Концепцiї сучасного людинознавства,

філософсько-педагогічна антропологія,

фiлософiя освiти, педагогічна психологія

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

О н т о г е н е з с в і д о м о с т і і педагогічний процес у контексті глобалізації суспільства та зміни освітньої парадигми

 

(Вступ до особистістно орієнтованої педагогіки)

В 3-х томах. Том II

 

 

Книга для стурбованих

батьків, педагогів і молоді

- майбутньої еліти держави

 

 

 

 

Україна, 2007-2016

 

 

 

 

 

Півненко А.С. Онтогенез свідомості і педагогічний процес у контексті глобалізації суспільства та зміни освітньої парадигми (Вступ до особистісно орієнтованої педагогіки): Книга для стурбованих батьків, педагогів та молоді - майбутньої еліти держави. В 3-х томах. Том перший.

 

На зламі століть парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір. Це стверджування вже стало загальновизнаним серед учених соціогуманітарного профілю. Однак, для широкого загалу, зокрема, для педагогічної громадськості, поняття людський вимір залишається нечітким, розмитим, таким, що потребує наповнення конкретним змістом. Педагогіка реагує на нові суспільні потреби проголошенням особистісно орієнтованого підходу в навчанні й вихованні, але обмежується оновленим підходом до старих цілей індустріальної епохи, процесів їх досягнення або ж “плаває” на поверхні нових навчально-виховних проблем, не занурюючись у їх глибини, що створює лише моду на певні ілюзії. Що є сучасна людина, що вона має додати до арсеналу своїх якостей і що вимагається у масовому порядку від поведінки пересічної людини такого, чого не вимагалося раніше, і чому? – ось ті конкретні запитання, які вже стали актуальними і на які сьогодні чітких відповідей ще нема. Ця книга є спробою пошуку таких відповідей.

На часі зміна орієнтирів і пріоритетів освітньої парадигми. До її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ додаються внутрішні виміри саморефлексії постіндустріальної епохи. Новий рівень саморефлексії людини, її здатність вже сьогодні бачити себе з точки зору майбутнього так, як нині ми спостерігаємо за мешканцями мавп’ярні у зоопарку, має стати стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття. Сходження саме на такий рівень рефлексії має бути відповіддю на виклики глобалізованого суспільства, відповіддю на тривожну стурбованість екзистенційної філософії щодо майбутнього сучасної людини.

Автор висловлює надію, що книга зацікавить ту частину батьків, які стурбовані майбутнім своїх дітей, також активну молодь, що вступає у доросле життя і має запитання щодо нього. Вчителям і студентам педагогічних вузів книга може бути корисною як вступ до особистісно орієнтованої педагогіки, як теоретичний мінімум для проектування особистісно орієнтованих педагогічних технологій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА ІV

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ - що ми маємо знати про це?

 

Розділ 22. Дещо з філософії та інших наук як пропедевтика наступного матеріалу . . .185

Мета Природи та її рушійні сили – 185. Як Природа досягає своєї Мети. Зворотний зв’язок як передумова самоорганізації матерії – 187. Відображення як атрибут матерії. Випереджувальне відображення у живій природі – 191. Психічні форми відображення. Випереджувальне морфологічне дозрівання – 192. Дещо про нервову систему і мозок людини – 194. Як психічне (ідеальне) керує матеріальним – 197. Свідоме і несвідоме у психіці людини – 199. Екстеріоризація і інтеріоризація - дві сторони єдиного механізму взаємодії психіки людини і зовнішньої дійсності – 201. Запитання для повторення й обговорення – 203.

 

Розділ 23. Про суть перцептуального підходу до з’ясування механізму свідомості та рівні відображення дiйсностi свiдомiстю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204

Про чуттєву обізнанність одноклітинних та особливості нейронної активності – 205. Від чуттєвої обізнаності до символічної свідомості як обізнаності про обізнаність – 207. Від двосторонніх міжмодальних трансляцій у вищих приматів до трьохсторонніх міжмодальних синтезів у людини – 209. Про рівні відображення у живій природі як основи формування життєвих світів – 211. Запитання для повторення й обговорення – 218.

 

Розділ 24. Вищі рівні відображення у свідомості людини і суспільства. . . . . . . . . . . . . . 219

Емоційна сфера переживань і свідомість, їх зв’язок – 210. Уява як суто людська властивість свідомості – 222. Внутрішня мова як суто людська форма свідомості – 226. Думка і слово як відображення дійсності у свідомості людини – 234. Знак, значення і смисли як елементи свідомого відображення – 238. Поняття як вища форма узагальненого відображення мовою – 240. Інтенціональність та інтерсуб’єктивність як містки між індивідуальною та суспільною свідомістю – 244. Запитання для повторення й обговорення – 251.

 

Розділ 25. Емоції як форма відображення, регулювання й енергетичного забезпечення цілеспрямованої поведінки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .252

Емоції – що ми знаємо про них? – 252. Дещо про класифікацію емоцій – 255. Емоції – що ми маємо знати про них? – 256. Емоції як містки між несвідомим і свідомим – 257. Активність людини, гомеостаз і гетеростаз, актуалізація і мотивація, їх зв’язок з емоціями – 258. Сміх, гумор та іронія як засоби компенсації недосконалостей “бульки” індивідуальної свідомості – 264. Емоційно-мотиваційна сфера як предмет багатовимірного моделювання – 265. Запитання для повторення й обговорення – 267.

 

Розділ 26. Воля як прояв активності свідомості і вищий рівень ієрархії психічних функцій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268

Два підходи психології до визначення феномену волі – 268. Воля як предмет психології та педагогіки XX ст. – 270. Пристрасті як єдність емоцій і волі – 273. Що є воля? Маємо просту відповідь – 274. Свідомість як спрямовуючий чинник енергетичного забезпечення процесів інтеріоризації і екстеріоризації – 274. Воля людини як міра активності її свідомості, як вищий рівень ієрархії психічних функцій – 277. Як індивідуальна воля окремої людини узгоджується із волею суспільства – 277. Запитання для повторення й обговорення – 279.

 

Розділ 27. Людина на сходинці еволюції

між братами молодшими (знизу) і суспільством (зверху). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .280

Проблема агресії людини як одного із базових внутрівидових інстинктів – 280. Навію-ваність людини як передумова суспільної організації; людина як суб’єкт і об’єкт маніпуляцій – 285. Натхнення як прояв агресивної волі – 288. Що є людина у співвідношенні з суспільством, у чому полягають протиріччя і як їх розв’язувати? – 290. Діонісійське і аполонівське начала в людині: як бути? – 291. Запитання для повторення й обговорення – 296.

 

Розділ 28. “Булька свідомості” як макромодель. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297

Пропедевтика теми розділу (вступ до теми моделювання) – 297. Свідомість людини як відображення відображень – 300. “Булька свідомості” людини і її “життєвий світ” – 305. Життєвий світ людини і його координатні виміри у поглядах сучасних психологів – 308. Булька (сфероїд) багатовимірного простору як макромодель свідомості людини і суспільства – 312. Що має бути покладено в перелік координатних вимірів “бульки свідомості” - усвідомленого життєвого світу людини? – 314. Приклад використання просторової моделі “бульки свідомості” для прояснення сутностей феномену свідомості – 316. Запитання для повторення й обговорення – 321.

 

Розділ 29. Свідомість людства як вища форма випереджувального відображення у видимій нам природі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 322

Свідомість як “ліхтар” пізнання – 322. Про можливості пізнання істини. Теореми Геделя про неповноту та її наслідки – 327. Природжена недосконалість бульки свідомості і її рефлективний зв’язок з реальністю – 329. Проектування як вища форма відображення – 331. Техніка як матеріалізація свідомого відображення природи (екстеріоризація), як штучна природа, як самоускладнення природи – 331. Запитання для повторення й обговорення – 333.

Узагальнення частини ІV . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .334

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .340

Список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . 341

Додаток. Самосвідомість Homo sapiens, сучасника і співвітчизника, – коли воно виникло та на якому етапі свого розвитку сьогодні перебуває? (Матерiали

до курсу лекцій з навчальної дисципліни «Концепції сучасного людинознавства») . . . . . . . . 346

Словник термінів і скорочень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .369

Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .373

Змiст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .377

 

…

 

 

 

Частина ІV

 

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ –

що ми маємо знати про це?

 

 

...

 

 

 

Згідно з “ортогенетичним” принципом розвитку Хейнца Вернера,

усе, що розвивається, йде від первинно недифференційованої

чи глобальної організації до дифференціації множинно координуємих частин і,

нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів.

 

Г. Хант. Свідомість як локалізована

/ Про природу свідомості (1995). С. 144

 

 

 

 

Вища тварина - це не більше

ніж колонія найпростіших організмів.

Кожна із клітин, що утворюють таку тварину,

зберегла свої примітивні властивості, надавши їм

більший ступінь досконалості шляхом розподілу праці

і відбору.

 

А. Біне, амер. психолог XIX ст.

 

 

 

 

...свідомість символізуючої істоти

ніколи не може бути істинно особистою і незалежною

- незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому.

Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо відвернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми.

 

Г. Хант, “Про природу свідомості...” (1995).

 

 

.

 

Розділ 22

 

Дещо з філософії та інших наук

як пропедевтика наступного матеріалу

 

 

...все перебуває у процесі становлення.

Геракліт, VI ст. до н.е.

 

22.1. Мета Природи та її рушійні сили.

Чи має Природа мету своєї еволюції? - цього питання ми вже торкалися у п. 1.2. Так має, але Мета природи не відображається звичним нам поняттям уявного результату спланованої і обмеженої у часі людської діяльності чи кінцевого результату функціонування технічної системи із зворотнім зв’язком. Вона скоріше схожа із метою ринку з його “невидимою рукою” (Адам Сміт), де не окремі центри, а “система в цілому” містить в собі інформацію про майбутнє і є носієм програми цілеспрямованої діяльності, або ж схожа із метою будівництва термітника чи бджільника, у якому беруть участь сотні і тисячі комах і де носієм проектної інформації є не якась окрема комаха, а їх сукупність.

У Природі зовсім не обов’язково виокремлювати керуючу підсистему і кінцеву мету як фінал (завершення). І зовсім не слідує із наших звичних уявлень про цілеспрямовану діяльність, що і вся Природа повинна мати Бога як виокремлену сутність і кінцеву мету свого існування - як фінал. Достатньо сприйняти, що Природа (Всесвіт) як МакроСистема має притаманні їй атрибути взаємодії, змін, розвитку, відображення. Справді, який може бути кінцевий фінал, якщо Природа нескінченна у часі і просторі. Іншими словами, можна вважати Метою Природи саме її перманентний розвиток як самоорганізацію, самоускладнення. Природа не потребує Мети як фіналу, оскільки має потенцію саморозвитку. Наявність потенції саморозвитку означає творче начало у самій матерії як її атрибут (творчість - створення нового). Розуміння цього робить зайвим поняття Бога. Адже усе те, що людина досі приписувала Богу, насамперед, Творче Начало, є атрибутом матерії. Синергетика і психологія сьогодні переконливо ведуть нас саме до такого розуміння Природи і Бога.

Розгляд питання про першопочатки, рушійні сили і єдність Природи вимагає використання граничних понять - категорій. Поняття “матерія” (від лат. materia - речовина) посідає у системі категорій визначне місце. Це найперше (або, кажуть, останнє) гранично загальне поняття філософії і науки взагалі. Воно розкривається і конкретизується у “атрибутах матерії”, якими філософія вважає: простір і час як форми буття-існування матерії, рух (зміни, розвиток), взаємодію, відображення як сліди взаємодії.

Говорячи про матерію як категорію філософії, недостатньо акцентувати увагу на її відношенні до свідомості - бути об’єктивною реальністю, існувати поза і незалежно від свідомості. Недостатньо акцентувати увагу на видах матерії - речовині і фізичних полях. Філософи опускаються до такого спрощення лише при написанні підручників для широкого загалу. Заслуговує уваги уточнення Є. Солопова, який з даного приводу писав: “... матерія не є будь-яким окремо взятим її проявом, вона не є також об’єктивною реальністю в якому-небудь одному вибраному її прояві, матерія є вся об’єктивна реальність як єдина система усіх її лише відносно окремих проявів” [Солопов Е.Ф. Материя и движение. Л., 1972. - 139 с. - С. 139]. А Бертран Рассел, обговорюючи проблеми, що прояснились у зв’язку зі спробами Берклі “знищити” матерію, дав таке її визначення “я визначив би її як те, що задовольняє рівнянням фізики” [Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С. 771].

Які б не були названі атрибути - субстанціональні якості матерії, матерія як субстанція - це те, що зберігається при усіх змінах і перетвореннях її видів, те загальне, що складає її основу і зумовлює єдність усіх її проявів. Ми все хотіли б уявляти наочно, але це не є можливим. Щодо проявів (видів) матерії, то вона може відображатись нашою свідомістю і як речовина, і як фізичне поле, і як енергія, і як інформація.

Філософська думка розкриває і конкретизує “рух” формами - фізичною, хімічною, біологічною, соціальною [Енгельс Ф. Діалектика природи] або неживою, живою, розумною [Базалук О.А. Разумное вещество. - К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.]. Фізичними формами існування матерії є речовина (елементарні частки, атоми, молекули та інш.) і поле (гравітаційне, електромагнітне, слабке ядерне, сильне ядерне). З цими формами пов’язані енергія (формулою Енштейна) та інформація (через негентропію). Тож найпростішими (найзагальнішими) видами матерії вважаємо: речовину, поле, енергію, інформацію. (Хоча філософські словники продовжують вважати такими лише речовину і поле).

Рух матерії відбувається згідно з законами. У Природі діють фундаментальні закони фізики й інші загальні закони, зокрема, “придумані” людиною закони діалектики, згідно з якими рух матерії відповідає єдності і боротьбі протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення-заперечення (теза-антитеза). У суспільстві економічні та інші закони проявляють себе специфічно, як тенденції.

Принциповими (ключовими) питаннями філософії є питання про рушійні сили руху та про єдність матеріального світу. Щодо рушійних сил руху, то деякі філософи (не всі) вважають такими внутрішні протиріччя у кожній формі руху. Ці протиріччя проявляються у взаємодії структурних елементів, що утворюють цілісність форми руху. Однак, що вважати за протиріччя у кожній формі руху, одностайності нема. Так в навчальному посібнику з філософії В. Боброва основним протиріччям для фізичної форми руху матерії пропонується вважати протиріччя між масою і енергією - досить умовне твердження, а для найвищої форми руху - соціальної - протиріччя індивид-індивид - досить сумнівне твердження [Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие. - М.: ИНФРА - М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.]. Чому б не вважати основним таке протиріччя як протиріччя між елементом і системою, “моментом” і цілісністю, окремим і загальним? Інакше кажучи, вибір того чи іншого протиріччя часто є умовним.

Цікаво знати розбіжності у поглядах на протиріччя великих філософів І. Канта (1724-1804) і Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831). Кант вперше звернув увагу на межі розуму. Досі філософи досліджували світ за допомогою розуму, але не досліджували сам розум як інструмент пізнання. На думку Канта, протиріччя як причина розвитку не має відношення до реального світу, а виникає тільки у мисленні. Ведучи полеміку з Кантом, Гегель написав свої знамениті слова про протиріччя: “Це надто велика ніжність по відношенню до світу - видалити з нього протиріччя, перенести, напроти, це протиріччя в дух, в розум і полишити його там нерозв’язаним. Наспрвді ж дух є настільки сильним, що може не лише терпіти протиріччя, а й розв’язувати його. Це однак зовсім не означає, що так званий світ (як би його не називали - чи об’єктивним реальним світом, чи згідно трансцендентальному ідеалізму, суб’єктивним спогляданням і чуттєвістю, визначеною категоріями мислення) вільний хоча б де-небудь від протиріччя ...” [Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 1. М., 1970. - С. 317-318].

Сьогодні, відмічаючи заслуги великих німецьких філософів і сповідуючи принципи плюралізму думок (наслідок усвідомлення багатоманітності, невизначеності проявів світу), ми лише констатуємо їх позиції, не наважуючись визначати, хто ж із них більше правий. Мабуть і Кант правий, і Гегель правий. Кант правий у тому, що протиріччя - категорія розуму, відображення чогось більш складного, яке має свою ще недостатньо пізнану структуру.

Порушуючи тему протиріччя як джерела руху і розвитку, вважаємо за доцільне акцентувати увагу на взаємодії як першопричині змін, руху і розвитку матеріальних утворень. Деякі філософи вважають, що будь-яка взаємодія несе в собі протиріччя, адже взаємодіючі сторони чинять протидію. В цьому випадку розрізняють протиріччя несуттєві і такі, що приводять до якісних змін, а взаємодію визначають як форму існування протиріччя. Взаємодія як родове поняття породжує такі видові поняття як причина і наслідок. З ними в свою чергу пов’язані суперечки про детермінований та випадковий зв’язок причини і наслідку. В цьому позиції філософів не є однозначними. Так одні вважають, що завжди: ”Відношення причина-дія не носить вірогідного характеру і, таким чином, ніякої особливої “вірогідної” причини не існує, а є лише вірогіднісний спосіб опису очікуваного виявлення дії за деякої неоднозначності умов здійснення причинного відношення” [Райбекас А. Я. Вещь, свойство, отношение как философские категории. Томск, 1977. - С. 193]. Інші вважають детермінованість лише частковим проявом закономірності.

Говорять також про протиріччя між сутністю матеріального утворення і явищем як результатом взаємодії матеріальних утворень. Явище відображає не одну сутність і тому в чомусь є багатшим.

Цікаво знати, що сучасне природознавство, синергетика вбачають рушійні сили еволюції аж ніяк не в простому протиріччі, а дещо в іншому - в спонтанній активності матерії, у випадковостях на макроскопічних рівнях, оперуючи такими поняттями як відкритість систем, нелінійність нерівноважних ситуацій, точки біфуркації тощо [Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. - М., 1986], [Хакен Г. Синергетика. Иерархия неустойчивости в самоорганизующихся системах и устройствах. - М., 1985].

Щодо єдності матеріального світу, то вона проявляє себе у відсутності границь силових взаємодій, у наявності фізичних сталих величин, у інваріантності фізичних законів, у перетвореннях елементарних частинок (коли із одної виникає декілька, в тому числі, і тотожна першій), у принципі мінімуму енергії - умові стабільності матеріальних систем та у “наслідуванні” певного змісту, досягнутого на попередніх етапах (формах) руху матерії, наступною, вищою формою руху. Цікаво навести думку відомого фізика академіка Маркова М.А., який ще в 1970 році висловлювався з цього приводу так: “Згідно з сучасним розумінням структур елементарних частинок, одиничне - дана елементарна частинка немислима без усіх родів елементарних частинок. ...Важливо, що розуміння існування такої єдності вже виникло. Опосередковано чи неопосередковано “Все” в природі пов’язане з “Усім”. І це фізично дає нескінченне число різноманітних зв’язків, які зумовлюють багатство властивостей одиничного об’єкта. Можна думати, що з часом виникне розуміння єдності елементарної частинки і Всесвіту, ультравеликого і ультрамалого” [Марков М.А. О понятии первоматерии // Вопросы философии, 1970, № 4. - С. 75].

 

22.2. Як Природа досягає своєї Мети. Зворотній зв’язок як передумова самоорганізації матерії

 

     Матеріальне утворення з певною самостійністю, цілісністю, структурністю філософи називають річчю. Річ являє собою загальну форму буття матерії. Лише певна система взаємодії речі з іншими речами робить її тим, чим вона є. З річчю пов’язують такі категорії як якість і кількість, одиничне і загальне, окреме і ціле, субстрат і субстанцію.

     Одиничне - це таке, що належить тільки одній речі. Те, що належить багатьом речам, складає загальне. В окремій речі співіснує і одиничне, і загальне. Субстрат - матеріальна основа одиничного, а субстанція - сутнісна основа загального, матерія чи дух, ідея.

     Якість речі тотожна її сутності. Якість визначається кількістю окремих властивостей речі. Розвиток речі відбувається через стрибкоподібний перехід кількісних змін у якісні, з чергуванням неперервних і перервних змін, неперервних кількісних змін і перервних якісних змін, одних стійких станів іншими.

     Цікавим є те, що сьогодні філософи приходять до ототожнення поняття “річ” і “система”, частина і елемент. Тим самим відбувається усвідомлення системної будови буття. Говорять про такі поняття як зміст, форма, елемент, структура, функція. Ціле (цілісність) утворює структура як відносно стійка система зв’язків (відношень) елементів. Відношення елемента і цілого відображає поняття “функція”. Саме функції забезпечують цілісність системи.

     Усі реальні системи, окрім абстрактної закритої, є відкритими, тобто взаємодіючими з завнішнім середовищем. Взаємодія із зовнішнім середовищем передбачає обмін речовиною, енергією, інформацією.

     Чи може матерія спонтанно самоускладнюватись? Наука відповідає сьогодні на таке питання позитивно і пояснює це так.

     Сукупність елементів та зв’язків між ними, які утворюють нову цілісність, властивості якої не зводяться до властивостей її частин, називають системою. Зв’язки між елементами забезпечують певні функції системи. Будь-яка система має по відношенню до себе зовнішнє середовище і взаємодіє з ним також певними зв’язками - передачею речовини, енергії та інформації. Системи, які не взаємодіють із зовнішнім середовищем є абстракцією. Система будучи утвореною, прагне, як мінімум зберегти свою цілісність. Це досягається певними зв’язками між елементами, які утворюють так звані зворотні потоки речовини, енергії, інформації і називаються зворотніми зв’язками. Зворотній зв’язок - це зв’язок між початковою, вхідною дією (причиною) на певній ділянці системи і реакцією (наслідком), коли частина вихідної енергії повертається на вхід і підсилює або зменшує першопричину. Поведінка системи може посилювати вхідну дію, це випадок позитивного зворотнього зв’язку, або зменшувати її, це - негативний зворотній зв’язок. Негативні зворотні зв’язки можуть зменшувати зовнішні впливи на систему до нуля; система у цьому випадку залишається стабільною щодо її структури і поведінки, говорять, зберігає гомеостаз(ис) (гр. homoios подібний + stasis стан). Термін “зворотній зв’язок” використовується також у більш вузькому смислі для позначення того, що поведінка системи керується величиною різниці (похибки) у положенні системи відносно певної конфігурації її елементів чи усієї системи відносно зовнішнього середовища - конфігурації, яка прийнята за ціль діяльності системи. 

     Необхідно розрізняти гомеостазис від стану рівноваги. Стан рівноваги є більш загальним поняттям. Рівновага може досягатись і без зворотніх зв’язків, за рахунок ентропії - перетворення усіх видів енергії у теплову і її рівномірного розподілу (розсіювання) між усіма елементами системи.

     Найбільш складними вважаються цілеспрямовані системи. Цілеспрямовані системи є нерівноважними системами. Цілеспрямована поведінка не можлива без негативного зворотнього зв’язку. Якщо система має механізм цілевизначення, то про її поведінку говорять як про доцільну. Релігія (теологія) вважає, що Бог створив світ, наділивши його певною метою, і що цей світ тим самим є доцільним. Філософія із стародавніх часів намагається визначити цілі Природи та рушійні сили, що спрямовують її цілеспрямований рух., скочуючись час від часу на теологічні позиції.

     Широке вивчення складних систем із зворотніми зв’язками привело до становлення нових галузей науки - кібернетики і інформатики. Було усвідомлено те значеня, яке має для реалізації зворотніх зв’язків інформація. Сьогодні термін “інформація” все ще вживається у різних смислах, однак інформацію вже визнають як фундаментальне поняття, поряд з речовиною (масою) та енергією. Якщо енергія (гр. energeia - діяльність) характеризує загальну міру різних видів руху і взаємодій в механічній, тепловій, електромагнітній, гравітаційній та ядерній формах, то інформація (гр. informatio - ознайомлення) є мірою організованості, складності, розмаїття системи. В деяких випадках говорять про корисність інформації у відповідності з певними критеріями. Маса і енергія пов’язані між собою відомою формулою Енштейна. Існує також зв’язок енергії з інформацією, однак поки що формульної залежності наукою не встановлено. Відомо лише, що інформація співвідноситься з енергією через ентропію як міра організованості з мірою неорганізованості (ентропією), тому інформацію у деяких галузях науки позначають терміном “негентропія”.

     Людина є надскладною системою із безліччю зворотніх зв’язків. Еволюція Природи йшла до такого складного творіння поступово. Цікаво, що найперші складні системи із зворотніми зв’язками виникли у неживій природі. Це ланцюговий радіоактивний розпад у фізиці і розгалужені ланцюгові реакції у хімії - приклад позитивних зворотніх зв’язків. Коливальні реакції у хімії (як і взагалі коливальні процеси у неживій природі) є прикладом негативних зворотніх зв’язків.

     При достатній складності системи у її поведінці можна виділити рівноважні та нерівноважні області. Усі елементи і зв’язки системи описуються певною множиною параметрів, які змінюються в часі і тому можуть мати безліч значень. Усі ці значення називають фазовими координатами. Вісі відповідної системи координат відповідають певним параметрам системи. Сукупність фазових координат на певний момент часу називають станом системи. Саме нерівноважність є умовою зміни (розвитку) системи. Нерівноважність означає можливість зміни структури системи, що утворюються елементами та зв’язками між ними. Нерівноважність передбачає хаотичність поведінки системи, тобто неможливість опису поведінки у наступні моменти часу, навіть якщо відома поведінка у даний момент часу. Така хаотичність зумовлена нелінійним характером зв’язків, функціональних залежностей, коли незначні зміни одної фазової координати в певний момент часу можуть привести до значних змін іншої і навпаки. Незворотність, вірогідність та випадковість стають об’єктивними властивостями нерівноважних систем на макрорівні, а не лише на мікрорівні, як це було встановлено в молекулярній фізиці та квантовій механіці.

     Передумовами зміни станів нерівноважної системи є її когерентність (властивість “відчуття” кожним елементом цілісної поведінки системи) та наявність біфуркації - особливої точки у фазовому просторі. Поняття нерівноважної системи дає змогу зрозуміти еволюцію неживої природи від хаосу до порядку і далі до утворення живої природи. Точка біфуркації є критичною точкою, у якій система стає нестійкою до флуктуацій - змін будь-яких фазових координат. Флуктуацію, яка послужила в точці біфуркації початком змін до нового стійкого стану, називають подією. Так в точці біфуркації випадковість може підштовхнути систему на новий шлях розвитку і після того, як один із можливих варіантів обрано, система може знову на деякий час увійти у стан стійкості. Для створення нових структур необхідні як негативні зворотні зв’язки, так і позитивні.

     В точці біфуркації флуктуації достатньої сили руйнують попередню організацію системи. Якщо система переходить на більш високий рівень упорядкованості, то вона починає споживати більше енергії із зовнішнього середовища. Такі структури, які проходячи точки біфуркацій, для підтримки нового стабільного стану, приймають і розсіюють все більше енергії називаються дисипативними структурами. Так енергія створює все більше порядку у певному локальному просторі Всесвіту з одночасним збільшенням загальної ентропії. Цей процес називають самоорганізацією, а науку, яка вивчає закономірності самоорганізації - синергетикою. З синергетикою в науки проник еволюційний підхід і розуміння творчості як творення нового. Енергія - це не тільки здатність виконати механічну роботу, яка виміряється однаковими одиницями виміру – джоулями, а й здатність виконати роботу по створенню нових структур систем будь-якої природи. Відповідно, ентропію можна вважати мірою творчості енергії, як інформацію - мірою складності системи.  

     Отже, на запитання “Як Природа досягає своєї мети?” маємо таку відповідь. Природа (Всесвіт) досягає мети кожної миті, змінюючись у часі, нерівномірно ускладнюється у окремих локальних ділянках простору. Матерія існує у формі руху, рух відбувається у просторі і в часі - так говорять філософи.  Рух - це зміни. Певного класу зміни позначаються  поняттям “самоорганізація” і вивчаються новою галуззю науки - синергетикою. Синергетика переконливо показала як саме відбувається самоорганізація матерії. Самоускладнення матерії приводить у певних ділянках простору (Всесвіту) до появи її живої і далі розумної форми існування. Можливо, слід погодитися з пропозицією тих науковців, які пропонують вважати, що еволюція живої природи закінчується на стадії Гомо Сапієнса і що доцільно виокремлювати три специфічні форми існування матерії: неживу (косну), живу і розумну [Базалук, 2000]. Можливо, людина є певним етапом розвитку матерії, найскладнішим матеріальним утворенням у видимій нам сьогодні частині Всесвіту - кінцевий етап еволюції живої матерії і початковий етап її розумної форми.

     Існують різні концепції виникнення життя на Землі від креаціонізму (божественного створення живого) до панспермії (занесення життя іззовні космічними пришельцями - метеоритами, НЛО тощо). Найбільш прийнятною в наш час вважається концепція походження життя як результату закономірної еволюції матерії. (Хоча і варіант панспермії не виключається - доведено, що органічна речовина вже була присутньою у космосі до виникнення Землі [Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000. - 512 с. - С. 125]). Відомо, що у Всесвіті утворено лише близько 100 атомів-елементів, майже усі - в надрах зірок. На Землі основою життя є хімічний елемент вуглець. Саме вуглець найбільш здатен створювати розмаїття (десятки мільйонів) складних молекул. Сполуки вуглецю - протяжні скручені ланцюгові структури - поєднання вуглецю з воднем, киснем, азотом, фосфором, сіркою, залізом мають різноманітні каталітичні, енергетичні, інформаційні та інші властивості. Вважається, що на Землі органічні речовини могли виникнути або в розплавлених глибинах Землі, або в просторах океанів.

     Після того, як вуглецеві з’єднання утворили “первинний” бульйон - будівельний матеріал із 29 низькомолекулярних сполук (амінокислот, азотистих сполук, глюкози, жирів), з’явилась можливість утворювати більш складні - білки та нуклеїнові кислоти, які мають властивість самовідтворення собі подібних.

     Самовідтворювані молекулярні структури - це більш складні системи після нерівноважних систем. Наступною за складністю є клітина - “одиниця життя”. Щоб клітина могла отримати із-зовні необхідні поживні речовини, синтезувати необхідні для її гомеостазису та розвитку біомолекули і видалити непотрібні відходи, у ній здійснюються одночасно тисячі хімічних реакцій. У кожній із клітин людини синтезується більше 10000 різних білків. (Чим не фабрика!). Величина ж клітин - близько мікрометра.

     Клітини без ядра, але вже з ДНК (молекулами дезоксірибонуклеїнової кислоти), відповідальними за відтворення клітини, - бактерії та синьозелені водорослі - перші організми виникли близько 3 млрд років тому назад. На наступному етапі (близько 2 млрд років тому назад) у клітині з’являється ядро. Одноклітинні організми з ядром називаються найпростішими. Їх близько 30 тис. видів. Самі прості із них - амеби.

     Дж.Кендрью, автор праці “Нитка життя”, образно сказав про клітини так:

     “Клітина - це свого роду атом в біології. ...Уявіть собі, що збільшили людину до розмірів Великої Британії. Тоді одна її клітина буде такої ж величини приблизно, як будівля фабрики. Усередині клітини знаходяться великі молекули, складені із тисяч атомів, у тому числі, молекули нуклеїнової кислоти. Так ось,  навіть при такому величезному збільшенні, яке ми собі уявили, молекули нуклеїнової кислоти будуть тонкішими за електричні проводи. ...Будь-який живий організм можна порівняти з гігантською фабрикою, на якій виробляється багато різноманітних хімічних продуктів; на ній виробляється і енергія, яка приводить у дію усю фабрику. Більше того, вона може відтворювати саму себе (що для звичайних фабрик є цілком неможливим!)” (цит.: [Горелов; с. 133]).  

     Близько 1 млрд років тому з’явились перші багатоклітинні організми з розгалуженням рослинного і тваринного життя. Перший важливий результат розлинної діяльності - фотосинтез - створення органічної речовини із вуглекислоти і воді при використанні сонячної енергії  Продукт фотосинтезу - небачені до того, величезні обсяги органічної речовини і кисень в атмосфері. Кисень утворив нову атмосферу Землі, а залишки рослин - грандіозні енергетичні запаси органічних з’днань (вугілля, нафту, торф). Крім того, рослини забезпечили живлення тваринній формі життя.

     До найважливіших властивостей живих систем відносяться компактність, енергетична економічність, розмаїття і складність їх компонент та динаміки процесів, що в них відбуваються, також здатність до надлишкового самовідтворення. Компактність і складність ДНК - матеріального носія спадкової інформації вражає уяву людини. Кожна ДНК складається із двох ланцюгів, спрямованих у протилежних напрямках і закручених одна навколо іншої подібно скрученим електричним проводам. Якщо скласти ланцюг із усіх ДНК одної людини, то він протягнеться через усю Сонячну систему (близько 300 млн км). Молекули ДНК - це начебто набір матриць, з якого “друкується” організми у типографії Землі. Одну ділянку молекули ДНК, з якої “друкується” (синтезується) лише один вид білка називають геном, а сукупність генів одної клітини - геномом. Генетика свідчить: ми несем в собі інформацію наших померлих предків, усієї природи. Вся навколишня природа немовби міститься усередині нас.

     Основними механізмами, за допомогою яких сучасна біологія пояснює передачу генетичної інформації для синтезу “будівельних матеріалів” організму і регуляції процесів життя як окремої клітини, так і всього організму, є механізми зворотнього зв’язку, позитивного і негативного. З огляду на складність клітини і всього організму повний опис усіх зворотніх зв’зків є задачею величезної складності. 

     Іманнуїл Кант (XVIII ст), оглядаючи світ з позицій сучасної йому науки, висловив знамениті слова про дві речі, які не можуть не дивувати - зоряне небо над нами та моральний закон усередині нас. У сучасній науковій картині світу (НКС) із усіх фактів про устрій світу нас найбільше дивує зворотній зв’язок, як основа усіх основ еволюції матерії, та ДНК як найбільша компактність складності матеріальних систем, приклад найбільшої густини інформації.           

 

     22.3. Відображення як атрибут матерії. Випереджувальне відображення у живій природі.

     Умовою самоускладнення матерії є її атрибут, що позначається поняттям “відображення”. Екстраполяція тенденцій розвитку на майбутнє дозволяє зробити висновок, що самоускладнення матерії  буде продовжуватись. Його наслідком буде подальше збільшення здатності відображення (свідомості, самосвідомості) і перетворень навколишнього середовища.

     Відображення як атрибут матерії, що самоускладнюється, напевне, є ключовим поняттям у пізнанні Природи. Найпростішою формою відображення є зміни (сліди) у фізичних тілах, що взаємодіють. Найвищими, із відомих нам, формами відображення є самосвідомість окремої людини і форми суспільної свідомості, зокрема наука. Відображення розглядається сучасною філософією як атрибут, всезагальна невід’ємна властивість матерії. Відображення у самому широкому смислі є здатність будь-якого матеріального утворення у своїх власних змінах (слідах) частково чи повністю відтворювати взаємодіючі з ним об’єкти зовнішнього світу. Відображення як наукове поняття пов’язане з поняттями структури, форми, відношення, змісту, зв’язку.

     У Всесвіті все взаємодіє (візьмемо до уваги хоча б сили гравітаційної взаємодії). То ж кожен елемент матерії відображає у собі весь Всесвіт. Питання лише у кількості інформації, яка може бути визнана мірою відображення. Стосовно кожної специфічної форми відображення в процесі еволюції матерії, від елементарних форм в неживій природі до мислення людини і теоретичних узагальнень науки, характер змін того матеріального утворення, яке відображає теж є специфічним. Абстрагуючись від специфіки, можна допустити деяку міру відображення з числовим показником в діапазоні від 0 до 1. Наука у зв’язку з цим користується такими поняттями міри відображення як адекватність, гомоморфізм, ізоморфізм.

     Можна відстежити еволюцію форм відображення у неживій природі від перетворень елементарних частинок до ланцюгових і циклічних хімічних реакцій. Важливим є питання еволюції форм відображення у живій природі, діапазон яких сягає від найпростіших фізіологічних, слідових форм (пам’яті) до більш складного випереджувального відображення - генетичного коду, ембріогенезу, безумовних і умовних рефлексів, функціональних систем П.К. Анохіна, і далі - до емоцій, відчуттів, каузального рефлексу, різних форм мислення. Живій природі властиві усі форми відображення неживої. А розумній - усі форми відображення живої. Уява, мислення, почуття, воля, свідомість - специфічні форми випереджувального відображення у розумній природі.    

     Випереджувальне відображення є найважливішою формою відображення у живій природі. Хижак, переслідуючи жертву, спрямовує траєкторію руху навперейми. Хижаки, що полюють колективно, мають передбачати дії партнерів. Людина, будуючи дім, планує майбутні дії. Випереджувальне відображення, враховуючи тенденції (періодичність, повторюваність) подій, дає змогу успішно пристосовуватись до змінного середовища. Основою для розвитку пристосувальних реакцій і, відповідно, для еволюції їх внутрішніх структур стали такі події у зовнішньому середовищі, що багаторазово повторювались. Вперше чітке пояснення щодо цього у вітчизняній літературі дав П. Анохін [Анохин П.К. Опережающее отражение действительности // Вопросы философии, 1962, № 7; Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. - М., 1975; Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. - М.: Наука, 1985. - 176 с.].

      Відомими і звичними нам формами випереджувального відображення є умовні і безумовні рефлекси. Їх характерною рисою, як і будь-якого випереджувального відображення, є “сигнальність” (Анохін), “попереджувальна діяльність” (Павлов). Сигнальність безумовних рефлексів набувається в сотнях і тисячах поколінь шляхом перебудови генотипу. Умовні рефлекси створюються і діють на основі внутрішніх зворотних зв’язків. За Анохіним, еволюція систем рефлексів відбувалась як утворення і ускладнення функціональних систем, які реалізують певну цілісність циклічного комплексу дій на основі внутрішніх і зовнішніх зворотних зв’язків.   

     Особливою форму випереджувального відображення є ембріогенез. За допомогою генотипу він здійснює підготовку нового організму до життя в умовах, які схожі з умовами життя попередніх поколінь. Генотип - це не проект майбутнього організму всередині зародкової клітини у розумінні моделі, а особлива програма самоорганізації живого. 

 

     22.4. Психічні форми відображення.

              Випереджувальне морфологічне дозрівання.

     Наявність нервової системи ще недостатньо для виникнення психічних форм відображення. Так комахам не властива емоція як системне фізіологічне відображення. У своєму найпростішому прояві емоції нічим не відрізнялись (і не відрізняються на початку їх онтогенезу у людини) від найпростішої потреби як переживання нужди, нестатку у чому-небудь, порушенням рівноваги між організмом і середовищем. Організми суб’єктивно спочатку реагували тільки на сигнали “корисно”, “загрозливо”, які потім набули форм “задоволення”, “незадоволення”.

     Емоції, встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, забезпечили швидкий розвиток умовно-рефлекторної діяльності, на основі якої стала можливою поява відчуттів і їх комплексів, як продуктів діяльності рецепторів - сигнальних образів. Якщо з появою емоції бере початок філогенез (і онтогенез) переживань, то з появи пізніше відчуттів бере початок філогенез (і онтогенез) пізнання, набуття елементарних знань про властивості предметів і явищ.

     Обидві найпростіші форми психічного відображення - емоції і відчуття - виникли на основі фізіологічної пам’яті і трансформувались у відповідні слідові форми психічного відображення: емоціональну і образну сенсорну пам’ять.

     На основі цих форм пам’яті з’являється більш складний психічний феномен, який у найпростіших проявах отримав назву орієнтувального рефлексу, а у складних - уваги. Цей феномен психічного відображення не є самостійною формою відображення, а являє собою складну організацію більш простих.

    На самих високих рівнях розвитку психіки у тварин (шимпанзе) виникає четверта форма психічного відображення – мислення на основі уяви. Коли мавпа будує башту, щоб дістати плід, це вже щось більше, ніж умовний рефлекс. Тут відображаються об’єктивно існуючі зв’язки між предметами і явищами. У тварин таку форму відображення називають каузальним рефлексом. На основі каузальної форми відображення виникло властиве тільки людині мислення як второсигнальна за фізіологічним механізмом форма відображення, як оперування словом-знаком, яке відображає зв’язки між предметами і явищами. Філософи називають цю форму відображення пізнанням. На основі мислення і емоцій у людини утворюється ще одна, п’ята, форма психічного відображення - почуття. На основі мислення з уявою як випереджувальним відображенням сформувалась воля, як шоста, специфічно людська форма психічного відображення. Ці нові, людські форми відображення змінили і слідову форму відображення - пам’ять, яка набула рис специфічно людської символьної, сьомої форми психічного відображення.

     Вищі форми випереджувального відображення - уява, мислення, почуття, увага, воля, свідомість у живій природі виникли з розвитком асоціацій, уявлень і переживання внутрішньої умовної інформації. Включення психічних переживань залучило до процесів випереджувального відображення емоції. Емоції посилюють і доповнюють рефлекторні цикли, збільшують відносну самостійність інформаційних зв’язків, роль асоціацій, їх об’єднань. З розвитком психічного випереджувального відображення (уяви) створюються передумови переходу від простого передбачення подій до планування того, чого ще не було, і, відповідно, від діяльності пристосування до перетворення зовнішнього середовища [Платонов К. К. Специфика психической формы отражения / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. - 688 с. - С. 98-110].

     Існують переконливі докази випереджувального морфологічного дозрівання окремих функціональних систем. Ще до народження дитини у темряві повіки піднімаються і опускаються. Є. Ільїн, обговорюючи походження довільних реакцій в онтогенезі, посилається на відомості про випереджувальне дозрівання у віці 4 - 5 місяців після народження пірамідальних клітин кори головного мозку, які є ефекторною частиною аналізаторів довільного руху [Ильин Е.П. Психология воли. - СПб.: Питер, 2002. - 288 с. - С. 168].

     З іншого боку, за даними антропології прадавні гомініди, що створювали лише кам’яні знаряддя, мали вже високорозвинений мозок з тими корковими відділами, які пов’язані у сучасної людини з абстрактним цілепокладанням, трудовою та мовною діяльністю [Кочеткова В.И. Сравнительная характеристика эндокранов гоминид в палеоневрологическом аспекте. - Труды института этнографии АН СССР. Новая серия, т. 92, М., 1966. - С. 487-492]. Згідно з деякими сучасними точками зору, до народження існує, навіть, план свідомості. “Розвиток мозку, - вважає Х. Дельгадо, - визначає відношення індивідуума до оточуючого ще до того, як індивідуум набуває здатності сприймати сенсорну інформацію про оточуюче”. Однак для актуалізації вроджених можливостей “необхідна новизна і безперервний потік різноманітних подразників із зовнішнього середовища” [Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1971].

     Філософи свою позицію щодо випереджувального морфологічного дозрівання окремих функціональних систем формулюють так: “...свідомість з’являється тільки у тому випадку, коли з самого свого народження істота, генотип якої характеризується в числі інших морфологічних особливостей і високорозвиненою структурою головного мозку, була піддана соціальному впливу - впливу певних відношень, напрацьованих попередніми поколіннями і представленими як продукт колективної, спільної діяльності цих поколінь” [Смирнов С. Н. Возникновение и сущность сознания // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. - 688 с. - С. 141].

     Здогадки про випереджувальне дозрівання висловлювались і раніше. Так К. Ушинський, узагальнюючи в другій половині XIX ст. усі доступні йому на час написання фундаментальної праці “Педагогічна антропологія” знання, писав “Ще Арістотель зауважив, що для того, щоб яка-небудь здібність могла розвиватись діяльністю, необхідна вже сама ця здібність у зародку” [Ушинский К.Д. Педагогические сочинения в 6 т. Т. 6 / Сост. С. Ф. Егоров.-М.: Педагогика, 1990. - 528 с. - С. 271]. Сьогодні нас вражає швидкість, з якою дворічні діти опановують мову, її граматичну структуру, мимовільно запам’ятовують тексти і смисли.

     Що є зародок чи задаток с точки зору морфології? Чи не структурою, яка очікує функцію? Сучасні дослідники висловлюють ще сміливіші припущення. Заслуговує уваги така точка зору: “Ні праця (як уважав Ф. Енгельс), ні суспільно-історичний процес, ні соціальне середовище, ні інші онтогенетичні причини не створили Гомо Сапієнса. Це все вторинні явища, наслідки... процесів формування і розвитку мікромолекулярного рівня... і наступного перманентного розвитку психіки” [Базалук; с. 29].

     У цьому ж руслі лежать і дослідження Савостьянової М.В. “Перспективи людини розумної: еволюція чи адаптація”, де  “акцент з питання “із чого виникає нове” переноситься на питання “завдяки чому виникає нове” [Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с.].

     Не менш цікавим, аніж випереджувальне дозрівання структур (морфології) психіки, відповідальних за майбутні прояви функцій, є формування динамічними взаємодіями функцій психіки і впливів середовища нових стабільних структур, міжнейронних зв’язків органів нервової системи. До цього питання ми будемо повертатися неодноразово.

     Таким чином, наукові дослідження останніх років схиляються до висновку, що еволюція психіки - прояв самоорганізації матерії - внутрішня атрибутивна першопричина усіх змін не тільки у сфері суспільних відносин, але і в перетворювальних процесах у масштабах всієї планети.

 

22.5. Дещо про нервову систему і мозок людини.

     У цьому розділі ми не ставимо за мету детальне викладення будови, функціонування  та властивостей  нервової системи, психіки та мозку людини, як й інших природничонаукових основ психології. Для цього читач може звернутися до відповідних підручників. Ми лише привертаємо увагу читача і наголошуємо на важливості окремих питань, що не знайшли у підручниках, на наш погляд, належної уваги. Так, варто читати про функціональну систему як модель взаємодії психічних і фізіологічних процесів праці самого академіка П.К. Анохіна, аніж популяризацію його ідей іншими. Адже у останньому випадку можуть губитися деякі акценти.

     Нервову систему людини можна умовно розділити на три основні підсистеми - рецептори, нервову сіть і ефектори, або ж на дві частини - центральну нервову систему (ЦНС) і периферичну. До центральної належить головний мозок, проміжний та спинний. Вся інша частина нервової системи відноситься до периферичної. Практично усі відділи центральної і периферичної системи беруть участь в переробці інформації, що поступає через внутрішні і зовнішні, розташовані на периферії тіла і в самих органах рецептори. Головний мозок являє собою складну управлінську систему із сотень мільярдів елементів - нейронів, звязків між ними та синапсів - перехресть зв’язків. З вищими психічними функціями, з мисленням і свідомістю людини пов’язана робота кори головного мозку і підкоркових структур. У відповідності з найбільш визнаною класифікацією К.Бродмана, кору головного мозку поділяють на 11 областей і 52 поля. В найбільш розвинених полях налічується до 7 шарів нервових клітин. Локалізація функцій і модульна структура мозку є очевидною, однак залишається нез’ясованим питання про ієрархію зв’язків між модулями. Як констатують автори книги “Еволюційна психологія. Секрети поведінки Homo sapiens”, “тривалий час у західній науці домінувала ідея про те, що в головному мозку існує командний пункт, який керує за ієрархічним принципом усіма іншими зонами (наприклад, сенсорними зонами)”, однак сьогодні “ця ідея замінена моделлю модульного мозку, у якому нема єдиного центру, що контролює активність іншої частини мозку” [Палмер Дж. Эволюционная психология. Секреты поведения Homo sapiens / Джек Палмер, Линда Палмер. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2007. – 384 с. – С. 94]. Це цікаве питання, оскільки наявність ієрархічної інтеграції попередньо дифференційованих рівнів, згідно з принципом Хейнца Вернера, свідчила б про досягнення більшої досконалості в організаційній структурі.       

     Думка про те, що психічні явища пов’язані з роботою головного мозку була сформована ще в першому тисячолітті до нової ери і продовжує поглиблюватися і уточнюватися в наш час. Діяльність мозку є предметом уваги багатьої наукових дисциплін, насамперед фізіології. На певному етапі вчені (Сеченов І.М., Павлов І.П. та ін.) дійшли висновку про спорідненість психічних і нервових процесів; стало можливим вивчення усіх функцій головного мозку, зокрема свідомості і пам’яті, фізіологічними методами. Так можна викликати думки і емоції - агресії, страху, тривоги, насолоди, галюцинації та нав’язливі ідеї технічними методами електричного подразнення певних відділів мозку, і, навіть, тимчасово “зробити людину щасливою”, діючи безпосередньо на центри задоволення.

     Дослідження фізіології показали: 1) жоден акт поведінки неможливий без виникнення на клітинному рівні негативних електричних потенціалів, які супроводжуються хімічними змінами і деполяризацією клітинних мембран; 2) процеси в мозку можна поділяти на процеси збудження і гальмування; 3) пам’ять подібна ланкам ланцюга і можна, потягнувши за одну, витягнути багато чого; 4) так звана психічна енергія пов’язана з фізіологічною (електрохімічною) активністю мозку і отриманою іззовні інформацією.

     Багато чого в діяльності мозку залишається незрозумілим для природничих наук. Так електричні подразнення певної зони кори головного мозку можуть викликати рухи, але не ясно як формуються точні і зграбні, спритні рухи. Тобто існують якісь більш тонкі і складні системні механізми, відповідальні за рухи, які не локалізовані в певній зоні кори головного мозку. Ще складнішою має бути фізико-хімічна модель свідомості і думки як продукту свідомості. З огляду на кількість елементів та вірогіднісний характер зв’язків, що утворюють такий фізико-хімічний механізм свідомості, можна уявити таку його надскладність, яку дослідник і не захоче описувати на рівні простих фізичних та хімічних процесів, навіть, коли зможе технічно. 

     І. Сеченова (1829-1905) висловив думку, що психічне повністю можна пояснити природничо-науковими методами, як і фізіологічне, оскільке воно має рефлекторну природу. Його ідеї про рефлекторну природу всіх психічних процесів розвинув І. Павлов (1849-1936), відкривши явище умовнорефлекторного научіння і експериментально довівши, що психічна діяльність людини і вищих тварин має в своїй основі умовні рефлекси в їх тісній взаємодії з безумовними рефлексами. Умовний рефлекс як тимчасовий нервовий зв’язок було оголошено найуніверсальнішим фізіологічним явищем, водночас і елементарним психічним явищем, що було відоме раніше ще Арістотелю і Дж. Локку, хоча і дещо в інших смислах, як асоціація: “...Тимчасовий нервовий зв’язок є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тваринному світі і в нас самих. А разом з тим воно ж і психічне - те, що психологи називають асоціацією, чи буде це утворенням з’єднань з усіляких дій, вражень або з літер, слів, думок” [Павлов І.П. Двадцятирічний досвід об’єктивного вивчення вищої нервової діяльності (поведінки) тварин. - К., 1953. - С. 531].

     Надаючи величезного значення умовному рефлексу і покладаючи на нього великі надії, В. Бехтерєв навіть “запропонував замінити психологію рефлексологією” [Основи психології, с. 21]. Однак ці надії не виправдалися. Окрім умовнорефлекторного научіння були відкриті й інші шляхи набуття живими істотами життєвого досвіду – імпритінг, вікарне научіння, оперантне зумовлювання. Умовний рефлекс виявився занадто простим фізіологічним явищем, щоб на його основі можна було б пояснити основні феномени свідомості й волі. З іншого боку, дослідження біологів і психологів показали, що вже найпростішим організмам властива так звана “чуттєва обізнаність” - чуттєва присутність у “світі життя”, у навколишньому середовищі, у специфічній “бульці“ сприйняття і реагування рухливості (Гібсон, Хант).

     З часом поняття рефлекторної дуги уточнювалося поняттями концептуальної рефлекторної дуги [Психологія, с. 45], рефлекторного кільця (Дж. Дьюї, М. Бернштейн) і функціональної системи (К. Халл, П. Анохін). Рефлекторне кільце Бернштейна вже передбачає активність і саморегуляцію організму, спрямовану не лише на підтримку гомеостазису, а й на виконання родової програми розвитку. Бернштейн говорить про цілеспрямованість організму, який не просто реагує на ситуацію, а мусить враховувати динамічну мінливість цієї ситуації, що неминуче приводить до реалізації вірогіднісного прогнозу і вибору. Бернштейн говорить про цілеспрямовану активність організму в стохастичних умовах: “Організм реактивний відносно своїх неістотних змінних, але вищою мірою активний стосовно істотних. ...Форма поведінки реактивного автомата більш відкрито детерміністична, ніж поведінка організму, який весь час вимушений здійснювати терміновий активний вибір в стохастичних умовах”. Теорія функціональної схеми Анохіна йде ще далі і розробляє модель механізму вибору із певного розмаїття можливостей. Анохін говорить про конвергенцію збуджень на одному і тому ж нейроні та про ступені свободи певного ансамбля нейронів. Так нова наука кібернетика стимулювала пошуки механізмів поєднання психічного і фізіологічного і, більше того, показала досконалість живої природи, що далеко перевищуваля фантазії технічної кібернетики.

     Принциповими рисами функціональної системи Анохіна є самоорганізація і пластична адаптація у відношенні до змін зовнішнього середовища. Ключовими механізмами функціональної системи є афферентний синтез, акцептор результатів дії, зворотна афферентація (зворотній зв’язок від виконавчих органів). Афферентний синтез включає в собі, як компоненти, домінуючу мотивацію, обстановкову та пускову афферентацію, пам’ять про минулий досвід і має своїм підсумком рішення щодо наступної дії. Модель майбутнього результату дій отримала назву акцептора результату дій. Звісно, така схема організації цілеспрямованої діяльності вже була відомою у теорії менеджменту і в психологічних теоріях вчинку людини. Однак, найважливішим науковим підсумком, здійсненим Анохіним з метою розкриття характеру життєвої активності організму, стало розширення сфери застосування теорії випереджуючого відображення дійсності на всі організми тваринного світу [Анохин, 1962; Анохин, 1975; Анохин, 1985]. У наступних розділах ми неодноразово будемо повертатися до ідеї функціональної схеми.

     Кібернетичну складність функціональної схеми і певну її недетермінованість підтверджує феномен надійності мозку. Сучасних дослідників вражає величезна працездатність і надійність мозку. Зафіксовані випадки, коли мозок продовжує нормально функціонувати при ушкодженні 40-50% його кори. Якщо до цього добавити, що, за розрахунками деяких нейрофізіологів у кожного із нас щодоби гине 100 тисяч нервових клітин, то можна лише дивуватися здатності мозку нормально працювати в таких умовах [Коган А.Б. О природе надежности мозга / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. - М.: Наука, 1985. - 176 с. - С. 44]. Надійність мозку має зовсім іншу природу, аніж надійність технічних систем, де існує жорстка зворотня залежність надійності від числа елементів. Це вказує на принципову відмінність функціонування живого - зниження детермінізму поведінки окремих елементів і вірогіднісний характер функціонування цілого. Особливе значення для забезпечення надійності функціонування мозку має здатність його вищих відділів утворювати нові умовні зв’язки для компенсації структурних і функціональних порушень.

     На відміну від технічних систем, де кожна деталь має індивідуальну, раз і назавжди визначену функцію і всі зв’язки з іншими деталями фіксовані, нейрони в нервових сітях діють не в одиночку, а об’єднуючись в елементарні ансамблі, реалізуючи свої функції статистично. Саме тому функціонування організму мало залежить від стану окремих клітин. Більше того, зростання числа елементів, організованих таким чином, навіть підвищує за рахунок великого структурного надлишку статистичну достовірність реалізуємих функцій. Статистичність як умова надійності функціонування нейронних ансамблів доповнюється вірогідністним характером участі нервових клітин в різних ансамблях. Такий механізм самоорганізації функціональних одиниць нейродинамічної системи у відповідності з задачами її діяльності забезпечує високонадійне пристосування до змінної ситуації. Вірогідністний характер процесів утворення умовних зв’язків дозволяє використовувати різні шляхи для надійного досягнення цілей діяльності.

     Таким чином, на всіх рівнях ієрархічної організації мозку діють загальні принципи забезпечення надійності – використання надлишковості для створення умов реалізації функцій статистично при широких можливостях взаємозамін на основі поліфункціональності. Структурна надлишковість доповнюється різними видами функціональної надлишковості, зокрема надміром повідомлень.   

     Людина порівняно з іншими тваринами народжується більш недорозвиненою. Мозок і свідомість продовжують формуватись після народження дитини в процесі отримання сенсорної інформації та набуття досвіду спілкування з навколишнім природнім та соціальним середовищем. Питання - коли закінчується формування морфологічних структур мозку і свідомості людини? - залишається дискусійним. Є думка (Піаже), що формування особистості закінчується в три роки. Інші дослідники, і ми схильні погодитися з ними, вважають, що формування міжнейронних зв’язків відбувається в основному до моменту статевого дозрівання. Як би то не було, діяльність мозку і свідомості людини залежить від постійного притоку сенсорної інформації; її припинення лише на декілька годин викликає галюцинації і марення. 

 

     22.6. Як психічне (ідеальне) керує матеріальним.

     Ще первісні люди дішли висновку, мислення є діяльністю не їх тіла, а душі, яка мешкає в цьому тілі і може покидати його. Не маючи сучасного поняття про будову свого тіла, первісні люди пов’язували душу з усім тілом. Потім виникла ідея локалізації душі. Вже Платон вважав, що головний мозок є тимчасовим вмістилищем безсмертної душі. Перші спроби поставити питання, яким чином душа діє на матеріальні предмети, приписують Арістотелю (384-322 до н.е.) і, майже через 2000 років, Рене Декарту (1596-1650). На той час вважалось, що душа не тільки безсмертна, але й не має протяжності, тобто просторових розмірів. Постало питання, як може непротяжна душа щось чинити з протяжними матеріальними тілами? Декарт загострив проблему, ввівши більш чітке розрізнення між res cogitans i res extensa, двома субстанціями – мислячою і фізичною як незалежними началами, а його послідовники із цього розрізнення створили прірву і не змогли знайти відповідь на поставлене питання.

     Цікаво, що Ч. Шеррінгтон в передмові до книги “Інтегративна діяльність нервової системи” (видана в 1947 р., переведена на російську мову в 1969 р.) писав: “Слід, очевидно, визнати наявність двох неперервно діючих начал, одно з яких фізико-хімічне, інше психічної природи, причому час від часу вони взаємодіють. Такими є взаємини тіла і свідомості; складнощі їх розуміння зосереджені у питанні “як”? Питання, як здійснюється цей зв’язок, залишалося там, де Арістотель полишив його більше 2000 років тому”. Однак видатний фізіолог  П. К. Анохін у другій половині XX ст., скориставшись інформаційним підходом і створивши теорію функціональних схем змінив цю позицію.

     При розв’язанні проблеми співвідношення мозку і свідомості, необхідно враховувати не тільки фізико-хімічні процеси переносу енергій, а й інформаційні, а також таку особливість як творчий (“нефотографічний”) характер відображення. Інакше, явища фізіологічного порядку мають властивості інформаційних кодів психологічної діяльності.

     Розглянемо поняття безумовного і умовного рефлексів як ключові у розумінні ідеального. Відомо, в основі взаємодії організму з безумовним подразником лежать його певні властивості. Організм вбачає в подразнику те, чого йому в даний момент не вистачає, що йому має належати. Так, із їжі організм бере потрібні йому споживні речовини. Саме вони і подразнюють відповідні аналізатори. Оскільки організм має підтримувати свій гомеостазис – рівновагу з зовнішнім середовищем, подразник, синтезуючись з “нестачею” (голодом), формує відповідні команди для виконавчих органів. За мільйоноліття природа створила відповідні механізми кодування інформації про “нестачу”, її накопичення  і відображення її в пам’яті.

     Умовний подразник - дзвінок, світло лампочки, стук метроному і т.д. - за своїми фізико-хімічними властивостями нічим не схожий на їжу, яку І. Павлов давав тварині. Виникає питання: що саме діє, якщо не фізичні властивості безумовного подразника? Відповідь проста: знак. Як формується знак і чому він може діяти? Відповідь теж проста. Якщо поряд з “корисним” подразником паралельно діють інші подразники, то вони теж запам’ятовуються і беруть участь у наступному синтезі команди для виконавчих органів. Проблема полягає в тому, між чим і чим встановлювати відповідність, ізоморфізм? У мозку реєструється безліч сигнальних процесів. Які є важливими, а які другорядними? З врахуванням “напластування” в мозку давніх і сучасних шарів нейронів та функцій, задача визначення є складною. Але то технічні складнощі. Основою цього процесу є більш ніж достатня кількість нейронів і зв’язків між ними. Мозок на певному етапі еволюції може утворювати безліч зв’язків, знаків, образів, тобто кодів інформації. Далі виникає проблема розпізнавання “корисного” знаку. Це теж не є великою проблемою для психіки, задачі розпізнавання сьогодні вміють вирішувати навіть неживі технічні пристрої.

     Зазначимо, що з врахуванням розмаїття можливих зв’язків, образів (знаків), що утворюються в мозку, значення умовного подразника не залишаються його властивістю як одиничного, чуттєво сприйнятого явища, а сприймаються як системна якість, набута завдяки включенню його в контекст певної цілісної діяльності організму. Не тільки умовний подразник, а й один і той же медіатор, один і той же паттерн електрофізіологічної активності може мати самі різні значення для організма в залежності від конкретних ситуацій.

     На всіх етапах психічного відображення  інформацію, що міститься в сукупності фізико-хімічних мозкових процесів і відповідних їм психічних процесах, можна вважати за певними критеріями однаковою. Відмінності лише в різних способах її кодування. Так поняття інформації дало надію на установлення зв’язку між фізико-хімічними і ідеальними символьними процесами.

     В організації мозкових процесів, що лежать в основі побудови суб’єктивних образів, можна виділити три етапи: сенсорний, синтеза і ідентифікації. Зміст першого - аналіз фізичних характеристик стимула; на другому етапі здійснюється синтез сенсорної і несенсорної інформації пам’яті про стимул; на третьому – упізнавання стимулу, тобто віднесення його до певного класу об’єктів, усвідомлення значимості. Одним із фундаментальних фактів є те, що відчуття як сукупність фізичних характеристик стимула виникає лише на другому етапі перцептивного процесу, коли сенсорна інформація співставляється з слідами пам’яті про аналогічні зустрічі індивіда з зовнішніми стимулами. Дослідження фізіологів показали, що синтез інформації на другому етапі вимагає ще одної ланки, яка не входить в умовний рефлекс. Мова йде про те, як здійснюється синтез. Співставлення сенсорної і несенсорної інформації про стимул забезпечується механізмом повернення збудження із підкоркових центрів емоцій, асоціацій і мотивацій і збирання сигналів в одній проекційній зоні. При цьому співставлення зовнішнього сигнала і сфери внутрішніх переживань визначається активізацією слідів пам’яті у відповідь на зовнішній сигнал і зворотнім рухом цієї інформації на зустріч з сенсорним сигналом.

     Відомо, що психіка в еволюції проходить складний розвиток від елементарних психічних проявів до свідомості людини. Цей довгий шлях повторює потім кожна людина в онтогенезі свого індивідуального розвитку. Із врахуванням факту “напластування” структур і функцій, можна вважати, що кожен із нас, реагуючи на сигнал, проходить ті ж стадії, що “відточувались” мільйоноліття, тисячі разів в день за декілька долей секунди. Три етапи сприйняття - це лише три часових інтервали, в яких розгортається послідовний аналіз стимульної інформації і кожен з яких характеризується втягуванням в інтегровану функцію великої кількості складових.

     Цікаво, що передача “команди” на виконавчі органи може бути здійснена на будь-якому із етапів, так що кожній із трьох стадій сприймання відповідає свій тип реакції. Вибір типу відповіді визначається задачею, що стоїть перед індивідом, причому, програючи в швидкості реакції, організм виграє в складності і точності відповіді, його адекватності ситуації. Необхідний мінімум структур бере участь у реакціях будь-якого типу, інші - лише при здійсненні складних функцій.

     Найбільш елементарною реакцією є автоматизований умовний рефлекс, коли перехід збудження на виконавчі центри здійснюється до виникнення відчуття. До більш високого рівня відноситься реакція, яка виникає у відповідь на відчуття, яке ще не ідентифіковано. Хоча у відчутті представлені в основному фізичні характеристики стимула, воно може бути основою для побудови актів рухливості. Реакції вищого психічного рівня - це відповіді організму, які формуються на основі, як правило, вербалізованих відчуттів. Щоб проілюструвати, як організм використовує такі різнорівневі можливості психічного сприйняття, можна навести приклад руху людини по звичній дорозі. Проходячи десятки і сотні разів, ми йдемо впевнено, не думаючи про дорогу і наче б то не дивлячись під ноги. Це приклад автоматизованої реакції нижчого психічного рівня. Іноді на дорозі можуть з’являтись непередбачені предмети чи об’єкти. Тоді включаються більш високі рівні психічного відображення і реакції, якщо нижчі не забезпечують досягнення цілі. 

     Так, на основі складної організації мозкових структур виникає вища форма психічного відображення як єдність поточного відображення і набутого досвіду. Таким чином, відповідь на питання про те, як матеріальне проникає в мозок (в свідомість, в ідеальне), якщо жодного граму його не входить в органи почуттів при їх взаємодії, лежить в руслі інформаційних підходів [Анохін, 1975].

 

     22.7. Свідоме і несвідоме у психіці людини.

     Можливості людини у випереджувальному відображенні базуються не тільки  на  випереджувальному  морфологічному дозріванні окремих функціональних систем. Так ще давньогрецький філософ Платон звертав увагу на анамнезис – пригадування знань, а у ХХ ст. видатний психолог К.Г. Юнг сформулював відповідне наукове поняття колективного несвідомого. За Платоном, душа колись споглядала безпосередньо поняття, ідеї, загальне як таке, що у чуттєвому світі відображається у недосконалій формі. Душа містить знання в самій собі. Однак душа все призабула, коли сходила з неба і поселялась в тіло людини. У діалозі “Менон” хлопчик-раб, який ніколи не вивчав геометрію, розв’язує геометричну задачу немовби пригадуючи те, що він колись знав. Правда, робить він це за допомогою наведення, пробудження запитаннями. Запитання, мистецтво логічного міркування, філософської бесіди є необхідними у методі анамнезиса (пригадування) [Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981. - 374 с. - С. 264 ].

     Видатний швейцарський психолог К.Г. Юнг (1875-1961) вважав Платона своїм однодумцем. На новому рівні пізнання Природи у XX ст. він сформулював ідею про найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські первісні образи - архетипи колективного несвідомого. За визначенням Юнга, архетипи - це структурні елементи колективного несвідомого, інстинкти у формі образів, найстаріші і найзагальніші форми уявлень людини, вони є водночас і почуттями, і думкою. Юнг визначає архетипи – транс-персональне - як “сховище успадкованих знань”. Його послідовник, Е. Нойманн пов’язав архетипи – інстинкти у формі образів з процесом виникнення символічної свідомості: “архетипи приймають форму образів, тільки коли присутня свідомість” [Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук”; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с. - С. 311].  

     Сучасна наука вважає свідомість лише поверхневим шаром психічного, пояснює діяльність свідомості особливостями функціонування несвідомого і зведенням (редукцією) останнього до небагатьох основних інстинктів. Розрізнення свідомого і несвідомого у психічному відбулось ще в часи Ньютона і Лейбніця (XVII-XVIII ст.). З. Фрейд (1856-1939 р.р.) описав структуру несвідомого і його взаємодію зі свідомим. Свідомість, за Юнгом, виникла із емоцій через ряд доісторичних стадій, які не зникають, а залишаються усередині людини. Останнє твердження про те, що ніякі попередні утворення психіки не зникають, а залишаються усередині людини у згорнутому вигляді як її резерв чи фундамент є вельми принциповими для розуміння аналогій повідінки людини і тварин, також для розуміння онтогенезу вищих психічних функцій. Визначивши архетипи як інстинкти у формі образів, символів, Юнг знайшов “місток”, перехідну ланку, між інстинктами (що функціонують на рівні відчуттів) і свідомістю як вищою формою психічного відображення. Архетипи, як і будь-які інстинкти, зберігаються усередині людини і передаються шляхом спадковості. Накопичені архетипи складають собою колективне несвідоме, нижчий шар порівняно з індивідуальним несвідомим. Юнг твердить, що колективне несвідоме є осадом досвіду і в той же час апріорною картиною світу, яка створювалась з невизначено давніх часів.

     Для нас, насамперед, має значення, що обидва шари психічного - свідоме і несвідоме - є вмістилищами образів, специфічної згортки інформації про зовнішню чи внутрішню реальність. У несвідомому зберігаються інстинкти і почуття людини. Свідомість також зберігає почуття. Різниця в тому, що несвідоме зберігає образи окремо від причин, що їх породили. Свідомість зберігає почуття разом із причинами чи уявленнями, які їх породили. Свідомість все упорядковує, користується логікою, несвідоме логікою не користується. Після Павлова, Фрейда і Юнга свідомість стали порівнювати з “ліхтарем”, що висвітлює “на місцевості” дещо суттєве.

     “До усвідомлених моментів відображення зовнішнього світу належать повне чи неповне знання та переживання минулих моментів свого життя, місце та призначення у цьому світі, професійні знання, світоглядні уявлення та ін. До усвідомлених моментів відображення внутрішнього світу можемо віднести рефлексію свого “Я”, більшою чи меншою мірою чітке знання про свої психічні процеси, стани та особливості своєї особистості. <...>

     Взаємодія свідомого та несвідомого досить складна. ...За Фрейдом, усвідомлюються лише окремі моменти психічного життя, пов’язані з необхідністю пристосуватися до умов існування. ...Основою психічного життя, за Фрейдом, є “Воно” - неусвідомлена сукупність несвідомих потягів, інстинктів, найважливішими серед яких є “інстинкт життя” (Ерос) та “інстинкт смерті” (Танатос). ...Загалом же несвідоме являє собою конгломерат асоціальних, аморальних та алогічних психічних інстанцій. Одним із них є, наприклад, агресивність, тобто вроджена схильність до наступальних і насильницьких дій, метою яких є подолання або знищення об’єкта агресії...

     В одній системі з “Воно”, стверджував Фрейд, у людині існує “Я”, яке і є свідомістю... Сутністю “Я” є сукупність організованих сил, які контролюють сліпі несвідомі сили “Воно” та намагаються привести їх до повної відповідності з вимогами зовнішнього світу шляхом тимчасового упорядкування та здійснення над ними контролю реальності... 

     Отже, між усвідомлюваним і неусвідомлюваним, свідомою і неусвідомлюваною психічною активністю відношення досить непрості...” - так коротко на півтора сторінках тексту повідомляє тему “Свідоме та неусвідомлене в людській психіці” підручник для студентів ВНЗ “Основи психології” [Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. - Вид. 5-те, стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 632 с. - С. 149-151]. Актуальне питання про те, хто (що) кого і як, в якій частині контролює, підпорядковує, свідоме чи несвідоме, як співвідносяться ці частини психіки все ще залишається недостатньо з’ясованим і, відповідно, мало висвітленим у підручниках. Тому ми зобов’язані у межах нашої теми неодноразово повертатися до цих питань.   

     Існують різні моделі структури неусвідомлюваного в психіці людини. На думку П. Сімонова, в широкій сфері індивідуального неусвідомлюваного необхідно розрізняти мінімум дві групи явищ. До першої належить усе те, що вже було усвідомленим чи може стати усвідомленим за певних умов. Це перш за все доведені до автоматизму і вже неусвідомлювані навички та витіснені із сфери свідомості мотиваційні конфлікти, суть яких стає зрозумілою лише завдяки спеціальним зусиллям лікаря-психотерапевта. За цим класом явищ доцільно зберегти традиційний термін підсвідомість. До сфери підсвідомості входять і глибоко засвоєні суб’єктом соціальні норми, регулятивна функція яких переживається як “голос сумління”, “поклик серця”, “веління обов’язку”. П. Сімонов вважає, що “понад-Я” З. Фрейда, безумовно відмінне від біологічних потягів, цілком належить сфері підсвідомості і не повинно розглядатись як аналог понадсвідомості - іншого класу проявів неусвідомлюваного.

     До підсвідомості Сімонов відносить і ті прояви інтуїції, які не пов’язані з породженням нової інформації, а передбачають лише використання раніше накопиченого досвіду. Існує прямий шлях, мимо раціонального контролю свідомості, наповнення підсвідомості конкретним, зовнішнім за своїм походженням змістом. Це механізми несвідомої імітаційної поведінки - зараження, навіювання, наслідування.

     У процесі довгої еволюції підсвідомість виникла як засіб захисту свідомості від зайвої роботи і критичних навантажень. Завдяки підсвідомості засвоєне індивідуально як умовнорефлекторне набуває імперативність і жорсткість, притаманну безумовним рефлексам.

     Функціонування другого різновиду неусвідомлюваного психічного - надсвідомості породжує нову, раніше не існуючу інформацію шляхом трансформації і рекомбінації слідів раніше отриманих іззовні вражень, що зберігаються у пам’яті. Цей процес не контролюється свідомим вольовим зусиллям і на суд свідомості подаються тільки його результати. До сфери надсвідомості відносяться первинні етапи будь-якої творчості - породження гіпотез, творчих здогадок. Якщо підсвідомість захищає свідомість від зайвої роботи і психічних перевантажень, то неусвідомлення творчої інтуїції є захистом від передчасного втручання свідомості, від надмірного тиску раніше накопиченого досвіду. Матеріал для своєї рекомбінаційної діяльності надсвідомість черпає і в усвідомленому досвіді, і в резервах досвіду. Надсвідомість живиться матеріалом, накопиченим свідомістю і частково зафіксованим у підсвідомості. Силою, яка ініціює діяльність надсвідомості і одночасно спрямовує змістовну сторону цієї діяльності, виступає домінуюча потреба. Інтуїція - не калейдоскоп, не гра випадковості, вона первинно каналізована якістю домінуючої потреби. Другий каналізуючий чинник - раніше накопичений досвід суб’єкта, зафіксований у його свідомості та підсвідомості [Симонов П.В. Неосознаваемое психическое: подсознание и сверхсознание / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. - М.: Наука, 1985. - 176 с. - С. 107-121].  

     Прикладом іншої моделі структури неусвідомлюваного в психіці людини є модель Ассаджолі, яка передбачає вище, середнє та нижче несвідоме. Нижче несвідоме керує діяльністю тіла, воно включає прості потяги, комплекси з сильним емоційним зарядом, кошмарні сновидіння і фантазії, парапсихологічне, фобії, манії, примусові ідеї та бажання. Середнє несвідоме - це бадьорість свідомості, де відбувається визрівання задуму. Вище несвідоме - натхнення в різних формах творчості, етичні “імперативи”, потяг до героїчних вчинків, альтруїстична любов, екстаз, парапсихічні функції [Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. - С. 492].

 

     22.8. Екстеріоризація і інтеріоризація - дві сторони єдиного механізму взаємодії психіки людини і зовнішньої дійсності

     Ще Арістотель і схоластична філософія відстоювали тезу, що кожна конечна істота є діяльною істотою, яка прагне до досконалості, до того, щоб стати чимось більшим, аніж вона є  на даний момент. Людина перебуває в процесі здійснення ентелехії, вважали вони. На даний момент людині не дано все, у чому вона може і могла б мати потребу, і вона не є усім тим, чим вже може бути і чим може бути у майбутньому. Іншими словами, людина і все людство в цілому знаходяться “на марші”, у стані розвитку, вони ще не досягли своєї можливої досконалості. До Гегеля вважалось, що людина, як і кожна конечна істота, може досягнути лише власної ентелехії, про суспільство не йшлося. Гегель першим переконливо показав, що людина є істотою соціальною, і саме в цій якості вона матеріальна і інтелектуальна. Гегель розумів матеріальні і ідеальні досягнення людини в соціальній діяльності як форми її екстеріоризації і вдосконалення (інтеріоризації).          

     Сучасна психологія діяльності вважає поняття екстеріоризації (від лат. externus - зовнішній) - процесу переходу внутрішніх психічних станів людини у зовнішні практичні дії та протилежного процесу - інтеріоризації (від лат. interior - внутрішній) базовими. Результат будь-якого зовнішнього впливу на явище чи предмет залежить не тільки від явища чи тіла, що на нього впливає, а й від природи, від власних внутрішніх властивостей того предмета чи явища, на який цей вплив спрямовується. Внутрішнє (психіка, свідомість, суб’єкт), що діє на зовнішнє (об’єкт, дійсність, буття, світ), тим самим саме себе змінює. Зовнішнє може розглядатися внутрішнім як відображене в ньому буття і, навпаки, зовнішнє може розглядати внутрішнє як дзеркало, за допомогою якого буття усвідомлює себе як таке. Саме в межах цієї парадигми “зовнішнє-внутрішнє” сучасною психологічною наукою “розв’язуються проблеми детермінації та самодеремінації психічного, його автономії від біологічних та соціальних факторів, проблеми психічної причинності, психічного не лише як відображення, а й як активно діючої, ініціативної перетворюючої сили” [Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. - Вид. 5-те, стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 632 с.  - С. 27].

     У психології теми екстеріоризації та інтеріоризації в тій чи іншій мірі торкаються усі автори, чи займаються вони рефлексологічними дослідженнями (І. Павлов, В. Бехтерєв, М. Бернштейн, П. Анохін та інші) чи вивченням поведінки людини на основі “стимулу-реакції” (біхевіоризм), на основі принципів гештальтпсихології (В. Келер, К. Левін) або на основі адаптивної поведінки (В. Ешбі), когнітивного дисонансу (Л. Фестінгер). Для педагогіки особливо актуальною залишається операціональна теорія інтелекту Ж. Піаже. Фундаментально взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього (усе в світі взаємопов’язане і взаємозумовлене) у вітчизняній психології досліджували С. Рубінштейн (психіка як “внутрі-буття”), Л. Виготський (етапи інтеріоризації), Д. Узнадзе (настановчий смисл психічного як результат інтеріоризації), О. Леонтьєв (теорія провідної діяльності), П. Гальперін (теорія поетапного формування розумових дій) та ін.

     Розроблені і доведені на практиці теорії стверджують, що внутрішні психічні процеси за походженням і структурою є діяльнісними, вони виявляють ту ж струтуру, що і зовнішні. Унаслідок цього, психічні процеси (функції) можна формувати через організовану за особливими алоритмами зовнішню діяльність (інтеріоризація). Такими інтеріоризованими психічними процесами є пізнавальні процеси - сприйняття, увага, уява, пам’ять, мислення. Цікаво, що навіть жоден із внутрішніх ідеальних психічних процесів, пов’язаних з мисленням, не відбувається як чисто внутрішній і обов’язково супроводжується певними зовнішніми руховими діями, фізіологічними процесами, не завжди помітними і усвідомленими.

     Прикладом інтеріоризації є формування автоматизованих, свідомо, напівсвідомо і несвідомо контрольованих таких компонентів діяльності як уміння, навички і звички. Їх реалізація назовні  надає приклади екстеріоризації. Екстеріоризація і інтеріоризація є двома сторонами єдиного механізму взаємодії психіки і зовнішньої дійсності. Не можна ставити питання: що виникло раніше – екстеріоризація чи  інтеріоризація (“курка чи яйце”) і що є важливішим. Однак, ознайомлення з літературою дає підстави думати, що психологія більше уваги надає процесам інтеріоризації. Тож ми вважаємо за необхідне нижче більш детально розглянути деякі прояви екстеріоризації, зокрема в розділі 25, створення техніки як приклад екстеріоризації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 23

 

Про суть перцептуального підходу до з’ясування механізму свідомості та рiвнi вiдображення дiйсностi свiдомiстю

 

     Свідомість - це насамперед спільне знання, такий зміст це слово отримало первинно у латинській мові і такий зміст відображається іншими мовами. Спільне знання передбачає рекурсивний цикл: А обізнаний про те, що Б обізнаний про те, що А обізнаний про дещо, і навпаки. Те, скількома ланками таких циклів ми спроможні володіти у повсякденному житті, визначає нашу здатність думати. Саме про це звідчить знаменитий вислів стародавнього мислителя “Я знаю, що нічого не знаю”. Саме ця рекурсія відображає здатність творчих людей відчувати, що вони чогось не знають і одночасно залишатися відкритими до того, чого вони ще не знають.

     Початки цієї рекурсивної рефлексії сягають у глибоку давнину. Усі соціальні тварини володіють нею у тій чи іншій мірі. Найяскравіше вона проявляється у колективному полюванні хижаків та в інтригах шимпанзе.

     Г. Хант звертає увагу на те, що “перші прояви цієї рефлексивності виявляються у ранніх іграх відображення лиця між новонародженим і матір’ю, які психоаналітики... і когнітивні психологи... вважають джерелами розвитку симолічної здібності. Немовля бачить на обличчі матері своє власне лице і може - з захопленням - бачити, що вона реагує своїм лицем на вираз його лиця. Недавні дослідження показують, що для певних видів поведінки ця здібність присутня вже відразу після народження (при відсутності родових травм). ...ми володіємо специфічно людськими характеристиками з самого народження... За такого погляду на витоки розвитку рефлексивної свідомості, ми знову бачимо, що основи людського пізнання лежать поза лінгвістичних форм і вербального вираження. Ці останні включаються в зорово-кінестетичні послідовності відображення лише пізніше” [Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. - М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с. - С. 43].

     Замикання рефлексивного рекурсивного циклу індивідом на самого себе - здатність бути свідком своїх власних дій, знати про свою невинність чи вину, тобто входити в роль іншого по відношенню до самого себе, визначають як усвідомлення самості шляхом “інтеріоризації”. Ця, друга властивість свідомості дитини виникає пізніше першої як результат “інтеріоризації” емпатичного взаємовідношення “відображення” з матір’ю, коли дитина поступово починає “відображувати” і “тримати” саму себе” [Там само; с. 44].  

     Суть двох вищеозначених властивостей свідомості полягає у тому, що “свідомість символізуючої істоти ніколи не може бути істинно особистою і незалежною - незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому. Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо відвернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми. Замість того, щоб бути “внутрішнім вмістилищем”, в яке не можуть заглянути інші, свідомість діалогічна - хоча діалог не обов’язково має бути словесним, а може грунтуватися на зорово-кінестетичних образах “ [Там само; с. 44].

 

 

     23.1. Про чуттєву обізнанність одноклітинних та особливості нейронної активності у багатоклітинних.

     Дослідники, при розмаїтті їх точок зору, як ми бачимо, можуть братися за розпутування складного клубка проявів феномену свідомості лише з двох кінців - або відштовхуючись від  проявів  найвищих рівнів  сучасної свідомості - моральної, правової, екологічної, естетичної, релігійної, теоретичної тощо, або знаходячи початки свідомості у найпростіших організмів, йдучи від амеби до шимпанзе і далі до людини. На першому шляху ще можна віднайти багато такого, що буде викликати подив. Що ж до пізнання природи і механізму свідомості людини, то, безумовно, необхідно опуститися на шлях пошуків саме від амеби та інших одноклітинних. Оскільки свідомість є, насамперед, відображення, то її початки маємо шукати у первісних механізмах перцепції, сприйняття.   

     Дослідники свідомості згодні з тим, що її якісні характеристики являють собою емерджентний (системний) прояв більш простих нервових процесів і не пов’язані жорстко з конкретними областями мозку і конкретними нервовими процесами. Однак, залишається без відповіді питання, на якому рівні складності нервової системи виникає ця емерджентність? Психологи схильні вважати, що на рівні мозку людини. Пропонуються моделі штучного інтелекту спонтанної самоорганізації з паралельною обробкою даних [Глобас], моделі самоорганізації (аутопоезису) [Варела] тощо, об’єднані під назвою коннекціонізму. Ці моделі отримують міцну теоретичну підтримку від синергетики, нової галузі науки, що вивчає явища нелінійної динаміки та самоорганізацї у так званому хаосі.

     Вчені виявили однакові закономірності самоорганізації на усіх рівнях природнього світу - від галактик до погоди, водоворотів, побудови морських раковин і народження ембріонів. Такі ж закономірності відшукуються в середовищі мешкання живих організмів, в організації мозку та потоків і вихорів свідомості. У зв’язку з цим Г. Хант зазначає: “якщо одні і ті ж організації повторно виникають на всіх рівнях природи, ми дійсно маємо відношення складного відображення або ізоморфізму між зовні неспівставними категоріями. Однак важко зрозуміти, як одна із них стає привілейованим рівнем пояснення для інших... сьогодні більшість... прагнула б пояснити свідомість у мозку... З тим же успіхом могло б бути і так, що саме динамічні потокові властивості самого сприйняття, основані на русі істот у змінному навколишньому середовищі, визначають і формують нелінійну організацію нервових зв’язків. Тоді нервові сіті могли б локалізувати властивості, які являють собою чуттєву сторону живих форм, і слугувати їх конкретним прикладом. Чи пояснюють нервові сіті сприйняття, чи навпаки? Остання точка зору виглядає менш сумнівно “ідеалістичною”, якщо пам’ятати про те, що в еволюції і в онтогенетичному розвитку функції, як правило, з’являються раніше стійких структур, які забезпечують їх подальшу спеціалізацію і сприяють їх більш комплексному розвитку. Якщо на основі екстраполяції цього принципу вважати, що в еволюції функція присутня раніше, ніж структура, яка її локалізує, то звідси випливає, що нервові сіті беруть участь в зборці і диференціації свідомості, але не обов’язково у її створенні” [Хант; с. 106-107].            

     Існують два підходи до пояснення механізму сприйняття (перцепції) живим організмом навколишнього середовища. Перший традиційно передбачає, що інформація із зовнішнього світу передається через органи відчуттів до центральної нервової системи (ЦНС) у розібраному вигляді, поелементно, подібно тому, як передаються повідомлення за допомогою азбуки Морзе чи двоїчним кодом у телеграфії чи письмом за допомогою букв алфавіту.

     Другий підхід, який Г. Хант пов’язує з іменем Дж. Гібсона, виходить з того, що нічого не треба збирати у ЦНС, оскільки з самого початку не було ніякої розборки, а оточуючий порядок надає нам складно структуровану інформацію. Якщо організм рухається, то відносно нього можна вважати рухливим оточуючий світ, який немовби напливає на сприймаючий організм. Мова йде про інтегровану інформацію, сигнальним носієм якої є зустрічний потік. Важко фізично виокремити що є “одиницею” такого сигналу, який містить у собі одночасно інформацію про “там” і “тут” та “звідти” і “туди”. Завдяки такій інтегрованій інформації організм і оточуюче середовище утворюють унікальне узгоджене сполучення і, як зазначає Гібсон, “для живого об’єкта оточуюче середовище є зовнішнім по іншому, ніж множина об’єктів для фізичного об’єкта” [Гібсон, 1988, с. 8]. Таким чином, будь-яке сприйняття оточуючого динамічного порядку є одночасним самосприйняттям конкретного положення організму в середовищі. Так із потреби навігації рухливого організму еволюція на основі одних і тих же принципів удосконалилась властивість сприйняття і чуттєвої обізнаності усіх біологічних видів. У цьому полягає суть “екологічної” точки зору Дж. Гібсона на оптичне сприйняття.

     Саме із цієї “екологічної” точки зору Г. Хант виводить уявлення про чуттєву обізнаність (“перцептуальне усвідомлення”) як потенціально спільну для всіх біологічних видів основу свідомості. В процесі еволюції удосконалюються різні канали (модальності) сприйняття і їх взаємодія - міжмодальна синестезія і на цій основі виникає символічна свідомість. Чуттєву обізнаність організму з “екологічної” точки зору Дж. Гібсона, єдність організму з локальною частиною навколишнього простору можна уявити собі у вигляді динамічної бульки-потоку, що оточує організм. Живий організм, істота знаходиться усередині бульки і переміщується разом із нею. Така булька-потік описується не лише трьома просторовими координатами, а і, як мінімум, четвертою - часовою координатою. Ми говоримо “як мінімум”, маючи на увазі “максимум” - появу у процесі еволюції символічних координат у високорозвинених істот і здатності “входити в роль іншого”.

     Як не важко фізично описати сигнали бульки-потоку Гібсона, що містять у собі одночасно інформацію про “там” і “тут” та “звідки” і “куди”, ця справа з точки зору сучасної науки не є безнадійною, якщо взяти до уваги фізичні можливості голографічного відображення, математичні можливості опису градієнтів та відображення множин одної на іншу тощо (те, що сьогодні людина навчається відображати математично завтра виявляється вже давно реалізованим у Природі фізично).

     “Чуттєва обізнаність” - миттєвий зміст свідомості, спрямований на щось (інтенціональність), як чуттєва присутність у “світі життя”, у навколишньому середовищі, тобто у специфічній “бульці“ сприйняття і реагування рухливості, як показує Г. Хант на чисельних результатах досліджень біологів і психологів, властива вже найпростішим організмам:

 

     “В 1888 році один із засновників психології Альфред Біне в передмові до своєї книги “Психічне життя мікроорганізмів” висловив припущення, що нейрони можна було б вважати найпростішими організмами, які стали спеціалізованими для чуттєвості, так як клітини шлунку спеціалізовані для функції переварювання і засвоєння. ...Висловлене експромтом, майже провокативне допущення Біне урешті-решт отримало експериментальне підтвердження в ряді досліджень, які показали, що найпростіші рухаються у своєму середовищі за допомогою тих же самих електрохімічних процесів, що задіяні і в імпульсній електричній активності нейронів... Принаймні у декількох видів рівноважний стан спокою мембрани, інколи з короткочасною гіперполяризацією, відновлюється за рахунок того викиду позитивних іонів калія, що спостерігається в нейронах. ...І в рухах одноклітинних, і в нейронній активності багатоклітинних організмів використовуються одні і ті ж процеси мембранної провідності, основані на швидких змінах іонних потоків. ...процеси рухливості найпростіших являють собою найбільш загальний організменний шаблон для нейронної активності і її вірогідного зв’язку з первинною чуттєвістю. ...Згруповані найпростіші, спеціалізовані для чуттєвості, пов’язаної з рухом, ...повинні були збирати і об’єднувати свою чуттєвість в емерджентні “поля обізнаності”.       

     ...Те, що ми можемо говорити про спорідненість між найпростішими і нейронами, є набагато більш важливішим, аніж те, чого ми не можемо говорити. Їх взаємне співставлення проливає світло і на ті, і на другі. Як вперше сказав Біне, нейрони - це найпростіші, спеціалізовані в частині їх рухливої чуттєвості до навколишнього середовища. Потенціал дії нейрона - це спадкоємець механізму руху найпростішого організму, але тепер він передається між нерухомими нейронами, породжуючи об’єднані поля чуттєвості і реактивності. ...Якщо ми будемо шукати логічне обчислення нейронів, що відповідає повному спектру поведінки найпростіших, то не знайдемо нічого двоїчного. Замість цього, ми, можливо, могли б постулювати п’ятизначне “організменне обчислення” чуттєвої рухливості, грунтуючись на розпізнавальному і навігаційному аспектах в контекстах як наближення, так і уникнення, а також на категорії спонтанної рухливості” [Хант; с. 171-178].  

 

     Отже, “центральні нервові системи не створюють чуттєвість, а збирають і фокусують її для настройки на все більш і більш диференційовані варіанти екологічного динамічного ряду. Чуттєва обізнаність є основою “орієнтувальної реакції” як реакції на новизну у передсимволічних і символічних істот” [Хант; с. 179].

 

     23.2. Від чуттєвої обізнаності до символічної свідомості як обізнаності про обізнаність.

     Багато хто із дослідників свідомості пов’язують її виникнення з локалізацією у мозку тих чи інших складних нервових структур, з постулюванням одиничних систем свідомості. Такого роду “зони конвергенції” розміщують або в теменній долі правої півкулі, або в таламоретикулярній системі стовбура мозку, або в лімбічній системі з її височними і лобними зв’язками, або в “третичних” областях нової кори правої півкулі, або ж виключно в лівій півкулі в аспекті мови, або ж і там, і там, і там, об’єднуючи їх взвємними зв’язками. В контексті локалізації системи свідомої обізнаності знаходиться і питання, що є найбільш фундаментальною і всеосяжною якістю - сприйняття, пам’ять чи мислення? Г. Хант відповідає на це питання так: “Я вже висловлював допущення, що сприйняття в обох його аспектах - прямому і розпізнавальному - являє собою спроможність організму, яка найбільш явно вимагає первинного усвідомлення. ...Можна стверджувати, що свідомість спочатку присутня у безпосередньому сприйнятті, в якості підвищення як загальної, так і модально специфічної чуттєвості до безпосереднього оточення” [Хант; с. 131].

     Згідно з Мідом і Хантом, входження в роль іншого по відношенню до самого себе є першою ознакою символічної самообізнаності, саморефлексії або, за термінологією Ханта, самоспіввідносної свідомості як обізнаності про обізнаність. Перші чіткі ознаки такої самоспіввідносної свідомості проявляються у поведінці вищих приматів - шимпанзе, орангутангів і горил, наприклад, у підвищеному їх інтересі до дзеркал. Так горили і шимпанзе, вперше побачивши у дзеркалі намальовану на їх лобі червону цятку, починають ощупувати свою голову. Цікаво, що подібне упізнавання в дзеркалі відсутнє у тварин, які виросли в ізоляції. Це свідчить, що упізнавання себе вимагає певної інтеріоризації соціальних відносин - свідомість поза ними не виникає.

     Класичним прикладом спроможності шимпанзе рекомбінувати і перебудовувати по-новому фізичну ситуацію є будівля піраміди із ящиків, щоб добратися до їжі, яку підвішували так, що звичайним способом вони не могли до неї дотягнутися. Існують також дивовижні спостереження застосування тих же рекомбінаторних здібностей в соціальних ситуаціях у природному середовищі. Одним із самих вражаючих серед декількох таких спостережень була спроможність недомінантного шимпанзе відводити інших із району живлення, щоб таємно повернутися і зібрати банани, які він помітив, але інші ще не бачили.

     Повідомлення про нові форми обманювання у поведінці папуг та деяких інших птиць, як і їх стійкий інтерес до ігр з дзеркалами, дозволяють допускати, що виникнення різних компонент символічної здібності може мати місце не тільки у нашій власні, але і в інших еволюційних лініях. До цього можна добавити і здібності до знакового спілкування і вирішення проблем  у дельфінів.

     “Разом узяте, це спільне виникнення багаточисельних ознак самоспіввідносного символічного пізнання, очевидно, грунтується на спроможності до міжмодальної трансляції або являє таку спроможність. Це здається найбільш очевидним у випадку знакового спілкування, де мавпи можуть навчатися зоровим чи дотиковим протомовам. Це уявляється ясним і стосовно спонтанної поведінки з дзеркалами і кінестетичного “танцю” у відповідь на раптовий дощ, а також вірогідним по відношенню до рекомбінаційної поведінки...” [Хант; с. 181].       

     Традиція раціоналізму завжди стверджувала, що мова доступна лише Homo sapiens і що від неї залежать усі інші символічні форми і самосвідомість. Тому дослідження знакової комунікації у вищих мавп породили найбільші суперечки у сучасній психології і філософії. Предметом суперечки особливо було те, що протолінгвістичні здібності у вищих мавп майже не виражались у їх природньому середовищу. Однак, на думку Г. Ханта, це пояснюється тим, що для реалізації можливостей “міжмодальної трансляції, які вже є, у природному середовищі має бути наявною відповідна ситуація. Для більш переконливої демонстрації протолінгвістичної знакової комунікації у мавп дослідження вимагали спеціальних лабораторних умов. У недавніх дослідженнях Сьюзен Севідж-Рамбо з колегами і Девіда Премака тестування базується на “поведінці шимпанзе у відповідь на знакові команди експериментатора (як звичайні, так і нові), а не на свободному породженні знаків, і включає в собі попереднє навчання вказівці, розділенню і спільному віднесенню. Наприклад, у експериментах Севідж-Рамбо (1983) від шимпанзе, який знаходився в одній кімнаті, вимагалося з використанням знакової комунікації, надати шимпанзе, який знаходився в іншій кімнаті, знаряддя, за допомогою якого той міг добути заховану їжу і потім розділити її з першим шимпанзе. Премак у своїх дослідженнях спостерігав одночасне виникнення у шимпанзе, які використовували знаки, спрямовуючої поведінки, обману і символічних категорій “зобов’язальності” чи “обов’язку” [Хант; с. 181-183].     

 

     “Результати, отримані Севідж-Рамбо (1986, 1988) з карликовими шимпанзе, найбільш вражаючі... шимпанзе-вундеркінд Кензі навчився використанню знаків виключно на основі спостережень лабораторних експериментів з його матір’ю. ...Очевидним способом демонструючи постульовану Мідом спроможність входження в роль іншого як основи істинного символічного спілкування, Кензі може будувати фрази із трьох слів, в яких він не є ні агентом, ні реціпієнтом (“особа X лоскоче особу Y”)... Нарешті, демонструючи те, що здається першою стадією здібності до інтеріорізованої “внутрішньої мови” (Виготський, 1962), Кензі самостійно користується своєю портативною клавіатурою для знакової комунікації і спонтанно називає різні не пропоновані йому завдання - наприклад, “збирати камінці в кучу” або “ховатися”, - а потім за власною ініціативою їх виконує. ...Карликові шимпанзе однаково правильно виконують нові знакові завдання, чи бачать вони лексиграму описаного об’єкта чи чують, як її промовляють - що передбачає... наявність міжмодальної здібності, яка, принаймні у деякій мірі, об’єднує слух із зором і дотиком.     

     Ми виявляємо у вищих приматів - а також у дельфінів і, можливо, у папуг - зародки самосвідомості, співчуття і обману, рекомбінаторного рішення проблем в фізичних і соціальних ситуаціях, протознакової (як мінімум) мови і естетики. 

     ...якщо ми задамося питанням про те, що із того, що допомагає визначити нашу власну свідомість, мабуть, повністю відсутнє у вищих приматів, то починаємо виявляти недостатній “вертикальний вимір”. На одному його кінці знаходяться описані Фрейдом “потяги” агресії і сексуальності, а на другому “образна поглиненість” (поглиненість уявою). ...якщо іноді трапляються “убивства” шимпанзе члена іншої стаї, спійманого на їх території, то це виглядає як ненавмисний результат нанесених побоїв і в жодному разі не супроводжується  тою “демонстративністю” чи просто “веселощами”, що пов’язуються з виколюванням очей чи “кастрацією”, які мають місце у аналогічних випадках у людей. Чи означає це, що шимпанзе недостатньо кмітливі?” - запитує Г. Хант і відповідає, - “мабуть, їм бракує... уяви” [Хант; с. 183-186].  

 

     Описані Фрейдом “потяги” агресії і сексуальності, так помітні у людському житті, являють собою складні суміші таких простих тваринних потреб, як спарювання, опіка, територіальне домінування, хижацтво, які, як правило, залишаються розділеними і не неперекритими у інших ссавців. Як емерджентний результат міжмодального злиття різних видів сприймання у сучасної людини вони породжують специфічні для людського виду дилеми - предмет уваги психотерапевтів.  

 

     23.3. Від двосторонніх міжмодальних трансляцій у вищих приматів

до трьохсторонніх міжмодальних синтезів у людини.

     “Нерідко буває важко думати достатньо просто, щоб виявити основи...” - такі слова Г.Ханта передують викладу ідей Джеймса Гібсона і Нормана Гешвінда, які покладено в основу його моделі свідомості. “Сила підходу Гібсона полягала саме в поступовому усуненні вихідних посилок традиційної експериментальної психології сприйняття, так щоб урешті-решт на передній план могла вийти його феноменологічна упевненість в потоці, який одночасно надає “тут” і “там”. Щось подібне можна сказати і про здогадки невролога Нормана Гешвінда. Символічне пізнання, як більш висока реорганізація сприйняття, грунтується на спроможності до міжмодальної трансляції між паттернами окремих модальностей сприйняття. ...Третичні зони нової кори, які слугують областями локалізації специфічно людських символічних форм, знаходяться на стиках між вторинними асоціативними зонами потиличної, тім’янної та височної областей, відповідальними за аналіз зору, дотику і слуху” [Хант; с. 144].   

     Що являють собою міжмодальні зв’язки ілюструє знаменитий експеримент Уекскюля (1936), в якому кури-матері не виявляли ніякого неспокою при виді у одному лише полі зору своїх курчат, які піддавалися очевидній загрозі, і залишалися байдужими, поки не чули їх схвильваного писку, який лише один вивільняв захисну материнську поведінку; безумовно, поведінка більш простих істот грунтується на розділенні модальностей сприйняття. Згідно з Гешвіндом, у вищих мавп вже існують міжмодальні зв’язки в корі мозку між зором і дотиком, які породжують здібності до самоусвідомлення (поведінка з дзеркалами), рекомбінаторної інтуїції у фізичних і соціальних ситуаціях і протолінгвістичні здібності. Людський символічний розум виникає з приєднанням слуху-вокалізації до зорово-дотичної трансляції і утворенням трьох-сторонніх міжмодальних синтезів.

     Обізнаність щодо навколишнього середовища, яка притаманна будь-якій рухливій істоті, з появою трьохсторонніх міжмодальних синтезів у людини стає співвідносною, тобто обізнаністю про обізнаність, “входженням в роль іншого”. Самі перші прояви людського “входження в роль іншого” спостерігаються в іграх відображення між матір’ю і немовлям з самого народження. Спочатку обмежуючись висовуванням язика і відкриванням рота, пізніше вираз лиця малюка відображає будь-який видимий ним вираз обличчя матері. 

 

     “Зверніть увагу на те, - зазначає Г.Хант, - що новонароджений ще не бачив і не розпізнав своє власне обличчя в дзеркалі. Тому важко зрозуміти, як ще можна пояснити подібну відображаючу поведінку, окрім як міжмодальними трансляціями між видимим лицем матері і кінестетично відчуваємим лицем малюка. Я вже висловлював припущення, що ці відображаючі обміни являють собою перші прояви справжнього символічного спілкування. Вони, безумовно, свідчать про нерозділимість спроможності приймати роль (лице) іншого і спро-можності до міжмодальної трансляції між різними модальностями сприйняття. ...На користь взаємозв’язку між раннім відображенням у новонароджених і наступним міжособистісним розвитком свідчать дослідження Хаймана (1989), який виявив значиме взаємовідношення між ранньою поведінкою відображення (у віці двох днів) і більш пізнішими вираженнями соціальної близькості. Зокрема, малюки, які демонстрували більше всього ранніх відображень, рідше всього “відводили погляд” у відповідь на лице матері у віці трьох місяців - саме до цього віку більшість спеціалістів з розвитку відносять початок бажання спілкування і більш складної поведінки відображення виразів лиця. 

     ...Соціальне відображення - як зароджуване “входження в роль іншого” - і міжмодальні трансляції - як основа символічної здібності - виникають разом і невід’ємні одне від одного. Людське пізнання з самого початку структуровано у формі діалогу. Це переконливо свідчить на користь висновків як Вітгенштейна, так і Міда, що наш досвід ніколи не може за своєю природою бути приватним. Навпаки, людський досвід, починаючи з його самих ранніх довербальних стадій, носить повністю діалогічний характер. Стосунки відображення між матір’ю і малюком слугують шаблоном для перших проявів міжмодальних перетворень. ...Наступний розвиток міжмодальних трансляцій буде залежати від тої інтеріорізації відображаючих взаємин матері і малюка, яку Кохут (1977) і Уіннікот (1971) вважають основою росту ума і особистості.

     ...підхід до свідомості, як міжмодального синтезу, уникає того розділення мислення і світу, яке властиве більшій частині моделювання, що базується на принципах когнітивної науки, нервових сіток і штучного інтелекту, в результаті чого символічне пізнання стає існуючим “в” голові у повній відірваності від “зовнішнього світу”, і реальна дієвість думки в світі залишається незбагненною. Даний підхід уникає цього сучасного відчуження суб’єкта і об’єкта.

     ...Додавання вокалізації до зорово-дотичних міжмодальних синтезів відрізняє розум людських істот від початкової символічної пізнавальної спроможності вищих мавп. Воно привносить... протяжний і відкритий послідовний вимір. Абстракція чистого послідовного виміру із слуху і супутна їй трансляція в зоровопросторову одночасність буде створювати “світ” часової протяжності без будь-якого відчутного обмеження чи границі.

     ...Хоча мова в певному сенсі явно представляє собою систему розпізнавання, оскільки ми використовуємо її для пізнавання і “називання” значимих для нас подій, вона також містить в собі повторне використання основних рис поточ-ного порядку. ...В той же час, логічні граматичні відношення “якщо, то”, “або”, “і”, яким Джемс надавав таке важливе значення у своєму понятті потоку свідомості, судячи з усього, входять корінням в потік “звідки-куди” оточуючого порядку Гібсона.

     ...Розуміння міжмодальної трансляції у якості основи символічної спроможності добре узгоджується з тими підходами до еволюції людини, які мають на увазі процес неотенії, або продовження періоду ембріонального розвитку. ...Неотенія являє собою продовження ембріональних форм організації на наступні стадії розвитку.

     ...Звичайний варіант теорії еволюції людини, оснований на неотенії, полягає у тому, що продовження темпу розвитку і надзвичайної пластичності, характер-них для ембріонального дозрівання, створює можливість чисто людського тривалого дитинства. Інакше кажучи, ці теорії зображають нас свого роду ходячими зародками ссавців. Це дає нам довге і вразливе дитинство, а також пов’язано з подовженням нашої мінливості і спроможністю до навчання. ...більш тривалий період дозрівання центральної нервової системи повинен забезпечити посилення взаємної трансляції між окремими асоціативними областями модальностей сприйняття. ...Міжмодальна інтеграція являє собою принцип розвитку, який в латентній формі міститься в спеціалізації перцептуальних асоціативних областей кори мозку ссавців. Більш тривалий період дозрівання сприяє його реалізації з супутною втратою більш спеціалізованих адаптацій, на які була спрямована диференціація сприйняття відповідно до конкретних екологічних ніш.

     ...в той час як у більшій частині еволюції і нашому власному онтогенезі функція дійсно передує своїй реалізації в структурі, у самій еволюції людини це співвідношення, можливо, виявляється оберненим. В нас структурні потенціальні можливості міжмодального синтезу могли передувати своїй функціональній реалізації в культурно опосередкованих символічних структурах. Це добре узгоджується з тією точкою зору, що сучасні людські істоти за своїми символічними здібностями, що забезпечуються новою корою, не відрізняються від наших предків, починаючи з того етапу, коли був досягнутий наш рівень міжмодального синтезу (згідно з більшістю оцінок, від п’ятидесяти до двохсот тисяч років тому назад). З того часу у нас розвивалися все більш складні, культурно опосередковані форми символізації і їх все більш спеціалізовані способи використання. Усі наші сучасні застосування людського розуму, від науки і технології до різних видів мистецтва, являють собою вираження тих же самих структурних можливостей для міжмодального синтезу, які вже були присутні у наших предків у пізньому плейстоцені.

     Якщо наш структурний потенціал залишився незмінним і весь людський розвиток являє собою лише розширення спектра застосувань, тоді ми, як вважається у багатьох міфологічних і духовних традиціях, дійсно є незавершеними як вид. ...Всякий раз, коли нашому усвідомленню буває дозволено розгортатися поза конкретних практичних проектів, як звичайно його захоплюють, воно не перестає показувати нам істинність інтуїції У.Р. Байона, що “здібність мислити” - і, могли б ми добавити, відчувати - “у всіх нас знаходиться в зародковому стані” ” [Хант; с. 150-158].   

 

     “Мабуть, їм бракує... лише уяви” - висловив припущення Г. Хант, говорячи про високий рівень кмітливості шимпанзе. Чим найбільш суттєво відрізняється людина від своїх попередників? Лінгвістичними здібностями? Ні. Ознайомившись з поняттям міжмодальних трансляцій, можна стверджувати, що уявою.

 

     “Образна поглиненість” (поглиненість уявою), яка як “форма життя” повністю відсутня у приматів, спочатку проявляється у первісних спільнотах людей у формі шаманізму. Поведінково-психологічний транс тонічної нерухомості, який у людини є проявом містичного досвіду, має своїм підгрунтям у тваринному світі механізм захисної поведінки видів, на які полюють хижаки. Однак наші попередники - вищі примати більш-менш панують у своїх екологічних нішах, а людина є домінуючим видом на всій планеті. Що є основою виникнення такої здібності людини до містичних переживань і образної поглиненості уявою? - запитує Г. Хант і відповідає: “До здібностей, які мають міжмодальну основу, у нас додається вокалізація, яка в першу чергу відповідальна за відкриття послідовного виміру часу, який закінчується у “смерті” - невиразимій як наш символічний “хижак”. Метафори “світла” і “відкритого простору” - єдині структури символічного пізнання, достатньо відкриті і всеосяжні, щоб вміщувати цей вимір і переінтерпретувати його позитивним чином” [Хант; с. 187].

     Отже, міжмодальні трансляції стали тим “рубіконом”, що підняв уяву на якісно новий рівень. Виникнення символічного мислення було наслідком цього. До такого висновку ми приходимо, ознайомившись з міркуваннями Г. Ханта.

 

     23.4. Про рівні відображення у живій природі як основи формування життєвих світів.

     Г. Хант, торкаючись питання про еволюцію свідомості розглядає шлях її становлення від “чуттєвої обізнанності” амеби та інших одноклітинних  до  символьного  відображення на основі міжмодальних синтезів, початки якого переконливо демонструють вищі мавпи - горили, орангутанги, шимпанзе. Як свідчать спостереження, амеби демонструють достатню мінливість і реактивність, щоб вважати їх рівень відображення у живому світі заслуговуючим уваги, вважати таке відображення первинною основою свідомості. У зв’язку з таким баченням процесу становлення свідомості нас цікавлять її виміри на кожному із етапів еволюції.

     Одноклітинні, як відомо, володіючи розсіяною чуттєвістю, розрізняють “корисне-шкідливе” і, у певній мірі (про що дослідники рідко наважуються висловлюватися), простір і час. Людина ж, крім цього, розрізняє незрівнянно більше, зокрема, добро і зло (етичні цінності, смисли, норми), гармонію і красоту (естетичні цінності), виокремлює себе із природи, дивлячись на природу і на себе очима іншої особи, добуває нові і нові знання (розрізнення), створює з них як із цеглин ідеальний і штучний матеріальний світи. Щодо простору і часу, то розрізнення людини набагато чіткіші від амеби та інших попередників. Будемо називати у подальшому ці класи розрізнення вимірами і, як вимагає сучасна наука, постараємося встановити, де можливо, одиниці цих вимірів. Маємо на увазі, що час має своєю одиницею виміру 1 сек, просторова протяжність - 1 м, просторовий обсяг (об’єм) - 1 куб.м, енергія - 1 джоуль, пам’ять, як вмістилище інформації, - 1 біт і т.п.  

     Чи мають одноклітинні, зокрема амеба, здатність  “відображати” простір і час і чи здатні накопичувати, запам’ятовувати якийсь досвід і зберігати його певний час? Г.Хант, розмірковуючи над цими питаннями, стверджує, що будь-який рухливий організм “має бути здатним пропріоцептивно визначати своє положення з точки зору оточуючого середовища - тим самим вимагаючи розмірностей “тут-там” і “звідки-куди” навігаційної моделі сприйняття Гібсона”. Це означає, безумовно, що амеба здатна відображати простір. Відображення ж будь-яких змін є також і певним відображенням часу. Далі Г. Хант зазначає: “...ми маємо допускати якусь форму розсіяної чутливості, яка передує диференціюванню на окремі модальності, у всіх найпростіших, які активно переміщуються у своєму оточуючому середовищі. ...ми могли б думати, що безпосередня чутливість грунтується на деякому (поки не встановленому) співвідношенні між швидкістю змін функціональних тонів у навколишньому середовищі і часом затримки і швидкістю реакції організму” [Хант; с. 166]. Це означає, безумовно, що амеба здатна випереджувально відображати певну динаміку змін, тобто час. Мова йде про розсіяну чутливість трьох вимірів - “корисне-шкідливе”, простору і часу. Дійсно, як можна інакше тлумачити спостереження поведінки амеб, зокрема спостереження Дженнінгсом (1906) послідовного поглинання малої амеби більш крупною. Після першого поглинання в протоплазмі більшої амеби залишилася щілина, через яку менша амеба швидко вислизнула. Більша амеба погналася за нею, знову її поглинула і на цей раз повністю оточила її протоплазмою, після чого менша амеба залишалася усередині неї в нерухомому стані до того моменту, поки оточуюча її протоплазма не стала тонкіше з одного боку, і тоді вона вирвалася назовні саме у найтоншому місці і услизнула. Ця послідовність повторювалася декілька разів, поки більш крупна амеба не припинила переслідування, і меншій не вдалося спастися [Хант; с. 168]. Цей опис показує аспекти видозміни поведінки у обох амеб - набуття деякого досвіду у часі. Щодо механізму набут-тя такого досвіду можуть бути запитання, але не до самого факту. Досвід - це встановлення зворотніх зв’язків, їх запам’ятовування на деякий час - основа випереджувального відображення.

     З огляду на звичні нам одиниці виміру, можна вважати, що амеба відображає простір об’ємом близько куб.см і час протяжністю близько секунди. Таке відображення можна назвати нечітким, фоновим, розсіяним, недиференційованим тощо, але ж чи можна заперечувати сам факт відображення найпростішими простору і часу?

     Зазначимо, що термін “розсіяна чутливість” Г.Ханта відповідає прийнятому у вітчизняній літературі терміну “подразливість”, який визначається як елементарна форма біологічного відображення на основі біофізичних і біохімичних процесів, притаманна найпростішим організмам і рослинам як реакція-відповідь організму на зовнішні умови. Такі реакції були досліджені спочатку на рослинах Ж. Саксом, а потім розповсюджені на нижчих тварин. Вони отримали назву тропізмів. “Тропізм - це зумовлена симетричною будовою організму змушена реакція - установка чи рух - організму під впливом зовнішніх фізико-хімічних подразників. Інакше кажучи, тропізм - це змушена орієтація організму по відношенню до силових ліній” [Руб; с. 126]. В таких реакціях співвідношення між зовнішніми і внутрішніми умовами організму залишається на користь зовнішніх.  

     Наступною за складністю після подразливості формою відображення в живій природі визначається чуттєвість як форма активного, вибіркового біологічного відображення на основі спеціалізації клітин, притаманна багатоклітинним організмам. Чим подразливість відрізняється від чуттєвості? У першому випадку на зовнішні умови реагує одна єдина, неспеціалізована, “універсальна” клітина, а у другому - спеціалізовані клітини багатоклітинного організму. (Не забуваймо, що клітина - це своєрідна надскладна фабрика). Неспеціалізована клітина виконує ті ж функції, що і спеціалізовані. Різниця - лише у кількісному діапазоні вимірів реагування (порогів чуттєвості). Тож між подразливістю і чутливістю одноклітинних та найперших багатоклітинних різниця скоріше умовна, кількісна. Далі, в процесі еволюції між чутливістю найперших багато-клітинних та чутливістю спеціалізованих ієрархічно побудованих акцепторів тварин з нервовою системою утворилася кількісна дистанція величезного розміру!

***

     Зупинимося на питанні про здатність амеби - найпростішого одноклітинного організму - відображати простір і час? Якщо відповідь на це питання позитивна, то виникає нове питання - що передує здатності одної клітини відображати простір і час? І більше того, чи не є така властивість відображення властивістю неорганічної матерії? Так, є - позитивну відповідь на це питання дають взяті у сукупності висловлювання Анохіна [1962; с. 100], Жданова [1969; с. 534], Петушкової [1981; с. 43-55], Українцева [1969; с. 90, 92, 157-158], Урсула [1971; с. 157-167] та інші. Суть їх висновків полягає у наступному. Існують фізичні методи, радіоізотопні та інші, вимірювання часу і просторових координат тих чи інших малих та великих подій, процесів і об’єктів, що відбувалися в історії Землі давно і про які не залишилося чи не могло бути ніяких письмових свідчень. Наприклад, таких подій як відходу Африки від праматерика Гондвани, дрейфу Північного магнітного полюсу аж біля Японських островів, спорудження пірамід у стародавньому Єгипті тощо. Що надає можливість відображати простір і час у неживій природі та зберігати це відображення? Емпірично встановленою закономірністю відображення в неорганічному світі можна вважати зв’язок між структурою причини (відображуваної дії) і структурою наслідку (відображення). П’єр Кюрі про це висловлювався так: “коли певні причини викликають певні наслідки, то елементи симетрії причин мають проявлятися у викликаних ними наслідках...”. Анохін, пояснюючи випереджувальне відображення, зазначав, що великий вплив на характер і форму відображення справляють такі моменти часової організованості неживої природи, як дія відносно постійних чинників; послідовні ряди зовнішніх впливів, повторювані ритмічно чи аперіодично; дія послідовних рядів ніколи не повторюваних чинників. Принцип Ле-Шательє стверджує, що якщо на систему, яка знаходиться у рівновазі, діє зовнішній чинник, то результат цієї дії - зміна рівноважного стану - відбувається таким чином, що протидіє завнішньому чинникові. Так у структурі відображення вже на рівні кристалічних об’єктів здійснюється відтворення структурних особливостей відображуваної дії. Застосування історичного підходу до вивчення форм кристалів дозволило в сучасній геології і мінералогії зробити висновок, що конкретна форма кристалу у своїх відхиленнях від ідеальної структури відтворює, відображає історію формування кристалу, і таким чином, в природних умовах відображає, відтворює геологічну історію даної точки регіону земної кори, тобто відображає час. Ця інформація у відображенні неорганічних тіл, що являє собою лише характеристику зміни їх структури, у процесі еволюції систем стає самостійним елементом і ці зміни в структурі відображаючого стають у формі зворотніх зв’язків регулятором його стану в цілому або стану окремих елементів.      

     Відображення в неорганічній природі детерміновані не лише специфікою цілісної організації кристалічних об’єктів, але також і особливостями цілісної організації хімічних речовин, зокрема, хімічних молекул. Специфіка цілісної організації хімічних молекул полягає в тому, що в ній зникає будь-яка відокремленість частин, а з’являється, як нині говорять, емерджентність. Ціле тут - не просто сукупність частин з притаманними кожній з них специфічними особливостями, а скоріше сукупність відношень між частинами. Взаємозв’язок і взаємовплив частин хімічної молекули і одночасно їх відносна самостійність і різна реактивність в межах даного цілого ведуть до того, що кінцеві продукти хімічних реакцій і швидкість їх утворення визначаються не тільки початковими речовинами, але і зовнішніми чинниками, такими, як кількість і вид енергії, способи її підведення, вплив каталізаторів, фізико-хімічні властивості середовища, в якому відбуваються реакції, і т. д. Так асиміляція зовнішніх умов в ході хімічної еволюції виступає в якості основи для відображення зовнішнього впливу на хімічному рівні.

     Утворення органічних молекул визначає подальший розвиток властивості відображення. Цілісність органічних молекул характеризується тим, що вони під впливом зовнішніх дій можуть хімічно не змінюватися, зберігати свою “індивідуальність”, переходячи лише в інший стан в результаті перерозподілу енергії збудження, обертів окремих груп, зворотньої міграції деяких атомів, утворення тимчасових лабільних зв’язків і т. п. При цьому зміни носять зворотний характер. Саме така динамічна природа цілісності органічних молекул визначає можливість прояву відображення у якості специфічної функції - функції збереження цілісності відображувальної системи у взаємодії з навколишнім середовищем. Реалізується ж ця можливість у живій природі. Але пам’ятаймо, основи її починають формуватися в неживій природі на рівні органічних молекул.

     Подальший розвиток властивості відображення підготовлюється також особливостями протікання ланцюгових хімічних реакцій, які в неорганічних тілах можуть переходити у циклічні реакції. В ланцюгових хімічних процесах створюється можливість передачі дочернім циклам властивостей відображення тих особливостей зовнішнього середовища, які вплинули на початковий циклічний процес. Формування цієї можливості можна вважати передумовою зародження і розвитку інформаційного характеру відображення. В живих системах на базі ланцюгових хімічних реакцій формується можливість перетворення відображеного розмаїття в функцію сигналу-попередження.

     На певному етапі еволюції живе розділилося на рослини і тварини. Чим обмежується відображувальна здатність рослин? Чи можна вважати, що вони відображають час і простір? Так, відображають у якійсь мірі. Однак, у них нема достатньої пам’яті, щоб утворювати зворотні зв’язки і спеціалізовані органи руху.

     Згідно з Анохіним, який можливо першим так акцентував увагу на цих питаннях, універсальним принципом пристосування живого до оточуючого середовища стало “випереджуюче відображення подій зовнішнього світу, які розвиваються послідовно і повторно” [Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. - М., 1975. - С. 245]. Таке відображення грунтується на вірогідності отримання результатів, схожих з тими, які спостерігалися раніше після аналогічних змін, і на швидкому розпізнаванні подій за їх “прикметами” ще на ранніх етапах даного процесу. Нас цікавлять механізми перших проявів випереджуючого відображення, щоб краще зрозуміти механізми відображення людської свідомості. Розрізняють 1) стихійне, “безцільне”, непряме випереджувальне відображення без виокремлених “моделей майбутнього” у спрямованих процесах, тобто без попереднього проектування очікуваного результату, і 2) випереджувальне відображення в “моделях майбутнього” [Кремянский В.И. Типы опережающего отражения в живой природе / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. - 688 с. - С. 83-97]. Прикладом першого типу відображення є продуктивна діяльність комах, будування гнізд птахами, “стихія ринку” у людському суспільстві, другого - продуктивна діяльність людини та створених нею кібернетичних систем з виокремленими підсистемами управління. Однак безцільне випереджувальне відображення у спрямованих процесах не є абсолютно нецільовим, воно має не виокремлену, а “розподілену” ціль. Опис спрямовуючого механізму “розподіленої” цілі у тому чи іншому випадку - задача, можливо, складніша, ніж моделювання, проектування процесів досягнення цілей кібернетичних систем. Особливістю спрямовуючих механізмів “розподіленої” цілі є те, що вони проектувались, конструювались і виготовлялись на основі генетичної пам’яті протягом мільйонів років.

***

     Предметом нашого розгляду тут є виміри життєвого світу найпростіших із тих живих істот, що володіють випереджувальним відображенням. Який із відомих нам термінів описує механізм випереджувального відображення і “попереджувальної діяльності” в живому світі? Цей термін - добре відомий нам із шкільних підручників рефлекс. Розрізняють безумовні і умовні рефлекси. Тут нас цікавлять насамперед безумовні рефлекси і та основа, що їм передує.

     Перехід від розсіяної чутливості до безумовних рефлексів відбувся на основі зосередження спеціалізованих нервових клітин у вузлах, які започаткували нервову систему вже у кільчатих червів і далі у вищих безпозвонкових та перших позвонкових з трубчатою нервовою системою. Вважається, що безумовно рефлекторна діяльність набувається в тисячах і мільйонах поколінь через перебудову генотипу. При цьому допускається, що “в безумовних рефлексах майже не беруть участь внутрішні для організму зворотні зв’язки” [Там само; с. 91], маються на увазі ті, що утворюються прижиттєво на основі негенетичної пам’яті. Серед безумовних рефлексів нас найбільше цікавлять “екстраполяційні рефлекси”, які полягають в здатності тварини сприймати переміщення об’єктів у зовнішньому середовищі, розрізняючи не тільки їх просторове положення, а й напрям і величину швидкості. Таке випереджуюче відображення властиве не тільки птахам, але й земноводним і, навіть, комахам. Як, наприклад, жаба визначає майбутнє місце мухи і вистрілює довгим язиком з липучою поверхнею на кінці в це місце, а не безпосередньо на муху. Безумовно, вона сприймає світ інакше, ніж людина-спеціаліст з балістики, можливо її органи чуття відображають муху саме там, де вона буде, а не там, де вона перебуває в момент “пострілу”. Можливо вона сприймає єдиний простір-час інакше, ніж ми, люди, і не розділяє його на окремі простір і час. Отже, маємо допустити, що усі живі істоти мають свої життєві світи, які можуть бути дуже і дуже різними. І те, що і як  сприймає людина, не дає їй право вважати лише свій світ “реальним”. Він скоріше відноситься до “ідеальних” світів як і світ комахи чи амеби.

     В основі безумовних “екстраполяційних рефлексів”, як і в основі іншого випереджувального відображення - ембріогенезу, лежить генетична інформація і генетична пам’ять. Можна вважати, що оскільки основна діяльність живого – пристосування (адаптація), а всі пристосування спрямовані на майбутні результати поточних подій, то випереджувальне відображення універсально властиве усьому живому. Задаємося питанням - чи є вищеописана поведінка одноклітинної амеби проявом випереджуючого відображення і чи не є така поведінка нечітким, ще розмитим проявом “екстраполяційного рефлексу”? Так, щоб виживати, живі істоти з самого моменту їх виникнення змушені були відображати просторово-часовий континуум оточуючого середовища. Різниця лише в тому, що у одноклітинної амеби цю функцію виконує безпосередньо протоплазма одної клітини, а у людини – спеціалізований мозок, отримуючи ту ж інформацію від багатьох ієрархічно організованих спеціалізованих клітин.     

***

     Наступним питанням є питання про відмінності випереджувального відображення генетичним кодом і психічного відображення. На жаль, “порівняльна психологія, підмінена в останні роки етологією, не володіє ще данними для того, щоб уточнити цей етап, на якому відбувся скачок від фізіологічного до психічного відображення. ...Питання тут полягає, по-перше, у тому, яка форма психічного відображення має розглядатися як первинна... Необхідно вважати, що ця форма була, поперше, найпростішою із усіх нам відомих і, по-друге, такою, що найменше відрізняється від фізіологічних явищ. ...Більш простим і більш інтимно пов’язаним з фізіологічним відображенням є не відчуття, а емоція. ...можно думати, що природа почала створювати суб’єктивне за двоїчною системою, а вже потім його ускладнила. Організми спочатку, очевидно, розрізняли лише дві суб’єктивні якості сигналу “життєкорисне” і “життєзагрозливе”. Це були два елементарних... переживання, які в подальшому прийняли форму задоволення і незадоволення. ...У своєму найпростішому виді емоції нічим не відрізнялися (і не відрізняються на початку онтогенезу у людини) від найпростішої потреби як переживання нестатку в чому-небудь, порушення рівноваги між організмом і середовищем. Суб’єктивне переживання емоцій як потреби у чому-небудь стало біологічно ефективним пусковим механізмом захисної психомоторної реакції” [Платонов К. К. Специфика психической формы отражения / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. - 688 с. - С. 99-100].

     Тут слід зазначити, що між науковцями поки що нема узгодженості в користуванні термінами подразливість, чуттєвість, переживання, емоції, відчуття, почуття, перцепція тощо [Зав’ялова, 2004]. Будемо вважати переживання пролонгованою у часі системною чутливістю. Переживання передбачають наявність певної слідової пам’яті.  

     Саме емоції як переживання задоволення і незадоволення, встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, але не даючи йому навіть самого елементарного її пізнання у формі образу, були первинною основою умовно-рефлекторної діяльності, а на її основі стала можливою поява і відчуттів і їх комплексів – сигнальних образів. Вважається, що з появою відчуттів-образів починається філогенез і онтогенез пізнання, набування елементарних знань про властивості предметів і явищ світу як розрізнення сигнальних образів.

     Обидві форми психічного відображення - емоції (перша) і відчуття (друга) - виникли на основі фізіологічної пам’яті і отримали свої слідові форми психічного відображення: емоціональну і образну сенсорну пам’ять. Останні, у їх єдності з фізіологічною пам’яттю і фізіологічним випереджуючим відображенням визначали у тварин натяки на ту форму випереджувального відображення-потягу, яка у людини отримала форму волі.

     Умовні рефлекси на основі цих трьох видів пам’яті психічного відображення привели до нової, третьої, більш динамічної форми випереджуючого відображення - орієнтувального рефлексу і в подальшому - уваги. На самих високих рівнях розвитку психіки у тварин виникає четверта форма психічного відображення - каузальний рефлекс - першосигнальне, допонятійне мислення, про яке І. Павлов  висловлювався  так: “...коли мавпа будує свою вишку, щоб дістати плід, то це “умовним рефлексом” назвати не можна. Це є випадок... уловлення нормального зв’язку речей - те, що лежить в основі усієї наукової діяльності, законів причинності і т. д.” [Павловские среды, т. ІІІ, с. 262].

     Далі на основі досягнутих форм відображення удосконалюється колективна діяльність, розвивається комунікація, формується колективний умовний рефлекс, виникає репетиційний колективний умовний рефлекс, діяльність розділяється на дві фази - підготовчу і здійснення, виникає властиве тільки людині мислення як второсигнальна за фізіологічними механізмами п’ята форма психічного відображення, як оперування поняттями, словом. На основі мислення і емоцій у людини утворилася шоста форма психічного відображення - почуття, на основі мислення і випереджуючого відображення діяльності утворилася сьома форма психічного відображення - воля [Платонов; с. 103]. Тисячі дослідників зайняті пошуком відповіді на питання “Що було причиною і що наслідком?”. Однак, чи є проста відповідь? - Йшло паралельне ускладнення і напластування усіх елементів диференційованих і ієрархічних біологічних систем.

     Таким чином, крім трьох допсихічних, генетичних форм відображення - подразливості, чуттєвості та безумовного рефлексу, в процесі еволюції живого утворилися ще, умовно кажучи, сім індивідуальних форм психічного відображення - емоції, відчуття, орієнтувальний рефлекс (увага), каузальний рефлекс (допонятійне мислення), понятійне мислення, почуття і воля. На наступних рівнях еволюції психічного відображення з’являється ціннісне відношення до об’єктів переживання як їх символізація, виокремлення, упорядкування, класифікація, ранжування одних відносно інших. Вищою формою відображення зовнішнього світу є бачення людиною себе очима іншої особи, тобто виокремлення себе із роду, натовпу. Цікаво, що усі форми відображення у живій природі є формами випереджувального відображення і що будь-яка наступна форма відображення включає в собі усі попередні. 

     Тварини в процесі пристосувальної еволюції на основі спадковості і особистого досвіду створювали внутрішню модель зовнішнього світу. З певного рівня розвитку психічного відображення якісно змінився весь характер адаптації організму до середовища - замість росту пристосованості до навколишнього середовища почався розвиток цілеспрямованої перетворюючої діяльності. Це співпало з виникненням 5-7-х рівнів психічного відображення і надалі проявилося у розбудові людиною навколо себе так званої штучної природи.

     Чи є чітка межа між допсихічними і психічними формами відображення? Де можна побачити ту, хоча б нечітку, межу? Цікаво, що вже на рівні допсихічних форм відображення прояляється певна спроможність живих істот до прижиттєвого навчання. Живі організми є занадто складними утвореннями, щоб можна було говорити про якісь межі, що відділяють одне новоутворення від іншого. Як виявляється, нові домінуючі якості вже присутні у зародковій формі на попередніх рівнях еволюції. Можливо, це свідчення того, що основну роботу по створенню живого розумного, що представлено в людині, Природа виконала ще мільярд років тому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

Розділ 24

 

Вищі рівні відображення у свідомості людини i суспiльства

 

     24.1. Емоційна сфера переживань і свідомість, їх зв’язок.

     Сучасні підручники з психології повідомляють: “Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси,  властивості  і стани людини і далеко не все, що сприймається і керує поведінкою людини усвідомлюється нею. ...Несвідоме начало так чи інакше представлено практично в усіх психічних процесах, властивостях і станах людини. ...Свідомість керує самими складними формами поведінки, які вимагають постійної уваги і свідомого контролю. ...свідомість як вищий рівень психічної регуляції поведінки постійно присутня і функціонує. ...Разом з тим слід визнати, що у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні, питання про відношення між свідомими та іншими рівнями психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим, залишається складним і не розв’язаним достатньо однозначно” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с.  - С. 141-142].

     Отже, несвідоме начало так чи інакше представлено практично в усіх психічних процесах, властивостях і станах людини, а питання про відношення між свідомими та несвідомим визнається складним і не розв’язаним достатньо однозначно. Однак проблема є настільки актуальною, що полишати її розв’язання на потім ніяк не можна. Ключом до певного її розуміння є закон напластування: людині властиве усе те, що й усім її попередникам на щаблях біологічної еволюції починаючи від одноклітинної амеби. Людина живе одночасно в усіх вимірах. Будь-який її психічний стан супроводжується відповідними фізіологічними змінами, хоча цього не можна сказати про ту чи іншу міру усвідомлення цього стану.

     Цікаво, як може виглядати типологія людських переживань від найпростіших переживань амеби до переживання позовів сумління та смислу життя у Всесвіті? Як образно представити таку типологію? Здається, що правильним було б представити еволюцію переживань (емоцій) у вигляді розгалуженого дерева, що бере початки із одного кореня подразливості. Від кореня уявляємо ріст стовбура переживань (емоцій): 1) нестачі: їжі, самки, території, влади; 2) задоволення від погашення нестачі. На самому верху знаходяться відгалуження гілок символічних переживань (емоцій-почуттів) людини як суспільної істоти: 1) красоти, гармонії, захоплення, екстазу, співпереживання, сумління, відповідальності, обов’язку, віри, надії, любові, дружби, рівності, справедливості, солідарності, братерства, здивування, пізнання, самореалізації, впевненості, смислу життя тощо; 2) невдоволеності собою та оточенням, дискомфорту (когнітивного диссонансу), зависті, ненависті, гніву тощо.

     У вищих тварин та людей переживання (емоції) стають тонко диференційованою мовою, за допомогою якої живі істоти отримують інформацію про свої стани і про те, що відбувається навколо, і навіть обмінюються нею. На вищих щаблях еволюції живих істот мова вже йде не про окремі прояви переживань (емоцій), а про їх гамму чи континуум, і всі вони відображають ті чи інші потреби.

     У науковій літературі (і, навіть, у підручниках) часто спостерігається певна невизначеність щодо емоцій, відчуттів і почуттів. Наприклад, читаємо: “Емоції можуть викликатися як реальними, так і уявними ситуаціями. ...Емоції здатні передбачати ситуації і події, які реально ще не настали і виникають у зв’язку з уявленнями про пережиті раніше чи уявні ситуації” [Немов; с. 440]. В інших, не менш авторитетних, літературних джерелах читаємо: “Емоції, встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, але не даючи йому навіть самого елементарного його пізнання в формі образу, забезпечили швидкий розвиток умовно-рефлекторної діяльності, і на її основі стала можливою поява відчуттів та їх комплексів, як продуктів діяльності рецепторів - сигнальних образів. Якщо з появою емоції бере початок філогенез (і онтогенез) переживань, то з появою в більш пізньому періоді відчуттів розпочинається філогенез і онтогенез пізнання, набуття елементарних знань про властивості предметів і явищ світу” [Платонов; с. 101]. На наш погляд, було б доцільним погодитися з Платоновим і пов’язувати з уявленнями (образними та символьними) не емоції, а складніше новоутворення – відчуття і почуття. Інакше кажучи, там де є уявлення, там емоції з відчуттями стали почуттями. Плутанини можна уникнути, якщо не забувати про “закон напластування”: усі попередні психічні утворення присутні на усіх наступних щаблях еволюції, тобто, подразливість, чутливість, емоції і відчуття присутні і там, де вже є почуття. Відповідно до усіх напластувань справедлива і трьохмірна теорія почуттів В. Вундта, що включає полярні виміри: задоволення і незадоволення, напруження і розслаблення, збудження і заспокоєння.

     Почуття людини одночасно виражають не тільки стан суб’єкта та його прагнення, а й відношення стороннього (як 3-ї особи) до об’єкта. Це свідчить про певний сплав простих емоцій і більш складних психічних утворень. Вищими почуттями називають ті, що мають яскраво виражений суспільний характер. Зазвичай вищі почуття класифікують за змістом на естетичні, моральні та інтелектуальні, за силою спрямованості - на захоплення і пристрасті. Ми добавили б до змістовного переліку вищих почуттів людини також її почуття права як суб’єкта правової культури.

     Якщо почуття визначати на основі образних уявлень, то мусимо визнати їх початки у вищих тварин. Чим почуття на основі лише образних уявлень відрізняються від почуттів на основі символьних уявлень? Перші є безпосередніми індивідуальними почуттями, предметними, спрямованими на себе чи назовні; другі - можуть бути предметними, опосередкованими, узагальненими, соціальними, світоглядними,  відстроченими у часі, спрямованими на світ, на минуле чи майбутнє. Цікаво, що почуття суттєво перебудовуються при переході від біологічної життєдіяльності, органічного функціонування до суспільної трудової діяльності. Відмінне від елементарного фізичного задоволення чи незадоволення людське почуття задоволеності чи незадоволеності з усіма його різновидами та відтінками пов’язане з перебігом діяльності. Ще К. Бюлер сформулював закон, згідно з яким у людській діяльності позитивні емоції переміщуються від кінця діяльності до її початку. У людини майбутній уявний результат може викликати не менші позитивні переживання, ніж реальний. Це результат еволюції свідомості, зокрема символьного відображення в процесі уяви.

***

     І знову про “закон напластування”: усі попередні психічні утворення за певних умов можуть усвідомлюватися людиною, відображатись символьно, взаємодіяти з розумом. Тому сучасні теорії емоцій містять в своїх назвах слово “когнітивний” (теорія когнітивного диссонасу Ю.Фестінгера, когнітивно-фізіологічна концепція С. Шехтера). На цю особливість емоцій людини звертав увагу і Рубінштейн: “Жодна реальна емоція не звідна до ізольовано взятої, чистої, тобто абстрактної, емоціональності або аффективності. Будь-яка реальна емоція звичайно являє собою єдність аффективного і інтелектуального, переживання і пізнання. ...В психології часто говорять про єдність емоцій, аффекта і інтелекту... Правильним було б говорити не просто про єдність емоцій і інтелекта в житті особистості, а про єдність емоціонального, або аффективного, і інтелектуального усередині самих емоцій, так же як і емоцій усередині самого інтелекту” [Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 562]. Існування ж у свідомої людини несвідомих емоцій, відчуттів, мислення та інших несвідомих психічних механізмів регуляції життєдіяльності можна пояснити тим, що вони за своїм призначенням не потребують контролю свідомого. При цьому слід прийняти до уваги можливість такого контролю. Як відомо натреновані йоги можуть довільно змінювати частоту серцевих ритмів та дихання.      

     Чи розвиваються емоції та почуття в онтогенезі, впродовж життя людини? Чи можна контролювати емоції, керувати ними? - Так, виходячи з того, що переживання людини частково підконтрольні її активній свідомості (волі), відповідь на це питання має бути позитивною. Разом з тим, емоції можуть бути і непідконтрольними свідомості, проявлятися на рівні несвідомого, на межі з підсвідомим, бути неопредмеченими, наприклад, емоції туги, тривоги, дискомфорту чи радості. Емоції залишаються більш незалежними і менш обмеженими у людей, чий онтогенез свідомості зупинився чи не завершився.

     Усвідомлення, опредмечування переживань підвищило рівень диференціювання оточуючого середовища і стало передумовою властивого людині рівня пізнання. Спочатку почуття викликаються емоціями і відчуттями безпосередньо наявних предметів, потім з розвитком символьного відображення стає можливим виникнення відстрочених у часі почуттів на основі уявлень. Спочатку емоції невід’ємні від пізнання: істота здатна зрозуміти лише те, що відчуває, вона розуміє в діях інших істот лише те, що сама відчуває. “Потім пізнання звільняється від почуття; людина може зрозуміти і те, що власному її почутті чуже: вона може, як учить Б. Спіноза, не любити і не ненавидіти, а тільки розуміти людські вчинки так, немов би мова йшла про теореми. І нарешті, почуття, яке раніше підкоряло пізнання, яке потім відокремилося від нього, починає слідувати за пізнанням. Поглиблене розуміння суспільної значимості знання спрямовує почуття людини. Вона не тільки розуміє, яка справа є доцільною; її любов і її ненависть  розподіляються у відповідності з цим розумінням” [Рубінштейн; с. 576]. Тут мова йде не про пізнання взагалі, а про символьно-логічне пізнання. Запам’ятаймо цю тезу: в процесі еволюції живого, а саме на рівні людини, логічно-символьне понятійне пізнання обігнало, випередило пізнання чуттєве, ситуативне і виокремившись утворило якісно новий, ієрархічний сімбіоз з чуттєвістю. Пізнання вже не обмежується функцією підтримки гомеостазу організму окремої людини. Можливо, на наступних щаблях еволюції живого (у суспільстві) чуттєвість буде відігравати іншу роль, а пізнання матиме якісно нове продовження у перетворенні Природи.  

     Емоційна сфера людини - одна із найважливіших тем про людину. Візьмемо хоча б гумор і пристрасті людини. Почуття гумору і специфіка пристрастей людини - це не просто емоції, а й відчуття, сприйняття, уявлення, свідомість, воля, це образне і символьне відображення, аналіз і узагальнення мисленням і переживання. Деякі автори  вбачають у гуморі прояви надсвідомості [Симонов П.В. Неосознаваемое психическое: подсознание и сверхсознание / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. - М.: Наука, 1985. - 176 с.]. Однак, тут ми змушені обмежитися розглядом лише тих питань, що мають безпосереднє відношення до свідомості. Символьне відображення (свідомість) може бути, хоча б тимчасово, відокремлено вольовим зусиллям від емоційної сфери людини. Таке штучне, тимчасове відокремлення є лише одною із властивостей (можливостей) високоорганізованної психіки людини, у якій глибинний зв’язок свідомості з емоційною сферою людини не переривається (в чому він полягає?, до цього питання ми повернемося далі). Разом з тим, будемо мати на увазі, що така властивість (можливість) абстрагування від емоцій може мати більше значення на наступному щаблі еволюції живого, у суспільстві.

     Отже, дерево еволюції переживань людини вимальовується (з врахуванням закону напластування) таким:

1. подразливість;

2. подразливість+чутливість;

3. подразливість+чутливість+емоція;

4. подразливість+чутливість+емоція+відчуття;

5. подразливість+чутлив.+емоція+відчуття+уявлення;

6. подразл.+чутлив.+емоція+відчуття+уявлення+символізація;

7. подразл.+чутлив.+емоція+відчут.+уявл.+символіз.+ абстрактне мислення;

8. подразл.+чутлив.+емоц.+відчут.+уяв.+символіз.+абстрактне мисл. +почуття.

        Чи можна ставити питання про співвідношення складових психіки? Це не просто. Кожен із наступних етапів є новим рівнем випереджувального відображення, що в певній мірі включає усі попередні. Ми не виокремлюємо тут таку інтегральну властивість психіки як сприйняття, адже сприйняттям можна вважати в тій чи іншій мірі кожен рівень, починаючи з п’ятого. Ми не виокремлюємо тут і мову, маючи на увазі більш широку символізацію. Також ми не виокремлюємо волю, як спрямовану на самоускладнення і розвиток життєву активність усього живого. Свідомістю людини можна умовно вважати останні три-чотири рівня випереджувального відображення. І мова не повинна йти виключно лише про символьне відображення, що виникло з уяви, а про сплав символьного відображення з усіма попередніми проявами психіки. Найвищими переживаннями людини ми вважаємо її почуття як переживання, що усвідомлені на основі образно-символьного відображення. Усі почуття людини - співчуття, сумління, почуття обов’язку, відповідальності, смислу життя тощо - є за визначенням соціальними почуттями. На наступному щаблі еволюції живого, яким є суспільство, ці переживання - вищі почуття – усвідомлений сімбіоз емоцій з розумом стануть визначальними для людини як “клітини” суспільства. 

        Отже, свідомість сучасної людини ніяк не можна відокремлювати від її емоційно-вольовоїсфери. 

    

        24.2. Уява як суто людська властивість свідомості.

        Уява як термін посідає чільне місце як в наукових дисциплінах, насамперед, у психології, так і в літературі, мистецтві, в побуті. Саме уява є тим ключовим поняттям, яке надає можливість описати нові емерджентні якості відображення на рівні психіки людини. Перші прояви уяви доісторичної людини зафіксовані у знаряддях праці, наскальному мистецтві і обрядах поховання померлих.

        На жаль, про уяву науковці висловлюються так, як і про свідомість чи волю: досі не зрозуміло, що це. Уява - це не то пам’ять, не то різновиди образів чи асоціацій. Підручники з психології повідомляють: “...до сих пір нам майже нічого не відомо саме про механізм уяви, в тому числі про його анатомо-фізіологічну основу. ...На ці важливі питання ми майже нічого конкретного відповісти не можемо” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 261]. Перш, ніж сформувати для себе власну модель інтегрованого бачення феномену уяви, ознайомимося з різними поглядами авторитетних вчених, які, звісно, не співпадають.

    

        С.Рубінштейн: “Під уявою у самому широкому смислі слова інколи розуміють будь-який процес, що здійснюється в образах. У такому випадку відтворення пам’яттю раніше створеного є “лише одним із видів уяви” (Ф. Кейра, А. Селлі, П. Блонський та ін.). ...відтворення образів звичайно, як показало дослідження, у певній мірі перетворює відтворене...

        Основна відмінність власне уяви від образної пам’яті пов’язана з іншим відношенням до дійсності. Образи пам’яті - це відтворення минулого досвіду. Функція пам’яті - зберегти незмінними результати минулого досвіду, функція уяви - їх перетворювати. ...На ранніх ступенях розвитку... відтворення далеко не є копією відтворюваного... відтворення ще чітко не відокремилося від уяви. ...Уява у власному смислі слова є лише тоді, коли потік образів перестає бути мимовільною зміною, немов би викривленням образів-уявлень, становлячись вільним оперуванням образами, не пов’язаним установкою на відтворення.

        ...У самих нижчих і примітивних своїх формах уява проявляє себе в мимовільній трансформації образів, яка здійснюється під впливом малоусвідомлених потреб, потягів, тенденцій, незалежно від будь-якого втручання суб’єкта... У вищих формах уяви, у творчості, образи свідомо формуються у відповідності з цілями, які ставить собі свідома творча діяльність людини. Уява є... надзвичайно суттєвим проявом особистості. ...В уяві проявляються усі види і рівні спрямованості особистості. ...У різних людей уява проявляється переважно в різних областях ... У кожній людині міститься якийсь “кусочок фантазії”, але у кожної фантазія і уява проявляються по своєму...” [Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с.  - С. 295-308].

    

        Л. Виготський: “...у сучасних ідеалістичних вченнях дві психологічні функції помінялися місцями. Якщо асоціативна психологія зводила уяву до пам’яті, то інтуїтивісти намагалися показати, що сама пам’ять є не що інше, як частковий випадок уяви. ...ідеалісти часто доходять до того, що і сприйняття розглядають як частковий випадок уяви. Сприйняття, говорять вони, є уявний, побудований розумом образ дійсності... Ідеалізм опинився тут безсилим... зарахував уяву в коло тих первинних творчих діяльностей свідомості, які ...притаманні свідомості з моменту її виникнення. За відомою формулою А. Бергсона, уява так же первинно притаманна нашій свідомості, як свобода волі... Близько до цієї точки зору стояв і У. Джемс.  

        ...Питання про природу уяви, як надзвичайно важливе, було переведено у генетичну площину і зведено до питання про її первинність. ...Згідно з Піаже, який багато чим зобов’язаний Фрейду, первинна форма уяви є діяльність підсвідома... [Однак ] ...спостереження за розвитком уяви виявило залежність цієї функції від розвитку мови. Затримка у розвитку мови, як установлено, знаменує собою і затримку розвитку  уяви. ...фактичні дослідження не тільки не підтверджують того, що дитяча уява є формою безсловесної, аутистичної, неспрямованої думки, але, навпаки, вони на кожному кроці показують, що хід розвитку дитячої уяви, як і хід других вищих психічних функцій, суттєвим чином пов’язаний з мовою дитини.

        ...уява є діяльністю, надзвичйно багатою емоційними моментами. ... мислення ...стає немовби слугою пристрастей, стає немовби в підлегле відношення до емоційних спонукань і інтересів, і ми дійсно маємо таку психічну діяльність, яка характеризується своєрідним відношенням між процесом емоцій і процесом мислення і створює той сплав, який ми називаємо мрійливою формою уяви. Але ...сполучення з емоційними моментами не складає виключної основи уяви і уява не вичерпується цією формою. ...неправильно розглядати уяву як особливу функцію в ряду других функцій, як деяку однотипну функцію, що регулярно повторюється. Уяву необхідно розглядати як більш складну форму психічної діяльності, яка є реальним об’єднанням декількох функцій в їх своєрідних відношеннях... Разом з тим, ми спостерігаємо ще два надзвичайно важливих моменти... З одного боку, ми зазначаємо надзвичайну спорідненість, близкість процесів мислення і процесів уяви. ...обидва процеси виявляють свої основні успіхи  в одні і ті ж гентичні моменти. ...обидва вони розвиваються у єдності, по суті, самостійного життя в розвитку того і другого ми не спостерігаємо зовсім. ...Однак, було б неправильним ототожнювати одно з другим... 

        Я хотів би, нарешті, сказати, що внутрішній зв’язок між уявою і реалістичним мисленнм, доповнюється новою проблемою, яка тісно пов’язана з проблемою довільності, або свободи, в людській діяльності, в діяльності людської свідомості. Можливості вільної дії, які виникають у людській свідомості, найтісніше пов’язані з уявою...” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 636-653].

    

        Немов: “Уява - особлива форма людської психіки... ні в чому іншому, крім уяви, не проявляється ідеальний і загадковий характер психіки. ...Завдяки уяві людина творить, розумно планує свою діяльність і керує нею. Майже вся людська матеріальна і духовна культура є продуктом уяви... Встановлено, що людина за своїм бажанням не в змозі припинити потік думок, зупинити уяву” [Немов, 1999; с. 260-270].

        Р. Немов зазначає ряд специфічних функцій, в яких проявляє себе уява, представляючи дійсність в образах: 1) участь образів у мисленні і у довільному регулюванні пізнавальних процесів; 2) участь образів у довільному регулюванні емоційних станів людини; 3) участь у формуванні внутрішнього плану дій (інтеріоризація); 4) участь у плануванні і програмуванні діяльності (проектуванні); 5) вплив на органічні процеси (аутотренінг).

    

        Короткий психологічний словник дає визначення уяви словами: “Уява - психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, уявлень, думок на базі її попереднього досвіду... З погляду психології уява полягає у вибірковому мисленому розчленуванні раніше вироблених зв’язків і створенні нових зв’язків - асоціацій. ...розрізняють мимовільну уяву (наприклад, у сновидіннях, при патологічних станах людини) і довільну, яка підпорядкована свідомо поставленій меті. ...Уява тісно пов’язана зі сприйманням, емоціями, пам’яттю, мисленням, мовою. ...уява є необхідною приналежністю великого розуму. ...Виховання уяви є керованим процесом як з боку педагогів, сім’ї, так і з боку відповідних закладів і установ суспільства” [Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І. Войтка. - К.: “Вища школа”, 1976. - 192 с. - С. 176].

    

        Що таке уява? Спробуємо узагальнити різні визначення. Найперше, це образи, яких існує більше, ніж один різновид. Звідки вони беруться первинно і чим відрізняються один від одного? Є дві основні точки зору, які інколи подаються як протилежні: 1) образи виникають із сприйняття, можуть зазнавати власні спонтанні та довільні реорганізації; 2) образи є результатом  когнітивного опису. “Було б доцільнішим за все постулювати правопівкульну форму холістичної, спонтанної образності і лівопівкульну образність, яка у більшій мірі спирається на волю, аналіз і пропозиційне управління” [Хант; с. 271-272].

        Г. Хант, спираючись на результати досліджень другої половини XX століття, стверджує, що необхідно відмовитись від точок зору, типових “для психології від Фрейда (1900) до Аллена Пайвіо (1971) і ще далі, що образи з необхідністю являють собою конкретну і тому більш примітивну форму мислення, яка по мірі подальшого розвитку має поступатись місцем абстрактним концептуальним структурам, які можливі лише на основі мови. Образи можуть цілком самі по собі ставати абстрактними і міжмодальними” [Хант; с. 274]. Саме міжмодальні трансляції стали тим “рубіконом”, що підняв уяву на якісно новий рівень. Виникнення символічного мислення було наслідком цього. До такого висновку ми приходимо, знайомлячись з міркуваннями Г. Ханта.

        Образи абстрактні і міжмодальні, головним чином на основі зорового сприйняття, а не мова є основою свідомості, стверджує Г. Хант, спираючись на матеріал книги Рудольфа Арнхейма “Зорове мислення” (1969) і акцентуючи увагу на синестезії, міжмодальному синтезі: “...зоровий мікрогенез... забезпечує геометричну динаміку, яка має відігравати центральну роль у абстрактному пізнанні, якщо вважати, що воно грунтується на образності у широкому розумінні цього терміну, а не на лінгвістичних здібностях. ...Арнхейм доказував, будь-яке мислення, у тому числі логічне і лінгвістичне, має, урешті-решт, грунтуватися на надшвидких, геометро-динамічних образах, ...образність не є за своєю природою підлеглою по відношенню до мови, ...первинною матрицею для усього пізнання слугують структури самого сприйняття, ...перцептуальні якості форми і руху присутні у самих актах мислення... і, фактично, є середовищем, у якому відбувається само мислення. ...Арнхейм наводить багато прикладів того, як піддослідні можуть створювати геометродинамічні малюнки, які відображають їх дійсне розуміння різноманітних абстрактних, явно вербальних понять... вчені-фізики заявляли про те, що вони мислять спонтанними геометро-динамічними образами” [Хант; с. 274-277].

        Г. Хант зазначає, що розвиток запропонованої Арнхеймом теорії зорово-просторової метафори як основи абстрактного мислення можна знайти у працях лінгвіста Джорджа Лакоффа (Lakoff, 1987) і філософа Марка Джонсона (Johnson, 1987). Вони поглибили розуміння того, що образні структури є началами всього символічного пізнання. Абстрактні просторові метафори, будучи сформованими, зворотньо впливають на сприйняття. Мова йде конкретно про два типи символічних структур - “структури базового рівня” і “образні схеми”. До першого типу автори відносять властивості типу “довгий-короткий”, “твердий-м’який”, “важкий-легкий”, “холодний-гарячий”. До другого типу - образних схем - відносять більш абстрактні форми, зокрема, вмістилище, шлях, джерело, мету, границі, рівновагу, злиття, розділення, силу, а також тілесні орієнтації типу вверх-вниз, передній-задній, близький-далекий, частина-ціле, центр-периферія, повний-пустий. На думку дослідників, усі логічні відношення уходять своїм корінням в такі образні схеми, що надаються нам сприйняттям, і взагалі “без використання образних схем ми не можемо навіть описати свій досвід, або ж, в дійсності, взагалі його мати” [Хант; с. 279-281].

        Таким чином, можна вважати, що “все наше пізнання носить непрямий характер - будучи “баченням як”, основаним на спогляданні одної ситуації через іншу і за її допомогою”, “взаємодії між лінгвістичною і образною системами... можна розглядати як вторинні взаємовідношення між по-різному організованими системами міжмодальної інтеграції..., зовнішнє лице образності представляють зорові форми”, “образи так же безумовно розгортаються у мові, як мова викликає образне уявлення...”, “символічна свідомість, основана на сприйнятті, урешті-решт, має бути подільною і спільною, структури мислення безпосередньо даються усім нам феноменальною організацією світу” [Хант; с. 282-285].

        Екскурс в історію на століття назад, який здійснив Г. Хант, дозволяє відтворити цінні висловлювання мудрих щодо уяви і свідомості, які співзвучні сучасним. Таке співпадання у певній мірі підтверджує їх спільну правоту. Цікавим є поняття sensus communis у стародавніх греків, римлян і індусів (аналог нашого сучасного здорового глузду) як злиття воєдино усіх почуттів, включно розуму. Емоції і мислення тоді не розрізнялися і в цьому був певний смисл, нині втрачений. На жаль, зазначає Хант, “ми плутаєм те, що не може бути нічим іншим, як стародавньою метафорою, з нашим сучасним поняттям матеріального пояснення, і потім відкидаємо це пояснення як безнадійно неадекватне. Наша теорія розуму, яка базується на мозку, ...не бачить різниці між сучасним розумінням фізичного тіла, з одного боку, і ...з тим суб’єктивним сприйняттям тіла в сінестетичних станах, яке займало таке важливе місце у стародавніх системах уявлень про розум... До наслідків нашої сучасної втрати цієї первинної системи феноменології, основаної на метафорах, відноситься відсутність збалансованості у більшості існуючих в наш час пояснень розуму і свідомості. Ми тепер мовчки і допускаємо, і увіковічуємо розрив між розумом і тілом, думкою і почуттям, почуттями і світом. ...Пропозиційне мислення узурпує усі інші символічні системи і робить себе мірою усієї символічної свідомості. ...Результатом стає, по суті, шизоїдна теорія розуму, в якій здібності у західній традиції стають відокремленими від структур, на яких вони базуються - подібні уявлення, вірогідно, шокували б наших предків. ...З точки зору sensus communis, подібно тому як мислення не можна відокремити від сприйняття чи світу, так і повністю втілене символічне пізнання не може бути відокремлено від нашого безпосереднього відчуття буття в часі. ...Dasein Хайдеггера, судячи з усього, свідчить про поширене почуття втрати нашого доступу до досвіду і відчуттю життя” [Хант; с. 309-311]. Мова тут йде, зокрема, про абсолютизацію корисних розрізнень і виникнення на грунті цього однобічності мислення – дефекту, яким страждають дослідники і досі.

        Отже, уява як психічний феномен тісно пов’язана з образами. Коли ж вперше виникають образи? Короткий психологічний словник [1976; с. 105] не то категорично, не то недбало визначає образи як результат свідомості: “ОБРАЗ - загальнопсихологічна категорія, результат відображення об’єктивного світу у свідомості людини. О. утворюється свідомістю внаслідок впливу на неї зовнішнього світу, дії зовнішніх і внутрішніх подразників”. А словник основних психологічних понять у підручнику Р. Немова (1999) дає більш обережне визначення: “ОБРАЗ - узагальнена картина світу (предметів, явищ), результат переробки інформації про нього, що поступає через органи чуття” [Немов; с. 668]. Картина у формі чого? Якої переробки? На якому щаблі еволюції вперше виникає образ і що з ним далі відбувається? Саме в цьому суть питання. Схоже, що вітчизняна психологія з феноменом образу також “блукає між трьома соснами”. Не розібравшись з питанням “Що таке образ?”, годі й думати про розуміння уяви.

        Образ - це форма відображення предметів і явищ зовнішнього світу. Кидаючи погляд на еволюцію живого, ми вперше можемо застосувати слово образ стосовно дії біологічного ферменту, який “немовби має в собі “програму” протікання реакції і хімічну формулу, “образ” речовини, що виникає в результаті цієї реакції” [Смирнов Н. С. Эволюция форм отражения материи // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. - 688 с. - С. 34]. Тож образ є певним згущенням, згорткою інформації про зовнішнє стосовно організму середовище, отриманої від органів чуття і хоча б на мить запам’ятованої. Будь-яка така інформація є, по суті, кодом відображення взаємодії. Еволюція відображувальної чутливості - це еволюція механізмів згортки інформації. У широкому смислі слова можна говорити про образи генетичної пам’яті і образи, що виникають у процесі життєдіяльності організму. Говорячи про образи, ми насамперед маємо на увазі ті, що становлять основу умовних рефлексів. Вважається, що навчатись і, відповідно, набувати умовні рефлекси здатні вже вищі безхребетні (молюски, черви) і хребетні, починаючи з найпростіших. Зазначимо, що між безумовними і умовними рефлексами нема чіткої межі, оскільки безумовні рефлекси здатні спрацьовувати на множину зовнішніх сигналів, первинно невластивих даному організмові.

        Отже, образи як згортка інформації, виникли рано. В процесі еволюції образи удоконалювалися, ставали більш динамічними, здатними до реконструкції, і почали “відриватися” від “місця мешкання” і вільно “пересуватися” у певній частині ієрархічно структурованої нервової системи. Отже, уява - це образи, які відриваються від “місця мешкання” і вільно переміщуються (“плавають”, “витають” тощо) і здатні до всіляких реконструкцій типу сновидіння, галюцинацій чи марення аутизму, відомих нам із психопатології. Що виникло раніше - здатність до реконструкції (деформації, трансформації) простих образів чи міжмодальний синтез образів? Очевидно, перше. Реконструкція - це основа виникнення уяви. Мабуть уява як мимовільні реконструкції (дефекти образного відображення) виникає у зародковому чи одномодальному стані разом із першими умовними рефлексами. Можливо мимовільні реконструкції образів у небачених до того обсягах виникли 150 тис. років тому і послужили підставою для відокремлення кроманьйонців від спільного з неандертальцями стовбура еволюції. Можливо таке новоутворення сприймалося тоді як хвороба, дефект, а насправді було тим, що ми сьогодні називаємо адаптивною генетичною мутацією. Та ува, якою ми оперуємо, це вже вища форма уяви – реконструкції (дефекти) не мимовільні, а такі, що підконтрольні волі. Отже, наша уява - не абсолютно нове психічне утворення, не наслідок діяльності свідомості. Як і образи, уява виникла ще до появи Homo sapiens.

        У тваринному світі уява вперше чітко з’являється там, де виникає гра. Вищий рівень людської уяви з’являється там, де виникає довільний розподіл діяльності у часі на фазу підготовки і фазу здійснення, коли виникає наскальне мистецтво і ритуальне захоронення своїх сородичів.

        Уява людини - це новий рівень відображення часу і цілісності світу, це створення “дзеркала” відображення (“бульки свідомості”) на основі більш динамічних і довільних, підконтрольних волі, реконструкцій (деформацій, трансформацій) простих образів і міжмодальних синтезів образів та більш потужної символічної пам’яті. Звісно, така уява здійснюється на фоні, на поверхні чи в потоці більш давньої мимовільної уяви.  

    

        24.3. Внутрішня мова як суто людська форма символічної свідомості.

        “...ми не маємо досі ні в одного із авторів скільки-небудь систематичного викладу навіть простих фактичних даних про природу внутрішньої мови”- так зафіксував на початку 30-х років Л.С. Виготський стан справ щодо проблеми дослідження зв’язку мови і мислення, “…розробка цієї проблеми, наскільки нас відомо, взагалі не розпочиналась ще ніким із дослідників” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С.с. 664, 971]. Наприкінці XX століття Г. Хант, досліджуючи природу свідомості, пов’язує її з внутрішньою мовою: “Свідомість символізуючої істоти ніколи не може бути істинно особистою і незалежною - незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому. Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо відвернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми” [Хант; с. 44].

        Оскільки свідомість сучасної людини як вища форма відображення не може відбутися поза суспільством, а індивідуальна свідомість є “клітиною” суспільної свідомості, то виникає питання про засоби об’єднання “клітин” у цілісність і впливу цілісності на її окремі елементи. Вирішальна роль мови у цьому для всіх сьогодні є очевидною. Тож проблема мови і мислення, мови і свідомості заслуговує детального розгляду.

        Розрізняють функції мови - комунікативну і сигніфікативну (смисловий інструмент мислення) та види мови - мову жестикуляції, мову пахощів, звукову (усну) мову, письмову мову і внутрішню.

        Історично (генетично) найпершою функцією мови була комунікативна, звуком, рухами чи запахами передавались внутрішні емоційні стани і позначення образів зовнішніх предметів чи явищ. Позначаючи одні образи іншими, більш компактними, стислими, густішими, мова почала оперувати знаками. Паралельно відбувалося поглиблення аналізу, виокремлення і розрізнення ознак і наступний синтез вторинних образів. З часом знаки ставали все більш абстрагованими. Із різних видів комунікативної мови найперспективнішою виявилася звукова мова. Знаки почали позначатися словами. Звукова мова почала обслуговувати мислення, яке досі розвивалося незалежно, і забезпечила його сходження на вищий ступінь понятійного мислення. Заново синтезовані образи - поняття - це вже продукт якісно нової функції мови - сигніфікативної функції. Пізніше поступово виникла письмова мова як позначення і запам’ятовування усної.

        Щодо відмінностей між усною і письмовою мовою, то усна є емоційно забарвленою (енергетично насиченою), використовує інтонацію, рухи (жести, міміку) і може бути більш лаконічною і інформативною, аніж письмова. Письмова мова може передавати усе те, що й усна, але інакше. Саме тому хороші оратори не обов’язково є хорошими письменниками і навпаки. Якщо усна мова виконує переважно функцію комунікації, то письмова ще й функцію запам’ятовування інформації і передачі її з затримкою у часі іншим споживачам. 

        Особливістю внутрішньої мови є те, що вона ніколи не покидає людину, яка знаходиться у стані свідомості. В зв’язку з цим вона завжди була предметом особливої уваги. Психологи зазвичай зосереджували увагу на співвідношенні внутрішньої мови і мислення, ототожнюючи їх або розділяючи. Сьогодні науковці розуміють, що у психіці людини не існують окремі відчуття, сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення, мова, а все це знаходиться у взаємодії і єдності. Виокремлення і абстрагування тих чи інших ознак є лише штучним знаряддям для встановлення зв’язків між елементами цілісності. Отже, інколи є корисним вважати мислення внутрішньою мовою, але це справа угоди.   

        Внутрішня мова не є мовою з самим собою. Вона не завжди є мисленням. Але вона завжди є відображенням дійсності, реальної чи уявної. В цьому полягає її основна функція, а не в обслуговуванні мислення, як це прийнято вважати. Специфікою такого відображення є знаки, зрозумілі для інших, інтерсуб’єктні знаки.

        Слово - це знак, насамперед комбінація звуків. Найпростішим словесним знаком є ім’я (етикетка), найскладнішим - поняття. Як відбувався перехід від найпростішого до найскладнішого в філогенезі і як відбувається в онтогенезі, ми маємо знати виходячи із практичних потреб відтворення нового покоління своїх нащадків. Маємо зупинитися на цьому питанні для більш детального розгляду.

   ***

        Звертаємося до підручників і першоджерел. Вони повідомляють наступне. Перші звуки дитини - крики. Близько 3-го місяця після народження у дитини з’являєтья гра звуків - лепет, белькотання. З 5-ти місяців діти починають реагувати на слова, відображаючи зв’язок слова з ситуацією. Цей зв’язок має асоціативний або умовно-рефлексивний характер. Перші осмислені слова дитина вимовляє наприкінці першого - початку другого року, це і є початок мови. Ці перші осмислені слова відображають органічні потреби та емоційні стани і є проявом комунікативної функції. Інша функція, функція позначення (що це?) проявляється у мові дитини у другій половині другого року від народження. Дитина звикає з тим, що кожен предмет має назву і набуває навички орієнтації у світі речей.

        Перші слова - це позначення образів і як такі вони структурно заміняють цілі речення. У дворічному віці дитина освоює перші прості речення і шляхом наслідування, копіювання мови дорослих знайомиться зі структурою, синтаксисом, відношеннями між елементами мови. На третьому році життя дитина починає вживати допоміжні слова “і”, “або”, якщо”, “то”, “так як” тощо. Тим самим дитина починає засвоювати причинні зв’язки. Але вживання дитиною таких мовленевих знаків ще не означає усвідомлення причинних відношень. Дитина лише демонструє вроджені механізми наслідування, прояви умовнорефлекторних та асоціативних зв’язків і, можливо, початки оперантного зумовлювання (постановки і перевірки гіпотез). Оволодіння смислом відбувається поступово з розширенням соціального спілкування. Одночасно з оволодінням зовнішньою мовою відбувається формування внутрішньої мови як засобу і форми відображення дійсності.     

        Внутрішня мова це не лише “зовнішня мова мінус звук”. Це скоріше “зовнішня мова мінус звук мінус здійснення комунікативної функції”. Тому вона за структурою більш лаконічна, аніж письмова і усна мова. Не здійснюючи безпосередньо комунікативної функції, вона тим не менше може планувати комунікацію, відображати внутрішню бесіду з іншою людиною і враховувати емоції. Сучасні підручники з психології дотримуються позиції, що “твердження про незвідність мислення і мови відноситься не тільки до зовнішньої, але й до внутрішньої мови” [Рубінштейн, с. 396], “мислення і мова... являють собою... відносно незалежні реальності” [Немов, с. 324].

        Що торкається цілеспрямованих наукових досліджень відношення мислення і мови, то в психології досі обговорюються результати досліджень Ж. Піаже і Л.С. Виготського, здійснених ще у 20-ті роки минулого століття. Піаже чи не першим, на основі широких психологічних спостережень і експериментів, створив періодизацію становлення мислення і мови. Центральним виявилося питання про роль і місце егоцентричної мови. Виготський, повторивши досліди Піаже, зробив протилежні висновки: проходячи перехідну стадію егоцентричної, внутрішня мова виникає із зовнішньої. Як зазначає Р.С. Немов, “багато років по тому, познайомившись з контраргументами Л.С. Виготського, Ж. Піаже визнав правильність його позиції” [Немов, с. 329]. С.Л. Рубінштейн, будучи знайомим з цими точками зору, заявив: “Ми протиставляємо обом теоріям іншу концепцію”, але нічого нового не добавив, сказавши: “Здібність до спілкування завдяки мові і до повідомлення не є похідним продуктом розвитку, що імманентно здійснюється в дитині. Роль соціального впливу не похідна, а первинна.” [Рубінштейн; с. 407]. Справедливості ради, зазначимо, що Виготський саме на цьому і наголошував.

        Так ми приходимо до необхідності більш уважного ознайомлення з науковою спадщиною Л.С. Виготського. Як ми переконуємося, його висновки залишаються у фундаменті сучасних моделей взаємовідношення мови і мислення.

   ***

         Л. Виготський, досліджуючи розвиток мови і мислення в онтогенезі, писав у 20-х роках минулого століття, що загальноприйнятою є думка про те, що “спочатку дитина сприймає предмети, потім - дії, потім відношення, тобто зв’язок речей” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 471]. Однак, зазначив він,“експериментальні дослідження показують, що це відбувається саме навпаки. Людина раннього віку сприймає світ синкретично – цілими великим групами або ситуаціями” [с. 473]. П. Блонський називав це “незв’заною зв’язувальністю”. “Дитина сприймає так, що у неї все пов’язане з усім. ...Що при цьому відбувається в мозку людини в частині фізіологічній, відносно відомо: це добре відображено у Павлова в цікавому положенні про іррадіацію, тобто первинно розлиту, дифузну стадію збудження, яким супроводжуються перші враження, що викликають до життя цілий комплекс, пов’язаний з цим враженням. ...Павлов говорить: ...генетично, комплекс подразників для дитини є первинним, дитина спочатку мислить комплексом, потім окремими речами” [с. 472-473]. Для нас тут є цікавим, що положення про цілісність сприйняття і наступне виокремлення суттєвого (предметів, зв’язків), яке покладене в основу концепції свідомості Г. Ханта наприкінці XX ст. як положення про “між-модальну синестезію”, обговорювалося Л. Виготським з опертям на попередні дослідження вітчизняної психології значно раніше.

        Л. Виготський, ведучи полеміку з сучасними йому психологами і відтворюючи спостереження і досліди Ж. Піаже, переконався, що розвиток мислення і мови у ранньому віці дитини не співпадає, а йде різними шляхами, “якби ми захотіли символічно зобразити криву розвитку мови і мислення, то окремі точки цих кривих не співпали б”, лише пізніше розвиток мови дитини впливає на мислення і перебудовує його. Початки мислення виявляються у дитини 10 місяців і передують формуванню мови. Спочатку слова являються лише заключною частиною практичної ситуації, на межі 4-5 років спостерігається одночасна дія мови і мислення, при цьому мова проявляється у виді егоцентричної, а мислення виникає в момент дії. Подальший розвиток мови перебудовує мислення. Як? Дитина починає розчленовувати “глибу синкретичних вражень” для того, щоб встановити між окремими частинами об’єктивний причинний зв’язок, “назвати предмет словом для дитини  - значить виокремити із загальної маси дійсних предметів один”. Так із виокремлення предметів слово розпочинає формування узагальнених понять. 

        Як зазначає Л. Виготський, “єдність свідомості і зв’язку між окремими функціями психологією зазвичай скоріше постулювалося, аніж слугувало предметом досліджень. Більше того, постулюючи функціональну єдність свідомості, психологія... покладала в основу своїх досліджень мовчки усіма визнаний, явно не сформульований, цілком хибний постулат про визнання незмінності і стабільності міжфункціональних зв’язків свідомості” [с. 668]. Здійснюючи психологічний аналіз, необхідно бути обережним, щоб не втратити цілісну властивість унаслідок розкладення її на “складові” елементи, слушно попереджає Л. Виготський. “Що ж є такою одиницею, яка далі не розкладається і в якій містяться властивості, притаманні мовленевому мисленню як цілому, - запитує Виготський і відповідає: “така одиниця може бути знайдена у внутрішній частині слова - в його значенні”, “...саме в значенні слова зав’язано вузол тої єдності, яку ми називаємо мовленевим мисленням”, “з психологічної точки зору значення слова перш за все являє собою узагальнення”, яке відображає дійсність “зовсім інакше, аніж вона відображається в безпосередніх відчуттях і сприйняттях” [с. 673-674].

        “Найперша функція мови є комунікативною функцією. ...Мова немов би суміщала в собі і функції спілкування, і функції мислення, але в якому відношенні стоять ці функції одна до іншої, що зумовило наявність обох функцій в мові, як відбувається їх розвиток і як обидві структурно об’єднані між собою”, - ставить питання Л. Виготський. Вивчення процесів становлення спілкування і мислення саме в дитячому віці дозволило йому зробити висновок про те, що “так само, як неможливе спілкування без знаків, воно неможливе і без значення”. Для того, щоб передати зміст свідомості іншій людині, “нема іншого щляху, окрім віднесення змісту до відомого класу, до відомої групи явищ, а це... вимагає узагальнення. ...є всі підстави розглядати значення слова не тільки як єдність мислення і мови, але і як єдність узагальнення і спілкування, комунікації і мислення” [с. 675-676].

        Оглядаючи критично дослідження проблем мови і мислення у працях Ж. Піаже, Виготський запитує: “У чому ж полягає та центральна ланка, яка дозволяє звести воєдино усі окремі особливості дитячого мислення?” і висловлює своє бачення проблеми: “Воно полягає, з точки зору основної теорії Піаже, в егоцентризмі дитячого мислення. Це - основний нерв усієї його системи, це - наріжний камінь усієї його побудови” [с. 686]. Піаже визначає егоцентричне мислення як проміжне між аутистичним, ненапрямленим мисленням і спрямованим, свідомим. Аутистичне мислення (за визначенням Е. Блейлера, ірраціональне, ірреалістичне мислення, яке не співпадає з шизофренічним аутизмом) - це підсвідома думка в образах, яка створює сновидіння та уявну дійсність і прагне лише до задовольняння власних бажань і потреб. Думка аутистичного мислення індивідуальна на противагу соціальній думці логічного, свідомого мислення, спрямованого на пристосування і перетворення дійсності. Згідно з Піаже, егоцентрична думка дитини є аутистичною за структурою, спрямованою на пристосування до дійсності за функцією і тісно пов’язаною з грою за формою діяльності.

        Ж. Піаже пов’язує егоцентризм дитячого мислення з відповідною логікою - “символізмом” сновидінь (фрейдівськими згущенням, переміщенням), яка передує логіці узагальнюючого мислення. Проміжною ланкою між логікою сновидінь і логікою мислення є синкретизм [гр. synkrёtismos - злиття, нерозчленованість]. Таким чином, згідно з Ж. Піаже, егоцентрична думка утворює перехідний ступінь у розвитку мислення від аутизму до логіки. Сфера впливу егоцентризму, на думку Піаже, до 8 років співпадає з усією областю дитячого мислення і сприйняття в цілому, після 8 років егоцентричний характер дитячого мислення частково зберігається лише у сфері абстрактного міркування. Дитина дошкільного віку веде себе поряд з соціальним досвідом ще подібно дикуну, який закликає дощ магічним обрядом.

        Заперечуючи Ж. Піаже, Л. Виготський не погоджується з тим, що аутизм є первинним і основним ступенем, над яким надбудовуються усі подальші ступені в розвитку мислення, що найбільш раннє мислення - це, говорячи словами Піаже, деяке міражне уявлення, що принцип задоволення передує принципу реальності, який керує логікою розумного мислення. Посилаючись на Блейлера, Виготський уточнює два момента: по-перше, аутистична функція не є настільки примітивною, нижчі тварини нею не володіють; по-друге, уявлення про первинність аутизму нічим не підтверджується, аутистична функція виникає відносно пізно, оскільки базується на уяві.

        На думку Л. Виготського, “чим більш складним і більш диференційованим стає утворення понять і логічне мислення, тим більш точним стає, з одного боку, їх пристосування до реальності і тим більшою стає можливість звільнення від аффективності. Зате, з іншого боку, в такій же мірі збільшується можливість впливу емоційно забарвлених енграм із минулого і емоціональних уявлень стосовно майбутнього” [с. 697]. З часом різниця між двома видами мислення - аутистичним і логічним стає все більш різкою.

    

        Л. С. Виготський про роль і місце егоцентричної мови. “В факті егоцентричної мови Піаже вбачає перший, основний і прямий доказ егоцентризму дитячої думки. ...егоцентрична мова дитини є основним фактичним, документальним доказом в основі усієї концепції дитячого егоцентризму. ...егоцентрична мова не виконує ніякої об’єктивно корисної, необхідної функції в поведінці дитини, ...являє собою немов би вербальне сновидіння дитини або, у всякому випадку, продуктом його психіки, більш наближеним до логіки мрії і сновидіння, аніж до логіки реалістичного мислення” [с. 701, 702, 704].

        “Нами було піддано експериментальному і клінічному дослідженню питання про долю і функції егоцентричної мови у дитячому віці. Ці дослідження привели нас... до іншого розуміння психологічної природи егоцентричної мови дитини, аніж те, яке розвиває Піаже, ...привели нас до висновку, що егоцентрична мова дитини дуже рано починає виконувати в її діяльності надзвичайно своєрідну роль.

        ...ми організували поведінку дитини таким же чином, як і Піаже, з тою лише різницею, що ми ввели цілий ряд ускладнюючих поведінку дитини моментів. ...Таким чином, ми набули право вважати, що труднощі і порушення гладко плинної діяльності є одним із головних чинників, спонукаючих до життя егоцентричну мову.

        ...В експерименті ми знаходимо лише непрямі дані, які дають привід для побудови гіпотези про те, що в егоцентричній мові ми схильні бачити перехідий ступінь у розвитку мови від зовнішньої до внутрішньої. Сам Піаже... вважає, що доля егоцентричної мови - відмирання, питання ж про розвиток внутрішньої мови дитини залишається в усьому його дослідженні найбільш темним із усіх питань дитячої мови, і виникає уявлення, що внутрішня мова, якщо розуміти під цим внутрішню в психологічному сенсі слова мову, тобто мову, виконуючу внутрішні функції, аналогічні егоцентричній зовнішній мові, передують зовнійшній, або соціалізованій, мові” [с. 705, 706, 708].

        “...перше, що поріднює внутрішню мову дорослої людини з егоцентричною мовою дошкільника, - це однаковість функції: і та, і інша є мова для себе, яка відокремлена від мови соціальної, що виконує задачі повідомлення і зв’язку з оточенням. ...в одній і тій же ситуації у дошкільника і школяра виникає то егоцентрична мова, то мовчазне обмірковування, тобто процеси внутрішньої мови. Це дослідження показало нам..., що процеси мовчазного обмірковування можуть бути з функціонального боку еквівалентні процесам егоценричної мови” [с. 708, 709].

        “...як функція, так і доля егоцентричної мови у світлі нових фактичних даних зовсім не підтверджують наведеного вище положення Піаже про егоцентричну мову дитини як пряме вираження егоцентризму його думки. ...це факт, що егоцентрична мова дитини може не тільки не бути вираженням егоцентричного мислення, але й виконувати функцію, прямо протилежну егоцентричному мисленню, функцію реалістичного мислення, зближуючись не з логікою мрії і сновидіння, а з логікою розумної, доцільної дії і мислення.

        Таким чином, прямий зв’язок між фактом егоцентричної мови і ...визнанням егоцентричного характера дитячого мислення не витримує експериментальної критики. ...разом з цим зв’язком падає і головна фактична основа, на якій побудована концепція дитячого егоцентризму” [с. 710, 711].  

        “Якщо наша гіпотеза не обманює нас, то... шлях, що приводить до виникнення егоцентричної мови, є прямо протилежним тому, який вимальовується в дослідженнях Піаже. ...Спробуємо тепер коротко описати цей шлях розвитку... Первинною функцією мови є функція повідомлення, соціального зв’язку, впливу на оточення як з боку дорослих, так і з боку дитини. ...далі, в процесі росту, соціальна мова дитини, яка є багатофункціональною, розвивається за принципом диференціації окремих функцій і в певному віці досить різко диференціюється на егоцентричну і комунікативну мову. ...На основі егоцентричної мови дитини, що відкололася від соціальної мови, виникає потім внутрішня мова дитини - основа її мислення, як аутистичного, так і логічного.

        ...процес утворення внутрішньої мови ...здійснюється шляхом розділення функцій мови, шляхом виокремлення егоцентричної мови, шляхом її поступового скорочення і, нарешті, шляхом її перетворення у внутрішню мову” [с. 712, 713, 714].

        “Як іде процес розвитку дитячого мислення: від аутизму, від міражної уяви, від логіки сновидіння до соціалізованої мови і логічного мислення, перевалюючи у своєму критичному пункті через егоцентричну мову, чи процес розвитку йде зворотним шляхом: від соціальної мови дитини через перевал її егоцентричної мови до її внутрішньої мови і мислення ( в тому числі і аутистичному)?

        ...Дійсний рух процесу розвитку дитячого мислення здійснюється не від індивідуального до соціалізованого, а від соціального до індивідуального - таким є основний підсумок як теоретичного, так і експериментального дослідження даної проблеми.

        Аутизм відображає біологічні властивості дитячої природи [с. 725]. Мислення виникає спонтанно раніше соціального тиску і примусу? “...своєрідність мислення дитини полягає, по теорії Піаже, в тому, що його розум тче на двох станках і що перший станок, який тче в площині суб’єктивності, бажань і капризів, є найбільш важливим, оскільки він є справою самої дитини. ...перед нами чисто біологічна концепція, яка намагається вивести своєрідність дитячого мислення із біологічних особливостей його природи. ...Центральним висновком, який покладається в основу подальших двох томів досліджень Піаже, є висновок відносно того, що дитина живе в подвійній дійсності. Ця думка не є виключною власністю Піаже. Всі теорії дитячої психології... просякнуті цією ідеєю. ...Розглядаючи уявлення про світ, яке дитина засвоює через мову, Еліасберг приходить до висновку, що все це не відповідає дитячій природі, що воно протилежне тій цілісності, яку ми спостерігаємо в грі та малюнках дитини. Разом з мовою дорослого, говорить він, дитина засвоює і категоріальні форми, розподіл суб’єктивного і об’єктивного, я і ти, тут і там, тепер і після. ...дві душі живуть в дитині: первинна - повна зв’язків дитяча душа і друга, що виникає під впливом дорослих і переживає світ в категоріях”[с. 726-728].

        “Що являє собою процес соціалізації дитячої думки, як його малює Піаже? ...Піаже бачить в соціалізації єдине джерело розвитку логічного мислення. ...потреба в логічному мисленні і само пізнання істини виникає із спілкування свідомості дитини з іншими свідомостями. “Без наявності інших свідомостей невдача досвіду привела б нас до ще більшого розвитку фантазії і до маячні. В нашому мозку постійно виникає множина хибних ідей, химерностей, утопій, містичних пояснень, підозр, перебільшених уявлень про сили нашого “я”. Але все це розсіюється при дотику до подібних нам” [Піаже, цит. за [ , с. 728]].

        “Піаже приходить у третьому томі (3), присвяченому з’ясуванню того, які уявлення існують у дитини про світ, до наступного висновку: реалізм мислення, анімізм і артифіціалізм (уявлення про те, що все зроблено штучно руками людини) є трьома домінуючими рисами дитячого світогляду” [с. 730].       

    

        Л. С. Виготський про генетичні коріння мислення і мови. “...розвиток мови і мислення здійснюється непаралельно і нерівномірно... Це вірно як по відношенню до філогенезу, так і онтогенезу. ...мислення і мова мають генетично цілком різні коріння.

        ...В дослідах Келера ми маємо цілком ясний доказ того, що початки інтелекту , тобто мислення у власному сенсі слова, з’являються у тварин незалежно від розвитку мови і зовсім не в зв’язку з її успіхами. 

        ...Відсутність мови і обмеженість “слідових стимулів”, так званих “уявлень”, є основними причинами того, що між антропоїдом і самою найпримітивнішою людиною існує величезна різниця” [с. 746, 747].

        “...в середовищі психологів різних напрямків... ми не знаходимо скільки-небудь закінченої і науково переконливої теорії інтелекту. ...кожен зі своєї точки зору заперечує основне положення Келера про незвідність інтелекту шимпанзе до добре вивченого методу проб і помилок, з одного боку, і про спорідненість інтелекту шимпанзе і людини, про людиноподібність мислення антропоїдів - з іншого боку. ...Бюлер справедливо говорить: ”Дії шимпанзе цілком не залежні від мови, і в пізнішому житті людини технічне, інструментальне мислення набагато менше пов’язане з мовою і поняттями, аніж інші форми мислення”. ...дійсно..., в мисленні дорослої людини відношення інтелекту і мови не є постійним і однаковим для усіх функцій, для усіх форм інтелектуальної і мовленевої діяльності.

        ...Келер пише про “мову” шимпанзе: “Їх фонетичні прояви без будь-якого виключення виражають лише їх прагнення і суб’єктивні стани..., але ніколи не знак чогось “об’ктивного””. ...Келер описав надзвичайно різноманітні форми “мовного спілкування” між шимпанзе. На першому місці мають бути поставлені емоційно-виразні рухи, дуже яскраві і багаті у шимпанзе (міміка і жести, звукові реакції). Далі ідуть виразні рухи соціальних емоцій (жести привітання і т.п.). (Дослідники вказують на те, що у вищих приматів формуються вказівні жести. - А.П.). ...Келер в іншому місці показує, як за допомогою подібних жестів встановлюється у досвіді примітивне пояснення, яке заміщує словесну інструкцію” [с. 748-750].

    

        Згідно з Л. Виготським, у філогенезі відношення мислення і мови є такими:

1. Мислення і мова мають різні генетичні корені.

2. Розвиток мислення і мови йде незалежно одне від одного.

3. Відношення між мисленням і мовою не є скільки-небудь постійною величиною на всьому протязі філогенетичного розвитку.

4. Антропоїди виявляють людиноподібний інтелект в одних відношеннях (початки використання знарядь) і людиноподібну мову - зовсім в інших (фонетика, емоції і початки соціальної функції мови).

5. Антропоїди не виявляють характерного для людини відношення - тісного зв’язку між мисленням і мовою. Одне і друге не є скільки-небудь пов’язаним у шимпанзе.

6. У філогенезі мислення і мови ми можемо з упевненістю констатувати домовленеву фазу в розвитку інтелекту і доінтелектуальну фазу в розвитку мови [с. 758-759].

    

        Що торкається онтогенезу, то:

        “В онтогенезі відношення мислення і мови значно більше є невиразним і запутаним. ...Лише останнім часом ми отримали об’єктивні, експериментальні докази того, що мислення дитини проходить домовленеву стадію. ...В дослідах Келера шимпанзеподібний вік дитини припадав на 10-й, 11-й і 12-й місяці. ...найбільше значення в цих дослідах - це незалежність початків інтелектуальних реакцій від мови. ...удалося встановити однозначні специфічні реакції на людський голос у дитини вже на 3-му тижні життя (передсоціальні реакції) і першу соціальну реакцію на людський голос на другому місяці. Однаковим чином сміх, лепет, показування, жести у перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту.

        Ми знаходимо, таким чином, у дитини першого року життя вже ясно виражені ті дві функції мови, які знайомі нам по філогенезу.

        Але саме важливе, що ми знаємо про розвиток мислення і мови у дитини, полягає в тому, що у певний момент раннього віку (близько двох років), лінії розвитку мислення і мови, які йшли дотепер порізно, перехрещуються, співпадають у своємк розвитку і дають початок зовсім іншій формі поведінки, характерній для людини.

        ...дитина, у якої відбувся цей перелом, починає активно розширювати свій словник, свій запас слів, запитуючи про кожну нову річ, як це називається. ...Дитина немовби відкриває символічну функцію мови” [с. 759-761].

    

        У онтогенезі відношення мислення і мови, як їх побачив Л. Виготський, є такими:

1. Мова і мислення мають різні генетичні корені.

2. В розвитку мови дитини ми безумовно можемо констатувати “доінтелектуальну стадію”, так же як і в розвитку мислення - “домовленеву стадію”.

3. До певного моменту той і інший розвиток йде незалежно одне від другого.

4. У певний момент обидві лінії перетинаються, після чого мислення стає мовленевим, а мова стає інтелектуальною [с. 762].

    

        “...Значення внутрішньої мови для всього нашого мислення є настільки великим, що багато психологів ототожнюють внутрішню мову і мислення. ...Однак в психології не з’ясовано ні те, яким чином відбувається перетворення зовнішньої мови у внутрішню, ані те, в якому саме віці здійснюється ця важлива зміна, як вона протікає, чим викликається і яка взагалі його генетична характеристика.

        ...чому мова стає внутрішньою? Відповідь ...мова стає внутрішньою в силу того, що змінюється її функція.

        Наші дослідження показують... цей розвиток проходить, взагалі говорячи, через чотири основні стадії. Перша стадія - доінтелектуальна мова і домовленеве мовлення. Друга стадія виражається в тому, що оволодіння граматичними структурами і формами йде у дитини попереду оволодіння логічними структурами і операціями, відповідним даним формам. Дитина оволодіває такими формами мови, як “тому що”, “так як”, “якщо б”, коли”, “напроти”, “але”, задовго до того як вона оволодіває причинними, часовими, умовними відношеннями, протиставленнями і т.д. Дитина оволодіває синтаксом мови раніше, ніж оволодіває синтаксисом думки. Дослідження Піаже переконливо показали, що граматичний розвиток дитини йде попереду його логічного розвитку. Третя стадія - стадія зовнішнього знака, зовнішньої операції, за допомогою якої дитина розв’язує внутрішню психологічну задачу. Це - стадія обчислень на пальцях, стадія зовнішніх мнемонічних знаків у процесі запам’ятовування. В розвитку мови - це стадія егоцентричної мови. Четверта стадія - зовнішня операція входе усередину (інтеріоризація). Це - обчислення в умі, “логічна пам’ять”. В області мови - це внутрішня мова” [с. 762-766].  

        Як функціонує внутрішня мова у дорослої людини? “Відношення мислення і мови у цьому випадку можна було б схематично позначити двома колами, що перетинаються, які показали б, що певна частина процесів мови і мислення співпадає. ...у дорослої людини співпадання мислення і мови є часткове явище” [с. 767-768].

    

        Цікавим є цитування Виготським [с. 769] Енгельса, який пояснюючи смисл гегелівського розрізнення між розсудком і розумом, пише: “У нас однакові з тваринами усі види розсудочної діяльності... вже розбивання горіха є початок аналізу..., синтез (у випадку витівок тварин) і - в якості поєднання обох - експеримент... За типом усі ці методи, тобто усі відомі звичайній логіці засоби наукового дослідження, цілком однакові у людини і у вищих тварин. Тільки за степенем розвитку (відповідного методу) вони різні” [Енгельс Ф. Діалектика природи. - С. 59]. В іншому місці Енгельс говорить: “Ясно само собою, що ми не думаємо заперечувати у тварин здатність до планомірних, умисних дій”. Зародки таких дій “існують скрізь, де є протоплазма, де живий білок існує і реагує” [Діалектика природи, с. 101]. 

    

        Отже, дитина у першому віці запитань 1,5 року запитує “як це називається?”. “Дані етнічної психології і особливо психології дитячої мови (див. особливо Піаже) говорять про те, що слово тривалий час є для дитини скоріше властивістю, аніж символом мови: дитина... раніше оволодіває зовнішньою структурою, аніж внутрішньою. ...спочатку слово - річ, яка вже після стає структурою символічною” [с. 772]. Лише через роки слово усвідомлюється як знак, що несе значення і смисли. Чому так легко дитина запам’ятовує слова і оперує ними? Який психологічний механізм забезпечує це? Відповідь - наслідування.

        У другому віці запитань (4 роки по тому) починає запитувати “чому?”. Функціональне використання знаку, навіть більш простого, аніж слово, з’являється значно пізніше, не моментально, в тривалому процесі оперування знаками. Внутрішня мова розвивається шляхом накопичення тривалих функціональних і структурних змін, вона відгалужується від зовнішньої мови дитини разом з диференціюванням соціальної і егоцентричної функції мови, і далі, мовленеві структури, засвоєні дитиною стають основними структурами його мислення. Генетичні корені і шляхи розвитку мислення і мови до певного моменту є різними. Наступний перетин обох шляхів розвитку не заперечується ніким. Мовленеве мислення розвивається в залежності від оволодіння соціальними засобами мислення, являє собою суспільно-історичну форму поведінки.

    

        24.4. Думка і слово як відображення дійсності у свідомості людини.

        Зв’язок думки і слова виникає, змінюється і розростається в ході самого розвитку думки і слова. Ні про яку  константність  зв’язку  чи  паралельність розвитку мова не йдеться. Л. Виготський розуміючи складність проблеми, відразу відкинув традиційний аналіз, який користувався методом розкладання явища на елементи, редукції до найпростішого. Він спробував замінити його аналізом, який розчленовує складну єдність мовленевого мислення на одиниці, розуміючи їх як такі продукти аналіза, що на відміну від елементів не втрачають властивостей, притаманних цілому, і відображають в найпростішому вигляді єдність мислення і мови. Такою одиницею, на думку Виготського, є значення слова. Значення слова з психологічної точки зору є узагальненням. Вищою формою узагальнення є поняття. Оскільки утворення понять і будь-яке узагальнення є акт мислення, то ми вправі розглядати значення слова як феномен мислення.      

        Головним результатом своїх досліджень Виготський вважає розкриття того, що значення слів не залишаються незмінними, як стверджувала тодішня асоціативна психологія, а розвивається. Виготський критикує ту позицію, яка розглядає слово як зовнішнє вираження думки, її одяг, що не приймає ніякої участі у її внутрішньому житті. Він пише: “Якщо підсумувати ...критичний огляд основних сучасних вчень про мислення і мову, можна звести до двох основних положень те спільне, що притаманне усім цим вченням психологічної думки. По-перше, жоден із цих напрямків не схвачує в психологічній природі слова того самого головного, основного і центрального... замкнутого в ньому узагальнення як цілком своєрідного способу відображення дійсності у свідомості. По-друге, усі ці вчення розглядають слово і його значення поза розвитку” [с. 961].

        Якою є функціональна роль словесного значення в мисленні? Якщо перейдемо із генетичного плану в план функціональний і зосередимо увагу не на процесі розвитку значень і зміни їх структури, а на процесі функціонування значень у словесному мисленні, то побачимо відношення думки до слова як процес зміни фаз і стадій, як розвиток. “Відомо, - пише Л. Виготський, - що зовнішня сторона мови розвивається у дитини від слова до зчеплення двох чи трьох слів, далі до простої фрази і до зчеплення фраз, ще пізніше  - до складних речень і до зв’язної, складеної із розгорнутого ряду речень мови. Дитина, таким чином, йде в оволодінні зовнішньою, звуковою стороною мови від частин до цілого. Але й відомо також, що за своїм значенням перше слово дитини є ціла фраза - однослівне просте речення. В розвитку семантичної сторони мови дитина починає з цілого, з речення, і тільки пізніше переходить до оволодіння частковими смисловими одиницями, значеннями окремих слів, розчленовуючи свою злиту, суцільну, виражену в однослівному реченні думку на ряд окремих, пов’язаних між собою словесних значень” [с. 963]. Таким чином, розвиток смислової, семантичної і зовнішньої, синтаксичної сторін мови йде у протилежних напрямках. Це перша особливість розвитку мови дитини.

        Другою особливістю розвитку мови дитини є випередження оволодіння граматикою порівняно з оволодінням логікою. Дитина, яка цілком правильно і адекватно вживає сполучники “тому що”, “незважаючи на”, “так як”, “хоча”, які виражають причинно-наслідкові, часові, протиставлячі, умовні та інші залежності, у своїй спонтанній мові на протязі шкільного віку не усвідомлює смислової сторони цих сполучників і не вміє довільно ними користуватися. Спочатку ми спостерігаємо у дитини неусвідомлення словесних форм і словесних значень і недиференційованість тих і других. Слово і його звукова будова сприймається дитиною як частина мови або як її властивість, невідокремлена від інших властивостей. Це, очевидно, явище, притаманне і всякій примітивній мовленевій свідомості в її філогенезі. Для ілюстрації цієї думки Виготський приводить анекдот Гумбольдта, в якому розповідається про те, як один простолюдин, підслухавши розмову студентів-астрономів про зірки, звернувся до них із запитанням: “Я розумію, що за допомогою різних приладів людям вдалося виміряти відстань від Землі до самих далеких зірок і дізнатися про їх будову і рух. Але мені хотілось би знати, як люди дізналися про їх назви?”. Він мав на увазі, що назви зірок можуть бути пізнані лише від самих зірок. Прості спостереження показують, що так мислять діти в дошкільному віці, коли назви сприймаються як властивості речей.

        Розрізнюючи в семантичній структурі слова предметну віднесеність і значення, слід зазначити значно більшу питому вагу предметної віднесеності, належності у дитячому слові. Дитина первинно не диференціює ані словесного значення і предмета, ані значення і звукової форми слова. Далі ця диференціація поглиблюється з розвитком узагальнення і рухом до істинних понять.

        Розгляд семантичного плану мови не є достатнім для прояснення відношення думки до слова. Чи не найважливішим є правильне розуміння психологічної природи внутрішньої мови. “Але ця проблема уявляється чи не самою запутаною із усіх питань, що відносяться до вчення про мислення і мову. ...ми не маємо досі ні у одного із авторів скільки-небудь систематичного викладення навіть простих фактичних даних про природу внутрішньої мови” [с. 971].

        Одним із перших значень терміну “внутрішня мова” було розуміння його як вербальної пам’яті, оскільки слово може бути замінено образом пам’яті як і будь-що інше. Друге значення внутрішньої мови пов’язують з скороченням мовленевого акту, як передумову, початок звукової мови, як мовленевий рефлекс, обірваний на двох третинах свого шляху (Міллер, Уотсон, Бехтерєв, Сеченов). У третьому значенні під внутрішньою мовою мають на увазі все, що передує зовнішній звуковій мові. Внутрішня мова є мова для себе. Зовнішня мова є мова для інших. “Не можна навіть допустити, що така корінна і фундаментальна відмінність у функціях не тягне за собою ніяких наслідків для структурної природи обох мовленевих функцій” [с. 973]. 

     Відштовхуючись від егоцентричної мови дитини, яку детально досліджував Ж. Піаже, Виготському вдалося, застосовуючи генетичний метод дослідження, внести певну додаткову визначеність у співвідношення внутрішньої і зовнішньої мов. Він встановив, що егоцентрична мова, проходячи ряд ступенів, не відмирає у початковому шкільному віці, як вважав Піаже, а переходить у внутрішю мову. Виготський здогадався, що егоцентрична мова являє собою ранні форми внутрішньої. Це дало змогу дослідити експериментально початки внутрішньої мови.

     Л. Виготський розрізняє і протиставляє свою позицію і позицію Ж. Піаже так. “Згідно з вченням Ж. Піаже, егоцентрична мова дитини являє собою пряме вираження егоцентризму дитячого мислення, яке, в свою чергу, є компромісом між первинним аутизмом дитячого мислення і поступовою його соціалізацією - ...динамічним компромісом, в якому з розвитком дитини зникають елементи аутизму і зростають елементи соціалізованої думки, завдяки чому егоцентризм в мисленні, як і в мові, поступово сходить на ніщо. ...За функцією егоцентрична мова у такому випадку не може бути нічим іншим, як простим акомпанементом, супроводжуючим основну мелодію дитячої діяльності. ...З точки зору нашої гіпотези егоцентрична мова являє собою мову внутрішню за своєю психологічною функцією і зовнішню за своєю структурою. Її доля - переростання у внутрішню мову” [с. 976-978]. Виготський детально аналізує усі відомі йому факти із області розвитку егоцентричної мови, усі три групи її ознак - функціональні, структурні, генетичні і показує, що “егоцентрична мова розвивається у напрямку до внутрішньої мови, і весь хід її розвитку не може бути зрозуміли інакше, як хід поступового прогресивного нарощування основних характерних властивостей внутрішньої мови” [с. 981]. Критичним для перевірки гіпотези був аналіз впливу соціального оточення на інтенсивність егоцентричної мови. Залежність могла бути або прямо пропорційною, або обернено пропорційною. Відповідно підтверджувалась або гіпотеза Виготського, або гіпотеза Піаже.        

     Першою і головною особливістю внутрішньої мови є її особливий синтаксис. Ця особливість полягає в гаданій, уявній уривчастості, фрагментарності, скороченості внутрішньої мови порівняно з зовнішньою, в тенденції до предикативності синтаксиса внутрішньої мови - скорочення фрази і речення за рахунок пропуску підмета і пов’язаних з ним слів. “Значення цього феномену стане нам остаточно ясним, якщо ми звернемося до порівняння в цьому відношенні зовнішньої мови з письмовою мовою, з одного боку, і з внутрішньою мовою, з іншого. ...якщо все, що ми бажаємо висловити, полягало в формальних значеннях вживаних нами слів, то нам потрібно було б вживати для висловлювання кожної окремої думки значно більше слів, аніж це робиться в дійсності. Саме цей випадок має місце в письмовій мові. Там в значно більшій мірі , ніж в усній, висловлювана думка виражається в формальних значеннях вживаних нами слів. Письмова мова - мова при відсутності співрозмовника. Тому вона стає максимально розгорнутою мовою, у ній синтаксична розчленованість досягає свого максимума. В ній унаслідок розмежованості співрозмовників стає неможливим розуміння з півслова і предикативні судження. ...Грибоєдівське “і мовить, як пише” має на увазі цей комізм перенесення багатослівного і синтаксично складно побудованого і розчленованого мовлення письмової мови в усну” [с. 993]

     Лінгвістика давно встановила, що різні за своїм функціональним призначенням форми мови (поезія, проза тощо) мають кожна свою особливу лексику, свою граматику і свій синтаксис. Для психології мови цікавою є фундаментальна відмінність діалогічної і монологічної форм мови. Усна мова у більшості випадків є діалогічною. Помічено, що тільки в усній мові є можливою така розмова, яка немов би є доповненням до поглядів, які співрозмовники час від часу кидають одне одному. Ті два момента, які дозволяють скорочувати усну мову, - знання підмета і безпосередня передача думки рухами (жестами, мімікою) та інтонацією - повністю виключені письмовою мовою. Отже, зрозуміло, що монолог являє собою більш складну, більш штучну форму мови, яка виникла історично пізніше, ніж діалог.

     Усна мова займає середнє місце між мовою письмовою, з одного боку, і внутрішньою, з іншого. Ті самі обставини, які створюють в усній мові можливість чисто предикативних суджень і які повністю відсутні в письмовій мові, являються постійними і незмінними супутниками внутрішньої мови, невід’ємними від неї. Ми завжди знаємо, про що йдеться у нашій внутрішній мові. Ми знаємо, про що думаємо. Підмет нашого внутрішнього судження завжди при-сутній у наших думках. Виготський ілюструє це таким прикладом думок очікуючого трамвая. Сам на сам з собою нам ніколи нема потреби удаватися до розгорнутих формулювань: “Трамвай “Б”, якого ми очікуємо сьогодні вранці вже 10 хв, щоб поїхати туди-то, вже йде”. Тут завжди достатньо одного присудка “Йде”.

     До чого веде тенденція скорочення, спрощення, згущення синтаксису внутрішньої мови? Відповідь на поверхні. Внутрішня мова оперує переважно семантикою, а не фонетикою і синтаксисом. Але можливості скорочення внутрішньої мови цим не вичерпуються. Як показав Виготський, додаткова можливість скорочення внутрішньої мови криється у своєрідних особливостях самої семантики внутрішньої мови - у переважанні смислу слова над значенням. Зазначимо, що на час досліджень Виготського, психологія вже розрізняла значення і смисли слова. “Смисл слова, як показав Полан, являє собою сукупність усіх психолоічних фактів, що виникають у нашій свідомості завдяки слову. Смисл слова, таким чином, стає завжди динамічним, текучим, складним утворенням, яке має декілька зон різної стійкості. Значення є тільки одна із зон того смислу, який набуває слово у контексті тієї чи іншої мови. ...Значення... є той нерухомий і незмінний пункт, який залишається стійким при всіх змінах смислу слова у різних контекстах. ...Смисл слова, говорить Полан, є явище складне, рухливе, постійно змінне в певній мірі відповідно окремим свідомостям і для одної і тої ж свідомості у відповідності з обставинами. У цьому відношенні смисл слова невичерпний. Слово набуває свій смисл у фразі, але сама фраза набуває смисл лише в абзаці, абзац - у контексті книги... Дійсний смисл кожного слова визначається, урешті-решт, усім багатством існуючих в свідомості моментів... “Смисл Землі, - говорить Полан, - це Сонячна система, яка доповнює уявлення про Землю; смисл Сонячної системи - це Чумацький шлях, а смисл Чумацького Шляху... це означає, що ми ніколи не знаємо повного смислу чого-небудь і, таким чином, повного смислу будь-якого слова. ...Смисл слова ніколи не є повним. За великим рахунком він впирається в розуміння світу і у внутрішню будову особистості в цілому” [с. 1003-1004]. Однак, виникає питання про співвідношення значення і смислу. 

     Між смислом і словом існують значно більш незалежні відношення, аніж між значенням і словом. Слова можуть змінювати свій смисл, а смисли слова. Як слово може існувати без смислу, так і смисл може існувати без слів. У внутрішній мові те переважання смислу над значенням, яке ми спостерігаємо в усній мові в окремих випадках як більш-менш слабо виражену тенденцію, доведено до своєї математичної границі і представлено в абсолютній формі. Тут превалює смисл над значенням, фраза над словом, контекст над фразою.

     Відомо, що слова можуть механічно об’єднуватися, утворюючи нові слова для позначення більш складних понять. При цьому має місце наголошення на головному корені одного слова та скорочення звукової структури іншого слова. Що торкається смислів, то, як пояснює Виготський: “смисли слів, більш динамічні і широкі, аніж їх значення, виявляють інші закони об’єднання і злиття словесних значень. ...Смисли немов би вливаються один в один і немов би впливають одне на одного, так що попередні немов би містяться в наступному чи модифікують його. Що торкається зовнішньої мови, то ми спостерігаємо аналогічні явища особливо часто в художній мові. ...Тут в одному слові реально міститься смисловий зміст цілого твору. Особливо яскравим прикладом закону впливу смислів є назва гоголівської поеми “Мертві душі”. ...”Мертві душі” - це не померлі і обліковані як живі кріпосні, а усі герої поеми, які живуть, але духовно мертві. ...подібно тому як увесь багатоманітний смисл цієї поеми може бути вміщено в тісні рамки двох слів, так точно великий смисловий зміст може бути у внутрішній мові влито в сосуд єдиного слова” [с. 1006-1007].   

     Говорячи про внутрішню мову, дослідники зазначають, що якби можна було б записати внутрішню мову на фонограф, то вона залишилася б для прослуховуючих такий запис повністю незрозумілою. “Вже все, зазначене вище, як своєрідний синтаксис внутрішньої мови, редукція її фонетичної стоони, її особливий семантичний стрій в достатній мірі пояснює і розкриває психологічну природу цієї незрозумілості. ...Досліди показують, що словесні значення у внутрішній мові завжди є важко перевідними на мовлення зовнішньої мови ідіомами, тобто утвореннями індивідуального значення. ...Годилося б дивуватися не тому, що ця мова є незрозумілою, а тому, що можна очікувати зрозумілості внутрішньої мови” [с. 1007-1008].  

     Завершуючи звіт про дослідження особливостей внутрішньої мови, Л. Виготський наголошує на тому, що усі ці особливості її проявів можна спостерігати як у зовнішній мові дорослих, так і в егоцентричній мові дитини. Разом з тим, “усі зазначені нами особливості внутрішньої мови навряд чи можуть оставити сумніви  в правильності ...тези про те, що внутрішня мова являє собою цілком особливу, самостійну, автономну і самобутню функцію мови. Перед нами дійсно мова, яка цілком і повністю відрізняється від зовнішньої мови. Тому ми вправі розглядати її як особливий внутрішній план опосередкування мовленевого мислення динамічними відношеннями думки і слова” [с. 1009]. Перехід від внутрішньої мови до зовнішньої супроводжується переструктуруванням синтаксису і трансформаціями смислу - перетворенням предикативної і ідіоматичної мови в синтаксично розчленовану і зрозумілу для інших мову.

     Думки, смисли, значення, слова - це засоби спілкування індивідуальних свідомостей. Свідомості взаємодіють не безпосередньо, а опосередковано. Думка прагне з’єднати щось з чимось, встановити відношення між чимось і чимось. Якщо зовнішня мова є матеріалізацією думки, то внутрішня - зворотній процес випаровування мови в невидиму думку свідомості. Думка не співпадає безпосередньо з мовленевим вираженням, не складається із окремих елементів, схожих зі словами. Думка завжди являє собою щось ціле, значно більше за своєю протяжністю і обсягом, ніж окреме слово. Як говорить Виготський, “думку можна було б порівняти з навислою хмарою, яка проливається дощем слів” [с. 1012].

     Отже, відношення думки до слова э живий процес народження думки в слові. У мисленні інакше відображена дійсність, аніж у відчуттях, основною відмінною рисою слова є узагальнене і деталізоване відображення дійсності. Узагальнення відбувається на основі більш глибокого аналізу, розрізнення. Аналіз і синтез передує узагальненню слова. Вищою формою узагальнення є поняття. Таким чином, мислення і мова є одним із ключів до розуміння природи людської свідомості. За висловом Л.С. Виготського, “слово відноситься до свідомості, як жива клітина до організму”, “свідомість відображує себе в слові, як сонце в малій каплі води” [с. 1018].

 

     24.5. Знак, значення і смисли як елементи свідомого відображення.

     Знак, значення, смисл - слова, які у наш час зазвичай пов’язують з інформацією. Усе наше житя відбувається  не  тільки  в природному середовищі, де повітря, вода, їжа є необхідними для існування. Можна сказати, що вся життєдіяльність людини здійснюється також і в просторі знаків. Маємо на увазі знаки писемності, грошові знаки, культові знаки і знаки мистецтва, знаки правил вуличного руху, знаки відзнаки і вигляді медалей і орденів, коштовні знаки на руках і навколо шиї і т.п. Про що вони свідчать? Уявімо на мить, що всі знаки зникли, і це було б рівносильне зникненню усього кисню в повітрі. Наше життя як суспільної істоти стало б вмить неможливим.

     Сьогодні багато галузей науки порізно мають справу зі знаком і цікавляться його природою, ще й досі нема однозначного його визначення. Найчастіше знак (символ) визначають як засіб комунікації і мислення. Функція знаку полягає у відображенні свідомістю уявлення про денотат - те, що заміщується знаком. Знаком може заміщуватися все, що завгодно - явища, предмети, властивості, відношення і самі знаки. Для чого людина використовує знаки? Для зручності - такою може бути перша відповідь. Як відомо, свідомість людини може, здійснюючи аналіз, виокремлювати окремі властивості і ознаки. При цьому виникає необхідність запам’ятовувати виокремлене. І оскільки ресурси пам’яті не безмежні, знаки є зручним засобом економії цих ресурсів.

     Будь-який знак спочатку є продуктом психічного, ідеального, уявного, а потім вторинного матеріального. У цьому сенсі знак нічим не відрізняється від будь-якого продукту матеріальної діяльності людини. Разом з тим суттєвою ознакою знаку є його призначення - нести інформацію. Можливо різноманітність визначень знаку мають своєю причиною різні визначення інформації.

     Як продукт психічного знак є значенням, яке потім матеріалізується у власне знак. Отже, лацюг утворення знаку є таким: денотат (те, що заміщується) - значення (уявний образ денотату) - знак (матеріальне позначення уявного образу денотату. Головною ланкою ланцюга є формування значення як нетотожного перетворення,  а з психологічної точки зору - як сприйняття. Та людина, яка використовує знак, має пройти зворотній шлях: знак - сприйняття знаку з формуванням образу денотату - використання образу денотату у практичній діяльності. І тут головною ланкою ланцюга також є сприйняття з формування уявного образу денотату.

     Якими є особливості сприйняття у людини? Сприйняття людини - це формування ідеального образу на тлі (на основі, за участю) усіх уявних, запам’ятованих образів, якими володіє людина. Обсяг уявлень окремої людини є безмежним порівняно з уявленнями “братів її молодших” і далеко не однаковим порівняно з обсягами уявлень інших людей. Тому, знаходячись на зворотному шляху від знаку до образу денотату, індивідуальне сприйняття формує суто індивідуальні образи денотатів - вторинні значення, які не можуть бути тотожними первинним значенням. Таким чином, при одному й тому ж денотаті і одному відповідному йому знаку ми маємо справу немов би з множиною вторинних значень, для яких встановлено спеціальну назву - смисли.

     Отже, значення формується на шляху від денотату до знаку, а смисли - на шляху від знаку до його практичного використання. В цьому принципова різниця між поняттями “значення” і “смисл”. Зрозуміло, що смислів знаку буває незрівнянно більше, аніж значень знаку, оскільки кожна людина творить смисли індивідуально.

     Складнощі виникають, коли значення і знаки творяться колективно. У цьому випадку ми повинні називати значенням те, що є спільним в уяві усіх членів колективу чи спільноти творців знаку. Аналогічно за наявності багатьох носіїв смислів часто виникає необхідність якось їх упорядкувати, визначити їх спільну частину (логічний перетин). Ось чому нерідко значення плутають із спільною частиною (логічним перетином) усіх можливих смислів.          

     Ще складнішим виглядає творення значень, знаків і смислів, коли денотат є не матеріальним утворенням, а ідеальним. У цьому випадку у знаки трансформуються не лише інші знаки, а й смисли. Тобто певний смисл будь-чого може позначатися, шифруватися певним знаком чи системою знаків, потім передаватись у комунікаціях і знову зворотно трансформуватися у образ денотату первинного смислу. Значенням функціонально стає те, що формується для передачі і передається. Смислом функціонально стає те, що споживається як зрозуміле.

     Отже, умовно можна вважати, що значення - це те, що продукується, смисл - те, що споживається. Якщо мати на увазі мову і мислення як сферу творення ідеального, то значення - це інтерсуб’єктне, спільна частина (логічний перетин смислів), продукт екстеріоризації, смисли - це інтимно-психологічне, продукт інтеріоризації. Правильною є теза, що в жодній передачі семантичної інформації нема і не може бути того, що ми називаємо передачею думки. Думка - це дещо неповторно індивідуальне. Не може бути абсолютно однакових думок у двох різних людей ні про що, оскільки зміст кожної думки залежить від усього тезаурусу знань, уявлень та емоційно-вольових якостей психіки конкретної людини. Поняття, смисли окремих слів і думки можуть лише приблизно співпадати, в мірі, достатній для взаємопорозуміння і взаємодії людей у спільноті. Візьмемо, наприклад слово “ключ” або “член”. Порівняймо їх вживання у таких контекстах, як “журавлиний ключ”, “ключ від квартири”, “скрипічний ключ”, “ключ води”, “ключові слова” або “член уряду”, “другорядний член речення”, “член арифметичної прогресії”, “членистоногий”, “член великий, довгий та товстий” тощо. Отже, знак, значення, смисл, поняття, контекст, підтекст, тезаурус, розуміння - ключові слова для з’ясування природи спілкування і відображення дійсності засобами мови. Про значення і смисли дійсно можна багато сперечатись, говорити і писати. Визначення “значень” і “смислів” - це справа угоди в тій чи іншій галузі спільної діяльності людей.

     Прикладом таких угод є формування узагальнюючих понять. (Такі поняття є знаком чи смислом? - має запитати себе ще раз уважний читач).

 

     24.6. Поняття як вища форма узагальненого відображення мовою.

     Як проникнути вглибину процесу утворення понять? Виготський розглядає сучасні йому методи досліджень. Перша  група  методів  досліджує вже утворені поняття у дитини за допомогою словесного визначення їх змісту. Друга група методів ставить дитину перед задачею виокремити яку-небудь загальну рису в ряду конкретних вражень, абстрагувати її від інших, узагальнити.

     Утворення понять відбувається не по типу асоціативного ланцюга, де одна ланка витягує іншу, асоціативно з нею пов’язану, а по типу цілеспрямованого процесу. Необхідно, щоб перед дитиною виникла задача, яка не може бути розв’язаною інакше, як за допомогою утворення понять. Однак самого цілепокладання мало. Хоча дитина раніше 12 років, цілком здатна усвідомити задачу, проте не здатна виробити нове поняття. Чому? Можна вважати встановленим, що дитина відносно пізно досягає того ступеня соціалізації  свого мислення, яка необхідна для утворення цілком розвинених понять. Але дитина рано вживає слова-поняття для комунікації, не усвідомивши закладеної в них узагальненості. Залишається незрозумілим, чому, при функціональній тотожності задач і цілей, форми мислення, за допомогою яких дитина розв’язує ці задачі, глибоко різняться одна від одної на кожному віковому ступені. В цьому - суть проблеми.

 

     “Основний висновок нашого дослідження... утворення понять є особливим, своєрідним способом мислення і що найближчим чинником, який визначає розвиток цього нового способу мислення , є НЕ асоціація, як це вважають багато авторів, НЕ увага, як стверджує Мюллер, НЕ судження і уявлення, взаємно співпрацюючі, як це випливає із теорії утворення понять К.Бюлера, НЕ детермінуюча тенденція, як на це вказує Ах - усі ці моменти, усі ці процеси беруть участь в утворенні понять, але жоден із них не є визначальним і суттєвим моментом, який міг би адекватно пояснити виникнення нової форми мислення, якісно своєрідної і незвідної до інших елементарних інтелектуальних операцій.     

     Жоден із цих процесів не зазнає у перехідному віці скільки-небудь помітних змін..., жодна із елементаргих інтелектуальних функцій не з’являється вперше і не є дійсно новим утворенням перехідного віку. ...Центральним для цього процесу утворення понять, як показує дослідження, є функціональне вживання знаку чи слова у якості... нового синтезу. ...Поняття неможливе без слів, мислення в поняттях не можливе поза мовленевим мисленням; новим, суттєвим, центральним моментом усього цього процесу... є специфічне вживання слова, функціональне застосування знаку у якості засобу утворення понять.  

     ...На відміну від дозрівання інстинктів і вроджених потягів спонукаюча сила, яка визначає початок процесу утворення понять, ...закладена не в середині, а зовні підлітка...

     Там, де середовище не створює відповідних задач, не висуває нових вимог, не спонукає і не стимулює за допомогою нових цілей розвиток інтелекту, там мислення підлітка не розвиває усіх дійсно закладених в ньому можливостей, не доходить до своїх вищих форм або досягає їх з крайнім запізненням. ...процес утворення понять являє собою новий принципово відмінний, якісно незвідний до будь-якої кількості асоціативних зв’язків тип діяльності, основна відмінність якого полягає в переході від безпосередніх інтелектуальних процесів до опосередкованих за допомогою знаків” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

 - С. 789-792]

     “Положення Торндайка, що проголошує: “як філогенез, так і онтогенез інтелекту, очевидно, показують, що відбір, аналіз, абстракція, узагальнення і розмірковування виникають як прямий наслідок нарощування кількості зв’язків”, - це положення не находить собі підтвердження... Після відомих досліджень Келера, Йеркса та інших нема підстав очікувати, що і біологічна еволюція інтелекту підтвердить ідентичність мислення і асоціації” [Там само, с. 793].

 

     “Як відомо, дитина і в сприйнятті, і в мисленні, і в дії виявляє тенденцію зв’язувати на основі єдиного враження самі різні і такі, що не мають внутрішнього зв’язку елементи, приводячи їх в нерозчленований, суцільний зразок. Цю тенденцію Клапаред назвав синкретизмом дитячого сприйняття, Блонський незв’язною зв’язністю дитячого мислення. Ми - як тенденцію дитини заміщувати недостачу об’єктивних зв’язків надлишком суб’єктивних зв’язків і приймати зв’язок вражень і думок за зв’язок речей. ...Цей перший ступінь розвитку понять - ступінь утворення синкретичного образу, або кучі предметів, розпадається на 3 етапи - утворення кучі предметів, встановлення спорідненості предметів у сприйнятті, утворення груп усередині кучі” [с. 794-795].

     Другий ступінь - ступінь утворення комплексів. Замість “незв’язної зв’язності”, що лежить в основі синкретичного образу, дитина починає об’єднувати однорідні предмети в комплекси. Комплексне мислення є вже зв’язне мислення і одночасно об’єктивне мислення. Утворені на цьому ступені комплекси побудовані за цілком іншими законами мислення, аніж поняття. В них, як вже сказано, відображені об’єктивні зв’язки, але вони відображені іншим способом і немовби іншим чином, аніж в поняттях. Яким?    

     Комплекс, як і поняття, є узагальненням або об’єднанням конкретних предметів. Але зв’язок, за допомогою побудовано це узагальнення, може бути самого різного типу. Якщо в понятті лежать зв’язки єдиного типу, логічно тотожні між собою, то в основі комплексу лежать самі різноманітні фактичні зв’язки, які часто не мають одне з одним нічого спільного. Багатоманітність зв’язків, що лежать в основі комплексу, складають його головну, відмінну його рису від поняття, яке характеризується одноманітністю зв’язків, що лежать в його основі.

     Виготський виокремлює п’ять основних фаз в розвитку комплексного мислення.

     Першій фазі відповідає асоціативний тип комплексу. Дитина може навколо одного предмета побудувати комплекс, включаючи до нього інші предмети: одні на підставі того, що вони мають тотожний з даним предметом колір, другі - форму, треті - розмір, четверті - ще яку-небудь відмінну ознаку, що кидається в очі дитині. Слова перестають бути позначеннями предметів, вони стають прізвищами.

     Другій фазі в розвитку комплексного мислення відповідають об’єднання, які нагадують те, що прийнято називати колекціями. Замість асоціації за схожістю тут діють, скоріше, асоціації за контрастом. Можна сказати, що комплекс-колекція є узагальнення речей на основі їх функціональної співпраці.

     Третій фазі в розвитку комплексного мислення відповідають об’єднання, які нагадують те, що прийнято називати ланцюговими комплексами. Ланцюговий комплекс будується за принципом динамічного тимчасового об’єднання окремих ланок в єдиний ланцюг. Наприклад, дитина до зразка - жовтого трикутника підбирає декілька кутових фігур, а потім, якщо остання із підібраних фігур опиняється синього кольору, дитина підбирає до неї інші фігури синього кольору, наприклад круги. Цього знову виявляється достатньо для того, щоб змінити ознаку і підбирати далі предмети вже за ознакою круглої форми. В ланцюговому комплексі структурний центр може бути відсутнім зовсім, тому ми вправі розглядати ланцюговий комплекс як найбільш чистий вид комплексного мислення. 

     Четвертій фазі в розвитку комплексного мислення відповідають об’єднання, в основу яких покладають невизначену, смутну ознаку, в результаті чого утворюється комплекс з дифузними зв’язками. Дитина, наприклад, до жовтого трикутника підбирає не тільки трикутники, а й трапеції, далі квадрати тощо. Суттєва риса такого комплексного мислення - невизначеність його обрисів і принципова безмежність розширення.   

     П’яту фазу в розвитку комплексного мислення можна назвати псевдопоняттям, йому відповідають об’єднання, які з зовнішнього боку схожі на поняття, а за умовами свого виникнення є комплексами. В реально-життєвому мисленні дитини псевдопоняття складають найбільш розповсюджену, переважаючу над усіма іншими і часто майже виключну форму комплексного мислення дитини у дошкільному віці. Причина - дитячі комплекси розвиваються не вільно, не спонтанно, а немов би спрямовуючись мовою оточуючого середовища. Дитина не може засвоїти негайно спосіб мислення дорослих, і вона отримує продукт, схожий з продуктом дорослих, але вироблений зовсім особливим способом – наслідуванням чи добутий за допомогою цілком відмінних від інтелектуальних операцій мислення дорослих. Це й пропонує Виготський називати псевдопоняттям. На його думку, як особлива, двоїста, внутрішньо протиречива форма дитячого мислення псевдопоняття мають велике функціональне значення [с. 806]. Відомо (так вважав Узнадзе), що повноцінні поняття розвиваються  в дитячому мисленні відносно пізно, в той час як взаємне мовленеве розуміння дитини і дорослого встановлюється дуже рано. “...Це протиріччя між пізнім розвитком поняття і раннім розвитком мовленевого взаєморозуміння находить своє реальне розв’язання в псевдопонятті. ...дитина раніше починає застосовувати і оперувати поняттями, аніж усвідомлює їх. ...Завдяки комплексному характеру дитячого мислення виникає та його своєрідна особливість, що одні й ті ж слова у різних ситуаціях можуть мати різні значення” [с. 811, 816].

     Дослідниками давно виокремлена особливість мислення - партиціпація, Леві-Брюлем - у примітивних народів, Шторхом - у душевнохворих, Піаже - у дітей. Партиціпація - встановлення примітивним розумом між предметами і явищами тотожності чи причинного зв’язку там, де цього нема. Партиціпація як віднесення якого-небудь конкретного предмета одночасно до двох чи декількох комплексів підтверджує комплексне мислення, підтверджує, що примітивне мислення не здійснюється в поняттях, що воно носить комплексний характер. На думку Виготського, саме “комплексне мислення... неминуче має привести до такого переплетення комплексів, яке має породжувати із себе партиціпацію” [с. 818]. Виготський цитує Турнвальда, який бачить особливості примітивного мислення таким: “Мислення первісних людей користується сукупними нерозчленованими враженнями від явищ. Вони мислять цілком конкретними образами, в тому вигляді, в якому їх дає дійсність” [с. 819]. Виготський узагальнює: “Партиціпація в мисленні хворих, примітивної людини і дитини при всій глибокій своєрідності, яка відрізняє ці три типи мислення, є симптомом мислення в комплексах і що в основі цього явища скрізь лежить механізм комплексного мислення  і функціонального вживання  слова у якості знаку прізвища чи імені” [с. 819].  

     Якщо ми звернемося до історії розвитку нашої мови, то побачимо, - констатує Виготський, - що механізм комплексного мислення з усіма притаманними йому особливостями лежить в основі розвитку мови.

     Сучасне мовознавство розрізняє значення слова і його предметну приналежність. Наприклад, “переможець при Ієні” і “переможений при Ватерлоо”. Значення слів різні, предметна приналежність одна - вказує на Наполеона. Таке співпадання в предметній приналежності і неспівпадання в значенні слова, як головні особливості дитячого комплексного мислення, є правилом в розвитку мови. Типовим прикладом такого співпадання предметної приналежності при неспівпаданні мислительних операцій, є наявність синонімів у кожній мові. Відносно слів дитини і дорослого можна сказати, вони є синонімами. Вони є назвами одного і того ж, але операції мислення, що лежать в їх основі різні. Слова дитини можуть співпадати зі словами дорослого в їх предметній приналежності і не співпадати в значенні. Назва ніколи не буває на початку свого виникнення поняттям. І взагалі, слово ніяк не можна сприймати за однозначний знак поняття. Воно - скоріше образ, скоріше картина, розумовий малюнок поняття, маленька оповідь про нього. Дитина і дорослий, почувши слово “собака”, відносять це слово до одного і того ж предмета, але один має на увазі, мислить конкретний комплекс собак, а інший - абстрактне поняття про собаку [с. 820-825].

     Отже, вважати, що узагальнення в мисленні виступає лише у формі понять, є хибною думкою. Первісний примітивний механізм комплексного мислення - це суміщення, згущення, переміщення образів, які ми можемо спостерігати в сновидіннях (Кречмер). Інші дослідження виявили, що в сфері чистого наглядного мислення існують особливі узагальнення та об’єднання образів (осмислені композиції, флюксії) - наглядні поняття, конкретні аналоги власне понять (Ієнш). У мисленні дорослої людини ми на кожному кроці спостерігаємо перехід від мислення в поняттях до мислення конкретного, комплексного, перехідного, і навпаки. Псевдопоняття є не тільки виключним надбанням дитини. В псевдопоняттях відбувається мислення у повсякденному житті пересічної людини. Такий висновок, між іншим, переконливо підтверджує наше положення про велику стратифікацію суспільної свідомості у наш час.

     Комплексне мислення дитини, після здатності утворювати синкретичні образи, складає не єдиний корінь в історії розвитку понять. Поняття в його природному і розвиненому вигляді передбачає не тільки об’єднання і узагальнення окремих конкретних елементів досвіду, воно передбачає також виокремлення, абстрагування, ізоляцію окремих елементів і вміння розглядати ці виокремлені елементи поза конкретним і фактичним зв’язком, в якому вони дані. Процес виокремлення ознак у комплексному мислення надзвичайно слабкий. Поняття ж в однаковій мірі спирається як на синтез, так і аналіз. Можна сказати словами Гете, що аналіз і синтез - це як вдих і видих,. Таким чином, генетичною функцією третього ступеня у розвитку дитячого мислення після синкретизму і комплексування є розвиток розчленувань, аналізу, абстракцій [с. 828].

     Перша фаза третього ступеня - це розподіл ознак на дві нерівні частини. Друга - виокремлення групи предметів за одною ознакою і створення потенційного поняття. Потенційне поняття у своїй самій загальній формі може проявлятися як звичка: схожі приводи викликають схожі враження. Більшість психологів вважає, що таке потенційне поняття властиве вже мисленню тварини і що відповідна ізолююча абстракція може бути у тварини. Формування потенційного поняття Келер спостерігав у шимпанзе. Після того, як палка була використана функціонально, то це функціональне значення було розповсюджене на усі інші предмети, які мають з нею схожість за формою і густиною [с. 831].

     Отже, тільки оволодіння процесом абстрагування разом з розвитком комплексного мислення може привести дитину до утворення істинних понять. Поняття виникає тоді, коли ряд абстрагованих ознак знову синтезуються  і коли отриманий таким чином абстрактний синтез стає основною формою мислення. При цьому вирішальна роль в утворенні понять належить слову, тобто слово виступає як засіб. Саме за допомогою слова дитина довільно спрямовує свою увагу на одні ознаки, за допомогою слова синтезує, символізує абстракне поняття і оперує ним як вищим знаком із усіх, які створило людське мислення. Слово є знак, ним можна користуватися по різному і для різних інтелектуальних операцій.

***

     Дитина приходить до мислення в поняттях у підлітковому віці. Процес зміни окремих форм мислення і окремих фаз в його розвитку не можна розглядати як чисто механічний процес, де кожна нова фаза наступає тоді, коли попередня цілком завершена. Різні генетичні форми співіснують, як в земній корі співіснують напластування самих різних геологічних епох. Найновіші молоді форми, що виникли недавно в історії людства уживаються в поведінці людини пліч о пліч з самими давніми. Те ж саме справедливе і по відношенню до мислення. Навіть доросла людина далеко не завжди мислить в поняттях. Дуже часто мислення її здійснюється на рівні комплексного мислення, інколи опускаючись до ще більш елементарних, більш примітивних форм.  

     Наявність поняття і усвідомлення цього поняття не співпадають ні в смислі моменту появи, ні в смислі свого функціонування. Підліток застосовує слово в якості поняття, а визначає слово в якості комплексу. Але найбільші складнощі, які долаються підлітком звичайно на кінець перехідного віку, проявляються у перенесенні смислу чи значення сформованого поняття на нові конкретні ситуації, які мисляться ним також в абстрактному плані. Шлях від абстрактного до конкретного тут виявляється не легшим, аніж шлях сходження від конкретного до абстрактного.

     Утворення понять виникає лише у процесі розв’язання якої-небудь задачі мислення. Лише в результаті рішення цієї задачі виникає поняття. Чому ж саме в підлітковому віці, а не раніше чи пізніше формуються поняття? Відповідь: підліток фізично готовий до виконання справ дорослих, саме в цей час поняття стають затребуваними.

***

     Закінчуючи оглядово невичерпну тему “Вищі рівні відображення у свідомості людини”, сформулюємо коротко основні положення, необхідні як вступ до наступного. Кожна людина частково, в тій чи іншій мірі, володіє суспільною свідомістю як вищою, із відомих нам, формою відображення. Відображуване включає компоненти матеріального і ідеального. Саме з появою ідеального творчість природи живого перейшла з генетичного рівня на психічний. Людина живе у багатовимірному світі матеріального і ідеального. Матеріальне - це природа і штучна природа (техніка). Ідеальне - це уява і все те, що позначене штучними знаками, “атмосфера ідеального” зовні людини. Особливості взаємодії матеріального (фізичного) світу і свідомого, ідеального відображення криються у властивостях мови - зовнішньої (усної і письмової), яка забезпечує, головним чином, функції комунікації та внутрішньої, яка забезпечує переважно функції пізнання. Можливо, залишаючись за змістом соціальною, внутрішня мова і тільки вона забезпечує дотик символічної свідомості з підсвідомістю та образами несвідомого.

     На закінчення, повернемося до одної із головних тез нашої розвідки: оскільки становлення (розвиток) мислення і мови в онтогенезі може бути недосконалим чи призупинитися, і оскільки фактично воно (становлення) є нерівномірним, неоднаковим на всій множині індивідуальних свідомостей, то суспільство приречене мати велику стратифікацію суспільної свідомості.   

 

     24.7. Інтенціональність та інтерсуб’єктність

як містки між індивідуальною та суспільної свідомістю.

 

Мільйони сторінок зайняті зображенням

внутрішнього світу людини, а результатів

цієї праці - законів душевного життя людини

ми досі не маємо

І. Павлов

 

     Необхідно раз і назавжди зректися тої

хибної психологічної теорії, яка стверджує,

наче б то у свідомості ми маємо справу

тільки зі станом нашої психіки.

                                             Є. Трубецькой.

 

А один шимпанзе - взагалі не шимпанзе…

Р. Йєркс та К. Лоренц

 

     До проявів людської свідомості, механізмів єднання різних свідомостей, які заслуговують першочергової уваги, окрім зараження, наслідування, навіювання, комформізму, переконання, вольової регуляції, на наш погляд, слід віднести інтенціональність як спрямованість і “недзеркальність” відображення та інтерсуб’єктність - незалежність від індивіда узагальнених понять та художніх і моральних цінностей, їх загальнозначимість.

     Суть феномену інтенціональності полягає у наступному. Свідомість завжди активна, сприйняття і судження суб’єкта завжди є сприйняттям і судженням у зв’язку з чимось і для чогось. Будь-який об’єкт сприймається конкретною людиною у контексті його відношень з іншими об’єктами. Відношення можуть бути кількісними і якісними. Кількість відношень може бути великою, складати розмаїття. І головне: ця кількість, це розмаїття у кожного суб’єкта різні, залежать від його історії, тезаурусу знань та комплексу взаємин з навколишнім світом. Саме в цьому полягає суб’єктність відображення і інтенція [intentio лат. - спрямованість, відношення, ціль] суб’єкта на відображуване. Оскільки свідомість суб’єкта відноситься певним чином до об’єктів, предметів, речей, то вона відповідно створює певний смисл слова, поняття, мови. Смисл первинно створюється конкретним суб’єктом. Далі в процесі комунікацій від суб’єктивних смислів залишається спільна частина (їй відповідає перетин як одна із основних операцій в теорії множин і кон’юнкція з алгебри логіки), формується інтерсуб’єктне значення як незмінна частина узагальненого смислу.

     Сучасна освічена людина пов’язує терміни “інтенціональність” і “інтерсуб’єктність” з іменем німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Відомо, що часто “нове - це забуте старе”, особливо у філософії. Хто ж першим почав формувати сучасний зміст поняття інтенціональності? Початки філософських розрізнень інтенціональності та інтерсуб’єктивності сягають у далеку давнину.

     Парменід (кінець VI ст. - перша половина V ст.), учень Ксенофана, знаходився під впливом Піфагора, сучасник Геракліта, глибоким стариком мав бесіду з юним Сократом, мав великий вплив на Платона, автор філософської поеми “Про природу”, першим висловив думку, що при звичайній множині думок - істина одна. Фактично Парменід першим використав аргументацію на основі інтерсуб’єктивності - основної властивості суспільної свідомості або, як зазначив Рассел, “в філософії це перший приклад широкої аргументації від думки і мови до світу в цілому”, “він винайшов форму метафізичної аргументації, яка в тому чи іншому вигляді може бути виявлена у більшості наступних метафізиків, включно Гегеля” [Рассел; с.86-87].

     Суть аргументації Парменіда полягає в тому, що оскільки ви можете мислити про якусь річ чи говорити про неї у будь-який час, то все, що може бути мислимо чи висловлено, таким чином існує завжди. Тож чи не є це проявом інтерсуб’ктності? Отже, Гуссерль не був першим.

     Щодо інтенціональності, то давно було помічено, що переживання людини мають дві сторони - того, хто переживає (суб’єкта) і те, що викликає переживання (об’єкт). Один із прикладів такого переживання - любов. Той, хто переживає, створює власний образ об’єкта. З іншого боку, було помічено, що розум людини створює, конструює своє бачення оточуючої дійсності. Згадаймо, знамениту печеру тіней Платона в діалозі «Держава» - метафоричне пояснення різниці між уявленнями людини і реальною дійсністю [Рассел; с. 172-173], [Таранов; с. 95-99], [Чанишев; с. 249]. Люди від народження живуть начебто ув’язнені в печері. Вони переконані, що, окрім їх печери, слабкого світла і тіней іззовні, нічого нема. Такі в’язні зовсім не вірять тому із них, хто, вирвавшись за межі печери і побачивши реальний світ, повертається і розповідає їм про світ за межами печери. Печерою Платон алегорично змальовує увесь світ, всю природу, в’язнями - усіх людей, а людину, що вибралась із печери - філософа.

     Термін “intentio” з’явився у лексиконі філософів разом з латинськими перекладами мусульманських філософів, що зберегли для середньовічної Європи спадщину стародавньої Греції. Ще Платон, а потім і наступні теологи стверджували, що універсалії (найзагальніші поняття) існували до речей у Божественному розумі. Арістотель же, хоча і не зміг ясно вирішити для себе проблему взаємовідношення загального і окремого, емпіричного і раціонального [чан; с. 284], ввів розрізнення сутностей, зокрема, роду, загального, всезагального (категорій), які не можуть існувати самостійно як ідеї Платона. Вже св. Августин (354-430) говорив, що поняття в душі (“notitia”) народжуються від двох батьків - того, хто пізнає, і того, що пізнається. Авіценна (980-1037), як коментатор Арістотеля, першим запропонував три варіанти існування універсалій: до речей, усередині речей і після речей. До тези “Мислення виводить загальне із окремих речей” залишався один крок. Авероес (1126-1198), другий із видатних коментаторів Арістотеля, що жив на другому кінці мусульманського світу (Іспанія), доніс цю тезу до християнських філософів.     

     Середньовічна філософія була служанкою теології, тому її концепції інтенції та інтенціональності відображали, головним чином, проблеми божественного інтелекту, спілкування ангелів тощо. Адже, як зазначав ще Платон, висловлюючись про серйозні речі у ті часи легше було догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж про природу людей. Так виникли розрізнення реальних речей і понять божественного розуму, розрізнення слів - слова ума, слова мовленого, слова серця, слова внутрішнього (Фома Аквінський, XIII ст.). У схоластів виокремлюється навіть інтенціональне буття (“esse intentionale”), яке протиставляється природному (“esse naturale”) і саме інтенціональне буття є посередником у пізнанні ангелів одне одним. Проблема універсалій, будучи одною із цент-ральних проблем філософії, не могла обійтись без поняття інтенції. Так Вільям Оккам (1290-1350) розмірковучи про створення світу Богом вводить розрізнення - “терміни першої інтенції” та “терміни другої” інтенції” (види, роди, універсалії) - продукти нашого розуму. А на межі XIV i XV ст.ст. Іоанн Капреол (бл. 1380-1444), найкрупніший коментатор св. Фоми у XV ст. остаточно оформлює розрізнення, яке вже давно було усвідомлене по суті. Капреол роз-різнює поняття ”в смислі пізнання, яке виконує інтелект”, і об’єкт-не (“obiectalis”) поняття, яке є не що інше, як осягаєме розумом, протиставлене інтелекту [Вдов, 2005]. На початку XVI ст. Каетан, коментуючи трактат св. Фоми “Про сутнє і сутності” згадує інтенцію у такому контексті: “Формальне поняття є деякий образ (idolum), який формується пасивним інтелектом у самому собі і представляє у якості об’єкта мислиму річ. Філософи називають його інтенцією, або концептом, а теологи - словом розуму (verbum mentis). Об’єктивне ж поняття є річ, що представлена формальним поняттям як завершення акту пізнання. Наприклад, формальне поняття лева є той образ левової сутності, який пасивний інтелект створює тоді, коли хоче її помислити; об’єктивне ж поняття лева є сама уявлена і помислена левова природа” (цит.: [Вдов, с. 154]). Так “інтенція” являє себе у цілком зрілому вигляді: як розрізнення формального поняття (conceptus formalis) і об’єктивного поняття (conceptus obiectalis). Тож Брентано і Гуссерль не були першими.

     Г.Вдовіна відмічає різницю у контекстах схоластичних авторів, погляди яких узагальнені в “Метафізичних міркуваннях” Франсіско Суареса, опублікованих в 1597 році. Якщо Каетан користувався терміном “об’єктне поняття” (“conceptus obiectalis”), то Суарес однозначно надає перевагу терміну “об’єктивне поняття”). Чи йде тут мова про одне і те ж? Якщо прийняти до уваги, що схоластика мала справу  ще й третьим поняттям - зовнішньою реальністю, то можна думати, Каетан і Суарес мали на увазі одне і те ж. Однак... Ми повернемось до цієї теми дещо пізніше, після розгляду поняття інтерсуб’єктності.

***

      Інтенціональність як суб’єктивне формування смислу актуальної спрямованості стала знову предметом постійної уваги філософів впродовж останніх півтора століть, коли філософія змінила свій статус з “служанки теології” на “служанку науки”. Сьогодні усі погоджуються, що інтенціональні переживання (сприйняття, уявлення, мислення) є ядром і внутрішньою характеристикою індивідуальної свідомості, їх пов’язують з можливостями мовної комунікації та умовами пізнання. Інтенціональність розглядається як ключовий момент у суперечках послідовників феноменології Гуссерля і герменевтики Х.Г.Гадамера, Е.Тугендхата та інших [Соболєва, 2005]. Продовжується пошук “умов пізнання” - формування смислів і істин, у межах цих пошуків пропонуються нові розрізнення інтенціональної свідомості - пропозиціональна інтенціональна свідомість і непропозиціональна тощо. 

     Є. Трубецькой (1863-1920), один із яскравих представників російської богословської філософії, основну свою працю “Смисл життя” (1918) розпочинає міркуваннями про смисл взагалі. Автор прямо пов’язує свідомість з утворенням смислів: “Поки я лише переживаю ті чи інші відчуття, враження, емоції, - я ще не усвідомлюю; усвідомлюю я лише з того моменту, коли думка моя, підносячись над сприйманням, відносить сприйняте до якогось загальнозначимого мисленевого змісту, стверджуваного як “смисл” [000; с. 6]. Трубецькой ототожнює істину з незмінним у часі смислом. Так за Гераклітом “все тече”, значить не можна говорити про речі нічого напевне: “бо, раз нема незмінного, тотожного з собою підмета, всякий присудок про такий підмет негайно по виголошенні чи навіть в самий момент проголошення має стати хибним, позаяк підмет вже змінився” [Там само, с. 11]. Трубецькой зазначає, що помилка цього побудованого на вченні Геракліта софізму полягає у змішуванні факту і його смислу. Насправді, яким би не був мінливим факт, ця мінливість не виключає можливості судження про нього, тому що судження відносяться до надчасового смислу мінливого. Помилка Гераклітового судження “не можна дважди викупатись у одній і тій же річці” полягає у тому, що слово “річка” виражає щось відвойоване свідомістю у часу, деякий незмінний “смисл” чогось поточного, змінного.

     Таке ж розрізнення поточної дійсності від її смислу дає ключ до розв’язання іншого знаменитого софізму прадавнини про проблему руху. Мова йде про апорію Зенона Елейського (V ст. до н. е.), який виявив непоясниму для того часу суперечливість поняття руху: “якщо стріла рухається, то вона ні в якій точці не може перебувати; якщо вона де-небудь перебуває, то вона не рухається”.

     Трубецькой зауважує, що і Бергсон зробив помилку аналогічну Зенону, дійшовши висновку, що наша думка, що оперує нерухомими загальними поняттями, саме тому не в змозі відтворити неперервності реального процесу, реального руху. Насправді ж поняття неперервності стає нам доступним саме в силу здатності нашої думки піднятись над часом і мислити як одне ціле як те, що в ньому вже спливло, так і те, що спливає, і те, що ще не наступило. “Якщо б ми могли мислити усі моменти руху не інакше як один за другим і не були б у змозі мислити їх зразу, в одну мить, то ми не змогли б і зв’язати цих моментів і цих точок в одне неперервне ціле: тоді рух переривався б для нас у кожній мислимій точці... взагалі, будь-який синтез моментів, розділених між собою в часі, можливий лише через інтуїцію смислу надчасового” [Там само, с. 14].

     Сьогодні ж більш розповсюдженими є погляди Е. Гуссерля, засновника сучасної феноменології - одного із найбільш впливових філософських вчень XX століття. Гуссерль дещо ускладнив тему, “блукаючи між хатою і коморою”, про що свідчить введення в розгляд занадто багато нових термінів, як то: феномен замість явища, епохе як “поворот очей усередину”, ідеація як особливого роду споглядання сутності, ноема як предмет усвідомлення і ноезіс як спрямованість свідомості, аппрезентація як процес домальовки сприйнятого предмету до цілісності, ретенція як утримання у свідомості раніше сприйнятих елементів процесу сприйняття, протенція як готовність до сприймання. Цікаво, що знав Гуссерль про інтенцію схоластів. У зв’язку з цим привертає до себе увагу зауваження Г. Вдовіної: “в історико-філософських дослідженнях склалася дивна ситуація: хто займається схоластикою, той не цікавиться Гуссерлем; а хто вивчає Гуссерля, той не знає схоластики і спи-рається на інформацію із других та третіх рук” [Вдовіна, 2005].   

     Ідея інтенціональності не випадково стала предметом особливої уваги філософії XX століття. Саме на ній побудовані новітні концепції філософії свідомості.

***

     Суть феномену інтерсуб’єктності полягає в наступному. Філософські ідеї, літературні твори, математичні формули, художні цінності і т.д. вперше виникають у свідомості їх творців і потім виступають в різних матеріальних і ідеальних формах. З часом цих творців вже нема в живих, а їдеї існують, їх вивчають, за їх допомогою розв’язують задачі, захоплюються художніми образами, із захватом слухають музичні мелодії. Значить, художні образи, наукові істини, філософські ідеї, безсмертні мелодії і т. д. не є суб’єктивно-психологічними станами тільки їх творців. На цій підставі філософи-ідеалісти вважали і вважають, що ідеальне в виді філософських ідей, наукових істин, цінностей людської культури і т. д. існує незалежно від окремих індивідів як об’єктивно існуюча інформація. Це “третій світ”, що існує поряд з “першим світом”, об’єктивною дійсністю, до якої відноситься і мозок, як частина природи, і поряд з “другим світом” - нашими суб’єктивними сприйняттями та переживаннями. А раз “третій світ” існує незалежно від окремих індивідів, то чи можна його вважати виключно продуктом мозку? Можливо, функція мозку полягає у якомусь посередництві, з колективним несвідомим чи з ідеями, які “літають у повітрі”. Як бачимо, такий підхід суттєво не відрізняється від толкування “ідей” стародавніми мислителями, перегукується з “монадами” Лейбніца, апріоризмом І.Канта і колективним несвідомим К.Г.Юнга.

     На думку Гуссерля, інтерсуб’єктність - сприйняття свідомості Другого як об’єктивного - укорінена в більш глибоких шарах свідомості, а саме - в сфері пасивного синтезу, у переживаннях “дорефлексивного Трансцендентального Его”. Тобто існує первинна можливість для узгодження смислів. Йому вторить Сартр (див. с. 336 Історії філософії [000]). Сучасні філософи (Апель) пов’язують інтерсуб’єктність з апріоризмом свідомості Канта, вводячи розрізнення Apriori тілесного і Apriori розуміння [Соболєва].

     Отже, на часі об’єднання апріоризму сприйняття (Хант), апріоризму колективного несвідомого (Юнг) і апріоризму інтерсуб’єктності. Очевидно, це не буде чимось новим поряд із апріоризмрм Канта, а, скоріше, буде уточненням апріоризму Канта на основі більш глибоких дистинкцій. Зазначимо також, що зміна термінологічних акцентів у феномені інтенціональності із суб’єктивних переживань, спрямованих на щось прагматичне, на суб’єктивні відображення сприяла б узагальненості понять і зближенню феноменології з герменевтикою.

***

     Однак повернемось до Трубецького, його визначення істинисмислу. Трубецькой називав істиною саме надчасовий загальнозначимий смисл усвідомленого людиною - те, що ми пов’язуємо з інтерсуб’єктністю. Так визначена істина має подвійну ознаку. З одного боку, така істина є чимось надпсихологічним, транс-, інтер-суб’єктивним, є чимось трансцендентним, потойбічним нашій свідомості як акту специфічного індивідуального психологічного переживання. Вона незалежна від будь-чиєї індивідуальної свідомості. З іншого боку, ця істина-смисл, якою ми користуємось стає змістом нашої свідомості, стає імманентною свідомості.

     Істина про факти існує і після знищення цих фактів, існує як певний надчасовий зміст свідомості. Про які б істини-смисли не йшла мова, віра в істину-смисл, яка припускається кожним актом нашої свідомості, є насправді віра в інтер-, транссуб’єктивні, надпсихологічні змісти свідомості, тобто в такі змісти свідомості, які зберігають усю свою дієвість і значимість цілком незалежно від того, усвідомлюються чи не усвідомлюються вони тими чи іншими психологічними суб’єктами свідомості. За визначенням Трубецького, “істина є такий зміст свідомості, який характеризується безумовною дійсністю незалежно від чийогось психологічного”. Будучи трансцендентною індивідуальній психологічно обмеженій думці, істина ні в якому разі не трансцендентна свідомості як такій, свідомості взагалі. Очевидно, тут мається на увазі суспільна свідомість.

     “Припускати істину (а істина передбачається нашою свідомістю і думкою неминуче, необхідно)”, - стверджує Трубецькой, - “саме і значить припускати, що над моїми думками є деяка безумовна думка про пізнаваєме і що над моєю свідомістю є деякий безумовний, об’єктивний зміст свідомості, який виражає собою дійсну сутність усвідомлюваного. Та теорія пізнання, яка визначає істину як незалежний від думки і потойбічний предмет пізнання, а саме пізнання - як мисленну копію з цього предмета, має бути раз і назавжди полишена; бо, якби ця істина оригінал була потойбічна думці, думка не могла б знімати з неї копій. Думка може знімати копії тільки з думки ж” [Трубецькой; с. 19]. 

     Далі хід думок Трубецького до визнання надсуб’єктивної свідомості є таким. Істина - смисл нашої свідомості - розуміється як щось дійсне, дієве і незалежне від  існування психологічного суб’єкта, що її усвідомлює. Точно так же окремий усвідомлюючий психологічний суб’єкт не є логічною умовою існування істини, бо за своєю логічною природою істина є безумовною. Інакше кажучи, істина визначається як такий зміст свідомості, який є дієвим, прагматичним не тільки за межами нашої свідомості, але й за межами будь-чийого психологічного переживання. Вірити в таку істину - значить припускати безумовну свідомість як істинно суще і дієве. Так Трубецькой доходить висновку: “Існує надпсихологічна свідомість, безумовна і всезагальна як по формі, так і за змістом. І я - психологічний суб’єкт - можу усвідомлювати істину, лише оскільки я так чи інакше прилучаюсь до цієї свідомості... Чи не є очевидним, що припущення істини на якому тримається уся наша свідомість і мислення, цілком тотожне з припущенням безумовної або абсолютної свідомості?” [там само, с.22].

     Зазначимо, що Трубецькой не називав абсолютну свідомість суспільною, як це намагаємось зробити ми, стверджуючи, що індивідуальна свідомість не є можливою поза суспільтвом. Трубецькой говорить про абсолютну свідомість як про точку опори, ми ж таке можемо сказати про суспільну свідомість: ”Без цієї точки опори все у моїй свідомості поринає у морок, все зникає - і матерія і форма, все змішується в хаос суб’єктивних переживань, над якими я не в силах піднятися, бо я можу усвідомлювати тільки при світлі безумовної свідомості” [Там само, с. 23]. 

     Ми вдячні кн. Є. Трубецькому за аргументацію на користь суспільної свідомості як вищої форми соціального відображення дійсності (хоча він говорив про божественну абсолютну свідомість):

     “Пошук істини є спроба знайти безумовну свідомість у моїй свідомості і мою свідомість - у безумовній... Якщо нема безумовної свідомості, - свідомості тотожної з істиною, то ніякі висловлювання, судження і інтуїція свідомості не в змозі виразити істину. Заперечення безумовної свідомості з логічною неминучістю приводить до виправдання відомих софістичних положень. Істини нема; але якби істина й існувала, вона не була б пізнаваєма; а якби вона була пізнаваєма, вона була б непередаваєма мовою.

     Власне, основне положення софістики - “людина є мірою всього істинного...” - є нічим іншим, як категоричним запереченням всеєдиної, безумовної свідомості. Всяка свідомість, як така з цієї точки зору, тільки людська, антропологічна, а тому - тільки індивідуальна. Якщо це вірно, якщо над свідомістю людського індивіда нема іншої свідомості - єдиної, загальної, безумовної і в цій своїй надпсихологічній безумовності дійсного, - тоді софісти праві. Тоді людина з її хаосом суперечливих суджень про все і насправді - міра всього...” [там само, с. 26].

     Згадуючи Платона, Трубецькой говорить про його ідеї, ейдоси як такі, що мають властивості надіндивідуальної, вселенської, безумовної свідомості, незалежності від індивідуальної психологічної свідомості, і про які ми сьогодні маємо можливість висловлюватись як про прояви цілком земної властивості інтерсуб’єктності. “Він побачив, - пише Трубецькой, - що над індивідуальним переживанням є дещо вселенське, що складає предмет істинного знання; це вселенське не є моє, ні твоє, ні взагалі людське уявлення, а деяке незалежне від нас, людей, усвідомлюване, - самодостатня ідея, яка виражає собою істину і сутність всього, що є. Так як ця ідея таїться у глибині будь-якої свідомості, вона являє собою щось єдине для всіх. Тому вона і з’ясовується у мисленному спілкуванні, в діалозі, де відмітається усе те індивідуальне, суб’єктивне, що служить джерелом різномовлення і різномислення: у спільному пошуку істини відкривається те спільне, що служить началом об’єднання усіх”  [Там само; с. 171].   

***

     Повернемось до середньовічних схоластів та їх коментаторів - Каетана і Суареса. Вище ми зупинилися на тому, що якщо Каетан користувався терміном “об’єктне поняття” (“conceptus obiectalis”), то Суарес однозначно надає перевагу терміну “об’єктивне поняття”). Якщо прийняти до уваги, що схоластика мала справу  ще й третім поняттям - зовнішньою реальністю, то приходимо до висновку, що Каетан і Суарес мали на увазі різне - інтенціональне поняття і інтерсуб’єктивне поняття. Однак, це розрізнення було тимчасово втрачене.

***

     Отже, інтенціональність та інтерсуб’єктивність як властивості свідомості виникли одночасно на світанку людської історії і проявляють себе все більше і більше; вони стали підгрунтям для виникнення ідеалізму як філософської течії і вони вичерпно пояснюють питання про співвідношення свідомостей індивідуальної та суспільної. Чи існує індивідуальна свідомість як щось окреме так, як існує мозок окремих індивідуумів? Ми знову і знову переконуємось, що ні. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 25   Про емоції більш детально: емоції як форма відображення і регулювання життєдіяльності організму

 

...слід визнати, що

у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні,

питання про відношення між свідомими та іншими рівнями

психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим,

залишається складним і не розв’язаним

достатньо однозначно.

Немов Р.С. Психологія, 1999, с. 141-142.

 

     Людина у своїй повсякденності осліплена свідомістю (як ліхтариком у темряві) і явно недооцінює місце і значення емоцій як форми сигнального відображення станів організму і регулювання його життєдіяльності. Ознайомлення з психологічною літературою складає враження, що емоції є тим явищем, яке свідомій людині зазвичай належить приборкувати силою волі. Дивує, як і у випадку зі свідомістю, як мало уваги надають емоціям деякі підручники з психології. Щодо педагогіки, то вона зазвичай обмежується ЗУН-ми “інструментального” спрямування – відповідь на вимоги індустріальної епохи, та вихованням у ідеологічному смислі – наслідок недавнього тоталітаризму, і лише останнім часом почала опікуватися вихованням в моральному та правовому смислах. Емоційно-вольова сфера, як і свідомість, ще не стала предметом виокремленої уваги педагогіки.

     Цікавими є питання про походження емоцій, їх зв’язок з інстинктами, рефлексами, з одного боку, та зі свідомістю і волею, з іншого боку. Зазвичай в психологічній літературі виокремлюють сигнальну і регулятивну функції емоцій, описуючи їх прояви, але не механізми, маючи на увазі, що цим займається фізіологія. Фізіологія з’ясувала, що прояви емоцій супроводжуються органічними процесами – змінами серцевого ритму і кров’яного тиску, скороченнями мускулатури, викидами адреналіну та інших гормонів, збільшенням цукру в крові та його розщепленням, пото- чи сльозовиділенням, почервонінням чи побліднінням кожі тощо. Іншими словами, мова йде про зміни на рівні біохімічних реакцій. Аффективні емоції можуть призвести до руйнації рівноваги організму – захворювань серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту тощо.    

     Цікаво, що психологія чітко ще не визначилась, вважати емоцію процесом, станом, явищем, сигналом, відображенням, інформацією, енергією, регулюванням, механізмом, сукупністю біохімічних реакцій чи усім цим разом узятим. Як би то не було, бажано покласти в конструкцію поняття якусь одну головну смислову ознаку, наприклад, відображення. І ще одне: яке місце емоції у проявах та взаєминах свідомого з несвідомим.

     Те, що у науковій літературі (і, навіть, у підручниках) спостерігається певна невизначеність щодо емоцій, відчуттів, почуттів, волі та свідомості, нас не дивує, оскільки ніяке із названих психічних явищ не існує ізольовано. Однак, коли на порядок денний постає задача створення педагогічних технологій, то багатослів’я й невизначеність приходиться долати побудовою власних моделей.

 

     25.1. Емоції – що ми знаємо про них?

     Першим виникає питання про співвідношення емоцій і відчуттів, що виникло  раніше та із яких проросло коренів.

     Щодо відчуттів. Підручник “Психологія” навчає: “Відчуття вважаються найпростішими із усіх психічних явищ. Вони являють собою усвідомлюваний… чи неусвідомлюваний… продукт переробки центральною нервовою системою значимих подразників, що виникають у внутрішньому або зовнішньому середовищі. В еволюції живих істот відчуття виникли на основі первинної подразливості. …людина у вигляді відчуттів отримує невелику, найбільш значиму частину тої інформації й енергії, які діють на її організм” [Нем; с. 166-167]. “Здатність відчувати дана нам і усім живим істотам з нервовою системою від народження” [Нем; с. 181]. А “Короткий психологічний словник” повідомляє: “Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму при безпосередньому впливові подразників  на відповідні органи чуття. …Здатність до відчуття виникла в процесі еволюції з подразливості (елементарна форма реакції живого організму на зовнішні впливи). …Поряд із сприйманням відчуття складає чуттєвий рівень пізнання. …Відчуття класифікують за властивістю подразників і рецепторів: 1) відчуття зовнішніх подразників (екстероцептивні) – зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові; 2) відчуття внутрішніх подразників (інтероцептивні) – органічні: відчуття спраги, голоду тощо; 3) кінестетичні й статичні (пропріоцептивні) – відчуття скорочення чи розслаблення м’язів, рухів та положення тіла” [000].       

     Щодо емоцій. “Короткий психологічний словник” повідомляє: “Емоції – процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об’єктів, який має для організму сигнальне і регулююче значення. В емоціях людини міститься багата гама відтінків, від легких, ледве вловлюваних змін настрою до різких коливань, нерідко вибухів, які психологи називають афектами. …Емоції викликають в організмі людини комплекс біохімічних реакцій, деякі з них – негативні – можуть бути навіть руйнівними, наприклад для серця. …І.П. Павлов розглядав емоції як складний безумовний рефлекс. Емоції людини відбивають ставлення особистості до навколишньої дійсності і до самої себе. …Особливості емоцій: експресивність, динаміка, інтенсивність, полярність. Емоції класифікуються за різними ознаками: стенічні, що підвищують життєдіяльність організму, і астенічні, що її пригнічують; прості і складні, залежно від того, які потреби вони задовольняють; позитивні і негативні, відповідно до процесу задоволення потреб, тощо. Шляхом тренування людина може навчатися… розумно керувати своїми емоціями. Виховання у людини контролю над своїми емоціями є важливою соціально-педагогічною проблемою” [000]. А підручник Р. Немова “Психологія” навчає: “Емоції – це особливий клас суб’єктивних психологічних станів, які відображають в формі безпосередніх переживань, відчуттів приємного чи неприємного, відношення людини до… До класу емоцій відносяться настрої, почуття, афекти, пристрасті, стреси. Вони включені до всіх психічних процесів і станів людини. Будь-які прояви активності людини супроводжуються емоційними переживаннями. …Чим складніше організована жива істота, чим вищу ступінь на еволюційних сходинках вона посідає, тим різноманітнішою є та гама всіляких емоційних станів, які вона здатна переживати. …Найстаріша за походженням, найпростіша й найбільш розповсюджена серед живих істот форма емоційних переживань – це задоволення, що отримується від задовольняння органічних потреб, і незадоволення, пов’язане з неможливістю це зробити при загостренні відповідної потреби. …будь-який емоційний стан супроводжується чисельними фізіологічними змінами організму. …Однак чітко встановити які із суб’єктивно даних нам як неоднакові емоційні переживання якими органічними змінами супроводжуються, так і не вдалося. …Емоції здатні випереджати ситуації і події, які реально ще не наступили, і виникають у зв’язку з уявленнями…” [Нем; с. 436-440]. “…Згідно з теорією Джемса-Ланге, спочатку мають відбутися органічні зміни у відповідь на дію стимулів, і тільки потім як їх суб’єктивно відображений наслідок виникає емоція. …емоція є не що інше, як наше відчуття вже минулих змін”. Згідно з пізнішою теорією Кеннона-Барда, “емоційні переживання і відповідні їм органічні зміни породжуються одночасно і виникають із одного джерела”, таламуса, гіпоталамуса і центральної частини лімбічної системи. Згідно з активаційною теорією Ліндсея-Хебба, “емоційні стани визначаються впливом ретикулярної формації нижньої частини головного мозку” [Нем; с. 67, 70-71, 448]. ”Більш складним є питання про порівняння емоцій у тварин і людини. Важкість його розв’язання полягає в тому, що первинні емоції у людини і тварини, носять уроджений характер” [Нем; с. 128].

     Ще Б. Спіноза (1675) вірно визначив емоції як стани, які “збільшують чи зменшують здатність самого тіла до дії, сприяють їй чи обмежують її” (“Етика”, частина третя, визначення 3). Ч. Дарвін у своїй праці “Походження виразних рухів людини” довів: емоції людини, пов’язані з турботами про власне тіло, дійсно мають тваринне походження. Перші дослідники емоцій (Г. Спенсер і його учні, Т. Рібо і його школа, творці й послідовники біхевіоризму), з’ясувавши їх біологічне походження і знаходячись під впливом ілюзії щодо можливостей раціонального розуму, зробили помилкові висновки, що емоції “цигани нашої психіки”, “крива розвитку емоцій йде вниз”, “в той час як розвиток людської психіки йшов уперед, емоції відступали назад” [Выг; с. 617]. У. Кеннон довів, що відмирає не сама емоція, а інстинктивні компоненти емоції, що роль емоцій у людській психіці інша, аніж у нижчих тварин. Він пов’язав механізм емоцій з мозком. Наступним кроком у дослідженнях було відкриття зв’язку і залежності між розвитком емоцій і розвитком інших сторін психічного життя людини. З. Фрейд показав надзвичайну динаміку емоційного життя, зокрема зміни в проявах емоцій впродовж життя людини. Починаючи з праць А. Адлера вчення про емоції стало невід’ємною і центральною частиною вчення про характер людини, емоція стала пов’язуватися з процесами становлення психологічної структури особистості. Е Клапаред, досліджуючи психічне розмаїття емоцій, першим чітко розчленив емоції і почуття. Починаючи з Клапареда, дослідники емоцій намагаються знайти відповіді на питання: 1) як пояснити, що світ людських емоцій з кожним новим кроком людини на шляху свого історичного розвитку стає все більш різноманітним? 2) чому інтелектуальні переживання людини проявляються в формі сильних емоційних переживань? 3) чому кожен важливий поворотний момент в долі дитини і дорослої людини так яскраво забарвлений емоційно? Сам Клапаред шукав відповіді на шляху розрізнення емоцій і почуттів. К. Левін показав, як один емоційний стан перетворюється в інший, як виникає заміщення емоційних переживань, як незавершена емоція продовжує існувати часто в закритому виді. Е. Блейлер показав, що при патологічних змінах у хворого виникає своєрідна система взаємин між емоціями і мисленням: самі по собі емоції зберігаються, але їх місце у психічному житті зміщується. У випадку аутизму емоцій-ний процес є ведучим, провідним, а інтелектуальний – веденим [Виг; с. 622 - 635].    

     С.Л. Рубінштейн, узагальнюючи теоретичний і експериментальний матеріал у своїх “Основах…” так розставляє акценти: “Інстинктивні реакції й емоціональні прояви зливаються у непомітних переходах. …Генетично, безсумнівно, емоції були первинно пов’язані з інстинктами і потягами. Зв’язок цей зберігається…” [Руб; с. 555]. “У людини емоції, пов’язані з діяльністю, займають особливе місце, оскільки саме діяльність дає позитивний чи негативний результат. Відмінні від елементарного фізичного задоволення чи незадоволення людські почуття успіху, вдачі, тріумфу, радості і неуспіху, невдачі, краху тощо пов’язані перш за все з ходом чи підсумком діяльності. К. Бюлер висунув закон, згідно з яким по ходу дії емоції переміщуються від кінця до початку. …Зміщення емоційного переживання до початку дії пов’язане також з ростом свідомості. …Насправді треба говорити не просто про єдність емоцій і інтелекту в житті особистості, а про єдність емоційного і інтелектуального усередині самих емоцій, так само як і усередині самого інтелекту” [000; с. 560-562].

     Тут слід згадати також тривимірну теорію В. Вундта, в якій акцентується увага на протилежностях переживань приємного і неприємного, напруженнях і розрядки, збудження і пригніченості. Заслуговує уваги і вчення І.П. Павлова про динамічний стереотип – стійку систему тимчасових умовнорефлекторних зв’язків у корі головного мозку, що забезпечують сталі, однакові відповіді організму на певні комбінації зовнішніх стимулів. Вважається, що динамічний стереотип зменшує емоційну реакцію.  

     Існує згода дослідників щодо неможливості виникнення й існування декількох різних емоцій-переживань одночасно. Вони існують послідовно.

     У людини ступінь усвідомленості емоцій може бути дуже різною, аж до неусвідомлення, що не означає відсутність переживання.

     Емоції пов’язані з пам’яттю, почуття і пристрасті – з довгостроковою пам’яттю.  

     Емоції не обмежуються внутрішніми переживаннями, а й мають зовнішнє вираження в очах (існує до 80 їх відтінків), в голосі (його інтонаціях та тембрі), в виразних рухах обличчя і всього тіла – міміці й пантоміміці.

 

     25.2. Дещо про класифікацію емоцій.

     Кількість слів нашої мови, які мають те чи інше відношення до розмаїття емоцій  досить велика (2-3%). Звернувшись до будь-якого словника, ми бачимо, зокрема, такі: агресія (агресивність), азарт, альтруїзм, бадьорість, бажання, байдужість, безнадійність, безпека (безпечність), безтурботність, бентежність, біль, боязнь, вдячність, великодушність, веселість, взаємність, виснаження, відвертість, вірність, враження, ганьба, гидота, гідність, гіркота, глузування, гнів, гнітючість, голод, гордість, горе, гримаса, грубість, гумор, дикість, добродушність, доброзичливість, довіра, догідливість, допитливість, досада, дотеп, дражнити, дражливість, душевність, емоція, ентузіазм, єхидство, жага, жагучість, жадання, жадність, жалість, жалоба, жалюгідний, жаль, жартівливий, жвавий, життєрадісний, жорстокість, журливий, журитися, загроза, задоволення, заклопотанність, закоханість, замішання,  занепокоєння, запал (запальний), зараження, засмутити (засмучений, засмучувати), захоплення, збентеження, збудження, зворушений (зворушливий), здивування, злість, злоба (зловісний, злорадний, злостивий), змучений, зневага, зневіра, іронія, каприз (капризний), каяття, кепкувати, клопіт, кохання, кривда, ласка, лестощі, лихий, лихо (лиховісний), лицемірство (лицемірити, лицемірний), лоскотати, любов, лють (лютий), ляк (лякати), метушитися (метушливий), міміка, моторошний, надія, напрочуд, наруга, насмішка, наснага, настрій, натхнення, небажаний, небезпека, невблаганний, невдоволений, негідник (негідний), ненависть, непевний, неповага, нервовий, нестерпний, нещастя, нещирий, ніяковіти, нудьга (нудитися, нудний, нудьгувати), облудник (облудний), образа, обридати, обурити (обуритися, обурливий), огида, одухотворений, озлоблений, окрилений, оніміти, оптимізм, острах, отерпнути, палкий, паніка, переляк, песимізм, пестощі (пестити, пестливий), пиха (пихатий), пишатися, підбадьорити (підбадьорювати), підбурити (підбурювати), підлабузництво, підлесливий, підлість, підступність, побажання, поблажливість, повага, подив, подобатися, подразнювати, подяка, пожвавлення, покора, полохати (полохливий), помста, посмішка, посоромитися, потяг, похмурий, почуття, привабливий, привітання (привітний), пригнітити (пригнічений, пригнічувати), приємний, примха, приниження (принижувати, принизити), пристрасть, прихильність (прихильний), приязнь (приязний), противний, радий, радісний, разючий, ревнощі (ревнивий, ревнувати), ревний, рішучий, роблений, розбещений, розвага, розгубленість, розпач, розпещений, розпука, розпусний, розрада, розчарування, розчулений (розчулити), роз’ятрити (роз’ятрювати), самітність, самовдоволений, самовідданий, самовладання, самовпевнений, самовтіха, самозадоволений, самолюбивий, сердечний, сердешний, сердитий, серйозний, скніти, скорбота, сміх, смуток (смутний), совість (совісний), сором (соромитися, соромливий), спересердя, співчуття, сподобатися, спокій, спокуса, страждання, страх, сумирний, сумління (сумлінний), сумний, сумнів, тактовний, тамувати, терпіння, томитися, тремтіти, трепет, тривога (тривожний), тужити (тужливий, тужний),  турбота, угамовувати, удаваний, удати, усмішка, утіха (утішати, утішити, утішний), хапливий, хвастощі, хвацький, хвилювання, холоднокровний, цікавість, чуйний, чулий, чуткий, чутливий, чуття, шаноба, шанування, шаріти (шарітися), щастя, щирість. 

***

     Класифікація емоцій може бути здійснена за різними ознаками [Фрид; с. 107-120], [Фрид; № № 72, 88а, 114, 193, 209а, 216, 217, 231, 237]. Для нас найперше представляють інтерес розрізнення тих емоцій, що 1) властиві тваринам і людині (фундаментальні е.), 2) властиві лише нижчим тварям, 3) властиві лише людині, 4) є комлексом власне емоції (фундаментальної) і символьної свідомості, 5) є комлексом власне емоції (фундаментальної) і волі. 

     Щодо першого, то усі емоції беруть початок від первинної подраздивості, розрізнення корисного-шкідливого та переживання задоволення-незадоволення. Агресивність, сексуальні потяги і страх – найперші, фундаментальні емоції – поєднання інстинкту (як “спонукання вроджених рефлекторних дій”) і переживання (як системного, емерджентного відображення ситуації усім організмом в цілому), вони однаково значимі як для тварин мільйони років поспіль, так і для людей сьогодні. Згідно з У.Мак-Даугаллом, налічується 12 “основних інстинктів”, які однаково властиві як тваринам, так і людині. Щодо другого – переживань-емоцій, які властиві лише тваринам і яких зовсім нема у людини, то про такі ми не знайшли ніяких свідчень у доступних нам літературних джерелах. Щодо іншого – 3), 4) і 5), то лише людині властиві почуття, які за означенням є комплексом (об’єднанням, сімбіозом) власне емоцій і символьної свідомості (хоча є думка, що фізіологічною основою почуття є умовні рефлекси), і лише людині властиві пристрасті, які за означенням є комплексом власне емоцій і свідомої волі.               

***

     Окрім смислових значень слів, цікаво поглянути на зміст поговірок, які відобажають співвідношення емоціонального й інтелектуального у сучасній свідомості людини та спільнот: 1) “Якщо не поспілкуюсь день-два з сусідкою - не перемиємо іншим кісточки, то відчуваю: у роті кисло” (із розмови в українському селі); 2) “Умом Россию не понять!” (актуальне висловлювання серед росіян); 3) “ Усі хвороби – від нервів і лише одна від…” (сучасна народна мудрість) тощо.

 

     25.3. Емоції – що ми маємо знати про них?

     Відомому австрійському етологу К. Лоренцу належить таке узагальнення. Якщо уявити, що позаземний спостерігач володіє лише інтелектом і нічого не знає про інстинкти та емоції людини, то він нічого не зміг би зрозуміти про людське життя на нашій планеті. Він ніколи б не дійшов висновку, що людська поведінка спрямовується так званою свідомістю, як це наївно вважає більшість землян. У зв’язку з цим, постає питання: яке місце емоцій у психічних процесах живого організму і у житті людини, взагалі?  

     Емоції і відчуття беруть початок із спільного кореня – подразливості (розсіяної  чутливості),  яка є властивістю кожного одноклітинного організму і кожної клітини багатоклітинних організмів. В процесі еволюції відбулася диференціація і спеціалізація клітин і сьогодні ми пов’язуємо відчуття з наявністю відповідних органів чуття – зору, слуху, нюху, смаку, дотику, які в процесі розвитку живих істот пристосувалися до сприйняття певних видів енергії. Оскільки організм вищих тварин (і людини, в тому числі) є диференційованим і ієрархічно побудованим, то сигнали органів відчуттів збираються у центрі управління – мозку.  

     Щодо емоцій, то вони є системною реакцією організму на ту чи іншу ситуацію в якій знаходиться організм. Іншими словами, реагує не вузько спеціалізована група клітин, як у випадку зору чи слуху, а весь організм, усі чи майже усі його фізіологічні системи – ендокринна, кровеносна, дихальна, травна, сечовостатева, нервова. Як забезпечується координація, узгодженість такої системної реакції? То цікаве питання. Системоаналітики вже давно оперують терміном “когерентність”, яким позначають здатність елементів системи реагувати разом. Сам механізм когерентності залишається ще нез’ясованим. Біополе, емоції, ферменти… якось пов’язані між собою для забезпечення когерентності, системної реакції організму. Можливо тут ключовим є голографічний принцип відображення інформації за допомогою хвильових процесів, коли кожна ділянка голограми здатна відтворити усе зображення. Наука колись з’ясує усе це. Але вже сьогодні ми розуміємо, що емоції потрібні організму, їх не треба викорінювати, знищувати, як вважалося ще недавно. Одним із перших, хто звертав увагу на інтегративну функцію емоцій, був фізіолог, академік П.К. Анохін: “Здійснюючи майже миттєву інтеграцію (об’єднання в єдине ціле) усіх функцій організму, емоції самі по собі і в першу чергу можуть бути абсолютним сигналом корисного або шкідливого впливу на організм, часто навіть раніше, аніж визначені локалізація впливів і конкретний механізм відповідної реакції організму” [Анохин П.К. Эмоции // Психология эмоций: Тексты. - М., 1984. - С. 173].

     Досліджуючи емоції, психологи довгий час з’ясовували, чи органічні процеси у різних ділянках організму передують нервовим сигналам у гіпоталамусі та інших відділах мозку чи навпаки. З огляду на феномен когерентності, можна сказати, що не це є актуальним питанням теми про емоції. Вважаємо за необхідне тут зупинитися ще на одній функції емоцій, окрім сигнальної, регулюючої, інтегративної. Маємо на увазі функцію енергетичного забезпечення життєдіяльності організму, зокрема цілеспрямованої діяльності. Звідки береться енергія та як накопичується, більш-менш зрозуміло. Однак, її розподіл й нерівномірне у часі використання потребують досить складного механізму. І без емоцій тут не обійтись. Про те, що такий механізм є крихким і делікатним, свідчать так звані неврози (не плутати з психозами), їх розповсюдженість серед дітей (в онтогенезі) й серед дорослих. На це вказує і потреба організму у постійному сенсорному й емоційному навантаженні.

     Отже, людина без емоцій не життєздатна. Емоції не можна викорінювати, їх не можна ігнорувати. Більше того, емоційна сфера людини потребує постійного навантаження, певного динимізму у межах оптимальної для даного індивіда інтенствності. Емоційний голод таке ж реальне явище, як і голод м’язовий чи травлення. Емоційний голод переживається у формі нудьги і туги. Чи означає це необхідність тренування емоцій подібно тому, як ми тренуємо свої м’язи щоденною уранішньою фіззарядкою та спортом? Якщо так, то як бути з емоціями протилежних полярностей, чи тренувати негативні емоції? Відомо, що тривалі й інтенсивні негативні емоції можуть бути руйнівними для організму. У зв’язку з цим виникає практичне питання, як їх нейтралізувати. Подавити до нуля силою волі, нейтралізувати фізичним навантаженням чи замінити емоціями протилежної полярності, позитивними? Життєвий досвід свідчить, що обов’язковим має бути і перше, і друге, і третє. Очевидно, не існує гімнастики емоцій і почуттів подібно тій, що асоціюється з фізкультурою. Однак є смисл ставити питання про повноцінне емоційне життя, осердям якого мають бути пристрасті як комплекси почуттів і волі.

     Отже, проблема гармонізації емоційної сфери існує як педагогічна проблема в онтогенезі, так і у повсякденності дорослого життя. Коротко кажучи, дитина повинна з певною регулярністю малювати, співати, танцювати, вишивати, ліпити з пластеліну, щось майструвати, спілкуватись з природою і людьми, святкувати події, відвідувати картинні галереї, театральні вистави, пробувати себе у найширшому діапазоні діяльності і проявів емоцій. Дорослі не повинні обмежувати себе вузькою професійною діяльністю та відпочинком лише перед телевізором. На жаль, у сучасній педагогіці проблеми сенсорного виховання ще не виокремлені у окремий напрям, їм не приділяється достатньої уваги.       

 

     25.4. Емоції як містки між несвідомим і свідомим.

     Емоції як система відображення мають свою специфіку: вони зорієнтовані  на обслуговування  цілісності організму, насамперед, енергетичної цілісногсті. Унікальність емоцій людини полягає у їх зв’язках, з одного боку, з інстинктами, а з іншого боку – з образами, пам’яттю, уявою і символічною свідомістю. У цьому немає нічого дивного, адже інстинкти вимагають системної координації, в тому числі, участі нервової системи. Умовні рефлекси забезпечуються усією нервовою системою, в тому числі мозком.

     Виникає питання: чи існують емоції людини, які б не відображались і не контролювалися в тій чи іншій мірі її символічною свідомістю? Скоріше всього, таких нема. З іншого боку, маємо запитати: що із несвідомого ніяк не відображається емоціями? Інстинкти, інтуїція? Якщо ж таке є, то воно не критично суттєве для організму, оскільки ніяк ним не переживається. Чи існують інстинкти без емоцій? Мабуть, ні. Чи існує інтуїція без образів? Мабуть, ні. Чи існують образи без емоцій, хоча б дуже слабких? Мабуть, ні. Що ж ми позначаємо терміном “несвідоме”? Чи не те, що у даний момент чомусь не освітлюється “ліхтарем свідомості”, тобто не є об’єктом уваги, не абстрагується, не деталізується, ні з чим не порівнюється, а лише цілісно переживається усім організмом? Такими є і інстинкти, і образи, і емоції. Звісно, можна звузити поняття “несвідоме” до того, що ніяк організмом не переживається, наприклад, такими є “горме” Макдоугалла (вроджена програма цілеспрямованої активності організму),  інформація генетичного коду, реакції безумовних рефлексів, трансперсональне Станіслава Грофа чи видіння під гіпнозом.

     Отже, термін несвідоме можна використовувати як у широкому сенсі, так і в вузькому. Термін “несвідоме” використовується сьогодні у формі двох кройнощів - як синонім трансцендентного у системі психічного відображення або ж як ототожнення з “підсвідомим”. Це неправильно. Необхідно спробувати деталізувати несвідоме і знайти середину між крайнощами, можливо, найперше, розширивши поняття підсвідомого як його частини включенням до нього усього діапазону емоцій. До підсвідомого, як ми знаємо, за визначенням належить те, що за певних умов може усвідомлювати-ся чи усвідомлювалося раніше.     

 

     25.5. Активність людини, гомеостаз і гетеростаз, актуалізація і мотивація, їх зв’язок з емоціями.

     Людина як і будь-яка жива істота є активною. Реальне життя індивіда, на думку усіх авторів різноманітних концепцій і теорій, скеровується певним “ансамблем” спонукальних сил, які позначають словами потреби, інстинкти, потяги, прагнення, мотиви тощо. У сучасній психології серед спонукальних сил на перше місце прийнято висувати потреби – біологічні, соціальні, духовні тощо. На що спрямовані ці спонукальні сили? Насамперед, на підримання рівноваги організму з середовищем. Здатність живого організму підтримувати стабільність свого внутрішнього середовища в умовах безперервної зміни фізико-хімічних, енергетичних та інформаційних умов його життя називають гомеостазом (гомеостазисом).

     Організм живої істоти є відкритою системою, що не тільки забезпечує свій власний гомеостаз, а й розмножується, підтримуючи стабільність існування виду. Стабільність виду не означає його незмінність, а лише стабільність певних внутрішніх умов. Вид розвивається, цей факт певною мірою враховується терміном гетеростаз. Слід зазначити, що досі психологія більше уваги надавала гомеостазу, а термін гетеростаз лише з недавнього часу з’явився у психологічних словниках. Частково це можна пояснити тим, що здатність розвиватися є більш вираженою у людини, аніж у братів її молодших, а серед людей представлена неоднаково.

     Що спонукає живий організм до розвитку? Питання не просте. Досі наголошувалося на мутаціях генотипу в момент народження організму та на природному відборі результатів кращих мутацій. І лише недавно вчені переконалися, що цього замало. Сьогодні все більше говорять про “вмонтовану в організми” програму розвитку. Що являє собою ця програма розвитку – не ясно. Але з тим, що вона існує, сьогодні погоджуються майже всі. Де витоки творчої сили людини? Що спонукає її розвиватися в онтогенезі? Кращою відповіддю на перше запитання є така: творча сила людини являє собою результат тривалої історії еволюції живого. Щодо другого питання, то воно ще не має задовільної відповіді. Відповідь на нього почав формувати Альфред Адлер у полеміці зі своїм колегою Зігмундом Фрейдом.

     Справедливості ради, слід зазначити, що у філософії ідея “життєвої сили”, “ентелехії”, “світової волі”, “горме” тощо, іншими словами - гетеростазу була присутня завжди. Психологія, виокремившись із філософії, продовжила пошук істини у координатах гомеостазу-гетеростазу. Якщо З.Фрейд (1856-1939) вважав, що основним мотивом людської поведінки є прагненням зменшити збудження і напругу організму, то його колега Альфред Адлер (1870-1937) сформулював протилежну концепцію – люди самі генерують напругу, бо борються за досягнення фіктивних цілей свого суб’єктивного світу і прагнуть до зверхності та переваг над іншими. Крім цього, Адлер надає значимості тій чи іншій усвідомленій неповноцінності людини і бажанню її компенсувати.

     В середині XX ст. Джон Доллард і Ніл Міллер зробили спробу (1950) глибше обгрунтувати позицію гомеостазу, визначивши його як основу мотивації поведінки людини. “Приблизно в той же самий час, коли Доллард і Міллер уперше обгрунтували принцип гомеостазу, Маслоу і Роджерс висунули зовсім іншу концепцію мотивації людини [Maslow, 1987; Rogers, 1951]. Ці теоретики гетеростазу вважали, що основою мотивації людей є неперервний пошук особистісного росту і самореалізації. Замість того, щоб спрямовувати свою поведінку… на зменшення напруги, люди, згідно зі своєю природою, постійно шукають… можливості випробувати свої сили” [000; с. 48]. Видатні представники гуманістичного напряму в персонології Абрахам Маслоу і Карл Роджерс, виокремивши потребу творчої самореалізації людини як постійний рух у напрямі актуалізації її потенційних можливостей, не дали чіткої відповіді на питання - потреба самоактуалізації творчістю вроджена чи набувається прижиттєво і чи існує щось подібне у нижчих тварин? Сьогодні ми схильні вважати, що кожна людина народжується із задатками, які сформовані усією попередньою історією тваринниого світу, а потім в онтогенезі їх реалізує в тій чи іншій мірі повноти залежно від зовнішніх умов. Цікаво, що за оцінкою самого А. Маслоу у близькому йому середовищі розвинених країн кількість самоактуалізованих особистостей не перевищувала 1%.

     Отже, загальне усвідомлення того, що поведінка – це ще й пошук відсутніх чи ще не існуючих ситуацій і предметів, що активність ніколи не буває ненапрямленою відбулося лише у другій половині XX ст. [Ж. Нюттен, Мотивация // Экспериментальная психология / Под. Ред. П. Фресса и Ж. Пиаже. Вып. 5.-М., 1975]. Як зазвичай і буває на шляху пошуку єдино правильної наукової істини, впродовж другої половини XX ст. йшло “зважування” двох концепцій – гомеостазу і гетеростазу, з’ясування, яка ж із них є більш правильною чи вагомішою. Сьогодні ми розуміємо, що вони не суперечать одна одній, а взаємно доповнюють. Тут варто знову повернутися до Альфреда Адлера і його коцепції фіктивних цілей як орієнтирів у суб’єктивному світі людини, сконструйованому нею самою. Якщо гомеостаз однакоао властивий усьому живому, то гетеростаз чітко проявляється лише не рівні людини і вочевидь пов’язаний з її свідомістю. Що манить людину “за горизонт” з силою у тисячі разів більшою, аніж у братів її молодших? Відповідь очевидна: фіктивні орієнтири суто людської бульки свідомості на додаток до успадкованих від тварин інстинктивних потягів.

     Як би там не було, і гомеостаз, і гетеростаз, потребують не лише первинних спонукальних сил, а й енергетичного забезпечення, яко-му передує “енергетична мотивація (мобілізація)”. Ясно, що без емоцій тут не обійтись.

     Дослідники зафіксували, що усім тваринам в тій чи іншій мірі властива пошукова поведінка і мотивація їх поведінки не зводиться лише до реагування на ситуативні подразники. Механізми формування цілей людської поведінки мають біологічну передісторію. Різниця лише в тому, що у тварин діапазон об’єктів, які задовольняють її потреба є заданим від природи і жорстко обмеженим системою видових пристосувальних інстинктів. У людини цих обмежень нема, її потреби і способи їх задовольняння можуть розширюватись і обмежені лише ресурсами навколишнього середовища.

     Запропонована П.К. Анохіним (1975) схема функціональної системи застосовна як для довільної, так і мимивільної поведінки, що свідчить про схожість мотиваційних механізмів у тваринному світі. Як у людини, так і в братів її молодших присутня пускова афферентація (подразник, сигнал), афферентація обстановки (оцінка і врахування внутрішнього стану і зовнішньої ситуації), пам’ять про аналогічні ситуації в минулому і потреба-мотивація. Випереджувальне відображення забезпечується акцептором дії і позначається словами “очікування”, “установка”, екстраполяція, антиціпація.

***

     Емоція і мотивація – як взаємовідносяться ці поняття?

     Відомий російський психолог Є.П. Ільїн не випадково свій навчальний посібник “Мотивація і мотиви” розпочинає з розгляду складнощів у вивченні мотивації і мотивів людини. “Перш за все, - пише Ільїн, - виникла термінологічна неясність: одинаково і навіть як синоніми вживаються терміни “мотивація” і “мотив”. “Мотивація” використовується навіть частіше… в це поняття можна включати будь-що; адже детермінувати і спонукати може безмежна множина речей і явищ. Недаремно Д. Д’юсбері (1981) пише, що поняття “мотивація” використовується зазвичай як корзина для сміття… Недаремно А.Н. Леонтьєв писав, що праці з проблем мотивації майже не підлягають систематизації… само поняття “мотив” перетворилося у великий мішок, в який складено найрізноманітніші речі… Вихід із ситуації, що склалася, нам бачиться в тому, щоб розглядати мотивацію як процес формування мотива (як підстави вчинку)” [Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. - СПб.: Питер, 2004. - 509 с. - С. 17-18, 66].

     Дослідники традиційно впадають у дві крайнощі: або розглядають мотивацію лише як енергетичне джерело активності, або ж зациклюються на інтелектуальних етапах. Ще Ф. Енгельс у XIX ст. констатував: “Люди звикли пояснювати свої дії із свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звісно, відображаються в голові, усвідомлюються)” [Маркс К., Енгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т. 20. - М., 1968; с. 28]. Настав час підійти до проблеми комплексно, розглядати усі чинники як взаємодоповнювальні.

     Потреба – це психічне відображення нестатку (необхідності) в ресурсах, в засобах для здійснення внутрішньої програми життєдіяльності (підтримки рівноваги і розвитку). Як психічне відображення у формі суб’єктивного переживання напруги, нерівноваги, потреба – це емоція. Як така, вона може людиною усвідомлюватися, частково усвідомлюватися чи зовсім не усвідомлюватися.  

     Потреба у людини не приводить негайно до активності на усунення нестатку. Суб’єктивне переживання потреби (емоція) опредмечує, об’єктивує, окреслює потребу в формі образу, поняття й формулює, ініціює активність, яку часто називають “потягами”. Процес активації потребує часу. Тому нерідко слова бажання, хотіння, потяг, потреба розглядаються як синонімічні, які виражають лише різні сторони і відтінки одних і тих же переживань. Як і будь-яка активність, пов’язана з емоціями, потяги людини в залежності від обставин усвідомлюються в різній мірі.

     “Звичайно, питання про те, що в потягах усвідомлюється, а що не усвідомлюється, надто складне. …Наявність у потягу усвідомленої цілі (об’єкта) підтверджується багатьма фактами. …В тлумаченні потягу як потреби з неусвідомленою ціллю (неопредмеченої потреби, якщо користуватися термінологією А.Н. Леонтьєва), хочуть того психологи чи ні, знаходить відображення фрейдівське розуміння потреби і потягу як інстинкту. …не можна не бачити і обмеженості розуміння З. Фрейдом явища потягу.

     Розуміння потягів як властивостей, близьких до інстинктів, в тій чи іншій мірі різними авторами, очевидно, не випадкове. Над потягами постійно “витає дух” поганої усвідомленості: “Когда б не смутное влеченье чего-то жаждущей души”, … “Невольно к этим грустным берегам меня влечет неведомая сила” [О. Пушкін].

     Щодо поганої усвідомлюваності потягів, то справа тут не в неусвідомлюваності об’єкта потягу, а в нерозумінні того, чим цей об’єкт приваблює, манить до себе. …Услід за К.К. Платоновим потяг можна розглядати як примітивну емоціональну (чи переважно емоціональну) форму спрямованості особистості” [Ільїн:; с. 155-157].

     Будь-яка потреба подібно аккумулятору заряджає енергією активність. Цей процес формування енергетичної активності позначається зазвичай як мотивація. Спроби виокремити певні стадії (етапи) у мотиваційному процесі робили багато дослідників. Найбільш нечітким виявився етап усвідомлення мотиву. У людини мотив як усвідомлене спонукання для певної конкретної дії формується по мірі того, як людина враховує, оцінює, зважує, обирає ресурси і дії та прогнозує результати. Дослідникам важко було погодитися, що процес мотивації може усвідомлюватися лише частково або ж зовсім не усвідомлюватися. Звідси багатокомпонентність мотиваційного процесу, так званий “мотиваційний мішок” (Леонтьєв) і корзина для сміття (Д’юсбері). Отже, мотивація – це процес формування мотиву. Мотив окреслює стратегію дій. В остаточному виді мотив як результат мотивації формується у процесі дій і є складним системним психічним утворенням з компонентами інтелектуальними, вольовими і емоційними, які знаходяться у різних пропорціях і не завжди в гармонії.

     Мотивацію зазвичай визначають як психічний процес перетворення у внутрішні спонукання не тільки потреби та інших внутрішніх впливів, а й впливів зовнішніх. Розрізняють внутрішньоорганізовану і зовнішньоорганізовану мотивацію (психологічні впливи іззовні на процеси свідомої і несвідомої мотивації). Зовнішні впливи в свою чергу розрізняються як впливи на несвідоме людини і впливи на її свідомість, вони можуть мати різновид зараження, наслідування, навіювання, натяку, прохання, поради, переконання, вимоги і заборони. У  зовнішніх впливах часто метою впливів суб’єкта на об’єкт впливу є інтереси першого.

     Зараження – процес передачі емоційного стану від одної людини (групи) до іншої. Успадковане від братів наших менших, у тій чи іншій формі притаманне усім людям (ентузіазм трудовий, запалення бійців на фронті перед і в момент атаки, збудження уболівальників на стадіоні). Характеризується проявом високого рівня енергетики. Піддається у певній мірі регулюванню свідомістю.

     Наслідування. Має своїми початками інстинктивні механізми. У людини зустрічається в формі звичаїв, моди, наслідування старших і авторитетних. Необхідне для встановлення перших контактів дитини з оточенням, навчання і групової поведінки (колективної діяльності) та ідентифікації себе зі спільнотою.

     Навіювання. Психологічний, переважно емоційний вплив зі зниженою аргументацією ініціатора впливу і великою довірою та низькою критичністю адресата впливу. Суггерент переносить відповідальність на суггестора, який немов би замінює його сумління. Результат залежить від багатьох чинників [Ільїн; с. 97-102].

     Прохання. Демонструється елемент залежності прохача від того, до кого він звертається. У свідомості останнього виникає образ своєї значимості у даній ситуації.

     Порада. Пропонується один із варіантів розв’язання проблеми. Прийняття варіанту залежить від таких чинників, як безвихідь, довіра та інших.            

     Переконання. Основне – пояснення і усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків.

     Наказ, вимога (примушування). Для виконання дії недостатньо, щоб задача була суб’єктом зрозумілою, вона повинна бути ним прийнятою, стати значимою. Прийняття цілі іншого як власної відбувається й у тому випадку, коли у людини сформована внутрішня позиція (соціальна установка) зобов’язальності або ж захисний психологічний механізм уникнення покарання.  

     Маніпуляція. Приховане від адресата його спонукання до дій для досягнення маніпулятором власних цілей. Сполучає в собі обман з усіма вище перечисленими зовнішніми впливами.

     Мотиви дій часто спрямовані на досягнення цілей, які не є достатньо обгрунтованими для самого виконавця. І це зрозуміло, адже людина живе у суб’єктивному світі з великою часткою ілюзій і фіктивних цілей. Тому розкриття структури мотиву означає не що інше, як “залізти в душу” собі чи іншим. Людина зазвичай легко, залюбки дивиться правді в очі тоді, коли вона приємна. Потяг до приємного інстинктивно спонукає обирати хибні цілі. Саме в цьому полягає відповідь на питання “Чому люди так часто обманюються?”.

     Розрізняють також особливості мотивації індивідуальні -  самоконтроль (в т.ч. моральний, правовий, техніки безпеки тощо), інтелект, світогляд, фанатизм тощо; вікові – зниження ролі зовнішньо-організованої мотивації в 11-15 років і посилення ролі внутрішньо організованої; етнічні – схильність всебічно зважувати ситуацію чи діяти “на авось”, схильність до самовираження чи підлеглості,  нетерпимість чи толерантність, вплив релігії та традицій тощо. Згідно з А. Маслоу, будь-яка поведінка виявляє тенденцію до детермінованості швидше декількома або ж усіма базовими потребами одночасно, аніж одною із них. Отже, мотивація як процес і мотив як системне утворення можуть мати безліч складових. У мотивах можна розрізняти різні функції: спонукаючу, спрямовуючу, стимулюючу, директивну, регулятивну, структуруючу, смислоутворюючу, відображуючу, пояснюючу, захисну тощо. Можна розрізняти різні характеристики мотиву, наприклад, змістовні (усвідомлення структури, упевненість щодо вибору рішення, спрямованість – особистісна чи суспільна, зорієнтованість на ті чи інші потреби тощо) та енергетичні (силу, стійкість).

     Усвідомлюваність мотиву – найважливіша змістовна характеристика. Була виокремлена у вітчизняній психології зовсім недавно, в останній чверті XX ст., коли дослідники мотивів і мотивації остаточно зрозуміли ту істину, що між свідомим і несвідомим нема чіткої межі, що на відміну від цілей, мотиви представлені в свідомості у формі емоцій і актуально не усвідомлюються суб’єктом, коли ми здійснюємо ті чи інші дії, ми зазвичай не думаємо про мотиви, які їх спонукають. Правильним є трактувати неусвідомлені дії не як явища, зовсім не представлені в свідомості, а як явища, які не отримали більш-менш широкого смислового зв’язку з іншими спонуками, не були співставлені, інтегровані з ними. Таким чином, мотиваційні явища можуть мати різний рівень усвідомлення, неусвідомлення мотиву розуміється як слабке усвідомлення. Усвідомлення починається тоді, коли явище відображається вербально. Одним із перших, хто так зрозумів межу між несвідомим і свідомим, був С.Л. Рубінштейн.

     Сила мотиву – найважливіша енергетична характеристика, пов’язана з відповідною емоцією. В ролі генератора емоційної енергії виступає гіпоталамус, який збуджується від недостачі певних речовин в організмі. Досі нез’ясованим залишається питання про пропорції енергії, мобілізованої свідомістю і несвідомим.

     Потяги як енергетичну активність, спрямовану усвідомленим мотивом в залежності від їх сили і стійкості розділяють на захоплення, пристрасті, схильності, інтереси. Захоплення мають різну тривалість. Пристрасть – це необмежене в часі захоплення великої сили, сплав емоції, свідомості і волі. Пристрасть завжди виражається в зосередженості, зібраності помислів і сил, спрямованості на єдину ціль. Схильність – спрямованість на певну діяльність, виступає як потреба в діяльності, до якої дана особа особливо небайдужа. Характерною особливістю схильності є те, що людина, зазвичай, слабо усвідомлює її істинні глибинні причини. Інтереси – спеціальний емоційно забарвлений психічний механізм, через який потреби, насамперед пізнавальні потреби, набувають свідому, “смислоутворюючу” силу, а мотиваційний процес приймає чітку спрямованість уваги. Допитливість, цікавість – інші форми прояву пізнавального інтересу. Інтерес може еволюціонувати в спрямованість особистості, більш складне мотиваційне утворення. Поняття “спрямованість особистості” ввів в науковий обіг С.Л. Рубінштейн як характеристику основних потреб, схильностей, прагнень, пристрастей, інтересів людини. Допускається, що у людини можуть бути різні і одночасно співіснуючі спрямованості.

***

     Для глибшого розуміння того, як людина створює свій суб’єктивний світ і якими механізмами мотивації користується, повернемося до понять “значення” і “смисл”, які ми вже розглядали у розділі 12, де йшла мова про властивості і форми символьної свідомості людини і суспільства. Значення є узагальненим відображенням певного фрагменту дійсності, фіксованим у слові і незалежним від індивідуального відношення до нього людини. Розрізняють значення слова і “суб’єктивний особистісний смисл усвідомлюваного змісту” (Леонтьєв). “Смисл, - пише О.М. Леонтьєв, - створюється відображеним в голові людини об’єктивним відношенням того, що спонукає її діяти, до того, на що її дія спрямована, як на свій безпосередній результат, Іншими словами, свідомий смисл виражає відношення мотива до цілі” [Прп; с. 225]. Розрізнення понять значення і смислу дозволило зробити предметом конкретного психологічного аналізу структуру діяльності, структуру потреб людини, процес формування мотивів. Леонтьєв визначає мотив як “опредметнену” потребу. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться, набуває своєї спонукальної сили і стає мотивом. Смисли породжуються мотивацією – таку думку висловив Леонтьєв і в доповіді на XVIII Міжнародному конгресі психологів в Москві (1966): “Смисл породжується не значеннями, а відношенням між мотивом дії і тим, на що дія спрямована, як на свій прямий результат, тобто метою дії” [000; с. 9]. Розрізнення понять значення і смислу дозволяє подолати розрив між сферою символічної свідомості і емоційною сферою потреб, про що Леонтьєвим було сказано так: “Введення цього поняття дозволяє подолати також і ті психологічні концепції, які виходять із визнання двох різних діючих одна на одну сфер. Одна – сфера свідомої думки, свідомості, інша – сфера потреб і мотивів. Певна річ, слід розрізняти ці сфери. Вони, однак, утворюють єдину структуру – внутрішню структуру самої свідомості” [Там; с. 11].    

     Отже, смислові мотиваційні системи є основою життєвих відношень людини. Вони пов’язані зі світоглядом, ціннісними уявленнями, з образом власного “Я”, залежать від соціальної ситуації, позиції людини у суспільстві, від взаємодії мотивів, заданих цією ситуацією, і практичної діяльності. Отже, на питання, що являють собою суб’єктивні життєві світи людини і чому так багато в них фіктивного, ілюзорного, можна відповісти: шукаймо відповідь у процесах смислоутворення. Фікції та ілюзії як орієнтири покликані компенсувати нестачу істинних знань про дійсність, вони необхідні для побудови стійких конструкцій життєвого світу, зокрема, мотивів.

     Будучи породженням життєдіяльності людини, смислові утворення включаються в діяльність і тим самим починають здійснювати функцію контролю і регулювання життєдіяльності. Саме завдяки присутності смислових утворень стає можливою саморегуляція поведінки. І навпаки, ослаблення смислоутворюючої функції мотиву зменшує і спонукальну силу мотиву, а це веде до дезорганізації діяльнісної сфери людини.

     Процес смислоутворення, опосередковування, можливий лише за наявності вміння виходити за межі поточної ситуації, виокремлення віддалених цілей. Таке опосередковування забезпечує людині можливість самостійного регулювання своєї поведінки.і є одним із найважливіших індикаторів рівня розвитку особистості. Процес опосередковування здійснюється на різних рівнях психічного відображення і залежить від багатьох детермінант: від змісту діяльності, від ситуації, в яку діяльність включена, від цілей, які ставить перед собою людина, від ієрархії мотивів, від самооцінки, від сприйняття людей, з якими людина взаємодіє і спілкується, від спрямованості особистості.

     Про опосередкованість можна говорити тільки тоді, коли людина не лише усвідомлює ситуацію і свої можливості в ній, але й коли вона може робити відповідні знання і породжувані ними свої переживання й почуття об’єктом своєї свідомості. Опосередкування поведінки пов’язане з самосвідомістю людини, з її самооцінкою, з можливостями рефлексії.

     Людина завжди живе в ситуації, яка вимагає від неї усвідомленої дії, вчинку. Ці дії і вчинки часто детерміновані такими віддаленими цілями і мотивами, які протирічать сьогоденним. І людина має робити вибір. І лише тоді, коли поведінка людини опосередковується саме структурою узгоджених далеких і близьких цілей, можна говорити про зрілість особистості. Опосередкована поведінка – це підпорядкування цілям, які стоять перед людиною. Про сформованість опосередкованості свідчить усвідомлення не лише своїх вчинків, але й мотивів, що зумовлюють їх. Опосередковуючи свою поведінку, людина отримує можливість виробляти нові способи дій, активності, нові мотиви. Поведінка людини стає більш довільною і усвідомленою.

     Опосередковування тісно пов’язане з проблемою компенсації почуття неповноцінності. Зазвичай проблему захисту пов’язують з несвідомим рівнем психічного відображення. Наприклад, негативізм підлітка часто буває невдалою компенсацією невпевненості в собі і проявляючись на неусвідомленому рівні, нерідко приводить до деформації реальних вчинків людини, до порушення гармонійних зв’язків між цілями поведінки та породженою поведінкою ситуацією. У таких випадках зміст психотерапевтичних і психокорекційних заходів зазвичай полягає в тому, щоб допомогти пацієнту усвідомити істинний смисл своїх дій, побачити себе з боку. Лише при усвідомленні істинного “лику” своїх дій і переживань стає можливою адекватна регуляція своєї поведінки, - переконливо стверджує Б.В. Зейгарник, спеціаліст з патопсихології. Свідоме прийняття “заходів захисту” інакше перебудовує діяльність людини, аніж неусвідомлюване. Виникнення заходів захисту на неусвідомленому рівні приводить у більшості випадків до викривлення дійсності заміщенням реальних відношень штучно створеними. З прийняттям усвідомлених заходів захисту відбувається відновлення адекватних реальності форм життєдіяльності людини. Таке усвідомлення має відбуватися без втручання інших людей, спонтанно, за рахунок нового смислоутворення – переосмислення ситуації, перебудови системи смислових відношень, зміни співвідношення віддалених цілей. Якщо віддалені цілі не беруть участі в регуляції поведінки людини, то про сформованість особистості важко говорити [Зейгарник Б.В. Патопсихология. Учебник. – М.: Изд. Московского университета, 1986. – 288 с. - С. 110-113].    

***

     Особливості мотивації і мотивів у осіб з різними нервовопсихічними розладами легко можна зрозуміти, грунтуючись на законі  напластування Е. Кречмера. Такі розлади – це повернення до незрілих форм мотивації дитячого віку, примітивних реакцій, коли подразнення від переживання не інтеріоризовані через складну структуру особистості (“внутрішній фільтр”). Як вважає Е. Кречмер, у дорослих розвинених особистостей подібна примітивна реакція може виникнути при травматичних впливах, коли глибокі філогенетичні пласти психіки відчувають ізольоване подразнення і, становлячись на місце верхніх пластів, виступають на поверхню. Подібні примітивні реакції мають місце не лише у травмованих, а й у інфантільних особистостей, недоумкуватих, слабовольних психопатів, у алкоголіків та шизофреніків. Разом з тим, із закону напластування слідує, що ті примітивні реакції, які у осіб з різними нервовопсихічними розладами розглядається як хворобливість, вважаються нормальними у тварин і у маленьких дітей. Недорозвинений до норми, слабкий вольовий тип являє собою онтогенетично і філогенетично нижчий рівень мотивації, хвороба нічого не створює, а лише виводить назовні. Така недорозвиненість, пише Е. Кречмер, є відображенням того важливого ступеня в історії розвитку вищих живих істот, що був замінений у людини цільовою мотивацією, вірогідність такої недорозвиненості зберігається в більшій чи меншій мірі також й в психічному житті дорослої людини.

     Висновки Е. Кречмера розділяв і популяризував Л.С. Выготский: “…в самих різних хворобах може виявитися генетично більш ранній механізм, який на певній стадії розвитку є нормальним ступенем і який не може бути зрозумілим інакше як у контексті розвитку… Бувають випадки, коли услід за миттєвим спонуканням, спостерігаємо таке діяння, яке не можна пояснити ані характерними вродженими рисами чи набутими прижиттєво властивостями типової особистісті виконавця, ані тиском зовнішньої ситуації. Якщо виключити аффект, тут може бути не що інше, як відсутність спротиву миттєвому імпульсу, відсутність того, що ми називаємо “внутрішнім фільтром”. Такі примітивні реакції є ознаками недостатнього розвитку чи розпаду особистості, характеризують певний тип особистості, а саме примітивний [Выг; с. 278-279].

 

     25.6. Сміх, гумор та іронія як засоби компенсації недосконалостей “бульки” індивідуальної свідомості.

     Питання про обмеженість та недосконалість “бульки” суб’єктивного життєвого світу людини з фіктивними орієнтирами та ілюзіями є настільки важливим, що  має  розглядатись з різних точок зору. Так заслуговують окремого дослідження механізми емоціональної компенсації такої недосконалості, серед яких чи не найважливішими є почуття гумору та здорова іронія. 

     Почуття гумору припускає наявність в одному явищі як негативних, так позитивних сторін. Гумор припускає, що за недоліками, які викликають сміх, є щось позитивне. Чистий гумор означає реалістичне “прийняття світу” з усіма його слабкостями й недоліками, яких не позбавлене в реальній дійсності навіть усе найкраще. Чистий гумор відноситься до світу з любов’ю. Навіть тоді, коли гумор серйозно відноситься до тих недоліків, які викликають сміх, він завжди сприймає їх як сторону, як момент позитивної у своїй основі дійсності [Руб; с. 577].    

     Іронія розщеплює ту єдність, на якій базується гумор. Вона протиставляє позитивне негативному, добро – злу, ідеал – дійсності, величне смішному, нескінченне – конечному. Іронія разить недосконалості світу з позицій піднесеного над ними ідеалу. У чистому виді іронія виходить з того, що людина відчуває свою зверхність над предметом іронії. “Істинна іронія може бути гордовитою, але не дріб’язковою, не злобливою. Стаючи злісною, вона переходить в насмішку, в глум, наругу. І хоча між істинною іронією і глузуванням чи глумлінням начебто ледь вловима грань, в дійсності вони – протилежності. Злісна насмішка і наруга не свідчать про перевагу, а, навпаки, видають приховане за ними почуття озлоблення нікчемної і дріб’язкової істоти проти усього, що вище і краще неї. За насмішкою і глумом, які дехто схильний переносити на все, ховається швидше всього цинізм, невизнання нічого цінного.

     Посмішка і сміх, будучи первинно вираженням – спочатку рефлекторним – елементарного задоволення, органічного благополуччя, поглинають в себе урешті-решт усі висоти і глибини, доступні філософії людського духу; залишаючись зовні майже тим самим, чим вони були, посмішка і сміх у процесі історичного розвитку людини набувають все більш глибокого і тонкого психологічного змісту.

     Трагічне почуття полягає в усвідомленні того, що в складному протиречивому ході життя добро й зло переплітаються, так що шлях до добра дуже часто неминуче проходить через зло і здійснення благої мети в силу зовнішньої логіки подій і ситуації тягне за собою сумні наслідки. Коли зло починає сприйматися як суттєва сторона дійсності, як таке, що міститься у самій основі і закономірному ході її, почуття гумору неминуче переходить в почуття трагічне. При цьому трагічне почуття, констатуючи фактичний взаємозв’язок добра і зла, гостро переживає їх принципову несумісність.

     Почуття гумору, іронії, трагізму – це почуття, що виражають досить узагальне відношення до дійсності. Почуття трагічного, гумор, іронія, виражаючи узагальнене відношення людини до світу, опосередковано позначаються на всій її поведінці, на самих різних її діях і вчинках, у всьому стилі її життя.  

     В розвитку емоцій можна, таким чином, помітити такі ступені: 1) елементарні почування як прояви органічної аффективної чуттєвості, що відіграють у людини підлеглу роль загального емоційного фону, забарвлення, тону або ж компоненту більш складного почуття; 2) різноманітні мотиваційні предметні почуття в виді специфічних емоційних процесів і станів; 3) узагальнені світоглядні почуття. Усі вони складають основні прояви емоційної сфери, органічно включеної в життя особистості [Рубінштейн; с. 578-579].  

 

     25.7. Емоційно-мотиваційна сфера як предмет багатовимірного моделювання.

     Звертаючись до моделювання життєвих світів живих організмів, маємо визначити місце несвідомого, емоцій, почуттів і символічної свідомості у багатовимірному просторі. Структура простору уявляється такою, що ближче до початку системи координат лежать найдавніші утворення подразливості і чуттєвості, безумовні рефлекси, інстинкти, далі емоції, почуття, пристрасті і знаки символічної свідомості – щось подібне до структури геологічних епох і ноосфери Землі, структури “землі” і “неба”.

     Як відобразити індивідуальність і оригінальність кожного індивіда? Чим вище вгору, тим більше розмаїття індивідуального. Вище ми згадували про співвідношення емоціонального і інтелектуального у реалістичному і аутистичному мисленні, що було предметом уваги Е. Блейлера. С.Л. Рубінштейн рекомендував бачити єдність емоціонального і інтелектуального як в емоціях, так і в інтелекті. Яким може бути оптимум індивідуального співвідношення чуттєвого і свідомого у єстві кожної людини? Питання не просте, але ж актуальне. Що є з точки зору єдності емоціонального й інтелек-туального, сучасна напівгола поп-зірка, що кривляється на естраді, увішана амулетами, біжутерією та іншими ярликами, з одного боку, і вчений-природознавець, що сидить усамітнено і безвилазно в лабораторії і занурився думками у глибини будови Всесвіту. Мабуть це такі ж крайнощі, як і аутистичне та раціональне мислення. З точки зору оптимального співвідношення, поп-зірка є лише приземленою “тваринкою” з повним набором чуттєвості та емоцій і мінімумом інтелекту, а той усамітнений вчений-відлюдник – певним наближенням до механічного робота. Як ми розуміємо сьогодні, у світлі сучасних світоглядних, наукових психологічних та філософських, концепцій, краще було б краще, оптимально, поєднати творчу роботу вченого у лабораторії з його періодичними виступами на естраді у ролях “кіркорових”, “сердючок”, “тарзанів” чи хоча б “жванецьких” та “винокурів”, і навпаки. Це б забезпечило б максимум генерації творчої енергії кожного із них. Однак біологічна природа людини слабка, мало змінюється на протязі тисячоліть, і приходиться йти по шляху розподілу праці і професіональної спеціалізації. Вченим - фізикам, хімікам, біологам, як і успішним підприємцям та іншим людям інтенсивної розумової та вузькопрофесійної діяльності потрібна емоційна розрядка-зарядка, різноманітне позитивне емоційне навантаження.  Такий шлях еволюції живого обрала мудра Природа.

     Моделювання символічної свідомості багатовимірним простором наглядно показує розмаїття “бульок” індивідуальної свідомості сучасників. З огляду на вузьку професіональну спеціалізацію і індивідуальні фіктивні орієнтири суб’єктивного життєвого світу сьогодні представляється досить сумнівною гіпотеза про вирішальну роль свідомості в об’єднанні індивідів у сучасні людські спільноти. Швидше за все сьогодні, як і раніше, вирішальним об’єднавчим чинником залишається колективне несвідоме, потім спільні емоції, далі світоглядні почуття як єдність емоцій і свідомості. Можно передбачати, що значення символічної свідомості у подальшому еволюційному процесі глобалізації суспільства буде зростати. Запорукою цього є зростання ролі символічної свідомості усередині емоцій і почуттів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 26

 

Воля як прояв активності свідомості i вищий рiвень ієрархії психiчних функцiй

 

Ті, хто розглядає мислення

як особливу своєрідну здатність,

відокремлену від волі,

...відразу ж відкривають, що

нічого не знають про природу волі

Гегель Г.В.Ф., Філософія права, с. 70   

 

 

     Воля людини має два кінця

- один внутрішній, який впирається у метафізичні глибини...,

другий - зовнішній, що проявляється у зовнішніх діях,

у силі життя, в порядках і відносинах між людьми.

     С. Франк, філософ, “Смисл життя”, с. 148

 

 

... проблема переживання вільного вольового процесу -

те, що відрізняє вольову дію від інших, -

це є основна загадка ...

Л.С. Виготський

 

     26.1. Два підходи психології до визначення феномену волі.

     Необхідно вернутись назад по шляху еволюції живої природи і визначити той момент, коли довільної регуляції за участю свідомості ще не було та визначити, що ж передувало волі як довільному управлінню. І тут, як і в інших питаннях пізнання, варто знову почути думку стародавніх мислителів. Так Платон (428-347 р.р. до н.е.) порівнював життя людини з рухом колісниці: запряжена двома кіньми - почуттями і волею, колісниця управляється розумом. Платон розумів волю як деяку здібність, що спонукає будь-яку активність людини і яка діє у парі з чуттєвістю. Арістотель (384-324 р.р. до н.е.) більше пов’язав волю з розумом, виокремивши поняття волі для пояснення вчинків на основі розуму. Таким водорозділ між підходами залишився і донині.      

     Розглянемо історичний поступ платонівського підходу як більш грунтовного і загального. Св. Августин Блажений (354-430), теолог, погляди якого близькі до неоплатонізму, вважав, що в основі будови організму лежить (закладена в зародку) внутрішня ціль прагнення до ідей Бога. Людина несе в собі замисел Творця, насамперед Любов і Добро. Людина вибирає. Не вибираючи добро, вона здійснює зло, бо зло - це відсутність добра. Августин таким чином виправдовує Бога за зло, яке твориться у світі, за рахунок людини, наділеної волею і свободою волевиявлення [Історія філос.; c. 100].

     Шопенгауер Артур (1788-1860), основна праця “Світ як воля і уявлення” (1818), як філософ-песиміст, ототожнював “річ в собі” і волю, вважав, що сутністю світу є світова “воля до життя”. Такий підхід розвивав відоме положення Канта про те, що моральний закон торкається в основному волі. Згідно Шопенгауеру тілесні рухи (як і тіло) є явищем, що відображає реальну сутність - волю. Оскільки Шопенгауер поділяв погляди Канта на простір і час, то вважав окремішність людини ілюзією, продуктом її суб’єктивного просторово-часового сприймання. Звідси виходило, що реальною є єдина надчасова воля Всесвіту, яка проявляє себе однаково як в живій, так і в неживій природі. За Шопенгауером космічна воля, воля взагалі є злою, джерелом усіляких страждань людини.

     Ніцше Фрідріх (1844-1900), вважав себе послідовником Шопенгауера, у нього воля первинна не тільки у плані метафізичному, а й у етичному. Саме це, друге і зробило його відомим. Як і воля Шопенгауера, воля Ніцше також зла, можливо навіть, набагато зліша. Але ж вона цілком відповідає злій природі людини і тому філософія Ніцше мала і досі має певний успіх.

     Зігмунд Фрейд (1856-1939), реанімував поняття “ероса”, яким користувався ще Платон, надавши йому статевого забарвлення “лібідо”, як спонукання будь-якої активності.

     Вільям Мак-Доугал (1871-1938), основна праця “Вступ до соціальної психології” (1908 р.), засновник гормічної психології, зіставляючи дві концепції психічного - 1) гедонічну, що розглядає рушійні сили живого як задовольняння потреб і потягів, пов’язаних із гомеостазом, та 2) гормічну, що розглядає рушійні сили живого як первинні енергетичні інстинкти (“горме”) слідування внутрішній цілі - в тлумаченні психічної активності організму, вважає істинною саме другу концепцію, що має телеологічний (не сплутувати з теологією. - А.П.) принцип. Однак, телеологічний принцип, згідно з яким все в природі створено доцільним і всякий розвиток є здійсненням наперед визначених цілей, несумісний з сучасним загальноприйнятим розумінням доцільності і причинної зумовленості явищ природи і це пояснює, чому пропонована концепція не поширилась. Вказуючи, що гормічна активність є енергетичною за своїми проявами та суттю, Мак-Доугалл відкидав таку крайність у поясненні природи “горме” як “перст Божий”, залишивши питання нез’ясованим. Можливо, сучасне розуміння “синергії” примирить “горме” з принципом причинності.

     Огляд наукового бачення феномену волі вітчизняною психологією XX століття доцільно почати, як і феномену свідомості, з часів Л. Виготського та С. Рубінштейна і закінчити оглядовою працею Є. Ільїна [Ільїн; 2002].

     Л. Виготський у своїй лекції “Проблема волі і її розвиток в дитячому віці”, згадавши внесок видатних психологів того і попереднього часу, зафіксував стан справ на той момент таким. Усі теорії щодо волі в XX ст. можна розділити на дві групи. Представники одної (традиція від Арістотеля) намагаються пояснити вольові дії людини зведенням їх до до складних психічних процесів невольового характеру, асоціативних чи інтелектуальних. Так згідно з Еббінгаузом, воля - це інстинкт, який виникає на основі оборотної асоціації. Кожен вчинок, говорять послідовники Гербарта, є вольовим настільки, наскільки він є розумним. Представники афективної теорії волі, насамперед Вундт, вважали, що правильним є шлях пояснення волі через емоції, в першу чергу через афект - максимально можливий за інтенсивністю емоційний стан.

     Представники другої групи теорій (традиція від Платона) намагались розв’язати проблему волі, розуміючи її як щось первинне, не вивідне із інших психічних процесів. Для них активність людини є первинним началом. Представники такого погляду Гартман і Шопенгауер вважали, що в основі волі лежить якась загальна світова активність, яка діє постійно і безвідноснодо розуму, яка підпорядковує собі усі сили людини. За образним висловлюванням Джемса, будь-який вольовий акт нагадує собою боротьбу Давида і велетня Голіафа і перемогу Давида за допомоги господа Бога.

     Л. Виготського вразило у другій групі теорій, що “воля є чим-то первинним, одвічним, що не входить в ряд основних психічних процесів, являє собою якийсь диковинний вийняток з усіх інших процесів психіки людини і не підлягає детермінстському, каузальному поясненню” [Выготский; с. 658].

     Зазвичай, теорії, що намагаються пояснити волю, виходячи із законів, закладених у самому вольовому діянні, називають автономними, або телеологічними, волюнтаристськими. Про них Виготський висловлювася так: “Можна сказати, що взагалі, будучи аж занадто ретроградними в історії розвитку наукових ідей про волю, ці волюнтаристські теорії мали все-таки той позитивний момент, що вони весь час фіксували увагу психологів на своєрідних явищах волі, вони весь час протиставляли своє вчення тим концепціям, які взагалі намагались ставити хрест на вольових процесах... Основна трудність, основна загадка в тому, щоб, з одного боку, пояснити детермінований, каузальний, зумовлений, так би мовити, природній хід вольового процесу, дати наукове пояснення цього процесу, не удаючись до релігійного пояснення, а з іншого боку, - застосовуючи такий науковий підхід до пояснення вольового процесу, зберегти у волі те, що їй притаманне, а саме те, що прийнято називати довільністю вольового акту, тобто те, що робить детерміновану, каузальну, зумовлену дію людини в відомих обставинах вільною дією. Інакше кажучи, проблема переживання вільного вольового процесу - те, що відрізняє вольову дію від інших, - це є основна загадка, над якою б’ються дослідники самих різних напрямів” [Выг; с. 659]. Л. Виготський цитує Геффдінга, який говорив, що мимовільна діяльність утворює основу і зміст довільної [Там само; с. 336].

     Таким чином, відкидати так званий “волюнтаристський” підхід нема достатніх підстав. На наш погляд, проблема “блукання між хатою та коморою” має вирішуватись таким чином, що слід розрізняти несвідому волю і свідому волю. Причому, якщо свідома воля за визначенням явно пов’язана зі свідомістю, то несвідома воля є чимось первинним, таким, що взагалі існувало ще до перцептивної психіки. Нехай це буде “енергетичне горме” чи “монада” на рівні живої клітини. Адже має бути щось таке, що спрямовує енергію живої клітини до збереження гомеостазису і розвитку, хоча телеологія, волюнтаризм, спірітуалізм і тому подібне, за інерцією класичного мислення, нам можуть не подобатися.

 

     26.2. Воля як предмет психології та педагогіки XX століття.

     Вольові дії, вольова сфера є одною із трьох сфер психічного – інтелектуальної, емоційної, вольової. Традиційне  навчання  у  сучасній школі обмежується лише частиною інтелектуальної сфери психіки людини, засвоєнням знань, формуванням навичок і вмінь. Щодо емоційної сфери, то вона є предметом виховання, яке в свою чергу підпорядковується навчанню, є його елементом як “виховання у вузькому смислі”.

     Суспільство має повернутись в руслі зміни освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану до розуміння виховання у широкому смислі цього поняття. Предметом такого  виховання має стати розвиток усіх сфер психічного життя людини - інтелектуальної, емоційної, вольової.     

     Свідомість як психічний феномен є більш складним явищем ніж мислення і включає в собі, крім інтелектуального, і чуттєві відображення, свідомість входить складовою частиною до механізмів регуляції діяльності.

     Разом з тим, вольова сфера психіки як об’єкт педагогіки, предмет виховання сьогодні є найменш вивченою. Частково це пояснюється відсутністю соціального замовлення індустріальної епохи, коли раціональне суспільство потребувало насамперед ЗУНів, тобто переймалось переважно інтелектуальною сферою. Частково слабкістю психології, фундаментальної по відношенню до педагогіки наукою, у вивченні цієї сфери психічного. Так деякі автори все ще констатують: ” ... читаючи праці, присвячені проблемі волі, бачиш, як вільно деякі психологи поводяться з цим поняттям” [Ільїн, 2002, с. 37]. Існуючі складнощі у вивченні і розумінні феномена волі пояснюються тим, що воля не проявляє себе поза активністю людини і її не можна виділити у чистому виді. Але ж це стосується і інших психічних явищ, зокрема уваги. Тому ми маємо відноситись до такої нестачі детермінації спокійно, пам’ятаючи про неминучі обмеження абстрагування у поняттях, які використовуємо.

     Сьогодні ситуація змінюється. Психологія і педагогіка визнають наявність внутрішнього механізму саморозвитку особистості. Самоактуалізація, самовизначення, самоуправління, самоздійснення, само-..., самість - сьогодні стають одними із найбільш вживаних термінів педагогіки. Однак широка педагогічна громадськість ще не усвідомлює, що в основі будь-якого “само-...” лежать вольові процеси і що досі не реалізовані резерви розвитку особистості знаходяться саме у сфері вольовій, зокрема, у підвищенні мотивації навчальної діяльності. Не випадково словник “Психологія” (1990, с. 62) дає таке визначення волі: ”Воля - здібність людини, яка проявляє себе у самодетермінації і саморегуляції нею своєї діяльності і різних психічних процесів” (курсив наш. - А.П.).

     Таким чином, сьогодні існує широкий спектр визначень від волі як механізму психічної регуляції подолання труднощів і перешкод до волі як довільного, свідомого управління поведінкою. На думку деяких авторів (Ільїн, 2002, с. 40) перше і друге визначення співвідносяться як частина і ціле.

     За свідченням Є.Ільїна, на даний час сформувалось декілька наукових напрямів, які по різному тлумачать поняття “волі”, лише зарубіжна психологія має близько 50 теорій мотивації як суттєвої частини довільної поведінки людини [Ільїн, 2002; с. 10], [Ільїн, 2004; с. 18]. Це, як і у випадку досліджень феномену свідомості, відображає “блукання між хатою і коморою” (“між трьома соснами”). Як і в першому випадку, ми вбачаємо у ситуації, що склалася, плутанину між механізмом волі та її проявами. При цьому, автори, зазвичай, віддають перевагу опису проявів свідомості у вольовій регуляції поведінки, оскільки таким проявам “нєсть числа”. Потрібен новий методологічний підхід, який спростив би бачення проблеми.

     Виходячи із вищевикладеного, ми приходимо до необхідності детального розгляду досягнень психології у вивченні вольових процесів з точки зору їх можливого застосування у практичній педагогіці. Нас, насамперед, цікавлять не зовнішні прояви волі і метафоричні засоби її опису, а механізми вольової регуляції, їх становлення в процесі онтогенезу та можливості педагогічного впливу на це становлення в онтогенезі.

     Приймемо за найбільш прийнятне для особистісно орієнтованої педагогіки визначення волі людини у широкому розумінні як довільне самоупраління, яке включає в собі самодетермінацію (мотивацію), самоініціювання і самоторможення діяльності, самоконтроль (діяльності, станів, емоцій), самомобілізацію і самостимуляцію. Воля як довільне самоуправління є інтегральним психо-фізіологічним процесом. Прояви волі - вольові якості - мають як соціальну основу (інтелектуальну активність, моральну сферу особистості), так і генетичну (біологічну), яка базується на фізіологічних процесах і особливостях їх протікання (властивостях нервової системи).

     Із основних положень психологічної теорії волі, які має враховувати педагогіка особистісно зорієнтованої освіти, найбільшої уваги, насамперед, заслуговують ті, що відносяться до мотивації, адже мотиваційний процес завжди має передувати виконанню будь-яких вольових (довільних) дій. Довільні дії (на відміну від мимовільних) усвідомлюються ще до їх початку у вигляді уявлень про ці дії. Уявлення (образ) виступають як регулятор дій. Основна функція розуму у мотивації вольових дій полягає у порівнянні і виборі уявлень. Уявлення в сучасній психології розуміються як “наглядний образ предмета чи явища (події), що виникають на основі минулого досвіду шляхом його відтворення в пам’яті ...” (Психологічний словник, 1983).      

     Формування спонукань - частина мотиваційного процесу утворення намірів. Як відбувається перехід від планування до здійснення - є одним із “темних” питань психології волі. Одні психологи схиляються до визнання механізмів мимовільного ініціювання довільних дій, інші - до визнання механізмів свідомого ініціювання. Останні розрізняють вольовий імпульс і вольове зусилля.

***

      Самоконтроль і увага. Самоконтроль є невід’ємним елементом саморегуляції і самоуправління. Зокрема, самоконтроль є обов’язковою ознакою свідомості і самосвідомості, необхідною умовою адекватного психічного відображення внутрішнього світу людини і навколишнього світу. Поняття “самоконтроль” є настільки важливим, що ототожнюється багатьма психологами із поняттям “воля”. Самоконтроль здійснюється завдяки “зворотньому зв’язку”. В психології розрізняють зовнішній і внутрішній “зворотній зв’язок” і, відповідно, зовнішній і внутрішній контури управління. Важливе місце в механізмі зворотнього зв’язку займає апарат порівняння (зіставляння, звіряння). До його функцій належать: 1) порівняння того, що є, з тим, що було і з тим, що мало бути; 2) порівняння інформації, що надходить з різних контурів управління і з їх різних ієрархічних рівнів. Ефективність роботи апарата зіставляння визначається пороговою чутливістю до величини відхилення параметра від заданого рівня та періодом (часом) визначення відхилення.

     Отримання інформації каналами зворотнього зв’язку і її аналіз можливі лише за умови включення в процес регуляції і управління довільної уваги. На думку П.Я. Гальперіна (П.Я. Гальперін, С.Л. Кобильницька, 1974), увага розвивається в онтогенезі як ідеальна скорочена і автоматизована форма контролю. Однак, не можна вважати, що увага і контроль - це одне і те ж. Увага - це лише інструмент контролю.

     Самомобілізація. Як зазначалось, вольова регуляція є елементом довільного управління і і характеризується певним рівнем вольових зусиль, напрямлених на подолання перепон і труднощів, тобто є механізмом самомобілізації.

     Часто “вольова регуляція” ототожнюється з “силою волі” і їх зміст по різному розуміються психологами. Поки що у психології механізм самомобілізації (прояву вольових зусиль, мобілізації додаткової енергії) залишається загадковим. Ми погоджуємось, що “сила волі” - це або продукт кореляційного аналізу оцінок різних вольових проявів (між якими дійсно існують зв’язки), або прийнятий за “силу волі” один прояв вольової регуляції, наприклад, цілеспрямованість чи наполегливість. Доцільно відмовитись від вживання поняття “сила волі”, а різні прояви вольової регуляції - позначати терміном вольові якості.  

     Самостимуляція. Проявляється у різних формах в залежності від індивідуального досвіду людини і характеру труднощів, які долаються. А.І.Висоцький (1979) виокремив чотири форми самостимуляції: 1) пряму (фрази, слова, вигуки); 2) непряму (образи, уявлення); 3) абстрактну (думки, виражені внутрішньою мовою); 4) комбіновану.    

     Про моральну оцінку вольових якостей.  Існують різні оціночні підходи. Так в етиці вольові якості вважаються моральними. І.Сеченов вважав, що воля - це діяльнісна сторона розуму і морального почуття. Р.Ассаджолі розрізняє “сильну волю”, “вмілу волю” і “добру волю”. Слід погодитися з думкою Є. Ільїна, що етична, як і соціальна оцінка рівня прояву, розвитку вольових якостей неправомірна, моральній оцінці у вольовій поведінці підлягає її мотив, а не прояв вольового зусилля (Ільїн, 2002, с. 93).

     Вольові стани. Психологи визначають вольові стани як “клас психічних тимчасових станів, які являються оптимальними внутрішніми умовами особистості, що сприяють подоланню труднощів” [Ільїн, 2002; с. 94]. Частіше всього розрізняють: 1) стан мобілізаційної готовності; 2) стан зосередженості; 3) стан рішучості; 4) стан стриманості.

     Стан мобілізаційної готовності характеризується переведенням інформації із довготермінової пам’яті в оперативну, активізацією процесів мислення, загостренням сприймання адекватних стимулів, виникненням впевненості тощо. Вольова мобілізація при необхідності включає в регуляцію і емоційні механізми за участю симпатоадреналової системи. Мобілізаційна готовність викликається людиною свідомо. Своєрідною формою мобілізованості можна вважати стан бойового збудження. 

     Стан зосередженості пов’язаний із концентрацією уваги на процесі діяльності. Концентрована довільна увага забезпечує ефективність сприймання, запам’ятовування, мислення, швидкість реагування на сигнали, якісний контроль за діями тощо. Фізіологічною основою цього стану є придушення сприйняття зайвих подразників за рахунок підвищення порогів чутливості до цих подразників.  

     Неуважність є станом, протилежним мобілізаційній готовності (як нездатність людини за допомогою вольового зусилля зосередитись). Неуважність проявляється у численності зайвих рухів; у метушливому або відчуженому погляді; у швидкому включенні до всього, що відбувається навколо і не має ніякого відношення до необхідної діяльності; у зайвій балакучості; у міміці, що не відповідає ситуації (посмішках, гримасах, переморгуваннях тощо). Психологи одностайні у переконанні, що розвиток довільної уваги є одним із найважливіших надбань у процесі виховання і тісно пов’язане з формуванням у дитини вольових якостей, уважності зокрема. Уважність, як вольова якість, з’являється в результаті постійних вправ уваги. Уважність є передумовою прояву свідомої дисциплінованості.  

     Стан рішучості описують як своєрідне почуття, яке специфічне для усіх вольових актів і відноситься до числа збуджуючих і таких, що супроводжують зняття напруги.  

     Стан стриманості визначається як такий, за якого поведінка підпорядковується розумному контролю. Це стан вольової напруги при стримуванні спонукань, які з’являються при виникненні певних емоційних станів, таких як радість, гнів, злість.

     “Безвільна” поведінка. У визначенні безвілля одностайності психологів нема. За безвілля приймають як небажання (“явно виражене негативне відношення до подолання труднощів”, так і нездатність проявити вольові якості, невміння подавляти в собі окремі бажання, настрої і почуття. На думку Ільїна, “ якщо виходити з розуміння волі не як “сили волі”, а як довільного управління, то безвільних людей взагалі бути не може. Безвілля у більшості випадків пов’язане з мотивацією, тобто з підготовчим етапом вольового акту” (Ільїн, 2002, с. 100).

     Про співвідношення вольової і емоціональної регуляції. В процесі регуляції поведінки і діяльності емоції і воля можуть виступати у різних співвідношеннях. У одних випадках емоції можуть мати негативний дезорганізуючий і демобілізуючий вплив і тоді воля виступає у ролі регулятора, компенсатора негативних наслідків емоції. У інших випадках емоції, навпаки, стимулюють діяльність і тоді прояву вольового зусилля не потрібно. В цьому випадку висока працездатність досягається за рахунок гіперкомпенсаційної мобілізації енергетичних ресурсів. Однак, така регуляція марнотратна, неекономна, завжди таїть в собі загрозу перевтомлення. Але ж і вольова регуляція має свою “ахіллесову п’яту” - надмірна вольова напруга може привести до зриву вищої нервової діяльності. Саме тому особистість має оптимально сполучати сильну волю з певним рівнем емоціональності.  

 

     26.3. Пристрасті як єдність емоцій і волі.

     Пристрасть – стан єдності емоціональних і вольових моментів, в якому прагнення переважають  над  чуттєвістю, зустрічається лише у людини і концентрується навколо певного виду діяльності чи предмету.

     Можна привести велику кількість висловлювань видатних особистостей про місце і роль пристрастей у мотивації і енергетичному забезпеченні цілеспрямованої діяльності людини. “Саме тому, що пристрасть збирає, поглинає і кидає всі сили на щось одне… Ніщо велике у світі ще ніколи не здійснювалося без великої пристрасті” [Руб; с. 582].

     Як писав С. Рубінштейн: “Був навіть час, час Р. Декарта і Б. Спінози, коли ця проблема – питання про природу пристрастей – стала одною із основних філософських, світоглядних проблем. На ній стоїчні тенденції зіткнулися з християнськими традиціями. …На противагу християнській традиції, для якої пристрасть – це завжди злі потяги чуттєвої природи, прояви нижчих інстинктів, для Декарта розум і пристрасть перестають бути взаємно виключаючими один одного протилежностями. Його ідеал – це людина великої пристрасті” [Руб; с. 581].

     Складається враження, що в Новий час проблема співвідношення пристрастей і розуму займала практично усіх мислячих людей.

     Французький філософ-просвітитель К.А. Гельвецій у своїй книзі “Про розум” (1758), яка була засуджена богословським факультетом Сорбонни, виділив окремий розділ питанню “про вищість розуму у людей пристрасних порівняно з людьми розсудливими”. А у наступній книзі “Про людину, її розумові здібності та її виховання” (яку він не ризикнув друкувати за життя) згадує про пристрасті у такому контнксті: “А коли родишся без пристрастів, то родишся без характеру” (Част. IV, розд. І).  

     О. Бальзак в передмові до багатотомної епопеї “Людська комедія” проголосив: “Я зображаю дійсність якою вона є, з пристрастю, яка є основною складовою її частиною”.

     Молодий Карл Маркс у період формування свого світогляду також не міг уникнути розгляду питання про співвідношення розуму і пристрастей: “Пристрасть – це енергійно прагнуча до свого предмету сутнісна сила людини” [000; с. 632].

     Пристрасті часто є основою мотивації тієї діяльності, що властива лише людині і яку психологія XX ст. почала пов’язувати з гетеростазом, на додаток до гомеостазу.

     Насамкінець, повернемося до вже розглянутих психічних феноменів людини, зокрема таких як уява, мислення, свобода волі, і поглянемо в якій мірі торкаються вони тільки-но розглянутої пристрасті. Як зазначав Л. Виготський, жоден із психічних процесів не існує в окремості від інших, абстраговано виокремлених психологами: “...уява є діяльністю, надзвичйно багатою емоційними моментами. ...мислення у цій психічній системі стає немовби слугою пристрастей, стає немовби в підлегле відношення до емоційних спону-кань і інтересів, і ми дійсно маємо таку психічну діяльність, яка характеризується своєрідним відношенням між процесом емоцій і процесом мислення і створює той сплав, який ми називаємо мрійливою формою уяви.  

     …Якщо підходити до питання з класифікаційної точки зору, то …для таких складних форм діяльності, які виходять за межі тих процесів, які ми звикли називати функціями, було б правильним застосувати назву психологічної системи, маючи на увазі її складну функціональну будову… визначальні усередині неї міжфункціональні зв’язки і відношення.   

     …Я хотів би, нарешті, сказати, що внутрішній зв’язок між уявою і реалістичним мисленнм, доповнюється новою проблемою, яка тісно пов’язана з проблемою довільності, або свободи, в людській діяльності, в діяльності людської свідомості. Можливості вільної дії, які виникають у людській свідомості, найтісніше пов’язані з уявою...” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 648, 649, 650, 653].

 

     26.4. Що є воля? Маємо просту відповідь.

     Що є несвідома первинна воля чи просто ВОЛЯ? Нам хотілось би привести аналогію між відображенням  і волею. Як співвідносяться відображення, як атрибут будь-якої форми матерії, і свідомість, як вища форма відображення, так само співвідносяться “ВОЛЯ” і “свідома воля”. Воля - це атрибутивний чинник, що спрямовує енергію будь-якої системи для збереження її гомеостазису і розвитку. Матеріальною реалізацією цього чинника є механізм зворотнього зв’язку. Механізми можуть мати різну конфігурацію і складність, це дає нам підстави говорити про різні прояви волі. Таким чином, на запитання - що є воля? - маємо дуже просту відповідь: воля - це механізм зворотнього зв’язку у енергетичному забезпеченні процесів життєдіяльності будь-яких живих організмів.

     У подальшому нашому розгляді будемо виходити із того, що на момент виникнення символічної свідомості людини, несвідома воля (просто воля) як основа будь-якої активності вже існувала. То ж яка роль свідомості у вольових процесах? Про це далі.

 

     26.5. Свідомість як спрямовуючий чинник енергетичного забезпечення  процесів інтеріоризації і екстеріоризації.

     Свідома воля - це поєднання вищої форми відображення з енергетичним механізмом спрямування енергії, з просто волею. Що домінує у сімбіозі волі та свідомості як вищої форми відображення? Саме тут виникає найголовніше питання про так звану “свободу волі”, “свободу вибору”, проблема, яку В.М. Аллахвердов (1993) назвав “чи не самою страшною” [цитуємо: Ільїн; с. 15], - те, що Л.С. Виготський назвав основною загадкою. Попередня відповідь може бути такою: механізм зворотнього зв’язку завжди використовує механізм відображення, утворюючи сімбіоз; на вищому етапі еволюції механізм зворотнього зв’язку використовує механізм вищої форми відображення, утворюючи “активне відображення” - свідому волю, а потім “активне відображення” (свідома воля) синтезує, вибирає, проектує, утворює, доцільні енергетичні канали. Де той рубіжний момент, коли виникає нова якість? Очевидно там, де виникає розмаїття варіантів синтезу. Умовою такого розмаїття є розвинена на основі уявлення символьна пам’ять, наслідком - “свобода волі”, “свобода вибору”.

     Отже, “активне відображення” (свідома воля) - це афферентний синтез розмаїття у функціональній схемі П. Анохіна, енергетичне забезпечення вибору і здійснення рішення. Що є “пусковим механізмом” вибору провильного рішення із розмаїття? Очевидно, акт порівняння ситуації з набутим досвідом, що зберігається у пам’яті. А питання - що домінує у сімбіозі волі та свідомості як вищої форми відображення? - не має особливого сенсу, оскільки в результаті сімбіозу виникає нова емерджентна якість - воля як активна свідомість.

     Розглянуті положення дають можливість дати відповідь щодо співвідношення волі і свідомості. Сучасні визначення волі звучать так: “Якщо розум людини є характеристикою свідомості за формами відображення об’єктивної дійсності, а почуття - це характеристика тої ж свідомості за формами відношення до дійсності, то воля - це характеристика свідомості за формами регулювання самої діяльності людини у світі” [Селіванов; с. 91]; “Воля ... - це система механізмів свідомості, яка забезпечує самоуправління функціональною структурою психіки та рівнем ресурсних витрат в діяльності і поведінці, в окремих діях і вчинках” [Калін; с. 54]. Нагадаємо, що деякі автори заперечують існування волі як самостійного феномену, ототожнюючи волю зі свідомістю. Отже, волю як довільне управління правильно ототожнювати з активною свідомістю. З такого ототожнення випливає нове питання - чи буває свідомість людини не активною?

     Стрижневою ідеєю менеджменту є так зв. управлінський цикл “постановка мети-формулювання задач - вибір засобів - організація дій - корекція дій на основі зворотнього зв’язку - досягнення мети”. Завдяки менеджменту як науковій дисципліні все більш широка громадськість знайомиться із теорією і алгоритмами прийняття і здійснення оптимальних рішень. Водночас психологія приходить до висновку, що будь-які довільні дії людини за участю свідомості відбуваються за такою ж схемою. Так, С. Рубінштейн у довільних діях виокремлює чотири стадії: актуалізацію спонукання і постановку мети; 2) боротьбу мотивів; 3) прийняття рішення про дії; 4) виконання дій. Р. Ассаджіолі виокремлює шість стадій: 1) усвідомлення мети, її оцінка, виникнення мотивації на основі оцінки; 2) роздуми; 3) вибір одної цілі із альтернативних; 4) підтвердження вибору; 5) складання програми дій із врахуванням наявних ресурсів; 6) виконання дій. Пропоновані структури відповідають структурі будь-якої діяльності і їх деталізація не має великого значення. Так, одна лише постановка мети (мотивація) може бути розділеною на декілька етапів. Зазначимо, що вико-нанню свідомих вольових (довільних) дій завжди має передувати мотиваційний процес.             

     На нашу думку, прояви волі слід шукати, насамперед, на рівні елементарних процесів у функціональній системі Анохіна.

 

    “Умовний рефлекс, згідно з І.П. Павловим, безумовно, грунтується на передбаченні, оскільки умовна реакція має “попереджувальний” характер. Як показав наш аналіз, у складі умовного рефлексу є апарат, який створюється в процесі формування рефлексу для оцінки наступної ситуації, тобто акцептор результату реакції. Однак нейрофізіологи зовсім не торкаються у своїх роботах цієї проблеми...

     Суть справи у наступному: нервове збудження, зумовлене подразненням якого-небудь рецептора, згідно з рефлекторною теорією розповсюджується по “рефлекторній дузі” на основі лінійно-поступального принципу, тобто від пункту до пункту. Між тим за своєю суттю прогноз передбачає “забігання вперед”, випередження ходу збуджень: з самого початку з’являються процеси і фізіологічні апарати, які мають проявити себе лише на завершальній стадії рефлекторної дії. 

     ...тут ...ціль виступає як дещо наперед дане... Але як виникла сама  ціль? Які чинники і які матеріальні процеси передували її появі і створили із неї матеріальний апарат, спрямовуючий специфічне прагнення організму? ...На основі яких конкретних нейрофізіологічних механізмів обирається один-єдиний поведінковий “степінь свободи” із мільйонів можливих?

     Зазвичай усі ці питання досліджуються окремо, поза їх логічним зв’язком... можна сказати, що головний недолік відповідних досліджень - відсутність універсальної моделі... Ясно, що модель, яка б задовільняла б дослідника, може бути побудована при обов’язковому використанні даних нейрофізіології для постійної корекції роботи цієї моделі.

     ...на кожному нейроні кори головного мозку одночасно, і це було показано в експерименті, обробляються збудження трьох різних джерел: внутрішнє збудження, пов’язане з формуванням тієї чи іншої домінуючої мотивації; зовнішні збудження, спричинені даною обстановкою; збудження пам’яті, зумовлені як мотивацією, так і даною обстановочною афферентацією.

     АФФЕРЕНТНИЙ СИНТЕЗ... На стадії підготовки рішення, тобто афферентного синтезу, в усіх випадках поведінкового акту вирішується найголовніше питання: який корисний результат має бути отриманий в даній ситуації і при даній комбінації складових збуджень цієї стадії? ...Для розуміння цього ...необхідно уявити собі окремий нейрон і мільйони нейронів як утворення з незчисленною кількістю степенів свободи... Простий математичний розрахунок показує, що усі степені свободи в масштабі цілого мозку можуть бути представлені числом, для запису якого необхідна стрічка в 9,5 млн. км! ...Суть проблеми полягає в тому, яким чином мозок здійснює вибір із мільярдів можливих одного-єдиного степеня свободи, яка дає корисний ефект саме в даній ситуації.  

     ...Таким чином, прийняття рішення, згідно з нашою схемою, - результат попереднього афферентного синтезу, на стадії якого здійснюється універсальний перебір витягу із пам’яті усіх попередніх результатів дії і всіх попередніх оцінок цих результатів у відповідності з наявною домінуючою мотивацією. Саме для цієї відповідальної стадії, вочевидь, і потрібен процес реверберації, який мобілізує усі скарби комор пам’яті. ...З нейрофізіологічної точки зору цей процес вибору полягає, вочевидь, в безперервному скануванні різних результатів, еталоном яких слугує домінуюча в даний момент мотивація.

     АКЦЕПТОР РЕЗУЛЬТАТІВ ДІЇ... в якому перетнулися найголовніші шляхи історичних пошуківвідгадки таємниць людської психіки (ціль, прогноз, помилки, пам’ять, очікування і багато іншого). ...Що це за апарат? Якою є його природа і які функції? ...Смисл цього апарата, випереджуючої і прогнозуючої властивості майбутнього результату, полягає в тому, що в кінці дії, тобто після того, як..., має бути отримана вся інформація про параметри цієї дії.

     ...В момент порівняння двох комплексів збудження наша нервова система здійснює контроль виконаної дії. ...Оскільки наша поведінка являє собою справжній континуум результатів, великих і малих, то практично такого роду звірення відбуваються в нервовій системі неперервно. 

     ЕВОЛЮЦІЯ ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ІНТЕЛЕКТУ... Виникає, однак, запитання: чи є описані вище механізми інтелекту специфічними лише для вищих рівнів розвитку тварин або навіть тільки для людського мозку? ...Відповідаючи на поставлені вище запитання, слід перш за все висловити основне положення: жодна із властивостей мозкової діяльності, які ми вище розглядали як характерні ознаки інтелекту, не виникала раптово, на якомусь “рубіконі”, до якого цієї властивості не було і після якого вона з’явилась. Усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя, і усі вони були вже тоді частиною динамічної фізіологічної архітектури... Це може здаватися дивним, оскільки ми завжди описуємо інтелект як видатну властивість живого, притаманну принаймні самим вищим і досконалим представникам тваринного царства. Однак наше здивування негайно розсіється, якщо уявимо собі, як відбувалося формування інтелекту. Візьмемо для прикладу прогноз майбутніх подій чи результатів будь-якої діяльності...” [П.К.Анохин. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.]  

 

     Враховуючи надскладність одної окремої клітини, багатомільйонні кількості нейронів і ще більші (набагато більші) кількості тимчасових міжнейронних зв’язків, що утворюють функціональну систему Анохіна, не можна не дивуватися тому вже досягнутому рівню еволюції живого, що ми спостерігаємо у даному локальному просторі Всесвіту. Що є воля на фоні такого розмаїття зв’язків та інформаційних сигналів? Ніщо інше, як множина специфічних міжнейронних, насамперед, зворотніх зв’язків у енергетичному забезпеченні процесів життєдіяльності будь-яких організмів. Специфіка міжнейронних зв’язків, що відносяться до феномену волі полягає, на нашу думку, у їх віднесенні до енергетичного забезпечення процесів. Більш поглиблений розгляд цієї специфіки може привести до аналізу фізіології та хімізму певних процесів, класифікації їх особливостей тощо.

    Таким чином, на запитання - що є воля? - маємо просту відповідь: воля - це механізм зворотнього зв’язку, що проявляє себе в енергетичному забезпеченні процесів, які відбуваються у функціональних системах типу системи Анохіна. Говорячи словами П.К. Анохіна, “усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя, і усі вони були вже тоді частиною динамічної фізіологічної архітектури... Це може здаватися дивним...”.

 

     26.6. Воля людини як міра активності її свідомості.

     Свідомість людини є активною унаслідок її первинної природи. Пасивна свідомість при наявності символьного  відображення  (уяви,  символьної пам’яті, зворотніх зв’язків від ідеального) просто не потрібна гомініду. Отже, свідомість людини завжди активна. Інше питання, якою є міра активності свідомості людини, “свободи волі”, “свободи вибору” і що є свобода людини взагалі. Тут ми можемо повернутись до визнання тотожності волі та активної свідомості і використати все багатство метафоричного бачення проявів волі. Так, психологи, зазвичай, говорять про вольові зусилля, вольові якості, вольові стани, прояви яких можуть бути дуже і дуже різними.

     Вольове зусилля можно визначити як ініціювання енергетичного напруження, що за умови його тривалості в часі може відчуватись як втома. Втомлюватись можна від фізичного напруження, перцептивного (тривалого сприйняття, утримання уваги), інтелектуального (розв’язання задачі, гри в шахи тощо) та емоційного (подолання страху, дотримування правил поведінки тощо).

     Вольові якості визначають, зазвичай, як прояви волі, такі як витримка, відвага, дисципліна, зосередженість, ініціативність, мужність, натхнення, пильність, рішучість, сміливість, старанність, стійкість, терпіння, цілеспрямованість і т.д. Оскільки проявам “нєсть числа”, то вольових якостей можна виокремлювати скільки завгодно. Тут доцільно звернутись до художньої літератури. Як свідчить Ільїн, психологи, зазвичай, виділяють від 10 до 34 вольових якостей [Іль; с. 117]. При бажанні, до вольових якостей можна віднести навіть навіюваність (сугестію) чи здатність керувати фізіологічними процесами у стані медитації.

     Рівень проявів вольових якостей залежать від вроджених типологічних характеристик нервової системи (сили, рухливості, динаміки процесів збудження і торможення ) та від набутих в процесі соціалізації моральних цінностей. В цьому сенсі можна говорити про структуру вольових якостей.

 

     26.7. Як індивідуальна воля окремої людини узгоджується із волею суспільства?

     Насамперед задаємося питаннями, чи існує воля суспільства і на що вона спрямована, чи має історичний поступ людства смисл і мету, чи вільне людство у виборі свого шляху чи скуте історичною передвизначеністю і у якій мірі? Ця проблематика знаходилась у центрі уваги, спочатку німецької класичної філософії (XIX ст.), а потім, у XX ст., у центрі найбільшої уваги марксистсько-ленінської філософії.

     І. Кант у 1784 році так писав про головні цілі людства: “Найбільша проблема для людського роду, розв’язати яку його спонукає природа, - досягнення всезагальної правової громадянської держави”, необхідної для того, щоб “повністю розвинути задатки, вкладені нею у людство” [Кант І. Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані / Твори. Т. 6, с. 12, 19]. Згідно з Фіхте, на шляху до вказаної мети людство рухається від “індивідуальних інстинктів” до “панування розуму” через “міріади поколінь” в умовах державного примусу. Історія, вважав Фіхте, движима “героями”, які “своїм розумінням належного підкоряли покоління простих людей”. Останні ж мали усвідомлювати, що “призначення і цінність кожної людини у тому, що вона віддає себе і все, чим вона є і на що вона здатна, на служіння роду, тобто (позаяк і оскільки вид служіння, якого потребує рід, визначається державою) державі” [Фіхте І.-Г. Основні риси сучасної епохи]. Переломним етапом історії людства, згідно з Фіхте, буде пізнання людством законів власної організації, усвідомлення необхідності такої організації, призначеної бути провідником людства до достойного життя майбутніх поколінь через віка тяжкого існування попередніх поколінь.

     Гегель також стверджував, що “народ не знає, чого він хоче”. Щодо етапів руху всесвітньої історії від “індивідуальних інстинктів” до “панування розуму” через “міріади поколінь”, то Гегель вторить Фіхте: “Людство було звільнене не стільки від поневолення, скільки завдяки поневоленню” [Гегель. Твори. Т. 8, с. 380].         

     Питання про сутність історичного процесу і рушійні сили історії було одним із найпринциповіших для марксистів-ленінців. Вони вірили у здатність людини цілеспрямовано впливати на хід історії. Однак суспільна практика (критерій істини) показала протилежне: СРСР як продукт комуністичного експерименту розпався сам собою, підтвердивши тезу Гегеля: “У всесвітній історії, - писав він, - завдяки діям людей взагалі отримуються ще і дещо інші результати, аніж ті, до яких вони прагнуть і яких вони досягають, аніж ті результати, про які вони безпосередньо знають і яких вони бажають; вони домагаються задовольняння своїх інтересів, але завдяки цьому здійснюється ще і дещо подальше, дещо таке, що сховано міститься в них, але не усвідомлювалось ними і не входило до їх намірів” [там само, с. 27].

     Дано людині усвідомити цілі еволюції людства чи не дано? В чому полягають такі цілі? Чи сформулював їх хтось краще за Канта? Що є воля суспільства? Чи визначив її хтось краще, ніж Адам Сміт “невидимою рукою ринку”? Як получається, що окремі люди, переслідуючи власні егоїстичні інтереси, сприяють прогресу цивілізації? Що є “когерентність” елементів системи стосовно людей і суспільства? Ці питання залишаються актуальними.

***

     Заслуговує уваги трактування волі Фердинандом Тьонісом (1855-1936) як одного із “основних понять чистої соціології” – джерела будь-якого наміру і дій [000]. Оскільки ми розглядаємо індивідуальну свідомість як прояв суспільної, а воля певним чином пов’язана зі свідомістю, то між волею індивідуальною і волею суспільства має бути взаємний зв’язок. Що є воля суспільства - то питання не тільки психології. При висвітленні цієї проблеми найперше посилаються на І.Канта, І.-Г.Фіхте і Г.В.Ф.Гегеля [Алюшін, 1988]. Ми ще торкнемося цього питання нижче.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 27

 

Людина на еволюційній сходинці

між братами меншими (знизу) і суспільством (зверху)

 

     27.1. Проблема агресії людини як одного із базових внутрівидових інстинктів.

     Відомий австрійський вчений, Конрад Лоренц, Нобелівський лауреат, як етолог-спеціаліст з поведінки тварин  і людини,  висловив свою думку щодо можливого спостереження за людською цивілізацією іззовні так. Якщо уявити, що позаземний спостерігач володіє лише інтелектом і нічого не знає про тваринні інстинкти людини, зокрема про могутній інстинкт агресії, то він нічого не зміг би зрозуміти про людське життя. Він ніколи б не дійшов висновку, що людська поведінка спрямовується розумом чи мораллю.

     Так, події історії не можна пояснити лише на основі людського розуму. К. Лоренц є одним із небагатьох сучасних мислителів, які спромоглися додати до знань про людину щось нове або ж по новому інтерпретувати “забуте старе”. Тож скористаємось наданою нам можливістю:

 

     “...Розумна, але нелогічна людська натура примушує дві нації суперничати і боротися одна з одною, навіть коли їх не примушує до цього ніяка економічна причина; вона підштовхує до жорстокої боротьби дві політичні партії чи релігії, не дивлячись на вражаючу схожість їх програм загального благополуччя; вона примушує якогось Олександра чи Наполеона жертвувати мільйонами своїх підданих заради спроби об’єднати під своїм скіпетром увесь світ. Зверніть увагу, в школі ми вчимося відноситись до людей, які здійснили усе це дикунство, з повагою; навіть поважати їх як великих мужів. Ми навчені підкорятись так званій політичній мудрості державних керівників - і настільки звикли до всіх таких явищ, що більшість із нас не спроможна зрозуміти, наскільки зла, наскільки шкідлива для людини історична поведінка народів.

     Але ж якщо усвідомлювати це, неможливо уникнути питання: як же можливо, що передбачувано розумні істоти можуть вести себе так нерозумно? Цілком очевидно, що тут мають діяти якісь подавляючі сильні чинники, здатні повністю відбирати управління у людського розуму і, крім того, повністю не здатні навчатись на досвіді. Як сказав Гегель, уроки історії учать нас, що народи і уряди нічому не вчаться у історії і не здобувають із неї ніяких уроків... (Тут доречно згадати і Енштейна, який сказав, що “дві речі у цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість; а втім про Всесвіт я не певен”. - А.П.).

     Припустимо тепер, що спостерігач-інопланетянин - це досвідчений етолог, який досконало знає все про поведінку тварин. Тоді він змушений буде зробити висновок, що з людським суспільством справа полягає майже так, як із спільнотою пацюків, які також соціальні і миролюбиві всередині замкнутого клану, але сущі дияволи по відношенню до сородичів, які не належать до їх власної партії. Якби наш спостерігач узнав ще і про демографічний вибух, про те, що зброя стає ще жахливішою, а людство розділилося на декілька політичних таборів, - він оцінив би наше майбутнє не більш оптимістично, ніж майбутнє декількох ворогуючих зграй пацюків на майже спустошеному кораблі...

     У символі Дерева Пізнання закладена глибока істина. Знання, що виросло із абстрактного мислення, вигнало людину із раю, в якому вона, бездумно керуючись своїми інстинктами, могла робити все, що їй заманеться. Допитливе експериментування з навколишнім світом, що виникло із цього мислення, подарувало людині її перші знаряддя: вогонь та камінь, затиснутий у руці. І вона негайно ж використала їх для того, що вбивати й жарити своїх сородичів. Про це свідчать знахідки на первісних стоянках людини: біля найперших слідів використання вогню лежать роздроблені і обпалені людські кістки. Абстракне мислення дало людині панування над усім позавидовим оточенням і тим сами спустило з ланцюга внутрівидовий відбір... До “послужного списку” такого відбору необхідно, мабуть, занести і ту гіпертрофовану агресивість, від якої ми страждаємо і сьогодні” [Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994].

 

     Внутрівидова агресія і стадний інстинкт єдності в соціальній поведінці тварин - як вони вживаються разом? Здавалось би, що в процесі еволюції перше повинно було витіснитись другим. Однак, сталося напластування. І К.Лоренц детально пояснює “що до чого”, “чому?” і “для чого?”:

 

     “...необхідно сказати дещо про систему взаємодії інстинктів взагалі. Ця система нагадує парламент тим, що являє собою більш-менш цілісну систему взаємодій між множиною незалежних змінних, а також і тим, що її істинно демократична процедура започаткована із історичного досвіду - і хоча не завжди приводить до повної гармонії, але створює, принаймні, терпимі компроміси між різними інтересами.

     ...Оскільки ми прагнемо знайти причинне пояснення порушенням функції одного із інстинктів - інстинкта агресії, - ми не можемо обмежитись бажанням вияснити лише “для чого?” потрібен цей інстикт... Нам необхідно... розібратись в причинах його порушень і, по можливості, навчитись усувати ці порушення.

     Активність організму, яку можна назвати за її функціями - живлення, розмноження чи навіть самозбереження, - звісно ж, ніколи не буває результатом лише одної-єдиної причини чи одного-єдиного потягу. ...Поведінка, єдина з точки зору функції - наприклад, живлення чи розмноження, - завжди буває зумовлено дуже складною взаємодією дуже багатьох фізіологічних причин. ...У сфері поведінки спадкові координації, чи інстинктивні дії, є елементами, явно незалежними від цілого. ...людина чи тварина - це корабель, яким командує багато капітанів. У людини всі ці командири можуть знаходиться на капітанському містку одночасно... інколи їм не вдається прийти дозгоди і тоді корабель залишається без всякого розумного керівнийтва. У тварин, навпаки, капітани дотримуються угоди, що в будь-який момент лише один із них має право бути на містку, так що кожен має піти, як тільки наверх піднявся інший ...найпростіша форма взаємодії між двома суперечливими потягами проявляється саме в тому, що одне із них попросту подавляється чи виключається іншим.

     ...В дійсності між двома потягами, спроможними змінюватись незалежно одне від одного, можуть виникати будь-які мислимі взаємодії. Один із них може односторонньо підтримувати й посилювати іншого; обидва можуть взаємно підтримувати один одного; можуть, не вступаючи ні в яку взаємодію, складатись в одному і тому ж акті поведінки і, нарешті, можуть взаємно гальмувати один одного. ...Звичайні, часті, багаторазово використовувані “прості” інстинктивні дії, так звані “малі служителі збереження виду”, часто перебувають у розпорядженні декількох “великих” інстинктів. Насамперед дії переміщення - біг, політ, плавання і т. д., - також і інші дії, коли тварина дзьобає, клює, хватає і т. п., - можуть слугувати і живленню, і розмноженню, і втечі, і агресії.

     ...”велика четвірка” аж ніяк не завжди поставляє головну мотивацію поведінки тварини, а тим більше людини. І зовсім неправильно припускати, начебто між одним із “головних”, стародавніх інстинктів і більш спеціальним, еволюційно більш молодим інстинктом завжди існує відношення домінування, в тому сенсі, що другий виключається першим. Механізми поведінки, які, поза всякими сумнівами, виникли “зовсім недавно” - наприклад, соціальні інстинкти у суспільних тварин, які забезпечують постійне збереження зграї, - у багатьох видів підпорядковують окрему особину настільки, що за певних обставин можуть заглушити усі інші потяги. Вівці, які стрибають у прірву за ватажком-бараном, увійшли в поговірку!” [Лоренц К. Великий парламент інстинктів // Агресія.-М., 1994].    

    

     “...інстинкт, що збирає тварин, володіє величезною силою, ...притягуюча дія, яку спрямовує зграя на окремих тварин та невеликі їх групи, зростає з розміром зграї, причому вірогідно навіть в геометричній прогресії...” [Лоренц К. Анонімна зграя // Агресія.-М., 1994]. Виникає питання “Для чого”, адже недоліки крупних зграй є очевидними: великій кількості тварин важче знайти корм, важче заховатись, зростає загроза від паразитів та хвороб і т.п. Зграя має видозберігаючу цінність як носій соціальної захисної реакції. При цьому захист схваченого хижаком члена зграї не обов’язково має бути успішним. Буває достатньо несамовитого лементу, з яким переслідують леопарда маленькі мавпочки, стрибаючи по кронам дерев на безпечній висоті і діючи тому на нерви. Але які переваги приносить тісна згуртованість дрібній косяковій рибці, дрібним пташкам при перельотах і багатьом іншим? Одною із можливих відповідей є слабість хижака, яка полягає у його неспроможності сконценрувати увагу на одній жертві, що приводить до суттєвого ускладнення полювання.

     Більшість соціологів вважає, що початковою формою соціального об’єднання є сім’я. К. Лоренц стверджує: “Сама перша форма “спільноти” - у самому широкому смислі слова - це анонімне скопище, типовий приклад якого нам дають риби в світовому океані. Всередині такого скопища нема нічого схожого на структуру; ніяких вожаків і ніяких ведених - лише величезна маса однакових елементів”. Однак вже існують якісь найпростіші форми “взаємопорозуміння” між особинами, відбувається “передача настрою” яка і формує стадний інстинкт. Як же уживається стадний інстинкт з внутрівидовою агресією? Природа у деяких випадках створила “індивідуальну дистанцію” між особинами одного виду. Так, граки на телеграфному проводі розсад-жуються з правильними проміжками, начебто перлини в намисті. Тобто, об’єднання у “спільноти” і внутрівидова агресія не обов’язково виключають одне одного. У більшості ж стадних тварин типовою є відсутність будь-якої агресивності та індивідуальної дистанції.

     Зв’язки, які утворюють анонімну стаю, мають зовсім інший характер, ніж особиста дружба та любов, які часто придають міцність і стабільність людській спільноті. Різниця в тому, що дружба - як це не дивно - завжди пов’язана з агресивною поведінкою. Дружать завжди проти когось. (Що краще в трудових колективах та малих виробничих групах - “анонімна зграя” чи дружба і любов? - А.П.).

     Сукупність істот, пов’язану особистісними зв’язками (притягальною силою) можна назвати групою. Група, як і анонімна зграя, також об’єднується певними реакціями, які викликають одне у одного члени зграї, однак, крім цього, групові об’єднавчі реакції тісно пов’язані з індивідуальністю членів групи. Передумовою будь-якого групового утворення є персональне узнавання партнерів за будь-яких обставин. Таке групоутворення вперше виникає у вищих костоперих риб. Те, якою агресивністю такий процес супроводжується, заслуговує особливої уваги, саме воно, за визнанням К. Лоренца, спонукало написати книгу “Агресія”: “Самець, погрожуючи самці, затримується лише на долю секунди або не затримується зовсім: він не може очікувати, він надто збуджений, так що практично негайно розпочинає шалену атаку... Але не на свою самку, а - на волосок від неї, мимо - на якого-небудь сородича! В природніх умовах цим іншим опиняється, як правило, найближчий сусід. Це класичний приклад явища, яке названо переорієнтованою дією. Причиною є один об’єкт, який водночас випромінює “гальмуючі стимули”, а дія спрямовується зовсім на інший об’єкт. (Чи не є такими ж стосунки сусідів у селі або ж деяких депутатів у Верховній Раді? - А.П.). Аналогічні явища мають вирішальну роль в сімейному та громадському житті. Так, наприклад, людина, розсердившись на іншу, може вдарити кулаком по столу. В примітивних сім’ях злість дорослих від спілкування з сусідами чи з начальством, коли вони повертаються з роботи додому, може бути “розряжена” на дітях. Більшість відомих випадків переорієнтованої дії відноситься до агресивної поведінки, яка провокується об’єктом, що одночасно викликає страх. В літературі принцип переорієнтування називають іноді “реакцією велосипедиста”: гне спину доверху, а педалі давить донизу.     

     Як зазначає К. Лоренц, саме із переорієнтованої дії виникають ритуали, а разом з ними і автономні потреби, самостійні мотиви вчинків. Ритуалізована переорієнтація дії як механізм попередження боротьби - геніальний витвір природи. Адже без внутрівидової агресії тварина ніяк не може вижити: її територія, а значить і їжа для майбутнього потомства буде захоплена негайно. З іншого боку, бажано уникати негативних наслідків. Яскравим прикладом церемонії упокорення є “танець” журавлів. Міміка упокорення повністю аналогічна підготовці до нападу, Але в наступний момент птиця розвертається на 180 градусів і все так же, з розпростертими крилами і витянутим вперед клювом, підставляє партнеру свій затилок, беззахисний але прикрашений мальовничою шапочкою. Танцюючий журавель ясно дає зрозуміти: ”Я могутній і жахливий - але я не проти тебе, я проти он того, того і того, я проти ворожого зовнішнього світу”.

     Сміх людини, її посмішка, які супроводжуються специфічним збудженням, вірогідно, теж у своїй первинній формі були церемонією упокорення чи привітання. Так, якщо декілька простодушних людей, - скажімо, маленьких дітей, - разом висміюють когось іншого чи інших, які не належать до їх групи, то в цій реакції, як і в інших переорієтованих жестах упокорення, міститься ізрядна доля агресії, напрямленої назовні, на не-члена групи. “Спостерігаючи за собою, - пише К. Лоренц, - я можу із впевненістю стверджувати, що спільний сміх не тільки діє як надзвичайно сильний засіб відведення агресії, але й надає помітне почуття соціальної єдності”.

     На матеріалах спостереження за поведінкою сірих гусей К. Лоренц детально проаналізував процес виникнення на базі інстинкту агресії механізмів забезпечення спільнот - переживань дружби, любові, скорботи тощо - аналогічних людським, відмінних лише за формою внутрівидового прояву.

     Існують тварини, які повністю позбавлені внутрівидової агресії і все життя тримаються в міцно пов’язаних зграях. Можна було б думати, що цим створінням призначено розвиток постійної дружби і братерського єднання окремих особин; але саме у таких мирних стадних тварин нічого подібного не буває ніколи, їх об’днання завжди цілком анонімне. Особистісні узи, персональну дружбу ми знаходимо тільки у тварин з високорозвиненою внутрівидовою агресією, причому ці узи тим міцніші, чим агресивнішим є відповідний вид. Навряд чи є риби агресивніші ціхлід і птахи агресивніші гусей. Вовк - одна із найагресивніших тварин серед ссавців, він же - серед самих вірних друзів.

     Якщо в вищій мірі складні норми поведінки  - як, наприклад, влюбчивість, дружба, ієрархічні прагнення, ревнощі, скорбота і т.д. і т.д. - у сірих гусей і у людини не тільки схожі, але й просто таки цілком однакові до забавних дрібниць - це говорить нам напевне, що кожен такий інстинкт виконує якесь цілком визначене призначення-роль в збереженні виду, і при тому таку, яка у гусей і у людей майже або цілком однакова. Якщо ми спробуємо уявити собі, яку складність повинен мати фізіологічний механізм такого роду, то із здивуванням виявимо, що такі дивовижні органи, як око чи вухо, здаються чим-то зовсім простим у порівнянні з цим механізмом. Мова йде про механізм поведінки, який з’єднує певних індивідів на все життя і перетворюється в найсильніший мотив, який визначає усі вчинки, який пересилює усі “тваринні” інстинкти - голод, сексуальність, агресію, і страх - і створює елементи суспільних відносин і соціальної поведінки, які за багатьма ознаками аналогічні відносинам і поведінці людей. “Зарозумілим і пихатим умникам сказане в цій главі (про соціальну поведінку сірих гусей. - А.П.) має слугувати серйозним попередженням” - такими словами закінчує Конрад Лоренц розгляд еволюційних процесів формування тваринних ритуалів соціальної поведінки як передумов людського суспільства [Лоренц К. Союз // Агресія.-М., 1994].

     А що ж людина? Внутрівидова агресія на мільйони років старша особистої дружби і любові. Так що внутрівидової боротьби буває скільки завгодно без любові, але любові без агресії не буває.

     Природа потурбувалась створити гальмівні механізми, які стримують агресію у різних суспільних тварин і запобігають пораненням чи смерті сородича. Ці механізми найбільш важливі і тому найбільш розвинені у тих тварин, які здатні вбити істоту собі подібну. Ворон може вибити око другому одни ударом дзьоба, але ніколи цього не робить. Більша частина небезпек, які загрожують людині, пов’язані з тим, що вона являє собою сумирну всеядну істоту; у неї нема природної зброї, яка б належала її тілу. Саме тому у неї нема і тих механізмів безпеки, що виникають в процесі еволюції і які утримують усіх “професійних” хижаків від застосування їх природної зброї проти сородичів. Коли ж винаходи штучної зброї відкрили нові можливості убивства, попередня рівновага між слабкими заборонами агресії і такими ж слабкими можливостями убивства була порушена.

    Але чому ж людство ще не знищило себе? Його стримує нова компенсуюча розумова здатність задавати собі запитання і прогнозувати відповіді, формувати так звану “моральну відповідальність”. Хоча це не гарантує від самознищення. Людина не встигає створювати захисні моральні “редути” услід зростаючої легкості вбивств. Як пише К. Лоренц, “Емоційні глибини нашої душі, просто кажучи, не беруть до уваги, що згинання вказівного пальця при стрільбі через секунду вивертає нутрощі іншої людини. Жодна психічно нормальна людина не пішла б навіть на полювання, якби їй довелось убивати дичину зубами і нігтями. Лише за рахунок відгороджування наших почуттів стає можливим, щоб людина, яка навряд чи рішилась би дати цілком заслужений ляпас хамовитій дитині, цілком здатна нажати пускову кнопку ракетної зброї чи відкрити бомбові люки, прирікала сотні самих прекрасних дітей на жорстоку смерть у вогні. Бомбові килими розстилали добрі, хороші, порядні батьки - факт жахливий, сьогодні майже неправдоподібний!” [Лоренц К. Се людина // Агресія. - М., 1994]. До слів К. Лоренца ми можемо добавити свідчення сучасників, які за чашечкою кави вдома у колі сім’ї вже “в режимі реального часу” без емоцій співчуття можуть спостерігати бомбардування Югославії чи Іраку.

***

     Внутрівидовий відбір у людському суспільстві діє сьогодні в небажаному напрямі, інстинктивно заохочуючи накопичення матеріальних благ, пихатість, гонористість та інше, водночас придушуючи порядність. На щастя, виграш багатства і влади суттєво не змінює кількісні пропорції між багатими та бідними у люській популяції, інакше становище людського суспільсва було б ще гіршим.

     Крім “прогресу зброї” та негативного внутрішньовидового відбору ще одним джерелом бід - наслідком розвитку абстрактного мислення є зростаючий темп розвитку людського суспільства, його прискорення. Механізм цього прискорення полягає у здатності людини завдяки мові передавати здобуту нею інформацію наступним поколінням. Якщо навіть один єдиний індивід набуває якусь важливу для збереження виду здібність, вона негайно стає спільним надбанням всієї популяції. Саме це зумовлює прискорення історичного процесу, що збільшується з розвитком абстрактного мислення. На чисто біологічну еволюцію накладається розвиток соціокультури. Чи встигає біологія людини витримувати зростаюче навантаження? - Ні, не встигає, швидкість зміни більшості вродженних властивостей нашого виду залишається такою ж, як і в давні часи. Чи не є такий темп розвитку бідою людства і суттєвим чинником відбору? Так, кількість невротиків і наркоманів не зменшується. Це “законна” плата людини за прогрес. Разом з тим, людина має невичерпні внутрішні резерви, які майже не використовує. (Який відсоток людей роблять щоранку фіззарядку та загартовування водою?).

     Хоча людина і має, поряд з агресивністю, вроджені механізми соціальної поведінки, її психічне життя з часом не полегшується. Одне лише чисельне збільшення  індивідів у спільнотах порушує рівновагу між найважливішими інстинктами притягування і відштовхування - особистісними “братерськими” зв’язками та внутрівидовою агресією. Це проявляється у тому, що велике коло знайомих зменшує міцність кожного окремого зв’язку, а скупченість великої кількості індивідів на малій площі призводить до притуплення усіх соціальних реакцій - міський житель часто вже нікого не хоче бачити із своїх знайомих у себе вдома і з роздратуванням сприймає телефонні дзвінки, яких не очікував. Разом з тим, на вимогу цивілізації ми повинні підтримувати стосунки з нашим “ближнім” як з кращим другом і, більше того, як помічає К. Лоренц “своїм розумом ми можемо прекрасно усвідомлювати, що зобов’язані любити навіть ворогів наших, хоча природні схильності ніколи б нас до цього не привели” [Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994].

     Усі люди страждають від необхідності подавляти свої спонукання; одні більше, другі менше - з причини дуже різної успадкованої схильності до соціальної поведінки. “По доброму, старому визначенню, психопат - це людина, яка або страждає від вимог суспільства, або сама примушує страждати само суспільство. Так, що, у певному смислі, усі ми психопати...” - стверджує К.Лоренц у XX столітті. Згадаймо “страждання”  як основу концепції буддизму у VI-V століттях до н.е. Сьогодні ж ми маємо крім релігій, світську мораль. Що є мораль з точки зору проблеми, що розглядається. На думку К. Лоренца, було б дуже корисним “скромно усвідомити, що вона - “всього лише” компенсаційний механізм, який пристосовує нашу інстинктивну спадковість до вимог культурного життя і утворює з ним функціонально єдину систему”. Такий підхід не узгоджується з Кантівським вченням про цінності, яке надає перевагу розуму перед природними схильностями. Ми можемо оцінювати вчинки людей за критеріями Канта, а самих людей – за почуттями, і це можна вважати проявом здорового глузду, так вважає К. Лоренц.

     Заслуговує уваги енергетична сторона проблеми. Механізм моральної компенсації вимагає затрат енергії. Мораль частіше всього відмовляє під дією виснажуючого тривалого нервового перенапруження. Тривалі турботи, нужденність, голод, страх, перевтомлення, крах надій і т. д. - все це діє однаково. Сила волі і її стійкість - не одне і те ж. Кожен може дійти до точки. “Господи, Господи, чому полишив мене?” - останні слова Христа, які нагадкує нам К. Лоренц, переконуючи віднестись серйозно до розглянутої проблеми людини.

***

     Із спостережень поведінки спільнот у тваринному світі відомо, що будь-який об’єкт агресії, що знаходиться зовні, згуртовує цю спільноту. Чи не так відбувається у людських спільнотах? Згадаймо реакцію віруючих мусульман на необережне згадування Бенедиктом XVI, папою римським, улітку 2006 року висловлювань іншого середньовічного ієрарха християнської церкви щодо настанов мусульманського пророка. Або ж згадаймо реакцію “згуртування” братнього російського народу навколо Президента РФ В. Путіна після відновлення “кампанії” проти чеченського народу з обіцянкою “мочити повстанців у сортирі” перед його обранням на високу посаду або ж після його висловлювань на адресу сусідньої Грузії в жовтні 2006 року. (Такі висловлювання – це що, звичайна риторика чи свідома маніпуляція?). 

 

     27.2. Навіюваність як передумова суспільної організації, людина як суб’єкт і об’єкт маніпуляцій.

     Класики психоаналізу З. Фрейд і К.Г. Юнг дещо налякали сучасників і нащадків своїми відкриттями “звіриної душі” у несвідомих шарах психіки людини. Але, як би ми не опирались новому баченню, змушені погодитись, що так воно і є. Ми втішаємось тим, що звірі дрімають десь в глибинах. Для надійного приборкання темних сил несвідомого пропонується зміцнювати супер-Его (З. Фрейд), понад-Я (А. Фрейд), вище Я (А. Ассаджолі), волю (П. Феруччі) тощо. Це - рекомендації як сучасникам, так і майбутнім поколінням. Перш, ніж детально ознайомитись з ними, ми пропонуємо в межах розгляду процесів еволюції свідомості звернути увагу на ті давні, первинні механізми свідомості, що робили із “звіра” безвинне “ягнятко”, і про які в інтересах людства потурбувалась своєчасно сама матір Природа.

     Одним із таких механізмів народжуваної свідомості було навіювання. Як пояснює психологічний словник, навіювання (сугестія) - процес соціально-психологічної взаємодії людей, закономірності і існування і розвитку якого визначаються суперечливою природою психічних явищ (свідоме-несвідоме, уважність-неуважність і т. ін.), специфікою пізнавальної діяльності (відносність істини, неможливість абсолютної критичності і т. ін.), а також особливостями і потребами соціального розвитку (неможливість відтворення в індивідуальному житті всього досвіду минулих поколінь, потреба прискореного соціального розвитку людини тощо). Психологічний механізм навіювання полягає у тому, що у сприймаючої людини певна дія викликається не в результаті логічних міркувань з використанням власних знань і досвіду, а сприйняттям готового рішення як прохання чи наказу. Навіювання здійснюється зазвичай засобами мови, але може здійснюватись і дією. Особливістю навіювання є те, що мотиваційним моментом у взаємодії індивідів виступає джерело інформації (індуктор), на відміну від наслідування, зараження тощо, де прийом інформації мотивується сприймаючим (рецепієнтом). На відміну від конформізму навіювання припускає безконфліктний характер прийому. Навіювання успішно використовується в психотерапії, зокрема при використанні гіпнозу [Короткий психологічний словник; с. 96].

     Навіювання виникло в процесі еволюції із рефлексу наслідування та страху особини перед вожаком зграї (стада). Сприймання інформації без критичної переробки властиве в онтогенезі маленьким дітям і в їх віці є біологічно доцільним. Початкове навчання багато в чому базується саме на використанні механізму навіювання, хоча не завжди усвідомлюється педагогами. Отже, сьогодні нема ніяких сумнівів у тому, що навіювання є складовою частиною нормального людського спілкування. Разом з іншими способами спілкування воно сприяє формуванню соціальної психології людей, впровадженню у свідомість схожих поглядів і переконань, думок і оцінок, норм діяльності і поведінки, спрямовує і регулює їх актив-ність. Таким чином, як психічний процес, навіювання виконує позитивні функції і без нього функціонування суспільства не є можливим.

     Разом з тим, механізмами навіювання все більше зловживає пропаганда і реклама для зниження критичності осіб у процесі сприймання їхньої інформації. Рекламу негодящих політиків під час виборчих кампаній і повсякденну рекламу поганих товарів вже можна прирівняти за їх масштабами до розмірів національного лиха. Ситуація усугубляється тим, що маніпуляціями людської свідомості займаються не просто природні набувачі життєвого досвіду (що є нормальним), а спеціально підготовлені професіонали (що має розцінюватись як згвалтування пересічної людини, як злочин).

     Сьогодні кожна людина-особистість має усвідомлювати в якому світі вона живе, зокрема, знати механізми маніпуляції її свідомістю, вміти визначати факти, прояви маніпуляції щодо неї, мати навички критичного розуму, інші способи свідомого самоконтролю і обмеження її природної навіюваності.

     На сьогодні нема єдиної точки зору щодо механізму навіювання. Павлов І.П., до якого навіювання лише описували без пояснення механізму, писав: “Таким чином, навіювання є найбільш спро-щеним найтиповішим умовним рефлексом” (цит.: [Мишл, с. 203]). “Очевидно, - писав В.М.Бехтерев, - що навіювання, на відміну від переконання, проникає в психічне середовище без активної уваги, входячи без особливої переробки безпосередньо в спільну сферу і закріплюючись тут, як будь-який предмет пасивного сприйняття, образно висловлюючись, входить в свідомість людини не з “парад-ного входу”, а нібито з заднього, обминаючи варту - критику” [Там само, с. 204]. 

     Дехто вважає, що навіювання є одним із видів зараження, поряд з наслідуванням. Спільним є те, що вони є засобами впливу на людину. Якщо при зараженні здійснюється співпереживання великою масою людей спільного психічного стану, то навіювання, як правило носить вербальний характер. Не випадково перші визначення риторики у стародавній Греції наголошували на “мистецтві переконувати”, лише згодом у Римі давали визначення риторики як “мистецтва говорити добре”, а у середньовіччі як “мистецтва прикрашати мову”. Вплив одних людей на інших завжди відбувається у спілкуванні, тому роль мови і риторики як мистецтва впливу важко переоцінити.

     Успіх психологічного впливу у спілкуванні залежить від тих аргументів, які залучаються на підтримку висунутих тезисів чи стверджувань. Є формальні вимоги до аргументів - достовірність, автономне обгрунтування і достатність, внутрішня несуперечливість. Однак при навюванні вирішальну роль може мати авторитет того, хто впливає. У цьому разі сприймаючий інформацію підсвідомо економить сили і не проводить логічного аналізу аргументації. Така підсвідома економія психічної енергії лежить в основі будь-якої віри, зокрема в основі довіри при будь-якому розподілу праці. Діти вірять сказаному батьками, студенти - професору, виконавець керівнику, робітник бригадиру, віруючі - пастирю. Одна проповідь Папи Римського збирає мільйон вірних прихожан і нікому не приходить в голову піддати почуте аналізу на відповідність законам формальної логіки. Переважна більшість людей вірить гороскопам, нетерпляче очікують чергових передбачень астролога.   

     Згідно з концепцією функціональних схем П.К. Анохіна навіювання уявляється як втручання в афферентний синтез. Так, у відповідності з функціональною схемою регуляції поведінки будь-якій цілеспрямованій діяльності передує прийняття рішення шляхом “афферентного синтезу”, тобто аналізу та синтезу афферентгої інформації, яка має чотири джерела і неоднакові значення: 1) біологічну мотивацію (інстинктивні потреби - харчові, статеві, захисні та ін.), 2) орієнтаційну афферентацію (умови навколишнього середовища), 3) пускову афферентацію (безпосередній стимул реакції) та 4) пам’ять (інформацію, що відображає знання і життєвий досвід). Афферентний синтез закінчується формуванням програми дій, яка за Анохіним, складається із 2-х принципово різних елементів: 1) ефферентної програми дій (ЕПД), тобто команд, які мають поступити на виконавчі органи - еффектори (скелетні м’язи, залози, внутрішні органи), 2) акцептора результату дій (АРД), тобто нейронної моделі передбачуваного результату. Здійснення програми дій призводить до результату, який оцінюється організмом за допомогою зворотньої афферентації (ЗА), тобто зворотнього зв’язку. Інформація про реально отриманий результат порівнюється з прогнозом, закодованим в АРД. У випадку, коли отриманий результат відповідає очікуваному, дана “функціональна схема” припиняє своє існування за непотрібністю. Навіювання може викривити будь-яке джерело афферентної інформації - мотиви, орієнтацію, стимули, пам’ять і створити відповідні АРД і програми дій, тобто замкнути як звичайно розімкнену функціональну схему в коло. Іншими словами, процес на функціональному рівні здійснюється однаковим чином і причин для стурбованості чи сумнівів у людини не виникає.     

     Таким чином, щоб протидіяти небажаним маніпуляціям свідомістю (без згоди людини на те), людина має завжди пам’ятати про таку загрозу. Бачити в собі не тільки самовпевненого “хижого звіра”, але і слабеньке наївне “телятко”. Сьогодні протидіяти небажаним впливам можна лише за допомоги добре підготовленого критичного розуму і знання конкретних ситуацій, чи то мова йде про рекламу товарів, чи про обіцянки жадібних до влади політиків.

     Особливої уваги у цьому сенсі заслуговує вивчення сучасної політичної діяльності. Політиків часто запитують “Чи завжди ви говорите правду?”, “Чи, є у вас, крім інтересів, друзі?” і т. п. І це не випадково, адже практично кожен сучасний політик використовує свідомо чи несвідомо усі механізми впливу на людей, найперше, маніпуляцію свідомістю інших, спираючись на наявність у пересічної людини-виборця тієї чи іншої частки палеонтологічної, міфологічної, релігійної чи ідеологічної свідомостей та природної схильності до навіювання.     

 

     (Так, при черговій заміні Прем’єр-міністра України у вересні 2005 р. зацікавлені політики свідомо нав’язливо до непристойності синхронно “віщали” у засобах масової інформації про те, що, мовляв, попередній уряд “суб’єктивно” винен у зменшенні обсягів виробництва, хоча мали чесно говорити лише про зменшення темпів приросту, що не одне і те ж).

 

     У спільнотах людей завжди присутня частка її членів, які здобувають засоби існування не продуктивною суспільнокорисною працею, а іншою діяльністю - жебракуванням, крадіжками, шахрайством тощо. Хороше шахрайство викликає у нас навіть естетичне задоволення, згадаймо Остапа Бендера з його подільниками (вдячні читачі-нащадки будують їм пам’ятники, зокрема у м. Харкові). Погодьмось, аналогічне емоційно-естетичне задоволення у нас викликає поведінка Володимира Вольфовича Ж., віце-спікера парламенту сусідньої держави (зокрема у телемості на 5-му каналі українського телебачення 19 серпня 2005 року з приводу річниці ГКЧП). Як сказав відомий астролог (знавець людської душі) П. Глоба “у гостях у Гордона” на ТК “Ера” 15 січня 2006 року “успіх Володимира Вольфовича у тому, що він говорить саме те, про що інші лише думають”. Таке ж естетичне задоволення викликає у нас і поведінка лідера нашої дуже прогресивної партії, а також проводиря націонал-патріотичних “братчиків” на орендованому в історичному музеї броньовичку і, з часом все більше, керівника нинішньої-колишньої комуністичної партії. Ці політичні “артисти”, як і багато інших, звичайно, не завжди вірять самі у те, що проголошують. Але ж вони добре знають, що завжди готова “навіюватися” і вірити певна частина інших. (Чи дочекається нинішнє покоління статтю Конституції про заборону зловживання навіюванням людської свідомості - про заборону маніпуляцій людською свідомістю?).

     Отже, зрозуміло, чому діяльність більшості сучасних політиків має ознаки циркового мистецтва. Якщо ж сприймати цей цирк серйозно, на достатньому рівні свідомої рефлексії (критичного мислення), то ми прийдемо до висновку про необхідність термінового законодавчого визначення допустимих меж використання технологій маніпуляції суспільною свідомістю, які все частіше і відверто використовуються в інтересах окремих груп і політичних гравців. Для цього достатня кількість людей має усвідомити, що їх занадто часто дурить інша частина людей.  

***

     Поки-що до “законодавчого визначення допустимих меж використання технологій маніпуляції суспільною свідомістю” ще далеко. Суспільство має пройти попередній етап “ліквідації неграмотності”, ознайомлюючись з науково-популярною медичною та психологічною літературою, спостерігаючи політичні ток-шоу на ТК “Інтер” та інших, читаючи  відповідні матеріали друкованих ЗМІ, приміром такі як “Зупиніть маніпулятора!” в “Дзеркалі тижня”, № 10 (738), 2009 р., автор Р. Гнатюк.

     Маніпулятором зазвичай називають людину, яка ставиться до інших як до речей, які належить контролювати й використовувати. В певній мірі можна вважати, що маніпуляторами народжуються. Ще з пелюшок дитина бачить, що ближніми можна керувати – наприклад плачем і криком. Знаходячи відгук, дитина несвідомо виробляє в собі здатність маніпулювати іншими, уникати неприємностей і домагатися бажаного. У подальшому ця риса сприймається як елемент нормальної поведінки людини.

     Отже, майже всі люди є природніми маніпуляторами. Нами маніпулюють, ми маніпулюємо кимось у певній ситуації і в певній мірі. Існує певний діапазон маніпулятивних здібностей людини. Життя найбільш здібних маніпуляторів завжди супроводжує брехня, приховування справжніх емоцій, цинізм. Пропонуються певні розрізнення і класифікації людей-маніпуляторів: диктатор, друг, суддя, прилипало, стерво, друг тощо. Разом з тим, сучасна соціальна психологія виокремлює антипод маніпулятору, називаючи його актуалізатором. Актуалізатори не грають у байдужість, розчарування чи зневагу з іншими, не приховують своїх емоцій, завжди відкрито діляться своїми переживаннями і бажаннями, відкриті до спілкування. 

     Схильність до маніпуляцій є більш природною для біологічного тваринного єства людини, ближча до її інстинктивного несвідомого, більше пов’язана з егоїзмом та емоціями, більше відповідає нижчим фізіологічним потребам піраміди потреб і мотивів А. Маслоу. Напроти, схильність до актуалізації є більш природною для соціального єства людини, ближча до її розумного свідомого, більше пов’язана з альтруїзмом, більше відповідає вищим потребам само актуалізації і самовизначення піраміди потреб і мотивів А. Маслоу.

 

     27.3. Натхнення як прояв агресивної волі.

     Давня китайська мудрість говорить, що усі звірі сидять у людині. Це не означає,  що  “звір  в  людині”  являє собою обов’язково щось зле та загрозливе і таке, що необхідно викорінити. Прикладом реакції, безумовно “тваринної”, успадкованої від антропоїдних предків є так зване натхнення. У самій назві відчувається щось високе, надособове, а саме - дух. Синонім цього слова “ентузіазм”, грецького походження, буквально означає, що людиною оволодіває бог. Однак у дійсності, як пояснює К. Лоренц, натхненною людиною оволодіває наш давній друг і недавній ворог – внутрівидова агресія у формі давньої реакції захисту і нападу. У відповідності з цим, натхнення пробуджується з передбачуваністю рефлекса в усіх тих зовнішніх ситуаціях, які вимагають вступу в боротьбу за які-небудь соціальні цінності, будь то сім’я, нація, спортивна команда чи об’єкт художньої творчості або професійної честі.

     Воно ж, натхнення, має і негативні прояви, наприклад, в ситуаціях, що цілеспрямовано створюються політичними гравцями. В цих випадках має бути загроза високо чтимим цінностям, таким, як наприклад, “загроза російській мові” у тій частині України, де на парламентських виборах 2006 року перемагає партія регіонів, особливо в Криму, де із більше 600 загальноосвітніх шкіл після 15 років незалежності держави лише чотири є українськомовними, або ж загроза Криму і південно-східним областям України з боку НАТО під час формування так званої антикризової парламентської коаліції влітку 2006 року. Класичні приклади використання політиками інстинкту внутрівидової агресії на початку 3-го тисячоліття після Різдва Христового! До подразливих ситуацій такого роду належить і наявність вождя (ватажка зграї) і кількість особин, піднесених натхненням. “Закономірності натхнення у цих випадках аналогічні закономірностям утворення анонімних зграй, - зазначає К. Лоренц, - сила згуртованості зростає, очевидно, у геометричній прогресії при зростанні кількості учасників у ній”. Більш давніми вітчизняними прикладами “захоплення в полон натхненням” цілого народу є класова боротьба в довоєнному СРСР, агресія військ Варшавського Договору проти Чехословаччини в 1968 році, дії “обмеженого контингенту” радянських військ в Афганістані в 80-х роках минулого століття та багаторічна боротьба з тероризмом в Чечні - внутрішньому регіоні Російської Федерації. Більшого безглуздя тогочасного “мудрого” керівництва, ніж ці “великі справи”, важко придумати людським розумом, разом з тим, воно, як і належить, інстинктивно схвалювалось більшістю народу, викликало відповідні “патріотичні” почуття, посилювало авторитет керманичів.

     К. Лоренц так описує суб’єктивні відчуття, що володіють натхненною людиною:

 

     “По спині і - як з’ясовується при більш уважному спостереженні - по зовнішній поверхні рук пробігає “священний трепет”. Людина відчуває себе звільненою від зв’язків повсякденного світу і піднятою над ними; вона готова все полишити, щоб підкоритись зову Священного Обов’язку. Всі перепони, які стоять на шляху виконання цього обов’язку, втрачають свою важливість; інстинктивні заборони калічити і вбивати сородичів втрачають, на жаль, більшу частину своєї сили. Розумні міркування, будь-яка критика чи зустрічні доводи проти дій, спричинених натхненням, заглушуються за рахунок того, що чудесна переоцінка усіх цінностей примушує їх виглядати не тільки не грунтовними, але й просто нікчемними і ганебними. Коротко кажучи, як це чудово висловлено українською поговіркою: “Коли прапор в’ється, про голову не йдеться”.

     З цими переживаннями корелюються явища, які можна об’ктивно спостерігати: підвищується тонус усіх поперечно-смугастих м’язів, постава стає більш напруженою, руки дещо підняті в сторони і чуть повернуті всередину, так що локті висунуті назовні. Голова гордо піднята, підборіддя висунуто вперед, а лицева мускулатура створює цілком певну міміку, усім нам відому із кінофільмів, - “героїчне лице”. На спині і по зовнішній поверхні рук настовбурчується кожне волосся - саме це і є об’єктивною стороною славнозвісного “священного трепету”.

     В священності цього трепету і в одухотворенні натхнення засумнівається той, хто бачив відповідні поведінкові акти самця шимпанзе... Загальна комбінація постави і здиблюваної шерсті слугують тому ж “блефу”, що і в згорбленої кішки: вона виконує задачу зобразити тварину більш крупною і загрозливою, ніж насправді. Так що і наш “священний трепет” - це не що інше, як спроба здибити залишки колись бувшого хутра...

     Якщо наш мужній виступ за те, що нам здається найвищою цінністю, протікає по тим самим нервовим шляхам, що і соціальні захисти реакції наших антропоїдних предків, - я сприймаю це не як витверезне нагадування, а як надзвичайно серйозний заклик до самопізнання. ...Коли при звуках старої пісні або якого-небудь маршу по мені хоче пробігти священний трепет, - я згадую шимпанзе... Підспівувати - значить класти палець в рот дияволу.

     Натхнення - це справжній автономний інстинкт людини, як, скажімо, інстинкт тріумфального крику у сірих гусей. Воно володіє своєю власною пошуковою поведінкою, своїми власними визивними стимулами, і надає - як кожен знає на власному досвіді - настільке сильне задоволення, що опиратись його принадливій дії майже неможливо. ...інстикт натхненного бойового запалу в значній мірі визначає громадську і політичну структуру людства. Воно не тому агресивне і постійно готове до боротьби, що розділене...; воно структуровано саме таким чином тому, що це надає дражливу ситуацію, необхідну для розрядки соціальної ситуації. <...>

   ...Єдина істота, здатна з натхненням посвящати себе вищим цілям, потребує для цього такої психофізіологічної організації, звірині особливості якої несуть в собі загрозу, що вона буде убивати своїх братів  з переконанням, що так потрібно для досягнення тих самих вищих цілей. Се - людина!” [Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994].

 

     Отже, людина, має немало успадкованих від братів своїх молодших властивостей: відсутність внутрішніх обмежень щодо стримування жадань за відсутності зовнішніх умов їх задовольняння; спрямовану назовні агресію як базовий інстинкт збереження виду; слабкість перед зовнішніми впливами, в тому числі і такими, що викликають так необхідне нам натхнення, яке за певних умов може виявитись жахливим проявом все тієї ж “старої знайомої” - видової агресії. В усіх вищепозначених випадках ключ до вирішення негативних проблем, що пов’язані з цим, знаходиться у свідомості, в її потенційних регулятивних можливостях.

 

     27.4. Що є людина у співвідношенні з суспільством, у чому полягають протиріччя і як їх розв’язувати?

 

     Нам не настільки важливо у котрий уже раз

докопуватися до суті речей,

як насущно знати

як поводитися у світі, яким він є.

Альбер Камю, “Бунтівна людина”. 

 

     Природа людини двоїста, точніше багатовимірна. Найзручніше для опису її якостей та поведінки використовувати дихотомічні па-ри-опозиції: добра-зла, підла-великодушна, благородна-підступна, продажна-непідкупна, милосердна-жорстока, хитра-простакувата, слабка-сильна, чесна-брехлива, мінлива-стабільна, прогнозована-непрогнозована (“сім п’ятниць на тиждень”), боязлива-хоробра, мужня-хлипка, тупа-кмітлива, вірна-зрадлива, розумна-дурна, роботяща-лінива, весела-похмура і т.д. і т.п.

     Найсуттєвішими протиріччями природи сучасної людини є ті, що проявляються у взаємодії її тваринної біології і соціального способу життя, це - індивідуалізм і колективізм, егоїзм і безкорислива співучасть, інстинкт і сумління. Науковий системний аналіз пояснює таку двоїстість просто. Людина як відносно автономний біологічний організм має власні цілі підтримки гомеостазу, розмноження, їй притаманні успадковані від тваринних предків інстинкти. В той же час, сучасна людина безумовно є підсистемою (елементом) іншого організму - від малої виробничої групи до суспільства - у якого є свої системні цілі і без досягнення яких соціальна людина як повністю автономна існувати не може. Загальні цілі системи і локальні цілі її елементів не співпадають і не можуть співпадати в принципі. Не можуть співпадати в принципі хоча б у тому смислі, що неможливе одночасне досягнення максимумів за усіма цілями. Спільний оптимум (коли “і вівці цілі, і вовки ситі”) можна наперед визначити і потім досягти лише за умови певних свідомо прийнятих обмежень. Саме таке природнє неспівпадання цілей та інтересів є тим протиріччям, що породжує добро і зло. Саме в такій протиречивості природи людини і полягає суть її основних проблем.

     Чи можливе становлення і існування непротиречивої людини? Скільки зусиль було витрачено наймудрішими представниками роду людського у пошуках відповіді на це питання! Відповідь: Ні! Навіть Творця, Господа Бога людська уява не наділила метою і спроможністю створення такої людини. То ж як бути? Вихід є один: це - свідомі вольові зусилля, спрямовані на гармонізацію відношень людей між собою і людини з суспільством, на об’єднання деформованих бульок свідомості окремих людей у досконалу бульку свідомості суспільства. Протиріччя-неспівпадання можна усунути лише за умови їх попереднього усвідомленням. Релігія, мораль, право, культура, спорт, освіта, засоби комунікації, економіка - все це об’єднує людей і гармонізує взаємини між людьми і людей з суспільством, однак часто без належної свідомої рефлексії. В чому полягає така гармонізація? Відповідь проста: А) в узгодженні цілей (інтересів) системи-суспільства та її елементів-людей; Б) в оптимальній спеціалізації індивідуальних бульок свідомості та їх наступній інтеграції у бульку свідомості суспільства. Для такої гармонізації сьогодні недостатньо лише гасел толерантності та гуманізації взаємин між людьми та між людьми і суспільством, чим розв’язання проблеми гуманізації сьогодні практично і обмежується.

     Як удосконалити гармонізацію відношень людей між собою і людини з суспільством, підняти їх на вищий рівень? Що треба зробити такого, чому досі не надавалось належної уваги?

     Найперше, необхідно більш чітко розрізняти (рефлексувати) цілі самої людини, цілі інших людей і суспільства в цілому. Таких цілей може бути дуже багато, зокрема, інстинктивних і неусвідомлених, і їх потрібно узгоджувати між собою. Розрізняти означає, що кожна ціль, як  своя, так і не своя, мають бути усвідомлені і прийняті. Таке неінстинктивне самоусвідомлення і усвідомлення є справою не простою. Оскільки темою нашого розгляду є переважно онтогенез, то наші пропозиції мають торкатися найперше його. Ми вже висловлювали переконання, що спроможність людини до дистінкцій пропорційна величині її тезауруса знань і вмінь. Хоча з розширенням кола знань збільшується поле дотику з невідомим і відношення відомого до невідомого залишається практично незмінним, перевагою такого розширення, безумовно, є посилення здатності до більш тонких розрізнень.  На цій основі необхідно в процесі онтогенезу підвищити спроможність кожної окремої людини бачити себе очима інших, самоусвідомлювати себе, спираючись на інструментарій сучасної науки і повне розуміння питання “Що є людина?”. Мова йде про якісно новий рівень рефлексії, який метафористично можна виразити так: людина має навчитися бачити себе та собі подібних наскрізь, а не обмежуватися спогляданням поверхні декоративних одежин. Безумовно, людина є тварь і часто буває гірше будь-якої іншої тварі. Однак, спостерігати поведінку інших людей і відноситись до них як до істот тваринного походження - це ще не є усвідомленням тваринного єства людини, адже тварну природу треба бачити насамперед у собі.

     По-друге, людина має навчитися узгоджувати свої інтереси і цілі з інтересами і цілями інших. Це є, можливо, на порядок важчим, аніж просто розрізняти такі цілі та інтереси. Людина постійно оцінює різні життєві ситуації і здійснює вибір найкращого варіанту дій. Вибирає у широкому діапазоні - від “якою стороною вулиці йти сьогодні” і “чи брати парасольку” до вибору партнера для створення сім’ї і вибору життєвого шляху (спецальності, освіти, місця мешкання тощо). Це уміння не закладено в інстинктивній природі людини, воно набувається лише в онтогенезі і лише частково. Ніхто не навчає людину цьому заздалегідь. Кожна людина вміє накопичувати власний досвід наслідуванням поведінки дорослих та шляхом спроб і помилок - найдавнішими методами пізнання. 

     Філософи і психологи вважають здатність людини вибирати ознакою становлення особистості, інакше вона залишається лише індивідом, власне тварною істотою. Про значення вибору для людини сьогодні написано вже не мало:

     “Саме вибір можна розглядати як осердя особистісної активності в побудові свого життя, свого світу, своєї долі. Це те знаряддя, оволодіння яким робить людину по справжньому вільною і щасливою.

     Різні види психологічної допомоги - від консультативної до психотерапевтичної - спрямовані на активізацію здатності людини брати на себе відповідальність, відчувати чимдалі більшу внутрішню свободу, керувати своїм життям, тобто вчасно робити адекватні життєвим обставинам і власним потребам вибори.

     Такі вибори мають бути енергетично забезпечені, вмотивовані. Щоб впливати на силу і стійкість мотиву, необхідно враховувати регулятивну роль актуальних і потенціальних життєвих цінностей, нагальних усвідомлюваних і неусвідомлюваних і неусвідомлюваних потреб. Не меншою мірою слід враховувати й гальмівні фактори, серед яких - особистісні дисгармонії, віддалені наслідки дитячих травм, наслідки надто обмежувального, жорсткого виховання тощо.

     Вибір як творче самоздійснення є необхідною умовою життєдіяльності людини. Жити, не роблячи виборів, тобто самостійно не розвиваючися, цілеспрямовано не змінюючи своє життя, не випадає, хоча й інколи суб’єктивно дуже бажано. Чому? Принаймні тому, що життєвий вибір є складною, не дуже приємною діяльністю, яка передбачає і рішучість, і мужність, і певний рівень внутрішньої узгодженості, гармонійності. Вибираючи щось нове, треба ризикувати, а ризикуючи - на щось спиратися. Життєвий вибір - це стратегічне рішення, яке стимулюється певними життєвими подіями й визначає подальший напрям саморозвитку особистості. Вибір можна розглядати як енергетичне джерело особистісних самовиявів, яке обмежує і тим самим спрямовує активність життєтворення. Здатність до життєвого вибору - суто людська, суто особистісна здатність. Тварина не може здійснити життєвий вибір, який цілепокладає якість її майбутнього життя, є змістом її спрямованої активності” [Титаренко; с. 350].

     Такими є загальні погляди сучасної психології щодо здатності людини здійснювати життєві вибори. Свобода людини прямо пов’язана з її спроможністю вибирати. Тут ми хотіли б звернути увагу на конкретику питання. Те, що здатність до життєвого вибору не належить людині від народження, означає: цьому треба навчати в онтогенезі. Перед сучасною людиною постає все більше ситуацій, де досвід, накопичений наслідуванням поведінки дорослих та шляхом спроб і помилок, є недостатнім. Маємо на увазі, насамперед, розв’язання так званих багатокритеріальних задач, де “абсолютно правильні” рішення не є можливими в принципі. Людина ж у процесі попередньої еволюції не виробила ніяких інстинктивних чи умовнорефлексивних механізмів їх оптимального (компромісного) розв’язання. Разом з тим вже існують формальні (наукові) способи розв’язання таких задач (проблем). Сучасна людина має володіти цими формальними способами. 

      Є й інший, дуже важливий вимір прийняття рішень, умовно назвемо його горизонтальним. Справа у тому, що є рішення (вибори), які ми можемо здійснювати лише індивідуально, а є й такі, мати справу з якими і примати відповідні рішення (вибори) ми можемо лише колективно - ніякий індивід чи “вожак стаї” не може їх вирішити в принципі.

     Отже, до переліку принципово нових заходів у онтогенезі, яким досі не надавалось належної уваги, слід віднести у межах отриман-ня загальної середньої освіти спеціальне навчання кожної людини процедурам прийняття оптимальних рішень у будь-яких ситуаціях. Це допомогло б пересічним громадянам зрозуміти, зокрема, непопулярні рішення виконавчої влади (наприклад, підвищення цін на електроресурси чи комунальні послуги) і вберегти їх від використання у якості революційної, протестної “біомаси” більш хитрими Homo politicus, наприклад, при створенні “штучних криз” з вимогами надання статусу державної мови мові сусідньої держави чи об’явлення Донеччини та Криму зоною поза НАТО, поза інтеграційними процесами. У масових навчальних закладах має бути відповідна дисципліна (предмет). Держава має взяти на себе відповідні зобов’язання. 

     Новий рівень рефлексії (спроможності до розрізнень) людини - це розуміння її тваринного єства і перспектив її подальшої соціалізації, розуміння природи добра і зла, усвідомлення смислу життя людини і суспільства. Новий рівень рефлексії - це усвідомлення специфіки бульки свідомості і природної недосконалості мислення. Новий рівень рефлексії - це усвідомлення рефлективного зв’язку мислення з соціальною реальністю, коли уявно передбачувані наслідки впливають на причини (явище небачене у неживій природі і досі не сприйняте раціональним мисленням). Новий рівень рефлексії - це спроможність людини вибирати у будь-яких ситуаціях.

     Щодо заходів групи Б) - оптимальної спеціалізації індивідуальних бульок свідомості, їх наступної інтеграції у єдину бульку свідомості суспільства, то це функція виконавчої влади - державне планування і стимулювання в сфері освіти, яке виходить із пріоритетів національного розвитку, в свою чергу, сформульованих законодавчою гілкою влади.

     Отже, завершуючи розгляд питання “Що є людина?” з різних точок зору, маємо стисло відповісти на поставлене питання так: людина є істотою, яка за своєю біологією, психікою і поведінкою - як це не дивно - не надто далеко відійшла в еволюцйному розвитку від братів своїх молодших і пройшла менше половини шляху до Бога. Разом з тим, те, що відрізняє її від тварі - творчість, потреба у визнанні, вищі почуття (гідності, обов’язку, сумління тощо), смисл життя - є суттєвим для її подальшої еволюції в клітину нового живого організму - цілісного суспільства Землі, і в цьому, тільки в цьому полягає наша сьогоднішня віра і надія щодо її майбутнього. Людина має допомогти сама собі. Найближчим із необхідних кроків у цьому напрямі є підвищення саморефлексії людини і її здатності до здійснення оптимальних життєвих виборів. Новий рівень рефлексії - це необхідна умова реалізації можливості для людини бути хорошою “клітиною” суспільства.

 

     27.5. Діонісійське і аполонівське начала в людині: як з цим бути?

     Діоніс, він же Вакх, був спочатку фракійським богом плодючості. Коли ж  фракійці навчилися виготовляти пиво, а потім вино, функції Вакха змінилися, с ним стали пов’язувати божевілля, породжене вживанням вина. Вважається, що до Греції культ Вакха було перенесено зі Сходу ще в доісторичні часи. Тут він закріпився як релігія поряд з олімпійськими богами. В ньому містилася велика кількість варварських і містичних елементів. Євріпід у своєму творі “Вакханки” зобразив красоту і варварство цього культу: дорослі матрони і юні дівчата збирались великими групами і проводили цілі ночі на природі в танцях у стані алкогольного сп’яніння і містичного екстазу.

     Успіх Вакха в стародавній Греції був цілком зрозумілим. Подібно усім народам, що швидко наближаються до цивілізації, греки тужили за більш інстинктивним і повним пристрастей природним життя. Суспільна мораль, що виникала, вимагала стриманості,  розсудливості, передбачливості. Вимагалося стримувати почуття, бути “культурним” у поведінці. Це не могло не сприйматися свідомо чи підсвідомо як своєрідний тягар і рабство. Звичайно, контроль спільноти над природніми чуттєвими імпульсами мав місце і в первісному варварському суспільстві - через звичаї, традиції, релігію. Однак цивілізація робить його менш інстинктивним і більш систематичним. З одного боку, загальні інтереси і цілі спільноти людей підкоряють людину і тиснуть на неї, а, з іншого боку, індивід набуває звичку розглядати своє життя як елемент чогось більшого у просторі і в часі.

     Містерії на честь Діоніса переходили в шалені оргії, які звільняли людину від звичайних заборон. Так поклонник і шанувальник Вакха встановлював рівновагу між природніми внутрішніми інстинктивними імпульсами і обмежуючими, дисциплінуючими зовнішніми вимогами бути стриманим і розсудливим. “В фізичному чи духовному сп’янінні він знову знаходить знищену розсудливістю інтенсивність почуттів, світ предстає перед ним повним насолод і красоти, його уява звільняється з в’язниці повсякденних турбот. Культ Вакха породив так званий “ентузіазм”... Цей елемент духовного сп’яніння, деякий відхід від розсудливості під впливом пристрасті має місце у всіх найвеличніших досягненнях людства. Життя було б нецікавим без вакхічного елементу, але його присутність робить його і небезпечним. Розсудливість проти пристрасті - це конфлікт, що проходить через всю історію людства. І це не такий конфлікт, у якому ми повинні ставати цілком на сторону лише одної із партій. Грубо кажучи, твереза цивілізація у сфері мислення тотожна науці. Але наука у чистому виді не задовільняє людину, люди потребують також і пристрастей, і мистецтва, і релігії. Наука може обмежити знання певними межами, але вона не повинна і не може ставити межі уяві” [Рассел; с. 50].  

     З культом Діоніса-Вакха пов’язаний орфізм - різновид дофілософського релігійного світогляду, поряд з аристократичним гомерівським і демократичним гесіодівським. Начало орфізму пов’язують з іменем Орфея - втілення могутності мистецтва. Орфей - винахідник музики і віршування, займав певне місце між Аполоном - богом аристократії і Діонісом - богом демоса. За одною із міфологічних версій Орфей був наче б то сином Аполона і був розтерзаний вакханками - жрицями бога Діоніса. В стародавній Греції мали розповсюдження багато творів, які приписували Орфею (аналогічно творам Гомера і Гесіода).  Майже все було втрачено і не дійшло до нашого часу. У подальшому орфізм чомусь пов’язали з культом Діоніса, можливо за аналогією із сп’янінням духовним. Саме таким він мав вплив на подальшу філософію. Можна сказати, що орфізм - це аполонізований діонісизм. Це дуже цікавий момент, який свідчить про усвідомлення стародавніми мислителями подвійної природи людини. Орфізм бачив у людині два начала: нижче, тілесне, титанічне і вище, духовне.

***

     У наш час ми повертаємось до роздумів про аполонівське і діонісійське начала в людині у зв’язку з різними приводами: читаючи Ф. Ніцше, який підписував, свої записи ім’ям “Діоніс”, осмислюючи натяки З. Фрейда на взаємодію свідомого з несвідомими, знайомлячись з висловлюваннями К. Лоренца про роль несвідомого у процесах пізнання і оцінювання, вивчаючи проблему повсякденності в інтерпретації Є. Анчел [000], намагаючись зрозуміти співвідношення буденності і карнавальності у психологічному дослідженні Т. Титаренко [000] чи розмірковуючи над пропозиціями постмодерністів щодо звільнення людиною себе від пут раціоналізму.

     Існує безліч точок зору щодо співвідношення розуму і почуттів як у минулому, так і в сучасності. Однак спільним знаменником є те, що у людини почуття і розум мають взаємодіяти гармонічно, без зверхності одного над іншим. Цікаво, що ця істина була відома людині ще на зорі історичної епохи. Так, думка про органічний зв’язок розуму і почуттів представлена у формі суперечки почуттів і розуму ще в давньоіндійській “Махабхараті” (початок першого тисячоліття до н.е.). Розум (манас) говорить почуттям: “Без мене не нюхає ніс, язик не відчуває смаку, око не осягає образу, кожа не пізнає дотику; вухо, полишене мною, ніяк  не сприймає звуку”, а тому, робить висновок розум, він “із усіх сутностей найкращий”. Почуття не заперечують значення розуму у сприйнятті світу, але вони нагадують манасу про те, що він без почуттів може насолоджуватися речами лише в уяві, що без почуттів розум виснажується і згасає, як згасає і вогонь без дров, адже розум лише осмислює свідчення почуттів, почуття - двері до помешкання розуму. “Без нас нема для тебе осягнення” - закінчують почуття свою полеміку з зарозумілим розумом [Чанишев, с. 84], [Антология мировой философии, т. 1, ч. 1, с.115-116]).

***

     Сьогодні особливої уваги надається діонісійському напрямові в колах постмодерністів. Однак їх Діоніс уже не є богом надлюдини прометеївського гатунку, це радше, - божок сп’янілих істот, які втратили власну суб’єктність. Екзистенційний горизонт коливається поміж творчим хаосом, відразою до схем і шаблонів, грою і “хапанням” за мить, що минає. Безперечно, глибоке відчуття порожнечі, а також загострені проблеми із самоусвідомленням сучасної людини стали культурним явищем. Сьогодні можна констатувати нову якість споживацтва, яка виявляється у постмодерністському використанні зразків минулого. Діонісійське зачарування поетикою життя може набувати різноманітних форм залежно від шкали цінностей, які виявляються у наших життєвих пріоритетах. Діоніс запрошує на великий бенкет життя, де суспільна поліфонічність здобувається завдяки новим типам зв’язку, породженого цінностями, в ієрархії яких особливими символами стають вино і секс. Однак поширення різноманітних форм патологічної поведінки ще не є достатньою підставою до того, щоб винаходити нові моделі у філософії життя чи в епістемології.

     Діонісійський напрям, так дуже акцентований у працях представників сучасного постмодернізму, вимагає критичності щодо безпідставних спрощених протиставлень, що сформувались наприкінці XIX ст., не без участі Ф.Ніцше, у радикальній формі - Христос або Діоніс. Як стверджує Юзеф Жицінський, концепція людини, у якій її трактовано не як суб’єкт, що інтегрує багатство досвіду, а тільки як безособовий потік задоволень, бажань і відчуттів, - дуже далека від християнського розуміння людини як істоти, що є образом Бога. Однак нема достатньо підстав, аби ототожнювати християнство тільки з аполонівським світоглядом [Жиц; с. 32-40].

     Поширені сьогодні нарцистичні моделі поведінки з новою силою ставлять питання про цілісну і гармонійну концепцію життя. Слід виходити із того, що цілісна і гармонійна концепція життя відкидає однобічне поклоніння Аполлону чи Діонісу. Це мало в кого із культурних людей викликає сумнів. Однак існує інша проблема, що потребує окремого обговорення. Це проблема спеціалізації людської діяльності, яку ми образно ототожнюємо з виродливістю (каліцтвом). Хто має бути зразками для масового наслідування.   

 

(не закінчено)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

. .

 

 

 

 

 

 

Розділ 28

 

 “Булька свідомості” як макромодель

 

 

     Що є свідомість? Ознайомившись з основними концепціями свідомості науки XX ст. і ще раз заглянувши разом з Г. Хантом  [000; с. 41-50] до Оксфордського словника англійської мови, де приведено сім значень слова “свідомість”, ми остаточно втрачаємо надію у пошуках більш-менш узгодженого тлумачення цього терміну. Погоджуючись з Г. Хантом, що свідомість первинно базується на перцепції рухливим організмом оточуючого порядку (навігаційна модель, булька Гібсона), який забезпечує досвід присутності-відкритості шляхом нероздільного сприймання розмірностей “тут-там”, “звідки-куди”, і погоджуючись, що усе живе і рухливе, навіть одноклітинна амеба, первинно володіє першим макрорівнем свідомості - “відображенням відображення”, ми маємо запитати себе “Що додається на наступних рівнях еволюції до первинного сприйняття простору-часу та корисного-шкідливого найпростішими рухливими організмами?”. Відповідь може бути такою: додаються більш досконалі форми активного випереджуючого відображення.

 

 

28.1. Пропедевтика теми розділу

(вступ до теми моделювання феномену свiдомостi)

 

     С в і д о м і с т ь  і  р у х. - “Самий скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності рухатися. Чи є тут свідомість наслідком або причиною по відношенню до руху? В одному смислі, вона - причина, оскільки має управляти рухом. Але в іншому смислі, вона - наслідок, позаяк її підтримує саме рухова активність, і якщо ця активність зникає, свідомість згасає  чи, скоріше, засинає” .

 

Бергсон А., “Творча еволюція” (1907). 

 

 

     В і д о б р а ж е н н я  п е р в и н н о ї  ч у т т є в о с т і  у  н а й п р о с т і ш и х. – “Ми стверджуємо, що не існує ніякого сприйняття поза спроможністю організмів до руху. Вони мають визначати своє положення у вимірах “тут-там” і “звідки-куди” свого динамічного оточення і реагувати на поверхні з точки зору наближення і уникнення. Рухатися подібним чином - значить бути “чуттєвим”, і навпаки.

     ...Багатьох ранніх психологів... цікавило спостереження природної поведінки мікроскопічних найпростіших організмів. ...Звісно, у цих одноклітинних створінь нема нейронів, не говорячи вже про нервові сіті. І все ж, складність їх поведінки наближення і уникнення, а також спостереження у деяких видів хижацького способу життя, групових скупчень і статевої поведінки..., поряд з чіткими, хоча й неминуче нестрогими, демонстраціями видозміни поточної поведінки на основі попереднього досвіду..., приводили більшість дослідників до висновку, що саме на цьому етапі еволюції виникає чуттєвість.

     ...Декілька видів найпростіших демонструють на рівні спостереження поведінки пропріоцептивну чуттєвість, що займає центральне місце в теорії сприйняття Гібсона. ...реактивність різних рухливих найпростіших безпосередньо перед фізичним контактом з об’єктами на їх шляху, основана на відображенні до них від цих напливаючих поверхень, турбулентності, яка викликана їх власним рухом - щось схоже на самопороджений рідинний локатор. Амеби, будучи відокремленими від в’язких поверхень, яких вони потребують для руху... витягуються в усіх напрямках, поки не знаходять поверхню, до якої потім рухається організм. ...Такого роду поведінка складає основу гібсоновського поняття  виміру “тут-там”. ...аналогом світу амеби була б спроба уявити себе рухаючимся у незнайомій кімнаті, при повній відсутності зорової пам’яті і попередніх образів. Якщо добавити до цього тенденцію поглинати усі поверхні, які відчуваються м’якими і маленькими, і уникати тих, що здаються більш твердими і великими, то ми отримаємо уявлення про світ, настільки ж надзвичайно простий, наскільки виключно чуттєвий.

     ...Структуралізм в психології узагальнює різноманітні описові підходи, які прагнуть контекстуалізувати конкретні форми поведінки і функції. ...цікаво зазначити, що усі теоретичні “структуралізми”, пропоновані для більш складних форм поведінки організмів, можна застосувати і до рухливих найпростіших, і, більше того, у деяких випадках вони були породжені спостереженням за поведінкою найпростіших і потім узагальнені на все психологічне функціонування”.

 

Г.Хант, “Свідомість у тварин /

Про природу свідомості” (1995).

 

 

     У  п е ч е р і  П л а т о н а. – “...Поглянь-но: адже люди немов би знаходяться у підземному помешканні подібно печері, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них там на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в’язнем проходить верхня дорога, огорожена - глянь-но - невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

   - Це я собі уявляю.

   - Так уяви ж собі і те, що цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні із носіїв розмовляють, інші мовчать.

   - Дивний ти малюєш образ і дивних в’язнів!

   - Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташовану перед ними стіну печери?”  

 

Платон, “Держава”, с. 321.

 

 

     У  к л і т ц і. – “Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з од-ним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. По цим горизонтам, в які, як у в’язниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м’яким: цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, все, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, вважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньо-му людському життю ми вимірюємо життя усіх інших створінь, - це все, все, по суті, помилки! Якби ми мали очі, які бачать вдалечінь на  простір у сто раз більший, нам здавалась би людина незрівнянно більшою; можна уявити собі навіть таку силу органів, за допомогою якої людина відчувалась би безмірною. ...Властивості наших почуттів вводять нас в оману відчуттів, які в свою чергу, керують нашими судженнями і “пізнаннями”, таким чином, у дійсний світ нема ходи!”

 

Фрідріх Ніцше, “Уранішня зоря”, с. 47-48.

 

 

     Я  і  с в і т  о б’ є к т і в. – “...Свідомість об’єктивує світ, вона спочатку активна в цій об’єктивації, а потім пасивна у своїй залежності від об’єктивованого світу (с. 48). ...Ніщо об’єктивне не має смислу, якщо не осмислене у суб’єкті... Завжди і скрізь об’єктивація, яка здійснюється на серединному шляху свідомості і яка підкоряє себе свідомості, є щось вторинне... (51). Пізнаюча людина захищається від гнітючої багатоманітності світу, відкриваючись для одного і закриваючись для іншого... (52). Об’єктивоване буття не є вже буття, воно препароване суб’єктом для цілей пізнання... (53). Таємниця існування, конкретного буття зникає в об’єкті, в процесі об’єктивації (55). За будь-яким даним буттям є буття більш глибоке... (61). Пізнання об’єктивоване означає раціоналізацію ірраціонального буття... (64) Ніякі поняття про об’єктивований світ не розкривають цінностей життя, смислу життя... (64). Об’єктивація є раціоналізація у тому смислі, що вона продукти думки (на-приклад, субстанції, універсалії і т.п.) приймає за реальності... (66).

     Проблема часу є основна проблема людського існування... (106). Однаково можна було б сказати, що час суб’єктивний і об’єктивний. Це означає, що час є продукт об’єктивації самого суб’єкта... (107). Час є парадокс і зрозуміти його можливо тільки в його двоїстості. Час не реальний, примарний, час є суєта, відпадіння від вічності. Так думає індуська філософія, Парменід, платонізм, Екхарт. Час має онтологічне значення, через нього розкривається Смисл. Так думає християнство... Бл. Августин у своїй Ісповіді... дійшов до того, що є три часи - теперішнє речей минулих, теперішнє речей теперішніх і теперішнє речей майбутніх... (108).

     Минулого вже нема. Усе, що в ньому реальне і буттєве, входить в теперішнє. Минуле і майбутнє, як існуючі, входять до складу теперішнього. Уся минула історія нашого життя, вся минула історія людства входить в наше теперішнє і лише у цій якості існує... Є два минулих: минуле, яке було і яке зникло, і минуле, яке і зараз для нас є як складова частина нашого теперішнього... (109). Онто-логічно нема минулого, як нема і майбутнього, а є лише вічно твориме теперішнє... Об’єктивований світ - це світ часовий і просторовий (112)”.        

 

М.Бердяєв, “Я і світ об’єктів / Дух і реальність”, с. 48-112.

 

 

     Н е в і д о м и й  с в і т  “с у б’ є к т а”. – “З чим людині важче усього погодитися - це зі своїм незнанням про саму себе; і це стосується усієї історії від стародавніх часів до сучасності! Не тільки в питаннях про добро і зло, але навіть і в питаннях значно більш суттєвих! Жива ще старинна ілюзія, що можна знати, і при тому цілком точно, про сутність і властивості кожного учинку людини... “Я знаю, чого я хочу... ви можете учиняти, як ви хочете, я розумію і себе, і усіх вас!” Так думав раніше кожен. Сократ і Платон, великі скептики і достойні здивування реформатори, вірили, однак, у цю прокляту оману, у цю найглибшу помилку, що “за правильним пізнанням має слідувати правильна дія”; у цьому принципі вони опинилися спадкоємцями всезагальної омани, всезагальної зарозумілості: що нібито можна знати суть дії. “Було б страшно, якби людина, розуміючи у чому полягає правильний спосіб дії, не учиняла б так”, - ось єдиний довід, яким ті великі мислителі намагались виправдати свій принцип; протилежне їм здавалось немислимим, безглуздим. А між тим те протилежне є голою дійсністю, що підтверджується споконвічно щоденно і щогодинно! Чи не полягає “страшна” правда у тому, що те, що взагалі можна знати про такий-то вчинок, ніколи не буває достатнім для того, щоб заставити здійснити його, що дотепер не збудовано ще місток, який пов’язує во-єдино знання про вчинок з самим вчинком? Учинки ніколи не бувають тим, чим уявляються вони нам! Нам коштувало таких величезних зусиль зрозуміти, що речі не є тим, чим уявляються вони нам; із внутрішнім світом справа полягає точно так же!”

 

Фрідріх Ніцше, “Уранішня зоря”, с. 46

 

 

     “...слід вважати, що життєві світи виникають на рівні найпростіших. Самі загальні категорії, що описують їх поведінку, безумовно, застосовні і до нас”.         

 

Г.Хант, “Свідомість у тварин /

Про природу свідомості” (1995).

 

 

     М и с л е н н я  і  д і й с н і с т ь. – “Я мушу починати з самих основ, із старої філософської проблеми, яка схоже, лежить в основі багатьох інших. У чому полягає зв’язок між мисленням і дійсністю? Це дуже кружний шлях до висвітлення підходу до реальних справ, але уникнути його неможливо. Природжена недосконалість означає, що наше розуміння світу, в якому ми живемо, завжди неповне. Рефлективність означає, що наше мислення активно впливає на перебіг подій, у яких ми беремо участь і про які думаємо. Оскільки завжди існує відмінність між дійсністю і нашим розумінням цієї дійсності, розрив між ними (який я називаю упередженням учасників) є важливим елементом, що істотно впливає на перебіг подій. ...Ніхто не може знати істину в останній інстанції. Це достатньо тривіальне твердження... але люди, що ухвалюють політичні чи економічні рішення, і навіть академічні вчені часто не в змозі його сприйняти. Ця відмова від сприйняття неминучості розриву між дійсністю і нашим уявленням про неї має далекосяжні і небезпечні в історичному плані наслідки.

     ...Не буде перебільшенням сказати, що усвідомлення різниці між думкою і дійсністю необхідне для раціонального мислення”.

 

Дж.Сорос, “Природжена недосконалість і рефлективність /

Криза глобального капіталізму” (1999).

 

 

28.2. Свідомість людини як відображення відображень

     Щоб не захлинутись і не втопитись у морі проявів людської свідомості, потрібна певна угода, наприклад, вважати свідомістю людини лише ту її частину, що притаманна людині як суспільній істоті. При цьому варто відштовхуватись від поняття “відображення” як родового. Нам здається продуктивним той спосіб подолання “прокляття розмірностей” у проявах свідомості, що полягає у конструюванні багатовимірного простору свідомості за схемою: 1) спочатку було “відображення” у неживій природі; 2)  потім виникло активне випереджувальне відображення або “відображення відображення” для забезпечення самоорганізуючої, самоускладнюючої активності у природі; можливо виникнення “відображення відображення” було умовою ускладнення природи, переходу від неживої її форми до живої; 3) далі виникло і вдосконалювалося “відображення відображення відображення” для забезпечення якісно нового рівня подальшої самоорганізуючої, самоускладнюючої активності у живій природі .

     Еволюцію живої природи можна роглядати як удосконалення “випереджувального відображення”, етапи якого включають: 4) удосконалення чуттєвого відображення “корисного-шкідливого” від розсіяної чуттєвості (подразливості) до локалізованої; паралельно з удосконаленням відображення “корисного-шкідливого” йшло удосконалення відображення простору-часу і його градієнтів у живій природі, 5) виникнення переживання як локалізованої чуттєвості і його удосконалення до  чуттєво-образного відображення вузлами нервової системи в іншій частині організму; 6) удосконалення чуттєво-образного відображення до рівня уяви і системного переживання цінностей; 7) далі еволюція Природи у видимій нам частині Всесвіту реалізувала символьне відображення і нарешті 8) на основі символьного “відображення відображення” можливість проектування і створення фрагментів штучної природи в час менший тривалості життя істот - носіїв свідомості.

     Відображення розглядається сучасною філософією як атрибут, всезагальна невід’ємна властивість матерії. Відображення матерії зумовлено її рухом (змінами, розвитком, взаємодією, взаємо-зв’язком). Відображення проявляє себе у формі залишкових слідів взаємодії. Відображення у самому широкому смислі є здатність будь-якого матеріального утворення у своїх власних змінах (слідах) відтворювати хоча б частково взаємодіючі з ним об’єкти зовнішнього світу. Будь-який такий слід є пам’ять про взаємодію.

     У процесах змін, розвитку на основі пам’яті у системах, сукупностях елементів за деяких умов може виникати зворотній зв’язок, негативний чи позитивний. Зворотній зв’язок породжує якісно новий рівень відображення - активне відображення. Що є активне відображення порівняно з просто відображенням? Зворотній зв’язок породжує цілеспрямованість змін системи взаємодіючих елементів. Ціль - це бажаний результат змін - нова конфігурація системи. Таким чином, при наявності зворотного зв’язку маємо справу явно чи неявно одночасно як з поточною конфігурацією системи, та і з бажаною, майбутньою. Щоб досягти майбутньої конфігурації, поточна система має її якось відображати наперед, безпосередньо як ідеальну конфігурацію чи опосередковано як напрям спонтанних змін. Ціль може бути як виокремленою і представленою в ідеальній формі образу майбутньої конфігурації системи, так і розподіленою на елементах системи, невидимою. Отже, активне відображення - це відображення відображення, основа випереджувального відображення для забезпечення самоорганізуючої, самоускладнюючої активності спочатку у неживій природі, потім у живій природі. Можна думати, що випереджувальне відображення властиве тільки живим організмам, наприклад, хижаку, який екстраполюючи рух жертви, біжить їй навперейми. Ми ж стверджуємо, що випереджувальне відображення починається із зворотного зв’язку і присутнє ще у неживому всюди там, де є рух і розвиток, самоускладнення, і де не обов’язково є виокремлена ціль в ідеальні формі.

     Про “відображення відображення” і “випереджувальне відображення” звичайно ведуть мову у зв’язку з розглядом феномену свідомості людини. Так, свідомість характеризується найдосконалішими формами “відображення”, “відображення відображення” і символічного випереджувального відображення. Але звідки йдуть початки? Розгляд поведінки одноклітинної амеби дозволяє стверджувати наявність у неї випереджувального “відображення відображення” для підтримки життєвої активності організму. Дійсно, тут присутнє і “обчислення” дельти-розходження між поточною і бажаною конфігурацією системи, якому передує відображення поточної конфігурації чи якогось її інформативного елементу. Тут здійснюється і передача цієї “дельти” для використання виконуючим органом, що і є по суті “відображенням відображення”. Якщо велика амеба переслідує малу, то що це, як не прояв “відображення відображення”? “Відображення відображення” вищих тварин є переважно образним, а людини - образно-символьним і в цьому їх відмінності від амебного, пропріоцептивного. Але звідки йдуть початки, чи відображує вже несвідома одноклітинна амеба простір-час, чи відрізняється принципово її відображення “шкідливого-корисного” від випереджувального відображення хижака, що біжить навперейми жертві або очікує її у засідці, і наскільки людина відійшла на шляху еволюції активності матерії від амеби? 

     Над цими питаннями багато розмірковував академік П. Анохін, визнаний фахівець в галузі фізіології мозку. Висловлюючись з приводу еволюції основних властивостей інтелекту, він писав:

 

     “Виникає, однак, питання: чи є описані вище принципові механізми інтелекту специфічними тільки для вищих рівнів розвитку тварин чи навіть тільки для людського мозку?... 

     Відповідаючи на поставлені вище питання, слід перш за все висловити основне положення, яке склалося в результаті багатьох років роботи по вивченню описаних властивостей інтелекту: жодна з тих властивостей мозкової діяльності, які ми вище розглядали як характерні ознаки інтелекту, не виникла раптово, на якомусь “рубіконі”, до якого цієї властивості не було і після якого вона з’явилася.  

     Усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя... Більше того, вони явились conditio sine qua non самого розвитку живих істот.

     ...За яких умов зовнішнього і внутрішнього світу тварини можливе передбачення? Головною умовою передбачення є те, що ланцюг подій, з приводу якого воно здійснюється, неодноразово повторювався в минулому в певних місцях простору в певні періоди часу...

     Тут доцільно дещо відійти від конкретних нейрофізіологічних процесів і механізмів і звернутися до узагальнень більш широкого характеру.

     Просторово-часовий континуум руху матерії, як справедливо зазначав Планк, є абсолютним законом світу. Але цей закон діяв задовго до появи життя на Землі. Інакше кажучи, життя, тобто живі істоти, повинні були volens nolens “вписатися” в рамки, що задаються цим фундаментальним законом, і тільки за такої умови можливе було виживання. Це призвело до того, що саме “вписаність”, або відображення живими істотами просторово-часової структури, стала небхідною умовою передбачення. ...саме такого роду відображення є первин-ною властивістю протоплазматичних процесів навіть у нижчих тварин, для яких зміна, наприклад, сезонних явищ (літо-осінь-зима-весна-літо) була незмінною умовою життя протягом мільйонів років.

     ...На вищому етапі еволюції органом цього випереджуючого процесу стала нервова процеса. Саме вона в сотні разів загострила і прискорила випереджувальні процеси, і саме завдяки цьому ми ми можемо здійснювати майже фантастичні подорожі в майбутнє у відповідь на який-небудь сигнал із зовнішнього світу.

     Еволюція, що розпочалася з примітивного протоплазматичного “передбачення”, удосконалила цей процес в матеріальних явищах мозку до такого степеня, що він став органом, який в кожен даний момент своєї діяльності сполучає у собі минуле, теперішнє і майбутнє.

     Усе це не фантазія нейрофізіолога. ...деякі нейрони, зазнаючи подразнення, використовують накопичений у минулому досвід для одночасного формування процесів, які містять у собі якості того результату, який буде отримано лише у майбутньому. Ці нервові клітини мозку ми назвали “нейронами трьох часів” ” [Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. - М.: Наука, 1985. - 176 с. - С. 40-42 ].     

 

     Що ж передувало здатності найпростішої клітини до протоплазматичного “передбачення”? Таке питання може поставити невгамовний читач, пам’ятаючи зауваження Анохіна щодо “рубікону”. “Ми вважаємо за необхідне спеціально загострити увагу на специфіці відображення у неживій природі, стосовно до якої властивість активності часто заперечується” - пише філософ М. Смирнов і пояснює суть проблеми так:

 

     “У сучасній фізичній теорії реальні відношення “елементарних” частинок розглядаються як суттєво протиречиві, такі, що здійснюються у формі взаємодії притягування і відштовхування, на якій будується вся їх історія, включно до перетворення одна в одну. У складному переплетенні притягування і відштовхування відбувається рух “елементарних” частинок, їх з’єднання в більш складні системи і розпад останніх, а також утворення систем ще більш високого порядку складності, аж до космічних утворень з їх власною історією.

     Характерною рисою теорії єдиного нелінійного спінорного поля є включення в її апарат уявлення про саморух, самовзаємодію матерії. Врахування цієї взаємодії виражено в нелінійності основних рівнянь спінорного поля, яке слугує тим загальним середовищем, яке зумовлює існування усіх фізичних явищ і процесів...

     На рівні хімічної форми руху матерії здатність утворювати специфічно протиречиві взаємовідношення відображуючого матеріального утворення з зовнішнім світом незрівнянно вище, аніж на рівні фізичної форми руху матерії, що створює передумови для подальшого розвитку активного відображення. ...Еволюція хімічного матеріального носія відображення від неорганічного стану до органічного пов’язана з формуванням якісно нового активного центру, а значить, і якісно нового типу відображення - органічної форми хімічного відображення, властивої більш високій ступені хімізму порівняно з неорганічним ступенем...

     Особливість процесу відображення на вищому ступені  передбіологічної форми руху матерії пов’язана з виникненням специфічного активного центру - хімічного суб’єкта відображення... Мова йде про ланцюгові хімічні процеси, пов’язані з дією каталізаторів хімічних реакцій - так званих ферментів. До складу ферменту входять специфічні “активні центри”, які містять в собі декілька невеликих молекул чи іонів, часто іонів маталів змінної валентності. Завдяки об’єднанню орбіталей електронів утворюється цілісна система, яка дозволяє ланцюговій хімічній реакції “обирати” ефективні шляхи утворення молекул конечних продуктів. ...У ході цих реакцій хімічний суб’єкт, динамічно змінюючись, зберігає себе, немовби пристосовуючись до зовнішнього середовища. З точки зору сучасної науки, виникає здатність молекул реагувати по типу сигналізації (курсив наш. - А.П.), де поряд з енергетичними процесами присутні інформаційні, регулятивні і управлінські процеси...

     По іншому проявляється відображення як загальна властивість матерії в живій природі... Специфічною рисою живих систем є наявність біокаталітичних ферментів. Такий фермент керує цепною реакцією не тільки в смислі швидкості її протікання, але і в смислі характера її результату, специфіки продукту каталізуємого процесу. Біологічний фермент немовби має в собі “програму” протікання реакції і хімічну формулу, “образ” речовини, що виникає в результаті цієї реакції (звернімо увагу (!) на використання  слів програма і образ щодо найпростіших процесів у живій природі. - А.П.).

     ...тепер експериментально встановлено, що в принципі сигнальність можлива і на рівні одноклітинних (курсив наш. - А.П.). Так, наприклад, інфузорії в природніх умовах відрізняють їстівні частинки від неїстівних. ...сигналом їжі для інфузорій може служити нестача кисню і надлишок вуглекислого газу в середовищі, в якому знаходиться їжа.

     ...Підкреслюючи актуальне існування сигнальної функції у найпростіших організмів, академік П.К.Анохін пише: “Ми знаємо, що сигнальність, тобто діяльність організму, яка передбачає майбутнє, виросла на шляхах безперервного відображення абсолютної часової структури (курсив наш. - А.П.) зовнішнього світу... Ми знаємо також, що принципово вже примітивна протоплазма і особливо примітивні організми пройшли цю школу випереджувального відображення явищ зовнішнього світу на дуже ранніх ступенях розвитку” ” [Cмирнов; с. 32-37].  

 

     Отже, як виявляється, який би щабель еволюції живої природи ми не розглядали, нові домінуючі якості вже присутні у зародковій формі на попередніх рівнях еволюції. Просліжуючи увесь ланцюг еволюції живого назад, ми не можемо не здивуватися властивостями реакцій органічної (неживої) хімії, що лежать у фундаменті випереджувального відображення живого. І далі. Виявляється, що початки активності матерії можна бачити у нелінійних рівняннях, що описують взаємодію елементарних частинок. Можливо, це і є свідченням того, що створення живого розумного було “запроектовано” ще Великим вибухом 20 мільярдів років тому.

***

     На якому рівні складності відображення знаходиться Природа у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимось в даний момент? Що це, три- чи чотирикратне “відображення… відображення” чи якась інша “емерджентна” якість? Чим одна кратність відображення відрізняється від іншої?

     “Відображення-відображення” - це відображення раніше запам’ятованого відображення в інший момент часу і, як таке, воно передбачає наявність деякої пам’яті, спочатку дифузної, розсіяної, недиференційованої, короткочасної, непсихічної. Без “відображення відображення” не можливий зворотній зв’язок і, таким чином, не є можливими стабільність, рух і розвиток. Саме тому однократне “відображення відображення” ми вважаємо першим макрорівнем свідомості, яким володіють навіть одноклітинні. Далі в процесі еволюції пам’ять удосконалюється, проходячи довгий шлях від фізико-хімічної, генетичної до чуттєво-образної і логічно-символьної, тобто від непсихічної, фізіологічної до психічної і символьної. І нарешті формуються нові якості відображення – ознаки другої макроскладової свідомості: 1) динамічне випереджувальне відображення з довільною затримкою у часі, 2) випереджувальне відображення як проектування майбутніх ситуацій та фрагментів штучної природи, 3) здатність організму “ввійти в роль іншого” і сприймати себе збоку, з точки зору іншої особи.

     Другий макрорівень свідомості – це інша глибина відображення, в саме: “відображення відображення відображення”. Чим принципово новим відрізняється 3-х кратне “відображення відображення відображення” від 2-х кратного “відображення відображення”? Однократне відображення – це просто “сліди” взаємодії двох тіл. Про двократне “відображення відображення” свідчить використання “слідів” взаємодії (однократного відображення), насамперед, у зворотніх зв’язках. Двократне “відображення відображення” – це, перш за все, запам’ятовування “слідів” первинної взаємодії (однократного відображення) будь-яким способом. Прикладом двократного “відображення відображення” є формування образів (згущень, згортки інформації, отриманої від органів чуття), які використовуються у формуванні рефлексивної відповіді на ті чи інші подразнення організмів. Вважається, що набувати умовні рефлекси здатні вже вищі безхребетні (молюски, черви) і хребетні, починаючи з найпростіших. Прикладом трикратного “відображення відображення відображення” є виникнення “слідів” образів, тобто вторинних образів-відбитків від первинних образів. Такі вторинні образи лежать в основі уяви. Адже, уява - це образи, які відриваються від “місця мешкання” і вільно переміщуються та здатні до всіляких реконструкцій типу галюцинацій чи марення аутизму, відомих нам із психопатології, чи довільних реконструкції, що підконтрольні волі і є необхідною передумовою, фундаментом символічної свідомості.

     Між першим і другим макрорівнями свідомості - дистанція величезного розміру - мільярд років – дистанція між амебою і шимпанзе. Останні ж сотні тисяч років - це лише удосконалення другого макрорівня свідомості – “відображення відображення вілображення”, а саме розвиток: пам’яті від епізодичної до семантичної, форм відображення відображень для їх компактного збереження і затримки у часі, міжмодального синтезу різних форм сприйняття у гомінідів (200-50 тис. років тому), мислення від орієнтовного рефлексу до абстрактного символьного мислення, уяви від обману своїх сородичів у розподілі їжі до проектування “комунізму” і космічних кораблів, комунікації від безпосереднього обміну емоціями між декількома особинами до символьної мови спілкування в усній, письмовій, друкованій та електронній формах між представниками народів і поколінь і т.п. і т.д.

     Що віднести до 3-ого макрорівня свідомості? Більшу глибину відображення? Символічне відображення? Здатність двоїчного кодування інформації? – Мабуть, ні. Вважати чотирикратне “відображення відображення відображення відображення” (трьохкратне відображення раніше запам’ятованого відображення) новою “емерджентною” якістю людини було б занадто простою відповіддю на це запитання. Чи можна вважати утворення символу і заміщення ним образного відображення визначальним для утворення ще одної кратності відображення, сходженню на якісно новий рівень відображення? Ні, символізація це лише удосконалення виокремлення суттєвого, його абстрагування і запам’ятовування. Символізація скоріше розширює відображення по горизонту. Більша глибина відображення не є принципово новим досягненням еволюції. Після того, як жива природа оволоділа трьохкратним “відображення відображення відображення”, інші кратності досягають порівняно легко. Про це свідчить глибина дослідження причинно-наслідкових зв’язків у конкретних галузях теоретичної і практичної діяльності людини.

     Щоб ми не взяли для визначення принципової відмінності 3-ого макрорівня свідомості від попереднього, такий вибір системоутворюючої ознаки буде умовним. На даному етапі розвідки. Разом з тим, питання є актуальним і вимагає відповіді. На якому рівні складності відображення знаходиться Природа у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимось в даний момент? Що це, три- чи чотирикратне “відображення… відображення” чи якась інша “емерджентна” якість?

     Що ж якісно нового додається до “відображення відображення” на етапі еволюції сучасної людини? Додається здатність багаторазового символьного кодування і перекодування, виокремлення, декомпозиції, трансформації, аналізу і синтезу відображень, також їх тиражування і збереження практично невизначений час, відтворення відображень з затримкою у часі, формування уявних відображень із фрагментів досвіду. Тільки людська свідомість здатна довільно відображати на глибину 3-го і наступних рівнів відображення. Нові відображувальні властивості людської психіки стисло (згорнуто) і адекватно позначаються відповідними науковими термінами, серед яких - уява, мова, булька свідомості, проектування. Спираючись на них, спробуємо глибше зрозуміти, що ж якісно нового додається до відображення відображень на етапі еволюції сучасної людини?

 

 

21.3. Булька свідомості” людини і її “життєвий світ”

 

 

Придивіться до навколишніх навколо вас, і ви побачите,

як вони блукають по життю; вони бредуть...,

не маючи ані найменшого уявлення

про те, що із ними коїться.

 

Ортега-і-Гассет, “Що таке філософія”, с. 159.

 

     Булька свідомості - “життєвий світ людини” є аналогом навігаційної бульки Гібсона, що включає, крім “тварної” бульки Гібсона, багатовимірний простір ідеального, представленого пам’яттю про минуле, теперішнє і уявне майбутнє. Можно думати, що основою такого відображення, бажаними цілями змін є життєві цінності людини, але це не так, вони  - скоріше складові наслідків нового рівня відображення. Говорячи так, ми не відкидаємо разом з тим зростаючі можливості наслідків через зворотні зв’язки ставати причинами. Бульки Гібсона мало різняться в межах одного виду, бульки людини - “життєві світи людини” дуже і дуже різні - це вражаючий факт, досі не оцінений належним чином теоретичною думкою. Можливо, та аура людини, про яку стверджує езотерика, є несвідомим відчуттям тої бульки, яку людина сама собі створює і всередині якої перебуває. Самосвідомість людини - це усвідомлення, метафоричне бачення як своєї бульки з позицій 1-ої та 3-ої особи, так і часткове бачення бульок інших. Самосвідомість людини - це здатність до багатократних рівнів відображення, аніж двократне “відображення відображення”.

     Чи відрізняється “відображення відображення відображення” і будь-яке n-кратне відображення від двократного “відображеннявідображення” якимось принципово суттєвими не видовими, а родовими ознаками? Ні, не відрізняється! Аналогом цього n-кратного відображення є множина відображень у двох паралельних зеркальних площинах. Уявімо, що ви знаходитесь у ліфті. На його протилежних стінах висять дзеркала. Скільки зображень свого лиця ви можете бачити? Два, три,..., п’ять, шість, ...? Безліч, але ж ви маєте лише два дзеркала! Отже, найсуттєвішими є перші два рівня - просто “відображення” та “відображення відображення”. Інші, n-кратні рівні відображення мабуть є похідними від перших двох, вони, напевне, відображають якусь глибину (потужність) мислення, розуміння, можливо щось ще. Так “відображення відображення з затримкою” дає якісно нові наслідки, аніж просто “відображення відображення”. В зв’язку з цим заслуговують уваги міркування Дж. Сороса щодо рефлективності мислення людини і впливу такої властивості на прийняття рішень у сфері економіки, у своїй праці “Криза глобального капіталізму” він згадує Дж. Кейнса, який “порівнював фінансові ринки з конкурсами краси, на яких люди мають здогадатися, які здогади роблять інші люди про те, які здогади роблять інші люди...” [Сор; с. 34, 137]. Глибина свідомості, її потужність, кожної окремої людини визначається кількістю рівнів відображення відображень у тих чи інших напрямах.

     Що є суспільна свідомість сьогодні? Це зовсім не (N+1)-й рівень відображення, це лише нова форма існування відображень людини, а саме їх об’єднання. Хоча ізольованих індивідуальних свідомостей людини взагалі не існувало ніколи, процес удосконалення їх взаємодії ще не завершився.

     Застосовуючи метафоричне геометричне бачення можна представити бульку людського рівня відображення  - “життєвий світ людини” у вигляді сфери чи деформованого грушеподібного об’єму з несиметричною, нерівною поверхнею і окремими стрілоподібними виступами, що позначають високу спеціалізацію людини в окремих напрямках її багатовимірного життєвого простору. Особливістю сучасної людини є те, що окремі частини її бульки свідомого відображення можуть мати великі і, навіть, величезні за розмірами “горби” вузької спеціалізації, однак загальний об’єм бульки може бути мізерним, близьким до стародавнього. Це наслідок еволюції свідомості в Новий час. Добре це чи погано? Для окремої людини не зовсім добре. Адже вона у випадку деформованої бульки є у певному сенсі виродком (уродом, калікою). Для індустріального суспільства в цілому це добре, адже осереднюючи деформовані бульки окремих своїх членів суспільство може мати у підсумку ідеальну, симетричну, гармонійну бульку середньостатистичної людини. Усе це відображує розподіл праці у суспільстві з метою підвищення її продуктивності як суспільнокорисної праці. Тому суспільство заохочує таке уродство, рекордсменство, професіоналізм, вузьку спеціалізацію. Такою є природа модерного суспільства.

     Виникає питання - чи добре бути “виродком” окремій людині? З одного боку, добре. Адже вона отримує від суспільства винагороду, насамперед матеріальну. Далі справа самої людини - використати отриманий ресурс для гармонійного розвитку себе і своєї сім’ї чи для збільшення свого “уродства” - вузької професійної підготовки.

     Філософська думка відмічає найбільшу заслугу саме Нового часу, індустріальної епохи, модерну у формуванні інструментальної свідомості, тобто “деформованих бульок” окремих індивидів.

     Прогнозуючи подальшу еволюцію свідомості окремої людини, можна передбачити,  що її булька і надалі буде прагнути мати форму сфери з одним чи декількома стрілоподібними виступами. Людина буде цінуватися за двома показниками - як за об’ємом і симетрією (гармонією) всієї багатовимірної бульки, її світоглядної, сфероподібної частини, так і за одновимірним розміром стрілоподібного виступу на її поверхні, її вузькоспеціалізованої, інструментальної частини.

     Зрозуміло, що виродливість (потворність, каліцтво) вузькою спеціалізацією має бути предметом уваги рефлексивної людини, її самосвідомості. Інакше, людина з булькою малого об’єму і з великого розміру виступом на її поверхні може бути ідентифікована як механічний робот чи каліка. Як наслідок цього, виникнуть нові проблеми відтворення виду, інтегрування людей у продуктивні спільноти, організації колективної творчої діяльності.

     Говорячи про відображення як родове поняття свідомості, ми не повинні забувати про активний характер відображення. В цьому сенсі свідомість людини і суспільства має включати в собі вольову регуляцію. Вольова регуляція як елемент активної свідомості ще має стати предметом серйозних наукових досліджень. Поки що стан справ можна констатувати так: “... Платон розумів волю як деяку здатність душі, що визначає і спонукає активність людини. Аристотель пов’язував волю з розумом. Цей дуалізм в тій чи іншій формі зберігся і до цього часу. Незважаючи на те, що за останню чверть століття захищено декілька докторських дисертацій з цієї проблеми, вона все ще далека від розв’язання. До цього часу погляди психологів різко розходяться навіть з самих вузлових питань, пов’язаних з даною темою” [Ільїн, 2002; с. 5].

     Третій і вищі рівні відображення забезпечили можливість самоускладнення матерії до створення штучної природи - матеріальної культури. Якими будуть наступні за складністю властивості відображення? Щоб відповісти на це питання необхідно проаналізувати тенденції розвитку пам’яті як найважливішої умови відображення, також форм активності свідомості і об’єктів її перетворюючої діяльності. Можливо відповідь захована у досі не відкритій новій фазовій координаті існування надскладних систем Природи. Можливо уже існує щось, чому ми ще не надаємо належної уваги, наприклад, комунікації. Можливо щось із того, що ми вважаємо наслідком 3-го рівня відображення (та ж комунікація) на наших очах перетворюється у причину-передумову утворення нової якості? Запитаймо себе, що може докорінно змінити життя людини, “знищити” її як біологічний вид? Генна інженерія чи новий рівень комунікацій (зв’язків між елементами), утрата індивідуальності чи, навпаки, її розвиток, чи, взагалі, розширення кола знань, як таке? А можливо людина буде існувати вічно як клітина нового майбутнього організму? Скоріше всього (маємо підстави так вважати), результатом еволюції відображення буде єдиний, цілісний організм – суспільство Землі. Тільки таке новоутворення має шанс продовжити далі еволюцію живої природи. Людина ж, у її нинішньому вигляді як біологічний вид, може зникнути з лиця Землі чи унаслідок трансформацій, трансмутацій, чи завдяки генній інженерії - це не має суттєвого значення. Якщо ж клітина нового суспільного організму Землі, що періодично буде оновлюватись кожні 150-200 років, має існувати, то у якому вигляді? Яким вимогам має задовольняти людина майбутнього, щоб мати можливість існувати на наступному етапі еволюції живої природи Землі? Ставимо за мету у межах пропонованих роздумів частково відповісти на ці питання.

***

     В історії філософської думки важко знайти більш безглузду категоричність поділу світогляду мудрих, аніж поділ на ідеалістичний і матеріалістичний з його абсолютизованим питанням “що первинне - свідомість чи матерія?”. Мільйони тих, хто вивчав у минулому столітті філософські дисципліни під назвою “істмат” і “діамат” так і не зрозуміли суть проблеми, як і більшість їх учителів. Про яку категоричну первинність могла йти мова, якщо свідомість “відображає” дійсність неточно і “конструює” для потреб людини ніщо інше як ідеальний світ. Свідомість і матерія, дзеркало і предмет, відображення у дзеркалі і предмет перед дзеркалом - чи можна їх взагалі порівнювати і протиставляти як однорідні поняття?

     Свідомість не є навіть досконалим дзеркалом: зір людини, за допомогою якого вона отримує більшість інформації про навколишнє середовище використовує дуже мізерну частину діапазону електро-магнітних хвиль між інфракрасними і ультрафіолетовими. Важко навіть уявити собі яким виглядав би “життєвий світ” людини за умов використання очима іншого діапазону електромагнітних хвиль - інфрачервоного, ультрафіолетового, діапазону радіо- чи рентгенівських хвиль або ж усіх названих діапазонів разом. І не треба далеко “ходити” за прикладами, адже відомо, діапазони електромагнітних хвиль, які використовують наші молодші брати - тварини не зовсім ідентичні нашому. Як не ідентичні і діапазони сприймання інших органів відчуттів. Отже, їх життєві світи виглядають також інакше, аніж так званий реальний світ.

     Таким чином, зрозуміло, що “дійсність як відображення свідомістю” і “дійсність до відображення” це не одне і те ж. Тож яка дійсність оточує людину і складає її “життєвий світ”? Людина знаходиться усередині побудованого її психічною системою, зокрема свідомістю, “життєвого світу” як у бульці. Булька людини має більшу кількість вимірів і незрівняно більший обсяг, ніж булька“життєвий світ” більш простих істот. Якщо бульку амеби в координатах простір-час можна моделювати обсягом порядку декількох куб.см і декількох секунд, то булька людини розширюється до масштабів “видимого” телескопами Всесвіту і все більше ототожнюється з ним, включає минуле, теперішнє і майбутнє. Однак... людина була, є і буде усередині бульки. Тому її світогляд можна називати ідеальним, ідеалістичним, а те, що знаходиться усередині бульки – трансцендентальним, зовні бульки – трансцендентним. .

     Отже, якщо хочете робити акцент на незалежності законів Природи від людської свідомості, то, будь ласка, можете називати себе матеріалістами. Ідеалістична точка зору на одні явища може цілком узгоджуватися з матеріалістичною на інші. Тож непримиренна ідейна боротьба марксистів-ленінців у XX столітті проти ідеалізму виглядає сьогодні як один із проявів у людині тваринного інстинкту агресії при обмеженнях недосконалого розуму.    

     Те, що суб’єктивний світ людини не тотожний об’єктивному, не було непоміченим філософською думкою, більше того нема жодного філософа який би заперечував цей факт. Мова йшла лише про міру адекватності людського розуму об’єктивній дійсності. Печера Платона, духовна субстанція Локка, чуттєвий світ Берклі і Юма, апріоризм Канта, “подвійний зміст” світу Гегеля, “витвір життєвої волі” Шопенгауера, “клітка” Ніцше, інтенціональний світ Гуссерля, “людина як не володар буття” Гайдеггера, “світ об’єктивації” Бердяєва, “екзистенціональний світ” як антипод соціального у французьких персоналістів від Муньє, “світ смислів”, “світ цінностей”, “світ можливостей”, світ міфів, світ ілюзій, світ транцендентального, обмежений транцендентним, світ трансперсонального - все це приклади відображення проблеми. Інтеріоризація, інтенціональність, екстеріоризація, інтерсуб’єктність - основні поняття сучасної психології, що торкаються цієї проблеми. Формування адекватного апарату наукових понять все ще залишається актуальним.

     Специфіку своєї суб’єктивної бульки свідомості - ось наступне, що має добре усвідомити сучасна людина після усвідомлення свого біологічного тваринного єства, щоб піднятися на новий рівень саморефлексії і достойно відповідати на виклики XXI століття.

 

 

21.4. Життєвий світ людини і його координатні виміри у поглядах сучасних психологів.

     Як найкраще, адекватно і стисло описати бульку свідомості людини? Якими образами і метафорами скористатися? На думку спадають такі виразні засоби як зображення навколо голови людини ореолу, сяйва, німбу і, обов’язково, стрілоподібних виступів або ж “чортячих” рогів як образного відображення вузької професійної спеціалізації.    

     Більш адекватним є опис (моделювання) за допомогою добре відомого науковцям і спеціалістам різних галузей поняття багатовимірного простору. Для тих, хто має освіту у межах середньої школи нагадаємо про так звану декартову систему координат, що утворюється із трьох координатних прямих OX, OY, OZ. Будь-яка точка фізичного простору однозначно відображається у такій геометричній системі координат трьома значеннями координатних вимірів x, y, z і навпаки. Аналогічним чином можна відображати на числовій осі будь-який момент часу. Так за допомогою чотирьох координатних прямих можна відображувати простір-час. Звичайно, система координат із чотирьох координатних прямих сприймається важче, ніж із трьох взаємно перпендикулярних прямих, але це не є скільки-небудь принциповим ускладнення. Можна перейти від уявлень елементарної геометрії до не дуже складного опису засобами аналітичної геометрії і лінійної алгебри. Головне, що така система координат однозначно визначає чотирьохмірну точку і множину таких точок - чотирьохмірний простір. Аналогічно можна будувати будь-який N-мірний простір. Існують математичні операції з об’єктами-моделями такого простору, зокрема обчислення об’ємів, площ, відстаней, векторів, кривизни, екстремумів, подібностей, симетрії тощо. Таким чином бульку свідомості можна відображати моделями N-мірного простору, оскільки людина перебуває не тільки у просторово-часових координатах, а й у системі інших координатних вимірів - норм, цінностей, традицій, забобонів, символів, знаків, смислів тощо. І не тільки можна так моделювати свідомість, а й необхідно, адже сьогодні бракує способів згортки вже наявної інформації про свідомість і забезпечення діалогу науковців єдиною спільною мовою.

     Для побудови порівняльних моделей “життєвого світу” людини необхідно визначити оптимальний склад координатних вимірів та їх одиниці виміру. Що віднести до найважливіших вимірів? Т. Титаренко, досліджуючи “життєвий світ особистості у межах і за межами буденності”, розпочинає свій аналіз з просторово-часових координат життєвого світу і це цілком виправдано, оскільки все живе, починаючи з одноклітинної амеби, насамперед сприймає простір-час і “корисне-шкідливе”, а пізніше “задоволення-незадоволення” і ще пізніше цінності як відстрочене “задоволення-незадоволення”.

     Титаренко розрізняє час фізичний, біологічний, соціальний і час “психологічний як синтез інших часів”.  Уявлення про час фізичний пов’язані у нас з періодичними природніми процесами, насамперед, астрономічними - періодами обертання Землі навколо своєї вісі та навколо Сонця, періодом обертання Місяця навколо Землі тощо, періодами розпаду радіоактивних ізотопів тощо. Біологічний час пов’язаний з зовнішніми фізичними ритмами і, як вважають, найбільше налаштований на зміни фаз Місяця та ритми сонячного освітлення день-ніч. Цікаво, що, якщо ізолювати людину на декілька місяців у закритому приміщенні, надавши їй можливість встановлювати свій розпорядок праці і відпочинку, то спочатку людина переходить на двадцятип’ятигодинний цикл, а потім у одних цей період скорочується майже вдвічі, в інших – збільшується. “Одиницями виміру біологічного часу є зміни популяцій, тривалість їхнього життя, час існування окремої істоти, одної генерації, якогось виду. Значення біологічного часу для особистості традиційно недооцінюється”, - пише Титаренко, - “хоча його вплив на регуляторні процеси різних рівнів кожна людина відчуває повсякденно” [Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності. - К.: “Либідь”, 2003, - 376 с. - С. 49].

     “Говорячи про те, що людина живе в часі соціальному, історичному, слід визнати існування в суспільстві не якогось монолітного часу, а цілого спектра ритмів соціально-історичного часу, що зумовлюється закономірностями різних процесів. ...Відчути якісно різні темпи соціального часу можна і не виїжджаючи далеко з країни. Досить лише порівняти плин часу в столиці і в маленькому периферійному населенному пункті. ...Соціальні катаклізми... утягують особистість у стрімкий плин соціального часу... Порушується синтез минулого і майбутнього, переривається такий необхідний людині зв’язок часів.

     ...Будучи і організмом, і суспільною істотою, і неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних часах, певним чином заломлюючи, інтегруючи властивості кожного з них” [Титаренко; с. 50-53].

     Постає питання - як саме різні часові ритми впливають на процеси індивідуально-психологічного розвитку і поточне самопочування людини? Це питання є новим для галузей науки про людину, адже на попередніх етапах людської історії таких диспропорцій між ритмами фізичних, біологічних і соціальних часів не було. Попередня відповідь може бути такою: впливають погано і дуже погано; людина має пристосовуватись; найбільш ефективним є пристосування при зміні поколінь; отже, маємо враховувати специфіку онтогенезу сучасної людини.

     Час, що найбільш реально відповідає ритмам життєвого світу людини, можна позначити як психологічний. Ще А.Бергсон звертав увагу на відмінність людини від тварин тим, що лише людина може переживати час, своє минуле і своє майбутнє. “Ні рік, ні місяць, ні година, ні секунда однієї людини ніколи не рівні рокові, місяцю, годині, секунді іншого, якщо це реальний час, як не рівні початок і кінець, час людської молодості і час людської старості. Це завжди різний, по-різному пов’язаний і по-різному визначений та розподілений час, по-різному наповнений і по-різному спустошений” - так підкреслює людськоособистий смисл часу М.М. Трубніков, досліджуючи “час людського буття” (цит.: [Титаренко; с. 54]). Титаренко пов’язує психологічний час з переживаннями людини так: “Психологічний час є досить асиметричним щодо подій минулого, теперішнього і майбутнього, оскільки перебуває під безпосереднім впливом емоційного життя особистості. ...Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми називаємо психологічним часом. Психологічний час тим менше збігається з часом фізичним, чим активнішим є процес суб’єктивного відображення дійсності з його емоційністю й небезсторонністю. Недискретний, континуальний характер переживань, їхня рухливість, плинність, їхній динамізм відбиваються у властивостях психологічного часу. Психологічний час певним чином викривлює об’єктивну дійсність, забарвлюючи її у значущі кольори. ...Коли психологічний вік менший, ніж паспортний, тоді й увесь світ навколо динамічніший, яскравіший, несподіваніший. Якщо, навпаки, людина відчуває себе старшою за свої роки, для неї тьмяніють барви, звужуються перспективи, скучнішим, банальнішим стає повсякденне існування. Навіть миттєві, пов’язані з хворобою, стресом, утомою викривлення психологічного часу воднораз накладають свій відбиток на самооцінку, рівень домогань, ставлення до інших тощо. ...На кожній стадії онтогенезу, кожному етапі життєвого шляху намічаються певні тенденції зміни часових модальностей і пов’язаних з ними особистісних орієнтацій. ...Міра авторства життєвого шляху є показником створення чимдалі гармонійнішої особистісно-часової структури” [Титаренко; с. 54-57].

     Досліджуючи “історичні погляди на життєвий простір особистості” Титаренко зазначає, що цей простір формують значущі стосунки людської взаємодії. Кожна людина створює і розширює свій простір шляхом виборів, які вона робить на власному життєвому шляху.

     Екскурс в історію філософської думки дозволяє нам визначити, крім просторово-часових, ті координатні виміри життєвого простору, значущість яких змінювалась, але ж які ніколи не зникали остаточно. У античні часи мислителями найбільше цінувався споглядальний розум. Потім філософи більше писали про моральне забарвлення життєвого простору. З часів раннього християнства найважливішою чеснотою людини почала вважатись її доброчесність. У Новий час Руссо підкреслював, стрижень людини - у її совісті, яка проявляється в почуттях. Людина - істота з розвинутими емоціями. Існувати - означає для неї відчувати, жаліти, співчувати. Отже, розум, доброчесність, совість, емоції співчуття і взаємозалежності є координатними вимірами стосунків людської взаємодії, а значить і життєвого світу людини. Новий час, розвиваючи цю тему, переносить акценти з традиційного природного людського розвитку і взаємин на безумовне підкорення моральному обов’язку і нормам права. Поняття обов’язку стосовно інших асоціюється передусім з ім’ям Канта. Окрім того, з’являється “філософія життя, яскравими представниками якої є Ніцше і К’єркегор, Шопенгауер і Гартман”, де “доброчинність більше не розглядається як знання; роль розуму в людській взаємодії, в побудові психологічного простору взагалі перестає перебільшуватися”. Титаренко наводить висловлювання Л.Фейєрбаха щодо найпершого людського обов’язку робити щасливим самого себе: “Якщо ти щасливий, то ти зробиш щасливими інших. Щасливий може бачити тільки щасливих навколо себе” [с. 58-62].  

     Титаренко, здійснивши свій аналіз “історичних поглядів на життєвий простір особистості”, пропонує виокремлювати, насамперед, простір індивідний (біологічний), соціальний та психологічний (особистісний), вважає “очевидним, що одиницею виміру життєвого простору мають бути взаємини, стосунки, ставлення, відносини, які відтворюють особистісні рубежі, моральні кордони. ...Як людина живе водночас у кількох різних за своїми ознаками часах, так само вона перебуває водночас у кількох просторах” [с. 63]. Якщо слідувати такому визначенню, то біологічний простір людини як простір стадної тварини має такі орієнтири: жадоба влади - намагання стати вожаком стада (стаї), боротьба за територію, самок, їжу. Соціальний простір - це, насамперед, сус-пільні відносини, вчинки і зв’язки, в яких людина виступає як член сім’ї, член малої групи і водночас великого виробничого колективу, мешканець населенного пункту, член громадського об’єднання, громадянин держави тощо. Оскільки суспільні відносини регулюються звичаями, традиціями, ментальністю, соціальним статусом, релігійними, моральними, етичними і правовими нормами, то саме вони, разом із особистістними виборами (вчинками) і визначають обсяги соціального простору кожної окремої людини.

     Ми погоджуємося, що соціальні простори кожної окремої людини можуть бути дуже і дуже різними. Наприклад, соціальний простір президента країни чи харизматичного лідера партії, що тільки-но перемогла на парламентських виборах, є одним із найбільших серед можливих. Історія знає немало людей з величезним духовним простором, що піднімається немов би висока гора над рівниною. З іншого боку, у той же момент часу у деякій місцевості ми спостерігаємо таке: поряд на одній вулиці мешкають сусіди - В. (чоловік) і К. (жінка), ще працездатного, далеко не пенсійного віку; мають приватні житлові будиночки; випадкові грошові доходи кожного не перевищують четверті офіційного прожиткового мінімуму; водо- і газопостачання в даний момент у обох відключено за неоплату, електропостачання весь час під загрозою відключення; спілкування із зовнішнім світом обмежене - газет не передплачують, телевізора не мають; В. має дорослого сина, з яким не спілкується, його уява, мрії, прагнення обмежуються можливістю випити сьогодні; К. була в громадянському шлюбі, дітей не мала, її мрії -  знайти вільного чоловіка, який би приносив в дім хоча б якісь гроші у відповідь на надання жіночих послуг. Час від часу мрії обох здійснюються. Головне - названі реальні особи на своє здоров’я не нарікають, але не хочуть працювати внайм на умовах постійного працевлаштування і не прагнуть мати власну справу (як інші сусіди); разом з тим, голод не загрожує їх життю, “рослинне” існування підтримується в основному за рахунок присадибної ділянки землі і випадкових доходів за працю на подвір’ї сусідів. І, як ми переконуємося, знайомлячись на початку XXI ст. з місцевим сільським побутом у селищі міського типу на Херсонщині, названі персонажі не є представниками “соціального дна”, не є рідкісним вийнятком. Це – “придонний” прошарок місцевої спільноти. Виникає запитання - яким є життєвий простір В. і К. порівняно з життєвим простором інших, хто живе і активно діє у столиці? У скільки разів він менший? Як відбувалося становлення такого життєвого простору? Очевидно, біологічний простір у всіх майже однаковий, психічний різниться у десятки разів, соціальний - у сотні разів, духовний - у тисячі разів.   

     Титаренко пропонує аналогічно психологічному часу вважати і  психологічний простір (не плутати з психічним. - А.П.) синтезом усіх інших просторів життєвого світу людини. “Психологічний простір постає всередині простору соціального, видозмінюючи його характеристики”, - вважає Титаренко. “Особистісний, або психологічний, простір є радше ціннісним середовищем, що забезпечує можливість адекватних власній природі самопроявів” [с. 64]. У подальшому дослідженні “життєвого простору особистості у межах і за межами буденності” Титаренко спирається на “вже існуючу” типологію психологічних просторів конкретних людей, що включає егоцентричний, конформний, нормативний, релятивний і суб’єкивний простір. Цікаво ближче познайомитися з визначеннями цих індивідуальних варіантів психологічного простору.  

     Егоцентричний простір зорієнтований на заохочення-покарання, пов’язаний з доморальним типом соціалізації. “Я” розглядається як центр Всесвіту і єдиний критерій оцінки своїх досягнень. Людина перебуває в невіданні щодо поведінки інших і співвідношення власних дій з діями оточення. Адаптація до зовнішніх стандандартів здійснюється передусім заради отримання власного задоволення. Лише теперішній час, тільки події, що відбуваються зараз, мають статус істинного буття. Історичний час, що відповідав переважно егоцентричним індивідуальним просторам, це, мабуть, епоха до Олександра Македонського і Римської імперії включно. У наш час егоцентричний простір має розповсюдження як наслідок стратифікації свідомості чи незавершеного її онтогенезу. 

     Конформний простір сконцентрований не на єдиному унікальному “Я”, а на численних ситуативних “інших”. Людина, для якої характерним є цей простір, орієнтується переважно на зовнішні впливи, хоче обов’язково відповідати груповим очікуванням, бути серед більшості, не беручи на себе відповідальності. Власне “Я” виявляється, набуває плоті, лише приєднуючися до одного з лідерів (“вожаків зграї”), ототожнюючися з ним. Можливо, європейське середньовіччя з неабияким впливом християнства, сформувало у значній мірі цей простір. У наш час конформний простір підтримується цінностями товарного суспільства необмеженого споживання.

     Нормативний простір є простором традиційної конвенційної моралі, що зовні приписує людині цілу систему заборон, спираючись на презумпцію несвободи. У такому просторі чітко виокремлюються полюси добра і зла, постійно формуються оцінки “добрих” і “поганих”, “правильних” і “неправильних” дій і, говорячи словами М. Бердяєва, “суб’єктом моральної оцінки є суспільство, а не особистість... суспільство встановлює моральні заборони, табу, закони і норми, яким особистість повинна підкорятися під страхом морального відлучення та кари”. Історичний час, що сформував нормативний простір - це Новий час. Серед варіантів нормативного, морального простору Титаренко вважає за необхідне виокремити простір релятивний, коли для людини які завгодно нормативні системи стають відносними, сумнівними або необов’язковими. Сучасна людина живе переважно в одному із цих індивідуальних варіантів психологічного простору.

     Найбільш досконалий моральний простір Титаренко позначає як суб’єктний. Очевидно, саме він відповідає постконвенційному етапові соціалізації, коли людина робить вибір виходячи не з почуття обов’язку, а задовольняючи свою природну моральну потребу, яка є глибинним регулятором поведінки. Людина, моральний простір якої є суб’єктним, зважає на власні почуття внутрішньої гармонії, яку не хоче порушити, відчуває себе вільною, не звертається до внутрішніх примусів, до волюнтаристичних вчинків. Рішення приходить інтуїтивно, як інсайт, лише пізніше оформляючись у слова й судження [с. 68-82].

     Таким чином, Титаренко зводить життєвий простір особистості до морально-психологічного як синтезу різних часів і просторів. Це дає змогу автору найекономніше розглянути проблеми особистісної світобудови - етапи, дисгармонії, кризи, життєві вибори та ін. без аналізу усієї топології життєвого світу.

 

28.5. Булька (сфероїд) багатовимірного простору як макромодель свідомості людини і суспільства.

     Розпочинаючи спробу моделювання, скористаємося вже знайомою нам категорією відображення та відповідними метафорами і аналогіями. Що   відображає  свідомість?   Матеріальне та ідеальне. Насамперед, трьохвимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє і майбутнє). Крім цього, потреби, знання, уміння, цінності, умови, обставини, правила тощо, наше суб’єктивне ставлення до них. Кожному такому “виміру” (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення виміру. (Допускаємо, що читач вже ознайомлений з математичним поняттям багатовимірного простору). Кількість таких осей характеризує широту свідомого відображення. Континуум дійсних чисел дозволяє моделювати будь-які розрізнення між фіксованими значеннями скільки завгодно близьких вимірів. Віддаленість від початку координат нехай характеризує глибину відображення, потужність мислення. Так ми приходимо до поняття багатовимірного замкненого (обмеженого) простору можемо побудувати відповідну просторову модель свідомості, пов’язавши її з метафорою “бульки свідомості”. Вивчаючи певні властивості свідомості, в просторову модель “бульки свідомості” можна ввести відповідні метрики і операції. Уявна гранична поверхня “бульки свідомості” може розглядатися як поверхня розмежування між трансцендентальним (усередині “бульки”) і трансцендентним зовні її. Обсяг “бульки свідомості” кожної людини залежить від її життєвого досвіду, опанованих нею методів пізнання, способів мислення, змістів уяви та пам’яті. Його можна вимірювати тезаурусом слів мови її носія.

     Як відомо, цінність будь-якої моделі – у простоті згортки інформації. “Булька свідомості” - це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина завжди носить з собою й усередині чого живе. Звертання до подібних метафор уже давно є звичним не тільки для медіумів і богословів, а й для філософів, психологів, інших науковців. Відомі “печера” Платона (у діалозі “Держава”) та “клітка” Ніцше (у книзі “Уранішня зоря”) є такими просторовими моделями свідомості:

     “…Поглянь-но: адже люди немовби знаходяться в підземному помешканні подібно печері, де в усю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в’язнем проходить верхня дорога, огорожена – глянь-но – невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

   - Це я собі уявляю.

   - Так уяви ж собі і те, що цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні із носіїв розмовляють, інші мовчать.   

   - Дивний ти малюєш образ і дивних в’язнів!

   - Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташованому перед ними стіну печери?” – так розумів і пояснював іншим властивість “проективної ілюзії” свідомості філософ Платон ще у IV ст. до н. е.

     Про те ж саме у XIX ст. Фрідріх Ніцше пише іншими словами: “Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з одним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. Цими горизонтами, в які, як у в’язниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м’яким: цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, усе, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, уважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньому людському життю ми вимірюємо життя усіх інших створінь, - це все, усе, по суті, помилки! …Властивості наших почуттів вводять нас в оману відчуттів, які в свою чергу, керують нашими судженнями і “пізнаннями”, таким чином, у дійсний світ нема ходи!”.

     “Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури…” – ці слова С. Гессена також вказують на модельне, метафористичне, просторове сприймання життєвого світу людини, що відображається її свідомістю. До вибору “бульки” як просторової моделі свідомості нас спонукає і “оточуючий екологічний масив” (“конус зустрічного потоку”, “оболонка сприймання”) Джеймса Гібсона. Згідно з Гібсоном, сприйняття будь-якою істотою чуттєвої інформації із зовнішнього світу є відразу цілісним, прямим і пов’язаним зі сприйняттям простору. Г. Хант, обравши таку точку зору на цілісне сприйняття за основу своєї концепції свідомості, переконливо показав її узгодженість з монадами Лейбніця, потоком свідомості Джеймса, буттям-у-світі Хайдеггера. Стосовно людини, де поточне сприйняття чуттєвої інформації із зовнішнього світу спирається на увесь відображений памяттю попередній досвід, метафора багатовимірної бульки є найбільш прийнятною для моделювання феномену свідомості.

     Свідомість як відображення можна охарактеризувати властивостями-ознаками: а) широтою відображення; б) деталізацією розрізнень; в) глибиною (кратністю) “відображення відображення... відображення”. Який смисл ми надаємо поняттям а) широти відображення та б) деталізації розрізнень відображуваного не важко зрозуміти. Що ж торкається в) глибини (кратності, потужності) “відображення відображення... відображення”, то уявлення про це нам дає такий множина відображень у двох паралельних зеркальних площинах. Уявімо, що ви знаходитесь між двома паралельними дзеркалами. Запитання: скільки своїх зображень ви можете спостерігати, спрямовуючи погляд у дзеркало? Спробуйте. Це ідеальний приклад. Реальні відображення, звісно, є недзер-кальними. Інший приклад - гра в шахи. Кількість кроків своїх і суперника, які прораховує шахіст є показником глибини відображення шахової гри його свідомістю. Можна говорити про глибину відображення ланцюга причин-наслідків-причин... наслідків у науковій та проектувальній діяльності, при складанні прогнозів погоди чи економічної кон’юктури тощо. Цікаво, що 3-х кратну глибину відображення демонструє вже немовля у перші тижні після народження своєю мімічною реакцією: “Я знаю, що ти знаєш, що я тебе впізнав”. 

 

28.6. Що має бути покладено в перелік координатних вимірів бульки свідомості-усвідомленого життєвого світу людини?

     Практичним питанням даного розділу є оптимальний вибір координатних вимірів бульки свідомості. Якою має бути їх сукупність? Попередній аналіз дозволяє сформувати такі відповіді: 1) якщо обмежуватись 3-ма вимірами, то це буде лише простір; 2) якщо 4-ма, то – простір і час. Далі можна добавляти потреби, цінності, знання, уміння, почуття, умови, обставини, правила, норми і т.д. Тут ми маємо на увазі простір і час фізичні. Щодо іншого, то у людини їх “незчисленна множина” чи “континуум”. Їх взаємодія з фізичними простором і часом дає у підсумку ту типологію часів і просторів, про які згадує Титаренко. Почуття у взаємодії з розумом, простором і часом дають незчисленну кількість координатних вимірів. Подібно тому, як будь-який геометричний вектор можна розкласти на безліч інших, так і сумарний вектор “почуття” має безліч окремих складових, кожна з яких може взаємодіяти з іншими складовими, утворюючи новий вимір. Тож як класифікувати почуття і властивості автономного розуму з огляду на потребу побудови багатовимірного простору бульки свідомості? Це питання потребує детального розгляду.

     Якою геометрично-метафористичною моделлю можна представити бульку свідомості людини? Звичайно, можна обмежитися просторово-часовими координатами простору, у якому щось плаває чи літає. У цьому випадку булька свідомості представляється як просторово-часове вмістилище, наповнене недиференційованими, в тому числі напівусвідомленими і неусвідомленими, переживаннями (емоціями, почуттями), у якому “плавають як риба у воді” чітко диференційовані свідомістю укрупнені символи тих же емоцій, відчуттів, сприймань, уявлень, почуттів - організменних, естетичних, моральних, інтелектуальних та ще більша кількість наукових синтезів (знань)? Можна користуватися і моделлю багатовимірного простору з необмеженою кількістю координатних вісей. У будь-якому випадку ми маємо слідувати принципу економії, тобто не ускладнювати сутності без нагальної потреби.

     Першу “саму амбіційну спробу” використати “математичну топологію свого часу – якісну математику областей та їх властивості – як психологічну мову для представлення структури досвіду у специфічному ‘життєвому просторі’”, за свідченням Г.Ханта, “здійснив Курт Левін (1936)… один із геніїв психології”. Спроба закінчилася невдачею, “такий підхід був… повсюдно відхилений як... курйоз”, однак “природа цієї невдачі в дійсності не була вивчена” [Там само, с. 416]. Можливо К. Левіну просто не вистачило часу для реалізації свого задуму, можливо розуміння того, що моделі мають бути простішими, аніж ті феномени, що ними відображаються.

     Життєвий світ людини та її “булька свідомості” – як співвідносяться ці поняття-метафори? Життєвий світ людини – це досить розмите поняття, як і той об’єкт, який воно описує. Порівняно з “булькою свідомості” – це більш широке, ємне і складніше модельне поняття. Воно включає потреби, інстинкти, переживання, емоції, бажання, потяги, почуття, пристрасті, прагнення і поведінку; їх енергетику і спрямованість; внутрішні і зовнішні обмеження, фізичний та психологічний простір-час; минулу історію і прогнози на майбутнє; та, можливо, багато що інше. Як зауважує Г. Хант, “в повсякденному житті сукупний життєвий простір може змінюватися декілька разів за секунду згідно з тим, як ми інтерпретуємо складну, швидко змінну ситуацію” [Там само, с. 419]. Моделювання усієї динаміки “реорганізацій” життєвого простору є надскладною задачею. Г. Хант аналізує спроби використання навіть “теорії катастроф” для такого моделювання. Не менш складним є і моделювання граничної поверхні між життєвим простором і зовнішнім середовищем. За такої складності досліджуваних феноменів доцільно обмежуватись більш простими задачами моделювання, такими, які не претендують на відображення разом усієї повноти їх  проявів. Власне в простоті моделей і полягає їх цінність як засобів згортки інформації і відображення найсуттєвішого. Модель “бульки свідомості” відповідає цим вимогам. Разом з тим, вона дозволяє просто пояснити досить складні феномени філогенезу свідомості у формі, доступній для сприйняття школярами і будь-якою пересічною людиною, зокрема, пояснити розмаїття індивідуальних свідомостей (факт, досі не визнаний більшістю), різницю між індивідуальними і спільнотною свідомостями. 

     Оскільки в основі свідомості лежить відображення, то “булька свідомості” – це, насамперед, символьне відображення меж суб’єктивного життєвого світу людини на даний момент часу. Така модель “бульки свідомості” добре узгоджується з “Я-концепцією” самості феноменологічної теорії Карла Роджерса (гуманістичний напрям в теорії особистості), згідно з якою кожна людина живе у межах внутрішньої системи координат, у власному світі суб’єктивного свідомого сприйняття і переживань дійсності, у світі, де вона займає центральне положення і який тільки вона й може адекватно інтерпретувати. Ні сам К. Роджерс, ні його послідовники не наважувалися моделювати у такій внутрішній системі координат увесь “життєвий простір” хоча б одної конкретної чи середньостатистичної людини. Можна навести також і приклад Ч. Тейлора, який користується поняттям координатного простіру в своїх дослідженнях морального простору людини у минулому і в сьогоденні. Мова завжди йде про простір як метафору. Автори рідко наважуються вводити якусь метрику в такий простір, оскільки це перетворює просту метафору у складну модель і тягне за собою ускладнення викладу. Виходячи із вимог простоти, ми також не вважаємо детальне моделювання першочерговим.  

     Не буває хороших і поганих моделей взагалі. Правильним є підхід, за якого та чи інша модель обирається виходячи із конкретеої мети дослідження. В чому полягають переваги багатомірного простору? Одною із переваг є можливість у такому просторі ввести поняття вектора, тобто спрямованої величини. Це суттєво, оскільки розвиток будь-чого є спрямованим. Вектори можна легко складати і таким чином частково відображати їх взаємодію. Це теж суттєво, оскільки будь-яке новоутворення взаємодіє з попереднім утворенням, прикладом чого є взаємодія розуму на основі символьного відображення з емоціями. Звісно, таку взаємодію не можна відобразити існуючими математичними засобами “ізоморфно”, але “адекватно” можна, маючи на увазі відносну корисність такого відображення. Такого роду абстрагування та ідеалізації надають можливість посилити в певній мірі “гостроту зору”, а це в свою чергу дозволяє краще побачити щось досі невидиме. 

     Як би там не було, хоча матерія самоускладнюється об’єктивно, ми можемо суб’єктивно символьно позначити орієнтири цього самоускладнення. Такими орієнтирами можуть бути не лише означені вище рівні розвитку психіки, а й те, що цей розвиток стимулює. Таким чинником можна вважати потреби живої істоти - від організменних до духовних. Можна скористатися моделлю піраміди потреб Маслоу, де найвищими є духовні потреби. Піраміда звужується до вершини, це відображає стратифікацію свідомості. Що є організменна потреба зрозуміло, без її задовольняння біологічне життя припиняється. Що є духовна потреба окремої людини по відношенню до суспільства? Людина вважає “свої” духовні потреби своїми, неорганізменними потребами. Але це не зовсім так. Духовні потреби по суті своїй це також організменні потреби, але іншого, більш складного і більш високоорганізованого організму - суспільства. Разом з тим, ці “духовні” потреби задовольняються людиною і відповідно відображаються її свідомістю. Таким чином, емоційно-чуттєва частина багато-вимірної бульки свідомості людини має враховувати і значимі для суспільства координатні виміри, ті, що породжені так званими духовними потребами людини і відображають її духовні цінності. Вони мають бути відображені усередині індивідуальної бульки свідомості, яка взагалі-то і не належить виключно людині, оскільки носієм свідомості як вищої форми символьного відображення живої природи взагалі-то є суспільство, а не окрема людина. Поза суспільством свідомість не виникає.

     Отже, до основних координатних вимірів моделі індивідуальної бульки свідомості як відображення і активного проектування можемо віднести символічне відображення 1) фізичного і психологічного простору-часу, в якому живе людина; 2) її потреб (згідно з пірамідою Маслоу); 3) видів почуттєвої життєвої активності; 4) опанованих нею загальних методів пізнання; 5) наукової картини зовнішнього світу; 6) саморефлексії як знання природи людини взагалі і усвідомлення своєї власної емоційно-вольової і чуттєвої сфери; 7) цілей спрямованої діяльності (цінностей), смислу життя.

     Кожен із координатних вимірів може розщеплюватися на окремі, більш деталізовані виміри у випадках, коли це виправдано більшою “гостротою зору”. Так фізичний простір, в якому живе людина, можна розглядати як фізичний простір її життєдіяльності. Мається на увазі і те, де мешкає і працює людина, яка у неї квартира і побутові умови, чи має вона автомобіль як засіб розширення життєвого простору, чи має можливість виїздити за межі свого населеного пункту, регіону, країни для забезпечення життєдіяльності, праці чи відпочинку. Фізичний простір життєдіяльності окремих людей може бути дуже і дуже різним, наприклад, від простору “бомжа” до простору “естрадної зірки”. Відповідно, таким є і простір уяви-свідомості конкретної людини. Ми не маємо змоги ілюструвати фактично можливі координатні виміри, життєві простори і відповідні їм бульки свідомості, наша мета - показати, що вони можуть бути дуже і дуже різними. Вважаємо, що ми досягли цієї мети. Віднині ми усвідомлюємо, що бульки свідомості людей, наших сучасників, за своїм обсягом можуть відрізнятись у тисячі і тисячі разів. І мова йде не лише про такі причини цього, як можливість зупинки онтогенезу свідомості на рівні шимпанзе, пітекантропа чи неандертальця. Зовнішніх чинників може бути безліч. Разом з тим, ми маємо жити разом і взаємодіяти. Подив викликає не різниця у обсягах бульки свідомості наших сучасників, а їх здатність до інтеграції.    

 

21.7. Приклад використання просторової моделі “бульки свідомості” для прояснення сутностей феномену свідомості. 

     Розглянемо далі, що дозволяє прояснити “булька свідомості” як просторова модель. Можна уявити “бульку свідомості” усебічно розвиненої людини у формі кулі - тобто в усіх напрямах багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової  потужності. Певним наближенням до такої гармонійної “бульки свідомості” можна вважати “бульку свідомості” Арістотеля, Леонардо да Вінчі та інших універсальних вчених до Ломоносова включно, коли наука ще не знала нинішньої вузької спеціалізації. У давні часи філософи не тільки займалися усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і музикантами, і поетами, садівниками, виноробами тощо. Історія свідчить, що Сократ був не тільки видатним філософом, але й, коли це було необхідним, хорошим воїном. Про Платона пишуть, що окрім філософствування він ще й політиканствував, однак без успіху. А про другого учня Сократа - Ксенофонта, що той не тільки писав про Сократа, був великим рабовласником, а й бував полководцем.

     Уважається, що з часів імперії Олександра Македонського розпочинається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Тоді, як і раніше, були воїни, адміністратори, лікарі, математики, філософи, але не було вже таких, хто був би усім цим разом. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник - ремісника, купець - купця і т.п. Так спеціалізація практичної діяльності людини розпочала новий етап еволюції свідомості. “Булька свідомості” людини перестає бути сферичної форми. Свідомість людини виокремлюється із спільнотної і набуває індивідуальних рис. Замість гармонійної сферичної “бульки свідомості” людина отримує деформовану “бульку” зі спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її “бульки свідомості”. Найбільш наглядною геометричною моделлю таку “виродливість” (“каліцтво”) можна уявити у формі “чортячих рогів” на голові людини або ж у формі одного чи декількох наростів, які можуть в одному чи декількох вимірах значно перевищувати за розмірами сферичну частину “бульки свідомості”. Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. Саме ця “виродливість” означає у філогенезі свідомості виникнення і початок індивідуальної свідомості людини.

     Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу - це не що інше, як здатність до багатократного відображення... відображення ланцюга причин-наслідків у певній вузькій сфері діяльності, а з огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом і певну “виродливість” (“уродство”, “каліцтво”), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості однакової в усіх напрямах глибини відображення. Зазначимо, що саме так винахідлива природа знайшла чудовий спосіб обійти природні обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації і так забезпечивши подальшу еволюцію живого. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, “булька” індивідуальної свідомості людини завжди буде мати таку подвійну форму – кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (уродство, каліцтво) вузької спеціалізації. Чи не пора вже з цими знаннями про специфіку індивідуальної свідомості знайомити школярів?

     Зазначимо ще раз, що використовуючи модель “бульки” насамперед для згортки інформації та прагнучи до простоти, ми уникаємо тут наміру “булькою свідомості” описувати увесь життєвий світ людини у всій його повноті. Разом з тим, не важко при необхідності ускладнити її, отримуючи модельний ряд типу матрьошки відповідної адекватності щодо тих чи інших чинників. Так, густиною “атмосфери” усередині “бульки” можна моделювати деталізацію розрізнень, а посадивши звірів (тих, що містяться у згаданому вище китайському прислів’ї) в центр сферичної частини “бульки свідомості”, отримати перші наближення моделі взаємодії свідомого з несвідомим і моделі життєвого світу людини. А захотівши врахувати негативну роль свідомості в посиленні самих огидних рис людини, можна “виокремити” ще одні “роги” на поверхні “бульки” її свідомості на додаток до “рогів” вузької спеціалізації.

     Чи добре спільнотам людей, суспільству мати вузькі спеціалізації окремих людей? Звісно, добре. Принаймні так було донедавна. Спеціалізація і кооперація суттєво підвищують продуктивність праці. Індустріальне суспільство досягло в цьому значних успіхів. Чи добре для окремої людини мати таку вузьку спеціалізацію? Добре, оскільки це відповідно високо винагороджується, оплачується спільнотою, але... Усе більш помітним стає відставання розвитку сферично-гармонійної частини “бульки” індивідуальної свідомості від “рогів” її спеціалізації. І такою людина входить у нову постіндустріальну епоху. Зростаюча сила її вузької спеціалізації спрямована лише в одному напрямі. Саме це мав на увазі С. Гессен, говорячи про нестачу доцентрових сил особистості на інших напрямах. Негативні наслідки цього очевидні. Адже від сучасної людини продуктивні сили вищого організму – людської спільноти вимагають, окрім спеціалізації, все в більшій мірі володіти адаптивністю, гнучкістю, мобільністю, мати широкий діапазон можливостей вибору у різних життєвих ситуаціях, здатність вчитися все життя, бути готовою будь-коли змінити місце праці і мешкання і т.д. – те, що ми називаємо автономією і свободою людини. Соціологічні дослідження у розвинених країнах свідчать про те, що середньостатистичний громадянин упродовж життя вже змінює місце свого мешкання і праці більше десяти разів (порівняймо це із недавнім минулим).

     А чи добре буде і постідустріальному суспільству XXI ст. мати вузькі спеціалізації окремих людей? Так, добре, але це зовсім не означає бажаність ще вужчої спеціалізації. Дійсно, окрім підвищення продуктивності праці, що ще дає той розподіл на десятки операцій технологічного процесу виготовлення простої голки, що так уразив Карла Маркса при написанні ним “Капіталу”? Що давали для особистісного розвитку заводські конвейєри індустрії XX ст.? Адже бажаними є ще й автономія і свобода людини, гармонія її розвитку як актуалізованої особистості. Звертаючись до геометричної інтерпретації можна і необхідно говорити про оптимальне співвідношення між “наростом” вузької спеціалізації та розміром сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”, про усунення вже наявних диспропорцій. Автономія і свобода людини досягаються потужністю мислення і глибиною відображення на всіх напрямах людської діяльності, висловлюючись образно – збільшенням розміру сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”. Тому саме сюди, а не на вузьку спеціалізацію, мають бути спрямовані зусилля новітніх виховних технологій на додаток до традиційних.

     Як виглядає просторова модель суспільної свідомості? - Це об’єднання індивідуальних “бульок свідомості”, що мають кожна в окремості форму вузькоспеціалізованої “виродливості” - таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості “виродливості”, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами. Ось що дала людству на даному етапі еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності і “виродливість” індивідуальної свідомості!    

     Суспільна свідомість відповідальна за онтогенез індивідуальних. Індивідуальні свідомісті є відображенням суспільної, звісно не усієї, а її частин. Саме в суспільній свідомості індивідуальні черпають свій потенціал у процесі онтогенезу. З іншого боку, суспільна свідомість, будучи об’єднанням індивідуальних, визначається потужністю індивідуальних свідомостей. Має місце взаємодія і взаємозалежність. Індивідуальні свідомості, рефлексуючи суспільну, можуть слугувати мірою розвитку суспільної свідомості.

     Слід зазначити, те, що ми називаємо інтегрованою ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є ідеальною моделлю свідомості майбутнього об’єднаного суспільства (цивілізації) Землі. Ця модель набуде повної адекватності лише після завершення глобалізаційних процесів і утворення нової цілісності - досконалого суспільства Землі. Що конкретно символізує ідеал сфери і що ми маємо на увазі під майбутньою повною адекватністю моделі? – це питання, яке варто деталізувати у межах окремого розгляду. Поки що ми обмежуємося спостереженням і порівнянням “бульок свідомості” окремих людей, “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Ці “бульки свідомості” ще не мають довершеної досконалості тої ідеальної сферичної форми, що символізує повноту відображень в усіх напрямах життєвого світу суспільства. Як і “бульки свідомості” окремої людини, вони також є деформованими, “рогатими”, але вже в значно більшій мірі наближеними до ідеалу сфери. Вони є проміжними відображувальними конструкціями, породжуваними живою природою на шляху її еволюції до цілісного суспільства Землі.

     Будь-яку соціальну групу можна вважати організмом, оскільки тільки-но будучи сформованою для досягнення якихось зовнішніх цілей, вона відразу набуває і внутрішніх цілей підтримки власного гомеостазу, які включають в собі і так звану експансію. За наявності ефективних засобів комунікації для утворення інтегральної групової свідомості із рогатих “бульок” індивідуальних свідомостей достатньо мати хоча б якийсь спільний елемент “відображувального простору”. Ми не говоримо тут про кооперацію на основі спільного матеріального інтересу – славнозвісне “я даю тобі, щоб ти дав мені”, об’єднавчими можуть стати будь-які із тих потреб, що описані пірамідою А.Маслоу, - зовнішній ворог, почуття спорідненості, спільна мова, однакові релігійні уявлення, національна ідея тощо. Цей факт відносної простоти об’єднавчого процесу при утворенні “команди” чи соціальної групи вражає, разом з тим він є хорошою ілюстрацією ефективності тих механізмів суспільної інтеграції, які ми позначаємо як зараження, конформізм, сугестія тощо. (Пам’ятаєте, як зовсім недавно “славний хлопець” В. Путін перед обранням на посаду Президента РФ для згуртування свого електорату “мочив” чужих чеченців?). Однак, разом з тим виникає й інше питання: чому політична “еліта” України досі не спромоглася утворити об’єднане суспільство? Не знайшлося кого “мочити”, спираючись на інстинкти, успадковані від братів наших молодших? Чи не тому, що так легко утворювані сотні і тисячі дрібних спільнот-організмів, не знаходячи об’єднавчого елементу вищого порядку і утворюючи лише збудження емоцій та “інформаційний шум”, залишаються рогатими? Як актуальна ілюстрація цього, притягує до себе увагу факт наявності в Україні понад сотні законно зареєстрованих всеукраїнських політичних партій. Простота об’єднання, інтеграції, утворення спільнотних організмів, з одного боку, та болісний процес їх розпаду, з іншого боку, - ейфорія народження й біль розпаду одночасно, фрагментарність, дріб’язковість, багатошаровість групової свідомості та відсутність цілісного суспільства – чи не в цьому суть поточного моменту еволюції живої природи у тому локальному просторі, де ми знаходимося? Втішає, що ми вже трохи відрізняємося від братів своїх північно-східних і навіть просунулися трішки вперед на шляху парламентської демократії.

     Політична еліта і суспільство – чи може одне існувати без другого? Політичної еліти в Україні ще нема, в цьому одностайно зізнаються у ЗМІ ті, хто займає місце еліти. Однак, дехто говорить про певну множину політичних еліт у сучасній Україні, які мають домовлятися. Але ж чи можна стверджувати, що політичних еліт може бути багато? Розгляд моделі рогатих “бульок” спільнотних свідомостей дає однозначну відповідь: якщо в Україні нема людей-носіїв єдиної “бульки” свідомості, утвореної на основі об’єднавчого елемента у спільному полі свідомого відображення – національної ідеї, втіленої в конкретні програми загальнодержавного розвитку, то значить нема й еліти. Залишається неясним інше питання. Що має виникнути раніше, політична еліта чи об’єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати еволюційні процеси і чи може взагалі? Здається, що відповідь на це питання дав ще Д. Дьюї (1859-1952), видатний американський філософ і педагог.

     Процеси народження, становлення, зрілості і розпаду проміжних соціальних організмів-цілісностей, утворення із них організмів вищого рівня – чи стали вони предметом серйозних наукових досліджень? Мабуть, ще ні. Інакше, ті, хто зайняв місце політичної еліти чи створює десятки нових політичних партій, могли б, спираючись на рекомендації фахівців, прогнозувати наслідки своїх ініціатив. Міжнародне життя також дає нам десятки прикладів недосконалості рогатих “бульок” свідомості окремих соціальних організмів. Дж.Буш та Ірак – один із безлічі прикладів цього.

     У контексті з цими положеннями про виокремлення не тільки індивідуальної свідомості, а й інтегральних, ще “деформованих”, свідомостей окремих “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій заслуговує уваги і практичного використання праця С. Хайтуна “Номенклатура як “розумна система””. Автор розпочинає свою тему нагадуванням про те, що “тривалий час вчені відмовляли у розумі тваринам, однак дослідження останніх десятиліть показали неправоту цієї точки зору”. Однак, визнаючи наявність розуму у тварин, соціумів і навіть у соціальних інститутів, автор чомусь не допускає наявність у них свідомості. “У соціуму нема свідомості, нема мозку, нема кори великих півкуль…, - стверджує Хайтун, - …ситуація з індивідом у певному сенсі протилежна ситуації з соціумом: у першому випадку система несвідомих нейронів володіє свідомістю, у другому – система свідомих індивідів свідомістю не володіє”. Ми наводимо цей приклад як ще одне очевидне свідчення того “блукання між трьома соснами”, що характеризує стан справ з дослідженням феномену свідомості, адже, погодьмось, розуму без випереджувального відображення не буває. Хоча автор і не визнає групової свідомості, розглянутий ним груповий розум, зокрема розум радянської і пост-радянської номенклатури є хорошою ілюстрацією також і моделі деформованої “бульки свідомості” соціальної групи як організму. Тим самим переконливо підтверджена доцільність розрізнення, окрім індивідуальних “бульок свідомості” та “бульки свідомості” суспільства, також і “бульок” групової свідомості як проміжних конструкцій живої природи на шляху її еволюції.

     Отже, не слід вважати окрему людину і суспільство єдино значимими організмами-носіями вищої форми соціального відображення, а індивідуальну свідомість і суспільну свідомість єдиними чи основними відображувальними “конструкціями” Homo сапієнсів. Між ними - незчисленна кількість проміжних організмів і свідомостей. І всі вони у тій чи іншій мірі є рогатими, деформованими, вузькоспеціалізованими, зорієнтованими на обслуговування часткових інтересів і потреб. Маємо це враховувати, коли хочемо глибше зрозуміти що є свідомість і що є людина на сучасному етапі її еволюції.

***

     На якому рівні складності відображення знаходиться Природа у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимось в даний момент? Що це, три- чи чотирикратне “відображення… відображення” чи якась інша “емерджентна” якість?  

     “Відображення-відображення” - це відображення раніше запам’ятованого відображення в інший момент часу. Без “відображення відображення” не можливий зворотній зв’язок і, таким чином, не є можливими стабільність, рух і розвиток. Саме тому однократне “відображення відображення” ми вважаємо першим макрорівнем свідомості, яким володіють навіть одноклітинні.

     Другий макрорівень свідомості – це інша глибина відображення, в саме: “відображення відображення відображення”. Чим принципово новим відрізняється 3-х кратне “відображення відображення відображення” від 2-х кратного “відображення відображення”? Однократне відображення – це просто “сліди” взаємодії двох тіл. Про двократне “відображення відображення” свідчить використання “слідів” взаємодії (однократного відображення), насамперед, у зворотніх зв’язках. Прикладом трикратного “відображення відображення відображення” є виникнення “слідів” образів, тобто вторинних образів-відбитків від первинних образів. Такі вторинні образи лежать в основі уяви, яка є необхідною передумовою, фундаментом символічної свідомості.

     Між першим і другим макрорівнями свідомості - дистанція величезного розміру - мільярд років – дистанція між амебою і шимпанзе. Останні ж сотні тисяч років - це лише удосконалення другого макрорівня свідомості – трикратного “відображення відображення відображення”.

     Що віднести до 3-ого макрорівня свідомості? Більшу глибину відображення? Символічне відображення? Здатність двоїчного кодування інформації? – Мабуть, ні. Чи можна вважати утворення символу і заміщення ним образного відображення визначальним для утворення ще одної кратності відображення, сходженню на якісно новий рівень відображення? - Ні, символізація це лише удосконалення виокремлення суттєвого, його абстрагування і запам’ятовування. Символізація скоріше розширює відображення по горизонту. Більша глибина відображення не є принципово новим досягненням еволюції. Після того, як жива природа оволоділа трикратним “відображення відображення відображення”, інші кратності досягають порівняно легко. Про це свідчить глибина дослідження причинно-наслідкових зв’язків у конкретних галузях теоретичної і практичної діяльності людини.

     Моделювання свідомості людини і суспільства багатовимірною булькою (сфероїдом) наводить нас на думку, що новою емерджентною якістю на сучасному етапі еволюції свідомості як випереджувального символічного відображення – третім макрорівнем свідомості є об’єднання індивідуальних “бульок свідомості” в цілісну свідомість суспільства Землі - таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості індивідуальних вузькоспеціалізованих “виродливостей”, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від сферично-точкової “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами. Саме цю нову емерджентну якість дала людству на даному етапі еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності і “виродливість” індивідуальної свідомості!    

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 29

 

Свідомість людства

як  вища форма випереджувального відображення

 

 

     Свідомість і її прояви можна розглядати з різних точок зору, яким “нєсть числа”. У даному розділі розглядаються три найважливіші, на наш погляд, властивості свідомості - розрізнення (деталізація) відображуваного, рефлективний зв’язок мислення з реальністю (природжена недосконалість) і здатність багатократного відображення відображуваного (глибина відображення). Разом з тим, свідомості як відображенню властиві певні обмеження, зокрема такі, що випливають із теорем К. Геделя.

 

 

32.1. Свідомість як “ліхтар” пізнання

 

     Як вірно помітив Хейнц Вернер, сформулювавши “ортогенетичний” принцип  розвитку,  усе, що розвивається йде від первинно недиференційованої чи глобальної організації до дифференціації і координації частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів. Ускладнення на основі дифференціації і координації - ось найбільш стисло виражена суть розвитку, руху матерії. Свідомість як відображення дотримується того ж принципу розвитку і її найголовніші характерні риси - абстрагування (виокремлення, розрізнення, диференціація) і синтез (координація, інтеграція). Саме для цього призначено абстрагування. Абстрагування як виокремлення найбільш суттєвого сталого чи змінного у процесах та властивостях речей, ідеалізація і на їх основі, мисленний (уявний) експеримент - це найперший інструментарій сучасної науки, без якого пізнання природи і самої діяльності людини не уявляється можливим.

 

     Абстрагування як “гострота зору” свідомості. Здатність людської свідомості виокремлювати у повсякденності суттєве із чуттєвих образів не є успадкованою і формується в онтогенезі, залежить від суми набутих знань і методів оперування ними. Цю здатність свідомості з легкої руки першопроходців у психології часто порівнюють з ліхтарем в руках людини, що заблукала вночі на невідомій їй території. Спрямований промінь світла дає можливість бачити не темні плями перед очима, а конкретні предмети.

     Що підвищує цю найважливішу властивість свідомості, її  спроможність до абстрагування? Якщо цей чинник назвати одним словом, то це буде щось близьке до поняття “тезаурус” як поняття, яким можна позначити усю множину знань і вмінь людини. Більш адекватним є поняття бульки свідомості. Чим більший тезаурус або обсяг бульки свідомості, тим більша гострота зору свідомості. (Згадаймо приклад орла, що парить у височині і оглядає зверху автомобільне шосе і погляд майстра придорожньої станції технічного обслуговування - що бачить кожен із них, дивлячись на конкретний автомобіль на шосе?). 

     Поряд з поняттями “абстрагування”, “абстракція” використовують поняття “ідеалізація”, “ідеальний об’єкт”. При абстрагуванні ми мисленно відвертаємося від одних властивостей (чи відношень) об’єкта пізнання і зберігаємо інші, перетворюючи їх потім у самостійний абстрактний об’єкт дослідження. Ідеалізація подібно абстрагуванню також є процедурою мислення, однак у процесі ідеалізації уявному об’єкту приписують деякі властивості чи відношення, якими конкретні реальні об’єкти не володіють. Разом з тим, ідеалізований об’єкт завжди відображає якісь властивості реального. Прикладом ідеалізації є такі об’єкти геометрії як точка (не має розмірів), пряма (не має ширини і товщини), площина та відношення між ними, у вищій математиці - граничний перехід, у фізиці - матеріальна точка, ідеальний газ, ізопроцеси, абсолютно чорне тіло, ідеальна теплова машина.

     Що корисного дають ідеалізації? У математиці, на думку Д. Гільберта, ідеалізації допомагають подолати складнощі логічної природи. У фізиці вони мало чим відрізняються від абстракцій і часто пов’язані з допущенням для реальних об’єктів “ідеальних умов”. Ідеальні об’єкти можна вважати зручними моделями для дослідження поведінки об’єкта в граничних чи спрощених умовах. Безумовно, наукові ідеалізації є певним відображенням дійсності і якщо вони не є відображенням чогось конкретного і одиничного, то часто є узагальненням спільних рис реальних об’єктів.

     В теорії пізнання як відображення до вищеозначених понять (процедур мислення) абстрагування та ідеалізації близько дотикається процедура формалізації як засіб систематизації і згортки знань. Ознаками формалізації є 1) використання замість побутової мови штучної однозначної мови (понять, знаків, символів, змінних з обмеженою областю значень); 2) формулювання якомога меншої кількості загальних принципів (аксіоматизація), однозначних операцій і правил дедуктивного виведення із них чисельних наслідків.  Формалізація не тільки дозволяє згорнути інформацію для зручності користування (економії комунікацій, відображення, збереження інформації), а й полегшує отримання нових результатів співставленням і узгодженням одної формалізованої моделі (теорії) з іншими, установленням аналогій та загальних закономірностей, синтезом теорій.

     Філософи з часів Платона надавали особливу увагу абстрагуванню і абстракціям і навіть стверджували самостійне існування тих із них, що позначалися як універсалії. В Новий час, починаючи з Локка, з абстракціями більш-менш розібралися. Разом з тим, сучасні логіцисти, концептуалісти, конструктивісти, інтуїціоналісти, номіналісти та інші продовжують суперечки про правила користування абстракціями (ідеалізаціями) - їх об’єднанням, наповненням реальним змістом, підтвердженням чи виключенням практикою тощо - у тих чи інших галузях науки. 

 

     Загальна характеристика пізнавального процесу. В теорії пізнання існує поняття циклу пізнавального процесу. Його початковим етапом є аналіз, кінцевим - синтез. Говорять про перехід від чуттєво-конкретного до абстрактно-мисленного та про сходження від абстрактного до конкретного. Далі пізнання може переходити від дескриптивної до прескриптивної стадії пізнавального циклу, тобто перетворення описової інформації в систему моделей, проектів, програм, планів практичних дій з перетворення чи створення об’єктів. Інакше кажучи, пізнавальний цикл проявляється як послідовність операцій - спочатку емпіричних, потім теоретичних (наприклад, формулювання гіпотези), і знову емпіричних на новій основі (експериментальне багаторазове підтвердження чи одноразове спростування наслідків і прогнозів принятої гіпотези, її верифікація чи фальсифікація).

     Чи обов’язково пізнавальний цикл бере початок з емпіричної стадії? Скоріше всього так. Але ж це означає, що істинність висновків випливає із переживань і сприймань, тобто, згідно з К. Поппером, проблема обгрунтування пізнання замикається на психології, ми б сказали, обмежується булькою свідомості. Таке обмеження нікому не подобається, його подолання вважали справою честі К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд та інші методологи – представники неопозитивізму, критичного раціоналізму та постпозитивізму. Контрольною інстанцією по відношенню до пізнання залишається експеримент. Однак, в силу своєї специфіки експеримент знаходиться в великій залежності від тих же емпіричних і теоретичних передумов, які він має підтверджувати, що є проявом “зачарованого кола” - неможливістю вийти за межі бульки свідомості. Таким чином, наукове експериментування і будь-яке логічне обгрунтування не в стані до кінця вирішити питання про істинність та повноту знання. Вихід один - у розширенні та повторенні тих же контрольних експериментів, в матеріалізації наукового знання, у створенні штучної природи і, таким чином, у підтвердженні знань. Якщо штучні об’єкти штучної природи функціонують узгоджено, то закладені в них знання є правильними. Залишається вірною теза: матеріальна практика - критерій істини. При цьому мається на увазі, що критерій практики включає всю історію науки і всю суспільну практику людини. Разом з тим, матеріалізація також не є гарантією абсолютної істинності пізнання. Але ж, скоріше всього, інших критеріїв не існує - пізнання відбувається усередині бульки свідомості.      

 

     Інтуїція у науковому пізнанні. Було б великою помилкою вважати символічну свідомість єдиним засобом пізнання чи перебільшувати її роль. Як уже зазначалося, свідомість як найвищий рівень психічного відображення взаємодіє з усіма попередніми рівнями відображення, утворюючи нову якість. Найбільш показовим прикладом цього у пізнанні є інтуїція. У більшості випадків інтелектуальному інтуїтивному рішенню передує постановка проблеми і наполегливі зусилля для її вирішення. Сучасні дослідники погоджуються, що емоціональне інтуїтивне прозріння опосередковується не стільки інтенсивною інтелектуальною діяльністю, скільки “спровокованою” активізацією почуттів. Творчий процес складається не лише із цілеспрямованої і свідомої діяльності, але й із таких форм, які свідомістю не контролюються. Разом з тим, інтелектуальна інтуїція підготовляється і спрямовується свідомістю. “Ніколи (і наведені мною приклади для такого стверджування) ці раптові навіювання не виникають інакше, як після декількох днів вольових зусиль, які виглядали начебто повністю безплідними, так що увесь пройдений шлях урешті-решт уявляється хибним. Ці зусилля, однак, не такі безплідні, як виглядають; це вони пустили в дію машину несвідомого, без них вона залишилась би нерухомою і не змогла б нічого виробляти” [Пуанкаре; с. 315]. Різні автори звертають увагу, що інтуїтивні рішення досягаються не тільки за участі свідомості як механізму запуску несвідомого, а й через переважно емоціональну чи вольову компоненти психіки.

     Цікаво, що інтелектуальна інтуїція не існує у якомусь одному “класичному” вигляді і її не можна викликати на замовлення. Ще більш цікавим є те, що прозріння буває ніяк не пов’язаним із існуючими знаннями епохи. Так Луї де Бройль утверджував хвильову природу елементарних частинок в той час, коли на це ще не було ніяких експериментальних натяків, Фарадей висловився щодо хвильової природи магнітного і електричного поля, а Максвелл розробив завершену теорію єдиного електромагнітного поля задовго до того, як Герц підтвердив їх існування експериментально. І таких прикладів безліч. Вони свідчать про те, що результати, які отримуються завдяки інтуїції, відображають не лише закономірності рафінованої сукупності наукових фактів, а єдність і закономірності самої дійсності, дані людині у її цілісному сприйнятті. У зв’язку з цим А. Пуанкаре писав у своїй прці “Наука і метод”: “Взагалі, серед неусвідомлюваних явищ привелегійованими, тобто здатними стати усвідомленими, опиняються ті, які так чи інакше справляють найбільший вплив на нашу здатність до сприйняття. Може здаватися дивним, що з приводу математичних доказів, які, очевидно, мають справу лише з мисленням, я заговорив про сприйняття” [Пу; с. 317].

 

     Несвідоме як компонент пізнання. Хоча ідея несвідомого збуджувала уми людей самих різних сфер духовної діяльності на протязі тисячоліть (насамперед в індійській філософії), вона порівняно недавно попала у поле зору науки. У наш час, говорячи словами французького дослідника наукової творчості Ж. Адамара: “В існуванні несвідомого нема ніякого сумніву. Більше того, необхідно зазначити, що не існує розумових процесів без включення до них несвідомого” [Адамар; с. 27]. Разом з тим, усі дослідники визнають, що яким би важливим не був етап несвідомого, у сучасному науковому пізнанні йому обов’язково передує фаза свідомого, в формі якого була поставлена та чи інша проблемна задача. “Можна зробити ще одне зауваження відносно умов, за яких має здійснитися ця несвідома робота, - пише французький математик Пуанкаре, - а саме: ця робота можлива і у будь-якому випадку є плідною тільки тоді, коли з одного боку їй передує, а з іншого боку - за нею продовжується період свідомої роботи” [Пуанкаре; с. 315]. Вторячи Пуанкаре, його співвітчизник Адамар викладає цю тезу так: “Кожна розумова робота, зокрема пов’язана з відкриттям, грунтується на співпраці несвідомого - поверхового чи (дуже часто), більш-менш глибокого; і в цьому несвідомому після попередньої несвідомої роботи виникає цей спалах ідей, які Пуанкаре порівнює з більш-менш безладно розкиданими атомами і що конкретні уявлення зазвичай використовуються розумом для фіксації комбінацій та їх синтезу. Унаслідок цього, ...практично не існує чисто логічних відкрить. Втручання несвідомого необхідне частіше всього для того, щоб стати вихідною точкою логічної роботи [Адамар; с. 106].

     Щодо розуміння самих механізмів взаємодії несвідомого з свідомим, то, говорячи словами того ж Адамара, “ми знаходимося все ще далеко, як дикун - від пізнання закономірностей оточуючого його світу”. Спроба з’ясувати цей механізм була здійснена в процесі психологічних досліджень Д. Узнадзе досвідомих ступенів психічного розвитку. Відштовхуючись від можливостей формування у людини умовних рефлексів на основі подразників досвідомого рівня сприйняття, ним було сформульовано поняття “установки” як психічного стану, що відповідає досвідомому рівню розвитку психіки. За визначенням Узнадзе, установка - “це не частковий зміст свідомості, не ізольований психічний зміст, який протиставляється іншим змістам свідомості і вступає з ними у взаємовідношення, а деякий цілісний стан суб’єкта; по-друге, це не просто який-небудь із змістів його психічного життя, а момент його динамічної визначеності... Словом, це скоріше установка суб’єкта як цілого, аніж яке-небудь із його окремих переживань, - його основна, його первинна реакція на вплив ситуації, в якій йому приходиться ставити і розв’язувати задачі” [Узнадзе; с. 150].

     Я. А. Пономарьов, провівши серію експериментів дослідження психологічних механізмів творчості, висунув концепцію “побічного продукту”. “Описані досліди, - звітує Пономарьов, - дають можливість наглядно демонструвати в чистому, яскраво вираженому вигляді ту подію, яку з повним правом можна назвати інтуїтивним мисленням. Тут воно удачно відчленоване від логічного (з яким тісно пов’язане в звичайних умовах), дано в немовній і в необразній формі. Таке мислення не дає (при його пізнавальній цінності) відображення причинних зв’язків” [000; с. 197]. Інтуїція не проявляється як результат свідомого цілеспрямованого пошуку, а виникає як побічний продукт. Разом з тим, існує тісний зв’язок між несвідомим і свідомим і не можна сказати, що із них є більш досконалим.

     Прояви несвідомого можна певним чином класифікувати. Так потяги, емоції, спрямованість, впевненість у будь-чому, які не мають вербалізованого вираження, також “установку” Узнадзе і “мислення без слів”  можна віднести до першої форми несвідомого. До другої форми несвідомого можна віднести відображення “другорядних” властивостей предметів і явищ як “побічний продукт”, так би мовити, тло, фон, поле, на якому свідомість виокремлює найбільш суттєве з певної точки зору. В якості третьої форми несвідомого можна прийняти те, що було раніше усвідомлене, а потім унаслідок “автоматизації” перейшло на несвідомий рівень (у підсвідомість). Можливі інші класифікації несвідомого. Очевидно, що проблема взаємодії несвідомого і свідомого ще очікує більш всебічного і глибокого вивчення.  

 

     Індукція, дедукція та моделювання як методи пізнання. До основних загальнонаукових методів пізнання зазвичай відносять абстрагування, ідеалізацію, формалізацію, індукцію, дедукцію і моделювання на основі аналогій. Перші три вже згадувалися вище. Ними починається і закінчується наукове пізнання. Щодо проміжного етапу, інколи дуже довгого шляху, то тут велика роль належить індукції, дедукції і моделювання. Індуктивна логіка на початку своєї історії претендувала бути логікою відкриття нових наукових істин - методом встановлення причинних зв’язків. Потім сталося так, що індукція знайшла своє основне місце у процесі підтвердження висунутих науковцями емпіричних гіпотез, ставши невід’ємною частиною гіпотетико-індуктивного методу.

     В основі індуктивного метода лежить переконанння в тому, що якщо деяке явище за різних умов виникає після появи іншого, то вони можуть бути пов’язані функціональним чи причинним зв’язком. Однак, не завжди можна строго визначити допустимі зміни умов і не завжди зрозуміла різниця між функціональними та причинними зв’язками. Тому застосування методу індукції повинно базуватися на допущенні деякої гіпотези, що відокремлює суттєві чинники від несуттєвих. Таким чином індуктивні міркування не можуть бути абсолютно достовірними, а тільки вірогідними, що і відрізняє їх докорінно від дедуктивних умовиводів, в яких заключення з логічною необхідністю випливає із засновків. Якщо в дедуктивній логіці аргументи дають можливість досягти переконливої визначеності заключення (при вірних засновках), то в індуктивній логіці аргументи стверджують не достовірність, а певну статистичну вагомість висновку. Спираючись на статистичні закономірності можна не боятися неврахування певних значимих умов, оскільки навіть випадкові чинники взаємно гасяться при їх великій кількості.

     Взаємозв’язок індукції з дедукцією можна виразити тезою: нові наукові істини виявляються за допомогою індукції, а доказуються за допомогою дедукції. Щодо визначального чинника відкриття нових наукових істин, то він не обов’язково має піддаватися логічній формалізації, а часто пов’язаний з інтуїцією. Процес наукового дослідження все частіше розглядається методологами науки як процес перевірки інтуїтивних здогадок: “...ані сер Карл (мається на увазі К. Поппер. - А.П.), ані я не є індуктивістами. Ми не вважаємо, що існують правила, за яким можна було б виводити правильні теорії із фактів, і навіть не вважаємо, що теорії правильні чи неправильні, взагалі можуть бути отримані індуктивним шляхом. Замість цього ми розглядаємо їх як продукти мислення...” [Кун; с. 343]. А так як логіка і інтуїція несумісні, то виникають психологічні пояснення. Про це К. Поппер у своїй праці “Логіка і зростання наукового відкриття” ще у 1934 році висловився так: “Питання про те, як трапляється, що нова ідея виникає у людини, чи є це музикальною темою, драматичним конфліктом чи науковою теорією, може бути дуже цікавим для емпіричної психології, але воно не відноситься до логічного аналізу наукового пізнання” [Поп; с. 31]. Згідно з Поппером, задача логіки наукового пізнан-ня “полягає виключно в дослідженні методів, які застосовуються для систематичної перевірки всякої нової ідеї” [Там с; с. 51]. У якості основного метода такої перевірки Поппер визнає правило Modus tollens класичної логіки. Це правило стверджує, що якщо хоча б один наслідок гіпотези є хибним, то цього достатньо для повного спростування (фальсифікації) гіпотези.     

     Таким чином, в реальній практиці наукового пізнання немає абсолютних методів встановлення істини, є лише методи наближення до істини. Серед таких методів (інтуїція, встановлення аналогій тощо) індукція і дедукція виступають як два важливих взаємодоповнювальних метода. Доцільно застосовувати кожен із них на своєму місці.

     Однак не все так просто. К. Поппер виходить із того, що наукова теорія напевно формулюється таким чином, що дозволяє будь-яку подію класифікувати як таку, що здатна  однозначно: або підтвердити теорію, або спростувати її, або бути по відношенню до неї індиферентною. Але, як зауважує Т. Кун, “на практиці жодна наукова теорія не відповідає цим строгим вимогам, і багато хто доводив, що теорія перестала б бути корисною, якби відповідала їм” [000; с. 350].  Іншими словами, “критерії, за допомогою яких вчені визначають придатність формулювання чи застосування існуючих теорій, самі по собі не достатні для того, щоб зробити вибір між двома конкуруючими теоріями” [000; с. 354]. Залишаються відкритими питання: “Як вчені здійснюють вибір між двома конкуруючими теоріями? Як ми повинні розуміти той шлях, яким розвивається наука?”. Відповідь Т. Куна на ці питання є вельми цікавою: “Дозвольте мені негайно зазначити, що, відкривши ящик Пандорри, я ж його і закрию. У цих питання занадто багато такого, чого я і сам не розумію і не повинен робити вигляд, наче розумію. ...Або, знову ж, хоча обсяги наукового знання чітко зростають з часом, що ми маємо сказати про незнання? ...Чи не є можливим або навіть цілком вірогідним, що сучасні вчені менше знають із того, що потрібно знати про свій світ, аніж вчені XVIII ст. знали про свій? ... Вже ясно, що пояснення урешті-решт може бути психологічним чи соціологічним. Тобто воно може бути описом системи цінностей. ...я думаю, що шукати відповіді потрібно у цьому напрямі” [Т с; с. 354 - 356].   

     Запитання Томаса Куна “Чи не є можливим або навіть цілком вірогідним, що сучасні вчені менше знають із того, що потрібно знати про свій світ, аніж вчені XVIII ст. знали про свій?” можна перефразувати інакше: “Чи не відчуває себе сьогодні останній люмпен так же “комфортно” у сфері розуміння навколишнього світу як і лауреат Нобелівської премії?”. Маємо на увазі таке: булька свідомості “лауреата” у тисячі разів більша бульки “бомжа”, але ж співвідношення запитань і відповідей у них однакове, адже чим більшим є коло знань, тим більшим є дотик з невідомим. Іншими словами, здивування перед непізнаним і впевненість у пізнаному “люмпена” і “лауреата” співмірні. Якщо, окрім цього, взяти до уваги існування у кожного індивіда так званих “фіктивних” життєвих цілей, то можна зробити важливий висновок: різниця у обсягах бульок свідомості окремих членів суспільства не є дестабілізуючим чинником. 

 

 

32.2. Про можливості пізнання істини.

Теореми Геделя про неповноту та її наслідки

 

     Я знаю, що я нічого не знаю” - це стверджування поряд з іншим - “Пізнай самого себе!”, на думку А. Чанишева, визначає суть філософії Сократа [Чан., с. 225]. “Ми насправді нічого не знаємо” - це висловлювання Платона П. Таранов відносить до домінанти оригінальності його філософії [Тар., с. 80]. “Вік живи, вік учись, а все одно - дурнем помреш” - говорить народна мудрість. “Що більше ми міркуємо, то більше нам є над чим поміркувати. Це відбувається тому, що дійсність... формується у той самий спосіб, що й уявлення учасників: складніші уявлення учасників – складнішою стає дійсність. Уявлення ніколи не може наздогнати дійсність...” - пише відомий фінансист Дж. Сорос [000]. А новітня концепція холізму стверджує, що для повного пізнання чогось конкретного необхідно узяти до уваги увесь Всесвіт. Узагальнюючи вище наведене, можна сказати, тут мова йде про те, чи є досяжною істина як повне знання? - питання, що завжди цікавило людину і цікавить нас сьогодні.

     Чи можна довести вище наведені стверджування логічними судженнями? Виявляється, можна. Перший крок було зроблено австрійським математиком К. Геделем у 1931 році. Він не ставив за мету підтвердити філософські стверджування Сократа та Платона. Перед ним стояла більш конкретна задача - довести чи спростувати можливість формалізації арифметики у межах вирішення проблеми побудови основ математики, поставленої раніше Д. Гільбертом.

     Історія питання така. Математика використовувала аксіоми як очевидні істини з часів Евкліда. Вважалось, що певна сукупність аксіом може утворювати логічну систему, в межах якої можна отримувати теореми, застосовуючи певні правила виводу. Кант стверджував, що аксіоми евклідової геометрії апріорно задані людській інтуїції. Однак, сучасні наукові погляди не тільки протирічать поглядам Канта, що аксіоми дані a priori людській інтуїції, а й навіть не вважають такою аксіому про паралельні прямі. Теорія відносності Ейнштейна має справу з простором Всесвіту, геометрія якого спирається на Ріманову геометрію, в якій паралельних прямих не існує взагалі. Відповідаючи на питання “Яка геометрія є істинною, Евклідова чи Ріманова?”, Ріман показав, що його геометрія непротиречива, якщо непротиречива евклідова геометрія, а Гільберт показав, що евклідова геометрія непротиречива, якщо непротиречива арифметика (елементарна теорія додатних цілих чисел).

     Представники формальної школи, основаної Гільбертом, вважали, що вони можуть ігнорувати питання про істинність аксіом, що правила виводу мають бути фінітними (конечними) і повністю визначеними. Логічні системи, які задовольняли таким умовам, називають рекурсивними логіками. Формалісти шукали непротиречиву арифметичну рекурсивну логіку, в якій можна було б  вивести як теореми усі істинні твердження про цілі числа. Ця програма формалістів була зруйнована двома теоремами Геделя про неповноту (зазвичай їх об’єднують в одну).

     У першій теоремі Геделя доведено, що у будь-якій несуперечливо побудованій формальній системі арифметики можна знайти побудоване на її аксіомах формально нерозв’язне твердження. Друга теорема доводить, що таке твердження не можна довести за допомогою конечних (фінітних) процесів у судженнях. Інакше кажучи, якщо формальна система, що містить арифметику, непротиречива, то твердження про її протиречивість чи непротиречивість у межах цієї системи, не може бути доведено засобами цієї системи. Ані додавання нерозв’язного твердження до системи аксіом, як нової аксіоми, ані звернення до таких тверджень, які виходять за межі цієї системи й належать до якоїсь більшої системи не рятує становища. Звідси випливає, що будь-яка формальна система є неповною і лише відносно несуперечливою.

     Дві теореми Геделя про неповноту, будучи доведеними для арифметики, мають наслідки, які виходять далеко за межі математики. Їх формулювання мовою математики [М.э.с., с. 141], [Успен., с. 91] може не сприйматися фахівцями гуманітарних наук. Однак нема іншого способу усвідомити неминучу обмеженість знань людини про себе і навколишні системи, аніж обіпершись на теореми Геделя. Адже усі науки використовують певну формальну мову і системи моделей, побудованих засобами цієї мови. Менш формалізоване тлумачення наслідків теорем Геделя можна висловити так: жодна система не може бути пізнана без урахування її зв’язку з системою вищого порядку, що містить її. Зокрема, стало очевидним, що такі нематематичні проблеми як віковічна боротьба Добра і Зла, смисл життя людини не є можливим пояснити без зв’язку людини з суспільством як системою вищого порядку.  

     Дж. Сорос, досліджуючи “природну недосконалість і рефлективність” мислення, посилається на К.Геделя, який своїми теоремами про неповноту дуже посприяв тому в усвідомленні факту, що уявлення учасників економічних відносин не можуть збігатися з дійсністю. Хід міркувань Геделя, вважає Сорос, “можна застосувати до ситуацій із мислячими учасниками. Аби зрозуміти ці ситуації, нам потрібна модель, яка охоплює уявлення всіх учасників. Ці уявлення також містять модель, що охоплює уявлення всіх учасників. Таким чином, нам потрібна модель авторів моделі, яка включає модель авторів моделі, і так до нескінченності. Що більше рівнів розпізнає модель, то більше рівнів їй необхідно розпізнавати. Як тільки модель стає не в змозі більше розпізнавати рівні, що рано чи пізно має статися, вона перестає відтворювати дійсність” [С., с. 43].

     На думку І. Цехмістро, установлення можливості доказу лише відносної несуперечливості для достатньо великих систем має величезне філософське значення, воно перегукується з класичними філософськими уявленнями про діалектику відносного і абсолютного в знанні. Абсолютно несуперечливими є тільки дуже бідні системи, наприклад, зчислення предикатів (формальна логіка), усі аксіоми якого є тотожно-справедливими висловлюваннями (тавтологіями). “Отож, велике відкриття К. Геделя вимагає усвідомлення знаменної та геть неминучої ділемми, що постає перед людським розумом у царині засновків так званих точних наук: або тавтологія і тільки тавтологія, або (якщо система достатньо багата) лише відносна несуперечливість, тобто, урешті-решт, постулювання, припущення несуперечливості” [Ц., с. 70].

     Теорема Геделя є невід’ємною цеглиною сучасної наукової картини світу поряд з принципом доповняльності. В сучасній математиці існують докази теореми Геделя способами, відмінними від пропонованого Геделем, зокрема такими, що спираються на елементарні поняття теорії алгоритмів [Арб, с. 164-187], [Усп.]. М. Арбіб вважає, що пора “спростувати міф (суттєву частину сучасного математичного фольклору) про те, що доказ теореми Геделя є настільки важким, що він доступний тільки спеціалістам з математичної логіки” [Арб., с. 165]. Йому вторить В. Успенський: “Незважаючи на те, що багато математиків (і нематематиків) чули про неї, мало хто з них може пояснити, у чому полягає твердження теореми Геделя і тим більше як вона доводиться. Разом з тим, результат є настільки важливим, а причини непереборної неповноти... настільки прості, що теорема Геделя могла б викладатися на молодших курсах” [Успен., с. 4]. 

     І насамкінець, твердження теореми Геделя відображають універсальні принципи розвитку в Природі, будь-то творчість в процесі біологічної еволюції чи еволюції культури чи творча діяльність індивідуального суб’єкта. Досліджуючи питання про взаємодію раціональної свідомості і спонтанної понадсвідомості П. Сімонов зазначає: “Непередбачуваність відкриття, захищеність “психічного мутагенеза” і “психічних рекомбінацій” від втручання свідомості і волі являють собою необхідну умову розвитку, подібно тому як непередбачуваність мутацій обов’язкова для біологічної еволюції. Повна раціональність (формалізація) і довільність первинних етапів творчості зробили б її неможливою і означали б кінець розвитку цивілізації” [Сім., с. 118]. Порівняймо сказане з афферентним синтезом П. Анохіна і зауваженням І. Цехмістро щодо суперечливості-несуперечливості систем і нам цілком стане зрозумілим місце теореми К. Геделя у науковій картині світу, поряд з такими “цеглинами” у її фундаменті як принцип доповняльності тощо.

 

 

32.3. Природжена недосконалість бульки свідомості і

її зв’язок з реальністю

 

     Те, що людина знаходиться усередині “бульки свідомості”, еволюція якої далека від завершення, означає, що наше розуміння світу, в якому ми живемо,   завжди  неповне.  Народна мудрість відображає це словами: “Вік живи, вік учись – все одно дурнем помреш”. З іншого боку, наша свідомість і мислення, зокрема, є активними, пов’язаними з вольовою регуляцією і як наслідок цього активно впливають на перебіг подій, у яких ми беремо участь і про які думаємо. Це стосується насамперед соціальних явищ, в яких беруть участь мислячі істоти і які відображає гуманітарне знання. Якщо людина поки що ніяк не може впливати на факти фізичного світу, то у сфері гуманітарній мислення - вона частина дійсності, оскільки мислення впливає на вчинки, а вчинки впливають на перебіг соціальних явищ. Інакше кажучи, в ситуаціях із мислячими учасниками факти невіддільні від того, що про них думають. Це зумовлює багато парадоксів, зокрема самовпевненість розуму і неочікувані результати його застосування, які народна мудрість відображає словами: “Шлях до пекла вимощений добрими намірами”. Проблема взаємин мислення і дійсності прямо пов’язана з так званим основним питанням філософії про те, що первинне - матерія чи свідомість. Сьогодні ми розуміємо, що так ставити питання не можна було. Мова має йти про взаємодію.

     Заслуговує уваги приклад практичного застосування усвідомленої специфіки мислення людини, що знаходиться усередині бульки свідомості і бере участь у перетворенні дійсності, який надає нам відомий фінансист Джордж Сорос. Він виклав концептуальні основи свого практичного мислення у праці “Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою”. Це мислення, як зазначається автором, було сформоване у значній мірі під впливом Карла Поппера, автора оригінальних філософських праць з методології науки, та, головне, випробуване практикою автора на фінансових ринках.

     Суть питання полягає у наступному. В ситуації з мислячими учасниками соціальних подій між твердженнями і фактами існує двосторонній зв’язок. З одного боку, учасники прагнуть сформувати картину пізнання, яка б відображала реальність. З іншого боку, вони прагнуть вплинути на ситуацію і змінити дійсність за власним бажанням. Таким чином має місце рефлективна ситуація, коли пізнавальна функція і активна функція участі діють одночасно і впливають одна на одну. Унаслідок цього, розуміння ситуації виявляється недосконалим, а результат - невизначеним. У рефлексивному процесі причина та наслідок нероздільні. Тому ефект рефлективності може впливати на події в майбутньому. Саме це відбувається на фінансових ринках, коли інвестори, передбачаючи майбутнє, приймають рішення сьогодні і поточні зміни у сподіваннях впливають на те майбутнє, яке вони прагнуть передбачити. На думку Дж. Сороса, рефлективність характерна не лише для фінансових ринків і макроекономіки, вона бере участь у будь-якому історичному процесі. Події історичного значення не просто змінюють світ, вони змінюють наше розуміння світу, і це нове розуміння світу, в свою чергу, по новому і в непередбачуваний спосіб впливає на його функціонування. У минулому, такою подією, наприклад, була Французька революція. У середині XX ст. доповідь Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС також мала історичне значення у непередбачуваних наслідках: світогляд людей, що були у перших лавах горбачовської гласності, сформувався в юності під впливом відвертих слів Хрущова.

     Прикладом того, як пізнавальна функція і функція участі можуть впливати одна на одну навіть без затримки у часі, є почуття і поведінка партнерів у шлюбі. Фрази на зразок “я тебе кохаю”, думки та почуття одного із партнерів істотно впливають на поведінку іншого, і навпаки.   

     Згідно з теорією логічного позитивізму, всі твердження можна роз-ілити на істинні, хибні й позбавлені сенсу. Твердження не можуть містити посилання самих на себе, як то: “Один грек сказав: “Усі греки брешуть” ”. Така схема цілком придатна для всесвіту, відокремленого і не залежного від тверджень, що його стосуються, і зовсім не придатна для світу мислячих істот. Отже, вважає Дж. Сорос, для розуміння цього світу мислячих істот слід запровадити ще одну категорію тверджень - рефлективних тверджень, істинність яких залежить від їхнього впливу.

     “Ми не можемо прожити без рефлективних тверджень, - переконаний Сорос, - як не можемо уникнути ухвалення рішень, що впливають на нашу долю. Ми не можемо ухвалити ці рішення інакше, як покладаючись на ідеї та теорії, що можуть впливати на об’єкт свого спрямування. Знехтувати такими твердженнями або намагатися “втиснути” їх у рамки моделі “істинне-хибне” - означає підштовхнути хід міркувань у помилковому напрямі і поставити наше сприймання зв’язків між людьми й усієї історії у рамки хибної моделі. Усі твердження, що містять елемент оцінки, за своїм характером рефлективні... Наприклад: “Пролетарям усього світу нічого втрачати, окрім власних пут”, або: “Найкращий спосіб забезпечити суспільні інтереси - надати змогу кожному діяти у власних інтересах”. Можна, звичайно, вважати такі тверження помилковими, але було б помилкою (що, власне, і довела історія у дуже небезпечний спосіб) вважати їх позбавленими сенсу. Такі твердження здатні впливати на ситуацію, якої вони стосуються.

     ...У нашому мисленні немає нічого фундаментальнішого за концепцію істини. Ми звикли мислити про ситуації з мислячими учасниками у той самий спосіб, що й про явища природи. Проте, оскільки існує третя категорія істини, нам варто пильно стежити за ходом наших міркувань про світ людей і соціальних явищ. Хотів би навести невеличкий приклад зі сфери міжнародних фінансів. Від Міжнародного валютного фонду дедалі настійливіше вимагають зробити його роботу прозорішою і оприлюднити внутрішні висновки та погляди стосовно окремих країн. Ці вимоги ігнорують рефлективний характер такої інформації. Якби МВФ розкрив свої наміри щодо окремих країн, це могло б вплинути на країни, яких ця інформація стосується. Розуміючи це, співробітники МВФ були б змушені приховувати свої справжні думки, і міжнародні переговори зайшли б у глухий кут. Якщо істина має рефлективний характер, то пошуки її часом мають тривати в таємниці” [Сорос; с. 41-42]. 

     Цікавою є згадка Дж. Сороса про ліфт з дзеркалами на протилежних стінах, яким йому щодня доводилося користуватися у дитинстві. Це той випадок “відображення... відображення”, якого ми торкалися раніше у п. 13.2. У Сороса ми знаходимо варіант відповіді на питання, що означає бачити N-не відображення: “Що більше ми міркуємо, то більше нам є над чим міркувати. ...Цю ідею мені підказав Курт Гедель. ...Шляхом додавання законів до всесвіту, якого вони стосуються, тобто до законів математики, Геделю вдалося довести не лише те, що кількість законів нескінченна, але й те, що вона перевищує кількість доступних нам законів, оскільки є закони про закони, закони законів про закони і т.д. до нескінченності, а кількість законів, які треба знати, зростає із поступом нашого знання. Такий самий хід міркувань можна застосувати до ситуацій із мислячими учасниками. Аби зрозуміти ці ситуації, нам потрібна модель, яка охоплює уявлення всіх учасників. Ці уявлення також містять модель, що охоплює уявлення всіх учасників. Таким чином, нам потрібна модель авторів моделі, яка включає моделі авторів моделей, і так до нескінченності. ...Якби я мав математичну підготовку, таку, як у Геделя, то, мабуть, зміг би звідси логічно вивести, що уявлення учасників не можуть збігатися з дійсністю. ...Мислячі суб’єкти мусять сформувати певну інтерпретацію побаченого, бо рефлективний процес, якщо його навмисно не зупинити, може продовжуватись до нескінченності” [Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму: (Відкрите суспільство під загрозою) / Пер з англ. Р.Ткачук, А.Фролкін.-К.: Основи, 1999.-259 с. - С. 42-44].   

     Міркування Геделя-і-Сороса мають бути покладені в основи критичного мислення: по-перше, уявлення мислячих істот не можуть в принципі збігатися з дійсністю, тому неможливо створити картину світу, в якому ми живемо, без спотворення, кожен має свою картину світу; по-друге, кількість кроків “відображення... відображення” наближує картину світу до дійсності і є бажаною здатністю (здібністю, спроможністю) людини; в-третє, чим ближче уявлення наздоганяють дійсність, тим складнішою є картина світу; в-четверте, картина світу уже надто складна і потребує спрощення, однак, кожна ментальна конструкція (абстрагування, узагальнення, метафори, аналогії, порівняння та інші) певною мірою викривлює те, що вона покликана відображати, і це стає ще одною причиною невідповідності уявлень і дійсності.

     Головний висновок Дж.Сороса полягає у визнанні природженої недосконалості мислення людини як радикальної концепції критичного мислення і життєвого оптимізму: “Вважаю, що всі конструкції, створені мисленням людей, незалежно від того, чи обмежуються вони внутрішніми, потаємними закутками нашого мислення, чи знаходять своє відображення в зовнішньому світі у формі суспільних порядків, ідеологій чи інституцій, - так чи інакше недосконалі. ...Таке трактування, звичайно, набагато жорсткіше, аніж твердження, що всі наші розумові побудови можуть бути хибними. Мова не йде про звичайну невідповідність, мова йде про фактичну недосконалість усіх розумових конструкцій  і фактичну розбіжність між результатами і сподіваннями. ...це не привід для відчаю. ...Досконалість завжди лишається недосяжною, але те, що від природи недосконале, підлягає нескінченному вдосконаленню” [Там само; с. 46-47].

     Отже, те, що “усі розумові конструкції завжди недосконалі”, “це не привід для відчаю”, а підстава для оптимізму, яка спонукає “шукати недоліки в кожній ситуації і... одержувати користь”. Безумовно, така концпція критичного мислення має стати обов’язковим надбанням людини нового рівня саморефлексії, оскільки досі “більшість людей відмовляються припустити, що вони можуть помилятись”.

     Прикладом неусвідомленого рефлективного зв’язку в педагогіці є система оцінювання навчальних досягнень учнів: поки у державі нема незалежного зовнішнього тестування, кожна школа стихійно створює свою систему, яка стимулює, мотивує учнів, пом’якшує стосунки із стурбованими батьками, які дивним рефлективним чином  впливають на оцінки своїх дітей, разом з тим і породжує “псевдомедалістів”, неспроможних самостійно вступити навіть до провінційних ВУЗів.

***

     Чи має рефлективність зв’язок з іншими властивостями свідомості, такими як інтенціональність та інтерсуб’єктність? Так, має самий безпосередній зв’язок. Сам Дж. Сорос визнає: “Рефлективність - це просто нова назва для явища двосторонньої взаємодії між мисленням і реальністю, розуміння якої давно і глибоко вкорінилося у нашому світогляді... Я не хочу, щоб читачі подумали, ніби ми тут розглядаємо якесь таємниче нове явище. ...існують певні аспекти людського буття, які досі не були належним чином враховані” [Там само; с. 37-38]. 

     Безумовно, рефлективність пов’язана також і з таким явищем як навіювання і маніпуляції свідомістю. Однак, це питання заслуговує окремого розгляду. Як би там не було, ми маємо серйозно віднестись до тези “Якщо істина має рефлективний характер, то пошуки її часом мають тривати в таємниці” [Сорос; с. 41-42].

 

32.4. Проектування як вища форма відображення

 

     Вище ми вже неодноразово згадували про зворотній зв’язок як основу будь-якого випереджувального відображення. Механізм зворотнього зв’язку в процесі еволюції ускладнюється, набуває додаткових властивостей, він стає більш динамічним: 1) коротшим у часі (швидким) або ж 2) може діяти із затримкою у часі. Він може використовувати не тільки “пам’ять” хімічних циклічних реакцій, а й генетичну, чуттєво-образну і нарешті – символьну пам’ять. Саме символьна пам’ять здійснила революційний скачок у розвитку механізмів зворотніх зв’язків, зробивши через механізм уявлення можливим “відображення...відображення” більш глибоких рівнів.

     Аналіз і синтез - інші основні складові випереджувального відо-браження. Без попереднього синтезу “образу” майбутньої конфігу-рації системи не може бути її негентропійних змін. Оскільки ви-переджувальне відображення властиве усьому живому, в тому числі й амебі, то еволюцію живого можна описати як еволюцію здатності живого синтезувати відображення. Синтез використовує результати аналізу. Аналіз починається з виокремлення суттєвого у певному смислі. Отже, зворотній зв’язок, аналіз і синтез - ключові слова для розуміння процесів “відображення...відображення”. Чи не так?

     Звернемося до словника. АНАЛІЗ [гр. synthtsis - розкладення, розчленування] - розкладення цілого на складові частини, СИНТЕЗ [гр. synthtsis - з’єднання, сполучення, складення] - пошук цілісності у сукупності предметів, явищ; з’єднання, узагальнення. Про аналіз і синтез пов’язують, зазвичай, з методами наукового пізнання. Ми б хотіли пов’язати їх з більш широкими поняттями відображення і проектування. Про відображення вже сказано немало. Тож розглянемо проектування. Символьне відображення дало змогу проектувати фрагменти штучної природи і зміни у світі настільки швидко (!), що вони, проекти, стають реальністю лише за життя одного покоління сучасної людини. Природа отримала можливість створювати проекти за допомогою людської свідомості за час, набагато менший, ніж тривалість життя носія свідомості.

     Чи створювала природа проекти все більш і більш складних систем до виникнення людини і чиїми “руками”? Так, створювала. Згадаймо те, що створено на основі генетичної пам’яті. Проектування тривало на протязі мільйонів і мільярдів років. Тепер же час створення проектів скоротився у мільйони і мільярди разів і локалізувався у просторі також у мільйони разів меншому. Діапазони (розмаїття) об’єктів проектування також збільшилися у мільйони разів. Усе це - ще один із фрагментів нашої відповіді на питання “що таке свідомість людини?”.       

     Проектування на основі людської свідомості - це не просто “відображення...відображення”, це й відображення того,  чого нема, але може бути. Це можливість створення штучної природи і змін у цьому світі. Термін “проект” [лат. projectus - кинутий вперед] донедавна пов`язували головним чином з кресленнями машин, будівель, зі схемами технологічного процесу, з попередніми текстами документів. Нове бачення процесу проектування виникло у другій половині XX ст., коли стало очевидним, що перетворююча сила людини стала порівнянною з природніми процесами в усіх сферах її діяльності, включно соціальні. Відомий зарубіжний системотехнік Дж. К. Джонс так описав усвідомлення нової ситуації: “Поряд з традиційними з’явились зовсім різні за своїм змістом види проектування: 1) проектування як процес розробки не окремих предметів, а цілих систем; 2) проектування як співучасть, як включення суспільства в процес прийняття рішень; 3) проектування як творчість, потенційно притаманна кожному;  4) проектування як навчальна дисципліна, яка синтезує мистецтво і науку і, можливо, йде далі, ніж те і друге порізно; 5) проектування без об`єкта як процес чи образ самого життя“ [Джонс, с. 7].

      Таким чином, зміст проектування визначається сьогодні досить широко, як “процес, який започатковує зміни в штучному середовищі” [там само, с. 9]. Вважається, що проектування, окрім аналізу і синтезу, повинно включати і оцінку наслідків від практичного впровадження новації. Ці три етапи професійні проектувальники інколи називають дивергенцією, трансформацією і конвергенцією, підкреслюючи новий узагальнений зміст проектування. Разом з тим, проектування має обмеження, яке зумовлене фактично досягнутою глибиною (потужністю) “відображення... відображення”. Так людська свідомість у більшості випадків не здатна “відобразити” наперед (передбачити, спроектувати) утворення емерджентних властивостей сукупностей елементів, що утворюють цілісність, зокрема, зв’язки між елементами психіки, рефлективні зв’язки в економіці і у суспільстві, наслідки технічного прогресу, що відображаєься, зокрема, мудрим прислів’ям “Благими намірами вимощено шлях до пекла”. Більшість людей не може свідомо рефлексувати (відображати, проектувати) навіть стосунки в сім’ї, з сусідами, у виробничій групі, в суспільних відносинах. Керуються примітивними емоціями, покладаються на традиції, метод “спроб і помилок”, на думку інших осіб чи на авось.

     Отже, проектування як вища форма випереджувального відображення є індикатором глибини рефлексії - “відображення... відображення”, якого досягла сучасна людина. Очевидно, що цей рівень проектування ще не є досконалим. Проектуючи, людина часто не спроможна передбачити наслідки на достатню глибину відображення - вміє більше, ніж розуміє.

 

 

32.5. Техніка як матеріалізація свідомого відображення природи

 (екстеріоризація), як штучна природа, як самоускладнення природи

 

     Своїми діями людина продовжує еволюційну справу природи, використовуючи обхідні шляхи диференціації та інтеграції її елементів. Вирішальну роль у цьому відіграє здатність образного і символічного уявлення, яка дозволяє їй репрезентувати у свідомості минуле і майбутнє, звільнитися від тиску ситуації, в яку попадають тварини, переносити вирішення проблем на потім. Термін екстеріоризація має на увазі трудову діяльність людини. На відміну від інших істот трудова діяльність людини є кооперативною. Навіть у тих випадках, коли людина працює індивідуально, продукт її праці передбачає певну участь інших, якщо не на попередніх етапах, то на наступних етапах використання.

     Трудову діяльність людини можна визначити також як технічну. Є різні визначення техніки. Що є техніка з точки зору філософії? Ще в 1877 р. німецький філософ Ернст Капп опублікував свою книгу “Основи філософії техніки”, де вперше з антропологічних позицій були дані основні визначення. Запитанню “Що є техніка?” має передувати питаня “Що є людина?”. Капп використав термін “органопроекція” як ключовий пояснювальний термін, вбачаючи аналогію форми і функцій усіх видів людської діяльності з оригіналом. Навіть само індустріальне виробництво в певній мірі аналогічно людському організму.

     У контексті нашого дослідження під технікою доцільно розуміти не лише інженерну техніку, а особливу форму дії, яка реалізує обхідний шлях задля досягнення цілі, ставлячи між нею і людиною засоби. Під засобами розуміються не тільки знаряддя праці, а й знаряддя для виготовлення знарядь, будь-які методи і способи дії. Виходячи з цього визначення будь-яка свідома діяльність людини є технічною, кооперативною. Техніка суттєво підвищує можливості наших органів чуттєвості і органів дії. Почуття людини - це ворота у світ, вони поставляють матеріал для свідомості. Збільшення радіуса дії почуттів розширює свідомість. У будь-якому випадку техніка є засобом зробити можливим більш легке досягнення цілей.

     Характерною ознакою розвитку техніки є довжина обхідного шляху, можливість охоплювати уявленням усе довші ланцюги причинно-наслідкових зв’язків, включати все більше число проміжних ступенів, задіяти все більше засобів, пов’язаних з кінцевим результатом через все довші ланцюги дій, залучати на основі розподілу праці і спеціалізації все більшу кількість учасників. Можна порівняти перше штучне знаряддя людини - рубило і відстань від початку дій до цілі з таким сучасним проектом як висадка людини на Місяць, який увібрав  у себе працю 300 тисяч людей на протязі майже десяти років. Необхідно зазначити, що технічний розвиток з перших своїх кроків і до гігантських сучасних проектів розгортався згідно з тим самим принципом, що й неорганічна і біологічна еволюція: усе, що розвивається, йде від первинно недифференційованої чи глобальної організації до дифференціації множинно координуємих частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів (“ортогенетичний” принцип розвитку Хейнца Вернера).

     Вся культура людства і техніка, зокрема, є засобом самореалізації людини. Оскільки природа людини та прояви її поведінки суперечливі, то можна говорити про переваги техніки та безліч нових проблем і перспективи, пов’язані з нею. Перелік усіх переваг техніки завів б нас занадто далеко. Найважливіше, що сучасна техніка за декілька останніх століть вдвічі збільшила кількість вільного часу порівняно з робочим, вдвічі збільшила середню тривалість життя. Раціонально було б вільний час присвятити тому, чого не вистачає при професіональній спеціалізації, а саме загальній освіті і всебічному гармонічному розвитку. Але ж сучасна людина “розслабилася”, не встигає усвідомити надані технікою можливості і скористатись ними у повній мірі для підвищення своєї свободи у цьому світі.

     Щодо нових проблем. Хто має у своєму розпорядженні технічні засоби і методи, той володіє додатковою владою (а владою завжди можна зловживати). Влада, що надається сучасною технікою, є настільки великою, що людина психічно вже не в змозі протистояти спокусам зловживання нею. Вже Софокл називав людину чудовиськом, оскільки вона плаває по морю в бурю, ловить інших тварин і розорює землю. То що можна говорити сьогодні? Відомий німецький філософ техніки Ханс Закссе зазначав: “...нема ніяких сумнівів у тому, що принципові проблеми, які взагалі супроводжують людське існування, збільшуються і загострюються із-за застосування техніки” [Закссе; с. 422].

     Щодо перспектив. Поворот від розширення сфери застосування техніки до її інтенсифікації може підняти нас на новий рівень розвитку свідомості, як це мало місце в неоліті при переході до осілого способу життя, що вважається найбільш різким переломом в культурному розвитку людини. Передумовою для такого поступу вперед служить переорієнтація по відношенню до того, що вважається цінним. Бо техніка завжди надає лише засоби для досягнення чого-небудь, вона, як і наші руки, має лише службову функцію, цілі ж ми маємо знаходити у нас самих. Якщо ми не хочемо зазнати фіаско із технікою, то ця зміна свідомості повинна буде знайти своє втілення перш за все у педагогіці [Закссе; с. 420-439].

     Техніка цілком і повністю побудована на розподілі праці, на співпраці і соціальному спілкуванні. Однак із-за збільшення обхідного шляху кожен конкретний учасник не може оглянути увесь ланцюг послідовних дій, що веде до кінцевої дії. Спеціалізація техніки зробила повністю неможливим для одної людини мати кваліфіковане судження в усіх галузях. Як наслідок нестачі інформації, виникає проблема відчуження працівника від продукту його праці, яка дуже турбувала Карла Маркса і який пропонував усуспільнити всі засоби виробництва і таким чином зробити працівника співвласником.

     Технічна співпраця необхідно вимагає взаємної довіри, а відчуження цю довіру зменшує. Який же вихід? Необхідно навчати довірі. У міжособистісних стосунках довіра збільшує силу того, кому вона надана. “Зваженій критичній довірі як такому відношенню, яке вимагає вільного від емоцій уявлення чужого мислення, можна навчитися і оволодіти ним практично. ...Уявленню позиції іншої сторони можна натренувати в ігрових ситуаціях з розподілом ролей” [Закссе; с. 434].

     Довіра - це антропологічно задане дораціональне досягнення людини, яке було дискредитоване лише недавно унаслідок прогресу техніки, а також із-за складності і анонімності взаємин. Але саме ця втрата гласності сьогодні у більшій мірі, ніж раніше, робить необхідною довіру, бо ми значно більше залежим від обставин, про які ми не можемо мати компетентного судження. Перевага довіри порівняно з контролем грунтується на тому, що вона сягає далі нього, бо виправдана довіра має місце в тих випадках, в яких контроль вже не є можливим. Соціологи характеризують довіру як механізм подолання складнощів таким чином, що кожна окрема людина має подолати лише невелику частину цих складнощів, оскільки подолання іншої частини вона довіряє іншій людині. Такого роду розподіл лежить в основі всякого представлення інтересів. Саме так Монтеск’є обгрунтовував представницьку демократію у своїй книзі “Про дух законів” (1748). 

     Цікавою є думка філософа про співвідношення довіри і автономії людини: “...започаткована на розподілі праці взаємодоповнювальна технічна спільнота сьогодні, як ніколи раніше, вимагає відношення довіри і гідності в якості відповідного суті справи відношення індивіда в надіндивідуальній системі... Звісно, ми повинні будемо відмовитися від сучасної улюбленої ідеї автономії і суверенності окремого індивіда” [Закссе; с. 435].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Узагальнення частини ІV

 

     Усі визначення терміну “свідомість” як мінімум спираються на два поняття: “відображення” і “суспільство”. Суспільний характер свідомості означає, що свідомість людини є “спільним відображенням” об’єктивних властивостей і явищ навколишнього світу, спільним знанням.

     Дослідження феномену свідомості має включати пізнання її початків, проявів, зв’язків із іншими системами, її призначення як елементу у складі зовнішньої системи, тенденцій розвитку і їх екстраполяцію на майбутнє.

     Починаючи дослідження властивості відображення, ми і гадки не мали, як далеко можна зайти у пошуках початків свідомості. Виявилося, що властивістю випереджувального відображення володіють не лише людиноподібні мавпи, проектуючи башту із підручних матеріалів для оволодіння смачним бананом, підвішеним на деякій висоті, не лише хижаки під час колективного полювання, а й найпростіші одноклітинні організми. До цього висновку вчені, зокрема, академік П.К. Анохін, вже прийшли і на початку XXІ ст. цей факт ніким не заперечується. Тож якщо вважати свідомістю випереджувальне відображення, можна погодитися з А. Бергсоном, що “самий скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності рухатися”. Більше того, наявність випереджувального відображення у одноклітинних означає відображення не тільки “корисного-шкідливого”, а й відображення простору-часу, затримку відображень у часі з наступним їх використанням у зворотніх зв’язках для забезпечення цілеспрямованого руху. Тож еволюція свідомості живого від одноклітинних організмів до людини була, насамперед, удосконаленням цих складових випереджувального відображення.

     Удосконалення складових випереджувального відображення йшло згідно з “ортогенетичним” принципом розвитку Хейнца Вернера: усе, що розвивається, йде від первинно недифференційованої чи глобальної організації до дифференціації множинно координуємих частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів. Так утворилися спеціалізовані нервові клітини - нейрони і їх багатомільярдні скупчення на вершині ієрархії - кора головного мозку, здатна до утворення безлічі асоціативних тимчасових і постійних міжнейронних зв’язків. Організми отримали можливість формувати і запам’ятовувати образи, зокрема, не лише із сприйнятої в реальному масштабі часу інформації, а й шляхом трансформації раніше створених образів. Так виникла уява і здатність до проектування засобів посилення органів людини. Паралельно з цим удоскналювалася рука людини як орган маніпуляцій. Людина почала створювати техніку як штучну природу.

     1 млрд років тому виникли перші багатоклітинні організми і відбулося розгалуження на рослинний і тваринний світ. У ході розвитку тваринного світу відбувалася диференціація органів за функціями, які вони виконують, і виникли рухова, травна, дихальна, кровеносна, нервова система і органи почуттів. На певному етапі еволюції виникла соціальна поведінка тварин як механізм забезпечення переваг колективної життєдіяльності. Згідно з К.Лоренцем, найпростішою формою спільноти є анонімна зграя (вперше у вищих костистих риб). Наступними формами спільноти є безособові (у птахів) і особисті сім’ї (у птахів). Вже в сім’ях диких гусей особисті стосунки супроводжуються індивідуальним розпізнаванням і широким діапазоном переживань. Вищим тваринам, які виховуються у спільнотах, притаманні такі переживання як любов, дружба, печаль, туга, радість, сум, журба і т.п. - те, що людина схильна була приписувати лише собі. Мова вже йде не про ситуативні переживання, а про психічні стани, які зберігаються після припинення дії причини. Четвертою формою спільнот є ієрархічні групи. Соціальна ієрархія підвищує життєздатність спільноти, найбільш сильні мають переваги при розмноженні, допомагають молодняку, захищають інших від зовнішньої агресії. Наявність зовнішнього ворога скріплює тваринні спільноти.

     Спільноти тварин, які виникли задовго до появи людини, можуть існувати лише при наявності спільних цінностей і відповідних форм комунікації. Мова йде про спільні знання і обмін інформацією. Звісно, тварини не володіють засобами символічної звукової мови, але це зовсім не означає неефективності їх комунікацій з каналами зв’язку іншої природи - хімічної (запахи), електричної, магнітної, електро-магнітної. Тож друга ознака свідомості, яку ми позначаємо як спільність відображення, теж бере початок у глибинах мільйоноліть.

     Отже, уява, проектування і виготовлення штучних знарядь праці людиною завжди були продуктом спільного або соціального характеру відображення людини. Безумовно, що виготовлення знарядь праці було тим новим елементом, що утворило нову якість зворотніх зв’язків у свідомості соціальної людини і взаємне поглиблення, поширення і посилення взаємозв’язку уяви, проектування і діяльності. Наступним якісним стрибком в еволюції свідомості був розподіл праці і обов’язків усередині спільнот, привело до збільшення глибини (кратності) “відображення... відображення” і, відповідно, потужності мислення.

     Застосовуючи метафоричне геометричне бачення можна представити бульку людського рівня відображення  - “життєвий світ людини” у вигляді сфери чи деформованого грушеподібного об’єму з несиметричною, нерівною поверхнею і окремими стрілоподібними виступами, що позначають високу спеціалізацію людини в окремих напрямках її багатовимірного життєвого простору. Можливо, та аура людини, про яку стверджує езотерика, є несвідомим відчуттям тієї бульки, яку людина сама собі створює і всередині якої перебуває. Особливістю сучасної людини є те, що окремі частини її бульки можуть мати великі і, навіть, величезні за розмірами виступи вузької спеціалізації, однак загальний об’єм бульки може бути мізерним, близьким до стародавнього. Це наслідок еволюції свідомості в Новий час. Добре це чи погано? Для окремої людини не зовсім добре. Адже вона у випадку деформованої бульки у певному сенсі є виродком (уродом, калікою). Для індустріального суспільства в цілому це добре, адже розподіл праці у суспільстві підвищує її продуктивність, а осереднюючи деформовані бульки окремих своїх членів суспільство може мати у підсумку ідеальну, симетричну, гармонійну бульку середньостатистичної людини. Тому суспільство заохочує таку виродливість, рекордсменство, професіоналізм, вузьку спеціалізацію.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

Список використаної та рекомендованої літератури

 

1. Адамар Ж. Исследование психологии процесса изобретения в области математики. - М., 1970.

1.  Алюшин А.Л. Идея исторической предопределенности: от классиков немецкого идеализма к современному политическому сознанию / История политической мысли и современность.-М.: Наука, 1988. - 276 с.

2. Андрущенко В.П., Михальченко М.I. Сучасна соцiальна фiлософiя. Курс лек-цiй / Киiв, Генеза, 1996.

3. Анохин П.К. Опережающее отражение действительности // Вопросы философии, 1962, № 7.

4. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем.-М., 1975.

5. Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

6. Антология мировой философии. В 4-х т., т. 1, ч.1, с.275-276.

7. Антонов А.В. Информация: восприятие и понимание.- Киев: Наук.думка, 1988.- 184 с.

8. Анчел Е. Этос и история: Пер. с венг. М.А. Хевеши.- М.: Мысль, 1988.- 126 с.

9. Арбиб М. Мозг, машина и математика. Пер. с англ. -М.: Наука, 1968. - 224 с.

10. Арцишевський  Р.А. та iн. Людина в сучасному свiтi. Пiдручник для 11 кл. /Киiв,  Iрпiнь:  ВТФ  “Перун”,  1997.

11. Ашин Г.К. Философские составляющие элитологии // Вопросы философии, 2004, № 7.

12. Бабанський Ю.К. і Поташник  М.М. Оптимизация педагогического процесса (В вопросах и ответах). 2-е изд., перераб. и доп. - К: Рад. Школа, 1983. 287 с.

13. Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000.-368 с

14. Баландин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6.

15. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М.; Смысл, 2000. - 476 с.

16. Бердяев Н.А. Опыт эсхатологической метафизики / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

17. Бердяев Н.А. Судьба человека в современном мире / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н. Калюжного. - М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

18. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

19. Бердяев Н.А. Я и мир объектов. Опыт философии одиночества и общения / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Изд-во АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

20. Бердяев Н.А. Философия свободы.-М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2004.-333 с.

21. Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И.Федорова.-С.-Петербург: Талисман, 1994.-432 с.

22. Бех І.Д., Вознюк О.В., Левківський М.В. Деякі аспекти нової виховної парадигми... // Педагогіка і психологія, № 1, 2001.

23. Бєланова Р. Місце та роль людини на теренах освіти в епоху пост-модернізму / Рідна школа, № 2, 2002.

24. Благоразумие мудрости / Соломон Мудрый. Экклезиаст. Песнь песней. Притчи; Эпиктет. Беседы.-Симферополь: “Реноме”, 2003.-368 с.

25. Богуславский М. Миражи педагогики поддержки // Директор школи України, № 1, 2003.

26. Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М.: ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.

27. Буркова Л. Технології в освіті // Рідна школа, 2001, № 2, с. 18-19.

28. Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт/ Святе письмо старого та нового завіту/ Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

29. Ващенко Г. Виховний ідеал.-Полтава: Ред. газ. “Полтавський вісник”, 1994.-191 с.

30. Ващенко Г. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. - Видання перше. - Київ, Українська Видавнича Спілка, 1997. - 414 с.

31. Вдовина Г.В. Суарес против Гуссерля: об интенциональной структуре понятий в средневековой и ренессансной схоластике // Вопросы философии, 2005, № 1.

32. Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с.

33. Виненко В.Г.. Синергетика в школе // Педагогика, № 2, 1997.

34. Выготский Л.С. История развития высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

35. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

36. Выготский Л.С. Конкретная психология человека / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

37. Выготский Л.С. Лекции по психологии / Психология развития человека. -М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

38. Выготский Л.С. Мышление и речь / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

39. Выготский Л.С. Орудие и знак в развитии ребенка / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

40. Выготский Л.С.Проблема развития и распада высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

41. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

42. Вітер О. Спецпенсії пропонують скасувати... // Голос України, № 119 (3869), липень 2006 р.

43. Вовк І.М., Могила М.Н. Диференційоване завдання на уроках української мови // Початкова школа. - 1996, № 2, с. 12-18.

44. Волга В., Ковальчук Т. Бюджет 2007 року: проблеми і перспективи формування // “Голос України”,  № 173, 2006.

45. Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4.

46. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 1. М., 1970.

47. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 380.

48. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 27.

49. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц.-М.: Мысль, 1990.-524 с.

50. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. ред. и сост. П.В. Алексеев. -М.: “Школа-Пресс”, 1995.

51. Гинецинский В.И. Образовательный стандарт - проблема теоретической педа-гогики // Педагогика, 1999, № 8, с. 12-15.

52. Гоббс Т. Избр. Произ. В 2-х т. Т. 2. М., 1965, с. 233.

53. Гольбах П. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1963, с. 235 і 237

54. Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений.-М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000.-512 с.

55. Горностаев П.В. От Конфуция до наших дней: проблема развития учащихся // Педагогика,  2002,  № 7, с. 40-47.

56. Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О.Цветковой, А.Киселева.-М.: ООО.”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с.

57. Джонс Дж. К. Методы проектирования: Пер. с англ. - 2-е изд. доп. - М.: Мир, 1996. - 326.

58. Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1971.

59. Дружинин В.В., Конторов Д.С. Системотехника. - М.: Радио и связь, 1985. - 200 с.

60. Дубровский Д.И. Новое открытие сознания? (По поводу книги Джона Серла “Открывая сознание заново” // Вопросы философии, 2003, № 7.

61. Дьюи Дж. Введение в философию воспитания.- М.: 1921.

62. Душин О.Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы философии, 2005, № 3.

63. Егоров Г. Европейська стратегiя громадянської освiти i виховання учнiв. Ж. Iсторiя в школах України, 1997, № 3.

64. Євангеліє згідно св. Іоана // Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада: Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991.-486 с.

65. Єльникова Г.В. Концепція спрямованої самоорганізації в управлінні освітою // Післядипломна освіта в Україні, грудень 2001.

66. Жданов Ю.А. Теория отражения и современная химия / Ленинская теория отражения и современность. София, 1969.

67. Жицінський Ю. Бог постмодерністів / Пер. з польської А.Величко. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету.-200 с.

68. Журавлев Л.А. Позитивизм и проблема исторических законов.-М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.-312 с.

69. Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М.: Просвіта, 1989.- 289 с.

70. Загальна біологія: Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид.-К.: Генеза, 2004.-272 с.

71. Загальні відомості про біблію / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

72. Закссе Х. Антропология техники / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. И англ./ Составл. И предисл. Ц.Г.Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

73. Зеньковський В.В. Проблема психічної причинності // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

74. Зинченко В.П. Предисловие к русскому изданию / Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004.-555 с.

75. Зорина Л.Я. Отражение идей самоорганизации в содержании образования.// Педагогика, № 4, 1996.

76. Игнатова В.А. Педагогические аспекты синергетики // Педагогика, № 8, 2001.

77. Избранные педагогические сочинения: Пер. с франц. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Б.Л. Вульфсона.- М.: Прогресс, 1990. - 304 с.

78. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы.-СПб.: Питер, 2004.-509 с.

79. Ильин Е.П. Психология воли.-СПб.: Питер, 2002.-288 с.

80. Интегральная йога Шри Ауробиндо. - М.: Изд. “Никос”, 1992. - 398 с.

81. История философии. Учебник для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1999.-576 с.

82. Калин В.К. На путях построения теории воли // Психологический журнал. - 1989. - № 2.

83. Калюжный В.Н. Миры Николая Бердяева // Бердяев Н.А. Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003.-679 с.

84. Кант І. Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані / Твори в 6-ти т., т. 6, с. 12, 19.  

85. Кант И. Соч. В 6-ти т., т. 4, ч. 1, с. 291. 

86. Карпенчук С. Педагогічна технологія: антропологічний підхід // Рідна школа,  2001, № 1, с. 20-20.

87. Кастельс М. Информационная эпоха. - М.: ГУ ВШЭ, 2000.-608 с.

88. Киричук О.В. Педагогічна система як об’єкт психології управління // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи. Збірник наукових праць.  - К., 2000.

89. Киричук О.В., Романова Л.М. Система роботи класного керівника з учнів-ським колективом на засадах психолого-педагогічного проектування особис-тісного розвитку: Психолого-педагогічна діагностика, аналіз, моделювання, програмування корекційно-виховного процесу. - 2-е вид. випр. та доп. - Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

90. Кларин М.В. Педагогические технологии в учебном процессе. - М.: Знание, 1998. - 80 с. (Новое в жизни, науке, технике. Сер. “Педагогика и психология”, № 6).

91. Коган А.Б. О природе надежности мозга / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

92. Коллінз А. Философское исследование человеческой свободы // Английские материалисты XVIII в. В 2-х т. Т. 2. М., с. 19.

93. Коплстон Фредерик. История философии. XX век / Пер. с англ. П.А.Сафронова.-М.: ЗАО Центполиграф, 2002.-269 с.

94. Кольберг

95. Конаржевский Ю.А. Что нужно знать директору школы о системах и системном подходе: Учебное пособие. - Челябинск: ЧГПИ, 1986.-135 с.

96. Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І.Войтка.-К.: “Вища школа”, 1976.-192 с.

97. Коршунова Н.Л. Нужна ли педагогике новая парадигма // Педагогика, 2002, №  7, с. 19-26. 

98. Кочеткова В.И. Сравнительная характеристика эндокранов гоминид в палеоневрологическом аспекте. - Труды института этнографии АН СССР. Новая серия, т. 92, М., 1966, с. 487-492.

99. Кремень В.Г. Поступ до нової філософії освіти в Україні. Розвиток педагогічної і психологіч-ної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. - Частина 1. - Харків: “ОВС”, 2002. - 640 с., с. 9-23.

100. Кремянский В.И. Типы опережающего отражения в живой природе / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

101. Краткий философский словарь. Под ред. М.Розенталя и П.Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М.: Госиздатполитлит, 1954.-704 с.

102. Кун Т. Логика открытия или психология исследования? / Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365с.

103. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365 с.

104. Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і психологія, № 4, 1999, с. 83-91.

105. Кушнір В.А. Ідеї постмодерну в педагогічному процесі // Шлях освіти, № 1, 2001, с. 7-10.

106. Кушнір В.А. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління, № 4, 2001. С. 54 - 58.

107. Ламарк Ж.-Б. Избранные сочинения. Т. 1. М., 1955.

108. Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4.

109. Лебедева Г.А. Технология обучения педагогическому проектированию // Пе-дагогика, 2002, № 1, с. 68-75. 

110. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. - К.: Основи, 2000. - 387 с.

111. Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

112. Лесевич В.В. Спроба критичного дослідження основоначал позитивної філософії // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

113. Леске М. и др. “Смысл” истории, “смысл” человеческого существования // Почему имеет смысл спорить о понятиях: Пер. с нем. - М.: Политиздат, 1987. - 287 с.

114. Литвин В.М. Украъна -15 років невизначеності. Що далі? // Дзеркало тижня, № 45 (624), 2006.

115. Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983.-320 c.

116. Локк Дж. Сочинения: в 3 т./ Пер. с англ. и лат.. М., 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX.

117. Локк Дж. Два трактата о правлении / Сочинения: в 3 т./ Пер. с англ. и лат. Т.3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л.Субботин.-М.: Мысль, 1988.- 668 с.

118. Лоренц К. Агрессия. М., 1994.-260 с.

119. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с.1-11.

120. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Світоглядні імплікації науки.- К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. - 408 с.

121. Лубський В.І., Предко О.І. Психологія релігії: Підручник і хрестоматія.- Ч.1.: Київ: “Центр учбової літератури”, 2004.- 208 с.

122. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. Навч. посіб. - К., 1996.

123. Ляшенко Л., Євтодюк А. Синергетика і освіта XXI ст. // Освіта і управління, № 3, 2002. С. 127 - 135.

124. Майерс Д. Психология. Пер. с англ. Мн.: ООО “Попурри”, 2001. - 848 с.

125. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. - 3-те вид. - К.: Либідь, 2001. - 384 с.

126. Маркистско-ленинская философия. Исторический матеріализм. Изд. 6-е, доп.-М.: Мысль, 1977, 430 с.

127. Марков М.А. О понятии первоматерии // Вопросы философии, 1970, № 4, с. 75.

128. Мартынычев И.В. Мировоззрение естесвоиспытателя.- М.: Мысль, 1980. - 221 с.

129. Математический энциклопедический словарь.-М.: Сов. Энциклопедия, 1988.-847 с.

130. Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії: психоструктуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2.

131. Методическое пособие по диалектическому и историческому материализму/ Акад. общест. наук при ЦК КПСС. Под ред. Б.И.Сюсюкалова и Л.А.Яковлевой.-М.: Мысль, 1980.-335 с.

132. Мещанінов О.П. Сучасні моделі розвитку університетської освіти в Україні. Монографія. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. -460 с.

133. Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр.-М.: Правда, 1991.-656 с.

134. Монтеск’є Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. - К., 1991. - Т.1. - Ч. 2. - С. 109-151.

      

      

      

      

      

      

      

      

      

     ДОДАТОК. Самосознание Homo sapiens, современника и соотечественника, – когда оно возникло и на каком этапе своего развития сегодня пребывает? (Материалы к курсу лекций по учебной дисциплине «Концепции современного человекознания»).

      

     Тема сознания человека становится в последние десятилетия одной из наиболее обсуждаемых в среде психологов и философов. Её особенностью является разнообразие точек зрения на феномен сознания вообще и человеческого сознания, в частности. Актуальность темы возрастает в связи с ожидаемой в ближайшие десятилетия Сингулярностью в процессах социальной эволюции [см. http://maxpark.com/community/1282/ content/677370/ и там же content/1297325] .

     Человек должен быть готовым отвечать на вызовы социальной эволюции. А отвечать он может лишь своим усложнением. Биология человека стабильна, изменяться может лишь его мозг, психика, сознание, мышление. Наиболее причастна к совершенствованию человека та часть сознания, которую выделяют как самосознание.

     Самосознание включает самопознание человеком самого себя и волевые механизмы самоактуализации, самореализации его как личности. Дискуссии о самосознании обычно обостряются, когда речь заходит о соотношении животных инстинктов и разума в естестве и в поведении современного человека [http://maxpark.com/community/1282/ content/853128/ и там же content/857760, content/938694].

     Здесь мы касаемся лишь вопроса возникновения самосознания как высшей формы человеческого сознания. Лишь немногие из наших собеседников, с которыми мы пытались выяснять историю возникновения самосознания, связь его с менталитетом и его отличия у представителей различных этносов, смогли сформулировать что-то, вызывающее доверие у остальных. Поэтому вопрос нам представляется достаточно актуальным для более глубокого рассмотрения.

     Ключевые слова: сознание, самосознание, инстинктивные желания и страсти, внутреннее измерение, рациональный разум, воля.

     Предлагаемый вниманию читателей материал может быть использован при изучении учебной дисциплины «Концепции современного человекознания».  

      

     Содержание:

           Вступление.

1. Взаимодействие и отражение как атрибуты материи. Сознание как отражение.

2. О возрасте человеческих составляющих сознания Природы.

3. О «детском» возрасте самосознания Homo sapiens (Человека разумного).

4. Какими были основные вопросы философии до Марксового материализма?

5. Аврелий Августин как первооткрыватель внутреннего мира человека.

6. Вклад Рене Декарта в осознание механизмов самосознания человека.

         Первая реабилитация желаний-страстей человека.

   7.   Джон Локк как продолжатель беконовских идей об опыте, декартовских идей о разуме 

         инструментальном, второй после Декарта реабилитатор желаний-страстей 

         человека, основатель либерализма и психологии самонаблюдения. 

   8.   Возникновение самосознания в элиты и у масс – откуда брать отсчёт?

   9.   Первые плодотворные результаты осознания человеком самого себя.

   10. Как сравнивать уровни развития самосознания у разных людей? 

   11. Самосознание современного человека - на каком этапе развития оно сегодня пребывает в

         том месте, где мы живём?

         Заключение, выводы. 

    

   Вступление.

    

   Экскурс в историю становлення сознания был инициирован извне явлением крайне негативной реакции наших собеседников на тему о соотношении животных инстинктов и прочего бессознательного с рациональным разумом в естестве наших современников и соотечественников, в частности, об особенностях этих соотношений в естестве представителей так называемых властных, бизнесовых, политических и поп-артистических элит - “героев нашего времени” – образцов для подражания на постсоветских пространствах, а также в естестве той части населения нашей страны, которую публицисты всё чаще в последнее время обозначают словами быдло, быдломасса.

   “Да как Вы посмели сравнивать наши эмоции и чувства с животными инстинктами и с каким-то бессознательным! Ведь, человек – это звучит гордо!” – это замечание приходится выслушивать довольно часто, когда речь заходит о возможных путях совершенствования современного человека как ответе на вызовы социальной эволюции, ответе на ожидаемую к 2045 году её Сингулярность [http://maxpark.com/community/1282/article/475738/]. Никакие ссылки на авторитеты, типа высказываний К.Г.Юнга о том, что “человек, который познает сам себя, ужасается увидеть свою истинную природу, собственное лицо” [В. Роменець, І. Маноха. Історія психології XX століття. К., 1998. – 992 с. - С. 896] не помогают. Не помогает и упоминание семи смертных грехов человека – высокомерной гордыни, зависти, обжорства, похоти, злобы, жадности, праздности, которые являются выражением всё тех же животных инстинктов внутри человека и в течение многих веков являются объектом самого пристального внимания не только христианства, но и всех иных религий. Поэтому приходится, мы вынуждены, показательный “разбор полётов” человеческого сознания над пространствами инстинктов, рефлексов, бессознательного,  желаний, страстей, эмоций начинать от мудрецов древности - Платона и Аристотеля. Можно было бы начинать его и от Соломона, от древнеиндийских Вед, но размер нашей “обозревательной площадки” не позволяет углубляться так далеко в прошлое. Требуется быть по возможности лаконичным.

    

    

1. Взаимодействие и отражение как атрибуты материи. Сознание как отражение

 

Что есть сознание и самосознание Homo sapiens? – вопрос сегодня остается сложным, спекулятивным. Кто только не пытается кинуть сюда свой взор и вставить своё слово – экстрасенсы и писатели, оккультисты и теософы, теологи, философы и психологи, физиологи и даже физики, специалисты по квантовой механике, см. например книгу, очень интересную, Амита Госвами “Самосознающая вселенная” [Госвами А. Самосознающая вселенная. Как сознание создает материальный мир / Пер. с англ. А.Киселева. – М.: Открытый мир, Ганга, 2008. 448 с.]. Разобраться в этом пытаются все, кому не лень. С учётом приближающейся Сингулярности в процессах социальной эволюции, вопрос этот становится всё более актуальным, требующим особого, междисциплинарного видения. 

Мы придерживаемся той онтологической позиции, согласно которой взаимодействие и отражение относится к атрибутам материи. В Природе всё взаимодействует одно с другим. Всё, что взаимодействует в Природе, обязательно оставляет следы (отражения) этого взаимодействия. Атрибут отражения при взаимодействии непосредственно связан с атрибутом системности материального мира. Таким образом, сознание не есть только лишь, исключительно человеческим приобретением.

Живая Природа, представители которой по своему ‘хотению’ движутся в пространстве, изобрела опережающее (прогнозирующее) отражение. «Всё, что движется, обладает сознанием», - такое обобщение сознания философ Анри Бергсон (1859-1941) излагает в своей работе «Творческая эволюция» (1907) и мы полностью согласны с этой позицией. Отражение опережающее было величайшим изобретением Природы, сопутствующим размежеванию живой её части (органической) и неживой (неорганической). С этих исходных позиций должны начинаться любые рассуждения о сознании человека.

Иное дело, что сознания бывают разными. У одноклеточной амёбы оно одно, вот такое, а у человека другое, совсем иное. На каждой ступени своей эволюции Живая Природа что-то добавляла новое к уже имеющемуся сознанию предков, сознанию как форме опережающего отражения действительности. Человеку она добавила символическое (знаковое, абстрактное) мышление, позволяющее различать и запоминать не только целостные образы, как у птиц и млекопитающихся, но и детали, элементы (анализ); добавила произвольное запоминание на длительное время и воображение, позволяющее прогнозировать и моделировать (проектировать) будущее в более широком диапазоне – от предстоящей охоты на мамонтов и грабежа соседних человеческих племён до постройки дворцов и городов, ирригационных сооружений, кораблей и далее - фабрик и заводов, самолётов и космических кораблей (синтез). Наиболее сложной для анализа и синтеза всегда была и остается быть жизнь общества как нарождающегося высшего организма Живой Природы, стоящего на лестнице эволюции выше человека.

Говоря о сознании как опережающем отражении действительности живым организмом, мы должны иметь в виду не только опережающий, но и активный характер отражения. Здесь мы подчеркиваем, что пассивным сознание не бывает, оно всегда необходимо для действий, для адаптации, для преобразований. Именно человеческому сознанию, начиная с кроманьонцев, присуща способность многократно переотражать отражаемое (воображение), и возникшая ещё позднее, в неолите, способность обозначать явления и вещи символами, знаками, словами (символическая составляющая сознания). В лице человека Природа (Вселенная) осознает и познает сама себя.

 

 

1. О возрасте человеческих составляющих сознания Природы.

 

Учёные разделяют мифологическое сознание человека и сознание совремённое, послемифологическое. Рубежом, отделяющим первое от второго, было выделение человека из окружающей природы, становление его как преобразователя среды обитания. Процесс такого выделения обычно описывается исследователями как совпадающий с неолитической революцией (6-7 тыс. лет до н.э.), связанной с переходом от охоты, рыболовства и собирательства плодов природы к плановому земледелию и скотоводству. У человека появилось немного свободного времени и возникли письменность, философия, логика, математика, совершилось отделение монотеистических религий от язычества. И совсем недавно, три-четыре столетия тому, оформилось естествознание и массово рождаться стала техника (искусственная природа). В сознании человека происходили соответствующие изменения, оно развивалось. Онтогенез каждого человека в определенном виде повторяет филогенез человеческого рода и кое-что понять мы можем наблюдая за развитием своих детей. Но есть вопросы, требующие более глубокого погружения в суть феномена сознания.

 

Возникает вопрос: достаточно ли разумен Homo sapiens сегодня и сколько лет существует чисто человеческая, символическая составляющая сознания высших представителей Живой Природы?

Сегодня, говоря о свойствах человека, на первое место выдвигают его разум, то, чем отличается он более всего от других существ животного мира. Конечно, тут надо понимать, разум человеческий – это не столько свойство отдельного человеческого индивида, сколько свойство всего общества (сообщества) людей. У человека, от рождения изолированного от сообщества людей, разума возникает ничуть не больше, чем у одиноких обезьян.

Обычно этапы развития человеческого мышления классифицируют так.

До первобытно-общинного строя включительно речь идёт о доминировании биологического начала над психическим и о постепенном становлении мышления предметно-действенного, зачатки которого уже заметны у высших животных, начиная с птиц. С первобытно-общинным строем мы связываем преобладание условно-рефлекторной деятельности над безусловно-рефлекторной, доминирование коллективного бессознательного поведения над инстинктивным индивидуальным и заметное развитие предметно-действенного мышления.

Наглядно–образное мышление в заметных формах связываем с появлением кроманьонцев – наших предков. Homo sapiens их величают с подачи Карла Линнея (1707-1778), не задумываясь никак о составляющих их мышления, о преобладании того или иного вида мышления, об их соотношениях и следствиях этого.

С началом исторического времени (появлением письменности) мы связываем появление абстрактного мышления и чисто человеческой составляющей Сознания Природы – символического, знакового сознания. Есть мнение в учёном мире, что абстрактное мышление конкурировать стало с наглядно-образным мышлением, по крайней мере, у человеческих элит значительно позже, лишь на рубеже средневековья и Нового времени. Сегодня мы связываем абстрактное мышление с понятийным и видим, впереди уже просматриваются очертания ещё более совершенного вида мышления – логико-системного, можно сказать, более математического.

Особо следует подчеркнуть, что в процессе социальной эволюции каждый новый вид мышления после предметно-действенного (наглядно-образное, абстрактно-понятийное, логико-системное) не возникает поголовно сразу у всех представителей человечества. Сначала новый вид мышления возникает у так называемых элит, потом у определённых слоев населения и народов, затем распространяется на регионы и потом, позже, овладевает континентами. И возникновение абстрактного мышления и символической составляющей сознания с появлением письменности, и вместе с ней исторического времени, вовсе не означает, что питекантропов и неандертальцев среди нас уже нет. Ведь онтогенез, повторяющий филогенез, может остановиться у каждого конкретного человека на любом этапе его жизненного  пути.

И ещё об одной условности здесь следует упомянуть, о разделении мышления на практическое и теоретическое. Приходилось слышать, обыкновенному человеку, мол, достаточно мышления практического, а теоретическое (абстрактное, понятийное, логическое, системное) нужно лишь тем, кто работает в сфере науки и технического изобретательства. Да, так было раньше, до XXI века. Но сегодня перед каждым человеком остро встает вопрос: как обезопасить свои эмоции и своё подсознательное от манипуляций ими внешними симулякрами? И как пользоваться ему возможностями рыночной экономики, возможностями техники и демократии, ведь информация на входе его мозгов усложняется и её количество ускоренно растёт, а биопсихические возможности её усваивания и использования человеком остаются неизменными? Как обойти биологические ограничения человека - кому-то верить на слово в телевизоре, или, как раньше было, ходить в церковь за советом, или идти на митинги сегодня?   

Что касается определяющих факторов человеческого поведения, то мы находимся сейчас в движении, “на марше”, на этапе отхода от определяющего влияния инстинктивного, условно-рефлекторного и прочего бессознательного на поведение и деятельность человека в пользу перманентно повышающегося в поведении, в его деятельности участия сознания, включая высшие формы его мышления (мышлением мы называем сознание в динамике). Дальнейшие успехи этой тенденции зависят от развития и устойчивой работы волевого механизма человеческой психики, только-только возникающего у человека на основе высших форм сознания.

Итак, учёные считают, что чисто человеческая, символическая составляющая сознания существует не более 7-9 тыс. лет, её массовое явление условно можно связывать с возникновением письменности.

Следующий вопрос: завершилось ли формирование символической (знаковой, абстрактной) составляющей человеческого индивидуального сознания, включая рациональное абстрактно-понятийное и логико-системное мышление, и стало ли такое сознание достоянием каждого человека? – Нет, обыденное индивидуальное сознание и мышление (называемое нами сознанием в динамике) обычного простого, средестатистического человека ещё очень-очень далеко от сознания и рационального понятийного логико-системного мышления более продвинутых людей, впереди которых идут, как мы видим, нобелевские лауреаты.

Даже не трогая нобелевских лауреатов, согласимся, что разница в уровнях сознания (мышления) в сообществах людей ещё очень-очень большая. Ещё широко распространено среди людей и мифологическое сознание, и палеонтологическая логика, и религиозное сознание и вера во всякие магии и колдовства. Высшие руководители государства всё ещё ходят в церковь, чтобы понравиться большинству своих электоральных избирателей. А у электората ещё отсутствует системное мышление, чтобы хоть как-то оценить этот театр, отсутствует мышление,  необходимое, для правильного выбора политических кандидатов в представительную власть. И не случайно кандидаты на высшие выборные должности в государстве традиционно ищут (или выдумывают) перед выборами внешнего или внутреннего врага – нет ничего более действенного для инстинктивно-эмоционального сплочения подданых, чем внешняя опасность и предвкушение внутривидовой борьбы.

Понятно, что если ранее социализации человека в церкви было достаточно, то сегодня её даже в стенах начальной и средней школы для онтогенетического развития высших форм форм сознания Гомо сапиенсу уже не хватает. Прогресс ускоряется и надо заметить, что в течение своей жизни человек на уровень своего индивидуального сознания переносит всё меньшую часть от общих достижений специализированных сознаний других Гомо и интегрированного Сонания Общества. Всё острее становится проблема как выделить и освоить самое-самое нужное. Обнадёживает то, что высшее образование в XXI веке имеет тенденцию становиться массовым и может быть к концу XXI века обыкновенный среднестатистический человек и овладеет высшими видами мышления – абстрактно-понятийным и логико-системным и научится как-то управлять своими эмоциями.

Если мы соглашаемся отсчитывать чисто человеческое символическое сознание от начала исторического времени и параллельно ему, то следующим возникает вопрос о времени возникновения самосознания человека, высшей формы его сознания.    

Под самосознанием (саморефлексией, формированием представлений о себе) мы понимаем осмысленный взгляд человека внутрь самого себя, выделение в себе чего-то существенного, сущностного, отличного от имеющегося у других предствителей Живой Природы и отличного от имеющегося у сородичей, формирование целостного представления о себе. Обычно выделяют: 1) осознание отличий себя от остальных людей; 2) самооценку своих личностных качеств; 3) этническую и моральную идентичность; 4) самоуважение к себе, чувство личного достоинства; 5) стремление реализовать себя в каком-то деле, достичь успеха и признания соплеменников. Однако единой точки зрения на самосознание человека до сих пор нет. Крайними, противоположными являются такие: 1) взгляд на самосознание как на исходную форму человеческого сознания и 2) самосознание человека – это высшая оконечная форма его сознания.

Сторонники первой позиции обычно приводят в пример маленького ребёнка, который впервые говорит “я” через полтора-два года после рождения. Это, мол, и есть осознание себя, самосознание. Если оно появляется так рано в онтогенезе, то Сторонники второй точки зрения обычно ссылаются на авторитетное мнение выдающегося отечественного психолога С.Л. Рубинштейна (1889-1960), который писал в «Основах общей психологии» (1940): «Не сознание рождается из самосознания, из «я», а самосознание возникает в ходе развития сознания личности, по мере того, как личность становится самостоятельным продуктом… Самосознание является относительно поздним продуктом развития сознания… В развитии личности и её самосознания существует ряд ступеней… сюда включается всё, что делает человека самостоятельным субъектом общественной и личной жизни: от способности к самообслуживанию до начала трудовой деятельности, делающей его материально независимым. …Самостоятельность субъекта никак не исчерпывается способностью выполнять те или иные задания. Она включает более существенную способность самостоятельно, сознательно ставить перед собой те или иные задачи, цели, определять направление своей деятельности» [Рубинштейн С.Л. Самосознание личности и её жизненный путь / Основы общей психологии – СПб.: Изд. «Питер», 199. – 720 с. С. 636-637].

Суть рубинштейновского определения самосознания состоит в том, что оно не просто часть индивидуального сознания человека, а нечто развивающееся в процессе его жизни вместе с усложнением его индивидуальной общественной роли. У одних оно развито больше, у других меньше. И разница эта, как видим мы сегодня, у людей может быть очень-очень велика.

Говоря о самосознании как высшей форме сознания, мы к атрибутам этого понятия должны не забывать относить и активность. Мало констатировать ‘самокопание’ человека внутри себя и формирование представлений подобно размещения души в сердце или в голове, или размещения внутри себя тех живых существ, о которых сообщает нам древняя китайская поговорка “Все звери сидят внутри каждого человека, но нет ни одного зверя, в котором сидел хотя бы один человек”. 

Самосознание начинается там, где человек мысленно войдя внутрь себя и что-то различая, начинает активно преобразовывать сам себя. Иными словами, пассивное понимание вреда курения, пользы ежедневной физзарядки и необходимости поддержания оптимального веса своего тела, например, ещё не есть проявлением активного самосознания. Самосознание начинается там, где человек используя знания о себе, начинает совершенствоваться в соответствии с поставленной целью, постоянно сверяя с ней достигнутый результат. Самосознание начинается там, где присутствует не только пассивное самоотражение себя, но и управляемая разумом, то есть, сознательная, действенная воля. Воля и активность неотъемлемые части самосознания.

 

 

1. О ‘детском’ возрасте самосознания Homo sapiens (Человека разумного)

 

Есть мнение в учёном мире, что самосознанию человека следует вести отсчет от начала Нового времени, которое одни берут от даты падения Константинополя (1453), другие связывают с открытием испанцами в 1492 году Нового Света, третьи – с английской революцией середины XVII века в 1640 году. А философ Б.Рассел, например, отсчитывал Новое время от начала XVII столетия, то есть от 1600 года. Понятно, что это был процесс, растянувшийся во времени и поначалу локализованный на отдельных территориях Европы. В России, например, начало Нового времени, наверное, следует отсчитывать от реформ Петра І начала XVIII столетия.

Чтобы понять как происходило рождение самосознания совремённого человека, мы попытаемся осмыслить ход многолетних размышлений одного из выдающихся философов современности канадца Чарльза Тейлора, изложенных в его книге «THE SOURSES OF THE SELF» (1989), переведенной на украинский язык и изданной в 2005 году [Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2005. – 696 с.]. Ничего более заслуживающего внимания по этой теме на доступных нам книжных полках мы пока не нашли. Эту книгу можно было бы назвать “Истоки нашего самосознания”.

Прежде всего, заслуживает внимания замечание Ч.Тейлора о том, что читая мысли писателей прошлого, мы всё написанное ими воспринимаем исключительно с современных позиций и такое восприятие не является восприятием адекватным. “Древние философы могут иногда создавать впечатление наших современников. Но в действительности между нами существует бездна. Дело в том, что нам присуща коренная рефлексивность… позиция первого лица… Именно это отличает классических авторов древнего мира от последователей Декарта, Локка, Канта, как и любого в современном мире” [Тейлор, с. 238]. Да, согласимся, мы, как правило не занимаемся реконструкциями прошлого в нашем воображении, ибо это является задачей сложной. Но надо знать это, иметь в виду при наших рассуждениях, что жизнь человека всего лишь несколько столетий назад была совсем иной, чем сейчас. Прежде всего, имело место незыблемое сословное неравенство людей от рождения, правовое неравенство мужчин и женщин и имел место быть своеобразный коллективизм, коллективизм безличностный. Да и всего лишь несколько десятилетий назад жизнь человека была совсем иной.

Ч.Тейлор обращает наше внимание, в частности, на такие особенности бытия наших ближайших предков, как полное отсутствие автономии их личной жизни: «Сегодня мы с ужасом воспринимаем тот всеохватывающий контроль, который существовал до восемнадцатого столетия над жизнью тогдашних людей. Возьмем в качестве примера хотя бы charivari – шумную манифестацию публичного коллективного осмеяния, которому во Франции мог подвергнуться мужчина, выполняющий женскую домашнюю работу. Это тогда никак не могло восприниматься лишь как вопрос, касающийся только его лично и его жены. Тогда такое было делом общим” [с. 383].

Ч.Тейлор цитирует французского историка Филиппа Арьева, который обращает внимание современников на следующие особенности прошедших времен: «Историки обычно писали, что король никогда не оставался наедине. На самом же деле до конца семнадцатого столетия никто никогда не оставался один. Своеобразие тогдашней общественной жизни практически исключало изоляцию, а людей, которые уединялись в своей комнате на некоторое время, считали чудаками… повседневные отношения между людьми одного класса, между господами и слугами никогда не оставляли человека наедине с собой» [с. 384]. Сюда же можно добавить отсутствие самостоятельного выбора при заключении брака и образовании семьи как в высшем сословии аристократии, так и в низших слоях бедных людей. В России, например, ещё в XIX веке существовало никем не оспариваемое право первой брачной ночи господина-помещика по отношению к невесте молодого крепостного крестьянина. Жизнь человеческая до восемнадцатого столетия не только не была автономной, но, вообще, ничего не стоила, и это было само собою разумеющимся фактом. И на публичные казни на городских площадях люди шли тогда как на развлекательные зрелища, беря с собой и маленьких своих детей.

Если до XVII-XVIII вв. сообществами людей не поощрялись всеобщее равенство, уединение и индивидуальность, то о каком чувстве личного достоинства и о каком отдельном самосознании тогдашнего человека может идти речь? Что мог осознавать человек в себе окромя того, что он “раб Божий” и должен следовать незыблемому внешнему порядку? Следовательно, мнение о том, что самосознание как высшая форма человеческого сознания, возникло лишь вчера (недавно), несколько столетий тому, и находится сегодня лишь в “детском возрасте” не лишено смысла. И за примерами нам далеко ходить не надо.

О “детском возрасте” самосознания совремённого человека свидетельствует и такой свежий факт. На on line в прямом эфире 17 декабря 2011 года, когда один из кандидатов на должность президента России отвечал на вопросы телезрителя о митингующих на Болотной площади Москвы гражданах, проявляющих чувства собственного достоинства и единения символическим креплением к груди белых одинаковых бантов, в сознании того кандидата вполне естественно возникла ассоциация-сравнение бантов на грудях митингующих соотечественников с приготовленными к использованию (или уже использованными) кондомами. Личное достоинство граждан-соотечественников и какой-то символ-знак – использованный или неиспользованный презерватив – как понимать такую ассоциацию внутри самосознания человека, претендующего на самую высокую должность в государстве? Чего желало видеть его подсознательное? Иметь своих соотечественников подданными в виде чего?

 

 

1. Какими были основные вопросы философии до Марксового материализма?

 

Но вернёмся к истокам человеческого самосознания. Так повелось, что изменения в общественном и индивидуальном сознании сначала замечают лишь философы, затем более широкая элита общества и позже об этом может узнать и обыкновенный человек. Ч.Тейлор отслеживает цепочку рассуждений Платона (428-347 гг. до н.э.), Аристотеля (384-322 гг. до н.э.), стоиков (III век до н.э. – III век н.э.), Аврелия Августина (354-430 гг. н.э.), Р.Декарта (1596-1650), Дж.Локка (1632-1704), И.Канта (1724-1804) и других.

В чём мы можем опереться на Платона в нашем понимании момента рождения человеческого самосознания много позже после него, лишь в XVII-XVIII веке? Прежде всего, интересно то, что различение инстинктивных желаний (страстей) и рационального разума было осознано мыслителями древнего мира, как в Греции, так и на Востоке, в Индии и Китае, задолго до Платона. Это различение, можно так сказать, было одним из основных вопросов тогдашней философии. И нас должна бы очень удивлять самоуверенность современного человека, не желающего это видеть и различать в себе, как будто бы в биологии и психике человека что-то существенно изменилось за прошедшие века. Понятно, что понятиями ‘рефлексы’, ‘инстинкты’, ‘бессознательное’ тогда ещё не пользовались, но о безудержных, наполненных энергией-силой, ничем не ограниченных желаниях-страстях тогда говорили уже очень много, признавали необходимость их обуздания и все надежды возлагали на разум.

Платон постоянно подчёркивал неограниченность природы желаний и предназначение разума рационально их упорядочивать. Под рациональным разумом тогда имелось в виду совсем иное, чем сейчас. Сейчас, если говорить кратко, под рациональным разумом мы уже начинаем иметь в виду способность человека делать оптимальный выбор в многокритериальных задачах планирования действий. Во времена Платона рациональный разум отождествлялся со способностью человека отражать космический порядок внутрь себя с тем, чтобы следовать ему в повседневной жизни. Разумный человек, аристократ, должен был уметь созерцать космический порядок, правильно его понимать и точно воспроизводить в своих действиях таким, каков он есть и был всегда.

Здесь надо бы заметить, что гегемония разума не была бесспорной никогда, ни в древности, ни в средневековье, ни сейчас. Так, например, издавна и до недавнего времени существовала мораль воина, несовместимая с разумным созерцанием. В ней высшее достоинство человека связывалось с наполнением тела энергией, мобилизацией силы, храбрости и мужества и со способностью, выполняя приказ старшего, сметать всё на своём пути, не отвлекаяясь в мыслях ни на что. Христианскими мыслителями средневековья периодически выдвигался тезис, что сам по себе разум может быть слугою дьявола. Позже, в XIX веке, получили распространение учения утилитаристов и гедонистов, которые видели предназначение разума в обслуживании удовольствий. Сегодня, в XXI веке мы понимаем, что разум бывает разным – от предметно-действенного, обслуживающего органические потребности тела, присущего и животным, до абстрактного, теоретического, логико-системного, обслуживающего потребности духа, потребности всего сообщества людей. 

В Древнем мире различали внутри человека, помимо желаний и разума, ещё и душу, часто несколько душ, некоторые из которых могли где-то бродить поблизости вне человека. Что представляла собой душа – единого мнения не было. Платон впервые в своем диалоге «Государство» задекларировал целостность трёхкомпонентной души, которая состоит из взаимодействующих желаний-страстей, разума и духа. Душа стремится к порядку, который для неё определяет разум. Порядок у Платона не создается действиями человека, а находится уже готовым путем созерцания внешнего мира. Руководствоваться разумом – значит структурировать свою жизнь разумным порядком, который существует вне человека и существовал вечно. Такой порядок, разумеется, подразумевал и незыблемость устоев общественных отношений. Духу надлежало быть помощником разума, аналогично военной функции в сообществах людей, подчиненной политическому руководству [Тейлор, с. 163].

Ч.Тейлор замечает, что ни о какой ‘самости’ (Я-концепции, говоря языком современной науки) речь у Платона не шла, поскольку еще не сформировалась дихотомия ‘внутреннее-внешнее’ у человека и ‘субъект’ действия, как нечто отделённое от ‘объекта’, ещё не определился. Платон останавливается на различении души и тела, идеального и материального, вечного и изменяющегося, и эти оппозиции несут основную нагрузку в его высказываниях. Платоновская модель разума-порядка остаётся господствующей в античном мире.

Аристотель, ученик Платона, и великий систематизатор древней науки, возражая против определяющей роли неизменяющегося космического порядка, всё же оставался на позициях определения разума как следования определенному порядку, порядку в изменяющихся условиях. Душа Аристотеля неотрывна от тела и придает ему форму, то есть субстанциональность. Что касается разума, то он, как и у Платона, находится внутри души и является звеном, связующим человека с божественным порядком.  

 

 

1. Аврелий Августин как первооткрыватель внутреннего мира человека

 

На пути развития человеческой мысли от Платона и Аристотеля - великих мыслителей древней Греции, до Декарта и Локка - великих мыслителей начала Нового времени, было две тысячи лет, было средневековье и был великий Аврелий Августин, теоретик раннего христианства, один из отцов Церкви.

Что нового увидел Августин в процессе филогенеза человеческого сознания через тысячу лет после Платона? Для Августина, как и для Платона, проявлением человеческого разума есть, прежде всего, созерцание космического порядка. Для Августина, как и для Платона, препятствием на пути к постижению порядка является человеческая углублённость в телесное чувствительное. Для Августина, как и для Платона, важнейшими являются оппозиции духа и материального, высшего и низшего, вечного и временного, неизменного и меняющегося. Однако, Августин впервые начинает характеризовать эти оппозиции в терминах внутреннего и внешнего. Так, в работе «О Троице» он различает в человеке внешнее и внутреннее. Согласно Августину, человеческое внешнее – это то телесное, что мы имеем общего со зверями. Внутреннее – это душа.

Августин подчеркивает: то, что нам нужно для гармонии и близости к Богу, лежит внутри нас (intus). Он вновь и вновь напоминает и настаивает: «Noli foras ire, in teipsum redi; in interior homine habitat veritas» (“Не иди во внешний мир, возвращайся в себя. Во внутреннем человеке пребывает истина”). 

Августин переносит центр внимания со сферы внешних познанных объектов на сам процесс познания и таким образом прибегает к терминам внутреннего измерения сущности человека, ведь деятельность познающего проявляет себя некоими внутренними процессами, имеет, говоря современным языком, субъективный характер. «Прибегнуть к рассмотрению этой деятельности – значит начать рассматривать самость, то есть принять рефлексивную позицию», - считает философ Ч.Тейлор [с. 179], отдавая должное Августину. Разумеется, Августин не является первооткрывателем внутреннего мира человека в строгом смысле этого слова. И до него все мыслящие люди пытались как-то заглянуть внутрь человека. Однако, мы сегодня чтим Августина за надлежащее признание важности внутреннего мира человека.

Такой поворот Августина к самости был, по мнению Тейлора, первым признанием в ‘ученом мире’ важности точки зрения первого лица, поворотом к коренной рефлексивности. «Вряд ли будет преувеличением сказать, что именно Августин ввел внутреннее измерение коренной рефлексивности и передал его по наследству западному мышлению. Эпистемологическая традиция Нового времени, начиная с Декарта, сделала точку зрения первого лица принципиально важной и весомой» [Тейлор, с. 181].

Августин был изобретателем аргумента, известного нам как картезианское cogito, поскольку он был первым, кто сделал точку зрения мыслящего первого лица основой нашего поиска истины. Разум, согласно Августину, есть высшим по сравнению с чувственным опытом, поскольку он является судьей для проявленных чувств. Августин первым использует точку зрения первого лица для доказательства существования Бога. Идея о том, что Бога следует искать внутри себя, вытекает из его убежденности в естественном, врождённом стремлении человека к самопознанию. Стремясь к самопознанию, человек выявляет себя как образ Божий.

Ход Августинианского доказательства существования Бога Ч.Тейлор воссоздает приблизительно так: я могу понять себя лишь в контакте с абсолютным совершенством, которое значительно превышает мои способности; мой опыт собственного мышления приобщает меня к некоему абсолюту (perfection), который обнаруживает себя как необходимое условие этого мышления и, одновременно, пребывает вне моей конечности и моих возможностей; значит должно существовать высшее бытие, от которого всё это зависит, то есть Бог [Тейлор, с. 192].

Сегодня можно воспроизвести Августинианское доказательство существования Бога и иным, более современным языком, примерно так: человек вместе со своим сознанием является сложной открытой системой, взаимодействующей со средой (внешней системой); согласно теореме математика К.Геделя о неполноте (1931), человек не может сам себе дать адекватную оценку без привлечения критериев внешней системы, то есть он зависим от некоей внешней системы, можем называть её условно или Бог, или вся Природа с её фудаментальными физическими постоянными, определяющими всё. Излагая Августинианское доказательство Бога языком современной системосинергетики, заметим, что мыслители прошлого созерцали великие истины Природы, выбирая возможную на то время точку зрения и пользуясь наличным языком понятий. Позже мы вернёмся к этому вопросу с тем, чтобы показать, что движение концепций человекознания от Платона, Аристотеля через Августина к Декарту, Локку, Канту и совремённым концепциям вовсе не означает, что предшественник был неправ и его точку зрения можно забыть в угоду более современной. 

У Августина уже имеется развитое представление о воле человека (?!). Тогда как для Платона наше стремление к благу зависит от качества его созерцания, для Августина одних лишь знаний не достаточно, ещё нужна и воля как способность давать или не давать согласие на то, к чему побуждают человека его чувственные импульсы. Начиная от Августина, способности к волевому выбору или согласию предоставляется статус центральной способности человека (!). Дальнейшее развитие доктрины воли в западном христианстве и культуре опиралось на две основные идеи Августина: 1) воля как выбор или способность давать или не давать окончательное согласие; 2) руководимая разумом воля как базовая установка нашего бытия на добро. Иными словами, добро в большей мере обусловлено разумом, чем желаниями-страстями, без руководимой разумом воли добро не совершается. Таким образом, сравнивая Августина с Платоном, можно отметить эволюцию от трёхкомпонентной души (желания-страсти, разум, дух) к трёхкомпонентной самости (желания-страсти, разум, воля).

По мнению философа Ч.Тейлора, в определённом смысле, два столетия – шестнадцатое и семнадцатое – можно считать временем расцвета именно августинианской духовности, расцвета, который далее эволюционировал в Просветительство. Здесь можно было бы надолго остановиться на точках зрения Н.Макиавелли (1457-1527) или М.Монтеня (1533-1592) – авторитетных наблюдателей природы человеческой души, но речь у нас идет здесь об основных вехах становления конструктивной науки.  

 

 

1. Вклад Рене Декарта в осознание механизмов самосознания человека. Первая реабилитация желаний-страстей человека

    

   Далее рассмотрим причастность Рене Декарта к объективации самосознания человека. Декарт, будучи во многом последовательным августинианцем, радикально изменяет августинианскую идею внутреннего измерения и придает ей совершенно новое направление, которое, в свою очередь, также создало целую епоху. Известный девиз “Cogito ergo sum” (“Я мыслю, следовательно, я существую”) четко отделяет душу с разумом от тела. Отныне о разуме можно рассуждать не оглядываясь на тело. Упрощение! – можем мы сказать сегодня. Но тогда это было необходимым шагом к более глубокому внутреннему измерению, чем то, которое инициировал Августин.

   По сравнению с Платоном, Декарт предлагает новое истолкование разума не как средства созерцания космического порядка и перенесения его на человеческое бытие, а как инструмент репрезентации мира, построения внутренней картины внешней действительности. Декарт, начиная философствовать, был уже под влиянием начатой Галилеем эпохи механистического взгляда на Природу. Если Природа представляет собой хорошо отлаженный механизм, то что остается делать человеку?

   “Осознание мира как механизма неотделимо от его видения как сферы потенциального инструментального контроля”, - так констатирует новую ситуацию Ч.Тейлор. Идея инструментального контроля благодаря Ф.Бэкону (1561-1626) уже летала в воздухе и на Британских островах. Так начинался переход от простого созерцания Природы к экспериментальной науке Нового времени.

   И что дает человеку такой инструментальный контроль? Ответ мы видим в известном фрагменте из «Размышления» Декарта: “Можно …вместо той умозрительной философии, которую преподают в школах, найти практическую философию, при помощи которой, зная силу и действие огня, воды, воздуха, звёзд, небес и всех других окружающих нас тел так само выразительно, как мы знаем разные занятия наших ремесленников, мы могли бы так само использовать их для присущего им употребления, и, таким образом, стать как бы хозяевами и господами Природы”.

   Вот так, от Декарта, берёт начало новая рациональность поведения человека, прагматическая рациональность, критерии которой человек выбирает сам исходя из достигнутого им уровня интеллекта и субъективного видения мира. Человек начинает осознавать себя покорителем, преобразователем и властителем Природы. Природа становится для него внешним объектом. Вместе с тем, с этого момента начинается и отсчёт нового этапа самоуверенности человека, которая становится со временем чрезмерной, гипертрофированной.          

   Декартовское понимание рационального разума становится полностью отличным от понимания платоновского. Согласно Платону, чтобы быть рационально мыслящим, надо соизмерять себя, свою жизнь с идеями космического порядка, с истинно сущим. Для Декарта рациональность означает мышление в соответствии с определёнными правилами, принципами, канонами. Для Декарта и его последователей рациональность состоит не в результате правильного субъективного видения-отражения действительности, а в процессе, в процедурном свойстве субъективного мышления. Ч.Тейлор замечает, что “несмотря на многочисленные расхождения относительно природы самой процедуры и при всём пренебрежении к Декарту со стороны господствующего эмпирического направления в модерной научной культуре, концепция рациональности остается процедурной” [Тейлор, с. 211].

   Что касается взаимоотношений разума человека с его желаниями-страстями (животными инстинктами, рефлексами и бессознательным - как мы это сегодня называем), Декарт строит совсем новую теорию страстей. Он рассматривает страсти не как взгляды (общепризнанная в то время модель, идущая от стоиков), а как функциональные устройства. Страсти, как мы сегодня понимаем, порождаются движением животных энергий, функция которых состоит в адаптации организма к условиям жизни. И важно то, что Декарт не призывает нас подобно стоикам полностью освободиться от страстей. Более того, он восхищается теми ‘большими душами’, которые имея даже самые неистовые страсти, умеют их контролировать своим разумом. Здесь мы усматриваем и гениальную догадку Декарта о том, что инстинкты человека обеспечивают всю его психику, в том числе и разум, необходимой энергетикой и поэтому жизненно ему необходимы.

   Согласно Декарту, наличие рационального контроля предполагает объективацию не только внешнего мира, но и тела человека, и его страстей, и инструментальную позицию относительно их. Что касается осознания человеком собственного достоинства и уважения себя, то прежний дух этики чести также перенесён был из внешнего измерения во внутреннее. Для Декарта уже не есть значимым добывать славу в пространстве общества и выглядеть героем, более значимым становится утверждение чувства своей значимости в собственных глазах.

   Декарт продолжает углублять уже ставшую значимой и традиционной после Августина тему самоконтроля и силы воли. В трактате «Страсти души» он рисует сильные души такими, “в которых воля может естественно преодолевать страсти с наибольшей легкостью”. Сильная душа борется со страстями “своим собственным оружием”, которое “состоит из твёрдых и определённых суждений, касающихся знания добра и зла – знания, согласно которому она решила осуществлять свою жизнь”. Декарт, следуя Августину, рассматривает силу души (силу воли, говоря языком современной психологии) центральной добродетелью. Сила, твёрдость, решимость, контроль – это наиважнейшие качества, что составляют воинско-аристократические добродетели, но теперь их интериоризовано, то есть перенесено внутрь человека. Для Декарта они являют себя не в величии подвигов военной доблести во имя общины, но скорее во внутреннем господстве мысли над страстями. Обладателя великой сильной души принято называть благородным человеком. Благородный человек имеет развитое чувство собственного достоинства, самоуважения. Такое представление о достоинстве и самоуважении лежит в основе декартовского видения морали.

   Чем декартовское внутреннее измерение отличается от августиновского? Согласно Августину, человек, который мысленно погружается внутрь себя, приходит ко всё большему осознанию своей несамодостаточности и далее к выводу, что внутри него действует Бог. Так открывалась возможность жить рядом с Богом. Для Декарта, напротив, суть поворота к самоосознающей себя рефлексивности состоит в возможности достижения вполне самодостаточной уверенности человека в себе. Речь шла об открывшихся реальных возможностях самосовершенствования человеческой природы. И тут есть над чем работать человеку, вооруженному инструментальным рациональным разумом.

   Известны высказывания Блеза Паскаля (1623-1662), который был современником Декарта и используя метафоры тростника и середины между всем и ничем, пытался точно охарактеризовать сущность человека. Мишель Монтень (1533-1592), опережая Паскаля, озабоченно писал в своих «Опытах» о том же самом так: «Между нами, небесные мысли и адские поступки всегда в согласии… Они стремятся освободиться и проникнуть в человека. Это ужас: вместо ангелов люди превращаются в зверей… Эти всепроникающие силы пугают меня не меньше вершин заоблачных и недосягаемых».

   Безусловно, новая концепция внутреннего измерения способствовала более глубокому познанию сущности человека и побуждала его к целенаправленной работе над собой. Вместе с тем, признание желаний-страстей полезными не поощряло последующих исследователей к более глубокому изучению соотношения животных инстинктов и рационального разума внутри естества человека, к более глубокому изучению механизмов их контроля.

    

    

2. Джон Локк как продолжатель бэконовских идей об опыте, декартовских идей о разуме инструментальном,

   второй после Декарта реабилитатор желаний-страстей человека,  основатель либерализма и психологии самонаблюдения

    

   Джон Локк (1632-1704) полностью отбросил идею врождённых идей (eidos) человеческого разума (nous), сопоставлявшихся Аристотелем с идеей объекта. Вопреки декартовской философии Локк утверждал, что люди рождаются без врождённых идей, и что знание определено только опытом, полученным чувственным восприятием и последующими за ними размышлениями. Отрицая врождённые идеи, Локк тем самым способствует антителеологическому видению человеческой природы.

   Предложение Локка строить знание на основе чувственного опыта не было совсем новым. Аристотелевско-томистская традиция в средневековье также предоставляет сфере чувственного определённое место в познавательных процессах. Так, согласно Ф.Бэкону (1561-1626), у человека процесс познания начинается со свидетельства органов ощущений. Затем о данных чувств выносит суждения разум. Бэкон был первым, кто использовал понятие объекта («вещь сама по себе») и субъекта («ум сам по себе»), и Локк об этом знал.

   Ч.Тейлор видит радикальность во взглядах Локка в той части, что касается disengagement (развоплощения, освобождения) человека: “Локк в необычайной степени овеществляет (reifies) сознание. Во-первых, он принимает атомистический характер сознания: наше понимание мира строится из кирпичей простых идей. Метафоры, связанные со строительством и сложением вещей, играют у Локка первостепенную роль. Во-вторых, такие атомы-кирпичики возникают  в сознании через влияние осознаваемого на наши чувства. И в-третьих, последующее соединение этих атомов в значительной степени объясняется через процесс ассоциирования” [Тейлор, с. 228]. Можно сказать, здесь у Локка мы уже видим очертания новых понятий абстрагирования, анализа, синтеза, редукции сложного к простому, признание роли воображения в сознании при восстановлении картин воспринятого и проектировании нового.

   Знание отличается от веры в истины, высказанные авторитетами. Для Локка, как и для Декарта, знание является настоящим лишь тогда, когда субъект вырабатывает или воспроизводит его сам. Концепция разума у Локка, как и у Декарта, является процедурной, соответствующей определённым требованиям рационального мышления. Однако они понимают эти требования по-разному. Локк настаивает на ещё большей, чем у Декарта, субъективной рефлексивности процедуры мышления. Точка зрения первого лица должна быть свободной не только от влияния мнений авторитетов, но даже от его собственных спонтанных мыслей.

   Локк овеществляет идеи блага и добра, уточняя их мобилизирующее, стимулирующее влияние на процесс познания таким чувственным феноменом как беспокойство. Локк высказывается о некоей связи, которую устанавливает каждый из нас между внутренним беспокойством и определенными благами, что привлекают нас. Овеществление чуственного беспокойства необходимо, чтобы инициировать волевой контроль. Разум должен иметь власть, чтобы приостановить выполнение любого из наших желаний. Пользуясь современной терминологией, следует говорить: волевая власть исходит из сознания.

   Акцентируя наше внимание на том, что усилиями Джона Локка возникает новый уровень самообъективации, самосознания мыслящего человека, какого ещё не было, Ч.Тейлор отмечает: “Отстранение и от деятельности нашей мысли, и от наших дорефлексивных желаний и вкусов позволяет нам видеть себя объектами далеко идущего усовершенствования. Рациональный контроль может распро-страняться до преобразования наших привычек, то есть нас самих. Субъект, который может выбирать такое состояние существенного отстранения касательно себя самого с целью усовершенствования, является тем, что я хочу назвать ‘точечная’ самость” [Тейлор, с. 233]. ‘Точечная’ самость – достаточно ли точно выражена мысль Тейлора при переводе текста с английского?

   Известно, что локковские мысли о коренном развоплощении (disengagement) через самообъективацию и овеществление психологии человека были очень влиятельными в эпоху Просвещения. Развоплощение требовало от человека прекратить жить лишь в теле или в границах традиций или привычек и, сделав их объектами для нас, предоставило возможность подвергать их дотошному исследованию и усовершенствованию.

   Так мы, люди Нового времени, начали движение к различению самосознания как активного отражения человеком самого себя с целью самосовершенствования. Сегодня мы всё ещё в начале пути.     

    

    

3. Возникновение самосознания у элит и у масс – откуда брать отсчёт этому явлению?

    

   Известно, что изречение “Познай самого себя”, которое часто повторял Сократ, учитель Платона, ещё раньше в ряду других изречений-гном “семи мудрецов” ранней античной философии было высечено на стене храма Аполлона в городе Дельфы, что расположен на склоне горы Парнас в 179 км от Афин. Это свидетельствует о том, что мудрецы древнего мира пытались заглядывать внутрь себя с доисторических времен. Можно ли считать эти факты первыми явлениями самосознания? Да, в определённой мере. В то же время призыв “Познай самого себя” был лишь постановкой задачи и свидетельствовал о её нерешенности. Чтобы самосознание, как способность познавать самого себя, стало массовым, присущим каждому обыкновенному человеку, должны были пройти века.

   “Итак, в начале восемнадцатого столетия, - отмечает философ Ч.Тейлор, - происходит формирование того, что можно считать ‘я’ или самостью, происходит, по крайней мере, среди социальной и духовной элиты северо-западной Европы и её американских ответвлений. Это ‘я’ содержит, не всегда просто, две разновидности коренной рефлексивности внутреннего измерения, унаследованные от Августина – самоисследование и самоконтроль. Разные формы самоисследования и самоконтроля составляют основу, соответственно, двух важнейших аспектов модерного индивидуализма, что рождается в то время, а именно: лично ответственной независимости, с одной стороны, и признанной обособленности, - с другой. Третий аспект, который следует упомянуть, можно описать как индивидуализм личностного обязательства. В ходе протестантской Реформации утвердилась концепция, что это личностное обязательство уже не должно быть обязательством только лишь самой элиты, а касается всех христиан без исключения. Этот трёхмерный индивидуализм является центральным для идентичности человека Нового времени” [Тейлор, с. 251].

   Итак, примем к сведению, формирование самосознания человека “происходит, по крайней мере, среди социальной и духовной элиты северо-западной Европы и её американских ответвлений, в начале восемнадцатого века” и что этот процесс сопровождался утверждением концепции трёхмерного индивидуализма. 

   В дальнейшем всё очерченное Декартом и Локком было детализировано и исследовано ещё глубже их последователями. Ч.Тейлор в своей работе отслеживает этот процесс и размышляет о новом типе локализации мыслей и чувств по сравнению с античным, о новом понимании субъекта и объекта, где субъект отделен от объекта и, так сказать, рассматривает его извне. Если Аристотель говорит, что “действительное знание тождественно своему объекту” или “деятельность объекта восприятия и того, кто воспринимает, является одной и той же, однако отличие их бытия сохраняется”, он оперирует концепцией знания, далекой от того репрезентационного толкования, что доминирует в размышлениях Декарта и Локка. Очень выразительной иллюстрацией к перемене, о которой идёт речь, по мнению Ч.Тейлора, является переход от Идей к идеям, от платоновских Идей к  ‘идеям’ модерного мировоззрения: “В первом случае Идеи являются онтическими, сущностными, они основа действительности; во втором они – составляющие сознания” [с. 254].

   Согласно посткартезианскому видению физического универсума, природа вещи локализуется в самой этой вещи. Ещё одним проявлением новой четкой локализации является установление границы между психическим и физическим. При этом психологичеcкие свойства рассматриваются как неотъемлемые от организма, не допускающие полёты души где-то в отрыве от тела.

   Новый тип локализации сущностей сделал невозможным дальнейшее существование магии, неотъемлемой составляющей средневекового сознания, и загадочного феномена ведьмовства, охватившего Европу в пятнадцатом столетии и продолжавшегося до середины семнадцатого столетия. Новый тип локализации стимулировал пересмотр церковных догм и способствовал расцвету науки.

    

    

4.  Первые плодотворные результаты самоосознания человеком самого себя

    

   И развоплощение (disengagement) человека, и понимание природы вещей как такой, что содержится в них самих, способствовали возникновению нового понятия индивидуальной независимости. Развоплощённый, освобождённый субъект – это независимое существо в том смысле, что его парадигмальные цели могут быть найдены внутри его самого, а не продиктованы внешним, более широким порядком, частью которого он есть.

   Одним из следствий нового состояния умов является новый политический атомизм, что появляется в семнадцатом веке, ярче всего, в теориях Гроция, Пуфендорфа, Локка и других. Теория общественного договора, как известно, не была новой для того времени. Однако в теориях, которые появились в семнадцатом столетии, было нечто существенно новое. Если ранее договор понимался как согласие сообщества людей, сообщества как богом данной целостности, и по существованию сообщества и его приоритетов никаких вопросов не возникало, то после семнадцатого столетия стали возникать вопросы о том, как возникло сообщество и откуда оно получает полномочия на власть над индивидами, что её составляют. Пришлось согласиться на суверенность индивида, который по своей природе не ограничен никакой властью. Теперь элитой сообщества людей было осознано, что состояние подчиненности необходимо создавать предварительным согласием на объединение, предшествующим договору о подчинении. Это стало возможным при наличии представлений о личностных обязательствах. После семнадцатого столетия политическое общество, созданное свободным волеизъявлением, стало рассматриваться как необходимое средство достижения целей отдельными личностями или группами, что образуют это сообщество. Автономный индивид на Западе становится в центр правовой системы. Восток отстает на сотни лет.

   Следует заметить, значение индивидуализма в противоположность коллективизму в последующие века сильно преувеличивается. Вместе с тем, развивается и холистическое видение общества (Монтескье, Руссо) – и сегодня об абсолютной автономии человека речь не идёт, речь идёт о желательности гармонии индивидуального и общественного. Постепенно возникает понятие гражданского общества и уточняется роль государства в нём. Что касается трехмерного индивидуализма, то его следует рассматривать необходимым этапом перехода от коллективизма безличностного доиндустриальной эпохи к коллективизму личностному эпохи постиндустриальной.    

    

       

5.  Как сравнивать уровни развития самосознания у разных людей?

    

   Умеем ли мы сравнивать уровни развития самосознания различных людей или одного и того же человека в разные периоды его жизни? Ответ пока имеем отрицательный: нет, не умеем. Обыкновенный человек пока ещё не разобрался не только со своим самосознанием, но и с сознанием вообще. Эти знания, добытые наукой, система образования пока ещё не переносит на уровень индивидуального массового сознания.

   Известно, чтобы что-то с чем-то сравнивать, его надо предварительно структурировать, выделить элементы и связи между ними, прежде всего, связи функциональные. При этом материальные и энергетические связи могут несколько подождать. Как структурировать сознание? Имеется много моделей структуры сознания (З.Фрейда, К.Г.Юнга и др.), изложенных в специальной литературе, с ними нетрудно ознакомиться. Есть что-то общее в различных точках зрения и это общее пора уже изучать всем, начиная со средней школы.

   О структуре самосознания однозначного понимания также нет, хотя его касаются все, кто рассуждает о сознании вообще. Мы не имеем здесь возможности в деталях воспроизводить их высказывания об одном и том же разными словами. Обычно различают три составляющие структуры самосознания (и это повторяется у большинства): 1) когнитивную – представления индивида о себе, 2) эмоционально-оценочную и 3) потенциально возможную поведенческую, производную от первых двух. Некоторые авторы кратко характеризуют эти составляющие как самопознание, самооценку, самореализацию. Раскрывая детали третьей составляющей структуры самосознания, обычно говорят о мотивации и самоактуализации как предусловиях самореализации. Кроме компонент структуры обычно подымают также и вопрос об уровнях самосознания – что чему предшествует во времени и что на что опирается.

   После ознакомления со всеми доступными нам точками зрения структура самосознания представляется нам состоящей из двух основных частей: 1) пассивно созерцающей – самопознание, и 2) активно действующей - самосовершенствование. Как соотносятся эти части-уровни функционально? Самопознание предшествует достижению целей самосовершенствования. Выражаясь языком логики, первое является необходимым условием второго. Инициируя это утверждение, мы вместе с тем, обязаны поставить и следующий вопрос: является ли первое, не только необходимым, но и достаточным условием второго? Ответ почти очевиден: нет, самопознание себя не является достаточным условием самосовершенствования человека.

   Что же является дополнительным к самопознанию условием, делающим его вместе с ним условием достаточным для достижения целей самосовершенствования человека? Таким условием является воля, воля как энергетический механизм саморегуляции поведения человека, управляемый уже (!) не инстинктами, условными рефлексами и прочим бессознательным, а человеческим сознанием. Именно волю мы считаем неотъемлемой и необходимой частью самосовершенствования (самоактуализации, самореализации) осознающего себя личностью человека.

   Углубляясь в тему самосознания, мы, следовательно, должны в деталях раскрыть структуру и процессы самопознания, с одной стороны, и феномен воли - с другой. Эта детализация выходит за рамки объявленной здесь темы и требует отдельного рассмотрения. Здесь мы можем лишь отметить, что эти две составляющие самосознания – знание самого себя и воля как механизм реализации этих знаний могут быть и есть фактически у каждого человека очень-очень разными, в большинстве своем примитивными.

   Размышляя далее о структуре и процессах познания человеком самого себя, наметим следующие направления размышлений. Человек является многоликим существом, он одновременно ’играет’ разные роли, являясь элементом многих систем: 1) биологическим индивидом – должен осознавать и заботиться о своем физическом и психическом здоровье; 2) членом семьи, продолжателем рода – должен осознавать свои обязанности перед членами семьи и, особенно, перед детьми; 3) участником общественного разделения труда, членом какого-то первичного трудового коллектива – должен осознавать необходимость достижения высокой квалификации труда в избранной специализации и нормы трудового поведения; 4) соседом на улице или в многоэтажном доме, жителем определенного населенного пункта (деревни, посёлка, города) – осознавать свои обязанности и права, формальные и неформальные нормы общежития; 5) жителем страны, гражданином государства – осознавать себя субъектом конституционных прав и обязанностей.

   Многоликий человек ‘играет’ много ролей, он одновременно является также и членом этнической или религизной общины, и членом политической партии и нескольких общественных организаций, и членом клуба по интересам, и т.д. и т.п. Как элемент различных общественных подсистем, он должен отчётливо осознавать их ценности и действующие в них моральные нормы поведения. Должен ли обязательно осознавать человек всё это и с какой глубиной восприятия и понимания это возможно?  Вопрос не простой. От него зависит полезность и эффективность человека как элемента систем. Что-то кем-то осознается постоянно как актуальное и общее, что-то кем-то - как временное и частичное. Что-то осознается человеком в процессе социализации как знания, что-то берётся на веру и переходит на уровень его подсознательного, что-то кем-то осознается глубоко, а что-то -  весьма поверхностно. У каждого – своя конкретика индивидуальной жизни клетки-элемента человеческого сообщества. И каждый должен осознавать всё это в себе шире и глубже, осознавать, что от многоликости человеку уже не уйти и надо быть везде хорошим элементом.         

    

       

6.  Самосознание современного человека - на каком этапе развития оно сегодня пребывает в том месте, где мы живём?

    

   Ответить на поставленный вопрос несложно, если принять во внимание уровни самопознания человека по отдельным направлениям и степень развитости его воли. Бросается в глаза огромная разница-пропасть в понимании общественных проблем отдельными профессиональными аналитиками и небольшой частью самоактуализированных граждан страны, с одной стороны, и основной массой населения, так называемого демократического электората, с другой.

   Так, в статье М.Артемьева “На распутье. Ежемесячное обозрение. Декабрь 2011-го” на сайте http://liberal.ru/articles/5566/   мы читаем:

   “Нездоровое соперничество в 1992-1993 годах между Конституционной комиссией Верховного Совета и Конституционным совещанием, созванным Ельциным, закончилось кровопролитием в центре Москвы и принятием на весьма сомнительном референдуме авторитарной Конституции. Это был документ, написанный с одной целью – дать гарантии несменяемости режима и созданный не то что без учета мнения оппонентов, но как бы открыто им вопреки. Текст действующей российской Конституции – это декларация победителей в гражданской войне. Назову несколько положений, которые, на мой взгляд, должны будут содержаться в новой Конституции России. Необходим возврат к четырехлетнему сроку президентства и парламентских полномочий… Парламент должен быть наделён контрольными функциями… Законодательный орган должен также обладать возможностью наложить вето при назначении министров и других высших федеральных чиновников… Не менее важно право при необходимости формировать комиссии по расследованию. На региональном уровне заслоном от концентрации единоличной власти и в то же время стимулом общественной активности может послужить избрание не только губернаторов, но и других местных чиновников. …В США без согласия сенаторов не могут занять посты несколько тысяч госслужащих, в том числе помощники и советники президента! …В США граждане выбирают, помимо губернатора, вице-губернатора, казначея, контролера, прокурора штата”.

   Читаем мы всё это и задаем себе вопрос: каков процент электората осознает и понимает эти положения, так актуальные здесь и теперь, в том месте, где мы живём? И думает ли большинство о том, как не отстать нам от Китая, скорость роста ВВП которого за последние 20 лет была в 12 раз больше нашей, в каких условиях будут жить их дети и дети их детей?

   Аналогичная ситуация имеет место быть и в Украине, и в других вновь образованных государствах на постсоветском пространстве. В Украине, например, человек, пришедший к президентской власти демократическим путём, часть достоинств которого отображена ранее наработанной им оригинальной кликухой “проФФесор-хам”, сразу начал приватизировать всю остальную власть. И приватизировал её быстро, при помощи “тушек” и холуев в Верховной Раде и в Конституционном Суде, у которых при отсутствии ситемного разума и силы воли автоматически сработали то ли животные инстинкты, то ли условные рефлексы, то ли иное бессознательное. И зачем он это сделал? А для того, чтобы вместо диалога успешно разжигать вражду в обществе, прежде всего, между действующей властью и оппозицией. Так проще “рукамиводить”.

   А что народ? Народ – не понимает, что происходит, и не осознает. В Германии, например, более мелкое ‘профессорство’ министра обороны К.Гуттенберга, будучи обнародованным СМИ, мгновенно обернулось для него потерей должности и политической карьеры. Самосознание же нашего народа пока ещё пребывает в зачаточном состоянии. Остается ждать, когда социальные изменения в большей мере коснутся базовых инстинктов и потребностей электората и на смену им придут системный разум и воля. 

   ***

   Что касается воли современного человека, то о ней мы здесь подробно не говорим, это – отдельная большая тема. В обыкновенного человека она находится в ещё более недоразвитом, ‘зачаточном’ состоянии, чем другие составляющие его самосознания. Можем лишь сослаться на авторитетное мнение К.Г.Юнга (1875-1961), который, как свидетельствуют Р.Фрейджер и Д.Фейдимен, авторы книги «Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперименты», «склонялся к мысли, что воля – относительно недавняя составляющая структуры личности».

   Юнг определяет волю как энергию, которая управляется сознанием, и мы согласны с этим сущностным положением, заслуживающем общего признания. Согласно Юнгу, сила воли обретает направление только благодаря сознательной мысли и может иметь «реальную, хотя и косвенную власть, над инстинктивными или другими бессознательными процессами через сознание» [Фрейджер Р., Фейдимен Д. Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / Пер. с англ. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК. 2008. – 704 с. - C. 115].   

    

   Заключение, выводы

    

   Итак, наш экскурс вместе с философом Ч.Тейлором в историю формирования облика современного европейского человека, его идентичности и его самосознания позволяет сделать следующие обобщения.

   Самосознание как способность человека взглянуть внутрь самого себя с целью самосовершенствования, возникает совсем недавно, всего 400 лет тому, возникает сначала у элиты народов северо-западной Европы, затем в процессе Реформации начинает пробуждаться и в широких слоях активного населения этого региона.

   Что является предметом рассмотрения внутри себя? – Душа, психика, личность. Конечно, человек и в доисторические времена уже как-то заглядывал внутрь себя, наблюдая с помощью племенных шаманов каких-то существ внутри себя. Однако, нас интересует возникновение системного взгляда на качества человека, выделившегося из окружающей природы. Уже Платоном была сформулирована целостная трёхкомпонентная душа, состоящая из взаимодействующих желаний-страстей, разума и духа. Спустя две тысячи лет Декарт также говорит о трёхкомпонентной душе, но уже предпочитает говорить о воле вместо духа-помощника разума, а разум четче отделяет от тела.

   Интересно знать, что до Платона и от Платона до Декарта и Локка основными, “вечными” темами размышлений о душе были две: 1) что делать с иррациональными желаниями-страстями и 2) каково предназначение рационального разума. Начиная с Декарта, когда Августинианская оппозиция “внешнее/внутреннее” начала осознаваться глубже, когда произошло разделение субъект/объект и началась объективация окружающей человека действительности, основное внимание мыслящего человечества переключилось на внешнюю действительность, рациональный разум всё больше начал приобретать вместо созерцательного характер инструментального разума. О проблеме упорядочивания внутренних желаний-страстей, аналогичным животным инстинктивным побуждениям, ученое сообщество как-то позабыло, оставив эту тему на откуп религии и другим эзотерическим вероучениям. Более того, возникшие с расцветом капитализма прагматические учения, такие как утилитаризм, гедонизм и т.п., ставят желания-страсти обыкновенного человека на один уровень с инструментальным разумом, иногда и выше его, одобряют ничем не ограниченное потребительство (удовлетворение всех уже имеющихся желаний и придумывание новых) как движитель прогресса.

   И сегодня проблема рациональности взаимоотношений человеческих желаний-страстей и разума всё ещё остается сложной, нерешённой. Понять взаимодействие компонент психики (души) человека – желаний, разума и воли на уровне обыденного сознания массового бытия остается всё ещё задачей нереализуемой. Психологи в XXI веке продолжают говорить о многокомпонентной душе, ключевыми словами их рассуждений продолжают оставаться: душа, психика, личность; ид, эго, супер-эго; бессознательное, эго, самость, воля, дух; и т.д., и т.п. Единой общепринятой терминологии до сих пор нет. Одни представители ученого мира акцентируют внимание на одних сторонах человеческого естества, другие – на других. Однако, ситуация – не безнадёжная. Современная наука дает на это такой методологический ответ: исходить надо из принципа дополнительности. Выходит, что и тот исследователь прав, и тот прав. В какой-то мере, частично все правы. И каждый приобщающийся к этой теме может синтезировать свою модель.

   Что касается не ученого сообщества, а сообщества простых обыкновенных людей, то оно ещё не имеет массовой потребности переходить на новый уровень самосознания. Оно пока ещё удовлетворяются наследуемыми от предков инстинктивными, условно-рефлекторными и бессознательными механизмами социализации – подражанием, наследованием, внушением (суггестией), дисциплиной страха, конформизмом. Современным людям не чужд пока ещё и эффект толпы. Пирамида потребностей и мотиваций А.Маслоу, психолога, достаточно ясно объясняет эту ситуацию – пока человеком не удовлетворены низшие (физиологические) потребности, о высших он не помышляет.

   Понятно, что от питекантропов, условно говоря, на часовой оси нас отделяют лишь мгновения. И как быть дальше, учитывая ускоряющуюся эволюцию? 

    

   ВЫВОДЫ:

   Несмотря на существование в ученом мире большого разнообразия взглядов на сущность человека и её составляющие, находим среди них и нечто общее. Таким, в частности, является всё более широкое признание:

   1) превалирования желаний-страстей (рефлексов, инстинктов и прочего бессознательного) над рациональным осознанным разумом в естестве и в поведении большинства современных людей;

   2) пока ещё слабого уровня развития самосознания обыкновенного среднестатистического человека;

   3) воли человека, как инструмента его самосознания, пребывающего пока ещё в недоразвитом, практически в зачаточном состоянии.  

   Основным вопросом философии в XXI веке должен быть не пресловутый вопрос о соотношении сознания и материи, а на время позабытый вопрос о соотношении желаний-страстей (инстинктов, рефлексов и прочего бессознательного) и рационального осознаваемого разума в естестве и в поведении социального человека и о месте сознательной воли в его жизнедеятельности, в процессах взаимодействия бессознательного и осознаваемого разума. Человек должен лучше знать свои возможности, включая знание о биологических ограничениях организма и знание о компенсирующих их возможностях общественного разделения труда. Для реализации вторых возможностей человеку нужна вера и доверие по отношению к соплеменникам. Но как знать человеку, когда можно верить, доверять другим, а когда нет. Ведь пока слепо доверять всем нельзя.  

   Разумеется, от констатации фактов мы должны переходить к разработке программ усовершенствования (усложнения) биологически стабильного человека, имея в виду и поиск ответов на вызовы социальной эволюции, ответов на предстоящую Сингулярность. Существенно усложняться в человеке может только его сознание, самосознание, его мышление и воля. Дело за системой образования, которая призвана помогать человеку становиться хорошим членом-клеткой общества, общества как организма, стоящего на лестнице эволюции выше человека.

    

   Вопросы для повторения:

1. Назовите атрибуты материи. Почему сознание мы относим к атрибутам материи?

2. Каковы основные характеристики сознания как отражения взаимодействий в Живой Природе?

3. Назовите чисто человеческие составляющие сознания Живой Природы и каков их возраст?

4. Обоснуйте, самосознание человека является начальной или высшей формой его сознания?

5. Как соотносятся понятия ‘самопонимание’ и ‘самосознание’?

6. Какое отношение к понятию ‘самосознание’ имеет воля?

7. Какими были основные вопросы философии до Марксового материализма?

8. Какой смысл вкладывали философы античности в понятие рациональности разума?

9. В чём состояло открытие Аврелием Августином внутреннего измерения человека?

10.  В чём состоит Августиново доказательство существования Бога?

11.  В чём состояло развитие Р.Декартом Августиновой идеи внутреннего мира человека?

12.  Какой смысл вкладывал Р.Декарт в понятие рациональности разума?

13.  Какой смысл вкладывает современная наука в понятие рациональности разума?

14.  Чем декартовская теория человеческих желаний-страстей отличалась от предыдущих общепризнанных взглядов?

15.  Какими были взгляды Августина и Декарта на феномен человеческой воли?

16.  Воспроизведите характеристику сущности человека словами Б.Паскаля и М.Монтеня.

17.  Каким был вклад Д.Локка в понимание механизмов самосознания человека?

18.  Когда и где самосознание впервые стало достоянием массового, обыденного сознания человека?

19.  Назовите три составные части модерного индивидуализма.

20.  Как во взаимоотношениях людей – членов общества происходил эволюционный переход от коллективизма безличностного к трехмерному индивидуализму?  

21.  Что вы можете сообщить о первых плодотворных результатах самоосознания человеком самого себя?

22.  Как сравнивать уровни развития самосознания у разных людей?

23.  Самосознание современного человека – на каком этапе развития оно сегодня пребывает в том месте, где мы живём?

24.  Как представляете вы дальнейшее совершенствование самосознания человека?

25.  Возможен ли был в СССР переход от коллективизма безличностного к коллективизму личностному, минуя этап трехмерного индивидуализма?   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     СУБЛІМАЦІЯ - [лат. sublimare підносити] - перехід речовини при нагріванні із твердого стану в газоподібний, минаючи стан рідини. У психології сублімація (заміщення) - один із захисних механізмів підсвідомої (чи свідомої) заміни одної, забороненої чи практично недосяжної, інстинктивної цілі на іншу, дозволену і більш доступну, здатну хоча б частково задовільнити актуальну потребу. В психоаналізі сублімація - пов’язаний з розвитком вищих функцій із нижчих процес, за допомогою якого інстинктивні енергії отримують розрядку в неінстинктивних формах поведінки. С. включає в себе: а) переміщення енергії з дії та об’єктів первинного (біологічного) значення на дії та об’єкти меншого інстинктивного значення; б) перетворення якості емоції, що супроводжує діяльність, за якою вона стає “десексуалізованою” і “деагресифікованою”; в) звільнення діяльності від диктату інстинктивної напруженості.

 

     ФАЛЬСИФІКАЦІЯ - спростування

 

     ЧУТТЄВІСТЬ - наступна за складністю після подразливості форма активного, вибіркового біологічного відображення типу “шкідливо-корисно” на основі спеціалізації клітин у багатоклітинних організмів.

 

     ЦНС - центральна нервова система. Включає

 

 

Дивись:    Юнг с. 392            Воля та її канон

“Цивілізація - це раціональна сублімація вільної енергії. Окремій людині властиве те ж саме” [Роменець, Маноха; с. 392].

 

 ЦІКАВО:

Згідно з Юнгом, до орієнтаційних (рефлексивних) функцій свідомості, крім 1) сприймання і 2) мислення, слід віднести також і 3) почуття та 4) інтуїцію.

 

 

 

 

 

.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

 

А

Абакумов - 559; Абеляр П. - 260, 314-315, 323; Августин Блажений, св. (Августин Аврелій) - 82, 131, 156, 170, 235, 256, 259-260, 262, 314-315, 322-323, 406-407, 430; Авель (бібл.) - 75, 79; Авероес - 156; Авіценна - 156; Аврелій Марк - 251, 253-254, 311, 319-320, 404; Адам (бібл.) - 75, 219, 257, 277; Адамар Ж. - 485-486; Адлер А. - 81, 125, 593; Аквінський Фома - 156-157, 214-215, 235, 261-262, 267, 278, 280, 303, 323; Александер - 589; Алюшін - 177; Аллахвердов - 178; Анаксагор - 87, 238-239, 246; Анаксімандр - 81, 87, 233-234, 236, 404; Анаксімен - 233-234, 236, 239; Андропов - 531; Андрущенко - 550-551; Анохін - 102-103, 110-111, 178, 204, 446-448, 456; Антифонт - 228, 243; Апель - 159; Аполлон - 232; Аріеті с. - 147; Аріман - 388; Арістоксен - 239; Арістотель - 87, 105, 109, 131, 156, 163, !69, 182, 186, 234, 236, 238-242, 245-249, 253, 259, 261-262, 264, 270, 292, 310, 314, 318, 548, 576, 582; Арнхейм Р. - 461; Арцишевський - 551-552, 603; Архімед -310, 544; Ассаджолі - 175, 179, 192, 202, 593-595, 603; Астаф’єв - 181, 209; Ашін - 503

 

Б

Базулук - 88, 93, 99, 105; Байон - 443; Баландін Р. - 88; Бандура А. - 598; Башляр Г. - 593; Бейтсон - 135-136; Беккаріа Ч. - 262, 327; Бекон Р. - 262; Бекон Ф. - 266; Бентам - 251, 277; Бергсон А. - 81, 87, 135, 158, 294-295, 384, 420, 427; Бердяєв - 89, 133, 181, 216, 228, 381, 392, 413-416, 424, 427, 430, 468, 509; Берія Л. - 559; Берклі - 269, 282-285, 296, 468; Берн Е. - 188, 191; Бехтерєв - 202-203; Біне А. - 435; Блонський П. - 458; Бобров - 88, 94; Богословська І. - 512; Божович Л. - 600; Боецій - 254, 303; Бойко Б. - 512; Борджа Ч. - 187; Браге Т. - 264; Брежнєв Л.- 150, 557, 531; Брейєр Й. - 81; Брентано Ф. - 157; Брігт - 297; Бройль Луї, де - 485; Будда - 558; Бюлер К. – 477

 

В

Варела - 433, 543; Вашінгтон Дж. - 237, 504; Ващенко Г. - 576-584, 603; Вдовіна Г. - 156; Вернер Х. - 123, 164, 482; Вертгаймер М. - 420; Виготський Л.С. - 120, 122, 145, 163, 169, 171-172, 178, 182, 458, 598, 600; Висоцький А. - 175; Віко Д. - 327; Вітгенштейн Л. - 298, 300, 302-303, 441; Віч М. - 590; Вольтер - 228, 271, 282, 327; Вольф - 269; Ворошилов – 559

 

Г

Габер М. - 512; Гаврилюк В. - 512; Гайдеггер М. - 468; Галілей - 263-265, 271, 312, 544; Гальперін 163, 175; Гадамер - 157; Гаджієв - 217-220; Гартман - 171, 472; Гебельс - 559; Гедель - 61, 306, 492; Гегель Г.В.Ф. - 57, 62, 94-95, 150, 156, 163, 180, 193, 177, 182, 186, 192, 194, 211, 213, 215-216, 220, 237, 255, 269-270, 282, 288, 290-293, 300, 303, 305, 310, 316-317, 321, 329, 331-380, 383, 468, 518; Гельвецій К. - 327, Генріх VIII, англ. кор. - 510; Геракліт - 112, 155, 158, 227, 228, 233, 236-237, 240, 246, 252, 318, 404; Гербарт - 171; Гесіод - 229-230, 233-234, 404; Гессен С. - 54, 551-553, 555, 564, Герц - 485, 575, 583, 586, 603; Геффдінг - 172; Гешвінд Н. - 440; Гібсон Дж. - 135-136, 427, 434-435, 440, 442, 444, 452, 464; Гілфорд Дж. - 421; Гільберт Д. - 483; Гіммлер - 559, Гіппій - 242-243; Гіпподам - 236; Гітлер - 69, 150, 348, 559; Глоба П. - 205; Глобас - 433; Гоббс Т. - 243, 269, 271-274, 278,  316, 324-327, 371, 510-511; Гольбах П. - 327-328; Головатий С. - 506; Гомер -229, 233, 272, 404; Гонгадзе Г. - 151; Горбачов М. - 517, 531, 557; Горєлов - 95, 99, 133; Горні К. - 593; Горький М. - 500; Грач Л. - 511; Григорій IX, папа - 323; Грозний Іван, рос. цар - 510; Гроф С. - 125-129, 309; Гроцій Г. - 243, 271, 327; Гутман Г. -422; Гуссерль Е. - 155-159, 228, 468

 

Д

Дамаскін І. - 258, 322; Дарвін Ч. - 86-85, 263, 543, Дасей Дж. - 600, 603; Декарт Р. - 109, 182, 235, 256, 267-269, 271, 275, 282-283, 296, 303; Дельгадо - 105; Демокріт - 228, 239-241, 244, 252; Джемс У. - 87, 295-297, 384, 459; Дженкін - 87; Дженнінгс - 444; Джеферсон Т. - 244, 504; Джойс - 85; Джонс Дж. К. - 495; Джонсон М. - 461; Дистервег - 578, 581; Диявол - 79; Дідро Д. - 327; Діоніс - 232; Достоєвський Ф. - 79, 85, 181, 209, 217; Драконт - 346; Дубровський Д. - 540, 565; Душин О. - 215; Дьюї Дж. - 59, 296-297, 384

 

Е

Еббінгауз - 171; Евклід - 277, 310, 544;  Ейнштейн А. - 298; Екхарт - 430; Емпедокл - 238, 246, 404; Енгельмейєр - 420; Енгельс - 93, 105, 525; Епіктет - 251-254, 319-320; Епікур - 240, 251-252, 318-319, 582; Епштейн М. - 601; Еріксон Е.- 598-599,

 

Є, Ж

Єва (бібл.) - 75, 219, 257, 277; Єгоров - 553; Єжов - 559;  Єльцин Б.- 517; Жданов - 446; Жириновський В.В. - 205; Жицінський - 232; Жуков - 558

 

З

Зав’ялова - 450; Закссе - 165-166; Збітнєв Ю. -512; Зенон - 87, 158, 238, 245, 251-252, 310, 318-319; Зімбардо Ф.- 79; Зінченко О. - 512; Золя Е. - 79

 

І, Й

Ібліс - 79; Іван Павло ІІ, папа - 66; Іісус Христос - 255, 312, 558, 567;  Ільїн - 105, 173, 175-178, 180, 466; Іннокентій ІІІ, папа - 323; Йеркс Р. - 154

 

К

Каетан - 157, 162; Каїн (бібл.) - 75, 79; Калін - 179;  Кальвін - 264; Камю А. - 212, 496,  309; Кант І. - 66, 69, 82, 94-95, 101, 115, 131, 159-160, 177, 182, 212-213, 228, 235, 254, 256, 259, 269-270, 276, 282-283, 285, 288-290, 300, 305-306, 310, 328-329, 340, 351, 378, 468, 472, 534, 572, 582; Капп - Е. - 164, 562;  Капреол - 157;  Кар Лукрецій - 87, 251, 310;  Карл І - 277-280; Кармазін Ю. - 511-512; Карл ІІ - 272; Карл Великий - 292; Карнап Р. - 298, 300; Картер Дж. - 70; Кастельс - 561; Кейнс Дж. - 464, 571; Кейра Ф. - 458; Келлі - 589; Кендрью Дж. - 100; Кентерберійський А. - 259-260, 283; Кеплер - 263-265, 312; Кестлер А. - 422-424; Кеттел Р. - 596, 603; К’єркегор - 303-305, 307-309, 331-332, 424; Киричук О.В.- 600-603;  Кінах А. - 507; Клеобул - 234; Коллінз А. -327; Колумб - 312; Кольберг К. - 575; Коменський Я. А. - 578; Коновалюк В. - 512; Конт О. - 298; Конфуцій - 61; Копернік - 228, 263, 265, 289, 312;  Коплстон - 258, 305-306, 308-309; Костенко Ю. - 512; Кохут - 441; Кочеткова - 105; Котляревський І. - 580; Кравчук Л. - 512; Кремянський - 448;  Кромвель - 272, 277; Ксенофан - 155, 236-238; Ксенофонт - 244; Куліш П. - 76; Кун Т. - 299, 484, 488-489; Кун Фу-цзи - 184; Кутузов - 558; Кушнарьов Є. - 147; Кюрі П. - 446

 

Л

Лаерцій Д. - 242, 251, 345; Лакан Ж. - 593; Лакатос І. - 484; Лакофф Дж. - 461; Ламарк Ж.-Б. - 76, 87-88; Лаплас - 265; Ларцев В. - 139-140; Леві Брюль - 82, 120-121; Леві Стросс - 122, 124, 148, 311; Лейбніц Г.В. - 79, 81, 87, 108, 136, 269-271, 282, 310;  Ленін В.І.- 150, 226, 531, 558, 582;   Леонтьєв - 163, 603;    Леске М. - 416; Литвин В. - 511, 513; Лінней К. - 76; Ліханов - 79; Локк Дж. - 67, 69, 131, 150,  243, 267, 269, 271, 273-282, 285, 315-316, 325-327, 371, 468, 511, 483, 578, 583;  Лоренц К. - 82, 89, 154, 185, 194-201, 206-208, 226, 228, 529, 556;   Лютер - 264; Люцифер – 79

 

М

Магеллан - 312; Майєр Р. - 82; Майєрс Д. - 542-543, 545; Мак Грегор - 561; Мак-Доугал В. - 170-171; Македонський О. - 194, 246, 250, 312, 474, 548, 558; Макіавеллі - 61, 181, 186-188, 208, 274; Максвелл - 485; Маноха І.- 78, 80, 82, 381, 540, 556, 566, 588, 590, 593; Марія (бібл.) - 226; Марков М.А. - 95; Маркс К. - 165, 228, 256, 269,  280, 282, 292, 332, 383, 525; Маркузе Г. - 593; Марсель Г. - 212, 303; Марчук Є. - 512; Маслоу А. - 79, 421, 507, 513, 583, 588-589, 597, 603; Мати Тереза - 145;  Мах - Е. - 298; Медісон Дж. - 244; Мейлі Р. - 596, 603; Мен-цзи - 184; Мендєлєєв Мишляєв - 114, 203; Мід - 438, 441; Мілль Дж. С. - 269, 282, 298; Мічурін І. - 85-86; Мономах В. - 579; Монтень - 131; Монтеск’є Ш. - 166, 228, 316, 327; Мор Т. - 228, 517; Мостова Ю. - 508; Муньє - 304, 468; Мур Дж. - 300; Мухаммед, пророк - 558;  Мюнстерберг - 605; М’ясоїд - 598, 600

 

Н

Наполеон - 194, 558; Немов Р. - 121, 123, 459, 462, 476, 540, 544, 564, 590, 593, 596, 599; Нечуй-Левицький - 76; Ніцше Ф. - 66, 131, 170, 208, 181, 185, 209-212, 220, 232, 307-308, 310, 384, 427, 429, 431, 468, 472, 578; Ной (бібл.) - 75; Нойманн Е. - 114, 116; Ньютон - 108, 263, 265, 269, 312, 544

 

О

Оккам В. - 156-157, 257, 262, 314-315; Олександр VI, папа - 187; Олійник Б. - 512; Опенгеймер - 348; Орлов - 589; Ормузд - 388; Ортега-і-Гассет - 467, Орфей - 229, 232

 

П

Павло, апостол - 218, 255, 321; Павлов І.П. - 103, 107-109, 115, 154, 203, 182, 450; Пайвіо - 460; Парменід - 137, 156, 237-238, 240, 245-246, 270, 310, 430; Паскаль Б. - 65, 406; Пасхавер - 503, 506; Пелагій  - 257, 322; Перікл - 238, 254, 310; Перлз - 588; Петушкова - 446; Песталоццы - 578, 581; Пинзеник В. - 505, 507, 512; Піаже Ж. - 107, 459, 516, 598, 603; Піндар - 404; Пірс Ч. - 296; Піттак - 234; Піфагор - 155, 228, 232-233, 235, 238, 246, 310; Платон - 78, 79, 81, 82, 87, 106, 131, 156, 162, 169, 171, 182, 186, 227, 228, 232, 235-236, 238-246, 248-249, 252-255, 259, 262, 264, 275, 300, 310, 314, 318, 404, 427, 429-430, 468, 483, 517, 555; Платонов - 104, 450-451, 476; Плотін - 227, 255, 321, 404; Плутарх - 243; Плющ І. - 512; Пол Пот - 150; Пономарьов Д.А. - 486, Пономарьов О. - 422; Поплавський М. - 68; Поппер К. - 299, 484, 488, 490, 524; Посідоній - 253; Прістлі Дж. - 327; Пригожин І. - 95; Протагор - 181, 241-242, 244; Пруст - 85; Птолемей - 310; Пуанкаре А. - 133, 485-486; Пушкін О.С. – 148

 

Р

Райх - 588-589; Рассел Б. - 133, 156, 187-188, 231-232, 236-238, 242, 247-249, 255, 261-262, 266, 268, 271, 274, 276, 285, 287-288, 292, 298, 300-302, 310; Райбекас -95, Рахманін - 506, 508, Редлов Г. - 416 Резвіцький - 550, Резерфорд - 228, 348, Рейган Р. - 522, 525, Рібо Г. - 420 Рікардо - 280, Рікер П. - 192, 593; Роджерс К. - 79, 566-567, 588-590, 603; Роменець В.А. - 78, 80, 82, 381, 556, 566, 540, 586, 588, 590, 593; Рубінштейн С.Л. - 120-122, 124, 163, 171, 179, 330, 458, 477-478, 542-543, 545; Руссо Ж.-Ж.- 228, 244, 269, 273, 282, 292, 327-328, 370-371, 472, 555, 578, 580-581

 

С

Савельєва - 130; Савостьянова - 87, 88, 106, 119, 146, 151; Салліван Х.С. - 84; Салівен Г. - 593; Самоський А. - 228, 263; Сартр Ж.-П. - 159, 212, 304, 308-309, 331, 550; Сатана - 79; Сахаров А. - 145, 557; Северин Ф. - 590; Севідж Р.С. - 438; Секст-Емпірик - 241; Сенека - 144, 185, 242, 251, 253, 311, 382; Серл - 141, 319-320; Сєверцов О.М. - 87; Селіванов - 179; Селлі А. - 458; Сельє - 421; Сєченов І.М. - 107, 175, 606; Сичов Андрій, рядовий ЗС РФ Сімонід - 404; Сіренко - 506; Скіннер Б. - 598; Скот Д. - 262; Сковорода Г. - 580; Смирнов - 105, 463, 456; Смілянський І. - 540, 566; Сміт Адам - 71, 92, 213; Соболєва - 157; Сократ - 57, 155, 234, 236-237, 239-246, 252, 255, 259, 261, 307, 310, 314, 318, 382, 430, 551, 580, 586; Соломон Мудрий - 61, 310, 381-383; Соловейчик С. - 554, 574; Соловйов В. - 215; Солон - 234, 310, 346; Солопов Є. - 93; Сорос - 431, 464, 490-493, 505, 513, 521-537, 571; Софокл - 165, 310; Спенсер Г. - 87, 298; Спіноза Б. - 235, 267, 269-270, 282-283, 311, 326-327, 388, 478; Сталін - 69, 150, 226, 510, 531, 557, 559; Стенгерс І. - 95; Стендаль - 85; Стецьків Т. - 512; Суарес Ф. - 157, 162; Супрун Л. - 512; Суслов - 150; Сюнь цзи - 78, 185, 228, 313; Сютіч Е. – 590

 

Т

Таранов - 184; Тарасов К. - 226; Тейлор Ч. - 131-132, 141, 146, 151; Тертулліан К.С.Ф. - 254-255, 303, 321; Тетчер М. - 522, 525; Теяр де Шарден - 295; Титаренко Т. - 82, 469, 473-475, 498-499; Тілліх П. - ; Тойнбі А. - 295, 313; Толстой Л.М. - 84-85, 548, 555, Торранс Е. - 421; Тоффлер - 522, 561; Траверс Дж. - 600, 603; Трубецькой - 153-154, 158, 160-162, 316, 381, 384-401, 406, 413, 415, 424; Трубніков М. - 471; Тугендхат - Е. - 157; Тьоніс Ф. - 177, 185,

 

У

Удовик - 510, 522; Уекскюль - 440; Уіннікот - 441; Узнадзе - 486;  Українка Л. - 580; Українцев - 446; Унамуно М., де - 79; Урсул - 446; Ухтомський - ; Ушинський К. - 54, 105, 580-581

 

Ф

Фалес - 233-235, 310; Фарадей - 485; Фейєрабенд П.К. - 300, 484; Фейєрбах Л. - 316, 329, 332;  Ферекід - 233; Ференці Ш. - 592; Феруччі П. - 192, 593;  Фестінгер Ю. - 477, 502; Фідій - 310; Філенко В. - 512; Філмер Р. - 277; Фіхте - 177; Франк С. - 169, 219, 381, 402-415; Франко І. - 580;  Франклін Б. - 244, 504; Франчук - 543; Фрейд А. - 202, 593; Фрейд З. - 79, 81, 84, 108, 114, 125, 170, 185, 192, 202, 228, 263, 460, 566, 593-594, 598; Френе С. - 58; Фромм Е. - 84, 420, 549, 584-588, 593, 602-603; Фукуяма - 522

 

Ц, Ч

Ціцерон - 192, 253; Цехмістро - 133, 136-137, 241; Чанишев - 106, 184, 229-230, 232, 235, 242, 245, 318;   Черненко - 531; Черненко Є. - 226; Черчілль - ; Чорновіл Т. - 511

 

Х

Хайман - 441; Хант - 133, 135-137, 143, 428, 431-445, 452, 460-462, 542-543, 545, 571, 606; Хакен - 95; Хайдеггер - 136, 307-309, 331-332; Хікель - 91; Хілон - 57, 234, 236; Хрізіпп - 251, 253, 319-320, 345; Хрущов М. - 490, 531; Хунінг А.- 89, 562

 

Ш

Шабатура - 84; Шевченко Т. - 580; Шелер М. - 305; Шеллінг Ф. - 218;  Шеррінгтон Ч. - 109; Шестов - 208; Шехтер С. - 477; Шкіря І. - 514; Шмальгаузен - 87; Шопенгауер - 81, 87, 170-171, 186, 211, 383-384, 468, 472; Шпалінський - 593; Шпенглер - 292; Штілер Г. - 416-419; Шупер В. - 59, 516; Шуфрич Н. – 511

 

Ю

Юм - 182, 228, 269, 276, 282-283, 285-289, 468;  Юліна - 130-132, 134, 138; Юнг К.Г. - 79, 81-82, 84, 106, 108, 114, 116,  125, 159-160, 192, 202, 228, 566, 588, 593; Юревич - 134; Юсім - 187; Ющенко в. - 147

 

Я

Якиманська - 553; Яковец - 522; Яковлєв М. - 504; Яковлєв О. - 505; Ясперс К. - 212, 218, 305-306, 309, 331-332; Яценко Т. - 593-594, 603

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Адамар Ж. Исследование психологии процесса изобретения в области математики. - М., 1970.

2. Алюшин А.Л. Идея исторической предопределенности: от классиков немецкого идеализма к современному политическому сознанию / История политической мысли и современность.-М.: Наука, 1988. - 276 с.

3. Андрущенко В.П., Михальченко М.I. Сучасна соцiальна фiлософiя. Курс лек-цiй / Киiв, Генеза, 1996.

4. Анохин П.К. Опережающее отражение действительности // Вопросы философии, 1962, № 7.

5. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем.-М., 1975.

6. Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

7. Антология мировой философии. В 4-х т., т. 1, ч.1, с.275-276.

8. Антонов А.В. Информация: восприятие и понимание.- Киев: Наук.думка, 1988.- 184 с.

9. Анчел Е. Этос и история: Пер. с венг. М.А. Хевеши.- М.: Мысль, 1988.- 126 с.

10. Арбиб М. Мозг, машина и математика. Пер. с англ. -М.: Наука, 1968. - 224 с.

11. Арцишевський  Р.А. та iн. Людина в сучасному свiтi. Пiдручник для 11 кл. /Киiв,  Iрпiнь:  ВТФ  “Перун”,  1997.

12. Ашин Г.К. Философские составляющие элитологии // Вопросы философии, 2004, № 7.

13. Бабанський Ю.К. і Поташник  М.М. Оптимизация педагогического процесса (В вопросах и ответах). 2-е изд., перераб. и доп. - К: Рад. Школа, 1983. 287 с.

14. Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000.-368 с

15. Баландин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6.

16. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М.; Смысл, 2000. - 476 с.

17. Бердяев Н.А. Опыт эсхатологической метафизики / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

18. Бердяев Н.А. Судьба человека в современном мире / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

19. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

20. Бердяев Н.А. Я и мир объектов. Опыт философии одиночества и общения / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Изд-во АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

21. Бердяев Н.А. Философия свободы.-М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2004.-333 с.

22. Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И.Федорова.-С.-Петербург: Талисман, 1994.-432 с.

23. Бех І.Д., Вознюк О.В., Левківський М.В. Деякі аспекти нової виховної парадигми... // Педагогіка і психологія, № 1, 2001.

24. Бєланова Р. Місце та роль людини на теренах освіти в епоху пост-модернізму / Рідна школа, № 2, 2002.

25. Благоразумие мудрости / Соломон Мудрый. Экклезиаст. Песнь песней. Притчи; Эпиктет. Беседы.-Симферополь: “Реноме”, 2003.-368 с.

26. Богуславский М. Миражи педагогики поддержки // Директор школи України, № 1, 2003.

27. Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М.: ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.

28. Буркова Л. Технології в освіті // Рідна школа, 2001, № 2, с. 18-19.

29. Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт/ Святе письмо старого та нового завіту/ Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

30. Ващенко Г. Виховний ідеал.-Полтава: Ред. газ. “Полтавський вісник”, 1994.-191 с.

31. Ващенко Г. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. - Видання перше. - Київ, Українська Видавнича Спілка, 1997. - 414 с.

32. Вдовина Г.В. Суарес против Гуссерля: об интенциональной структуре понятий в средневековой и ренессансной схоластике // Вопросы философии, 2005, № 1.

33. Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с.

34. Виненко В.Г.. Синергетика в школе // Педагогика, № 2, 1997.

35. Выготский Л.С. История развития высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

36. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

37. Выготский Л.С. Конкретная психология человека / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

38. Выготский Л.С. Лекции по психологии / Психология развития человека. -М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

39. Выготский Л.С. Мышление и речь / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

40. Выготский Л.С. Орудие и знак в развитии ребенка / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

41. Выготский Л.С.Проблема развития и распада высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

42. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

43. Вітер О. Спецпенсії пропонують скасувати... // Голос України, № 119 (3869), липень 2006 р.

44. Вовк І.М., Могила М.Н. Диференційоване завдання на уроках української мови // Початкова школа. - 1996, № 2, с. 12-18.

45. Волга В., Ковальчук Т. Бюджет 2007 року: проблеми і перспективи формування // “Голос України”,  № 173, 2006.

46. Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4.

47. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 1. М., 1970.

48. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 380.

49. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 27.

50. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц.-М.: Мысль, 1990.-524 с.

51. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. ред. и сост. П.В. Алексеев. -М.: “Школа-Пресс”, 1995.

52. Гинецинский В.И. Образовательный стандарт - проблема теоретической педа-гогики // Педагогика, 1999, № 8, с. 12-15.

53. Гоббс Т. Избр. Произ. В 2-х т. Т. 2. М., 1965, с. 233.

54. Гольбах П. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1963, с. 235 і 237

55. Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений.-М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000.-512 с.

56. Горностаев П.В. От Конфуция до наших дней: проблема развития учащихся // Педагогика,  2002,  № 7, с. 40-47.

57. Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О.Цветковой, А.Киселева.-М.: ООО.”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с.

58. Джонс Дж. К. Методы проектирования: Пер. с англ. - 2-е изд. доп. - М.: Мир, 1996. - 326.

59. Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1971.

60. Дружинин В.В., Конторов Д.С. Системотехника. - М.: Радио и связь, 1985. - 200 с.

61. Дубровский Д.И. Новое открытие сознания? (По поводу книги Джона Серла “Открывая сознание заново” // Вопросы философии, 2003, № 7.

62. Дьюи Дж. Введение в философию воспитания.- М.: 1921.

63. Душин О.Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы философии, 2005, № 3.

64. Егоров Г. Европейська стратегiя громадянської освiти i виховання учнiв. Ж. Iсторiя в школах України, 1997, № 3.

65. Євангеліє згідно св. Іоана // Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада: Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991.-486 с.

66. Єльникова Г.В. Концепція спрямованої самоорганізації в управлінні освітою // Післядипломна освіта в Україні, грудень 2001.

67. Жданов Ю.А. Теория отражения и современная химия / Ленинская теория отражения и современность. София, 1969.

68. Жицінський Ю. Бог постмодерністів / Пер. з польської А.Величко. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету.-200 с.

69. Журавлев Л.А. Позитивизм и проблема исторических законов.-М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.-312 с.

70. Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М.: Просвіта, 1989.- 289 с.

71. Загальна біологія: Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид.-К.: Генеза, 2004.-272 с.

72. Загальні відомості про біблію / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

73. Закссе Х. Антропология техники / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. И англ./ Составл. И предисл. Ц.Г.Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

74. Зеньковський В.В. Проблема психічної причинності // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

75. Зинченко В.П. Предисловие к русскому изданию / Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004.-555 с.

76. Зорина Л.Я. Отражение идей самоорганизации в содержании образования.// Педагогика, № 4, 1996.

77. Игнатова В.А. Педагогические аспекты синергетики // Педагогика, № 8, 2001.

78. Избранные педагогические сочинения: Пер. с франц. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Б.Л. Вульфсона.- М.: Прогресс, 1990. - 304 с.

79. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы.-СПб.: Питер, 2004.-509 с.

80. Ильин Е.П. Психология воли.-СПб.: Питер, 2002.-288 с.

81. Интегральная йога Шри Ауробиндо. - М.: Изд. “Никос”, 1992. - 398 с.

82. История философии. Учебник для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1999.-576 с.

83. Калин В.К. На путях построения теории воли // Психологический журнал. - 1989. - № 2.

84. Калюжный В.Н. Миры Николая Бердяева // Бердяев Н.А. Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003.-679 с.

85. Кант І. Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані / Твори в 6-ти т., т. 6, с. 12, 19.  

86. Кант И. Соч. В 6-ти т., т. 4, ч. 1, с. 291. 

87. Карпенчук С. Педагогічна технологія: антропологічний підхід // Рідна школа,  2001, № 1, с. 20-20.

88. Кастельс М. Информационная эпоха. - М.: ГУ ВШЭ, 2000.-608 с.

89. Киричук О.В. Педагогічна система як об’єкт психології управління // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи. Збірник наукових праць.  - К., 2000.

90. Киричук О.В., Романова Л.М. Система роботи класного керівника з учнів-ським колективом на засадах психолого-педагогічного проектування особис-тісного розвитку: Психолого-педагогічна діагностика, аналіз, моделювання, програмування корекційно-виховного процесу. - 2-е вид. випр. та доп. - Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

91. Кларин М.В. Педагогические технологии в учебном процессе. - М.: Знание, 1998. - 80 с. (Новое в жизни, науке, технике. Сер. “Педагогика и психология”, № 6).

92. Коган А.Б. О природе надежности мозга / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

93. Коллінз А. Философское исследование человеческой свободы // Английские материалисты XVIII в. В 2-х т. Т. 2. М., с. 19.

94. Коплстон Фредерик. История философии. XX век / Пер. с англ. П.А.Сафронова.-М.: ЗАО Центполиграф, 2002.-269 с.

95. Кольберг

96. Конаржевский Ю.А. Что нужно знать директору школы о системах и системном подходе: Учебное пособие. - Челябинск: ЧГПИ, 1986.-135 с.

97. Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І.Войтка.-К.: “Вища школа”, 1976.-192 с.

98. Коршунова Н.Л. Нужна ли педагогике новая парадигма // Педагогика, 2002, №  7, с. 19-26. 

99. Кочеткова В.И. Сравнительная характеристика эндокранов гоминид в палеоневрологическом аспекте. - Труды института этнографии АН СССР. Новая серия, т. 92, М., 1966, с. 487-492.

100. Кремень В.Г. Поступ до нової філософії освіти в Україні. Розвиток педагогічної і психологіч-ної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. - Частина 1. - Харків: “ОВС”, 2002. - 640 с., с. 9-23.

101. Кремянский В.И. Типы опережающего отражения в живой природе / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

102. Краткий философский словарь. Под ред. М.Розенталя и П.Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М.: Госиздатполитлит, 1954.-704 с.

103. Кун Т. Логика открытия или психология исследования? / Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365с.

104. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365 с.

105. Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і психологія, № 4, 1999, с. 83-91.

106. Кушнір В.А. Ідеї постмодерну в педагогічному процесі // Шлях освіти, № 1, 2001, с. 7-10.

107. Кушнір В.А. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління, № 4, 2001. С. 54 - 58.

108. Ламарк Ж.-Б. Избранные сочинения. Т. 1. М., 1955.

109. Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4.

110. Лебедева Г.А. Технология обучения педагогическому проектированию // Пе-дагогика, 2002, № 1, с. 68-75. 

111. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. - К.: Основи, 2000. - 387 с.

112. Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

113. Лесевич В.В. Спроба критичного дослідження основоначал позитивної філософії // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

114. Леске М. и др. “Смысл” истории, “смысл” человеческого существования // Почему имеет смысл спорить о понятиях: Пер. с нем. - М.: Политиздат, 1987. - 287 с.

115. Литвин В.М. Украъна -15 років невизначеності. Що далі? // Дзеркало тижня, № 45 (624), 2006.

116. Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983.-320 c.

117. Локк Дж. Сочинения: в 3 т./ Пер. с англ. и лат.. М., 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX.

118. Локк Дж. Два трактата о правлении / Сочинения: в 3 т./ Пер. с англ. и лат. Т.3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л.Субботин.-М.: Мысль, 1988.- 668 с.

119. Лоренц К. Агрессия. М., 1994.-260 с.

120. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с.1-11.

121. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Світоглядні імплікації науки.- К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. - 408 с.

122. Лубський В.І., Предко О.І. Психологія релігії: Підручник і хрестоматія.- Ч.1.: Київ: “Центр учбової літератури”, 2004.- 208 с.

123. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. Навч. посіб. - К., 1996.

124. Ляшенко Л., Євтодюк А. Синергетика і освіта XXI ст. // Освіта і управління, № 3, 2002. С. 127 - 135.

125. Майерс Д. Психология. Пер. с англ. Мн.: ООО “Попурри”, 2001. - 848 с.

126. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник.- 3-те вид. - К.: Либідь, 2001. - 384 с.

127. Маркистско-ленинская философия. Исторический материализм. Изд. 6-е, доп.-М.: Мысль, 1977, 430 с.

128. Марков М.А. О понятии первоматерии // Вопросы философии, 1970, № 4, с. 75.

129. Мартынычев И.В. Мировоззрение естесвоиспытателя.- М.: Мысль, 1980. - 221 с.

130. Математический энциклопедический словарь.-М.: Сов. Энциклопедия, 1988.-847 с.

131. Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії: психоструктуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2.

132. Методическое пособие по диалектическому и историческому материализму/ Акад. общест. наук при ЦК КПСС. Под ред. Б.И.Сюсюкалова и Л.А.Яковлевой.-М.: Мысль, 1980.-335 с.

133. Мещанінов О.П. Сучасні моделі розвитку університетської освіти в Україні. Монографія. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. -460 с.

134. Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр.-М.: Правда, 1991.-656 с.

135. Монтеск’є Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. - К., 1991. - Т.1. - Ч. 2. - С. 109-151.

136. Мороз О. Вітчизняний парламентаризм: що далі? / “Голос України”, № 156, 23 серпня 2006 р.  

137. Мостова Ю., Рахманін С. Українська влада: між минулим і... минулим // Дзеркало тижня, № 14 (593), 2006.

138. Мышляев С.Ю. “Гипноз” - Личное влияние?-СПб.: ТОО “Братство”, ТОО “Респекс”, 1994.-336 с.

139. Мюнстерберг Г. Психология и учитель.-М., 1997.

140. М’ясоїд П.А. Проблема психології розвитку // Педагогіка і психологія, 1999, № 1.

141. М’ясоїд П.А. Постмодернізм у психології і психологічне пояснення розвитку // Педагогіка і психологія, № 1, 2001.

142. Назарова Т.С., Шаповаленко В.С. “Синергетический синдром” в педагогике // Педагогика, № 9, 2001.

143. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999.-Кн.1.Общие основы психологии.- 688 с.

144. Ницше Ф. Утренняя заря [Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991.- 304 с.  

145. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ.-М., “Рефл-бук”; К., “Ваклер”, 1998.-464 с.

146. Общая биология: Учеб. для 10-11 кл. сред. шк. / Под ред. Ю.И.Полянского.-19-е изд., перераб.-М.: Просвещение, 1989.-287 с.

147. Одарич Л. Думки шкільного психолога: Чи доцільно навчати по старому? / Рідна школа, № 5, 1994.

148. Осадчий І.Г. Основи теорії БМ-систем: інформаційні моделі освітніх систем // Директор школи, ліцею, гімназії, № 1, 2003.

149. Освітні технології: Навч. метод. посіб./ О.М. Пєхота, А.З. Кіктенко О.М., Любарська та ін.; За заг. ред. О.М.Пєхоти. - К: А.С.К., 2002, - 255 с.

150. Основы менеджмента и маркетинга: Учеб. пособие / В.Б. Зубик, А.Е. Ильин, Г.Я.Кожекин и др.; Под общ. ред. Р.С.Седегова.- М.: Высш. шк., 1995- 382 с.

151. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - Вид. 5-те, стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 632 с.

152. Орлов А.Б. Человекоцентрированный подход в психологии, психотерапии, образовании и политике (К 100-летию со дня рождения К. Роджерса) // Вопросы психологии, № 2, 2002.

153. Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспектю виклад курсу лекцій для студ. Негуманітарних фак. Навч. посіб.-К.: Вид. ПАРАПАН. - 2002.-112 с.

154. Панин А.В. Диалектический материализм и постпозитивизм (критический анализ некоторых современных буржуазных концепций науки).- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981.-240 с.

155. Панов Е.Н. Этология - ее истоки, становление и место в исследовании поведения. М., “Знание”, 1975.-64 с.

156. Педагогические технологии: Учебное пособие для студентов педагогических  специальностей / Под общей ред. В.С. Кукушина. - Серия “Педагогическое образование”. - Ростов  н/Д: издательский центр “Март”, 2002, 320 с.

157. Перше послання ап. Павла до корінфян // Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада: Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991.-486 с.

158. Песоцкий Ю.С. Высокотехнологическая образовательная среда: принципы  проектирования // Педагогика, 2002, № 5, с. 26-35.

159. Петушкова Е.В. Специфика отражения в неорганическом мире / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981.

160. Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопросы философии, 2004, № 6, с. 148-159.

161. Пинзеник В. Зміна без змін // Дзеркало тижня, 2006, № 18 (597).

162. Півненко А.С., Півненко Є.В. Міражі особистісно зорієнтованої педагогіки: про що вони сигналять? / “Директор школи. Україна”, 2003, № 6.

163. Півненко А.С., Півненко Є.В. Прогнозовані результати як актуальна проблема загальноосвітньої школи у контексті зміни освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану / “Директор школи. Україна”, 2004, № 6-7.

164. Півненко А.С. Поточне оцінювання: чи потрібне воно середній школі?/ “Директор школи. Україна”, 2004, № 8-10.

165. Підласий І.П., Підласий А.І. Педагогічні інновації // Рідна школа, 1998, № 12,  с. 3-17.

166. Платонов К. К. Специфика психической формы отражения / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

167. Плутарх. Перикл / Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Том. 1. Пер. с древнегреч.-М.: Правда, 1990.-592 с.

168. Подласый И.П. Педагогика: В 2 кн. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2002 - Кн. 1: Общие основы. Процесс обучения. - 576 с.

169. Подласый И.П. Педагогика: 100 вопросов - 100 ответов: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений - М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003, 368 с.

170. Подмазин С.И. Личностно-ориентированное образование: Социально-философское исследование. - Запорожье: Просвіта, 2000. - 250 с.

171. Поза межами можливого: школа якою вона є / За ред. М.Мосієнко.-К.: Шкільний світ, 2004.-264 с. 

172. Полонский В.М. Понятийно-терминологический аппарат педагогики // Педагогика, 1999, № 8, с. 16-23. 

173. Пономарев Я.А. Психология творчества. М., 1976.

174. Поппер К Логика и рост научного знания. М., “Прогресс”, 1883.

175. Поппер Карл. Нормальная наука и опасности, связанніе с ней / Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365 с.

176. Пригожін А.І. Соціологія організацій.- М., 1980, с. 39-41.

177. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. - М., 1986.

178. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. - М., 1994.

179. Примаченко О. Стратегія на 10 років // Дзеркало тижня, 2006, № 20 (599).

180. Психологический словарь / Под. ред. В.В. Давыдова, А.В. Запорожца, Б.Ф. Ломова и др. - М., 1989.

181. Психология. Словарь / Под. ред А.В. Петровского и М.Г. Ярошевского. - М., 1990.

182. Пуанкаре Анри. О науке: Пер. с франц.-М.: Наука. Главная редакция физико-математической литературы, 1983.-560 с.

183. Работа В.И.Ленина “Материализм и эмпириокритицизм” и актуальниые проблемы марксистско-ленинской философии. Сборник научных трудов. К., “Наукова думка”, 1979, 356 с.

184. Райбекас А. Я. Вещь, свойство, отношение как философские категории. Томск, 1977, с. 193.

185. Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В.Целищева.-СПб.: Азбука, 2001.-960 с.

186. Рахманін С. CONTRA SPEM SPERO // “Дзеркало тижня”, № 29 (608), 29.07.2006.   

187. Рахманін С. Останнє вогнище загиблої епохи... // “Дзеркало тижня”, № 12 (591), 2006.

188. Рахманін С. Услід тому, хто йде // “Дзеркало тижня”, № 14 (593), 2006.

189. Резвицкий И.И. Личность. Индивидуальность. Общество: Проблема индивидуализации и ее социально-философский смысл.- М.: Политиздат, 1984.-141 с.

190. Роджерс К. Питання до себе, які б я поставив, якби був учителем // Завуч, № 28, 1999.

191. Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. - Частина 1. - Харків: “ОВС”, 2002. - 640 с.

192. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с.

193. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 284.

194. Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999.- 720 с.

195. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. - К., 1991. - Т.1. - Ч. 2. - С. 158-163

196. Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с.

197. Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005.-168 с.

198. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии: Учебное  пособие. - М.: Народное образование, 1998, с.

199. Селиванов В.И. Психология волевой активности. - Рязань, 1975.

200. Серл Дж. Открывая сознание заново. М., 2002.

201. Сіренко В. Ліберальна свобода чи соціальна справедливість - за що голосуватимемо? // “Голос України”, № 51 (3801), 21.03.2006.

202. Симоненко П. Великий обман українського народу // “Голос України”, № 144 (3894), 05.08.2006.

203. Симонов П.В. Неосознаваемое психическое: подсознание и сверхсознание / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

204. Смирнов Н. С. Эволюция форм отражения материи // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981.-688 с.

205. Смирнов С. Н. Возникновение и сущность сознания // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981.-688 с.

206. Смолянский И. Фрейд // Психология для всех, 2004, № 11 (56).

207. Соболева М.Е. Интенциональность - коммуникация - язык. Проблема последовательности // Вопросы философии, 2005, № 1.

208. Соболь О.Н. Майбутнє філософії: постмодерністський дискурс // Філософія, історія, політологія,  №  1(3). - К.: Генеза, 1995, с.88-111.

209. Соловейчик С.Л. Школа свободы и культуры. Действительно ли наша школа лучшая в мире? // Завуч, 1999, № 32, с. 5-12.

210. Солопов Е.Ф. Материя и движение. Л., 1972.- 139 с.

211. Сорока Г.І. Сучасні виховні системи та технології: навчально-методичний посібник для керівників шкіл, вчителів, класних керівників, вихователів, слухачів ІПО. - Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

212. Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму: (Відкрите суспільство під загрозою) / Пер з англ. Р.Ткачук, А.Фролкін.-К.: Основи, 1999.-259 с.

213. Спиноза Б. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1957.

214. Сравнительная психология: Конспект лекций / Сост. Е.К.Завьялова.-М.: ООО “Издательство АСТ”; СПб.: ООО “Сова”, 2004.-95 с.

215. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України /За заг. ред. В.Зубка. - К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 1997. - 290 с.

216. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000.-448с.  

217. Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма.-М.: Мысль, 1980.-294 с.

218. Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ.-К.: Дух і літера, 2005.-2005.-696 с.

219. Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К.: Дух і літера, 2005.-2005.-696 с.

220. Тейяр де Шарден П. Феномен человека.-М.: Наука, 1987.-240 с.

221. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності.- К.: “Либідь”, 2003, - 376 с.

222. Титаренко Т.М. Самопізнання як самостворення / Вчинок самопізнання / Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - Вид. 5-те, стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 632 с.

223. Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб.: ИД “ВЕСЬ”, 2003.-256 с.

224. Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 56.

225. Толстой Л.Н. Для чего я пишу. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 226.

226. Толстой Л.Н. Запись на отдельном листе. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 347.

227. Тоффлер Э. Третья волна.-М.: ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. -784 с.

228. Трубецкой Е.Н. Смысл жизни.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003.-396с.

229. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім..-К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005.-262 с.

230. Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. М., 1966.

231. Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы - М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер”, 2002.-480 с.

232. Украинцев Б.С. Отражение в неживой природе. М., 1969.

233. Управление развитием школы: Пособие для руководителей образовательных учреж-дений / Под. ред. М.М. Поташника и В.С. Лазарева. - М.: Новая школа, 1995. - 464 с.

234. Урсул А.Д. Информация. М., 1971.

235. Успенский В.А. Теорема Гёделя о неполноте.-М.: Наука, 1982.-112 с.

236. Учебное пособие для студентов педагогических вузов и педагогических колледжей. Под ред. проф. П.И. Пидкасистого. - М. Рос. пед. агенство, 1996.

237. Ушинский К. Д. Педагогические сочинения в 6 т. Т. 6 / Сост. С. Ф. Егоров.-М.: Педагогика, 1990.-528 с.

238. Федоров А. Гуманістична психологія і нова педагогіка / Завуч, № 28, 1999.

239. Філенко В. Крок, який треба було зробити // “ДТ”, № 30 (609), 05.08.2006

240. Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін.-К.: Либідь, 2001.-408 с.

241. Фіхте І.-Г. Основні риси сучасної епохи. ???????????

242. Фейербах Л. Избран. филос. произв. В 2-х т. М., 1955. Т. 1, с. 442.

243. Фомичева И.Г. Теоретико-методологические основания структуризации педагогического знания // Педагогика, 2002, № 7, с. 19-26. 

244. Франк С.Л. Смысл жизни.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2004.-157с.

245. Франко І.Я. Поза межами можливого // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

246. Франчук В.И. Универсальные механизмы эволюции // Вопросы философии, 2005, № 4.

247. Фрейд // Психология для всех, июнь 2004, № 11 (56).

248. Френэ С. Избранные педагогические сочинения: Пер. с франц. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Б.Л. Вульфсона.- М., 1990.

249. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя / Пер. с англ. Д.Н.Дудин-ский. Мн.: ООО “Попурри”, 2000. - 672 с.

250. Фурман А.В. Модульно-розвивальне навчання: принципи, умови, забезпечення. Монографія. - К.: Правда Ярославичів, 1997. - 340 с.

251. Хакен Г. Синергетика. Иерархия неустойчивости в самоорганизующихся системах и устройствах. - М., 1985.

252. Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004.-555 с.

253. Хунинг А. Homo mensura: люди - это их техника - техника присуща человеку / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. и англ./ Составл. и предисл. Ц.Г.Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

254. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - 3-е изд. - СПб.: Питер, 2006. - 607 с.

255. Цехмістро І. З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004.- 284 с.

256. Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка,  2004, № 3.

257. Челпанов Г.І. Мозок і душа (критика матеріалізму і нарис сучасних вчень про душу) // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

258. Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981.- 374 с.

259. Шабатура Н.Н., Матяш Н.Ю., Мотузный В.А. Биология человека: [Учебник для учащихся 8-9-х классов общеобразовательной школы]-К., Генеза, 1998.-432 с.

260. Шеррінгтон Ч. Інтегративна діяльність нервової системи. М., 1969.

261. Шестов Л. Добро и зло в учении гр. Толстого и Ф.Ницше.М., 2000.

262. Шпалінський В.В., Помазан К.А. Психологія управління: Навчальний посібник для керівників навчальних закладів, практичних психологів та вихователів. - Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

263. Шупер В.А. Единство цивилизации или единственный путь развития? // Вопросы философии, 2005, № 5.

264. Юм Д. Трактат о человеческой природе // Д.Юм. Сочинения. М., 1965. Т. 1. С. 293.

265. Юнг К.Г. Нераскрытая самость // Юнг К.Г. Синхронистичность.-М.: Рефл-бук.-К.: Ваклер, 1997.

266. Юлина Н.С. Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования // Вопросы философии, 2004, № № 10, 11.

267. Юревич А.В. Методологический либерализм в психологии // Вопросы психологии, 2001, № 5.

268. Юревич А.В. Интеграция психологий: утопия или реальность // Вопросы психологии, 2005, № 3.

269. Юсим М.А. Этика Макиавелли.-М.: Наука, 1990.- 158 с.

270. Якиманская И.C. Личностно-ориентированное обучение в современной школе. М.: Сентябрь, 1996.- 96 с.  

271. Яковец Ю. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. - М., “Экономика”, 2001.-346 с.

272. Яковлев Н.Н. Силуэты Вашингтона: Полит. Очерки.- М., Политиздат, 1993.-414 с.

273. Яковлева Н.О. Проектирование как педагогический феномен // Педагогика,  2002, № 6, с. 8-14.

274. Ясвин В.А. Экспертиза школьной образовательной среды. М.: Сентябрь, 2000. - 128 с.

275. Ярмаченко М.Д. Основні педагогічні категорії // Педагогіка і психологія, 1998,  № 4, с. 5-11.

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

---

Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/