«...Нічого  бо нема захованого, що б не стало явним,

ані нічого тайного, що б не стало знаним і на яв не вийшло...»

 

Біблія

Євангеліє від Марка (роз.4 ряд.22)

Євангеліє від Луки (роз.8 ряд.17)

 

 

 

 

 

 

«Перехрестя долі»  -  не лише розповідь про власну долю та нелегкий шлях правоохоронця. Це – документальна оповідь  про становлення та історію органів внутрішніх справ незалежної України, запеклу боротьбу зі зілочинністю,. Також автор книги, що пройшов у своїй службі народові України  суворий шлях від старшини до генерал-полковника, ділиться із читачами власними міркуваннями з приводу широкого кола кримінорлогічних, соціальних та інших суспільно важливих проблем.

 

 

 

 

 

 

Замість передмови

 

Чи легко написати книгу?  Коли стоїш в книжковому магазині  і бачиш  величезну кількість  різнокольорових палітурок, читаєш  прізвища  авторів,  в більшості  абсолютно невідомих, то думка одна – легко.  Але коли бачиш, що більшість  цих книг ніхто не купує, починаєш відчувати, що не все в цій справі так просто, і скоріш за все - перша думка  є помилковою. Написати книгу може і легко, але зробити її  такою, щоб людям було цікаво її читати – важко надзвичайно.

 

Для цього потрібно щонайменше декілька складових:  життєвий досвід,  знання предмету,  цікава сюжетна лінія,   вміння чітко формулювати та викладати думки і таке інше...  Мало не забув – крім усього  перерахованого, потрібно розуміти найголовніше -  що ти хочеш сказати тим людям,  котрі будуть  читати цю книгу.  Адже  рукописи не горять, і, як відомо, що написано пером – часу непідвладне.

 

Тому, перед тим як взяти до рук олівця, потрібно чітко уявляти   - навіщо ти напружуєш   власні мізки і голови  можливих читачів?   Що ти хочеш їм сказати,  до яких роздумів підштовхнути?  Саме  тут на  кожного, хто вирішив  випробувати себе  ум царині творчості   чатує  парадокс – з одного боку, писати потрібно про те, що знаєш досконало, інакше не вийде нічого путнього.  А найкраще за усе людина знає саму себе,  і саме про себе готова  оповідати  довго,  проникливо і натхненно.  Але, з іншого боку, кому цікаві такі багатотомні роботи, написані виключно про себе, єдиного та неповторного?!  Звісно якщо мова не ведеться  про всесвітньо відомі та загальновизнані  історичні постаті...

 

Можливо,   саме в шляхах вирішення цього парадоксу автором і криється таємниця  успіху книги – чи сприйме її читач, чи зацікавиться її змістом?  І тут  вже не має значення, чи  змальовує автор свою неповторну особистість, перетворюючи її в такий  собі  центр світобудови,  разом з цим нав’язуючи читачеві  власний погляд на речі, бачення та розуміння всіх і вся – чи то, безумовно,  не відмовляючись від оцінки певних особистостей та власних поглядів (інакше  що  ж  він за автор?), все-таки  веде розповідь про час,  в який йому довелося жити, а також події, що наповнювали цей час.  І, звісно,  про людей того часу.

 

Саме тоді, гадаю, книга  перетворюється  на справжній документ тої чи іншої епохи, і має, безумовно, певну цінність для читача, а не залишається  марним самовилиттям на папір.  Тому, що не існує  нецікавих  епох,  а  існують автори, що нецікаво пишуть...

 

Чому цій книзі я дав назву „Перехрестя долі”? З дуже простої причини – життєвий шлях кожної людини, яким би прямим на перший погляд він не здавався, насправді складається  з безлічі „перехресть”, на котрих визначається  - як саме складеться  подальша доля людини. Вкрай незначні, на перший погляд, події, як наслідок можуть стати  причиною  того, що людина раптом  „поверне” своє  життя   в зовсім несподіваному напрямку.    Чи-то продовжить рухатись в раз і назавжди обраному напрямку. Чи-то  - взагалі,  залишиться „соватися на місці”.

 

 Під такими „перехрестями”  я маю на увазі різні речі - і це не тільки  вчинки самої людини, що їх вона робить особисто.   Адже на наше життя, без сумніву, здійснюють вплив і події глобальні,  що відбуваються в країні та у всьому світі. А ще – це зустрічі з іншими людьми. Зустрічі,  котрі так чи інакше вплинули на наше життя.  А також  спогади, що залишилися – іноді радісні, іноді гіркі, іноді світлі, а бува, що і неприємні.

 

Ця книга – саме про такі зустрічі з людьми, котрі тим чи іншим чином  відіграли певну роль в моєму житті.  І не тільки в моєму особисто – більшість героїв цієї книги в силу свого положення, здійснювали великий вплив на події, що відбувалися  в  Україні в різні роки.

 

Починаючи працювати над книгою, я  в жодному разі  не маю на меті „дати оцінку” цим людям чи їх вчинкам.  Не збираюся, і не буду ніколи нікому з них   „мити кістки”, або,  тим більше,  засуджувати.  Ця книга - просто  мій особистий погляд  на „перехрестя” мого життя.  І на тих людей, з котрими  довелося на них зустрітися.

 

 

Пильний та уважний читач може помітити в цій книзі певні моменти, котрі згадувалися у художньо-документальній праці «Покликання», що її було написано за моїми спогадами та видано 2007 року. Так, дійсно, матеріали цього твору були певною мірою використані мною під час  створення «Перехресть долі» - звичайно ж, за згодою її автора, та перероблені із огляду на нові деталі, що згадалися, та й взагалі, на той час, що минув із моменту виходу в світ «Покликання».

 

 

 

 Частина 1  Харків

 

 

Вибір

 

День останній... День, коли для тебе щось закінчується, а щось починається.   Такий день настає в житті кожного з нас, і для мене таким днем стало 28 серпня 2003 року – день, коли я пішов з центрального  апарату Міністерства  внутрішніх справ, залишивши посаду  першого заступника Державного секретаря МВС України – начальника  Головного управління по боротьбі з організованною злочинністю. Точно кажучи, останнім цей день назвати  було б не зовсім вірно  – адже він не означав розставання з міліцією, котрій на той момент було віддано вже десятки років.   Попереду чекала викладацька, наукова робота  в тій самій системі. Але ж ...  те, до чого звик за останні десятиліття, те, чим,  власне, окреслювалися  всі ці роки, ритм та устрій всього життя  - оперативна робота, управлінська діяльність в серйозних масштабах, служба, як-то кажуть, «на знос» відсьогодні лишалися в минулому.

 

Гадаю, не помилюся, коли скажу: такі дні для кожної людини є надзвичайно особливими.  Ти,  як мандрівник, що пустився в дорогу, та опинився в такій собі «смузі відчуждження» - вже не «тут», але ще і не «там».  Про це сигналізує і різке скорочення  кількості телефонних дзвінків, як на службові, так і на особисті номери.  Ось тільки-но ти був комусь потрібен, мить – і вже нікому. Чутки  по МВС розносяться  майже  з космічною швидкістю. І ось вже «особливо стійкі бійці» вважають, що  цього льотчика  збито - і краще для себе, спокійніше та комфортніше не дзвонити, і, взагалі, триматися від нього як найдалі. Гарно, коли на тебе чекає підвищення – тоді найближчим часом всі ці «доброхоти» знову почнуть «обривати» твої телефони з подвійним завзяттям.  Але, якщо ні -  то, безсумнівно, вони щезнуть назавжди. І, насправді - це добре, оскільки подібні  надзвичайно стійкі в нашій країні (і, особливо, в деяких  її владних структурах) прояви «совковості»  зазвичай допомагають з`ясувати: хто справжній друг, а хто «прилипала».

 

Це і є той самий час, коли ти можеш «перевести подих», озирнутися назад і навкруги, замислитися. Про що саме? Ну, якщо твій життєвий шлях робить такий крутий поворот, то, мабуть,  час замислитися саме на цю тему.  І нехай жодного разу за всі прожиті  роки не  виникло і тіні сумніву відносно правильності обраного шляху, вряди-годи пам`ять повертається  в ті часи, коли цей вибір було зроблено і до обставин, що були супутні цьому.

 

Про що міг мріяти хлопчина, що народився в досить звичайній сім`ї радянської країни в часи, що вважалися розквітом «розвинутого соціалізму»? Хіба дивно те, що майже всі  мої однолітки найбільш достойним життєвим вибором  бачили для себе профессії космонавта,  суворого капітана далекого плавання, відважного прикордонника, та, на крайній випадок, який-небудь варіант військової карьєри? Говорячи про це, не потрібно поблажливо посміхатися, а слід врахувати, по-перше, реаліїї того часу, а , по-друге, те,  якими ми були - хлопчаки 70-х років минулого вже століття. Добре це, чи ні, але  в тому віці, в  котрому людина  зазвичай починає замислюватися над своїм майбутнім, ми  ще зовсім не брали до уваги будь-які меркантильні мотиви. Мова, звісно,  про речі суто практичні: заробітна платня,  умови праці чи служби  та інші моменти. Це сьогодні перше питання, яке ставить перед собою молода людина, розмірковуючи  над вибором профессії, звучить на кшталт: «А скільки я буду заробляти?».  І навіть престижність тієї чи іншої справи, в основному, зводиться до розмірів заробітку, що вона може принести.

 

Тоді вагу мали зовсім інші поняття. Престижність професії ми вимірювали тим, наскільки  ми зможемо нею пишатися,  чи лежить на ній відблиск чогось величного, героїчного, та, не побоюся цього слова  - романтичного. Ну який же хлопець подумки не приміряв  на свої плечі погони після незліченної кількості фільмів та книг про війну, а тим більш після появи фільму „Офіцери”?   Таке саме ставлення  в повній мірі можна віднести  і до інших професій,  що ними марили хлопчаки мого покоління. І розуміння того, що обраний життєвий шлях, напевно, буде пов’язаний з неабиякими труднощами, та, навіть, небезпекою,   котре  приходило до нас по мірі дорослішання та мужніння,   взагалі нікого не відлякувало, скоріш  навпаки – приваблювало!

 

В подібних роздумах та шуканнях, що супроводжувалися об’єктивною,  за  можливості, самооцінкою, промайнули шкільні роки. Проблема життєвого вибору, чи як тоді  казали – профорієнтації, перейшла з суто теоретичної та абстрактної  в досить реальну площину.  Цілком зрозуміло, що вибір однозначно схилявся  на користь гуманітарного вищого навчального  закладу. А конкретно – історичного факультету  Харківського Державного  університету, що носив тоді ім’я  „видатного пролетарського письменника”   Олексія Максимовича Горького.

 

Необхідно відзначити один момент.  Вступ саме на цей факультет, як і подальше навчання на ньому,в жлдному разі не суперечили  бажанню  в майбутньому стати  правоохоронцем.  Сьогодні неможливо  точно визначити той момент,  коли це бажання виникло,  і  стало чимось усвідомленим, почало оформлюватися  в конкретні думки та плани.  Скажімо так, що з’явилося воно в ту прекрасну пору життя, котру великий російський письменник Лев Толстой  називав отроцтвом.  Сьогодні це  чудове слово якось непомітно  зникло з нашого вжитку і молодих людей,  що досягли цього віку, називають, дурнуватим, вибачте на слові,  черговим запозиченим   словом   - „тінейджери”. Ми ніякими „тінейджерами” не були,  а були нормальними радянськими хлопчаками, і серед нашого покоління бажання, що виникає на зорі життя,  активно боротися  з несправедливістю та злом взагалі,  а також з   конкретними його проявами   у вигляді  злочинності,  було цілком закономірним та нормальним. Втім, у читача може виникнути досить слушне запитання: „А чи не простіше в такому випадку було вступити до профільного  вищого навчального закладу? Хоча б на факультет  правознавства юридичного інституту імені Дзержинського, який тоді існував в Харкові (один з чотирьох на весь Союз)?”.

 

В цілому питання, як було сказано вище, досить слушне, однак  незрозумілим воно може бути для тих, хто не досить добре обізнаний з реаліями того часу, або навіть взагалі з ними незнайомий. Інститут імені „залізного лицаря революції”, як і абсолютна більшість  подібних навчальних закладів зовсім недосяжним, звісно ж, не був.  Однак, вступу до такого закладу передувала ціла низка умов, які, фактично, відігравали роль обмежувачів для тих, кому заманеться  впхати свого носа до закладу, як то кажуть, „з вулиці”. Перш за все мова йде про членство в комуністичній партії.  А чи був шанс на таке  у хлопчини, якій тільки-но вчора розпрощався зі шкільною лавою? Звісно, що ні. Для того,  аби стати власником заповітної  червоної книжечки  з профілем „вождя світового пролетаріату” на обкладинці, потрібно було щонайменше, відслужити в армії, а також, бажано, хоч зо два роки попрацювати на виробництві.  Тобто,  йти до мети довгим та тернистим шляхом.  З одного боку, цілком можливо, що якесь раціональне зерно в цьому і було – до лав не те що правоохоронної системи, а й тої її частини, що тільки готувала майбутніх правоохоронців, потрапляли зовсім не „жовторотики”, а молоді люди, котрі  в цьому житті встигли щось побачити, відчути, та мали певний життєвий досвід. Якби,  на додачу,  на чільне місце не висувалася, знову ж таки, сумно відома партійність.  Якби вона не превалювала  надалі – як  при підготовці міліцейських кадрів, так і при подальшому їх просуванню по службових сходах.

 

Цей, без перебільшення, згубний принцип  і сьогодні  відгукується,  найнегативнішим чином, як в багатьох аспектах  пострадянської юридичної науки, так і в практичній діяльності  вітчизняної правоохоронної системи. І справа тут не в тонкощах  конкретної ідеології,  а в тім, що виховання людини  в дусі вчення,  котре „всесильне тому, що воно вірне”, закладало в ньому таку надзвичайно серйозну,  і, на мій погляд, згубну рису, як доведення до абсолюту, патологічне несприйняття  всього нового.  Навряд-чи, хто-небудь  візьметься заперечувати, що саме це жорстке та безкомпромісне заперечення будь-яких змін призвело  в нашій історії  до такого малоприємного явища, як час, що його іменують „застоєм”,  і як результат – до краху ідеології, що його породила,  та розпаду  держави.

 

Якщо говорити суто про правоохоронну систему, і не якусь там  уявну чи абстрактну, а конкретно – українську...  Що ж,  доведеться визнати, що на сьогоднішній день, не попри  те, що Україна  цілих двадцять п’ять  років  є незалежною країною,  ми надто довго не могли відмовитись  від цілої низки понять  і явищ в системі Міністерства внутрішніх справ, котрі бозна-коли повинні були зникнути.   Почнемо з того, що  „до останнього”,  вчепившись як кліщ,   трималися не тільки за назву, а й за поняття  „міліція”, хоча в багатьох країнах  колишнього СРСР  у відповідності до світової практики і стандартів  міліція  давно не тільки перейменована, а й реформована в поліцію. Здавалося б,  що  ж такого важливого в назві? Однак, „міліція” і „поліція” – це дві зовсім різних структури, що відрізняються не тільки і не стільки назвою,  як самим змістом.  Якщо казати коротко, то міліція – це  формування звичайних громадян для допомоги професійним державним структурам  в охороні правопорядку, а поліція -  це, якраз, ті самі професіонали, для котрих боротьба зі злочинністю  складає сенс існування.  Відчуваєте різницю?  Той хто не вірить, чи навпаки, бажає  розібратися  в нюансах та тонкощах, може звернутися до спеціальної літератури, присвяченій цьому питанню, але основний зміст – саме такий.

 

Інше – це дрібниці, що витікають з головного. Безглузде розділення служб, наявність в системі МВС  одягнутих в погони  господарників, лікарів та інших  подібних „правоохоронців”...  Відверто кажучи,   і заступник міністра внутрішніх справ  у справах по тилу  в званні генерала – хіба це нормально?  Все це могло б видаватися жартівливим,  коли б ми забули, що кошти на цей „гумор” дістаються з кишень рядових платників податків.

 

Втім, як з’ясувалося згодом – перейменування в поліцію  взагалі не є рішенням усіх проблем.  Особливо, якщо вирішувати їх тільки однією зміною назви.

Реформування української міліції, що совалося  на одному місці роками,  раптом  набуло характер кур’єрського потягу, що помчав  вперед.  Ось тільки, схоже -  даний потяг вирушив в дорогу не маючи гальм, машиніста в кабіні,  і, взагалі зійшов з колії.  Як  гірська лавина, що в своєму нестримному русі змітає на своєму шляху все вщент, не з’ясовуючи - де  правий, а де винуватий, де згнила  халупа, що її давно потрібно знести, а де – міцний, капітальний будинок, в якому живуть люди, обвалилася ця „реформа” на правоохоронну систему України, ховаючи під собою і окремі людські долі,  і цілі підрозділи,  не кажучи вже про служби. До моїх думок з приводу реформування ми ще не раз повернемося  на сторінках книги, котру ви тримаєте у руках.

 

 

Студентом я все-таки став. 

 

Навчатися, звісно, було непросто, однак, повинен сказати, що кожен вдало складений іспит був для нас, студентів тих років,  персональною перемогою і приводом для гордості.  Зрозуміло, що в ТАКИХ людей, як ті, про кого я розповідав, купити оцінку  ні в прямому, ні в якому-небудь переносному сенсі було просто неможливо.  Тоді ціна наших п’ятірок  вимірювалася не грошима, коробками цукерок чи банками ікри на викладацьких столах, а виключно наполегливою працею, безсонними ночами і знаннями.  Навчатися було важко, але цікаво.  

 

В процесі навчання в університеті бажання пов’язати свою  подальшу долю  з правоохоронними органами  набрало ще більшої сили.  Сталося це не в останню чергу тому,  що саме в ті роки, я,   беручи участь  в оперативних комсомольських загонах, і ставши, як наслідок, позаштатним працівником міліції,  в дійсності стикнувся  з реальною правоохоронною діяльністю, і з досить реальними правоохоронцями.  Про них – трохи згодом, а поки що, мабуть,  саме час все таки більш ретельно зупинитися на тих зовнішніх  факторах, котрі  сприяли професійному, і, як наслідок, життєвому вибору.

 

В ті часи міліцейська служба була дійсно престижною.   Але, знову-таки, зовсім не в тому сенсі, котрий  вкладається в це слово сьогодні. Чи була ця професія високооплачуваною? Ні в  жодному разі  - навіть в порівнянні з тими ж військовими, співробітники міліції  взагалі не могли похизуватися високою зарплатнею. Чи мав міліціонер від держави  соціальні гарантії „за найвищим розрядом”?  Ні.   Пенсійне забезпечення знаходилося на досить низькому рівні, у порівнянні з сьогоденням,  а щодо права на безкоштовне навчання та  медичне  обслуговування – тоді таке право (до того ж  на ділі)  мав кожен громадянин. Хіба що, до переліку деяких, скоріш навіть не соціальних, а суто побутових стимулів,  реально було віднести  безкоштовний проїзд в громадському транспорті і можливість один раз на рік безкоштовно  проїхати  залізницею до місця відпочинку і назад. 

 

Особливий статус міліціонера  в ті роки був в іншому -  він був не просто представником держави, а, так би мовити,  втіленням Закону, тим, хто щоденно, щохвилинно  знаходиться на бойовому посту  і готовий завжди і скрізь  захищати як інтереси держави, так і інтереси кожного конкретного громадянина.  Це викликало у людей цілком заслужену повагу, і, дійсно особливе ставлення до тих,  хто носив міліцейську форму.

 

Неможливо не відзначити, що  в значній мірі  цьому сприяла  діяльність  тодішнього Міністра внутрішніх справ  СРСР – нашого земляка, луганчанина,  Миколи Онисимовича Щолокова. Саме його стараннями органи  внутрішніх справ почали планомірно  „підніматися” в іміджевому, як зараз кажуть, плані.   Не слід забувати, що завдання перед ним стояло досить складне  – за спинами  міліції тих років ще поставав страшний привид, хоч вже і доволі тьмяний,  ВНК-ГПУ-НКВС. Також, доволі багато було в живих людей, котрі не тільки пам’ятали „великий терор”, але й відчули його на собі.  І ось, стараннями Щолокова  міліцію почали виводити з цієї страшної темряви, робити її близькою та зрозумілою людям.  Цьому сприяли такі талановиті кінофільми, як „Петрівка38”та „Огарьова6”, а також  книги братів Вайнерів і Юліана Семенова.  Чого лиш вартий  в плані створення іміджу „міліції з людським обличчям”  серіал про сільського дільничного Аніскіна, чий безсмертний образ уособив один з найкращих акторів того часу  Михайло Жаров!  Потрібно сказати, що  в підсумку головна мета  цієї роботи була однозначно досягнута – серед людей міліцію перестали страхатися, її почали поважати.

 

Ніхто не йшов тоді до міліції, щоб вкрасти мільйон, чи, хоча б, збудувати для себе маєток, або мати дороге авто. Не думав тоді ніхто ні про що подібне – кажу це, покладаючись як на досвід своїх попередників,  перших наставників на міліцейському  поприщі,  так і на власний досвід, оскільки прийшов  на службу  саме в ті часи.  Є таке просте слово „обов’язок”.  Можливо сьогодні  це викличе у  когось сміх.  Що ж – смійтесь,  а я вас  пожалію...  Так ось, не дивлячись ні на що – існує  і почуття обов’язку  і почуття відповідальності  - до того ж  не тільки за те, що робиш  власне сам, а й за те, що відбувається навкруги.  Існує поняття несправедливості і бажання відповідним чином  засудити та покарати цю несправедливість.  Люди приходили в міліцію,  аби на ділі  протистояти беззаконню. Хоч, найцікавіше, що не було  у нашому вжитку таких  пишномовних понять.  Працювали для того, щоб  лише забезпечити нормальне життя народу.  Як могли, так і робили свою справу.

 

І робили це, скажу відверто, сумлінно.  Для того, аби переконатися в цьому, достатньо підняти міліцейську статистику  - 70-х, 80-х років минулого вже століття і порівняти з тією, що ми маємо сьогодні.  Ми можемо скільки завгодно повторювати, що такі порівняння недоречні, що в структурі злочинності відбулися величезні зміни, котрі, начебто, і впливають на всі показники. Не заперечую, впливають... Та як впливають на боротьбу зі злочинністю  зміни в самій міліції?!  Куди там братися „структурним змінам”... І не потрібно, будь ласка,  повторювати затерті,  налиплі до зубів  „лякалки” про те, що  за радянських часів  статистику „фальшували”, а злочини, чи не усі поспіль „приховували”. Нісенітниця!   Адже я пам’ятаю не лише міліцію тих часів, а й прокуратуру, котра наглядала за дотриманням законності, це також не останньою мірою стосувалося  діяльності органів внутрішніх справ.   І скажу відверто, сучасній прокуратурі в багатьох аспектах нічого і намагатися рівняти себе з тими „попередниками”. То були люди – більш суворі, більш жорсткі, більш принципові, а,  головне,  професійні в своїх вимогах.  Спробував би хто-небудь  приховувати чи фальсифікувати!  Без погонів залишалися і за менші гріхи. 

 

Взагалі,  повинен сказати, що переважна більшість огульних звинувачень на адресу міліції „пізнього періоду” існування СРСР беруть своє коріння з тієї, без перебільшення сказати, істерії, що здійнялася після смерті Леоніда Брежнєва і усунення з посади  Миколи Щолокова.  Ось тільки ті, хто раз у раз повторює та розповсюджує цей бруд, чомусь „забувають”, що всі звинувачення стосовно Миколи Онисимовича  так і залишилися на рівні здогадок та чуток, що „зависли в повітрі”  довіку після того, як він трагічно пішов з життя.  Не було ані суду, ані осудження, ані, якщо на те,  будь-яких  однозначних висновків  по кримінальній справі.  А ще, тим хто досі мусує „голосні справи” тих років, не завадило б  пам’ятати про такі  поняття  як „інтриги у владі” і „ політична доцільність”.  А також про те, наскільки вони були актуальними для тих років, для ситуації, що склалася в найвищих ешелонах  як влади,  так і партії.

 

 Під час служби  доводилося стикатися  з різними моментами.  На дворі був 1979 рік - час, коли потрібно було робити життєвий вибір.

 

 

 

 

Перехрестя перше: вперед і по прямій!

 

Життєвий шлях було обрано, настав час реалізувати його. Здавалося – з чесно заробленим дипломом про вищу освіту, лейтенанту запасу всі дороги в житті відкрито, включаючи й ту, котру обрав я  для себе  вже досить  усвідомлено і остаточно.  Проте, не зважаючи на перераховані вище атрибути, отримати направлення  для проходження служби  в органах внутрішніх справ для мене – молодого хлопця, що не  був членом партії і не проходив службу в Збройних силах було не так просто.   Такий вже був час.

 

Отож, бажав я того чи ні, довелось звертатися  по допомогу до друзів батька.  Мій батько – Ерік Юрійович Черкасов, на той момент працював головним архітектором Харкова, був лауреатом Державної премії України ім. Шевченка – за створення цілої низки  меморіальних комплексів, що були присвячені героям Великої Вітчизняної війни, зведених за його проектами  в містах Харкові та Дніпропетровську.  Він зателефонував тодішньому  заступнику начальника Управління внутрішніх справ Харкова полковнику міліції Георгію Несторовичу Нанікашвілі  і попросив посприяти.  Георгія Несторовича, нажаль, вже немає з нами, та відчуття вдячності цій колоритній людині, що відіграла настільки важливу роль в моїй долі, звісно, залишилося назавжди.   Саме завдяки його старанням до Харківського державного університету і надійшов офіційний лист  про відрядження одного  з випускників історичного факультету на службу  до міліції міста.

 

Тут вкрай необхідно обмовитись про досить важливу річ. Перш за все, сказати про те, що  моє рішення   стосовно вибору професії батьки, а тим більш,  старше покоління, в особах дідусів та бабусь,  сприйняли, м’яко кажучи, без будь-якого ентузіазму.  Так вже склалося, що в нашій родині були представники різних професій – енергетики, лікарі,  педагоги, в тому числі,  і викладачі історії... Батько, як я казав, був архітектором.  А ось правоохоронців до мене не було.  Не те, щоб рідні  з упередженням  ставилися  саме до професії міліціонера, але, правду кажучи,  мій вибір, зовсім випадав, на їх погляд, як з сімейних традицій, так і з мого  попереднього життєвого шляху, і видавався їм мало не диким.

 

Слід визнати, не тільки їм!  В деканаті істфаку, куди надійшов лист  про моє відрядження  до міліції,  це викликало справжній шок.  Навчався я, слід відзначити, досить непогано, і для мене  не становило таємниці, що при наявності бажання, на історичному факультеті  я міг би залишитися для подальшої наукової, і, як наслідок, викладацької діяльності.  Тим більше, що мою дипломну роботу,  темою якої був так званий період „двовладдя”, що встановився  в Росії  між  лютневою і жовтневою революціями  1917 року, сприйняли дуже схвально.  Справа також у виборі теми – це був унікальний період у вітчизняній та світові історії, багато питань котрого,  без сумніву, не втратили своєї актуальності і сьогодні.  Розробку цієї теми також було сприйнято  досить схвально,  її було визначено як таку, що при певному доопрацюванні може стати  основою для кандидатської дисертації.  Тобто, учорашні наставники і викладачі бачили в колишньому студенті  досить перспективного історика. І раптом – міліція!

 

 

Однак, помилкою було б говорити, що випускники історичного факультету  не йшли служити  до органів правопорядку.  Аж ніяк.  Питання в іншому – до яких саме органів... Гадаю, що не відкрию якусь страшну таємницю, коли скажу відверто про те, що  поповнювали вони  лави Комітету Державної  Безпеки.   Пройшовши там відповідну спеціальну підготовку, хтось з них одягав форму  і продовжував службу  в якості кадрового офіцеру КДБ,  а хтось, чия приналежність  до цієї організації не афішувалася, повертався в ті самі ВНЗ, наукові заклади,  щоб проводити контррозвідувальну  боротьбу.

 

 Сьогодні ми з вами добре знаємо, що навіть  історична наука  має свої глибокі таємниці. Були, звісно, такі таємниці і за радянського періоду, до того ж  настільки серйозні, що їх несвоєчасне обнародування  ( котре в той момент виключалося категорично), було спроможне, скажемо відверто,  похитнути  самі підґрунтя світосприйняття, що тоді існувало.  Втім, на історичному факультеті  витоки такої „вибухонебезпечної” інформації  іноді траплялися.  Переважно – випадково, коли захопившись, викладачі з величезним, без сумніву,   життєвим та науковим досвідом, в процесі занять  сповіщали нам такі  факти, від яких в нас, молодих істориків, голова йшла обертом.

 

 Так, в 1975 році, під час  проходженні теми  про визвольну місію Радянської Армії  в Європі, один з доцентів, учасник війни, з подробицями, спираючись, напевно, на власні спогади, розповідав нам про практично повне знищення населення „країн, що визволялися”,  до яких  в 1944 році ввійшли Радянські війська.  Саме тоді  фронти було зупинено  на місяць, а гасло „Вбий німця!”  замінено політпрацівниками  на „Вбий фашиста!”. Дізнатися про таке в 1975 році,  ще й на семінарі, що проводився  на кафедрі  історії КПРС, повірте, було фантастикою, адже відкрито про щось подібне заговорили тільки після розпаду СРСР,  і то не одразу.  Але це, звісно, було зроблено згаданим доцентом, так би мовити,  у викладацькому запалі, без будь-якого політичного  підтексту чи-то  наміру.  Втім, якби інформація  від нас, слухачів, дісталася „куди належно” -  не бути йому істориком.

 

До речі, помилкою було б як стверджувати, що ніякого інакомислення  не існувало взагалі, і, відповідно,  всі супротивники порядку речей, що панував тоді в країні, були  вигадані задля виправдання існування    майже всемогутньої „контори”, так і казати, що, навпаки, інакомислення було тотальним, чи-то навіть масовим.

 

Задля ілюстрації  наведу випадок з власного досвіду. Справа відбувалася  в 1976 році – тобто, приблизно в той час, коли спостерігалося певне бродіння  з приводу „ щасливого життя” на „благословенному Заході” і „ Імперії Зла”  довкола нас... Минаючи, другий, так званий „ректорський поверх” університетського корпусу, я став свідком   не зовсім звичного видовища. В залі, звідки сходи, розширюючись піднімалися вгору,  декілька студентів,  хвилюючись та поспішаючи, канцелярськими кнопками прикріплювали до стіни якісь малюнки.  Мені, другокурснику, зрозуміла річ, стало цікаво -  що ж там, на цих малюнках, і, підійшовши ближче, я почав їх роздивлятися.  Малюнки було зроблено,  слід сказати, як-небудь – олівцем та аквареллю.  Але назви, та зміст цих „шедеврів” були більш ніж красномовні... Змалюю лише однин -  називався він  „Ліс рубають – тріски летять”,  і на ньому було зображено ліс з поваленими деревами, людей в сірих куфайках і солдат, які цих людей чи-то розстрілювали, чи-то кололи багнетами.  Тоді ми, студенти, в більшості своїй,  не  мали уяви  про всі викриття, що полились     під час перебудови – з приводу ГУЛАГу та іншого.  Отже, все це було для нас незрозумілим, і  від цього ще більш цікавим.

 

Крім мене, ще декілька студентів снували повз ці малюнки, силуючись  хоч щось зрозуміти, як раптом  ми побачили сцену,  що здивувала нас більше, ніж  імпровізована „картинна галерея”.  Коридором не просто швидко рухалися - бігли  чоловік вісім.  Попереду – ректор університету і секретар партійного комітету ВНЗ. Чи знаєте ви такий афоризм: „Коли бігають полковники – це мобілізація,  коли генерали – це війна”. Побачивши  керманичів  рідної „альма матер”, що переміщувалися в такому темпі, будь-який студент з клепкою в голові,  повинен був забратися з місця, бажано з тією ж швидкістю, і в протилежному напрямку. Що я і зробив,   рушивши   сходами вгору.  Найцікавіше, що я побачив, як ті студенти, що чіпляли малюнки, нікуди не тікали, а залишилися, так би мовити, „на місті злочину”,

 

Підійшовши до стіни, і роздивившись, що на ній висіло, ректор вимовив одне-єдине слово: „Пок-к-кидьки!”. Після чого зірвав найближчий до нього малюнок,  і наслідуючи його приклад,  те саме почали робити інші присутні. Саме тоді я достеменно зрозумів, що з цього місця потрібно забиратися, оскільки цікаве закінчилося, і починається неприємне – усіх  присутніх, напевно,  почнуть переписувати поіменно, з вкрай негарними для них наслідками...

 

З приводу наслідків, я, до речі, не помилився – незабаром  Університетом прокотилися  комсомольські конференції, збори, та інші заходи.  На цих заходах ухвалювалися резолюції,  робилися певні „оргвисновки”, когось звідкись виганяли, отримувались суворі догани. Що сталося з тими студентами,  котрі спровокували цю „лавину” – я не знаю. Один, здається, був з геофаку, інші... не пам’ятаю. Але скандал був надзвичайний, оскільки подібний демарш  - майже під кабінетом ректора - в ті часи, часи непохитної міці  партії,  майже найвищого розквіту Радянської держави, здатен був викликати серйозні наслідки. Навіть такі, що перетиналися із вкрай суворими статтями  Кримінального Кодексу.

 

Оцінювати ті події сьогодні – вкрай важко. Перш за все, тому, що не був я знайомий ані з тими молодими людьми, ані з мотивами, що підштовхнули їх на такі дії, а, також не знав багато іншого, що було підґрунтям тих подій.  Можу сказати, що протест цей, на мою думку, був нерозважний.  Хоча б тому, що „витвори протестної творчості”, окрім мене  і шести-семи надто цікавих студентів, котрі майже нічого, з побаченого, не зрозуміли – не встиг оцінити ніхто, окрім представників  ректорату та парткому. Все, до чого призвела ця акція -  страшенний галас, і, напевно, чиїсь зламані долі. Втім,  про що вона безперечно свідчила, так це про те, що  певне інакомислення все-таки  існувало навіть в стінах такого ВНЗ, як наш,  і, що придушувалися  такі прояви  достатньо оперативно та  жорстоко.

 

Довелось мені, в тому ж Університеті, стикнутися з тими, хто цим самим „придушенням” опікувався.  Власне, розуміння того, що людина, з котрою випало спілкуватися, мала, напевне, безпосереднє відношення до органів держбезпеки,  прийшло пізніше – з певним життєвим досвідом.  А в той час мене і ще двох моїх товаришів, котрі, як і я  були членами оперативного комсомольського загону, що надавав допомогу та сприяння міліції, було викликано для розмови до заступника  секретаря  комітету комсомолу Університету.  Це був, потрібно зауважити, аж ніяк не студент, а досить дорослий чоловік, чия  комсомольська діяльність була для нього  основною, але, гадаю,  не єдиною професією.   Цей самий діяч раптом завів з нами розмову,  суть якої,  правду кажучи, не кожній нормальній людині було під силу осягнути, принаймні, одразу.   Мова йшла про якихось „підозрілих людей”, котрі, зі слів комсомольського секретаря, так і нишпорять навкруги, і в Університеті також.  Ці незрозумілі, але однозначно темні, з його слів, особистості, так і вичікують на момент, чи-то задля замаху на самого  генерального секретаря – раптом він тут з’явиться, чи-то бажаючи  викрасти нас самих  і передати  в чіпкі лабети ЦРУ.  Отже потрібно  пильнувати, пильнувати і ще раз пильнувати!  

 

Тоді ми, звісно, не знали такого слова, як „ шпигуноманія”,  і справжній зміст поняття „вербування” нам теж був незрозумілий.  Однак, на те, щоб зрозуміти  в що саме  нас так наполегливо намагаються втягти, здорового глузду і самоповаги було достатньо.   Сама думка про те, щоб бути чиїмось сексотом,  інформатором чи-то навушником  мені, як і моїм товаришам видавалася  огидною.  Отож, залишивши, кінець-кінцем  кабінет „комсоргу”, ми твердо вирішили віднести всі його бесіди до рангу „ розмов на користь бідних”, а від самого кабінету, і, тим більш,  від його господаря,  в майбутньому  триматися як найдалі.

 

 

Поза сумнівом, існували і справжнісінькі шпигуни,  розвідники чужих держав, котрі діяли на території СРСР.  І я погоджуюсь з тим, що спроби такої діяльності могли бути  в Харкові, де на той час було зосереджено як досить потужні об’єкти військово-промислового  комплексу, так і відповідний науковий потенціал.  Існували  й ті, хто з цими шпигунами боровся, героїчно виконував свою роботу.  Однак, випадків  викриття   «агентів ворожих розвідок» в ті роки в ХДУ – я щось не пригадую.  Навіть якщо вони й існували, то, мабуть, десь далеко.  А ось бажаючі покопирсатись у твоїй душі і голові, до того ж, зробити з цього політичні висновки, опинялися поряд.

 

Отже, використаю термін,  який в сучасному суспільстві прийнято вживати, змальовуючи радянські часи, я скористався  „блатом”  і був призначений на свою першу міліцейську посаду – інспектора у справах неповнолітніх  Московського районного відділу внутрішніх справ УВС Харкова. Еге-ж, „блатна” була посада – далі нікуди... Мова навіть не про заробітну платню, яка складала 85 карбованців по відомості, з яких на руки (завдяки відрахуванням та податкам) я отримував карбованців сімдесят. Мова, скоріш, про умови праці,  в  які довелося зануритися.

 

Були вони, не сказати щоб такими вже й важкими – нормальними, і досить звичними  для радянської  міліції тих часів. Особового складу нашої служби на весь, закріплений за нею  район з трьохсоттисячним населенням,  нараховувалось  аж вісім чоловік.  І тільки троє з них були чоловіками.  Але це, взагалі, не завадило, одразу з моїм приходом до служби, закріпити за мною наставника, вибачаюсь, наставницю - старшого лейтенанта міліції  Олену Бородіну.  В ті часи інакше просто не могло бути – нікому б і на думку не спало кинути молодого співробітника в роботу, як кошеня у воду. І очікувати результатів за принципом – чи-то потоне, чи-то випливе.  Інститут наставництва   в міліції був надійним і свою позитивну роль він відігравав  безумовно. 

 

Службового транспорту в підрозділі не було жодного  - у справах ми пересувалися  чи-то на своїх „двох”, чи-то громадським транспортом. На той час,  наголошую, це було нормальним та звичним, а  сьогодні, я гадаю, що можливо воно було на краще. Оскільки, коли ти йдеш по землі спокійно і не поспішаючи, то помічаєш все навкруги.  А з вікна  службового авто -   переважно небо,  і предмети, що  ти стрімко минаєш - чи-то дерева, чи-то громадян...  Отож  районом, з непоетичною назвою „Салтовка”, за три роки    мені довелося  відкрокувати безліч кілометрів.  Оскільки роботи в нас було з горою.

 

Варто, мабуть,  більш детально зупинитися на питанні -  що  собою  являли  і та служба,  і ті проблеми, з якими вона боролася.

 

Головною різницею між Інспекцією у справах неповнолітніх і Кримінальною міліцією, що виникла потім і займалася тими ж таки  дітьми і неповнолітніми - була відсутність будь-якої оперативно-розшукової діяльності. До речі,  перехід до неї вважаю  досить правильним, оскільки   за сучасних умов найбільш ефективним методом  протистояння молодіжній злочинності якраз і є  виявлення і роздрібнення підліткових злочинних угрупувань саме на стадії формування. А цього можливо досягти лише за  допомогою певних спеціальних заходів.  В даному випадку, з будь-якої  точки зору,  більш правильно і корисно працювати  профілактичними методами, ніж в майбутньому відправляти молодих людей за грати.

 

Інша справа, що в ті часи, коли мені довелося служити в ІСН, ті види і форми підліткової злочинності, котрими сьогодні нікого не здивуєш, співробітникам тієї міліції не могли примаритися навіть в найжахливішому сні.  Наркоманія, токсикоманія, дитяча проституція... Для нас це було за межею „найчорнішої” фантастики.  Втім, не слід вважати, що всі тодішні діти та підлітки були як один „квітами життя”, взірцевими піонерами-відмінниками.  Так, малолітня шпана того часу не „кололася”, не нюхала клей – але була досить велика кількість тих, хто палити,  пити „бормотуху” чи горілку і красти  починали років з семи.  А коли таким „діткам” виповнювалось чотирнадцять, час коли наставала кримінальна відповідальність – вони мали вже доволі вражаючий „букет” правопорушень. Безхатченками вони де-юре не були – ночували вдома, але разом з цим, особливо влітку, з більшим задоволенням проводили ночі на вокзалах,  горищах та  у підвалах. Тільки в мене таких „гульвіс” на обліку нараховувалося шістдесят душ.  І головного болю від них було достатньо.

 

Згадаю ще один момент – вкрай неприємний.  Він мав назву „робота з неблагонадійними сім’ями”.  Проблема таких сімей була досить серйозною та масштабною.   Якщо врахувати, що інспекторів  ІСН по області було  чоловік триста, і подекуди на обліку в них  знаходилося  по тридцять неблагонадійних сімей,  то картина  з рівнем неблагонадійності в сім’ях вимальовувалась досить сумна.   Але мова, знову ж, не про  кількість та обсяг роботи.  Справа в тім, що позиція держави в ті часи, по відношенню до таких сімей була     достатньо чіткою, однозначною та вкрай жорсткою:  дітей на певному етапі, коли ситуація в такій сім’ї стає нестерпною,   потрібно вилучити!

 

Що це означало?  Перш за все, те, що хтось цю дитину повинен був „вилучати” з сім’ї.  Тобто,  застосовувати силу, відривати, досить часто в буквальному сенсі,  дітей від батьків... Спробуйте відібрати щеня у собаки.  Вона точно пошматує.  Якщо, взагалі, не загризе... А  тут відібрати дитя  у матері, якою б вона не була.  Взагалі, проводити такі „заходи” повинні були  аж ніяк не співробітники міліції.  На долю останніх, в таких ситуаціях, повинно було залишатися  виконання  їх  прямих обов’язків – охорона громадського порядку  на місці подій. Нажаль, так ситуація виглядала в теорії,  в дійсності представники  різних організацій – опікунських  та інших, відповідних комісій, що функціонували в той час при  виконавчих комітетах від  сільського до обласного рівня, котрі, до речі, власне і приймали рішення про  позбавлення батьківських прав,  взагалі не  бажали виконувати цю    „найбруднішу” частину роботи. Вони в будь-який спосіб  перекладали сам процес  вилучення дитини з сім’ї  на співробітників  міліції.   І нам доводилося  це робити.

 

 Можете собі уявити, як це все „сприяло” авторитету міліції. Крик, гвалт,  галас та сльози...  Все це досить активно,  хоч і пошепки, обговорюють сусіди.  Звісно, шкода міліцейському іміджу  в таких ситуаціях завдавалася чимала.   А діти, як вони самі це сприймали?!  Півбіди, коли дитина  зовсім крихітна, і не розуміє, що відбувається навколо неї,  а коли дитина доросліша?  Зрозуміло, що  ти забираєш її з рідної домівки за рішенням суду, але не втямить цього десятирічна дитина, навіть коли ти це саме рішення зачитаєш їй тричі вголос і з виразом.  Вона розуміє тільки одне – її забирають від мами.  І яка б вона там не була – нехай п’яниця, нехай алкоголічка, нехай така, що зовсім пустилася берега, але для неї вона МАМА!  Яка  асоціація  виникатиме в такої дитини, коли вона побачить міліцейську форму наступного разу?  Саме так  ми отримували людей,  в котрих відраза до міліції  виникала  змалечку.  Хоч, психологам відомо, що, найчастіше саме дитячі спогади, симпатії чи антипатії, формують в людині на самому глибокому, підсвідомому  рівні, ставлення до життя.  Дуже добре, що на сьогоднішній день поліція такими речами не займається,  дуже правильно!

 

Більш того – куди ці діти потрапляли потім?  Звісно, в інтернати.  За своє життя, а особливо під час роботи в міліції,  мені доволі часто доводилося   відвідувати  такі заклади.  Нічого там доброго немає, і, напевно, бути не може.  А за часів СРСР  вони мало чим відрізнялися від місць позбавлення волі – грати, охорона,  однаковий казенний одяг, на обід – з обіду – шеренгою.  Слід сказати, що ці заклади, принаймні, в ті роки,  недалеко втекли від дитячих колоній часів незабутнього  товариша Макаренка і  ліпшого друга  всіх безхатченків Дзержинського.  Модель, що її створили  в  ті суворі післяреволюційні роки, існувала надалі,  і практично не змінилася. Тому немає нічого дивного в тому, що дітлахи, котрі  там опинилися,  перетворившись на нещасних сиріт при живих батьках,  розлючені  на весь білий світ, за першої нагоди, досить часто траплялося, що  першого ж дня перебування там,  намагалися втекти і повернутися додому.  Нам, відповідно, доводилося знову їх ловити і повертати до інтернатів.  Позбавлення батьківських прав, до речі,  на той час, застосовувалось  досить  часто.  Не скажу, що це мало масовий характер, але, наприклад,  по Харківській області  таких випадків було більше сотні на рік, про кількість дітей, що їх було забрано від батьків, нажаль, нічого сказати не можу.

 

Про що ще необхідно сказати – так це про відповідальність, що лежала на кожному з нас.  Міра відповідальності інспектора у справах неповнолітніх за будь-яке протиправне діяння, що скоїли його підопічні, була в ті часи  інколи більш суворою, ніж  самого неповнолітнього. За фактом кожного злочину, що було скоєно підлітком,  проводилося службове розслідування, і проводили його співробітники вищого міліцейського підрозділу, до того ж, з усією суворістю.  А коли неповнолітні скоювали тяжкий злочин -  розбій, зґвалтування, чи-то, не приведи Господь,  вбивство...  Тоді розслідування проводилося на рівні  управління внутрішніх справ області, а то й МВС  республіки.  Ось тоді, зрозуміло,  не обходилося без наказу, відповідно до якого несли покарання  і рядові співробітники, і їхні керівники, до того ж, не лише  ті, хто очолював ІСН, а й керівники  районних органів міліції, і далі –  по вертикалі.  Сьогодні я впевнений, що така жорсткість, вимогливість були цілком виправдані, тому, що завдяки саме цьому  ми мали змогу вдало   боротися зі злочинністю –  підлітковою також.

 

Відповідальність і відповідні вимоги – це основа будь-якого  процесу управління.  Закінчена ланка управлінської діяльності виглядає начебто  і просто – окреслення задач, забезпечення контролю за її виконанням і визначення відповідальності людей, котрі  цю задачу  виконують.  Але якщо цю ланку розірвано -  задачу поставили, а потім не проконтролювали, не спитали з виконавців, як наслідок, пиши „пропало”.   Коли так трапиться один раз, другий, то на третій раз людина будь-яку задачу виконувати не буде.  Не буде контролю – не буде і роботи.  Логіка проста: навіщо напружуватися, коли цей час можливо провести більш приємним чином, тим більш, коли за це  нічого не буде.  Так воно є насправді, і, на превеликий жаль,  останні десятиліття історії  підтверджують цю тезу.  Нехлюйство,  невиконання своїх обов’язків, своїх функцій посадовими особами – ось до чого ми дійшли завдяки такому  явищу -  як відсутність контролю.   І на цьому „родючому ґрунті”  досить прогнозовано  проросли паростки  непрофесіоналізму,  кумівства,  корупції, непоодинокі випадки  зухвалого розкрадання  з використанням власної посади. Хочеться вірити, що ми позбавимося всього цього.

 

Якщо мова йде про сьогодення,  то  слід сказати те, що зараз „лінія фронту” війни  за душі дітей та підлітків лежить, нажаль,   не  лише в площині правоохоронної діяльності,  а в інших, більш глибинних сферах.  Нехай сьогодні суспільство сором’язливо замовчує  справжні  масштаби такого відразливого явища як шкільне  насильство.  Але для людей, котрі  по-справжньому обізнані,  відомо, що існують в країні школи, куди діти просто бояться приходити,  чи-то навпаки  викладачі бояться власних учнів. Там, насправді, давно керують аж ніяк не ради  педагогічних колективів, а „ради” місцевих неповнолітніх хуліганів. А чому тут, власне, дивуватися, коли така, м’яко кажучи, розгульна поведінка  в навчальних закладах сьогодні, фактично, виправдовується, і мало не пропагується та  популяризується?  Мова про ті „молодіжні” серіали, що транслюються  на загальнодоступних каналах телебачення.  І ті самі діти, школярі, котрі  ці серіали , зрозуміло, переглядають, звісно, ставлять   собі таке питання: „ А чому хтось  може таким чином поводитися, а я – ні?!”.  Цілковита „свобода від суспільства”, а насправді, повне  заперечення  будь-яких моральних застав,  дисципліни як явища і поваги до будь-кого і будь-чого крім власних примх – ось що несуть в собі  такі продукти „ масової молодіжної культури”.

 

Втім,  телесеріали сьогодні - не найбільше зло, що розбещує душі  дітей та підлітків, загрожує не лише духовному здоров’ю і моральності, але й самому життю. Буквально тільки зараз,  2017 року, коли пишеться ця книга,  органи ювенальної превенції української поліції нарешті помітили так звані  „групи смерті”, що діють  в інтернет-середовищах    і буквально вбивають дітей та підлітків.  „Сині кити”, „Тихий будинок”,  „Розбуди мене в4.20”... під усіма цими назвами  приховується „гра”, що вбиває наше майбутнє, котра потрапила до нас,  як стверджують правоохоронці, з Росії. Там, до речі, почали бити на сполох,  вже два роки  тому.

 

Суїциїдальні  „ігри”, в процесі котрих  підліток  шляхом виконання  низки завдань-„квестів” підштовхується до самогубства,  „екстремальна гра”  „Біжи чи помирай”,  що полягає   в  перетинанні підлітками бурхливих транспортних магістралей  якнайближче до транспорту, що рухається... Надто багато  небезпеки  для  незміцнілої психіки,  несформованої свідомості, в  котрій ще не досить чітко сформувалися поняття добра і зла, приховує в собі „Світове павутиння”. Сьогодні виклики для  дитячого та підліткового середовища  стали  глобальними. Блискавичними. Чи готові ми до них?

 

 В ті часи, коли я навчався у школі, як НП сприймався прихід  до класу старшокласниці, що одягла сережки, навіть,   дуже скромні. Про кілограми косметики на юних дівочих обличчях, що в ній взагалі не мають потреби, навіть  не йшлося... Я ні в якому разі не належу до заскорузлих  ретроградів, і не закликаю  негайно в примусовому порядку всім  школяркам зняти сережки, чи щось таке.  Не в сережках справа, а в тому ,що,   на моє глибоке переконання,   принцип „дозволено все, що не заборонено напряму” , тим більш,  коли ми намагаємося звести такі заборони  до мінімуму, є глибоко хибним.  Повинні існувати певні істини, навіть скажу – УСТОЇ,  котрі не повинні руйнуватися  ні в якому разі, за жодних обставин.  Після загибелі в нашій країні  комуністичної ідеї, і відміни  принципів „Морального кодексу будівника комунізму”,  за основу, зрозуміло, потрібно було покласти заповіді Христові і  непохитно  рухатися цих шляхом.

 

Втім, ми відволіклися від основної лінії оповідання. Отримавши в рядах  інспекції  у справах неповнолітніх неоціненний досвід і гарт, я наблизився  до переходу до зовсім іншого міліцейського підрозділу, служба  в якому була метою  та мрією  для абсолютної більшості молодих  працівників міліції.  Мова, звісно, про карний розшук...

 

 

 

Важке літо 1981-го

 

З певного часу  щодо так званого „застійного” періоду історії нашої країни (тобто – 70-ті, перша половина 80-х років минулого століття) існує думка, що вони  уособлювали собою майже  „райські”  часи,  у сенсі криміногенної ситуації. Начебто, тоді в СРСР  панували тиша, спокій та Божа благодать, а міліція страждала неробством. Що на таке відповісти... з одного боку, певна частка правди в цьому є – але  лише частка, і, виключно у порівнянні   з більш пізніми часами, коли з початком перебудови почала зростати організована злочинність з усіма  „принадами”, що  притаманні цьому явищу.  В порівнянні з  кінцем 80-х – 90-ми роками,  час був насправді, незрівнянно  більш спокійний та мирний – принаймні,  слова „рекет” і „кілер” належали, хіба що,  до міжнародної кримінальної хроніки, а масових бандитських розбірок  ніхто собі і в страшному сні уявити не міг...

 

Втім, і стверджувати, що злочинності   в ті часи в СРСР не існувало, було б вкрай хибно. І, звісно ж, міліція не ніжилася в блаженному неробстві  і не била байдики.  Для прикладу хочу згадати події , що їх ввібрало в себе одне літо 1981-го року, літо, що мені запам’яталось.

 

Є в Харківській області місто Зміїв, і, відповідно Зміївський   район.  Втім, того літа був він не Зміївським, а Готвальдівским, оскільки,  і місто і район йменувались тоді  на честь керівника неіснуючої нині комуністичної партії країни Чехословаччини, котра, на сьогоднішній день, теж зникла з географічної мапи світу. Назву таку ті місця мали не випадково -  в селі Соколово, що належало до  Готвальдівського району,  відбулася кривава битва, в котрій  вкрили себе осяйною славою саме  воїни  чехословацького 1-го окремого батальйону під керівництвом Людвига Свободи.

 

8 березня 1943 року фашисти, що намагалися  розвинути, розпочатий ними контрнаступ проти  Воронізького  і Південно-Східного фронтів Червоної Армії,  кинули на Харків  добірні частини  дивізії СС „Мертва голова”.  На їхньому шляху разом з червоноармійцями  встали і бійці 1-ї роти  чехословацького батальйону, командиром котрого був Отокар Ярош.  Необхідно відзначити, що це був перший бій на радянсько-німецькому фронті, котрий вела  військова частина, що складалася з іноземних громадян.

 

Битва розгорнулася неймовірно тяжка і кровопролитна.  Лише піхоти у есесівців нараховувалося  більше двох батальйонів, а на додачу уся ця сила  мала підтримку з   танків та іншої бронетехніки. Незважаючи на вогонь артилеристів-червоноармійців, котрим вдалося  значною мірою  пошкодити ворожу бронетехніку, фашисти потіснили чехословаків  з околиці до самого центру Соколово.  І там бійці Отокара Яроша встали на смерть... Сам він, після отримання трьох поранень,  і далі командував тим, що залишилося  від роти,  і в тому бою загинув.  Крім нього в Соколово склали свої голови  сто двадцять чехів та словаків.  Тобто - рота загинула, майже вся... Гітлерівців було зупинено.  Підпоручик Отокар Ярош перший з іноземців  був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

 

В 1964 році  в  селі було відкрито меморіальний комплекс, що був  присвячений  вище згаданим подіям.  Нашими  чехословацькими друзями  в Соколово було не  лише прокладено  асфальтовані дороги, досить-таки непоганої якості,  але й збудовано  адміністративну будівлю сільради, в котрій нерідко відбувалися заходи з прийому  іноземних делегацій.  Звісно, окрім, відповідно,   пам’ятника загиблим воїнам, ними ж було збудовано музей – простору, сучасну споруду.   Слід зауважити, що  цей комплекс користувався в регіоні великою популярністю та увагою – наприклад,  я особисто,  лише в дитинстві відвідував це місце під час екскурсій  три, чи чотири рази.

 

Цього разу відвідати Соколівський музей мені довелося не з розважальною чи то дослідницькою метою. Однієї ночі з села було отримано сигнал про те, що в музеї спрацювала охоронна сигналізація. Чи то спрацювала вона несвоєчасно, чи то  поставилися до цього безвідповідально, втім,  коли місцева міліція прибула на місце, залишалося  лише констатувати факт проникнення  до музею та пограбування останнього. Злочин було скоєно, і його слід було розкривати, до того ж,  якнайшвидше. Мене, як молодого співробітника вже інспекції у справах неповнолітніх карного розшуку  УВС Харківської області, відрядили на місце та віддали під керівництво одного з найдосвідченіших  сищиків управління – Валерія Васильовича  Ногарьова, в якості  „робочої конячки”.

 

Що могли  викрасти з музею, котрий був  присвячений війні? Звісно, в першу чергу – зброю, котра, власне,  і складала, переважно, його експозицію.  Під  час огляду місця події  так воно і виявилося -  з розбитих по-варварськи вітрин зникли декілька пістолетів-кулеметів Шпагіна і Судаєва (відомі ПКШ і ПКС),  німецький МП  та  гвинтівка. А також те, що привернуло нашу прискіпливу увагу – німецька каска.  Саме такий перелік викраденого і обумовив, так би мовити,  мою участь   в роботі слідчо-оперативної групи. Чому?  Тут,  знов ж таки, потрібно розуміти специфіку того часу.  Це сьогодні артефакти часів війни,  зокрема й   такі речі, як каски вермахту та СС, перетворилися на предмети колекціонування, котрі  мають певну, і, подекуди,  досить велику цінність.  В той час такі „артефакти” майже нічого не коштували, оскільки ці „скарби” в достатній кількості знаходилися на полях та у лісах. І, до того ж, каска з символікою СС могла стати причиною великих неприємностей – потрапивши на очі „кому слід”.   Також зброя, котру було викрадено з музею,  зброєю як такою вже не була.  Звісно, що вона найретельнішим чином була доведена до неробочого стану – надпиляні бійки, заварені патронники,  продірявлені стволи. Зараз такі речі  називають  МГМ – масо-габаритний  макет зброї, і, знову ж таки, колекціонують.  Тоді ж, абсолютно ніякого застосування для такої зброї не було.  Навіть на металобрухт неможливо було здати –  могли „прихопити”.

 

 Все це дозволяло нам зробити майже стовідсотковий висновок – крадіжку в музеї здійснили не „професійні” злочинці, а скоріш за все, хлопчаки, котрі не розумілися на зброї, і тому не змогли оцінити її справжній технічний стан.   І каску вони теж, не втримавшись, прихопили „до купи”.  Втім, одразу  відшукалися і ті, хто з нашими міліцейськими висновками категорично не погодився. Належали ці   розумники до районного та обласного комітетів КПРС  і дотримувалися принципово іншої думки.  Їм, чомусь, в тому, що трапилося одразу ж привиділась зловісна змова, що мала за мету  забити клин в дружбу і братерство, що панували між СРСР і Чехословаччиною.  Злочин було взято під особливий контроль ЦК КПУ.

 

Що тут можна сказати?   У кожного, як то кажуть, своя робота... А нам з Ногарьовим, правду кажучи,  було зовсім не до вигадування  змов і „таємничих спілок”.  Це спочатку ми гадали, що відрядження до Готвальду  буде короткостроковим.  Прибувши на місце, ми і уявити собі не могли,  що затягнеться це „короткострокове відрядження”  аж на...чотири місяці. Чому?  А тому, що складалося враження - неначе  хтось відчинив в тих місцях справжню скриню Пандори, з котрої полізло таке... Втім, про все  по черзі.

 

 Не встигли ми з головою поринути  в розслідування щодо  пограбування музею, як в сусідньому селі – знаменитій на всю Харківщину своєю чудовою полуницею Темнівці  вночі хтось „взяв”  касу держбанку.  До того ж, слід сказати, за всіма правилами – зірвали грати, вдерлися до приміщення, зламали сейф... далі – зрозуміло.  В ті часи  викрадення таким чином навіть двадцяти карбованців вже була справжня НП,  що бралася на особливий  контроль всіма інстанціями,  і МВС також.  А тут зникло цілих чотири  тисячі. Ефект, так би мовити, був відповідний.

 

Керівництву наша оперативна група доповідала  мало не кожні чверть години.   Насправді  доповідав, звісно,  Ногарьов,  я був лише присутній при цьому. З його реакції на перемовини з вищим  керівництвом, я розумів, що десь там „нагорі”,  вже майже виказують сумніви  з приводу нашої компетенції, і, взагалі, профпридатності. Але і це були,  як то кажуть, тільки квіточки!  Декілька днів потому  сталося  те, перед чим  тьмяніли і викрадені автомати, і пограбована каса.

 

В тому ж Готвальді серед білого дня зникає трирічна дівчинка.  Самостійно піти  з дому дитина не могла тому, що була замала.  Заблукала в лісі? Викрали? Починаються надзвичайно масштабні пошуки, за участі не  лише міліції та військових, але й усіх місцевих  рибалок, мисливців-слідопитів.  Другого дня дівчинка вийшла з лісу самостійно. Здавалося б, радість – дитина жива, але одразу з’ясувалося страшне: дитину було зґвалтовано...

 

Отже, окрім нашої групи, „на посилення”,  в район приїздить начальник відділу  в особливо важливих справах обласного  управління карного розшуку Микола Хвостенко (сьогодні, нажаль, покійний).  І оперативно-розшукова робота набирає ще більших обертів – засідки, облави, відпрацювання та таке інше.  Разом з цим скоєння  злочинів в районі  триває -крадіжки з крамниць, викрадення автотранспорту,  про  всілякий „дріб’язок”  я навіть не згадую. Все це  відбувалося  влітку, а місцевість там майже курортна – річка,  чудові соснові ліси, в  котрих безліч грибів та ягід, отож, окрім місцевих жителів додалися ще й відпочиваючі, з їхніми проблемами, котрих теж було доволі. Саме з відпочиваючими і трапився наступний випадок – взагалі щось на межі аномалії та містики.

 

На річці відпочивала сім’я з шестирічним хлопчиком. Уявіть собі ситуацію -  білий день,  повний  пляж людей, дитина відходить від батьків буквально на пару кроків – і все! Зникає, щезає без сліду і без  жодного зойку.   Не буває такого, розумієте?!  Навіть  коли взяти за робочу версію, що хлопчик потонув (що ми, звісно і зробили в першу чергу),  то він повинен був борушкатися, хоч раз скрикнути.  Хтось  з оточуючих  повинен був щось чути чи бачити!  А тут – нічого...

 

 Старшим групи з пошуку хлопчика призначили мене.  Зрозуміло – з одного боку, начебто  і мій профіль, з іншого – я наймолодший співробітник.   Команду підлеглих мені також добрали  відповідну – як то кажуть, „найкращі з найгірших”.   Якихось сержантів пенсійного віку, мало не каптерів   та рахівників.  Зрозуміло – більш кваліфіковані співробітники на той момент  були задіяні в інших напрямках, котрих теж було з горою.  Ну, а я зі своїми „спецназівцями” розпочав пошуки.  До діла ми взялися з усією відповідальністю – раз у раз, посідавши в човни,  тралили всю течію річки  гаками,  сітками, граблями, веслами.  Тільки й того, що самі не пірнали.  Результату – нуль.  Щезла дитина – і по всьому.  А в світлі нещодавнього випадку з дівчинкою, думки  в голові з цього приводу  виникали  досить сумні.  Шукаємо, шукаємо –  а все дарма.

 

Упереджуючи події, скажу, що  тіло хлопчика знайшли місяць потому і бозна де  від місця події – аж під греблею найближчої ГЕС.  І  на всі питання, що нас бентежили, з приводу цієї події, дала відповідь судово-медична експертиза.  Виявилося, що буквально за крок від розлогого берега, де плюскалася  дитина,  знаходилася дуже глибока яма.  Ось до неї він і втрапив.  А потонув  без жодного зойку тому, що з переляку, в хлопчика не витримало сердечко – так і  пішов на дно каменем, а течія віднесла тіло до греблі...

 

Повернувшись до Готвальда, з  начальників я там застав    лише Ногарьова.  „Високе”  ж керівництво, роздавши потрібні порції „настанов” і керівних  наказів, на той час  відбуло назад до Харкова. А в нас, так би мовити, зажевріло світло надії – з’явився  перший реальний підозрюваний  у справі про зґвалтування дівчинки.    Було затримано такого собі „сільського дурника”. Мав 22 роки від народження, але в силу своїх розумових здібностей, в армії він не служив, був неодружений,  проживав з матір’ю.  Сумнівну славу в місцевому середовищі  він здобув, коли свого часу, вибачте за натуралізм ...як би це висловитись...вступив в інтимні зносини з коровою.  В ті часи, коли люди ще не були „отруєні” нинішніми „широкими поглядами”, цей випадок шокував  всіх до нестями.   Втім, затримали його  не через таку „славу”, а тому, що знайшлися свідки, котрі запам’ятали, що в день зникнення дівчинки, він  крутився з незрозумілими намірами саме в тому районі, де останнього разу бачили дитину. Запроторили його, як годиться,  до камери і почали завзято з ним працювати.  Ось тут  на нас чекала несподіванка.

 

Щодо дівчинки, наш затриманий одразу і рішуче пішов в глуху відмову. Але заспівав соловейком  з інших приводів – з тих, що від нього  аж ніяк не чекали.  Майже одразу  він зізнався в пограбуванні каси - тієї самої каси, з якої зникло чотири тисячі карбованців. А потім  подібні зізнання  посипалися з нього, як горох з дірявого мішка – з приводу двох крадіжок  у крамницях (що їх  на той час налічувалося вже півтора десятки), викрадення мотоциклу,  крадіжки якоїсь там корови, здається... Такий собі місцевий Робін Гуд і Григорій Котовський – в одному слоїку.  Але, що характерно, повторююсь, з приводу дівчинки – ні „мир-мир”.   Воно і зрозуміло -  в той час такий злочин „тягнув”  на великий термін, фактично без варіантів.

 

Отже, свідчення, що ми отримали,    потрібно було закріплювати – хоча б тому, що значився за нами цей пройдисвіт  поки що в якості навіть не арештованого, а затриманого.  Для отримання санкції на його арешт прокурору потрібно було надати дещо серйозніше, ніж його свідчення – тим більш, такі непевні. Наприклад, де викрадені гроші – він відповісти не міг. Тобто – вихід один: відтворення обставин скоєння злочину  на місці.  Чи-то кажучи міліцейським жаргоном „виведення”.  Ось на це саме виведення  до пограбованої ощадкаси  ми його і повезли.

 

В чому полягає сенс такого заходу?  Якщо хтось не знає, то поясню -  підозрюваний, котрий зізнався в  тому чи іншому злочині, прямо на місці події детально показує:  як зайшов,  де стояв,  кого і чим  бив, і таке інше.  При цьому є суттєвий момент – зображувати все це він повинен сам, а не за допомогою  суворих оперативників, котрі тягають його з кутка в куток, чи-то сержанта, до котрого його  міцно прикуто наручниками. Це зараз, на щастя, міліціонери, навчені неодноразовим  гірким досвідом винайшли цілі технології,  так би мовити „ноу-хау”, для проведення  таких дій.  Злочинець, котрий виступає в ролі „головної дійової особи” переміщується на металевому тросі, тонкому ланцюгові, чи-то на парашутній стропі, що приєднана до конвоїра – начебто і свобода дії є, і не втече, навіть за дуже палкого бажання.  Ми ж нічого, з вище перерахованого,  взагалі не  мали. Більш того, обидва ми, я і Ногарьов, були без зброї, говорити ж про наявність в оперативній групі провідника з собакою, взагалі  не доводиться.

 

Саме тому і перетворилося наше відтворення в яскравий приклад того ж таки „гіркого досвіду”, про який я згадував вище. Трапилося все напрочуд просто – звільнений, на вимогу  присутнього там представника прокуратури, від кайданок, затриманий зображував взірцеве співробітництво зі слідством аж цілих... дві хвилини.  Після чого перестрибнув найближчий тин, та й чкурнув з такою швидкістю, що наздогнати його не маючи щонайменше першого розряду  з бігу,  було неможливо.  Звісно, що ми намагалися, але варто було втікачеві дістатися лісу, що знаходився за двісті метрів від нас – і подальша гонитва  не мала сенсу.  Недаремно кажуть „розчинитися у лісі”. Саме так і сталося.

 

Ми, зрозуміло, спробували навідатися до домівки втікача (раптом він і насправді виявиться таким вже „дурником”), але – безрезультатно.  Тим часом слід було доповідати в Харків.  І загуркотіло в небі... Начальником управління  карного розшуку обласної міліції був тоді Олександр Васильович Чумак, за очі його йменували „Чапаєвим”.  І причепилося до нього таке прізвисько, повірте, зовсім не через манеру носити набік папаху, як і пристало  полковнику. Було, скоріш, як у відомому анекдоті про Василя Івановича: „А може і шаблею рубанути!”.  Чумак міг – ще й як міг!  Коли він виїжджав за ворота управління на своїй службовій „Волзі” з характерним номером 0013,  і по раціях лунала інформація: „Тринадцятий виїхав!”,  в багатьох співробітників виникало бажання  сховатися від цього „тринадцятого” якнайдалі -  суворий і вимогливий він був до запаморочення.  А ще – його лексика була дуже яскравою і соковитою ... ви розумієте якого саме характеру.  Нею він користувався, у відповідному настрої, взагалі себе не стримуючи.

 

Після нашої доповіді  відносно затриманого, що втік,  саме такий настрій і охопив  Чумака.  На моє щастя, телефонну слухавку коло вуха тримав  знову-таки не я, а Ногарьов, але особисто мені було цілком достатньо і того, що долинало до моїх вух. Розлючені  монологи шекспірівських героїв на кшталт  „Чума и мор на оба ваших дома!” – дитяче лепетання в порівнянні з тим, що ми вислухали на  свою адресу.  Підсумок був короткий і однозначний – робіть що хочете, сидіть там скільки хочете, але допоки втікача не буде впіймано і злочин не розкрито -  до Харкову вам дороги немає!

 

Так ми і перетворилися в Готвальді на справжнісіньких аборигенів – оселилися ми в готелі, де і прокидалися щоранку,  куди поверталися зі служби, майже як до рідної оселі.  Тиждень заходив за тиждень, перетворюючись на місяці, а  особливими успіхами похизуватися ми не могли.  Хіба що достеменно знали – втікач крутиться десь   неподалік, і навіть декілька разів навідувався до рідних місць  тому, що втікати йому по-справжньому не було куди.   Але полегшення ми від цього не відчували.

 

Літо добігало кінця,  в свої права впевнено вступала осінь – з дощами, пронизливим  вітром та вогким повітрям.  Валерій Васильович захворів і відлежувався  дома, в Харкові.  „Обласну бригаду” в райцентрі було віддано під єдиновладне  керівництво моєї скромної персони, і, сидячи за столом, що став для  мене майже рідним,  я розмірковував про мінливість буття і про те, що  в обласній інспекції у справах неповнолітніх вже, схоже, забули про моє існування.   Саме тоді і сталося довгоочікуване...

 

 

Все в тому ж багатостраждальному Соколово за крадіжку з кіоску було затримано не в міру прудкого, як для свого віку,  хлопчака.   Звісно, що в процесі роботи з малим злодюжкою, міліціонери завітали до його домівки, аби вилучити награбоване.  І як же вони здивувалися, коли разом  із цукерками і консервами, що їх було вкрадено з ларька,  в підвалі знайшовся один з трьох ПКШ,  викрадених з музею.  Ось так знахідка!

 

До роботи з „піонером-антигероєм” ми стали вдвох з Олексієм  Михайловичем Давидовим, що був одним з найкращих співробітників місцевого карного розшуку.  Було йому на той час років за п’ятдесят, практично все життя  він прожив в Зміїві  і знав там, так би мовити, всіх і вся. Хлопець, правду казати, не довго запирався.  З його слів виходило, що напад на музей він здійснив в компанії ще чотирьох   пройдисвітів – і мали вони  на меті саме заволодіння зброєю.    Що більше він говорив, тим  страшніша вимальовувалася картина -  з’ясувалося, що хлопці цілком серйозно, без іграшок мали намір, добре озброївшись, створити справжнісіньку  банду,  в складі якої і орудувати,  наводячи жах на околиці, а за необхідності -  ховатися  в  місцевих лісах,  наче партизани.

 

 Саме ця „зондер-команда”  і вдерлася   посеред ночі до музею,  поцупивши пістолети-кулемети, що потрапили  на очі, а  на додачу до  своєї „здобичі” прихопили  каску і якійсь багнет.  Озброїлись... Всіх чотирьох  учасників пограбування  ми спокійно  пов’язали тієї ж ночі – за адресами, котрі  назвав їх недолугий подільник.   Але справжнє полегшення ми відчули тоді, коли вилучили з домівок  всі до останнього експонату -  саме ті,  за допомогою котрих вони мріяли  створити щось на  кшталт сучасної махновщини.

 

Втім,  як досить швидко з’ясувалося, одними тільки мріями ці „юні обдарування” не обмежилися.  Зброя,  що мала добрих півсотні років, для використання виявилася непридатною  - що ж, не біда! Відклавши на „майбутнє” плани  зухвалих нападів, хлопці всерйоз почали займатися крадіжками.  Виявилося, що і каса, і  п’ятнадцять крамниць – все їхніх рук справа.  Свідчення їх виявилися зовсім не порожніми  вихваляннями підлітків  -  підтвердилося це  ящиками  і  мішками тушонки, цукерок, печива  та інших продуктів, що їх вони натягли з  обікрадених магазинів.  Заморилися ми все це вилучати.  А ще більше заморилися возити всю цю малолітню компанію  на відтворення їх численних  „ подвигів”, які, знову ж таки, підтвердили – хлопці не брешуть, це їхніх рук справа!  До речі, через пам’ять про єдину, але таку гірку власну помилку, всі хлопці на місце скоєння злочину вивозилися вже в кайданках.  Отже, втікачів більше не було.

 

Неможливо змалювати ту радість, з якою я доповідав про успіхи, що були досягнуті практично по всіх напрямкам в Харків, Ногарьову.  Тут і справді було чого радіти  - крадіжку з музею розкрито, все викрадене ми повернули,  серія крадіжок з крамниць і каси теж розкрито, навіть збитки частково відшкодовано. Правду казати, сліду від чотирьох тисяч карбованців ми так і не знайшли.  Отже – якщо не тріумф, то, принаймні,  законне задоволення  від роботи, що її було  успішно виконано. 

 

До речі, Ногарьов, вислухавши мене, сам  від радощів  в долоні не заплескав.   Сказав  спокійно: „Ну, давай, організовуй там все, що слід, на завтра я приїду.  І з дівчинкою потрібно щось вирішувати...”.  Звісно, розкриття справи про  зґвалтування дитини  мало більшу вагу, ніж крадіжки.   Але, й її  на той час було  майже розкрито -  той самий наш втікач, що намагався взяти на себе  і касу  і силу-силенну крадіжок, брехав  як пес.  Причина такої поведінки   цілком зрозуміла, і її легко було пояснити – злочинці нерідко „зізнаються” у злочинах менш тяжких, аби  приховати більш  серйозні  діяння.  А цей нелюд, до того ж, лише  чекав на те, що його вивезуть  на „місце”, і заздалегідь  спланував втечу.  Ось вам і „дурник”.  З наближенням зими його було затримано, і довелося зізнатися в скоєному.  Його було засуджено на п’ятнадцять років,  і відправлено до таборів, де він, здається, і згинув.  Наразі, подальша доля цієї сволоти мене  аж ніяк не цікавила. Хлопчаки, звісно,  отримали від суду строки набагато менші  - лише їхнього ватажка-організатора засудили на п’ять років, інші відбулися трьома - чотирма роками.  Чи взялися вони в майбутньому за розум,  чи то вирішили й надалі вдосконалюватися на поприщі  бандитського „ремесла” (тим більш, що часи настали відповідні)? Не знаю.

 

Що я знаю напевне так це те, що в  селі Соколово й сьогодні працює музей, що присвячений справжнім героям, туди приїздять екскурсії і закордонні делегації, а інколи навіть реконструюють  той жорстокий бій.  Приємно усвідомлювати, що в збереженні цього музею є частка і твоєї праці.

 

Успішна робота по розкриттю злочинів в Готвальдівському районі Харківської області   була для мене недаремною.  Керівництво Управління карного розшуку зробило мені дійсно „царську” пропозицію - запропонувало  посаду інспектора у щойно створеному відділі. Доля  виводила мене на нове перехрестя, на котрому потрібно було робити крутий поворот.

 

 

 

Будні карного розшуку

 

У 1983 році  за рішенням МВС СРСР відбулася реорганізація підрозділів карного розшуку на рівні областей, котра полягала в ліквідації відділів карного розшуку  з розкриття особливо  тяжких злочинів. Гадаю, що  це було наслідком того, що співробітники розшуку,  котрі служили в цих структурах, мали „неприпустимо” високі „планки” звань та посад.  Так,  посада старшого інспектора  у особливо важливих справах, з „планкою” звання – полковник міліції, та й начальник відділу теж був  полковником.  У відповідності з цим були й посадові оклади.

Що й казати, підрозділи ці були елітними,  працювали там, звісно,  професійні розшуковці, і віддача була відповідна.  Але, як то кажуть, скрізь в нашій суперечній країні не все те, що добре, те й потрібне.  Високі звання, та й той факт, що в ці підрозділи не брали за блатом, звісно, в декого викликали почуття заздрощів (на мій погляд, взагалі, найжахливіше з ницих людських почуттів).  Тому, нагорі щось дослідили, своєчасно виявили жвавість, доповіли – і прийняли рішення, що  вразило  своєю новітністю... Відділи було ліквідовано, а натомість було створено підрозділи із боротьби з умисними вбивствами (як їх називали в народі – „убійні відділи”), де вже й посади і оклади були звичайними. Саме в такий відділ, що його було щойно створено, на посаду інспектора було призначено й мене.

Слід відмітити, що начальник „убійного відділу” Управління, Микола Васильович Кудей, був особистістю, на той час, легендарною.  Підполковник міліції, 48 років від народження, котрий на той час прослужив вже 25 років (і весь цей час у карному розшуку), був Заслуженим працівником МВС СРСР. Вдачу він мав досить своєрідну – недарма ж  співробітники поміж собою називали його „Ведмідь”. Високий на зріст, вагою понад сто кілограмів, з пудовими кулаками – дядько Микола наводив жах як на підлеглих, так і на кримінально-злочинний елемент. Якщо додати до цього, що Микола Васильович ніде й ніколи не клацав підборами, не забігав перед керівниками, а різав „правду-матку” практично завжди, то стає зрозуміло, чому керівництво не дуже й намагалося „притискати” підрозділ, що він його очолював.

Що було невід’ємною рисою Миколи Васильовича – так це його прагнення передати свій багатий досвід молодим співробітникам. Тому до відділу він відбирав, здебільшого, молодих сищиків  - до 25 років, втім, тих, хто вже мав два, три, а ще краще – п’ять років стажу в міліції.  До відділу нас прийшло семеро молодих офіцерів – один молодший лейтенант, два лейтенанти, чотири „старлеї”. Троє інших співробітників відділу були підполковниками – це сам Кудей та два його заступники – І.М.Бідило та Б.М.Жувака, що прийшов зі слідчого управління.

Скажу, що око у нашого командира було – не схибить, і ми його не підвели по життю. Двоє із тих, хто прийшов до відділу стали генералами міліції, інші п’ятеро завершили службу полковниками. Микола Васильович Кудей так і завершив свою службу підполковником... Що поробиш – не люблять і не любили ніколи у нас людей чесних, принципових, професійних, таких що здатні задля рішення службових питань ризикнути усім!

 

80-ті роки минулого століття  були позначені вкрай серйозним ставленням з боку міліцейського керівництва до будь-яких злочинних проявів по відношенню до життя  та здоров’я громадян, особливо таких, як вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування. Усі вони, у випадку їх скоєння бралися під безпосередній контроль МВС України та СРСР. Саме за їх розкриттям, кінець кінцем, і проводилося оцінювання діяльності усього Управління внутрішніх справ обласної ланки. Із того, що сказано вище, зрозуміло -  відповідальність, що її було покладено на так званий 2-й відділ (розкриття злочинів проти особи) УКР УВС була високою. Не скажу, що займалися цією діяльністю лише десятеро чоловік, що безпосередньо входили до складу відділу.

На місця скоєння таких злочинів в ті часи, фактично, в обов’язковому порядку виїжджали начальники обласних управлінь міліції, їх заступники з оперативної роботи, начальники Управління карного розшуку області, начальники „убійного” відділу і, звісно, ми – „міліцейський планктон”.

Втім, керівництво, як і годиться, з місця злочину поступово зникало, і там – для розкриття злочину залишалися наші співробітники. І вже безпосередньо ми, у взаємодії із прокуратурою, і співробітниками територіальних відділів внутрішніх справ здійснювали роботу із встановлення злочинця... І, боронь Боже, цей процес зволікався!

В такому випадку, фактично, одразу з’являлися знову всі ті, хто приїздив раніше на злочин – та починалися заслуховування, накачки та накрутки. Саме так – все те, що, як казали тоді, має назву  „покарання невинних та нагородження непричетних”. Саме тому по розкриттю злочинів проти особи групи працювали практично цілодобово.

Гадаю, немає сенсу розповідати тут подробиці щодо організації заходів із подібного розкриття. В цілому, сам процес змінився мало, хоча мені відомо, що сьогодні в роботі  суттєво  побільшало використання технічних засобів, підвищилась якість та можливості експертних досліджень, широко застосовується генна дактилоскопія, використовуються камери зовнішнього спостереження, автоматизовано дактооблік. Чув навіть про можливості використання космічних супутників. Втім, питання: „Чому нерозкритими лишаються десятки тяжких злочинів?”, залишається без відповіді. Нажаль, так було і в наш час...

 

Інспектором карного розшуку мені довелося бути нетривалий час. Ні, аж ніяк не з тієї причини, що я полишив цю службу... Просто вже 1984-го року посаду інспектора КР  керівництвом МВС було ліквідовано. А замість неї було введено саме посаду оперуповноваженого. Напевно, у головах тодішніх наших керівників дуже вже міцно сиділи революційні поняття щодо усіляких уповноважених... Літер у собі назва нової посади мала значно більше, ніж знайоме слово  інспектор. Тому співробітники міліції швидко пішли революційним шляхом, та скоротили його до двох. Та стали підписувати рапорти та інші документи літерами О\У КР. От і  спробуйте зрозуміти – що саме це означає. Але це вже, як то кажуть, деталі.

Злочинність, як відомо, на початку 80-х років успішно „знижувалася”, в той час, як все інше в нашій країні „росло та підіймалося”. Підстаркуватий Генеральний секретар мало не щодня отримував ордени та медалі за вже невідомо, які подвиги. Попри це, скажу, що загалом передумови для зниження злочинності були цілком реальними. Однією з них була гідна праця, перш за все, співробітників оперативного апарату міліції, що їх було зібрано до єдиного кулаку, котра мала своїм підґрунтям взаємодію всіх служб у вирішенні однієї задачі із розкриття злочинів. З іншого боку цю ефективність було обумовлено  вимогами за найвищими мірками та жорстким контролем за оперативною діяльністю, забезпеченням відповідальності та  вимогливості із кожного співробітника за роботу на ділянці, що йому була ввірена.

 

 

Можу констатувати, що всі співробітники міліції, котрі були винні у халатному ставленні до  службових обов’язків, тоді за фактами неналежного розслідування серйозних злочинів завжди встановлювались. Їх звільняли з органів внутрішніх справ, а часто-густо ще й віддавали до суду.  В особливо кричущих випадках видавалися „розгромні” накази, проводилися спеціальні колегії по Міністерству внутрішніх справ.

Але й на більш низьких – районному, міському рівнях за фактами різноманітних службових зловживань проводилися відповідні перевірки, що забезпечували жорстку вимогливість до виконавців. Так, якщо бешкетник, що перебував на обліку, скоював злочин, що був пов’язаний із  хуліганством,  діяльність дільничного, котрий мав здійснювати контроль, перевірялася буквально погодинно  -  вивчалося, як же він, власне, працював, коли його підобліковий скоїв хуліганство. Аналогічна робота, ще в більшій мірі велась щодо осіб, котрі перебували під гласним адміністративним наглядом, особливо небезпечних рецидивістів,  тих, хто був раніше засуджений, неповнолітніх правопорушників та таке інше. Всього міліція на той час тримала під контролем більш, ніж 30 категорій громадян, від котрих теоретично варто було  очікувати правопорушень чи злочинів. В цілому цю роботу було покладено на профілактичні служби, котрі входили до складу карного розшуку. Але були категорії, вплив щодо яких забезпечували і оперативні служби міліції. Це так звані вимагачі, особи, що були схильні до викрадень автотранспорту, гомосексуалісти, повії, особи, що збували наркотики, скупали викрадене, шахраї, майданники, „гоп-стопники”, особливо небезпечні рецидивісти (а були й такі), та інші, що були подібні до них. Причому якість роботи у цьому середовищі оцінювалася, перш за все, за забезпеченням її реальним перекриттям за допомогою негласного апарату.

 

Згідно наказу Міністра внутрішніх справ – генерала армії Щолокова М.О., котрий діяв на той час,  кількість негласного апарату на оперуповноваженого карного розшуку мала складати не менше 10 осіб.  До того ж це стосувалося не лише середнього складу оперативних служб. Усі керівники оперативних підрозділів повинні були мати на зв’язку оперативні можливості,  особисто контролювати роботу підлеглих за цим напрямком, заводити оперативні справи та працювати за їх реалізацією. Важко собі уявити що в той період часу на керівні посади в системі МВС міг бути призначений співробітник, котрий не мав досвіду оперативної роботи в карному розшуку (на посади не призначали навіть тих співробітників, що мали досвід оперативної діяльності, скажімо – БРСВ). Тому керівники міліцейських підрозділів того періоду, загалом були досвідченими спеціалістами-сищиками та, переважно, вирішували головне міліцейське завдання – забезпечення невідворотності покарання.  

Вимоги до відбору та розстановки кадрів (особливо – керівних), в органах внутрішніх справ були значно посилені після призначення Міністром МВС СРСР генерала армії Федорчука В.В. Новий міністр, котрий пройшов вишкіл в органах військової контррозвідки, а згодом в КДБ СРСР, безперечно розумів значення оперативної роботи у справі забезпечення безпеки народу та держави, втім методи, за допомогою яких за його часів досягалися результати, були достатньо жорсткими, аби не сказати – жорстокими. Ходили розмови щодо того, що міністр під час відпочинку в Криму, фактично, щоденно приїздив до УВС міста Ялти, та особисто вивчав оперативні матеріали, що були наявні в підрозділі.  Причому, запрошував із справами співробітників карного розшуку та БРСВ для звітів. Не можу сказати, скільки їх після цього лишилося працювати, але знаю напевно, що за часів Федорчука співробітники міліції безжально звільнялися через будь-який дисциплінарний проступок. Кількість осіб, що були звільнені по всьому Союзові нараховувалася тисячами. На мою думку, це був перший згубний удар по міліцейським професіоналам, і міліції довелося зустрічати грізні 90-ті роки, зі свинцевими зливами, що були характерні для них, не оговтавшись  від нього повною мірою. 

Разом із тим, саме наявність розгалужених оперативних можливостей органів внутрішніх справ дозволило наприкінці 80-х, на початку 90-х років минулого століття, зробити вірні висновки щодо фактичного відновлення в СРСР діяльності організованих злочинних формувань (хай, навіть і таких, що були дещо відмінні від банд революційного та післяреволюційного періоду), масового розповсюдження злочинів, що були пов’язані із кримінальним перерозподілом державної власності. Безперечно, реакція міліцейських підрозділів на виклики, що були перераховані вище, була вірною. Втім, сьогодні можна констатувати, що ми запізнилися щодо законодавчого забезпечення зусиль із протидії, значно послабили карний розшук шляхом виділення з його лав та надання самостійності службам, що були щойно створені: УБОЗу, ВБНОНу, кримінальній міліції у справах неповнолітніх і таке інше.

Втім, це загальні роздуми, а мені хотілося б повернутися до діяльності того підрозділу, де я в ті роки проходив службу – відділу із розкриття тяжких злочинів проти особи Управління карного розшуку!

 

...Еліта зустріла співробітника, котрий щойно прибув із стриманою приязню, обіцянкою „зробити з нього справжнього опера” – та першим завданням. Перед новачком звалили купи старих кримінальних справ та доручили йому довести їх до ладу – де потрібно, підшити до теки, де потрібно, скласти описи, і таке інше.  Тобто перегорнути та вдумливо переглянути кожен аркуш нескінчених пояснень, протоколів, експертних висновків, та, пронумерувавши їх із бібліографічною прискіпливістю, скласти зміст оперативно-розшукових справ у десять-п’ятнадцять томів. Робота, від якої навіть працьовита Попелюшка, напевно, вдавилася б, але... така вже доля кожного „молодого” у карному розшуку. „Спершу навчись працювати з паперами, а вже потім – доступайся до людей!” Ні, „зеленим початківцем” за мірками, так би мовити, „міліції загалом”, я, звісно, не був – як не як, а мав за плечима досвід роботи у три роки,  як то кажуть, „на землі”. Але... В ті часи, що були далекими від ситуації, в якій сьогодні будь-який співробітник, що відслужив три роки вважається мало не за „старого”, на думку „тертих” оперів із відділу, за повноцінного сищика мене поки не можна було тримати.  

Гаразд... папери, то й папери, справжній розшуковець має  вміти виявити себе на тій ділянці роботи, що йому дісталася. Головне в такій ситуації – вчасно заспокоїти себе вірними словами. Щоправда, не дуже це й допомагало. Настирливо переслідувало видіння вогнища, в котрому б весело горіла документація, що вщент заповнювала кабінет. Як там не було, слід було працювати далі...

Рипіння дверей змусило відвернутися від столу, та із задоволенням відволіктись від опису, що його не було закінчено. На порозі кабінету стояв, посміхаючись, начальник відділу Микола Васильович Кудей. Питання,  з котрим він звернувся до мене, було майже по-батьківськи ласкавим: „Ну, що Юро, даєш лад папірцям?”  Відповідь, що її неважко було прочитати в моїх очах, була красномовніша за будь-які слова.  У них була, окрім  явних ознак кон’юнктивіту, що вже починався на професійному ґрунті, готовність виконувати будь-яке завдання, аби тільки послати подалі паперову тяганину, що вже остогидла.  Хоч би й таке, на котре, як з’ясувалося, начальник і мав намір мене відправити.

-         Добре...Нічого з цими справами не трапиться. Сто років лежали – ще сто років полежать.  А ти збирайся, поїдеш до моргу. Тіло описувати...

 

На слабку нервову систему я не страждав.  Та й з виглядом людської смерті, після трьох років служби,  був знайомий не з чуток. Доводилося відвідувати і морги.  Однак, до цього – центрального моргу міста Харків,  я потрапив вперше.  Заклад вразив розмірами, метушнею та великою кількістю людей. Пахощі відчув не одразу...

На щастя,  дорогою до місця огляду мене встиг перехопити старий експерт, що вже мав неабиякий досвід, та й трупів у своєму житті бачив  набагато більше аніж я.

-         Чи далеко розігнався?

-          В секційну...Тіло там?

-         Зрозуміло, - експерт скептично оглянув співрозмовника, - ага, тоді ось що...Ти на мільйонера не дуже скидаєшся...

-         А що таке?

-         А те, що піди-но, хлопче, перевдягнися. Хоча б халата якогось на себе накинь. Тому, що коли ти цього не зробиш, то своє пальто і шапку завтра викинеш на смітник,  це я тобі гарантую на сто відсотків. Я не впевнений, що на нові речі твоє заробітної платні вистачить. Сморід, розумієш?! Іди, іди, давай.  А труп нікуди не втече. Не бігають вони, в цьому я тебе може запевнити...

 

Тепер, коли я стояв біля металевого столу, на котрому було розкладено рештки, я належним чином оцінив піклування колишнього колеги,  та його жарти. До речі, жартівник, спокійнісінько,  буденно і монотонно переміщувався навколо столу та надиктовував : „...в потиличній частині черепу спостерігаються сліди пошкодження, що їх, напевно було нанесено важким тупим предметом...” і таке інше. Плоть, що  лежала перед нами бігати не могла, вона, взагалі, мало чим скидалася на людське тіло, яким колись була.  Справа в тому, що перед тим як потрапити до міського моргу, тіло місяць знаходилося в закинутому колодязі.  Далі, гадаю, пояснювати не потрібно?!

Людині зі слабкою уявою навряд чи вдасться уявити собі відчуття зору та нюхання, що виникають при зіткненні з трупом, котрий  знаходиться на такій стадії розкладу,  а людині з  сильною уявою не варто – адже,  цілком можливо втратити на тривалий час не тільки апетит, а й гарний сон...

Я щосили намагався відволіктися від цих відчуттів та зосередитися  на двох речах – невпинному бурмотінні експерту та на шедеврах в’язнично-таборного  живопису, котрий  щільно вкривав тіло померлого від маківки до п’ят. Аби тільки  їх докладно описати знадобилося цілих два аркуші паперу.

 

Мої старання в той вечір, як з’ясувалося пізніше,  не були марними.  Тому, що  саме завдяки старанно перенесеним на папір описам татуювань, труп, що його, здавалося,  годі було упізнати, все ж таки  було впізнано.  В ті далекі часи  представники кримінального світу  поважали „поняття”, це стосувалося і  „натільних малюнків” також. Блатне татуювання було  не стільки мистецтвом, скільки, так би мовити,  суворим документом, котрий не допускав  жодних подвійних тлумачень чи то  вільностей. Отож, окрім звичайних  супровідних паперів кожен бувалий „блатняк”  носив на собі справжнього „паспорта”, що його було не можливо змити, чи то знищити (хіба що разом із його власником). Втім, у випадку, що його наведено вище, „документ” пережив свого господаря.  Будь-який досвідчений оперативник одразу  міг  розповісти: скільки  людина мала „ходок”, за якими статтями,  яке місце вона займала в суворій та складній „в’язничній” ієрархії, та й , на додачу,  багато іншого, і це тільки проглянувши на її знаки та позначки.   Так сталося і цього разу.  Приблизно місяць потому  покійника з колодязю було чітко ідентифіковано, ним виявився  такий собі Сафронов, особливо небезпечний рецидивіст,  котрий мав більше десятка засуджень за пограбування та розбійні напади.  Його нещодавно було звільнено з одного виправно-трудового закладу в Оренбургської області, де він відбував чергове покарання.

Прискіпливо дослідивши місцевість навкруги злощасного колодязю, що став могилою для Сафронова, і, перш за все, опитавши мешканців селища, сищики з’ясували, що один із будинків в селі господарка мала намір продати, але потім, розчулившись, комусь здала.  З опису, що його дали  місцеві мешканці, колишньому зеку.  Що правда, за тими ж самими описами, на покійного Сафронова  він аж ніяк не був схожий: років йому було немало, приблизно сімдесят (а вбитому – було під п’ятдесят), і те, що опитані дуже добре пам’ятали – у останнього на руці не вистачало двох пальців. 

 

...Будинок, що його радо підказали місцеві мешканці, зустрів нас пусткою та затхлістю і якоюсь особливою, доволі вже звичною атмосферою  місця, де трапилося лихо. Вітер, що його впустили через відчинені вхідні двері, розбурхав розкидану по підлозі, що її давно не мили, та по столу, котрий виглядав ще більш брудним, аніж підлога, колоду засмальцьованих карт.  А, зробивши пару кроків у глиб кімнати, один з оперів  перечепився через кривоногий  ослінчик, що його наче з люті жбурнули на підлогу. Ослінчик було вкрито підозрілими бурими плямами.

„Отакої! Схоже, що ми знайшли „важкий тупий предмет”!”

Як з’ясувала експертиза, голову Сафронову  дійсно було  проламано  тим таки ослінчиком, в тому ж таки будинку. Карткова гра, що її затіяли двоє урок, закінчилася саме так, як то в них нерідко трапляється.  Чи впіймав один другого на шулерстві, чи то  супротивник Сафронова  не маючи змоги „відбитися”, вирішив побити не карту, а того, хто ходив – першим ліпшим, що потрапило під руку... Тепер це, взагалі, було не важливо.  Ми мали знаряддя злочину, мотив, залишалася одна „дрібничка” – знайти та  затримати вбивцю.

За прикметами особу розшукуваного  вдалося встановити досить швидко.  Особливо небезпечний рецидивіст Бобров, що мав  сімдесят чотири роки від народження, і за плечима в нього було більш як півтора десятки „ходок”.  Він теж нещодавно звільнився з місць позбавлення волі. Особа злочинця відома, місце, де він, здогадно, міг знаходитись, теж – іди і лови.

Пошук злочинця я здійснював, за командою, як то кажуть, „методом особистого пошуку”, котрий полягав в тому, що протягом тижня  мені доводилося прокидаючись  на світанку, вирушати на автовокзал і труситися  у вщент перевантажених автобусах, що курсували  з обласного центру до Дергачевського району. Туди - і назад...

Відверто сказати, дещо збентежило те, що відряджаючи мене на полювання  за першим у моєму житті вбивцею, пістолета мені чомусь не видали.  Вочевидь,  керівництво (котре в  ті часи взагалі вважало за краще тримати міліціонера, коли то було можливо, як надалі від зброї – раптом щось трапиться...), справедливо розміркувало, що зовсім молодий лейтенант  впорається з трухлявим дідком „однією лівою”. Навіть не зважили на те, що цей таки „дідок”  спромігся проломити голову Сафронову, котрим годився йому у сини,  й  був, до речі, не матусиним синочком, а затятим зечарою.

Ні, звісно, страху не було.  Просто скидалося на те, що полювання на вбивцю було начебто  не  справжнім.  Справжнім був мороз, кілометри  вулиць та доріг, що я їх відкрокував, жахлива тиснява  в приміських автобусах.  Їздив я, зрозуміло,  від першого маршруту до останнього – тобто до опівночі, і коли потрапляв до дому, то майже з ніг валився.

 

Цей жах тривав тиждень – допоки керівництво не усвідомило цілковиту відсутність користі у моїх поїздках. А трохи ближче до весни Боброва було затримано за прикметами  міліціонерами патрульно-постової служби в одному із передмість Харкова. Тертий дідусь, що його було доправлено до ізолятору тимчасового тримання, „колотися” аж ніяк не збирався, а із урахуванням його більш, ніж п’ятдесятирічного в’язничного та „зоновського”  стажу, застосовувати до нього усі численні та великорозумні „оперівські” прийоми та комбінації, не варто було й братися. Усі співробітники відділу це розуміли. Що найгірше – розумів це й дідусь-вбивця.

„Робота із розкриття злочину”, що її мені довелося бачити на власні очі, мала приблизно такий вигляд: кожного дня начальник відділу, разом із кимось з підлеглих, рушав до слідчого ізолятору, де Боброва викликали з камери та доправляли до кімнати для допитів.

Начальник відділу, Микола Кудей спокійно ставив одне-єдине   питання: „Ну, що, розповідатимеш?” Підслідний, не менш спокійно, розповідати будь-що навідруб відмовлявся, що й клало край бесіді. Після чого. Сищики із відчуттям обов’язку, що його було гідно виконано, їхали назад до управління, а Бобров із таким самим відчуттям повертався  до камери.  Ця „битва титанів” тривала десь із місяць.  Звичайно, ми весь цей час не сиділи, склавши руки. Співробітники нашого відділу озброїлись фотокартками затриманого та „ходили до народу”. Під час цього було з’ясовано безліч нових подробиць із недавньої біографії діда. Виявилося, що після відбуття останнього строку, Бобров винайшов для себе доволі оригінальний „промисел” – „йшов у прийми” до самотніх бабусь, входив у довіру, та, в процесі спільного мешкання, грабував. Таких епізодів з’ясувалося аж чотирнадцять.  Мало того, одну з бабусь, що була, напевно, не такою покірною, як інші, підстаркуватий „жиголо” без зайвих вагань привалив перинами, аби не заважала лементом під час вилучення з дому матеріальних цінностей. А бабуся померла...

Здався Бобров, як вже було сказано вище, десь за місяць. Дід-кримінальник, що в черговий раз зайшов до кабінету, відчайдушно чухаючись, махнув спересердя рукою: „Гаразд, начальник, пиши, твоя взяла!”  Справа була у тому, що йому вже набрид ІТТ, з його паскудними тимчасовими умовами утримання, де, до того ж, перебували не „правильні злодії”, а, переважно, за його поняттями, якась наволоч. Кримінальний ветеран дуже хотів „додому” – до звичної та рідної камери слідчого ізолятору, де його зустрінуть стійкі соратники та однодумці, а, отже, будуть забезпечені і краще місце и кухоль з чифірем і папіроска... Полинула розповідь –  до того ж не лише про бабусь, що їх було пограбовано та про вбивство Сафронова, котре він визнав.

 

 

Вести протокол цього допиту випало мені. В процесі його заповнення повіяло вже геть билинними часами, коли, згідно суворих правил, той, кого допитували, оголошував власну першу судимість. Сорок перший рік, указ номер одинадцять, (що мав у людей назву „барабанні палички”), стосовно бандитизму! Як виявилося, Бобров, що на час, коли почалася війна вже досягнув призовного віку, на фронт аж ніяк не рвався – проте, укупі із такими ж „відморозками” пограбував інкасаторську автівку. За що й отримав перші двадцять п’ять років. А далі – закрутилося... За Сафронова та бабусь, держава, що із тих часів стала набагато милосердніша, відмірила Боброву строк у п’ятнадцять. Так і зник дід на неосяжних просторах таборів. Напевно, упокоївся на одному із безіменних цвинтарів.

 

Мені завжди різав вухо  вислів „недолуга смерть”, російською мовою – „нелепая”. Під час навчання на історичному   факультеті Університету, я мав змогу за першоджерелами на кшталт літописів, та інших документів, ознайомитися із давньослов’янським, і через те знаю напевно, що в цій мові „лепый” має значення „красивий”, „правильний”. То що ж, смерть може бути красивою?! В жодному разі! Застосовувати до неї такі визначення, іменувати „шляхетною” або „величною” може хіба що той, хто ніколи в житті не бачив зблизька будь-чиєї насильницької смерті. А, тим більше, той, хто ніколи не спостерігав  УСІХ  її наслідків за будь-який тривалий час потому, як жива людина перетворилася на мерця.

 

Бо тоді б він зрозумів усе. Відчув би повною мірою те, що насильницька смерть може бути лише страшною, грубою, брудною та відразливою. Втім, задля цього потрібно було хоча б раз угледіти зблизька щось подібне до того, що мені довелося побачити того дня,   про котрий мова піде далі...

 

На мокрому рядні лежало жіноче тіло. Вірніше, якщо вже бути  прискіпливим до подробиць – верхня його частина. Де перебувала друга половина, поки не було відомо нікому. Те, що зараз  оглядали члени групи, котра прибула з Харкова у складі начальника відділу Миколи Кудея, оперативників УКР Юрія Черкасова та Михайла Трояновського, було виловлено з ріки Волчі, що протікає у Волчанському районі Харківської області, людьми, котрі вешталися її берегами із  невідомою метою. Добре, що було літо – пора, коли до найближчої водойми прямують геть усі. Втім, яка різниця – хто саме витягнув. За усіма ознаками, труп перебував у річці не один день. І навряд чи був рештками нещасної, котра вирішила вкоротити собі віку, припустимо, через нещасливе кохання. Самогубці – особи, звісно, почасти, винахідливі, але аби перед тим, як топитися, гарненько розчленувати себе навпіл – це навряд... Отже, опергрупа з обласного УВС примчала недарма. Після досить нетривалих пошуків у плавнях було знайдено і нижню частину тіла...

 

Два дні потому ми знову стояли не березі Волчі. Щоправда, зараз ніхто нічого з річки вже не витягував. Навпаки, двійко міцних оперативників, лаючись під ніс, перли мостом доволі-таки важкий лантух. Мало того, повторювати ці дії їм, за останній час, доводилося не раз і не двічі. Доправивши тягар до середини містка та з натугою переваливши його  за перила, один з них гукнув, звертаючись до колег, котрі стояли на березі:

- Ну що, кидати?!

- Зачекай... Так, нібито все вірно. Цього разу, сподіватимемося, за опору не вчепиться... Кидай вже!

Лантух, що здійняв купи бризок, важко гепнувся у воду та повільно поплив за течією...

Розкриття вбивства – справа не лише хитра, а ще й досить копітка. І окрім сищиків чимала частина успіху у цій справі залежить від експертів-криміналістів. Саме вони, розумники, провели необхідні аналізи, та цілком точно визначили – скільки тіло перебувало у воді. Інші, не менш кмітливі їх колеги, відштовхнулися від цього строку, швидкості та напрямку течії Волчі, та провели хитрі розрахунки. Після чого вказали район, де, найвірогідніше, тіло було скинуто у річку, із найбільш можливою точністю. Те ж, що зараз відбувалося на річці, було експериментом, котрий мав на меті звузити цей район до мінімуму. Оскільки за логікою виходило, що лантух із жахливим вмістом, аби його було скинуто із берега, напевно так нікуди і не сплив би, а залишився б хлюпатися в очереті  попід берегом. А, отже, виходило, що хтось  здогадався скинути його у воду саме з мосту – до речі, єдиного в окрузі на найближчі кілометрів зо п’ять.  Саме з цього мосту зараз і жбурляли оперативники лантухи, котрі було наповнено  відповідно ваги виловленого тіла.  Як виявилося згодом – недаремно.   На мапі району з’явилося коло, жирно обведене  червоним олівцем, в котре потрапляли декілька  десятків  приватних будинків, що знаходилися неподалік моста.  Розгадку злочину, напевно, слід було шукати  в одному з них.

 

„Товаришу старший лейтенант, затриманого для допиту доставлено!” – конвойний сержант по молодецьки віддав рапорт, котрий мені згодом доводилося чути неодноразово. Тим часом я переглядав записи, що лежали на робочому столі. Картина вимальовувалася дуже цікава...

Особу потопельниці було встановлено.  Покійна громадянка Лобинська, м’яко  кажучи,  до гарного товариства не належала. Передовиком та ударником вона була тільки в одній справі – вживанні різноманітних  алкогольних речовин.  Що міцніше напій, то краще, і байдуже на ступінь очищення. Маючи таку важливу справу, працювати їй було ніколи.  Тому і пропиячила вона все, що тільки змога, і власну квартиру також, в зв’язку з чим  й поповнила лави осіб без певного місця проживання. Однак, це не завадило їх провадити досить жваве „світське життя” (як то розуміли в її оточені), а за даними міліції  - вешталася по всьому місту, аж ніяк не прикрашаючи його пейзаж  „застіллями” та ночівлями  під кущами та парканами. Як то личить світські дамі, мала вона  вірного супутника-співмешканця й певну кількість „подруг”.  Вартим уваги було те, що одна з цих  подруг мешкала у будинку, котрий знаходився на мапі майже в „десятці”  того таки червоного кола, що ми його намалювали. Сищики не вірять у збіг обставин, саме тому ми почали придивлятися до цієї жіночки уважніше.  На перший погляд, нічим особливим вона не вирізнялася – працювала прибиральницею в дитячому садочку, мешкала з двома дітлахами та матір’ю – бабцею, що за віком наближалася до стану „бабуся – дмухнеш – розсиплеться”. Професійний інтерес розшуківців міг викликати хіба що  співмешканець, котрий не був обтяжений якою-небудь роботою, й дуже полюбляв пиячити на свіжому повітрі. І, звісно ж знайомство з покійною... Діяти вирішили акуратно -  першим задля бесіди було запрошено саме співмешканця.  Саме його зараз і заводили до мого кабінету.

І, слід зауважити, що не сподобався він мені одразу. Манера поведінки хлопця,  його показна веселість, котра межувала з розв’язністю, свідчила про те, що  вести розмови в кімнаті з решітками на вікнах йому не вперше. А нахабну браваду  слід було розуміти як: „ Нічогісінько ви про мене не знаєте, а сам я вам нізащо не розповім – і не чекайте!”.

Першу зачіпку у справі я угледів... на руках затриманого.  Той нахабно попрохав цигарку, а коли потягнувся за нею,  то я побачив  на його зап’ястку не „Зеніт” чи то „Зорю” а найсправжнісінький японський „Орієнт”.    Скільки коштує такий годинник тоді я напевно не знав, але здогадувався, що він не з дешевих. Далі - справа була  за оперативною кмітливістю і власною вправністю.  Перевірка комісійних крамниць дозволила  не лише встановити точну вартість хронометру, що ми його отримали,  але й встановити  місце, де його придбав підозрюваний. 

Тому  надалі я поставив відповідне питання: „Звідки гроші на таку красиву річ?  На які кошти міг придбати годинника, що коштує півтори тисячі, той, хто навіть на півсотні окладу не працює”. Слід віддати належне затриманому – плести небувальщину  і розповідати казочки про виграш у „Спортлото” він не став. Тертим кримінальником він все-таки не був,  і один раз схибивши,  досить швидко почав  виливати душу – тільки й того, що встигай записувати.  А записувати було що...

 

За три місяці до вбивства Лобинської, у Волчанську  сталася інша трагічна подія. Загинув циганський барон.  Його застрелив власний син. Роми, належним чином його оплакали,  і поховали за циганським звичаєм.  Тобто, викопану могили виклали цеглою, і  за звичаєм, тіло, що його було замотано тільки в похоронну тканину, без будь-якої труни опустили туди. Від диких звірів, спокій покійного, таке поховання, звісно, захищало надійно, а ось від двоногих  хижаків, як виявилося – ні.  Обравши досить темну ніч, прибиральниця,  котра нас так зацікавила, разом із співмешканцем завітали на кладовище.  Підкопали збоку могилку,  видовбали цеглу, опісля чого хлопцеві було не важко залізти до ями  та здерти  з мерця  товстелезного золотого ланцюга з чималеньким хрестом й стягти з його руки того таки  „Орієнта”.

 

По закінченню цієї „вилазки” й поверненню додому копачів могил засмутило лише одне – до коштовного годинника намертво прилипла  шкіра з мертвої руки. Втім, справу змога було владнати – довелося „лише” години зо три... поварити годинника в каструлі, що її було за для цієї мети позичено у співмешканки!

 

Золотого ланцюга з хрестом вирішили в себе не залишати.  Його співмешканець прибиральниці відвіз до Харківської скупки, де без перешкод і збув аж за вісімсот рублів. Гроші витратили на річ цінну, в господарстві  корисну -  придбали величезного сріблясто-блискучого  японського  магнітофона-двокасетника, що вважався на той час верхом шику.  Саме цей магнітофон, як виявилося,  і коштував Лобинській життя. 

 

Однією з особливостей закордонних звуковідтворюючих агрегатів, що вигідно відрізняла їх від непоказних вітчизняних аналогів, була здатність  працювати не від мережі, а на елементах живлення, дивовижним чином прикрашаючи    відпочинок на природі  радянських громадян, котрі не були розбещені  технічним прогресом.  Саме такий відпочинок і відбувався  на березі Волчі під акомпанемент „японця”, котрого щойно було придбано „родиною” прибиральниці. До складу „обраного товариства” , окрім вище згаданої пари,  входила ще одна – Лобинська разом зі своїм кавалером-пияком.  Інших відпочиваючих в радіусі кілометра відлякувало не стільки волання музики, як то звуки, що лунали з боку „тепленького” гурту.  Її членам доводилося матюкатися втричі голосніше ніж зазвичай, аби перекричати цю саму музику. Випито було, напевно, чимало, до того ж в спеку – лише цим можна пояснити те, що на прохання Лобинської „позичити послухати магнітофона на три-чотири дні”, подруга не послала її куди подалі, а, зобразивши широкий жест, погодилася. Лише зауважила, що цінну річ слід повернути своєчасно.

 

З відповідним успіхом вона могла, не рухаючись з місця, втопити магнітофона у річці. Лобинска давно перебувала на тому ступені алкогольної деградації, що однаково „розумно” було залишати їй на зберігання  „пів-літри”, чи то довірити хоч щось, що змога було перетворити на певну кількість тих таки „пів-літрів”.  Звісно, що ніякого магнітофона вона не повернула ані три дні потому, ані за тиждень. Що, втім,  спочатку обернулося для неї не „з’ясуванням стосунків” із сваркою та стусанами, а запрошенням  у гості.  Завітавши до подруги, Лобинська  відчайдушно почала скаржитися на свою тяжку жіночу долю, на довічну підступність чоловіків,  й на те, що співмешканець, прихопивши магнітофона, зник разом із останнім у  невідомому напрямку. Подруга вислухала історію, що краяла серце,  та клятвені завіряння повернути гроші, поспівчувала, й спокійно так мовила: „Ну, ти собі я хочеш, але якщо до 21-го не буде магнітофону чи то грошей, ми тебе замочимо”.

 

Вочевидь, просякнутий алкоголем мозок Лобинської, сприйняв цю фразу в якості жарту.  Знайти суму у вісім сотень рублів  було для неї  так само реально як, скажімо,  куранти зі Спаської вежі. Проте, в призначену годину, вона,  наче нічого не сталося, з’явилася у подруги. Там з’ясовувати з нею стосунки на порозі, знову ж таки, не стали – запросили, як то  і слід, до столу.  Чи то гостинний прийом, чи то, що більш ймовірно, перша склянка горілки додали Лобинській хоробрості, і її, як то кажуть, понесло. „Які там гроші?!  Який магнітофон?! Його цей лобуряка поцупив – з нього й запитуйте! А в мене, взагалі, нічого немає, та й пішли ви усі...” Останню фразу було обірвано на найцікавішому – конкретній адресі.  До того ж обірвано  її було ударом  молотка по голові Лобинської, що не на жарт  розійшлася.   Ще два удари, що їх було нанесено подругою, котра зайшла зі спини, доправили її в інший світ...

 

Цієї миті на сцені з’являється... Бабуся.   У руках „ крихка бабуня” тримала сокиру.  Як з’ясувалося згодом, ще за  Сталінських часів,  вона була тричі засуджена за розбійні напади.  Посваривши „діток”, котрі  розбешкетувалися та й нашкодили, вона їх заспокоїла: „Тихше! Зараз  усе буде гаразд.  Тільки корито мені принесіть!” Корито принесли, і бабуся вправно взялася розчленовувати  тіло гості.  Дочка  разом із співмешканцем пішли готувати лантухи та велосипеда. Саме на ньому рештки тіла відвезли до мосту і скинули у річку...

 

Прибиральниця, котра потрапила до камери слідчого ізолятору навздогін співмешканця, „колотися” не бажала нізащо, напевно, давалися взнаки гени матусі-рецидивістки.  Тим часом співмешканець, не винайшовши нічого ліпшого, почав активно симулювати божевілля.  Втім, ліки від подібних „хвороб” були надійні – варто було „хворому” опинитися в медичній частині  і побачити кремезних санітарів, один з яких недвозначно примірився  до нього з чималеньким шприцом, душевну хворобу наче вітром здуло. Довелося йти на очну ставку з коханою.

Якби цей захід відвідав  власне сам покійний Станіславський, то він, мабуть,  почав би аплодувати і в захваті гукати: „Вірю! Вірю!” -  з таким непідробним жаром  і глибоким акторським мистецтвом  парочка „перепихала”  усе один на одного, викриваючи і звинувачуючи в тому, що сталося, свого партнера.  Втім, Станіславського, як і інших  корифеїв сцени там, звісно, не було, а для нас оперативників, що були далекі  від театрального мистецтва, більш важливим було, в процесі взаємних звинувачень у всіх смертних гріхах, отримати зізнання.  І, що найголовніше - дізнатися чисельні деталі,  що їх за вправного використання, можливо було закріпити  речовими доказами.  Час було відвідати злощасний будинок з обшуком.

 

„Добрий день, бабусю!  Ми з міліції,  будемо у вас проводити обшук! Санкцію показати?” – спілкуючись з населенням, як то годиться,   я намагався  бути максимально ввічливим та привітним. Старече обличчя хазяйки при цьому не виявляло жодних емоцій. Здавалося, ані я, ані казенний папір із прокурорською печаткою, ані міцні сержанти, котрі були оснащені один – ломом, а інший – сокирою, не хвилювали бабцю аніскілечки. Вона байдуже посунула плечима: ”Ти – людина служива, громадянине начальнику, отже, треба шукати  - шукай, якщо вже доля у тебе по життю така...”, та й пішла до хати. Невідомо, на що вже вона там при цьому розраховувала, але ж розрахунки її не справдилися. Замість безглуздого кружляння хатою та борсання у нікому не потрібному ганчір’ї, міліціонери впевнено попрямували до кутку кімнати, до того самого кутку... Після короткої команди: „Рубай!”, від підлоги полетіли друзки. Коли бабця спостерігала за цим, в неї жоден м’яз на обличчі  не здригнувся. 

-         Ну, і що це таке, бабусю?! – під ділянкою підлоги, що її вирубали, було виявлено бурі патьоки, котрі мали дуже підозрілий та негарний вигляд.

-         А звідки ж я знаю, - хазяйка, відповідаючи, зберігала все таку ж незворушність, - напевно, кроля забивали – ось що...

-         Кроля?! Ти диви! А, знаєте, бабуню – видайте-но мені рецептика – чим ви своїх вуханів годуєте. Бо ж, судячи з того, скільки з вашого „кроля” крові надзюрило, розміром він був з доброго кнура. Мовчите... Будемо й далі дурня клеїти, чи годі вже? Ви – жіночка терта, що там казати, ми знаємо, тож навіщо виставу влаштовувати? Що таке експертиза вам напевно відомо. Ось ця експертиза і покаже, кого ви тут різали – кроля, або ж не кроля. Отже, бабцю, збирайтеся з нами...

 

Бабцю-розбійницю увели геть, один з сержантів вийшов з хати, несучи речові докази: ножі, сокиру та молоток – усе, що могло бути знаряддями вбивства та розчленування (нехай експерти вишукують, де є сліди крові, а де немає, на чомусь вони напевно знайдуться!), а мені лишилося зробити найнеприємніше.

Діставшись телефону, я зателефонував за номером, що був добре знайомим із старих часів – до інспекції у справах неповнолітніх. Хату треба було опечатати, а дітей, що стали сиротами таким дурним та безглуздим чином – забрати. І я, доки чекав на приїзд колег, не знав, куди подітися від поглядів хлопчика років чотирьох та одинадцятирічної дівчинки, що стояли надворі. Вони, що були ще замалі задля усвідомлення понять злочину та правосуддя, добра та зла, дивилися зараз на того, хто забирав від них останню рідну людину.

 

Тоді я ще не знав, що суд визнає докази у цій справі, що були зібрані сищиками та слідчими, більш, ніж, переконливими, та відмірить повною мірою всім, хто брав участь і в самому злочині, і в приховуванні його слідів. Прибиральниця отримає вісім років, її співмешканець – чотирнадцять, бабця-розчленувальниця – сім (що, враховуючи її вік, напевно, стало строком пожиттєвим). Але вже тоді, виходячи з досвіду власної роботи в ІСН, я мав приблизне уявлення про те, як може скластися подальша доля дітей – і у кращому випадку, і у гіршому...

„Закон суровий, але – то закон!” Що вищі та вірніші істини, то на більш гіркому досвіді вони пізнаються. Розуміння цього прийшло до мене саме тоді, коли я стояв на подвір’ї домівки, що осиротіла на довгі роки, де було скоєне зло, котре в жодному разі не мало лишатися безкарним.  Я був правий і вчиняв вірно. Але ж ніяке відчуття  виконаного обов’язку не могло вгамувати біль в душі від   недитячої ненависті у дитячих очах...

 Трохи про ідеологію

 

Союз Радянських Соціалістичних республік...  Сьогодні  - це дійсно міфічна держава, основною  керуючою й спрямовуючою силою котрої було  конституційно закріплено Комуністичну партію. Навіть гімн  цієї держави народився  з пісні про партію поета В. Лєбєдєва-Кумача  і композитора-генерала Б. Олександрова:

 

«Страны небывалой свободные дети,

Сегодня мы гордую песню поем

О партии самой могучей на свете,

О самом большом человеке своем...»

 

Звісно, пісню цю було присвячено  ХVIII з’їзду  ВКП(б) (10-21.03.1937 року), як зрозуміло і те, що сама головна людина тодішнього СРСР  - І.В. Сталін, прихильно поставився до пісні й вигадав їй назву „Гімн партії більшовиків”. В такому вигляді цей „Гімн”  проіснував до 1944 року, і згодом повільно перетворився  на Гімн Радянського Союзу,   але  вже на слова  С.М. Михалкова і Б.А. Ель-Регистана,  однак, музика Олександрова залишилась. Разом з цим, збереглася не лише мелодія, але й сам текст було заримовано  і написано в тому самому віршовому розмірі.  Фактично, гімн КПРС був  гімном СРСР до 1991 року.  

 

Союз Радянських Соціалістичних республік...  Мине зовсім небагато часу і для більшості представників молодого покоління, що народилися в незалежних державах, котрі виникли  на уламках „одної шостої частини світу” він  стане  такою ж сивою давниною, як Римська імперія чи-то Київська Русь.  Моєму поколінню  випало не лише жити в цій державі, але й служити їй.  Якою вона була – радянська міліція,   що пішла у небуття історичного 1991 року?

 

Безумовно, про ту міліцію я повинен сказати і  скажу багато гарного. Неможливо обійти увагою  і не згадати  той непідробний ентузіазм, з яким  працювали мої старші колеги і товариші в умовах, далеко не легких  і не тепличних.  Про наступність  міліцейських поколінь, що мала  безсумнівно позитивне значення, наставництво  і  батьківську опіку  ветеранів  над молодими співробітниками.  Неправильним було б не згадати  про надзвичайно складну  і ефективну систему  міліцейської профілактики, створення котрої припало на ті часи, коли  Міністром  внутрішніх справ СРСР  був Микола Щолоков... Багато про що слід згадати,  а дещо з досвіду  тих років, гадаю, не гріх було б відродити  сьогодні -  нехай навіть  в дещо зміненій формі.

 

Втім, мова  йтиме не про це, а  про речі  трохи іншого порядку -  про ідеологічні моменти в роботі  міліції, котрі, на щастя, з плином часу, канули у вічність раз і назавжди.  Саме ідеологія  впливала  на підкірку головного мозку співробітника так сильно, що іноді останній  забував про необхідність  займатися  своєю головною справою  - розкривати злочини.  Комусь речі,  про які йдеться, можуть видатись дивними.   Втім – так було...

 

Коли б сьогодні комусь до рук потрапили протоколи партійних зборів,  котрі проводилися в міліцейських колективах, то, можливо, ті теми, що  обговорювалися на них, здатні були викликати неабиякий подив. Взагалі, на таких заходах займалися зовсім не вивченням  останньої промови „ дорогого Леоніда Ілліча”,  чи обговоренням  політичної ситуації  в далекому Гондурасі, а говорили про речі  суто практичні.  Наприклад, обговорювалися  питання нерозкриття злочинів і сищики-комуністи  брали на себе зобов’язання до певного строку ці злочини розкрити.

 

Тут слід згадати одну дивну прикмету того часу – велику кількість усіляких свят і пам’ятних дат. Деякі з них  були досить чудернацькими.   Зрозуміло,  що чільні місця в переліку „червоних днів календаря”   посідали такі дати, як, скажімо,  7-ме листопада, чи-то 1-ше травня.  Але,  був, також, день народження Володимира Леніна,  був   день його смерті і таке інше.  Всі ці дати   відзначалися  однаково серйозно, як інші, не менш важливі, що йшли одна за одною постійно. І, відповідно, до цих дат кожен співробітник радянської міліції, як і кожна свідома радянська людина взагалі,  мусив звітувати.  Про що?  Пусте питання  - в той час будь-яку дату було заведено зустрічати  виключно  „новими трудовими  успіхами”,  „зусиллями”, „підвищеннями” і „досягненнями”.  З одного боку, сьогодні це викликає сміх, а з іншого...  Нехай, скажімо,  робітник на заводі -  він таки здатен випустити двісті деталей „до дати”. А як, скажіть будь ласка,   може співробітник  правоохоронних органів  розкрити  до тієї самої „дати”   двісті злочинів – коли невідомо, чи будуть  такі злочини скоєні?! А коли  і будуть, то  знову ж таки невідомо ким і коли?!

 

І якщо згадати   достеменно дух того часу, то неможливо не згадати, що ми,  співробітники міліції, обов’язково писали соціалістичні зобов’язання і викликали один одного  на соціалістичні  змагання.   Як зараз бачу, писали  ми ці  самі зобов’язання  на заздалегідь підготованих  спеціальних бланках  з гербом СРСР – тобто,  все це теж  було  оповите  ідейними декораціями і досить серйозно. Людей того часу  нерідко називають „гвинтиками”, але разом з цим  кожен,  заповнюючи „гербове” зобов’язання,   не відчував себе „гвинтиком”,  навпаки  було відчуття, що ти частина  діючих механізмів великої  і потрібної суспільству  державної машини. Гадаю, різниця очевидна.

 

Втім, повернемося до  тих прикмет радянської міліції, котрі можна віднести, скоріш, не до серйозних,  а все-таки до комічних.  Ось, наприклад,  хто зараз пам’ятає про те, як міліція  боролася...за збільшення  надоїв молока? Так, і це теж було!

 

В той час, коли, зі слів нашого „великого вождя” того періоду Леоніда Брежнєва,  країна вже побудувала розвинутий соціалізм и  впевнено рухалась  у напрямку побудови першого етапу комунізму, всі реальні „перемоги”   соціалістичної  економіки  було дуже легко відстежити,   кинувши оком на полиці  крамниць, котрі, в свою чергу, залишалися стабільно порожніми.  Саме з цього приводу, напевно,  голови  партійних керівників  різних рівнів постійно  відвідувала думка -  а що б таке вигадати задля спонукання як  робітників, так і людей, котрі працюють у сільському господарстві, до здійснення різноманітних  трудових подвигів і надихнути їх на великі звершення?  Звісно, без підвищення заробітної платні...  Для цієї мети не винайшли нічого кращого, ніж використовувати співробітників  правоохоронних органів.  Все це виливалося в абсолютно порожні кампанії.

 

Мені особисто доводилося  брати участь  у кампаніях  по збільшенню  надоїв молока.  Виникає досить слушне питання: „ Яким чином я,  молодий співробітник інспекції у справах неповнолітніх,  зовсім не знайомий зі специфікою сільського господарства, повинен був збільшувати  ці самі надої?”.  На думку наших керівників,  досить просто -  управління карного розшуку, і не лише воно, а весь особовий склад УВС, одного чудового дня  було розписано по тих районах  Харківської  області, де надої молока були найменшими -  і гуртом відправлено у відрядження.  Звісно, наразі,  мова не йшла про те, щоб зняти з розслідувань серйозних  працівників, котрі займалися розкриттям  вбивств, або, припустимо, розбійних нападів – це, фактично,  могло призвести  до краху усієї роботи в регіоні.  Тому  на це „відповідальне” завдання намагалися відібрати... як би це м’якіше висловитись... не надто цінних бійців.  Тут „масований міліцейській десант на село”  забезпечувався за рахунок  існуючого тоді  при управлінні карного розшуку  відділу профілактики, та інших, менш оперативних  підрозділів – охорони громадського порядку, господарських відділів, відділів зв’язку, штабу  і таке інше.

 

Як я вже казав, всі ми  були розписані по сільських районах, а там і по селах, і  мені дістався  Червоноградський район Харківської області. До того ж, в процесі  інструктажу, котрий  проводили працівники політвідділів УВС, нам всім було сказано, що ми обов’язково повинні  прибувши на місце,  прийти до першого секретаря райкому партії  і підключити його до цієї важливої  акції, тобто – збільшення надоїв молока. Неймовірна дурість!  Потрібно було бачити тодішніх  перших секретарів  райкомів партії, щоб зрозуміти, чому я так кажу.  По суті, це були  особи, котрі і з начальником місцевої міліції далеко не кожен день вважали за потрібне спілкуватися – хіба що для партійної „накачки”. А тут раптом якійсь лейтенант,  (на той час я був лейтенантом міліції), повинен був,  прибувши до першого секретаря райкому партії, вести розмови про збільшення надоїв!

 

Але, що б там не було, я повинен був  виконати  цю вказівку, котрою мене „ощасливили”  страшенно поважні політпрацівники  обласного управління.  Їхати слід було обов’язково, до того ж,  неодмінно у формі.    Я в неї, звісно, одягнувся, й набув страшенно офіційного і бойового вигляду – чоботи, галіфе, портупея...  Але і це не все -  в це, м’яко кажучи,    дивне службове відрядження мені було наказано відбути зі зброєю! Правду кажучи, це викликало певне хвилювання,  і картини, що поставали переді мною, були досить жахливими. „Невже, -  дивувався я, - за задумом старших „політтоваришів”,  я цих доярок повинен чи-то розстрілювати, чи-то,  щонайменше, шикувати з піднятими руками?!” Куди я повинен бігти з наганом, як під час „піднятої цілини”, я, правду кажучи, не розумів, але внутрішньо готувався  тарабанити табельною зброєю  по головах сільських  кулаків-мироїдів (коли такі, в лиху годину, відшукаються – після десятиліть  перемоги  колгоспного устрою!), і найрішучішим чином вимагати збільшення надоїв молока...

 

Коли ж говорити серйозно, то на ділі все виявилося   дуже просто.  Начальник районного відділу міліції, що мене зустрів,  мило мені повсміхався,  після чого мене було відправлено  „між люди”, так би мовити, для конкретних дій. В якості   супроводження до місця призначення, мені було виділено дільничного інспектора  в званні   сержанта міліції.  Можете собі уявити, яким було транспортне сполучення  з цією самою глибинкою, що так страждала від низьких надоїв, коли діставалися  ми туди  трактором!  Автомобілем дістатися до цього Богом забутого місця було просто неможливо – особливо, якщо врахувати осіннє бездоріжжя.

 

 На фермі моя поява справила справжній фурор! Напевне, цьому сприяло ще й  те, що коли я вилазив з трактора, то обірвав один погон.  І вигляд мав, в результаті,  як персонажі  популярного тоді фільму „Сімнадцять миттєвостей весни”. Тобто – один погон на плечі, а другого немає. Обірваний знак розрізнення, корий в цей час  обережно зберігався в кишені, і потім мені його якась доярка, звісно,  пришила,  але на перше доїння  я потрапив саме в такому вигляді – в одному погоні, разом із сержантом, в якого були обидва.  І потім люди майже з жахом запитували „А що то за дядько   з одним погоном?!”  Звісно, потрібно враховувати ще й те,  що в цьому селі живого лейтенанта взагалі не бачили, напевно, з часів війни. І за місцевими поняттями я, людина, що прибула з області, „із самого Харкова”, вважався керівником величезного масштабу...

 

А що до збільшення надоїв... Практично одразу, прийшовши на ферму ми зловили  двох доярок,  котрі цупили з ферми по бідончику молока, а на додачу вхопили і дояра, котрий  вкрав кружало макухи.  Його одразу затримали і склали протокол за всіма вимогами.  Ось це  подіяло! Одразу  селом пролетіла чутка: „Міліція всіх перевіряє!”.  Народ замислився... а далі – рахуйте самі:  коли зважити, що кожен робітник ферми  забирав додому літрів зо п’ять молока (а їх там працювало чоловік п’ятнадцять), то виходить, що за день  вони цупили приблизно 75 літрів молока.  А тепер перемножте це на два доїння, ранішнє та вечірнє, ось  і виходить, що шляхом підвищення правосвідомості  сільського населення, літрів із півтораста молока в день ми зберегли для народу. 

 

Саме таким чином ми і боролися за надої – поїхали спочатку на одну ферму,  потім на іншу, і так по фермах  роз’їжджали днів десять.   Звісно, що ніякий  секретар райкому партії  мене не приймав,  і в мене, правду кажучи, навіть в думках не було до нього навідуватись.  Не знаю, як я і мої товариші, що так само  їздили по різним районам -  збільшили ми цим надої чи ні, але народ, звісно,  перелякали – це факт.   Ми свою справу зробили „дали перцю”, але  збільшувати надої повинна аж ніяк не міліція! Щоб зрозуміти справжні причини того, чому такі  кепські справи були в сільському господарстві, потрібно було лише подивитися, що робилося на тих нещасних фермах, котрі  ми перевіряли. Відсутність  механізації була цілковитою, а бідних доярок до ферми доводилося  возити на тракторному причепі  тому, що навкруги була сама лише непролазна багнюка...

 

Вже тоді, не зважаючи на  всі декларування  „соціалістичного підйому” в промовах, що звучали  з трибун на партз’їздах  - сільське господарство знаходилося на стадії розвалу.  І, хоча, неозброєним оком було видно, що його порятунок -  це справа зовсім не міліцейських рук, практика, що я змалював вище, тривала.  Особисто мені ще декілька разів доводилося брати участь  у подібних заходах.  А скільки їх було загалом?!

 

Апофеозом всієї  цієї  міліцейсько-сільськогосподарської  діяльності було проведення операції „Урожай”. Кожен рік в період збору урожаю на полях, баштанах  та інших  сільськогосподарських угіддях, робітники міліції протягом  двох, чи то трьох місяців проводили цю операцію – рахували помідори,   переслідували розкрадачів огірків, зерна, м’яса,  молока й такого іншого.  Потреба в проведені таких заходів відпала сама по собі -  щойно колективні господарства  на селі було розформовано,  і вони зникли як явище, а на зміну їм прийшла приватна власність. І стало всім не до „Урожаю” тому, що  красти у самих себе було, принаймні, безглуздо, і на селі кожен своє добро   почав охороняти з таким завзяттям, що міліції й наснитися не могло.  Але, сказати, що на селі  стало тихо, спокійно та пасторально теж не можна – з  приходом капіталістичних відносин люди почали боротися за землю і вбивати один одного ще більш затято... Горять і ферми і посіви, але, це вже зовсім інша історія...

 

В міліції радянського періоду основними підрозділами, на які було покладено збереження моральності (перш за все, зрозуміло, політичної моральності) та  „чистоти лав”, були, звісно політвідділи. Але, на них перелік не закінчувався! Окрім них існували ще й парткоми – тобто,  партійні комітети і бюро, що були  майже в кожному  міліцейському підрозділі. І якщо це було, наприклад, велике Управління внутрішніх справ, то такий партком  існував і працював на правах  райкому. Керував  цим партійним комітетом секретар, котрий, крім проведення різноманітних партійних заходів  брав участь у всіх колегіях і оперативних нарадах. Скажу відверто, просто висидіти таку кількість заходів, було достатньо важко.

 

Зрозуміло, що одним секретарем  штат подібних партійних комітетів не обмежувався. (Не забуваймо про існування аналогічних комітетів комсомолу!)

 

Втім, якщо бути об’єктивним, то слід сказати про те, що окремі керівники міліцейських партійних комітетів були людьми, що пройшли  серйозну школу  в органах внутрішніх справ.  Зустрічались поміж них  і ті, хто раніше проходив службу в підрозділах карного розшуку й слідства... Такі офіцери,  попри те, що їх було перекваліфіковано  в партійних  функціонерів, викликали, в переважній більшості, повагу. 

 

Мені вельми поталанило – в Харківському парткомі обласного УВС  керував Володимир Степанович Корякін.  На сьогоднішній день він полковник міліції,  живе і працює  в місті Харкові.  На той час він був небагато старший за мене, і пройшов певну життєву школу  в низових підрозділах міліції, і, саме тому,  попри  свою серйозну посаду, розумів, що означає важкий  міліцейський хліб. Тому на засіданнях парткому  міліції Харківщини не влаштовував  ідеологічних судилищ над співробітниками, котрі, припустимо,  насмілилися похрестити  десь свою дитину, чи стати чиїмось кумом.  Не було й іншої подібної нісенітниці, що, на превеликий жаль, зустрічалася в партійному житті  інших підрозділів. Більш того, хочу навести конкретний приклад того, що  завдяки чуйності  і розумінню  цієї людини ми з колегами  були позбавлені  досить серйозних неприємностей.

 

Почати, напевно, слід здалеку.  В часи, що фактично передували розпаду СРСР, (це був 1989 рік),  вступити до  лав комуністичної партії стало значно простіше.  Червону книжечку з профілем „вождя світового пролетаріату” вже не потрібно було чекати, оскільки нових членів в партію приймали без затримки.  Саме в той період часу я теж став  членом КПРС,  відходивши перед цим  потрібний строк в кандидатах.  Для тих, хто  не знається на тодішніх реаліях, поясню – одразу, за першим бажанням, в партію не приймали. Потрібно було отримати анкету і стати кандидатом в члени КПРС, потім – після року перебування в кандидатах, потрібно було отримати  рекомендації  від трьох членів партії.  Однак, навіть   за наявності кандидатського стажу, доводилося  знову проходити  ті самі інстанції -  комісію партійних ветеранів, бюро райкому...

 

Так ось,  тільки після того, як я подолав весь  цей достатньо складний процес,   в тому  числі, звісно ж,   з честю відповів на питання ветеранів, мене було прийнято  в члени Комуністичної  партії Радянського Союзу,  а приблизно через п’ять-шість місяців  постало питання  про обрання  секретаря партійної організації управління  карного розшуку УВС області.  Що відіграло головну роль під час  вибору кандидатури?   Можливо якоюсь мірою  моя історична освіта... Справа в тому, що на партійних зборах мене – молодого комуніста – в присутності начальника УВС області, Олександра Марковича Бандурко, висунули, так би мовити, в партійне керівництво. І, уявіть собі, не тільки висунули, але й обрали  секретарем бюро партійної  організації карного розшуку Харківської  області, що нараховувала сорок п’ять комуністів  - довірили таку, так би мовити,  високу посаду.

 

Хоча, правду кажучи, справа скоріш була не стільки в тім, що „довірили”, а якраз в іншому – збагачені досвідом і убілені сивиною  розшуковці зовсім не горіли бажанням  відвідувати   різні нудні заходи, писати протоколи, організовувати якісь  збори,  та ще й, на додачу,  бігати збирати партійні внески.  І, щоб ви собі розуміли, досить часто потрібно було вносити власні кошти тому, що доки той  сищик  повернеться з відрядження, всі строки збору внесків давно минуть – у відрядженнях люди знаходилися місяцями.  А тут з’явився молодий комуніст – ось, нехай він і гасає!    

 

Моїм заступником у партійних справах був  підполковник Володимир Щур – енергійний чоловік, що прийшов до карного розшуку Харкова з Києва.  Серйозний оперативний працівник, він був начальником відділу УКР по розшуку злочинців і безвісти зниклих.  Керівниками члени парторганізації обрали нас обох, а членом бюро  призначили без п’яти хвилин пенсіонера, котрий сидів і писав протоколи та заповнював інші  папери.

 

Слід сказати, що до всіх своїх  обов’язків на новому поприщі ми намагалися відноситися з повною віддачею.  Більш того  - кортіло внести в партійне життя  парторганізації усілякі  покращення та нововведення.  Взявшись за  справу серйозно, я почав з того, що уважно  перечитав  Статут Комуністичної партій Радянського Союзу.  І побачив там досить цікаву річ! А саме – запис, котрий з’явився нещодавно. І йшлося в ньому про те, що партійна організація може залишати в  розпорядженні партійного осередку  певну частину внесків, що зібрані.  Там було вказано відсотків двадцять чи то тридцять, зараз напевно не скажу, але це не саме головне...

 

І ось ми, з моїм заступником, Володею Щуром,  із переконанням у тому, що виконуємо  курс партії, почали залишати певний відсоток  від внесків, відповідно,  не перераховуючи  цю  суму коштів в фонд партійної організації району ( працювали ми в Київському районі Харкова). На що витрачалися ці кошти?  На них ми почали купувати людям подарунки до днів народження, достойно вітати їх зі святами – тобто,  почали дійсно змінювати на краще життя нашого партійного осередку. Так би мовити, перейнялися ми ідеями Горбачова, що потрібно побудувати  соціалізм з людським обличчям... Такі ось „перебудова”  з „прискоренням”  тривали в УКР  чотири місяці.

 

А потім, одного чудового дня нас викликали до парткому, і ми, нічого не підозрюючи, з’явилися до Корякіна.  Він мав власний кабінет – саме в ньому і відбулася досить несподівана для нас розмова.  Корякін запитав прямо: „Хлопці, де гроші?!”.  Ми, дивлячись на нього кришталево чистими очима, в свою чергу поставили несподіване для нього питання: „ Що значить „де”?!  Все що належить ми справно перераховуємо – ось, квитанції, будь ласка!  Навіть на пошту особисто ходили в партійні квитки   відмітки ставили „сплачено” – все як має бути, можете впевнитися!”. А він у відповідь нам таке: „Платили, та недоплачували... на сьогоднішній день  ваш борг складає -  1400 рублів!”. Коли зараз півтори тисячі – це не надто великі гроші, то  в 1990 році це була ще серйозна сума. Особисто я одразу подумки почав підраховувати скільки місяців  мені доведеться  віддавати  свою заробітну платню  до фонду партії. Виходило кепсько – якщо віддавати вдвох, то три місяці,  а коли одному – то всі шість...

 

Мені одразу  пригадався уривок з  фільму „Місце зустрічі змінити не можна” – той самий, де в  сусідки Шарапова по комунальній квартирі  вкрали продовольчі картки, і Жеглов віддав їй свої. Він ще тоді сказав: „Держава прогодує”.  А от нас з Володею, що найцікавіше, держава, що до того часу перетворилася на колосальну бюрократичну машину, годувати  в ситуації, що склалась,  напевно б не стала. Скоріш, потрібно було згадати інші „ноу-хау” Жеглова, на кшталт „у когось картоплею розжитися”,   чи навіть „на базарі  щось із обмундирування спродати”. Майбутнє вимальовувалося в досить похмурих тонах...

 

І секретар парткому нас, двох офіцерів, після того, як ми йому роз’яснили ситуацію, запитав: „ А чого це ви раптом вирішили залишати по двадцять відсотків   від внесків на користь  партійного осередку?”. Ми ж, цілковито впевнені у своїй правоті  йому відповіли: „ Так про це ж написано в Статуті!”

Ось тоді він нам і пояснив, що такі речі дозволено парторганізаціям в районному масштабі чи-то, навіть, в обласному але, ні в якому разі, це не стосується  партійного осередку карного розшуку!  Я по сьогоднішній день вдячний  полковнику Корякіну, котрий зрозумів, що ми ці гроші не вкрали і не привласнили, а тільки й того, що намагалися виконати, (може і з надто дурнуватим завзяттям), те, що написано в партійному статуті, так, як самі це зрозуміли.

 

Гадаю, що саме така політика, в результаті,  і призвела до краху комуністичної партії. Все обвалилося, а головне - люди втратили  віру в ідеї, за які ще декілька десятиліть тому  йшли на смерть. Трапилося це тому, що вже тоді у всіх документах  була політика навіть не подвійних стандартів – писали одне,  робили друге,  мали на увазі третє, а вимагалось і відповідали за четверте.  І проста людина, наразі, не могла зрозуміти, що їй потрібно робити, коли отримувала ту чи іншу вказівку.

 

Із ситуації, що склалася, ми вийшли з честю і мінімальними  матеріальними втратами – оскільки, нагадаю, знову-ж таки, це була  партійна організація  карного розшуку, а не якогось там універмагу.  Сищики зібралися і переглянули – на що ми в дійсності  витратили гроші.  Виявилося -  святкували дні народження,  одному подарували вазу, іншому магнітофон... І  сказали: „Хай йому грець,  давайте, хлопці  складемося по п’ятдесят рублів! Потрібно нашого  секретаря і його заступника врятувати від цієї напасті.” Отож, зібрали хлопці гроші, а ми з цими грішми  прибігли до парткому. Володимир Степанович посміявся з нашої дурості і сказав, куди нам потрібно ці гроші перерахувати в якості доплати.  На тому і закінчилася наша діяльність на поприщі  партійної „перебудови”.

 

Скажу відверто, вже тоді потроху  приходило  розуміння -  ситуація в партії наближається до краху.  На збори, котрі я проводив,   вже не приходили представники ані міському, ані райкому, практично не з’являвся на них  і начальник УВС. Просто, напевне,  люди починали розуміти, що є справи більш важливі , що в міліції потрібно займатися, перш за все, не партійною діяльністю, а робити свою справу.  Тому, що, коли ти роботою не займаєшся, то тоді, звісно, тільки й  залишається, що порожні розмови.  З цього приводу я пригадую дуже гарну думку,  що її промовив декілька століть тому Петро Перший: „Дурість думки  від пустощів буття” . На мій погляд, саме на цьому виразі багатьом політикам  було б непогано акцентувати свою увагу, і будувати діяльність...

 

Але, це ми трохи забігли вперед і відволіклись від теми.  В ті часи, про які  було сказано вище і піде мова надалі, на жаль,  багато речей, що сьогодні справедливо відносять до  порожніх дурощів,  такими  зовсім не вважалися.  А тому ідеологією й ідеологічним контролем була просякнута  вся  система органів внутрішніх справ. І повертаючись до цієї розмови   потрібно хоч декілька слів сказати  про такі структури,  якими були політвідділи.

 

Здавалося б – є ж партком,  а навіщо потрібен політвідділ?!  Зараз це виглядає  і звучить взагалі сюрреалістично  - коли партком займався  і розглядом особистих справ, і якимись питаннями  організації службово-оперативної  діяльності, і організацією святкових  і всіх інших заходів, то чим займався політвідділ?  А тут, як  то кажуть, вся справа в тонкощах – якщо голова  парткому УВС був членом, скажімо,  бюро райкому партії (того району, в якому знаходилося УВС), то начальник політвідділу того-ж таки підрозділу  був членом обкому , чи, щонайменше,  кандидатом в члени обкому партії.   Призначення на цю посаду узгоджувалось, відповідно, з  Міністерством внутрішніх справ і відділом адміністративних органів ЦК КПУ, і аж ніяк не з начальником обласного  міліцейського управління.  Комуністична партія, що уособлювала  єдину реальну владу в державі, людям практично не довіряла.   І хоч як  прискіпливо були перевірені товариші,  що обіймали посади  секретарів  парткомів, їх роботу  все одно  контролювали.

 

Правду сказати,  я  і гадки не маю, чим  вони  насправді займалися.  Особисто мені начальник нашого політвідділу запам’ятався тільки трьома речами: перша – дуже поважний вигляд, друга – шикарне авто у дворі УВС, і, нарешті третя –  форма полковника на ньому.  Якщо вірити тому, що про нього говорили, то був він вихідцем з представників якоїсь особливої „партійної еліти”,  його брати і свати працювали в Києві мало не міністрами.  Гадаю, що і свою заробітну платню він отримував не в міліції, а в обкомі. Звісно, крім апартаментів начальника, в політвідділі,  котрий займав половину поверху, було ще сім чи вісім кабінетів, і повинен сказати, що  працівники політичного „фронту” в тих кабінетах сиділи не по десятеро гуртом, як сиділи розшуковці. 

 

Забезпечення службовим транспортом,  окремими кабінетами – все це було на найвищому рівні, але чим вони займалися?! Не забуваймо про те, що окрім  обласного і міського управління, замполіти були  в кожному районному відділі міліції...  За всі роки служби в УВС Харківської області, ( а прослужив я за цих політвідділів майже дванадцять років),  я так і не зрозумів чим вони займалися, окрім того, що проводили політзаняття, котрі, знову-таки,  слугували  впровадженню лінії партії в маси.  До речі, наші товариші – політвідділівці  навіть не опускалися до того, щоб  ці політзаняття проводити особисто – задля такої мети  в обласне управління міліції  вони спеціально запрошували  лекторів.  Тобто, „непідйомним” завданням  співробітника  політвідділу  було  - привести лектора в УВС,  позбирати людей в якусь залу, і пильно слідкувати, щоб  ніхто з них не спав, а  слухав про політику партії.   З приводу того, як ці збіговиська в  дійсності впливали на людей, я наведу  досить смішний приклад. Цю історію  мені розповів мій друг, професор, доктор  історичних наук, полковник міліції, Анатолій  Степанович Чайковський.

 

В той період, про який піде мова, куратором всіх  політичних відділів, був  багатьом відомий  генерал-полковник Юрій  Чурбанов, котрий відповідав за ідеологічне виховання  співробітників МВС  країни.  І ось, одного чудового дня Чурбанов приїздить до Києва – перевіряти, як тут працює  українське МВС,  чи не порозкладалося воно, чи не перекинулося на бік  якихось там „бандерівців”,  чи-то інших „українських буржуазних націоналістів”.  І, як зараз кажуть про політиків, „ в межах програми  візиту”, особисто відбуває перевіряти  політзаняття  в одному з підрозділів внутрішніх військ.

 

Уявіть собі картину: в звичайнісінькому  класі для політзанять (чи-то  в Ленінській кімнаті – не  має значення!)  прочиняються двері і заходить Чурбанов, за ним міністр  внутрішніх справ України,  слідом начальник політвідділу  МВС  республіки, і безліч різних представників на рівні  МВС,  управління міліції Києва, внутрішніх військ і таке інше.   Старший лейтенант, що проводив заняття, мало не зомлів – чомусь все це відбувалося без будь-якого  попередження.  Раніше споглядання одного генерала – викликало страх та заціпеніння.  А  тут, на біду, коло дошки стоїть звичайний боєць, скажімо так, строкової служби, перед котрим висить політична мапа світу.  А тут – сам товариш Чурбанов!  Всі, зрозуміло,  підскочили – „Струнко!”, „Вільно!”,  і таке інше.  І ось Чурбанов промовляє,   вірніше, ставить  вкрай заціпенілому солдатику питання: „Скажіть, товаришу солдат,  а які події відбуваються зараз в Індії?”.  Звісно, саме в цей час в Індії знаходився „дорогий Леонід Ілліч”, і цей момент, як ніякий інший,  був тоді визначним для нашої великої країни, і, відповідно, був дуже цікавий товаришу Чурбанову, котрий доводився  зятем Брежнєву.

 

Боєць глибоко замислився, (що  одразу ж викликало тремтіння  тих, хто стояв за  спиною Чурбанова!), поміркував декілька секунд, котрі рахували всі присутні, і...по-статутному  „відрубав”: „В Індії зараз  точаться  важкі та кровопролитні бої!” Відповісти на таке не зміг навіть Чурбанов.  Він рвучко розвернувся на каблуках і вийшов, при цьому постукавши себе по голові, і погрожуючи пальцем майже мертвому, від невимовного жаху,  старшому лейтенанту. З кабінету за Чурбановим потягнулося, звісно, і  його оточення – хто блідий від жаху, хто червоний від  сміху, що його ледве стримували.  Ось так сталася подія,  котра  перекреслила одним махом всю  політичну роботу  по Україні,  показавши, чого насправді варті усі ці  політзаняття.

 

Неможливо, звісно, розповідаючи про ідеологічну систему радянської міліції, не сказати  про Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді – а кажучи просто, про комсомол.

 

В управлінні карного розшуку я був єдиним комсомольцем тому, що був наймолодшим – більше співробітників, котрим  не виповнилося 29 років –граничний вік перебування в лавах комсомолу,  там не було.  Відповідно не було там і комсомольської організації, в  котрій я міг би знаходитись  на обліку – а стати на  облік я був зобов’язаний по прибуттю  до нового місця служби.  Микався я, микався неприкаяний, а потім пішов записуватися в  комсомольську організацію ДАІ – як  виявилося, саме там налічувалося найбільше комсомольців.  Там був чудовий секретар комсомольської організації – Юра Олександров. Він давно вже полковник, не знаю, чи працює він зараз у поліції. Останнім часом він працював  на посаді голови організації  товариства „Динамо” в Харківській області.

 

А тоді він був ще зовсім молодий, в званні капітана, до нього мене і відрядили.  Він мені і каже: „Ми тут повинні кожен місяць  проводити збори, так потрібно, але ж в тебе немає змоги їх відвідувати – так ось, ми будемо ставити відмітку, що ти був присутній. Але в мене до тебе зустрічне прохання – сплачуй внески на  три місці вперед”.   Внески тоді були копійчані, але це вже був правильний комерційний підхід.  Я  сплачував  за три місяці вперед  і спав спокійно. Тому не можу розповісти, що вони на цих комсомольських зборах обговорювали.  Хіба що можу дати слово, що внески я платив справно та наперед – доки мені не виповнилося 29 років, і я полишив лави комсомолу за віком. Комсомольський  квиток з відмітками „Сплачено ВЛКСМ” зберігаю досі...

 

Цікаво те, що  з  комсомолом та комсомольцями в житті і по службі стикатися  мені доводилося  не один раз.  Коли я вже був начальником  майнового відділу обласного  управління  карного розшуку, то в якості  опера я отримав  екс-секретаря  комітету комсомолу обласного харківського управління  міліції – Андрія Мельниченко.  Цей хлопчина був  дійсно вдумливим співробітником, абсолютно без всіляких там ідеологічних „вивертів”, а, навпаки, готовий  жертвувати всім задля виконання  своєї міліцейської роботи.  Сьогодні ми бачимо результат його характеру і відношення до служби -  він, генерал-майор  міліції, що досягнув посади начальника Управління транспортної міліції на Південній залізниці України.  Скажу так – школа комсомолу, не дивлячись ні на що, давала багато  важливого, потрібного для керівної роботи.   Багато з тих, хто її пройшов, в майбутньому досягли неабияких висот. А ось ті, хто намагався паразитувати на ідеології, перетворювати той самий комсомол  в годівницю і джерело  різноманітних, зовсім не заслужених благ... З цього приводу розповім ще одну історію.

 

Почалася ця історія начебто дуже просто, а закінчилась дійсно величезним скандалом.  І сталося це  тієї самої миті, коли  до харківського  обкому комсомолу, (а він, до речі,  знаходився майже через дорогу від обласного УВС),  завітав полковник  повітряно-десантних військ  і попросив його прийняти.  Зустрів таку поважну людину, звісно,  другий секретар обкому.   Ось перед ним і поклав полковник газету – та ще не аби яку, а орган ЦК ВЛКСМ, „Комсомольську правду” – де на фотографії було зображено хлопця, котрий на ХХV з’їзді  партії  ніс прапор ВЛКСМ.  І голосом, що не віщував нічого доброго, запитав: „Це хто?!”.  Комсомольський секретар подивився, і напрацьованим, добре поставленим голосом відрапортував: ”Як „хто”?! Так це ж Бузицький – наша гордість і слава, десантник, герой Афганістану!”.  Полковник вибухнув що той кумулятивний снаряд: „Герой?! Яка слава?! Так, це  безперечно Бузицький, ось тільки він  - писарчук зі штабу мого полку, а ніякий не герой Афганістану!!!”

 

Звісно, що  цьому випадку  передувала своя історія.   І полягала вона в наступному:  до одного з воєнкоматів Харкова  прийшов ставати на військовий облік звільнений в запас солдат строкової служби на прізвище  Бузицький, тоді ще нікому не відомий.  Службу він, як з’ясовувалося  з документів, проходив  в Демократичній Республіці Афганістан.  Звісно, що під час  взяття  на облік, офіцер, що займався цією справою, уважно вивчив  військовий квиток солдата... і мало не зомлів! Виявилося - сором’язливий хлопчина, що переминався з ноги на ногу в його кабінеті – нагороджений  орденом Бойового Червоного прапору!!! Для того, щоб зрозуміти, що це все означало, потрібно розуміти ситуацію  з нагородженням бойовими орденами  в СРСР.  Справа в тому, що певна категорія нагород ніколи  не присвоювалась  „до дати”, за вислугу  та з інших несерйозних підстав – це були дійсно бойові нагороди.  І радянському офіцеру для того, щоб отримати на груди „Червоного Прапора” потрібно було виявити дива мужності та героїзму.  А солдатові отримати таку нагороду було майже неможливо,  щоб бути відзначеним  такою нагородою, йому потрібно було  особисто захопити ватажка моджахедів якоїсь провінції.

 

Звісно, що хлопця миттєво  привели до воєнкома, і той, в свою чергу,  запитав: „За що отримано нагороду?”.  Героїчний Бузинський сором’язливо так відповів: „За подвиги... За що саме сказати не можу. Самі розумієте – військова таємниця!” Звісно, що одразу після цієї розмови пролунав телефонний дзвінок   до Червонозаводського  райкому комсомолу. Адже молодий герой - комсомолець, куди ж його ще направити?! Комсомольська братія, звісно ж, зустріла „афганця” на „Ура!”.  Свого часу було достатньо багато написано і сказано про бездушне ставлення деяких партійних працівників до ветеранів тієї війни, але тут був  не той випадок.   Хлопця одразу  влаштували на гарну роботу – в науково-дослідний   інститут,  прийняли кандидатом до лав партії. Отож, героя оцінили, підтримали і надали всю можливу допомогу. Як виявилося – мало...

 

Не  минуло і року, як той самий Бузицький, з’явився до директора  інституту, в котрому працював, і,  взагалі більше не соромлячись, а скоріш  з пихою,  заявив: „Ну ось, нагорода  знайшла героя!”.  Разом з цим, розгубленому керівникові було пред’явлено не що-небудь, а...  орден Леніна!  З відповідним посвідченням, і Наказом Президії  Верховної Ради СРСР. Зрозуміло,  подвиги, за які було нагороджено хлопця, там не вказувалися – тоді на це ніхто і не розраховував.  В нагородних документах зазначалося: „За виконання інтернаціонального обов’язку”,  а хто його виконував і як саме,  скількох супостатів поклав, скільки власної крові пролив -  в документах не писали.

 

Що тут почалося! Квіти,  подарунки, поїздки...  На Україні людина,  котру було нагороджено орденом Леніна і орденом Бойового Червоного прапору  - була справжнім героєм  республіканського масштабу.  Що там республіканського – бери вище – всесоюзного рівня постать! Потрібно сказати, що бойовий шлях Бузицікого намагалися відслідкувати.  Переглянули відповідні папери – так,  його дійсно було призвано з Харкова,  початкову  службу проходив в Групі Радянських військ в Німеччині.  А ось з Німеччини, начебто,  відбув до Афганістану. І тому, більш детальна перевірка виявилася неможливою –  для цього потрібно було їхати до Німеччини і переглядати секретні документи про  передислокацію частин і підрозділів.  Питання – хто б дозволив переглядати такі документи? Отже, ніхто цим серйозно не займався.

 

 А тут, на біду, трапився з’їзд компартії України.  Зрозуміло, що Бузицького негайно було висунуто на цей з’їзд делегатом.    Ось тут, нарешті, в останню мить спрацював механізм самозбереження, він так  злякався, що „захворів”.  Делегація Харкова  відбула до Києва без Бузицького,  і її члени  страшенно переймалися, що їх лави  не прикрашає  такий героїчний земляк...

 

Загроза небажаної „присутності” на надто вже високому рівні Бузицького, начебто,  оминула, але  не може живий герой і символ хворіти  довіку! Прийшов час видужувати, ось тільки в той момент на небокраї  з’явився  куди як серйозніший представницький захід -  з’їзд комуністичної партії вже всього Радянського Союзу. Звісно, що ті,  хто не потрапив на з’їзд  компартії УРСР, „автоматично” потрапляли на з’їзд КПРС.   Що відіграло  головну роль  в тому, що Бузицького було відправлено до Москви?  Не зміг встояти перед спокусою  прославитись на весь Союз?  Злякався, що дві „хвороби” поспіль  виглядають підозріло? Чи-то, навпаки – надто сильно повірив у свою щасливу зірку? Непевне,  останнє  найбільш вірогідне...  На той момент Бузицький  отримав квартиру,  мав досить гарну роботу.   Коротше кажучи,  катався, як сир у маслі, франтуючи, при цьому „шиком” тодішньої номенклатурної моди  - ратиновим пальто  і пижиковою шапкою. 

 

Отже, Бузицький втратив відчуття небезпеки, що було йому притаманне, та  добряче схибив -  попрямувавши  до Москви. Звісно, що там слава вилилася на нього наче той Ніагарський водоспад -  адже, саме йому довірили  на церемонії відкриття з’їзду вносити до зали прапор ВЛКСМ. Але і це не все -  в Музеї Комсомолу було відкрито персональний стенд, що був присвячений Бузицькому.  На стенді була, звісно,  фотографія Бузицького,  в блакитному береті і з усіма орденами, а також його тільник „прострілений” в багатьох місцях – дірки в котрому він, напевне, особисто завзято прокручував  шильцем...  І, зрозуміло, що в газеті надрукували фото Бузицького  з прапором.   Саме тут слава і скінчилася...  Оскільки одна з цих  газет – де було розміщено  досить якісне фото і зворушливий нарис про те, як герой Бузицький  щедро проливав кров за щастя  афганських декхан, потрапила на очі  командиру того ж таки полку, в якому цей Бузицький писарем протирав казенні штани  в штабі.   Що було далі – ви знаєте...

 

Бузицького, звісно, вхопили, як то кажуть, за м’яке місце, і почали трусити як грушу.  Головне, що з цього приводу постраждали  співробітники КДБ області,  котрі повинні були відпрацьовувати та  перевіряти „до п’ятого коліна”   кожного делегата, що  направляли  на з’їзд.  Тоді, певна річ, не існувало  недоторканості депутатів і делегатів, але нікому  навіть в страшному сні з похмілля не могло примаритися, що, скажімо,  член Верховної Ради СРСР  пронесе до зали яйце, і, коли йому щось не сподобається  - жбурне його в Брежнєва, чи-то Щербицького.  І справа навіть не в тому, що таку людину просто вбили б на місці самі депутати – в прямому сенсі цього слова... Тоді влада  вміла себе захищати на всіх рівнях – це пересічний громадянин міг бути беззахисним, а влада себе захищала  цілковито  і повністю.  І тут  - так зрада! Пройдисвіт, самозванець,  шахрай – в святі святих, на з’їзді, де присутнє  все вище керівництво держави!  А коли б він..?!  Уявити моторошно...

 

Бузицького, звісно ж, посадили.   Пригадую, що отримав він три з половиною роки,   відібрали при цьому все  - навіть пальто і шапку.  А ще, нам співробітникам міліції  потрібно було встановити, де це гаденя  дістало ордени.  З’ясувалося, що дала їх йому скромна дівчина, котра працювала в фондах  Харківського  історичного музею.  Після цього випадку в мене виникли сумніви -  а чи залишилися в цьому музеї справжні експонати?  Усі необхідні приладдя та інгредієнти для того, аби поставити печатки на посвідчення, цей хлопець дістав та виготовив собі сам. Виправлення  в військовому  квиткові про службу в Афганістані він, знов-таки, зробив сам.  Все виявилося досить просто, аж до нудьги – він був писарем, в полку, два батальйони якого  дійсно було перекинуто до Афганістану.  Потім відбулася ротація,  і   їм на заміну було відправлено інші два батальйони цього ж полку, отож – круговерть була ще та.  Бузицький  приписав себе до складу батальйону, що вирушив до Афганістану,  насправді залишаючись  в ситій, спокійній та мирній Німеччині, а все інше, як-то кажуть, було справою техніки. Адже всі відповідні печатки цього полку, „правильні” чорнила, зразки підписів ті інше  були в цілковитому його розпорядженні... Ось так все достеменно відбувалося, як  у відомій пісні Висоцького: „Стрічаю якось писаря полку, а він Герой Радянського Союзу”.

 

Ось така сталася історія... Вкрай сумним є те, що  діло далеко не обійшлося  тюремним строком (на який він цілком заслуговував) для самого Бузицького. Звільнили секретаря  обкому партії, багатьох людей з обкому комсомолу, розігнали майже всіх робітників бідолашного райкому, де пройдисвіт Бузицький стояв на обліку... В Харкові було видано партійного  документа, самі розумієте, не для широкого загалу,  котрий нам тоді зачитували. Співробітників КДБ,  як головних винуватців,  звільняли з служби цілеспрямовано,  а в міліції, слава Богу,  дісталися  тільки до дільничного.  Яким чином він повинен був перевіряти  кандидата в делегати на з’їзд партії – уявити складно,  але, так склалося, що  цапа-відбувайла зробили саме з нього.

 

Але на цьому історія не закінчилася. Неймовірно, але факт – був ще один випадок, коли на моєму життєвому шляху з’явився Бузицький. Всі події, про які  йде  мова, відбувалися в той час, коли я працював  в карному розшуку Харкова і був  старшим лейтенантом міліції.  Роки потому, коли я обіймав посаду першого заступника начальника обласного УВС вже в Луганській області, ця особистість „випірнула” знову.  Співробітники державної служби по боротьбі з економічною  злочинністю, доповіли про спробу керівника однієї з шахт  укласти , можу сказати без перебільшення, „дику” угоду з такою собі комерційною структурою  із сусідньої Росії.  Судячи з умов поставок та оплати вугілля, котрі намагалися  виписати в угоді, справа  за кілометр тхнула зухвалим шахрайством.  Чи-то, як тоді було модно казати, „кидком”... Доповідаючи про всю цю ситуацію, оперативники  поклали на стіл і копію угоди – так ось, керівником тієї „каламутної”  фірми, котра намагалася  закупити вугілля (при цьому, схоже, взагалі не збираючись платити за нього) був...Бузицький.  Зрозуміло, що міліція не дала їм змоги укласти таку угоду, але  притягти Бузицького до будь-якої відповідальності можливості в нас не було.    Він на той час  став керівником цілого концерну(!) в Росії, але, гадаю, що цей концерн був  приблизно такий самий, як і його „бойова біографія” на стенді музею комсомолу.  Шахраєм він був, шахраєм він і залишився .  однак, потрібно віддати належне – шахраєм досить талановитим.

 

 Коли говорити серйозно, то за роки існування радянської влади, була створена машина, що намагалася контролювати і тримати людину під постійним контролем   на всіх періодах її життя, починаючи практично змалечку. Ось чому існував  партком, і на додачу, ще й політвідділ – тому, що кожен повинен був за кимось слідкувати.  За політвідділом, в свою чергу, теж хтось слідкував – ті ж самі  обкоми партії, а за ними ЦК...  За геть усім спостерігав   всесильний КДБ,  а ще існували  системи контролю та нагляду -перехресні, дублюючі, і такі, що перевіряли одна одну.  І коли система контролю дала збій, тоді і  зруйнувалася   ідеологічна конструкція.  І, коли ми сьогодні згадуємо „добрі, старі часи”, то відчуваємо ностальгію  зовсім не за комуністичною партією – ми сумуємо за тим часом тільки тому, що згадуємо свою молодість, і нам здається, що все в ті часи було  краще, ніж зараз – саме тому, що все ще було попереду...

 

 

 

 

 

Харків.  Крутий маршрут...

 

Бойовики полюблє велика кількість людей.  І особливо, коли   йдеться  про фільми жанру „поліцейський екшн”, глядачам  подобаються сцени, в котрих  вправні та спритні співробітники спецслужб за допомогою  досконало відпрацьованих прийомів рукопашного бою за лічені секунди обеззброюють злочинців, котрі переважають їх кількість та габаритами, і одягають на них кайданки. Або,  наразі, коли сюжет бойовика „закручено” вкрай, „хороші хлопці” на всі боки  хвацько  косять  злочинців прицільним вогнем  зі своєї табельної зброї, жодного разу не схибивши. І, на додачу, самі залишаються без жодної подряпини, чи то відбуваються  несерйозними пораненнями. 

Усе це, звісно, вигадки. Це і є той художній вимисел без котрого будь-яке мистецтво не змога існувати взагалі,  а кінематограф - особливо. Не маю гадки як це все відбувається  в Америці, але в наших рідних краях  заходи, котрі  в міліцейському лексиконі мають назву „силове затримання”  переважно виглядають зовсім інакше – це напевно.

Затримання –  це тупотіння чоловіків, котрі мчать  що є сили,  хрипіння легенів, котрі працюють на  межі, надсадні крики та лайка: „Стояти!”, „Не рухатися!”, „Стрілятиму!”. Це шпаркі та злі удари, котрі наносяться так, аби  гарантовано вивести супротивника з двобою, це крики болю тих, кому ці удари призначено (нехай, навіть, за діло).

Що вже казати про випадки, коли доводиться мати справу, не приведи Господь,   з серйозним спротивом  і використанням зброї...  Тут  події  взагалі не скидаються на кіношні.  Тому, що твій табельний „Макаров”, що давно став часткою тебе самого, сто разів пристріляний  в навчальному тирі, і котрий одним рухом опинявся в твоїй долоні, раптом стає чужим, і не має жодного бажання  залишати кобуру, чіпляється за неї  якимись кутами та деталями,  котрі хтозна звідки  взялися.

Принаймні, так відбувається першого разу.  Як правило... Будь-який правоохоронець з досвідом, що його було набуто не в кабінеті, може розповісти вам велику кількість історій  про те, як новачки, що вперше опинилися в такій ситуації і все ж таки спромоглися   витягти пістолета,  щосили тиснуть на спусковий гачок,  разом з цим забуваючи не те що дослати набій до патронника, а взагалі зняти його  з запобіжника. І немає в цьому  жодного приводу, аби сміятися чи то соромитися.

Тому, що  – страшно!  І, невідомо, що страшніше – самому опинитися в ситуації, коли можуть вистрелити в тебе,  чи то вперше в житті  націлити зброю на людину і натиснути спускового гачка... Разом з досвідом, звісно,  приходить  вправності, і пістолет опиняється в твоїх руках легко і швидко, але це не означає, що також приходить здатність стріляти по людях, навіть найзапекліших злочинцях, з тією ж швидкістю і байдужістю, котру так яскраво  змальовують у фільмах. Немає в силовому затриманні  нічого ані красивого ані картинного. Та й власне,  відверто кажучи,   це  коли не брак в роботі міліції, то, принаймні, екстремальний випадок, котрого, за можливості,  слід уникати.

 

Але, знов таки - це тільки теорія. А в житті  операм, бува, доводиться проводити затримання злочинців, здогадуючись заздалегідь, що не обійдеться тут без застосування сили, чи, навіть, зброї.  В такому випадку завдання керівника, старшого групи, котра проводить затримання, найретельнішим чином заздалегідь розрахувати все: і місце, і час, і „сценарій заходу”.  Розрахувати все, до останньої дрібниці ще й таким чином, аби звести до мінімуму „силовий сценарій”, аби, коли то можливо, виключити  ризик  як для самих  учасників затримання, так і, перш за все, для будь-яких  сторонніх осіб.  І, звісно ж, не сидіти в ресторані за чарочкою, в очікуванні переможних доповідей про затримання злочинців від  співробітників, котрі ризикують своїм життям.  В теорії – так  воно і є.  Тільки в житті  зажди є місце неприємному сюрпризу, котрий може виникнути, до того ж,  в саму останню хвилину, коли вже немає змоги щось змінити.  Звісно, що в такому випадку усі  плани і схеми,  що їх було ретельно відпрацьовано, розлітаються на друзки, і залишається єдине – імпровізувати, покладаючись  лише на Бога  і вдачу...

 

Харківські мисливці за „Волгами” були ґрунтовною групою. До певної межі зухвалі та обережні, свою злочинну справу вони знали добре, тому діяли  чітко і злагоджено.  „Вираховували”  господаря найпрестижнішого і найдорожчого, на той час, автомобілю,  скоювали на нього розбійний напад в результаті  котрого потерпілий залишався без свого авто.   Вистачало розуму в них і на те, аби не  продавати автівки цілими,  наражаючись на ризик „засвітитися”.  Захоплені „Волги” розукомплектовувалися на запчастини, збувати котрі, в силу дефіциту, що на них існував,  було так само вигідно,  до того  ж, більш спокійно  та безпечно. Однак, на такі хитрощі, оперативники   мали, що відповісти. Відшукавши одну  з  „Волг” в ще нерозібраному стані, що її було викрадено і заховано в надійному місці – в лісі, оперативники не поспішали сповістити радісну новину господарю автівки, а улаштували засідку.  Доволі швидко біля  автівки з’явився чоловік, котрий  по-господарськи заходився відкручувати колесо... Його теж не затримували, а „повели” під розвідкою -  і потяглася ниточка, рухаючись за котрою, вийшли на інших.

 

Як на сьогоднішній день, то це було організоване злочинне угрупування, що мало ознаки бандитського. Але, оскільки, на той час,  у вісімдесят восьмому, ані організованої злочинності, ані бандитизму, все ще начебто не існувало, то і називати фігурантів бандитами  в офіційних паперах  нам би ніхто не дозволив. Втім, це не мало особливої ваги – як злочинця не називай,  а місце йому одне –  буцегарня.  Куди слід було запроторити „мисливців за „Волгами”, і то досить швидко. До того ж, у ватажка банди –капітана внутрішньої служби, котрого нещодавно було звільнено з „органів”, за перевіреною оперативною інформацією, була вогнепальна зброя.  І не якась там „саморобка” чи то зброя дрібного калібру, а німецький „Парабелум”. Допоки  крові на чотирьох членах групи не було, але, оскільки, в них з’явився пістолет, то вже напевно не для того аби стріляти по пляшках, і рано чи пізно вони його використають.  В жодному разі цього слід було не допустити. Ми почали готувати операцію з затримання банди.

 

„О, дивись, здається прокинулися наші красені, зараз, напевно, виїжджатимуть!” – так прокоментував подію, на котру ми таки довгенько очікували, розташувавшись на своєму УАЗі неподалік від будинку, що нас цікавив мало не вдосвіта,  оперуповноважений УКР Толік Качанов, котрий сидів попереду.  Ворота подвір’я, на котрому квартирувалися  члени банди,  набираючись сил перед черговим нападом, широко відчинилися, і в них з’явився жовтий „Москвич”.

Я заходився по рації викликати на зв’язок  групу співробітників міліцейської „сімки”, котрі повинні були, прийнявши об’єкт, „вести” його до місця де було б зручно затримувати  бандитів.  Врешті-решт  подолавши  радіоперешкоди  спокійний голос буденно сповістив: „Об’єкт  бачу.  Починаю рухатись за ним...”.  Це ми і самі бачили, навіть без доповіді.  Пропустивши повз себе „Москвич” з бандитами, що за кольором нагадував канарку,  помітили ми і автівку з зовнішнім спостереженням, котра рухалась навздогін на потрібній відстані.

Допоки все відбувалося в штатному режимі: ми встигли розгледіти, що в автомобілі  злочинців знаходилося три а не чотири чоловіки.  Отже, один залишився вдома.  Саме його, скоріш за все, беззбройного, затримати  було не складно.  А ось з екіпажем „Москвича” розбиратися буде на одну людину простіше.  Тим більш, що в одному з тих, хто розмістився на передньому сидінні, я впізнав ватажка.  І пістолет в нього, напевно, при собі.

Це була проблема з розряду очікуваних.  План  по захопленню був досить простий:  відслідкувати, за допомогою зовнішнього спостереження усі переміщення та дії бандитів, знайти  сприятливу мить, коли їх змога буде  блокувати і знешкодити  максимально швидко та ефективно.  Бажано було, звісно, дочекатися поки вони розділяться, і затримувати  їх поодинці.  А ще краще було дочекатися аби вони понапивалися і втратили пильність... Досить – мріяти про нездійснене можна досхочу.  В дійсності, потрібно чекати на доповідь розвідки, і діяти за обставинами.

 

З доповіддю хлопці не забарилися. Але, вже з інтонації співрозмовника, навіть не зважаючи на викривлення радіо ефіру, відчувалося, що трапилося щось не те.  Зв’язок розривало немилосердно і зміст сказаного  можливо було зрозуміти лише через слово: „...оваришу майор, тут...ситуація...їх...що робити?” Єдине, що було зрозумілим, це те, що   події відбувалися аж ніяк не за сценарієм,  котрий ми його готували.

І що ж трапилося? Бандити „розкусили” співробітників зовнішнього спостереження?  Накинулися на них?  Нечувана досі подія і  майже не реальна! То що ж тоді? Не бажаючи  витрачати час на порожні міркування, я  віддав команду водієві: „Володя, жени!”  Далеко їхати не довелось.  Не встиг наш „УАЗ” вискочити з провулку, як у очі впала жовта машина, котру було припарковано до узбіччя.  І одразу стало зрозуміло, що за „подарунок” приготувала доля цього разу, змінюючи продуману операцію. Коли бути точним, то „подарунків” було двоє.  І обидва у формі ДАІшників.  Один з них, озброєний смугастою паличкою, уважно і зосереджено вивчав водійські права одного з бандитів, котрий в ту хвилину знаходився  біля автівки поряд з інспектором. Другий же, не кваплячись, проходжався неподалік від узбіччя, пильно чатуючи на наступну „жертву”. Однак, погляд його   навряд чи щось могло розрадити  - сонна вуличка була порожньою.  Мабуть, що саме цей факт і  визначив подальший плин подій.  Бандитів вже зупинили? Зупинили! Зайвих  цивільних людей навкруги немає, і не передбачається? Чудово!  До того ж неочікуване підкріплення, в особі двох співробітників міліції ( до речі, озброєних). Навіщо чекати?

„Беремо їх, хлопці!” цю фразу, котра стосувалася підлеглих, я промовив вже витягаючи пістолета.  Група почала захоплення...

Вже потім, пригадуючи як ми мчали по щойно тихій вуличці, разом з цим  вимахуючи зброєю, я з подивом пригадав, що серед слів, котрі ми вигукували під час руху, чомусь не було слова „міліція”.  Напевно, саме тому  у ДАІшників, котрі побачили перед собою озброєних чоловіків, що бозна звідки взялися, обличчя були... скажімо, не надто героїчні.

Я, звісно, не міг бачити, як позаду  мчать Толік Качанов і Юра Петров, не міг бачити і водія Володю, котрий не залишився у кабіні автомобілю, як то слід було зробити, а озброївшись, через відсутність пістолету, чималою залізякою,  теж палко бажав  взяти участь у загальній справі.  Всю мою увагу було зосереджено  на задніх дверцятах машини.

Рвучко! Перш за все – схопити за шию ватажка, котрий сидів попереду! Затиснутий в захват, той не те що до пістолета не міг дістатися,  а й дихати міг хіба що через раз.  Бандюга, що сидів поряд, тільки й того, що встиг поворухнутися, як в бік йому вперся „Макаров”.  „Сидіти! Застрелю!”.  Цих простих і зрозумілих слів, що були вагомо підкріплені вкрай неприємними відчуттями десь в районі ребер, було достатньо для того, аби  скувати рухи затримуваного ліпше  будь-якого наркозу.

Толік, що приспів  водночас зі мною, від щирого серця тицьнув ватажкові, котрий почав приходити до тями,  ствола в обличчя  і блискавичним рухом дістав   з внутрішньої кишені останнього  „Парабелум”.  Третього бандита, що спілкувався з ДАІшником, було надійно притиснуто до капоту „Москвича” Петровим, і, відчуваючи потилицею  холодний метал, сіпатися він не намагався.  Навколо нас з ображеним виглядом вештався Володя-водій, для котрого так і не знайшлося спаринг-партнера в загальних „веселощах”. І це для затриманих було неабиякою вдачею, коли зважити  на досвід Володимира як молотобійця і службу в морській піхоті.

Тепер ми мали змогу трохи  втамувати подих.  Хоч і не надовго, оскільки у групи захоплення назрівала нова проблема.  Якщо  один з ДАІшників в процесі подій, що відбувалися,  зображував  собою стовпа, заклякнувши, немов той пам’ятник, біля машини з правами  в заціпенілих пальцях, то другий, що знаходився подалі, схоже, таки зміг подолати подив, і щосили рвонув до місця події, намагаючись разом з цим розстебнути власну білу кобуру. Скидалося на те, що декілька таких спроб – і йому таки вдасться це зробити. А цього допускати було не слід, в жодному разі.  Поки інші сищики одягали бандитів в кайданки, я попрямував назустріч колезі,  не забувши водночас прибирати зброю, і  витягти службове посвідчення.

Мені довелося дещо відволіктися,  під час спілкування з співробітниками автоінспекції. В цей час підлеглі займалися  доволі звичною справою за схемою: „обшук”-погрузка. Двоє з затриманих, що їх було  передусім ретельно оглянуто,  вже знаходилися в УАЗі і настала черга третього –  того таки, в котрого я нещодавно штрикав пістолетом.  І ось тут на світ Божий з’явилося те, що за іншого плину подій могло перетворити вдале затримання на кривавий жах.  В кишені штанів затриманого було знайдено гранату.  Найсправжнісіньку. Бойову.

На мене ця знахідка в той час не справила жодного враження. Поміркувавши: „Граната – ну і грець з нею! Власне, не став би він підривати її разом з собою – теж мені камікадзе...”, я віддав наказ  всім присутнім грузитися до машини і їхати  в управління. Затримання затриманням, але тепер слід було „колоти” бандитів на розбої.  А це інколи було складніше ніж одягати кайданки...

 

Задля справедливості, слід відзначити, що  за декілька років подібні випадки (коли у затриманих злочинців, окрім зброї,  знаходитимуть і гранати) ,  в Україні будуть  повторюватися неодноразово. І майже завжди, нажаль, з однаковим результатом – чималою кількість коли не жертв, то покалічених поміж співробітників міліції. І не слід  далеко шукати – в самій  столиці, в Михайлівському провулку, сталася трагедія, коли злочинець, котрого в буквальному сенсі було загнано в глухий кут, рвонув чеку – і декілька співробітників міліції залишилися інвалідами.  Траплялося подібне і в інших місцях.  В тому ж таки Львові, під час  затримання озброєного злочинця, що його було неправильно організовано, один по одному були застрелені двоє офіцерів міліції...

 

Але це буде потім. А цього разу поталанило.  Хоч... справа полягала в тому, що злочинцеві просто не дали ані  часу, ані можливості, скористатися гранатою. На одній вдачі, зрозуміло, далеко не заїдеш.  Професіоналізм – надійніше.

 

Фаталістом я не був ніколи. Не міг я повірити в те, що доля людини визначається не її вчинками чи  особистими якостями, а якимись там рядками в такий собі Книзі Доль, що їх невідомо ким і де було написано. Не змінилася моя думка і після випадку, що його змальовано нижче.  І тоді, і зараз я вважаю, що головну роль в ній  відіграло все ж таки не провидіння, а  нелюбов до порожньої балаканини, котру я завжди вважав  безглуздим поєднанням непотрібного з неприємним...

 

„Юро, збирайся, ти що, забув?” –  начальник відділу Микола Пантелейович  Бугай, що з’явився в дверях, здавалося, був  навіть здивований. Відірвавшись від вивчення повідомлення, що лежало переді мною, я звів очі на керівника і мало не спитав: „А куди збиратись?”

Але цієї миті мій погляд зупинився на календареві.  „Ох, ти ж...! Сьогодні ж четвер! Тоді все зрозуміло...”  Щочетверга  всіх, без виключення, співробітників  харківського  обласного УВС зобов’язували відвідувати дуже нудний захід – політінформацію.  Мало не півдня витрачалося на те, аби вийти  з управління, „дотягти” себе до ДК, і там вислуховувати нудні розмірковування  лектора, що його присилали з райкому партії, про міжнародний стан, апартеїд в ПАР,  успіхи  трудового руху в Гондурасі, і про багато інших  не менш „цікавих”  речей, котрі харківським міліціонерам, були взагалі непотрібні. Я ж, наслухавшись досхочу політично витриманої балаканини ще за років навчання в Університеті,  потреби в відвідуванні  таких заходів не відчував взагалі.

- Миколо Пантелейович,  тут повідомлення надійшло важливе,  і, взагалі, роботи з горою! -  я все ще судомо чіплявся за примарну надію ухилитися від нудного заходу, - Я краще залишуся, розберуся що до чого, і Вам доповім, коли повернетеся. То як?

Бугай сищиком був справжнім,  і оперативний інтерес був для нього перед усім.

- Бог з тобою, залишайся.  Я разом з Миколою Кириченко піду, аби одному не тягнутися... Працюй!

Порадівши за начальника, котрий знайшов собі товариша, я повернувся до вивчення паперів. А відвідування подібних заходів було заняттям, як я вважав,  саме для підполковника Кириченко.  Тому, що обіймаючи посаду  керівника відділу по роботі витверезників (була в міліції і така служба!), він цілісінькими днями  просиджував в кабінеті, підраховуючи палички-галочки: скільки п’яних назбирала міліція  на вулицях, скількох з них було відправлено на примусовий душ, скільки штрафів було виписано за  антигромадську поведінку. Що ж поробиш – міліція, як і будь-яка  державна організація – це, певною мірою, контора бюрократична, і, відповідно, комусь потрібно займатися і такою роботою.  Втім, залишатися навіть на цій службі Кириченко  довго не збирався, оскільки,  найближчого часу планував підполковник вийти на пенсію, давно вислужену за строками...

Вчитатися в текст мені так і не дали.  І порушником спокою був знову ж таки Бугай. Щоправда, цього разу  Микола Пантелейович не зайшов до кабінету спокійно та поважно, як то личить керівництву, а  вдерся до нього, мало не  перевертаючи меблі на своєму шляху.

 

-         Картку!!! Картку на пістолет дай мені!

-          Який пістолет?! Що трапилося?

-         Давай, не розмовляй!

 

Допомогти своєму начальнику я не мав жодної змоги, навіть  за найпалкішого бажання.  В ті часи (і в майбутньому також) міліцейське керівництво час від часу проводило кампанії  по обеззброюванню власних підлеглих.  Зазвичай, відбувалося це  після чергової НП,  коли в результаті необережного поводження з табельною  зброєю співробітники міліції отримували поранення, чи то несли втрати. Чи то після того, як чергового пістолета було втрачено, що теж періодично траплялося. Тоді лунав суворий наказ  про покарання винних, а ті хто допоки  в цю категорію не потрапили, але були потенційними „претендентами”, тобто весь особовий склад   гуртом здавали свої „Макарови” на зберігання в чергову частину, боронь Боже щось станеться. Здавали зброю навіть ті, хто мав право на постійне її носіння.  Саме з цієї причини мій табельний пістолет  тихенько припадав пилом на полиці збройної кімнати  чергової частини, а картка-замінник на зброю Бугая, звісно – знаходилася в його сейфі...

Чи то згадавши про це, чи то просто стомившись чекати  потрібних дій від підлеглого, Бугай,  гупнувши дверима, кудись побіг.  (Як з’ясувалося згодом, саме до чергової частини по зброю, котру він і там не отримав). Тим часом всі телефони відділу неначе показилися. Судячи зі звуків, що лунали коридорами, щось схоже відбувалося по всьому управлінню, що вкрай нагадувало  сигнал загального збору і бойову тривогу.  Не бажаючи залишатися осторонь від подій, що стрімко розгорталися, я вибіг з кабінету і разом  з не багатьма  співробітниками, котрі ще залишалися на місцях (з причини політінформації) попрямував на перший поверх, до центрального входу в управління.

Перша-ліпша людина, що  діставалася цього місця відсахнувшись,  відступала назад, завмираючи на місці.  Протиснувшись крізь юрбу, що починала утворюватися,  я побачив причину такої реакції – на вулиці, майже біля дверей  в калюжі крові лежав підполковник Кириченко.  На той момент це була  далеко не перша жертва „вогнепалу”, котру мені довелось бачити, отже я з першого погляду зрозумів, що  медична допомога йому була вже не потрібна...

А ще через декілька хвилин натовп, що завмер від жаху, сколихнувся, і, розсипаючись на окремих людей, звільнив простір навколо дверей, оскільки туди наближався  начальник обласного УВС – генерал Олександр Бандурко.  Ось його в цей день боронила щаслива доля.

 

З часом, звісно, було відновлено плин подій  і того страшного дня і, тих, що йому передували.  А почалося все з того, що в управлінні  позавідомчої охорони служив такий собі сержант.  Начальство  до нього ставилося прихильно – здоровань, майстер спорту з боротьби, однак... З певного часу   почали помічати за ним такі собі „дивацтва”. Взяти хоча б те, що він невідомо з якої причини  настрочив „сигнал” до власного відомства, тобто до міліції... на  дружину. Він звертав увагу на те, що вона, працюючи в барі, краде за місцем роботи коньяк та інші  цінні алкогольні напої.   Сам факт такого вчинку був, м’яко кажучи, дивним.  Втім, скаргу було перевірено, і найцікавіше, що  вона не знайшла підтвердження, про що  сержанта і сповістили.  Але це його не вгамувало, він заходився строчити нові доноси, та ще й так інтенсивно, неначе навіжений. Саме тому під час чергового профогляду його ретельніше ніж завжди  перевірили у  кабінеті психіатра. Лікар поставив діагноз на котрий, взагалі, і очікували: з головою у хлопця не все гаразд. Що ж тут вдієш – людям, котрі мають  психічні відхилення в міліції не місце (тим більше в підрозділі, де служба вимагає постійного носіння бойової зброї). Бідолаху було звільнено – тихесенько, аби не  ославити божевільним на все місто, і, як водиться, з часом  про нього забули. Як з’ясувалося, даремно...

 

Невтомний боєць з несправедливістю, зміни в мозку котрого досягли розмірів маніакального психозу, затамував на  кривдників люту ненависть.  І вирішив помститися. Втім, не бажаючи розмінюватися на дрібниці, обрав своєю жертвою  власне начальника обласного УВС – генерала Олександра Макаровича Бандурко.

До того ж з технічного боку втілення плану у нього  не виникло жодних проблем – як вже говорилося, в минулому він був бійцем позавідомчої охорони, і саме тому був чудово обізнаний, де в місті знаходяться озброєні пости колишніх колег.  І, що найголовніше, де на цих постах стоять поодинці. А тому, без будь яких перешкод знайшов такий об’єкт -  одну з станцій з очищення  для міста питної води,   і підійшов до сержанта, котрий там чергував.  До речі, сержант добре знав його в обличчя, саме тому і не очікував на капость, що той замислив.  Після обов’язкового обміну люб’язностями: „ Здоров – здоров. Як справи?”, він, не довго розмірковуючи, приклав сержанта кулаком по голові, відібрав у непритомного зброю, з якою і зник. Безпосередньо з місця події він попрямував до будівлі обласного  управління внутрішніх справ, палаючи бажанням розправитися з ненависним генералом негайно.

Врятували Олександра Макаровича,  так би мовити,  його демократичність, і, як наслідок,  популярність серед людей. Справа в тому, що генерал Бандурко полюбляв, не користуючись службовим транспортом, прогулятися рідним містом пішки.  Люди, знаючи про цю звичку, знали й інше – до міліцейського генерала  можливо було просто підійти на вулиці і поговорити про щось насущне.  І він їх вислуховував... Ось такі бесіди і затримали Бандурко  по дорозі до УВС.

 

Божевільний, що причаївся в засідці, змучився вкрай... Розшарпані нерви не витримали, і він вирішив: „Застрелю першого-ліпшого міліціонера!”.  Першим-ліпшим і виявився Кириченко,  що був вбраний, як і завжди, в форму  старшого офіцера міліції. Він отримав чотири кулі майже впритул.  Ті чотири, що залишилися, призначалися Бугаю, але він, як розшуковець з досвідом, примудрився в останню секунду сховатися.  Коли ж набої у „терориста” скінчилися (на щастя не вистачило клепки прихопити  запасний магазин) , він вскочив до  однієї з чергових машин, що стояли перед УВС, викинув з неї водія, котрий не встиг нічого второпати, і натиснув педаль газу.  Хвилину потому з-за рогу будівлі вийшов Бандурко. Зі смертю він розминувся, як то кажуть, на крок...

„Стрільця” упіймали (до речі, завдяки спритності Бугая, котрий встиг  стрімко сформувати оперативну групу і запустити механізм розшуку)  буквально за дві години – на виїзді з області.  Під суд він, до речі, не потрапив – його  запроторили до божевільні, довічно.   Поховали Кириченка,  як загиблого при виконанні службових обов’язків, а генерал Бандурко і надалі служив на благо України. 

Я ж з усього, що сталося, зробив один висновок – в робочий час потрібно працювати а не відвідувати безглузді заходи...

 

Найголосніші гасла, напевно, вигадують лицеміри.  Що є гасло, як не голосні промови,  виголосивши які, діють, точнісінько навпаки?  А ще, скидається на те, що вигадують гасла,   розраховуючи на людей, не схильних до критичного  мислення.  Оскільки, коли  як слід проаналізувати їх зміст та сутність, то доволі часто дістаєш висновку - цілковита нісенітниця.  Варто згадати ті гасла, що найбільш „налипали до зубів” за часів „совка”: „Партія і народ єдині!”, „Вчення Леніна  всесильне, тому, що вірне!”, „Марксизм – не догма, а керівництво до дії!” – коли не брехня, то нісенітниця...

 

Втім, чи варто заглиблюватися в минуле?  Взяти хоча б тези,  що останні роки посилено ялозяться, і стосуються безпосередньо міліції.  „Довіра народу – найвищий закон!”, „Міліція з народом!”, „Народ і міліція – партнери!”, і таке інше.  До того ж,   усі ці гасла неодмінно  повинні стати для всіх без виключення співробітників міліції саме „не догмою, а керівництвом до дії”. Тобто, всі співробітники, вистрибуючи таки з власних формених штанів (як з лампасами, так і без них), були зобов’язанні довести свою відповідність проголошеному. Що на таке скажеш?!

 

Міліціонери чи то поліцейські можуть скільки завгодно  посміхатися співгромадянам голлівудськими посмішками, знімати з дерев кошенят, що заблукали,  приймати пологи у потягах і таке інше... Все це, звісно, дуже гарно.  Але, це – не головне.  Тому, що  основне завдання міліції чи то поліції було, є, і буде єдине -  попередження  та розкриття злочинів. І народ складе висновки тільки з огляду на те, як з цими завданнями порається правоохоронна структура. Все інше, що б ми не робили – другорядне.  Ті, хто носить на вулицях форму захисників Закону просто повинні РОБИТИ СВОЮ СПРАВУ, звісно ж , професійно та чесно.  А народ повинен про це знати.  І тоді зникне потреба дертися з шкіри, аби завоювати „довіру”, котра незрозуміло як  вимірюється, чи то „любов всього народу”!

 

А що?  Чому б не уявити, що в якійсь „геніальній” державній голові таки народиться  ідея про те, що народ  в будь-якому  випадку просто-таки зобов’язаний  палко та гаряче полюбити  свою міліцію (поліцію).  Вона ж, в свою чергу, повинна  стати вартою цього...

 

І жодна людина не замислиться , не приведи Господь таке гасло буде проголошено, над тим, що це прагнення є абсурдним від самого початку.  Оскільки, ніколи і ні в якій країні народ не переймався теплими почуттями до  органів примусу (прояви такого почуття з боку радянського народу відносно рідного НКВС, котрий  пачками цей самий народ розстрілював, за сталінських часів, ми в розрахунок не приймаємо). Коли відкинути в бік небажання визнати очевидне, то стає зрозуміло, що  міліція (поліція) – орган не тільки правоохоронний, а й силовий, котрий здійснює також і  державний примус тому, що друге безперечно витікає з першого.  І усі прагнення  зробити з неї  орган „обслуговування” населення, без сумніву приречені на провал. Ну не змога середньостатистичний громадянин відчувати любов  до представника державної влади, що йому надані повноваження, у відповідності до закону і наказів, лупцювати його  гумовим кийком, одягати в кайданки,  чи то стріляти в нього. Тим більш,  якщо взяти до уваги одвічну ваду людської натури, про котру згадується ще в Біблії (з приводу колоди у власному оці, і соломини у чужому),  будь-який громадянин ЗАВЖДИ вважатиме себе, коханого,  скрізь правим і хорошим, а злого дядька, з пістолетом чи то кийком – бездушним хамом. Так було, є і буде, допоки існує держава.

 

Тож не варто співробітнику правоохоронних органів очікувати на те,   що примчать до нього  із захватом громадяни, і кинуться його розціловувати від почуттів, що їх переповнюють.   І вимірювати свої вчинки  за міркою: „А чи викличуть вони чиюсь довіру?”. Слід просто законно робити свою справу. Як для лікаря люди поділяються на дві категорії: здорові та хворі,  а хворі на  „тяжких” та „легких”, так само і  міліціонер чи то поліцейський повинен  поділяти усіх на дві категорії: люди, котрі дотримуються Закону, і люди, котрі цей Закон порушили.  А другу категорію на людей, котрі скоїли правопорушення більш чи менш тяжке.  І не очікувати на любов як з боку перших ,і, тим більш,   з боку других. Оскільки, злочинці відносно  правоохоронця повинні відчувати тільки одне почуття – страх (і горе тій країні, де вони не мають для цього підстав).  Люди ж законослухняні – повагу, котра досягається завдяки двом речам  - професіоналізму та порядності.

 

За роки служби мені довелося бачити велику кількість різноманітних злочинців.  Лише у Харкові під час служби в карному розшуку, доводилося боротися і з наркоманією, і з майновими злочинами, і з злочинами проти особи. Хто тільки не поставав перед очима! Але найбільш за все запам’яталися, звісно, убивці, душогуби ті, хто позбавляв людей життя...

 

Це лише пересічній людині, котра, на своє щастя,  не посвячена в такі питання і далека від них, може видаватися, що всі вони  -  недолюдки, душогуби на один лад.  Ні... Звісно, що я в жодному разі не складав для себе чогось на кшталт „портретної галереї”   подібних типів, просто більшість з них самі намертво закарбувалися в пам’яті...

 

Що я відчував, коли проходив по квартирах, пустищах, парках, та підвалах, де відбувалися криваві та відразливі  сцени  людських трагедій, котрі  знеособленні в міліцейських документах  мають назву  „місцем скоєння події”? Які переживав емоції, коли бачив мертві тіла тих,  чиє життя обірвалося не внаслідок  безглуздого збігу обставин, чи то тому, що минув час відпущений Богом, а з чиєїсь злої волі?  Такі, що  найбільш гідні такого випадку, людські... Гнів. Лють.  Палке бажання знайти того, хто ще донедавна на цьому самому місці бив, різав, шматував чи то стріляв впритул по живим людям, і покарати.

 

Як було сказано в одному з  попередніх розділів,  в подібних випадках сищик не може залишатися байдужим, стороннім спостерігачем,  неначе відеокамера, що  спокійно та незворушно фільмує  страшні  подробиці на кшталт: „...потерпілому було завдано п’ятнадцять ударів ножем...постріл було здійснено зі зброї  великого калібру...”.  Це неприпустимо, оскільки сищик, котрий  саме так ставиться до жертв злочину, вже не є тим, ким він повинен бути – захисником, частиною сили, що переслідує і карає Зло, а перетворюється на звичайного чиновника. Котрому, власне,  байдуже що рахувати – трупи,  мішки з мукою чи то каністри з бензином  -  через те, що емоції, котрі він відчуває,  однакові для усього згаданого...  Ні, коли вже ти обрав цей життєвий шлях – шлях опера, то будь ласкавий - пропускай усе крізь свої нерви  і власну душу.  Але, з іншого боку, як не збожеволіти, майже щоденно занурюючись  в хвилі зла, насильства, горя та болю?!  Відповідь, зрозуміло, кожен має власну, котра залежить, так би мовити, від особистих  емоційно-психічним параметрів...

 

Контролювати свої емоції я навчився досить таки швидко.  Ті, в кого це не виходить, на службі  в міліції не затримуються. Мені вдалося винайти свій спосіб: з певного часу злочин, нехай навіть найтяжчий, перетворювався для мене на заплутану головоломку, рівняння  з багатьма  невідомими, в якому поміж інших „іксів” та „ігреків”  знаходився і вбивця -  конкретний носій абстрактного зла.  І рівняння потрібно було вирішувати, і то швидко.  Отже, емоції, що заважали цьому рішенню – у бік... Потерпілі,  і їх родичі очікують від сищика не гніву праведного, а конкретної дії – затримання злочинця.  Саме на це потрібно витрачати всі сили.

Замислювався я і над питанням „Чому?”. Не міг не замислюватися. Зазвичай, здавалося що відповіді  лежать на поверхні.  Причини, з яких людина раптом перетворюється  на безжальну та смертоносну істоту: жадібність, заздрість, ненависть.  За рахунок чужих життів убивця намагається виправити власне життя, що „не склалося”. Але, знову ж таки, це схеми повсякденні, і, начебто, універсальні. Втім,  траплялися випадки, що не вкладалися в жодні схеми і межі.

 

В той час, коли я обіймав посаду заступника начальника УВС міста Харкова, в чергових по місту  з’явилася поганенька звичка: після скоєння будь-якого злочину, не обтяжуючи себе занадто,   вони телефонували посеред ночі  мені додому. Наразі, вони вважали, що на цьому  їх службовий обов’язок  виконано з честю, і надавали можливість керівникові, що не виспався, телефонувати з домашнього телефону і особисто  відряджати на місце події потрібних людей.  В криміногенному відношенні ті часи, на початку дев’яностих, були більш, ніж складні. „Тримати місто” вдавалося ціною неймовірних зусиль, і міліцейським керівникам подрімати п’ять-шість годин було за щастя.  Нічні дзвінки цьому аж ніяк не сприяли.

З часом ситуація змінилася, а саме  - в результаті певних, не надто приємних для чергової частини, „тренувань” та „розборів польоту”, під час котрих довелося докладно пояснити її співробітникам, що завдання конкретного міліцейського підрозділу полягає не в тому, аби здійняти шалену паніку, а в тому, аби  організувати  інші підрозділи для розкриття злочину.  Дзвінки тривали. Але, після повідомлення про подію, що сталася, лунала доповідь щодо того, хто з керівників оперативних служб вже виїхав на місце. Вислухавши це все, я спокійнісінько міг повертатися до сну, що його перервали, і особисто нікуди не їздити – зрозуміло,  на ранок доповідатимуть. Але...  В більшості випадків, все одно виїжджав. А того пам’ятного разу  я навіть пішов пішки, не дочекавшись машину. На щастя адреса,  що її назвав черговий, знаходилася в декількох сотнях метрів від мого будинку...

 

Сліди трагедії, що  сталася в під’їзді  непримітної дев’ятиповерхової будівлі  викликали справжній жах навіть за того вбогого освітлення, що його спроможна була давати одна єдина лампочка, що знаходилася в під’їзді і два ліхтарики оперативників, котрі снували навколо. Потьоки крові на стінах, відрубаний палець,  відшматована кисть руки... Що ж тут сталося?!  Як виявилося, події, що передували різанині, були настільки прості та банальні, що це викликало ще більший жах...

На восьмому поверсі жив собі звичайнісінький нічим не примітний громадянин. Кожного дня ходив на роботу і з роботи.  ходив, звісно, через той-таки під’їзд...  А на першому поверсі оселився  „тепленький” гурт алкоголіків з хуліганськими нахилами. До того ж, проводити  свій „вільний час”, що зводився до процесу, котрий у протоколах  називається „вживання алкогольних напоїв” в квартирі, що належала одному з „старожилів” компанії, котра знаходилась на цьому ж таки першому поверсі, було вже не цікаво.  А тому перманентне застілля  відбувалося  безпосередньо у парадному.  З усіма наслідками,  що їх в книзі змальовувати не варто... Звісно, що проходити декілька разів на день через під’їзд,  котрий перетворили на щось середнє між  громадською вбиральнею і „генделиком” – невелика радість. Звісно, громадянин з восьмого поверху, що змушений був робити це щоденно, намагався робити пиякам зауваження. Який з цього був результат – зрозуміло... Його стосунки  з непроханими сусідами, котрі і без цього тільки й шукали – до кого б вчепитися, як то кажуть дипломати „стали вкрай  складними”. Віднині кожен похід під’їздом перетворився для бідолахи на справжню вилазку до зони бойових дій. П’яниці ж, своєю чергою, завжди там на нього чатували та зустрічали відповідним чином – лаяли, опльовували, іноді й стусанів давали. Все – в залежності від якісно-кількісного складу компанії та ступеня її сп’яніння.

Чоловік звертався до дільничного. Але представник служби, що її один з Міністрів внутрішніх справ назвав „головною в міліції”, належної уваги цьому зверненню не приділив. І всім подальшим – також. Неподобство тривало, й тривало б надалі, якби одного жахливого вечора терпець  чоловіка, що повертався з роботи, таки не увірвався...

Невідомо – чи то збиткувалися з нього того вечора надто завзято, чи то просто того дня життя „дістало” вже вкрай, а звичні вже пияки стали останньою краплею... Чоловік піднявся до власного помешкання, взяв чималу та дуже гостру сокиру. А потім – спустився донизу...

Пересічний громадянин, що його доведено до кривавого безумства – це жах. Порятунку від нього не було нікому. Декілька нажаханих пияків,  намагалися заховатися у квартирі, але він наздогнав їх і там. Наслідки – чотири трупи, що були порубані так, що їх годі було впізнати.

 

Все це я вислухав від начальника Дзержинського райвідділу Станіслава Денисюка, з котрим ми палили надворі, біля під’їзду. Від того, що було  всередині, воротило з душі, попри треновані нерви. Обидва ми були одягнені в цивільне. Тому й не здивувалися, коли почули питання: „Ви з міліції?” Але ж, коли побачили – хто саме про це питає, відчуття у нас виникло, м’яко кажучи,  досить дискомфортне. З кущів, просто перед нами виліз чолов’яга,  котрого з ніг до голови було вкрито кривавими плямами. Це, а також скривавлена сокира, що мала досить жахливий вигляд, робили його схожим або з різником, що  відірвався від роботи, або ж з катом. Гадаю, не буде помилкою сказати, що про табельну зброю, що її було залишено по кабінетах, ми з Денисюком пожалкували одночасно.

- То ви з міліції? Я здатися вам хочу! Це я всіх тут порубав... – чоловік з очима, в котрих не було ані люті, ані безумства, а лише  страшні туга та біль, поклав сокиру перед собою на землю    та простягнув скривавлені руки – мовляв, забирайте.

Міліціянти з кайданками, що з’явилися декілька секунд потому, звісно ж, його забрали. Яким чином надалі склалася доля цього чоловіка, я так і не дізнався. Зрозуміло, що ув’язнили.  І, звичайно ж, на тривалий термін. Але пам’ять про цього дійсно нетипового вбивцю залишилася...

 

Окремо серед усіх стояли, звісно,  ті, чиї дії взагалі неможливо було ані зрозуміти, ані осягнути, чиї злочини були геть жахливими та безглуздими.

Перший такий випадок стався в Харкові. В одному з будинків Київського району сталася подія, котра мало чим поступалася у своєму жаху попередній, чи, ба, навіть і перевершувала її. У такої собі  громадянки, полило, вибачаюсь, з унітазу.  Судячи з усього, забився каналізаційний „стояк”, отже, жінка, котра збагнула, звідки все може походити, піднялася до сусідів зверху – милої сімейної пари. Яким же був її подив, коли на дзвінок у двері добре знайомий сусід вийшов у такому вигляді, від якого вона мало не знепритомніла. Геть голісінький, він був перемазаний кров’ю із голови до ніг, наче різник...  Жінка, що ледве оговталась, раптом забувши про всі сантехнічні проблеми, мерщій помчала викликати міліцію. Як виявилося – недарма.

Оперативна група, що не забарилася за викликом, побачила приблизно таку картину: на столі, що стояв посеред квартири, дуже ретельно складені навхрест відрубані людські ноги та руки. Там таки лежала і відрубана голова – жіноча, та ще й поголена... Картину доповнював власник помешкання, котрий споглядав справу власних рук з повним задоволенням.

Як виявилося, (втім, господар квартири цього й не заперечував), вбив та розчленував він власну дружину. Після того, як він розклав на столі кінцівки та голову бідолашної ( що її попередньо й поголив власноруч), інші... рештки тіла намагався змити в унітаз. Та й забив його при цьому, на власну біду примусивши прокинутися при цьому пильність сусідки знизу...

 

Власну доповідь заступник начальника Київського райвідділу С.Головащенко завершив відвертим зізнанням: „Щодо мотивів і причин злочину, то тут я, хоч вбийте, нічого не розумію!”

Повіривши, що розібратися тут, напевно, дійсно буде нелегко, я вирішив відвідати місце злочину особисто. Прибувши до помешкання, я впевнився, що доповідач нічого не перебільшив та не додав від себе: картина була дійсно жахливою. Вбивцю вже забрали, а тому, через те, що побачене викликало окрім природної відрази викликало ще й професійне бажання особисто познайомитися з „автором”, я вирушив до Київського райвідділу, куди на той час вже було доправлено затриманого. До речі, дорогою Головащенко поділився зі мною ще одною вкрай цікавою інформацією: згідно відповіді на запит, що його негайно було зроблено до місцевої психіатричної лікарні, громадянин, котрий накоїв весь цей жах, не лише не перебував серед пацієнтів, але й на обліку не перебував ніколи. То що ж – вважати його за нормального?!

У райвідділі на мене чекала ще одна несподіванка, та не сказати, що приємна. Вбивця, котрий сидів у „клітці” неподалік від входу, варто мені лиш було з’явитися, підбіг до решітки, та, зі щирою посмішкою почав вигукувати: ”Здрастуйте, Юріє Еріковічу! Який я радий Вас бачити!”. Я ловив на собі розгублені  та косі погляди як заступника начальника райвідділу, так і його підлеглих, отже мені стало надто цікаво – та хто ж це такий?

За моєю вказівкою вбивцю було вилучено з камери, та, у надійно вдягнених кайданках, доправлено до окремого кабінету для бесіди. Першим питанням, звісно, було: „А звідки ви, громадянине, мене знаєте? Через що зустрічаєте з таким ентузіазмом?” Вбивця на це відповів без жодного сумніву, що він є також людиною освіченою, дивиться телевізор, читає пресу. Отже, в одній з газет і було надруковано вашого портрета, та написано хто ви такий є – заступник начальника нашої рідної Харківської міліції... Як же вас не знати?! Ось тут я, мабуть вперше в житті замислився над тим, що контакти  міліцейських керівників із засобами масової інформації можуть, напевно, мати різні наслідки – аж до найнеприємніших... Напевно, вірно те, що  зараз цим займаються відповідні прес-служби та прес-секретарі.

Наступні два питання також легко було передбачити: „Навіщо вбив?” та „Навіщо поголив?” Якщо у відповідь на перше я нічого зрозумілого так і не почув (та й, правду кажучи, і не очікував почути), то на другу тему вбивця, здавалося, ладен був говорити без зупинки. Він розповів мені про те, що він є віруючим. При цьому він, звісно, був членом якоїсь секти. Так ось: чи то їх гуру, чи то їх вчитель, одним словом - ватажок,  навчав свою „паству”, що людина, котра потрапляє до бога, повинна бути абсолютно лисою, аби волосся не заважало „проникненню благодаті”. Така ось „віра”.

На моє цілком слушне здивування: „А чого ж ти сам не постригся, не поголився, ти ж -  не лисий?”, вбивця з не меншим подивом (розумна ніби людина, а найпростішого не тямить!), відповів: „А мені навіщо?! Я ж живий!?”

Сектант-вбивця був визнаний осудним та ув’язнений. Його навіть не розстріляли, а лише запроторили до колонії на довгі роки.

 

Другий випадок, що  дещо скидався на цей, трапився роки потому, коли я служив не в Харкові, а в Луганській області. Лише там все було заплутаніше... У місті Ровеньки сталася подія, що приголомшила всіх мешканців цього невеликого населеного пункту. Таємничо зник головний інженер великої гірчичної шахти. Більше того,   таким самим незрозумілим чином зникла і його родина -  дружина, син дванадцяти і дочка п’яти років. Інтриги додав ще і лист, що його було знайдено в спорожнілій квартирі.  Листа було написано зниклим чоловіком і зміст його зводився до того, що бідолаху переслідують якісь бандити-вимагачі, і він смертельно боїться за своє життя та за життя своєї родини. Випадок видавався більш, ніж серйозним, та, до того ж, цілком „вкладався” в кримінальні реалії тодішньої Луганщина, а тому я особисто виїхав розбиратися з усім, що трапилося.

Треба сказати, що під час ознайомлення з ним, лист (втім, який там лист – цілий зошит, що його було списано дрібним почерком), викликав у мене дуже серйозні сумніви та підозри. На бозна скількох аркушах зниклий інженер, як то кажуть, виливав душу: писав про те, як кохає дружину, і які у них чудові діти та про багато іншого. Більш за все мене вразило  місце, в котрому інженер змальовував те, як він саджав виноград на власній дачі. Закінчення ж епістолярний шедевр мав таке, що краяло серце: „Бандити викрали мою родину та вимагають від мене два мільйони! Грошей таких у мене немає й близько, жити без сім’ї своє я не можу та не бажаю, отже, зрозумійте мене, людоньки – остогидло мені життя, тож накладу руки на себе!”  

На той час я вже непогано знався на таких речах і поняттях, як „психологічний портрет”, „кризовий стан психіки” і подібних до них. А тому виголосив під час першої ж наради: „Не вірю! Не вірю я, що людина, котра на десяти аркушах змальовувала те, як вона саджає виноград, і як його наступного року буде збирати, могла вкоротити собі віку! Не той морально-психологічний стан, не той...” Ось тут і виникла у мене вперше підозра щодо того, що родину не викрадено, а давно вже позбавлено життя. А чоловік злякався чогось до смерті, та й подавсь світ за очі. Бува... Виходячи з такої версії й було вирішено розпочати пошуки сім’ї.      

Розпочато його було з власної дачі потерпілих. Саме там найгірші припущення знайшли підтвердження – цілком звичайні речі: сокира та колода, на котрій рубали дрова, що їх було знайдено на дворі, мали надто підозрілий вигляд. На сокирі кров, на колоді – теж, навкруги друзки дрібних кісток. Заходилися оглядати дачу – нові речові докази. Попід підлогою – криваві патьоки, у схованці – речі, що належали доньці. Підозра не лише зміцніла,  а перейшла до іншої, ще більш жахливої площини. Починало скидатися на те, що ніяких бандитів в цій історії не було взагалі, а було масове вбивство власної родини, після котрого інженер і дременув кудись.

Тим часом події набували, як то кажуть все більший „суспільний резонанс”. Першими листа знайшли не співробітники міліції, а цивільні особи, котрі і переповіли всім, кому змогли, його зміст. Як годиться, справа почала обростати чутками та плітками. Міліція робила своє – із залученням усіх можливих сил та засобів, включно з військовими частинами, котрі були розташовані поруч, та місцевих мисливців, було розпочато прочісування лісових масивів, прилеглих до Ровеньків. Кінець-кінцем, людина, котра вбила власну родину (нехай це поки й припущення) та розгулює округою – це не жарти. Якщо вже з своїми таке вчинив, то що вже про  чужих казати...

Пошуки тривали десять днів. Вже на восьмий день за сто п’ятдесят кілометрів від Ровеньків було знайдено жінку-лісничиху, котра поралася з лісовим господарством по смерті чоловіка.  Та розповіла, що дійсно, заходив якийсь - весь скуйовджений, голодний, за виглядом геть не місцевий, містянин. Вона його нагодувала, дала скористатися бритвою, що залишилась після чоловіка,  та й відпустила з богом. Напевно, пішов в бік Ростовської області. З Ростовом ми зв’язалися негайно. Не минуло й двох днів, як мені зателефонували колеги: „Впіймали ми вашого втікача!”

Як з’ясувалося, два міліціонери не оминули увагою підозрілого типа, що із загубленим виглядом крокував залізничними коліями в районі місцевого вокзалу. Як годиться, підійшли та запитали – хто й звідки.  На хлопців він натрапив бувалих, тож вони, варто лишень було вловити у „мандрівникові” щось дивне та непевне, доправили його до райвідділу. Там за нього взялися вже завзятіше. Та він і не крутькував – назвав справжнє ім’я: ось такий я, з Ровеньок... На щастя, ті, хто вів розмову з інженером, орієнтування, котрі були щодо нього, переглядали уважно. До камери його запроторили умить...

Посилений конвой, що приїхав з Луганська, відвіз горе-втікача додому – до того жаху, що він же сам і вчинив. Найцікавіше, що і цей чоловік не був психічно хворим. Ось запаморочило людину – і вбив він всю родину, прямо на дачі. Щоправда, коли оговтався, здаватися не пішов, а вчинив геть по-іншому: рвонув до квартири, де й залишив „предсмертного” листа, аби відвести від себе підозру. Тіла порубав, потім ретельно склав у торби та закопав у лісі. А сам пішов світ за очі. Куди тікав, навіщо тікав? Хіба від себе втечеш?

 

Роки потому, коли в силу службових обов’язків мені знову і знову доводилося стикатися з душогубами, я, раз по разу замислювався   щодо витоків та причин людських трагедій,  й згадував жахливі та нез’ясовні до кінця випадки, що їх було приведено вище, і багато інших. Замислювався й щодо тих темних безодень, де народжується Зло, котре приходить до нашого світу. А також –  про те, що збагнути їх сутність свідомість звичайної людини  навряд чи спроможна.

Втім, життя лишало обмаль часу на роздуми щодо природи абстрактного Зла – через те, що  слід було зменшувати кількість конкретних його носіїв.

 

     

 

Жах на Фестивальній  

 

У жодної нормальної людини телефонний дзвінок о п’ятій ранку не викликає ані позитивних емоцій, ані гарних передчуттів. Телефонне дзеленчання в будинку, що спить, змушує очікувати  лише одного – біди.  Радість в таку годину навряд чи зателефонує до домівки міліціонера.

 

Людина, котра встигла прослужити не один рік у карному розшуку і продовжує наділі служити, майже напевно знає, ЩО  телефонує в таку годину.  Скоріш за все – чиясь смерть.  Наразі,  чиясь велика біда...

-         Слухаю!

-         Черговий по управлінню...

-         Зрозумів, що трапилося?

-         За адресою Фестивальна, 24 в приватному домоволодінні вибух, пожежа. Сім трупів...

-         Давай машину!

-         Вже виїхала...

 

Звично збираючись на виїзд у швидкому темпі, і потім, коли автівка  мчала мене порожніми вулицями до місця трагедії, я декілька разів подумки повертався на два роки в минуле – в квітень 1992 року...

 

...Фільми жанру „жахи” я не любив ніколи. По-перше, вважав їх вбогі сюжети поживою для розуму, людей, м’яко кажучи,  не надто обтяжених інтелектом. А по-друге, як людина, котра мало не щодня стикається  з досить реальним злом, не розумів – навіщо  потрібно  у цьому світі, що й так переповнений насильством та жахіттями, множити їх ще й на екрані.

Втім, те що я побачив між поверхами будинку, що знаходився на одній із центральних вулиць Харкова, викликало асоціації саме з фільмами жахів. До того ж таким, режисер котрого страждав на патологічну схильність до показу найкривавіших деталей. Будинок буквально був просякнутий кров’ю. Її потік, що брав початок в квартирі на п’ятому поверсі, сягав парадного входу.. .

На місці тривав звичайний і буденний процес огляду місця події, пошуку речових доказів та свідків.  Втім, назвати його звичним та буденним було б невірно, оскільки в квартирі неможливо було й кроку ступити  від розбризканої крові, і було вісім мертвих тіл.  В тому числі – двоє дитячих.

Звісно, що це в моїй практиці  був далеко не перший виїзд  на місце, де обірвалося чиєсь життя. (Хоч, правду кажучи,  таку кількість вбитих за один раз людей в той день мені довелося побачити вперше).  До такого неможливо звикнути, прилаштувати до таких видовищ свої нерви, душу, сприйняття. Ну, хіба що – зачерствіти, перетворитися  на щось подібне до бездушної машини, що фіксує все навкруги, але нічого крізь себе не пропускає.  Втім, з людиною і таке може статися.  Але тоді їй більше нічого робити в міліції.  І в карному розшуку – тим більше.  Роботою оперативної групи на місці керував  начальник управління карного розшуку обласного УВС Олександр Гапон.  Огляд  вівся, не зважаючи  на усі криваві подробиці, за усіма правилами – вдумливо, прискіпливо, не оминаючи жодної дрібниці...

 

Господаря квартири було застрелено впритул. Мисливська рушниця, що її було зареєстровано на нього, лежала поряд.  Його дружина, мати,  дві їхні дорослі доньки і двоє діток – онук і онучка – зарізані. Ножем було вбито й знайомого, що невчасно зайшов до квартири.  Поміж чисельних сусідів не знайшлося жодного, хто б міг виступити в якості свідка.  Чомусь більшість людей , що в буденному житті  виявляють підвищену цікавість  стосовно справ інших громадян (навіть, взагалі сторонніх), залишаються сліпими, глухими та німими  саме в тих ситуаціях, коли їхня цікавість  могла б принести користь.  Така, вочевидь, властивість людської натури.

Однак в ситуації, що сталася,  це було досить дивно.  Знищити вісьмох людей,   разом з цим не зчинити жодного галасу?   Коли взяти до уваги, що був постріл – принаймні один? Але факт залишається фактом -  ніхто нічого не бачив і не чув.  Навіть курсанти військового училища, котрі стояли  на сторожових вишках  у караулі, частина території  котрого виходила  прямісінько у двір будинку, де сталося вбивство.

 

„Отже, що ми маємо?  Усі, кого було опитано, збігаються в твердженні, що ані в будинку, ані навколо нього сторонніх не бачили.  Неймовірно – проникнути до квартири, вбити вісім людей, між іншим, шестеро з них – дорослі люди, не зчинивши  галасу на весь будинок... Чи могла таке скоїти одна людина? Чи то, що видається більш ймовірним, діяло злочинне угрупування?  Але сторонніх, якщо вірити людям, не було... До речі, а що там з вхідними дверима – їх зламано, чи відчинено ключем?  Чи зсередини? Впустили знайомого?  В квартирі виразні сліди того, що шукали цінності, а це характерно  для пограбування -  відчинені шафи,  перериті речі.  (Слід з’ясувати,  що саме зникло!)  Банда?  Чи все ж таки...? Ні, надто неймовірно!” – приблизно такі думки виникали після всього, що вдалося побачити і з’ясувати. Не вистачало лише однієї дійової особи цієї драми...

 

Чоловік однієї з сестер, що їх було вбито, батько загиблих дітей (дівчинка була не рідною, а хлопчик – рідним), з’явився десь біля опівночі. Поведінка його була доволі передбачувана – істерика,  втрата свідомості, і сльози... Але... Чи то було щось ненатуральне  в цих емоціях, що били поза край, гіпертрофованих, хоч і доречних, горі  та скорботі, чи то спрацювало  те, завдяки чому  розкривається більшість  потенційних „глухарів” – оперативне чуття... Одним словом,    в квартирі ще тривав огляд та інші „первинні заходи”,  а невтішного батька і чоловіка  було запрошено до карного розшуку  для вдумливої бесіди.

Звісно, що напрямки питань на кшталт: „ А бува не ви, громадянин,  вбили свою дружину і дітей?” ніхто не ставив. Тому, що, по-перше якщо це зробив  все ж таки не він, то кращого засобу, аби викликати у людини  патологічну ненависть до міліції  на все подальше життя (котра в даному випадку буде цілковито законною)  й не вигадаєш.  А по-друге, є досить проста причина: навіть коли це він, то, напевно, не зізнається.

Це тільки в дешевих кінофільмах про міліцію людина, що пролила чужу кров і навіть не встигла від неї відмитися,  мерщій починає „колотися” під першим суворим поглядом розумника -„опера”.   У житті все зовсім не так!  „Розколоти” можливо  майже кожного,  але перед цим спершу потрібно  довести людину до потрібного „стану”, його почуття та емоції – до необхідної напруги.  Створити враження цілковитого  й безвихідного глухого кута, ситуацію, в котрій залишається лише здійняти руки в гору, капітулюючи.  І мова йде не про побиття, котре є  не  лише „застосуванням незаконних методів зізнання”, а й найогиднішим браком у роботі сищика.  Потім такий брак перетворюється на „пшик”  на слідстві чи то в суді, а головне – дає можливість справжньому злочинцю уникнути відповідальності.

Ні, допит у виконані  талановитого оперативника чи слідчого – це захоплива психологічна гра, що скидається на спробу розплутати клубка, котрий  намагається вивернутися з рук. А той, хто веде допит, намагається напомацки, перебираючи різноманітні ниточки, знайти одну-єдину, головну, і не дати їй обірватися. І коли така ниточка, що її сплетено з брехні, недомовок  та ухилянь, знайдеться – варто лише потягти за неї, аби розплутати весь клубок, що розсиплеться на  нитки, котрі згодом перетворяться на рівненькі рядочки явки з повинною, протоколу допиту, а потім – вироку  й суду...

 

„Невтішний” чоловік зізнався приблизно о другій годині ночі.  Недарма з ним працювали сищики, що їх очолював Олександр Гапон.  Розгадка була простою до відрази, і я знову подумав про те,  наскільки життя простіше вигаданих кіношних пристрастей.  І  жахливіше.  Причиною вбивства були гроші.  Вбивця мріяв виїхати  на постійне місце проживання за кордон. Для цього потрібні були чималі суми.  А єдиною власністю, що її можливо було перетворити на гроші,  залишилася квартира.  Але належала вона батькам дружини, котрі категорично заперечували проти планів зятя. До речі, аналогічної думки дотримувалася  й сама дружина.  За це  всі вони й поплатилися...

Більш за все в „каятті” душогуба  вразила докладна розповідь про те, як він вбивав власного сина.  Останнім.  Хлопчик вже спав,  і вбивця розбудив його, всадовив на коліна – посеред кімнати, що була залита кров’ю - й встромив ножа в маленьке тільце,  котре довірливо притулилося до нього...  Потім попрямував до коханки, де помився, як міг дав собі лад, і „накотив” для хоробрості  й достовірності „легенди”. Згодом повернувся до  квартирі, заздалегідь приготувавши версію про те, як засидівся у гостях, і тому не прийшов ночувати додому, завдяки цьому й залишився живим після нападу на квартиру невідомої банди.

До речі, на суді вбивця відмовився від свідчень, що їх дав раніше. Та дарма - на той час своє вагоме слово сказала експертиза, що не знайшла у квартирі жодних ознак присутності сторонніх осіб, проте відшукала більш, ніж достатньо кривавих слідів звинувачуваного.  Остання брехня  не врятувала його від розстрілу...

 

 „Приїхали!” – розірвавши ланцюг невеселих спогадів, водій вже гальмував біля воріт будинку на Фестивальній.  Не зважаючи на  ранковий час, подвір’я будинку нагадувало   розтривожений мурашник.  Тільки замість мурах  по ньому снували  пожежники  зі своїми „рукавами” та брандсбойтами.

Кепсько!  Колеги, звісно ж,  чесно  та завзято виконували свої обов’язки, але збереженню речових доказів та слідів, що є  такими необхідними для  розкриття злочину, їх діяльність аж ніяк не сприяла.  Варто було лише поглянути  на будинок, аби зрозуміти, що пожежники  попрацювали сумлінно. І від цього на душі робилося зле.  Взагалі, пошук речових доказів у будинку, що згорів – марна справа.  Особливо, коли будинок згорів не вщент,   і пожежа викликала чимале задимлення (а тут, судячи з усього, мав місце саме такий випадок).  Товстелезний шар сажі  намертво  вкриє усе, на чому могли б залишитися  відбитки пальців й інші подібні, і такі бажанні для будь-якого сищика „трофеї”.  А коли вже на місці  події старанно поралися пожежні -  надії майже не залишається.  Навіть те, що за будь-якої випадковості  поминуло полум’я, зі стовідсотковою гарантією буде знищено під час гасіння...

Що ж,  почнемо первинний огляд.  По-перше – будинок... Слід змусити себе увійти, слід змусити себе не відчувати жахливий сморід горілої людської плоті, не міркувати над тим, ким були за життя ті, хто перетворився навіть не на трупи – на обвуглені рештки.  Із загальної картини згорілого будинку погляд виокремлював  головні деталі – три трупи, що сиділи поряд на тому, що до пожежі було диваном, з них два маленьких, зрозуміло, дитячих і поряд,  на підлозі, ще троє.  Один труп - у передпокої... Йдемо далі. Що це було?  Ага, телевізор... Зрозуміло, що вибухнув. А що тут коридором?  Кухня... Газова плита теж рвонула.  Ще й як – онде у городі на припорошених попелом грядках розкидано шибки, що повилітали.  Все інше у будинку таке ж – понівечене,  поламане, покалічене вогнем, що й годі упізнати.  Можливо, що-небудь вдасться знайти на подвір’ї?

 

 Однією з рис, що відрізняє оперативника від звичайної людини, є здатність  не лише помічати все навкруги,  надаючи особливого значення деталям, а й  прокласти від усього, що побачив, від кожної дрібниці, ланцюжки міркувань, висновків, версій. Отже, на подвір’ї...

Вулики. Їх багато – майже два десятки маленьких „хатинок”, в котрих, потурбовані їдким димом і людським стовпотворінням, сумно гудуть   „родини” бджіл, що залишилися тепер сиротами. Отже, зважаючи на розмір пасіки, хтось тут серйозно займався медом – і не для власного столу, а на продаж.  Перевірити, прослідкувати зв’язки...

 

Гараж, гарний, двоповерховий.  В ньому – старенький „Москвич”.  А чи не збиралися  мешканці будинку придбати  більш нову автівку?  Можливо вже було зібрано гроші, і хтось про це дізнався? Перевірити...

Садок, великий, доглянутий, до того ж відчувається, що доклали не лише працю а й душу. Отже родина була дружньою, працьовитою.  Конфліктів проміж них не було. Не було? Перевірити...

 

Закрутилася налагоджена  машина розшуку, набираючи обертів – з кожним новим оперативником, що прибував на місце події. Доволі швидко ми вже мали приблизне уявлення  про склад родини, що загинула.  Чоловік, дружина – найстарше покоління, вони мали сина та дочку, що була заміжня  в родині котрої  й було двійко дітей. Старше покоління родини працювало на „Комунарі” – заводі, що свого часу був військовим, а зараз переходив до випуску  телевізорів.  І все рівно працював як-небудь з перебоями, як в технологічному плані, так і в плані зарплатні.

Годині о сьомій ранку почався „великий з’їзд”. На місце трагедії потягнулося керівництво, присутність котрого в такій ситуації обов’язкова.  Першим – прокурор області.  „Доповідайте!” а що доповідати?!  Ось згарище, ось – трупи... Чи можливо те, що пожежа не була „кримінальною”? Цілком.  Слідчий, котрий проводив первинний огляд,  стверджує, що газ було відчинено на повну.  (А в ті роки тимчасове періодичне відключення  цілих районів міста від постачання газу було явищем повсякденним). Ось так ввімкнули люди газ, та й забули вчасно вимкнути, а потім хтось, припустимо,  ввімкнув світло.  Чи то запалив цигарку.  І – все... Могло статися і таке.  Потрібно очікувати на експертів.

 

Приїхав начальник УВС, генерал Олександр Бандурко. „Юрій Ерікович, що?”  Починаємо ту ж саму розповідь про  газ та пожежу... А чия це автівка?  Не може бути?! Експерти?! Нарешті!

Радість та ентузіазм разом полишили мене, щойно я побачив хто вийшов з автівки, що під’їхала до двору.  Звідти з’явилася дама, одягнена в білосніжну песцеву шубку,  і шапчину, що її було дібрано зі смаком  в колір та тон  шубці,  з численними  золотими каблучками, котрими були прикрашені  шляхетні пальчики. На чорному згарищі вона виглядала абсолютно недолугою та чужорідною.   Коли я проводжав поглядом  експертшу, котра  з огидою наморщила  гарненький носик, й впурхнула до дверей, що перетворилися на огидне провалля, в душу мені закралися   неясні, але  погані передчуття...

Огляд трупів, як я і очікував, довго не тривав.  Співробітниця експертної служби, що вийшла з будинку,  виголосила вагомий висновок: „Тілесних ушкоджень не вбачається, смерть настала від пожежі, можливо – внаслідок удушення чадним газом!”, та відбула геть. Що ж – від пожежі, то від пожежі. Оперативники продовжили опитування сусідів. Відбуваючи з місця пригоди, я, все ж-таки твердо постановив собі розібратися з „текучкою” та відвідати морг, куди доправили тіла загиблих. Первинний огляд – то первинний огляд, але ж, розтин, як то кажуть, покаже...

 

Швидко не вийшло. По-перше, розтин було розпочато наступного дня (а навіщо поспішати, коли є попередній експертний висновок?). По-друге ж, замість звичної „текучки” насунувся новий злочин -  у недобудованому корпусі спортивного комплексу Політехнічного інституту було виявлено тіло хлопчика. Заледве переступивши поріг кабінету, я виїхав туди.

 

Крокуючи нескінченними кострубатими сходами „недобуду” до підвалу, я думав про те, що й ця смерть цілком може виявитися „некримінальною”. Судячи з того, що можна було побачити згори, хлопчик впав до підвалу з висоти приблизно третього поверху. Такого вистачило б і дорослому... Нещасний випадок? З першим же поглядом на тіло усі сумніви   зникли -  одинадцятирічного хлопчика було вбито ударом ножа у серце...

Дитячий труп змусив потьмяніти та відійти на другий план те, що було побачене на світанку.  Невпинний плин часу не лишав можливостей для розмірковувань – треба було розкривати новий злочин, намагатися з’ясувати хоч щось, встигнути „по гарячих слідах”, збирати та скеровувати людей, організовувати роботу...

 

Пожежа на Фестивальній нагадала про себе наступного ж дня. І знову – телефонним дзвінком. Цього разу – з моргу.

-         Ми щойно завершили розтин вже другого тіла.

-         І що?

-         В обох випадках – черепно-мозкова травма, поза будь-якими сумнівами... 

-         Їду!

Черепно-мозкові травми було виявлено у всіх сімох загиблих. Втім, ні – не загиблих, а вбитих... У тому, що на Фестивальній було скоєне вбивство, сумнівів зараз вже не лишилося. Керівництво УВС, м’яко кажучи, не зраділо. Вбивство двох осіб заразом вважається за резонансний злочин, та береться на контроль у найвищих інстанціях, а тут – семеро!

 

Звичайно, як то заведено у подібних випадках, слідчо-оперативну групу було утворено дуже велику – душ у півтораста. Окрім слідчих з обласної прокуратури, прилетів слідчий з прокуратури Генеральної. Втім, справа слідчих – працювати із людьми, за можливості, в кабінетах. А землю топчуть сищики...

У дворі будинку на Фестивальній стояла хмара гіркого пила навпіл із попелом. Огляд місця пригоди тривав вже восьмий день! Усю територію було розбито на сектори, кожен з них досліджувала окрема група.  Кожну крихту з пожежі просіювали тепер крізь решето у прямому сенсі цього слова. Тривав пошук знарядь злочину – допоки  марний. Оскільки пригоду спочатку було визнано нещасним випадком, а не злочином, ніхто не огородив територію, на котрій вона відбувалася, і це вкрай ускладнювало справу. Щойно тіла загиблих було доправлено до моргу, родичі загиблих заходилися  порядкувати в будинку та навколо нього. Тобто – розчищати все від уламків, що були обгорілі та понівечені. Реальну картину злочину, котра, як було вже сказано вище, постраждала, практично, було порушено...

 

Керівники, що їх у такій справі вишукується, як завжди, достатньо, впевнилися у тому, що нашвидкуруч справи не розкрити та якось самі собою позникали, залишивши мене керувати за міліцейською лінією роботи слідчо-оперативної групи. Тобто -  ритися в попелі, копирсатися у заплутаних людських зв’язках, знайомствах та дружбах людей, що їх було вбито, перевіряючи та відкидаючи одну версію за іншою.

 

Слід зауважити, що це розслідуванням з самого його початку наче хтось наврочив. Щоправда, в основі половини „фатальних помилок” були звичайнісінькі людська розхлябаність та непрофесіоналізм, втім про це згодом...

 

З самого початку те, що повинне було допомагати сищикам та слідчим просуватися у вірному напрямку, розкриваючи злочин – авторитетні висновки експертизи – ледве не завели їх повністю у глухий кут. Справа у тому, що під час проведення поглибленого дослідження тіл загиблих було зроблено однозначні висновки -  в їх крові виявлено карбоксігемоглобин, що утворюється лише під час горіння, через поєднання повітря та оксиду вуглецю. На підставі цього можна було зробити лише один висновок – в момент пожежі потерпілі були ще живі! Більше того, в тілах  власників помешкання, а також їх сина та дочки було виявлено сумнозвісний  препарат клофелін.  Будь-який співробітник правоохоронних органів, що мав реальну практику, в ті роки знав, що злочинці часто-густо використовують цей препарат для того, аби „відключити” свої потенційні жертви. За умови перевищення дозування клофелін неминуче викликає втрату свідомості...

 

А ось далі починалися не те, що загадки, а справжнісінька нісенітниця! Одні висновки експертів напряму заперечували інші! Згідно до них смерть потерпілих настала  за лічені хвилини по тому, як їм було завдано фатальних ударів. Але ж пожежа сталася набагато пізніше. То що ж робити із речовиною в крові? Далі, як знову ж-таки відомо сищикам, метод застосування клофеліну -  це домішування його до спиртного. Але ж в організмі людей, що були вбиті, не було виявлено жодних слідів алкоголю!

 

Із причиною загоряння теж виходило невідомо що. І медики, і, що найголовніше, техніки, одностайно проголошували в якості найімовірнішої причини вибух газу. Так само  виникали, множилися  і руйнувалися версії про те хто конкретно  був причетний до вбивства.  В кого був мотив? Син господарів будинку займався  комерцією.  На цьому ґрунті недоброзичливих осіб вистачало.  Більш того,  напередодні  трагедії при обміні валюти на ринку, у нього стався конфлікт з циганами.  Ось вам і ще підозрювані... Зять,  котрий був  начальником ЖКВ   великого підприємства  мав конфлікти з співробітниками і комерсантами на ґрунті, як то кажуть, „професійної діяльності”.   За інформацією, що ми її отримали, він мав відношення до не надто пристойних справ – якась там  була негарна  історія  з підробленими документами та печатками.... Та й родина, що видавалася такою дружньою мала  свої „скелети у шафі”.  Були взаємні  претензії,  образи й  непорозуміння.  Були і сварки з родичами – з приводу розподілу будинку на  Фестивальній.

 

 Відносно кожного можливого підозрюваного і по цілим їх групам  висувалися версії.  Вони відпрацьовувалися... і відкидалися.  Слідство зайшло в глухий кут.  Але ж з самого початку поміж версій, що їх було висунуто,  була  правильна...

 

Та неможливо було повноцінно відпрацювати більшість версій тому, що всі вони розбивалися об залізобетонний,  непорушний висновок експертів.

Згодом, серед інших керівників, що контролювали та корегували  хід розслідування, я з вдячністю згадував  одного - полковника  Віктора Короля, начальника Главку карного розшуку країни, котрий  приїхав  з Києва.  Одразу впадало у око те, що він був природженим сищиком,  а не кабінетним діячем.  І замість того, аби провадити  керівні „накачки” і віддавати команди  приєднався до справжньої справи.  Своїм  інтелектуальним потенціалом, вмінням де потрібно, використовувати власний досвід і не відкидати „з порогу”  чужий, йому таки вдалося „закрутити”  оперативно-розшукові заходи. Це  надало нових обертів  розслідуванню, що вже почало  „буксувати”, і спрямувало його  в тому напрямку, котрий, як  виявилося згодом,  і вів до успіху - розкриттю злочину і затримання вбивці...

 

Гірко було на душі декілька днів потому – незважаючи на перемогу.  Мозаїка склалася, клубок розплутався, і здавалося, що загадка, котру неможливо було вирішити, була вирішена. Злочин було майже розкрито – переді мною  лежала фотокартка злочинця, і я знав достеменно, що сотні й тисячі людей  вже шукають його  по всій країні та за її межами. І знайдуть.  Ось лише радості – цілком законної в таких випадках, не було... 

 

„Чому?” Я раз у раз  ставив собі це питання – і не знаходив відповіді. „Чому самовіддана праця, здатність не просто відпрацьовувати заробітну платню, а робити все можливе  й навіть неможливе знову і знову задля того, аби розкрити злочин... Нехай не завжди, але час від часу  перекреслюються лінню, тупістю й байдужістю тих, інших, котрі невідомо навіщо прийшли служити до міліції. І служать так, неначе відпрацьовують важку повинність. „Від цих до цих” , „й так пройде”, „вище себе не стрибнеш”, „ми не залізні” – ось їхні принципи, щоб вони провалилися!  Ми можемо скільки завгодно говорити про низькі зарплати, погані умови праці й низькі соціальні гарантії. Але ж працюють люди, не жаліючи себе, і за цю таки зарплату, і в цих таки умовах! Не рахують час і сили, і, коли потрібно, йдуть під кулі чи під ніж! А ці...”

 

Злочинця могли  затримати в день злочину. Могли, але... Професіонали –наполовину, горе-спеціалісти. Горе-експерт, котра погребувала замастити дорогу шубку об чиїсь трупи...  У матеріалах справи  так і зберігся запис „...ретельний огляд трупів  не було проведено, через аварійний стан будівлі”! Горе-слідчий, що не порадившись ні з ким, „на око”  визначив, що „газ було відкрито” тоді, як його було закручено намертво... Горе-оперативник, котрий першого дня погребував як слід оглянути горище гаражу, що був оповитий низками павутини й завалений різноманітним мотлохом... І ще один – той, кого було відправлено до сусідського будинку й той, хто полінувався лізти вузькою та крутою драбиною, що вела на горище,  а задовольнився лише запевненнями  його хазяйки про те, що вона живе самотньо.  Не злякався ( сил у нього було доволі), а просто полінувався... На тому горищі й знаходився вбивця.

 

Та й потім... Чого лише варта історія з рушником! Його мокрого, з підозрілими бурими плямами було знайдено  на місці злочину. І... залишено лежати абияк, запханим в перший-ліпший целофановий пакет, що потрапив до рук.  Де цей таки рушник спокійнісінько вкрила пліснява... дивно, що він взагалі не згнив! Але і це не все -  коли постало питання щодо проведення експертизи плям на рушнику, співробітники  слідчо-оперативної групи, котрим цю справу було доручено, обмежилися... телефонною консультацією.  Уявіть собі цю розмову: „Здоров, хлопці! Можете  провести експертизу старої запліснявілої ганчірки? – Звісно, що ні! – Ну, і добре! Не надто й потрібно...” Як з’ясувалося згодом,  провести експертизу все ж-таки було можливо. „Плями” виявилися кров’ю перших жертв, котру вбивця витер зі сходів, аби не насторожити тих, хто  мав заходити до будинку, що перетворився на смертельну пастку,  пізніше.

 

До того ж було поставлено хрест на  „чортівні” та й „експертизах”, котрі заводили слідство у глухі кути та непролазні хащі.   Коли було призначено нові дослідження (а загалом їх  по справі було приблизно  сімдесят, самих лише  пожежно-технічних експертиз – близько десятка),  то до них було залучено провідних спеціалістів таких, що мали авторитет та відповідні знання  щодо поставлених  проблем,  і знаходилися в цей час в Харкові – завідуючі кафедрами Академій та ВНЗ, професори та академіки. Дослідження проводилися найбільш прогресивними і передовими, хоч і суперечливими, методами.  Ось тут і почало з’ясовуватися...  На момент виникнення пожежі  потерпілі вже були мертвими! Сполука, котру було знайдено в їх крові, утворилася внаслідок  проникнення  у тканини тіла чадного газу крізь шкірний покрив, і, перш за все – крізь відкриті рани...

 

Жодного клофеліну  в тілах потерпілих не було! Цей висновок, що його зробила попередня експертиза, був помилковим...

 

Газ у будинку було надійно перекрито! А вибух – наслідок використання злочинцем бензину, що підтверджується - варто лише  вдумливо та прискіпливо  вивчити характер вигорання  різних поверхонь  в різних частинах будинку. Каністри, що їх було знайдено в будинку – й були саме тими ємкостями, в котрих  злочинець приніс  пальне, що було призначене  для підпалу...

 

Втративши надію  знайти ключі до розгадки  в самому будинку, запустили огляд місця події  по новому колу. Оперативні співробітники, що не полінувалися  і не погребували облазити кожен сантиметр горища, виявили там... недешевого імпортного магнітофона,  мішка та перев’язану мотузкою торбу. В торбі та мішкові – куртку, штани, шарф і навіть новісінькі черевики,  що знаходилися в фабричній коробці. Хто ж їх залишив на горищі?  Потерпілі? Надто дивно...Злочинець?  Але чому ж залишив, а не прихопив із собою? Чи то він їх залишив до кращого часу?  Але, знову ж-таки, хто  ховає  награбоване на території, де було скоєно злочин?

 

Звісно, всі знахідки негайно було перевірено на  наявність відбитків пальців. І  їх було знайдено.   Звісно, на черевиках, оскільки мало кому вдається одягнути взуття (особливо нове), не допомагаючи собі  рукою.  Ось лише, як з’ясувалося згодом,  відбиток належав  сусіду родини, що її було вбито...

 

Вочевидь, стомившись знущатися над оперативниками,  доля цього разу зробила їм царського подарунка.  Справа в тому, що навіть коли на місці злочину знайдено відбитки пальців, то для пошуку злочинця, в більшості випадків,  вони  не мають жодної цінності.  Перевірка, і коротка відповідь: „В картотеці не значиться!”   В Україні для того, аби відбитки пальців людини „осіли” в міліцейських архівах, вона повинна бути хоч раз засуджена.  Так ось, такий собі Древаль, сусід родини, що її було вбито, судимість мав.  Одного разу, коли він працював у лазні,  не втримався, піддався спокусі  та й поцупив „дипломат” одного з відвідувачів.  Його було впіймано, і відбувся він, так би мовити, легким переляком – роком позбавлення волі умовно.  Але в слідчому ізоляторі посидів, й відбитки своїх пальців у картотеці залишив.  Цього вистачило.

 

Протягом короткого часу було встановлено, що, найімовірніше,  вбивство скоїв саме він. Обшук у домі Древаля приніс нові речові докази:  автомобільний магнітофон, котрого (як потім з’ясувалося) було викрадено з „Москвича”, що стояв  у сусідському гаражі, бідон з медом й деякі речі  з місця злочину.  Втім, і мати Древаля й інші родичі в один голос стверджували, що підозрюваний покинув домівку за декілька днів до трагедії, і потім там не з’являвся.  Де він знаходиться їм не відомо. Лише затримання всієї трійці по звинуваченню в укритті особливо небезпечного злочинця й бесіда з ними в ізоляторі тимчасового утримання дозволили дещо розговорити родичів і освіжити їхню пам’ять. За цими, новими показами, Древаль таки знаходився вдома ще два дні  потому, як було скоєне  вбивство (переховувався на горищі), і лише потім забрався геть.

 

Де і як його шукати? Знайти відповіді на ці питання  нам вже  було більш звично та легко.  Ключем для розгадки  став виклик  на телефонні перемовини, що його отримала сестра Древаля.  Перемовини відбулися, й по їх закінченню третя сторона цих перемовин, що була на них потайки присутня – харківські сищики, достеменно знала місцезнаходження вбивці – місто Краснодар...

 

Досить швидко Древаль опинився  під щільним наглядом оперативників, з котрими, не гаючи часу, зв’язалися  харківські колеги.   А з Харкова виїхала група, аби його затримати. Операція пройшла успішно...

 

Версія,  що її виклав підозрюваний на першому відтворенні обставин скоєння злочину, й котра проводилася на тій-таки Фестивальній, була цілковитою брехнею.  Древаль намагався  довести, що скоєння вбивства він заздалегідь не планував,  й корисних намірів не мав, що  сталося все майже випадково. З його слів виходило, що він сидів на своєму подвір’ї й займався якоюсь там справою, як раптом почув, що стара сусідка, котра вийшла з дому зі своїми онучками, голосно лається й  ображає його.    Він образився, тому взяв цеглину і жбурнув її, навіть не дивлячись, через паркан.  І треба ж таке, поцілив старенькій прямісінько в голову, та  вбив на смерть.  Втрачати йому було нічого, ось він і переліз через паркан, взяв стару жінку, відніс її до хати, і вже в будинку розправився з дівчатками – одинадцяти і п’яти років. А далі...

 

Те, що відбувалося далі,  аж ніяк не вкладається у версію, що він її вигадав. Замість того, аби  тікати з місця „випадкового” вбивства якнайдалі, Древаль зачиняється у будинку, й причаївшись очікує на здобич. Вони приходять по черзі -  чоловік вбитої,  її невістка,  старший син, і син молодший.  І усіх – одного за одним Древаль вбиває ударами по голові – кого металевим прутом,  кого праскою.  Далі – шарудить по домівці в пошуках цінностей.  Хапає речі, що йому сподобалися – одяг, взуття,  більш того,  здирає з убитих  куртки та светри,  що видаються йому новими. Спокійно зачиняє будинок, приховує частину здобичі на горищі гаража  й прямує до свого дому. Знайомі, що в той вечір проходили повз будинок, бачили його темним та без ознак життя. Бува, поїхали люди кудись. Чи то просто вирушили на гостини! Знали б вони правду...

 

Древаль, котрий повернувся наступного дня, вирішує зімітувати вибух газу. Садовить тіла  в кімнаті таким чином, аби створити ілюзію того, що родина мирно переглядає телевізора, бере, тут-таки, в гаражі потерпілих дві каністри з бензином, та розбризкує його по будинкові. Потім закриває конфорки газової пічки (рвоне і газ – тоді й сам не вціліє!), та, вирішивши, що пожежу, котра сховає сліди злочину, забезпечено, кидає сірника на бензинову „доріжку”, що йде до дверей...

 

Древаля заледве не згубила власна дурість. Він не подумав про те, що в зачиненому приміщенні пари бензину викличуть не лише загоряння, але й вибух. Навіть сірника запалив, коли двері було зачинено – та й вилетів надвір разом із цими дверима. Обгорілий, наче пес, але живий. Саме через те, що від пекельного болю та страшенного переляку йому відбило навіть жадібність, він і полишив частину здобичі на горищі гаражу.

 

Тремтячи від болю, опіків та жаху, Древаль пересидів на горищі власного будинку, спостерігаючи за міліціонерами, котрі метушилися. Потім втік, аби ще місяць переховуватися.

Коли його буде затримано оперативною групою з Харкова, котру очолював заступник начальника Управління карного розшуку полковник Ю.І.Міщенко, і там-таки допитано вперше, Древаль зізнається у скоєному та буде спочатку   активно співпрацювати зі слідством. Згодом різко змінить лінію поведінки – відмовиться від свідчень, що були ним дані раніше, буде стверджувати, що їх було „вибито”. Дарма – доказів, що були зібрані на той момент, буде досить, аби переконати у його провині навіть найнедовірливіших суддів.    Древаль використовуватиме всі можливі та неможливі засоби, аби уникнути фіналу, що є невідворотнім – вимагати щоразу заміни адвокату, симулювати божевілля, та, навіть, інсценувати спробу самогубства. Даремно. Розслідування справи, що його провів старший слідчий у особливо важливих справах, старший радник юстиції Олександр Пашенін, буде визнано об’єктивним. Відбудеться суд, та на цьому судові його буде остаточно розчавлено вагою доказів, що підтверджуватимуть його провину... А потім його розстріляють.

 

Залишається лише додати, що співробітниками прокуратури області та УМВС за результатами цього розслідування було свого часу відзнято навчально-методичний фільм, що його згодом з успіхом використовували для опанування навичок із розслідування вбивств, що їх було скоєно із подальшим підпалом домогосподарств потерпілих.

 

 

Завершення. Харків.

 

Людське життя – дорога. Так, розумію, що порівняння банальне, затерте донезмоги.  Та, що ж поробиш, коли так воно і є... В Харківській міліції мені довелося прослужити трохи менше ніж п’ятнадцять років. Службова кар’єра починалася, так би мовити,  вузькою,  тернистою стежкою – посада дільничного інспектора в службі у справах неповнолітніх.  І так само, як стежка не переймаючись зручностями того, хто по ній крокує, біжить, бува не рівно та прямо, а такими місцями, що можливо і в’язи скрутити, так і служба  молодого міліціонера  змусила набігатися-настрибатися за малолітньою шпаною.  Але як би там не сталося, не зупинився,  і  обраного шляху не полишив -  не зникло у молодого  інспектора бажання служити в міліції, незважаючи на псування нервів, маленьку зарплатню,  не зважаючи ні на що... Але й не заблукав, обравши на якомусь перехресті більш зручну, та легку стежину  - не прибився до якоїсь „хлібної” посади, де тільки й того, що сиди собі  - просиджуй формені штани, та чекай на збільшення службового окладу за вислугою, що з роками росте  разом  зі званнями. А там  і довгоочікувана пенсія – не за горами... 

 

Служба у карному розшуку – це вже уторований шлях в котрий вузька стежина вливалася. Шлях, скажу відверто, теж не надто рівний, з пилюкою та горбами. Так, за цілі покоління до нас ним пройшло чимало людей, також - і більш гідних.  Настане час – і за нами по ньому пройдуть не гірші... Спершу цей шлях був звивистим, та й, переважно, вгору, як і у кожного молодого „опера”, а згодом ставав все більш широким. Посади, що я їх обіймав, були вже командні  - заступник начальника відділу, начальник відділу. Довелося поборотися і з майновими злочинами, і з зазіханнями на життя співгромадян. Отже, незважаючи на кар’єрне зростання, легким та веселим цей  шлях наразі не був.  Бо маршрут, за котрим він був прокладений, прямував – від одного  злочину до  іншого,  від однієї людської біди – до іншої. І обабіч дороги спостерігалися аж ніяк не квітучі та запашні сади, а щось зовсім інше. Головним було те, що свого  напрямку  шлях не змінював – та й пасажиром, чи то легковажним „туристом” я на ньому не був ніколи, на якій би посаді не опинився, аж до заступника начальника міліції Харкова, залишаючись, власне, оперативником (адже був „замом” саме з оперативної  роботи). Шлях міліцейського керівника -  чим він ширший, тим жвавіший „рух” на ньому, більше відповідальності, більше турбот та складнощів.  Ніколи не був він „хайвеєм”, що ним змога було мчати, прислухаючись до приємної музички, та споглядаючи  краєвид з вікна автівки.

 

Скажу відверто, що п’ятнадцять років служби  в міліції Харківщини  пройшли у трудах та тривогах. І, ось, в той момент, коли я перебував  на посаді  заступника   начальника УВС  міста Харкова з оперативної роботи шлях вивів на чергове перехрестя...

 

Почалося все з того, що на посаду начальника УМВС в Харківській області  було призначено Віталія Миколайовича Музику.  Так вже повелося в українській міліції... і не лише в міліції... і, напевно, не лише в українській... коротко кажучи, призначення нового керівника вищого рангу неминуче тягло за собою  цілу лавину кадрових переміщень керівників, що нижчі за рангом. Змінювався лідер – змінювалася  й команда. Розмірковувати з приводу того - добре це чи погано, вірно чи ні, ми не будемо.  Факт полягає в тому, що одного чудового дня, мене було викликано до кабінету нового начальника УВС області,   де на мою адресу пролунало чимало улесливих слів, і було запропоновано перейти  вже до обласного апарату – стати начальником  Управління  кримінального пошуку УВС Харківської області. До речі, останнім цю посаду  обіймав Олександр Гапон, котрий відбув з Харкова до Києва аби очолити службу в масштабах усієї країни. 

Особливого вибору в мене не було. Наразі, коли зважити на  те, що я добре розумів: основний сенс отриманої пропозиції – звільнити місце, що я його займав,  для когось із членів нової команди.  Попрохавши час на роздуми,  я покинув генеральський кабінет. Однак, не встиг дістатися власного кабінету, як там пролунав доволі неочікуваний для мене дзвінок.  Телефонував полковник Юрій Смирнов – котрий нещодавно залишив посаду  заступника  начальника УВС Харківської області, і наразі обіймав посаду начальника УМВС в Луганській області.

 

Поцікавившись як просуваються мої справи, він раптом  виголосив  свою пропозицію – піти до нього, на посаду  заступника начальника обласного УВС.  Дещо спантеличений  таким розвитком подій, я попрохав дозволу хоча б приїхати аби подивитися, що то за Луганськ такий.  Ані в самому місті, ані в області я ніколи в житті не був.

Подорож на службових „Жигулях” не забрала багато часу. Одразу після повернення я написав рапорт про переведення до  УМВС в Луганській області.  На черговому перехресті життєвий шлях робив крутий поворот.

 

Там, на його Харківському відрізку  назавжди залишилися співробітники міліції, що пішли від нас навіки й про котрих неможливо забути... Це генерал-лейтенант  міліції  Валерій Іванович  Варенко,  Віталій Миколайович Музика,  генерал-майори  міліції  Попус  Іван Іванович і Микола Тимофійович  Михайлюк.  Полковники Юрій Федорович Пуцаєв,  Володимир Степанович Галущак, Олександр Михайлович Кутовий, Микола Йосифович Хоменко,   Георгій Несторович  Нанікашвілі, Василь Іванович  Бондаренко, Валерій Васильович Сокольніков, Микола Васильович Кудей, Григорій Никифорович Логвиненко,   Іван Михайлович  Бідило,  Борис Миколайович  Деркач, Микола Пантелеймонович Бугай,  Олексій Федотович Чіхічін, Андрій Мойсейович  Голомисюк, Анатолій Павлович  Вишневський,  Юрій Григорович  Голик, Микола Трохимович Євдокімов, Віктор Петрович Нечитайло.

 

Ті, хто нині працюють на благо України -  генерал-полковник міліції  Олександр Петрович Бандурка,  генерал-полковник міліції Сергій Гусаров, генерал-лейтенант міліції Василь Грицак,  генерал-майори  міліції  Сергій Петренко, Віктор Корж,  Василь Луценко,  Михайло Мартинов,  Андрій Мельниченко,  Григорій Штанько, полковники міліції Михайло Трояновський, Ігор Васеха,  Юрій Міщенко,  Юрій Шестаков, Сергій Головащенко,  Андрій Ращупкін, В’ячеслав Литвиненко, Володимир Гаврилов, та багато інших. Про кожного з них я міг би написати окрему книгу...

 

 Закінчуючи  розповідь про свою службу в Харківській міліції і згадавши її співробітників – як нині живих, так і тих, кого вже немає з нами,  я хотів би сказати про тих, без перебільшення,  знакових керівниках, котрі в той період очолювали органи  держаної влади як Харкова так і області.

 

Перш за все, це, звісно,  Олександр Степанович Масельский. Видатний діяч  державної  розбудови  України,  котрий обіймав посади: голови обласної ради Харківської області,   віце-прем’єр міністра України, представника президента  України в Харківській області. Олександр Масельский  був головою харківської  обласної державної адміністрації. Найвищої державної нагороди – звання Героя України й ордену Держави він, нажаль, був удостоєний  вже посмертно – за особисті заслуги перед Україною  в соціально-економічному й культурному розвитку Харківщини, активну політичну й громадську діяльність.

Харків’яни пам’ятають про Олександра   Масельского,  його ім’ям названо  станцію міського метрополітену.

 

З Олександром Степановичем  мені доводилося зустрічатися і спілкуватися особисто.  З досвіду цього спілкування, можу сказати, що він був видатним патріотом України.  До того ж – людиною, котра свій патріотизм не втілювала у гучні фрази, а виявляла його в цілком конкретних справах, у піклуванні про рідний край і людей, що в ньому мешкали. Як людина скромна, Олександр Степанович не любив людей, що вихваляються та ведуть пустопорожні балачки, і висновки щодо них робив лишень з огляду на їх конкретні справи.

 

Людина, про яку не можливо не згадати – це Євген Петрович Кушнарьов, котрий саме під час моєї роботи  в Харкові  на посаді заступника УВС міста, очолював Харківську мерію. До речі, це дійсно був перший мер, що його обрав народ.

Слід сказати, що свою діяльність Євген Кушнарьов   розпочав з посади завідуючого відділом Харківського міського комітету комуністичної партії.  На цій посаді він запам’ятався тим, що саме завдяки Євгену Петровичу в перші роки перебудови партійні засідання тривали у відкритому режимі – з прямим ефіром по телебаченню і транслюванням по радіо.  Як то кажуть мовою сучасних категорій -  рейтинг цих трансляцій  був надзвичайно високий. Люди вперше отримали можливість особисто побачити та почути – що ж відбувається за тими, нещодавно зачиненими наглухо дверима, де вирішуються  питання життя та розвитку Харківщини.

Мером він став в найскладніший, мабуть,  час для нашої держави – в 1990 році. Під час ДКНС він, попри своє  партійне минуле, виявив досить чітку антипучтчистську  позицію. Керувати містом Євгену Петровичу, як я вже казав, довелося  у складний час – розпаду СРСР, негативних процесів в економіці...

Але, Євген Кушнарьов  вмів знаходити  вихід з найскладніших, здавалося б, кризових ситуацій. Те ж таки будівництво метрополітену, що тривало, незважаючи на жорстку економічну кризу – переважно його здобуток.  Та й робота міліції не залишалася поза його увагою і участю. З  приводу певних речей сьогодні можливо зробити різні висновки, але як би там не було,  хвиля бандитського „свавілля”  в його найгірших проявах не накрила Харків – і це залишається фактом.

 

Нажаль, Євгена Кушнарьова з нами вже не має.  Дуже хотілося б, аби в Україні  було якомога більше керівників з таким рівнем відповідальності, самовідданості та бажанням  служити людям, як ці дві, по-справжньому неординарні людини.

 

 

 

 

Частина 2 Луганськ

 

 

Прибуття

 

 

Управління внутрішніх справ у Луганській області, як виявилося, було розташоване неподалік від в’їзду до міста, коли слідувати трасою, що веде до Харкова. Це було добре – не довелося шукати потрібну будівлю, блукаючи вулицями міста, що було геть незнайомим. Вже згодом, коли службі на Луганщині буде віддано досить багато часу, знаходити дорогу сюди я зміг би в будь-яку пору доби, хоч би й з зав’язаними очима. А сьогодні – перший день на новому місці. І, перш за все, слід доповісти про своє прибуття до нового місця служби полковнику Смирнову.

 

Полишивши машину біля УВС, я – щойно призначений заступник начальника УМВС України в Луганській області увійшов до будівлі, що їй судилося стати для мене другою, а, скоріш, і головною домівкою. Пред’явивши документи, а також  відрекомендувавшись підполковнику, що негайно з’явився – оперативному черговому по області, я, звісно, перш за все, поцікавився – де начальник?

-         В Управлінні з організованої.

-         Нарада?

-         Та ні, товаришу підполковнику, аби ж то... Труп там!

-         В УБОЗі?!

-         Так ото ж... Старший слідчий прокуратури – чи то його вбито, чи то сам застрелився. Достеменно мені невідомо. Як доповіли – Смирнов одразу ж виїхав.

-         Зрозуміло... Що ж, давайте супровід, аби дорогу показали, поїду до УБОЗу.

 

Вже згодом, поміркувавши спокійно, я завагався – а чи потрібно, взагалі, було зриватися з місця в кар’єр? Можливо, варто було зачекати на начальника УВС, витративши час, припустимо, на огляд власного майбутнього кабінету?  Але ж у ту хвилину, напевно, спрацював інстинкт, що його було напрацьовано за роки служби у кримінальній міліції: „труп” – „вбивство” – „їхати негайно”! Діставшись до місця, я зрозумів, що, напевно, погарячкував – людям, що там зібралися, серед яких був прокурор області Курочка та начальник обласної міліції Смирнов, було, як то кажуть, ні до кого і ні до чого. Мало того, що загибель співробітника прокуратури – сама по собі НП, що має собі мало рівних, так і, до того ж, даний конкретний випадок був виключним за своєю безглуздістю...

Загиблий дійсно був старшим радником юстиції (що згідно табелю про ранги відповідало міліцейському полковникові),  до того ж перебував на найкращому рахунку – власну роботу знав, справи щодо організованих злочинних угруповань, та інші, не менш складні, вів вправно та грамотно. Окрім того, був ветераном Афганської війни, людиною героїчною. Але ж, напевно... надто героїчною. Мав він одну, м’яко кажучи, досить небезпечну звичку - демонструвати  дамам власні хоробрість та сталеву витримку. До того ж у засіб досить оригінальний – слідчий брав власного табельного „Макарова”, цілком серйозно ставив на бойовий взвод, доправляв набій до патронника, а потім... „стрілявся!” Тобто, на очах усіх, хто був навколо, підносив пістолета до скроні та натискав на спусковий гачок. Якось вже там він навчився при цьому гальмувати пальцем бойок, та пострілу при цьому не відбувалося. Наразі, він міг насолоджуватися захватом та захопленням дам, що були при цьому присутні, втім – не лише  їх. Люди завжди полюбляють „смертельні номери”. От лишень цього разу „номер” таки дійсно виявився смертельним. Слідчий, що його вже вкотре було оточено вдячними глядачками, пересмикнув затвора, підніс  „ПМ” до скроні, та... пролунав постріл. Чи то палець зіскочив, чи ще там щось, але ж результат – ось він... Зі смертю не можна довго грати безкарно, не любить вона цього...

 

Звісно, що за даних обставин ніхто новопризначеного начальника кримінальної  міліції області з квітами та сурмами не зустрічав. Взагалі-то зустріч було зведено до того, що Смирнов, котрий підвівся з-за столу, привітався зі мною, віддав ключі від помешкання, та попрохав чекати на нього до вечора там: „Зараз, вибачай, ніколи!” Ось і все...

 

Який-не-який представник модного зараз племені провісників, вислухавши цю розповідь, напевно, прорік би одкровення щодо того, що служба, котра почалася за таких „знамень” і проходитиме за відповідними „знаками” – смерті, крові, стрілянини, божевільні та УБОЗУ. І ось тут, зауважу, за усієї моєї неповаги до окультних наук, він би виявився цілком правим...

 

Луганщина  середини 90-х, куди нелегка міліцейська доля занесла спершу полковника Юрія Смирнова, а згодом і мене, була регіоном, на свій лад, унікальним. Відверто кажучи, мені взагалі було важко зрозуміти – чи то я дійсно потрапив сюди, проїхавши декілька сот кілометрів звичайною автівкою, чи то, все ж таки, опинився бозна де, втрапивши до машини часу. Коли я дивився на червоні прапори, що були розвішані на будинках, вулиці, що їх було прикрашено прапорами усіх п’ятнадцяти республік – та гербом „єдиного, могутнього”     на найпочеснішому місці, на думку спадало одне: „комуністичний заповідник!”. А яке вже „дежа вю” я відчув буквально лічені тижні по прибуттю до області – на 9 травня, День Перемоги...

 

Приїхавши до обласного оперного театру, я, власно кажучи, вже й не був особливо здивований, коли перед відкриттям урочистого вечору оркестр заграв гімн Радянського Союзу, що був давно покійним. І всі підвелися... Але вже перший виступаючий – перший секретар Луганського обкому КПУ (що був і представником Президента в області), вразив до нестями. Його годинна промова, що її було присвячено участі радянського народу у Великій Вітчизняній війні, була переповнена пророцтвами щодо „ загибелі світового імперіалізму”, та пасажами на кшталт: „...у зловісних лабетах капіталу, що пнеться до серця України, котрим є Луганськ...”, а закінчувалася, звісно, словами: „Хай живе Комуністична партія Радянського Союзу – організатор та натхненниця усіх наших перемог”. Годі було встати струнко та полізти до нагрудної кишені кітеля – аби перевірити, а чи на місці партквиток, що давно вже лежав у якості історичної реліквії вдома. На дворі стояв 1995 рік... 

 

Луганщина...  Регіон з населенням у два з половиною мільйони чоловік,  котрий у 1938 році було виділено зі складу Донецької області. Прикордонний регіон країни – 776 кілометрів  сухопутного кордону  з Росією.  І шахти, шахти, шахти, загальним рахунком – дев’яносто шість, з котрих  вже тоді  мало не  половина „на ладан дихала”.  Бідність  переважної частини населення, що переходила за  межу зубожіння, і,  з іншого боку – вражаюче різноманіття   луганських  крамниць і „чисто конкретні пацани” на „Мерседесах”, обвішані золотими  брязкальцями,  вагою  не в одну шахтарську зарплатню кожне... Недивно, що шахтарі бунтували. Територією області раз у раз котилися хвилі  стихійних та не стихійних заворушень,  перекривалися автомобільні  шляхи, залізниця.  А чиновники державних адміністрацій з жахом прислухалися  до  бухання шахтарських касок об асфальт  під вікнами  їхніх кабінетів що звучало неначе набат. 

 

 А що ж могло прорости з подібної соціально-економічної ситуації в регіоні?  Регіон являв собою котел, що кипить, в котрому „варилися”  ті, хто коли не сам  був засуджений, то поміж рідні мав таких, що  „сиділи” й не по разу - і це кожен другий.  Нащадки засланих та „ЗК”, що їх силою було загнано до спецкомендатур  задля відбудови  вугільних шахт у сорокові-п’ятидесяті  роки після війни, шахтарі та їхні діти, котрі з привілейованих (за заслугами та своєю працею)  і більш ніж заможних людей  раптом перетворилися на вбогих та нікому не потрібних?   Звісно, кримінал.  Велика кількість навмисних вбивств, по декілька на день, у річному підсумку котрих  Луганщина поступалася хіба що сусідній Донецькій області.   І розкриття  заледве  перевищувало 36%, , в той час, як по Україні  воно в середньому складало 58%.

 

Недивно.  На сході регіону  шахтарські населенні пункти тяглися суцільною ланкою,  без будь-яких  розмежувань, кордонів та смуг „нічийної землі”. Безліч разів об’їздивши цей напрямок, я розрізняв їх лише завдяки покажчикам, що стояли на трасі:  „Перевальск”,  „Алчевськ”, „Брянка”, „Стаханов”, „Кіровск” – і далі по черзі, аж до самісінького Свердловська... Нажаль,  вистачало й надміру „старанних” співробітників міліції, котрі  в цій мішанині містечок та адміністративно-територіальних одиниць трупи, що їх було знайдено, в прямому сенсі цього слова, перетягували з одного боку вулиці на інший – тобто, зі своєї „землі”  на „чужу”.  Були, на диво, й прокурори,  котрі в цьому перетягуванні рештків брали участь і надавали  посильну допомогу.  Про яке розкриття може йти мова...

Згодом Юрію Смирнову, для котрого вся Луганщина була  „своєю  землею”,  доводилося  витрачати  і час,  і нерви, і сили  аби „переконати” подібних „ентузіастів”. По області прокочувалися  хвилі  покарань, звільнень,  кадрових переміщень та перегрупувань.

Найжахливішим явищем був бандитизм. котрий, не те, що зустрічався, не те, що траплявся, а, без перебільшення, царював у області.  Мені після Харківщини, де зусиллями міліції ексцеси „дикого” періоду початкового накопичення капіталу, котрий, як відомо, завжди є кримінальним,  були зведені до абсолютного мінімуму, а бандитську стихію зламано  й поставлено на те місце, де вона й повинна знаходитися  - на в’язничних задвірках суспільства, жахливо було споглядати бандитську вольницю  Луганщини.  Просто якийсь Дикий Схід, за аналогією з Диким Заходом! Хіба що  тут використовували не „Кольт” і „Вінчестер” , а „ТТ” і „Калашников”.  Але основоположний принцип був той самий -  хто перший натиснув на спусковий гачок, той і правий!  І натискали, не жаліючи  ані набоїв, ані життів...  Не минало й дня без  кримінальних „розборок”,  джипів, що злітали в небо разом із пасажирами, автоматної стрілянини.

 

Бандитське середовище  було досить неоднорідним.  З одного боку,  частина найбільш організованих угрупувань, що набрали силу,  намагалася, поділивши усю територію області,  встановити контроль  вже над державними підприємствами, над стратегічними галузями промисловості, поривалася до легального бізнесу, і, що найжахливіше, до легальної влади.  Це був шлях Доброславського (про котрого мова піде далі), і йому подібних.  З іншого боку злочинні угрупування, що стихійно „зрощувалися”,  та починали займатися справжньою махновщиною, грабуючи усіх, до кого могли дотягтися, обкладаючи даниною,  конфліктуючи з іншими представниками  криміналітету, й вбиваючи...

Задля ілюстрації  слід навести   подію, що ознаменувала прихід  на посаду  начальника обласного УВС полковника Смирнова, і котра трапилася буквально неділю потому, як його було призначено...

 

В Краснодонському районі області  діяла банда, котру очолювали  такі собі брати „Вакули”. Оскільки  основною їх територією була  сільська частина району, то і данину вони збирали переважно з фермерів, сільськогосподарських колективів, заготівельників продуктів та інших.  І не варто думати, що  уявляли з себе „Вакулівці”  якихось там  бородатих „мужланів”  з обрізами за пазухою чи то іржавими  „берданами” на плечі. Нічого схожого!  З „зухвалими двадцятими”  асоціацію міг викликати хіба що  кулемет „Максим”,  що знаходився у арсеналі банди.  Однак, натомість возів та тачанок  вони мали  досить сучасний автотранспорт, і сучасної зброї в них було більш ніж достатньо.  Село, в котрому знаходилася  бандитська база, „Вакулівці”  перетворили на „зачинений” населений пункт, де на в’їзді та виїзді стояли озброєні до зубів  бандити, що зупиняли й перевіряли усіх, хто проїжджав.

Звісно, що таке нахабство   не могло залишитися непоміченим та не покараним.  Тим більш, що на рахунку  банди були і вбивства, і зґвалтування, і катування, і цілий ряд інших злочинів.  Тому й не дивно, що кінець-кінцем  до будинку, в котрому знаходилося дев’ятеро найбільш активних та озброєних членів угрупування, прибув спецназ  обласної міліції, задля перевірки. Але, в результаті сталося таке, чого навіть в ті неспокійні часи , на неспокійній землі, ніхто не очікував.  „Вакулівці”, оточені  міліцейськими силами, що їх певно переважали, не здалися, а навпаки  зчинили стрілянину.

Заступника командира спецназу, підполковника Яковенко, що першим  заходив у двері будинку, було вбито на місці.  Ще одного з бійців було поранено.  Про жодні перемовини  і мови не було, і спецназівці, на чиїх очах щойно пролилася кров їх товаришів, відкрили вогонь на ураження.  У відповідь полетіли гранати...  Те, що відбувалося потім, аж ніяк не вписувалося   у визначення „затримання”, чи то навіть „спеціальна операція із знешкодження озброєних злочинців”.  Це був бій.  Смертельний бій, в якому милості ніхто не просив і ніхто не давав. З того моменту, коли про нього доповіли по команді, керівництво цим боєм взяв на себе особисто  полковник Смирнов. Досить швидко до оточеного будинку  було підтягнуто підкріплення та навіть БТР.  Результат – сім бандитських трупів у зрешеченому,  залитому кров’ю  та заваленому стріляними  гільзами будинку. Двом бандитам таки вдалося втекти. Але це їх не врятувало – одного від кулі, що він її отримав від своїх же, другого від в’язниці...

 

Однією з прикмет, котрими  запам’яталася мені служба  на Луганщині,  був зведений пістолет, з досланим набоєм, з котрим я не розлучався ані вдень, ані вночі.  В машині з собою доводилося постійно возити автомат.  До речі, в ті часи  так їздили усі  керівники УВС...

Там на Дикому Сході в ті дні, коли ламався хребет бандитизму,  протистояння  міліції та злочинців  вилилося у крайню форму -  відкритої війни з обох боків.  До того ж війни в прямому сенсі цього слова...

 

 

 

 

Алчевське протистояння

 

-         Ну, це вони вже вкрай знахабніли !!!

-         Так,  годі й казати...

-         Зброю не знайшли?

-         Ні, не знайшли товаришу полковник, але стріляних гільз – з горою!

-         Тоді повизбируйте їх, порахуйте,  та оформіть як то слід, а я буду у кабінеті начальника...

 

Я йшов до будівлі Первомайського райвідділу, дорогою розсуваючи височезні кущі амброзії, з котрих за дві години до цього   вівся відчайдушний автоматичний вогонь. Стріляли саме по будівлі, в котрій було розташовано міліцію.   Тому членів  оперативно-слідчої групи, котрі прибули на місце події і зараз обурювалися щодо  бандитської нахабності, я розумів.  Випадок був дійсно настільки кричущим, що годі й казати.  Особливо, коли зважити на те, який саме це був день – 24 серпня 1995 року, День Незалежності, головне державне свято  України.  І як про це усе доповідати в Київ?

 

 На щастя, дику подію пом’якшувало те, що поміж співробітників райвідділу  потерпілих не було.  Будівля знаходилася понад трасою , але фасадною стороною  виходила  на вулицю до житлових будинків, перед одним з котрих і були зарості, з яких і вівся вогонь.  Скільки пострілів вони взагалі зробили, невідомо, але в райвідділ потрапило 28  куль – практично  цілий магазин „Калашникова”.  Щоправда, як вже говорилося, жодну людину не було поранено. Незважаючи на ранковий час – а справа відбувалася близько четвертої години ранку – співробітники, що  знаходилися на службі, переважно  були в приміщеннях, котрі розташовувалися з іншого боку будівлі.  Оперативний черговий, котрого в цю  годину зморив сон, сидів  схиливши голову на руки, що їх він поклав на стіл,  і кулі пройшли над ним, не завдавши шкоди.  Другий міліціонер, котрий був присутній у черговій частині, взагалі відпочивав на кушетці, що стояла біля дальньої стіни.  Заступнику начальника райвідділу  Анатолію Науменко, котрого було нещодавно призначено на цю посаду, поталанило в тому, що його кабінет знаходився на третьому поверсі, а масований вогонь вівся, переважно, на рівні першого-другого поверху.  Так, декілька куль  влучили до його кабінету, але, як то кажуть, вже не мали  потрібної вбивчої сили...

Можливо, саме Науменко  й був основною цілю обстрілу.  Його було нещодавно переведено  до Первомайська зі Стаханова, тому  житла він тут допоки  не мав, а ночував, як правило,  у власному кабінеті, про що багато хто знав. Це, до речі,  було досить характерно для багатьох  керівників  нової міліцейської команди Луганщини,  більшість котрих страждала через відсутність  побутового  облаштування...

 

На слід стрілків вийшли досить оперативно,  відштовхуючись від постулату, що є найпродуктивнішим  під час розкритті  будь-якого злочину: шукай – „кому вигідно?”.  На той момент міліція Первомайського району  досить відчутно притисла одне з найсильніших та найзухваліших угруповань Луганщини, котре активно діяло  у Алчевську, Перевальську та інших районах області. Угрупування такого собі „Сивого”.

 

„Сивий”  - Юрій Іванович Карпенко, 1953 року народження був, як то кажуть мовою офіційних документів „неодноразово засуджений за скоєння корисливих злочинів”. Відбуваючи покарання  за статтями,  що не надто користувалися повагою  у злочинному світі,   він, наразі,   виніс із „зони” „поняття”, за якими  й діяв.  Щоправда, вони в нього були дещо  модернізовані, адаптовані до, так би мовити, сучасних реалій поточного моменту. Зібравши навколо себе досить міцне угрупування, що налічувало близько сотні членів, він активно  втілював їх у життя.

Спортсменів-„комсомольців” , тобто  бандитів цілком нової формації він ненавидів і  за людей не вважав. З Алчевською „бригадою” конкурентів, що її очолював так званий „Футболіст”  вів непримиренну війну. Свою  „команду” він формував  виключно з тих, хто був раніше засуджений.   Але й  „злодіям” від нього перепало чимало.

На початку,  під час  формування Алчевського криміналітету,  „розклад” сил у місті  був такий: два угрупування, котрі лише почали формуватися – „Сивого” і „Футболіста”, угрупування такого собі дагестанця „Османа”, що переважно спеціалізувався на підпільному постачанні  та продажі зброї.  І „коронований” „злодій в законі” Бурима, що стояв над усією цією братією.  Після тривалих „перемовин” щодо поділу  сфер впливу  і встановлення верховного „керівництва”  у злочинному світі міста,  Бурима зник разом зі своєю „правою рукою”  на прізвисько „Мафія”.  Їх трупи було знайдено лише три роки потому.  Хто їх вбивав?  Це питання  залишається офіційно відкритим.  Однак, коли зважити на те,  як стрімко згодом „Сивий” почав прибирати до рук  спочатку  весь Алчевськ, а згодом і навколишні землі,  версія вимальовується однозначна.  Конкуренти, а тим більше ті,  хто буде  вказувати  що і як йому робити, „Сивому” були  в жодному разі не потрібні.   „Сивий” вважав, що часи старих правил минули,  і настав час  грати по-новому – брати активну участь у бізнесі, вкладати гроші  у легальні структури, та й, взагалі, відмовитися  від більшості  старих заборон, котрі стосувалися „злодіїв”.

 

 В своєму розвиткові  Карпенко-„Сивий”  все відчутніше опускався до методів, що навіть в злочинному світі  мають назву „свавілля”.  Що вже  казати про напад на райвідділ, (котрим керував його „права рука”, так званий Пелюха), коли зі „своїми” він з’ясовував стосунки в такому ж стилі.  Наразі, ці „акції” набирали все більшого розмаху. Підслідивши лідерів одного з конкуруючих угрупувань, що зібралися у якихось своїх справах  в одному з приватних житлових будинків Перевальського району, бойовики „Сивого” оточили його з усіх боків  і відкрили вогонь  із автоматів.   Мабуть, стріляли доти, допоки ті, хто знаходився у будинку виявляли хоч якісь ознаки життя. Оперативна група, що  приїхала на місце „розстрілу” лишень навколо будинку назбирала 160 стріляних гільз і три трупи!  (Разом з цим, міліціонерів вразив той факт, що якимось дивом  вціліла  маленька дитина, що спала  у ліжечку біля стіни.)

Було зрозумілим, що свою діяльність Карпеко збирається провадити в тому ж такі дусі.  Уявіть собі, що я відчув, коли отримав оперативну інформацію  про те, що на черговому бандитському збіговиську, котре було присвячено питанням щодо угруповань азербайджанців, вихідців з Арменії та Кавказу, що „піднімалися” у регіоні, „Сивий” віддав своїм людям однозначну команду: „Різати чорних!”.   Різати всіх  без винятку „осіб не тієї національності”  на базарах та в інших місцях, де під руку потраплять.  Лише цього міліції не вистачало! Особисто я чудово розумів, до чого призведе  такий розвиток подій -  різаниною з міжнаціональним нахилом. До того ж, добре обізнаний щодо  „відхідливості” та здатності гарячих кавказьких парубків „пробачати”, не мав жодних сумнівів з приводу  кривавих дій у відповідь, котрі  разом із діями угрупувань „слов’янських” взагалі невідомо до чого призведуть. Нерідко в історії СРСР, конфлікти,  що начебто починалися з простого хуліганства  чи то бійок на базарах, призводили до подій, коли ситуація виходила з під контролю і проливалися ріки крові...

 

Втім, і це було ще не все.  Окрім рекету, „розбірок” минулих та майбутніх зі своїми побратимами  з кримінального ремесла, стрілянини по райвідділу і цілого „букету”  інших злочинів, луганська міліція мала до Карпенка ще один рахунок.   І був він серйозніший за інші.  Мова йдеться про вбивство Миколи Скорохода, що його було скоєно  в ніч з 30 червня на 1 липня 1995 року...

Алчевський металургійний комбінат був місцевим Клондайком,  що приваблював усіх шукачів наживи.  Саме завдяки цьому підприємству,  мало не найбільшому  у Європі комбінату, Алчевськ був відомий у всьому світі.  Наразі, ниточки контрактів, торгівельних постачань  і зв’язків  тяглися від АМК  до найрізноманітніших куточків світу.

На момент призначення на посаду  нового Генерального директора – Миколи Івановича Скорохода, АМК  був оповитий цілою мережею  різноманітних малих, приватних та інших підприємств. Перевірка, що її було згодом проведено  виявила 60.000 підприємств, що контактували  з АМК. Вони  постачали на комбінат вугілля, металолом, газ – усе, що необхідно задля роботи підприємства – а комбінат такого масштабу, аби працювати як слід, потребує  чималої кількості ресурсів. Наразі, оборудки відбувалися  по бартеру – таким чином з АМК  зникав метал.

Разом з цим, порахувати яка кількість  фірм поміж тих, що „крутилися” навколо комбінату, дійсно належить  „Сивому” чи то іншим представникам криміналітету, було неможливо.  А скільки було тих, де за допомогою  підставних осіб  „відмивалися”  гроші злочинців,  створюючи надприбутки?  Переважна більшість таких оборудок  та комерційних стосунків не мали нічого спільного із законністю,  і були неприбутковими для комбінату.  За оперативними даними один і той самий вантаж металолому  міг бути зданий  на комбінат (за відповідну оплату),  вивезений з території підприємства,  і зданий знову (звісно, за нову оплату).

 

Завдяки таким партнерам укладалися більш ніж сумнівні угоди,  під час  котрих метал зникав невідомо куди, а оплата за нього не надходила роками.   Нерідко в подібних випадках продукція відпускалася за кордон, і вже не було жодної змоги повернути ані її, ані  валютні  кошти, що  осідали десь в „оффшорах”.  Борги, що їх АМК мав перед партнерами,  так само як і суми, котрі інші партнери заборгували АМК обчислювалися мільйонами доларів.  Додаємо до цього – несплату податків, постачання сировини за завищеними цінами та інше.

Микола Скороход вирішив дати лад   всьому, що діялося навкруги та всередині  металургійного гіганту. З огляду на  його дії, Генеральний  мав на меті:  оздоровлення зовнішньоекономічної діяльності, упорядкування поставок на комбінат та відпуску з нього продукції.  А головне, він намагався  зрозуміти в чому полягає діяльність  чисельних МП, ПП, та СП, що присмокталися до комбінату неначе ті п’явки, висмоктуючи з нього життєві соки. Вочевидь, Скороход  планував продовжити співпрацю  лише з тими фірмами, робота котрих  приносила АМК  реальну користь. Чи то, принаймні, не шкодила.  Саме цим він і підписав собі смертний вирок.

 

Подібний розвиток подій в жодному разі не  міг задовольнити кримінальних лідерів, що звикли розглядати АМК, як своє господарство.  Напевне,  норовливого  Генерального  попереджували.  До того ж, усіляко – і „м’яко радили”, і намагалися „ жорстко тиснути”.     Але директор металургійного комбінату  не виявив бажання  пристати на „угоди” та „домовленості”.  І терпець бандитів урвався.  Згодом, під час слідства  один із членів банди „Сивого”  сказав: „...Скороход  всім набрид і його „приберуть”...”.

 

29 червня 1995 року в Алчевську гуляла „братва”. Люди „Сивого” „відпочивали”, як то було їм притаманно – з шиком.  А згодом демонстративно  роз’їхалися з міста.  Щоправда, як з’ясувалося, не всі.  Ще в квітні місяці один  з бригади – Олександр Коренчук  перейшов на нелегальний стан,  переховуючись  разом із другим членом банди Геннадієм Кочетовим   на заздалегідь облаштованій  квартирі,  що їм була надана на вимогу „Сивого”.  Також заздалегідь підготували автівку – швидкісну БМВ-520.  Її злочинці не купували, а  викрали в Артемівську.  Знаряддям „ліквідації”  було обрано  АКМ  калібру 7.62 з глушником.

 Спочатку Скорохода планували вбити  прямісінько біля заводоуправління.  Однак, придивившись до місця, де постійно вештається багато люду та й машин, відмовилися від задуму.  І свідків занадто, і варіантів, що події розгортатимуться не так, як передбачалося.  Але тут Кочетову вдалося дізнатися, що Генеральний відбув у відрядження до Нікополю, повернеться пізно вночі, і попрямує одразу додому, в Перевальск.  Це і вирішило справу...

Микола Скороход  приїхав додому  близько трьох годин ночі.  Коли автомобіль зупинився,  він вийшов з машини, і, відчинивши задні дверцята, потягнувся за речами, що  там лежали.  Ані він, ані його водій не помітили вбивцю, що з’явився.  А наступної секунди  бандит відкрив автоматний вогонь. Коренчук стріляв напевно – на відстані менш ніж двадцять метрів він  майже  спустошив магазин на 30 набоїв.  Микола Скороход, зрешечений кулями, помер на місці.  Його водієві, Донцову, поталанило більше – випавши з машини, він встиг заховатися за переднім колесом.  Він дістав поранення лише в руку та ногу. БМВ вбивці згодом знайшли спаленим.  На задньому сидінні було знайдено автомат, що обгорів.

Коренчук, отримавши  за вбивство 1200 доларів, та поспіхом  залишив Алчевськ...

 

Карпенко не надовго пережив того, кому підписав смертний вирок. Оскільки, після всіх його зухвалих  дій  міліцією Луганщини  було кинуто всі сили  аби знешкодити знахабнілу банду, і особисто „Сивому” і  основному кістяку його угрупування  довелося перейти на нелегальний стан. Саму  тут сталася не з’ясована до кінця історія, що мала для „Сивого” трагічний кінець.

Не зважаючи на те, що офіційним вердиктом за даною справою  є: смерть  в результаті нещасного випадку при необережному поводженні зі зброєю, досі існує думка, що смерть „Сивого”  нещасним випадком не була... За оперативними даними все відбувалося приблизно таким чином: в той день найближчий помічник  „Сивого” „Пелюха” їздив у Донецьк, до котрого все більше схилявся у своїх кримінальних вподобаннях  „Сивий”. Але, дорогою машину, що зовсім трохи не доїхала до обумовленого місця, було обстріляно.  Другий пасажир машини, перелякавшись, вистрибнув з неї та втік  через лани.  „Пелюха”, що залишився за кермом, якимось чином зміг вивести машину з під вогню,  та повернувся додому. Поранений, він заявився до „Сивого”  маючи безліч питань з приводу того, що сталося.  Той як міг його заспокоїв, та відправив до лікарні.  Але сам, як розповідають свідки, рознервувався вкрай.  Схопивши пістолета ТТ і вимахуючи ним, бандит заходився бігати кімнатою і вигукувати щось на кшталт:  „Допоки це все триватиме?!  Хазяїн я тут чи ні?!”.  Опісля чого присів навпочіпки і почав крутити пістолет на пальці.  Пролунав постріл.

Куля втрапила бідоласі... мовою медицини,  „в анус”... „Сивого” доправили до лікарні, де він і помер, наостанок прошепотівши: „Ніхто не винен... Це я сам...”

Начебто все цілком зрозуміло – навіть покійник підтверджує. Втім... у  справі про вбивство Генерального директора АМК існувала одна версія, за  котрою „Сивий” пішов на вбивство  Скорохода виключно  через те, що за його спиною стояв дехто, що у його власних розмовах фігурував як „...своя людина в Києві, яка зробить усе можливе, аби біля керма заводу стояла потрібна людина...”.  Саме це „невідомий”  твердо пообіцяв „Сивому”,  лишень потрібно звільнити місце... І „Сивий” повірив.  В процесі  слідства версія ця не знайшла ані підтвердження, ані спростування.  Ланцюг: „виконавці” – „посередники” – „замовники” обривався на Карпенкові.

Але, коли взяти цю версію   за істину, то в даному випадку „Сивий” помирає дуже своєчасно – єдиний, хто здатен не лише  назвати слідству таємничу „людину з Києва”, але й  може свідчити проти неї в суді.  До того ж  має чималі претензії  під час нового  „розподілу пирога” АМК.  Свідчення людей, що оточували його в останню хвилину – річ ненадійна, позаяк, автоматично потрапляючи до кола підозрюваних,  всі вони були особами зацікавленими.  А ось щодо речових доказів питання залишилося: куля, що за висновком медичної експертизи, вразила лише „м’які тканини”, була досить дивно деформована (неначе стріляли нею крізь якусь жорстку перепону) і ідентифікації не підлягала. Пістолет, начебто цілком технічно справний, було знайдено  з гільзою у патроннику... Не та куля? Не той пістолет? Хтозна...  Олії у вогонь здогадок  підливало й те, що (за певними даними) у кримінальному світі є традиція „страчувати”  своїх саме  в такий спосіб, пострілом в те саме місце. Та й, до того ж, навіть якщо відкинути версію щодо „людини з Києва”, то „Сивий” свавіллям та власними претензіями набрид вже всім у регіоні. Тих, хто бажав його смерті, було більше, ніж достатньо.

 

Втім, „помер”, „вбили” – принципової ролі в той момент це не відігравало. Дізнавшись про загибель „Сивого”, я, правду кажучи, зітхнув із полегшенням. З життя пішов аж ніяк не відмінний хлопець, взірцевий сім’янин та передовик виробництва, а надзвичайно небезпечний бандитський лідер, котрий сам себе поставив поза Законом. 

Втім, попри відсутність лідера, злочинне формування існувало і надалі, тож, поки  владу у ньому не захопив новий бандит, угруповання слід було знищити. Тим більш, Управління боротьби із організованою злочинністю Луганщини, що його очолив новопризначений начальник Володимир Євдокимов, вже вийшло на слід виконавців вбивства Миколи Скорохода.

 

У містах Півдня Луганщини та навіть сусідньої Донецької області пройшла операція, під час котрої УБОЗ та карний розшук під загальним керівництвом Євдокимова, спільними зусиллями ліквідували угруповання. Місцева міліція при цьому задіяна не була. Ми мали небезпідставні побоювання щодо наявності там бандитських  інформаторів та посібників. До  місць, де, за наявною інформацією могли відсиджуватися члени угруповання, поночі, таємно з’їжджалися обласні „десанти”  у сотню-півтори людей, а на світанку, годині о п’ятій  ранку починалося затримання. На годиннику було сім годин, коли я, приїхавши до Алчевську, котрий ще вчора був „столицею” банди „Сивого”, оглядав арсенал, що його вилучали із схованок: „Калашнікови” усіх модифікацій та калібрів, приблизно – десятка півтора, та ще несуть. Гранатомети... Знову когось підривати збиралися. Пістолети... „Макаров”, „ТТ”, знову „ТТ”, китайський. А це що таке? Що за труба?!

„Труба”, коли її роздивилися зблизька, виявилася  переносним ракетним комплексом „Полум’я”,  калібром– сто п’ятдесят міліметрів. Як згодом пояснювали під час допитів члени угруповання, що їх було затримано, розжилися нею бандити задля цілком конкретної мети. Як виявилось, не задовольнившись нападом на Первомайську міліцію, бандити готували напад вже на Перевальський райвідділ. Втім, цього разу екіпіруватися вирішили із усією серйозністю. Початком атаки мав стати постріл прямим наведенням якраз із тієї ракетної установки, що ми її вилучили. Після ознайомлення із цими свідченнями, я подумки перехрестився, та й не раз. За найкращого варіанту влучання рознесло б половину райвідділу. За найгіршого (для міліції) – весь, до підмурку. Скільки міліціонерів загинуло б при цьому – моторошно було навіть уявити.

 

Не варто було вважати, що із крахом угрупування Карпенка та відбуттям його самого до кращого світу, на Луганщині, бодай на якийсь час постануть тиша та спокій.   Я так  не вважав – бо був по життю реалістом, та, до того ж, людиною, що мала певний життєвий досвід. Втім, коли мене одного „чудового” літнього ранку розбудили дзвінком із чергової частини, та повідомили про те, що підірвано будинок, де мешкали Генеральний директор та головний інженер Алчевського металургійного, (що його було призначено вже після загибелі Скорохода), я мало не вигукнув: „Знову?!”

Втім, я, звісно ж, обмежився словами: „Зрозумів! Їду...”

Дорогою до місця пригоди не полишали думки щодо того, як все ж таки люди наважуються приймати призначення на цю посаду, якщо вже вона пов’язана із, м’яко кажучи, підвищеним ризиком для життя. Гребєнщикова, котрий обіймав цю посаду до Скорохода, як казали люди, отруїли. Із самим Скороходом все було зрозуміло. Того, хто прийшов на його місце, зараз намагаються підірвати у готелі – за місяців вісім по смерті попередника.

 

Слід відмітити, що після трагедії, яка забрала життя Миколи Скорохода, були значно посилені   заходи  безпеки задля охорони керівництва підприємства. І новий Генеральний, і головний інженер  мешкали у заводському профілакторії, що являв собою будиночок санаторного типу в один поверх, та стояв в глибині густої, як то кажуть на Сході України, „посадки”. До того ж його було обнесено парканом у два з половиною метри. Свої переміщення вони обмежували до мінімуму. Їх, практично, було зведено до схеми: „з роботи – на роботу – з роботи”, та й ті здійснювалися у супроводі охорони, що була озброєна. Та ось – примудрилися-таки дістати.

 

Зловмисники, як з’ясувалося, не винайшли нічого кращого, як замінувати вікна у кімнатах, де мешкали інженер та директор.  Толові шашки було встановлено на чотири вікна, і від них метрів на двісті тягнулися дроти, що їх було приєднано до прадавнього детонуючого пристрою. Попри свою, на перший погляд, допотопність, пристрій спрацював. Невідомо  кому в цьому випадку поталанило більше – чи то головному інженерові, котрий саме в цей день мав повернутися з відрядження, втім, затримався у родини в Донецьку – із відома керівництва. Або ж самому Генеральному... Той у момент вибуху перебував у кімнаті, втім, не постраждав анітрішечки. Врятувала його товстелезна ковдра, що нею він накрився із головою та спокійно спав.  Втім – лише до тієї миті, коли пролунав вибух. Подібного пробудження і ворогові не побажаєш. Потерпілий, що його було привалено згори не лише цілими пластами гострого битого скла, але й шибкою, котра вилетіла з вікна,  довго не наважувався виборсатися з-під рятівної ковдри...

 

Упевнившись у тому, що немає ані жертв, ані , навіть, поранених, та взявши участь у первинному огляді місця пригоди, я відбув. Слідчо-оперативна група залишилася у поглибленій праці. Далебі, „Дикий Схід” залишився „Диким Сходом” і повоювати на ньому доведеться ще доволі.

 

ПРИЙМАЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

 

Стояли мовчки...

- Як це все сталося? – запитав я, жбурнувши на землю недопалену цигарку і майже одразу  поліз до кишені за наступною.  Люди, котрі з’юрмилися навкруг, залишалися мовчазними, вражені тим, що тут сталося, в цьому затишному садочку  та, непоказному,  дачному будиночкові, котрий нагадував якусь недолугу шпаківню.

 Й дачка, й зарості кущів, що її оточували, й  фруктові деревця, розкидані  ділянкою – все це  було просякнуте  геть чужими  запахами, абсурдними та неможливими  для цього мирного та сонного місця -  тротилом, пороховою сажею, й, головне, кров’ю,  котрою було замащено та забризкано майже все навкруг...  Як би палко  ми всі, хто тут опинився не бажали, аби все, що  сталося, виявилося просто жахливим сном,   цих пахощів, котрі наповнювали  ранкове повітря, позбутися  було неможливо, як не можливо було повірити в те, що все відбувається насправді. Оскільки, і запахи бою, і запахи смерті, і бурі плями, що вкривали посічені кулями та осколками кущі та дерева – все це було таки дійсністю – неможливою, неприпустимою, але, на жаль, дійсністю.

Наразі залишалася лише ця мовчазна тиша, більш ніж доречна перед обличчям смерті.  Оскільки, що тут не кажи,  як не намагайся виправдати заднім числом,  також і тих, кому вже жодні виправдання не потрібні,  усе це виявиться  лише визнанням цілковитої власної безпорадності. Тому, що запізно, надто запізно, і неможливо що-небудь змінити, неможливо обернути плин часу, не можливо нікого і нічого врятувати...

Від’їжджають „Швидкі” не кваплячись та навіть буденно, без сирен та мигалок тому, що лише одному  з їхніх вимушених пасажирів, в котрого  в  руці засів гранатний осколок, варто поспішати на зустріч з лікарями. А іншим, тим, що лежать  на підлозі вкриті  простирадлами  з головою, вже все одне, поспішати нікуди. А у перекликаннях, що лунають з боку міліцейських та  навіть армійських загонів, котрі вишикувалися у оточені та прочісують околиці, немає справжнього, мисливського азарту, належного в таких випадках, є лише безсила злість... Тому, що  й ці розуміють  - запізно когось ловити й переслідувати, запізно й марно...

 

...Працюючи над розслідуванням чисельних злочинів, що їх скоїла банда Речкіна, (дивіться розділ «Про найпотаємніше») оперативно-слідча група вийшла, поміж інших,  на епізод  з пограбування  на трасі автобусу з „човниками”. Бандити, притиснуті „до стіни”  доказами, провину свою визнали.  Але таких нападів поміж нерозкритих  злочинів нараховувалося два:  один в районі Алчевська (в причетності до котрого зізналися бандити), а другий  - автобусу, що  прямував через Стаханов та Сівєродонецк  в протилежному напрямку.   В цьому випадку члени банди, що ми її розгромили,  свою провину визнавати на відсіч відмовилися.  Та й, аби  довести свою непричетність та відвертість, розповіли оперативникам та слідчим  про інше угрупування,  котре й „брало”  другий, „стахановський” автобус.

За прізвиськами  та прикметами, що їх було названо,  сищики встановили особистості тих, про кого йшла мова.   Як виявилося,  в місті Дебальцеве  Донецької області  діє злочинне угрупування,  трохи менше ніж те, що ми його взяли, але не менш небезпечне. З усього скидалося на те, що  під час першого нападу вони виступали в якості навідників, й, так би мовити, „групи підтримки”.  А наступного разу вирішили діяти цілком самостійно.

 

Карний розшук Стаханівського райвідділу взяв  групу у розробку.  Під час котрої сталося те, що в подальшому могло  перетворитися на велику оперативну вдачу  -  хтось із сищиків отримав оперативну інформацію  про те, що принаймні один із ватажків  банди, що перебувала у розробці,  на даний момент переховується в сусідній Донецькій області, на території дачного кооперативу, що  розташований поряд з Дебальцево.   Однак, можлива вдача обернулася зовсім іншим боком...

 

Пошук бандитів – це було правильно, інформація, що її було отримано  в процесі цього пошуку – добре. Неправильно й недобре було інше – отримавши її, деякі, надто спритні керівники, вирішили виявити ініціативу  й силами підрозділу, що їм було ввірено,  скоїти героїчний  подвиг, провести  раптове та хвацьке затримання.  Не хочеться й думати, що це рішення приймалося в розрахунку  на голосну славу та лаври героїв, напевно все ж таки переважало бажання „спрацювати красиво”. Щоправда, дорікнути керівникам  Стахановського райвідділу наївністю та непрофесіоналізмом складно – серйозні там були керівники, мали розуміти, що група повинна затримати не кишенькових злодіїв.   Інформація щодо наявності  в угрупуванні великої кількості вогнепальної зброї, навіть „Калашникових”, була.  І тим не менш...  У відомої приказки: „Чи то груди в хрестах, чи то голова в кущах”, все ж таки дві частини.  Чи розмірковували з приводу першої – не відомо, а трапилося все саме за другою, до того ж буквально...

Не виконавши наказ  начальника УВС  генерала Юрія Смирнова, котрий  категорично заборонив  проводити операцію самостійно, без місцевих дебальцевських міліціонерів, стахановські розшуковці  самі попрямували у Дебальцево.    До складу групи входило чотири людини -  начальник райвідділовського  розшуку Роман Кривцов,  оперуповноважений  карного розшуку  лейтенант Мисливий,  ще один оперативник та водій.  Жоден з керівників райвідділу на затримання не приїхав...

 

Невідомо, чи складався у письмовому вигляді план операції, що мала відбутися. Навряд.  Але, навіть коли й складався, то сталося точнісінько  як у старовинній солдатській пісні:  «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги...»  „Зелена зона”  дачних садів  та будиночків, що були розкидані по ній, зустріла сищиків, котрі скрадалися  вночі, спокійною  глибокою тишею.  Здавалося,  всі окрім них навкруги сплять.  Однак, з другого поверху будівлі, до котрої й прямували розшуковці, за ними пильні спостерігали  зовсім не заспані, а  уважні та злі очі.  Ватажок банди дійсно перебував там, де його розраховували знайти.  Але знаходився він в „адресі” не сам -  злочинців було троє,  і всі вони були озброєні.  До того ж не перебували ані в стані алкогольного сп’яніння, ані під впливом  наркотиків. Втрачати їм, взагалі, було нічого, і бандити, опинившись загнаними в глухий кут, вирішили не здаватися, а дати відсіч...

Автівку  сищики залишили трохи осторонь, в ній знаходився водій. Мисливий, що був одягнений у бронежилета, з автоматом  у руках  розташувався біля вікна,  на той випадок, якщо затримувані  спробують крізь нього втекти. 

 

Начальник відділу з другим співробітником, озброєнні пістолетами, підійшли до дверей.  На перший же грюкіт у двері, натомість питання „Хто там?” бандити, що перебували на другому поверсі, відкрили ураганний вогонь з автомату.  Під градом куль  начальник  розшуку та співробітник встигли   відступити до саду, та знайти захист за деревами.  Мисливого ж, незважаючи на бронежилет, в котрий він був одягнений,  першим же пострілом було вбито.  Куля влучила йому в шию, і до будинку  бандити затягли сищика крізь вікно вже мертвим...

Напевно, зробили вони це маючи на меті захопити пораненого (як вони вважали) міліціонера у заручники та диктувати  свої умови тим, хто оточив будинок.  Впевнившись, що  подібний варіант не вдасться, бандити, здерши  з вбитого ще одного автомата, вирішили  прориватися напролом. Жбурнувши в садок дві гранати,  вони, відчинивши двері, кинулися вперед – прямісінько на міліціонерів, що причаїлися у кущах.  Той з них, хто біг попереду, разом з цим, намагався жбурнути гранату.  Досить вдалий  й тактично грамотний маневр в цей момент здійснив водій. Примчавши на звуки стрілянини та крики, він зайняв позицію за рогом  будинку, опинившись позаду бандитів, що втікали, скористався ситуацією та й відкрив по ним вогонь. Перший же постріл виявився влучним – куля поцілила  в голову „гранатометнику”. Хто ж міг знати, що він встиг висмикнути чеку з гранати?

Вибух, що пролунав після цього, остаточно перетворив територію саду на суцільне пекло, і второпати де свої, де чужі, куди бігти, в кого стріляти було геть неможливо.   До того ж, одним із осколків гранати начальник розшуку дістав поранення в руку. Про жодне затримання мова вже не йшлася, тому двоє бандитів, що залишилися живими,  без перешкод дісталися берега найближчого водосховища, сіли в свого моторного човна й зникли, як то пишуть у протоколах, в „невідомому напрямку”.  Затримати їх вдалося лише декілька років потому...

 

 

А о п’ятій годині ранку мені зателефонував черговий по управління, й сповістив  про операцію, що її було провалено, й про те, що  під час неї загинув співробітник карного розшуку – лейтенант міліції Мисливий.  Саме тому декілька годин потому, я стояв у садку, що був просякнутий порохом,  та слухав  безнадійне мовчання підлеглих.  Перевірка, що відбулася згодом,  викрила безліч недоліків  в бойовій підготовці та  в забезпечені особового складу табельною зброєю.  В тому ж таки Стаханові на весь карний розшук райвідділу, що налічував  двадцять чоловік, на постійному носінні зброю мали лише двоє співробітників.   За результатами цієї перевірки я отримав своє перше та останнє за двадцять п’ять років служби  стягнення від Міністра внутрішніх справ  Юрія Федоровича Кравченко – сувору догану.

Що-небудь пояснювати чи то виправдовуватися   я тоді не став...Та й що було пояснювати?  Що хибну практику  перестраховки, за якої міліцейське керівництво  пильнує зброю „як зірницю ока”, не мною запроваджено,  і, що я з нею завжди не погоджувався?  Що за ситуації, коли у бандитів зброю вилучають цілими арсеналами, співробітники міліції теж повинні бути озброєні, і я це чудово розумію?  Але, що ж робити з тим,  коли поміж співробітників,  як ретельно ти їх не добирай  і не виховуй, завжди знайдуться телепні, котрі примудряться втратити  свою табельну зброю (чи то її в них відберуть)? І як чинити, коли  за кожним фактом  втрати зброї  приїздять ще більш суворі перевірки, котрі закінчуються вказівками  „посилити контроль” і „підвищити пильність”, що практично означає: „зброю на постійне носіння не видавати”?

 

Та й не важливо,  по великому рахунку – мало чи багато пістолетів на постійному носінні мали сищики Стаханова, коли зважити на те, що всі, хто брав участь у тому провальному затриманні, зброю мали.  То й що?  Не в цьому полягала справа...

До речі, приблизно водночас  з доганою я отримав „Почесну Відзнаку МВС України” – за ліквідацію банди Рєчкіна.  Отже, враховуючи, що стягнення  я отримав, загалом, через чужий поспіх,  а нагороду – за працю та операцію, в котрій особисто брав участь, то в загальному підсумку виходило непогано...

 

Над цими результатами я міркував пізньою порою, сидячи у власному кабінеті. Саме на таких, нерідко гірких та трагічних прикладах, перебуваючи за велінням долі у свої неповні сорок років на посаді керівника, в підпорядкуванні котрого знаходилася  досить велика кількість людей, я осягав нелегкі закони влади, принципи керівника.

Не сказати, щоб в ті роки  не було різноманітних книжок на тему: „Як керувати людьми?”.  Зовсім ні,  видання на кшталт „48  законів влади” та інші виданя у стилі  Дейла Корнегі  вже заполонили книжковий  простір України.  Справа полягала в іншому -  читати подібні підручники з „кризового менеджменту” ( а в міліції  цей самий менедж мент  завжди лише кризовий – іншого не буває), а тим більш тренуватися за ними чи то експериментувати  було якось не з руки,  та й ніколи. А тому доводилося  навчатися у життя, а, вірніше сказати – у власних соратників та керівників.

Не сказати, що принципи, котрих я набув, були якимись революційними, ніколи й нікому раніше не відомими.  Наука керувати – одна з найдавніших, і як тут не напружуйся, велосипеда все одне не винайдеш.  Просто кожен керівник  з всього різноманіття, що вже існує, обирає ці принципи по собі.  Для когось  милішим видається „принцип курника” – „заклювати ближнього й нагидити на нижнього”.  Для когось взагалі все просто: „Після нас хоч потоп!”  Теж видатна, на свій манер, людина сформулювала вислів, щоправда давно, а в сучасній інтерпретації це звучить приблизно так: „Роби кар’єру за будь яку ціну, а інше – стороною!” Хіба мало людей  жило за такими принципами, й живе досі, в правоохоронних органах також?

 

Особисто для себе я встановив наступне: по-перше, керівник починається з відповідальності.  Тим більш той, у чиїй владі послати людей на смерть, чи то на ризик, що зі смертю межує. І що б ту не говорили  про „загальні для всіх управлінців принципи”. Але відповідальність керівника, що носить погони, завжди ІНША.  Ціна його помилки – не втрачені гроші, чи то час, а, нерідко,  людське життя.  І нікуди від цього не подінешся, з цим служиш, з цим живеш щодня. Цей тягар і народжує в деяких людях елементарний страх, побоювання прийняти рішення. Такий „керівним” перш ніж зробити крок, або що-небудь   розпочати, тисячу разів  порадиться,  „вислухає думки”, „провентилює питання”. Як відомо, перемога має  багато батьків,  ось лише поразка завжди – сирота.

А боятися не потрібно, хоч і робити разом з цим усе, аби не стати „батьком” помилки чи то „проколу”.  Не має права серйозний начальник  перекладати свою відповідальність на голови вищого керівництва,  ні, тим більш,  залишати своїх підлеглих наодинці з вибором під час прийняття серйозних рішень. Інакше не керівник він, а якесь непорозуміння...

Наразі, боронь Боже  вирішувати й діяти за схемою, що є  другим принципом: „ Я начальник – ти дурень!”.  Не заважати людям, що знаються на своїй справі, не придушувати їх власними знаннями,  посадою, авторитетом.  І в жодному разі не вважати, що ти знаєш краще тому, що ти начальник.  Можливо й знаєш, і то добре, коли знаєш. Але одна справа порадити, підказати, а інша -   грюкати кулаками по столу, запроваджувати скрізь ті порядки, до яких звик, не  зважаючи ані на місцеву специфіку, ані  на місцеві особливості та умови, геть забувши про те, що  в кожному монастирі все ж таки  свій устав,

Принцип, що випливає з вище сказаного -  вмій вислухати, вмій зрозуміти, вмій прийняти рішення...і навіть покарати СПОКІЙНО. Й гідно. Ніколи, яка б злість не піднімалася з глибини душі до тих, хто  не хотів, не вмів  робити те, що від нього вимагалося, не дозволяв я собі „розійтися на повну” в присутності підлеглих тієї людини, роботою котрої я був незадоволений. Стримувався до останнього. Але вже потім, віч-на-віч...що й казати, тут деякі „начальники” дізнавалися  про себе багато нового.  Віч-на-віч  я, траплялося,  дозволяв собі казати все, що я думаю про людину. Але, знову ж таки, дотримуючись меж, в котрих навіть найсуворіша прочуханка  залишається  керівною взбучкою, а не перетворюється на приниження та в паплюження людської гідності.   Елементарно? Мабуть. Ось лише чомусь, не зважаючи  на елементарність цього принципу, „спілкування”  начальства з підлеглими  в силових структурах і СРСР, і,  в подальшому, нашої країни, десятиріччями було побудоване, в більшості випадків, на галасі та матах. 

 

 

Ті керівники, кого згодом почнуть називати „командою Смиронова”, тим більш особисто  Юрій Смирнов, не були „білими та пухнастими”,  м’якими та ласкавими.  Та й бути такими не могли, оскільки,  такий керівник у силовій структурі – нонсенс.  Це була команда жорстких, іноді вкрай,  управлінців-професіоналів.  В період, коли Смирнов  перебував на посаді  начальника УМВС України в Луганській області,  діяло залізне правило – коли протягом двох годин  він не міг знайти будь-кого з підлеглих керівників, то наступного дня  той на службу міг не приходити.  Де б ти не знаходився – один раз на годину зв’яжися з власною черговою частиною, хоч за допомогою рації, хоч телефону, хоч як завгодно.  Знай, що відбувається у твоєму „господарстві”  і нехай черговий знає де тебе  шукати.  Коли ти так не чиниш, то, напевне, знаходишся чи то в сауні, чи то на полюванні, чи то на п’янці.  Міліцейський керівник  не може собі дозволити  знаходитися „поза зоною досяжності”.  А коли дозволяє – керівником йому не бути...

Сидячи наодинці в порожньому кабінеті з мовчазними (на щастя) телефонами, і вдивляючись у темні вікна  я пригадав іншу історію, що була пов’язана з обставинами, коли, знову ж таки, довелося приймати непросте рішення...

 

- Задля відпрацювання версії  про те, що вбивство було скоєне  особами з числа раніше засуджених, з корисних мотивів, було проведено наступні оперативно-розшукові заходи: по-перше...

На цьому місці доповіді я, все ж таки, схилив голову, і непомітно для оточуючих, примружив очі, аби відволіктися від монотонного голосу доповідача, що заколисував.  Загалом, я чудово знав, що там буде  - і „по-перше”, і „по-друге”, і „ в двадцять п’яте”... Оперативна нарада, що відбувалася в Перевальскому райвідділі  з приводу  вбивства, що й досі залишалося не розкритим,  тривала не першу годину й встигла усіх добряче притомити. Нещадне літнє сонце  давно перевалило за полудень і зараз щосили  било у вікна кабінету, додаючи  додатковий дискомфорт.

-         Товариш полковник, дозвольте доповісти? -  у дверях кабінету стояв офіцер, зважаючи на  пов’язку  - оперативний черговий  по райвідділу.

-          Що там? Доповідай!

-         Стрілянина на трасі Перевальск-Луганськ.   Невідомі особи, що рухалися на мотоциклі, обстріляли  пост ДАІ.

-         Серед співробітників поранені є?!

-          Ні, немає, але ситуація складна...

Авжеж, зі слів чергового ситуація вимальовувалась ще та...

В середині дев’яностих загострення проблеми   злочинності на автошляхах сягнуло такого розмаху, що було навіть створено  спеціальний підрозділ  - Дорожню міліцію. (З червня 2017 цей підрозділ  у Нацполіції  поновлено. Зараз він виконує функції ДАІ) Організаційно вона належала до  ДАІ, але  мала у своєму складі  карний розшук. Роботи „дорожникам” вистачало.  Розбійні напади на автотранспорт, вбивства водіїв з метою заволодіння  машинами, а на додачу, як вже писалося вище – полювання  бандитських угрупувань на автобуси  з „човниками”.  На „Дикому Сході” України  їх грабували не гірше аніж  поштові диліжанси на „Дикому Заході” Америки. 

В даному випадку сюжетна лінія  теж складалася  у дусі „вестерну”  - вправні наїзники на мотоциклі з коляскою, на вимогу ДАІшників  зупинитися,  відповіли з двох стволів зарядом картечі,  й помчали далі.  Тут, як і належить за сюжетом гарного „вестерну”,  з’явилися „хороші хлопці”.  Їх роль відігравали двоє розшуковців  з дорожньої міліції,  що мчали назустріч „поганим хлопцям” на своєму службовому „Запорожці”.  Останнє, що бачили перелякані ДАІшники, котрі знаходилися на посту  - це те, як заклавши  крутий віраж, „Запорожець”  помчав навздогін мотоциклістів,    котрі зіскочивши з траси, рвонули  в степ...

 

Вислухавши доповідь, я повернувся  до того, хто мав безпосереднє відношення до всього, що відбувалося -  начальника Дорожньої міліції  Віктора Миколайовича  Терновця, що був присутній на нараді, і мало не підстрибував за столом від бажання поринути у вир подій.   Такі прагнення я розумів та підтримував.

-         Їдьте,  Вікторе Миколайовичу, їдьте! Розберіться, що там і до чого, та доповідайте чим швидше!

-         Єсть –Терновець  побіг до дверей. Нарада продовжилася своїм порядком.

 

Новини не змусили на себе чекати.  Не минуло  й півгодини, як вони посипалися одна за одною, до того ж такі, про які кажуть: „хоч стій, хоч падай”... „Запорожець”  сищиків успішно наздогнав  мотоцикл із злочинцями в степу. Але, оскільки,  на відміну від своїх колег  - шерифів „Дикого Заходу”, оперативники з дорожньої міліції були не озброєні, то на цьому їхня вдача й скінчилася – озброєні бандити захопили їх у заручники. Далі – більше.   Коли вірити повідомленню, що його  було отримано черговою частиною  райвідділу, то невдовзі  після своїх підлеглих у „взаємодію зі злочинцями” вступив  й сам Терновець.  До речі, з таким самим результатом. Оскільки, табельної зброї при ньому теж не було. Колекція заручників поповнилася  окрім двох оперативників ще й їхнім начальником...  Наразі  бандити сидять  у „посадці” маючи трьох захоплених міліціонерів та заряджену рушницю,  з місця не рухаються, але й жодних вимог не висувають.  Що робити?

Наступним, як того і слід було очікувати, зателефонував начальник УВД. Генерал Смирнов говорив коротко: „Я в курсі  ситуації, висилаю спецпідрозділ  й бронетехніку, негайно прийміть  всі міри, і організуйте звільнення заручників та затримання злочинців. Все...” Перевальский райвідділ, що його було піднято „в рушницю” в мить перетворився на божевільню. Поверхами забігали люди, тупочучи, галасуючи, та брязкаючи зброєю. Через досить короткий час вся ця маса  людей  вихлюпнулася назовні, й, завантажившись до машин,  попрямувала до місця подій...

 

В густі степові траві сидів... Перевальский райвідділ міліції  мало не в повному складі  та ряд співробітників  обласного УВС.  Знаходився там і я... місце, де заховалися бандити, було охоплено щільним міліцейським колом, але користі від цього було мало.  Спецназ, що його обіцяли,  поки не прибув, а на землю спускалися сутінки.  Час працював на злочинців -  одразу за „посадкою” тяглися  яри, що їх на Донбасі називають „балками”, котрі переходять у пагорби  та відроги  Донецького кряжу, що брав тут свій початок. Очікувати на темряву  було неприпустимо в жодному разі.  Оскільки вона  стане в допомозі саме бандитам.  Залишать мотоцикла  та й втечуть по пересіченій місцевості. А  як вони вчинять з міліціонерами, що їх захопили?  Просто полишать?  Навряд... Скоріш за все вб’ють, аби не залишати за спинами тих, хто може стати на заваді втечі, чи то вказати його напрямок.  Отже, очікувати на темряву не можна...

Розмірковуючи таким чином, я розумів, що знову,  в черговий раз, життя  підкидає ситуацію, що є  по суті, вибором без вибору:   починати штурм, не дочекавшись підкріплення з центру, з тими силами, що є  - захід з доволі  сумнівними шансами на успіх.  Але й відсиджуватися в траві неначе коники – теж  неприпустимо.  Єдине, що певною мірою  „вирівнювало” ситуацію  перед власним сумлінням – це те, що йти належало разом з усіма й  попереду всіх,  коли змога...  Повернувши голову до інших, я прошепотів:

-         Поповзли!

-         Куди?!

-         Вперед,  куди ж ще... Перекажіть по ланцюгу: стискаємо коло,  пересуватися вперед максимально приховано й обережно.  І не приведи Господь комусь стріляти без команди!

 

Рушили. Намагаючись якомога менше шарудіти травою, кожну секунду очікуючи на  картечний  „дуплет”, чи то  навіть гірше, передсмертний крик заручників.  Довго повзти не довелося.   Тишу, що оповила степ,  прорізав  несамовитий крик: „Стояти,....!”   І далі в тому ж напрямку... Скидалося на те, що події почали розгортатися стрімко  й неочікувано.  Ховатися вже не було жодного сенсу, тому всі міліціонери,  котрі старанно „прасували” животами землю, що було духу  рвонули бігом вперед.

Задихаючись  від відчайдушного бігу, я раптом  подумав,  що й сам,  проти звичайного,  зброю з собою не прихопив...  В цей момент з правого боку мене почав обходити якийсь сержант з „Калашниковим” навпереваги,  що розчервонівся  від бігу.  „Стріляй! Вгору стріляй, лупи чергами в повітря!” – я віддав цю команду, розраховуючи на те, що злочинці почують стрілянину.  І зрозуміють, що цього разу  мають справу з озброєними людьми, й тому здогадаються не наробити дурощів.   Сержант не збавляючи темпу, рвонув  затвор  і автомат засмикався у його руках, посилаючи в небо свинець.  За декілька секунд, черги пролунали з протилежного боку оточення  - вочевидь, там здогадалися підтримати  погрозливо-шумовий ефект, що ми його створювали.  Так ми й влетіли до  посадки -  в гуркоті автоматної стрілянини і пороховому диму...

„Вбили” -  поглянувши на одного з бандитів, я дійшов такого висновку, зваживши на його зовнішній вигляд. Скидалося на те, що його, принаймні, переїхав товарний потяг.  Хоч...від серця відлягло, коли я  звернув увагу на  молодих сищиків-заручників,  що сиділи  на спині переможеного, та з усією старанністю, неначе на тренуваннях,  заламували цьому напівтрупові руки за спину.  „Коли руки крутять, то, напевне, живий!” і дійсно, политий водичкою,  бандит почав, хоч  і мляво,  подавати ознаки життя.

Тернівця, котрий мовчки  та зосереджено додушував мисливською рушницею  другого злодія, з великим зусиллям,  все ж таки вдалося від нього відірвати, щоправда, довелося останнього трохи пом’яти...

 

-         Дайте запалити, товаришу полковнику!

-          Бери, Вітя,  пали.  І я з тобою  -  я помітив, що руки Тернівця  мало не  ходором ходять, коли він далеко не з першої спроби спромігся дістати цигарку з пачки. Втім, у мене самого руки трусилися не гірше -  божевільний крос, мабуть,  був би моїм найкращим спортивним досягненням, аби хто-небудь вів облік...

-         Ну, розповідай...

-         А що розповідати... З Дебальцево ці покидьки, скотокради фігові...

Зі слів Тернівця  історія виходила приблизно така: двоє аборигенів Дебальцево, що  були раніше неодноразово засуджені, займалися крадіжками скотини. Тобто, знаходили підходящу корову, забивали, вирізали найкращі куски, кидали до мотоциклу – скільки потягне, й тікали.  Заряджену рушницю возили з собою на випадок конфлікту  із сторожами, і, взагалі, для хоробрості.

Та лишень цього разу конфлікт стався  зі співробітниками ДАІ. Стрельнувши  в них для остраху – аби не подумали наздоганяти, злочинці мали намір спокійнісінько через степ дістатися рідної Донеччини.   Але не так сталося, як гадалося.  На біду, настирні сищики, що опинилися поряд,  „сіли на хвіст” та й наздогнали.  А наздогнавши, не винайшли нічого кращого ніж запитати документи.  Діставши рушницю, що її на той момент вже було перезаряджено,  бандити  висловилися в тому сенсі, що це і є їхній  єдиний документ, й попросили міліціонерів вийти з машини, попередньо передавши по рації,  що тепер вони ба заручники, а  вимога одна – дати бандитам безперешкодно втекти.  Саме це повідомлення і стало причиною  доповіді оперативного чергового, після якого туди виїхав Терновець.

Діставшись місця  Терновець вчинив  так, як,  будьмо відверті,  не кожен здатен.  Вийшов до бандитів, відрекомендувався та й... запропонував у заручники себе, звернувся до злочинців з пропозицією на кшталт:  „Візьміть начальника у заручники,  для вас так вигідніше, а хлопців відпустіть!”  Тернівця злочинці радо прийняли до гурту, але  й його підлеглих не відпустили.   Ось тут і почалося те, що у всіляких розумних книжках для потенційних заручників  називають „встановлення психологічного контакту з терористами”.  Справа в тому, що походження Віктор Миколайович мав, як то кажуть, пролетарське – з колишніх шахтарів, до того ж, проходив  строкову службу на флоті.   Саме тому його руки прикрашали декілька татуювань. Вгледівши це, бандити, що самі були „розмальовані”, як то кажуть,  від вух до пупця, якось одразу перейнялися до нього довірою  і натомість, аби займатися  знущаннями  та  каліченням   ненависних ментів,  розпочали перемовини.

 Але довго тривати така ідилія не могла.  Вдивляючись у сутінки, що насувалися, і розуміючи, що  район, напевно, оточено колегами, котрі лише чекають  на момент, аби почати штурм, Терновець вирішив - настав час діяти. Вліпивши від душі удар ногою бандитові, що був озброєний ножем, від якого той повалився мов підкошений, він кинувся  на другого, в руках котрого була рушниця...

-         Ну, а далі, Юрій  Єрікович, ви самі  все бачили.  Ті двоє, що сиділи мов пташенята на гілочці, теж прийшли до тями і заходилися додушувати бандита, що я його  прибив.  А гукав я, аби ви зрозуміли, що настав час  бігти на допомогу.  Яке там „стояти” – ми  з ним не стояли, а лежали, вірніше,  на землі  вовтузилися, рушницю один в одного видирали...

-         Щойно ми почули твій крик, то так одразу й побігли...

-         Еге ж, чув я як ви біжите!  Ось лише, чесно сказати,  не гадав, що ви особисто  прибіжите разом з усіма...

-         А що було робити...

Десь після другої випаленої цигарки, ми обидва, не змовляючись, повернулися до дороги. Звідти долинав загрозливий гуркіт, з котрим наближалися, збиваючи за собою пилюку,  два бронетранспортери, набиті з горою спецназівцями, що були озброєні до зубів. Останні промені сонця, що майже сховалося за небокрай, виблискували на стальних касках,  автоматах та снайперських рушницях. 

Останній раз гаркнули мотори, і зістрибнувши з „броні” до нас попрямував командир  – Борис Соколов, котрий встиг покомандувати розвідкою в Афганістані і привіз звідти  дві „Червоні Зірки”.

-         Товаришу  полковник, бійці  спецпідрозділу  для виконання бойового завдання прибули! – скинувши долоню до берету, Соколов  відрапортував чітко, неначе на параді.

-         Усе,  Борис Іванович, вже відвоювалися. Не ображайся – самі впоралися, - я розвів руками,  неначе вибачаючись.  На обличчі хвацького командира неважко було прочитати вираз розчарування, що промайну,  коли поз нас протягли двох суб’єктів,  що більше скидалися на  жертв автокатастрофи.

 

Операцію було завершено, і  всі вирушили  хто куди.  Перевальскі,  прихопивши затриманих -  до райвідділу.  Вирушив до Луганську і я .  Не встиг я зайти до кабінету, як  дзвінком вибухнув телефон прямого зв’язку з генералом.  Телефонував дійсно  Смирнов.

-         Юрію Олександровичу, операцію зі звільнення...

-         Знаю. В курсі... Отакої, Юрій Ерікович,  я ніколи не думав, що ви такий відчайдуха! – почувши це, я, напевно, здивувався. Невже Смирнов...хвалить?! Рідкісний випадок! Як виявилося, дивувався я даремно...

-         Це я веду до того, Юрій Ерікович, що операція, котру ви провели – справжня авантюра!  Ось так це називається!  Ви хоч усвідомлюєте що було б, аби   когось із заручників, чи то тих, хто був з вами поранили, чи то, боронь Боже, вбили?!  Вас як керівника вже просто не було б... – після цих слів Смирнов витримав паузу і поклав слухавку.

Я ще довго стояв біля столу, стискаючи у руках  слухавку, що безпорадно пищала.  А може генерал мав рацію – і все, що сталося,  було божевільною авантюрою?  Я поклав слухавку на важіль.  Головне – сумління чисте. Ані в кабінеті, ані по кущах не ховався та не відсиджувався, бігав та плазував разом з усіма.  Всі живі, злочинців затримано,  отже поряд з  таланом, напевно, було ще й вміння.  А забажають покарати – що ж, це моя особиста відповідальність...

 

Певний час потому Віктора Миколайовича Тернівця,  за його дії під час подій, що  описані вище, було нагороджено орденом „За Мужність”.  Я вважаю це вірним, і з задоволенням вручав йому ордена на колегії УВС.  Мене самого не покарали – і це, безумовно, тішило.

 

 

 

ДВА ПЕРЕЇЗДИ – ОДНА ПОЖЕЖА...

 

Добігав кінця „луганський” період моєї міліцейської служби, котрий визначив досить велику кількість речей як в моєму житті, так і в моїй кар’єрі.  Саме тут відбулося моє становлення як міліцейського керівника вже не міського, а обласного масштабу, тут досвід та знання, сили та нерви, пройшли перевірку не просто службою, а справжньою війною з бандитизмом.

Але спогади про цю землю залишилися найтепліші. Чому? А з тієї самої причини, чому ветерани з теплотою, та мало не з ностальгією, згадують  перебування  в зоні бойових дій.  Адже там на передньому краї все справжнє – і друзі,  і ставлення людей,  і Справа, котру ти виконуєш, і котра не залишає часу на усіляке життєве лушпиння.  Саме такою запам’яталася Луганщина.  А ще – людьми.  Чудовими, відвертими та відкритими.  Якщо друг – то друг.  Якщо ворог – то вдарить напрямки, а не в спину.  І піде на тебе відкрито, а не плекатиме за пазухою камінь, котрим вдарить у ту мить, коли ти не очікуєш на удар. Бува, траплялися й виключення...

 

Обов’язки начальника УМВС  України в Луганській області я виконував чотири місяці.  Зазвичай,  після такого строку „В.О.” відбувається призначення  на цю посаду, так би мовити, вже на постійній основі.  Однак, в даному випадку так не сталося...  Чому?

Справа в тому, що  той час, коли міліцією Луганщини керував полковник, а згодом генерал Юрій  Смирнов, в певних колах  називали не інакше як „Смирновська зима”. До того ж, ці слова лунали не десь там, а в кабінетах керівників досить високих рангів.  Ані  особисто Юрій Олександрович, ані люди його команди  не вміли „домовлятися”,  йти на поступки,  „робити знижки”, „входити у ситуацію”. Більш того, вони взагалі не бажали цьому навчатися.  Вони були незручними, неконтактними, а для певних людей –просто таки небезпечними. Спроби „прибрати”  генерала робилися неодноразово. Але проблема тих, хто робив ці спроби полягала в тому, що реального підґрунтя, аби прийняти таке рішення „на вищому рівні”,  не було.  З тих, що „пасуть задніх” за усіма можливими міліцейськими показниками, за роки його керівництва, область вийшла на перше місце  у більшості питань, в тому числі, по головному  - по рівню розкриття злочинів. І це незважаючи на те, що кількість лише навмисних вбивств, котрі відбувалися там,  була стабільно другою-третьою по Україні!

Тут варто пригадати, що досить велика кількість вбивств, що скоювалися в області,  були не примітивною та доволі легкою в розкритті „битовухою”, а вбивствами „на замовлення” та іншими кваліфікованими злочинами, котрі скоювали злочинні угруповання, за  кількістю яких Луганщина знову ж таки стабільно входила по Україні  коли не в п’ятірку, то в першу десятку. 

 

За декілька наступних років ціною неймовірних зусиль було зупинено, та приборкано хвилю бандитського свавілля, що шматувало Луганщину. Було розгромлено безжальні,  добре озброєнні та організовані злочинні угруповання „Вакули”, „Сивого”, „Рєчкіна” та велика кількість інших.  Бандитизму та організованій злочинності було зламано хребта.  Чималий лад було наведено й у міліцейських лавах.  Такими були, у досить загальних рисах, наслідки „Смирновської зими”.

Наразі, дехто на Луганщині не те що вихваляти рідну міліцію, а й, взагалі, визнавати за нею будь-які успіхи геть не збирався. Методи, що тоді застосовувалися, були не надто  чистими та пристойними.

Ось конкретний приклад: одного, як виявилося, далеко не чудового вечора, до обласного управління надійшла інформація щодо того, що у приватному будинку у Луганську, озброєний злочинець, що забарикадувався там, утримує двох заручників – стару бабусю років із дев’яносто, та її двадцятирічного онука. Зі слів оперативного чергового картина вимальовувалась десь така: зловмисник прийшов у гості до онука, щось там вони не поділили і після словесної перепалки, що виникла згодом, пильні сусіди почули постріл.  Дільничного, котрий прибув за їх викликом, зустріли вигуками крізь двері, що були міцно зачинені. Їх сенс зводився до того, що тут заручники і живими відпускати їх злочинець наміру не має, як і лишати помешкання сам. Якщо взяти до уваги, що один постріл вже пролунав, то цілком можливою була наявність в домі, як мінімум, одного вбитого. Чи, в кращому випадку, пораненого.

Як і повинно бути у подібних випадках, негайно було піднято по тривозі та відправлено на місце події міліцейський спецназ. Зайшовши перед виїздом на доповідь до Смирнова, я отримав вказівку: розібратися, що там відбувається у тому будинкові, та доповісти.

Коли я прибув на місце, будинок було вже щільно оточено, злочинець періодично стріляв з вікон, і всі чекали на бронетранспортера – коротше кажучи, тривала буденна робота. Бронетехніка, звісно, прибула. Втім, випереджаючи її, туди приїхав генерал. Подібними ситуаціями він завжди намагався керувати особисто.

Далі все пішло своєю чергою – міліцейські керівники, разом із прокурором Луганська, що приєднався до них, почали вести крізь зачинені двері перемовини зі злочинцем, бійці готувалися до штурму, сам же „винуватець свята” періодично стріляючи у двері вигукував вимоги – одну, абсурднішу за іншу. Кінець кінцем він дійшов до надання йому автівки та мільйона доларів. (Суми, котра в місті Луганську була такою ж недосяжною, як і, скажімо, сто мільярдів) Скінчилося все це, як на те й слід було очікувати, штурмом, котрий відбувся десь ближче до першої години ночі. Під час нього спроби начебто увійти до дверей, що обстрілювалися, були лише відволікаючим маневром -  основна група спецназівців, вибивши вікно з іншого боку, вдало здійснила проникнення до помешкання, та, буквально за хвилину витягла звідти „терориста” вже  в кайданках. Після цього з-під дивана дістали бідну бабцю, цілу та неушкоджену, лиш перелякану до смерті. Онуку ж її, на жаль, допомогти вже не міг ніхто – перший постріл із „Парабелуму”, що його було вилучено у злочинця, був призначений саме йому, та став смертельним...

Буквально за декілька днів після подій, що їх було змальовано вище, в одній з газет зявився матеріал, в котрому його автор з апломбом якщо не учасника, то, принаймні, очевидця подій, та, звісно ж, експерта з усіх та всіляких кримінальних питань, піддавав найдокладнішому розбору інцидента, що стався. Сенс висновків зводився до наступного: начальник обласної міліції виявив чи то боягузтво, чи то халатність, та, мало того, що сам не виїхав на місце пригоди, так і не забезпечив виїзд туди своїх підлеглих, а тому (і лише тому!) були по-звірячому вбиті УСІ заручники – і онук, і бабця...

У подібних випадках, як то кажуть, коментарі зайві. Втім, я бачив керівника, котрий був присутній на місці пригоди з перших хвилин особисто, та особисто ж керував операцією, сам спілкувався із старою, що вціліла, та й, кінець-кінцем, брав в усьому тому, що так перебрехали на сторінках газети, найбезпосереднішу участь. Саме   через це я розсердився. І звернувся до редакції з відкритим листом, у котрому, лишень, виклав власну версію подій. Ефект, що я його цим досяг, був цілком передбачуваний – виданням було опубліковано... Не мого листа, а статтю, в котрій з ніг до голови брудом обливали вже особисто мене...  Втішивши себе прислів’ям щодо вітру та відомої свійської тварини, я вирішив у полеміку із засобами масової інформації більше не вступати – принаймні, із настільки явно заангажованими...

 

Були ситуації і більше серйозного характеру, що мали підґрунтя вже політичне – щоправда, так би мовити, геть місцевого рівня. Під час чергових виборів до Верховної Ради України Володимир Миколайович Євдокимів виявив зухвалість, котра була з точки зору місцевого керівництва, нечуваною. Без узгодження із ними він висунув власну кандидатуру по місту Щастя і достатньо успішно балотувався там у народні депутати.  „Проблема” полягала у тому, що опонентом його була людина, котру просувала місцева обласна адміністрація. Зараз же вона, фактично,  була приречена на поразку. Євдокимову декілька разів дуже настійливо „радили” зняти власну кандидатуру добровільно. Спершу прохали, а згодом в хід пішли спроби „впливати” у більш жорстких формах. Володимир Миколайович „з дистанції” сходити відмовився, і зрештою, програв вибори із підозріло малою перевагою іншого кандидата. Можливо, за умов нинішнього законодавства про вибори, що дає можливість оспорити результати, в тому числі – і в суді, результат був би іншим. Втім, у той час це було неможливо. Переміг „провладний” кандидат, а „каменів за пазухою” стосовно „впертих  заїзджих з Півночі” суттєво побільшало.

 

І ось нарешті, подія на яку дехто так довго чекав здійснилася – генерал відбув до нового місця служби. Однак, радість та очікування тріумфу були дещо зіпсовані доволі неприємною перспективою – на його місці, не сьогодні-завтра, міг опинитися так само  „незручний” полковник, один з „північних” харків’ян, що прибули до міста.

 

Практично одразу після від’їзду Смирнова, керівництво облдержадміністрації  почало настирливо чи то, я навіть би сказав – нав’язливо рекомендувати людей на посади  начальників міліції міста та районних центрів області.  Усі ці спроби не знайшли з мого боку, м’яко кажучи,   ані розуміння, ані підтримки...

Тиск посилювався. Траплялися ситуації, котрі я сприймав вже, як спробу принизити – наразі, навіть не особисто мене, а всю міліцію Луганщини. На подібне я реагував відповідним чином...

Так – на одному з засідань обласного та міського „активів” було запропоновано доручити Луганській міліції „почесну” місію – поганяти безпритульних псів, що розплодилися у місті. Я, замість того, аби перейнятися гордістю від високої довіри, що її було виказане мені та моїм підлеглим, та кинутися щодуху виконувати доручення, встав та заявив, що міліція має достатньо власних собак – службово-розшукових. І якщо вже міліціянти і будуть ганяти, то лише їх – по місцях пригод та охороні громадського порядку. А „гицелями” міліціонери Луганщини не були та не будуть за жодних обставин. Ті ж, кому це рішення не до вподоби,  можуть йти та ловити бідних песиків власноруч...   Ну, хіба  можна працювати за такою людиною?!

 

Звичайно, як то кажуть, „у певних колах склалася думка” – новим начальником УВС повинен бути лише луганчанин, „свійський хлопець”, із котрим можна буде вирішувати усі питання. Називали й цілком конкретну кандидатуру на цю посаду. Не буду оголошувати прізвище цієї людини – перш за все, тому, що він не був ініціатором власного „піднесення”, а лиш був готовий виконати волю „старших товаришів”. До речі, начальником міліції, ані Луганської, ані будь-якої іншої області він так і не став, і, зрештою, пішов у відставку полковником. Тай й не в ньому була справа. А в палкому бажанні певних місцевих керівників бачити в  кріслі начальника міліції людину, що була б зручною та керованою.

Втім, для цього посаду спершу потрібно було звільнити... Отже, до області занадилися перевірки із МВС. Я не міг второпати – нащо їдуть, що шукають?! Перевіряючи ж нічого не могли до пуття пояснити, мимрили щось та відводили очі. Як з’ясувалося згодом, багато часу потому, шукали контрабандну горілку, і, головне, підтвердження того, що торгівлею нею в області керую особисто я. „Рили”  довго та завзято. Від’їжджали ж усі комісії (а було їх чотири), без жодних результатів – нічого було виявляти і нікого викривати. А, головне, не виходило „викрити”... Активізувалася і преса. Статті про недоліки у роботі міліції публікувалися одна за одною -  „міліція неспроможна, не забезпечує”, і таке інше. Тоді на  ці статті реагували – це згодом, негатив у ЗМІ щодо діяльності правоохоронних органів став таким сильним та постійним, що на нього, почасти, перестали звертати прискіпливу увагу, а в ті часи, про які йдеться, за це могли і з роботи зняти.

Упереджуючи подію, зауважу, що луганчанин на чолі УВС так і не став. На цю посаду було призначено генерала Буднікова,  відрядженого з Києва, а його, своєю чергою, змінив одесит – генерал Григорій Єпур.

 

Тут варто, мабуть пригадати ще одну історію, котра мало не коштувала   життя чималій кількості людей...

В 1997 році напередодні Травневих свят в місті було відкрито нову транспортну розв’язку – так би мовити, нова брама Луганську. Широкі естакади, шляхопроводи, що  проходили один під одним, краса й чистота  нового масштабного проекту – усе це надихало на проведення  великого урочистого заходу аби відзначити відкриття. І привід знайшовся – у чиїсь „світлій” голові народилася ідея  - провести на цій розв’язці  масові народні гуляння аби відзначити чергову річницю Перемоги.  Дізнавшись про це, генерал Юрій Смирнов, котрий дослужував на Луганщині лічені дні, здивувався.  Масове скупчення людей на місці де конструкції щойно збудовано.  Нажаль, правил, що діють нині, згідно котрих МНС разом із МВС зобов’язані обстежити ділянку, на котрій планується проведення масових заходів, дати висновок, згідно з котрого організатори повинні діяти, тоді просто не існувало.     Саме тому  керівник УМВС наполягав на тому, аби  начальник міської міліції написав листа до міськвиконкому, в якому і виклав би його, начальника УВС, застереження з приводу того, що жодних гулянь чи то інших святкувань  у визначеному місті проводити не слід в жодному випадку. Листа було написано та відправлено за призначенням. Яким же був результат? Міська влада залишила поза увагою попередження, і не відреагувала жодним чином.

 

Як показало слідство, що було проведене згодом, того святкового вечора на естакаді зібралося  майже 20.000 чоловік! Всі очікували на грандіозний святковий феєрверк, що його обіцяли.  І дочекалися...  Напевно, той таки „геній”, що був автором загальної ідеї святкування, вирішив піднести захват земляків на найвищий рівень – перед початком салюту, для кращого зорового ефекту, на місці події раптово, та  без жодного попередження, було вимкнуто світло. Ефект дійсно виявився приголомшуючим...

Багатотисячний натовп, що опинився в цілковитій, абсолютній темряві, миттєво охопила паніка. Інакше і бути не могло – достатньо прочитати навіть не спеціальну, а популярну літературу з психології, аби знати, що людину, котра раптово опинилася у темряві, охоплює несамовитий жах, розум „вимикається”, „вмикаються” інстинкти.  А тут – натовп... Похитнувшись, її багатотонне тіло одним сильним поштовхом вичавило металеві перила естакади, котрі зламалися неначе гнилі сірники.  Наступної миті з висоти в десять метрів до низу посипалися люди.  Така ж приблизно ситуація склалася на сходах та пандусах, де люди падали, котилися  додолу, чіпляючи дорогою інших. Аж раптом, посилюючи жах та паніку, вдарив салют. Справжнє пекло...

В наслідок сорок п’ять людей було госпіталізовано. Зламані кінцівки, ребра, ушкодженні шиї та хребти... Те, що смертельних випадків не трапилося ЖОДНОГО, можна пояснити лише двома причинами – везінням та героїзмом луганської міліції. Так, міліціонери, котрі попереджали про все, що може статися, не стояли збоку, зловтішаючись: „А ми ж казали!”, вони перебували у гущавині подій, рятуючи людей та ліквідуючи наслідки чужої безвідповідальності. Вони, ставши живою стіною, утримували людей просто власними тілами, на руках, не давши  зірватися у прірви, що відкрилися та сходові марші. Міліцейські ланцюги відтіснили натовп від тих місць. Куди вже попадали люди та, виключно завдячуючи цьому ті, хто впав, не були розчавлені.

 

Але... Всюдисущі журналісти, котрі зявилися згодом  у пошуках винуватців, навідалися, перш за все, до міліції. „Як так?!” „Чому допустили?!” У відповідь на ці каверзні питання було пред’явлено листа, що його було згадано раніше, із датою відправлення, котра однозначно свідчила про те, що часу, аби дослухатися попередження    та прийняти нормальні рішення у тих, хто влаштовував свято, було більше, ніж достатньо... шукачам сенсації не лишалося нічого, окрім розвернутися та тихенько рушити до міськвиконкому..

 

Саме про це, та ще про деякі неприємні епізоди я згадував декілька років потому, коли доля привела мене до Луганську із короткостроковою, втім, дуже важливою місією. У посаді Заступника Міністра внутрішніх справ України по Південно-Східному регіону я вручав міліції Луганщини Прапор МВС. Приймав цей прапор генерал Григорій Єпур.

 

Втім, відбувалося все це, як вже було сказано, декілька років потому. А поки що була субота і моє близьке розлучення із Луганщиною, як то кажуть, висіло у повітрі...

 

Того дня я зранку з’явився на роботі, бо для того, хто керує обласною міліцією поняття „вихідний день” було тоді більш, ніж бажаним. Упевнившись у тому, що у „ввіреному господарстві” все гаразд, я вирішив поїхати за місто, на дачу до знайомих. Пам’ятаю, крихітний був будиночок, одноповерховий – втім, все ж таки природа, прохолода. А чого ще бажається влітку, після міста, що нажарене сонцем? Родина моя в цей момент перебувала у Харкові, і тому різновид відпочинку я обрав найпростіший – розклав під деревом розкладушку та спробував елементарно виспатися. Людина передбачає...

Дзвінок на мобільний телефон пролунав, коли я не встиг ще й очей заплющити. Черговий по управлінню доповів: „Юріє Еріковичу, щойно телефонували з МВС. Завтра о дев’ятій ранку ви маєте прибути до МВС. Вас викликає Міністр!” Міністр викликає – отже, потрібно виконувати наказ. Відпочив... Я негайно  гукнув водія, приїхав назад до УВС, потім – додому, позаяк прибувати до міністерства потрібно було у формі. Зібрався та виїхав на Київ, позаяк шлях на мене очікував неблизький.

 

Виклик до Міністра був, як би вірніше сказати... Очікуваним... Не сказати,  аби неприємним, але раптовим. Боятися мені не було за що – із Юрієм Федоровичем я, перебуваючи на посаді заступника начальника міліції Луганщини, спілкувався неодноразово, коли він приїздив до Луганську. Одного разу мені довелося особисто доповідати йому щодо стану боротьби із організованими угрупуваннями протягом півтора годин. Тоді все те, про що йшла мова я знав напам’ять, бо ми жили цим щоденно. Згодом Юрій Смирнов передав, що Юрій Федорович був задоволений моєю доповіддю. Також Міністр декілька разів брав участь у колегіях УВС Луганської області, де мені доводилося виступати із доповіддю. Тому, побоювання їхати  до міністра у мене не було. Утримували ми криміногенну ситуацію в регіоні надійно, хоча вже чотири місяці Юрія Смирнова в Луганську не було – він відбув до нового місця служби, до Дніпропетровська.

 

Шлях від Луганську до Києва – майже тисяча кілометрів, неблизький та нелегкий шлях. Межу міста мій автомобіль перетнув о сьомій чи то о восьмій годині ранку, я встиг перевдягнутися у форму, і вже о дев’ятій годині був у міністерстві.  Прибув до приймальні Міністра, і там довідався, що Юрія Федоровича допоки на місці немає – він зустрічає делегацію зі Східної Європи. Довелося чекати до одинадцятої години,  після чого приїхав Міністр. Ми привіталися, і він зайшов до свого кабінету, потім до кабінету зайшов і Микола Іванович Онуфрієв – начальник Головного управління кадрового забезпечення МВС України.  Потім до кабінету запросили й мене. Я доповів, тоді Міністр поставив питання, на котре я не очікував: „Юріє Еріковичу, а це правда, що ви зібрали 200 тисяч доларів задля того, аби стати начальником УВС в Луганську?”.  Приборкавши емоції, я відповів: „Товаришу Міністр, якби я мав 200 тисяч доларів (а це, нагадаю, 1997 рік), то залишив би службу в МВС. Я б звільнився, та жив би на гроші, що маю!” Юрій Федорович звернувся до Онуфрієва: „Ти бачиш, Миколо, як він сміливо відповідає!”, а потім і до мене – „Я, звісно, в це не вірив, але такі чутки розповсюджуються Луганськом – задля того, аби тебе дискредитувати”.

В цілому ситуація була мені зрозумілою, кажучи сучасними термінами, кампанію з моєї дискредитації на Луганщині було поставлено „на широку ногу”. Ось тільки Міністр не лише гарно знав реальну оперативну обстановку в регіоні, але й знав він тих людей, котрі на той час керували Луганською областю, добре розуміючи, чого вони прагнуть. Саме тому не призначили туди луганчанина...

Юрій Федорович сказав: „Ти не турбуйся, ми не ймемо віри у всі ці чутки, і скажемо де буде потрібно, що ти нормальна, чесна людина! Саме тому  тобі пропонується посада першого заступника начальника УВС Дніпропетровської області. До речі, і Смирнов клопоче саме щодо твого призначення. Ця область велика та потужна, і обстановка там складна. Погоджуєшся на таку пропозицію?”

Тут слід нагадати, що саме тоді починалися процеси, пов’язані з  Павлом Лазаренком. І, в основному, осередком цих процесів на тривалий час став саме Дніпропетровськ.  Тому, я сприйняв це призначення, як підвищення. І погодився. Після цього міністр взяв у Миколи Онуфрієва два накази про призначення виконуючого обов’язки начальника УВС в Луганській області. Там було два прізвища, одне називати не буду. А друге було – Євдокімов. Юрій Федорович запитав мене: „Юріє Еріковичу, як ви вважаєте, кого призначити?”. Звісно, що я назвав прізвище Євдокімова...

Після цього Міністр мені сказав, аби я одразу вирушав до Дніпропетровська, до Смирнова: „Скажи йому, що сьогодні неділя, і тому я наказ щодо твого призначення підпишу завтра, потім вирушай до Луганську, пакуй речі, здавай справи Євдокимову, і ми чекаємо на тебе у вівторок на новому місці служби!”

Міністерство я залишив десь близько полудня, розвернув автівку і попрямував до Дніпропетровська. Дорогою навіть знайшов час аби зупинитися біля якоїсь річки та скупатися. Спека стояла страшенна – градусів, напевно,  за тридцять.

До Дніпропетровська я прибув годині о восьмій. Переговоривши із Смирновим, я переночував у готелі, а ранком вирушив  до Луганську. Приїхавши, підписав наказ, котрим було знято всі стягнення, що були накладені на співробітників органів внутрішніх справ, після чого запросив Євдокимова, котрий був виконуючим обов’язки, і сказав, аби його зачитали вже без мене.  Ніхто мені ніяких проводжань не влаштовував, ні з ким із обласних керівників я не прощався.

Після усіх цих дій, я в чергове, попрощався з родиною, котра на той час повернулася з Харкова. Сів на службовий автомобіль, (сказав, що машина завтра повернеться з Дніпропетровська), і відбув у службове відрядження, яке тривало доволі довго...

 

Попереду був новий шлях, нове призначення, нові люди та нові справи. Попереду була Дніпропетровська область.

 

Позаду залишилися товариші, ті, з ким довелося розділити суворі будні. Генерал-полковник Едуард Олексійович Дідоренко. Майбутні генерал-лейтенанти міліції Анатолій В’ячеславович Науменко, Євген Миколайович Польской, полковники міліції Володимир Козюбенко, Дмитро Одновол, Геннадій Подройко, Євген Курінний, Володимир Сирота, Михайло Мацишин,  Борис Бабенко, Віктор Єрмоленко, Анатолій Хвасенко, Володимир Вовченко.

З багатьма  ще не раз зводила служба, про тих, з ким доля розвела різними містами та дорогами назавжди, в душі залишилися найтепліші спогади.

 

 

 

Частина 3  Дніпропетровськ

 

 

 

Прибуття

 

Звук, що пролунав на декілька кілометрів навкруги, був схожий на стогін самої землі. І він був страшніший за какофонію із тріскотіння, гуркоту та скреготання, що вдарила по барабанних перетинках за декілька хвилин, коли  у землю посунувся мало не по самий дах дев’ятиповерховий житловий будинок...

 

Генерал, котрий стояв на сумнівному віддаленні, бачив усе у найдрібніших подробицях – як моноліт капітальної будівлі, що видавався на перший погляд непорушним, прийшов у неправильний за всіма статтями рух, як він руйнувався, складаючись картковим будиночком, полишивши по собі лише хмару цементного пилу та купу уламків,  котрі були спотворені так, що їх годі було упізнати.

„Живим звідти не міг вийти ніхто... –  цієї хвилини то була головна думка генерала Юрія Смирнова, - отже, все вірно!” Останнє, безумовно, стосувалося дій його підлеглих, котрі прибули на місце не тоді, коли трагедія вже перетворилася на факт, котрий  відбувся, а вчасно – коли ще було можливо та потрібно робити те, задля чого вони, власне й були призначені – рятувати людей. З будинку, котрий руйнувався та гинув назовні не вирвався ніхто – з тієї причини, що вириватися було нікому. Завдяки генералу Смирнову люди звідти були евакуйовані заздалегідь – усіх до одного.

 

Події, що згодом отримали у Дніпропетровську назву „трагедія мікрорайону „Тополя”, можна сказати, ознаменували собою прихід до Дніпропетровської області Смирнова у якості міліцейського керівника. Трапилися вони буквально за якійсь місяць по його приходу на посаду. Власне кажучи,  то був черговий  іспит на звання керівника, до котрих Юрію Олександровичу було не звикати. Втім, у Дніпропетровську цей іспит довелося „здавати екстерном”...

Шансів на те, що підземна стихія, котра раптово виявила себе, не призведе до людських жертв,  було мало. Специфіку того, що трапилося, визначало те, що основною, „зоною лиха” став житловий будинок. Відбувалося все зранку раненько – тоді, коли всі мешканці перебували вдома, і багато хто з них спав. Як правило, у подібних випадках так хтось і гине – не встигнувши навіть прокинутися та зрозуміти, що саме сталося. Дехто гине, намагаючись урятувати нажите майно, хтось – у паніці, що неодмінно виникає. Єдиний порятунок у такому випадку – правильна організація...

 

Вода, як написано у  багатьох книгах, джерело та основа життя на Землі. Втім, за усього цього вона може і перетворюватися на страшну стихію, що змітає геть усе на своєму шляху. Хто не знає про тайфуни, цунамі, повені та ураганні зливи, що несуть жах та загибель? Трапляється й іншим чином: вода, що її не бачить око, прокладаючи собі шлях, перетворює землю на те, що вже нездатне втримати на собі ані людину, ані те, що збудоване нею. Такі прояви стихії, на свій лад є ще більш жахливими, бо до останньої миті є прихованими, і, через те – практично непередбачуваними... Течія будь-якої великої ріки  має супутній каскад ґрунтових вод, що течуть, підживлюючи річковий потік, живлячись з нього та перебуваючи із ним у нерозривному зв’язку. Змінюється течія ріки – змінюють свій напрямок і ґрунтові води. Дніпро не був виключенням. Десь у глибинах відбулися певні зміни – і потоки, що відходили від основної водної артерії, хлинули до підземних пустот, заповнюючи, розширюючи їх, змінюючи склад ґрунту до стану хиткої субстанції, що не була вже ані землею, ані водою у чистому вигляді. В глибині землі почав назрівати жахливий гнійник, що мав прорватися рано, чи пізно... 

 

...Перший тріск у стінах – голосний, виразний, що не міг ані примаритися, ані наснитися – пролунав приблизно о шостій годині ранку. Люди, котрі сприйняли все більш ніж серйозно, (будинок, як і кілька сусідніх, стояли на краю глибокої балки), одразу взялися „обривати” телефони: „Рятуйте, будинок руйнується!”  в ті часи  Міністерства з надзвичайних ситуацій ще не існувало – щоправда, були підрозділи так званої Громадської оборони. Але як будь-яка структура, що має не надто великий статус, вона була  досить обмежена в своїх реальних можливостях, особливо під час таких серйозних ситуацій як та, що виникла на „Тополі”. А тому хто ж в першу чергу був зобов’язаний приймати рішення,  застосовувати конкретні дії,  залучаючи підрозділи, що є у розпорядженні?  Звісно, начальник управління  внутрішніх справ області.

Щойно  начальнику УВС доповіли про те, що відбувається, він негайно  віддав команду кільком  пожежним частинам виїхати на місце події і там з’ясувати суть та масштаби пригоди.  Після першої ж доповіді: „Стінами будинку ширяться  тріщини, що їх гарно видно!” було прийнято рішення виводити людей без зволікань.  До того ж це стосувалося не лише будинку, що  загрожував з хвилини на хвилину зруйнуватися, а ще трьох будинків, котрі знаходилися поряд та були розташовані поблизу тієї ж балки.  Генерал виїхав на місце особисто...

 

В подібних ситуаціях завжди  можливий розвиток подій за  двома сценаріями: чи то  величезна маса військових, міліціонерів,  співробітників усіх інших служб, котра покликана задля порятунку й допомоги, наразі розбавлена цікавими та  місцевими мешканцями, що їх охопила паніка, перетворюється на практично некерований натовп, що не має пуття, і не здатен на будь-які розумні дії.  І тут вже – як Бог дасть... Чи то – усі присутні діють, як єдиний налагоджений механізм, уникаючи  будь-яких непотрібних дій,  без жалю відсікаючи  усіх зайвих в даний час в даному місці людей,  будь-яка паніка придушується одразу, і, взагалі,  кожен знає де йому в цю хвилину потрібно знаходитися і що конкретно робити.  На щастя,  на „Тополі”  було реалізовано другий сценарій.

Генерал не був ідеалістом, і чудово розумів, що  навряд хтось із громадян з власної ініціативи  кинеться рятувати  мешканців будинку, що гине. А ось злодії та інші маргінальні особистості напевне спробують вдатися до мародерства.  Тому біля під’їздів будинків, котрі залишалися цілими, але їх покинули мешканці, було виставлено оточення.  Ще одне оточення  обмежило доступ до школи, що була розташована поряд – час минав, і діти, коті нічого не підозрювали, почали збиратися  до початку уроків. До речі, коли школа, неначе картонна, почала поступово  розлазитися і половина її обвалилася,  виявляти героїзм кинулися співробітники ДАЇ, що знаходилися на місці. „Дозвольте, товаришу генерал,  ми швиденько заскочимо, і винесемо хоча б обладнання з комп’ютерного класу, воно ж грошей коштує!” Смирнов заборонив. Категорично... І, як виявилося, знову мав рацію.   Досить швидко друга половина  шкільної будівлі завалилася із неменшим гуркотом аніж перша.  Жодні залізяки навіть ті, що дорого коштують,  не варті людського життя – такого принципу дотримувався генерал...

 

Та, все ж таки, одна жертва трагедії була. В ту мить, коли брудна багнюка, що   ринула з під землі, почала поглинати один за одним гаражі, котрі розташовувалися неподалік,  до одного з них кинулася людина літнього віку. Чоловік, що мав років сімдесят,  помчав рятувати  свого „Запорожця”, котрий знаходився в одному з гаражів.  Та й зник у підземному урвищі – разом із гаражем та автомобілем. Більше нікому  з бажаючих врятувати власне майно за будь-яку ціну, втілити  свої наміри в життя так і не вдалося – на їх превелике  щастя...

Людей було врятовано, небезпека найстрашнішого поминула, але для міліції це була лише половина справи. Нехай навіть важлива, складна, та, без котрої  все інше втрачало сенс – та лише половина.  Люди з будинків, що потерпали від стихійного лиха,  вистрибували, як то кажуть, хто в чім стояв.  Зважуючи на те, що все відбувалося раннім ранком, більшість з них опинилася надворі  маючи на собі з одягу  лише  білизну.  Людей потрібно було одягти та взути. Людей потрібно було кудись розселити. Людей потрібно було чимось нагодувати. Більшість з тих, хто рятуючись, залишав квартири, не потурбувалися прихопити хоча б якісь документи. Це, звісно,  теж сприяло виникненню проблем...

 

Мерія міста допомагала своєчасно організувати розселення та харчування постраждалих.  Цією справою впевнено керував заступник  міського голови Анатолій Клименко.  Але переважна більшість проблем  лягла на плечі Юрія Смирнова. З ними він, як завжди, гідно впорався.  Президент України  Леонід Кучма, котрий того ж таки дня прибув  до Дніпропетровщини, визнав  дії співробітників УВС – і пожежників і міліціонерів, як „цілком правильні”...

Втім, генерал Юрій Смирнов ніколи не працював  заради сурм та слави. Таким вже він був.  І все, що сталося, було для нього не приводом випинати груди: „Дивіться якій я вправний!”, а просто, як вже говорилося,  черговим життєвим іспитом, що його було успішно складено.  Важливим, ще  й тому, що до Дніпропетровської області  Юрій Смирнов  прибув вже  не лише в якості  начальника обласного Управління внутрішніх справ – в якості  Заступника Міністра внутрішніх справ  України  по Південно-Східному регіону.  Історія виникнення цієї посади і призначення на неї потребує певних додаткових пояснень.

 

Регіон, до котрого  було призначено генерала Смирнова керувати міліцією,  відрізнявся від Луганщини принципово.  Тут не було такого масового бандитизму. Але був „свій головний біль”, своя специфіка,  подекуди більш заплутана ніж у шахтарському краї.  Не завадить здійснити певний екскурс до історії...

Ні для кого не є таємницею, що тривалий час (котрий в народі називають „застійним”),  Дніпропетровщина була таким собі „заповідником”. Не є таємницею і причина цього. Рідний край „дорогого Леоніда Ілліча”, був неначе та  відома дружина Цезаря, поза підозрою. Коли ж часи Брежнєва минули – було викрито велику кількість  вкрай непривабливих фактів.  І за кількістю злочинів  область тримала сумнівну  „першість”, і середнє навантаження на співробітників  міліції в ній  було вище за усі розумні межі...  Та це були наразі лише кількісні показники. Якісні  були ще більш гнітючими -  перша в Радянському  Союзі кримінальна справа щодо  організованого угруповання, котре займалося рекетом  Мільченко-„Матроса”,  яка прогриміла на всю країну, була порушена  саме на Дніпропетровщині.  До орбіти цієї безпрецедентної на той час справи потрапило чимало відповідальних працівників – як партійних, так і міліцейських.   Скандал був  неймовірний.  А тут ще й пролунала справа „цеховиків”. Як виявилося, кажучи словами  світового класика „...прогнило щось у...королівстві...”, і прогнило, судячи з усього, добряче.

 

Слід віддати належне міліції Дніпропетровщини -  практично всі там  вміли знаходити адекватну протидію чималим проблемам, що були. Саме в цій області було створено перші підрозділи  по боротьбі  з організованою злочинність. Також там, згодом, народився один з перших в Україні підрозділів міліції особливого призначення – ЗМОП. Дніпропетровщину посилено „чистили” від бандитів, і від організованих злочинних угрупувань, і від корумпованих співробітників правоохоронних органів.  І чистили досить успішно...

 

В той час, коли до цього регіону довелося потрапити Смирнову, специфіка там була ще більш особлива. Цілком очевидно була нагальна потреба у зміні міліцейського керівництва (до того ж „стороннього”, ні з ким і ні з чим непов’язаного) – обласна міліція за багатьма показниками службової діяльності „недотягувала”... Окрім того люди, що володіли питанням, вже тоді починали говорити про зловживання  і злочини, котрі  відбувалися у сфері економіки, як у масштабах країни, так і Дніпропетровщини зокрема.

Виходячи з цього у Києві вигадали нестандартний хід:  майбутньому начальнику УМВД в Дніпропетровській області  було Указом Президента надано статус Заступника Міністра  внутрішніх справ України по Південно-Східному регіону. Тобто, окрім, власне Дніпропетровщини  до зони його кураторства   наразі належали Донецьк, Луганськ, Харків і Запоріжжя.  Головне – тепер  начальник міліції Дніпропетровщини призначався  без узгодження з керівництвом області.

 

В червні 1997 року я прибув до нового місця служби.  В Дніпропетровську на мене очікував пост першого заступника начальника УМВС, кураторство над кримінальним блоком  міліції...

 

-         Ну, що Юріє Еріковичу, чи подобається вам квартира? – мер Дніпропетровська, Микаола Антонович Швець,  котрий мене запитував, схоже, не жартував, а виявляв дійсно щире бажання потішити щойно призначеного першого заступника обласного УВС.

-         Ну-у..., взагалі-то так, подобається – я поглянув на блакитне небо, що простяглося над нами, і подумав про те, що  подібний „вибір квартири”  виглядає досить комічно...

 

Весь гумор ситуації полягав у тому, що я і Швець дійсно знаходилися  в моїй майбутній квартирі. Та лише будинок цей, на третьому поверсі котрого знаходилася моя квартира, було збудовано наразі саме до третього поверху і стелі в квартирі не було. Отже над нашими головами було небо.

 

Будинок було добудовано  вісім місяців потому і квартиру в ньому я отримав – до речі, саме ту. Таке завершення мав перший етап мого перебування у Дніпрі, що був, якщо казати відверто, пов’язаний із не надто приємними у побутовому сенсі обставинами.

 

Номер у гуртожитку УВС „Динамо”, де я мешкав без малого рік, було розташовано мало не під самим дахом – на дев’ятому поверсі. Влітку – спекотно, взимку – холодно.  У ванні з душу деколи краплями спадала вода – регулярно до номеру вона не надходила через поганий тиск. Помитися можна було тоді, коли по всьому місту мешканці водою не користувалися – годині о п’ятій ранку та після одинадцятої ввечері... З іншого боку, це якраз відповідало моєму тодішньому розкладу – на службу я  прямував задовго до офіційного початку робочого дня, а повертався добре, коли після опівночі. До речі, в тому ж самому гуртожитку мешкав і Заступник Міністра внутрішніх справ України.

 

Майже рік, що був прожитий у цій побутовій необлаштованості, далеко від родини (вирватися до Луганську хоча б на день, аби побачити дружину та сина я міг дозволити собі від сили раз на місяць), відгукнувся згодом неприємними наслідками для здоров’я. Біганина у легкому піджакові по протягам – ось і маємо хворі нирки... А виразка шлунку з’явилася, на що й слід було очікувати, через нерегулярне харчування, єдиним нормальним пунктом у якому був обід у їдальні управління. На вихідні, зрозуміло, їдальня не працювала...  Це була одна з причин, через котрі я не любив вихідні. Втім, була і інша – головна. Споглядаючи з вікна кабінету, як співробітники, котрі чесно відпрацювали день, розходяться по домівках, я думав про свою родину, що знаходилася за сотні кілометрів. Дещо втішало лише те, що вихідних у моїй роботі практично не було...

 

 

 

 

 

 

Генералами стають

 

Генералами не народжуються – ними стають. Доволі, на мій погляд, суперечлива думка, за нинішніх умов. Втім, допоки мова про те, що найвище офіцерське звання можна отримати все ж таки за цілком  визначеними правилами.

Перш за все, людина, котра претендує на це звання, має обіймати певну посаду – таку, де за штатним розкладом передбачено начальника у званні „генерал”. Присвоюється це звання Указом голови держави. У ті часи такі виняткові події відбувалися раз на рік – на День Незалежності України. Наразі кандидат у генерали на момент підписання подання на нього мав обіймати відповідну генеральську посаду не менше трьох років...

 

На свою першу таку посаду – першого заступника начальника УМВС України мене було призначено в Луганській області. В УМВС в Дніпропетровській області посада моя була навіть вища за рангом. Отже, до серпня  1998 року належний строк у три роки чесно спливав. Правду кажучи, я мав підстави сподіватися, що на той День Незалежності звання „генерал-майор міліції” буде мені присвоєне. Усі передумови до цього були – показники, що характеризували досягнення у боротьбі зі злочинністю в області на той час вже впевнено покращилися – і це попри те, що закінчення 1997 року було надто важким. Втім, зараз становище виправлялося та обіцяло буди достатньо стабільним у майбутньому. Аж ніяк не останньою чергою це було пов’язано із масштабними кадровими змінами, що їх проводило керівництво обласного УВС. Головним критерієм під час них була не абстрактна „лояльність” або „відданість”, а професійні якості – перш за все, здатність приймати самостійні рішення та нести за них відповідальність. Без жодного жалю позбавлялися дорослих людей,  котрі мали великі посади та погони, але потребували догляду, наче малі діти,  та за будь-якого випадку бігли радитися „нагору”. Не до „виховних моментів” було. Справами слід було займатися...

Всередині 1998 ситуація із особовим складом стабілізувалася, люди потроху стали звикати до нового стилю керівництва. Майбутнє, начебто, було цілком передбачуваним, але...

 

Я виїхав на місце скоєння злочину після того, як повідомлення щодо нього надійшло до чергової частини. Разом із начальником УВС. Ми мали підставу поспішати – те, що трапилося серед білого дня, та,  практично, у п’яти хвилинах їзди від будівлі обласної міліції, можна було віднести до надзвичайних подій, так би мовити, найвищої категорії. Було здійснено екстраординарний за зухвалістю збройний напад.  Під час нього було викрадено шістдесят тисяч гривень. І – найстрашніше, було вбито співробітника міліції...

Згодом я охарактеризував ситуацію, як „...банальна донезмоги...”. Звісно, у таких випадках усіх співробітників міліції, котрі тим чи іншим чином були дотичні до того, що сталося, охоплює лють, гнів на покидьків, котрі насмілилися обірвати життя їхнього бойового товариша, та цілком зрозуміле бажання якнайшвидше знайти мерзотників та змусити їх відповісти за те, що вони скоїли – за найвищими мірками... От лише одного палкого бажання та праведного гніву замало, а тому керівник за дуже короткий час позбавляється емоцій, та холодним розумом починає зважувати та порівнювати факти, аби, перш за все, з’ясувати причини, котрі призвели до трагедії. Як правило, все дійсно виявляється банальним. Окрім злої волі злочинців, загибелі міліціонерів неодмінно сприяють інші фактори: чиїсь безвідповідальність та розхлябаність. А також – нехтування елементарними правилами та інструкціями, що вони лише на перший погляд видаються вигаданими якимись занудами навмисне для того, аби хтось „помучився”. Насправді ж усі приписи та настанови, що вони стосуються безпеки, як то кажуть, „написано кров’ю” – до того ж даний вислів можна сприймати цілком буквально. Втім, постійно знаходяться ті, хто нехтує досвідом попередників, та,  до того ж– чужою кров’ю та власною.

 

Перш за все, банківське відділення було розташовано у місці, що  було геть негідним, таким, що видавалося непридатним навіть за найбільш поверхневого погляду на безпеку. Будова, що колись була Клубом залізничників, по-перше, мала два виходи, один з них – чорний, що виходив до прохідних дворів. Ніхто не потурбувався не те, що наглухо замурувати його, а хоча б облаштувати решіткою із замком.  Таким чином злочинцям було забезпечено безпечний  відхід...

По-друге. Будівля мала два поверхи. І коли на другому поверсі розташовувався банк, то на першому, окрім  пункту обміну валют, знаходився ще й зал гральних автоматів – тобто, місце, де будь яка людина, що має певну суму грошей,  може знаходитися там  практично  цілодобово, не привертаючи до себе уваги.  Таким чином злочинці мали пункт  задля спостереження і плацдарм для нападу... На додачу, гроші до банку привозили завжди в один й то й самий, суворо обмежений час. не потрібно було мати  надто великі розумові здібності аби  прорахувати та скласти надійний план нападу.

Нажаль, рокові помилки були скоєні не лише співробітниками банку.  Згідно з тими ж таки інструкціями, що я їх згадував,  під час перевезення такого вантажу  - тобто  великих сум грошей, принаймні хоч одна людина супроводу повинна була бути озброєна автоматичною зброєю.  Наразі тут основну роль  відіграє навіть не вогнева міць автомату, що її годі порівнювати з будь яким пістолетом, а два інші моменти.   Перш за все – психологічний.  Вигляд людини з „Калашниковим” у руках (а за необхідності, черга з нього, нехай навіть у повітря), має здатність охолоджувати найгарячіші голови.  Окрім того – у людини, що тримає автомата,  руки зайняті саме зброєю – і нічим іншим.  В даному випадку, охоронець, що супроводжував жінку-касира,  вийшов з машини  з „Макаровим”, котрого було надійно заховано до поясної кобури.  Більш того – вирішив виявити геть непотрібну в даному випадку галантність – взяв у касирки мішок з грішми і ніс його до банку.  Саме це й позбавило його можливості під час нападу одразу  вихопити та застосувати зброю...

 Але кінцевий смертний вирок він собі підписав тим, що необхідні штатні бронежилет та каску (що неодмінно повинні бути на ньому, принаймні, під час  безпосередньої доставки грошей за призначенням), він залишив у машині. Було спекотно...  Що   тут сказати - без коментарів.

Бандити, котрі  на момент появи  інкасаторів вже перебували на першому поверсі, діяли стрімко -  міліціонер отримав постріл з обрізу майже впритул.  Жінку навіть не довелося лякати – від жаху вона одразу впала на підлогу.  В невідомому напрямку зник і охоронець, котрий повинен був охороняти „обмінник”. Допоки водій інкасаторської машини зметикував, що ж, власне, сталося, допоки  вибирався з машини, злочинці, підхопивши мішка,  втекли  крізь чорний хід. До речі, прихопили з собою вони не лише гроші.

 

Він не був боягузом, чи то слабкою людиною той загиблий сержант. Звісно, він спокійнісінько міг вдати з себе мертвого, і жодним чином не реагувати на  те, що чужі руки  видирають з його пальців  мішок з грішми, а потім лізуть до кобури.  Міг би, але не став.  Отримавши в груди заряд свинцю, пальцями, що вже німіли, він все ж таки намагався  витягти пістолета та стріляти.  Постріл пролунав. Ось лише на гачок натискали вже бандити – добиваючи сержанта з його ж власної зброї...

 

Я, перевівши подих, що збився під час бігу, стояв в одному з чисельних прохідних дворів, крізь котрі оперативно-слідча група рвонула, навздогін оперативно-розшукового пса, котрого було негайно  доставлено на місце злочину. Слід він взяв впевнено і попрямував по ньому, визначаючи шлях відходу злочинців.  Але, як і слід було очікувати, в центрі міста, що о другій годині дня  був переповнений людьми та машинами, ланцюжок слідів загубився, розчинився у запахах мегаполіса.  Тепер розумний собака, захекавшись сидів, висолопивши язика, і дивився сумними очима на оперативників, що його оточували. Очі пса неначе виправдовувалися: „Що ж я міг вдіяти, в цій мішанині пахощів будь-хто носа зламає!”.  Та й, взагалі, жодних претензій до пса не було. Усі присутні чудово розуміли – варто було злочинцям сісти до автівки (не має значення чи до тієї, що на них очікувала, чи то до першої ліпшої, водій котрої зупинився на підняту вгору руку), і все – кінець сліду... Знайти б тепер цю автівку.

 

- Ну, тут картина зрозуміла - злочинці, схоже,  скористалися автомобілем. Коли  готували транспорт заздалегідь, то, гадаю,  спробують на ньому вирватися з міста. „Перехоплення” оголошувати?

- Звісно! „Перехоплення”, „Сирену”...  ви й самі знаєте все, що потрібно в таких випадках.  Жодна автівка не повинна залишити  межі Дніпра неперевіреною! Я вас лишень благаю –нехай всі без виключення  співробітники ДАЇ  одягнуть бронежилети!

Всі ми „розумні потім”... Наразі, не виникає сумнівів, що всі учасники  полювання на злочинців будуть озброєні та екіпіровані як слід. Що, звісно, тішить. Оскільки, маючи на руках принаймні два боєздатних „ствола”,  і труп міліціонера  по собі, бандити, скоріш за все, відчайдушно відбиватимуться, під час спроби їх затримання.

 

Сказати, що розмова „прямим зв’язком” з начальником УВС, котра відбулася в службовому кабінеті щойно я приїхав, мене   сильно здивувала було б неправильним.  Коли це робота з розкриття злочинів не супроводжувалася  регулярними „накачками” з боку вищих за посадою начальників?  Ні, не було такого, та й, напевне, не буде. Було б дивним аби генерал Смирнов зателефонував заступникові та промовив щось на кшталт: „Ой, знаєте Юрій Ерікович, пограбування, шістдесят тисяч, що зникли, вбивство -  пусте це все...Не переймайтеся. Ви вже, дорогенький, розслабтесь,  не рвіть серце, побережіть себе, одним словом!” Для людини, що не з чуток знайома з міліцейською службою, подібний монолог в вустах будь-якого генерала  скидався б на нісенітницю... Саме тому жорсткі вимоги та конкретні вказівки я сприймав цілком спокійно, як дане.  Тобто, Юрій Смирнов, звісно, розуміє, що я не формені штани протираю в кріслі, а саме „прискорюю” та „посилюю” як лише можливо, і навіть більше. Але генерал щось таки повинен сказати в ситуації, що склалася...  А варіантів „слів настанови” інших немає. Осад, що залишила по собі розмова, викликав  інший її момент – той де начальник УВС  сказав,...ні,  він скоріше натякнув,...тобто промови поміж іншим...коротше, дав зрозуміти, що у випадку, коли злочин  не буде розкрито в потрібні строки, не бачити мені генеральських погонів, як... Не бачити, та й по всьому!  Це, до речі,  давало досить чітке розуміння того, що „потрібні строки” – набагато раніше  ніж День незалежності, до котрого  залишилося трохи менше ніж півтора місяці.

 

Відверто кажучи,  в контексті  розкриття даного злочину  в останню чергу хвилювало мене питання лампасів.  Коли щось і здатне було змусити мене  в тому стані, коли, здавалося, з тебе вичавлено всі соки, знов ставати до роботи  та й інших підганяти, так це спогади  про поховання  вбитого сержанта, в котрому я особисто брав участь. Саме заради того, аби знайти та покарати винних в ЦЬОМУ,  можливо було працювати цілодобово, до того ж, без жодних „накачок”. Отже не потрібно було чіпляти попереду додаткову „морквину”. Проте, начальство знає краще, як саме ставити завдання та проводити психологічний тренінг... Заспокоївши себе цією „оригінальною” думкою, а також старою приказкою про те, що „Хто везе, того й поганяють!”, я зосередився на розкритті злочину.

 

Нажаль, як неприємно це було визнавати,  але в даному випадку сищикам Дніпропетровщини похизуватися було взагалі нічим. Величезна „ловча сітка”, що її було розставлено на всіх шляхах з міста – від  шосе республіканського значення до потаємних  стежинок, результату не дала. Не з’явилися злочинці ані в аеропорту, ані на залізничному вокзалі. Відповідно, Дніпр вони не залишали?  Причаїлися у місті? Але не поворухнулася жодні ниточка і в іншій „сітці”  - агентурній, що також була розкинута містом та його околицями. Жодне з „джерел” не потішило „свого” опера бодай крихтою інформації, котра  могла  мати  хоча б віддалений стосунок до злочинців, що їх розшукували. Ніде не засвітилися ані гроші, ані  міліцейський пістолет. І це було надто дивно...

 

Хоч бери та й пиши у переліку версій, що їх відпрацьовано, щось на кшталт: „1. Бандити провалилися крізь землю. 2. Бандити розчинилися у повітрі...”  І задля довершеності клінічної картини висувати  третю версію про те, що злочинців чорти забрали.  Щоправда, наразі доведеться таки пояснювати  з точки зору антиматеріалістичних засад  зникнення пістолету та мішка з грішми.  Точнісінько як у Гоголя: „Припустимо чорт забрав запорожця. Ну, а хто ж тоді коня?!”

Звісно, що подібними нісенітницями ніхто в оперативному штабі не займався.  Всі були зайняті справами цілком конкретними.  Але. так вже сталося, що успіх прийшов з досить несподіваного боку. Втім, назвати його геть несподіваним  теж було б неправильно – під час скоєння подібних злочинів, інформацію щодо них отримують усі органи внутрішніх справ країни, і в першу чергу, міліцейські управління  сусідніх областей.  Розсилаються відповідні орієнтування  і на  прикмети людей, і на викрадене.  Саме з сусідньої області – Запорізької, два тижні потому й надійшла довгоочікувана звістка.  Там до рук міліції потрапив суб’єкт, котрий цілком, як з’ясувалося після відповідної перевірки, обґрунтовано  є підозрюваним  у скоєнні розбійного нападу.  Коли під час обшуку  у підозрюваного, окрім усього іншого, знайшли ще й обріз, то з категорії  затриманих від швидко перейшов до категорії арештованих. І запорізькі сищики взялися за нього всерйоз.  Нордичним характером,  та підвищеною стійкістю   на допитах цей тип, на щастя, не вирізнявся, а тому досить  швидко  розповів  про свою участь у нападі на банк, що  стався  в Дніпрі.  Добре обізнаний щодо проблем сусід-колег, начальник УМВС України в Запорізькій області, полковник міліції  Валерій Іванович Варенко (котрий також був вихованцем  Харківської міліції), одразу  поділився цією інформацією  з дніпропетровцями.  Як результат -  буквально наступного дня  бандит, що його було заарештовано,  спілкувався безпосередньо зі мною.  Виїхав я до Запоріжжя  негайно.

 

Під час цієї бесіди, як я і сподівався, з’ясувалися  цікаві та важливі речі. Нападник, що потрапив до рук запорізьких міліціонерів, був членом  серйозного злочинного угрупування.

Організував його, як виявилося, колишній міліціонер з Миколаївської області.  Злочинне угрупування, що налічувала п’ять чоловік, котре цей мерзотник сколотив, з самого початку   мало на меті ювелірні крамниці, ощадкаси,  банки та заможних громадян. Зваживши на те, що злочинці чудово розуміючи неможливість реалізації таких намірів без наявності  вогнепальної зброї,  озброїлися обрізом,  то цілком зрозуміло - з перших кроків їх дії   найкраще потрапляють  до складу злочинів, котрі  викладено у статті Карного Кодексу: „Бандитизм”.

До речі, до Дніпра їх привело  не лише бажання зірвати  грошовий „куш”, а й бажання розжитися зброєю  більш серйозною ніж обріз, що вони його мали.  Це однозначно свідчить про те, що вбивство співробітника міліції вони  на початку розглядали  в якості варіанта, можливо й не єдиного, але цілком ймовірного.  Оскільки, дурнями вони не були, і чудово розуміли, що  зняти табельного „Макарова” з живого  міліціонера, котрий знаходиться при тямі – нереально.  І згодом пістолет, що його було захоплено під час нападу на банк, „заговорив”...

Окрім нападу на  відділення „України”, бандитів було викрито  ще в трьох аналогічних  нападах на ювелірні крамниці в Запоріжжі, і в трьох розбійних нападах на помешкання громадян.  Завжди і скрізь, вдершись до приміщення,  вони починали „спілкування” з жертвами пострілом у стелю. На щастя, у всіх  інших випадках далі стелі діло не пішло.

 

Отримав я і відповідь на найбільш таємниче для мене і усієї слідчо-оперативної групи питання: „Як вдалося злочинцям залишити місто, що його було щільно обкладено?”  Елементарно!  Ловити їх на трасах було від початку марною справою, оскільки,  використовувати автотранспорт, передбачаючи перевірки на шляхах, вони не збиралися.   Тому в якості шляху для відходу обрали Дніпро.  Спокійнісінько завантажилися з награбованим до моторного човна і відпливли. Хід дійсно нетривіальний та недурний.  „А що там на річці?” – „Напевно рибалки з лову повертаються!”  І рибалили вони, судячи з усього, досить вдало – он який мішок сторчить у човні.  Якби-то хтось міг знати, що то за риба у  тому мішкові... До речі, в такий самий спосіб бандити  залишали місця злочинів, що були скоєні вже в Запоріжжі. Лише маршрут їх пролягав, як легко здогадатися, в діаметрально протилежному напрямку – в Дніпро.

Упереджуючи події, скажу, що пістолет  вбитого сержанта міліції було вилучено у ватажка банди, котрий тривалий час переховувався та під час затримання намагався відстрілюватися. Його було вбито на території Херсонської області. Інші злочинці  були затримані набагато раніше та засуджені. 

 

Цього разу я вирушив до начальника УВС із легким серцем. Доповідь генералу була короткою та простою: „Злочин розкрито, гроші вилучено, злочинців встановлено, одного вже затримано!”

 

Декілька днів потому, 17 серпня, Юрію Смирнову виповнювалося п’ятдесят років.  Я готувався до поздоровлення разом із іншими членами колегії, коли в кабінеті пролунав дзвінок від генерала, котрий запросив зайти до нього. Приймальня вже була заповнена тими, хто бажав його привітати. Я зайшов, генерал, своєю чергою, вийшов із-за столу, та потиснувши мені руку, промовив: „Ну, Юріє Еріковичу, вітаю!” Мова йшла про присвоєння генеральського звання. Оскільки до дня підписання відповідного Указу – 24 серпня було ще цілих сім днів, втім, прізвища, що були вписані до цього Указу,   вже були відомі. 24 серпня для мене розпочався новий етап у житті та кар’єрі – я став генералом...

 

Не важливо, що там йдеться у прислів’ї щодо солдата, котрий бажає стати генералом, але у житті все, як правило, виглядає дещо інакше. Під час вступу до міліцейської служби межею сподівань для мене було звання... майору! Це пояснювалося аж ніяк не, як то кажуть нині, „заниженою самооцінкою”, або ж бажанням відслужити роки, що належали для отримання пенсії, як-не як, не напружуючись занадто. Аж ніяк! Позаяк, майор був, так би мовити, граничним рівнем   реального, живого керівництва, із яким молодому лейтенантові доводилося мати справу. Полковників на все обласне управління міліції нараховувалося чоловік шість і вони були начальниками космічно високими... ні, звичайно був і генерал – начальник УВС Харківської області Микола Тимофійович Михайлюк. Втім він перебував у якихось настільки захмарних висях, в настільки недосяжних сферах, що їх не могли сягнути ані погляд, ані уява лейтенанта. За усю тодішню свою службу я бачив генерала на власні очі, щонайбільше три рази – той, наче бог, спускався надвір управління, сідав у неодмінну чорну „Волгу” та вирушав кудись, напевно, вирішувати питання надзвичайної державної ваги...

Вже згодом, досить швидко прокрокувавши сходами до майорського звання, я почав, кажучи образно, думати щодо того, що і папаха – головний убір полковника, буде, напевно, непогано. І лише десь у Луганську зрозумів, що  сіра верхівка папахи полковника із часом цілком може змінитися  і на червоний – генеральський...

 

Нам такий тривалий час втовкмачували щодо необхідності „особистої скромності”, щодо того, що „колектив - це усе, особистість – ніщо”, та подібне до цього, що із часом прагнення людини до кар’єрного зростання, до того, аби посісти все більш високі посади та звання, стало виявлятися чимось, мало не огидним. Чому?! Людина, котра позбавлена таких прагнень, геть не має що робити у кадровому складі армії,  міліції, будь-якої „силової” структури, жодної організації, де професійна придатність, ділові якості людини визначаються саме кількістю та розміром зірок у нього на погонах та масштабами посаду, котру він обіймає. Який він тоді має, вибачте, стимул для гарної роботи? (Це працювати можна виключно заради зарплатні, служити – геть інша справа...) Питання в іншому – якими саме шляхами, як саме людина йде до власних зірок та нагород. Уся сутність у цьому, і тільки у цьому!

Усі свої звання я заробив – важкою працею, безсонними ночами, здоров’ям, котре було зіпсоване. „Висидів” за строками – в тому числі і генеральське.

 

Приміряючи перед дзеркалом новеньку, першу у своєму житті генеральську форму, я із посмішкою згадував лейтенанта, що так мріяв колись про погони майора. Втім, ця посмішка була дещо сумною оскільки тепер я знав, що папаха із червоною верхівкою буде важче, аніж  якась там „шапка Мономаха”. Попереду була величезна праця та нові безсонні ночі, втім, все звичне, таке, як і завжди.

І все ж таки я посміхався. І був у цю хвилину щасливим – бо усякий справжній чоловік хоча б таємно, хоча б у душі, ну, хоча б раз у житті, втім, все ж таки мріє стати генералом!

 

 

 

 

ДЕНЬ ДОВЖИНОЮ У РІК...

 

Одним з найгидкіших образів, що їх зображували у своїх статтях  вітчизняні мас-медіа,  котрі мали на меті, складалося таке враження, єдине -  дискредитацію та цькування міліції, був образ опера-садиста. З гумовим кийком у руках, та посмішкою на губах, який за допомогою тортур та мордувань вириває докази неіснуючої провини у жертв, що ні в чому не винні – затриманих...

 

Подробиці різноманітних міліцейських звірств смакувалися  у численних публікаціях... Сказати відверто, подібне смакування  іноді наводило  на ряд питань з приводу психічного здоров’я тих, хто це пише, але мова про інше... Мова про те - навіщо та з якою метою  у народній свідомості створювався образ мента-костолома, що не здатен у своїй роботі  ні на що, окрім  „допиту третього ступеню”?  До того ж, образ не поодинокий, а масштабний,  узагальнюючий – жахлива „піраміда”, що її основу складають  „заплічних справ майстри”. А десь там нагорі  Генерал – тупий та корумпований (адже в нас, коли послухати певних панів журналістів,  генерал від міліції міг бути  лише тупим та корумпованим). І цей Генерал, гупаючи пудовими кулаками по полірованій дубовій стільниці, волає: „Бий! Души! Хапай правого та винуватого!  Давай „відсоток”! Давай липове розкриття!”

Гидко та тупо.  Я не маю бажання сперечатися та доводити, що переважно так  не було. Я маю бажання розповісти про те, що було інакше.  Про те як насправді  розкривають злочини  сищики-професіонали.

 

Вбивство  родини Якимових  у Дніпродзержинську (сьогодні Камянське) не просто сколихнуло  - вразило до глибини душі мало не всіх його мешканців. Такого жорстокого злочину місто вже давно не знало.  Не зважаючи на велику кількість мешканців - це був той населений пункт де, взагалі, практично всі знають всіх. Життя цієї родини, що начеб то і не афішувалося широкому загалу, наразі, було у всіх на очах.   Молоді люди, чоловік та дружина – обидва стоматологи, давно мріяли відкрити власну  практику - приватний стоматологічний кабінет. Вже навіть пригляділи та орендували задля цієї мети двокімнатну квартиру.  Але обладнання, що було необхідне задля цього, коштувало близько тридцяти тисяч доларів. Якимові копійка до копійки заощаджували необхідну суму – і про це, нажаль,   теж багато хто знав...

...Людей збентежив запах газу.  Він почав розповсюджуватися поверхом, змушуючи турбуватися  сусідів.  Сусіди, що їх двері були майже впритул до квартири Якимових, першими визначили  - запах розповсюджується звідти.  Вони не встигли навіть подзвонити – сусідські двері відчинилися  від першого ж поштовху. Всередині  на стурбованих людей очікувала  жахлива картина: газова пічка, конфорки котрої були геть усі відкрито, перед нею купа зім’ятих газет, що горіли, та трупи хазяїв. Пожежу, що починалася, ліквідували самі сусіди, які не розгубилися, не почали панікувати, а заходилися  заливати водою полум’я, що набирало силу. Спершу, звісно, наглухо перекривши газ.  Якби-то чийсь злий намір здійснився, то, оскільки, справа відбувалася у квартирі, що знаходилася на третьому поверсі, від вибуху  могли обвалитися два, чи то три поверхи. Але минулося – навіть не довелося викликати пожежників. Отже, першими на місці опинилися  співробітники міліції.  Все, що сталося в квартирі, було, зрозуміло, „їхньою лінією”.  Вся родина, п’ятеро осіб – чоловік, дружина,  мати дружини та двійко маленьких дітей були мертвими.  І причиною смерті, навіть на перший погляд, було аж ніяк не отруєння газом.  Дорослих зарізали, а хлопчиків, котрим виповнилося чотири та півтора роки – задушили...

 

Вже переступаючи поріг цієї квартири, я відчув непід’ємний тягар усіх років служби, переважна частина яких минула на таких ось місцях злочинів.  Це теж – шлях. Прямий, без жодних перехресть, шлях, до Ери милосердя, що її колись давно нам всім обіцяли письменники.   Шлях, що ним не кожен здатен крокувати,  тягнучи до цієї самої Ери світ, підштовхуючи його до добра та милосердя хоча б на міліметр, хоча б на дюйм... Досягається це лише  однією ціною, що її цей шлях приймає  - життям, що віддане йому до кінця. Потрібно йти далі...  Потрібно йти!

Видиво зникло так само швидко, як і з’явилося.  Ніхто з присутніх не встиг нічого помітити. Відкинувши емоції та сторонні думки убік, я почав керувати роботою  слідчо-оперативної служби, що оглядала місце події.

 

...Цей момент може настати в роботі з розкриття будь-якого злочину, не залежно від того, якого класу сищиків залучено задля розкриття, і які зусилля вони докладають   для того, аби справа посунулася з мертвої крапки.  Просто така мить настає - і край...  Всі версії відпрацьовано, навіть найнеймовірніші,  сто разів пройдено та досліджено околиці місця події, та й, власне, саме місце. Опитано всіх до останнього свідків, очевидців та інших осіб, що могли своєю розповіддю додати хоч крихту  істини... Але її немає, немає цієї крихти! Немає, тай по всьому.   Розслідування, що зайшло у глухий кут, завмирає.  Розлючені опера, огризаються один на одного, в сто перший раз перечитуючи, те, що вже прочитано, перевіряючи, те, що давно перевірено, чудово розуміючи, що  все це - не те... Так само службово-розшуковий пес, гарно навчений шукати, вкотре пройшовши ланцюжком слідів, що раптом вриваються, сідає та й починає  сумно завивати, визнаючи  власне безсилля.  А коли, наразі,  співробітник карного розшуку у власному кабінеті  в прямому, а не в переносному сенсі слова, почне завивати? Медкомісія  - і на звільнення. Це в кращому випадку.  Можуть до специфічної лікарні запроторити.  Сищику не слід завивати, сищику слід працювати.

 

Команда сищиків-аналітиків, керівництво котрою здійснював Володимир Жаркевич, ще з 1997 року почала відчувати присутність когось зухвалого, нахабного, жорстокого та допоки, нажаль,  невловимого. Наразі, це була лише тінь зла.  Але чим далі, тим  більше ця тінь набувала для сищиків зримих контурів.  В Дніпропетровській області  явно діяло злочинне угруповання, що обрало своїм промислом розбійні напади на громадян. Переважно – за місцем їх проживання.  Згодом з’ясувалося, що не лише цим, але то було згодом...

„Явним” це було не для всіх, а для  вузької групи професіоналів-сищиків, котрі „вираховували” банду.  Як модно говорити сьогодні - „суто віртуально”. З чим  порівняти цю працю?  Ну, хіба що з каторжною роботою з промивання золота крізь дрібне сито. З тією лише різницею, що коли вже вдаватися до порівнянь, то, скоріш за все, „відловлювали” сищики  не золото,  а щось протилежне...   „До роботи” було взято усі справи  щодо розбійних нападів за останні  три-чотири роки.  В них вишукувався найменший збіг, щось схоже, будь-які підозрілі моменти – все це миттєво „бралося на олівець”, аналізувалося,  зіставлялося та порівнювалося.  Десятки томів  кримінальних, оперативно-розшукових  справ,  мало не тони паперу – крізь „сито”.  Жаркевич та  його команда  один по одному „виловлювали” шматочки „мозаїки” та й складали їх докупи, порівнюючи  геть усе -  способи нападу,  „почерк”,  перелік майна, що було привласнено...

Після скоєння вбивства родини Якимових, було створено слідчо-оперативну групу, до складу котрої увійшли найкращі з найкращих  сищиків – і з райвідділу, за місцем скоєння злочину,  і з обласного апарату.  До її роботи  було також залучено й „команда Жаркевича”.  Замикалася повсякденна робота групи  на заступникові начальника обласного управління карного розшуку Олександрі  Власенко.

 

Загальне ж керівництво з першого  дня здійснював я особисто, Власенко та Жаркевич були, згідно наказу про створення тимчасового оперативного штабу УВС з розкриття злочину,  моїми заступниками. Для сищиків, що працювали у групі, це створювало сприятливі умови.  Тобто, від початку  не вибудовувався довжелезний ланцюг, що є звичайним у  таких ситуаціях, проміжних  доповідей, узгоджень, нескінченних нарад, де доволі часто  просто витрачається час та сили людей.  Та й, з іншого боку, безпосереднє керівництво групою, що її здійснювала  одна з перших осіб  обласної міліції,  давало змогу максимально задіяти всі сили  та засоби, що були у розпорядженні  управління.  Разом з цим я, звісно, був обізнаний  щодо заходів,  задля  котрих витрачаються ці  ресурси, але прискіпуваннями на кшталт: „А чи потрібно було? А ви впевнені? А це точно?”, людей не допікав.  Сищикам – людям, що не переливають з пустого в порожнє, а займаються конкретною справою, працювати у складі цієї групи було легко.

 

Час минав. Я витримав першу хвилю телефонних дзвінків, відкіля лише було можливо, та  від кого лише було можливо, з вимогами, ну просто таки миттєво розкрити злочин. Були, звісно, дзвінки  і від Міністра  - Юрія Кравченко. Юрій Федорович до дрібниць не чіплявся, негайного розкриття ніколи не вимагав, оскільки сам був професіоналом, що достатньо прослужив на оперативних посадах, і добре розумів, як „легко” подібні злочини розкривати... Також, пережив я й прибуття „спеців” із столиці, що приїхали з цілковитою впевненістю у власному миттєвому успіхові, та бажанням  показати „місцевим”, як потрібно працювати.  Їх „комсомольський запал” доволі швидко згас, і, насидівшись досхочу в тому ж таки глухому куті, до якого (допоки) потрапила слідчо-оперативна група, вони якось потихеньку виїхали від нас.  Час минав, відраховуючи не години та дні, а  тижні та місяці. Дорога до розкриття виявилася довжиною у рік...

 

Але поступово із невизначеності та суто інтуїтивних здогадок почала кристалізуватися істина.  З „туману” почали проступати, все ясніше та виразніше, конкретні фігури, набуваючи облич, імен та прізвищ: Борисенко, Шишкін,  Рапак... Це вже були конкретні особи, ті, кого  слід було затримати, заарештувати, змусити відповідати  за скоєне. Але поспішати було не слід в жодному разі.  За спинами тих, кого сищикам вдалося „вирахувати”, ховався  ще хтось. Ватажок банди.  Ляльковод  своїх смертельних маріонеток. Полосни скальпелем  по ниточках  - і ти отримаєш лише ляльок, а той, хто змушує їх рухатися, сховається,  перечекає, та знову візьметься за старе – тих, хто забажає стати слухняними маріонетками знайдеться доволі. Дзуськи, коли вже брати, то, за можливості,  усіх, і, бажано, на гарячому.

 

В роботі розпочався новий етап – активний. Кабінет оперативно-слідчої групи перетворився на щось подібне до партизанської землянки – напалено, у кутку стоять автомати, юрба людей. Мало не щохвилини хто забігає з доповіддю та вибігає, а на підлозі сусідньої кімнати, незважаючи ні на що,  міцно сплять спецназівці.  Ось така робоча обстановка... Періодично, переважно вночі,  уся ця людська маса, зривалася з місця та й кудись неслася. Силами спецназівців та оперативників вночі перекривалися цілі міста. Коло  стискалося все щільніше, зграя, затиснута з усіх боків ланцюгами прапорців, повинна була сама ось-ось  вилетіти на „мисливців”, та раптом...  так, звісно, втрутився „людський фактор”.

Коли стався черговий розбійний напад, хтось з керівників, не розібравшись у загальній мозаїці та переплетеннях усієї нитки операції, що тільки-но почала реалізовуватися, віддав команду: „Хапати!” Того, хто погарячкував, змусили охолонути, команду відмінили, але...  Коли оголошувалася команда, прикмети автівки, що розшукувалася та прикмети осіб, котрі могли в ній знаходитися,  був присутній увесь склад місцевої ДАЇ. А коли команду було відмінено – ні. Тобто, частина екіпажів знаходилася там де їм і слід було знаходитися – на маршрутах патрулювання.  Саме одному з екіпажів (в котрому були хлопці, що гарно все запам’ятовували)  і потрапила на очі та ж таки автівка. Співробітники ДАІ, я то і слід, автівку зупиняють, пасажири (двоє бандитів), як то і слід, пред’являють документи, а далі... ДАЇшники, що за своєю лінією, до пасажів затриманих „Жигулів”, не мають жодних претензій, одразу, в їх присутності... виходять на зв’язок по рації, та відкритим текстом видають в ефір питання: „Чому цих громадян розшукує  карний розшук, і що з ними  робити, куди їх везти?”  Почувши   назву „карний розшук”, обидва бандита, синхронно та злагоджено, кидаються що духу тікати.  Один з них, на прізвище Шишкін далеко не втік.  А ось  іншому вдалося втекти.  І не зважаючи на героїчні спроби  одного з ДАЇшників, наздогнати його так і не вдалося. Залишилися сищики з одним лише Шишкіним, і це було кепсько –  далі нікуди...

 

З моменту цього затримання,  що в даному випадку було нікому не потрібно, більш того, було вкрай невчасним, події почали  розгортатися стрімко.  Те, що сталося, мусило неодмінно злякати  бандитів.  Чітко та недвозначно дати зрозуміти – на них „полюють”.  Як вони вчинять?  Порозбігаються у різні боки?  На якийсь час „заляжуть на дно”? Аби згодом взятися за старе з новими силами? Розпочнуть свою „трудову діяльність” в іншому регіоні, подалі?  Жоден з „розкладів”, наведених вище, нас не влаштовував в жодному разі.   Саме тому схеми  розробки та знешкодження банди, що їх було ретельно вивірено та продумано, довелося ламати, і пристосовуючись до ситуації, за бойових обставин, вибудовувати цілком інші, нові. І, коли те, що відбувалося у розташуванні слідчо-оперативної групи до цього скидалося на божевільню, то те, що розпочалося з моменту арешту Шишкіна, було божевільнею  у квадраті та в кубі.

Сили та засоби було задіяно колосальні, до того ж, досить часто рішення приймалося останньої миті,  діяти слід було негайно. Пам’ятаю як у запалі чергової операції, що розпочиналася, Жаркевич вдерся до кабінету, де окрім мене знаходився також і начальник Управління, навіть не постукавши.  Зазвичай він, як і будь-який дисциплінований офіцер, що гарно розуміється на питаннях субординації, подібних вибриків собі не дозволяв...

Зрозумівши, що, мабуть, втрачати вже нічого, Жаркевич одразу звернувся до нас, керівників, з проханням, аби негайно було виділено певну кількість спецназівців та екіпажів ДАЇ, а також...  Ми, поглянувши уважно на сищика,   зрозуміли  звідкіля береться такий запал, і те, що він вимагав, було надано.  Ніхто  в ту хвилину навіть не звернув уваги на його зухвалу поведінку.

Полювання на злочинне угрупування перетворилося на широкомасштабні,  мало не бойові, операції.  Маючи у своєму розпорядженні попередню інформацію щодо того, що в  певному місті можуть перебувати бандити, його блокували, „закривали”  міліцейським „спецназом” і починали „шерстити”, шукати за прикметами.  І знаходили... Перелік затриманих збільшувався – троє, четверо, семеро людей, десять... В результаті він сягне мало не трьох десятків. Але допоки недосяжним залишається ватажок банди – такий собі Залогін...

 

Тут варто трохи відхилитися аби розповісти про те, що уявляло собою злочинне угрупування, задля знищення котрого доклали стільки зусиль та наполегливості сищики Дніпропетровщини. Ті, на чиїх руках – тепер це не викликало сумнівів – була кров родини Якимових. Ця злочинна спільнота, за  детального розгляду, викрила в собі ще більш жахливі  деталі та риси. Банда була нетривіальною, так би мовити, на свій лад незвичайною...

Ядром угрупування, її стрижнем був Залогін. Саме він, за необхідності, формував „бригади”, котрі виїжджали на розбої. Практично для кожної нової „справи” набирав новий склад – на злочин йшли люди, що раніше один одного не знали, всіх знав лише ватажок. І це було, мабуть, головною причиною того, що тривалий час угрупування залишалося невловимим.

Злочини коїлися практично на території всієї області – в містах, сільській місцевості. Діяли (як у випадку з Якимовими) з гарантією  – банда мала навідників. Мали вони, як згодом з’ясувалося, і зброю, але тривалий час саме озброєність угрупування залишалася для сищиків „невідомим” у рівнянні. Справа в тому, що під час розбійних нападів зброю практично не застосовували – але легше від цього не робилося. „Залогінські” бійці були істотами, котрі настільки втратили нормальний моральний образ, що для того, аби вбити людину, вогнепальна зброя їм була не потрібна. Потерпілих, що під час чергового розбійного нападу намагалися дати відсіч, забивали руками, ногами, та молотками, що потрапили під руку... Під час нападу на квартиру Якимових хтось перебрав міри, придушив дитину сильніше, ніж хотів, кинулася бабуся – зарізали бабусю. А раз одну, то й інших дорізати потрібно. І дорізали – дорослих, а дітей задушили, до того ж, молодшого його власними колготками... І навіщо вогнепальна зброя таким нелюдам?!

 

До речі, декотрим членам банди зброя була не потрібна ще й з іншої причини – надто довго та професійно вони навчалися вбивати  голими руками. Борисенко був колишнім бійцем морської піхоти. Шишкін – із елітного „спецназа” „морських котиків”. І хоча були й такі як Рапак – з трьома судимостями за плечима, неможливо змовчати про те, що під час розгляду складу Залогінської банди виникло чимало питань. Наприклад – стосовно нескінченного скорочення Збройних Сил і того, до чого ці скорочення, що в своїй більшості проводилися нерозважливо, в результаті призводять.

Під час розробки угрупування ці питання виникали постійно, оскільки слідом за колишніми морськими та сухопутними спецназівцями, що вміли ламати руками цеглу та людські кістки, до неї почали залучати й військових спеціалістів більш високого класу... Напередодні цілковитої ліквідації, у складі банди з’явився власний підривник – до того ж, не сержант-срочник, а кадровий офіцер-відставник, великий спеціаліст з мінно-вибухової справи.  Він, щоправда, на своє щастя, „у справі” не встиг взяти участь, хоча й був готовий до цього...

 

Як і будь-яке подібне угрупування, банда Залогіна врешті-решт неодмінно повинна була розпастися, чи то зростати, до того ж, не кількісно, а якісно. Цього не відбувалося. Нічні „рейди” були лише однією частиною діяльності угрупування. Була й інша. Найбільш активні та небезпечні її члени – Залогін, Борисенко та декілька інших цілком легально перебували у складі охорони одного досить великого бізнесмена. Це була знову ж таки „надводна частина айсбергу”, була й „підводна”. Свою „охорону” цей бізнесмен використовував доволі своєрідно. Фактично, він давав їм конкретні наводки задля розбійних нападів – тобто, досить конкретно розповідав, з ким, коли і в якому місці має розраховуватися. Тобто, називав власних компаньйонів, що в певний момент матимуть гроші. Не виникало сумнівів, що він був цілком обізнаний з приводу того, що відбувалося далі (тобто, пограбування та розбійні напади на осіб, що він їх назвав). Оскільки подальші справи були ще більш цікавими – Залогін і компанія стали отримувати від цієї людини конкретні замовлення вже не на фінансове „опускання”, а на конкретну фізичну ліквідацію його партнерів з бізнесу. Одне з таких замовлень вони спробували виконати. І не їх провина, що не вдалося – як то пишуть у судових вироках, „злочинний намір не було доведено до кінця з причин, що не залежали від злочинців...”. Тобто, трапилося дещо, досить унікальне, але за законами медицини та балістики цілком можливе  - людина, що отримала кулю прямісінько в обличчя, залишилася живою. Куля, що дала рикошет від лицьової кістки, вийшла з-під нижньої щелепи, дивом не зачепивши артерію. Медики його заледве врятували...

Вочевидь, не бажаючи повторювати подібні „проколи”, Залогін і знайшов собі підривника. Пластид – він, звісно, більш надійний. Те, що угрупування знаходилося на стадії перетворення на досить серйозну кіллерську „бригаду”, свідчило не лише це, а й інші чисельні речі, що їх було вилучено у її членів, та котрі вкрай зацікавили сищиків. Спеціальна апаратура задля прослуховування телефонних розмов, і – з іншого боку – не менш хитра техніка, що повинна була убезпечувати їх від прослуховування... Та багато іншого, цікавого, що недвозначно свідчить про те, який саме вид злочинної діяльності Залогін збирався зробити основним.

 

До речі, взаємовідносини з  хазяїном-бізнесменом, будувалися з точки зору нормальних людських стосунків більш ніж дивно. Справа в тому, що за наводкою та командою Залогіна на цього-таки бізнесмена теж було скоєно розбійний напад. „Наїхали” не надто сильно (навіщо б Залогін різав курку, що несе золоті яйця) – дочекавшись слушної миті, коли він ставив машину на стоянку, відлупцювали та й забрали барсетку. Навіщо? А щоб життя медом не здавалося! І задля того, аби він краще відчув незамінність власної охорони – звісно, по допомогу, відлупцьований комерсант, побіг перш за все до них...

 

Міліція й цей злочин розкрила.  Вірніше група Власенко-Жаркевіча.  На той момент  даний бізнесмен  вже давно викликав у сищиків цікавість, як підозрюваний, але коли стосовно нього теж скоєно злочин... Перебуваючи два місяці в якості потерпілого, пан бізнесмен навіть порадіти не встиг з приводу того, що було встановлено шпану, котра його скривдила – варто йому було завітати буквально до іншого кабінету, як там він перетворився  на підозрюваного. Скандал зчинився страшенний! Із вуст затриманого лилися щедрі обіцянки на адресу знахабнілих сищиків  звільнити всіх, і то негайно.  З кишень  діставалися візитки прізвища та посади, що на них було надруковано, давали підстави  поставитися до цих погроз цілком серйозно.   Звідки ж йому було знати про розмову, що відбулася у нас  з Жаркевічем напередодні. Сищик чесно попередив мене про те, що, зважаючи на  рівень бізнесмена та середовище, в якому він обертається, колосального скандалу не уникнути. Але, разом з тим, надав документи, в котрих були наведені неспростовні докази того, що ця людина є причетною в якості замовника до ряду розбійних нападів та замахів на вбивство. Я ці документи забрав і буквально день потому повернув Жаркевичу з одним коротким словом: „Вперед!”

Отож, наразі сищиків не звільнили, а ось бізнесмена заарештували. І під суд він теж пішов...

 

Все це, однак, були подробиці та окремі моменти складного процесу. Головним було інше. Кожне наше спілкування з Жаркевичем під час доповіді щодо дій групи починалося одним й тим самим діалогом:

-         Коли візьмеш Залогіна?

-         Досить скоро, Юрію Еріковичу, досить скоро...

 

„Скоро” – визначення непевне. І чомусь зазвичай генерали цього визначення не розуміють. Не люблять вони його, надаючи перевагу конкретним датам та числам. Однак, я чудово розумів, з ким саме мають справу сищики. У кожного індивідуума, що тривалий час свідомо  живе „на межі”, що ходить по краю, загострюється підсвідоме, інстинктивне відчуття небезпеки. Дає про себе знати так зване  „горішнє чуття”, прокидається інтуїція, що дозволяє уникати переслідування, збивати зі сліду гонитву, уникати найхитріших капканів та пасток. Слід пам’ятати, що, наразі, Залогін був людиною досить неординарною. В своїй зграї він, мабуть, був найстрашнішим звіром, наразі, боялися його всі члени угрупування – чи то вони були  колишніми військовими, чи то „блатними”. Наближення сищиків Залогін, за словами Жаркевича, відчував „спинним мозком”. Ті „накривали” одну за одною його конспіративні квартири – одну, другу, третю... На останній знайшли окрім зброї та інших „цікавих” речей... півсклянки води та скибку черствого хліба. Послання? Натяк на те, що він бува до всього готовий та йтиме до кінця? Чи то залишки звичайної трапези? Бандит, за словами подільників, був аскетом, займався медитацією, захоплювався всілякими східними „замороками”.  Отже, все було можливим... Щодо міцності нервів ватажка банди свідчило й те, що він до  останньої миті навіть не розмірковував над тим, аби залишати місто, піти у глибоке підпілля. Мало не на його очах „брали” по черзі його людей, від угрупування залишилися жалюгідні рештки. Вся структура, що він її вибудував та налагодив, руйнувалася. В кого завгодно не витримали б нерви, але не у Залогіна. Він продовжував свою смертельну гру у хованки із сищиками, неначе намагався довести щось чи то їм, чи то власне собі.

 

Врешті-решт, сищики „вирахували” те, що давно шукали. Скидалося на те, що чергова квартира,  на котрій „засвітився” Залогін – місце його постійної дислокації. Як брати? Рвонути двері, впустити спочатку спецназ? Але, враховуючи безсумнівну наявність у затримуваного зброї і його цілковиту свавільність – скільки може бути трупів? А якщо він має гранати?

В такій справі „якщо” бути не повинно. Було прийнято рішення – встановити спостереження за районом, де мешкає злочинець, затримання проводити на вулиці. Ще більший ризик? Ні – за правильної підготовки та постановки справи. В цій ситуації все було правильно. Залогіна „довели” до довгого будинку, того типу, що в народі називають „китайською стіною”. В під’їзд не вскочиш, за будинок не забіжиш – в один бік бігти метрів  зі сто, і в інший – так само. Виявляти спортивні таланти можливості йому ніхто не надав – ані в бігові, ані в стрільбі Залогін відзначитися не встиг. Щойно він досяг середини будинку, як відбулося захоплення – миттєве та чисто  виконане  – без біганини та жодного пострілу. Ось він, найвищий клас роботи сищиків! Коли група захоплення піднялася до квартири затримуваного,  до вилученого під час захвату ТТ, додався ще й „Наган”. Злочинець серйозно готувався дати відсіч. Але – дарма...

Коли Жаркевич набрав номер моєї приймальні, я знаходився на виїзді. Він сказав: „Передайте одне – Залогіна ми взяли...”. Півгодини потому я вже сам телефонував Жаркевичу:

-         „Взяли?! Як взяли?! Розповідай!”

 

Але це була лише половина справи. Замість того, аби святкувати перемогу, Жаркевич на три доби зачинився у кабінеті з затриманим. Бесіди тривали з ранку до вечора.  Так, так, лише бесіди – з такими як Залогін, жодні методи, окрім психологічних не є дієвими.  А такі, як Жаркевич,  інших методів ніколи й не застосовують – просто опускатися до них справжньому сищикові  так само неможливо, як пити воду з брудної калюжі... Вони дійсно розмовляли три доби, три довгих доби і наприкінці третьої  Жаркевич з легким серцем вийшов з кабінету  і попрямував до мене.  На мій стіл лягли аркушу  паперу, на котрих Залогін власноруч  описував й свої особисті „подвиги, й „подвиги своєї команди.  Ретельно описував, з усіма деталями і навіть з намальованими схемами.  Пачка аркушів була товстою  -  в ній було  майже  сто п’ятдесят епізодів злочинів.  Вбивства, пограбування, розбійні напади,  тортури із застосуванням праски та паяльника. Жахлива доля родини Якимових  була там також.  Читаючи ці аркуші паперу, що були переповнені жахливими зізнаннями,  я розумів – нехай навіть попереду  безліч роботи для сищиків, експертів,  слідчих, нехай навіть  попереду місяці  слідства та суду, але головне все ж таки зроблено – банду знищено, вбивство родини Якимових розкрито...  І  стала ближчою на крок Ера Милосердя.

 

А Володимиру Жаркевичу, дякуючи за  роботу, що він її виконав дуже професійно, я сказав просто й коротко: „Коли ти служиш у міліції і ліквідував хоча б одну таку банду, то своє призначення у житті ти виконав...”

 

 

 

Про медиків-„бандитів” та бандитів-„медиків”

 

Я нещодавно переглядав один „високохудожній” фільм.   Сюжет приблизно такий -  два опери молодший та старий,  стежать  за групою злочинців, котрі  за інформацією, що мають міліціонери, торгують людськими органами.  І ось,  вони намагаються затримати  одного із злочинців, він від них втікає... В  руках у нього дипломат, і коли він перебігає вулицю, його збиває машина. Збиває, звісно, на смерть, а коли оперативники відкривають портфель, з  котрим він біг, то знаходять там шість пар людських очей. Спочатку я дивився цей фільм, трохи дрімаючи,  а коли вони відкрили портфель, мені стало цікаво – а що ж там відбуватиметься далі?  А далі у фільмі було показано, яким чином розгортається та ж-таки ситуація, так би мовити, з протилежного боку – з боку бандитів.  Вони звозили бомжів до одного з моргів, там їх труїли, а потім використовували рогівки їхніх очей. З одного боку – сюжет спритно закручений.  Але з іншого – подібні „навчально-тренувальні”  фільми я б, все ж таки, не дозволяв транслювати на телебаченні.

 

Переглядаючи цей фільм, я згадував свою роботу.  І якщо, ситуація, показана в ньому,  нормальну людину наштовхне на думку про те, що  в нас такого „не може статися ніколи”, то лише ту людину, котра не знайома з із зворотнім боком нашого життя – кримінальним. 

Я скажу, що таке було...  В одній із південних областей  нашої Батьківщини, де мені теж довелося працювати.  Саме там стався випадок, про який я міг би розповісти -  цинізм людей, що його вчинили, просто вражає.

Почалося все з того, що один  оперативний співробітник приніс інформацію  про те, що  у міському морзі  спеціалісти,  котрі там працюють,  вилучають із трупів  певні частини тіл, котрі в подальшому використовують  задля виготовлення медичних препаратів. Інформація була приголомшливою, і на той час взагалі неочікуваною. Адже це  відбувається не в глухій місцевості, де немає закону –  у великому, досить цивілізованому місті.  І ось  тобі маєш – справжнісінька дикість, якийсь сюжет для фільму жахів. Перш ніж цю інформацію  кудись виносити, чи то доповідати про неї, слід було отримані дані ретельно перевірити.

 

Я запросив до себе оперативного співробітника. Наша бесіда складалася переважно з уточнюючих питань, що я ставив, на тему: „ Які саме докази може надати  людина, що принесла таке повідомлення?!” Оперативник не розгубився, та відповів, що людина, котра надала інформацію,  зафільмувала  події, про які йдеться, на відеокасету.  Я не скажу, що мене це дуже втішило, принаймні змусило замислитися. На спробу пожартувати, чи то вигадку божевільного це не скидалося. Декілька днів потому саме цю касету мені було доставлено  до кабінету. Ми ввімкнули відеомагнітофон та й стали її переглядати. Скажу відверто – на щастя, сам процес  вилучення  фрагментів тіл не було зафільмовано, але було відзняте тіло людини, що її раніше доправили в морг – вже ПІСЛЯ розтину, під час  котрого з неї, вочевидь,  вже було вилучено відповідні суглоби.  В результаті її кінцівки згиналися під будь-яким кутом – неначе у  ляльки, пошитої з краму.  Видовище цілком доводило звинувачення.

Більш за все, мене стурбувало те, що це  було тіло не волоцюги, котрого підібрали десь, пробачте, під парканом.  Ні, це була людина, що її доправили до моргу родичі!  Але, як таке могло статися?!  Невже вони не помічають змін, що відбулися з тілом?

 

Виявляється, задля того аби створити ілюзію цілого тіла,  в трупи замість суглобів  вставлялися... гілки, що їх зрізали з дерев – що росли неподалік від цього моргу.  Далі – справа техніки:  на тіло одягався костюм,  воно клалося до труни,  і вже в такому вигляді  поверталося родичам.  Коли згодом  ми проїхали цією вулицею – там стояли лише одні  стовбури – дерева без гілок, майже всі їх було зрізано!

 

Отримавши таку інформацію, я доповів начальнику управління.  Ним була віддана команда – організувати  відповідний комплекс заходів задля того, аби з’ясувати: що ж це за такі „симпатичні” медичні спеціалісти, і навіщо вони  вирізають суглоби у мертвих людей?!  Коли розпочалася робота, то досить швидко з’ясувалося, що  кожен судовий  медик, що працював у морзі,  за проведення подібної „операції” з вилучення суглобів, отримував по п’ятсот гривень з трупа.  І  це були трупи людей,  котрі мали родичів...   

Ситуація була не з простих.  Більш того,  коли ми переглянули законодавство, що діяло на той час, то не змогли знайти статті,  яка відповідала б даній ситуації. В той час ще не було законів, котрі б регламентували  застосування трансплантації в медичних закладах, відповідно не було й законів щодо порушення цієї діяльності!

 

 Із законодавства, що діяло на той час, і стосувалося  померлої людини,  „працювала” лише стаття КК, яка передбачала  відповідальність за наругу над могилою, та це, звісно, не відповідало ситуації.

 

Єдине, що нам вдалося відшукати  в законодавстві, так це те, що  вилучення органів  дозволяється  лише за письмової згоди  родичів. Саме цей закон  вже було прийнято Верховною Радою України. Але відповідальність за його порушення  передбачено не було...

 

Звісно, що з цією „жахливою” касетою я вирушив до прокурора.  Побачивши те, що на ній було знято,  прокурор, буквально втратив свідомість. А прийшовши до тями,  поставив завдання – надати конкретних  осіб, що винні у цьому жахітті, задля притягнення останніх до відповідальності.  Але залишалося питання – за що саме?!

 

Тим часом події розгорталися. Оперативна служба відстежувала ситуацію.  Одного дня машина, що приїхала до моргу, забрала  страшний вантаж, та й  поїхала до аеропорту.

 

Згодом ми з’ясували, що  вилучені суглоби використовувалися задля виготовлення препарату „Тутопласт”. Медичний матеріал для трансплантації, який виготовлявся  „із губчатих тканин людини згідно запатентованої технології”.  Як стверджують відповідні розділи сайтів медичних закладів – „Технологія будується на реальному виборі донора, та за суворого дотримання діючих  юридичних та етичних стандартів...” До того ж, задля виготовлення препарату, використовується „матеріал”, вилучений лише у осіб, що мають здорові суглоби.

 

Яким же був результат наших зусиль? Звісно, що „ходоків” за даною справою було чимало, про це теж можу сказати. Тиснули на нас серйозно, але ми, звісно – закінчили  міліцейську частину роботи, встановили людей, котрі цим займалися, та й передали матеріали, як то слід, до наглядового органу...

Саме тут і постало запитання: „ А на якій підставі ми можемо притягнути цих людей до відповідальності?!”  Тому покарання було, фактично, лише моральним. Хіба що  звільнили з роботи.

 

А знаєте що... Не засуджуйте суворо, але я вважаю, що тоді було б непогано опублікувати перелік прізвищ тих, хто цим займався.  Та й по всьому  - не потрібно ані  законів, ані судів...

Вважаєте – жорстоко?!  Ваше право... Але те, про що я розповідав вище – це просто вершина аморальності.  Людина й так нещасна на цій землі... То  не позбавляйте її можливості хоча б залишити цей світ  спокійно!    Але ж ні -  знайшлася і тут група покидьків, котрі на цьому наживалися.

 

Подібний випадок, що його було зареєстровано,  мав місце у Івано-Франківську  у 2012 році.

 

До правоохоронних органів звернулися  п’ятеро родичів померлих, котрі звернули увагу  на те, що  тіла із місцевого моргу  привозять занадто порізаними.  Як з’ясувалося,  в більшості випадків у рідних начебто брали дозвіл  на вилучення „біологічного матеріалу”. Але – реальна кількість вилученого значно перевищувала обумовлене...

 

УБОЗ порушив кримінальну справу  проти п’ятьох співробітників судово-медичного бюро, за статтею „порушення порядку трансплантації органів та тканин”,  яка на той момент вже була у законодавстві України. 

 

Трохи раніше аналогічний випадок мав місце  у місті Миколаїв. За певними даними, подібні, дійсно  дикі випадки траплялися й у інших регіонах  України.

Головне полягає в тому, що наявність  відповідної статті  в Кримінальному кодексі є тим головним моментом, котрий, без сумніву, сприятиме наведенню порядку  в цьому аспекті  медичної діяльності.

 

 

Коли вже ми у цьому розділі розглянули  медичну тему, то варто, мабуть, згадати історію  зовсім іншого плану та характеру, що трапилася в Дніпрі.  Мова про так зване бандитське угруповання „медиків”...

 

Медиками вони, звісно, не були в жодному разі – були вони бандитами. Але бандитами, слід зазначити,  які не мали  аналогів не те що в Україні, але й за її межами.  Так, один справжній медпрацівник  мав безпосереднє відношення до  злочинної діяльності  цього ОЗУ.

 

До складу ОЗУ  входили двоє КОЛИШНІХ  співробітники  міліції.  До того ж, що найбільш неприємно – карного розшуку.  Але – саме колишніх, а не звільнених із органів внутрішніх справ вже після викриття.

 

Ядром ОЗУ стали двоє – Юрій Іванський, котрий дійсно проходив службу в карному розшукові. Згодом він,  став  інструктором  із рукопашного бою в обласному „Динамо” тому, що мав „чорний пояс” з карате,  підтверджений навіть  у Таїланді.  Там він тренував не лише простих  громадян,  але й бійців різноманітних  спецпідрозділів силових структур.

Головною, та й по суті, єдиною метою   в житті Іванського були гроші.  Чим більше, тим краще, а в який саме спосіб їх буде отримано, не мало для нього жодного значення.  Маючи певне коло знайомств та зв’язків  - як серед бізнесменів Дніпра та області, так і серед  співробітників правоохоронних органів, він вирішив головним засобом „заробітку”  зробити „вирішення делікатних питань”.

 

Відбувалося це все ще в 90-ті роки – часи, що були вкрай неблагополучними з огляду на  криміногенну  ситуацію.  В якості „делікатного”  впливу в той час  розглядалося чи то залякування конкурентів та опонентів погрозами фізичної розправи, чи то одразу їхнє знищення.  Немає людини – немає проблеми...

 

З  вирішенням таких завдань Іванський не міг впоратися самотужки, навіть не зважаючи на  всі свої фізичні  та спортивні якості. І він почав  формувати „команду”.

 

Першим серед обраних був Ігор Зимін – фактично, він був другим організатором банди.  Особистість, що й казати, неординарна. Для нього матеріальний фактор був далеко не головним, не основним.  Вбивства він перетворив на засіб задоволення  комплексу „надлюдини”.  Саме Зимін перетворював  кожен злочин банди  в найсправжнісіньку постановку – з гримуванням, зміною „образів”, попередніми репетиціям,   ретельним відпрацюванням  „смертельного” сценарію та  довершеною „режисурою”.  Як він  власне сам зізнався, кожне нове вбивство він намагався „зробити краще ніж попереднє”. Морально-етичні цінності  та орієнтири  не існували для цієї людини.

 

І саме Зиміну належало  страшне ноу-хау, завдяки котрому банда отримала  гучну назву... Перші свої голосні (як в прямому так і в переносному сенсі) ліквідації ОЗУ  проводило за допомогою саморобних  вибухових пристроїв.  Серед них -  підрив у Дніпропетровську  автомобіля „Мерседес” бізнесмена Дутко,  що призвів до отримання останнім важких тілесних ушкоджень, та загибелі Цагіна – громадянина Ізраїлю. Також використовувалася холодна зброя  („заточки”, що їх було виготовлено з напилків). Слід відзначити, що не всі  замахи досягали успіху – смерті обраної жертви.  

 

Навіщо ризикувати зривом злочинного наміру чи то, навіть, власним викриттям? Адже вбивства можливо здійснювати без пострілів та вибухів, непомітно та тихо – буквально одним рухом руки.  Більш того, у спосіб  після якого будь-яка медична експертиза  зробить висновок про те, що смерть настала в наслідок цілком природних причин!

 

Як згадував згодом генерал-майор М.В.Хащевий, котрий обіймав посаду  начальника обласного УБОЗ Дніпропетровщини під час активної  розробки  та ліквідації банди - „В той час було складно знайти літературу, котра б стосувалася хоча б якоїсь діяльності спецслужб. Зимін її мав.  Наприклад, книги щодо вибухотехнічних робіт, брошури  на кшталт „Виживання в зоні  збройних конфліктів”, довідник із вогнепальної зброї та інше.  У всіх цих книгах описувалися прилади  технічної розвідки, засоби захисту об’єктів та інформації, надавалося загальне розуміння   виготовлення  вибухових пристроїв,  засобів ведення стеження.  В його бібліотеці знайшлося місце і для фармакологічної літератури, з якої він теж довідався чимало  інформації, що стала  йому у пригоді під час скоєння  вбивств...”

 

Слідство достеменно так і не встановило, яким саме чином Зимін  вигадав свій диявольський план.  Напевно, основні ідеї знайшов у спеціальній літературі, щось „відшліфував” після консультації із спеціалістом відповідного профілю – мала банда й такого  помічника... Наразі, подільникам  він запропонував скоювати вбивства  за допомогою внутрішньом’язових  ін’єкцій медичних препаратів, які за своїм впливом на людський організм були схожі  на дію отрути кураре.

Людина, котра отримала відповідну ін’єкцію, помирала від паралічу дихальної системи та зупинки серця, а власне речовину в організмі знайти було неможливо.  Згодом, дійсно,  відповідне бюро судово-медичної експертизи, що проводило розтин  тіл людей,  котрі стали жертвами банди, робило висновок  - смерть спричиняли різноманітні захворювання.

 

На момент першого вбивства, скоєного в такий спосіб, злочинне угрупування розрослося. Окрім  Іванського та Зиміна до його складу також входив Микола Шевченко – колишній співробітник міліції, котрий мав  вісім років стажу  в оперативному підрозділі.  Останнього було звільнено з міліції з компрометуючих   мотивів в званні капітан.  В банді його з повагою називали „Дідусь”...  Цей „дідусь” залучив до злочинної діяльності власного сина Олександра – саме він збирав вибухові пристрої буквально з підручних  матеріалів.

А ще Шевченко залучив до „орбіти” дій злочинного угрупування  саме спеціаліста-медика.  Свого племінника Леоніда, котрий і надавав Зиміну  не лише консультації з приводу впливу на людину тих чи інших медичних препаратів, а й  постачав йому фармацевтичні знаряддя вбивства. До них Зимін додавав інші речовини, що значно посилювали  небезпечний вплив  ліків та остаточно перетворював їх на отруту.

 

Також до складу ОЗУ входили Євген Самборський, Сергій Хміль та Андрій Онищенко – але всі вони були лише  рядовими виконавцями, і нерідко використовувалися „наосліп”, та й ставлення до них було, як до „видаткового матеріалу”.

 

Наразі, саме Хміль, за наказом Зиміна,  вирушив на „польові випробування” вбивчого  препарату. Знайшовши у Дніпропетровську чоловіка без певного місця проживання, Хміль зробив йому укол  в спину і бідолашний помер буквально за десять хвилин – на очах Зиміна,  який спостерігав за „випробуваннями” з безпечної відстані.

 

Перше „замовне” вбивство за допомогою смертельної ін’єкції члени ОЗУ скоїли в офісі дніпропетровської комерсантки, бізнес-партнер якої вимагав прискорити розрахунок по здійсненій оборудці, погрожуючи, в разі відмови, „підключити” задля вирішення питання бандитів.

 

Коли він, залишаючи офіс, спускався сходами, бандити наздогнали його, та й, схопивши, зробили смертельний укол. Лікарі в якості причини, що призвела до смерті, назвали ішемічну хворобу серця. В даному випадку укол інсуліновим шприцом із голкою, що була навмисне вкорочена (аби заледве виглядала із стиснутих пальців руки) робив знову ж таки Хміль, як людина, що пройшла відповідне тренування.  Тримав жертву боксер Самборський...

 

Не переказуватиму детально всі кримінальні діяння ОЗУ Іванського-Зиміна.  Скажу одне – вбивати вони були ладні кого завгодно –аби  гроші платили.  Певний час потому, у бізнес-колах Дніпропетровська  стало відомо, що існує певна група людей, котрі за гарну винагороду здатні вирішити  найделікатніші питання, зробити найбруднішу роботу  - прибрати конкурента,  позбутися кредитора чи то компаньйона, що набрид...

 

Щоправда, навіть злочини із використанням отрути бандитам теж не завжди вдавалося доводити до бажаного фіналу.  В одному з випадків потерпілого врятував охоронець офісу, поблизу якого стався замах, котрий  своєчасно почав робити жертві штучне дихання.  В іншому – „Швидка допомога”, що цілком випадково  опинилася поблизу  місця злочину.

 

Всі злочини відпрацьовувалися вкрай ретельно – і „дякувати” з цього приводу слід  саме Зиміну.  Найбільш улюбленим його „напрацюванням” було таке – пробивали колесо  автомобіля потенційної жертви (встановивши попередньо одне з місць, де вона досить часто з’являється). А потім, коли потерпілий починав процес заміни колеса, до нього підходив „небайдужий перехожий”, який пропонував допомогу та із співчуттям плескав останнього по плечу.  Саме в цю мить робився смертельний укол.

 

Своєю „найкращою операцією”  сам Зимін вважав випадок,  коли задля ліквідації жертви в Кривому Розі він придбав букет троянд і, начебто випадково зіштовхнувшись з потерпілим, вколов його цими квітами.  Насправді, троянди були голландські – що не мали колючок, і укол здійснювався тим таки шприцом. На превеликий жаль Зиміна,  це був саме той випадок, коли  „Швидка”, що знаходилася неподалік, врятувала  потерпілого.

Як з’ясувалося згодом,    улюбленою книгою цього „суперкілера” (наразі,  за такого він себе вважав) був напівфантастичний детектив „Обітниця мовчання”  О.Ільїна, в якому розповідається про діяльність секретних підрозділів ГРУ та КДБ, так званих антикілерах, котрі заради очищення суспільства  вбивають  людей, що мають кримінальне минуле.  Згадую я про це ось з якого приводу: вже після затримання,  Зимін спершу намагався  запропонувати керівництву УБОЗ в особі Миколая  Хащевого певні „особливо цінні відомості” в обмін на те, що його буде звільнено від кримінальної відповідальності за скоєне, а, отримавши відмову, винайшов ще більш „цікаву” пропозицію...

Він заявив, що ладен стати „чистильником” кримінального світу України, „працюючи” за „замовленням” ...  УБОЗ МВС України!  Така „щедра пропозиція”  приголомшила і Хащевого особисто, і його колег. Чи то  призвела до того стану, коли людина не розуміє  - сміятися їй чи  плакати. Бульварне чтиво  залишило у мозку „кілера-романтика”  такий глибокий слід, що він дійсно був відверто вражений до глибини душі, коли йому нагадали, що згідно законів України злочинців повинні затримувати  співробітники правоохоронних органів.  А міру відповідальності, й, відповідно – покарання, визначає суд.  Тому жодним „антикілерам”  в цій системі немає місця і бути не може.  Відповідно, в „послугах” Зимина та  йому подібних ані УБОЗ, ані інші правоохоронні  структури України  потреби не мають.

 

Це – з приводу так званих „орлів” – „міліцейських кілерських бригад”, існування котрих раз у раз намагаються „викривати” і навіть „доводити” певні не надто чистоплотні вітчизняні журналісти та політики.  Не існувало їх ніколи, й існувати не могло. А „існування”  різноманітних „секретних загонів” на кшталт „Білої стріли”  та їй подібних  слід залишити на сумлінні  тих, хто вигадує дешеві детективи, та обдарованих надто бурхливою фантазією.

 

А ось викрила „медиків”  дійсно міліція  - Управління  по боротьбі із організованою злочинністю.  Щоправда, на певному етапі довелося до відпрацювання банди підключати Службу безпеки України.  Причин задля цього було декілька.  Це – і певні процесуальні складнощі,  що виникали з тими ж-таки судовими органами, наприклад під час отримання санкцій задля тих чи інших оперативних заходів, та і труднощі з причини доволі широких знайомств злочинців, що їх відпрацьовували.

Деякі співробітники органів внутрішніх справ, несвідомо, були для них джерелами  цінної інформації – це  стосувалося й тих оперативників, що вели розробку ОЗУ.   Коли декотрим з них стали надходити  пропозиції щодо підкупу, а згодом прямі погрози, стало зрозуміло, що слід залучати додаткові  сили та можливості, не пов’язані з міліцією.

 

Наразі, основна заслуга у ліквідації „банди  медиків” належить оперативникам УБОЗ, що їх очолював М.В.Хащевий.  Він особисто керував  оперативними розробками та комбінаціями, під час котрих були задіяні усі оперативні прийоми. Особливо слід виділити величезний внесок у цю роботу старшого  оперуповноваженого  УБОЗ УМВС  в Дніпропетровській області  полковника міліції Віктора Рябова, котрий не лише займався розробкою банди  мало не з перших днів, але й навіть здійснював  допомогу у оперативному супроводженні  судового процесу над його членами, вже перебуваючи на пенсії. Можна ще додати, що принаймні, одного разу члени оперативної групи, котра працювала у цій справі, залишилися живими виключно  завдяки професіоналізму та кмітливості Рябова, уникнувши смертельної пастки, що її приготував для них Зимін.

 

Інакше й бути не могло – у своїй злочинній діяльності банда, на момент її викриття та затримання її членів, вже „переросла” Дніпропетровський регіон, і цілком серйозно збиралася „опановувати” столицю України.  Коли у квітні 2001 року бійці спецпідрозділу затримали злочинців у Києві, на квартирі, що вони винаймали, було вилучено  окрім шприців  та медичних препаратів, майже 10 кілограмів вибухівки, автомат Калашникова, чотири пістолета  та десять глушників, чотири обрізи, гвинтівка, оснащена оптичним прицілом та глушником, 180 електродетонаторів,  8 гранат та цілий мішок набоїв.

 

Загалом під час обшуків в місцях проживання членів злочинного угрупування було викрито та вилучено:  радіостанції,  прилади задля оптичного спостереження, професійне  аудіо та відео обладнання. А також – комп’ютерна техніка та гроші у кількості більш ніж 600 000 доларів.

 

Нажаль,  слідству вдалося знайти неспростовні докази  лише стосовно дев’яти епізодів  злочинної діяльності банди, хоча оперативники, що працювали над розслідуванням її злочинів впевнені, що їхня кількість була значно більшою. В даному випадку негативну роль, як було сказано вище,  відіграло те, що в більшості випадків кримінальні справи за фактом вбивств не порушувалися, оскільки лікарі, що досліджували причини смерті загиблих,  вбачали лише гостру серцеву недостатність чи то інші захворювання.

 

Однак, доведених судом та слідством злочинів вистачило, аби Зиміна було засуджено до довічного ув’язнення.  Самборській та Хміль  отримали по п’ятнадцять років ув’язнення.  Іванський -14, а Онищенко – вісім з половиною.

 

Наразі, медик, що постачав вбивцям  медичні препарати, зміг переконати суд в тому, до діяв виключно з остраху перед погрозами Зиміна. Його було засуджено лише за викрадення медичних препаратів, до того ж він потрапив під амністію...

 

 Сина колишнього міліціонера, котрий допомагав бандитам виготовляти вибухові пристрої на той момент  вже було засуджено на тривалий строк за організацію лабораторії з виготовлення синтетичних наркотиків.

 

І ще одне... Оперативна робота з викриття ОЗУ „медиків” дала поштовх ще цілій низці розслідувань, що призвели до викриття та знешкодження злочинних угрупувань, котрі не поступалися у своїй жорстокості „медикам”.

 

 

 

 

 

Дніпровські банди

 

В попередньому розділі я згадував про те, що за результатами оперативної роботи, котра проводилася паралельно  із розробкою банди „медиків”, у Дніпропетровську,  УБОЗ були розгромлені й інші небезпечні  злочинні угрупування.  Далі мова йтиме  про одну з них – банду Куркая...

 

Початком активної роботи по цьому угрупованню, можливо, слушно вважати той момент, коли на міжповерховій  клітині одного з будинків  дніпропетровського  житлового масиву „Лівобережний” були знайдені  три відрубані голови.  Стіну парадного „прикрашав” напис, котрий було зроблено, скоріш за все, за допомогою аерозольного балончику з червоною фарбою: „Мамант! Наступною буде  твоєї Мавлін P.S. Павлін!”...

 

Одразу поясню, аби уникнути незрозумілостей: „Мамонт” – це було прізвисько  кримінального авторитету, котрий мешкав саме в цьому будинку. А Павліною звали його дружину.  Жахливе „послання”  явно було адресоване саме йому.  Але ким?

 

Саме по собі виявлення в житловому будинку людських голів (як з’ясувалося згодом, жертвами стали троє осіб без певного  місця проживання, котрих було вбито напередодні), що їх використовували в якості  засобу залякування, було НП величезного масштабу.  Більш того,  засоби масової інформації із задоволенням підхопили тему цієї середньовічної дикості, що сталася в наші дні, і поширили її як тільки могли – не лише в Україні, а й на  теренах ближнього та дальнього зарубіжжя.   Відповідні фотокартки були опубліковані навіть в газетах Германії.

 

Як з’ясувалося згодом, і сам спосіб скоєння злочину, і навіть граматичні помилки, котрі були навмисно зроблені в загрозливому посланні, були обрані злочинцями навмисне задля того, аби  склалося враження щодо причетності до нього „людей зі Сходу”. Зазначу лише, що версія про скоєння даного вбивства  вихідцями із кавказького регіону відпрацьовувалася мало не першою.  Але істина полягала в іншому.

 

В процесі оперативної роботи (не обійшлося тут і без одкровень того ж таки „Мамонта”, котрий на другий день після страшної події залишив Україну), до переліку підозрюваних потрапив один із мешканців Дніпропетровська  - Олександр Куркай.  Ані він, ані особи, що їх було згодом встановлено як членів злочинного угруповання, котре він очолював, раніше до поля зору оперативних служб міліції  не потрапляли. На те були свої причини.

 

Перш за все – дуже гарна законспірованість ОЗУ, ретельне планування  її членами  кожного свого злочину. Також свою роль відіграло, наприклад, те, що сам Куркай, котрий проходив строкову службу у військах зв’язку, був непогано підкований  у питаннях технічного захисту тих таки  телефонних перемовин від прослуховування. Та й взагалі, він мав певні знання щодо форм та  методів роботи оперативників – хоча б служби  зовнішнього спостереження, вмів сам протидіяти останнім, і навчив цьому своїх подільників.

 

На особистості ватажка слід зупинитися дещо ретельніше.  Найцікавіше, що життя Куркая, здавалося б,  складалося таким чином, що злочинцем він не повинен був стати в жодному разі. Він зростав у родині, де батько зловживав алкогольними напоями, був домашнім тираном, і як результат – скоїв самогубство на ґрунті алкоголізму. Тому Куркай відчував тривку відразу як до алкогольних напоїв, так і до людей, котрі пиячать. Ще більш негативні емоції  він відчував до наркоманів.

 

Без сумніву, чималу роль тут відіграло й те, що Куркай став жертвою „п’яного” злочину, що мало не коштував йому життя.  Він заступився за сусіда, котрого гість-п’яниця  спершу обікрав, а потім побив.  З’явившись до квартири кривдника, Куркай, як людина спортивна – майстер рукопашного бою, не очікував підступного удару ножем в серце, що отримав від господаря-алкоголіка.  Лікарям вдалося врятувати життя Куркая (певний час він взагалі перебував у стані клінічної смерті), але здоров’я йому ця подія, звісно, не додала – два ребра довелося видалити, а в серцевому клапані з’явилася лавсанова вставка.   Все це сталося  в день народження  його дочки...

 

Здавалося б, що  після цього людина, котра на собі відчула, що це таке – коли твоє життя віднімає  рука вбивці, не мала стати злочинцем сама. Однак, з ним  все відбулося, як то кажуть, „точнісінько навпаки”.

 

До криміналу він подався  не від бідності чи то неможливості прогодувати власну родину –  як гарний кравець, на відсутність замовлень Куркай не скаржився.  Але на дворі були „бандитські 90-ті” і він знайшов себе в тодішньому „бізнесі”, котрий полягав у „кришуванні”, „вибиванні боргів” та інших відверто злочинних діях.

 

Першим, вкрай жорстоким злочином, котрий скоїло його угрупування, яке він тільки-но  почав створювати, був напад на бізнесмена Володимира Усова, скоєний у 1993 році. Той облаштував вдалу оборудку, що принесла цілих 50 тисяч доларів прибутку і не поділився з компаньйоном. Останній і найняв Куркая аби „з’ясувати” стосунки.

 

Бізнесмена за допомогою хитрощів заманили в безлюдне місце – в автомобіль до нього підсіли дві дівчини, котрі запропонували поїхати скупатися на пустинний пляж. Усов, передчував пікантну пригоду, але натомість стикнувся із бандитами, котрі почали вимагати від нього всю  зароблену суму, і почувши відмову, заходилися його бити. Кінець кінцем, під час розправи Усова забили мало не до смерті. Знайденого згодом рибалками, його було доправлено до лікарні, де він помер три дні потому, не повертаючись до свідомості. У скоєнні цього злочину Куркай брав участь особисто.

 

Слід сказати, що і він, і його подільники були затримані за підозрою у причетності до цього вбивства. Однак, встановити особистості дівчат, котрі слугували „приманкою”, тоді не вдалося. У зв’язку з цим, а також відсутністю свідків та іншої доказової бази, вбивці опинилися на свободі вже через два роки після смерті бізнесмена.

 

Покинувши місця попереднього ув’язнення, Куркай розпочав створення власного ОЗУ і то, досить серйозно. Минув досить короткий час і угрупування, що він його очолював, мало достатньо міцні позиції у Дніпропетровську. Спеціалізація не змінилася  - вони займалися тими ж таки з’ясуваннями стосунків, „стрєлками” та вирішенням бізнес-конфліктів за допомогою способів досить далеких від закону. Втім, допомагав він „вирішувати питання” що не лише стосувалися комерційної діяльності. Інша справа, що методи застосовувалися ті ж самі...

 

До ватажка звернулася його давня знайома, котра стала директором великого торгівельного центру. Проблема бізнес-леді полягала в тому, що одна із її продавчинь примудрилася „відбити” у неї співмешканця. Дама бажала помсти. І помсту їй забезпечили повною мірою.

Члени угрупування підстерегли дівчину біля під’їзду її власного будинку, і не лише побили, але й спотворили, порізавши обличчя бритвою. В якості доказу виконаного „замовлення” комерсантці було пред’явлено... половину вуха, відрізаного у жертви. 

 

Куркай не знав жалю ні до кого (і вимагав такої ж жорстокості від членів своєї ОЗУ). Наразі, подібне ставлення він розповсюджував навіть на членів власної родини – дружина та дочка ватажка їздили разом з ним в машині майже постійно, на „ділові зустрічі”, не зважаючи на те, що кожна з них могла закінчитися перестрілкою також. Вони відігравали, перш за все, роль „живого щита”, а, окрім того, відволікали увагу під час зупинки чи то обшуку автомобіля. Пістолет Куркая, з котрим він практично не розлучався, під час таких переміщень знаходився у дамській сумочці його дружини.

 

Звісно, бурхлива діяльність бандитського угрупування на ниві „кришування” Дніпропетровських комерсантів не могла не викликати спершу досить жваву цікавість з боку „колег” по кримінальному бізнесу, а згодом і проблеми з ними. Саме тоді Куркай отримав у певних колах прізвисько „Панове”, оскільки, приїхавши на будь-яку „стрілку”, вітав присутніх словами „Здраствуйте, панове!” – і ніяк інакше.

Втім, подібна ввічливість не перетворювала бандита (так само як і його опонентів) на когось іншого. Конкуренти в цьому „бізнесі” усувалися лише в один спосіб  - відправкою на той світ.  Перший авторитет, із котрим  стосунки ватажка банди зіпсувалися вкрай, бут такий собі „Сивий”.  Дивом уникнувши ліквідації (переконавши ворогів  у тому, що місце зустрічі оточено автоматниками  із його угрупування), він зрозумів, що наступної „розборки” просто не переживе. І вирішив діяти сам.

„Сивого”, котрий повертався після тренування, було розстріляно поблизу власного будинку Куркаєм та його подільниками. Під час з’ясування стосунків з місцевими авторитетами, що відбувалися згодом, ватажок банди зумів довести представникам криміналу, що не має жодного стосунку до загибелі „Сивого”. Він, хоч і не маючи нормальної освіти, здатністю переконувати людей володів чудово.

 

„Мамонт”, помітивши „перспективну бригаду”, свого часу сам запропонував йому співробітництво. Але разом з цим не врахував того, з ким саме він намагається співпрацювати. Куркай, котрий мав виключно кепський характер, і не визнавав взагалі жодних „понять”, авторитетів над собою не терпів і нічиїх наказів виконувати не бажав в принципі. Від запропонованого „співробітництва” він відмовився, що автоматично робило його конкурентом „Мамонта”.

Зіткнення між ними відбулося коли комерсанта, котрого „кришував” Куркай, „кинули” люди, чиєю „кришею” був „Мамонт”. Сума збитку, що його зазнав бізнесмен, складала 10 тисяч доларів США. Однак, Куркаю, котрий в’явився вимагати гроші до ресторану, де на широку ногу гуляв „Мамонт”, останній, перебуваючи в нетверезому стані, жбурнув йому в обличчя кілька стодоларових купюр. Та ще й зі словами: „Вдавися!”  Свідками цього стала велика кількість людей і виглядало все, як образа, що її у кримінальному світі не пробачив би ніхто.

 

Куркай і не збирався вибачати. Ретельно підготувавши операцію, його „бійці”, котрих він очолював особисто, скоїли на „Мамонта” зухвалий замах. Відслідкувавши всі переміщення свого ворога та вивчивши його плани, бандити влаштували засідку на під’їзних шляхах до водноспортивної бази, що належала „Мамонту.” Коли той після відпочинку в компанії повертався до Дніпропетровську, по машинам – автомобілям „Мерседес” та „Форд-Скорпіо”, було відкрито прицільний вогонь із двох автоматів.

 

З причин, що не залежали від Куркая, злочинний намір реалізувати не вдалося. „Авторитет” був лише легко поранений в передпліччя, один із його помічників отримав більш важке поранення – в живіт. Але теж залишився живий. Вочевидь, саме тоді  Куркай вигадав спосіб налякати його за допомогою відрубаних голів.

 

Необхідно відзначити, що подібного роду „акції залякування” він здійснював не вперше. Так, одному із дніпропетровських кримінальних „авторитетів” на прізвисько „Ніндзя” він на день народження прислав... труну з жалобними стрічками! З часом цю людину дійсно було вбито – втім, довести причетність Куркая до цього злочину було неможливо.

З „Мамонтом” ватажок банди вирішив не розмінюватися дріб’язком на кшталт ритуальної атрибутики. Спочатку відрубати голови планували наркоманам, котрих, як я вже казав, за людей Куркай не вважав. Однак, члени угрупування, котрих було відправлено на пошуки жертв, наркоманів знайти не змогли. Але здибали трьох „бомжів”, котрі здавали вкрадені труби до підпільного пункту прийому металу.

 

Сам Куркай голови не рубав – „екзекуцію” проводив інший член угрупування – Кєдров, котрий вже неодноразово брав участь у скоєнні вбивств. Однак, весь процес ватажок контролював особисто. І особисто ж, разом з тим таки Кєдровим, приніс голови до місця проживання „Мамонта”.

 

Робота по викриттю злочинного угрупування Куркая велася співробітниками УБОЗ за декількома напрямками. Паралельно  з напрацюванням оперативної інформації стосовно ватажка та всіх членів ОЗУ, було зроблено все можливе аби відновити карну справу щодо вбивства бізнесмена Усова, скоєного у 1993 році. Наполегливість та професійний підхід оперативників принесли плоди – дівчат, особистості котрих так і не було встановлено одразу після скоєння злочину, вдалося знайти. Цей успіх став можливим завдяки роботі старшого оперуповноваженого УБОЗ УМВС Дніпропетровської області підполковника міліції Вікторя Рябова, котрий здійснював основну роботу у справі розробки банди.

 

Правильна робота з ними дала можливість зібрати докази причетності Куркая до вбивства, достатні для того, аби прокуратура видала ордер на його арешт. Втім, Куркай про це не здогадувався. У співробітників УБОЗ з’явилися „козирі”, про які допоки було невідомо їхньому супротивнику.

 

Особисто ж Куркай був настільки впевнений у власній невразливості з боку правоохоронних органів та безкарності, що скоїв вкрай зухвалий вчинок – із власної ініціативи з’явився до УБОЗу, начебто для того, аби довести свою невинуватість. Ордер на арешт, що його пред’явив йому Рябов, став для бандита вкрай неприємною несподіванкою.

 

Втім, навіть опинившись у камері ізолятору тимчасового утримання, він і не думав зізнаватися у скоєному. А його подільники, котрі залишилися на свободі, перейшли на нелегальний стан, та розпочали бурхливу діяльність з приховування слідів та речових доказів злочинів, що вони їх скоїли раніше.  Але на той момент за ними вже спостерігали  відповідні міліцейські служби, відслідковуючи всі переміщення та контакти підозрюваних.

Саме завдяки цьому було своєчасно затримано дружину Куркая – Світлану.  Оперативників здивував той факт, що жінка вийшла на вулицю  із дитячою коляскою – в той час, як немовлят  в родині не було. Зацікавилися вони  цією „невідповідністю” недарма – як з’ясувалося згодом, в колясці був... арсенал вогнепальної зброї банди, котрий жінка повинна була доправити до одного з гаражів, що його заздалегідь  орендували члени ОЗУ.

Не кваплячись та не діючи поспіхом, що, доволі часто,  лише шкодить в подібних ситуаціях, співробітники УБОЗ продовжували  оперативну роботу.  Як результат – через нетривалий час  на конспіративних квартирах  було затримано двох членів ОЗУ, саме тих, хто  брав безпосередню участь  у вбивстві із відрубуванням голів та інших тяжких  злочинах.

Потім біло перевірено гаражі. Зокрема той, де опинилася дитяча коляска із незрозумілим вмістом.  Як вже було сказано вище,  знаходилася в ній зброя.  Загалом арсенал банди, що його було вилучено  під час цієї операції,  налічував три автомати  Калашникова,  два обрізи мисливських рушниць,  п’ять револьверів „Наган” і три пістолети. Також там було вилучено чималу кількість вибухівки – тротилові шашки, амоніт,  саморобні вибухові пристрої,  чотири гранати і приблизно чотири тисячі набоїв.

 

Балістична експертиза, що її було проведено, дала однозначний висновок стосовно  того, що  вилучена  зброя використовувалася під час вбивства „Сивого”, замаху на „Мамонта”, а також під час  скоєння інших тяжких злочинів.  Під тиском неспростовних доказів і свідчень власних подільників Куркай зізнався у скоєному.

 

Суд над злочинцями тривав майже два роки. Куркай і Кєдров, котрий рубав голови бомжам, були засуджені Апеляційним судом Дніпропетровської області до довічного ув’язнення.  Ще один найбільш активний член  злочинного угрупування – до 15 років позбавлення волі. Інші члени групи отримали від 3 до 5 років.  Дружину Олександра було засуджено за зберігання зброї на 3 роки позбавлення волі умовно.

 

Про викриття та знешкодження бандитських угрупувань, котрі намагалися  взяти під свій контроль Дніпропетровщину, в цій книзі написано немало, а написати можна було ще більше. Сьогодні згадуються ті злочинці, чиї дії були найбільш нестандартними, протистояння з котрими  перетворювалося на тривалу та непросту комбінацію, на вирішення задачі із багатьма невідомими.

 

Саме така історія почалася в 2001 році, напередодні мого переходу на службу до Києва, а закінчити її, припинивши злочинну діяльність бандитів, вдалося лише  в 2006-му, коли я вже знаходився у відставці. Саме тому спогадами про неї я попросив поділитися  Миколая Васильовича Хащевого, котрий керував цим розслідуванням у Дніпропетровську, в той час коли він очолював Управління по боротьбі із організованою злочинністю, та закінчивши його першим заступником ГУБОЗ МВС України.

 

- Першим злочином, котрий скоїла банда, про яку йде мова, був напад на охоронця кафе – співробітника міліції. Скоєно цей злочин було на Дніпропетровській трасі, там міліціонерові було нанесено  тілесні ушкодження, та викрадено  його табельну зброю – пістолет Макарова.

Згодом вже із застосуванням  цього пістолету було скоєно вбивство іншого міліціонера – працівника чергової частини залізничної станції Апостолово. Як і в першому випадку - задля того, аби заволодіти зброєю.

 

Озброївшись таким чином, бандити скоїли цілу низку зухвалих та жорстоких нападів на осіб, котрі займалися  обміном валют.  Всі злочини були ретельно продумані, підготовлені та згодом втілювалися у життя дуже грамотно. Слідів та речових доказів злочинці не залишали по собі взагалі жодних.  Втім, це досить просто пояснювалося – як з’ясувалося згодом, до складу злочинного угрупування входили, знову ж таки, співробітники  органів внутрішніх справ.

 

 Однією з причин невловимості банди було й те, що здійснюючи розбійні напади, у потерпілих вони, окрім готівки, не брали нічого. Буквально нічого – з того, на що не може не спокуситися, скажімо так, „середньостатистичний” злодій.  Ювелірні прикраси, одяг, навіть золоті годинники, здавалося, їх не цікавили – лише готівка.  В руках злочинців не опинялося  нічого, що згодом  могло б „засвітитися”, чи то „виплисти” під час спроби збуту, одним словом – аби дати нам ниточку, що веде до угруповання, котрі, зазвичай, знаходяться шляхом оперативної роботи.  бандити, здійснюючи напади, розбивали навіть мобільні телефони – нехай навіть  коштовні та сучасні. Як з’ясувалося з часом – робили вони так недарма. Саме на  мобільному телефоні й „погоріло”  угруповання... Втім, про це – трохи згодом. 

 

Зізнаюся відверто  - свого часу  я, як оперативник, мав мрію: розкрити злочин, сидячи у кабінеті. Справа в тому, що коли я тільки-но прийшов  на службу до міліції, в нашому підрозділі начальника карного розшуку нагородили орденом за те, що  він розкрив 30 злочинів, пов’язаних із квартирними крадіжками та розбійними нападами.  І все це – буквально сидячи у кабінеті, аналізуючи та порівнюючи злочини, що їх було скоєно.  Я тоді подумав: „Який сильний оперативник! Якій же високий клас роботи, коли він сидячи у кабінеті, все це розкрив!” саме тоді й з’явилася мрія – розкрити злочин „у кабінеті”...

 

З бандою, про котру йде мова, про розкриття шляхом самої лише оперативної роботи  й мови не було.  Працювали ми постійно – виходили на одне злочинне угрупування за іншим, викривали, затримували їхніх членів, але все виявлялося не те.  Кожного разу, коли ми виходили на  банту, та розуміли, що це не вбивці „валютчиків”, то  відчували  розчарування.  І продовжували працювати далі.

 

Доходило навіть до, практично, неймовірних ситуацій. Наші „клієнти” розстріляли автомобіль в котрому знаходилися син та батько, які займалися обміном валют. З ними їхала й подруга сина, але вона встигла зреагувати  та впала під „торпеду”, і залишилася живою.  Так ось – з’ясувалося, що напад на цих осіб, і в такий самий спосіб – під час  руху на автомобілі, планувало зовсім інше угруповання. Та коли ми затримали її членів, і навіть отримали від них зізнання щодо  нападу, котрий вони планували,  то не знайшли головного – пістолетів, що були знаряддям злочину.  Виявилося – що знову не та банда...  Взагалі-то,  під час розробки даної ОЗУ, що полювало на валютчиків,  інших злочинних угрупувань, зокрема бандитського спрямування, було виявлено та знешкоджено з десяток.  Жодна міліцейська робота, коли вона ведеться правильно, не є марною.

 

Не можу сказати, що цей  злочин  розкрив я, та ще й, сидячи „в кабінеті”. Наразі, я знаходився у своєму робочому кабінеті, коли надійшла доповідь: „В мережі „засвітився” один із мобільних телефонів потерпілих!”  працювала „трубка”  лише 24 секунди, але нам цього вистачило – цей напрямок відслідковувала ціла група співробітників УБОЗ, і вони цю можливість не змарнували.

Як з’ясувалося згодом,  один із членів угрупування все ж таки не втримався від спокуси прихопити з місця злочину „дуже гарний мобільник”.  І тримав його захованим у себе за місцем проживання – під матрасом.  Коли він був відсутнім, його вагітна дружина листувалася з ним СМС-повідомленнями. Її телефон розрядився.  Аж тут, раптом – під руку потрапив саме цей  викрадений телефон.  Вона ввімкнула його, ні про що не підозрюючи... А досить короткий час потому за місцем проживання її чоловіка вже була направлена група захоплення. Саме так, власне кажучи, й розпочалася ліквідація цієї банди, що п’ять років примудрялася   уникати переслідування.  Практично одразу у членів банди було вилучено  пістолети, котрі вони викрали у співробітників  міліції. Ось тепер ми були впевнені – полювання на банду закінчилося...

 

Наприкінці цього розділу хотілося б пригадати ще один епізод, котрий наглядно  змальовує, які стосунки  панують в кримінальному світі поміж ватажками та „авторитетами”.

 

8 серпня 2003 року запам’яталося мені  не лише днем народження Президента України Леоніда Кучми. Справа відбувалася поблизу Ялти, в будинкові відпочинку і я попрямував до моря.

 

Вже підпливаючи до берега, я побачив начальника УБОЗ України в АР Крим, полковника Сергія Семківа (згодом – генерал-майора міліції), котрий очікував на мене. Серце защемило – ой, не дарма він чекає мене на березі.  Саме так і виявилося...                                                                                              

Буквально за  40 хвилин   в готелі „Ялта”  було застрелено такого собі Коляка Руслана, котрий приїхав до Ялти із Санкт-Петербургу. Обставини вбивства останнього свідчили про те, що потерпілий був людиною непростою.  Вбивця застрелив Коляка під час обіду.  Прямо у ресторані готелю, де обідало чимало людей.  Наразі, він стріляв з двох пістолетів, „по-македонськи”.  Слід відзначити, що, разом з цим, не постраждала навіть жінка, котра сиділа поряд із вбитим – його знайома. На місці злочину було вилучено 14 гільз від пістолетів ПМ та ТТ. Коли ми прибули на місце події, там вже находились начальник УМВС міста Ялта полковник міліції В.Литвін (майбутній генерал-майор міліції, начальник Департаменту карного розшуку МВС україни) та заступник міністра внутрішніх справ України начальник ГУ МВС України в Криму Микола Петрович Паламарчук – нині генерал поліції першого рангу, Народний депутат України.

 

 

Інформація, що ми отримали із міста на Неві, підтвердила наші  припущення – Руслан Коляк, російський злочинний „авторитет”. Один із учасників бандитського руху „тамбовських”, керівник охоронного агентства, „юрист-адвокат”, учасник телешоу,  котрого неодноразово  притягали до кримінальної відповідальності і заарештовували...  Напевно, він достатньо  насолив своїм кримінальним подільникам.

 

Цікавий цей тип був тим, що за свого життя він зазнав дев’яти злочинних замахів – чотири рази його розстрілювали, до того ж  тричі – із застосуванням автоматичної зброї, тричі намагалися отруїти, і двічі підривали, використовуючи гранати.  А він, не зважаючи на  тяжкі поранення, виживав, і повертався до „улюбленої справи”.  Звісно, допоки не приїхав до України, де теж розпочав протизаконну діяльність, почав скупати землю поблизу Гурзуфу.

 

В шифровці також було вказано й можливих підозрюваних, котрі  виношували конкретні плани  остаточної розправи над фігурантом. Зібравши необхідні матеріали, і провівши експертизи у справі, ми направили  необхідні матеріали „північному сусідові” – їхній „авторитет”, то нехай вони й розбираються.

 

Згадую цей випадок з однієї лише причини – доля більшості кримінальних лідерів – смерть від кулі власних колег по ремеслу (як би протягом життя не таланило). А слова пісні Кемеровського „Братва не стріляйте один в одного!” – сльозливий  заклик ні про що...

 

 

 

 

 

 

 

„...Пам’ять, пам’ять, адже ти можеш, ти повинна ці стрілки на мить повернути! Я хочу не просто згадати імена, я хочу поглянути в очі своїм друзям...” Роки, що я їх провів у Дніпропетровську подарували мені людей, котрі стали не просто колегами по службі, соратниками у нелегкій міліцейській справі, а й тими друзями, в чиї очі хочеться поглянути роки потому...

Генерал-майор міліції Віталій Андрійович Глуховєря, генерал-майор міліції Олександр Володимирович Негодченко, генерал-майор міліції Олександр Олександрович Перов, генерал-майор міліції Миколай Васильович Хащевий.

Полковники міліції Віталій Грабевник, Анатолій Буйвол, Ігор Лазарів, Віктор Сабодаш, Миколай Авраменко, Олександр Юрков...

По-різному склалися долі, різними шляхами веде життя.

Вдачі Вам, друзі!

 

 

 

 

 

 

Частина 4   Заступник міністра

 

 

 

Служба в столиці

 

Є на світі люди, котрим для цілковитого щастя достатньо одного – бути начальником.  До того ж, взагалі не важливо – начальником чого саме.  Аби лише мати документа в котрому написано: „...начальник...”. А коли на додачу  він матиме справжніх підлеглих (хоча б двійко!), тоді щастя не матиме меж!

 

Я ніколи не страждав подібними речами, а, тим більш, прагненням до кар’єрного зростання  за будь-яку ціну. Саме тому пропозицію  щодо підвищення, котра буквально звалилася на мене у 1999 році, я сприйняв без ентузіазму.

Обставини того часу були  наступними: в Україні щойно відбулися Президентські вибори, під час котрих на другий строк  переобрали  Кучму. Прийшовши на другий строк, президент проводив  у державних органах  значні кадрові зміни – зокрема, в системі органів внутрішніх справ. Деякі начальники  міліцейських управлінь йшли на пенсію, звільняючи дорогу більш молодим. Наразі, мені було запропоновано посаду начальника Управління МВС України в Миколаївській області.

 

Не можу сказати, що Миколаївщина викликала в мені якісь страшні почуття.  На той момент цей регіон асоціювався у мене  зі знаменитим на всю країну глиноземним заводом та великими кораблями.  А також, відверто кажучи – дитячими спогадами  про холеру в Миколаївській області, під час котрої доводилося  виїжджати з Азовського „моря”.   Аби бути об’єктивним, то  слід згадати, що саме в ті часи виникали та котилися  Україною  спалахи цієї небезпечної хвороби, і доволі часто саме  на Сході – в Одеській, Херсонській та Миколаївській областях.  Наразі, Миколаїв тримав сумнівну „першість”.  Та не в холері була справа. Воду все одне слід кип’ятити  зажди та скрізь. Певні особливості криміногенного становища у регіоні, на кшталт високого рівня наркоманії,  після Дніпропетровщини, (чого лише вартий в цьому відношенні  Кривий Ріг!) мене зовсім не лякали.  

 

Справа була в іншому. В УВС Дніпропетровської області склалася команда, в котрій кожен був на своєму місці та міг покластися на інших.  Міцна група однодумців,  котрі разом багато через що пройшли. І я чудово розумів, що  коли я залишу команду, то це не додасть злагодженості у її роботі. Я, в жодному разі, не вважав себе незамінним,  але моя посада в міліції Дніпропетровщини була такого рівня, що тим чи іншим чином впливала на роботу всього колективу...

Окрім того, велику роль відіграли суто людські мотиви.  Проживши рік без родини, я, щойно відремонтував  отриману квартиру, перевіз до Дніпропетровську дружину та сина. І що?! Знову -  поневірятися по готелях, знову місяці поспіль (а то й більше) не бачитися з рідними?  Відверто сказати, не було такого бажання.

Тут мова йшла про підвищення! І я твердо вирішив відмовитися від нього...

„Активна обробка” почалася в кабінеті заступника Міністра внутрішніх справ України по кадрам Миколи Онуфрієва.  Він дивився на молодого генерала, котрий відмовляється від наступної сходинки кар’єрного росту, мов на ненормального. Я наполягав на своєму...

 

Далі  було ходіння по кабінетам Міністерства внутрішніх справ.  В кожному наводили аргументи, прохали „подумати”. Але я вже все вирішив.

Зрозумівши, що  по доброму „переконати” не вийде, на мене почали тиснути. Моральний пресинг,  врешті-решт, сягнув тієї межі, що я був змушений подумати: „Коли не відчепляться, напишу рапорт на звільнення!” Це, до речі, було цілком реальним варіантом – логіка тодішнього керівництва МВС була простою: „Або ти не перебираєш посадами, і вирушаєш командувати туди, куди пошлють, або... залишаєш службу в міліції!”, втім    змінювати своє рішення я не збирався.

Залишилося  очікувати на рішення вищої інстанції – Міністра, Юрія Федоровича  Кравченко.  А він в цей час  перебував на виїзді. І ось, нарешті, повернувся. Звісно, що з приводу мого питання йому доповіли одразу.

 

Цього разу особисто зі мною Міністр зустрічатися не став,  а передав на словах, що я можу бути вільним, але щоб на очі йому більше не потрапляв.  Так і сказав: „Щоб я його більше не бачив!” Я, відверто сказати, із достатньо попсованими нервами, відбув до Дніпропетровська, а начальником УМВС в Миколаївській області  став генерал Анатолій Удод...

 

Коли мене щось і втішало в даній ситуації (я не очікував на щось хороше особисто для себе в результаті того, що сталося), то це той факт,  що пост, від якого я з такими зусиллями відбився, отримала дійсно гідна людина.   Анатолій Удод був із справжніх сищиків.  Довідавшись про призначення головного міліціонера Миколаївщини, що відбулося, я із превеликим задоволенням згадав, за яких обставин ми познайомилися...

 

Історія була, так би мовити, комічна.  В той час, коли я керував відділом із розкриття  майнових злочинів обласного карного розшуку Харківщини, почалася серія крадіжок  із ощадкас  в сільських районах області.  Злочинців розшукували, та безуспішно.  До певного часу. Як з’ясувалося згодом, два чолов’яги переміщувалися селами   та й „підламували”  там сейфи  в єдиних сільських закладах, де були певні суми готівки.  Тобто – ощадкаси та поштові відділення. Наразі, власним транспортом горе-злодюги не мали,  на цьому, власне,  згодом і „погоріли”.

Вчинивши чергову крадіжку -  близько восьми тисяч рублів із каси села Близнюківського району Харківської області, вони з’явилися на залізничний вокзал в Лозовій. В інший спосіб виїхати звідти було просто фізично неможливо. 

 

Чи то шлях, чи то зламування сейфу притомили їх, чи то просто після  численних вдалих „справ” з’явилося відчуття безкарності – вони випили, та й... заснули, очікуючи на електричку. Міліціонерові, котрий проходив повз них,  вони видалися підозрілими, хоча щодо пограбування ощадкаси в Близнюківському районі він не знав.  Розбудивши сплячих, він звернувся до них з питанням про те, хто вони такі, та й, головне,  - що знаходиться в двох торбах, що стояли біля їхніх ніг? Заледве прокинувшись злочинці побачили свій найжахливіший сон, що раптом матеріалізувався перед ними. Спросоння та  з переляку нормально відповісти на питання вони не могли,   чим викликали ще більші підозри  прискіпливого міліціонера.   Вчинив сержант досить просто – гупнув ногою по одній із торб. Звісно, ломики, „фомки”, та відмички та інші знаряддя задля зламу, що знаходилися там, відгукнулися  виразним дзеленчанням.  Те, що містилося у другій торбі  виявилося ще більш цікавим – сума що її взяли у касі, звісно, була не в сотенних купюрах. Зім’яті „троячки” та „п’ятірки”, як-небудь запхані до торби,  говорили самі за себе – законослухняна людина таку кількість грошей, що їх накидано до господарської торби неначе картоплю,  в ті часи мати не могла.  

Крадіїв, котрі не встигли оговтатися, швиденько доправили  до приймальника-розподільника, що знаходився у Лозові, де за них зранку взялися вже оперативники.  Останні мали  у своєму розпорядженні повідомлення, що на той час вже надійшло, стосовно обкраденої ощадкаси...

 

Оскільки, як вже говорилося вище,  аналогічні нерозкриті злочини були  по всьому районові, до Лозової приїхав я,  як представник обласного карного розшуку, а згодом і Анатолій Удод – в якості заступника начальника Главку розшуку республіканського. На мапі Харківської області місць злочинів, впійманих зломщиків, було відмічено нами аж дванадцять.  Щоправда, до певної кількості аналогічних злочинів, що їх було скоєно в інших областях України, вони виявилися непричетними. Отже, закінчивши  цю справу за декілька днів,  ми з Анатолієм Павловичем  примудрилися за час, що залишився, навіть поїхати порибалити.

Добрі та товариські стосунки, що виникли  тоді, збереглися й надалі  - не залежно від того хто з нас був старшим за званням чи то посадою...

 

Повернувшись до Дніпропетровська, і залишившись на  тій самій посаді – першого  заступника начальника УВС, я продовжував працювати, як і доти. З приводу власних перспектив  особливих ілюзій не було.  Подібні „прояви характеру” в системі МВС зазвичай не вибачали. Втім,  відверто кажучи, мене це тоді не надто турбувало.  Вистачало повсякденних турбот на службі і радощів у родині.

 

Тим більш неочікуваною була подія, що сталася  наприкінці того ж таки 1999 року.  До обласного Управління внутрішніх справ  надійшли „нагородні списки”, в котрих було й моє прізвище. Підстави для цього були.  Дніпропетровська область, незважаючи на всі складнощі криміногенної обстановки, вийшла на той час по країні в число перших за рівнем розкриття злочинів. Були й інші, не менш серйозні успіхи, і внесок колективу в їх досягнення був безсумнівним для Києва. Отже, урядова нагорода – орден „За заслуги” третього ступеню був визнанням, на котре я заслуговував. Дивним було те, що нагороду цю „пропустило” Міністерство. Невже Юрій Федорович забув? Повірити в це мені було складно.

 

До Києва із Дніпропетровська ми прибули утрьох – із начальником штабу УВС та оперативником з Павлограду Михайлом Надаховським, котрого було нагороджено орденом „За мужність”. Оперативник брав участь у звільненні заручниці, котру злочинець, вимагаючи викуп, тримав під дулом пістолету, погрожуючи вбити у всіх на очах. Надаховський влучним пострілом прострелив вимагачеві руку, обеззброїв та затримав його.

 

Підготовка до нагородження проводилась протягом цілого дня у стінах Міністерства внутрішніх справ, та зводилася, переважно, до того, що тих, кого нагороджували, навчали тонкощам церемоніалу: як підходити до того, хто нагороджує, як відходити від нього, з якого боку і що при цьому казати... Лише так, та ніяк інакше! Статут, звісно, є Статут, але навчати „стройовій    підготовці” у єфрейторських традиціях генералів та старших офіцерів зранку до трьох годин дня?!

Коли Володимир Литвин, котрий був на той час головою Президентської адміністрації, нарешті вручив нам нагороди, ми, стомлені та голодні, міркували лише про те, як найшвидше дістатися домівки. Але тут до нас попрямував Юрій Федорович Кравченко, котрий теж був присутній на нагородженні. Всім трьом він потиснув руки і від душі привітав з нагородами. Нагорода, що я її отримав, напевно ж, була прощенням за відмову та незговірливість, що була мною виявлена. Кравченко, слід віддати йому належне, людей, котрі робили свою справу сумлінно, цінував. Та не розкидався ними направо та наліво.

 

Втім, і забувати він не вмів. В цьому я переконався,  щойно переступив поріг кабінету Міністра трохи менше року потому. Виявилося, що я там з приводу того-ж таки кадрового питання. На початку 2000 року Юрія Смирнова було переведено на посаду Заступника Міністра – начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві. І він запропонував посаду першого заступника мені. Нині мало відбутися затвердження у Міністра. Першим питанням Кравченка було: „Ну, що. від цього призначення ти вже не відмовляєшся?!” Все він прекрасно пам’ятав. Мені нічого не залишалося окрім того, як відповісти: „Ні, товаришу Міністр! Вибачте, товаришу Міністр! Був неправий!” Призначенні відбулося...

 

Як я вже казав, Смирнов був призначений заступником Міністра внутрішніх справ України, начальником Головного Управління внутрішніх справ у місті Києві і відбув до нового місця служби. А доля заступників полягає в тому, що  періодично доводиться зустрічати  нових керівників –  у випадку, коли їх самих не призначають на відповідну посаду. Така доля випала  й мені.

Перебуваючи на посаді заступника начальника, я повинен був зустрічати нового керівника УВС – начальника  Кримського Главку генерал-лейтенанта міліції Геннадія Геннадійовича  Москаля.  Новий керівник, заступник міністра був представлений керівництвом  МВС особовому складу УВС в області, і почалася робота.   Звісно, кожен новий керівник, як повелося здавна, добирає свою команду.  І деякий час потому я зрозумів, що навряд-чи я знайду своє місце в ній,  тому не вагався, отримавши  пропозицію  від Юрія Смирнова, відбув  до нового місця служби.

Геннадій Москаль досить тепло мене проводжав, провів збори особового складу, потиснув руку, вручив подарунок. Розставалися ми досить просто та швидко.

 

Моя служба в Києві розпочалася, звісно, з того ж, що й завжди – розставання із родиною, котра залишалася, знову-ж таки, у Дніпропетровську, тому, що жодного житла в місті Києві я не мав. Перший місяць, згідно встановленого порядку, я мав змогу мешкати у готелі МВС – як співробітник, що перебував у відрядженні у Київському Главку. Наразі, сплачувала за мене держава. А, згодом, а мав винаймати житлову площу, та сплачувати за квартиру самостійно. Саме так я й вирішив вчинити, аби вже напевно перевезти родину, і жити з ними разом. Втім, чи стали ми за цих умов бачитися частіше, аніж коли перебували у різних містах – питання суперечливе...

 

Чи були побоювання чи невпевненість з приводу нового місця служби – все-ж таки столиця?  Відверто сказати, ні. Після відповідної Дніпропетровської, Луганської та Харківської школи, а, головне – із урахуванням досвіду, що я його набув, я вважав, що можу працювати в будь-якому підрозділі органів внутрішніх справ. Втім...

Столицю неможливо порівняти з жодним іншим регіоном з огляду на гостроту та  запеклість соціальних, економічних, та кримінальних пристрастей, навіть з найбільш великими областями України. Лише посівши одне з головних місць у керівництві міліції столиці України – тримільйонного міста, в котрому кожного дня перебуває  ще близько двох мільйонів населення, що мігрує -  фактично, великого п’ятимільйонника, я зрозумів, що твердження щодо того, що співробітники київського міліцейського гарнізону працюють в найскладніших та найнапруженіших умовах – чистісінька правда, ба, навіть і не уся...

 

Почнемо, напевно, з деталей...

Що додалося у службовому кабінеті? Його розміри були приблизно такими ж, як  в той час. коли я був першим заступником УВС області. Та й облаштування було таким   самим. Здавалося б, усього лиш додався один сірий телефон на столі. Втім, це була лінія прямого зв’язку з Міністром внутрішніх справ України. Вже саме по собі це змушувало перебувати у постійному тонусі, аби не сказати – в напрузі. І тривалий час перебувати у розслабленому стані мені не довелося – буквально на десятий, або на дванадцятий день мого перебування на посаді  зненацька задзвонив саме той сірий телефон.

 

Трапилося це приблизно об 11 ранку. Я зняв слухавку зі словами: „Здоров’я бажаю, товаришу Міністр!” І почув від товариша Міністра наступне: „Я їду Петровською алеєю... (слід зауважити, що на той час  я й гадки не мав де у Києві знаходиться  ця Петровська алея, і це теж слід було з’ясувати)... зустрічати Президента. Повертатимусь разом із ним  теж Петровською алеєю... Так ось  - тут на будівельному паркані написано слово з трьох літер. Негайно прибрати!!!”. Після чого Юрій  Федорович поклав слухавку.

 

Від того як швидко  та чітко було віддано команду я дещо розгубився. Повторювати Кравченко не любив, тому слід було робити відповідні дії, до того ж якомога швидше. За допомоги чергового, я з’ясував, що названа алея – це територія Печерського району міста Києва, після чого швидко зателефонував начальнику райвідділу, пояснив йому ситуацію,  та наказав негайно виїхати  і навести лад, нагадавши й про те, що Кравченко мав за якусь годину повертатися разом із Президентом. І, навряд чи, він  зрадіє  коли знову побачить той таки напис на тому ж таки паркані.

 

На щастя, Юрій Федорович конкретизував задачу, що її поставив. Він сказав: „На ЗЕЛЕНОМУ паркані...”, це я встиг запам’ятати.  Тому, своєю чергою, я передав начальнику місцевої міліції слова саме про зелений паркан. Він знав напевне – де знаходиться ця алея, і де знаходиться цей паркан. Саме тоді будувався величезний дванадцятиповерховий будинок на Дніпровських схилах, котрий, на думку більшості мешканців міста, аж ніяк їх не прикрасив.

Буквально сорок хвилин потому начальник райвідділу передзвонив мені, та доповів, що все зроблено. Щоправда, як це доволі часто трапляється у подібних випадках, дослухавши доповідь до кінця,  я  не знав, чи то радіти мені, чи то готуватися до неприємностей.  Як з’ясувалося, зеленої фарби у райвідділівських під рукою не знайшлося, тож вони цей шматок паркану, на котрому було зображено це непристойне слово, пофарбували у білий колір. Ну, який вже був... З урахуванням того, що паркан був скрізь зелений, а на тому місці раптом побілів, я не виключав нового дзвінка від Міністра – та якогось чергового запитання.

 

Але подітися було вже нікуди, тому інших команд на кшталт негайно  шукати зелену фарбу і ще раз виконати малярні роботи, я  не віддавав. Просто підсвідомо  приготувався  до нових „приємних” несподіванок – у вигляді хвилюючих телефонних дзвінків.  Відсутність дзвінків (принаймні в той день) від Міністра  принесла велике полегшення.  Я дійшов для себе висновку, що  чи то ми впоралися із завданням, що нам його доручили, чи то, скоріш за все, Президент та Міністр просто поїхали іншим  маршрутом. Головне – минулося...

 

Звісно, оперативна обстановка, та й, взагалі ситуація в місті Києві, відрізняється від будь-якого обласного центру  України.  І тут, знову ж таки, є своя, суто столична специфіка. Певне напруження виникає вже просто у зв’язку із концентрацією в місті всіх вищих органів державної влади – як виконавчої, так і законодавчої та судової.

Виходячи з цього, перш за все слід було вивчити списки відповідних керівників всіх цих органів, закладів та організацій. Адже, насправді – може виникнути незручна ситуація, коли тобі зателефонує, припустимо, Міністр сільського господарства, чи то охорони здоров’я країни, а ти навіть не будеш знати не те що його імені та по батькові, та навіть й прізвища швидко не згадаєш! Саме тому на столах в кабінетах керівників столичного Главку були спеціальні списки (для службового користування), в котрих було вказано всі міністерства, прізвища керівників, а також їх заступників. Були спеціальні телефонні довідники депутатів і, відповідно, телефони, що ними дзвонили ті чи інші керівники. Про сірий телефон я вже повідомив.

 

Звісно, робочий день в місті Киві у міліцейських начальників починався о сьомій ранку і закінчувався ближче до опівночі. В суботу-неділю день починався трохи пізніше – десь о дев’ятій годині і тривав до 17-18 години.

В той період часу Україна ще не знала по-справжньому масових акцій протесту. Але разом з тим акцію „Україна без Кучми”, котра тоді тривала на Хрещатику та в прилеглих районах міста, я вже застав. Незважаючи на те, що основне навантаження по забезпеченню громадського порядку під час проведення цих акцій протесту було покладено на службу громадського порядку і на спеціальні підрозділи, котрі були у Києві – полки ППС, відповідні підрозділи спеціальної міліції та державної автомобільної інспекції, але оперативні команди та рішення доводилося приймати і мені. І, відповідно, брати участь в ситуаціях, що складалися, також.

 

Повною мірою всю складність роботи на чолі столичної міліції я відчув певний проміжок часу потому (приблизно – півроку), коли начальник Главку пішов у відпустку, під час виконання функціональних обов’язків керівника.

Коли спробувати хоча б коротко викласти ті завдання, котрі стояли перед тими, хто знаходився на цьому посту, то, мабуть, необхідно розмежувати їх на, так би мовити, „представницькі” та суто міліцейські.

До першої категорії, звісно, належать не лише телефонні розмови з великою кількістю високопоставлених та відповідальних осіб і, як їхній результат – виконання завдань, котрі буквально без кінця надходили із Міністерства внутрішніх справ, з інших вищих органів, котрими були Верховна Рада, Кабінет Міністрів, міська Адміністрація Києва, інші міністерства та відомства, Генеральна прокуратура.

 

Також виконання обов’язків начальника Главку обумовлювало участь у різноманітних нарадах. Наприклад, кожного четверга такі наради збирав прокурор міста Києва.  Тоді прокурором столиці був державний радник юстиції першого рангу Гайсинський – це колишній Харківський прокурор. Юрій Олександрович до своїх обов’язків ставився більш ніж серйозно, і збирав увесь силовий блок міста щотижня. На цих нарадах кожному із присутніх доводилося звітувати щодо роботи з укріплення правопорядку та розкриття злочинів, котру було виконано.

 

Також раз на тиждень нараду проводив і тодішній мер Києва Олександр Олександрович Омельченко. Туди також необхідно було їхати із відповідною доповіддю – передусім це стосувалося  охорони громадського порядку, наведення порядку на вулицях у вечірній та нічний час. Тоді ставлення до цих питань у місті було контрольним – мерія домагалася, аби кияни могли дозволити собі у нічний час вільно гуляти своїм містом, не боячись злочинних посягань.   Це теж була задача, виконання котрої міліцейські керівники зобов’язані були щоденно контролювати і у випадку скоєння резонансних злочинів на вулицях проводити відповідні службові розслідування.

 

Саме тут ми дістаємося специфічної міліцейської, правоохоронної діяльності.  Такого її аспекту, як забезпечення громадського порядку у багатомільйонному мегаполісі, де ті чи інші масові заходи (зокрема і традиційні, від котрих проблем, нерідко, бувало не менше!), відбувалися мало не щоденно, головним та основним для міліції – де б і коли б то не було, залишалося розкриття скоєних злочинів.

 

В той період часу активно працював  заступник керівника столичного Главку із оперативної роботи генерал Петро Микитович Опанасенко. Це був дійсно великий керівник оперативних підрозділів, та людина, котра все своє життя прослужила у карному розшуку, і котра наразі мала беззаперечний авторитет поміж співробітників київської міліції,  особливо – її оперативних служб.

Його участь у організації розкриття злочинів було складно оцінити. На всі тяжкі злочини Опанасенко виїжджав особисто, і знав про них все. До того ж, мабуть, переважна їх частка скоювалася в умовах неочевидності  - серед них були й замовні вбивства і розстріли. В місті діяли злочинні угрупування – і не лише місцеві, київські, а ще й заїжджі гастролери-злочинці, котрі зліталися до столиці, як то кажуть, з усіх боків. І тим не менш, незважаючи на все це, оперативна ситуація в місті Києві утримувалася Опанасенко П.М. під жорстким контролем.

 

Його величезний досвід практично кожного дня допомагав під час розкриття тяжких злочинів. Я пригадую „замовний” розстріл підприємця на третьому поверсі в під’їзді будинку де він мешкав. Петро Микитович, котрий виїхав на чолі оперативно-слідчої групи, організував ретельний огляд місця події і, всупереч майже загальній думці присутніх, з приводу того, що злочинець після вбивства, напевно, вийшов на вулицю, наполіг на огляді всього під’їзду дванадцятиповерхового будинку.

У результаті виявилося, що люк, котрий виходив на горище був відчинений, і ним скористався вбивця для подальшого переходу до одного із сусідніх під’їздів – аби непомітно залишити місце злочину.

Під час огляду було вилучено відбитки пальців. Серед них було виявлено й ті, що належали раніше судимому, котрого і було викрито у скоєнні цього вбивства після затримання. Як результат – злочин було розкрито протягом доби.

Таким оперативником був П.М. Опанасенко – сищик від Бога, майбутній генерал-полковник міліції, заступник Міністра МВС, начальник кримінальної міліції України. Людина, котра знищила десятки найнебезпечніших банд, розкрила, без перебільшення, тисячі тяжких злочинів.

 

Дуже серйозні питання у нового керівництва столичної міліції виникли з приводу забезпечення роботи ринків міста Києва, де, фактично, безроздільно панували перекупники, і чинилося свавілля, котре ретельно прикривалося співробітниками міліції.

Ніхто із безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції не мав можливості торгувати на ринку. Всі продукти, котрі вони планували реалізовувати у Києві,  в них перекупалися ще на під’їзді до ринку. Було створено цілу корумповану систему, котра наглухо закривала доступ на ринки саме селянам-трударям. Ці люди не мали змоги отримати відповідну документацію ані у ветеринарній, ані в іншій контролюючій службі, не могли оформити документи на торгове місце, знайти  людину аби порубала м’ясо, чи то знайти  ваги.

 

Фактично, опорні пункти міліції – „точки наведення порядку” на ринках перетворилися на пункти вилучення частки сільгосппродукції, і перетворення останньої у відповідні пакети з подальшою розвозкою та роздачею „потрібним людям”. Діючи разом з корумпованою адміністрацією ринків, міліціонери вирішували „шкурні” ринкові питання, отримуючи за це відповідні грошові „відкати”.

 

Для того, аби навести лад на ринках, нами використовувалися підрозділи міліцейської розвідки. Закупалося, наприклад, м’ясо, і наші співробітники, діючи під прикриттям, намагалися на ринку отримати всі дозволи для реалізації цього товару. Наразі, процес документували. З’ясовувалося, як діють в даній ситуації служби, котрі повинні забезпечувати можливість торгівлі на ринку. Також контролювалася й діяльність міліціонерів. І не лише „місцевих”, а й тих, котрі взагалі не мали жодного стосунку до ринків, а приїжджали туди „пастися” . Потрапляли в об’єктиви й сержанти, котрі шпиняли бабусь і брали з них по десятці, й співробітники ДСБЕЗ, котрі обкладали даниною торговців промтоварами, оперуючи вже іншими цифрами.

Ми дійсно побачили, що з кожної „точки” офіцер міліції, котрий обслуговував ринок, здебільшого мав за день по п’ятдесят-сто гривень. Припустивши, скільки вони так „заробляли”, ми зрозуміли, що за такого розкладу вони не прагнуть підвищення. Протягом п’яти днів такий „базарний трудівник” у міліцейських погонах „заробляв” приблизно мою зарплатню...

 

Після того, як розвідувальна служба доповіла про результати відповідної роботи, було проведено колегію ГУВС Києва, присвячену наведенню порядку на ринках міста, де були присутні всі керівники міських підрозділів. Всіх співробітників міліцейських колективів, котрі були закріплені за ринками, було усунено з посад, що вони їх обіймали і, у більшості випадків – звільнено. В майбутньому аналогічні заходи ринками міста Києва проводилися постійно.

 

Також було розпочато кадрове реформування  столичної міліції, яке очолив полковник міліції Микола Васильович Волощук. Підвищені були критерії підготовки особового складу. ЇЇ вдосконалення здійснював підполковник міліції Анатолій Дмитрович Терещук (майбутній генерал поліції 3 рангу, начальник ГУ Національної поліції міста Києва, зараз – перший заступник голови Одеської обласної адміністрації).

 

Розкажу ще про один момент служби у столиці, котрий доводить те, що наближеність до начальства для людини служивої – не завжди є благом...

Начальник ГУ МВС відбув у чергову відпустку. Інструктуючи мене перед від’їздом, окрім іншого, він сказав: „У випадку, коли на території міста відбуватимуться заходи, в котрих братиме участь Міністр,  ви обов’язково повинні бути там присутні...”

І я, виконуючи вказівки, прибув на проводи Кравченко, котрий відбував на нараду Міністрів внутрішніх справ СНД. Проводжали його також і члени колегії МВС, заступники Міністра. Юрій Федорович, йдучи та прощаючись з кожним, тиснучи мені руку, раптом запитав: „А як там у вас в Києві, взагалі, справи?” Я, звісно ж, відповів з належним оптимізмом: „Працюємо!”, на що почув: „Це загальна відповідь... Коли повернуся, запрошу вас задля конкретної доповіді!”. Після цього Міністр попрямував до літака...

Я, звісно, повернувшись до робочого кабінету, одразу зателефонував начальнику Главку і розповів про цю розмову, а він мені каже: „А навіщо ви туди взагалі пішли?” Я, як мені здавалося, резонно відповів: „Ви ж мені самі сказали, що я на заходах за участі Міністра повинен бути присутній! А аеропорт „Жуляни” – це ж територія Києва...”

 

Як би там не було, а тиждень потому Міністр прилетів, із його приймальні мені зателефонували. Мене на понеділок на восьму ранку  викликали до нього задля доповіді. Я, звісно, і суботу, і неділю працював – готувався. У зв’язку з тим, що мені не сказали конкретно – їхати мені одному чи то з заступниками, то до МВС приїхали всі зами начальника ГУ МВС.

На момент нашого приїзду Міністра ще не було. Його помічник Миколай Молодцов попросив почекати, а тут і Кравченко заходить... Ми всі, як то слід, його привітали. А він запитує: „Чого ви всі зібралися?” І до мене: „Я лише тебе викликав!” Як результат, мої колеги по Главку залишили приймальню Міністра, а мене знов попросили зачекати.

Я дочекався, поки Міністр прийняв доповідь про події та пригоди минулої доби, і зайшов до Юрія Федоровича. Він запитав: „Яким чином побудуємо доповідь? Давай розробимо структуру, аби не витрачати часу дарма. В першу чергу – контрольні злочини – чітко, коротко і ясно: яка перспектива розкриття, чи є вона і таке інше. Питання друге – це, звісно, економіка, до того ж, не дріб’язок, а конкретні, „контрольні” справи із збитком понад мільйон...”

Економічні злочини із збитком понад мільйон одразу беруться на контроль Генеральною прокуратурою. Такі справи ми, звісно ж, мали, але небагато. До речі, питання щодо наведення порядку на ринках Юрій Федорович теж торкнувся. Що саме з цього приводу я йому доповідав, зрозуміло із написаного вище...

Під час бесіди Міністр торкнувся і суспільно-політичної ситуації (адже різноманітні рухи протесту тоді вже почалися) і питання боротьби із злочинністю серед неповнолітніх. Міністр цим також цікавився, як і боротьбою з наркотиками. Я доповідав, по одним моментам Юрій Федорович ставив додаткові питання, а інші вислуховував мовчки, без ремарок та уточнень. В кінці я почув: „Наступного понеділка чекаю!” Я попрощався та відбув до себе. До наступної розмови з Міністром слід було готуватися не менш серйозно. До того ж, особливу увагу варто було приділити контрольним злочинам. А це означало не лише заслуховування з приводу кожного із них, але й, можливо, необхідність особисто відвідати певні місця скоєння цих злочинів. Тут я розраховував на допомогу Петра Микитовича – хто краще, ніж він міг висвітлити всі деталі роботи з їхнього розкриття? І, зокрема, ті, що стосувалися області оперативної діяльності (адже Міністр також цікавився оперативною роботою). До того ж, Юрій Федорович, котрий мав величезний досвід в цій області, дуже добре відрізняв суттєве від другорядного.

 

Одним словом, було над чим попрацювати. Коли наступного понеділка я зайшов до кабінету Юрія Федоровича, то відчув, що обстановка дещо змінилася, стала менш напруженою. Я, як і минулого разу, доповів йому за всіма питаннями, що його цікавили. Міністра, звісно, періодично відволікали – необхідно було й на телефонні дзвінки відповідати, вислуховувати доповіді інших керівників, віддавати термінові накази... Але мене він слухав уважно. І запросив з доповіддю знову – через тиждень. Повинен сказати, що  з кожним разом спілкування проходило все в більш спокійному ключі, але це не було  приводом для того, аби розслаблятися – Кравченко завжди вимагав чітких доповідей, конкретних і по справі.

 

Коли з відпустки повернувся Юрій Смирнов, я, правду сказати,  сподівався,  що мої доповіді у Міністра на цьому скінчаться. Я одразу зайшов до Юрія Олександровича – і доповів про обстановку, і нагадав про свої щотижневі поїздки до Міністра. Смирнов прямо в моїй присутності зателефонував Юрію Федоровичу: „Товаришу Міністр, до виконання службових обовязків приступив!” Якийсь час вони розмовляли, і наприкінці розмови він запитав:” Оскільки я вже приїхав, як бути з доповідями вам по столиці?” Але Кравченко чомусь змінювати в даній процедурі нічого не став. Смирнов поклав слухавку: „Ну бачиш? Нічого не можу вдіяти...” Чому Юрій Федорович прийняв саме таке рішення – не знаю. Правду сказати, я був у нього із „традиційною доповіддю” лишень ще один раз. Не скажу, що мене це так вже й засмутило – просто звільнився час задля вирішення інших задач, котрих у першого заступника начальника столичної міліції було достатньо.

 

 

 

 

 

ПЕРЕВЕРТНІ

 

Організоване злочинне угрупування, яке увійшло до вітчизняної історії під назвою „банда перевертнів”, цілком могло претендувати  на те, аби його вважали, з одного боку, ОЗУ, чия діяльність викликала найбільший резонанс в засобах масової інформації, а з іншого – бандою, що залишила по собі, незважаючи на дуже ретельне розслідування та суд, котрий тривав  декілька років,  чималу кількість питань та загадок, що залишилися без відповідей.

 

На превеликий жаль, серйозної шкоди своєю діяльністю  ця банда, що декілька років поспіль займалася  викраденнями та вбивствами людей у Києві та Київській області, завдала „честі мундиру” української міліції.

 

Втім, сьогодні, роки потому – як після викриття  банди, так і після суду над її членами, іноді складається враження, що у висвітленні питань, пов’язаних із „справою перевертнів” і преса, і певні громадські та політичні діячі, з самого початку  поставилися до подій упереджено та однобоко, старанно  випинаючи на перше місце ті моменти, котрі  було змога використати задля паплюження міліції.

 

Перш за все, починаючи з перших публікацій, банду заходилися називати „міліцейською”. Саме тому з’явилася назва - „перевертні”. В подальшому, заглиблюючись саме в цей аспект теми, дехто добалакався до того, що „...група перевертнів” складалася переважно із представників УБОЗу...”, уявляла собою  „...злочинну спільноту МВС...”. А згодом сторінками  друкованих та електронних ЗМІ почали ширитися  версії: про створений незрозуміло ким „з метою  проведення  політичних та економічних диверсій”, „ескадрон смерті”, про те, що кураторами банди Гончарова до останніх днів були певні „високопоставлені особи”, зокрема в українських спецслужбах, котрі її чомусь потім „здали”... А ще – з приводу причетності цієї ОЗУ мало не до всіх без винятку найбільш голосних  політичних викрадень та вбивств в Україні...

 

Чим більше минає років від того моменту, тим міцнішим стає відчуття , що вся ця ситуація була використана задля нагнітання негативу проти української міліції загалом,  та певних посадових осіб зокрема. Ким та навіщо?  Відповіді на ці запитання не належать до переліку тем, що висвітлюються у цій книзі. Кожен хто бажає  шукати їх, та висувати версії - має можливість зробити це самостійно.

 

Ті, хто намагалися  облаштувати справу так, що банда мало не входила до складу міліції структурним підрозділом, чомусь „забували” про те, що саме міліцією, а, вірніше, столичним УБОЗом та карним розшуком, а не якоюсь іншою правоохоронною структурою, банду,  очолювану Гончаровим, було встановлено, відпрацьовано та знищено. Окрім того, із шістнадцяти встановлених членів  ОЗУ, половина не мала до міліції жодного стосунку, і складалася з осіб, що були раніше судимі.

 

Та й твердження стосовно того, що складалося це угрупування „переважно із співробітників  УБОЗ”  - теж не відповідає істині.  На керівних посадах в банді, окрім Гончарова (колишнього співробітника УБОЗ) було два старших офіцери – слідства, і так званого 7-го управління.  Ще двоє були співробітниками  інших міліцейських служб. Сам Гончаров на момент активних дій банди був вже колишнім співробітником міліції  - звільнився  на пенсію із органів внутрішніх справ. Приналежність його до будь-якої іншої силової структури доведено не було, тож дискутувати в книзі з приводу чиїхось здогадок я не маю наміру.

 

До особи Гончарова ми ще повернемося більш детально - наприкінці цього розділу. Але, аби поставити всі крапки на „і”  щодо питання як саме кваліфікувати цю банду, я зазначу: так, банда Гончарова для нашої країни була безпрецедентною, так – знайшлися в міліції  ті, хто став на шлях  скоєння злочинів, хто порушив не лише Закон, а й Присягу... Але здоровий організм  відрізняється від хворого саме  здатністю до самоочищення. Не хтось сторонній прийшов та позбавив громадян  від убивць та бандитів. Це зробили співробітники міліції.  Перемогу здобули чесні, порядні міліціонери. Отже  робити висновки щодо міліції слід    з огляду на цих людей, а не кількох зрадників та покидьків.

 

Оперативно-розшукову справу по банді було відкрито ще в квітні 2001 року.  Розробка по ній тривала рік.  Фактично, робота по банді розпочалася  починаючи з моменту, коли  заступник начальника ГУВС генерал-майор міліції Петро Опанасенко віддав команду своїм найближчим помічникам – полковникам міліції Г.Потипку та І.Стояну  глибоко проаналізувати всі кримінальні справи, в котрих фігурувало зникнення  людей з подальшими вимогами викупу. До справи були вибірково залучені співробітники УБОЗ. Один із них – призначений начальником „бандитського” відділу УБОЗ ГУМВС Сергій Хамула, котрого  було переведено до главку із Луганської області.

Було „піднято” матеріали справ щодо викрадень людей за останні кілька років. Такі випадки були непоодинокими. Кримінальні справи навіть якщо й порушувались, то за 123-ю статтею КК України – „Насильницьке позбавлення волі”, та розслідувалися вони як-небудь. За статтею „Навмисне вбивство” не було порушено взагалі жодної справи – оскільки трупів осіб, що зникли, знайдено не було. А як каже дурна приказка – „немає тіла – немає діла”. Проаналізувавши та систематизувавши всі матеріали – зокрема, щодо особистостей, котрі зниклі безвісті, оперативники дійшли висновку, що у всіх випадках зникнення, цілком можливо, діє одне угрупування. Вже тоді у співробітників ГУВС виникла підозра щодо того, що банду створено за аналогом підрозділу міліції. Чітка структура: збір інформації, її опрацювання, стеження за правилами зовнішнього спостереження, а потім миттєва операція по захопленню. Ще не знаючи прізвища Гончаров, не маючи уяви про інших фігурантів справи, оперативники відчували, що мають справу з добре організованою групою.

 

Згодом, після ліквідації банди з’ясувалося, що злочинці мали добре налагоджену систему конспірації – всі, без винятку, члени групи мали прізвиська, зв’язок здійснювався практично лише за допомогою пейджерів та телефонів-автоматів (мобільні, а тим більш, стаціонарні телефони – у крайніх випадках). Всі місця зустрічей були закодовані і, зазвичай, цифрами. Власне, зустрічі проводилися в нічний час, не раніше 23.00. Що можна було зрозуміти із повідомлення, котре прийшло на пейджер: „Боря! Миколай Петрович очікуватиме тебе за дві години на місці №2”?  Наразі, Миколай Петрович був Ігорем Гончаровим, а „Борю” звали Павлом...

 

Для оперативників, котрі працювали над встановленням даної ОЗУ однією з найбільш серйозних проблем був витік інформації. Причин було декілька – наприклад, те, що певна кількість співробітників правоохоронних органів, котрі раніше були знайомі з підполковником міліції Гончаровим, його колишні колеги, сприймали його як свого. Секретів від нього не було, могли про щось і обмовитися, могли відповісти на якесь запитання, абсолютно не підозрюючи, навіщо він це питання поставив.

Окрім того, до складу банди входили й діючі співробітники міліції, до того ж такі, що обіймали керівні посади: заступник начальника відділу слідчого управління столичної міліції, співробітник апарату Міністерства внутрішніх справ,  „сімки”, а вони також мали доступ до службової інформації, котру надавали іншим членам ОЗУ, перш за все – Гончарову.

 

Була „на озброєнні” угрупування й відповідна спеціальна техніка. Після затримання бандитів, коли у них було вилучено рації, котрі працювали на міліцейських хвилях, стало зрозуміло, яким чином вони могли телефонувати потерпілим і називати всі номери машин спостереження, котрі виїхали на передачу викупу.    Але це було вже згодом,  а на певних етапах роботи  у справі оперативники відчували виток інформації, але не знали, як та за чиєї допомоги це відбувається.  Як мені доповідали, доходило до того, що оперативні наради групи  проводили... у „Макдональдсі”. Велике скупчення людей, в якому, наразі, ніхто не зможе підійти непоміченим, високий рівень сторонніх шумів,  що зводить нанівець роботу техніки для  прослуховування. Було й таке...

 

Окрім того, з певного моменту була психологічна складність, пов’язана з тим,  що розробляти доводилося  співробітників міліції. Для сищиків „старої школи”, це завжди важко психологічно – „працювати” по своїм.  Важко визнавати, що людина, котра носила з тобою одну форму, зростала в тій самій системі, раптом виявилася ворогом.  А тут ми мали ще й не одну таку людину.

Згодом один із учасників  викриття групи сказав: „Я весь  цей час  відчував до них, а до ватажка особливо,  несамовиту суміш огиди та ненависті – холодної такої ненависті, але абсолютної. Напевне, так ненавидять ворога на війні...”

 

Слід сказати, що Гончаров платив начальнику відділу УБОЗ С.В.Хамулі цілковитою „взаємністю”. Згодом з’ясувалося, що  він досить серйозно  вибудовував плани щодо його фізичної ліквідації.  Гончарову стало відомо (завдяки витоку інформації)  хто конкретно із УБОЗу розробляє  його групу.  Навівши довідки, ватажок банди отримав інформацію про цю людину: хабарів не бере, „купити” неможливо, справи звик доводити до кінця.  Було зрозумілим – домовитися не вдасться.  А для таких принципових людей Гончаров мав лише один  аргумент – смерть.  Він почав шукати засоби, аби позбутися „чортового луганського полковника” (це слова, що їх дійсно сказав Гончаров). Одним із планів був -  застосувавши гранатомет, знищити оперативну групу під час спроби звільнити чергового заручника. На щастя, бандити до практичного здійснення задуму не перейшли. Згодом, вже перебуваючи у камері СІЗО, Гончаров винуватцем провалу групи називав саме Хамулу. А під час їхньої останньої зустрічі назвав останнього „своїм прокляттям”.  Не дивно, що переважна більшість наклепів  в „посмертних листах” Гончарова була на адресу  саме „луганського полковника”.

 

Значні просування у справі почалися після викрадення Михайла Гельфанда...

Група  убозівців зуміла знайти  потрібну ниточку і пройти по ній до кінця. Події розгорталися наступним чином: 31  серпня 2000 року у Києві  був викрадений відомий  комерсант  Михайло Гельфанд.  Наступного дня він особисто зателефонував  своєму знайомому П. і повідомив, що його захопили в заручники і необхідно зібрати 15000 доларів аби його викупити.    Дещо пізніше в офісі, що належав фірмі Гельфанда, із П. зустрівся невідомий, котрий передав йому пакет з особистими речами Михайла Давидовича, ключі від „Мерседесу” та документи на машину, а також поштовий конверт, на якому було вказано  рахунок фірми, на  котрий слід було перевести  викуп.

Півгодини потому, як відбувся цей візит, з мобільного телефону Гельфанда П. знову зателефонували викрадачі та й поцікавилися, чи отримав він документи і рахунок. Також вони вказали місце, де знаходиться „Мерседес”, підказавши вихід із ситуації – взяти гроші  під заставу автівки  і негайно, сьогодні ж перерахувати  гроші на вказаний рахунок. Коли П. спробував  пояснити співрозмовникам, що жодні банківські операції провести він не встигне, вони перенесли перемовини на понеділок, (розмова відбувалася у п’ятницю) та й відключилися...

 

Але, у вихідні  вони продовжували телефонувати П., цікавлячись, чи зібрав він потрібну суму.  До того ж, на пропозицію щодо передачі грошей готівкою відповідали категоричною відмовою. „Мерседес” дійсно знаходився там, де вони вказали.

Час минав, в понеділок – четвертого вересня  вимоги відновилися.  Саме в той день востаннє вийшов на зв’язок сам Гельфанд. П’ятого числа   відбулася спроба перерахувати гроші  на вказаний рахунок, але  трансфер не вдався.

Починаючи з наступного  дня та протягом тижня  на телефони офісу та мобільний дружини телефонували безліч разів – бандити торгувалися,  вимагали грошей,  відкладали звільнення заручника. Кінець кінцем,  тринадцятого вересня вони погодилися взяти гроші готівкою.  Телефонуючи  на мобільний телефон дружини комерсанта, викрадачі тричі змінювали місце зустрічі,  допоки остаточно не обрали одне із сіл Київської області. Там на них очікували до другої години ночі родичі викраденого і оперативники, котрі взяли це місце під нагляд.  Всі події відбувалися під контролем  УБОЗ  з першого ж дня, коли П. звернувся до міліції. Ніхто не з’явився.  З того дня зв’язок з викрадачами обірвався.

 

Як з’ясувалося згодом, практично всі дії міліції відстежували та контролювали люди Гончарова та  він особисто.  Яким саме чином – про це сказано вище.   Викраденого комерсанта на той час вже давно не було серед живих.  „Гончаровці” вбивали усіх заручників, незалежно від того отримали вони викуп, чи ні.

 

Під час ретельного опрацювання всієї інформації, що її було отримано  в процесі перемовин із викрадачами, оперативники вийшли на слід угруповання.  Перш за все, перевірили фірму, на рахунок котрої повинні були перераховуватися гроші. Знайшли її власника – в’єтнамця. Він пояснив, що, начебто, влітку 2000 року до нього звернувся знайомий, котрий й звів його з іншим знайомим. Той попросив надати   рахунок задля переведення грошей.  І залишив телефон: „на випадок, якщо гроші надійдуть”. Той-таки телефонний номер „засвітився” під час перемовин щодо викупу – „Київстар”, активований через картку ASE&BASE. Працюючи над встановленням його власника, співробітники УБОЗ проаналізували дзвінки з цього телефону.  І одразу насторожилися:  виявляється, дуже активні  перемовини з нього велися із... заступником начальника СУ ГУМВС  України в Києві.  Досить швидко було встановлено  власника мобільного телефону -  котрий в минулому був неодноразово засуджений, а потім ще двох учасників  злочинної групи.  А деякий час потому за цим ланцюжком зв’язків було встановлено ще один мобільний номер – „Голден Телеком”. Його власником, також через цілу низку підставних осіб,    був Ігор Гончаров.  Оперативникам стало відомо ім’я ватажка  угрупування.

 

Вже тоді можливо було  зробити висновки з приводу того, як саме створювалося майбутнє ОЗУ  - ще у 1994 році Гончаров здійснював оперативне супроводження кримінальної справи, за якою, згаданий раніше, судимий громадянин, проходив у складі злочинного угрупування.  А розслідував цю справу  той самий заступник начальника СУ ГУМВС.

Формування угруповання, по суті, розпочалося саме тоді.  Пограбування,  викрадення та вбивства її члени стали скоювати вже пізніше.  Коротко нагадаю  історію банди, принаймні – основні моменти.

 

Першим епізодом викрадення людей, про котрий достеменне  відомо, став злочин, скоєний  стосовно  Михайла Жураковського  та Євгена Аврамчука.  Метою злочинців було заволодіння  сумою  в 150 тисяч гривен, що знаходилися на рахунку фірми Жураковського. Отримати гроші їм все ж таки не вдалося – незважаючи на те, що в день викрадення бандити обшукали  квартиру Жураковського  та викрали всю службову документацію  обох бізнесменів.  Не отримали вони й викуп  у сто п’ятдесят тисяч доларів. Здобиччю  бандитів  стали дві захоплені ними автівки – „Хонда” та „БМВ”.  Вже тоді почав формуватися специфічний почерк банди.  Захоплення заручників відбувалося із використанням міліцейської форми та посвідчень співробітників ОВС. Жертв тримали певний час у підвалі приватного будинку, а потім відвозили до лісу, що знаходився під Бортничами – з метою вбивства.  Потерпілих того разу було розстріляно. 

В подальшому Гончаров розправлятиметься із заручниками  та іншими жертвами банди, застосовуючи удушення.  Можливо, справа в даному випадку полягала в тому, що за такого способу розправи він отримував задоволення.

Трупи закопували на глибині у півтора метри та заливали розчином вапна та скла.  Це стане напрацьованою технологією „Гончаровських” бандитів: яма півтора на півтора (подільники, котрих Гончаров змушував  працювати могильниками, заявляли згодом,  що яму іншого габариту  він міг „не прийняти”) – а вапно із склом використовували аби  збити зі сліду службово-пошукових  собак.

 

Скоювали члени банди й розбійні напади. Ось один із епізодів:

Ранком восьмого липня 1998 року бандити (шестеро, на чолі з самим Гончаровим) зупинили на автостраді Київ-Ковель, що під Бородянкою, вантажний „Мерседес”, за кермом якого знаходився громадянин Польщі. Автомобіль був повністю завантажений – віз до Києва 24 тонни різних сортів чаю, що належали відомій німецькій фірмі. Згодом злочинці розділилися – четверо попрямували з вантажем до Києва, викравши чаю на 300000 доларів, автомашину залишили у Жулянах, а двоє бандитів „подбали” про водія.

Можна сказати, що водієві поталанило – він відбувся, фактично, легким переляком – з огляду на дії тієї банди, до рук котрої він потрапив. Його затягли до лісу, де примусово залили до рота півлітра горілки і відібрали все особисте майно. Втім, скоріш за все, члени ОЗУ не довели злочинний намір до кінця з причин, що від них не залежали – коли водія, попередньо одягнувши в кайданки та заклеївши очі, запхали до автівки і повезли у бік Києва, машину з бандитами зупинив міліцейський патруль.

 

Водій-поляк залишився живий і навіть опинився на свободі, а двом членам банди, котрі „засвітилися” під час затримання, не поталанило.

Вони теж мали стосунок до міліції – до того ж, до одного із її спеціальних підрозділів. До складу банди їх залучали поступово. Спочатку під виглядом „службової діяльності” – начебто триває спеціальна операція, таємна. І накази кудись їхати і щось робити вони отримують від людини із своєї системи, котрий відрекомендувався як старший за званням. Все законно, а коли є питання - над ними повинно розмірковувати керівництво,  котре поставило завдання.

З часом Гончаров проводив певну моральну обробку. Молодим хлопцям, котрі не розуміли, в що саме їх затягують, він розповідав, яка він чудова людина, що він „все вирішує”. І наштовхує на думку: „Коли так – ми робитимемо, що заманеться – набридло жити бідно!”. Нажаль, молоді люди не змогли здолати цю  спокусу.

Після розбійного нападу 1998 року їх було затримано. Гончаров та його спільники дізналися, що стосовно них стався витік інформації. Напевно, не без допомоги Гончарова, їх звільнили з-під варти, змінивши запобіжний захід на підписку про невиїзд. Згодом, за допомогою та порадою того ж таки Гончарова вони перейшли на нелегальний стан, почали переховуватися. Спочатку він переховував їх у місті, на квартирі одного із членів банди,  але вже тоді мав на меті, приспавши їхню пильність, позбутися небажаних свідків. Потім Гончаров вивіз їх на хутір Бобрик і там вирішив: „відправити їх до Праги”...

У якості доповнення до психологічного портрету самого Ігоря Гончарова та членів його угрупування згадаю про їх специфічний чорний гумор.

Вони казали: чи то „до Праги”, чи то регулювати рух катерів на Дніпрі... Згодом на допиті одного із членів банди запитали, що це означає. Він відповів: „А руками...”. Тобто,  причепити до ніг вантаж, а він нехай руками із дна керує... У нелюдів навіть „жарти” не людські.

 

„Відправити до Праги” мовою Гончарова означало – відправити на півтора метри під землю. Трупи задушених поліетиленовим пакетом співробітників міліції, котрі скоїли розбійний напад на автомобіль із вантажем чаю, було знайдено членами слідчо-оперативної групи 2 липня 2002 року у лісосмузі поблизу села Бобрик...

 Ця розправа, окрім іншого, мала на меті „посилити дисципліну” у банді. Втім, її члени і без цього втрачали людські риси, перетворюючись на бездушні машини для викрадення та вбивств, що не розмірковують.

 

Починаючи з 1999 року скоєння тяжких злочинів ОЗУ Гончарова почастішали, перетворилися  мало не на конвеєр. „Акції” відбувалися спершу раз на півроку, потім кожні два-три місяці.

 

Народний цілитель Юрій Омельченко, торговець ювелірними виробами та дорогоцінним камінням Віктор Ярош, директор великої фірми Євген Тітов, фінансовий директор підприємства, що займалося нафтопродуктами, Ярослав Малюта, Євген Сільвестров, котрий займався обміном валют... Схема скоєння злочинів скрізь була аналогічною – викрадення із використанням міліцейської форми та посвідчення, переправлення до приватного будинку під Києвом, вимоги викупу – а потім, незалежно від його отримання – розправа (як правило, удушення)...

Останньою „вдалою операцією” банди стало викрадення Михайла Гельфанда. Але не останнім злочином.

 

Коли Ігоря Гончарова було затримано, прискіпливу увагу оперативників привернув блокнот, вилучений у нього під час затримання. Там знайшлися певні цікаві матеріали – прізвища та короткі анотації до них (переважно номери та марки машин та інша подібна інформація). І серед інших виявилося прізвище, що негайно викликало підвищений інтерес. Цю людину було знайдено мертвою, і обставини її смерті залишали чимало питань...

До міліції викликали родичку потерпілого, і запитали – чи знайома вона з Гончаровим? Звичайне питання викликало у жінки шок. Чоловік її невістки зник без вісті. Згодом його було знайдено мертвим на березі Дніпра. Це був викладач музики, людина інтелігентна, котра походила із культурної родини, але, як з’ясувалося згодом, він був обранцем колишньої співмешканки Гончарова... Вона віддала перевагу викладачеві музики, а Гончаров, із своєю манією величі,  стерпіти цього не міг.

Гончаров за допомогою двох подільників, одягнувши одного з них у форму підполковника міліції, силою всадовили потерпілого до автомобіля і відвезли на Русанівські дачі. Спочатку його примусили випити горілки, потім зв’язали руки, вставили до горла лійку і влили сильнодіючу отруту. Потерпілий помер. Після чого злочинці доправили його на берег Дніпра – по маршруту, що ним він зазвичай прямував додому – інсценували смерть від алкогольного отруєння.

Місцева міліція дві доби „з’ясовувала” обставини справи і  винесла відповідний висновок: „Там лежать дві пляшки горілки! Людина випивала, захлинулася горілкою та й загинула”. Можливо, на цьому все й скінчилося б, але тіло все ж-таки було  спрямоване на експертизу. І десять днів потому, коли вже був готовий відмовний матеріал (рішення відмовити у порушенні кримінальної справи за відсутності складу злочину) експерти зробили висновок, що смерть була спричинена сильнодіючою отрутою. Тим не менш – потерпілого було поховано, а прокуратура кримінальну справу не порушила. Висновок експертів просто опинився у теці „відмовного” матеріалу.

Далі мати загиблого звернулася до Генеральної прокуратури. Але й там до справи поставилися поверхнево, не вивчили її,  як слід і надали відповідь, що потерпілий отруївся горілкою. Найцікавіше, що алкогольних напоїв, принаймні, міцних, вбитий, зі слів свідків та знайомих, не вживав.

 

Звсіно, за нормального ставлення до огляду місця події, вивчення матеріалів щодо знайденого трупа, обставин загибелі музиканту, даних експертиз та оцінки зв’язків потерпілого до переліку підозрюваних неодмінно потрапив би Гончаров. Можливо, це зберегло б людські життя. Але дзуськи, як завжди – небажання працювати, людський фактор, а, фактично – скоєння злочину, що полягав в укритті вбивства від відповідного  обліку.

 

На щастя, висновки експертів та інші документи у цій справі ніхто хоча б не знищив. Це вбивство наочно показує, що бандити Гончарова почали, так би мовити, вдосконалюватися. Вони почали ретельно маскувати вбивства під нещасні випадки, підтасовувати речові докази, фальсифікувати місця та обставини злочину. Отож, невідомо, до чого ще вони могли б додуматися  і „дорости”, якби їх не зупинили.

 

Ватажок банди – Ігор Гончаров був першим,  для кого слідство скінчилося. До суду він не дожив.

Додам декілька штрихів до його портрету. Люди, котрі знали його ще за тих часів, коли він не був злочинцем, а боровся з ними, згадують, що вже тоді він вирізнявся жорстокістю, злістю на весь світ та оточуючих. А також відчуттям неповноцінності від власної незабезпеченості. Як сказав один з них: „Дах у нього вже тоді був зірваний”...

 

Звісно, первинною метою Гончарова було особисте збагачення,  і він її досяг. За оперативними даними мав нерухомість навіть за кордоном. Але він отримав, мабуть, і те, чого бажав найбільше – владу над людськими життями, можливість вбивати. Практично усіх жертв він душив особисто. Чому? Один із людей, котрих Гончаров намагався залучити до банди, згодом навів його слова, що той промовив у хвилину відвертості: „Коли я вбиваю, то відчуваю себе богом!”.

Він уявив себе надлюдиною, що може все і котрій дозволено все. Він насолоджувався жахом жертв та страхом, який відчували перед ним подільники. Він, зрештою, відчув себе „крутим”. Реальний ступінь „крутизни” виявився коли він опинився віч-на-віч не з беззахисними заручниками, а спезназівцями – бійцями „Сокола” та оперативниками УБОЗ.

 

Як згадували безпосередні учасники затримання Гончарова, з одного боку, він був цілком розслаблений (оскільки був впевнений у своїй невловимості та безкарності), а з іншого – страшенно наляканий. Він вирішив, що його захоплюють бандити – стосовно правоохоронних органів він мав впевненість, що його ніхто не чіпатиме. Коли Гончаров дізнався, що це співробітники міліції, він мало не заплакав від радості. Згодом він казав, що подував буцімто  на нього напали бандити, і тому поводив себе саме так спочатку...

Під час затримання „грізний” та „страшний” ватажок банди волав не своїм голосом, хапався за двері, і навіть... кусався. А потім почав казати, що він полковник СБУ. Співробітники міліції, котрі проводили затримання кривавого вбивці, побачили перед собою  огидного боягуза.

 

Під час слідства Гончаров брехав, вивертався, намагався свою провину перекласти на колишніх подільників, яких сам же й вбив. Окремо варто згадати листи, котрі він писав, перебуваючи  під вартою. В них, що викликали свого часу як сенсації у ЗМІ, ватажок банди намагався переконати всіх у тому, що йому відомі певні таємниці резонансних злочинів. Наразі, намагався облаштувати все таким чином, що існувало таке собі ОЗУ, створене та очолюване тими особами, котрі в дійсності були його подільниками. Головну увагу в цих посланнях Гончаров, знову ж таки приділяв паплюженню та наклепу на керівників МВС України, звинувачуючи їх у всіх можливих та неможливих злочинах – від фальшування справи і організації катувань стосовно особисто Гончарова, до спроб „заволодіти” прихованими в надійному місці матеріалами, що проливають світло на „важкі злочини”.

 

Згодом всі ці „листи” ретельно перевіряла Генеральна прокуратура – і нічого з того, що було в них викладено, не знайшло свого підтвердження. Залишається додати, що банда „перевертнів” була викрита у 13 вбивствах з викраденням людей, що мали на меті отримання викупу, і у більш ніж 70 інших  тяжких злочинах.

 

За вироком, що його виніс суд, всі учасники банди отримали те, на що заслуговували.

 

За успіх безнадійної справи...

 

Існує такий тост (що був, до речі, завжди досить популярним саме поміж людей у міліцейських погонах) – „Ну, за успіх безнадійної справи!”. Його популярність саме в цих колах цілком зрозуміла – часто-густо  накази та завдання, що в міліцейській системі надходять „згори”  не те що балансують на межі неможливого, а за цю межу просто виходять. Наразі – на думку звичайних людей, та стосовно повсякденних  ситуацій.  Але справа в тому, що  високе (а, особливо, Саме високе) керівництво, чудово розуміючи, м’яко кажучи, що рівень „планки” власних вимог занадто високий,  тим не менше цілком серйозно очікувало від тебе успіхів  у їх виконанні. Напевно, саме так і виник тост...

 

До ситуації, що практично на сто відсотків відповідає  вислову „безнадійна справа”, мені довелося потрапити  у 2002 році.  На той час я вже був генерал-полковником міліції та Заступником Держсекретаря МВС України. Запевняю вас, в той момент мені було взагалі не до тостів...

 

Перш ніж розпочати розповідь, власне, про непрості та драматичні події тих днів,  необхідно, мабуть, зробити невеличкий історичний екскурс  - в минуле Української міліції.  Підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю  там були створені, як і у всій  міліції  Радянського Союзу, 6 травня 1991 року.  Відбулося це, як неважко здогадатися, за півроку до  розпаду СРСР, та, за оцінками переважної більшості експертів, років на п’ять-сім пізніше ніж було потрібно... Щоправда,  слід віддати належне Українській міліції,  ми створили ці підрозділи першими в Союзі – в УВС Дніпропетровської області ще  у 1988 році.

До 2002 року Головне управління по боротьбі  з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України підійшло  з десятилітньою історією, що налічувала чимало сторінок,  котрі складали законну гордість  співробітників служби: розкриття „резонансних” злочинів,  особливо небезпечні злочинці та „авторитети”, що їх було затримано, розгромлені банди та організовані злочинні угруповання, що припинили своє існування. А також гроші, що їх було повернуто до державної кишені, суми яких сягали десятків мільйонів.

 

Звісно, були й помилки, й невдачі.  У випадку, коли люди займаються реальною справою, а не пустим базіканням на публіку, їх   просто неможливо уникнути.  Тим більш, коли зважити на те, що протистояла служба  не шмаркатим хуліганам, та не трамвайним  кишеньковим злодіям.  „Опонентами” УБОЗ завжди виступали особистості, що мали у своєму розпорядженні  і силу, і чималі фінансові можливості, і, здебільшого, владу. Наразі, не має значення – чи то „тіньову”, чи то реальну.   Так би мовити, „професіонали”, „еліта” злочинного світу.

Підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю протистояли доволі серйозні супротивники.  До того ж у будь-який спосіб.  П’ятеро (на той момент) співробітників УБОЗ, загинули під час виконання службових обов’язків.  І якби-то   лише під час затримання особливо небезпечних злочинців... Начальника „бандитського” відділу Кримської міліції Миколая Звєрєва  було вбито поряд з його будинком на замовлення тих, кому його службова діяльність заважала чинити свої чорні справи. Його колегу-УБОЗівця із Закарпаття  Віктора Балегу підірвали у власній машині... А скільки було скоєно подібних замахів, що не досягли „остаточного успіху”  - смерті  жертви, що її було обрано?

Наскільки ж сильною є ненависть злочинців до „вовкодавів” із цієї служби, коли вони мстяться, дочекавшись слушного моменту, навіть роки потому! Кулі найманого вбивці обірвали життя одного із асів служби УБОЗ – колишнього начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України у Дніпропетровській області  Едуарда Шевченка  вже після того, як він вийшов у відставку...

 

Протистояння тривало,  і не лише за допомогою закладеної вибухівки чи то автоматної черги. Коли зважити на те, що основоположний для служби законодавчий акт:  Закон України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” було прийнято у 1993 році, то комусь може видатися дивним те, що зміни до нього Народні депутати України заходилися приймати рік потому! Напевно, подив поменшає, коли краще придивитися до змісту (принаймні, декотрих з цих змін): із складу спец підрозділів УБОЗ було, наприклад, виведено слідчі відділи. І, до речі, було припинено намічене  цільове фінансування цих підрозділів. І так далі, і тому подібне. Службу по боротьбі з організованою злочинністю раз у раз намагалися „приструнити”, „поставити на місце”, „посадити на короткий ланцюг”.  Найбільшою мрією усіх тих, кого наявність у країні цих підрозділів категорично не влаштовувала, було їх цілковите і остаточне знищення. Саме це мало не сталося у 2002 році...

 

Утримаюсь від будь-яких оцінок  на адресу всіх  учасників тих сумних подій, що стали камінчиком, котрий спричинив лавину, що заледве не поховала під собою  цілу службу міліції.  І версій щодо того: „А хто все ж таки був правий, а коли винен, то в чому?”, висувати теж не варто. Оскільки, усе це залишиться лише вимахуванням кулаками після бійки.  Тим більше, що винуватість в будь-чому „постраждалої сторони” у суді не було доведено, а коли так, то й розмовляти нема про що.  Наразі, оцінку правомірності  дій співробітників міліції надали чисельні службові розслідування, що їх було проведено, так би мовити, „по гарячим слідах”. Їх висновки теж розжовувати та обговорювати немає сенсу. Варто сказати, що в результаті чимало людей було звільнено з посад, що вони їх обіймали, а то й взагалі звільнено з органів внутрішніх справ.

Фактична суть цього надто неприємного інциденту полягала в тому, що в місті Києві співробітники УБОЗ затримали такого собі бізнесмена, в котрого було виявлено вогнепальну зброю  та речовину, що була схожа на наркотичну.  Затримання проводилося за схемою, що називається поміж професіоналів  „силовою”. Тобто – без особливих реверансів  та м’якості дій. Найгіршим в цій історії було те, що пана бізнесмена  бійці спецназу, так би мовити,  вилучали... з автівки, що належала Народному депутатові України.  Цей, власне, депутат, був особисто присутній на місці подій...

 

Сказати, що скандал з цього приводу зчинився страшенний,  це не сказати нічого... Взагалі, слово „скандал” й те, що відбувалося після інциденту, котрий згадано вище, можливо порівняти хіба що навівши приклад порівняння ласкавого травневого вітерцю та урагану, що зносить на своєму шляху цілі міста.  Піднялася „хвиля народного гніву” на „опричників у погонах”, до того ж,  і розмах і висоту ця хвиля мала такі, що наразі виникали думки з приводу її ретельної підготовки та гарної спланованості.  Звісно, оскільки, одним із учасників інциденту був Народний депутат,  емоції одразу  охопили й Парламент України. Не вдаючись більше в деталі та нюанси, розповім, так би мовити, про  суть основних наслідків скандалу.

 

По-перше, Міністр внутрішніх справ України  був змушений особисто доповідати на засіданні Верховної Ради України з приводу злощасного затримання.  І, ви мені повірте,  приємних емоцій йому не додали ані хвилини на трибуні, ані реакція сесійної зали на виступ...

По-друге,  на рівні найвищого керівництва країни було прийнято рішення про усунення з посади начальника ГУБОЗ МВС України.  Утворилася  „заздрісна” вакансія...

По-третє,  і це стало найголовнішим та найсумнішим із наслідків,  у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект, він був малесенький. Складався буквально з декількох пунктів, що там казати, з якихось семи фраз. Його ж сенс чітко й однозначно зводився до одного: „Управління по боротьбі з організованою злочинністю в українській міліції ліквідувати!”.  І ось це вже було серйозно...

 

Новому керівникові УБОЗ  належало прийняти під командування службу, що їй майже було винесено вирок. Стати кимось на кшталт „голови ліквідаційної комісії”.  І  це, не зважаючи на те, що під час ліквідації служби  як такої, неминуче зникала  його посада також.

Чи мав я можливість відмовитися від нового призначення? Будьмо відверті – не мав в жодному випадку.  І справа навіть не в „ласкавій” фразі, що її промовив Сталін 1951 року на засіданні активу: „Чекіст має лише два шляхи: на підвищення, та до в’язниці!”. Хоча, ця фраза, що я її пригадав у  ті жовтневі дні, прямого стосунку до даної ситуації не мала. Ніяка в’язниця, звісно, у випадку відмови, мені не загрожувала.   Але сказати: „Ні!” Міністрові, котрому  й без цього в ті дні було вкрай важко, означало... Не виправдати довіру? Мабуть, що так... відійти у бік з „напрямку головного удару”  найвідповідальнішої миті?  І це також було неприпустимо...

 

Залишати пост начальника кримінальної міліції країни бажання не виникало.  Дарма, що нова посада  була вища за статусом – вже не просто Заступник Держсекретаря, а Перший заступник. Кримінальній міліції я віддав, фактично, все своє життя.  На той момент кримінальний блок української міліції  неможливо було назвати ідеальним (втім, не буває ідеальної міліції ніде й ніколи, та й, в принципі, бути не може), але це була міцна згуртована команда, що виконувала свої завдання на належному рівні. І на місцях, і власне у Міністерстві  внутрішніх справ,  служби кримінального блоку очолювали  надійні, досвідчені люди, професіонали розшуку. І ось на тобі, покинути, налагоджену важкою працею справу, та й піти... Куди?  А скоріш за все – в нікуди! Максимально ясно положення новопризначеного начальника ГУБОЗ  характеризувало  те, що я почув не де-небудь, а на представленні  у Президента України! 

 На столі у Леоніда Кучми лежав аркуш паперу, підпис під котрим повинен був остаточно вирішити мою долю, а сам Леонід Данилович, вийшовши з-за столу, аби привітатися з „висуванцем”, сказав буквально наступне: „Ну, і навіщо?!  Тебе ж всі знають як нормальну людину, гарного оперативника? Навіщо ти лізеш до цієї труби? Труби, що зветься УБОЗ?” Ось такі „дружні настанови”, вислухавши їх, залишається лише гасити світло та грати за упокій...

 

З усього було видно, що підрозділ міліції по боротьбі з організованою злочинністю заздалегідь,  не очікуючи на вирішальний бій,  все ж таки вирішили списати  до графи „неминучі втрати”. Але, чи можливо було  в даному випадку здатися, навіть не спробувавши досягти успіху у, як видавалося, цілком безнадійній справі? Я був певен, що ні...

 Моряки мають цілу науку, що так і називається: „боротьба за живучість судна”.  В одному з її постулатів йдеться про те, що напередодні морського бою судно слід  позбавити  усього, що може загальмувати його рух, погіршити маневреність. Палуби та надбудови повинні бути очищені  від усього, що під час потрапляння ворожих снарядів може спалахнути, розповсюджуючи пожежу.  Одним словом: баласт – за борт!  Та й членів команди , від котрих у бою невідомо чого більше чи то користі, чи то збитку, краще списати на берег...

 

Першу колегію Міністерства внутрішніх справ України, в котрій я брав участь в якості Першого заступника Держсекретаря – начальника ГУБОЗ МВС  більшість її членів згадують  і нині. І в жодному разі не з теплими почуттями... Відверто кажучи, особисто в мене спогади про ту колегію теж  особливої радості не викликають.  Мало того, що довелося звітувати перед вищими керівниками, а тут ще, на додачу, моральний тиск, що мені його довелося витримати  під час прийняття рішень  по головному питанню – кадровому!  Ні, ніхто в жодному разі не намагався наказувати...  було ще гірше  - мене просили...  Вкрадливо, наполегливо та невідступно.  Просили „придивитися до людини краще”,  „перейнятися уважніше обставинами”, „зробити знижку”,  „виявити розуміння”, „надати можливість  виявити себе в майбутньому”...  І що тут вдієш   - придивлявся, переймався, раз у раз все зважував, оскільки, слід було вирішувати не результат шахової партії, а людські долі. І сиві полковники теж були живими людьми, а не фігурками з дерева, що їх можна легко прибрати з дошки. Але, з іншого боку, на мене спрямовували свої погляди п’ять тисяч чоловік  - нова команда.  П’ять тисяч оперативників,  розвідників та бійців „Соколу”,  стріляних, різаних  та битих життям, тих, що йшли на смерть і ладні були йти завтра знову – вже під моїм командуванням.  Отже, в першу чергу, я відповідав  саме за них.  Саме тому вкотре зважував усі „за” та „проти”, а знижок та поблажок все ж таки не робив.  Начальників обласних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю було зміщено не дванадцять, як то планувалося на початку, а  дев’ять.  Ті, хто отримав суворі догани, „неповну службову відповідність” та інші стягнення, вважали, що легко відбулися. Коли відкинути убік недомовки і називати речі своїми справжніми іменами, то в УБОЗі  почалася чистка, яких ще служба не знала.  До речі, торкнулася вона не лише  керівників – згодом було проведено повну переатестацію особового складу, під час якої лави служби залишило чимало  співробітників. Щодо її необхідності найкраще свідчать ті факти, що більшість із тих, кого було звільнено, вважали за краще відразу написати рапорти, аніж відверто розмовляти про власні „бойові та трудові  звершення”. Але й це ще не кінець...

 

Дійсно новаторський  підхід (від котрого у декого повідвисали щелепи) полягав в тому, що я – перший з начальників ГУБОЗ – не почав вимагати введення до структури нових штатних посад. Більш того! Запропонував скоротити УБОЗ, до того ж, „за борт” в якості „баласту”  було відправлено цілий підрозділ, вірніше, підрозділи – відділи ГУБОЗ „на місцях”. Для людей, що не надто освідченні щодо структурної специфіки  міліцейських підрозділів, поясню докладніше. Це були групи, які налічували десять-п’ятнадцять чоловік, знаходилися вони у обласних центрах України, але підпорядковувалися (і в цьому полягала вся суть!) не місцевому міліцейському керівництву, а безпосередньо Главку, що знаходився в Києві.   Чим вони займалися?  Звісно, що на папері – „боротьбою з найбільш небезпечними проявами організованої злочинності”.  Але ж насправді... Я досить наполегливо шукав, вивчаючи діяльність цих „передових загонів”, практичні приклади їх корисності чи то, в найгіршому випадку, хоча б щось, що могло виправдати їх існування, але так і не знайшов.  До того ж, ці підрозділи, що складалися виключно із старших офіцерів, що жили за принципом: „До Бога високо, до начальства далеко, а на місцеве я плюю, що бажаю – те й роблю!”, взагалі вже перетворилися на цілковиту вольницю...

Отже, „вольницю”  було вирішено найрішучішим чином розігнати.  До речі, це рішення було прийнято  в жодному разі не в супереч інтересам УБОЗ.  Потрапивши в особовий резерв Міністерства внутрішніх справ України, сто з лишнім штатних одиниць згодом було застосовано саме задля посилення цієї служби – створення  груп по боротьбі з „відмиванням” фінансових коштів, що їх було отримано злочинним шляхом, підрозділів по боротьбі з незаконною міграцією, посилення технічних підрозділів служби.

 

Звісно, внутрішні перетворення в системі УБОЗ не могли на передодні  прийняття парламентського рішення щодо подальшої долі служби, не супроводжуватися досить  сильною PR-кампанією, що її було ініційовано задля того, аби висновки щодо служби  робили не з огляду на один-єдиний „прокол”, а з огляду на  всю роботу, а головне  - внесок співробітників служби у боротьбу зі злочинністю в Україні.  Фільми, що їх транслювали на телебаченні, публікації в газетах,  „круглі столи” та прес-конференції  за участі якомога більшої кількості  представників мас-медіа (безперечно, і таких, що геть не симпатизували міліції) - усе працювало задля досягнення цієї мети.  Величезну допомогу в цій роботі надали генерал-полковник Вандін Юрій Олександрович, на той час заступник голови СБУ України та генерал-полковник міліції  Корнієнко Михайло Васильович, перший заступник Держсекретаря  МВС України. Ці люди, що користувалися повагою у всьому міліцейському середовищі,  знали про службу в УБОЗі  не з чуток – вони самі керували цим міліцейським главком, мали великий досвід оперативної роботи.

 

Але головний бій  за долю УБОЗ  був попереду.  І він розпочався...

 

На засідання Комітету Верховної Ради  України по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією я прибув прямісінько  з місця скоєння злочину.  Вірніше сказати, злочинів, на які я виїжджав особисто, а в той день у Києві було два вбивства.  І обидва – класичні замахи  „на замовлення”. З двома підприємцями  в столиці  хтось намагався вирішити  чи то комерційні, чи то якісь інші  проблеми в найрадикальніший спосіб  - вогнепальний.  Загиблих не було, але кров пролилася.  Саме ця кров і стояла перед очима в той час, коли настала моя черга  встати та розпочати говорити.

Звісно, мною, як міліцейським керівником того рівня, що обумовлює дії, притаманні  більше  політику, а ніж, власне, міліціонерові, була підготована   серйозна та обґрунтована доповідь.  Зважений та вивірений  виступ, з посиланням  на історію та сучасність, успіхи та поразки, досягнення та хиби...  „...Не можливо не відзначити, але повинні визнати...”, „...повинні підкреслити, з одного боку, але доводиться визнати, з іншого боку... Таку доповідь, я вибачте, не доповідав...

Мій виступ тривав якихось п’ять-сім хвилин, але це були ті слова, що прийшли в ту мить, коли  я в черговий раз побачив людську кров на брудному асфальті.   Я просто коротко розповів присутнім на засіданні, в чиїх руках на даний момент була доля УБОЗ, звідки, власне, приїхав.  Розповів і про те, що  конкретно і  ким  робиться задля розкриття  цих злочинів, а також інших, подібних до них.  А наостанок запропонував: „коли ви бажаєте аби й надалі такі злочини у своїй більшості залишалися нерозкритими тоді, звісно,  давайте ліквідувати УБОЗ – із усім його потенціалом, можливостями та напрацюваннями!”  По суті, власне, додати до цього було нічого, а переливати воду з сита в решето було не варто.

 

Потім розпочалося обговорення.  Із чотирнадцяти  членів комітету, що були присутні на засіданні, далеко не всі мене підтримали.  Найбільше з виступу запам’яталася одна фраза: „Коли палає будинок – пожежників не розганяють!” Втім, слова  - це слова. Результат – от що важливо...

Більшістю голосів законопроект щодо ліквідації УБОЗ було відхилено.  Було вирішено розробити зміни та доповнення до Закону „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 1993 року,  посилити контроль,  підвищити взаємодію...

Але головне – служба по боротьбі з організованою злочинністю  залишилася в міліцейських лавах!  Питання щодо її ліквідації чи то розформування більше не піднімалося! Допоки не настав 2014 рік...

 

Службі по боротьбі з організованою злочинністю  належало вписати до своєї історії чимало славних сторінок.  Мені ж залишалося очолювати її  трохи менше року...

 

 

 

 

ПЕРЛИНА БІЛЯ МОРЯ...

 

І на посту заступника Держсекретаря МВС – начальника кримінальної міліції, і на наступній посаді – Першого заступника  Держсекретаря – начальника  служби по боротьбі з організованою злочинністю їздити мені довелося, як то кажуть, всією Україною. Щоправда, були й такі області де „надавати практичну допомогу  в розкритті злочинів” не доводилося жодного разу.  Чомусь не прямував мій шлях  ані на Дніпропетровщину, ані на Луганщину, ані на Харківщину. Тобто, до жодного  регіону, де раніше довелося служити. Напевно, так було правильно – на мій погляд, навряд чи було б етичним приїздити туди, де залишилося безліч людей, з котрими не один рік служив поряд,  поділяючи радощі та біди.  Адже це неодмінно  народжує  ті людські, та й просто дружні стосунки, в силу яких важко ставитися  до вчорашніх товаришив „із усією суворістю”. Генерали, вони теж люди... Втім  - можливо, регіони, де досить тривалий час ми на керівних посадах перебували, надання допомоги, а, тим більш, „розбору польотів” на Міністерському рівні,  просто не потребували?

 

Що ж стосовно іншої географії, то довелося  перш за все попрацювати  на Заході країни – у Львівській,  Закарпатській,  Чернівецькій областях, та й Сході... Там основним регіоном, де я перебував місяці поспіль була область Одеська.   Втім, тривалі відрядження до „перлини біля моря” пережили  тоді  майже усі керівники основних галузевих служб Міністерства. Були на те вагомі причини.

 

Благополучним у кримінальному  відношенні краєм Одеська область ніколи не була. Недарма ж залишилися у народній пам’яті „світлі” образи таких „зірок” кримінального світу як Мішка Япончик, Григорій Котовський, Лев Зіньковский чи то „Сонька – золота ручка”. В наш час ці персонажі навіть стали героями кінофільмів та телесеріалів. Минуло майже століття, а все одне пам’ятають!  Щоправда, більшість навіть гадки не має, що закінчив свій життєвий шлях  той таки Мішка Япончик... в якості червоного командира, котрий очолював полк  імені В.І. Леніна, сформований з одеських злочинців, а Лев Зіньковский (тобто Лев Задов), що працював  начальником відділу ГПУ  України в Одеській області, був розстріляний в період „великого терору” 1937 року...  Втім, ми відволіклися від теми.

„Бандитською столицею”, на звання якої  Одеса свого часу  претендувала не без успіху,  місто, звісно більше не було.  Завдяки праці чисельних поколінь  одеських міліціонерів, що не шкодували ані поту, ані крові, ані життя.  Але й благодатної тиші  там теж не спостерігалося.  Особливо в ті роки, про які йдеться мова.  Це було б неможливим перш за все з точки зору географічного розташування області – чого лише вартий восьмисоткілометровий кордон з Молдавією! Додаємо чотириста кілометрів кордону з Придністров’ям – не надто, м’яко кажучи,  благополучним регіоном.   Не варто було й дивуватися, що сусідство з невизнаною республікою  - це сусідство з місцем, де шукають та знаходять собі притулок люди не надто законослухняні.  Плюс, як і з будь якої точки, що була колись „гарячою” – невпинно „тече” потік контрабандної зброї, боєприпасів, та, що найгірше,  спеціалістів з їх використання.  Та й багато інших речей, що в жодному разі не сприяють  гарній криміногенні  обстановці.

Додамо до цього морський кордон та порти. Кримінологам давно відомо, що будь-яке портове місце  має підвищену криміногенність.  В сучасних умовах – це, перш за все, контрабанда.  Наркотиків, зброї та іншого,  навіть товарів  повсякденного вжитку.  Та й нелегальна міграція. Та й хабарництво з боку тих, хто повинен  стояти на заваді  кримінальних явищ, що їх згадано вище, і не лише їх.  Та й багато іншого, що додавало головного болю  міліції.

 

Звісно, у регіоні де процвітає незаконний бізнес, обертаються великі суми „чорних” грошей.  І завжди суперечні питання щодо поділу та перерозподілу цих самих „чорних” сум,  ринків та сфер впливу будуть вирішуватися  не за Законом.  Тобто не за допомогою арбітражного суду, а суто  злочинними методами  та засобами. Саме це відбувалося в Одесі.  Більш того,  кримінальні ділки настирливо намагалися нав’язати  свої правила й людям, котрі були представниками  державних структур та влади.  На той момент, з якого я розпочав свою розповідь, у регіоні налічувалося доволі велика кількість   нерозкритих кримінальних справ щодо „розстрілів” та замахів на керівників досить високих рангів, прокурорів, журналістів, представників державної влади.  Та й звичайної кримінальщини, що чомусь ніяк не розкривалася, теж було достатньо. Останньою ж краплею, що викликала реакцію у вигляді  комплексного відпрацювання області, став кричущий випадок  із вибухом в Одеському аеропорту, вимаганням  мільйона гривень  та погрозами  підірвати  літак, про який  я розповідав у розділі „Ми про вибухи про пожежі...”

 

Тодішнім керівництвом Міністерства  внутрішніх справ було прийнято тверде рішення   розібратися із злочинним накипом, котрий почав надто вільно почувати себе  у Одесі.  На берегах Чорного моря висадився масований десант  з десятків найкращих спеціалістів МВС. До того ж  співробітників підрозділів очолювали їх перші керівники: карний розшук -  генерал Володимир Євдокимів, Держслужба  по боротьбі з економічною злочинністю – генерал Віктор Литвиненко  та інші...

 

 Я теж був у складі  керівників цього „десанту”.  Із чим довелося стикнутися в „перлині біля моря” („гарною”, до речі, була ця „перлина” – у листопаді місяці, коли до крижаного  моря  підходити ближче ніж на кілометр  бажання не виникало), можна розповідати досить довго.  

Починати довелося з самої міліції.  Я завжди вважав, що навіть найпоганіший  співробітник міліції, що має мінімальний об’єм совісті повинен приділяти роботі, принаймні,  п’ятдесят відсотків робочого часу, а вже потім перейматися  власною родиною, відпочинком та іншими життєвими потребами та задоволеннями.  Звісно, що в такий спосіб я жартував, оскільки,  в дійсності  будь-який міліціонер, котрий приділяє службі  менше ніж  усі сто відсотків саме робочого часу, в моїх очах був  неробою, що його слід було гнати з міліції. Але  велика кількість міліціонерів Одещини  не сягала навіть тієї „жартівливої” норми. Вирішенню особистих  питань вони присвячували майже дев’яносто відсотків робочого часу, а десять, що залишалися – роботі...  ці відсотки складали  час прибуття на місце служби,  та й відбуття з останнього. Та якби-то ці ледарі у погонах лише байдикували!  Певна їх кількість  була  причетна до проступків  та порушень більш серйозних...

 

 Коли на ринок „Сьомий кілометр”, що відомий на всю Україну, прибула бригада співробітників МВС, то в досить короткий термін  було викрито вкрай неприємні факти. Власне, „Сьомий” – це держава в державі – шістдесят гектарів площі, десятки тисяч  торгуючого люду, багатомільйонний щоденний обіг... Декому було важко  подолати спокусу, коли не докладаючи жодних зусиль є можливість озолотитися – розташувавши на ринкові контейнер, і отримувати за оренду  до двох тисяч доларів щомісяця.  Певна кількість співробітників забувши  про гідність, та Закон, почала заробляти саме в такий спосіб. Наразі,  надто „талановиті” мали таких контейнерів близько десятка!  Один „багатостаночник”   мав таких торгових місць на „Сьомому кілометрі”   аж п’ятнадцять, отримуючи, власне, тридцять тисяч доларів на місяць „тіньового” прибутку.

 

В Одеському порту взагалі відбувалися кримінальні „дива”. Наприклад, на митницю  приходив контейнер  із, скажімо, досить дорогим взуттям, а на папері його вміст перетворювався на  вантаж дешевих товарів широкого вжитку й, відповідно, митну ставку було заниженою в десятки разів.  Такі самі „перетворення” відбувалися  з одягом та меблями.  Натомість відповідного державного мита  держава отримувала копійки, а хабарі за подібні шахрайства текли широкою рікою. Державна служба по  боротьбі з економічною злочинністю одразу заходилася розслідувати ці „дива”.  Оперативники затримували вантаж, що вже пройшов митницю, був належним чином опломбований, опечатаний – та й перевіряли його.  Досить часто  натомість товару, що був задекларований, та коштував , скажімо, на  тисячу доларів  мита, всередині виявлялися цінності на сто тисяч.

Як то і слід було очікувати, така діяльність  міліції викликала серйозну протидію з боку певних „відповідальних людей”, що їх швидко залучили аби „вирішити питання”  із застосуванням усіх можливих та не можливих засобів – навіть місцевих судів, що раптом заходилися „штампувати” постанови щодо негайного  повернення власникам усіх товарів, що було вилучено. Аби навести  порядок  в порту довилося витратити чимало сил та нервів.

 

Втім, економічні справи для мене (хоча я також був куратором цього напрямку), були все ж  таки не на першому місці. Головною метою було – розкриття  вбивств на замовлення, що  набували резонансу в масштабах усієї країни.  Наразі, варто було заглибитися  у відповідні документи, ті ж таки оперативні справи, одразу ставало зрозумілим, що там – як то кажуть в народі: „і кінь не валявся”. Розкриттям цих справ доводилося займатися практично „з нуля”. Робота Міністерської бригади, повільно перетекла з 2002 року  у рік 2003, та на цьому не скінчилася.  Більш того – життя „тішило” новими й новими проблемами...

 

Масове вбивство, що його було скоєно в містечку Ананьєво  Одеської області, жертвами якого стали одразу семеро осіб, змусило „відсунути убік” всі інші справи та відпрацювання.

Тієї ночі – з 25 на 26 березня 2002 року було вбито  родину Буряне -  батько та мати, їх дорослий син Віталій, діти – 11-річна Тетянка та 10-ти літній Женя.  А ще дві 17-ти річні  дівчини, одна з яких була нареченою Віталія,  а друга – просто дочкою гарних знайомих, що заночувала в оселі  саме тієї зловісної ночі...  Судячи з висновку медичних експертів, під час скоєння вбивства  використовувалися  ніж, сокира, лом. Декого з жертв злочинці зв’язали (до того ж телевізійними дротами, що їх нарізали прямо на місці), двоє – господар та його дружина - мали на тілах сліди тортур... За місцевим розумінням Буряне були заможною родиною -  гарний будинок, дві – „Волга” та „Нива”, автівки.  Торгували потерпілі м’ясом, ковбасою   та сигаретами на місцевому базарі, мали намір відкрити власну автокрамницю... Скидалося на те, що хтось вирішив поживитися за рахунок працьовитої родини, скоїв заздалегідь спланований розбійний напад, що супроводжувався тортурами  та масовим вбивством.  Хто? Не зважаючи на те, що злочин було скоєно не в місті, а в  селі, де, здавалося б, життя усіх та кожного – як на долоні, слідчо-оперативна група  не змогла одразу натрапити на вірний слід.  Відверто кажучи, блукали у тумані...  Але, все ж таки,  збираючи усю можливу інформацію, узагальнюючи та аналізуючи  її, крок за кроком сищики  невпинно наближалися до встановлення злочинців.

 

Згадує учасник того розслідування, тодішній заступник  начальника Департаменту  карного розшуку  МВС України, Леонід Додінський:

- Містечко була, правду кажучи,  маленьке.  Не те що пристойного готелю,  навіть гуртожитку не було.  Хлопцям  із слідчо-оперативної групи доводилося спати прямісінько у машинах.  Працювали у вкрай жорсткому темпі, часу аби „розхитуватися” не було... Окрім того,   ситуація на той час загострювалася  завдяки виборчій кампанії, що розгорталася  в Україні. Вибори повинні  були відбутися за чотири дні, і такий злочин, що його було скоєно напередодні, відповідно, був не на користь державній владі.

 

Основні керівники – Юрій Черкасов, Володимир Євдокимів, щоденно брали участь в робочому процесі.  Але, разом з цим, їхня участь аж ніяк не скидалася на керівні „настанови”. Ні, обговорювалися характери,  моделі поведінки  різноманітних людей, що могли мати будь-який стосунок  до справи,  детально розбиралися  версії та плани по їх відпрацюванню.  Звісно, були й поради,  але то були корисні поради... До речі, згодом місцеві мешканці високо оцінили роботу саме слідчо-оперативної групи МВС. Поміж собою селяни говорили: „Звісно,  приїхали такі специ, що одразу  вбивство розкрили!” Саме  в такий спосіб  і напрацьовується авторитет міліції, і тільки так... На місце трагедії виїжджав  навіть Міністр  внутрішніх справ, злочин  було взято  на  контроль Президентом України.    

 

Розкрили злочин, звісно, досить швидко.  До поля зору сищиків потрапили такі собі хлопці, що їх помітили  свідки, котрих відпрацьовували, за тиждень до вбивства на вулиці, де мешкали потерпілі.  Начебто вони колесо пробили, та й заходили до Буряне по допомогу.  В день вбивства ту ж таки автівку – червоні „Жигулі”,  помітили поряд.

 

Вже потім стало зрозуміло, що зламалася машина  поряд із будинком майбутніх жертв  не випадково.  Це була розвідка, злочинці побачили та запам’ятали все, що їм було потрібно: розташування споруд на подвір’ї, кімнат у будинку, склад  родини...

Рівно тиждень потому вирішили діяти напевне. Бандитів було п’ятеро: Ігор Стеля та Геннадій Парапір (що був на момент скоєння злочину неповнолітнім)  були мешканцями одного із сіл сусіднього Ширяєвського району.  Троє інших -  Павло Парапір, Сергій Бессалов та  Сергій Богдан були гостями з сусідньої Молдови.  З усього гурту не засудженим  був лише Богдан.  Парапір та Бессалов вже мали за плечима „зеківський”  стаж, до того ж  Бессалав – не один.  Родину Буряне обрали „тому, що заможні!” Зі слів злочинців,  спочатку вбивати не мали наміру.  Початковий план передбачав витрусити  з господаря  будинку  інформацію про місце, де зберігаються гроші та цінності, прихопити їх – та й швиденько зникнути.  Але потім, коли під час тортур  було вбито господаря будинку...

 

Міліція спрацювала дійсно дуже оперативно. Перших злочинців було затримано вже 28 березня – в той день, коли в Ананьєво відбувалося жахливе поховання... Згадує Леонід Додинський:

- Приїхали ми до будинку,  де мешкали підозрювані, а їх, начеб то,  й сліду вже немає... Ми по сусідах: „Де? Хто, що бачив?”  Сусіди  розгубилися: „Так ось, щойно бачили їх на подвір’ї,  й дві хвилини не минуло!”  Ми - на подвір’я. Начебто порожньо.  Але чуємо – свині у хліві хвилюються.  Вирішили – „Недаремно!” От тобі й маєш – один із злочинців дійсно заховався поміж свині.  Ми його звідти вилучили, для такого свині – то надто пристойне товариство... Але куди поділися інші?  Продовжуємо пошук. Дивимося – стоять копиці кукурудзи занадто розшарпані. Тут навіть не довелося докладати особливих зусиль, ба вила стояли  поряд.  Штрикнули ними одну копицю, другу...  він і вискочив – прямісінько до рук оперативників з кайданками.  А третій намагався сховатися за хатою в ярові. Відшукали і його...

 

Задля того, аби схопити ще двох членів банди довелося  поїхати до Молдови.  Генерал Євдокимів, не витрачаючи часу дарма, „підключив” тамошніх колег і за прикметами обох вбивць було затримано. Одного – прямо з викраденим на місці злочину золотом. Суд, що відбувся рік потому, запроторив за грати довічно усіх учасників вбивства, окрім Парапіра–молодшого. Йому відмірили „усього” десять років... Таким був підсумок того, розкритого за три дні злочину.

 

Не зважаючи на значну кількість злочинних проявів у Одесі, розгул бандитизму 2002-2003 років на території всієї України, та й в Одесі, зокрема, все ж минув...

„Бригади”, що колись здавалися нездоланними, залишилися у минулому. Уламки колишніх кримінальних „імперій” – найбільш хвацькі „авторитети”, котрі примудрилися уникнути і „строку”, і кулі, своєчасно „перефарбувалися” у зовні добропорядних бізнесменів. Але залишилися „групи товаришів, що ніяк не бажали розлучатися із злочинною діяльністю, та продовжували свої кримінальні „подвиги” на власний страх та ризик...”

 

Згадує Леонід Додінський:

- Під час відпрацювання Одеської області нами було отримано ряд оперативних повідомлень, що нас дуже зацікавили. Мова в них йшлася про те, що на території Одеської, Миколаївської та Кіровоградської областей протягом вже кількох років діє злочинне угрупування, що здійснює тяжкі злочини корисного спрямування – переважно розбійні напади, як на підприємства, так і на помешкання громадян. До  громадян, що мали нещастя потрапити до переліку останніх, бандити застосовували тортури.

Були ці бандити „годованцями” сумнозвісного одеського авторитету „Галушки”. Сам він, слід зауважити, на той момент залишив „справи”. Але певні  „бригади”, що він їх створив, залишилися. Деякі „перекувалися” на комерційні структури, а інші продовжували просто грабувати...

Коли на початковому етапі інформація була досить уривчастою та неповною, то згодом відбулися події, що змусили нас прискорити роботу... На початку березня 2002 року в селі Дачному Біляєвського району було скоєно розбійний напад, під час якого було вбито молодого хлопця. Досить швидко ми вже знали, що це справа рук того самого угрупування. Минув тиждень інтенсивної роботи і ми мали на руках усі „козирі”, що були необхідні задля того, аби ліквідувати банду...

 

Угрупування такого собі Григор’єва, про яке йдеться, було організоване й діяло, так би мовити, за найвищими стандартами  свого злочинного ремесла, застосовувало конспірацію. Склад банди, що був доволі різноманітним – до її складу входили й ті, хто був раніше засуджений, й люди, котрі мали абсолютно чисті біографії, колишні спортсмени,  та неповнолітні, звісно ж змінювався...   Але кістяк  угрупування залишався незмінним. Проживали її члени не компактно – один мало не в центрі Одеси, інші на околицях, хтось взагалі за містом.  Та зв’язок між ними було налагоджено надійно.  Наразі, усі  „ділові” перемовини велися  своєрідним кодом. І людина стороння, що дослухалася цієї розмови, в жодному разі не змогла б зрозуміти про що йдеться.

Ці контррозвідувальні заходи були не єдиними деталями, що змушували  оперативників більш ніж серйозно ставитися до нього.  Окрім контррозвідки, угрупування мало  свій роздувальний підрозділ. І працював він на совість!  Чи отримав хтось  великого хабара, чи отримав підприємець довгоочікуваний цінний товар, чи було намічено оборудку під час котрої контрагенти матимуть на руках  чималі суми грошей – все це ставало відомо бандитам. Чималу частку інформації  отримували за допомогою дружини одного із членів угрупування, яка займалася торгівлею  на „Сьомому кілометрі”. Саме  в такий спосіб, до речі, не єдиний,  відстежували людей, що займалися  бізнесом, брали їх до уваги, готуючись до майбутніх нападів та здирництва.

 

Далі відбувалася друга фаза розвідувальних заходів банди – ціла група „зовнішнього спостереження”  найретельнішим чином  вивчала розпорядок  дня обраного „об’єкту”, розташування його житла, підходи до нього.  Напади, переважно, здійснювалися в той момент, коли жертва поверталася додому. Саме так – на порозі квартири, чи то приватного будинку.  На людину накидалися, відбирали в нього,  приголомшеного несподіванкою, ключі, та й заходили  разом з ним до помешкання. Там починалася  основна фаза – „вибивання” грошей та цінностей.

Траплялися у „Григор`євських” й „проколи”. Певний час вони слідкували за дуже заможним комерсантом. За „оперативною інформацією” бандитської „розвідки” лише готівкою у нього вдома знаходилася сума близько мільйона доларів.  Судячи з того, що пересувався він виключно на „Шестисотому” „Мерседесі”, мешкав у комфортабельному котеджі та іншим ознакам, ця інформація була близькою до істини... Діяти бандити збирались за старою, перевіреною схемою: одягнувшись у маски-шапочки та приготувавши зброю, очікували свою жертву біля будинку. Ворота, як то зазвичай заведено, у таких домоволодіннях, відкривалися натиском кнопки із спеціального пульту. Господар будинку, відкривши їх, спрямував „Мерседес” до гаража, а бандити тим часом пішли на штурм паркану. На щастя, бізнесмен мав турботливу та кмітливу дружину... Вона, поглянувши у двір, та й побачивши, що через паркан стрибають якісь чорні тіні, не заклякла на місці від страху, а негайно схопила мобільний. Зателефонувавши та попередивши чоловіка про те, що відбувається у дворі, дама здійняла тривогу. А власне комерсант, недовго розмірковуючи, розвернувся та й поїхав геть від власного будинку... Операція „Григор`євських”, що її ретельно готували, того разу зірвалася.

 

Наступного разу невдача очікувала на бандитів з іншої причини. Вони отримали інформацію про те, що певний підприємець пригнав „фуру” ліків, котрі оцінювалися майже у півмільйона доларів. Більш того – автомобіль вийшов з ладу, тому три-чотири дні разом із вантажем буде стояти на ремонті. Озброївшись автоматами, бандити вдерлися на територію, де зберігався вантаж, поклали на землю та й зв’язали усю охорону (одного сторожа, що намагався дати відсіч, побили мало не до смерті), та й вивезли намічену „фуру”. Не зволікаючи, доправили автомобіль за місто, перевантажили усі ліки до іншого, та й заховали цінний вантаж у підвалі одного з будинків, що знаходився в дачному селищі Сухий Лиман. Здавалося, операція пройшла вдало... Однак, бандити не врахували те, що мова йшлася все ж таки не про горілку та ковбасу, а про ліки, і взяти їх за відсутності сертифікатів та ліцензій Мінздраву, і взагалі будь-яких документів, провізори відмовилися. Згодом усі ліки було вилучено оперативниками під час ліквідації угрупування...

 

Втім, „проколи” „проколами”, а все ж таки хитрощів та підступності бандитам вистачало. Обережності та зваженості дій, також. Більш того, вони свято дотримувалися правила: „Не „світись”, там, де мешкаєш!”. Наприклад, до декану одного із факультетів престижного Одеського ВНЗ, котрий, як стало їм відомо, отримав хабара у розмірі двадцяти тисяч доларів, бандити поїхали за 250 кілометрів – до Кіровоградської області, де той мав будиночок, що залишився від батьків. До речі, на „співбесіді” з бандитами декан вперто мовчав. Незважаючи на прострілені злочинцями кінцівки, схованку з грішми так і не  виказав...

Чинити розбої та грабувати „Григор`євці” більш за все полюбляли на „гастролях”. В арсеналі їх вивертів був ще один. Кожного разу, повертаючись з „діла”, бандити зупинялися в придорожній посадці в районі Холодної Балки. Ця зупинка була не задля того, аби перепочити. У місці, подалі від цікавих очей, копалася яма, в яку складалися одяг, взуття в яких вони орудували на місці злочину, гроші, золото та інші цінності. Та й, звісно ж – зброя. А в арсеналі банди було чимало цікавого, навіть ручні гранати. Після цього бандити спокійнісінько їхали до міста, і які б перевірки не влаштовувала міліція на шляхах, які б оперативні плани на кшталт „Кільце”, „Перехоплення” та інші, не застосовувалися – все було марно. Оскільки в  автомобілі, кишенях та валізах „Григор`євців”, що їх було зупинено чи то на посту, чи то пильним патрулем, нічого протизаконного не знаходилося...

 

Однак, усе на світі має свій кінець.  Після трьох тижнів  оперативної розробки, спеціальна група,  роботою якої  керували члени „Міністерського десанту”  - Євдокимів та Додінський протягом тижня відловила  та запроторила  за грати  усіх членів угрупування. Без гонитви, стрілянини... буденно та непомітно для громадян.  Одним словом – професійно.  Цінностей та грошей у членів угруповання, враховуючи вантаж ліків, про котрий  розповідалося вище,  вилучили приблизно тисяч на шістсот доларів.

Було розкрито майже  шість десятків розбійних нападів, а загалом злочинів було не менше двох сотень. Одна з останніх одеських „бригад” припинила своє існування назавжди...

 

Черговий по обласному управлінню розбудив мене та Володимира Євдокимова о третій годині ночі. „В населеному пункті Роздольна потрійне вбивство із застосуванням вогнепальної зброї!”. Коли зважити на те, що ми щойно повернулися до обласного центру з села, де було скоєно вбивство, то і стан і настрій були відповідні... Зима, глибока ніч, холод, ожеледиця. Але, все одне  – виїхали на місце злочину.

Прибувши на місце, ми побачили очікувану картину. Центром подій став автомобіль „Мерседес”. Поряд з ним знайшлися і його господарі. Один закляк навколішки, схиливши голову до землі біля самісінької машини. Другий вмерз в калюжу крові з іншого її боку, а третій з „Макаровим” у руці лежав метрів за десять у придорожній кав’ярні.

З детальним оглядом довелося зачекати до ранку – у темряві нічого напевне не розгледиш. Та й медики – не міліціонери, поки доїхали... Втім, подробиці лише додавали загадок. Всіх трьох убитих було застрелено – одного в око, другого – в голову та в бік. Третій, схоже, намагався втекти – куля поцілила в спину. Почали оглядати кав’ярню, де були знайдені вбиті. На дверях бару було знайдено сліди від пострілів, і експерти вилучили з них кулі від револьверу „Наган”. Отже, тут відбулася справжня перестрілка. 

Тим часом місто прокидалося. Свідків, як завжди, не знайшлося. Втім, на них особливо ніхто й не розраховував. Місце дійсно було глухе – майдан, порожній вночі, оточений закинутими будинками, що були порожні навіть вдень.

 

З часом очевидці відшукалися. Весела трійця того вечора гуляла в місті, влаштувавши марафон місцевими генделиками, пиячила та сварилася. Один з убитих був місцевим, двоє інших – його друзяками з обласного центру. Усі троє були навіть не бандитами, а скоріш, бандитськими „шістками”.

Злочин було розкрито. Все виявилося досить банально та просто. У цілковитій відповідності до приказки: „Хто шукає, завжди знайде.” В даному випадку – пригод на свою голову...

В Роздольному мешкав такий собі підприємець. Крутився як міг, тримав власну олійницю, сам заробляв та іншим давав. Аж раптом до нього завітали незрозумілі типи та почали вимагати гроші – „Потрібно ділитися, в натурі!” Ділитися сорокарічний підприємець, тим більше з ними, не мав бажання. Тоді почали лунати погрози... Підприємець, з якихось причин до міліції не –звернувся, але сприймав їх реально. Відповідно, відреагував – придбав „Наган”, виготовлений у 1922 році, і як показали подальші події, цілком придатний до справи.

Невідомо, яким чином розгорталися б події в подальшому. Можливо, все могло обмежитися  суперечкою на словах. Але біля злощасної  кав’ярні їхні шляхи знову перетнулися... Підприємець на той момент вже встиг випити і був роздратований, аж раптом стикнувся з людьми, що його образили. Вони ж натомість аби поминути його, заходилися знову ображати та погрожувати. Це й стало останньою краплею – доведений до відчаю підприємець вихопив з кишені „Наган” та й почав стріляти. Стріляв він добре...

 

Увечері, коли стрілок опинився в слідчому ізоляторі, та й почав свідчити, а ”Наган” було виловлено з болота та долучено до справи  в якості речового доказу, я зателефонував: „Товаришу Міністр, злочин розкрито! Відпрацювання Одеської області триває!”

 

В якості, так би мовити, підбиття окремих  підсумків нашої роботи в Одесі, наведу звіт за 2003 рік, що його було адресовано Президентові України – Леоніду  Кучмі, під контролем якого тривали роботи в Одеській області:

 

„...Виконуючи Ваше доручення з надання в період січень – серпень 2003 року практичної допомоги правоохоронним органам Одещини у боротьбі з організованою злочинністю, співробітниками МВС України було проведено ряд оперативно-розшукових заходів, в результаті яких припинено діяльність двох міжнародних злочинних угрупувань „Попеско” та „Зюми” загальною кількістю 28 чоловік. Злочинців викрито у скоєнні 60 тяжких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї та вибухівки. Зокрема:  розстрілі у 2000 році 13 осіб у диско-барі м. Ренії, подвійному вбивстві співробітника міліції Дахнова В.М. та його співмешканки Гуцул О.Г. в м. Одесі у 2001 році,  вбивстві начальника відділу СБУ УМВС в Одеській області Задорожного С.Г., восьми викраденнях підприємців м. Одеси та Молдови з метою отримання викупу в подальшому, чотирьох замахах та підпалах транспорту,  дев’яти випадках  хуліганства із застосуванням зброї та вибухівки, близько 30-ти злочинах, пов’язаних із незаконним обігом зброї та вибухівки.

Під час викриття шести арсеналів, що належали членам бандитських формувань, було вилучено близько 50 одиниць вогнепальної зброї, з яких 4 пістолет-кулемета, гранатомет, 8 автоматів, 3 снайперських гвинтівки, оснащені оптичним прицілом та глушниками, 13 пістолетів, 29 вибухових пристроїв, близько 50 кілограмів вибухівки, 23 гранати, близько 5000 різноманітних набоїв, засоби маскування та таємного спостереження, 42 одиниці пристроїв мобільного зв’язку, 5 комп’ютерів, 7 автомашин, більш ніж 20000 доларів США .

 

Виявлено та ліквідовано ряд приватних підприємств області, котрі були економічною основою злочинів, і значну частину своїх прибутків спрямовували таємними каналами, що також були нами ліквідовані, задля фінансового забезпечення діяльності ОЗУ. Встановлено - лідери злочинних формувань, що були ліквідовані, проводили активні заходи по дестабілізації фінансово-господарського стану Одещини та Молдови, займалися незаконним виготовленням та розповсюдженням фальсифікованих: валюти, гривень, цінних паперів, загалом, на суму близько чотирьох мільйонів гривень. Також було викрито ряд корупційних зв’язків лідерів злочинних формувань поміж керівників місцевих органів управління, силових структур, юстиції, окремих засобів масової інформації.

 

В даний момент разом із співробітниками Генеральної прокуратури України триває робота щодо розкриття скоєного  22.12.2002 року у м. Одесі резонансного  вбивства на замовлення генерального директора АТРК „Антарктика” Кравченко В.М., 1954 року народження. Представниками МВС України відпрацьовується на причетність до підготовки та скоєння злочину: громадянин Р., мешканець Одеси, неодноразово раніше судимий, лідер бандитського формування, та ще двоє громадян, що займають головні ролі в злочинному формуванні, а також четверо громадян, що є активними учасниками банди, котрі у зв’язку з тим, що Кравченко В.М. своїми діями зашкодив розвитку їхнього злочинного бізнесу, пов’язаного з отриманням нетрудових доходів від перевалки газу за кордон, в період липень-грудень 2002 року, встановили місце проживання Кравченко, дослідили маршрути його пересування Одесою, добрали виконавців злочину. Четверо членів ОЗУ на даний момент затримані, стосовно інших триває комплекс оперативно-розшукових заходів з метою їх затримання... робота здійснюється під щоденним контролем”.

 

Міністр                                                                                  Ю.О.Смирнов

 

Залишається додати, що розкриття цього резонансного замовного вбивства Кравченко В.М. було здійснено під керівництвом вже В.Н.Євдокимова – котрий очолював кримінальну міліцію країни у 2005 році.

 

 

Частина 5   Дозволю зауважити

 

 

 

 

В зоні особливої уваги

 

Напевно, одним з найважливіших завдань правоохоронців завжди було забезпечення безпеки та захист прав народу. А також, відповідно – тих лідерів, котрі уособлюють собою волевиявлення цього народу. Саме питанням забезпечення органами внутрішніх справ безпеки осіб, котрі належать до категорії, що була вказана, і присвячений цей розділ. Отже...

 

В ті роки, коли при владі у СРСР перебував Леонід Брежнєв, мої життєві шляхи та орбіти проходили досить далеко від тих сфер, у котрих оберталося найвище керівництво як усієї країни, так і нашої республіка, ба, навіть області. Але, завдяки службі в міліції довелося побувати у безпосередній близькості від Генерального секретаря, причому двічі. Обидва ці випадки характер мають, швидше, комічний, що, до речі, певною мірою віддзеркалює характер того часу, коли більшість населення СРСР ставилася до власних „вождів” не з фанатичною любов’ю, або ж прихованою ненавистю, а, радше із цілком доброзичливим гумором. Втім, дехто отримував за подібний гумор ув’язнення до тюрми або психлікарні. До речі, навіть щодо цього народ мав свої анекдоти. Наприклад ось такі – з-поміж тих, що назавжди закарбувалися у пам’ять: Маленький хлопчик каже Микиті Сергійовичу Хрущову: „А мій батько говорить, що ви запустили не лише супутник, а й сільське господарство!” А Хрущов відповідає на це: „Перекажи батькові, що саджаю я теж не лише кукурудзу...” Або ще такий: У Леоніда Ілліча Брежнєва питаються – чи багато   назбирав анекдотів про себе. Він, з привітною посмішкою, відповідає: „Так, багато! Два табори!” Нажаль, тоді це було правдою.

 

Зрозуміло, що обидва рази поряд з найвищими особами держави я перебував, як то й належить молодому співробітникові міліції, під час виконання особливо важливого завдання у якості одного з тих, хто ніс службу із забезпечення їх безпеки. А, якщо конкретно – в одному з численних оточень, що їх незмінно виставляли, явно та таємно, під час кожного візиту партійно-радянського керівництва до тієї чи іншої місцевості.

 

Перший раз у такому оточені мені довелося стояти на вокзалі міста Харкова 1980-го року. Тоді Брежнєв вже практично був не в змозі переносити перевантаження та перепади тиску, що їх неможливо уникнути під час авіаперельотів, тож пересувався країною виключно залізницею, спеціальним потягом. У нашому місті на прибуття цього потягу очікували десь опівночі, тож до цього моменту вокзал являв собою абсолютно сюрреалістичне видовище. Ви лише уявіть собі – геть порожні та безлюдні будівлі, переходи, колії та перони – всі, окрім одного. На ньому – все партійне та радянське керівництво міста та області, у капелюхах, піджаках та міцно затягнутих краватках. Нам, міліціянтам, що стояли в оточені у легких сорочках, правду сказати,  було шкода всіх цих „батьків” Харківщини” – погода стояла літня, попри нічний час аж ніяк не прохолодна. Але й і це ще не все!

 

Лишень варто було з’явитися літеру, на котрий давно очікували, на перон було випущено цілий хореографічний ансамбль у національних костюмах. І той, звичайно із відповідним музичним супроводом, заходився несамовито відбивати гопака. Тим часом делегація осіб, що зустрічали потяг, несучи на витягнутих руках традиційні хліб-сіль, посунула до вагону. Та й зупинилася... Бо геть усі вікна у вагоні були щільно зачинені та жодного відблиску світла за ними не вбачалося. Але ж усі офіційні особи, що брали участь у зустрічі, і надалі стирчали перед вагоном у очікуванні миті, коли двері вагону  відчиняться та дорогий Леонід Ілліч вийде до них із вітальними поцілунками. Тим часом хвацький гопак у виконанні ансамблю тривав у тому ж-таки шаленому ритмі. Ось саме так і відбувалася о ПЕРШІЙ ГОДИНІ НОЧІ уся ця демонстрація палкої всенародної любові до вождя. Видовище, годі й казати, цілком абсурдне.

 

Все це тривало доти, доки все ж-таки не відчинилися двері вагону. Втім, попри всі сподівання та потуги, звідти вийшов не сам Генсек, а хтось із його охорони. Він, звісно, прийняв у дарунок рум’яний коровай, та цілком слушно зауважив, що Леонід Ілліч, як те й годиться кожній  нормальній людині, в таку пору відпочиває. Після чого зник у вагоні, а всі присутні залишилися стояти та танцювати у геть розбурханих почуттях...

 

Наскільки мені відомо, ця історія мала й продовження – таке, що наразі, знову ж, таки, цілком гідне анекдоту. На території Харківщини „потяг №1”, що прямував на Південь, робив зупинку окрім обласного центру, ще й на станції Лозова. Все ж-таки один з найбільших залізничних вузлів, місто із стотисячним населенням, та й, фактично, „ворота області”. При цьому перший секретар обласного комітету партії мав зустрічати Брежнєва і там. Як  вже він встиг дістатися Лозової по завершенню всіх танців у Харкові – мені невідомо. Цілком можливо, і вертольотом летів. Але те, що на тамтешньому вокзалі він стояв, „як    штик”, вчасно – це факт. Найцікавіше було те, що місцеве  керівництво було дещо розхолоджено та розслаблено повідомленням, котре надійшло з Харкова – щодо того, що Леонід Ілліч спить. Але з якоїсь невідомої причини саме у Лозовій Брежнєв прокинувся та вийшов на перон до тих, хто його зустрічав!

 

Усі присутні були, звичайно, людьми із відповідним досвідом та підготовкою, тож Брежнєву швиденько було вручено відповідну паляницю, а він, своєю чергою, вирушив „спілкуватися з народом”. З-поміж народу Генсек натрапив якраз на начальника місцевої міліції. Молодий та вправний красень-полковник, що мав відповідні поставу та виправку і був одягнений у однострій, що йому личив – впав Брежнєву в око. Миттєво пролунало питання:

-         Ви тут начальник міліції?

-         Так точно!

-         А скажіть, квартиру в Лозовій ви маєте?

 

Ось тут цілком могла трапитись негарна річ. Оскільки начальником міліції полковника було призначено нещодавно і переїхав він сюди з іншого району, тож ніякої квартири у нього не було й близько. Отже він, вважаючи брехню прямо в очі Генеральному секретареві ЦК КПРС за річ      абсолютно неприпустиму, вже майже відкрив рота, аби чесно доповісти про це. Але швидше за нього на питання відповів перший секретар обкому КПРС Харківської області, котрий вистрибнув невідомо звідки: „Вже дали, Леоніде Іллічу!” Міліціонерові вистачило розуму не відкривати рота, та Брежнєв поїхав з Лозової у цілковитому задоволенні. Найцікавіше, що буквально наступного ранку полковника було викликано до міськкому партії, де... він отримав ордер на квартиру. Ось так приїзд Леоніда Ілліча зробив щасливим, принаймні, одного міліціонера та його родину.

 

Інший випадок, правду кажучи, видається мені кумедним вже сьогодні, багато років потому. Тоді, коли все це відбувалося, мені, повірте, було зовсім не до сміху – через те, що саме на цьому уся моя міліцейська кар’єра цілком могла закінчитися. 

 

Цього разу Леонід Ілліч відвідав Харків вже не проїздом, а із досить серйозним візитом. У програмі цього візиту була й поїздка до відомого заводу імені Малишева. Саме у забезпеченні її мене й було задіяно. Вірніше – у проїзді кортежу Московським проспектом. Ділянка мені випала не так складна, як неприємна – три шляхи із приватного сектору, що виходили до проспекту, з яких я мав не допускати виїзду автівок. Втім, на вулиці тієї миті не було не те, що машин, а навіть і перехожих – самі лише, як і я співробітники міліції та державної безпеки, що працювали у забезпеченні. Та й ті отримали наказ поховатися – неначе приїхав такий собі Імператор.

 

Все проходило неначе й добре – минула перша з так званих „контрольних” автівок ДАІ, за нею – друга...   По цьому у полі зору з’явився і сам кортеж, що складався із чорних „Чайок”, котрі геть неможливо було відрізнити одну від одної. В одній з них і знаходився Брежнєв, а спереду та ззаду колону було прикрито „Волгами” охорони. Аж ось мало не перед капотом „Чайки”, що йшла попереду, з одного із „моїх” провулків на вулицю вилетів на мотоциклі хлопчина. Мало того – позаду себе цей зірвиголова примудрився прилаштувати тітку із видатними формами, котрі займали і сидіння, і багажник.

 

Ситуацію було врятовано миттєвою реакцією мотоцикліста – коли він побачив, що на нього зі швидкістю 120 кілометрів на годину летить колона „Чайок”, то не розгубився, і хутко вскочив до іншого бокового провулку. Але ж метрів зі сто він поперед кортежу таки проїхав. До речі, за ним одразу помчали і співробітники ДАІ, але у закутках та лабіринтах приватного сектора впіймати його годі було  сподіватися. А ось я, як то кажуть, сто разів облився потом, бо був впевнений, що через подібний „прокол” з роботи мене виженуть напевно.  Як так – не вгледів, не зберіг, можна сказати... Втім, ніхто про те, що трапилося, навіть не згадав. Візит до заводу, згідно відгуків, відбувся на найвищому рівні, Леонід Ілліч залишився цілком задоволений, а роздмухувати скандал через якийсь дрібний інцидент, що його   він, напевно навіть і не помітив, ніхто не став. Нікого Брежнєв з роботи не звільнив, і навіть ДАІ не розганяв, на відміну від деяких „небожителів” майбутніх часів – за палець, що його було показано.

 

Все ж-таки тодішні наші керманичі були на свій ґатунок людяними та демократичними. Позаяк, дріб’язковість у таких питаннях була їм не притаманна. 

 

В обох випадках, що були наведені, мені, можна сказати, не дуже пощастило. У тому сенсі, що від „високих осіб” я знаходився на такій далині, що навіть і розгледіти їх до пуття не міг.  Але з одним таки членом  політбюро ЦК КПРС мені довелося стикнутися досить близько.

Цією людиною був Володимир Васильович Щербицький – перший секретар  ЦК комуністичної партії України, і член всесоюзного  політбюро ЦК.  Трапилася ця історія зі мною в студентські роки.  Тоді нас, студентів  державного університету, що знаходився  на центральній площі досить близько від  обкому партії, куди безпосередньо й прибував „вождь”,   розмістили  по обидва боки вулиці задля того, аби ми відповідно вимахували руками і радісно кричали  щойно він з’явиться.

І, слід сказати, що місце, котре призначили для мене,  знаходилося безпосередньо біля входу до обкому – в, так би мовити, „першому ряді партеру”.  Саме тому в призначену годину я побачив, як під’їхала чорна „Чайка” і з неї вийшов перший секретар  обкому партії Івашко, а слідом Володимир Васильович, котрий просто попрямував  в бік людей, котрі його вітали.

 В свою чергу, люди віталися з ним та ставили відповідні питання.  Я знаходився досить близько, тож чудово чув те, про що питали його люди,  і питання ці пам’ятаю досі.

Найважливішою темою, що хвилювала харків’ян   на той момент  було те, як швидко  київське „Динамо” поверне собі  найвищу сходинку п’єдесталу пошани в  чемпіонаті СРСР!   „Вождь” відповів, що для цього вони зроблять усе можливе.  В чому конкретно  це усе  полягало, Щербицький, звісно, не уточнював і в подробиці не вдавався.  Друге питання було таким, що його заздалегідь підготували.   Це питання поставила жінка, що, напевно, не випадково  опинилася у юрбі людей.  Вона запитала: „Володимир Васильович, а війни не буде?!”.  І Володимир Васильович скромно відповів на поставлене питання в тому сенсі, що краще  ми матимемо лише хліб з маслом – аби тільки не було війни... Перебуваючи поряд, і дослухаючись до цієї „дискусії”, я, відверто сказати, подумки підкреслив, що  в даний момент  в нас і з маслом... не те щоб  дуже добре. Але  майже одразу вкусився за язик, і поміркував, що, напевне, Щербицький  має рацію.  Мені було зрозуміло, що люди  були готові до розмови, котра точилася на майдані, однак, навкруги стояла буквально ціла юрба.

Після цієї бесіди керманичі зайшли до будівлі обкому, і охоронців біля них я не побачив. Це свідчило про те, що  українські керманичі ходили в „народ” без будь якого остраху.

 

З того часу проминуло десятиліття... Звісно, що в період, коли я очолював органи внутрішніх справ  в Луганській, Дніпропетровській областях,  та й в Києві, мені неодноразово доводилося  організовувати „літерні заходи” по зустрічі  керівників України та гостей держави.

Не буду вдаватися в подробиці з приводу того, що  ми робили, готуючи ці заходи, хочу  сказати лише  про те, що  проведення подібних заходів – це  іспит як  для органів внутрішніх справ, так  і для керівництва правоохоронних підрозділів, що відіграють роль сторони, що зустрічає. Нажаль, строк, коли стає відомо про майбутній візит, короткий, а обсяг охоронних заходів, що слід виконати, великий.

Разом з цим, кожен гість, що приїздить, залежно від рівня,  має власну службу охорони, котра безпосередньо забезпечує його безпеку.  Незважаючи на всі зусилля, що їх докладено  під час підготовки таких зустрічей, іноді доводиться стикатися з подіями,  котрі вкрай важко передбачити, й здатні, м’яко кажучи,  підірвати довіру особи, що охороняється,  відносно керівників регіональних силових структур. 

В зв’язку з цим пригадую візит Президентів України та Туркменістану до Дніпропетровську у 1997 році, коли нам безпосередньо довелося стикнутися з провокаційними діями, що мали на меті зірвати міжнародну зустріч.

Нагадаю, що в той період в області набувало обертів розслідування  злочинної діяльності прем’єр-міністра П.І.Лазаренка і його поплічників.  Слідчо-оперативну групу  прокуратури України  очолював  заступник генерального прокурора М.С.Обиход.  Саме тоді оперативники відпрацьовували підозру за фактом розкрадання грошових коштів, що їх було виділено на придбання худоби в Голландії сільськогосподарській фірмі  „Наукова”, котру очолював М.І.Агафонов. До речі, в той період він був Народним  депутатом України. Корови, що їх слід було придбати, були породисті, племінні і тому  коштували силу грошей.  Вартість їх сягала  кількох мільйонів доларів.  Проблема, власне, полягала в тому, що до України ці аристократичні корівки не доїхали. Відповідно до угоди, що її було укладено, придбане поголів’я було чималим, а до господарства Дніпропетровщини  прибуло лишень тридцять голів. Звісно, виникало питання:  „ А куди ж поділися майже сто голів худоби?”

Звісно, що під угодою стояв підпис керівника господарства „Наукова”.  Тому в конторі цього господарства і було санкціоновано обшук.  Співробітників УБОЗ, котрим було доручено його проведення,   прикомандирували до групи з МВС України. Тим більш дивним видавався той скандал, що здійнявся.

В принципі, мав відбутися звичайнісінький обшук. Так би мовити, нудний захід, особливо коли зважити на те, що проводити його слід було у сільській місцевості, але співробітники УБОЗ облаштували його  в найкращих традиціях високобюджетних бойовиків.

По-перше, „реалізували” інформацію  про те, що охорону контори фірми „Наукова”  в селі здійснюють  чеченські бойовики. „  Вільно туди не зайдеш – повбивають!”

По-друге, спираючись на це, окрім „Соколу”,  в якості „групи захоплення” залучили ще й „Беркут”. Але найголовніше - не узгодивши з керівництвом УМВС в області, котре було зайняте підготовкою візиту перших осіб двох країн, озброїли та екіпірували  співробітників неначе на війну – автоматами, масками та касками, бронежилетами...

 Уявіть собі реакцію  мешканців мирного села,  на території котрого було розташовано „Наукову”,  коли вдень до будівлі контори підлетіла вантажівка, з котрої  висипали озброєні до зубів люди. Реакція була бурхлива  ( і це напередодні візиту президентів до області) – майже все населення доволі великого села зібралося біля  контори,  спалахнуло всенародне обурення, котре і стало причиною масових заворушень. Озброєну команду    міліції нікуди не пустили, і вони з ганьбою покинули село. Слава Богу, хоч до стрілянини справа не дійшла.  Але цей приїзд потягнув за собою цілий ланцюг неприємних подій...

Чи була це  певна провокація з боку наших співробітників?!  Не виключаю й таку можливість.  Хоч потім, звісно ж, „винуватці події” у всіх без виключення звітах та поясненнях писали, що зробили таке виключно через неперевірену оперативну інформацію, а також бажаючи зробити „все як слід і в повному обсязі”. Як то кажуть, примусь дурня Богові молитися, то він і голову розтовче.  Гадаю, що коли не в цих „ініціаторів”, то в інших „небайдужих” людей  цікавість до конфліктної ситуації, що склалася у селі, котре знаходилось під самісіньким містом, виникла одразу, і була реалізована без зволікань. Будучи обізнаними щодо приїзду президентів  наступного дня, котрі   мали провести зустріч  в будівлі обласної державної адміністрації,  вони здійснили спробу їх заблокувати і зірвати міжнародну зустріч.

В який спосіб це було зроблено?  Після того, як міліція покинула територію фірми „Наукова” вже наступного дня її керівництво (нагадаю -  керівник фірми був Народним депутатом  України, і мав  досить вагомі зв’язки у Києві) розробило план проведення акції протесту. Її суть полягала в тому, аби  організувати  марш колони, що складалася з мешканців села, котрі „потерпіли  від міліцейського свавілля і ним же обурені” до міста з використанням сільськогосподарської техніки.  Метою акції було блокування  президентів містом. Звісно, не обійшлося без порад та консультацій  Павла Івановича,  котрий в цей період ще перебував на Україні.  Результатом акції повинна була стати дискредитація  роботи слідчої групи та й всієї правоохоронної  структури області, що допустила такий удар по міждержавним відносинам.

Чи мали ми інформацію   відносно подій, що їх планували „Науковці”?  Так.  Однак, отримали її запізно – тільки на ранок в день приїзду  високих гостей.  Не зважаючи на це, траса,  котрою повинна була рушити  „демонстрація”, була, як ми гадали,  надійно перекрита двома постами ДАІ. Не врахували ми одне єдине – міцні зв’язки  організаторів з керівництвом того ж-таки ДАІ... В результаті пости-зрадники  колону до міста пропустили.  Сигнал про колону сільгосптехніки, що нараховувала до десяти одиниць, і автобуси з людьми, котрих налічувалося близько 200 осіб, ми отримали вже тоді, коли вони розвернулися  і вирушили від заводу „Южмаш” в бік обласної адміністрації по вулиці Робоча.

Часу на роздуми не було.   Керівник УМВС Юрій Смирнов  вирушив до адміністрації, аби затримати президентів, котрі, згідно плану,  повинні були виїхати  до „Южмашу”. Мені ж було віддано короткий наказ – колона повинна бути затримана за будь яку ціну!

Сім хвилин потому я дістався вулиці Робоча, і тільки-но  розташував автівку  поперек проїжджої частини, як зверху з’явилися трактори та автобуси.  Я вийшов на зустріч Т-150, здійняв руку вгору і зупинив його. Разом з цим з автобусу, що їхав за трактором  почали виходити жінки, котрі негайно  накинулися на мене з вимогами пропустити колону далі.

Ставало гаряче – найактивніші громадянки вже намагалися здерти з мене папаху, і на додачу погони з форменої куртки.  Краєм ока я  помітив  начальника служби охорони громадського порядку  О.Буйвола, котрий біг до мене, та  співробітників „Беркута” і ДАІ.   Углядівши підмогу, що так вчасно прибула,  активісти дещо принишкли, хоч, підбурені організаторами, і вийшли із автобусів, що зупинилися, та влаштували мітинг  безпосередньо на проїжджій частині.

Агафонов, що прибув разом з ними, репетував щосили, час від часу закликаючи натовп до штурму адміністрації і навіть „походу на Київ”.  Ю.О.Смирнов, котрий з’явився у вирі подій, поговорив з ним, суворо закликаючи до порядку,  після чого запросив всіх присутніх  до зали клубу „Южмаша” де процес і продовжився в більш спокійному ключі – майже до вечора.  Претензії, що їх висловили громадяни, було записано, і усі вони отримали відповідні роз’яснення.

За цей час  президенти, котрі завершили програму перемовин та протокол візиту, виїхали до аеропорту, не відвідавши заводу. Гадаю, що наш гість – Туркменбаші, про те, що сталося, взагалі не дізнався, а Леонід Данилович, котрий знав причину ситуації, а також був обізнаний щодо заходів, котрі вживалися задля її локалізації та вирішення, зреагував спокійно. Таким чином  ті, що його планували конфлікт, результату, на котрий очікували, не досягли.

 

Величезне значення для сторони, що приймає високоповажних гостей, має не лише якісна перевірка тієї оперативної інформації, що її було отримано напередодні візиту, але й миттєве вирішення „позаштатних” моментів, що виникають. Під час зустрічі президентів України та Румунії, котра проходила в оперному театрі міста Чернівці, до будівлі несподівано підійшла чимала група громадян із плакатами, що засуджували дії в районі Чорноморського шельфу. Все це супроводжувалось вигуками „Ганьба!”. Після швидкої наради із керівниками Державної служби охорони, ми прийняли рішення, локалізувати натовп співробітниками УДО та міліції, що були одягнуті у цивільне, котрі під час виходу президентів повинні були скандувати: „Дружба!” Саме це й було зроблено. Президенти, котрі вийшли з будівлі опери, привітно помахали „дружньому” натовпу та пішли до машин.

 

Що завжди примушувало нервувати  під час забезпечення проведення заходів, котрі пов’язані із вищими посадовими особами держави, так це ті моменти, коли особи, що їх охороняли раптом починали діяти геть не за планом, змінюючи маршрути пересування, котрі були заздалегідь обумовлені. Ті, хто в ці миті ніс відповідальність за безпеку перших осіб, відчували неймовірну напругу.

 

Подібний випадок трапився 2003-го року в Одесі, де проходила зустріч Президента України з лідерами двох  держав, що межують з нашою країною. Власне, після зустрічі три президенти відвідали Свято-Преображенський кафедральний собор, що був розташований у центрі міста, де відбулося богослужіння на честь завершення його будівництва. Після виходу, президенти, згідно плану заходів, повинні були відвідати облдержадміністрацію із коротким візитом.

Втім, геть несподівано, вони раптом рушили парком пішки у бік вулиці Дерибасовської. Помічник Леоніда Кучми сповістив, що президенти прямують до пивного ресторану „Гамбрінус”, наразі за  маршрутом їх пересування (а це – близько півтора кілометра!) та й в самому барі співробітників, що забезпечують безпеку, не було.

Звісно, що декілька співробітників з особистої охорони таки знаходилися поряд з президентами, та, попри це, те, що відбувалося, аж ніяк не вкладалося в поняття „захист осіб, що їх охороняють”.

Погода була чудовою. Президенти крокували парком,  і це викликало величезний подив у пенсіонерів, котрі грали в шахи на лавицях, матусь з дітьми та інших людей, що відпочивали. В цей же час ми, і наші співробітники практично оббігали прилеглими алеями керівників, котрі спокійно йшли, одночасно здійснюючи їх супровід та охорону.

Група співробітників УДО тим часом вже відпрацьовували „Гамбрінус”, отже, коли туди прибула висока трійця, приміщення ресторану вже було звільнено від сторонніх осіб та мало вигляд наче після „косметичного ремонту”.

Підстава відвідин одеського ресторану полягала у тому, що свого часу там часто бував відомий співак та актор Володимир Висоцький. Власники ресторану, фактично, створили там невеличкий музей, що його було присвячено артистові. Саме його президенти вирішили відвідати, звісно ж, разом з цим, скуштувавши одеського пива. А згодом, вже у цілковитій відповідності до плану, вирушили до аеропорту. Ми ж зітхнули з полегшенням...

 

Коли вже в одному з попередніх епізодів мною було згадано екс-прем’єра України Павла Лазаренка, доречно, напевно буде розповісти у цьому розділі і про нього. Одразу обмовлюсь – по прибуттю Лазаренка на Луганщину, складалося таке враження, що приїхав не державний службовець, хоч би й найвищого рангу, а цар. Надто вже з величезним розмахом все було організовано адміністрацією.

Того дня я зранку вирушив до Краснодону. Чому саме туди? Аби дати вичерпну відповідь, потрібно, перш за все, згадати про ті часи, коли це все відбувалося. 1995 рік – вкрай складний стан економіки в країні, коли соціальна напруга била через край. У шахтарському краї вона досягала  чи не граничного загострення. Так, Луганську область трусило від шахтарських страйків, перекриття шляхів та мітингів. Шахтарі, очолювані незалежною профспілкою гірників, блокували збагачувальну фабрику та заважали вивозу вугілля, що було бункероване, до регіонів. Стан справ був загрозливим, вугілля, що його було щільно втрамбовано, займалося, не можна було виключати і можливості вибуху,  котрий викликав би техногенну та екологічну катастрофу. Прокуратура області, МВС та СБУ прийняли рішення про силове розблокування ГЗК, внаслідок чого керівників блокади було заарештовано та доправлено до СІЗО Донецької області, а деяких з її учасників піддано мірам адміністративного покарання.

 

У Краснодоні ж гірники, що довідалися про приїзд прем’єра, вирішили прибути до Луганську, аби там запитати його „по-шахтарськи”.

Виходячи із ситуації, що склалося, був відданий однозначний наказ – перешкодити приїзду шахтарів до Луганську. На щастя, представники Краснодонського міського відділу міліції склавши руки не сиділи – близько 80 відсотків  з них власну трудову діяльність розпочинали у шахтарських колективах, та мали міцні позиції поміж земляків. До речі, міліція у той період теж вже чотири місяці зарплатні не отримувала. Вдалося владнати справу миром. Ми зустрілися із керівниками профспілки, шахтарями, спокійно обговорили ситуацію, вгамували людей – і ніхто нікуди не поїхав...

Коли стало ясно, що ні на який „горняцький десант” в Луганську можна не очікувати, я вирушив до Луганського аеропорту, аби доповісти Юрію Смирнову, котрий знаходився там через те, що прем’єр-міністр мав ось-ось відлітати.  

Лазаренка  в аеропорту ще не було, тож я швидко доповів начальнику.  Допоки я розповідав, що все добре  і жодних НП не передбачається, з’явився й Павло Іванович. Юрій Смирнов підійшов до нього, як то встановлено протоколом.  Щойно залишивши затишну автівку   кортежу, Лазаренко був поважним та розслабленим.  Окинувши царським поглядом співрозмовника, він запитав: „ Ну, чого ти, генерале, хочеш?”. Смирнов з відповіддю не забарився  - скориставшись ситуацією,  він просвітив  столичного гостя  з приводу того, що  особовий склад міліції Луганщини вже четвертий місяць сидить без заробітної платні.  Зважаючи на обстановку в регіоні, що наближалася до межі кипіння,  та досить високу можливість виникнення заворушень – ситуація далеко не найкраща, і  чи змога посприяти, аби люди отримали, гроші, що їм належать?!

 

Лазаренко вислухав, підізвав, ляснувши пальцями, когось з власного причту. Той підбіг, давши йому телефон з номером керівника Національного банку, що його вже було набрано. Співрозмовникові, що негайно знайшовся на іншому кінці дроту, Лазаренко мовив: „Слухай, я знаходжуся в Луганську... тут міліціонери не отримують грошей!” Після чого повернувся до Смирнова та запитав: „Скільки тобі потрібно грошей?” Смирнов, що був готовий до такого запитання, коротко відповів: „ П’ять мільйонів!” Лазаренко,  кивнувши, повернувся до розмови із главою Нацбанку: „Так ось – ти сюди п’ять мільйонів  закинь та доповіси мені!” Начальник УВС, звісно ж, подякував йому та був удостоєний прем’єрського: „Гаразд, йди!” Гаразд, то й гаразд... Але як вже були вдячні своєму генералові міліціонери, котрі нарешті, побачили довгоочікувану зарплатню!

 

Надовго запам’яталась і зустріч, що відбулась на Луганщині, із зовсім іншою людиною, котра виконувала обов’язки прем’єр-міністра – Василем Васильовичем Дурдинцем. Генерал Ю.О.Смирнов на той час знаходився у відпустці, тому всі турботи з організації візиту високого гостя мені довелося перебрати на себе.

Поїздка мала бути важкою, попри те, що починалася вона з позитивного моменту – відкриття шахти у Перевальському районі. Другу частину візиту – до держадміністрації було присвячено реструктуризації кількох десятків шахт, що були збитковими. І це все при тому, що шахтарські заворушення в області не вщухали.

Це лишень сказати легко: „Зачинити шахту!” А що робити з гірниками, котрі там працюють? Як забезпечити їх новою роботою? А демонтування шахтного обладнання на мільйони гривень? Та й у самій шахті має бути забезпечена постійна викачка води, треба укріпити виробітки, аби уникнути обвалів. Не буде зроблено це – стануться екологічні та техногенні катастрофи... Все це потребує грошей, а в державі з ними, як завше, сутужно.

Ось і протестували гірники проти закриття шахт, котрі вже давно були збитковими через збіднілі вугільні горизонти. Але ж саме вони давали, хоч і за ціну важкої та небезпечної праці, зарплатню, світло, тепло та  воду до домівок мешканців шахтарських селищ. Буде шахта – буде працювати і яка не яка соціальна інфраструктура. Ні – населений пункт стане „примарою”.

 

Невеликий ЯК-40 приземлився в Луганському аеропорту. Василь Васильович вийшов, і керівництво області доповіло в.о. прем’єр-міністра про готовність до заходів. Ми з начальником СБУ області Ю.В.Землянським коротко доповіли про оперативну обстановку в області. Після чого виїхали до району відкриття нової шахти.

Як ви, напевно, здогадуєтесь, існує певна швидкість, що її суворо встановлено, з якою кортеж автівок із високим гостем має пересуватися. В кортежі йде „сигнальна” ДАІ, наш з начальником СБУ автомобіль, особи, що їх зустрічають, керівництво області, і вже ті, кого було задіяно під час заходів...

Дорогою мерехтять пости ДАЇ, що їх було попередньо виставлено, все відбувається у штатному режимі... Хіба що дещо затримуємося – втім, зачекають, прем’єр-міністр не кожного дня приїздить.

Втім, Василь Васильович, напевно,  мав щодо цього іншу думку. Він не збирався примушувати будь-кого чекати на себе. На великій швидкості його автівка обігнала спершу нас, потім – міліцейську машину, та, „вирвавшись на оперативний простір”, кулею помчала до населеного пункту, де мало відбутися відкриття. Я встигаю лише віддати рацією наказ ДАІ збільшити швидкість, випередити об’єкт та вести його трасою. Ми самі збільшили швидкість до 140 та намагалися наздогнати прем’єра, втім із урахуванням погоди та стану дороги, зробити цього ми не змогли.  Ось так хазяї прибули на місце позаду самого гостя.

Хвала Богові, дісталися вдало. А мені Василь Васильович мовив: „Швидше треба їздити, підполковнику!” та посварився пальцем.

 

Після відкриття шахти ми повернулися до Луганську і тут в залі засідань облдержадміністрації на прем’єра очікували шахтарі.

Що тут вчинилося! Говорили та галасували вони всі одночасно, отже, зрозуміти щось було, фактично, неможливо. Не давали слова мовити ані голові обласної адміністрації, ані міністрові вугільної промисловості, ані прем’єрові. Я вже став розмірковувати щодо залучення додаткових сил міліції. Але прем’єр, що виявив фантастичний спокій, дочекався допоки всі трохи втомляться та галас вщухне, а потім абсолютно спокійно почав говорити те, що дійсно стали слухати.

Наразі   він не читав текст, що було приготовано заздалегідь, а оперував викладками, котрі доводили збитковість шахт, довів до людей, що зібралися, програму майбутнього працевлаштування персоналу цих шахт, соціальні виплати, що їм належать. Він оголосив розміри асигнувань, що їх було виділено на водопостачання та збереження шахтного обладнання, змалював майбутній розвиток транспортної інфраструктури та житлового будівництва. Причому все це було оголошено чітко та достатньо коротко. Завершував свій виступ він вже у цілковитій тиші.

Після такої доповіді сперечатися, фактично, не було через що. Рішення про реструктуризацію двадцяти шахт було прийняте. Остаточне вирішення питання було за Кабінетом Міністрів України.

 

На завершення хотів би підкреслити, що успішне виконання завдань щодо забезпечення безпеки осіб, що охороняються, є можливим лише за умови чіткої взаємодії силових структур, перш за все – Управління Державної охорони, поліції, СБУ. Під час проведення подібних заходів ми, зазвичай, створювали спільні штаби, та й саме спілкування у процесі роботи було, скоріш, дружнім. Адже УДО України керували, та й зараз очолюють люди, котрі пройшли серйозну школу в органах МВС  та держбезпеки. Це – генерал-лейтенант Шепель В.К. - харків’янин та колишній працівник карного розшуку, генерал-полковник Строгий В.І.;  екс-начальник  кримінальної міліції України, генерал-полковник міліції Опанасенко П.Н.; екс-керівник „Альфи”  СБУ генерал-лейтенант Бірсан О.С.; генерал-полковник В.В.Гелетей. За нинішніх умов   військового протистояння робота в зоні особливої уваги дозволяє керівникам держави та іноземним гостям відвідувати  Україну, та, зокрема, і безпосередньо зону конфлікту, проводити в країні міжнародні перемовини та форуми. В цьому полягає звитяга правоохоронців та їх надзвичайно важка праця – адже Бог не за силами хрест не дає.

 

 

 

  

Декілька слів щодо культурних цінностей

 

Люди  старшого покоління, напевне, пам’ятають вислів «вождя» світового пролетаріату: „Мистецтво належить народу”.  І, звісно, правоохоронці, котрі належать  до вікової групи, що починала свою службу  за часів  Радянського Союзу,  пам’ятають основний принцип  роботи  органів того часу: „Все, що належить народу, все, що народом створено, повинно бути надійно захищено”.

 

Зрозуміло,  що захист народного надбання  полягав тоді  (і зараз повинен), перш за все, в міцності  державного кордону  і в забезпеченні охорони тих численних   матеріальних цінностей, що їх було створено працею українського народу – металургійних комплексів, заводів, фабрик, закладів та храмів науки, котрі складають  науково-технічний і дослідницький потенціал країни.   Захист всього, що перелічено вище,  повинен, звісно, бути на найвищому рівні.  Але хіба народні надбання складаються  лише   з промислового, аграрного і наукового потенціалу? Звісно ж, ні. Не менш, на мій погляд,  серйозної  та надійної охорони потребують  і ті культурні цінності, витвори мистецтва,  архітектури, предмети історичної спадщини, котрі, без сумніву,  складають далеко не останню частку національного надбання України. Мова, звісно, йдеться  не  лише про ті шедеври, котрі  протягом віків створювали наші співвітчизники. Ми говоримо про ті колосальні надбання, що накопичувалися  в  Україні зусиллями колекціонерів, меценатів, тих людей, котрі створювали музеї, картинні галереї  та інші об’єкти культурного та історичного надбання, ставили за мету  уславлення української культури та мистецтва, а також прилучення  українців   до скарбів світової культури.    В зв’язку з цим  варто  згадати  таких видатних українців, як Михайло Іванович Терещенко,  Богдан Іванович  Ханенко, Павло Іванович Харитоненко та інших меценатів, котрі  витрачали свої мільйони не  лише на  задоволення нагальних потреб.    Ці, так би мовити, без перебільшення,  видатні люди,  знаходили можливість витрачати власні кошти на зведення різноманітних пам’ятників, проведення реставраційних робіт,  створення колекцій художніх цінностей, що дійсно уславили Україну.

 

Повертаючись від величних матерій до банальної   міліцейської прози, хотілося б  для початку згадати, цитуючи чудового поета, „те времена укромные, теперь почти былинные”,  в які він  мав таку популярність. Тобто  епоху, так би мовити, „пізнього соціалізму”.  Вже тоді,  незважаючи на  зовсім інший рівень злочинності та інші життєві реалії, що суттєво відрізняються  від сьогоденних,  співробітникам органів  внутрішніх справ доводилося  здійснювати досить великий  обсяг оперативно-розшукових і профілактичних заходів, котрі були спрямовані на те, аби  надійно захистити  те, що  народ створив, і те, що він  отримав  від минулих поколінь.

 

На життєвому шляху, ще за радянського періоду, мені доводилося стикатися зі скоєнням та розслідуванням викрадень художніх  витворів. Пригадую  серпень1987 року,  коли вранці  я прокинувся  від дзвінка  оперативного чергового по УВС Харківської області,  де в той період часу мені довелося обіймати посаду керівника відділу  по боротьбі з майновими злочинами Управління карного розшуку області. Новини,  що  черговий поспішав повідомити, зрозуміло, були не радісними. Полягали вони в тому, що у селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області скоєно крадіжку з художнього музею і сума збитку, що  було нанесено державі, складає  300 тисяч карбованців.  Цифра ця в ті часи була колосальною,  і звучала неправдоподібно,  вбивче!  Особливо, якщо взяти до уваги, що трапилося все це у музеї,  про який я і гадки не мав.  До того ж,  знаходився він далеко від районного центру.  Правду кажучи, район цей являв собою те, що називається не „красний”, а крайній кут (тобто - окраїну) Харківської області. Подив подивом, а справа справою. Після отримання цієї інформації я прибув до УВС , звідки було організовано виїзд слідчо-оперативної групи  на місце злочину.

 

Їхали ми туди  години зо дві, і це ще був непоганий результат, оскільки дороги були, м’яко кажучи, незаздрісні. Втім, з того часу, наскільки мені відомо, в цьому плані мало що змінилося... Але, приїхавши до села, я знов відчув великий  подив – тільки, так би мовити,  зі знаком „плюс”.  Саме там дороги  сяяли відмінним асфальтом, було збудовано чудовий центр – з великим універмагом, гастрономом і аптекою.  Помилувавшись цією красою,  ми прибули безпосередньо   до музею, котрий був розташований в приміщенні  правління  цукрового заводу.

 

Тут слід зробити невеликий відступ – справа в тому, що село Пархомівка відоме саме тим, що  з дореволюційних часів там були розташовані цукрові заводи, котрі належали відомому українському мільйонеру Павлу Івановичу Харитоненку.  Звісно,  цей пан  гроші, що були зароблені на цукрі, (а тоді цукром з України торгували на території  усієї величезної імперії), витрачав саме на придбання витворів мистецтва. Переважно, це були картини та ікони. Колекція, що була ним створена, видавалася колосальною. Частину цих витворів в бурхливі роки революції Харитоненко,   котрий емігрував до Франції, вивіз за кордон.  Але,  більша частина цього  зібрання, скоріш за все,  через відсутність змоги її вивезти, залишилася в Україні.  І, як наслідок - частково була  розвезена по різних музеях Москви, Ленінграду, Києва та Харкова, а частково – банально розкрадена.   Я особисто в останньому не маю сумнівів, оскільки, при проведенні звичайного подвірного обходу  на свої очі бачив, що відра, з яких годували тварин було накрито дошками,  надто  схожими на те,  що могло б залишитися  від написаних колись на дереві ікон. Не  в кожній хаті таке зустрічалося, але, повторюю, було.

 

Що ж  трапилося у сільському музеї  в  серпні 1987 року ? Засновником цього музею, що мав назву Народного, був директор, (на той час  вже колишній), місцевої школи Афанасій Федорович Луньов, котрий зробив спробу організувати в Україні художній осередок культури в ті часи, коли ще був простим викладачем.

 

Відбувалося це в середині 60-х років.  В ті часи подібні напрямки були досить популярні, і їх активно підтримували на всіх рівнях.  Якщо пам’ятаєте, саме у той  період було дуже модно створювати, наприклад,  народні дружини, котрі в результаті повинні були замінити правоохоронні органи в боротьбі зі злочинністю. Такою ж  прикметою часу було і створення народних театрів, народних академій, народних учбових закладів і таке інше.  Добре це змальовано у фільмі „Стережись автомобіля”, де один із організаторів народного театру каже: „А чи не замахнутися нам на Уїльяма НАШОГО Шекспіра?!”. Так ось Луньов зі своїми учнями замахнувся,  і  як  результат - виник сільський Народний музей.

 

Те, що ця задумка здійснилася,  я зрозумів, щойно потрапивши до  музейного приміщення. Перше, що я там побачив – величезне полотно, приблизно два з половиною на два метри, котре  було фрагментом картини Брюллова „Останній день Помпеї”. Точніше сказати – лівий нижній кут найвідомішої картини,  на якому юнак захищає свою дівчину від уламків будівлі, що падають. Злочинці і цю картину намагалися викрасти, та не так сталося, як гадалося! Сама лише  визолочена рама важила кілограмів сто!  Мабуть, переконавшись в марності таких спроб, крадії спробували вирізати картину з рами, але товстелезний шар старої фарби  не піддався.  Втім, сантиметрів зо тридцять картини вони таки розрізали ножем  - та, де там!

 

 Іншим предметам експозиції поталанило менше.  Всього було  викрадено 14 експонатів, з них –  вісім ікон 16-18 століття, і шість картин. Особливу цінність мали два оригінали, написані Айвазовським, і дві,  виконані на металі, гравюри західноєвропейських майстрів  кінця 17-го сторіччя, із зображеними на них батальними сценами. Правду сказати,  це був не найгірший варіант, коли зважити на те, що в музеї окрім картини Брюллова знаходилася  (і залишилася на місці!)  робота Рєпіна – портрет міліонера Харитоненка.  Знаходився там і малюнок олівцем „Голуб миру” Пабло Пікассо.  Відповідної цінності і вартості.   Більш за все, особисто мене, вразила картина Франко Писарро „Весна”.  Коли я запитав у Луньова скільки вона коштує,  то він назвав мені цифру в 500 тисяч франків.  Перераховувати все я не буду, але, аби остаточно дати розуміння про рівень зібрання, зауважу лише, що  знаходилася в ньому така собі невеличка картина „Голова хлопчика”. Так, так саме та, руки видатного Ван Дейка... Звісно, оригінал. Як я розумію, на нинішній час вартість викраденого була досить серйозною, що вже казати про все зібрання...  Не візьмуся навіть за приблизні підрахунки!

 

Тут слід сказати, що зовнішній вигляд музею,  з його, так би мовити, наповненням,  мав досить разючий контраст.  Трава навколо нього стояла до половини мого зросту, і, на додачу, в ній вільно, неначе страуси у саванні, проходжалися здоровенні, товсті і поважні індики.  Разом з цим до охоронної сигналізації музей було підключено! Що  зовсім не завадило зловмисникам потрапити всередину шляхом  банального зламу  решітки  на вікні. Як таке могло статися? Як з’ясувалося, дуже просто. Саме тоді, в кінці 80 – х років, модними стали такі слівця, що люди їх потім охрестили „жаргоном перебудови”, було серед них і поняття – „людський фактор”. Саме він, підступний,  відіграв тут свою роль – як і в багатьох інших випадках.

 

Як вже говорилося, сигналізація в музеї була. Більш того – два співробітники міліції при службовому мотоциклі, несли свою службу буквально в ста метрах від музею на пульті, на котрий, відповідно, і була заведена сигналізація. Але, в центрі, окрім музею, було ще і правління колгоспу, універмаг, гастроном, аптека. І всі будівлі, як одна – під сигналізацією. Для реалізації свого, напевно, заздалегідь обміркованого і наміченого плану, злодії обрали „найтемнішу”, як у відомій пісні ніч. Ніч була не тільки темною, а й дощовою, і, на додачу, вітряною... Тобто, обрали таку  погоду, коли жодна нормальна людина перебувати на вулиці категорично не схоче. Свою партію вони відіграли,  як за нотами – для початку, грюкнули у двері універмагу так, аби там спрацювала сигналізація. Вона і спрацювала! Тому, що була надійна... Звісно, міліціонери дисципліновано заскочивши на мотоцикла, помчали до універмагу, де, зрозуміло, нікого не знайшли, як не шукали. Переконавшись в тому, що це хибне спрацювання – може блискавка вдарила, чи дощем залило, охоронці порядку заспокоїлися. Довівши до ладу сигналізацію -  відбули, як то кажуть, до місця постійної дислокації.

 

Те, що злочинці прискіпливо спостерігали за цими переміщеннями, і діями міліції, сумніву не викликає, позаяк надалі в селі  зчинилася справжня чортівня – сигналізація почала спрацьовувати раз по разу. Спершу – в аптеці, котра була розташована трохи далі, (ще одна приємна „подорож” під дощем). Потім – знову універмаг.  Міліціонери – на мотоцикла,  і подалися вгамовувати сигналізацію. І, знову таки, повернулися ні з чим. Разу після п’ятого ці хлопці,  вщент розлючені від безглуздого нічного снування під дощем, сказали: „Пішло воно все...до чорта! Та ще й цей музей тут...слава Богу, хоч в ньому сигналізація не волає, до того ж він від нас за тридцять метрів! І що там брати в цьому музеї? Картини всілякі...”. може і не зовсім так сказали, але зміст сказаного був саме такий.  Оскільки, по цьому хвацькі правоохоронці порізали сало, відкоркували  пляшечку і... і, скажімо так,   узялися за профілактику застудних захворювань. Від’єднали  всі пульти сигналізації, і з легким серцем та почуттям виконаного обов’язку, полягали відпочивати до ранку. На застуду, до речі, вони дійсно  не захворіли. Болячка, що їх розбила  після того, як було порушено кримінальну справу стосовно несення ними служби,  мала зовсім інший характер.

 

Розміщено було  музей на першому поверсі.  На другому поверсі цієї ж будівлі, куди  вели дерев’яні  сходи, було безпосередньо розташовано контору  цукрового заводу – там сиділи бухгалтери, лічильники та інші.   Перший поверх складався  з п’яти чи то шести кімнаток, де  безпосередньо  розмістився  сам музей  плюс приміщення запаснику,  в котрому зберігалися картини, що не виставлялися. Злочинці  досить просто потрапили до приміщення, скориставшись великими ножицями для розрізання металу.  Цими ножицями вони перекусили решітку, відтиснули її, розбили вікно і потрапили безпосередньо до зали музею,  з якого вибірково і позабирали витвори мистецтва.  Єдине, з чим вони, як я вже сказав, дали маху – це „Останній день Помпеї”, через шар фарби завтовшки в палець.

 

Проникнення сталося  десь о п’ятій ранку.  Виносили все по-хазяйськи, через двері,  не надто себе обтяжуючи -  ікони були невеликі, картини вони повитягали з рам (так вони й зосталися висіти на мотузочках вздовж стін). Скажу відверто, що оцінка  викраденого в триста тисяч навіть на той час, була надто приблизною.  Гадаю,  сума викраденого і в радянських карбованцях „тягла”, як мінімум, мільйона на три.  Оригінали  картин і ікони 16-18 століття – це аж ніяк не триста тисяч!  Хоч, тоді,  звісно, карбованець  був не те, що зараз  - 69 копійок коштував долар США, отже все можливо...

 

Починаючи розслідування злочину, ми, звісно, перш за все, поцікавилися  тим, як цей музей було створено, і тим, як вівся облік експонатів.  Луньов розповів нам все до найменшої подробиці – йому нічого було приховувати, людиною він був виключно порядною. Хіба що був ентузіастом, аж надто захопленим справою.  А розпочався музей з того, що він  разом з учнями почав писати листи в різні музеї СРСР. В листах по-простому  розповідалося, що ось ми створили такий собі сільський мистецький  музей -  люди добрі, допоможіть хто чим в змозі!  І допомогли! Добрі люди відгукнулися на прохання. І як відгукнулися!  Мистецький музей Ленінграду   надіслав  картину Піссаро.  З Чугуєва було надіслано портрет Харитоненка руки Рєпіна... Практично з усіх республік СРСР  в цей музей надійшли,  як на сьогоднішній день, просто фантастичні цінності!  А облік цих скарбів вівся в комірній  книзі...   Саме так – записувався номер картини, що надійшла, і описувалося   що саме і звідки надіслали.  Слід віддати належне Луньову, облік він здійснював  правильно.  А картини все прибували і прибували – з Ермітажу, Третьяковської галереї, Дрезденської картинної галереї. 

 

Звісно, що окрім порядності, мав директор народного музею й інші людські якості.  Наприклад,  надмірну непосидючість  і невтомну жагу дії.  Інша людина, на його місці, всілася б,  в оточені  культурних скарбів, і мліла б від споглядання останніх.  Але Афанасій Луньов був не з таких.  Він перш за все був альтруїстом.

 

Щойно музей  з наївного починання перейшов до стадії серйозного культурного закладу, у Луньова виникла думка - видати музейний каталог. Для того, аби, звісно, збільшити кількість екскурсій, що відвідують музей. До того ж, як не дико і неймовірно це здається сьогодні, безкоштовно, меркантильного підґрунтя тут не було і близько! Вхід до Народного музею був цілковито безкоштовним. Для всіх. Ось така була добра і світла людина – новатор і патріот свого краю. У нього взагалі не було на меті отримання прибутку – головним було дійсно створення колекції художніх витворів, котрою мала б змогу насолоджуватися максимальна кількість людей, уславлюючи рідний край.

 

І ось каталог було видано, в ньому було вказано все, що знаходилося в цьому музеї. Принаймні – майже все, найбільш значущі п’ятдесят витворів мистецтва, я вже точно не пам’ятаю. Надрукували цей каталог гарним, кольоровим і його було розіслано у всі великі художні музеї. Особливо в ті, котрі щось подарували музею. На додачу, цей каталог можна було придбати за абсолютно символічну ціну в художньому музеї Харкова, і не тільки.

 

Місцеве населення до крадіжки було взагалі не причетним – в цьому я був впевнений на сто відсотків. Більш того, згодом стало зрозуміло, що вишукувати злочинців в Харківській області теж марно. Було зафіксовано автівку, котра в ніч, коли було скоєно злочин, рухалась  освітленим залізничним переїздом. І жінка, котра чергувала тоді, дала свідчення про те,  що бачила автомобіль „Жигулі” зеленого кольору з номерними знаками, що не мали жодного стосунку до України. Пропрацювавши в Пархомівці з серпня місяця до, як то кажуть, „білих мух”, ми повернулися назад з висновком: „Комплекс оперативно–розшукових заходів, що було проведено, позитивних результатів не дав...”. Звучить він, на жаль, не рідко, але, зрозуміло, ні в рядових співробітників міліції, ні, тим паче, в їхніх керівників цей висновок радощів не викликає. Пошук  тривав вже шляхом  організації взаємодії з територіальними органами  правопорядку СРСР  і закордонних держав.

 

Продовження ця історія мала через 6  років. У Москві на одному із залізничних вокзалів було зламано комірку камери схову,  і в ній було знайдено одну з викрадених картин. Другу картину – одну з батальних гравюр, було вилучено  під час обшуку на пошті. Перевірили одну з посилок, побачили, що це картина, відкрили. Співробітники переглянули каталоги, і зрозуміли, що це картина, котру було викрадено в Пархомівці. Але хто сховав? Хто і кому пересилав викрадене? Все це залишилося, як то кажуть, „поза кадром”. Практично, ця справа залишилася нерозкритою.

 

Але Народний музей у Пархомівці не  лише не зник, і не був знищений, як за часів „перебудови”, так і пізніше, а  й перетворився на ще більш серйозний культурний заклад.  Сьогодні – це філіал Харківського художнього музею, котрий нараховує в своїх фондах близько 3000 експонатів, що їх розміщено у 16 залах. Під музей виділено вже всю будівлю, в котрій він колись займав лише перший поверх. А екскурсанти з усіх кінців країни, і з-за її меж,  і далі захоплюються красою, коло витоків котрої стояв народний подвижник Афанасій Луньов.

 

Слід сказати, що в процесі забезпечення тези про збереження народного надбання, нам, співробітникам Харківської міліції, картини доводилося не  лише розшукувати, але і... „викрадати”! Так, так - саме викрадати!

 

З Художнього музею, що знаходився, в прямому сенсі слова, на одній вулиці з УВС Харківської області, поцупили картину. Як?! Дуже просто, як з’ясувалося згодом. Але не буду упереджувати події... Сталося це приблизно  за рік після подій, що їх змальовано вище – в 1988 році. На той момент в обласному управлінні карного розшуку я очолював той самий відділ, і випадок цей був для мене дуже прикрим. Оскільки витвір мистецтва, що було викрадено, являв з себе  ніщо інше, як малюнок „Багатій і бідняк”, авторство його було встановлено давно і сумніву не підлягало – видатний Рєпін. Свою втрату музей оцінив матеріально в десять тисяч американських доларів, а що вже казати про збиток, котрий не можна виміряти грошима, адже такі витвори мистецтва проходять за рангом не самих лише антикварних цінностей, а саме національного надбання...

 

Роботу з розшуку викраденого було, звісно, організовано і проводилась вона настільки  ретельно, наскільки це було можливо. Втім, сплинуло не так вже й багато часу, коли стало зрозуміло – справа, скоріш за все, безперспективна. За даними, що були нами напрацьовані, все сталося відповідно до налагодженої схеми: Рєпінський малюнок, напевно, в лічені години після викрадення, (близький кордон цьому сприяв), опинився на суміжній території, а вже звідти „поплив” далі, де пошуки його, м’яко кажучи, складали неабияку проблему.

 

Але, поганий той сищик, котрий стикнувшись  зі складним злочином, б’ється тільки над його розкриттям, і зовсім не переймається профілактикою подібних злочинів на майбутнє.  Чи вдасться знайти Рєпіна – нікому не відомо (хоча, всі потрібні  оперативно-розшукові заходи,  не зважаючи на те, що результат скоріш за все буде „нульовий”, тривали).  А бажання мати справу з такими  викраденнями знову і знову ми не мали.  Тим паче, що давно відомо – варто злодіям відповідної „спеціалізації” відчути десь „слабке місце”, котре  дасть змогу скоювати лихі „справи” без  особливого ризику – і  чекай на аналогічні злочини, що підуть навалою.  Саме в цьому напрямку  і повернули думки. Думали ми думали, та й надумали...

Напевно, достеменно не відомо, звідки дістав сюжет для своєї комедії  автор сценарію фільму „Старі-розбійники”, з неперевершеними  акторами Юрієм Нікуліним і Євгеном Євстєгнєєвим  у головних ролях.  Можливо, з байок чи то зі спогадів  людей служивих, може і з власної творчої уяви. Наразі це  не суттєво, і не важливо для нас. Важливим є  інше – те, що основну сюжетну лінію цієї кінокомедії  було вирішено відтворити точнісінько. Для тих, хто не пам’ятає зміст фільму нагадаю: підстаркуватому співробітнику прокуратури, котрого за будь-що намагається „підсидіти” молодий  та прудкий колега, негайно потрібно розкрити злочин, до того ж неабиякий, а як то кажуть сучасним правоохоронним жаргоном, „резонансний”. Цим він бажає, не зважаючи на вік,  продемонструвати оточуючим і колегам  свою о-го-го яку високу професійну придатність,   і взагалі, те, що він є людиною незамінною.

 

Який злочин простіш за все розкрити?    Вірно, той, котрий ти скоїв, власне, сам!  Разом із старим друзякою, котрому пенсійний вік теж дихає в потилицю,  герой фільму „відпрацьовує” декілька варіантів і зупиняється на найбільш вдалому, принаймні, так йому здається:  викрасти з місцевого музею картину Рембрандта. І план злочину дійсно видається вдалим:  ані вбивати, ані наносити комусь тілесні ушкодження не потрібно, злочин вийде досить „гучний”, а величезний збиток від нього  дуже просто відшкодувати – лишень повернути  картину на місце.  Як то кажуть, і вовки ситі, і вівці цілі.

 

І все у героїв фільму виходить вдало: і викрадення картини пройшло „на ура”,  з неймовірною легкістю, і ловити їх за такою неприглядною справою теж ніхто не кидається, ось тільки... Біда полягає в тому, що ніхто „злочину століття” не помічає, і на відсіч відмовляється його визнавати – і сам музей, і рідна прокуратура.  Отже, дідуганам-розбійникам нічого іншого не залишається, як тільки повернути шедевра за призначенням... Що, до речі, не заважає фільму мати досить щасливе закінчення  для всіх персонажів.

 

Нагальної потреби доводити  власні, як то кажуть в міліцейських атестаціях,  „службові і ділові якості”, в мене не було. Оскільки, вік мій був  далеко не пенсійний, я був досить молодим співробітником,  „підсиджувати”  мене ніхто з підлеглих теж не збирався.  Потреба була в іншому – перевірити, чи стало хоч якимось уроком те, що трапилося у музеї, для співробітників та керівництва, і чи слід найближчим часом очікувати подібних  „приємних” несподіванок.  Саме це і спонукало поставити питання з якого, взагалі, і „закрутилася”  викладена нижче історія:

-         А скажи-но мені Станіславе, - запитав я, сидячи за столом, підперши      підборіддя рукою, і спрямувавши погляд на  співрозмовника, тобто на свого „бойового зама”, як я його йменував, Станіслава Яценко,  - скажи-но мені таку річ: ти як вважаєш – чи можливо з нашого музею викрасти картину?

-         Але ж її вже викрадено! – здавалося, Яценко був вражений таким риторичним для  цієї ситуації питанням.

-         Ні, я не про те... Я маю на увазі,  чи можливо викрасти картину  саме зараз, скажімо, нам з тобою?

-         І то дуже просто, „свиснемо” – ніхто і миркнути не встигне! – очі  зама заблищали,  адже був він бойовим не тільки на словах, отож, без жартів, схоже,  надихнувся майбутньою „операцією”.

-         Ти не поспішай – „свиснемо”, скажеш таке, - слід було трохи  втамувати запал співрозмовника, - адже там, між іншим,  міліціонер внизу стоїть. До того ж озброєний...і коли взяти до уваги те, що  ми там, коли звісно наважимося,  будемо  орудувати  не в формі, то він нас, не розібравшись і підстрелити може!

-         Ще чого –  підстрелити! Теж мені біда!  А ми... А ми там свого  співробітника поряд з нам поставимо, теж не в формі, зрозуміло, щоб ситуацію контролював. Він йому, якщо доведеться, по межи очі  засвітить, щоб не дійшло до стрілянини!

-         Ну, ти таке скажеш! – від такого розмаху  „злодійських” планів  власного заму в мене аж подих перехопило, - Ти що ж, друзяко, зовсім з глузду з’їхав?! Коли так, то це вже не крадіжка, а справжній розбійний напад  вимальовується! Ні, напад на музей ми скоювати не будемо – тут в нас не якесь Чикаго з гангстерами... А коли ти такий меткий, то саме ти і стоятимеш  внизу, про всяк випадок.  І щоб ніякої мені самодіяльності,  про бійку  навіть мови не йдеться. Чув?! Красти піду власне сам – на правах начальника. А співробітника, однак, прихоплю – адже повинен хтось на чатах стояти...

Так і домовилися.... День потому двоє відвідувачів,  котрі нічим поміж інших не вирізнялися, без поспіху проходжалися залами музею. Від інших шанувальників прекрасного один з них відрізнявся хіба що величезним поліетиленовим пакетом, затиснутим у ріці,  і на вигляд порожнім.  Втім, що в цьому дивного?  Можливо людина вирішила поєднати приємне з корисним – культпохід до музею з закупами картоплі. Чи-то може він другу добу поспіль в черзі за ковбасою стоїть, і щоб не витрачати марно час, вирішив  долучитися  культурних цінностей!  В той час за продуктами такі черги траплялися що, поки дочекаєшся свого номеру  - встигнеш і музей відвідати.  І, взагалі, кому яка справа до цього...

 

В мене ж, в свою чергу, настрій був, так би мовити, базарний.  Тобто всі думки було зосереджено на  одному питанні: „А що ж брати?”. Обрати ми мали змогу будь що, оскільки, придивившись  разом з опером, котрий мене супроводжував, до картин прискіпливіше, переконалися в тому, що найгірші наші підозри справдилися – жодна з них не була приєднана до  сигналізації (нехай навіть  примітивної, чи то, взагалі,  допотопної).  Єдине, що з’єднувало картині зі стінами  - це  мотузочки на кшталт „шпагату”, такі вбогі на вигляд, що їх не те щоб різати, розірвати  було справою декількох секунд.  Отож відповідь на питання - котра ж з картина повинна стати жертвою викрадення  - цілковито залежала від  сумління викрадачів.

 

Перш за все було відкинуто  великогабаритні полотна. Оскільки „брати” картину потрібно було разом з рамою, доводилося обмежуватися розмірами пакету (не доводити ж діло до цілковитого абсурду, виносячи  величезну картину ЗОВСІМ не ховаючись!).  Картини надто вже відомих майстрів ми поминули, і досить швидко – нам тільки й того не вистачало, щоб музейні робітники, розлючені зухвалістю міліціонерів, знайшли потім на картині якісь пошкодження чи недоліки, що їх було отримано внаслідок „крадіжки”,  і виставили  горе-викрадачам такий „рахунок”, що його довелося б виплачувати  аж до  пенсії.  Ні, дзуськи!  Ризик, як відомо, справа благородна, але  межу теж потрібно бачити.

 

 Далі  справа стосувалася лише  власних вподобань.  „Брати”  якусь сюрреалістичну чи-то абстрактну мазню, бажання не виникало. В живописі  особисто я віддаю перевагу пейзажам.  Тому і вибір мій зупинився на гарненькій (вочевидь сучасній) картині на  котрій було зображено  якусь природу. Озирнувшись навкруги,  як справжній злодій,   скомандував: „Ріж!”.

 

Тонесенька мотузка  навіть  не тріснула під наточеним ножем.  Не промайнуло і миті, як  картина опинилася,  в призначеному для цієї мети, пакеті.  І що ж? А нічогісінько!  Звісно, що я не очікував на грім з неба чи щось подібне, але такої цілковитої тиші і спокою...  Не розірвало повітря  тривожне завивання сирени, не відгукнулися тривожні дзвінки, не забігали коридорами люди.  До хрусту в щелепах позіхав  на вході „пильний”  міліціонер, а Яценко, котрий тупцював коло нього, повною мірою відчув  свою зайвість в якості „групи  прикриття” -   такий „вояка” не те що стріляти, почухатися годину збиратиметься.  Солодко сопіли, тільки й того, що не хропіли бабусі –  берегині   музейного скарбу, котрих, разом з їхніми кріслами,  не розібравшись, легко було сплутати з  тими ж, припорошеними пилом, музейними експонатами.  Не те що паніки, а й ознак життя не було в приміщені взагалі. Як то кажуть, тиша, мир і спокій. І це все в закладі, де нещодавно -   і місяць не поминув -  найзухвалішим чином  викрали дуже цінну картину!

 

„Отакої! А якби це дійсно були злодії, бандюги?! Адже таким чином з цієї богадільні можливо поцупити навіть найцінніші картини, і то дуже просто! А як щодо Рембрандта, котрий тут теж є!” – з такими думками, не зустрічаючи жодних перепон, майже весело вимахуючи пакетом з викраденим полотном, я покинув музей і зупинився посеред залитої сонцем вулиці. Викрадення сталося! „Отак ви культурні цінності бережете! А нам потім – розкривати... Ну ви в мене дочекаєтесь!”. Пакет з картиною було віддано оперативнику, і круто розвернувшись, ми втрьох попрямували назад – в першу чергу, відвідати безталанного охоронця...

-         Майор Черкасов, управління карного розшуку УВС!

-         Здоров’я бажаю, товариш майор, сержант..., - постовий, з котрого в присутності такого великого начальника вмить злетіла блаженна сонливість, усім своїм виглядом демонстрував службову запопадливість і готовність віддати бадьорий рапорт, як то належить. Я,  за обставин, що склалися, вислуховувати цей рапорт не мав жодного бажання. І тому вирішив одразу перейти до діла:

-          А скажіть-но мені, товаришу сержант, ви взагалі з якою метою тут знаходитесь?

-         Так... товаришу майор... охороняю я тут, - схоже, що завзятий вартовий таким питанням був не на жарт спантеличений – такий великий дядько, а не розуміє.

-         Що охороняєш?!

-         Ну, ось...картини усілякі, цей, як його..., - підсвідомість сержанта, нарешті, підказала потрібне слово, - живопис, ось!

-         І як охороняється?

-         Все спокійно, товариш майор, без пригод!

-         Без пригод, кажеш? Так-так... Скажи-но тоді: А ЦЕ  ЩО?!!! – разом з цими словами під ніс сержанту  я тицьнув завчасно витягнутий з пакету злощасний пейзаж. Напевно, якби хтось із зображених на музейних полотнах персонажів раптом ожив і підійшов до нього з проханням закурити, то й тоді вбивчий ефект,  що справили на нього мої слова, навряд чи був би сильнішим. З витріщеними очима він промовляв щось незрозуміле на кшталт: „Дик!”, „Ах!”, „Еп!”, що більше нагадувало гикавку, тільки й того, що міг, як заведений розводити в боки руками, зображуючи щось подібне до популярної свого часу виробничої гімнастики.

-         Не знаєш? А це, друже, картина, котру ми ось тільки зараз викрали з музею! Між іншим, у тебе під носом! Добре, досить гикати, показуй, де тут кабінет директора...

 

Розмова в кабінеті директора відбулась приблизно за такою ж схемою, і з аналогічним приголомшуючим результатом. Єдине, я врахував те, що переді мною не сержант мого власного відомства, а жінка. Ставити каверзні питання я не став, а виклав все з порогу: так ось і так, ми такі-то, щойно винесли у вас картину! Втім, результат, як було сказано вище, був такий самий: Гоголь, німа сцена. І що з цієї директорки було спитати? Врешті решт, за безпеку державних цінностей, що зберігалися в підвідомчому закладі, відповідали переважно інші посадові особи – при великих погонах. Саме їм потрібно було ставити це питання. За них ми і взялися, набравши телефонний номер начальника управління позавідомчої охорони обласного УВС...

 

Полковник, котрий негайно прибув на місце надзвичайної події, мав достатню впевненість у собі, і тому був неймовірно крутим та грізним. Отож, з порогу директорського кабінету замість слова „Здрастуйте!” він почав сипати гнівним тирадами: „Ви хто такі! Що ви собі дозволяєте?!”. Особисто на мене його монолог не справив жодного враження. Полковник, ну то й що – в ситуації коли я у всьому маю рацію? Зупинити обурені вигуки колеги довелося короткими, але конкретними висловами, в яких я виклав можливі варіанти подальшого розвитку подій, та, частково, про те, що коли товариш полковник негайно не охолоне, то розмову, мабуть, буде продовжено в кабінеті у генерала (на щастя, йти до обласного УВС -  п’ять  хвилин), робочий стіл, котрого і прикрасить викрадена картина. Тут я, звісно, перебільшував – в жодному разі, бігти з доносом на колегу я б не став – це було не в моїх правилах, але полковник цього знати не міг... Тому одразу змарнів і насупився... Далі розмова пішла про речі суто ділові: про те, як, наприклад, налагодити охорону музею, щоб його не розтягли по експонату до голих стін. Невідомо, як ця розмова вплинула на полковника, але розслідувати крадіжки з цього музею нам більше не доводилося...

 

Для того,  аби у читача не склалося враження, що саме Харків і однойменна область були в „лихі 90-ті” та напередодні якоюсь „Меккою” для викрадачів культурних та історичних цінностей, варто, мабуть, згадати про загальну ситуацію з подібними злочинами в Україні.

За оперативними даними карного розшуку протягом 1991-2000 років в Україні було скоєно  більш ніж 3000 злочинів, що були пов’язані із заволодінням антикваріатом і витворами мистецтва.  Коли ми вдамося до аналізу злочинів, що були пов’язані  з культурними цінностями, котрі було скоєно протягом п’яти років   - з 1991 по 1995, то побачимо,  що їх зростання припадає на  1993-1994 роки (1993 - 309, 1994 - 359).  1995 року  відбувся позитивний, на перший погляд,  „злам”, певне зниження рівня активності  „мисливців за антикваріатом”. Безумовно, була в цьому заслуга і правоохоронних органів,  котрі  відловили найбільш прудких розкрадачів музеїв, храмів, та приватних колекцій.   Однак, на тлі  суто кількісного зниження з середини – кінця 90-х відбулося, так би мовити,  якісне зростання, та розширення діапазону засобів скоєння таких злочинів. Вони набули нових рис та якостей. Зокрема, з’явилося безліч викрадень цінностей на замовлення, котрі були більш кваліфікованими у „виконанні” і здійснювалися організованими, згуртованими  кримінальними угрупованнями...

 

Потрібно згадати ще про одну особливість – переважна кількість (більш як 55%) викрадень антикваріату,  предметів мистецтва  здійснювалися  в той час  з помешкань громадян.     

 

З першим таким випадком, що мав навіть не великий, а величезний резонанс, мені довелося зіткнутися  ще на зорі  своєї міліцейської служби.  І аж ніяк не в якості її учасника. Просто „розгромні” для декого  результати розслідування вбивства, що було скоєно в Москві, відставного  адміралу флоту, Героя Радянського Союзу Георгія Холостякова,  котрі прокотилися через це   Україною, і Харківською областю, зокрема,  запам’яталися  всім.  Вбивство,  що  його було скоєно 18 липня 1983 року в Москві,  розцінювалося як  дуже резонансне.   Від рук невідомих злочинців загинув легендарний  адмірал, ветеран,  заслужена та відома людина, а також його дружина.  Причиною  цього злочину, безсумнівно, стало те, що великого розповсюдження  набуло колекціонування нагород,  що мовою науки йменується „фалеристика”.  Власне, нічого поганого в такому захоплені не було.  Кепським було те, що  переважна більшість  збирали нагороди взагалі не маючи на меті створення колекції, а для подальшого продажу.  Нальотчики забрали державні нагороди,   серед яких були  три ордени Леніна, три – Бойового Червоного Прапору, Червоної Зірки, і особливо цінні ордени – Суворова 1-го ступеня, два ордени Ушакова 1 ступеня... Загалом – близько 50 радянських та іноземних нагород.  Звісно, що на розкриття  злочину було кинуто найкращі  сили міліції  і тодішнього КДБ СРСР.  Не варто забувати, що Генеральним  секретарем комуністичної партії  в той період був  багатолітній, всесильний шеф саме цієї організації Ю.В.Андропов.

 

 Оперативні заходи  допомогли  вийти на  скупника крадених орденів та медалей,  в котрого і було вилучено нагороди, що були  викрадені у адмірала.  Встановлення  та затримання злочинців після цього було справою часу, до речі, досить  короткого.  Затримані за подвійне вбивство  студент, що не довчився  Геннадій Калінін  і його співмешканка Інеса Калініна-Гаврилова,  були викриті у скоєнні подвійного вбивства і численних  крадіжках орденів, медалей та антикваріату в 19 містах країни.   Потрапили в цей перелік і два українських міста  - Одеса  та Харків.  Як тут не пригадати  приказку 20-х років – „Одеса – мама, Ростов – отец, кто Харьков тронет – тому конец”?!  В даному випадку   поняття  - „кінець”  стосувалося  міліціонерів, котрі... Скажімо так, не досить законно  розглядали заяви жертв Калініних, котрих деякі горе-міліціонери, не вислухавши уважно, записували в старі маразматики. Дійсно, переважно це були люди похилого віку, пенсіонери і ветерани.   Але як могло  статися, що  досить часто їхні заяви  стосовно крадіжок не реєструвалися,  а, бува, і взагалі  виносилась постанова  про відмову  у  порушенні  кримінальної справи  щодо крадіжки  орденів та медалей – „забувся де подів, через старість”.

 

Якщо не зважати на  історичну, і, не менш важливу,  ідеологічну цінність нагород, що їх було викрадено злодіями, вони самі по собі були не  дешевими – навіть  коли перекласти оцінку в суто ювелірну площину.  Тільки орденів Леніна Калініни викрали близько 50 штук, а цей орден  було виготовлено з золота та платини – саме тому, зважаючи на  суму збитку,  відмова у порушенні   карної справи  була неможливою! Проте, ганебні прецеденти в роботі міліції  було викрито, в процесі „розбору польотів” і непоодинокі.

 

Можу констатувати, що усіх без винятку співробітників міліції,  що були винними в  недбалому ставленні до своїх службових обов’язків, було встановлено, і з ганьбою звільнено з лав  міліції, декого було віддано під суд.  В Міністерстві внутрішніх справ  СРСР безпосередньо з цього приводу    було проведено колегію, котру назвати просто „розгромною” – означало б взагалі не сказати нічого. В об’ємному наказі по союзному МВС  про покарання винних фігурували  прізвища керівників таких рангів, що, згадуючи їх,  рядовий співробітник почувався, зазвичай, незатишно і тривожно.  В ті часи такі „проколи” не сходили з рук нікому – незважаючи на посади, звання, і колишні заслуги. Внаслідок цих подій  кримінальну відповідальність  за придбання та  збут  радянських нагород було значно посилено в законодавчому порядку. На сьогодні цікавість до фалеристики також має місце.  Нажаль, не вгамувалися  апетити тих, хто  розглядає  матеріальні свідоцтва чужої доблесті виключно як  засіб для власного збагачення.  Однак, відповідні статті , після ліквідації СРСР,  залишилися тільки в законодавстві Росії та Республіки Білорусь.  На Україні ж  переслідуванню підлягає   лише    продаж  державних  нагород незалежної України.   Нагороди дідів та прадідів, що були отримані за героїзм  на полях битви і в тилу війни, за цінність, що варта  захисту, не вважаються.  Втім на „чорному ринку”  антикваріату досить часто трапляються  і українські нагороди, що аж ніяк не робить  честі ані правоохоронцям, ані  законодавцям. Мужністю та заслугами перед Державою торгувати  не слід.

 

Стосовно  власного досвіду... У жовтні 1991 року я  й надалі керував боротьбою з майновими злочинами  в карному розшуку обласного УВС. І, скоєний   неподалік будівлі цього ж таки  УВС злочин  - зухвалий напад на квартиру, був цілковито і повністю в моїй компетентності. „Радісну” звістку про злочин „приніс” особисто  заступник начальника УВС Харківської області полковник Юрій Федорович Пуцаєв. Зателефонувавши на мій службовий телефон він „дав старт” подіям, що їм судилося доволі „розтягтися”  в часі і просторі,  затягнувши до своєї орбіти  правоохоронців двох держав.

 

А розпочалося все з того, що в Київському районі  міста  Харкова,  стався розбійний напад на квартиру  дочки Володимира Володимировича Сташиса.

Неможливо, розповідаючи про розкриття цього злочину, не сказати декілька слів власне про  самого  Володимира Сташиса -  видатного вченого,  котрий працював першим проректором Харківського юридичного  інституту, а  зараз  - юридичної Академії імені Ярослава Мудрого.  Це людина, що пройшла війну, кавалер багатьох орденів, Герой України.   Війну він пройшов у  лавах розвідки, закінчив  її в тому таки полку, котрий брав Рейхстаг, був кавалером  багатьох радянських   орденів і нагород України – ордену „Ярослава Мудрого”, „Богдана Хмельницького”, „За заслуги”.  Погодьтеся –  це  говорить про людину достатньо...

І раптом -  розбійний напад  на його дочку.

 

Сталося це за білого дня.  І за  досить банальною схемою.  Потерпіла  знаходилася вдома одна з дитиною.   Дзвінок у двері. „Хто там?” – „Вам телеграма!”  Вона відчинила... Саме тут до квартири вдерлися три чоловіки.  В цей момент вона, звісно, боялася, але не так за себе, як то за дитину. Але тут, слава Богу, „поталанило”  - до малої ніхто і пальцем не торкнувся, під час пограбування вона міцно спала.  Щодо господині, то її  злодії зв’язали, і жбурнувши  до однієї з кімнат, взялися нишпорити по хаті.

 

Потрібно сказати, що Володимир Сташис  був колекціонером і зібрав достатньо велику кількість витворів мистецтва. До того ж, переважно, він колекціонував  витвори українського мистецтва 18 - початку 20-го століття: картини, ікони.  Загалом, колекцію він мав більш, ніж серйозну.  Але це так  - інформація з „достовірних джерел”. Тому, що, як ви самі розумієте, ходити і інспектувати квартиру професора, першого проректора  інституту, і, на додачу, Державного радника  юстиції першого класу – нікому б і на думку не спало!  Було викрадено близько  двох десятків картин, котрі Сташис  передав до квартири дочки.  Вона, до речі, сама звільнилася від мотузок і викликала міліцію.  Стрес вона мала дуже сильний, і, навіть, не була присутня  під час огляду місця події. Натомість,  прибув  особисто Володимир Володимирович, і на місці давав пояснення  - що то були за картини.  Переважно  це були картини, що їх створили українські пейзажисти  протягом 18-19 століття.

 

Звісно, що за фактом  розбійного нападу було  порушено кримінальну справу. І слідчо-оперативну групу було доручено очолити мені.

 

Було розпочато звичайну пошукову роботу. Перш за все – поквартирний, побудинковий і повуличний  обхід, задля отримання інформації щодо прикмет можливих злочинців, чи то про осіб, котрі могли б підозрюватися у скоєні нападу.  На той час  камер спостереження,  запис з яких можливо було  переглянути,  не було.   Мобільні телефони, на які б можливо було відзняти підозрювану людину, теж  існували хіба що в  фантастичних творах.  А вірні помічниці будь-якого сищика  - допитливі бабусі, теж  не сиділи  цілими днями під цим будинком.   Існували ще двірники, але сніг тоді не випав, отже вони не надто активно пересувалися вулицями.  Отож, зі свідками  і очевидцями  в нас було не те що не густо, а взагалі  ніяк.

 

Дочка Володимира Володимировича дала свідчення про те, що останнім часом  почала зустрічатися з молодим хлопцем на прізвище Модорський, котрий приїхав з Ленінграду.  Познайомились вони в якомусь кафе, і після всього, що  потім сталося, я правду сказати, одразу мав на думці, зовсім не випадково.     Парубок був стовідсотковим альфонсом – погляд в нього був „набитий”,  і таких ось жіночок – розведених, матерів-одиначок він „вираховував” безпомилково.

 

Познайомились, а далі,  як не банально це звучить – справа техніки.  Він розповів трагічну історію  про те, що його обікрали в потязі, і тепер йому конче потрібно продати „дещо з речей”. Звідки  речі?  Віз для  старенької матусі,  а тут -  маєш, така неприємність!  Довелося зійти з потяга  в Харкові – незважаючи на наявність цілої купи цінних речей - взяти хоча б песцеву білосніжну  шубу (ага,  точно -  віз до матері). За квиток цим добром не розрахуєшся. Навіть за готель нічим розрахуватися!  Може, кохана, я в тебе перебідую?! Чому ж ні...

 

Прихильність жалісливої жінки самим тільки притулком не обмежилася.  Перейнявшись до болю в серці  негараздами свого нового знайомого, вона погодилася  допомогти йому  розпродати  речі, що в нього були, пропонуючи їх власним численним  знайомим.  Діло пішло.  І як тут було відмовитися від галантної пропозиції кавалера  відсвяткувати вдалу  справу у ресторані!  В необтяжливих справах  два тижні поминули як один день.  Слід віддати належне Модорському  -  він не справляв враження „блатного”  чи-то  „сявки” жодним чином.  Виключно інтелігентний, ввічливий з гарними манерами і чудовим зовнішнім виглядом...  Звідки було знати нещасній жінці, що все це  - зовсім не  результат світського виховання,  а  прикмети  однієї з злодійських „мастей”  - альфонса-наводчика?

 

 В нас  -  оперів, людей недовірливих, і навіть,  в силу службової потреби, цинічних,  саме такі підозри виникли одразу. Тільки  до справи їх не підшиєш і  кайданки на них не одягнеш. Вкрай важливо було відслідкувати зв’язки і контакти „красеня”, але як? В Харкові він був, з його власних слів, чужим.  Отже, спілкуватися з кимось він  міг хіба що  телефоном.  Нагадаю, що в той час мобільних телефонів,  трафік яких  змога  було відслідкувати, за наявності відповідного бажання і санкцій.  Аби  скористатися міжміським зв’язком, потрібно було дістатися телефонної станції, і замовити перемовини. Перевірити цей напрямок було неможливо фізично.  Була можливість зв’язатися  з іншим містом,  і, навіть, країною  з домашнього телефону.  Саме з квартирного телефону  потерпілої  було зроблено декілька дзвінків до Ленінграду.  Звісно, номери на котрі телефонували, ми з нашої АТС витягли, і... На цьому все скінчилося.  Підкреслюю -  на дворі 1991-й рік, і ми з тією країною, в котрій знаходиться місто на Неві, щойно „розбіглися  по національних квартирах”.  Порядок, за якого отримати допомогу російських колег було дуже просто, варто було тільки підняти слухавку   апарату  службового зв’язку, нажаль, зник.  Був ще один варіант – писати листи і чекати на них відповіді, і, цілком можливо, що дочекатися. Але коли ?!

 

 Часу на довгі „розгойдування”  і листування на кшталт Онєгіна ми не мали взагалі.  Начальство, відверто кажучи, квапило.  Це і зрозуміло -  батько потерпілої  заслужена людина, тому діяти   потрібно було швидко.  Виконуючи відповідні „настанови”,  ми в сто перший раз прокрутили  всі свої оперативні можливості по місту, провели гласну та негласну роботу, яку тільки можливо. Особи  всіх потенційних грабіжників,  і тих, хто був раніше засуджений посіяли через дрібне сито... І дійшли висновку, що єдина  вірна   версія, що має право на існування – наводка товариша Модорського.   Сліди злочину виразно вказували на Ленінград. Саме тому керівництво УВС Харківської області прийняло рішення  відрядити  до міста Ленінграду незалежної Росії, слідчо-оперативну групу з незалежної України в складі двох співробітників – мене та оперуповноваженого мого ж таки відділу старшого лейтенанта  міліції Курошева.

 

 До місця призначення діставалися потягом.   До речі,  в процесі слідування в ньому  попутчики-росіяни „викотили” нам претензію: „А чого це ми цукор до Росії не даємо?!”. Довелося пояснювати, що в самих немає – в Україні той таки цукор добре,  коли по кілограму на руки дають.  В той час такі питання вирішувалися якось простіше.  Погода по-прибуттю, м’яко кажучи,  не додала радощів.  Різницю в погодних умовах ми якось оминули увагою, і, тепер виглядали на пероні Ленінграду, що його наскрізь продувала морозна хурделиця, в своєму легкому вбранні якось недоречно.  А що робити? Приїхали...

 

З вокзалу  прибули до ГУВС Санкт-Петербургу і Ленінградської області.  Воно, що цікаво,  і зараз носить таку назву.   Будівля, в котрій ми опинилися, і в народі  і  серед співробітників, що  несли там службу  називався „Великим будинком”. Збудовано його було в довоєнний період і розміщувалося там, звісно, НКВД.  Майже все про цю будівлю сказано в короткому віршику,  взагалі не веселому:

На улице  Шпалерной

Стоит волшебный дом

Зайдешь туда ребенком,

А выйдешь – стариком.

 

  Дійсно, зайти до нього легко, а вийти складно.  До того ж, це не тільки  в переносному значені слова, як то  трапляється  з усіма будинками, де  подібні „контори” розміщувалися. Збудовано його було досить специфічно -  дуже довгі  звивисті коридори і переходи.  І нерідко  різноманітні повороти  заводили тебе в закутки і глухі кути,  про призначення котрих годі було й гадати.  Я декілька разів самотужки намагався „вибратися” з цього лабіринту,  враження скажу вам те ще...  Велика кількість затемнених  ділянок – там потрібно пройти,  потім  відчинити двері, потім  повернути,  потім знову в цілковитій темряві щось відчинити... Не ходити ж в день з ліхтариком!  А без ліхтаря  чи то знайдеш  потрібний шлях? І, взагалі,  неприємно якось.  Люди, котрі там працювали вже звикли, а от нам було сутужно.  Незатишно було в цьому будинку на березі Неви.  Але то таке...  Пішли ми напрямки  до заступника  начальника карного розшуку.  Він нас відвів до „майнового” відділу, де нас зустріли четверо молодих співробітників.  Ми їм  виклали ситуацію, назвали прізвище Модорського, і...

 

І, з’ясувалося, що  „наш” Модорський особистість в оперативних колах досить відома.  Разом з цим, як то кажуть, „у всьому підозрюється, але ні в чім не звинувачується”.  Знайти цього типчика було не так вже й  легко,  адже на той час він фактично  знаходився на нелегальному становищі. Втім, місцеві сищики достеменно знали про деякі „місця”   цього альфонса – адреси, де він   час від часу з’являвся.  Так, про всяк випадок знали, як то і належить хвацьким операм. Впритул вони його не відпрацьовували, оскільки  на той час ніякої цікавості  він не викликав  по жодній справі, що розслідувалася.

 

„Стрепенулися”   місцеві сищики в той момент, коли ми розповіли про те, що до Харкова Модорський з’явився зовсім не з порожніми руками, а з горою речей, більш, ніж сумнівного походження.  Особливо їх очі заблищали при згадці песцевої шубі – мрії Снігуроньки.  Через те, що   людьми вони були розумними, то одразу  підняли справи стосовно пограбувань і розбійних нападів на  помешкання громадян, що їх було скоєно „на гранітних берегах”.  Потрібно сказати, що довго ритися в паперах не довелося.  Доволі швидко „випливло”    повідомлення про напад на квартиру, що його було скоєно на Василевському острові, в котрому саме цей хутряний виріб і згадувався. В переліку викрадених речей, звісно.  Взагалі, цей перелік був чималий.  Впадало в очі те, що під час нападу було жорстоко побито господиню квартири – одиноку жінку.  Це  вже  нагадувало почерк, а не  простий збіг обставин.  Вимальовувалася певна схема злочинних дій.  Тим більш, що на  цьому ніхто не заспокоївся, і, незабаром знайшлися розбої, вкрай схожі на „наш”, і на той, що його скоїли  на Василевському.  Та й потерпілі, коли перелічували прикмети грабіжників, складалося враження,  змальовували  ті самі „особистості”.  В той час в „балаклавах”  чи то навіть в панчохах, натягнутих на голову,  на „діло” не ходили – чи то не модно було, чи то не „за поняттями”.  І „портрети” нападників багато в чому збігалися.

 

Зметикувавши, що  „наша” справа,   міцно переплітається з „їхніми” розбійними нападами, ленінградські колеги, розгорнули бурхливу діяльність. Перш за все – віддали команду  за своїм напрямком, і, адресу, за котрою міг з’явитися Модорський, було взято під щільний контроль розвідки  УВС.  Я,  своєю чергою, теж запитав допомоги та посилення.  Зателефонувавши до Харкова, я  попрохав прислати  ще й  слідчого - тому, що по всьому  скидалося на те, що Модорський в Ленінграді,  і слідчому тут, на місці,   діло знайдеться.  А на додачу ще й оперативника „випросив”.  Адже, ми там були тільки вдвох,  а таким складом працювати  по злочинному угрупованню (а все на те скидалося), принаймні, було безглуздо.  До моїх прохань керівництво поставилося прихильно, і досить швидко ми зустрічали і слідчого, і оперативника. Останній, Саша Лашин, був досить цінним „надбанням”, оскільки, захоплювався карате.  Що нам, згодом, і стало у пригоді...

 

Скільки мотузочці не витися... „Засвітився” наш клієнт  на одній з адрес.  І ми впритул наблизилися до хвилюючої миті аж ніяк не романтичної зустрічі.  Все відбувається як слід – розвідка „веде” Модорського, а ми,  своєю чергою,  рухаємося зустрічним напрямком, готуємося  „приймати”.  Відбувається все це знову таки на Василевському острові, в районі якогось речового ринку,  що їх тоді  намножилося  по колишньому СРСР безліч.  Я його впізнаю одразу, оскільки,  фотографію ми мали, як у відомій комедії  і „в фас”, і „в профіль”. І вийшов цей красунчик саме на нас з Лашиним.  Довго Саша не панькався – ефектний вимах ногою -  і затриманий повалився наче підкошений.   За лічені секунди – не встиг, переляканий такою прудкістю, розвідник до нас добігти  - закутого в кайданки  Модорського  пакували до машини.  Прийшов до тями наводчик-альфонс   вже  в кабінеті „Великого будинку”.

 

Почали з ним розмовляти  в приміщенні ІВС.   Слід сказати, що в’язниця   „Великого будинку” знаходилася  всередині самої  споруди. І була не просто старою, а  старшою за сам „Великий будинок”, що його було збудовано  на місці, де і до цього знаходився окружний суд,  в котрому, звісно, були приміщення для утримання засуджених та тих, хто перебуває під слідством.  Місце, так би мовити, з багатою історією – специфічного характеру.  Що там казати!  Мені також  продемонстрували камеру,  в якій утримували  Ульянова-Леніна після якихось там революційних подій. Не довго він там сидів, а все ж таки! Камера ця в них була на кшталт музею, хоч і для  досить обмеженого кола відвідувачів. Ленін Леніним, але кого ж туди  водитимеш зараз, коли навкруги зеки махрові?  Самі в цій внутрішній в’язниці  ми і спілкувалися з Модорським. Довелося з ним, звісно, пововтузитися, надто  слизьким  він виявився. Але ту вже йому вивернутися було незмога  – під тиском доказів (особливо – тієї ж шуби,  котру ми, звісно,  доправили до Ленінграду) він почав давати свідчення.  Найцікавішим для нас моментом в тих свідченнях було те, що ось буквально наступного дня   він повинен був передати документи на виїзд за кордон цілому гурту представників  тамбовського злочинного угруповання.   Тоді  Тамбовське ОЗУ тільки з’явилося в Ленінграді і вело запеклу боротьбу з місцевими представниками злочинного світу  за поділ сфер впливу. 

 

„Наша” група скоювала, переважно, розбійні напади на помешкання, і віддавала перевагу людям, котрі займалися антикваріатом.  Ще раз підкреслюю, що  прибуття Модорського до Харкова,  і  „випадкове знайомство” в кафе  випадковим аж ніяк не було.  Володимир Сташис, як колекціонер, був відомий в певних колах – факт незаперечний.  Надто вже цікавою  і рідкісною була колекція, що йому належала.

 

Зустріч, котру  нам „здав” Модовський , повинна була відбутися, як я вже казав,  наступного дня.   Але  досить неприємним для нас  був не час до зустрічі, котрий швидко спливав, а її місце. Керуючись названою адресою, ми зрозуміли, що недарма злочинці призначили її саме там.  Щоб зрозуміти  зміст проблеми, потрібно розуміти специфіку старих пітерських  споруд і дворів. Недарма останні називають „колодязями”. Замкнений з усіх боків простір, труби-підворіття, що вигинаються в непередбачуваних напрямкам, під’їзди, котрі нерідко мають навіть не по два, а по декілька  виходів...   Кращого місця для того, аби страхуватися від засідки, спекатись переслідування, „рубати хвости” і не вигадаєш. І, наскільки все прекрасно для злочинців, настільки ж незручно для нас – ані людей приховано підвести, ані розвідку розставити непомітно. Адже, в обличчя їх ми не знаємо, а „красунчика” твердо вирішили з собою не брати – не вистачало, щоб під час метушні він  дременув, чи то  гірше – попередив спільників самої невдалої миті.

 

Виходячи з таких обставин та міркувань, вирішили церемоній не розводити – щойно „тамбовські” з’являться, переводити операцію до активної фази. Тобто – брати одразу. Поїхало туди п’ятеро місцевих міліціонерів, і ми свого каратиста, звісно, прихопили. Як виявилося – недарма. У вказаному дворі на нас очікували три такі бугаї, що виникало бажання малювати з них плакати про користь спорту. І бігати вони, як виявилось, не дивлячись на поважну статуру, вміли дуже прудко – почали їх затримувати, а вони пирскнули хто вгору, хто донизу, а хто сходами під’їзду. Наздогнати ми їх наздогнали, а що з того? Запам’яталася мені ця картина надовго -  два ленінградські оперативники повисли на руках у бандюги, а подужати не можуть. Здорові, чорти! Але тут своєчасно з’явився наш Сашко. Три удари – троє лежать. Клацнули кайданки. Взяли...

 

Найцікавіше, що пригоди на цьому не скінчилися. Не встигли затриманих доправити до „Великого дому”, як один з них спробував розбити вікно і вистрибнути з четвертого поверху. Правду кажуть, що сила – розуму могила. В деяких випадках так воно і є. На що він, дурень, сподівався?! Адже скло там товстелезне, наче в банкові, якщо й не товстіше, ще з часів Берії -  спробуй-но розбий та вистрибни! Навіть коли ти з кабінету і вискочиш, то яким же чином ти,  пришелепкуватий, потрапиш назовні? Сам не вийдеш, потрібно, аби тебе хтось виводив. Розсахнувся наш „втікач” на цьому склі, наче комар на лобовому склі   автівки, та й ввалився назад до кімнати. Як же йому раділи! Як тепло приймали його місцеві оперативники в свої чіпкі обійми!

 

Варто сказати, що не „кололися” ці бугаї взагалі. Модорський, до речі, теж з каяттям попустився, щойно минув перший переляк. Та з ним хоч щось виходило. До речі, в цьому напрямку нам дуже допоміг дзвінок особисто від Сташиса. Він згадав, що під час нападу було викрадено брошку, що її було зроблено з платини, з великим    діамантом. Оскільки тамбовські здоровані взагалі не „кололися”, ми впритул почали працювати з „красунчиком”. І – спрацювало! Виявилося, що він теж брав участь у пограбуванні та розбої. В той час, коли дівчину будо зв’язано та запроторено подалі, і бачити його вона не могла, він теж заходив до квартири. Саме тоді він і поцупив цю брошку, звісно, не доповідаючи про це подільникам! Але ж і нам про це нічого не розповідав, мерзотник, до останнього! Тепер, коли ми про брошку знали все, варто було навідатися до нього в гості, тобто –  здійснити в квартирі обшук.  Але брошка – це не картина, спробуй знайди... Коли ми приїхали на обшук, я сказав співробітникам: „Зривайте все – підлоги, шпалери, шукайте брошку”. І спрацювало! Модорський, що був там присутній, видав брошку сам. Приховано її було в одному з слоїків для крупи. Гадаю, що коли б він сам не видав її – то шукали б ми і досі. Квартира ця була захаращена до жаху.

 

Так ось щодо брошки... Правду кажучи, там і дивитися не було на що – трохи менша за стандартну кулькову ручку,  тьмяна. Так, білий метал... Але ж я не можу визначити – чи то срібло, чи то платина. Посередині великий білий, прозорий камінь. Я нашому, українському слідчому кажу: „Защепи її на білизну, та й ходи так. Бо коштує вона величезних грошей!” Тепер, коли з’явився перший речовий доказ по Харкову, почали ми с „красунчиком” бесіди з приводу повернення до України. Ось він і заговорив. Розповів, що, дійсно, взяли картини, в кількості шістнадцяти одиниць, привезли їх до Ленінграду. А чому б і ні? В той час митники нічого не перевіряли. Але, де картини знаходяться зараз? Питання лишається без відповіді.

 

Нічого нам більше не залишалося, як „колоти” тамбовських бугаїв. А ті – не піддаються! День мовчать, два мовчать, і третій теж. Ані розробка не дала нічого, ані жодні інші оперативні комбінації. І навіть з обшуком до них не завітаєш, аби  знайти докази, завдяки котрим було б можливо їх притиснути! Самі „тамбовські”, тут ошивалися не знати де – шукай тепер, по яких „хазах” та „малинах” вони ночували, гастролери чортові! Спілкуватися з ними було не те, що важко, а, практично, неможливо.   Здорові, наче бугаї, і розумовий розвиток, напевно, такий самий. Вирушив я, пригадую, до них на перший допит до ІТТ. Одночасно мені якраз і камеру з-під Леніна продемонстрували. Я перейнявся – і на допит. Для бесіди зі мною їх приводили по одному, я тільки встигав дивуватися: матінко рідненька, один гарніший від іншого! З першим балкали-балакали, а він, як мені видається, взагалі не зрозумів, про що, власне, йдеться. Цілковитий нуль!  Намагаюся достукатися до другого – наче об стіну горохом! Третій виявився найдрібнішим з-поміж усіх. Міркую: „Може, хоч з ним щось вийде?” Я й так до нього підступаюся, і з іншого боку, а результат такий самий, як і з попередніми двома. Для того, аби ви мали уяву, які то були „генії” , наведу конкретний приклад. Ось він мені торочить: „Не були, не знаємо! З Модорським не знайомі, перший раз про нього чуємо”. Я тоді запитую: „Навіщо ви туди пішли, в той під’їзд, де ми вас злапали?” А він спокійнісінько відповідає: „По паспорти.” „А хто повинен був принести паспорти?” Він: „Модорський...”  „То, отже...?!” „Ні, ми Модорського не знаємо, але це він повинен був принести паспорти.” І що ти йому, довбуру, на це відповіси?

 

Рятувало ситуацію те, що я у розпачі, вирішив діяти нелогічно, а за допомогою хитрощів, із застосуванням, як в їх же середовищі кажуть „розводу”. Тут треба зазначити, що коли у розпорядженні місцевих оперів опинилися фотокартки цих „орлів”,   вони швиденько їх пред’явили всім, хто постраждав від нерозкритих розбоїв. Багато хто  з потерпілих їх впізнав – із великою радістю. Шістнадцять епізодів таким чином набралося. Знову-ж таки, речові докази  - та ж шуба, фотоапарати, та інші речі. Все це дозволяло говорити про успішне розкриття ленінградською міліцією цілої низки розбійних нападів на громадян. Треба зазначити, що на цьому ґрунті колеги спалахнули до нас неймовірним коханням, а по цьому поміркували, і заявили: „Ми вам цих урок не віддамо! По-перше, вони громадяни Росії, а, по-друге, тут вони більше накоїли. Що там у вас – одна справа? Висилайте її нам, ми розберемося!” Воно, можливо, і  слушно – у них речові докази шафами, а у нас – однісінька брошка. Але ж картини потрібно повернути. За будь-яку ціну! Ось мене й надихнуло.

 

Останньому з цих хлопців, я  з максимально суворим і грізним виглядом заявив: „ Тобі каюк! Вляпався ти так, що і  в жахливому сні не примариться!”. А він мені так ліниво: „Це ж чому начальник?” Ось тут я і виклав на стіл свого головного козиря!  „ А тому – кажу, не з Росії я, а  з України.  Ось, дивись – в мене і посвідчення зовсім інше!”  (А тоді дійсно  в росіян залишалися  ті самі, пам’ятні  по Союзу „червоні книжечки”, а ми, в якості службового посвідчення,  мали вже пластикові картки, жовто-блакитного кольору, з державним гербом  і написами на українській мові.)  І почав я йому змальовувати жахіття українських СІЗО  і „зон” для росіян, котрі я  щойно вигадав особисто  для нього.  „Там тобі і те, там тобі  і це, там тебе і так, там тебе і сяк!” Мабуть, що надто я розійшовся.  Дуже яскраво змалював, що очікує на простого тамбовського бандита  в закладах  виправно-трудової системи  сусідньої  держави.  Зламався він, і „поплив”.  „Не хочу, начальник, на Україну, не поїду! Що я там не бачив! Бажаю, щоб мене тут судили, зізнаюсь у всіх шістнадцяти розбійних нападах, і в сімнадцятому зізнаюсь – цьому вашому. Але  нікого більше  на Україні ми не грабували! Один раз пограбували – і все, поїхали.”

 На картини ж, звісно „навели”. Але наразі питання полягало не в цьому, а в тому, де картини зараз. Зізнається: картини „скинули” до Москви, і вже звідти повинні були вивозити за кордон. Ось і маємо! Кінець кінцем, „розколоти” та нормально допитати вдалося всіх трьох. Щоправда, таким самим чином – із демонстрацією „іноземного” посвідчення та погрозами „депортації” в Україну. Інших фігурантів за моєю методикою допитував вже слідчий. В ІВС я вже не навідувався – камеру Леніна побачив, чого ж іще. І ось, всіх допитали, і все записали.  Тепер терміново потрібно їхати до Москви, вилучати картини.

Зателефонував я до Харкова, заступнику начальника УКР області Сергію Петренку, розповів все, як є, задиктував адреси, на котрих зі слів затриманих, зберігалися полотна. Справа в тому, що вони повинні були особисто вивозити картини за кордон. Тут, в Ленінграді вони мали отримати лише самі паспорти, а вже потім їхати до Москви, і звідти, зі здобиччю вирушити на Захід. Проблема полягала в тому, що коли вони до визначеного терміну не з’являться в Москві, картини будуть переховані в іншому місці. І от тоді – шукай-гукай.

Все ми встигли. Оперуповноважений Микола Рубіс з групою співробітників із Харкова виїхали до Москви практично одразу після мого дзвінка. А на ранок пов’язали тепленькими всіх „мистецтвознавців”, котрі сиділи там з цими картинами і готували їх до відправлення. Всі картини вилучили! Всі шістнадцять одиниць, як одну, й урочисто доправили до Харкова. Щодо нашого повернення, то таким тріумфальним воно не було – з трофеїв  ми мали лише протоколи допитів та брошку на білизні. До того ж – геть без грошей. Було нас четверо, в одному купе розмістилися, взяли в дорогу хліба і якусь там ковбасу, а ось на простирадла вже не вистачило. Що ж – хоч без копійки грошей, але з платиновою брошкою! А головне – додому...

 

На момент нашого прибуття, як я вже казав, картини були в Харкові та повною ходою відбувалося їх описування за участю слідчого. І „безцінну” брошку теж, варто було нам з’явитися,  потягли на експертизу. Ось тут і виявилося таке, що сміх, та й годі! Виявилося, що ніяка вона не платинова, а срібна, і стоїть в ній скло, а ніякий не діамант. Професор вважав себе багатою людиною, а з’ясувалося, що він є власником простенької брошки московського виробництва зі склом.

На цьому історія не скінчилася. До кримінальної справи в якості речових доказів картини долучати не стали, оскільки справу було відправлено для подальшого розслідування до міста Ленінграду – за місцем, так би мовити, основної діяльності бандитів. До певного часу картини залишалися на зберіганні у карному розшуку.

Місяць по тому мене було призначено заступником начальника управління карного розшуку Харківської області. І ось, одного чудового дня начальник розшуку дає мені команду: усі до одної картини гарненько розставити в моєму кабінеті на стільцях, оскільки очікується приїзд високоповажних гостей.

Прибули особисто начальник обласного управління міліції генерал Олександр Бандурко, ректор Харківського юридичного інституту Василь Тацій, і, звісно, Володимир Сташис. Володимир Володимирович дуже докладно розповів про кожну картину – що це за робота, що за художник, потім ми під розпис передавали полотна законному власникові, як казав один видатний лідер – „із відчуттям глибокого задоволення”.

По закінченню, так би мовити, офіційної частини, Сташис залишився на декілька хвилин в моєму кабінеті, потис мені руку і дуже щиро подякував. А потім додав: „Якщо в тебе виникнуть питання стосовно юридичного інституту – приходь.” Можу сказати, що на цей час  інститут я вже закінчив, але  досить велика кількість оперативних працівників харківської міліції після нашої розмови з Володимиром Володимировичем успішно вступили до цього інституту, переважно на заочну форму навчання, і не менш успішно його закінчили.

Що тут ще додати? Хіба лише те,  що після смерті чудової людини – Володимира Володимировича Сташиса, всі картини з його колекції було передано до музеїв. Люди того покоління, тої, сказати, формації, все-таки ставилися до картин та інших цінностей, як до предметів мистецтва, вважаючи, що мистецтво належить народу.

 

На завершення розмови про збереження національного надбання України, котре має бути безумовно, захищене правоохоронцями, які б там шеврони на формі не були, виникає питання: „А що змінилося в нашій країні з тих часів, до яких належать випадки, що я навів вище?”

В кінці дев’яностих -  на початку двотисячних років однією з головних проблем була слабка захищеність місць зберігання культурних та історичних цінностей, низький рівень їхньої охорони. Можу процитувати один з аналітичних оглядів того часу, що був присвячений цій темі:

„...Матеріальна база більшості музеїв, умови зберігання колекцій, знаходяться в незадовільному стані, приміщення 41 музею не відповідають вимогам технічної укріпленості для надійного зберігання цінностей, ще в 30 музеях засоби охоронної сигналізації потребують негайного ремонту. Відсутність коштів не дозволяє утримувати існуючу систему охорони музеїв. Заборгованість за послуги, що були надані підрозділами Державної служби охорони при МВС України вже перевищила два мільйони гривень. З цієї причини не введено 43 міліцейські та 27 сторожових постів та маршрутів, що передбачені угодами...”

Чи зникла ця проблема на сьогодні? Навряд чи. Більш того, з урахуванням підвищення цін і тарифів, що відбуваються сьогодні, на ту ж електроенергію, варто очікувати не покращання, а , скоріш,  погіршення „надійності охорони цінностей”. Якщо вже десять років тому музейні  співробітники волали про катастрофу, що насувається, то що їм казати зараз?!

Раз у раз лунають гучні кримінальні історії  щодо викрадення в нашій країні цінних предметів культури та мистецтва. Іноді їх, доклавши величезних зусиль, вдається знайти, врятувати, повернути на Батьківщину – як це було з картиною „Поцілунок Іуди” пензля видатного Караваджіо, що її було викрадено з музею Одеси. Зловмисники викрали картину через недостатню охорону експонатів. Зі слів тодішнього  начальника управління Державної служби охорони Одеського ГУМВС Олександра Івановського, музей „не мав, практично, жодної системної охорони”. Уночі в музеї знаходився лише один охоронець, а на вікнах були відсутні грати. Сигналізацію там було встановлено ще 1996 року, і складалася вона з акустичних датчиків на  віконному склі, котрі вмикали сирену лише за ушкодження скла. В даному випадку зловмисник не розбивав скло, а відчинив вікно, і сигналу на пульт охорони не надійшло. Полотно було вирізано з рами у найгрубіший засіб. Його приблизну вартість згодом було оцінено у сто мільйонів доларів. Співробітники МВС України разом з німецькими колегами змогли вийти на слід викрадачів лише за  два роки після скоєння злочину. П’ятьох злочинців, троє з яких були громадянами України, було затримано в Німеччині. В Україні також було заарештовано низку осіб  за підозрою у співучасті в цьому злочині. Картину було повернуто в Україну 2010 року.

Минув не один рік. Суд у цій справі триває до сьогодні. Головне – картину, що серйозно постраждала під час перевезення її викрадачами, немає змоги не те, що повернути до експозиції музею, звідки її було викрадено,  але навіть доправити на реставрацію. І так триватиме доти, доки вона залишається в якості речового доказу у нескінченій судовій справі. До того ж одразу після повернення полотна пішли чутки про те, що це – ніякий не Караваджіо, а лишень копія, що її було створено одним з його учнів за десять років по смерті майстра. Відповідно, й коштує вона вполовину менше.

 

А де зараз знаходяться  чотири картини українського імпресіоніста Миколи Глущенка – „Вітрила на морі” 1951 року, „Дніпровські далі” 1937 року, „Село коло річки” – 1951 року і „У риболовецькому колгоспі” – 1952 року, котрі зникли не з народного музею в селі, а з будівлі Кабінету Міністрів України?  В серпні 2001 року їх було передано до Кабміну для експозиції і, як наслідок, дві з них було замінено на підробки, а дві  взагалі „розчинилися”. Обіцянки щодо розкриття цієї справи, встановлення винних, лунають вже не один рік, але далі обіцянок справа не рухається.

 Правду сказати,  у справі  захисту і охорони культурних цінностей переважна кількість проблем аж ніяк на залежить  від  правоохоронних органів, але суттєво ускладнює їх діяльність. Коли відбувається крадіжка чергового  безцінного раритету, особливо -  не з державного музею, а з приватної колекції, ті, кому доводиться  вести пошук втраченого, стикаються з однієї суттєвою проблемою  - відсутністю інформації про їх особливості, і нерідко – не маючи навіть фотозображення.  Все це пов’язано з відсутністю  Єдиного державного реєстру  і електронного каталогу національного культурного надбання, котре знаходиться у власності держави, релігійних організацій і приватних осіб, з визначенням  характерних особливостей, створення якого було передбачено  Постановою Кабінету Міністрів України № 1888  в  2000  році!  Досі цей реєстр залишається  в площині тільки намірів.   Як-небудь вдалося скласти лише перелік архітектурних пам’ятників України.  Але ж їх злочинці не викрадають! Проте, цілком успішно знищують, в гонитві  за колосальними прибутками, варвари-забудовники, що захопили землю під будівництво, горе-аграрії, котрі  розорюють  старовинні городища.

 

Більш, як десять років тому спеціалістами науково-дослідницького  інституту Міністерства  внутрішніх справ України за безпосередньої участі розшуковців-практиків     і співробітників міліцейської „Спецтехніки” було розроблено  новий, оригінальний спосіб маркування  предметів антикваріату.

 Промаркований таким чином антикваріат чи то витвір мистецтва „ловився”  під час спроби вивозу  на митниці  дуже просто. Зловмисники можуть намастити  хоч сто шарів фарби, намагаючись  видати старовинне полотно за сучасну мазню, полотно відгукнеться, варто його лише  розмістити під спеціальний датчик, котрий можливо встановити на будь-якому митному посту.  На жаль, причина того, що цей проект  залишається на  стадії розробок та експериментів є дуже простою – відсутність коштів для його впровадження.  І, загалом, потрібно було  не більш як 400 тисяч гривень! Для порівняння -  страхова вартість тих таки картин Глущенка  на початку двотисячного року складала  п’ятсот – шістсот  тисяч гривень.  Що ж казати про шедеври світових майстрів на кшталт Рембрандта чи-то Караваджіо?  Чи мають  сенс   такі „заощадження”?   Чи це державницьке ставлення... Питання, гадаю, риторичні.

 

Інші „новини за темою” теж не сприяють оптимізму – нещодавно було скоєно напад на Національний музей-заповідник імені М.В.Гоголя, що знаходиться с селі Гоголево Шишацького району Полтавської області. На 45-річного охоронця, котрий здійснював обхід території, напали троє чоловіків в масках, нанесли йому тілесні ушкодження та зв’язали. Потому зловмисники вдерлися до приміщення, з котрого забрали шість книг 18-19 століття, акварельний портрет та карикатуру (факсиміле). Розшук, як то кажуть, триває...

 

Інше ж інформаційне повідомлення  в мене особисто не викликає нічого, окрім відрази. В Києві затримано двох співробітників Державної служби охорони, котрі в травні 2016 року, перебуваючи за викликом у помешканні клієнта ДСО – журналіста, викрали звідти колекцію монет, котру потім      намагалися збути за 200 тисяч гривень. Цього ганебного факту я навіть не хочу коментувати.

 

Сьогодні до усіх „старих” проблем у царині збереження культурних, художніх та антикварних цінностей в Україні, додалася ще одна, й чимала. Наша держава не в перший раз знаходиться на стадії великого історичного зламу, коли старе повинно поступитися місцем новому. Але ж не повинно бути так, що все старе – потрібно викинути на смітник. В нас же все доволі часто робиться без міри та краю. До того ж, цим  користуються люди, що є нечистими на руку, котрі за „димовою завісою” чергових гасел прокручують свої брудні  справи та наповнюють власні кишені. З подібним ми вже стикалися. Музеї, що їх було організовано в системі МВС за радянських часів, з часом були просто розорені. І зробили це люди з-поміж тих міліцейських керівників, котрі просто стали на шлях крадійства. Наведу конкретний приклад – міліцейський музей в Луганській області. Прибувши 1994 року до Луганської області, ми  виявили, що музей, котрий існував в обласному УВС, було знищено. В той-таки час ветерани міліції звернулися з листом, у якому піднімалося питання: „Куди подівся музей?” Не варто вважати, що експонувалися там лишень пожовклі папірці, зачовгані чоботи та іржавий Наган. Там знаходився золотий портсигар Ворошилова, була в експозиції і особиста зброя Пархоменка – героя Громадянської війни.  І золотий годинник товариша Будьонного там був, і теж невідомо куди зник... І тодішній начальник УМВС України в Луганській області Юрій Смирнов дав команду порушити кримінальну справу за даним питанням, до речі, не для вигляду та не для „галочки”, а розпочати її розслідування. До суду та в’язниці  справа, на жаль, не дійшла, але людям хоча б показали, що безкарно розкрадати історичні цінності, нехай навіть такі, що належать „учорашнім” героям, не можна.

Сьогодні у нас декомунізація. Деякі стенди та експонати з залів музеїв потрібно прибрати. Але вони повинні бути саме надійно сховані до запасників, а не викинуті, чи то розкрадені. Хоча б тому, що сьогодні прапор заводу коштує від двох до п’яти тисяч доларів. А орден, котрим завод було нагороджено, разом із грамотою – ще більше. Це теж цілком конкретна історична цінність! Я вже не кажу про ордени військових частин та з’єднань, тут і мова не може йти про переведення всього на суми в тій чи іншій валюті. Це – пам’ять! Це – реліквії, котрі наші пращури оплачували своєю кров’ю, до того ж – в самому прямому сенсі цього слова.

Ким же будуть нащадки, коли дозволять, щоб усі ці реліквії потрапили до рук злочинців та ділків „чорного” антикварного ринку?!

 

 

 

ЗЛАМАНІ ГОЛКИ

 

 

Розпочинаючи розмову про ту, без перебільшення, запеклу боротьбу, що її українська міліція вела з таким страшним не  лише кримінальним, але і соціальним злом, як наркоманія, необхідно, перш за все, згадати, як саме ця боротьба розпочиналася..

 

Повертаючись думками в минуле, хочу сказати, що в СРСР безліч потворних явищ, що вони були повною мірою притаманні світові капіталу, котрий „загнивав” (або, коли бажаєте – країнам розвиненої західної демократії), „не існувало”. Тобто – „не існувало” в якості проблем та кримінальних проявів, що їх було визнано на офіційному рівні. Втім, аж ніяк не могло буди у країні, що збудувала „розвинений соціалізм”, та посилено готувалася зробити крок до світлого комуністичного „завтра”, проституції, наркоманії або, скажімо, організованої злочинності! Ці „родимі плями капіталізму” категорично не вписувались до тієї красивої картини життя на „одній шостій суші”, що її нам щоденно малювали   газета „Правда” та програма „Час”.

Звичайно, співробітники міліції, перш за все, як люди, котрі постійно на практиці стикалися із „зворотнім боком” цієї глянцевої картинки, розуміли  та знали напевно, що це, м’яко кажучи, не зовсім так. Що, скажімо, деякі речі, що їх з великою огидою демонструють у програмі „За рубежем” відбуваються не лише у Західній Європі, США, або, скажімо, гетто та нетрях Латинської Америки. Що  ”подекуди і в нас інколи” щось таке трапляється, та ба, навіть, (моторошно сказати!) відбувається постійно. Кажучи відверто, питання стосувалося лише розповсюдженості,  масштабів та ступеню обізнаності широких мас населення.

Але ж того, аби на найвищому рівні щось подібне було не лише визнано таким, що дійсно існує, але й названо у якості цілі та об’єкту для нашої роботи, ми уявити собі не могли. До певного часу...

 

Не можу сказати, що рішення, котре було прийнято на черговій колегії Міністерства внутрішніх справ СРСР – щодо негайного та суцільного  розгортання найрішучішої боротьби із наркоманією, було для нас неначе грім серед ясного неба. Втім, чимось  близьким  за враженням, котре воно на нас справило, зізнаюсь, було. Радянській міліції було наказано негайно мобілізуватися задля цілковитого викорінення того, чого вчора в країні нібито не існувало взагалі! Втім, на те й існують люди у погонах, аби накази не обговорювати, а виконувати.

 

Слід  сказати, що організовано все було у „кращих традиціях” нашого рідного відомства. Тобто – за принципом: „Хто везе - того й поганяють !” Не можу з цього приводу не згадати зайвий раз карикатуру, що вона була дуже популярна серед практичних співробітників органів внутрішніх справ.

Нерівною дорогою заледве їде  міліцейський віз, що його, замість коняки, тягне, надриваючись, співробітник карного розшуку. Водночас на возі, досить комфортно та вільно, розташувалися „пасажири” – штабісти та інші різноманітні служби, на кшталт інспекторів, охорони громадського порядку, господарчих служб та Державтоінспекції. А згори, на додачу, підганяють виснаженого сищика співробітники прокуратури...

Тому геть не дивно, що відповідну службу, головним завданням котрої була боротьба із вживанням та збутом наркотиків, було створено саме в системі карного розшуку. Мене це стосувалося безпосереднім чином – до цієї „доленосної” миті я працював у відділі із боротьбі з навмисними вбивствами Харківського обласного карного розшуку. 1986 року мене було призначено начальником  навіть не відділення, а якоїсь, геть символічної „групи”  із боротьби з наркоманією на території Харківської області. Символічною я її поіменував не випадково – офіційно жодного відділення не існувало взагалі. Були люди, що їх відрядили до мене за рахунок інших відділів  у кількості – „аж” ... трьох осіб! На усю, повторюся, чималеньку Харківську область.

 

Сьогодні, коли минуло вже багато років, я добре пам’ятаю цей перший склад нашої маленької але бойової групи: окрім мене, що був тоді старшим лейтенантом, оперуповноваженого, котрий мав п’ятирічний досвід роботи у карному розшуку, до неї входили старший лейтенант міліції Юрій Петров, оперуповноважений, котрий мав розшуковий досвід у сім років, згодом – полковник міліції; Микола Рябін, старший лейтенант міліції, оперуповноважений, що відслужив у карному розшуку три роки,  котрий також згодом став полковником та лейтенант міліції, Олександр Хірний, оперуповноважений, котрий встиг віддати рік служби карному розшуку – також згодом полковник.

Не можливо не згадати добрим словом і інших наших колег – старшого лейтенанта міліції Сергія Белозєрінка, котрий з перших днів створення служби очолив групу із двох осіб, котра займалася боротьбою з наркотиками, що її було створено у міському управлінні міліції Харкова. Згодом – полковника міліції. Лейтенанта міліції Андрія Ращупкина, котрий 1986 року організовував боротьбу із незаконним обігом наркотиків у Київському районному відділі міліції Харкова, а згодом став заступником начальника Департаменту БНОН МВС України, полковником міліції.

 

Нам було відведено один кабінет, у котрий ми „заселилися” та міцно взялися за голову. Тобто – стали  міркувати, як-то взагалі організувати цю роботу, щодо котрої, відверто кажучи, на той момент мали геть непевну уяву.

З нормативних документів на руках ми мали лише те саме „доленосне” рішення колегії МВС СРСР, щодо котрого сказано вище. Воно, звісно ж, було написано неповторним стилем документів МВС того часу, що ґрунтувалися на відповідних постановах Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу. Тобто – містило у собі суворі директивні вказівки: „посилити”, „поглибити”, „розширити”. „У світлі” та „на виконання”... Насправді, там не було геть нічого, окрім гучних фраз та загальних місць. Головне – була абсолютно відсутня конкретика у вигляді відповідей на питання, що нас, оперативників, турбували: з чим, власне нам доведеться боротися, та головне -  як саме?!

 

Дещо упереджуючи події, скажу, що саме  цій міліцейській службі, що її було щойно створено, в Україні поталанило. Оскільки у масштабах республіки її очолив капітан міліції Кравченко Юрій Федорович. Саме той, що згодом став Міністром внутрішніх справ вже незалежної української держави.

 

Втім, допоки нам, чотирьом „борцям із наркоманією” належало, перш за все, зрозуміти, як з нею боротися в принципі. Як то кажуть, знову ж-таки, міліціонери-практики – „куди бігти та за що хапатися”. Зрозуміло, що питання та завдання рівня „перекриття постачання наркотиків”, „розгрому лабораторій”, або, як модно казати зараз, „протидії наркомафії” тоді не стояли. Та й не було, відверто кажучи, тоді на нашій території ані міжнародних каналів, ані лабораторій, ані мафії, що ними керувала б. Було інше...

Тут, перш за все необхідно зробити один, вкрай важливий відступ. Стосовно психології, та, як наслідок, нашого сприйняття певних речей та явищ. Наше відділення, як я вже казав, було утворене із сищиків. Тобто – тих людей, що звикли мати справу зі злочинцями. Тими, хто крав, грабував, скоював розбої, а часом – і вбивства. З такими „фруктами” нам все було зрозуміло: вдерся до чужого помешкання – крадій! Відібрав гаманця, погрожуючи ножем – грабіжник! Штрикнув людину тим тики ножем на смерть – вбивця! Але ж ці, що колють собі до вен якусь гидоту, або смалять траву, котра смердить до нестями... Що ж вони – теж злочинці?! Так вони ж самі собі шкодять! Якісь пришелепкуваті...

Ми, здорові, нормальні чоловіки, що були зайняті правильною та потрібною людям справою,  ставилися до наркоманів суто як до хворих людей. Коли бажаєте  – із якимось хворобливим, огидливим жалем. І тому, не брехатиму – якось не могли ми сприймати всерйоз за загрозу для суспільства ані самих людей, котрі були пов’язані із вживанням наркотиків, ані ту ситуацію, що була тоді навколо них.  

 

Втім, не так вже й багато часу ми згаяли, аби всерйоз поринути до реалій, осмислити інформацію, що її надали нам різні структури (як ви розумієте – таку, що не підлягала широкому розголосу).  А також – зіставити звіти та інші дані, що ми їх отримали від власних колег з інших служб та підрозділів, і дійти вірного висновку. Зрозуміти – що наркоманія, це, достеменно, надзвичайно небезпечне кримінальне явище, втім, таке, що має більш приховану, латентну форму, аніж ті види злочинності, що ми з ними боролися досі.  Досконально вивчивши ситуацію, ми дійшли висновку, що наркомани, чи то, розглядаючи більш широко це питання, наркоманія, як соціальне явище, суттєво впливають на  загальну кримінальну злочинність. Позаяк, аби мати змогу вживати  наркотичні засоби – потрібно мати вільні  фінансові кошти.  Працювати ця публіка не бажала, не хотіла й не думала.  Втім, певна кількість наших „підопічних” суспільно корисною працею займатися вже не могли, з огляду на власний фізичний стан. Саме тому злочинний елемент, що скоював квартирні крадіжки,  пограбування, різноманітні шахрайства, викрадення автотранспорту  на значний відсоток  складався  саме з нашого „наркотичного” контингенту.

 

Звісно, що за тих часів реалії були зовсім інші – „суміші для паління”, що виносять мозок  в кіосках, як зараз, не продавалися. Нічних клубів, де наркотики розповсюджуються мало не відкрито, тоді теж не було. Кокаїн, героїн дійсно були для нас далекою заморською екзотикою. Але, разом з цим, лише трохи дослідивши ситуацію, ми зрозуміли, що роботи нам вистачить з головою.

 

Україна традиційно було країною, що в серйозних масштабах культивувала мак.  Отже  посіви того  таки снодійного маку, а на додачу ще  й конопель, що простяглися  Харківщиною, де навіть село було з характерною назвою „Коломак”,  на десятки та сотні гектарів,   могли надовго забезпечити нам досить „веселе” проведення часу. Ці посіви  на той момент були цілком легальними, і, на додачу, взагалі не мали охорони. Не дивно, що наркоманська братія злетілася на них з усіх  куточків Радянського Союзу –  від  Владивостоку  до Прибалтики, та й, на додачу,   на мій погляд, траплялися  „гості”  навіть з ближніх країн.   Уся ця публіка, вимахуючи скальпелями,  лезами  та іншими інструментами, що були необхідні аби здобути  макове „молочко” й зібрати  омріяну  „соломку”,  регулярно  „спустошувала”   поля Харківщини, не гірше за сарану.  І з цим слід було щось робити, до того ж швидко.

 

Нашу групу було створено навесні, досить короткий час потому ми впритул стикнулися  з тим, що переважна більшість макових посівів  вже дійшли   „кондиції”, що була потрібна наркоманам.  Досить гостро постали питання  щодо організації охорони цих  плантацій  і протидії „збирачам”, котрі звалилися на наші голови.  Правду кажучи, я мало не їхав з глузду,  коли доводилося  розбиратися з „макоїдами”, що їх наловили. Лише за один день, на одному полі їх кількість сягала півсотні,  а за паспортами та адресами  затриманих  було цілком можливо  знову вивчити географію  неосяжного СРСР.  Наркотичний „голод” гнав „гінців” з таких куточків Союзу, про які я раніше й гадки не мав, і  не уявляв в якому куточку мапи їх слід шукати. 

 

Досить сильно турбувало мене й те, яким саме чином  деякі „розумні голови” вирішили „перекрити” макові лани.  На їх, як то пишуть в армійському караульному уставі, „охорону й оборону”  були „кинуті”  оперативні комсомольські загони – ОКЗД.  На „озброєнні” комсомольці мали, що найкраще, звичайні деревинні палиці.  А ось наркомани, всі як один, були екіпіровані  коли не ножами, то лезами – як я вже казав,  гострі предмети  були невід’ємним атрибутом наркоманського промислу.  Споглядаючи гори гострого заліза, що його вилучали щодня у затриманих, я все частіше розмірковував над тим, що за наявного співвідношення сил не далеко до невиправної біди.  Закінчилося все тим, що  комсомольців з ланів прибрали, натомість  поставили озброєних міліціонерів зі злющими вівчарками.  І все одне -   мак продовжували різати.

 

Досить швидко ми затямили, що переважна більшість  мисливців за ним займаються цим  взагалі не задля власного вжитку, а для подальшого перепродажу  наркозалежним „страждальцям”. А це був зовсім інший рівень роботи.

 

Звісно, на початковому етапі переважна більшість затриманих, і випадків притягнення  до відповідальності припадала саме на споживачів наркотиків.   Так, ми не мали досвіду щодо викриття  тих таки наркопритонів й тих, хто їх утримував,  та й у оперативній роботі  стосовно збувальників, розповсюджувачів  і кур’єрів, котрі займалися перевезенням наркотичних речовин, були не надто обізнані.  Ми щойно почали навчатися, й намагалися робити, що могли і як могли.

Знову ж таки, „занурюючись” в предмет, ми швидко зметикували,  що наш головний біль в жодному разі не обмежиться  лише  маковими та конопляними „жнивами”. Не менш серйозною була проблема розповсюдження  медичних  наркотичних препаратів. З одного боку,  контроль  за їх відпуском, зберіганням та обігом був більш, ніж суворий, (як і будь-який   контроль в СРСР),  але з іншого боку,  він був взагалі нічим не забезпечений. Участь  органів внутрішніх справ  стосовно викриття злочинців в цій царині  та притягнення    останніх до відповідальності, була мінімальною. Система Мінздраву намагалася контролювати цю сферу самостійно, а в дійсності  це призводило до того, що, в кращому випадку,  „контроль” було покладено  на одного з заступників  головного лікаря того чи іншого медичного закладу,  на директора аптечного кіоску чи то складу.

Варто пам’ятати, що на території Харківської області  було розташовано  хіміко-фармацевтичний комбінат, що  виробляв величезну кількість медичних препаратів (наркомістких також), котрі згодом постачалися  до багатьох країн Європи -  я вже не кажу про республіки Радянського Союзу.  Це теж було джерелом нашого головного болю...

 

Чого лише варта була історія  з викраденням  такого собі  наркотичного засобу як Амнопон, що вироблявся  там.  Доволі довго   ми сушили собі голови аби зрозуміти,  яким чином такі розкрадання можливі технічно! Перетинаючи межі цеху, в котрому вироблявся наркотик,  співробітники роздягалися,  майже до голого тіла, і, вдягнені  лише в спецодяг,  ставали до роботи.  Так само вони перевдягалися по завершені роботи – перед тим як піти додому. Здавалося цілком неможливим пронести ампули  повз чисельних контролерів. Але ж якимось чином примудрялися!  Виявилося, що несли взагалі не ампули.  Технологія викрадення виявилася досить простою.  Варто було лише підійти до барабану, в котрому, перш ніж бути залитим до ампул,  кипів наркотик, та й занурити до нього, припустимо, носовичка.  Потім хустинку висушити,  а вже вдома – знову занурити її у воду. Водичка мало не миттєво перетворювалась на речовину, що була готова для того, аби хоч зараз вводити її у вену... Цей канал нами, звісно, було перекрито. Але ж скільки їх було – цих каналів, потоків та струмків, якими в ті дні струмила різноманітна „дурь”?!

 

Згадуючи той непростий час, не можливо не торкнутися теми одного з чисельних аспектів „перебудови”, що її було розпочато тодішнім Генсеком ЦК КПРС. Достеменно – „антиалкогольної кампанії”, котра міцно закарбувалася у народній пам’яті. Недарма ж одним із головних літературних творів, котрі увічнювали цього Генсека, став віршик:

 

Никаких магарычов!” –

Сказал Миша Горбачов

Выпил пиво, пенку сдуй,

И к жене домой ... иди!

 

Сьогодні всім відомо, наскільки непродуманою та дурною  була ця сама горбачовська „боротьба із пиятикою та алкоголізмом”. Сто разів вже згадано, як вирубували безцінні виноградники, перепрофільовували під виготовлення безалкогольніх напоїв, що були нікому не потрібні, заводи та чинилися інші, не менш „вдалі” дії. Але мало кому відомо про те, що у сфері боротьби із наркоманією вказівки та кампанії були не менш „розумними”. Практично, перше завдання, що ми отримали із Союзного МВС у своїй групі, котра щойно була утворена: негайно організувати знищення шприц-тюбиків із морфіном!

Для тих, хто не знає, пояснюю: шприц-тюбик – це голка, до котрої приєднано пластикову капсулу із невеликою дозою певного препарату. Такі речі застосовують, здебільшого у спеціальних аптечках, що призначені задля  надання допомоги особам, котрі потерпіли від надзвичайних ситуацій, або військовослужбовцям, котрі отримали серйозні поранення, що становлять загрозу смерті від больового шоку. Шприц-тюбиками з морфіном в ті роки були вщерть заповнені склади та об’єкти підрозділів Цивільної оборони. У випадку глобальної ядерної війни, цей препарат мав допомогти людям, котрі отримали опіки, різноманітні травми та просто шок, протриматися довше, аби дочекатися  доки їх  доправлять до медичних закладів (питання на кшталт того – а чи залишаться за таких обставин хоч якісь медустанови, медики, та й, взагалі, будь-хто, хто буде здатен когось кудись доправляти, взагалі не ставилися).

Харківській ОБНОН, як і всі інші, розгорнув величезну роботу зі знищення тюбиків, взявшись до справи із молодим комсомольським запалом. Щоправда, після проведення  чергової „акції” усі, хто брав у ній участь, лаялись добірною лайкою та ставили мені питання, на кшталт: „Навіщо робити дурну роботу, та знищувати замість смердючої „ширки” чистий медичний препарат, що він цілком ще міг би стати у нагоді?” Що відповідати, я, правду кажучи, не знав, бо ж і сам  міркував так само, втім наказ є наказ, а його, як відомо, не обговорюють...

 

На жаль, час підтвердив слушність наших сумнівів. Попереду на Радянський Союз чекали надзвичайно важкі випробування – землетрус в Арменії, що приніс величезні руйнування, криваві міжнаціональні конфлікти. Далебі, всі ті ситуації, у котрих препарат, що його було знищено, не лише був би потрібен, а складав життєву необхідність. Але ж повернути час неможливо. Стосовно того, що саме сталося із його стратегічними запасами, котрі було ретельно накопичено, можна судити хоча б із того, що лишень на Харківщині під час „кампанії” було знищено до мільйону шприц-тюбиків.  Згодом, коли вітчизняна фармацевтична промисловість (втім, як і інші промислові галузі), було знищено ледь не вщент, препарат доводилося закуповувати...

 

Не менш в радикальний спосіб боролися і з посівами маку. Проблему щодо них вирішили із розмахом та радикалізмом, що був цілком гідним горбачовщини. Мак просто заборонили сіяти на території СРСР  будь-кому та будь-де – Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1987 року. Потрібно було, аби минули роки – задля того, аби дійти нормального рішення: дозволити посіви маку із відповідним ліцензуванням та організацією охорони, та й, згодом, перейти на „ненаркотичні” сорти...

Сьогодні я схильний визнати – можливо, тоді іншої можливості реально швидко та радикально впливати на ситуацію, практично, не було, та погодитися із тим, що ця міра була цілком припустима, як тимчасова. Сьогодні заборону практично відмінено. Втім, це – завдяки тому, що весь цей час тривала селекція  маслинних культур, котрі не мали таких наркотичних властивостей, як снодійний мак.  Та й, звісно, через те, що було розроблено систему ліцензування, жорсткого обліку та контролю таких посівів.

 

Це, до речі, стосувалося, не одного лише маку. В ті часи, про котрі я оповідаю, Харків був славетний своїми коноплями – через те, що тоді там існував канатний завод, котрий був, практично єдиним у своєму роді в Україні. 

Харківські канати використовувалися   у всьому світі.  А сировиною, з котрої їх виробляли,  були саме ті коноплі. Тому в наші області були не лише макові, а й  конопляні лани.  І знову ж таки, завдяки наполегливій праці наших вчених, котрі протягом двох років здійснили справжній науковий прорив, конопля залишилася  спокійнісінько рости, як росла. Наразі її позбавили вмісту гашишу, і через це  застосовувати її було змога лише задля виробництва прядива. В Україні було виведено такі сорти, як, наприклад, „ЮСО-31”й „Золотоноська15”.

Але все це було згодом, роки потому,  коли було полишено марні смикання, необмірковані, та надто швидкі дії, в багатьох сферах відбувся  перехід до системної, зваженої й науково обґрунтованої роботи.   У 80-ті роки минулого століття ми про це могли хіба що  мріяти.  І продовжували боротьбу з проблемами цілком реальними, та насущними.

 

Однією з них для нас були цигани.  Тобто, звісно, не всі без виключення представники цього кочового племені, з його яскравими танцями,  душевними романсами, та й іншим запальним фольклором.  Ми не мали жодного діла до пісень та танців під гітару.  А ось до того, що  із трьох наркоторговців щонайменше двоє були „ромами” – було.

 

Хто не брав участі у затримані, котре відбувається в циганському таборі,  той в своєму житті втратив неповторний букет гострих та екстремальних відчуттів! Галас, завивання, вражаюче різноманіття прокльонів, що їх  насилали на голови міліціонерів, „передрікань” серед котрих найпоширенішими були – імпотенція та рак, неосяжні розміром перманентно-вагітні мотрони  (переважна половина з котрих під силою-силенною спідниць мала не живіт, а подушку) , оточені виводком замурзаних та голодупих циганчат, котрі завзято підвивали в унісон  матусям...  Увесь цей людський натовп не лише галасує, але й юрбиться, штовхається,  хапає за одяг,  тягне у різні боки...Одним словом - Содом і Гомора.  Згодом винайшли засіб втихомирити  й ці вольницю -  приїжджаючи задля того, аби зробити обшук, ми  брали з собою песиків.  Не обов’язково таких, що були натреновані шукати наркотики, а просто  великих за розмірами. Коли така вівчарка, в кінець змучена від божевілля, що діялося навкруг неї, гавкала, пересилюючи вереск та зойк табору, та демонструвала  присутнім ікла, завбільшки в палець дорослого чоловіка, пристрасті одразу стихали і ми мали змогу розпочати обшук та вилучення.   

А вилучати було що. І не лише мішки з маковою соломкою. Навздогін цьому ходовому товарові на світ Божий незмінно  з’являлося й те, на що його згодом обертали –  брязкальця із золота та інших дорогоцінних металів, годинники та просто пачки грошей,  котрі, чомусь, нікому не належали.  Мішками вивозилися не лише наркотики, а й речі та цінності, що були придбані на кошти  від збуту останніх .

Раділи з цього приводу майже всі.  Ті, хто доправляв вилучене, сміялися  та й казали, що допоки в карному розшуку є такі дурні, то вони не лишень собі, а й родичам своїм  повставляють золоті зуби. (Наразі доказів, аби довести злочинне походження  вилученого, як завше, не знаходилося). Стримано посміхалися та потирали руки, громадяни суді -  за законом стаття „збут наркотичних засобів” передбачала доволі великі строки ув’язнення. Але, чому б не визначити покарання для  багатодітної, бідної, вагітної циганки, що з’явилася до зали суду з усіма своїми дванадцятьма дітьми,  якомога менше.  Циганок, в більшості випадків, звільняли  прямо в залі суду.  А на золоті зуби могли розраховувати навіть найдальші родичі декотрих учасників процесу.  Голосніше за всіх сміялися самі цигани.  Адже вони добре знали, що допоки „титанічна” боротьба з наркоманією буде провадитися такими силами й засобами, як наші, золотими зубами  хизуватимуться не лише їх чисельні родичі, а й  вірні скакуни...

І все ж-таки... Попри все, що було сказано вище, попри очевидну нерівність як у силах, так і у засобах, боротьба тривала. Не встигали двері суду зачинитися за черговою „Кармен”, що відбулася легким переляком, як вони, завдячуючи роботі наших оперів, відчинялися знову – для нових „клієнтів”. І сухими з води виходили не всі. Були вироки, та були строки. Найголовніше – у наркоторговців ніяк не виходило, аби їхній „бізнес” був спокійним, мирним, та налагодженим, неначе годинник. Вони залишалися у тому стані, в якому й мали лишатися – тих, кого одвічно переслідують, цураються та піддають покаранню.

 

Обсяги роботи, що їх виконувала „щойно народжена” служба, були значними. Втім, і це був, так би мовити, лише один бік її діяльності. І ще можливо посперечатися щодо того, а чи найважчий. Кожен практичний крок, кожна конкретна дія вимагали від нас відповідних документів задля їх реалізації. У діяльності органів внутрішніх справ це є надзвичайно важливою складовою. Інакше – партизанщина, та сповзання на межу Закону, або й взагалі за його межу.

У терміновому, „пожежному” порядку необхідно було створити нехай не законодавче підґрунтя, (бо воно має бути створене на „верхніх щаблях” влади, і процес цей є не лише тривалим, а інколи – й нескінченим), втім, хоча б відомчу нормативну базу. Нехай би навіть спочатку на рівні однієї конкретної області – Харківської. Втім, навіть її міліція аж ніяк не могла створити самостійно! В цьому питанні ми потребували допомоги фахівців Мінздраву, та фахівців науково-виробничих об’єднань, що розробляли та виготовляли відповідні препарати... А також, обов’язково – була необхідна участь у цьому непростому процесі прокуратури, радянських партійних органів та установ народної освіти, судових гілок влади. Та й загалом, це потребувало об’єднання, та створення програми, де кожен суб’єкт держави мав би „власне місце у лавах”! Звісно, все це забирало безліч часу та зусиль...

Втім, і самим лише забезпеченням нормативної бази наші „вузькі місця” не були обмежені! Боротьба із будь-яким кримінальним проявом вимагає від того, хто її здійснює, наявності в його арсеналі не лише кайданок або табельної зброї, а й, першою чергою – знань. Вміння  розрізняти тонкощі, нюанси, види та підвиди того, із чим він, власне, веде боротьбу. Наче повітря ми потребували методичної літератури, специфічних науково-практичних розробок, довідників та посібників. А саме цього бракувало... Перелік літератури „за темою”, що перебувала у вільному доступі, вичерпувався тоді, напевно, самими лише безсмертними творами Артура Конан-Дойля, чиї герої-сищики періодично відвідували наркоманські вертепи, де їхні антагоністи вживали опіум.

Більш свіжої та такої, що була б більш наближена до наших реалій літератури, геть не було. Усе через те, що у Радянському Союзі (якщо ви ще не забули) наркоманії не існувало ніколи, і не могло існувати...

 

Починали, як то кажуть, „з нуля”... Тими, кому випала доля стояти в Україні біля витоків міліцейської роботи із боротьби з незаконним обігом наркотиків, було докладено усіх зусиль задля того, аби повернути в потрібному напрямку систему органів внутрішніх справ, що була громіздкою та інертною. І для початку домогтися хоча б того, аби кожен патрульний міліціонер, і кожен дільничний, не кажучи вже про співробітників карного розшуку, знали – що таке наркотики,  хто такі наркомани,  і  що з усім цим робити. І, відповідно, вели б роботу  щодо викриття притонів, збувальників, та, взагалі цього контингенту на своїх дільницях.

 

Особливо хочу підкреслити, що, на мою думку рішення з приводу того, аби система із протидії наркоманії розвивалася саме у надрах карного розшуку, було вірним – завдячуючи цьому усі сили та засоби міліцейської оперативної служби, що була найсильнішою, було поєднано у єдиний кулак.

Цей образ в даному випадку я вважаю більш, ніж влучним. Тому, що для тих, хто свідомо порушує закон, органи внутрішніх справ повинні мати вигляд саме кулака, а не долоньки, що вона привітно їм вимахує. І, тим більше – не дулі у кишені.

Фактично всі   міліцейські служби, котрі здійснювали протидію злочинним проявам, вийшли з  карного розшуку. Втім, коли раніше усі вони разом, перебуваючи у його складі, являли собою „пальці”, що їх було стиснуто в один правоохоронний „кулак”, котрий громив злочинність, то... Спершу „відтиснули” один „палець” – вивели до окремого підрозділу службу боротьби із наркотиками, потім „розтиснувся” другий „палець” - вивели із складу карного розшуку службу, що займалася боротьбою із торгівлею людьми, а, згодом, і третій – боротьбу зі злочинністю серед неповнолітніх (не забуваємо і щодо підрозділів боротьби з організованою злочинністю)... Ось так, кінець-кінцем і вийшла у нас „долонька”, котра могла лише ляскати, та не бити. Чому? Та  хоча б через те, що коли раніше всі ці підрозділи та служби мали поєднані оперативні можливості та служби, то згодом у кожної оперативні можливості були свої, такі, що їх навіть порівняти було неможливо за потужністю та широтою. Та й інтереси – теж окремі, вузьковідомчі та вузькопрофільні.  Але злочинність не буває „від сих до сих”. Її різноманітні прояви завжди переплітаються поміж собою, та, так би мовити, доповнюють однин одного. Через те й підхід до боротьби із ними має бути комплексним.

А сьогодні... Навіть у „долоньки”, що на неї перетворився кримінальний блок органів внутрішніх справ, „обрубали” мало не половину „пальців”. Ось і перетворилася вона на куксу інваліда. З такою навіть і не ляснеш вже нікого. Впевнений, що історія зробить свій черговий оберт...

 

Хтось через  такі роздуми може закинути мені антидемократичність, або, навіть, прихильність до ідеалів тоталітаризму. Втім, дозволю собі відзначити: той, хто сьогодні намагається оповідати казочки щодо, начебто, „вседозволеності” та „абсолютної свободи”, що існують у країнах Європи, та й, загалом, у „країнах розвиненої демократії”, або свідомо бреше, або ж живе у примарному світі, що його він сам собі вигадав, геть нічого не розуміючи у розвитку реального світу, явищах та тенденціях сьогодення.

 

Усім нам, співробітникам нової „антинаркотичної” служби, що її тоді було створено, дуже поталанило в тому, що начальником відділу боротьби із наркотиками в апараті ГУКР Міністерства внутрішніх справ УРСР  був Юрій Кравченко. Він сам був фанатом своєї справи, та згуртував під своїм крилом справжніх ентузіастів, молодих спеціалістів та оперативників, котрі вже пройшли серйозну школу в карному розшуку. Це такі визначні для української міліції постаті, як Анатолій Павлович Удод, в майбутньому – генерал, що був тоді майором. Це – Володимир Дурава. Тоді він був капітаном, згодом став заступником Кравченко, полковником міліції. Степан Муравицький, котрий, фактично, й створив підґрунтя законодавства для нової служби... Були й інші люди, котрі тривалий час прослужили у карному розшуку, корифеї цієї служби, що згодом були перекинуті задля підсилення до відділу боротьби із наркотиками. Саме на них було покладено увесь тягар вирішення багатьох життєво важливих питань, з котрих, власне, й почалася боротьба із наркоманією в Україні.

 

На тому етапі роботи окрім відсутності безлічі всього іншого, що було конче необхідне, ми не мали вкрай важливої речі – „приладів”, що вони могли б встановити, чи є наркотиком та чи інша речовина. Навіть стаціонарна експертиза не мала відповідних систем у своєму розпорядженні. Позаяк таких, що надавали б можливість здійснювати експертизу швидко. Зараз це може видатися смішним – тест „на наркотики” робиться за лічені хвилини, тоді ж він тривав тижнями. Не було ані відповідних реактивів, ані методики – все це слід було винайти, запровадити й випробувати.

Ці питання стояли перед нами дуже гостро. І тому історія, про яку піде мова далі, була більш ніж закономірною.

 

Одного чудового дня далекого вже 1986 року, (а, на той час ми себе вважали бійцями з наркоманією – впіймавши декілька десятків „споживачів”,  порушивши кримінальні справи й поставивши відповідних людей на облік), в нашому кабінеті пролунав телефонний дзвінок. Сталевий голос, що пролунав у слухавці, відрекомендувався: „Капітан міліції Кравченко!” і одразу, як то кажуть „з місця та й в кар’єр”  почав ставити мені  досить серйозні питання.

Що-що, а запитувати Юрій Федорович вмів... Зрозуміло, що цікавився він  аж ніяк не нашим самопочуттям, чи то видами на врожай  в місцевих радгоспах, а  речами суто службовими. Ще й з нахилом, що притаманний столичному керівництву.  Тобто – запитував, чому ми займаємося  дрібницями, ловимо якихось там хворих людей, вилучаємо в них ту ж таки макову соломку, і вважаємо, що наше завдання виконане?  Допитувався, чому підрозділ й досі  не показав себе у справі  викриття збувальників  наркотичних речовин і відповідних трафіків, чому не приділяє відповідної уваги  медичній сфері, підприємствам, що виробляють  наркотичні засоби, й таке інше.

Звісно, що відповідати мені було нелегко, тим більше, що ніхто мені слова не надавав. Як „фінальний акорд” розмови Юрій Федорович поставив завдання – протягом тижня зробити невеличкий пристрій,  в котрому слід було розмістити хімічні реактиви задля того, аби була можливість на місці  визначити вміст наркотиків. Виглядати цей пристрій мав як  невеличка коробочка (неодмінно пластмасова!), котра не просто б відчинялася й зачинялася, а мала б відповідний естетичний вигляд. Це однозначно свідчило про те, що бажання аби в міліції гола функціональність хоч якось доповнювалася культурою та естетикою, повною мірою  було притаманне майбутньому міністрові вже тоді.  Недарма, згодом, коли його плечі прикрашали вже не капітанські, а генеральські погони, Юрій Федорович  так багато уваги приділяв саме таким питанням – від  запровадження нової міліцейської форми, до розвитку відомчої преси й художніх колективів.

 

Але, найкраще, звісно ж, перебуваючи на  будь-якій посаді, Юрій Федорович  вмів поставити завдання  та  мотивувати його виконавців.  Нашу розмову, в продовж котрої мені так і не вдалося сказати хоч слово, було завершено на дуже „світлій” ноті. Зі слів столичного керівника  я зрозумів, що коли буду й надалі так працювати, то, непевне, очікує на мене в майбутньому блискуча кар’єра дільничного. До того ж аж ніяк не в Харківські області. Наразі, коли він закінчив розмову, я свою слухавку  тримав біля вуха ще хвилин зо п’ять, перебуваючи в глибоких роздумах: куди мені її покласти – на телефонний апарат, чи то... до кишені. 

Емоції, емоціями, але  справу, що її доручили, слід було виконувати,  до того ж в досить швидкому темпі.  Тому на пошуки майбутніх виробників „антинаркотичних коробочок” я  вирушив негайно.  Першим підприємством, що його я намагався ощасливити  цим замовленням, був, цілком зрозуміло, місцевий завод пластмасових виробів.  Конкретно -  так званий Харківський  комбінат іграшок, що, нажаль, вже не існує – згорів за часів перебудови.  Там щиро зраділи моїй появі, але розвели руками.  І сказали: „Шановний! Ляльку, машинку, маленького крана чи то солдатика – будь ласка! Але коробочки ми не виготовляємо.”

Я був шокований, оскільки, сказати правду, це була моя єдина надія.  Не на канатному ж заводі чи то Харківському  тракторному  їх було замовляти ці, щоб вони пропали, коробочки?!

Справжній сищик завше знає, що мети можна сягнути різними шляхами – ось саме таким альтернативним шляхом я й рушив. Після того, як мене спіткало розчарування у можливостях місцевої промисловості, я почав відвідувати промтоварні крамниці. Звичайно ж, шукав я не мило та мотузку, (хоча у випадку невинокання завдання могли б стати у нагоді і вони...), а для того, аби спробувати знайти вже готові вироби, що максимально  відповідали б вимогам, котрі було заявлено із столиці.   Ось в одній з подібних крамничок я й побачив коробочку, де лежала... звичайнісінька бритва! „Нева”.

Звісно, цю коробочку (із бритвою заразом), я негайно придбав. До того ж не одну – нам потрібен був матеріал задля експериментування. І дарма, що якраз на це пішла частина моєї зарплатні – коштували ті бритви по двадцять радянських карбованців кожна.

Коли я повернувся до кабінету після такого вдалого шопінгу (хоча ніхто і не знав в СРСР такого слова), я негайно зібрав консиліум у складі усіх трьох власних підлеглих. Питань, власне, ми обговорювали не так вже й багато: „Чи підійде?”, „Як прилаштувати?” Після короткої, але бурхливої дискусії дійшли одноголосного консенсусу -  коробочка годиться. Тай одразу перейшли до вирішення питання номер два –  до того ж, саме експериментальним шляхом. Помістили в середину ампулу відповідних розмірів – та наче для неї робилося! Ура! Навіть переробляти чи вигадувати щось нове не довелося – коробочка мала затискачі, що вони фіксували бритву та лезо, котрі з таким самим успіхом могли утримувати і ампулу з реактивами.

Втім, тут постало інше питання – таких коробочок нам було необхідно мати всього лише... п’ять тисяч!  Придбати таку кількість бритв не міг собі дозволити не лише я, а й весь карний розшук Харківщини – гроші були колосальними, як на той час. Що робити? Ну, сищики ми – чи де? В міліції працюємо – чи хто? Ми зателефонували до міста Ленінграду, на завод, що він виробляв саме ці бритви. Там, звісно, були не на жарт збентежені нашим зверненням, та відверто визнали, що  з таким оригінальним замовленням: „А пришліть-но нам, будь ласка, п’ять тисяч коробочок „Неви”, от тільки нехай бритв в них не буде!”, досі не стикалися. До того ж  – за весь час, поки існує завод.

Тут треба нагадати тим, хто в ті роки вже мав рослинність на обличчі, та пояснити тим читачам, кого тоді ще й на світі не було – що являли із себе ці бритви „Нева”. Найбільше це знаряддя було придатне для самогубства із особливою жорстокістю, або для особливо витончених тортур. Бо ж разом із щетиною будь якого ступеню давності знімало з обличчя і добрячу частину шкіри – як би ти не намагався голитися ретельно. От мали вони таку зловісну особливість –  і це стосувалося, до речі, багатьох виробів, що вони мали стосунок до товарів широкого вжитку радянського виготовлення...

Напевно, саме через це  - не лише  із причини любові до рідної міліції, але  через надзвичайно низький попит на бритви, завод і пристав на нашу дивну пропозицію. Напевно, від безнадії, та прагнучи збути з рук якщо вже не бритви, то хоча б коробочки...

Щоправда, була ще одна проблема – для того, аби провести таку закупівлю за державні кошти, необхідно було мати пряму вказівку МВС – щонайменше, республіканського. Строки вже „горіли” (у дні, що їх відмірив Юрій Федорович, ми достеменно не вкладалися), а тому, не маючи віри у настільки важливій справи до листування, що воно могло вилитися у нескінчену паперову тяганину, ми вирішили діяти напряму – відрядили одного зі співробітників до МВС УРСР. Саме туди він, маючи три дорогоцінні коробочки, урочисто прибув, та не менш урочисто пред’явив їх. Найвище для нас на той час керівництво в особі Юрія Федоровича, подивилося на них та схвалило.

Наступний його дзвінок мені, до мого великого полегшення, вже не містив ультиматумів. Кравченко просто сказав: „Молодці, що знайшли!” Найголовніше ж, він ощасливив нас тим, що сушити  голову із цими коробочками ми більше не мали. ”Вашу розробку приймаємо, ваші коробочки – це саме те, що треба. З Ленінградом усі питання вирішимо самі, замовимо стільки, скільки потрібно. Ви ж готуйтеся до отримання нового приладу для проведення експрес-аналізу наркотичних засобів на місці!”

Цього разу телефонну слухавку я поклав одразу. Коробочки надійшли за три чи чотири місяці. Ми отримали їх близько трьохсот одиниці, що розійшлися миттєво – по відділах, працівниках карного розшуку, дільничних інспекторах.

Буду відвертим – на тому, початковому етапі цей прилад, що його було створено не без нашої участі, відіграв свою позитивну роль, та ще й чималу. Відбувалася безліч вилучень, але ж вилучали, по суті, невідомо що. Так, якийсь підозрілий порошок. А що то за порошок – хто ж знає! Тепер співробітник міліції мав на руках реактиви задля визначення найпростіших наркотиків: опіуму, гашишу. Та, найголовніше, набір, що був наявний, дозволяв провести визначення навіть синтетичних наркотиків – таких, як героїн. Безперечним позитивом нашої діяльності стало те, що вилучивши пакет, або, ще краще, лантух із „порошком білого кольору” (що  він міг бути чим завгодно – від товченого вапна, до того ж героїну), можна було не перти його на експертизу, а зробити її на місці.  Ось так  народився  перший пристрій для експрес-аналізу  на наркотики – саме таким чином в місті Харкові, за завданням Юрія Федоровича Кравченко.

 

В 1989 році наша група перетворилася на відділ – до неї додали ще двох чоловік!  А паралельно не  забули підкинути  ще декілька ліній роботи: боротьбу зі злочинами, що були скоєні іноземними громадянами (й проти останніх) і... боротьбу з проституцією.  Ще одним явищем, що його категорично не існувало  в СРСР... Втім, самому  СРСР на той момент  існувати залишалося менше двох років.

 

За службовою необхідність, у ті роки, коли „політика гласності”  всюди піднімалася на щит (іноді сягаючи абсурду), мені доводилося  багато спілкуватися  з представниками преси – давати інтерв’ю,  коментарі щодо боротьби з наркоманією.  Сьогодні , коли  читаєш пожовклі вирізки з Харківських газет тих часів, розумієш, що за усієї тривожності й актуальності, тодішні проблеми наркоманії були лише „першими дзвіночками” того жахливого „дев’ятого валу”, що насувався на суспільство та країну.

1989 рік: „...за останні десять днів  в Харкові та області співробітники міліції виявили 36 випадків перевезення,  зберігання та збуту  наркотичних засобів. Знешкоджено три притони. В охочих до дурманного зілля було вилучено 78,5 кілограмів головок маку й макової соломки, 117 грамів гашишу, марихуани,   шприци, голки, вогнепальну зброю...”

„... під час проведення операції „Мак-89”виявлено 2635 ділянок маслинного маку, що його було незаконно посіяно, знищено 6,5 тон макової сировини... за дев’ять місяців цього року у ділків наркобізнесу , що їх було затримано,  вилучено цінностей на суму в 1000 тисяч  карбованців, чимала кількість зброї...”

Звісно, що певні миттєвості  того непростого часу здатні  зараз,  майже  тридцять років потому, викликати посмішку. Наприклад, у 1990-му році, під час однієї  бесіди з кореспондентом обласної міліцейської газети „Вісник02”, котра щойно утворилася, я, як представник відповідної служби   нарікав на те, що „...з минулого року до відділення не ступала нога комсомольського працівника. Навіть за цифрами, що необхідні для  доповіді.  А, між іншим, сьогодні на обліку перебуває, навіть за скромними підрахунками, близько тисячі наркоманів, посеред котрих більшість – молодь...”

Невблаганний час розставив свої акценти.  Ані комсомолу, ані його робітників більше не має.  А наркомани – залишилися. Ось лише сьогодні рахують їх далеко не на тисячі...

 

Питаннями боротьби з наркоманією на тому чи іншому рівні мені доводилося займатися  практично протягом усієї подальшої служби в міліції. Інакше й бути не могло – як заступник начальника ГУ-УМВС України в Луганській, Дніпропетровській областях, Києва – начальник кримінальної міліції, і, тим більш, на посаді Заступника Міністра внутрішніх справ України – начальника кримінального блоку міліції я безпосередньо відповідав за роботу служби по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, котра входила саме до кримінального блоку.

І, звісно,  масштаби та глибина  проблем, що пов’язані з наркоманією, з котрими мені та моїм колегам довелося стикнутися  на тих рівнях і в ті роки,  були вже принципово іншими.

 

За міліцейською статистикою, в 1990 році  в Україні кількість наркоманів, що перебували на обліку в органах внутрішніх справ, збільшилася на 8,5 %

В 1998 році, за даними досліджень, що їх було проведено НДІ клінічної та експериментальної неврології та психіатрії, наркоманів в країні нараховувалося більш ніж  260 000.   А щодо методик та  критеріїв оцінки Організації Об’єднаних Націй в тому ж таки 1998-му  до категорії людей, що вживають наркотики  потрапило  більш ніж 600 00 осіб.

Існувала ще одна методика  - щодо неї кількість реальних наркоманів вираховувалася шляхом  множення числа  тих, що перебувають на офіційному обліку...в десять разів. Наскільки вона є вірною,  не судитиму, але коли це правда, то Україна  вже тоді була у величезній небезпеці.

 

Коли б наркоманія зростала лише кількісно!  Так, спершу переважна більшість вітчизняних наркоманів залишалася споживачами  тієї ж таки  доморощеної „ширки” та марихуани.  Але, наразі,  проблема „важких” наркотиків  - героїну,  кокаїну, ЛСД, „екстазі”, ставала для нашої країни все більш актуальною буквально з кожним роком.  Коли  у 1994 році появу на внутрішньому ринкові кокаїну було зафіксовано лише в одному випадку, то протягом 1995-97 років було зареєстровано  вже більше тисячі  фактів вилучення  кокаїну та героїну.  Лише органами внутрішніх справ  за цей час в Україні було вилучено  15 кілограмів кокаїну та героїну,  близько 40 кілограмів амфетаміну.  Було ліквідовано  12  каналів постачання „важких” наркотиків.

 А далі... За період  з 1996 по 2000 рік було зафіксовано більш ніж п’ять тисяч  фактів  вилучення  „важких” наркотиків, ліквідовано більш ніж 120 каналів  їх постачання до України.  Лишень кокаїну та героїну  на кордонах України затримано близько ТОНИ!  П’ятикратне, десятикратне зростання... а це лише те, що знайшли  та вилучили!

Так, на певний час країну врятувала  неконвертованість  рідних карбованців та відсутність на цей, досить недешевий, товар споживчої здатності.  Ще б пак – коли стати власником склянки омріяної макової соломки  вітчизняний наркоман міг за суму,  що коливалася (в різних регіонах країни) від половини долара  до  двох з половиною, то за грам героїну (відповідно до якості, і, знову ж таки, місця продажу) доводилося викладати не менше 100 доларів, а то й усі 150-170, кокаїн коштував ще більше – до 250 доларів за грам.  Та й „Екстазі”, що його так полюбляє „золота молодь” – річ недешева.

 

Але усе змінюється. З’явився попит,  з’явилася й пропозиція.  І ось вже „важкі” наркотики хлинули до України стрімким потоком.  Зрозуміло, що майже одразу знайшлися вітчизняні „дилери”.  Знайшлися  й „вітчизняні виробники” – лише у 2000 році на території Україні співробітниками  УБНОНа  були ліквідовані  93  підпільні нарколабораторії...

 

З чим Україні, так би мовити „поталанило” в плані наркотиків та наркоманії на початковому етапі  -  так це з географічним станом.  Країна ідеальна для наркотранзиту.  Саме крізь Україну  сьогодні проходять два найважливіші наркошляхи – „Шовковий”(Центральна та   Східно-західна Росія – Україна – Східна Європа) і „Балканський” (Центральна  та Східно західна Азія – Балканський регіон – Україна – Західна Європа).  Першим шляхом йде героїн та гашиш, по другому – переважно,  героїн. Але й це не все.   Транзитом везуть кокаїн  з Латинської Америки, гашиш з Східної Африки.  Втім  стійку першість  в організації  каналів постачання   й транзиту  наркотиків, крізь нашу країну тримають наркоділки  з Пакистану, Афганістану, середньоазіатських країн – колишніх республік СРСР. 

 

А ще наркоманія, окрім  інших страшних властивостей, має одну – мабуть, найжахливішу.  Вона постійно „молодшає”.

Вперше масові оперативні заходи з виявлення споживачів наркотиків  в дитячому та підлітковому середовищу, а також, що вкрай важливо, осіб, котрі  збувають  смертоносне „зілля” саме в цьому середовищі, було проведено в Україні  в 1998 році.

 Протягом місяця  на території усієї країни було перевірено близько 12 тисяч місць навчання неповнолітніх: шкіл, ліцеїв, ПТУ та вищих навчальних закладів. У відпрацюванні брали участь  більш ніж 15 тисяч співробітників кримінальної міліції  у справах неповнолітніх,  служби по боротьбі з  незаконним обігом  наркотиків, карного розшуку та інших міліцейських служб.  Під час операції  на території навчальних закладів, що їх було перевірено,  міліцією було вилучено  близько 65 кілограмів наркотиків!  Більш ніж54 кгв цій кількості складала макова соломка,  більш ніж12 кг– марихуана.  Також було вилучено  близько 400 грамів опію,  промислові наркотики, гашиш, героїн.  Близько  25 кілограмів різноманітних наркотиків  було вилучено у школах й більш ніж 25 кілограмів – в профтехучилищах.

 

За даними  МВС та Мінздраву України в країні у 1998 році було близько трьох з половиною тисяч неповнолітніх споживачів наркотиків,  і більше тисячі  дітей та підлітків, що мали діагноз „наркоманія”. А вже на 1 січня 2001 року  ця цифра зросла... у чотири рази!

Відповідно до даних Мінздраву України, що їх було озвучено у 2001 році, на той момент від 8% до 26% школярів віком  13-16 років  хоча б один раз вживали наркотики. Наразі, компетентні люди вже тоді визнавали, що не те що  істинної, або хоча б приблизно достовірної  статистики  щодо наркоманії в Україні не існує. Цифри, що ними оперувало МВС,  Мінздрав, суспільні організації і незалежні соціологи, як правило,  відрізнялися поміж собою у декілька разів.   Але всі вони були жахаючими та невтішними.

 

Українська міліція, без перебільшення, докладала величезних зусиль у боротьбі з цим злом.  В той час, коли мені довелося керувати  її кримінальним блоком, акцент  у боротьбі з незаконним обігом наркотиків у країну було  перенесено з відловлювання та „документування” наркоманів-споживачів на знешкодження розповсюджувачів,  викриття та знищення угрупувань збувальників  наркотичних засобів, припинення  діяльності нарколабораторій. Співробітниками підрозділів БНОН були засвоєні та використовувалися  ті методи оперативної роботи про які вони раніше могли лише мріяти -  оперативні закупки, контрольовані постачання.  Їх ефективність  у боротьбі з  торговцями „зіллям” важко було переоцінити.

Викриття та ліквідація в „двохтисячні” роки  більше 120  міжнародних каналів постачання контрабанди наркотиків до України, дозволило вилучити з незаконного обігу  вуличної  наркоторгівлі,  близько 880 тисяч доз героїну та кокаїну,  35 доз найнебезпечніших амфетамінів „Екстазі” , більш ніж 400  марок ЛСД.  Лише в 2000 році  було знешкоджено майже 2,5 тисяч злочинних угрупувань наркоділків, 29 з яких мали ознаки організованості.  Було вилучено більш ніж 29 тон наркотичних засобів й психотропних речовин, припинена діяльність  більш ніж  900 центрі їх підпільного виготовлення.

 

Паралельно із  вирішенням  „нових” наркотичних проблем, не забувалися й „старі”.  Частково ті, з котрих починалася служба БНОН  в Україні. До того ж, тепер їх намагалися вирішувати не „наскоком”, а з розумом.

У 1996 році  в Україні дозволили сільгосппідприємствам вирощувати мак.  Наразі, виключно зернових чи то маслинних  сортів (на1 кгзерна маку  ці рослини дають0,3 кгмакової соломки,  тоді як в опійних навпаки – отримуєш1 кгмаку й3 кгсоломки).  Разом з цим є ще один, вкрай важливий момент – коли з опійних сортів маку  наркотик можливо отримати  безпосередньо на полі, трохи підрізавши стеблину чи то чашечку, то з зерновими в полі таке зробити неможливо. Щоправда, усе одне,  навіть ці сорти є снодійними, і, за великого бажання та зусиль, наркотик з них отримати все ж таки можливо.

Саме тому вирощування маку в країні пов’язано з ліцензуванням й великою кількістю  умов та обмежень.  Аби займатися  цією справою, сільгоспвиробнику потрібно  зібрати більш ніж 10 документів і отримати ліцензію  в обласному відділі  з контролю за обігом наркотиків.  Її можливо отримати, якщо  плантація знаходиться не ближче ніж в 1 кілометрі  від автомагістралей  державного значення  та залізничних шляхів (стосовно віддаленості від населених пунктів жодних вимог не має), якщо будуть посіяні сорти, що зареєстровані в Україні, і якщо є спеціальна техніка для утилізації „соломки” безпосередньо на полі.  Окрім цього, повинна бути укладена угода  щодо охорони плантації  державною службою охороною.

Також, потрібно отримати квоту  на вирощування маку, забезпечити те, аби в роботах з його вирощування та збору не брали участь неповнолітні, ті, хто має судимості за тяжкі злочини, що не були погашені, особи, котрі хоч раз  притягалися до відповідальності за вживання та незаконний обіг наркотиків та ще певний перелік категорій громадян.

І готування документів задля отримання дозволу  на посів починається з отримання дозволу  від обласного  Управління внутрішніх справ.  Втім, я  чудово пам’ятаю ті часи, коли такі дозволи видавалися виключно на рівні МВС.

 

Паралельно з усім цим, у 2009 році  в Україні більш  було посилено  відповідальність  за незаконний посів та вирощування снодійного маку й конопель.  За „плантацію”  від 100 до 500 рослин снодійного маку і від 10 до 50 рослин  конопель – штраф від 1,7 тисяч до 8,5 тисяч гривень.  Чи то – арешт строком до 6 місяців, або обмеження волі до 3 років.  За аналогічні  дії  особам, котрі вже притягалися до відповідальності  за подібні злочини, а також за незаконний посів та вирощування снодійного макі в кількості  від 500 і більше рослин, чи то 50 і більше рослин конопель, „світить” строк позбавлення волі від 3 до 7 років  з конфіскацією  рослин, земельної ділянки, на котрому їх вирощували.

Втім, яку б кількість проблем, що пов’язані з наркоманією, незаконним обігом  наркотиків,  не вирішували б, та не намагалися вирішувати  співробітники правоохоронних органів , незмінно з’являються нові,  котрі потребують адекватної оцінки, аналізу й, за можливості, більш оперативного реагування.

 

Посеред них ми можемо назвати й ті, що йдуть „рука об руку” з наркоманією з 90-х років минулого століття  - СНІД,  питання лікування, медичної та соціальної реабілітації споживачів наркотиків, і різноманітні спроби  пригасити хвилю наркоманії  „ліками”, що наразі  є  мало не більш злими ніж сама хвороба.  Мова в даному випадку  стосується експериментів, що мали назву „замінної терапії”  за допомогою того ж такі препарату метадону, ставлення до котрих  у більшості експертів та практиків (перш за все – з правоохоронних органів) було й залишається  досить негативним.

 Все це я кажу, аби підвести свою розповідь до тези, що давно становить аксіому  для людей,  що мають реалістичний погляд на життя і знайомі  з цим предметом не з чуток: „Наркоманію, незаконний  обіг наркотиків і все, що пов’язане  з цими проблемами в жодному разі не можливо перемогти зусиллями будь-якої з державної структури.”  І навіть низці  таких структур – нехай і таких, що гарно профінансовані, забезпечені матеріально й кадрами, мають в своєму розпорядженні зважену та досконалу  законодавчу базу,  не під силу здолати наркоманію!  В кращому випадку – зупинити,  обмежити,  „збити” темп та масштаби зростання  та розповсюдження цього зла. ПЕРЕМОГТИ його змога лише за умов консолідації  всього суспільства – починаючи з правоохоронної системою  й закінчуючи  громадськими організаціями та Церквою. Чи є це реальним в Україні? Що ж – світ в якому ми живемо недовершений, але кожен з нас повинен робити те, що в його силах...

 

В 2010 році в Україні  при Кабінеті Міністрів було створено державний комітет з питань  контролю за обігом наркотиків. Котрий очолив генерал-лейтенант СБУ Володимир Андрійович  Тимошенко. Він замістив собою  комітет з контролю за наркотиками, що існував  раніше при Мінздраві. Основними завданнями нової структури Володимир Тимошенко вважав „подолання наркоманії й зниження темпів наркотизації країни, контроль за легальним обігом наркотичних, фармацевтичних  речовин й перекурсорів – речовин, завдяки яким  можливо синтезувати наркотики, що мають легальний обіг в Україні.”

Вести мову щодо якихось успіхів чи то  невдач цього державного органу вкрай складно, оскільки жити йому судилося  не надто довго.

 

Що сьогодні відбувається  в області боротьби з наркотиками?  Нажаль, мені важко робити висновки щодо цього.   Знаю лишень напевне, що  10 вересня 2014 року Державну службу  з контролю  за наркотиками перетворили  на Державну службу України з лікарських засобів  та контролю за наркотиками.   Як ми бачимо навіть з назви  -  проблема наркоманії тут знаходиться не на першому місці.   Робота цієї структури зводиться, в основному,   до функцій суто регулятивних та  ліцензувальних.  Але хто ж повинен протистояти наркоманам?

 

Відповідних підрозділів  в структурі Міністерства внутрішніх справ (спершу управління, а згодом – Департамент  по боротьбі з незаконним обігом наркотиків)  більше не існує.  Коли вірити даним, що їх розміщено на офіційному сайті  відомства, щодо його організаційно-штатної структури, то в МВС України існують „міжрегіональні підрозділи  по боротьбі з наркозлочинністю”. Однак,  вони не мають єдиного координаційного  та керівного центру на рівні центрального апарату.  Чи є це вірним? Правильним? Життя покаже...   Та, нажаль,  ціна за будь-які серйозні прорахунки та недоопрацювання  у справі боротьби з наркоманією – це людські життя,  що скалічені цим злом.

 

За пару років до мого виходу у відставку, на державному рівні було затверджено програму боротьби  з наркоманією на наступні десять років.  Це був документ – дійсно, комплексний, і, наскільки це можливо,  всеосяжний.  Відповідно до нього  лише міліцейську службу повинні були збільшити на 500 – 700 осіб.  Більш того  -  він єдиний на моїй пам’яті уособлював собою  програму, де були розписані  реальні асигнування   на її реалізацію, де під кожною проблемою  були прописані цифри фінансування.

Це були не абстрактні плани та мрії, а конкретне керівництво до дії.  І це було зроблено в Україні вперше.  Були задіяні і прикордонники, і міністерство транспорту та інші  міністерства і відомства – кожен знайшов своє місце в цій програмі.    Підписи під нею поставили усі керівники структур, що мали стосунок до її реалізації.

 

Яким є стан справ на сьогодні?   Мабуть,  я не зовсім готовий  відповісти на це питання. Чіткої та зрозумілої статистики  щодо наркоманії, що узгоджена і правоохоронцями і медиками, та іншими „зацікавленими”  організаціями та відомствами, в Україні я не знайшов.  Нещодавно на очі потрапили такі цифри: за період з 2009 року по 2014 кількість осіб в країні, що їх було засуджено за злочини, пов’язані з наркотиками, знизилося майже  у двічі  - з 31 з лишком до 13 з невеликим тисяч. Наче б то  позитивна статистика – ось лише я не впевнений, що  в такій самій пропорції  в країні зменшилася кількість  наркозалежних людей...

 

Чому ця тема для мене така важлива та болюча?  Тому, перш за все, що міліцейська боротьба з наркоманією  для мене – це не лише статистичні цифрі.  Не лише рейди,  вилучення,  тони знищених наркотиків і обірваних „ниток” їхнього постачання в Україну... Перш за все – це світла  та гірка пам’ять про тих співробітників органів внутрішніх справ України, котрі  віддали в цій боротьбі свої життя.

 

... в 1988 році в Харкові було вбито старшого лейтенанта міліції Сергія Клименко, оперуповноваженого групи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків... Його вбили збувальники, котрі мстилися  міліціонеру, котрий не давав їм займатися  чорним „промислом”...

 

...в 1993 році кулі, що їх випустили з саморобного автомату, обірвали життя капітана міліції Геннадія Строканя, оперуповноваженого  карного розшуку  Криворізької міліції.  Він встав на шляху тих, хто збирав наркотики на маковому полі біля річки Саксагань,  силуючись  затримати їх разом  із дільничним інспектором під час скоєння злочину.  Без батька залишилися  дві маленькі дочки...

 

... в 1996 році в ліфті власного будинку було підло вбито майора міліції Зінаїду Кучер – старшого оперуповноваженого  з особливо важливих справ відділу  по боротьбі з незаконним обігом наркотиків УМВС України в Дніпропетровській області.  На її рахунку  було більш ніж  три з половиною тисячі операцій  з затримання  наркоторгівців та наркоманів,  в котрих вона брала участь...

 

...в 2000 році  під час проведення  оперативних заходів, ударом ножа в спину було вбито старшого оперуповноваженого  групи по боротьбі  з незаконним обігом наркотиків Маневичського  районного відділу міліції  у Волинській області капітана міліції Віктора Лісовецького.  Сиротами залишилися два його сини...

 

Вічна їм пам’ять!

 

Неможливо оминути добрим словом  й тих людей, хто створював і довгі роки керував на всеукраїнському рівні  міліцейськими підрозділами по боротьбі з незаконним обігом  наркотиків.

Це – генерал-майор  міліції Анатолій Удод, один з перших начальників Управління, а згодом Департаменту по боротьбі з незаконним обігом  наркотиків МВС України; генерал-лейтенант  міліції Анатолій Науменко, котрий очолював  департамент УБНОН з 2003 по 2005 роки;  генерал-майор міліції  Григорій Штанько, генерал-майор міліції Миколай  Андрієв та інші, котрі багато зробили задля подолання  Україною наркотичного зла.

 

 

 

Ми про вибухи, про пожежі...

 

Саме ці рядки із жартівливої пісні Володимира Висоцького звучали в моїй голові, у  ті хвилини, коли завершилася моя розмова з Міністром внутрішніх справ України. Приводом для розмови була надзвичайна подія, що трапилася у місті Дніпрі серед білого дня, на довгому та широкому мостові через річку.

 

Справжнім вибухом, те, що сталося, назвати було вкрай важко. Та й пожежі, внаслідок спрацювання вибухового пристрою в тролейбусі, що їхав, як вже було сказано, мостом, теж не сталося. Але, як виявилося, „ноту” щодо цього до столиці слід було відсилати трохи швидше. Втім, в даному випадку, підвела мене звичка – доповідати керівництву про будь-які події лише після того, як я особисто відвідав місце події та у всьому розібрався.

 

В той день я був відсутній у Дніпрі з суто службових причин – в міліцейському колективі одного з районів області проводилася оперативна нарада, на котрій я, як керівник обласної міліції, мав бути присутній. Слід відзначити, що й доповідь, отримана від оперативного чергового по області, підстав аби занадто хвилюватися не надавала. Так, приємного було мало – в тролейбусі, що в цей час перетинав міст через Дніпро, спрацював вибуховий пристрій. Однак, як я вже казав, на превелике щастя, це було схоже більше на „пшик”, аніж на вибух.  Натомість вогню, що змітає все на своєму шляху та вбивчої ударної хвилі, котрої не було, вибуховий пристрій, що спрацював, виштовхнув із себе струмені незрозумілої субстанції, що забризкала пасажирів та зіпсувала їм одяг та настрій. Але, головне – людських жертв не було!

 

Липка та гаряча коричнева гидота, що вихлюпнулася на людей, котрі знаходилися у салоні, як з’ясувалося згодом, була нічим іншим, як розплавленим тротилом. Його, мерзотник, що замислив та здійснив „вибух” не пожалів, запхав до вибухового пристрою близько трьох кілограмів. Слід сказати, що і час, і місце проведення „акції” було розраховано чітко і безжально – якби то „пекельна машина” спрацювала як слід, це призвело б не лише до неминучих жертв у самому тролейбусі, але й, цілком можливо, до падіння останнього в річку. І на додачу – до масштабної аварії на мосту, що в цей час був геть забитий автотранспортом.

 

На щастя, палке бажання завдати максимальної шкоди не супроводжувалося в даному випадку достатньою обізнаністю у мінно-підривній справі, та, тим більш, досвідом у поводженні з вибухонебезпечними речовинами та відповідними пристроями. Щось там „терорист” зробив криво – чи то під час комплектування, чи то під час встановлення своєї бомби, але результат - весь ефект звівся практично нанівець. Запал не спрацював, і тротил, що повинен був розірвати все навкруги в шмаття, не детонував, а розплавившись, просто розбризкався, як звичайнісінький бруд. Ну хіба що – дуже гарячий...

 

Все одне , на місце події я „не встиг”... Слід сказати, що в даній ситуації я не врахував певних деталей місцевої, Дніпропетровської специфіки. В ті часи, про які йде мова (кінець дев’яностих, початок двохтисячних років), пост Президента України обіймав Леонід Кучма, котрий до цього досить тривалий час працював саме у Дніпропетровську.  В інших владних структурах України вихідців з регіону теж вистачало з горою. А в самому Дніпрі – було достатньо людей, котрі в силу дружніх, службових, чи то навіть родинних зв’язків могли спокійнісінько підняти слухавку, та й, набравши номер ДУЖЕ високого кабінету, негайно, в приватному порядку розповісти про те, що сталося в місті. Саме це й було зроблено...

 

Навряд телефонували безпосередньо Леоніду Даниловичу, але, те, що комусь досить високопоставленому – це точно. Наразі, невідомий „доброзичливець” не шкодував емоцій, нагнітав ситуацію та наводив жаху якісно: „Жахлива трагедія! Вибух на мосту! Могла загинути велика кількість людей! Що робиться в місті?!”. Приблизно на такій емоційній „хвилі” інформація потрапила і до Міністра. До того ж, не від мене, а від когось іншого. Ефект був цілком передбачуваним.

 

Грім, що лунав з телефонної слухавки, мене не здивував. У ситуації, коли на території, що тобі ввірено, трапилася НП такого рівня, до того ж, коли зважити на те, що звістку про неї „нагорі” отримали не від тебе, на будь-що інше очікувати не доводилося. Відром холодної води було інше...

 

Справа в тому, що саме в УМВС України в Дніпропетровській області ось-ось повинна була відбутися виїзна колегія Міністерства внутрішніх справ. Усе міліцейське керівництво – починаючи з Міністра та його заступників, до керівників обласних підрозділів, повинні були зібратися у нас в області, і в цій події було відображено заслуги Дніпропетровської міліції: і щодо забезпечення громадського порядку, і щодо розкриття злочинів, і, загалом, щодо утримання кримінальної ситуації на необхідному рівні. Нажаль... останніми словами, що я їх почув від Міністра під час цієї, м’яко кажучи, не надто приємної розмови, були: „Колегії у вас не буде. Коли у вас таке робиться...”

 

Я, звісно, одразу запевнив співрозмовника в тому, що злочин, котрий було скоєно, ми розкриємо в найкоротші строки і будемо гідні високої честі. Але, правду сказати, в голові вже юрмилися думки з приводу того, що до колегії залишилося три тижні, і колосальний об’єм підготовчих робіт вже здійснено... Навіть готелі для гостей замовлено... І що з цим наразі накажете робити?!

 

Так чи інакше, але перш за все, слід було потурбуватися  розкриттям злочину. Дозволити, аби він повторився (не приведи Господь, у більш вдалому варіанті) ми не могли в жодному разі.

 

На початковому етапі розслідування було оперативно встановлено тип вибухової речовини (як я вже казав, це був тротил) та детонатора, що його використовували злочинці чи то злочинець.  А от далі діло не пішло... до оперативно-слідчих дій приєдналися співробітники СБУ та прокуратури.  Взагалі усі правоохоронні структури працювали  над розкриттям цього злочину  з виключним напруженням.

 

Два тижні потому ми отримали більш серйозні результати. Ми отримали інформацію  про те, що до скоєння цього злочину може бути причетний   певний громадянин, котрий мешкає у Одесі.  Що найцікавіше ані до терористичної організації, ані до, навіть, кримінального світу  цей суб’єкт не мав жодного стосунку.   А був він підприємцем середньої руки та займався  оптово-роздрібною торгівлею одягом. Наразі, закупи робив навіть не за кордоном, як то робила більшість його колег по ремеслу,  а брав партіями прямо на знаменитому  одеському „Сьомому кілометрі”, після чого, завантаживши  до мікроавтобусу, привозив у Дніпропетровськ – задля реалізації на місцевих ринках.

 

Саме на одному з таких ринків в нього виник конфлікт з представниками угруповання, що його складали вихідці з Кавказу. Дійшло до того, що підприємця було серйозно побито, та й, до того ж, в нього відібрали частину товару.

Слід сказати, що проблема з „кавказькими”  тоді в Дніпропетровську дійсно існувала. Не вдаючись у подробиці, скажу, що „підбити під себе” регіон вони намагалися  з подачі співвітчизника, котрий обіймав високий пост  у злодійській ієрархії  сусідньої, Донецької області.  Ми, звісно, щодо цієї проблеми були обізнані,  та боролися з нею.  Ось лише в реальному житті такі проблеми в один день не вирішуються.  Одесит прагнув  помститися кривдникам – і то негайно...

 

 З якого, пробачте, переляку, до його голови  втокмачилася думка, що у випадку голосного теракту, що сколихне Дніпропетровськ, усі неодмінно  звинуватять таких ненависних для нього кавказців та ,звісно, і відповіді зажадають від них, я й досі збагнути не можу.  Але ж він так розмірковував... Саме в такий спосіб підприємець й вирішив діяти. Наразі, він дійсно  прорахував  все таким чином, аби справа набула якомога більшого суспільного резонансу.  Через велику кількість жертв, що мали бути неодмінно, все могло відбуватися  точнісінько за його планом...

 

Практично негайно по отриманні цієї інформації до Одеси відбула оперативна група співробітників.  Аби „вирахувати” підозрюваного  їм знадобилося  буквально три дні. І перший же обшук, що було проведено за місцем його проживання, перетворив підозри на впевненість – „здобиччю” сищиків став вибуховий пристрій, що за усіма параметрами був майже точною копією того, що вибухнув у злощасному  тролейбусі.  Провину підозрюваного було практично доведено. Більш складно було достеменно переконатися в тому, що вибух не справа рук злочинного угрупування (якби то ми впустили можливих подільників цього „бомбіста”, можливо, сталися б нові теракти!). Але – що було, то було. Усі етапи злочинного наміру – від планування та комплектування вибухового пристрою до залишення сумки з ним у тролейбусі, підприємець-месник пройшов сам.

 

Згодом було проведено велику прес-конференцію, в котрій мені, разом з керівництвом СБУ та іншими „силовими” структурами області, довелося взяти участь. Метою заходу був, звісно ж, не самопіар, а бажання заспокоїти мешканців міста, запевнити їх в тому, що нічого подібного більше не трапиться.

 

Не зважаючи на те, що злочин було розкрито, колегія МВС в Дніпропетровській області так і не відбулася. Не бути кривити душею – мене це дуже засмутило... Хоча – урок на майбутнє я отримав серйозний – щодо своєчасності та правдивості звітів про всі події в подальшому я пам’ятав завжди.

 

Злочини, що їх скоювали за допомогою вибухових речовин – одна з найнеприємніших речей, з якими можуть зіштовхнутися у своїй роботі правоохоронці. Як правило, вони пов’язані з людськими жертвами, викликають руйнування та аварії. Недарма ж у Кримінальному кодексі в статті „Навмисне вбивство” в якості обтяжуючих обставин цього злочину, є пункт про спосіб скоєння, який становить загрозу для життя великої кількості осіб. Наразі, саме злочини з використанням вибухівки й підпадають під це визначення. Звісно, не дивно, що будь-який такий злочин набуває не просто високого, а дуже високого суспільного резонансу.

 

Вперше з чимось подібним мені довелося стикнутися знову ж таки під час служби в міліції Харкова. До того ж, мався на увазі саме терористичний акт.

 

По тривозі мене, що служив тоді в управлінні  карного розшуку УВС області, підняли  близько шостої ранку, і, тим не менш,  по прибуттю на місце, я  зустрів  керівника УКР, що вже прибув туди – Юрія Смирнова.  Аеропорт міста Харкова на той час окрім загону воєнізованої охорони, що був неодмінним, охоронявся й співробітниками лінійного  відділу міліції.  До зобов’язань ВОХрівців  входило слідкувати за тим, аби  жоден зловмисник  не проник  безпосередньо на територію аеродрому та не скоїв крадіжку з літаків, що там  знаходилися. А ось зобов’язання щодо забезпечення громадського порядку та  безпеки в приміщенні аеровокзалу та на  прилеглій території,  було покладено на плечі міліції.  

Вночі це здійснювалося безпосередньо в приміщенні аеровокзалу  силами двох  парних патрулів.  Саме міліціонери, що знаходилися у складі  одного з них, й  виявили вночі в залі очікування...

 

Ні, не чорну бомбу, з запалом, що димів. І не пристрій з Голлівудських фільмів, котрі щойно почали потрапляти  на наші екрани - пристрій незрозумілий, що мигає лампочками  таймерів, та оповитий різнокольоровими  дротами, але явно зловісний.  Увагу співробітників міліції привернув звичайнісінький ящик, що сиротливо стояв на лаві. Саме в такі коробки в той час, зазвичай, фасували  вершкове масло.

Ящик був звісно нічийним, й це, правду кажучи, дивувало.  Народ продуктовим  достатком  був тоді, м’яко кажучи, не надто розбещений.  А тут, маєш – цілий ящик масла...  Справа, як говорилося раніше, відбувалася вночі, десь о другій годині, людей в аеропорту було небагато. Щойно, не минуло й сорока хвилин, як відбув борт  до Єревану.  Обійшовши присутніх у залі, і навіть порушивши сон декотрих, міліціонери сумлінно опитали громадян з приводу приналежності знахідки. Власник ящика, як то недивно, не знайшовся.  Що робити?  Співробітники міліції віднесли нічийну коробку до чергової частини лінійного відділу.

 

У капітана та старшини міліції, що знаходилися в черговій частині, цей факт не викликав жодного ажіотажу.   Ну, знайшли... Ну, ящик... І не таке знаходили! З’ясуємо.  Кладіть, хлопці, його у куток, та  сідайте краще чай пити – допоки не охолов!

Мирний процес чаювання, було перервано в досить неприємний спосіб.  Рвучко скинувши руку вгору, старшина, витріщившись на ящик, прошепотів: „Цокає...”.  Саме цієї миті всі присутні прикипіли до місця – хто з чашкою, хто з квартою. Оскільки з середини злощасного ящика дійсно було чутно звуки, що їх важко було сплутати з будь-якими іншими: „Цок-цок-цок!”

 

В наш час міліціонери „лінійки”, звісно,  перш за все зателефонували б спеціалістам з вибухівки, та й, мабуть, очікуючи на їхнє прибуття, забралися  геть з чергової частини від гріха подалі – хіба що на всяк випадок евакуювали б звідти документацію та особливо цінне майно, і це, звісно,  було  правильним.  У 1991 році проблема полягала ще й у... відсутності у складі міліції вибухо-технічних  підрозділів, як явища! Був сенс телефонувати хіба що в військкомат  - саме туди зверталися знайшовши боєприпаси, котрі не розірвалися ще з війни, й саме звідти зазвичай приїжджали сапери, що, власне, знешкоджували ці знахідки.  А чи приїдуть військові на ящик з маслом,  що цокає?  Та й коли приїдуть? Напевно, саме такі міркування  змусили  співробітників лінійного відділу самостійно відкрити ящик.

Те, що вони побачили всередині, лишень підтвердило їхні найгірші здогадки. Годинник, купа дротів,  брикети, що, скоріш за все, є тротилом...  І ще якийсь пристрій, що міг бути лише детонатором.  Найнеприємнішою була та новина, що час, котрий було встановлено на годиннику збігав, і до вибуху залишалося  хвилин п’ятнадцять...

 

Усім присутнім, що почули цокання, неймовірно поталанило з тим, що старшина був не просто досвідченим та „тертим”, як то і слід бути будь-якому старшині. Службу він проходив в Афганістані, воював, і мав чітке уявлення, як саме з такими поганючими „сюрпризами” слід обходитися. Схопивши в оберемок ящик, він рвонув, що було сили,  до найближчого поля – не на злітне поле, звісно, а просто на поле, де не було ані людей, ані споруд, і де вибух, що наближався з кожною секундою, міг обірвати лише його життя.

 

Вибух не відбувся.  Старшина в Афганістані  по тилах не відсиджувався – вибуховий пристрій  він знешкодив сам та власноруч...  Саме після цього усе, власне, й закрутилося – нічні телефонні дзвінки почали піднімати на ноги керівників та співробітників відповідних служб обласної міліції.

 

Розслідування, звісно, розпочалося  з поголовного опитування  тих співробітників аеропорту, котрі  здійснювали допуск  людей на посадку до літаків.  Перш за все – митників. І ось, один з них  пригадав, що дійсно, перед  відправленням авіарейсу „Харків-Єреван”, повз нього намагався „прослизнути”  громадянин Вірменії  саме з цим ящиком.

 

Пильний митник вірменина зупинив.  Як я вже казав вище,  продуктовим достатком в ті роки і не пахло, а тому масло в такій кількості  з території України вивозити було заборонено.  Спритний гість зі Сходу  бува намагався всучити йому хабара в розмірі 25 рублів, але митник виявив принциповість та непохитність: „Не пущу!”  Промимривши під ніс щось, що взагалі могло бути відбірною лайкою на рідній мові,  представник Вірменії  кинувся до зали очікування.  Повертався він, зрозуміло, вже з порожніми руками, отже й затримувати його підстав більше не  було.  Наразі митник поцікавився – куди ж подівся багаж, на що отримав відповідь, що той віддав  ящик тому громадянину, котрий  і попрохав його пронести масло  до літака. Віддав – то й добре...

 

Міліцейські експерти, до рук котрих негайно потрапили усі складові  та компоненти вибухового пристрою, що було знешкоджено,   винесли однозначний висновок – враховуючи час, коли літак піднявся у повітря, і час на котрий було встановлено таймер, пекельна машина повинна була спрацювати саме тоді, коли літак мав перетинати  повітряний простір   над Каспійським морем.  Пасажири та  уламки повітряного судна мали опинитися на дні морському, що вміє надійно зберігати таємниці.  Не виникало жодних сумнівів – ми мали справу з терористичним актом, що його було гарно підготовлено та сплановано. Наміру не судилося здійснитися через те, що його виконавці не взяли до уваги  принциповість митників, та й  сміливість українських міліціонерів...

 

Що, відверто кажучи,  мене здивувало – так це реакція з боку колег „сусіднього відомства” на все, що сталося. З якоїсь дивної причини, терактом даний випадок  вони в жодному разі визнавати не бажали, зводячи усе до...хуліганства! Адже пристрій, так би мовити, не спрацював! Вибуху не сталося, ніхто не постраждав! Та й взагалі – літак  був не нашого формування,  нашим громадянам нічого н загрожувало. Отже – хуліганство. А це стаття – міліцейська. Отож дорогі колеги  - забирайте усі матеріали собі!

Слід відзначити, що подібний підхід одразу ж наштовхнувся на жорстку протидію  з боку Юрія Смирнова.  Він, одразу вгледівши бажання „спихнути”  майбутнє розслідування  виключно на міліцію з цим категорично не погодився: „ Як це – хуліганство?! Що означає „не наша справа”?! Ось я зараз доповім про все це до Києва. Нехай там вирішують!” Провівши розмову саме в такому жорсткому  напрямку, що завжди був йому присутній,  начальник УКР таки  домігся аби  кримінальну справу було порушено все ж таки  за явними ознаками терористичного акту.  Ми, співробітники КР Харківщини теж входили до складу групи з розкриття  цього злочину – очолював групу міліціонерів Сергій Петренко, заступник начальника УКР УВС області...

 

В роботі з розкриття цього злочину ми намагалися вхопитися за будь-яку  ниточку, що могла привести нас до організаторів теракту.  Перш за все, звісно, встановили усе, що стосувалося ящика, котрий використовували злочинці, де і ким було виготовлено масло, ким фасувалося, куди його відправили на реалізацію...

Вибухівку та компоненти „пекельної машини”  всередині ящика було обкладено книгами. Чомусь  - усі вони були однаковими: новесенькі, щойно віддруковані книги „Перший політ”, що були присвячені 30-й річниці польоту  Юрія Гагаріна в космос. Як з’ясувалося, книгу було віддруковано тиражем 15 тисяч не в Харкові, але нам все одне вдалося відстежити її шлях – починаючи з друкарні, через  книжкові базари та бібліотечні колектори безпосередньо до конкретних магазинів, де її було придбано.

Займалися навіть годинником,  котрий слугував за таймер  у вибуховому пристрої – звичайний годинник „Чайка”, вироблений не в Україні, але придбаний десь в наших краях.

 

Нажаль, усі ці вкрай масштабні  заходи, що на них було витрачено величезну кількість часу та праці,  не принесли  очікуваного результату. 

 

 Втім, залишався головний слід.  Квитки на літак можливо було придбати лише пред’явивши паспорт, отже, відповідно,  відстежити людину, що летіла тим чи іншим рейсом було не так вже й складно.  Данні пасажира, що намагався пронести до літака ящик, ми встановили.  Як виявилося, летів він з Харкова не один, а з однією  місцевою мешканкою... скажімо так, котра  не надто суворо дотримувалася моральних принципів.

 

Вдосталь розважившись у Вірменії, ця особа навіть встигла повернутися додому – в Харків.   Нашу цікавість вона перш за все викликала тим, що дійсно могла бачити того, хто передавав  ящика з вибуховим пристроєм  її супутнику.  Звісно ж її слід було „брати в оборот”, до того ж з застосуванням  суто оперативних методів та можливостей.  До того ж, попрацювати з нею було можливо не в СІЗО, чи то ІТУ, а припустимо в спеціальному  медичному закладі,  під час перевірки, котра їй, з  огляду на її поведінку, була вкрай необхідна...

 

Нажаль... Робота з цією „дамою” теж не призвела до чогось конкретного.  За збігом обставин, в той момент, коли незнайомець намагався впхати злощасного ящика  до рук її знайомого, поряд її не було.  І нічогісінько корисного розповісти вона не могла.

 

Приблизно таким самим чином виглядала справа і з самим пасажиром, що взяв коробку,  котра мало не стала причиною не лише його смерті, а й загибелі всього літака.  Доставлений до Харкова з Вірменії, він тільки й того, що зміг розповісти нам історію  такого змісту: майже перед самісіньким відльотом до нього підійшов геть незнайомий співвітчизник, і дуже попросив відвезти  ящик до Єревану.  Навіть дав грошей  задля хабара митнику.  Але незнайомець виявився чи то наївним, чи то жадібним – обмежився сумою  в 25 рублів. Наразі, коли  наш митник відмовився брати гроші та не дозволив пронести вантаж, наш „герой” вирішив просто повернути ящик тому, хто просив.  Але того вже  годі було шукати.  Ризикуючи  спізнитися на рейс, і втрати не лише гроші, що їх було витрачено на квиток, а ще й коханку, він просто залишив ящик на першій ліпшій лаві, та й полетів собі... Єдине, що ми спромоглися від нього отримати – більш-менш  приблизний опис того, хто передавав „вантаж”, що дозволило скласти його фоторобот.  Але на цьому все й скінчилося... Більш того,  колеги з Вірменії  мало не оскаженіли, коли ознайомилися з матеріалами допитів.   В ролі злочинця вони  заздалегідь  бачили лише мешканця іншої країни, з котрою Вірменія на той час вела кривавий конфлікт.  Однак, з усього виходило, що  смертельний вантаж до літака намагався  передати саме вірменин! Затриманий зі сльозами на очах  присягався, що розмовляли вони з ним саме на вірменській мові, та й взагалі -  якби то був азербайджанець, то він не те що нічогісінько не взяв би в нього, а й навіть  спілкуватися не став...

 

Чим закінчилося розслідування цієї справи, я, відверто сказати,  точно не знаю.  Оскільки, перейшло воно, як то й слід, цілком до компетенції служб, що й розслідували її надалі.  Для мене ж вона стала лишень ще одним підтвердженням  аксіоми, що її давно доведено – ані національності,  ані релігії, ані, тим більш,  гідності терористи не мають.

З голосним „вибуховим” злочином” мені, нажаль, довелося стикнутися  на Дніпропетровщині ще раз.  Гарно пам’ятаю цю суботу,  2 жовтня 1999 року.  Начальник УВС, прийнявши ранкову зміну чергових та визначившись з ситуацією в області, котра була спокійною, вирішив, залишити мене на господарстві, та й відвідати хвору матір у Харкові. Після цього, поставивши завдання підлеглим, відбув. Із суспільно-політичних подій  очікувалася лише одна зустріч кандидата в Президенти, лідера однієї з ліворадикальних  партій з громадянами  міста Кривий Ріг.

Зачекавши на місці до 21 години, та отримавши інформацію  про те, що зустріч  скінчилася, і народ почав розходитися, я,  поспілкувавшись з заступником  начальника  УВС Буйволом О.С. – відповідальним від керівництва, вирушив додому.

Мешкав я неподалік,  тому за якихось десять хвилин вже знаходився вдома. Щойно я  переступив поріг квартири, почав телефонувати Буйвол. Він повідомив, що  в Кривому Розі в кандидата,  котрий стояв посеред  натовпу громадян, що ставили питання, хтось жбурнув, напевно  петарду.  Було від чого напружитися...

Доповідь була не досить впевнена, тому я, одягнувшись, повернувся до УМВС. Вже дорогою мені повідомили, що  на місці події є поранені тому, що жбурнули не петарду, а гранату РГД-5, чи то навіть дві.  В Управлінні мені доповіли, що по закінченню зустрічі з виборцями в БК Інгулецького ГЗКа  в  кандидата в Президенти України та осіб, що його супроводжували – Народних депутатів України, дійсно жбурнули гранати.  Нардепи отримали осколочні поранення, також постраждали ще 45 чоловік (до того ж, один помер в лікарні), а власне кандидат дістав  легку контузію.

 

На місце пригоди виїхали начальник УСБУ області генерал Коршунов В.Г., його перший  заступник Обаль О.М.  Вже там до них приєднався начальник УМВС Смирнов Ю.О. з посиленною обласною групою.

 

Неабиякою вдачею  було те, що двох злочинців було затримано дільничним, що чергував поряд, та громадянами. До речі, тих, хто виявив себе в тій ситуації, тієї ж ночі було викликано до Києва, а вже на ранок їх було нагороджено орденами „За мужність”.  Та затримати злочинців було простіше аніж довести  провину, та й, головне,  гарантовано запобігти новим злочинам.  Втім  з приводу цього мабуть найкраще розповість людина, що  безпосередньо займалася  саме цією, важливою та нелегкою частиною роботи...

 

Згадує генерал-майор міліції Микола Васильович Хощевий, на момент подій, про які йдеться вище – полковник – начальник  обласного УБОЗ:

 

- Добре пам’ятаю першу нараду  у керівництва УВС, що була присвячена скоєному нападу.  На ньому окрім мене з керівників  оперативних служб був присутній  начальник карного розшуку Станіслав Вікентьєвич Крижановський. Проводив нараду Юрій Черкасов.

Він сказав: „Так, злочинців ми затримали, але це не означає, що злочин розкрито!”  Як в воду дивився...  Оперативну інформацію  ми мали не лише  стосовно затриманих виконавців, а й, так би мовити, в широкому плані.  Ми знали, що за ними стоять представники  певної політичної партії, родичі одного  з місцевих лідерів, котрі й скоїли злочин.  Більш того – нам було відомо й те, що з-за кордону України ця група отримала досить велику партію вогнепальної зброї, боєприпасів до нього, гранат та компонентів для виготовлення різноманітних  вибухових пристроїв.  Саме гранати з цієї партій „пішли в діло” 2 жовтня.

 

Вилучення  цієї смертоносної „поставки”, окрім того, що дозволило б  цілковито викрити  злочинців у скоєному,  було єдиною гарантією  того, що  на Дніпропетровщині, (чи то в інших областях України) не станеться нових вибухів чи то розстрілів, у виконані членів цього ж таки угрупування.  В тому, що вони не вагаючись знову застосують  зброю чи то вибухівку, ми  не мали сумнівів.  Мали ми оперативну інформацію щодо того, що їм  були надані вказівки закидати кандидата  лише помідорами.  А вони самі вирішили, що гранати -  то більш надійно...  ось такі вони покидики,  по-іншому й не назвеш.

 

Де шукати, ми, в цілому, теж мали достатнє уявлення.  За даними, що ми мали, арсенал було заховано на території  приватного домогосподарства, так би мовити, основного фігуранта цієї справи. Зізнаюсь відверто – обшуків там було проведено чи то три, чи то чотири – та марно.  Під час першого було вилучено автомат Калашникова, що його було майже забетоновано  в підлогу, але на цьому – край!  Але ж ми знали, що там є і автомати і, навіть, гранатомети!

 

Час минав,  і я розумів, що зволікати з розслідуванням ми не маємо змоги в жодному разі.  До того ж, окрім іншого,  до мене в кабінет почали телефонувати  різні особистості з числа політиків, чиї імена  я сьогодні згадувати бажання не маю.  Вони дійсно намагалися впливати  на плин розслідування.  Лунали навіть слова на кшталт: „Начувайся, прийдемо ми до влади – тоді жалкуватимеш!”.

Довелося пояснювати поважним панам, що власне мені, взагалі однаково – чи є підозрювані членами будь-якої партії, і коли так, то якої саме партії мені теж однаково.  „Ліві” вони чи то „праві”, „червоні”, „білі” чи то, навіть, „сині” – є Закон, й згідно Закону я з ними розбиратимусь.  А політичні інтриги та борушкання у  брудній білизні я просив робити подалі  від мого кабінету та підрозділу. Не наша це була справа, не міліцейська!

 

Але зброю так і не знайшли. Що ж робити?  Залишалося лише розмірковувати, напружувати, як то кажуть, мозок.  Коли ми в черговий раз розклали на столі план  ділянки, ми, нарешті, зметикували!  Дуже велику його частину займав  вольєр для собак. Там собак не просто утримували в якості сторожів, а розводили.  І то були не якісь там болонки чи то шпіци, навіть не вівчарки.  Серйозні там були песики... Алабаї.  Саме там ми обшук не проводили. Це цілком зрозуміло – до вольєру не те що зайти, підійти було складно, коли ці „телята” кидалися на огорожу.  Саме на це, напевно, й розраховували  злочинці.

 

Песиків з вольєру ми змусили вивести – акуратно та ввічливо, адже вони ні в чому не винні.  І взялися за це місце як слід.  Саме звідти й було вилучено  той таки арсенал, що ми його так шукали.  Автомати, гранатомети  - „Мухи” та РПГ, а на додачу ще й „чортова дюжина” гранат. Їх було ввезено, за нашими даними, п’ятнадцять.  Дві було використано 2 жовтня. Причетність  підозрюваних до злочину тепер було доведено.

Вони, до речі, згодом, намагалися заявляти, що все знайдене ми їм підкинули.   Оскільки, розбивши під час обшуку  один із слоїків, з котрого випали детонатори та й інші подібні речі,  ми одразу викликали вибухотехніків. Ось вони й підкинули. Чи то ми – заздалегідь. До вольєру... З алабаями...

 

З часом, спроби списати  все, що відбувалося на „політичне замовлення”, що його виконала міліція, та інші нісенітниці припинилися.  Надто вже вагомими та неспростовними були докази, що ми їх зібрали. Злочинці отримали чималі строки позбавлення волі. Я вважав,  й вважаю досі, що  розкриття даного злочину, викриття та знешкодження  того злочинного угруповання було серйозним успіхом Дніпропетровської міліції...

 

В останній раз, за час моєї служби в міліції, з „терористично-вибуховою” тематикою  мені довелося мати справу в той період, коли я обіймав посаду  Першого заступника державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України – начальника ГУБОЗ. Цього разу події розгорталися в Одесі...

 

Моментом відліку подій, що відбулися,  варто, мабуть, вважати вибух, котрий стався  в одному з кафе, розташованих поряд з аеропортом в Одесі.  Одеські міліціонери  на чолі з новопризначеним  начальником УВС генералом Юрієм Івушкіним, що виїхали на місце події,  все ретельно оглянувши, та переконавшись, що загиблих та поранених немає, зітхнули з полегшенням.  Як з’ясувалося – передчасно...

В той самий час  факсимільними апаратами  Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів та Верховної Ради майже одночасно було отримано повідомлення, в яких невідомий, що приховувався за псевдонімом  „Хунта Піночет” вимагав  від української влади... один мільйон гривень. В разі відмови, вимагач обіцяв підірвати  літак австрійських авіаліній, котрий щойно  вилетів з Одеського аеропорту.  Наразі, він заявляв, що вибуховий пристрій в літакові встановлено таким чином, що будь-яка спроба „борту” знизитися нижче ніж тисяча метрів над рівнем моря, призведе до його спрацювання.

 

Також, окрім цього зловмисники зізналися в тому, що аби довести серйозність своїх намірів вони й підірвали кафе  в Одеському аеропорті...

Щойно стало відомо про вибух, що стався – нехай навіть такий, що не призвів до  людських жертв, але цілком реальний, бажання розглядати  факси, що їх було отримано,  в якості жарту чи то дій божевільного, у всіх геть зникло.  Нехай навіть і божевільний, але божевільний з вибухівкою – і тут всім було не до жартів.

Штаб з надзвичайної ситуації почав діяти негайно.  Сплачувати суму, що її забажали вимагачам, ніхто не збирався (та й часу на це не залишалося).  Їх потрібно було знайти та знешкодити.  Як з’ясувалося, вимоги  було відправлено з невстановленого Інтернет-кафе, що знаходилося в Одесі.  Тобто  - жодних конкретних даних ми не мали...

 

Але перш за все слід було вирішити проблему з літаком.  Лайнер, на борту якого знаходилися переважно громадяни Австрії, вже перетнув кордон України, і про його повернення наміть мови  бути не могло.  Та й раптом погроза щодо бомби,  що здатна спрацювати  під час зниження – не порожні балачки?  На щастя, якими б розумними не вважали себе терористи,  в наших спецслужбах розумних людей теж вистачає. Проблему вирішили досить просто.

 

Вибухне під  час посадки?  При зниженні до тисячі метрів?  А хто сказав, що аеродром   обов’язково повинен знаходитися нижче цієї самої  тисячі „над рівнем моря”?!  Адже аеродроми є і в горах. Тому, зв’язавшись з МВС Австрії  та Італії, та пояснивши  стан речей,  знайшли  відповідний високогірний  аеропорт  де й приземлився літак  - цілий та неушкоджений. 

 

Повинен сказати, що  бомби в літакові не виявилося. Звісно, що одразу після його посадки та екстреної евакуації  усіх пасажирів, „борт”  було обстежено представниками спецслужб.

 

Втім, офіційним представникам України (та Міністерства внутрішніх справ, зокрема) від цього було не легше. Скандал все одне зчинився неймовірний – з заявами  та публікаціями в закордонній пресі. Звісно, цілком реальний вибух в аеропорту,  та й „бомба” в літакові, залишалися фактом, що слід було негайно розслідувати.

 

До роботи з розслідування злочину було залучено майже весь Одеський гарнізон  міліції. Фактично, вихідних даних  задля пошуку „Піночета”  ми не мали.  Відпрацьовувалося кафе за кафе, клуб за клубом, людина за людиною. Взялися за роботу й спеціалісти з високих технологій, розплутуючи  „комп’ютерне павутиння”. Як результат – місце звідки злочинець відправляв  свої погрози було встановлено.  Більш того, спираючись на  слова відвідувачів того ж таки кафе  було складено його словесний портрет, що, як з’ясувалося згодом,  мало чим відрізнявся від оригіналу.

Але будь-який портрет, навіть найкращий та з усіма подробицями –  половина справи, а злочинця ще потрібно знайти.  І його шукали...  Раз у раз знаходили схожих на нього люди, перевірка котрих  результатів не приносила. Допоки Володимиру Євдокимову  не надійшла інформація від „джерела”  начальника карного розшуку Ленінградського району  міста Одеси  стосовно заяви  однієї жінки  в якій йшлося про те,  що в неї винаймає квартиру  - та сама людина, що її розшукують.  Необхідні оперативні заходи, наразі,  було проведено, та й... наступного ранку, вже після затримання підозрюваного сумніви зникли – це був саме „Піночет”.

 

Злочинець на першому ж допиті, що ми його провели  разом із начальником  управління СБУ в Одеській області  генералом Павленко О.Є., справив на мене, відверто сказати, гнітюче враження. Був він, так би мовити,  дивним.  З одного боку, допоки затриманий говорив про речі  суто технічні, що стосуються, наприклад, комп’ютерів, він справляв враження людини розумної, освіченої, і на свій лад, безумовно, талановитої...  Але  щойно бесіда торкалася  питань, що стосувалися безпосередньо скоєння злочину, позиція горе-терориста  викликала сумніви з приводу того, а чи він, наразі,  при  здоровому глузді.

„І чого йому не жилося?” – міркував я, вислуховуючи зізнання затриманого. Закінчив Київський Інститут радіоелектроніки, блискучий, як то кажуть,  „від Бога”  комп’ютерщик...  Люди цієї професії в нашій країні непогано заробляють.  Та дарма... Забажалося бозна чого.  Разом з приятелем  - спеціалістом  з вибухових пристроїв, вирішили „заробити” мільйон. До того ж, були впевнені, що спрацює! На всі сто відсотків – адже  розрахували все до найменшої дрібниці!  Один виготовив вибухівку, другий здійснив усе інше.  „Підривник” особисто  власний виріб застосовувати не став.  А ось другий – „комп’ютерщик” геть з’їхав з розуму.

Відверто сказати,  я не розумів чи то сміятися мені, чи то плакати, слухаючи  палкі запевняння: „Товаришу генерал, я свою провину  готовий спокутувати!  Так би мовити, власною кров’ю. Ось ви мене відправте до Афганістану, я там будь-які, навіть найскладніші завдання  виконуватиму!”  Так і кортіло сказати: „ Друже,  який Афганістан – у 2002 році?! Опам’ятайся,  людино!”  ситуація точнісінько як у відомому анекдоті про піонерів,  які у восьмидесятому  році в лісі зустріли партизана, такого ж „підривника”:

-         А що, дітки:  у місті наші чи німці?

-         Які „наші”, діду?! Які німці?! Війна  тридцять років як скінчилася!!!

-         От лишенько! А я лише вчора  ешелон з рейок пустив...

 

Цікавість  до затриманого, та  й, взагалі, до цієї справи я втратив досить швидко: затримали – от і добре!  - і з задоволенням передав   „Піночета” колегам із СБУ, адже в зв’язку з історією про літак, справу було перекваліфіковано  на статтю про тероризм...

Ні в яку „гарячу точку” планети „диверсант”, звісно ж, не потрапив. А попрямував, визнаний   відповідною експертизою цілком осудним, тобто – здатним оцінювати наслідки власних вчинків, отже,  нести за ці наслідки відповідальність, кажучи мовою  судового вироку, до „випрано-трудової  установи”. До того ж, аж на вісім років.  „Спеціаліст з вибухівки” відбувся чотирма.

 

До речі, в той таки період в місті Одеса сталася та розслідувалася  справа щодо замаху на життя старшого слідчого у особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Галини Климович, котра  розслідувала у місті   подвиги злочинних угруповань. Зокрема, у справі була заарештована та утримувалося в СІЗО група „Василя-бухгалтера”  в кількості 26 чоловік, члени котрої обвинувачувалися у вбивствах на замовлення.

Гадаю, що саме за їх вказівкою  поряд з автівкою, що очікувала на Галину Іванівну вранці перед виїздом на роботу, вибухнув заздалегідь замінований автомобіль. Завдяки щасливому збігу обставин Галина Климович залишилася живою, і справу щодо бандитського угрупування було розслідувано.

 

Звісно, за час служби доводилося стикатися не лише з терористичними актами, а й зі злочинами де вибухівка, гранати та гранатомети були основним  аргументом з’ясування стосунків.   Але, аби розповісти про них, потрібно писати вже зовсім іншу книгу.

 

 

 

Маніяки  

 

Визначення, що його було винесено  у назву розділу, скоріш за все,  не є професійним.  В офіційних документах ті, про кого піде мова нижче, йменуються серійними вбивцями.  З іншого боку – серійним може бути будь-який  злочин за умови,  коли він здійснюється однієї і тією ж самою  особою з певною періодичністю, та в аналогічний спосіб. Ті ж таки  розбійні напади,  пограбування, що пов’язані з втратою потерпілими життя, котрі  були скоєні   декотрими  злочинними  групами  в роки розгулу бандитизму та тривали, на превеликий жаль,  досить довго – чим не серії? Серії і  були...

 Але наша розмова  йдеться про певну категорію злочинців – про тих, хто скоює серії злочині з очевидним сексуальним чи  то іншим підтекстом, на ґрунті тих чи інших психічних відхилень, котрі важко помітити оточуючим, як то кажуть, „неозброєним оком”.  Про тих, кого все ж таки  правильним буде називати маніяками.

 

Сьогодні важко сказати, кому з душогубів, що закарбувалися в кримінальній історії людства,  належить сумнівна  „честь”  бути першим маніяком, чиї злодіяння  задокументовані та описані достовірно. Це взагалі стало можливим за тих часів, коли криміналістика  почала оформлюватися в самостійну науку, й стала використовуватися хоча б подекуди  на практиці. З тих часів, коли масиви злочинів почали групуватися та узагальнюватися – за почерком їх скоєння, та іншими деталями й ознаками, що були їм притаманні.

Мабуть, першим маніяком, котрого було „офіційно визнано”,  таки слід вважати лондонського Джека-різника, що вбивав  у столиці  туманного Альбіону  жінок легкої поведінки, й  котрого так і не вдалося впіймати.  Втім, навколо  цього персонажу   протягом століть   накрутили таку кількість чуток та вигадок, що зараз не можливо зрозуміти  - де істина, а де просто вигадка.  Достеменно відомо лише одне – лондонський „Різник”  дійсно існував...

 

Чи існували маніяки за часів спокійного та „правильного” Радянського Союзу? Безумовно, що так! Хоч відкрито це й не визнавалося. Нажаль,  якою б всемогутньою не була держава та її правоохоронна система, яким би всеосяжним та гуманістичним не було виховання, якою б  загальнодоступною не була медицина – від цього зла неможливо убезпечитися на сто відсотків. Інша справа, що відповідно до офіційної  ідеологічної і соціальної доктрини СРСР, жодних маніяків чи то збоченців в країні не було й бути не могло. Ніколи!

Про те, до яких складнощів в міліцейській практиці призводило таке вперте небажання  визнавати очевидне, я розповім, згадуючи ті моменти, коли мені й моїм колегам довелося стикнутися з цим злом.  Трапилося це саме за радянських часів...

 

До Харківської області лихо завітало в листопаді 1983 року. Близько шостої години ранку 22 листопада 1983 року у кущах поблизу пішохідного мосту, що простягався над трасою Мерефа –Харків ( населені пункти Покотилівка – Бабаї)  було знайдено труп чотирнадцятилітньої дівчинки.  Голову потерпілої було майже розтрощено  ударом обрізку металевої труби, одяг було розірвано та розкидано довкола тіла. Розташування тіла свідчило про те, що було скоєно зґвалтування, що, згодом, було підтверджено експертними дослідженнями.  Звісно, на місце НП  прибуло керівництво Управління. З Києва прибув  начальник другого відділу ГУКР МВС України полковник  Нартович Роман Володимирович.  В Покотилівці було створено оперативного штаба задля розкриття вбивства.

 Під час опитування свідків, котрі нами були встановлені, з’ясувалося, що близько 19 години потерпіла приїхала електричкою  з міста Харкова на станцію Покотилівка. Потім – вийшла з потягу, пройшла крізь лісосмугу  до пішохідного мосту, котрий вів до траси, ступила на нього (іншого шляху  просто не було тому, що до траси вів крутий узвіз) після чого додому  в Бабаї не прийшла. Обставини огляду свідчили про те, що злочинець накинувся на потерпілу наприкінці мосту, завдав їй смертельного удару по голові, після чого затяг до кущів, розірвав на ній одяг, розкидав його навкруги тіла, і зґвалтував, практично в момент, коли настала фізична смерть. Під час проведення експертного дослідження було виявлено сперму, що властива для третьої групи крові. І все...  Вивчення особи потерпілої, її батьків, найближчого оточення та зв’язків – результатів не принесли. Глухий кут... Начальство, поставивши  завдання щодо розкриття , відбуло до Харкова та Києва.  Розпочалася оперативна робота з масового „просіювання” можливих підозрюваних.

Приблизно місяць потому, як було скоєно цей злочин – у грудні 1983, поблизу ТЕЦ, що була розташована на території Жовтневого району міста Харкова, було  виявлено труп жінки  без певного місця проживання.  Жертва мала рубану рану голови, що її було завдано металевим кутом. Одяг вбитої знову ж таки було розкидано навкруги трупа, експертиза засвідчила зґвалтування.  Вкрай неприємним моментом було те, що  подію було зафіксовано в безпосередній близькості  від станції „Покотилівка” залізничної гілки  Південної залізної дороги Харків – Покотилівка  - Мерефа – Красноград – Лозова. З того, як напружилося керівництво нам, молодим операм, стало зрозуміло, що відбувається щось неординарне. В той час ми не переглядали американських фільмів, і  на тому, що таке маніяки та інші статеві збоченці, ми  розумілися поганенько.  Але відчували інтуїтивно, що справу маємо із серією  тяжких злочинів, що розпочалася.  Тим більше, що під егідою УВС області було створено єдино оперативно-слідчу групу, до складу котрої входили співробітники УВС міста Харкова, управління  розшуку області й харківського РВ. Заходи, що проводилися задля встановлення особи злочинця, далі встановлення й перевірки особи потерпілої і її оточення, не просунулися.

В перших числах березня 1984 року  під платформою станції „Покотилівка” було знайдено труп 50-ти літньої жінки з розрубаною головою.  Розірваний й розкиданий одяг, поза оголеного тіла, що лежало на спині – все свідчило про зґвалтування. Цього разу злочинець залишив на трупі свій „знак”.  На животі потерпілої, червоною помадою для губ, що належала вбитій, були написані цифри „24”. Відпрацювання свідків знову не принесло жодного результату. Хоч було встановлено осіб, що знаходилися на станції приблизно в той період, коли було скоєно вбивство.  Однак,  ніхто з них нічого не чув і підозрюваного не бачив.

Цього ж таки місяця в районі селища Бабаї, лишень за дня, нападу зазнала 68 річна жінка,  котра прямувала крізь лісосмугу.  Злочинець її також вбив, завдавши  удару по голові металевим прутом, але не довів свій злочинний намір до кінця – в зв’язку з появою двох чоловіків, котрі вийшли з-за дерев. Останні намагалися наздогнати лиходія, однак він, перетнувши трасу, зник у лісі.  Нажаль, розшукові заходи, що їх було проведено по гарячих слідах, позитивного результату не дали, хоч, покладаючись на слова свідків, і було зафіксовано прикмети злочинця. 

 

Незважаючи на негативні результати, пошук злочинця набирав обертів. Крім оперативно-розшукових, було організовано зовнішні  пошукові заходи. Щодня в них були задіяні більш ніж три тисячі співробітників міліції,  переодягнених в цивільний одяг.   В якості принади використовувалися  жінки-співробітниці органів внутрішніх справ, що мали відповідний супровід, і навіть оперативники, котрих було загримовано.  Десятки співробітників  міліції  були задіяні в нічних засідках у лісосмугах залізничних станцій, що розташовувалися протягом залізничного маршруту Харків – Мерефа, де з’являвся маніяк. Ми практично не мали сумнівів в тому, що це діє  чоловік, котрий страждає саме на статеві  периверзії після того, як на основі аналізу злочинів, що їх було скоєно, за допомогою спеціалістів – психіатрів Харківської області й експертів  інституту  ім. Бокаріуса, було створено приблизний психологічний портрет злочинця. Одночасно у лікарнях та інших медичних закладах міста й області було проведено вибірку  осіб чоловічої статі, що мали приналежність до групи крові В III. Почалася перевірка десятків тисяч фігурантів, що мали кров цієї групи.  Звісно, що це вимагало колосального напруження  усіх підрозділів  міліції Харківщини. Минали місяці, група провідних спеціалістів – сищиків  з МВС УРСР, що прибула нам на допомогу, не від’їжджала,  а позитивних результаті  досі не було.

В червні 1984 року маніяк знову дав про себе знати.  Було вбито чергову нічної зміни по переїзду, котрий розташовувався  вже за залізничною станцією Мерефа на території Харківського району.  Обставини скоєння злочину переважно співпадали з тими, що їх було викладено раніше,  за виключенням того, що злочинець здійснив напад вдершись до  „будки”, де знаходилася чергова.

Звісно, що містом Харків та  прилеглими територіями  поширилися чутки  щодо злочинів, котрі  було скоєно. Це аж ніяк не сприяло стабільній розшуковій діяльності. Доходило  буквально до паніки – пізньої години чоловіки зустрічали своїх дружин, дітей проводжали до школи.   Підрозділи органів внутрішніх справ було переведено на цілодобовий режим несення служби.

 

Ці вбивства жінок, що відбувалися на залізничній гілці Харків –Лозова і безпосередньо в місті Харків, власне, були не першим зіткненням харківської міліції  з новим для неї видом злочину.  Першим проявом маніяка-вбивці на території області слід, мабуть, вважати події 1981 року, коли у місті Змієві – одному з районних центрів Харківщини, були, один за одним скоєні три вбивства дівчат.  Жертв було не лише зґвалтовано  - у всіх трьох була перекушена сонна артерія.   Тоді УВС і місцевій міліції вдалося  перервати серію злочинів, що починалася. Незважаючи на те, що злочинець був виключно хитрий та виверткий,  йому вдавалося не тільки  вислизати з рук оперативників, а й підкидати речові докази людям, що були невинними,  скеровуючи  таким чином розслідування у хибному напрямку.  Проте, злочинця – водія рейсового автобусу „Харків-Зміїв” було викрито й засуджено до розстрілу.

 

Однак, зараз ми з колегами вперше мали справу з серією злочинів, у скоєнні котрих можливо було підозрювати  одну людину, що спочатку по звірячому вбивала свої жертви, а потім  застосовувала сексуальне насильство.

Чи були ми готові до цього?  Поміркуйте самі -  ані в міліцейських школах, ані в академіях випадки, що скидалися на цей не вивчалися, не розбиралися, не були предметом узагальнення чи то аналізу з сугубо практичної точки зору:  „Що робити,  коли нам доведеться мати справу з чимось подібним?”. Апріорі вважалося, що в практиці радянської міліції  подібних справ  не могло бути. Отже, схожі ситуації  в той час ми могли  бачити  хіба що  у фільмах західного виробництва.  Фільми, що мали такий зміст в СРСР тоді не віталися тому, в кінотеатрах, і, тим більш, на телеекранах  не демонструвалися.  Це цілком зрозуміло  й досить слушно  тому, що  провокуючий вплив на певну частину „психічно неврівноваженого” населення було виключено.

 

Тут варто зробити історичний відступ.  На момент вбивств 1983 року в Харкові, в СРСР  вже  п’ять років поспіль „розкривалася” оперативно-розшукова справа „Лісосмуга”. Саме та справа, при розкритті котрої на весь Радянський Союз буде назване ім’я, що згодом стане символом для іменування найжорстокіших  маніяків-вбивць – Андрій Чикатило...

Перші вбивства цей душогуб, як стало відомо згодом,  скоїв ще  у 1978 році.  Але „вловити” серію й зробити відповідні висновки сищики змогли набагато пізніше.

 

Розуміючи, що на території Ростовської області діє маніяк, що скоює вбивства жінок та неповнолітніх – дівчаток та хлопчиків, котрий орудував, використовуючи задля  переміщення залізничне сполучення, та маючи аналогічну ситуацію у себе, ми увійшли у контакт із відповідними підрозділами. Співробітники Харківської міліції на чолі зі співробітником УКР УВС Трояновським М.В. виїздили туди у відрядження, де  порівняли жахливі деталі та сліди звірств, що їх було скоєно, та намагалися віднайти зв’язки із Харківщиною. Втім, за поглибленого розгляду стало зрозуміло - злочини, що їх було вчинено там та ті, що їх було скоєно у нас, вчинені різними особами. Різниця у „почерку”, деякі інші подробиці ніяк не складалися у єдину картину.  Не співпадала і група крові! Біологічні матеріали, що їх було знайдено на жертвах „Лісосмуги” дали під час аналізу четверту групу.

Вже згодом, під час розкриття злочинів „Лісосмуги” саме аналіз на групову приналежність сперми, що її було залишено, завадив своєчасно викрити Чикатило. Завжди вважалося, що усі виділення певної людини мають належати до одної групи. А ось Чикатило, котрого теж було піддано перевірці, мав кров другої групи, сперма ж, що її було залишено на місці злочину відносилась до четвертої. Втім, згодом все виявилося значно простішим – уся суть полягала в тому, що під час проведення експертиз сперми, що її було виявлено, не було дотримано елементарних правил та норм, зразки та лабораторний  посуд було елементарно забруднено. А також – у звичайнісінькій людській безвідповідальності. Саме вона не дозволила визначити у зразках, що їх було вилучено, ідентичність крові та сперми другої групи у Чикотило. Як результат – ще десяток трупів...

 

Кажучи відверто, саме по собі поняття „серійних” злочинів”, що були скоєні однією особою, та ще й на ґрунті сексуального збочення, викликало певне нерозуміння з боку партійних інстанцій. Люди, що їх очолювали, дотримувалися (або, скоріш за все – робили вигляд, нібито дотримуються) „морального кодексу будівельника комунізму”. Саме в ньому стверджувалося, що жодних сексуальних збочень, та й  сексу, взагалі,  в СРСР немає.

Хоч реальні дані, що були на той час  в підрозділах  карного розшуку, свідчили  про протилежне.  Все ми мали – й проституцію, й наркоманію,   й різноманітних збоченців. Людська природа, нажаль, від форми суспільного устрою  чи то політичних гасел залежить не настільки, наскільки це хотілося б партійним бонзам.

Для того, аби конкретизувати свої твердження з цього приводу, повернуся знову до справи Чикотило. Вже після  його  викриття, одному з слідчих прокуратури, котрий прийняв рішення відпустити душогуба з-під варти після першого затримання, керуючись лише тим, що група крові була „невідповідна”,  поставили питання щодо того, чому не було проведено більш поглиблене дослідження біологічного матеріалу,  та й самої особи затриманого. Той відповів із обуренням: „Я що – повинен був відправити на повторний аналіз сперми ЧЛЕНА ПАРТІЇ?!” (Котрим Чикотило дійсно був). Ось саме цей „партійний підхід”, що його було намертво втовкмачено у мозок, і давав на виході відсутність результатів у пошуку вбивці, котрий  і без того був практично невловимим...

 

Попри це, саме в той період на території колишнього СРСР було викрито безліч злочинців-маніяків. Сьогодні їх імена відомі: Головкін-„Удав” чи то „Фішер”, що облаштував у власному підвалі катівню, де невимовно жахливими засобами позбавив життя 11 хлопчиків... „Іркутський монстр” Кулік – 13 жертв... „Вітебський душитель” Михасевич – 36 вбитих...  Усе це – справи однієї сексуальної спрямованості, і таких злочинів тоді відбувався сплеск. До речі, він в рази посилився після 1991 року... Чим його було викликано? Сьогодні проаналізувати причини повністю, я не маю змоги, та й питання це – належить, скоріш, кримінологам. Втім, гадаю, що причина полягала у загальному послабленні державно-правоохоронного механізму після розвалу Союзу у незалежних державах, що їх було утворено згодом. Національні  правоохоронні структури лише створювалися, чим, звісно, й користувалися злочинці різного ґатунку. 

 

Повертаючись до харківських злочинів, можу сказати, що вбивство чергової по переїзду у нічну зміну, що його було скоєно  1984 року, стало останнім у серії злочинів нашого маніяка. Згодом вони припинилися. Слід відмітити, що в МВС України та в УВС Харківської області цей факт викликав полегшене зітхання.

Втім, ми, сищики, розуміли, що нікуди цей злочинець не подівся. Він міг виїхати до іншої області, змінити місце проживання, „сісти” за інший злочин отже, його розшук  мав тривати далі.

 

Обсяг роботи, що провадилася із встановлення цього злочинця, вражав. В той період часу було створено спеціальний відділ у кількості 15 осіб, що займався лише розкриттям цього злочину. Тисячі мешканців Харківської області було піддано добровільній перевірці із визначення групової належності крові. На жаль, в той період часу ми були позбавлені можливості провести більш поглиблений та точний, генний аналіз крові. ДНК-експертизи у своєму розпорядженні ми не мали – тоді це робилося лише за кордоном та у двох лабораторіях СРСР, що знаходилися в Єревані та в Тбілісі. Але доправляти туди аналізи кожної людини, що перевіряється, а я підкреслюю, що їх були тисячі – було неможливо.

Було задіяно й весь „арсенал”  міліцейських прийомів та засобів по встановленню  та викриттю  вбивці: зовнішнє спостереження – як у місцях можливого скоєння злочинів, так і за особами, на котрих впала тінь підозри.  Широко використовувався весь оперативний апарат органів внутрішніх справ, державної безпеки, місць позбавлення волі.  Зрозуміло, що проводився  цілий комплекс заходів  по перевірці осіб, що були раніше були засудженні, котрі належали до так званих „груп ризику” .  Було затримано й притягнуто до відповідальності  сотні осіб, що були помічені у різноманітних  статевих збоченнях.  Але перевірка такого величезного масиву людей позитивного результату не дала.

Як то було зауважено, після 1984 року діяльність маніяка  на території Харківської області припинилася, і на початку 90-х років „вбивства на залізниці”  потрапили  до розділу злочинів минулих років.

 

Взимку 1994 року, старе зло повернулося. На території  Жовтневого району Харкова було скоєно вбивство жінки.  Сталося це у лютому – в місті стояли сильні морози... Не зважаючи  на це, злочинець завдав жертві  удару металевою трубою  по голові та й затягнув до яру неподалік зупинки, де потерпіла очікувала на автобус.  Там розірвав  та розкидав одяг, і скоїв зґвалтування.

Що наштовхнуло на думки про відновлення  тієї самої серії, десятилітньої давнини?  Фактично все, що я пам’ятав  після вбивства 1983-84 років! Це був злочин аналогічного характеру, та й те, що ми знову знайшли   там третю групу крові, говорило на користь саме цієї версії. Це все, фактично, могло свідчити про те, що вбивства, нехай навіть з проміжком в десять років, скоює одна й та сама людина...

Не підіймаючи зайвого галасу, ми почали  працювати над розкриттям злочину, фактично, по-новому, за обставинами та даними, що мали на той момент.  Однак, в березні 1994 року було скоєно  ще одне аналогічне вбивство -  на колгоспному базарі Комінтернівського району міста,  злочинець ударом металевого прута вбив жінку-безпритульницю.  Подальші події – за відомим сценарієм.  Після цього я, розуміючи, що маніяк з’явиться знову, обіймаючи посаду  заступника  начальника УВС міста Харків по оперативній роботі, написав рапорт про те, що УВС міста  стикається зі злочинами, розкриття котрих повинно бути організовано в масштабах Харківської області.  Але підтримки й розуміння не знайшов...

Натомість мені було надано вказівки організувати заходи щодо розкриття цих злочинів без відновлення спецвідділу зразка 1984 року.  Хто знає... Можливо, міліцейське керівництво області мало рацію з цього приводу. Повинен констатувати, що, незважаючи на всі заходи, що було застосовано, позитивного результату  ми так і не отримали. Перевірка десятків тисяч людей не допомогла встановити злочинця.

Після 1994 року аналогічні злочини на території Харкова й області  припинилися.  Злочинця не було затримано, а злочин залишився не розкритим. Що й досі лежить на моїй душі важким тягарем.

 

За радянських часів довелося мені також працювати над розкриттям злочинів, що були пов’язані з викриттям „Павлоградського маніяка”. В період служби  в УКР УВС Харківської області  регіон  буквально приголомшили вбивство та зґвалтування десятирічної дівчинки, що його було скоєно в місті Лозова  неподалік від військової частини ракетних військ стратегічного призначення, котра була там розташована. Особливий резонанс цей злочин викликав у зв’язку з  тим, що Лозова практично впритул  межувала з  Павлоградським районом Дніпропетровської області, на території котрого в той період вже були скоєні  і залишалися нерозкритими  більш ніж десяток аналогічних вбивств неповнолітніх.

Виходячи з цього, оперативно-слідчу групу харківських міліціонерів , котрі працювали над розкриттям  в Лозовій, було включено до складу  команди співробітників МВС України, що діяла в Павлограді під керівництвом  заступника  Міністра  внутрішніх справ  України генерал-майора міліції Чистякова О.М.  Очолити групу по нашій області було доручено мені, і, коли говорити відверто, то робота, що її було проведено стосовно встановлення злочинця, щоденні заслуховування за участі  заступника Міністра, вимагали  неймовірного напруження моральних та фізичних сил.  Одночасно, міру  відповідальності було підвищено надзвичайно. До того ж, ми розуміли, що ми  сищики, під час пошуку злочинця, маємо  лише один шлях,  а в нього, під час пошуку жертви  - тисячі, і де слід очікувати на наступний прояв, незважаючи на усі заходи, що були застосовані, невідомо.  Минали місяці, а злочин залишався нерозкритим. Ближче до зими з Павлограду  прийшла звістка, на котру так довго очікували – затримано „вбивцю”,  котрий зізнався  у вбивстві та зґвалтуванні власної неповнолітньої дочки, і, начебто – дівчинки з Лозової.  Прокуратура, що  розслідувала справу, готувалася  до виїзду,  задля допиту й проведення  відтворення на місці злочину.  Однак, інформація, що була отримана трохи згодом, приголомшила – злочинець повісився  в камері ІТТ Павлоградського МВВС.

Після перемовин „ на горі”,  брати участь в котрих мені не довелося, було прийнято рішення  про причетність самогубця з Павлограду  до вбивства Лозівської дитини. Наразі справу було припинено в зв’язку зі смертю підозрюваного.  На мій погляд – це було передчасне, й відверто кажучи, безпідставне рішення.  Гадаю, що вказівка була наслідком тиску з боку осіб, що були надзвичайно зацікавлені аби як найшвидше зняти напругу в „області дорогого Леоніда Ілліча”.  В той період це було повсякденням.  На кшталт – „не потрібно через одного покидька  хвилювати населення двох областей”.  Хоч, після цього вбивства дітей та жінок в Дніпропетровській області тривали.

 

„Павлоградського” чи то „Пологівського” маніяка Сергія Ткача  було затримано у власному будинку на околиці селища Пологи Запоріжської області у серпні  2005 року.   Під час слідства ним було написано 107 явок з повинною.  Коли вірити його показам, то вбивства  та зґвалтування дівчат та дітей він скоював  чверть століття.  Останньою жертвою недолюдка стала дев’ятирічна дівчинка, що проживала по сусідству.  Діти - її друзі, й впізнали вбивцю...  

 

Сергій Ткач – в минулому експерт-криміналіст міліції.  Гарно ознайомлений з практикою міліції, Ткач майстерно „замітав сліди”: знімав з жертв предмети одягу та взуття, на котрих могли залишитися  відбитки його пальців, речові докази в жодному разі не залишав на місці злочину, а ретельно знищував, аби заплутати сліди.

Зазвичай чатував на жертву у лісосмугах поблизу залізничного полотна чи то автострад, вважаючи, що підозра впаде на далекобійника чи то переїжджого.

 

Злочинець мав фірмений почерк: він душив жертву, перетискаючи сонну артерію,  і завжди брав щось на пам’ять: золоті прикраси,  помаду, люстерко. Місце злочину полишав переміщуючись переважно  шпалами, аби убезпечитись від переслідування службових псів.

 

Тут саме час сказати те, про що у міліцейських звітах згадувати не прийнято... За злочини, що скоїв Ткач, до відповідальності було притягнуто 14 невинних!  Більшість з них – засудженні на досить тривалі строки ув’язнення.

Ігор Рижков, що його було засуджено у 1987 році, відбув 10-річний строк.  Віталія  Каїра, що мешкав у Запоріжськой   було засуджено  на 15 років.  Наймолодший з засуджених – восьмикласник Яків Попович,  котрого взяли під варту прямо у школі, під час уроку, отримав 15 років за звинуваченням у вбивстві  двоюрідної сестри.  Про Володимира Світличного, що повісився у камері, ми вже згадували.

Відповідно до даних, що їх свого часу було опубліковано в пресі,  після зізнань та засудження Ткача з місць позбавлення волі було звільнено  трьох людей.  Ще одну  людину реабілітовано посмертно. Двом засудженим у звільнені було відмовлено.

Останнє – не випадковість. Досі існує думка, що далеко не всі вбивства, що їх „взяв на себе” Ткач, скоїв саме він.

 

Ситуація стосовно  Сергія Ткача не є унікальною.  „Витебський душитель” Михасевич, котрого було розстріляно у 1988 році за вбивство 36 жінок, також  „потягнув на той світ” одну невинну людину. Загалом за „його” злочини було засуджено 12 непричетних. 

Двоє людей були розстріляні за злочини Андрія Чикотило, що ми його неодноразово згадували.  А скількох притягли до відповідальності та й позбавили волі за його чорні справи...

Щонайменше шістьох громадян України притягнули до відповідальності за злочини, що їх скоїв найжахливіший вітчизняний маніяк – Анатолій Онопрієнко.

Поміж маніяків-вбивць, що „успішно діяли” протягом досить тривалого часу, фактично не було таких, за злочини котрих,  цілком безневинні люди  не йшли б  до тюрми чи то на страту.

 

Наразі зрозуміло, що під час  розкриття резонансних злочинів, що їх було скоєно,  співробітники відчували (й відчувають досі) величезний тиск з боку тих осіб що, м’яко кажучи, не мають жодного стосунку до розкриття  - до того ж, на усіх рівнях  правоохоронної ієрархії. Тодішні партійні керівники та можновладці вважали себе „спеціалістами  у всьому”, видавали відповідні розпорядження, накази та вказівки на кшталт:  „терміново розкрити”, „прискорити”, „знешкодити”. Якщо за тих часів практично все, що могло порушити спокій народу ретельно приховувалося,  то зараз  преса й ТВ розповсюджують коментарі, що є  некоректними,  а подекуди просто такі, що викликають паніку. Та ще й залучають до цього „експертів” бозна звідки взятих. І коли  за таких обставин керівник розшукової  чи то прокурорської служби є  людиною слабкою – чекай на біду та людські трагедії.  За радянських часів  жорстке (аби не сказати - жорстоке)  кримінальне законодавство сприяло такому стану речей  - адже принцип визнання провини, під час викриття злочинців, негласно займав головуюче місце.  Були моменти, пов’язані з так званим „людським фактором” – бажання піднятися службовими сходами,  отримати нагороду, зробити швидку кар’єру, що вони нерідко призводили до грубих порушень закону. Провина тут абсолютно очевидна – як то органів прокуратури й співробітників  внутрішніх справ, так і судій,  котрі приймали незаконні рішення ґрунтуючись на матеріалах, що були підготовлені горе-„правоохоронцями”.

 

Коли йде мова про розкриття серійних вбивств, що їх скоюють маніяки, неможливо, нехай навіть в сотий раз, не спробувати знайти відповідь на питання „Чому?”. Чому саме цим убивцям вдавалося  не те що роками – десятиліттями чинити свою чорну справу, незважаючи на те, що задля того, аби їх розшукати та встановити їх особистість, скеровувалися, без перебільшення, найкращі оперативники, сищики,  криміналісти й слідчі?

Причин тут багато.  Перш за все – цілковита відсутність взаємозв’язку злочинця і жертви.  Саме це робить душогуба  невразливим навіть до поширених і, повірте мені,  досить дієвих міліцейських  засобів роботи.  Це і  пошук підозрюваного, що ґрунтується на можливому мотиві скоєння злочинів, і, особливо, на інформації з приводу того, чи входить він у коло так званих „зв’язків жертви” – родини, друзів, сусідів, колег по роботі чи то партнерів по бізнесу.  Маніяка та його жертву не пов’язує нічого  - окрім сліпого випадку. В буквальному сенсі, сищики не мають за що „зачепитися”.  Звісно, що в процесі роботи по деяким з них вимальовується певний типаж потенційних жертв.  Але, скажу відверто, це не надто допомагає.  Поміркуйте – скільки  у місті  може бути жінок-блондинок, чи то, припустимо, таких, що носять чорні панчохи?

 

Друга причина полягає в тому, що маніяки-вбивці є, безумовно, психічно ненормальними, але визначити, що ця людина хвора, без спеціального дослідження  - неможливо. За нормальних, повсякденних умов маніяк навіть правил дорожнього руху не порушує! Цілком законослухняні, спокійні та мирні люди.

Більшість злочинців, про котрих ми ведемо мову, були одружені, мали дітей й любили їх. Чикатило й Михасєвич  мали родини... Ткач був тричі одружений, мав четверо дітей. Він був гарним батьком.

Ці люди – в силу  своїх зовнішніх проявів, взагалі не потрапляють до поля зору правоохоронних органів.  Агентурна робота у встановленні особи недолюдка теж мало стає в пригоді – в переважній більшості випадків  злочинець діє один,  і скоює злочини такого спрямування, що розповідати про них може лише  наступній жертві  перед її вбивством.   Та й, взагалі – спираючись на практику, можу сказати, що ця категорія осіб друзів чи то близьких знайомих  не має.

 

То як зупинити маніяка? Лишень копітко „вирахувати”...

Тому, для того аби  виявити  такого упиря , потрібна спільна робота  з психіатрами. А для того, аби попередити такі злочини, необхідна велика кількість  інших суто наукових досліджень, що стосуються  кримінологічних,  соціальних, урбаністичних і навіть історичних аспектів ситуації  того чи іншого регіону.

 

Описи зловісної містики, що майже завжди з’являються  після затримання  вбивці, залишимо для журналістів та письменників детективного жанру, також  надамо  їм можливість шукати відповіді на деякі питання, що незмінно залишаються  відкритими на кшталт:

Чому у російського Чикотило й у „нашого” Онопрієнко однакова кількість жертв?  Чому намагався син Чикотило  піти „шляхом” батька-чудовиська? Адже родина Чикотило після його арешту змінила прізвища, її було переселено до Харкова. Втім, 1991 року його син повернув собі прізвище батька та пишався ним, до того ж пішов шляхом батька. Юрія Чикотило засуджено за незаконне позбавлення людини волі, катування та зґвалтування. На психіатричну експертизу він очікував у тому ж СІЗО, де раніше перебував його батько.

 

Втім, перейдемо до подій, що пов’язані із найстрашнішим із маніяків-вбивць, що орудували в Україні – Анатолієм Онопрієнком.

 

Мені не довелося розслідуванням злодіянь, що були скоєні Онопрієнком. Стикнувся я з ним лише одного разу – у лютому 1996 року, коли мені – заступнику начальника УМВС України в Луганській області разом із начальником карного розшуку О.Б.Тимченком довелося вирушити до Києва на нараду, що її було присвячено серійному вбивці, котрий тоді був ще безіменним. Наразі те, що у Головному управлінні карного розшуку МВС було зібрано представників всіх регіонів, де були скоєні злочини, що хоча б віддалено нагадували за почерком „серію” цього маніяка, було, напевно, вірним рішенням. В цій ситуації комусь здалося, що у нас трапилось щось аналогічне  - бо ж напад було скоєно на приватне помешкання, жертвами стала ціла родина, а, найголовніше, під час нападу було застосовано мисливську зброю 16-го калібру...

Загалом, розібравшись у обставинах скоєння злочину на Луганщині, нескладно було зробити однозначний висновок щодо того, що до „онопрієнковської” „серії” луганські події жодного стосунку не мають. Надто вже багато було розбіжностей: і осіб, що скоювали напад, було декілька, про що були наявні одностайні свідчення, і застосування тортур, і, напевно, найголовніше – діти, що їх було відпущено зловмисниками. Онопрієнко жодного живого свідка не залишив. Той, хто орудував в цей час селами Житомирщини та Львівщини дітей не лише не милував, а розправлявся з ними із особливою жорстокістю... Втім, наказ є наказ. Нас викликали – ми приїхали... Але ж, що далі я слухав доповіді розшуківців, котрих було зібрано з усієї країни, що їх періодично переривали  коментарі начальника Главку полковника Михайла Задояного та його заступника Івана Григоренка, що глибше занурювався у сенс того, що обговорювалося, тим ясніше розумів, що до злочину, котрий ми розслідуємо, все це не має жодного стосунку.

 

Онопрієнко був маніяком нетиповим за усіма параметрами. Перш за все, його дії не мали навіть натяку на полові злочини. Так, двічі було насильство. Втім, не його він мав за мету. Метою була смерть...Разом з цим, Онопрієнко геть з такою самою жорстокістю та однаковим засобом розправлявся як з жінками, так і з чоловіками. Хіба що із дітьми був ще більшим звіром... Втім, також без будь-яких сексуальних підтекстів.

Загалом, зброя „середньостатистичного” маніяка – це ніж, зашморг, предмет, що потрапив під руку, кінець-кінцем – власні руки. Але ж не вогнепальна зброя! Багато галасу, а саме його „серійник” боїться більш за все. „Типовий” маніяк отримує насолоду, коли відчуває муки жертви, її агонію... Онопрієнко ж, на відміну від подібних до себе, застосовував обріз мисливської зброї.

У світовій практиці є обмаль прикладів того, аби маніяк атакував будинки. Він „полює” у лісі, у парку, на вокзалі, або  біля напівпорожнього шляху. Але ж здійснювати напад на міцне приватне помешкання...

 

Онопрієнко  вів тривале та ретельне спостереження за об’єктом, що його було обрано їм для нападу – приватними будинками громадян. Практично завжди він діяв за схемою, що було чітко відпрацьовано: дочекавшись, коли в темну пору доби на веранді, або у вікні кухні з’явиться господар помешкання, він стріляв в нього з обрізу.  Переконавшись, що постріл влучив у ціль, Онопрієнко  вдирався до оселі, переконувався у смерті хазяїна, або ж добивав його. Потім вбивця крокував кімнатами та вбивав усіх, на кого натрапляв – незалежно від віку та статі. Робив це він, здебільшого, за допомогою холодної зброї, або підручних предметів.

 

Ось рядки із орієнтування, що було спрямоване МВС України для пошуку цього серійного вбивці:

„...влучний стрілець, кваліфіковано володіє зброєю... надзвичайно обережний, знищує усіх осіб, з котрими контактує (можливих свідків). На місці злочину не залишає гільз, інших предметів, орудує у рукавицях... Виявляє нахил до викрадення документів...”

Деякі керівники міліції 1996 року відверто виголошували, що вбивця, скоріш за все -  колишній „спецпризначенець”, не був виключений варіант, що він – колишній співробітник правоохоронних органів...

Втім, ніяким спецпризначенцем Онопрієнко не був, до правоохоронних та інших силових структур жодного стосунку у житті не мав. Питання щодо того, чи просто він був таким, яким був, залишився без відповіді.

 

Перші злочини Анатолієм Онопрієнком було скоєно 1989 року в компанії єдиного свого подільника, що став відомим слідству та суду – Сергія Рогозіна. Удвох вони тричі скоювали напади на родини, що відпочивали в особистих автівках на узбіччях доріг. Двічі це сталося в Дніпропетровській та Запорізькій областях, один раз – в Одеській. Жертвами вбивць тоді стали  дев’ятеро осіб, включно із дітьми.

Після цього Онопрієнко на тривалий час залишив Україну, та провів у Європі (здебільшого – в Германії та Австрії) близько п’яти років.

 

Нова серія вбивств розпочалась у кінці 1995 року, а зрештою „почерк” Онопрієнка сформувався з вбивства родини Зайченків із подальшим підпалом будинку, що було скоєне в місті Малині Житомирської області. З тої пори головним об’єктом його „полювання” стали саме родини, що мешкали у приватних помешканнях. Більше за інших постраждало село Братковичи, що його розташовано у Львівській області – там від рук маніяка загинуло загалом 12 осіб – більше, ніж забрала в цьому населеному пункті Друга світова війна. Втім, вбивав він не лише родини, і не лише в помешканнях – у Запорізькій області за одну лише добу його жертвами стали четверо – двоє чоловіків, у автівці, що її було припарковано, випадковий перехожий та співробітник міліції. Ще четверо були вбиті ним біля траси Бердянськ-Дніпропетровськ. 

 

У заходах по встановленню,  затриманню й арешту злочинця були задіяні тисячі співробітників міліції, підрозділів Внутрішніх військ МВС України. Також брали в них участь  співробітники прокуратури й СБУ.  Основний тягар щодо організації роботи,  скерованої на розкриття злочинів, що наводили жах на цілі регіони України,  випала  генерал-лейтенанту міліції  Віктору Миколайовичу Королю, котрий на той час обіймав посаду заступника міністра  внутрішніх справ – начальника кримінальної міліції України й начальнику управління  з розслідування особливо  важливих справ Генеральної прокуратури України Миколі Сергійовичу  Обіходу, котрі керували роботою сил, що були задіяні задля розкриття злочину.

Суттєвого успіху  у визначенні приналежності знаряддя вбивства, а згодом  і особистості злочинця, досягла група сищиків,  що працювали під керівництвом генерал-майора міліції Івана Григоренко, на той час -  першого заступника начальника Головного управління карного розшуку МВС України.  Саме вони встановили власника  мисливської рушниці ТОЗ-34Р, що її викрав  злочинець у 1995 році, а згодом, виготовив обріза та застосовував його під час вбивств.  Наразі затримання Онопрієноко стало питанням часу.

 

Після того, як у 1996 році його було заарештовано, він досить довго та докладно розповідав про „сили, що стоять за ним” й  ніс іншу  містичну чортівню.  Але стаціонарна медично-психіатрична експертиза  визнала Онопрієнко осудним.

 

Як би там не було, але цілком можливо, що частку  своїх секретів цей маніяк, що уник смертного вироку, до  котрого його було засуджено та померлий від серцевого нападу у вязниці 27 серпня 2013 року, забрав з собою до могили. Втім, чи варті ці секрети того, аби бути розкритими?

 

Залишається додати, що вже після того, як Онопрієнка було заарештовано за підсумками службових розслідувань, що їх проводило МВС України, кілька десятків співробітників міліції було покарано через непрофесійні дії у процесі розшукових та профілактичних заходів, що тоді проводилися. Позаяк, наказ про покарання у „справі Оноприєнка” був набагато більшим, аніж про заохочення.

 

P.S.

 

Нажаль, криваве полювання маніяків на землі триває. Тими днями, коли я завершую роботу над цим розділом книги, готується повторний судовий процес у справі так званого „Ангарського маніяка” – Михайла Попкова. Злочинець, що його було 2015 року засуджено до довічного  ув’язнення за вбивство 22 жінок та дівчат, дав покази, у котрих визнав свою провину за ще 60 аналогічними епізодами. Вони знайшли своє підтвердження. Отже, він далеко перевершив відомих душогубів пострадянського часу.

 

 

 

Нерозкриті минулі роки

 

Почувши  у програмі кримінальних новин К.Стогнія повідомлення  про затримання поліцейськими „шоколадного грабіжника”, котрий почав скоювати свої злочини приблизно  10 років тому, я здивувався та зрадів.  Адже працюють ще спеціалісти, що здатні  розкривати злочини минулих років, ще не забуто міліцейській досвід та принцип невідворотності покарання за скоєне навіть роки потому. Цей принцип рідко – але торжествує.  Це означає, що розуміють  нинішні керівники поліції (хоча й практично нічого з цього приводу не говорять), важливість  розкриття злочинів „днів давно забутих”, котрі доволі часто породжують нове зло й сьогодні.

 

Нажаль, окремої статистики кількості злочинів вказаної категорії, що зареєстровані в Україні на даний момент, я не знайшов.  В одній науковій статті  вказано, що на перше півріччя 2010 року зареєстровано 1.962.815 таких злочинів.  У статті співробітниці  Генеральної прокуратури України, котра займається  перереєстрацією  справ минулих років в ЄРДР на 2012 рік, вказано їхню приблизну цифру, що перевищує  2 мільйони.  Більш нових даних під час дослідження  різноманітних джерел  знайдено не було – навіть у виступах  вчорашніх поліцейських керівників.  Ці виступи вражали, відверто кажучи, своєю простотою...

 

Керівник національної поліції, підполковник  поліції  Х. Деканаідзе: „Ми мали в місті Києві проблему із викраденнями автівок. Нам вдалося ліквідувати  11 злочинних угрупувань, і викрадення автівок значно поменшали.  Однак, існує проблема майнових злочинів, що пов’язано із погіршенням соціально-економічної ситуації в країні.” (Цензор.нет від 01.04.2016р.)

 

Які там задачі із розкриття злочинів взагалі – і минулих років, зокрема! Звісно, сьогодні єдина надія на нове керівництво Нацполіції, котре має  спеціальну юридичну підготовку, і на Генеральну прокуратуру. Тим більше, що у доповідях її керівника на різноманітних нарадах та форумах, котрі проводяться разом із МВС, лунає відповідний аналіз міліцейської статистики, що заслуговує на увагу. В цілому він показує, що досудове розслідування, коре здійснюється поліцією, неефективне. Рівень безпеки, що відчуває населення, знижується.

 

Із 550-600 тисяч злочинів, що їх реєструють кожного року в Україні, розкривається приблизно 200-250 тисяч, а до суду надходить і того менше – приблизно 130-160 тисяч. Зрозуміло, що за такої ситуації кількість нерозкритих злочинів минулих років зростає у геометричній прогресії. До того ж, рівень їх розкриття залишається низьким.

 

Кажучи про це, хочу нагадати, що саме при Ю. Луценко, коли він обіймав посаду Міністра внутрішніх справ України, в 2005 році, в системі МВС почав діяти спецпідрозділ „Сова”, завданням котрого було розкриття злочинів, котрі були скоєні саме в минулі роки.  До штату підрозділу було зараховано досвідчених співробітників оперативних служб, котрі перебували на пенсії.

Пояснення обрання в якості назви щойно створеного підрозділу образу сови, що веде нічний образ життя, напевно, в тому, що пенсіонери МВС, котрі в ньому працювали, в переважній більшості страждали на безсоння... А коли поставитися до проблеми без посмішки, то робота спецпідрозділу почала приносити суттєві результати. розшукові структури на місцях теж почали рухатися, відчувши, що за рівень цієї роботи скоро запитають.

 

Неможливо не віддати тут належне начальнику Департаменту карного розшуку МВС України, генерал-лейтенанту міліції Василю Паскалу, котрий добре розумів всю важливість цієї діяльності.

 

Але, як доволі часто трапляється в житті, позитивний розвиток ситуації обірвав трагічний випадок. У вересні 2006 року під час затримання особливо небезпечного озброєного злочинця було вбито співробітника спецпідрозділу „Сова” Анатолія Лавриненко, 43-річного пенсіонера, колишнього співробітника УБОЗ міста Києва. Мали місце й інші факти, що негативно впливали на роботу підрозділу – наприклад, відсутність можливості вести співробітниками оперативну діяльність. Та й звести до мінімуму ризик, що завжди супроводжує співробітника карного розшуку шляхом видачі бойової зброї пенсіонерам, було неможливо...

В результаті діяльність підрозділу „Сова” заглохла, а згодом його взагалі було ліквідовано.

 

Гарне, в цілому, починання пішло в пісок, а причина, як водиться, у відсутності відповідної уваги, контролю та участі у розвитку ініціативи,  котра на це заслуговує,  з боку керівників.

 

Не люблю слова „згадую” – якось воно підкреслює вік, та й, напевно, воно не сприймається новими правоохоронцями, котрі створюють вже свою поліцейську історію. Втім, дозвольте...

 

Наприкінці минулого і на початку нового століття розкриттю злочинів даного виду, котрих тоді було значно менше, приділялася прискіплива увага. Досить сказати, що раз на рік це питання у прямій постановці розглядалося на колегії МВС України, а на аналітичних засіданнях на місцях – піднімалося практично постійно. Існували в кожному УМВС досить чіткі обліки всіх видів справ даної категорії. І головне – розкриття особливо тяжких злочинів контролювалося МВС. У кожній такій справі, під час її переходу до минулих років, заводилася контрольно-спостережна справа в УКР УМВС. В обов’язковому порядку раз на квартал новий план оперативно-розшукових заходів і довідка про виконання попереднього направлялися до МВС України. Існували відповідні графіки заслуховувань, згідно котрих керівники територіальних УМВС викликалися до столиці задля доповідей про стан роботи із розкриття. Доволі часто ці графіки були узгоджені із Генеральною прокуратурою і разом із начальниками ГУ - УМВС на доповідь їхали й обласні прокурори (адже в той період справи контрольних категорій розслідувалися слідчими апаратами обласних прокуратур).

Як людина, котра відвідувала ці заклади – така вже була посада і у Луганську,  і в Дніпропетровську, і в Києві, можу констатувати, що деякі керівники поверталися звідти з „гірчичниками” у вигляді дисциплінарних покарань. А інколи – і втрачали посаду, котру  обіймали – в залежності від вважливості справи, що заслуховувалася. Особливо глибоко і серйозно заслуховування проводилися за особистої участі Генпрокурорів Ворсінова Г.Т. та Потебенька М.О. Пройшовши блискучу слідчу школу, вони знали предмет і вміли запитати про роботу із розкриття. Більш того – траплялися в той час і злочини, на котрі Генеральні прокурори виїжджали особисто, разом із Міністром внутрішніх справ. Наприклад, на вбивство Народного депутата України Щербаня Є.О. в Донецьку 3 листопада 1996 року. 

 

Тоді й мови бути не могло, аби залучати до роботи над оперативно-розшуковою справою щодо нерозкритих злочинів минулих років когось стороннього. Всі заходи проводилися під грифом „Таємно”. Саме тому виділялися штатні співробітники КР, котрі за своїми функціональними обов’язками повинні були працювати за цією лінією. В управлінні карного розшуку Харківської області за цими злочинами було закріплено двох інспекторів КР. Очолював роботу щодо навмисних вбивств минулих років начальник „убойного” відділу Управління полковник міліції Бідило І.М.. В інших відділах нашого Управління, котрі займалися розкриттям майнових злочинів, розшуком злочинців та безвісті зниклих, чинили в аналогічний спосіб, виділяючи співробітників. Відповідна робота проводилася і в територіальних органах.

 

Це давало результат – за рік лише нашим відділом розкривалося від 3 до 5 навмисних вбивств, скоєних у минулі роки. В якості прикладу такої роботи наведу справу жителів Грузії Мхеїдзе і Георгішвілі, котрі зникли безвісті у 1986 році на території Харківської області. В травні вказаного року в 15 кілометрах від міста Ізюм було знайдено автомашину „Волга” чорного кольору. Під час огляду автівки, котрий провели співробітники міліції, було знайдено сліди крові. Речі, що знаходилися у машині, були розкидані, багажник відчинений. За номерними знаками було встановлено, що даний автомобіль належав громадянам Грузії, котрі виїхали у особистих справах до міста Донецьк. Кримінальну справу з урахуванням огляду було порушено за статтею „Навмисне вбивство”. Під час більш прискіпливого огляду транспортного засобу в задньому колесі було виявлено 50 тисяч доларів США, що їх було ретельно запаковано. До Грузії задля роботи по особистостям людей, що зникли, виїхала група розшуківців. Справу було взято на контроль МВС України. У листопаді того ж року під час збору врожаю кукурудзи на полі за 30 кілометрів від міста Ізюм були виявлені скелетовані трупи безвісті зниклих, з кульовими пораненнями в області голови. 

 

Позитивних результатів оперативно-розшукові заходи не дали, і розслідування перейшло до нового року. у 1987 році неподалік траси Харків-Ізюм-Донецьк, на території Балаклейського району було виявлено автомашину „Жигулі”, водія котрої під час пошукових заходів було знайдено задушеним у сусідній лісосмузі.

 

За даними, що ми їх мали, останній займався приватними перевезеннями, мешкав, і зазвичай брав клієнтів в Ізюмі. Декілька місяців потому аналогічний злочин було скоєно на трасі Ізюм-Донецьк (на Харківській території). Жертвами злочину стали два чоловіки – водій і пасажир, котрі їхали торгувати на один із ринків Донецької області.

 

З урахуванням обстави скоєння злочинів, аналізу речових доказів, що були, оперативної інформації, стало зрозуміло, що ми маємо справу із злочинним угрупуванням, котре діє на вищевказаній трасі. Кінець 1987 року, наразі, ознаменувався ще одним вбивством на автошляхові – в цьому випадку у жертви було викрадено автомобіль. Потерпілий отримав смертельне вогнепальне поранення картеччю, а труп просто кинули  у сніговий кучугур біля дороги.

 

 

В той час вбивства відбувалися далеко не кожного дня, а, тим більше, із використанням вогнепальної зброї. Область буквально „стояла на вухах”. Велика група співробітників Управління розшуку працювала безпосередньо у ареолі, котрий було визначено за результатами аналізу діяльності банди. Це були районні центри Чугуїв-Ізюм-Балаклея. У вечірній та нічний час трасою їздили машини-пастки. Значно посилили переміщення і стаціонарні пости ДАЇ. Було піднято весь негласний апарат, зокрема, із маршрутними можливостями.

 

За такою роботою минув 1988 рік, однак, напруга не спадала. Новий рік, нарешті, приніс і довгоочікуваний результат – від „джерела” було отримано інформацію про те, родина, котра проживає поблизу міста Ізюм, шукає покупця на запчастини до автомобілю „Жигулі”. Її відпрацювання принесло результат. Обшуки дозволили вилучити у підозрюваних запчастини, що їх було знято із викраденого автомобілю вбитого на трасі водія, а також виявити особисті речі потерпілих.

 

Під час розслідування злочинців було викрито у вбивстві Мхеїдзе та Горгешвілі, що його було скоєно за два роки до цього. Закономірне питання – чому ми так довго (майже три роки) не могли знайти вбивць? Тому, що уся банда складалася із членів однієї родини – батько, мати, два дорослих сини та їхні невістки. Засуджених поміж них не було, образ життя не викликав підозр. Наразі, обов’язки у злочинній групі було розподілено наступним чином: брати та батько нападали й вбивали, жінки перешивали, ховали, продавали викрадене.

Характеристика цих людей страшна – так, під час вбивства водія у Балаклейському районі вони забрали у потерпілого... 62 копійки! О ці часи... Обласна прокуратура, поєднавши всі злочини, розслідувала їх за статтею КК „Бандитизм”, що була на той час не досить поширеною.

 

Прискіплива увага під час розкриття злочинів минулих років приділяється спадкоємності оперативної розробки затриманих злочинців. Особливо важлива роль, наразі, відводиться  місцям позбавлення волі. Скажу відверто, що в період, коли ці підрозділи знаходилися у системі МВС, співробітники оперативних частин розкривали тисячі злочинів, про більшість котрих було нікому не відомо, тому, що заяви по ним не подавалися, чи то вони приховувалися від обліку міліціонерами. За цими фактами проводилися службові перевірки, летіли погони й „голови” керівників.

 

Одразу ж чую питання допитливих читачів: „А як щодо „прес-хат”, а як щодо примусу ЗК давати  неправдиві показання і притягнення невинуватих до відповідальності?!” Скажу прямо – із „прес-хатами” не стикався, незважаючи на проходження у МВС сходинок від старшини до генерал-полковника. Та й страшно було подумати, що б зробили тодішні керівники УВП МВС України генерал-полковники В.І. Штанько, а згодом – В. О. Льовочкін з підлеглими-„пресовщиками”. Серйозні були чоловіки – це мені відомо не з чуток. А ось надання показів невинними мені знайомо – як і те, чим це закінчується для горе-оперативників. Так, рішенням колегії щодо таких „героїв-сищиків”, котрі в Чугуєвському районі Харківської області затримали „супер-злочинця”, котрий за ковбасу та цукерки „взяв” на себе декілька сотень різноманітних злочинів, їх було звільнено з органів з великим тріском, а прокуратура порушила карну справу проти їхніх начальників-„передовиків”.

 

Запам’ятався також випадок, гірше якого в роботі сищиків й бути не може: за ґратами, та ще й за „розстрільною” статтею, утримувався невинний. Справа в той період була досить гучною. Було вбито зовсім молодого хлопця, та ще й сина одного із керівників великого підприємства Лозівського району Харківщини.

 

Картина в цілому була такою: хлопця спочатку душили, а потім холоднокровно добили ножем. Злочинець на машині вбитого вивіз труп у глухе місце, де кинув під міст, а машину загнав до лісосмуги та й спалив. Отже, було скоєно вбивство за обтяжуючих провину обставинах із наступним переховуванням трупа. Звісно, що злочин моментально було взято на контроль вищим міліцейським керівництвом та прокуратурою. Зрозуміло, яку команду віддали сищикам: „Якнайшвидше розкрити злочин, знайти і затримати вбивцю!”

Справа полягала в тому, що докладати особливих зусиль аби його розшукати не доводилося. В двері будинку вбитого, на найвиднішому місці було залишено записку з наступним змістом: „Я тебе шукаю! Терміново потрібно зустрітися! Сергій.” До того ж, стояла дата зникнення потерпілого. У оперативників спрацював „інстинкт мисливця”, і вони досить швидко встановили особистість Сергія. До того ж , на роль головного підозрюваного (читайте – винного), той підходив за усіма статтями. Двадцятирічний Сергій Горлов на той момент був вже двічі судимий за квартирні крадіжки, біографію мав вкрай негативну, до того ж, був наркоманом. Заради справедливості варто зауважити, що й вбитий мав цю пагубну пристрасть, і це давало сищикам простір для створення робочої версії – разом „сиділи на голці”, мали борги, не поділили „ширку” – і ось тобі маєш – хрестоматійне смертовбивство. Тим більше, Горлов своїми діями начебто і підтвердив власну причетність. Він почав переховуватися, демонструючи цим цілковите небажання спілкуватися з міліціонерами. Бігав він недовго – його було затримано та запроторено за ґрати. Санкцію на арешт прокуратура дала із легкістю, враховуючи, так би мовити, негативну характеристику, злощасну записку та бадьорий рапорт міліцейського керівництва: „Вбивцю затримано!”

 

Версію створили залізну: Горлов довго шукав вбитого, не знайшовши його вдома, вирахував у місті, разом попрямували за наркотиками. А там їх не поділили, і – будь здоров, не кашляй! Затриманий провину не визнавав, однак, санкція, що її було отримано, свідчила про його винуватість.  Вже стояло питання про відправлення його із ІТУ до СІЗО.  Саме тоді й осенила  когось із керівників ідея  направити  двох молодих співробітників КР, аби „розколоти”  стійкого Горлова. Цими співробітниками були я та Анатолій Качанов, котрий щойно прийшов на роботу до Управління. В принципі, ідея була правильна – молоді та рвучкі ритимуть землю, у котрій, скоріш за все, і „закопають” Горлова.

 

Прибувши на місце, перше, що ми зробили, розпочавши роботу – вивчили речові докази. І виявили, що окрім злощасної записки, немає нічого, що б свідчило про причетність фігуранта до справи.  Глибоке вивчення зв’язків затриманого теж не принесло позитивних результатів... сумніви щодо винуватості заарештованого  посилювалися і, як то кажуть, настав час засмутити керівництво УКР  „радісним” повідомленням: „не того впіймали”, а це означало б жорстке реагування обласної   прокуратури за фактом арешту невинного. Без сумніву, вони б не оминуло увагою Лозівських  прокурорів, та й старших товаришів із управління міліції.

І тут... в цьому ж таки районі відбувається напад на водія машини. Спершу злочинець його душив, а потім вдарив ножем. Дякуючи лише щасливій випадковості чоловік залишився живим.

За описом злочинця було затримано, і, в подальшому,  викрито у скоєнні  в Лозовій вбивства хлопця з метою пограбування. Горлова звільнили, а Черкасов та Качанов відбули до Харкова після відрядження, що тривало чотири місяці.

 

„Не карай невинного, і не залишай без покарання винуватого” – проста та коротка формула, задля виконання котрої начебто й нічого особливого не потрібно. Можна вигадати тисячі гучних гасел і з піною біля рота  вимагати, аби їх виконували.  Та в який спосіб досягти того, аби  кожен чинив відповідно до Закону? Масово тут не вийде тому, що, насправді, кожен сам за себе приймає рішення.

 

Не знаю чи існує сьогодні взаємний обмін  оперативних підрозділів інформацією – зокрема, й у вигляді бюлетнів. В минулому це значно спрощувало роботу із розкриття злочинів даного виду, допомагаючи знаходити аналогії у їх скоєнні. В повному обсязі використовувалися задля цієї роботи  масиви викраденого автотранспорту та номерних речей, дактиломасиви та інші обліки, що були в міліцейських підрозділах.  Правильним є те, що в законі  про поліцію  вказана  на необхідність їхнього поповнення та використання в роботі.

 

Хочу побажати поліцейським керівникам  повернутися до цієї роботи серйозно – тому, що залишати мільйони нерозкритих злочинів тим, хто прийде їм на зміну, негоже.

 

Саме у розділі щодо розкриття злочинів минулих років є сенс  торкнутися проблеми критерію оцінки діяльності міліції, та й поліції,  котра прийшла їй на зміну.

 

Ця тема „розбурхувала” думки практично всіх керівників МВС періоду незалежності, й на сьогоднішній день вона є актуальною.  Саме пошуками вирішення цього  питання можливо пояснити програми щодо ввічливого та уважного ставлення до громадян, своєчасності та строків розгляду скарг і заяв трудящих, котрі розроблялися  у міліцейський період. „Народ і міліція – партнери”, а також інші новації.

Чесно кажучи, мені завжди більше імпонував вислів  про те, що не народ для міліції, а міліція для народу.  На мій погляд,  його дотримання було б  найбільш вірним з-поміж вигаданих програм та розробок.

 

Напередодні революції 2004 року з’явилося чергове гасло  - про „довіру людей до міліції”. Категорія, так би мовити, більш ілюзорно-психологічна, аніж  відчутна практично. Результати цього критерію отримувалися шляхом опитування   людей, котрі проводилися із залученням  певних респондентів самими ж міліціонерами центрів громадських зв’язків, штабів УМВС, чи то  представниками громадськості, що невідомо звідки з’являлися.  Та, навіть за такого підходу цифра  „довіри” не перевищувала 1-2%.

 

Були спроби обґрунтувати довіру до міліції того часу, що „зросла”, збільшенням кількості  скарг та заяв, котрі надійшли на її адресу.     „Логіка”, відверто сказати, неначе у тій старій приказці: „Б’є, значить – любить!” тут аналогічно: „Пише, значить – довіряє!” Були навіть  генерали з чималою кількість зірок на погонах, котрі віщали  з телеекранів про це,  хоча збільшення кількості заяв свідчить  взагалі про протилежне – про відсутність  реагування та відповідного контролю.  За цих умов минув „час непевності”, котрий  закінчився Євромайданом  та ліквідацією міліції.

 

У щойно створеній поліції знову почали говорити про критерій оцінки діяльності, але вже шляхом посилення довіри за рахунок  надання населенню різноманітних послуг. Непевне, все це правильно, однак, не може перетворитися вовкодав, образ котрого уособлюють  певні служби (карний розшук, слідство,  підрозділи по боротьбі із організованою злочинність, розвідка та інші) на хом’ячка – заважатимуть зуби та кігті...

Добрати одинакові критерії оцінки  роботи карного розшуку, слідства, патрульного та  дільничного вкрай складно, надто різні вони мають завдання.   Хоча й загальну мету вони теж мають. Окрім  надання дійсно специфічних послуг населенню, вони працюють над розкриттям злочинів, забезпечуючи особисту та майнову безпеку громадян. Звісно, що обсяг різний, але саме ця робота є тим, що вимагає народ від правоохоронних органів. Власне це і є  - головним оціночним критерієм довіри.  Однак, і тут  потрібні відповідні  законодавчі корективи: на кшталт як найшвидшого запровадження в органах поліції інституту детективів, котрі б займалися  розкриттям та розслідуванням справ, визначення  кримінального проступку, що значно б скоротило навантаження на слідчих та оперів карного розшуку шляхом залучення до розгляду  патрульних та дільничних інспекторів.

 

Сьогодні, на превеликий жаль,  під час порушення майнових прав (а це, фактично,  80% від загальної кількості злочинів), збитки, що їх зазнали потерпілі, в повному обсязі не відшкодовуються, навіть у випадку затримання та засудження злочинця. Стосовно цього відсутні будь-які дані, та й  у виступах керівників правоохоронних органів про  це теж ані слова.

Наразі, саме це докорінно впливає  на оцінку діяльності поліцейських, котрі, в підсумку,  несуть відповідальність за дії судів, та й  адміністрацій місць  позбавлення волі, котрі працюють в цьому напрямку як-небудь.

 

Гадаю, час провести широку кампанію стосовно введення загальнообов’язкового страхування майна, здійснювати котре мають  саме державні установи.    Це дозволить реально задовольнити майнові збитки потерпілих за рахунок державних коштів, і, як результат – стимулювати  всі правоохоронні структури працювати над розкриттям, засудженням, та над тим аби змусити  правопорушника  відшкодувати борги вже державі, котра виплатила  громадянину  компенсацію збитку, що його спричинили дії злочинця.

Але, коли робота в цьому напрямку є недостатньо гарною, то завжди можливо зменшити  бюджетні асигнування  тієї чи іншої правоохоронної структури. Ось і маємо ще один критерій оцінки діяльності поліції ( і не лише поліції) – відшкодування завданого злочинцем  збитку – до того ж не потерпілим, а  напряму державі.   Наразі, аналогічний критерій можливо застосовувати, аби  оцінювати діяльність  підрозділів по боротьбі  із економічною злочинністю.

 

Звісно, те, про що ми вели мову, не є  керівництвом задля того аби діяти негайно, це потребує відповідного обговорення спеціалістами, наукового та законодавчого опрацювання.

 

 

 

ПРО НАЙТАЄМНІШЕ...

 

Визначення, що його винесено до назви розділу, аж ніяк не є художньою метафорою. У діяльності переважної більшості правоохоронних структур є царина, що незмінно лишається „таємницею за сімома печатками”. „Свята святих”, найголовніший секрет усіх оперативних працівників. Мова, якщо ви ще цього не зрозуміли, піде про агентуру.

 

Слід сказати, що „зривати завісу таємниці” з цієї теми мені не вперше. На одному з брифінгів, що проводився 2000 року, та був присвячений питанням пошуку людини, що зникла безвісті, я, не очікуючи цього, шокував представників ЗМІ своєю, як видалося їм, „надмірною відвертістю”. Що ж такого було сказано? Дослівно: „На пошуки журналіста зорієнтовано 5 тисяч джерел оперативної інформації та 7 тисяч довірених осіб.”  Згодом дехто дописався до того, що я „...фактично піддав розголосу чисельний склад так званого спецапарату київської міліції...”! Чим „шокував співробітників спецслужб на усьому пострадянському просторі”. Що ж... По-перше, я маю  глибокий сумнів у тому, що „акули пера”, котрі писали ці рядки, мали змогу опитати усіх співробітників спецслужб, та, до того ж, на усьому пострадянському просторі – хоч би із даного питання, хоч би з якогось іншого. Маю сильну підозру, що із жодним таким співробітником вони не спілкувалися.  Інакше не писали б дурощі, на кшталт тих, що наведені вище...

І ще – у мене виникло цілком слушне питання: „А чого ж, власне, вони так домагалися раніше, до того ж  -  роками?!” Відвертості, демократії та гласності,  цілковитої  відкритості правоохоронних органів перед суспільством...  Але ж варто було лишень трошки підняти „завісу таємниці” – налетіли гуртом, та почали звинувачувати у бозна-чому! Так, розумом деяких людей не осягнути...

 

Нічого таємного тоді я, звичайно ж не розголосив. Оскільки головна таємниця в оперативній роботі – то особисті дані негласних співробітників.  Та, деякою мірою, її прийоми та засоби. Хоча... Щодо останнього можна й посперечатися. Останніми роками на населення цього самого „пострадянського простору” було  вивалено  силу силенну  інформації за даною темою. „Заслуга” тут, в першу чергу, чисельних талановитих (та не дуже), таких, що знайомі із предметом (та таких, що геть у ньому не тямлять), авторів, котрі пишуть та знімають кіно- та телефільми у кримінально-детективному жанрі. Одного лиш Даніїла Корецького, аби висвітлити питання, що ми його згадуємо, вистачило б з горою.

Втім, закордонні діячі мистецтва теж не лишаються поза даною темою. Як приклад можна навести відмінний фільм Мартина Скорцезе „Відступники”, в якому агентурно-оперативну діяльність поліції США не лише втілено у всіх подробицях, а, як то кажуть, розкладено по полицях. І не лише її! Усе згадане вище аж ніяк не завадило фільмові отримати премію „Оскар”. І ніхто навіть гадки не мав щодо того, аби звинуватити його творців у чомусь поганому.

І, відверто сказати, чималий внесок у висвітлення  агентурної роботи – і не лише міліції – внесли на пострадянському просторі власне журналісти. На превеликий жаль, не без їхньої безпосередньої участі було створено  й посилено в суспільстві  негативне сприйняття таких понять  як „агент”, „агентура”, „негласні заходи”  й подібні до них. Ганебні визначення „стукач”, „сексот”, „доносчик” мандрували й мандрують досі  з однієї статті до іншої.  В своїх „викриттях” дехто доходить  до того, що записує, не дивлячись,  усіх без винятку негласних співробітників (а на додачу й тих оперативників, котрі з ними працюють)  в „навідники” й „злочинці”.  Не будемо з подібним полемізувати... Краще спробуємо дістатися суті даного питання максимально професійно й безсторонньо.

 

 

Отже, спершу слід визначитися з питанням: хто такий агент? Найкраще визначення,  напевно, наведено в тлумачному словникові Брокгауза й Єфрона, де тлумаченню різноманітних сенсів цього слова присвячено майже сторінку.  Але нас цікавить саме таке: „Агент  поліцейський – особа, що діє за дорученням поліцейської чи то  адміністративної (розпорядчої чи виконавчої) влади в середині та зовні держави задля відкриття слідів політичного чи то кримінального злочину й задля переслідування тих, хто переховується  від суду.  Такі агенти називаються таємними, тому, що всі доручення отримують негласно.” *

 

Не ризикну стверджувати на сто відсотків, коли саме у світі з’явилися  перші агенти. Можливо, ще за часів Стародавньому Риму, що  мав досить розвинуту  правоохоронну систему. Можливо, це сталося раніше -   у стародавніх державах Греції, Єгипту чи то цивілізації шумерів.  Напевно змога сказати лише одне – за первісно-общинного  ладу  агентів не було.  Та й кого було вербувати нашим  предкам-неандертальцям? Динозаврів?  Чи то мамонтів?

 Це, звісно, жарт,  та коли говорити серйозно, то інститут таємних співробітників, що діють негласно, виник одночасно із виникненням у людства держави, з усіма атрибутами, що їй присталі – верховною владою, судами,  армією й правоохоронними органами. Не торкатимемося дій  й організації роботи останніх  в інших спецслужбах. Наша тема – міліцейські  та поліцейські органи, про них і поговоримо.

 

 

 

* Енциклопедія Брокгауза й Єфрона -  С. – Пб.: Брокгауз-Єфрон. 1890-1907.

 

 

Чи можлива робота правоохоронців без використання агентури? Безумовно – так.  Але -  виключно при розкритті злочинів «ідеальних», що їх скоєно за умов очевидності. Тобто, кажучи просто – відкрито й усіх на очах.  У таких випадках, як правило – і свідків більш, ніж достатньо,  й  інших речових доказів, що необхідні аби  притягти зловмисника до відповідальності теж вистачає.  Але складність полягає в тому, що абсолютна більшість злочинів (особливо таких, що є  тяжкими, і, котрі становлять  найбільшу суспільну небезпеку), здійснюються в умовах неочевидності.   Вони, говорячи мовою професіоналів латентні.  Що вже й казати, коли  цілком звичайна  крадіжка (не важливо – кишенькова, чи то, припустимо,  квартирна) є таємним викраденням майна.  Саме так записано  в Кримінальному Кодексі...

То що казати  про злочини  більш витончені, не злякаюся цього слова – професійні, такі, що їх ретельно планують, обмірковують й готують? Про здирництво,  серйозні пограбування, збут наркотиків чи то зброї, вбивства „на замовлення”?  Нажаль, відеокамери, що їх встановлено вулицями міста, чи сільської місцевості, враховуючи усю їхню користь,  в допомозі не стануть.

Організовані злочинні угруповання – чи то кримінальні синдикати, що орудують у сфері економіки, чи звичайнісінькі бандити, власну діяльність, а, особливо, плани щодо такої,  теж аж ніяк не афішують. От якось  не довелося жодному з моїх колег за всі роки, що вони прослужили у міліції, бачити на вулицях вивіски на кшталт „ТОВ Рекет для усіх” або ж „Кооператив „Кілер” Приймання замовлень цілодобово”. Боротьба із сучасною  злочинністю, що давно вже стала транснаціональною, такою, що використовує у своїй кримінальній діяльності останні наукові досягнення та технічні новинки, залучає собі на „службу” висококласних фахівців у найрізноманітніших галузях – справа серйозна. Насправді – це війна. Причому – війна таємна, недарма ж правоохоронці-професіонали давно вже ведуть мову про „бандитське підпілля”. І як у будь-якій війні тут не обійтися без розвідки, контррозвідки та діяльності цілого апарату таємних, негласних співробітників. Тим більше, що криміналітет  сьогодні їх широко використовує. Не вірите? А дарма...

У нинішні, надто складні для України часи розгулу злочинності, все частіше відбуваються зухвалі розбійні напади, під час яких у потерпілих „вилучаються” величезні суми готівкою. Миттєвий удар – і у руках озброєних грабіжників опиняються торба або кейс з пачками грошей. Суми, повторююсь, вражають – мільйони у гривні, десятки або сотні тисяч у іноземній валюті. Не будемо теоретизувати щодо того, звідки пересічні громадяни  беруть такі суми готівкою. Краще поміркуємо з такого питання: звідки злочинці напевно знають – що, де і у кого брати? Безумовно, подібним нападам передують, як правило, тривале слідкування за потенційною жертвою, ретельне вивчення способу життя, розпорядку та маршрутів потерпілих (тобто, по суті, вже прийоми та методи з арсеналу оперативної, негласної діяльності!). Втім, не лише вони! Не на вулиці ж знаходять  заможних громадян  бандити – за якимись особливими прикметами, що відомі лише їм. Місце та час „експроприації”, після котрої у дев’яти випадках з десяти зникають цілком безкарно, вони обирають теж не випадково.

Як людина, котра має певний досвід оперативної роботи, дозволю собі припустити – злочинці у всіх таких випадках якраз і використовують роботу інформаторів, що їх було введено до тих чи інших фінансових установ, підприємств, де, власно і відбувається отримання готівки... Або ж – до найближчого оточення потенційних „цілей”. Окрім цього, використовуються і технічні можливості отримання конфіденційної інформації. Пояснити іншим чином настільки високу точність їх дій без залучення версій щодо паранормальних здібностей та іншої містики, взагалі не видається можливим!

 

На жаль, укорінення злочинними угрупованнями, організаціями та спільнотами власної агентури не лише до тих сфер, що є для них потенційними об’єктами  незаконного збагачення, але й до правоохоронних органів – це реальність, з котрою мені та моїм колегам довелося стикнутися навіть не вчора, а набагато раніше. Втім, поки поставимо декілька запитань.

Чи може сьогодні правоохоронна система не давати адекватної відповіді щодо дій злочинного світу, керуючись при цьому міркуваннями, вибачте, чистоплюйства? Чи є це розумним? Чи є це припустимим? Особливо, у тих випадках, коли ціною питання „Як швидко буде припинено діяльність кримінального угруповання?”, є ніщо інше, як людські життя?! Задля підтримання власної точки зору дозволю собі навести конкретний приклад:

 

Наприкінці 1995 року в Луганській області з’явилася справжнісінька банда. В Брянці, Стаханові, Алчевську, Перевальську та інших населених пунктах півдня області розпочалась ціла серія зухвалих розбійних нападів на помешкання громадян, переважно – на приватні будинки. При цьому злочинці, що діяли, безперечно, за „наводкою”,  жертви вибирали серед людей хоча б більш-менш заможних (за їх поняттями на той час) – тих, хто торгував на базарах, займався підприємництвом. Жорстокість під час нападів вони виявляли патологічну – мало у якому випадку справа обходилася без катувань, що за їх допомогою у потерпілих виривали відомості про те, де вони зберігають власні заощадження. Найулюбленішими знаряддями тортур була модна в ті роки поміж вимагачів праска, та – „фірмовий знак” угруповання – чайник із окропом. Саме із вживанням нього бандити методично обварювали кінцівки жертв, що втрачали розум від болю. Були й інші риси, що їх „вирізняли” – огидні до незмоги. Якщо поміж потерпілих, на біду, була молодо дівчина, її, на додачу до пограбування, ще й неодмінно ґвалтували.  Найнеприємніше – бандити були озброєні вогнепальною зброєю. Спочатку вбитих під час нападів не було – лише ті, кого побили до втрати свідомості, закатували напівсмерть, обварили, зґвалтували. Але... Декілька „попереджувальних” пострілів під час нальотів бандити зробили. А отже, як усвідомлювали всі ми -  рано чи пізно стрілятимуть і по людях.

Трагедія трапилася у січні 1996 року  в селі Михайлівка Перевальського району. Там під час нападу на приватний будинок були вбиті власник помешкання, його мати, дружина та син. Останнього нелюди не лише позбавили життя – закатували до смерті. Фактично – придушили, методично обмотуючи голову та обличчя клейкою смужкою...  Дивом залишилися живими невістка господаря, що її окрім пострілу упритул ще й добивали ножем та двійко її маленьких діток. Їх один з бандитів не вбив на місці, а лишень „відпустив” – роздягнених у зимову ніч.

Керівництво оперативною групою із розкриття розбоїв, я, за наказом начальника УМВС України в Луганській області, взяв на себе. Виїхавши на місце – до центру умовно визначеного ареалу активності банди, створив оперативний штаб, що поєднав усі регіони, котрі потрапляли до нього. Тепер вони діяли за єдиними  завданнями та планами. Весь гласний та негласний міліцейський апарат було, звісно, поставлено і на ноги і, як то кажуть, „на вуха”. Засідки, відпрацювання, перевірки на дорогах, оперативні комбінації, що були одна хитріша від іншої – все це було марно... Банда нападала і надалі, все більше звіріючи та нахабніючи із  кожним наступним з нападів.

Це тривало доти, доки на зв’язок не вийшов один з найдосвідченіших „негласних співробітників”, що перебував на зв’язку у заступника начальника Перевальського РУВС області та, що його, звісно ж, було останнім часом зорієнтовано на одне – пошук будь-якої можливої інформації стосовно банди, що розшукується. Саме особиста зустріч із ним дала практично весь „розклад” банди. Далі до справи було підключено відповідні спеціальні підрозділи міліції. За деякий час я мав на своєму робочому столі повне „портфоліо” угруповання – із фотокартками, зв’язками та адресами.

Кінцевим результатом цієї розробки стала широкомасштабна операція, під час якої було задіяно як оперативний склад, так і спецпідрозділ міліції особливого призначення, що її було розпочато у п’ять годин ранку. Тривала вона майже шість годин.  До одинадцятої ранку було затримано двадцять сім бандитів із ватажком включно. Він чомусь носив прізвисько „Ленін”. Речові докази, що їх було вилучено під час обшуків заледве вмістилися у дві вантажівки, та згодом зайняли мало не піврайвідділу, де їх складували. Банда припинила своє існування буквально за один день.

 

Пояснення щодо невловимості злочинців (до пори), було. Як з’ясувалось згодом -  цілком конкретне. У складі угруповання перебувало десь із тридцять п’ять чоловіків років по тридцять віком. Здебільшого вони були несудимими та мешкали у різних населених пунктах. 

 

„Працювали„ вони не усі гуртом, а „позмінними  бригадами”, що їх збирав та інформував особисто „Ленін”.  Під час пограбувань тягли все, що могли підняти та винести – не лише гроші, вироби із золота, або, скажімо, дорогу побутову техніку, але й меблі, холодильники, каструлі, столові прибори та ковдри із подушками. Якщо вже дві машини краму було вилучено у бандитів під час їх затримання, то  переважну  його більшість вони вивозили для продажу в інші області, переважно – до Росії. Такий собі грабунок із подальшими виїзними розпродажами.

При цьому конспірації вони дотримувались на досить серйозному рівні.  Якби ми заарештували одного, або двох бандитів, цілком можливо, було б тільки гірше. Усіх подільників вони б не здали, бо насправді не знали про них. Отже, вийшла б ситуація з хвостом ящірки, що його відірвали, а він з легкістю відростає знову. Ми б лише злякали основний кістяк банди, котрий на деякий час „заліг би на дно”, а згодом – повернувся б до скоєння злочинів із новою силою, ще більш  удосконалено та обережно. Ні... Заразом із „хвостом”  слід було рубати і „голову”. Що й було зроблено.

Банда, як годиться, мала й власний арсенал. „Ленін” зламався на п’ятий день допитів - до цього він зберігав горде мовчання, як то годилося ватажку. Тоді він і „здав” схрон із котрого згодом було вилучено чотири „Калашникова” (без них на Луганщині жоден злочинець, що поважав себе, життя не уявляв), безліч обрізів мисливської зброї, пістолети, гранати. Невідомо, що б іще з часом з’явилося в їх арсеналі та поміж довгого та огидного переліку їх „справ”. Позаяк, окрім чотирьох десятків розбійних нападів в процесі розслідування на додачу „виплили”  ще ж два вбивства – вісімнадцятирічної дівчини, що її вважали зниклою безвісті, та одного із членів угруповання. Дівчину покидьки зґвалтували та вбили, після чого таємно поховали. Також, з очей подалі прикопали власного подільника, що його було „ліквідовано” через „задовгого язика”. До того ж – четверо, що їх було вбито у Михайлівці.

Мало того,  опановуючи новий вид діяльності, „ленінці” встигли до моменту, коли банду було ліквідовано, скоїти  суто гангстерський напад на автобус з „човниками”, що виїхали з Луганську.  Зі слів потерпілих, їх транспорт було зупинено за Алчевськом  двома особами у міліцейській формі. Коли ж законослухняний водій припаркувався на узбіччі дороги та відчинив двері, всередину увірвалися двоє бугаїв,  котрі шмальнули задля переляку у стелю з обріза та обібрали всіх до нитки. При цьому ще двоє „підстраховували” надворі, лишень вже не з обрізами, а з автоматами. Можна припустити, що на одному успішному нальоті бандити аж ніяк не зупинилися б.  Їх „діяльність”  безперечно „йшла вгору”  - у сенсі збільшення суспільної небезпеки та жорстокості їх діянь.

 

Отже, чи потрібна була міліції агентура, і чи має в ній потребу нинішня поліція? Або ж – ні? Якщо приклад, що був наведений вище, вас не переконав, додам ще декілька. В тій-таки Луганській області міліцією було отримано оперативну інформацію  стосовно того, що одним з місцевих мешканців було створено розбійне злочинне угруповання. Усе „як  то й годиться” – вогнепальна зброя, вузьке коло осіб, що входять до банди, та, практично, цілковитий „нуль” конкретики щодо її діяльності: як і ким конкретно вчиняються нальоти, де награбоване зберігають та як збувають, що саме вони „мають на озброєнні”, і де цей арсенал тримають.

Доволі швидко стало зрозуміло – „ззовні” банду не взяти. Тоді керівництво міліції прийняло рішення щодо введення до угруповання нашого співробітника (майже як в комедії „Джентльмени удачі”).

Звісно ж, не місцевого, а такого, що нібито приїхав з однієї з країн сонячного Кавказу. Звичайно, ця людина позиціонувалася  в якості аж зовсім не законослухняної, а такої, що раніше перебувала у злочинних угрупованнях (спробуй, перевір звідси усі кавказькі „бригади”!). Що робить у Луганську? Так у справах приїхав! Та вийшло все вкрай невдало – посварився з одним із місцевих „авторитетів” (котрого дійсно нещодавно було вбито у Луганську),  гаряча кров скипіла, та й... от зараз і ховається, перейшов на „нелегал”, а менти погані на хвості виснуть.

„Точку перетину” із єдиним з членів банди, щодо особи котрого ми мали   достеменні  відомості, агент знайшов просту – винайняв „хату” по сусідству. Усе подальше було лишень справою техніки. Нібито випадково вони зустрілися, „зачепилися”, „перетерли-перебазарили”... Потроху наша людина входила у довіру. Роззнайомився мало не зо всіма учасниками ОЗГ, довідавшись при цьому про ті злочини, у скоєнні котрих їх досі навіть і не підозрювали. Мало того – з’ясував, де бандити зберігають зброю! Втім інформацією, що мала найбільшу цінність, було навіть не це...

Як з’ясувалося, головує усім в банді геть інша людина – хитра, обережна, та, що має величезні зв’язки у кримінальному світові, не лише на Луганщині, а й в інших регіонах. „Мозком” угрупування був саме він, той, хто взагалі досі не потрапляв у поле зору сищиків.

Затримано їх було разом – нашу людину та бандита, що мав у кишені зброю (знали що він її матиме, як ви, напевно, вже здогадалися!). На цьому гра не закінчилася.

Не так вже й багато часу знадобилося, аби міліції стали відомі „таємні”  обставини злочинів, та, що було набагато важливіше – ще більш таємні місця, де зберігалися речові докази. Завдяки цьому ватажок угруповання, що його було вже порядком оброблено психологічно, почав „колотися”. Або ж, якщо вже казати офіційною мовою, почав давати покази, у котрих визнавав свою провину.

Так було знешкоджено злочинне угруповання, у кількості більше двадцяти осіб, на рахунку котрої на той момент були вже не лише збройні пограбування, але й вбивства, що їх було скоєно в Луганській, Донецькій, Харківській областях.

 

Звісно ж, за допомогою оперативних можливостей  розкривають не лише діяння банд та інших злочинних угруповань. Часто-густо лише гарна робота негласних співробітників дає можливість пролити світло на ті справи, що вони, здавалося б, повинні були стати „довічними глухарями”. Наприклад – вбивства, що їх було скоєно у минулі роки. Так, 2003 року до ізолятору тимчасового тримання Житомирської міліції потрапив такий собі молодик. Усього-таки на десять діб – за вчинення дрібного хуліганства. Однак, щось у ньому таки видалося підозрілим для місцевих оперативників, через що й було організовано його перевірку.

На третій день надійшла інформація – хлопчина таки розв’язав язика. І має він за собою аж ніяк не лише „хуліганку”.

Як виявилося, цей тип разом із іншим таким самим „відморозком” пограбували людину. Під час цього – побили або до півсмерті, або й взагалі до смерті. Після чого вкинули до водосховища, що опинилося поряд. Та й спокійнісінько насолоджувалися життям і далі.

Інформацію було перевірено негайно. І негайно ж вона отримала підтвердження! Як виявилося, у той самий час та у тій самій місцевості, що були вказані, дійсно було виявлене тіло  громадянині із тілесними ушкодженнями – і саме у водосховищі. Злочин по сьогодні було не розкрито.

Втім, тривало це недовго. Тепер двійко взяли у розробку серйозно та цілеспрямовано. Дуже швидко вони зізналися у скоєному... Обидва відповіли за душогубство за усією суворістю закону.

 

Оперативне джерело завжди ходить „краєм”. Необережне слово або вчинок, помилка у діях, що ламає „легенду”, невідповідність „образу”, що його було створено – коротко кажучи, будь-яка дрібниця, що може призвести до „засвітки” перед злочинцями, має лише одну ціну. Смерть. До того ж, скажімо відверто, не дуже просту і не таку швидку...

Все це сказано до того, що зводити мотивацію людей, котрі ставали негласними інформаторами міліції, до одного лише бажання заробити, не можна у жодному разі. Не та ціна... Та й заробіток, на жаль, не такий вже й великий. У будь-якому випадку – за такого ризику.

Та й не вийде це у першого-ліпшого. Окрім  абсолютно сталевих нервів, сміливості та певної авантюрної „жилки” висококласному спеціалістові у цій галузі потрібні ще безліч якостей. Наприклад - неабияка акторська майстерність!  І не самим лише оперативним джерелам, а й самим сищикам! Бо серед прийомів оперативної роботи є й метод особистого сиску, що його нині даремно забули.

 

Навіть з історії нам відомі чисельні факти оперативної роботи співробітників царської поліції, котрі, маскуючись, особисто входили у довіру до злочинців, та, згодом, викривали їх у скоєнні тяжких злочинів. Історія зберегла деякі з імен цих вмільців – наприклад, славетного сищика Путіліна...

Коли пригадати найбільш славетних сищиків – персонажів художніх творів (того ж таки корифея жанру  Артура Конан Дойля), то  вони, за словами авторів, використовували лише цей метод задля розкриття злочинів!

А що стосується реального життя, то такі приклади мені відомі.  Начальник Управління карного розшуку Харківської області Олександр Чумак. За часів, коли він був молодим оперативником, ним активно використовував метод особистого сиску. Нажаль,  під час затримання злочинців, що їх було викрито, отримав тяжке поранення.

 

Тим, хто не замислюючись,  не намагаючись дістатися суті питання, сприймає діяльність  міліцейських „джерел” виключно як ганебне доносительство, заперечу у ще одному аспекті. Нерідко, саме діяльність  цих людей допомагає  відновити справедливість, врятувати людину від покарання на яке вона не заслуговує.

 

У місті Миколаєві було вбито людину.  Труп було знайдено на вулиці,  але досить швидко уважні опери  й експерти встановили, що – по-перше вбивству передувало застілля, а по-друге вбивство було скоєно взагалі не на вулиці.  Але де? І ким?  За підозрою у вбивстві  було затримано близьку знайому потерпілого, таку собі Ірину.  І з усього виходило, що в той нещасливий вечір  поряд з ним була саме вона.

Так, заперечувала...  Але, так невдало  та невиразно, що жодної довіри її слова не викликали. Абсолютна більшість вбивць  волає: „Ні, це не я!”, одночасно гупаючи себе у груди кулаком.  Зрозумілих пояснень з приводу того таки вечора, коли, відповідно до даних експертизи було вбито  потерпілого, вона чи то не змогла дати, чи то не бажала цього робити.

Рівно три години  знадобилося досвідченому „джерелу” , аби встановити істину. Дійсно, Ірина не вбивала... Але, з цілком зрозумілих причин, казати правоохоронцям правду теж не збиралася.  Злочин було скоєно на квартирі її коханця, такого собі Сергія, де напередодні трійця пиячила. Слово за слово, склянка за склянкою...  А тут, так недоречно, пригадався борг, котрого потерпілий аж ніяк не поспішав  повертати Сергію. Як нерідко трапляється в подібних випадках, мирне пияцтво перетворилося на сварку та бійку.  Під час  неї Сергій  скористався ножем, яким й  поставив останню крапку у сварці.

Вбивця відповів за скоєне. А безпутна Ірина, що мало не потрапила на довгі роки до „місць не надто віддалених”, проходила у справі свідком.

 

Безумовно, уявляти всіх міліцейських агентів  такими собі „лицарями плаща та кинджалу”, „без страху та докори” , було б вкрай невірно.  Самі розумієте -  серед цих людей, що в переважній більшості є представниками не найкращих прошарків суспільства, трапляються різні люди.  Траплялися й такі, що ставилися до своєї роботи як-небудь, чи то, скоївши злочин, намагалися  використовувати власне становище  в якості „індульгенції”. Траплялися й гірші випадки – зрадники,  та такі, що працювали на два „фронти”...

 

По сьогодні згадується не надто приємний випадок, коли виникли підозри стосовно агенту, що перебував на зв’язку у Криму. Деталь до деталі, дрібниця до дрібниці, сумнів до сумніву, а маленька брехня, як відомо,   народжує великі підозри – аж ось він власною персоною, не зважаючи на  знання міліцейських таємниць, потрапив до розробки.

Нажаль – підозри знайшли підтвердження, так би мовити, з горою.  Натомість допомоги карному розшуку у викритті злочинців, ця людина твердо стала  на протилежний бік барикад. Тісно „заприятелювавши” з людьми, що розповсюджують наркотики, він почав „працювати” на їх користь.

 

Безумовно, ідеальними  ні міліцейські інформатори, ні система  роботи з ними, не були.  Втім, на моє переконання, шукати взагалі що-небудь „ідеальне” в роботі органів правопорядку – справа заздалегідь марна.  Керуючи різними підрозділами,  котрі безпосередньо займалися  оперативно-розшуковою діяльністю, я це, звісно, бачив.  Бачили й інші керівники системи МВС.  Й  вживали відповідні заходи.

Пригадую науково-практичну конференцію, що проходила у Дніпропетровську, що на ній  я був присутній у ранзі Першого заступника держаного секретаря МВС України – начальника Головного управління   боротьби з організованою злочинністю. Одним із головних питань, що  піднімалися на ній  була саме стратегія  реформування оперативної роботи в українській міліції, котру ми виробляли.

Які ж проблеми поставали перед нами? Які завдання?

 

Перш за все – домогтися, аби робота міліції, так би мовити, „крокувала в ногу” з життям.  Тобто – відповідала тим реаліям, тим змінам, що відбувалися й відбуваються  у суспільстві загалом,  і, скажімо,  у тій її частині, що не дотримується закону.

Злочинність, світ криміналу трансформуються та змінюються так само невпинно та стрімко, як і світ нормальних людей. Нам було зрозуміло, що злочинець сьогодні – це аж ніяк не похмурий „урка” в треусі та ватнику, що має під полою „фінку”, або обріз. Представники сучасного криміналітету – це, часто-густо добре освідченні люди, що непогано „підковані” юридично, технічно та мають різноманітні контакти та зв’язки  не лише  у злочинному середовищі. Це особи, що мають більш, ніж пристойний вигляд, володіють етикетом, здатні підтримати світську бесіду, та аж ніяк не „ботають за фенею”. Усе, що перераховане вище, позаяк, жодним чином не змінює їхньої злочинної суті. Хіба що перетворює процес виявлення та викриття подібних „кримінальних талантів” на ще більш важкий, трудомісткий, такий, що вимагає від правоохоронців ще більшого професіоналізму.

І нехай злочинні спільноти та групи, що діють сьогодні в Україні і гадки не мали відмовлятися від „старих справ”, зокрема, крадіжок, пограбувань, розбоїв, або, скажімо, викрадення автотранспорту, втім, необхідно розуміти та визнавати інші реалії. У відповідності до них знаряддям злочину все частіше стає не „фомка”, ба, навіть не пістолет, а комп’ютер. Проникнення до закритих  комп’ютерних мереж банківських, фінансових, та навіть державних установ, зухвалі злами та хакерскі напади – ось ті методи, до яких криміналітет прагне сьогодні.

Отже, відповідно, сучасні поліцейські потребують надійних джерел оперативної інформації саме у середовищі тих осіб, котрі можуть бути причетними до скоєння саме таких злочинів. Старі підходи та методики, нехай би їх вже сто разів було перевірено, тут вже не спрацьовуватимуть!

Злочинність, нажаль, молодшає. Можна скільки завгодно побиватися із цього приводу, але, перш за все, слід дивитися на ситуацію тверезо та прагматично. Тобто – посилювати оперативні позиції. Набувати джерела   інформації не лише в молодіжному, але й в підлітковому середовищі. Абстрактні розмови щодо прав дітей, є гарними та в чомусь навіть вірними... Аж доти, допоки хтось із цих дітей не стає легкою здобиччю наркоторгівців. Або – жертвою жорстокого злочину, що його було скоєно його ж однолітками, такими ж учорашніми дітьми. Злочини, що їх цілком можливо було б попередити – за умови своєчасного отримання відповідної інформації...

 

Не менш актуальним і надалі лишається питання щодо ведення оперативної роботи, котру має бути скеровано на протидію проникненню представників криміналітету до лав самих правоохоронних органів.

 

Не знаю, як, кінець-кінцем буде збудовано систему підготовки оперативного складу у новій українській поліції, але вже сьогодні кадрова робота у ній викликає, скажімо відверто, певні питання. Чим іще, окрім дуже вагомих прорахунків у системі прийняття на службу нових співробітників можливо пояснити інциденти із взаємним побиттям співробітників нової поліції (навіть – офіцерів-жінок!), факти затримання поліцейських під час отримання ними хабарів, скоєння інших грубих порушень  не лише посадових правил та інструкцій, але й Закону, що їх періодично висвітлюють ЗМІ. Як на мене, боротися з цим необхідно із максимальною жорсткістю – не лише негайно звільняти „правоохоронців”, котрі заплямували себе, але й ставити питання щодо професійної придатності безпосередньо тих осіб, котрі допустили їх появу у лавах поліції. Тих, хто розглядав дані кандидатури, та приймав схвальне рішення щодо їх придатності.

 

Не буду  уподібнюватися тим, хто беззаперечно стверджує що, нібито, „раніше і сонце було яскравішим, і трава – більш зеленою”. Але, все ж-таки, дозволю собі зауважити, що в свій час до прийняття на службу до міліції співробітників ставилися набагато більш серйозно та професійно. На будь-якого кандидата очікувало тривале та поглиблене дослідження, що мало назву „спецперевірка”. Та й полягала вона аж ніяк не лише у тому, що дільничний інспектор міліції ходив та опитував усіх мешканців під’їзду та вулиці за місцем його проживання щодо поведінки та способу життя, зв’язків та інших речей, що характеризували здобувача. Це була лиш одна із частин перевірки, що її поміщали до особової справи майбутнього співробітника органів внутрішніх справ. Насправді, ця тека складалася із двох частин – гласної перевірки, що її було проведено стосовно співробітника, та перевірки негласної.

Саме до розділу „негласна перевірки”  і вміщувалися документи,  котрі охоплювали перевірку кандидата, що її було проведено із використанням оперативних можливостей органів внутрішніх справ,  різноманітними системами. Але й цим справа не обмежувалася – мало того, що перевірку проводили силами системи  органів внутрішніх справ, така ж робота провадилася оперативними системами служби безпеки. І саме таким чином – щодо кожного потенційного співробітника!

Під час  цього піддавалося перевірці не лише нинішнє місце його проживання, але й  у тих населених пунктах, де кандидат проживав раніше, теж проводилася аналогічна перевірка. Перевірці піддавалися і  найближчі родичі – зокрема, й оперативним шляхом. Подібна перевірка аж ніяк не зводилася до отримання довідки у інформаційному бюро щодо наявності або відсутності судимостей у близьких родичів...

Вивчався весь комплекс інформації щодо людини, котра завтра може одягнути міліцейські погони (аж ніяк не важливо – офіцерські, чи то молодшого сержанта!). За матеріалами перевірки складалися відповідні висновки, що їх затверджували високоповажні керівники, котрі підходили до цього питання досить прискіпливо та намагалися не лише ставити підпис під документами, а ще й попередньо читати їх.

Такі перевірки могли тривати до року включно. Але коли вже людина потрапляла служити до органів внутрішніх справ, на той момент всі її моральні, ділові, фізичні та інші якості, було вже вивчено та оцінено. Отже, її керівник вже був підготований для того, аби знати – кому й які команди давати. Втім, навіть за таких умов дурні та мерзотники примудрялися просочуватися навіть крізь таке „решето”. Убезпечитися від них на сто відсотків не має змоги будь-де.

 

Втім, це була розмова щодо того, як відбирали до міліції, так би мовити, „взагалі”. Те, яким чином співробітники міліції здійснювали перехід до оперативних служб, заслуговує на окрему розмову. Оскільки, новий  співробітник, прийшовши до міліції, мав змогу потрапити до оперативних служб – карного розшуку, ВБРСВ та інших оперативних підрозділів, лише у виключному випадку.

В ті часи, коли я прийшов до служби, людина могла стати оперативником лише після двох – трьох років роботи на посаді дільничного інспектора, дільничного інспектора у справах неповнолітніх, або ж слідчого, чию діяльність тоді до оперативної не відносили. Це сьогодні усіх слідчих допущено до неї.

Аж ось роки за два, а то й за три,  керівництво, побачивши, що ти є людиною адекватною, правильною, гідно виконуєш доручення, що їх покладено на тебе,  могло цілком серйозно розглядати питання щодо твоєї служби в оперативному підрозділі. Лише тоді у молодого співробітника з’являвся шанс перейти працювати до карного розшуку.

І, знову ж-таки, коли він приходив до карного розшуку – ніхто його до оперативної роботи не допускав. Людині потрібно було прослужити  шість місяців чи то навіть довше задля того, аби отримати  спеціальний допуск до оперативної діяльності.  А допуск цей,  поміж іншим, полягав у суворому іспиті:  на знання відповідних наказів, вміння проводити відповідні заходи.

Окрім того, перш, ніж тебе буде допущено до оперативної діяльності – ти повинен був вирішити питання щодо придбання оперативного „джерела”, здебільшого самостійно. Це не те що тобі  дали якусь там теку – і ти з нею пішов „працювати” далі, використовуючи те, що хтось вже написав.  Н-і-і!   Ти повинен був самостійно знайти власного майбутнього негласного співробітника, й почати з ним працювати.  І не просто працювати (адже від „джерела” можливо отримувати інформацію на кшталт прогнозу погоди!),  а отримати від нього таку інформацію, за результатом реалізації котрої  можливо було розкрити злочин.  Ось тоді тебе вважали... Ні, не справжнім оперативним співробітником,  а потенційним оперативним співробітником!

А строк, що потрібен, аби підготувати  співробітника, котрий досить гарно  розуміється  на цій діяльності – щонайменше п’ять років.   То що ми можемо вимагати від  нашої поліцейської структури, котра була сформована без урахування  перевірки даних  кандидатів, без урахування  відповідних оперативних можливостей, й без урахування практичної  діяльності співробітника?!  Не варто очікувати  на справжні результати.

Чому так відбувається?  Перш за все, на мій погляд, тому, що відсутня спадкоємність, що її  саме в цій системі  суворо дотримувалися. Мало того, що вона відсутня  у повсякденній діяльності поліції – внаслідок того, що „старі кадри” масово   залишили службу. Наразі тому, що „не прийшлися до двору”!   Її навіть в законодавчих актах не закріплено! Якщо, наприклад, у прикінцевих положеннях закону  „Про  Національну Гвардію” написано, що Національна Гвардія України  є спадкоємицею  Внутрішніх  військ МВС України, то, нажаль,  в законі „Про поліцію” жодного натяку на  щось подібне немає.

Що ж виходить?!  Поліція у нас  виникла з порожнечі? З’явилася на світ неначе та Афіна з голови Зевса? Чи то була народжена „цнотливими дівами, що їх вже годі шукати”?  Наразі,  міліції неначе й не було взагалі.  Ось лише виникає питання:  „Кому ж належали раніше всі ті будівлі,  приміщення, зброя, санаторно-курортний,  медичний комплекси, що сьогодні перейшли у володіння поліції?! Звідки це усе?  І на яких підставах отримане? Небажання  сьогодні замислюватися над подібними питаннями, може призвести до правових колізій у майбутньому.

 

Нажаль, саме за умов відсутності  спадкоємності, та бажання вщент зламати все, що стосувалося міліції, оперативна робота у сучасних  органах внутрішніх справ знаходиться, складається таке враження,  в цілковитому запустінні.  А як ще могло повернутися – коли  оперативно-розшукові справи щодо сили силенної злочинців,  котрі містили у собі  величезний масив дорогоцінної інформації та накопичувалися роками, було припинено?

Аби мене не звинуватили в марнослів’ї, наведу витримку з статті, що її було опубліковано 20 березня 2017 року на одному  популярному українському інтернет-порталі. Це було інтерв’ю з  генералом поліції третього рангу  начальником ГУНП в Одеській області Дмитром Головіним. Наведу  лише декілька  фраз, що присвячені питанню, що ми його обговорюємо в даному розділі:

„Принципи роботи з агентурою нікуди не поділися. Але більшість обставин змінилися.  В тому ж таки БНОНі , десь рік чи то півтора  не було „секретки”,  не було „дев’ятки”, тому люди не мали змоги працювати з агентурою.  Частину агентури було втрачено...  з тією частиною, що залишилася й залишається надалі, виникли складнощі, зараз ми їх намагаємося подолати. Якісний склад змінився не на краще. Вже немає такого, як то було раніше, тотального придбання агентури... Та й оперів, котрі працювали завдяки власному авторитету  - залишилося надто мало.  Гроші?   250 гривень чи то 2000 гривень за інформацію стосовно вбивства, котре коштує 20 тисяч доларів? Вибачте мені, але це – нісенітниця. Нісенітниця полягає ще й в тому, що ми обмеженні  у коштах під час оперативних закупівель. Автомат зараз коштує 1200 доларів,  а я маю можливість  витрати на нього, образно кажучи,  500 доларів, за законом...”

 

„Ми цілковито втратили СІЗО. Це просто будинки відпочинку для злочинців!  В кожній камері телефони, за окрему платню розмістять у камері де є безкоштовний Інтернет.  Про яке перекриття йде мова?  Ми намагаємося щось вдіяти, але потрібні комплексні заходи.  Юстиція – це одне, а ми  - інше, а результат маємо – не СІЗО, не місця позбавлення волі, а місце звідкіля облаштовуються шахрайства, здійснюється  керівництво  злочинними групами.

 

Проблема взаємодії з органами  виконання покарань  -  це дуже серйозна проблема. СІЗО перетворилися на мозкові центри злочинності, на університети, де готують кваліфікованих злочинців...” 

(опубліковано – інтернет-видання „ОРД”, „Одеса. Нацполіція. Основи нової країни-2”20.03.2017)

 

Коли сьогодні деякі керівники системи МВС, а, тим більше особи, що наближені до них, роблять заяви стосовно того, що агентурну роботу в системі МВС буде відновлено буквально найближчим часом, та, більш того, їй буде надано розмаху, небаченого досі, мені кортить поставити питання: „А чи розуміють високоповажні пани, про що вони взагалі ведуть  мову?!”

 

Їх розмови щодо того, що  нібито „раніше у міліції оперативній роботі не приділяли належної уваги”,  позаяк і плани стосовно „перезапуску” цієї роботи виключно за закордонними зразками та лекалами нічого, окрім скепсису викликати не можуть. Нападки на міліцію залишу на совісті тих, хто говорить – щодо її роботи  саме за цим напрямком вище сказано більше, ніж досить. А от щодо зарубіжного досвіду...  Справа це, поза всяким сумнівом, корисна. Вже 2003 року ми „приміряли на себе” дещо із напрацювань тієї ж поліції США – здебільшого це стосувалося відмови від надмірної бюрократії та більш широкого застосування в оперативній роботі сучасних технічних новацій. Разом із цим необхідно враховувати той беззаперечний факт, що саме оперативна робота органів внутрішніх справ, як, напевно, жодна інша має будуватися та розвиватися  виключно виходячи із національних, місцевих реалій, традицій, законів та звичаїв.

 

Можливо, хтось   з моїх колег, котрі дотримуються геть вже „суворих правил”, може вирішити, що в цьому розділі я дозволив собі щось зайве. Або хтось із журналістів спробує знову звинуватити мене у „розголосі таємниць”...  Панове, а чи варто із маніакальною впертістю старої діви чіпко триматися за „таємниці”, що давно вже, насправді, перетворилися на „секрет Полішинеля”? Безперечно, в оперативній роботі є моменти, що повинні лишатися „під грифом” – позаяк сама ця робота втратить будь-який сенс. Але боротися слід геть з іншим!

Задля обґрунтування власної думки дозволю собі навести ще один приклад, що його нині геть забуто. І саме з тієї царини, про яку ми ведемо мову...

 

Свого часу... Один із спеціалістів системи в’язниць та „ссилок” Олександр Єлісєєв розповів мені, що 1986 року в Дніпропетровській області мали бути знищені декілька об’ємних мішків, котрі були  вщерть заповнені документами, що мали безпосередній стосунок саме до найпотаємніших аспектів оперативної роботи міліції. Навіть відповідними наказами, що тоді  ще мали гриф „Цілком таємно”. Невідомо, чиї саме розумні голови не знайшли для цього кращого засобу, аніж передати документацію, що була запакована, для спалювання... до місцевого слідчого ізолятору (як розпалювальний матеріал  для лазні)! Тамтешнє керівництво, і, зокрема, начальник оперативної частини доволі швидко віддали бадьорий рапорт: „Наказ виконано! Документи знищено!” І все було б гаразд, ось тільки... деякий час потому пильні співробітники  СІЗО виявили, що папір, з котрого зеки  виготовляють собі „самокрутки”  виглядає якось не правильно, і скидається на щось дуже знайоме...

Важко змалювати той жах, що охопив співробітників оперативної частини, коли вони розгорнули одну з цигарок. На ній вони побачили рядки... таємного наказу МВС СРСР! Більш того – аркуші документів такого ж рівня (котрим, до речі, слід було давним-давно  розвіятися  димом з труби котельні  в небі над Дніпропетровськом),   було знайдено у туалетах.  Де, як не важко здогадатися,  ті ж таки зеки  використовували їх ще більш прозаїчним  чином.

Скандал, що спалахнув, за силою сягав  рівня  ядерної бомби середніх розмірів.  Заходи, котрі проводилися щодо пошуку й вилучення цих документів, були грандіозні.  Тріщали погони, „летіли голови”...  Але  потяг, як то кажуть, „просвистівши, поїхав”. Не лишається сумнівів, що  далеко не всі тодішні „мешканці”  ізолятору використали  документи з грифом „Цілком таємно”, що потрапили їм до рук,  як сировину для цигарок чи то туалетний папір.   Напевно, біли й такі, хто їх читав.  До того ж уважно, вдумливо... і передавали на волю.

 

Все це я розповів задля того, аби наголосити, що боротися в органах внутрішніх справ  слід не з вживанням  його співробітниками слів „агентура” чи то „оперативне джерело” на людях.  Боротися слід з безвідповідальністю та непрофесіоналізмом, що неприпустимі у будь-якій роботі.  Перш за все – в оперативній.

 

І на завершення... Останнього часу з вуст високих керівників, котрі керують поліцією України без кінця чуєш вислів про „високий пілотаж операцій карного розшуку”.  Такий „пілотаж”, на їх думку, полягає у тому, аби затримати злочинця на гарячому.  Це уявлення, я гадаю, ґрунтується на фільмах про міліцію півстолітньої давнини.  Керуючись власним досвідом роботи у карному розшуку,  що нараховує десятки років, маю бажання підкреслити , що „високий пілотаж” роботи карного розшуку полягає саме  в затриманні злочинця з речовими доказами до того, як він втілив у життя свої злочинні наміри.    Це має назву - попередження злочину (в першу чергу – збитків для потенційних потерпілих!), до того ж таким, що здійснено з використанням оперативних можливостей.  На цьому дозвольте завершити цей  розділ.

 

 

 

Останнє завдання

 

У двері мого службового кабінету постукали, і коли я сказав: „ Увійдіть”, на порозі з’явився начальник Департаменту кадрів МВС.

Не потрібно було мати здібності провидця, аби здогадатися – з якою саме метою   генерал прийшов до мене...  Він підійшов до столу, і доповів, що прибув згідно команди  Міністра  повідомити про те, що  мені пропонують нове кадрове призначення.  Посаду, яку я обіймав – першого заступника Державного секретаря МВС України, начальника УБОЗ, мені належало залишити,  і стати Першим  проректором  Національної Академії внутрішніх справ із реформування  міліції.

 

Правду сказати, цю посаду для мене запроваджували спеціально – на той момент  в Академії  вже було два  Перших проректора.  Обирати, як то кажуть, в цій ситуації не доводилося.  Йти у відставку  було передчасним, я  в 47 років відчував певні сили, аби служити країні, і тому погодився на призначення. Ось лише узгодив  попередньо питання щодо відпустки, якої  на той момент в мене накопичилося  більш ніж три місяці.  Накопичилися вони за періоди коли  взагалі було не до відпочинку.

Втім, і цей час я не збирався  присвячувати відпочинку, а хотів використати задля захисту  кандидатської дисертації, яка, в принципі, була готова.  Писав я її – за цілковитої відсутності  вільного часу, майже дванадцять років.  Власне дисертація,  в силу своєї тематики, відносилася до  категорії „закритих”. Її тема була досить цікава: „Агентурна робота в органах внутрішніх справ України”.

 

Неочікуваний „подарунок” у вигляді  трьох місяців  відносно вільного часу, я  мав намір використати задля того, аби захистити її тому, що йти на керівну роботу  до Академії МВС не маючи наукового звання не я не вважав можливим для себе. Я мав всі написані наукові роботи,  провів  всі  потрібні заходи, що передують захисту, і залишалося лише захиститися на науковій раді.  Задля захисту  було обрано Харківську Академію  внутрішніх справ.  Ще до моменту мого відбуття у відпустку  мене було представлено особистому складу  Академії МВС. Її ректор, генерал Ярослав Кондратьєв, свого часу був  начальником Головного управління карного розшуку МВС України.  Досить визначним  було те, що  він цей пост – начальника Главку  посів у досить молодому віці, в званні  майор міліції.  Аналогічних випадків, наскільки мені відомо, не було – усіма карними розшуками  України керував майор. 

Але, не зважаючи на це, слід віддати належне Ярославу Юрієвичу – в період його керівництва у діяльності карного розшуку  не було серйозних провалів та НП.  Кондратьєв був людиною досить грамотною, розумною, і, безумовно, розумівся  щодо всіх різноманітних та непростих моментів  міліцейської служби.

З часом, обіймаючи посаду  начальника карного розшуку країни, Ярослав Кондратьєв  став ще й Народним депутатом  України, очолював у Верховній Раді  комітет із правоохоронної діяльності. А п’ять років потому закінчивши свою роботу в парламенті, став  ректором  Академії МВС.  Там він і працював подальше своє життя, отримавши  звання генерал-полковника, на яке цілком заслуговував,  став професором і член-кореспондентом  Академії педагогічних наук, заслуженим  юристом України.

 

Я був представлений  особовому складові  Академії, після чого відбув у відпустку. Захист дисертації пройшов нормально. Велику роль  в цьому відіграло  те, що  моїм науковим керівником  був доктор  юридичних наук – Олександр  Федорович Долженков, який щойно захистився.  Тоді, у 2003 році я був у нього першим здобувачем, який захищав під його керівництвом   кандидатську дисертацію.  Олександр Федорович взагалі спеціалізувався саме на оперативній діяльності органів внутрішніх справ та  інших спецпідрозділів.

 

Тема,  яку я захищав, в Українському правознавстві, правду сказати, на той момент була  розроблена вкрай слабко.  Та, наразі, було кілька вчених, котрі  нею предметно займалися – це  Олександр Маркович Бандурко, Снегірьов Олександр Петрович, які були присутні  під час мого захисту.  Фактично,  в той час вчених,  які займалися  оперативною тематикою,  було вісім-десять  на всю Україну.

 

Не можу не згадати  ще про одну людину, яка буквально підштовхнула мене  до наукової діяльності.  Мова про генерала Віталія Федоровича Захарова. Правду сказати, можливо, я й не захистився б, аби  ця людина похилого віку не приходила  до мене, не сварила, не переконувала в тому, що свої знання потрібно передавати  і саме за допомогою наукової діяльності.

 

Віталій Захаров народився   1923 року в Криму.  З червня 1941  року  перебував у складі  Червоної Армії.  В 1942 році  полк штурмової авіації, в якому служив Захаров, було перекинуто  на Волгу. Тоді тільки-но починали розгортатися  події Сталінградської битви. Саме там, в наслідок диверсії, яку організували  місцеві мешканці з поволзьких німців, особовий склад  полку було отруєно. В живих залишилися  п’ятеро бійців. Один з них – Віталій Федорович.

 

Не зважаючи на тривале лікування і, фактично, інвалідність, яку він  отримав, Віталій Федорович повернувся у діючу армію.  По закінченні у 1943 році  військово-авіаційної школи пілотів був льотчиком винищувачем.

 

З 1962 року служив в органах внутрішніх справ. З 1965 року – начальник УВС Кримського облвиконкому, а з 1973 року – Київського міськвиконкому. Згодом – начальник Київської вищої школи МВС України.

Професор кафедри адміністративної діяльності, автор 62 наукових статей, 5 монографій та навчальних посібників з питань оперативно-розшукової діяльності та боротьби із злочинністю. Нагороджений орденами та медалями СРСР, а також Монголії, Кореї, Польщі та Болгарії.

 

За спогадами чисельних колег та  товаришів по службі, Віталій Федорович був єдиним співробітником міліції, який дозволяв собі робити зауваження Генсеку Леоніду Брежнєву. Відомий наступний випадок, який стався, коли Захаров працював у Києві: Брежнєв, котрий перебував у столиці України, особисто сів за кермо автомобіля та почав рух. Захаров також особисто стрибнув за кермо „Чайки” супроводження, випередив машину Леоніда Ілліча і не дозволив рухатися зі швидкістю, більше, ніж 80 кілометрів на годину, відповідно до регламенту. Начальник охорони Брежнєва Рябенко запропонував Генсекові трохи збільшити швидкість, на що Брежнєв відповів: „Там попереду за кермом Захаров, не хочу неприємностей...”

 

Можна стверджувати, що кар’єрним зростанням   Захаров завдячував власній принциповості та професіоналізму, і аж ніяк не (як стверджували певні недоброзичливці генерала) особистому знайомству з Леонідом Брежнєвим і тому, що саме він вручав йому водійські права, що їх було виписано УВС Криму. До речі, права Захаров вручив також і першому льотчику-космонавту СРСР Юрію Гагаріну.

 

Особисто генерал був людиною скромною. Товариші по службі  у міліції Криму, наприклад, були вражені, коли побачили генерал-лейтенанта Захарова, який приїхав зустрітися з колишніми колегами, на „Запорожці”.

 

Що ж до „кар’єризму” Віталія Федоровича, наведу наступний факт: приїхавши до Криму, аби обійняти посаду начальника УВС області, Віталій Федорович дізнався про те, що його попереднику не вистачає кількох місяців вислуги, і добровільно погодився попрацювати  заступником начальника потрібний час.

 

Перебуваючи на посаді начальника столичної міліції, генерал Захаров стикався із розслідуванням надзвичайно резонансних подій. Зокрема – дорожньо-транспортної пригоди, в якій загинув чудовий український актор та режисер Леонід Биков. Завдяки Захарову, який сам був льотчиком-винищувачем, воював, слідство проводилося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками. В результаті виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, якому загрожувало позбавлення волі, у тому, що сталося, був невинний. Биков був тверезий, але схибив, скоріш за все, через втому. Інфаркту у нього не було, він не відпускав педаль гальма до останнього, намагаючись уникнути зіткнення.

 

Ще більш серйозним випробуванням для генерала Захарова та його підлеглих – київських міліціонерів, стало розслідування обставин зникнення Євгена Борисенка – сина секретаря ЦК КПУ Миколи Борисенка. Сам Віталій Федорович так розповідав про це:  

 

- 7 листопада 1970 року на елітній дачі в Конча-Заспі відпочивала компанія молоді, в котрій були діти вищої партійної та державної еліти УРСР. Як з’ясувалося згодом, після вживання алкоголю виникла сварка, котру деякий час потому було владнано. Як стало відомо, після цього безслідно зник син людини, яка в Україні входила до першої п’ятірки партійних керівників того часу, члена ЦК і політбюро. 

 

Було встановлено, що Євген Борисенко сам залишив дачу – і начебто розчинився. До пошуків зниклого були залучені не лише тисячі співробітників київського гарнізону міліції та Київської області, але й військовослужбовці. Були досліджені десятки квадратних кілометрів прилеглої території, всі водойми, що знаходилися поряд – до того ж деякі з них не лише підлягали траленню, але й осушувалися.

 

Не зважаючи на всі зусилля, що їх було докладено, пошук результатів не дав.  Не знайшлося ані свідків, ані речових доказів, які б могли внести ясність в цю  справу. Як результат  - на 7 років позбавлення волі було засуджено, фактично, невинну людину – водія секретаря ЦК М.Борисенко Загуру.

 

Ця історія отримала продовження у 1976 році, коли в Києві було скоєно замах на вбивство малолітньої дівчинки – десятирічної Анжели Могильної. Дитину, ще живу,  з чисельними ножовими пораненнями знайшла 10 березня 1976 року за місцем проживання її мати.  Батько дівчинки був співробітником міліції – Павлом Могильним.

Розслідування злочину проводив сищик, який був  справжньою легендою не лише київського, але й всього українського карного розшуку – Борис Хряпа.  Саме він, від початку побачив певні розбіжності  в показах потерпілої – матері дівчинки, і в обставинах скоєння злочину. Тому й запідозрив  у скоєному саме матір – Марцеліну Могильну. В результаті кропіткого та ретельного розслідування ці підозри знайшли підтвердження. В родині  давно  між батьком та матір’ю були негаразди, що, напевне, й стало  мотивом злочину.

 

Раптом ця справа набула взагалі неочікуваного напрямку. У вересні 1976 року заарештована Марцеліна Могильна написала заяву на ім’я начальника СІЗО. Зміст її зводився до наступного: одного разу Павло обмовився дружині про те, що знає хто вбив зниклого сина секретаря ЦК Женю.  І що тіло хлопця ніхто і ніколи не відшукає... Більш того,  чоловік начебто натякнув дружині, що  винною у трагедії є його знайома Раїса Глинська.

 

Ситуація склалася більш ніж делікатна. Підозра у вбивстві, яка впала на співробітника міліції, зважаючи на те, що жертвою злочину був  син секретаря ЦК компартії України – це  було не просто надзвичайною подією, а тим, що взагалі не вкладалося в реалії того часу. Перш за все – ідеологічні та політичні. Як підозрюваного у вбивстві Борисенка, Могильного було засуджено на 13 років позбавлення волі за інші, менш тяжкі злочини. Така тактика дозволила слідчі групі не обмежувати себе у часі. Оперативно-слідчу групу очолив мій перший заступник Леонід Кулініч – розумна, грамотна людина, гарний організатор.

 

Важко сказати, що у справі про зникнення Борисенка було поставлено крапку. І Павел Могильний, і Раїса Глинська, які спершу визнали провину, згодом відмовилися від власних показів. Однак, за результатами роботи слідчо-оперативної групи, матеріалами експертиз, оглядами машини, та іншими висновками, картина злочину відтворюється досить чітко. Скоріш за все, проїжджаючи  в темний час доби  неосвітленою дорогою, водій „Волги” (найбільш ймовірно, що це була саме Глинська), збив хлопця, просто його не помітивши.

Натомість, аби надати потерпілому від ДТП юнакові допомогу, а, ще краще – відвезти його до найближчого медзакладу, його ще живого затягли до автомобілю, де Могильний вбив його кількома пострілами із незареєстрованого пістолета Макарова, що він мав. Мотивом слугувало усвідомлення того факту, що в цій місцевості – елітному дачному селищі „прості люди не ходять”, і побоювання за власну подальшу долю та кар’єру.

 

Скоріш за все, тіло вбитого було поховано в одному з найближчих лісових масивів. Місце поховання  - як під час слідства, так і під час суду, підозрювані вказати відмовилися. Сьогодні практично нікого з учасників цієї історії вже немає серед живих...

 

Від себе хочу додати до цих спогадів дві ремарки:

По-перше, практично одразу після арешту Могильного було звільнено із місць позбавлення волі водія Борисенка. Збереглися його вдячні листи на адресу Захарова – за відновлення справедливості.

І, по-друге, вже само по собі те, що Віталій Федорович не намагався „рятуючи честь мундиру” спустити справу „на гальмах”, чи то взагалі приховати кричущий факт скоєння співробітником міліції злочину, багато говорить про його мужність, як людини та керівника, і про його вкрай принципову громадянську позицію. Повірте, в ті часи виявляти такі якості було не завжди легко, а іноді – й небезпечно.

 

Віталій Федорович Захаров досягнув великих успіхів на посту керівника Київської вищої школи МВС УРСР, заклавши основу того, аби вона перетворилася на Національну Академію внутрішніх справ України, в якій  згодом  і тривала його наукова та викладацька праця.

З Віталієм Федоровичем мене познайомив генерал-полковник міліції Михайло Васильович Корнієнко. Згодом Захаров неодноразово бував у мене – із різноманітних службових питань. Під час однієї із бесід він поцікавився – чи є я кандидатом наук. Я не був кандидатом наук, і, дізнавшись про це, Захаров почав буквально примушувати мене займатися науковою діяльністю. І, в принципі, захистився я здебільшого, завдячуючи його, так би мовити, благотворному впливу. Спочатку Захаров хотів вести захист моєї дисертації особисто,  але згодом дався взнаки вік, слабкість здоров’я, що його було підірвано під час війни та  ліквідації Чорнобильської аварії... Як результат – він, так би мовити, передав мене Долженкову, в якого я й захищався.

 

Відпустку я закінчив кандидатом наук.  До того ж, згідно правил, що діяли в той період часу, в зв’язку з тим, що я був керівником системи МВС, на цьому для мене захист не закінчився.  Існував порядок, згідно якого керівники МВС за певний час повинні були пройти співбесіду на вченій раді, яка розглядала питання відповідності наукових праць із секретної тематики в Україні. Мені довелося йти на цю спецраду місяць потому. Вона складалася з 30 професорів, академіків, та інших наукових робітників – з тих, хто займався певними видами секретної діяльності в різноманітних галузях науки та промисловості.

Це були директори потужних заводів, конструктори, представники МВС, Служби безпеки, прокуратури. Коротко кажучи – ті люди, які, власне, й забезпечували стратегію та тактику секретної діяльності держави. І саме там мені і довелося близько двох годин відповідати  на найрізноманітніші питання щодо дисертаційного дослідження.

 

Наразі, необхідно брати до уваги те, що кожен із присутніх мав свій, специфічний погляд на питання, що їх біло висвітлено в дослідженні, обумовлений, перш за все, тим чи іншим професійним досвідом. (Чи то, якщо бажаєте – відсутністю останнього). Хтось із вельми поважних людей – здається, якийсь конструктор, раптом почав питати мене: „Чому я хочу притягнути всіх до кримінальної відповідальності?!” В цілому ж, співбесіда пройшла успішно – її результат було відображено у відповідному дипломі кандидата.

 

Хочу підкреслити, що такий непростий механізм захисту в той час працював в якості протидії корупції і використання  вищими посадовими особами МВС (і не лише його) свого службового становища задля отримання незаслужених наукових звань. „Незнайок” до цієї сфери намагалися не допускати, незважаючи на звання та посади.

 

По закінченню відпустки, я почав працювати в Національній Академії внутрішніх справ України. І, практично одразу, надійшов наказ, виконання якого я вважаю останньою вказівкою керівництва МВС України, що була мною виконана. Він полягав у створенні музею міністерства внутрішніх справ України на базі Академії МВС.

 

Ще в той час, коли Міністром внутрішніх справ був Юрій Смирнов, керівництвом МВС було прийнято рішення не лише про створення музею, але й про будівництво відповідної будівлі музею – котру було збудовано... Та сучасна триповерхова споруда, яку збудували праворуч від центральної прохідної МВС, за адресою Богомольця-10 і повинна була стати будівлею міліцейського музею. До того ж – мати вільний вхід з вулиці для всіх громадян, що бажають ознайомитися з експозицією. Але щось, напевно, змінилося (перш за все – люди біля керма міністерства внутрішніх справ).

А музей МВС було вирішено розмістити в Національній Академії – тобто, по суті, на території режимного об’єкту.  Звісно, за великого бажання, потрапити туди може й екскурсійна група громадян, що не мають стосунку до міліції. Втім, такий культурний захід буде пов’язано із заповненням чималої кількості документів, дотриманням суворого режиму перепусток, наявністю документів, що підтверджують особистості потенційних екскурсантів і таке інше.

В зв’язку з цим цей музей, є, так би мовити, не зовсім повноцінним – тому, що він не відкритий для доступу максимальної кількості людей.

 

Як годиться, при прийнятті такого рішення, було видано відповідне розпорядження Міністерства внутрішніх справ. Куратором проекту було призначено Василя Васильовича Дурдинця, керівником групи став Ярослав Юрієвич Кондратєв. А ось людиною, котра повинна була безпосередньо здійснювати, так би мовити, тактичні заходи, перш за все – взаємодію із групою вчених, був я.

У створенні музею брав участь  досить потужний колектив вчених. Відповідну концепцію задля того, аби усі документи та стенди в музеї відповідали, так би мовити, „генеральній лінії” розвитку української міліції, розробляв доктор історичних наук, професор, академік, Анатолій Степанович Чайковський.

Величезну допомогу в роботі з увічнення історичних та юридичних етапів розвитку міліції України надав доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України Василь Іванович Шакун.

 

Складним завданням було виділення відповідного приміщення, в якому міг би розміститися музей, що створювався. І це – з огляду на те, що зайвих приміщень Академія не мала. Їх ніде та ніколи не буває...

Тому на другому поверсі довелося буквально „з боєм” звільняти приміщення, що відповідали поставленій задачі, і задля цього переселяти кафедри, що там знаходилися, одна з яких була, наприклад, кафедрою експертно-криміналістичної служби. Повинен сказати, що таке „велике переселення” не  оминуло і кабінети проректорів – зокрема, і мій кабінет. Саме на його місці зараз в музеї знаходиться зал, присвячений Міністрам внутрішніх справ України. 

 

Цим, як ви розумієте,  вкрай непростим процесом  особисто керував ректор Академії  Ярослав Кондратьєв і безпосередньо  займався його  заступник   із господарської частини Володимир Васильович Чєрній.  Потрібно було паралельно у приміщеннях, що звільнилися, зробити відповідні їх  новому призначенню ремонти – і це зважаючи на те, що площа, яку належало цілковито переробити  складала приблизно 700 квадратних  метрів!  А окрім самого музею  необхідно було, по суті,  переробляти весь комплекс  Академії.  Внизу, біля центрального входу з’явилася скульптурна композиція  - курсант з маленькою дівчинкою. З’явився оновлений герб Академії.  Фактично всі будівлі Академії змінювали свій вигляд, з першого по третій поверхи. Все це вимагало  продуманості, уваги, контролю та праці.

 

Водночас із цією скрупульозною господарською роботою, необхідно було  зробити головне – виписати концепцію залів: які будуть стенди,  що там буде знаходитися із експонатів. По суті справи,  в нашому розпорядженні на початку проекту не було нічого, окрім знарядь злочинів, та зброї, яку було вилучено  у злочинців. Все це зберігалося на кафедрі експертно-криміналістичної роботи. Там було представлено безліч різновидів зброї – від пістолетів та револьверів, (аж до історичних Наганів та Маузерів) до найрізноманітніших саморобних знарядь вбивства, на кшталт ножів усіх розмірів та різновидів, а також іншого. Булий й інструменти для зламу сейфів, цілі „арсенали”  пристосувань для фальшування грошей. Але ми розуміли, що ці експонати згодилися б хіба що для музею бандитизму, а не міліції.

 

Потрібні були експонати, котрі характеризували б роботу міліції – до того ж в областях у різні періоди часу. І де ж їх взяти?! Тут ми прийняли Соломонове рішення – якщо у різноманітних територіальних підрозділах української міліції існують  подібні музеї, то чому б їм не поділитися своїми експонатами і вмістом запасників із центральним музеєм, що створювався?! На добровільних, так би мовити, засадах.

 

В Харкові, наприклад, існував великий музей, для котрого навіть  було збудовано окрему будівлю. В Одеській міліції музей також займав окрему споруду. Досить солідний міліцейський музей був і в Дніпропетровську.

Ці та інші музеї були нами використані задля створення нашого музейного фонду – звідти було зібрано важливі і значущі матеріальні свідоцтва становлення, розвитку та діяльності української міліції. Серед них були не лише різноманітні документи, ордени та медалі ветеранів міліції, прапори та інші експонати. Задля ретельного та планомірного їх відбору доводилося їздити територіальними музеями Управлінь внутрішніх справ.

 

Нам дуже поталанило знайти прекрасного музейного робітника – Марію Степанівну Стрелець, яка на той момент була провідним спеціалістом Музею історії України, та погодилася перейти на постійну роботу до музею МВС. Людину вона  була відданою музейній справі, як то кажуть, до мозку кісток.  Так, вона все про нього знала, вміла, відчувала і переймалась дійсно кожною деталлю. Адже музей – це заклад науково-історичний, що несе, передусім, знання щодо предмета, на честь якого його було створено.

 

Не можу не сказати ще про одне – незважаючи на те, що доручена робота була дуже відповідальною, мені, як оперативному працівникові було дещо дико – чому це мене раптом призначили створювати цей музей?! Втім, аби заспокоїтися, я нагадував собі про те, що перша моя вища освіта – історична, тобто профільна. Більш того, я навіть вивчав спеціальну дисципліну, яка мала назву: „Музеєзнавство”, та й до того ж – де б ще знайшли такого „музеєзнавця”, як я – з досвідом практично у 30 років в карному розшукові?! До всього в житті потрібно ставитися з певною часткою іронії, тому я „призначення на цю посаду”, яка мені нічого окрім головного болю не приносила, сприймав спокійно, і справу, що її мені доручили, виконував із максимальною віддачею.

 

Ми почали працювати над створенням музею 2003 року, а 2004 року він повинен був бути відкритим, до того ж, до Дня Незалежності України. Часу у нас практично було менше року. Той, хто відвідував хол Національної Академії МВС, напевно бачив, що він теж зроблений у стилі музею, але присвячений саме Україні, де широко представлено державну символіку.

 

Втім, так чи інакше все у нас із цим музеєм пішло до ладу. Ось лиш здоров’я мене підвело.  Вже наприкінці строку „здачі об’єкту”  я серйозно захворів, потрапив до лікарні, де мене прооперували. Коли я закінчив лікування і вийшов із лікарні – музей вже було відкрито.

Втім, відкриття було на високому рівні. Не обійшлося, щоправда, без курйозу – останньої миті з’ясувалося, що для одного із центральних стендів в холі немає прапору України. І використано було у цій ситуації прапор, який стояв у моєму кабінеті. Сьогодні я пишаюся тим, що прапор саме з мого кабінету прикрашав центральний стенд музею МВС в момент його відкриття.

 

2005 рік негарно запам’ятався мені і трагічною смертю Юрія Федоровича Кравченка. На його похороні я був присутній. Приїхавши звідти до Академії я одразу написав рапорт про звільнення із органів внутрішніх справ...

 

...Документи на моє звільнення у відставку в Академії оформили швидко, але належало ще вирішити питання в Міністерстві. Я зв’язався із начальником УК МВС України М.М.Курко, який був мені знайомий по 2005 року, і з подивом дізнався про те, що його теж звільняють з органів внутрішніх справ, одним наказом зі мною. Така ось сумна іронія вийшла – він оформлював моє „переміщення” до Академії, а тапер разом зі мною опинився у списку непотрібних МВС генералів...

До речі, підписав цей наказ заступник міністра внутрішніх справ по роботі з кадрами, пан Фокін – за професією, здається, музикант. Я, якщо хочете знати, пишаюся тим, що з органів внутрішніх справ мене звільнив музикант, тим більше, що він закінчив Харківську державну консерваторію.

Моє звільнення відбулося досить швидко – ніхто мене до МВС не запрошував – хоча б задля того, аби потиснути на прощання руку. Документи мені виніс майор міліції, співробітник кадрового апарату. Він підійшов, вибачився за те, що все так відбувається, і поклав до моєї машини „папірці” . А насправді – документи, які свідчили про те, що я служив в органах міліції більш, ніж тридцять років. З тим я й відбув додому. Державна служба для мене закінчилася, попереду було подальше життя „на гражданці”.

 

 

 

Міністри

 

Міністрів внутрішніх справ України,  при яких я проходив службу  було сім: Іван Харитонович Головченко (1962-1982 рік), Іван Дмитрович Гладуш (1982- 1990 рік),  Андрій Володимирович Василишин ( 1990-1994 рік),  Володимир Іванович Радченко (1994-1995 рік), Юрій Федорович Кравченко (1995-2001рік), Юрій Олександрович Смирнов (2001-2003 рік), Микола Васильович Білоконь (2003-2005 рік).

 

Всі вони, без сумніву, були головними „регулювальниками” на перехрестях доль тих, хто служив в Українській міліції – від генералів до сержантів і рядових її співробітників. Міністр на те й Міністр, аби спрямовувати  ввірену йому правоохоронну структуру тим чи іншим шляхом.  І, нерідко, лише роки потому можливо  безпристрасно судити про те, чи був цей шлях правильним...

 

Перші два Міністри, котрі очолювали  в Україні ще радянську міліцію, в якій  довелося послужити і мені, були для нас – офіцерів  харківської міліції, що знаходилися на посадах не надто високих,  чимось на кшталт олімпійських богів, які перебували десь дуже високо і звідти  вершили міліцейські долі.

 

Іван Харитонович Головченко був нашим земляком – народився він  1918 року на Харківщині, у звичайній селянській родині. Правоохоронну діяльність  розпочав в органах держбезпеки  -  в серпні 1954 року був призначений  начальником УКДБ УРСР  по Ворошиловградській (нині –Луганській) області.  А в  1962 році обійняв пост міністра охорони громадського порядку УРСР.  Міністерство внутрішніх справ  УРСР очолював до 1982 року.  генерал-полковник внутрішньої служби. Депутат Верховної Ради УРСР 6-10 скликань.  Член Союзу  письменників України. Автор художніх творів, спогадів про діяльність органів державної безпеки і карного розшуку. Нагороджений чисельними радянськими та закордонними  орденами та медалями. Помер в Києві 1992 році.

 

Іван Дмитрович Гладуш – уродженець Дніпропетровщини.  Народився 1929 року. в 1951 році, після закінчення навчання в Дніпропетровському автотранспортному технікуму, був направлений в ДАІ, де пропрацював на посаді рядового автоінспектора цілих сім років, продовжуючи заочно навчатися у ВНЗ. В 1963-1966 роках Іван Дмитрович  був начальником  Дніпропетровського  обласного управління ДАІ, а в 1968 році очолив УВС Дніпропетровської області, яким керував до 1974 року. згодом очолив УВС  Донецької області,  у 1977 році став  заступником Міністра внутрішніх справ УРСР. В  1982 році став Міністром  внутрішніх справ.

Саме на плечі Івана Дмитровича ліг головний тягар керівництва  героїчною роботою української міліції  під час ліквідації наслідків аварії  на Чорнобильській АЕС – 1986 року та в майже п’ятирічний період згодом. Недарма сьогодні він – генеральний директор Національного музею „Чорнобиль”. І, як його називають – „атомний генерал”.

 

Іван Дмитрович Гладуш – генерал внутрішньої служби, його нагороджено Орденами Богдана Хмельницького, князя Ярослава Мудрого V ст., „За заслуги”  III ст., „Іменною вогнепальною зброєю”.

 

Першим бути завжди важко... Людиною, котра першою встала на чолі міліції вже незалежної України, був Андрій Володимирович Василишин. Андрій Володимирович, що народився на Хмельниччіні 1933 року, з 1959 року працював в органах внутрішніх справ. Пройшов всю міліцейську „вертикаль” – від оперуповноваженого та слідчого, до керівних посад у міліції. У 1974 – 1982 роках очолював Черновицьке УВС, 1982 року його було призначено начальником УВС Київського облвиконкому, а 1985 року він став начальником  столичної міліції – заступником Міністра внутрішніх справ УРСР.

 

З червня 1990 року по липень 1994 року Андрій Володимирович Василишин був Міністром внутрішніх справ . Генерал внутрішньої служби, Заслужений юрист України, заслужений працівник МВС, його нагороджено Орденом  „За заслуги”  III ст.,, радянськими урядовими нагородами.

 

Володимир Іванович Радченко, котрий змінив Василишина на посаді міністра внутрішніх справ України, також, як і свого часу Головченко, розпочинав кар’єру правоохоронця в лавах КДБ СРСР. Народився Володимир Іванович 1948 року в Києві, освіту отримав у Київському технологічному інституті легкої промисловості за фахом інженер хімік- технолог. Позаяк – з 1971 року прийшов на службу до органів державної безпеки, котрі згодом очолював двічі – в 1995-1998 та в 2001-2003 роках. Довелось йому і керувати Міністерством внутрішніх справ.

Запам’ятався він на цій посаді  перш за все, тим, що провів у міліції жормтку кадрову ротацію, а, скоріш, навіть „чистку”, а також тим, що саме при ньому було створено і міліцейську службу внутрішньої безпеки – не лише для того, аби „пильнувати чистоту лав”. Але й, передусім, для ведення контррозвідувальної діяльності по відношенню до намагань представників злочинного світу  потрапити „до системи” та забезпечення безпеки самих співробітників міліції, їх захисту від злочинних зазіхань.

 

І ще одним моментом, котрий його дуже гарно характеризує – коли було піднято питання щодо відміни „міліцейських пільг”, на кшталт пятидесятивідсоткової знижки при сплаті за житлово-комунальні послуги, або безкоштовний проїзд у громадському транспорті, Володимир Радченко заявив про те, що за такого розвитку подій  у відставку подасть не лише він, але й всі його заступники. Причину сформулював так: „Я не керуватиму некерованою міліцією!”

Генерала армії Володимира Івановича Радченка нагороджено Орденом Богдана Хмельницького III ст., радянськими державними нагородами, „Іменною вогнепальною зброєю”.

 

Юрій Федорович Кравченко був, без жодних сумнівів, Міністром якій  вніс найбільший  внесок у формування та остаточне  становлення української міліції. Кравченко був не лише видатним керівником, а й надзвичайно енергійною людиною, новатором, який  завжди прагнув максимально  покращити і вдосконалити міліцейську систему.

 

Народився Юрій Федорович у 1951 році.  Закінчив індустріальний технікум, Вищу школу МВС. Працював електрослюсарем, правознавцем, інспектором, а згодом і начальником карного розшуку міськвідділу міліції, начальником  відділу внутрішніх справ Олександрійського  міськвиконкому. З  1986 року – начальник відділу по боротьбі  із наркоманією Управління карного розшуку МВС України. З  1989 року – начальник УВС Кіровоградської області. З 1992  - Заступник Міністра внутрішніх справ України  - начальник кримінальної міліції. З  1994 року – Голова Державного  митного комітету України. З липня 1995 року по березень 2001 року – Міністр внутрішніх справ України. Згодом – член  Ради національної безпеки та оборони при Президенті України,  член Координаційного комітету по боротьбі із корупцією та організованою злочинністю, керівник Інституту права ім. князя Володимира Великого, Президентського  університету,  Міжрегіональної  академії управління персоналом, Голова Херсонської обласної державної адміністрації, керівник Податкової адміністрації України...

 

Міністром внутрішніх справ  України Юрій Федорович Кравченко став 1995 року -  під час „піку” розгулу злочинності в країні, до того ж, злочинності організованої, озброєної, і, переважно, насильницької.  Реаліями того часу були як кримінальні „розборки” та „замовні” вбивства, так і багатомільйонні афери , злочини  у сфері економіки, які завдавали державі  величезних збитків. В Україні діяли  сотні організованих злочинних угрупувань, справжнісінькі банди, дуже високим був рівень  навмисних вбивств та інших тяжких злочинів проти особистості.

Міліція вже перебувала, м’яко кажучи, не в найкращому стані  - це стосувалося як її технічного та кадрового забезпечення, так і фінансування  нагальних потреб відомства – навіть зарплатня  співробітникам міліції  не виплачувалася місяцями.

 

Саме за керівництва Юрія Кравченко було зламано хребет злочинності  в Україні, перш за все – організованій. Саме в той час  відбулися рішучі зміни на краще в забезпеченні, оснащенні та комплектації української міліції.  Саме Кравченко вніс величезний внесок  у розвиток  і становлення міліцейської системи освіти.  І українська міліція, і  криміногенна ситуація в країні п’ять років потому його перебування на посаді Міністра покращилися.

В кадровій політиці для Юрія Федоровича головним було одне – повага до професіоналів. Будучи сам оперативником, Кравченко „просував” кар’єрними сходами  таких самих „оперів”, виходячи з їх ділових  якостей, досвіду, здібностей.  За час його перебування  на посаді Міністра  переважна більшість начальників обласних управлінь міліції були вихідцями з карного розшуку.

 

Трагічна загибель 2005 року генерала внутрішньої служби Юрія Федоровича Кравченка, стала горем не лише для його родини та друзів, але й для всіх справжніх українських міліціонерів, яким випала честь служити під його керівництвом...

 

Юрій Олександрович Смирнов, котрий прийшов на зміну Юрію Федоровичу на посаді Міністра внутрішніх справ України, був представником тієї когорти професіоналів, яка зросла та зміцніла  за часів Кравченка.

 

Народився він 1948 року. міліцейську службу Смирнов розпочав вже по закінченні третього курсу університету – слідчим в Київському райвідділі міліції Харкова.    Із слідчої роботи пішов до армії, служив у міліцейському полку. Згодом повернувся до райвідділу, а з часом його було призначено начальником Жовтневого райвідділу міста Харкова. Відти почався шлях Смирнова – керівника великого міліцейського підрозділу. Керівником був суворим та вимогливим. Існувало те, що він не вмів пробачати – невміння, а, тим більш, небажання сумлінно виконувати свою справу, виконувати свої обов’язки. 

 

1986ь року Юрія Смирнова було призначено начальником управління карного розшуку УВС Харківської області. Згодом – було призначено на посаду заступника начальника УВС Харківської області зі слідства. Далі – очолював підрозділи Міністерства внутрішніх справ у Луганській, Дніпропетровській областях, в Києві. 2001 року Юрій Олександрович Смирнов став Міністром внутрішніх справ України. Саме Смирнов був ініціатором того, аби міліцейські підрозділи почали брати шефство над дитячими будинками. Вперше він ввів подібну практику, перебуваючи на посаді начальника УМВС України в Дніпропетровській області.

 

Генерал-полковник міліції Юрій Олександрович Смирнов є повним кавалером Ордена „За заслуги” (нагороджений всіма трьома ступенями ордену), нагороджений Орденом Данила Галицького, „Хрестом Слави” МВС України, Заслужений Юрист України.

 

За часів, коли Юрій Смирнов був Міністром внутрішніх справ, керівництвом держави було прийняте рішення щодо введення у міністерстах України посади Державного секретаря. За мету при цьому малося розділення політичних та суто керівних функцій. Саме останні і мав уособлювати у кожному відомстві Державний секретар. Треба зауважити, що всі заступники міністра (принаймні, так було в МВС) підпорядковувались відтепер саме  Держсекретареві і ставали вже його заступниками.

 

Державним секретарем Міністерства внутрішніх справ України було призначено Олександра Андрійовича Гапона. Народився він  1952 року в Харківської області. Трудову діяльність розпочав вчителем  і тій же Харківської області. Відслуживши в армії, з 1973 р. працював в органах внутрішніх справ. Після закінчення у 1978 р. Дніпропетровської спеціальної середньої школи міліції МВС УРСР працював інспектором, а пізніше — старшим інспектором карного розшуку Червонозаводського РВВС УВС Харківського облвиконкому. У 1982 р. Олександр Андрійович закінчив Київську вищу школу МВС СРСР, обіймав посаду заступника начальника, а згодом — начальника відділення карного розшуку Жовтневого РВВС м. Харкова. Протягом 1986–1988 рр. — заступник начальника Київського РВВС, з лютого 1988 р. — начальник Жовтневого РВВС м. Харкова.

 

 З 1992 по 1995 рр. — начальник управління карного розшуку, начальник управління кримінального розшуку УМВС України в Харківській області. У лютому 1995 р. призначений начальником Головного управління кримінального пошуку МВС України, з листопада 1999 р. по квітень 2001 р. — начальник УМВС України в Харківській області.

З квітня по жовтень 2001 р. — заступник міністра внутрішніх справ України — начальник Головного управління МВС України в м. Києві. З жовтня 2001 по 2003 рр. — Державний секретар Міністерства внутрішніх справ України.

 

Генерал-полковник міліції Олександр Андрійович Гапон є Заслуженим юристом України, кандидатом юридичних наук. Нагороджений Орденом «За заслуги» III ст., іншими державними нагородами, почесним знаком  МВС України «Хрест слави».

 

 

Міністром внутрішніх справ України, при якому мені довелося служити, був і Микола Васильович Білоконь. Народився він 1955 року на Вінничині. Микола Білоконь почав службу в міліції 1975 року з посади інспектора відділу карного розшуку.

 

З 1994 р. по 1996 р. працював в центральному апараті МВС України на посадах: заступника начальника Головного управління охорони громадського порядку МВС України, першого заступника начальника Головного управління адміністративної служби міліції МВС. З 1996 р. по 1999 р. – начальник Головного управління адміністративної служби міліції МВС України. З 1999 р. по 2001 р. – начальник Управління МУВС України у Кіровоградській області. З листопада 2001 р. – заступник Голови Адміністрації Президента України – керівник Головного управління з питань судової реформи, діяльності військових формувань та правоохоронних органів. З 27 серпня 2003 р.  по грудень 2005 р. – Міністр внутрішніх справ України. Генерал-полковник міліції.

 

Не вважаю за можливе писати про діяльність міністрів внутрішніх справ, за яких в міліції не служив. Єдине, про що не можу не сказати – це про те, що всіх тих міністрів, про яких я згадував за великої кількості розбіжностей – як у стилі та методах керівництва, так і в особистих якостях, єднало одне – всі вони пройшли серйозну школу правоохоронної діяльності, в абсолютній більшості – з самих „азів” цієї професії.

 

 

 

 

Після міліції

 

Що робити після  звільнення у відставку міліцейському генералові? Питання  досить доречне, коли тобі  немає і 50 років,  байдикувати ти не звик категорично, і відчуваєш в собі бажання  приносити користь своїй країні та її громадянам. Та й банальне питання: „Як забезпечити свою родину?” теж ніхто не відміняв.  Ніяких фірм, банків (та навіть рахунків у останніх) так само як і підприємств, ресторанів я не нажив.  Було не до того – служив Батьківщині..

 

Тому, трохи перепочивши, я почав  прокладати новий життєвий шлях. Втім, пролягав він не так вже й далеко від „старих перехресть”.  Першим моїм місцем роботи „на гражданці” була Академія внутрішніх справ у Дніпропетровську. Наразі,  проживати я продовжував у Києві.  Для того аби виконувати свої обов’язки, потрібно було приїжджати на сесії та приймати іспити.  Саме цим я й займався – брав участь у прийомі  державних іспитів, і навіть був головою комісії на них, в зв’язку з тим,  що  мав наукове звання, і посаду доцента.

 

Приблизно півроку я пропрацював у Дніпропетровській Академії, а потім отримав пропозицію  від голови місцевої обласної ради Миколи Антоновича Швеця.  З ним я працював у період моєї  служби у Дніпропетровську на посадах першого  заступника начальника та начальника обласної міліції – в той час він був  главою обласної  державної адміністрації.  А згодом почав керувати  обласною радою.   Микола Антонович  запропонував роботу заступника голови обласної ради.  Потрібно сказати, зарплатня там була – 1300 гривень. На той час  працівники  державної служби, нажаль,  мали таку заробітну платню. Мені довелося переїхати до Дніпропетровську, адже на роботу потрібно було ходити щодня. На щастя,  місце для проживання я там мав.  Кожного тижня, в п’ятницю ввечері, я мав можливість  поїхати до Києва, а в неділю сісти  на поїзд,  аби в понеділок о восьмій ранку бути на роботі.

 

Таким чином я пропрацював приблизно півроку. 2008 року я отримав  пропозицію від колишньої керівниці  пошти Дніпропетровська,  з якою познайомився в період роботи у регіоні ще на посаді  першого заступника начальника  обласної міліції.

 

Власне кажучи, привід для знайомства був ще той -  екстраординарний напад на поштову машину із грішми. Група озброєних злочинців блокувала цю машину,  змусила зупинитися, і із стріляниною, прямо в центрі міста , пограбувала.   Було викрадено більш ніж  сто тисяч гривень. Хоч, очікувалося, що машина  везтиме  два мільйони.  На розкриття цього злочину  ми витратили два тижні. Злочинців було затримано, та найбільше втішав той факт, що вони навіть викрадені гроші  не встигли витратити.

Недивно, що в очах Таїсії Федорівни Замкової (а саме вона керувала поштою Дніпропетровщини). Авторитет міліції взагалі, і мій, як керівника, котрий швидко організував розкриття цього злочину – піднявся високо.

 

Коли Таїсія Федорівна стала керівником Генеральної дирекції української пошти вже усієї країни, (а це колектив у 115 тисяч чоловік), вона, як виявилося про все це не забула. Знаючи, що пошта постійно перевозить, без перебільшення, колосальні гроші, знаючи, що матеріальні цінності, які знаходяться у відомстві пошти оцінюються міліардами гривень – Замкова вирішила залучити до забезпечення безпеки поштової діяльності міліцейського керівника високого рангу.  Як задля того, аби роботу налагодити на належному рівні, так і задля того, аби забезпечити взаємодію пошти у питаннях безпеки з правоохоронними структурами.

 

На момент, коли я прийшов на пошту,  на рік реєструвалося до 500 кримінальних злочинів насильницького характеру, котрі скоювалися відносно листонош. Наразі і самі листоноші були, як то кажуть, не без гріха... Траплялися, звісно,  розкрадання та інші проблеми. З усім цим слід було розбиратися.

 

Скажу відверто, що за час роботи на пошті (а це без малого майже сім років), я працював з різними керівниками. Але саме Замкову хотів би виділити як керівника-професіонала. Причина на те була, перш за все, в тому, що на пошту вона прийшла молоденькою листоношею, носила листи та телеграми не один рік. І, досягнувши 30 років потому вищого поста в цій структурі, знала пошту, як то кажуть від „А” до „Я”. Була тим керівником, який сам працював і другим не давав байдикувати. В період її керівництва пошта мала значний прибуток, а її робітники були забезпечені преміями.

 

Саме завдяки замковій в найбільш великих областях України, де спостерігалася найбільша кількість злочинів, пов’язаних з поштою, було введено посади заступників директорів із безпеки і призначено на них колишніх співробітників міліції, їх було сім. І там було забезпечено взаємодію між правоохоронцями МВС та поштою.

 

На момент, коли я пішов з пошти, в 2014 році, кількість злочинів, що були пов’язані із поштовою безпекою, стало вже вдвічі меншим. Листонош  супроводу перевезення грошових коштів було забезпечено бронежилетами, табельною зброєю, вони були навчені чинити опір злочинцям. Так, в Миколаєвській області під час нападу на автівку двох злочинців було застрелено листоношами супроводження. Поштові перевезення перестали бути легкою здобиччю для злочинців. Відповідно, було підвищено й технічну безпеку поштових об’єктів, за кожну зламану, або не встановлену де належало, сигналізацію ми питали суворо.

Певна допомога тут надавалася з боку заступника Генерального директора УДППЗ „Укрпошта” Михайла Петровича Куницького, котрий саме відповідав за можливості технічного оснащення поштового зв’язку. Саме при ньому було забезпечено сучасну технічну безпеку відділень, переказу грошових коштів, відеоспостереження, та інші новації, що убезпечили роботу пошти.

До речі, в подальшому Михайло Петрович працював радником начальника Головного управління Національної поліції  м. Києва.

 

2102 року в Укрпошті змінилося керівництво. В цей період часу я з посади начальника безпеки та заступника директора ДППЗ „Укрпошта” був переведений на посаду, де відповідав вже лише за охорону праці та дотримання пожежної безпеки. І я мав такі, правду сказати, „серйозні” обов’язки,  що якби я навіть дві доби проспав, не виходячи з кабінету, то ніхто б цього, напевно, і не помітив би. Але, напевно, така „робота” тодішнє керівництво влаштовувала – принаймні, нового керівника української пошти – часів передостаннього президента, я й на очі не бачив.

 

Саме на пошті я працював в період революції Гідності. Головпоштамт Київського УДППЗ Укрпошти не працював. Його ніхто не захоплював – ми самостійно прийняли рішення і впустили демонстрантів, і вони зайняли перший поверх, влаштувавши там шпиталь. Всі інші поверхи, на яких розміщувалися чисельні підрозділи та структури української пошти, залишилися недоторканими і не зазнали збитків.

 

Останнім моїм місцем роботи став Фонд Соціального страхування по тимчасовій непрацездатності.

 

Принаймні, я тепер знаю напевно – життя триває й після уходу у відставку. Якщо, звісно у тебе є бажання працювати і приносити користь Україні та її громадянам.

 

 

 

Крайня

 

Ось і заключний розділ прочитаної  книги. Кожен, сподіваюся,  зробив свої висновки. Хотілося б, аби вони були об’єктивними – особливо стосовно   правоохоронної праці.

 

Сьогодні ця щоденна, важка та небезпечна робота з людьми, допомога у біді, захист порушених інтересів, а,  нерідко, й ліквідація дій, що здатні завдати шкоди  населенню, активно триває. Чи завжди в повному обсязі  виконуються задачі тими співробітниками, котрі  присягали на вірність  Україні  та її народові? Нажаль – ні, зрозуміло, та, зрозуміло,  що раніше теж так було.

 

Пояснювати причини не стану. Ми навчилися цьому давно і успішно використовуємо  набутий досвід протягом багатьох років.

 

Мій висновок,   котрий ґрунтується  на багаторічній  службі в органах внутрішніх справ, не видається новим – 95% успіху залежить від керівника, рівня його підготовки, мислення, вміння ставити та виконувати рішення, що прийнято,  контролювати та вимагати їх здійснення  вчасно, і,  головне – не зважаючи ні на що, змінювати недбалих  підлеглих, жорстко та справедливо підтримуючи дисципліну.

 

Спираючись на викладене дозволю собі  дати декілька загальних порад, котрі будуть корисні правоохоронцям-керівникам. Якщо вони вам відомі – чудово!

 

Порада перша – не забувайте знайому з дитинства картинку, де зображено чаплю, котра намагається проковтнути жабу. Остання, перебуваючи до половини у дзьобі, схопила та стисла лапками  довгу шию чаплі, перешкоджаючи їй проковтнути себе. Підпис: „Не здавайся ніколи!”  Саме ці дії повинні бути притаманними кожному керівникові тому, що їх відсутність завжди впливатиме на колективний успіх.  Це вміння, що полягає в здатності протистояти  чужій волі чи то події, обов’язково допоможе здобути перемогу. Прикладів у правоохоронній та іншій діяльності безліч, і незважаючи на те, що не всі вони мають позитивний результат, головне – використовувати всі засоби задля досягнення мети. Стверджуючи важливість сказаного,  наведу як приклад  дуже коротку промову, автором  котрої був 90-й літній Уїнстон Черчилль. Він сказав:   „Ніколи не здавайтесь – ніколи, ніколи, ніколи, ніколи ані в великому, ані в малому, ніколи не здавайтесь, якщо це не суперечить гідності та здоровому глузду. Ніколи не піддавайтесь силі, не піддавайтесь очевидній могутності ворога, що переважає”. Історія  підтвердила  ці слова знаменитого політика, впевнений, що так само відбуватиметься  й сьогодні.

 

Порада друга – якщо не знаєш, що і як робити – дій згідно Закону. Гадаю, що додаткових пояснень це не потребує тому, що давно відомо – все, що зроблено інакше, навіть за досягнення тимчасових успіхів та благ, в подальшому призведе до неминучого краху – тим більш, у роботі правоохоронній.

 

Порада третя – альтернативи  важкій праці керівника системи МВС,  особливо оперативної, не існує.  Ця діяльність повинна  тривати  безперервно в умовах постійної вимогливості, особистої відповідальності та контролю.  Наразі, про роботу від ... до ... години, доведеться забути, що саме по собі є важкою справою.  Вихідні трапляються,  разом з цим, лише „у відповідності до оперативної обстановки”, аналогічно й відпустка.  Бажаєш відпочивати -  іди на пенсію.

 

До речі, аби розрадити – в книзі  президента США Дональда Трампа „Міркуй як  мільярдер”, написано про те, що той хто ходить у відпустку, взагалі не любить свою роботу. Не погоджуючись з цією думкою, скажу лише про те, що слід постійно навчатися відпочивати, відновлювати сили та підтримувати себе у формі задля подальшої діяльності.

 

Порада четверта – завжди прагни зростання, як у службовому, так і, особливо,  в професійному відношенні. Долати у роботі невміння, і навіть „нелюбов” до тієї чи іншої справи. Не секрет, що переважна більшість керівників оперативних апаратів, є гарними сищиками, але не публічними людьми, фактично не вміють виступати  задля широкої аудиторії. Недостатньо сильні вони й у підготуванні документів. тому й доручають ці справи підлеглим. Здолати це можливо лише завдяки постійному навчанню (для початку особисто відвідувати  спецбібліотеку,   та й вимагати цього від підлеглих), необхідно вивчати все нове та сучасне (наприклад, теорії „блакитного світла”,  „відчиненого вікна”, поняття «лімітативна клаузула», що їх використовують за кордоном,  та  інше).

Отримуючи призначення на вищі керівні посади, оцінювати, перш за все, не їхні „можливості”, а власний досвід, вміння керувати людьми, авторитет, який маєш.

 

Порада п’ята – не витрачай даремно сили та час на непотрібну боротьбу з недругами. Завжди шукай можливість  перетворити ворога на друга, за необхідності  - жорстко контролюй, не  вдаючись до приниження, наклепу та помсти.  Завжди  зневажай та борись  із заздрісниками та лизоблюдами.  Пам’ятай про те, що заздрість завжди  призводить до зради.

 

Порада шоста – не дозволяй помилкам, несправедливій критиці, хибам у роботі, хворобам, сімейним проблемам порушувати  впевненість у власних силах.  Натомість – виправляй помилки та недоліки, мужньо концентруй сили на вирішенні головних задач.

 

Сьоме – і найголовніше – завжди пам’ятай про підлеглих, від діяльності  котрих залежить  успіх підрозділу, що ти очолюєш,  знай  про їхні проблеми та досягнення, стосунки  у родині, виявляй турботу про здоров’я, знай їхні потреби  та інші моменти, що забезпечують у колективі нормальні, доброзичливі стосунки.

 

І останнє – поліцейські не граються у політику, аби виконати це дивися пункти 1 та 2.

 

Тримайтеся! Все лише починається!

 

 

 

 

З повагою, щиро ваш                            Ю. Черкасов

 

       М. Київ 2016-2017р. 

 

 

 

 

 

 

 

Вважаю за необхідне щиро подякувати друзям, котрі надали мені велику допомогу та моральну підтримку у створенні цієї книги :

 

Кіхтенку Олександру Тимофійовичу, Смішку Ігорю Петровичу, Ануфрієву Миколі Івановичу, Євдокимову Володимиру Миколайовичу, Коршунову В’ячеславу Григоровичу, Науменку Анатолію Вячеславовичу, Обалю Олексію Михайловичу, Обіходу Миколі Сергійовичу, Хащевому Миколі Васильовичу, Іващенку Олександру Юрійовичу, Сученку Олександра Володимировичу, Мельникову Володимиру Григоровичу,   Шевченку Івану Степановичу, Шевченку Павлу Валерійовичу,  Шелудченку Сергію Миколайовичу,

  

 

---

Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/