник Володимира

з дружкою Наталею, двоюрідною сестрою нареченої, готують

рушник, на який по традиції стають наречені.

Наречений Володимир, тато нареченого – Іван Іванович, наречена Людмила,

позаду Неля Шевченко – дружина найстаршого брата, Віра Семенівна –

мама нареченої, Михайло Романович – тато нареченої та дружка Наташа

356

Ось наречені уже на рушнику

357

старшого брата Валентина, Михайло Романович – тато Людмили

Другий ряд: Валентин Іванович – брат, Катерина Павлівна – мама, Іван Іванович – тато, Неля – дружина

боярин, малий Антон – племінник Людмили, Наталі Шевченко – племінниця Володимира, Аліна Шевченко.

«Судьбы свершился приговор» – спільна фотографія після одруження, перед привітанням. Основні дійові особи.

Перший ряд: дружка Наташа – двоюрідна сестра Людмили, Володимир – чоловік, Людмила – дружина, Петро –

358

Валентин Іванович, Володимир Іванович, Людмила Михайлівна, Олександр

Іванович, Аліна Іванівна, Наталі Олександрівна Шевченки, дружка Наталка,

Петро Данильченко – боярин, Антон на руках у батька Валерія – брата

Людмили. Аліна Іванівна дає урок як з першого дня держати в руках чоловіка

Тато – Іван Іванович вітає молодих з одруженням

359

Тато – Іван Іванович,

Валентин Іванович –

найстарший брат –

вітають одружених

Володимира та

Людмилу. Вдивіться в

ці щасливі обличчя, які

віщують, що на довгі

роки все буде гаразд,

а що ще потрібно

молодим, тим більше

їх батькам

Володимир, Людмила,

Олександр Іванович,

Катерина Павлівна,

Іван Іванович –

Шевченки

360

Олександр Іванович Шевченко, Петро Данильченко, дружка Наталя,

Людмила Михайлівна Шевченко (Шайкіна), Володимир Іванович Шевченко,

Аліна Іванівна Шевченко, Валентин Іванович Шевченко, м. Черкаси, 1977 р.

Ще задовго до весілля Володимир поступив у вищий учбовий за-

клад, успішно закінчив його і 25 років життя присвятив роботі на ке-

рівних посадах в оперативних службах МВС. Після виходу на пенсію

працює керівником регіонального управління юридично-фінансової

структури. Разом з дружиною Людмилою Михайлівною Шевчен-

ко (Шайкіною), 28.02.1950 р.н., народили та виховали двох доньок:

Ірину, 1.03.1978 р.н. і Аллу, 16.02.1982 р.н., та онуків – Руслана,

29.03.1996 р.н., і Андрія, 15.03.2003 р.н., які продовжують нести пріз-

вище Великого Кобзаря. Вся сім’я проживає у місті Черкаси.

361

ЮВІЛЕЙ – 60 РОКІВ

Хочу зупинитися ще на одній даті Володимира Івановича, пра-

правнука Тараса Григоровича Шевченка. В одному із ресторанів

міста Черкаси, оформленому в українському колориті, – родичі, то-

вариші, колеги по роботі святкували 60-річчя Володимира Іванови-

ча. Дружина, діти, онуки підготували чудовий сценарій, фільм і вза-

галі таке шоу, що це важко забути. Не кожен із нас удостоєний та-

кого.

Жаль, що на цьому святі не було старшого брата – Валентина

Івановича, наших батьків – Івана Івановича і Катерини Павлівни

Шевченків, батьків Людмили – Михайла Романовича та Віри Се-

менівни Шайкіних – не дожили, рано пішли від нас. Але святкува-

ли їх нащадки – продовжувачі роду, цю традицію забувати не мож-

на ні в якому разі.

Ось вони справжні артисти – рідна кров Володимира Іванови-

ча Шевченка.

Алла Шевченко, Андрій Шевченко, Людмила Шевченко, Юра Гонда,

Іра Шевченко, Руслан Шевченко – режисери-постановники фільму

на честь 60-річчя В. І. Шевченка, м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

362

Можливо цей ювілейний поцілунок

був міцнішим, смачнішим,

настояним і витриманішим,

ніж під час весілля 1977 року.

А прожито разом, як голка з

ниткою, всього 37 років.

Ще б два рази по стільки.

Попереду ще велике життя, а

крім того внуків треба до пенсії

догодувати, м. Черкаси,

25 січня 2014 р.

Ювілейний торт дідусеві вручає внучок,

продовжувач роду Шевченків – Андрій Шевченко.

Такого кмітливого, розумного хлопчика любимо не тільки ми, а

любили б також його прадіди і прабабусі, – залишайся таким, Андрію

363

Самі дорогі родичі – це онуки. Андрій, Володимир Іванович, Руслан –

Шевченки. Це фото можна назвати – ідилія, м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

Мир, дружба, братерство навіки. Святковий тост ювіляру.

Важливо не забути кожному, що сказано. Олександр, Володимир Шевченки,

м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

364

60-річчя В. І. Шевченка. Таня

Локтіонова, Аліна Шевченко –

навіть дуже фотогенічні.

Без цих красивих веселих

дівчат свято не було б святом,

м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

А це наші з братом племінники – Віктор і іменинниця Лариса

Семенчуки, так її мама «підгадала» народити саме 25 січня. А далі

Василь і сестра Таня Вікнянські. Всі вони проживають у селі Зеле-

на Діброва, де народилась наша мама, Катерина Павлівна. І впер-

ше зайняв посаду директора школи двадцятирічний І. І. Шевченко.

В. Г. Семенчук, Л. В. Семенчук, В. О. Вікнянський, Т. В. Вікнянська,

м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

365

Гуртове ювілейне фото гостей, рідних, товаришів, колег,

м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

А це вже під звуки маршу «Прощання слов’янки».

Л. В. Семенчук, Т. В. Вікнянська, А. І. Шевченко, О. І. Шевченко,

В. Г. Семенчук на святкуванні 60-річчя В. І. Шевченка,

м. Черкаси, 25 січня 2014 р.

366

ЩЕ ОДИН ЮВІЛЕЙ

Рівно 45 років пройшло з того часу як ці «діти», в 1971 році закін-

чили Моринську середню школу. Одним із учнів цього класу був Во-

лодимир Іванович Шевченко, наймолодший син Івана Івановича –

директора школи, а мій брат. Ось ці «діти» 45 років потому на фаса-

ді своєї любимої школи, а ліворуч на чорному мармурі фото – меморі-

альна дошка І. І. Шевченка.

На жаль, я не маю змоги назвати прізвища присутніх на цьому

фото, нехай вибачають мене ювіляри.

Володимир Іванович пише: «28 і 29 травня був на зустрічі одно-

класників (с. Моринці – батьківщина Т. Г. Шевченка). Вийшов бо-

сим в 5.20 ранку і пройшовся по тих місцях, де виріс. Емоції переда-

ти неможливо... Співають жайворонки, солов’ї, інші птахи. Роса на

листі, як срібло, вранішній туман ярами стелиться.

В молодості на це не звертаєш уваги. Мабуть сентиментальність

приходить з роками».

Фото біля школи, в якій я навчався. Це 30 метрів від місця,

де народився Тарас Шевченко. Я також нащадок Т. Г. Шевченка.

Моє прізвище – з гордістю несуть дочки, зяті і внуки

367

368

Розділ 22

ВСЕ ЖИТТЯ, ВСІ СИЛИ

ВІДДАНІ САМОМУ ПРЕКРАСНОМУ В ЖИТТІ

Людину пам’ятають і вшановують за її добрі справи. Ця народна

істина знаходить своє яскраве відображення.

Івану Івановичу присвоєно звання «Відмінник народної освіти».

Він неодноразово нагороджується грамотами Міністерства освіти,

обласних і районних організацій, його ім’я занесено в «Книгу поша-

ни» району.

Шевченко І. І. вибирався делегатом третього з’їзду Всесоюзного

товариства політичних і наукових знань (м. Москва, Кремль, 28 січ-

ня 1960 р.).

Більше 4400 випускникам шкіл Черкаської та Київської облас-

тей дав путівку в життя Шевченко Іван Іванович. Серед них Герої

Радянського Союзу і Герої Соціалістичної праці, народні артисти і

генерали, капітани далекого плавання і люди різних професій. На

фотографіях багатьох поколінь випускників є і його образ. Це висо-

ка моральна нагорода Людині-Вчителю, Директору, який без роз-

думів віддавав всього себе вихованню поколінь.

Немало вдячних нащадків при житті Івана Івановича підтриму-

вали з ним зв’язок. Але на превеликий жаль, все проходить. 1977

рік був останнім в його трудовій діяльності. Тяжка хвороба не дала

можливості більше приносити користь людям.

Почалось тривале лікування в Київському інституті онкології у

професора Книш, в Черкаському онкодиспансері у завідуючого За-

гинайко (17 перенесених операцій).

Все більше і більше скорботи в кожному наступному листі і на

це є аргументовані пояснення. На превеликий жаль, наша медицина

виявилась безсилою. Ні Черкаський, ні Київський інститути онко-

логії не змогли здолати проблему. І далі Іван Іванович в своїх лис-

тах пише:

24 Зам. 2937

369

Пізніше в іншому листі тато пише:

Володимир, мама, Валентин і я прикладали всі сили, щоб якось допо-

могти Івану Івановичу. Після ампутації ноги в Черкаському онко-

диспансері я взяв відпустку і провів її поряд з татом, але всі ці зу-

силля виявились марними. Проклята хвороба взяла верх.

15 травня 1979 року, в другій половині дня, на руках у наймолод-

шого сина Володимира, серце Івана Івановича Шевченка перестало

битись. Цю страшну звістку я отримав пізно ввечері, а близько 9-ї

години ранку 16 травня з дружиною прибули в село Моринці.

370

Родина проводить І. І. Шевченка в останню дорогу. Т. Ф. Годована, Г. П. Деміч,

К. П. Шевченко, О. І. Шевченко, А. І. Шевченко, Л. М. Шевченко, Ф. П. Деміч.

2-й ряд: В. І. Шевченко, В. І. Шевченко, Ф. Ф. Деміч, А. Б. Деміч, В. І.

Шевченко. У дворі, де жили І. І. Шевченко та К. П. Шевченко, 16.05.1979 р

Будик, в якому після приїзду в с. Моринці проживала сім’я І. І. Шевченка.

16.05.1979 р., с. Моринці

24*

371

Віддаючи останню шану, Івана Івановича Шевченка всю доро-

гу від дому через центр села і до могили на руках несли учні і одно-

сельці. Частину урядових нагород ніс сьогоднішній директор музею

села Моринці, а на той час учень 6-го класу Суржко Станіслав Во-

лодимирович.

Іван Іванович Шевченко похований на батьківщині Великого

Кобзаря в селі Моринці Звенигородського району Черкаської об-

ласті. На розкритій книзі із граніту, яка змонтована на надгробному

пам’ятнику, викарбувані слова: «…вся жизнь и все силы отданы са-

мому прекрасному в мире…» Дружина Івана Івановича – Катерина

Павлівна – похована поряд з ним 26.02.2006 р.

Не дивлячись на ті незручності, розбіжності в думках батьків і

дітей, які бувають у всіх сім’ях, я пишаюсь своїми батьками і почу-

ваю себе в неоплатному боргу за ті незручності, які спричиняв бать-

кам і рідним у своєму житті.

Благаю, вибачте!

372

Розділ 23

СПОГАДИ УЧНІВ РІЗНИХ ПОКОЛІНЬ

Спогади Милокостої Любові Луківни

Милокоста Любов Луківна 1936 р.н., проживає в с. Моринці, пише:

373

Спогади випускниці 10-го «Б» класу 1954 року

Лідії Нечай, місто Київ

Цей зворушливий лист починається із епіграфу і знову ні одного

слова неможливо вилучити, пропустити, і я не намагаюсь навіть пе-

редати текст своїми словами:

374

375

А ось спогади учня Моринської середньої школи

Кубрака Миколи Петровича, 1953 року народження,

водія Моринського хлібокомбінату

Можна прямо сказати, що спогади оптимістичні і самокритичні,

занадто незвичайні – щире спасибі Вам, Миколо Петровичу.

Микола Петрович пише, що його шкільні роки були веселими.

«...На той час Іван Іванович Шевченко був Директором Морин-

ської середньої школи, для мене він був як батько, тому що багато

часу приділяв моєму вихованню.

Я любив прогуляти уроки або зірвати їх різними засобами, але

після розмови з Директором я довгий час був хорошим дисциплі-

нованим і вихованим учнем. Іван Іванович вмів читати мої думки,

маючи великий життєвий досвід, у тому числі і як учасник Великої

Вітчизняної війни. На простих прикладах із життя він переконував

таких як я в необхідності опановувати знання, здобувати освіту, а

не протирати даремно штани.

Іван Іванович з розумінням відносився до сімейних труднощів,

які впливали на успішне навчання.

Миколо Петровичу, браво! Я з задоволенням тисну Вашу муж-

ню руку».

Спогади жителя села Моринці Віктора Зорькіна,

22 липня 1950 року народження

Нелегким було життя Віктора. Тато не повернувся з війни. Мама

день і ніч працювала, щоб хоч якось нагодувати та одягти дітей. З мало-

го віку і діти допомагали мамі. Не байдужими до життя сім’ї були і люди.

Допомагали потрошку хто чим міг. Нужда, тяжкі часи об’єднують лю-

дей і біда стає не такою страшною, гуртом кажуть і батька легше бити.

Навчався Віктор в Моринській середній школі. Після закінчен-

ня 8 класів Віктора направили від колгоспу навчатись професії

маляра-штукатура в Донецьку.

Після закінчення навчання працював бригадиром будівельної

бригади в колгоспі села Моринці.

Потім Віктора поманило море, невідома природа і він поїхав на

Камчатку, Сахалін. Чотири роки Віктор працював на сейнері. Але

любов до рідного краю, рідної землі взяла своє. «Золоті» руки хо-

376

тіли творити щось своє, радувати не тільки свої очі, але і очі одно-

сельчан, хотілося віддати данину землі, яка його народила. І Віктор

з товаришами почав увічнювати своїх земляків, виготовляючи їх

погруддя, статуї, портрети.

Інститутів і академій дизайну та прикладного мистецтва Віктор

не закінчував, і навіть не вчився в них як і його дочка Ліля. Віктор

самородок від природи, він володіє різьбою по дереву, написанні

картин, виготовленню виробів із соломи і таке інше. Віктор і сам не

знає кому бути вдячним за такий дар.

Дочка Ліля, зрозуміло, вдячна татові за те, що добре розумієть-

ся на Петриківському розписі. Неодноразово Віктор та його дочка

Ліля виконували замовлення відомих в країні та за її межами лю-

дей. Вони мають, як кажуть в народі, талант від Бога.

Нині Віктор, як патріот села Моринці та країни, прикрашає свої-

ми виробами центр села Моринці, а також оздоблює кафе.

Через гарячкуватий характер, як пише Віктор, неодноразово по-

трапляв в різні пригоди і не завжди приємні. Я впевнений, що кра-

ще про своє дитинство, юність скаже сам Віктор, для цього вашій

увазі я пропоную його рукопис:

377

Ці спогади написані з розумом і серцем. З рукописів не можли-

во вилучити ні єдиного слова. Я дуже вдячний колишнім учителям,

учням, товаришам і кожному з них індивідуально, які надали свої

спогади про Івана Івановича Шевченка – велике СПАСИБІ, това-

риші. Нехай добро кожного з Вас нащадки пам’ятають так, як його

пам’ятаєте Ви.

378

Леонід Миколайович Деміч, Ніна Павлівна Поліжай, Анатолій Пантелійович

Шаповалов, Микола Борисович Деміч, Оксана Миколаївна Деміч,

накриває стіл Валентин Іванович Шевченко

Олександр і мама Катерина Павлівна

Шевченки. На День Перемоги біля

могили Івана Івановича Шевченка,

Полковник Шаповалов А. П. –

с. Моринці

наш сват

379

Розділ 24

200 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ВЕЛИКОГО ПРАЩУРА

Не так давно, а саме в квітні 1957 року, відкрили пам’ятник Т. Г.

Шевченку в селі Шевченкове, учасником цього свята був і я.

Здається це було зовсім недавно, а в березні 1964 року весь світ

святкував 150-ти річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Як швид-

ко минає час. А ось 2014 р. – ми святкуємо 200-річчя з дня наро-

дження нашого Славного Пращура.

Мені, і молодшому брату Володимиру пощастило, нас запроси-

ли на святкування цього славного ювілею, відвідати Національ-

ний музей Т. Г. Шевченка в Києві, прийняти участь у мітингу біля

пам’ятника на бульварі Т. Г. Шевченка.

Нас гостинно зустріла наша сестра Наталка Олександрівна Ли-

сенко, праправнучка Тараса Григоровича по його брату Йосипу

Григоровичу, старший науковий співробітник музею.

Як з’ясувалося, ми відносно близькі родичі і по Йосипу Григоро-

вичу і по його синам Івану та Трохиму. Крім того, лінії нашої рідні

переплітаються і через прапрадідів Павла Григоровича, Варфоло-

мія Григоровича і Мотрю Григорівну – рідних поміж собою.

А взагалі рід наш, як і Тараса Григоровича Шевченка, пішов від

прапрадіда Тараса Григоровича – Івана Швеця, його прадіда Андрія

Івановича Шевченка і, як я уже писав, декілька раз переплітався. На-

таля Олександрівна як магніт притягує, збирає і знайомить родичів,

вона дуже багато і цілеспрямовано працює в цьому напрямку. Ми

з задоволенням відвідали музей, прийняли участь в урочистому мі-

тингу, який відбувся біля пам’ятника імениннику, на бульварі Шев-

ченка міста Києв. Після урочистостей сфотографувалися з родича-

ми, Народною артисткою України Ніною Матвієнко, бандуристами,

відвідали майдан і барикади по вулицях Хрещатик та Грушевського.

Спасибі Наталці Олександрівні за гостинність. Ця приємна зустріч

і знайомство з Лисенко Н. О., з Левицьким Анатолієм Мефодійови-

чем, Малишкіною М. Є. – правнуками Т. Г. Шевченка та іншими роди-

чами, сталась завдяки нашій сестрі і одноразово племінниці Людмилі

Михайлівні Тищенко, з якою я маю подвійну рідню – по її бабусі Марії

380

Нащадки Т. Г. Шевченка в день 200-річчя з дня його народження.

У центрі Народна артистка України, лауреат Національної премії України

ім. Т. Г. Шевченка Ніна Матвієнко, м. Київ, 9 березня 2014 р.

Федорівні Шевченко (вона мені племінниця), по дідові Федосію Ми-

роновичу Тищенко – сестра. Людмила Михайлівна з сином Дмитром

проживають в м. Київ, а її батько, Михайло Федосійович Тищенко, мій

дядько, брат і товариш проживає в м. Корсунь-Шевченківський.

Звичайно побувати на святкуванні в місті Канів, селах Морин-

ці і Шевченкове ми не змогли, так як святкування проходили прак-

тично одночасно. Особливо приємно мені було спілкуватись з ро-

дичами, які знали мого тата і згадували епізоди зустрічей з ним. В

розмовах з Наталкою Олександрівною з’ясувалось, що наші бать-

ки були знайомі і Олександр Єфремович Лисенко в бесідах із сво-

єю дочкою Наталкою Олександрівною приємно відзивався на адре-

су Івана Івановича.

Ця поїздка для нас з братом була дуже приємною. Під час цієї зу-

стрічі ми одержали багато цінної інформації про наш рід.

Ювілей 200 років з дня народження всесвітньо відомого генія Т.

Г. Шевченка зібрав багато знаменитих, відомих в країні та за її меж-

ами людей, родичів, нащадків, відбулися приємні зустрічі з ними.

Коли буде ще така можливість зустрітись і скільки тих родичів при-

буде на наступну зустріч невідомо.

381

Нащадки Великого Тараса одностайно висловили жаль і непо-

розуміння, що в такий урочистий час, директор національного му-

зею ім. Т. Г. Шевченка Дмитро Васильович Стус не знайшов п’яти

хвилин для зустрічі і спілкування з родичами Тараса Григоровича.

Раніше для цього находили час навіть представники уряду краї-

ни, навіть перші особи.

Так на 150-ти річчя з дня народження Т. Г. Шевченка родичів на-

городжували ювілейними медалями, грошовими преміями, давали

персональні пенсії, і це було приємно, урочисто, від душі і просто

незабутньо.

Як бачите ті часи пройшли.

Лише Наталка Олександрівна Лисенко – старший науковий

співробітник музею, замінила нам усіх, як кажуть, взяла вогонь на

себе. Після торжества і екскурсії по музею, Наталка Олександрів-

на організувала огляд

виставки картин Т. Г.

Шевченка і відвідуван-

ня театру.

Велике спасибі, На-

талко Олександрівно,

від нас усіх!

На цих святкуван-

нях був присутній і Та-

рас Андрійович Лисен-

ко, прапраправнук Т. Г.

Шевченка, 08.07.1985

року народження. Він

багато нас фотографу-

вав, фотографували і

його, але фотографій,

так сталось, в необхід-

ний момент не вияви-

лось, тому використо-

вуємо ту, де Тарас із

своєю занадто краси-

вою мамою в дитинстві.

382

Родичі Тараса Григорович Шевченка.

Шевченко Олександр Іванович – праправнук, Левицька Ірина

Констянтинівна – праправнучка, Левицький Анатолій Мефодійо-

вич – правнук, Шевченко Володимир Іванович – праправнук, Шев-

ченко Тамара Леонідівна – праправнучка, її син позаду, внук по-

переду, Пономаренко Олеся Борисівна – співробітниця музею, Ли-

сенко Наталка Олександрівна (з «Кобзарем») – праправнучка, спів-

робітниця національного музею Т. Г. Шевченка, м. Київ, 9.03.2014 р.

383

Шевченко Олександр Іванович, Василь Нечепа – кобзар і лір-

ник, Народний артист України, лауреат Національної премії Укра-

їни ім. Т. Г. Шевченка, Лисенко Наталка Олександрівна, Шевченко

Володимир Іванович, м. Київ. Біля пам’ятника Т. Г. Шевченка, 9 бе-

резня 2014 р.

Приблизно так для нас пройшло святкування 200-літнього юві-

лею від дня народження всесвітньо відомого поета, художника,

письменника, нашого пращура Т. Г. Шевченка. З нетерпінням чека-

ємо майбутніх зустрічей і спілкування.

384

Розділ 25

100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПРАВНУКА

ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА –

ІВАНА ІВАНОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Історія чи доля розпорядилась так, що 9 березня 1814 року наро-

дився Великий український поет, художник Т. Г. Шевченко, а 9 бе-

резня 2014 року ми святкували 200-річчя від дня його народження.

Рівно через 100 років, правда не 9 березня, а 12 листопада 1914

народився правнук Тараса Григоровича – Іван Іванович Шевченко.

Багато попередніх сторінок ми присвятили його біографії, роз-

повідям про його життєвий шлях.

Враховуючи заслуги Івана Івановича Шевченка перед держа-

вою, народною освітою, суспільством і на честь 100-річчя з дня його

народження, громада села Моринці, виконавчий комітет сільської

ради прийняли рішення встановити меморіальну дошку на Морин-

ській середній школі, в якій на посадах заступника директора і ди-

ректора Іван Іванович працював майже 25 років.

Виписка з протоколу № _____ від 07.02.2014 року

сесії Моринської сільської Ради Звенигородського району

Черкаської області

Моринська сільська Рада Звенигородського району

Черкаської області

07 лютого 2014 року

с. Моринці

«Про встановлення меморіальної дошки Шевченку Івану Івано-

вичу на учбовому корпусі Моринської середньої школи»

Рішення

Згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Украї-

ні» № 280/97-ВР від 21.05.1997 року зі змінами та у зв’язку зі 100-річ-

чям з дня народження Шевченка Івана Івановича (12.11.1914 р.) –

нащадка Великого Кобзаря, колишнього директора Моринської се-

редньої школи, який пропрацював в цій школі з 1948 до 1956 рр. та з

1963 до 1976 рр., відмінника народної освіти, партизана ВВВ, врахо-

25 Зам. 2937

385

вуючи його особистий внесок у розвиток освіти, укріплення і розви-

ток матеріальної бази школи села Моринці по ініціативі громадської

організації «Шевченків край» та родини Шевченка І. І. – Моринська

сільська Рада вирішила:

1. Надати дозвіл на установку на учбовому корпусі Моринської

середньої школи меморіальної дошки слідуючого змісту: «Тут з

1948 по 1956 рр. працював заступником, а з 1963 по 1976 рр. дирек-

тором Шевченко Іван Іванович (12.11.1914-15.05.1979 рр.) нащадок

Т. Г. Шевченка, учасник ВВВ, відмінник народної освіти».

2. Взяти до відома, що витрати, пов’язані із виготовленням меморі-

альної дошки, будуть профінансовані коштами родини Шевченка І. І.

Моринський сільський голова

С. С. Кириченко

Секретар

В.

А.

Колісник

Моринська середня школа, с. Моринці

Ініціативу громади с. Моринці підтримала райдержадміністра-

ція і облдержадміністрація.

І от наступив довгоочікуваний час. Початок мітингу з відкриття

меморіальної дошки призначено на 12-у годину 12 листопада 2014 р.,

але моринчани і гості почали збиратись значно раніше.

386

Голова райдержадміністрації Звенигородського р-ну В. Довбуш,

М. В. Баландін учень І. І. Шевченка, А. В. Яхімович із співробітника-

ми музею Т. Г. Шевченка в м. Канів, Н. О. Лисенко старший науковий

співробітник Національного музею Т. Г. Шевченка в м. Київ, Андрій

Шевченко правнук в четвертому поколінні на урочистостях відкриття

меморіальної дошки І. І. Шевченку, с. Моринці, 12 листопада 2014 р.

На святковому мітингу з нагоди відкриття Пам’ятної дошки І. І.

Шевченку. Перед мікрофоном голова Звенигородської районної ад-

міністрації Василь Довбуш, с. Моринці, 12 листопада 2014 р.

25*

387

Почуттям глибокої поваги до людини, покликання якої Вчитель,

були сповнені промови гостей, які завітали до Моринської серед-

ньої школи:

голови райдержадміністрації Василя Довбуша, директора Мо-

ринської с/школи Валерія Колісника, старшого наукового спів-

робітника Канівського національного заповідника Т. Г. Шевченка

Алли Яхімович;

генерального директора національного заповідника «Батьків-

щина Шевченка» Богдана Писара, учня Івана Івановича Шевчен-

ка Миколи Баландіна та колишнього колеги Валерія Данильченка.

Аби вшанувати світлу пам’ять свого родича, на урочистості при-

були праправнуки Тараса Шевченка – старший науковий співро-

бітник Київського Національного музею ім. Т. Г. Шевченка в м. Київ

Наталка Лисенко та автор книги «Коріння Шевченкового роду»

Микола Лисенко.

Виступає з промовою старший науковий співробітник музею

ім. Т. Г. Шевченка в м. Канів Яхімович А. В., с. Моринці, 12 листо-

пада 2014 р.

388

З нагоди святкового відкриття пам’ятної меморіальної дошки, на

мітингу біля Моринської середньої школи, виступає старший нау-

ковий співробітник Національного музею ім. Т. Г. Шевченка в м.

Київ праправнучка Т. Г. Шевченка Н. О. Лисенко, с. Моринці, 12

листопада 2014 р.

На урочистій лінійці також були присутні племінники Івана Іва-

новича Леонід та Оксана Деміч, внуки Віктор та Лариса Семенчу-

ки, праправнук Андрій Шевченко та сини Івана Івановича Шевчен-

ка – Олександр і Володимир. У своїй короткій промові праправнук

Івана Івановича юний Андрій Шевченко, сказав, що ким він буде в

житті ще не визначився, але прізвище Шевченків не зганьбить.

Наступив відповідальний момент – кращі учні школи Тамара

Малько, Тетяна Гніденко та сини Івана Івановича Шевченка Олек-

сандр та Володимир відкрили меморіальну дошку, встановлену на

фасаді школи.

Коли додолу спало полотно, присутні побачили натхненне об-

личчя Людини, сутність якої все життя визначали Патріотизм, По-

рядність, Людяність та Честь.

389

О. І. Шевченко, А. В. Яхімович – старший науковий співробіт-

ник музею Т. Г. Шевченка у м. Канів, В. І. Шевченко, с. Моринці, 12

листопада 2014 р.

М. П. Лисенко, В. Г. Колесник, Н. О. Лисенко, А. Шевченко, Л. В.

Семенчук, О. І. Шевченко, О. В. Педан, В. Г. Семенчук, Т. М. Шуль-

га, В.В. Данильченко, В. І. Шевченко. Відкриття меморіальної до-

шки І. І. Шевченку, с. Моринці, 12 листопада 2014 р.

390

Микола Павлович Лисенко з задоволенням оцінив: «Добру спра-

ву ви зробили з братом Володимиром – увіковічили пам’ять свого

тата, Івана Івановича Шевченка». Установка меморіальних дощок

на Товстівській і Моринській середніх школах, де він довгий час

працював, отримали відлуння не тільки в Черкаській області.

Наталка Олександрівна Лисенко та Алла Володимирівна Яхімо-

вич також високо оцінила цей захід.

На жаль, не дожив до цих часів Іван Іванович. А він, з врахуван-

ням його характеру, мабуть, зніяковів би від такої пошани і рахував

би, що це занадто. Ось такий він був Іван Іванович Шевченко.

Після торжества Наталка Лисенко висловила пропозицію провіда-

ти могили Івана Івановича та Катерини Павлівни. Ця пропозиція зігрі-

ла мою душу. Я дуже вдячний Наталці за її теплоту, душевність, а та-

кож родичам, товаришам, співробітникам, які розділили нашу радість.

Вся наша родина безмежно вдячна суспільству, громаді села, ке-

рівництву району та області за вшанування пам’яті Івана Іванови-

ча Шевченка.

М. П. Лисенко, В. Г. Колесник, Н. О. Лисенко, А. Шевченко, Л. В.

Семенчук, О. І. Шевченко, О. В. Педан, В. Г. Семенчук, Т. М. Шуль-

га, В. І. Шевченко. Відкриття меморіальної дошки І. І. Шевченку,

с. Моринці, 12 листопада 2014 р.

391

Біографію та життєвий шлях Івана Івановича Шевченка я опи-

сав так, наскільки пам’ятаю факти з життя, використовуючи розпо-

віді і спогади рідних, товаришів, колег по роботі, учнів та знайомих.

На жаль, я пізно взявся за цю важливу справу. Люди, які спілкува-

лись з Іваном Івановичем, були свідками його життя, могли б щось

підказати, добавити, відходять в інший світ або за станом здоров’я

не спроможні вже говорити і писати. Такі закони життя. Багато ар-

хівних документів, які передавались із школи в школу, де він пра-

цював, втрачені. На жаль, не залишилось і власноруч написаної ав-

тобіографії, трудової книжки.

Можливо, обмаль документів про Івана Івановича і є підтвер-

дженням його скромності – він не любив зайвий раз себе афішувати.

Наче вчора, але вже 9 років, як немає мами, багато могла б допо-

могти вона, але…

Опинившись в такій ситуації, переживаючи її, я з повною впев-

неністю можу констатувати Вам, дорогі читачі, що ми не завжди до-

статньо спілкуємось із своїми батьками, рідними, старшими товари-

шами, залишаємо на потім, щоб дізнатися про їх дитинство, юність,

яка з часом зникає разом з дорогими нам людьми безповоротно. А

жити треба по-людськи з дитинства, щоб на могилах батьків не бла-

гати у них пробачення.

Спілкуймось частіше з батьками, рідними, товаришами, переда-

ваймо інформацію про них нащадкам, бережімо історію своїх ро-

дин, виконуймо цю важливу роботу вчасно, сьогодні.

Завтра, потім, на превеликий жаль, інколи буває пізно…

Ознайомившись із змістом цієї книги, безсумнівно, у читача мо-

жуть виникнути різні питання, у тому числі і відносно дійових осіб.

І більше всього я впевнений, що може виникнути питання: «А чи не

було у Івана Івановича «колег», які заздрили його успіху, хотіли за-

йняти посаду, яку з гідністю займав він. І це робили не завжди інте-

лігентними методами».

Я згадую слова пісні Олександра Розенбаума:

«… Любить – так любить,

стрелять – так стрелять…»

І вирішив – «писать так писать!»

Я впевнений, що за перо більше не візьмусь, і саме ця думка зму-

шує мене використати максимум матеріалів, які я маю.

392

Справа в тому, що дійових осіб, які провокували ці ганебні дій-

ства, уже немає, але шила в мішку не приховати. Мені, як дитині,

не відкривали подробиці неприємних історій, але все рівно я їх хоч

частково знав. Думаю, що знали їх і діти авторів, готувавших непри-

ємності. Нехай їм буде соромно за своїх не порядних батьків.

Так, в Моринській середній школі боротьба за владу (бути ди-

ректором) велась при допомозі анонімних листів і кляуз на Івана

Івановича у різні районні та обласні інстанції. Як результат – Іван

Іванович переходить працювати директором Товстівської серед-

ньої школи. Завдяки цьому рейтинг Маринської середньої школи

помітно падає, навіть на фото з часом новий директор має жалюгід-

ний вигляд, що є доказом негараздів у школі і житті невдалої кан-

дидатури.

Самий тяжкий, на той час випадок стався в Товстівській серед-

ній школі.

З якоїсь необхідності у Івана Івановича при собі в портмоне знахо-

дились особисті документи: паспорт, військовий і партійний квиток.

У цей день майже всі учні школи працювали в саду в урочи-

щі Чернечім. Іван Іванович був з ними. Документи зникають. Я

пам’ятаю, що учні цю біду прийняли як особисту і десятки раз, до

темряви, прочісували сад – портмоне з документами не знайшли.

Дома у нас був траур, тато ходив «чорний», ми сподівались, що

документи повернуть, але марно.

Втрата партійного квитка на той час каралась виключенням із

лав членів КПРС. Саме на це та звільнення з посади і розраховува-

ли режисери ганебних дій. Задум не вдався. Обійшлося доганою од-

нак, це було велике горе для нашої сім’ї.

Тут же в селі Товста стався ще один випадок, правда, я не пам’ятаю,

який з них був першим. Я уже писав, що одним із хобі Івана Іванови-

ча були бджоли, яких він завів, працюючи в селі Товста. Вулики сто-

яли біля старенького шкільного будинку, де був наш город.

В одну із ночей вулики були перевернуті, а рамки, на яких рої-

лися бджоли, були понівечені. Сподіваюсь читач розділяє мою дум-

ку – дуже низько поступили ці двоногі людиноподібні.

Іван Іванович поступив толерантно, не став звертатись в право-

охоронні органи, але цього ніхто не зрозумів і не оцінив. Звичайно,

свої вибачення ніхто не приніс.

393

Бажання хоч якось насолити директору було наскільки великим,

що меншість з гнилою душею не гребували нічим.

Так учня не допускають до випускних екзаменів, як з’ясувалось,

ця спрямована акція готувалась заздалегідь, а розпізнали її тільки

на фініші. Готувалась вона для директора, а учень був заручником

ситуації.

Виникає питання до вчителя, як же і чому ти вчив, за що отриму-

вав заробітну плату, ради чого зруйнував життя учня, чи гідний ти

топтати нашу землю. Сьогодні цей учень – самодостатня людина,

пише вірші, але інколи стає йому прикро, як і мені.

Мені і сьогодні соромно, що нам, учням, не вистачило сміливос-

ті відстояти нашого колегу, поставити на місце того горе «вчителя –

вчительку».

Хай вибачає читач, що я вилив цю ложку дьогтю, але вона, на

жаль, була довгі роки каменем на серці – це може стати нормою.

Можливо оприлюднення цих фактів натякне потенціальних зло-

вмисників, що не гоже так чинити в житті, прийде час і все таємне

стане явним.

Відомий всьому світу французький письменник Ги Де Мопассан

серед своїх геніальних висловів мав і такий, що в світі немає люди-

ни, якій хтось не поміг в житті.

Але не дивлячись на це, я хочу запевнити читача, що всього в

своєму житті Іван Іванович досяг своїм розумом, своїми руками та

невтомною працею, високою відповідальністю за діло, якому при-

святив і віддав без залишку все своє життя.

Саме ці риси характеру він прищеплював учителям, учням сво-

їм товаришам, колегам і синам. Ми, сини, намагалися не схибити в

житті, бути гідним батьків, не заставляти їх червоніти за наші вчин-

ки, гідно нести естафету порядності. Так як і наш тато ми впевнено

йшли на вершину життя, розраховуючи тільки на свій розум, м’язи,

цупкість рук та твердість ніг, і що змогли того досягли, у кожного в

житті своя вершина. Наймолодшому Володимиру ще в юності була

запропонована допомога високих урядових інстанцій, але він від-

мовився.

Ось так росли, жили та працювали Шевченки. Сьогодні піклує-

мося, щоб наші нащадки були успішнішими за нас.

394

Розділ 26

ЗУСТРІЧ РОДИЧІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

В ШЕВЧЕНКІВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ

ЗАПОВІДНИКУ, М. КАНІВ

Керівництво Шевченківського національного заповідника у міс-

ті Канів, очолюване директором Піняк Мар’яном Володимирови-

чем, вийшло з пропозицією зібрати родичів Тараса Григоровича

Шевченка під девізом «Великий рід Великої людини». Цей приєм-

ний захід планувався і відбувся 21 жовтня 2015 року.

395

Нас гостинно зустріла і привітала група співробітників Шевчен-

ківського національного заповідника під керівництвом старшого

наукового співробітника Алли Володимирівни Яхімович. Особис-

то я прибув з делегацією родичів Т. Г. Шевченка по його сестрі Ка-

терині Григорівні. Всі вони уродженці села Зелена Діброва, але на

даний час, в основному, проживають, працюють і навчаються в місті

Корсунь-Шевченківський. З їхніми іменами та прізвищами ми бу-

демо знайомитись по фотографіях, які будуть експонуватись.

Зліва направо: Годований Дмитро Васильович, його онучка Бойко Євгенія

Сергіївна, Годований Анатолій Васильович. 21.10.2015 р., м. Канів

З деякими родичами і шанувальниками таланту Т. Г. Шевчен-

ка я був знайомий в телефонному режимі і нарешті вперше зустрів-

ся і познайомився тут при зустрічі, біля святої могили Тараса Гри-

горовича.

Нас пригостили, і ми спокійно спілкувались за чашкою чаю.

Після цього нам показали експозицію музею. Рівно об 11 годині

почалось засідання в конференц-залі музею. Вигляд цього залу

був святковий, всюди чистота, акуратно прибрано та і взагалі в му-

зеї така урочиста обстановка, що примушує спілкуватись упівго-

лоса. Особисто я досить давно був в цьому музеї і різницю помі-

тив відразу.

396

Колектив музею має високий рейтинг, з великою пошаною і

любов’ю відноситься до справи, якою займається, і високо підняв

планку Шевченківського національного заповідника.

З повною відповідальністю можу запевнити кожного, що це не

тільки моє особисте рішення, а і всіх родичів та гостей, які при-

були на зустріч.

Кожному із бажаючих було надано слово. Родичі стисло розпо-

відали про себе, розповідали цікаві історії та перекази своїх дідів та

прадідів. Слово було надано і мені. Від несподіваності я трохи роз-

губився, але це миттю минуло. А першою, змістовно виступила сим-

патична праправнучка Тараса Григоровича по його сестрі Катерині

Григорівні – Наталка Василівна Майборода, уродженка села Зеле-

на Діброва. На даний час після закінчення інституту вона проживає і

працює в с. Кишенці Маньківського району Черкаської області. Сво-

їми виступами примусили звернути на себе увагу: директор Ржищів-

ського музею – Сергійчик Лариса Володимирівна, Наталка Василів-

на Майборода та інші родичі і шанувальники таланту Т. Г. Шевченка.

Зліва направо: Брижицька Світлана Анатоліївна – заступник директора,

Піняк Мар’ян Володимирович – директор Шевченківського національного

заповідника, Алла Володимирівна Яхімович – старший науковий співробітник,

Долгіч Наталка Василівна – завідуюча відділом, м. Канів, 21 жовтня 2015 р.

397

Зліва направо: родичі Т. Г. Шевченка: Наталка Василівна Майборода,

Анатолій Васильович Годований, Євгения Сергіївна Бойко,

Дмитро Васильович Годований, Михайло Васильович Годований

Олександр Іванович

Шевченко – під час

виступу в конференц-

залі Шевченківського

національного заповідника

в м. Канів, 21.10.2015 р.

О. І. Шевченко, Н. В. Майборода, А. В. Годований

Родичі Тараса Григоровича Шевченка та гості нагородили бур-

ними оплесками А. В. Годованого, мого племінника, за професіо-

нально виконану пісню. Приємними піснями почастували нас та-

кож місцеві артисти.

Веселу струю в роботу форуму своїм завзяттям вніс представ-

ник від преси, продюсер, режисер Євген Козак. Він подарував учас-

никам форуму свої книги, барвисті календарі, фотографував учас-

ників.

398

Деякий сум в святкову атмосферу внесла відсутність старшого

наукового співробітника Національного музею Т. Г. Шевченка На-

талки Олександрівни Лисенко та інших родичів і гостей, які не змо-

гли прибути на форум.

Після офіційної частини співробітники музею з родичами Т. Г.

Шевченка та гостями провели змістовну екскурсію.

Після цього настав довгоочікуваний кульмінаційний момент –

покладання квітів на святу могилу Генія людства – нашого пращура

Т. Г. Шевченка. Честь покласти квіти до могили Тараса Григорови-

ча випала мені та юній родичці (правнучці в четвертому коліні) уче-

ниці школи м. Корсунь-Шевченківський – Бойко Євгенії Сергіївні.

Святковий настрій учасників форуму «Великий рід Великої ро-

дини» не змогли зіпсувати ні хмарне небо, ні незначний дощик.

Процесія покладання квітів відтворена на фото:

Родичі та гості виходять з музею

399

Рухаються вниз по сходах

Піднімаються по сходинках до могили

400

Кульмінаційний момент – покладання квітів

26 Зам. 2937

401

Крапку в заході покладання квітів ставить Наталка Василівна Майборода

402

Шановні друзі!

Якщо Вам ще не довелось побувати на могилі Генія людства, на-

шого Великого Кобзаря, зробіть нарешті собі і своїй родині такий

безцінний подарунок. Станьте поруч з пам’ятником Тараса Григо-

ровича, зупиніть свій погляд на Дніпро, послухайте «як реве Реву-

чий» і про себе або впівголосу продекламуйте «Заповіт».

Отриманого заряду, сили, натхнення і бадьорості Вам вистачить

на довгий час. Ви будете почувати себе над Людиною. Це дуже гран-

діозно!

Загальне фото після покладання квітів до могили

Тараса Григоровича Шевченка

26*

403

Загальне фото після покладання квітів до могили

Загальне фото після покладання квітів до могили

Тараса Григоровича Шевченка

Тараса Григоровича Шевченка

О. І. Шевченко, Н. В. Майборода, М. В. Годований, Є. С. Бойко,

А. В. Годований, Д. В. Годований – нащадки Т. Г. Шевченка,

м. Канів, жовтень 2015 р. Фото Євгена Козака

404

Розділ 27

ПОДЯКА

Ця книга побачила світ за сприяння моїх благодійників,

товаришів, колег, партнерів, яким я висловлюю особливу подяку,

завдяки їх матеріальній підтримці моя праця вийшла в світ:

1. Чеберячку Вячеславу Васильовичу – приватному підприєм-

цю;

2. Довганюку Віктору Павловичу – генеральному директору

ООО «КДС»;

3. Опілату Дмитру Миколайовичу – голові благодійного фонду

«Хорта»;

4. Телевному Юрію Сергійовичу – приватному підприємцю;

5. Міщенку Максиму Анатолієвичу – заступнику директора

ТОВ ТД «Стандарт».

Це молоді, енергійні, міркуючі люди з потенціалом ініціатив,

який далеко не вичерпний, їм не все одно, як і чим живе країна та її

люди, вони багато працюють на їх користь.

Про них ще почує країна.

Я дуже вдячний нащадкам роду Шевченків за надання матеріа-

лів до книги:

Наталці Олександрівні Лисенко – праправнучці Т. Г. Шевчен-

ка, старшому науковому співробітнику Національного музею Тара-

са Шевченка (м. Київ);

Миколі Павловичу Лисенко – праправнуку Т. Г. Шевченка, ав-

тору книги «Коріння Шевченкового роду» (с. Шевченкове Чер-

каської області);

Анатолію Мефодійовичу Левицькому – правнуку Тараса Григо-

ровича Шевченка (м. Київ);

Валентині Терентіївні Шевченко – правнучці Т. Г. Шевченка,

колишньому директору Шевченківського національного заповід-

ника «Батьківщина Тараса Шевченка» (с. Шевченкове);

Хіврі Климівні Похиленко (Шевченко) – внучці Тараса Шев-

ченка (с. Шевченкове);

405

Миколі Петровичу Лихошві – праправнуку Т. Г. Шевченка, чле-

ну Спілки художників України (м. Київ);

Любові та Олені Петрівним Майбородам – праправнучкам Т. Г.

Шевченка (м. Київ);

Наталії Василівні Майбороді – праправнучці Т. Г. Шевченка, за-

відуючій бібліотекою (с. Кишенці Черкаської обл.);

Тетяні Василівні Вікнянській (Шевченко) – праправнучці Т. Г.

Шевченка (с. Зелена Діброва Черкаської обл.);

Віктору Григоровичу Семенчуку – прапраправнуку Т. Г. Шев-

ченка (с. Зелена Діброва, Черкаської обл.);

Валентині Василівні Писаренко (Майбороді) – пенсіонерці

(с. Зелена Діброва Черкаської обл.).

Велике спасибі за надання матеріалів та дорогі і приємні спогади

моїм товаришам, учителям однокласникам:

Надії Іванівні Матюшенко-Гребенюк – поетесі, письменниці,

члену Національної Спілки журналістів України (м. Сміла);

Анатолію Павловичу Самойленку – поету, члену Національної

Спілки Письменників України (м. Київ);

Ірині Матвіївні Дремлюк (Василенко) – вчителю історії (с. Тов-

ста Черкаської обл.);

Галині Іванівні Пилипенко – учителю біології (с. Іванівка Біло-

церківського р-ну Київської обл.);

Олександру Васильовичу Погорілому – директору Товстівської

середньої школи (с. Товста Черкаської обл.);

Катерині Кіндратівні Дібрівні (Шевченко) – вчительці (с. Мель-

ники Чорнобаївського р-ну Черкаської області);

Володимиру Івановичу Щербаку – директору школи (с. Зелена

Діброва Черкаської області);

Ользі Іванівні Дмитренко – працівнику Шевченківського запо-

відника «Батьківщина Тараса Шевченка» (с. Шевченкове);

Наталії Василівні Барбаш (Годованій) – учительці Топилян-

ської середньої школи (с. Топильна Черкаської області);

Аллі Володимирівні Яхімович – провідному науковому співро-

бітнику Шевченківського національного заповідника (м. Канів);

406

Людмилі Іванівні Поляковій – завідуючій музею (с. Зелена Ді-

брова Черкаської області);

Лілі Кравченко – лікарю-стоматологу (Донецька обл.);

Леоніду Землянку – заступнику генерального директора «Хар-

ківліс» (м. Харків);

Івану Олексієнку – полковнику танкових військ (м. Санкт-

Петербург);

Миколі Баландіну – директору радгоспу «Іваньки» Черкаської

області (с. Іваньки);

Софії Луківні Компанієнко – пенсіонерці, працівнику освіти

(с. Моринці);

Галині Яківні Рочняк (Хамко) – пенсіонерці, працівнику дитя-

чого садка (с. Моринці);

Нелі Олександрівні Копійко (Рочняк) – учительці Моринської

середньої школи (с. Моринці);

Галині Савівні Перевізській – пенсіонерці, учителю математики

Моринської середньої школи (с. Моринці);

Станіславу Володимировичу Суржко – директору музею Т. Г.

Шевченка (с. Моринці);

Миколі Степановичу Гонді – пенсіонеру (с. Моринці);

Василю Івановичу Іващенку – пенсіонеру (с. Моринці);

Любові Луківні Милокостій – пенсіонерці (с. Моринці);

Лідії Нечай – пенсіонерці (м. Київ);

Миколі Петровичу Кубраку – водію (с. Моринці);

Віктору Зорькіну – пенсіонеру (с. Моринці);

Ганні Данилівні Ясеновій – пенсіонерці (с. Зелена Діброва Чер-

каської області);

Анатолію та Василю Петровичам Білик – пенсіонерам (с. Мо-

ринці) та багатьом іншим товаришам.

407

408

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. О присуждении Ленинских премий за наиболее выдающиеся

работы в области науки и техники: (Постановление ком. по Ленин-

ским премиям в области науки и техники при Совете Министров

СССР). Правда, 1964, 22 апр.: Літ. Україна, 24 квітня, фото – Укр.

Є.П. Кирилюку за книгу «Т. Г. Шевченко: життя і творчість».

2. Нагородження Є. П. Кирилюка і групи літераторів Державною

премією Української РСР ім. Т. Г. Шевченка за «Шевченківський

словник».

3. Є. П. Кирилюк – Нове про Шевченка. – Шевченко – наш

робітничо-селянський. – Молодий більшовик, 1927 р., березень.

4. П. А. Куліш. Спогади про Тараса Шевченка. Х.К. Держвидав

України, 1930 р.

5. На роковини Шевченкові (25.11.1814-26.11.1861) ілюстрова-

ний збірник. Видання Обласного Союзу Споживчих Кооперативів

Півдня Росії. Редакції Українського відділу виробництва «Поюр»,

Харків, 1920 р.

6. Є.П. Кирилюк. Ред.: Шевченківські місця України / АН УРСР

Держ. музей Т. Г. Шевченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957 р.

7. Предисловие Е.П. Кирилюк. – В кн.: Моренец Н.И. Шевчен-

ко в Петербурге. По памятным местам жизни и творчества. – Л. Ле-

низдат, 1960 р.

8. Д. Яворницький. Історія запоріжських козаків. – К: Дніпро,

1990 р.

9. М. П. Лисенко. Коріння Шевченкового роду. ТОВ «Алфа»,

м. Київ, 2012 р.

10. Е. П. Кирилюк, Е. С. Шабліовський, В. Е. Шубровський, Та-

рас Шевченко. Біографія, К. 1964 р.

11. М. М. Ткаченко. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка.

К. 1961 р.

12. О. В. Ройцина. Эта самая любовь. – Київ; Молодь, 2009 р.

13. Д. Ф. Красицький. Дитинство Тараса. – Київ: Держвидав,

1959 р. Юність Тараса. – Київ; Держвидав, 1960 р., Тарас художник.

Київ: Держвидав, 1971 р.

409

14. Є. П. Кирилюк. Життя Т. Г. Шевченка (Біографічний нарис) –

Молодий більшовик, №2, 1939 р.

15. А. В. Яхімович. Родовід Тараса Шевченка в його нащадках. –

Черкаси: Брама-Україна, 2008 р.

16. В. Грабовський. Дерево роду. – К.: Дніпро, 1985 р.

17. Є. П. Кирилюк. Ред. Живий Кобзарь; (худож. фільм «Тарас

Шевченко») – Сталин плем’я, 1951 р., 19 грудня. іл. Літ: газ., 1951 р.,

27 груд., іл. Укр п.н. «Безсмертя Кобзаря».

18. О. Відоменко, Є. Семенюк: Тарас Шевченко і родина Енгель-

гардтів: – Хмельницька міська друкарня, 2002 р.

19. Є. П. Кирилюк. Ред.: Тарас Шевченко: Документи та матері-

али до біографії, 1814-1861 рр. / упоряд. Л. І. Поляченко, – 2-е вид.,

переробл. та доп. – К.: Вид-во при Київ. ун-ті, 1982 – 431с. – за ред.

20. В. П. Ковтун. Циліндри Фараона.

21. И. И. Фундуклей. Статистическое описание Киевской губер-

нии, 1852, ст. 44.

22. А. Г. Лебединцев. Журнал Київська Старовина, 1900 р.

23. В. Б. Антонович. Археологічна карта Київської губернії, 1895 р.,

Москва.

24. Городские поселения Российской империи, 1860 р., ст. 475.

25. О. І. Воропай. Дев’яте коло.

26. В. Шевчук. Син волі, 1984 р.

27. Терновий Світ, 1986 р.

28. Л. И. Похилевич. Сказания о населенных местностях Киев-

ской губернии или статистические, исторические и церковные за-

метки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губер-

нии находящихся. – К. 1864 – Перевидана Біла Церква: видавець

О. Пшонківський, 2005 р.

29. В. М. Щербатюк. Фонди Державного архіву Київської об-

ласті як важливе джерело дослідження селянського руху України

1917-1921 рр.

30. М. Рудницький. Пекло, що веде в рай. – М. Рівне, 2007 р.

31. М. М. Щербина. Зелена Діброва – село козацьке! – Черкаси,

2014 р.

410

32. М. І. Бушин, Г. І. Березняк, А. І. Велика Вітчизняна війна

та Черкащина. Кн. друга: Братські могили. – Черкаси: Вертикаль,

2005 – 400 ст.

33. В. А. Гончаренко. Черкащина в легендах і переказах. Краєзнав-

чий довідник. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2006 – 384 с.

34. Історія міст і сіл Української РСР, Черкаська область. – К.,

УРЕ, 1972 – 788 ст.

35. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО).– Ф. – 72

36. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 ро-

ків в Україні, Черкаська область. Частина І. – Черкаси: вид. Чаба-

ненко Ю., 2008 – 1200 с.

37. Газета «Шевченків край» №114, 25/ІХ-1971 р. Звенигород-

ського району.

38. Газета «Шевченків край». Хроніка партизанського руху Зве-

нигородського району.

39. Газета «Черкаська Правд» за 8.V.1970 р. Непохитна віра.

40. Газета «Черкаська Правда» №277, 26.ХІ.1975 р.

41. Корсунь-Шевченківська битва. К., 1968 р.

42. Звенигородський райдержархів.

43. Є. Олещенко, О. М. Осьмачко. Час і досі не загоїв рану – Цей

одвічний біль Афганістану. Видавець ФОП Рогальська І. О., м. Він-

ниця, 2013 р.

44. Т. Г. Шевченко. Кобзар. Київ. Видавець Корбуш, 2008 р.

45. Н. Н. Лещенко. Крестьянское движение на Украине в связи с

реформами, 1861 г. (60 годы ХІХ ст.) К., 1959 г.

46. Д. П. Пойда. Крестьянское движение на Правобережной

Украине в пореформенный период (1866-1900 гг.). Днепропе-

тровск, 1960 г.

47. Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения

Киевской губернии в 1912 г., К., 1914 г.

48. Кустарная промышленность Киевской губернии. К., 1912, та-

блица №3, ст. 42, 50, 67, 107.

49. И. Коваль. Борьба за власть в крестьянском уезде. – Харьков,

1922 г.

411

50. Ф. Е. Лось. Революція 1905-1907 рр. на Україні. К., 1955 ЦД

ІА УРСР у Києві.

51. Трудящі Черкащини в боротьбі за владу РаД 1917-1920 рр.

Черкаси, 1957 р.

52. А. Г. Лебединцев. Журнал «Киевская старина». 1891, част. 2,

ст. 315.

53. Є. П. Кирилюк, Т. Г. Шевченко. В документах і матеріалах. К.,

1950, ст. 43-55.

54. И. С. Конев. Записки командующего фронтом, 1943-1944 гг.

М., 1972, стр. 143-144.

55. Звенигородський райдержархів.

56. Газети «Соціалістична праця» Вільшана, 14 січня 1954 р., 27

березня 1955 р., 15.09.1957 р.

57. Є. П. Кирилюк. Завдання радянського шевченкознавства у

підготовці до 150-річчя від дня народження великого поета. – В кн.:

3бірник праць восьмої наук. Шевченк. К.: Вид-во АН УРСР, 1960,

с. 9-32.

58. Є. П. Кирилюк, М. Т. Рильський, П. Г. Тичина та ін. Вели-

кому Кобзареві – гідну шану: Слово до українців, до укр. грома-

ди в США, до «Комітету пам’ятника Т.Г. Шевченку». Літ. Україна,

29.11.1963.

59. Є. П. Кирилюк. Велич поета: до 150-річчя з дня народження

Т. Г. Шевченка – Рад. літературознавство, 1964, № 2, с. 22-30.

60. Є. П. Кирилюк, Бородин В.С., «Шевченко Т.Г. і царська цен-

зура»: Дослідження та документи, 1840-1862 роки – К.: Наукова

думка, 1969, 164 с. – У надзал.: АН УРСР інтліт. – К.: Наукова дум-

ка, 1969 – 280, с. – Відп. ред.

61. Є. П. Кирилюк. Ім’я, що належить світові: (Т. Г. Шевченко). –

Літ. Україна, 1964, 27 трав.

62. Музей Т. Г. Шевченка у Каневі. Путівник. – Дніпропетровськ:

Промінь, 1986.

412

ЗМІСТ

Від автора..............................................................................................................5

Розділ 1

Генеалогічне дерево родини Шевченків..................................................11

Розділ 2

Історія села Керелівка....................................................................................24

Розділ 3

Дитячі та юнацькі роки Івана Івановича Шевченка............................42

Рід Клима Павловича Шевченка................................................................50

Рід Федора Климовича Шевченка.............................................................51

Рід Тимофія Климовича Шевченка..........................................................53

Рід Хіврі Климівни Похиленко (Шевченко).........................................54

Рід Івана Климовича Шевченка.................................................................55

Рід Гаврила Климовича Шевченка............................................................57

Рід Івана Івановича Шевченка....................................................................58

Рід Олександра Івановича Шевченка.......................................................59

Рід Василя Івановича Шевченка................................................................61

Розділ 4

Історія села Зелена Діброва.........................................................................67

Розділ 5

Вперше директор школи................................................................................75

Cпогади директора школи с. Зелена Діброва

Володимира Івановича Щербака...............................................................81

Розділ 6

Родина Семенчуків..........................................................................................83

Рід Сави Павловича Семенчука.................................................................91

Рід Мотрі Павлівни Годованої (Семенчук)............................................95

Рід Артема Павловича Семенчука-Нечитайло...................................102

Рід Арійона Павловича Семенчука.........................................................104

Рід Катерини Павлівни Шевченко (Семенчук).................................105

Рід Хіврі Павлівни Шаульської (Семенчук).......................................106

Розділ 7

Нове призначення..........................................................................................108

Історія села Товста........................................................................................109

Розділ 8

«До тебя мне дойти нелегко, а до смерти четыре шага…»................116

413

Розділ 9

Трагедія, що не сталася в Юрковому......................................................142

Розділ 10

Вітчим Івана Івановича – Федот Павлович Деміч.............................149

Рід Деміча Федора Павловича..................................................................155

Розділ 11

Трудовий фронт.............................................................................................156

Розділ 12

Історія села Моринці....................................................................................158

Старший син Івана Івановича Валентин та його сім’я.....................167

Народження наймолодшого – Володимира.........................................172

Дитинство середнього сина Олександра...............................................174

Велика Вітчизняна війна в Моринцях...................................................179

Іван Іванович, Ольга Ільківна Іващенки та їх сім’ї............................182

Сім’я Івана Івановича Шевченка в селі Моринці після

Великої Вітчизняної війни.........................................................................186

Розділ 13

Спогади учнів Моринської середньої школи......................................193

Спогади Компанієнко Софії Луківни....................................................193

Спогади Рочняк (Хамко) Галини Яківни.............................................193

Спогади вчительки математики Перевізської Галини Савівни....195

Спогади Гонди Миколи Степановича....................................................195

Спогади Самойленка Анатолія Павловича..........................................197

Спогади Лихошви Миколи Петровича..................................................206

Розділ 14

І знову село Товста........................................................................................212

Спогади Ірини Матвіївни Дремлюк (Василенко).............................217

Спогади Галини Іванівни Пилипенко....................................................221

Спогади Катерини Кіндратівни Дібрівни (Шевченко)...................226

Хобі Івана Івановича....................................................................................231

Лікування та відпочинок батьків.............................................................232

Розділ 15

Нариси Надії Матюшенко..........................................................................238

Пером журналіста про нащадків Тараса................................................239

Тарасовими стежками..................................................................................241

Спогади директора Товстівської середньої школи

Олександра Васильовича Погорілого....................................................244

Про нашого директора школи ми так мало знали..............................248

А дитинство залишилось позаду..............................................................254

Вшанування Директора з великої літери..............................................256

414

Розділ 16

1962 рік – останній випуск десятирічки

в Товстівській середній школі...................................................................259

Спогади Леоніда Землянка........................................................................264

Спогади Івана Олексієнка..........................................................................270

Спогади Лілі Кравченко..............................................................................275

Спогади Валентини та Наталки Майбородів.......................................280

Мої спогади......................................................................................................282

Розділ 17

Життєвий шлях середнього сина Івана Івановича – Олександра...285

Продовжувачі роду Шевченків.................................................................301

Товариші...........................................................................................................313

Розділ 18

На кінець – знову Моринці

Підготовка села Моринці до святкування 150-річчя

від дня народження Т. Г. Шевченка........................................................327

Розділ 19

Святкування 150-річчя від дня народження Великого поета........334

Розділ 20

Будні директора.............................................................................................339

Розділ 21

Володимир – наймолодший син Івана Івановича Шевченка........356

Ювілей – 60 років..........................................................................................362

Ще один ювілей..............................................................................................367

Розділ 22

Все життя, всі сили віддані самому прекрасному в житті...............369

Розділ 23

Спогади учнів різних поколінь.................................................................373

Розділ 24

200 років від дня народження Великого Пращура.............................380

Розділ 25

100 років від дня народження правнука Тараса Григоровича

Шевченка – Івана Івановича Шевченка................................................385

Розділ 26

Зустріч родичів Т.Г. Шевченка в Шевченківському

національному заповіднику, м. Канів.....................................................395

Розділ 27

Подяка...............................................................................................................405

Відгук.................................................................................................................408

Використана література..............................................................................409

415

Літературно-художнє видання

Шевченко Олександр Іванович

ШЕВЧЕНКОВОМУ РОДУ –

НЕМА ПЕРЕВОДУ

Редактор О. І. Шевченко

Коректор А. В. Семеновська

Комп’ютерний набір О. С. Завгородня

Комп’ютерна верстка Н. І. Морозова

Фото з сімейного архіву

Дизайн обкладинки І. М. Шевченко

Підписано до друку 5.04.2017 р. Формат 60х841/

16

Папір офсетний. Гарнітура PetersburgC. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 24,18. Умовн. фарбо-відб. 24,18.

Тираж 100 прим. Зам. № 2937.

Комунальне підприємство

“Запорізька міська друкарня “Дніпровський металург”.

69057, м. Запоріжжя, вул. Антенна, 4.

Тел. 239-88-52.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК № 1909 від 18.08.2004 р.

416