Ф і л о с о ф і я о с в і т и

-------------------------------------------------------------

 

С в і д о м і с т ь л ю д и н и і педагогічний процес

у контексті

глобалізації суспільства

та зміни освітньої парадигми

 

<(Вступ до особистісно зорієнтованої педагогіки) T>

 

 

стурбованих

 

 

Київ, 2008

 

 

 

Півненко А.С. Свідомість людини і педагогічний процес у контексті глобалізації суспільства та зміни освітньої парадигми (Вступ до особистісно зорієнтованої педагогіки): Книга для стурбованих батьків, педагогів та молоді - майбутньої еліти держави. В 2-х томах. Том перший.

 

Ця книга є спробою продовження традицій видатних вітчизняних педагогів К. Ушинського, автора “Педагогічної антропології”, С. Гессена - “Основи педагогіки. Вступ до прикладної філософії”, Г. Ващенка - “Виховний ідеал”, “Загальні методи навчання” та інших поєднати класичну педагогіку Я.А. Коменського із народженою в надрах філософії сучасною психологією.

Дві тенденції зміни становища людини в сучасному світі вже вважаються хрестоматійними – тенденція до глобалізації - зростання взаємозалежності і цілісності людського суспільства та тенденція до зростання автономії – свободи, індивідуальності людини. “Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути доцентрова сила особистості для того, щоб зовні, на поверхні, дати той самий результат: однаковий рівень моралі та вільної дії ... нам зараз важче бути особистостями, аніж нашим попередникам” – так ще на початку XX століття бачив основну проблему виховання сучасної людини видатний російський педагог С. Гессен.

Задум книги виник у процесі пошуків відповіді на запитання “Як має реагувати система освіти на нові вимоги до людини у зв’язку з глобалізаційними процесами становлення цілісного суспільства Землі на початку XXI століття?”. “Що таке людина?” – приходилося запитувати себе найперше і неодноразово звертатись до різних джерел. “Легше догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж людей” – попереджає нас Платон. І дійсно, заглиблюючись у тему, ми швидко переконуємось, що “чим далі в ліс, тим більше дров”.

Ми є сучасниками зміни орієнтирів і пріоритетів освітньої парадигми. До її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ додаються внутрішні виміри саморефлексії постіндустріальної епохи. Новий рівень саморефлексії людини, її здатність вже сьогодні бачити себе з точки зору майбутнього так, як нині ми спостерігаємо за мешканцями зоопарку, має стати стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття. Сходження саме на такий рівень саморефлексії має бути відповіддю на виклики глобалізованого суспільства, відповіддю на тривожну стурбованість екзистенційної філософії щодо майбутнього сучасної людини.

Бачення й осмислення автором глибин, нетрів і вершин сучасної “мавп’ярні” відбувалося на грунті його практичної діяльності й життєвого досвіду та пошуків і використання теоретичних узагальнень в сучасних науках про людину. Хотілося б щоб наші нащадки на подібну рефлексію витрачали менше часу.

Автор висловлює надію, що книга зацікавить ту частину батьків, які стурбовані майбутнім своїх дітей, також активну молодь, що вступає у доросле життя і має запитання щодо нього.

Вчителям і студентам педагогічних вузів книга може бути корисною як вступ до особистісно зорієнтованої педагогіки, майбутнім політикам, політологам і менеджерам - як вступ до теми “Про природу людини, її свідомість та несвідоме”.

 

 

 

 

  

 

Пам ’яті наших батьків, життя чи молодість яких пройшли в лісах та на полях 2-ої світової війни і найбільшим бажанням яких було побачити своїх дітей більш успішними і щасливими, присвячується

 

 

 

 

 

З М І С Т

 

Вступне слово (про що ця книга) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

 

Про розширення освітньої парадигми включенням до її змісту рефлексивної спрямованості на внутрішній світ людини на додаток до традиційної інструментальної спрямованості на зовнішній світ - 12. Про полісутнісне Homo з точки зору сучасних мистецтв і філософії - 19. Свідомість людини, спільнот і суспільства, як вони співвідносяться і взаємодіють? Що відомо про це сучасній науці? - 22. Співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини? Що відомо про це сучасній науці? - 51. Про структуру, зміст та особливості викладу матеріалу книги - 64.

 

ЧАСТИНА I.

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ - що ми знаємо про це?

 

 

Розділ 1. Свідомість як критерій зрілості цивілізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72

 

Чи унікальне людство Землі? Спроба погляду іззовні – 72. Які обирати критерії оцінки успіхів земної цивілізації? – 75. Свідомість як критерій розвитку цивілізації – 77. Запитання для повторення й обговорення – 79.

 

 

Розділ 2. Що знає пересічна людина

про себе та своє майбутнє як біологічного виду? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80

 

Що таке людина? (інформація із Біблії та шкільного підручника) – 80. Що є людина? Добра чи зла її внутрішня сутність? (думки філософів та психологів) – 83 . “Чужа душа - сутінки (темрява)”. Як тлумачити це народне прислів ’я? – 85 . Чи є майбутнє у людини як біологічного виду?- 87 . Що знає пересічна людина про свою свідомість і своє несвідоме? - 87. Чи усвідомлює людина смисл свого життя? – 88 . Що знає пересічна людина про еволюцію живого світу? – 89 . Що знає людина про своє призначення у Всесвіті? – 92. Що є сучасна людина, Homoвмілачи Homoрозумна ? – 93. Запитання для повторення й обговорення – 95.

 

 

Розділ 3. Екскурс в історію: cвідомість людини як предмет психології

та філософії XX століття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96

 

Свідомість людини як предмет психології XX ст. – 96 . Що вважати за початки свідомості? – 99. Свідомість людини як виокремлення суттєвого – 101. Суперечка психологів і етнографів щодо еволюції свідомості – 104. Взаємодія структури і функцій як прояв самоорганізації психіки. “Геологічна” будова нервової системи і поведінки людини – 105. Свідомість людини з точки зору трансперсональної психології; базові перинатальні матриці (БПМ) як перші етапи онтогенезу свідомості – 108. Свідомість людини як предмет філософії XX ст. – 111 . Науково-природничі моделі свідомості – 114 . Запитання для повторення й обговорення – 121.

 

 

Розділ4. Свідомість суспільства, а не окремої людини – вища форма активного відображення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122

 

Свідомість як сукупність проявів. Перспективи досліджень – 122. “Увага, пітекантропи серед нас!” - так вирішується наукова суперечка щодо відмінностей між свідомістю первісної людини і сучасника – 126. Стратифікація суспільної свідомості як факт. Вольова регуляція як механізм єднання спільнот – 132. Запитання для повторення й обговорення – 137.

 

 

Розділ 5. Що є людина?

Еволюція поглядів на людину впродовж історичних часів . . . . . . . . . . . . . . . 138

 

Людина як вінець творіння Природи – 138 . Філософія стародавнього світу про природу людини. Що змінилося з того часу? – 140 . Християнська релігія про грішну людину – 142 . Маккіавелі про природу людини. Що змінилося з того часу? – 142 . Ніцше та сучасні екзистенціалісти про природу людини. Як нам до цього відноситись? – 1 46. Нероздільність Добра і Зла як онтологічна проблема – 148. Запитання для повторення й обговорення – 153.

 

 

Розділ 6. Що є людина? Чи можна це зрозуміти

без З. Фрейда, А. Адлера, К.Г. Юнга і сучасного психоаналізу. . . . . . . . . . . . 154

 

Людина як енергетична система – 155. Про взаємини свідомості і несвідомого у психіці людини – 158. Тривожність і захисні механізми ослаблення бажань інстинктів, проявів афектів та уникнення небажаних взаємодій шарів психічного – 160. Сумління людини. Що це і для чого? – 162 . Суб ’єктивність життєвого світу людини – 164. Аналітична теорія особистості – 166. Запитання для повторення й обговорення – 169.

 

 

Узагальнення частини І . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . . . 174

 

Список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175

 

 

 

ЧАСТИНА IІ.

ФІЛОГЕНЕЗ СВІДОМОСТІ - МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ І МАЙБУТНЄ...

 

 

Розділ7. Філогенез свідомості в доісторичні часи.

Міфологічні стадії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .180

 

Уроборос як символ цілісності світу і неподільності його сприймання психікою первісної людини – 180. Архетип Великої Матері як стадія розвитку свідомості – 183. Архетип героя і міфологія битви з драконом як стадія розвитку свідомості – 185. Символізм перетворення Осіріса як завершальна архетипічна стадія розвитку свідомості – 189. Запитання для повторення й обговорення – 193.

 

 

Розділ8. Філогенез свідомості в історичні часи.

Вони були першими . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .194

 

Світогляди Гомера, Гесіода і Орфея як точки відліку еволюції суспільної свідомості європейської цивілізації – 198. Споглядальна натурфілософія як точка відліку еволюції свідомості як “ліхтаря” пізнання в історичні часи – 201. Світоглядна філософія міст-полісів як етап еволюції спільнотної свідомості – 210. Давня філософія після Арістотеля як відображення нового становища людини в епоху імперій і розподілу праці - 218. Запитання для повторення й обговорення – 225.

 

 

Розділ9. Як відбувалося становлення спільнотної свідомості

у середньовіччі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227

 

Загальна характеристика епохи середньовіччя – 228. Християнська теологія св. Августина як точка відліку еволюції самосвідомості людини в історичні часи – 231. Схоласти та їх роль в еволюції суспільної свідомості - 233. Запитання для повторення й обговорення – 237.

 

 

Розділ10. Філогенез свідомості:

еволюція складових на межі Старого і Нового часу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238

 

Традиційна спільнота як “живий організм” і людина як його “клітина” – як це було? – 238.

Загальна характеристика епохи Нового часу – 248. Від традиційних форм спільнотного життя до прогресуючих – суть якісного стрибка в Новий час – 251. Людина і суспільство як живі організми, що розвиваються - 257. Запитання для повторення й обговорення – 265.

 

 

Розділ 11. Як відбувалося становлення наукової картини світу

(НКС) – каркасу суспільної свідомості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 266

 

Від привелегійованого стану людини у Всесвіті (і Церкви у суспільстві) до раціоналізму Декарта і Лейбніца, індивідуалізму Локка, скептицизму Юма – 266. Від скептицизму Юма через апріоризм Канта до об ’єктивного ідеалізму Гегеля - 284. Від Гегеля до “-ізмів” XX ст. - 288. Запитання для повторення й обговорення – 295.

 

 

Розділ 12. Про становлення свідомості людства в історичні часи

(Узагальнення теми). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 302

 

Як відбувалася еволюція (філогенез) самосвідомості людини в історичні часи? – 302. Як відбувалася еволюція (філогенез) суспільної свідомості в історичні часи? – 308. Про еволюцію співвідношення спільнотного Ід і спільнотного Его в історичні часи – 312. Запитання для повторення й обговорення – 316.

 

 

Розділ 13. Проблема свободи волі у пошуках філософів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 317

 

Свобода і необхідність у поглядах філософів від античності до християнства – 319. Свобода волі у християнстві від св. Августина до св. Фоми – 322. Від Відродження до Просвітництва – 324. Проблема свободи і свободи волі у світоглядах епохи Просвітництва і німецької класичної філософії – 327. Свобода волі у політико-правовому вченні Гегеля – 329. Від Фейєрбаха до філософії екзістенціалізму – 338. Запитання для повторення й обговорення – 341.

 

 

Розділ14. Релігійна та філософська думка

про смисл життя людини та її призначення у Всесвіті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 343

 

Смисл життя у світоглядах від стародавніх мислителей до ірраціональної філософії XIX ст. – 343. Смисл життя людини як створення власного образу за образом і подобою Божою – 345. Чи не є ми вже володарями того, що шукаємо? – 358. Що оплакував М. Бердяєв своєю філософсією? – 366. Смисл життя людини у роздумах небогословської філософії – 368. Творчий процес як пошук і здійснення смислу життя – 371. Запитання для повторення й обговорення – 375.

 

 

Узагальнення частини ІІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 376

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . .. 379

 

Список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 380

 

 

 

ЧАСТИНА ІІІ .

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ - що ми маємо знати про це?

 

 

Розділ 15. Дещо з філософії

та інших наук як пропедевтика наступного матеріалу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 384

 

Мета Природи та її рушійні сили – 384 . Як Природа досягає своєї Мети. Зворотній зв ’язок як передумова самоорганізації матерії – 387 . Відображення як атрибут матерії. Випереджувальне відображення у живій природі – 391. Психічні форми відображення. Випереджувальне морфологічне дозрівання – 392. Дещо про нервову систему і мозок людини – 394. Як психічне (ідеальне) керує матеріальним – 398. Свідоме і несвідоме у психіці людини – 400. Екстеріоризація і інтеріоризація - дві сторони єдиного механізму взаємодії психіки людини і зовнішньої дійсності – 403. Запитання для повторення й обговорення – 405.

 

 

Розділ 16. Про суть перцептуального підходу

до з’ясування механізму свідомості та рівні відображення . . . . . . . . . . . . . . . . 406

 

Про чуттєву обізнанність одноклітинних та особливості нейронної активності – 407. Від чуттєвої обізнаності до символічної свідомості як обізнаності про обізнаність – 409. Від двосторонніх міжмодальних трансляцій у вищих приматів до трьохсторонніх міжмодальних синтезів у людини – 410 . Про рівні відображення у живій природі як основи формування життєвих світів – 414. Запитання для повторення й обговорення – 422.

 

 

Розділ 17. Вищі рівні відображення у свідомості людини

і суспільства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 423

 

Емоційна сфера переживань і свідомість, їх зв’язок – 423. Уява як суто людська властивість свідомості – 427. Внутрішня мова як суто людська форма свідомості – 432. Думка і слово як відображення дійсності у свідомості людини – 441. Знак, значення і смисли як елементи свідомого відображення – 446. Поняття як вища форма узагальненого відображення мовою – 448. Інтенціональність та інтерсуб’єктивність як містки між індивідуальною та суспільною свідомістю – 453. Запитання для повторення й обговорення – 460.

 

 

Розділ 18. “Булька свідомості” як макромодель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 461

 

Пропедевтика теми розділу (вступ до теми моделювання) – 461. Свідомість людини як відображення відображень – 464 . “Булька свідомості” людини і її “життєвий світ” – 470. Життєвий світ людини і його координатні виміри у поглядах сучасних психологів – 474. Булька (сфероїд) багатовимірного простору як макромодель свідомості людини і суспільства – 479. Що має бути покладено в перелік координатних вимірів “бульки свідомості” - усвідомленого життєвого світу людини? – 481. Приклад використання просторової моделі “бульки свідомості” для прояснення сутностей феномену свідомості – 483. Запитання для повторення й обговорення – 490.

 

 

Розділ 19. Емоції як форма відображення, регулювання й енергетичного забезпечення цілеспрямованої поведінки . . . . . . . . . . . . . . . . 491

 

Емоції – що ми знаємо про них? – 492. Дещо про класифікацію емоцій – 494. Емоції – що ми маємо знати про них? – 496. Емоції як містки між несвідомим і свідомим – 498. Активність людини, гомеостаз і гетеростаз, актуалізація і мотивація, їх зв ’язок з емоціями – 498. Сміх, гумор та іронія як засоби компенсації недосконалостей “бульки” індивідуальної свідомості – 506. Емоційно-мотиваційна сфера як предмет багатовимірного моделювання – 507. Запитання для повторення й обговорення – 509.

 

 

Розділ 20. Воля як прояв активності свідомості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 510

 

Два підходи психології до визначення феномену волі – 510 . Воля як предмет психології та педагогіки XX ст. – 513 . Пристрасті як єдність емоцій і волі – 516. Що є воля? Маємо просту відповідь –518. Свідомість як спрямовуючий чинник енергетичного забезпечення процесів інтеріоризації і екстеріоризації – 518. Воля людини як міра активності її свідомості – 521. Як індивідуальна воля окремої людини узгоджується із волею суспільства – 521. Запитання для повторення й обговорення – 523.

 

 

Розділ21. Людина на сходинці еволюції

між братами молодшими (знизу) і суспільством (зверху) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 524

 

Проблема агресії людини як одного із базових внутрівидових інстинктів – 524. Навію-ваність людини як передумова суспільної організації; людина як об’єкт маніпуляцій – 530. Натхнення як прояв агресивної волі – 534. Що є людина у співвідношенні з суспільством, у чому полягають протиріччя і як їх розв’язувати? – 536. Діонісійське і аполонівське начала в людині : як бути? – 539. Запитання для повторення й обговорення – 544.

 

 

Розділ 22. Свідомість людства

як вища форма випереджувального відображення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 545

 

Свідомість як “ліхтар” пізнання – 545. Про можливості пізнання істини. Теореми Геделя про неповноту та її наслідки – 551. Природжена недосконалість бульки свідомості і її рефлективний зв’язок з реальністю – 553. Проектування як вища форма відображення – 557 . Техніка як матеріалізація свідомого відображення природи (екстеріоризація), як штучна природа, як самоускладнення природи – 558. Запитання для повторення й обговорення – 561.

 

 

Розділ 23. Суспільство як вищий рівень самоорганізації

та самоускладнення матерії, розвитку живої природи,

суспільство як організм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 562

 

Ще раз про стратифікацію суспільної свідомості (продовження теми розділу 4) – 562. Що є еліта суспільства взагалі і в Україні, зокрема? – 564. Як пояснити факт відсутності політичної еліти в Україні? – 573. Про прояви спільнотних Ід та Его в українському суспільстві початку XXI століття – 589. Якої політичної еліти потребує заново народжуване українське суспільство? – 591. Становлення відкритого суспільства - суть поточного моменту еволюції живої природи Землі – 5 99. Розмірковуючи про майбутнє суспільства Землі, які маємо обрати орієнтири? – 605 . Які маємо обирати орієнтири?(продовження теми) – 612. Запитання для повторення й обговорення – 618.

 

 

Узагальнення частини ІІІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 619

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . .. 623

 

Список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 624

 

 

 

ЧАСТИНА IV .

ОНТОГЕНЕЗ СВІДОМОСТІ І ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЦЕС

 

 

Розділ 24. Людина як об’єкт педагогічних впливів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 631

 

Екскурс в історію - яким був раніше і яким має бути сьогодні “виховний ідеал” моральної свідомості? – 631. Людина в сучасному св iт i, необх iдн iсть зм iн у зм iст i осв iти – 636. Проблема зміни освітньої парадигми з інструментальної спрямованості індустріальної епохи на рефлексивну спрямованість постіндустріальної епохи – 640. Освоєння передового педагогічного досвіду (ППД) як методологічна проблема педагогічного проектування – 651. Запитання для повторення й обговорення – 657.

 

 

Розділ 25. Рефлексія свідомості і педагогічний процес.

Вступ до теми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .658

 

Прискорення еволюції свідомості і задачі педагогіки, що зумовлені цим – 658. Рефлексія свідомості і педагогічний процес – 663. Запитання для повторення й обговорення – 678.

 

 

Розділ 26. Новий рівень рефлексії як основа

і визначальна ознака нової освітньої парадигми. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .679

 

Причини, що зумовлюють пошуки нової педагогіки на основі докорінного підвищення рефлексивної спроможності людини – 680. Чому сучасна людина повинна докорінно підвищити свій рівень рефлексивної спроможності? – 687 . Що маємо на увазі, говорячи про більш глибокий рівень саморефлексії? – 695. Взаємодія свідомості з несвідомим – як ми це розуміємо? – 702. Запитання для повторення й обговорення – 709.

 

 

Розділ 27. Полісутнісне homo – що це

з точки зору психології і що з ним має робити педагогіка

у співдружності з психологією? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 710

 

Виховний ідеал людини XXI ст. з точки зору сучасної психології – 710. Гуманістична психологія А. Маслоу як фундамент особистісно зорієнтованої освіти – 714. Людино-центрований підхід К. Роджерса як стрижень особистісно зорієнтованої освіти – 717. Засади психопроективної концепції особистісного розвитку – 723. Спроба узгодити різні точки зору на природу людини – 733. Запитання для повторення й обговорення – 737.

 

 

Розділ 28. Проектування як методологія

розв ’язання актуальних системних проблем

сучасного загальноосвітнього навчального закладу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 738

 

Загальноосвітній навчальний заклад як унікальна соціальна система, як об ’єкт системного аналізу і проектування – 739. Актуальні системні проблеми сучасного загально-освітнього навчального закладу, можливості і обмеження їх вирішення - 744. Обриси нової освітньої парадигми - що маємо додати до вже відомого? – 753. Особливості проектування особистісно зорієнтованої педагогічної системи навчально-виховного закладу – 758. Проектування як процес, що започатковує зміни. Сутність, етапи і методи педагогічного проектування - 766. Запитання для повторення й обговорення – 777.

 

 

Узагальнення частини І V . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 778

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі . . . . . . . . . . . . . . 784

 

Список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 785

 

Післямова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 789

 

Теми для самостійних досліджень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 796

 

Словник термінів і скорочень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .797

 

Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8…

 

Загальний список використаної та рекомендованої літератури . . . . . . . . . . 8…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

Cogito ergo sum

(Мислю, отже, існую)

 

Р. Декарт, філософ

 

 

Дві речі у цьомі світі є безмежними

- Всесвіт і людська дурість,

а втім про Всесвіт я не певен.

 

А. Енштейн, фізик

 

 

Спостерігач-інопланетянин... оцінив би

наше майбутнє не більш оптимістично, ніж

майбутнє декількох ворогуючих зграй пацюків

на майже спустошеному кораблі...

 

К. Лоренц, етолог

 

 

...Може, мав рацію К.Г. Юнг,

коли твердив, що людина, яка пізнає саму себе,

жахається побачити свою істинну природу,

власне обличчя.

 

В. Роменець, І. Маноха,

“ Історія психології XX століття”, с. 896.

 

 

Школа може

створити в проекті

такий тип суспільства,

який нам хотілося б здійснити.

Впливаючи на свідомість у цьому напрямі,

ми поступово змінили б і характер дорослого суспільства.

 

Дж. Дьюї, педагог і філософ

 

 

 

Пізнай самого себе!

 

Хілон (596-528 р.р. до н. е.)

Сократ (469-399 р.р. до н. е.)

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Вступне слово

(про що ця книга)

 

 

1. Про розширення освітньої парадигми включенням до її змісту рефлексивної спрямованості на внутрішній світ людини на додаток до традиційної інструментальної спрямованості на зовнішній світ

 

Минуть століття і люди майбутнього будуть сприймати сучасну нам людину так, як сьогодні ми спостерігаємо за мешканцями мавп’ярні в зоопарку. Так обов ’ язково буде, оскільки сучасна людина ще далека від досконалості, а еволюція живого продовжується. Так буде колись. Але чи не виникає потреба вже сьогодні обрати ту точку зору, яка б дозволила нам бачити всю нашу теперішню відносну недосконалість, зрозуміти актуальність проблем, пов’язаних із цим, обрати шляхи їх розв’язання?

Ця книга є спробою знайти відповіді на запитання, які можна сформулювати у такій послідовності: 1) чи є зовнішні причини й потреби у зміні внутрішніх характерних якостей людини?; 2) що маємо змінити в людині?; 3) з чого розпочинати ці зміни?; якою має бути оновлена місія освітньої галузі? Мова йде не про відкриття “америк”, а про певні пошуки у руслі спроб видатних вітчизняних педагогів – К. Ушинського, автора “Педагогічної антропології”, С. Гессена – “Основи педагогіки. Вступ до прикладної філософії”, Г. Ващенка – “Виховний ідеал”, “Загальні методи навчання” та інших – поєднати класичну педагогіку Я.А. Коменського із народженою в надрах філософії сучасною психологією.

Ми є сучасниками, спостерігачами й учасниками зміни орієнтирів і пріоритетів освітньої парадигми. До її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ сьогодні додаються нові, внутрішні виміри саморефлексії. Людина повинна пізнавати не лише навколишню дійсність, а й саму себе. Навколишня дійсність складна і багатолика, тому у процесі теоретичного пізнання і практичної діяльності людина використовує вузьку спеціалізацію. Природа людини також складна і багатолика, але необхідно відмовитися від інерції такої ж вузької спеціалізації у пізнанні людини і використанні знань про неї лише лікарями та політтехнологами. Віднині кожна людина має прагнути знати про себе все. І більше того, новий рівень саморефлексії людини, її здатність вже сьогодні бачити себе з точки зору майбутнього так, як нині ми спостерігаємо за мешканцями зоопарку, має стати стрижневим, системоутворюючим елементом нової освітньої парадигми XXI століття. Мова йде про новий, більш глибокий рівень саморефлексії всіх учасників навчально-виховного процесу – вихованців, учителів і батьків.

 

 

Причини, що зумовлюють пошуки нової педагогіки на основі докорінного підвищення рефлексивної спроможності людини.

Попередня епоха панування раціоналізму, ковейєрних технологій і ринкових відносин вимагала від системи відтворення нового покоління дисциплінованих вузькоспеціалізованих працівників – нового типу людини порівняно з попередньою епохою, такого собі розумного егоїста, чия життєдіяльна активність збуджується і регулюється органічними потребами, діапазон яких необмежено розширюється і перманентно не задовольняється. Разом з тим, це не означало манкуртизацію людини. Вивільнення додаткових продуктивних сил людини в Новий час могло здійснитися за умови визнання певної її автономії, індивідуалізму, індивідуальності. Забезпечення суспільного порядку більш незалежних , але , як і раніше, все ще егоїстичних істот, ближчих до тварин, аніж до Бога, могло здійснитися за умови суспільного договору і законопослушності. Так народжуване суспільство прийшло до визнання людської гідності й становлення громадянського суспільства на значних територіях Землі.

Зростання продуктивності праці і розвиток техніки дозволили суттєво підвищити добробут середньостатистичної людини. Кожна сім ’ я отримала право на індивідуальне житло зі зручностями усередині ( електрика, вода, газ, туалет, ванна). Були подолані небезпечні хвороби. Більш різноманітним стало харчування. Тривалість робочого дня і тижня були скорочені й обмежені законом. Більше стало вільного часу та можливостей для відпочинку, всебічного розвитку і виховання дітей. Потреба в пролетарських революціях для подолання протиріч між капіталістом і пролетарієм, які декому здавалися антагоністичними, відпала, оскільки подальший ріст продуктивності праці і нарощування багатств міг забезпечити лише фізично здоровий працівник, що зобов’язувало власника капіталу у певній мірі турбуватися про найманого працівника.

Разом з тим, еволюція продовжується, все змінюється і кількісно, і якісно. Колективна життєдіяльність людини набуває геологічних масштабів. Виникають нові проблеми, що потребують розумного розв’язання. Однак людина досі залишається істотою більш біологічною, аніж соціальною. Свідомість окремої людини (звичайної, пересічної, середньостатистичної), її розум і мислення, біологія взагалі, розвиваються більш повільно, аніж продуктивні сили, розвиваються тими ж темпами, що і мільйон років тому. Природа знайшла можливість обійти біологічні обмеження окремої людини, винайшовши їй вузьку спеціалізацію в окремих галузях практичної діяльності. Якісно нові результати життєдіяльності отримано за рахунок кооперативної діяльності, розвитку техніки. Зазначимо, впровадження техніки досі спрямовувалося на збільшення можливостей периферійних органів людини (органотехніка), посилюючи вміння людини і збільшуючи її спроможність до матеріальних змін оточуючого середовища. Результатом такого прогресу є і той факт, що сучасна людина більше вміє, аніж розуміє. Карл Лінней (1707-1778) поспішив назвати людину Homo розумна, правильним було б називати її Homo вміла. І справді, сутність людини продовжує залишатись більше інстинктивною, емоційною, несвідомою, аніж свідомою, розумною. Людина і людські спільноти ще далекі від бажаної досконалості, навіть з точки зору ними ж самими вироблених критеріїв. Дві світові війни та інші катаклізми минулого XX століття, сучасний тероризм та міжетнічні конфлікти в Азії, Африці та поряд, на Балканах, на Кавказі, переконують нас в цьому. Й досі, у час телебачення й Інтернету, на початку ІІІ тисячоліття людина з тією ж самою силою, як і в стародавні часи жадає після хліба, найперше, еротичних та кривавих видовищ. Мислення людини не завжди є безпристрасним, логічним, понятійним, воно частіше проявляє себе на емоційному фоні як предметно-дієве чи наочно-образне мислення з так званою палеонтологічною, напівшизофренічною логікою. Розум людини частіше просто прислуговує її організменним інстинктам, потягам, емоційним переживанням, не встановлюючи суспільнозначимих обмежень здорового глузду чи моралі. І не тільки в Африці чи в джунглях Амазонії, а й зовсім поряд з нами…

Проблеми буття людини у зв’язку з еволюцією її становища у світі в індустріальну епоху як вузькоспеціалізованої продуктивної “клітини суспільства” - знеособлювання, функціоналізація, манкуртизація, підкорення механізмам маніпуляції з боку реклами і ЗМІ, поширення ринкових цінностей з безупинною гонитвою за горизонтом матеріальних благ, що необмежено розширюється, безперспективні пошуки смислу життя “атомістичного” індивідуалізму тощо – породили неабияку тривогу наймудріших людей планети – філософів, що виразилось у виникненні окремих напрямків пошуку – екзістенціалізму, постмодернізму тощо.

Як зазначають філософи, аналізуючи “кризи демократії” у сучасному суспільстві: “Сьогодні вже не маси становлять проблему, сьогодні проблема полягає в індивідові, …нова проблема, яка ще довго переслідуватиме нас, …сьогодні, в очікуванні свого розв’язання, ця проблема дедалі більше спантеличує нас. …Чого ми потребуємо насамперед, так це поглибленої та точної діагностики. …Без колективних розмірковувань нічого не змінити” [ Гоше М., Йосипенко С. Про модерне майбутнє європейської України // “Філософська думка”, 2007, № 6, с. 64-73].

***

Еволюція продовжується. Що нового з ’ явилося останнім часом? З середини XX століття у житті людства став все більше проявляти себе новий чинник, який отримав позначення “науково-технічна революція”. Техніка з недавна почала “копіювати” і той орган тіла людини, який відповідальний за її розум. Маємо на увазі мозок й інформатику. За допомогою Інтернету людина нарешті отримала необмежений доступ до будь-якої інформації і таким чином отримала якісно нові можливості розвитку усіх своїх творчих спроможностей - аналітичних, комунікативних і синтезуючих. На часі втручання техніки в досі недоторканну для неї сферу людського, сферу душі. (Що залишиться від попередньої, традиційної людини?).

З кінця минулого століття, на межі тисячоліть ще один чинник людської еволюції проявляє себе як визначальний – чинник глобалізації. Жодна із країн вже не зможе жити без зв ’ язків з іншими, в ізоляції. Більш високий рівень співробітництва – це добре. Але міжнародний розподіл праці може закріпити нерівність і спеціалізацію держав у новому організмі – цілісному суспільстві Землі, одні, більш розвинені народи, будуть займатися нано- і біотехнологіями, інші – здобувати вугілля, виплавляти сталь й переробляти відходи небезпечних виробництв. Щоб жити краще, бути конкурентоспроможними і уникнути небажаної спеціалізації у міжнародному розподілі праці, локальні спільноти людей змушені знову і знову підвищувати потенції і продуктивність праці своїх співвітчизників. Мова йде про необхідність впровадження нових Y - і Z -моделей організації праці самоактуалізованих особистостей на додаток і замість X -моделей, які зарекомендували себе добре у попередніх конвейєрних технологіях. Щоб відповідати новим вимогам колективного співжиття, вже недостатньо тої традиційної дисципліни та індивідуальної автономії (точніше: індивідуалізму) людини, що були характерними для індустріальної епохи. Людина має бути дійсно автономною, самоактуалізованою, тобто такою, що повністю розкриває усі свої потенції і є дисциплінованою ізсередини.

Розмаїття можливостей завжди було в Природі умовою її розвитку. Тож не випадково на даному ступені еволюції від людини вимагається оригінальність в розмаїтті індивідуального. Цього вимагає принцип самоорганізації та самоускладнення, що діє у живій природі об’єктивно, незалежно ні від чиїхось бажань. Продуктивність колективної праці віднині зростатиме не за рахунок вузької професійної спеціалізації (де резерви вичерпані), а все більше і більше за рахунок творчої оригінальності кожної індивідуальної особистості.

Отже, основними причинами, що зумовлюють необхідність розробки нової освітньої парадигми, можна назвати дві :

1. потреби постіндустріального етапу розвитку суспільства,

2. сучасне розуміння сутності особистості, її співвідношення з суспільством.

 

Необхідність зміни освітньої парадигими сьогодні визнається усіма. Але немає згоди у головному – що має бути системоутворюючим елементом, стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття? Сьогодні панівною є думка, що такою родзинкою нової освітньої парадигми має стати особистісно зорієнтований підхід на основі визнання індивідуальності учня, суб’єктивації педагогічного процесу, що включає в собі індивідуалізацію навчання за рахунок збільшення питомої ваги самостійної роботи у школі та дома, надання учневі можливості працювати на тому рівні, який для нього сьогодні є можливим і доступним. Такий підхід дійсно є актуально необхідним, але він не є принципово новим, не вимагає теоретичного обгрунтування, оскільки базується на стократно перевірених ідеях вільного виховання Ж.-Ж. Руссо і принципах людиноцентрованого підходу К. Роджерса. Проблеми полягають лише у його реалізації – фінансуванні, розробці технологій та підготовці нових кадрів.

Коли ж ми задаємося питанням “А що має бути принципово новим у педагогіці XXI століття?”, то особистісно зорієнтовованого підходу виявляється замало – він є необхідним, але не достатнім, він є всього лише підходом. Наше знайомство з проблемою дає підстави висловити думку, що проголосивши необхідність і неминучість втручання в процеси розвитку особистості в межах особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу, педагогіка ще не усвідомлює усю складність проблеми. Адже мова йде про втручання в психічні процеси становлення особистості, більшість з яких досі відбувалися стихійно, некеровано. Справді, як можна враховувати “суб’єктність” учня при організації його спонтанного саморозвитку не враховуючи сферу підсвідомого, не обіпершись на досягнення сучасної гуманістичної психології, психоаналізу та інших галузей психології. Зміни освітньої парадигми вимагають перегляду місії школи і нової професійної підготовки вчителя, оскільки те свідоме, на яке досі частково спиралась традиційна педагогіка, співвідноситься із несвідомим як верхівка айсберга з його підводною частиною (або ж: свідоме - острів в океані несвідомого). Скажіть сьогодні пересічному вчителю, що гуманістична психологія, на яку він має спиратись при реалізації особистісно зорієнтованого підходу, виникла під впливом таких знань про людину як “дзен-буддизм”, “даоїзм”, “тантра”, “йога”, скажіть йому, що він має досконально вивчити психоаналіз Фрейда, Юнга, Фромма, вчення про ближню зону розвитку Виготського, про самоактуалізацію Маслоу, про фасилітацію і психотерапію Роджерса перш, ніж щось говорити про особистісно зорієнтований підхід, і ви перелякаєте його насмерть або ж переконаєте остаточно у непорівнянній вагомості його професії.

Людські спільноти віднині мають заохочувати, сприяти, підтримувати, фасилітувати оригінальну індивідуальність у кожному своєму членові, у кожній частині цілого. Як досягти бажаного? Орієнтирами на цьому шляху самоздійснення людини є :

1. піраміда потреб А. Маслоу з мотивацією самоактуалізації на її вершині і

2. усвідомлення (саморефлексія) полісутнісної природи Homo , суб’єктивності її життєвого світу та природних обмежень її індивідуальної свідомості.

 

Піраміда потреб та мотивацій моделі А. Маслоу сьогодні є надбанням усіх підручників з менеджменту, психології і соціології і не потребує детального представлення. Що торкається саморефлексії природи людини, то це зовсім нова проблема педагогіки. Раніше системи відтворення нового покоління зосереджувались на якихось окремих якостях людини (принцип раціональної моносутності) і відповідно формували виховний ідеал, змінний впродовж історії людства і залежний від регіональних особливостей. Сьогодні ж ми ставимо на порядок денний урахування, збереження і розвиток усього розмаїття якостей людини (постмодерний принцип полісутності). Виховним ідеалом XXI століття стає вільна само актуалізована особистість з розмаїттям творчих якостей.

 

Чого не знає про себе пересічна людина і чим досі не займалася педагогіка?

Дві тенденції зміни становища людини в сучасному світі вже вважаються хрестоматійними – тенденція до глобалізації – зростання взаємозалежності і цілісності людського суспільства та тенденція до зростання автономії – свободи, індивідуальності людини. Тероризм, тоталітаризм, фобії, шовінізм, прихватизація, рекет, прояви дурості і обман політиками свого народу, маніпуляції його свідомістю – інші прикмети нашого сьогодення. Як вижити у сучасному світі? Відповідь на це питання можливо знайти, лише розібравшись попередньо з питанням “Що є людина?”.

З одного боку, постіндустріальне суспільство формує нові вимоги до продуктивної людини – бути індивідуальністю з оригінальним розмаїттям творчих здібностей, з іншого боку, біологія людини залишається стабільною, а її психіка не встигає спонтанно і своєчасно реагувати на ці нові вимоги постіндустріального суспільства. В результаті виникають психічні кризи та інші наслідки.

Людина все ще залишається більш недосконалою, більш примітивною істотою, аніж представляє себе в своїх очах чи хоче виглядати в очах інших. Водночас зарозумілість, пихатість, самовпевненість є чи не основними її рисами. Незважаючи на таку зарозумілість людини, що природно випливає із суб’єктивності її індивідуального життєвого світу, слід визнати підпорядкованість її еволюційного розвитку об’єктивним природнім законам. Людина ніколи не була і не буде Царем над Природою. Її еволюція лише частина еволюції Природи. Можливо людина сучасного виду перетвориться в іншу істоту або зникне з лиця планети, виконавши призначену їй місію [ читай про “дітей Індиго” у статті В. Бак. Школьное образование и еволюция человечества // ДШУ № 12, 2007]. Вірогідніше всього, люди стануть спеціалізованими клітинами нового живого організму вищого рівня складності – цілісного суспільства Землі. Потреби розвитку такого вищого організму – цілісного суспільства Землі вже проявляють себе у процесах глобалізації, вони вимагають від людини вже сьогодні більшого прояву інших сутностей, аніж у попередню епоху роз’єднаного світу, інших сутностей, аніж у недавню індустріальну епоху – час між промисловою та науково-технічною революціями. Освітні системи мають реагувати на ці нові виклики прогресу.

Ми змушені визнати, що сучасна людина не знає своєї істинної природи, не володіє тими знаннями, що вже є у розпорядженні вузьких спеціалістів. Вона не знає, наскільки близька чи віддалена від тваринного світу, не знає співвідношення біо-соціо у своєму єстві, не знає, що є її свідомість і її несвідоме, як вони співвідносяться і взаємодіють. Вона не знає, в якій мірі нею правлять тваринні інстинкти, і не хоче цього знати. Її плотські бажання, потяги не мають ніяких внутрішніх обмежень. Вона водночас агресивна і боязлива, підступна і доброзичлива, заздрісна і співчутлива, зла і доброчинна… така і не така. Яку б характерологічну рису ми б не взяли для опису сутності людини, ми зобов ’ язані взяти і протилежну, її опозицію. Дослідники, письменники, художники завжди відзначали подвійність, амбівалентність природи людини, її темні і світлі сторони, сяючі вершини її досягнень і зяючі пустоти глибинних печер. Але пересічна людина не помічає цього, як не помічає повітря, яким дихає, подібно тому, як риба не помічає води, у якій плаває. На часі більш глибокий погляд людини на себе як вище творіння живого світу, який має трансформуватись у відповідні зміни освітньої парадигми.

Як же розібратись з питанням “Що є сучасна людина?”? Автор бачить розв’язання проблеми на шляху поглиблення людиною рефлексїї себе, собі подібних і суспільства й на цій основі більш глибокого усвідомлення смислу життя людини та її призначення у Всесвіті. Кожна людина, в тій чи іншій мірі, має зародки таких позитивних рис саморефлексії як бачення себе очима інших, почуття гумору, іронія над собою, співчуття до інших, творчий оптимізм. І це вселяє надію щодо майбутнього.

Сталося так, що людина спочатку, з народженням свідомості дещо неправильно визначала свою унікальну роль і призначення у Всесвіті. Вважається, що найбільший внесок у корегування цієї позиції внесли Копернік, Дарвін і Фрейд. Як пояснює І. Смолянський: “Копернік виштовхнув людину із центру Всесвіту і закинув на одну із невеликих планет в одній із безлічі Галактик. Дарвін скинув людину з трону навіть на цій зеленій планеті і поставив у ряд з іншими мешканцями. Тепер лише перевага розуму, спроможність усвідомлювати саму себе і свої дії дозволяли Людині підтримувати самооцінку, що захиталася. Фрейд наніс останній, самий тяжкий удар. Він відняв у Людини свідомість, показав, що хвалений розум використовується людьми перш за все для самообману, а поведінка наша визначається імпульсами і потребами, про які ми частіше всього не маємо ані найменшого поняття” [ Смолянский И. Фрейд // Психология для всех, 2004, № 11 (56) ].

Зігмунд Фрейд правильно звернув увагу на реальне співвідношення у психіці людини свідомого та несвідомого. Таке співвідношення означає не що інше, як переважання у єстві людини інстинктивного, чуттєвого, тваринного. І в цьому немає нічого дивного, адже людина відрізняється за своїм генотипом від братів своїх молодших лише на декілька відсотків. “Свідомість людини – це лише острів в океані її несвідомого” – така інформація про людину є вже звичною для вузьких спеціалістів і, на жаль, майже невідомою для загалу і неусвідомленою ним на рівні практичного, повсякденного мислення. Особливо такий стан невідання є згубним для сучасного менеджменту та практичної педагогіки, яким у першу чергу треба знати “що є людина й як їй вдосконалюватись?”. Отже, розпочата Коперніком, Дарвіном і Фрейдом робота з уточнення місця людини, смислу її життя та призначення на Землі й у Всесвіті ще далека до завершення. Разом з тим, ми вступаємо в нову, постіндустріальну епоху, де питання, полишені на потім, уже вимагають негайного розв ’ язання.

Пересічна людина майже нічого не знає про себе із того, що вже знають про неї вузькі спеціалісти-людинознавці із таких галузей науки, як то: антропологія, психологія, філософія та ін. Практично будь-яка галузь гуманітарної науки акумулює знання про людину. Однак, існує величезна прірва між тією інформацією, що накопичена про людину наукою, літературою, мистецтвом і тим, що має пересічна людина у розпорядженні своєї побутової свідомості (пам’яті, мислення). Ситуація така, що спільнота в цілому вже володіє певними знаннями, а кожна окрема людина - ні. Співвідношення знань аналогічне співвідношенню між суспільною та індивідуальною свідомостями як системами відображення.

Які ж конкретні знання про природу людини, її сутність (єство) накопичені мистецтвом і філософією, але досі не стали надбанням її індивідуальної свідомості? Мислителі усіх часів і народів споглядаючи людське життя, найперше робили спроби уяснити собі і пояснити іншим природу людини. Так стародавня китайська мудрість стверджує, що “усі звірі сидять усередині кожної людини” і що досі не було “жодного звіра, у якому б сиділа хоча б одна людина”. В руслі розвитку цієї ідеї у XX столітті антропологи і психологи доходять висновку про так звану “геологічну” будову організму і психіки людини. Попередні шари біології людини не зникають і не заміщуються новими, а опускаються у її глибини, слугуючи поставщиками біологічної енергії для нових утворень. Саме ця концепція, що отримала назву закону напластування, змушує нас дивитись на людину як на істоту, в якій відображається увесь Всесвіт. Усе, що виникало і було присутнє на попередніх ступенях еволюції живого, міститься в людині. Саме цим зумовлений величезний діапазон проявів поведінки людини – від найогиднішої, з точки зору певних критеріїв суспільної моралі, до божественної. Мова тут йде не про поділ людей на хороших і поганих, а про те, що у єстві кожної людини усе є. Різниця лише в тому, що назовні виходить воно різною мірою в залежності від отриманого виховання та зовнішніх обставин.

Цитування висловлювань мудрих світу цього про сутність людини може зайняти сотні і тисячі сторінок тексту. Ще Платон сказав : “Легше догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж про людей” [ Таранов П.С. От Соломона до Роджерса Бєкона. – М.: ООО “Изд. АСТ”, 2000. – 448 с. – С. 117]. Християнство, наклавши на людину проекцію абсолютної особи Творця, утвердило самоцінність людини і надавши їй певну свободу волі, не змогло позбавити її подвійної сутності як носія добра і зла, доброчесності і гріховності. Разом з тим, християнство започаткувало визнання індивідуальності людини, тоді як попереднє язичество майже не відокремлювало її від природи і общини. В Новий час, коли мислителі почали стверджувати віру в безмежні можливості людини, французький вчений і філософ Блез Паскаль (1623-1662), маючи критичне мислення, після глибоких роздумів змушений був підтвердити тезу християнства про нікчемність та подвійну природу людини, визначивши її як “мислячу очеретину”, “славу і покидька Всесвіту”, “велич у ницості”, “середину поміж нічим та всім” [ Паскаль Б. Мысли. – М., 1994. - С. 114, 76, 65]. 300 років по тому релігійний філософ XX століття Микола Бердяєв (1874-1948) визнав, що саме Паскаль краще за всіх виразив суть природи людини і підтвердив, що людина як і раніше “подвійна й протиречива істота, істота в найвищій мірі поляризована, богоподібна й звіроподібна, висока і низька, свободна і раба, однаково здібна до піднесення і падіння, до великої любові й жертовності, до великої жорстокості й безмежного егоїзму” [ Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека (Опыт персоналистической философии)].

 

 

2. Про полісутнісне Homo з точки зору сучасних мистецтв і філософії

 

Письменники, поети і художники були чи не першими, хто відобразив розмаїття сутнісних рис людини у всій повноті, однак без пояснення причин такого розмаїття. Пояснювати таке намагалися філософи, а потім виокремлені із філософії науки – психологія та десятки інших, які називають гуманітарними. Сьогодні усі вони одностайно визнають людину складною, напередбачуваною істотою, описують багаточисельні прояви її поведінки і сутності, зокрема:

1) як єдиної істоти, котрій властиве прямоходіння та вертикальна конструкція ;

2) як єдиної істоти, яка володіє символічною свідомістю – досі невідомою природі системою випереджувального відображення;

3) як істоти, яка постійно “мандрує”, тобто прагне йти за обрій;

4) якій завжди властива надія;

5) як істоти творчої, здатної створювати нове, досі невідоме;

6) агресивної, у якої без опертя на інсти н кт агресії неможлива ніяка творчість;

7) як єдиної істоти, котра вміє створювати знаряддя праці і техніку для посилення можливостей її органів ;

8) як істоти постійно сексуально стурбованої на відміну від інших тварин – сезонно сексуальних ;

9) як істоти, здатної співчувати іншим живим істотам;

10) як жорстокої істоти, здатної витончено вбивати представників свого виду ;

11) як істоти, якій властиве почуття гумору і яка здатна сміятися ;

12) як злочинної істоти, позаяк лише людина може розрізняти добро і зло та свідомо творити останнє ;

10) як істоти, здатної однаково любити і ненавидіти ;

14) як істоти серед усіх живих істот найбільшою мірою здатної до мімікрії і хитрощів;

15) здатної брехати і зраджувати;

16) як істоти, якій властиві заздрість, властолюбство, марнославство і підлість;

17) як істоти, якій властиві гордовитість, зверхність, пихатість;

18) як істоти, схильної до надмірності у всьому;

19) як істоти вольової, дисциплінованої ізсередини, здатної частково приборкувати свої інстинкти та емоції і спрямовувати життєву енергію на такі види діяльності, використання результатів якої може бути як завгодно віддаленим у часі;

20) як істоти, яка бере участь у створенні себе в соціальному середовищі.

 

Філософ В.Г. Табачковський (2005), не претендуючи на повноту, виокремлює понад 70 із сутнісних проявів людини. Досліджуючи філософську і мистецьку феноменологію людської сутності, він цитує переконливі висловлювання близько сотні філософів, письменників і психологів [ Табачковський В.Г. Полісутнісне homo : філософсько-мистецька думка в пошуках “неевклідової рефлективності”. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. – 432 с.]. Звісно, художники, письменники та поети наділені здібностями бачити явища образно, в усій їх цілісності. Тут мова йде не лише про аналітичні здібності раціонального розуму дослідника, а й про емоційно-чуттєву сферу, яка сприймає цілісно, образно, на рівні напівсвідомого (колективного насвідомого, індивідуального підсвідомого і надсвідомого). Разом з тим, усе, що відображають філософи-феноменалісти і митці, сьогодні отримує все глибше науково-природниче пояснення, насамперед, в психології. Це вселяє надію на можливості більш глибокого аналізу, а потім й синтезу по-новому.

***

Що робити з розмаїттям сутнісних властивостей людини? Як класифікувати їх? Які визнати найсуттєвішими? Як оцінювалися ці властивості раніше, впродовж історичних часів, в Новий час, і як маємо їх оцінювати сьогодні? Чи втручатися у їх формування (становлення)? Якщо так, то як? – Усі ці питання постали сьогодні на порядку денному педагогіки і набувають статусу найактуальніших.

Кількість сутностей людини не зменшується з часом. Навпаки, чим уважніше дослідники придивляються до людини, тим більше розрізняють у ній суттєвого. Якщо до останнього часу ( XX ст. включно) були намагання виокремити в людині щось найважливіше (наприклад, любов до Леніна або відданість ідеї побудови комунізму за життя нинішнього покоління), то сьогодні переважає думка про цінність усього розмаїття властивостей людини. І дійсно, тільки-но ми спробуємо видалити із переліку якусть сутнісну рису, як тут же виявляється її зв’язок з іншими та призначення. Любов і ненависть, добро і зло – приклади того. А візьмемо пиху – найперший із семи смертних гріхів людини. Чи могла б людина існувати без гордовитості, пихатості, почуття зверхності й самовпевненості? Чи могла б людина розв ’ язувати нові задачі в умовах повної чи часткової невизначеності без суб ’єк тивного почуття упевненості у своїх силах? Звісно, ні, не змогла б. Отже, маємо переплетіння, єдність позитивного і негативного, і дуже добре, коли людина здатна проявляти себе у широкому діапазоні.

Запитання “щ о є хороша людина? ” стояло завжди . Вже у давнину дуже цінувалися розум і стриманість, самовладання людини. Арістотель (384-322 р.р. до н.е.), усвідомлюючи широкий діапазон проявів людини, вважав добрими якостями середину між крайнощами і був близьким до сучасних поглядів. Намагання у попередні часи якимось сутностям людини надавати перевагу перед іншими сьогодні пояснюється схильністю тільки-но народженого раціонального розуму до пошуку першосутності у всьому, насамперед у зовнішній дійсності. Так було з початків виникнення свідомості і вчені ще недавно намагалися віддавати перевагу одній теорії, одному поясненню. Марксисти-ленінці – чи не найяскравіший приклад того. Сьогодні плюралізм думок і неоднозначність пояснювальних моделей вважається явищем не лише допустимим, а й необхідним. Визнання багатомірності й взаємозв’язків у явищах природніх і соціальних змусило визнати і неминучість та доцільність розмаїття сутностей у природі й проявах людини. Такою є наукова парадигма на початку III –го тисячоліття.

***

Сьогодні, коли суспільство стурбовано заговорило про зміну освітньої парадигми, а саме, про становлення всебічно розвиненої особистості у відповідності з потребами нової епохи, виникла потреба уточнити питання “що є особистість взагалі і яким є її ідеал сьогодні?”, “чи повинна педагогіка створювати особистість за зразком-ідеалом, чи обмежитись створенням умов спонтанного “вільного” виховання?” . Мало відповісти на ці питання. Далі постають питання технологічні : як досягти результату з врахуванням наявних ресурсів.

Що маємо на увазі, порушуючи питання про більш глибокий рівень саморефлексії? Саморефлексія – це погляд людини, немовби збоку, на саму себе. – На що і що конкретно необхідно поглибити свій погляд? – Насамперед, на свою свідомість і своє несвідоме як на системи відображення свого тіла, зовнішньої дійсності і процесів їх взаємодії. Маємо два ключові питання, без попереднього прояснення яких годі й думати про перехід на новий рівень саморефлексії. Це питання 1-е “що таке свідомість людини і суспільства, як вони співвідносяться?” і питання 2-е “яким є співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини?”. Відповідаючи на ці питання, необхідно якомога швидше передати на рівень свідомості пересічної людини ті знання про її сутність, які вже є в розпорядженні вузьких фахівців з людинознавства.

Чи була коли-небудь свідомість об ’ єктом педагогічних впливів і яких? Так, люди завжди передавали наступним поколінням знання про світ і норми поведінки у цьому світі. Змінювалися лише обсяги, форми і методи передачі знань, вмінь і навичок. Про становлення свідомості в онтогенезі питання не ставилося. Фактично, відбувалося генетичне, стихійне становлення свідомості молодого покоління. Свідомість як цілісний феномен ще ніколи не була об’єктом свідомих науково обгрунтованих педагогічних впливів. В жодній країні ні про яку оптимальність цих впливів досі не йшлося. В одні часи десь надавали перевагу оволодінню військовою справою, в інші часи – вивченню мов, включно стародавніх (мертвих). В епоху індустріалізації надавали перевагу знанням про природу і техніку та оволодінню раціональним мисленням; в країнах з тоталітарними режимами, крім того, – засвоєнню ідеологічних догм. Сьогодні виникла мода на економістів, менеджерів і юристів. Відомий журналіст С. Соловейчик (1999) із великим здивуванням писав: “...лише 4% американських д i тей вивчають ф i зику в обсяз i , який можна пор i вняти з нашим. Але лауреат i в Нобел i вської премії в Америц i чомусь значно б i льше, н i ж у нас”.

Отже, свідомість як об’єкт педагогічних впливів є визначальним елементом більш загальних утворень, якими є людина, індивід, особистість, індивідуальність, поведінка, психіка. Педагогіка, пам ’ ятаючи про специфіку, не може і не повинна займатися свідомістю як окремим об ’ єктом, а лише у зв ’ язку з іншими системними утвореннями і задачами. Якими саме? – Насамперед, з несвідомим, про яке пересічна людина знає ще менше, ніж про свідомість. Це питання ми спробуємо розглянути у наступних розділах.

Спроба популяризувати наукові знання про свідомість людини для широкого загалу у формі просторових багатовимірних моделей індивідуальної та суспільної свідомостей була здійснена нами у статтях [ДШУ, №№ 4, 5, 6. - 2007] . Спроба переконати читача на прикладах поведінки політичної еліти у його недостатній увазі до тваринного єства людини була здійснена нами у статтях [ДШУ, №№ 10, 11, 12. - 2007], [ДШУ, № 1, 2008] .

 

 

3. Свідомість людини, спільноти і суспільства, як вони співвідносяться і взаємодіють? Що відомо про це сучасній науці?

 

1. Що ж ми знаємо сьогодні про свідомість? Як це не дивно, але пересічна людина майже нічого не знає про свою свідомість як феномен і функцію психіки. Говорячи про незнання пересічної людини, ми змушені відносити сюди і людей із вищою освітою і навіть вчених з науковими ступенями і званнями, окрім тих, звичайно, що мають вузьку спеціалізацію у даній галузі науки. І в цьому незнанні немає нічого дивного, оскільки досі не існує загальноприйнятого, інтерсуб’єктного поняття “свідомість”. Кожен з нас вкладає в це слово свій власний смисл. У повсякденному житті ми не помічаємо свою свідомість подібно тому, як риба не помічає води, у якій плаває, а наземні тварини не помічають повітря, яким дихають, подібно тому, як людина не помічає свого здоров ’ я, коли його має.

“ Питання щодо психологічної природи свідомості наполегливо і навмисно обходиться у нашій науковій літературі. Його намагаються не помічати, нібито для нової психології воно не існує зовсім”, - писав із цього приводу ще в 1925 році класик вітчизняної психології Л. Виготський. Із тих пір ситуація не змінилась і сьогодні підручники з психології традиційно надають свідомості увагу лише на півтора-двох сторінках.

Тезу про загальну необізнаність щодо феномену свідомості на початку XXI ст. ми підтверджуємо висловлюваннями авторитетних спеціалістів. “На жаль, філософія і наука не можуть похвалитися тим, що вони за тисячі років свого існування і розвитку дійшли до скільки-небудь однозначного визначення свідомості”, – констатує стан справ у 2004 році у передмові до російського видання книги Г. Ханта доктор психології, проф. В. Зінченко. А доктор філософії РАН Н.Юліна у своїй оглядовій статті “Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования” пише: “Історія дискусій із проблеми свідомості в англомовній філософії за останні 50 років являє собою один із прикладів інтелектуальної драми...”. І далі : “Що стосується таємниці свідомості, то тут царює збентеження : не ясно, з якого боку до неї можна підійти та якими засобами розкрити. ...Усі минулі та теперішні спроби намалювати більш чи менш несуперечливу й теоретично прийнятну картину свідомості зіштовхуються з тим, що перед дослідником постає заплутаний клубок феноменів, іменованих “свідомість”, розплутати який виявляється найвищою мірою трудомісткою з надто туманними перспективами задачею… ані в учених, ані у філософів сьогодні нема ясності, що слід уважати фактом свідомості, незалежно від тих чи інших теорій свідомості” .

Коли говорять про відсутність загальноприйнятого інтерсуб’єктного поняття “свідомість” у науковців, то мають на увазі, що сучасні філософські концепції свідомості простягаються від пан-психізму (розмазування свідомості по всьому Всесвіту) до її повного заперечення (елімінативізм), а однакові слова-терміни тлумачаться різними авторами по-своєму. Що торкається психологічних концепцій свідомості, то “Міжнародний словник з психології” (1989), за свідченням Юліної, констатує : “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано”.

Серед тих науковців, хто сьогодні торкається проблем свідомості більшість вважає її такою функцією головного мозку, що притаманна лише людині. Однак є й інші думки. Так французький філософ А. Бергсон (1859-1941), автор відомої праці “Творча еволюція”, уважав, що навіть “найбільш скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності вільно рухатись”.

Що стосується пересічної людини на пострадянських просторах, то під свідомістю і самосвідомістю вона розуміє, зазвичай, свідомість у вузькому ідеологічному сенсі слова – національну, релігійну, класову, партійну, патріотичну, групову тощо. Свідомості селянина та пролетарія, “оунівця” та “червоноармійця”, націоналіста та інтернаціоналіста, члена партії і безпартійного – приклади цього. Звісно, це зовсім не те, що має на увазі наука. До вище сказаного можна додати й питання про співвідношення свідомості і розуму. Не ясно, що з них є суб ’єк том, а що предикатом , яке поняття є родовим, а яке видовим. Той же А. Бергсон авторитетно стверджував : “чисте сприйняття... є нижчим ступенем розуму, розуму без пам ’ яті”. Розкриймо будь-який словник, психологічний, філософський чи тлумачний, і ми не знайдемо там переконливих пояснень, чи розум містить у собі свідомість, чи навпаки. На початку XXI ст. це питання все ще залишається неясним, дискусійним: “Можна припустити, що будь-який автономний еволюціонуючий фрагмент Всесвіту, досягаючи певного рівня складності, починає вести себе достатньо “розумно”, відповідним чином реагуючи на перешкоди своєму розвиткові. …До “розумних систем”… можуть бути віднесені як достатньо розвинені соціуми в цілому (населення країн, міст та ін.), так і достатньо розвинені бюрократичні структури і соціальні інститути”.

Отже, до однозначного повсякденного та, навіть, наукового розуміння феномену свідомості ще далеко. У зв’язку з цим у сучасній педагогіці виникають нездоланні перешкоди на шляху розв’язання актуальних проблем виховання і розвитку, насамперед, у частині мотивації діяльності. Про це й піде мова далі.

Л. Виготський у тому ж 1925 році констатував : “Ігноруючи проблему свідомості, психологія сама закриває собі доступ до дослідження скільки-небудь складних проблем поведінки людини”. А ще раніше видатний педагог XIX ст. К.Ушинський попереджав: “ Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також в усіх відношеннях. ...ніхто не вагається у тому, що головна діяльність виховання виконується в царині явищ психічних... У такому випадку, скажуть нам, педагогів ще немає, і не скоро вони будуть. Це цілком припустимо ; але, тим не менше, положення наше справедливе”.

Об’єднуючи авторитетні висловлювання К. Ушинського і Л. Виготського, ми їх мовою формулюємо робочу гіпотезу : “Без залучення психології розв’язання сучасних проблем педагогіки не є можливим, а в психології стрижнем проблем поведінки людини є проблема свідомості, про яку ми, батьки і професійні педагоги, досі майже нічого не знаємо”.

Ми не випадково зловживаємо тут кількістю висловлювань відомих вчених на підтвердження тези про загальне невігластво щодо феномену свідомості, хоча висновку про актуальність досліджень свідомості у контексті сучасних проблем особистісно зорієнтованої освіти дійшли самостійно у процесі власної педагогічної практики і написання рукопису книги “Онтогенез свідомості і педагогічний процес...”. Ми змушені посилатися на авторитети, оскільки наш голос ще не є помітним. Спілкуючись недавно з одним із відомих в Україні фахівців з педагогіки, доктором педагогічних наук, проф. П. щодо можливості отримати поради відносно нашої праці, оскільки її тема знаходиться в межах його наукових інтересів, ми були здивовані почутою у відповідь реплікою “Я займаюсь проблемою індивідуалізації..., при чому тут свідомість? Якщо Вас цікавить щось про свідомість, раджу звернутися до Інтернету”. А декілька місяців раніше у відповідь на запит до одного із міжнародних благодійних фондів стосовно можливості підтримки нашого дослідження, ми отримали письмово “експертну думку” завідувача кафедри педагогіки і психології одного із престижних київських університетів, проф. Г., де було буквально сказано, що хоча “ми не вважаємо себе фахівцем у цій царині і не маємо тексту роботи, назва одного із розділів “Свідомість як критерій розвитку цивілізації” нам видається науково некоректною”, “швидше за все, книжка, яку підготував автор, має право на існування, але ніщо не свідчить про її спрямованість чи корисність саме для...”.

Таким чином, наша стурбованість щодо необізнаності педагогічної громадськості з проблемою свідомості та першоосновами особистісно зорієнтованої педагогіки, що виникла під час практичної діяльності в середній школі і стимулювала роботу з узагальнення та популяризації надбань теоретичної думки в галузі психології та філософії для широкого педагогічного загалу, лише посилилася після спілкування з представниками теоретичної педагогіки , що працюють у вищій школі.

Проблема осмислення теми в даному випадку (як і аналізу будь-чого взагалі) полягає у тому, чи надаємо ми певного значення та смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. (Аналогічно тому, чи є дрібницею у формуванні психіки і свідомості, зокрема, кримінальне отроцтво кандидата на посаду Президента держави). Те, що ми тут маємо на увазі, найкраще пояснює приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Чи можна сказати, що фізіологічний зір птаха гірший за зір людини? Мабуть, ні! Але що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обабіч шосе? Орел добре бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання та технології виготовлення, економіка автомобілебудування, маркетинг, спортивні змагання (гонки) та показники рекордів, деталі під капотом і в салоні, тенденції та перспективи й багато чого іншого, пов’язаного з автомобілем. Він бачить (сприймає) наяву і в уяві. І усе це зміст свідомості.

Погляд пересічної людини по відношенню до вищезгаданого автомобіля знаходиться десь між поглядом орла на “неїстівну пляму” і поглядом інженера зі спеціальною освітою. І так у всьому : одні щось розрізняють у речах і явищах, інші не бачать ніяких деталей ані наяву, ані в уяві. Отже, справа у тезаурусі і контекстах - найвагоміших надбаннях свідомості людини!

Пропонуючи даний матеріал для обговорення, ми зазвичай запитуємо співбесідника : “А який рівень Вашого розрізнення даної тематики?”. Результати, як і належить їм бути – між поглядом орла та вузького фахівця.

 

2. Якщо ж ми досі не знаємо, що таке свідомість, то як можемо відтворювати, виховувати нове покоління? – Як і раніше, - може бути відповідь. Однак, це “як і раніше” уже вичерпало себе. На початку XXI століття ми зіштовхуємося з новими реаліями, які вимагають більш досконалих виховних технологій. Дві тенденції зміни становища людини в сучасному світі вважаються хрестоматійними : тенденція до глобалізації – зростання взаємозалежності і цілісності людського сусп i льства, та тенденція до автономії людини – зростання її свободи й індивідуальності. Ми не випадково називаємо ці тенденції хрестоматійними, загальновизнаними. Адже про них уже йде мова в п i дручниках, зокрема, на них звертає увагу кер i вник авторського колективу розробник i в підручника “Людина в сучасному св i т i ” Р. Арцишевський: “Зростання автономії людини – це зростання рівня індивідуалізації, її свободи”, - навчає підручник. І далі: “…утвердження принципів свободи й автономії в сучасній свідомості, розвиток практичних форм їх втілення в сфери права і політики (демократія, соціальний захист, права людини) є свідчен-ням того, що на зламі століть парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір”.

Порівняймо сказане Арцишевським із тим, про що писав видатний педагог С. Гессен ще на початку XX століття :

“ Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути доцентрова сила особистості для того, щоб зовні, на поверхні, дати той самий результат: однаковий рівень моралі та вільної дії. ...ми безумовно можемо сказати, що протиставлений особистості матеріал зовнішніх культурних змістів має безумовну тенденцію до зростання, і, унаслідок цього, досягнення в наш час того ж рівня моральної свободи вимагає значно більшого вольового зусилля, значно більшої доцентрової сили особистості, аніж дві з половиною тисячі років тому. …нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам”.

Р. Арцишевський говорить про неминучі тенденції еволюції суспільства, С. Гессен попереджає про неминучі для людини нові проблеми і труднощі, пов’язані з цим. Чому ж “нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам”? Спробуємо коротко деталізувати те, що мали на увазі ці автори, стосовно поточного моменту. Що ж протистоїть одне другому? Досі вимагалося від людини (і продукувалося усією системою навчання і виховання) бути високопродуктивною вузькоспеціалізованою “клітиною” (чи гвинтиком) індустріального суспільства. Досягнення такого ідеалу супроводжувалося знеособлюванням, функціоналізацією, заохочуванням конформізму і “атомістичного” індивідуалізму, манкуртизацією, підкоренням людини механізмам маніпуляції з боку реклами, ЗМІ, окремих груп і партій, поширенням ринкових цінностей і, як наслідок цього, утратою Бога в душі людини і будь-якого смислу життя, окрім безупинної гонитви за горизонтом матеріальних благ, що необмежено розширюється. Тепер суспільство формує нові вимоги до продуктивної людини – бути не лише глибоко спеціалізованим вузьким і слухняним фахівцем, а й індивідуальністю з оригінальним розмаїттям творчих здібностей. З іншого боку, біологія людини залишається стабільною, а її психіка не встигає спонтанно та своєчасно реагувати на ці нові вимоги постіндустріального суспільства. Це також безпосередньо стосується і нашого повсякденного життя в Україні початку XXI століття. “Такі реалії призводять до небачених темпів мутацій. Як вважають експерти, мільйони людей охоплює зростаюче відчуття непевності і тривоги. Вони втрачають орієнтири, спроможність адекватно сприймати події і керувати подіями, які безперервною лавою падають на них. Немотивований страх, масові неврози... Невизначеність та роздратований скептицизм... Таким суспільством ми є сьогодні. Проте ще ніхто з політиків та науковців навіть не підходив до розгляду українських реалій під таким кутом” – так уважає за необхідне висловити свою стурбованість тим актуальним питанням, що нами розглядається, академік НАНУ В. Литвин, безумовно компетентна людина. Глобалізація, прихватизація, рекет, прояви дурості і обман політиками свого народу, маніпуляції його свідомістю – прикмети нашого українського сьогодення. “Ми такі бідні тому, що дурні. А дурні тому, що такі бідні” – віщає народна мудрість. Як можна тлумачити це народне прислів ’ я, якщо брати до уваги, що Бог не зобидив Україну природними ресурсами? І можливо найцікавішою із тем, які обговорюються в цьому контексті, є не стільки теперішній ганебно низький рівень життя середньостатистичного українця, скільки відсутність перспектив його покращення у майбутньому. Адже сьогодні ми не знайдемо жодного експерта чи провидця, який стверджував би щось оптимістичне щодо термінів, коли такі країни як Україна чи Росія наздоженуть за рівнем життя Ісландію, Норвегію чи Нову Зеландію. Як бути та що робити, коли різниця у рівнях добробуту розвинених країн і тих, що розвиваються, постійно збільшується? – це має бути питанням № 1 для еліти молодої держави. Якою є та ланка, що допоможе витягти увесь ланцюг? Прискорення при х ватизації? Випереджальний розвиток металургії, машино будування, електронної, ядерної промисловості чи біотехнологій та сільського господарства? Чи можливо доцільніше замість пошуків резервів внутрішніх сил просто здатись комусь у полон або ж, що те саме, проситись “голодранцями” в НАТО, ЄС, в ЄЕП?

Як би це не здавалося дивним, такою ланкою, ухопившись за яку можна витягти весь ланцюг, усе частіше визначають освіту і навіть говорять про зміну освітньої парадигми. Але що це – інтуїтивне знання істини окремими фахівцями чи точно розрахований прогноз? Мабуть перше, оскільки в іншому випадку ця думка вже матеріалізувалась би у відповідних програмах і оволодівала б якщо не масами, то принаймні частиною засобів масової інформації. Спробуймо розібратись з інтуїцією. На поверхні лежить висновок, що дійсно, хороша освіта вже дає змогу “наздогнати Америку”, як мінімум, певній частині співвітчизників шляхом еміграції. І цей чинник вже діє. Але ж це часткове вирішення проблеми. Питання – як “наздогнати Америку, не виїзджаючи до неї? – залишається без відповіді. Одним із намірів пропонованої роботи є спроба сприяти знаходженню відповіді і на це питання, зокрема, розгадати сенс прислів’я “Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні”.

Ми виходимо з припущення, що на початку постіндустріальної епохи все більш глобалізованого суспільства мова вже не може йти про випереджальний розвиток якоїсь одної галузі господарства чи науки. Єдиний резерв розвитку, що залишається у відсталої спільноти – це вдосконалення самої людини, насамперед, її рефлексивних здібностей – стрижня свідомого відображення й активного перетворення дійсності. Іншими словами, на початку XXI ст. мова може йти навіть про зміну менталітету, якщо не всього народу, то хоча б його еліти. (На думку спадає запитання із популярного підручника з економічної теорії “Що станеться, якщо якимось дивом миттєво поміняти місця проживання народів Швеції та Ефіопії, залишивши там усе матеріальне?”).

Як бачимо, ситуація, що складається у сучасному світі та в Україні зокрема, не проста. Досі звуження і поглиблення спеціалізації людини індустріальної епохи посилювало її доцентрові сили лише з одного напряму. Де взяти додаткові доцентрові сили в інших напрямах, щоб нові суспільні реалії не розчавили біологічно слабку людину? Як вижити у сучасному світі? “Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні” – що ж відображає це народне прислів’я? Зв’язок бідності з дурістю у вигляді зачарованого кола? Відповідь на це питання можна знайти, лише розібравшись попередньо з запитанням “Що є людина?”, яке включає й запитання “Що є свідомість?”. І, можливо, у результаті таких пошуків наш висновок буде не на користь подальшого звуження професійної спеціалізації людини, можливо ми краще зрозуміємо вигуки відчаю “Назад, до природи!”, які час від часу лунають із вуст стурбованих представників мислячого людства.

Проблема людського виміру не є новою. “Пізнай самого себе!” було викарбувано на вході дельфійського храму Аполлона, цю гному приписують одному із семи стародавніх мудреців Греції Хілону ( VI ст. до н.е.), потім її часто повторював Сократ, надаючи їй більш глибокого змісту, і через тисячоліття вона стала наскрізною для філософії Гегеля: “Вище досягнення для духу полягає в тому, щоб знати себе”. Між першим “Пізнай самого себе!”, що означало “Перевір себе в бою, в діяннях!”, і світоглядним висловлюванням Гегеля дистанція величезного розміру. Між ними величезний відрізок еволюції свідомості – від свідомості невеликих спільнот (родів, племен, народностей) до інтегрованої свідомості багатомовних релігійних спільнот, націй, регіональних цивілізацій, свідомості суспільства Землі.

Виокремлення індивідуальної свідомості людини із спільнотної свідомості, виникнення самосвідомості також є визначальними етапами на шляху еволюції живого світу. Як це не здається дивним для сучасної, не тільки пересічної, а й високоосвіченої людини, історія індивідуальної свідомості, на думку багатьох фахівців, нараховує не більше 10 тис. років, а самосвідомість – основа становлення індивідуальності як масове надбання Homo sapiens виникає лише в Новий час [18] і ще й досі залишається примітивною. І дійсно, запитаймо пересічну людину хоча би про те, як вона розуміє смисл слів “поважати людську гідність”. Що міститься у цих словах, смисл презумпції права чи обов ’ язку поважати усіх інших без винятку? Прослуховуючи останні політичні новини на Т V , доходиш висновку, що й далеко не кожен із тих, хто займає місце політичної еліти в Україні, знає відповідь на це запитання. Сюди ж відносяться й питання, що таке сумління, як воно виникає, чому зло перевершує добро?

В Європі самосвідомість як нову функцію соціального психічного людини тривалий час у межах релігійної свідомості формувало християнство, потім творчу роботу еволюції самосвідомості все більше виконувала світська культура – театр, образотворче мистецтво, художня література, кіно. На жаль, розповсюджуючись із верхнього прошарку спільнотної свідомості до низу, ця культура все більше зазнавала впливу ринкових цінностей споживчого суспільства та трансформуючись, передчасно вичерпала майже всі свої можливості. Нинішня поп-культура, напівхудожня та детективна література для масового споживача, естрадні шоу-видовища та “мильні” телесеріали переконливо свідчать про це. Дійсно, що може додати до нашої самосвідомості, наприклад, щоденне споглядання на екранах телевізорів кримінальних історій з десятками вбивств чи діонісійського начала у “вакханаліях” з напіводягненими естрадними зірками або ж нескінченне (сотні серій) співпереживання глибин людської сутності в сучасних телесеріалах, коли питання “чому стільки підлоти в людських стосунках?” залишається без відповіді. Продовження еволюційного процесу формування самосвідомості віднині можливе лише на основі засвоєння досягнень науки про людину. Яким чином? Новий рівень поглиблення людиною рефлексії себе, собі подібних і суспільства наука має забезпечувати, передаючи знання вузької спеціалізації про людину на рівень повсякденної свідомості в період її становлення в онтогенезі більш повно і інтенсивно. Дещо вже робиться, але з запізненням і частково. Наші нащадки будуть дивуватися, що основи правової самосвідомості наша система виховання почала формувати в молодого покоління лише недавно, запровадивши в 9-х класах середньої школи відповідну навчальну дисципліну “Основи правознавства”, що курс етики для формування моральної самосвідомості ще й досі є факультативним (за бажанням адміністрації школи та за наявності “фахівця”), а відновлення “християнської етики” провокує шалений опір атеїстично свідомої громадськості.

Лише розібравшись із запитанням “Що таке свідомість?”, можна переходити до запитання “Що є людина?” (у цьому ми маємо повністю погодитися з Л. Виготським). А що ж знає пересічна людина у відповідь на це друге запитання? Ситуація майже аналогічна ситуації з питанням про свідомість. З одного боку, тут також має місце величезна прірва між науковими знаннями про людину вузьких спеціалістів – психотерапевтів, філософів, етологів та інших і знаннями пересічної людини. Більшість людей не усвідомлюють у якій мірі ними правлять інстинкти (парламент інстинктів, говорячи словами К. Лоренца), зокрема, найсильніші інстинкти агресії та продовження роду. Більшість людей не знає, що їх “свідомість лише острів в океані несвідомого” (або ж “свідомість – вершина айсберга психічного”). Більшість людей дуже невиразно уявляє що є людина у співвідношенні з нижчим живим світом, наскільки її геном співпадає з геномами рослин, наприклад “банана”, чи “братів її молодших”, і що є людина у співвідношенні з організмами вищої складності - спільнотами, суспільством людей. З іншого боку, ситуація ускладнюється тим, що пересічна людина не набувши нових наукових знань про людину, уже втратила майже всі ті істини, які раніше були накопичені тисячоліттями попередньої практики людства і передавались із покоління в покоління засобами усної народної творчості та релігією. Цікаво, що за тисячі років до отримання наукових висновків досліджень Нобелівського лауреата К. Лоренца, вони, ці висновки, уже містилися у стародавньому китайському прислів’ї та передавались від покоління до покоління: “Усі звірі сидять у кожній людині і нема жодного звіра, в якому б сиділа хоча б одна людина”. Запитаймо, що знає нинішній випускник середньої школи чи університету про сім смертних гріхів, які успадковані від наших тваринних предків і з якими належить щоденно боротися за допомогою свідомості? Чому, наприклад, пиху (пихатість, гонористість) поставлено на перше місце у переліку смертних гріхів? Такі питання сучасна людина вже не розрізняє, як і той орел (про якого ми згадували вище у зв’язку із спроможністю до розрізнень), що ширяє під хмарами. У зв ’ язку з такою слабкою обізнаністю сучасної людини про її власну природу знову і знову постають запитання : а чи потрібно людині знати себе глибше і як можуть ті, хто відповідальний за відтворення, виховання нового покоління, добре робити свою справу в нових умовах, не поглиблюючи своїх знань про природу людини?

 

3. Індустріальна епоха Нового часу завершується. Попереду глобалізація, закінчення ери роз’єднаного світу і нові вимоги до людини. Що все це означає для педагогічної системи сьогодні? Відповідь : вона має трансформуватися, розвиватися. Що саме не відповідає у традиційній системі виховання новим вимогам? Відповідь: виховний ідеал і методи його досягнення . Виховний ідеал поняття історичне. Ми не маємо місця тут, у межах статті детально зупинятися на розгляді виховних ідеалів різних епох і відсилаємо зацікавленого читача до Г. Ващенка. Якщо ж вести мову про сучасний виховний ідеал, то маємо визнати – це творча, самоактуалізована особистість, індивідуальність і, більше того, оригінальність, яка, доповнюючи інших, може продуктивно співпрацювати з ними за Y - чи Z -моделями менеджменту.

Згідно з дихотомією “ X ” і “ Y ” концепції людських ресурсів американського вченого Д. Мак-Грегора, людина як працівник за моделлю “Х” потребує жорсткої технологічної дисципліни, детальної регламентації діяльності та тотального контролю. Ця модель добре відповідала традиційним вимогам стабільності і керованості, значимим в індустріальну епоху конвейєрних технологій. Однак з початком науково-технічної революції і нової інформаційної епохи поряд зі стабільністю і керованістю на перше місце виходять вимоги сталого розвитку, який може забезпечити лише колективна діяльність працівників творчих, ініціативних. Виробнича група, фірма, організація починають розглядатися як живий організм, а людина – “клітина” такого організму – як така, що прагне до самоздійснення, розкриття внутрішнього творчого потенціалу, самореалізації. Д. Мак-Грегор позначив таку модель ставлення до людських ресурсів як Y -модель. Вперше такий підхід до трудових ресурсів було реалізовано в 70-х роках XX ст. в США, де в Сіліконовій долині Каліфорнії навколо інформаційних технологій почала складатися нова технологічна парадигма. Результатом цього стало забезпечення для США передових позицій у галузі новітніх технологій на десятки років уперед, а відомий інженер і менеджер Білл Гейтс навіть став мільярдером, розпочавши справу практично з нуля. Вважається також, що саме нова Y - модель менеджменту стала основою економічних “див” в Японії та в країнах-“тиграх” Південно-Східної Азії.

Популярні посібники з менеджменту зазвичай спрощують ситуацію, кажучи, що можна ставитись до працівника з точки зору або Х-, або Y -моделі, що можна обирати відповідні їм стилі керівництва – авторитарний чи демократичний, були б лише в наявності об’єктивна необхідність і суб’єктивні бажання та воля. Ці рекомендації не завжди враховують піраміду потреб А. Маслоу, тих різних потреб, що становлять основу різних мотивацій і є по суті індикатором різних рівнів стратифікованої суспільної свідомості, – фізіологічних потреб (1), потреб безпеки (2), належності (3), поваги (4) і самоактуалізації (5). Насправді ситуація дещо складніша від “або, або”. Звертаємо увагу на те, що А. Маслоу, один із видатних основоположників гуманістичної психології, пропонуючи своє системне бачення потреб людини, обрав геометричну модель піраміди – фігури, яка звужується догори. Таке звуження означає ніщо інше, як малу кількість (близько 1%, за оцінкою самого автора) самоактуалізованих особистостей у суспільстві порівняно з незрівнянно більшою кількістю тих, хто задовольняється лише фізіологічними потребами. Як відомо, моделі обирають не тільки для того, щоб ілюструвати вже відомі факти. Дослідження моделі може давати нові знання. У даному випадку в залежності від форми піраміди можна судити про співвідношення самоактуалізованих особистостей наверху і “простих” людей з органічними потребами в основі піраміди потреб. Дивлячись на піраміду, маємо розуміти, що у відсталих спільнотах більшість людей знаходиться внизу піраміди, потреби, мотивація і свідомість яких відповідають Х-моделі менеджменту і оптимальне керівництво якими має бути авторитарним. Це стосується не тільки сфери виробництва. Разом з тим у сучасному суспільстві існують також і такі види продуктивної діяльності, для яких оптимальною є Y -модель менеджменту. Але чи завжди у спільнотах людей є достатня кількість працівників для їх використання у Y -моделях менеджменту? Звісно, ні. А. Маслоу, розуміючи, що Y -модель менеджменту виражає умови ставлення до людини-працівника, запропонував для вживання додаткове поняття Z -моделі, такої, де вже фактично усі працівники є самоактуалізованими, творчими особистостями. Якщо ж таких працівників нема, або їх мало, то як бути? Їх мають готувати системи виховання? Одне лише ставлення до працівника за Y -моделлю нічого не вирішує, адже перед цим попередньо мають бути обов ’ язково задовольнені нижчі потреби. І оскільки ми почали говорити не тільки про стратифікацію потреб, а й свідомості у спільнотах, що знаходяться на різних щаблях еволюції, наступним кроком із необхідних має бути спроба числового визначення міри цієї стратифікації. Можливо, психологія (чи соціологія) незабаром розробить методики вимірювання і оцінки “форми” піраміди А. Маслоу у тій чи іншій спільноті. Вважаємо, що більш адекватною для таких оцінок є зрізана піраміда, а у вертикальному перерізі – трапеція. Ми відносимо цю проблему виміру до найактуальніших, маючи на увазі, що така стратифікація потреб відображає й стратифікацію суспільної свідомості і що форма піраміди А. Маслоу у країнах “золотого мільярда” і у відсталому суспільстві України різні. Цей факт досі не отримав належної наукової оцінки і ми особливо звертаємо на нього увагу читача.

Порушуючи питання про стратифікацію суспільної свідомості, варто запитати, наскільки різниться потужність свідомості (мислення зокрема) сучасного Нобелівського лауреата і, приміром, Арістотеля ( IV ст. до н.е.), з одного боку, і наскільки різниться свідомість сучасного лауреата від свідомості сучасного волоцюги, представника “соціального дна”? Відомий антрополог Леві-Строс, якого часто цитують, коли мова йде про порівняння свідомостей первісних людей і сучасних, дещо спрощував проблему, стверджуючи, що різниці нема. Як це не дивно, з одного боку, свідомість стародавнього мудреця у певних вимірах майже не відрізняється від свідомості мудреців сучасних, а розмаїття рівнів свідомості сучасників у певних вимірах значно більше, аніж різниця між рівнями свідомості людей стародавнього світу, з іншого боку. Чому так? Це цікавий і важливий висновок, який легко можна вивести досліджуючи філогенез свідомості історичної людини, але важко пояснити співбесіднику чи аудиторії слухачів без попередньої їх підготовки. Інший цікавий і актуальний висновок дослідження свідомості історичної людини полягає в тому, що розмаїття рівнів свідомості сучасників у всіх вимірах як ніколи раніше критично залежить від умов онтогенезу індивідуальної свідомості. Цей факт заслуговує особливої уваги педагогічних систем, оскільки наявні, фактичні, випадково сформовані в процесі неконтрольованого онтогенезу, пропорції вже не відповідають новим вимогам уже постіндустріального суспільства на початку XXI століття. Про це і піде мова далі.

А. Маслоу, теорія якого вже стала надбанням підручників у різних галузях, сформулював достатньо чітко риси самоактуалізованої особистості, особистості вже сформованої, дорослої. Однак, говорячи про виховний ідеал XXI століття як мету виховної педагогічної системи, маємо враховувати вікові особливості на кожному етапі становлення молодого покоління. Сьогодні вже є певне узагальнене розуміння того, що має бути “на виході” системи виховання, маємо на увазі модель випускника університету, який “буде жити і працювати в постіндустріальному суспільстві, …забезпечувати його сталий розвиток”. Але досі нема достатньо чіткого уявлення про проміжні моделі виховного результату на кожному із етапів виховного процесу, який триває два десятки і більше років. Більше того, сьогодні мова має йти не лише про те, що саме є виховним ідеалом, а й про актуальність розробки технологій масового досягнення цього виховного ідеалу. Раніше про масовість не йшлося. Як на “вході”, та і на “виході” системи вищої освіти попит відповідав пропозиції. Сьогодні ж, висловлюючись образно, суспільні потреби вимагають від педагогічної системи перетворювати піраміду А. Маслоу на паралелепіпед, а ще краще на перевернуту піраміду, виховуючи самоактуалізованих особистостей усе більше і більше. Педагогіка і психологія вже накопичили достатньо теоретичних знань і практичного досвіду для розробки таких технологій, справа – за їх синтезом по-новому. Е. Фромм переконливо показав роль спонтанності у досягненні такого виховного ідеалу самоактуалізованої особистості. На додаток до цього ми акцентуємо увагу на необхідності розмаїття виховного середовища і технологічного забезпечення нового рівня саморефлексії суб’єктів виховання у процесі онтогенезу їх свідомості. Необхідно експериментувати.

Отже, сформувати виховний ідеал XXI століття як мету виховної педагогічної системи це лише частина справи. Значно важче спроектувати технології досягнення бажаної мети. Раніше виховні технології були порівняно простими. Віками в їх основі лежало старозавітне “Ще замолоду роби шию сина свого гнучкою, товчи йому боки, поки він ще молодий, бо, ставши дорослим він буде впертим і неслухняним”. Так повчав Ісус син Сираха ще задовго до Різдва Христового і його настанови увійшли складовою частиною до Старого завіту Біблії. Пізніше до цієї настанови було додано принцип так званої конвенційної (гетерономної) моралі : “Бери приклад з того і того!”. У нашій країні ще недавно малося на увазі брати приклад з вождів світового пролетаріату, з Котовського, Павлика Морозова та інших героїв минулих війн, часів колективізації сільського господарства, перших етапів освоєння космосу тощо. Школи та піонерські організації носили і досі носять ім ’ я того, з кого слід брати приклад. Однак, технології досягнення виховного ідеалу XXI століття вже не можуть бути реалізованими в межах і лише на основі принципів цієї конвенційної (гетерономної) моралі. В фундамент новітніх виховних технологій необхідно покладати принципи іншої, пост конвенційної (автономної) моралі, початки якої йдуть від самоусвідомлення людиною Нового часу “внутрішнього голосу сумління”, від категоричного імперативу І. Канта, яка вже на початку XX століття пропагувалась для широкого педагогічного загалу видатними педагогами С. Гессеном (“Основи педагогіки. Вступ до прикладної педагогіки”) і Г. Ващенком (“Виховний ідеал”) і яка досі, як це не дивно, ще не взята на озброєння нашими виховними системами. Їх стрижнем і досі залишається “Бери приклад з того і того!”, а вихователь середньої школи ще ніяк не розрізняє названі виховні парадигми.

Якщо хочемо удосконалити систему виховання, різницю між зазначеними виховними парадигмами маємо знати чітко. Суть конвенційної моралі полягає у відповідності вчинків встановленим іззовні нормам і правилам. “Моральне все, – писав Ленін, – що в інтересах пролетаріату”. Для людини, що дотримується такої системи моралі, перш за все мають значення наслідки вчинку : задоволення або незадоволення, радість або страждання, користь чи шкода. Погодьмось, такі традиційні принципи покладаються і в основу технологій дресури “братів наших молодших”. На жаль, захоплюючись “тими, з кого слід брати приклад”, виховні системи на основі гетерономної моралі фактично примітивують (деградують) самосвідомість. Передчасна втрата інтересу до заповідей Божих і нерозрізнення смертних гріхів людини є свідченням того. Зазвичай іде пошук замінників замість того, щоб додавати нове до вже накопиченого і перевіреного в поколіннях досвіду.

Суть постконвенційної моралі полягає у тому, що норми і принципи поведінки виводяться із внутрішньої моральної свідомості, із зову внутрішнього голосу сумління, з усвідомленого обов’язку. Щодо такої самосвідомості, то вона ще недавно формувалася обов’язковим для всіх сповідуванням-звітом про виконання заповідей Божих та спокутуванням гріховності, яка, як небезпідставно вважалося, неминуче присутня в кожній людині. Теза про зовнішнє “Бог усе бачить” вдало заміняла внутрішній фундамент ще незрілої самості. Потім на наші землі прийшло дикунство раціональної “комуністичної” та “класової” самосвідомості, яку формували Голодомором та кували “залізною рукою пролетаріату” в таборах Гулагу. Можливо творча Природа таким чином показала іншій частині людства те, що не слід робити, і виграла час еволюції свідомості усієї цивілізації Землі. Однак на 1 / 6 частині земної суші сталося суттєве відставання у розвитку цивілізаційних процесів і сьогодні становлення самосвідомості тут стає центральною виховною проблемою. Бачимо, що навіть ті, хто зайняли сьогодні місце еліти суспільства, ще не само усвідомлюють ніяких моральних норм і правил (вони самі зізнаються в цьому у численних інтерв’ю, говорячи одне про одного). Отже, створюючи новітні виховні технології, маємо повернутись лицем до проблем свідомості, до проблеми сумління як частини свідомості, до проблем самосвідомості як пізнання самого себе.

Виховний ідеал самоактуалізованої особистості і пост конвенційна мораль - що єднає ці поняття? Особистість народжується і живе у координатному просторі відповідних норм і правил. Якісно новим в особистості самоактуалізованій є більш глибокий рівень рефлексії (відображення) її свідомістю оточуючого соціального середовища і самої себе. Тільки пост конвенційна мораль передбачає таке самодослідження себе. Так ми знову і знову стикаємося з питанням “що таке свідомість і самосвідомість?”, якого ніяк не можна уникнути при створенні новітніх виховних технологій, мета яких – досягнення нового рівня саморефлексії – передумови самоактуалізованої особистості, якої так потребує суспільство XXI ст. На жаль, наші вітчизняні теоретики особистісно зорієнтованої педагоггіки, проголосивши свою схильність до принципів гуманістичної психології, людиноцентрованого підходу К. Роджерса, що йшли в розвиток педагогіки вільного виховання Ж.Ж. Руссо, самі ж поки що нічого суттєвого до виховної системи масової школи не додали, зате створили нову моду. І сьогодні про успіхи в упровадженні особистісно зорієнтованої педагогіки як про планові, обов’язкові рапортує вже кожна школа. А технологій як не було, так і нема. Такими є особливості поточного моменту в галузі практичної та теоретичної педагогіки. Найперша причина труднощів створення нових виховних технологій – у намаганнях віднайти одну єдину, саму вірну теорію чи підхід. А віднайти нелегко, якщо взяти до уваги, що лише “зарубіжна психологія має близько 50 теорій мотивації”, а “якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості формально, то …існує принаймні 48 їх варіантів”. Тож, уявімо собі, як важко приходиться вчителеві, який налаштований працювати творчо, а не лише за вказівками керівника, що випадково опинився на щаблі керівної ієрархії й вимагає сліпо слідувати кон’юктурній моді. Нова особистісно зорієнтована педагогіка не може будуватися на “конвеєрних” технологіях, а праця вчителя згідно з новою освітньою парадигмою має стати у більшій мірі мистецтвом. Кожен вчитель буде здатен, володіючи певним теоретичним фундаментом і виходячи із конкретних умов, створювати власні авторські технології. Отже, є нагальна необхідність допомогти такому творчому вчителеві в розумінні підвалин особистісно зорієнтованої педагогіки. А проблеми, як ми бачимо, сконцентровані у тих процесах, які ми позначаємо як онтогенез (становлення) свідомості.

 

4. Змушені звернутися до проблеми онтогенезу свідомості в інтересах створення новітніх технологій особистісно зорієнтованої педагогіки, ми знову задаємося питанням “Що таке свідомість?”. Хто правий – ті, що стверджують, що свідомість притаманна лише людині, чи правий А. Бергсон, який сказав, що все живе має свідомість, пропорційну його здатності рухатися? Відповідь на це запитання дала б нам можливість опертиься на фундаментальні першооснови при побудові виховних технологій, а не йти напомацки, лише отим одним, освоєним ще у тваринному світі шляхом спроб і помилок, плутаючи у чисельних проявах свідомості.

Спробуємо знайти коротку відповідь. Визначальною властивістю-ознакою свідомості є відображення, яке слід розуміти як атрибут матерії: усе, що взаємодіє, залишає сліди – відображення. Відображення в живій природі може бути випереджувальним. Найбільш наочними прикладами такого випереджувального відображення є стратегія хижака, який рухається навперейми жертві, та прогнозування і проектування в діяльності людини. Усі ми знаємо: що би штучне не створювала людина, вона попередньо має відповідний ідеальний проект у своїй уяві. Але мало хто знає, на якому щаблі еволюції живого виникає випереджувальне від ображення. Ми чомусь дуже дивуємося, коли дізнаємося, що садова плодожерка вміє прогнозувати майбутній урожай краще за людину і що навіть одноклітинна амеба вже володіє властивістю випереджувального відображення на своєму примітивному рівні.

Тож на питання, з якою точкою зору ми погоджуємося щодо визначення свідомості, можна відповісти словами мудрого Соломона: і той правий, і той правий (у сучасній науці такий підхід відомий як принцип додатковості). Отже, визначення (дефініція) поняття “свідомість” - це справа згоди. (Це ж відноситься і до поняття “розум”). Можна говорити про свідомість людини як про випереджувальне відображення, як про потік сприймання, можна говорити про свідомість як символічне відображення, уяву минулого й майбутнього, світ образів, внутрішню мову, як про “ліхтар” пізнання, мотивацію діяльності, ціннісне ставлення до речей дійсності тощо. Але у будь-якому випадку ми повинні найперше брати до уваги властивість випереджувального відображення та пам ’ ятати про те, що будь-яка властивість психіки людини присутня у більш примітивному, зародковому стані вже у “братів наших молодших”, адже одна єдина клітина - то вже надскладна “фабрика”. І навпаки: все, чим володіли наші попередники на сходинках еволюції залишається присутнім у психіці людини - так стверджує закон напластування німецького психолога Е. Кречмера. Разом з тим, відсутність єдиного інтерсуб’єктного поняття свідомості не повинна нас лякати і відвертати від проблеми. Ми маємо розуміти, що окремих, ізольованих одне від одного, сприйняття, уявлення, пам’яті, мислення, розсудку, розуму, волі не існує, як не існує й ізольованих одне від одного вищих і нижчих психічних функцій живого організму людини. Маємо виходити з принципу додатковості в сучасній науці і творчо використовувати всі надбання наукової думки, з повагою відноситися до різних точок зору, а не відшукувати одне єдино вірне вчення. Свідомість людини – це значно ширше, глибше, детальніше і більш швидке випереджувальне відображення, аніж у інших істот. І нічого таємничого в цьому нема. Є, скоріше, проблема інвентарізації того, чим це “значно ширше, глибше, детальніше і більш швидке” забезпечується. Щодо фізичних і фізіологічних механізмів виперед-жувального відображення (сприйняття, міжмодальної синестезії, уяви, пам’яті, мислення), то це не філософські питання. Такою є наша відповідь на сумніви доктора філософії РАН Юліної Н.С.

Як спостерігачі-дослідники, ми не можемо стати фізично зовні свідомості, а лише – уявно. Тому приречені із зовнішнього світу обирати у якості знаків мови пізнання аналогії, порівняння, метафори. Звісно, жодна із таких конструкцій мови, взята окремо, будь то потік, горизонт, булька, сфера чи навіть мікрокосм, не може забезпечувати повноту опису свідомості. Неминучість використання метафор, коли мова йде про свідомість, визнається вченими з часів Д. Віко (1744) і сьогодні вже не є предметом сумнівів. Разом з тим, із такого використання метафор випливають суттєві наслідки. “Якщо свідомість завжди конструюється із відкритого, неформалізуємого набору метафор, то вона не може мати ніякої власної природи. У такому випадку, свідомість як така стає певним чином проективною ілюзією…” – таку думку висловлює Г. Хант. Цими словами дослідник ще раз зазначає суб’єктивність сприйняття і побудови уявних конструкцій внутрішнього світу людини – тезу, яка сьогодні не заперечується ніким, але всі наслідки якої ще далекі від вичерпного опису.

Чи розрізняємо ми чітко всі ті властивості свідомості, які притаманні лише людині? Спробуємо дещо уточнити. Про швидкість і широту випереджувального відображення ми вже згадали. Як же забезпечується ця більша швидкість і широта, аніж у інших істот. Зоопсихолог Р. Йеркс, вивчаючи початки соціальної поведінки вищих приматів із великим здивуванням вигукнув “А один шимпанзе – не шимпанзе!”, до цього привертає нашу увагу і К. Лоренц. Ще в більшій мірі це торкається людини та її свідомості. Поза суспільством людина і її свідомість не можуть відбутися (згадаймо численних “Мауглі”, яких зафіксувала практична психологія). Відповідно: індивідуальна свідомість, самосвідомість – це умовні поняття, предикати суспільної свідомості. Отже, свідомість людини – це ще й те, чого не має амеба і садова плодожерка, те, чого не міг мати “Мауглі”, те, що виникає лише у спільнотах людей, те, що відображається в індивідуальних свідомостях, об’єднує їх і багаторазово посилює. Мова йде про кооперацію.

Оскільки індивідуальної людської свідомості як самостійної відносно суспільної свідомості не існує, то виникає запитання: що є індивідуальна свідомість у порівнянні з суспільною свідомістю? Її елемент, чарунка, дзеркало відображення? – І перше, і друге, і третє, – такою є наша відповідь. Як індивідуальна свідомість-частина співвідноситься і взаємодіє з суспільною свідомістю-цілим, як взаємодіють частини між собою? Як відбувалася їх еволюція? Це – складні питання, що виходять за межі даної статті. Однак, спробуємо відповісти на ці питання коротко, у межах необхідного для подальшого розгляду оголошеної у заголовку теми.

Природа живого у процесі еволюції потурбувалася про механізми інтеграції частин (елементів) у цілісність спільноти і, відповідно, індивідуальних свідомостей у суспільну свідомість. Ці механізми беруть початок вже у соціальній поведінці птахів, ускладнюються у ссавців і людям відомі як наслідування, зараження, навіювання (сугестія), переконання, конформізм. В залежності від ситуацій вони можуть призводити як до позитивних, так і негативних наслідків. У першому випадку ми говоримо про механізм досягнення спільних цілей, обмін досвідом та позитивні ефекти кооперації, у другому – про використання одних людей як засобів задовольняння жадань інших. Чи розрізняє це пересічна людина? Що знає пересічна людина про природні можливості та реальні загрози використання цих механізмів для маніпуляцій її свідомістю? І чи визначила наука межі таких маніпуляцій, а суспільство – чи дозріло воно до наміру окреслити правом і Законом допустимі межі маніпуляцій свідомістю своїх членів? Це – актуальна проблема, що очікує окремого обговорення і правового розв ’ язання, можливо, вже у першій половині XXI століття.

Інтерсуб’єктність, інтенціональність, інтеріоризація, екстеріоризація, емерджентність, когерентність, синергія – інші із феноменів і понять, що пояснюють механізми виникнення та взаємодії індивідуальної і суспільної свідомості, механізми реалізації свідомості у практичній діяльності. Висловлюючи переконаність щодо необхідності більш глибокого вивчення цих феноменів, зазначимо: слід остерігатись стверджування про зверхність індивідуальної свідомості над свідомістю роду, племені, общини, спільноти. Індивідуальна свідомість не тільки виокремлюється на певному етапі еволюції із колективної свідомості роду-племені-спільноти, а й назавжди залишається невід’ємною частиною спільнотної свідомості. Анімізм, антропоморфізм, гілозоїзм, політеїзм, деїзм, монотеїзм, НКС (наукова картина світу) – відображення такого виокремлення і єдності, етапи еволюції свідомості. Щодо релігії як етапу еволюції свідомості заслуговує особливої уваги і окремого дослідження модель триєдиного Бога як відображення свідомістю людини інтерсуб’єктності суспільної свідомості. Дослідження цієї моделі, з огляду на богословську ідею всеєдності, можливо, дозволить уточнити поняття колективного свідомого (на додаток до колекивного несвідомого К.Г. Юнга), краще зрозуміти значення Біблії як донаукової форми накопичення і збереження такого колективного свідомого.

 

5. Чим же найбільш суттєвим відрізняється індивідуальна свідомість як елемент (частина) від суспільної свідомості як цілого? Відповідаючи на це запитання, скористаємося вже знайомою нам категорією відображення та відповідними метафорами і аналогіями. Що відображає свідомість? Матеріальне та ідеальне. Насамперед, трьохвимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє і майбутнє). Крім цього, потреби, знання, уміння, цінності, умови, обставини, правила тощо, наше суб ’ єктивне ставлення до них. Кожному такому “виміру” (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення виміру. (Допускаємо, що читач вже ознайомлений з математичним поняттям багатовимірного простору). Кількість таких осей характеризує широту свідомого відображення. Континуум дійсних чисел дозволяє моделювати будь-які розрізнення між фіксованими значеннями скільки завгодно близьких вимірів. Віддаленість від початку координат нехай характеризує глибину відображення, потужність мислення. Так ми приходимо до поняття багатовимірного замкненого (обмеженого) простору, можемо побудувати відповідну просторову модель свідомості, пов ’ язавши її з метафорою “бульки свідомості”. Вивчаючи певні властивості свідомості, в просторову модель “бульки свідомості” можна ввести відповідні метрики і операції. Уявна гранична поверхня “бульки свідомості” може розглядатися як поверхня розмежування між трансцендентальним (усередині “бульки”) і трансцендентним зовні її. Обсяг “бульки свідомості” людини залежить від опанованих методів пізнання, способів мислення, змістів уяви та пам’яті. Його можна вимірювати тезаурусом слів мови її носія.

Як відомо, цінність будь-якої моделі – у простоті згортки інформації. “Булька свідомості” – це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина завжди носить з собою й усередині чого живе. Звертання до подібних метафор уже давно є звичним не тільки для медіумів і богословів, а й для філософів, психологів, інших науковців. Відомі “печера” Платона (у діалозі “Держава”) та “клітка” Ніцше (у книзі “Уранішня зоря”) є такими просторовими моделями свідомості :

“… Поглянь-но : адже люди немовби знаходяться в підземному помешканні подібно печері, де в усю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в’язнем проходить верхня дорога, огорожена – глянь-но – невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі уявляю.

- Так уяви ж собі і те, що цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні із носіїв розмовляють, інші мовчать.

- Дивний ти малюєш образ і дивних в ’ язнів!

- Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташованому перед ними стіну печери?” – так розумів і пояснював іншим властивість “проективної ілюзії” свідомості філософ Платон ще у IV ст. до н. е.

Про те ж саме у XIX ст. Фрідріх Ніцше пише іншими словами : “Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір ; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з одним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. Цими горизонтами, в які, як у в’ язниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м ’яким: цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, усе, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, уважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньому людському життю ми вимірюємо життя усіх інших створінь, – це все, усе, по суті, помилки! …Властивості наших почуттів вводять нас в оману відчуттів, які в свою чергу, керують нашими судженнями і “пізнаннями”, таким чином, у дійсний світ нема ходи!”.

“ Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури…” – ці слова С. Гессена також вказують на модельне, метафористичне, просторове сприймання життєвого світу людини, що відображається її свідомістю. До вибору “бульки” як просторової моделі свідомості нас спонукає і “оточуючий екологічний масив” (“конус зустрічного потоку”, “оболонка сприймання”) Джеймса Гібсона. Згідно з Гібсоном, сприйняття будь-якою істотою чуттєвої інформації із зовнішнього світу є відразу цілісним, прямим і пов’язаним зі сприйняттям простору. Г. Хант, обравши таку точку зору на цілісне сприйняття за основу своєї концепції свідомості, переконливо показав її узгодженість з монадами Лейбніця, потоком свідомості Джеймса, буттям-у-світі Хайдеггера. Стосовно людини, де поточне сприйняття чуттєвої інформації із зовнішнього світу спирається на увесь відображений памяттю попередній досвід, метафора багатовимірної бульки є найбільш прийнятною для моделювання феномену свідомості.

Першу “саму амбіційну спробу” використати “математичну топологію свого часу – якісну математику областей та їх властивості – як психологічну мову для представлення структури досвіду у специфічному ‘життєвому просторі’”, за свідченням Г. Ханта, “ здійснив Курт Левін (1936)… один із геніїв психології”. Спроба закінчилася невдачею, “такий підхід був… повсюдно відхилений як... курйоз”, однак “природа цієї невдачі в дійсності не була вивчена”. Можливо К. Левіну просто не вистачило часу для реалізації свого задуму, можливо розуміння того, що моделі мають бути простішими, аніж ті феномени, що ними відображаються.

Життєвий світ людини та її “булька свідомості” – як співвідносяться ці поняття-метафори? Життєвий світ людини – це досить розмите поняття, як і той об ’ єкт, який воно описує. Порівняно з “булькою свідомості” – це більш широке, ємне і складніше модельне поняття. Воно включає потреби, інстинкти, переживання, емоції, бажання, потяги, почуття, пристрасті, прагнення і поведінку; їх енергетику і спрямованість; внутрішні і зовнішні обмеження, фізичний та психологічний простір-час; минулу історію і прогнози на майбутнє; та, можливо, багато що інше. Як зауважує Г. Хант, “в повсякденному житті сукупний життєвий простір може змінюватися декілька разів за секунду згідно з тим, як ми інтерпретуємо складну, швидко змінну ситуацію”. Моделювання усієї динаміки “реорганізацій” життєвого простору є надскладною задачею. Г. Хант аналізує спроби використання навіть “теорії катастроф” для такого моделювання. Не менш складним є і моделювання граничної поверхні між життєвим простором і зовнішнім середовищем. За такої складності досліджуваних феноменів доцільно обмежуватись більш простими задачами моделювання, такими, які не претендують на відображення разом усієї повноти їх проявів. Власне в простоті моделей і полягає їх цінність як засобів згортки інформації і відображення найсуттєвішого. Модель “бульки свідомості” відповідає цим вимогам. Разом з тим, вона дозволяє просто пояснити досить складні феномени філогенезу свідомості у формі, доступній для сприйняття школярами і будь-якою пересічною людиною, зокрема, пояснити розмаїття індивідуальних свідомостей (факт, досі не визнаний), різницю між індивідуальними і спільнотною свідомостями.

Оскільки в основі свідомості лежить відображення, то “булька свідомості” – це, насамперед, символьне відображення меж суб ’ єктивного життєвого світу людини на даний момент часу. Така модель “бульки свідомості” добре узгоджується з “Я-концепцією” самості феноменологічної теорії Карла Роджерса (гуманістичний напрям в теорії особистості), згідно з якою кожна людина живе у межах внутрішньої системи координат, у власному світі суб’єктивного свідомого сприйняття і переживань дійсності, у світі, де вона займає центральне положення і який тільки вона й може адекватно інтерпретувати. Ні сам К.Роджерс, ні його послідовники не наважувалися моделювати у такій внутрішній системі координат увесь “життєвий простір” хоча б одної конкретної чи середньостатистичної людини. Можна навести також і приклад Ч. Тейлора, який користується поняттям координатного простіру в своїх дослідженнях морального простору людини у минулому і в сьогоденні. Мова завжди йде про простір як метафору. Автори рідко наважуються вводити якусь метрику в такий простір, оскільки це перетворює просту метафору у складну модель і тягне за собою ускладнення викладу. Виходячи із вимог простоти, ми також не вважаємо детальне моделювання першочерговим.

Можна уявити “бульку свідомості” усебічно розвиненої людини у формі кулі – тобто в усіх напрямах багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової потужності. Певним наближенням до такої гармонійної “бульки свідомості” можна вважати “бульку свідомості” Арістотеля, Леонардо да Вінчі та інших універсальних вчених до Ломоносова включно, коли наука ще не знала нинішньої вузької спеціалізації. У давні часи філософи не тільки займалися усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і музикантами, і поетами, садівниками, виноробами тощо. Історія свідчить, що Сократ був не тільки видатним філософом, але й, коли це було необхідним, хорошим воїном. Про Платона пишуть, що окрім філософствування він ще й політиканствував, однак без успіху. А про другого учня Сократа – Ксенофонта, що той не тільки писав про Сократа, був крупним рабовласником, а й бував полководцем.

Уважається, що з часів імперії Олександра Македонського розпочинається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Тоді, як і раніше, були воїни, адміністратори, лікарі, математики, філософи, але не було вже таких, хто був би усім цим разом. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник – ремісника, купець – купця і т.п. Так спеціалізація практичної діяльності людини розпочала новий етап еволюції свідомості. “Булька свідомості” людини перестає бути сферичної форми. Свідомість людини виокремлюється із спільнотної і набуває індивідуальних рис. Замість гармонійної сферичної “бульки свідомості” людина отримує деформовану “бульку” зі спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її “бульки свідомості”. Найбільш наглядною геометричною моделлю таке “уродство” (“каліцтво”, “виродливість”) можна уявити у формі “чортячих рогів” на голові людини або ж у формі одного чи декількох наростів, які можуть в одному чи декількох вимірах значно перевищувати за розмірами сферичну частину “бульки свідомості”. Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. Саме ця “виродливість” означає у філогенезі свідомості виникнення і початок індивідуальної свідомості людини.

 

6. Яку досі нам невідому чи нечітку інформацію щодо свідомості можна отримати чи прояснити із розгляду “бульки свідомості” – просторової моделі свідомості? Свідомість як відображення можна охарактеризувати властивостями-ознаками : а) широтою відображення ; б) деталізацією розрізнень ; в) глибиною (кратністю) “відображення відображення... відображення”. Який смисл ми надаємо поняттям а) широти відображення та б) деталізації розрізнень відображуваного не важко зрозуміти. Що ж торкається в) глибини (кратності, потужності) “відображення відображення... відображення”, то уявлення про це нам дає такий приклад. Уявімо, що ви знаходитесь у ліфті. На його протилежних стінах висять дзеркала. Запитання : скільки своїх зображень ви можете спостерігати, спрямовуючи погляд у дзеркало? Спробуйте. Це ідеальний приклад. Реальні відображення, звісно, є недзеркальними. Інший приклад - гра в шахи. Кількість кроків своїх і суперника, які прораховує шахіст є показником глибини відображення шахової гри його свідомістю. Можна говорити про глибину відображення ланцюга причин-наслідків-причин... наслідків у науковій та проектувальній діяльності, при складанні прогнозів погоди чи економічної кон’юктури тощо. Цікаво, що три-кратну глибину відображення демонструє вже немовля у перші тижні після народження своєю мімічною реакцією: “Я знаю, що ти знаєш, що я тебе впізнав”.

Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу – це не що інше, як здатність до багатократного відображення... відображення ланцюга причин-наслідків у певній вузькій сфері діяльності, а з огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом і певну “виродливість” (“уродство”, “каліцтво”), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості однакової в усіх напрямах глибини відображення. Зазначимо, що саме так винахідлива природа знайшла чудовий спосіб обійти природні обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації і так забезпечивши подальшу еволюцію живого. Ті, у кого стрілоподібні виступи на сферичній частині індивідуальної “бульки свідомості” значно перевищують аналогічні “виродливості” інших людей, сьогодні отримують визнання і повагу всього суспільства, стають лауреатами Нобелевських чи інших премій. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, “булька” індивідуальної свідомості людини завжди буде мати таку подвійну форму – кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (уродство, каліцтво) вузької спеціалізації. Чи не пора вже з цими знаннями про специфіку індивідуальної свідомості знайомити школярів?

Зазначимо ще раз, що використовуючи модель “бульки” насамперед для згортки інформації та прагнучи до простоти, ми уникаємо тут наміру “булькою свідомості” описувати увесь життєвий світ людини у всій його повноті. Разом з тим, не важко при необхідності ускладнити її, отримуючи модельний ряд типу матрьошки відповідної адекватності щодо тих чи інших чинників. Так, густиною “атмосфери” усередині “бульки” можна моделювати деталізацію розрізнень, а посадивши звірів (тих, що містяться у згаданому вище китайському прислів’ї) в центр сферичної частини “бульки свідомості”, отримати перші наближення моделі взаємодії свідомого з несвідомим і моделі життєвого світу людини. А захотівши врахувати негативну роль свідомості в посиленні самих огидних рис людини, можна “виокремити” ще одні “роги” на поверхні “бульки” її свідомості на додаток до “рогів” вузької спеціалізації.

Чи добре спільнотам людей, суспільству мати вузькі спеціалізації окремих людей? Звісно, добре. Принаймні так було донедавна. Спеціалізація і кооперація суттєво підвищують продуктивність праці. Індустріальне суспільство досягло в цьому значних успіхів. Чи добре для окремої людини мати таку вузьку спеціалізацію? Добре, оскільки це відповідно високо винагороджується, оплачується спільнотою, але... Усе більш помітним стає відставання розвитку сферично-гармонійної частини “бульки” індивідуальної свідомості від “рогів” її спеціалізації. І такою людина входить у нову постіндустріальну епоху. Зростаюча сила її вузької спеціалізації спрямована лише в одному напрямі. Саме це мав на увазі С. Гессен, говорячи про нестачу доцентрових сил особистості на інших напрямах. Негативні наслідки цього очевидні. Адже від сучасної людини продуктивні сили вищого організму – людської спільноти вимагають, окрім спеціалізації, все в більшій мірі володіти адаптивністю, гнучкістю, мобільністю, мати широкий діапазон можливостей вибору у різних життєвих ситуаціях, здатність вчитися все життя, бути готовою будь-коли змінити місце праці і мешкання і т.д. – те, що ми називаємо автономією і свободою людини. Соціологічні дослідження у розвинених країнах свідчать про те, що середньостатистичний громадянин упродовж життя вже змінює місце свого мешкання і праці більше десяти разів (порівняймо це із недавнім минулим).

А чи добре буде і пост ідустріальному суспільству XXI ст. мати вузькі спеціалізації окремих людей? Так, добре, але це зовсім не означає бажаність ще вужчої спеціалізації. Дійсно, окрім підвищення продуктивності праці, що ще дає той розподіл на десятки операцій технологічного процесу виготовлення простої голки, що так уразив Карла Маркса при написанні ним “Капіталу”? Що давали для особистісного розвитку заводські конвейєри індустрії XX ст.? Адже бажаними є ще й автономія і свобода людини, гармонія її розвитку як актуалізованої особистості. Звертаючись до геометричної інтерпретації можна і необхідно говорити про оптимальне співвідношення між “наростом” вузької спеціалізації та розміром сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”, про усунення вже наявних диспропорцій. Автономія і свобода людини досягаються потужністю мислення і глибиною відображення на всіх напрямах людської діяльності, висловлюючись образно – збільшенням розміру сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”. Тому саме сюди, а не на вузьку спеціалізацію, мають бути сконцентровані зусилля новітніх виховних технологій на додаток до традиційних.

Як виглядає просторова модель суспільної свідомості? – Це об’єднання індивідуальних “бульок свідомості”, що мають кожна в окремості форму вузькоспеціалізованої “виродливості” – таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості “виродливості”, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами. Ось що дала людству на даному етапі еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності і “виродливість” індивідуальної свідомості!

Суспільна свідомість відповідальна за онтогенез індивідуальних. Індивідуальні свідомісті є відображенням суспільної, звісно не усієї, а її частин. Саме в суспільній свідомості індивідуальні черпають свій потенціал у процесі онтогенезу. З іншого боку, суспільна свідомість, будучи об’єднанням індивідуальних, визначається потужністю індивідуальних свідомостей. Має місце взаємодія і взаємозалежність. Індивідуальні свідомості, рефлексуючи суспільну, можуть слугувати мірою розвитку суспільної свідомості.

Слід зазначити, те, що ми називаємо інтегрованою ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є ідеальною моделлю свідомості майбутнього об’єднаного суспільства (цивілізації) Землі. Ця модель набуде повної адекватності лише після завершення глобалізаційних процесів і утворення нової цілісності – досконалого суспільства Землі. Що конкретно символізує ідеал сфери і що ми маємо на увазі під майбутньою повною адекватністю моделі? – це питання, яке варто деталізувати у межах окремого розгляду. Поки що ми обмежуємося спостереженням і порівнянням “бульок свідомості” окремих людей, “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Ці “бульки свідомості” ще не мають довершеної досконалості тої ідеальної сферичної форми, що символізує повноту відображень в усіх напрямах життєвого світу суспільства. Як і “бульки свідомості” окремої людини, вони також є деформованими, “рогатими”, але вже в значно більшій мірі наближеними до ідеалу сфери. Вони є проміжними відображувальними конструкціями, породжуваними живою природою на шляху її еволюції до цілісного суспільства Землі.

Будь-яку соціальну групу можна вважати організмом, оскільки тільки-но будучи сформованою для досягнення якихось зовнішніх цілей, вона відразу набуває і внутрішніх цілей підтримки власного гомеостазу, які включають у себе і так звану експансію. За наявності ефективних засобів комунікації для утворення інтегральної групової свідомості із рогатих “бульок” індивідуальних свідомостей достатньо мати хоча б якийсь спільний елемент “відображувального простору”. Ми не говоримо тут про кооперацію на основі спільного матеріального інтересу – славнозвісне “я даю тобі, щоб ти дав мені” , об ’ єднавчими можуть стати будь-які із тих потреб, що описані пірамідою А. Маслоу, - зовнішній ворог, почуття спорідненості, спільна мова, однакові релігійні уявлення, національна ідея тощо. Цей факт відносної простоти об’єднавчого процесу при утворенні “команди” чи соціальної групи вражає, разом з тим він є хорошою ілюстрацією ефективності тих механізмів суспільної інтеграції, які ми позначаємо як зараження, конформізм, сугестія тощо. (Пам ’ ятаєте, як зовсім недавно “славний хлопець” В. Путін перед обранням на посаду Президента РФ для згуртування свого електорату “мочив” чужих чеченців?). Однак, разом з тим виникає й інше питання : чому політична “еліта” України досі не спромоглася утворити об ’ єднане суспільство? Не знайшлося кого “мочити”, спираючись на інстинкти, успадковані від братів наших молодших? Чи не тому, що так легко утворювані сотні і тисячі дрібних спільнот-організмів, не знаходячи об’єднавчого елементу вищого порядку і утворюючи лише збудження емоцій та “інформаційний шум”, залишаються рогатими? Як актуальна ілюстрація цього, притягує до себе увагу факт наявності в Україні понад сотні законно зареєстрованих всеукраїнських політичних партій. Простота об’єднання, інтеграції, утворення спільнотних організмів, з одного боку, та болісний процес їх розпаду, з іншого боку, - ейфорія народження й біль розпаду одночасно, фрагментарність, дріб’язковість, багатошаровість групової свідомості та відсутність цілісного суспільствва – чи не в цьому суть поточного моменту еволюції живої природи у тому локальному просторі, де ми знаходимося? Втішає, що ми вже трохи відрізняємося від братів своїх північно-східних і навіть просунулися трішки вперед на шляху парламентської демократії.

Політична еліта і суспільство – чи може одне існувати без другого? Політичної еліти в Україні ще нема, в цьому одностайно зізнаються у ЗМІ ті, хто займає місце еліти. Однак, д ехто говорить про певну множину політичних еліт у сучасній Україні, які мають домовлятися. Але ж ч и можна стверджувати, що політичних еліт може бути багато? Розгляд моделі рогатих “бульок” спільнотних свідомостей дає однозначну відповідь: якщо в Україні нема людей-носіїв єдиної “бульки” свідомості, утвореної на основі об’єднавчого елемента у спільному полі свідомого відображення – національної ідеї, втіленої в конкретні програми загальнодержавного розвитку, то значить нема й еліти. Залишається неясним інше питання. Що має виникнути раніше, політична еліта чи об’єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати еволюційні процеси і чи може взагалі? Здається, що відповідь на це питання дав ще Д. Дьюї (1859-1952), видатний американський філософ і педагог.

Процеси народження, становлення, зрілості і розпаду проміжних соціальних організмів-цілісностей, утворення із них організмів вищого рівня – чи стали вони предметом серйозних наукових досліджень? Мабуть, ще ні. Інакше, ті, хто зайняв місце політичної еліти чи створює десятки нових політичних партій, могли б, спираючись на рекомендації фахівців, прогнозувати наслідки своїх ініціатив. Міжнародне життя також дає нам десятки прикладів недосконалості рогатих “бульок” свідомості окремих соціальних організмів. Дж. Буш та Ірак – один із безлічі прикладів цього.

У контексті з цими положеннями про виокремлення не тільки індивідуальної свідомості, а й інтегральних, ще “деформованих”, свідомостей окремих “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій заслуговує уваги і практичного використання праця С. Хайтуна “Номенклатура як “розумна система””. Автор розпочинає свою тему нагадуванням про те, що “тривалий час вчені відмовляли у розумі тваринам, однак дослідження останніх десятиліть показали неправоту цієї точки зору”. Однак, визнаючи наявність розуму у тварин, соціумів і навіть у соціальних інститутів, автор чомусь не допускає наявність у них свідомості . “У соціуму нема свідомості, нема мозку, нема кори великих півкуль…, – стверджує Хайтун, – …ситуація з індивідом у певному сенсі протилежна ситуації з соціумом: у першому випадку система несвідомих нейронів володіє свідомістю, у другому – система свідомих індивідів свідомістю не володіє”. Ми наводимо цей приклад як ще одне очевидне свідчення того “блукання між трьома соснами”, що характеризує стан справ з дослідженням феномену свідомості, адже, погодьмось, р озуму без випереджувального відображення не буває. Хоча автор і не визнає групової свідомості, розглянутий ним груповий розум, зокрема розум радянської і пострадянської номенклатури є хорошою ілюстрацією також і моделі деформованої “бульки свідомості” соціальної групи як організму. Тим самим переконливо підтверджена доцільність розрізнення, окрім індивідуальних “бульок свідомості” та “бульки свідомості” суспільства, також і “бульок” групової свідомості як проміжних конструкцій живої природи на шляху її еволюції.

Отже, не слід уважати окрему людину і суспільство єдино значимими організмами-носіями вищої форми соціального відображення, а індивідуальну свідомість і суспільну свідомість єдиними чи основними відображувальними “конструкціями” Homo сапієнсів. Між ними - незчисленна кількість проміжних організмів і свідомостей. І всі вони у тій чи іншій мірі є рогатими, деформованими, вузькоспеціалізованими, зорієнтованими на обслуговування часткових інтересів і потреб. Маємо це враховувати, коли хочемо глибше зрозуміти що є свідомість і що є людина на сучасному етапі її еволюції.

 

7. Що ж бачить і розрізняє сучасна людина в собі? Повертаючись до прикладу з орлом, що ширяє у височині над шосе, по якому рухається якась неїстівна пляма, хочеться сказати : чи не є людина сама для себе тією ж плямою? Поставивши питання так, можна дещо зрозуміти стосовно того факту, що сучасна людина дуже самовпевнено перебільшує свою унікальність та можливості і не погоджується з тезою про досконалість як таку, що потенційно можлива лише за певних умов? Зовнішній спостерігач, якби такий з’явився в околицях Землі, звісно, порадів би за окремі досягнення людства і поспівчував би стосовно інших діянь. Ми теж. Однак, відзначивши досягнення, корисно зосередити увагу на недоліках. Можна привести десятки і сотні переконливих прикладів кричущої недосконалості людської рефлексії саме зараз, недостатньої рефлексії як давно минулих історичних події, так і власної поведінки тут і тепер. Освячені гаслами патріотизму і справедливості світові війни, ентузіазм і сліпа віра мас при побудові соціалізму в СРСР, відсутність правильної чи однакової рефлексії Гулагу і Голодомору та діяльності УПА і КДБ у більшості сучасників, повсюдний примітивізм рефлексії переходу від соціалізму (що переміг, як повідомлялося і вірилося, остаточно й незворотньо) до капіталістичного устрою, неспроможність сучасної політичної еліти України розділити владу на врівноважені гілки (що тотожно неспроможності керувати країною в інтересах усього суспільства), агресивність, брехливість, пихатість, запроданство, підступність як характерні риси тих, хто займає місце політичної еліти суспільства, маніпуляції суспільною свідомістю з боку окремих груп, засідання обраних народом Рад, часто дуже схожі на мавпярню у зоопарку , нечутливість законодавців і їх повне невігластво щодо загроз для суспільної моралі і для онтогенезу свідомості їх власних дітей від того потоку агресії, насилля і незчисленних вбивств Homo сапієнсами самих себе, що ллється з екранів телевізорів – лише деякі із фактів, подій і явищ, щодо яких рефлексія не була і не є однозначною. Торжество Зла і безсилля Добра – прикмети усієї попередньої історії роз’єднаного людства. Зло являло себе завжди, коли частини не враховували інтересів цілого, або ж, коли одні частини не враховували інтересів інших. “Маємо підстави говорити про парадоксальне, алогічне явище українського сьогодення – законність без справедливості, яке, у свою чергу, ототожнюється з періодом беззаконня” – так пише у тижневику “Дзеркало тижня”, № 45 (624), колишній спікер ВР, нині академік НАНУ Володимир Литвин, безумовно компетентна людина. Чи не висловлюють слова академіка В. Литвина “ законність без справедливості ” суть поточного моменту в Україні? “Держава без справедливості – що це, як не великі банди розбійників... Що не було справедливим, не може бути і законним”, стверджував ще св. Августин на зорі становлення християнської моралі (цит. : [ Сіренко, “Голос України”, № 51 (3801) ] ). Переконані, на цю тему – про те, як ми дійшли до такого - буде написана не одна наукова дисертація, зокрема в галузі соціальної психології.

К. Лоренц, відомий етолог, Нобелівський лауреат запитує: “Чи змогли б ви натиснути кнопку водневої зброї?”. – “Так, зміг би, – може відповісти кожен із нас сьогодні, – зміг би, керуючись конституційним обов’язком захищати свою Батьківщину та присягою”. “Дві речі у цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість, а втім про Всесвіт я не певен”, - констатував на досвіді власних спостережень людського буття й теоретичних роздумів про Всесвіт А. Енштейн, фізик. І дійсно, наймогутніші держави світу досі готуються до війн із застосуванням ядерної зброї, їх керівники нахваляються тим, скільки разів вони можуть знищити один одного, а пересічна людина, як і належить соціальній тварині, сліпо довіряє вожакам своїх “зграй”, легко гуртується навколо ідеї зовнішнього ворога. Маємо визнати : сучасна людина ще не здатна прораховувати віддалені наслідки своїх діянь, а пересічна людина часто навіть і не здогадується про конкретні природні обмеження її психіки. Та й не тільки пересічна. Запитаймо, чи багато депутатів Верховної Ради (що відносять себе до “еліти” суспільства) володіє методикою пошуку рішень у багатокритеріальних задачах? Чи усі депутати знають, що максимуми вигоди не є можливими одночасно за усіма позитивними параметрами? Якби знали, то своєчасно без емоцій пояснювали б виборцям як формуються компромісні бюджети і рішення, за якими формулами складаються тарифи на комунальні послуги та дозволяли б своєчасно підвищувати тарифи й ціни лише на 5-10%, а не на оті горезвісні, невідомо ким і як обгрунтовані 300-400%, що безумовно, незважаючи на субсидії віце-прем’єра М. Азарова на 2007 рік, принижують гідність людини до рівня бидла. І т.д. і т.п. “Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні” – яка частина цього прислів ’ я ближче до істини?

Зазначимо, що одною із найхарактерніших рис недосконалості сучасної людини у нашій спільноті, примітивності й обмеженості її світогляду було раніше і є досі намагання поділяти людей на своїх і чужих, на хороших і поганих. (Про це переконливо свідчать, зокрема, “ідейні” протистояння XX ст., перевиховання в таборах Гулагу та ставлення до людини у пеніціарних закладах, де й нині за висновком нашого омбудсмена Н. Карпачової третина не повинні були б знаходитися). Чи не в цьому криється відповідь на питання “Чому пиха стоїть на першому місці у переліку семи найтяжчих смертних гріхів людини?”. Ознакою більшої досконалості було б набуття здатності кожною людиною краще розрізняти хороше і погане у кожній людині.

Продовжити ланцюг прикладів кричуще низького рівня рефлексії як окремо взятої сучасної людини, так і спільнотних свідомостей можна як завгодно довго. Ми, люди Землі, все ще є примітивними істотами, у яких інстинктивне тваринне суттєво переважає над свідомим соціальним. Спостерігачу-інопланетянину, якби такий з’явився в околицях Землі, для висновку щодо примітивності Homo сапієнсів не потрібно було б шукати фактів. Вони на кожному кроці: 1) факт нерозуміння більшістю батьків, що народження їх дітей відбувається не за 9 місяців, а за два десятки років; 2) факт заборони реклами алкоголю і тютюнокуріння при одночасному заохочуванні на екранах телебачення реклами вбивств або ж 3) факт неспромогності керівної “еліти” держави до компромісів, ухиляння від регулювання взаємин нормами і правилами, 4) факт невгамовного прагнення окремих “фрагментарних” ватажків, “виродків” з вузько спеціалізованою (рогатою) “булькою свідомості” до одноосібного, нічим не обмеженого, фюрерства і т.д. і т.п. Факти, факти, факти… Одним із найпереконливіших є і такий: на початку ІІІ-го тисячоліття від Р.Х. на нашій планеті десятки мільйонів помирають з голоду чи страждають від недоїдання, водночас “згідно з останніми даними, 40% чоловіків і 30% жінок у всьому світі мають зайву масу тіла, а 24% представників сильної і 27% представниць прекрасної статі страждають від ожиріння” [“Здоров’я і довголіття”, індекс 90247, № 22 (947), 10-16 червня 2008]. Скільки можна зафіксувати фактів нашої недосконалості – сотні, тисячі, сотні тисяч? Школярам варто було б задавати реферати і твори на цю тему, студентам ВНЗ – курсові роботи. Це покращило б їх здатність до саморефлексії.

Чому ж ми самі не збираємо, не класифікуємо і не намагаємося пояснити факти нашої недосконалості? Ми не помічаємо їх, як риба не помічає води, у якій плаває, а наземні тварини не помічають повітря, яким дихають, подібно тому, як людина не помічає свою свідомість і не задає собі запитань щодо неї. Чи не є ця сліпота прямою і очевидною ознакою нашої примітивності? Якщо так, то це погано : коли людина не хоче бачити різниці між тим, що є, і тим, що має бути, то у неї відсутня свідома мотивація діяльності. Її життям керують переважно несвідомі інстинкти, бажання, потяги, пристрасті. Я к зазначають психологи, сучасна людина чомусь не хоче і навіть боїться глибше пізнавати свою істинну природу. Можливо, це – “благо, і дуже добре, якщо ми можемо благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями”” – таку думку ми часто зустрічаємо на сторінках психологічної літератури, зокрема, в “Історії психології XX століття” (1998) В. Роменця, І. Манохи. Чи не є факт такої боязні вийти за межі емпіричної повсякденності підтвердженням факту відсутності гармонії між несвідомим і свідомим, між вимогами гомеостазу і експансії?

Справедливості заради маємо зазначити: те, що людина не усвідомлює факти своєї недосконалості, має і більш глибокі причини, аніж просте небажання чи наслідок боротьби несвідомого з свідомим. Певне пояснення цьому дає відома теорема австрійського математика К. Геделя про неповноту, наслідком якої є твердження, що ніяка відкрита система не здатна сама себе оцінити, оскільки критерії оцінки мають враховувати і дещо зовнішнє, не належне тільки цій системі. Інакше кажучи, оцінювати має зовнішня система. На жаль, вона також не охоплює усе. Для людини це означає визнання чогось, що позначається як трансцендентне. Однак унікальність становища людини полягає в тому, що для практично достатньої оцінки себе вона може скористатися спільнотною свідомістю. Її можливості в пізнанні самої себе залежать від того наскільки вона просунулась на вісі еволюції від тварі до ”клітини” суспільства. Разом з тим, маємо пам’ятати: “Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути доцентрова сила особистості… нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам”. Це зобов’язує нас якомога швидше “прийти до тями (свідомості)”.

Отже, удосконалення людини, еволюція її свідомості ще далекі від завершення. Ц ілісний і досконалий світ без Зла тільки-но формується, він стане реальністю, коли утвориться єдине суспільство Землі, а людина стане повноцінною клітиною цього суспільства. Чи можна це зрозуміти, не розібравшись попередньо з природою свідомості й сутністю людини? Геометрична модель каліцтва “бульки свідомості” надає можливість краще зрозуміти усі ці процеси. Усі ми – люди сучасної епохи, з огляду на модельне, метафоричне бачення нашої вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості у певному сенсі є виродками, уродами, каліками. І в цьому немає нічого образливого ані для автора цих строк, ані для академіка НАНУ чи депутата ВРУ, ані для Президента чи Прем ’ єр-міністра держави. Сьогодні навіть вузькоспеціалізовані доктори наук часто не розуміють одне одного в одній і тій же галузі науки. І причиною цього є вузька спеціалізація діяльності кожного із нас. Такими вирішила зробити нас природа на даному етапі еволюції. Поставимось до цього розсудливо. Лише у єдності ми перестаємо бути виродками.

Модель рогатої виродливості “бульки” індивідуальної свідомості у поєднанні з висновками З.Фрейда та К.Лоренца про тваринне усередині нас дає просте і переконливе пояснення також і трагічному факту відсутності в Україні політичної еліти, тієї досі невідомої нам еліти, що опікувалась би інтересами усього суспільства як цілісності. Тож, повертаючись до сучасних проблем суспільства, зокрема, до циркової вистави під назвою “перетягування владних повноважень”, за великим рахунком питання, хто є кращим керманичем, Віктор перший чи Віктор другий, Наталія чи Юлія, Євген чи Петро, Нестор чи Юрій і т.д. є таким, що не має великого смислу. Усі дійові особи у певному смислі є поки що “виродками”, а не повноцінними “клітинами” суспільства. Претензії будь-кого на те, що саме він володіє істиною в останній інстанції чи є найбільш вольовим керівником – це суб’єктивна ілюзія, успадковані рудименти інстинктивного. Лише в єдності ми перестаємо бути виродками. Відповідно потребує корегування поняття хороших керманичів. Це ми повинні розуміти перш, ніж шукати відповіді щодо конкретних питань нашого сьогодення.

Модель рогатої виродливості “бульки” індивідуальної свідомості у поєднанні з пірамідою потреб, мотивацій і рівнів свідомості А. Маслоу дає прості пояснення і таких наче б то нерозв’язних політичних проблем як 1) доцільність імперативного мандату депутатів; 2) як вносити зміни до Конституції – усенародним референдумом чи на засіданнях ВР; також дає прості відповіді на злободенні запитання (3) чи є субсидія М. Азарова (2007) ознакою належності її отримувачів до “бидла”; 4) чому засідання Рад часто дуже схожі на мавп’ярню та ін.

Звісно, окрім “бульок свідомості” мають значення й розрізнення людей за успадкованими від предків вольовими якостями, хитрістю, темпераментом, силою психічних процесів, пережитими у дитячому чи підлітковому віці кризами, взаємними зобов’язаннями “ти – мені, я – тобі” тощо. Мають значення соціальні умови становлення. Корисно бути членом якої-небудь дрібної зграї, “команди” чи партії. Але ж визначальними у соціальних взаєминах, якщо більшість людей не хоче залишатися “засобами” чи “біомасою” для іншої, меншої частини людей, все ж таки мають бути колективна свідомість і воля, спочатку утілені в нормах, правилах, текстах і потім відображені в індивідуальних свідомостях. Лише у єдиному полі суспільної свідомості ми перестаємо бути рогатими виродками.

 

8. Як же забезпечити оптимальне співвідношення між “наростом” вузької спеціалізації та сферично-гармонійною частиною “бульки” індивідуальної свідомості і таким чином вплинути на еволюцію суспільної свідомості в цілому? Розвиток сферично-гармонійної частини “бульки свідомості” – це, насамперед, досягнення більших глибин самосвідомості людини, більшої глибини відображення (рефлексії) людиною своєї власної природи, досягнення більшої життєвої мудрості. Про який же якісно новий рівень рефлексії може йти мова у контексті процесів глобалізації і відповідної зміни освітньої парадигми? Філософська думка вже давно визначила недоліком занадто “раціональне” відношення людини до собі подібних як до зовнішніх об’єктів навколишньої природи чи засобів задовольняння власних тваринних жадань. Людина на відміну від “об’єктів” і “засобів” є носієм Духу. У XXI столітті це мають усвідомлювати не тільки філософи, церква, а й кожна пересічна людина, інакше людство очікує швидкий кінець у тупику еволюції. Необхідно лише уточнити – носієм якого саме Духу. Чи не слід заклик мудрих мислителів впродовж століть “Пізнай самого себе”, посилений Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем у Новий час – “Все що здійснюється – вічно здійснюється – на небі і на землі ... прагне лише до того, щоб дух себе пізнав, зробив себе самого предметом, знайшов себе” – трактувати у наш час буквально як оволодіння кожною людиною ще у шкільні роки тими знаннями про людину та її свідомість, що сьогодні вже є в арсеналі філософів, психологів та професіоналів-психотерапевтів? Наша відповідь : ТАК, іншого не дано.

Що ж взяти у першу чергу із арсеналу знань фахівців про людину? Чого досі не вистачало у змісті освіти? Насамперед, класифікації і пояснення усіх фактів недосконалості людини, її зарозумілості, її пихи, її нічим необмежених тваринних жадань порівняно з вищим рівнем боголюдини-розумної “клітини” більш досконалого організму живого світу, яким є суспільство. Така рефлексія і саморефлексія означає, насамперед, бачення людиною себе з різних точок зору, в тому числі, і це є принципово новим і важливим, й з точок зору майбутнього, означає усвідомлення обмежень у навколишньому природному середовищі й необхідності самообмеження у розширенні й задовольнянні своїх нижчих потреб, означає дотримання принципів справедливості, прав і обов’язків по відношенню до інших. Саме в цьому полягає найнагальніший крок до гармонізації “бульки свідомості”. Необхідно переглянути зміст освіти з метою досягнення виховного ідеалу самоактуалізованої особистості. Саме в цьому має здійснитися ідея гуманізації та гуманітаризації освіти, про яку багато говорять, але мають на увазі лише додаткове гуманітарне “уродство” (виродливість) додаткової, другої чи третьої вузької спеціалізації.

Як досягти більшої глибини відображення (рефлексії) людиною самої себе? По-перше, пересічна людина має засвоїти ті знання про свою свідомість і своє психічне, які сьогодні є лише у розпорядженні вузьких спеціалістів. Як? Внесенням відповідних змін у зміст освіти. У цьому полягають особливості поточного етапу еволюції свідомості, яка не тільки не завершена, але й прискорюється. По-друге, цього треба прагнути досягати в онтогенезі свідомості, тобто в період її становлення в дошкільний, шкільний та університетський період. По-третє, і це є технологічною конкретикою, людину в період становлення її свідомості (в онтогенезі) слід “штучно” ставити перед дзеркалами багатократного відображення... відображення її поведінки, порівнюючи те, що є, з тим, що має бути. Як? На кожному етапі онтогенезу є своя специфіка становлення рефлексії. Частково ми вже торкалися цього питання.

Сучасна суспільна мораль виходячи з презумпції людської гідності надає людині право автономії, право самій визначати шляхи і способи самоздійснення у дозволених законом межах. Однак людина не використовує сповна надані їй можливості. Не використовує тому, що не знає своїх потенційних можливостей. А якщо і знає, то не знаходить достатньої мотивації і сили волі для їх реалізації. Орієнтиром може бути виховний ідеал самоактуалізованої особистості А. Маслоу. Саме прагнення до цього ідеалу забезпечує оптимальне співвідношення між “наростом” вузької спеціалізації та сферично-гармонійною частиною “бульки свідомості”. Шлях до збільшення сферичної частини “бульки” індивідуальної свідомості, до оптимізації складових свідомості, шлях від тварі до боголюдини – це шлях нагору в піраміді потреб Маслоу. Хоча, згідно з К. Роджерсом, людина, як і будь-яка жива істота, має вроджену тенденцію самоактуалізації, слід розрізняти несвідому (вроджену) і свідому мотивацію. Свідома мотивація передбачає свідоме формування цілей та визначення різниці між бажаним, конечним і поточним, досягнутим у будь-який момент часу. Щоб опанувати навички свідомої мотивації, людина повинна не тільки навчитися бачити себе очима інших – батьків, друзів, колег, знайомих, земляків, співвітчизників, сучасників, а й точно визначати своє місцезнаходження на осі еволюції від тварі до Бога, визначати своє місцезнаходження в піраміді потреб й мотивацій А. Маслоу, усвідомлювати смисл свого життя і призначення на Землі і у Всесвіті.

Кожен школяр має знати піраміду А. Маслоу як модель потреб, мотивацій і рівнів стратифікованої свідомості. Кожен школяр має знати про малу кількість (1%) самоактуалізованих особистостей – аристократів духу на вершині піраміди і значно більшу кількість “бидла” лише з фізіологічними потребами в основі піраміди. Кожен школяр має знати, що це знання не є приниженням його людської гідності. Кожен школяр і кожна пересічна людина мають знати, що далеко не всі ті, хто зайняли місце еліти спільноти, є самоактуалізованими особистостями – аристократами Духу. Кожен школяр і кожна пересічна людина мають знати, індикатором яких потреб піраміди А. Маслоу є накопичення предметів розкошів і хизування ними. Кожен школяр і кожна пересічна людина мають знати, що на Землі кількість природніх ресурсів дуже обмежена. І багато чого іншого має знати школяр на початку XXI ст. із того, що не входить поки що до змісту освіти. Тим, що опанує кожен школяр, буде володіти і кожна доросла людина.

У розв’язанні проблеми покращення рефлексії сучасної людини головне сьогодні полягає у тому, як швидко вона усвідомить недоліки своєї вузької спеціалізації, як швидко знання вузьких спеціалістів про людину стануть надбанням її повсякденної свідомості та як швидко людина опанує вміннями вузьких спеціалістів щодо її самовдосконалення. Процес онтогенезу свідомості має бути більш керованим. Саме в цьому полягає призначення технологічних змін у процесі оновлення освітньої парадигми і становлення особистісно зорієнтованої освіти. Якщо ж ми декларуємо необхідність більшої уваги до явищ особистісного розвитку на основі свідомої мотивації, то що і як маємо робити, на які психологічні концепції спиратись? “Чи потрібно говорити про значення психології для педагогіки?”, – запитував у XIX столітті К. Ушинський. Сьогодні це питання стоїть більш конкретно : “Із яких напрямів сучасної психології – психоаналізу, біхевіоризму, когнітивної чи гуманістичної психології чи іншого і що саме взяти для будування фундаменту особистісно зорієнтованої педагогіки?”. Відповідь на це запитання має враховувати наявність у психіці людини глибинних шарів, які сформувавлись на протязі мільйонів років еволюції і в які не варто втручатись, і шарів психічного, що утворились в останні тисячі років еволюції і продовжують розвиватись. Останні, насамперед пов’язані зі свідомістю, є найбільш чутливими і вразливими стосовно несприятливих зовнішніх впливів в умовах онтогенезу. Саме їх вразливість призводить до затримки чи сповільнен-ня психічного розвитку дитини і перешкоджає становленню бажаної автономії людини. Ось чому в психології стрижнем проблем поведінки людини є проблема свідомості.

 

10. Який же зв’ язок існує між рогатою виродливістю “бульки” індивідуальної свідомості, пірамідою А. Маслоу, виховним ідеалом постконвенційної моралі, зміною освітньої парадигми і становленням суспільства в Україні? – таке запитання має поставити уважний читач цієї розвідки.

Підсумуємо окремо ті положення, що не є досі загальновизнаними. Насамперед, маємо погодитися , що піраміда Маслоу відображає не тільки потреби, а й рівні стратифікованої свідомості у суспільстві. Відповідно: є аристократи духу і є “бидло”, а між ними різні шари індивідуальної свідомості. Індивідуальні свідомості людей (маємо на увазі форму і обсяги “бульок” свідомості) є дуже і дуже різними, з часом їх розмаїття буде збільшуватися. Цей факт розмаїття рівнів свідомості досі не визнається наукою. Точніше наука ще не дійшла до розрізнення індивідуальних свідомостей. Модель “бульки свідомості” сприяє такому розрізненню. Відтепер ми маємо розуміти, що “бульки” свідомості людей настільки ж різні, як і відбитки їх пальців чи обличчя.

Коли ми говоримо про об’єднання рогатих “бульок” індивідуальної свідомості у інтегровану “бульку” спільнотної свідомості на основі об’єднавчого елементу (о.е.) у спільному полі свідомого відображення, то маємо запитати про місцезнаходження цього о.е. у піраміді А. Маслоу. Якщо о.е. знаходиться на першому рівні – рівні фізіологічних потреб, то в яку спільноту чи соціальну групу, “команду”, “зграю” він може об’єднати носіїв відповідної індивідуальної свідомості і які методи управління є оптимальними для такого соціального організму? І навпаки, якщо люди вже об’єднані, наприклад, у межах релігійної спільноти чи терористичної організації на основі віри у щось, то на якому рівні піраміди А.Маслоу знаходиться відповідний о.е.? Зрозуміло, що такі запитання мають сенс і мають відповіді. Спираючись на них, висловлюємо робочу гіпотезу : для утворення певної спільнотної свідомості о.е. може знаходитися на будь-якому рівні піраміди А. Маслоу, однак для утворення суспільної свідомості і життєздатного у XXI ст. суспільства як організму о.е. має знаходитися на найвищому, п’ятому рівні піраміди А. Маслоу. (Тут ми розрізняємо спільнотну свідомість і суспільну як такі, що мають різні наближення до моделі ідеальної сфери, відповідно приймаємо тезу, що спільноти передують суспільству).

Оскільки потреби п’ятого рівня піраміди А. Маслоу відображаються сферичною частиною “бульок” індивідуальної свідомості, ми приходимо до практичного висновку : чим більшою є сферична частина “бульок” індивідуальної свідомості більшості членів спільноти, тим легше відбувається інтеграція індивідуальних і групових “бульок” у бульку спільнотної свідомості, тим більшим є наближення спільнотної свідомості до моделі ідеальної сфери, тим більшою є узгодженість потреб і інтересів людей, тим досконалішою є людська спільнота як організм. Однак, як ми вже знаємо, людей з потребами самоактуалізації розвинені спільноти мають у своєму складі не більше 1%. Саме в цьому найбільш концентровано виражається проблема недосконалості сучасних спільнот. (К. Маркс і В. Ульянов-Ленін думали інакше).

Коли мова йде про удосконалення людини і суспільства, то перш, ніж почати удосконалюватися свідомо, людина має спочатку усвідомити недосконалість свою і суспільства. Мова тут йде про перший етап мотивації – етап усвідомлення проблеми, визначення невідповідності (різниці) між тим, що є, і тим, що має бути. Адже, якщо різниці нема, чи різниця не усвідомлена, то не буде і мобілізації вольової енергетики на зміну ситуації, не буде пошуку шляхів і засобів, не буде вибору оптимального рішення, не буде плану дій і самих дій, не буде змін і людина залишиться недосконалою, переважно інстинктивною істотою з переважно фізіологічними потребами. Що ж під силу сучасній людині на шляху її вдосконалення? П оділяючи з іншими стурбованість С. Хайтуна щодо відсталості нашої спільноти у розвитку суспільних процесів від більш цивілізованих країн на десятки і, можливо, на сотні років, ми категорично не погоджуємося з його висновком про те, що “поумніння” соціума потребує значно більше часу, аніж “поумніння” індивіда. Суть справи полягає у тому, як, в яких напрямках і як швидко треба набиратись розуму усім індивідам, що утворюють соціум, та як – стихійно чи керовано – формується новий соціум. Звісно , керувати еволюцією – то складна справа. Видатний американський філософ і педагог Д. Дьюї вважав це місією педагогів, а не політиків чи активістів ринкової економіки. Якщо ми глибше зрозуміємо, що є свідомість і що є онтогенез свідомості, то можливо погодимося з його тезою про те, що школа, виконуючи соціальне замовлення, може створити в проекті такий тип суспільства, який нам хотілося б здійснити. Впливаючи на свідомість у цьому напрямі, ми поступово змінили б і характер дорослого суспільства. Отже, у розв’язанні проблемного питання “Що має виникнути раніше, політична еліта чи об’єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати суспільні процеси?” чільне місце має зайняти галузь освіти. Звісно, ми маємо визнати : не тільки онтогенез, а й філогенез свідомості людини може і має бути керованим нею. Зміни на краще можуть залежати від свідомої волі самих людей і в цьому освітні системи мають відігравати свою роль. Впевненість у цьому нам дає розуміння унікального становища людини, яке полягає в тому, що для оцінки самої себе і здійснення самовдосконалення вона може скористатися зовнішніми відносно себе спільнотними свідомістю і волею. Її можливості в пізнанні і у вдосконаленні самої себе залежать від того, наскільки вона просунулась на вісі еволюції від тварі до ‘клітини’ суспільства, наскільки вона інтегрована в суспільство.

Такими є висновки нашої розвідки, які можливо ще не є загальновизнаними. Що ж до прислів’я “Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні”, то слід вважати істинною його першу частину.

***

Чи змогли б ви натиснути кнопку ядерної зброї? – Так, змогли б... “Спостерігач-інопланетянин... оцінив би наше майбутнє не більш оптимістично, ніж майбутнє декількох ворогуючих зграй пацюків на майже спустошеному кораблі...”, – писав Конрад Лоренц, лауреат Нобелівської премії, визнаний фахівець з поведінки особин у тваринному світі. “Дві речі у цьому світі є безмежними – Всесвіт і людська дурість, а втім про Всесвіт я не певен”, – констатував на досвіді власних спостережень людського буття і теоретичних роздумів про Всесвіт А. Енштейн, фізик.

Отже, маємо погодитись : минуть століття і люди майбутнього будуть дивитися на сучасну нам людину, в тому числі й на поведінку нашої так званої еліти на засіданнях Верховної Ради, так, як ми сьогодні спостерігаємо за мешканцями мавпярні у зоопарку... Так буде. Але хочеться оптимістично стверджувати інше. Ми не приречені бути пасивними пасажирами того візка, що рухається до майбутнього. Ми, люди XXI століття уже можемо обирати різні точки зору і дивитися на себе не тільки збоку, але й із майбутнього. Вузькі спеціалісти вже можуть подивитися на сучасну людину з тої точки зору, з якої у майбутньому на усіх нас буде дивитися кожна пересічна людина. Погляд із майбутнього є можливим, оскільки ми, люди XXI століття уже вміємо аналізувати і екстраполювати процеси. Нам уже не потрібно очікувати іззовні споглядачів-інопланетян, які б показали б нам загрози та усю нашу недосконалість, дурість і невикористані можливості. Більше того, як переконує нас у книзі “Шок майбутнього” відомий американський футуролог Е. Тоффлер, щоб краще зрозуміти нинішнє складне буття людини, ми вже змушені необхідністю формувати картину майбутнього.

***

“ Наша школа у більшості відповідає за своїм змістом і структуррою періоду аграрно-індустріального розвитку країни, який був характерний для середини XX століття”, – доповідає міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко на дні уряду у Верховній Раді України 09.01.2007 р., – “…головним лейтмотивом наших спільних дій… має стати вихід із стану “наздоганяючого розвитку””. Таку ж стурбованість стан освіти викликає і у наших північно-східних сусідів: “...необхідно визнати повне банкрутство загальноприйнятої моделі загальної середньої освіти, ставшої якщо не головним, то найбільш живучим міфом XX століття. …На жаль... розумні освічені циніки, які визначають політику... чудово розуміються в реаліях ...у тій мірі, в якій це пов’язано з політтехнологіями і маніпуляціями вже не громадською думкою, а суспільною свідомістю... лицарі постмодерну усвідомили, що краще змінювати не реальність, а уявлення про неї... заміна маніпуляцій з реальністю маніпуляціями з її відображенням у суспільній свідомості приводить до швидкого зниження рівня управління... суспільство не в змозі ні зрозуміти що відбувається, ні, тим більше, зібрати залишки сил для тиску на еліту, що вироджується. ...успішно наздоганяючий розвиток може бути лише випереджуючим...“ [Шупер В., ВФ, 2005, № 5].

 

Отже, актуальність проблеми усвідомлюється нашими спільнотами та його інституціями. Залишається зрозуміти як забезпечити випереджуючий розвиток.

 

 

4. Про співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини? Що відомо про це сучасній науці?

 

Що торкається рефлексії сфери несвідомого , то незважаючи на визнання положення психоаналізу про “свідомість як верхівку айсберга психічного”, “свідомість як острів в океані несвідомого”, сучасна психологія чомусь уникає досліджувати взаємодію свідомості з несвідомим, уникає співставляти свідомість з несвідомим, досліджувати більш конкретно, аніж це зафіксовано у згаданих вище загальних положеннях психоаналізу. Так, автор одного із найпопулярніших на пострадянських теренах підручника з психології Р. Немов виправдовується: “...слід визнати, що у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні, питання про відношення між свідомими та іншими рівнями психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим, залишається складним і не розв’язаним достатньо однозначно” [ Немов Р.С. Психологія, т. 1. М., 1999. - С. 141-142]. Наше ознайомлення зі станом справ дозволяє стверджувати, що справа не в нестачі кількості “наукових даних, які ми маємо сьогодні” чи їх інтерпретацій, а зовсім в іншому. Як підсумовують В. Роменець, І. Маноха: “Історія психології, особливо XX століття, показує безконечні спроби дослідників ухилитися від безпосереднього бачення суттєвих сторін психічного. Під виглядом “науковості” пошуку, йдучи кружним шляхом пізнання суті психічного, вчені втратили свій дійсний предмет. Це була своєрідна сліпота сцієнтизму, схожа на ту, коли людина намагається зазирнути за край світу, а не бачить того, що діється перед самими очима. ...Може, мав рацію К.Г. Юнг, коли твердив, що людина, яка пізнає саму себе, жахається побачити свою істинну природу, власне обличчя ” [ В. Роменець, І. Маноха. Історія психології XX століття. К., 1998. - С. 896]. Ситуація стає більш зрозумілою, якщо взяти до уваги ще й таку узагальнену думку фахівців: “А якщо ж розібратись... дуже добре, якщо ми зможемо благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями” ” [ І. Смолянський. Фрейд // Психологія для всіх, № 11, 2004].

***

Зазирнемо до довідників і підручників і спробуємо з’ясувати, що ж являє собою несвідоме психіки у співвідношенні зі свідомим і яке його значення у життєдіяльності людини?

 

“НЕСВІДОМЕ – неоднозначне, широке за логічним обсягом поняття, що використовується в цілому ряді наук… В ідеалістичній філософії й психології, у реакційних соціологічних вченнях Н. змальовується як …головний регулятор людської поведінки і суспільних відносин. …У найбільш гіпертрофованому вигляді роль Н. представлено в концепціях інтуїтивізму, фрейдизму і т. п.

Матеріалістична наука визнає наявність певного кола явищ Н. …Проте марксистська філософія відводить Н. другорядну підпорядковану порівняно із свідомим роль (підкреслено нами. – А.П.). До Н. належать інстинкти, різного роду автоматизми (навички, звички тощо), установка, інтуїція, деякі особливі психічні стани (сомнамбулізм, гіпноз, гіпнопедія, релаксація), цілий ряд психопатій (афекти, манії, так звані присмеркові стани свідомості).

Науково-природниче обгрунтування Н. дістало в працях Сєченова – Павлова. За І.П. Павловим, Н. виникає (чи проявляє себе. – А.П.) за наявності в корі головного мозку ділянок з пониженою збудливістю.

Н. може відігравати як позитивну роль (…), так і негативну (…)” [Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І. Войтка. - К. : “Вища школа”, 1976. - 192 с. ].

 

Звернімо увагу, словник підписано до друку і видано зовсім недавно, у останній чверті XX століття. Звертаємо увагу на “єдино вірну” позицію марксистської філософії, що панувала і в інших гуманітарних науках, зокрема в психології та педагогіці.

Що торкається більш сучасних підручників, то воно (несвідоме) за інерцією мислення ще не стало предметом розгляду окремих розділів чи глав і згадується мимохідь, побіжно, як щось дотичне до свідомості і традиційно другорядне (давно вже (?!) підпорядковане свідомості), підручники схильні надавати несвідомому лише по дві-три сторінки. Однак, у вже цитованому вище підручнику психології Р. Немова (1999) уважний читач може прочитати й замислитися і над таким : “Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стани людини. …Несвідоме начало так чи інакше представлено практично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини” [с. 139] . Отже, маємо замислитися : несвідоме начало так чи інакше представлено практично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини, а свідомість – ні, не у всіх!

Далі на одній сторінці нам повідомляють про існування несвідомих відчуттів, неусвідомлюваних образів сприйняття, про несвідому пам’ять і несвідоме мислення, про несвідому мотивацію і різноманітні мимовільні реакції і дії людини. “Ого! Нічого собі! – скаже уважний читач, – ось що ховається за висловами про острів в океані та про верхівку айсберга” і захоче знати більше. Але ніякої конкретики, яка б могла задовольнити його допитливість, у підручнику немає.

Підручник “Основи психології” (2002), який витримав п ’ ять стереотипних видань і рекомендований МОНУ студентам усіх вищих навчальних закладів, також торкається несвідомого лише мимохідь, на півтора сторінках тексту у 30-ти сторінковому розділі, де мова йде про паралогізми метапсихології. Тут ми дізнаємося про те, що :

 

“Взаємодія свідомого та несвідомого досить складна. Її з’ясування є важливим для психолога, оскільки дає ключ до розуміння механізму психогеній та можливостей корекції розвитку особистостей.

…Загалом же несвідоме являє собою конгломерат асоціальних, аморальних, алогічних психічних інстанцій (тут ми не можемо утриматися від здивування щодо аморальності несвідомого. – А. П.)

…не завжди конфлікт між свідомістю та несвідомим вирішується так легко. …Найбільш “гострі” конфлікти закінчуються психічними захворюваннями.

…Отже, між усвідомлюваним і неусвідомлюваним, свідомою і неусвідомлюваною психічною активністю відношення досить непрості, що й породжує різного роду паралогізми: або ж свідоме підпорядковується несвідомому, впливу архетипів, або ж, навпаки, саме категорія свідомості тлумачиться настільки широко й абстрактно, що включає в себе всю психіку з її несвідомими потягами” (підкреслено нами. – А.П.) [Основи психології: Підручник / За заг. Ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – Вид. 5-е, стереотип. – К. : Либідь, 2002. - С. 150].

 

“ Не розумію!” або “Ого! Оце так! – скаже уважний читач, - свідомість весь час з моменту її виникнення героїчно бореться з конфліктним несвідомим і кінця цій боротьбі не видно. Хотілося б іншого – гармонічної взаємодоповнювальної взаємодії свідомості з несвідомим”. Але ніякої надії щодо цього і цей підручник не дає.

Чим пояснити “історичну” конфронтацію свідомості з несвідомим у попередні епохи? З доісторичних часів, коли аналітичний розум почав виокремлювати себе з міфологічної, символічної свідомості, він (розум) почав отримувати серед наймудріших людей статус найвищої цінності. Інше психічне людини принижувалося чи навіть протиставлялося розуму. Так виникла опозиція раціонального розуму та ірраціонального несвідомого. Частково цю ситуацію пояснює відома метафора про свідомість як ліхтарик, яким людина-мандрівниця освітлює у темряві частину незнайомої території. Людина у своїй повсякденності досі була осліплена свідомістю (як ліхтариком у темряві) і явно недооцінювала місце і значення несвідомого як форми відображення станів організму, регулювання його життєдіяльності, взаємин із зовнішнім світом. Впродовж століть мислителі підносили розум все вище і вище над тваринною сутністю людини. При цьому невпинно зростала і гордовитість, пиха, самовпевненість людини, а її істинна природа ховалася за успіхами вузької спеціалізації раціонального розуму. Сьогодні ж ми всі (а не лише психоаналітики) поступово починаємо погоджуватися з З. Фрейдом, що сутність людини все ще залишається більш інстинктивною, емоціональною, несвідомою, аніж розумною, свідомою, логічно мислячою. Настав час визнати цінність взаємодоповнювальності ірраціонального-раціонального у єстві сучасної людини, необхідність урівноважування її біо-соціо.

 

Взаємодія свідомості з несвідомим – як ми це розуміємо? Оскільки, психологія (та, що стала надбанням підручників) уникає розгляду явищ і механізмів несвідомого, то ми зобов’язані розібратися в цьому глибше, звернувшись до інших джерел. Мова йтиме, насамперед про величезну сферу психічного на межі свідомого і несвідомого – емоційно-вольову. Ознайомлення з матеріалом підручників наводить на думку, що емоції є тим явищем, яке свідомій людині зазвичай належить приборкувати силою волі. Дивує при цьому, як мало уваги надають підручники з психології позитивній стороні взаємодії емоцій зі свідомістю.

Що є емоція? Кожен із нас у певній мірі знає, що це. Але чи багато серед нас тих, хто розуміє, що емоція - це прояв несвідомого, того утаємниченого несвідомого, про яке, на відміну від свідомості, ніхто не хоче розмірковувати (окрім Фрейда і його послідовників). У словнику читаємо : “ЕМОЦІЇ (від фр. emotion – хвилювання ) – процес ситуативного переживання, …, який має для організму сигнальне і регулююче значення. …У стані емоційних спалахів людина витрачає багато м’ язової і нервової енергії, яка утворюється за рахунок згорання у м ’ язах цукру. Емоції викликають в організмі людини комплекс біохімічних реакцій…

… Вони органічно взаємопов’язані з почуттями. …почуття актуалізуються і реалізуються у формі Е. …Виховання у людини контролю над своїми Е. є важливою соціально-педагогічною проблемою. Шляхом тренування людина може навчатися стримувати свої пориви і пристрасті, розумно керувати своїми Е.” [ Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І.Войтка. - К. : “Вища школа”, 1976. - 192 с. ] .

Підручник Р. Немова “Психологія” (т. 1, 1999) повідомляє :

“ Емоції – особливий клас суб ’ єктивних психологічних станів, які відображають у формі безпосередніх переживань, відчуттів приємного або неприємного, відношення людини до світу і людей, процес і результати його практичної діяльності. …Вони включені в усі психічні процеси і стани людини (підкреслено нами. – А.П. ). Будь-які прояви її активності супроводжуються емоційними переживаннями” [с. 436].

Далі підручник деталізує, що основними функціями емоцій є : комунікативна, регулятивна, сигнальна, мотиваційна, оціночна, стимулюча, захисна. Підручник повідомляє, що факти переконливо доводять вроджений характер основних емоцій, наявність генотипово зумовленої спроможності до їх розуміння живими істотами різних видів. Разом з тим, деякі емоції набуваються прижиттєво навчанням і вихованням. До переліку параметрів, за якими оцінюються емоційні процеси і стани (таких, як інтенсивність, тривалість, глибина, походження, умови виникнення і зникнення, дія на організм, динаміка розвитку, спрямованість, спосіб вираження і нейрофізіологічна основа) належить і їх усвідомлення. Тобто мова може йти про певну взаємодію емоцій і свідомості. (Запам’ятаймо цю позицію, ми ще повернемося до неї).

Інший із цитованих нами підручників - “Основи психології” (2002) повідомляє про природу емоції більш скупо, відокремлюючи (на с. 198) емоцію від переживання і звузивши її до реакції, яка викликається порушенням адаптивної поведінки. Інше визначення емоції (на с. 202) розглядає її як специфічну форму взаємодії людини з довколишнім світом, спрямовану на пізнання цього світу та свого місця в ньому через саму себе у формі переживань.

Як це не дивно, хоча в одному-двох абзацах тексту і згадується про ступінь усвідомленості переживань , вивчати емоції традиційно пропонується без їх будь-якого зв’язку як з несвідомим, так і з свідомістю. Отже, спрощене ставлення до емоцій є фактом, який заслуговує пояснення, потребує більш глибокого погляду на генезис і функції емоцій.

Емоції виконують функцію внутрішньої мови, завдяки якій суб’єкт підтримує свою життєдіяльність. Вони, як і несвідоме (!), включені в усі психічні процеси і стани людини . Чим вищу позицію на сходинках еволюції займає жива істота, тим багатшою є та гамма емоційних станів, які вона здатна переживати.

Життя без емоцій не можливе так, як і без відчуттів. Звідки походять емоції? Що виникло раніше – емоція чи відчуття? Вже одноклітинні володіли відображенням корисного-шкідливого (подразливість, розсіяна чуттєвість). Здатність відображувати, окрім корисного-шкідливого, також і нейтральне називають чуттєвістю. Найпростіша емоція – це переживання задоволення-незадоволення, що виникло із чуттєвості. Якщо відчуття – це реакція спеціалізованої групи клітин, органу, то емоція – це системна реакція усього організму. Важко сказати, де емоція вже є, а де її ще нема. Однак, ясно, що і емоції, і відчуття як механізми відображення мають спільні витоки.

Емоції, відчуття, рефлекси як вроджені реакції, інстинкти як вроджені програми дій, умовні рефлекси як прижиттєво набуті реакції і програми дій, асоціативне научіння як набуття умовних рефлексів шляхом спроб і помилок, підкріпленням, латентне (скрите, невидиме, мимовільне) научіння, інсайт як осягнення з допомогою раніше запам’ятованої інформації, каузальний рефлекс, мислення наочно-дієве, образне (конкретне), понятійне (логічне) – усе, що виникало на попередніх етапах еволюції живого світу, не зникає, воно залишається у тій чи іншій мірі взаємопов’язаним на наступних ступенях еволюції. Можливо, менш пов’язаним інформаційно, але тісно пов’язаним енергетично.

Чи пов’язані емоції з усім несвідомим? Звісно, так. Вони, як і несвідоме (!), включені в усі психічні процеси і стани людини . Емоції – це система відображення і водночас енергетичного забезпечення програм життєдіяльності живої істоти, в тому числі й інстинктивних. Емоції як сигнали завжди мали злиту воєдино подвійну функцію – інформаційну ознайомлюючу про загальний стан системи-організму і інформаційну мотиваційно-пускову відносно розподілу енергетичних потоків для забезпечення рухів, дій.

У якій мірі, окрім обслуговування внутрішніх біологічних запитів організму, емоції обслуговують міжорганізменні комунікаційні запити у стосунках соціальних істот (від птахів до мавп і людей)? У стосунках тих соціальних істот, які не володіють другою сигнальною системою (мовою), - в повній мірі. У стосунках тих соціальних істот, які володіють другою сигнальною системою, - частково. Це твердження є, безумовно, істинним. У зв ’ язку з цим, представляється важливим визначити частку присутності і значення емоцій у другому випадку. На перший погляд, вона не менша, аніж 50%. Якщо ж взяти до уваги такі несвідомі чи напівсвідомі механізми соціалізації як зараження, наслідування, навіювання, довіра, страх, комформізм, а також такі основні інстинкти людини як інстинкт агресії, життя і смерті (згідно з Фрейдом), або ж вісімнадцять інстинктів (згідно з Макдауголлом), то частка емоцій у відображенні процесів життєдіяльності людини зросте, за нашими оцінками, до 75%. Якщо ж ми візьмемо до уваги ще й місце, функціональну роль і значення символів у житті сучасної людини, то питома вага емоцій (і несвідомого) порівнянно з свідомістю зросте у наших оцінках ще більше.

***

На зв ’ язку емоцій з інстинктами Фрейда чи Макдауголла ми не будемо тут зупинятися. Більш цікавим є символ. Що є символ? Опредмечена емоція, напівемоція-напівсвідоме, місток між свідомістю і індивідуальним та колективним несвідомим. Маємо на увазі, насамперед, символи міфів, релігії і мистецтва, символи пам ’ ятників, гербів, прапорів тощо.

Е. Нойманн (1949), послідовник Юнга, так писав про роль символів у взаємодії свідомого з несвідомим :

 

“Поки цей світ символів існує і продовжує діяти через різні ритуали, культи, міфи, релігію і мистецтво, він… встановлює діалектичну взаємодію… двох сфер. Як показав Юнг, символ сприяє вивільненню психічної енергії несвідомого для використання її свідомістю у практичних цілях. Він описує символ як “психічну машину” для “трансформації енергії”. Символ є трансформатором енергії… саме тому будь-яка діяльність примітивної людини розпочиналася і супроводжувалася різноманітними релігійними і символьними діями, будь-то землеробство, полювання, рибна ловля чи інша “незвичайна” небуденна робота, що не виконувалася щоденно. …“Освячення” незвичної діяльності досі залишається кращим способом… перенаправлення психічної енергії із “природного русла” приватного життя на “незвичні справи”, зокрема на вбивства під час війни. …Наприклад, символічне значення поняття “Вітчизна” перевищує раціональний елемент, який, безумовно, входить в нього, і саме несвідомий емоційний фактор, який завжди активується під час звернення до Вітчизни, показує, що цей символ є перетворювачем енергії.

… соціальний символ (хрест, герб, прапор, Вітчизна) “ніколи не походить виключно із свідомого чи виключно із несвідомого”, а виникає при “взаємодії обох”. Символ має раціональну сторону, “яка знаходиться у згоді з розумом”, і іншу сторону, “яка недосяжна розуму, тому що складається не лише із даних раціонального характеру, а також із ірраціональних елементів внутрішньої і зовнішньої перцепції” [Юнг. Психологічні типи].

… рух від дологічного мислення до логічного також йде через символ, і можна показати, що філософське і наукове мислення розвивалося із символьного, поступово звільняючись від емоціонально-динамічних компонентів несвідомого.

… Образи і символи, будучи творчими продуктами несвідомого, являють собою множину виразів духовної сторони людської психіки. …Міф, мистецтво, релігія і мова - все це символічні вираження творчого духу людини. …”передаюча смисл” функція символів і архетипів пробуджує спрямовану емоційність, тобто вона володіє організуючим характером.

… Символи і символічні фігури являються домінантами кожної цивілізації, як ранньої, так і пізньої. Вони – кокон значення, який людство сплітає навколо себе, усі дослідження й інтерпретації культури є дослідженнями й інтерпретаціями архетипів і символів.

… Нормальне життя індивіда також включене в переплетення символів. Усі важливі періоди життя – народження, повноліття, шлюб, народження дитини і т.п. виокремлюються і відмічаються. …Скрізь життя рясніє священними місцями і знаменними датами. Ландшафт усіяний святилищами, храмами, церквами, пам’ятниками і меморіалами … неперервний приток надособистісного життя забезпечує життєздатність індивідуального. …Організація життя в цих межах… дозволяє вести впорядковане існування у світі, де людське і космічне, особистісне і надособистісне – усе з’єднується одне з одним.

…емоціональність – це те, що позитивно стимулює людину і приводить її в рух… там, де цього нема, існує лише апатія: мертві знання, мертві факти, дані без смислу, непов’язані між собою деталі й нежиттєздатні взаємини. …Емоціональність залишається життєвою силою і перетворює індивіда, навіть незважаючи на те, що вона обмежується встановленими суспільством порядками ” [Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998.-464 с. C. 377-385].

 

Отже, емоції та символи – це такі арени взаємодії свідомого з несвідомим, які мають визначальне значення для повсякденної життєдіяльності сучасної людини. Яку відображувальну систему ми “тренуємо”, емоції чи свідомість, коли відвідуємо церкву, оперу, цирк, кінотеатр, стадіон, іподром, музей живопису чи естрадні видовища за участю Данилка, Кіркорова чи Поплавського? Для чого нам потрібні впродовж року свята та карнавали? Тож яким є співвідношення між свідомим і несвідомим, 1:10 чи 9:10 чи інше?

Ми не маємо тут змоги детально зупинятися на соціальних почуттях сучасної людини, емоціональних процесах більш високого рівня – продуктах її соціально-історичного розвитку таких, як сумління, любов, почуття обов’язку, відповідальності, самоповаги, патріотизму, ідентичності, співчуття, сорому, дружби, щастя, естетичні та інтелектуальні почуття. Психологічний словник з психології повідомляє, що “почуття актуалізуються і реалізуються у формі емоцій… однак ототожнення їх неправомірне”. Чим же різняться почуття від емоцій? Що є в почуттях такого, чого нема в емоціях? Вважаємо, що найголовнішою ознакою відмінностей є міра присутності в них свідомості. Якщо емоції можуть усвідомлюватися “збоку”, то почуття – це стани і процеси, в яких свідомість присутня “усередині” як складова частина. Яке співвідношення свідомого і несвідомого у соціальних почуттях тієї чи іншої людини? – Важко сказати, але незаперечним фактом є присутність в почуттях і несвідомого, і свідомості, незаперечним фактом є присутність у соціальних почуттях значно більшої частки свідомості, аніж у простих емоціях-переживаннях органічних потреб.

***

Емоції як система відображення мають свою специфіку: вони зорієнтовані на обслуговування цілісності організму, насамперед, енергетичної цілісності. Унікальність емоцій людини полягає у їх зв’язках, з одного боку, з інстинктами, а з іншого боку – з образами, пам’яттю, уявою і символічною свідомістю. У цьому немає нічого дивного, адже інстинкти вимагають системної координації, в тому числі, участі нервової системи. Умовні рефлекси забезпечуються усією нервовою системою, в тому числі мозком. У певному смислі емоції можна розглядати як містки між несвідомим і свідомим.

Виникає запитання: чи існують емоції людини, які б не відображались і не контролювалися в тій чи іншій мірі її символічною свідомістю? Скоріше всього, таких нема. З іншого боку, маємо запитати : що саме із несвідомого ніяк не відображається емоціями? Інстинкти, інтуїція? Якщо ж таке є, то воно не є критично суттєвим для організму, оскільки ніяк ним не переживається. Чи існують інстинкти без емоцій? Мабуть, ні. Чи існує інтуїція без образів? Мабуть, ні. Чи існують образи без емоцій, хоча б дуже слабких? Мабуть, ні. Отже, що ми позначаємо терміном “несвідоме”? Чи не те, що у даний момент чомусь не освітлюється “ліхтарем” свідомості, тобто не є об’єктом уваги, не абстрагується, не деталізується, ні з чим не порівнюється, а лише цілісно переживається усім організмом? Такими є і інстинкти, і образи, і емоції. Звісно, можна звузити поняття “несвідоме” до того, що ніяк організмом не переживається, наприклад, такими є “горме” Макдоугалла (вроджена програма цілеспрямованої активності організму), “лібідо” Юнга, інформація генетичного коду, реакції безумовних рефлексів, трансперсональне Станіслава Грофа чи видіння під гіпнозом.

Отже, термін несвідоме можна використовувати як у широкому сенсі, так і в вузькому. Термін “несвідоме” використовується сьогодні найчастіше у формі двох кройнощів - як синонім трансцендентного у системі психічного відображення або ж як ототожнення з “підсвідомим”. Це неправильно. Необхідно спробувати деталізувати несвідоме і знайти середину між крайнощами, можливо, найперше, розширивши поняття підсвідомого як його частини включенням до нього усього діапазону емоцій. До підсвідомого, як ми знаємо, за визначенням належить те, що за певних умов може усвідомлюватися чи усвідомлювалося раніше.

***

Підсумовуючи розглянуте, можна стверджувати, що сучасною людиною в основному керують неусвідомлені чи недостатньо усвідомлені сили. А недосконале свідоме прислуговує інстинктам, забарвленим емоціями частіше, аніж контролює і обмежує їх. Несвідоме (неусвідомлюване) як частина психічного не є чимось таємним, таким, що потребує часу, ресурсів, зусиль, наукових чи езотеричних знань для його відкриття як якоїсь terra incognita . Несвідоме присутнє скрізь, де проявляють себе емоції, почуття, символи. Релігія, мораль, свята і карнавали, пісні і танці, ігри на відпочинку, кохання і народження дітей – будь-що візьмемо у нашому повсякденному житті – чого у них більше, емоційно-несвідомого чи раціонально-свідомого? Релігія – наскрізно просякнута символізмом. Моральні норми засвоюються в більшій мірі несвідомими механізмами соціалізації – зараженням, наслідуванням, навіюванням, страхом, аніж свідомим переконанням. Щодо звичайного побуту пересічної людини : чи може хтось стверджувати, що там діють переважно розумні закони логіки чи правила менеджменту з формальним перебором альтернатив, стосується це вибору коханого супутника життя, обрання свого депутата, стосунків із сусідами та друзями чи планування сімейного бюджету. А погляньмо на поведінку нашого сучасника перед телевізором? Сучасна людина-телеглядач за одним присідом емоційно переглядає “художній” кіносеріал із вбивствами собі подібних, емоційно прослуховує інформацію про розкрадання загальнодержавного майна шляхом корумпованих продаж без аукціонів, емоційно спостерігає черги мільйонів ошуканих вкладників ощадбанку – своїх співвітчизників старшого покоління, після цього емоційно проглядає на УТ-1 “Світське життя” з Катериною Осадчою чи виступ самовпевненого Нестора Шуфрича “Проти НАТО!” на черговому ток-шоу – і що? А нічого! - ніякого логічного (розумного, свідомого) зв’язку і ніякої свідомої волі щось змінити! Свідомість, та свідомість, що пов’язується з логічним і понятійним мисленням, з формальним перебором альтернатив, з виокремленням і розрізненням суттєвого, з аналізом, абстрагуванням, екстраполяцією, прогнозуванням, синтезом, погодьмось більш рідка гостя у нашому повсякденному житті, аніж ті емоції, що прив’язані до несвідомої психіки людини “тут і тепер”. Не випадково, навіть новини на ТК щодня зорієнтовані переважно на емоції, аніж на свідомість телеглядача, пропонуючи здебільшого “жарені” епізоди буднів (аварії, катастрофи, викрадення дітей, убивства пенсіонерів якимись циганами, отруєння японців китайськими пельменями тощо), провокативно-емоційні висловлювання політиків та такі ж коментарі журналістів, а не інформативне, системне, значуще для майбутнього. Не випадково, виборні кампанії в Україні “грають” на емоціях, а не переконують змаганням цільових програм. Не випадково саме Нестор Шуфрич отримав на передноворічній “Свободі Савика Шустера” (ТК “Інтер” ) шляхом вибору представниками народу звання самого… самого, найбільш вільного, нічим не обтяженого, політика року. А погляньмо на поведінку віце-спікера російської Думи Володимира Вольфовича Жириновського на теледебатах “Свободи Савика Шустера” від 06 травня 2008 року. Це телешоу - найцінніший матеріал для практичних занять на факультетах політології, психології, соціології та інших. Чи можна знайти кращу ілюстрацію взаємодії інстинктивного, тваринного, темного Ід з свідомим Его у єстві сучасної людини?! Окрім Вольфовича на цьому телешоу відповідно показали себе й наші вітчизняні “мачо”. Можна захоплюватись до екстазу чи зі сльозами на очах співчувати цим “ героям ” , за умови, що вони не переслідують особистих корисних цілей, свідомо обдурюючи свій електорат.

Тож яким є співвідношення між свідомим і несвідомим, 10/9 чи 1/10 чи інше? Взявши до уваги інстинкти людини, її емоції, колективне й індивідуальне несвідоме, підсвідоме, свідоме, надсвідоме, ми тепер краще можемо зрозуміти той факт, що генотип орангутанга на 97% співпадає з генотипом сучасної людини.

Порушуючи питання про співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини, ми тим самим намагаємося побачити полісутнісне Homo з точки зору сучасної психології. Що додає ця точка зору до точок зору мистецтва й філософії? Чи знайшла психологія найкращі засоби для відображення природи людини?

Зігмунд Фрейд у свій час звернув увагу сучасників на Ід, Его та супер-Его у структурі психіки людини. Не всі сприйняли таке бачення. Однак, Фрейд не був винахідником нового погляду на людину і її психіку. Він лише “озвучив” сучасною мовою те, що відображалось у свідомості наймудріших, зокрема в стародавніх Індії та Китаї, впродовж тисячоліть. Ось чому ні проігнорувати сказане Фрейдом, ні суттєво покращити нікому не вдається.

Автори монографії ”Теорії особистості” Л. Х’єлл і Д. Зіглер так оцінюють сучасний етап психологічних досліджень полісутнісного Homo : “…за вийнятком Фрейда, Кеттела, Айзенка,. Маслоу і Роджерса …персонологи традиційно лише на словах визнавали необхідність вивчення нейрофізіологічних, біохімічних і генетичних компонент поведінки людини. …По мірі накопичення наших знань про біологічну основу поведінки й психічних процесів…спротив розумінню особистості в термінах біології та генетики буде подолано” [ Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. – С. 597].

 

Приходимо до висновку : c учасна людина є істотою швидше інстинктивною, емоційною, аніж розумною, свідомою. Вона ще не може досконало охопити і розрізняти своєю індивідуальною свідомістю усе, що є актуально необхідним для її життєдіяльності як соціальної істоти. Вона керується переважно інстинктами, емоціями і почуттями. Останні лише частково відображаються свідомістю, що супроводжується ілюзією їх повного контролю. Правдою є також те, що пересічна людина не схильна це визнавати. Чому? Тому, що вона знаходиться усередині побудованого нею самою суб ’ єктивного світу. Тому, що вона є істотою більш емоційною, аніж свідомою, адже розвинена свідомість – це насамперед здатність розрізняти суттєве, а розрізнення такого ще нема. Крім того, вона вже осліплена “ліхтарем” свідомості. Гіпотези-пояснення психоаналітиків про “захисти” свідомості від несвідомого потребують уточнення, оскільки на перше місце виступає недосконалість недорозвиненої свідомості людини і суб’єктивність її життєвого світу.

Правильним було б вести мову не про розмежування свідомого і несвідомого та їх співвідношення у відсотках, а про їх взаємозв’язок, схожість та якісні відмінності. Схожість в тому, що вони є системами відображення. Відмінність: свідомість є системою символьного відображення з можливостями довгострокового запам’ятовування; несвідоме є системою хімічного, молекулярного відображення з короткостроковим запам’ятовуванням.

Повернувшись до просторової моделі свідомості у формі багатовимірної “бульки”, яка складається із сферичної частини і голкоподібного виступу-“ліхтарика”, задамося запитанням “де розмістити частково усвідомлюване несвідоме, підсвідоме і надсвідоме?”. - Звісно, у сферичній частині “бульки”. Скориставшись метафористичним, модельним поглядом на суть феноменів свідомого й несвідомого, задамося запитанням “що означає усвідомлення несвідомого?”. – Це поворот “ліхтаря-прожектора” усередину сферичної частини “бульки” свідомого-несвідомого. Звісно, легше бачити щось назовні, у “космосі”, аніж у глибині “землі”. У першому випадку ми здатні бачити “інші галактики на відстані мільярдів кілометрів”, у другому випадку – лише “глибини в кільканадцять кілометрів”. Але то тимчасові труднощі. В принципі, все несвідоме, неусвідомлюване тваринне у єстві людини, з часом може бути усвідомлене, по мірі необхідності. Сьогодні ж нам достатньо погодитися з тим, що “свідомість – лише острів в океані несвідомого” або ж “свідомість – лише верхівка айсберга психічного”, і з більшою увагою віднестись до несвідомого людини, в тому числі й до несвідомого політичної “еліти” України. Знати про виродливість вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості сучасної людини та про геологічне напластування тваринного у єстві людини – ось той мінімум, який має знати сьогодні кожен із нас. Справа за системою освіти.

***

Навіщо людині треба підвищити рівень своєї рефлексивної спроможності негайно, саме на початку III -го тисячоліття? Чи не краще було б “благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями”” ? [ І. Смолянський, 2004 ]. Так, мабуть було краще не приходити до тями впродовж усього життя у попередні часи, коли людина мала підкорятися іззовні встановленому і незмінному впродовж її життя порядку. Але чи зможе так жити людина постіндустріального суспільства? Ні, не зможе. Вона має бути готовою жити у постійно змінному світі. Тому й потрібно зійти на новий рівень рефлексії й саморефлексії. Насамперед, для самоактуалізації у розумінні А. Маслоу і здійснення конкурентоспроможних Y - моделей організації кооперативної діяльності. Окрім того, щоб бути дійсно вільною, незалежною, автономною, убезпечити себе від маніпуляцій її несвідомим і свідомістю. Природа розвинула в людині механізми соціалізацій, які мають дві сторони (як і усі сутнісні риси) – позитивну й негативну. Людина як соціальна тварина, як член людської спільноти, як біологічна істота з обмеженими можливостями має свою вузьку спеціалізацію в одних напрямах практичної діяльності і змушена довіряти своїм соплемінникам у всіх інших галузях людської діяльності. З одного боку, людина має сліпо довіряти, а з іншого нею маніпулюють. Усе це людина має знати про себе. Так мільйони виборців мають довіряти депутатам ВРУ, в тому числі й Нестору Шуфричу, Петру Симоненку та іншим, спеціалізованим на емоціях, “емоційним” політикам. Але ж політики, створюючи зовнішнього ворога і фіктивні орієнтири та розпалюючи емоції, зазвичай дбають про свої “шкурні” інтереси або ж у кращому випадку знаходяться у полоні хибних уявлень. Коли ми чуємо на теле-шоу протилежні оцінки щодо одних і тих же політичних подій, то найчастіше буває так, що хтось із речників бреше і дурить слухачів. Як розрізняти брехню, обман, маніпуляцію і аргументовану оцінку, коли вірити не можна?

Сучасна людина має замінити біологічні (інстинктивні, емоційні) механізми довіри вожакам зграй на механізми соціальні, свідомі, що втілені у правових нормах громадянського суспільства. Такі норми у постіндустріальному суспільстві створюються вже не добрими царями, президентами і прем’єр-міністрами з вузько-вузько зорієнтованими (фахово спеціалізованими) “бульками свідомості” – корисним надбанням Нового часу, а колективними інтелектуальними зусиллями. Свідомий виборець має цінувати своїх обранців не за шоу на телеекрані, а за плідну колективну діяльність.

Необхідно уберегти людину від сучасних маніпулятивних технологій телебачення. Реклама неякісних товарів і кривляння політиків на телеекранах – то одна біда. Інша - кіносеріали з незчисленною підлотою і вбивствами і емоційною прив’язкою глядача до екрану сотнями серій. Що це, забавки, розважання, виховання телеглядача чи маніпуляція почуттями глядача для нав’язування йому тої ж реклами у перервах між епізодами кіносценарію. Як бути? Впевнені, що у майбутньому відповідні обмеження маніпуляцій емоціями і свідомістю людей будуть прийняті на законодавчому рівні. Сьогодні ж вихід один : самим розібратися із власними емоціями та з власною свідомістю.

Україна на рівнем життя посідає серед країн світу 99 місце. Чому? – Тому, що ми бідні. А чому бідні? - Тому, що дурні. Вже ніякий “хороший” президент чи “хороший” прем’єр-міністр одноосібно не виправить ситуацію тому, що часи осуспільнених зграй вже минули, вони (нинішні ватажки зграй) є такими ж “виродками” з вузькоспеціалізованою свідомістю як і всі інші члени сучасного суспільства, майбутнє України може бути забезпечено лише на шляху колективного, компромісного творення норм і правил, формальних і неформальних, – такими є висновки із нашого дослідження сучасного рівня еволюції людської свідомості. Лише тоді, коли вся українська спільнота зійде на новий рівень свідомої саморефлексії і об’єднана суспільна свідомість стане більш досконалою, з’явиться шанс наздогнати Нову Зеландію чи сусідню Польшу.

Мине небагато часу і вже наші онуки будуть сприймати нинішнє покоління українців так, як нині ми сприймаємо мешканців зоопарку чи стадо баранів. Так буде обов’язково, оскільки людина є істотою ще недосконалою, такою, що розвивається і такою, що знаходиться на початку III -го тисячоліття від Різдва Христового в процесі якісного стрибка у своєму розвитку. Сьогодні ж більш глибока рефлексія вузькоспеціалізованої свідомості і неусвідомлюваного тваринного єства людини дозволила б також підняти на вищий рівень почуття гумору кожного із нас – те, чого нам не вистачає, коли ми зранку переживаємо складнощі буденного життя, а увечері спостерігаємо кривляння нашої політичної “еліти” на екранах телеканалів, яким НАТО застряло кісткою у горлі. Чим не зоопарк!

Отже, маємо погодитися, Карл Лінней (1707-1778) поспішив назвати людину Homo sapiens , правильним було б називати її Homo вміла чи Homo емоціональна. І справді, сутність людини продовжує залишатись більше інстинктивною, емоційною, несвідомою, аніж свідомою, розумною. Читач, якого ми не переконали в цьому, може ознайомитися з додатковою аргументацією О.О. Базалука, який на рівні фізіологічних процесів переконує, що людина знаходиться нині на еволюційній стадії “людини емоційної” [Базалук О.А. Стадия человека эмоционального // Разумное вещество. – К.: Наук. думка, 2000. – 368 с.] .

 

Яким має бути виховний ідеал XXI століття? Як досягти бажаного?

Виховний ідеал – поняття історичне. Сьогодні на порядку денному вже не стоїть задача зробити з дитини супермена в тій чи іншій галузі практичної діяльності. Більш затребуваним є створення умов для становлення індивідуальності людини з всебічним розвитком закладених у ній природою задатків, підготовка її до кооперативної діяльності як “клітини” суспільства. Тож необхідно наповнити новим змістом поняття “гармонійний розвиток”, мається на увазі включення до об’єктів педагогічних впливів, окрім традиційних ЗУНів і зразків конвенційної моралі, усієї емоційно-вольової сфери і свідомості як системи випереджувального відображення. Необхідно нарешті визнати, що емоції, почуття, свідомість, воля – досі були лише побічним продуктом оволодіння ЗУНами.

Особливість реалізації виховного ідеалу XXI століття полягає в тому, що засобами відповідних педагогічних технологій не можуть бути лише точно дозовані адресні педагогічні впливи з метою щось заперечити, заглушити, а чомусь сприяти. Адже сучасна практична педагогіка не знає усього розмаїття полісутнісної природи людини, не знає напевне, що і як одне з одним пов’язане, і якщо захоче цілеспрямовано впливати на формування окремих сутнісних якостей своїх вихованців, то може отримати протилежний результат. Вихід ми бачимо у створенні також і умов для спонтанного прояву і спонтанного становлення творчої самоактуалізованої особистості. Це зовсім не означає доцільність вільного виховання як невтручання.

Так, особистісний розвиток до рівня спонтанної творчої (духовно-катарсичної) активності можливий лише на засадах особистісно зорієнтованого навчання і виховання. Але ж теоретики нового концептуального підходу не дали поки що відповіді на “технологічні” питання: що є зустріч власного досвіду особистості і соціального досвіду суспільства, яким має бути співвідношення “саморуху” особистості і зовнішніх впливів, як здійснювати сприяння (фасилітацію) “саморуху” особистості, її здатності до свободи вибору – вільним вихованням чи певними вимогами дисципліни (самодисципліни); як знайти оптимальне співвідношення між двома полюсами – вільним і авторитарним вихованням.

Визнавши як необхідність вільного саморуху, так і доцільність зовнішнього впливу, маємо погодитись, що проблема співвідношення зовнішніх впливів і вільного “саморуху” особистості все ще залишається одною із стрижневих проблем особистісно зорієнтованого підходу. Висунуті теоретиками особистісно зорієнтованого підходу Якиманською, Подмазіним та іншими тези про про “вибір учнем траєкторії власного розвитку”, про “зустріч” власного досвіду учня із соціальним та про “суб’єкт-суб’єктний характер стосунків учня і вчителя”, опору вчителя на “суб’єктність учня” аж ніяк не наближують нас до практичного втілення ідеї, сформульованої сьогодні, на жаль, в досить загальних обрисах.

Проблема співвідношення зовнішніх впливів і вільного “саморуху” особистості могла б бути розв’язаною педагогічним забезпеченням співпадання напрямів векторів зовнішніх впливів і вільного “саморуху”. Виходячи із полісутнісної природи вихованців можна було б уявити таке співпадання завдяки ретельно виваженим і хірургічно точним “адресним” індивідуальним впливам. Це передбачало б діагностку всього розмаїття якостей кожної особистості, контроль розвитку кожної із якостей кожної особистості, окрім того, прогнозування, моделювання, планування, формування, корекцію - що є нереальним із-за обмеженості наших знань і, головне, фінансових ресурсів, тобто неможливим саме із-за принципу розмаїття. Але є й інший вихід із проблемної ситуації : розмаїття спонтанних саморухів особистості можна забезпечити розмаїттям зовнішніх можливостей, причому, з огляду на вище викладене зауваження, - безадресних. У зв’язку з цим виникає питання оптимальності : велике розмаїття навчально-виховного середовища потребує великих витрат; доцільність вимагатиме розширити поле розмаїття за межі території школи, включивши середовище інших шкіл, району чи міста до цілісного освітнього середовища.

Необхідність розмаїття як умови розвитку живої природи давно усвідомлено вченими. Усвідомлюється це і педагогікою. Заслуговує уваги підхід В. Кушніра до системного тлумачення й модельного зображення особливостей педагогічних систем, який використовує поняття “поле можливостей” і розширює системний підхід до системно-синергетичного [ Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і психологія, № 4, 1999. С. 83-91 ], [ Кушнір В.А. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління, № 4, 2001. С. 54 - 58 ] . Поле можливостей є складним утворенням, являючи собою розмаїття як прояв будь-чого єдиного за своєю сутністю в різних видах і формах. Розмаїття в педагогічних системах характеризує кількісну і якісну невизначеність елементів, складність і специфічність зв’язків і взаємодій різних за природою компонентів системи. Поняття розмаїття характеризується ознаками нелінійності, випадковості, невизначеності педагогічної системи і саме в цьому його цінність. Звісно, випадковості можна описати і за допомогою ймовірнісних чи ігрових моделей, але плата за таку можливість - складність. Те, що малі збудження можуть привести до суттєвих змін результату, результат кількох дій не дорівнює арифметичній сумі результатів цих дій, збільшення сили дії не пропорційне зміні результату, є складним для формального опису. Задача формального опису ускладнюється необхідністю врахування суб ’ єктивного фактору. До того ж, вчинки суб ’ єктів не завжди можна віднести до раціональних, їх прогнозування завжди пов ’ язане з невизначеністю. Поняття розмаїття надає можливості уникнути цих складнощів, відмовившись від принципу детермінації, якому досі слідувала педагогічна наука, намагаючись наслідувати точні науки.

Окрім того, розмаїття є умовою розвитку системи шляхом самоорганізації. Розмаїття поля можливостей сприяє свободі творчості, здоровій конкуренції, вільному спілкуванню, створює ситуації вибору, свободи дій, сприяє в процесі досягнення мети педагогічної системи її самоорганізації. Створення поля можливостей розвитку педагогічних систем є обов ’ язковою умовою виникнення аттрактора – чинника стабільності на якісно новому рівні розвитку системи. Нехай працює механізм самоорганізації! Але... Передусім маємо розв’язати проблемне питання: “Як ініціювати механізми спонтанного самовизначення і самоорганізації в педагогічних системах замість механізму традиційного, лінійного, директивного управління навчально-виховним процесом? Як спроектувати необхідні умови ? ”. Без переходу на новий рівень саморефлексії кожного із нас тут не обійтись.

Ми лише частково торкнулися проблеми реалізації особистісно зорієнтованого підходу, наполягаючи на тому, що він є необхідним, але не достатнім. Він є лише підходом, а не змістом. Більш конкретні проблеми реалізації нової освітньої парадигми, проблеми створення педагогічних технологій, зокрема ті, що торкаються онтогенезу рефлективної спроможності, заслуговують окремого розгляду. Звісно, розпочинати треба зі змісту освіти.

***

Екзістенціалісти, персоналісти, постмодерністи дещо поспішили з тривожною панікою щодо перспектив загибелі сучасної людини, її неспроможності відповідати на виклики часу. З огляду на полісутнісну природу Homo , вона знайде вихід із ситуації, що склалася. Звісно, за умови переходу на новий рівень саморефлексії, за умови зміни освітньої парадигми, за умови забезпечення педагогічною системою розмаїття виховного середовища і включення механізмів спонтанного самовизначення і самоорганізації замість механізму традиційного, лінійного, директивного управління навчально-виховним процесом.

 

 

5. Про структуру, зміст та особливості викладу матеріалу книги

 

Задум і зміст книги склався у процесі пошуків підвалин особистісно зорієнтованої педагогіки та осмислення життєвих ситуацій, в яких опинявся автор, під час практичної діяльності у галузі освіти. “Що таке людина?” – приходилося запитувати себе неодноразово і звертатись за відповіддю до інших джерел. Пошук відповіді виявився нелегким. Досить швидко з’ясувалося, що “нове – це часто забуте старе”. Майже усі новомодні вітчизняні теорії особистісно зорієнтованої освіти – це лише повтор у тій чи іншій формі концепції людиноцентрованого підходу К. Роджерса та ідей вільного виховання Ж.-Ж. Руссо. Однак, невичерпним полем можливостей для прояву творчої ініціативи залишається проектування технологій особистісно зорієнтованої освіти у конкретних умовах діяльності.

Будь-яке проектування розпочинається з аналізу. У даному випадку ми змушені повертатися до питання “Що є людина?”, пам’ятаючи, що давній заклик “Пізнай самого себе!”, що виник на зорі пробудження самосвідомості, ще й досі залишається нездійсненним побажанням. У пошуках відповіді на питання “Що є людина?”, найперше, ми натикаємося на висловлювання мудрих, які визнають : “Легше догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж людей” (Платон), а потім, як і попереджає народна мудрість, пошуки ідуть за схемою “чим далі в ліс, тим більше дров”.

Слід зазначити, хоча і важко догодити слухачам, говорячи про природу людини, цього ніяк не можна уникати. Про це попереджав і класик вітчизняної педагогіки К. Ушинський: “ ...Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також в усіх відношеннях. У такому випадку, скажуть нам, педагогів ще немає, і не скоро вони будуть. Це цілком припустимо ; але, тим не менше положення наше справедливе” [ Ушинский К .Д. Педагогические сочинения в 6 т. Т. 6 / Сост. С. Ф. Егоров. - М.: Педагогика, 1990. - 528 с . - С . 23, 30, 15] .

Так, ставлячи перед собою конкретні питання і знаходячи відповіді, крок за кроком ми просувалися вздовж ланцюга цих виокремлених питань вглиб проблеми зміни освітньої парадигми і урешті-решт остаточно переконалися, що стрижневими проблемами зміни освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану є проблеми становлення особистості, пов’язані зі свідомістю , мотивацією , волею . Яким же було наше здивування, коли ознайомлячись з першоджерелами, ми прочитали: “Що торкається таємниці свідомості, то тут царює замішання: не ясно, з якого боку до неї можна підійти і якими засобами розкрити”, “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано” [ Юлина Н.С. Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования // Вопросы философии, 2004, № № 10, 11]; “На жаль, філософія і наука не можуть похвалитися тим, що вони за тисячі років свого існування і розвитку дійшли до скільки-небудь однозначного визначення свідомості” [ Зинченко В.П. Предисловие к русскому изданию // Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.]; лише “зарубіжна психологія має близько 50 теорій мотивації” [ Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. - СПб.: Питер, 2004. - 509 с. - С. 18], “читаючи праці, присвячені проблемі волі, бачиш, як вільно деякі психологи поводяться з цим поняттям” [ Ильин Е.П. Психология воли. - СПб.: Питер, 2002. - 288 с. - С. 37], “якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості формально, то у відповідності з цією схемою існує принаймні 48 їх варіантів” [ Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 341]. Тож, уявімо собі, як важко приходиться вчителеві, який налаштований працювати творчо, а не лише за вказівками керівника, що випадково опинився на щаблі керівної ієрархії і вимагає сліпо слідувати кон’юктурній моді. Адже нова особистісно зорієнтована педагогіка ніколи не буде мати “конвеєрних” технологій, а праця вчителя згідно з новою освітньою парадигмою має стати у більшій мірі мистецтвом. Кожен вчитель буде створювати власні технології, володіючи певним теоретичним фундаментом. Отже, є нагальна необхідність допомогти такому творчому вчителеві в розумінні підвалин особистісно зорієнтованої педагогіки.

Книга також є спробою подолати сумніви доктора філософії РАН Юліної Н.С. щодо пізнання феномену свідомості, висловлені нею в статті “Тайна сознания : альтернативные стратегии исследования [Вопросы философии, 2004, № № 10, 11].

Книга має ознаки розвідки-дослідження, автор знайшов для себе відповіді на усі запитання, що ініціювали розвідку, також відкрив для себе дещо нове наприкінці роботи над книгою, чого не помічав спочатку. Зокрема, те, як недалеко сучасна людина відійшла від братів своїх молодших.

 

***

У цій книзі мова йде про людину і її сутність. Що є людина, добра чи зла її природа, у чому полягає сенс життя людини і чи наділена людина особливим чи якимось призначенням у Всесвіті? Що очікує людину у новому тисячолітті? Як вона має змінюватись, щоб виконати своє призначення? Ці питання постійно ставились впродовж історичних часів, але ніколи не отримували повної чи однозначної відповіді. Стрижень цих проблемних питань – свідомість і воля – психологічні чинники, що вже впливають на еволюцію живого світу у тій частині Всесвіту, де ми знаходимося.

Свідомість – це те, що людина не помічає подібно тому як не помічає повітря, яким дихає. Однак, коли помічає, то не може пояснити. Воля - це інший феномен, щодо поняття якого теж існує безліч смислів і теорій.

З огляду на специфіку предмету дослідження для більш переконливого викладення теми було обрано таку схему. Спочатку увага читача привертається до феномену свідомості як найбільш значного досягнення в еволюції живої природи Землі (“Свідомість як критерій зрілості цивілізації”). Потім слідує короткий виклад знань пересічної людини щодо стрижневих питань людської поведінки. Ці знання, отримані у межах середньої освіти, начебто є достатніми. Однак, згадка про психологічні експерименти Ф. Зімбардо та висловлювання класика російської літератури Л. Толстого мають показати читачу, що насправді є інтрига, що не все так просто і “чим далі в ліс, тим більше дров”.

Психологія як наука виокремлена із філософії лише у XIX столітті. Можна вважати, що свідомість як стрижнева тема психології формується лише у першій половині XX століття. Читачеві пропонується коротке оглядове ознайомлення із знаннями науки XX століття щодо феномену свідомості. Автор не погоджується з думкою доктора філософії РАН Н. Юліної, що за останні десятиліття про свідомість не написано нічого, що варте прочитання. Напроти, заслуговують уваги праці Е. Нойманна “Походження і розвиток свідомості” (1949), Г. Ханта “Про природу свідомості: з когнітивної, феноменологічної і трансперсональної точок зору” (1995). Так, ознайомившись із матеріалом розділу “Свідомість людини як предмет психології та філософії XX ст.”, читач має зануритись у складність питання і сформулювати для себе більше запитань, аніж отримати відповідей. Зокрема, поставити перед собою й таке питання: що є свідомість взагалі і що є її вищою формою, свідомість людини чи свідомість суспільства? Читач має переконатись, що власне свідомість – то є суспільна свідомість, а окремої свідомості людини не дано. Що ж до людини як окремішнього створіння, то вона занадто поспішила споруджувати під себе п ’ єдестали вищості. Вона пройшла лише частку шляху від тварі до боголюдини. Людині треба ще багато працювати над своїм удосконаленням.

Що є людина? Не зайве відстежити філософську думку щодо цього питання впродовж історичних часів. Читача може вразити, що думки про сутністну природу людини Соломона Мудрого, царя іудеїв, який правив три тис. років тому, китайських філософів часів Конфуція, думки Маккіавелі часів Відродження, Ніцше і сучасних психоаналітиків, не тільки не суперечать одна одній, а й співпадають. Також вони співпадають з думкою етологів – спеціалістів з поведінки тварин. Людина за своєю природою більше агресивна, зла і егоїстична, аніж миролюбна, доброзичлива і соціальна. У людини відсутні інстинктивні механізми самообмеження потреб і допитливості. Такою вона була завжди. Разом з тим, діють психологічні механізми інтеграції недосконалих людей у суспільство: зараження, наслідування, навіювання, конформізм тощо. В одних ситуаціях вони проявляють себе як корисні властивості, в інших – як негативні. Але пересічна людина не думає про це (не знає цього і не може знати згідно з теоремою Геделя), а сучасна мораль і освіта поки що не заохочує “копати вглибину душі”. Разом з тим, серйозні аналітики не бачать майбутнього для людини без її сходження на новий рівень саморефлексії. Кожен має знати істинну природу свою і оточуючих. Ми називаємо це рефлексією. Кожна людина від народження має широкий діапазон задатків : вона може бути у по-дальшому і гіршою за будь-яку тварину, і простим пересічним громадянином, і достойною канонізації до лику святих – все залежить від становлення її свідомості у онтогенезі. “Свідомість людини – це лише острів в океані несвідомого”, це немовби тонка одежина, яка прикриває істинну природу людини. Свідомість має приборкувати необмежене тваринне усередині людини. Разом з тим, існують так звані “захисти” свідомої частини психіки від несвідомої, вони обмежують взаємодію свідомості з несвідомим. Разом з тим, без зв’язку з несвідомим не є можливою творчість людини. І більше того, несвідоме є джерелом психічної енергії для свідомості. Але ж чи всі знають про це? Ні, далеко не всі! Тож людині в цьому необхідно допомогти. Як? Необхідно “роздягнути” сучасну людину, просвітити її “рентгеном” саморефлексії. “Роздягнути” – це, коротко кажучи, зняти з неї скорлупу суб’єктивної пихи та якомога переконливіше показати їй тварне інстинктивне єство в основі її природи, водночас показавши й відмінності від тварі. Людина має порівняно з твар’ю незрівнянно більший діапазон поведінки . І там, де цей діапазон має негативне забарвлення, поведінка людини є незрівнянно гіршою (підлішою, підступнішою, жорстокішою і т.д.), аніж самої поганої тварі. І виною у цьому часто буває, як це не дивно, та ж свідомість. З іншого боку, людина постійно самовдосконалюється, наближаючись до ідеалу Бога. Тож мета цієї книги – примусити сучасну людину уважно подивитися на своє зображення у “дзеркалі” саморефлексії з тим, щоб спонукати її до самовдосконалення. Заклик стародавніх мудреців до людини “Пізнай саму себе!” все ще залишається вельми актуальним.

Вважається, що онтогенез – це стислий у часі і модифікований філогенез. Це положення зобов’язує нас простежити філогенез людської свідомості в доісторичні та історичні часи. Як відбувалося виокремлення і аналіз людиною найбільш суттєвого із Природи і суспільного життя впродовж останніх тисячоліть і чи не так відбувається онтогенез дитини у наш час? Колективне (видове) несвідоме і його фрагментація, що відображена в ранніх міфах людських спільнот, вже були предметом наукового дослідження антропологів та психологів і сьогодні заслуговують популяризації й уваги широкої педагогічної громадськості та батьків. Щодо філогенезу свідомості в історичні часи, то маємо незчисленну кількість писемних свідчень. Задача полягає лише у відборі найсуттєвішого.

Що являв собою філогенез свідомості в історичні часи? Ніщо інше, як становлення спільнотних і суспільної свідомостей та їх вплив на прояви індивідуальної, адже морфологічні структури індивідуальної свідомості були сформовані задовго до того. Розрізнення сутностей у матеріальному та ідеальному світах, їх абстрагування, аналіз і синтез – ось що відбувалося в процесі філогенезу свідомості в історичні часи. Оскільки індивідуальної свідомості поза спільнотою не існує, то ми маємо підстави розглядати спільноти і суспільство як живі організми – вищі форми еволюції живої природи, а людину – як клітину такого організму. Відповідно “психіка” спільноти чи суспільства “будується” із психік людей-клітин. Як будується – то питання окреме. У межах наших розвідок достатньо погодитися з тим, що психіка людини є елементом “ психіки ” спільноти чи суспільства. Якщо ж психіка людини структурно містить в собі Ід, Его та супер-Его, то й “психіка” спільноти містить в собі ці елементи також. Хто наважиться це заперечувати? – Ніхто, адже це означало б заперечення метафор і моделей як засобів пізнання. Маючи у структурі спільнотної психіки відповідні Ід та Его, було б не зайвим відстежити їх взаємодію у процесі філогенезу свідомості в сторичні часи. Що ми й спробували зробити.

Розуміння особливостей філогенезу допомогло б нам створювати необхідні умови процесу онтогенезу при вихованні нового покоління.

Частина II І є основною частиною книги. З метою підготовки читача до сприйняття подальшого матеріалу автор пропонує пропедевтичний розділ (від грец. “пропедеуо” – попередньо навчаю, готую). Цей розділ називається “Дещо з філософії...”. Після нього розпочинається ознайомлення читача із фундаментальними знаннями сучасної науки щодо феномену і механізмів свідомості. Читач може дуже здивуватись дізнавшись, що вже такий найпростіший одноклітинний організм як “амеба” має спроможність “виокремлювати” себе у просторі-часі і володіє примітивною властивістю випереджувального відображення, а значить володіє у певній мірі примітивною пра-свідомістю. Тож де бере початок свідомість людини? Питання не просте.

Що є свідомість? Якими метафорами чи моделями її можна представити? Представляється продуктивною геометрична модель – багатовимірна ідеальна булька (банька, пузир) відображення, яку людина створює навколо себе і знаходиться усередині неї і носить її з собою як равлик і за допомогою якої пізнає і взаємодіє із Всесвітом. Печера Платона і клітка Ніцше - все це ті ж просторові моделі свідомості. Ейдоси Платона, об’єктивна ідея Гегеля – це внутрішні “конструкції” тієї бульки, що як аура чи ореол оточують людину.

Із свідомістю людини тісно пов’язана її воля. Дехто навіть ототожнює свідомість і волю. Автор робить спробу прояснити це питання, пропонуючи своє бачення феномену волі як механізму енергетичного забезпечення свідомої активності людини. Можна говорити про волю і свідомість не тільки окремої людини, а й всього суспільства. Цікавим є питання про співвідношення сильної волі як енергетики і слабкої рефлексії як відображення. Історично значимим прикладом “перекосу” у цьому співвідношенні можна вважати “комуністичний експеримент” в СРСР, коли була здійнена небачена досі в історії концентрція волі, а глибини свідомого відображення й розуму не вистачило. Усе більша здатність до виокремлення суттєвого, технічний прогрес і спадковий базовий інстинкт агресії людини, що заперечує об’єднання точок зору, маємо на увазі комуністичну непримиренність до інших точок зору і знищення мільйонів опонентів зовсім недавно, – це знаходить певне пояснення у процесі наших пошуків. Спільнотне Ід поки що, на даному етапі еволюції, тероризує свідоме спільнотне Его.

Дійсність невичерпна і багатогранна. Наука, психологія і філософія зокрема, вступили на шлях плюралізму точок зору і методологічного лібералізму. Віднині ніхто і ніщо не може претендувати на абсолютну істину в останній інстанції. Непримиренність єдино вірних вчень середньовічних богословів та більшовиків-марксистівленінців XX століття канула в Лєту і буде класичним прикладом однобічності теоретичної думки і практичного волюнтаризму.

Свідомість окремої людини і свідомість суспільства – яке їх співвідношення? Що ми знаємо про це? Людина з її свідомістю є елементом суспільства, “клітиною” більш організованої системи. Це має усвідомити кожен і завжди мати перед собою запитання “як бути хорошою клітиною?”. Вищий сенс життя людини – у відтворенні себе і у творчості заради вищої цілісності, якою є суспільство і цивілізація Землі. Саме такою є основна ідея книги, яка вже неодноразово висловлювалася мудрими світу цього і, на жаль, губилася серед інших. В наш час вона прямо суперечить ринковим цінностям. Автор намагається знайти додаткові аргументи і вести читача до переконання в її правильності поступово, рухаючись по траєкторії спіралі, інколи, повторюючи одне і те ж, але на новому витку більш глибоко. Людині XX століття не уникнути нового рівня саморефлексії і усвідомлення себе клітиною громадянського суспільства. Більше того, новий рівень рефлексії є умовою побудови громадянського суспільства (принципи побудови якого, спираючись на попередників, детально почав описувати ще Гегель і яке все ще залишається поза нашими повсякденними уявленнями). Новий рівень рефлексії є також вимогою всепланетарного процесу глобалізації.

Сучасна педагогіка обговорює проблемні питання “В чому полягає сучасний ідеал виховання?”, “Що є особистість і як її виховувати?”, “Яким має бути виховне середовище навчально-виховного закладу?”, “Що є саморефлексуюче середовище спонтанного саморозвитку особистості?” та інші. Чи необхідно і як саме пояснювати дитині у межах її 12-річного терміну перебування у школі “що у людині є тваринне і що є в ній божественне та в чому полягає смисл її життя?”, що значить рефлексувати поведінку дитини? Якщо це необхідно, то як узгодити новий рівень рефлексії з правами дитини, зокрема, чи правильно відноситись до дитини як до маленького дорослого? І що конкретно мають робити батьки у співдружності зі школою на кожному кроці становлення свідомості їх дитини? Досі вони відпускали процес у “вільне плавання”, а тепер? У цій книзі зроблена спроба знайти, зібрати й узагальнити науково обгрунтовані відповіді на ці та інші запитання.

***

Отже, питанням питань у сучасній педагогіці є поглиблення саморефлексії її вихованців, більш повне розуміння можливостей і обмежень свідомості людини і суспільства. Маємо підстави говорити про розширення освітньої парадигми: до її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ слід додати рефлексивне спрямування на внутрішній світ людини. Така зміна освітньої парадигми прискорила б перехід України до громадянського суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА І

 

 

Людина та її свідомість -

що ми знаємо про це?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

Питання

щодо психологічної природи свідомості

наполегливо й навмисно обходиться

в нашій науковій літературі.

Його намагаються не помічати,

начебто для нової психології

воно не існує зовсім.

 

Л. Виготський

 

 

 

Усі минулі і теперішні спроби намалювати більш чи менш

несуперечливу і теоретично прийнятну картину

свідомості стикаються з тим, що

перед дослідником постає

заплутаний клубок

феноменів,

іменованих ‘свідомість’,

розплутати який виявляється

найвищою мірою трудомісткою

з надто туманними перспективами задачею.

 

Юліна Н.С., доктор філософії РАН, 2004 р.

 

 

 

…чим більш відокремленою і самостійною

стає …свідомість людини, тим більше вона

відчуває свою мізерність і безсилля

 

Е. Нойманн, 1949 р.

 

 

 

А якщо ж розібратись...

дуже добре, якщо ми зможемо

благополучно пройти по життю,

“не приходячи до тями” .

 

І. Смолянський, психолог, 2003 р.

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

 

Свідомість як критерій зрілості цивілізації

 

 

1.1. Чи унікальне людство Землі? Спроба погляду іззовні

 

Чи унікальне людство Землі, чи єдині ми, носії розуму у Космосі? Таке питання виникає ще у дитинстві, і потім, впродовж життя, у зрілому віці його час від часу задаємо ми собі. На це питання легше відповідати “Ні, ми не унікальні, не єдині у Космосі!” хоча б тому, що Космос безмежний, а органічні молекули – будівельний матеріал біологічного життя розповсюджені у Космосі скрізь, навіть у кометах. Важче відповісти на питання “А чому з нами не встановлюють зв ’ язок інші, більш могутні розумом істоти?”. Як тут не згадати Блеза Паскаля : “ Це вічне мовчання безмежних просторів жахає мене ”. І насправді, чому? На думку спадають, як можливі, такі пояснення: або наш розум ще настільки примітивний і нерозвинений, що не становить для інших ніякого інтересу, або ж контакт є неможливим із-за нашої нездатності “переварити” його наслідки. І перше, і друге пояснення ніяк не заперечують вірогідності таємного спостереження за нами з боку більш розвинених космічних цивілізацій.

Так, можливо за нами спостерігають. Але йти на контакт з нами не можна. Такий контакт для нас – це небачена досі лавина нової інформації. Сучасне людство ледь-ледь здатне споживати досягнення своєї цивілізації, її науки і техніки. Співвідношення між тими, хто “йде в ногу” з досягненнями нашої цивілізації, і тими, хто “випадає із строю”, є критичним. Ось-ось ми почнемо з тривогою говорити про загрозу вимирання окремих прошарків населення, навіть у благополучних країнах, якщо дух милосердя не переможе і не примусить здійснювати цілеспрямовані соціальні програми запобігання алкоголізму, наркоманії, курінню, безпритульності, безробіттю, нерівності тощо. (За даними ООН від червня 2005 року вже 200 млн, тобто 5% жителів Землі вживали наркотики хоча б один раз. А газета “Голос України”, № 194 (4194), 2007, повідомляє : за даними Всесвітньої організації охорони здоров ’ я у другій половині XX ст. самогубства посіли четверте місце у переліку причин смерті взагалі та перше місце серед смертей внаслідок насильницьких дій. Україна, на жаль, належить до топ-десятки країн з найвищим рівнем самогубств у світі, їх більше, ніж вбивств і жертв дорожнотранспортних катастроф разом узятих, причому спроб суїциду незавершених у десять разів більше).

Відверто втручатись космічним цивілізаціям в наше земне життя ніяк не можна. Будь-яке явне втручання – це інформаційний контакт з вибухоподібним збільшенням інформації, яку людство не зможе засвоїти без ризику втрати свого гомеостазу – рівноваги із зовнішнім середовищем. Інша справа, втручатись непомітно, тишком. Так, приміром, можна непомітно “посіяти” із Космосу 10 заповідей християнства, зашифрувати у Біблії фундаментальні закономірності людського буття, контролювати процес підкорення атомної енергії, сприяти розв’язанню Карибської кризи 1962 року, розвалу СРСР наприкінці XX ст. чи винаходу Інтернету в потрібний час тощо.

Отже, суть проблеми можливого контакту з позаземними цивілізаціями полягає у нашій здатності чи нездатності сприймати великі обсяги нової інформації, переробляти та засвоювати її в контексті наших знань і досвіду, згідно з нашими поточними критеріями цінностей та цілями. Очевидно, ми, людство Землі, не здатні сьогодні сприймати інформації більше тої, що маємо. Ми, люди Землі в цілому, не встигаємо, очевидно, сприймати навіть ту інформацію, яка здобута більш розвиненими представниками нашого біологічного виду – науковою елітою суспільства. А наша система відтворення соціокультури в нових поколіннях ще занадто недосконала і інерційна.

Якщо ж за нами спостерігають іззовні, то що бачуть? Розквіт краси і гармонії, тріумф самоорганізації живої матерії чи жалюгідне видовище – боротьбу суперечностей і невикористані можливості? “Все залежить від точки зору ...”, – такою може бути початок відповіді на це запитання. Сучасний світ людини має багато точок зору – від Нікколо Макіавеллі до Фрідріха Ніцше, екзістенціалізму і енцикліки Івана Павла ІІ, папи римського. То ж яку точку зору обрати? Нема сумніву, що найбільш прийнятною для усіх є точка зору, яка відповідає 10 заповідям християнства, категоричному імперативу Іммануїла Канта, нормам постконвенційної моралі, принципу верховенства права, положенням Загальної декларації прав людини, основам громадянського суспільства. З такої точки зору спостерігач бачить, скоріше всього, жалюгідне і дуже жалюгідне видовище. На прекрасній планеті Земля спостерігається епоха “царювання” біологічного виду мавпоподібних істот – гомінідів із тільки-но народженою, кілька тисяч років тому, свідомістю – новою властивістю відображення живою природою навколишньої дійсності, самої себе і свого відношення до відображуваного. Спостерігач бачить істот, які, зійшовши на якісно новий, суспільний рівень організації життєдіяльності, все ще залишаються далекими від досконалості стосунків між собою та з навколишнім середовищем. Вся попередня історія людини у її внутрішньому вимірі – це боротьба між невгамовними бажаннями тварини і тільки-но народженим духом людини. Вся попередня історія людства у її зовнішніх проявах – це історія насильства, грабежів і війн. Прояви насильства і війни – це ніщо інше, як рудименти тваринного інстинкту агресії, відображення природної нерівності особин, грабіж результатів чужої праці. І не було в історії людства жодного народу, який би вів тільки захисні, справедливі війни і не розділяв би інших на своїх, хороших, і чужих, не зовсім хороших. “Чим іншим була уславлена з таким захопленням їх знаменита доблесть, чим іншим, повторюю, якщо не насиллям і несправедливістю?” - запитував філософ ще зовсім недавно, звертаючись до історії і оглядаючи сучасні йому відносини між людьми: “І таке невідповідне розуміння справедливості не зникло до нашого часу, якщо досі у багатьох народів грабувати, обдурювати, порушувати слово, викрадати, силою зброї захоплювати стільки, скільки зможеш, шанується істинною доблестю і істинною славою і причисляється до найбільших чеснот полководця” [ Локк Дж. Оп ыты о законе природы / Сочинения : в 3 т. / Пер. с англ. и лат. Т. 3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л. Субботин. - М.: Мысль, 1988. - 668 с. С . 31]. Релігія і філософія позначають це як притаманну людині з моменту її сотворення “віковічну боротьбу Добра і Зла”. Сучасна наука пояснює Зло як діяльність частини всупереч інтересам цілого, як явище зумовлене недосконалістю людини на даному етапі еволюції.

Суспільство Землі поки що залишається розділеним на частини – за релігійними світоглядами і національними ознаками. Різниця у рівнях якості життя розвинених і не досить розвинених суспільств з часом не зменшується і на майбутнє ніхто не прогнозує іншого. Глобалізація суспільних процесів відбувається, насамперед, в інтересах багатих і супроводжується терором з боку бідних – ось що бачить спостерігач сьогодні і прогнозує на завтра. Природні ресурси Землі ось-ось будуть вичерпані. Йде потепління клімату, на часі танення льоду навколо Північного полюсу, в Гренландії і в Антарктиді, що призведе до підвищення рівня світового океану (і всіх морів) на 6-12 метрів. В той же час, як пересічна людина, так і уряди держав прогнозують і планують життя лише на декілька років вперед. Ніхто не думає, що буде з людством через 25 чи 33 роки, тобто вже при наступному поколінні.

А погляньмо на екрани телевізорів у себе вдома і що ж ми там бачимо. Найбільше часу займають телефільми з кримінальними історіями, вбивствами, нескінченними бійками. Чи не правда, яке безглуздя! Разом з тим, усе це виправдовується тим, що насилля на екрані телевізора відповідає самій природі людини. І ми погоджуємось. Так, емоції окремої людини, енергетика її душі має підживлюватись адекватними емоціями інших представників нашого біологічного виду (згадаймо призначення видовищних боїв гладіаторів у Римській імперії, публічні страти винних на площах середньовічних міст тощо). Тож повальне захоплення сучасників детективами та фільмами жахів з обов ’ язковими убивствами не повинно нас дивувати. Такою є природа людини . Стільки ж часу на екранах телевізорів займають естрадні видовища з напіводягненими талантами, які невтомно імітують танцювальні рухи, відомі у тваринному світі як сезонні “шлюбні” ритуали, - видовища, які з початком виникнення поп-культури і ослабленням традиційних норм поведінки метафорично позначаються психотерапевтами як “безперервна гонитва за обіцянками оргазму”. Хто є герой нашого часу, вартий наслідування? Можна сказати – той, хто займає найбільше часу на екранах телевізорів.

Так, лібідо і мортідо, Ерос і Танатос правлять поведінкою людини, головний смисл життя людини – все ще у інстинктивному відтворенні свого біологічного виду, основний зміст життя окремої людини – боротьба за виживання, подолання дисгармоній між інстинктивним біологічним і свідомим соціальним. (“Я душу дияволу продам за ніч з тобою!” – таку фрейдівську істину відображає популярна пісня. Це підтверджує і ректор одного із київських університетів М. Поплавський, який у оточенні напівголих дівчаток, своїх студенток співає так званий “Блюз ерогенних думок” зі словами “ ти схожа на казку – я хочу ласки... ”). А коли всесвітньо відомого живописця П. Пікассо запитали, де він черпає натхнення, в мозку чи в серці, то що він відповів, пам’ятаєте? Ось такою є природа людини на сучасному етапі еволюції. Надтваринне призначення людини у Всесвіті ще не усвідомлено, час його свідомого здійснення - попереду.

 

 

 

1.2. Яким має бути критерій оцінки досягнень земної цивілізації?

 

Рівень розвитку матеріального виробництва чи рівень розвитку свідомості – яким має бути критерій оцінки досягнень земної цивілізації? Це питання донедавна лежало у руслі основного питання філософії : що первинне – матеріальна дійсність чи свідомість, базис чи надбудова? Однак сьогодні ми вступили на шлях методологічного плюралізму і відносимось до подібних категоричних стверджувань “або ..., або ...” як до наївно односторонніх або ж примітивно агресивних. Більш продуктивним, а значить і більш прийнятним визнається відображення дійсності множиною моделей. Сьогодні більш розумною вважається точка зору про взаємодію матеріального та ідеального, а не про їх протиставлення. Моделі дійсності мають доповнювати одна одну, а не претендувати на виключно одноосібну істинність, як це було зовсім недавно у філософії, особливо у марксистсько-ленінській, та у вітчизняних гуманітарних науках.

Говорячи про матеріальну дійсність ми розрізняємо навколишнє природне середовище, Всесвіт, і так звану вторинну матеріальну дійсність – споруди, засоби виробництва і техніку – як штучну природу. Все, що створюється людиною, попередньо існує як ідеальне уявлення, проект. То що ж є більш складним витвором Природи – свідомість чи результат її прояву у практичній діяльності? Не протиставляючи перше другому, приймемо за найскладніше матеріальне утворення Природи свідомість та прояви її активності, те що ми позначаємо як взаємодію ідеального і матеріального, як продуктивні сили цивілізації, як загальнолюдські духовні цінності. Тож “нежива” Природа створила свою “живу” і “розумну” частину, а далі нею вона створює “штучну” частину себе. Таким є шлях еволюції Всесвіту, на якому людині відведено певне призначення.

За якими ж критеріями оцінюють нас позаземні спостерігачі? Це нам достеменно не відомо. Можна думати, що вони знають про нашу неспроможність поки що контролювати власну еволюцію і технічний прогрес, зокрема. Скоріше всього, на даному етапі нашої еволюції вони оцінюють нас за тими цінностями, які ми сповідуємо. Можна погодитись, що ці критерії не можуть бути вужчими за критерії загальнолюдських цінностей. Інакше не може бути. Адже інше означатиме звуження критеріїв до задовольняння простих біологічних потреб чи вибір критеріїв одної частини людства на шкоду іншій, вибір Зла на противагу Добру. Але ж відколи само людство в цілому слідує у своїй діяльності критеріям загальнолюдських цінностей? Відповідь на це запитання не може не здивувати сучасника : “Зовсім недавно... і лише частково...”. Зовсім недавно, у масштабах еволюції, люди поїдали одне одного і знімали скальпи, а ще чотириста-п ’ ятьсот років тому людей у Європі публічно спалювали на вогнищах інквізиції . Зовсім недавно проголошено право кожної людини на життя як право природнє і невідчужуване ( XVII ст., Англійська революція і Локк, XVIII ст. і Французька революція), зовсім недавно ( XVIII ст.) Іммануїл Кант сформулював категоричний імператив моральної поведінки людини, не пройшло і ста п ’ ятидесяти років з часу скасування рабства у Америці та кріпосного права у Росії. І зовсім недавно, в XX столітті, людство своїми чисельними війнами, політичними переворотами, тоталітарними режимами (Гітлер і Сталін) все ще ставило рекорди знищення цінностей своєї культури і цінностей сотень мільйонів людських життів. Зовсім недавно (1948) людство прийняло Загальну декларацію прав людини. І зовсім недавно, у другій половині XX століття перші керівні особи супердержав нахвалялись тим, скільки разів їх збройні сили можуть знищити іншу частину світу, а спостерігання парадів та виставок військової техніки викликали (та й досі викликають) бурю патріотичних почуттів у пересічного громадянина будь-якої країни. Зовсім недавно наші співвітчизники відчували “натхнення”, коли їх лідер погрожував іншим показати “кузькину мать”. Зовсім недавно у найбільших державах світу – СРСР і Китаї, також і в не дуже великих, влада ставила поза законом або знищувала фізично своїх дисидентів – будителів свідомого духу, піонерів еволюції свідомості. І зовсім недавно (80-ті роки XX ст.) Президент США Джиммі Картер вперше поставив стосунки його країни з іншими у залежність від дотримання ними міжнародно визнаних стандартів прав людини. Ми з подивом відкриваємо істину “Зовсім недавно ...” і намагаємося зрозуміти, що ж відбувається? Чому такі зміни починаються здійснюватися саме тепер? (Ми ні в який спосіб не умаляємо духовної сили релігій в їх пошуках та орієнтації на вічні, безумовні цінності – сили, яка протягом століть і, навіть, тисячоліть існувала паралельно матеріальній перетворюючій діяльності людства, на жаль (чи на благо?), ніколи не ототожнюючись з нею, і яка сьогодні саме з цієї причини піддається сумнівам).

Сьогодні ми, сучасники стаємо свідками небаченого досі переходу усього людства у XXI ст. до нового суспільного устрою – громадянського суспільства, у якому пріоритет особистості і держави (з її “владою від бога”) міняються місцями, у якому держава служить особистості – новому соціально-психологічному утворенню, яке ще не усвідомлено на рівні повсякденної свідомості. Можливо, лише сьогодні ми стаємо свідками народження цього, якісно нового, громадянського суспільства й в Україні – великій європейській країні пострадянського простору, свідками народження нової влади, яка вперше в історії країни буде декларувати повагу до загальнолюдських цінностей, повагу до будь-якої опозиції, як до необхідного елементу громадянського суспільства, і яка, можливо, вперше в історії, не буде ставити себе над іншими громадянами, не буде маніпулювати людською свідомістю, виправдовуючи свої вузькокорисні дії благими намірами. Українці вперше стикаються з питаннями, що є громадянське суспільство і що є влада у громадянському суспільстві, чи потрібно розділяти владу і бізнес у демократичній країні, як відноситися до міжнародних інституцій, чи прагнути вступу до них?

Маємо визнати, критерії загальнолюдських цінностей, за якими можна оцінити рівень нашої цивілізованості, тільки-но формуються і тільки-но стають надбанням побутової свідомості. Яке ж ще молоде людство Землі і яка недосконала поки що його свідомість!

Разом з тим, практична діяльність людини уже порівнюється за витратами енергії і непередбачуваними наслідками з планетарними геологічними процесами. Філософська думка узагальнює це словами “Сучасна людина сьогодні може більше, ніж знає”. Очевидно, еволюційний розвиток від людини вмілої до людини розумної ще не завершився.

Нові цивілізаційні процеси глобалізації на початку третього тисячоліття в і д Різдва Христового розпочинають нову епоху розвитку людства. Їм відповідають процеси народження на грунті попереднього інструментального, раціонального світогляду нового світогляду, нової форми суспільної свідомості – ціннісної (включно екологічної) свідомості. Саме загальнолюдські цінності – вищий критерій і умова існування інтегрованого суспільства XXI століття, і по тому, на якому рівні суспільної свідомості – анімістичному, міфологічному, релігійному, ідеологічному, науково-раціональному чи ціннісному знаходиться більшість людства Землі, оцінюють нас позаземні спостерігачі.

 

 

1.3. Свідомість як критерій розвитку цивілізації

 

Можна інакше підійти до визначення критеріїв розвиненості цивілізації Землі і отримати той же висновок. Скористаймось відомим принципом системного підходу “Ніяка система не може бути пізнаною із середини, поза її зв ’ язку з системами вищого порядку та її цілями”. Тож приймемо до уваги Мету Природи і призначення людини у Всесвіті.

Чи має Природа Мету своєї еволюції? Що є людина і суспільство як елемент і етап еволюції Природи? Відомо, поняття мети використовується людьми як уявний результат спланованої діяльності, обмеженої у часі. Поняття мети використовується також окремими галузями науки як плідне системоутворююче поняття для опису цілеспрямованих систем. Вважаючи розвиток Природи цілеспрямованим, нам за інерцією нашого мислення хочеться допустити наявність у Природи, подібно кібернетичним системам, виокремленої керуючої підсистеми, яка забезпечує необхідний зворотній зв’язок для досягненні цілей. У кібернетиці діє постулат, що за певного рівня складності керованої системи керуюча система повинна мати рівень різноманітності (складності) вищий від керованої. Так кібернетика, наче б то, підтверджує необхідність Бога у Природи. Однак, нам відомі також і системи, зокрема, ринок з його “невидимою рукою” (Адам Сміт), де не окремі центри, а “система в цілому” містить в собі інформацію про майбутнє і є носієм програми цілеспрямованої діяльності.

Якщо ж для доказу існування систем “без явного керівництва” авторитету Адама Сміта для нас недостатньо, можна звернутись до біології. Відомо, у будівництві термітника чи бджільника беруть участь тисячі комах. Запитаймо себе, у якому локальному просторі знаходиться програма будівництва? Змушені визнати, що носієм проектної інформації є не якась окрема комаха, а їх сукупність. Зграї сарани чи птахів рухаються зазвичай певним маршрутом. Окремо взята особина не знає ні напрямку руху, ні мети. Вся зграя – знає. За даними орнітологів на чолі зграї птахів нерідко може опинитись пташка, яка вилупилась із яйця минулого літа. Відставши від зграї окрема пташка не знаходить потрібного напрямку і гине. Але ж якщо збирається певна “критична маса”, то виникає колективне знання, якого не було. Подібні ефекти “критичної маси” спостерігаються також у риб, дельфінів та інших представників живого світу. Звісно, кожна окрема особина не усвідомлює кінцеву мету колективного руху. Можна допустити, що і людське суспільство має мету, яку ще не усвідомлює окрема людина. Як виникають властивості системи, які не можна ніякими відомими сучасній науці способами звести до властивостей елементів, – це чи не найбільша загадка Природи? Чи не править цілісним світом ще і невидима логіка буття, окрім виокремлених науковою думкою причинно-наслідкових зв ’ язків? І чи не вступає людство у процесі розпочатої глобалізації в епоху нової якості колективної цілісної свідомості?!

Отже, маємо підстави вважати, що для цілеспрямованої системи не обов ’ язково мати виокремлену керуючу підсистему і кінцеву мету як фінал, завершення. І зовсім не обов’язково має випливати із наших звичних уявлень про цілеспрямовану діяльність, що і вся Природа повинна мати Бога як виокремлену сутність, а також і кінцеву мету свого існування як фінал. Отже, достатньо сприйняти, що Природа (Всесвіт) як над-Система має притаманні їй атрибути взаємодії складових елементів, змін, відображення, розвитку, і вважати Метою Природи не якийсь там фінал, а саме її перманентний розвиток як самоорганізацію, самоускладнення. Інакше кажучи, Природа не потребує Мети як фіналу, оскільки має внутрішню потенцію саморозвитку при її нескінченності у просторі і часі. Усе те, що людина досі приписувала Богу, насамперед, Творче Начало, є атрибутом, невід ’ ємною властивістю матерії, яка проявляється скрізь і завжди, у тому числі, тут і тепер. Розуміння цього робить необов’язковим поняття Бога, розв’язує методологічну проблему дуалізму, наповнює моністичним змістом поняття матерії як об’єктивної реальності, яка характеризується не лише масою і енергією, а й інформацією та здатністю до самоускладнення. Тож твердження-здогадки мислителів минулих часів “Бог – у кожному із нас” має глибинний смисл. Як і твердження : “Бог присутній у всьому”, “Нема Бога окремо від його творіння”.

Що є активна свідомість людини і людства у Всесвіті? Ніщо інше, як локалізація Творчого Начала матерії. Мета Природи розподілена на елементах свідомості людини і людства подібно тому, як міграційна мета зграї птахів розподіляється на елементах їх сукупності. Саме в цьому полягає призначення людини у Всесвіті – у локалізації Творчого Начала матерії для подальшого її ускладнення, самоорганізації. Людина є частинкою Природи і одночасно все в більшій мірі стає “співучасником” її еволюції. Так ми приходимо з іншого боку до висновку, що рівень розвитку свідомості людини і людства як вищої форми активного самовідображення матерії у даному локальному просторі Всесвіту є критерієм розвитку цивілізації Землі для спостерігача іззовні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 1 :

 

1) Чому інопланетні спостерігачі не встановлюють інформаційні контакти з людством Землі?

2) У яких випадках частина може суперечити цілому?

3) Що обрати за критерій розвитку земної цивілізації?

4) Що відповів П. Пікассо на запитання, де він черпає натхнення, в мозку чи в серці?

5) Чи можна вважати сучасну людину достатньо досконалою?

6) В як i й м i р i можна вважати сучасну людину ( homo sapiens ) розумною?

7) Коли на Землі будуть вичерпані природні поклади нафти і газу?

8) В чому недоліки й переваги глобалізації суспільно-економічних процесів, чим може зак i нчитися глобал i зац i я i чи є цей процесс незворотн i м?

9) В чому головна в i дм i нн i сть України в i д Рос ii з точки зору стосунк i в держава-сусп i льство?

10) Як i проблеми треба вир i шити українськ ому суспільств у, щоб стати сусп i льством громадянським?

10) Чи наздожене коли-небудь Україна Ірландію та Нову Зеландію?

11) Який сенс Україн i вступати до ЕС i НАТО? Чи не краще було б ор i є нтуватись на “Русский мир” (“альтернативную цивилизацию”)?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

 

Що таке людина?

Що знає пересічна людина про себе та своє майбутнє

як біологічного виду?

 

 

2.1. Що таке людина?

(інформація із Біблії та шкільного підручника)

 

Довгий час пересічна людина знала про себе в основному в обсязі Біблії – “слова Божого”, яким “Бог об ’ явив людині вічну правду про себе й про неї”. Як відомо із книги Буття Старого Завіту, на початку сотворив Бог небо й землю, потім сказав “Нехай буде світло!”. І настало світло, назвав Бог світло – день, а темряву – ніч. Це був перший день. На другий день Бог відділив воду від тверді. На третій день “вивела земля з себе рослини : траву, що розсіває насіння за своїм родом, і дерева, що родять плоди з насінням у них, за їхнім родом. І побачив Бог, що воно добре”. На четвертий день Бог створив світила на небі. На п ’ ятий день “сотворив Бог великих морських потвор і всілякі живі створіння, що повзають та кишать у воді, за їхнім родом, і всіляке птаство крилате за його родом”. На шостий день Бог сотворив “скотину, плазунів і диких звірів за їхнім родом” і, як це не дивно, в той же день “сотворив Бог людину на свій образ ; на Божий образ сотворив її ; чоловіком і жінкою сотворив їх”.

“ 2.15. Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саді порати його й доглядати його. 2.16. Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь : “З усякого дерева в саду їстимеш ; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш”. ...2.22. Потім, з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка...”.

Після того, як змій, найхитріший із польових звірів, спокусив жінку, а жінка, зірвала плід із забороненого дерева, “та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував”, Господь Бог сказав дещо змієві, жінці, Адамові. “3.17. Адамові ж сказав : ”За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. ...В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято ; бо ти є порох і вернешся в порох... 4.23. Тому вислав його Господь Бог з Едемського саду порати землю, що з неї був він узятий. 4.25. І вигнав він Адама...

4.1. Адам спізнав Еву, свою жінку : вона зачала й породила Каїна... 4.2. Потім вродила також брата його Авеля... 5.3. Як прожив Адам 130 років, то народився в нього син на його подобу й на його образ, і дав він йому ім ’ я Сет. 5.4. Віку ж Адамового після того, як народився Сет, було 800 років, і породив він інших синів і дочок. 5.5. Всього прожив Адам 930 років і аж тоді помер.

...6.1. І сталося, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки... 6.5. Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі, і жалував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: “Знищу з лиця землі людину, яку я сотворив: людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх” ” [Буття; с. 3-8].

Потім був потоп, під час якого із усіх нащадків Адама лише “Ной здобув ласку в очах Господніх” тому, що “Ной був чоловік праведний і досконалий між сучасниками; він ходив з Богом”. Бог заздалегідь попередив Ноя про необхідність побудови міцного ковчега.

“ 7.17. І був потоп на землі сорок днів... 7.24. І панували води на землі сто п ’ ятдесят днів...”. Після закінчення потопу і жертвопринесення Ноя Господь “сказав сам до себе: “Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був” [Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m .].

***

Біблія – Книга книг, найважливіший, найбільш читаний, перекладуваний і коментований твір. Суттю своєю Біблія – однаєдина книга, хоча вона й складена з багатьох книжок різного часового походження, різних авторів, різних жанрів та стилей, написаних різними мовами. Книги, що перебувають у біблейному каталозі, – книги канонічні, канонізовані Церквою, визнані нею за богонатхненні.

Християнський канон містить у Старому завіті – 47, у Новому Завіті – 27 книг. Щодо авторства книг, то ще перший Ватіканський Вселенський Собор навчає, що книги Старого та Нового Завіту – священні, “тому що написані за надхненням Св.Духа, і Бог – їхній автор”. Ті, хто писали книги, були обрані Богом як знаряддя. Богослів ’ я вчить, що від Бога походить тема, провідна думка, суть речі. Від писця – хід думок, добір слів, жанр, стиль та інші граматичні та літературно-стилістичні особливості.

Поява слов ’янсько ї Біблії пов ’ язана з іменами св. Кирила та Методія і їхньою місією серед слов ’ ян (863 р.). Мова її староболгарська (названа пізніше церковнослов ’ янською), з місцевими народними забарвленнями. Перші часткові переклади народною мовою на Україні датуються XVI сторіччям. Ці часткові видання біблейних текстів з поясненнями стали настільними книгами тогочасних освічених кіл України. Повний переклад усієї Біблії за оригінальними текстами здійснено лише на початку XX ст. Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким [Загальні відомості про біблію / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m . C . VII , X ].

Наш коментар . Предметом нашого дослідження є природа людини, ми формулюємо його питанням “Що таке людина?”. У зв’язку з цим заслуговує уваги, що Біблія – “слово Боже”, яким Бог об ’ явив людині вічну правду не тільки про себе, а й про саму людину . Іншими словами, Біблія – першоджерело знань про людину. Якою ж була найперша характеристика людини, написана Богом невдовзі після її сотворення? Перше, що ми дізнаємося про якості людини, це те, що вона є злою : “6.5. Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі (курсив і підкреслено нами. – А.П. ), і жалкував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: “Знищу з лиця землі людину, яку я сотворив: людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх””. Після потопу і жертвопринесення Ноя Господь змирився зі злою природою людини як з чимось неминучим і нездоланним і “сказав сам до себе: “Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів (курсив і підкреслено нами. – А.П. ), і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був” [Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m .].

***

Сучасна пересічна людина знає про себе в основному в обсязі шкільних підручників. Так “Загальна біологія” для 10-11-х класів повідомляє:

“ ...Людина відноситься до ссавців, оскільки має усі ознаки цього класу: внутріутробний розвиток, діафрагму, молочні залози, зуби трьох родів (корінні, клики, різці), три слухові кісточки в середньому вусі та вушні раковини, усі системи органів людини схожі з системами органів ссавців. ...К. Лінней помістив людину в групу приматів, разом з напівмавпами та мавпами. Ж.Б. Ламарк першим писав, що людина пішла від мавпоподібних предків, які перейшли від лазання по деревах до ходіння по землі. Новий спосіб пересування привів до випрямлення тіла, звільнення рук і зміни стопи. Стадний спосіб життя сприяв розвитку мови.

...Важко сказати, яка мавпа стоїть до людини ближче інших ; багато вчених вважають, що шимпанзе. Жодна із сучасних мавп не є прямим предком людини. Між людиною та людиноподібними мавпами є суттєві якісні відмінності. Основу життя людини складає трудова діяльність в колективі, створення і застосування знарядь.

Людина живе в суспільстві і підлягає суспільним – соціальним законам. Вона володіє свідомістю і членороздільною мовою, завдяки якій спілкується з людьми, передає і накопичує трудовий досвід. Людина здатна мислити абстрактно, розвивати науки та мистецтва. Розвиток усіх цих специфічних людських якостей нерозривно пов ’ язаний з розвитком людського суспільства” [Загальна біологія . Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М.: Просвіта, 1989.- 289 с. С. 59-63].

Крім загальної біології, сучасні школярі вивчають біологію людини, історію людства, правознавство, основи економіки, етику, мову і літературу, математику і основи природничих наук та інше. І все це є по суті також засвоєнням знань про людину та історично набутий нею досвід. Разом з тим, “не можна обійняти неосяжне” і багато чого залишається відомим лише для вузьких спеціалістів. Що саме має бути надбанням повсякденної (побутової) свідомості сучасної пересічної людини? – це проблема проблем, яка перманентно очікує свого кращого розв’язання.

Звичайно про людину говорять, що вона найдосконаліше із найскладніших творінь живої природи, результат тривалої еволюції. Прояви людини важко охопити, тому її часто називають мікрокосмом . Вже існують десятки галузей науки, які вивчають людину з тієї чи іншої точок зору, від антропології та анатомії до соціології та політекономії. Не претендуючи на повноту опису сутності людини, спробуємо звернути увагу читача лише на те, що має, на наш погляд, безпосереднє відношення до теми дослідження. Вважаємо за необхідне якомога глибше розібратися із природою взаємин зла і добра в людині - проблемою, яка була поставлена ще у Біблії, але досі так і не отримала належного пояснення й розв ’ язання.

 

 

2.2. Що є людина? Добра чи зла її внутрішня сутність?

 

“ Людина за своєю природою зла... Людина народжується завистливою ...Людина народжується з бажанням наживи... Коли людина ввічлива і поступлива, це протирічить її природі ” – так писав ще в IV - III ст. до н. е., Сюнь-цзи, китайський філософ, один із трьох основоположників конфуціанства . Що є людина? – таке запитання задає собі і сьогодні кожен, хто має хоча б трішки схильності розмірковувати.

Не претендуючи на повноту огляду відповідей сучасної науки і соціокультури, взагалі, на поставлені запитання, а лише готуючи читача до сприймання суто педагогічних проблем, акцентуємо увагу на наступному. Людина – не лише найскладніше, а й найбільш суперечливе творіння Природи. Як біологічна істота, вона є вищим представником живого, тваринного світу і, як така, відрізняється від своїх попередників новим рівнем складності, що проявляється новою якістю психіки – уявою, абстрагуванням, понятійним мисленням, мовою – більш досконалою формою успадкування інформації від попередніх поколінь, відображення зовнішнього середовища і активного зв’язку з ним. Людина як вищий представник живого, тваринного світу містить в собі усю історію його розвитку і, в тій чи іншій мірі, його якості, властивості. Вона може проявляти себе водночас і як одомашнена овечка, і як особина у зграї вовків чи шакалів і, погодьмось, нас ніяк не дивує широта діапазону етичних чи моральних проявів сучасної людини – ми звикли до цього.

Релігія, мистецтво і філософія відображали двоїсту природу людини раніше, ніж це почала робити наука, і їх мова завжди була більш зрозумілою для загалу. Так іудейство, християнсство і іслам допускають Диявола (Ібліса, Сатану, Люцифера) поряд з доброчинним Богом чи усередині людини. А один із класиків світової літератури, іспанський письменник Мігель де Унамуно сказав про людину в одній із своїх книг так: “Будь-яка жива людина несе в собі сім доброчинностей і сім протилежних їм смертних гріхів: вона гордовита і сором’язлива, ненажерлива і стримана, похітлива і цнотлива, завидюща і милосердна, скупа і щедра, лінива і старанна, гнівна і терпляча. І вона може викликати із самої себе однаковим чином тирана і раба, злочинця і святого, Каїна і Авеля” [ цит. – Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983. - 320 c . С. 7] . А ще раніше, Мішель Монтень писав у своїх “Дослідах” (1580): “В залежності від того, як я дивлюся на себе, я знаходжу в собі і сором’язливість, і наглість; і цнотливість, і розпусту; і балакучість, і мовчазність; і працелюбність, і розпещеність; і винахідливість, і тупість; і похмурність, і добродушність; і брехливість, і правдивість; і ученість, і невігластво; і щедрість, і скупість, і марнотратство. ...Я нічого не можу сказати про себе просто, цілісно і грунтовно. Я не можу визначити себе одним словом” [ Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр. - М.: Правда, 1991. - 656 с. Кн. ІІ, гл.1 ] . Переконливі описи людської сутності ми можемо знайти також у романах Ф. Достоєвського, творах Е. Золя та інших. Акцентуючи увагу на двоїстій природі людини, зазначимо, що вся історія християнської духовності і моральної філософії взагалі – це пошук гармонії між тваринним і божественним усередині людини, між її необмеженими бажаннями і розумом, пошук і ствердження Добра і стримання Зла.

“ Чим більше я пізнаю людину, тим більше мені подобаються тварини!” – цей вислів приписують не одному із відомих політиків – людей, що за родом своєї діяльності найбільше спілкуються із розмаїттям представників свого біологічного виду. Це факт : поведінка людини - вищого представника тваринного світу дуже часто буває гіршою за поведінку нижчих тварин. У живому, організменному світі тільки людина може отримувати задоволення від болю, нанесеного своїм сородичам. Навіть найжорстокіші війни з десятками мільйонів загиблих виправдовувалися самими високими ідеалами і благими намірами. Чи не пов’язано це також і з еволюцією свідомості людини, яка не тільки стримує бажання за допомогою розуму, але інколи необмежено розширює уяву бажань людини та можливості їх задовольняння?

“ Людина від природи зла” – так стверджує науковий психоаналіз (З. Фрейд, К.Г. Юнг та інші) і пояснює чому так відбувається. Існує також напрям думок у психології, де всіляко намагаються віднайти контраргументи проти тези про “злу” пророду людини (гуманістична психологія А. Маслоу, К. Роджерса та інші). Перш ніж розглянути “злу” природу людини як це бачить класичний психоаналіз, цікаво навести експериментальні (не умоглядні!) висновки іншого напряму психології – когнітивного.

В експерименті Ф. Зімбардо (1971) перевірялись положення так званої теорії когнітивного дисонансу про те, як людський організм прагне встановити внутрішню гармонію після рішення, яке було прийнято між двома або більше альтернативами. Добровольці-студенти останнього курсу Стенфордського університету за умови двотижневого експерименту мали розігрувати в реальних тюремних умовах ролі охоронців або засуджених. Напередодні усі вони пройшли тестову перевірку на нормальність їхньої психіки. Відносини між охороною та ув’ язненими скоро набули класичного характеру : охоронці почали вважати ув ’ язнених істотами нижчого рангу, до того ж небезпечними, ув ’ язнені ж бачили в охоронцях садистів. Аномальність своєї поведінки відмічали у своїх щоденниках самі учасники експерименту, але нічого не могли з собою вдіяти.

Зімбардо, який не очікував такої стрімкої трансформації в кожній групі добровольців, пізніше писав у звіті: “Те, що найбільш дивує в експерименті в удаваній тюрмі, є легкість, з якою виникає садистська поведінка у зовсім нормальних молодих людей та емоціональна патологічність серед тих, хто ретельно був підібраний за ознакою емоційної стабільності...”. Експеримент був достроково припинений на шостий день і ніколи не був повторений. Чомусь в очах моралістів він виглядав украй неетичним. Так і психологія когнітивного дисонансу експериментально підтвердила хибність людської психіки в самих її глибинах [ Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. С. 272].

Можно привести безліч свідчень про те, як “розкріпачуюються” душі людей під час війн і в часи послаблення регулятивних функцій держави. В 2005 році світові ЗМІ розповсюджували фотографії аморальної поведінки американських солдат по відношенню до полонених в Іраку, зокрема, у в ’ язниці Абу-Грейб. Були порушені усі інструкції і настанови, охоронці не змогли втриматись від отримання задоволення знущаннями над полоненими. А “дідівщина” у Челябінському танковому училищі (Російська Федерація) – основна тема ЗМІ на початку 2006 року? Рядовий Андрій Сичов на межі смерті унаслідок неуставних взаємин і більше 1000 аналогічних випадків у збройних силах держави за декілька років. Чому ж тут дивуватись, якщо з 1999 року популярним жаргоном керівника держави і його найближчого оточення є “мочити у сортирі”?

Громадскість України влітку 2007 року була шокована масовими немотивованими убивствами людей у Дніпропетровську, скоєними 19-річними молодиками (колишніми однокласниками). Які внутрішні несвідомі потяги і які свідомі фіктивні цілі спонукали таке?

Підсумовуючи здобутки психології у вивченні сутності людини автори дослідження В.А. Роменець, І.П. Маноха змушені були констатувати: “Таким чином, психологія XX століття на стародавнє запитання, чи є людина доброю чи злою, відповідає (незважаючи на діалектичні суперечності у самій психології), що людина за своєю природою є злою” [Історія психології XX століття”, 1998].

Що є людина? Чи має місце стратифікація суспільства на шари, прошарки більш злих і менш злих людей? З чим пов’язана ця стратифікація? Яка роль свідомості, онтогенезу свідомості, методів виховання? – до цих запитань ми будемо повертатись неодноразово і робити спроби отримати бачення відповіді з різних точок зору.

 

 

2.3. “Чужа душа – сутінки (темрява)”.

Як тлумачити це народне прислів ’я?

 

“ Чужа душа – сутінки (темрява, темний ліс)”. Так народним прислів ’ ям віками метафорично висловлюється народна мудрість. Оскільки людина і на себе дивиться очима інших, то й її власна душа теж сутінки, потемки. Тож Зігмунд Фрейд (1856-1939) не був першим, хто висловився щодо темряви людської душі.

В 1993 році виповнився сторічний ювілей видання “Вступного повідомлення”, роботи Й. Брейєра і З. Фрейда, де вперше були сформульовані основні ідеї психоаналізу. Автори нічого особливого не вигадали. Несвідоме на той час вже було у полі зору психології з часів Лейбніца (1646-1716), а лібідо (ерос) тлумачилось ще Платоном (428-347 р.р. до н. е.) як головна рушійна сила, що керує не тільки поведінкою людини, а й усім світом, примушує речі наслідувати ідеям. Настав час сприйняти несвідоме й лібідо більш широкою науковою громадськістю. Основою психоаналітичної теорії в її класичному вигляді є вчення про несвідоме душевне життя та про статевий характер рушійних сил людської поведінки. Починаючи з З. Фрейда, ніхто з психологів не наважується стверджувати щось серйозне про свідомість, не торкаючись несвідомого. Послідовники З. Фрейда уточнювали і розвивали окремі положення теорії, інколи відходячи далеко від наріжних каменів вибудованої Фрейдом конструкції, але ж положення про свідомість як “острів в океані несвідомого” та про основні рушійні сили людської поведінки, що перебувають у своїй більшості ще й досі, на жаль, у несвідомому, залишилось у фундаменті. Сьогодні важко відзначити внесок кожного, хто створював сучасну психодинамічну модель людини. Серед тих, хто спочатку розділяв ортодоксальність вчення З. Фрейда, а потім пішов своїм шляхом, уточнюючи психоаналітичну теорію, слід згадати А. Адлера і К.Г. Юнга.

А. Адлер (1870-1937) уточнив фрейдівське лібідо як потяг до переваги, поліпшення ситуації, руху до фіктивної (ідеалізованої) цілі, тим самим сробивши спробу збудувати місток між “звіром” і особистістю.

К.Г. Юнг тлумачив лібідо ширше, як генералізовану енергію, чим наблизив це поняття до “атмана” стародавніх індійських мислителів, “архе” Анаксімандра (Греція, VII - VI ст. до н. е.), elan vital А. Бергсона, волі до життя А. Шопенгауера тощо. Внесок Юнга в психоаналіз важко переоцінити. Йому належать положення про екстравертність і інтровертність типів психіки, про шари несвідомого – індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме як найглибший шар. Коли лібідо спускається в глибини колективного несвідомого, то воно може віднаходити там скарби, які накопичувалась, коли психіка ще не мислила образами та абстракціями, і з яких мисляче людство бере початкові матеріали для творчості. Саме так працює інтуїція, саме так, вважають історики і методологи науки, лікар Роберт Майєр віднайшов ідею збереження енергії, а Д.І. Менделєєв – періодичну таблицю хімічних елементів. Юнг твердить, що колективне несвідоме є осадом досвіду і в той же час апріорною картиною світу, яку було створено ще з невизначених давніх часів. Ця думка співзвучна апріоризму пізнання Канта. Юнг підкреслював зв’язок свого вчення з віруваннями стародавньої Індії, “потойбічним” світом ідей-ейдосів Платона, з працями отців церкви (св. Августина та інших), також з ідеями свого сучасника – Л. Леві-Брюля. Юнг радить втручатись у зв’язки між різними шарами психіки з метою пошуку оптимальної рівноваги (процес індивідуації). Рівновага означає, що центр усієї особистості збігається не з свідомим “Я”, а з точкою, що лежить між свідомим і несвідомим. За Юнгом, свідомість дає людині лише удаване панування над собою. Справжнє основне життя відбувається поза свідомістю. Юнг скептично відноситься до можливостей сучасного рівня людського інтелекту, вважаючи, що “земнонароджений інтелект є тільки мечем або молотом, але не творцем духовних світів, не батьком душі”. За Юнгом, інтелект як неадекватне знаряддя пізнання винен, зокрема, у розв’язанні світових війн [ Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. С. 390-407].

Теза про те, що “свідомість дає людині лише удаване панування над собою, а справжнє основне життя відбувається поза свідомістю” є іншим формулюванням вислову “Чужа душа – сутінки (темрява)” і заслуговує окремого, більш глибокого розгляду.

 

 

2.4. Чи є майбутнє у людини як біологічного виду?

 

У пам’яті нинішнього покоління міцно закарбовано той постійний всеохоплюючий страх попереднього покоління наших батьків й дідів, який висловлювався відомим “тільки б не було війни!”. Наше покоління більш спокійне й раціональне, воно впевнене, що третьої світової війни не буде, а якщо ж і станеться таке, то, як сказала мудра людина, ми цього не відчуємо, адже нас вже не буде. Водночас, не може не дивувати той суперолімпійський спокій з яким сучасна людина відноситься до екологічних загроз довкіллю і до наслідків необмеженого зростання її матеріальних потреб при обмеженості природних ресурсів і неконтрольованому зростанні чисельності людства. Проблеми, які виникають, вже порівнянні з проблемами від наслідків світових війн, отже найактуальнішими.

Чому людина спокійна перед майбутніми реальними загрозами? Причина - у генетично вмонтованих внутрішніх програмах людської психіки, на що й звернув увагу світової спільноти у своєму “Заповіті” Нобелівський лауреат Конрад Лоренц, австрійський зоолог, етолог. Автор праці “Життєвий світ особистості ...” Т. Титаренко також наголошує на внутрішніх генетично вмонтованих захисних механізмах психіки. Так молода людина не відчуває плинності часу, її наступне життя уявляється майже вічним, поточні проблеми дріб ’ язковими і скороминучими, образно кажучи, вона сприймає майбутнє доросле життя як “море по коліна”. Така безтурботність - своєрідний механізм захисту - мабуть має коріння у несвідомому. Свідомість також причетна до цього, чим менше інтелектуально розвинена людина, тим більше у неї самовпевненості щодо теперішнього та безтурботності щодо майбутнього. Дійсно, якщо обсяги знань людини звужені у точку, то людина “близька до природи” і майже щаслива. І, навпаки, чим більшу площу огортає коло знань, тим більшою є лінія дотику з невідомим, яке збуджує не тільки допитливість, а й тривогу.

Щоб мати перед собою майбутнє як біологічному виду, людина повинна бути стурбованою тим, що станеться з людством хоча б у майбутньому поколінні, тобто через 25-33 років. Така стурбованість можлива лише за умови досягнення якісно вищого рівня рефлексії людиною себе і навколишньої дійсності, тобто розвитку її свідомості. Адже внутрішніх генетичних програм захисту від наслідків необмеженого технічного прогресу чи обмеженості природних ресурсів у людини нема. Також нема і відповідних умовних рефлексів. Свідомість людини, її вольова складова , мають наростити здатність, достатню для нейтралізації внутрішніх захисних програм, які створюють безтурботність перед планетарними загрозами. Тільки свідома людина може робити вибір і приймати рішення в умовах прогресу та обмежень часових і матеріальних ресурсів. Але що ж знає сучасна людина про себе і свою свідомість?

 

 

2.5. Що знає пересічна людина про свою свідомість і своє несвідоме?

 

Сучасні шкільні підручники повідомляють: ”Свідомість – одне із найбільш складних психічних явищ, властивих людині; спосіб відношення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях, найвища форма відображення матерії. Виникає свідомість тільки в суспільстві. І фізіологи, і психологи неодноразово намагались пояснити явище свідомості. Але і на даний час нема достатньо обгрунтованих гіпотез механізмів свідомості.

...вважається, що людина знаходиться у свідомості, якщо вона здатна: 1) зосередитись на різних явищах відповідно навколишньої обстановки; 2) породжувати абстрактні думки, оперувати ними, а також висловлювати їх словами; 3) оцінювати майбутні вчинки, тобто є здатною до очікування і прогнозу; 4) усвідомлювати своє Я і визнавати інші індивідууми; 5) оцінювати значення естетичних та етичних цінностей.

Несвідоме – психічні процеси і стани людини, протилежні свідомим. Несвідоме охоплює всі неусвідомлені людиною психічні явища (інстинкт, інтуїція, автоматизм, гіпноз та інші). Несвідоме може грати як позитивну роль (навички та інші автоматизми, що підвищуюють професійну майстерність), так і негативну (машинальні акти, ставши звичними, можуть знижувати творчий рівень діяльності людини)” [ Шабатура Н.Н., Матяш Н.Ю., Мотузный В.А. Биология человека: Учебник для учащихся 8-9-х классов общеобразовательной школы. -К., Генеза, 1998. - 432 с. С. 332-333].

Бачимо, що інформація шкільного підручника про свідоме і несвідоме не є співмірною. Якщо відомості про свідомість людини можна вважати якимось мінімумом знань, то відомості про несвідоме – “процеси ... протилежні свідомості” є дезинформацією, “відмазкою” від допитливості учня. Нічого не мовиться про те, що свідомість людини може грати не тільки позитивну роль, а й негативну. Як виникає свідомість, де та межа, по один бік якої свідомість є, а по інший бік її нема? Чи достатньо таких знань сучасній людині? Чи зможе вона, спираючись на них, здійснювати своє удосконалення індивідуацією за Юнгом чи за Фроммом, шукаючи без допомоги психотерапевта точку рівноваги між своїми свідомим і несвідомим?

 

 

2.6. Чи усвідомлює людина смисл свого життя?

 

Питання про смисл життя людини є чи не основним питанням як побутового мислення, так і художньої літератури, мистецтва, соціології, психології, етики, філософії. Цікаво знати, як досі вирішувалось питання про смисл життя різними представниками суспільства – письменниками, психологами, філософами.

Ось приклад того, як смисл життя невірно асоціювався із фіналом, досягнутою вершиною (цитуємо мовою оригіналу) : “ На вершине этой ничего не было из того, чего я ждал, и ...теперь волей-неволей мне остается одно – спускаться с другой стороны туда, откуда я вышел” [ Толстой Л.Н. Для чего я пишу. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 226] . Щодо іншого питання – чи багато смислу життя у повсякденності, Лев Толстой писав : “Можно жить, покуда пьян жизнью ; а как протрезвишься, то нельзя не видеть, что все это только обман, и глупый обман!” [ Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 56] і ще : “Проживя под 50 лет , я убедился, что земная жизнь ничего не дает, и тот умный человек, который вглядится в земную жизнь серьезно, труды, страх, упреки, борьба – зачем? – сумасшествие, тот сейчас застрелится ...” [ Толстой Л.Н. Запись на отдельном листе. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 347] .

Ми звертаємось до великого російського письменника Льва Толстого не випадково. Видатний американський психолог Харрі Стек Салліван стверджував, що по справжньому зазирнути у внутрішній світ людини досі змогли зовсім не психологи і філософи, а лише великі письменники. До останніх він, поряд зі Стендалем, Джойсом і Прустом, відносив Толстого і Достоєвського. У нашому випадку Толстой, як і належить дійсно народному письменнику, виразнику його переживань, торкнувся проблеми смислу життя у повсякденності людського буття.

Сучасні психологи ввели в ужиток поняття “суб ’ єктивного внутрішнього світу”, “внутрішньої системи координат”, “фіктивних” цілей та орієнтирів, без яких людина не в змозі існувати, долати перепони, бути в тонусі. Фіктивні цілі як сенс життя мають таке ж значення для біологічного виживання людини, як і постійна сенсорна стимуляція. У подальшому розгляді ми більш детально зупинимося на цих психологічних концепціях.

 

 

2.7. Що знає пересічна людина про еволюцію живого світу?

 

Питання еволюції природи і живої природи, зокрема, завжди було у полі зору як великої науки, так і шкільної. Однак, у попередні істо ричні епохи панування крайніх форм раціоналізму і волюнтаризму вимагалось мати лише одну, найвірнішу модель пояснення тих чи інших явищ. Тож боротьба наукових шкіл ще недавно своєю непримиренністю нагадувала боротьбу святих отців середньовічної церкви. Особливо прямолінійний і однобічний погляд нав’ язувався марксистсько-ленінською ідеологією у недавньом СРСР. Існувало навіть щось подібне до інквізиції. І це було зовсім-зовсім недавно. Відкриваємо філософський словник, виданий накладом 1,5 млн примірників лише 50 років тому, і читаємо:

“ ВЕЙСМАНІЗМ-МОРГАНІЗМ – реакційний антидарвінський напрям в біологічній науці... Незважаючи на різноманітний термінологічний матеріал у трактуванні спадковості (гени, детермінанти, генофонд, резерв мутації та ін.), усі вейсманісти-морганісти сходяться на тому, що спадковість – це особлива речовина в організмах, яка знаходиться в хромосомах статевих клітин. ...Брехливість концепції вейсманістів-морганістів очевидна. ...Мічурінська біологія завдала повної поразки реакційній теорії вейсманізма-морганізма”.

“ КІБЕРНЕТИКА - реакційна лженаука..., форма сучасного механіцизму. ...Кібернетика яскраво виражає одну із основних рис буржуазного світогляду - його жорстокість до людини, прагнення перетворити трудящих в придаток машини, в знаряддя виробництва і знаряддя війни. ...Кібернетика є, таким чином, не тільки ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції, але і засобом здійснення її агресивних воєнних планів”;

“ МІЧУРІНСЬКА БІОЛОГІЯ – новий, вищий етап в розвитку матеріалістичної дарвінської науки про живу природу... . Мічурінська біологія має величезне значення для подальшого розвитку і зміцнення природничо-наукових основ марксистсько-ленінського світогляду. Мічурінська біологія як єдина наукова матеріалістична теорія про живу природу, як вищий етап в розвитку дарвінізма отримала повну перемогу над реакційною лженаукою вейсманізма-морганізма. Комуністична партія надала підтримку передовим радянським вченим-мічурінцям”.

“ МІЧУРІН І.В. (1855-1935) – великий біолог... Свою глибоко народну справу – виведення нових сортів рослин – він проводив на крихітній присадибній ділянці на власний ризик і страх... Ознайомившись після 1917 р. з працями творців марксизму-ленінізму, Мічурін став свідомим... Якщо Дарвін тільки пояснював закони органічного світу, то Мічурін створив матеріалістичну теорію про шляхи зміни цього живого світу. ...Він з презирством відкидав ідеалістичні хитросплетіння вейсманістів-менделістів-морганістів з їх непізнаваними “речами в собі”, з таємними містичними генами... ”Більшовистська партія і Радянська влада, – писав він, – зробили все для процвітання розпочатої мною справи””.

“ ФРЕЙДИЗМ - розповсюджена в зарубіжній, нині особливо в американській, психологічній науці реакційна ідеалістична течія... . Фрейдизм і “неофрейдизм” нині стоять на службі американського імперіалізму, який використовує “вчення” про підлеглість свідомості “підсвідомості” в цілях виправдання і розвитку самих низьких і огидливих прагнень та інстинктів людей” [Краткий философский словарь. Под ред. М. Розенталя и П. Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М.: Госиздатполитлит, 1954. - 704 с. С. 67, 236, 355, 352, 652].

Цю “маячню” відображали шкільні підручники, за якими формувалася свідомість старшого покоління наших співвітчизників. Вони ж сьогодні складають основну групу виборців, які свідомо обирають керманичів країни.

Щодо основних рушійних сил еволюції живого світу, підручники ще недавно повідомляли :

“ Між особинами як одного виду, так і різних видів виникає боротьба за існування, під якою Дарвін розумів складні і різноманітні відносини організмів між собою та з умовами навколишнього середовища. Він мав на увазі “не тільки життя одної особини, але й успіх її в забезпеченні себе потомством”.

Наслідком боротьби за існування є природній відбір. Цим терміном Дарвін назвав “збереження сприятливих індивідуальних відмінностей і змін та знищення шкідливих”.

Боротьба за існування та штучний відбір на основові спадкової мінливості є, за Дарвіним, основними рушійними силами (чинниками) еволюції органічного світу” [Загальна біологія . Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М. : Просвіта, 1989.- 289 с. С. 15 ] .

“ ...Єдиним еволюційним чинником спрямовуючого значення є природний відбір ... “ [Там само; с. 33].

Оскільки людина за умов сучасного медичного обслуговування не підлягає дії ні природнього, ні штучного відбору, то для неї як біологічного виду нема рушійних сил еволюції. Значить еволюція людини як представника органічного світу припинилась. Такий висновок щодо еволюції людини можна зробити із вчення Дарвіна про природній відбір, вивчаючи шкільний підручник, що витримав 19 видань.

У більш пізньому сучасному (але не кращому) підручнику загальної біології читаємо :

“ ...за Ж.-Б. Ламарком, одним із факторів еволюції є успадкування всіх ознак, які виникли під впливом чинників довкілля. Інший фактор еволюції, за Ж.-Б. Ламарком, – це внутрішнє прагнення організмів до прогресу, яке не залежить від умов довкілля “ [ Загальна біологія : Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид. - К. : Генеза, 2004. - 272 с. С. 197 ] . Далі підручник знайомить з основними положеннями еволюційної гіпотези Ч. Дарвіна та її слабими позиціями щодо “природнього добору”, такими як “жах Дженкіна” та зауваженнями філософа Г. Спенсера (1820-1903) про недопустиму тотожність природнього добору свідомому вольовому акту. Учнів переконують, що природній добір не може бути рушійною силою еволюції, але на тій же сторінці читаємо про “синтетичну гіпотезу еволюції” О.М. Сєверцова і І.І. Шмальгаузена, де одним із пунктів стверджується все те ж, дарвінське: “рушійною силою еволюції є природній добір, який є наслідком боротьби за існування в різних її формах” [Там само, с. 208]. Мабуть, окрім розгубленості, таке уточнене тлумачення рушійних сил еволюції учням сучасної середньої школи, нічого, не додає.

Отже, “єдиним еволюційним чинником спрямовуючого значення є природній відбір” – навчають сучасні шкільні підручники. Однак, наукова думка вже давно так не вважає і це є принциповим фактом для формування сучасної наукової картини світу. Так, розрахунки показують, що у відповідь на зміни зовнішніх умов випадковість, покладена в основу спадкової мінливості, не може створювати достатню кількість особин з корисними ознаками: необхідно, щоб мутації організму здійснювались не один раз, при народженні організму, а мільярд разів щосекунди, і то, за умови, щоб “наша Земля була розміром у десять Всесвітів, а еволюція нараховувала 10 млрд. років” (цит.: [ Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. С. 61]).

Останні наукові дані змушують повернутись до раніше висловлених, потім затаврованих, як ідеалістичні чи теологічні, і вже забутих припущень про рушійні сили живого світу, таких як “дао” стародавніх китайських мислителів, “атман” стародавніх індійських мислителів, “архе” Анаксімандра (Греція, VII - VI ст. до н. е.), “нус (ум)” Анаксагора (Греція, V ст. до н. е.), “демиург (ум)” Платона (Греція, V - IV ст. до н. е.), “ентелехія” Арістотеля (Греція, IV ст. до н. е.), “фізис” Зенона (Греція, IV -ІІІ ст. до н. е.), “клінамен” Лукреція Кара (Рим, І ст. до н. е.), “монади” Лейбніця ( XVII - XVIII ст.), “воля” Шопенгауера ( XVIII - XIX ст.), elan vital А. Бергсона ( XIX - XX ст.). Навіть ідея інволюції староіндійської філософії сьогодні вже не здається такою неприйнятною, як ще недавно. “Не так далеко ми відійшли від “клінамена” Лукреція!”, – зізнаються батьки сучасної сінергетики І. Пригожин, І. Стенгерс (цит. : [ Горелов А.А. Концепции современного естествознания : Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000. -512 с. С . 121 ] ). Представники усіх наук – філософи і фізики, біологи і антропологи, економісти і соціологи – сьогодні стурбовані тим, як скористатися новими синергетичними ідеями для пояснення рушійних феноменів у межах своїх наук. Сьогодні саме синергетика найбільш переконливо відповідає з наукових позицій на питання, за рахунок чого відбувається еволюція в природі.

Відома нам з шкільних та вузівських підручників, діалектична “боротьба протилежностей (протиріч)” як рушійна сила сьогодні вже не може вважатись єдино правильною, загальновизнаною і загальноприйнятою. Виходить з друку все більше праць, де автори в основу своїх наукових концепцій кладуть саме ідеї самоорганізації й саморозвитку, зокрема [ Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.] , [ Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с.] . Разом з тим, поки що “в ходу” навчальні посібники, де стверджується, що єдиним “джерелом саморозвитку кожної форми руху (розвитку) матерії є тільки їй притаманне протиріччя”, зокрема, для фізичної форми руху (розвитку) матерії основним пропонується обрати “протиріччя маса-енергія”, для біологічної - “організм-зовнішнє середовище” [ Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М. : ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с. С. 31-32 ] .

Що торкається живої природи, “очевидно, необхідно говорити не про випадкові корисні зміни окремих особин, зумовлені необхідністю пристосування і виживання виду в мінливих умовах, а про здатність цілого виду до змін, що входять в його програму розвитку, тобто по суті - про спрямовані мутації” [ Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. С . 61 ] .

 

 

2.8. Що ми знаємо про призначення людини у Всесвіті?

 

Видатний французький вчений-біолог Ж.Б. Ламарк (1744-1829), який першим поставив питання про рушійні сили еволюції живої природи, так писав про людину як найскладніше створіння тваринного світу: “Можна, мабуть сказати, що призначення людини немов би полягає у тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною для життя” [ Ламарк Ж.-Б. Избранные сочинения. Т. 1. М., 1955. С. 704].

“ Жан Батіст Ламарк – розумна людина, але ж він жив давно, а сьогодні ми маємо незрівнянно вищий рівень продуктивних сил цивілізації, наукову картину світу (НКС), Інтернет та зовсім іншу, “всебічно розвинену”, людину і чи не є це тріумфом розуму, про який мріяли генії Просвітництва” – так, напевне, може сказати сучасний оптиміст. Але песимістів не поменшало. Так, Баландін Р.К., член Союзу письменників РФ, звертає увагу на надзвичайно важливу обставину: ”лише декілька відсотків із усіх використовуваних речовин і енергії людина витрачає безпосередньо на власні потреби, а все інше йде на створення і підтримання активності технічних систем... на відміну від живих організмів техноречовина витрачає не “дармову” променисту енергію Сонця, а продукцію біосфери, головним чином її невідтворювані ресурси... техноречовина витрачає потенційну енергію біосфери, накопичену за мільйоноліття, приблизно у 10 разів швидше, ніж вона акумулюється живою речовиною” [ Баланд ин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6 ].

Створюється враження, що людство готується до самогубства : “Інколи уявляється така страшна утопія. ...Останні люди самі перетворяться в машини, а потім і вони зникнуть за непотрібністю... Нова дійсність, створена технікою, залишиться у космічному житті. А людини не буде, не буде органічного життя” [Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии, 1989, № 2] .

Сьогодні ми можемо говорити про констатації стану справ та наукові прогнози членів Римського клубу футурологів, починаючи з 1968 року [ Межі зростання ; 1972] . Вони невтішні. І головне, у людському суспільстві Землі досі нема згоди і волі до вирішення навіть тих проблем, що є очевидними для всіх. Навіть Кіотський протокол про обмеження шкідливих викидів газів у атмосферу до 2012 року порівняно з рівнем 1990 року менш ніж на 10% досі не ратифікований США, найбільш розвиненим забруднювачем навколишнього середовища. У чому ж справа? Відповідь: суть справи у природі людини. Нобелівський лауреат Конрад Лоренц, один із стурбованих людей планети, наголошував у своєму “Заповіті” (промові при отриманні Нобелівської премії) на проблемі так званих вроджених генетичних програм людини [ Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с. 1-11 ]. Колись ці програми були необхідною умовою виживання виду, сьогодні ж вони ведуть Homo sapiens , як людину ще далеко не розумну, до самознищення. Це, насамперед, неконтрольована розумом природна допитливість, запрограмоване інстинктами необмежене прагнення до накопичення матеріального достатку, атавістичний потяг до переваг над усіма іншими.

 

 

 

 

2.9. Що є сучасна людина, Homo faber, Homo ludens, Homo economicus,

Homo sociologicus, Homo mensura, Homo emotional чи Homo sapiens?

 

Поділ еволюції людини на homo вмілу, homo технічну, homo емоційну чи homo розумну тощо є умовним. Так визначає сучасна людина саму себе, що з огляду на відому теорему Геделя, не може бути безсумнівним, остаточним. І людина буде знову і знову повертатись до визначень.

Людина почала свою трудову діяльність з відтворення своїх органів та функцій і досягла великих успіхів у створенні штучної природи, артефактів. Люди завжди у першу чергу робили те, чим вони були самі, і тому людину можна вважати мірилом усіх штучних речей. Техніка в усі часи копіювала органи і функції людини, і виражала її сутнісну природу та рівень розвитку самосвідомості. Людина завжди робила усе, що могла, не думаючи обов ’ язково про доцільність. Сьогодні уміння людини досягли можливостей розщеплення атомів і вторгнення в генетичні структури живого. Але потужності її свідомості не вистачає для передбачення усіх наслідків діянь. Багатьох це кидає у стан глибокої тривоги і страху. (Але не всіх). Те, що людина завжди копіювала себе і досі не може контролювати наслідки прогресу, означає, що вона ще не пізнала саму себе до тої глибини, яка б дозволила визначити межі доцільності.

Філософи із здивуванням вигукують: “Один лише недільний випуск газети “Нью-Йорк Таймс” поглинає декілька гектарів лісу – а скільки ще інших газет виходить щоденно!”. Або ж приклад із нафтою. Ще недавно до відкриття двигуна внутрішнього згорання нафта була не чим іншим, як брудною вонючою рідиною, потім стала основою енергетики, і сьогодні її запаси зникають із миттєвою в масштабі історії швидкістю: те, що утворювалося за мільйони років, тепер знищується за життя всього чотирьох-п’яти поколінь людей. Що ж залишиться майбутнім поколінням нащадків? Усім очевидно, що і по відношенню до енергії, і по відношенню до оточуючого середовища взагалі ми живемо у бездумно марнотратному суспільстві.

“ О Боже, де ти?” , “Ох, якби Бог бачив це!” – під такими заголовками виходять статті у засобах масової інформації розвинених країн про успіхи генної інженерії. Хімічні маніпуляції із генетичним кодом живих істот порушили табу на втручання Homo faber (Людина-майстер) в такі сфери природи як “життя”, “еволюція” і “людина”. Досі ніхто із вчених не піддавав сумнівам і не спростовував відомі положення вчення В. Вернадського про біосферу і ноосферу: “кількість речовини, охопленої життям в біосфері, є величиною постійною, яка мало змінюється протягом геологічного часу” [ Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с. С. 371] та “жоден живий організм у вільному стані на Землі не знаходится. Усі ці організми нерозривно і неперервно пов ’ язані – перш за все живленням і диханням – з оточуючим їх матеріальноенергетичним середовищем” [ Там само ; с. 509 ] . Але у своїй практичній діяльності сучасна людина дійшла до того, що “створенням живих істот нового типу з так званим рекомбінованим спадковим кодом було порушено основний принцип еволюції, а саме – принцип виникнення і розвитку життя на нашій Землі у всій її цілісності. ...Міра нашого незнання взаємозв’язків еволюції надзвичайно велика. ...Конструювання живих істот нового типу в лабораторії... наприклад, надпродуктивних і надчутливих сортів злаків “зеленої революції” чи високоудойних корів, які ледь тримаються на ногах... є втручанням в еволюцію ...у нас відсутнє скільки-небудь достатнє розуміння її цілісного процесу, щоб відповідати за те, за що ми маємо відповідати” [ Хикель Э. Разрушить непонятное / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. и англ. / Составл. и предисл. Ц.Г. Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с. - С . 455-458]. Що торкається молекулярної біології, то “міра незнання і тут також нескінченна”: “характер реплікації ДНК в процесах розмноження і росту організмів залежить від взаємодії цієї ДНК з незчисленними іншими факторами і складовими частинами у ядрі клітини; ядро ж, у свою чергу, знаходиться у взаємодії з оточуючим його середовищем клітини, на яке впливають інші клітини, тканини, і яке само, знову ж, зворотньо впливає на них; і ці частини організму знаходяться у взаємозв’язку з цілим і навіть з оточуючим його середовищем та різноманітними впливами, причому не тільки речовинної природи. Хто хоча б на мить затримає погляд на цій за необхідністю цілісній (холістичній) картині живого, той відчує жах від тої вольності, з якою в генній інженерії здійснюються радикальні маніпуляції... не маючи найменшого уявлення про те, як це може вплинути на зміну цілого. ...забуття цілісності живого зайшло надто далеко” [Там с.; с. 458-459].

З точки зору природничої науки ми звикли розглядати людину перш за все як спостерігача, який стоїть зовні експериментально досліджуваної ним природи і, мовляв, ніяк не впливає на об ’ єкт дослідження. Сьогодні, спочатку на прикладі квантової механіки, ми дізналися, що це не так. Спостерігача необхідно включати у якості складової частини у досліджуваний феномен. Але ж більшість вважає, що це стосується лише спостереження елементарних частинок і ніяк не впливає на спостереження макро- і мегасвіту. Безумовно впливає, але ми не знаємо як. Точніше, пізнаючи природу і створюючи на основі добутих знань техніку, ми абстрагуємося від “зайвих” деталей. Чорнобиль має нас навчити обережності. У першу чергу в генній інженерії, де за допомогою маніпуляції хімічною основою життя дослідники все ближче наближаються до умов людського існування, ілюзія знаходження людини “зовні” природи може мати фатальні наслідки, коли пізно буде чомусь вчитися традиційним, успадкованим від нижчого тваринного світу, методом “спроб і помилок”. Вчені вже усвідомили, що в квантовій механіці треба рахуватись з ефектом невизначеності, а в економіці з ефектами рефлексивного мислення. На часі усвідомлення ефектів технічної діяльності у природному середовищі. Але чомусь технічній людині дуже важко визнавати себе частинкою природи. Там, де є лабораторії генної інженерії, однаково можливі маніпуляції як з мікроорганізмами, так із організмом людини. Ніякі директиви не в змозі стримати сучасну людину від її природної “допитливості”. Отже, хто вона, сучасна людина? Homo faber чи homo sapiens ? “Якщо людина – лише Homo faber , тоді вона надто небезпечна”, – попереджає нас німецький філософ А. Хунінг [ Хунинг А. Homo mensura : люди - это их техника - техника присуща человеку / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. и англ. / Составл. и предисл. Ц.Г. Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с. - С. 402].

Поведінка сучасної людини переконує, що більш правильним було б визначити її як вмілу чи емоційну (напівсвідому), але ніяк не розумну. Розумною людина зможе себе назвати лише тоді, коли її свідомість буде здатною хоча б передбачувати наслідки її втручання в природні процеси та забезпечувати розумне життя в умовах ресурсних обмежень.

 

 

Запитання для повторення і обговорення :

 

1. Що відображає символізм Едемського саду, спокутування Адама плодом дерева пізнання і вигнання із раю?

2. Як пояснити те, що Бог заздалегідь попередив Ноя про необхідність побудови міцного ковчега?

3. Чому Господь змінив свої помисли й простив людину після закінчення потопу?

4. Назвіть складові християнського канону Біблії.

5. Коли вперше з ’ явився слов ’ янський переклад Біблії, перші переклади народною мовою, повний переклад усієї Біблії за оригінальними текстами?

6. Якою була найперша характеристика людини, надана Богом невдовзі після її сотворення?

7. Хто із вчених й коли вперше зробив висновок про походження людини від мавпоподібних предків? Хто із вчених й коли помістив людину в групу приматів разом з напівмавпами й мавпами?

8. Яку характеристику дав людині в IV - III ст. до н.е. Сюнь-цзи, китайський філософ, один із основоположників конфуціанства?

9. Для чого релігіям потрібні були негативні персонажі в особі Диявола, Люцифера, Ібліса, Сатани?

10. Що цікавого щодо сутності людини ми знаходимо у “ Дослідах ” (1580) французького гуманіста Мішеля Монтеня?

11. Що ховається за висловом “ Чим більше я пізнаю людину, тим більше мені подобаються тварини ”, який приписують десяткам видатних людинознавців?

12. Викладіть основні положення класичного експерименту Ф. Зімбардо (1971) щодо перевірки положення теорії когнітивного диссонансу про прагнення людського організму до внутрішньої гармонії.

13. Як відповідає сучасна психологія на стародавнє запитання щодо сутності людської природи?

14. “ Чужа душа – сутінки (темрява, темний ліс)” - як тлумачити це народне прислів ’ я?

15. Який смисл вкладали в поняття “ лібідо ” психоаналітики XX ст. З. Фрейд, А. Адлер і К.Г. Юнг?

16. В чому полягає процес індивідуації?

17. Де слід шукати точку психічної рівноваги особистості?

18. Які існують загрози для людини як біологічного виду і чому людина спокійна перед цими загрозами?

19. Відтворіть інформацію шкільного підручника з біології про свідоме і несвідоме психіки людини.

20. Відтворіть висловлювання видатного російського письменника Л. Толстого про сенс людського життя.

21. Відтворіть основні хиби у науковому світогляді вітчизняної науки середини XX ст. щодо генетики й кібернетики.

22. Назвіть спрямовуючі чинники еволюційного розвитку живої природи і людського суспільства.

23. Що ми знаємо про призначення людини у Всесвіті?

24. Що є сучасна людина, Homo faber , Homo emotional , Homo sapiens чи інша? Приведіть аргументи.

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 3

 

Екскурс в історію: свідомість людини як предмет психології та філософії XX століття

 

 

Ідучи до меж душі, їх не знайдеш,

навіть якщо пройдеш весь шлях :

таким глибоким вона володіє логосом

 

Геракліт, V ст. до н. е.

 

Безумовно, свідомість людини є великим феноменом Природи, саме вона “відповідальна” за виникнення “штучної” природи і її перманентне ускладнення. Але у повсякденному житті людина не замислюється над питанням, що є її свідомість, подібно тому, як вона не помічає повітря, яким дихає, як не помічає риба води, у якій плаває. Однак, щойно людина замислиться над цим, як постає перед незчисленною кількістю питань. Що є свідомість і як описати її за допомогою інших понять мови? Із яких елементів складається свідомість і як ці елементи взаємодіють? Як вона виникла? Для чого? Чи розвивається сьогодні? Якщо розвивається, то якою буде завтра, що це означає для наших нащадків і що мають робити батьки (і педагоги) вже сьогодні? Як свідомість співвідноситься з несвідомою частиною психіки? Що є індивідуальна свідомість людини, її самосвідомість і суспільна свідомість? У яких відношеннях вони знаходяться? Чи можлива індивідуальна свідомість поза суспільством? Якщо ні, то чи не є індивідуальна свідомість лише проявом суспільної у межах біологічних можливостей? Що є мова і культура по відношенню до свідомості? У якому відношенні свідомість перебуває по відношенню до буття? Якщо свідомість є вторинною, а буття первинним, то чому Біблія сповіщає : “Спочатку було Слово ...”? І безліч інших постає питань, на які однозначних відповідей у пересічної людини нема.

 

 

3.1. Свідомість людини як предмет психології XX століття

 

Що є людина, в чому її подібність з твариною і різниця між ними? – на це питання не легко відповідати. Можна говорити лише про окремі прояви людської сутності або про їх сукупність, що ніколи не можуть бути визнані повними. Психологія XX ст. переконливо пояснила багатовимірну природу людини з наукових позицій.

Якщо в XIX столітті психологія говорила про розум як найвище досягнення еволюції живої матерії, то у XX столітті – про свідомість. Поняття структури і складових стали сьогодні чи найбільш вживаними. Це стосується і феномену свідомості. Говорячи про структуру свідомості, психологи виділяють такі складові :

1. Перцепція (відчуття-сприйняття-уявлення) як перший блок свідомості, основний “поставщик” інформації про світ у структурі свідомості.

2. Пам ’ ять . 3) Емоції (почуття) . 4) Інтуїція .

5) Мислення як перетворювач інформації про світ в структурі свідомості .

1. Воля як процес вибору і прийняття рішення, регуляції поведінки.

 

Важливо пам’ятати, що так виокремленим складовим елементам свідомості зовсім не відповідають якісь чітко локалізовані у мозку функціональні вузли. Усі психічні процеси і стани разом являють собою неподільну цілісність.

Виокремивши умовно шляхом абстрагування елементи структури, необхідно визначити зв’язки між ними, знову ж таки абстрагуючись відносно зв’язків найсуттєвіших. Із усього розмаїття взаємозв’язків (яке важко повністю охопити) найбільш суттєвими можна вважати такі:

1. Взаємодія по типу “фігура-фон”.

2. Взаємодія по типу інтерференції, тобто відношень “накладання-зіткнення-напластування”. Наприклад, в окремих випадках говорять “свідомість затьмарена емоціями” як про негатив. Як позитив інтерференції наводять приклади перевтілення акторів театру.

3. Взаємодія по типу взаємної “навантаженості” одне одним, наприклад, сприйняття елементами мислення, емоціями, а мислення памяттю тощо ; ненавантажених, “чистих” елементів в структурі свідомості нема.

4. Взаємодія по типу “забезпечення” одне одного.

5. Взаємодія по типу інтегративного впливу одного на інших.

 

Усі перелічені і не перелічені взаємодії можуть проявлятись одночасно в тій чи іншій мірі. Такою є природа свідомості.

Якщо увага напрямлена назовні, ми говоримо про свідомість. Якщо увага напрямлена на себе, то виникає самосвідомість.

Виходячи з того, що свідомість є відображенням, можна говорити про розширення свідомості і про її звуження. Так, наприклад, тимчасове розширення (поглиблення) свідомості виникає під час інсайту (раптового явлення шуканого), а тривале – в період творчої діяльності. Інтуїція також розширює свідомість. Тимчасове звуження свідомості виникає під час гіпнозу, а тривале – під час сну. Звуження свідомості відбувається також під час сміху, плачу, аффекту, переляку, зівоті, кашлю, екстазу, чихання тощо. Особливо звужується свідомість під час гіпнозу і сну [Мишляєв; c . 148-150].

Звуження і розширення свідомості можна використовувати в терапевтичних цілях. Цікавим є питання про медитацію як засіб звуження чи розширення свідомості.

***

Починаючи з З. Фрейда психологи погоджуються, що не можна стверджувати щось серйозне про свідомість, не торкаючись несвідомого. Сучасна психологія виходить з того, що розумне, свідоме у психіці людини – це лише острів в океані несвідомого, що у несвідомому кожної людини відображено так зване колективне несвідоме усіх її попередніх поколінь і, можливо, у тій чи іншій мірі, всього попереднього тваринного світу. Колективне несвідоме у людини існує у формі архетипів, які, за визначенням К.Г. Юнга, є його структурними елементами – інстинктами у формі образів, найстарішою і найзагальнішою формою уявлень людини, які є водночас і почуттями, і думкою. За висловом Е. Нойманна, автора праці “Походження і розвиток свідомості” (1949), архетипи – органи психічної структури – пов’язані між собою і визначають визрівання свідомості особистості, подібно тому, як гормони визначають будову тіла.

В історії людства, як і в онтогенезі індивіда, спочатку переважають архетипи, потім в процесі розвитку проявляє себе і досягає незалежності сфера особистого. Індивідуалізована свідома людина нашої цивілізації – це продукт пізній, структура якого вибудувана на більш ранніх доособистісних стадіях розвитку людства, від яких його індивідуальна свідомість відокремлювалась лише крок за кроком. Поетапна еволюція свідомості однаково стосується як людства в цілому, так і окремого індивіда. Юнг визначає архетипи як “сховище успадкованих знань”. Дитина після народження фактично є живим носієм цього успадкованого досвіду і це добре відслідковується у її психології. Саме тому у багатьох примітивних культурах дітям віддавали особливі знаки шани.

До З. Фрейда і К.Г. Юнга вважалось, що свідомість є автономною і найдосконалішою формою відображення, властивою лише людині – результат застосування знарядь і колективної праці. Однак, як виявилося, це вірно лише частково. На питання про співвідношення обсягів інформації, яку людина отримує про навколишнє середовище на рівнях свідомого і несвідомого, сучасна наука вже не спростовує безмежну перевагу несвідомого. Зокрема, апріоризм філософії пізнання І. Канта також можна трактувати як такий, що грунтується на визнанні невичерпності “скарбів” несвідомо сприйнятої і накопиченої за мільйоноліття інформації.

Перевага свідомого перед несвідомим полягає в іншому, у прискоренні творчості Природи шляхом більш широкої і прямої передачі знань і вмінь від покоління до покоління людини, а не наслідуванням через генетичний код. Іншим, чи не основним чинником прискорення творчості Природи, є абстрагування, виокремлення найбільш суттєвого, і встановлення причинно-наслідкових зв’язків між елементами виокремленого. Найбільш вдалим метафоричним порівнянням (його приписують І. Павлову), яке найчастіше використовується для пояснення специфіки феномену свідомості є порівняння свідомості з ліхтарем, який людина використовує, пересуваючись у темряві на незнайомій території. Територія велика, те, що на ній є, що відбувається людина якось невиразно відчуває, щось бачить при світлі місяця чи зірок. Ліхтар освітлює місцевість незрівнянно чіткіше, виразніше, але ж лише невелику ділянку, куди спрямовано потік променів.

Існує важлива проблема взаємодії свідомого з несвідомим, зокрема в частині енергетичного забезпечення життєдіяльності. Відомо, що емоції пов ’ язані з самими нижчими рівнями психіки, близькими до інстинктів. Емоції викликають зміни внутрішньої секреції, кровообігу, дихання тощо. У первісної людини перцепція і реакція дії були нерозривними. З розвитком головного мозку інстинктивний рефлекс почав затримуватися свідомим втручанням роздумів, зважуванням альтернатив, їх вибором. І це добре. Людина отримує здатність контролювати свою поведінку. Але… Свідомість має спиратись на несвідоме й не може існувати без несвідомого. Мова має йти не про придушення чи заглушування емоцій, а про контроль над емоціями та інстинктами з боку свідомості.

Хоча механізми взаємодії свідомого з несвідомим ще недостатньо з’ясовані і не стали надбанням широко освіченої людини, перед педагогікою вже стоять особливі задачі забезпечення гармонії свідомого і несвідомого у психіці дитини, задачі, які поки що вирішуються post factum і лише при гострій потребі вузькими спеціалістами.

 

 

3.2. Що вважати за початки свідомості?

 

Коли ж виникла свідомість і яка її історія? Гомініди – попередники сучасної людини із сім’ї приматів опанували прямоходіння і виготовлення знарядь праці ще 5-2,5 млн. років тому, можливо і раніше. Одночасно з цим удосконалювалось мислення від предметно-дієвого до наочно-образного. Але виникнення відомої нам свідомості як вищої форми відображення більшість науковців пов’язують з колективною працею і виникненням другої сигнальної системи – мови, понять і символьного, словесно-логічного мислення лише 7-5 тис. років тому. Щоб уяснити процес виникнення свідомості, необхідно визначитись із визначенням самого поняття. Більшість авторів кладуть в основу визначення поняття свідомості процес виокремлення. Мова йде, насамперед, про те, коли і як людина виокремлює себе із навколишнього середовища. Вважається , що тварини і гомінідні мавпи (“інстинктивна людина”) спочатку не протиставляють себе природі навіть тоді, коли виготовляють штучні знаряддя праці. Вони зливаються з пристосувальною діяльністю. Вважається , що сучасній свідомості людини, сутність якої полягає у розумінні окремості кожного людського індивіда, історично передує первісна свідомість як розуміння окремості лише первісного колективу – роду (табу забороняло вбивати лише членів свого роду). Тільки завдяки роду людина виокремлюється із природи. У думках первісної людини нема “я”, а є лише “ми”. Вважається , що виокремлення роду із навколишнього середовища - перша ступінь виникнення свідомості.

Свідомість сучасної людини – це водночас і колективна, соціальна свідомість, і індивідуальна свідомість. Сучасна наука, зазвичай, саме самосвідомість індивіда ототожнює із власне людською свідомістю. Вважається , що виокремлення індивіда із роду – друга ступінь виникнення свідомості, або ж і є власне початком свідомості як феномену у найбільш вживаному сьогодні смислі. Оскільки виокремлення людини із роду можливе лише після виникнення символічного мислення і мови (другої сигнальної системи), то на думку деяких авторів свідомість виникла між десятим і першим тисячоліттям до нової ери; не тільки все первісне суспільство, а й рабовласницьке до III - I тисячоліття до нової ери є суспільством людей, без індивідуальності й свідомості.

Погоджуючись із тією точкою зору, що свідомість є недавнім надбанням гомінідів, запитаймо себе, що є свідомість крім “виокремлення” образів, бачення себе збоку, фрагментації і деемоціоналізації образів? З позицій системно - синергетичного бачення можемо сказати, що на певному етапі еволюції стадо трансформувалось у первісний колектив – рід для здійснення більш складної колективної діяльності. Рід – це більш складна система організації живої матерії, а людина її елемент. Щоб нова цілісність дала нові емерджентні властивості, зв’язки між елементами мають бути якісно іншими, говорячи сучасною мовою, більш інформативними. Вищий рівень складності надсистеми забезпечується вищими рівнями складності її елементів, зв’язків і відношень між цими елементами. Виходячи з цього, можна вважати, що індивідуальна свідомість людини – це “виокремлення” з метою утворення і (або) завдяки утворенню нового механізму зв’язків між особами у їх спільноті. Можливо, комунікативна властивість індивідуальної свідомості є визначальною при утворенні спільнот, які здійснюють кооперативну трудову діяльність . Можливо саме ця, ініційована розподілом праці у трудовій кооперації комунікативна ознака, і є визначальною для індивідуальної свідомості . Адже лише соціальні зв’язки актуалізують свідомість – в онтогенезі поза спілкуванням у колективі індивідуальна свідомість не виникає.

Деталізуючи визначення індивідуальної свідомості як механізму соціальних зв’язків, не можна не згадати про такі первинні потреби удосконалення соціальних зв’язків як колективна охота на крупного звіра і про мову як другу сигнальну систему – засіб кооперації. Біологічні потреби вимагали випереджувального попереднього планування полювання у вигляді його уявного відображення та імітації процесу полювання чи ритуалів задовольняння богів і формували стереотипні соціальні умовнорефлекторні, більш протяжні, з затримками у часі програми діяльності. До виникнення мови і складної колективної діяльності короткочасні зв ’ язки між особами здійснювались переважно рухами, жестами та сигналами про стан емоцій. Емоції були основним способом актуалізації інформації умовних образів, однакових у представників виду. Оскільки колективна діяльність ускладнювалась, а образи психічного несимвольного (незнакового) відображення містять в собі занадто багато інтегрованої нечіткої інформації, то виникла потреба у фільтруванні інформації, виокремленні суттєвого, значимого у даній ситуації, тобто у абстрагуванні.

Абстрагування – акт мислення – уявне в думках відвернення одних властивостей чи відношень об’єкта, їх ігнорування, і збереження інших у якості самостійного абстрактного об’єкта. Іншими словами, абстракції – це форми спрощеного виразу знань про конкретні предмети, передумова стиснення, згортки інформації. Мова за допомогою знаків дозволяє передавати таку фільтровану і стислу інформацію умовних образів несвідомої психіки ефективніше, швидше і лише в обсязі суттєвого. Свідомість завдяки мові створює якісно новий рівень комунікацій між організмами гомінідів, що стає передумовою утворення суспільства як всепланетарного організму.

Виокремлення із образів суттєвого, абстрагування, згортка інформації у поняття (синтез “образів” по новому), позначення їх символами і знаками для подальшого здійснення комунікацій стали можливими унаслідок більш високого рівня розвитку пам’яті, коли людина набула спроможності запам’ятовувати уявне. З врахуванням цього можна вважати моментом виникнення свідомості перші приклади запам’ятовування і використання уявного , такі приміром як хитрість і обман шимпанзе своїх сородичів, який ховає від них їжу, отриману від дослідника. Такі прояви уяви дослідники можуть спостерігати в експериментах з сучасними людиноподібними мавпами.

Короткий (пропедевтичний) огляд сучасного розуміння феномену свідомість виявляє насамперед відсутність єдиного загальнонаукового визначення терміну, яке б дозволяло сказати “Ось з цього моменту дане новоутворення психіки є свідомість”. Вживаються ключові слова “виокремлення”, “розрізнення”, “комунікація”. Але покладання в основу поняття “свідомість” процесу виокремлення роду із природи, а людини із роду є умовним. Чому б не взяти за основу розрізнення мозком внутрішніх і зовнішніх подразників організму, процес уявного виокремлення організму із навколишнього середовища, виокремлення у просторі чи виокремлення в часі? Адже виокремлення в часі, усвідомлення плинності часу, використання минулого для майбутнього відповідає лише рівню розвитку психіки людини. І далі, якщо виокремлення відбулося, то що – свідомість уже є і її еволюція припинилась?

Отже, ми констатуємо, що питання про початки свідомості є відкритим. В теорії антропогенезу, де мова йде не лише про еволюцію свідомості, а про еволюцію людини взагалі і її окремих функціональних систем, питання - кого назвати першою людиною? – теж нема відповіді. Щоб ми не взяли за точку відліку – прямоходіння, виготовлення штучних знарядь 2,5 млн років тому, підкорення вогню синантропом 200 тис. років тому, ритуальні поховання неандертальців 200-150 тис. тому, “некорисну активність” (наскальне мистецтво, символи-знаки, ритуали) 150 тис. тому, розвиток будови мозку до рівня конфігурації сучасної людини, розвиток мови і символьного мислення – все це є досить умовним і ніяк не локалізованим у часі. “Залишається припустити”, – приходить до висновку Савостьянова – “що сама постановка питання “кого вважати першою людиною?” є некоректною. Ми маємо справу з процесом...” [ Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. - С. 47].

Зі свого боку добавимо: “маємо справу з процесом, який ще не завершився”, адже можна сказати ще і про якісно нову рефлексію людини себе як першої особи (самості) – досягнення епохи Нового часу та про розвиток здатності бачити себе очима третьої особи – розвиток, який і в наш час ще залишається під знаком питанням.

 

 

3.3. Свідомість як виокремлення найбільш суттєвого

 

Примітивні живі організми реагують на свої внутрішні потреби лише на фізико-хімічному рівні без психічного представництва. Більш складні безмозкові живі організми реагують інстинктивно, психічно усім тілом і без будь-якої затримки у часі. Коли ж психічна система набуває ієрархічної структури з мозком, то поступово виникає можливість затримки, накопичення, порівняння і вибору реакцій.

Цікаво, що Еріх Нойманн (1949), ще до проголошення принципів самоорганізації матерії батьками синергетики – Пригожиним і Стінгерс, використовував визначення центроверсії у живій природі як “тенденції цілого до створення єдності своїх частин і до синтезу їх в об’єднані системи”, яка спочатку “діє несвідомо як об’єднуюча функція цілісності в усіх організмах від амеби до людини”, а потім “проявляється як спрямовуючий центр з Его в якості центра свідомості і з самістю в якості психічного центру” [ Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с . - С. 303-304].

Кібернетика, досліджуючи еволюцію складних систем, локалізованих у просторі, проголошує неминучість виокремлення управлінської підсистеми, відповідальної за підтримання життєдіяльності – гомеостазу і експансії. Говорячи про свідомість людини як вищу форму психічного відображення внутрішнього і зовнішнього світу організму, Е. Нойманн, послідовник К.Г. Юнга, підкреслює таку її особливу властивість як сприймання саму себе відокремленою. Щодо еволюції організму людини, він сформулював цю тенденцію так:

 

“За мільйони років диференціації в структурі організму утворювались все більш складні взаємозв’язки, але разом з тим все більше росла потреба у реєстрації, управлінні і рівновазі. Більшість із цих чисельних точок рівноваги є несвідомими і інкорпорованими ; тобто вони вмонтовані в структуру системи тіла. Але із зростанням диференціації області, які перебувають під контролем, стають все більш представленими у органі контролю, у свідомості. Це представництво набуває форми образів, які є психічними еквівалентами фізичних процесів у органах.

...Тільки з розвитком центроверсії, яка дає початок системам все більшого розмаху і калібру, ми отримуємо світ, представлений в образах, і орган – свідомість, який постигає цей пластичний світ образів. …світ образів являє собою синтез сприймань внутрішнього і зовнішнього світу…

...пластичне самовідображення інстинктів є психічним процесом вищого порядку. Воно передбачає наявність органу, здатного постигати ці первинні образи.

...свідомість була якимось органом почуттів; …вона диференціювалась у двох напрямках і змогла розрізняти образи які йшли як іззовні, так і з середини

...важливим є те, що орган, приймаючи ці подразнення безумовно відчуває себе відокремленим від них, відмінним, і так би мовити, стороннім. ...Цей стан відокремленості є умовою першорядного значення для свідомості, а сутність його функціонування полягає в посиленні цієї позиції і її подальшому відокремленні.

...Система свідомості – це не просто центральний щит управління для встановлення взаємин між внутрішнім і зовнішнім, в той же час це прояв творчого спонукання організму до нового. Але якщо в біологічному і тваринному світі це спонукання реалізується в умовах необмеженого часу, то в людській свідомості воно створило орган, який заощаджує час, завдяки якому новації можуть бути перевірені за коротший період. ...Експеримент життя з залучення свідомості на допомогу своїй творчій праці являє собою величезну удачу ” [Там само, с. 309-317 ].

 

Свідомість відображає не більше, ніж несвідоме. То у чому її переваги? Еріх Нойманн детально розглянув це питання. Свідоме, як орган почуттів, не тільки виокремлює людину із природи і роду, а взагалі розрізняє усі образи, здійснює їх фрагментацію і деемоціоналізацію. “Існує лише одна точка, в якій зір є найгострішим, а більш широкі області можна чітко розгледіти тільки при постійних рухах ока. Так і свідомість може тримати точно у фокусі лише невеликий сегмент ; із-за цього їй доводиться розбивати великий вміст на окремі аспекти, сприймаючи їх частинами, один за іншим, а потім отримувати зведену картину всього поля дії за допомогою порівняння і абстракції” [Там само; с. 341] .

Розмірковуючи про те, як особистісне й індивідуальне звільняється від трансперсонального й колективного, і називаючи це “фрагментацією архетипів”, диференціацією трансперсонального несвідомого, виокремленням із несвідомого суттєвого змісту архетипів Е. Нойманн пише: “Шляхи відокремлення свідомого від несвідомого можуть бути такими: (1) фрагментація – відщеплювання або розщеплювання архетипів і комплексів; (2) знецінення або дефляція несвідомого; (3) вторинна персоналізація змісту, який первинно був трансперсональним; (4) вилучення емоційних компонент, здатних подавити Его; (5) процеси абстрагування, завдяки яким несвідоме представляється спочатку як образ, потім як ідея і нарешті раціоналізується як концепція” [Там само; с. 335].

Е. Нойманн детально досліджує процес фрагментації архетипів колективного несвідомого на багаточисельних прикладах міфічних образів, що збереглися до нашого часу :

 

Фрагментація архетипів відбувається у тому сенсі, що для свідомості первинний архетип розколюється на групу споріднених архетипів і символів, які порізно легше осягнути, оскільки кожен із них володіє меншою енергетикою і не здатен подавити Его-свідомість.

Візьмемо як приклад архетип Великої Матері. Він сполучає в собі безліч протиречивих аспектів, здатних своєю парадоксальністю подавити Его. “…Велика Мати уроборична: жахлива і ненажерлива, доброзичлива і творча, добродійна, але також і спокушуюча і руйнувальна; тварна і божественна, зваблива блудниця і недоторканна незайманість, неймовірно стара і вічно молода. Ця первинна уроборична багатозначність архетипу Великої Матері… розривається на частини, коли свідомість розділяє Прабатьків Світу. З лівого боку шикується негативний ряд символів: Смертоносна Мати, Велика Блудниця Вавілону, Відьма, Дракон, Молох; з правого – позитивний ряд, в якому ми знаходимо Добру Матір, яка як Софія чи Діва порджує і вигодовує, вказує шлях до відродження і спасіння. …первинне божество розщеплюється на різних богів зі своїми власними індивідуальностями. …Зростаюча диференціація культів показує, що людина навчилася “мати справу” з богом в образі окремих богів. …Кожен бог, якого можна бачити і на якого можна ритуально впливати, демонструє, як багато придбала свідомість і як багато що стало свідомим.

Те, що “функціональні” боги релігії урешті-решт стають функціями свідомості, факт відомий. Спочатку свідомість не мала достатньої кількості вільного лібідо (підкреслено нами, мова йде про енергетичне (!) забезпечення свідомості. – А.П.) для здійснення будь-якого виду діяльності – оранки, жнив, полювання і т.п. – по своїй власній “свободі волі” і змушена була звертатись за допомогою до бога, який “розумів” її. Шляхом церемоніального звернення Его активізувало “допомогу бога” і таким чином спрямовувало поток лібідо із несвідомого в систему свідомості.

…Формування символів і груп символів надало неоціниму допомогу свідомості в розумінні і інтерпретації несвідомого. …Символ діє на всю психіку, а не лише на одну свідомість; але услід за розширенням свідомості завжди слідує модифікація і диференціація дії символа. …Якщо первинна архетипічна дія приводила, так би мовити, до “нокауту” свідомості і до первинної несвідомої цілісної реакції, то тепер дія символу є стимулюючою і надихаючою… вона активізує щось більше, аніж просто відчуття і емоційність” [Там само; с. 335 - 343].

 

Від фрагментації архетипу уробороса до розрізнення елементарних частин Всесвіту – електронів, нейтріно, кварків і т.п., розшифрування генетичного коду і створення нанотехнологій – такий шлях еволюції людської свідомості на шляху виокремлення і розрізнення суттєвого. “Для чого усе це?” – маємо запитати ми себе сьогодні. – Для синтезу в цілісну картину світу, картину більш широку і глибоку, аніж біосфера окремого організму, картину світу що включає увесь Всесвіт. “Для чого цей синтез?” – маємо знайти відповідь у подальшому розгляді й запрошуємо читача до пошуків.

 

 

3.4. Суперечки психологів і етнографів щодо еволюції свідомості

 

Зазначимо, аналіз феномену свідомості як вищої форми самовідображення матерії (Природи), що продовжує розвиватись, самоускладнюючись, у XX столітті не отримав належної уваги вітчизняної науки. На те було декілька причин. Зокрема, у вітчизняній психології категорія свідомості була впродовж тривалого часу звужена і перевантажена вузькокласовим пролетарським ідеологічним змістом, була догматичною як за формою, так і за змістом. Що ж до причин виключно наукових, то вони потребують окремого розгляду. Відправним пунктом нашого дослідження здобутків вітчизняної науки є констатація класиком вітчизняної психології Л.С. Виготським ще у 1925 році стану справ так им: “Вопрос о психологической природе сознания настойчиво и умышленно обходится в нашей научной литературе. Его стараются не замечать, как будто для новой психологии он и не существует вовсе... Без предварительной рабочей гипотезы о психологической природе сознания невозможны критический пересмотр всего научного капитала в этой области... гипотеза должна без натяжки об ъяснить основные вопросы, связанные с сознанием, – проблему сохранения энергии, самосознание, психологическую природу познания чужих сознаний, сознательность трех основных сфер эмпирической психологии (мышления, чувства и воли), понятие бессознательного, эволюцию сознания, тождество и единство его” [ Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 18-24]. Для нас тут особливо цікавим є перелік проблемних питань, якими вони уявлялись у першій чверті XX століття.

Другим відправним пунктом нашого дослідження здобутків вітчизняної науки у розкритті таємниць свідомості є констатація іншим класиком вітчизняної психології С.Л. Рубінштейном ще у 30-х роках XX ст. двох основних точок зору на проблему історичного розвитку людської свідомості. Одна із них, яку досі поділяють більшість науковців, спираючись нібито на соціологічні та етнографічні дослідження, не бачить якісної різниці між свідомістю первісної людини і свідомістю людини на сучасній стадії суспільного і культурного розвитку, зводить відмінності лише до кількісних характеристик суспільного досвіду. Основні положення іншої точки зору, яку й сам Рубінштейн з відомих причин вважав хибною, приписуючи її концепції Л. Леві-Брюля, зводяться до наступного :

1. У процесі історичного розвитку психіка людини змінюється не тільки кількісно, але і якісно ; заодно зі змістом перетворюється і її форма – самі закономірності, яким вона підкоряється.

2. Ці зміни не вивідні із законів індивідуальної психіки; вони не можуть бути зрозумілі, якщо розглядати індивіда ізольовано від суспільства.

3. Різні форми психіки відповідають різним суспільним формаціям; специфічний для кожної суспільної формації характер психіки є продуктом впливу суспільства; всю психіку індивіда визначають “колективні уявлення”, які в нього упроваджуються суспільством, ...які в кінцевому рахунку є не чим іншим, як ідеологією тої спільноти, до якої належить індивід [ Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб. : Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 148].

Рубінштейн докоряє Леві-Брюлю, що для того “суспільні відносини лежать ... в основному в плані свідомості” [ там само, с. 149 ] . Беручи до уваги сучасний етап розвитку психології, ми можемо стверджувати, що Л. Леві-Брюль був більш близьким до істини, ніж його опонент. Разом з тим, як і в часи Рубінштейна (30 - 50-ті роки XX ст.), так і сьогодні, говорячи його словами, “проблема історичного розвитку людської свідомості ще мало розроблена в психології” [ там само, с. 148 ] . Вітчизняні психологи досі уникали цієї теми, боячись торкатись так званого основного питання філософії, продовжують віддавати проблему свідомості на відкуп філософії чи витісняють її у лоно соціології. Розділ про свідомість у сучасних підручниках і навчальних посібниках займає скромне місце, опис проявів свідомості (і це стало традицією) розмазується в описах пізнавальних процесів, і за визнанням їх авторів “...глава про свідомість, незважаючи на дуже важливе значення цього явища в розумінні психології і поведінки людини, досі залишається одною із найменш розроблених” [ Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 133]. Тим самим, феномен свідомості принижено і проблему її наукового пізнання вітчизняною наукою фактично витіснено у перелік другорядних проблем.

Уважний читач знайде у пізніших працях Рубінштейна немало позицій, які суперечать його попереднім негативним висловлюванням щодо концепції Л. Леві-Брюля: “Із зміною суспільного устрою... змінюються почуття і погляди людей, пов’язані зі зміною суспільних відносин. ...В психології кожної людини є риси, спільні усім людям, незалежно від того, до якого суспільного устрою, класу і т. д. вони б не належали, і які зберігаються протягом багатьох епох..., але нема такої абстрактної “загальнолюдини”, психологія якої складалась би тільки із загальнолюдських рис чи властивостей; в психології кожної людини є риси, специфічні для того суспільного устрою, для тої епохи, в якій живе індивід...” [ Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб. : Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 146, фрагмент із книги “Буття і свідомість”. М., 1957, с. 233-238]. Поза увагою Рубінштейна не залишилось і питання про сталість тих чи інших психічних процесів : ”В різних психічних явищах питома вага компонентів міри стійкості не однакова. ...Найбільш рухливим і змінним змістом психічних процесів є все те, що в почуттях, думках і т.д. виражає відношення людини як суспільної істоти до явищ суспільного життя” [там само, с. 145]. Зауважимо, що “найбільш рухливим і змінним змістом психічних процесів” є те, що відноситься до складових психіки, які виникли на пізніших стадіях еволюції, мова йде не про щось інше, а саме про свідомість, хоча Рубінштейн уникав говорити про еволюцію свідомості в історичний час.

Тож чи продовжується еволюція свідомості? Існують різні точки зору між протилежними крайнощами. До двох вище викладених, Леві-Брюля і Рубінштейна, додамо також позицію відомого антрополога-структураліста К. Леві-Строса, який наголошував на ідентичності свідомості аборигенів у різних куточках нашої планети, що залишились на стадії первісної суспільної організації, і представників сучасної йому індустріальної епохи [ Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк. - К. : Основи, 2000. - 387 с. - С. 97-100, 219]. Ми не можемо з цим погодитися. Очевидно, відповідь на питання щодо еволюції залежить від того змісту, який вкладається у поняття свідомості.

 

 

3.5. Взаємодія структури і функції як прояв самоорганізації психіки. “Геологічна” будова нервової системи і поведінки людини

 

У контексті сучасних проблем педагогіки особливого смислу набуває зауваження С.Л. Рубінштейна щодо взаємодії структури і функції: ”...не підлягає сумніву, що організм взагалі і особливо найбільш активні його органи (до числа яких в першу чергу, звісно, відноситься мозок) у процесі свого функціонування зазнають більш чи менш значної перебудови, обробки, шліфування, так, що зрілі їх форми в онтогенетичному розвитку формуються під впливом функцій органу, виконаної ними роботи. Таким чином, у кінцевій своїй формі орган є продуктом не самого по собі функціонального дозрівання, а функціонального розвитку : він функціонує, розвиваючись, і розвивається, функціонуючи” [ Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб. : Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С . 94 ] . Візьмемо до уваги, що до Рубінштейна формоутворююча роль функції визнавалась ще з часів Ламарка, але лише в межах дарвінізму через природній відбір у філогенезі. Рубінштейн же стверджує про взаємодію функцій і більш пластичних структур у процесі онтогенетичного(!) розвитку психіки і це положення має безпосереднє відношення до педагогіки, досі не оцінене належно.

У Л. Виготського, який досліджував генезис вищих психічних функцій, ми знаходимо також важливе посилання на закон напластування Кречмера центрів нервової системи і “перехід функцій вверх” (надбудови нових функцій над старими) в ході еволюції психіки:

 

”...структура розвитку поведінки в деякому відношенні нагадує геологічну структуру земної кори. Дослідження встановили наявність генетично різних пластів у поведінці людини. У цьому сенсі “геологія” людської поведінки, безумовно є відображенням “геологічного” походження і розвитку мозку.

...При розвитку вищих центрів нижчі, більш старі в історії розвитку центри не просто відходять в сторону, але працюють далі у спільному союзі як підлеглі інстанції під керівництвом вищих, так що при неушкодженій нервовій системі звичайно їх не можна визначити окремо.

...Друга закономірність у розвитку мозку полягає в тому, що можна назвати переходом функцій вверх. Підлеглі центри не утримують свого первоначального в історії розвитку типу функціонування повністю, а віддають суттєву частину попередніх функцій вверх, новим над ними збудованим центрам. Тільки при ушкодженні вищих центрів чи їх функціональному послабленні підлегла інстанція стає самостійною й показує нам елементи стародавнього типу функціонування, які залишились у неї...

…нижчі центри зберігаються як підлеглі інстанції при розвитку вищих… Точно так же інстинкт не знищується, а знімається в умовних рефлексах як функція стародавнього мозку в функціях нового. Так і умовний рефлекс знімається в інтелектуальній дії, одночасно існуючи і не існуючи в ньому. Перед наукою стоять дві дійсно рівноправні задачі: вміти розкрити нижче у вищому, а також вміти розкрити визрівання вищого із нижчого.

…Вернер, висловив думку, що не тільки структури і функції мозку, а й поведінка сучасної дорослої культурної людини може бути зрозумілою лише “геологічно”, позаяк і в поведінці збереглись різні генетичні пласти, які відображають усі ступені, пройдені людиною в її психічному розвитку. ...навіть окремий індивід при генетичному розгляді виявляє у поведінці певні фази генетично вже закінчених процесів розвитку. У розкритті генетичної багатошаровості поведінки Вернер бачив головну задачу сучасних досліджень” [ Выготский Л.С. История развития высших психических функций // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 349-350 ].

 

Взаємодія “геологічної” структури і функцій належить до найважливіших властивостей психіки, є проявом її самоорганізуючих начал. Підтвердження цієї властивості ми знаходимо і в інших авторів, про що мова буде йти нижче. Однак це положення, як і вище згадане про взаємодію функцій і більш пластичних морфологічних структур у процесі онтогенетичного розвитку психіки, також недооцінюється сучасними науками про людину, зокрема, педагогікою. Можливо так сталося із-за методологічної переоцінки діалектичного закону “боротьби протилежностей”, коли складається враження про повну перемогу нового над старим, подібно “повній і остаточній перемозі соціалізму в окремо взятій державі”.

Сьогодні ми користуємося такими визначеннями свідомості, як то: “свідомість – вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її представлення у вигляді узагальнених образів і понять” (Немов; 1999); “свідомість – це специфічна форма відображення об’єктивної дійсності, ...свідомість не тільки знання і відображення – рефлексія буття, але і практичне відношення до нього суб’єкта” [Рубінштейн; 1940, 1999]; “Свідомість включає відображення дійсності і з допомогою відчуттів, і з допомогою абстрактного мислення. Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість, інтуїція” [ Корот. псих. сл., 1976 ] . Короткий огляд дефініцій поняття свідомості підтверджує можливість і необхідність його розчленування на складові елементи, що є необхідною умовою аналізу цього психічного феномену. Крім виокремлення самосвідомості із свідомості, психологи визнають також індивідуальну, групову, класову та суспільну свідомість, а всередині них – побутову і теоретичну свідомість. Тут можна послатись на того ж Рубінштейна : “...на вищих ступенях розвитку ...виокремлюється теоретична свідомість як відносно самостійне похідне утворення” [Там само; с. 20 ] . Отже, розчленування на складові елементи, аналіз і системний підхід до вивчення цього психічного утворення є можливими. Щодо емоцій та інтуїції як складових свідомості, то тут можуть бути інші думки. Швидше за все, вони належать тому несвідомому, що взаємодіє зі свідомістю.

Ми не можемо погодитись з тим, що складові свідомості не мають суттєвих якісних змін впродовж століть історії сучасної цивілізації. Ми розуміємо таке твердження як неготовність сучасної Рубінштейну і Леві-Стросу науки виокремлювати ті якісні зміни, які мають бути навіть апріорі. Розкласти складові елементи свідомості та її властивості на елементи подібно “таблиці Менделєєва” дійсно важко. Свідомість, як найскладніше в Природі системне утворення, характеризується саме тими емерджентними властивостями, які не підлягають звичним класичній науці фізикалізму, детермінізму, редукції, раціоналізму тощо. Однак це не ставить непереборних перешкод на шляху досліджень. Захоплення феноменологічними та некласичними підходами постмодерну не відміняє таких класичних методів пізнання як деталізація, виокремлення і аналіз на основі системного підходу. Проблема аналізу у даному випадку полягає у тому, чи надаємо ми певного значення і смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. (Аналогічно тому, чи є дрібницею у формуванні психіки і свідомості, зокрема, кримінальне отроцтво кандидата на посаду Президента держави). На думку спадає приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч? Орел бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання і технології виготовлення, економіка, маркетинг, спортивні змагання (гонки) тощо. Справа у тезаурусі і контекстах – найвагоміших надбаннях свідомості людини, що зберігаються у нейронних об’єднаннях довгострокової пам’яті! Саме їх потужністю визначається гострота розрізнень.

 

 

3.6. Свідомість людини з точки зору трансперсональної психології.

Базові перинатальні матриці (БПМ) як перші етапи онтогенезу свідомості

 

“ Я вважаю свідомість і психіку людини вираженням і відображенням космічного розуму, що пронизує весь Всесвіт і все суще” – написав Станіслав Гроф, доктор медицини, один із основоположників трансперсональної психології після більше тридцяти років терапевтичної практики [ Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О. Цветковой, А. Киселева. - М.: ООО. ”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с. - С. 29]. Висловлена точка зору не є оригінальною, оскільки вона повторює загальні положення традиційної східної філософії, зокрема давньоіндійських Вед, з одного боку, і відображає єдині для усього Всесвіту “розумні” фізичні закономірності, з іншого боку. Нас цікавлять не загальні положення, а конкретизація уявлень людини, яка у своїй діяльності опиралась на фундамент сучасної європейської науки, особливо те, що знаходиться на межі наукових знань. Такими є, на наш погляд, Базові Перинатальні Матриці (БПМ), з одного боку, і переконання автора в необхідності виходу за межі індивідуальної свідомості, з іншого.

У сучасній глибинній психології (Фрейд, Адлер, Юнг) прийнято вважати, що наше поточне емоційно-свідоме життя у значній мірі склалося під впливом подій, які відносяться до “формуючих” років, від народження до 5-6 років (біографічний підхід), тобто до того періоду життя, коли ми не вміли ясно висловлювати свої думки і почуття.

Використовуючи психотропні засоби (ЛСД та інші) і ним розроблену методику холотропного дихання, С. Гроф викликав під час терапевтичних сеансів так звані надособистісні стани свідомості, коли звичайна людська свідомість мала можливість сканувати як радар те, що сучасною наукою позначається як несвідоме. Так Гроф розширив сферу переживань пацієнтів за межі біографічного періоду життя, що бере початок від народження, і проник на територію перинатальної (навколородової) сфери і, як йому уявлялося, далеко далі.

Переживання пацієнтів, що їх спостерігають психотерапевти, мають широкий діапазон проявів. Задача полягає в тому, щоб інтерпретувати їх причинно та віднайти ті, що стали причинами психічних розладів (неврозів тощо), і ті позитивні, що можуть мобілізувати внутрішні сили людини на її виздоровлення. Дослідження у незвичайних станах свідомості дали неспростовні докази того, що людина зберігає у своїй психіці спомини про перинатальні переживання. (Слово перинатальний використовується у медицині для опису біологічних процесів, що відбуваються незадовго до народження, під час народження і відразу після нього).

Важливим результатом досліджень стало відкриття того, що пам’ ять про пережиті емоційні та фізичні події зберігаються у психіці не у вигляді ізольованих кусочків, а у вигляді груп емоційно заряжених споминів, точками конденсації яких є певні аспекти переживання людиною свого процесу народження або навіть внутріутробного періоду життя. Такі “системи конденсованого досвіду” у подальшому біографічному житті можуть бути легко актуалізовані зовнішніми подіями і, навпаки, впливати на будь-які області нашого емоційного життя. На думку С. Грофа, саме навколородовий досвід відкриває найкоротший шлях у сферу, яку Юнг назвав колективним несвідомим. Згідно з Грофом, навколородові феномени утворюють чотири емпіричні паттерни, які він називає Базовими Перинатальними Матрицями (БПМ). Кожна із матриць тісно пов’ язана з одним із чотирьох послідовних періодів біологічного народження. На кожній із цих стадій дитина відчуває переживання, що характеризуються специфічними емоціями і фізичними відчуттями. Кожна стадія формує специфічні символьні образи - індивідуальні психодуховні програми, які потім “управляють тим, як ми переживаємо своє життя” [Там само; с. 43].

Що ж відбувається на стадії конкретної БПМ і як це може впливати на доросле життя? Основні характеристики матриці БПМ-І, а також образи, що випливають із неї, відображають природній симбіоз між матір’ю і дитиною в період її внутріутробного розвитку. В періоди безтурботного, спокійного життя умови для дитини близькі до ідеальних. Плацента постійно постачає ембріон киснем й поживними речовинами, необхідними для росту, а також виводить усі відходи. Тіло матері і навколоплідна рідина захищають ембріон від гучного шуму і струсів, у матці підтримується відносно постійна температура. Все це створює атмосферу безпеки, захищеності й негайного задовольняння всіх потреб без будь-яких зусиль.

Далі наступає час, коли ця ситуація має завершитись. Навіть при самих сприятливих родах перехід від сімбіотичного організму до зовсім іншої форми життя слід розглядати як велике випробовування, дійсно героїчну подорож, пов’язану з великою кількістю емоційних і фізичних проблем. З початком родів у внутріматочному всесвіті дитини виникають глибокі збурення, спершу на гормональному рівні як ледь помітні, а з початком маточних скорочень як механічні. Ембріон відчуває сильний дискомфорт. З першими ознаками початку процесу народження психіка ембріона проявляє ряд переживань, які повністю відрізняються від того, що було йому досі відомо. Ця фаза ранньої драми життя відповідає матриці БПМ-ІІ.

Кожне маточне скорочення проштовхує голову дитини в шийку матки, все більше розширюючи її. Коли шийка матки остаточно розкривається і головка дитини опускається в область таза, відбувається величезна зміна не тільки в біологічному, але й у психологічному переживанні народження. Безвихідна ситуація БПМ-ІІ змінюється повільним проходженням по родовому каналу, яке характеризується БПМ-ІІІ.

Коли болісна боротьба за вихід із родового каналу наближається до завершення, напруга і страждання досягають свого апогею. За цим наступає подібне вибуху звільнення – немовля виривається із тазового отвору на волю і здійснює свій перший вдих. Цей момент матриці БПМ- IV містить в собі надію великого полегшення, але те, в якій мірі це дійсно відбувається, залежить від специфічних обставин, що супроводжують народження, – таких, як можливість отримання першої материнської ласки, встановлення зорового зв’язку з нею, інших чинників.

З пропозицією С. Грофа включити до внутрішнього простору вираження психіки окрім традиційного біографічного рівня, що містить матеріал нашого дитинства, також переживання, пов’язані з біологічним народженням, належить погодитись . Адже онтогенетичний розвиток людини бере початок з моменту запліднення жіночої яйцеклітини. Стадії ембріогенезу зародку повторюють більш ранні еволюційні ступені розвитку живих організмів. Вже у віці декількох тижнів зародок виявляє ряд ознак, властивих рибам, далі переходить до стадій земноводних, плазунів і у шеститижневому зародку відмічаються ознаки нижчих ссавців. Чи має зародок психіку і чи реагує на зовнішнє середовище? Питання риторичне, адже вже риби мають рівень відображення дійсності – перцептивну психіку, відображення у формі цілісних образів. Маємо погодитись, що плід в утробі матері має досить розвинену психіку (відчуває, переживає, але сказати поки шо не може).

Що ж переживає ембріон (і доросла людина у процесі регресивної терапії) на стадії відповідної матриці? Перша із базових перинатальних матриць, БПМ-І відноситься до нашого досвіджу “амністичного Всесвіту” в утробі матері до початку родів. Переживання, що відповідають цій матриці можна позначити поняттями мови дорослої людини в діапазоні від “океанічного блаженства” – спокою, упокореності, безтурботності, радощів, екстазу, втрати Его , космічної єдності - у випадку “хорошої матки” до збентеження і відчуття загрози, ототожнення себе з умираючим в газовій камері концтабору - у випадку “поганої матки”.

Друга матриця БПМ-ІІ відноситься до переживання “відсутності виходу”, коли схватки вже розпочалися, але шийка матки ще нерозкрилася. Переживання тривалістю від декількох хвилин до багатьох годин можна позначити поняттями мови дорослої людини як приступи страху і паніки; відчуття кожною клітиною тяжіння, тиску, болю, агонії; відчуття себе жертвою; відчуття апокаліпсису, смертельної загрози для всього світу; втрата відчуття часу – вся жуть здається вічною; вся планета бачиться повною жахів, страждань, епідемій, війн, катастроф і стихійних лих.

Третя матриця, БПМ-ІІІ відображає досвід “боротьби смерті і відродження” при проходженні по родовому каналу. Переживання можна позначити як переживання сильного фізичного болю, тривоги, напрямленої назовні чи всередину агресії, енергетичного збудження, атмосфери титанічної боротьби; відчуття потоків енергії по тілу, сходження полярно протилежних емоцій в одну точку (наприклад, болю і задоволення, агресії і любові, жари і холоду); переживання переходу від мук до екстазу, від надзвичайного страждання до сексуального збудження; відчуття себе почергово то жертвою, то мучителем і, насамкінець, переживання “діонісійського” екстазу, такого, що переживається в ритуалах з використанням болісних процедур, садизму і мазохізму одночасно, поєднанням мотивів смерті, жахів з радісним і святковим.

Четверта матриця, БПМ- IV , яку Гроф умовно позначає як “смерть і відродження”, відноситься до наших переживань в момент, коли ми покидаємо тіло матері. На цій стадії спочатку мають місце переживання повного знищення на всіх рівнях – фізичному, емоційному, інтелектуальному і духовному і після того, як досягнуто саме дно, переживання розширення простору, відчуття визволення, спасіння, прощення і очищення, позбавлення тривожних емоцій; прагнення до матеріального добробуту, положення і влади раптом починають уявлятись непотрібною метушнею, суєтою. Одною із самих розповсюджених форм досвіду пацієнтів у сеансах регресивної терапії, пов’язаних з БПМ- IV , є ототожнення зі смертю і воскресінням Іісуса Христа.

Можна пошукати аналогії між переживаннями ембріона і переживаннями дорослої людини поза терапевтичними сеансами. С. Гроф порівнює перші (у випадку хорошої матки на стадіях БПМ-І і БПМ- IV ) з спонтанними “піковими переживаннями”, як їх описав Абрахам Маслоу. Це почуття цільності; безтурботності і легкості; повної реалізації своїх можливостей; свободи від обмежень і страхів; відчуття себе чистим душею і духом, без бажань і потреб, одночасно подібним дитині і дорослим. Таким чином, робить висновок С. Гроф, наймогутніші спонукаючі сили людини своїми коренями сягають у більш ранні етапи життя, ніж досі вважалось .

До типового символізму матриці БПМ-ІІ відносяться образи людських травм і каліцтв, ототожнення з усіма приниженими і пригнобленими, відчуття непотрібності людського існування . Цікаво, що С. Гроф помічає паралелі між закріпленими у пам’яті переживаннями людини на “безвихідній” стадії народження та філософією таких письменників-екзистенціалістів як К’єркегор, Камю, Сартр. Ці філософи болісно відчували і живо висловлювали основні теми саме матриці БПМ-ІІ. Художнім вираженням БПМ-ІІ можна вважати “Божественну комедію” Данте, романи та оповідання Кафки, твори Достоєвського. Елементи другої перинатальної матриці присутні також в творах Золя і Едгара По. Їх також можна бачити у образотворчму мистецтві та кінофільмах.

Образи і переживання БПМ-ІІІ часто мають порнографічні риси, пов’язують секс з загрозами чи аморальністю. С. Гроф вважає, що з самого початку людської історії переживання БПМ-ІІІ були невичерпним джерелом натхнення для майстрів багатьох жанрів. Атмосфера сильних емоцій, які межують з затьмаренням розуму, майстерно зображена в романах Достоєвського, в п ’ єсах Шекспіра, в філософських працях Ніцше, в операх Вагнера. Третя матриця представляє собою величезний резервуар проблемних емоцій та неприємних відчуттів, які в сполученні з пізнішими подіями дитинства можуть сприяти розвитку самих різних психічних розладів.

Яким же чином психотерапевти досягають (викликають, збуджують, актуалізують, ініціюють) повторні переживання дородових етапів життя людини в процесі регресивної терапії? Чи не протирічить така можливість сучасним науковим поглядам? Згадаймо теорію “напластування” нових психічних функцій на старі. Дійсно, якщо людина зберігає у згорнутому вигляді попередні психічні функції, то чому б їй не зберігати в пам’яті і попередні переживання – прояви цих функцій?

Що ж до переконання С. Грофа – представника трансперсональної психології в необхідності виходу за межі індивідуальної свідомості, виходу у Всесвіт, як третьої складової внутрішнього простору вираження психіки, то ми не маємо схильності так сміливо виходити за межі уявлень сучасної науки. Дійсно, важко погодитись з тим, що свідомість людини у своїх переживаннях може під час терапевтичних сеансів регресувати назад так далеко, аж до рівнів окремого сперматозоїда, морського планктона чи секвої [Там само; с. 123-125 ] . Скоріше мова може йти про асоціації, що відображують єдність Природи і цілісність суспільної свідомості.

 

 

3.7. Свідомість людини як предмет філософії XX століття

 

Свідомість завжди була предметом особливої уваги філософії. Сказати сьогодні про свідомість, що вона є вищою, соціальною формою відображення дійсності, це майже нічого не сказати. Необхідно деталізувати це твердження про вищу форму відображення, спираючись на знання сучасної науки. В філософії зазвичай досліджують свідомість з двох позицій: 1) як феномен, безвідносний до чого-небудь, в т.ч. і до того, хто нею володіє; 2) як частину дійсності, що виконує функцію відображення інших частин. У першому випадку філософія змушена говорити про свідомість мовою самої свідомості, що з огляду на відому теорему Геделя виглядає мало перспективним, хоча і цікавим в частині формулювання ситуацій типу “зачарованого кола” і пошуків шляхів виходу із них. У передмовах та вступних словах до відповідних філософських праць зазвичай пишуть, що там “нет перегруженности, нет тяжеловесности, нездоровой амбиции быть всегда оригинальным и этак закручивать фразы – до непонимания и двусмысленности, “умножающих сущности” беспредельно” [ Пучков А. Сознание в хаосе постмодернизма // Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с. - С. 8].

У другому випадку існує можливість інтегрування філософських підходів і знань прикладних наук (психології, фізіології, фізики та інших). Якщо у першому випадку говорять про феноменологію свідомості, феноменологію духу, метафізичні міркування про свідомість та про метатеорію свідомості, то у другому – про походження та природу свідомості. Нам більше імпонує цей, другий підхід – дослідження свідомості як частини дійсності, що виконує функцію активного відображення інших частин. Сумнівам феноменалістів щодо можливості свідомості відображати саму себе (страх нескінченної редукції тощо) другий підхід протиставляє відомі загально-наукові методи аналізу і індукції та методи прикладних наук, зокрема, генетичний, історичний. Вважаємо, що погляд з позицій 1-ої та 3-ої особи на основі другого підходу ще не вичерпав себе і дає змогу отримувати результати, придатні для екстраполяцій в інтересах практики. А що ще потрібно?

Торкаючись теми “Свідомість людини і суспільства як предмет наукових досліджень”, не можна обійти свіжий оглядовий матеріал доктора філософії РАН Юліної Н.С. З метою заінтригувати читача наводимо вступні позиції автора: “Що торкається таємниці свідомості, то тут царює замішання: не ясно, з якого боку до неї можна підійти і якими засобами розкрити. ...Усі минулі і теперішні спроби намалювати більш чи менш несуперечливу і теоретично прийнятну картину свідомості стикаються з тим, що перед дослідником постає заплутаний клубок феноменів, іменованих “свідомість”, розплутати який виявляється найвищою мірою трудомісткою з надто туманними перспективами задачею” [ Юліна, 2004, № 10, с. 126 ] . Звичайна інтуїція про самого себе штовхає людину до природного дуалізму, як говорять філософи, до картезіанства здорового глузду : мозок – це одне, а свідомість – зовсім інше. Спираючись на цю інтуїцію, одні філософи продовжують будувати всілякі софістичні версії подвійного світу, зазначає автор, інші сповідують принцип монізму. При цьому і дуалізм, і монізм мають безліч різновидів. Так дуалізм може бути “слабким” і “сильним”, а монізм матеріалістичним і ідеалістичним (ментальним, психологічним). Ці види в свою чергу мають різні відтінки, зокрема, фізикалізм, біхевіоризм, натуралізм, панпсихізм, елімінативізм, функціоналізм, коннективізм, когнітивізм, емерджентизм, супервенціалізм, епіфеноменалізм і т.д. І кожен зазвичай претендує на істину в останній інстанції.

Так сучасні філософські концепції свідомості простягаються від панпсихізму (розмазування свідомості по всьому Всесвіту) до її повного заперечення (елімінативізм). При цьому звичні наукові терміни тлумачаться різними авторами по-своєму. А “Міжнародний словник з психології” (1989), за свідченням Юліної, констатує : “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано”. Усе це свідчить, на думку Юліної, що до однозначного наукового розуміння феномену свідомості ще далеко. Не випадково Юліна Н.С. обрала форму викладу матеріалу, порівнявши наукові пошуки з “детективними історіями розслідування таємниці”. Щодо плюралізму філософії свідомості, Юліна справедливо зазначає, рух до наукової істини проявляється не тільки у відповідях на поставлені запитання і “рішеннях”, а й у самій постановці запитань, які раніше нікому не приходили в голову. Мова йде про здійснення “більш тонких дистінкцій” у досліджуваному об ’ єкті з метою “розширення смислового поля” науки [там само, № 11, с. 163].

Прикладом використання більш глибоких дистінкцій (розрізнень) у науковому дослідженні є розрізнення термінів “спільнота” і “суспільство” Фердинандом Тьонісом (1855-1936) у його творі “Спільнота та суспільство”, яким покладено початок сучасній соціології у Німеччині [ Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 262 с.].

Іншим прикладом спроби використати більш глибокі дистінкції (розрізнення) у науковому дослідженні є праця видатного філософа сучасності Чарльза Тейлора [ Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К.: Дух і літера, 2005. - 696 с.]. Тейлор ставить за мету показати еволюцію моральної свідомості в історичні часи від Платона, Арістотеля, Августина через Декарта, Монтеня і Локка до Канта, Ніцше і сьогодення та виправити помилки орієнтації новочасної моральності виключно на раціональні процедури дій. Філософ зазначає, що “спільним для всіх сучасних людей є уявлення про відсутність такої системи координат, яку б поділяли всі, яку б можна було б вважати само собою зрозумілою єдиною системою” [там само, с. 31], він стурбований тим, що дивні непослідовні теорії новочасної моральної філософії змушують нас залишати невисловленими певні найважливіші питання моралі, звужують коло нашої уваги до детермінінтів дії, визначають практичне мислення винятково процедурно, прагнуть уніфікувати царину морального навколо єдиної думки чи базової підстави, наприклад, щастя чи категоричного імперативу, а отже, втиснути все величезне розмаїття моральних міркувань у прокрустове ложе уявлення, що мораль обходять винятково обов’язки [там само; с. 127]. Згідно з Тейлором, системою координат для доброго життя людини мають бути певні ціннісні виміри - засадничі блага. Як метод дослідження і засіб переконання читача Тейлор використовує більш глибокі якісні розрізнення звичних нам понять моральної філософії. (Згадаймо вище наведений приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч?). Його (Тейлора) “роздуми дають відповідь на питання, чому необхідно робити титанічні зусилля задля визнання очевидного факту, що якісні розрізнення мають виняткове значення в нашому моральному житті та мисленні” [там само, с. 128]. Книгу Тейлора можна поставити у ряд тих праць, в яких обгрунтовано висловлюється стурбованість майбутнім людства.

Щодо статті Н. Юліної, то після її прочитання не покидає думка, невже такі погані справи з науковим розумінням свідомості, чи це просто кокетство “цеху”, славнозвісне “множення сутностей”?

 

 

 

 

3.8. Науково-природничі моделі свідомості

 

 

У той час

як фізика робила

матерію менш матеріальною,

психологія робила дух менш духовним.

 

Б. Рассел, англ. філософ XX ст.

“ Історія західної філософії”, с. 951

 

Людина тому

осягає таємницю Всесвіту,

що вона одного з нею складу,

що в ній живуть ті ж стихії, діє той же розум.

Людина - не дрібна, нескінченно мала частина Всесвіту,

а малий, але цілісний всесвіт.

Людина - всесвіт, і тому Всесвіт їй не чужий...

 

М. Бердяєв, “Філософія свободи”, с. 116-117

 

Може здаватися дивним, що з приводу математичних доказів,

які, очевидно, мають справу лише з мисленням,

я заговорив про сприйняття

 

А. Пуанкаре, “Наука і метод” в кн. “Про науку”, с. 317

 

Як би там не було з досі нерозкритими таємницями свідомості та альтернативними стратегіями їх дослідження, є нагальна потреба перейти від чистого теоретизування навколо “чорних ящиків” феноменів свідомості до побудови прикладних наукових моделей, зокрема в інтересах педагогічної практики. Чи потрібно це сьогодні і чи можливо? Щодо потреби, то найперше варто нагадати “проблему утрати Бога” як один із наслідків нинішньої епохи раціоналістичного, інструментального Модерну (“можемо більше, ніж знаємо”). Суть її, як відомо, в тому, що людина, спочатку виокремившись із Природи і, тим самим протиставивши себе їй, відчувала страх перед теперішнім і майбутнім, якщо не усвідомлено, то несвідомо, напевне. Людина винайшла Бога, щоб урівноважити свою тільки-но народжену і ще боязливу свідомість з навколишнім середовищем. Ще й досі відвідують церкву президенти і прем ’ єр-міністри, не говорячи про олігархів, у яких усе є, в тому числі, власна медицина і охорона. Разом з тим, очевидно, Бог помер у повсякденній свідомості мас. Вмер назавжди, маємо на увазі ту форму, яка існувала попередні тисячоліття. Але ж страх людини залишився, свідомий чи несвідомий. Функція урівноважування, яка раніше покладалась на Бога, залишається життєво необхідною. Як же реалізується ця функція сьогодні у пересічної людини? Безвіллям, малодушністю, алкоголізмом, наркоманією, суїцидом чи агресією? Відповідна статистика дає переконливу картину. Що ж має прийти на зміну втраченому Богу? Напевне, має прийти новий рівень свідомості, усвідомлення наукової картини світу (НКС) на новому рівні повсякденного мислення і, головне, новий рівень саморефлексії. Що є людина, у чому смисл її життя і призначення? – питання, на яке сучасна людина XXI століття має знати відповідь.

Щодо можливостей побудови моделі свідомості, достатньо адекватної для проектування педагогічних впливів, то контент-аналіз доступних нам джерел дозволяє констатувати таке. Проблема феномену свідомості була і все ще залишається загальнонауковою проблемою, насамперед, у тому сенсі, що вимагає створення адекватної спільної мови для його моделювання, такої, що потім стане надбанням усього суспільства на рівні повсякденного мислення і практики. Досі такої спільної мови понять нема. Філософія продовжує на основі свого метафоричного бачення розширювати феноменологію свідомості до метатеорій, чому, з огляду на проголошені постмодерністами-гуманітаріями плюралізм та ірраціоналізм, поки що не видно меж. Щодо психології, то вона здається наляканою і розгубленою тією картиною, що вже їй відкрилася, і, як наука, стурбована проблемами свого становлення [Юревич; ВП, № 5, 2001; ВП, № 3, 2005;]. Фізика ж вочевидь запізнюється з оприлюдненням (популяризацією) зрозумілої усьому загалу концепції цілісності світу, що має бути, безумовно, фундаментом нового світогляду кожної окремої людини. У цій ситуації практичній педагогіці, не залишається іншого виходу, як сформувати для своїх потреб власну концепцію свідомості, визначивши у різних авторів конструктивні інваріанти. Це є можливим сьогодні, якщо ми стоїмо на позиції модельного сприймання дійсності, згідно з яким усі концепції і теорії в тій чи іншій частині адекватні їй і не може бути одної тотожної об’єкту сприймання.

Педагогіку насамперед цікавлять питання “Чи розвивається свідомість сьогодні? Якщо розвивається, то якою буде завтра, що це означає для наших нащадків і що мають робити батьки (і педагоги) вже сьогодні?” . Нашу позицію у прикладному науковому баченні проблеми свідомості можна позначити як близькою до “емерджентного натуралізму”. На відміну від “Міжнародного словника з психології” (1989), на який посилається Юліна Н.С., ми вважаємо, що сьогодні є праці, які варто читати. Найбільш цікавими і достатньо адекватними на даний момент моделями рефлексії одної частини дійсності іншою вважаємо концепцією сітьової парадигми розуму американського психолога Грегорі Бейтсона (1904-1980) та перцептивну концепцію свідомості американського психолога Гаррі Ханта, хоча у відомих оглядових роботах [Юліна], [Роменець, Маноха], їх імена не згадуються.

Г. Бейтсон під впливом ідей кібернетики, теорії інформації та системного підходу, дав своє оригінальне тлумачення як відношенням між елементами, так і системним ефектам (зокрема, розуму), що можуть виникати у таких надскладних системах як людина і суспільство. Сьогодні вже нікого не дивує той факт (постулат), що чим чисельнішими і складнішими є елементи системи, зв ’ язки і відношення між ними, тим більш над-Природними уявляються нам системні ефекти. Такою системною властивістю за Бейтсоном і є розум - характеристика складності, яка проявляється всюди, де є зворотні зв’язки , наявність яких одночасно означає наявність пам’яті як передумови і цілеспрямованої активності як наслідку. Цікавими є ідеї Бейтсона про Бога, співвідношення повідомлень і контекстів та про ієрархію контекстів, що створює множинність реальних світів, які не суміщаються, але впливають один на одного. Хоча у Бейтсона залишаються без чіткої відповіді питання про каузальність цього взаємовпливу та про цілісність світу, його концепція актуалізує питання про співвідношення свідомості і розуму. Можливо, феномени свідомості й розуму є більш незалежними у своїй фундаментальності. Особливої уваги заслуговують також висловлювання Грегорі Бейтсона щодо значення метафори як особливої сутності – семіотичної та іншої [ Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М. ; Смысл, 2000. - 476 с.], [ ], [ Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопросы философии, 2004, № 6, с. 148-159]. Спираючись на антропологічні дані, Г. Бейтсон (1969) висловив думку, що людина бере “ключі” із навколишнього природного середовища і застосовує їх як метафори у формуванні своєї свідомості. Як це відбувається, ми можемо детальніше дізнатися, ознайомившись з пізнішою науковою працею американського психолога Гаррі Т. Ханта [ Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А. Киселева. - М. : ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.].

Г. Хант пов’язує свідомість із здатністю живих рухливих організмів до перцепції (сприймання), поглиблюючи висловлювання своїх попередників (Бергсона, Гібсона) про те, що кожен організм має свідомість пропорційну його здатності вільно рухатись. Кожен організм немовби вибудовує навколо себе бульку сприймання – штучний світ, у якому він знаходться і який носить з собою. Оскільки чуттєве сприймання за своєю природою має характер метафоричного, а рух неможливий без зворотних зв’язків (діалогу, комунікацій), то ми тут спостерігаємо повну узгодженість поглядів Г. Ханта і його попередників, Г. Бейтсона зокрема. Ознайомлюючись з аргументацією Г. Ханта ми погоджуємось, що свідомість як відображення спочатку присутня у безпосередньому сприйнятті . Далі з удосконаленням пам’яті область дії свідомості значно розширюється образністю передбачування і пригадування, а потім на основі розвитку мислення з появою символічного самоспівставлення і “схематичної реорганізації” свідомість радикально перетворюється [там само, с. 131]. Бейтсон розглядає свідомість як обмежену частину розуму, яка не може повністю контролювати розум, але здатна частково впливати на нього. Попереднє ознайомлення з концепцією сітьової парадигми Г. Бейтсона допомагає краще сприйняти інші. Вважаємо перспективним поєднання моделі свідомості Гібсона-Ханта як бульки свідомості та ідей нейролінгвістичного програмування Бейтсона (“Мапа – не є територія” тощо). Концепції розуму Г. Бейтсона і концепцію свідомості Г. Ханта доцільно розглядати як взаємодоповнювальні.

Заслугою Г. Ханта є надання перцепції (сприйманню) статусу фундаментальної епістемологічної і онтологічної категорії. Г. Хант виявив аналогію між запропонованим раніше Джеймсом Гібсоном (1966, 1979) поясненням прямого сприйняття як чуттєвого резонансу з потоком зустрічного оточуючого динамічного порядку, який визначає власне положення сприймаючого організму (“бульки Гібсона”), з розумінням буття-в-світі Хайдеггера та з монадами Лейбніца. Автор вважає, що такий підхід дещо суперечить Кантівським припущенням про конструювання світу умом і є вираженням принципово іншої наукової традиції в психології. Згідно з Гібсоном і Хантом в процесі сприймання ніщо попередньо не розкладається на елементи, щоб потім бути зібраним за певною логікою. Мова йде про таке сприймання цілісності, що включає не тільки сприймання структурних елементів, а й “невидимих” взаємовідношень між ними. Як це може бути, ми маємо можливість дізнатися, ознайомившись з узагальненнями наукової думки в навчальному посібнику І. Цехмістро “Голістична філософія науки” [ Цехмістро І.З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004. - 284 с.], [ Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка, 2004, № 3].

Уважний розгляд позицій дає підстави вважати, що Гібсон і Хант не суперечать позиції Канта про “конструювання” реальності умом. Вони лише уточнюють, що таке конструювання не може відбуватися на рівні сприймання, не заперечуючи, що на іншому рівні, рівні уявлень і символічного мислення, здійснюється ніщо інше як саме реконструкція світу, синтез моделей. Гібсон і Хант уточнюють також і позицію Нойманна про виокремлення суттєвого у процесі сприймання, з чого випливає необхідність надання більшої уваги відмінностям між мимовільним і довільним сприйманням.

Г. Хант наголошує, організаційні принципи Всесвіту єдині як у природі фізичного світу, так і в процесах перцепції (сприймання), вони спочатку виявляються у зовнішньому фізичному середовищі, а потім, абстрагуючись, метафорично перенаправляються на нас самих для цілей самовідображення. “Якщо розглядати це питання з максимально теоретично економної точки зору, то як ще ми могли б успішно пізнавати Всесвіт і навіть математично описувати його, якби його принципи не були б вивідні із самого сприймання як визначальної матриці мислення?” – запитує автор і впевнено відповідає: “...організація сприймання повинна бути схожа на складні рівні фізичної реальності – що стає умовою можливості нашого пізнання...”, “...можливо наше розуміння сприйняття було деформовано механікою Ньютона і категоріями Канта”, “...можливо... свідомість бере свій початок на квантовому рівні реальності, так що розумність і космос мають спільну структуру” [ Хант ; с. 400-427 ] . Зауважимо, що висловлене тут припущення про початок свідомості на квантовому рівні не виглядає надто сміливим, якщо взяти до уваги останні наукові повідомлення про можливість реакції органів зору лише на один фотон.

Математика і квантова фізика наприкінці XX ст. переконливо показали необхідність постулювання крім причинних, також і логічних зв ’ язків. Про це здогадувались ще стародавні мислителі, згадаймо “логос” Парменіда ( VI ст. до н.е.). Чисельні факти у різних галузях сучасної науки все більше свідчать, що ідея єдності світу є необхідною доповнювальною до ідеї “елементарних” цеглин і не суперечить їй. Настала пора викласти ідею цілісності (голізму) у навчальному посібнику для широкого загалу , що і було успішно зроблено І. Цехмістро. “Логічна структура організованості поля ймовірностей квантової системи, що оприявнюється в таких ефектах, як редукція хвильової функції, інтерференційні явища, ...квантові кореляції тощо” вже не викликає в науковому середовищі жодних сумнівів. Як і те, що “будь-яка квантова система разом з усім світом (включаючи й нас з вами як спостерігачів) існує як неподільна одиниця на субквантовому рівні” [ Цехмістро, 2004 ] . Разом з тим, остаточного спокою ще не досягнуто. Питання про прояви у макросвіті невидимих логічних зв ’ язків поряд зі звичними фізично-причинними продовжує збуджувати нашу суб ’ єктивну уяву. Слід все ж таки нам заспокоїтись, адже Природа не поділяється на мікросвіт з квантовими законами і макросвіт з його причинно-наслідковими зв ’ язками на основі обміну масою і енергією. Це сама людина так поділила світ “для зручності”, виходячи із можливостей своїх органів чуття, і сьогодні відчуває дискомфорт від недосконалості такого моделювання. Тож чи не є емерджентність будь-яких систем, у феноменах сприймання, зокрема, і свідомості, взагалі, матеріалізацією логічних зв’язків на основі обміну інформацією на макрорівні цілісної природи.

***

У межах розгляду науково-природничих (не феноменологічних) моделей заслуговує уваги робота О. Базалука [ Базалук О.А. Разумное вещество. - К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.]. Автор категорично не погоджується із стверджуванням, що праця є основним чинником перетворення мавпи на людину. Необхідно взяти до уваги, пояснює автор, насамперед, перманентний розвиток нейронних комплексів головного мозку. Їх еволюція запрограмована на рівні фундаментальних законів Всесвіту.

Як зазначає автор, виокремлюючи три основних площини існування людини – психіку (нейрофізіологію), індивідуальний розвиток (онтогенез), соціально-групову поведінку (соціум), впритул аж до теперішнього часу “нейрофізіологічна площина розглядалася як наслідок розвитку площини онтогенезу і соціуму, тому їй надавалось менше уваги” [Базалук; с. 27]. На відміну від такого підходу, Базалук висловлює іншу позицію, яка і є основною ідеєю книги. Вона полягає в тому, що “не нейрофізіологічні зміни є наслідком онтогенезу, а навпаки, онтогенетичні зміни є наслідком того потужного процесу, який розгортається в глибинах мозку. …Ні праця (як вважав Ф. Енгельс), ні суспільно-історичний процес, ні соціальне середовище, ні інші онтогенетичні причини не створили Гомо Сапієнса. …Зародження Людини Розумної відбулося в процесі формування й розвитку мікромолекулярного рівня, первинного становлення в структурах мозку перш за все енергетичного циклу свідомості й наступного перманентного розвитку психіки ” [Базалук; с. 27-29] , тобто в процесі довільних змін в нейронних структурах мозку, які виникали самі собою в силу внутрішніх закономірностей.

Сучасник Ч. Дарвіна американський біолог Д. Дана (1813-1895) зробив важливе узагальнення (цит.: Базалук, с. 30-31 з посиланням на [ Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. – М.: Наука, 1987. – 339 с.; с. 180]): “В еволюційному процесі ми маємо в ході геологічного часу спрямованість. Протягом усього еволюційного процесу, починаючи з кембрію, тобто протягом п’ятисот мільйонів років, ми бачимо, що час від часу, з великими проміжками зупинок до десятків і сотень років йде збільшення складності й досконалості будови центральної нервової системи, тобто центрального мозку. В хронологічному вираженні геологічних періодів ми неперервно можемо відстежити це явище від мозку молюсків, ракоподібних і риб до мозку людини. Нема жодного випадку появи перерви й існування часу, коли здобуті цим процесом складність й сила центральної нервової системи були втрачені і з’явився геологічний період, геологічна система з меншою, аніж у попередньому періоді, досконалістю центральної нервової системи”.

Що ж у мозку сучасної людини є такого, чого нема у братів її молодших і що надає підстави виокремити у матеріальному світі поряд з неживою речовиною і живою речовиною ще й розумну речовину? На думку Базалука, таких причин п’ять. Перша полягає в тому, що морфологія в стилі життя сучасної людини займає другорядні позиції, “увесь внутрішній енергетичний та інформаційний потенціал організованого нею соціуму людина спрямовує на розвиток психіки”. Друга причина, із-за якої людину можна не вважати простим продовжувачем ряду живих істот, полягає в тому, що в основі високорозвиненої психіки людини лежить не “дискретно-речовинна робота молекулярно-генетичного рівня”, а “континуальні властивості рівня свідомості”. Цей висновок випливає із аналізу електрокортикограм (ЕкоГ), електроенцефалограм (ЕЕГ) і магнітоенцефалографії (МЕГ) [Физиология человека / Под. ред. Шмидта Р. и Тевса Г. : В 3-х т. – М. : Мир, 1996. – 878 с. ; с. 136-141] .

Третя причина пов’язана з так званими біохімічними функціями живої речовини, які, згідно з В. Вернадським, створюють біогенну міграцію хімічних елементів одної із 3-х груп - для одноклітинних, багатоклітинних і, окремо, для людини, яка не вписується в діяльність усіх інших багатоклітинних [ Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. – М.: Наука, 1987. – 339 с.; с. 247]. Четверта причина полягає в величині перетворюючої діяльності людини, яка стала порівнянною з геологічними силами. П ’ ята причина – домінування свідомого начала над біологічним, що неминуче приведе до заміщення природних біологічних потреб харчування штучно створеними антропогенними засобами.

Заслуговує уваги спроба О. Базалука виокремити енергетичний цикл свідомості, що пов’язується з еволюційним переходом людини зі стадії примітивної на стадію сучасної людини емоційної. Нейронний механізм, який забезпечує енергетичну стійкість роботи свідомості Базалук визначає як вольовий механізм [Базалук; с. 131].

Циклічність інформаційних потоків у мозку, свідомість, вольовий механізм – ключові слова опису енергетичного циклу свідомості. Чи потрібен свідомості енергетичний цикл? Безумовно так. Оскільки для здійснення якісної аналізуючої чи синтезуючої роботи мозку необхідно підтримувати первинне енергетичне значення аференту на достатньо високому рівні якомога триваліший час. Мова йде про циклічний характер руху сигналів, які є інформацією й енергією одночасно і які є фізичною основою предметно-дієвого мислення. Окрім того, для забезпечення наочно-образного мислення необхідно залучати і використовувати якомога більше інформації, що вже зберігається у пам’яті і має те чи інше відношення до тільки-но отриманої. Отже, цикл є безумовно необхідним.

Базалук переконаний, що “весь хід розгортання цивілізації, як одної із стадій розвитку системи розумної речовини, бере початок і спирається на зміни, що відбувалися в нейронних структурах мозку і, зокрема, свідомості. …Історія людства – це перманентне збільшення впливу суб’єкта на хід психічних процесів. …Несвідоме начало, взаємодія психіки з зовнішнім інформаційним середовищем на рівні умовних рефлексів поступається місцем началу свідомому, коли більша частина діяльності здійснюється під контролем свідомості… Елементарні умовні потреби харчування, побуту, сексу (потреби нижчого рівня в інтерпретації піраміди А. Маслоу. – А.П. ) й деякі інші в сукупності стимулювали весь хід розгортання історії нашого суспільства, історії цивілізації. І лише останнім часом, коли робота свідомості прийняла більш стійкі форми, а свідоме начало стало періодично домінувати над несвідомим, історія людського суспільства почала звертатись до інших орієнтирів” [c. 275-277]. І далі: “…організація соціуму ще не досягла того етапу, який гарантував би повноцінний прояв потреб свідомості, свідомого начала. Лише одиниці можуть дозволити собі зайнятися повноцінним самовираженням в онтогенезі…” [с. 277].

Отже, історію людського суспільства можна розглядати не тільки як зміну економічних формацій, а й як зміну онтогенетичних проявів еволюційного розвитку психіки Homo. Згідно з запропонованою Базалуком періодизацією, ми знаходимося сьогодні на стадії Людини емоціональної, яка розпочалася після стадії Людини примітивної з ІІІ-го тисячоліття до н.е. Стадія Людини емоціональної – це стадія домінування психіки над матеріальним світом. У повсякденній діяльності людини емоціональної переважає несвідоме начало. І як наслідок, ми повсюдно зустрічаємося з тим, що людина робить те, чого вона не розуміє і чого, в принципі, вона не повинна робити. Разом з тим, рівень розвитку психіки сучасної людини в цілому вже підійшов до того етапу еволюції, який дозволяє організувати повноцінну свідому діяльність. Однак складність полягає в тому, що сучасний спосіб життя не завжди вимагає від людини повної реалізації її творчих можливостей, не завжди стимулює розвиток її мозку, не завжди стимулює внутрішню гармонію психіки в період її формування.

Сьогодні у спеціалістів-науковців нема сумнівів, що справа залишається за малим – за своєчасним заповненням інформацією нейронних об’єднань пам’яті й внутрішнього абстрактного образу, а також за створенням відповідних умов для реалізації творчих можливостей психіки. В результаті ми маємо велике розшарування суспільства за індивідуальними пропорціями того свідомого й несвідомого, що регулює поведінку (вчинки) людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 3 :

 

1. Які елементи можна виокремити у структурі феномену свідомості?

2. Що говорять психоаналітики про співвідношення свідомості й несвідомого у психіці людини?

3. Дайте визначення поняття “ архетип ” .

4. В чому полягають переваги свідомості над несвідомим?

5. В чому полягають переваги несвідомого над свідомістю?

6. Чи може свідомість існувати без опертя на несвідоме?

7. Що вважати за початки свідомості?

8. З яким продуктом психіки працювала первинна свідомість, виокремлюючи найбільш суттєве?

9. Як, згідно з Е. Нойманном, первинна свідомість забезпечувала себе енергією?

10. Який стан справ щодо досліджень феномену свідомості вітчизняною наукою констатував у 20-х роках минулого століття класик вітчизняної психології Л.С. Виготський?

11. В чому суть розбіжностей у поглядах на еволюцію свідомості С.Л. Рубінштейна і Л. Леві-Брюля?

12. В чому суть точки зору на еволюцію свідомості антрополога К. Леві-Строса?

13. Як відображається феномен свідомості у сучасних підручниках з психології?

14. Що ви знаєте про взаємодію структур та функцій вищих форм психіки?

15. Що ми знаємо про взаємодію структури і функції нервової системи?

16. Що ми знаємо про “геологічну” будову нервової системи і поведінки людини?

17. Чи існує зв’язок між гостротою розрізнень свідомості та її тезаурусом знань і контекстів?

18. Чи погоджуєтись ви з можливостями сканування свідомістю як радаром сфери несвідомого через відтворення образів базових перинатальних матриць С. Грофа?

19. Що ви знаєте про різні підходи до вивчення феномену свідомості?

20. Викладіть суть концепції розуму Г. Бейтсона.

21. Викладіть суть концепції свідомості Г. Ханта.

22. Викладіть суть голі стичного погляду на свідомість І. Цехмістро.

23. Викладіть суть концепції еволюції розуму О. Базалука.

24. Назвіть п’ять статей із наукової періодики останнього року, присвячених феномену свідомості, коротко повідомте їх зміст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 4

 

Свідомість суспільства, а не окремої людини, -

вища форма активного відображення

 

 

Досліджуючи феномен свідомості, ми, насамперед, прагнемо розчленувати його на складові частини, потім встановити їх походження і зв’язки, а далі найсуттєвіше об’єднати, згорнути (синтезувати по новому) у моделі прийнятної складності. З огляду на первинну складність предмету дослідження, прагматичні моделі мають бути різними, як деталізованими, так і макромоделями. Макромоделі допомагають визначити концептуально стратегію наукового осмислення в тій, чи іншій галузі науки, деталізовані моделі – розв’язувати технологічні проблеми. Процес моделювання може включати і просто опис на основі аналогій, порівнянь, метафор тощо окремого явища (прояву свідомості) з певної точки зору.

 

 

4.1. Свідомість як сукупність проявів.

Перспективи досліджень

 

Магістральним напрямом розвитку свідомості як вищої форми самовідображення матерії на людському етапі її еволюції є вектор руху від прасвідомості окремого представника примітивного стада гомінідів з його цілісним світосприйняттям образами без розрізнення реального і уявного – стану свідомості, що губиться у глибинах тисячоліть (можливо, мільйоноліть), до цілісної суспільної свідомості цивілізації Землі по завершенні процесів глобалізації – стану, який ми екстраполюємо на найближчі десятиліття й століття. Саме цілісна свідомість глобалізованого суспільства (цивілізації), а не витончена самосвідомість окремої людини, якої б досконалості вона б не досягла, є вищою формою розвитку самовідображення матерії. Саме вона є системою вищого порядку відносно індивідуальних свідомостей окремих організмів.

Індивідуальні свідомості та самосвідомості людини, як елементи суспільної свідомості, системи вищого порядку, утворюють цілісність і водночас підлягають їй, зазнають її зворотного впливу, відображають її. Індивідуальна свідомість людини – це не тільки перцепція динамічного оточуючого порядку, а й виокремлення образів із несвідомого, їх фрагментування, деемоціоналізація, абстрагування, згортка (синтез по новому) у поняття для діалогічної комунікації засобами мови в інтересах цілеспрямованої прагматичної колективної діяльності. Між свідомістю окремої людини і свідомістю цивілізації лежать інші проміжні системні утворення-елементи – свідомості сім’ї, малої виробничої групи, великого трудового колективу, регіональних спільнот, великих соціальних груп (професійних груп, вікових груп, прошарків населення, громадських організацій, соціальних класів, етнічних груп, націй). Вони утворюють і певну ієрархію відношень, і їх різноманітність. Людина з її індивідуальною свідомістю може належати одночасно багатьом групам і ієрархічним рівням, а її індивідуальна свідомість може бути відображенням і згорткою відповідних складових суспільної свідомості. Кожен елемент як проміжне системне утворення мають свою еволюцію розвитку, свій вектор. Опис того, як частини утворюють ціле і як та чи інша цілісність зворотно впливає на складові частини, являє собою актуальну науково-прикладну проблему – предмет пошуків сучасної теорії систем у різних галузях практичної діяльності. Цим варто зайнятись і теорії свідомості. Продуктивними виглядають спроби дослідження взаємодії частин і цілого у соціальній психології, зокрема взаємодії психології окремої людини і психології груп.

Можна по різному виокремлювати складові рефлексивної властивості людської свідомості та динаміки її розвитку. Так, філософ Ларцев В.С. розглядає одинадцять шарів у культурно-рефлексивних здібностях людства: життєдіяльного, комунікативного, поведінкового, чуттєво-пізнавального, раціонально-пізнавального, інтелектуального, теоретичного, методологічного, системного, екологічного та філософського [ Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4]. Такі форми культурної рефлексії виникають одна за одною у певному порядку, вважає філософ, як результат взаємодії попередніх культурних шарів, і сьогодні утворюють строго ієрархічну систему соціокультурного генотипу людини.

Можливі і інші моделі стратифікації культурно-рефлексивних здібностей людства. Так суспільну свідомість можна уявити як багатовимірну структуру, що об’єднує, інтегрує свідомості великих соціальних груп, кожна із яких, в свою чергу, формує і об’єднує свідомості малих виробничих груп, ті, у свою чергу, частково відображають свідомість первинного осередку – сім’ї, а сім’я в значній мірі формує індивідуальну свідомість окремої людини. Але тут ми хочемо акцентувати увагу читача на іншому, а саме на тому, що свідомість людства можна аналізувати, розглядаючи її з різних точок зору, розкладаючи на елементи, шари (страти), проекції тощо і спостерігаючи динаміку розвитку складових і цілого у часі. Ми акцентуємо увагу на можливостях диференціації тому, що досі звикли традиційно сприймати свідомість як щось ціле, неподільне, само собою зрозуміле, однакове у кожної людини сьогодні і раніше, і таке, що не підлягає ніяким якісним змінам, а лише кількісним.

Таким чином, кожен, хто хоче спробувати розібратись з феноменом свідомості (а це не є безглуздою ідеєю, оскільки предмет дослідження кожен має при собі і навіть більше того, кожен приречений на самосвідомість, самоусвідомлення своєї свідомості) має виходити із того, що свідомість – це, насамперед, величезне розмаїття проявів, які знаходяться у певних відношеннях між собою і цілим, що ці прояви-елементи і відношення змінюються у часі. Те, що ми маємо величезне, можливо нескінченне (континуальне) розмаїття проявів і відношень, можна позначити як “прокляття розмірностей”. Тож головне проблемне питання може бути сформульовано як таке : “Що робити з “прокляттям розмірностей” у проявах свідомості?”. Дійсно, одне лише питання про співвідношення індивідуальної свідомості як цілого з психічними процесами сприйняття, уваги, пам’яті, уявлення, мислення, не говорячи вже про емоції, почуття, інтуїцію, може мати безліч варіантів системного моделювання. Коли ж мова йде про суспільну свідомість, то варіантів моделювання може бути ще більше.

То які ж моделі обрати? Вектор еволюційного розвитку суспільної свідомості, як і будь-який вектор, можна розкласти за окремими напрямками, які в свою чергу можна характеризувати протяжністю, етапами. Так можна розглядати складові вектора розвитку (еволюції) свідомості – модель у вигляді багатомірного математичного простору, як то: 1) рух від анімістичної та міфологічної до теоретичної картини світу (світоглядний вимір); 2) рух від нерозривності сприймання себе, реального і уявного світу до диференційованого сприймання себе (самосвідомості) і навколишньої дійсності (поглиблення дистінкцій і розширення смислового поля); 3) рух від язичницької релігійної свідомості з її страхами перед Природою до агресивного “мічурінського” “ми не можемо чекати милості від природи ...” і далі до ціннісної свідомості (екологічний вимір); 4) рух від доконвенційної моралі до постконвенційної (моральний вимір); 5) рух від неусвідомлюваних традицій і табу до сучасної правової свідомості з її принципом верховенства права (правовий вимір); 6) рух від первісної спорідненності людей до сучасних форм сім’ї і спільнот суспільства (соціальний вимір); 7) рух від цілісності роду, племені чи общини з індивідуальними трудовими ролями до сучасної диференціації суспільства з її розподілом праці (економічний вимір); 8) еволюція мислення від наглядно-дієвого до абстрактного, синтетичного і т.п. (методологічний вимір).

Прикладом виокремлення одного із найважливіших вимірів свідомості – морального і дослідження його еволюції за останні 2,5 тисячі років є згадана вище праця Ч. Тейлора. Не випадково автор вживає метафору простору і поняття координат. Для нас особливо цікавим є відтворення Тейлором якісних змін у моральному світогляді за такі відносно короткі проміжки історичного часу як століття, зокрема, за часи становлення християнства, Відродження, Реформації, Просвітництва, індустріальної епохи. Праця Ч. Тейлора переконливо підтверджує, що еволюція свідомості в історичний час не тільки мала розвиток, але й мала інтенсивний характер. З цього ми маємо незаперечний висновок – еволюція свідомості людини продовжується і в наш час.

Прояви суспільної свідомості – це також мова, фольклор, культура, релігія, право, мистецтво. Прояви свідомості – це не тільки функції, але й структури. Функції впливають на структури, формують їх і навпаки. Морфологічні структури мозку людини забезпечують функції індивідуальної свідомості. Аналогом морфологічних структур мозку людини у суспільстві, структур, які забезпечують суспільну свідомість, можна вважати його інституції, одна лише класифікація яких може зайняти сотні і тисячі сторінок тексту. Отже, кількість видимих проявів свідомості та етапів їх еволюції обмежується лише нашою спроможністю до дистінкцій та уявленнями про їх доцільність. Очевидно, що їх повний опис є недосяжною справою. У цьому контексті опису проявів свідомості заслуговує уваги книга Дж. Серла [ Серл Дж. Открывая сознание заново. М., 2002], в якій автор наводить короткі описи проявів свідомості, узяті ним із психологічної та філософської літератури.

Ще і ще раз варто зазначити, що особливістю проявів свідомості є нашарування нових утворень на більш ранні, давні, а не повне заміщення старого змісту новим. Як і у колективному несвідомому, у свідомості людини теж присутній досвід усіх попередніх поколінь як множина нашарувань. Саме це створює ту різноманітність і те багатство контекстів, що так необхідні для виникнення емерджентних властивостей більш досконалої цілісності. І, можливо, саме ця множина контекстів унеможливлює створення штучного інтелекту електронними засобами. Прогрес цивілізації суттєво прискориться, якщо цивілізація буде свідомо цілеспрямовано, і разом з тим, обережно змінювати відношення між новими і давніми утвореннями шляхом більш повного заміщення старого змісту новим, зокрема, побутової свідомості науковою, правового невігластва правовою свідомістю, доконвенційної моралі постконвенційною.

Щодо перспектив досліджень феномену свідомості як єдності структури і проявів, то з огляду на її відображувальний характер і багатовимірність проявів (“прокляття розмірностей”) можна порівняти їх із перспективами дослідження усієї Природи. Разом з тим нам уявляється дуже продуктивною метафора бульки (пузыря – рос., bubble - англ ., аури – езотеричної ) навколо людини. Людина – це не тільки видиме тіло, це також її знання, уявлення, уподобання, спрямованість, активність і т. д. – те, що сьогодні у сукупності позначається як особистість. Отже, аналог бульки Гібсона (яку має і найпростіший рухливий організм, амеба), булька людини має назву “життєвий світ особистості” – це багатовимірний простір реального і ідеального, який людина створює сама, в якому знаходиться і який носить з собою. Ту частину “життєвого світу” людини, яку відображає свідомість, можна виокремити як “бульку свідомості”.

У всьому світі немає і двох людей з однаковими бульками свідомості. Самосвідомість – це означає “бачити” свою багатовимірну бульку життєвого світу з позиції першої та третьої особи і, у певній мірі, бульки свідомості інших, для чого треба попередньо визначитись із інструментарієм, який теж багатовимірний.

Спираючись на метафору свідомості як багатовимірну бульку запитаймо себе – чим відрізняється булька амеби від бульки людини. Насамперед, кількістю вимірів, координат, а потім – обсягом. Дещо спрощуючи, можемо вважати, булька амеби має всього три виміри, що відповідають нашому тривимірному фізичному простору і декартовій системі координат XYZ . Чи достатньо цих трьох координатних вимірів (множини точок невеличкого простору), щоб зорієнтуватись “звідки-куди” і “тут-там”. Чи можливо вже амеба якось відображає і час? (Ми повернемось до цього питання нижче). Координатами (точками простору) бульки людини є все, що має для неї хоч якесь значення. Як згрупувати цінності людини у координатні виміри – прояви свідомості? Їх надто багато. Тож зазвичай виокремлюють лише найважливіші з певної точки зору прояви свідомості і відповідні їм координатні виміри.

Виникає проблема – як прояви свідомості відображають її еволюцію? Відповідь лежить у руслі взаємодії структури і функцій. Як відомо, лише структури свідомості як найбільш організованого утворення Природи мають таку високу взаємодію (взаємозалежність, пластичність) з функціями. Отже, якщо спостерігач бачить еволюцію проявів свідомості, то це “сигналить” і про еволюцію структур, тобто про еволюцію свідомості як такої.

Оглядаючи результати дослідження феномену свідомості сучасною філософією та психологією, доходимо висновку про занадто велику кількість підходів дослідників, від заперечення існування свідомості як виокремленого феномену до метатеорії свідомості. Саме цей факт великої множини потребує першочергового осмислення. Розмаїття підходів – це що? – свідчення складності досліджуваних проблем чи блукання, як кажуть у народі, між трьома деревами (між “хатою і коморою”)? Здавалося б, що видиме розмаїття підходів – це тріумф нового раціоналізму, модельного бачення проблем. Частково так. Але ж моделі мають бути узгоджені між собою від макромоделей до деталізованих і тоді нехай їх буде велика множина. Такі моделі мають утворювати певну систему і кожна із них відповідати обраному критерію адекватності. Але ж цього нема, сьогодні це недосягненна річ.

Ми бачимо проблему у тому, що дослідники (за вийнятком небагатьох, таких як Г. Хант та представники психоаналізу) зазвичай ведуть мову не про механізм чи структуру свідомості, а про її різноманітні функції і прояви як прояви якогось незбагненного феномену. Звісно, опис проявів є цікавою і захоплюючою справою. Але такий підхід, за висловом філософа, лише множить сутності. Тож подальшими нашими намаганнями буде не лише спроба внести свою лепту у множину описів функцій і проявів, а й сказати щось про механізм свідомості.

 

 

4.2. “Увага, пітекантропи серед нас!” - так вирішується наукова суперечка про відмінності у свідомостях первісної і сучасної людини

 

 

Розвиток суспільства

не знаходиться ще у настільки блискучому стані,

щоб істина була доступною більшості.

 

Сенека, римський філософ,

політик, поет І ст. н. е.

 

Прибічники тези про відсутність суттєвих відмінностей між свідомостями первісної і сучасної людини аргументують свою точку зору тим, що у кроманйонця, який жив 40 тис. років тому і сучасної людини однакові ендокрани (внутрішні обриси черепу) і відповідно частини мозку відповідальні за мову і символьне мислення. З урахуванням цього, розв’язання суперечки про те, чи різняться свідомістю первісна людина (пітекантроп, неандерталець, кроманйонець) і сучасна людина, сьогодні уявляється таким: морфологічні структури мозку, пов’язані із функціями перцепції та свідомості як виокремлення суттєвого в основному однакові як у кроманьйонця, так і у сучасної людини, вони формувалися дуже повільно; морфологічні структури мозку відображають потенційні можливості свідомості, які розкриваються їх взаємодією з функціями; функціональні ж прояви індивідуальної свідомості відображають суспільну свідомість конкретної епохи і тому різняться.

Так, можна мисленно допустити, що новонароджена дитина кроманйонця, будучи перенесена у наш час, могла б цілком адаптуватись до сучасного життя, і, навпаки, сучасна дитина, будучи перенесена у той час і ставши дорослою, стала б повноцінним кроманйонцем. Однак за рівнями свідомості ніяк не можна порівнювати дорослого кроманйонця і сучасну людину. Тут ми вважаємо за необхідне зазначити наступне. Важливими для нашого розгляду особливостями функціональних проявів свідомості сучасної людини є те, що свідомість проходить складні етапи становлення в онтогенезі, є результатом дії багатьох чинників, зокрема, виховання в широкому розумінні цього поняття. Людина не народжується із свідомістю. Онтогенез повторює у модифікованому вигляді філогенез. Крім того, морфологічні структури досить загадково взаємодіють з функціями, розкриваючи ними свої потенції (про це ще буде мова нижче у контексті задач педагогіки). Програма становлення свідомості розгортається зовсім не так, як генетична програма визрівання біологічного організму. Здійснення цієї програми залежить від зовнішніх впливів соціального оточення. Все відбувається так, наче б то носієм програми становлення індивідуальної свідомості окремої людини є певний зовнішній соціум, суспільна свідомість, наче б то відповідальність за становлення індивідуальної свідомості Природа поклала на суспільство. І це давно відомо психологам. “Ми із форм колективного життя виводимо індивідуальні функції”, – писав Л. Виготський ще в 20-х роках XX ст. і далі: “Розвиток йде не до соціалізації, а до індивідуалізації суспільних функцій (перетворення суспільних відносин в психологічні функції ...” [ Выготский Л.С. Конкретная психология человека // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 1025].

Разом з тим, результати соціалізації нового покоління не є наперед визначеними, становлення індивідуальної свідомості може сповільнюватись і навіть зупинитись: в реальній дійсності, поряд один з одним, мусять спілкуватись, жити в одному соціумі люди, онтогенез яких з різних причин (цілком реальна ситуація!) не здійснився у повному обсязі; ми маємо визнати, що поряд один з одним можуть співіснувати (і мають співіснувати!) “люди різних епох”, в тому числі і “кроманйонці”, “неандертальці” і, навіть, “пітекантропи” з “синантропами”.

Особливої уваги при аналізі суспільної свідомості заслуговують механізми об’єднання елементів у систему – інтегрування людей у спільноти – групи, колективи, організації, соціуми тощо. Тут ми ще раз привертаємо увагу на позицію щодо присутності і співіснування у нашому соціальному оточенні представників різних рівнів людської свідомості в широкому діапазоні – від Мауглі і Чиккотило до Матері Терези і Андрія Сахарова. Якщо ж ми припускаємо існування такої стратифікації рівнів людської свідомості, то маємо відповісти на питання “Як уживається поряд творча особистість – людина XXI століття з “пітекантропами”, які є і ще довго будуть елементами суспільства як наслідок недосконалостей онтогенезу людської свідомості?”.

Відомо, що людей єднає, насамперед, спільність потреби підтримання життєдіяльності. Так люди змушені були дійти згоди щодо норм моралі та права. Крім логіки усвідомленої необхідності, існують інші психологічні механізми, не завжди усвідомлені, які цементують єдність людей, формують необхідну стадність поведінки, зменшуючи відцентрові, хаотичні чи анархічні тенденції. Соціальна психологія вивчає такі психологічні механізми взаємного впливу людей, як то: 1) зараження – позасвідому, мимовільну податливість певним психічним станам (екстази, психози, паніка) шляхом співпереживання, процесу передачі емоційного стану від одної людини (групи) до іншої; успадковане від братів наших менших, у тій чи іншій формі притаманне усім людям (ентузіазм трудовий, запалення бійців на фронті перед і в момент атаки, збудження уболівальників на стадіоні); характеризується проявом високого рівня енергетики; слабо піддається регулюванню свідомістю; 2) наслідування – несвідоме, мимовільне, чи свідоме, довільне, відтворення індивідом рис і зразків певної поведінки, механізм формування групових норм і цінностей; має своїми початками інстинктивні механізми; у людини зустрічається в формі звичаїв, моди, наслідування старших і авторитетних; необхідне для встановлення перших контактів дитини з оточенням, навчання і групової поведінки (колективної діяльності) та ідентифікації себе зі спільнотою; 3) сугестія (навіювання) – персоніфікований емоційно-вольовий вплив однієї людини на іншу, яка сприймає інформацію не шляхом логічних міркувань, а довірою до джерела інформації, котрим можуть виступати авторитети, панівні ідеї, звичаї, забобони тощо; 4) переконання – психічний стан, який виникає як результат інтелектуального впливу, самостійного висновку сприймаючого інформацію; 5) конформізм – свідоме прийняття індивідом поглядів, цінностей та норм поведінки певної соціальної групи під тиском зовнішніх умов і обставин, всупереч власним переконанням, проявляється у схильності уникати самостійних рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприйняття готових стандартів оцінок, поведінки.

Із перелічених механізмів особливого значення науковці надають суггестії і конформізму . Так, антропологи знаходять і у наших далеких предків, вперше у кроманйонців, ті відділи мозку, які відповідальні за суггестію (навіювання) , яка, на думку науковців, “є умовою успішного научіння будь-чому і одною із головних умов того, щоб людиною (і людським суспільством) можна було керувати” [ Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. - С. 45]. Щодо конформізму , варто звернути увагу на таке зауваження Ч. Тейлора: “Сучасне суспільство споживання неодноразово критикували як таке, що має тенденцію до виведення стада конформістів” [ Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2005. - 696 с. - С. 60].

До переліку психологічних механізмів виживання людини у спільнотах можна віднести також і деякі інші якості психіки людини, зокрема хитрість – найдавніше надбання гомінідів, яка в поєднанні з агресивністю чи толерантністю, самовпевненістю чи обережністю, безпринципністю чи принциповістю, тупістю чи інтелектом, емоціями патріотизму чи інтернаціоналізму в залежності від конкретної ситуації дозволяє досягати бажаного.

Іншими механізмами об ’ єднання людей у спільноти можна вважати страх одних перед владою інших або довіру до інших. Страх перед владою успадкований від тваринних предків як “повага” до вожака зграї. Довіра - це давнє, доісторичне досягнення людини, механізм подолання складнощів кооперативної продуктивної діяльності, спільнотної життєдіяльності таким чином, що кожна окрема людина має подолати лише невелику частину цих складнощів, оскільки подолання іншої частини вона довіряє іншій людині. Довіра лежить в основі всякого представлення інтересів, зокрема в обгрунтуванні представницької демократії.

Питання, що розглядається, має дотик і до такої сфери психологічних досліджень як мотивація діяльності. Мотивацію зазвичай визначають як психічний процес перетворення у внутрішні спонукання не тільки потреби та інших внутрішніх впливів, а й впливів зовнішніх. Розрізняють внутрішньо-організовану і зовнішньо-організовану мотивацію (психологічні впливи іззовні на процеси свідомої і несвідомої мотивації). Зовнішні впливи в свою чергу розрізняються як впливи на несвідоме людини і впливи на її свідомість, вони можуть мати різновид зараження, наслідування, навіювання, натяку, прохання, поради, переконання, вимоги і заборони. У зовнішніх впливах часто метою впливів суб’ єкта на об ’ єкт впливу є інтереси першого.

Окрім згаданих вище зараження, наслідування, навіювання, переконання, до зовнішньо-організованої мотивації можна віднести також і прохання, поради, накази, маніпуляції .

Прохання . Демонструється елемент залежності прохача від того, до кого він звертається. У свідомості останнього виникає образ своєї значимості у даній ситуації.

Порада . Пропонується один із варіантів розв ’ язання проблеми. Прийняття варіанту залежить від таких чинників, як безвихідь, до-віра та інших .

Наказ, вимога (примушування) . Для виконання дії недостатньо, щоб задача була суб’ єктом зрозумілою, вона повинна бути ним прийнятою, стати значимою. Прийняття цілі іншого як власної відбувається й у тому випадку, коли у людини сформована внутрішня позиція (соціальна установка) зобов’язальності або ж захисний психологічний механізм уникнення покарання.

Маніпуляція . Приховане від адресата його спонукання до дій для досягнення маніпулятором власних цілей. Сполучає в собі обман з усіма вище перечисленими зовнішніми впливами.

Мотиви дій часто спрямовані на досягнення цілей, які не є достатньо обгрунтованими для самого виконавця. І це зрозуміло, адже людина живе у суб’єктивному світі з великою часткою ілюзій і фіктивних цілей. Тому розкриття структури мотиву означає не що інше, як “залізти в душу” собі чи іншим. Людина зазвичай легко, залюбки дивиться правді в очі тоді, коли вона приємна. Потяг до приємного інстинктивно спонукає обирати хибні цілі. Саме в цьому полягає відповідь на питання “Чому люди так часто обманюються?”.

Зазначимо, не можна однобічно відноситись до того чи іншого механізму соціалізації як негативного чи позитивного. Вони є, насамперед, механізмами згортки елементів у цілісність для здійснення спільної діяльності на рівні колективу, соціуму, суспільства. Саме ці механізми соціалізації, зокрема, конформізм, що за висловом Ч. Тейлора, перетворює людей у стадо, дають змогу співробітничати людям різного рівня свідомості, в тому числі, і людині з високим рівнем теоретичної свідомості, і людині-виконавцю простої репродуктивної роботи з переважно предметно-дійовим мисленням, і, навіть людині, онтогенез якої зупинився на рівні “неандертальця” чи “пітекантропа”. З іншого боку, названі вище психологічні механізми виживання людини у спільнотах є підгрунтям для негативних наслідків, зокрема для такого ганебного явища сучасності як зловмисна маніпуляція свідомістю більшості людського суспільства в інтересах окремих груп.

Ще раз наголошуємо, наявність “пітекантропів” у сучасному суспільстві необхідно визнати нормою. Дійсно, якщо ми погоджуємось із проявами будь-яких стародавніх психічних утворень взагалі у психіці сучасної людини у формі колективного несвідомого чи так званих “напластувань”, то таким же чином маємо визнати їх у проявах свідомості, зокрема . Якщо ми допускаємо можливість призупинення онтогенезу свідомості, то маємо запитати, якому етапу філогенезу відповідає кожна зупинка. Прийнявши до уваги, що згадані вище чисельні механізми адаптації, маскування, соціалізації носіїв різних рівнів свідомості надають широкі можливості їх співіснування і кооперації у практичній діяльності, робимо висновок : у сучасному суспільстві не існує ніяких обставин чи непереборних перешкод, які виключають співіснування “пітекантропа” і сучасної людини . І ми маємо безліч живих прикладів тому. Оглянімось навколо себе уважно, чи не зустрічали ви серед своїх сусідів у місті чи селі таких, вже дорослих, чий запас слів (тезаурус) не перевищує півсотні слів (половина із яких “матірні”); тих, хто живе бідно, але не хоче приймати участі ні в якій суспільнокорисній праці; тих, хто зупиняє вас уранці на півдорозі, коли ви йдите на роботу, і просить у вас 25 коп для опохмелення. Скільки таких у нашому суспільстві – один, два чи п ’ ять відсотків?

 

(Немає нічого дивного і шкідливого для суспільства в тому, що легіони чиновників в Україні після президентських виборів 2004 року поспішили перефарбуватися у помаранчевий колір. А найбільш гнучкі із них змінили голубі шарфи на помаранчеві ще між першим і другим турами голосування (що потім, перед парламентськими виборами 2006 року не завадить їм знову перефарбуватись). Як заявив на засіданні Харківської облради 28.01.05 колишній губернатор Харківщини Євген Кушнарьов, за один день він пережив стільки проявів зради, фарисейства, скільки не було пережито ним за все його попереднє життя. А Президент України Віктор Ющенко в ексклюзиві ТК “Ера” 06.03.06 жалкував про те ж саме, правда, мова йшла не про один день, а про перший рік президенства. Чому ж тут дивуватись? Механізми соціалізації мають діяти і діють! Усвідомлення цих механізмів могло б уберегти політиків від проявів наступної за зрадами ненависті до своїх бувших колег, ненависті і помсти, які потім стають чи не головним смислом їх політичного життя).

 

У зв’язку з порушеним питанням про онтогенез свідомості заслуговує уваги концепція шизофренії відомого американського психіатра Сільвано Ариеті (1914-1981). С. Аріеті показав, що шизофренічне мислення має багато спільного із мисленням міфологічним і характеризується особливою, палеонтологічною логікою мислення, коли фізична причинність заміщується психологічною мотивацією, питання “Чому?” заміщується конкретним “Навіщо?”. Мова йде про те, що шизофреніки суттєво деформують відомі чотири закони формальної логіки – тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатньої підстави, якими більш-менш свідомо чи несвідомо користується сучасна раціональна людина. Цікавим є те, що ці закони формальної логіки в тій чи іншій мірі видозмінює, деформує і будь-яка пересічна сучасна людина. Між шизофренічним (палеонтологічним) і сучасним повсякденним мисленням не існує чіткої межі. Іншими словами, наше повсякденне мислення частково є науковим , частково міфологічним , частково шизофренічним (палеонтологічним). Пропорції є суто індивідуальними. Співставлення теорії С. Аріеті і заперечень К. Леві-Строса щодо відмінностей у свідомості аборигенів і сучасної людини, надає нам можливість глибше оцінити зауваження другого, що і деякі стародавні люди вже володіли формальною (арістотелевою) логікою. Це зовсім не означає, що їх свідомість була тотожною сучасній. Мова повинна йти про пропорції того чи іншого мислення в цілому у суспільстві і про те, як це відображається в індивідуальній свідомості індивіда [ Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії: психо-структуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2].

 

(До класичних прикладів суггестії, конформізму і палеонтологічного мислення можна віднести поведінку підлеглих у владній ієрархії під час виборчої кампанії в Україні 2004 року. Ось один із них. З позачергової наради у районній ланці системи управління освітою одного із міст Кримського півострова повертається директор загальноосвітньої школи і дуже схвильовано повідомляє своїм підлеглим, що тільки-но в Інтернеті оприлюднено звернення одного із кандидатів на посаду Президента до кримських татар, яким обіцяно, за умови їхньої підтримки цього кандидата, вигнати усіх росіян із Криму. Збудження директора миттєво передається підлеглим, у більшості росіянам за національністю. Виникає пропозиція негайно провести необхідну роз ’яснювально-мобілізаційну роботу з учнями школи для впливу на їх батьків. Наступного дня ми спостерігаємо жваве обговорення цієї ж теми дорослим населенням у міському транспорті, зокрема, про ті ж джерела витоку інформації і про факти “роз’яснювально-мобілізаційної” роботи, навіть у початкових класах загальноосвітніх шкіл міста. Зазначимо, усі дійові особи “роз’яснювально-мобілізаційної” роботи мають вищу освіту. На наше зауваження, що в Інтернеті може розміщатись і те, що трапляється у ящиках для сміття, відповідають “Залишайтесь при своїй думці, сьогодні кожен має право на власну думку!”. Звернімо увагу на логіку мислення).

 

Цікаво, що у недавньому минулому і марксистська філософія визнавала наявність різних пропорцій мислення у сучасній суспільній свідомості, але досить своєрідним способом: “...світогляду давногрецьких філософів був притаманний зв’язок зачатків наукового мислення і релігійних, міфологічних фантазій, той же протиречивий зв’язок спостерігається і в буржуазній суспільній свідомості XX ст., але пропорція науки і міфології тепер інша” [ Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М.: Мысль, 1980. - 294 с. - С. 65]. Тут мова йде про те, що “буржуазна суспільна свідомість” ще має такий недолік, а пролетарська свідомість уже ні. Справді, ситуація нагадує ту, що прокоментував геніальний Пушкін у аналогічному випадку, спостерігаючи разом із своїм другом Пущіним з вікна дому суперечку на вулиці двох жінок : ” В чужом глазу ты видишь соломинку, в своем не замечаешь и бревна!” . А ще раніше щодо такої ситуації наставляв Іісус Христос : “Лицеміре! Вийми наперед колоду із свого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок із ока брата твого” [ Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М.: Мысль, 1980. - 294 с. - С. 227].

Особливу роль як засіб інтегрування людей у спільноти відіграє мова. Сказати, що мова – засіб комунікацій – це дуже мало. Мова багатозначна, кожне слово має безліч відтінків смислу і це добре . Проводячи лекцію перед більш-менш чисельною аудиторією з теорії інформації, промовте, наприклад, слово “член” і ви будете вражені розмаїттям емоційних реакцій. Кожен сприймає смисл, виходячи із розмірів свого тезаурусу і власного досвіду смислотворення – найважливіших надбаннь свідомості. Багатозначність мови відображує розмаїття рівнів свідомості сучасної людини. Кожен думає про одне і те ж по різному. При відсутності такого розмаїття смислів мови люди різних рівнів свідомості не були б здатними об’єднуватись у спільноти, їх мови не мали б точок дотику, їм було б дуже важко спілкуватися, так, наприклад, як важко забезпечити стик гострих кінців двох голок.

Повертаючись до питання про компоненти суспільної свідомості з позиції метафоричного бачення бульок свідомості, можна стверджувати, що мова утворює координатний простір кожної бульки індивідуальної чи групової свідомості. Так можна бачити бульки сім’ї, малих виробничих клективів, населенних пунктів (сіл чи міст), соціальних груп тощо. Запитаймо – чому в Україні так багато політичних партій (близько 150)? Тобто, чому так багато дрібних бульок групової (корпоративної) свідомості? Відповідь на поверхні – велика кількість політичних партій – бульок партійної свідомості свідчить (відображає) розірваність, фрагментарність, дріб’язковість суспільної свідомості, відсутність цілісної суспільної свідомості як такої. Отже, сучасна кількість партій- бульок більше 100 – це майже катастрофа політичної свідомості суспільства або ж відображення її первісного стану. Послухайте трансляцію 2-3-х засідань Верховної Ради України поспіль, особливо у п ’ ятницю, в останній день пленарного тижня перед уікендом, і ви неодмінно переконаєтесь у цьому. І тут немає нічого дивного: українці набагато пізніше за інші народи “вийшли із лісу”, Україна досі не мала державності, комуністичний (“волюнтаристський”) екперимент деформував суспільну свідомість, порушивши пропорції між біологічним і соціальним, можливим і бажаним, відображенням і волею , то де ж взятись розвиненій суспільній свідомості у молодій незалежній державі.

 

 

4.3. Стратифікація суспільної свідомості як факт.

Емоційно-вольова регуляція як механізм єднання спільнот

 

Зазначимо, що спільна діяльність людей забезпечується не лише інтегрованою свідомістю як пасивним відображенням (рефлексією), не лише психологічними механізмами єднання, такими, як зараження, наслідування, навіювання, комформізм, переконання, а й цілеспрямованою вольовою регуляцією, владним (дисциплінарним) примусом. Сучасник може мати свідомість на рівні пітекантропа чи людини Нового часу, підкорятись тим чи іншим впливам групової суспільної свідомості, мати еклетичний набір теоретичних знань і водночас мати окремі емоційно-вольові якості низького чи дуже високого рівня розвитку. Розмаїття рівнів свідомості маємо доповнити розмаїттям емоційно-вольових якостей. Ми зустрічаємо носіїв такого розмаїття на кожному кроці як в історії, так і в сучасності, зокрема, у державних органах управління. А деякі з них завдяки мімікрії та агресивно-вольовим якостям стають, навіть, вищими керівниками держави. Так газети повідомляють, що глава одної із сучасних африканських країн мав слабкість до канібалізму, а у багатьох інших країнах ще й досі одні усувають інших, неслухняних підданих та неугодних суперників, фізично без суду і слідства, або ж під прикриттям суду. Немало сучасних керманичів майстерно користуються хитрістю – одним із найперших пластів свідомості гомінідів. Так дехто “мочить” одну частину народу, щоб викликати агресивні об’єднавчі емоції іншої (пам’ятаймо про мортідо ), більшої частини і тим гарантувати собі чергове обрання на найвищу посаду в державі, не думаючи про віддалені наслідки. (І вже через декілька років після початку “мочіння” ЗМІ повідомляють про чисельні “немотивовані” вбивства “бритоголовими” на своїй території студентів-іноземців з іншими обрисами обличчя). А як визначити і оцінити свідомість Леніна, Гітлера, Сталіна – вождів тоталітарних режимів, їх шанувальника і послідовника Пол Пота із Кампучії та більш дрібних “носіїв державної влади”, Суслова, Брежнєва тощо? Припущення про стратифікацію суспільної свідомості та розмаїття успадкованих від братів наших молодших агресивно-вольових потенцій дозволяє зрозуміти це. Так, підвалини революційної теорії удосконалення суспільства розробляють у муках і сумнівах творчості, часто фрагментарно, зазвичай, кращі уми свого часу, піонери еволюції теоретичної свідомості, її вищого рівня. Вони створюють передумови збурення побутової свідомості мільйонів її носіїв. Виконавцями ж перебудовчих планів часто стають агресивно-вольові ініціативні “пітекантропи”, які завжди у надлишку є поряд, з сильною, але переважно несвідомою (мимовільною) чи напівсвідомою (шизофренічною) вольовою регуляцією, які часто носять в собі комплекси неповноцінності (див. психоаналіз), наслідки родових травм (див. Грофа) чи криз дитинства (див. Титаренко), чи хронічних хвороб (див. т/ф “Красна площа” на ТК “1+1” у грудні 2005 року про членів савнозвісного Політбюро КПРС), і які не мають ні в чому інтелектуальних сумнівів. У зв’язку з цим, на думку спадають запитання – чому Володимир Ульянов-Ленін так погано вивчав філософію – Локка, зокрема, його думки про розподіл влади у суспільстві, та Гегеля, зокрема, ту частину його “Філософії права”, де йдеться про громадянське суспільство, і чому так не любив нерішучу інтелігенцію, яка часто сумнівається, висловлювався на її адресу не тільки презирливо, а й навіть нецензурно. Чому кращих представників інтелігенції більшовики посадили у 1922 році на пароход і відправили в еміграцію, позбавивши їх Батьківщини? Чому органи НКВД в СРСР планово убивали в 30-х роках XX століття сотні тисяч своїх співвітчизників без суду?

Результатами “матеріалізованої революції свідомості”, як свідчить історія, користуються ще інші особини, віддалені як від початкових пошуків ідей, так і від процесу їх реалізації, назвемо їх хитрими “кроманьйонцями”. Отже, маємо визнати суперечливу природу людини сучасності – носія нашарувань свідомостей різних попередніх епох, наслідок недосконалостей онтогенезу індивідуальної свідомості та володаря різної напівсвідомої емоційно-вольової енергетики.

З огляду на різні пропорції часток наукової, ідеологічної, класової, кланової, релігійної, міфологічної, палеонтологічної (шизофренічної) свідомостей, з огляду на вольову регуляцію як елемент активної свідомості та на діючі механізми соціалізації – конформізму, сугестії, зараження, маскування, мімікрії, нівелювання, усереднення, пристосування тощо, маємо визнати наявність великої стратифікації суспільної свідомості. Стратифікація суспільної свідомості мала місце в історії завжди і в значній мірі визначалась майновим становищем людини. Згадаймо землеробів і жреців стародавнього Єгипту, касти стародавньої та середньовічної Індії, аристократів і простолюдинів середньовічної Європи, бидло і ляхів у Речі Посполитій, класи і прошарки капіталістичного суспільства, номенклатуру і “просту радянську людину”, начальників і підлеглих (“я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак”), “нових” підприємців та “лохів” у сучасній Україні. Так Ч. Тейлор, досліджуючи еволюцію моральної свідомості в минулі часи, нагадує: ”був жах перед безладом: соціальним безладом, в якому неприборкана дрібна шляхта й злидарі без роду-племені й без роботи, шахраї та волоцюги становлять постійну загрозу суспільному мирові; перед безладом всередині самої людини (курсив і підкреслено нами. – А.П. ), коли хіть і сила узвичаєної нестриманості зводять нанівець упорядкованість та усталеність життя; а також перед пов’язаністю між двома безладами й тим як вони підживлюють одне одного” [ Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2005. - 696 с. - С. 300]. А ще раніше Плутарх писав про золотий час афінської демократії у V ст. до Р.Х. та її найвидатнішого представника, легендарного Перікла так : “Роздачею грошей на видовища... і різними допомогами Перікл підкупив народну масу і став користуватися нею...” [ Плутарх. Перикл / Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Том. 1. Пер. с древнегреч. - М. : Правда, 1990. - 592 с.] . Перікл же усьому цьому, як пише Плутарх, навчився у свого попередника Кімона. Що змінилося з того часу? Чи не користуються наші вітчизняні “перікли”, “кімони” і “ черновецькі ” тими ж методами на початку XXI ст.? Питання риторичне, адже вони час від часу звинувачують у цьому одне одного. В Новий час вона (стратифікація суспільної свідомості) не зникла, а лише відійшла у тінь, не так різко окреслена у межах одної території, пов’язується не стільки з походженням та майновим становищем, скільки з умовами онтогенезу взагалі, і, на відміну від попередніх епох, є більш різноманітною і замаскованою. Цьому також сприяє концепція моральної автономії людини, що є панівною у сучасному суспільстві необмеженого товарного споживання.

Переконливим прикладом наявності у сучасному суспільстві України великої стратифікації рівнів розвитку індивідуальної свідомості, зокрема, різних пропорцій мислення від наукового до палеонтологічного (шизофренічного) є висловлювання представників народу на засіданнях Верховної Ради. Так при обговоренні питання про чергову заміну з ініціативи Президента одного Прем’р-міністра іншим (у 2001 році) один із депутатів озвучив такий собі “висновок”: за останні десятиліття в Україні обміліли та пересохли тисячі малих річок, тож Прем’ра безумовно треба замінити. Про яку логіку може йти мова, якщо прийняти до уваги, що середній “вік” Прем ’ єра у незалежній Україні не тягне і на півтора роки?

Завершуючи розгляд питання про стратифікацію суспільної свідомості, ми краще розуміємо слова видатного політика Заходу У. Черчіля про те, що він ніколи не був і не є прихильником демократії, але, на жаль, у сучасному світі нема кращої форми правління. І дійсно, як знайти “золоту середину” способів єднання носіїв стратифікованої свідомості від “аристократів людського духу” до “бидла” та “лохів”, які завжди є частиною народу, тобто частиною нас самих. Що краще? – відкрита силова (тоталітаризм) чи утаємничена маніпуляція одними (меншістю) свідомістю та волею інших (більшості) чи відкрите і законне підкорення меншості волі більшості (демократія) ?

Можливо суспільство на всіх попередніх етапах еволюції найбільше потребувало саме розмаїття рівнів свідомості і вольової регуляції. Є думки, що це забезпечує суспільству необхідну стабільність і стійкість. “Суспільство не може бути із одних геніїв ... хтось має виконувати і інші функції... в силу нерівномірності, відмінностей в рівнях онтогенетичної реалізації суспільство неоднорідне (що і забезпечує йому стійкість). Природа теж наче б то “підіграє” суспільству – можливості онтогенетичної реалізації різні у окремих індивідуумів (як від народження, так і від умов життя, соціалізації). Видимо, у цьому є глибокий, невідомий нам смисл” [ Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с. - С. 143 ] . Так, суспільство на пострадянських просторах після епохального “комуністичного експерименту” змушено було віддати загальнодержавну власність на пограбуванням вольовим “пітекантропам” із своїх рядів, щоб хоч якось включити інстинктивні механізми самозбереження та стимуляції виробничих сил усього суспільства. Кількість новоспечених мільйонерів на душу населення, яка перевищує показники цивілізованої Західної Європи, є законною тимчасовою платою за робочі місця і уникнення голодування більшості членів суспільства. Видимо, у цьому є глибокий, не дуже очевидний нам смисл – “знаємо менше, ніж можемо”. Не біда, що у нас з ’ явились олігархи, погане те, що вони не оподатковуються прогресивно і ховають свої прибутки у офшорах.

Відому тезу “Можемо більше, ніж знаємо” можна уточнити так: звичайно, у сучасному суспільстві є люди, які знають більше, ніж можуть, однак чисельно переважають ті, хто може більше, ніж знає. Чому ініціатива на боці других? Питання не просте і пов’язане із співвідношенням свідомості як пасивного відображення і вольової регуляції як компоненти активної перетворюючої свідомості. Маємо визнати певну відокремленість свідомості як відображення найсуттєвішого від механізмів вольової регуляції, які лише частково підконтрольні свідомості. На даному етапі еволюції сумарна вольова енергія значно перевищує можливості її розумної регуляції. Очевидно, хитрість і вольова регуляція є більш ранніми продуктами еволюції людини, більш глибоко укорінені у її психіці і тому часто домінують над тією частиною свідомості, що є пасивним правильним відображенням. То ким є сучасна людина? Homo faber , Homo ludens, Homo economicus, Homo sociologicus, Homo mensura , Homo emotional чи Homo sapiens ?

Є й інші чинники, які слід брати до уваги, коли ми намагаємося аналізувати співвідношення розуму і волі. Це недосконалість людського мислення взагалі і рефлективність зворотніх зв ’ язків при взаємодії людей у суспільстві (до цього питання ми повернемося у наступних розділах).

Говорячи про суперечливу, двоїсту природу людини, ми ілюструємо це стверджування прикладами крайнощів людської поведінки. Вона ж, ця поведінка, дуже і дуже різноманітна. Завершуючи тему про багатовимірність свідомості людини, маємо ще раз запитати – “Чи розподілена суперечливість і двоїстість людини в спільнотах людей так, що одні є поганими, а інші хорошими? Чи в кожній людині є те і те?” Правильною відповіддю очевидно є така : у кожної людини в зародку є і перше, і друге. Однак, в процесі становлення людини в онтогенезі одне приборкується, ховається, зменшується, інше зростає, розвивається і квітне.

***

Отже, розглянувши свідомість як сукупність елементів, зв’язків, відношень і функцій та відповідаючи на питання, що є власне свідомістю – самосвідомість людини чи суспільна свідомість, ми переконуємось в необхідності згоди дослідників – вважати вищою формою свідомості саме суспільну свідомість, а не її елемент – індивідуальну свідомість чи самосвідомість. Ми не знаємо напевне, з математичною точністю, як складові елементи утворюють емерджентні властивості системи вищого порядку – суспільної свідомості. Однак, чи потрібно нам знати взагалі кількісні виміри взаємозалежності, взаємодії складових суспільної свідомості, взаємодії частин і цілого надскладної системи? Вважаємо, що це не є можливим і не є актуальним. (Хоча прийнято вважати науковим знанням редукцію складного до рівня простих елементів). Знати тенденції у якісному вимірі – то вже не мало. Отже, рівень розвитку суспільної свідомості визначається рівнями розвитку складових – індивідуальної свідомості людей і навпаки, індивідуальна свідомість відображає суспільну як частина ціле і, більше того, суспільна свідомість “відповідальна” за онтогенез індивідуальної свідомості.

Насамкінець приведемо висловлювання видатного російського мислителя-богослова кн. Є. Трубецького із його праці “Смисл життя” про співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості, яке підтверджує, що викладені нами тут думки не є якоюсь новою знахідкою, а є, як часто буває, “забутим старим”: “Заглиблюючись у мою індивідуальну свідомість, здійснюючи вимогу “пізнай самого себе”, – я знайду в основі всякого мого уявлення і думки іншу свідомість, яка передує моїй і більше моєї, – свідомість, співпадаючу з істиною, вселенську і всеосяжну. По відношенню до неї будь-яка обмежена людська свідомість – невеликий і короткий уривок. Свідомість людського індивіда неминуче фрагментарна: щоб зняти цю індивідуальну межу, щоб прочитати мої уривчасті переживання у контексті всеєдиної істини, необхідно доповнити мою свідомість свідомістю соборною: щоб піднятися думкою над облудливими переживаннями моєї індивідуальної психіки, необхідно вступити в діалог з іншими: бо всеєдина свідомість, яка підноситься над усіма усвідомлюючими і мислячими суб’єктами, є те, що об’єднує усіх” [ Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. - М.: ООО “Идательство АСТ”, 2003. – 396 с. - С. 170].

Свідомість індивідуальна і свідомість спільнот, суспільста не є пасивним відображенням навколишньої дійсності. Вона пов’язана в тій чи іншій мірі з вольовою регуляцією діяльності. Що є воля людини, воля спільноти і воля суспільства, чим вони різняться і як пов’язані зі свідомістю? – в цьому належить розібратися глибше. Вочевидь, воля пов’язана з енергетикою дії і має підкорятись свідомості в більшій мірі, аніж інстинктам. Це, стосується, насамперед, волі суспільства і свідомості суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 4 :

 

1. Які елементи можна виокремити у проявах індивідуальної та суспільної свідомості?

2. Що сказав Сенека про спроможність людей сучасного йому суспільства пізнавати істини?

3. Чим різняться свідомості первісної людини (кроманйонця) і сучасної людини?

4. Чи можна мисленно допустити, що новонароджена дитина кроманйонця, будучи перенесена у наш час, могла б цілком адаптуватись до сучасного життя, і, навпаки, сучасна дитина, будучи перенесена у той час і ставши дорослою, стала б повноцінним кроманьйонцем?

5. В чому полягають відмінності процесів становлення свідомості в онтогенезі від процесу реалізації генетичної програми визрівання біологічного організму?

6. Чи можемо ми у повсякденному житті зустрічати “людей різних епох”, в тому числі “кроманйонців”, “неандертальців”, “пітекантропів”? Поясніть свою думку.

7. Назвіть відомі вам механізми об’єднання, інтегрування людей у спільноти – групи, колективи, організації, соціуми тощо.

8. Прокоментуйте висловлювання Ч. Тейлора “Сучасне суспільство споживання неодноразово критикували як таке, що має тенденцію до виведення стада конформістів”.

9. Чи існує чітка межа між шизофренічним (палеонтологічним) і сучасним повсякденним мисленням?

10. Прокоментуйте явище багатозначності мови як комунікативного засобу інтеграції людей у спільноти.

11. Про який стан суспільної свідомості свідчить наявність в Україні близько 150 зареєстрованих Мінюстом політичних партій?

12. Які механізми інтеграції людей у спільноти – несвідомі чи свідомі – переважають у наш час?

13. Окресліть масштаби і загрози маніпуляцій свідомістю людини у наш час.

14. Обгрунтуйте чи заперечте факт стратифікації спільнотної свідомості у наш час.

15. Якщо стратифікація спільнотної свідомості є фактом, то корисна вона чи шкідлива на даному етапі еволюції людства?

16. Що ви можете повідомити про емоційно-вольову регуляція як механізм єднання спільнот?

17. В силу яких причин Верховна Рада України може слугувати найяскравішим прикладом стратифікації спільнотної свідомості?

18. Відтворіть висловлювання видатного російського мислителя-богослова кн. Є. Трубецького про співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості.

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 5

 

Що є людина? Еволюція поглядів на людину

впродовж історичних часів

 

 

Легше догодити слухачам,

говорячи про природу богів, аніж людей.

 

Платон,

грецький філософ, V - IV ст. до н.е

 

Залишається незрозумілим, що ж таке людина...

 

М. Бердяєв, філософ XX ст.

 

Ми – істоти із внутрішньою глибиною,

із почасти недослідженим і темним внутрішнім змістом.

...Звичайно, такий погляд не оригінальний.

Численні історики, антропологи та інші дослідники

вважають його майже трюїзмом.

А проте, звичайній необізнаній людині,

яка живе в кожному із нас, важко в це повірити.

 

Ч. Тейлор, “Джерела себе”, с. 155

 

 

5.1. Людина як вінець творіння Природи

 

“ Людина є мірилом усіх речей” – стверджував давньогрецький філософ Протагор. “Пізнай самого себе” – як гасло часто проголошували давньогрецькі філософи, і це завдання залишається актуальним і не вирішеним ще й досі. Людина є мікрокосм – стверджують філософи, підкреслюючи невичерпність природи людини.

Можна вважати, що першою відповіддю на питання “Що є людина?” було розрізнення тіла і душі. Ще первісні люди дішли висновку, мислення є діяльністю не їх тіла, а душі, яка мешкає в цьому тілі і може покидати його. Потім виникла ідея локалізації душі. Вже Платон вважав, що головний мозок є тимчасовим вмістилищем безсмертної душі. Перші спроби поставити питання, яким чином душа діє на матеріальні предмети, приписують Арістотелю (384-322 до н.е.) і, майже через 2000 років, Рене Декарту (1596-1650). На той час вважалось, що душа не тільки безсмертна, але й не має протяжності, тобто просторових розмірів. Постало питання, як може непротяжна душа щось чинити з протяжними матеріальними тілами?

Декарт загострив питання “Що таке людина?”, створивши прірву між res cogitans i res extensa , двома субстанціями – мислячою і фізичною як незалежними началами і тому ні він сам, ні його послідовники не змогли знайти відповідь на поставлене питання. Його вислів “Мислю – значить існую” формує статус людини як розумної, в потенції – необмежено розумної.

Давид Юм (1711-1776) розпочинає свій “Трактат про людську природу” з розрізнення того, що сприймається п’ятьма органами почуттів, і того, що є продуктами мислення, і далі обгрунтовує єдину можливість і обмеженість “причинного” походження “ідей” мислення із почуттів. Так виник скептицизм відносно проголошеної Декартом могутності раціоналізму.

І. Кант, якого за його власним висловом, “Юм пробудив від догматичного сну”, першим здійснив продуктивну спробу визначити границі людського розуму, ввівши у розгляд поняття трансцендентального (того, що може бути пізнано) і трансцендентного (того, що недоступне пізнанню), розділивши трансцендентальне на таке, що дається “аналітичними” або “синтетичними” (на основі досвіду) судженнями. Останні можуть бути апріорними, яким чином - відповідь дає основна праця Канта “Критика чистого розуму”.

Що є людина? “Для Гегеля – логічний об’єкт, завжди свідомість чи самосвідомість. Для Павлова – сома, організм. Для нас – соціальна особистість = сукупність суспільних відносин ...“ – такі зауваження ми читаємо на сторінках рукопису одного із класиків вітчизняної психології Л. Виготського, який сам розділяв позицію класиків марксизму-ленінізму про людину як сукупність суспільних відносин [ Выготский Л.С. Конкретная психология человека // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 1028].

На початку нашої розвідки ми усвідомлюємо, що кожен із дослідників людини наголошував на її окремих проявах, тих проявах, що з тих чи інших причин знаходились більше у його полі зору. Можливо повної відповіді на питання “Що таке людина?” поки що й не може бути, оскільки Природа все ще продовжує творити людину.

З точки зору концепцій сучасної науки, зокрема методології системного бачення, людина і суспільство є найскладнішими матеріальними утвореннями (утвореними із матерії – лат . materia ) Природи, етапом її еволюції. Людина – елемент суспільства. Суспільство – матеріальне утворення, організм, який живе вічно. Людина – клітина цього організму, якій з точки зору Всесвіту (чи абсолютної ідеї – у термінології Гегеля) не обов’язково жити вічно, важливіше бути пластичною, різноманітною, змінною.

Людина як клітина, як елемент тільки-но народжуваного суспільства має безліч своїх локальних, часткових цілей та їх проявів. І це зрозуміло з позицій системного бачення еволюції. Ці цілі мають бути у гармонії з цілями системи вищого порядку, у гармонії з Метою Природи. Пізнати людину – означає усвідомити її місце у еволюції Природи, означає усвідомити композицію локальних цілей людини як Мету Природи. Без усвідомлення локальних цілей людини як цілей забезпечення надсистемної Мети Природи (Всесвіту) пізнання людини не є можливим – таке твердження випливає як наслідок із відомих метатеорем австрійського математика Геделя (1931) про неповноту.

Що є людина і суспільство як елемент і етап еволюції Природи? Що ми позначаємо поняттям Бог? Сучасна наука на початку третього тисячоліття може дати більш чіткі відповіді на ці актуальні питання, хоча, можливо, і не остаточні.

 

 

5.2. Філософія стародавнього світу про природу людини.

Що змінилося з того часу?

 

Знайомлячись зі світоглядом сучасних і стародавніх мислителів, ми дивуємось тим паралелям і тотожностям, які знаходимо у стародавніх Греції і Індії та Китаї. Чи не занадто часто мова йде про однакове? Це факт, який може бути предметом окремого дослідження. Мабуть праві ті дослідники, які стверджують, що усі закономірності природи (включно суспільства) людина має спочатку у відчуттях і сприйнятті, зберігає їх у несвідомому, передаючи із покоління в покоління, а потім споглядає і аналізує свідомістю.

Так, вже мудрого стародавнього китайця особливо хвилює те, з чим він постійно стикається, – проблема зла. Звідки воно? Хто його винуватець? Бог чи людина? І чому зло терплять більшою частиною невинні? Невідомий автор одного із поетичних творів, що увійшли до “Ші-цзін” (Книги пісень), складеної ще задовго до оформлення у VI - IV століттях до н. е. конфуціанства, запитує Небо: “Нехай ті, хто зле здійснив, за зле своє несуть відповідальність. А хто ні в чому не провинен – за що вони в пучині бід?”. Далі філософ розмірковує про те, що людина повністю залежна від всемогутнього Неба, значить джерело зла – Небо. Але ж бог-Небо не може бути всемогутнім, благостним і злим одночасно. Так бентежна, давньокитайська світоглядно-моральна свідомість змушена погодитись на тезу, що взагалі “все залежить від людей” [ Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981. - 374 с. - С . 30 ] .

“ Людина за своєю природою зла... Людина народжується з бажанням наживи... Людина народжується завистливою... Коли людина ввічлива і поступлива, це протирічить її природі” – ці висловлювання відносять до домінанти оригінальності Сюнь-цзи, давньокитайського філософа, IV - III століття до н. е., одного із трьох основоположників конфуціанства – Кун Фу-цзи, Мен-цзи, Сюнь-цзи [ Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000. – 448 с. - С . 163 ] . Головна праця філософа “Сюнь-цзи” була відредагована його послідовниками у I ст. до н. е. і такою дійшла до нашого часу, переведена на інші мови.

Заслуговують уваги сучасника давні пояснення китайського філософа щодо виникнення суспільства: “ ...людина від народження має бажання; коли ці бажання не задовольняються, неминуче виникає прагнення досягти їх задовольняння; коли в цьому прагненні людина не знає границь і обмежень, неминуче виникає суперництво; коли виникає суперництво - це приводить до смути, а смута приводить до зубожіння. ...Довершеномудрі після тривалих роздумів та вивчення дій людей ввели норми ритуалу й поняття почуття обов’язку ... після того як народились ритуал і обов’язок, були відпрацьовані закони (курсив наш. – А.П. )”. Так було досягнуто “того, щоб бажання не перевершували можливості речей їх задовольняння...“. В іншому місці свого трактату філософ запитує – завдяки чому людина примушує служити собі бика і коня, які перевершують її у своїх здібностях? – і відповідає: “завдяки здатності людей жити спільно, в той час як бик і кінь не володіють цією здатністю”. Далі філософ пояснює, що люди можуть жити спільно завдяки розподілу обов’язків , а розподіл обов’язків, у свою чергу, став можливим завдяки почуттю обов’язку. Сюн-цзи посилається на ще давнішу “Шу-цзин”: “Щоб досягнути рівності, необхідна нерівність” [там само; с. 167-175]. Остання думка є вельми утішливою для сучасного українця у наш теперішній час злочинного роздержавлення загальнонародної власності, чи не так! Заспокоймось, нерівність необхідна, тому що неминуча!

Буддизм, що виник у стародавній Індії ( VI - V ст. до н. е.), також стурбований і опікується злою природою людини, повернувшись до цієї проблеми іншим боком і сформулювавши чотири “благородні істини”: 1) життя є страждання, зокрема, незадовольняння бажань – страждання; 2) джерела страждань - жадоба,..., жадоба...; 3) якщо страждання мають джерела (причину), то припинення страждань є можливим – це знищення, відмова, відкидання, усунення, оставляння жадоби; 4) шлях, що веде до звільнення від страждань, є шляхом до нірвани (спасіння душі ще за життя) – своєрідного психічного стану [Чанышев; с. 78].

Перенесімось до Стародавнього Риму на зламі тисячоліть. Сенека Луцій Анней Молодший (І ст. до н. е. - І ст. н. е.), філософ, політик, поет, вражає різноплановістю суджень. Погляд його розуму не міг пройти і мимо природи людини : “Очікуй кожен день якоїсь біди від людей... Грім гримить напередодні бурі. Будівлі попереджають про свою руйнацію тріском. Дим віщує пожежу. Загроза з боку людей підкрадається неочікувано, і чим вона більша, тим ретельніше приховується. Ми помиляємося, коли віримо виразу обличчя людей, котрі наближаються до нас. У них тільки зовнішність людей : в душі ж вони звірі. ...Ми маємо винести над собою один і той же вирок : ми злі, були злі і будемо злими” [цит.: Таранов ; с. 243 ] .

Перенесімо свій погляд читача на дві тисячі років уперед від Сюн-цзи і Сенеки Молодшого. Кількість філософів зросла у тисячі разів. Читаємо працю Фердинанда Тьоніса (1855-1936) “Спільнота та суспільство”, де робиться спроба сучасної розробки типології суспільного життя; або ж читаймо “Агресію” Конрада Лоренца, етолога-спеціаліста з поведінки тварин, лауреата Нобелівської премії, де досліджується, зокрема, виникнення ритуалу та його значення (згадаймо висловлювання китайського філософа Сюн-цзи щодо ритуалу) для формування спільнот у тваринному світі. Чи далеко сучасні автори відійшли від стародавніх мудреців? Будь-яка відповідь на це запитання буде містити в собі відносне твердження. Можна навести десятки і сотні прикладів, коли сучасні дослідники звертаються за підтримкою до ідей стародавніх мислителів чи висвітлюють їх новими словами за нових обставин. Зокрема, можна знайти давні витоки ідей А. Шопенгауера (1788-1860), Ф. Ніцше (1844-1900) та З. Фрейда (1856-1939), авторів найбільш сенсаційних вчень про природу людини у XIX і на початку XX ст. Тож вони не були вийнятком, не були цілком першими, хто так глибоко зрозумів природу людини.

 

 

 

 

 

5.3. Християнська релігія про грішну людину

 

Доктрина про гріховність людини від народження є осердям християнського вчення. Що ж є гріхом? Це не що інше як зло, відсутність добра. Як позбутися гріха? Якими мають бути зусилля людини і яка участь Бога? Над цими питаннями “у муках творчості” трудилися отці Церкви на протязі століть.

Великий Гегель, досліджуючи взаємозв’язок свободи, волі і права, пише: “Християнське вчення, згідно з яким людина від природи зла, вище іншого вчення, яке визнає її від природи доброю; в його філософському тлумаченні християнське вчення слід розуміти так...”. Далі Гегель пояснює, що людина народжується із відомими, тваринними природніми імпульсами. Це її безпосередній і некультурний стан, у якому вона як наділена розумом не повинна бути і від якого повинна звільнитися. Процес опанування природними імпульсами за допомогою розуму є набуттям духу, унаслідок чого людина стає свободною. Звісно, все це відбувається за участю Бога чи Церкви. “У цьому полягає смисл вчення про первородний гріх, без якого, – пише Гегель, – християнство не було б релігією свободи” [ Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С . 82 ] .

 

 

5.4. Макіавеллі про природу людини в епоху Відродження

Що змінилось з того часу?

 

Щоб не попасти в ад,

необхідно ретельно вивчити дорогу,

що веде туди.

 

Н. Макіавеллі

 

Погляд на світ, який пов’язують з Новим часом зародився в Італії і пов’язується з інтелектуальним Відродженням в XV столітті. В той час на території Італії було безліч дрібних князівств і п ’ ять порівняно великих держав, як то : Мілан, Венеція, Флоренція, Папська область і Неаполь. Найбільш цивілізованим містом світу і головним джерелом Відродження була Флоренція. Містом правив рід Медичі. Вони вміли збагачувати Флоренцію і самих себе. Саме з Флоренцією пов’язані усі великі імена в тогочасній літнратурі, а також ранні і деякі із пізніших великих імен в мистецтві.

Відродження було необхідною передумовою продуктивного XVII століття. Воно насамперед зруйнувало схоластичну систему, яка на той час вже виконувала функцію інтелектуальної гамівної сорочки. Цьому сприяло падіння Візантії і перенесення пам’яток античної культури, що уціліли, із Константинополя до Флоренції. Відродження відродило Платона, сприяло ознайомленню з античною філософією за першоджерелами і надало можливість бажаючим вибирати між Платоном і Арістотелем. Віднині розумову діяльність уявляли не як роздуми в умовах монастирської самітності, метою яких є пошук і збереження раз і назавжди одної єдиної істини, а захоплюючу громадську публічну діяльність. Відродження було не масовим всенародним рухом, а рухом нечисельної групи вчених і художників, говорячи сучасною мовою – дисидентів. Ім покровительствували багаті і щедрі патрони (цим їх становище відрізнялось від сучасних дисидентів). Справедливості ради слід відзначити, що першим результатом звільнення людей від Церкви стала не здатність мислити раціонально, а їх готовність сприйняти будь-яку античну нісенітницю. Захоплення астрологією і магією стало ознакою вільнодумства. Не менш згубним були і перші результати чергового звільнення у моральній сфері. Старі правила моралі втратили будь-яку повагу, а нові ще не прийшли. Істинна природа людини миттєво вийшла назовні. “Коли кардинали отримуваля запрошення на обід з нагоди коронації папи, з остраху бути отруєними вони з ’ являлись зі своїм власним вином і своїм власним виночерпієм” [ Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С . 596 ] .

Видатним мислителем Відродження по праву називають Нікколо Макіавеллі (1467-1527). Дехто із тих, хто знайомий з його твором, при згадці його імені відчуває жах. Однак традиційне лихослів’я, яке невід’ємне від Макіавеллі, зобов’язане обуренню лицемірів, які ненавидять відверте зізнання у скоєнні зла. Його політична філософія базується на його власному політичному досвіді і ставить за мету показати засоби для досягнення цілей. Хто б не звертався до Відродження, його історії і значення, не може оминути Макіавеллі. Типовими є такі назви результатів їх досліджень: “Макіавеллі – антихрист”, Макіавеллі – революціонер”. Б. Рассел називає позицію Макіавеллі “інтелектуальною чесністю у питаннях, які торкаються політичної нечесності” [там само; с. 597]. Вважається, що Макіавеллі першим розділив політику і мораль [ Юсим М.А. Этика Макиавелли. - М.: Наука, 1990. - 158 с. - С. 4]. Самий знаменитий його твір “Государ” (1513), де на основі досвіду історії і сучасних йому подій розкривається питання про те, як здобувається влада, як вона утримується і як втрачається.

Захоплення мистецтвом і справами, завдяки яким набувається слава, захоплення спритністю досягло в епоху Відродження набагато більших розмірів, ніж у попередні чи наступні століття. Макіавеллі захоплювався своїм героєм Чезаре Борджа, сином не менш легендарного своїм віроломством папи Олександра VI , не за підлі цілі, які той ставив перед собою, а тільки за те мистецтво, з яким він їх досягав.

У “Государі” відверто відкидається загальноприйнята мораль, коли мова йде про поведінку правителів. Правитель загине, коли він буде милостивим ; він повинен бути хитрим як лис, і лютим як лев. Одна із глав ( XVIII ) названа “Як князі мають дотримуватись свого слова”. Тут ми узнаємо, що вони мають дотримуватись свого слова тільки у тому випадку, якщо це вигідно. При необхідності князь повинен бути віроломним.

“ Однак необхідно вміти добре приховати в собі цю лисячу істоту і бути великим облудником і лицеміром: адже люди такі прості і так підкоряються необхідності даної хвилини, що хто обдурює, завжди знайде такого, котрий дасть себе обійти. Про один недавній приклад я не хочу змовчати. Олександр VI ніколи нічого іншого не робив, як тільки обдурював людей, ніколи ні про що інше не думав і завжди знаходив кого-небудь, з ким можна було б це учинити. Ніколи не було людини, яка переконувала б з більшою силою, стверджувала б що-небудь з більшими клятвами і менше їх дотримувалась; однак йому завжди удавались будь-які обмани, тому що він добре знав світ з цього боку. Таким чином, нема необхідності князю володіти усіма описаними вище чеснотами, але непремінно має увижатися, що він ними наділений” ( цит. : [ Рассел ; с. 602 ] ).

Не менш важливими, ніж етичні аморальні доктрини “Государя”, є політичні погляди Макіавеллі щодо державного устрою. За висловом Б. Рассела, під більшою частиною книги “Роздуми” міг би підписатися і ліберал XVIII століття. Згідно з Макіавеллі, конституція держави повинна надавати частину в управлінні і государям, і знаті, і народу : “Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну”. Макіавеллі повсюдно вживає слово “свобода” як таке, що позначає щось дорогоцінне. Макіавеллі вважав, що народ у своїй сукупності умніший і постійніший государів, всупереч думці більшості інших авторів. Поговірка “Глас народу – глас Божий” була тоді вже уживаною. Любов до “свободи” і теорія контролю і рівноваги були запозичені Відродженням від античності, а Новим часом – в основному від Відродження, хоча частково і безпосередньо від античності [Рассел; с. 603].

Згідно з Макіавеллі, політичні питання в кінці кінців зводяться до питання про силу. Часто сила залежить від громадської думки, а громадська думка в свою чергу – від пропаганди ; правда також і те, що в пропаганді вигідно здаватись доброчеснішим за свого противника. Бувають такі періоди хаосу, коли успіх нерідко супутній закінченим негідникам. Такі часи характеризуються швидким зростанням цинізму, спонукаючому людей прощати все, що завгодно, лише б це було вигідним. Але навіть у такі часи, як заявляє сам Макіавеллі, бажано поставати у личині доброчесності перед темним, неосвіченим народом.

“ Можливо, нашому часу знову дано краще оцінити Макіавеллі, бо деякі із найбільш знаменитих успіхів нашого часу були досягнуті методами, які не поступаються підлістю будь-яким методам, які застосовувались в Италії Відродження. ...Світ став схожим на світ Макіавеллі більше, ніж він був дійсно у його часи”, – так висловлювався Б. Рассел у свій час, це ж саме ми можемо повторити і в умовах сьогодення України, – “і сучасна людина, яка спробує спростувати філософію Макіавеллі, має розмірковувати більш грунтовно, ніж це здавалося необхідним у XIX столітті” [Рассел; с. 599, 606].

 

 

5.5. Ф. Ніцше та сучасні екзистенціалісти про природу людини

в античну епоху і тепер. Як нам до цього відноситись?

 

Чому не від своїх вчителів, а

у Ніцше, Достоєвського та інших,

давно почивших товаришів,

та і то майже таємно,

необхідно пізнавати про природу зла?

 

В. Астаф’єв

 

Він (Ніцше) зрозумів, що зло необхідне

так само, як і добро, більше, аніж добро.

 

Л. Шестов.

 

Ніцше Фрідріх (1844-1900), німецький філософ, вніс помітний внесок в етику як науку про людину, оголивши услід за Макіавеллі моральні істини. “У обох – і у Ніцше, і у Макіавеллі – етика націлена на владу і носить навмисно антихристиянський характер, причому антихристиянський характер у Ніцше виступає більш випукло. ...Критика релігії і філософії У Ніцше повністю знаходиться під владою етичних мотивів. Він захоплюється деякими якостями, які, як він вірив (можливо, і правильно), можливі тільки у аристократичної меншості; більшість, на його думку, має бути засобом для піднесення меншості, більшість не можна розглядати як таку, що має якісь незалежні домагання на щастя і добробут. Звичайно Ніцше називає своїх людей “недоробленими і неповноцінними” ( bungled and botched ) і не заперечує проти того, щоб вони страждали, якщо це необхідно для створення великої людини” [ Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С. 883].

Російський письменник Віктор Астаф ’ єв, говорячи словами свого головного позитивного героя Сошніна, сільського міліціонера, у романі “Сумний детектив” так оцінює заслуги Ніцше : “А Ніцше-то як раз, можливо і грубо, але прямо в очі ліпив правду про природу людського зла. Ніцше і Достоєвський майже дістали до гнилої утроби людинки, до того місця, де пріє, зріє, набирається смороду і нарощує клики захований під покровом тонкої людської кожі і модної одежі самий моторошний, сам себе поїдаючий звір. А на Русі Великій звір у людській подобі буває не просто звіром, а звіриною...” і ще “Чому не від своїх вчителів, а у Ніцше, Достоєвського та інших, ... , необхідно пізнавати про природу зла? У школі квіточки по пелюстках розбирали, пестики, тичинки, хто що і як опилює осягали, на екскурсіях метеликів знищували... А він, шахрай, злодій, бандит, насильник, садист, десь поблизу ...з ’ явившись на світ, пососав мамкиного теплого молока, помочившись у пелюшки, походивши у дитсадок, закінчивши школу інститут, університет, став ученим, інженером, будівельником, робітником. Під нейлоновою сорочкою і кольоровими трусиками, під атестатом зрілості, під членським квитком, під паперами, документами, батьківськими і педагогічними настановами, під нормами моралі очікувало і готувалось до дії зло...”.

Про Ніцше говорять багато неправди, тому що часто прагнуть використати його авторитет для підтвердження своїх власних поглядів та намірів, говорять навіть, що він створив свою філософію, будучи божевільним. Це неправда. Усі свої праці він написав до того. Правда у тому, що тріумфальна хода ніцшеанства розпочалася саме в той час, коли хвороба – наслідок отриманої під час військових зборів травми – перемогла. Правда також у тому, що тільки людина, яка змушена щоденно боротися з болючою хворобою, могла написати такий переконливий гімн волі людини.

Ніцше сортує людей на маси і аристократів (еліту), закликає боротися за встановлення і збереження такого поділу, намагається переконати у цьому читача. У своїх працях він з відразою говорить про нові тенденції суспільної моралі - співчуття до слабких, проголошення рівності як доброчесності, засуджує тих філософів, які формулють нові моральні принципи людського співжиття, ”тільки жалісливий може бути хорошою людиною; таким чином, необхідно бути постійно жалісливим”, – ось що говорить тепер мораль!”. На думку Ніцше, “тепер нема ще жодного забобону, якому б більше вірили... Жалість, якщо вона дійсно породжує жалість (нехай ця точка зору буде у нас єдиною), є слабкість, вона збільшує страждання у світі... З моральним тремтінням уявляють собі дикуни стан людини, яка стала предметом жалю : надати кому-небудь жалість для них значило те ж, що ставитися з презирством...” [ Ницше Ф. Утренняя заря Morgenrothe ]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991. - 304 с. - С . 56-60 ] .

Ніцше вірить у спартанську дисципліну і у здатність терпіти, також і у необхідність причиняти біль заради важливої мети. Він пристрастний індивідуаліст і вірить у героя, ставить силу волі понад усе. “Я оцінюю силу волі, - говорить він, - за кількістю спротиву, яке вона може чинити, за кількістю болі і катувань, які вона може витерпіти”. Ніцше відносився до співчуття як до слабкості, з якою необхідно боротися: “Задача в тому, щоб досягнути тої величезної енергії величі, яка зможе створити людину майбутнього завдяки дисципліні, а також шляхом знищення мільйонів “недороблених і неповноцінних...” (цит.: [Рассел; с. 885]). “Якби нам прийшло в голову пожертвувати для самих себе, що завадило б нам принести разом з собою в жертву і ближнього, як це роблять держави, жертвуючи одним громадянином для інших, для “спільних інтересів”. ...жертвуючи собою і ближнім, ми збільшуємо і підносимо вище загальне почуття людської сили...” [Ніцше, 1991; с. 67].

Краще зрозуміти Ніцше дозволяє його позиція щодо християнства: “Новий завіт - це евангеліє повністю підлих різновидів людини”. За переконанням Ніцше, християнство – найбільш зваблива брехня із усіх, що коли-небудь існували. Ніхто із видатних людей ніколи не був схожим з християнським ідеалом. Християнство має бути засуджено за заперечення цінності “гордості, пафосу відстані, великої відповідальності, життєрадісності, що л’ється через край, прекрасної звіроподібності, інстинктів війни і завоювання, обожнювання пристрасті, помсти, гніву, чуттєвості, ризику і знання” (цит.: [Рассел; с. 887].

Ніцше відчуває відразу до таких християнських чеснот як смиренність, покаяння і спокутування. У дикій звірині є щось величне, яке вона втрачає будучи упокореною. На місці християнського святого він бажає бачити “благородного” аристократа, здатного на жорстокість, насилля, підступність і почуття обов’язку лише до рівних собі: “Майже все, що ми називаємо “вищою культурою”, базується на одухотворенні і інтенсифікації жорстокості”.

***

Як ми маємо відноситись до вчення Ніцше? Наскільки воно істинне? Своїй оригінальності Ніцше завдячує збігу обставин його життя. Він отримав релігійне виховання в сім ’ ї, вивчав популярну у його час філософію Гегеля і Шопенгауера, викладав в університеті античну культуру. Творчий сплав цих трьох компонент і дав те, що отримало назву ніцшеанства. Виховання у старинній пасторській протестантській сім’ї, з одного боку, і жорстока боротьба проти релігійної моралі і церкви, з іншого, – як це сумістити? Пояснення просте. Ніцше добре знав сучасну йому церкву і її служителів і добре знав, як професор, раннє християнство – величне вчення мужніх людей, що ризикували своїм життям в ім’я ідеї. Як він міг пояснювати різницю, прірву між ними?

У часи Ніцше найбільш популярними були філософські вчення Гегеля і Шопенгауера. Гегель надавав перевагу суспільному цілому , божественному розуму, абсолютній ідеї. З цього підпорядкування людини цілому випливало, як вважали багато інших мислителів, приниження ролі окремої людини в історії. З іншого боку, успіхи науки начебто давали людині XIX ст. більше впевненості у собі, аніж будь-коли у попередні “героїчні” епохи. Будь-яка людина, здатна розмірковувати, не могла не відчувати протиріччя, наявність проблеми. Це проблемне питання – про співвідношення окремої людини і суспільства – залишається таким, проблемним і досі. А Ніцше був талановитим, він добре вчився і отримав степінь доктора без захисту дисертації. Якщо мова заходить про ідеал людини, то якому ідеалу надати перевагу – “сократівському” помірному і раціональному чи життєбуйному “діонісійському”? Майбутня людина має бути “героєм” чи “клітиною” суспільства? Якщо Ви вважаєте, що не “клітиною”, а “героєм”, то неминуче прийдете до положень вчення Ніцше. Віддамо належне філософу, він щиро, відверто і чітко виклав Вашу позицію! Питання “літало у повітрі”, не було б Ніцше – знайшовся б у другій половині XIX століття інший філософ. Такою є наша відповідь на питання “Як ми маємо відноситись до вчення Ніцше і наскільки воно істинне?”.

Ніцше звинувачують у тому, що його філософія стала офіційною доктриною фашизму. Інакше не могло бути, адже Гітлер і його послідовники сповідували “героїзм”, доведений до абсурду. Сталін, будучи надлюдиною в СРСР не потребував ніцшеанства тому, що пішов далі. Він був не просто “героєм”, а більше – новим богом – утіленням найкращих рис пролетаріату. Того пролетаріату, який не міг жити без ідеалів, без зразків для інстинктивного наслідування , без віри у “світле майбутнє”. Такою була епоха першої половини XX століття на просторах Євразії - неосвіченість величезних мас збудженого індустріалізацією пересічного люду і небачені досі можливості засобів масової інформації щодо навіювання, маніпулювання свідомістю людей. У цих умовах багато хто бачив себе “героєм”, покликаним вести заблудших до світлої мети. Настали сприятливі умови і для тих, хто, говорячи словами Ніцше, прагнув “піднестися над своєю нікчемністю”, хто “з метою відновити почуття власної гідності і пихи постійно мають потребу в інших, над якими вони могли б проявляти свою владу і силу... отже, їм необхідне нікчемне середовище, для того, щоб на хвилину піднятися над своєю нікчемністю! Для цього одному необхідна собака, другому – товариш, третьому – жінка, четвертому – партія, п ’ ятому (але це дуже рідко) – ціле покоління людей” [ Ніцше, 1991; с. 143 ] .

Щоб правильно сприймати Ніцше, його слід читати у оригіналі. Цього вимагає і його стиль викладення думок у формі афоризмів, де кожне слово має смисл. Філософів слід оцінювати за їх здатністю виокремлювати і розрізнювати найбільш суттєве, а не за емоціями, які викликаються у людей їх розрізненнями.

Майбутня людина має бути “героєм” чи “клітиною” суспільства? – таке питання стояло перед Ніцше і на таке ж питання прагне відповісти сучасний екзістенціалізм. Питання продовжує “висіти” у повітрі. Часи “героїв” канули в Лєту і тим, хто змирився з цим залишилось сприймати людину як трагічну істоту, що переживає і страждає. Свобода, смерть, страх, одинокість – провідні теми екзистенціалізму. Ті, хто знайомі з поглядами М. Хайдеггера, К. Ясперса, А. Камю, Г. Марселя, Ж.-П. Сартра та інших відчувають їх песимізм щодо природи і майбутнього людини. Ще більшого песимізму навіюють нам сучасні постмодерністи, мається на увазі иа їх частина, що виступають аплогетами одиничного (дріб’язкового) та випадкового. Щодо оптимізму, то він можливий лише за умови визнання майбутнього людини як “клітини” суспільства - хорошої клітини. Такою є наша позиція. Залишається уточнити, що є людина як хороша клітина суспільства.

 

 

 

 

 

 

5.6. Нероздільність Добра і Зла як онтологічна проблема

 

Ознайомившись з поглядами мислителів від стародавніх часів до сучасності на природу людини як “місця зустрічі Добра і Зла”, ми погоджуємось з думкою Миколи Бердяєва (1874-1948), одного із видатних представників російської релігійної філософії, що існування зла є чи не найбільшою таємницею життя світу людей і чи не найбільшим каменем спотикання як для офіційних теологічних доктрин, так і для будь-якої філософії. Утруднення полягає у тому, що зло як таке ні в кого, хто вважає себе нормальним, не викликає позитивних емоцій. Разом з тим, воно існує “суцільно й поряд” і нагадує про себе “часто-густо”.

Зло є невід ’ ємною частиною життя людини. Чи не означає це, що воно є не тільки неминучим, але і необхідним? На це питання робить спробу знайти відповідь К. Гаджієв у контексті легенди про Великого Інквізитора, легенди, яку відтворив Ф. Достоєвський і яка стала предметом уваги багатьох дослідників. Свою грунтовну статтю “Апологія Великого Інквізитора” Гаджієв розпочинає констатацією очевидного факту: “За даними антропологічних, археологічних і історичних досліджень, спираючись на висловлювання чисельних дослідників, людина з часу свого виокремлення із стадного стану і набуття видових характеристик Homo sapiens за багато тисяч років зазнала лише незначних змін своїх біосоціальних і психофізіологічних якостей. Фундаментальні властивості, притаманні їй як особливому виду, які склалися ще в доісторичні часи, залишаються незворотньо притаманні її природі і в наші дні, і, можливо, залишаться завжди. “Можливо, – писав у зв ’ язку з цим К. Ясперс, – нам загрожує небезпека знову перетворитися в людей кам ’ яного віку, бо ми, власне кажучи, ніколи не переставали ними бути”. Ці ж дослідження показують... Не існувала, не існує і не може існувати людина, яка була б всього лише відображенням одних лише добрих начал, і природу якої можна було б змінити в потрібному для нас напрямку, чи так, як нам бажається або прийде на думку. ...Можна сказати більше: в глибинах природи людини одночасно з божественним началом, яке розуміється як “добро”, укорінене й сатанинське, бісовське начало, осереддя імпульсів жорстокості, садизму, жадоби, заздрощів, ірраціональних спонукань гордовитості, пихи і користолюбства і т. д.” [ Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4].

Сама по собі наявність у людині “доброго” і “злого” вже нікого не дивує. Але ж нашому здивуванню нема меж коли ми усвідомлюємо, що мова йде про онтологічний вимір людини, про людину як носія усього можливого діапазону Добра і Зла, коли ми усвідомлюємо, що “у ній, - як зазначав німецький філософ Ф. Шеллінг, – обидві крайнощі: і остання глибина безодні, і вищий край неба”. Бог і Диявол – що це? Якщо взяти до уваги, що Бог і Диявол – це витвір людини за своїм образом і подобою , то можна вважати: Бог і Диявол – це крайні межі онтологічного виміру людини, вираження її полісутнісної природи. І це усвідомлювалося людиною з початку виникнення її свідомості. Вже в стародавніх міфах дохристиянської епохи кожен із олімпійських богів мав свого антипода, зороастризм мав владикою зла Аримана, сучасний іслам має свого Ибліса. Само народження Іісуса Христа супроводжувалось злом – знищенням немовлят за наказом царя Ірода. Кінець земного життя Спасителя також супроводжувався злом – натовп, якому він служив, потім волав “Розіпни його!”

Апостол Павло, який був також людиною, у посланні до римлян, приблизно в 58 році по Р.Х., зізнавався : “19. Знаю, що в мені, тобто в плоті моїй, не живе добро, бо бажання добра є в мені, але щоб виконати те, того не знаходжу. 19. Бо добро, яке хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. 21. Тож знаходжу закон, що коли я хочу робити добро, - то зло лежить у мені. 22. Бо за внутрішнім чоловіком знаходжу насолоду в законі Божому, 23. та бачу інший закон у членах моїх, який воює проти закону розуму мого і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. …25. …Отже, той же самий я розумом моїм служу Закону Божому, а тілом – законові гріха” [ Послання апостола Павла до римлян (7.19-25) / Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада : Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991. - 486 с.].

Якщо людина минулих епох ніяк не могла існувати без проявів зла, то як йдуть справи сучасної людини? Як свідчать очевидці, зовсім недавно на воротах сталінських таборів Гулагу було написано : “Залізною рукою пролетаріату спрямуємо людину до щастя!”. Щось подібне символічно “вітало” бранців й на воротах газових камер фашистськихт концтаборів. ”З гіркотою приходиться констатувати правоту П. Тілліха..., що ми зазирнули у сховища зла глибше, аніж більшість попередніх поколінь. ...Як показав увесь досвід XX і початку XXI ст., “бараноїдна” свідомість притаманна не тільки попереднім епохам, але, можливо, ще в більшій мірі, сучасності. Більше того, саме науково-технологічні досягнення створили безпрецедентні умови для переродження “бараноїдної” свідомості у параноїдну свідомість. І це не дивно, якщо врахувати, що кращим збудником диявола, що спить у душі кожної людини, стали кіно і електронні засоби масової інформації”, - робить висновок К. Гаджієв. І дійсно, перегляньмо вечірні програми телебачення сьогодні - скільки вбивств і проявів людської підлоти пропонується нам співпереживати за один вечір?! І все це подається як зразки доцільного життя.

Досліджуючи проблему “Добра і Зла”, Гаджієв нагадує нам той класичний аргумент Біблії щодо гріховності людини, з якого й ми розпочали даний розділ власної розвідки - відмову Адама і Єви від безтурботного (“райського”) життя, події яка не змогла б відбутись без зла – змія спокусника і порушення заповіді. Вкусив яблуко з дерева пізнання, Адам стає на шлях перетворення Природи. І що з того вийшло? Вчинивши непослух, порушення божої заповіді, людина розпочала історію як її суб’єкт. Отже, у витоках історії людства ми бачимо Бога і Диявола як рівноправні фігури. Чи не слід людям молитися не тільки Богу, а й Дияволу? – ставить питання Гаджієв.

Початок історії людини, маємо на увазі свідому людину, пов ’ язаний зі змієм-спокусником. А що було потім? Відомий релігійний філософ С. Франк бачив парадокс у тому, що “все горе і зло, що панує на землі, всі потоки пролитої крові і сліз, усі біди, приниження, страждання, принаймні, на 90% суть результат волі до здійснення добра, фанатичної віри у які-небудь священні принципи, які належить негайно насадити на землі, і волі до безпощадного знищення зла; тоді як навряд чи і одна сота доля зла і бід зумовлена дією відверто злої, безпосередньо злочинної і своєкористної волі” (цит.: [Гаджієв]. Так Робесп’єр, Ленін та інші революціонери керувалися самими благими намірами, але ж стали по суті ініціаторами знищення мільйонів людей. Такою є вічна антиномія між умоглядними ідеалами і реальністю, як і антиномія між свободою і рівністю, наголошує К. Гаджієв.

Видатні історичні особистості надають нам найяскравіші приклади нероздільності добрих намірів й злих наслідків. А що ж ми спостерігаємо у повсякденності звичайного життя пересічної людини? Не занурюючись у деталі, можемо ще раз повторити очевидне, загальновизнане словами Гаджієва : “Уявлення про свободу, рівність, щастя, задоволення й інші атрибути суспільства включають усю гамму людських пристрастей, цілей і прагнень – від моральних до аморальних, від благородних до мерзотних, від альтруїстичних до егоїстичних і т.д.”.

Зло, гріх, гріховність, свобода, свобода волі, рівність, справедливість, добро – феномени, невід’ ємні від людського життя. Вони не мають жодного смислу в світі тварин, оскільки несуть на собі оціночне, нормативно-правове навантаження функції регулювання суспільних взаємин людей. Правила й норми можуть бути застосовані лише до людини, яка підкоряється суспільній волі. Перший злочин і перший гріх – це порушення табу, встановленого первісною людиною для регулювання життєдіяльності роду, племені. Таке походження зла й гріха усвідомлювалося вже стародавніми мудрецями. Апостол Павло у своєму посланні до віруючих римлян, пояснюючи природу гріховності людини і шляхи її спокутування, писав: “5.13. …і до Закону гріх був у світі, але гріх не зараховується, коли нема Закону” [Послання апостола Павла до римлян (5.13) / Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада : Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991. - 486 с.]

Теоретичне допущення ідеалу свободи (роблю, що хочу) передбачало б обмеження рівності і, навпаки, повна реалізація ідеалу рівності неминуче привела б до обмеження свободи і торжества рабства. “У контексті вищевикладеного, – робить висновок Гаджієв, – було б не зовсім корректно зображати Великого Інквізитора виключно темними фарбами, стверджувати, що він персоніфікував у собі зле начало і він дійсно був собратом Люцифера чи Диявола, втіленими у людську подобу. ...Інквізитор потрібен людині не менше, ніж Христос. Їй вистачило б одного лише Іісуса Христа, якби вона була цілком божественною істотою, керувалася виключно десятьма заповідями. Але приходиться констатувати, що вона одночасно і земна істота, якій для продовження життя необхідно..., одним словом задовольнити багато суто земних потреб. ...На одних лише них (заповідях християнства. – А.П .) не може будуватися світ людський, тільки Царство Боже. Вони базуються на різних принципах, в них діють різні закони. ...більшість людей приймає хліб насущний в редакції Великого Інквізитора, оскільки для них важливо жити взагалі, а не для якихось... ідеалів.

...реальну історію творили більшою частиною Великі Інквізитори, запозичуючи у Іісуса Христа, пророка Мухаммеда... і т.д. ті чи інші ідеї, здатні мобілізувати маси. ” [Гаджієв; там само].

Таким чином, на питання “Чи є зло не тільки неминучим, але і необхідним ?” К. Гаджієв, автор статті “Апологія Великого Інквізитора” у авторитетному фаховому журналі РАН “Вопросы философии” намагається переконати читача у позитивній відповіді, що ми й помістили наприкінці розділу “Що є людина?...” як висновок , скоригувавши його таким чином : “Зло в історії людства було неминучим, можливо, й необхідним”. Поставимо поряд з цими висновками також висловлювання Ф. Ніцше щодо більшості людей як “недороблених і неповноцінних ( bungled and botched )” та його слова “Якби нам прийшло в голову пожертвувати для самих себе, що завадило б нам принести разом з собою в жертву і ближнього...” [ Ницше Ф. Утренняя заря [ Morgenrothe ]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991. - 304 с. - С. 67]. Також поставимо поряд з цими висновками й висловлювання К. Лоренца щодо здатності сучасної людини натиснути кнопку ядерної зброї і ми краще зрозуміємо суть проблеми.

Зло було… Питання “Які ж перспективи щодо проблеми (ділемми, антиномії) “Добра і Зла” у майбутніх поколінь людей?” залишається досі відкритим. “Оскільки людина є одночасно втіленням як добра, так і зла, неможлива й історія, яка грунтувалася б на одному з цих начал. Більше того, історичний досвід наочно показав… більшість людей, як правило, обирає Великого Інквізитора з його обіцянкою хліба й щастя, а не Іісуса Христа. …Трагедія людини полягає в тому, що власна природа дуже часто штовхає її робити зло, а не добро, поклонятися швидше Олександру Македонському, кому-небудь із Рамзесів, Чингісхану, Сталіну, Гітлеру… Причому, чим більше життів згубив той чи інший тиран і чим більше народів підкорив він своїй владі, тим вище він підносився в очах простої, пересічної людини. Цей по-своєму парадоксальний феномен можна виявити в усі періоди історії всіх без вийнятку народів. …Таке трактування зовсім не можна розглядати як якесь засудження діянь названих вище й подібних їм діячів. Справа в тому, що, можливо, саме вони втілювали в собі суть самої історії людства, дисциплінуючи й спрямовуючи людські маси в певне русло, можливо тим самим рятуючи їх від хаосу й ще більших потрясінь” [Гаджієв].

Зло було… “можливо, саме тирани втілювали в собі суть самої історії людства, дисциплінуючи й спрямовуючи людські маси в певне русло, можливо тим самим рятуючи їх від хаосу й ще більших потрясінь” – з цим висновком К. Гаджієва, який супроводжується словами “можливо… можливо…”, ми маємо погодитися безумовно, адже ми знаємо якою є природа людини на даному етапі її еволюції. Хоча, така точка зору багато-що сумнівного виправдовує і в сучасному світі, зокрема, диктаторські й тоталітарні режими.

Так, зло було… А що ж буде далі? Чи буде зло невідворотнім, неминучим, невід’ємним… Спробуємо з цим розібратися, врахувавши різні точки зору. Згідно з Гегелем, зло – це зведення у принцип вольовою самосвідомістю свавілля, постава власної особливості вище всезагального і реалізація її дією. Оскільки сумління можна визначити аналогічно як зведення у принцип вольовою самосвідомістю всезагального вище особливого і реалізація його дією, то сумління (моральність) і зло знаходяться у самосвідомості поряд. Гегель пояснює свою думку детально так. Внутрішнє буття волі “може черпати свій зміст лише із визначень природної волі, жадання, прагнення, схильності і т. д., які, як стверджують, можуть бути добрими чи злими. ...Добро і зло нерозділимі, и їх нероздільність випливає із того, що поняття стає для себе предметним... поняття, або, конкретніше говорячи, ідея, має суттєво у собі те, що вона розрізняє себе і передбачає негативне. ...добро, як і зло, має своїм джерелом волю, і воля у своєму понятті настільки ж добра, наскільки і зла. ...Тому що мені протистоїть добро і зло, я можу зробити свій вибір, можу рішиться як на те, так і на інше. Таким чином, природа зла є такою, що людина може, але не необхідно має його хотіти” [ Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - П араграф 139 ; с. 18 2 -184 ] .

“ Отче, прости їх , бо не відають, що творять” (із молитви Христа за своїх ворогів ) .

Гегелю слід віддати належне: його визначення природи зла після Спінози (який писав, що видимість зла виникає тільки унаслідок розгляду частин Всесвіту як самостійно існуючих ) є одним із найточніших. Говорячи мовою сучасного системного аналізу природу зла можна виразити так. Людина є елементом системи і як така вона має служити цілям цієї системи. Однак, вона сама як елемент досить складний (підсистема) повинна мати і має свої локальні цілі (серед яких найактуальнішими є цілі підтримки власного гомеостазису), які не співпадають із цілями системи і не можуть співпадати в принципі. Цілі окремих людей-елементів також не співпадають. Реалізація тих із них, що мають протилежну спрямованість, неминуче породжує зло як результат. Отже, зло є результат будь-яких дій окремих людей чи груп, які протирічать загальносистемним цілям або ж цілям інших окремих людей, груп.

Зло було… Питання “Які ж перспективи щодо проблеми (ділемми, антиномії) “Добра і Зла” у майбутніх поколінь людей?” можна проясними, якщо звернутись до згаданої вище термінології системного аналізу та хоча б теоретично допустити можливість визначення непротилежно спрямованих цілей окремих людей і суспільства в цілому. Вище вже висловлювалася думка, що оптимізм у цьому питанні можливий лише за умови попереднього визнання майбутнього людини як “клітини” суспільства . І ми ще повернемося до цього у подальшому викладі, щоб визначити, якою має бути хороша клітина майбутнього суспільства.

Людина має розбудовувати справедливе громадянське суспільство з верховенством права, що гармонізує взаємини частин і цілого. Іншого шляху для розв ’ язання онтологічної проблеми добра і зла нема. Особливістю реалізації цієї задачі є те, що ніякий ані цар, ані герой у ній не може бути зацікавленим. Надію можемо покладати лише на нову якість інтегрованої свідомості суспільства, якій має передувати новий рівень самосвідомості середньостатистичної людини. У зв’язку з цим цікавою є думка Гегеля про співвідношення звичаїв, моралі і права та про роль педагогіки у становленні свідомості людини правового, громадянського суспільства. Розглядаючи моральність як другу природу людини, Гегель писав : “...звичаї суть те, що належить духу свободи. Звичаї є тим, чим не є ще право і мораль, а саме духом... духовною свідомістю. ...Педагогіка – це мистецтво робити людей духовними : вона розглядає людину як природну істоту і показує шлях, рухаючись яким він може знову народитися, перетворити свою першу природу у другу, духовну, таким чином, що це духовне стане для нього звичкою. У ній зникає протилежність між природною і суб’єктивною волею...” [ Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С . 205-206 ] . Мова йде тут про набування духовним форми звичаїв як “штучних почуттів” (див. Спінозу), тобто соціальних почуттів людини як клітини суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 5 :

 

1. Відтворіть п’ять-шість висловлювань відомих мудреців про природу людини та можливість її пізнання.

2. Охарактеризуйте коротко внесок Рене Декарта, Давида Юма, Іммануїла Канта у пізнання природи людини.

3. Маючи свою думку про природу людини, на чому наголошував Гегель?

4. Що ви можете сказати про співвідношення й взаємодію індивідуальної та суспільної свідомості?

5. Чи можна пізнати людину без з’ясування Мети Природи (Всесвіту)?

6. Що говорять про природу людини джерела стародавньої китайської мудрості “ Пісня пісень ”, “Сунь-цзи”?

7. Завдяки чому, на думку давньокитайського філософа, було досягнуто “того, щоб бажання не перевершували можливості речей їх задовольняння...“.

8. Назвіть чотири “ благородні істини ” буддизму, які прописують правильну поведінку людини.

9. Як висловився про природу людини філософ, політик, поет Стародавнього Риму Сенека Луцій Анней Молодший (І ст. до н. е. - І ст. н. е.)?

10. Чи можна вважати ідеї А. Шопенгауера (1788-1860), Ф. Ніцше (1844-1900) та З. Фрейда (1856-1939), авторів найбільш сенсаційних вчень про природу людини у XIX і на початку XX ст., цілком новими і сенсаційними?

11. В чому полягає смисл вчення християнства про первородний гріх?

12. Дайте коротку характеристику епохи Відродження.

13. На чому базується політична філософія Нікколо Макіавеллі?

14. Як позицію Макіавеллі оцінив Бертран Рассел?

15. Хто із філософів першим розділив політику і мораль?

16. Про що йде мова у творі “Государ” (1513) Нікколо Макіавеллі?

17. Що і як змінилося з часів Макіавеллі у сфері моралі й політики?

18. В чому схожість та відмінності у позиціях Н. Макіавеллі й Ф. Ніцше?

19. На які категорії Ніцше сортує людей?

20. Відтворіть позицію Ніцше щодо християнства.

21. Як ми маємо відноситись до вчення Ніцше у контексті співвідношення людини і суспільства?

22. Чому Гітлер і його послідовники сповідували “героїзм” Ніцше, а Сталін, будучи надлюдиною в СРСР, не потребував ніцшеанства?

23. Ким має бути людина XXI ст. - “героєм” чи “клітиною” суспільства?

24. Як можна пояснити нероздільність добра і зла у єстві сучасної людини?

25. Висловіть свою думку щодо змісту легенди про Великого Інквізитора, легенди, яку відтворив Ф. Достоєвський у “Братах Карамазових”.

26. Чи може людина творити добро без проявів зла?

27. Відтворіть пояснення феномену нероздільності добра і зла Б. Спінозою (1632-1677) і Г.-В.-Ф. Гегелем (1770-1831).

28. Які перспективи щодо проблеми (феномену, ділемми, антиномії) “Добра і Зла” окреслюються у майбутніх поколінь людей?

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 6

 

Що є людина? Чи можна це зрозуміти без З. Фрейда

А. Адлера і К.Г. Юнга і сучасного психоаналізу?

 

 

На “ екрані ” сучасної “ мозаїчної ” культури існує

кілька десятків філософських визначень людини – від класичного

Homo sapiens (людина розумна) до sapiens - demens (розумно-божевільна).

… що робити людинознавцеві за такого розмаїття тенденцій?

 

Табачковський В.Г. Полісутнісне homo … С. 426.

 

 

Що таке людина? Як сьогодні відповісти на це запитання і чи можна відповісти взагалі? Заглиблюючись у тему “Людина та її свідомість” ми все більше розуміємо, що ані повної відповіді, ані однозначних часткових відповідей про людину як певну цілісність ми не маємо і у найближчому майбутньому мати не будемо. “Найближчим часом кількість філософських визначень людини збільшиться…”, - робить висновок філософ В. Табачковський [ Табачковський В.Г. Полісутнісне homo : філософсько-мистецька думка в пошуках “неевклідової рефлективності”. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. – 432 с. – С. 426]. І зрозуміло чому. Людина - найскладніше творіння Природи у видимій нам частині Всесвіту – “мікрокосм” і як така відображає в собі весь неосяжний “макрокосм”. Візьмемо до уваги хоча б її вже непередбачувану, недетерміновану, неоднозначну поведінку.

Разом з тим, сучасна людина володіє певним рівнем свідомості, багато чого вміє створювати й перетворювати і вже може впливати на хід своєї власної еволюції у напрямках розвитку чи деградації. Людині необхідно знати як удосконалюватися, як відтворювати наступні покоління і як передбачувати наслідки своїх діянь. Якщо ж ми не маємо повного й однозначного опису людини й не можемо однозначно передбачувати її поведінку, то як бути? Вихід з цього утруднення є. Необхідно брати до уваги різні точки зору на природу людини і її поведінку, що дає можливість прогнозувати її поведінку з певною вірогідністю, достатньою для задовольняння більшості потреб. Чим більше точок зору ми візьмемо до уваги, тим більшою буде якість прогнозу. Звісно, бувають ситуації, коли людину доцільно зробити залежною і віддавати їй накази (на військовій службі, наприклад). Але ми маємо на увазі, насамперед, системи виховання і менеджменту продуктивної праці.

Що у першу чергу має взяти до власної скарбниці знань про людину кожен, хто у цьому зацікавлений. Можна розпочати з стародавніх китайської філософії, індійських Вед, вчення Будди та християнської Біблії. Там зберігається бездонної глибини маса знань, накопичених тисячоліттями свідомих, напівсвідомих і несвідомих спостережень й відображених потім засобами мови (аналогіями, метафорами, образами, символами). Тому, хто має обмаль часу й надає перевагу сучасній науковій мові, доцільно розпочинати глибоке пізнання природи людини з вивчення наукової спадщини З. Фрейда, А. Адлера, К.Г. Юнга, представників того напряму в психології, що отримав назву психоаналізу (психодинамічного напряму). Ми швидко помітимо, що теорії цих великих дослідників не суперечать “моделям” стародавніх мудреців, а спираються на них, нерідко розшифровуючи й інтерпретуючи сучасною науковою мовою вже давно сприйняте й відоме.

 

 

6.1. Людина як енергетична система

 

Що таке людина? – таке питання ставить в заголовок одного із розділів своєї популярної книги відомий американський психіатр Ерік Берн і відповідає – це жива енергетична система, напруження якої викликають бажання, і завдання людини – задовольнити бажання не вступаючи в конфлікт з самим собою, з іншими людьми і з навколишнім світом [ Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И. Федорова. - С.-Петербург: Талисман, 1994. - 432 с. - С. 63].

З точки зору психоаналізу, людина має ту ж основну проблему, що і будь-яка енергетична система : знайти шлях найменшого спротиву для розрядки напруження. Психічні напруження в людині проявляються головним чином у двох видах, які позначено як лібідо і мортідо . Перше енергетично забезпечує прагнення людини до творіння, будівництва, друге – прагнення до руйнації всього, що перешкоджає першому, прагнення усвідомлене чи неусвідомлене. Лібідо проявляє себе як любов, великодушність, щедрість, палке відтворення потомства і радість творчості, його крайньою формою прояву є статевий акт. Мортідо проявляється ворожістю і ненавистю, сліпим гнівом, насолодженням жорстокістю і знищенням живої плоті, його крайньою формою прояву є вбивство. Два прагнення часто вступають в конфлікт одне з одним, штовхаючи людину до протилежних вчинків по відношенню до собі подібних і навколишнього середовища. Звичайний спосіб подолання таких конфліктів полягає в тому, що одне з бажань витісняється із свідомості, начебто його нема.

Силу, з якою індивід намагається задовольнити своє лібідо чи мортідо, називають агресивністю , міра якої у різних людей неоднакова. Багато хто не визнає наявність деструктивних прагнень в собі, так як вони не завжди проявляються явно, і більшість проживають своє життя, не здогадуючись, наскільки могутніми є ці прагнення і як сильно вони впливають на мотиви та вчинки людини. Але ж кожен, у кого є діти, має визнати, що в процесі становлення усі діти час від часу без видимої причини проявляють руйнівні схильності і безпідставну ворожість і з віком, як показує досвід, не позбавляються від таких схильностей, а привчаються виражати їх більш обережно і витончено.

Особливість проявів енергетичного напруження в людині полягає в тому, що лібідо і мортідо прагнуть реалізуватись негайно. Це означає, що за своєю природою “людина має схильність взяти те, що їй хочеться, як тільки їй цього захочеться, і негайно знищити все, що стає їй на заваді, заважає їй чи дратує її” [Берн, с. 70]. Такий прямолінійний спосіб дій можна спостерігати у маленьких дітей. Однак доросла людина може натрапити на собі подібну чи зіткнутись з інерційною природою, не завжди готовою швидко задовольняти її потреби. Очевидно, щоб задовольнити свої бажання без неприємностей, людина має навчитись чекати і керувати трьома видами сил : самою собою, іншими людьми і природою. Для цього людина має правильно відображати реальність своєю свідомістю і мати вольову здатність управління своєю поведінкою.

Розглядаючи людину як енергетичну систему, а лібідо і мортідо як основні види енергетичного напруження, психоаналіз ввів в користування поняття Ід, Его і Супер-его, як спеціалізовані вмістилища психічної енергії від лібідо і мортідо. Локалізація енергії потрібна для забезпечення можливостей управління нею. На початку розгляду цих понять, звертаємо увагу, що кожне із трьох названих вмістилищ енергії має частку як лібідо, такі мортідо. Можливо кожна людина має в собі різні пропорції енергії, що витрачаються на фізичну та розумову діяльність. Також приймемо до уваги, що поняття Ід, Его і Суперего як вмістилищ енергії не співпадають з поняттями несвідомого, підсвідомого і свідомого як форм відображення інформації. Такою є енергетична модель психіки людини, запропонована Зігмундом Фрейдом і популяризована його послідовниками, зокрема, Еріком Берном. У подальшому психоаналіз неодноразово уточнював і ще буде уточнювати свою енергетичну модель і це не суперечить принципам модельного сприйняття дійсності.

Що являють собою вмістилища психічної енергії Ід, Его і Супер-его і на здійснення яких функцій психіки витрачається енергія? – це питання наступного розгляду, де ми знову скористаємось популяризацією психоаналізу Еріком Берном та іншими авторами.

Енергія лібідо і мортідо є первинною від народження і некерованою. Саме від цієї первинної енергії відщеплюється її невеличка частинка для Его, яка потім використовується на здійснення функції управління усією психічною енергією. Основна ж маса первинної некерованої енергії лібідо і мортідо позначається як “все інше” чи “все це” чи “Воно” чи більш розповсюдженою латинською мовою як Ід. Лібідо і мортідо, які залишились в Ід, називають “інстинктами Ід”. Таким чином, Его координує в інтересах задовольняння бажань і безпеки людини три сили : інстинкти Ід, інших людей, сили природи. Особливістю сучасної людини, її суттєвим недоліком є те, вона рефлексуючи навколишню природу та взаємини з іншими людьми (суспільством), не усвідомлює собі, що Ід є також вельми важливою реальністю. Про Ід не можна говорити, що воно темне, інстинктивне і тому погане. Ні, воно, насамперед, некероване і погане тим, що вимагає багато енергії для приборкання. Коли такої енергії Его не вистачає і контроль над частиною тіла чи психіки людини втрачається, Ід проявляє себе тим, що психіатрія позначає як невроз. Лібідо і мортідо можуть бути напрямлені назовні чи всередину людини, проявлятись разом чи окремо.

Природа винайшла способи економії енергії Его. Так бажання Ід, що виринають у свідомості, можна тимчасово витіснити із неї чи замінити на щось подібне. Прикладом такого заміщення чи зміщення потягів лібідо є сублімація – включення в більш творчу діяльність і отримання більш витонченої насолоди. Так творчу насолоду можна отримувати від колекціонування марок, участю в художній самодіяльності, складанням віршів, розведенням кімнатних квітів, встановленням рекордів для книги Гінеса тощо. Енергію мортідо сучасна людина може звільнити рибальством, полюванням, спортом, сварками, сарказмом тощо.

В чому ще відмінність між Ід та Его? Якщо Его вміє навчатись і орієнтуватись у навколишній дійсності, то Ід вміє тільки бажати. З його бажаннями може відбутись одне із двох : або вони задовольняються, частково чи повністю, або подавляються . У другому випадку напруження зростає. Зростання людської особистості полягає в оволодінні способами зняття цих напружень.

Его у процесі стосунків з Ід має приймати рішення усвідомлено, шляхом міркування, чи неусвідомлено, в силу навичок, звичок чи інтуїції. Що може бути критерієм хорошого рішення? Насамперед це почуття обов’язків, що сформувались у ранньому дитинстві як установки, запозичені у батьків, любов яких ми цінуємо, почуття, які укорінюються настільки глибоко, що стають частиною психічної структури людини у виді так званого сумління. На думку Е. Берна, “більш раннє підсвідоме сумління, однак, важливіше свідомого сумління, оскільки воно виникає раніше, укорінюється глибше, має більшу силу, важче піддається змінам і контролю і впливає на поведінку людини без його чіткого розуміння, а часто проти її волі” [Берн, с. 95]. Енергетичне вмістилище такого несвідомого сумління психоаналіз позначає як Супер-его. Це перший елемент системи прийняття рішень. Другим елементом є ідеали самого Его. Першою групою ідеалів індивіда є свідомі чи несвідомі образи того, чим би він хотів бути. Другою групою ідеалів індивіда є свідомі образи того, що є добре і що є погане. Цю групу позначають звичайно як сумління. Усі ці елементи прийняття рішень психоаналіз об’єднує поняттям Супер-его. Ще раз зазначимо, що рішення людини приймаються свідомо або несвідомо. У другому випадку свідомість людини шукає потім виправдання, щоб переконати себе та інших у відповідності рішення реальній ситуації. Якщо б кожен намагався задовольнити усі бажання свого Ід, то це б призвело б до руйнації суспільства . Основу нашої цивілізації в значній мірі складає перемога Суперего над Ід, і ця перемога має бути закріплена, щоб цивілізація змогла подовжитись [Берн, с. 143].

Більш повна енергетична модель психіки людини, окрім понять лібідо і мортідо, Ід, Его, і Супер-его містить в собі й дещо інше, зокрема інстинкти та емоції. Згідно з Фрейдом, інстинкти – це психічні прояви тілесних потреб, виражені бажаннями. Хоча кількість інстинктів може бути необмеженою, Фрейд наголошував на виокремленні двох груп: Ерос – групи інстинктів життя і Танатос – групи інстинктів смерті. Наступники Фрейда в психоаналізі, сучасні психологи інших спрямувань не дотримуються такого різкого поділу.

Закінчуючи екскурс у психоаналіз, яким він постав зусиллями З. Фрейда та його послідовників, нагадуємо, що мова йшла лише про модель людини як енергетичної системи, яка прагне рівноваги, тобто підтримання власного гомеостазису. Така модель не все враховує, адже людина є відкритою системою, яка не тільки активно взаємодіє з навколишнім середовищем, не обмежуючись лише підтриманням власного гомеостазису, але і розвиває цю здатність. Що змушує людину зростати? Як позначити те вмістилище енергії чи силу, які відповідають за зростання і розвиток живих істот? Як і тисячі років тому, філософи продовжують говорити про невідому творчу силу природи, що відповідальна за самоорганізацію, за самоускладнення. Однак досі невідомо, де в людині локалізована ця сила, і, більше того, нема успішних спроб локалізувати її хоча б уявно, умовно, подібно тому, як локалізовано Ід, Его чи Супер-его. Швидше за все, носієм програми гетеростазу є кожна клітина живого світу, кожен організм, вид і біосфера в цілому.

Отже, психіка людини має складну будову. Виокремлючи шари психічного, ми маємо дослідити не лише інформаційний аспект (несвідоме, свідоме, над-свідоме), а й енергетичний аспект (Ід, Его, Супер-его). Торкнувшись теми про енергетику психіки Homo sapiens , ми починаємо здогадуватися, що саме вона (енергетика) – ключ до розгадки таємниць взаємодії шарів психічного. Насамперед, маємо засвоїти: свідомість “проросла” із несвідомого і без нього не життєздатна, оскільки черпає з нього енергію і так буде завжди. Що ж до інформаційного аспекту ( “ хто кому має служити і чиї поради й накази виконувати ” ), то тут “стосунки” ще довго будуть з ’ ясовуватись.

 

 

6.2. Про взаємини свідомості і несвідомого у психіці людини

 

Вже перше знайомство з психоаналізом складає враження, що між несвідомим і свідомим існує прірва, що свідоме тільки тим і займається, що приборкує темні сили душі. Але це лише частково так. Більш складним для наукового розуміння виявилось питання про весь діапазон взаємодії несвідомого і свідомого. Стратифікація психічного на шари Ід ( “Воно”) , Его (“Я”) , Супер - его (“понад-Я”) є дуже вдалою моделлю складної реальності, цінною своєю простотою. Але ж несвідоме і свідоме мають свою власну складну структуру, яка окремими своїми елементами забезпечує розмаїття їх функціональної взаємодії. У цьому сенсі заслуговує уваги різниця у поглядах на несвідоме З. Фрейда і його наступників - А. Адлера з його концепцією творчого начала у внутрішнього світі соціальної людини, К.Г. Юнга з ідеями колективного несвідомого, Р. Ассаджолі та П. Феруччі з їх моделями психосинтезу [ Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття: Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. - С. 492-516], а також філософські інтерпретації взаємодії свідомого з несвідомим від Гегеля [див. Феноменологію духу] до П. Рікера [ Роменець В.А., Маноха І.П. Історія…; с. 487-491].

Як взаємодіє свідоме з несвідомим? Яку частину несвідомого контролює свідоме? Чи має прагнути свідоме до повного контролю над несвідомим?

Несвідоме лише частково контролюється свідомістю і Юнг попереджає: “У широкій зоні несвідомого, яка надійно захищена від критики і контролю свідомості, ми цілком беззахисні, відкриті усім видам психічного впливу і психічних інфекцій. Як і при загрозі будь-якого іншого типу, ми можемо запобігти ризику психічної інфекції тільки у тому випадку, якщо будемо знати, що саме буде атакувати нас, а також, де, коли і яким чином відбудеться напад” [ Юнг К.Г. Нераскрытая самость // Юнг К.Г. Синхронистичность. - М.: Рефл-бук. - К.: Ваклер, 1997 . - С. 57-58]. Це попередження ми маємо розуміти так: що хоча несвідоме надійно захищено від критики і контролю свідомості, “ми можемо запобігти ризику психічної інфекції тільки у тому випадку, якщо...” будемо вміло користуватись свідомістю.

У межах наших розвідок про майбутнє людини заслуговує уваги й те, що свідоме не тільки приборкує “звірину душу” несвідомого, а й нерідко виступає провідником-провокатором для темного несвідомого. Так в літературі часто цитують думку, чітко висловлену ще у стародавньому Римі великим Ціцероном (106-43 р.р. до н. е.) у його “Філософських трактатах”: “Яка розбещеність, яке користолюбство, який злочин не буває наперед обдуманим і, коли здійснюється, чи не супроводжується рухом духу і мисленням, тобто міркуванням?... Якщо боги захотіли б спричинити шкоду людям, то кращого способу, ніж подарувати їм розум, вони б не змогли б знайти“ (цит.: [ Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб.: ИД “ВЕСЬ”, 2003. - 256 с. - С. 29]). У Новий час великий Гегель висловив аналогічну думку по-професорськи безпристрастно так : “Своїми уявленнями і рефлексіями людина розширює сферу своїх жадань, яка не є замкнутим колом, як інстинкт тварини, і веде їх у погане нескінченне...” [ Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - C . 231 ] . Отже, заслуговують уваги також і дослідження усіх тих проявів, коли має місце “горе від ума”.

Є й інші думки про взаємодію свідомого і несвідомого, які заслуговують належної уваги. Так К. Лоренц у XX ст. висловив таку думку про взаємодію розуму з несвідомим :

“ Якщо ми приберемо із нашого життєвого досвіду емоційне почуття цінності – скажімо цінності різних ступенів еволюції, – якщо для нас не буде являти ніякої цінності людина, людське життя і людство в цілому, то самий бездоганний апарат нашого інтелекту залишиться мертвою машиною без мотору. Сам по собі він в змозі лише дати нам засіб для досягнення якимось чином поставленої цілі; але не може ні визначити цю ціль, ні віддати наказ для її досягнення. ...ми могли б натиснути пускову кнопку водневої бомби, і це аніяк би не протирічило нормам нашої розумної поведінки” [ Лоренц К. Се людина // Агресія. – М., 1994].

Тільки відчуття цінності, тільки почуття присвоює знак “плюс” чи “мінус” відповіді на наше “категоричне самопитання” і перетворює його в імператив чи в заборону. Так що і те, і інше випливає не із розсудку, а із проривів тої тьми, в яку наша свідомість не проникає. В цих шарах, лише непрямо доступних людському розуму, успадковане і засвоєне утворює у вищій мірі складну структуру, яка не тільки знаходиться у тісній спорідненості з такою ж структурою вищих тварин, але в значній своїй частині просто їй ідентична. По суті, структура нашої психіки відмінна від структури психіки тварин лише остільки, оскільки у людини в засвоєне входить культурна традиція. Із структури взаємодій успадкованого і засвоєного, які протікають майже виключно в підсвідомості, виростають спонукання до усіх наших вчинків, в тому числі і до тих, які підпорядковані управлінню нашого розуму. Так виникають любов і дружба, усі інші почуття, поняття красоти, прагнення до художньої творчості і до наукового пізнання. На думку К. Лоренца, “людина, побавлена всього, так би мовити “тваринного”, полишена підсвідомих прагнень, людина як чиста розумна істота була б аж ніяк не ангелом, скоріше навпаки !”.

“ Якщо людина задасть собі категоричне питання Канта “Чи можу я норму своєї поведінки возвеличити до рівня природнього закону чи при цьому виникло б дещо, протирічаще розуму?” – то вся поведінка, в тому числі і інстинктивна, виявиться у вищій мірі розумною ; за умови, що вона виконує завдання збереження виду, заради яких була створена Великими Конструкторами еволюції. Протирозумне виникає лише у випадку порушення якого-небудь інстинкту. Відшукати це порушення – завдання категоричного запитання, а компенсувати - категоричного імперативу” [ Лоренц К. Се людина // Агресія. – М., 1994 ] .

Отже, порушивши питання про співвідношення та взаємодію свідомості з несвідомим (інформаційний аспект), Ід, Его і Суперего (енергетичний аспект), ми маємо засвоїти найпершу істину з цієї проблематики – слід прагнути до гармонізації їх взаємин, без чого психічного здоров’я людини не буває. Звісно, така гармонізація у частини людей може відбуватися й стихійно, без знання основ психоаналізу. Як це робити свідомо, на жаль, сьогодні знають лише вузькопрофесіональні спеціалісти-психотерапевти. Однак нові реалії суспільного життя вже вимагають перенесення цих знань на рівень повсякденної побутової свідомості. Найперше, необхідно з’ясувати питання про так звані захисти раціонального, соціалізованого Его від темного, біологічного, тваринного Ід, якими кожна людина в тій чи іншій мірі користується напівсвідомо чи несвідомо.

 

 

6.3. Тривожність і захисні механізми ослаблення бажань інстинктів, проявів афектів та уникнення небажаних взаємодій шарів психічного

 

Фрейд розглядав Ід у якості посередника між тілесними й психічними процесами в організмі, виконуючого роль резервуару для енергетичного забезпечення прояву інстинктів. Мається на увазі, що енергія черпається з тілесних процесів й витрачається психічними. Фрейд описав два механізми, завдяки яким Ід позбавляє організм людини від напруги: рефлекторні дії й первинні процеси формування психічних образів об’єктів, пов’язаних з задовольнянням потреби, що виникла. Ні перші, ні другі (пов ’ язані з уявою й предметно-дієвим чи наочно-образним мисленням) не знімають напругу безумовно й гарантовано, хоча інстинкти вимагають розрядки негайно (принцип задоволення). Часто обставини диктують необхідність відстрочення в часі моменту задовольняння потреби й зняття напруги. Це може забезпечити інша спеціалізована структура психіки, яку Фрейд позначив як Его, що керується іншим принципом, аніж принцип негайного задоволення, а саме : принципом реальності . Коли “ Я ” переходить від принципу задоволення до принципу реальності, воно стає ворожою для інстинктів територією.

На Его покладаються нові функції – розрізнення уявного реального і уявного нереального та відстрочення задовольняння інстинктів й прийняття рішення щодо необхідних дій – те, що ми пов’язуємо з свідомістю та вольовим механізмом. Его отримало свою структуру і функції від Ід, еволюціонувало із нього й черпає з нього енергію, необхідну для здійснення своїх функцій. Саме постачання енергії необхідної кількості в потрібний час створює проблеми взаємодії найчастіше.

До функцій Его Фрейд відносить й тривогу у формі емоцій страху, вини, сорому, самобичування тощо перед наслідками небажаних проявів Ід. Тривожність пов ’ язана з великими витратами енергії й відповідними організменними деструктивними змінами. Коли говорять про захисні механізми Его, то мають на увазі запобігання саме таким небажаним проявам Ід. Захисні механізми Его по суті своїй є засобами обману Ід шляхом викривлення, заперечення чи фальсифікації сприйняття реальної дійсності. Оскільки Ід діє в зоні (прошарку) несвідомого, то про мобілізацію свідомої волі тут не йдеться. Разом з тим, питання є вельми актуальним у контексті взаємодії свідомості з несвідомим. Іншими словами, суть теми полягає в тому, що пересічна людина використовує захисні механізми Его несвідомо, а психотерапевт, до якого вона звернулася за допомогою, свідомо “ обманює ” несвідомість клієнта. Коли ж пересічна людина оволодіє знаннями й навичками вузькоспеціалізованого психотерапевта, то можна буде говорити про залучення свідомої волі до арсеналу засобів захисних механізмів Его.

Захисні механізми були предметом великої уваги Анни Фрейд, молодшої дочки З. Фрейда, їм вона присвятила книгу “Его та механізми захисту”. У її баченні останні постають як складно організовані моделі свідомої та несвідомої поведінки людини, спрямовані на уникнення певних ситуацій, переживань, станів, що сприймаються людиною як негативні, небажані, неочікувані тощо. Передусім ідеться про неусвідомлювані людиною захисні механізми, які, відповідно до індивідуальної природи “Я”, спонтанно розгортаються в її поведінці. Можна говорити про систему захисних механізмів, кожний з яких має своєрідну психологічну організацію, спрямованість та алгоритм реалізації [ Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття : Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. – С. 408-416 ].

Сучасна психоаналітика розрізняє такі основні захисні стратегії:

Витіснення думок і почуттів із свідомості у підсвідомість як штучне забуття. Вважається основним і найбільш уживаним механізмом захисту, вимагає постійних витрат психічної енергії, може супроводжуватися язвенною хворобою, імпотенцією й фригідністю.

Ізоляція постає як тимчасове пригнічення або переривання асоціативних зв’язків, пауза у сприйманні й мисленні.

Проекція (буквально – кидання від себе) – термін, що у психоаналітиці позначає сприймання психічного образу як об ’ єктивної реальності. Відбувається локалізація в уяві внутрішнього в зовнішньому об’єкті. У народі відоме як “перекладання вини з хворої голови на здорову”. Приписування власних хиб іншим людям чи оточенню. Приниження, ігнорування власних хиб і вини з одночасним перебільшенням ви ни інших людей співтовариства. Сюди ж відносяться соціальні забобони й феномен “ козла відпущення (цапа відбувайла) ”.

Інтроекція – процес, за посередництвом якого функцію зовнішнього об’ єкта бере на себе його психічне уявлення, внаслідок чого відношення з зовнішнім об ’ єктом замінюються відношеннями з уявлюваним об ’ єктом “усередині себе” .

Заміщення як переадресація інстинктивного імпульса з одного об’ єкта на інший. Наприклад, після отримання неприємностей на роботі, працівник, повернувшись додому “ розряжається ” спалахами роздратування й гніву на інших членах сім’ ї.

Раціоналізація як викривлення реальності хибною аргументацією. Наприклад, чоловік, якому жінка відповіла принизливою відмовою, коли він запросив її на побачення, втішає себе думкою, що вона неприваблива й не гідна його уваги.

Реакція (формування зворотньої дії, реактивного утворення). Неприйнятний імпульс долається шляхом посилення протилежної тенденції. Наприклад, підліток може привертати до себе увагу дорослих й повагу однолітків асоціальною поведінкою, а сексуально стурбована жінка демонстративно засуджувати саме невинне спілкування інших жінок з чоловіками, поки сама не удостоїться бажаної уваги.

Регресія назад, до дитячої поведінки, наприклад, “ надутися й не розмовляти ” .

Сублімація - один із захисних механізмів підсвідомої (чи свідомої) заміни одної, забороненої чи практично недосяжної, інстинктивної цілі на іншу, дозволену і більш доступну, здатну хоча б частково задовільнити актуальну потребу, спрямування енергії інстинктів в прийнятне русло, наприклад, енергії лібідо – на творчість чи спортивні змагання. Процес, пов’язаний з розвитком вищих функцій із нижчих, за допомогою якого інстинктивні енергії отримують розрядку в неінстинктивних формах поведінки. Сублімація включає в себе: а) переміщення енергії з дії та об’єктів первинного (біологічного) значення на дії та об’єкти меншого інстинктивного значення; б) перетворення якості емоції, що супроводжує діяльність, за якою вона стає “десексуалізованою” і “деагресифікованою”; в) звільнення діяльності від диктату інстинктивної напруженості. Сублімація вважається єдино злоровою стратегією упокорення небажаних імпульсів Ід.

Заперечення як невизнання неприємних подій, наприклад, дружина воїна, отримавши звістку про загибель чоловіка, впродовж багатьох років очікує його повернення.

Фрейд вважав, що ми всі у певній мірі використовуємо захисні механізми і це добре. Це стає неприйнятним лише у тому випадку, якщо ми занадто на них покладаємося [ Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. – С. 129-133 ] .

А. Фрейд спробувала розрізнити і класифікувати механізми захисту залежно від порядку їх виникнення в філогенезі, проявів в онтогенезі, взаємодії між собою і наслідків для психічного здоров’я. Так, про витіснення можна говорити коли “Я” вже відокремлено від “Воно”, а про проекцію та інтроекцію – коли “Я” здійснило диференціацію внутрішнього й зовнішнього світу. Швидше за все, витіснення виникло найпершим у філогенезі, а сублімація – останньою. Мабуть, інші способи захисту довершують те, чого не завершило витіснення. На думку А. Фрейд джерелом невротичного зла може виступати й “понад-Я” [ Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття : Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с. – С. 4 1 0 ] .

Саме існування невротичних симптомів указує на те, що “Я” часто зазнає поразки. Тому проблема удосконалення захистів залишається актуальною.

 

 

6.4. Сумління людини - що це і для чого?

 

У розділі “Людина як енергетична система” ми вже торкалися поняття сумління як регулятора стосунків між Его та Ід. Така регуляція може відбуватися як на свідомому, так і несвідомому рівні, і це є визначальною особливістю системи регуляції поведінки людини, приборкання її інстинктів. Адже, якщо б кожен намагався задовольнити усі бажання свого Ід, то це б призвело б до руйнації суспільства. Основу нашої цивілізації в значній мірі складає перемога Суперего над Ід, і ця перемога має бути закріплена, щоб цивілізація змогла подовжитись.

Поняття сумління сформувалось у зв ’ язку з роздумами людини про вихідні принципи морального обов ’ язку. Усвідомлення людиною усередині себе морального обов’язку і його обгрунтування можна вважати виникненням якісно нового утворення свідомості, а саме – самосвідомості. Початки формування поняття сумління сягають часів античного світу, коли встановлювались норми хорошої поведінки. Так етика Арістотеля визначала доброчесність як середину між двома протилежними крайнощами проявів пристрастей або ж правильну пропорцію. Нагорна проповідь Іісуса Христа вже не відповідала концепції середини і ставила більш жорсткі вимоги до віруючого. Оскільки були норми, то мав бути і контроль, як зовнішній так і внутрішній. Внутрішній - це традиції, забобони, звички, віра у всеосяжний контроль Бога. Саме внутрішній контроль сформував почуття сумління як інтеріорізоване поняття доброчесності . Остаточне оформлення концепту сумління у європейській культурі відбулося у межах релігійної свідомості середньовіччя. У західно-європейському християнстві цьому сприяло впровадження IV Латеранським собором 1215 р. обов’язкового сповідування для усіх віруючих. Ключем до розуміння сумління як почуття є поняття інтеріорізації - переведення зовнішніх впливів у внутрішні ідеальні прояви свідомості (уявлення, розуміння, переконання тощо) і глибше, на рівень несвідомого (навички, звички тощо).

Заміна зовнішніх способів церковної регламентації життя середньовічного європейця внутрішніми формами самоконтролю і сповідю стимулювала вивчення внутрішніх глибин людської душі, адже після сповіді віруючого перед священниками поставали нові проблемні питання здійснення допомоги віруючому. Протирічивість людської істоти, яка з одного боку створена за образом і подобою Бога, а з іншого боку, згідно з християнським віровченням, була гріховною від народження, зумовлювала неабияку складність такої роботи. Так християнство сприяло пізнанню бездонних глибин людської істоти.

Середньовічні схоласти, Фома Аквінський і його послідовники, розрізняли просто “сумління” ( syneidesis ) і “іскру сумління” ( synderesis ). Перша базувалась на набутій прижиттєво силі розуму, а друга – на уроджених навичках, другій природі ( habitus naturalis ) . Перша містилась у теоретичному інтелекті, а друга – у практичному, пов ’ язаному з волею як силою бажань. Вважалось, що сила розуму зазвичай потужніша, але інколи воля може переважати розум. Головна вимога synderesis полягала в тому, щоб уникати зла і прагнути добра.

Процедура акту сумління включала в собі три етапи : судження про наступні дії (“муки сумління”) ; припис (рішення) того, що має бути зробленим, і вивчення того, що було чи не було зроблено. Акт сумління починається з вибору можливих засобів для досягнення певної цілі за участю практичного розуму. Далі в акті вибору воля приймає чи відхиляє вірогідний напрям діяльності. Так, на думку О. Душина, в концепції сумління Фоми Аквінського долалось жорстке протиріччя між розумом і волею. Разом з тим, допускались помилки сумління, виникало поле можливостей прощення чи непрощення певних дій людини. Процес судження в акті сумління передбачає виведення часткових моральних суджень із універсальних моральних правил і є дедуктивним на основі силогізму. Помилки сумління у такому випадку виникають або внаслідок ігнорування загальних моральних принципів, або із-за ігнорування фактичних умов часткового випадку у силогізмі, або внаслідок помилки у процедурі виведення результату силогізму [ Душин О .Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы философии, 2005 , № 3 ] .

Сумління, як і мораль в цілому, Фоми Аквінського та його послідовників були цілком людськими, мали компоненти природжені та набуті, допускали на основі розуму і волі можливість як правильного, так і хибного вибору, що несло, як наслідки, вину і відповідальність. Порівнюючи концепцію сумління схоластів з психоаналітичною, можна погодитись, що synderesis (“іскра сумління”) – це несвідома компонента сумління, найбільш міцно закарбована у психічному людини, syneidesis (“власне сумління”) – це прижиттєво усвідомлені норми та принципи моралі.

Існують і інші інтерпретації (моделі) сумління, які відрізняються пропорціями компонент розуму і несвідомого. Так, наприклад, І. Кант надає перевагу “раціо”, а В. Соловйов стверджує, що первинним є почуття сорому, а “сумління є тільки розвиток сорому”. Обидва нехтують внутрішнім, несвідомим. Кант тому, що вірить у торжество розуму, а Соловйов тому, що вірить у природжену добру сутність людини [ Душин; там само ] .

Про сумління як рефлексію самосвідомості та про його співставлення з правом розмірковував і Гегель: “...сумління – це найглибша внутрішня одинокість, перебування з самим собою, у якому зникає усе зовнішнє і будь-яка обмеженість, повна самітність у собі самій. Людина у якості сумління уже не пов ’ язана цілями особливості, і сумління її тим самим – висока точка зору, точка зору сучасного світу, який вперше дійшов до цього заглиблення у себе. Попередні більш чутливі епохи мали перед собою дещо зовнішнє і дане, будь то релігія чи право...” [ Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - С. 178 ] .

“ Справжнє сумління є умонастрій волити те, що в собі і для себе є добро... Сумління виражає абсолютне право суб ’ єктивної самосвідомості, а саме знати в собі і із себе самої , що є право і обов ’ язок, та визнавати добром лише те, що вона таким знає... Двоїстість сумління полягає у тому, що воно передбачається у значенні згаданої тотожності суб’єктивного знання і воління з істинним добром і таким чином стверджується і визнається святинею, і разом з тим у якості лише суб’єктивної рефлексії самосвідомості все ж претендує на право...” [Там само, с. 178-179].

“ Ця суб’єктивність як абстрактне самовизначення і чиста упевненість лише у достовірності себе самої... є сила, якій добро спочатку лише уявне і обов’язкове бути, зобов’язане своєю дійсністю...” [ Там само, с. 180 ] .

Отже, сумління є тим явищем, якому Добро зобов ’ язане своїм існуванням.

***

Повертаючись до онтології тем про Христа і Антихриста, про співіснування добра і зла, про взаємини темного Ід і раціонального “Я” – тем, які не дають і ще довго не даватимуть спокою багатьом мислителям, ми ще і ще раз запитуємо “У чому полягає сенс Добра і Сумління для кожної окремо взятої людини? ”. Хто скаже, що бачить цей сенс інакше, аніж через призму Біблії? Очевидно, вони, Добро і Сумління, виконують функцію забезпечення розвитку чогось Вищого, аніж окремо взятий організм з конечним терміном життя (миттєвістю у масштабах Природи), а носієм такої програми розвитку (гетеростазу) все-таки є кожна клітина живого світу, кожен організм, вид і біосфера в цілому.

 

 

6.5. Суб’єктивність життєвого світу людини

 

Одним із ключових у розумінні природи людини є питання про те, настільки точно, об’єктивно і однаково люди здатні відображати навколишню дійсність. Звісно, таке відображення не є дзеркальним і не є однаковим у всіх людей. Це очевидний факт. Дискусії йдуть навколо питання про співвідношення суб ’ єктивного, особистісного та зовнішнього, соціального. Психологи, зазвичай, розміщують своїх колег уявно на координатній лінії між крайнощами суб’єктивність-об’єктивність. Так автори монографії “Теорії особистості” із дев’яти позицій найвидатніших персонологів XX століття позиції шістьох відмітили як такі, що надають перевагу чиннику суб’єктивності, дві – чиннику об’єктивності, одну – у однаковій мірі обом [ Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. - С. 576]. При цьому слід взяти до уваги, що кожен із персонологів пропонує своє власне визначення термінів. Найбільш однозначні позиції, на думку авторів монографії, займають К. Роджерс (щодо суб’єктивності) та Б.Ф. Скіннер (щодо об’єктивності).

Родоначальник психоаналізу, автор першої теорії особистості З. Фрейд також вважав, що людина живе у суб’єктивному світі своїх власних емоцій, відчуттів, почуттів і смислів. Однак, вважаючи це само собою зрозумілим, він не зробив положення про суб ’ єктивність життєвого світу людини стрижнем своєї теорії.

А. Адлер, автор самостійної психоаналітичної теорії, порівнянної за масштабом з фрейдівською, першим зробив положення про суб’єктивність стрижнем своєї теорії, наголошуючи на залежності сприйняття людини від її минулого досвіду та індивідуальних особливостей. Згідно з Адлером, сприйняття є не дзеркальним відображенням дійсності, а інтерпретацією відчуттів. До того, як інформація із зовнішнього світу почне формувати поведінку, вона спочатку об’єднується з інформацією пам’яті про індивідуальний минулий досвід, потім трансформується, перетворюється психічними механізмами людини, які також є індивідуальними. Так люди у своїй уяві будують суб ’ єктивні світи у чомусь схожі, але не тотожні один одному. Невід’ємним елементом суб’єктивного світу людини, спрямовуючими орієнтирами її поведінки є фіктивні цілі . Фіктивна ціль повністю перебуває на рівні свідомості. Невідповідність між фіктивною ціллю та реальним станом індивіда означає, що дещо усвідомлюється погано або ж не усвідомлюється зовсім. Ідею про те, що людей спонукає до певної поведінки не тільки те, що є істинним, та й те, що здається таким, Адлер запозичив у Ханса Вайінгера (“Філософія можливого”, 1911). Положення про фікцію як орієнтир, як чинник мотивації важко сприймається сучасником – раціональною, самовпевненою людиною сучасності. Але Адлер наводить багато переконливих прикладів того, що так воно і є. Прикладом таких фікцій, що спрямовували поведінку навіть не окремих людей, а мас, є релігійні вірування, ідея Адольфа Гітлера про перевагу арійської раси над усіма іншими, також ідея побудови комунізму в одній, окремій країні. Отже, життєві цілі, які ставить перед собою людина вельми часто є фікціями, які спрямовують її поведінку, але не є досяжними.

Один із найбільш впливових представників диспозиціонального напряму в персонології Гордон Олпорт, наголошуючи на унікальності кожної людини, хоча і не вважав суб’єктивність ключовим моментом, вважав її обов’язковою компонентою особистості. Згідно з Олпортом, люди живуть у світі цілей і прагнень, які генеруються ізсередини.

Джордж Келлі, автор когнітивної теорії особистості, стверджував, що не існує нічого такого у світі, відносно чого не може бути двох різних думок. (Одним із яскравих прикладів цього може слугувати тлумачення положень указів Президента, законів Верховної Ради і Конституції в сучасній Україні). Іншими словами, будь-який факт чи подію, оскільки вони відображаються свідомістю недзеркально, можна розглядати з різних точок зору. Питання про реальність має вирішуватися з позиції практики : реальним є те, що ми тлумачимо як реальне . Люди зорієнтовані на уявні майбутні події, а не на запам ’ ятовані минулі. Кожен розглядає дійсність за допомогою власного набору понятійних схем – конструктів. Згідно з Келлі, кожна людина живе в унікальному світі, створеному нею самою.

Абрахам Маслоу вважав, що людей не можна зрозуміти, не взявши до уваги їх внутрішній світ. І хоча ієрархічний набір потреб є однаковим для усього людства, конфігурація і прояви індивідуальних потреб, їх задовольняння є унікальним для кожної людини. Частина слова “само” у ключовому понятті теорії особистості Маслоу “ само актуалізація” вказує на присутність суб’єктивності.

Карл Роджерс був абсолютно переконаним, що поведінку людини ніяк не можна зрозуміти не взявши до уваги її суб’єктивну інтерпретацію подій. Людина діє відповідно зі своїм власним сприйняттям подій. Ніхто не має переваг стверджувати, що його почуття реальності краще чи більш істинне, аніж у когось іншого. Розмірковуючи над впливом минулих подій на поведінку людини, порівняно з Фрейдом, Роджерс наголошував на тому, що має значення теперішня інтерпретація тих подій і фактів. Актуальне сприйняття і інтерпретація (як у Адлера), прогноз майбутнього (як у Келлі) – основні чинники, що формують поведінку людини. Таким чином, суб’єктивність є ключовим положенням в теорії Роджерса. Щоб зрозуміти поведінку людини, ми повинні розгледіти внутрішню сутність людини (“залізти їй в душу”) і подивитись на світ її очима.

Розглянувши позиції персонологів, які найбільш схилялися до визнання визначальної ролі власного прижиттєвого (соціального) досвіду у поведінці людини, слід задатись питанням, а чи є такі серед них, хто повністю заперечує суб’єктивність. Ні, таких нема. Навіть біхевіористів не можна вважати такими. Нагадаємо, що основою їх концепції була модель людини як “чорного ящика”. Що всередині цього ящика, їх не цікавило. Можливо там присутня і суб ’ єктивність. Вони вважали за достатнє лише зафіксувати відповідність між вхідними сигналами (стимулами) і вихідними сигналами (поведінковими реакціями). Цього виявляється достатньо у багатьох випадках для прогнозування поведінки.

Беручи до уваги складність феномену людини і розмірковуючи про сучасне і майбутнє персонології, Л. Х’єлл і Д. Зіглер, автори монографії “Теорії особистості”, констатують, що “тепер нема теорій особистості, які безпосередньо звертались би до всіх значних аспектів функціонування людини” . Вони висловлюють переконання, що “еклектична орієнтація, об’єднання ідей різних напрямів дадуть найкращі можливості для пояснення загадки особистості в найближчому майбутньому” [Там само; с. 584, 603].

Отже, питання про суб’єктивність відображення людиною дійсності полягає не в тому, є вона чи її нема, а в тому, як суб’єктивне відображення – висновки, оцінки, цінності, вибори, рішення тощо, узгоджуються між собою. Зараження, наслідування, навіювання, конформізм, переконання, компроміс – механізми об’єднання суб’єктивних відображень дійсності у спільне відображення людської спільноти.

 

 

6.6. Аналітична теорія особистості

 

Аналітична теорія особистості пов’язується з іменем Карла Густава Юнга, за висловом наукознавців, самого видатного серед перебіжчиків із табору Фрейда. Для нас Юнг цікавий насамперед уточненням природи лібідо і природи несвідомого. Якщо Фрейд привернув увагу до несвідомого чіткими й простими (ясними) моделями типу “мозок людини є додатком до її статевих залоз” , то Юнг почав пояснювати природу й більш тонку структуру несвідомого та впорядковувати його взаємини з тим, що знаходилося на прилеглих територіях і межувало з ним. Якщо Фрейд бачив у лібідо, головним чином, сексуальну енергію, то Юнг – творчу життєву енергію. Завдяки цьому психоаналіз став більш конструктивним. Сучасники Юнга відзначали, що його погляди на особистість людини є, можливо, самими складними і найбільш полемічними, які помітно відрізняються від усіх інших підходів до вивчення особистості.

Структура особистості людини, згідно з Юнгом, складається із трьох взаємодіючих частин: Его, особистого несвідомого і колективного несві домого. За визначенням Юнга, колективне несвідоме акумулює в собі первісні колективні образи-архетипи, утворені початковою уявою людини. Маються на увазі перші синтези наочно-предметно-дієвого мисленням, які є одночасно емоціями і думкою. Цікаво, що Юнг прийшов до визначення поняття “архетип”, розмірковуючи над ідеями стародавніх філософів. Юнг відкрив, що навіть люди давніх епох володіли певним досвідом і апріорною картиною світу. Уточнюючи зміст коллективного несвідомого к шару суто людської психіки, Юнг вміщує в ньому не тількт архаїку людського досвіду, а й досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме дозволяє чіткіше і більш науково пояснити “ геологічну ” будову психіки й поведінки людини, про що дослідники почали висловлюватись ще до Юнга, та стародавню тезу китайської поговірки “ус і звірі сидять усередині людини ”. Архетипи коллективного несвідомого є тим необхідним елементом, що дозволяє відтворити й проаналізувати ранню стадію виникнення свідомості, побачити ту межу, до якої свідомості нема, а після якої вона вже є – межу, якої так не хочуть бачити скептики й спекулянти, що час від часу з’ яляються й з никають неподалік теми про свідомість.

Его Юнга дещо вужче, аніж Его Фрейда, воно є центром сфери свідомого і основою самосвідомості. Особисте несвідоме містить в собі індивідуальні комплекси емоційно заряджених думок, спогадів, доступних для часткового чи повного усвідомлення і тому здатних великою мірою впливати на життя людини. В коллективному несвідомому у формі архетипів (квазі-образів, прообразів) відображені думки і почуття виду Homo sapiens , накопичені впродовж його еволюції. Первинний архетипічний образ – це швидше відбиток у пам ’ яті емоцій, пов ’язаних з подіями і предметами, аніж складений із чогось символ. Підіймаючись із глибин несвідомого у сучасної людини він може набувати обрисів символу.

Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути необмеженою. Найбільшу увагу Юнг надавав анімі, анімусу, тіні, персоні й самості [ Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с. – С. 201-202].

Аніма і анімус відображають дійсно існуючі жіноче і чоловіче начала у кожній, незалежно від статі, людині (як і наявність жіночих та чоловічих гормонів), що сьогодні ніким не заперечується. Проблема сьогодні полягає не у визнанні їх існування, а в запобіганні однобічності розвитку та в гармонізації їх взаємин.

Тінь – це ті “всі звірі, що сидять усередині кожної людини”, що проявляє себе сексуальними й агресивними імпульсами, аморальними думками й пристрастями. Факт наявності такої тіні сьогодні не заперечується ніким у середовищі психологів і психотерапевтів, чого не можна сказати про пересічну людину і політичну еліту країни. Чи скоро настане той час, коли, спостерігаючи на ТК політичне ток-шоу з традиційним кривлянням перед телекамерами, кожен із платників податку буде бачити й “тінь” депутата ВР? Віддамо належне К.Г. Юнгу, саме він наголошував на позитивних властивостях тіні, прзглядаючи її як джерело життєвої сили, спонтанності й творчих начал у житті кожної людини. Проблема у питанні: як і на що спрямовувати цю енергію? Ось де поле прояву ініціатив педагогіки!

Персона (“маска”) як архетип у розумінні Юнга слугує встановленню взаєморозуміння між людьми, складаючи певне враження на об’єкт комунікації чи ховаючи від інших свою істинну сутність. Окрім згаданих вище психологічних механізмів єднання людей у спільноти – зараження, наслідування, навіювання, конформізму, агресії, страху, переконання тощо, необхідні й інші, зокрема, маскування, хитрість, мімікрія. У розумінні Юнга персона як множина ролей покликана встановлювати взаєморозуміння між людьми, складаючи певне враження на об’єкт комунікації чи ховаючи від інших свою істинну сутність (“зустрічають по одежі, провожають по уму”).

Самість – найбільш важлива конструкція у архетипічній теорії Юнга. Самість – це успадкована конструкція несвідомого і водночас мета складного процесу гармонізації усіх частин особистості в онтогенезі. Процес саморозвитку его в самість – має бути головною свідомою метою життя кожної людини. Процес “набуття самості” – динамічний і протяжний у часі процесс інтеграції множини протидіючих стл і тенденцій отримав назву індивідуації . Результат здійснення індивідуації Юнг називав самореалізацією . Центр самореалізованої особистості не збігається з Его (“Я”), а лежить між свідомим і несвідомим. Цікаво, що Юнг вважав самореалізацію недосяжною для більшості наших сучасників (звернімо увагу на це авторитетне визнання, шановний читач, у зв’язку з порушеним нами питанняи про стратифікацію суспільної свідомості). Ця тема отримала подальший розвиток в екзистенціальній і гуманістичній теоріях особистості. Юнг одним із перших визнав позитивний внесок релігійного і навіть містичного досвіду у розвиток особистості

[Там само; с. 205] .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 6:

 

1. Дайте визначення лібідо, мортідо і агресії в інтерпретації психоаналізу.

2. Дайте визначення Ід, Его і Суперего у їх співвідношенням з поняттями несвідомого, підсвідомого і свідомого?

3. Сформулюйте принцип реальності у поведінці людини.

4. Як відбувалася еволюція психіки людини від принципу задоволення до принципу реальності?

5. Опишіть модель психіки людини у термінах енергетичної системи.

6. Що ви знаєте про механізми захисту Его (“Я”) від загроз Ід (“Воно”)?

7. Що ми знаємо про взаємодію свідомого з несвідомим? Яку частину несвідомого контролює свідоме? Чи має прагнути свідоме до повного контролю над несвідомим?

8. Відтворіть висловлювання Ціцерона (106-43 р.р. до н. е.) й Гегеля (1770-1831) про негативні прояви свідомості.

9. Відтворіть точку зору австрійського зоолога К. Лоренца (1903-1989) на співвідношення й взаємодію свідомості й несвідомого у єстві людини.

10. Що у єстві людини виступає регулятором стосунків між Его та Ід?

11. Як і коли в історії людства відбувалося формування почуття сумління?

12. Відтворіть одну із перших концепцій сумління – концепцію Фоми Аквінського (1225-1275).

13. Відтворіть концепцію сумління Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831).

14. Охарактеризуйте внесок у психоаналіз Альфреда Адлера (1870-1937)?

15. Що ми знаємо про суб’єктивність життєвого світу людини?

16. Охарактеризуйте внесок у психоаналіз Карла Густава Юнга (1875-1961)?

17. В чому різниця між особистісним і колективним несвідомим в теорії Юнга?

18. Опишіть концепцію архетипів Юнга. Який архетип Юнг пов’язував з досягненням самореалізації в зрілості?

19. Порівняйте основні вихідні положення Фрейда, Адлера і Юнга стосовно природи людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

 

Узагальнення частини І

 

Людина – вищий ступінь еволюції живої природи, досягнутий у процесі її саморозвитку шляхом диференціації, ієрархізації, інтеграції, ускладнення. Яке системне утворення є найскладнішим у людині (окрім клітини, звичайно)? – Психіка. Що найскладніше у психіці? – Свідоме і його взаємодія з несвідомим. Свідомість вже кілька століть стає чинником, що прискорює еволюцію живого світу. Це дає підстави стверджувати, що інопланетяни, які можливо спостерігають за нами із Космосу, обирають за критерій розвитку земної цивілізації досягнутий нею рівень свідомості.

Розрізняють суспільну свідомість та індивідуальні як “клітини” суспільної. Взаємодія таких цілісності й елементів є складним питанням, висвітлення якого стає з огляду на процеси глобалізації вельми актуальним. Системний підхід до цієї проблеми рекомендує розглядати елементи структур, їх функції, ієрархію та інтеграцію. Суспільна свідомість є певним об’єднанням індивідуальних. Головне – з’ясувати, як нова емерджентна якість виникає в результаті інтеграції індивідуальних свідомостей і як вона зворотно впливає на онтогенез індивідуальної свідомості. Інтеграція та процеси взаємодії індивідуальної свідомості і суспільної свідомості описуються поняттями “зараження”, “навіювання”, “конформізм”, “інтенціональність”, “інтерсуб’єктність”, “інтеріоризація”, “екстеріоризація” тощо. Поза спільнотою людей, поза суспільством ніяка індивідуальна свідомість не виникає. “А один шимпанзе – взагалі не шимпанзе!” – констатував з великим здивуванням дослідник, спостерігаючи життя у примітивних спільнотах. Іншими словами, становлення індивідуальної свідомості у великій мірі залежить від середовища, у якому воно відбувається.

Необхідно визнати, що можливості морфологічних структур кори головного мозку сучасної людини мало змінилися в історичний час, а можливо не зазнали суттєвих змін з часів кроманйонців. Разом з тим, між можливостями та їх реалізацією в онтогенезі існує велика і дуже велика різниця. На скільки відсотків реалізуються в онтогенезі природні можливості індивідуальної свідомості – це має стати питанням питань сучасної педагогіки. Онтогенез, що у певній мірі повторює філогенез свідомості, може призупинитися на будь-якому етапі. В результаті ми маємо суспільство людей з величезною стратифікацією індивідуальних свідомостей – від слабо розвинених напівідіотів, наркоманів, алкоголиків, волоцюг до високопрофесійних фахівців (“золотих воротничків”), винахідників і лауреатів. “Піраміда потреб” А. Маслоу у певній мірі відображає цю стратифікацію суспільної свідомості. Сучасна етика і право не наважуються говорити про касти, бидло, лохів, “біомасу”, які знаходяться у основі цієї піраміди, однак політтехнологи будують на цьому свої теорії, на замовлення чисельних “приватних” партій маніпулюють палеонтологічною свідомістю частини суспільства, водночас запевняючи останніх у визнанні їх гідності. Маніпуляції індивідуальними свідомостями набувають у сучасній Україні ознак стихійного лиха і тому цей факт має бути сьогодні донесеним до відома, якщо не усього загалу, то принаймні більшої частини суспільства.

Досі стратифікація суспільної свідомості задовольняла виробничі потреби розподілу праці й не зумовлювала значних суспільних проблем завдяки таким механізмам єднання людей у спільноти як зараження, наслідування, навіювання (сугестія), конформізм, переконання, довіра, дисципліна, страх та інші. Однак, зі вступом людства в постіндустріальну епоху ситуація змінюється. Продуктивна людина має бути більш автономною і більш творчою індивідуальністю. У зв’язку з цим виникає необхідність педагогічного втручання в процес онтогенезу свідомості, який досі відбувався більш стихійно, аніж керовано. Для цього ми маємо знати особливості онтогенезу індивідуальної свідомості, особливості її зв’язку (взаємодії) з суспільною свідомістю, одного боку, і з несвідомим, з іншого боку. Отже, проблема онтогенезу свідомості, яка досі була відомою лише вузьким спеціалістам, в наш час набуває суспільно значимої актуальності.

Сьогодні ми знаємо з певною мірою визначеності, що мозок сучасної людини містить в собі первинні морфологічні “цеглинки” свідомості – структури кори головного мозку, спеціалізовані міжнейронні ансамблі і зв’язки. На них по суті й грунтується уся свідомість індивіда. Тут виникає питання, а чи не можна вважати також і всі інституції суспільства, за аналогією, “нейронами” суспільної свідомості. Важливим є питання про взаємодію структури і функцій. Якщо ми говоримо про розбудову інституцій (“нейронів”) суспільної свідомості наперед сформованими функціями, то це сприймається як норма. Виявляється, що в ранньому онтогенезі функції індивідуальної свідомості також можуть формувати морфологічні структури – факт, який важко сприймається і який явно недооцінюється сучасною педагогікою.

Особливо цікавим є феномен створення людиною штучної природи, її “технічної” діяльності. Розширюючи можливості своїх органів, людина тим самим створює новий надпотужний організм – індустріально-технологічно-інформаційне суспільство. Суспільна свідомість є свідомістю цього живого організму. Отже еволюція живого світу має продовження. Не людина, а суспільство є вищим рівнем еволюції живої природи. Людина є клітиною цього організму. Людина віднині має піклуватися про те як стати хорошою клітиною суспільства. Для цього треба зрозуміти більш глибоко що є людина. Екскурс в історію засвідчує, що це питання поставало перед мислителями у всі віки. Лише після того як ми пізнаємо істинну сутність людини, ми зможемо щось планувати щодо її удосконалення.

Згідно з стародавньою китайською поговіркою і сучасними науковими уявленнями про “геологічну” будову психіки й поведінки людини ( закон напластування) “усі звірі сидять у людині”. Саме це пояснює широкий діапазон поведінки людини, від найогиднішої до божественної. Темні, ірраціональні Ід (“Воно”) і Тінь, з одного боку, та раціональне Его і гармонійна Самість, з іншого боку. Антиномія Добра і Зла, протиріччя частин і цілого - яка роль свідомості у цьому? Все залежить від поєднання компонентів свідомості з інстинктами та емоціями, успадкованими від “братів наших молодших”. Свідомість як виокремлення найбільш суттєвого може зробити агресивну поведінку людини більш витонченою і підступнішою. З іншого боку, свідома воля разом з сумлінням можуть творити Добро, яке не властиве нижчому тваринному світу.

Сьогодні наукової таємниці свідомості вже не існує. Її виникнення і перші кроки еволюції відомі. Від розрізненого прийому корковими центрами головного мозку аферентної інформації периферійних відчуттів до їх синестезії (взаємодії, іррадіації) – передумови синтезу уявного; від безумовних рефлексів та інстинктів через умовні рефлекси до синтезу й розрізнення уявної аферентації; від образів колективного несвідомого, їх деемоціоналізації і фрагментації до синтезу символів по-новому і абстрактного мислення; від збирання ягід, плодів і коріння, рибної ловлі й спонтанного полювання, які регулювалися добовими та сезонними ритмами голоду, до розподіленого в часі господарювання на попередньо обробленій землі й ритуального планування колективного полювання на основі уяви, цілеспрямованого навчання й тренування навичок, що підкоряли час; від табу – першого досвіду обмеження тваринних інстинктів в інтересах людських спільнот до регулювання обов’язків і прав законами; від споглядання спільнотного життя людей і природи до штучно організованих експериментів і моделювання; від виготовлення перших знарядь праці - палок і каміння до нанотехнологій; від винаходу колеса до виготовлення літаків і космічних станцій; від передачі інформації барабанним боєм і димом вогнищ до сотового зв’язку; від винайдення алфавіту і послань на глиняних дощечках до національних бібліотек та Інтернету. Визначальними були нові структури, властивості й функції кори головного мозку: синестезія відчуттів – передумова уяви; циркуляція сигналів по замкнутим колам міжнейронних зв’язків – передумова довгострокової пам’яті й волі, виокремлення суттєвого (абстрагування); виникнення уяви - передумови синтезу виокремлених знань; розрізнення реального й уявного та їх взаємодія; підкорення енергетичних потоків психіки інформаційним утворенням уяви і вольовим механізмам; підкорення поведінки свідомому принципу реальності, що забезпечував збереження цілісності організму відстроченням задовольняння інстинктів до моменту настання більш сприятливих умов.

Свідомість людини є тим феноменом, що виокремлює її над іншим тваринним світом. Чи можна вважати сучасну людину та її свідомість досконалими? У чому полягає недосконалість? Вузькість зору свідомості й невелика глибина проникнення в суть речей і явищ – найперші ознаки недосконалості тільки-но народжуваної (всього декілька тисячоліть) свідомості. Вплив “темного” несвідомого й суб’єктивність оцінок - інші ознаки індивідуальної свідомості людини. Навіть недалеке минуле своєї історії – будь-то славне минуле Запорізької Січі чи визвольні змагання ОУН-УПА та операції НКВД - людина нездатна бачити й оцінювати таким, яким воно було у контексті тогочасних загально цивілізаційних процесів, а проекціонує свої нинішні суб’єктивні уявлення, переживання, емоції й почуття на час, в який жили й діяли її предки з зовсім іншими уявленнями, переживаннями, емоціями й почуттями, або ж відтворює тогочасні суб’єктивні уявлення.

Які шляхи досягнення бажаної досконалості? Освітня парадигма досі опікувалася вузькою професіональною підготовкою молодого покоління. На часі зміна освітньої парадигми. Стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття має стати новий рівень саморефлексії – людина має розібратися з своїм внутрішнім світом, щоб удосконалитися і краще відповідати вимогам зовнішнього світу. Чи можна розібратися з цим без опертя на моделі досконалої особистості та технології їх досягнення, розроблені видатними психологами XX ст., зокрема, З. Фрейдом, А. Адлером, К.Г. Юнгом, А. Маслоу, К. Роджерсом? Сучасна людина живе усередині побудованого нею самою за участю спільноти суб’єктивного світу, її життя має певний смисл і призначення, її організм має диференційовану, спеціалізовану, інтегровану, ієрархічно побудовану структуру з спеціалізованою управлінською системою (психікою) на чолі. Точка рівноваги психіки має лежати між свідомістю і несвідомим – такою є одностайна позиція сучасного психоаналізу. Тим, хто здійснює виховання молодого покоління – батькам і педагогам – слід знати це і відповідно змінити пріоритети у своїй роботі.

Отже, таємниці свідомості не існує. Сьогодні маємо ситуацію, коли спільнота людей, суспільство вже володіє певними знаннями про свідомість, а кожна окрема людина – ні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА ДО ЧАСТИНИ І

 

1. Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.

2. Баланд ин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6.

3. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М. ; Смысл, 2000. - 476 с.

4. Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии, 1989, № 2.

5. Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И. Федорова. - С.-Петербург: Талисман, 1994. - 432 с.

6. Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М. : ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.

7. Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

8. Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с.

9. Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. – М.: Наука, 1987. – 339 с.

10. Выготский Л.С. История развития высших психических функций // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

11. Выготский Л.С. Конкретная психология человека // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

12. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с.

13. Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4.

14. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М. : Мысль, 1990. - 524 с.

15. Горелов А.А. Концепции современного естествознания : Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000. -512 с.

16. Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О.Цветковой, А.Киселева.-М.: ООО.”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с.

17. Душин О .Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы

18. Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М. : Просвіта, 1989.- 289 с.

19. Загальна біологія : Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид.-К. : Генеза, 2004.-272 с.

20. Загальні відомості про біблію // Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

21. Ламарк Ж.-Б. Избранн ые сочинения. Т. 1. М., 1955 .

22. Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4.

23. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. - К. : Основи, 2000. - 387 с.

24. Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983. - 320 c .

25. Локк Дж. Опыты о законе природы / Сочинения : в 3 т. / Пер. с англ. и лат. Т. 3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л. Субботин. - М.: Мысль, 1988. - 668 с.

26. Лоренц К. Се людина // Агресс ия. М., 1994.-260 с.

27. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с. 1-11.

28. Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії: психо-структуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2.

29. Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр. - М.: Правда, 1991. - 656 с.

30. Немов Р.С. Психология : Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с.

31. Ницше Ф. Утренняя заря [ Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991. - 304 с.

32. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с.

33. Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопрос ы философии, 2004, № 6, с. 148-159 .

34. Плутарх. Перикл / Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Том. 1. Пер. с древнегреч. - М. : Правда, 1990. - 592 с.

35. Послання апостола Павла до римлян (5.13) / Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада : Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991. - 486 с.

36. Послання апостола Павла до римлян (7.14-25) / Новий завіт / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами / Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

37. Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с.

38. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття : Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с.

39. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 284.

40. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб. : Изд. “Питер”, 1999. - 720 с.

41. Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с.

42. Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005. - 168 с.

43. Серл Дж. Открывая сознание заново. М., 2002.

44. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000. – 448 с.

45. Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М. : Мысль, 1980. - 294 с.

46. Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К. : Дух і літера, 2005. - 696 с.

47. Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К. : Дух і літера, 2005. - 696 с.

48. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М. : Наука, 1987. - 240 с.

49. Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб. : ИД “ВЕСЬ”, 2003. -256 с.

50. Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 56.

51. Толстой Л.Н. Для чего я пишу. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 226.

52. Толстой Л.Н. Запись на отдельном листе. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 347.

53. Тоффлер Э. Третья волна.-М. : ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. -784 с.

54. Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. - М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003. – 396 с.

55. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. - К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 262 с.

56. Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А. Киселева. - М. : ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.

57. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.- 3-е изд.- СПб.: Питер, 2006.- 607 с.

58. Цехмістро І.З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004. - 284 с.

59. Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка, 2004, № 3.

60. Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981. - 374 с.

61. Шабатура Н.Н., Матяш Н.Ю., Мотузн ый В.А. Биология человека: Учебник для учащихся 8-9-х классов общеобразовательной школы. -К., Генеза, 1998. - 432 с.

62. Юнг К.Г. Нераскр ытая самость // Юнг К.Г. Синхронистичность. - М.: Рефл-бук. - К. : Ваклер, 1997.

63. Юсим М.А. Этика Макиавелли. - М.: Наука, 1990. - 158 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА IІ

 

Філогенез свідомості - минуле, сучасне

і майбутнє...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

 

Нема такого італійця епохи Відродження,

якого не зрозуміли б Платон чи Арістотель;

Лютер викликав би жах у Фоми Аквінського,

але останньому було б неважко зрозуміти його.

З XVII століттям справа полягає інакше: Платон і

Арістотель, Фома Аквінський і Оккам не змогли б

зрозуміти Ньютона.

 

Б. Рассел. Історія західної філософії, с. 622

 

 

 

 

 

Філософи лише з різних точок зору пояснювали світ,

але справа полягає в тому, щоб змінити його

 

К. Маркс, Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т. 42, стр. 263

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 7

 

Філогенез свідомості в доісторичні часи.

Міфологічні стадії

 

 

Досліджуючи процес виникнення і розвиток свідомості людини послідовник К.Г. Юнга, німецький вчений Ерік Нойманн розрізняв міфологічний та історичний етапи. Розмірковуючи про початки свідомості слід звернути увагу на думку Е. Нойманна про те, що “архетипи приймають форму образів, тільки коли присутня свідомість” [ Нойманн Э . Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с . - С . 311 ]. Мова йде про паралельний процес виникнення архетипів-образів і свідомості. Взявши за відправний момент архетипи колективного несвідомого – видові інстинкти у формі образів, представлених у мозку, він переконливо показав як шляхом розщеплення та зменшення емоційного супроводу вони поступово трасформувалися у символи, ідеї, концепції, які певним чином можуть розрізняютися за змістом. Це і є початками свідомості.

Людина ніколи не була ізольованою окремішністю. Колективне (видове) несвідоме завжди було і досі є основою відображувальної психіки людини. Свідомість виросла із колективного несвідомого і назавжди залишилась колективною властивістю, пов’язаною з несвідомим. Від первісного колективного (видового) несвідомого через індивідуальність, колективи індивідуальностей до інтегрованої свідомості соціальних груп, спільнот і, насамкінець, до колективної свідомості цілісного суспільства Землі – від колективного несвідомого до колективного свідомого - таким є шлях еволюційного розвитку людини і її свідомості.

Найраніші стадії розвитку свідомості виражаються у символах уробороса і Великої Матері, наступні стадії розвитку можна розпізнати по змінах відношення Его до цих символів, – усе це переконливо показав Е. Нойманн і його внесок став наріжним каменем сучасного розуміння феномену свідомості та її початків.

 

 

7.1. Уроборос як символ цілісності світу

і неподільності його сприймання психікою первісної людини

 

На ранніх стадіях міфологічної свідомості навколо предмета, який належить зрозуміти, збираються символи, кожен з яких відображує якусь одну сторону незрозумілого. Такі символи є лише аналогіями чи асоціаціями, ще далекими від тотожності. Найпершими символами у всіх народів були коло, круг, сфера, яйце. Вони об’єднували контрастне, протилежне – чорне і біле, день і ніч, небеса і землю, чоловіче і жіноче. Така єдність протилежностей мала бути самодостатньою і в цьому сенсі досконалою. Прикладами таких конструкцій розуму первісної людини можна назвати згорнуту в кільце змію чи дракона – уробороса, самого себе запліднюючого, пожираючого і вбиваючого, індійського гермафродіта пурушу, китайський круг інь-янь.

Початковий стан, міфологічно представлений як уроборос, відповідає психологічній стадії в предісторії людства, коли індивід і група, Его і несвідоме, людина і світ були так нерозривно пов’язані одне з одним, що у взаєминах між ними панував закон несвідомої єдності. Три основних чинника, які керують людським життям – зовнішній світ явищ зовні людини, сфера взаємин між людьми, психіка як світ внутрішніх людських переживань – на початковій стадії ще не відокремились одне від одного.

Первинне злиття людини із світом, з його ландшафтом і фауною, має своє найбільш відоме антропологічне вираження в тотемізмі, який приймає певну тварину за предка, товариша чи за якусь могутню, послану провидінням істоту, і де почуття спорідненості доходить до ототожнення.

Таке ж явище злиття спостерігається між первісною людиною як членом групи і колективом. В первинній групі згуртованість її членів слід розуміти швидше по аналогії з відношенням органа до тіла чи з відношенням частини до цілого, аніж з відношенням частини до суми. Тут ціле користувалося переважаючим впливом перед будь-яким частковим.

Щодо внутрішніх переживань первісної людини, то про них можна говорити, маючи на увазі вперше народжуваний орган психіки, який починає розрізняти не лише внутрішнє і зовнішнє, а й реальне-нереальне на даний момент часу. Тут мова йде про Его (від лат. “ ego ” – “я”) – компонент структури психіки, поряд з Ід і супер-Его. На відміну від Ід, природа якого виражається у пошуках негайного задоволення, Его підпорядковується принципу реальності, мета якого – збереження цілісності організму шляхом відсрочки задовольняння інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість. Аналітична психологія дотримується структурної моделі психіки, згідно з якою частина Его заглиблена у інформаційне несвідоме, частина – вже спливла у свідоме. Еволюція свідомості пов ’ язана з тим, що все більша частина Его переходить у свідоме. Виникнення свідомості – це процес первинного спливання Его із глибин несвідомого.

Еріх Норманн, спираючись на колективне несвідоме Юнга, піддав глибокому аналізу міфологічні образи, сліди яких людство залишило у живописі та в усних оповідях. Простеживши розвиток комплекса Его в міфології, можна ознайомитись з початками історії свідомості в міфологічній проекції. Подібно тому, як Фауста можна інтерпретувати частковим відображенням особистості Гете, комплексом у його психіці, а персонажі Ф. Достоєвського як досконалі форми самовираження письменником проявів психіки сучасного йому соціуму, міфологічні образи можна інтерпретувати як символічні представники певної стадії Его в розвитку людини. Онтогенез свідомості є модифікованим повтором її філогенезу і “коли ми говоримо про стадії розвитку свідомості… можна показати… що архетипічні стадії діють як “незмінна присутність” у психіці сучасної людини і формують елементи його психічної структури... що сама психічна структура індивіда побудована на історичній послідовності розвитку людини в цілому” [ Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998. - 464 с . - С. 283].

Отже, у первинній картині світу людини цілісність світу була непорушною. Уроборос жив в усьому, річ і місце суміщались, не було розрізнення між Я і Ти, усередині і зовні, між людьми і речами. Усе було включено у все, жило в одному і тому ж нерозділеному стані у світі несвідомого, як у світі сновидінь. З точки зору сучасного упорядкованого усвідомлення світла і дня, усе, що існувало раніше, відображалось психікою первісної людини як хаос незбагненного безпорядку.

Спочатку сфера Его-свідомості і несвідомого нероздільно злиті з тілом. Інстинкти і вольовий акт так само незначно розділені, як і інстинкт та свідомість. Потім процес розділення розпочався. Сьогодні ми розуміємо, що навіть у сучасної людини розділення цих двох сфер є у значній частині ілюзією, у значній частині нашої поведінки інстинкти і архетипи є потаємною причиною наших свідомих позицій і орієнтацій. Але в той час, як у сучасної людини існує, принаймні, можливість прийняття рішення і свідомої орієнтації (після набуття певного досвіду) , психологія архаїчної людини (і сучасної дитини) характеризується змішуванням бажань, настроїв, емоцій, інстинктів і соматичних реакцій, вони все ще практично злиті воєдино. Любов і ненависть, радість і печаль, насолодження і біль, так і ні, привабливість і відвернення спочатку змішані, накладаються одне на одне. Сучасна психологія звертає нашу увагу на те, що навіть сьогодні протилежності лежать ближче одне до одного і більш тісно пов’ язані, ніж можна було б передбачати із факту їх розділення. Це виразно можна бачити у дітей. Сміх і плач, симпатія і антипатія швидко змінюють одне одного. Жоден стан не є сталим і жоден не є прямою протилежністю іншому.

Фазу, у якій зародок Его знаходиться у несвідомому, як ембріон у матці, коли Его ще не з ’ явилося як свідомий комплекс і напруга між системою Его і несвідомим відсутня, Нойманн називає уроборичною і плероматичною. Уроборичною, тому що в ній панує символ кругової змії, яка виражає тотальну недиференційованість, походження всього із всього і знову входження в усе, залежності від всього і зв’язки з усім; плероматичною, тому що зародок Его все ще знаходиться в плеромі, в “повноті” аморфного Бога і як ненароджена свідомість спить у первинному яйці, в блаженстві раю. Більш пізнє Его вважає цей плероматичний стан першим щастям людини (згадаймо Адама і Єву у раю. – А.П.) , бо на цій стадії не існує ніяких страждань; страждання приходять у світ лише з появою рефлексії необхідності й неминучості відстрочення зняття напруги задоволенням від задовольняння тілесної потреби, тобто з появою Его і його відчуттів.

Тенденція Его повертатися назад в несвідоме і розчинятися в ньому була названа Нойманном “уроборичним інцестом”. Цей регрес – на стадії, коли Его є слабким і не усвідомлює себе – приємний, про що свідчить позитивний характер символів уроборичної фази, типовими прикладами якої є періоди дитинства і сну.

Несвідомий стан є первинним і природним, а свідомий стан – результатом вольового зусилля з використанням енергії лібідо. У психіці існує сила інерції, щось подібне до психічної сил и тяжіння, яка тягне назад у первинний несвідомий стан. Таке тяжіння, зумовлене великою “массою” несвідомого , колективного несвідомого з його потужним зарядом енергії, може бути подолано лише часом, унаслідок особої дії з боку системи свідомості й керованих нею вольових механізмів.

Навіть не у сні, у бадьорому стані Его-свідомість, яка у будь-якому випадку є лише частиною усієї психіки, проявляє різні степені активності в діапазоні від мрій і часткової уваги до часткової концентрації на чому-небудь, інтенсивної концентрації і, нарешті, до моментів загальної і екстремальної пильності. Система свідомості навіть здорової людини заряджена енергією лише у певні періоди його життя; у сні вона повністю або майже повністю позбавлена лібідо, а степінь активності змінюється з віком. Поле свідомої пильності у сучасної людини порівняно вузьке, інтенсивність його активного функціонування обмежена, а захворювання, перевтома, вік і психічні порушення негативно відбиваються на цій пильності. Здається, що орган свідомості усе ще знаходиться на ранній стадії розвитку і порівняно нестійкий.

Саме символ уроборосу характеризує нестійкість Его, його психологічний і історичний світанковий стан. “Саме круг уробороса, у відповідності з парадоксальним характером символічної мови, яка дозволяє нам у кращому випадку “окреслити”, а не описати “невловиму сутність значення” архетипу, є не тільки “досконалою фігурою”, але і символом хаосу і аморфності. Він – символ епохи до Его, а значить доісторичного світу” [Там само; с. 299] .

Цікаво, що символ уробороса як відчуття стану цілісності, що охоплює весь світ і людину, як розуміння вічного кругооберту життя знаходять у первісних народів на всіх континентах Землі.

 

 

7.2. Архетип Великої Матері як стадія розвитку свідомості

 

Уробороса змінює символ Великої Матері, спочатку в образі гермафродіта. Жінка з бородою чи фаллосом відображає відсутність розрізнення чоловічого і жіночого. Архетип Великої Матері сполучає в собі безліч протиречивих аспектів, відомих своєю парадоксальністю. Велика Мати уроборична: жахлива і ненажерлива, доброзичлива і творча, добродійна, але також і спокушуюча і руйнувальна; тварна і божественна, зваблива блудниця і недоторканна незайманість, неймовірно стара і вічно молода.

З часом Велика Мати приймає людську подобу, чоловіча частина уробороса – змієподібний фаллос-демон – присутній поряд з нею як залишок первинної двостатевої сут но сті уробороса. В міфології Матері Богині і її зв ’ язку з синами-любовниками відображена рання стадія взаємин свідомого-несвідомого. Молоді чоловіки, обрані матір’ю в якості любовників, можуть запліднити її, вони можуть бути навіть богами родючості, але подібні квітам юнаки недостатньо сильні, ініціатива ніколи не виходить від них, їх вбивають, як тільки вони виконають свій обов’язок запліднення. Усі ці юнаки не мають індивідуальності, не мають власної долі, їх існування є лише ритуальним. Негативний символізм кастрації відображає ворожість несвідомого до свідомості. Рання стадія взаємин любовників з Великою Матір’ ю характеризується природною покірністю долі, силі матері чи уробороса. Ця стадія повного безсилля перед лицем уроборичної матері і долі знайшла своє відображення в давньогрецьких трагедіях, зокрема, в образі Едіпа. Повсюдно в ритуалах родючості і людських жертвоприношень провідну роль надають крові. Інтуїтивно відчутний зв ’ язок життя і смерті, крові і родючості був рано представлений у ритуалах. Ритуальне пролиття крові було священним дійством, будь то кров дикого звіра, домашньої тварини чи людини.

Про перехід до наступної стадії “борців” свідчить спротив юних любовників. У випадку Нарциса, який відхиляє любов Матері, а потім до божевілля закохується у своє власне відображення, поворот до себе самого і геть від всепоглинаючого об’єкта є достатньо переконливим. “На цій стадії суттєвою і неодмінною рисою є прагнення Его-свідомості, яка починає усвідомлювати себе… бачити себе як у дзеркалі. …Самоаналіз характерний для пубертатної фази людства так само, як і для пубертатного періода індивіда” [Там само; с. 113 ] . Нарциссизм є неминучою перехідною фазою в період консолідації Его. Звільнення Его-свідомості від рабської підлеглості несвідомому приводить, як і будь-яке звільнення, до перебільшення свого власного положення і стану. “Змужніння Его-свідомості супроводжується зменшуванням місця його народження – несвідомого” [Там само; с. 149]. Стадія “борців” фіксує відокремлення свідомого Его від несвідомого, однак Его ще слабе, щоб йти далі до розрізнення Перших Батьків і до переможної боротьби героя. Афродіта, Велика Матір запозичує відображення Нарциса і розчавлює його Его жахливою силою свєї інстинктивної любові.

У подальшому фігура Великої Матері розщеплюється, спочатку на негативну половину в виді тварини і позитивну половину з подобою людини, потім на хорошу матір і її деструктивного чоловіка, що свідчить про подальше руйнування архетипу і диференціацію свідомості. За стадією панування уробороса йде розділення Пра-батьків Світу, розщеплення єдності на протилежності, створення неба і землі, верху і низу, дня і ночі, світла і тьми. Розрізнення протилежностей було першим кроком людства на шляху пізнання. Переконання в тому, що небо і земля були спочатку з’ єднані разом, можна знайти у легендах майже усіх примітивних народів. Те, що маємо тепер, пов ’ язується з діями якого-небудь бога чи героя.

Майже у всіх примітивних народів уявлення про створення світу пов’ язується з образом світла, що народжується із тьми. Услід за питанням “Звідки усе це і я з ’ явилося?” слідує запитання “Хто я?”. “Яким би банальним воно не показалось, логічне стверджування особистості “Я - це я” – фундаментальне утвердження свідомості, в дійсності є величезним досягненням. Тільки цей акт, завдяки якому Его стає основою, а особистість ототожнюється з цим Его – яким би помилковим це ототожнення не виявилося пізніше – створює можливість появи самозорієнтованої свідомості. У цьому зв’язку, – зазначає Е. Нойманн, – хотілось би знову процитувати уривок із Упанішад:

“ Спочатку [усе] це Атманом було у виді пуруші. Він озирнувся навколо себе і не побачив нікого окрім себе. І перш за все він промовив : “Я єсмь”… Він став таким, як жінка і чоловік, з ’ єднані в обіймах. Він розділив сам себе на дві частини. Тоді виникли чоловік і жінка”” [Там само; с. 131].

Водночас із звільненням себе від злиття з природою і групою, Его, протиставивши себе не-Его у якості іншого рівня сприйняття, починає одночасно будувати свою незалежність від природи як незалежність від тіла. Однак, чим більш відокремленою і самостійною стає Его-свідомість людини, тим більше вона відчуває свою власну мізерність і безсилля. Ця утрата цілісності і загальної несвідомої інтеграції з світом переживається як перша втрата; це істинна втрата, яка відбувається на самому початку еволюції Его. Е. Нойманн називає цю первинну втрату первинною кастрацією, яка не має прямого відношення до статевих органів. Це самозвільнення є відсіканням пуповини, а не каліцтвом. Первинна кастрація співпадає з первородним гріхом і втратою раю. Згідно з іудейською концепцією Бога і світу, розрізнення добра і зла розглядається як гріх, а відмова від первинного уроборічного стану зводиться до вигнання з раю. Посилення свідомості підтримується встановленням заборон і моральних позицій. Замінив мимовільний потяг довільною дією, ці обмеження розмежовують свідоме і несвідоме [Там само; с. 142-152].

 

 

7.3. Архетип героя і міфологія битви

з драконом як стадія розвитку свідомості

 

Центральний момент міфа про героя – те, що герой має двох батьків і двох матерів. Окрім власного батька у нього є ще й “вищий”, тобто, архетипічний батько, і точно так само, рядом з його власною матір’ ю з ’ являється фігура архетипічної матері. Саме ця трансперсональність, подвійне походження, існування контрастуючих батьківських фігур, і породжує драму життя героя. Усі непорочні матері героїв включно до Діви Марії готові віддатися лише чомусь трансперсональному, богу і нікому, окрім бога. Важливий момент відносно народження героя – його виняткова надлюдська чи нелюдська сутність – іншими словами, вважається, що він започаткований демоном чи божеством. Такі допатріархальні погляди передували часу, коли єдиною причиною народження дітей стали вважати статевий акт і, таким чином, пов’язувати його лише з чоловіком.

Народження героя і битву з драконом можна зрозуміти тільки тоді, коли осмислено символічну сутність мужності. Лише з міфом про героя Его займає достойне місце як носій мужності. І суть цього феномену полишає ось у чому. Первинна матріархальна сімейна група матерів і дітей з самого початку передбачає, що молодий чоловік буде мати більшу схильність до мандрів, буде об’єднуватися з іншими мужчинами, щоб утворити групу мисливців або воїнів. Ця чоловіча група неминуче є рухливою і заповзятливою; більше того, вона знаходиться в ситуації постійної небезпеки і тому має додатковий спонукаючий стимул для розвитку своєї свідомості. З часом чоловіча група неухильно набирає силу, а політичні, воєнні і економічні міркування урешті-решт приводять до утворення організованих чоловічих груп у народжуваних містах і державах. Повсюдно ці чоловічі товариства мали величезне значення, не тільки для розвитку мужності і для усвідомлення чоловіком самого себе, але також і для розвитку культури в цілому.

Чоловіча група стала місцем народження не тільки свідомості і “вищої мужності”, але також індивідуальності й героя. Духовний колектив, яким ми знаходимо його в усіх ініціаціях і в усіх таємних товариствах, сектах, містеріях і релігіях, по суті є чоловічим. Індивідуальний акцент й добірний характер групи помітно контрастують з матріархальною групою, де домінують архетип Великої Матері та відповідна стадія розвитку свідомості. В протиставленій групі чоловічих товариств і таємних організацій переважає архетип героя і міфологія битви з драконом, що і являє собою наступну стадію розвитку свідомості. Саме чоловічий колектив є першоджерелом усіх табу, законів і звичаїв, покликаних знищити владу уробороса і Великої матері і тим самим укріпити автономію Его і затвердити принцип реальності.

Битва з драконом, як основний елемент усіх світових міфологій, має три складові: героя, дракона і скарб. “Трансформація героя в битві з драконом – це перетворення, звеличення, дійсно апофеоз, в центрі якого – народження вищої форми особистості. …Необхідно ще раз підкреслити, міфологічна доля героя являє собою архетипічну долю Его і всього розвитку свідомості” [ Там само ; с. 176-177].

Що означає символ дракона? Відповідь очевидна : дракон має усі ознаки уробороса.

Одна із перших фігур, яку ми зустрічаємо, зацікавившись міфологічними героями-борцями з драконами, – Едіп. Це тип героя, чия боротьба з драконом успішна лише частково. Його трагічна доля може бути зрозумілою лише з прийнятої нами трансперсональної точки зору.

В міфі про Едіпа слід розрізняти три момента, якщо ми хочемо визначити йому законне місце в еволюції людської свідомості: перемогу над Сфінксом, інцест з матір’ю, убивство батька. Сфінкс – віковічний ворог, дракон пучини, яка представляє могутність Матері Землі в її уроборичному аспекті. Хоча Едіп і перемагає Сфінкса, свій інцест з матір’ю і убивство свого батька він здійснює неусвідомлено. Він не знає, що зробив, а коли приходить до тями, то здійснює акт кастрації, осліплюючи себе. Осліплення символізує руйнацію вищої мужності героя; і ця форма духовної самокастрації зводить нанівець все, що було досягнуто перемогою над Сфінксом. Так розвиток чоловічого принципу героя відкидається назад усе тим же – страхом перед Великою Матір’ю, який охоплює його після того, що він здійснив. “Ця історія, у тому вигляді, в якому ми знаходимо її у Софокла, є не героїчною трагедією, а уславленням непідвладної людині долі, що знаходиться в руках безпристрастних богів”, – зауважує Е. Нойманн [Там само; с. 189].

Я кщо боротьба з драконом означає інцест з матір’ ю, то що ж означає вбивство батька? В допатріархальні часи чоловіки і старійшини представляють “небо”, “батьки” виступають як представники закону і порядку, від самих перших табу до самих сучасних правових систем; вони передають найвищі цінності цивілізації, в той час як матері контролюють найглибші цінності життя і природи. Таким чином, “ світ батьків – це світ колективних цінностей ” [ Нойманн ; с. 195 ] .

Слід мати на увазі фігури двох батьків і двох матерів. “Злобливий цар”, або фігура власного батька являює собою стару правлячу систему і посилає героя на боротьбу з чудовиськом – Сфінксом, відьмами, велетнями, дикими звірами і т.п. – в надії на його загибель. Битва з драконом – це боротьба з уроборичною Великою Матір’ ю, з несвідомим. З допомогою божественного батька герой знищує чудовисько. Таким чином, вигнання сина старим царем, який уособлює стару правлячу систему, старі культурні цінності й існуючий суд сумління, битва героя і вбивство власного батька явно пов’язані між собою. Вони утворюють необхідний канон подій, символьно і фактично зумовлений самим існуванням героя – як людина, носій нового, він повинен руйнувати старе [Там само; с. 195-201] .

Мифологічною ціллю битви з драконом майже завжди є діва, полонянка, або, більш широко, “важко досяжний скарб”. Слід зазначити, в самих ранніх міфологіях, в ритуалах, в релігії, як в містичній літературі, так і в казках, в легендах і в поезії золото і дорогоцінне каміння спочатку були символічними носіями нематеріальних цінностей. Поряд з об’єктивною інтерпретацією, з самого початку існує інша, яка бачить полонянку як щось внутрішнє – тобто саму душу. Позаяк міф зародився у колективному несвідомому, суб’єктивна інтерпретація, яка сприймає міф як надособистісне психічне явище, є більш справедливою, аніж спроба інтерпретувати його матеріально, наприклад, як метеорологічне явище чи небесне явище. Отже, ми інтерпретуємо битву і її ціль як процес усередині героя. В дійсності цей процес є надособистісним, міф відображає трансперсональну реальність, яка стоїть за конкретними подіями життя героя.

У підсумку полонянка завжди виходить заміж за героя : союз з нею є обов ’ язковим результатом битв з драконом у всьому світі. Із звільненням полонянки і заснуванням нового царства вступає в силу вік патріархату. Звільнення полонянки героєм відповідає відкриттю психічного світу. Більше того, вважає Е. Нойманн, символізм, пов’язаний із звільненням полонянки, може означати, що в дружній союз з чоловічою особистістю, з його свідомістю, вступає частина чужого, ворожого, жіночого світу несвідомого.

Битва з драконом психологічно відповідає різним фазам онтогенетичного розвитку свідомості. Полонянка – це “новий” елемент, вивільнення якого робить можливим подальший розвиток. Е. Нойманн робить висновок, що першим із основних і самих безпосередніх відчуттів людства є відчуття реальності душі. “Реальність душі є одним із основних і самих безпосередніх відчуттів людства, ним просякнуто все відношення людини примітивної культури до життя, природньо, при цьому вона не усвідомлює, що це внутрішнє відчуття. …Ми не повинні забувати, що відкриття об’єктивного зовнішнього світу є вторинним явищем, результатом намагання свідомості людини зрозуміти, з величезними зусиллями та допомогою інструментів і абстракцій сучасної науки, об’єкт як такий…” [Там само; с. 229].

Завершуючи дослідження теми “Міфологічні стадії еволюції свідомості”, Е. Нойманн ставить цікаве філософське питання “Чому людство так безупинно, так пристрасно і зовні так безсмислено “відтворює” в своїх культах і ритуалах природний процес? ”і чітко дає відповідь: “Якщо ми приймемо це драматичне представлення міфологічних подій за проекцію психологічних процесів, що відбуваються усередині героя, то… можна відповісти на питання, чому людство так безупинно, так пристрасно і зовні так безсмислено “відтворює” в своїх культах і ритуалах природний процес? … Магіко-релігійна поведінка людини, яка антропоцентрично включає його власні дії як суттєву частину природного процесу, є першоджерелом усієї культури. …Кожен культурний герой досягає синтезу між свідомістю і творчим несвідомим” [Там само; с. 231].

***

Символічне значення міфологічних даних про героя можна узагальнити на легенді про Персея. Згідно з найрозповсюдженим варіантом міфу, оракул напророчив аргоському царю Акрісію, що у його доньки Данаї народиться хлопчик, який потім скине діда з престолу та вб’ є його. Щоб цьому запобігти, Акрісій ув ’ язнив дочку в підземелля, але Зевс проник до неї у вигляді золотого дощу, і Даная народила Персея. Акрісій повелів посадити доньку і внука в сундук і викинути в море. Хвилі винесли їх на острів Серіф, де рибалка Діктіс спас матір і дитину. Цар острова Полідект палко закохався в Данаю. Щоб побавитися від Персея (який казково швидко виріс у богатиря), він запропонував юнаку здобути голову Медузи із сімейства Горгонів, погляд яких обертав усе живе в каміння. Горгони з металевими крилами, із зміями замість волосся, з кликами як у дикого кабана, бородаті, з висунутими язиками, є уроборичними символами того, що називають “Адським Жіночим”.

Афіна і Гермес, покровителі мужності і свідомості, допомогли Персею цінними порадами. Гермес також подарував меч, а Афіна бронзовий дзеркальний щит, щоб Персей міг бачити відображення голови Медузи, бо прямий погляд на лик Горгони означав вірну смерть, негайне перетворення у камінь. Добрі морські богині німфи дали Персею шлем-невидимку, пару крилатих сандалій і заплічний мішок. Скориставшись допомогою Афіни і Гермеса, Персею вдалося знайти дорогу до Граій – трьох сестер і стражів Горгон. Одне лише їх ім ’ я означало “страх і жах”, на трьох вони мали одне око і один зуб. Вони також є уроборичними створіннями, що мешкали на кордоні ночі і смерті, далеко на заході, на березі первозданного океану. Персей украв у них око і зуб і, пообіцявши вернути їх, змусив Граій показати шлях до Горгон.

Навчений Афіною, Персей, щоб не перетворитися у камінь, спостерігав за Медузою за її відображенням на дзеркальному щиті й, підлетівши до неї, відрубав їй голову і сховав її у заплічний мішок. Шапка–невидимка допомогла Персею спастись втечею від інших Горгон. Повертаючись, Персей пролетів над скалою, до якої була прикута Андромеда, приречена на поживу морському чудовиську. Це чудовисько було послано Посейдоном, “коханцем Медузи” і володарем океану, який також був чудовиськом. Герой вбив чудовисько і оженився на Андромеді. Повернувшись на острів Серіф, Персей застав свою матір у храмі, де вона переховувалась від переслідування Полідекта. Персей показав Полідекту голову Медузи і обернув його у камінь. Здійснивши свій подвиг і ставши героєм, Персей повернув сандалії і шлем-невидимку німфам, а голову Медузи – Афіні. Афіна прикрашає головою Медузи свій щит і це також символізує перемогу нового розуму і мудрості.

Діда Акрісія, як і було провіщено, Персей вбив. Це трапилося випадково, кинутим під час ігор диском. Персею приписують заснування Мікен. Від Андромеди Персей мав доньку Горгофону і шістьох синів. Старший з них, Перс, вважався родоначальником персидського народу.

Е. Нойманн, інтерпретуючи символізм міфу [Там само; с. 233-237 ] , звертає увагу на уроборичну тотожність Горгони і Великої Матері. Втеча і спасіння героя переконливо свідчать про гнітючий характер Великої Матері. Незважаючи на допомогу Афіни і Гермеса та чудові подарунки від німф, Персей ледь здатен вбити Горгону. Сила Великої Матері занадто переважаюча, щоб будь-яка свідомість могла з нею зіткнутися прямо. Горгона може бути знищена лише непрямо, побічно, коли відображається в щиті Афіни – іншими словами, лише за допомогою богині-покровительниці свідомості, яка, як дочка Зевса, символізує “небо”.

“ Негативний батько” з ’ являється в особистісній формі двічі. Перший раз – як дід, цар Аргоса Акрісій. Друга негативна фігура батька – Полідект, “гостинний” правитель острова, який щоб позбавитися від Персея, дає йому нездійсненну задачу – принести голову Горгони. Посейдон як коханець Медузи явно пов’язаний з архетипом Великої Матері як її непереможний фаллічний чоловік. Він являє собою деструктивну чоловічу сторону уроборосу, яка відкололася і стала автономною. Нанести поразку чудовиську – це задача героя, незалежно від того, хто він – Персей, Тесей чи Геракл. Таким чином, послідовність подій, типова для міфу про героя, повторюється і в легенді про Персея . Батько героя – бог, його мати – наречена бога. Вбивство надособистісних матері й батька (Медузи і морського чудовиська) передує звільненню полонянки, Андромеди. Шлях героя може бути завершено тріумфально лише за допомоги божественного батька, посередником якого тут виступає Гермес, і з допомогою Афіни, богині мудрості.

Заслуговує уваги інтерпретація Пегаса – крилатого коня, який вийшов із обезглавленого тулуба Горгони. Крилатий кінь символізує звільнення лібідо від Великої Матері. Глибока психологічна інтуїція міфа розкривається у тому, що звільненому Пегасу приписують творчу роботу на землі. Коли крилатий кінь серед грому і блискавок злетів до Зевса, він вибив із землі Ключ Муз, джерело поезії. Таким чином, Пегас є духовним символом, смерть дракона звільняє духовні сили.

Культ Персея довгий час існував в Афінах. Як свідчать міфи, боги вознесли на небо Персея, Андромеду і її батьків – Кефея та Кассіопею, також і морське чудовисько (Кита), перетворивши їх у сузір’я. Міф про Персея має паралелі у грецькому фольклорі (Кефею, Андромеді і Персею відповідають Лаомедонт, Гесіона, Геракл) і в фольклорі інших народів. Міф притягував увагу багатьох художнків (Тіціан, Рубенс, Рембрандт), скульпторів (Челліні, Канова). Софокл і Євріпід написали трагедії “Андромеда”, у новий час на сюжет міфа створили трагедії Корнель, Кальдерон. Відомі опери Люллі, Гайдна. Риси міфу про Персея увійшли в християнську легенду про Георгія Побідоносця [Мифологический словарь: Кн. Для учителя / М.Н. Ботвинник, Б.М. Коган, М.Б. Рабинович, Б.П. Селецкий – 4-е изд., испр. и перераб. – М.: Просвещение, 1985. – 176 с., ил. - С. 115-116] .

Гермес, Афіна і Персей являли собою троїстий союз “я”, Софії та Его проти несвідомого, тобто проти Медузи. Ця тріада відповідає більш ранньому троїстому угрупуванню Осіріса, Ісіди і Гора проти Сета у міфах стародавнього Єгипту.

 

 

7.4. Символізм перетворення Осіріса

як завершальна архетипічна стадія розвитку свідомості

 

Згідно з Нойманном, розвиток особистості можна роз глядати як такий, що проходить у трьох різних напрямах. Перший – це зовнішня адаптація до світу і речей, екстраверсія; другий – це внутрішня адаптація до об’єктивної психіки і архетипам, інтроверсія. Третій – це центроверсія, яка формує “я” або тенденція індивідуалізації, яка відбувається усередині самої психіки, незалежно від перших двох позицій і їх розвитку. Відповідно, можна розглядати три типи героя. Мета героя екстравертного типу – дія; він засновник, лідер і визволитель, його звершення змінюють обрис світу. Інтровертний тип несе з собою культуру, він відкриває внутрішні цінності, звеличуючи їх як знання і мудрість, як закон і віру, як незавершену роботу і як приклад для наслідування. Творчий акт добування захованих скарбів є характерним для героїв обох типів, а необхідною попередньою умовою його є союз із звільненою полонянкою, яка в тій же мірі виступає матір’ю творчого акту, як герой – його батьком. Третій тип героя прагне не змінювати світ, борючись з внутрішнім чи зовнішнім, а трасформувати особистість на основі вродженого прагнення до самоорганізації, саморозвитку, самовдосконалення – того, що Е. Нойманн позначив як центроверсія , а сучасна психологія - як гетеростаз [Нойманн; с. 237-239].

Згідно з Нойманном, “центроверсія – це вроджена тенденція цілого до створення єдності своїх частин і до синтезу їх в об’єднані системи, з допомогою якої ціле стає системою, яка самостворюється і розширюється. …Вона діє несвідомо як об’єднавча функція цілісності, від амеби до людини, …виходячи із доступних нам знань, ми не маємо ніяких підстав, щоб пов’язувати цей телеологічний принцип з будь-яким центром свідомості. …Несвідому цілеспрямованість слід розглядати як неодмінні риси кожного організму” [Нойманн; с. 303]. “Центроверсія, нарощуючи свідоме Его і зміцнюючи особистість, намагається захистити їх й протистояти небезпеці дезинтеграції. У цьому сенсі ріст індивідуальності і її розвиток є відповіддю людства на “загрози душі”, які йдуть ізсередини, й на “загрози світу”, які йдуть іззовні [Там само; с. 240].

На думку Нойманна, найкращий приклад центроверсії і його символізму можна знайти у стародавньому Єгипті, в культах і міфах, зосереджених навколо фігури Осіріса. Легенда про Осіріса є першим описом цього процесу трасформації особистості, невід’ ємною частиною якого є видима поява духовного із природнього чи біологічного. В образі Осіріса ми можемо бачити перетворення матріархального життєстверджуючого світу в патріархальний, де акцент зміщується на дух.

Осіріс – багатогранна фігура, але у своїй найпершій формі він, безумовно, бог родючості – криваве розчленування юного царя в епоху матріархального домінування Великої Матері забезпечувало родючість. З найдавніших часів наголос ставився не стільки на тимчасовості юної фігури Осіріса, скільки на її безсмертній сутності, він сполучив у собі риси усіх божественних синів Великої Матері.

Смерть царя родючості вела до двох різних церемоній : до розчленування тіла і “затвердінню” фаллоса. Розчленування, сівба і молотьба – такою спочатку була доля, призначена мертвому тілу Осіріса. Принцип, протилежний знищенню особистості, знайшов своє утілення в муміфікації фаллоса, в наданні йому твердості і вічності; і цим символом вічності є Осіріс як “мумія з ерегованим членом”. Це парадоксальне подвійне значення Осіріса, очевидно складає основу його розвитку в Єгипетській релігії. З одного боку, як розчленований бог він несе з собою родючість, він юний цар, який вмирає і повертається. З іншого боку, як породжуюча мумія з ерегованим членом, він є вічним і безсмертним. Як такий, він мертвим зачинає з Ісідою сина Гора, і це наповнюється вищим смислом. У цьому незбагненному символі родючості мертвого людство несвідомо наткнулося на фактор життя, який проектувало назовні, тому що більш ясно зформулювати його в той час було неможливо: вічність і плодючість живого духу в протилежність вічності й родючості природи.

Противник Осіріса, Сет, чорний вепр, уособлював тьму, зло, руйнацію. Як брат-близнюк Осіріса, він є архетипічним “противником” не тільки у космічному смислі, коли уособлює “сили тьми”, але таким і в історичному смислі, коли уособлює матріархат і руйнівну сторону Ісіди, проти якої Осіріс бореться як основоположник патріархату.

Т е, що саме мертвий Осіріс зачинає Гора, є примітивним символічним способом вираження духовного зародження. Проблема творення і пов’ язана з ним проблема духу знайшли своє визначальне формулювання : “Я і Батько єдині” – Осіріс і Гор є частинами одної особистості.

Символізм, зосереджений навколо фігури Осіріса, охоплює як найпримітивніші рівні людської психології так і її вищі області; його початок лежить в доісторичних похоронних обрядах, а в конечному підсумку він закінчується проекціями процесу, відомого сьогодні як інтеграція. Якщо ми коротко розглянемо різні пласти символізму, який ілюструє трансформацію людської особистості і зростаюче усвідомлення людиною цього процесу, то побачимо, як чітко з самого початку намагалась утвердитися в людстві тенденція до центроверсії.

Певні елементи міфа про героя по суті складають одне ціле. Герой – це Его-герой ; тобто він являє собою боротьбу свідомості й Его проти несвідомого. Маскулінізація й зміцнення Его, які проявляються у військових звершеннях героя, дозволяють йому подолати страх перед драконом і надають йому відвагу, необхідну для зустрічі віч-на-віч з Жахливою Матір’ю – Ісідою – і її прибічником Сетом. Герой являє собою вищу людину - “Фаллос у стані ерекції”.

Таким чином, усі суттєві елементи міфа про героя можна знайти в міфі про Гора і Осіріса. Є лише одна особливість, і вона торкається патріархальної перемоги над Жахливою Матір’ю. Міф містить лише сліди жахливої Ісіди, але те, що Гор обезглавлює її й здійснює інцест з нею у святкуваннях Мемфіса, є ясним доказом того, що вона була переможена. Однак у цілому її негативну роль бере на себе Сет, а Ісіда має можливість стати “доброю матір ’ ю”. Таким чином, міф про героя розвивається в міф про самотрансформацію, в міф про божественне походження людини, яке може бути реалізовано лише через героїчне об ’ єднання Его (Гора) з “Я” (Осірісом).

Повсюдно вплив міфа про Осіріса був величезним. Його відбитки можна бачити в класичних містеріях, в гностицизмі, християнстві, алхімії, містицизмі і навіть у наш час.

Архетипічні стадії розвитку свідомості мають своїм завершуючим символом перетворення Осіріса, архаїчну, міфологічну форму явища, якому призначено було з’явитися заново тисячі років потому у якості процесу індивідуації в сучасній людині. Тепер приходить новий розвиток. Свідомість повертається усередину і починає усвідомлювати самість, навколо якої в нескінченному парадоксі тотожності і нетотожності обертається Его. У цій точці починається психологічний процес асиміляції несвідомого нашою сучасною свідомістю, і наступне за цим зміщення центра тяжіння від Его до самості відмічає останню стадію в еволюції людської свідомості” [Там само; с. 240-271].

***

Разом з Е. Нойманном ми простежили комплекс Его в міфології і таким чином познайомилися з частиною історії свідомості в міфологічній проекції. Еволюційні зміни у взаєминах між Его і несвідомим були виражені міфологічно в різних архетипічних фігурах – уроборосі, Великій Матері, драконі й т.д. – в яких несвідоме постає перед Его і які викристалізовують Его із несвідомого. Приймаючи архетипічні стадії за еволюційні стадії Его-свідомості, ми інтерпретували міфологічні фігури як стадії трансформації самого Его.

Можна показати, що архетипічні стадії розвитку свідомості діють як “незмінна присутність” у психіці сучасної людини і формують елементи його психічної структури. Дуже вірогідно, що сама психічна структура індивіда побудована на історичній послідовності розвитку людини в цілому. Модифікації свідомості, відбиток яких несуть міфологічні стадії, відображають внутрішній онтогенетичний процес, який можна пов’ язати з доісторичною та історичною епохами.

Уроборос йде “перед” стадією Великої Матері, Велика Мати – “перед” битвою з драконом ; але абсолютне часове співвідношення неможливе, ми маємо враховувати історичну відносність розвитку окремих культур. Так, для греків кріто-мікенська культура була доісторичним періодом великої Матері, оскільки у цій культурі її культ був панівним. Грецька міфологія є в основному міфологією битви з драконом, боротьби свідомості за незалежність, і ця боротьба була вирішальною для духовного розвитку Греції. В той час як у Греції цей розвиток приходиться приблизно на період між 1500-3000 р.р. до н.е., у германських та слов ’ янських племен Європи значно пізніше, а в аборигенів Америки - ще пізніше. В Єгипті відповідний процес відбувся, вірогідно, задовго до 3300 р. до н.е. Цей розвиток вже завершено в міфі про Осіріса і Гора, а щодо ототожнення царя з Осірісом доведено, що воно існувало ще в часи Першої Династії, але це не означає, що воно не спостерігалося раніше.

Всезагальність і неминучість появи архетипічних структур показує, що існує спільна психічна субструктура, однакова в усіх людей. Де б не зустрічався архетипічний символізм, міфологічний матеріал є для нас таким же цінним, як і антропологічний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 7 :

 

1. Назвіть найперші символи міфологічної свідомості доісторичних етапів становлення людських спільнот.

2. Охарактеризуйте психологічну стадію в предісторії людства.

3. Поясніть зміст явища тотемізму.

4. Назвіть принципи, якими керуються Ід і Его.

5. У якому інформаційному середовищі “ плаває ” Его.

6. Про що розповідають міфологічні образи?

7. У якій мірі свідомість і несвідоме розділені у психіці сучасної людини.

8. Яку фазу розвитку свідомості Нойманн називає уроборичною, плероматичною?

9. Що називає Нойманн “уроборичним інцестом”?

10. Як свідоме долає силу тяжіння несвідомого? Чи достатньо воно має сил?

11. Яку стадію у розвитку свідомості символізує перехід від архетипу уроборосу до архетипу Великої Матері?

12. Що відображає парадоксальність архетипу Великої Матері?

13. Як еволюціонує архетип Великої Матері і що відображають етапи змін?

14. Що називає Е. Нойманн “ первинною кастрацією ”? Як “ первинна кастрація ” відображена Біблією?

15. Чому всі міфологічні герої народжувалися “непорочним” способом?

16. Чому архетип героя має чоловічу стать?

17. Розкрийте символічний зміст складових битви з драконом.

18. Розкрийте символічний зміст подій міфу про Едіпа.

19. Що символізує звільнення полонянки і її заміжжя з героєм?

20. Дайте відповідь на поставлене Нойманном філософське питання “Чому людство так безупинно, так пристрасно і зовні так безсмислено “відтворює” в своїх культах і ритуалах природний процес становлення свідомості?

21. Дайте свою інтерпретацію легенди про Персея.

22. Розкрийте символіку Пегаса – крилатого коня, який вийшов із обезглавленого тулуба Горгони.

23. Що символізує собою троїстий союз 1) Гермеса, Афіни і Персея, 2) Осіріса, Ісіди і Гора?

24. В яких напрямках, згідно з Нойманном, проходить розвиток особистості?

25. Назвіть три типи міфологічних героїв, які виокремлює Е. Нойманн.

26. Що позначає поняття “ центроверсія ” , назвіть відомі вам аналогічні поняття.

27. Яка міфологічна фігура, на думку Е. Нойманна, найкращим чином відображає процес центроверсії?

28. Що символізує зачаття Гора мертвим Осірісом?

29. Що спільного між символом перетворення Осіріса і процесом індивідуації в сучасній людині?

30. Чи присутні архетипічні стадії розвитку свідомості у психіці сучасної людини?

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 8

 

Філогенез свідомості в історичні часи. Вони були першими...

 

 

Онтогенез свідомості людини – це модифікований повтор її філогенезу. Тож якщо ми хочемо зрозуміти особливості онтогенезу свідомості, маємо простежити філогенез індивідуальної та суспільної свідомості впродовж історичних епох настільки це є можливим. Часовим проміжком дослідження доцільно взяти останні три тисячі років, від Гомера, як час, що залишив нам достатню кількість пам’яток писемності – тільки-но народженого нового виду пам’яті суспільної свідомості.

Еволюція людини впродовж останніх трьох тисяч років це шлях від “рослинного” існування “атомістичної індивідуальності” до “клітини суспільства”. Новітні проблеми буття людини у зв’язку з еволюцією її становища у світі як “клітини суспільства” – знеособлювання, функціоналізація, манкуртизація, утрата Бога і смислу життя , безуспішна гонитва за горизонтом матеріальних благ, який необмежено розширюється, підкорення механізмам маніпуляції з боку реклами і ЗМІ, тощо – породили неабияку тривогу наймудріших людей планети – письменників, філософів, психотерапевтів та інших, що виразилось у виникненні окремих напрямків філософії, зокрема, екзістенціалізму.

Чи хочемо ми бути “клітиною суспільства”, функцією, гвинтиком? Філософи-екзістенціалісти відповідають за усіх нас : ні, не хочемо! Однак, чи погодиться з нами Природа? Що ж робити? Є різні підходи і шляхи пошуків. Ми ж обираємо ключом до розуміння проблем сучасності свідомість, її онтогенез і філогенез.

Оскільки багатовимірний об’єм вже знайомої нам “бульки” свідомості – один із критеріїв рівня досконалості свідомості пропорційний кількості розрізнень, які вона здатна здійснювати у навколишній дійсності, то предметом нашої уваги у філогенезі має бути, насамперед, свідомість еліти суспільства, висловлювання мудрих та, як висловлювались стародавні китайські філософи, досконаломудрих , кількість загальних, родових, абстрактних розрізнень у їх мові, що стосуються суспільних відносин і картини світу взагалі. Окрім того, ми маємо відстежити як народжувалося поняття громадянського суспільства і його інституції – структур суспільної свідомості, аналогів морфологічних структур мозку людини та структур індивідуальної свідомості.

Іншими словами, філогенез свідомості – це історія розширення об’єму “бульки” свідомості, історія того, як людина “створювала” свою “ бульку ” і як сама вивчала її ізсередини, запитуючи себе інколи про трансцендентне – те, що знаходиться зовні “ бульки ” свідомості. Спостерігаючи філогенез свідомості, ми побачимо, як люди, навіть досконаломудрі, не усвідомлювали свого перебування усередині “бульки”, не усвідомлювали різниці між внутрішнім світом “бульки” і зовнішнім простором дійсності і до чого це приводило. Емпіризм, соліпсизм, скептицизм, ідеалізм, раціоналізм, прагматизм, структуралізм, позитивізм – усе це випливає із спроб зрозуміти природу “бульки” свідомості. Окреме питання – яке місце і яка роль Бога щодо “ бульки ” ? Досліджуючи філогенез свідомості, ми переконаємося, що без Бога ніяк не можна було зрозуміти ту дійсність, реальність, що виокремлюється завдяки свідомості. Бог – це позначення (заміщення) трансцендентного, символ незрозумілих рушійних сил природи, смислу життя.

***

Є три моменти, про які ми маємо застерегти, перш ніж розпочати екскурс в історію філософії для спостереження філогенезу свідомості. Перший – маємо чітко визначитись у якій сфері розуму ми виявляємо першість – у розумінні першооснов буття (метафізика, онтологія), у теорії пізнання (“ліхтар свідомості”, епістемологія, гносеологія), у розумінні суспільної свідомості і її інституцій (мораль, етика, право, політика, держава), у проблемі свободи волі людини як клітини суспільства. Враховуючи обмежені можливості конспективного викладу цієї теми, хотілось би зосерджувати увагу на еволюції спроможності філософів до виокремлення та розрізнення (дистинкцій) тих чи інших сторін дійсності. Адже історія філософської думки як і еволюція свідомості – це, насамперед, історія і еволюція розрізнень . Так хтось був першим , хто усвідомив різницю між явищами і сутностями, між змінним і незмінним, між дискретним і неперервним, між формою і змістом, між простим і складним, між елементом і системою, між конечним і нескінченним, між закономірним і випадковим, між конкретним і абстрактним, відносним і абсолютним, суб’єктивним і об’єктивним, між тотожним і адекватним, між свободою волі людини та її правами і обов’язками як члена громадянського суспільства тощо, різницю між дійсністю і “продуктами” мислення як різницю між відображуваним і відображеним. Після виявлення розрізнень “по крупному” починалися розрізнення в деталях і суперечки стосовно різних точок зору. Серед філософів у всі часи було звичною практикою звинувачувати одне одного у однобічності, останніми, хто грішив цим особливо, були у XX ст. марксисти-ленінці, які самі з однобічної світоглядної позиції вперше так серйозно взялися перетворювати весь світ. Сьогодні ми спокійно ставимося до різних точок зору, оскільки наш рівень розрізнень є більш глибоким і пов’язаним із розумінням багатоманітності сторін дійсності так, що нам в голову не приходить ідея відшукувати абсолютну істину і сприймати якусь точку зору як єдино вірну. Ми розуміємо, що суперечки минулих століть не на життя, а на смерть про те, чи була Діва Марія непорочною, чи є гріх спадковим, скільки ангелів може танцювати на кінчику голки та скількома пальцями є правильним хреститись або недавня “принципова” критика марксистами-ленінцями ідеалізму як філософської течії були, насамперед, проявами у духовному житті людини її тваринного інстинкту агресії, спрямованими на забезпечення контрольованого порядку у тій чи іншій сфері. Справді, прочитаймо сьогодні у XXI ст. поспіль “Агресію” Конрада Лоренца та “Марксизм і питання мовознавства” Йосифа Сталіна з хвалебними коментарями тогочасних “філософів” і запитаймо себе, чого там більше, науки, еклектики, тавтології, підлабузництва чи однобічності і агресії ? Так, там найбільше однобічності і агресії. І, взагалі, не треба далеко ходити за прикладами. Як типовим утіленням однобічності і агресії марксистсько-ленінської філософії останньої чверті XX століття можна привести, наприклад, працю “ Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма”, першу, що попалась нам на очі із залишків ідеологічної літератури минулої епохи [ Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма. - М. : Мысль, 1980. - 294 с.] . У цій книзі слово “односторонній” у закидах опонентам повторюється десятки, можливо, й більше разів. Але ж чиї погляди були насправді односторонніми? За якими ж критеріями визначалась та однобічність?

Після виявлення розрізнень та виокремлення найсуттєвішого кожна людина здійснює синтез по новому , створюючи свою власну модель узагальненого “відображення” дійсності для узгодження з іншими знаннями або ж в інтересах прогнозування свого майбутнього і оптимального вибору засобів забезпечення життєдіяльності. Філософи робили це першими і прагнули зазирнути найглибше й спрогнозуапти найдалі. Синтез передбачає збереження очевидних і відтворення не дуже очевидних зв ’ язків між окремими виокремленими сутностями. Ця потреба сформувала вміння порівнювати, знаходячи аналогію, користуватись фактами, логікою, силогізмами, дедукцією, індукцією, гіпотезами і практикою як критерієм істинності знань.

Цікаво, що одним із перших суто філософських виокремлень було виокремлення різниці між дійсністю і “продуктами” мислення, воно ж залишається і досі найактуальнішим питанням філософії. Виокремлення різниці між дійсністю і “продуктами” мислення було геніальними проблесками суспільної свідомості , зафіксованими піфагорійцями та пізніше Платоном, проблесками суспільної свідомості , які зумовлені такою її властивістю як інтерсуб’єктивність . На жаль їх наслідувачі впродовж двох тисяч років майже нічого не додали до цих розрізнень. Суперечки про синтаксичні, семантичні та прагматичні аспекти мислення і мови не вщухають, розгораються з новою силою. Питання – що є істина і критерій істинності?, чи тотожні мислення і буття?, якщо ні, то як обгрунтувати об’єктивність змісту мислення? – залишається досі центральною проблемою будь-якої філософської системи. Істина – це що? – очевидне знання фактів чи відповідність принципам чи результат угоди про практичну доцільність? Коли істина є конкретною чи абстрактною, відносною чи абсолютною, суб ’ єктивною чи об ’ єктивною? Такими є питання, що не дають спокою філософам впродовж віків.

***

Другий момент дослідження філогенезу свідомості – це бажаність постійного відстежування різниці між індивідуальною та спільнотною, суспільною свідомістю та їх взаємодії. Ці свідомості належать різним організмам, індивідуальна - індивіду, спільнотна, суспільна – об’єднанням людей. Так, коли ми обговорюємо такий метод пізнання як споглядання, то відносимо його переважно до проявів індивідуальної свідомості; коли ж говоримо про сучасний експеримент, то сприймаємо необхідний при цьому розподіл праці і суспільну організацію як таке, що само собою розуміється, нам не спадає на думку, що людина за такої форми пізнання вже “клітина” (елемент) цілого. Коли Геракліт (народ. бл. 544 р. до н.е.) говорить “все тече”, “в ту ж річку входимо і не входимо” або про вогонь як першооснову всього сущого, то це відображення (образи) переважно індивідуальної свідомості; коли ж Платон (427-347 р.р. до н.е.) говорить про ідеї, ейдоси, вийняті із індивідуальної свідомості і розміщені у вигаданому ідеальному світі, то це відображення (образи) спільнотної свідомості – те, що сучасна психологія і філософія пов’язують з інтерсуб’єктивністю. Бажано відстежити еволюцію етичних і правових норм поряд з вродженими психологічними механізмами, які безпосередньо забезпечували об’єднання людей у спільноти, створюючи “сімбіоз клітин”.

***

Третій момент полягає у визначенні того, що є першістю. Першість можна розуміти як пріоритет висловлення якогось положення, гіпотези, здогадки або оригінального судження. З іншого боку, першість можна розуміти як пріоритет такого висловлення, яке, на відміну від першого випадку, мало широке визнання і широкі практичні наслідки втілення в тій чи іншій формі суспільної свідомості. Коли Плотін (204-270 р.р.) говорить : “Нового нічого нема, все уже сказано Платоном”, надаючи першість Платону, який жив на шість століть раніше і знаменитий, зокрема, словами “Ми в дійсності нічого не знаємо”, то мова йде про пріоритет Платона у першому смислі. Коли ж Карла Маркса возвеличують за викладену у “Капіталі” трудову теорію вартості продукту, то це означає визнання першості у другому смислі, адже трудову теорію вартості викладали ще схоласти в університетах XII - XIV століття. А як бути із скептицизмом Давида Юма (1711-1776), який повторив скептиків античності іншими словами: “я тільки намагаюсь переконати читача у істині своєї гіпотези: що усі наші висновки відносно причин і дій грунтуються виключно на звичці і що віра є актом скоріше чуттєвої, аніж мислячої частини нашої природи”? І наскільки апріоризм Канта відрізняється від чуттєвої віри Юма?

З огляду на вище означене, важко встановлювати першість тих чи інших проблесків індивідуальної чи суспільної свідомості. Так ідеї Платона мають генетичний зв ’ язок із логосом Геракліта, з потойбічним світом Піфагора у знаменитому образі печери, з десятками вчень його попередників і сучасників. З іншого боку, існують стверджування, що Піфагор перед тим як заснувати свою школу - Піфагорійський союз 34 роки навчався у Єгипті, Вавілонії і, можливо, в Індії. А у XX столітті німецький етолог Конрад Лоренц надає нам інший приклад . Вивчивши поведінку тварин, він отримав Нобелівську премію за заслуги перед наукою. Спостереження ним і тлумачення ритуалу сірих гусей як зародку суспільних відносин у живому світі сприймаються сучасниками як наукова сенсація. З іншого боку, про смисл ритуалу ми знаходимо у давньокитайського філософа Сюнь-цзи ( IV - III ст. до н. е.): “Досконаломудрі після довгих роздумів і вивчення дій людей ввели норми ритуалу і розуміння почуття обов’язку... ; після того як народились ритуал і обов’язок, були створені закони” [Тар.; с. 173]. Можна згадати про геліоцентричну систему Арістарха Самоського і Ніколая Коперніка, атоми Демокріта і Резерфорда, ейдоси Платона і і монади Лейбніца, cogito Августина (“якби ти не існував, ти не міг би помилятися”) і cogito Декарта (“мислю, отже, існую”), інтенцію схоластів і Гуссерля і т.п. Карл Маркс запозичив ідею комуністичного устрою багато в чому з “Утопії” Томаса Мора (1478-1535 р.р.), а той із “Держави” Платона, а той із спадщини піфагорійців. А гасла про “природнє право” та про “рівність людей від природи”, які вели французів на барикади у 1789 році? Хто був першим, Вольтер, Монтеск ’ є, Руссо у XVIII ст. чи може софіст Антифонт у IV ст. до н. е.? Видатні психоаналітики XX ст. Зігмунд Фрейд та Густав Юнг черпали свої ідеї із висловлювань своїх попередників, зокрема із староіндійських Веданг і Упанішад II тисячоліття до н. е. Те ж саме можна сказати і про сучасні “найновіші” філософські ідеї еволюціонізму, прагматизму, феноменології, позитивізму, герменевтики тощо – ідеї будь-якого основоположника чи “фундатора” мають попередників, отже не даремно говорять, що “нове – це добре забуте старе”. Це ж стосується і новітніх педагогічних теорій, зокрема особистісно зорієнтованих.

М. Бердяєв розпочинає свою “Філософію свободи” одним дуже цікавим зауваження щодо праці філософів. “У нові часи... думають про щось , пишуть про щось , але були часи, коли думали і писали щось , коли було те, про що тепер згадують, про що пишуть дослідження”. Отже беручись досліджувати щось чи про щось , варто бути уважним, щоб уникати повторів когось про щось, але це не просте завдання. Можливо більшу рацію мав Соломон Мудрий, цар Ізраїлю й Іудеї (960-935 р.р. до н.е.), коли говорив: “І ти правий, і ти правий...”.

 

 

8.1. Світогляди Гомера, Гесіода і Орфея як точки відліку

еволюції суспільної свідомості європейської цивілізації

 

Принято вважати, що антична дофілософська міфологія існувала у трьох різновидах: гомерівському, гесіодівському і орфічному. “Якщо перша аристократична, а друга демократична, то у третій відчуваються відзвуки рабської свідомості” [ Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М.: Высш. школа, 1981. - 374 с. - С. 114]. Гомер є напівлегендарною особою, під цим іменем ховається скоріше цілий ряд поетів, а не одна особа. Дехто вважає, що поеми “Іліада” і “Одісея” були створені в період від 750 до 550 року до н. е. З цього часу і надалі афінська молодь вивчала Гомера напам’ ять, і це стало найбільш важливою частиною освіти. Гомеровський епос відображує міфологічну свідомість ранньокласового суспільства Еллади початку першого тисячоліття до н. е. Майже все природнє і суспільне має надприродну зооморфну і антропоморфну природу. Боги мають риси тварин і людини, вони хоча і можуть пересуватись із швидкостями думки, залишатися вічно молодими і безсмертними, не є творцями світу, а лише двійниками природних процесів і явищ. Першооснова світу за Гомером - бог Океан, який живить водою все. Боги і люди керуюються скоріше пристрастями, аніж розумом і моральними міркуваннями . Люди залежать від свавілля богів, тому повинні їм приносити пожертви і просити їх про милість. Крім того, люди і боги, залежать від Долі, яка позначається давньо-грецькими словами “мойра”, “морос”, “ананке” і “айса”. Доля не піддається ніякому умилостивленню, корегуванню. Ідея Долі була провідною у грецькому світогляді і, можливо, була одним із джерел наукового висновку про природній закон.

Цікаво, що у давнину у людині вже розрізняли тіло і три види духу – “псюхе” як попередника сучасної психіки, “тюмос” – попередник сучасного поняття волі, “ноос” – попередник сучасного розуму.

Щодо стародавньої етики, то вона вже почала відображати “атомістичний індивідуалізм”. Боги і герої Гомера являють собою істот аморальних у сучасному розумінні. У гомерівському епосі (“Іліада” і “Одісея”) є “лише одна доброчесність – мужність і лише одна вада – боягузтво . Одісей не утруднює себе у виборі засобів. Докори сумління йому не відомі. Він хитрий ... Пізніше, у V ст. до н.е. Одісей у Софокла у п ’ єсі “Філоктет” – “повний негідник” ” [Чани шев ; с. 108] .

Елементи абстрагування як властивості свідомості в гомерівському епосі убачаються насамперед в деантропоморфізації бога Океану і Долі, що водночас є свідченням початку філософії .

З іменем Гесіода пов’ язують дві поеми “Труди і дні” та “Теогонію”. Перша – зразок художньо-міфологічного світогляду, де предметом основної уваги є людина. Друга поема – зразок релігійно-міфологічного світогляду, де висвітлюється походження богів, які уособлюють явища природи і суспільного життя. Щодо суспільного життя , Гесіод відображує свій час, коли зникає общинне володіння землею і зростає розшарування суспільства на знатних, багатих і бідних. Гесіод розрізняє багатство, нажите силою і обманом, і багатство, набуте чесною працею. Далі буде гірше , пророкує Гесіод : “Правду замінить кулак... Де сила, там буде і право. Сором пропаде... Від зла порятунку не буде” [ цит. Чан ы шев ; c . 107 : строки 185-201 поеми “Труди і дні”. ] . Чи не правда, геніальне пророцтво!

Цікавими є образи Прометея і Пандори. Те, що Зевс не міг відібрати вогонь у людей, викрадений у нього Прометеєм і подарований людям, свідчить про усвідомлення незворотності прогресу . А те, що Пандора, відкривши сосуд з бідами, залишила у ньому надію, свідчить про високий ступінь розрізнень тогочасної індивідуальної свідомості.

Гесіод порівнює людину з твариною, зауважуючи, що різниця між ними в усвідомленні понять добра і зла. Гесіод розрізняє дійсне і належне, усвідомлює наявність протиріччя. Гесіод формулює моральний кодекс: дотримуватись у всьому міри, бути працелюбним, не кривдити іноземця, сиріт, старого батька, не прелюбодійствувати з жінкою брата.

Відповідаючи на питання про першооснову світобудови, Гесіод устами муз стверджує : ”Передусім у Всесвіті Хаос зародився” (Теогонія, строка 116). Хаос Гесіода у вигляді “великої прірви” більш дезантропоморфізований і абстрактний , аніж Океан Гомера. Тим самим Гесіод впритул підходить до ідеї субстанціальної першооснови . Рух світобудови від Хаоса до Зевса – це сходження до світла, порядку, соціального устрою. Семеро дружин Зевса народили йому більше двох десятків дочок і синів, які разом уособлювали основні, як ми сьогодні висловлюємось, інтерсуб’єктні поняття, як то: мудрість, розум, право, законність, справедливість, мир, війна, доля, красота, радість, муза тощо.

Сьогодні, повертаючись до тих давніх часів, ми більше звертаємо уваги не на міфологічну форму вираження інтерсуб ’ єктивних понять, а на ступінь їх розрізнення. Маємо визнати, він був уже досить високим і перші проблески цих розрізень губляться у віках. Гомер і Гесіод же увійшли в історію завдяки писемності, новому засобу комунікації, який отримав поширення у стародавній Греції саме у часи Гомера. Письмо було винайдено у Єгипті близько 4000 років до н.е. у вигляді умовних малюнків, поступово розвинувшись у алфавітну фінікійську писемність близько 1000 років до н. е. Греки, запозичивши фінікійський алфавіт, добавили до нього голосні, що дозволило відображувати живу мову і складати поеми. Це значно прискорило прогрес грецької цивілізації.

З виникненням землеробства розвивається передбачливість, суть якої полягає у тому, що людина готова заради майбутніх задоволень перенести страждання у сьогоденні. Розум керує людиною таким чином, що вона трудиться весною заради виживання наступної зими. Жодна тварина не здатна на таке, як і людина до запровадження землеробства. Передбачливість означає самоуправління із затримкою зворотнього зв’ язку. Ідеальний світ людини (“булька свідомості”) значно розширився за рахунок часової координати і урахування людиною у її практичній діяльності минулого і майбутнього на додаток до миттєвого теперішнього . Суспільство суттєво ускладнюється, виникає приватна власність, а з нею нові правила співжиття, звичаї, мораль, закони. Розвиток торгівлі, грошового обігу ще більше ускладнюють систему правил співжиття. Так виникають системні норми суспільства, яким людина має підкорятись як частина (елемент) у все більшій мірі. Людина заради свого майбутнього змушена не тільки жертвувати теперішнім, а й працювати на інших, задовольняючи їх потреби. Тож у скільки разів збільшувався об’ єм “бульки свідомості” у процесі переходу від збирання дарів лісу до скотарства і землеробства!

Людина схильна розуміти суспільство як форму і умови задовольняння її власних потреб, насправді ж людина і суспільство співвідносяться як частина (елемент) і ціле. Ціле формується за своїми законами, не підпорядкованими людині, якою б концентрованою волею, індивідуальною чи сукупною, вона б не володіла.

Передбачливість розуму у часі проти тимчасових пристрастей і почуттів - це конфлікт, який проходить через всю історію людства. Згадаймо конфлікт Его з Ід в інтерпретації психоаналітиків. “І це не такий конфлікт, у якому ми повинні ставати цілком на бік лише одної партії” [ Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С . 50 ] . У відповідності із закономірностями ускладнення біологічних організмів – напластуванням нових структур на попередні та відповідальності старих структур за енергетичне забезпечення нових, людина має зберігати природні властивості інстинктивного і повного пристрастей “рослинного” способу життя первісного суспільства. У цьому сенсі заслуговує уваги культ бога рослинності Діоніса (мав прізвисько Вакх). Шанувальник Вакха повстає проти розсудливості. У фізичному чи духовному сп’ янінні він знову знаходить знищену розсудливістю інтенсивність почуттів, світ постає перед ним повним насолод і красоти, його уявлення раптово звільняється від пут повсякденних турбот. Містерії на честь Діоніса мали форму шалених оргій, під час яких людина звільнялась від будь-яких заборон. Культ Вакха відображав так званий “ентузіазм”, який етимологічно означає вселення богів у людину. “Елемент духовного сп’яніння як деякий відхід від розсудливості під впливом пристрасті має місце у багатьох величних досягненнях людства” [Рассел; с. 50]. Діоніс – антипод Аполлона. Цікаво, що Аполлон уособлював міру і вважався богом аристократії, а Діоніс – богом демоса і уособлював безмірність [Чанышев; с. 114]. Це відображає ту думку, що народжуваний клас аристократії виступав не тільки експлуататором демоса (як однобічно навчав марксизм-ленінізм), а провідником суспільного порядку, утіленням необхідної соціальної ієрархії. Стратифікація суспільної свідомості проявляла себе завжди. Тут ми спостерігаємо й початки того, що у XX столітті психологія запропонує нам як піраміду потреб і мотивів Абрахама Маслоу, вельми корисну модель – згортку інформації про стратифікацію суспільної свідомості.

Культ Вакха мав вплив на наступних філософів не тільки у своїй первинній, традиційній формі фізичного сп’яніння, а й в одухотвореній формі, яку надав йому реформатор Орфей , винахідник музики і віршування, засновник релігійної секти орфіків, яка сповідувала так званий орфічний культ Діоніса. Орфіки були аскетичною сектою, вино для них тільки символ, як пізніше причастя для християн. Між іншим, вони думали, що таким шляхом набувають містичне знання, недосяжне звичайними засобами. У грецьку філософію цей містичний елемент привніс Піфагор. Від піфагорійців орфічний елемент перейшов у філософію Платона і далі... . Варто згадати Ніцше, який залишив після себе цілу колекцію записок підписаних “Діоніс”.

Щодо проміжного становища, яке займав орфізм між міфологією і філософією, дослідники зазначають такі розрізнення як визнання часу як першооснови, 12 ступенів створення світу, людини як результат, ціль всього космічного процесу. Відмічають також прояв в орфізмі рабської свідомості та зародження монопантеїзму в особі Зевса. Орфіки вперше чітко фіксують подвійну природу людини. У ній два начала : нижче, тілесне, і вище, духовне. Існує думка, що в орфізмі індійська міфологія справила значний вплив на грецьку [ Чан ы шев ; с. 114-117 ] .

Цікаво, що у сучасному суспільстві відроджується інтерес до “танцюючого Діоніса” . “Оскільки все, що можна було використати, вже використане у споживацькому суспільстві модерного зразка, то сьогодні можна констатувати нову якість споживацтва, яка виявляється у постмодерністському використанні зразків минулого. ...танцюючий Діоніс з’являється у цій перспективі як проекція туги за світом, звільненим від болю і терпіння... Діонісійський зразок життя традиційно сприймається як своєрідне протиставлення аполлонівському, головними ознаками якого є гармонійність, раціональність та послідовність. ...Діонісійське зачарування поетикою життя може набувати різноманітних форм залежно від шкали цінностей, які виявляються у наших життєвих пріоритетах. В окремих випадках воно є наслідком захоплення ілюзією визволення, яку дають алкоголь чи наркотики. ...більшість представників сучасного постмодернізму все-таки наголошують на протиставленні християнського світобачення й апотеозу Діоніса...” [ Жицінський Ю. Бог постмодерністів / Пер. з польської А.Величко. Львів : Видавництво Українського Католицького Університету. - 200 с. - С. 30-39]. Сюди ж відносяться і тенденції сучасної поп-культури – із все більшим оголенням тіл, копіюванням ритуальних рухів і актуалізацією чуттєво-тілесного.

До переліку протофілософів відносять також Ферекіда , який жив наприкінці 7 - початку 6 ст. до н. е. Вважається, що його світогляд більш деміфологічний, аніж світогляд Гомера, Гесіода, орфіків, що саме він першим проголосив вічність першооснов світобудови. Ферекід першим в Елладі почав писати прозою [ Чан ы шев ; с. 117-119 ] .

 

8.2. Споглядальна натурфілософія - точка відліку

еволюції свідомості як “ліхтаря” пізнання в історичні часи

 

Якщо мова йде про еволюцію свідомості як “ліхтаря” пізнання (механізму розрізнення, насамперед), то доречною є періодизація на споглядальну натурфілософію і час застосування штучного експерименту, від Галілея і далі. В даному розділі ми обмежуємося дохристиянським періодом. Мова йде про еволюцію свідомості як спроможності до більш глибоких розрізнень, що є надбанням усе більш і більш інтерсуб’єктної суспільної свідомості, а не лише суто індивідуальної свідомості.

У античному світі усамітнений споглядач світу, відчужений від повсякденних мирських справ, вважався не тільки ідеалом мислителя-шукача істини, а й утіленням вищого смислу життя. З появою людської свідомості і виокремленням людиною себе не тільки у просторі, а й у часі їй неважко було помітити, що все навколо із чогось складається і все змінюється у часі. Історія зафіксувала досить багато перших, достатньо узагальнених і абстрактних, вільних від міфологічних зооморфізму і антропоморфізму, висловлювань. Так, наприклад, чого варта творчість “семи мудреців”! Маємо можливість згадати лише небагатьох: Фалеса (бл. 624-547 р.р. до н.е.) – одного із “семи мудреців”, Анаксімандра (бл. 610-546 р.р. до н.е.), Анаксімена (бл. 585-525 р.р. до н.е.), Піфагора (бл. 580-500 р.р. до н.е.) і піфагорійців, Геракліта (бл. 544 р. до н. е. – рік смерті невідомий).

 

Фалес – засновник першої філософської школи Еллади, а тим самим і Європи в Мілеті (Мала Азія). Вважається, що усі свої наукові знання він запозичив у Вавілоні, Фракії і Єгипті. У всіх списках “семи мудреців” Фалес посідає перше місце. Час діяльності “семи мудреців” – кінець 7 і початок 6 ст. до н. е., коли Еллада вступає у епоху заліза і відокремлення ремесел від землеробства . Утворюються античні поліси – міста-держави, до яких входять економічно і політично підпорядковані їм сільські території. Розвиваються товарно-грошові відносини. Розпочинається чеканка монет. Основою соціальної стратифікації все більше стає не походження, а майновий стан. На початку 6 ст. до н. е. в Афінах проведена правова реформа Солона.

Так сталося, що давньогрецька філософія, на відміну від давньокитайської і давньоіндійської, виникла не як етика, а як натурфілософія. Світу богів і героїв протиставляється осмислення буденної свідомості в афоризмах – стислих мудрих висловлюваннях. Аналогічний етап пройшла і східна філософія (згадаймо Конфуція). Цікаво, що вже Арістотель, аналізуючи ці афоризми, або гноми, визначив їх як висловлювання загального характеру. Гноми були формою моральної і правової рефлексії, прообразами моральних і правових принципів і користувались великою популярністю. В історію увійшли такі з них, як “Міри у всьому дотримуйся” (Гесіод), “Нічого понад міри!” (Солон), “Міра – найкраще” (Клеобул), “Не дозволяй язику випереджувати твій розум” (Хілон), “Підкоряйся закону” (Хілон), “Знай свій час” (Піттак), “Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися” (Солон) , “У великих справах, усім подобатися не можна” (Солон) , “Пізнай самого себе!” (Хілон, Сократ). Фалесу приписують такі мудрі світоглядні висловлювання, як “Більший всього простір, тому що він все в собі містить”, “Швидший всього розум, тому що він все обігає”, “Сильніша всього необхідність, бо вона має над усім владу”, “Мудріший всього час, тому що він все відкриває” .

Фалес – перший астроном і математик Еллади, він був гідроінженером і винахідником, цікавився метеорологією, передбачив сонячне затемнення. Про Фалеса як філософа першим написав Арістотель у своїй “Метафізиці”, згадавши визначення ним води як першооснови всього. Онтологічний монізм Фалеса пов’язаний з його гносеологічним монізмом: “Шукай що-небудь одне мудре...” [ Чан ы шев ; с. 122-128 ] .

 

Анаксімандр – учень і послідовник Фалеса, розширив поняття першооснови до абстрактного поняття “архе” як субстанції, що лежить в основі всього сущого. Таким “архе” Анаксімандр визначив апейрон як щось нескінченне, необмежене, незнищуване, безсмертне, вічно активне і водночас нейтральне щодо усіх стихій, таке, що виділяє всілякі протилежності, із яких утворюється усе інше – земля, вода, повітря, вогонь тощо. Апейрон – не тільки субстанціальне, але й генетичне начало космосу, він не залишає місця для богів та інших надприродніх сил. Отець Церкви св. Аврелій Августин через століття дорікав Анаксімандру, що той своїм апейроном нічого не залишив божественному уму [ Чан ы шев ; с. 128-131 ] .

 

Анаксімен – учень і послідовник Анаксімандра, спрощуючи абстракцію свого вчителя, за першооснову взяв повітря , стверджуючи, що апейрон – властивість повітря. Вважаючи, що все виникає шляхом його розрідження чи згущення, Анаксімен підійшов впритул до діалектичної ідеї перетворення кількості у якість. Анаксімен виправив помилку Анаксімандра і розмістив зірки далі Місяця і Сонця. Стан погоди він пов’язував з активністю Сонця [Чанышев; с. 132-133].

 

Піфагор – вихідець із Іонії (Близький Схід), можливо учень Фалеса, 34 роки “стажувався” у Єгипті, Вавілонії, Індії, засновник Піфагорійського братства на узбережжі Південної Італії. Вважати піфагорійців, схильних до містики і езотеричних знань, філософами дає підстави їх вчення про число як субстанцію усіх речей. У піфагоризмі на перший план виступає не зовнішній світ, хоча він визнається як існуючий, а внутрішній світ людської душі. Число – це те, що народжується і живе в душі.

Сьогодні ми можемо прокоментувати вчення піфагорійців як першу систематизацію уявлень про “бульку свідомості”, “життєвий світ” людини, основу яких складають відношення, відображувані числами. Цікаво, що додасть до цього Платон.

Щодо етики, то піфагорійці визнавали наявність у людині двох начал – світлого і темного. Світле начало – це душа, темне – це тіло. Тіло – в’язниця душі, шлях до її спасіння лежить через досягнення гармонії, яка притаманна усьому світові і має відображатись душею. Тому необхідно оволодівати своїми почуттями, надавати перевагу розуму. Для цього використовувались спеціальні вправи і ритуали, була сформована відповідна ієрархія цінностей і, більше того, колективний спосіб життя. Цікаво, що на перше місце піфагорійці ставили прекрасне і доброчинне, на друге – вигідне і корисне, на третє – приємне . Найбільше цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне. Належне – це перемога над пристрастями, культ дружби і товариства, повага до старших. Піфагорійці використовували вправи для удосконалення розумових здібностей і уваги, вміння слухати і спостерігати. Вони розвивали пам’ять як механічну, так і смислову. Останнє передбачало формування опорних точок (начал). Піфагорійці зустрічали схід Сонця, виконували вправи, планували день. Увечері разом купалися, вечеряли, воздавали належне богам, читали. Перед сном кожен піфагорієць давав собі звіт про добрі справи за день, що минув. Братство було закритою організацією, а вчення таємним.

Усі автори відмічають протиречивість вчення Піфагора. “Піфагор, як, можливо, ніхто інший із перших філософів, навіть Геракліт, відобразив у своєму вченні, слабі відгуки якого дійшли до нас, складний, болісний і протиречивий процес народження філософської думки, що пробилась крізь вікові напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня” [Чанышев; с. 144]. Заслуговує уваги оцінка Б. Рассела: “... для Платона, св. Августина, Фоми Аквінського, Декарта, Спінози і Канта є характерним тісне поєднання релігії і міркування, морального натхнення і логічного захоплення тим, що є позачасовим, - поєднання, яке бере початок з Піфагора і яке відрізняє інтелектуалізовану теологію Європи від більш відвертого містицизму Азії... І я не знаю іншої людини, яка б була настільки впливовою в області мислення, як Піфагор. Я говорю так тому, що те що здається платонізмом виявляється при більш глибокому аналізі піфагоризмом... Якби не він, то християни не вчили б про Христа як про Слово ; якби не він, теологи не шукали б логічних доказів буття Бога і безсмертя” [ Рассел ; с. 74 ] .

Із творчості піфагорійців, зокрема Гіпподама (2-а половина V ст. до н.е.), задовго до Платона, почалося розроблення концепцій ідеальної держави . Цікаво, що вже тоді передбачалось як обов ’ язок схвалення законів усіма громадянами. Закони вже тоді розглядались як системоутворюючий чинник держави! “Підкоряйся закону” – таку гному залишила нам історія, приписуючи її Хілону (кінець VII ст. – початок VI ст. до н.е.). (То чому ж ми тільки тепер почали говорити про розбудову правової держави? Чи не тому, що слов ’ яни значно пізніше “вийшли із лісу”?).

 

Ксенофан , дати життя невизначені, можливо (580-450 р. р. до н. е.), посилався на Піфагора, а Геракліт посилався на нього, першим висловив думку, що боги - витвір людини . Ксенофан виступає як пантеїст: існує єдність всього, так виникає ціле, ціле має розум, він і є Бог . Бог – це чистий розум, він безтілесний, йому нема потреби метатися по світу, його сила в мудрості. Арістотель вважав мислення Ксенофанта грубим. Інші філософи знаходять у Ксенофанта залишки антопоморфізму, ідеалізм, метафізичність, історичну незрілість думки. Для нас же особливо цікавим є те, що здогадки Ксенофанта мають своє повторення у сучасних концепціях розуму (див. Бейтсона) та цілісності світу (див. Цехмістро).

 

Геракліт (народився в полісі Ефес, поряд з Мілетом), не належав до мілетської школи; він, як і Анаксімандр та Анаксімен, озаглавив свою працю “Про природу”, був широко відомим у свій час. Але його тематика ширша, аніж у попередників. Його мова наповнена метафорами і порівняннями. Його думки глибокі, сучасники прозвали його темним. Сократ, прочитавши Геракліта, мовив : “Те, що я зрозумів довершене. Думаю, що таке і те, чого я не зрозумів”.

Субстанціально-генетична першооснова у Геракліта – це вогонь . Принцип порядку і міри, який вже усвідомлювався у суспільному житті, Гераклітом було розповсюджено на все суще й названо логосом . Його вогонь - жива і розумна сила. У проявах вогню-логосу Геракліта, де “все народжується завдяки боротьбі” протилежностей, сучасники бачать “прообраз” діалектичного закону єдності і боротьби протилежностей. Давні коментатори Геракліта до таких протилежностей відносили і добро зі злом

Вартими найбільшої уваги можна назвати такі висловлюваннями Геракліта: “Цей космос, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, в повну міру спалахуючим і в повну міру згасаючим”; “Йдучи до меж душі, їх не знайдеш, якщо навіть пройдеш увесь шлях: таким глибоким вона володіє логосом”; “Ознака мудрості – погодитися… усе єдино”. Перше висловлювання – про Макрокосмос, друге – про мікрокосм людини. Що змінилося в уявленнях людини щодо цього? Згадаймо про сучасну гіпотезу утворення видимого нам Всесвіту в результаті вибуху чогось там 20 млрд років тому і гіпотезу про те, що після нинішнього розширення Всесвіт буде стискатися в точку до нового вибуху. А сучасні уявлення про “ сяючі вершини ” і “зяючі прірви” людської душі? Третє висловлювання нагадує нам про цілісність Всесвіту і взаємозв’язок усього з усім – гіпотезу чи факт, що нині ніким не заперечуються (чи заперечуються?).

Праці Геракліта, як і твори усіх філософів до Платона, відомі тільки завдяки цитатам, які використовувались головним чином для їх спростування Платоном і Арістотелем. “Нема нічого вічного, все перебуває у процесі становлення” – теза, яку намагався спростувати Платон. Вчення, що все знаходиться у стані потоку, вважається самим знаменитим із усіх ідей Геракліта.

Геракліт закликав виявляти істинну природу речей, що потребує від людини певних зусиль. З одного боку, “природа схильна ховатись” і “прихована гармонія сильніша явної”, а з іншого боку, “більшість людей, як скотина, пересичена” і “більшість людей не розуміє того, з чим вона стикається”, ними керують бажання, вони, як і осли, надають перевагу соломі перед золотом. Під золотом тут розуміється схильність розмірковувати, пізнавати вогонь-логос. Щодо плотських людських бажань, Геракліт зауважує: “людям не стало б краще, якби збулися усі їх бажання” (цит.: [Чанышев; с. 136-138]. Тут ми знаходимо свідчення стратифікації людської свідомості, яка мала і має місце бути в усі часи.

Цікаво, що Геракліт розрізняє чуттєве і раціональне (завдяки розуму) пізнання, надаючи перевагу другому, але не протиставляючи одне одному (акцент на цьому зробить Платон).

“ Доктрина вічного потоку, яку проповідував Геракліт, болісна, але наука... не може її спростувати. Одною із головних цілей філософів було оживити надії... Відповідно цьому з великим завзяттям філософи шукали що-небудь, не підвладне Часу. Ці пошуки розпочинає ще Парменід” [Рассел; с. 85].

 

Парменід (кінець VI ст. - перша половина V ст.), учень Ксенофана, знаходився під впливом Піфагора, сучасник Геракліта, глибоким стариком мав бесіди з юним Сократом, мав великий вплив на Платона, автор філософської поеми “Про природу”, стверджував на противагу Геракліту, що по суті все незмінне (метафізика). Парменід першим висловив думку, що при звичайній множині думок – істина одна . Парменід першим використав аргументацію на основі інтерсуб’єктивності – основної властивості суспільної свідомості або, як зазначив Рассел, “в філософії це перший приклад широкої аргументації від думки і мови до світу в цілому”, “він винайшов форму метафізичної аргументації, яка в тому чи іншому вигляді може бути виявлена у більшості наступних метафізиків, включно Гегеля” [Рассел; с. 86-87].

Суть аргументації Парменіда полягає в тому, що оскільки ви можете мислити про якусь річ чи говорити про неї у будь-який час, то все, що може бути мислимо чи висловлено, таким чином існує завжди. У центрі уваги Парменіда опиняється головна філософська проблема про співвідношення буття і мислення. Парменід не просто проголошує тезу з використанням аналогій та метафор, а вперше приходить до логічного закону заборони протиріччя. Так згідно з Парменідом, небуття не існує тому, що “небуття неможливо ні пізнати, ні словом виразити” ( цит. [ Чан ышев; с. 152 ] ). Далі хід думок Парменіда такий. Якщо небуття не існує, то буття єдине і недвижиме. Справді, розділити буття на частини могло б лише небуття, але ж його нема. Будь-яка зміна передбачає, що дещо зникає і щось з’являється, але ж на рівні буття дещо може зникнути лише в небутті та з’явитись із небуття. Тому буття і єдине, і незмінне.

Наступна філософія, включно філософію новітнього часу, сприйняла від Парменіда не вчення про неможливість будь-яких змін, що було б грубим спрощенням його здогадки, а вчення про незмінність субстанції . “Під субстанцією стали розуміти постійний ( persistent ) суб’єкт різних предикатів. У цьому своєму значенні вона була і залишається на протязі більше двох тисяч років одним із головних понять філософії, психології, фізики і теології” [Рассел; с. 90]. Виокремлення (розрізнення) інтерсуб’єктивності і субстанції, застосування доказової аргументації ставить Парменіда в ряд найвидатніших філософів людства.

 

Зенон Елейський (перша половина V ст. до н. е.), учень Парменіда, третій видатний представник елеатів, відомий своїми апоріями – стислими умовиводами на основі закону виключеного третього. Апорії Зенона - “Діхотомія”, “Ахіллес і черепаха”, “Стріла”, “Стадіон” дійшли до нас через “Фізику” Арістотеля. Смисл перших двох апорій у тому, що якщо простір нескінченно ділимий, то рух не може ані початися, ані закінчитися. Смисл інших двох апорій у тому, що якщо простір неперервний, то рух також не є можливим. Можна вважати, що дві перші апорії утворюють тезис, а дві інші – анти-тезис, а в цілому виявляється, що рух не є можливим ні за яких припущень щодо неперервності чи перервності простору. Зенон другим після Парменіда і більш чітко почав доказувати свої стверджування. Міркування Зенона зіграли значну роль у розвитку предметного мислення. Поставлені ним проблеми єдності й множинності, руху й покою і понині збуджують допитливі уми.

Отже, Парменіда і Зенона Елейського можна вважати першими, хто у Давній Греції (перша половина V ст. до н. е.) почав упорядковувати процес мислення, застосовуючи те, що нині ми називаємо логічними формами мислення . Цьому передувало стихійне, опанування такими діями мислення як аналіз (мислене розчленування змісту предмета та його складових властивостей, ознак), порівняння (встановлення подібності чи відмінності між предметами, властивостями, ознаками, що розглядаються), абстрагування (виділення з усієї сукупності ознак предметів певної групової єдності найбільш суттєвих ознак), узагальнення (виділення ознак певного роду), синтез (поєднання ознак та властивостей по-новому). А ще раніше упорядкованість мислення не виокремлювалася із упорядкованості буття і це позначалося у Ведах як “ріта”, у давньокитайській філософії як “дао”, у Геракліта як “логос”. Потім були Демокріт (460-370 р.р. до н.е.) з його “Каноном”, Арістотель (384-322 р.р. до н.е.), стоїк Хрісіпп (бл. 280-207 р.р. до н.е.), Лейбніц (1646-1716), Дж. Буль (1815-1864) та інші, і сьогодні ми вивчаємо логіку висловлювань, логіку предикатів, модальну логіку, деонтичну логіку, математичну логіку, діалектичну та інші логіки.

Наукознавці зазначають, що зародження і розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувалися в лоні філософії незалежно у двох світових центрах – в Давній Індії та Давній Греції. Цікаво, що тривалий час логіка ототожнювалася з риторикою і лише в Новий час локалізувалась у математиці.

 

Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.), один із представників італійської традиції, учень Ксенофана і Парменіда, “суміш філософа, пророка, людини науки і шарлатана... він помер, стрибнувши у кратер Етни, щоб довести свою божественність” [Рас; с.91]. “Фігура Емпедокла синтетична, вона уходить корінням у глибоку давнину, у найглибші пласти міфологічної свідомості” [Ист фил.; с. 71-72 ] . “Філософія Емпедокла... поєднує в собі італійську і іонійську традиції, усередині останньої вона примирює крайнощі іонійського монізму плюралізмом” [Чаны; с. 166]. Вважається, що саме Емпедокл врятував від Парменіда ідею про загальну зміну світу. Згідно з Емпедоклом нема народження, а тільки з’єднання і розділення незмінних начал – землі, повітря, води і вогню. Елементи з ’ єднувались Любов ’ ю і роз ’ єднувались Ненавистю, це були причини змін як зіткнення протилежностей у єдності.

Рассел вважає, що Емпедокл “розглядав хід речей як регульований скоріше випадковістю і необхідністю, аніж ціллю” [ Рассел ; с. 96 ] .

 

Анаксагор (500-428 р.р. до н. е.) - сучасник розквіту класичної Греції, “золотого п ’ ятидесятиріччя” між перемогою Афін над персидським царем Дарієм при Марафоні 490 р. до н. е.) і кінцем правління Перікла (430 р. до н. е.), іонієць, послідовник наукової, раціоналістичної традиції Іонії, першим познайомив афінян з філософією, мав вплив на Перікла і на Сократа. Анаксагор, учень Анаксімена, стверджував, що все є нескінченно подільним і містить в собі дещо від першооснов (насіння, “гомеомерій”), яких - множина, стільки, скільки самих речей. Кожна частинка-насінина подібна цілому. Звідси принципи : “у всьому є частина всього”, “у малому нема найменьшого, але завжди є менше”, “подібне з ’ єднується з подібним”. Навіть найменша частинка матерії містить в собі частини протилежностей - гарячого і холодного, білого і чорного. Гомеомерії пасивні, необхідним активним началом є Нус (розум). Згідно з Анаксагором, Нус є субстанцією, яка міститься в усіх речах у різних кількостях і яка забезпечує порядок не змішуючись ні з чим. Нус знає все і визначає минуле, теперішнє і майбутнє.

Арістотель у своїй “Метафізиці” високо оцінив вчення Анаксагора про розум: “той, хто сказав, що розум знаходиться подібно тому як в живих істотах, також і в природі і що він – відповідальний за благоустрій світу і усього світового порядку, ця людина явилась наче тверезою порівняно з пустослів’ям тих, хто виступав раніше” (цит. [ Чан ы шев ; с. 175 ])

 

Демокріт (460-370 р.р. до н.е.), на 40 років молодший за Анаксагора і на 30 років старший за Платона, сучасник Сократа і софістів. Отримавши спадщину грошима, 8 років мандрував, відвідав Єгипет, Персію, Індію, з гордістю говорив, що спілкувався з найбільшою кількістю учених людей, аніж будь-хто.

Демокріту належить близько 70 творів на різні теми від логіки та моралі до військової справи і техніки, жоден із яких не дійшов до наших часів. Щодо спадщини Демокріта, історія залишила свідчення того, що Платон намагався знищити усі твори Демокріта, але це було неможливим із-за їх розповсюдженості. Цікавим є зауваження Арістоксена: “Платон згадав майже усіх давніх філософів, але не згадує одного лише Демокріта, навіть у тих випадках, коли він мав би заперечувати йому. Ясно, він знає, що йому доведеться сперечатися з кращим із філософів”.

Першооснова всього – атоми, які будучи різної величини і форми, будучи рухливими та наділеними різними внутрішніми властивостями (неподільний, незмінний, без структури тощо), відокремлені один від одного пустотою (небуттям). Пустота необхідна, оскільки вважалось, що рух не є можливим без пустоти. Рух атомів є вічним. Виникнення, зміни і знищення речей пояснювалось розділенням і складанням атомів, змінами їх взаємного порядку. Так була побудована картина світу, яка пояснювала виникнення і знищення, рух і різноманітність речей при незмінності елементів. Її можна вважати розвитком ідей Геракліта і Парменіда.

Співвідношення між необхідністю, причинністю і випадковістю Демокріт уявляв на користь необхідності. Його необхідність не є ні міфологічною, ні ідеалістичною. Все, що відбувається має причину в іншому, те – в третьому, трете – в четвертому і т. д. Що ж є першопричиною? У Демокріта це не Бог, а принцип побудови світу “ананке” як необхідність-розумна підстава, щось подібне доцільності. Разом з тим, це не ціль. Так розуміємо ми Демокріта сьогодні, користуючись коментарями Арістотеля : “Демокріт полишив на стороні ціль і не говорив про неї, зводив усе, чим користується природа, до необхідності” (цит. : [ Чан ы шев ; с. 189 ]) .

Як виникає світ? Пустота заповнена атомами нерівномірно. Густина атомів у пустоті різна, і коли в тій чи іншій частині простору сходяться багато атомів, то їх зіткнення утворює вихори. В результаті такого вихору і утворилася земля та небо. На відміну від Сократа, Платона і Арістотеля атомісти пояснювали світ, не вдаючись до поняття цілі як кінцевої причини у виді конкретної події. Відповідно, симметрично, не було потреби і у першопричині як події. Тому атомісти і не були стурбовані її пошуком. Історія розвитку науки свідчить, що вчення Демокріта більше відповідає сучасним науковим поглядам. Це була геніальна здогадка, не підтверджена емпіричними фактами. У ті часи вважалось, що для пошуку істини достатньо було поєднати необхідну кількість логічних міркувань із достатньою кількістю споглядань.

У етиці Демокріт вважав ціллю життя бадьорість, а поміркованість і освіту – найкращими засобами для їх досягнення. Щаслива та людина, яка задовольняється обмеженим. Щастя не в багатстві, а в душі. Якщо у тварин головне – їх тілесна природа, то у людини – евтюмія. Евтюмія – “хороший дух” – це урівноваженість, гармонія, розміреність, спокій, безпристрастність, благість. Засоби досягнення евтюмії – міра у всьому, “найпрекрасніше у всьому середина”. Необхідно бути помірним у насолодах, перемагати у собі пристрасті, займатись філософією, оскільки “філософія звільняє душу від пристрастей” (цит.: [Чанышев; с. 199-200]). “Проживи непомітно” – ці слова говорив ще Демокріт, потім поклав в основу своєї етики Епікур.

В основу виховання Демокріт покладав сумління. Кращим настановленням для дітей вважав приклад батьків. Рекомендував вихованим по можливості менше контактувати з невихованими, тому що “прекрасне осягається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, дурне засвоюється само собою, без зусиль” (цит. : [ Чан ы шев ; с. 199 ]) .

Мабуть нема такого питання тогочасного життя, з якого б Демокріт не висловив свою позицію. Він торкнувся навіть тієї властивості мови (свідомості), яку ми сьогодні іменуємо інтерсуб’єктністю . Проблема виникнення мови містила в собі питання, як виникають і існують слова – за власною, незалежною від людей природою чи установленням людиною. Демокріт наводить докази на користь другого.

Щодо проблеми богів, то Демокріт визнавав наявність такої проблеми, залишаючись атеїстом. Його позиція була відома іншим, зокрема Ціцерон зрозумів її так : “Що ж сказати про Демокріта, який підносить у боги то “образи” у їх безладному русі, то ту природу, яка виливає і посилає ці “образи”, то нашу думку і розум? Мені здається, що Демокріт ...вагався у питанні про природу богів. То він вважав, що у Всесвіті є образи, наділені божественністю, то він стверджував, що боги - це атоми душі, що містяться у тому ж Всесвіті, то одухотворені “образи”, яким властиве допомагати чи шкодити нам, то якісь образи, настільки величезні, що вони охоплюють увесь наш космос іззовні” (цит.: [Чанышев; с. 202]).

Щодо славнозвісної “проблеми свободи волі” людини, то з огляду на утвердження необхідності як володарки Всесвіту, Демокріт, очевидно, допускав певну свободу людини. Яким допускалось співвідношення між необхідністю, випадковістю, свободою і фаталізмом, залишилось неясним. Про це сперечалися інтерпретатори і коментатори Демокріта у наступні віки.

***

Складається враження, що давні мислителі-споглядальники вже у VII - VI ст.ст. до н.е. відображали дійсність на рівні, який мало відрізняється від рівня сучасної побутової свідомості. У цьому сенсі мабуть праві ті антропологи, які стверджують однаковість морфологічних структур мозку людини кінця бронзового віку і сучасної людини. Так, вже у VII - VI ст.ст. мислителі добре розрізняючи (усвідомлюючи), що речі бувають простими й складними, можуть змінюватися чи не змінюватися, ставили більш глибокі питання: про першооснову (“архе”) – з чого все навколо нас складається, що лежить в основі всього сущого, з чого все бере початок, та чому все змінюється і чи є якийсь порядок у цих змінах. Перші відповіді про першооснову містять набір пропозицій - від води (Фалес), абстрактного апейрона як чогось нестаріючого, незникаючого, невизначеного, матеріального, рухливого (Анаксімандр), повітря (Анаксімен), вогню (Геракліт). Одну з перших відповідей про порядок і міру ми знаходимо у Геракліта. Це - логос.

Зазначимо, що тут нам слід розрізняти, які питання ставилися і які відповіді отримувалися. За великим рахунком, багато із питань, що поставлені ще у античні часи, отримували певні відповіді впродовж століть, залишаються актуальними й нині у тій самій постановці (формулюванні). Зокрема, питання про першооснову. Була вода, апейрон, вогонь, атоми Демокріта, таблиця Менделєєва, елементарні частинки, а повної відповіді про першооснови не отримано й досі (єдиної теорії елементарних частинок нема, а вчені сперечаються, чи тотожна маса енергії). Так само і з питанням про першоджерело руху, змін, розвитку та з багатьма іншими питаннями. Вже у античній Греції деякі філософи у пояснені такого першоджерела обходилися без Бога, інші визнавали Бога як зручну й корисну конструкцію ума, особливо в етичних питаннях.

Навіть про перервність та неперервність простору й часу питання ставилося вже в античні часи, навіть писані й неписані закони тоді вже розрізнялися. Чим душа відрізняється від тіла, а слова від речей, якими вони позначаються, - ці питання вже тоді були поставлені. Порядок у стосунках людей, порядок речей у Природі, порядок у мисленні (логіка висловлювань) – також були у полі зору стародавніх мислителів. Б. Расссел, висловлюючи загальну думку сучасників, констатував це такими словами: “…майже всі гіпотези, що панують у сучасній філософії, спочатку були висунуті греками. Їх багата уявою винахідливість в абстрактних питаннях навряд чи може бути переоціненою… Я буду вважати їх родоначальниками теорій, які при всьому своєму досить дитячому характері виявилися здатними до збереження й розвитку протягом більше двох тисячоліть” [Рассел ; с. 75].

Отже, із розглянутого можемо зробити такий висновок до теми нашого дослідження. Те, які питання ставилися, характеризує індивідуальну свідомість, її потенцію, яка мало змінилася. Те, які відповіді отримувалися, характеризує суспільну свідомість, досягнутий нею рівень відображення дійсності, який значно змінився.

 

 

 

 

8.3. Світоглядна філософія міст-полісів

як етап еволюції спільнотної свідомості

 

Античне місто-поліс, місто-держава було характерним не лише для Греції, а й для Риму і всього стародавнього світу, більш відоме як община, і було ідеальною формою організації людських спільнот, які існували за рахунок ведення натурального господарства на землі. Сьогодні у сільському господарстві розвинених країн працює не більше 5% населення і вони повністю забезпечують у продуктах харчування інші 95% населення. Тоді ж продуктивність праці була низькою і про розширене відтворення продуктивних сил, достатнє для утримання великої маси людей, зайнятих у державній бюрократії (управлінні, податковій системі, судочинстві, ідеологічних культових інституціях, армії) для забезпечення стабільності більш складного організму спільноти людей, тоді не йшлося. Ми тут наголошуємо на думці про поліс як ідеальну форму організації людських спільнот. У ті часи люди вже мали певні уявлення про красу, добро, міру, обов’язок (належне), писане й неписане право, складали вірші, ходили в театр, для активізації життєвих сил проводили різні свята, греки, наприклад, проводили олімпіади й вакханалії. Не було екологічних проблем, ядерної загрози, спіду і тому подібного. Якби не війни з сусідами (спокусливий засіб збагачення) та загрози бути пограбованим будь-якої миті і проданим у рабство, то про кращий устрій не треба було і мріяти. Чим не рай, едемський сад? Їх міста-общини були для греків і римлян не “ населеними пунктами ”, а моделями світу, життя, моральних норм. “Загибель, розпад і смерть держав-міст, - писав Ціцерон, - немовби подібні… занепаду й гибелі світобудови” [ Ціцерон . Про державу. ІІІ, 34] .

Сьогодні ми розуміємо, що увесь Всесвіт і людські спільноти, зокрема, постійно знаходяться у стані руху, нестабільності, розвитку, становлення, змін, диференціації, інтеграції, ускладнення. Тож, у Греції об’явився Олександр Македонський ( IV ст.. до н.е.), який порушив спокій і стабільність, говорячи мовою сучасної синергетики, утворив “точки біфуркації” та перевів систему у нову стабільну якість, а у Римі цікавим є період його занепаду. Що привело Рим до занепаду з точки зору синергетики? Чи не ті audax , promptus і callidus (наглість, внутрішня енергія, талант, працездатність, реактивність, пиха, честолюбство, плотоядна любов до життя, ненажерливість, нерозбірливість у засобах, готовність на будь-що заради задовольняння своїх пристрастей і забаганок), якими видатний римський історик і письменник Корнелій Таціт характеризував тогочасну римську еліту на вершині суспільної ієрархії? Римський сенат вже другої половини І ст. н.е. постає в історичних джерелах як “арена взаємних нападок і чвар”, де “кожен за себе, з різноголосим і незлагодженим криком, закликав до відповіді своїх недругів і вимагав їх покарання”, де “з одного боку була чесна більшість, з іншого – провладна активна меншість” [Таціт. Історія, IV , 10], [Письма Плиния Младшнго. Книги I - X . Изд. “Наука”, М., 1982. – С. 162 - IX , 13, 4], [Таціт. Історія, IV , 43, 2]. Щось усе це нагадує нам і сьогодні. Чи високо зросла “суспільна свідомість” ВРУ над “суспільною свідомістю” римського сенату І ст. після Різдва Христового?

Отже, визначаючи періодизацію становлення суспільної свідомості в античний період, ми схильні виокремити час міст-полісів-общин-держав і час до занепаду Римської імперії. Спробуємо, хоча б приблизно окреслити характерні риси суспільної (спільнотної) свідомості цих епох.

***

“ Демокріт... останній грецький філософ, який був вільний від відомого недоліку... Усі філософи, яких ми розглядали досі, були охоплені неупередженим прагненням до пізнання світу. Вони уявляли собі це більш легкою справою, аніж вона була такою у дійсності, але без такого оптимізму у них не вистачило б мужності покласти початок цій справі. ...В філософії, навіть у самій кращій філософії після Демокріта, погане те, що в ній... спочатку, разом з софістами, приходить скептицизм щодо вивчення того, як ми пізнаємо, замість спроб придбати нове знання. Потім, разом з Сократом, центр ваги переноситься на етику ; з Платоном починається заперечення чуттєвого світу на користь самого себе творящого світу чистої думки ; з Арістотелем - віра у ціль як основне поняття науки. Незважаючи на геніальність Платона і Арістотеля, їх думки мали вади... Після них почався спад енергії і поступове відродження вульгарних забобонів. …Впритул до Відродження філософія не могла заново знайти ту енергію і незалежність, які були властиві попередникам Сократа” [ Рассел ; с. 113] .

 

Протагор (480-410 р.р. до н.е.), старший софіст, професійний викладач риторики, автор більше десятка творів, серед яких “Про суще”, “Про науки”, “Про богів”, “Про державу”, “Дебати, або мистецтво сперечатись” і з яких до нас дійшли лише фрагменти. Найважливішими джерелами про Протагора є діалоги Платона “Протагор” і “Теетет” та трактати Секста-Емпірика. Софісти були першими агностиками (не вірили у пізнання світу) і релятивістами (істина, добро і зло – відносні) і тим цікаві. Вони внесли свій внесок у відкриття законів мислення, вони першими чітко розділили закони природи і закони суспільства. Там, де вони з ’ являлись, софісти протиставляли себе догматикам, вимагаючи від них доказів.

Релятивізм Протагора грунтувався на тезах: 1) постійно змінним є не тільки світ, але й суб’єкт його сприймаючий; 2) “ніщо не є само по собі, але все завжди виникає у зв’язку з чимось”; 3) все змінюється не як завгодно, а так, що перетворюється у свою протилежність. Діоген Лаерцій повідомляє, що Протагор “першим сказав, що про будь-яку річ є дві думки, протилежні одна одній”. Сенека повідомляв, що Протагор у своєму вченні заходив так далеко, що вважав однаково істинним і те, що про одну і ту ж річ можна мати дві протидежні думки, і те, що про одну і ту ж річ не може бути двох протилежних думок. Звідси теза “все істинне, бо як кому здається, так воно і є”. Сьогодні ми розуміємо, що мають бути зовнішні критерії оцінок будь-чого.

У діалозі Платона “Протагор” описана бесіда Сократа з Протагором з питання, що таке доброчесність і чи можна її навчитись. Здібності, задатки до доброчесності дані усім, але сама доброчесність при народженні – нікому. Доброчесність (справедливість, мужність тощо) за Сократом можно звести до знання. Протагор у діалозі приходить до протилежного. “Тут доцільно зазначити, що очевидно, те і друге хибне і більш правий Арістотель, який вважав, що чеснотам можна навчитись, але не як одному лише знанню, а як результату виховання, яке робить знання звичкою. Чесноти – знання хорошого, яке стало звичкою поведінки” (цит. : [ Чан ы шев ; с. 210 ]) .

Протагор відомий своїм висловом “Людина є міра усім речам”, який сьогодні часто повторюють, забувши той смисл, що мав на увазі Протагор ( кожна людина є міра усіх речей і оскільки усі люди різні, то істини нема). “...софісти відрізняються від більшості сучасних їм філософів... Те, чому вони вчили не було пов’язане з релігією чи мораллю. Вони вчили мистецтву спору... Софісти були готові слідувати за доказом, куди б він їх не вів. Часто це приводило їх до скептицизму.... Платон завжди... спрямовував спір таким чином, щоб останній приводив в результаті до утвердження доброчесності. ...Одним із недоліків усіх філософів з часів Платона було те, що їх дослідження в області етики виходили із допущення, що їм вже відомі ті висновки, до яких вони тільки ще мають прийти” [Рассел; с. 118-119].

 

Гіппію (бл. 460-400 р.р. до н. е.) – софісту, сучаснику Протагора і Сократа, висловлювання якого відомі із діалогів Платона та спогадів Ксенофонта, приписують першість у розрізненні природи і суспільства (у Геракліта закони суспільства - той же логос, що і закони природи), розрізненні природнього і писаного (позитивного) права (закону). Закон Гіппій характеризував як те, що громадяни пишуть, визначаючи, що має робитися і від чого слід утримуватися. Такі писані закони є умовними, мінливими, мають тимчасовий характер, залежать від думки законодавців, що постійно змінюється. Під природнім правом Гіппій розумів ті неписані закони, які однаково виконуються в кожній країні. Потім, через дві тисячі років, першість будуть приписувати голландському юристу і громадському діячу Гроцію ( XVII ст.), який провів чітку межу між природнім правом і правом, встановленим волею людей.

 

Антифонт (бл. 400 р. до н. е. - ?) – софіст, сучасник Платона, його висловлювання відомі із “Життєопису десяти ораторів” Плутарха. Антифонт був першим, хто обгрунтував ідею рівності усіх людей від природи. Суть обгрунтування у тому, що в усіх людей – еллінів і варварів, знатних і простих – ті самі природні потреби: “ми всі однаково дихаємо повітрям через рот і їмо ми всі однаково за допомогою рук”. Нерівність усіх людей випливає з людських законів, а не з природи. Розрізняючи писані закони держави і природні закони, Антифонт допускав порушення перших і категорично застерігав від порушень других : “Людина буде мати для себе найбільше користі, якщо вона буде в присутності свідків дотримуватися законів, високо шануючи їх, а залишаючись на самоті, без свідків, буде дотримуватися законів природи. Бо приписи законів довільні (штучні), веління ж природи необхідні. ...приписи законів суть результат (договору людей), вони не виникають самі по собі (є породженням природи) ; веління ж природи виникають самі по собі як уроджені начала, а не як продукт згоди людей між собою” [Антология мировой философии. Т. 1, ч. 1, с. 320-321].

Віддамо належне Антифонту, адже його вчення про природну рівність людей та нерівність як таку, що випливає із людських законів, суперечило панівній у Стародавній Греції ідеологій рабовласницького суспільства і сприймалося як божевілля. Будучи послідовним, Антифонт відпустив на волю своїх рабів, за дружину мав свою бувшу рабиню, за що, згідно з тогочасними писаними законами, був позбавлений громадянських прав.

Говорячи про першість Антифонта щодо проголошення рівності людей від природи, можна також вважати, що “Антифонт – родоначальник договірної теорії походження держави” [ Чан ; с. 216 ] . Потім, через дві тисячі років, першість будуть приписувати Сократу, який рекомендував шукати іншу країну, коли закони цієї не подобаються, першість будуть приписувати англійським філософам Гоббсу, який тезі “усі рівні від природи” надав значення основоположного принципу, та Локку, який детально описав, що є “природнім станом людини”, першість будуть приписувати французьким просвітелям, які популяризували ці ідеї (зокрема, Руссо у праці “Про суспільну угоду, або Принципи політичного права”) і тим самим підготували Французьку революцію 1789-93 р.р. та сформували основи світогляду батьків американської демократії Бенджаміна Франкліна, Томаса Джеферсона, Джеймса Медісона та інших.

 

Сократ (470-399 р.р. до н. е.) – перший філософ – афінянин за народженням, сучасник Демокріта, опонент софістів, вчитель Платона. Суть його розбіжностей з Протагором у запитанні : “Ти навчаєш своїх учнів промовам про справедливе і належне, чи самому справедливому і належному?”. Сократ розглядає риторику сучасних йому софістів як “поварське мистецтво для душі”. Сократа цікавлять не ораторські прийоми, а зміст основних чеснот як об ’ єктивної основи суспільного життя. Разом з тим, він сам своєю практикою удосконалював ораторське мистецтво. Ми знаємо про Сократа, який нічого не писав, лише від його учнів – історика Ксенофонта і філософа Платона. Діалоги Платона фактично ототожнюють його ідеї з ідеями Сократа. Те, що Платон фактично приписав йому усе своє вчення, дають підстави деяким авторам вважати Сократа літератургим персонажем. Арістофан виразив карикатурний образ Сократа як софіста у одній із своїх комедій.

Філософія Сократа – це етичний атропологізм. Його не цікавили ні міфологія, ні фізика. До Сократа і софістів основним предметом філософії була природа - зовнішній світ відносно людини. Сократ стверджував, що пізнати можна лише душу людини і її справи. Суть своїх філософських інтересів Сократ виразив словами : “Я ніяк ще не можу пізнати себе відповідно дельфійському напису”. Девізи “Пізнай самого себе!” і “Я знаю, що я нічого не знаю” визначають суть його філософії. Афінського Сократа порівнюють з сучасним йому китайським Конфуцієм. Для Сократа (і Платона також) є характерним утвердження тісного зв’язку між доброчесністю і знанням на противагу філософії християнства, де суттєвим є лише чисте серце.

Сократ був впевнений, що обраний богом, приставлений ним до афінського народу, як овід до коня, щоб не давати своїм співгромадянам впадати у духовну спячку і не давати турбуватися про свої справи більше, ніж про самих себе. Під справами Сократ розуміє прагнення до збагачення, участь у владних інтригах, повстаннях, і т.п., а під турботою про самого себе – моральне і інтелектуальне вдосконалення.

Сократа притягли до відповідальності за неповагу до богів і засудили на смерть, можливо, за неповагу до суду. Семидесятирічний Сократ не виправдовував себе на суді, а, віруючи у безсмертя, прагнув спокою і зустрічі з Орфеєм, Мусеєм, Гесіодом, Гомером. Потомки по різному оцінили таку поведінку. За висловом К.Маркса, життя і смерть Сократа є втіленням його філософії.

Сократ знаменитий своїм сократівським методом набуття нових знань шляхом запитань і відповідей, який вперше застосовував Парменід і його учень Зенон. Для того часу це був ефективний метод. Деякі автори ототожнюють його навіть з методом індукції – сходження від часткового до загального [ Чан ы; с. 227 ] . Арістотель у “Метафізиці” зазначить, що “дві речі можна по справедливості приписати Сократу – доказ через наведення і загальні визначення”. “Питання, які можуть бути розглянуті завдяки методу Сократа, – це ті питання, про які ми вже маємо достатні знання, щоб прийти до правильного висновку... Але він цілком неприйнятний, коли метою його є виявлення нових фактів. Можливо, “філософію” можна було б визначити як сукупність таких досліджень, які можуть проводитись за допомогою методів Платона” [ Расс ; с. 136 ] .

 

Платон (428-347 р.р. до н.е.), грецький філософ, вірний учень Сократа, повністю ототожнив ідеї Сократа з своїми, першим поставив питання про сутність речей і місцеперебування цих сутностей, започаткував вчення про еталонні першообрази (ідеї, ейдоси), споглядаючи які, творець Всесвіту (розум-деміург) створює світ речей [діалоги “Банкет”, “Протагор”, “Тімей”, “Федон”]. Ерос Платона, сформульований устами Сократа, син бога багатства Пороса і богині бідності Пенії - втілення протиречивої рушійної сили Космічної Душі. Ерос як рушійна сила задає життя природі, з’єднує чуттєвий і осягнутий розумом світ людини, спонукає людину до пошуку і пізнання істинних сутностей [діалог “Бенкет”]. Згідно з Платоном, людина має безсмертну душу, яка споглядала, споглядає і буде споглядати світ речей. Знання не може бути отримано через органи відчуттів, а досягається лише розумом. Те, що люди вважають пізнанням, є пригадуванням раніше баченого душею. Людська душа прагне уподібнитися Душі Космічній [діалоги “Менон”, “Теетет”, “Федон”].

Платон відомий знаменитим образом печери, яку ми вже згадували вище у зв ’ язку із інтерсуб ’ єктністю . Образ печери разом із теорією ідей дав початок формулюванню так званої проблеми універсалій, яка і досі не вичерпана [ діалог “Держава” ] .

У філософії Платона більш своєрідно, аніж у його попередників, відображена ідея “блага”: “Як правильно було б вважати світло і зір сонцеподібними, але визнати їх Сонцем було б неправильним, так і тут: правильно вважати пізнання і істину такими, що мають образ блага, але визнати будь-яке із них благом було б неправильним: благо за своїми властивостями необхідно цінити ще більше”, “Благо не є існування, воно за межами існування, перевищуючи його достоїнством і силою” [ діалог “Держава“ ] .

Майже усі твори Платона дійшли до нас, в тому числі один монолог, 34 діалоги, 13 листів ; майже третина із них вважаються сумнівними щодо авторства. Вчення Платона не систематизовано ним самим. Тому платонізм кожен дослідник реконструює по своєму. Платон використовує розрізнення : знання і гадка (погляд, думка); просте (душа) і складне (здатне розпадатись); безсмертна душа в голові і смертна в тілі; судження хороші за наслідками і не хороші (“Теетет”); ідеї і чуттєві предмети; розум і чуттєве сприйняття; реальне і видиме; одиничне і загальне. Було б доцільним виокремити і систематизувати ті розрізнення (дистінкції), які належать власне Платону, відділивши їх від запозичених у попередників. Оскільки праці Платона збереглися краще, аніж його попередників, його можна вважати першим систематизатором античної філософії. Цим частково пояснюється його вплив на подальший розвиток філософії. З того моменту, коли було здійснено розрізнення одиничного і загального, не припиняються дискусії про їх співвідношення. Одиничне – результат чуттєвого суб ’ єктивного сприйняття, загальне – результат мисленевого інтерсуб ’ єктивного абстрагування. В залежності від того, що вважали належним до буття, тільки лише матерію (“хору” Платона, “Тімей”) поза її сприйманням чи також і поняття мислення, філософи поділились на матеріалістів чи ідеалістів. В залежності від того, на чому акцентували увагу останні, їх позначали як об’єктивних чи суб’єктивних ідеалістів Платон – перший із об’єктивних ідеалістів. В основі його ідеалізму лежать логос Геракліта, числа Піфагора, інтерсуб ’ ктивне мислення-буття Парменіда, любов-ворожнеча Емпедокла, нус (розум) Анаксагора, етика Сократа.

Платон – великий філософ, але не забуваймо зуваження Рассела : “...те що здається платонізмом виявляється при більш глибокому аналізі піфагоризмом... Якби не він (Піфагор. – А.П. ), то християни не вчили б про Христа як про Слово ; якби не він, теологи не шукали б логічних доказів буття Бога і безсмертя” [ Рассел ; с. 74 ] .

 

Арістотель (384-322 р.р. до н.е.), 20 років навчався і стажувався в Академії Платона, 3 роки був вихователем Олександра Македонського, більшість своїх книг написав в останні 12-13 років життя. “Історія філософії” Б. Рассела рекомендує : “... читаючи Арістотеля, необхідно вивчати його в двух аспектах : у зв ’ язку з його попередниками і в зв ’ язку з його наступниками. У першому аспекті заслуги Арістотеля величезні, у другому – у рівній мірі величезні його недоліки. Однак за його недоліки більш відповідальні його наступники, аніж він сам. ...Арістотель як філософ у багатьох відношеннях дуже відрізнявся від усіх своїх попередників. Він перший став писати як професор ; його трактати систематичні, його міркування розділені на рубрики, він – професійний вчитель... його помилки - це помилки зрілого віку, коли не можна вже звільнитись від звичних упереджень. Краще всього у нього опис деталей і критика...” [ Рассел ; с.с. 211, 214 ] .

“ Метафізика” Арістотеля , на думку Рассела, – це повтор Платона, розбавлений здоровим глуздом. Загальне та одиничне Арістотель визначає так : “загальним я визначаю те, що може за природою своєю говорити про багато що, а одиничним те, що не може цього...” [ Арістотель. Про витлумачення // Твори. Т. 2, с. 97 ] . До метафізики належать також категорії “субстанція”, “універсалія”, “сутність”. Те, що позначається іменами власними є субстанція. Універсалія є загальне, що вказує на рід речі, а не на окрему річ. Однак універсалія існує не сама по собі, а в окремих речах. Так Петро і Павло – субстанції, а мудрість і дурість – універсалії. “Сутність” чогось чи когось є та властивість, втративши яку річ перестає бути сама собою. Усі одиничні речі мають сутність.

Метафізика Арістотеля розрізнює також “форму” і “матерію”. Кожна “річ” має бути обмежена і її межі утворюють форму. Форма не тотожна універсалії, вона є сутність і первинна субстанція речі. Коли людина виготовляє якусь річ, то вона з ’ єднує форму і матерію, які окремо вже існували до того. Один лише бог є формою без матерії.

“ Політика” Арістотеля надає великого значення державі як інституції суспільства. Держава є вищим рівнем розвитку людства, вищим індивіда і сім’ї, як ціле вище частини. Згідно з Арістотелем, людина без закону – найгірша із тварин, а закон своїм існуванням зобов’язаний державі. Одні від народження призначені підкорятися, інші – керувати. Війни необхідні і можуть бути справедливими, у кожній війні переможці є правими [Арістотель. Політика // Твори. Т. 4, с.с. 460, 462 ] .

Єдино правильним і природнім шляхом до багатства є правильне ведення домашнього господарства. Багатсто від торгівлі є неприроднім і його справедливо ненавидять. Лихварство зневажалось “позаяк воно робить самі грошові знаки предметом власності, які, таким чином, втрачають, те своє призначення, заради якого вони були створені... Цей рід наживи стає переважно противним природі” [ там само, 1258 b ] . Арістотель не вважає багатство і доброчесність поняттями строго синонімічними. У відповідності з доктриною золотої середини він схвалює помірність: “... щастя в житті, чи буде воно для людей виражатись в задоволеннях, чи в доброчесностях, чи в тому і іншому, супутнє тим людям, які у надлишку прикрашені добрими звичаями і розумом і які проявляють помірність в набутті зовнішніх благ у значно більшій мірі, ніж тим, які набули більше зовнішніх благ, ніж це потрібно, але бідні благами внутрішніми” [там само, 1323а- b ].

Арістотель дає порівняльний опис різних форм управління державою: хороше правління – це аристократия, монархія і політія (конституційне правління); погане правління – це демократія, олігархія і тиранія. Так, наприклад, олігархія є те, де багаті управляють, не беручи до уваги інтереси бідних; олігархія виникає із того факту, що люди у якому-небудь відношенні вищі, претендують на занадто багато що і навіть відверто клянуться: “Я незмінно буду ворогом народу і буду спричиняти йому таку шкоду, яку тільки зможу” (цит.: [Рас; с. 247]). Виходячи із тогочасних концепцій рівності і справедливості – “рівності за достоїнствами” і “Кожен має знати своє місце”, такі заяви тоді сприймались як нормальні. На думку Арістотеля, в управлінні державою гірше всього корупція кращих. Щодо демократії, то демократія у не зовсім правовій державі-полісі часто була владою натовпу. Так, демократичні рішення часто приймались загальними зборами після переконливого емоційного виступу зацікавленої особи чи авторитету “під настрій”, без опори на правові норми. Найдемократичнішою процедурою прийняття рішення визнавалось жеребкування.

“ Логіка” Арістотеля з її формальною теорією силлогізмів вважається його найбільш значним внеском у світову культуру. Силогізм як доказ будується із трьох частин: великої посилки із суб’єкта і предиката, малої посилки із суб’єкта і предиката, висновку. Суб’єкт малої посилки і суб’єкт великої посилки мають співвідноситись як вид і рід, тоді висновок будується за схемою: що справедливе для роду, те справедливе і для виду. Так будується дедуктивний умовивід. Хоча силлогізм є лише одним із дедуктивних умовиводів, а сама дедукція не єдиним способом доказу, логіка Арістотеля дала початок становленню формальної логіки взагалі. Цікавим є зауваження Рассела: “Греки взагалі надавали дедукції як джерелу знання більше значення, ніж сучасні філософи. У цьому Арістотель не так винуватий, як Платон; він неодноразово визнавав важливість індукції і надавав значну увагу питанню про те, як ми встановлює-мо вихідні посилки, від яких повинна відправлятись дедукція. ...Усі важливі висновки поза логікою і чистою математикою індуктивні, а не дедуктивні; єдиними вийнятками є юриспруденція і теологія, кожна з яких виводить свої вихідні принципи із не підлягаючого сумніву тексту” [Рассел; с. 257].

Арістотель ввів розрізнення 10 категорій: субстанція, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія і страждання. Очевидно, для його “бульки свідомості” це були найбільш важливі для мисленевого відображення дійсності поняття, значення яких не конструювались із значень інших слів. Наш сучасник може запитати : “А в чому полягає той принцип, за яким виокремлено 10, а не інша кількість категорій?”.

Метафізика Арістотеля містить в собі також поняття сутності речі – “тої із властивостей речей, яку не можна змінити, щоб вона не перестала бути сама собою” – поняття, яке було чи не найважливішим у будь-якій філософській системі до Нового часу. На думку Рассела, поняття “сутність”, як і поняття “субстанція”, – це перенесення в область метафізики того, що є лише лінгвістичною конвенцією, тобто певною штучною зручністю для філософа, без якої можна обійтись.

Етика Арістотеля відображала погляди тогочасної еліти суспільства. Осердям етики є поняття блага і доброчесностей (чеснот). Для Арістотеля будь-яка доброчесність є середнє між двома крайнощами, кожна з яких є вадою (знаменита доктрина золотої середини). Так, наприклад, щедрість, є середнє між марнотратством і скупістю, сміливість – середнє між боягузтвом і хвацькістю, скромність – між сором’язливістю і безсоромністю і т.п. Середнє між крайнощами - це помірність у всьому, “відхилення у бік недоліку дають приниженного, в бік надлишку – спесивого” [ Аристотель. Никомахова этика // Соч. Т. 4. М., 1983, 1123 b -25 a ] . Доброчесності Арістотеля - це не цілі, а засоби для досягнення блага (щастя). Щастя полягає в доброзичливій діяльності. Інтелектуальне споглядання є найкращим видом діяльності.

Етика Арістотеля є частиною політики. Грецькі філософи, включно Платон і Арістотель, дотримувались концепції справедливості, запозиченої із первісної релігії, згідно з якою “кожна річ чи людина мають свою власну, відповідну сферу, переступити яку “несправедливо”. Звідси визнання нерівності, адже справедливість включає не рівність, а правильну пропорцію [ там само, 1131 b ] . Хорошим суспільством є таке, де існує субординація.

Фізика Арістотеля , як і його етика, відображала погляди сучасників на природу, під якою греки розуміли дещо інше, ніж сучасники. Physis греків – це насамперед розуміння “руху”, поняття якого включало не тільки переміщення, а й зміни якості чи форми. Арістотель заперечував пустоту, визнавав вічність руху і часу. Чотири основні елементи – вогонь, земля, повітря, вода – не вічні, а перетворюються одне в одне. Дехто сумнівається, чи вніс Арістотель до фізики щось своє, окрім її систематизації.

Арістотель першим помітив особливу сутність людини у Всесвіті, коли сказав, що споглядання світу людиною починається із здивування . Саме ця особливість людини будить уяву сучасних екзістенціалістів, які не згодні із тенденціями еволюції людини, таким як функціоналізація, утрата індивідуальності тощо.

***

Платон і Арістотель – два стовби античної філософії, які знали один одного як вчитель і учень. Чому вони різні і в чому? Обидва зробили спробу узагальнити все, що було сказано до них. Обидва створили школи – Академію й Лікей, на одному і тому ж місці, в Афінах. Обидва були великими. Вважається, що на світогляд Платона найбільше вплинули Парменід, від якого він узяв і засвоїв розрізнення дійсності і явища, Піфагор, якому Платон і ми завдячуємо образом печери, Геракліт з його змінним світом, Сократ з його манерою філософствування і схильністю до етичних проблем. Світогляд Арістотеля формувався усіма цими великими попередниками, Платоном, у тому числі.

Про Платона через шість століть Плотін сказав : “ Нового нічого нема, все вже сказано Платоном ”. Вчення Арістотеля було фундаментом науки й філософії впродовж тисячі років. Ідеї Платона, неоплатонізм Плотіна були покладені в основу християнської теології, ідеї Арістотеля – в конструкцію її будівлі. Платона вважають батьком ідеалізму, “ …з Платоном починається заперечення чуттєвого світу на користь самого себе творящого світу чистої думки” [ Рассел ; с. 113] . Арістотель, на відміну від Платона, ідеї (форми – за його термінологією) не відокремлює від речей, отже не є “чистим” ідеалістом, чим і відрізняється від Платона.

Сьогодні ми розуміємо, що ідеалізм – то форма визнання інтерсуб’єктивності думок і мови, коли слова немовби починають жити самостійним життям, визнання суб’єктивності життєвого світу людини. Ми вдячні Платону за його (з Піфагором) образ печери, яку ми пов’язуємо сьогодні з концепцією суб’єктивності видатного психолога XX ст. А. Адлера та з архетипами колективного несвідомого К.Г. Юнга.

 

 

8.4. Давня філософія після Арістотеля як відображення

нового становища людини в епоху імперій і розподілу праці

 

Людина, чия доброчесність

не має іншого джерела, окрім чисто земної обережності,

у такому світу стане авантюристом, якщо у неї є сміливість,

а якщо її нема, буде прагнути залишитися непомітною…

 

Б. Рассел, Історія західної філософії, с. 288

 

Б. Рассел у своїй “Історії західної філософії” використовує періодизацію історії стародавнього світу на основі пропорцій таких діючих у спільнотах людей чинників як свобода-несвобода і порядок-непорядок. Так період свободних міст-держав характеризується свободою і безладом, період македонського панування аж до анексії Єгипту Римом – несвободою і безладом, період Римської імперії – несвободою і порядком. Звісно, тут відображається об’єктивний процес диференціації, інтеграції та ієрархізації, що перманентно відбувається у живому світі і веде до народження і становлення більш складних організмів. Постає, однак, питання, як має себе почувати у такому перехідному процесі людина-клітина майбутнього більш складного організму?

 

Епікурійство і стоїцизм як етапи розвитку філософії після Арістотеля відображали новий устрій світу після короткочасної, але з великими наслідками діяльності Олександра Македонського. Якщо досі ідеальною державою вважалося місто-поліс, яке можна було б оглянути з одного пагорба і де ціллю суспільного розвитку було благо його громадян, то тепер почала формуватись нова спільнота різномовних і різнозвичаєвих людей – імперія. Імперія вимагала іншої психології співжиття, аніж звичаєве право предків, і більш складної системи права і управління. Запам’ятаймо, з цього часу бере початок новий рівень розподілу праці і спеціалізації людської діяльності, що потім проявиться як найголовніший чинник формування нового рівня суспільної свідомості. Якщо у грецьких містах-державах вважалось, що здібна людина може займатись будь-якою діяльністю, то в III ст. до н.е. все це змінилося: одні ставали воїнами, другі – адміністраторами, інші – лікарями, математиками, філософами, але вже не було тих, хто був би усім цим разом. Спеціалізація людської діяльності – землероби, ремісники, священнослужителі, воїни, лікарі, адміністратори тощо – була настільки важливою для людського суспільства, що віками, аж до Нового часу передавалась спадково . Потім, всього лише через дві тисячі років (короткий час!) на англійських мануфактурах почнуть використовувати ще вищий рівень розподілу праці , коли виготовлення одної голки для шиття буде розчленовано на десятки операцій і така кооперація підвищить продуктивність праці людини у десятки разів. А розчленована діяльність людей затребує нового рівня комунікацій і нових психологічних та організаційних форм співжиття.

 

“Це була така епоха, коли... після блискучого періоду завоювань Олександра еліністичний світ перетворився у хаос із-за відсутності деспота, достатньо сильного, щоб ...забезпечити єдність суспільства. Ум греків при зіткненні з новими політичними проблемами показав свою повну неспроможність їх розв ’язати. Римляни, безсумнівно, були дурні і грубі порівняно з греками, але вони принаймні створили порядок.

...Загальне сум ’яття повинно було привести до занепаду моралі, навіть більше, ніж до інтелектуального розслаблення. Невпевненість, що тривала цілі століття, в той час як з нею може суміщатися вища міра святості у небагатьох, пагубна для прозаїчної повсякденної доброчесності респектабельних громадян. Здавалося, нема смислу бути економним... ; нема ніяких переваг у тому, щоб бути чесним, оскільки та людина, по відношенню до якої ви її проявляєте, обов ’язково обдурить вас ; нема чого уперто дотримуватися будь-якого переконання, бо всі переконання не мають значення чи шансів на стійку перемогу ; ...тільки гнучке пристосування допомагає зберегти життя і майно. Людина, чия доброчесність не має іншого джерела, окрім чисто земної обережності, в такому світу стане авантюристом, якщо у неї є сміливість, а якщо її нема, буде прагнути залишитися непомітною…” [Рассел; с.с. 284, 287-288].

 

Необхідно було заново обґрунтувати ідеал внутрішньої свободи людини та її положення у новому світі. На перший план висувається проблема душевного спокою. “Проживи непомітно!”, – навчав Епікур (341-270 р.р. до н. е.), давньогрецький філософ, в час, коли суспільна активність людини таїла в собі непередбачувані небезпеки, і тим самим став першим , хто впритул підійшов до питання про свободу волі людини. Головну задачу філософії Епікур бачив в обґрунтуванні й досягненні щастя людини. Необхідно звільнити людину від необхідності. Щастя – це здатність задовольнятися тим, що маєш.

У пізнанні Природи Епікур майже повністю наслідував Демокріта, його атомістичну концепцію. Його значним внеском було допущення самовільного відхилення атомів від прямолінійного руху. Вважається, що саме це послужило онтологічною підставою обгрунтування деякої свободи волевиявлення людини. Епікуру приписують таку важливу позицію щодо категорії необхідності: “Мудрецю належить висміювати необхідність, яку дехто вважає володаркою Всесвіту, позаяк краще дотримуватись міфів..., бо віра в міфи дає хоча б у живих образах надію на те, що, віддавши почесті богам, вдасться вимолити їх прихильність, а визначеність, яку сповідують природознавці, містить у собі невблаганну необхідність. ...Необхідність є лихо, але нема ніякої необхідності жити з необхідністю” [ Антология ; т. 1, ч. 1, с. 358 ] , [ Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона. - М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000. – 448 с. - С.с. 147, 154 ] .

Майже усі 300 праць Епікура в оригіналі було втрачено. Філософія Епікура стала відомою читачам головним чином завдяки цитатам із творів Діогена Лаертського (Лаерція, жив у ІІІ ст.) та поемам Лукреція Кара. Коли Лукрецій Кар 200 років по тому переклав філософію Епікура на мову поезії, то, вважається, він нічого не добавив до вчення глави школи епікурійців. Поема Лукреція “Про природу речей” залишалась популярною до Відродження. Разом з тим, заклики Епікура знаходили навіть серед філософів усе менше відгуків. Людські страждання земного існування вимагали від релігії та філософії сильніших ліків. Більш популярним на той час був стоїцизм.

Вважається, що хоча епікурійці майже нічого нового не внесли в розвиток природничих наук, вони зіграли корисну роль проти зростаючої схильності наступного періоду до магії, астрології і віщуванням. Доктрини, схожі на доктрину Епікура, були відроджені французькими філософами наприкінці XVIII століття і перенесені в Англію Бентамом і його послідовниками ; це було зроблено у формі свідомої опозиції до християнства, до якої вони ставилися так ворожо, як Епікур до релігій йому сучасних [ Рассел ; с. 312 ] .

 

Другим із нових філософських вчень елліністичного періоду, що виникла одночасно з епікурійцями, було вчення стоїків , яке бере початок від Зенона із Кітія (336-264 р.р. до н.е.) і Хрізіппа (280-207 р.р. до н.е.) до Сенеки (3-65 р.р. н.е.), Епіктета (50-135 р.р. н.е.) і Марка Аврелія (121-180 р.р. н.е.). Назва пішла від портіка Stoa в Афінах. Стоїки протиставляли себе епікурійцям, зокрема, Епіктет, звертаючись до Епікура, говорив: ”Ось життя, яке ти сам проголошуєш вартим: їсти, пити, спарюватись, випорожнюватися і хропіти” (цитуємо із “Промов Епіктета” [Рассел; с. 301]). Від стоїків пішло стоїчний – мужній і такий, що стійко переносить життєві негаразди

Стоїки традиційно поділяли філософію на логіку, фізику і етику: “Філософія схожа на фруктовий сад, повний різних плодів, в якому логіка є огорожею, фізика – деревами, а етика – плодами” (Зенон). Вважається, що у фізиці стоїки поступово дрейфували від матеріалізму Геракліта і Демокріта до ідеалізму Платона, так і не зробивши свого внеску. Стоїцизм цікавий своєю етикою і релігійними елементами, яких потребував світ і яких інші грецькі філософські школи не змогли дати . Саме тому, як філософська течія, він мав найбільший вплив на раннє християнство. Основні доктрини, яким школа стоїків завжди залишалась вірною, торкаються космічного детермінізму і свободи людини. Бог не відокремлений від світу, він – душа світу ; у кожного із нас міститься частка божественного вогню. Усі речі суть частини єдиної природи. Індивідуальне життя добре, коли воно перебуває у гармонії з природою. Життя людини перебуває у гармонії з природою тільки тоді, коли воля індивіда спрямована до цілей, які є цілями природи. Воля, яка перебуває у згоді з природою – це доброчесність, чеснота, цнотливість. В житті окремої людини доброчесність - це єдине істинне благо. Оскільки доброчесність полягає у волі, все і хороше, і погане в житті людини залежить тільки від неї. Навіть коли людина зубожіє чи буде приречена на смерть, вона може залишатись доброчесною, як Сократ.

Нам у XXI ст. цікаво, що доктрина стоїцизму вже оперувала такими поняттями (розрізненнями) як детермінізм, необхідність, фаталізм, доля=провидіння, свобода волі, доброчесність, хоча і не змогла узгодити їх між собою. Потім за цю нерозв’язану проблему узгодження взялася релігійна філософія, а сьогодні – філософія екзистенціалізму. За Зеноном Всесвітом править Бог, ум, доля, Зевс. Доля – це влада, яка рухає матерію ; “провидіння” і “природа” – це лише інші її імена [ Рассел. ; с. 318 ] .

Логічні проблеми стоїцизму Зенона для нас очевидні: усі речі (включно з людиною) суть частини єдиної природи; процеси природи строго визначені її законами, ніяких випадковостей; індивідуальне життя має бути у гармонії з природою завдяки свідомій волі; воля, яка перебуває у згоді з природою – це доброчесність; в житті окремої людини доброчесність – це єдине істинне благо; оскільки доброчесність полягає у волі, все і хороше, і погане в житті людини залежить тільки від неї; людина частина природи. Якщо світ повністю детермінований, то закони природи визначать, буде кожна окремо взята людина доброчесною чи ні, і, таким чином, її воля нічого не варта .

Хрізіпп також проголошував детермінізм, але суперечливо стверджував, що добро без зла логічно не можливе ; разом з тим, Бог не причиняє зла . Хрізіпп був одним із перших, хто допускав деякі ідеї і принципи, які установлюються consensus gentium – загальнолюдською угодою [Рассел; с. 320]. Ми вбачаємо у consensus gentium приклад перших здогадок про інтерсуб’єктність .

Римлянам стоїцизм, досі сірійського походження, став відомим завдяки Ціцерону, який навчався на Родосі у Посідонія, послідовника Хрізіпа. Більш важливими з точки зору історії (хоча і не філософії) були не ранні стоїки, а ті троє, які були пов’язані з Римом: Сенека, Епіктет і Марк Аврелій – відповідно поважний сановник при дворі, раб і імператор [Рассел; с. 321]. Розквіт римського стоїцизму припав на епоху ранньої Римської імперії, коли імператори долали розгул пристрастей і дику згубну вольницю останніх років Республіки і, не обмежуючи себе у виборі засобів, встановлювали історично доцільний порядок, коли разом із свавіллям і пристрастями, з розбродом, розбратом і чварами із суспільного життя пішли й жагуча потреба кожного громадянина брати участь у справах батьківшини, прагнення вирішувати їх на свій розсуд і відданість її по-різному усвідомлюваним інтересам.

Серед розрізнень , якими оперує Сенека , ми знаходимо поняття : благо, доброчесність, долю, душу, почуття, дух, розум, бідність, матерію, причину, природу, рабство. Взаємозв’язок цих понять – це і є світогляд Сенеки (його “булька свідомості”). Ось деякі цитати із першоджерел, закомпоновані у контекст. “Бог, доля, природа і світ – тотожні. Все виникає із всього. Все знаходиться у всьому. Від почуття бере розум свій початок. Розум – це не що інше, як частина божественного духу, заглиблена у тіло людей. Причина=розум, придає матерії форму. Ми не можемо змінити світових відношень. Ми можемо тільки одне : знайти високу мужність, достойну доброчесної людини, і за її допомоги стійко переносити усе, що приносить нам доля. Голими прийшли, голими відходимо. І ніяк винести звідси більше, ніж приніс. Вище благо заключено у розумі. А покажіть мені, хто не раб, у тому чи іншому смислі. Цей ось – раб похоті, той корисливої жадоби, а цей шанолюбності... Доброчесність приваблива не тому, що надає задоволення, а навпаки, вона надає насолоду завдяки своїй привабливості. Ти міркуєш нелогічно, запитуючи, що змушує мене прагнути до доброчесності. Твоє запитання рівнозначне бажанню визначити те, що вище найвищого пункту. Не можна допустити, щоб що-небудь знаходилось далі кінця. Ти запитуєш, що я бажаю знайти в доброчесності? Її саму!” [Сенека. Світогляд і моральна позиція / Таранов; с. 236-240].

Цікавим є висловлювання Сенеки про те, що ми називаємо сьогодні стратифікацією свідомості: “Розвиток суспільства не знаходиться ще у настільки блискучому стані, щоб істина була доступною більшості” [Таранов; с. 238].

У записах, які передають вчення Епіктета (бл. 50–135 р.р.), відчувається велика щирість і простота, його мораль піднесена і має загальнолюдський характер. Так у визнанні братерства людей і у вченні про рівноправність рабів воно вище всього, що можна знайти у Платона, Арістотеля чи інших філософів. “Дійсний світ у часи Епіктета був значно нижче Афін Перікла; але існуюче зло дало простір його натхненню, і його ідеальний світ вище, ніж у Платона, подібно тому, як його дійсний світ нижче, ніж Афіни V століття” [Рассел; с. 327].

Епіктет вчився у тодішніх стоїків Єврата й Музонія Руфа і його становлення як філософа відбувалося у час правління династії Флавіїв, приходу до влади жорстокого й до всіх хворобливо підозріливого імператора Доміціана, того Доміціана, по примсі якого могли бути заборонені будь-які форми громадської поведінки, будь-хто міг бути виключений із сенату, і у честь якого по всій імперії зводилися незчисленні статуї й тріумфальні арки. Зрозуміло, що вчення стоїків про те, що чесність є найбільшим благом, а підлість – найбільшим злом, було удостоєно уваги Домініціана, ряд сенаторів, які надмірно захоплювалися стоїчною філософією, у 93 р. було страчено, а тих, хто навчав філософії чи проявляв підозрілий інтерес до грецьких вчень про відповідальність государя перед розлитим у Всесвіті світовим моральним законом, впродовж 94 р. було вислано із Італії. Серед останніх був і Епіктет. У 95 р. було страчено декількох осіб із найближчого оточення Доміціана, яких підозрювали у зв’язках з християнством. Доміціан не довіряв нікому, навіть людям самим близьким, надійним і перевіреним. Він волів зміцнювати особисту владу іншим шляхом – налавати хй сакральний характер, переконувати підданих у тому, що він бог. (Як часто все повторюється в історії – у XX ст. таким в СРСР був Йосиф Сталін, “ батько усіх народів і часів ” ).

Після вигнання із Риму Епіктет заснував свою філософсько-виховну школу в місті Нікополісі. Навчав усно і промов своїх ніколи не записував. Тим, що вчення Епіктета було увіковічено, ми зобов’язані його учневі й шанувальнику грецькому письменнику Флавію Арріану (бл. 96 – бл. 180 р.р.). Не маючи змоги і наміру детально викласти філософію Епіктета, ми затримаємо увагу лише на деяких оригінальних положеннях його вчення.

Людина і суспільство – яким є їх співвідношення? – таке запитання ставимо ми собі на початку XXI ст., намагаючись глибше зрозуміти процеси глобалізації, що на якісно новому рівні охоплюють сьогодні увесь світ. Клітина і більш складний організм – таким ми бачимо співвідношення людини і суспільства сьогодні, таким є наше переконання, що зміцнюється. У зв’язку з цим цікаво знати, а чи не спадало це на думку філософім раніше? Якщо спадало, то хто першим найбільш чітко висловився з цього приводу?

У Епіктета знаходимо : “Що я таке? Людина. Якщо я дивлюся на себе як на річ окрему і незалежну від інших речей, то з цього випливає, щоб я жив довго, щоб ябув багатим, щасливим, здоровим; якщо ж я подивлюся на себе, як на людину, як на частину цілого, то може інколи трапитися, що по відношенню до цього цілого я повинен підкоритися хворобі, нужді чи навіть загинути передчасною смертю. Яке ж право маю я скаржитися у такому випадку? ” [Благоразумие мудрости / Соломон Мудрый. Экклезиаст. Песнь песней. Притчи; Эпиктет. Беседы. - Симферополь: “Реноме”, 2003. - 368 с. – С. 93] .

“ Міркування” Марка Аврелія близькі до Епіктета. Він сповідує ідею Всесвіту як тісно пов’язаного цілого; це, говорить він, єдина, жива істота з єдиною субстанцією і єдиною душею. “Щоб не трапилось з тобою, – писав він, – воно визначено наперед тобі із віку. І сплетіння причин з самого початку пов ’ язало твоє існування з даною подією”. Марк Аврелій, як і усі стоїки до нього, також не долає протиріччя між детермінізмом і свободою волі. “Вади одної людини не спричиняють шкоди іншій”, – говорить він, бо “ніхто, – це саме головне, не зробив твоє спрямовуюче начало гіршим, ніж воно було до того”. І ще : “Люби людство. Наслідуй бога... І цього достатньо, щоб пам ’ ятати, що закон править усім”. Таким чином, з одного боку, Всесвіт є жорстко детермінованим єдиним цілим, в якому все, що відбувається, – результат попередніх причин. З іншого боку, індивідуальна воля цілком автономна і ніхто не може бути примушеним до гріха зовнішніми причинами [ Антология ; т. 1, ч. 1 ] , [ Рассел ; с. 329 ] .

Протиріччя між свободою волі і детермінізмом – одне із тих, які проходять через усю філософію від ранніх часів (епікурейства і стоїцізму) до наших днів. Тому ми змушені цьому надати відповідну увагу. Протиріччя стоїцизму можна сформулювати так : усе наперед визначено Божим провидінням, у тому числі і прояви свободи волі людини, адже воля людини - частка волі Бога. Якщо ж провидіння обмежене, то питання залишається нерозв ’ язаним.

Хоча етичне було самим головним для стоїків, їх вчення принесло плоди і в інших областях. Одна із них – теорія пізнання, друга – доктрина природнього закону і природнього права. В теорії пізнання, на противагу Платону, вони визнавали відчуття та вроджені ідеї і принципи як відправні точки для визначень (з цим погоджувався потім і Кант) [ Рассел ; с. 332 ] .

 

Тертулліан Квінт Септимій Флорент (бл. 160 - після 220 р.р.), видатний представник апологетики (захисту християнської віри), зробив немало у підготовці ідеї триєдності Бога, першим заговорив про відмінності римської і грецької христянських церков. Про високий рівень філософських розрізнень Тертулліана свідчить його знамените питання-оклик “Що спільного у Афін і Ієрусалима, у Академії і Церкви?”, яке поклало початок розрізненню віри і розуму. Віру Тертулліан пов’язував з мораллю і волею, віддаючи належне Іісусу Христу, які ставив вище абстрактного мислення Сократа. Більшість праць Тертулліана присвячено практичній етиці, в основі якої лежить свобода і первородний гріх.

 

Плотін (204-270 р.р.), засновник неоплатонізму, останній із великих філософів стародавнього світу, якому християнство зобов ’ язане Царством Небесним і Святою Трійцею, творив свою філософію, коли стоїки і епікурійці були ще активними. Дух і матерія, благо (красота) і зло, єдине (ум) і суще, Бог і душа – основні світоглядні категорії філософії Плотіна (його “бульки свідомості”). Зв’язок між цими категоріями Плотіним бачиться таким: Єдине є найвищою першоосновою; Єдине, перетворившись в Ум (нус) породжує суще і Душу як активність сущності; Душа проникається Богом і оформляє все Інше (не-суще), вдивляючись в Дух, в глибинах якого прозріває Благо; зло існує як деякий вид не-сущого; субстанція, відома під назвою “матерія”, є першим злом, злом самим по собі ; матерія уподібнює собі все, що її торкається ; те, що матерія краде у Душі, вона робить злим ; зло ж - не нестача, а повна відсутність блага. В цьому ланцюгу умовиводів ми вбачаємо Святу Трійцю: Єдине - першооснова, далі йде Дух, за ним – Душа. Б. Рассел зазначає, що першоєдиний (Єдине) у Плотіна не чітко визначений, він інколи називається Богом, інколи – Благом. Поняття Нус важко виразити сучасними мовами, ум є неточним перекладом слова нус, яке скоріше має смисл духа, аніж розума, є образом першоєдиного. Душа – подвійна : внутрішня її частина прагне до нус, друга – назовні. Ця остання породжує свій образ у виді природи і світу почуттів. Якщо стоїки ототожнювали природу з Богом, то Плотін, наслідуючи Платона, розглядає її як нижчу сферу, еманацію душі [ Таранов ; с. 260-284 ] , [ Рассел ; с. 352-362 ] .

Очевидно, найбільше позитивне значення вчення Плотіна полягало у тому, що він адаптував вчення Платона і стоїків для їх збереження у теології на період перемоги варварства і їх христианізації у наступних століттях. Раннє християнське вчення склалося із трьох елементів: 1) вчення Платона, неоплатоніків і стоїків; 2) концепції моралі і історії, запозичені з іудаїзму (Ветхого Завіту); 3) власних доктрин (теорій про спасіння душі тощо).

***

Завершуючи огляд світогляду стародавнього світу Європи, слід зазначити, що в основу періодизації філософії може бути покладена як еволюція свідомості - “ліхтаря” пізнання, так і її роль як світоглядного орієнтиру екзістенційного буття людини. У другому випадку ми говоримо про етику.

 

“У стародавньому світі люди відносились до філософії як до розумного настановлення у поведінці та переконаннях ... на ранніх етапах грецької думки ми помічаємо тенденцію бачити в філософії спосіб життя: можна тільки згадати про піфагорійське товариство. В еліністичну і римську епоху ця тенденція утілюється в стоїцизмі і неоплатонізмі. Індивід, висмикнутий із самого себе в колосальному космополітичному суспільстві імперії, єдиною турботою якого є збереження своєї особистої безпеки, міг знайти у стоїцизмі ідеал самодостатньої доброчесної людини або у неоплатонізмі – релігійну доктрину звільнення і спасіння. У середньовічному світі ситуація була цілком іншою. Шлях до спасіння вказувала християнська релігія...” [Коплстон ; с. 164 ]

 

Степінь розрізнень стародавніх мислителів, як ми бачимо, був досить високим. Такою ж була і постановка питань. Що ж до отримання відповідей та пояснень реальностей людського життя – протилежності Добра і Зла, Доброчесності і Гріха, Необхідності і Свободи, співвідношення людини і цілого (спільноти чи світобудови), то вони формуються перманентно, в залежності від досягнутого рівня суспільної (спільнотної) свідомості й ще довго будуть очікувати своєї запершеності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 8 :

 

1. Автономія та свобода людини, з одного боку, і її статус “клітини суспільства”, з іншого, – чи не є вони ознаками ситуації, що містить протиріччя? Який напрям філософської думки опікується пошуком шляхів подолання цього протиріччя?

2. Чи можна розглядати філогенез свідомості як історію і еволюцію розрізнень суттєвого у навколишній дійсності? Що найперше вдалося розрізнити філософам, розмірковуючи про буття?

3. Як ви вважаєте, істина – це що? – очевидне знання фактів чи відповідність принципам чи результат угоди про практичну доцільність?

4. Як філософи вперше почали розрізняти індивідуальну та спільнотну, суспільну свідомість?

5. Як ви розумієте висловлювання “нове – це добре забуте старе”?

6. Назвіть три різновиди античної дофілософської міфології.

7. Хто є автором поем “Іліада” і “Одісея”, що і як вони відображали?

8. Які риси характеру й поведінки притаманні героям поем “Іліада” і “Одісея”, яке співвідношення між пристрастями, розумом і моральними міркуваннями відображено в поемах?

9. Назвіть в гомерівському епосі перші приклади абстрагування як властивості свідомості.

10. Прокоментуйте пророцтво Гесіода : “Правду замінить кулак... Де сила, там буде і право. Сором пропаде... Від зла порятунку не буде” (поема “Труди і дні”).

11. Прокоментуйте безсилля Зевса щодо повернення викраденого Прометеєм вогню.

12. Прокоментуйте вміст ящика Пандори й події, пов ’ язані з його відкриттям, що залишилося у відкритому ящику Пандори?

13. У чому бачить Гесіод різницю між людиною і твариною?

14. Які розрізнення спроможний робити Гесіод і сучасне йому суспільство?

15. Що уособлювали собою більше двох десятків дочок і синів, яких народили семеро дружин Зевса?

16. Прокоментуйте етап філогенезу свідомості, пов ’язаний з запровадженням землеробства.

17. Прокоментуйте протиставлення Аполлона й Діоніса як богів різних верств населення.

18. Прокоментуйте так званий орфічний культ Діоніса.

19. Прокоментуйте проміжне становище, яке займав орфізм між міфологією і філософією. Що розрізняли орфіки?

20. Хто із протофілософів першим проголосив вічність першооснов світобудови?

21. Хто вперше чітко фіксує подвійну природу людини, у якій два начала - нижче, тілесне, і вище, духовне?

22. Охарактеризуйте час діяльності “семи мудреців” Еллади.

23. Що розрізняв і що узагальнив Фалес (бл. 624-547 р.р. до н.е.)?

24. Що розрізняв і що узагальнив Анаксімандр (бл. 610-546 р.р. до н.е.)?

25. Що розрізняв і що узагальнив Анаксімен (бл. 585-525 р.р. до н.е.)?

26. Що розрізняли і що узагальнили Піфагор (бл. 580-500 р.р. до н.е.) і піфагорійці?

27. Відтворіть ієрархію цінностей піфагорійців.

28. Що сказав Б. Рассел про спадщину піфагорійців?

29. Що розрізняв і що узагальнив Ксенофан, дати життя невизначені, можливо (580-450 р. р. до н. е.)?

30. Що розрізняв і що узагальнив Геракліт (бл. 544 р. до н. е. – ?).

31. В чому полягає відмінність давньогрецької філософії від давньокитайської?

32. Що відображали давньогрецькі гноми (афоризми)?

33. Хто першим до Платона здійснив спробу розробки концепцій ідеальної держави?

34. Що розрізняв і що узагальнив Парменід (кінець VI ст. - початок V ст. до н.е.)?

35. Що розрізняв і що узагальнив Зенон Елейський ( V ст. до н.е.)?

36. Що розрізняв і що узагальнив Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.)?

37. Що розрізняв і що узагальнив Анаксагор (500-428 р.р. до н.е.)?

38. Що розрізняв і що узагальнив Демокріт (460-370 р.р. до н.е.)?

39. Що розрізняв і що узагальнив Протагор (480-410 р.р. до н.е.)?

40. Що розрізняв і що узагальнив Гіппій (бл. 460-400 р.р. до н. е.)?

41. Що розрізняв і що узагальнив Антифонт (бл. 400 р. до н. е. - ?)?

42. Що розрізняв і що узагальнив Сократ (470-399 р.р. до н. е.)?

43. Що розрізняв і що узагальнив Платон (428-347 р.р. до н.е.)?

44. Що розрізняв і що узагальнив Арістотель (384-322 р.р. до н.е.) своєю “Метафізикою”?

45. Що розрізняв і що узагальнив Арістотель своєю “Етикою”?

46. Що розрізняв і що узагальнив Арістотель своєю “Логікою”?

47. Що розрізняв і що узагальнив Арістотель своєю “Політикою”?

48. Що розрізняв і що узагальнив Арістотель своєю “Фізикою”?

49. В чому полягали розбіжності у поглядах Арістотеля і Платона щодо питання про універсалії?

50. Назвіть приклади найбільш глибоких розрізнень і найбільш широких узагальнень у світоглядах мудрих від Гомера до Арістотеля.

51. Охарактеризуйте епікурейство і стоїцизм як філософські течії.

52. Хто із стародавніх філософів не вважав за необхідне мати Бога у своїй картині світу? Чим замінявся Бог у такій картині світу?

53. Охарактеризуйте вплив стародавньої філософії на християнство. Чому не можна вважати християнство філософією?

54. Що змінилося у світобудові після Олександра Македонського і з становленням Римської імперії?

55. Назвіть особливості філософської думки після Арістотеля.

56. Чи усвідомлювали філософи стародавнього світу статус людини як елемента цілого (спільноти), як клітину більш складного живого організму?

57. Що розрізняв і що узагальнив Епікур (341-270 р.р. до н. е.)?

58. Що розрізняли і що узагальнили стоїки Зенон із Кітія (336-264 р.р. до н.е.) і Хрізіппа (280-207 р.р. до н.е.)?

59. Що розрізняли і що узагальнили стоїки Сенека (3-65 р.р. н.е.), Епіктет (50-135 р.р. н.е.) і Марк Аврелій (121-180 р.р. н.е.)?

60. Що розрізняв і що узагальнив Тертулліан Квінт Септимій Флорент (бл. 160 - після 220 р.р.)?

61. Що розрізняв і що узагальнив Плотін (204-270 р.р.)?

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 9

 

Як відбувалося становлення спільнотної свідомості

у середньовіччі

 

 

Свідомість людини як відображувальна властивість її психіки є продуктом суспільного розвитку. Що дало для філогенезу свідомості середньовіччя Західної Європи, яке хронологічно можна визначити як відрізок часу приблизно з 400 до 1500 року? Що було рушійною силою суспільного розвитку в середньовіччі?

Якщо греки знаходили радість і красоту у розміреному, повсякденному житті, то у середньовіччі аж до Відродження люди втратили це просте земне щастя. Порівняймо мову двох найвідоміших людей своїх епох. Емпедокл, звертаючись до своїх громадян, говорив: “Друзі, ви, хто мешкає в акрополі великого града золотистого Акраганта, ви, хто стурбований благими справами, ви, хто надає приют поважним чужоземцям, ви, хто не відає пороку, - привіт вам!” (цит.: [ Рассел ; с. 370 ]). Папа Іннокентій ІІІ (1198-1216), центральна фігура початку XIII століття, людина безмежної енергії (класичний приклад прояву надлишку лібідо. – А.П. ), який сам себе називав священником на всі віки, “ великий папа, в якому не було ні грана святості ” , при посвяті на престол обрав для проповіді від імені Бога такий текст : “Дивись, я поставив тебе в цей день над народами і царствами, щоб викорінювати й спустошувати, знищувати й руйнувати, створювати й насаджувати” (цит.: [ Рассел ; с. 526 ]).

Арнольд Тойнбі (1889-1975), один із найвідоміших істориків і теоретиків історичної науки, у своїй праці “Дослідження історії” згадуючи про “період певного міжцарів’я , коли еллінське суспільство уже вмерло, а сучасне західне ще не народилося”, запитує “яку ж роль відіграв у появі суспільства-нащадка так званий рух племен – германці і слов’яни з північноєвропейських лісів, сармати і гунни з Великого Євразійського степу, сарацини з Аравійського півострова, бербери з Атласу і Сахари…?”. На думку історика, його “низька оцінка внеску варварів у західне суспільство шокувала б наших істориків останньої генерації (типу Фрімана), адже вони вважали, що запровадження парламентської системи стало можливим внаслідок певних установ самоврядування, що їх тевтонські племена нібито принесли із собою з нічийної землі і які… були рудиментарними інституціями, характерними для первісної людини майже в усіх місцях і в усі часи її існування, і в своєму тодішньому вигляді вони не пережили добу руху племен”. Тойнбі вважає помилковою також і іншу “високу оцінку внеску варварів у життя нашого західного суспільства”, яка базується на “помилковому переконанні” у допустимості “розглядати людські раси як такі собі “хімічні елементи”, а їхнє змішування - як “хімічну реакцію”, що вивільняє латентну енергію і спричиняє шумування та переміни там, де доти панувала нерухомість і стагнація”. “Історики піддалися ілюзії, припустивши, що “вливання нової крові” – так метафорично вони назвали расовий ефект варварського нашестя – може якимсь чином пояснити ті прояви життя та зростання, котрі складають історію західного суспільства. …Насправді не варвари створили наш духовний світ”, - переконаний Тойнбі. – “ Їхня роль у першопочатках нашої історії обмежується… Варвари були тільки стерв’ятниками, що дзьобали труп, або тією червою, що об’їдає м’ясо з мертвого кістяка. Їхня Героїчна Доба – то епілог до елінської історії, але аж ніяк не пролог до нашої” [ Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Т 1. / Пер. з англ. В. Шовкуна. – К.: Основи, 1995. – 614 с. – С. 24-27].

Отже, існує проблемне питання “Кому й чому у середньовіччі має завдячувати Західна Європа тому поступу й тій вищості, що була притаманна їй впродовж останніх шести століть?”.

 

 

9.1. Загальна характеристика епохи середньовіччя

 

ІІІ століття було періодом лихоліття, коли деградована армія великої імперії почала ініціювати внутрішній безлад, зводила на престол і скидала імператорів за обіцянки підвищення платні й життя без воєнних походів. Війни на зовнішніх рубежах все частіше закінчувалися поразками, джерела доходу зменшувалися, фіскальна система руйнувалося, загальний рівень благополуччя різко понизився, а народ Риму продовжував хотіти хліба і видовищ. Реформування у IV столітті утвердило розподіл імперії на Західну і Східну і забезпечило певний передих. V стол і ття принесло крах Західній імперії і утвердження варварів на всій її колишній території. Наступні чотири століття з 600 до 1000 року були для Західної Європи століттями мороку. Послідовними хвилями на її територію вторгалися готи, лангобарди, венгри і норманни. Кожна орда була по черзі християнізована, але кожна по черзі ослаблювала традицію цивілізації. Західна імперія розпалася на множину королівств; королі втрачали владу над своїми васалами; наступила анархія, стан нескінченного насилля у великому й малому масштабі. Араби завоювали більшу частину території Східної імперії, закріпилися в Північній Африці й Іспанії, загрожували Франції.

Впродовж всього цього періоду серед мислячих людей панував відчай, заможні й культурні прошарки міських жителів, на яких трималася цивілізація пізньої Римської імперії, у більшості своїй були низведені до стану убогих біженців. Повсякденне життя проходило в умовах постійних загроз і нестабільності, атмосфера приреченості підживлювалася пануванням диких забобонів і пророцтв. Церква заохочувала усвідомлення гріховності й очікування кінця світу. Страждання посилювали гостроту релігійних почуттів. Якщо греки знаходили радість і красоту у повсякденному житті, то у середньовіччі аж до Відродження люди втратили це просте земне щастя. Замість нього їм рекомендувалося готуватися до незримого потойбічного життя.

Був великий хаос. Це - з точки зору синергетики - передумова переходу у нову якість. Що вважати точками біфуркації? Для прояву якихось прогресивних тенденцій у чомусь мали проявлятись осередки певного порядку. Прорвавши лінію римської оборони, варвари зустріли на протилежному боці Церкву. Північна Італія, Іспанія, Франція і частина Західної Германії, які набули цівілізації в результаті насильницького захоплення римськими легіонами, у певній мірі зберегли її. Араби, зберігши на захоплених територіях раніше встановлені порядки, зуміли досягти цивілізації, рівної Східній імперії. В значній мірі був збережений спадок Платона й Арістотеля і те, що позначається як класична вченість. Б. Рассел відзначає почуття космічної єдності (імперської цілісності), що залишилося у спадок від Риму Церкві й імперії Карла Великого, принаймні на рівні ідеї. Концепція людства як єдиної сім ’ ї, єдиної християнської церкви, єдиної універсальної культури і єдиної охоплюючої всю землю держави вже ніколи не покидала людську думку з часу її приблизного здійснення Римом [ Рассел ; с. 346 ] . Як позитив можна відзначити підтримувану Церквою у нижчих прошарках населення смиренність. “ Церква привела філософські погляди в більш тісний зв ’ язок з соціальними й політичними умовами, аніж це коли-небудь було до чи після періоду середньовіччя ” [Рассел; с. 365 ].

Життя людей середньовіччя, як і раніше, залежало від природи, було тісно пов’ язане з нею. Різні стихійні лиха, епідемії, падіжі худоби, голод і хвороби були не менш небезпечними ворогами селян і городян, аніж влада сеньйора. Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням. Перехід із стану в стан був надзвичайно складний. Земля вважалалася головним багатством, а люди, котрі нею володіли, як правило панували у суспільстві.

Люди звичайно жили замкненим життям, чітко поділяючи всіх на “своїх” і “чужих”. “Чужим”, як правило, виявлялася людина іншої віри, мови, способу життя, а то й просто той, хто жив на території іншого “натурального господарства”. Ніяких особистих прав у людей середньовіччя, як і раніше, не було. Права, захист і обов’язки людина здобувала лише у суспільній групі – купецькій гільдії, феодальній ієрархії, селянській громаді цеховій чи церковній організації, як громадянин полісу чи вільного міста.

Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Більша частина життя людини ішла на підтримування свого існування. Тяжкою ручною фізичною працею була зайнята величезна більшість населення. Майжевсе, що вироблялося споживалося “на місці”. Продукція не мала “мінової вартості”, обігу грошей практично не було. Разом з тим, вільного часу було дуже мало і не було потреби у його збільшенні. Мала місце певна рівновага між продуктивністю праці та кількістю виробленого продукту для задовольняння потреб.

Феодальна аристократія у масі своїй характеризувалася неуцтвом, тупістю і варварством. Церква стояла дещо вище знаті в ін телектуальному й моральному відношеннях, тому простий народ прийняв її сторону в надії приборкати анархію. Разом з тим, у християнській Церкві відокремлення духовенства від мирян відбулося не зразу і це мало свої причини. Жреці складали відособлену й могутню касту в Єгипті, Вавілоні й Персії, але не в Греції чи Римі. У століття мороку це мало й негативні наслідки: духовенство само погрязло у неабияких гріхах. Завдяки пожертвам вірної пастви епіскопи заволоділи величезними багатствами. Широко розповсюджене було явище, яке ми сьогодні позначаємо словом корупція. Платилось за призначення на духовну посаду й платилося за відпущення гріхів. Про розпусту епіскопів і пап ходили легенди. Про целібат тоді забули. Складалася критична ситуація і найбільш розумні представники духовенства розпочали рух за самоспасіння, насамперед, моральне. Першими об’ єктами реформування стали монастирі. На їх основі утворювалися ордени – братства служителів культа, які керувалися не тільки вірою, але й певним дисциплінарним уставом. Моральна реформа Церкви у XI ст. призвела до зміцнення дисципліни і створення єдиного аппарату церковного управління. Це запобігло поглинанню централізованої Церкви децентралізованою феодальною системою. З великими зусиллями починаючи з XI століття Церкві вдається звільнитися з під контролю аристократії, і це звільнення було одним із чинників виходу Європи із періоду мороку. У ході розпочатого більш глибокого обґрунтування віри на початку XII століття виникає схоластика, яка створює умови для започаткування перших європейських університетів, в Болоньї, Оксфорді, Парижі наприкінці XII століття.

Епоха середньовіччя була по-своєму творчою. Усі суб’ єкти суспільної діяльності виправдовували свою політику аргументами, витягнутими із сховищ спадщини славного минулого. Імператори апелювали до римського права і практики давніх імператорів. Папство обґрунтовувало свої притягання посиланнями на Старий завіт. Схоласти, навіть коли висловлювали оригінальні думки, посилалися на Святе письмо чи на Платона, пізніше на Арістотеля. Філософ Б. Рассел, відмічає також у середньовічному світі, як його характерні явища, різні форми дуалізму та синтез віри і розуму. Мова йде про дуалізм духовенства і мирян, дуалізм латинського і тевтонського начал, дуалізм Царства Божого і царства світу цього, дуалізм духа і плоті. Дуалізм – це єдність і боротьба протилежностей, тобто діалектика розвитку. Синтез віри й розуму пройшов етапи від credo ut intelligam - “вірю, щоб розуміти” св. Августина (354-430 р.р.) до “пізнаю те, у що вірю” П ’ єра Абеляра (1079-1142). Це були необхідні етапи шляху до nullus ex verba – “нічого із слів” і “критерій істини - практика”. Отже, за великим рахунком руху назад у середньовіччі не було. Не забуваймо також, що в середньовіччі вже не було попередньої форми рабства – найжорстокішої й найпринизливішої кривди, яку людина стародавнього світу мусила терпіти від собі подібних Homo сапієнсів.

Найбільш підприємливим і енергійним прошарком населення, носієм рушійної сили у середньовічній Західній Європі став заможний торговий клас, спочатку в Італії, а потім в усіх інших країнах. Новий торговий клас не поступаючись духовенству в інтелекті, був ближчим до міських жителів як захисник їх громадянських свобод і здатен був вести справи з феодальною знаттю краще, аніж духовенство. Торговий клас допоміг папам управитись з імператорами, але не дозволив їм узяти під свій контроль економічне життя. У подальшому торговий клас допоміг королям приборкати аристократію, нейтралізувати пап і створити національні монархії з необхідним порядком, якого потребувало економічне життя.

Цікавим є той факт, що міста Північної Італії виявляють схожість з містами-полісами Давньої Греції. В обох випадках невеликі багаті високоцивілізовані торгові республіки були оточені монархіями, що стояли на більш низьких рівнях розвитку культури. В обох випадках енергія зайвого населення використовувалася не в грабіжницьких війнах, а в торгівлі. На основі досягнутого багатства і порядку італьянські міста почали створювати незалежну від Церкви світську культуру з новими складовими – літературою, мистецтвом, наукою.

***

Дуалізм духа і плоті, Его з розумом свідомості й Ід (тінь) з енергетикою лібідо – рушійні сили поведінки людини, що змінюють свій вектор у процесі саморозвитку структур й функцій мозку. Що є суспільство як не множина людей з ознаками живого організму більшої складності й нової якості? Так, чому б з цим і не погодитися. А якщо так, то чому б не вважати об’єднаний розум спільнотної свідомості й відповідну енергетику лібідо рушійними силами спільноти людей (суспільства)? Лише так ми можемо зрозуміти й упорядкувати інформацію про ті дикі й безмежні аморальність, жорстокість, ненажерливість, розпусту, що залишили нам письмові джерела. Питання, що потребують глибшого усвідомлення, торкаються деталей, зокрема: як саме здійснюється об’єднання розуму індивідів і подальше його (об’єднаного) функціонування та як об’єднується й спрямовується енергія лібідо. Его з дня свого народження намагається керувати енергією Ід. Подібно тому, як у мозку людини формуються спеціалізовані нейронні комплекси й змінюються самі нейрони, формуються підпорядковані свідомості вольові механізми, так і в спільнотах людей створюються різні інституції й зв’язки між ними. Писане право, етика взаємин і мораль на рівні почуттів, спочатку хоча й релігійних у своїй основі, – чи не найбільші досягнення людства в історичні часи до середньовіччя включно.

***

Повертаючись до суперечки істориків щодо внеску варварів у суспільний прогрес середньовічної Західної Європи, можна стверджувати, що варвари у своїй масі були тим самим тваринним Ід нового суспільного організму, що взаємодіяло з народжуваним (спочатку у лоні Церкви) суспільним Его, говорячи словами Рассела, “тим великим синтезом – філософським, теологічним, політичним і соціальним, - який був створений мало-помалу в результаті з’єднання багатьох елементів”. Маються на увазі філософія грецька, релігія азіатська, методи управління римські, лібідо варварське.

Роль християнської Церкви як інституції християнської релігії, як “точки кристалізації” супільних процесів у середньовіччі Західної Європи важко переоцінити. У наступні століття визначальними будуть інші чинники – література, мистецтва і науки як відображувальні форми суспільної свідомості, технічні науки і матеріальна техніка як аналоги формування і реалізації функцій інстинктивної, рефлекторної і умовнорефлекторної життєдіяльності, Конституція, закони й відповідні інституції забезпечення порядку як вольовий механізм суспільної свідомості.

 

 

9.2. Християнська теологія св. Августина

як точка відліку еволюції самосвідомості людини в історичні часи

 

Св. Аврелій Августин (354-430 р.р.), найбільш значна фігура із отців Церкви, вважається творцем християнської теології. Вважається, що на світогляд Августина вплинули доктрини Платона у тому вигляді, як вони були передані через Плотіна. Філософські пошуки св. Августина стимулювались розбіжностями між Старим Завітом і платонізмом, наприклад, перший стверджував створення світу із нічого, а Платон – із первинної матерії, якій Бог надає форму. Августин відстоював першу версію, однак його доктрина творення із нічого поєднується з платонівським уявленням про участь. Створені речі отримують свою форму через свою участь у ідеях Бога. Речі треба тлумачити за аналогією зі знаками, адже вони є зовнішнім вираженням думок Бога.

Августин перейняв у Платона розрізнення-опозиції душі і тіла, нематеріального й тілесного, вічного і мінливого, доброго (благого) і недоброго. Для Августина, як і для Платона, космічний лад є тим Благом, яке людина має споглядати, поважати, любити і наслідувати. У Августина місце платонівської ідеї Блага, яке все упорядковує, займає ідея Бога. Августин змінює співвідношення між спогляданням речей і любов’ю на користь любові. “Кожен уподобнюється тому, що він любить. Любиш землю? Будеш землею. Любиш Бога? Будеш Богом” (цит.: [ Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2005. - 696 с. - С. 177]).

У зв’язку з дослідженням еволюції самосвідомості нашої самості Ч. Тейлор наголошує на заслузі Августина у поглибленні розрізнення внутрішнього-зовнішнього. “Наприклад, у роботі “Про Трійцю” ( XII . I ) він розрізняє внутрішню і зовнішню людину. Зовнішнє – це тілесне, те, що ми маємо спільного зі звірами... Внутрішнє це душа. ...шлях від нижчого до вищого – рішуча зміна напрямку – проходить через наше сприйняття себе як внутрішньої людини. Наведемо лише одну славнозвісну фразу: “ Noli foras ire , in teipsum redi ; in interiore homine habitat veritas ” (“Не йди в зовнішній світ, вертайся в себе. У внутрішній людині перебуває істина”). Августин завжди кличе нас до нас самих. Те, чого ми потребуємо, лежить усередині ( intus ) , знову і знову нагадує він” [ Тейлор ; с. 178 ] . Ч. Тейлор справедливо вбачає в цих порадах Августина перші прояви серйозної саморефлексії людини. “Поворот Августина до самості був поворотом до докорінної рефлексивності, й саме це зробило мову внутрішнього виміру непереборною. ...Навряд чи буде перебільшенням сказати, що саме Августин запровадив внутрішній вимір докорінної рефлексивності та передав його у спадок західному мисленню” [ Там само ; с. 181 ] . “Августин започаткував напрям західної духовності, який закликав до пошуків Бога у внутрішньому вимірі” [ Там само ; с. 192 ] .

На основі рефлексивності Августину вдалося навіть задовільно розв’язати проблему часу, який він пояснював як суб’єктивно існуючий у людському розумі, який згадує, споглядає, очікує. Не може бути часу поза створеною істотою, час є лише аспектом наших думок. Б. Рассел визнає формулювання проблеми часу теорією Августина кращим і більш чітким, ніж у суб’єктивній теорії Канта,

Вважається, що своїми зверненнями до самості в першій особі, зокрема, для підтвердження існування чогось вищого за наш розум Бога, Августин випередив cogito Декарта. “Ти, який бажаєш знати себе, чи знаєш ти, що існуєш? Знаю. Звідки знаєш? Не знаю. Простим ти себе відчуваєш чи складним? Не знаю. Чи знаєш ти, що ти рухаєшся? Не знаю. Чи знаєш ти, що ти мислиш? Знаю” [ Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В. Целищева. - СПб.: Азбука, 2001. - 960 с. - С. 426]. Августин вважав усі речі такими, що пізнаються, а людей - здатними до розумного мислення, але за допомоги “безтілесного світла..., яким у той чи інший спосіб опромінюються наші душі, так що ми можемо судити про все” (цит.: [Тейлор; с. 185]). “Слово Боже, Сам Бог, є істиннине світло, яке просвіщає всяку людину, приходящу у світ цей” (цит. : [ Рассел ; с. 421 ] ).

Одною із основних праць св. Августина є книга “Про град Божий”, написана ним з приводу розграбування в 410 році Риму готами. Як відзначає Б. Рассел, “книга містить багато такого, що навряд чи може бути прийнятим кимось в наші дні, а її центральна теза дещо затемнена нашаруваннями, належними часу св. Августина”. Разом з тим, “широка концепція протилежності між градом світу цього і градом Божим стала для багатьох надихаючою ідеєю і навіть нині може бути заново викладена небогословською мовою” [Рассел; с. 426-427].

Св. Августину належить знамените Credo ut intelligam - “Вірю, щоб розуміти”. Який вислів може краще відобразити стан тогочасної “елітної” свідомості! Упевненість, що віра має передувати раціональному осягненню, трималась до Вільгельма Оккама (бл. 1295 - бл. 1349 р.р.) і до Нового часу, поки наукою не було проголошено nullus ex verba – “нічого із слів”, що означало вимогу утвердження істини практичним експериментом (штучно відтвореним процесом).

 

 

9.3. Схоласти та їх роль в еволюції суспільної свідомості

 

Досі було модним лаяти схоластів останніми словами за те, що вони мали недоліки, нібито очевидні для сучасників: “Філософія у той час... була “служанкою богослів’я” і тому не досліджувала природу і навколишню дійсність, а намагалась із загальних догматів церкви зробити кокретні висновки та визначити правила поведінки людини. Звідси ”схоластикою” називається всяке відірване від життя, безплідне мудрування, буквоїдство, начотництво... філософія зросла у боротьбі зі схоластикою” [ Краткий философский словарь. Под ред. М.Розенталя и П.Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М. : Госиздатполитлит, 1954. - 704 с.] . Ми ж, беручи до уваги “закон напластування” структур свідомості, маємо намір акцентувати увагу читача на позитивному внеску схоластів у світову соціокультуру.

Звернімо увагу також на інтенцію як предмет особливої уваги схоластів. Нині особливо модним тлумачем інтенції є Гуссерль, але ж віддамо належне схоластам – задовго до Гуссерля предметом їхньої уваги були і інтенція, і інтерсуб’єктивність – феномени, породжені суспільним характером свідомості.

Виникнення схоластики відноситься до початку XII століття. Цей третій етап розвитку середньовічної католицької філософії отримав назву “схоластика” від грецького слова схола (школа), був пов’язаний з викладанням богослов’я в тогочасних навчальних закладах і характеризувався ортодоксією – підконтрольністю поглядів церковному Собору, зростанням авторитету Арістотеля на противагу Платону, переважанням силлогічного методу міркувань, великою повагою до тогочасної “діалектики”, схильністю копошитись у дрібницях і любов’ю до диспутів. “Представників схоластики відзначає нова впевненість у власних розумових силах і, незважаючи на благоговіння перед Арістотелем, вільне і рішуче застосування розуму в усіх питаннях, обговорення яких догма не зробила занадто небезпечним” [Рассел; с. 518].

 

Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 р.р.), займав перше місце на інтелектуальному просторі XI ст., глава англійської католицької церкви з 1093 р. Повторював “ credo ut intelligam ” (“вірю, щоб розуміти”), вважав розум підлеглим вірі й іменувався сучасниками “другим Августином”. Відомий своїм онтологічним доказом існування Бога “Віруємо ж ми, що Ти є дещо таке, більш чого не можна нічого помислити”. Хід його думки був таким: найбільший із усіх об’єктів думки має існувати, інакше був би можливим інший, ще більший об’єкт думки – тому Бог існує. Цей доказ грунтується на більш загальних припущеннях, якими користувався ще Платон: 1) все, що існує у нашій уяві, існує і поза нашими думками; 2) існує щось таке, що якщо воно існує у нашій уяві, то воно існує і поза нашими думками. У такий спосіб Платон намагався довести об ’ єктивну реальність ідей. Так і Ансельм доводив, що наявність абсолюта – ідеї Бога у свідомості людини можна вважати доказом його об ’ єктивного існування. Це твердження довго очікувало спростування Кантом аж у XVIII столітті.

 

П ’ єр Абеляр (1079-1142), талановитий учень першого схоласта Росцеліна, перевершив свого вчителя, займав перше місце на інтелектуальному просторі XII ст., розпочав процесс розмежування теології і філософії. Висунув тезу про два різновиди свободи – свобода з позиції віри (прийняття традицій) і свобода з філософської позиції розуму. За Абеляром, більш досконалим виявом вищого блага є філософська віра, тобто віра за наявності інтелектуальних зусиль. Йому належить вислів “пізнаю те, у що вірю” (порівняймо “вірю, щоб розуміти” св. Августина та Ансельма Кентерберійського). Вважав, що у Святому письмі є твердження, які перевищують розум, але нема таких, що протирічать йому; стверджував, що окрім Святого письма, нема нічого непогрішимого, навіть апостоли і отці Церкви можуть помилятись.

Самою знаменитою книгою Абеляра є “Так і ні”, де він висуває діалектичні аргументи проти чи на користь величезної кількості тез, показуючи приклад безстрашного застосування розуму. Абеляр вніс значний внесок у розвиток логіки і теорії пізнання. У традиційній суперечці навколо універсалій висловив думку, що ми стверджуєм не про речі, а про слова, точніше про значення, що несуть слова. Речі чимось схожі між собою і ця схожість дає початок універсаліям. Одна точка схожості між двома схожими речами не є річ, в цьому і полягає помилка опонентів. (Чи не є це початком розуміння того явища, яке ми нині іменуємо інтерсуб’єктністю?)

 

Фома Аквінський (1225-1274 р.р.) філософ-схоласт, основоположник сучасного офіційного вчення римсько-католицької церкви, автор фундаментальних праць “Сума теології” і “Сума філософії”, систематизував усі сучасні йому погляди на природу людського буття і духа. Продовживши розпочате Абеляром розмежування теології та філософії, визначив роль філософії в обгрунтуванні теології. Надрозумне знання шляхом прозріння (откровення) – істина про Бога, триєдність, воскресіння, благовіщення, таїнства, втілення, останній суд і т. д. і раціональне знання не протирічать одне одному. Філософія має виконувати допоміжну, службову роль по відношенню до теології. Філософські методи раціонального осягнення істини це або безпосереднє визначення причин ( propter quid ), або пізнання причин через наслідки ( quid ). Три із чотирьох книг “Сума філософії” віддані раціональним доказам віровчення і лише одна – четверта розглядає питання, які не можуть бути пізнані без прозріння. Метод quid Фома Аквінський демонструє п ’ ятьма доказами існування буття Бога. Перший доказ існуванням “нерухомого двигуна” – якщо є рух, то яким би довгим не був ланцюг тіл, що рухають одне другого, має бути перший двигун – запозичено у Арістотеля. Другий і третій доказ про існування першопричини та джерела необхідності також базується на неможливості нескінченного регресу. Четвертий доказ – наявність у світі різних досконалостей має своїм джерелом абсолютну досконалість. П’ятий доказ – всі неживі речі і живі істоти служать якимось зовнішнім цілям чи мають внутрішні цілі, то хто ж ії встановлює, як не Бог.

Як відзначає Б. Рассел, з позицій методології сучасної науки докази св. Фоми є нікчемним. Його перший доказ виходить із вічності руху, принципу, який відхилявся католиками. Усі його раціональні докази базуються на допущенні неможливості ряду без першого члена. Сьогодні кожен математик може назвати такий ряд – ряд від ’ ємних чисел закінчується числом мінус одиниця. Апеляції Аквінського до розуму є нещирими, бо висновок, до якого він має дійти, визначений ним наперед. Аквінського, на відміну від Сократа, не цікавить дослідження, результат якого наперед знати неможливо. Суть його “наукового” методу така : якщо вдається знайти переконливі раціональні аргументи – добре, “евріка” ; якщо ж пошуки невдалі, то не біда – звертатись треба до прозріння (откровення). Іншими словами суть “наукового” методу св. Фоми Аквінського відповідала принципам “вірю, щоб розуміти” та “пізнаю те, у що вірю”. Можна погоджуватись чи не погоджуватись з Б. Расселом, що Аквінський не заслуговує бути поставленим на одну дошку з кращими філософами Греції і Нового часу, але очевидне те, що св. Фома Аквінський був одним із небагатьох, чий розум уособлював розум цілої епохи, у даному випадку – пізнього середньовіччя.

З точки зору предмета нашого дослідження світогляд св. Фоми є дуже цікавим як розріз тогочасної теоретичної свідомості. Титанічні зусилля витрачались на те, щоб узгодити між собою такі питання як то: сутність і існування, простота і складність, пасивність і активність, одиничне і загальне (універсалії), благо і зло, причина і воля, гріх і благодать, пізнання Богом є дискурсивним (доказовим) чи миттєвим, чи має Бог почуття і які, чи є недоступні для Бога діяння і які, що є вічним і нетлінним, що є душа людини і як вона співвідноситься з розумом, у чому має полягати щастя людини, чи мають силу таїнства, що здійснюються гріховними кліриками, тощо. Св. Фома Аквінський цікавий для нас першим зверненням до розуму для укріплення віри, окрім традиційних звернень до прозріння.

 

Пробудження розуму у XIII столітті, крім св. Фоми – домініканця, уособлювалось також трьома іншими філософами, що належали до ордену францісканців – Роджером Беконом (бл. 1214 - бл. 1294), Дунсом Скотом (1270-1308) і Уільямом Оккамом (бл. 1295- бл. 1349). Це був час панування теології над суспільною свідомістю, а наука бачилася такою, що переплетена з алхімією й магією. Типовим питанням дискусій схоластів були подібні таким: “Чи може людина осягнути істину лише своїм розумом без допомоги божественного світла?”, “Що робить одну річ відмінною від іншої, форма чи щось інше?”, “Чи можливе непорочне зачаття?”. І це були не прості питання, так ми можемо вважати з висоти сьогодення, враховуючи сучасне знання про апріоризм колективного несвідомого, що може вспливати на поверхню свідомості, враховувати відсутність таблиці Менделєєва чи успіхи сучасної медицини в технологіях непорочного зачаття. Роджер Бекон цікавий енциклопедичністю знань і незалежністю суджень, за що й отримав від керівництва францисканського ордену 14 років тюремного ув’язнення у віці 64 років. Вважається, що Роджер Бекон першим намагався поставити дослід (практику, експеримент) вище умоглядного аргумента. Дунс Скот відомий тим, що першим підняв “принцип індивідуації” – розуміння того, якою сутністю одна річ відрізняється від іншої, до рівня широкої дискусії; відомий тим, що, як опонент св. Фоми, підтриманий Паризьким університетом остаточно відстояв догмат непорочного зачаття, вірив у свободу волі .

 

Уільям Оккам першим проголосив буквально : “Даремно робити з більшим те, що можна робити з меншим”, і став відомим наступним поколінням як автор афоризму-“бритви Оккама” у сучасній редакції : “Сутностей не слід множити без необхідності”.

В часи Оккама логіка і теорія пізнання, унаслідок хибного тлумачення Арістотеля попередниками Оккама, опинилися у залежності від метафізики і теології. Оккам взявся відділити їх знову одне від одного. Для Оккама логіка є аналіз дискурсивної науки. Якщо наука має справу з реальними речами, то логіка – з термінами, поняттями, універсаліями, створеними умом в межах самого ума ; наука користується ними, не обговорюючи їх походження.

Терміни, що відносяться до самих речей, називаються “термінами першої інтенції”; терміни, що відносяться до самих термінів, називаються “термінами другої інтенції”. Наука користується термінами першої інтенції, логіка – другої. Особливість метафізичних термінів полягає у тому, що вони несуть в собі ознаки як термінів першої інтенції, так і термінів другої інтенції. Метафізичних термінів всього шість: буття, річ, дещо, одне, істинний, благий. Логіка може обходитись без них. Універсалії, род, вид – все це терміни другої інтенції і вони не можуть позначати речі. Слово – умовний знак, універсалія є просто знак багатьох речей.

Оккам вважає, що абстрактне пізнання спирається на інтуїтивне, в смислі чуттєвого, сприймання. (Згадаймо, що Платон у діалозі “Теетет” відкидає визначення пізнання як сприймання). Речі, за Оккамом, пізнаваємі, а люди – здатними до розумного мислення. (Згадаймо Августина, який також вважав речі пізнаваємими, а людей – здатними до розумного мислення, але за умови “божого світла”).

Оккам був відомий серед сучасників як тлумач Арістотеля (поряд зі св. Фомою). “Після Уільяма Оккама не було жодного великого схоласта. Наступний період для великих філософів настав в епоху пізнього Відродження” [ Рассел ; с. 567 ] .

 

Підсумовуючи еволюцію тези теології про свободу волі окремої людини, робимо висновок. Свобода волі випливала із необхідності виправдання Бога щодо фактично існуючого у реальному світі зла. Нікому і в голову не приходило фактично поважати свободу волі окремої людини, поважати те, що ми сьогодні називаємо гідністю та автономією людини. Не забуваймо, знаменитий Абеляр був кастрований своїми, так би мовити, колегами у віці 35 років за любов до племінниці каноніка Фульберта. І як це було сприйнято? Він продовжував сумлінно служити Церкві ще майже 30 років без наявності власної “індивідуальної гідності особистості” і навіть написав у цей період життя свою знамениту книгу “Так і ні”. Згадаймо діяння папи Іннокентія ІІІ, одного із чотирьох найбільш великих (за оцінкою Рассела) людей XIII століття. Іннокентій, людина необмеженої енергії, “був першим великим папою, в якому не було ні грана святості” [ Рассел ; с. 527 ] , найжорстокішим чином боровся з будь-яким вільнодумством. Ще при посвяті на папський престол (1198 р.) обрав для проповіді такий текст : ”Дивись, я поставив тебе в цей день над народами і царствами, щоб викорінювати і розоряти, губити і руйнувати, створювати і насаджувати” [ Рассел ; с. 526 ] . І у цьому не було нічого дивного для того часу. Згадаймо олігархів та тиранів античної Греції, їх відверті клятви: “Я незмінно буду ворогом народу і буду спричиняти йому таку шкоду, яку тільки зможу” (цит.: [Рассел; с. 247]). Тож і діяльність інквізиції (започаткованої папою Григорієм IX в 1233 р.), інквізиції, на рахунку якої сотні тисяч знищених людей, яка відкопувала навіть тіла давно померлих і спалювала їх кістки, не викликала тоді протестів подібно відомим нам тепер як протести проти порушення прав і гідності людини. Так у особі папи Іннокентія ІІІ Церква як об’єднуюча організація, чинник стабільності людських спільнот Західної Європи дійшла останньої межі розвитку, за якою почалося пробудження елементів індивідуальної свідомості тогочасного суспільства. Звісно, цьому сприяли, насамперед, економічні процеси. Інтеграція людей почала здійснюватися на основі кооперативної діяльності в значно більших масштабах.

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 9 :

 

1. Дайте загальну характеристику епохи середньовіччя.

2. Яку роль відіграв у появі суспільства-нащадка Західної Європи так званий рух племен – германців і слов’ян, сарматів і гуннів, сарацинів і берберів?

3. Чому чотири століття з 600 до 1000 року вважаються для Західної Європи століттями мороку?

4. Що залишилося середньовічній Європі у спадок від Риму?

5. Як підтримувався порядок у житті людських спільнот середньовічної Європи?

6. Як у середньовіччі був збережений спадок Платона й Арістотеля для Західної Європи?

7. Чому продуктивність праці у середньовіччі практично не зростала?

8. Назвіть передумови виникнення схоластики?

9. Що ви можете сказати про “авторитаризм” середньовіччя?

10. Що ви можете сказати про прояви “дуалізму” в середньовіччі?

11. В чому проявились схожість та відмінності між містами Північної Італії та містами-полісами Давньої Греції?

12. Чи можна вважати людські спільноти живими організмами і чи можна застосувати до них поняття Ід та Его?

13. Що ви можете сказати про роль Церкви як інституції християнської релігії?

14. Під впливом яких знань формувався світогляд св. Аврелія Августина (354-430 р.р.) та що йому вдалося розрізнити й що узагальнити?

15. Чому вважається, що св. Августин випередив cogito Декарта?

16. Чому християнську теологію св. Августина вважають точкою відліку еволюції самосвідомості людини в історичні часи?

17. Прокоментуйте вислів Credo ut intelligam (“Вірю, щоб розуміти”).

18. Охарактеризуйте етапи розвитку середньовічної католицької філософії.

19. Що розрізняв і що узагальнив Ансельм Кентерберійський (1033-1109 р.р.)?

20. В чому полягає онтологічний доказ існування Бога?

21. Що розрізняв і що узагальнив П’єр Абеляр (1079-1142)?

22. Що розрізняв і що узагальнив Фома Аквінський (1225-1274 р.р.)?

23. Хто є основоположником сучасного офіційного вчення римсько-католицької церкви?

24. Назвіть докази існування буття Бога, сформульовані Фомою Аквінським.

25. Що розрізняли і що узагальнили Роджер Бекон (бл. 1214 - бл. 1294), Дунс Скот (1270-1308) та Уільям Оккам (бл. 1295- бл. 1349)?

26. Що ви знаєте про середньовічні суперечки навколо універсалій?

27. Як схоластика обґрунтовувала розпочатий нею процес розмежування теології й філософії?

28. Хто із схоластів першим звернувся до розуму для укріплення віри, окрім традиційних звернень до прозріння?

29. Сформулюйте тезу теології про свободу волі окремої людини.

30. Прокоментуйте слова : ”Дивись, я поставив тебе в цей день над народами і царствами, щоб викорінювати і розоряти, губити і руйнувати, створювати і насаджувати” та “Я незмінно буду ворогом народу і буду спричиняти йому таку шкоду, яку тільки зможу”?

31. Кому й чому у середньовіччі має завдячувати Західна Європа тому поступу й тій вищості, що була притаманна їй впродовж останніх шести століть?

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 10

 

Філогенез свідомості: еволюція складових

на межі Старого і Нового часу

 

 

10.1. Традиційна спільнота як “живий організм ” і людина як його “клітина” – як це було?

 

Частина і ціле, елемент і структура, клітина і організм, людина і спільнота (суспільство), індивідуальна свідомість і суспільна – таке співвідношення є вихідним для системного дослідження феноменів людського життя. Розмірковуючи про майбутнє людини в глобалізованому суспільстві Землі, ми не сумніваємось щодо місця людини у цьому новоутворенні як клітини більш складного живого організму і впевнені у більшій досконалості такого устрою, аніж нинішній. Дехто протиставляє нинішню свободу й індивідуалізм статусу клітини суспільства, вбачаючи в останньому посягання на вже завойовані вічні цінності. Вони бояться бути членами мурашника. Інші визнають усе більшу й більшу взаємозалежність людей і екстраполюючи цю тенденцію, визнають неминучість для майбутньої людини статусу клітини. Ми на боці останніх. Неясним є лише питання “яким вимогам має відповідати хороша клітина майбутнього суспільства?”.

У контексті поставленого питання цікавим є визнання того факту, що людина завжди була клітиною суспільства. Змінювалися лише форми організації елементів у цілісність. Цікаво прослідити еволюцію цих форм. Вона підтверджує діалектичні закони розвитку людства, закони переходу кількості у якість та заперечення заперечення, зокрема стверджування, що майже все знову повторюється на якісно новому рівні, що траєкторією розвитку суспільства є висхідна спіраль.

Існують різні варіанти періодизації суспільного розвитку. Для одних час поділяється на минуле, теперішнє й майбутнє, для інших час – це 12-річний цикл, в якому рік має назву тварини (Мавпи, Півня, Свині, Щура і т.д.). А були (і досі є) такі суспільства, де із року в рік майже нічого не змінювалося, такі називаються традиційними. Якщо суспільний розвиток поділяти лише на два етапи, то їх слід було б назвати етапом традиційних суспільств і етапом динамічно змінних, прогресуючих суспільств. Щось у них принципово різне і щось залишається однаково присутнім.

 

Суспільство і культура Київської Русі . До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов ’ ян виступало плем ’ я. Використання влади вождя регламентувалося звичаєм і традиціями. Найважливіші питання вирішувалися шляхо згоди між старійшинами на племінних радах. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у князів династії Рюриковичів. Князі великою мірою залежали від дружини і одною з основних їх турбот було задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував частку володінь без васальної залежності, почалася децентралізація влади.

Найважливішими механізмами, через які здійснювалася влада у Київській Русі, були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій. Аналогічно суспільствам,. Що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, шо, як правило, обиралися з членів власної родини. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з “Руською правдою” Ярослава Мудрого. Поєднання в одній особі князя військової, судової та адміністративної владних функцій свідчить, наскільки ця система булла відносно нерозвиненою і примітивною.

Боярська дума, як дорадчий орган, комплектувалася старшими членами дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов’янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов’ язаний радитися з нею. Проте князі рідко ризикували позбутися такої підтримки. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі,. Організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політикучи видавати закони. Право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично верховодила міська купецька знать.

Соціальне розшарування населення Київської Русі виглядало так. Найвище місце у суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать, вони утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. На відміну від Західної Єєвропи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. На щабель нижче від бояр стояла міська знать, найвизначнішими представниками якої були купці, що займалися міжнародною торгівлею. Вони вступали в родинні зв ’ язки з боярами й домінували у міській політиці. Порівняно з бюргерами Західної Європи тих часів міська знать Київської Русі була далеко могутнішою й численнішою. До менш впливових й бідніших городян, яких ще називали “молодшими людьми”, належали дрібні торговці, крамарі, високомайстерні ремісники (згуртовані у цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала “чернь” – ті, хто нічого не мали й наймалися на “чорну роботу”. Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїзджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь мав право претендувати на його землю). Селяни, як правило, об ’ єднувалися в колективи (общини), до яких спочатку входили кревні родичі кількох поколінь, потім об ’ єднуючим чинником залишилася спільна територія. Можна вважати общину успадкованим на століття організаційним залишком родово-племінних взаємин. Основним обов ’ язком смердів була сплата данини. Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу лихварю, або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, за якою зобов ’язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Соціально-правову стратифікацію суспільства відображала система штрафів : за вбивство старшого дружинника князя компенсац і я родині становила 80 гривень, за вбивство купця чи молодшого дружинника – 40, а за вбивство ремісника – 12, смерда – 5 гривень.

Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Крім того під захистом церкви перебували ізгої – недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, князі, що втратили свою вотчину, сини священників, яких через неписьменність не допускали до сану.

Які відмінності існували між суспільством Київської Русі й середньовічної Західної Європи? Насамперед, це відносна розвиненість комерційної спрямованості економіки Київської Русі, про що свідчить велика кількість міських і торгівельних центрів. Дослідники вважають, що саме зовнішня торгівля була головним чинником утворення держави, а міста – її творчим, організуючим елементом. За оцінками сучасних учених, 13-15% населення Русі мешкало у міських осередках. До монголо-татарської навали чисельність мешканців Києва становила близько 35-40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 років). Більшість істориків вказують, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, позаяк влада князів над боярами була мінімальною. Ми ж додамо : саме ця недорозвиненість феодалізму й призвела до поразки Київської Русі у боротьбі з татаро-монгольською навалою і до її занепаду. Справжні феодальні порядки існували лише в Галицько-Волинській державі та за часів панування литовських князів.

 

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні , а відтак і культурні епохи. До 988 року засобом задоволення духовних потреб східних слов’ ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищими божествами у язичницькому пантеоні вважалися Перу – бог грому і блискавки, потім Дажбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарите лі земних благ. Поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків.

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, більш витончена й складно організована релігія. На землях сучасної України в той час розташувалися десять єпископств. Багато єпископів були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 – у самому Києві. Збудований у 1037 році за князювання Ярослава Мудрого собор Софії Київської своєю величністю і красою, діючи на людські емоції, посилював віру куди ефективніше, аніж богослов’я, що апелює до розуму. Після 988 року в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов ’ ян. Найвидатнішими зразками тогочасної писемності можна вважати “Патерик” – оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, “Слово про закон і благодать” – полеміка християнина з язичництвом, написане митрополитом Іларіоном (1052), можливо, найосвіченим мужем Київської Русі, “Повість временних літ” – літопис, складений у 1113-1116 роках монахами Нестором та Сільвестром, “Повчання” князя Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім” – найчудовіший поетичний твір Київської доби анонімного автора.

Освіченість у ті часи переважно означала добру обізнаність з релігійними текстами і була у пошані серед князів Київської Русі. В літописі повідомляється, що у 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснували у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. Св. Софія і Києво-Печерська лавра мали школи і бібліотеки. Книголюбом був Ярослав Мудрий, його син Всеволод володів п ’ ятьма мовами, письменною була й дочка Анна, королева Франції [ Субтельний О . Україна : історія / Пер. з англ.. Ю.І. Шевчука. Вст. ст.. С.В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. 720 с. – С. 67-80].

 

Персоніфікація влади і регулювання взаємин у родоплемінному суспільстві здійснювалося згідно традицій і усного Закону, який тлумачили жреці. З розвитком ранньодержавних відносин і писемності у Європі право стає писаним. Як таке воно позначалося словом Lex серед германських племен і словом Правда – серед слов ’ янських племен. Найдавнішою серед законодавчих зводів такого типу є Салічна Правда франків ( Lex Salica ), укладена в часи короля Хлодвіга (481-511). Впродовж наступних 500 років, між VII - XI ст. аналогічну писемну кодифікацію пройшли Алеманська, Баварська, Ріпуарська, Фризька, англо-саксонські та багато інших германських Правд, а серед слов’ян власні Правди стали першим етапом законотворення у Болгарії, Сербії, Хорватії, Польщі.

З прийняттям християнства Київська Русь запозичила церковне законодавство у Візантії, яке відображалось у Церковних Уставах. Тоді ж виникла ідея регулювання відносин світських писаним законом. Існують три редакції Руської Правди: перша, що пов’язана з іменем Ярослава Мудрого (1016 р.), найкоротша, всього в 17 параграфах, була дана Новгороду як збірник привілеїв та правових норм при розгляді конфліктів серед населення, тобто як перша спроба розробки права карного. Визначались способи покарання різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до штрафів за обиду. Друга редакція, вже ширша, відноситься до часів Ізяслава Ярославича (прийнята на княжій раді в 1072 р.), кровна помста була замінена викупом. Третя редакція – найширша, бо має 135 параграфів і найбільш розповсюджена, належить добі Володимира Мономаха (перша чверть XII ст.). Вже регулюються і кредитно-боргові зобов’язання цивільного права, говориться про позику, про куплю й продаж, про право власності й про спадщину. Дуже високі кари призначалися за образу честі – про що це свідчить? Поза правом залишалися холопи і раби, вони не були ані об ’ єктом, ані суб ’єктом права.

Норми Руської Правди застосовувались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе руське право почало витіснятися у Галичині лише з 30-х років XV ст., на території Московії – після затвердження Судебника 1497 р., а на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського – з прийняттям Першого Литовського Статуту 1529 р. – кодексу законів, що містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права.

 

Спільноти Нового Світу до Колумба . Що застали іспанці, висадившись на західному узбережжі Атлантики в XVI ст.? Вони застали там аж ніяк не первісну дикість. Багато що з побаченого вразило уяву іспанців: чисельність населення столиці імперії інків місто Куско становила близько 200 тисяч чоловік, палаци і храми мали фасади завдовжки 100-200 метрів, фортеця поблизу столиці, викладена з каменів вагою до 12 тонн кожний; дороги, що пролягали через болота або прорубувалися крізь скелі; бігуни, котрі доставляли пошту із швидкістю 240 кілометрів на добу. І це при тому, що знаряддя праці були переважно дерев ’ яними і кам ’ яними, подекуди бронзовими, а залізних не було зовсім. А якими були суспільні відносини?

В імперії інків ніхто не мав приватної власності. Вся земля належала верховному правителю Інці. Життя в імперії відзначалося суворим порядком, який підтримувався державою. Ріжок державного урядовця, який стояв на вежі, сповіщав про початок польових робіт. Держава роздавала ремісникам сировину і вилучала вироблене. Ніхто з селян не мав права без дозволу залишати своє село. Зате держава могла, не питаючи згоди людей, переселити їх в іншу провінцію для освоєння нових людей. Усім жителям однієї провінції належало носити одяг однакового покрою і кольору, зачіски певного зразка.

Держава владно втручалася в особисте життя людини, розпоряджалася навіть її вільним часом. З метою скорочення вільного часу в селян їм наказували переносити з місця на місце земляні пагорби. Всім селянам чоловічої статі віком від 9 до 16 років належало бути пастухами, з 16 до 20 років – слугами або бігунами поштової служби, після 60 років вони повинні були годувати качок і плести мотуззя. Жінка, йдучи до сусідки, по дорозі повинна була прясти. Під час трапези двері будинків мали бути відчинені: наглядач від держави суворо пильнував, шо й коли їдять. У будинках заборонялося мати стільці.

Раз на рік уповноважений урядовець на свій розсуд одружував тих, хто ще не був у шлюбі. Протести каралися смертю.

Повсякденним явищем як для імперії інків, так і для імперії ацтеків, були масові людські жертвопринесення. У ацтеків існувала віра у близький кінець світу, який можна було віддалити лише людською кров ’ ю . У інків жертвами ставали звичайно жінки підкорених племен, у ацтеків – військовополонені.

Звичайним покаранням були тортури і смертна кара. Інки, котрі мали привілеї, каралися громадською доганою (у суспільстві було певне розшарування). За випадковий погляд на імператора чи вельможу, за зрубане в лісі дерево можна було опинитися у підземній печері з отруйними зміями.

Отже, іспанським конкістадорам було чому дивуватися. Можливо щось подібне існувало й у стародавньому Єгипті III - IV тисячоліть до н.е. Щодо інків, мабуть, більше, ніж вогнепальній зброї і коням, дивувалися вони вільному спілкуванню конкістадорів із своїм командиром Пісарро. Тому не дивно, що більшість корінного населення байдуже спостерігала, як гине імперія, хоча кільком сотням іспанців спочатку протистояло 8-10 мільйонів підданців Інки.

Разом з тим, на американському континенті були й такі племена (їх небагато), які знали свободу і навіть підписували з іспанцями рівноправні мирні договори. Серед них – араукани на території нинішньої Чілійської республіки.

Порівнюючи народи і держави різних епох і цивілізацій, ми бачимо: в одних піддані традиційно цілують слід від ноги володаря - чим не мурашник?!; в інших закони ухвалює парламент, керуючись суспільним договором свободних і більш свідомих громадян [ Мішина І.А. та ін . Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок XX ст. ст. ): 8 кл. / І.А. Мішина, Л.М. Жарова, А.А. Міхеєв. – К.: Генеза, 1994. – 352 с. – С. 80-81].

 

Специфіка життєвого укладу українців в XV - XVII ст.ст., еволюція прав особи й станів. De facto селяни необмежено володіли своїми грунтами – успадковували їх, дарували, купували, продавали. Але це ніколи не було оформлене законом подібно тому, як нині гарантується недоторканність приватної власності законами і навіть Конституціями. Загальну еволюцію селянства від княжих часів до періоду, про який тут ідеться, можна представити трьома спрямуваннями. Перше – це поступова втрата безпосередньої власності на оброблювану землю, коли в процесі так званої феодалізації верховний землевласник – князь чи король – передавав своїм збройним васалам у володіння територіальні обшари, освоєні селянами-орачами. Друге – це розтягнуте в часі злиття вільних хліборобів з невільниками, яких феодали осаджували на незайнятих грунтах; паралельне співіснування обох форм господарювання призводило до поступового пониження майнових і особистих прав вільних. Нарешті, третє – це процес прикріплення селян до оброблюваної ними землі, внаслідок чого підданські стосунки з паном-землевласником, які доти здійснювалися за формулою “опіка й оборона, данина за опіку”, трансформувалися на безконтрольне розпорядження працею, майном і самим життям підданого.

Хліборобське населення України проходило через ці етапи нерівномірно. У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель (Галичина, Хломщина), селяни уже на зламі XV - XVI ст.ст. стали фактично безправним станом. Запровадження підданського примусу прискорювалося тут і в зв’язку з виникнення фільварків – панських господарських дворів, де руками селян безоплатно оброблялася земля, вирощувалося збіжжя й вигодовувалася худоба на продаж . Така безоплатна праця селян на фільварках (панщина) була грубим спотворенням традиції общинних робіт (відробітків, толоки) за правом сильнішого в усе більш розшарованому суспільстві. Якщо в давні часи відробітки обмежувалися кількома днями на рік, то з кінця XV ст. селяни вже працювали по одному дню щотижня від кожного двору, а з середини XVI ст. повсюдною стає дводенна, а інколи й триденна панщина.

Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. Зокрема, сейм Корони Польської 1505 року прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, тобто практично заборонявся.

По інший бік польсько-литовського кордону селянське законодавство Великого князівства Литовського було набагато м ’якшим, ніж польське, що діяло в Галичині й Холмщині. Тут наступ на вольності селянства йшов повільніше. Так, Литовські Статути послідовно розрізняли статус вільного і невільного селянина (у литовсько-руській державі неафішоване рабство проіснувало майже до кінця XVI ст., аж доки під тиском християнської моралі не було ліквідоване Статутом 1588 року). Завдяки контрасту з невільниками, чималий контингент яких постійно поповнювався за рахунок полонених з Росії та бранців-татар, незалежність вільних хліборобів у Великому князівстві затрималася набагато довше, ніж на території Корони Польської.

Відробітки (панщина) у Великому князівстві Литовському нормувалися аграрною реформою 1557 року, що виражалося в перемірі селянських земель і введенні нормованих повинностей залежно від кількості й якості земельних наділів (волок). Ось характерна реакція селян на Житомерщині на одну із спроб здійснення волочної поміри, яку засвідчив землемір. Почувши новину зібрана з цієї нагоди громада в один голос закричала : “У жодному краї тут такого немає, аби наші пани переписували нас – вільних людей… Ані батьки наші, ані ми самі, вже тут і постарівшись, такого ніколи не чули… А ні – так ми зараз же як вільні люди віддамо нашому пану по 20 грошей відступного і вийдемо геть, а в неволі бути не хочемо”.

Розширення торгівлі збіжжям та бурхливий ріст фільварків з їхнім неминучим супутником – панщиною, потягнули за собою обвальну лавину неоголошених селянських виходів – втеч. Втікати було куди – на Наддніпрянщині, Брацлавщині й Лівобережжі була величезна кількість необробленої родючої землі. Окреслюється генеральний напрям міграцій – з Галичини, Волині й Поділля на схід і південний схід і неколи – у зворотному напрямку.

Добробут колоністів був гарантований самою природою, бо залежав лише від їхньої працьовитості та заповзятливості. Прикладів подиву гідної селянської заможності в цих краях, де, як зазначали брацлавські ревізори в 1545 р., мужик пишніший і багатший, аніж пан , можна навести чимало. Ось кілька з них: 1587 р. в с. Пісках на півдні Житомирщини пограбовано селян, і ті складають переліки втрат, більш-менш однакові за вартістю. Один з них перераховує серед украденого: 10 кіп готівки (для порівняння, кінь коштував 56 кіп); дві свити лондонського (себто тонкого) сукна вартістю по три копи кожна; жупан лондонського сукна з 24 срібними гудзиками за 8 кіп; 6 узорчастих плахт; 100 ліктів тонкого полотна; 6 жіночих сорочок тонкого полотна; 4 чоловічих сорочки; лисяча шапка, крита лондонським сукном; сагайдак з луком і трьома десятками стріл. Отже, що в скринях – можемо приблизно уявити. Що в хліві? Про це свідчить аналогічна історія : 1602 р. захоплено худобу двох селян поблизу містечка Пикова на Брацлавщині: в одного взято 5 коней, 15 волів, 14 корів, 70 овець, 40 свиней ; у другого – 10 волів, 8 корів, 4 телиці, 30 свиней, 40 овець. Що на полі? У 1613 р. в сусідській війні Тишкевичів з Острозькими під час наїзду на с. Махнівку Житомирського повіту захоплено у 48 мешканців села 1215 кіп жита, 1115 кіп пшениці, а в 25 з них ще й 1375 возів сіна.

Торкаючись питання про стратифікацію (розшарування) тодішньої людської спільноти, слід згадати про існування широкої “нічийної смуги” між шляхтою і селянами, заповнену збройним людом усіх мастей. Наприклад, окрім козаків, тут жила ще одна своєрідна група вояків, яка склалася ще на зламі давньоруських і литовсько-руських часів. Ідеться про так званних кінних слуг, які заселяли округи довкола великокнязівських замків, ні за способом життя, ні за характером служби не зливаючись з селянами. Про чисельність цього прошарку свідчить фрагмент ревізії 1471 р., третина чоловічого населення тодішнього Поросся – це кінні слуги. Впродовж першої половини XVI ст. відбулося розшарування кінних слуг на шляхту з привілеями і панцирних бояр (просто бояр) у статусі напіврицарів, проміжної ланки між шляхтою і простолюдом, яка згодом комплектувала старшинський контингент Війська Запорозького. Найбільш помітною рисою, котру можна віднести до фундаментальних ознак вживаного в ті часи ємного поняття яко на Україні, була умовність станових перегородок між дрібним шляхтичем, боярином, міщанином і козаком [ Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст..: [Навч. посібник для учнів гуманіст. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак.. вузів, вчителів] – К.: Генеза, 1997. – 312 с. – С. 148-152].

 

Специфіка феодальної правосвідомості тісно пов’язана зі становою належністю людини: не існує загальних законів, є лише певна сукупність окремих для кожного стану норм-привілеїв. Як проголошує “Саксонське Зерцало”, один із найпоширеніших правових кодексів зрілого середньовіччя, ніхто не може привласнити собі іншого права, окрім того, яке йому властиве від народження . Саме за таким принципом формувалися правові норми Великого князівства Литовського. Привілеї видавалися окремим землям на підтвердження специфічних особливостей їхнього внутрішнього устрою під традиційним гаслом урядової політики: Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо .

Поступово у Великому князівстві Литовському, як, зрештою, у всякому державному організмі, почали нагромаджуватися і спільні юридичні норми, обов ’ язкові для усіх земель (але не станів). Першим найпомітнішим законодавчим актом такого роду став привілей Казимира Ягайловича 1447 р., яким проголошувалися основні права шляхетсько-боярського стану: недоторканість особи від арешту й ув’язнення без вироку суду; непорушність спадкових земель; право на вільний в’їзд і виїзд з країни; визнання патримоніальної судової юрисдикції над підданими; гарантії іноземцям. Другим законодавчим актом такого роду став привілей князя Олександра Казимировича Ягайловича 1492 р., яким підносилася політична роль великокнязівської ради, вона отримувала від цього часу право контролю над дипломатичними зносинами і роздачею земельних пожалувань.

У першій третині XVI ст. стало усвідомлюватися, що форма правової регуляції, зіперта на привілей, себе вичерпала : спільнота потребувала не привілеїв, надаваних від випадку до випадку з ласки великого князя, а регулярного кодексу, який би зафіксував юридичні норми побутового порядку. Таким кодексом став Перший Литовський Статут 1529 р. – кодекс законів, що містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права. В ньому органічно поєднувались юридичні поняття римського права, відгуки положень Руської Правди, норми звичаєвого руського (тобто білоруського та українського) і литовського права, ряд пунктів з чеських, польських і німецьких судебників, у тому числі – з “Саксонського Зерцала”, котре мало особливий вплив на формування правових систем Центрально-Східної Європи. Статут увібрав у себе також і ряд ренесансних політико-правових ідей: 1) поняття однакової відповідальності перед законом і підданих, і пануючого, і уряду; 2) інститут присяги усіх без вийнятку державних службовців, починаючи з великого князя; 3) законодавчо регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження обов’язкової адвокатури, у тому числі безкоштовної – для неімущих; 4) принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; 5) детальне випрацьовування майнових і особистих прав жінки; 6) недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп.

Статут вперше адресувався не окремому станові спільноти, а всьому загалу, визначивши поняття усього поспольства, тобто народу. Його численні приписи стосуються однаково як привілейованих, так і непривілейованих станів : міщанства, селян, навіть невільників.

Велике князівство Литовське - країна, що не належала до найрозвинутіших держав Європи, спромоглася на кодифікацію права на такому рівні, котрий випередив тогочасну європейську юридично-правову думку. І пояснень цьому два – 1) потреба внутрішньої стабільності складної етнічної структури Князівства і 2) колективна творчість фахівців-правників.

Разом з тим, Статут не ліквідував станове розшарування спільноти і навіть не урегулював міжстанові взаємини. Державна влада і надалі зосереджувалася в руках магнатів – близько 50 великопанських і княжих родин, які за традицією з діда-прадіда були членами великокнязівської ради. Місцева шляхта, під враженням бурхливогого розвитку шляхетського парламентаризму в сусідній Польщі кінця XV – початку XVI ст., вимагала права на участь в управлінні державою і добилась його: з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, який містив законодавче забезпечення відповідних реформ. Велике князівство Литовське стало по суті правовою державою. Цикл реформ, які передували оголошенню Другого Статуту, включав: 1) ліквідацію обмежень православних порівняно з католиками (1563 р.); 2) запровадження спільних для магнатів і шляхти виборних шляхетських судів за зразком системи земського судочинства в Польщі (1564 р.); 3) створення повітових сеймиків (1565 р.). Згідно з новим адміністративним поділом на Україні усталювалися три територіальні одиниці-воєводства: Київське, Волинське і Брацлавське. Згідно з Люблінською унією 1569 р. ці землі перейшли під юрисдикцію Корони Польської і такий поділ проіснував до кінця XVIII ст.

Люблінський акт не порушував принципів автономного існування колишніх литовських володінь. Окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів. Основним законодавчим кодексом залишався й надалі Литовський Статут, гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті. Питання про те, наскільки польський уряд виявився здатним забезпечити реальне дотримання норм цієї культурно-адміністративної автономії, лежить в іншій площині. У свідомості тутешніх мешканців гарантований законом особливий статус України-Русі тримався міцно і якраз відповіддю на його порушення стало згодом загострення національної проблеми.

 

Суспільний устрій Московії . В Московії XV - XVI ст.ст. основою суспільства була традиційна община (“мир”), своєрідна “держава в державі”, яка мала свою визначену територію, церковну парафію, суд і в якій “за звичаєм”, всі життєві питання вирішувалися на всенародному сході.

“ Мир” ділив порівну землю між общинниками і відповідав за збір податків. Стосунки мирян визначалися традиціями та обрядами, які спонукали, зокрема, до колективізму, взаємовиручки.

Община оберігала свої консервативні засади. Так, миряни, які прагнулидо новизни, мали свою незалежну думку, порушували усталені звичаї, зазнавали суворого осуду або ж і покарань.

До “миру” входили не лише селяни, але й представники інших станів, які мешкали на його території. “Миром” могло бути і місто або його частка. Кілька общин на одній території складали земство, а всі земства – державу, очолювану царем.

Тріумфом тодішньої демократії можна вважати Земський собор 1613 р., на якому було обрано царя із династії Романових. На Земському соборі в 1649 році юридично було оформлене кріпосне право. Останній собор відбувся в 1653 році, далі собори підмінялися всілякими нарадами, які за своїм складом були різними, в залежності від причетності тих чи інших людей до питання, що розглядалося. У XVII ст. настав розквіт наказової системи (близько 50 наказів). Носіями зла народ вважав бояр, дворян та чиновників. При цьому цар лишався ніби осторонь [ Мішина І.А. та ін . Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок XX ст. ст. ) : 8 кл. / І.А. Мішина, Л.М. Жарова, А.А. Міхеєв. – К.: Генеза, 1994. – 352 с. – С. 145].

 

Традиційні спільноти Сходу . Була схожість і були відмінності між традиційними спільнотами Заходу і Сходу. Кинемо короткий погляд лише на три країни - Індію, Китай та Японію. Народи цих країн ніколи не вважали себе нижчими за європейців, скоріше навпаки, на європейців вони дивилися як на варварів. Так, у Китаї іноземець, який попадав на очі імператорові, мав відбивати перед ним дев ’ ятиразовий уклін. У Японії за спогадами очевидця прийому у сегуна наприкінці XVII ст., голландського купця, церемонія представлення високого гостя виглядала так : “ Як тільки начальник наш увійшов до зали, почувся голосний вигук, що було дозволом підійти ближче. Відповідно до вказівки він повз навколішки, спираючись об підлогу руками, до відведеного для нього місця, між подарунками, розкладеними у належному порядку. Потім, не зводячись із колін, він уклонився так низько, що торкнувся лобом підлоги, і в цій же позі повинен був рачкувати, наче краб, так і не мовивши жодного слова ”.

Як і на Заході, на Сході основні багатства і влада належали великим землевласникам. І там, і там світ сприймався людиною через призму релігії. Релігія встановлювала життєві орієнтири, давала пояснення незрозумілим явищам, втішала у важких ситуаціях. І там, і там було таке розшарування населення, що успадковувалося. І там, і там фізична праця зневажалась. І там, і там основною продуктивною силою було селянство. І там, і там були міста і ремісники. І там, і там містам надавалися певні вольності і права, з’ являються перші мануфактури. І там, і там купці стояли на ієрархічній драбині нижче землевласників, але все ж таки мали великий вплив у суспілстві. І там, і там контроль над особистим життям городян і селян був детальним і тотальним. І там, і там шанували предків і звичаї. І там, і там вважалося, що змінити життя на краще можна єдиним шляхом – удосконаленням людини. І там, і там в монастирях друкувались книги…

Відмінності були в деталях. Так християнська релігія зорієнтована на розум і підкорення природи, а східні релігії – індуїзм, буддизм, синтоїзм – на почуття і злиття з природою. Що є кращим? Японці відповіли на це питання наприкінці XVII ст. гаслом : “Східна мораль – західна техніка”, тим самим визнавши обмежені контакти із західною цивілізацією корисними і сформулювавши ідею свого власного, особливого шляху. А ми запитуємо: “ Що породило західну техніку? ”. Чи не те біблійне “І хай володарюють вони над рибами морськими, і над птахами небесними, і над звірями, і над худобою, і над усією землею, і над усіма гадами, що плазують по землі”, що виокремило людину із природи? Схід відставав тому, що його релігія, навпаки, проповідувала злиття з природою [ Мішина І.А. та ін . Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок XX ст. ст. ) : 8 кл. / І.А. Мішина, Л.М. Жарова, А.А. Міхеєв. – К.: Генеза, 1994. – 352 с. – С. 225-244] .

Отже, людина, як біологічний і соціальний організм, завжди була частиною спільноти – іншого, більш складного організму. Те, що саме так і було в традиційному суспільстві, у нас не повинно бути ніяких сумнівів. Яким стане співвідношення людини і спільноти у Новий час? Якою стане роль держави і як зміниться влада? Хто чи що стане носієм влади? Регулювати взаємовідносини має не людина, обрана богом чи силою, а право ; гарантувати право має влада ; н осієм влади має бути закон, перед яким усі рівні – і король, і простолюдин ; виконавцем волі закону має бути держава; правова держава – не контролер життя суспільства; держава для людини, а не навпаки! – скажуть у Новий час.

Якщо “ держава для людини, а не навпаки ”, то для кого людина? – виникло додаткове питання. Відповідь на нього дає поняття громадянського суспільства, яке філософсько-правова думка формувала впродовж століть Нового часу і реалізація якого розпочалася лише у XX столітті.

 

 

10.2. Загальна характеристика епохи Нового часу

 

Початок Нового часу – епохи становлення єдиної світової цивілізації датується умовно кінцем XV - початком XVI століття. Відповідно попереднє XV століття належить пізньому середньовіччю і є перехідним. Воно характеризується великими географічними відкриттями, розквітом Відродження (Ренесансу) у Північній та Центральній Італії, падінням Візантії в 1453 році та іншими переломними історичними подіями.

Відродження не належить календарно Новому часу, але без нього не було б тих імпульсів, що забезпечили Західній Європі передові позиції у світі в наступні століття. Італія позбавилася зовнішнього втручання після смерті Фрідріха II у 1250 році й користалася спокоєм відносно мирного часу, якщо не брати до уваги внутрішні чвари, до кінця XV століття. Що ж дало Відродження Західній Європі? Насамперед, політичний устрій міст-держав Венеції, Неаполя, Мілана, Флоренції – певну форму конституційного порядку. Окрім того, підрив авторитету Церкви і заміну його більш плюралістичним авторитетом античності. І на цій основі - розквіт незалежної від Церкви культури, архітектури, живопису, літератури. Як результат, італійська цивілізація другої половини XV століття докорінно відрізнялась від цивілізацій північних країн, які зберігали середньовічні порядки.

Людина середньовіччя не відчувала себе такою самовпевненою як нині, її світогляд ґрунтувався на вірі, вона мало знала і багато у що вірила. Насамперед, вірила у Всевишнього, крім того вірила у долю, різні забобони, магії, прикмети тощо. Свідомість пересічної людини була міфологічною або релігійною. Боги, духи, демони, янголи, фантастичні страховиська, душі померлих предків, привиди були так само реальні для них, як живі люди чи навколишні предмети. Пристанище богів, рай і пекло люди уявляли собі значно ясніше і конкретніше, ніж сусідні країни. Чуткам, присяганням, проповідям, ворожінням і повір’ям люди довіряли далеко більше, ніж написаному. Авторитет Церкви у був незаперечним, навіть королі підкорялися папі. Про індивідуальність пересічної людини і її право на власну думку тоді не йшлося. Зовнішній авторитет був чинником внутрішньої стабільності людини середньовіччя. “…дуже мало італійців XV століття наважилися б дотримуватись думки, для підтвердження якої не можна було б знайти авторитета або в античності, або у вченні Церкви” [Рассел, с. 588]. Отже, заміна авторитету Церкви авторитетом античності була чи не найбільшою заслугою Італійського Відродження. Корисною особливістю такої трансформації було те, що мислителі античності розходилися в думках один з одним і від того, хто посилався на них вимагалося робити власний вибір і мати власне судження для вирішення того, кого наслідувати.

Від авторитету Церкви через авторитет античності до авторитету наукових знань – такий шлях пройшов світогляд західноєвропейської людини за два-три століття від Відродження.

Іншим суспільним явищем, яке заслуговує уваги у з’язку з філогенезом свідомості європейця, була Реформація. Про авторитет Церкви свідчить повальна християнізація усіх варварів, які вторгалися на територію колишньої Римської імперії. Разом з тим, тогочасні суспільні процеси можна порівнювати з варивом певної суміші у спільному казані. Складових цього варива було багато. В їх числі – єресі.

Світогляд людини середньовіччя ґрунтувався не на знаннях, а на вірі. Тогочасна людина не могла жити без віри у Святе письмо, у певні канони християнства. Разом з тим, впродовж століть не припинялися дискусії щодо тлумачення конкретних положень і догм віровчення. Сперечалися стосовно питань чи можна вживати тваринну їжу, чи можна вступати жінкам і чоловікам, в тому числі й замужнім, у статеві стосунки з метою отримання задоволення, чи обов’язково хрестити новонароджених, чи має право кожна праведна людина проповідувати Святе письмо, довільним чи мимовільним є Божий Промисел і багато іншого могло викликати неоднозначне тлумачення. Окрім того, віруючі замислювалися над невідповідністю проповідуваної етики і фактичної аморальності у поведінці священнослужителів. У будь-який момент і будь-де міг об ’ явитися проповідник, який проголошував більш істинну правду Христову. І таких було безліч. Марціон (бл. 150 р. н.е.) – заперечував єврейські елементи в християнстві; Арнольд Брешіанський (1155 р.) – стверджував, що “не можуть бути спасені ті священники, хто має маєтки, ті монахи, хто володіє власністю”; Петро Вальденс (1170 р.) – заснував товариство, яке проголосило ідеал бідності, вело строго доброчинне життя і засуджувало аморальне життя духівництва [Рассел; с. 534, 514, 532-534]. Церква, прагнучи до монополії тлумачення Христа, заснувала в 1233 році інквізицію, яка викорінювала інакодумство з небаченою у тваринному світі жорстокістю. Звинувачування у єресі використовувались для конфіскації майна з метою наживи. Так у 1307 році папа Климент V у змові з французьким королем заборонили орден тамплієрів, привласнивши усе їхнє майно. Але вільнодумство не припинилося. Руки інквізиції не дотягувалися до Англії й Скандінавії. Віклеф (бл. 1320-1384), доктор богослів’я, представник останніх оксфордських схоластів – автор 18 тезисів, навчав, що власність є плодом гріха, започаткував рух “бідних священників-проповідників”, затаврував папу як Антихриста, був захищений від гніву інквізиції королевою, палатою общин і Оксфордським університетом, його останки були вириті із землі за рішенням Константського собору 1417 року і спалені на вогнищі; папи Урбан VI і Климент VII були звинувачені в єресі за розкол Вселенським собором 1409 року; Ян Гус, чеський послідовник Віклефа, був обманом викликаний у Констанцу, засуджений і спалений на вогнищі, але послідовники Віклефа в Чехії, незважаючи на переслідування, вціліли аж до Реформації. Так готувався грунт для протестантизму [Рассел; с. 576-579].

У північних країнах Відродження розпочалося пізніше, аніж в Італії, і далі переплелося з Реформацією. Північне Відродження в багатьох відношеннях суттєво відрізнялося від Відродження італійського своєю ґрунтовністю, суспільною доброчесністю, турботою про розповсюдження знань. Типовими представниками північного Відродження можна вважати Еразма Роттердамського (1466-1536), автора книги “Похвальне слово Глупоті” і Томаса Мора (1478-1535), англійського парламентаря, канцлера, гуманіста, автора “Утопії”. “Глупота” Еразма охоплює усі прояви людського життя, усі прошарки населення і всі професії. “Утопія” Мора вражає широтою поглядів. Мор говорить про релігійну терпимість, засуджує вбивства тварин, агітує за пом’якшення карного законодавства. Еразм здійснив новий латинський переклад Нового Завіту, віднайшовши помилки у попередніх перекладах, сприяв розвитку англійського гуманізму, фактично розчищав шлях протестантизму, однак не схвалював занять наукою і не сприйняв Реформацію. Томас Мор був зразком безкорисливості, доброчесності, непідкупності, однак був обмовлений, йому приписали заяву проти проголошення короля Генріха VIII главою Англійської церкви і цього виявилося достатньо для позбавлення життя цього видатного діяча.

Характерною рисою того часу був спалах людської допитливості щодо пошуку всіляких цікавинок у давніх книгах. Поступово допитливість Відродження з книг була перенесена на реальний світ, почалася систематизація розрізнених фактів.

Північне Відродження і Реформація – який зв’язок між ними?

Найвидатнішими особистостями Реформації історики вважають Мартина Лютера і Жана Кальвіна (1509-1564), Контрреформації – Лойолу, засновника ордена ієзуїтів.

Істинна релігія йде від серця, а не від розуму, отже складна теологія і складна церковна організація не потрібні – така єресь породжувалася самим християнським віровченням ізсередини. Ця теза в тій чи іншій формі була присутня у всіх єресях і підтримувалася негативним ставленням спільнот до зловживань церковної організації у матеріальній сфері.

Протестантизм виник і спочатку розповсюдився в Німеччині. Відправним моментом був виступ Мартина Лютера (1517) проти торгівлі індульгенціями (грамотами про відпущення гріхів), найганебнішого витвору католицької церкви, який приносив чи не найбільші доходи в казну папи. Виник рух за ліквідацію монастирів та конфіскацію їх земель, скасування стану священників, здешевлення церковної організації, її незалежність від папи римського. Налякані розмахом цього руху, заможні верстви населення у 1529 році пішли на примирення з папством, проти якого протестувала меншість із них. Від такого протесту пішла назва протестантства. Вимоги протестантів також включали: спрощення богослужіння і ведення його національними мовами замість латинської, скорочення числа таїнств, відмову від почитання мощів та ікон. Ученням про предвизначеність долі душі лише після смерті, а не в ході мес досягалась повна незалежність від ритуалів духовенства. Людина добре має робити земні справи, а Бог спостерігаючи це, сам вирішить, куди їй належить потрапити – у рай чи пекло.

У самому протестантизмі існувало багато течій і сект. Одними з найпослідовніших і непримиренних щодо католицизму були протестанти-кальвіністи. Вони рішуче заявляли, що між Богом і людиною немає і не може бути ніяких посередників. Мало значення добре життя віруючого, яке досягалося працею, конкретними справами, досягненням успіху в діяльності. Праця не є відплатою за гріхи, а почесним обов ’язком віруючого. Сам Кальвін будучи правителем у Женеві, встановив там особливі порядки. Ніхто і ніщо не повинні були відволікати людину від праці і сімейних клопотів. Навіть Різдво Христове вважалося робочим днем. Прибуток цінувався вище дозвілля.

Рух протестантства в Німеччині було подавлено, але його ідеї проникли в Голландію, Англію і Скандінавію, де були підтримані властьімущими. Як розумна реакція на єресь протестантства було створено орден ієзуїтів (1540). Ієзуїти вірили в свободу волі й виступали проти вчення протестантів про предвизначеність долі. Згідно з їх вірою спасіння досягалося не одною лише вірою, а вірою і діяльністю у їх єдності. Іншим позитивним моментом їх діяльності була підвищена увага до освіти. Вони забезпечували кращу на той час освіту, аніж хто інший. Знаменитий Декарт з 1604 по 1612 рік виховувався і отримав основну освіту в ієзуїтському коледжі Ла-Флеш.

Тридцятирічна війна переконала, що ні протестантів, ні католиків остаточно перемогти не можна. Наслідком релігійних війн, які одночасно були війнами між Іспанією та її ворогами, коли іспанська могутність була у розквіті, було виснаження і втома від “хаосу”, “теологічних суперечок”, “політики”, що в свою чергу привело до відмови від намагань упорядкувати мозки підданих єдністю віри і підвищення віротерпимості. Так людина отримувала свободу вільно й самостійно думати про світоглядні питання, так готувався грунт для лібералізму XVIII - XIX століть. Відраза до релігійних війн сприяла переключенню уваги на світські знання, зокрема до математики й природничих наук.

Прийнято вважати точкою відліку Нового часу 1500 рік, як середина 2-го тисячоліття, це зручна дата. Але є й інші думки. Торкаючись періодизації історії філософії й історії суспільства взагалі, Б. Рассел писав: “ XVI століття, з його засиллям теології, більш середньовічне, аніж світ Макіавеллі. Новий час, настільки це торкається духовних цінностей, починається з XVII століття”. На наш погляд, філософ приводить дуже переконливу аргументацію, яка відображає зміну етапів філогенезу свідомості : “Нема такого італійця епохи Відродження, якого не зрозуміли б Платон чи Арістотель; Лютер викликав би жах у Фоми Аквінського, але останньому було б неважко зрозуміти його. З XVII століттям справа полягає інакше : Платон і Арістотель, Фома Аквінський і Оккам не змогли б зрозуміти Ньютона ” [Рассел, с. 622].

 

10.3. Від традиційних форм спільнотного життя до прогресуючих – суть якісного стрибка в Новий час

 

Перехід на початку Нового часу від традиційних форм спільнотного життя до нетрадиційних є прикладом-ілюстрацією діалектичного закону переходу кількості в якість. Що було передумовою такого переходу і як саме він відбувався?

Передумовами були: Відродження, географічні відкриття, Реформація, релігійні війни. Наслідки цих подій-процесів в окремих країнах проявлялися і перепліталися по різному. Найбільш яскравим результатом – новою якістю можна вважати ті зміни форм спільнотного життя, що сталися у XVII ст. спочатку в Голландії, потім в Англії. Коротко цю нову якість можна позначити словами : “В Голландії першої половини XVII ст. доход, отриманий від підприємництва, перевищував доход, отриманий від землі ”. З Голландії ця нова якість розповсюдилася на Англію та поступово на інші країни.

Сам перехід від традиційних форм спільнотного життя аграрно-ремісничної цивілізації до нетрадиційних прогресуючої індустріальної цивілізації був у Європі революційним і сприймався народами як потрясіння, “війна всіх проти всіх”, “часи смути”, “кінець світу” тощо. Чи можна йому знайти аналоги в історії людства і чи будуть аналоги у майбутньому? Можливо це біблійний потоп і загибель Атлантиди, походи Олександра Македонського, нашестя гунів на Європу, Жовтневий переворот у Росії 1917 р. “Весь світ хитається” – казали люди у ті часи.

Війна всіх проти всіх з особливою силою проявилася в ході релігійних воєн між католиками і протестантами – гугенотських війн у Франції (1562-1598 р.р.), війни за незалежність Нідерландів (1566-1609 р.р.), Тридцятирічної війни (1618-1648 р.р.) за участю численних країн Європи. Почавшись із релігійних міркувань як війни між католиками і протестантами, гугенотські війни супроводжувалися численними переходами з табору в табір їх учасників. Сучасник подій скаржився, що найгірше в цих війнах – відсутність жодної певної прикмети, за якою можна було б пізнати свого ворога. Результатом було підписання Нантського едикту (1598 р.) – одного із перших в Європі прикладів установлення віротерпимості. (Іншим прикладом можна вважати Перший Литовський Статут 1529 р., який забезпечував віротерпимість до різних конфесій на землях Великого князівства Литовського).

Тридцятилітню війну сучасники назвали “чумою XVII століття”. Почавшись, подібно до гугенотських воєн, через релігійні чвари, війна незабаром набула характеру політичного протистояння. Франція, Швеція, протестантські князі Німеччини та інші країни, з одного боку, і Габсбурги – з іншого, руками найманих армій спустошували й руйнували центральну Європу. Скорочення населення в середньому в 3-4, а подекуди і в 8-10 разів, епідемії, голод, людожерство, поїдання пацюків, мишей, трупів, масова злочинність, еміграція, юрби здичавілих селян і банди озвірілих найманців на дорогах – такий сумний підсумок цієї війни. Іншим підсумком було усвідомлення усіма, католиками й протестантами-кальвіністами, необхідності “сильної руки” абсолютного монарха, всі жадали порядку.

Що означало “Весь світ хитається”? Після географічних відкриттів і експансії європейців на нові землі золото і срібло рясними потоками ринули в Європу і, швидко знецінившись, порушили рівновагу цін на товари, сировину і робочу силу. Золото й срібло з колоній зіграло злий жарт, насамперед, з Іспанією. Ціни на товари тут зросли раніше, аніж в інших країнах, і товари стало вигідніше ввозити з-за кордону, ніж виробляти вдома. “Революція цін” розорила місцевих промисловців, ремісників і багатьох селян, Іспанія почала занепадати. Юрби жебраків – учорашніх селян і ремісників – блукали дорогами Іспанії в пошуках їжі. Вони розорені , але поїхати нема куди : іспанський король Філіп ІІ заборонив селянам переселятись в американські колонії.

У Франції “революція цін” боляче вдарила по дворянству, яке стягувало із селян повинності “за звичаєм”, у суворо визначеному розмірі, який враховував реальну продуктивність праці і був справедливим. Але ціни, зрослі в кілька разів, робили маєтки збитковими і більшість дворян, зневірившись у господарській діяльності, поринула на службу до короля. Селянство, задушене податками, все більше занурювалося у боргову кабалу, збагачуючи лихварів.

Німецькі землі , тісно зв’язані із середньоземноморською торгівлею, теж переживали занепад. Землевласники, збурені новим рівнем грошово-товарних відносин, орієнтуючись на хлібні ринки Голландії, Англії, Франції, різко посилили експлуатацію селян і майже повсюдно запровадили кріпацтво. Та ж доля дещо згодом спіткала польських, українських, прибалтійських та російських селян.

В Англії у ході Реформації у церкви було відібрано значні багатства і землі на користь дворян, які не були зв ’язані ніякими традиційними зобов’язаннями із селянами, що жили на них . На відміну від французьких, англійські дворяни охоче займалися підприємницькою діяльністю. Ім вигідніше стало замість ланів улаштовувати пасовиська для овець і відправляти вовну на маніфактури. Все більша частина селян ставала безземельною і безробітною. Злидарі і бездомні заповнили Англію. Батіг, в’язниця, рабство, смертна кара – ось що чекало людину, змушену бродяжничити і старцювати.

І Московське царство не оминув час Смути, співпав у часі з аналогічними процесами у Західній та Центральній Європі. Дослідники ніяк не пов ’ язують Смуту там і Смуту тут, вказуючи на відсутність зв ’ язку подій в Московії з Великими географічними відкриттями та на недорозвиненість грошово-товарних відносин. Однак була схожість в перерозподілі земель на користь нових власників. Почалося з опричнини Івана IV Грозного (1565-1572 р.р.), знищення системи традиційної земельної власності й відповідного їй державного апарату, масової конфіскації вотчин і церковних земель, занепаду традиційних общин селян; пройшло етап “московської трагедії” – суцільної смуги (з 1598 по 1613 р.) заколотів, заворушень, безпорядків, ослаблення влади, руйнування державних органів управління, внутрістанової й міжстанової боротьби, вторгнень іноземних сил; і закінчилося ослабленням Церкви й посиленням централізації влади.

“ Часи смути” диктували свою мораль і свої звичаї. Життя окремої людини цінувалося дуже невисоко, з легкістю чинилися вбивства. Люди з цікавісю, а іноді з насолодою відвідували видовища, де рікою текла кров. Тортури, каліцтва, страти були звичайною справою. Так, наприклад вдова Бориса Годунова і його син – шістнадцятирічний цар Федір ІІ були вбиті при загальному ентузіазмі жителів Москви, які готувалися зустрічати нового царя Дмитра, якого у свою чергу було вбито в результаті змови через 11 місяців. Одні намагалися керувати усім цим, виходячи із своїх інстинктів, пристрастей, почуттів, розуму, інші – були виконавцями, що теж чимось керувались.

Можливо, є якісь спільні, глибинні причини, що викликали саме в XVII ст. такі потужні потрясіння в усій Європі? Поки що це – відкрите питання в історичній науці й експансією спільноти на Схід. Можливо, інформаційні зв’язки між регіонами Європи були вже достатніми, щоб перенесеної з одного її кінця в інший “іскри” вистачило для вибуху певних “підземних” сил [ Мішина І.А. та ін . Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок XX ст. ст. ): 8 кл. / І.А. Мішина, Л.М. Жарова, А.А. Міхеєв. – К.: Генеза, 1994. – 352 с. – С. 97-119].

***

Спільнотне Ід і спільнотне Его. Чине не є релігійні війни Європи другої половини XVI ст. – першої половини XVII ст. та нехтування традицією у взаєминах земельної власності одною із найпереконливіших ілюстрацій їх взаємодії. Бачимо: ослаблене інтегроване Его, уособлюване Церквою, і зібране докупи, розгнуздане Ід, що лише чекає слушного моменту, щоб вийти назовні із “тіні”, і яке виходить, коли Его послаблюється.

Письменники, вчені, філософи намагаючись, зрозуміти й пояснити “Часи смути”, тлумачили тодішнє сум’яття в умах як роздвоєння людської свідомості між світом земним і світом небесним. Так, французький математик, філософ, у минулому офіцер – учасник Тридцятирічної війни Рене Декарт (1596-1650) пояснював заплутаність і протиріччя “Часів смути” дуалізмом тіла і душі, земного і небесного, наголошуючи на їх автономному, самостійному існуванні. Він, звісно, нічого не знав про запропоноване Зігмундом Фрейдом (1856-1939) розрізнення Ід та Его, про їх інтеграцію і взаємодію у процесі становлення Самості К.Г. Юнга (1875-1961) і тому бачив єдину силу, здатну привести у злагоду тіло і душу людини, - Бога. Ми ж бо сьогодні шукаємо цю силу у внутрішніх процесах саморозвитку організмів людини і суспільства.

Як ініціювати й використати енергію Ід, окрім збудження інстинкту агресії і грабунків одне одного? Приватна власність та грошово-товарні відносини надають таку можливість, розподілену у часі й таку, що потребує аналітичного й синтетичного мислення, тобто взаємодії з Его. Его отримує можливість зворотно впливати на Ід. Так утвердження приватної власності та грошово-товарних відносин формує індивідуалізм на грунті Ід та свободу як прояв Его.

Де така точка біфуркації – запорука стабільності спільнотного життя на якісно новому рівні після стадії столітнього хаосу? Чи не в Голландії на межі XVI і XVII століть?

***

Голландія першої половини XVII ст. була найбільш вільною країною Європи. В цій країні живуть мужні й працьовиті люди протестантського віросповідання. Половину своєї території голландці відвоювали у моря. Половина населення живе у 300 містах з добре розвинутим ремісничим і мануфактурним виробництвом. Республіканський лад, віротерпимість, свобода слова і творчості, велика кількість друкарень і книжкових крамниць, високий відсоток грамотності, наявність університетів вабили сюди численних учених, письменників, юристів, лікарів, педагогів, підприємців, політиків. Вони залишали свої країни в період релігійних воєн та гонінь. Тут жили й творили Еразм Роттердамський, Рембрандт ван Рейн, Бенедикт Спіноза, Рене Декарт і багато інших.

Економічне життя Голландії тримається на вільних власниках – сільських орндарях, власниках мануфактур, судноверфей, вітряків, майстерень, банкірах, судовласниках, землевласниках, власниках кампаній, цінних паперів, або ж, у крайньому разі, своїх робочих рук. Важко заробляється кусень хліба, але людині ніхто не може заборонити самостійно обирати чи змінювати ту чи іншу професію, рід занять, місце проживання скільки завгодно разів. І місце людини в суспільстві визначається вже не стільки її походженням, скільки діловими якостями. Вона повинна розраховувати передусім на свої сили, навички, знання, розум, здібності, а не на звичаї та традиції. Звичаї та традиції, що підтримували порядок і стабільність спільного життя, трансформуються у писане право, яке гарантує життя, свободу і власність, може швидко змінюватися в залежності від економічних та інших умов.

Безліч вітряних і водяних млинів використовують енергію вітру і води. На мануфактурах і в ремісничих майстернях широко застосовується поділ праці. Продуктивність праці значно вища, ніж у сусідніх країнах. У заможних сільських господарів за обідом їдять м ’ясо кількох сортів. Їхні корови дають три відра молока на день. Господарства все більше й більше набирають рис товарно-грошових, коли продукти праці не споживаються на місці, а призначаються для продажу чи обміну. Майже у всіх великих селах є базари чи ярмарки, де все продають і купують.

Банківські, вексельні й біржові операції - невід’ємна частина економічного життя Голландії XVII ст. До голландських банків стікаються капітали з усієї Європи, а голландська Ост-Індська компанія вважається найбагатшою в світі [ Мішина І.А. та ін . Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок XX ст. ст. ): 8 кл. / І.А. Мішина, Л.М. Жарова, А.А. Міхеєв. – К.: Генеза, 1994. – 352 с. – С. 91-96].

 

Англійські революції XVI - XVIII ст.ст. Кінець аграрно-ремісницької цивілізації . В той час, коли із “ часів смути ” все впевненіше розвивався абсолютизм, в Англії відбувалися дещо інші процеси.

Для будь-якого іноземця Англія другої половини XVI ст. починається чи не в кожному з її морських портів, а найчастіше з Лондону. Велике 200-тисячне місто було одним із найбільших у Європі. Щорічно до англійської столиці прибувало із сіл до 6 тис. чоловік. І хоча лондонський порт не такий потужний, як, скажімо, Антверпенський чи Амстердамський, але через нього перевалювалося в 10 разів більше вантажів, ніж черех всі інші в цій країні. Гори тюків необробленої шерсті відправлялися до Голландії, де надійно оберігали секрети фарбування.

Загляньмо на лондонські вулиці. Центром економічного життя столиці було Сіті. Тут розмістилися найкрупніші банки, біржі, контори торгових і фінансових компаній. Вестмінстер – район, в якому живуть королі, аристократія і вище духовенство, засідає двопалатний парламент. Передмістя Саутворк – своєрідний богемний Едем, де живуть артисти та інші діячі мистецтва. Тут розташовано не менше 10 театрів (у Парижі – тільки один). Лондонський “середній клас” – міські власники (бюргери) живуть у цегельних будинках із димарями, чисто вимитими шибками вікон. Подушки, постільна білизна, посуда, різьблені меблі ввійшли в побут господарів ремісницьких майстерень. Їхні будинки виділяються на фоні дерев’яних і глиняних хаток бідняків-поденщиків, вантажників, підмайстрів, чорноробів і т.д. Ще в XIV ст. одяг людини багато що міг розповісти про свого господаря. Мали значення форми і колір (як і в інків). Але в другій половині XVI ст. цих відмінностей дотримувалися не так пунктуально.

В англійському селі відбулися помітні зміни в порівнянні з попередньою епохою Середньовіччя, які умовно можна назвати аграрною революцією. Земля стала міняти своїх власників не за традиційними привілеями служби королівській владі чи шляхом її захоплення, а за гроші. Господарство все більше ставало джерелом прибутку, велося більш продуктивними методами (сівозміни, удобрювання) з використанням найманої праці (за гроші), було тісно пов ’ язане з ринком.

Безумовно, формування нової Англії відбувалося під великим впливом Реформації і протестантської моралі. Одна унікальність умов становлення цієї країни почала створюватися значно раніше. Якщо в інших країнах вольностями і відносною недоторканністю володів лише певний певний прошарок населення, то в Англії різні стани об ’єдналися і виступили на захист своїх традиційних прав і свобод, змусивши короля ще в 1215 році підписати Велику Хартію Вольностей. Контроль за її дотриманням здійснювала Велика Рада королівства, яка з 1265 року почне називатися парламентом. Так, починаючи з XIII ст. влада королів Англії була обмежена законом. З того часу і до XVI ст. вони понад 30 разів підтверджували Велику Хартію Вольностей.

Початком Реформації в Англії прийнято вважати 1534 рік, коли Генріх XIII Тюдор оголосив про те, що стає главою церкви своєї країни і пориває з папою Римським. Були закриті монастирі й конфісковані їхні землі, спалені всі ікони, введено новий молитовник. При цьому залишилися епіскопи і пишне богослужіння, призвані зміцнювати владу короля. Короля це влаштовувало, але діяла інерція і знайшлися більш послідовні противники католицизму – пуритане (лат. р urus – чистий) й більш рішучі – пресвітеріанці. Пресвітеріанство зіграло велику роль в формуванні національної свідомості шотландців, зупинивши кланові міжусобиці, об’єднавши країну і утвердившись як основна церква.

Існувало безліч протестантських сект різного спрямування. Деякі виступали навіть за знищення приватної власності та майнову рівність. Пуритани відрізнялися від інших проповідуванням порядності, культу сім’ї і домашнього вогнища. Вони намагалися досягти влади над собою, над своїми пристрастями, вчинками, думками (над своїм Ід, сказали б ми мовою сучасного психоаналізу). Вони не терпіли вияву емоцій, прагнення до насолод, а також і порожньої балаканини, легковажності, бездіяльності. Оскільки такі вольності і незалежні судження не завжди знаходили підтримку влади, то багато пуритан, рятуючись від переслідування, втікало до Голландії та Америки.

Впродовж другої половини XVI ст. королі і парламент мирилися між собою. Протестантська Англія навстіж відкрила двері перед французькими гугенотами й фламандськими протестантами, як рятувалися від негараздів та утисків на батьківщині. Загибель “Непереможної армади” і перемога англійців над іспанцями гарантували національну незалежність, протестантську віру і майбутнє панування на морях.

Впродовж XVII ст. Англія пережила численні коливання вперед-назад, зокрема: ворожнечу між королем Карлом І і парламентом, “Пуританську” революцію (громадянську війну) 1640-1653 р.р., піднесення пуританина Олівера Кромвеля, страту короля і проголошення республіки в 1649 р., приєднання Шотландії до Англії, розгін парламенту і “протекторат” (авторитарний режим, військово-релігійна диктатура) О. Кромвеля (1653-1658), реставрацію монархії Стюартів (Карла ІІ, потім Якова ІІ) в 1660 р. і приниження парламенту, “Білль про права” 1689 р. і суттєве обмеження королівської влади.

В ході “ Пуританської ” революції 1640-1653 р.р. землевласники остаточно закріпили за собою наділи як приватну власність, що продається-купується як товар. Це стало поштовхом до швидкого розвитку капіталістичних стосунків на селі. Тому “Пуританську” революцію ще називають Англійською буржуазною революцією. Все XVII ст. триває боротьба за вільну внутрішню торгівлю. Наприкінці XVII ст. король остаточно позбавляється права роздавати монополії, і на початку XVIII ст. такого привілею вже не мав ніхто.

З 1707 р. Англія разом з Уельсом, Ірландією та Шотландією стала називатися Великобританією. В Європі кінця XVII – початку XVIII ст.ст. політичний устрій Англії видавався ідеальним в порівнянні з Францією, де розквітала абсолютна влада короля ічинилося засилля католицької церкви, чи порівняно з Прусією, яка уособлювала велику казарму. Влада англійського парламенту вважалася вищою за королівську. Король отримував корону із рук парламенту і правив, але не керував. Перші королі Ганноверської династії, які почали правити з 1714 р., навіть не знали англійської мови і мало займалися справами країни. Кабінет Міністрів звітував перед парламентом і таким чином в Англії початку XVIII ст. вже позначився поділ влади.

Повага До Закону, ідея природних прав громадян, право нації на опір тиранам, релігійні і політичні свободи, які виросли на англійському грунті в XVI – XVII ст.ст., справили величезний вплив на політичний розвиток країн Європи XVIII – XIX ст.ст. У той час як на континенті розквітав становий лад, англійці користувалися значною кількістю громадянських свобод незалежно від їх станової приналежності. Рівні права були проголошені Законом, залишалося лише боротися за їх застосування, оскільки ще не були викорінені формальність, продажність, казнокрадство, хабарництво, зловживання тощо – те, з чим незалежна Україна на початку XXI ст. тільки збирається боротися [ Мішина І.А. та ін . Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок XX ст. ст. ): 8 кл. / І.А. Мішина, Л.М. Жарова, А.А. Міхеєв. – К.: Генеза, 1994. – 352 с. – С. 181-207].

***

Коли ми звертаємось до історії і яку б епоху ми не розглядали, найбільше впадає в очі і вражає кричуща невідповідність між тим, що людина вже могла робити в архітектурі, в мистецтві, в матеріальному виробництві, і тим, як вона влаштовувала, організовувала співжиття з собі подібними. Величні піраміди Єгипту і країни інків, храми і палаци стародавніх Індії і Греції, прикраси із срібла, золота і коштовного каміння – які вміння і чуття краси, з одного боку, і моря та ріки крові й нелюдських страждань, з іншого боку. Якою була б еволюція людства, якби представники цього біологічного виду не вбивали б одне одного? Більш повільною, але якісно іншою. Якою? Київські князі, польська шляхта, іспанські конкістадори, англійські пірати і пуритани, персонально – Іван Грозний, Борис Годунов, Олівер Кромвель – приклади неупокореної енергії Ід і слабкості спільнотної Его-свідомості на межі середньовіччя і Нового часу. Чому найбільш безглуздими були ініційовані Ід кровопролиття на зламі епох?

Капіталізм – спрямував енергію Ід в інше русло - на здобуття прибутку і грошей. Що є сучасний капіталізм з точки зору співвідношення і взаємодії Ід та Его? Якщо продукцію натурального господарства не мало сенсу збільшувати, а значить для прояву Ід у матеріальному виробництві було природне обмеження, ця енергія спрямовувалася на грабунки та війни, то тепер таких обмежень нема, адже грошей не буває забагато. Одні потреби задовольняються, а інші виникають, і кінця цьому не видно. Чим усе це закінчиться?

Чому найбільш безглуздими були ініційовані Ід кровопролиття на зламі епох? Теж саме повторилося у XX ст. Що спільного і що відмінного між “Часом смути” XVI - XVII ст.ст. і подіями XX ст.? І там, і там бачимо вихід Ід із під контролю Его-свідомості. Чому так сталося у XX ст.? Ця тема очікує свого дослідження. А ми поки що повернемося до початків Нового часу і прослідкуємо розвиток Его-свідомості людства, критерієм якого є розрізнення сутностей філософами. К. Маркс вірно помітив “Філософи лише з різних точок зору пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його” [ Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т. 42, стр. 263].

 

 

10.4. Людина і суспільство як живі організми, що розвиваються

 

Свідомість людини як відображувальна і синтезуюча властивість її психіки є продуктом суспільного розвитку. Що дав для філогенезу свідомості Новий час, який змінив епоху середньовіччя? Що стало в Новий час рушійною силою суспільного розвитку – географічна експансія (відкриття й пограбування заморських земель), розвиток торгівлі й обміну товарами, що стимулювали розподіл праці у світовому масштабі, буржуазна демократія на основі приватної власності, індустріалізація на основі науки й техніки, підвищення продуктивності праці, підкорення природи, розробка корисних копалин чи, як і раніше, рушійною силою залишалися все ті ж тваринні інстинкти й потяги Ід Homo сапієнсів, посилені новими потребами споживчого товариства, горизонт яких необмежено розширюється?

Дуалізм духа і плоті, дуалізм Его з розумом свідомості й Ід (тінь) з енергетикою лібідо – рушійні сили поведінки людини, що змінюють свій вектор у процесі саморозвитку структур й функцій її мозку. Що є суспільство як не множина людей з ознаками живого організму більшої складності й нової якості? Так, чому б з таким баченням і не погодитися. А якщо так, то чому б не вважати об’ єднаний розум спільнотної свідомості й відповідну енергетику лібідо рушійними силами спільноти людей (суспільства)? Більше того, маючи на увазі “геологічну будову” більш складних і досконалих живих організмів, ми зобов’ язані дослідити можливості такого підходу. Подібно тому, як у мозку людини формуються спеціалізовані нейронні комплекси й змінюються самі нейрони, так і в спільнотах людей створюються різні інституції й зв’язки між ними, що є носіями суспільної свідомості. Питання, що потребують глибокого дослідження й усвідомлення, торкаються деталей, зокрема, як саме здійснюється об’єднання розуму і подальше його (об’єднаного) функціонування та яка частка (%) енергії лібідо об’єднується й спрямовується новим рівнем свідомості об’єднаного Его , а яка частка (%) енергії лібідо спрямовується Ід , все тими ж тваринними інстинктами й потягами. В чому полягають особливості Нового часу порівняно з середньовіччям? Яким було місце системи управління, наук, і культури взагалі, у цих процесах взаємодії суспільного Ід і суспільного Его у кожному столітті Нового часу? Яким був внесок індивідуальної творчості окремих громадян народжуваного суспільства Землі?

Питання щодо рушійних сил розвитку загальнолюдського суспільства і його окремих цивілізацій завжди було у полі зору істориків і філософів. Відома точка зору марксистсько-ленінської філософії [Ленін В. Філософські зошити], [Сталін Й. Про діалектичний і історичний матеріалізм / Короткий курс історії ВКП(б)], яка рушійною силою вважає боротьбу протилежностей, при цьому під протилежностями популяризатори вчення розуміють будь-що і скільки завгодно: у математиці “+” і “-“, у фізиці позитивні й негативні електричні заряди, у суспільствознавстві класову боротьбу, протилежності між старим і новим (?!) і т.п. Такий спрощений підхід можна сьогодні назвати феноменологічним і по-своєму корисним, зокрема, на перших етапах ліквідації неграмотності. Особливо ефективним було поняття класової боротьби. Воно пояснювало все у суспільствознавстві. Сучасна синергетика описує процеси розвитку будь-яких складних систем іншою мовою. Цікаво, що ще в 30-х роках минулого століття Арнольд Дж. Тойнбі, автор дванадцятитомної праці “Дослідження історії”, у розділі “Природа розвитку цивілізацій” розглядав розвиток суспільства як “рух від порушеної стабільності до відновлення рівноваги” – термінологія близька до сучасної синергетики, “рух, який ритмічно повторюється” і для якого “потрібен «життєвий порив» ( elan vital – якщо скористатися з терміна Бергсона), що переніс би за торкнуту викликом сторону через стан рівноваги, за яким би її чекав новий виклик, що надихнув би її на новий відгук, після чого вона знову досягла б стану рівноваги і знову перенеслася через нього, і так далі – в потенційно нескінченній прогресії”. Приклад такого виклику і відгуку Тойнбі бачить в історії Давньої Греції: “Перший виклик, який постав перед новонародженою еллінською цивілізацією, був виклик хаосу і вічної ночі. Розпад материнського мінойського суспільства, залишив по собі безлад і руїну, посеред якої тинялися мінойці, котрі втратили все, що мали, і викинуті суспільним штормом на чужий берег ахейці та дорійці. …Відповідь на цей перший виклик була тріумфальною : було вирішено, що Еллада перетвориться на світ, де пануватимуть міста, а не села, на світ рільництва, а не пасовищ, на світ порядку, а не анархії” [ Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Т 1. / Пер. з англ. В. Шовкуна. – К. : Основи, 1995. – 614 с. – С. - 194 ] . Другий виклик постав в результаті успішної відповіді на перший і проявив себе у формі такого зростання населення, коли його вже не можна було прогодувати на власній батьківщині – типова ситуація у ті часи, часи високої народжуваності й низької продуктивності праці. Відгук давніх греків на перших порах був також типовим – відкриття й завоювання нових заморських територій. Потім було знайдено кращий варіант, “необхідне для всіх греків відкриття зробили Афіни, які стали «школою для Еллади», бо самі навчилися і навчили інших, як перевести експансію еллінського суспільства з екстенсивного процессу на інтенсивний” [Там само, с. 194]. “Вони пристосували свою сільськогосподарську продукцію для експорту, почали розвивати ремісниче виробництво, теж орієнтоване на експорт, а згодом і перебудували свої політичні інституції, щоб по справедливості розділити владу з новими суспільними классами, які виникли внаслідок цих економічних реформ” [Там само, с. 17].

Тойнбі розрізняє зовнішній і внутрішній аспекти розвитку цивілізації. Перший проявляється як поступове оволодіння зовнішнім середовищем – а) людським і б) нелюдським, природнім, яке завойовується удосконаленням технічних засобів. Другий – як поступове самовизначення або самовираження внутрішніх духовних сил людства. Проаналізувавши історичні факти, Тойнбі робить висновок: “географічна експансія або «замалювання мапи однією барвою» не можна вважати за критерій реального поступу в процесі розвитку цивілізації”. “Поступальне підкорення природного середовища завдяки вдосконаленню технічних засобів” також не можна вважати критерієм розвитку цивілізації, оскільки існує безліч фактів відсутності кореляції [Там само, с. 194-201].

Щодо співвідношення зовнішнього і внутрішнього аспектів розвитку цивілізації, Тойнбі виявляє чітку тенденцію історичного процесу: переміщення сцени дії від зовнішнього плану до внутрішнього. (Закони суспільного розвитку, як ми знаємо, проявляють себе як тенденції). Так було в історії еллінської цивілізації – найраніші виклики надходили лише від зовнішнього середовища, так відбувалося і в Новий час. Тільки–но відбувся тріумф західної цивілізації над своїм матеріальним оточенням внаслідок промислової революції – славнозвісне підкорення природи, виникло безліч проблем у економічній та соціальній сферах, що торкаються внутрішнього аспекту розвитку. Найпростіший приклад : проблема регулювання дорожного руху до і після винаходу автомобіля. “Давній виклик фізичної відстані перетворився на виклик, що надходить із царини людських взаємин між водіями, які, навчившись долати шлях, тим самим значно побільшили небезпеку лягти на ньому трупом або спровадити на той світ колегу. Отже, на сучасній дорозі проблематика пересунулася з технологічної сфери у сферу психології”. А. Тойнбі проводив своє дослідження в 30-х роках XX століття, до 2-ої світової війни. Вже тоді постало як актуальнее запитання “ Чи нова потужна соціальна енергія індустріалізму та демократії сприятиме великій конструктивній меті – організації екуменічного суспільства, чи ми спрямуємо цю нову енергію на самознищення? ” Сьогодні ми маємо більше фактів, які підтверджують його висновок (закон суспільного розвитку): “В міру того, як суспільство розвивається, йому все менше й менше доводиться зважати на виклики, що надходять від зовнішніх сил, тобто ті, яким треба давати раду на полях битв, і все більше й більше мати справу з викликами, які виникають у надрах самого ж таки суспільства або в душах індивідів, які його складають” [Там само, с. 212].

Що робити з “ викликами, які виникають у надрах самого ж таки суспільства або в душах індивідів, які його складають ”? Перш за все, маємо зрозуміти величезну різницю між викликами зовнішніми і викликами внутрішніми. Зовнішні – це природні катаклізми, стихійні лиха і напади загарбників з людським обличчям. Вони були очевидними для всіх, навіть підготовка до 3-ої світової війни ще зовсім недавно у більшості людей не викликала сумнівів доцільності. Сьогодні, у XXI столітті ми погоджуємося, що досі звичні для людства війни як прості “відгуки” об ’єднаного лібідо на різні зовнішні “виклики” взагалі стали неможливими. Інша справа – новітні виклики внутрішньої природи. Вони не очевидні і в цьому полягає їх особливість.

х стає все більше й більше, їх розв’язання стає основним змістом життя все більшої і більшої кількості членів суспільства. Насамперед, їх треба вміти виявляти, розрізняти. Має бути їх якась класифікація і ієрархія. Хто цим має займатися? Чи здатен на це традиційний “ вожак зграї ” – монарх чи президент? Ні, не здатен. Цим мають займатися суспільні науки, насамперед філософія. Хто має розробляти процедури “ відгуків ” на новітні виклики внутрішньої природи? Цим мають теж займатися спеціалізовані науки. Отже, система управління суспільним життям ускладнюється і вимагає нових форм. Одним із негативних прикладів відсутності адекватних відгуків спільнотної свідомості об’єднаного Его на нові виклики XX століття була фашистська Німеччина і комуністичний СРСР. Це були чи не останні історичні приклади обслуговування спільнотною свідомістю об’єднаного Его “геологічно” присутнього у спільнотах об’єднаного тваринного Ід.

Повертаючись до нашої моделі суспільства як живого організму вищої складності, де люди з їх Ід і Его є відповідними клітинами цього організму, ми констатуємо: суспільному Его доводиться вирішувати все сладніші й складніші задачі й проблеми. Сьогодні вимоги до суспільної свідомості та її можливості й роль непорівнянні з цими її характеристиками недалекого минулого.

***

Суспільство й індивід – як вони співвідносяться й взаємодіють? Питання завжди було актуальним і завжди отримувало ту чи іншу відповідь. “Загалом очевидно, - пише А. Тойнбі, - що суспільство, яке звернуло на шлях цивілізації, самостверджується через індивідів, які до нього “належать” або яким воно “належить” …перш ніж продовжити наше дослідження, нам слід з’ясувати точніше, в якому відношенні перебувають між собою суспільства та індивіди”. Сучасники Тойнбі розрізняли два протилежних твердження: 1) “суспільство являє собою не що інше, як сукупність атомарних індивідів” і 2) “суспільство - це ціле, тоді як індивід – лише частка цілого, неспроможна ні існувати, ні розглядатися окремо від своєї суспільної системи чи середовища”. Сам Тойнбі вважав, що “ жодне з них не витримує критики ”. Однак, ознайомившись з аргументацією історика і погоджуючись з ним, що людське суспільство не можна порівнювати з “суспільними утвореннями – такими, як бджолиний рій або мурашник” , ми не побачили у його дослідженні ніякого іншого твердження, аніж друге із двох вище згаданих. Неясним і досі відкритим залишається лише одне питання – чиїм і яким вимогам мають відповідати частки цілого. Отже, тема нашого власного дослідження “ Онтогенез свідомості і педагогічний процес… ” є актуальною.

Ми вважаємо, що Тойнбі поспішив назвати “біологічні та психологічні аналогії” такими, що “явно не годяться для ілюстрації відношення, в якому розвинені цивілізації перебувають до своїх індивідуальних членів” [Там само, с. 215] . Навпаки, у нас нема іншого виходу як використовувати саме такі аналогії. Суспільство належить до світу живої природи і підпорядковане її фундаментальним законам. Щодо психологічних аналогій, то суспільство вже давно стало об ’ єктом і предметом вивчення соціальної та інших психологій.

Якщо індивіди об ’ єднуються у спільноти, то що вони приносять з собою у спільне користування? Питання просте і не просте. У кожному випадку індивід приносить до спільноти щось зовнішнє і щось внутрішнє. Воїн Скіфії, запорожської Січі та російського Дону у випадку необхідності “відгуку” на зовнішній “виклик” приводив з собою до спільноти коня, приносив зброю і себе фізичного. З плином історії індивід все менше приносить з собою до спільноти чогось зовнішнього матеріального і все більше – внутрішнього. Отже, все більшою цінністю для спільноти стає внутрішній зміст людини. Про який саме внутрішній зміст йде мова? Відповідь залежить від епохи в якій живе людина. Не заглиблюючись у конкретику, ми привертаємо увагу читача поки що лише до історичної тенденції.

Якщо індивіди, маючи внутрішнє Ід та Его, об’єднуються у спільноти, то що вони приносять з собою у спільне користування як частинку себе? Звісно, вони принесуть частину свого Ід та Его. Тут ми маємо зауважити : декому може не подобатися Ід та Его, не подобатися З. Фрейд, але кращої моделі для згортки інформації про єство людини, аніж запропонована Фрейдом нема. Наголошуємо : мова йде про модель для згортки інформації, а не про абсолютно точний і абсолютно повний опис єства людини.

Користуючись моделями Ід та Его, можна стверджувати, що у давнину Его короля чи царя уособлювало собою усе Его спільноти. Енергетика такого Его підживлювалася власним Ід. Від більшості індивідів вимагалось у спільний казан лише їх Ід, а їх Его повинно було лише обслуговувати ці Ід. Зграя соціальних тварин може слугувати найпростішою моделлю такої спільноти.

Сьогодні Его одного “ вожака зграї ” вже не здатне уособлювати Его усієї спільноти. Ми бачимо як колективний розум матеріалізується у відповідних текстах й інституціях суспільства – від Конституції, законів, парламенту, виконкомів до посадових інструкцій на кожному робочому місці. Не важко простежити еволюцію колективного Его в історичні часи.

Що торкається взаємодії індивідуальних Ід та їх кооперацію в Ід спільноти, то ці процеси є менш очевидними і зрозумілими сучасному спостерігачеві, але вони існують, а значить, мають бути досліджені й усвідомлені для наступного синтезу. Чи досліджувалося це питання раніше? Звісно, так, у тій чи іншій мірі, як питання про роль особистості в історії [], [], [], [] . Зазвичай констатують: видатна особистість, чий розум виривається за усталені межі, виділяється із загальної маси… Так А. Тойнбі посилається на А. Бергсона:

 

“Ми не віримо в дієвість фактора «підсвідомості» в історії; «великі підземні потоки мислі», про які було стільки розмов, течуть лише внаслідок того факту, що людська маса піддається впливу одного або кількох заводіїв… суспільний поступ відбувається …лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент; а це передусім означає, що суспільство дозволило переконати себе чи, висловлюючись точніше, підштовхнути; і штовхає його завжди хтось” [Бергсон А. Два джерела моралі й релігії. 1932].

 

Видатна особистість “проривається за порочне коло примітивного людського суспільного життя і здійснює творчу діяльність” завдяки такій специфічній властивості як індивідуальність. Цікаво, що цю властивість ще й досі визначають як нову, специфічну, рідкісну:

 

“ Лише через внутрішній розвиток індивідуальності окремі людські істоти набувають здатності здійснювати ті творчі акти в зовнішньому полі діяльності, які дають поштовх до розвитку людських суспільств. …Усі акти суспільної творчості – це робота або творців-одинаків, або, щонайбільше, творчих меншин… коли з’являється творець, йому неминуче доводиться долати опір незліченної пасивної нетворчої юрби. …Могутні суспільні сили сучасності – демократія та індустріалізм – виникли в надрах невеликої творчої меншості, й основна маса людства досі лишається на тому самому інтелектуальному та духовному рівні , на якому вона перебувала ще тоді, коли грандіозні нові соціальні сили тільки почали зароджуватися. …У кожній цивілізації, захопленій процесом розвитку, переважна більшість індивідів і далі перебувають у стані стагнації, характерному для статичних примітивних суспільств. Ба навіть більше: в розвинутій цивілізації основна маса народу, попри зовнішній лак освіти, улягає тим самим пристрастям, що й первісні люди. …Особистості вищого порядку… назвіть їх, як вам хочеться, це тільки дріжджі, які бродять у казані, заповненому пересічним людством” [Тойнбі, с. 216, 218, 219].

Тут ми бачимо підтвердження тези про величезну стратифікацію суспільної свідомості. Пітекантропи серед нас… Можливо це твердження багатьом із нас не подобається. Але факт є фактом. Навіть “ в розвинутій цивілізації основна маса народу, попри зовнішній лак освіти, улягає тим самим пристрастям, що й первісні люди ”. Тут Тойнбі має на увазі, якщо висловлюватися мовою психоаналізу, співвідношення між пристрастями Ід та здатністю Его їх упокорювати. Далі ми неодноразово будемо повертатись до цієї теми. Нас цікавить питання “ чому має місце й досі велика стратифікація людської свідомості? ”.

Іншим питанням, що нас цікавить при ознайомленні з працею А. Тойнбі, є питання: “ Якщо відношення внутрішніх викликів до зовнішніх з часом змінюється на користь внутрішніх, то до яких наслідків це приводить сьогодні стосовно кожної окремої людини і суспільства в цілому? ” Можна передбачити, що кількість внутрішніх викликів зростає з часом в геометричній прогресії чи експоненціально. Саме так зростає кількість інформації, якою оперує людство. Які висновки із такої тенденції має зробити система освіти?

Усі ці проблемні питання дослідження можна виразити інакше: “Чому суспільне Его досі не приборкало суспільне Ід?”. Намагаючись отримати відповідь негайно, ми розмірковуємо так: Людина в особі окремих її представників уже давно оволоділа здатністю підкоряти своє Ід своєму Его: Емпедокл свідомо стрибнув у кратер вулкану Етна, Сократ свідомо пішов на неправедний суд, Іісус Христос свідомо пішов на Голгофу, тисячі проповідників християнства й інших релігій свідомо усамітнювалися й вели аскетичний спосіб життя, у XX столітті Олександр Матросов свідомо прикрив своїм тілом амбразуру, генерал Петро Григоренко й академік Андрій Сахаров свідомо пішли на ризик втрати роботи й благополуччя… Список можно подовжувати скільки завгодно. Є приклади, коли індивідуальне Ід підкоряє й використовує індивідуальне Его: різні злочини та аморальна поведінка, особливо, зґвалтування неповнолітніх. Є безліч прикладів, коли окремі Гомо сапієнси підкоряли Ід людських спільнот своєму індивідуальному Его: Олександр Македонський, Атілла, Чингіз хан, Наполеон, Гітлер, Сталін, Пол Пот… Список можно подовжувати скільки завгодно. А ось прикладів, коли спільнотне Его приборкує спільноте Ід нема. Точніше, майже нема. І якщо ми можемо умовно щось віднести до таких прикладів, то з ’ являтись вони почали лише після 2-ої світової війни. І пояснення цьому просте: спільнотні свідомості ще слабкі, суспільна свідомість тільки-но народжується.

Можливі різні взаємини (комбінації) Ід та Его, індивідуальних та спільнотних, зокрема:

1. Его індивідуальне упокорює й використовує Ід індивідуальне ;

2. Его індивідуальне упокорює й використовує Ід спільнотне ;

3. Ід індивідуальне підкоряє й використовує Его індивідуальне ;

4. Ід індивідуальне підкоряє й використовує Его індивідуальне, яке упокорює й використовує Ід спільнотне;

5. Его спільнотне упокорює й використовує Ід спільнотне.

Еволюцію свідомості можна розглядати на шляху від пункту А, де “Его індивідуальне упокорює й використовує Ід індивідуальне”, до пункту Б, де “Его спільнотне упокорює й використовує Ід спільнотне”. На початку XXI століття від Р.Х. ми є свідками болісного процесу народження спільнотних свідомостей (через самоусвідомлення національної ідентичності) і започаткування (запліднення) процесу народження суспільної свідомості цивілізації Землі (через імперіалізм, інтернаціоналізм, глобалізацію, самоусвідомлення єдності людства).

Чому досі не завершено становлення спільнотних свідомостей і народження суспільної свідомості Землі? Чого не вистачає? Простою відповіддю є така: 1) ще не достатньо упокорені індивідуальними Его індивідуальні Ід більшості людей сучасних спільнот; індивідуальним Его, по-перше, не вистачає розрізнення сутностей, можливо, ще й тих, які ще не спливли, не виринули із глибин спільнотного життя, і по-друге, у випадку усвідомлення розрізнень не вистачає свідомої сили волі для їх практичного використання; 2) спільнотні свідомості утворюються об’єднанням індивідуальних; щоб це сталося, мають бути в наявності відповідні об’єднавчі чинники іншого ґатунку, аніж “зовнішній ворог” чи “розширення життєвого простору для своїх за рахунок чужих”; такі орієнтири об’єднують лише індивідуальні Ід; для утворення спільнотної свідомості більше підходять спільна мова, територія, релігійна віра, політична ідеологія, національна ідея з цільовими пріоритетами, спільне господарство. Отже, становлення спільнотної свідомості є процесом, тобто змінами у часі. Якими є показники, що свідчать про успіхи та закінчення об ’ єднавчого процесу? Кількість партій у багатопартійній системі? Оптимальний розподіл влади? Дозрілість спільноти до громадянського суспільства? Розмаїття можливостей для членів спільноти?

Якою буває спільнотна свідомість? Вона різна у різні епохи і завжди стратифікована. На сьогодні нема кращої моделі для пояснення цього феномену, аніж піраміда потреб і мотивацій А. Маслоу. Чим менше “бидла” у основі піраміди і чим більше само актуалізованих, творчих людей на її вершині, тим якість спільнотної свідомості вище. Розмаїття і стратифікація, з одного боку, і єдність – з другого. 150 політичних партій в Україні на початку XXI століття – що це? Так необхідне у живому світі розмаїття чи недорозвиненість і примітивність суспільної свідомості ?

Отже, найперше, що необхідно для поступального процесу становлення спільнотної свідомості, – це більш глибоке й чутливе розрізнення сутностей, тих сутностей, які спливають, виринають із глибин спільнотного життя у процесі його еволюції. Пошуком сутностей, їх розрізненням і наступною популяризацією для їх усвідомлення загалом завжди займалися наймудріші, в стародавньому Китаї їх називали досконаломудрими, сьогодні їх називають філософами. За розрізненням і аналізом слідує побудова свідомістю певної уявної цілісності, синтез. Так свідомість людини реалізує себе як форма відображення дійсності. Якщо до середньовіччя включно основою свідомості були міфи і віра, то у Новий час такою основою стає наукова картина світу (НКС)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 10 :

 

1. Дайте загальну характеристику епохи на межі середньовіччя і Нового часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 11

 

Як відбувалося становлення наукової картини світу

(НКС) – каркасу суспільної свідомості

 

 

11.1. Від привелегійованого стану людини у Всесвіті

(і Церкви у суспільстві) до раціоналізму Декарта і Лейбніца,

індивідуалізму Локка, скептицизму Юма

 

Початок Нового часу у сфері пізнання характеризується переходом від споглядання й усвідомлення безпосередньо сприйнятого органами відчуття до дослідження більш глибокого ланцюга невидимих причинно-наслідкових зв’язків завдяки синтезу відповідних моделей. Зросла роль уяви і процедур мислення. Що спонукало до такого якісно нового рівня пізнавальної діяльності? Вичерпна відповідь на це запитання зайняла б багато сторінок. Проста відповідь ґрунтується на прийнятті до уваги ускладнення всіх сфер життєдіяльності людини. Що було причиною таких ускладнень? – Еволюція живого світу, яка здійснюється за своїми законами.

Пізнаючи дійсність, людина Нового часу синтезувала моделі зовнішньої дійсності не лише для узгодження розрізнених фактів, а й для дослідження цих самих, штучно створених нею моделей. Ттак у пізнанні людина перейшла від споглядання до експериментів. Експерименти дозволили зазирнути в невідоме далі й глибше. Що торкається органів відчуттів та фізичних можливостей моторики організму людини, то вони були значно посилені технікою. Вже Галілей користувався найпростішим телескопом.

Майже усе, чим нинішні часи відрізняються від більш ранніх століть, зумовлено наукою, яка досягла своїх найбільш вражаючих успіхів у XVII столітті. У створенні науки Нового часу видатне місце належить чотирьом великим особистостям : Коперніку, Кеплеру, Галілею, Ньютону.

***

Копернік (1473-1543) був польським священником безсумнівної віри і займався астрономією на дозвіллі як хоббі. Ортодоксальна віра Коперніка була щирою і він зовсім не мав на увазі тих наслідків щодо визнання за людиною космічної значимості, які потягне за собою його праця “Про обертання небесних сфер”. Його захоплювала, подібно грекам, лише естетика : заміна складних орбіт з епіциклами (кривими, що описуються точками кіл з центрами, які рухаються по інших колах) простими круговими орбітами була варта зусиль. Хоча в його побудовах по суті нема нічого нового порівняно з геоцентричною теорією стародавнього Аристарха Самоського, його теорія з ’ явилася в потрібний час. Церква була ліберальнішою, ніж до і після того, інквізиція послабила свою пильність і праця Коперніка з певними застереженнями, як невинна гіпотеза, було опублікована в рік його смерті. Так Копернік вперше скинув людину з того п ’ єдесталу, що для неї (у всьому залежної від Бога) збудувала теологія. Потім буде скидання з п’єдесталу Дарвіним, який доводив походження людини від мавпи, і Фрейдом, який уменшив розум (свідомість) людини до розмірів острова у океані несвідомого. Коперніка намагались спростувати, як і годилося у той час, текстами із Біблії. Цікавою у цьому сенсі є реакція Лютера : “Люди слухають вискочку-астролога, який даремно намагається показати, що обертається Земля, а не небеса... Всяк, хто бажає здаватися умнішим, повинен придумати якусь нову систему, яка, звісно, із усіх систем є найкращою. Цей дурень хоче перевернути усю астрономію, але Святе Письмо говорить нам...”. А Кальвін вигукнув : “Хто осмілиться поставити авторитет Копер-ніка вище авторитету Святого Духа?”. Закінченої простоти геліоцентрична теорія набула лише після відкриття законів Кеплера.

 

Кеплер (1571-1630), асистент астронома Тихо Браге (1546-1601), який був прикладом терпіння у спостереженнях, прийняв геліоцентричну систему Коперніка і за допомоги накопичених Браге даних зумів її удосконалити. Величезним досягненням Кеплера було відкриття трьох законів руху планет. Його перший закон проголошує : планети рухаються по еліпсам (майже колам), в одному із фокусів яких знаходиться Сонце. Другий закон: лінія, що з’єднує планету із Сонцем описує за рівні проміжки часу рівні площі (наслідком цього є нерівномірність руху планет, швидкість більша, коли планета ближче до Сонця). Третій закон проголошує: квадрати часу обертання планет пропорційні кубам їх середніх відстаней від Сонця (дав підстави формулюванню Ньютогом закону всесвітнього тяжіння). Таким чином, Кеплер першим остаточно доказав геліоцентричну систему.

І знову ж таки Кеплера, як і Коперніка, намагались спростувати, як і годилося у той час, текстами із Платона, Арістотеля і Біблії. Адже заміна еліпсами тягла за собою відмову від естетичного нахилу, яким керувались до того. Чи то Бог такий дурний, що відмовився використати коло як більш досконалу фігуру? Ніхто не міг передбачити такої гіпотези. Але ж факти, наукові дані спостережень Тихо Браге... Таким чином, необхідно було відкинути багато глибоко укорінених забобонів, перш ніж могли бути прийняті закони Кеплера. Наступним залишалось з ’ ясувати причини, які так рухають небесні тіла. Цю проблему майже розв ’ язав Галілей, а остаточну крапку поставив Ньютон.

 

Галілей Галілео (1564-1642), другий порівняно з Ньютоном, видатний засновник сучасної науки, помер у тому році, в якому народився Ньютон. Галілей першим встановив закон падіння тіл, увівши поняття прискорення і визначивши прискорення вільного падіння земних тіл рівним 9,8 м / с. З часів Арістотеля вважалось, що для небесних тіл “природньо” рухатись по колу, а для земних – прямолінійно. Причому земні тіла, якщо їх не підштовхувати, мають поступово зупинитись. На противагу цьому поглядові Галілей вважав, що будь-яке тіло, предоставлене самому собі, буде рухатись прямолінійно скільки завгодно часу з постійною швидкістю; зміни у величині швидкості чи у напрямку є можливими лише за умови дії сили. Потім великий Ньютон оголосив цей закон руху першим. Ми знаємо його також як закон інерції. Вивчаючи політ снарядів, Галілей сформулював принцип відносності рухів і незалежності сил. Траєкторія руху снаряда за одиницю часу є такою, начебто він спочатку рухався рівномірно прямолінійно, а потім падав би з прискоренням унаслідок земного притяжіння. Уся траєкторія є параболою (якщо не враховувати опір повітря). Якщо на тіло діють декілька сил одночасно, то їх сумарна дія є такою, начебто кожна сила діяла по черзі.

Галілей був знайомий з Кеплером і відстоював геліоцентричну систему. Він скористався винаходом телескопа, удосконали його і сам застосував для астрономічних спостережень. Ним були відкриті фази Венери, чотири супутники Юпітера. І хоча інквізиція змусила Галілея у 1633 році публічно зректися своїх поглядів і погодитись, що Земля не обертається навколо своєї вісі, хоча інквізиція припинила розвиток науки в Італії, вже були протестантські країни, де руки інквізиції були коротшими. Формування нової науковоприродничої картини світу завершив Ньютон.

 

Ньютон Ісаак (1642-1727), скориставшись досягненнями Галілея, довів, що три закони Кеплера рівнозначні положенню про те, що кожна планета кожної миті має прискорення, яке напрямлене до Сонця і обратно пропорційне квадрату відстані від нього. Він визначив силу як причину зміни швидкості руху, тобто прискорення. Ним сформульовано закон всесвітнього тяжіння: “Будь-яке тіло притягує кожне інше тіло з силою, яка прямо пропорційна добутку їх мас і обернено пропорційна квадрату відстаней між ними”. Виявилось, що самі незначні відхилення від еліптичних орбіт з боку планет повністю пояснювались законами Галілея і Ньютона. Планети не рухались точно по еліпсам із-за збурення, що викликались впливом інших планет ; і орбіти планет ніколи точно не повторюються із-за тих же причин. Торжество науки було повним. Вважається, що Ньютон – перший серед тих, хто створив фундамент сучасної фізики.

Якщо Копернік і Кеплер, наслідуючи стародавніх астрономів, все ще шукали естетичну “геометрію”, то Ньютон запропонував принципово інший підхід. Коли ж Лаплас пізніше запропонував вважати ті ж самі сили причиною виникнення планет із Сонця, то роль Бога у розвитку природи зменшилась ще більше. Античний світ мучився почуттям гріха і передав його як естафету середнім вікам. Землетруси, епідемії, повені, сонячні і місячні затемнення, поява комет перед нашестями турків і татар і таке інше змушувало людину бути смиренною і чим більше, тим краще. Церква як могла відпускала гріхи і все залишалось незмінним і нерушимим. І ось з’явились сумніви, чи нема у Творця такого величезного Всесвіту більш важливих справ, аніж слідкувати за кожним відступом кожної людини від релігії та підсумовувати її гріхи з тим, щоб готувати для неї місце в аду. Наприкінці XVII століття люди вперше відчули себе живими людьми, а не нещасними грішниками, якими вони постійно називали себе у недільних богослужіннях. Якщо на початку століття суди над відьмами були ще звичною справою, то наприкінці століття – цілком неможливими. В 1700 році світогляд освічених людей був майже сучасним, тоді як у 1600 році, ще майже повністю середньовічним, мало відмінним від античного.

***

Що торкається філософії, то вона перестала бути служанкою теології і стала обслуговувати науку, збираючи докупи найсуттєвіше світоглядне у різних галузях науки і намагаючись упорядкувати нові знання у певну систему. Із-за біологічних обмежень можливостей одної людини відбулася диференціація науки й спеціалізація дослідників в окремих галузях. Науки розподілились на природничо-технічні й гуманітарні. Успіхи перших за останні 400 років вражають. Що торкається других – гуманітарних, які досліджують внутрішній світ людини і її спільнот, то тут досягнення накопичувалися повільніше. Чому так? – це питання заслуговує на окреме дослідження.

Нижче ми спробуємо відстежити, як формувався інструментарій пізнання, як накопичувалися розрізнення суттєвого у зовнішньому та внутрішньому світі людини і її спільнот, і чи відбувався синтез, достатній для перетворень дійсності на потреби людства.

***

 

Бекон Френсіс (1561-1626), англ. Філософ, засновник сучасного індуктивного методу у теорії пізнання; вважав, що філософія має бути відокремлена від теології і не переплітатись з нею так тісно, як це було у схоластиці; був упевнений, що розум міг би довести існування Бога; був прибічником доктрини “подвійної істини” – істини розуму і істини прозріння.

Бекон був першим в ряду філософів, що цікавились наукою, хто наголошував на важливості, окрім дедукції, також і індукції для систематизації і узагальнення наукових даних. Процес мислення зазвичай встановлює постійні зв’язки між явищами, що називається висновуванням. Розрізняють висловлювання від часткового до часткового – аналогія, від загального до часткового – дедукція та від часткового до загального – індукція. Аналогію і, особливо, дедукцію широко використовували ще з античних часів. Коли засновки правильні, то при правильній дедукції будуть правильні і висновки. До Нового часу дедукція, як метод, панувала у філософії. Однак первинні загальні твердження (аксіоми) для дедукції не завжди були достатньо обгрунтованими, оскільки вони не завжди мають апріорну природу. Тому минула історія дедуктивного методу була дещо скомпроментована і народжувана в Новий час точна наука шукала інші методи.

У ті часи, коли жив Бекон вже була відома індукція через звичайний перелік, але вона не користувалась визнанням, позаяк лише механічно об ’ єднувала факти. Наприклад, під час перепису домоволодінь в одному селі перший домовласник назвався перепсчику Іваном Івановим. Другий, о диво, - теж Іваном Івановим. Коли ж і третій назвався Івановим Іваном, чиновнику спало на думку, що не варто продовжувати обхід вулиць цього села. Але він помилився, у цьому селі жив один Петров.

Бекон намагався всіляко удосконалити “індукцію через звичайний перелік”, цю роботу продовжили його послідовники і сьогодні метод індукції зайняв належне місце в арсеналі наукових методів дослідників.

У сучасній науці принцип індукції, застосованний до причинності, формулюється так : “Якщо В дуже часто знаходили супутнім А або слідуючим за ним і жодного прикладу не відомо, коли В не супроводжувало чи не слідувало б за ним, тоді вірогідно, що у наступний раз, коли будуть спостерігати А, йому буде супутнім або за ним буде слідувати В”. У математиці принцип математичної індукції може формулюватися так. Стверджування А( x ), залежне від натурального параметра x , вважається доведеним, якщо доведено А( 1 ) і для будь-якого натурального числа n із допущення, що вірне А( n ), виведено, що також вірне й А( n +1). Існують і інші формулювання, придатні для ненатуральних аргументів.

 

Рене Декарта (1596-1650), родом із французької Бретані, вважають засновником сучасної філософії, зокрема тієї її гілки, що йменується раціоналізмом. Чи не означає це, що наша наукова свідомість ще не відрізняється кардинально від наукової свідомості того часу, а попередню свідомість Фоми Аквінського за цими мірками можна порівнювати зі свідомістю підлітка-учня престижного коледжу чи з побутовою свідомістю сучасної пересічної людини? Декарт – перший філософ , на чиї погляди глибоко вплинула нова фізика і астрономія.

Найбільш продуктивний період свого життя (1629-1649) Декарт прожив у Голландії. “Важко перебільшити значення Голландії у XVII столітті – єдиної країни, де існувала свобода думки. Там змушений був друкувати свої книги Гоббс, там протягом п’яти самих важких років реакції в Англії перед 1688 роком знайшов собі притулок Локк, ... і Спінозі навряд чи дозволили б створити його працю у будь-якій іншій країні” [Рассел; с. 659].

Своїм cogito ergo sum (мислю, значить, існую) Декарт виокремив із Природи людину як суб ’ єкта у більш чистому виді, аніж це робила філософія до нього. Абстрагуючи людину як суб’єкта, він змушений був одночасно обгрунтовувати єдність мислення і буття за їх змістом і як етапи розв’язання цієї проблеми пояснювати собі походження і призначення знань. У ті часи вже традиційною стала суперечка про співвідношення почуттів і розуму у пізнанні. Вирішального значення Декарт надавав логічним основам дедуктивного методу міркування і сумнівам як засобу очищення істини від помилок.

Для Декарта усі таємниці природи розкриваються у її законах. Під впливом нової фізики і астрономії його віра у об’єктивні закони як вищу реальність могла лише зміцнюватись. Навіть Бог не може змінювати ці закони, хоча і творить світ.

Оскільки критерій істини, здобутий із мислення, ще не можна було у той час узгодити із природою речей, то Декарт як усі сучасні йому дослідники, віддавав належне Богу. В понятті Бога, згідно з Декартом, відображається реальність природи, а у мисленні лише її можливість. Саме це мається на увазі, коли говорять про дуалізм Декарта. На цьому будувався світогляд Декарта, згідно з яким, мисляча людина будує можливу, гіпотетичну картину світу, лише наближуючись до ідеалу реального світу. Деталізація світоглядних поглядів Декарта опиралась на поняття двох субстанцій – матерії і душі. Матерія має атрибут протяжності, душа – мислення. Природа є сукупністю матеріальних часток, які рухаються за законами механіки. Загальна кількість руху у Всесвіті є постійною. Душа не може змінювати кількість руху, а лише напрямок. Живі організми підлягають законам фізики, тварини – це механічні автомати.Така детермінація фактично виключала для людини будь-яку свободу волі.

Можливо найбільший вплив на сучасників і послідовників Декарта мав його метод критичного сумніву , який зобов’язував дослідника розглядати будь-яку проблему всебічно, знаходячи у ній протиріччя і обираючи найбільш логічні пояснення, а не сприймати щось на віру. Переконання Декарта, що доцільніше розглядати думки, а не зовнішні об’єкти як початкові емпіричні достовірності, мало глибокий вплив на всю подальшу філософію. І навіть сьогодні у філософії існують течії, де надають перевагу аналізові думки, відображеної мовою.

Декарт здійснив спробу створити заново завершену філософську споруду. Як філософ, він був не стільки інтерпретатором своїх попередників, як самостійним дослідником. Вперше чітко виокремивши суб ’ єкта із природи, Декарт не міг не прийти до дуалізму природи і мислення, який потім так грубо було низведено до протиставлення матеріального і ідеального, до протиставлення матеріалізму та ідеалізму. Декарт увійшов у історію і як видатний математик, засновник аналітичної геометрії.

Послідовники Декарта настільки повірили у його дуалізм, що навіть і самі знаходили потім “штучний” вихід із проблем, щоб не підірвати таке вчення. Зокрема, Декарт залишив без відповіді питання “Чому, якщо розум і матерія не можуть взаємодіяти, моє тіло веде себе так, нібито мій розум його контролює?”. Така відповідь була знайдена його голадським учнем Гейлінксом і відома як теорія “двох годинників”, діючих синхронно. Один “годинник” Бог помістив у душі з розумом, другий – у тілі, у матерії. Саме таким чином вдалось на деякий час зберегти основний принцип дуалізму : “Одна субстанція не може впливати на іншу”. Чому б і ні, адже Бог і не на таке спроможний.

Декарт мав у собі постійно нерозв’язаним дуалізм між тим, що він черпав із сучасної йому науки, і схоластикою, яку він вивчав у молоді роки при отриманні базової освіти (1604-1612) в ієзуїтському коледжі Ла-Флеш. Це постійно приводило його до протиріч, але це також привело його і до того, що “він висловив більше плідних ідей, аніж будь-який логічно послідовний філософ. ...протиріччя в його поглядах зробили його джерелом двох важливих, але спрямованих у різних напрямах філософських шкіл” [Рассел; с. 670]. Мається на увазі один напрям від Декарта, що проходить через Спінозу, Лейбніця, Руссо до Канта і далі до Гегеля. Другий – від Декарта, Гоббса і Локка, що проходить через Берклі, Юма, Вольтера до Мілля і, можливо, до еклетичного Маркса.

 

Спіноза Бенедікт (1632-1677), народився в Амстердамі у сім’ї купця, – згідно з оцінкою Б. Рассела, – самий шляхетний із великих філософів. Його головна праця “Етика” була опублікована посмертно. Вона розпочинається з метафізики, потім переходить до психології і далі на їх основі викладається етика – найбільш оригінальне і цінне у його книзі.

“ Етика” викладається в стилі геометрії Евкліда, з визнченнями, аксіомами і теоремами. Згідно зі Спінозою, світ у цілому є єдиною субстанцією, жодна частина якого не може існувати самостійно, взаємозв’язки частин Всесвіту – логічні, все у світі керується абсолютною необхідністю. Не існує те, що називають свободою волі людини у духовній сфері та випадковістю у світі фізичному. Потяги до власної користі, і особливо в смислі самозбереження, керують усією людською поведінкою. “Ніяка доброчесність не може мати переваги перед цим прагненням збереження своєї власної істоти”.

Заслуговують уваги погляди Спінози на природу зла і свободу людини: видимість зла виникає тільки унаслідок розгляду частин Всесвіту як самостійно існуючих ; якщо те, що трапляється з нами, відбувається за нашої ініціативи, то воно є благом, і тільки те, що походить іззовні, є злом для нас; настільки людина є частиною цілого, вона пов’язана, але наскільки завдяки розумінню вона усвідомлює єдину реальність цілого, вона вільна. (Чи є хтось інший, хто зрозумів природу зла краще, ніж Спіноза?!).

 

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646-1716), німецький філософ, отримав степінь магістра математики у Лейпцігському університеті і захистив докторську дисертацію з юриспруденції у Нюрнбергському університеті; його найбільш відомі філософські праці “Начала природи і благодаті”, “Теодицея” і “Монадологія”, найбільш фундаментальні ідеї не були опубліковані і залишалися 200 років у рукописах.

Лейбніц незалежно від Ньютона створив обчислення нескінченно малих величин і опублікував свою працю на три роки раніше Ньютона. Оскільки були свідчення, що Ньютон проголошував свої знахідки раніше, то виникла неблаговидна суперечка щодо пріоритету.

В основі філософії Лейбніца лежало поняття субстанції, яке виводилось із логічних категорій суб ’ єкта і предиката. Субстанції позначаються словами, які ніколи не бувають предикатами. Якщо Декарт допускав три субстанції : матерію, дух і Бога, Спіноза – одного Бога, Лейбніц – нескінченне число субстанцій, які він назвав монадами. Субстанції-монади Лейбніца не схожі і не впливають одна на одну, тобто “не мають вікон” : якщо вони взаємодіяли б, то не були б субстанціями. Їх головна внутрішня характеристика – діяльність. Речі є проявами монад, феноменами.

Лейбніц надавав великого значення логіці не тільки у її власній сфері, а подібно Парменіду та Спінозі і як основу метафізики. Можливо Гегель наслідував у цьому Лейбніца. Лейбніц знайшов слабості у теорії силогізмів Арістотеля, багато працював над математичною логікою, але на жаль не наважився опублікувати свої дослідження. У своїй філософії він опирався на два критерія істинності: закон протиріччя і закон достатньої підстави, які обидва пов’язані з поняттям аналітичного судження, такого судження, в якому предикат міститься в суб’єкті, наприклад “прямокутний трикутник є трикутник”. Усі аналітичні судження є істинними, про що Лейбніц писав: “Беручи до уваги поняття, яке я маю про кожне істинне судження, я з’ясував, що кожен предикат, необхідний чи випадковий, такий що відноситься до минулого, теперішнього чи майбутнього, міститься у понятті суб’єкта...” (цит. : [ Рассел ; с.696 ] . Ті судження, які не є аналітичними, називаються синтетичними . До Канта вважалось, що усі синтетичні судження відомі завдяки емпіричному досвіду.

Лейбніц намагався логічно довести, що Бог створив найкращий із світів, у якому добро і зло логічно пов ’ язані, добро переважає над злом. Лейбніц як логік дещо покращив вже існуючі до нього чотири докази існування Бога: 1) онтологічний, 2) космологічний, 3) доказ на основі вічної істини, 4) фізико-теологічний доказ на основі предустановленої гармонії чи наміру. Онтологічний доказ базується на розрізненні сутності і існування: сутність будь-якої субстанції не містить в собі існування як предикату; оскільки Бог – суб’єкт усіх досконалостей, то його сутність має містити в собі існування; таким чином, Бог існує. Космологічний доказ до Лейбніца базувався на першопричині : все має причину, яка у свою чергу теж має причину і так нескінченно ; якщо такий ряд вважати скінченним, то має бути першопричина, яку і назвемо Богом. Лейбніц стверджував, що кожна одинична річ може існувати, а може і не існувати; якщо річ існує, то для цього мають бути достатні підстави; достатню підставу існування Всесвіту назвемо Богом. Доказ на основі вічної істини : усі стверджування, які пов’язані з сутністю, або завжди істинні, або або завжди хибні; ті стердування, що завжди істинні, є “вічними істинами”; оскільки істини є частиною ума, то “вічні істини” повинні мати свїм вмістилищем вічний ум, який можна вважати Богом. Фізико-теологічний доказ можна сформулювати так : при огляді пізнаного світу ми не можемо не погодитись із доцільністю речей. Має бути Щось чи Хтось, хто забезпечує доцільність замість хаосу, це Бог.

У тлумаченні джерел і принципів пізнання Лейбніц був послідовним раціоналістом. Порівнюючи відчуття людини і тварин, він був переконаний, що не відчуття дають знання, а розум. У розумі знаходяться “вроджені ідеї”-зародки знань. Лейбніц доповнив “вроджені ідеї” поняттям “малих перцепцій”. Корисність відчуттів Лейбніц бачив у тому, що вони стимулюють розум шукати істину у самому собі. Знання, за Лейбніцем, поділяється на темне і ясне ;   в свою чергу ясне поділяється на невиразне (непевне) і на чітке, чітке – на неадекватне і адекватне, адекватне – на символічне і інтуїтивне. Лейбніц стверджував тотожність основ мислення і основ буття.

Лейбніц мав безсумнівний вплив на німецьку класичну філософію. Однак за межами Німеччини вплив був незначним : у Англії був Локк, у Франції – Декарт, якого змінив Вольтер – прибічник англійського емпіризму. За висловом Рассела, велич Лейбніца помітніша тепер, аніж будь-коли раніше [000; с. 683-699 ] .

 

Гроцій Гуго де Грот (1583-1645), голландський юрист і громадський діяч, автор праці “Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права”. Гроцій першим зробив серйозну спробу з ’ ясувати сутність і призначення права й держави, першим провів чітку межу між природнім правом і правом, встановленим волею людей, першим показав, що право надане договором, є єдиною альтернативою традиційному божественному повелінню, першим чітко відрізняв категорії “право” і “закон”.

На думку мислителя, право – це сума соціальних норм, що встановлюються волею людей для підтримання порядку серед людей. Воно виникло як доповнення до природного права. Природнє ж право не підлягає ніякій волі , навіть божественній. Хоча Бог – Творець природи, частиною якої є людина, він у подальшому не має впливу на порядоук природи. Право, що встановили своєю волею люди, регулює суспільні відносини усередині держави та міжнародні відносини. “Закон”, згідно з Гроцієм, відрізняється від права тим, що він є засобом, за допомогою якого здійснюється право, і як такий він є силою, що примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

 

Гоббс Томас (1588-1679), англійський філософ, якого за сьогоднішніми оцінками важко віднести до якогось напрямку. Скоріше всього він був емпіриком, але на відміну від інших, віддавав належне математиці. Був знайомий з Беконом, Галілеєм, Декартом. Його науковий світогляд формувався під значним впливом Галілея. Вів полеміку з Декартом з приводу його “Метафізичних роздумів”. Був сучасником Гроція, скоріше всього, був добре ознайомлений з його працею “Про право...”. За політичними переконаннями рояліст. З 1646 по 1648 рік навчав математиці майбутнього короля Карла ІІ. Знаменитий своєю теорією держави, яку виклав у книзі “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” (1651). Під час правління Кромвеля підкорявся йому і утримувався від будь-якої політичної діяльності. Як він писав у “Левіафані”, мав право зрадити свого суверена Карла ІІ, оскільки той знаходився у засланні і не мав сили захищати свого підданого. Після чуми і великої пожежі, коли забобонні страхи народу зросли, його причислили до атеїстів і заборонили будь-що друкувати в Англії. За життя його слава була значно ширшою за кордоном, аніж в Англії. На дев ’ ятому десятку свого життя заповнював свій досуг переводами Гомера та написанням біографії у формі віршів латинською мовою.

У першій частині книги “Левіафан” (таким словом позначено державу) Гоббс з матеріалістичних позицій описав що є людина, її відчуття, уявлення, розум, пристрасті, воля. З позицій сучасної пси-хології його розуміння психіки людини є цікавим для розуміння в якості підгрунтя його політичних поглядів. Розум є за своєю природою обчисленням і має розпочинатись з визначень ; розум не є вродженим, а розвивається прижиттєво. Бажання – це початок і мала кількість руху у певному напрямку, воля – це остаточне бажання з великою кількістю руху. Огида – це відвертання, рух у напрямку від чогось. Любов – це те ж, що і бажання, а ненависть – те ж, що і відвертання. Якщо ж воля – це детермінований рух у певному напрямку, то про свободу волі мови не повинно бути.

Держава, за Гоббсом, це витвір мистецтва і фактично є штучною людиною, організмом. Верховна влада – це штучна душа. Будучи прибічником монархії, Гоббс першим проголосив як основоположний принцип тезу “усі люди рівні від природи”, попереджуючи про те, що за своєю природою людина перебуває під страхом смерті у полоні інстинкту самозбереження – прагне зберегти свою власну природу і мати панування над іншими. Із цього тваринного інстинкту у людському суспільстві виникає “війна усіх проти усіх”, що робить життя “безпросвітним, звіриним і коротким”. У природному стані людей нема справедливості, є тільки війна, а “сила і підступність на війні є двома кардинальними чеснотами”. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують інші умови виходу із природної ситуації, аніж “війна усіх проти усіх”, а саме – суспільний договір про дотримання природніх та громадянських законів. Гоббс називає до двадцяти природних законів: прагнення до миру; обов’язковість виконання укладених угод; відмова кожного від частки своїх прав тією мірою, якою цього вимагають спільні інтереси самозахисту і т. п. Суспільний договір повинен віддати всю владу суверену (зібранню осіб, або, за переконанням Гоббса, краще, одній людині-монарху). Це договір між громадянами, а не між громадянами та владою, як це пізніше пропонувалось Локком і Руссо. Коли ж владу обрано, громадяни втрачають усі права, за вийнятком тих, які влада вважатиме за необхідне їм надати. Участь народу, згідно з доктриною Гоббса, повністю вичерпується першим обранням суверена. Потім він сам вирішує питання престолонаслідування.

За переконанням Гоббса, влада суверена в державі має бути абсолютною. Саме тому суверен Гоббса не є учасником договору, тобто тією стороною, яка домовляється. Він одноосібно володіє правом оголошення війни і укладання миру, здійснення правосуддя, цензури над всяким вираженням громадської думки, правом творити державні закони. Природній закон не передбачає право приватної власності, тому уся власність і закони власності мають бути підпорядковані суверену. Примітно, що у всьому “Левіафані” ніде не розглядається можливість впливу періодичних виборів для приборкання прагнень суверена жертвувати громадськими інтересами заради своїх власних. Гоббс ідеалізує ситуацію : “суверен має право на все лише за умови , що, сам будучи підданим Бога, він зобов ’ язаний через це дотримуватися природніх законів“. Гоббс сподівається, що на відміну від підданих суверен безумовно буде дотримуватись природніх законів. Щодо громадянських прав, то суверену не обов ’ язково їм підкорятись. Можливо, Гоббс ставив за мету лише дати практичні рекомендації уже діючим монархам, адже перше обрання монарха десь губиться у невизначеному часі. Друга, основна частина книги закінчується висловлюванням надії, що який-небудь суверен прочитає його книгу і зробить себе зразковим абсолютним монархом. Гоббс запевняє, що книга легко читається і дуже цікава. Щодо Церкви у державі, то вона має підкорятись суверену, монарх має бути главою Церкви – крок уперед порівняно з політичними уявленнями середньовіччя.

Цікавим є перелік внутрішніх причин, які на думку Гоббса приводять до розпаду держави. Це – 1) надання суверену малої влади ; 2) дозвіл підданим мати власну думку ; 3) теорія про те, що все, що суперечить сумлінню є гріхом ; 4) віра у натхнення ; 5) доктрина про те, що суверен має підкорятись громадянським законам ; 6) визнання абсолютного права приватної власності ; 7) розподіл верховної влади ; 8) наслідування греків і римлян ; 9) відокремлення світської влади від духовної ; 10) відмова суверену у праві на оподаткування ; 11) популярність авторитетних підданих та свобода сперечатись з сувереном.

Б. Рассел висловлює таку думку про “Левіафан” Гоббса. У книзі хороше і погане нерозривно пов ’ язане між собою [ Рас ; с. 654 ] . За вийнятком Макіавеллі, який значно більш обмежений, Гоббс є першим дійсно сучасним письменником з політичної теорії. Там, де він не правий, він не правий із-за надто великого спрощення, а не тому, що основа його думок нереалістична і фантастична. В силу цієї причин він все ще достойний спростування. [ Гоббс Т. Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської. – М., 1936 ], [ Рассел ; с. 644-657 ], [ Шульженко ; с. 71-72 ], [ История философии ; с.145-150 ], [] .

 

Локк Джон (1632-1704), англійський філософ, засновник емпіризму, його політичні теорії були в тій чи іншій мірі відображені в британській, американській, французькій та інших конституціях. Теорія пізнання Локка викладена у головній його праці “Дослід про людський розум”, а політична філософія – у двох “Трактатах про уряд”. Характерною особливістю Локка як і всього емпіричного та ліберального напряму, який він породив, – це відсутність догматизму.

Теорія пізнання Локка заслуговує уваги як значний крок уперед на шляху перетворюючої діяльності людства. Локк, як щиро віруючий в християнство, визнає прозріння джерелом пізнання, але ставить його під контроль розуму . Локк відповідально ставиться до істин і радить “не підтримувати ніякого висловлювання з більшою впевненістю, ніж дозволяють докази, на яких воно побудоване”, тобто завжди зберігати деяку долю сумнівів.

Розум у розумінні Локка має дві частини: перша – це визначення властивостей конкретних речей і їх відношень з іншими; друга – дослідження стверджувань, які грунтуються на нашому досвіді та досвіді інших людей. Сіамський король, зазначає Локк, перестав вірити всьому, що говорили йому європейці, коли вони сказали щось про лід. Більшість людей, якщо не усі, дотримуються різних думок про одне і те ж, не маючи достовірних і цілком певних доказів їх істинності. І як би часто не помилявся розум, він не може керуватись нічим, крім своїх міркувань і не повинен сліпо підкорятись волі і диктату інших людей. При різниці думок усім людям слід би зберігати мир, виконувати загальний обов’язок людяності і доброзичливості, бути милосердними, поблажливими, як би сказав наш сучасник, толерантними. “Бо де та людина, яка володіє безсумнівною очевидністю істини всього того, що вона засуджує? Хто може сказати, що він досконально вивчив усі свої і чужі думки?” [ Локк Дж. Соч. М., 1985. Т. 2, с. 139-140 ] .

Всюди, де Локк висловлює нові ідеї, а не просто повторює чужі, традиційні, його думка залишається у межах конкретних спеціальних питань, а не звертається до широких абстракцій. Він першим серед філософів не використовує панівну в той час концепцію субстанції і, можливо першим в історії філософії, широко використовує індуктивний метод умовиводів. Відомі йому дедуктивні умоглядні конструкції Лейбніця в час написання книги він називає в листі до свого друга дрібницями, дурницями.

Локк, всупереч Платону, схоластам і Декарту, стверджує, що не існує вроджених ідей або принципів. На запитання звідки ум набуває той широкий запас всіляких знаків і ідей, який діяльне і необмежене людське уявлення малює нам з майже нескінченною різноманітністю, звідки отримує людина весь матеріал розмірковувань і знання? - Локк відповідає чітко: “На це я відповідаю одним словом: із досвіду. На досвіді грунтуєтся усе наше знання, від нього в кінц кінців воно походить“ [ Локк Дж. Соч. М., 1985. Т. 1, с. 154 ] . Сприйняття, стверджує Локк, є “першим кроком до пізнання, шлях для всього до нього матеріалу”. У ті часи вважалось, що розум знає про речі апріорно , і теорія Локка про повну залежність знань від сприйняття була сміливим нововведенням .

В главі “Про загальні терміни” Локк з номіналістичної позиції пояснює, як виникають загальні метафізичні ідеї, універсалії. Усі речі, які існують, вважає Локк, є одиничними. Загальні ідеї, наприклад “людина”, ми утворємо іменами; самі по собі у якості ідей в нашому умі вони також одиничн, як і все, що існує.

В главі “Про імена субстанцій” Локк робить спробу спростувати схоластичну доктрину сутності . Речі, за Локком, мають сутність, але вона нам у всій її повноті невідома, і це зовсім не те, що мають на увазі схоласти. Сутність, яка нам доступна і якою ми користуємось виражена у словах. Окремі види є не фактом природи, а фактом мови ; вони являють собою “окремий комплекс ідей, з окремими іменами, наданими їм”, “межі видів, завдяки яким люди розрізняють їх, створені людьми”. В іншому місці він переконує, що усі прості ідеї мають відповідати речам, позаяк ум, згдно з вищесказанним сам ніяк не може утворювати будь-які ідеї: усі вони є “продуктом речей, діючих на ум”. Що ж до складних ідей субстанцій , то усі наші складні ідеї їх мають бути такими і тільки такими, як утвореними із таких простих ідей, які були розкриті як існуючі у природі” [Локк Дж. Соч. М., 1985. Т. 2, Кн. 4, гл. ІІІ].

Локк свідомо зіткнувся із проблемою, яка і до цього часу не знайшла задовільного вирішення, мова йде про те, як ми пізнаємо речі, відмінні від нас самих, і які дії нашого власного ума . Цю проблему він розуміє так. Наше пізнання нашого власного існування інтуїтивне , наше пізнання існування Бога демонстративне , і наше пізнання речей, даних органам почуттів, є чуттєвим . В іншому місці книги Локк повторює, що ми не можемо отримувати знання інакше, як 1) через інтуїцію, 2) через міркування, досліджуючи відповідність чи невідповідність двох ідей, 3) через відчуття, яке сприймає існування окремих речей [Локк Дж. Соч. М., 1985. Т. 2, Кн. 4, гл. ІІІ, розд. 2 ] . Основний принцип Локка “Нема ідей без попереднього чуттєвого враження” вселяє довіру, поки ми не думаємо глибоко про причини. Тезу, що відчуття відображають причини, які криються у речах, важко вивести із досвіду, як і тезу “пізнання є сприйняття відповідності чи невідповідності двох ідей”. Локк залишив доказувати ці тези своїм послідовникам. Зокрема, ця проблема не давала спокою Давиду Юму, а потім “пробудила” Канта.

З цього приводу у XX столітті Б. Рассел розмірковував так :

“ Нікому ще не вдалося створити філософію, яка б одночасно заслуговувала довіри і була б непротиречивою. Локк прагнув до довіри і досяг цього ціною послідовності. Більшість великих філософів чинили навпаки (у іншому місці як приклад протиречивості Рассел згадує Декарта. – А.П. ). Філософія, яка не є протиречивою, не може бути повністю істинною, однак філософія, яка непротиречива, дуже легко може показати себе повністю хибною. Найбільш плідні філософські системи містили в собі дуже яскраві протиріччя, але саме з цієї причини вони були частково істинними. Нема причини вважати, що непротиречива система містить більше істинності, ніж та, яка, подібно локківській, очевидно, є більш чи менш неправильною” [ Рассел ; с. 719 ] .

Етичну систему Локка, його розуміння рушійних сил і смислу життя людини, репрезентують такі положення :

“ Речі бувають добром і злом виключно з точки зору задоволення і страждань. Добром ми називаємо те, що може спричинити або збільшити задоволення, зменшити страждання”.

“ Що рухає бажанням. Я відповім – щастя, і тільки воно”.

“ Щастя у своєму повному обсязі є найвищою насолодою, до якої ми здібні”.

“ Необхідність дбати про щастя є підставою будь-якої свободи”.

“ Надання переваги пороку перед доброчинністю є очевидним хибним судженням”.

“ Управління своїми пристрастями є істинним розвитком свободи” [ Локк Дж. Соч. М., 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX ].

Згідно з Локком, егоїстичні та суспільні інтереси мають співпадати; віра в гармонію між приватними та суспільними інтересами є проявом розсудливості і єдиною доброчесністю , яку слід проповідувати. Така доброчесність стала характерною рисою лібералізму. Ця доброчесність у Локка традиційно покоїлась на теологічній основі: Бог спустив на землю певні моральні правила і шляхом навіювання своєю благістю і мудрістю довів їх до людини; ті, хто дотримуються їх, підуть на Небо, а котрі осміляться їх порушити – ризикують опинитись в аду. Цікаво, що Ієремія Бентам (1748-1832), послідовник Локка і засновик утилітаризму, першим на місце Бога поставив законодавця-людину: встановлення гармонії між приватними і суспільними інтересами стало справою законів і соціальних органів, які мають спрямовуватись так, щоб кожна людина в прагненні до свого щастя була б змушена сприяти спільному щастю.

Локк неодноразово стверджує, що мораль підлягає такому ж формальному доведенню, як і геометрія Евкліда. Як приклади, він розглядає стерджування “Де нема власності, там нема і несправедливості”, “Ніяка держава не забезпечує повної свободи”.

Політична філософія Локка . Два своїх “Трактати про уряд” Локк написав як реакцію на революцію 1688 року. Перший був критикою теорії успадкованої влади як божественного права королів, відповіддю на книгу Роберта Філмера “Патріархат, або Природна влада королів”. Ситуація тоді виглядала так. Король Англії Карл І ігнорував парламент і претендував на повноваження більші за ті, що визнавались за королями в попередні часи. Тогочасні теологи були схильні вірити у необхідність обмежень королівської влади. Фактично і протестантські, і католицькі богослови підтримували право підданих чинити опір государям-тиранам, вважалось, що правителі можуть бути повалені, скинуті народом за погане управління. “Підступні схоласти, говорив Філмер, – прагнучи підпорядкувати королів владі папи, вважали найбільш безпечним способом поставити народ вище короля, так щоб папська влада могла зайняти місце королівської”. Філмер належав до найбільш крайнього крила прибічників божественного права королів ; за відданість Карл І підніс його в рицарське звання.

Філмер виводить владу короля із влади батька над дітьми; спочатку Бог дарував королівську владу Адаму і від нього вона перейшла до нащадків і в кінці кінців до різних монархів того часу, коли Філмер опікувався цією проблемою. Такої теорії дотримувались стародавні єгиптяни та мексіканці і перуанці до іспанського завоювання. Сьогодні лише Японія дотримується теорії, схожої з теорією Філмера. Спроба Філмера вивести необмежені права короля із легенди про Адама і Єву не увінчалась успіхом у тогочасній Європі. Він сам мав нещастя дожити до 1653 року і, вірогідно, сильно переживав страту Карла І і перемогу Кромвеля.

Локку було неважко відкинути аргументи Філмера; він доводить, що влада матері має бути рівною владі батька; він енергійно протестує проти того положення, що нинішні королі є спадкоємцями Адама, і наводить інші аргументи. Відповідно у своєму другому трактаті він шукає для політичної влади бульш міцну основу.

Свій другий “Трактат про уряд” Локк розпочинає з допущення того, що він називає “природним станом”, який передує усім людським урядам. У цьому Локк повторює середньовічні схоластичні доктрини та Гоббса. Так, Фома Аквінський говорив : “Кожен закон, створений людьми, містить властивості закону у тій мірі, в якій він походить із закону природи. Але якщо він у якому-небудь відношенні протирічить природньому закону, то відразу ж перестає бути законом ; він стає всього лише спотворенням закону” [ цит. по : Рассел ; с. 731 ] . Але природний стан Локка відрізняється від природного стану Гоббса (“війна усіх проти усіх”) : “Люди, що живуть разом у відповідності з розумом, без звичайної зверхності одних над іншими і з правом судити одне одного, і являють собою, власне, природній стан” [ цит. по : Рассел ; с. 733 ] .

Закон природи, згідно з Локком, це прояв природної розумності світоустрою, спрямований на збереження людства як цілого. Однак природній стан не є станом стійкої рівноваги і флуктуації неминучі – з ’ являються люди, які не хочуть жити у відповідності з природнім законом. Природний стан має мати відповідний механізм збереження, повернення до стану рівноваги. Таким механізмом є природне право кожного захищати себе і свою власність. “Зуб за зуб, кров за кров” – це частина природного закону як і право убити крадія.

Саме велике заперечення природному закону, його найбільший недолік, – це те, що кожна людина покладається тільки на саму себе і її сил у більшості випадків не вистачає, адже зловмисники можуть бути сильнішими чи об ’ єднаними. Вихід один – вийти із природного стану шляхом об ’ єднання договором. Так виникає держава.

За природним правом самозбереження, говорить Локк, кожна людина має право, захищаючи себе чи своє майно, навіть убити нападника. Політичне суспільство виникає там, де і тільки там, де люди відмовляються від цього права на користь закону суспільства. Громадянське суспільство підкоряється владі простої більшості, якщо не досягнуто згоди про те, що необхідна інша більшість, яка перевищує просту більшість (2/3 чи 3/4 усіх голосів, наприклад, при зміні положень Конституції). Але тут ще залишаються проблемні питання. Припускається, що влада, зумовлена договором, ніколи не протирічить спільному благу. Але ж існує багато питань, які необхідно вирішувати швидше, аніж при умові визначення попередньої думки виборців. Регулювання таких випадків передбачається наданням суспільству чи його представникам певної частини влади, наприклад такої як, притягнення до суду з наступним покаранням посадових осіб за дії, визнані антинародними.

Локк був людиною свого часу: згідно з його доктриною жінки та бідняки не мали права громадянства; а уклінність Локка перед приватною власністю була такою, що заборонялось навіть штрафувати (відбирати) гроші у порушників дисципліни

Захист приватної власності Локк вважав головною і найважливішою метою при об ’ єднанні у державу, причиною встановлення громадянської влади : “Верховна влада ні у кого не може відняти жодної частки його майна без його згоди” [ цит. : Рас ; с. 741 ] . Ніхто не має права посягати на чужу власність, окрім влади уряду щодо оподаткування за мовчазливої згоди громадянина. Хоча останнє не є ідеальним рішенням. Припустимо, наприклад, що ви – пацифіст і не схвалюєте війну. Але де б ви не жили, уряд буде брати частину ваших доходів на воєнні цілі. “Більшість людей не володіє дійсною свободою вибору відносно держави, до якої вони хочуть належати, і дуже мало в теперішній час свободи, щоб не належати ні до якої держави” [ Рассел ; с.742 ] .

Згідно з Локком, кожна людина має або принаймні повинна мати приватну власність на продукти своєї праці. Трудову теорію вартості - вчення про те, що вартість продукта залежить від кількості витраченої на нього праці, яку одні приписують Марксу, інші - Рікардо, можна знайти у Локка: вона була підказана йому попередниками, починаючи від Ф. Аквінського. Дев’ять десятих вартості, стверджує Локк, визначається кількістю праці. Цікаво, що про іншу десяту частину він нічого не говорить.

Трудову теорію вартості важко використати на практиці, позаяк у складних видах продукції неможливо врахувати частку тої чи іншої праці. Її зазвичай захищали із ворожості до якого-небудь класу, показуючи його хижацький характер. Схоласти дотримувались цієї теорії у своїй ворожості до лихварів, які стягували “незаконний” відсоток. Рікардо сапрямовував її проти поміщиків, Маркс – проти капіталістів. А у Локка вона повисла без ворожості до будь-якого класу. Складність обрахування частки тої чи іншої праці у суспільно корисному продукті була використана тими, хто бажав знищити експлуатацію праці, для обгрунтування відмови від принципу права на продукт своєї власної праці на користь соціалістичних методів організації праці і розподілу.

Теорія про розподіл законодавчих, виконавчих і судових функцій уряду виникла в Англії у ході боротьби зі Стюартами і потім була чітко сформульована Локком з метою попередження зловживань владою та уникнення ситуацій, коли суверен є одночасно і суддею і позивачем. Очевидно така точка зору підказана тим, що сталося за правління Карла І : з 1628 по 1640 рік він намагався управляти без парламенту. Спроба зібрати корабельний податок без згоди парламенту була оголошена його ворогами “несправедливою і незаконною”, а він вважав її справедливою і законною. Практично завжди подібні питання, якщо вони вважались достатньо важливими, вирішувались силою, якщо не існувало спеціального юридичного органу, уповноваженого вирішувати чи є сила “несправедливою і незаконною”. В часи Локка судової гілки влади фактично не існувало, оскільки до революції король міг у будь-який момент звільнити суддів з посади. У суперечці між законодавчою і виконавчою владою, говорить Локк, якщо нема суддів на землі, а небеса не висловлюють ясної думки, правильне рішення може бути досягнуте тільки в боротьбі, оскільки прийнято вважати, що небеса дають перемогу правому. Після революції суддів зробили незамінюваними, окрім того випадку, коли того вимагають обидві палати парламенту, і з цього часу судебні органи стали третьою незалежною гілкою влади поряд з законодавчою і виконавчою. Першою країною, де принцип Локка про розподіл влади знайшов своє повне застосування, стали Сполучені Штати Америки, де президент і конгресс повністю незалежні один від одного, а Верховний Суд незалежний від них обох.

Політична філософія Локка адекватно відображала тогочасну дійсність – час розгортання промислової революції і в цілому була практичною. Потім з’являться нові проблеми, виникнуть транснаціональні кампанії та інші форми власності, конфлікти між окремими індивідуумами зміняться на конфлікти між організаціями. У міждержавних відносинах почнеться перехід від природного стану “війни всіх проти всіх” до міжнародних багатосторонніх договорів.

 

Вважається, що Декарт і Локк накреслили два напрями європейської філософії. Один напрям бере свій початок від Декарта і проходить через Спінозу, Лейбніця, Руссо до Канта і далі до Гегеля. Другий - від Локка, проходить через Берклі, Юма, Вольтера до Мілля і, навіть, еклетичного Маркса.

Перш за все існує різниця в методі . У Локка і Юма порівняно скромний висновок добувається із широкої множини фактів індуктивно. У Лейбніца громіздка будівля дедукції тримається на логічному принципі, як перевернута піраміда на своїй вершині ; якщо принцип абсолютно правильний, висновки отримані логічно бездоганно, то все виглядає добре, однак будівля не стійка, і легесенький вітерець з будь-якого боку перетворює її в руїни. У Локка чи Юма, навпаки, основою піраміди буде твердий грунт спостережувних фактів, а вершина піраміди знаходиться не внизу, а наверху, значить рівновага тут стійка.

Різниця в метафізиці полягала в тому, що Декарт і Спіноза, як і Ансельм Кентерберійський, допускали онтологічний доказ буття Бога, використовуючи структуру судження із суб’єкта і предиката. Берклі висунув зовсім інші докази, а Юм завершив нову філософію, вважаючи, що нічого не можна розкрити одними лише міркуваннями.

Різниця в етиці спостерігається по тому, що вважалось благом. Для Локка і емпіриків XVIII та XIX століть благо – це приємність, вдоволеність, задоволеність, удоволення, задоволення, вдоволення, утіха, щастя. Їх противники, навпаки, презирливо ставились до вдоволення як до чогось низького і схилялись до іншої системи етики, яка уявлялась їм більш піднесеною. У Спінози благом є містичне єднання з Богом, нічого нового порівняно з теологією. Для Канта благо – це те, що приписує моральний закон, його етика неутилітарна, апріорна, шляхетна ; романтики віддають перевагу героїзму. Історія свідчить, що різновид етики, яку називають “благородною”, був менше пов ’ язаним зі спробами покращити світ.

Різниця у політиці теж суттєва. Системи політичного мислення емпіриків надавали перевагу поступовості як результату окремих досліджень різноманітних питань, а не уклінність, плазування перед авторитетами. Вони виступали проти великих цільових програм, надавали перевагу розгляду кожного питання окремо. В політиці, як і в філософії, вони спирались на практичний досвід і експеримент. З іншого боку, їх противники, які думали, що можуть зрозуміти будь-яку проблему усю повністю, поспішно ставили велику кінцеву мету і діяли як революціонери, часто, без сумнівів, застосовуючи насилля [ Рассел , с. 751-758].

 

Берклі Джордж (1685-1753), англ. філософ, у молодому віці до 28 років, чи то всерйоз чи жартома першим у Новий час заперечив існування матерії, чим дуже розізлив і налякав матеріалістів. Його аргументи у “Трьох розмовах між Гіласом і Філонусом” сьогодні сприймаються з більшою доброзичливістю, мовляв, і така може бути думка з певної точки зору.

Берклі доводить, що ми сприймаємо почуттями не речі, а якості, і що якості відносні до сприймаючого суб ’ єкта (мова йде про вже відому на той час інтенцію). Візьмемо до уваги, що у ті часи загальноприйнятим був погляд про те, все має бути або матеріальним, або психічним , і ніщо не буває одночасно і тим, і іншим. Берклі устами Філонуса зазначає, що завдяки зору ми сприймаємо тільки світло, колір і фігуру, завдяки слуху – тільки звуки і т. д. Один і той же предмет може бути малим чи великим, легким чи важким, холодним чи теплим. Так Філонус наводить аргумент про теплу воду. Якщо у вас у вас одна рука попередньо була у гарячій воді, а друга – у холодній, то опустивши потім обидві у теплу воду, ви відчуєте, що одна рука дає відчуття холоду, а інша – тепла ; але ж вода не може бути одночасно холодною і теплою.

Далі Філонус аналізує вкусові відчуття. Він нагадує, що солодке на вкус сприймається як задоволення, а гірке – як страждання і що те і інше – явища психічні. Подібні ж аргументи він приводить і до запахів, вони теж або приємні, або ні. Отже, об’єкт і відчуття – це різне.

Гілас заперечує, що об’єкт і відчуття – це різне. На це Філонус відповідає : “Все, що безпосередньо сприймається, уявлення – а чи може уявлення існувати поза розумом?”.

Берклі розділяє погляд, згідно якого ми маємо розрізняти акт сприйняття від сприйнятого об’єкта і що перший є психічним, а другий ні. Але він стверджує таку сумнівну логіку: “Щоб який-небудь безпосередній об’єкт існував в немислячій субстанції чи поза усіх розумів – це містить в собі очевидне протиріччя”. Іншими словами, річ не існує не будучи об’єктом відчуттів. Можна так уважати, але чи слід на цьому наголошувати.

У міркуваннях Берклі є раціональне зерно, ми дійсно маємо справу зі світом “інтенціональних” речей – світ, який ми сприймаємо, дуже різнится від світу, наприклад, дельфінів, що користуються ультразвуком; ще більше він відрізнявся б від світу істот, які б мали не п’ять людських органів відчуттів, а, приміром, сім чи десять та ще й з іншим діапазоном вхідних сигналів. Важко уявити, яким би сприймався світ, коли б наше око сприймало увесь діапазон електромагнітних хвиль замість справді мізерного діапазону так званих світлових хвиль. Так можна допустити безліч відображень реального світу. А коли так, то питання про реальний світ поза відображальною системою нашої психіки не має смислу, для нас той інший світ “поза нашим розумом” не існує. Для нас не існує, тут Берклі правий. Все інше – спекуляції. Виводити із інтенціональності світу відсутність в ньому матерії – то вельми дотепний жарт, гімнастика ума, еквілібристика. Цю еквілібристику із емпіричних та логічних аргументів можна аналізувати і відкидати. У тому, що дехто кинувся на Берклі, як на червону ганчірку, нема нічого дивного. Природня агресивність людини часто бажала мати перед собою ворога.

Щодо логічної еквілібристики. Чи є різниця між такими двома стверджуваннями, як “бути реальним означає бути сприйнятим” і “бути сприйнятим означає бути реальним”? Вірне друге, але Берклі розгорнув свою аргументацію на основі першого стверджування.

Берклі першим так гостро поставив питання про інтенціональну обмеженість світу нашого сприйняття (поняття інтенції вже було відомим на той час і обговорювалось ще схоластами). Усвідомлення цієї обмеженості поставило на порядок денний ряд питань теорії пізнання, зокрема про причинність, природу істини та вірифікацію наших знань – предмет пошуків сучасного неопозитивізму.

 

Юм Давид (1711-1776), англ. філософ, продовжив розвиток емпіричної філософії Локка і Берклі. Його основна філософська праця – “Трактат про людську природу”, спростовувати яку стало нескінченним традиційним заняттям метафізиків. Канта, за його висловом, ця робота пробудила від “догматичного сну”. Цікаво, що Рассел проаналізувавши усі спростування вчення Юма, не знайшов у них нічого переконливого; разом з тим, він відмічає скептицизм вчення Юма таким, що перевершує все досі йому відоме [Рас; с. 772].

Юм розпочинає свій трактат з розгляду відмінностей між “враженнями” і “ідеями”, які він визначає відповідно як сильні та слабкі сприйняття. Зазначимо, що тут є певні складнощі у перекладі термінів Юма на сучасну українську мову. Висловлюючись у термінах сучасної психології (яка не користується терміном “враження” як основним), з врахуванням їх ураїнського контексту (де одне “уявлення” відповідає двом російським – “представлению” і “воображению”), можна говорити про власне сприйняття та уявлення. “Під ідеями я розумію слабкі образи цих вражень, які мають місце при мисленні та міркуваннях”; “Усі наші прості ідеї при першій своїй появі походять від простих вражень, які їм відповідають і точно ними відтворюються”. З іншого боку, складним ідеям нема необхідності мати схожість із враженнями, вони можуть бути комбінацією простих вражень, відтворених пам’яттю. Так, складові частини складної ідеї “крилатий кінь” усі походять із простих сприймань. Торкаючись абстрактних ідей, Юм погоджується з Берклі у тому, що “усі загальні ідеї не що інше, як одиничні, з’єднані з деяким іменем, яке надає їм більш широкого значення і примушує їх при необхідності викликати в пам’яті інші індивідуальні ідеї, схожі з ними”; “Абстрактні ідеї самі по собі одиничні, хоча вони можуть стати і загальними при їх уявленні”[цит. за: Рассел; c . 774].

Коли Юм говорить, що ідеї походять від вражень, він правий; коли ж він наполягає, що ідеї точно відтворюють враження (сприйняття), то він суперечить сучасній психології. В цілому ідеї мають певну невизначеність. Якщо Берклі вигнав поняття субстанції із фізики, то Юм пішов далі, вигнавши його із психології (котра була складовою філософії). Він стверджує, що не існує сприйняття самого себе: “Що торкається мене, то, коли я самим інтимним чином вникаю в те, що називаю своїм Я , завжди наштовхуюсь на ту чи іншу одиничну перцепцію – тепла чи холоду, світла чи тіні, любові чи ненвисті, страждання чи задоволення. Я ніколи не можу спіймати своє Я окремо від перцепції і ніяк не можу помітити нічого, крім якої-небудь перцепції” [ цит. за : Рассел ; с. 775 ] . Останню фразу ми схильні сприйняти частково: ми ніколи не можемо спіймати своє Я окремо від перцепції, але, окрім неї помічаємо і щось інше – накопичені знання про собі подібних, які коррелюють із нашою поточною перцепцією. Якщо вважати, що ці знання накопичувались шляхом перцепції і є запам ’ ятованим результатом перцепції, то можна погодитись із Юмом. Але ж чи є сприйняття абстрактних понять через зір чи слух простою перцепцією чи їх комбінацією?

Як би то не було, погодьмось, що Юм услід за Берклі цілком справедливо підвищив статус сприйняття , що було на той час новим і сміливим кроком : наше Я входить у систему наших знань через сприйняття. Це вело до перегляду поняття душі і застосування відносно неї категорії субстанції. Юм був першим , хто поклав початок перегляду категорій суб ’ єкта і об ’ єкта як основних в теорії пізнання.

Юм не вважає усі наші знання цілком достовірними. Юм стверджує, що знання ми отримуємо, встановлюючи такі відношення, як 1) схожість, 2) протиріччя, 3) кількісні співвідношення, 4) степені якості. Наше знання відношень тотожності (5), часу і простору (6) та причинності (7) є лише вірогідним. Одна лише причинність дає нам можливість вивести одне знання про яку-небудь річ чи ідею із іншого знання: “Тільки одна причинність породжує такий зв’язок, завдяки якому ми із існування чи дії якого-небудь об’єкта здобуваємо впевненість, що за ним слідувало чи йому передувало інше існування, інша дія” [цит. за: Рассел; с. 777]. Юм вперше визначає причинність так, як ми звикли її вважати й досі. До нього (у схоластів і Декарта) причинність уподібнювалась відношенню підстави (засновку) і наслідку у логіці. Згідно з Юмом, ми можемо пізнати причину і дію тільки із досвіду, а не із розмірковувань чи роздумів. (Якби висновок встановлювався виключно розумом, то це потребувало б допущення про єдність природи, яке також мало бути підтверджено досвідом. Так питання в часи Юма ще не стояло). Юм дотримується позиції, що коли ми говоримо “А є причиною В”, ми маємо на увазі, що А і В фактично з ’ єднані і “ завжди були з ’ єднані разом”. Оскільки “Ми не можемо відкрити основу цього з’єднання”, то Юм підкріплює свою теорію визначенням “віри” у такий спосіб: “Між об’єктами нема доступного нашому спостереженню зв’язку, і тільки за допомогою діючої на уяву звички, а не іншого якогось принципу можемо ми вивести із існування одного об’єкта висновок про існування іншого”. Юм багаторазово наголошує на тому, причинна “необхідність є таке, що існує у розумі, а не в об’єктах” і що часто повторювані співпадіння А і В не дають ніяких підстав очікувати, що вони будуть співпадати і в майбутньому [цит. за: Рассел; с. 779].

Фактично причинність Юма не є незалежним поняттям, вона є часто повторюваною послідовністю явищ . Реєстрація послідовності явищ є тим переліком, який ми пов’язуємо з індукцією. Відмова визнавати часто повторювану послідовність явищ є фактичною відмовою визнавати індукцію дієвою формою доказу. Емпіристи бачили вихід у вірі в те, що при достатньо великій кількості співпадань вірогідність співпадання у наступному прикладі буде більшою 1 / 2, і цим задовольнялись. Як до цього відноситись? Чи не повторює таке розуміння причинності фактично попередню позицію схоластів і Декарта з їх опорою на логіку дедукції?

Б. Рассел погоджується з Юмом : “Наскільки це відноситься до фізичних наук, Юм цілком правий : таке судження, як “А є причиною В”, ніколи не можна прийняти, і нашу схильність, прийняти його можна пояснити законами звички і асоціації. ...В цілому концепція причини, вірогідно, походить із вольового акту... Ми сприймаємо тільки кінцеві члени цього процесу – вольовий акт і рух, і якщо ми думаємо, що бачимо прямий причинний зв’язок між ними, то помиляємось. ...необачливо думати, наче б то ми сприймаємо причинні відношення, у випадку коли ми думаємо – ми робимо. Тому перевага у спорі про причинність на користь переконання Юма, що в причині нема нічого, окрім постійної послідовності” [ Рассел ; с. 783-784 ] . Разом з тим, зазначає Рассел, докази Юма не є настільки вичерпними, як той вважав.

Цікаво, що Юм розпочав свою роботу у цілковитій упевненості, що науковий метод приведе його до незаперечної істини; однак закінчив він її з переконанням, що вірити нерозумно, позаяк ми нічого не знаємо: “я тільки намагаюсь переконати читача у істині своєї гіпотези: що усі наші висновки відносно причин і дій грунтуються виключно на звичці і що віра є актом скоріше чуттєвої, аніж мислячої частини нашої природи” [ Юм Д. Трактат о человеческой природе // Д. Юм. Сочинения. М., 1965. Т. 1. - С. 293].

На думку Рассела, філософія Юма, істинна вона чи хибна, являє собою крах раціоналізму XVIII століття. Будучи більш точним в аналізі, аніж Локк, і менш схильним погоджуватись з протиречивими положеннями, які інколи заспокійливі, він дійшов злощасного висновку, що ніщо не можна пізнати шляхом досвіду і спостереження.

“ Скептицизм Юма цілком грунтується на його запереченні принципу індукції. …Якщо ж цей принцип не істинний, тоді будь-яка спроба прийти від часткових спостережень до загальних наукових законів помилкова і юмовський скептицизм неминучий для емпірика. ... сам по собі принцип не може бути виведеним із спостережуваних одноманітностей, позаяк кожен такий висновок вимагає виправдання. Тому він має бути незалежним принципом, який не базується на досвіді... Що аргументи Юма доказують – і я думаю, що з цим доказом не можна не погодитись, – це те, що індукція є незалежним логічним принципом, який не можна вивести із досвіду чи з інших логічних принципів, і що без цього принципа наука неможлива. …...якщо цей принцип чи будь-який інший, із якого його можна вивести, істинний, тоді причинні висновки, які Юм відхиляв, дієві не як заключення, які дають достовірність, а як заключення, які дають достатню вірогідність для практичних цілей.

… Німецькі філософи, від Канта до Гегеля, не сприйняли аргументів Юма. ...Фактично ці філософи, принаймні Кант і Гегель, являють собою доюмовський тип раціоналізму, і їх можна спростувати аргументами Юма” [Рассел; с. 788-789].

Досліджуючи людську природу, Девід Юм висловив свої позиції і в питаннях суспільної державно-правової організації. Як і в теорії пізнання, він будував свою теорію виходячи із почуттів. Цікавим є його розрізнення почуттів природних – любов, ненависть, почуття спраги, голоду та інш. і штучних. До штучних він відніс такі почуття, що виникли у людини у період суспільної організації, насамперед, правове почуття . (Цікаво було б виокремити усі штучні почуття людини і встановити їх попарний зв’язок з природніми почуттями, наприклад, повага – страх, натхнення – агресія і т. д. Що додається до природних, коли вони стають штучними?).

 

 

11.3. Від скептицизму Юма

через апріоризм Канта до об’єктивного ідеалізму Гегеля

 

Кант Іммануїл (1724-1804), основоположник німецької класичної філософії, першим поставив питання про достовірність наших знань про об’єктивну дійсність. За визнанням самого Канта, його розбудив від догматичного сна скептицизм Юма щодо можливостей пізнання. До нього ніхто із філософів не досліджував сам розум, його можливості, його межі. Свої головні роботи Кант назвав “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здібності судження” (1789). “Три критики” Канта об’єднані задумом дослідити три здібності душі – здібності пізнання, вольового діяння і естетичного почуття та знайти зв’язок між ними. Так у проблемне питання “Що є людина?” Кант вніс розрізнення : “Що я можу знати?”, “Що я повинен робити?”, “На що я можу сподіватися?”.

Процес пізнання за Кантом проходить три ступеня: 1) чуттєве пізнання, 2) розсудок як здатність оперувати поняттями без достатнього усвідомлення їх природи (розчленування, абстрагування, судження, обчислення, систематизація, класифікація тощо), 3) розум як вища форма теоретичного осягнення дійсності (свідоме оперування поняттями, синтез знань на рівні ідей і теорій, саморефлексія чуттєвого пізнання і розсудкової діяльності). Існує зовнішній предметний світ так званих “речей-в-собі”. Людина сприймає прояви “речей-в-собі” – явища, ноумени. Між “речами-в-собі” і явищами лежить транцензус – непрохідна прірва. Разом з тим, у індивідуальній свідомості людини в процесі еволюцї вироблені “усіма”, ніким окремо (як “колективне несвідоме”, висловлюючись мовою психології XX століття) апріорні форми чуттєвого пізнання і розсудочної мисленевої діяльності. Апріорні форми розсудочного пізнання – категорії. Наукове знання має своїм підгрунтям категорії.

Специфіка філософської позиції Канта полягає у тому, що людина не відкриває закони природи, а придумує їх. Сила розсудку, за Кантом, у його обмеженій досвідом синтетичній спроможності. Сам розсудок не усвідомлює своїх меж, що приводить до необгрунтованого оптимізму, ілюзій. Розум – вищий ступінь пізнання, він вказує напрямки діяльності розсудку, але він не має безпосереднього зв’язку з чуттєвістю, тобто не має твердого грунту досвіду. Кант вважає, що розум має примиритися з обмеженістю своїх можливостей і навіть визнати свою поразку, бо “речі-в-собі” для його пізнання недосяжні.

Основна тема “Критики чистого розуму” поляга в уточненні розрізнення між судженнями “аналітичними” і “синтетичними”, “емпіричними” і “апріорними”. На відміну від своїх попередників, Кант стверджував, що у синтетичних судженнях може бути апріорний фундамент. Якщо так, то скептицизм Юма долається.

Юм доводив, що закон причинності не є аналітичним і що не може бути впевненості у його істинності. Кант погодився, що закон причинності синтетичний, але з апріорним підгрунтям і тому може бути істинним. Залишалося переконати в цьому своїх колег і сучасників. Це завдання було сформульоване у формі питання “Як можливі синтетичні судження a priori ?”. Кант настільки був впевнений у своїй правоті, що порівнював свій внесок у філософію з переворотом Коперніка.

Згідно з Кантом, зовнішя дійсність дає про себе знати людині через її відчуття, потім розсудок упорядковує цю інформацію у просторі і часі, які є суб’єктивними утвореннями. Простір і час людини це її власний простір і час, у Природі чи у інших живих істот він інший. Разом з тим, простір і час не є поняттями розуму людини як його продуктом, а лише поняттями розуму як предметом користування. Простір і час людини “вмонтований” у її апарат сприйняття, отриманий від її еволюційних попередників. (Вже амеба має свій простір і час).

Крім простору і часу, подібними апріорними поняттями, на думку Канта є ще 12 категорій, які він розподіляє на 4 тріади: 1) кількості: єдність, множина, всезагальність; 2) якості: реальність, заперечення, обмеження; 3) відношення: субстанціональність і випадковість, причина і дія, взаємодія; 4) модальності: можливість, необхідність, існування. Вони “вмонтовані” у сприйняття, але нема ніяких підстав вважати їх невід ’ ємною частиною “речей-в-собі”.

Те, що між “речами-в-собі” і чуттєвими продуктами сприймання існує певна прірва, на думку Канта, свідчать “антиномії” – взаємно протирічиві судження на основі понять-продуктів розсудку та розуму. Так, з однаковим успіхом можна стверджувати “Світ має початок у часі і обмежений у просторі” (тезис) і протилежне “Світ не має початку у часі і необмежений у просторі” (антитезис). Друга антиномія стверджує, що кожна складна субстанція складається і не складається із простих частин.

Третя антиномія стверджує : “існує два вида причинності, один відповідає законам природи, другий – свободі” (тезис) ; “існує тільки одна причинність, яка відповідає законам природи” (антитезис). Четверта антиномія стверджує, що існує і не існує абсолютно необхідна істота. Антиномії Канта так вплинули на Гегеля, що його діалектика була цілком побудована на антиноміях.

 

Гегель Георг Вильгельм Фридрих (1770-1831) – видатний представник німецької класичної філософії, створив систему об’єктивного ідеалізму, вперше в історії філософії дав систематичну розробку діалектичного методу пізнання (логіки розуму) на додаток до вже існуючої формальної логіки, його філософія була кульмінаційним пунктом розвитку німецької філософії, який бере початок від Канта. У кінці XIX століття провідні академічні філософи по обидва боки океану були гегельянцями. К. Маркс у молодості був учнем Гегеля.

Основні праці: “Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812-1816), “Енциклопедія філософських наук” (“Логіка”, “Філософія природи”, “Філософія духу”) (1817), “Філософія права” (1821). Посмертні видання: “Лекції з історії філософії” (1833-1830), “Філософія історії” (1837), “Лекції з естетики” (1836-1838).

На думку Б. Рассела, майже все вчення Гегеля цінне тим, що “найкращим чином представляє певний вид філософії, яка у інших менш узгоджена і менш всеохоплююча”. “Філософія Гегеля дуже важка. Він, я мушу сказати, найбільш важкий для розуміння із усіх великих філософів” [Рассел; с. 850].

Категорії (розрізнення), якими оперує Гегель, це все ті ж дух, ідея, об’єктивне і суб’єктивне, одиничне і всезагальне, конечне і нескінченне, особливе і багатоманітне тощо.

У співвідношенні одиничного і цілого, Гегель надає перевагу цілому. Його ціле, на відміну від Парменіда і Спінози, не є простою субстанцією, а є складною системою типу організму. Реальність окремих речей полягає у тому, що вони є сторонами цілого (абсолюту), яке і має бути виявлено у всьому. Простір і час – не реальні. Усе дійсне розумне і все розумне – дійсне. (Що таке “дійсне” за Гегелем?). Атрибут абсолюту – дух, але без протяжності і мислення. Характерними рисами реальності (чим реальність відрізняється від дійсності?) є 1) логічна несамопротиречивість і 2) тріадичний рух (діалектика). Згідно з Гегелем будь-який звичайний предикат, якщо він береться як характеристика реального цілого, виявляє самопротиречивість. Візьмемо судження “Всесвіт як ціле – кулеподібний”. Міркуємо: ніщо не може бути кулястим, якщо воно не має меж, і ніщо не може мати межі, якщо не існує ще щось поза ним. Значить, допущення, що Всесвіт як ціле кулястий, самопротиречиво.

Діалектична логіка для Гегеля те ж саме, що і метафізика; це дещо відмінне від традиційної логіки, яку нині називають формальною. Основою діалектики є тезис, антитезис і синтез. Проілюструємо їх на такому прикладі. Допустимо, що “абсолют є чисте буття”. Це можна заперечити тим, що чисте буття без будь-яких якостей є ніщо, тобто сказати, що “абсолют є ніщо”. Це антитезис. Як їх об ’ єднати? Можна сказати : “абсолют є єдністю буття і небуття”. Це синтез. Для зручності назвемо “єдність буття і небуття” словом “становлення”. Отже маємо “абсолют є становлення”. На цьому ланцюг міркування не закінчується, адже має бути щось таке, що перебуває у процесі становлення. Так ми неминуче розширюємо поняття абсолюту, взявши за вихідне щось кінечне чи обмежене, вважаючи його цілим.

Інший приклад. Нехай “Абсолют є дядя” – теза. “Дядя” є таким відношенням, що допускає “племінника”. Формулюємо антитезу “Абсолют є племінник”. Об’єднуємо їх, тобто здійснюємо синтез: “Абсолют є дядею і племінником”. На цьому ланцюг міркування не закінчується, адже “дядя” є таким відношенням, що передбачає брата чи сестру, які мають також і відношення до племінника. Отже ми приходимо до необхідності включення до абсолюту брата чи сестру з його дружиною чи чоловіком і т. д. Вважається, що таким чином одною лише силою логіки ми можемо прийти від будь-якого предиката абсолюта до кінцевого висновку діалектики, який називається “Абсолютною ідеєю”. Істинне те, що можна включити в такий ланцюг доказу реальності як цілого.

Пізнання як ціле має свій тріадичний рух. Бере початок з чуттєвого сприйняття (теза; потім, пройшовши через скептичну критику почуттів, воно стає суб’єктивним (антитеза); далі досягає стадії самосвідомості, на якій об’єкт і суб’єкт не розрізняються (синтез). Самосвідомість є найвищою формою пізнання.

У досконалому мисленні, згідно з Гегелем, істина і хиба не є різко відділеними протилежностями. Ніщо не є цілком істинним і ніщо не є цілком хибним. Зазначимо, для Гегеля філософська істина це “істина як ціле”, “ніщо часткове не є цілком істинним”. Щодо реальності : те що є реальним в окремому, так це його участь у реальному як цілому.

Абсолютна ідея, якою завершується “Логіка” є щось подібне Богу Арістотеля. Це думка, яка мислить саму себе. Це дух, який відображає себе самого у своїй самосвідомості. Кінцева реальність позачасова, час є ілюзією, породженою нашою неспроможністю бачити ціле.

“ Філософію історії” Гегель виклав з позицій своєї діалектики. Там знайшлося місце і революціям, що у подальшому було використано “великими експериментаторами” як виправдання революційній необхідності, класовій боротьби у мирний час, Гулагам і Колимі тощо. Цікавим є зауваження Б. Рассела щодо цього твору: “Подібно іншим історичним теоріям, він (тезис про революції . – А.П. ) вимагав, для того, щоб бути правдоподібним, деякого викривлення фактів і значного невігластва. Гегель, так само як Маркс і Шпенглер, володів обома цими якостями” [ Рассел ; с. 855 ] .

Історичний процес, згідно з Гегелем, йде від меншої досконалості до більшої. Субстанціональним об’єктом філософії історії є дух і процес його розвитку. Протилежністю духу є матерія. Ціль матерії поза нею, дух має свій центр у собі. У історичному розвитку духу існували три головні фази : східна, греко-римська і німецька. “Історія світу є вчення неконтрольованої природної волі ... даруючої суб’єктивну свободу. Схід знав і дотепер знає, що тільки один свободний; грецькицй і римський світ знав, що деякі свободні; німецький світ знає, що усі свободні” [цит. за: Рассел; с. 857]. Свобода для Гегеля означає не більше і не менше, ніж підкорятись закону. Гегель схвалює Руссо за розмежування всезагальної волі та волі для усіх. Стверджує, що монарх уособлює всезагальну волю, а парламент – лише волю всіх.

Германська історія поділяється Гегелем на три періоді : перший – до Карла Великого, другий – від Карла Великого до Реформації, третій – від Реформації. Ці три періоди розрізняються відповідно як царство Отця, Сина і Святого духа. Гегель звеличує Макіавеллі. І т.д. Безперечно, виклад Гегелем світової історії мав подобатись його співвітчизникам. Тлумачення Гегелем історії з часів падіння Римської імперії, - зазначає Рассел, - частково є наслідком вивчення історії у німецьких школах.

Нації у Гегеля виконують ту роль, що і класи у Маркса. Принципом історичного розвитку, говорить він, є національний дух. У кожному столітті існує одна певна нація, якій випадає в обов’язок місія провести світ через стадію діалектики, якої він досяг. В його час такою нацією, звичайно, є Німеччина. Таку ж роль виконують видатні історичні особи, наприклад, Олександр, Цезар, Наполеон. Звертає на себе увагу, що “заслуги” пов ’ язуються із завоюваннями чужих територій, - Гегель був людиною свого часу.

Гегель прославляє роль держави і обгрунтовує цю ідею у “Філософії історії”, потім у “Філософії права”. Возвеличення держави Гегель починає з часів Реформації, це зрозуміло з огляду на те, що він був затятим протестантом лютеранського напряму. У “Філософії історії” стверджується, що “Адже істинне є єдність всезагальної і суб’єктивної волі, а всезагальне існує в державі, законах, у спільних і розумних визначеннях. Держава є божественна ідея, як вона існує на землі”. Далі : “Держава є розумна, об ’ єктивно себе усвідомлююча і для себе суща свобода... Держава є духовна ідея, що проявляється у формі людської волі і її свободи” [ цит. за : Рассел ; с. 860 ] .

У “Філософії права” у останньому розділі “Держава” те ж вчення розвивається більш повно: “Держава є дійсність моральної ідеї – моральний дух як очевидна , самій собі ясна, субстанціональна воля, яка мислить і знає себе і виконує те, що вона знає і поскільки вона себе знає... Держава як дійсність субстанціональної волі , якою вона володіє у піднятій у свою всезагальність особливій самосвідомості , є в собі і для себе розумне ... Якщо сплутувати державу з громадянським суспільством і вважати його призначення в забезпеченні і захисті власності і особистої свободи, то інтерес одиничних людей як таких виявляється останньою ціллю, для якої вони з’єднані... оскільки держава є об’єктивний дух, сам індивід володіє об’єктивністю, істиною і мораллю лише настільки, наскільки він є член держави” [Ф пр; с. 279]. Бачимо, що Гегель, слідуючи принципу пріоритету цілого перед частковим, є послідовним, надаючи приіоритет державі перед індивідом. У цьому сьогодні вбачають великий недолік вчення Гегеля, оскільки у суспільній свідомості (у морально-етичній та теоретичній її частинах) панівною є думка про автономію (індивідуалізм, індивідуальність) людини. Однак, якщо ціле Гегеля асоціювати із суспільною свідомістю і громадянським суспільством, то Гегеля не слід недооцінювати.

 

 

11.4. Від Гегеля до “-ізмів” XX століття

 

Гегель безумовно був найвидатнішим філософом XIX століття, коли філософія вже перестала бути “служанкою теології” і ще не стала ні “служанкою науки”, ні “перетворюючою силою”. У XX столітті нема таких, хто б височів над іншими, воно характеризується великою різноманітністю напрямків і поглядів. Разом з тим, залишається традиційним великий поділ проблем на онтологічні (проблеми Буття), антропологічні (буття людини) і гносеологічні (теорія пізнання). І яку б із сучасних течій – прагматизм, структуралізм чи екзістенціалізм – ми не розглядали б, там є і те, і те. Буття людини є настільки складним, а її природа настільки фантастично глибокою, що жодна із точок зору не може претендувати на єдино вичерпну. Тож нема смислу надавати якійсь із них перевагу. З іншого боку, важко охопити розмаїття, що існує. Тому лише вкрай коротко розглянемо ті течії, що мають найбезпосередніше відношення до “бульки свідомості” та буття людини.

 

Бергсон Анрі (1859-1941) – один із самих крупних філософів Франції XX ст., для нас цікавий, насамперед, своїми поглядами на життя і еволюцію свідомості . Світ для нього поділений на дві частини : з одного боку життя, з іншого – інертне “щось”, яке інтелект розглядає як матерію. На противагу телеології, яка стверджує, що кінець, який є неминучим, може бути пізнаний наперед, Бергсон вважав еволюцію творчим процесом, який не має ні зупинок, ні кінця. Ми знаходимся на тому етапі, коли інтелект почав відділятися від інстинкту.

“ Інтелект, – говорить Бергсон, – це життя, спрямоване назовні, яке стає зовні самого себе, переймаючи як принцип прийоми неорганізованої природи, щоб застосувати їх в дії. ...Інтелект, у тому вигляді як він виходить із рук природи, має головним своїм об ’ єктом неорганічне тверде тіло. ...Інтелект характеризується природньою неспроможністю розуміти життя” (цит.: [Рассел; с. 917]). Розсудочна діяльність інтелекта має підлягати перевірці здорового глузду, який є щось інше, інстинктивне, порівняно з інтелектом. Співвідношення інтелекту і інстинкту, згідно з вченням Бергсона, є досить складним. Нема інтелекту, у якому б не було слідів інстинкту, і нема інстинкту без проблесків інтелекту .

Філософія Бергсона розглядає простір і час, на відміну від інших філософів, як дуже різні поняття. Простір є корисною ілюзією, яка виникає при розсіченні потоку. Час же є важливою характеристикою життя і розуму. “Всюди, де що-небудь живе, завжди знайдеться розкритий реєстр, у якому час веде свій запис”. Час Бергсона це тривалість , яка проявляє себе, насамперед, як пам ’ ять. Через пам ’ ять минуле проникає у теперішнє. “Пам ’ ять пов ’ язує минуле і теперішнє, тим самим стаючи силою, незалежною від матерії. І якщо дух є реальність, то саме тут, у явищах пам ’ яті, ми можемо експериментально увійти з ним у контакт”.

Бергсон чітко відокремлює пам’ять від сприйняття. “У чистому сприйнятті ми в дійсності знаходимося по ту сторону самих себе. Ми стикаємося з дійсністю об’єкта безпосередньо інтуїцією”. Інтуїцією Бергсон називав інстинкт у його самих кращих проявах як спроможний пізнавати самого себе. “Чисте сприйняття, яке є нижчим ступенем розуму, розуму без пам ’ яті, це частина матерії, в тому смислі як ми її розуміємо. Чисте сприйняття утворюється пробуджуючою дією, його дійсність лежить у його активності” (цит. : [ Рассел ; с. 921 ] ).

Вчення Бергсона у свій час було охарактериховано як революція в філософії. Він належав то тих філософів, які розглядають дію як вище благо, щастя – практичним результатом дії, пізнання – інструментом успішної діяльності. Відносно людини, він, можливо, першим заговорив про її “самотворення”. Філософія Бергсона не належить до теоретичної філософії. У ній широко використовуються аналогії замість логічних доказів. “Його образна картина світу... в основному не може бути ні доказана, ні спростована” [ Рассел ;  c . 926 ] . Разом з тим, еволюціонізм та “ентузіазм” Бергсона мали позитивний вплив на інших, зокрема на психолога і філософа-прагматика Уільяма Джеймса, антрополога і релігійного філософа Тейяр де Шардена, історика і філософа Арнольда Тойнбі.

 

Уільям Джеймс (1842-1910) – видатний американський філософ і психолог кінця XIX – початку XX ст.ст., для нас цікавий, насамперед, своєю концепцією “потоку свідомості” та причетністю до “радикального емпіризму” і “прагматизму”.

Джеймс першим у Америці (Гарвард, 1875) почав викладати курс психології. В його концепції “потоку свідомості” (“Принципи психології”, 1890) відчувається безкомпромісний емпіризм. Згідно з Джеймсом, психіка дана нам як неперервний потік цілісних, взаємопов’язаних станів, у яких окремі складові – відчуття, сприйняття, уявлення, емоції і т.д. виокремлюються шляхом вольового абстрагування. Свідомості як особливої сутності нема, є неперервний потік відображення і воля, результатом яких стає досвід, емпіричний у своїй основі.

Доктрина радикального емпіризму Джеймса була проголошена ним у статті “Чи існує свідомість?” (1904), в якій стверджувалося, що є “тільки одна первинна речовина чи матеріал, із якого складається все у світі”. Такою речовиною він вважає “чистий досвід”. На думку Джеймса, пізнання – це частковий вид відношень між двома порціями чистого досвіду. Така порція досвіду за одних умов може бути суб ’ єктом пізнання, за інших – об ’ єктом. Він визначає “чистий досвід” як “безпосередній життєвий потік, матеріал для нашого наступного відображення”.

Як зауважує Рассел, “досвід” – це одне із тих слів, яке філософи часто використовують, але рідко дають йому визначення. Можна погодитись, що досвід – це те, що пов ’ язане із життям. Рассел, коментуючи “чистий досвід” Джеймса не находить йому пояснення. Однак, якщо взяти до уваги, що свідомість людини – це відображення усередині деякої відносно обмеженої, замкненої бульки сприйняття, пам’яті і уявлень, то пропоноване Джеймсом розрізнення заслуговує визнання.

Джеймс розвинув ідеї прагматизму американського філософа і математика Чарльза Пірса (1859-1914), надавши їм популярної форми. Прагматизм, згідно з Джеймсом, – це в першу чергу нове визначення поняття “істини” . Ідеї стають істинними у тій мірі, у якій вони допомагають нам вступити в задовільні відносини з іншими частинами нашого досвіду. Істина – це один із різновидів добра, а не окрема категорія. Як говорить нам Джеймс, “”істинне”, говорячи коротко, це лише зручне в образі нашого мислення... в остаточному рахунку і в підсумку дії” (цит. : [ Рассел ; с. 933 ] ).

 

Дьюі Джон (1859-1952) – видатний американський філософ і громадський діяч кінця XIX - початку XX ст.ст., для нас цікавий, насамперед, логічним обгрунтуванням прагматизму , критикою традиційного поняття “істини”, пропозицією замінити “істину” “дослідженням” як основою теорії пізнання.

До прагматистів істина у розумінні більшості філософів мала такі предикати як “статична”, “конечна”, досконала”, “вічна”, “абсолютна”. У схоластів і сучасних релігійних філософів вона ототожнюється з думками Бога і з тими нашими думками, які у нас є спільними з думками Бога. Традиційне розуміння процесу пізнання передбачає, що кожний ступінь пізнання має бути чимось закінченним, а саме досягненням певної істини.

Дьюі не претендує на чистоту абсолютно “істинних” і абсолютно “хибних” суджень. На його думку, існує процес взаємного пристосування організму і середовища – “дослідження”. Згідно з Дьюі, саму “істину” необхідно визначати із “дослідження”, а не навпаки. Він згоден з Пірсом: “Істина є думка, з якою урешті-решт приречені погодитися усі, хто досліджує”. Істин набагато менше, ніж понять. Вони як острови в океані понять. Ті поняття, для яких не є можливим застосовувати характеристику “істинні” чи “хибні”, виражають оцінки, цілі, вірування. Усі поняття і наукові ідеї мають інструментальний характер у процесі пристосування людини до світу чи світу до потреб людини.

Дьюі продовжив розпочате Джемсом розширення змісту поняття досвід. Для нього досвід людини більше, ніж її свідомість. Це історія, спрямована у майбутнє. У досвід входить все, що є в житті, – сни, хвороби, прагнення, здоровий глузд, війни, емпіричні науки, магія і т.п. Еквівалентами поняття “досвід” є поняття “життя” і “культура”. Істинність будь-якої ідеї - в її надійності як інструменту досвіду. Звідси виникає інструменталізм прагматизму. Для інструменталізму Дьюі не існує абсолютних цінностей. Усі вони ситуативні.

Заслуговує уваги думка Дьюі на співвідношення цілей і засобів. Нам відомі як ієзуїтські висловлювання типу “Ціль виправдовує засоби”, так і категоричний імператив Канта. Тож що уточнює Дьюі? Дьюі вважає: досягнута ціль завжди є засобом для досягнення інших цілей, тому цілі і засоби не можна відрізнити. Правильним буде вважати, що ціль не виправдовує засоби, а є підставою для аналізу використаних засобів. Згідно з Дьюі, не існує раціональних методів визначення хороших цілей і засобів з позиції окремої людини, а тільки з позиції загальних інтересів.

Які можуть бути наслідки прагматичних поглядів на істину? Не беручись судити про “істинність” прагматичних поглядів на істину можна спробувати визначити їх позитивні та негативні наслідки. Б. Рассел у своїй “Історії…” робить з цього приводу таке зауваження: “...я відчуваю серйозну загрозу, загрозу того, що можна назвати “космічною нешанобливістю”. Поняття “істини” як чогось залежного від фактів, у значній мірі непідконтрольного людині, було одним із способів, за допомогою яких філософія досі упроваджувала необхідний елемент скромності. Якщо це обмеження гордості знято, то робиться подальший крок на шляху до певного виду божевілля – до отруєння владою... Я впевнений, що це отруєння є самою сильною загрозою нашого часу...” [Рассел; с. 945].

 

Як реакція на бурхливий розвиток і спеціалізацію природничих наук на межі XIX - XX ст.ст. виникла філософська течія позитивізму . Догми раннього позитивізму, за Брігтом, полягали у наступному : 1) методологічна чистота наукового метода незалежно від особливостей сфер наукових досліджень, 2) методологія природничих наук як зразок для гуманітарних наук, 3) підведення індивідуальних випадків, включно “природи людини”, під загальні закони природи [ Ист ф, 1999 ; с. 281 ] . До позитивізму дотикається герменевтика, основні риси якої: 1) орієнтація на інтерпретацію понять мови, особливо загальних, таких як “значення”, “інтенціональність” і т.п., 2) утвердження самостійних методів у різних сферах наукових досліджень, 3) відновлення інтересу до гегелівської діалектики.

 

На думку Огюста Конта (1798-1857) – французького філософа, основоположника позитивізму , “метафізика” як вчення про сутність явищ вичерпала себе і повинна поступитись синтезу загальних наукових положень. Замість пошуку перших і останніх причин (узагальнених абстрактних сил) необхідно у всьому визнати пріоритет природніх законів. Особливо важливим Конт вважав глибоке засвоєння того, що складає суть спеціальних наук – їх методи і найбільш важливі результати.

 

Позитивіст Мілль Джон Стюарт (1806-1873) утверджував логіку (“Система логіки”) як загальну методологію науки і індукцію як основний метод отримання нових знань. Герберт Спенсер (1820-1903) поширював своєю “Системою синтетичної філософії” механістичне розуміння еволюції (без пошуку її причин) на всі явища – від неорганічних до моральних і соціальних. Слід зазначити, це були перші філософські узагальнення досягнень спеціалізованих наук.

Емпіріокритицизм (“критика досвіду”) – друга основна форма позитивізму кінця XIX - XX ст.ст. Мах Ернст (1838-1916) – австрійський фізик і філософ, вважав, що вихідні поняття класичної фізики (простір, час, рух) суб’єктивні за своїм походженням, світ у цілому і всі речі в ньому – “комплекси відчуттів”. Уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу і т.п. Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, чим позитивно вплинув на А. Енштейна. Вдячний Енштейн назвав Маха попередником теорії відносності. (Очевидно, Е.Мах одним із перших відчув себе усередині “бульки свідомості”).

Неопозитивізм (логічний позитивізм) – третій етап позитивізму. Відокремлюючи науку від філософії, вони наголошували на необхідності зосередження зусиль філософів на логічному аналізі мови науки. Осердям цього напрямку стала проблема верифікації – процедури встановлення істинності наукових положень в процесі їх емпіричної перевірки. У сучасній методології науки використовують безпосередню (перевірка фактами) і опосередковану (логічним аналізом наслідків) верифікацію. Верифіціруємість наукових висновків віднесена до найважливіших ознак науковості.

 

Карнап Рудольф (1891-1970) – австрійський філософ і логік, один із фундаторів логічного позитивізму, спираючись на ідеї Вітгенштейна і Рассела, головну задачу філософії науки бачив в аналізі структури природничо-наукового знання формально-логічними засобами, намагався на основі вихідних понять логічної семантики побудувати єдину систему формальної логіки.

Якщо класичний позитивізм основну задачу філософії убачав в систематизації конкретного природничо-наукового знання, захоплювався психологією пізнання, то неопозитивізм звів задачі філософії до аналізу мовних форм знання з опертям на логіку, зближуючись тим самим з герменевтикою. Постпозитивізм , який бере початок з праць К. Поппера 50-х р.р. XX ст., обмежив домагання логіки, пом’якшив протиставлення емпірії і теорії, науки і філософії, представив загальний механізм розвитку знання як єдність кількісних змін і наукових революцій, заміна верифікації фальсифікацією (формулюванням і перевіркою гіпотез).

 

Поппер Карл Раймунд (1902-1994) – видатний британський філософ XX ст., на перший план висунув гіпотетико-дедуктивну модель наукового дослідження, уточнивши веріфікацію фальсифікацією. Згідно з його концепцією, “ріст знань” – це не накопичення, а розширення горизонту, уточнення шляхом проб і помилок, подолання помилок. Типовими перешкодами на цьому шляху є обмаль уяви, догматизм, невиправдана віра в формалізацію, авторитаризм. Поппер цікавий також критикою марксистської концепції суспільного розвитку і методолгії його пізнання. Щодо діалектичного методу, то Поппер вказує на його обмеженість і, як наслідок цього, недопустимість його абсолютизації.

 

Кун Томас Семюел (1922 р. нар.) – американський історик і філософ науки, вперше сформулював нову для XX ст. концепцію розвитку науки і наукового знання (“Структура наукових революцій”), яка була значним кроком у філософії науки. Його новими розріз-неннями були “наукова революція” і “парадигма”. Досліджуючи еволюцію наукового процесу, Кун виокремлює два його етапи: період поступових кількісних змін у межах прийнятої парадигми і період наукової революції – конкуренції парадигм, перериву поступовості. Наукова революція супроводжується зміною “правил і стандартів наукової практики”. Парадигма містить в собі “правила-приписи”, “багаторівневі методологічні директиви”. Їх верхній поверх – це філософські принципи [Кун; 2003].

Поппер, полемізуючи з Куном у статті “Нормальна наука і загрози, пов’язані з нею” писав: “Я припускаю, що в будь-який довільно взятий момент ми – полонені концептуального каркасу наших теорій, нашого попереднього досвіду, нашої мови” [Поппер, 2003]. На нашу думку, тут мова йде не про що інше, як про вже знайому нам “бульку”, усередині якої кожен із нас знаходиться.

 

Фейєрабенд Пол Карл (1924 р. народ.) – американський філософ і методолог науки, один із основних представників постпозитивізму, автор “анархічної теорії пізнання” і вислову “у науці все дозволено”, заперечує можливість універсального, “єдино вірного” методу пізнання. На думку філософа, наука є фактично значно більш “розпливчатою” й “ірраціональною”, ніж її методологічне зображення, і взагалі розум у ній не може бути універсальним, нерозумність не може бути виключена. Він не сумнівається у тому, що для будь-якого правила, яким би “фундаментальним” чи “необхідним” воно не здавалося, завжди знайдуться обставини, за яких доцільно не тільки ігнорувати це правило, але навіть діяти всупереч йому (“нема правил без вийнятків”). Тому вчений має творчо і критично “застосовувати плюралістичну методологію”.

 

Рассел Бертран (1872-1970) – видатний англійський філософ і математик, громадськиий діяч, один із трьох основоположників аналітичної філософії (два інших – це Джордж Мур (1873-1958) і Людвіг Вітгенштейн (1889-1951)). За деякими оцінками близько 80% англомовних філософів пов ’ язують свою творчість з аналітичною філософією [ История философии, 1999 ] .

“ Поступово стало ясним, що більшу частину філософії можна звести до так званого “синтаксису”, хоча це слово необхідно тут використовувати у більш широкому смислі, аніж до цього звикли досі. Деякі вчені, особливо Карнап, висунули теорію, що всі філософські проблеми в дійсності є синтаксичними, і якщо уникнути помилок у синтаксисі, то будь-яка філософська проблема буде або вирішена засобами синтаксису, або буде показана її нерозрішимість. Я думаю, що і Карнап тепер погодиться, що це перебільшення, але нема сумніву, що придатність філософського синтаксису для розв ’ язання традиційних проблем дуже велика” [000; с. 948 ] .

Основовоположники аналітичної філософії першими почали розглядати мову філософських творів як основу знань. З ’ ясувалось, що у мові поряд із значимими словами одиничних понять є багато інших виразів. Виникло питання про їх розмежування. Якщо від часів Платона філософи вважали, що за кожним словом стоїть реальний чи ідеальний об’єкт (реалізм), то перші аналітики мови після лінгвістичного і логічного аналізу виявили безліч, на їх думку, пустих, без смислу і без логічного взаємозв’язку, слів, виразів, фраз (номіналізм). Це, на їх думку, стало причиною багатьох філософських псевдопричин, зокрема, ідеалізму Канта і Гегеля. Так, Расселу особливо не сподобались категорії сутності і субстанції та кантівське обмеження пізнання феноменоменальним світом. Дж. Муру дуже не подобались відмінності між повсякденною мовою і філософською, зокрема кантівські “речі зовні нас” і “речі в собі”. (На наш погляд, Дж. Мур не надав належного значення тим особливостям, які випливають із нашого находження усередині “бульки” свідомості. – А.П. )

Рассел розробив теорію дескрипцій (опису), головним завданням якої було уточнення логічного статусу мовних виразів і виявлення зв’язків мови із реальністю. Так, можна вважати, що “Скотт” і “Автор Веверлея” завжди можна замінити одне одним у будь-якому судженні і що істинність такого судження не зміниться. Однак Рассел показав, що вирази “Георг IV бажав знати, чи є Скотт автором Веверлея” і “Георг IV бажав знати, чи є Скотт Скоттом ” не тотожні. “Скотт” – це ім ’ я, а “Автор Веверлея” – це дескрипція, і про це необхідно пам ’ ятати при користуванні мовою.

Згідно з Расселом, реальне відношення до дійсності мають лише імена одиничних речей. Усі інші мовні вирази, особливо загальні поняття, ні до чого в реальності не відносяться. “Мова маскує псевдоописову функцію дескрипцій і спокушає людину до об’єктивації їх змісту, спокушає приписати об’єктивне існування абстрактним сутностям. Такого роду спокуса лежить в основі ідеалістичної теорії тотожності мислення і буття. Будь-яке загальне поняття типу “благо”, “істина”, “добро”, “красота” та ін. є словом, якому в дійсності нічого не відповідає, а тому всі операції з подібного роду словами перетворюються у символічні фікції, які не відображають ніяких реальних проблем” [ История философии, 1999 ; с. 396-397 ] .

Рассел був глибоко переконаним у тому, що лінгвістичні і логічні методи є єдино вірними при аналізі усіх філософських проблем. Теорія дескрипцій дозволила йому уточнити питання про те, що є знання. Знання того, що 2+2=4 не є ні емпіричним, ні апріорним. Це насправді просто словесне позначення, говорить Рассел.

Фізика, як і чиста математика, зазначає Рассел, також дала матеріал для філософії логічного аналізу розвинувши поняття “річ” у поняття “матеріальна субстанція” і далі, завдяки Енштейну, замінивши поняття частинки подіями. Те, що раніше вважали частинками, тепер розглядають як ряд подій. Таким чином, “матерія” є не частиною матеріалу світу, а просто зручним способом пов ’ язування подій у єдине (елементом синтаксису. – А.П. ).

Квантова теорія спонукала розглядати фізичні явища як вірогідно перервні. Вона “моделює”, що в атомі деякий час існує певний стійкий стан, який раптово змінюється іншим стійким станом, який відрізняється від першого на конечну (квантовану) величину. Раніше ж завжди приймали, що рух неперервний, але, як з ’ ясувалося, це був просто забобон. Як зазначає Рассел, квантова механіка може затребувати ще більш радикального відходу від традиційного вчення про час і простір, аніж того вимагала теорія відносності [Рассел; с. 952].

… У той час як фізика робила матерію менш матеріальною, психологія робила дух менш духовним. …Розрізнення духу і матерії прийшло в філософію із релігії і довгий час здавалося, що воно достатньо обгрунтоване. …Я думаю, – говорить Рассел, – що і дух і матерія – це це просто зручні способи групування подій. Я маю допустити, що одні одиничні події належать тільки до матеріальної групи, інші – до обох груп і тому є одночасноі духовними, і матеріальними. Така концепція значно прояснює нашу картину структури світу. ...Сучасна фізика і фізіологія проливають нове світло на дуже стару проблему сприйняття. ...Світлові хвилі йдуть від Сонця до Землі, підкоряючись своїм власним законам. ...Коли вони приходять у дотик з людським оком, то мають місце певні явища, не існуючі більше ніде, які приводять до того, що ми називаємо “баченням сонця”. ...Однак те, що ми можемо пізнати про фізичний об’єкт таким шляхом, є тільки деякі абстрактні властивості структури. ...наші знання про фізичний світ - це тільки абстрактні і матиматичні знання.

...Сучасний логічнийь емпіризм, уявлення про який я хочу дати... має ту перевагу, що він здатен битися над кожною із своїх проблем окремо, замість того щоб винаходити одним махом загальну теорію усього Всесвіту. Його методи у цьому відношенні схожі з методами науки...

Однак залишається широке поле, яке за традицією включається в філософію, де наукові методи не застосовуються. Ця область містить конечні проблеми цінності ; наприклад, за допомогою одної лише науки не можна довести, що насолоджуватися, спричинюючи іншим страждання, погано

...філософи, які зробили основною справою філософії логічний аналіз... відверто визнають, що людський інтелект не здатен дати остаточні відповіді на багато дуже важливих для людства запитань... Візьмемо такі запитання, як : що таке число? Що таке час і простір? Що таке дух? Що таке матерія? Я не говорю, що ми можемо тут тепер дати остаточну відповідь на всі ці дуже старі запитання, але я стверджую, що відкриті методи, за допомогою яких ми можемо (як у науці) послідовно наближатися до істини, причому кожна нова стадія виникає в результаті удосконалення, а не відкидання попередньої” [ Рассел ; с. 951-954 ] .

 

Вітгенштейн Людвіг (1889-1954), ученик Рассела, пішов ще далі у поглибленні тези “логіка є сутність філософії”. Усі висловлювання він поділив на осмислені і безсмислені, поклавши в основу їх розмежування інформацію. Він безперечно мав складнощі, оскільки поняття інформації і досі є нечітко визначеним. Вітгенштейн визнав, що не існує мови однозначних слів для відображення релігійного і етичного досвіду, містичного світосприйняття, аксеологічної сфери людського духу, осягнення смислу життя. Він не залишив нам кращої рекомендації, аніж : “про те, що висловлюванню не піддається, слід мовчати” (цит. : [ Ист ф, 1999 ; с. 399 ] ).

Ідея використання логіки для побудови і обгрунтування філософського знання - головне в аналітичній філософії. Однак, логіка, якою користуються люди, буває різною і різною, зокрема, палеонтологічною та ін., що і забезпечує комунікації. Цікаво, чи ставили представники аналітичної філософії (крім Вітгенштейна) питання про співвідношення логічної раціональної та алогічної ірраціональної поведінки людини? Що є, виходячи із природи людини, можливим і що є доцільним? Чи є існують такі філософи доктрини, що поєднують в собі прагматизм і логічний емпіризм? Очевидно, є потреба у таких доктринах.

Що торкається стверджування аналітиків, що 2+2=4 не є ні емпіричним, ні апріорним знанням, то ми сказали б, що це все ж таки апріоризм, інтерсуб’ктивний апріоризм.

 

Тих філософів, для яких основною темою є сутність людини і її доля у сучасному суспільстві, умовно відносять до персоналізму та екзістенціалізму.

Виокремлення поняття “персона” пов ’ язують з іменами апологета раннього християнства Тертулліана (ІІІ ст.) і “останнього римлянина” Боеція ( VI ст.). Тертулліан першим використав слово persona , а Боецій дав класичне визначення персони як “індивідуальної субстанції раціональної природи”.

Далі поняття особистості (персони) уточнювалося так . В філософії Фоми Аквінського акцент робиться на людську субстанцію, яка складається із тіла і душі, а від Декарта до Гегеля – на самосвідомость духовної субстанції як головну характеристику людської особистості. У XX  ст. наголос вже робився на свободі більше, ніж на свідомості, особистість розглядається як щось, що треба створити, витративши певні ресурси ; допускається, що людина може втратити свою особистість. Ті, кого називають персоналістами і екзістенціалістами, згодні у думці, що сучасна людина відчужена від свого Я і має віднайти його. Ті, кого називають теїстичним екзістенціалістами, вважають що у пошуках себе, у русі до самореалізації людині відкривається Бог як “моя істина”, як щось майже трансцендентне.

Цікаво, хто і які вніс розрізнення щодо сучасного поняття персони. К’єркегор сприяв ідеї “індивідуалізаці”, унаслідок чого поняття “індивідуальність” і особистість стали ототожнюватися. Габріель Марсель звернув увагу на сучасну функціоналізацію життя, унаслідок якої людина стала ототожнюватися із функцією листоноші, вчителя, лікаря тощо. Сартр нейтралізує обмеження функціоналізації повною свободою людини.

Персоналісти (особливо Е. Муньє) уточнили поняття індивіда, індивідуаліста, особистості, індивідуальності, колективізму. Індивід – це людина на біологічному рівні, центр егоїстичних бажань, частина натовпу, для якої біологічний інстинкт самозбереження домінує над усім. Зідно з Муньє, індивідуаліст “це розпад особистості у матеріальному”, а особистість – це “влада, вибір, освіта, боротьба з собою” у трьох вимірах – моральності, втіленні, спілкуванні. У своєму “Маніфесті” Муньє визначає особистість так: “Особистість – це духовне буття, конституйоване у якості такого за способом існування і незалежності буття, воно підтримує це існування вірністю ієрархії моральних цінностей, які вільно приймаються, асимілюються і проживаються, відповідальним самоконтролем і постійним спостереженням; вона, таким чином, об’єднує всю свою діяльність у свободі і розвиває, більше того, за допомогою творчих актів, свою унікальну моральну схильність”.

У соціальній і політичній сфері персоналісти відмічають дві крайнощі – індивідуалізм і колективізм . Перший абсолютизує людину як біологічну істоту, вважає, що суспільство як ціле має слугувати їй. Колективізм, з іншого боку, стверджує пріоритет організму перед його частинами. Персоналісти не займають крайніх позицій, для них особистість – це соціальна істота і як така, вона щось більше, ніж член спільноти. З точки зору системотехніки, це частина цілого, яка має свої локальні цілі. Персоналісти рекомендують не розділяти і не змішувати різні аспекти людської реальності, було б абсурдним проголошувати : “Смерть індивіду, хай живе особистість!”.

Якби там не було, екзістенціалісти і персоналісти відчули і зрозуміли тенденцію (еволюцію) людини бути членом соціальної системи, “клітиною” суспільства. Специфіка їх поглядів полягає у тому, що вони опираються цьому “несправжньому існуванню”. Різниця між ними полягає у тому, що перші з розпачем наголошують на екзістенції у негативних кольорах, а другі – на особистості як цінності, до якої треба прагнути. І перші, і другі єдині у розумінні того, що екзістенція і індивідуальність людини знаходяться під загрозами.

 

К ’ єркегор Сьорен (1813-1855), датський філософ і теолог, мав прізвисько “Анти-Гегегель” за те, що різко виступав проти примату цілого над частковим, загального над одиничним.

Одиничне вище, “істинніше” загального – головна думка творів К ’ єркегора. Великої популярності отримала його праця “Або-або”, де філософ протиставляє два свтогляди – естетичний і етичний. За визначенням автора, “естетична людин” живе минулим, “етична” – майбутнім. Його висновок : ні пізнання естетичного, ні пізнання етичного не вичерпують пізнання людиною свого існування. Релігійні переживання - ось вищий ступінь людського буття. Гегелівській діалектиці сутності К’єркегор протиставляє “діалектику існування”.

За висловом Коплстона, “К’єркегор, однак, був екзістенціалістом: його філософія є органічною частиною всього руху”. Він першим зрозумів у всій глибині наслідки висновку Гегеля про те, що “людина досягає повної реалізації своєї природи не як атомістичний індивід, а через прийняття ним моральної відповідальності як члена суспільства” [Копл; с. 173]. Гегель був цілком правий і завдяки йому суспільство почало ясніше бачити нові явища, зокрема утрату індивідуальності, все більше панування універсального.

Новий рівень розрізнень щодо буття людини і суспільства вкотре змусив повернутись до питання “Що є людина?” і в чому полягає її екзистенція. Своє метафоричне бачення проблеми К’єркегор виклав на прикладі сп’янілого селянина, який заснув у своєму візку і дозволяє коням бігти як і куди їм заманеться. Оскільки віжки знаходяться у його руках, він у певному смислі править. Можна вважати також, що він цього не робить. Отак і всі люди, існують і в деякому смислі “екзістенцирують”, керують своїм життям. Ми тлумачимо цей приклад так. Сп ’ яніння звужує свідомість. У тверезого вона відносно ширша. Але це не означає, що свідомість сучасної людини не є водночас і відносно вузькою.

Як людина має знайти себе, свою екзистенцію? – на шляху розуму чи віри? – у чому істина? – міркування К’єркегора стимулювали пошуки інших і можливо були початком екзистенціального руху. Вважається, що “він справив великий вплив на екзистенціалістський рух, в особливості на філософію Ясперса...” [Копл; с. 173].

 

Шелер Макс (1874-1928), німецький філософ-персоналіст, вважав, що особистість не можна зрозуміти, виходячи із її розумності та актів її волі. Необхідно враховувати її несвідоме і напівсвідоме – почуття, емоції духу. Людина інтуїтивно визнає наявність абсолютної істоти (Бога) і вірить у божественну благодать як вищу цінність свого буття. Головну задачу своєї філософської антропології Шелер мислив як відповідь на питання “Що є людина?”. Відповіддю був висновок : людина – це “порив і дух” ; людина не просто творіння Бога, але й “співавтор” великого синтезу “пориву і духу”.

 

Ясперс Карл (1883-1969) – відомий німецький психолог, філософ-екзістенціаліст (теїстичний екзістенціаліст, за класифікацією Ф.Коплстона), впевнений у необхідності повернення людині втрачених смисложиттєвих орієнтирів. Цю місію має здійснити філософія, її екзістенціональний напрям. Ясперс досліджує можливості філософії у пізнанні Буття і погоджується з Кантом, що теоретичної науки про Буття не може бути, оскільки, щоб пізнавати щось, його необхідно попередньо “об’єктувати”. Об ’ єктувати ж світ як ціле, людині як частині цього світу не дано. Необхідно погодитись із фактом існування обмежень науки і філософії. (Щось таке ми вже чули у зв’язку з теоремою Геделя). З цієї ж причини людина не може об ’ єктувати і саму себе. Людина не може об’єктувати себе тому, що вона більше, ніж емпіричний об’єкт, вона постійно у стані руху, становлення, творіння самої себе черех власний вибір, вона буття=можливість, Existenz .

Оскільки на суто науковому рівні проблема Буття не має смислу, позаяк наука має справу з об’єктами і Буття не піддається об’єктивації, то запитувати, що є Буття, не означає задавати наукове питання, наукової відповіді не може бути. Ясперс “указуючи на “обмеження” науки, він залишає відкритими двері для метафізики, яка закрита в позитивізмі” [ Копл ; с. 188 ] . Проблема Буття, яка не може бути поставлена в науці, однак виникає у плані екзистенції людини, і “людина відкриває трансцедентне, оскільки вона сама є “трансцендирующе” буття” [ Копл ; с. 189 ] . Але як бути з Кантом, який заперечував можливість знання про трансцендентне. У розумінні Ясперса, трасцендентне - це пограничне : “Скоріше в усвідомленні меж я пізнаю транцендентне як їх негативне доповнення. Це усвідомлення є суто особистий акт. ...Звідси випливає, що я... можу стверджувати своє відношення до трансцендентного через “філософську віру” як мою істину, яка грунтується на моїй свободі. Або... людина може залишатися заглибленою у “несправжнє” існування, захоплене світом об ’ єктів ; і тоді вона залишається сліпою до трансцендентного” [ Коплстон ; с. 190 ] .

Яка ж роль філософії? Все, що може зробити філософія, – це прояснити і полегшити вибір людини, не описуючи трансцендентного. Ясперс переконаний, що релігійну віру, обмежену у багатьох відношеннях, має змінити філософська віра у символічний характер світу і усіх його подій – знаки Бога. Він розмірковує про смисл історії людини, про так званий “вісьовий час” – час пробудження духу, “усвідомлення незнання”, усвідомлення своїх меж, свого безсилля перед “останніми питаннями буття” – смертністю і крихкістю свого існування, час екзистенційних роздумів.

Ясперс переконаний, що буття в цілому, смисл життя і призначення людини, “останні питання” – про світ, душу і Бога є недоступними науці, їх можна розв’язати за допомогою філософської віри, яка лежить за межами науки і лише одна може протидіяти “раціоналістичним утопіям”. Критикуючи відомі періодизації історії, Ясперс пропонує свою трьохфазну: доісторія, історія, світова історія. Точкою відліку останньої має бути глобальна єдність світу.

Оцінюючи екзістенціальну філософію Ясперса як теїстичну, Коплстон говорить: “...ми можемо бачити в Ясперсі кантіанця, який пережив шок від роздумів над значенням життя К’єркегора, Ніцше та інших “вийнятків”. ...ми знаходимо в ньому людину, яка вичерпно уявляючи переваги і предмет науки, дійсно переконана в цінності і особливій функції філософії і в сучасному світі зберігає впевненість в необхідності людської орієнтації на транцендентне. ...Можна зрозуміти позицію тих, хто говорить, що Хайдеггер, принаймні, веде нас кудись, тоді як Ясперс вказує на область немислимого” [ Коплстон ; с. 192 ] .

 

Хайдеггер Мартін (1889-1975) – німецький філософ, якому приписують вирішальну роль у становленні екзистенціалізму, основна праця “Буття і Час”. У той час, коли більшість філософів заглибились у теорію пізнання (гносеологію) і проголосили непотрібність таких понять як “існування”, “сутність”, “субстанція”, “буття”, “Бог”, Хайдеггер нагадав про буття і суще. Буття для нього – це щось більш фундаментальне, аніж Бог.

Колись, умовно кажучи, до Сократа, вважає Хайдеггер, людська свідомість і зовнішнє буття були нерозрізненні, злиті воєдино, буття ще не явилось мисленню як предмет. Приблизно від Платона до Декарта мислення протиставляє себе, як суб ’ єкт, об ’ єкту – зовнішньому предметно-сущому буттю. Виокремлюється ідеальний світ, носій істини. Бог стає посередником між ідеалізованою предметною об’єктивною дійсністю і опредмеченою суб’єктивною свідомістю. Це епоха “метафізики” – визначення істини про людську сутність над зовнішнім буттям. Третій етап – пізнання істини про людську сутність усередині зовнішнього Буття, яке, як виявляється, не є зовнішнім, а є Dasein – злитим воєдино із буттям людини.

Існування людини у сучасному повсякденному світі може бути охарактеризоване як “власне” і водночас “невласне”. Таким є буття-соціальне, у якому перед людиною відкриваються дві можливості. Вона може розчинитись у натовпі, “пливти за течією”, бути функцією. Або ж вона може у певних межах прийняти особисту відповідальність за свою долю, розширюючи свої можливості. Цю тему Хайдеггер обговорює детально. Він наполягає вважати екзістенційний аналіз людини передумовою розгляду загальної онтологічної проблеми Буття, за що власне і був приписаний до екзістенціалістів.

Згідно з Хайдеггером, фундаментальною структурою людини є Sorge ( турбота, стурбованість). Те, про що турбується людина, чим стурбована, визначає межі її буття.

Хайдеггер розділяє нігілізм Ніцше. Вони єдині в оцінці долі новоєвропейської людини, повністю заглибленої в матеріальні інтереси і пристрастне ціледосягнення. Його стурбованість настільки сильно оволодіває ним, що він не може приховати ностальгії за істинним існуванням людини на землі в епоху патріархального селянського побуту, де ще мала місце єдність чотирьох начал – божественного і смертного, земного і небесного. Вважається, що мова Хайдеггера езотерична і потребує тлумачення. “І неясності філософії Хайдеггера, звичайно, є причиною того, що він завжди може наполягати на тому, що ніхто його не зрозумів” [Копл; с. 215]. І дійсно, якби він користувався знайомим нам поняттям “бульки свідомості”, “людини як клітини”, то потреба у тлумаченні його думок була б значно меншою. Не випадково пізній Хайдеггер звертається до теми “буття і мова”, визначаючи мову як “дім буття”. Можна погодитися з Хайдеггером, що “епоха патріархального селянського побуту” – це ідеальне середовище для буття людини як “окремої сутності – ще не клітини суспільства”.

 

Сартр Жан-Поль (1905-1980) – французький філософ, письменник, громадський діяч, вважає, що людська реальність – це щось унікальне і не співставляєме ні з чим, це ніщо, дірка у надрах буття, основна філософська праця “Буття і Ніщо”. Сартр є тим, для кого, говорячи словами Ніцше, “Бог помер”. Якщо Бога нема, то нема і обов ’ язкового морального закону і набору абсолютних цінностей. Людина є єдиним джерелом цінностей. Від цього, до висновку “людині усе дозволено” один крок. Людина, за Сартром, приречена на свободу, більше того, вона абсолютно свободна, в тому числі, і в смислі вседозволеності. Але за свій вибір вона має відповідати повністю. Доктрина свободи Сартра цікава як крайність, коли свобода і буття ідентичні. Як доречно зауважив Коплстон, “Сартр намагається зробити індивіда відповідальним навіть за його психофізіологічну конституцію і за історичну ситуацію, в якій він знаходиться і змушений діяти... слово “свободний” вживається у такому широкому смислі, що ризикує стати пустим. ...І виникає запитання, чи не репрезентує нам філософія Сартра атомістичний і, в дійсності, хаотичний індивідуалізм. ...Якщо під “атомістичним індивідуалізмом” ми розуміємо доктрину, що не існує загальнообов’язкового закону і цінностей, не створюваних індивідуальним вибором, то філософія Сартра напевне є “атомістичним індивідуалізмом”. ...я не висловлююсь щодо того, чи є метаетика Сартра істинною чи хибною; мене цікавить, що це таке. ...я вважаю, що марксистський опис її у термінах атомістичного індивідуалізму дуже відповідає дійсності. ...можно володіти великим талантом і все ж представити найбільш неадекватну картину людського існування і людського досвіду” [Коплстон; с. 221, 222, 226, 228, 229].

Можливо, слово “ніщо” у назві “Буття і Ніщо” є ключовим. “Ніщо” Сартра – це по суті межа між трансцентентним і трансцендентальним, між Буттям і буттям людини, це те, що робить людину ізольованою. Говорячи іншими словами, “ніщо” Сартра ізолює бульку свідомості людини від бульки свідомості суспільства. Можливо ми не так зрозуміли Сартра. Цікаво, що Хайдеггер відмежувався від Сартра і наголошував на відмінностях між їх філософіями. Можливо, в цілому екзістенціальну філософію Сартра найкраще зміг зрозуміти лише Станіслав Гроф.

 

Камю Альберт , обдарований романіст і драматург, якого часто цитують, пішов ще далі, ніж Сартр, у художньому відображенні абсурдності людського існування. “Пробудження, трамвай, 4 години у офісі чи на заводі, обід, знову 4 години робти, вечеря, сон і понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота - у одному і тому ж ритмі ми ідемо цією дорогою легко майже завжди. В один прекрасний день, однак, виникає запитання “Для чого?”” (“Міф про Сізіфа”). Устами своїх героїв Камю реагує на “абсурд” людського життя:   “...бачити, як зникає значення цього життя, бачити як зникає наше розуміння сущего, ось що нестерпно. Ніхто не може жити без смислу” (“Калігула”).

Які ж рецепти пропонуються екзистенціалістами для уникнення абсурду? Ф. Коплстон, досліджуючи що є сучасний екзістенціалізм, бачить їх у формі “стрибків”: “К’єркегор, наприклад, здійснює “стрибок” віри, його думка злітає над світом і людським життям, як вони дані у сприйнятті, до ствердження Бога, до якого не веде розум. Ясперс здійснює “стрибок” до транцендентного, дещо розпливчатого транцендентного, однак все ж транцендентного... Прагнення уникнути абсурду виводить цих мислителів за межі розуму, тоді як у дійсності нема нічого поза розумом” [ Коплстон ; с. 232 ] .

 

З ідеями персоналістів і екзістенціоналістів межують погляди неотомістів , деякі з них, навіть, вважають себе єдино істинними екзістенціоналістами. Основна проблема теології – доказ буття Бога і пізнання його місця у світі – доповнилась проблемою буття лю-дини. Як відмічає англійський філософ Фредерік Коплстон, будь-які метафізичні стверджування – ідея Бога, питання моралі тощо – не підлягають верифікації у тому сенсі, як це розуміють позитивісти. Але вони використовують предикати, які мали відношення до буття людини, несуть емоційне щодо людини навантаження, і як такі мають те чи інше відношення до людини. Тож буття Бога нема без буття людини і тому неотомісти, справді, мають опікуватися проблемами людини більше, ніж атеїстичні екзістенціалісти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення і обговорення розділу 11 :

 

1. Дайте загальну характеристику епохи Нового часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 12

 

Про становлення свідомості людства в історичні часи

(Узагальнення теми)

 

 

12.1. Як відбувалася еволюція (філогенез) самосвідомості людини

в історичні часи?

 

Спостерігаючи філогенез свідомості в історичний час не можна не висловити здивування і захоплення зростаючою виокремлюючою силою розуму і узагальнюючою мудрістю досконаломудрих – Соломон, Солон, Фалес, Піфагор, Парменід, Арістотель, Архімед, Евклід, Птолемей і тисячі їх сучасників у Індії, Китаї, по всьому стародавньому світі – чим їх свідомість як відображення відображення поступається свідомості сучасних лауреатів наукових премій? А Перікл і Фідій, Софокл і Лукрецій Кар? – перелічувати усіх видатних людей стародавнього світу нема сенсу – їх дуже і дуже багато.

Звертає на себе увагу ключове місце Логіки в усіх ідеальних відображеннях, відтвореннях, конструкціях, побудовах. Час від часу Логіка виступає на перше місце у того чи іншого філософа. Що є осердям поглядів у Парменіда і Зенона? – Логіка. У Сократа і Арістотеля? – Логіка. У Лейбніця і Канта? – Логіка. У Гегеля і Рассела? – Логіка. І т. д. Що це означає? Чи не логічну єдність світу і основу мислення? (Педагогіка має повернутись до вивчення ЛОГІКИ у середній школі як базового навчального предмету в ОНТОГЕНЕЗІ свідомості).

А візьмемо “Міркування” Марка Аврелія . Він находить утіху в ідеї Всесвіту як тісно пов ’ язаного цілого (!). А пояснення Спінозою природи зла : видимість зла виникає лише завдяки розгляду частин Всесвіту як самостійно існуючих. Це перекликається з висновками сучасного системного аналізу. Чому б над цим не задуматись сучасним екзістенціалістам?

Спостерігаючи філогенез свідомості досконаломудрих і порівню-ючи її із рівнем повсякденної свідомості сучасної пересічної люди-ни, можна погодитись із висновком Леві-Строса та інших про ідентичність морфологічних структур мозку та про схожість рівнів свідомості (як здатності виокремлювати найбільш суттєве) у наших сучасників і тих далеких (чи не зовсім далеких?) предків, що стояли на рівні первіснообщинного чи аграрно-ремісничого суспільства. Звичайно, це вірно, коли мова йде про індивідуальну свідомість “атомістичного індивіда”. Маємо пам’ятати, однак, що у індивідуальній свідомості у тій чи іншій мірі присутній суспільний компонент, той що виникає тільки завдяки присутності індивіда у суспільстві, тільки завдяки суспільній пам’яті і комунікаціям, і який, звісно, в процесі онтогенезу розширює індивідуальну свідомість “атомістичного індивіда”. Тож поряд із думкою-висновком Леві-Строса слід ставити також і досі справедливе висловлювання римського філософа І ст. Луція Аннея Сенеки (Молодшого) “Розвиток людства не знаходиться ще у настільки блискучому стані, щоб істина була доступна більшості”.

***

Досліджуючи філогенез свідомості, ми намагаємось відстежити той момент, коли філософи в тій чи іншій мірі фіксували розрізнення свідомості індивідуальної, самосвідомості, суспільної свідомості. Історія зафіксувала, що вже орфіки і піфагорійці вперше чітко фіксують подвійну природу людини. У ній два начала: нижче, тілесне, і вище, духовне. Розрізнення законів руху в природі і в людському суспільстві вже було відоме Гіппію (бл. 460-400 р.р. до н. е.) – софісту, сучаснику Протагора і Сократа. Виокремлення персони із суспільства як позначення індивідуальної субстанції раціональної природи приписують Тертулліану (ІІІ ст.) і Боецію ( V І ст.). А чого варте “Пізнай самого себе!” Хілона та Сократа! Отже, початки саморефлексії ховаються у глибині віків.

Візьмемо до уваги зауваження Гегеля про байдужість стародавніх держав і тодішньої суспільної думки до прав особистості (суб’єктивності). Коли ж відповідна рефлексія особистості почала вперше проявлятись в умонастроях, то це сприймалось як падіння нравів і причина гибелі держав. “ Платон у своїй державі зображає субстанціональну моральність у її ідеальній красоті та істині , однак справиться з принципом самостійної особливості, яка вторгнулась в його часи у грецьку моральність, він може лише протиставляючи їй свою лише субстанційну державу та цілком виключаючи із неї цей принцип аж до самих початкових його проявів, таких як приватна власність та сім’я . ...Принцип самостійної в собі нескінченної особистості одиничного, суб’єктивної свободи... відноситься до пізніших часів, аніж грецький світ... У християнській релігії перш за все виникло право суб ’ єктивності...” [ п. 185, с. 230 ] .

Отже, для подальшого дослідження беремо до уваги : “У християнській релігії перш за все виникло право суб ’ єктивності...”. В іншому місці “Філософії права” Гегель констатує : “ Близько півтори тисячі років тому завдяки християнству почала утверджуватись свобода особи і стала, хоча і в незначної частини людського роду, всезагальним принципом” [ п. 62, с. 118 ] . Тут ми маємо взяти до відома, що “свобода особи стала... всезагальним принципом” лише “в незначної частини людського роду”. Залишається питання, коли ж самоусвідомлення особою своєї свободи стає всезагальним у більшої частини людського роду? Цьому повинно було передувати фактичне і психологічне виокремлення особи із спільноти. Це пов ’ язують із правом приватної власності. “Що ж торкається свободи власності, то вона, можна сказати, лише з учорашнього дня отримала деінде визнання у якості принципу. Це може служити прикладом із всесвітньої історії, який свідчить про те, який тривалий час потрібен духу, щоб просунутись у своїй самосвідомості...” [ п. 62, с. 118 ] . Тут також ми маємо взяти до відома, що “свобода власності” отримала визнання в якості принципу для всіх людей лише деінде. Що ж відбувалося між моментом отриманням свободи особи спочатку “в незначної частини людського роду” і моментом визнання “свободи власності” деінде?

Розрізнення внутрішнього і зовнішнього у масовій (пересічній) людині пов’язують з Августином, який і гадки не мав про “само-рефлексію” у сучасному широкому сенсі, а лише рекомендував шукати Бога усередині людини. У зв’язку з дослідженням еволюції самосвідомості нашої самості Ч. Тейлор наголошує на заслузі Августина у поглибленні розрізнення внутрішнього-зовнішнього. “Наприклад, у роботі “Про Трійцю” ( XII . I ) він розрізняє внутрішню і зовнішню людину. Зовнішнє - це тілесне, те, що ми маємо спільного зі звірами... Внутрішнє це душа. ...шлях від нижчого до вищого – рішуча зміна напрямку - проходить через наше сприйняття себе як внутрішньої людини. Наведемо лише одну знамениту фразу: “ Noli foras ire , in teipsum redi ; in interiore homine habitat veritas ” (“Не йди в зовнішній світ, вертайся в себе. У внутрішній людині перебуває істина”). Августин завжди кличе нас до нас самих. Те, чого ми потребуємо, лежить усередині ( intus ) , знову і знову нагадує він” [ Тейлор ; с. 178 ] . Ч. Тейлор справедливо вбачає в цих порадах Августина перші прояви серйозної саморефлексії людини. “Поворот Августина до самості був поворотом до докорінної рефлексивності, й саме це зробило мову внутрішнього виміру непереборною. ...Навряд чи буде перебільшенням сказати, що саме Августин запровадив внутрішній вимір докорінної рефлексивності та передав його у спадок західному мисленню” [ Там само ; с. 181 ] . “Августин започаткував напрям західної духовності, який закликав до пошуків Бога у внутрішньому вимірі” [ Там само ; с. 192 ] .

Далі були В. Оккам (1300-1349), М. Монтень (1533-1592), Р. Декарт (1596-1650) і Д. Локк (1632-1704), з якими сучасний дослідник самості людини Чарльз Тейлор в філософському дослідженні “Джерела себе” пов’язує виникнення саморефлексії як типової властивості раціональної людини Нового часу. Заслуговує уваги стверджування Ч. Тейлора, що лише “на початку вісімнадцятого століття відбувається формування того, що можна вважати новочасним “Я” або самістю” [ Т., с. 251 ] .

Згідно з поглядом, що панував перед тим, космічний лад вважався втіленням ідей. Фізичний світ навколо нас набуває своєї форми задля подальшого втілення ладу ідей, задля Блага. Не можна зрозуміти цей лад, будучи байдужим до нього або не визнаючи його нормативної сили. Згідно з формулюванням Арістотеля, ми досягаємо знання, коли ідея ( eidos ) нашого розуму ( nous ) збігається з ідеєю об’єкта. Ми приходимо до знання завдяки повнішому залученню до цього ладу, повертаючи до нього око душі, як у Платоновій метафорі. Бачити світ як втілення ідей – означає бачити знання як таке, що досягається через налаштування душі на лад сущого. Досягнення знання змальовується як набуття здатності розрізняти структуру завдяки доскіпливій увазі.

Перехід до механіцизму знищує таку “картину світу”. Цікаво, що джерело цього руху було теологічним. Вільгельм Оккам вважав, що традиційна арістотелівська етика обмежувала найвищу владу Бога. Бог не потребує ані універсалій, ані ідей (ейдосів), Бог є Бог, він сам знає, що творить. Бог є абсолют добра. Щоб за своїм велінням встановлювати добро і зло, Бог має володіти найповнішою мірою свободи, а це може забезпечити лише механістичний універсум. Так одним із найсильніших мотивів, що лежать в основі поширення механіцизму, спочатку був його зв ’ язок із “контролем”, перш за все – контролем Бога.

Прагнення до контролю спонукало стати на таку позицію щодо самих себе, яка виводила людину за межі звичного способу відчуття світу й себе. Звичайна, не налаштована рефлексивно людина, досі вважала, що колір знаходится безпосередньо у предметі, зубний біль, відповідно, у зубі. Знаменита “бритва Оккама” дала початок розрізнення знань, отриманих через откровення і отриманих природним шляхом. В останньому випадку мова йде про об ’ єктивацію знань, їх звільнення від етичних оцінок. Це дало початок більш глибокого розрізнення об’єктивного і суб’єктивного.

 

“Декарт стверджує, що справжнє онтологічне місце вторинних властивостей і тілесних відчуттів – у свідомості. ...Декарт закликає нас до того, щоб ми пере-стали жити “у” досвіді та “проживати” його, і поставились до цього досвіду як до об ’єкта або, що означає те саме, як до такого, що рівно міг би належати комусь іншому. ...Досягти розутілення – означає вийти за межі поля зору першої особи й узяти на озброєння певну теорію, або, принаймні, припущення щодо того, як усе відбувається. ...У Декарта та його послідовників емпіристів ці припущення були, природно, механістичними. ...Але це ще не все. Перехід до самооб ’єктивації вимагає більшого, ніж сама віра в механістичну фізику. Деякі мислителі кінця сімнадцятого століття, такі як Кадворт і Ляйбніц, кожен на власний спосіб, взяли на озброєння механіцизм, водночас намагаючись зберегти або переробити телеологічне бачення суб’єкта. Наступний крок у звільненні самості вимагав відмови від усіх подібних спроб” [Т., с. 221-224 ].

“Лок пішов далі за Декарта й відкинув доктрину вроджених ідей у будь-якій формі. ...Лок стає на бік теоретичної моделі, яка переможно формуватиметься внаслідок тривалої інтелектуальної революції; її взірцевим прикладом є Ньютон. ...Заперечуючи вроджені ідеї, Лок тим самим дає волю своєму глибоко антителеологічному баченню людської природи, знання та моралі.

...У тому, що стосується знання, Лок відмежовується від будь-яких поглядів, що покладають, ніби ми від природи спрямовані до істини: і в їхній давній версії – що ми, як раціональні істоти, за своєю природою схильні до визнання раціонального ладу сущого; і в новочасній – що ми маємо вроджені ідеї або вроджену схильність розгортати свою думку в напрямку істини”. Згідно з Локом, наші концепції світу – це синтези ідей, які ми спочатку отримали через відчуття та роздуми.

Розпливчасті й беззмістовні форми мовлення та зловживання мовою надто довго вважаються таємницями науки; важкі та недоречно вжиті слова, які мають дуже мало смислу або взагалі його позбавлені, силою розпорядження отримують право на те, щоб їх приймали за глибокий метод навчання та високу теорію... Лок пропонує зруйнувати систему знання й побудувати заново. ...Навіть пропозиція переробити знання на підставі чуттєвого досвіду не є цілком новою: арістотелівсько-томістична традиція також надає чуттєвій сфері пріоритет у пізнанні світу. Що є радикальним у поглядах Лока, то це та міра розутілення, яку він пропонує.

Це більш далекосяжне розутілення, ніж звільнення від досвіду вторинних властивостей і тілесних відчуттів, що його Лок також перебирає від Декарта. ...І в цьому випадку, так само як і в попередньому, теорія багато що запозичує з панівного механістичного світогляду. ...Лок надзвичайною мірою уречевлює ( reifies) свідомість. По-перше, він приймає атомістичний характер свідомості: наше розуміння світу будується із цеглин простих ідей. ...По-друге, самі атоми виникають завдяки псевдомеханічному процесові, пов ’язаному з карбуванням у свідомості через вплив на почуття. Ідеї “створюються в нас... дією невідчутних частинок на наші почуття” (2.8.13 / “Розвідка про людське розуміння” ; у 4.2.11 Лок говорить про “глобули”). І по-третє, поєднання цих атомів пояснюється значною мірою через псевдомеханічний процес асоціювання (2.23). Мета цього розділення полягає в тому, щоб заново зібрати докупи наше бачення світу цього разу на грунтовній основі, за допомогою надійних правил поєднання атомів. Якщо залишити осторонь математичні відкриття та істини, встановлені за допомогою дедукції, велику частину нашого емпіричного знання можна отримати за допомогою правил правдоподібної очевидності, як це робив Лок, особливо у Книзі IV ”Розвідки...” [Тейл., с. 225-228].

 

Тут, як ми розуміємо, Ч. Тейлор веде мову про новий рівень розутілення свідомості, який у сучасній методології науки пов’язується з об’єктивацією, аналізом, синтезом та індукцією. Саме це Тейлор називає докорінною рефлексією , саме це мається на увазі, коли мова йде про новочасну процедурну концепцію розуму. Так докорінна рефлексія, беручи початок від св. Августина, який вперше шукав докази існування Бога усередині людини, отримала свій розвиток. Вона створила моделі самодослідження, які багато в чому формували культуру Нового часу, його ідеал самовідповідальності й пов’язане з цим нове розуміння людської гідності. Новочасне самодослідження базувалося на припущенні, що ми не знаємо, хто ми. Серед тих, хто дає народження новому, вкрай особистісному типу рефлексії – тлумаченню себе ( self - explanation ) , Ч. Тейлор називає Монтеня, “мету якого становить досягнення знання про себе через подолання завіс самоомани, створених пристрастями та духовною погордою”[Т., с. 245]. Коли Монтень сідав за письмовий стіл і брався за перо, то, зазираючи в себе, бачив мінливість внутрішнього, що лякала його: “Моя душа... нагадує коня, що зірвався з прив’язі..., вона витворює в мені безліч химерних потвор і фантастичних монстрів, безладно та безглуздо нагромаджуючи їх одне на одного”. У відповідь він спостерігав і намагався дати лад своїм думкам, почуттям, відрухам : “Я почав складати для них опис”. Вже в передмові до своїх “Дослідів” Монтень пише “Зміст моєї книги – я сам”. “Ось вже декілька років, як усі мої думки спрямовані на мене самого” [ М. ; ІІ, 6 ] , “Той предмет, який я вивчаю більше всього іншого – я сам” [ М. ; ІІІ, 13 ] . Монтень усвідомлює розрізнення між “я-для-себе” (лице) і “я-для-іншого” (личина) : “Люди не бачуть мого серця, вони бачуть лише надіту мною маску” [ II , 16] . Монтень також усвідомлює складність свого “Я”: “В залежності від того, як я дивлюся на себе, я знаходжу в собі і сором’язливість, і наглість; і цнотливість, і розпусту; і балакучість, і мовчазність; і працелюбність, і розпещеність; і винахідливість, і тупість; і похмурність, і добродушність; і брехливість, і правдивість; і ученість, і невігластво; і щедрість, і скупість, і марнотратство. ...Я нічого не можу сказати про себе просто, цілісно і грунтовно. Я не можу визначити себе одним словом” [ ІІ, 1 ] . “Чим більше я з собою спілкуюсь і себе пізнаю, тим більше дивуюсь своїй безформенності, тим менше розумію, що ж я, власне, таке” [ ІІІ, 11 ] . Монтень дає народження новому, вкрай особистісному типу рефлексії – тлумаченню себе. Так від Монтеня бере початок утвердження індивідуальності в її неповторній іншості.

Звичайно, Монтень був не єдиним ініціатором “пошуку власної самості з метою досягнення внутрішнього ладу”, “пошуку нашої достеменності”. “Не треба піддаватися спокусі сприймати Монтеня через призму сьогодення, – застерігає Тейлор, – самодослідження Августина відлунювало в епоху Ренесансу в найрізніших формах і способах, і серед католиків, і серед протестантів. Самодослідження поставлене за обов ’ язок єзуїтам, так само як і пуританам”. Не забуваймо, що масовій саморефлексії людини сприяло і впровадження Церквою обов’язкової таємної сповіді кожного прихожанина. Але Монтень є взірцем висловлювання нового способу, яким “внутрішній вимір” Августина увійшов у Новий час, вважає Ч. Тейлор [ Т., с. 242-248 ] .

***

Цікаво, що задовго до того, як психологи почали виокремлювати компоненти суспільної свідомості із свідомості окремої людини, філософи і письменники вже виокремлювали в психічному людини соціальні почуття , тобто такі почуття, які можливі лише за суспільної організації людей. Можливо першим, хто надав цьому значення важливого розрізнення, був Спіноза (1632-1677), який поділив почуття на природні і штучні . До останніх, приймемо до уваги, відносять не тільки релігійні, моральні, а й правові почуття – законопослушність, відповідальність, почуття обов ’ язку тощо. (Гумористи жартують, що у традиційно правових державах вже і домашні тварини, опинившись на вулиці, переходять на її інший бік, лише при наявності зеленого світла світлофору. У нас же за останні півтора десятків років на всій території держави її “громадянами” були зняті і здані “на експорт” як металобрухт майже усі вуличні каналізаційні люки. Ось що значить для спільноти людей “вийти із лісу” на тисячу років пізніше!).

***

Виникнення саморефлексії як типової властивості раціональної людини Нового часу, затребуване в Новий час народжуваним на фундаменті приватної власності індустріальним суспільством, підготовлялось попередньою тисячолітньою еволюцією духу. Спочатку, як зазначає Гегель, “свобода особи стала... всезагальним принципом” лише “в незначної частини людського роду. ...Що ж торкається свободи власності, то вона, можна сказати, лише з учорашнього дня отримала деінде визнання у якості принципу. Це може служити прикладом із всесвітньої історії, який свідчить про те, який тривалий час потрібен духу, щоб просунутись у своїй самосвідомості...”.

Як же відбувалася еволюція (філогенез) самосвідомості – тієї частини свідомості, що зорієнтована усередину людини? Найперше, що можна відповісти напевне : нерівномірно, спочатку “деінде”, “у незначної частини людського роду”. Тут ми маємо визнати велику стратифікацію людської свідомості у кожну історичну епоху. На якому рівні еволюції свідомості людство знаходиться у даний момент? Якими словами ми маємо замінити слова “деінде”, “у незначної частини людського роду” на початку XXI ст.? Ми не знаємо цього напевне.

Повернемося до Гегеля : “Індивід промислового стану цілком залежить від себе, і це почуття своєї значимості тісно пов ’ язане з вимогою правопорядку. Тому свідомість свободи і порядку виникло головним чином у містах. Першому (землеробському. – А.П .) стану, навпаки, не приходиться багато про що думати самому : те, що воно добуває, - дар чужого, природи ; це почуття залежності у нього на першому місці, і з цим легко поєднується готовність залежати і від людей, терпіти усе, щоб не сталося. Тому перший стан більше схильний до підлеглості, другий – до свободи” [ п. 204, с. 243 ] .

Гегель нагадує про різницю, щодо принципу суб’єктивної особливості (свободи волі, автономії, індивідуальності. – А.П. ) в політичному житті античного і нового світу в зв’язку з розглядом основ громадянського суспільства. У першому випадку цей принцип не отримує свого права, “так, наприклад, віднесення індивідів до певного стану або надається правителям, як у платонівській державі, або залежить лише від походження, як у індуських кастах”. Тут “суб’єктивна особливість, не сприйнята в організацію цілого і не замирена в ньому... являє себе ворожою, смертельною по відношенню до суспільного порядку і або відкидає його, як це було у грецьких державах і Римській республіці, або, якщо суспільний порядок, володіючи достатньою владою чи релігійним авторитетом, зберігається, опускається до рівня внутрішньої зіпсованості і повної деградації...”. У другому випадку, у Новий час, “якщо ж об ’ єктивний порядок зберігає суб ’ єктивну особливість (індивідуальність. – А.П. ) у відповідності з собою і разом з тим надає їй право, вона стає дієвим началом життєвості громадянського суспільства, розвитку мисленевої діяльності, заслуг і честі” [п. 206, с. 244-245].

До суб ’ єктивних основ громадянського суспільства Гегель відносить моральність :

“ Моральною налаштованістю у цій системі (наявного буття і конкретної сфери потреб. – А.П. ) є тому доброчесність і професійна честь , які вимагають, щоб даний індивід, причому за власним визначенням, став завдяки своїй діяльності, своєї старанності і вміння членом одного із моментів громадянського суспільства і залишався таким, щоб він турбувався про себе тільки через це опосередкування із всезагальним, а також набував цим визнання у своїй уяві та в уяві інших. Моральність займає своє особливе місце у цій сфері, де панує рефлексія (індивіда), напрямлена на його діяльність, ціль особливих потреб і блага...” [ п. 207, с. 245 ] . Набувати “ визнання у своїй уяві та в уяві інших” ми сьогодні, на початку XXI століття, позначаємо як “набувати почуття власної гідності”.

“ ...Вся справа – у єдності всезагальності і особливості в державі. В стародавніх державах суб’єктивна ціль повністю співпадала з волінням держави... людина сучасного світу бажає, щоб її поважали в її внутрішній сутності...” [ п. 261, с. 287-289 ] .

“ В платоновській державі суб ’ єктивна свобода ще не діє, оскільки влада ще вказує індивідам їх заняття. У багатьох східних державах цей розподіл занять визначається народженням. Між тим суб ’ єктивна свобода, яку слід приймати до уваги, вимагає надання індивідам свободного вибору занять” [ п. 262, с. 289 ] .

Отже, без відповідного рівня саморефлексії громадянське суспільство, на думку Гегеля, не є можливим.

 

 

12.2. Як відбувалася еволюція (філогенез) суспільної свідомості

в історичні часи?

 

У чому полягає філогенез суспільної свідомості? Які її компоненти і етапи еволюції ми здатні виокремити? Очевидно, якісні епохальні зміни суспільної свідомості “ініціювалися” суспільними “катаклізмами” і закріплювались на генетичному рівні людини-“клітини” суспільного організму впродовж кільканадцяти чи десятків і сотень наступних поколінь. До першої двадцятки таких найважливіших формуючих суспільну свідомість подій, процесів в історичний період на території Європи можна віднести :

1. Перехід від полювання, рибальства, збирання рослин у лісі до відтворюючого господарства – скотарства і, особливо, до землеробства, до осілого способу життя і моногамії.

2. Виокремлення ремесел і торгівлі, виникнення міст і розподілу праці між містом і селом.

3. Перехід суспільного устрою від міст-полісів до імперій (епоха завоювань Олександра Македонського і Римської імперії), виникнення розподілу праці і спеціалізації усередині локальних спільнот людей, “римського” права і правопорядку.

4. Діяльність Іісуса Христа, 12 апостолів і отців Церкви, виникнення християнської етики.

5. Легалізація християнства (325 р.), надання йому статусу державної релігії Римської імперії, формування християнських державно-правових ідей, виникнення Церкви як організації, боротьба за вплив на суспільство, розподіл влади на світську і духовну.

6. Падіння Римської імперії (476 р.), велике переселення народів на просторах Євразії у І тисячолітті.

7. Хрестові походи XI - XII століть, пожвавлення грошового обміну, збагачення міст північної Італії.

8. Виготовлення Гутенбергом першого друкарського верстата (1440 р.) і розвиток книгодруку. Падіння Візантії (1453 р.) і початок італійського Відродження .

9. Винаходи пороху і компасу. Розвиток парусного кораблебудування. Великі географічні відкриття Магеллана і Колумба.

10. Північне Відродження і Реформація, осудження ганебної індульгенції і Церкви як організації, релігійні війни між католиками і протестантами, Нідерландська революція і початок кризи аграрно-ремісничого суспільства ( XVI ст.), Нантський едикт 1598 р. про віротерпимість у Франції.

11. Англійська революція 1688 року, становлення приватної власності, індивідуалізму і парламентаризму, виникнення розподілу гілок влади.

12. Перехід від споглядання до експерименту у наукових дослідженнях, боротьба догматизму і науки, виникнення і тріумф науки Нового часу ( XVI ст. - початок XVIII ст.), внесок Коперніка, Кеплера, Галілея, Ньютона.

13. Виникнення парового двигуна. Промислова революція в Англії, поширення мануфактур з новим розподілом праці, початок епохи індустріалізації.

14. Французька революція 1789 р., переформування суспільно-політичного устрою Європи, структуризація суспільної свідомості, виникнення профспілкових, партійних і громадських організацій.

15. Перша світова війна, криза раціоналізму, переділ світу, тріумф індустріалізації, велика економічна депресія, початок державного регулювання економіки.

16. Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії і її приклад для усього світу “як не треба робити”. Світова економічна криза і регуляторне втручання держави у стихію “невидимої руки” ринку.

17. Друга світова війна, заснування ООН, декларування прав людини, розповсюдження міжнародного права, розпад колоніальної системи, утворення регіональних і світових організацій.

18. Освоєння ядерної енергії, доведення до абсурду гонки озброєнь.

19. Розпад СРСР і соціалістичного табору.

20. Винайдення телекомунікацій, ЕОМ, Інтернету, сотового радіозв’язку, можливості необмеженого доступу до інформації, початок постіндустріальної епохи, глобалізація.

 

Що дав кожен із історичних етапів для філогенезу багатовимірної “бульки” індивідуальної чи групової, спільнотної свідомості - розширив об’єм, змінив форму, добавив ( n +1)-ий вимір? Відповідь : ТАК! Р озширив об ’ єм, змінив форму, добавив ( n +і)-ті виміри. Короткого погляду на цей перелік подій-процесів достатньо, щоб визнати, що еволюція людського суспільства прискорюється: перші три події-процеси тривали тисячі років, шість останніх - всього одне століття. Разом з тим, неважко визначити, що дало найбільші наслідки для удосконалення свідомості.

На наш погляд, найсуттєвішим чинниками і результатами філогенезу свідомості були 1) виникнення землеробства з відстроченням отримання засобів життєдіяльності і, як наслідок, нова рефлексія часу і початок звільнення людини від природної залежності; 2) розподіл праці, спеціалізація, диференціація і ієрархія у локальних спільнотах людей і, як наслідок, посилення здатності до розрізнень, абстрагування і узагальнення, розвиток уяви, удосконалення предметно-дієвого і наглядно-образного мислення і початок абстрактного мислення; 3) посилення потужності біологічних органів людини унаслідок розвитку техніки, впровадження штучних експериментів, розширення довготермінової пам’яті завдяки друкарству і електронним носіям, удосконалення комунікацій і, як наслідок, майже повне звільнення людини від природної залежності, відмова від покровительтва Бога - якісно новий рівень свідомої рефлексії.

На перше місце при формуванні суспільної свідомості слід поставити розподіл праці, як найбільш суттєвий чинник. Щоб розвіяти можливі сумніви читача, ми звернулися до пошуків висловлювань стародавніх мудреців, адже, як відомо, “нове – це забуте старе”. І ще раз переконалися, що у стародавніх мудреців можна знайти багато із того, що, начебто, усвідомлюється тільки тепер: “Людина в силі поступається бику, в спроможності бігати поступається коню, однак вона змушує служити собі і бика, і коня. Чому це відбувається? Відповідаю : завдяки здатності людей жити спільно, в той час як бик і кінь не володіють цією здатністю. Завдяки чому люди можуть жити спільно? Відповідаю: завдяки розподілу обов’язків (тут і далі курсив наш. – А.П. ). Завдяки чому можливий цей розподіл? Відповідаю: завдяки почуттям обов’язку ” – так виокремив головну рису спільноти (і спільнотної свідомості) ще у IV - ІІІ ст. до н.е. китайський філософ Сюнь-цзи [Таранов, с. 162].

Як уже зазначалось, є булька свідомості окремої людини і є надіндивідуальні групові бульки свідомості сім’ї, поселення, організації (релігійної, професійної, партійної тощо), спільноти, нації, цивілізації (у розумінні Тойнбі чи іншому), суспільства Землі. Безумовно, філогенез свідомості в історичу епоху – це процес об’єднання індивідуальних “бульок” у групові “бульки” і, в кінцевому рахунку, в “бульку” свідомості Землі. Очевидно, що об’єднання індивідуальних “бульок” без їх попередньої спеціалізації нічого якісно нового не дало б. Із логіки відомо, що об’єднання однакового дає те ж саме, тобто ( A ) U ( A ) = ( A ). Однак, логічне об ’ єднання неоднакового дає нову якість : ( A ) U (В) = ( C ) . Тож розподіл праці, спеціалізація, ієрархія є найголовнішими системоутворюючими чинниками формування нової якості – інтегрованої свідомості спільнот і урешті-решт суспільства Землі.

Схематично такий процес можна представити малюнком :

 

 

Малюнок. Еволюція свідомості

1 - свідомість “атомістичного індивіда” напередодні історичної епохи,

2 - спеціалізація свідомості “атомістичного індивіда” (деформація

бульки) в історичні часи,

3 - об ’ єднання спеціалізованих свідомостей “атомістичного індивіда”

впродовж історичної епохи і утворення “бульки” свідомості Землі.

 

Якщо філогенез суспільної компоненти свідомості полягав в об’єднанні спеціалізованих свідомостей “атомістичного індивіда”, то як відбувався зворотній вплив цих процесів на потужність ідивідуальної свідомості і суспільної свідомості, насамперед у сфері пізнання?

Теорія пізнання мала своїми етапами зачатки логіки Парменіда і Зенона, анамнез Сократа і Платона, силогізми Арістотеля, Credo ut intelligam – “Вірю, щоб розуміти” св. Августина, “пізнаю те, у що вірю” П’єра Абеляра (1079-1142), дискусії про дві істини – теологічну і філософську середньовічних схоластів (декрет 1277 року парижського епіскопа Етьєна Тамп’є, твори Фоми Аквінського), визнання для філософського знання права на існування поряд з теологічним знанням Вільгельмом Оккамом (1300- бл. 1349 р.), “не підтримувати ніякого висловлювання з більшою впевненістю, ніж дозволяють докази, на яких воно побудоване” Локка.

Credo ut intelligam – “Вірю, щоб розуміти”. Який вислів може краще відобразити стан “елітної” свідомості в епоху раннього християнства! І не тільки елітної. Цей вислів рефлексує стан усієї тогочасної суспільної свідомості. Про масову суспільну критичну (раціональну) свідомість тоді не могло бути ніякої мови ні на якому рівні стратифікації рівнів свідомості. Об’єднання індивідуальних бульок свідомості вимагало насамперед віри. Отже, всезагальна віра у що-небудь – це передумова або найпростіший еволюційний спосіб інтеграції індивідуальних бульок свідомості. Між Августином і Оккамом був П ’ єр Абеляр (1079-1142), якому належить вислів “пізнаю те, у що вірю”. Упевненість, що віра має передувати раціональному осягненню, трималась до Нового часу, поки наукою не було проголошено nullus ex verba – “нічого із слів”, що означало вимогу утвердження істини практичним експериментом.

Теорія пізнання Локка заслуговує уваги як значний крок уперед на шляху перетворюючої діяльності людства. Локк, як щиро віруючий в християнство, визнає провидіння джерелом пізнання, але ставить його під контроль розуму . Локк відповідально ставиться до істин і радить “не підтримувати ніякого висловлювання з більшою впевненістю, ніж дозволяють докази, на яких воно побудоване”, тобто завжди зберігати деяку долю сумнівів. Локк укріпив той світогляд, що дістав позначення як деїзм . Згідно з деїзмом, Бог є, але він не обтяжує себе дрібними мирськими справами. До атеїзму Просвітництва залишався один крок.

Отже, наш сучасний рівень свідомої рефлексії почав формуватися у сімнадцятому столітті. А поки що нема нічого такого, що могло б порівнюватися з якісними змінами тої епохи, хіба що, глобалізація економіки, Інтернет, синергетика, повернення до “холізму” як нове усвідомлення “космічного ладу” і взаємозалежності людей та перехід від “атомістичного” індивідуалізму автономної людини до індивідуальності продуктивної людини-клітини цілісного суспільства Землі – чи не потребує це останнє нової докорінної зміни рівня рефлексії?

 

 

12.3. Про еволюцію співвідношення спільнотного Ід і спільнотного Его

в історичні часи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 13

 

Свобода волі людини як екзістенційна проблема

 

 

Проблемність питання про свободу волі людини як суто філософського, онтологічного, екзістенційного завжди полягала у пошуках співвідношення між фаталізмом, необхідністю, свободою, випадковістю і волею . В давньогрецькій філософії людина і боги розглядалися як невід ’ ємна частина природи і навіть сам Зевс мав дотримуватись встановленого порядку, тому про свободу волі не йшлося.

Як ми знаємо, свідомість – це, насамперед, виокремлення суттєвого. Філогенез свідомості – це досягнення все нових і нових рівнів деталізації (розрізнень, дистінкцій) сприйнятого і уявного. Питання свободи волі серйозно постало лише тоді, коли у людині стали бачити індивідуальність (говорячи словами Гегеля – суб ’ єктивне, одиничне, особливе), що має право на приватну власність і приватне життя, тобто у Новий час. Однак і досі філософи дивляться на цю проблему з різних точок зору. Маємо переконання, що майже все про свободу волі людини було сказано Гегелем у його “Філософії права”. Разом з тим, щоб краще зрозуміти суть питання і Гегеля, зокрема, доцільно відстежити еволюцію поглядів від античності до Гегеля і далі, до сучасних гуманізму, прагматизму, екзістенціалізму і так званого постмодернізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

Піддані мають свободу там,

куди не розповсюджується дія законів.

 

Т.Гоббс, англ. філософ XVII ст.

 

 

Управління

своїми пристрастями

є істинним розвитком свободи.

 

Джон Локк, англ. філософ XVII ст.

 

 

Свобода полягає зовсім не в тому,

щоб робити те, що хочеться...

Свобода може полягати лише в тому,

щоб мати можливість робити те,

чого вимагає обов’язок...

 

Ш.Монтеск’є, франц. філософ XVIII ст.

 

 

Я визначає себе... Це і є свобода волі.

 

Г.В.Ф.Гегель, німец. філософ XIX ст.

 

 

Вся християнська теодицея основана

на тому допущенні, що джерело зла міститься

не в творчому акті Божества, а в свободній волі тварі .

 

Є.Трубецькой, філософ-богослов

другої половини XIX - початку XX ст.

 

 

...Жодне питання не є таким головоломним і

не піддається в такій мірі рішучому ствердженню

чи запереченню, як питання про свободу волі.

 

Л.Фейєрбах, німец. філософ XIX століття.

 

 

 

 

 

.

13.1. Свобода і необхідність

у поглядах філософів від античності до християнства

 

Мислителями стародавнього світу спочатку була виокремлена і усвідомлена доля і необхідність підкорятись їй. “Все відбувається за визначенням долі, остання ж тотожна необхідності”, таке висловлювання залишив нам Геракліт ( VII - VI ст. до н.е.) [ Антологія т. 1, ч. 1 ; с. 275-276 ]. Пізніше стали говорити і про свободу . “Свобода те той стан, якого осягають мудрі. Усім же іншим вона невідома” – таке розуміння свободи залишив нам Зенон із Кітія ( IV -ІІІ ст. до н.е.) [ Таранов, с.162 ] .

Сократ і Платон також не виокремлювали свободу волі, оскільки людина, маючи внутрішню мету (“Пізнай самого себе!” = знайди в собі абсолютне благо як вищу ціль), не вибирає її. Доброчесність , яку пізніше пов’ язували зі свободою волі, у Платона включала все те, що було пов ’ язане з досягненнями розуму.

Арістотель вперше розділив вчинки людини на розумні довільні (свободні) та спонтанні чи вимушені мимовільні (несвободні). Він змушений це зробити на підставі визнання двох видів причинності – необхідних причин і випадкових. Оскільки у світі діють різні причини, то людина може поставати перед вибором. Таким чином, у Арістотеля людина може бути або в ситуації необхідності, або в ситуації вільного вибору. При цьому, звичайно, необхідність стоїть над вибором і не підлягає йому. Ніякої проблемності у питанні свободи вибору Арістотель ще не бачив, оскільки випадковість розглядалась ним як щось другорядне [Чанышев; с. 314 ]

“ Проживи непомітно!”, – навчав Епікур (341-270 р.р. до н. е.), давньогрецький філософ, в час, коли суспільна активність людини таїла в собі непередбачувані небезпеки, і тим самим, можливо, став першим , хто впритул підійшов до питання про свободу волі людини. Свобода людини – це, згідно з Епікуром, можливість вибору свого способу життя. Свобода Епікура, на відміну від свободи Арістотеля, протистоїть необхідності. Епікуру приписують таку важливу позицію щодо категорії необхідності: “Мудрецю належить висміювати необхідність, яку дехто вважає володаркою Всесвіту, позаяк краще дотримуватись міфів..., бо віра в міфи дає хоча б у живих образах надію на те, що, віддавши почесті богам, вдасться вимолити їх прихильність, а визначеність, яку сповідують природознавці, містить у собі невблаганну необхідність” [Антологія; т. 1, ч. 1, с. 358], [Таран; с. 147]. Необхідність пов ’ язана з лихом, але їй може протистояти свобода і тому нема ніякої необхідності жити з необхідністю.

Страх покарання після смерті за недостатню повагу до богів та різних віщувань був міцно укоріненим у побутовій свідомості людини того часу. Однак, Епікур, твердо віруючи у богів, був впевненим, що боги не утруднюють себе справами нашого людського світу. Епікур нехтував такими розповсюдженими на той час явищами як провидіння, пророцтва, провіщення, як і укоріненим на рівні інстинкту страхом смерті. “Смерть не має ніякого відношення до нас : бо те, що розклалось не відчуває, а те, що не відчуває, не має ніякого відношення до нас”. Будучи об ’ єктом впливу лише собі подібних та сил природи, які можна пізнати, людина, за Епікуром, має певну свободну волю і в певних межах є господарем своєї долі . Обмежуй свої бажання і будеш свободним. “Май завжди у своїй бібліотеці нову книгу, в погрібі – повну пляшку вина, в саду – свіжу квітку” і будеш щасливим [Таранов, с. 154-155].

Разом з тим, заклики Епікура знаходили навіть серед філософів все менше відгуків. Люди тогочасної епохи вимагали від релігії та філософії сильніших ліків. Стоїки протиставляли себе епікурійцям, зокрема, Епіктет, звертаючись до Епікура, говорив: ”Ось життя, яке ти сам проголошуєш вартим: їсти, пити, спарюватись, випорожнюватися і хропіти” (цитуємо із “Промов Епіктета”: [Рассел; с. 301]). Течія стоїцизму існувала дуже довго – більше 500 років. Її прибічники вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природнім законом божественного походження. Від стоїків пішло номінальне стоїчний – мужній і такий, що стійко переносить життєві негаразди.

Стоїцизм цікавий, насамперед, своєю етикою і релігійними елементами, яких потребував тоді світ і яких інші грецькі філософські школи не змогли дати. Саме стоїцизм, як філософська течія, мав найбільший вплив на раннє християнство. Основні доктрини, яким школа стоїків завжди залишалась вірною, торкаються космічного детермінізму і свободи людини . Бог не відокремлений від світу, він – душа світу ; у кожного із нас міститься частка божественного вогню.

Згідно з стоїком Зеноном (336-264 р.р. до н.е.) , Всесвітом править Бог, ум, доля, Зевс. Усі речі (включно з людиною) суть частини єдиної природи ; процеси природи строго визначені її законами, ніяких випадковостей. Доля – це влада, яка рухає матерію ; “провидіння” і “природа” – це лише інші її імена. Індивідуальне життя добре, коли воно перебуває у гармонії з природою. Життя людини перебуває у гармонії з природою тільки тоді, коли воля індивіда спрямована до цілей, які є цілями природи. Воля , яка перебуває у згоді з природою – це доброчесність , чеснота , цнотливість . У житті окремої людини доброчесність – це єдине істинне благо. Оскільки доброчесність полягає у волі , все і хороше, і погане в житті людини залежить тільки від неї. Навіть коли людина зубожіє чи буде приречена на смерть, вона може залишатись доброчесною, як Сократ.

Стоїк Хризип (280-207 р.р. до н.е.) також проголошував детермінізм, але протиречиво стверджував, з одного боку, що добро без зла логічно не можливе, а з іншого боку, що Бог не причиняє зла . Хрізіпп можливо був першим, хто допускав деякі ідеї і принципи, які установлюються consensus gentium – загальнолюдською угодою, тобто правом у сучасному розумінні [ Рассел ; с. 320 ] .

Серед понять, якими оперує стоїк Сенека (3-65 р.р.), ми знаходимо : благо, доброчесність, долю, душу, почуття, дух, розум, бідність, матерію, причину, природу, рабство. Ось деякі цитати із першоджерел : “Ми не можемо змінити світових відношень. Ми можемо тільки одне : знайти високу мужність, достойну доброчесної людини, і за її допомоги стійко переносити усе, що приносить нам доля. Голими прийшли, голими відходимо. І ніяк винести звідси більше, ніж приніс. Вище благо полягає у розумі. А покажіть мені, хто не раб, у тому чи іншому смислі. Цей ось – раб похоті, той корисливої жадоби, а цей шанолюбності... Ти запитуєш, що я бажаю знайти в доброчесності? Її саму!” [ Таранов ; с. 236-240 ] .

У записах, які передають вчення стоїка Епіктета (50-138 р.р.) наголошується головно на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємини людей повинні чітко базуватися на принципі : “Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим”. (Кант мав попередника у формулюванні категоричного імперативу). На думку Рассела, у визнанні братерства людей і у вченні про рівноправність рабів вчення Епіктета вище всього, що можна знайти у Платона, Арістотеля чи інших філософів.

“ Міркування” Марка Аврелія (121-180 р.р.). близькі до Епіктета. “Щоб не трапилось з тобою, – писав він, – воно визначено наперед тобі із віку. І сплетіння причин з самого початку пов ’ язало твоє існування з даною подією”. Марк Аврелій, як і усі стоїки до нього, також не долає протиріччя між детермінізмом і свободою волі. “Вади одної людини не спричиняють шкоди іншій”, – говорить він, бо “ніхто, – це саме головне, не зробив твоє спрямовуюче начало гіршим, ніж воно було до того”. І ще : “Люби людство. Наслідуй бога... І цього достатньо, щоб пам ’ ятати, що закон править усім” [ Рассел ; с. 329 ] .

Згідно з поглядами стоїків, з одного боку, Всесвіт є жорстко детермінованим єдиним цілим, в якому все, що відбувається, - результат попередніх причин. З іншого боку, людська істота, – частково божественний вогонь, частково – земне тіло, володіє дещо автономною індивідуальною волею, а саме, як частинка Бога проявляє свободну доброчесну волю і як земне тіло цілком автономна відносно гріха, ніхто не може бути примушеним до гріха зовнішніми причинами. Таким чином, протиріччя між детермінізмом світу і свободою людини стоїки усували за допомогою посередника – Бога, частинки божественного вогню у людині. Бог ніколи і ні у кого із мислителів не був жорстко детермінованим, таке припущення швидко призводило б до цілком очевидних протиріч.

Цікавими є міркування Ч. Тейлора, який визнає заслуги стоїків у формуванні основ християнської доктрини волі. Стоїки вперше “поставили на чільне місце людську здатність давати чи не давати згоду ( assent ) - здатність до вибору. Люди мають ті самі чуттєві імпульси ( hormctikal phantasiai ) , що й тварини, – вважає Хризип, але вони не зобов’язані діяти відповідно до них. Вони здатні давати або не давати згоду на те, до чого спонукають їх імпульси. Мудра людина знає, що біль треба терпіти, й не буде поспішно прагнути звільнення від нього за будь-яку ціну. Ми не господарі наших імпульсів ( phantasiai ) , але маємо владу над нашим остаточним ( all - thing - considered ) раціональним наміром ( synkatathesis ) . Пізніше Епіктет розвинув цю доктрину, використовуючи арістотелівський термін “ prohairesis ” , який можна перекласти як “моральний вибір”. Не в нашій владі змінити свої чуттєві імпульси, але мій моральний вибір “ prohairesis ” , зрештою, перебуває під моїм контролем” [Тейлор; с. 188]. Ось фрагмент із “Бесід” Епіктета : “Тиран говорить : “Я закую тебе в кайдани”. – “Що кажеш? Закуєш мене в кайдани? Ти закуєш мої ноги, але навіть Зевс не може позбавити мене морального вибору “ prohairesis ” (цит. : [ Тейлор ; с. 189 ] ) .

Тертулліан Квінт Септимій Флорент (бл. 160-після 220 р.р.), наслідуючи апостола Павла, визначав природу людини як свободу вибирати між добром і злом. Вважав, що це дає можливість ввести в суспільство право , яке має смисл тільки там, де є свобода. Потім Гегель у “Феноменології права” розвинув цю думку. Тертулліану і Боецію ( V І ст.) приписують першість у використанні слова persona (особистість) як позначення індивідуальної субстанції раціональної природи.

Плотін (204-270 р.р.), останній із великих філософів стародавнього світу, творив свою філософію, коли стоїки і епікурійці були ще активними. Щодо фаталізму, астрології, магії, детермінізму і свободи волі, то “забобонів у Плотіна так мало, як тільки було можливо у ту епоху” [ Рассел ; с. 360 ] . Щодо свободи волі, то у його міркуваннях вибудовується такий простий ланцюг : зло результат гріха людини ; гріх – це наслідок свободи волі людини, яку Плотін визнавав на противагу детерміністам.

***

Раннє християнство, проголосивши рівність усіх людей перед Богом, цінність життя окремої людини, зробило крок уперед у вирішенні проблеми свободи волі і детермінізму (фаталізму, провидіння, необхідності). Визнання свободи волі людини випливало із самої суті християнства. Тим самим людині давалась надія на спасіння і вічне блаженство у Царстві Божому. Але людина не повинна бути пасивною. За допомоги божої благодаті людина мала здійснювати певні зусилля у межах свободи вибору. Свобода надана була людині Творцем як можливість здійснювати благодіяння. Людина ж крім благодіянь, використовує цю свободу для гріха.

Треба визнати, що незважаючи на поклоніння людей перед фаталізмом і необхідністю з незапам’ятних доісторичних часів, починаючи з раннього християнства, філософія будь-яких напрямів завжди залишала за людиною певну свободу волі . Мова йшла, головним чином, про те, як її обмежувати – доброчесністю, гріхом, мораллю чи правом. Надання людині певної свободи волі християнством виправдовувалось певним її статусом відносно детермінованої природи – статусом, наданим Богом.

Можна убачати антиномію у тому, що всесильний Бог створив людину свободною щодо гріха, і переживати здивування з цього приводу. І дійсно, необхідність і свобода вже у християнстві були важкою проблемою. Ми ж пояснюємо протиречивість догматів Церкви як неминучі витрати при вимушеній необхідності відображати реальне життя людини. Необхідно мати на увазі, що християнське вчення, як і інші, це “штучна конструкція розуму” отців Церкви, яка певною мірою відображала реальність. Якби Церква не відображала своїм вчення проблем реального життя, вона б не знаходила собі прихильників.

 

 

13.2. Свобода волі у християнстві від св. Августина до св. Фоми

 

Св. Аврелій Августин (354-430 р.р.), найбільш значна фігура із отців Церкви, вважається творцем християнської теології. Ще до навернення в християнство, Августина, як і усіх учених людей того часу, дуже турбувала проблема гріха та його походження, зв ’ язку зі злом. Спочатку він дотримувався версії, за якою “коли ми грішим, то це не ми грішим, а грішить в нас не знаю якась інша природа”, якась субстанція, зло. Потім він став дотримуватись думки, що зло походить не від якоїсь субстанції, а від розбещення волі.

Ця зіпсутість волі у християнському світогляді Августина, на думку Ч. Тейлора, вже тоді пояснювалася не браком “проникнення в суть блага”. Радше, зіпсута воля змушує нас чинити всупереч нашому розумінню блага й тим самим чинити всупереч нашому розумінню блага й тим самим заважає нам досягти повнішого й чіткішого розуміння. Цю зіпсутість можна змалювати як прагнення людини самій бути центром свого світу, співвіднести все із собою, опанувати все й заволодіти речами, які оточують її [Тейлор; с. 190]. Іншими словами, певна частина волі непідконтрольна розуму. Мова йде про частку тваринного усередині людини.

Питання свободи волі св. Августин торкається також у книзі “Про град Божий”, де воно викладено ним у такому контексті : “Астрологія не тільки дурна, але й брехлива ; це може бути доказано відмінностями долей близнюків, які мають один і той же гороскоп. Стоїчна концепція Долі (яка була пов’язана з астрологією) є помилкою, бо люди як і ангели володіють свободною волею. Правда, Богом передбачувані наші гріхи, але грішим ми зовсім не з причини Його передбачення. ...Ангели бувають добрі і злі, але навіть злі ангели не мають сущності, противної Богу. Вороги Божі противні Йому не за природою, а по волі. ...Злі люди злі тому, що вони прокляті Богом” [ Рассел ; с. 429-435 ] .

Позиція св. Августина щодо свободи волі не була єдиною на той час. Так менш фанатичний, але не менш освічений і чистосердечний священник Пелагій висловлював сумніви щодо доктрини первородного гріха і вважав, що воля людини цілком свободна і що, коли люди вчиняють доброчесно чи недоброчесно, це є результатом їх власних моральних зусиль. Ці погляди, які нині можуть вважатися банальними, у свій час викликали велике сум ’ яття і були зусиллями св. Августина оголошені єретичними та засуджені Собором в 529 році. Св. Августин доводив, що повною свободою волі Адам і Єва володіли лише до гріхопадіння, але з моменту гріхопадіння ніхто з них вже не може власними силами утриматись від гріха, утриматись можна лише за допомоги Божої благодаті.

 

Дамаскін Іоанн (675-753) – звів воєдино канонічні положення християн, в числі яких обгрунтував і християнський тезис свободи волі.

 

П’єр Абеляр (1079-1142) висунув тезу про два різновиди свободи – свобода з позиції віри (прийняття традицій) і свобода з філософської позиції розуму.

 

Фома Аквінський (1225-1274), який систематизував усі су-часні йому погляди на природу людського буття і духу, також не міг уникнути обговорення етичних проблем добра і зла. Добро і зло - реальність. Бог не може нести відповідальність за зло ; людина може помилятись, оскільки, з одного боку вона наділена Богом свободою волі , а з іншого боку, їй не дано знати усю повноту божественного. Але ситуація не так безнадійна для людини, як може здаватись. Інтелект людини перевершує її волю , він шляхетніший за волю, саме він практично розпізнає добро і зло. Добро відповідає розуму ; а все, що не відповідає розуму є злом. Благо цілого перевершує благо будь-яких його частин – інтереси держави вище часткових інтересів, суспільний порядок відображає небесний порядок. Так майже через 800 років Фома Аквінський дещо послабив детермінізм раннього християнства, ввівши у розгляд ієрархію причин – абсолютних і вторинних і поклав надію на інтелект . Абсолютні причини – прерогатива Бога, “тварні” ж істоти містять в собі причини своїх дій, тобто мають певну свободу волі [ История философии ; с. 116-117 ] , [ Рассел ; 538-552 ] .

***

Підсумовуючи еволюцію тези теології від св. Августина до св. Фоми про свободу волі окремої людини, робимо висновок. Християнська концепція свободи волі – це насамперед виправдання Бога щодо фактично існуючого у реальному світі зла. По-друге, це механізм реалізації гріховною людиною можливості виправитись, заслужити потойбічне “світле майбутнє”. Іншими словами, гріх і свобода волі є нерозривно пов ’ язаними. Нікому не спадало на думку фактично поважати свободу волі окремої людини, поважати те, що ми сьогодні пов ’ язуємо з гідністю людини. Не забуваймо, знаменитий Абеляр був кастрований своїми, так би мовити, колегами у віці 35 років за любов до племінниці каноніка Фульберта. І що ж далі? Він продовжував сумлінно служити Церкві ще майже 30 років без наявності власної “індивідуальної гідності особистості” і навіть написав у цей період життя свою знамениту книгу “Так і ні”. Згадаймо діяння папи Іннокентія ІІІ, одного із чотирьох найбільш великих (за оцінкою Рассела) людей XIII століття. Іннокентій, людина необмеженої енергії, “був першим великим папою, в якому не було ні грана святості” [ Рас. ; с. 527 ] , найжорстокішим чином боровся з будь-яким вільнодумством. Ще при посвяті на папський престол (1198 р.) обрав для проповіді такий текст : ”Дивись, я поставив тебе в цей день над народами і царствами, щоб викорінювати і розоряти, губити і руйнувати, створювати і насаджувати” [ Рас. ; с. 526 ] . Згадаймо також інквізицію, започатковану папою Григорієм IX в 1233 р. Інквізиція, на рахунку якої сотні тисяч знищених людей, відкопувала навіть тіла давно померлих і спалювала їх кістки [Тар.; с. 389]. Тож свобода волі у християнстві мала цілком визначене функціональне навантаження – пояснення зла, виправдання гріха, її смисл був далеким від сучасного смислу свободи як свободи часткового у правових межах суспільного цілого, тісно пов’язаного із гідністю людини і її творчими началами.

Разом з тим, ми маємо взяти до уваги глибоку думку Гегеля про християнське вчення свободи волі: “Християнське вчення, згідно з яким людина від природи зла, вище іншого вчення, яке визнає її від природи доброю; в його філософському тлумаченні християнське вчення слід розуміти так. У якості духу людина є свободна істота, яка за своїм призначенням не повинна допускати, щоб її визначали природні імпульси. Тому людина у її безпосередньому і некультурному стані знаходиться у положенні, в якому вона не повинена знаходитись і від якого вона має звільнитися. У цьому полягає смисл вчення про первородний гріх, без якого християнство не було б релігією свободи” [ Гегель, 1990, с. 82 ] .

 

 

13.3. Від Відродження до Просвітництва

 

Епоха Відродження започаткувала зміну середньовічнго ідеалу святості людини-раба Божого на ідеал індивідуалізму і особистої гідності . Почали формуватись нові відповіді на запитання “Що таке людина?”. Питання свободи волі було одним із найважливіших, що обговорювалися в той час у колі освічених людей. “Свобода волі сама по собі є найшляхетнішим, що може в нас бути, тому що вона певним чином зрівнює нас з Богом і виключає нас із числа його підданих; тому її правильне використання є найбільшим зі всіх благ, якими ми володіємо, і не існує нічого, що більшою мірою належить нам самим і є значущим для нас. Із цього випливає, що ніщо не може принести нам більшого задоволення, ніж свобода волі” – так писав Рене Декарт ( XVII ст.) у своєму листі до Христини Шведської.

Майже усе, чим нинішні часи відрізняються від більш ранніх століть, зумовлено наукою, яка досягла перших своїх найбільш вражаючих успіхів у XVII столітті. Якщо для теології людина – це “раб Божий”, грішний від народження і залежний від Церкви та божої благодаті у питанні відпущення гріхів і здійснення надії щодо Царства Божого, то для науки і філософії Нового часу людина – продукт і частина Природи. Однак, наука Нового часу не скоро знайшла консенсус у питанні про співвідношення детермінізму і свободи волі . Інколи вона позбавляла людину і тієї свободи волі, яку їй дозволяла середньовічна теологія. Так, позиція механістичної філософської думки щодо статусу людини у проблемі “свобода волі – необхідність” була на початку Нового часу, з точки зору нашої сучасності, нічуть не кращою, аніж позиція схоластів. Адже в умовах фатальної необхідності моральна оцінка вчинків людини втрачає смисл; оскільки добро і зло стають незалежними від людини і таким чином рівноцінними, то вина і відповідальність, муки сумління відходять на другий план.

Згідно з поглядами античних часів (Платон), душа впорядковується спогляданням розумом космічного порядку (копіюванням), а точніше: впорядковується Благом, яке керує космічним ладом, до якого прислухається та який любить людина. У стоїків розум вгамовує бажання і пристрасті, які заважають глибокому проникненню в природу ладу сущого. Пристрасті тлумачаться як хибні думки. На думку Ч. Тейлора, “позиція стоїків була граничною в тому, що вони просто ототожнювали пристрасті з думками, але всі великі античні мислителі вважали, що за пристрастями ховається розуміння або його брак. Повне звільнення себе від пристрасті було для них питанням глибшого проникнення в суть речей. Арістотель не погоджувався зі стоїками в тому, що пристрасті обов’язково треба просто вгамовувати; навпаки, він вважав їх добрими і корисними, якщо вони займають належне їм місце... пристрасть має виникати лише у відповідних випадках. Цього можна досягти через виховання” [ Тейлор ; с. 203 ] .

В Новий час поняття космічного ладу, від якого залежить людина, кардинально змінилося. З часів Декарта, наше життя впорядковується тим ладом, який будується силою нашого розуму. Звільнитися від пристрастей і слухатися розуму означає надати пристрастям певного спрямування. До Декарта стоїки систематизували пристрасті відповідно до того доброго й поганого, яке вони начебто містили. Декарт пропонує нову теорію пристрастей: пристрасті – це емоції, породжені рухом тваринних енергій, а функція їх полягає у зміцненні реакції, якої вимагає у певній ситуації виживання або здоров’я організму. Декарт не закликає позбутися пристрастей. Навпаки, “достатньо підпорядкувати свої пристрасті розумові, і, коли вже їх приборкано, вони бувають тим кориснішими, чим більше прагнуть до надміру” (цит. : [ Тейлор ; с. 206 ] ).

Нове визначення панування розуму спричиняє перенесення джерел моральності усередину людини. “Коли гегемонія розуму починає тлумачитись як раціональний контроль, як здатність об’єктивувати тіло, світ і пристрасті, тобто зайняти цілком інструментальну позицію щодо них, тоді джерела моральної сили не можуть вважатися такими, що перебувають зовні в традиційному сенсі – ані в сенсі Платона, ані в сенсі стоїків. Ці джерела вже не розташовані у світовому ладові, що втілює Благо, яке ми не можемо не любитиі яким не можемо не захоплюватись. ...Якщо раціональний контроль є питанням свідомості, яка панує над розчаклованим світом матерії, тоді усвідомлення вищості доброго життя, а також прагнення досягти його, повинні походити з почуття власної гідності діяча як раціональної істоти. ...Понад століття потому це стане відверто центральною темою Канта” [ Тейлор ; с. 206 ] .

 

У першій частині книги “Левіафан” (таким словом позначено державу) Гоббс Томас (1588-1679) з матеріалістичних позицій описав що є людина, її відчуття, уявлення, розум, пристрасті, воля. Розум за своєю природою є обчисленням і має розпочинатись з визначень ; розум не є вродженим, а розвивається прижиттєво. Бажання – це початок і мала кількість руху у певному напрямку, воля – це остаточне бажання з великою кількістю руху. Огида – це відвертання, рух у напрямку від чогось. Любов – це те ж, що і бажання, а ненависть – те ж, що і відвертання.

Згідно з Гоббсом, будь-який предмет є свободним, якщо його сутністна природа не містить перепон для реалізації внутрішніх закономірностей. Вода, наприклад, має свободу текти вниз по руслу річки. Узагальнюючи, можна сказати, що усі матеріальні предмети, світ в цілому, людина, зокрема, володіють свободою за необхідністю. Так Гоббс дійшов висновку, що “свобода і необхідність сумісні” [ Гоббс, Т. 2., с. 233 ] . Це був крок уперед, бо можна було думати, що свобода і необхідність – протилежності. Щодо свободи волі , то, якщо воля – це детермінований (механічний!) рух у певному напрямку, то про свободу волі мови не повинно бути.

У “Левіафані” є глава про свободу підданих. Свобода, свобода волі і необхідність – як співвідносяться ці три поняття у Гоббса. Піддані мають свободу там, куди не розповсюджується дія законів. Саме там людина вільна робити все, що забажає, але змушена робити те, чого бажає Бог. Чого Бог не бажає, то гріх. З іншого боку, усі воління людини зумовлені причинами і в цьому смислі є необхідними. Отже, з огляду на Бога, свободи волі людина не має і не повинна мати. Згадуючи висловлювання попередніх авторів про свободу (а ними Гоббс ніяк не міг знехтувати), він пише, що їх не зовсім правильно зрозуміли, мовляв, мова йшла про свободу волі для суверенів. І це хибне розуміння свободи розбестило людей, виправдовувало їх бунтарство і заколоти. Лише суверен зберігає ту свободу, яку усі люди мали, коли знаходились у природному стані. Хоча Гоббс критикує Церкву за те, що вона ставить духовну владу над світською, і висловлює сумніви щодо непогрішимості пап, він постійно повторює схему підкорення божественному, очевидно погоджуючись з теологічними уявленнями про гріховне народження людини і смисл її життя як безперервне розкаяння, спокутування, спасіння і прийняття до Царства Божого. На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься у двох чеснотах : вірі в Христа й підкоренні законам.

 

Джон Локк (1632-1704) торкнувся проблеми свободи волі у своїй етичній системі, де ми знаходимо такі судження :

“ Необхідність дбати про щастя є підставою будь-якої свободи”.

“ Управління своїми пристрастями є істинним розвитком свободи”.

“ Ніяка держава не забезпечує повної свободи” [ Локк Дж. Соч. М., 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX ] .

Свій другий “Трактат про уряд” Локк розпочинає з допущення того, що він називає “природним станом”, який передує усім людським урядам. Природній стан Локка відрізняється від природного стану Гобса (“війна усіх проти усіх”). Наведемо декілька цитат, які допоможуть ясніше зрозуміти, позицію Локка і в питанні свободи волі :

“ Для того, щоб зрозуміти право політичної влади і встановити її походження, ми повинні розглянути, який стан для людей є станом природним, тобто станом абсолютної свободи (тут і далі курсив наш. - А.П.) , щоб направляти свої дії і розпоряджатися своєю власністю і особистістю на власний розсуд в межах природного права, не запитуючи дозволу і не залежачи від чиєїсь волі ”.

“ Це був, звичайно, стан рівності, за якого вся влада і юрисдикція є взаємними : жодна людина не мала більше, ніж інша. Нема нічого більш очевидного, ніж те, що створіння одних і тих видів і рівнів хаотично народжуваних, з однаковими природними задатками і з використанням однакових здібностей, мають бути також рівними між собою без субординації і підлеглості. Якщо тільки повелитель і пан, що вийшов із їх середовища, не декларував яким-небудь маніфестом, що його воля підкоряє собі волю інших, і не було подаровано йому очевидним і ясним визначенням безсумнівного права володіння і суверенітету”.

“ Але хоча це (природній стан) є станом свободи , він не є станом свавілля: хоча людина в цьому стані володіє безконтрольною свободою , щоб розпоряджатись собою чи своєю власністю, все-таки у неї нема свободи , щоб убити себе чи навіть будь-яку істоту, якою він володіє, за винятком тих випадків, коли якась більш благородна мета, ніж просте самозбереження, кличе її до цього. У природного стану є природній закон, який керує ним, який пов’язує кожного; і розум, який і є таким законом, повчає все людство, хто б не радився з ним, що усі істоти рівні і незалежні, ніхто не має права спричинити шкоду життю, здоров’ю, свободі чи майну іншого, бо всі ми власність Бога”.

Однак, природний закон не регулює відносин у людських спільнотах, які формуються в історичні часи і в яких має місце диференціація (спеціалізація) та ієрархія (нерівність). Найбільше заперечення природному закону, його найбільший недолік, – це те, що кожна людина покладається тільки на саму себе і її сил у більшості випадків не вистачає, адже зловмисники можуть бути сильнішими чи об ’ єднаними. Вихід один – вийти із природного стану шляхом об ’ єднання договором. Так виникає держава. Разом з тим, Локк визнає : “Ніяка держава не забезпечує повної свободи” [ Локк Дж.,, 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX ].

 

Згідно з “Етикою” Бенедікта Спінози (1632-1677), світ у цілому є єдиною субстанцією, жодна частина якого не може існувати самостійно, взаємозв’язки частин Всесвіту – логічні, все у світі керується абсолютною необхідністю. Не існує те, що називають свободою волі людини у духовній сфері та випадковістю у світі фізичному. Як і Гоббс, Спіноза, визнаючи певну свободу за людиною, категорично не визнавав свободу волі . Оскільки “воля, – писав Спіноза, – не є річ в природі, а лише фікція, то я думаю, що не варто і запитувати, свободна вона чи ні” [Спиноза Б. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1957, с. 139] . Поняття волі було вживаним, але ототожнювалося із розумом, який у той час уявлявся раціональним. А раціональність і необхідність сприймалися поряд. Визнати самостійність, автономію, свободу людської волі у ті часи – то було занадто. “Воля, стверджував Спіноза, – не може бути названа причиною свободною, а лише необхідною” [ Там само, с. 389 ] . Що торкається просто свободи, то Спіноза суттєво уточнив розрізнення свободи і необхідності. Визнаючи всі дії людини детермінованими, він протиставляв свободу не фаталізму і необхідності, а лише примусу. Свобода є там, де нема примусу. (Згадаймо, співвідношення між правом і законом у Гроція, Гоббса і Локка).

 

 

13.4. Проблема свободи і свободи волі

у світоглядах епохи Просвітництва і німецької класичної філософії

 

Проблема людської свободи і необхідності була одною із найактуальніших тем у пошуках мислителів XVIII століття, зокрема англійських філософів А. Коллінза (1676-1729) і Дж. Прістлі (1733-1804), представників французького Просвітництва Ф. Вольтера (1694-1778), Ш. Мотеск’є (1689-1755), Ж. Руссо (1712-1778), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбаха (1723-1789), К. Гельвеція (1715-1771), видатних італійських мислителів Д. Віко (1668-1744) і Ч. Беккаріа (1738-1794). Для всіх їх спільним є рішуче заперечення теологічного вчення про свободу волі (із водою виплеснули і дитину), розвиток ідеї зверхності природного права та часткової свободи особистості на основі права, перебільшення необхідності природного детермінізму і механістичного фаталізму. Щодо останнього, то особливо старалися французькі просвітителі, можливо найбільше Гольбах.

Так, Коллінз (“Філософське дослідження людської свободи”) цікавий своєю спробою уточнити розрізнення свободи і необхідності. Він намагався відокремити моральну необхідність від механічної, натякаючи на те, що необхідність може визначатися не тільки розумом, але і почуттями. Разом з тим, він залишився на позиції Гоббса і Спінози, стверджуючи, що “люди не володіють ніякою свободою від необхідності” [ Английские материалист ы XVIII в. В 2-х т. Т. 2. М., с. 19] .

Монтеск ’ є належить висловлювання, яке можна вважати як спробу відокремити свободу від свавілля : “Свобода полягає зовсім не в тому, щоб робити те, що хочеться... Свобода може заключатися лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого вимагає обов ’ язок...” [ Монтескье Ш. Избран. произв. М., 1955, с. 288-289 ], [ Монтеск ’ є Ш.Л. О духе законов / Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. – К., 1991. – Т.1. – Ч. 2. – С. 109-151] .

Жан-Жак Руссо висловлювався, що свобода є “покірністю перед законом, встановленим самому собі”, “свобода не може існувати без рівності” і що лише в майбутньому ідеальному державному устрої буде місце для “громадянської свободи” [Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. – К., 1991. – Т.1. – Ч. 2. – С. 158-163] .

На думку Поля-Анрі Гольбаха , головними природними правами людини є свобода, приватна власність, безпека. “Свобода, – писав Гольбах, – не полягає ні в волі, ні в обмірковуванні, ні в виборі, ні в діях” і далі: “необхідність, яка керує рухами фізичного світу, керує також усіма рухами світу духовного, в якому, таким чином, все підпорядковано фатальності” [Гольбах П. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1963, с. 235 і 237] . У XX  ст., навпаки, стали визначати свободу волі, насамперед, як свободу вибору.

***

У XVII ст. почали більше говорити про свободу – її не вистачало народжуваній буржуазії, і зовсім перестали говорити про волю – цьому перешкоджав зміцнюваний наукою детермінізм. До проблеми свободи волі наприкінці XVIII ст. повернувся Іммануїл Кант – основоположник класичної німецької філософії. Широко використовуючи у своїх філософських пошуках антиномії – взаємно протирічиві судження, він показав, що на основі тогочасних визначень понять свободи і необхідності з однаковим успіхом можна довести як тезис про свободу волі, так і відповідний антитезис про необхідність, тобто про несвободу волі. Тому ще раз необхідно перевизначити і уточнити ці поняття. Кант вірно помітив, що перехід від теологічного розуміння проблеми свободи і необхідності до механістично детермінованого повністю руйнує сферу морального. Якщо у першому випадку причини вчинків людини знаходяться у віданні Бога, то у другому – предвизначені природою, у обох випадках – поза волею людини. А раз так, то про яку особисту відповідальність людини може йти мова? Кант відсунув на другий план необхідність і обгрунтував природу і значення свободи . Згідно з його баченням, “свободу необхідно допускати як властивість усіх розумних істот”, – писав він [ Кант И. т. 4, ч. 1, с. 291] . Щодо свободи волі, Кант вважав її apriori притаманною людині. Своїм розумом пересічна людина зазвичай визначає себе такою, що завжди володіла і володіє свободою волі як і моральним законом усередині себе: “Усі люди, мислять себе свободними по своїй волі. Цим пояснюються всі судження про вчинки як такі, які повинні були б бути досконалими, хоча вони і не були досконалі” [ Там само, с. 300 ] . Так Кант поєднав усередині людини необхідність, свободу і волю.

Щодо детермінізму, то Кант у епоху, коли детермінізм був принципом усієї науки, не міг від нього повністю відмовитись. Він перемістив його із зовні усередину людини, вважаючи, що воля має бути детермінованою моральним категоричним імперативом. Це означало, що людина свободна у межах моральних обов ’ язків. Таким чином, Кант, звузивши свободу до властивості розумної особистості, як і англійські емпірики, бачив місцем перебування свободи людини сферу соціального.

 

 

13.5. Свобода волі у політико-правовому вченні Гегеля

 

Гегель, маючи світогляд широкий і опікуючись проблемами не тільки суб’єктивного духу, а й об’єктивного, вивів свободу за межі розумного суб’єкта і зробив спробу знову співставити її з необхідністю. Щодо волі, то вважається, Гегель підніс її роль незрівнянно вище Канта, вважаючи її, поєднаною з мисленням, вершиною суб’єктивного духу, який у свою чергу є “знаряддям і засобом світового духу, для того, щоб досягнути його мети...”. Те, що людина – знаряддя світового духу, означає, що її свободна воля необхідно має підкорятись зовнішньому цілому, загальному. Гегель розвинув ідеї попередників до світового духу, який реалізується в державі, конкретно – у правових нормах. Отже, свободна воля необхідно має підкорятись законам і саме у межах законів воля може робити, що їй заманеться. Чим же позиція Гегеля відрізняється від позиції Гоббса з його висловлюванням “Піддані мають свободу там, куди не розповсюджується дія законів”? Насамперед, тим що Гегель більш чітко розрізняв волю, як свавілля поза необхідністю дотримуватися права, від волі як необхідно творчої сили духу у межах дії законів.

***

Існує певна згода серед філософів про те, що найбільшу ясність в Новий час у питання про свободу волі людини вніс Гегель своєю “Філософією права”. Політико-правове вчення Гегеля завершує попередню еволюцію поглядів теоретичної думки щодо духу, свободи, волі, блага, моралі, права і держави. Нам хотілось би поглянути на вчення Гегеля з точки зору сучасної психології суспільної свідомості і, зокрема, знайти підтвердження нашого переконання, що саме суспільна свідомість, а не індивідуальна, є вищим рівнем соціально-психологічного відображення дійсності, а держава, право, мораль – відповідно, формами його прояву. Оскільки існують певні складнощі в узгодженні термінології Гегеля і сучасної, а його стиль філософствування вважається інколи важким для сприйняття, ми робимо спробу конспективно викласти вчення Гегеля у його власній термінології.

 

Про зв ’ язок між поняттями “право”, “свобода” і “воля”.

У “Філософії права” як складовій частині гегелівської філософії розвиток об’єктивного духу ( суспільної свідомості. – А.П. ) дається через розкриття діалектичного руху поняття права від його абстрактних форм через проміжну форму моралі до конкретних форм моральності, якими є сім’я, громадянське суспільство і держава.

Гегель, первинно пов ’ язуючи право зі свободою словами “ідея права є свобода” [ параграф 1, с. 59 ] , не дає визначення поняття “право” на перших сторінках своїй праці, як це ми очікуємо, посилаючись на те, що “Наука про право ...має свою певну вихідну точку , яка є результат і істина того, що їй передує і що складає її так званий доказ , ...поняття права за своїм становленням трактується поза наукою права, його дедукція допускається тут вже присутньою, і його слід прийняти як данність ” [ п. 2, с. 60 ] . Мова йде про використання Гегелем звичної теоретикам його епохи дедукції на противагу індукції, яку він, як спосіб пізнання, критикує, називаючи її дурною манерою, що полягає у тому, “щоб безпосередньо уловлювати і стверджувати ідеї взагалі, тим самим і ідею права і його подальше визначення як факти свідомості і робити джерелом права природнє чи підсилене почуття, свою власну душу і захопленість ” [п. 2, с. 61].

***

Прийнявши до уваги ототожнення Гегелем ідеї права зі свободою , використання філософом поняття “свобода” як предикату поняття “право”, спробуємо визначити встановлений ним зв ’ язок між поняттями “право”, “свобода” і поняттям “воля”, яке відображає спрямовану активність свободи. Гегель формулює цей зв’язок так: “Грунтом права є взагалі духовне , і його найближчим місцем і вихідною точкою – воля , яка свободна ; так що свобода складає її субстанцію і визначення і система права є царство здійснення свободи, світ духу, породжений ним самим як деяка друга природа” [п. 4, с. 67]. Отже, у Гегеля свобода є і предикатом права , і предикатом волі, він міг би сказати у наш час : ”...система права є форма здійснення волі як активної свідомості окремих людей та суспільства в цілому”.

Візьмемо до уваги, що у часи Гегеля психологія як наука ще не була виокремлена із філософії, духом позначалось те, що ми сьогодні називаємо психікою, свідомістю, і що, згідно з його зауваженням, тоді було “нелегко відшукати філософську науку, яка знаходилась би у такому поганому стані і була б так занедбана, як вчення про дух, іменоване звичайно психологією” [ п. 4, с. 68 ] . Тож цікаво, як визначалось поняття “воля” Гегелем у той час.

Згідно з Гегелем, “дух... у своєму розвитку рухається уперед – від почуття через уявлення до мислення, – це шлях породження себе як волі , яка у якості практичного духу взагалі є найближча істина інтелекту” [с. 68]. Тут ми звертаємо увагу на слова ”волі, яка у якості практичного духу” і тлумачимо їх як ототожнення волі з активною свідомістю.

“ ...свобода є таке ж основне визначення волі, як тяжіння – основне визначення тіла... бо в матерії нема нічого без тяжіння... Так же полягає справа зі свободою і волею... Воля без свободи – пустий звук, так же як свобода дійсна лише як воля, як суб ’ єкт. Що ж торкається зв’язку між мисленням і волею, то ...не слід уявляти собі, що людина, з одного боку мисляча, з іншого – воляща, що у неї в одній кишені – мислення, в іншій – воля... Різниця між мисленням і волею – лише різниця між теоретичним і практичним, але вони не становлять собою двох здатностей – воля є особливий спосіб мислення , мислення як переміщення себе в наявне буття... Теоретичне по суті міститься у практичному, їх не можна уявити себе роз ’ єднаними, бо неможливо володіти волею без інтелекту. Напроти, воля містить в собі теоретичне... без волі неможливо... мислити, бо мислячи, ми діяльні. ...Ті, хто розглядає мислення як особливу своєрідну здатність, відокремлену від волі, ...відразу ж відкривають, що нічого не знають про природу волі” [п. 4 і 5, с. 68-70]. Тут ми маємо ще одне визначення волі як активності свідомості.

***

Продовжуючи дедукцію волі з позицій діалектичного методу, Гегель дає визначення негативної волі і позитивної волі як єдності протилежностей. Як узгодити ці поняття з термінами сучасної психології? Як ми розуміємо, негативна воля – це одностороння воля, наслідок обмеженого чуттєвого світосприйняття, тобто той випадок коли людина володіє потужною фізіологічною енергетикою, але недорозвиненим розумом, вузьким світоглядом і невизначеністю щодо більшості проявів дійсності. Згідно з Гегелем, це – протиріччя, яке має бути зняте. Зняття такого протиріччя може відбуватись у формі фанатизму. Фанатизм може набувати будь-якої спрямованості, релігійної чи політичної, чи просто бути якимось хоббі. Як приклад революційного фанатизму, Гегель згадує “період терору в часи Французької революції, коли повинно було бути знищено будь-яке розрізнення талантів, усякого авторитету. Це був час непримиренності по відношенню до всього особливого, бо фанатизм прагне до абстрактного, а не до розчленування : якщо де-небудь виступають розрізнення, він вважає це противним своїй невизначеності і відкидає їх” [ п. 5, с. 71-72 ] .

Що ще є протилежностями у волі і в чому полягає їх єдність? Це невизначеність людини у зовнішньому світі і її визначеність , про яку ми дізнаємося при наявності спрямованого воління. І те, і друге має бути одночасно - в цьому полягає єдність складових волі, що і є, згідно з Гегелем, власне волею.

Що є передумовою, яка створює можливість розподілу волі на негативну і позитивну? Згідно з Гегелем, це не що інше, як первинна її чиста невизначеність або чиста рефлексія Я- в собі , яка грунтується на здатності людини до абсолютної абстракції . Це зовсім не означає, що в процесі філогенезу спочатку виникає абстракція, а потім через століття постає питання про розподіл волі на негативну і позитивну. Однак у процесі онтогенезу саме так і відбувається. Людина, спираючись на здатність мислення до абстрагування, на певному етапі онтогенезу має визначатись у цьому світі, тобто щось приймати, щось відкидати, полишати щось непоміченим. При цьому, як крайнощі, можливі варіанти : невизначеність, визначеність одностороння і визначеність всебічна . Перше і друге, згідно з Гегелем, це одностороння воля. Друге і третє можна вважати обмеженням волі, протилежністю невизначеності. “...воля, щоб бути волею, повинна взагалі себе обмежувати” [ п. 6, с. 73 ] . “Я визначає себе... Це і є свобода волі” [ п. 7, с. 73 ] . “У визначеності людина... сприймаючи інше як інше, вона лише тоді набуває відчуття себе. Значить, свобода полягає не в невизначеності і не в визначеності, а є те і друге” [ п. 7, с. 74-75 ] .

“ Воля, щоб бути волею, повинна взагалі себе обмежувати... Я визначає себе... Це і є свобода волі” – це визначення можна вважати класичним. Інше питання – скільки людина має свободи волі і чому не більше? – має бути предметом нашої уваги у подальшому дослідженні вчення Гегеля.

Що є форма і що є зміст волі? Форма визначається ціллю і здійсненням цілі. Здійснення цілі воління – це процес, завдяки якому суб’єктивна ціль через опосередкування діяльності і деякого засобу переводиться у об’єктивність. “Ціль є найближчим чином лише дещо моє внутрішнє, суб’єктивне, але ця ціль повинна стати також і об’єктивною, позбавитися від свого недоліку, перестати бути лише суб’єктивною, ...і цим вона отримує не нове одностороннє визначення, а лише свою реалізацію” [ п. 8, с. 75 ] . Змістом волі Гегель визначає усі її визначення, в тому числі і ціль [ п. 9, с. 76 ] .

Гегель розрізняє волю в собі і волю для себе . Те, що є тільки в собі – це нереалізована можливість, закладена у понятті, а “для себе” – це реалізована можливість. Гегель ілюструє свою думку таким прикладом. “Дитина – людина в собі , володіє розумом тільки в собі , є можливість розуму і свободи і, таким чином, свободна лише за поняттям. Те, що є тільки в собі, не є в своїй дійсності. Людина, розумна в собі , повинна творенням самої себе, вийти за свої межі, але разом з тим і досягнути заглиблення в себе, щоб стати розумною і для себе ” [ п. 10, с. 77 ] .

“ Воля, свободна спочатку тільки в собі є безпосередня, чи природна воля” [ п. 11, с. 77 ] . Природну волю можна конкретизувати таким змістом, як нереалізовані потяги, бажання, схильності. “Шляхом рішень воля покладає себе як воля певного індивіда і як відрізняюча себе назовні від іншого” [п. 13, с. 78]. “Воля, яка нічого не вирішує, не є дійсна воля... Лише завдяки рішенню людина вступає в дійсність, як би важко це їй не було...” [ п. 13, с. 78-79 ] .

“ Найбільш звичайним уявленням про свободу є уявлення про довільність, свавілля... Коли говорять, що свобода полягає взагалі у тому, щоб робити усе, що завгодно, то подібне уявлення свідчить про найповнішу відсутність культури думки, в якій нема і натяку на розуміння того, що є самі в собі і для себе свободна воля, право, моральність і т.д. ... У суперечці, ...яка зводилась до того, чи дійсно воля свободна, чи знання про її свободу слід вважати ілюзією, мова йшла по суті про свавілля. ...Пересічна людина вважає, що вона свободна, між тим саме у довільності, свавіллі полягає причина її несвободи. Якщо я хочу розумного, то я поступаю не як відокремлений індивід, а згідно поняттям моральності взагалі, у моральному учинку я стверджую значимість не самого себе, а суті” [ п. 15, с. 79-81 ] .

***

“ Потяги і схильності суть найближчим чином зміст волі... Якщо я відтісню усі інші потяги, щоб віддатись одному із них, я опиняюсь у руйнівній обмеженості, бо тим самим я відмовився від моєї всезагальності, яка є система усіх моїх потягів...” [п. 17, с. 82]. “У вимозі очищення потягів полягає загальне уявлення, згідно якому вони звільняються від форми своєї безпосередньої природної визначеності та від суб’єктивності і випадковості змісту і повертаються до своєї субстанціональної сутності. ...потяги мають бути розумною системою волевиявлення; таке їх розуміння, розвинуте із поняття, і є зміст науки про право” [п. 19, с. 83].

***

“ Суб’ єктивним стосовно до волі взагалі називається сторона її самосвідомості, одиничності...” [ п. 25, с. 86-87 ] .

Що торкається об ’ єктивного у волі, то “воля стає об ’ єктивною лише шляхом здійснення своїх цілей” [ п. 26, с. 87 ] .

“ ...суб’єктивне є зміст, належний тільки суб’єкту. Так, наприклад, дурні вчинки – вчинки тільки суб ’ єктивні. Суб ’ єктивним може бути також названо те чисте пусте Я, що має своїм предметом лише самого себе... Під об ’ єктивним можна розуміти все, що ми робимо для себе предметним..., об ’ єктивна також і та воля, в якій є істина. Так, Божа воля, моральна воля об’єктивні. ...об’єктивною можна назвати і таку волю, яка повністю заглиблена у свій об’єкт, дитячу волю, пов’язану з довірою..., ...рабську волю, яка ще не знає себе свободною і тому є безвільною волею. У цьому сенсі об ’ єктивною є будь-яка воля, яка діє, керуючись чужим авторитетом... ” [ п. 26, с. 87-88 ] .

***

На початку свого викладу “Філософії права” Гегель не дає визначення поняття “право”, він говорить : “його дедукція допускається тут вже присутньою, і його слід прийняти як данність ”. Однак, метод Гегеля полягає у тому, що він дедуктивно розкриває поняття права на усіх сторінках своєї праці. Отже, наприкінці “Вступу” ми знайомимось з проміжним етапом такого визначення : “Право полягає у тому, що наявне буття взагалі є наявне буття свободної волі. Тим самим право є взагалі свобода як ідея” [ п. 29, с. 89 ].

 

Про волю у сфері права і моралі та рівність волевиявлення.

“ Воля – за послідовністю ступенів у розвитку ідеї у собі і для себе –

А) безпосередня ; ...її наявне буття ... – сфера абстрактного або формального права ;

В) воля, безпосередньо рефлекована в себе із зовнішнього наявного буття, ..., це сфера моралі ;

С) єдність і істина цих обох абстрактних моментів – ... – це ідея в її у собі і для себе всезагальному існуванні, моральність ” [ п. 33, с. 93 ] .

***

Що є свободна воля? – до такого питанням знову повертається Гегель, розпочинаючи тему “Абстрактне право”, і приходить до необхідності введення нового поняття “особа (персона)” з тим, щоб абстрактна воля стала одиничною волею і змогла виділити себе із всезагального, тобто стати визначеною. “Особа суттєво відмінна від суб’єкта; бо суб’єкт – лише можливість особи, оскільки кожна жива істота є суб’єкт. ...У якості цієї особи я ...є щось цілком визначене : мені стільки-то років, я такого-то зросту, знаходжусь у цьому просторі і маю багато інших часткових рис...” [ п. 35, с. 97-98 ]. “Особа містить взагалі правоспроможність і складає поняття і саму абстрактну основу абстрактного і тому формального права. Звідси повеління права велить : будь особою і поважай інших у якості осіб ” [ п. 36, с. 98 ] . “...Абстрактне право є ...тільки гола можливість і тому дещо формальне порівняно з усім обсягом відношення. ...Можливість є буття, значення якого полягає у тому, що воно також і не є буття” [ п. 37, с. 98 ] . “Приймаюча рішення і безпосередня одиничність особи ...воляща особистість... співвідноситься із преднайденою природою... Вона діяльність, яка знімає обмеження і придає собі реальність...” [п. 39, с. 99].

***

За Гегелем, право дає собі свободу, тобто проявляє себе, через “володіння, яке є власність” [ п. 40, с. 99 ]; особи мають одна для іншої наявне буття як власники. Цікавою є думка Гегеля, що доцільність власності полягає не в задовольнянні потреб, а у тому, що “знімається гола суб ’ єктивність особи” [ п. 41, с. 101 ] .

“ Рівність є абстрактна розумова тотожність, яку перш за все має на увазі рефлексуюче мислення... рівність, яку хотіли б ввести в розподіл майна, однаково була б через короткий час порушена, позаяк стан залежить від працьовитості. ...стверджування, що справедливість вимагає, щоб власність кожного була рівною власності іншого, хибне, бо справедливість вимагає лише того, щоб кожна людина мала власність” [п. 49, с. 107-108].

“ Близько півтори тисячі років тому завдяки християнству почала утверджуватись свобода особи і стала, хоча і в незначної частини людського роду, всезагальним принципом. Що ж торкається свободи власності, то вона, можна сказати, лише з учорашнього дня отримала деінде визнання у якості принципу. Це може служити прикладом із всесвітньої історії, який свідчить про те, який тривалий час потрібен духу, що просунутись у своїй самосвідомості...” [ п. 62, с. 118 ] .

***

“ Воля може... частково взагалі зазнавати насильства , частково може бути примушена насильством погодитись в якості умови якого-небудь володіння чи позитивного буття на жертву чи яку-небудь дію – зазнати примушення ” [ п. 90, с. 141 ] . “Людину можна як живу істоту примусити , тобто підкорити владі інших його фізичну і взагалі зовнішню сторону, але свободна воля в собі і для себе примушена бути не може... Примусити до чого-небудь можна тільки того, хто хоче , щоб його примусили” [ п. 91, с. 141 ] .

“ ...державні закони не можуть розповсюджуватись на переконання, бо в області морального я є для самого себе і насильство тут не має смислу” [ п. 94, с. 143 ] .

“ ...насильство, яке порушує наявне буття свободи в його конкретному смислі, порушує право як право, є злочин ...” [ п. 95, с. 143 ] .

“ Погляди стоїків, згідно з якими існує лише одна доброчесність і один порок, драконтівське законодавство, яке карає за кожен злочин смертю, а також грубість формальної честі, яка вкладає нескінченну особистість у кожну образу, мають те спільне, що вони не йдуть далі абстрактного мислення про свободну волю і особистість і не беруть її в її конкретному і визначеному наявному бутті, яке вона як ідея повинна мати. ...Завдяки прогресу освіти погляди на злочини, однак, пом ’ якшуються, і тепер покарання далеко не так сурові, як сто років тому. Іншими стали не злочини і покарання, а відношення між ними” [ п. 96, с. 144-145 ] .

 

Мораль як рефлексія суб ’ єктивної волі. Вчинок як вираження волі.

“ Точка зору моралі є точка зору волі... визначає особу як суб ’ єкт ” [ п. 105, с. 154 ] . “...Лише у волі як суб ’ єктивній може бути дійсною свобода або у собі суща воля. ...питання про самовизначення і мотив волі, як і питання про намір проявляється тут, в області моралі. Оскільки людина хоче, щоб про неї судили за її самовизначенням, вона у цьому відношенні свободна, як би не склалися зовнішні визначення. В це внутрішнє переконання людини не можна вторгатися ; його не можна піддавати насиллю, і тому моральна воля недоступна...” [ п. 105, с. 154-155 ] . Тим самим, згідно з Гегелем, саме у моральному просторі людина має свободу волі.

“ Вираження волі як суб ’ єктивної, або моральної, є вчинок. Вчинок містить названі вище визначення: a) я знаю його у його зовнішньому вираженні як мій, b ) він у якості зобов’язальності є суттєве відношення до поняття і c ) до волі інших. ...Лише вираження моральної волі є вчинок” [п. 113, с. 159].

Абстрактне (формальне) - зміст вчинку має бути заміром суб’єктивної волі; особливе – це внутрішній зміст вчинку; об’єктивне – добро як всезагальна цінність вчинку, абсолютна ціль волі, яке рефлексує частково зі злом, частково з сумлінням.

“ ...право моральної волі полягає у тому, що у її наявному бутті отримує визнання лише те, що внутрішньо існувало як замір (задум, намір)” [ п. 114, с. 160 ] .

Будь-яка практична діяльність людини вносить зміни у наявне буття. У зв ’ язку з цим, можна сказати словами Гегеля “воля взагалі несе вину за це, позаяк у зміненому наявному бутті міститься предикат – моє ” [ п. 115, с. 160 ] .

Воля людини, яка спрямовується на перетворення дійсності, обгрунтовує свої цілі, зазвичай, не із врахуванням тих реальностей, якими вони є насправді, а виходячи із власних психологічних уявлень про ці обставини. Виникає практичне питання, за що людина має нести відповідальність – за реалії, які вона не врахувала, чи за свої суб ’ єктивні уявлення про них. Гегель формулює відповідь однозначно : “Право волі, однак, визнавати у своєму діянні лише те своїм вчинком і нести вину лише за те, що їй відомо про передумови її цілі, що містилось у її замірі . Діяння може бути поставлено у вину лише як вина волі ; це (право волі. – А.П .) - право знання . ...я несу істинну вину лише остільки, оскільки наявне буття перед мною було доступне моєму знанню. Маючи таку передумову, воля обмежена, або, точніше, таку передумову воля має тому що вона обмежена. ... діяння – вина моєї волі лише постільки, поскільки я про це знаю. ...але у стародавніх законодавствах не надавали такого значення суб ’ єктивному моменту зобов ’ язальності, як у наші дні” [ п. 117, с. 161-162 ] .

Будь-який вчинок людини веде до різноманітних наслідків, які у свою чергу можуть бути причинами чогось, що породжує інші наслідки, і такі ланцюги причин-наслідків можуть простягатися у нескінченність. Чи мають відповідати Резерфорд і Опенгеймер за атомне бомбардування Нагасакі та Хіросіми як за наслідки їх теоретичних і практичних досліджень? Гегель відповідає на подібні питання так : “Воля має право ставити собі у вину лише перші наслідки, бо лише вони входять у її замір ” [ п. 118, с. 162 ] .

Таким чином, “принцип, що проголошує: нехтуй наслідками своїх вчинків, та інший: оцінюй свої вчинки за їх наслідками і роби їх масштабом правого і доброго – однаково абстрактно розумні. З іншого боку, “лише наслідки як власне імманентне формування вчинку відкривають його природу і за своєю суттю не що інше, як він сам ; тому вчинок не може зрікатися від них чи нехтувати ними. ...Цим пояснюється, що ...злочин, який має серйозні наслідки, обтяжується ними” [ п. 118, с. 162-163 ] .

У контексті нашої теми про спільнотну свідомість та її здатність до розрізнень цікавим є зауваження Гегеля про відмінність рівнів правової свідомості у античному світі і у йому сучасному: “ Героїчна (антична. – А.П. ) самосвідомість... ще не перейшла від своєї грунтовності до рефлексування різниці між діянням і вчинком , зовнішньою подією та заміром і знанням обставин, також як і до окремого розгляду наслідків, а приймає вину у всьому обсязі діяння” [п. 118, с. 163].

***

“ ...люди хочуть діяти в ім’я того, чим вони цікавляться або мають цікавиться як своїм. ...більш визначеним змістом ...свобода суб’єктивності володіє тільки у своєму природному, суб’єктивному наявному бутті, у своїх потребах, схильностях, пристрастях, думках, фантазіях і т. д. Задоволення цього змісту є благо або щастя у їх особливих визначеннях і у всезагальному, є ціль конечності взагалі. ...те, що людина – жива істота, не випадкове, а відповідає розуму, і вона має право робити свої потреби своєю ціллю” [п. 123, с. 166-167].

“ ...Суб’єкт є ряд його вчинків. ...Право особливості суб’єкта отримати задоволення, або, що те саме, право суб’єктивної свободи, складає поворотний і центральний пункт у розрізненні між античністю і Новим часом. Це право у його нескінченності висловлено у християнстві і зроблено всезагальним дієвим принципом нової форми світу. У число найближчих його форм входять любов, романтичне сприйняття світу, прагнення індивіда до вічного блаженства і т. д., потім моральність і сумління, далі інші форми, які частково виступають у подальшому викладі як принцип громадянського суспільства і моменти політичного устрою, частково ж взагалі виступають в історії, особливо в історії мистецтва, науки і філософії [п. 124, с. 167-168].

 

Добро, зло і обов ’ язок у співвідношенні з благом, волею, свободою і сумлінням .

“ Добро є ідея як єдність поняття волі і особливої волі... ; добро – це реалізована свобода, абсолютна конечна ціль світу ” [ п. 129, с. 172 ] .

...визначення добра для себе, особливість добра як нескінченної для себе сущої суб ’ єктивності... є сумління” [ п. 131, с. 173 ] .

“ Добро є суттєве волі суб ’ єкта, яка таким чином, має у суб ’ єкті свою безумовну обов ’ язковість... Суттєве у волі є для мене обов ’ язок ... Я повинен виконувати обов ’ язок заради нього самого... виконуючи обов ’ язок, я знахожусь у самого себе і є свободним. Виявлення цього значення обов’язку складає заслугу і піднесенність практичної філософії Канта” [п. 133, с. 175].

“ ...що є обов ’ язок? Для цього визначення поки ще є лише наступне : здійснювати право і турбуватись про благо, як про своє, так і про благо у загальному визначенні, про благо інших” [ п. 134, с. 176 ] .

“ Якщо вище ми віддали належне точці зору кантовської філософії, яка є піднесеною, оскільки вона встановлює відповідність обов’язку розуму, то тут слід виявити її недолік, який полягає у тому, що ця точка зору характеризується відсутністю будь-якого розчленування. Бо положення : вчиняй тільки згідно з такою максимою, яка може служити всезагальним законом, – було б дуже добре, якби у нас вже були певні принципи, які б показували, що нам слід робити...” [ п. 135, с. 177 ] .

“ Унаслідок абстрактного характеру добра інший момент ідеї, особливість взагалі, попадає в суб ’ єктивність, яка у своїй рефлексованій у себе всезагальності є... сумління” [ п. 136, с. 178 ] .

“ Справжнє сумління є умонастрій волити те, що в собі і для себе є добро... Сумління виражає абсолютне право суб ’ єктивної самосвідомості, а саме знати в собі і із себе самої , що є право і обов ’ язок, та визнавати добром лише те, що вона таким знає...”. З іншого боку “право і обов’язок... не існують у формі відчуття чи якого-небудь іншого одиничного, тобто чуттєвого, знання, а існує по суті лише у формі всезагальних мисленевих визначень, тобто у формі законів і основоположень... ”. Таким чином “сумління, істинне воно чи ні, підлягає цьому судженню (тобто визнанню його як чуттєвого знання. – А.П. )...”. Тому держава не може визнати сумління у властивій йому формі, тобто як суб ’ єктивне знання, подібно тому як у науці не має значення суб ’ єктивна думка, запевнення і посилання на суб ’ єктивну думку... Двоїстість сумління полягає у тому, що вона передбачається у значенні згаданої тотожності суб’єктивного знання і воління з істинним добром і таким чином стверджується і визнається святинею, і разом з тим у якості лише суб’єктивної рефлексії самосвідомості все ж претендує на право...” [Там само, с. 178-179].

“ Ця суб’єктивність як абстрактне самовизначення і чиста упевненість лише у достовірності себе самої... є сила, якій добро спочатку лише уявне і обов’язкове бути, зобов’язане своєю дійсністю... Самосвідомість, яка взагалі дійшла до цієї абсолютної рефлексії у себе... шукає всередині у собі і знає і визначає із себе, що є право і добро, з’являється в епохи, коли те, що вважається правим і благим у дійсності і звичаях, не може задовольняти волю кращих людей; якщо наявний світ свободи зраджує цій волі, вона більше не знаходить себе у визнаних обов’язках і змушена намагатись знайти загублену у дійсності гармонію лише в ідеальній глибині свого внутрішнього світу. ...Лише у часи, коли дійсність являє собою пусте, бездуховне і полишене підвалин існування індивіду може бути дозволено втекти від дійсності і відступити в область внутрішнього душевного життя... Сократ виступив у період розпаду афінської демократії...” [п. 138, с. 180-181].

***

Згідно з Гегелем, зло - це зведення у принцип вольовою самосвідомістю свавілля, постава власної особливості вище всезагального і реалізація її дією. Оскільки сумління можна визначити аналогічно як зведення у принцип вольовою самосвідомістю всезагального вище особливого і реалізація його дією, то сумління (моральність) і зло знаходяться у самосвідомості поряд.

Внутрішнє буття волі “може черпати свій зміст лише із визначень природної волі, жадання, прагнення, схильності і т. д., які, як стверджують, можуть бути добрими чи злими. Але оскільки воля робить ці жадання, прагнення і т.д. ...визначенням свого змісту, то вона протилежна всезагальності як внутрішньо об’єктивному, добру, ... і тим самим цей внутрішній характер волі є зле. Оскільки людина зла як в собі або по природі, так і завдяки своїй рефлексії в собі... якщо суб’єктивність на ній зупиняється, тобто вона зла, то вона тим самим є для себе, вважає себе одиничною і є само це свавілля. Одиничний суб ’ єкт як такий несе тому повністю вину за своє зло. ...Добро і зло нерозділимі, і їх нероздільність випливає із того, що поняття стає для себе предметним... поняття, або, конкретніше говорячи, ідея, має суттєво у собі те, що вона розрізняє себе і передбачає негативне. ...добро, як і зло, має своїм джерелом волю, і воля у своєму понятті настільки ж добра, наскільки і зла. Якщо сказати, що ...людина зла постільки, поскільки вона є природна воля, то це буде протирічити звичайному уявленню, яке мислить саме природну волю невинною і доброю. Однак... Тому що мені протистоїть добро і зло, я можу зробити свій вибір, можу рішиться як на те, так і на інше. Таким чином, природа зла є такою, що людина може, але не необхідно має його хотіти” [ п. 139, с. 18 2 -184 ] .

“ Отче, прости їх , бо не відають, що творять” (із молитви Христа за своїх ворогів ) .

***

Позаяк самосвідомість уміє виявляти у своїй цілі позитивну сторону, то ця здатність може бути використана для подання вчинку для інших і для себе як доброго у той час, коли він не є таким ; “якщо для інших, то це лицемірство , якщо для себе, то це ще більш висока вершина... абсолютного суб ’ єктивності. ... Ця остання є найбільш незрозумілою формою зла, завдяки якій зло перетворюється у добро і добро в зло... форма, яку зло досягло у наш час... завдяки поверховості думки... претендує називати зло добром... ” [ п. 140, с. 184 ] .

Сюди ж відноситься також і славнозвісне положення : ціль виправдовує засоби. Положення – якщо ціль правомірна, то правомірні і засоби – тавтологічно, оскільки засоби можуть розглядатись як проміжні цілі, а цілі – як засоби. Це положення є не що інше, як “суб ’ єктивна думка про те, що добре і що краще” [ п. 140, с. 190 ] .

Вищу форму правової суб ’ єктивності Гегель називає іронією , скориставшись запозиченням у Платона, який, в свою чергу, використовував це слово для опису метода Сократа. “Іронія – це лише відношення у діалозі до осіб . ...Вершина суб’єктивності... може полягати лише в тому, що вона знає себе у цій інстанції. ... я – сам собі пан – пан закону і справи, граю ними, як своїми бажаннями, і в цій іронічній свідомості, в якій я даю загинути найвищому, я насолоджуюсь тільки собою . Цей образ... не тільки зло, причому цілком всезагальне зло, але додає до цього ще форму суб ’ єктивної пихи, гонору, марнолюбства... абсолютного самовдоволення ...одинокого богослужіння самому собі...” [ п. 140, с. 193-198 ] .

 

Від суб ’ єктивної волі до моральності .

“ ...Право не може існувати для себе, воно повинно мати своїм носієм і своєю основою моральне, бо праву не вистачає моменту суб ’ єктивності... право існує тільки як гілка цілого, як рослина, яка обвивається навколо деякого в собі і для себе міцного дерева” [ п. 141, с. 198-199 ] .

“ Моральність є ідея свободи, як живе добро... моральність є поняття свободи, яке стало наявним світом і природою самосвідомості” [ п. 142, с. 200 ] . Моральне вступає на місце абстрактного добра через суб ’ єктивне і стає конкретною субстанцією, міцним змістом ; “це в собі і для себе сущі закони і установи. ...Добро є субстанція, тобто наповнення об’єктивного суб’єктивним” [п. 144, с. 200].

“ Моральне, оскільки воно рефлектується в індивідуальному..., є доброчесність ”, яка у свою чергу є порядністю у тій мірі, в якій вона проявляється лише у відповідності індивіда своїм обов’язкам з урахуванням умов, у яких він знаходиться.

“ ...у давнину доброчесність приписувалась переважно Гераклу . ...у стародавніх державах, де моральність не досягла рівня такої свободної системи самостійного розвитку і об ’ єктивності, цей недолік мав бути компенсований притаманною індивідам геніальністю. Вчення про доброчесність... є, таким чином, історією духовної культури . ...Якщо людина здійснює той чи інший моральний вчинок, він ще не доброчесний; доброчесний він лише у тому випадку, якщо ця манера поведінки є постійною рисою його характеру” [п. 150, с. 203-205].

“ ...моральне являє себе як їх всезагальний спосіб дій, як звичаї, звичка до морального, як друга природа, яка, покладена замість першої, чисто природньої волі, є... дух. ...Звичаї є тим, чим не є ще право і мораль, а саме духом... духовною свідомістю. ...Педагогіка - це мистецтво робити людей моральними : вона розглядає людину як природну істоту і показує шлях, рухаючись яким він може знову народитися, перетворити свою першу природу у другу, духовну, таким чином, що це духовне стане для нього звичкою. У ній зникає протилежність між природною і суб ’ єктивною волею...” [ п. 151, с. 205-206 ] .

***

Ознайомившись з концепцією свободи волі у політико-правовому вченні Гегеля, ми погоджуємося з тим, що ця концепція дійсно є тією глибою, навколо якої обертаються чи від якої відштовхуються усі наступні точки зору, будь то Фейєрбах, Маркс, К’єркегор, Хайдеггер, Ясперс чи хтось інший.

 

 

13.6. Від Фейєрбаха до філософії екзістенціалізму

 

Л. Фейєрбах, останній із представників німецької класичної філософії, як матеріаліст намагався поправити Гегеля, можливо не розуміючи того. Вивчивши погляди своїх попередників, він писав : “...жодне питання не є таким головоломним і не піддається в такій мірі рішучому ствердженню чи запереченню, як питання про свободу волі” [ Фейербах Л., 1955. Т. 1, с. 442]. Не задовольняючись вже відомим, Фейєрбах поставив за мету “розкрити істинний смисл і підстави гіпотези свободи волі та уявлення про неї і сприяти пізнанню того, що примушує людину приписувати собі і собі подібним свободу волі, і таким чином показати ті межі, в яких вона робить це правильно” [Там само, с. 443]. Однак покритикувавши гегелівське ототожнення волі з мисленням, назвавши першою умовою волі відчуття і таким чином визнавши наявність волі у всього живого, Фейєрбах нічого нового не добавив до вчення про свободу волі. На його думку, “людина взагалі відчуває себе свободною і дійсно свободна у звичайному смислі тільки в незначних, нейтральних ситуаціях і вчинках, але не в тих, де справа йде про її інтерес, про її долю, про її страждання чи радощі, про саме його буття чи небуття...” [ Там само, с. 480 ]

Серед тих, хто був упевнений що, подолав хибне протиставлення категорій необхідності і свободи волі , були представники марксистсько-ленінської філософії. Їх найбільш вживаною тезою була “свобода є усвідомлена необхідність”, яка сама по собі, як ми можемо легко переконатися, є повтором думок попередників (від Спінози і далі). Очевидно, новим було уточнення того, що саме повинен був усвідомити будівник комунізму. На початку 60-х років минулого століття після чергового (чи позачергового) XXI з’їзду КПРС вчителі-предметники різних профілів у загальноосвітній школі знущалися над учнями-підлітками: “Розшифруй на собі “моральний кодекс будіника комунізму”!”. Особливістю такої ідеології було те, що “необхідність” для усвідомлення нав’язувалась грубо, іззовні. Якби вона вирощувалася усередині автономної особистості без зовнішнього примусу, то із тезою “свобода є усвідомлена необхідність” можна було б погодитись.

У XX столітті проблема свободи волі перейшла із теоретичної площини у практичну, технологічну. І сьогодні питання стоїть не в тому, що таке свобода волі, а як її досягти у процесі становлення особистості. А це вже – проблема практичної психології і педагогіки. Мова йде про здатність людини до самодетермінації, про яку психолог С. Рубінштейн писав так: “В силу того, що людина, завдяки наявності у неї свідомості, може передбачити... наслідки своїх дій, вона визначається у взаємодії з дійсністю... Дійсність ще не реалізована, детермінує дії, завдяки яким вона реалізується. Це обернення звичайної залежності – центральний феномен свідомості. З ним безпосередньо і пов ’ язана свобода людини” [ Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 284] .

У практичній діяльності свобода волі проявляється як свобода вибору і, навіть, ототожнюється з нею. Вибір цілей і способів їх досягнення відбувається із ряду альтернатив. Бачити альтернативи і, навіть створювати, формувати їх – це основне у проявах свободи волі, найвідповідальніша, найважча ланка. До здатності оптимального вибору людині треба довго і тяжко готуватися. В процесі онтогенезу. Це одна із найважливіших задач педагогіки.

Свобода людини як свобода її волі є предметом найбільшої уваги тих із сучасних філософських течій, які визначаються як персоналізм , екзістенціалізм і неотомізм . Продовжується уточнення питання “Що є людина?”. “Людина є саме розумне із тварин”, - сказав Анаксагор ще у V ст. до н.е. [Таранов, с. 75] і потім було лише уточнення цього визначення: тварина, в яку вміщено розум-частину божественного духу (1); жива істота – і рослина, і тварина одночасно, з душею, здатною мислити і розмірковувати (2); “раб божий”, грішний від народження, але з надією(3); мисляча субстанція, що піднімається над Природою (4); частинка цілого (5); одиничне, суб’єктивне, випадкове у загальному (6); знаряддя і засіб світового духу, для того щоб досягнути його цілей (7); суб’єктивний дух, що еволюціонує у напрямку до абсолютного духу (8); “клітина” організму, яким є суспільство (9); співтворець, учасник творіння “нового, досі невідомого”, поряд з Природою чи Богом (10). Звісно, усі ці визначення є правильними, як такі, що відображують окремі сторони складної сутності людини

Усі філософи (ідеалісти, матеріалісти, марксисти, екзістенціа-лісти, томісти і неотомісти і т.д і т.п.) ніколи не могли повністю ігнорувати, що людина є частиною чогось зовнішнього , упоряд-кованого, закономірного, доцільного, цілеспрямованого. Але філо-софи також ніколи не могли повністю змиритися з тим, що людина має підкорятися чомусь надлюдському, зовнішньому , тобто такому цілому чи загальному, частинкою чи одиничним якого вона є. Позиції усіх філософів знаходилися десь між крайнощами. “Людина, покинута у цьому світі” Хайдеггера і “людина, засуджена бути свободною” Сартра – це крайнощі. Коли К ’ єркегор визначає джерела активності суб ’ єкта, головним чином, усередині суб ’ єкта, то це близьке до крайнощі. Коли Ясперс говорить “Свобода є вибір моєї самості... Бо вибираючи – я є ; якщо мене нема, то я не вибираю”, то він повторює Гегеля. Коли ж Ясперс не погоджується з Гегелем і говорить, що людина не просто частина цілого і вона не може бути об ’ єктивована , то це – крок уперед у пізнанні сутності людини. Можливо, колись ми будемо спроможними визначати точне положення людини у системі координат “автономна частина у Хаосі” – “відповідальна за Всесвіт як Бог” та “фатальний детермінізм” – “абсолютна свобода волі”. Сьогодні ж відбувається процес поступового наближення, уточнення, локалізації положення (статусу) людини у Всесвіті.

 

	“ відповідальна за Всесвіт як Бог”
“ фатальний			“ абсолютна
детермінізм”			свобода волі”
	“ автономна частина у Хаосі”

 

Рис. 2. Положення (статус) людини у Всесвіті

 

Дивлячись на обрану нами систему координат, хочеться бачити положення (координату) сучасної людини десь на вертикальній вісі у верхній півплощині, хочеться бачити рух точки місцеположення вверх у напрямку до Бога.

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

Все суєта суєт. Все марнота і ловля вітру.

 

Соломон Мудрий, цар Ізраїля і Іудеї,

близько 960-935 р.р. до н. е.

 

 

Нехай Боголюдина

є абсолютним кінцем нашого розвитку.

 

Є. Трубецькой, філософ-богослов

першої половини XIX - початку XX ст.

 

 

Чи не є ми вже володарями

того, що шукаємо?

 

С. Франк, релігійний філософ,

кінця XIX - першої половини XX ст.

 

 

Людина,

не захотівши бути образом і подобою Божою,

стає образом і подобою машини.

 

М.Бердяєв, філософ XX ст.

 

 

Про який би предмет досвіду ми не розмірковували,

ціль і задача судження завжди одна і та ж :

знайти в наших суб ’ єктивних переживаннях

об ’ єктивний зміст істини, відшукати

у нашому психологічному сприйнятті

надпсихологічний смисл.

 

Є.Трубецькой, філософ-богослов

першої половини XIX - початку XX ст.

 

 

Ця найтеоретичніша проблема

може мати й найпрактичніше звучання,

особливо коли її ставлять належним чином.

 

В.А.Роменець, І.П.Маноха; с. 875.

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 14

 

Релігійна та філософська думка

про смисл життя людини та її призначення у Всесвіті

 

 

14.1. Смисл життя у світоглядах

від стародавніх мислителей до ірраціональної філософії XIXст.

 

Одним із найдавніших висловлювань наймудріших світу цього, що дійшли до нас, про сенс життя людини є висловлювання царя Ізраїля і Іудеї Соломона в його Екклезіасті: “Що користі людині від усіх її трудів, над чим вона трудиться під сонцем?... Бачив я всі справи, що робляться під сонцем, і ось – все це марнота і ловля вітру... Все – із праху, і все повернеться в прах...“. Екклезіаст містить досить-таки великий, навіть з точки зору сучасника, перелік марнот людського існування, зокрема : “І то ще я побачив під сонцем : ...Поставлена глупота на високі пости, а достойні внизу перебувають..., любящий гроші не насититься грошима, ...бо як вийшов він голий із утроби материнської, так повернеться, щоб піти, як прийшов, ...хто опускає руки, у того протікає покрівля...”. Як бачимо, основні життєві проблеми людини майже не змінилися за три тисячі років. Разом з тим, Соломон у довгому переліку марнот сумлінно шукає сенс життя і знаходить його таким : “Я зрозумів задачу, яку дав бог розв ’ язувати синам людини : усе він зробив прекрасним у свій срок... Я побачив : нема більшого блага, ніж радіти своїм справам... всьому висновок : бога бійся, бережи його завіти... бо всяку справу бог призове до суду...” [Благораз. мудрости; с. 11-25].

Філософи стародавньої Греції вищий смисл життя бачили у спогляданні дійсності, в осягненні мудрості та у підготовці до потойбічного існування (згадаймо відхід Сократа із життя, IV ст. до н.е.). Однак Сенека вже у І ст. визнав, що “розвиток людства не знаходиться ще у настільки блискучому стані, щоб істина була доступна кожному”, тож пошуком смислу життя для усіх почало опікуватися християнство. Позбавлятися від успадкованого гріха та уникати нового, дотримуватися божих заповідей, творити благо і тим самим, як і у попередню епоху, готуватися до кращого потойбічного життя у раю – таким бачився смисл життя у нову християнську епоху.

На відміну від християнства, буддизм стверджує смислом життя практичне подолання страждань у цьогобічному житті. Існують страждання, існують причини страждань, існує також “восьмеричний шлях” позбавлення страждань. Буддист має постійно думати про це і вміщувати в мотив подолання страждань усе своє життя.

Новий час поступово утвердив пріоритет цьогобічного життя. Спочатку акцент перемістився з “відмивання гріхів” і послушності Церкві до послушності моральним і правовим нормам та безумовного виконання законів. Смислом життя стала не підготовка до кращого потойбічного, а краще поточне життя тут на Землі (утилітаризм) чи побудова кращого майбутнього на Землі для наших нащадків (марксизм-ленінізм). Розвиток суспільства йшов по висхідній. Наука впевнено роздвигала горизонти пізнання. Промислова революція відбулася. Природа підкорялась людині. Розум науки торжествував і вселяв упевненість у розумність світу взагалі. “Все дійсне – розумне, все розумне – дійсне”, – повчав Гегель на своїх лекціях. На черзі постала задача його розумної перебудови. Філософія очікувала свого Карла Маркса, який найпереконливіше заявить : “Філософи досі лише пояснювали світ, настала пора його перетворювати”. Потім у XX ст. передчасно розпочнуться сміливі вольові експерименти, в які будуть втягнуті сотні мільйонів людей...

Однак справедивості ради, слід визнати, що не всі повірили у силу раціонального розуму. Були і сумніви. Адже техніка була здатною посилювати зло. А пересічна людина продовжувала жити скоріше міфами, ілюзіями, стереотипами, аніж розумом. Філософи помітили, що науковому раціоналізму розуму протистоїть практичний ірраціоналізм. Основоположником філософського ірраціоналізму вважається Артур Шопенгауер (1788-1860), який поспішив протиставити свої погляди панлогізму Гегеля. Згідно з Шопенгауером, світ є нерозумним і безсмисленим, а життя людей нічого, крім страждань в собі не містить, життя – це мішура, “пліснява” на планеті. Щоб логічно обгрунтувати свої погляди, Шопенгауер посилається на світову волю , яка діє як на рівні мікросвіту, так і в суспільному житті. Світова, космічна воля зла, як і будь-яка воля, і як така вона є джерелом постійних страждань людини. Інстинкт спонукає людину народжувати потомство, але це – лише нові можливості для страждання.

Вихід із страждань Шопенгауер знаходить в Індії, у вченні буддизму про нірвану – несприйняття світу, згасання. Причина страждань людини, стверджує Шопенгауер, – це напруження волі : чим менше ми проявляємо волю, тим менше страждаємо. З відмовою від волі: “усі ці явища також зникають, зникає та постійна напруга і нескінченні спроби – без відпочинку на всіх рівнях об’єктивності, в яких і через які полягає світ, зникають різноманітні форми... усі прояви волі і, нарешті, універсальні форми цього прояву – час і простір, а також його остання фундаментальна форма – суб’єкт і об’єкт – усе зникає. Нема волі, нема думки, нема, світу. Перед нами тільки небуття” (цит. : [ Рассел ; с. 879 ] ).

Так відверто Шопенгауер висловив у Новий час песимізм щодо смислу життя людини. Разом з тим, його вчення про значення волі поряд з пізнанням, про первинність волі у тій чи іншій мірі було підтримано багатьма філософами – Ніцше, Бергсоном, Джеймсом, Дьюї та іншими, і, навіть, стало підставою для оптимізму .

***

“ Залишається незрозумілим, що ж таке людина... Як це не дивно, але філософи взагалі мало ставили проблему людини. Це більше робила теологія або філософія явно релігійна”, – справедливо стверджував видатний російський релігійний мислитель Микола Бердяєв [ Я і світ... ; с. 49-50 ] . У справедливості цих слів ми можемо переконатися, ознайомившись з відповідними працями під назвою “Смисл життя” (1918 р.) кн. Євгенія Трубецького і “Смисл життя” (1925 р.) Семена Франка.

 

 

14.2. Смисл життя людини

як створення власного образу за образом і подобою Божою

 

У першій чверті XX ст. в суспільстві посилився інтерес до проблеми смислу життя, яка постала як потреба усвідомити те якісно нове, що відбулося у суспільно-політичному та культурному житті народів світу. “Росія лежить у руїнах, вона стала вогнищем світової пожежі, що загрожує загибеллю всесвітній культурі. Потреба відповісти на питання про смисл життя в такі епохи відчувається найсильніше, ніж будь-коли” – писав у своїй головній філософській праці “Смисл життя” кн. Є. Трубецькой у той час, коли Жовтнева революція знищувала стару Росію.

Свою працю “Смисл життя” Трубецькой оцінював як “плід усього його життя”. Розпочинається ця грунтовна праця дослідженням питання про смисл взагалі і про смисл терміну “абсолютна свідомість” . Тут ми знаходимо цікаві думки про формування інтерсуб ’ єктних понять, зокрема, про властивість нашого розуму мислити і усвідомлювати лише долучаючись до розуму безумовного, тобто інтерсуб ’ єктного . Якщо мати на увазі, що ідея Бога не є привнесеною іззовні інопланетянами, а є витвором розуму людства, то покладена у заголовок книги ідея створення власного образу за образом і подобою Божою є безумовно одною із найкращих у пошуках і творенні смислу життя кожної людини. Тому книга кн. Є. Трубецького заслуговує уважного прочитання.

У широкому розумінні слова, пише Трубецькой, “все дійсне і можливе” має смисл як “своє значення і місце” у думці. Конкретизуючи, можна ставити питання не про один єдиний смисл, а про смисли – смисл-істина (“що”), смисл-ціль , смисл-цінність (“для чого”). Питання про смисл-істину (“що”) є предметом гносеології (теорії пізнання), а питання “для чого” є питанням онтології (теорії буття).

 

Про “суєту суєт” і безглуздя людського життя .

Ми, учасники і глядачі світового процесу задаємося питанням – чи існує та всеєдина і безумовна ціль, до якої спрямований і яку досягає цей процес? Це питання завжди поруч з нами, оскільки все наше життя є прагненням до якихось цілей, і тому – пошуком смислу. Однак, усвідомлювати той всеєдиний смисл у повсякден-ному досвіді нам не дано і, навпаки, цей досвід свідчить про протилежне – безглуздя. Трубецькой вважає, що для пізнання смислу, необхідно, перш за все, розглянути усі прояви безглуздя, прояви відсутності смислу. І дійсно, запитує Трубецькой, яка ціль у нескінченному чергуванні приливів і відливів у морі, у нескінченному оберті Землі навколо своєї вісі чи у вічній зміні утворення і руйнування зоряних систем у Космосі?

Коли ж ми від спостереження неживої природи переходимо до спостереження живої, то “маємо тут вже не просту відсутність цілі...”. В житті живих істот усе доцільно, все спрямовано, але ми спостерігаємо, що всяке життя з роковою необхідністю замикається у той же круг смертей і народжень. Кожен живий індивід має ціль збереження життя і ніколи її не досягає. “Хибне коло кожного життя підтримується за рахунок сусідніх, однаково замкнутих кіл, а дурна нескінченність життя взагалі полягає у тому, що всі поїдають одне одного і ніколи до кінця не насичуються. ...людина повторює у своєму житті найнижче із найнижчого, що є у світі, – безглузде обернення мертвої речовини, нидіння рослини і все огидне, що є у світі тварин. Ось вона плазує, повзає, жре, перевершує руйнівною злістю самого кровожерливого із хижаків, являє собою втілене заперечення всього святого і у підсумку вмирає” [Труб.; с.41-42].

 

“...усі ці нудні і знеособлюючі людину заняття, із яких складається житейська суєта, ...це не само життя, а здобуття засобів до життя. ...Біологічне коло, біологічний закон витрат і оновлення, – ось що приводить у рух увесь механізм людського життя, ось ради чого обертаються незчисленні колеса... Нас обурює це рабство духу, це підкорення волі, думки і почуття роковій необхідності біологічного закону. ...хочеться від неї відволіктись і відвернутися і розважитися.

...Чому ми так часто переживаємо почуття глибокого обурення і гострого душевного болю при виді оркестру, що грає у ресторані (чи при виді поп-шоу з “пропозицією оргазму”, через 100 років після Трубецького добавимо ми. – А.П.)? Чому музикальні мотиви, наскрізь пропахнуті запахом жареного, здаються нам граничним вираженням людської непристойності, а музиканти... викликають до себе ледь не більше співчуття, аніж клоуни у цирку? ...Їда і питво – єдино суттєве у світі, а “звуки небес” не більш як приправа, пікантний соус до їди...

...В житті народів, як і в житті хижих звірів, ...царює та ж телеологічна боротьба за існування, як і в нижчій природі! І в цьому підкоренні колективного життя людини нижчому закону тваринного життя... полягає одно із найбільш яскравих проявів рабства людського духу. ...З одного боку, – владний заклик любові до всякої людини як такої, а з іншого боку , - усі народи озброєні з голови до ніг для взаємного знищення (візьмемо до уваги, що ці строки написані в період між 1-ою і 2-ю світовими війнами. – А.П.)... держава з її періодично повторюваними і періодично торжествуючим закликом – усе для війни.

...Боротьба народів відбувається із-за матеріальних благ... Звідси неминуче притаманна державі тенденція стверджувати ці блага як вищі у світі, підпорядковувати духовне економічному. Коли подвиг надлюдського героїзму, духовне піднесення любові до батьківщини і, нарешті, найвища пожертва любові, – пожертва власним життям - мільйонами людських життів - вимагається для того, щоб одна держава наживалась за рахунок іншої, - невідповідність між тим, що держава дає людині, і тим, чого вона від неї вимагає, кидається в очі... Держава хоче бути для людини безумовною цінністю; вона взагалі не схильна визнавати ніяких вищих над собою цінностей, у тому числі і цінності людської душі чи безумовної гідності людини” [Трубецькой; с. 44-48].

“Якщо “людина зі своєю “культурою” цілком і без залишку стала колесом величезного механізму... це буде означати, що людини більше нема у світі, що сама пам’ять про неї зникла, бо загубилась єдино цінна його відмінність від нижчої тварі. ...будь-який прояв рабства людського духу... приводить до оголення звіра в людині” [Трубецькой; с. 49].

 

Де шукати смисл життя?

“ Світ безглуздий ; але я це усвідомлюю , і... оскільки я усвідомлюю цю суєту, я в ній не беру участі, моя свідомість протиставляється їй як щось інше , від неї відмінне. Той, хто усвідомлює суєту, як такий, стоїть поза хибним колом. ...Щоб усвідомити суєту, наша думка має володіти якоюсь точкою опори поза нею” [Труб; с. 54]. Такою точкою опори Трубецькой бачить “інтуїцію вічного смислу над безглуздям – всеєдиної істинної і безумовної свідомості (тобто, інтерсуб’єктивної суспільної свідомості. – А.П. ) над моєю обмеженою, мінливою, рухливою і хибною свідомістю, інтуїцію, яка зумовлює саму можливість пізнання” [Трубецькой; с. 55].

“ В чому полягає шуканий нами зміст смислу життя?”, запитує Трубецькой і відповідає, що якими б не були пошуки і результати, спільним є предмет їх пошуків . “ Туга за всеєдністю – ось що лежить в основі всього нашого страждання про суєту і безглуздя життя...” [Трубецькой; с. 63-64]

На думку Трубецького, смисл життя людини необхідно шукати зовні її внутрішнього світу, ми б сказали, у її причетності до суспільних інтересів, Трубецькой говорить про загальне і всеосяжне: “інтуїція смислу, як логічного, так і життєвого, є інтуїція все-єдності як істинно сущого і як належного”. Але “...усі ці спроби, очевидно, страждають безвихідним внутрішнім протиріччям. Вони зтикаються з антиномією, яку досі не розв’язало і начебто не може розв’язати жоден світогляд. ...сам факт наших пошуків переконує, що в нашій думці і в нашому житті нема цієї всеєдності, нема цього смислу, який ми шукаємо. ...істота, яка страждає і шукає деяким чином знаходиться поза всеєдності, протистоїть їй як “інше”. ...це припущення “іншого” поряд з всеєдиним і поза ним є логічне протиріччя! Що це за “всеєдине”, яке не все в собі містить? Що це за Абсолютне, обмежене іззовні чимось іншим, неабсолютним? ...протиріччя полягає, вочевидь, вже у самому стверджуванні всеєдності як мети для прагнення у часі” [ Трубецькой ; с. 113-115 ] .

***

У розділі 1 ми вже порушували питання про неможливість виокремлення Мети Природи і, зокрема, мети еволюції людини як якогось фіналу у часі. Тож для нас є дуже цікавими хід думок і аргументація кн. Трубецького : “...протиріччя полягає, вочевидь, вже у самому стверджуванні всеєдності як мети для прагнення у часі”. Далі Трубецькой звертається до Спінози і розглядає внутрішні протиріччя дуалістичних і моністичних філософських та релігійних вчень щодо проблеми всеєдності, тобто Абсолюту. Можливості подолання цих протиріч Трубецькой вбачає у християнстві.

***

“Спіноза вчив, як відомо, що в Абсолютному нема і не може бути ніяких цілей, бо будь-яка ціль передбачає недосконалість, неповноту і, таким чином, виключається самим поняттям Абсолютного, тобто всеєдиного. Візьмемо те дуалістичне рішення, яке міститься в давньоперсидському чи маніхейському світогляді! ...Недоладність двох Абсолютних, Ормузда і Арімана, які одне одного обмежують і ведуть нескінченну боротьбу внічию (доводячи цим своє безсилля) надто очевидна і не потребує доказів. По суті за цим дуалізмом ховається рішення нігілістичне, тобто заперечення Абсолютного і заперечення смислу життя. ...Обидва суперечливі начала в дуалістичних релігіях підпорядковані якійсь об ’єктивній необхідності над ними, якомусь спільному порядку світобудови, в силу якого жодне із них не може перемогти другого...

Не краще ідуть справи з моністичними вченнями... Основне начало усіх цих вчень полягає в утвердженні єдиного без другого... якщо це єдине заключає в собі повноту буття, поза ним нічого не може бути. ...ці вчення заплутуються у тому ж роковому протиріччі, як і вчення дуалістичне, - все в тій же антиномії Всеєдиного і його іншого. ...У XIX ст. ми знаходимо в найбільш яскравому вираженні те ж протиріччя у вченні Шопенгауера, який стверджує єдність світової сутності – світової волі, яка проявляється у всьому, і пояснює видиму множину по-індуски – чуттєвим обманом – хибним “уявленням” усвідомлюючого і чуттєвого суб’єкта...” [Трубецькой ; с. 115-119 ].

 

“ Вчення чистого монізму і чистого дуалізму виявляються в однаковій мірі недолугими. Нам залишається розглянути третій, християнський спосіб розв ’ язання нашого питання...” [ Тру ; с. 119 ] .

На відміну від вчень моністичних християнство наголошує на реальності світу недосконалого, неповного, такого, що знаходиться у процесі становлення і, таким чином, переходу від небуття до буття. Разом з тим, при абсолютній позачасовій реальності Бога “ ніякого злиття між Богом і світом у християнстві не відбувається”, цим християнство відрізняється від чистого монізму. Крім незлиття Творця і тварі, другим категоричним твердженням християнства є їх неподільність , і цим християнство відрізняється від чисто дуалізму. Людина, сполучаючись з Богом не розчиняється в ньому. Це приводить до ідеї поєднання досконалого Бога і тварі. Досконала людина стає Бого-людиною. Так, за Трубецьким, долається порочне коло життя, недосконала людина еволюціонує у напрямі до Бога, який є “абсолютною позачасовою реальністю”, тобто знаходиться зовні людини. Так долаються протиріччя чистого дуалізму і монізму.

Іншим фундаментальним питанням християнства (і всієї філософії) є питання часового буття. “Як ми схвачуємо цю неперервність, цей всезагальний і необхідний зв’язок усього поточного?” – запитує Трубецькой і відповідає: “Усвідомити час можна, тільки піднявшись над часом. ...Час може бути усвідомлений не інакше як у формі вічності . ...Реальність, що відбується в єдину мить, тобто в математичній точці часу, просто не може бути сприйнята. ...Те ж ми можемо сказати і про будь-яке сприйняття в часі. Сприйняття предмета, який стоїть перед мною... складається із тривалої серії змістів свідомості, які змінюють одне одного... Коли я мовлю : “Предмет є”, я тим самим стверджую, що є деяким чином не тільки теперішнє, але й невизначена множина моментів минулого і майбутнього” [ Труб. ; с. 120-126 ] .

 

Про те, як “всеєдина свідомість” відображує смисл життя .

Оскільки темою нашого дослідження є не лише часткове питання “смислу життя”, а більш широке - “свідомість людини і суспільства”, то нам уявляються вельми цікавими міркування кн. Трубецького про свідомість як потік сприйняття у часі (подібне ми читаємо сьогодні у “Природі свідомості...” Г. Ханта. – А.П. ). “Інтуїція часу, як ми сказали, є інтуїція неперервного зв’язку між минулим, теперішнім і майбутнім. Але що таке – минуле? Воно існує лише як зміст свідомості ; ...; ми можемо стверджувати, що минуле є , лише оскільки воно зберігається свідомістю . Точно также і майбутнє є, лише оскільки дійсність, яка ще не настала, передбачається свідомістю . А що таке теперішнє? Невловима грань між тим, чого вже нема, і тим, чого ще нема... Весь процес у часі відбувається у свідомості і для свідомості, а поза свідомістю випаровується в ніщо. Поза свідомістю нема історії . Тільки через свідомість вона стає можливою, притому через свідомість надпсихологічну, об’єктивну, всеєдину, яка у тримує в собі всі часові ряди – і нескінченне минуле, і нескінченне майбутнє. ...Об’єктивна істина про часове є лише за тієї умови, якщо є об’єктивна, вселенська свідомість (суспільна свідомість. – А.П. ). Світ у часі є, лише оскільки його тримає в собі всеєдина свідомість .

...На відміну від нашої (індивідуальної. – А.П. ) свідомості свідомість всеєдина, або абсолютна (суспільна. – А.П. ), не є психологічний процес у часі. Вона не переходить від момента до момента..., а бачить все за раз в єдиний момент. ...для всеєдиної свідомості... минуле і майбутнє з усіма їх нескінченно малими деталями так же завжди перед ним, як і теперішнє... Так сполучається стан вічного спокою з спогляданням вічного руху” [ Трубецькой ; с. 126-129 ] .

***

Висновок про те, що для розуміння смислу життя необхідно мати точку опори поза індивідуальною свідомістю людини, ми приймаємо незаперечно, оскільки він відповідає вимогам теореми Геделя про неповноту. Що ж слідує із того факту, що всеєдина свідомість тримає в собі весь цей прагнучий і рухомий у часі світ? Що з того, що всеєдина свідомість бачить “минуле і майбутнє з усіма їх нескінченно малими деталями”, адже те, що бачить індивідуальна свідомість, “являє собою лише порівняно невеликий уривок світового життя без початку і без кінця”? Трубецькой робить висновок, що “всеєдина свідомість” бачить кінець і що “з християнської точки зору... істинний кінець світу, його мета, є царство благодаті. ...благодать є той акт, яким Бог повідомляє Себе всьому, акт органічного, внутрішнього об’єднання між Богом і твар’ю; цей акт виражається, з одного боку, у втіленні Бога, в перетворенні всього світу в Божий храм і в Боже тіло, а з іншого боку, в обожненні тварі. Благодать, що з’являється в Боголюдстві, а через нього і в загальному воскресінні, в обожненні всієї тварі, є повне і остаточне розкриття тієї самої всеєдності...” [Там само; с. 132]. Так Трубецькой підводить нас до усвідомлення смислу життя як такого, що очікує нас у світлому майбутньому (воно ж є кінцем світу нинішнього) і що вже тепер здатна бачити “всеєдина свідомість” (суспільна свідомість. – А.П. )

 

Як подолати сумніви щодо майбутнього людини .

Однак, на думку Трубецького, можуть залишатися такі сумніви : “Якщо прірва між Богом і твар ’ ю долається у певний момент світової історії, якщо для остаточної перемоги Божества необхідний час – чи не означає це, що сам Бог... не є Бог?” Усуваючи ці сумніви, Трубецькой пише: “Цей кінець здається віддаленим тільки для свідомості, прикутої до сучасного. ...Усі наші сумніви, смуток і відчай походить від недостатньої висоти і сили підйому над часом. ...Для нас світ є хаос... Для нас він – боротьба, сум ’ яття, прагнення і зусилля, що не досягає цілі... Для нас на землі – все дисонанс, все фальш, все нескінченне страждання. Але в істині ясно чути завершальний акорд, ясно відчувається розв’язання усякого страждання і всякої скорботи в світлу і безмежну радість. ...у всеєдиній свідомості, яка бачить від віку усі нескінченні часові ряди в їх остаточному завершенні, цей кінець бачиться і як зміст уього світового процесу, і як внутрішній смисл кожного окремого його ряду, кожного його окремого моменту. ...Для всеєдиної свідомості Боговтілення є альфа і омега історії, її начало і кінець, той кінець, який скрізь присутній, до якого все прагне і про який все свідчить. ...Нехай Боголюдина є абсолютним кінцем нашого розвитку” [ Там само ; с. 133-136 ] .

***

Однак у кн. Трубецького сумніви щодо всеєдності все ж залишаються. І саме головне джерело сумнівів “полягає не в наявності страждань і недосконалості, а в наявності гріха , в факті діяльнісного зла в світі. Саме цей факт являє собою, очевидно, саме наглядне спростування думки про всеєдність... Зла воля є саме повстання проти всеєдності (часткового проти цілого, егоїзму проти інтересів суспільства. – А.П. ), а гріх – його порушення . ...Якщо є Бог, то звідки ж зло? Чи Він є винуватцем зла, чи це зло, протиставляючи йому свою волю, Його обмежує. Якщо воно не зовнішня межа, то воно означає внутрішній розпад у самому божественному житті. Таким чином, воно у будь-якому разі свідчить, що нема повноти буття, нема всеєдності, нема Бога. ...Що гріх абсолютно несумісний з думкою про Бога, це визнається, очевидно, і християнським вченням про те, що Син Божий сприйняв все єство людське, “крім гріха”. Чи не є ця вказівка на гріх, несумісний з божеським єством і тим не менше царстующий у Божому світі, прояв глибокого і нездоланного внутрішнього протиріччя у християнському світогляді?” [000; с. 137-138 ] . Далі Трубецькой долає ці сумніви через визначення любові і уточнення гріха. Ключовими є тези “Бог є любов: це – те саме, чим зв’язується Всеєдине і його друге; цей життєвий зв’язок любові і є справжнє подолання гріха. ...Я відокремлений, відділений від Бога, і це моє від нього відокремлення є гріх” [000; с. 139].

Любов до Бога, до всього сущого, з одного боку, і гріх чи Его, з іншого боку, – це фундаментальні тези не тільки християнства, але й інших віровчень, зокрема йоги [ИйША] . Як можна тлумачити останні тези нам, природознавцям і системотехнікам XX - XXI ст.ст., що вивчають квантову теорію, системний аналіз і принципи самоорганізації? Любов до всього сущого з точки зору системотехніки – це не що інше, як визнання, урахування локальних цілей підсистем, тобто інших людей і груп, любов до Бога – визнання, урахування мета-цілей системи, тобто спільноти, суспільства, цивілізації. Гріх – це егоїзм і відокремлення, це постава людиною своїх тварних інтересів вище інтересів собі подібних і вище інтересів спільноти. Чи можна людині прожити без гріха у теперішньому часі? Звісно, ні. Чи зможе людина жити без гріха у майбутньому? Можливо так. Як, з точки зору сучасної системотехніки, Бог повинен відноситись до гріхів сучасної людини? Терпимо, як до неминучого.

Цікаво, що теологічні побудови видатних богословів можна узгодити з сучасними концепціями психології (психотерапії), системного аналізу і синергетики. Це актуально, оскілки досі, говорячи словами М. Бердяєва, “Як це не дивно, але філософи взагалі мало ставили проблему людини. Це більше робила теологія чи філософія явно релігійна” [ Бердяєв. Я і світ об ’ єктів ] . Праця кн. Є. Трубецького “Смисл життя” свідчить, що у проблемі смислу людського життя не треба “винаходити велосипед”, доцільно прочитати думки наших великих попередників у термінах сучасної науки.

 

Для чого людині дана свобода волі?

Повернемось до Є. Трубецького. “Вищим проявом окремості тварі від Бога, її самостійності, є її свобода... джерелом гріха є не Божество, а свобода тварі, її самовизначення і відпадіння від Бога” [000; с. 140]. Тож для чого ще, крім здатності грішити, дав Бог людині свободу? Відповідь Тубецького така : “...без свободи неможливими були б дружні стосунки між Богом і твар ’ ю. Істота, полишена свободи, тобто можливості самовизначення, не змогла б бути свободним співробітником Божим, співучасником Його творчого акту, А між тим таким саме і хоче Бог свого друга. ...Умовою можливості дружніх стосунків між Богом і людиною є можливість самовизначення з обох сторін, тобто, і можливості вибору з боку людини. – Людина не могла б бути дійсним, свободним учасником добра, якби вона не була здатною вибрати між добром і злом. ...Можливість добра і можливість зла для тварі пов’язані між собою логічним і життєвим зв’язком. ...Свобода тварі, що самовизначається, це – не свобода від спокуси, а перемога свободної волі над спокусою” [000; с. 141-144]. “ Логічно свобода тварі суміщається із всеєдністю, оскільки вона включається у всеєдину свідомість. Життєво і морально вона сполучається з ним в акті любові, оскільки вона відмовляється від свого відокремленого, егоїстичного життя і наповнюється життям божественним” [Там само; с. 152 ] .

 

Про співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості .

“ Заглиблюючись у мою індивідуальну свідомість, здійснюючи вимогу “пізнай самого себе”, – я знайду в основі всякого мого уявлення і думки іншу свідомість, яка передує моїй і є більше моєї, – свідомість, співпадаючу з істиною, вселенську і всеосяжну. По відношенню до неї будь-яка обмежена людська свідомість – невеликий і короткий уривок. Свідомість людського індивіда неминуче фрагментарна: щоб зняти цю індивідуальну межу, щоб прочитати мої уривчасті переживання у контексті всеєдиної істини, необхідно доповнити мою свідомість свідомістю соборною: щоб піднятися думкою над облудливими переживаннями моєї індивідуальної психіки, необхідно вступити в діалог з іншими: бо всеєдина свідомість, яка підноситься над усіма усвідомлюючими і мислячими суб’єктами, є те, що об’єднує усіх” [Там само; с. 170].

“ Саме цей діалектичний шлях привів Платона до відкриття ідеї. Він побачив, що над індивідуальним переживанням є дещо вселенське, що складає предмет істинного знання; це вселенське не є моє, ні твоє, ні взагалі людське уявлення, а деяке незалежне від нас, людей, усвідомлюване, - самодостатня ідея , яка виражає собою істину і сутність всього, що є. Так як ця ідея таїться у глибині будь-якої свідомості, вона являє собою щось єдине для всіх . Тому вона і з’ясовується у мисленному спілкуванні, в діалозі, де відмітається усе те індивідуальне, суб’єктивне, що служить джерелом різномовлення і різномислення: у спільному пошуку істини відкривається те спільне, що служить началом об’єднання усіх” [Там само; с. 171].

 

Свобода волі людини як умова і засіб її самовизначення .

“ Питання про свободу волі є перш за все питанням про відношення тварі до її божественної ідеї”, – вважає Трубецькой.

“ Бог бачить усяку істоту і в передвічному Своєму замислі, яким вона має бути, і в кожній стадії її часового існування, і, на кінець, – в її остаточному виді, у тому образі, який перейде у вічність”. Але при цьому виникає питання: “Чи співпадає світ, як ціле, і кожна окрема істота в її завершальному стані з передвічним Божим задумом про неї, або ж тварь, призначена здійснити в собі цей задум, може ухилитися від його виконання?”. Сама постановка цього питання виявляє фатальні труднощі в його розв ’ язанні. Суть цих труднощів полягає у наступному: “Якщо ніякі відхилення неможливі, якщо передвічний задум про тварь має здійснитися у будь-якому випадку, у всій його повноті, бажає цього тварь чи не бажає, то цим, очевидно, виключається можливість її свободного самовизначення. Навпаки, якщо тварь, покликана здійснити у собі образ Божий, може відректися від цього свого покликання, чи не створюється цим самим можливість повного краху вічного замислу Божого?” [ Там само ; с. 173 ] .

Трубецькой бачить можливості розв ’ язання цієї дилеми такими :

“ ...божественна ідея не є дійсність світу у часі ; ...вона містить в собі його позитивну потенцію і можливість... Здійснення передвічного божественного замислу для тварі, яка існує і розвивається у часі, не є рокова необхідність, а покликання, яке вона може виконати чи не виконати... Або істота віддає себе волі Божій, тоді її “самість” стає яскравим зображенням образа Божого : ідея стає її внутрішнім змістом, її життям ... Або ж, навпаки... Світ, як він задуманий... є неділиме ціле, у якому усі частини внутрішньо органічно між собою пов’язані єдністю спільного життя... Усі покликані бути друзями... Світ у часі є область самовизначення тварі... Свобода вибору саме і полягає в можливості вибрати між ідеєю і її запереченням... У будь-якої свободної істоти у часі є своє денне і своє нічне обличчя...” [ Там само ; с. 181-189 ] .

Ми вважаємо викладені роздуми Трубецького таким, що заслуговують більш детального прочитання :

 

“...божественна ідея не є дійсність світу у часі ; ...вона містить в собі його позитивну потенцію і можливість... Здійснення передвічного божественного замислу для тварі, яка існує і розвивається у часі, не є рокова необхідність, а покликання, яке вона може виконати чи не виконати. Іншими словами, ідея кожної створеної істоти не є його природа, а інша, відмінна від неї дійсність, з якою вона може сполучатися чи не сполучатися. Ідея – це той образ майбутньої, нової тварі, який має бути здійснено в свободі. Це – первообраз тварі, якою її хотів і якою її замислив Бог ; але здійснення цього першообразу у світі, який становиться у часі, не є односторонньою дією Божества : воно здійснюється за діяльної участі тварі, покликаної до свободного співробітництва, до свободного сприяння ролі Божій.

...Свобода є самовизначення... Або істота віддає себе волі Божій, тоді її “самість” стає яскравим зображенням образа Божого: ідея стає її внутрішнім змістом, її життям. Тим самим здійснюється неподільна і незлита єдність свободної тварі з передвічною Софією. Або ж, навпаки, свободна істота стверджує свою самість проти ідеї, втрачає остаточно цей образ і подобу Божу. ...зла воля у підсумку родить із себе лише пародії і карикатури на божественний замисел... Зло само в собі не субстанціонально... Жити у власному смислі слова зло може лише у тій середній сфері часового існування, яка частково є, частково не є. Це життя паразита, яке може бути дієвим лише у перехідній стадії існування світу: воно може здійснюватися лише за рахунок якої-небудь іншої істоти... Вся сила зла – у часі, і тільки у часі : як сказано, для пародії нема місця у вічному житті... У вічності зло перестає бути дійсним...

Світ, як він задуманий... є неділиме ціле, у якому усі частини внутрішньо органічно між собою пов’язані єдністю спільного життя. В ідеї кожна створена істота окремо є необхідним учасником повноти божественного життя ; таким чином, кожна істота є в цьому божественному космосі носієм єдиної у своєму роді, незамінної цінності. Усі покликані бути друзями...” [000; с. 181-185 ].

“Що станеться, якщо хтось не захоче бути другом. Відповідь у християнському вченні про вселенський організм Христовий маємо таку : “Я єсть істинна виноградна лоза, а Отець Мій – Виноградар. Всяку гілку в Мене, яка не приносить плоду, Він відсікає ; а всяку, яка приносить плід, очищає, щоб більше принесла плоду” [Євангеліє згідно св. Іоана ; 15, 1-2]. (У перекладі на сучасну мову це означає, що незамінним членом вселенського організму людина може бути настільки, наскільки вона живе життям цілого і виконує необхідну для цілого організму функцію. Це повністю узгоджується з системним підходом сучасної науки. – А.П.). ...Як відбувається ця таємнича заміна засохшої гілки плодоносною, цього ми не знаємо і знати не можемо. Для нас є важливим знати лише те, що заміна ця так чи інакше відбувається, що від божественного життя відпадає остаточно не живе, а тільки мертве. Таким чином, ні від якого нашого гріха, падіння чи навіть... божественне життя не зазнає будь-якої шкоди.

Світ у часі є область самовизначення тварі, яка має вибрати... Свободна тварь покликана здійснити в собі той образ Божий, який складає її ідею. Але цій позитивній можливості, яка складає її покликання, відповідає і протилежна, негативна можливість. Свобода вибору саме і полягає в можливості вибрати між ідеєю і її запереченням. ...Раз вічна божественна ідея не є сутність світу у часі, а кінець або ціль його розвитку, раз для досягнення цієї цілі недостатньо односторонньої дії зверху, а вимагається, крім того, і сприяння знизу, – сприяння свободної тварі Божеству, то будь-якій позитивній можливості в ній відповідає і протилежна негативна потенція чи можливість.

У будь-якої свободної істоти у часі є своє денне і своє нічне обличчя...” [Там само ; с. 186-189 ].

 

В чому полягає відмінність людини від її “братів молодших”?

“ Людська свідомість – ось той яскравий спалах, який відмічає на землі ясне откровення Божого дня...”. Іншими словами, откровення Божого дня полягає у виникненні людської свідомості, нової якості тварі, відсутньої у її братів молодших. У чому ж полягає та особливість, яка утворює різку межу між людиною і її “меншою братією” – нижчою твар’ю? Трубецькой пояснює , що тільки людина володіє здатністю піднятися над безпосереднім психічним переживанням почуттів, відчуттів, прагнень в область абсолютного надпсихічного смислу. Там вона своєю свідомістю шукає “безумовної” (всеєдиної, інтерсуб’єктної) істини про суще і про належне. Уперше в людині і в її свідомості з’являється на землі ця свобода самовизначення, ця можливість вибору, у якій відкривається смисл усього творіння, усієї еволюції світу в часі. Використовуючи теологічну термінологію, можна сказати, “...людина на землі є єдино можливим посередником, медіумом абсолютного откровення”.

 

“Тварина знаходиться у владі своїх почуттів, відчуттів, прагнень. Тільки людина володіє здатністю піднятися над безпосереднім психічним переживанням в область абсолютного надпсихічного смислу. Вона – єдина істота, здатна дати собі звіт в своїх переживаннях, єдина істота, яка може поставити і так чи інакше розв’язати питання про їх безумовне (тут і далі курсив наш, безумовне=всеєдине, інтерсуб’єктне. – А.П.) значення. Над безпосереднім психічним переживанням і потягом вона шукає безумовної правди про суще і про належне. У цих пошуках виражається вся діяльність усвідомлення. Рушійне начало всякої свідомості полягає у притаманному людині сумлінні щодо безумовного: саме в силу цього сумління їй необхідно знати суд істини про все переживаєме і про належне у її власних діях. Свідомість і сумління у звичайному значенні цих слів виражають теоретичний і практичний аспект одного і того ж – безумовного суду думки; у мовах романських обидва ці поняття позначаються одним і тим же терміном – conscientia, conscience; і в цій тотожності найменувань відображено інтуїтивне проникнення в єдність метафізичного значення свідомості і сумління.

В силу цієї своєї здатності людина – єдина на землі істота, яка може сприйняти откровення думки безумовної. Це – не тільки здатність людського розуму : бо у сумлінні об ’днуються і розум і серце. ...Уперше в людині і в її свідомості з’являється на землі ця свобода самовизначення, ця можливість вибору, у якій відкривається смисл усього творіння, усієї еволюції світу в часі. ...людина на землі є єдино можливим посередником, медіумом абсолютного откровення.

...Людина – носій думки вселенської, всеєдиної по формі, бо будь-який акт її свідомості є віднесення усвідомлюваного до всеєдиної істини, об’ємлючої все. Ця свідомість являє собою всеєдність у можливості; оскільки ж вона пізнає і вміщує в собі істину, вона стає всеєдністю у дійсності. Так здійснюється в людині образ і подоба тої всеєдиної свідомості, яка... земна подоба Вседержителя.

Свідомість людини є орган откровення всеєдиного змісту існуючого і всеєдиного замислу Божого про світ. Але цього мало. – ...людина стає активним учасником творчого акту. Якщо в її універсальній за формою свідомості відкривається образ Вседержителя, то його свободна воля є здійснення на землі образу Творця. В людині і через людину виявляється творча енергія землі в її граничному, вищому вираженні. ...філософський аналіз людського життя в його цілому вказує на людину як на глашатая всеєдності на землі” [Там само ; с. 236-240 ].

 

Знайомлячись з міркуваннями кн. Є. Трубецького, ми ловимо себе на думці: “Усе це можна виразити сучасною науковою мовою у термінах психології, синергетики, системного аналізу, зовсім не удаючись до теологічної термінології?”. Психологи можуть знайти багато цікавого у викладених на папері, говорячи словами самого автора, “глибинах релігійної інтуїції”. Цікавою є думка про тотожність свідомості і сумління, які об’єднують розум і серце. Мабуть, точніше було б сказати про сумління як частину свідомості, що об’єднує розум і серце. Це, безумовно глибока думка, цікаво було б відстежити еволюцію сумління як частини свідомості.

 

Про проблему співвідношення зла і свободної волі тварі .

“ Вся християнська теодицея основана на тому допущенні, що джерело зла міститься не в творчому акті Божества, а в свободній волі тварі . ...Але чи може окрема людська істота вважатись відповідальною за свої справи і думки? Адже ці справи і думки складають ланцюг причин і наслідків, які беруть початок не в окремій людині, а передують її народженню. У множині наших справ – хороших і дурних - ми не починаємо, а продовжуємо... Блажений Августин, у строгій відповідності з вченням про первородний гріх, характеризує стан зараженої гріхами людської волі як “неможливість не грішити” ( non posse non peccare ). ...кожна окрема людина є лише частиною загальнолюдського цілого: весь світ, де все розраховано на взаємне знищення і поїдання живих істот, лежить у злі. Зло тут проявляється... як принцип світової організації... як деяка незаперечна необхідність. ...Зло царює у світі... порівняно з ним християнське вчення про любов... здається фантазією ; чи не відходить і самий ідеал царства Божого в область спростованих життям утопій” [ Там само ; с. 253-255 ] .

***

“Питання про те, як і чому Бог терпить неправду світу... може отримати правильне розв ’язання тільки за умови точної філософської його постановки. ...Якщо гріх є відпадіння від життя, то чому ж можна согрішити і продовжувати жити, хоча б тимчасово?

Будь-яка наша дія в окремості і все наше життя в цілому є неперервний і в будь-який момент незакінчений перехід із області надчасової можливості в область часової дійсності. ...якщо в цілому ряду моїх дій я визначився до зла, цим ще не виключена можливість нового ряду позитивних самовизначень – до добра. І навпаки... Звідси і получається той змішаний, протиречивий стан “гріховного життя”. Так у парадоксі нашого часового існування збувається правда Божого суду про життя гріховне, яке ще не визначилося остаточно ні в ту, ні в іншу сторону, а тому не визрівше ні для остаточного відсічення і засудження, ні для остаточного звільнення від гріховного полону і утвердження у вічному спокої” [Там само ; с. 261-2 62, 265 ].

***

“Ми вже бачили, що свобода кожного окремого людського індивіда обмежена загальними умовами світового устрою. Тепер смисл цього обмеження стає нам зрозумілим. В ідеї людина є підлегла частина людства як органічного цілого. Призначена входити до складу цієї збірної істоти, вона поза загальнолюдського цілого не може явити своєї ідеї, або, інакше кажучи, не може здійснити свого індивідуального і разом з тим вселенського покликання. Звідси – те безумовно необхідне зчеплення подій, яке зв’язує життя індивіда з життям роду, - більше того, з життям усього світового цілого. Звідси – рокове безсилля окремого індивіда - порвати самостійними зусиллями своєї волі гріховний ланцюг, що зв’язує наступний ряд поколінь” [Там само; с. 278-279].

 

“ ...Повне звільнення індивіда можливе лише через загальне звільнення роду” [ Там само ; с. 2 79] .

 

Процес пізнання як откровення суспільної свідомості у людській індивідуальній свідомості, як откровенням у широкому значенні слова. Смисл людської культури і смисл життя людини.

“ Ми бачили, що основні припущення всілякої нашої думки і всілякого нашого усвідомлення суть всеєдина думка і всеєдина, абсолютна свідомість. ...весь процес нашого пізнання здійснюється не інакше як через откровення абсолютної (суспільної. – А.П. ) свідомості у нашій людській свідомості. Вдумаємося в це припущення, і ми побачимо...” – пише Є.Трубецькой [000; с. 28 9] . І ми знову бачимо те, що підтверджує наші висновки щодо співвідношення суспільної і індивідуальної свідомості людини. Нам зрозуміло, чому Трубецькой не використав термін “суспільна свідомість” замість “абсолютна свідомість”. Як богослов, він змушений був у абсолютній свідомості розмістити божественний розум. Однак, його абсолютна свідомість має усі ознаки суспільної.

“ Є абсолютна (суспільна. – А.П. ) свідомість – істина всього дійсного і можливого; прилученням до неї ми знаємо все, що ми знаємо. І поза нею ми не можемо знати нічого. Іншими словами, це означає, що весь процес нашого пізнання здійснюється не інакше як через откровення абсолютної свідомості у нашій людській свідомості . Ми взагалі пізнаємо лише постільки, оскільки деяка сфера абсолютної свідомості нам явлена, відкрита. Значить, само пізнання зумовлено откровенням у широкому смислі слова (тут ми маємо згадати інтерсуб’єктність, анамнез-пригадування Платона, откровення як основний шлях пізнання у середньовічних мислителів та потік свідомості Г. Ханта у XX ст. – А.П. ).

Абсолютна (суспільна. - А.П. ) свідомість відкривається у нашій людській, і через неї ми знаємо все, що знаємо! Вдумаємося у значення цього твердження. Воно означає у підсумку, що між моєю, людською свідомістю і свідомістю абсолютною (суспільною. – А.П. ) є деякий не тільки логічний, але й життєвий зв’язок. Абсолютна (суспільна. – А.П. ) свідомість активна у людській : вона у ній розгортається, розкривається... Що ж це таке цей зв ’ язок, як не деяке попереднє откровення Боголюдства? Моя свідомість відмінна від абсолютної (суспільної. – А.П. ) свідомості, але разом з тим в житті своєму вона від неї цілком залежить; бо тільки нею вона живе; вона постійно до неї долучається, але ніколи з нею не зливається. Чи не маємо ми тут деякого роду попереднє явлення двох єств, із яких одне має вступити з другим у відношення нерозривної і, в той же час, незлиттєвої єдності! ...у істині ми маємо вже деяке його начало: бо бути в істині для моєї свідомості – значить володіти свідомістю абсолютною (суспільною. – А.П. ) [ Там само ; с. 290-292 ] .

Чи можливе взагалі откровення без проникнення в нього людської думки? ...Откровення дається не безпосередньому чуттєвому сприйняттю, а мислячому спогляданню. ...Ми піддали гносеологічному аналізу людську думку, і що ж ми в ньому знайшли? Кожна людська думка живе і рухається думкою безумовною, всеєдиною (інтерсуб’єктною. – А.П.)” [ Там само ; с. 296-297 ] .

Далі Є.Трубецькой розмірковує про єдність у світовому процесі “рухомого і нерухомого, прагнучого і безумовного, тимчасового і вічного, тварного і Божественного” [ с. 298-299 ] та про откровення як “явлений людині досвід божественного”. Откровення для людини є можливим “лише оскільки людина вміщує в собі божественне життя, оскільки вона стає діяльним в ній учасником” [ с. 310-312 ] .

За яких умов людина може “зібрати докупи свої думки про суще” і знайти “загальний смисл усього людського життя і усієї людської історії”? Трубецькой дає розгорнуту відповідь на це запитання :

 

“Людина відірвана від життєвого спілкування з Богом, не в змозі зібрати докупи своїх думок про суще. ...Перша умова Богопізнання є відновлення цілісності людської свідомості. Але це можливе лише за умови загального зцілення усієї людської істоти, тобто за умови відновлення її зв’язку з Богом. ...зцілення окремого людського індивіда можливе не інакше як через зцілення людського роду як органічно єдиної сукупності. ...Богопізнання можливе лише через залучення окремої людини до колективного духовного досвіду людства, зібраного у Бозі. Боголюдство, первинно явлене у особі Христа, – у житті людського роду проявляється як збираюче або соборне начало. Відповідно з цим і той духовний досвід, який має лежати в основі істинного Богопізнання, не є тільки індивідуальний, а колективний, соборний досвід. ...Влюднення Бога є загальний смисл усього людського життя і усієї людської історії: тому цей смисл і може бути найдений тільки у загальному збірному житті людства” [с. 318-320]. Далі для підкріплення своєї думки Трубецькой посилається на вчення апостола Павла, зокрема на його перше послання до корінфян: “Бо як тіло одне, але має багато членів, усі ж члени одного тіла, хоч їх багато, утворюють одне тіло, - так і Христос. ...І ви – тіло Христове, а окремо – члени” [І Кор. XII, 12, 27 ].

“Нема того явища у світі, яке могло б стати в людині одкровенням само по собі... Откровення не є одностороння дія Божества на людину. Воно необхідно передбачає, крім того, і сприяння людського духу і людської свідомості, якій Бог відкривається. ...потрібне тверде самовизначення осяяної ізсередини людської свідомості, потрібне те внутрішнє откровення... Одкровення не є божественний монолог: воно – діалог... Воно – акт не тільки божеський і не тільки людський, а бого-людський. ...будь-яке пізнання є откровенням у широкому значенні слова. ...Звичайне пізнання являє собою не що інше, як екзотеричне откровення на відміну від езотеричного. ...Екзотерична область божественної свідомості відкрита усім без розбору, незалежно від онтологічного відношення даної усвідомлюючої істоти до Божества. В цю область всеєдиної свідомості однаково проникає святий і грішний. Навпаки в область свідомості езотеричної (откровення у власному смислі слова) проникає лише той, хто володіє реальним духовним досвідом божественного... Християнське вчення являє откровення не для того, хто сприймає його як мертву букву, а для того, хто ним живе. Так сприйняте, воно являє собою нескінченну задачу для християнської свідомості. Дух Божий повідомляється тільки ізсередини. Він не даний нам в якому-небудь зовнішньому откровенні. Тому ніякий зовнішній авторитет не може зняти з нас цього обов ’язку пошуку” [с. 325-329 ].

***

У останній главі книги Є. Трубецькой повертається до теми, з якої розпочато дослідження – про стан сучасної йому культури у контексті смислу життя людини і людства :

 

“Звірине начало стверджує себе як безумовне начало поведінки, якій має бути підкорено все у людському житті. Особливо сучасна держава, з її аморальністю, з її прагненням використати всю культуру як засіб для здійснення тваринних цілей колективного егоїзму, являє собою немовби конкретне втілення начала звіролюдства. ...Безмежний колективний егоїзм став предметом наглядного навчання для всіх. Усі прониклися думкою, що в інтересах колективних, національних все дозволено. ...розшатались моральні навички. Думка про вбивство перестала здаватися страшною” [с. 340, 347 ].

“Усі взагалі суспільні відносини стали відносинами воюючих сторін. Відношення до “свого народу” і до “ворога” по суті своїй не змінилися : але тільки під “своїм народом”, в інтересах якого все дозволено, стали розумітися робітники і селяни, а під “ворогом”, по відношенню до якого не може бути пощади, – імущі класи. ...Всезагальна війна - ось той сатанинський образ світового життя, який таївся і раніше під покровом культури і в дійсності панував над нею, пристосовував її до себе ; тепер покривало відкинуто, сатана оголився... Його сила пізнається у масовому озвірінні, в глумлінні над над людиною і над її святинями, в жорстоких тортурах над переможеними, в насильстві над жінками і невинними малюками” [с. 350-351 ].

“Всі держави у світі суть компромісні створіння : вони служать цілям добра шляхом насилля... Война складає... їх життєву функцію. ...У великій світовій війні XX століття... усі її учасники “вели війну проти війни”... усі дивилися на війну як на загрозу зовнішню... Усі були сліпі, усі не помічали, що джерело війни – в нас самих, в кожному народі і в кожній державі.

Світ подвійний. Вираз corpus permixtum (змішане тіло), яким латинські отці церкви характеризували земну церкву, стосується всього земного, у тому числі і нашої людської культури, бо вона являє собою строкате змішування доброго і злого, безсмертного і смертного” [с. 359, 361].

 

Відповідь Є. Трубецького на поставлене питання про смисл сучасної людської культури така :

 

“Усім сказаним підготовляється наша відповідь на поставлене на початку глави питання про смисл людської культури. Відповідь ця, унаслідок зазначеного вже вище змішаного складу людського життя взагалі і культури зокрема, не може бути ні простим так, ні простим ні. ...Людина покликана бути на землі співробітником у будівництві дому Божого ; і цьому завданню має служити вся людська культура, наука, мистецтво і суспільна діяльність” [с. 378-379 ].

“Кінець світу є друге і остаточне пришестя у світ Христа Боголюдини ; це – не просте припинення світового процесу, а досягнення його мети... Друге пришестя Христове, як акт остаточного об ’єднання двох єств у всьому людстві і у всьому космосі, є дія не тільки Божеська і не тільки людська, а боголюдська. ...Христос не прийде, поки людство не дозріє для Його прийняття. ...Очевидно, що такий кінець світу може бути підготовлений не пасивним очікуванням з боку людини, а вищим напруженням його діяльної любові до Бога, таким чином, і крайнім напруженням людської боротьби проти темних сил сатанинських” [с. 387-388 ].

 

“ Створення свого власного образу за образом і подобою Божою і є та справжня, субстанціальна і творча справа, до якої покликана людина... Про це свідчить молитва Господня, яка просить Отця Небесного і про пришестя Царства Божого, і про даріння хліба насущного” [ с. 392-393 ] .

***

“ Про який би предмет досвіду ми не розмірковували, – пише Трубецькой, – ціль і задача судження завжди одна і та ж: знайти в наших суб’єктивних переживаннях об’єктивний зміст істини, відшукати у нашому психологічному сприйнятті надпсихологічний смисл ” [с. 336]. Для нас особливо цікавим є те, що основною передумовою людської думки і свідомості Трубецькой визнає абсолютну (суспільну. – А.П. ) свідомість, якій надано статус всеєдиного. Увесь процес нашого пізнання здійснюється, згідно з Трубецьким, не інакше як через одкровення абсолютної свідомості в нашій людській свідомості. Тож якщо взяти до уваги наше розуміння абсолютної свідомості як суспільної свідомості, праця “Смисл життя” сприймається як філософсько-психологічний шедевр, який помимо замислу автора надає нам можливість краще зрозуміти точки дотику християнського віровчення з сучасними концепціями психології та філософії.

Те, що саме із пришестям Боголюдини досягається мета світового процесу , що створення власного образу за образом і подобою Божою і є тією справжньою субстанціальною і творчою справою, до якої покликано людину, є основним висновком кн. Є. Трубецького, яким він завершує свій трактат. Як ми розуміємо на початку XXI століття : Боголюдина – це клітина цілісного суспільства Землі.

 

 

14.3. Чи не є ми вже володарями того, що шукаємо?

 

У однойменній праці “Смисл життя” (1925 р., Берлін) після Трубецького аналогічну спробу виразити релігійно-філософські ідеї в якомога доступній формі, як він сам про це сказав, зробив і С.Л. Франк (1877-1950), один із самих послідовних російських релігійних мислителів. Восени 1922 р. Франк разом із великою групою видатних вчених, письменників, філософів був висланий із більшовистської Росії, де в той час у межах грандіозного “соціального експерименту” формувалась “із кухарок і пролетаріїв” нова еліта держави.

Люди часто пригнічують у собі глибинні низки несвідомої тривожності щодо проблеми смислу життя, наголошує Франк, відбувається капітуляція перед сучасним і ідеалізація майбутнього. Аби життя мало смисл, стверджує Франк, необхідні дві умови. Перша – це існування Бога і досягненість для нас життя в Богові. Друга умова – ми не тільки творіння Бога, а й вільні співучасники самого божественного життя . Постає питання : як же реально здійснити це призначення?

В самодостатній цінності людини чи в надособистій сутності можна знайти осмислення життя? Франк відповідає так. Найближчим цілим є життя народу, батьківщини, людства. Але й вони безсмислені в пустелі сучасної цивілізаціїї. За Франком, реальний смисл поняття “смислу життя” має лише як поняття психологічне, а не філософське, як ціль життя, при цьому, пошук смислу життя розуміється телеологічно, як пошук Бога. Пошук смислу життя – Бога є великий факт реальності людського буття. Франк нагадує висловлювання Августина : “Ти створив нас для себе, і неспокійне наше серце, поки воно не знайде Тебе”.

 

1. Чи має життя людини смисл відмінний від смислу існування іншої органічної істоти? У чому він полягає? Семен Франк розпочинає своє дослідження з констатації того факту, що “...питання “про смисл життя” хвилює і мучить у глибині душі кожну людину. ...життя вже так улаштовано, що зовсім і назавжди відмахнутися від нього не може і сама тупа, запливша жиром чи духовно спляча людина. Більшість людей вважає за потрібне відмахнутися від цього питання, ховатися від нього і знаходити величезну життєву мудрість у такій “страусовій політиці”. Вони називають це “принциповою відмовою” від спроби розв ’ язати “нерозрішимі метафізичні питання”... Очевидно, вміння “улаштовуватися в житті”, здобувати життєві блага, стверджувати і розширяти свою позицію у життєвій боротьбі обернено пропорційне увазі, яка надається питанню про “смисл життя”... І чим спокійніше, чим більш розмірене і упорядковане зовнішнє життя, чим більше воно зайняте поточними земними інтересами і має удачу у їх здійсненні, тим глибшою є та душевна могила, у якій захоронено питання про смисл життя” [Фра; с. 4-7].

 

2. “Що робити?” – таке питання людина ставить перед собою безліч разів впродовж усього свого життя і, навіть, впродовж одного дня, адже життя складається із великих і малих справ, у кожній із них необхідно визначати цілі і засоби. Питання про смисл життя зазвичай також ставиться у формі питання “Що робити?”. Але коли ставиться питання не про те , що робити мені особисто, яку ціль чи цінність я маю обрати для себе у якості визначальної для мого життя, а про те , що необхідно робити взагалі мені чи усім людям у світі, де стільки безглуздя, то це вже щось більше, аніж конкретна справа емпіричного життя. Причому у другому випадку, уточнює С. Франк, питання має ставитися не : “Як мені переробити світ, щоб його спасти?”, а : “Як мені самому жити, щоб не втопитися і не згинути у цьому хаосі життя?” Саме у такому смислі, зазначає С. Франк, не раз ставиться питання “що робити?” у Євангеліях. “І відповіді, що на нього даються, постійно підкреслюють, що “справа”, яка тут може привести до цілі, не має нічого спільного з будь-якою “діяльністю”, з будь-якими зовнішніми людськими справами, а зводяться повністю до “справи” внутрішнього переродження людини...” [000; 36 ] . Так С. Франк приходить до розрізнення повсякденного емпіричного життя і надемпіричного життя. Надемпіричне життя, як мінімум, передбачає покаяння, хрещення і віру.

Таким чином, питання “що робити?” відноситься до емпіричного життя і ніяка особлива людська справа не долає безсмисленості людського життя і не вносить до нього смислу, “а єдина людська справа тільки у тому і полягає , щоб поза будь-яких часткових земних справ шукати і знайти смисл життя . Але де його шукати і як знайти?” [ Там само ; 38 ] .

 

3. Який смисл ми вкладаємо у само поняття “смисл життя” і за яких умов ми можемо вважати його здійсненим? Питання про “смисл” передбачає “смисл” для чого-небудь, доцільність при досягненні певної цілі. Вважається, що будь-яка дія має смисл, якщо вона веде до визначеної цілі. Франк, справедливо зазначає, якщо вважати, що життя в цілому не має зовні себе ніякої цілі (“Життя для життя мені дано”)”, то з цього випливає необхідність змиритися з відсутністю смислу життя, або визнати саму постановку питання про смисл життя такою, що не має смислу, оскільки все життя зводиться до емпіричного. Говорячи сучасною мовою, емпіричне життя – це забезпечення гомеостазу власного і роду у тих умовах, що є.

“ Ми повертаємося, таким чином, назад до поставленого питання. Життя наше осмислене, коли воно служить якійсь розумній цілі, змістом якої ніяк не може бути просто само це емпіричне життя. ...Щоб бути осмисленим наше життя усупереч запевненням прихильників “життя для життя” і у згоді з явною вимогою нашої душі – має бути служіння вищому і абсолютному благу. ...абсолютним в смислі повної несуперечності ми можемо визнати лише таке благо , яке є одночасно і самодостатнє , що перевершує усі мої особисті інтереси, благо , і благо для мене . Воно має бути одночасно благом і в об’єктивному, і в суб’єктивному смислі і вищою цінністю, до якої ми прагнемо заради неї самої, і цінністю, яка доповнює, збагачує мене самого” [Там само; с. 42-46].

“ ...Для того, щоб життя мало смисл... необхідно перш за все, щоб, незважаючи на всю безсмисленість світового життя, існувала загальна умова її осмисленості... Бог... І необхідно, по-друге, щоб ми самі, незважаючи на все наше безсилля, на сліпоту і згубність наших пристрастей, на випадковість і короткочасність нашого життя, були не тільки... глиняним посудом, який ліпить на свій розсуд гончар, і навіть не тільки “рабами” Бога, виконуючими Його волю підневільно і тільки для Нього, але і вільними учасниками і причетниками самого божественного життя, так щоб, слугуючи Йому, ми в цьому служінні не гасили і не виснажували свого власного життя, а напроти, його стверджували, збагачували і просвітлювали. Це служіння має бути істинним і хлібом насущним і істинною водою, що утамовує нас...

Ми стоїмо перед важкою задачею... де знайти, як довести існування Бога і примирити з ним і наше власне життя, і світове життя в цілому – у всьому тому злі, стражданнях, сліпоті, у всьому тому безглузді, яке повністю володіє ним і наскрізь його проникає? ...Як не мало ми досі подвинулись вперед у розв ’ язанні питання про смисл життя, ми досягли принаймні одного :   ми з ’ ясували, що ми маємо на увазі, коли говоримо про смисл життя, і за яких умов ми вважали б цей смисл здійсненим” [ Там само ; с. 52-55 ] .

 

4. Життя, яким воно є , ні в якій мірі не задовольняє умовам, за яких його можна було б визнати таким, що має смисл. Це є істина, зазначає Франк, щодо якої нас все переконує :

і особистий досвід,

і безпосередні спостереження,

і історичне пізнання долі людства,

і наукове пізнання світового усторю і світової еволюції.

“ Усі ми – раби сліпої долі, сліпих її сил поза нас і усередині нас. ...І тому вже наївний Гомер говорить, що “...із тварин, які дихають і повзають у праху, істинно у цілому всесвіті нещасливішої нема за людину”, і всі грецькі поети однаково вторять йому в цьому. Гесіод... Сімонід... Піндар... І вся антична філософія, від Анаксімандра, Геракліта і Емпедокла до Платона, Марка Аврелія і Плотіна... в цьому песимізмі, в цьому гіркому визнанні безнадійної суєтності, слабкості і безсмисленості земного життя людини сходяться, з грецькою поезією. З нею співпадає і вся жива мудрість іншого людства – Біблія і Махабхарата, вавілонський епос і могильні надписи Стародавнього Єгипту.

...Життя заради самого процесу життя не задовільняє, а хіба лише на час присипляє нас. ...Наше емпіричне життя є уривок : саме для себе, без зв ’ язку з деяким цілим, воно так же мало може мати смисл, як уривок сторінки, вирваної із книги. Якщо воно може мати смисл, то тільки у зв’язку із спільним життям людства і всього світу. ...осмислене життя неминуче має бути служінням чомусь іншому, ніж воно саме, ...лише у виконанні покликання, у здійсненні якоїсь надособистої і самодостатньої цінності людина може знайти саму себе як розумну істоту... Найближчим цілим, з яким ми пов ’ язані і частину якого ми утворюємо, є життя народу або людства... поза любві до людей і солідарної співучасті в їх загальній долі ми не можемо здійснити самих себе, знайти істинно осмислене життя. Як листок чи гілка дерева, ми живимося соками цілого, розквітаємо його життям і засихаємо і відпадаємо в прах, якщо у самому цілому нема життя. Для того, щоб індивідуальне життя мало смисл, необхідно, щоб мало смисл і життя загально - людське... Однак... як безсмислене кожне одиничне життя людини, так же безсмислене і загальне життя людства” [000; с. 55-56, 59-63 ] .

“ У якомусь куточку світового простору кружляє і летить грудочка світової грязі, що називається земною кулею; на її поверхні копошаться, обертаючись і літаючи разом з ним, мільярди і більйони живих козявок, породжених із неї ж, у тому числі двуногі, іменуючі себе людьми; ...зароджуючись і вмираючи через мить за законами космічної природи, вони в той же час, движимі тими ж сліпими силами, б’ються між собою, до чогось безупинно прагнуть, про щось клопочуться, налаштовують між собою якісь порядки життя. І оці нікчемні створіння природи мріють про смисл свого спільного життя, хочуть досягнути щастя, розуму і правди!

...Для того, щоб повірити у досяжність смислу життя, ми начебто змушені заперечувати цей очевидний факт полонення і пронизання людини силами природи, ми повинні йти проти очевидності нескасованого факту. Чи не значить це, що позитивне розв ’ язання питання про смисл життя, реальне набуття цього смислу неможливе?” [Там само; с. 65-68, 72].

 

5. В чому полягає істинне буття? Чи самоочевидне істинне буття? – раз поставивши це питання, ми негайно ж маємо відповісти на нього негативно, вважає С. Франк. Разом з тим, він повторює тезу Трубецького, якщо ми розуміємо і стверджуємо безглуздя життя, спостерігаючи його збоку, то, значить іззовні цього безглуздя, ми маємо якусь точку опору, тобто те, з чим ми порівнюємо і оцінюємо це безглуздя, маємо якесь небезглуздя . Цікаво, що про подібну дуальність істини і неістини висловлювався ще св. Августин: “Будь-хто осягаючий, що він сумнівається, усвідомлює щось істинне і упевнений у тому, що він розуміє, тобто упевнений у чомусь істинному; таким чином, всякий хто сумнівається, чи є істина, має у собі щось істинне...” ( De vera religione ; с. 39 – цит.: [Франк; с. 79]).

 

“Отож, світ так налаштований, що будучи сліпим і безглуздим..., він, у особі людського розуму, разом з тим пронизаний променем світла, осяяний знанням самого себе. ...Паскаль, розмірковуючи про це, називав людину мислячим очеретом і говорив : “Якщо весь всесвіт обвалиться на мене і задавить мене, то в цю мить моєї загибелі я буду все ж підніматися над ним, бо він не буде знати, що він здійснює, а я буду це знати”.

...В особі нашого знання, яке явно надпросторове і надчасове (бо здатне оглядати і пізнавати і нескінченний простір і нескінченний час), ми маємо наявність в нас начала іншого, вічного буття... У ньому відкривається для нас особливе, надемпіричне і в той же час абсолютно очевидне буття – найближчим чином, внутрішнє буття нас самих. Це самоочевидне внутрішнє буття у всій його відмінності від всього зовнішнього, емпірично іззовні нам даного вперше пізнав і описав блажений Августин. Щодо цього буття, говорить він, “нас не бентежить ніяка можливість змішування істини з неправдою. Бо ми не торкаємося до нього, як до того, що лежить зовні нас, яким-небудь зовнішнім почуттям... Але, без всякого уявлення якого-небудь образу і відображення, мені абсолютно очевидно, що я є...” ” [с. 73-77].

 

Так розмірковуючи над дуальною природою істини і неістини, знання і незнання, ми “відкриваємо поряд з емпіричним предметним світом наявність іншого, абсолютного буття – хоча лише в перших його, неясних і самих загальних рисах – і нашу безпосередню, ісконну належність до нього. А цим відкриваються, – вважає С. Франк, – нові перспективи у питанні про смисл життя” [ с. 79 ] .

Де шукати смисл життя? С. Франк відповідає на це питання так :

 

“...ми шукали цей смисл не там, де є взагалі надія його знайти, і що цією хаотичною областю зовсім не не вичерпується буття : ми залишили ще не обстеженим той первинний, більш глибокий його шар, який даний нам у виді нашого власного, безпосередньо в нас виявленого внутрішнього буття і в виді тих останніх, абсолютних глибин, до яких ми торкаємося зсередини” [с. 80 ]. Про які ж глибини внутрішнього буття і “розлад між людською душею і усім світом, до складу якого ж входить і вона” йде мова? “...ми, люди, обдаровані тужливою властивістю прагнути до неможливого... Як сліпо метелик летить на вогонь і в ньому гине, так же сліпо ми... губимо себе... в пошуках того, чого не буває на світі, в безсмисленому і безпредметному томленні. ...муки від незрозумілого внутрішнього неспокою є – для погляду, зверненого усередину і в глибину, – свідчення нашої належності до зовсім іншого, більш глибокого, повного і розумного буття” [с. 82-83 ].

 

Від споглядання “усередину і в глибину”, пише С. Франк, виникає зовсім інший умонастрій:

 

Не людина, а “увесь світ повинен був би бути іншим, щоб дати простір і задоволення цьому нашому неупокореному прагненню, цьому глибинному єству нашого “я”. ...”Ти створив нас для Себе, і неспокійне серце наше, поки воно не знайде Тебе” (блажений Августин). ...вглядімося у самий зміст того, до чого ми прагнемо, і поставимо про нього питання : звідки воно і що воно позначає?

...Предмет нашої мрії... має надсвітовий, надемпіричний зміст, він є щось інше, ніж увесь світ; і разом з тим - він нам даний. ...Чи не дано нам, насправді, саме те, чого ми шукаємо, чи не є ми вже володарями шуканого?” [с. 83-85 ].

“Предмет наших мрій... нам даний як уявне нами благо, а зовсім не в реальності ; він нам даний так, як “дано” мислиме нами благо, а зовсім не в реальності ; він даний так... як “дан ий” загублений, десь закопаний скарб... Чи повин-ні ми задовольнитись “уявним” Богом, уявним “істинним життям”? [с. 86 ].

 

“ ...Ми схожі на тих короткозорих і неуважних людей, які шукають загублені окуляри і не можуть їх знайти, тому що окуляри сидять на їх носі і шукачі у своїх пошуках дивляться через них. “Не йди назовні, – говорив той же блажений Августин, – іди усередину самого себе, і коли ти всередині знайдеш себе обмеженим, переступи через самого себе!” ...Десь в глибині нашої власної істоти, далеко від усього, що можливе у світі і чим світ живе, і разом з тим ближче всього іншого, в нас самих чи на тому порозі, який з’єднує останні глибини нашого “я” з ще більшими, останніми глибинами буття, ...є істинне абсолютне буття, і воно б’ється в нас і вимагає собі виходу і виявлення, хоче залити променями свого світла і тепла все наше життя і життя усього світу, і саме це його буття, це безпосереднє його виявлення і є та невгамовна туга за смислом життя, яка нас мучить” [Там само; с. 90-93].

 

6. Де і як шукати істинне буття, вище благо і смисл життя? “...І коли ми усім єством нашим вдивляємося і свідомо вживаємося в це істинне буття, ми знаємо, що воно є саме те, що ми називаємо досконалістю або вищим благом. ...Просте існування як тривалість у часі і разом з тим як безсмислена витрата сил життя в гонитві за її збереженням, звісно, не є вище благо, не є абсолютна цінність, а є щось, що осмислюється лише через віддачу його на служіння істинному благу. ...істинне благо, яке ми шукаємо, не є якась цінність з особливим, обмеженим змістом – будь-то насолода, чи влада, чи навіть моральна цінність. Адже все це само вимагає виправдання, повідношенню до всього цього постає невідворотнє питання : “Для чого?” Ми ж шукаємо таке благо..., про яке вже ніхто не зміг би запитати : “Для чого воно?” [с. 100-101].

“ ...Десь в Талмуді фантазія єврейських мудреців розповідає про існування святої країни, в якій не тільки усі люди, але і вся природа підкоряється безперечно заповідям Божим, так що на виконання їх навіть ріки перестають текти по суботам. Погодились би ми, щоб Бог з самого початку створив нас такими, щоб ми автоматично, самі собою, без роздумів і розумного вільного рішення, як ця ріка, виконували Його рішення? ...якби ми автоматично творили добро і за природою були розумні, якби усе навколо нас само собою і з повною, змушеною очевидністю свідчило про Бога, про розум і добро, то усе негайно стало б абсолютно безсмисленим. Бо смисл є розумне здійснення життя, а не хід заведених часів... Царство Боже, яке получилось би зовсім “даром” і було б раз назавжди предвизначено, зовсім не було б для нас царством Божим, а тоді б ми були не те що рабами, а мертвим гвинтиком якогось необхідного механізму. ...Безсмисленість життя необхідна як перешкода, яка вимагає подолання, бо без подолання і творчого зусилля нема реального прояву свободи, а без свободи все стає невиразним і нежиттєвим...

Звідси зрозуміло, чому “смисл життя” не можна, так би мовити, знайти у готовому вигляді раз назавжди даним, вже утвердженим у бутті, а можна лише прагнути його здійснення. Бо смисл життя не даний – він заданий . ...Якщо б ми змогли знайти зовні нас готовий “смисл життя”, він все-таки нас не задовільнив би, не був би смислом нашого життя, виправданням нашого власного єства. Смисл нашого життя має бути в нас , ми самі своїм життям повинні являти його . ...пошук смислу життя є завжди боротьба за смисл проти безсмисленості, і не в пустих роздумах... Віра в смисл життя неможлива без дії, вона сама є напружена внутрішня дія, яка необхідно знаходить своє виявлення у дієвому перетворенні нашого життя...

...не в нашій владі – не у владі нас, слабких, обмежених і отруєних злом істот – доставити останнє, остаточне торжество істинному буттю і сутністному добру... Але від нас залежить знищити у собі те, що цьому протирічить, зробити так, щоб в нас жили вже не ми самі, а жила лише сама Боголюдина...” [ Там само ; с. 114-118 ] .

 

7. “Пошук смислу життя є... власне “осмислення життя” , розкриття і внесення до нього смислу, який поза нашою духовною дієвістю не тільки не міг би бути найденим, але в емпіричному житті і не існував би. Точніше кажучи, ...”осмислення” життя є, з одного боку, бачення, находження смислу життя і, з другого боку, його дієве створення, вольове зусилля, яким воно “захоплюється”... Як, щоб оглянути місцевість і зрозуміти її розташування, необхідно віддалитися від неї, стати поза нею, на високій горі над нею, і тільки тоді дійсно побачиш її, так, для того, щоб зрозуміти життя, треба немов би вийти за межі життя, подивитись на нього з деякої висоти, з якої воно видне цілком.

...пошуки смислу життя є, власне, боротьба за нього, творче його стверджування через вільну внутрішню дію. ...Істинне життя є життя у всеосяжній всеєдності, невпинне служіння абсолютному цілому. ...усі зовнішні людські справи, усі способи зовнішнього устою і впорядкування життя спираються на внутрішню справу – на осмислення життя через духовну дію, через вирощування у собі сил добра і правди, через дієве вживання людини в Першоджерело життя – Бога. ...Єдина справа, що осмислює життя і тому має для людини абсолютний смисл, є, таким чином, не що інше, як дієва співучасть в Боголюдському житті” [ с. 119-136 ] .

 

8. Як бути з усіма іншими людськими справами , з усіма інтересами нашого емпіричного життя, якщо “смисл життя є благо, що перевищує усі інші людські блага”? С. Франк відповідає на це питання так:

 

“Для того, щоб шукати і знайти абсолютне благо, необхідно перш за все від-мовитися від тої омани, яка у відносному і частковому вбачає саме абсолютне, необхідно зрозуміти безсмисленість всього на світі поза зв’язком з істинно абсолютним благом. ...Відносне і часткове завжди залишається тільки відносним і частковим, завжди необхідне тільки для чогось іншого – абсолютного – і легко віддається чи принаймні повинно віддаватися за нього. Ця ієрархія цінностей, цей примат цілі над засобами, основного над другорядним і похідним має бути непорушно стверджений у душі раз назавжди...” [с. 138 ].

 

Людина, згідно з Франком, належить одночасно до двох світів – емпіричного, мирського і духовного, божественного. Виникає питання про співвідношення, якому світові надавати перевагу, кому служити, чи має смисл відречення від “миру”. “Взагалі, – вважає Франк, – необхідно пам’ятати, що людина праведно вільна від мирської праці і мирської боротьби тільки у тому випадку, якщо вона у своєму духовному житті здійснює ще більш тяжкий труд, веде ще більш небезпечну і важчу боротьбу ” [с. 143].

“ Залишається ще одне питання : за яких умов людина, гріховна від народження, звільняється від гріха? Оскільки людина має обов’язки перед миром і людьми, то при виконанні цих обов’язків вона “неминуче бере співучасть у світовій гріховності – бо усе емпіричне, мирське життя повне недосконалості і гріховності”. Людина має усвідомлювати, що “цю гріховність вона усе рівно несе в собі, що в ній вона усе рівно є співучасником, навіть залишаючись пасивною і віддаляючись від людей; але в останньому випадку вона не спокутує її доброю справою, яка урешті-решт випливає із любові до людей як безпосереднього вираження любові до Бога” [с. 146].

Що значить з точки зору “осмислення” життя, здійснення в ньому добра і знищення зла? Питання це не просте і заслуговує точного відтворення точки зору С. Франка. “Ніяка, сама енергійна і в інших відношеннях корисна зовнішня діяльність не може бути в буквальному, строгому смислі “благотворною”, не може створити чи здійснити жодного грана добра у світі ; ніяка сама сувора і успішна зовнішня боротьба зі злом не може знищити жодного атома зла у світі”. Зазначимо, що тут ми маємо дуже принципову і недвузначну позицію щодо реальних можливостей людини. Як же практично творити добро і боротися зі злом? С.Франк пояснює : “Добро взагалі не твориться людьми, а тільки вирощується ними, коли вони приготовляють в собі грунт для нього і турбуються про його ріст... А єдиний спосіб реально знищити зло є витіснення його сутністним добром: бо зло, будучи пустотою, знищується лише заповненням і, будучи тьмою, розсіюється тільки світлом. ...добро і зло живуть лише в глибині людської душі, в людській волі і помислах, і лише в цій глибині здійснюється боротьба між ними і можливе витіснення зла добром” [с. 147-148].

У контексті питань, що нами розглядаються у цій книзі, цікаво звернути увагу на висловлювання С. Франка щодо значення волі людини у здійсненні її осмисленого життя. “Воля людини, – за визначенням Франка, – має два кінця – один внутрішній, який впирається у метафізичні глибини..., другий – зовнішній, що проявляється у зовнішніх діях, у силі життя, в порядках і відносинах між людьми. ...зовнішнє життя не байдуже для життя внутрішнього єства душі... Воно відіграє для цієї внутрішньої істоти душі подвійну роль: через її дисциплінування і упорядкування можна непрямо впливати на внутрішню сутність волі, сприяти його роботі, а через її рознузданність можна послабити внутрішню волю і завадити її роботі; і, з іншого боку, загальні зовнішні порядки життя і те, що в ньому відбувається, може сприяти чи шкодити духовному буттю людини. ...можна сказати, що будь-яке виховання волі розпочинається з зовнішнього дисциплінування і підтримується ним: корисно людині рано вставати, працювати хоча б над мізерною справою, упорядкувати своє життя, утримуватися від надмірностей...” [с. 148-149].

Розмірковуючи над обмеженими можливостями людини щодо творення добра і боротьби зі злом, С. Франк уточнює ці можливості як можливості захищення добра і приборкання зла: “...Праві толстовці, коли говорять, що насиллям не можна сотворити благо і знищити зло, що будь-яка зовнішня, механічна і державно-правова діяльність не здійснює і не може здійснити самого головного: внутрішнього набуття в собі добра, внутрішнього вільного виховання людини, нарощування любові в людському житті. Але вони не праві, коли вважають усю цю сферу життя і діяльності непотрібною і згубною. Якщо не можна на цьому щляху сотворити благо, то можна і необхідно захищати його ; якщо не можна знищити зло, то можна приборкати його і не дозволити йому руйнувати життя” [ с. 151 ] .

С. Франк не міг залишити поза увагою вольову діяльність сучасних йому політичних фанатиків: “вони не праві , коли думають, що з мечем в руках можна знищити зло і сотворити благо... Добро твориться – і тільки ним, його творінням зло знищується ... Ніколи ще добро не було здійснено ніяким декретом... тихо і непомітно... воно зростає в душах людей, і ніщо не може замінити цього глибокого надлюдськими силами творимого органічного процесу. ...коли насилля уявляє себе всемогутнім і мріє дійсно знищити зло (а не лише приборкати його, захистити життя від нього), воно завжди плодить і примножує зло; свідчення того – дія будь-якого терору... І будь-яка така діяльність, здійснювана як абсолютна справа, з претензією замінити собою основну внутрішню роботу духовного відродження людини, згубна як зрада Богу і сліпе ідолопоклонство, як сліпа полоненність безсмисленістю мирського життя. Недарма Спаситель сказав раз назавжди усім людям і для всіх їх справ : “Без мене не можете робити нічого” ” [ с. 152-153 ] .

“ Хто живе у сьогодняшньому дні – не віддаючись йому, а підкорюючи його собі, – той живе у вічності. Своє морально-психологічне вираження правильна установка знаходить в смиренності, в усвідомленні обмеженності своїх сил і разом з тим в душевній тиші і міцності, з якою здійснюються ці справи сьогоднішнього дня, ця співучасть у конкретному житті світу; тоді як ідолопоклонське служіння світу, з одного боку, завжди проявляється в гордовитості і захопленості і, з іншого боку, пов’язане з почуттям неспокою, невпевненості і суєти. Бо хто вважає основною метою своєї діяльності досягнення якогось певного зовнішнього результату, здійснення об’єктивної зміни в устрої світу, з одного боку, повинен перебільшувати і значення своєї справи, і свої власні сили і, з іншого боку, через хиткість і сліпоту в перебігу усіх земних справ ніколи не впевнений в успіху і тим самим ставить своє життя в залежність від умов, над якими його воля не владна...

Таким чином, зовнішня, мирська діяльність, будучи похідною від основної, духовної діяльності і лише нею осмислюючись, має стояти в нашому спільному духовному житті на належне йому місце, щоб не була зламана нормальна духовна рівновага. Сили духу, зміцнені і живлені ізсередини, мають вільно входити назовні, бо віра без справ мертва, світло із глибини має освітлювати тьму зовні... тьма не повинна заглушати вічного Світла. Це є те живе Світло, яке просвітлює всяку людину, приходящу у світ ; це – сама Боголюдина... вічний і непорушний смисл нашого життя ” [ Там само ; с. 157-158 ] .

***

Підсумовуючи, усе сказане С. Франком щодо смислу життя можна коротко виразити так. Смисл життя нікому не дано наперед, а задано як пошук. Смисл життя не можна знайти готовим, раз і назавжди даним, уже створеним у бутті, можна тільки прагнути його здійснення і здійснювати як вище благо. Вище благо не досягається без жертв і зречення, без обмеження себе у чомусь. Разом з тим, творення смислу власного життя не є безнадійною справою, адже людина не тільки створена Богом, але й “співналежить до Божої реальності”. Бог і Я неподільні, пише Франк.

 

 

14.4. Що оплакував М. Бердяєв у своїх філософських пошуках?

 

“ Залишається незрозумілим, що ж таке людина... Як це не дивно, але філософи взагалі мало ставили проблему людини. Це більше робила теологія або філософія явно релігійна”, – справедливо вважав видатний російський релігійний мислитель Микола Бердяєв (“Я і світ об’єктів. Досвід філософії одинокості і спілкування”; с. 49-50) і тема призначення людини та смислу її життя наскрізно проходить через усю його творчість. Філософ, якого можна віднести до течій персоналізму і релігійного екзистенціоналізму, стурбовано розглядає численні аспекти буття людини і їх відображення філософією – протиставлення суб’єкта і об’єкта, людина між ірраціональним і раціональним, скептицизм як наслідок раціоналізму, психологізм та релятивізм як засоби уникнення суперечностей тощо. Філософ не написав окремої роботи під назвою “Смисл життя”, але усі його праці так чи інакше торкаються цієї теми. У загальному, погляди Бердяєва співпадають з поглядами С. Франка і Є. Трубецького : без руху (розвитку) у напрямі до Боголюдини життя конкретної людини смислу не має. Але М. Бердяєв цікавий для нас деталями, окремими влучними зауваженнями щодо еволюції ідей у часі, співставленням позицій окремих філософів, вибором своєї точки зору щодо тієї чи іншої конкретної проблеми. Бердяєв чутливо реагував на сучасні йому проблеми і ловив ідеї, що “літали у повітрі”. Не випадково сучасники іменували Бердяєва “рицарем вільного духу”, “авангардним містиком”, “полоненим пророком” і т.п., а його підходи характеризували суперечливими характеристиками, у широкому діапазоні від “надраціоналізму” до “нещирого християнства” і “філософського донкіхотства” [Калюжний; с. 22].

Згідно з Бердяєвим, двоїстість природи людини полягає у тому, що її універсум розпадається на дві сфери. З одного боку вона живе у феноменальному чуттєвому світі – природному і соціальному, де царюють необхідність, ворожнеча, рабство ; з другого боку її оточує ноуменальний світ, дух, свобода, творчість, любов, співчуття. Феноменальний світ Бердяєв називає світом об’єктивації. Те, яким людині уявляється феноменальний чи ноуменальний світ, визначає її свідомість. “Необхідно завжди пам ’ ятати, – пише Бердяєв, – що ми обертаємося у світі, наполовину ілюзорному, спотвореному хибним напрямком свідомості... Світ необхідності, відчуження, абсурдності, конечності, ворожнечі – є світ звуженої свідомості”. Для більшості людей реальний світ, “дійсність”, визначається межами усередненої, типізованої свідомості. “Людина вільна визнавати реальним лише дуже малий, дуже поверховий світ”. Свідомість, що об ’ єктивує, детермінована функцією пристосування до оточуючого середовища. В результаті такого сприйняття людина все ще залишається в рабстві у чуттєвого, природного світу. Емпіричний світ даний людині в пасивному, відображеному досвіді не як цільний космос, а як хаотичний набір фрагментарної свідомості). Конкретному емпіричному життю людини на землі протистоїть інше, абстрактне буття : “На землі, в земній історії людства є абсолютний дотик іншого світу, і точка цього дотику одинична і неповторна у своїй конкретності. Визнання буття верховним благом і цінністю означає примат загального над індивідуальним, це філософія універсалій. Буття є ідейний світ, який пригнічує світ індивідуального, одиничного, неповторного”.

Світ у часі є його історія. Історія спрямована до загального і універсального, а не до приватного і індивідуального. Тому для історії людина є пасинком, тоді як держава – любиме дитя. Історія, вважає Бердяєв, завжди використовувала людину як матеріал, але ніколи не визнавала її метою свого розвитку. Усупереч цій песимістичній тезі, в іншому місці філософ пророкує кінець світу як настання царства Божого.

Розбудовуючи суспільство, людина розширює свої можливості пристосування до навколишнього середовища. Однак, суспільство нівелює людське життя. Установлюється деспотична влада загального, “колективного” над приватним, індивідуальним. “Неправда колективізму полягає в тому, що він переносить моральний екзистенціальний центр, сумління людини і його спроможність до суджень і оцінок із глибини людської особистості в quasi реальність, яка стоїть над людиною”. Як бачимо, Бердяєв чутливо уловив тенденції сучасного йому суспільства, однак його висновком було жалкування і співчуття людині, а не розуміння невідворотності процесів глобалізації. Більше того, на думку Бердяєва, держава була створена актом насилля в гріховному світі проти волі Бога. З цим важко погодитися.

У серцевині свого двоїстого універсуму – на межі емпіричного і ноуменального світів – Бердяєв бачить активність свободи. Вона приходить із духовного, ноуменального світу : “Дійсний розвиток, прогрес у світі є результат не закономірного необхідного процесу, а творчих актів, вторгнення царства свободи у царство необхідності”. Свобода людини є його внутрішня творча енергія. Творчий акт людського духу спрямований до трансцендентного, результати творчості підносяться над реальністю предметного світу. Будучи ноуменальною за своїм походженням творчість виявляє себе у світі феноменальному. У творчості людина об’єднується із Богом: “Людина міряється своїми силами з всесвітом і в акті пізнання хоче піднятися над обмеженістю і масивністю світу”.

У книзі “Філософія свободи” Бердяєв ставить питання “Чи можна говорити про верховенство науки, яка вивчає об ’ єктивований світ?”. Цей об ’ єктивований світ є не що інше як подоба платонівської печери. “Можна вивчити точно дану кімнату, встановити закономірності для діючих в ній сил, але ж чи правомірно звідси заключати про те, що відбувається у всьому іншому світі і що відбудеться, коли сили усього світу проникнуть до цієї кімнати”. Увесь світ уявляється Бердяєву навіть не печерою, а в ’ язницею, стіни якої – “гносеологічні категорії, стискуючі нас просторовість, часовість, необхідність, закон тотожності”. Раціоналізована свідомість окремої людини підлягає процесу соціалізації і “приймає форму міцних, стійких вірувань, святинь, які викликають до себе відношення ідолопоклоніння”. Так проявляє себе об’єктивація.

Світ смислу, згідно з Бердяєвим, пов’язаний і розкривається в людському існуванні. Бердяєв вторить Трубецькому і Франку : “...смисл не може бути почерпнутий із самого процесу життя... він має підніматися над життям. ...Смисл життя для людини завжди лежить у Богові, а не в світі, в духовному, а не в природному”.

На думку Бердяєва, “найвеличніші підйоми духовної творчості пов’язані були з визнанням існування іншого світу”. Співставляючи видимий світ і світ інший, Бердяєв запитує, чому відносно цього емпіричного, світу ми стверджуємо, що його знаємо, в світ же невидимий ми тільки віримо? Бердяєв намагається знайти відповідь у складному взаємозв’язку знання, віри і волі. Віра визначається Бердяєвим як вольовий акт свободи вибору: “Розгадка двоїстості світу цього і світу іншого, речей видимих і речей невидимих потрібно шукати у таємниці нашої розумної волі“. Однак глибшого аналізу свідомої волі Бердяєв не дає.

Цікавою є думка Бердяєва, що знання і віра мають точки дотику і вони майже одне і те ж: “Світи знання і віри умовно дані як різні порядки, але вони можуть бути зведені до єдності”. Повіривши в щось, ми уявляємо, що знаємо це. І навпаки, те, що ми знаємо, набуває силу віри. Така віра, згідно з Бердяєвим, є ядром свободи вибору.

Хоча світ сприймається людиною як “творіння, що відпало від Творця”, він є “світ як творіння, з’єднане з Творцем” і таким має сприйматися. Що є Бог у світі об’єктивації? На думку Бердяєва, Бог не схожий ні на що, Бог не є навіть буття, не є силою чи владою, але є дух, свобода, любов, вічна творчість. “Якщо нема Бога, то нема Таємниці. Якщо нема Таємниці, то світ плоский і людина двомірна істота, неспроможна підніматися вгору. ...Бог знаходиться не в “світі”, не в його даності і необхідності, а в його заданості і свободі. ...Боже творіння не закінчилося, боготворчий процес продовжується. Усвідомлення цього веде нас до проблеми теургії (співтворчості Бога і людини)” [ Досвід есхатологічної метафізики ] .

Так, згідно з Бердяєвим, оскільки “Бог є Смисл і Істина світу, Бог є Дух і Свобода” [“Дух і реальність”, “Царство духу і царство кесаря”], а рух людської активності має завершуватись “творчістю” – співпрацею з Богом, теургією – тим, вище чого у світі вже нічого немає [“Смисл творчості, або Досвід виправдання людини”], то смислом життя окремої людини має бути становлення у її особі вже відомої нам Боголюдини.

 

 

14.5. Смисл життя людини у роздумах небогословської філософії

 

Що торкається сучасної небогословської філософської думки – “служанки науки”, то типовими є міркування, які ми знаходимо у німецьких авторів марксистського напряму М. Леске, Г. Редлова та Г. Штілера, викладених у главі “‘Смисл’ історії, ‘смисл’ людського існування” їх праці “Чому має смисл спорити про поняття”, виданої у 80-х роках під рубрикою “Над чим працюють, про що сперечаються філософи”.

“ Категорії “ціль” і “смисл” цілком правомірно використовуються, – погоджуються автори, – при визначенні людської діяльності. ...не може бути і мови про нехтування цими поняттями”. Автори знайомі з позиціями так званого ідеалізму і релігійного мислення, тому з самого початку ставлять перед собою задачу віднайти контраргументи. “Головне тут, – застерігають вони, – відмежуватися від спроб і тенденцій перенести цільову і смислову визначеність людської діяльності під кутом зору телеології на світ взагалі, на людське суспільство або окремі етапи його розвитку” [000; с. 173].

Які ж “наукові” аргументи можна застосувати, щоб спростувати телеологічні уявлення про смисл життя людини і людства? Усім відомо, що окремі органи живого тіла виконують усередині цілого і для цілого деяку функцію і служать деякій цілі, остільки їх існування і функціонування має “смисл”, який випливає із необхідності зберегти існування цілого, мова йде про підтримку так званого гомеостазу. Навіть “у марксистській філософській літературі зустрічаються спроби пояснити спрямованість розвитку взагалі і соціального развитку зокрема, виходячи із його зумовленості відносними цілями, цілями даного циклу развитку”, – визнають автори. Однак, на їх думку, “коли структурно-функціональний підхід застосовується до таких цілісностей, як людське суспільство як таке чи реальність взагалі”, то “смисл перетворюється в безглуздя, бо людське суспільство не є функціональний орган більш широкого комплексного цілого (наприклад, нашої Землі чи нашої планетної системи)... Людське суспільство, як і реальність взагалі, ...не є елементом всеохоплюючої цільової раціональності. ...питання: “Чому має місце реальність?” – взагалі безглузде. ... реальність просто має місце, у неї нема ніякого початку, ніякої цілі, ніякого осм и сленого руху.

Здається суперечливим, що елемент цілого має певний смисл, в якому відмовлено самому цілому. ...Науковими засобами не можна довести ані смислу існування життя на Землі, ані смислу існування і розвитку людського суспільства” [ Там само ; с. 173-178 ] .

Над питанням про те, чому взагалі існує щось, а не ніщо ламали голову середньовічні схоласти, згадують автори, але марксистсько-ленінській філософії не личить займатися такими нісенітницями, вона “не може повертатися до хибного схоластичного способу мислення, коли вона намагається прояснити, чому (для якої цілі) існує життя і людське суспільство” [ Там само ; с. 178 ] .

Далі йде причинно-наслідковий аналіз проблеми – зразок певного способу мислення у XX столітті, з висновками якого ми не можемо сьогодні погодитися :

 

“ Форму вання людства було природним процесом, підготовленим попереднім розвитком живої матерії, і в силу цього воно не було ні випадковим, ні цілеспрямованим. ...Мова йде про спрямований , але зовсім не про цілеспрямований процес . Спрямованість розвитку випливала із потенціалу наявних умов, вона не була фінально закладена в механізмах розвитку. ...ні наша планетна система, ні галактика, ні безкінечний Всесвіт не “запрограмовані” на життя і людину. Життя і людське існування, якщо співвідносити їх з світовим цілим, виникли із випадкових констеляцій, вони не служать “вищим цілям”. ...можна стверджувати, що людське суспільство виникло із збігу об’є ктивних обставин, які, якщо співставити їх з матерією взагалі, мають випадковий характер. ...Матерія зовсім не налаштована на те, щоб породжувати урешті-решт людське існування, і виникнення людства не було закладено деяким притаманним матерії цілевизначенням. ...світ по суті своїй існує як рухома нежива матерія, ...життя і людське суспільство лише у виняткових умовах виникає із мертвої матерії. ...виникнення було випадковим, якщо співвідносити його з рухом матерії взагалі” [Там само ; с. 182-187 ].

 

Не погоджуючись з викладеними вище тезами, розглянемо хоча б такий аргумент автора проти “смислу” : “ Мова йде про спрямований , але зовсім не про цілеспрямований процес . Спрямованість розвитку випливала із потенціалу наявних умов, вона не була фінально закладена в механізмах розвитку”. Автори стверджують, що якщо можна визначити фінал процесу, то є смисл говорити про смисл. Якщо ж є лише спрямованість процесу, то про смисл говорити не можна. Запитуємо:   чому за умови нескінченності процесу (можливо відносної) недостатньо спрямованості , замість цілеспрямованості ?, чим цілеспрямованість принципово відрізняється від спрямованості? Стверджуємо : для набуття (чи відчуття) смислу нашого життя нам цілком достатньо його спрямованості. Та й релігійні філософи ніколи не говорили про фінал як щось досяжне, вони говорили про спрямованість розвитку людини у напрямі до Боголюдини і про співучасть людини у богоугодних справах.

Авторами в исувається також теза, що ціль історичного розвитку полягає в розгортанні продуктивних сил, в реалізації панування людини над силами природи і його власними суспільними відносинами. Тим самим людина ставиться зовні і над силами природи. Так виправдовується волюнтаризм окремої людини і волюнтаризм комуністичних партій. Щодо цілей і смислу, то адепти комуністичної ідеології були непослідовними і нещирими. Такі цілі і смисл все ж таки проголошувалися, це - побудова світлого майбутнього, комуністичного суспільства. Такий смисл життя в реалізації далекого майбутнього є набагато сумнівнішим, аніж релігійний, адже він передбачає досягнення досить віддаленої цілі. Релігія ж закликає шукати Бога і співпрацювати з ним тепер.

 

“ ...Що торкається існування роду Homo sapiens , то йому, як було показано вище, не можна приписувати вищого “смислу”. Термін “смисл” позначає функціональне відношення: щось має смисл постільки, оскільки воно реалізує необхідне відношення для іншого. Якщо б існуванню роду Homo sapiens був притаманний зовні нього розташований смисл, то останній повинен був би грунтуватися на тому, що завдяки діяльності людського роду в космос як його “доповнення” вноситься специфічний порядок, вищий спосіб руху і функціонування. Але така космічна функція повинна була б діяти вже при виникненні людини як стимул-дороговказ: людство , по суті, жило б в ім’я цієї цілі” [Там само ; с. 232-233 ].

 

Запитуємо : а чому б тому “чомусь” не надати смислу, якщо “воно реалізує необхідне відношення” не для іншого, а для себе такого , що перебуватиме в іншому стані в інший час. А чому б космічній функції не розгортатись подібно генетичній програмі? Що з того, що у такому разі людство почне жити в ім’я усвідомлених цілей з якогось моменту часу, а не з моменту з’ явлення пітекантропа чи кроманйонця. Та й навіщо нам користуватися терміном “з’ явлення ”, коли більш правильним є термін “становлення”?

Ознайомимся з подальшою аргументацією авторів:

 

“ Якщо б родове існування людини мало зовні нього розташований смисл, то світ, з яким співставлений цей смисл, залежав би від людини і її интелекту, позаяк лише завдяки людській діяльності він міг би розкрити свою істинну сутність. ...Існування людського роду не має смислу, воно не має функціонального відношення до чогось, що знаходиться зовні. ...якщо виходити із теперішнього рівня нашого пізнання, існуванню роду Homo sapiens властива ознака випадковості ... це значить, що увесь неосяжный світ йде своїм поступом і без людини, що людина не потрібна для його існування і розвитку.

Точно так же не має смислу і історія людства... В людській історії не реалі зується ніякий космічний смисл, в ній люди переслідують свої інтереси і цілі.

...“Смисл” – це емпіричний факт, і є спокуса перенести його за аналогією на людський род в цілому і його історичний розвиток. Оскільки, всяке окреме буття і дія мають смисл, то, очевидно, повинна мати смисл і їх сума, в протилежному випадку ставав би проблематичним смисл окремого і піддавалась би сумніву функціональна цінність будь-якої реальної діяльності.

Однак робити заключення від окремого до цілого недопустимо, адже ціле являє собою не механічне з’єднання окремих складових частин, а органічну цілісність . Смисл окремого цілком можна пояснити із сутності роду в цілому, але не можна виявити смисл цілого шляхом простого перенесення на нього індивідуальних смислоположень.

...“Смисл” індивідуального існування полягає в тому, щоб зробити можливим родове існування” [Там само, с. 233-235].

 

Самий серйозний аргумент міститься у словах : “ “Смисл” – це емпіричний факт, і є спокуса перенести його за аналогією на людський рід в цілому і його історичний розвиток” . Спростування цього аргументу вимагає окремого розгляду і може потребувати багато сторінок тексту. Все ж таки, автори знаходять смисл індивідуального життя людини у забезпеченні існування роду (хоча це також є емпіричним фактом ), але ж залишають відкритим питання про смисл існування самого людського роду. Автори не розкрили теми, вони не опікуються питанням – якою частиною Землі і Всесвіту ми є? – і чи має мету чи смисл еволюція всього людства як духовної частини Природи. Можна погодитись, що для відповіді на це питання немає очевидних точок опору зовні людського роду. Але ж залишаються можливості екстраполяції тенденцій сучасного розвитку людини і людства.

Разом з тим, бачити смисл життя окремої людини в забезпеченні роду – то вже не мало. Не мало, якщо брати до уваги не лише підтримку гомеостазу біологічного організму, а й розширене відтворення духовної сфери людини, коли наступне покоління є у чомусь більш досконалим, ніж попереднє.

 

 

14.6. Творчий процес як пошук і здійснення смислу життя

 

Можна розглядати творчість надособистісну – творчість Природи, народу тощо і творчість особисту – творчість конкретної людини. Спільним, що поріднює усі види особистої творчості – художню, наукову, технічну і т. д., є потреба людини у самовираженні. Інша характеристика творчої діяльності – її комунікативний характер.

Що ж являє собою суб’єкт творчості, або творча особистість? П. Енгельмейєр, розглядаючи процес творчості, виділив у ньому три основних компоненти і, відповідно, фактори особистості, що дають підстави вважати її творчою: 1) інтуїтивний, 2) дискурсивний, 3) активний. Інтуїтивний фактор, в тій чи іншій мірі, наявний у кожній людині і взагалі в кожній живій істоті, він пов’язаний з несвідомим. Дискурсивний фактор характерний лише для людини, його робота розгортається при повному світлі свідомості. Від активного фактора залежать вміння та продуктивність людини [ Роменець, Маноха ; с. 659 ] .

Творчі якості суб’єкта забезпечує розвиток його індивідуальності – ця ідея широко відображена у вітчизняній і зарубіжній психології.

Анрі Бергсон (“Творча еволюція”) вважає основою творчої потенції людини інтуїцію, протиставляючи її розуму. Розум, інтелект спроможний обслуговувати лише дію, пізнаючи не самі речі, а лише їхні відношення, здатні привернути його увагу з огляду на можливі практичні дії. Бергсон позбавляє науку можливості пізнати рушійні сили та структуру творчого процесу, оскільки в її основі лежить принцип детермінізму, безсилий, коли мова йде про інтуїцію [ Там само ; с. 661] .

Теодюль Рібо зазначає спадкову фатальність творчості : людина творить не тому, що хоче, а тому, що не може не творити, має від природи “творчий інстинкт” [ Там само ; с. 661] .

Макс Вертгаймер (“Продуктивне мислення”) одним із основних принципів творчого мислення вважає аналіз і переструктурування проблемної ситуації. На думку Вертгаймера, творчість не є унікальним феноменом, вона наявна у житті кожної людини, в тій чи іншій мірі [ Там само ; с. 662] .

Абрахам Маслоу вважає, що кожна людина робить спроби реалізувати протягом свого життя властивий їй творчий потенціал. Пропонуючи ієрархічну систему мотивацій людської діяльності, що складається з ряду шарів, він називає вроджену потребу самоактуалізації як потребу творчої самореалізації [Там само; с. 662].

Психологія творчості як галузь почала оформлюватись лише в середині XX століття. Американський психолог Дж. Гілфорд в рамках так званого “Проекту здібностей” висунув своєрідну концепцію творчого інтелекту, яка спричинила до всебічного вивчення творчості багатьма психологами. Перемогла думка, що творчість є властивістю звичайної, нормальної людини, і структура цієї діяльності принципово однакова на всіх рівнях обдарованості [ Там с ; c . 663] .

Центральною ланкою в усій психології творчості є творчий процес. Однак досі не розкрита її справжня процесуальність. Головний механізм, що створює нові цінності, зводиться до інсайту – найбільш недоступного етапу, який відбувається на рівні підсвідомого. Є думка, що творчий процес полягає в реорганізації поля сприймання, переструктуруванні відношень між елементами цілісної структури. На думку канадського ученого Г. Сельє, фокус усієї психології творчості полягає в здатності бачення (постановки) проблеми, що передбачає здатність глобально охоплювати велику сукупність фактів у якомусь найважливішому напрямку [Там с; с. 665].

Е. Торранс у статті “Науковий погляд на творчість та фактори, що сприяють її зростанню” описує природний творчий процес, що відбувається в людині як процес становлення чутливості до проблеми: “Спочатку відчуття незавершеності, прогалин у знаннях, браку елементів, дисгармоній і т. ін.; потім розпізнавання труднощів; прийняття рішень, створення здогадок або формулювання гіпотез і, по можливості, модифікація їх та нове випробовування; і, нарешті, – повідомлення результатів” [Там само; с. 666].

Згідно з Гілфордом, існує близько п’ятидесяти факторів інтелекту, які можна згрупувати як 1) фактори рухливості (вербальна рухливість, асоціативна рухливість, експресивна рухливість, ідейна рухливість); 2) гнучкість (спонтанна, пристосувальна); 3) творча оригінальність; 4) фактор редефініції як здатність надавати старим інтерпретаціям нового смислу; 5) фактор розробки як здатність об’єднувати елементи у більш складні об’єкти.

Творче мислення є поєднанням дивергентного (розходження) і конвергентного (сходження) мислення: “... риси рухливості, гнучкості та оригінальності пов’язуються з загальною категорією дивергентного мислення. Фактор, відомий як чуття до проблем, має місце в категорії оцінки, а фактор нового визначення – в категорії конвергентного мислення. ... Є підстави умовно визначити творче мислення як дивергентне, але неправильно буде твердити, що дивергентне мислення пояснює всі інтелектуальні компоненти творчого продукту” [ Там само ; с. 668 ] .

На думку Герберта Гутмана (“Біологічні корені творчості”), творча активність людини має корені в загальному життєвому принципі самовідтворення (“екстраверсія соми у психіку”). Різні продукти творчості постають як зовнішнє вираження і тиражування окремих сторін людської природи: знаряддя і машини – тілесної організації, різні прилади – органів чуття і нервової системи, мистецтво – перцептивних образів, музика – емоцій, мова – поняттєвої діяльності, соціальна структура – функціональної структури як цілого. Інакше кажучи, творча активність є формою самоекспансії своєї біологічної природи. Сфера підсвідомого у цьому процесі виступає як посередник між сомою і психікою [Там само; с. 670].

У підході до творчості існують дві крайнощі: 1) дослідження обмежуються так званим творчим мисленням, яке плутають з творчою інтуїцією і т. д.; 2) намагаються розкрити зв’язок творчості з космічним. Так, О.Пономарьов вважає, що ми не маємо права обмежувати творчість лише сферою діяльності людини, коли є таке поняття, як “творчість природи”. Творчість природи і творчість людини мають загальні генетичні корені. Доцільно покласти в основу вихідного визначення творчості її найширше розуміння, а саме – як властивість живої та неживої природи, включаючи діяльність людини та життя суспільства. Творчість – необхідна умова розвитку матерії, утворення її нових форм, разом із виникненням яких змінюються й самі форми творчості. Творчість людини – лише одна з таких форм ... що виступає як механізм продуктивного розвитку. Її слід шукати там, де є рух від нижчого до вищого [ Там само ; с. 671] .

Перенесення ідеї творчості на явища біологічні та на процеси в неживій природі з урахуванням експансії сучасних ідей синергетики (синергії, самоорганізації) узгоджується з принципом єдності і цілісності Природи. Якщо творчість живої природи до людини здійснюється за рахунок мінливості, дефектів генетичного коду, відбору, то творчість людини - це прояв мінливості і спонтанної зміни міжнейронних зв’язків на рівні уяви у свідомості людини.

Високу оцінку світової наукової громадськості дістала книга Артура Кестлера “Творчий акт” ( Koestler A . The Act of Creation . London , 1965). У першій частині книги пропонується теорія творчого акту, що інтерпретує свідомі і несвідомі процеси. Автор прагне довести, що всі види творчої активності мають у своїй основі загальний принцип. Мета другої частини книги – показати, що певні основні принципи творчої оригінальності властиві всьому органічному світові - від заплідненого яйця до зрілого мозку творчої індивідуальності. Кестлер знаходить багатоманітні прояви творчості у тварин, включаючи найпростіші інстинктивні форми поведінки, а також бачить своєрідні форми творчості у морфогенезі, нейрогенезі і т.д.

Логічна основа творчих процесів полягає у відкритті прихованих схожостей. Яскравим прикладом такого процесу є гумор. Творчий акт гумориста полягає у злитті двох звичайно не порівнюваних матриць. Кестлер називає таке злиття у формі спонтанного спалаху інсайту бісоціативним актом . Наукове відкриття може бути описане в таких же термінах - як безперервне взаємопроникнення (злиття) матриць думки, які раніше не виступали в порівнянні. Відкриття полягає в установленні аналогій, яких раніше ніхто не бачив.

Даючи детальний аналіз ряду відкриттів в науці, Кестлер бере участь в обговоренні проблеми про роль несвідомого компоненту в процесі цих відкриттів. Він зазначає, що тимчасове усунення свідомого контролю звільнює розум від певного примусу, необхідного у повсякденності для досягнення дисциплінованої рутини думки. Той факт, творчий результат виводиться з несвідомих джерел, вказує на те, що суттєвим аспектом усієї творчої активності є регресія до ранніх онтогенетичних і філогенетичних рівнів, втеча від стримуючих моментів свідомого розуму. Особливості підсвідомої роботи (механізми конкретизації та символізації) полегшують бісоціативний зв’язок. Вербальне свідоме мислення виступає підпорядкованим у вирішальній фазі творчого факту. Несвідоме функціонує поза мовним процесом, який пов’язаний зі свідомим. На думку Кестлера, роль суворої раціональної думки в науковому відкритті дуже переоцінено починаючи з часів Просвітництва.

Як свідомість здійснює керівництво інтелектуальними процесами? Свідомість має різні рівні. І тільки частина нашої багаторівневої активності в кожний момент освітлюється променем звуженої свідомості. У звичайному рутинному мисленні ми виявляємо стереотипну поверховість нашого розуму, оперуючи в сутінках периферійними сферами свідомості. Цілеспрямоване мислення в такому випадку може бути порівняне з уважним розгляданням пейзажу за допомогою звуженого зору. Ті елементи досвіду, які мають стосунок до мети операцій, будуть виділятись як “члени” бісоціативної матриці, а решта - відходити на задній план. Подальші актуальні операції залежать від стратегії, що керується зворотнім зв’язком, і породжується емоційним втручанням. На наступному етапі пошук ключа до “відмикання” проблеми відбувається за участю несвідомих процесів, що ми називаємо інтуїцією. Ці стародавні, “квазі-археологічні” шари розумової ієрархії утворюють незалежний світ, відблиски якого ми бачимо у сновидіннях. Ці факти несвідомого не слід змішувати з автоматизованими уміннями різного роду – мускульними, перцептивними, мислительними, які колись утворившись, функціонують поза свідомістю як вияв принципу економії. Ці шари розуму краще називати підсвідомими, не плутаючи їх з процесами несвідомими. Підсвідоме – це те, що було колись свідомим, а потім опустилось нижче рівня свідомості.

Кестлер розглядає різні бісоціативні прояви, порівнюючи бісоціації у несвідомому з асоціаціями у свідомому, стверджуючи основну тезу викладеної теорії: “Бісоціація – суть творчої активності”. Процес “еврики” як розумової мутації Кестлер порівнює з генетичною мутацією [ Там само ; с. 676-683 ] .

***

Висновок розділу . Підсумовуючи погляди філософів різних напрямів щодо смислу життя людини маємо погодитися з М. Бердяєвим, який сказав: “як це не дивно, але філософи взагалі мало ставили проблему людини. Це більше робила теологія або філософія явно релігійна”. Принаймні, важко знайти більш вагому працю з цієї тематики, ніж “Смисл життя” кн. Є. Трубецького. Велич людського духу проявилась у створенні образу Боголюдини. Візьмемо до уваги усі обставини цього акту – умови виникнення християнства, діяльність церкви як організації, відступ віри перед натиском раціоналізму науки, сучасні науково-технічні революції – і що маємо сьогодні взамін Бога? – Нічого вартого. Отже, теза, що людина еволюціонує у напрямі її становлення як Боголюдини, залишається непорушною. Ні про яку ревізію чи спростування не може бути мови, нам залишається лише підтримати її пошуком раціональної аргументації, укріпити віру раціональним знанням. Висловлювання С. К’єркегора “релігійні переживання – ось вищий ступінь людського буття” можуть бути уточнені щонайменше як “психічні переживання смислу життя – ось вищий ступінь людського буття”.

Маючи на увазі технологічні проблеми онтогенезу свідомості, слід зазначити дві незаперечні складові смислу життя людини як процесу – творчість як творення нового, що раніше не існувало, і свободу людини як найважливішу умову здійснення творчого процесу. На питання “Бути чи мати?” лише людина може відповісти “Бути!” – в цьому полягає найкоротше формулювання смислу життя.

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Узагальнення частини ІІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної та рекомендованої літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА ІІІ

 

 

 

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІДОМІСТЬ –

що ми маємо знати про це?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

Згідно з “ортогенетичним” принципом розвитку Хейнца Вернера, усе, що розвивається, йде від первинно недифференційованої чи глобальної організації до дифференціації множинно координуємих частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів.

 

Г. Хант. Свідомість як локалізована

/ Про природу свідомості (1995). С. 144

 

 

Вища тварина - це не більше

ніж колонія найпростіших організмів.

Кожна із клітин, що утворюють таку тварину,

зберегла свої примітивні властивості, надавши їм

більший ступінь досконалості шляхом розподілу праці

і відбору.

 

А. Біне, амер. психолог XIX ст.

 

 

...свідомість символізуючої істоти ніколи не може бути істинно особистою і незалежною - незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому. Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо від-вернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми.

 

Г.Хант, “Про природу свідомості...” (1995).

 

 

Придивіться до навколишніх навколо вас,

і ви побачите, як вони блукають по життю ;

вони бредуть..., не маючи ані найменшого уявлення

про те, що із ними коїться.

 

Ортега-і-Гассет, “Що таке філософія”, с. 159.

 

 

“ ...що таке дух? що таке матерія?

Я не говорю, що ми можемо тут тепер

дати остаточну відповідь ..., але я стверджую,

...ми можемо... послідовно наближатися до істини...”

 

Б. Рассел, англ. філософ XX ст.

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 15

 

Дещо з філософії та інших наук

як пропедевтика наступного матеріалу

 

 

...все перебуває у процесі становлення.

 

Геракліт, VI ст. до н.е.

 

 

15.1. Мета Природи та її рушійні сили

 

Чи має Природа мету своєї еволюції? - цього питання ми вже торкалися у п. 1.2. Так має, але Мета природи не відображається звичним нам поняттям уявного результату спланованої і обмеженої у часі людської діяльності чи кінцевого результату функціонування технічної системи із зворотнім зв’язком. Вона скоріше схожа із метою ринку з його “невидимою рукою” (Адам Сміт), де не окремі центри, а “система в цілому” містить в собі інформацію про майбутнє і є носієм програми цілеспрямованої діяльності, або ж схожа із метою будівництва термітника чи бджільника, у якому беруть участь сотні і тисячі комах і де носієм проектної інформації є не якась окрема комаха, а їх сукупність.

У Природі зовсім не обов ’ язково виокремлювати керуючу підсистему і кінцеву мету як фінал (завершення). І зовсім не слідує із наших звичних уявлень про цілеспрямовану діяльність, що і вся Природа повинна мати Бога як виокремлену сутність і кінцеву мету свого існування - як фінал. Достатньо сприйняти, що Природа (Всесвіт) як МакроСистема має притаманні їй атрибути взаємодії, змін, розвитку, відображення. Справді, який може бути кінцевий фінал, якщо Природа нескінченна у часі і просторі. Іншими словами, можна вважати Метою Природи саме її перманентний розвиток як самоорганізацію, самоускладнення. Природа не потребує Мети як фіналу, оскільки має потенцію саморозвитку. Наявність потенції саморозвитку означає творче начало у самій матерії як її атрибут (творчість - створення нового). Розуміння цього робить зайвим поняття Бога. Адже усе те, що людина досі приписувала Богу, насамперед, Творче Начало, є атрибутом матерії. Синергетика і психологія сьогодні переконливо ведуть нас саме до такого розуміння Природи і Бога.

Розгляд питання про першопочатки, рушійні сили і єдність Природи вимагає використання граничних понять - категорій. Поняття “матерія” (від лат. materia - речовина ) посідає у системі категорій визначне місце. Це найперше (або, кажуть, останнє) гранично загальне поняття філософії і науки взагалі. Воно розкривається і конкретизується у “атрибутах матерії”, якими філософія вважає: простір і час як форми буття-існування матерії, рух (зміни, розвиток), взаємодію, відображення як сліди взаємодії.

Говорячи про матерію як категорію філософії, недостатньо акцентувати увагу на її відношенні до свідомості - бути об’єктивною реальністю, існувати поза і незалежно від свідомості. Недостатньо акцентувати увагу на видах матерії - речовині і фізичних полях. Заслуговує уваги уточнення Є. Солопова, який з даного приводу писав: “... матерія не є будь-яким окремо взятим її проявом, вона не є також об’єктивною реальністю в якому-небудь одному вибраному її прояві, матерія є вся об’єктивна реальність як єдина система усіх її лише відносно окремих проявів” [000; с. 139]. А Бертран Рассел, обговорюючи проблеми, що прояснились у зв’язку зі спробами Берклі “знищити” матерію, дав таке її визначення “я визначив би її як те, що задовольняє рівнянням фізики” [000; с. 771].

Які б не були названі атрибути - субстанціональні якості матерії, матерія як субстанція - це не окремий особливий вид матерії чи найпростіший рівень її організації, який складає основу усіх інших видів матерії більш високого рівня організації, а те, що зберігається при усіх змінах і перетвореннях її видів, те загальне, що складає її основу і зумовлює єдність усіх її проявів. Щодо проявів (видів) матерії, то вона може відображатись нашою свідомістю і як речовина, і як фізичне поле, і як енергія, і як інформація.

Філософська думка розкриває і конкретизує “рух” формами - фізичною, хімічною, біологічною, соціальною [Енгельс] або неживою, живою, розумною [Базулук, 2000]. Фізичними формами існування матерії є речовина (елементарні частки, атоми, молекули та інш.) і поле (гравітаційне, електромагнітне, слабке ядерне, сильне ядерне). З цими формами пов ’ язані енергія (формулою Енштейна) та інформація (через негентропію). Тож найпростішими (найзагальнішими) видами матерії вважаємо : речовину, поле, енергію, інформацію. (Хоча філософські словники продовжують вважати такими лише речовину і поле).

Рух матерії відбувається згідно з законами. У Природі діють фундаментальні закони фізики й інші загальні закони, зокрема, “придумані” людиною закони діалектики, згідно з якими рух матерії відповідає єдності і боротьбі протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення-заперечення (теза-антитеза). У суспільстві економічні та інші закони проявляють себе специфічно, як тенденції.

Принциповими (ключовими) питаннями філософії є питання про рушійні сили руху та про єдність матеріального світу. Щодо рушійних сил руху, то деякі філософи (не всі) вважають такими внутрішні протиріччя у кожній формі руху. Ці протиріччя проявляються у взаємодії структурних елементів, що утворюють цілісність форми руху. Однак, що вважати за протиріччя у кожній формі руху, одностайності нема. Так в навчальному посібнику з філософії В. Боброва [000] основним протиріччям для фізичної форми руху матерії вважається протиріччя між масою і енергією - досить умовне твердження, а для найвищої форми руху - соціальної - протиріччя індивид-індивид - досить сумнівне твердження. Чому б не вважати основним таке протиріччя як протиріччя між елементом і системою, “моментом” і цілісністю, окремим і загальним? Інакше кажучи, вибір того чи іншого протиріччя часто є умовним.

Цікаво знати розбіжності у поглядах на протиріччя великих філософів І.Канта (1724-1804) і Г.В.Ф.Гегеля (1770-1831). Кант вперше звернув увагу на границі розуму. Досі філософи досліджували світ за допомогою розуму, але не досліджували сам розум як інструмент пізнання. На думку Канта, протиріччя як причина розвитку не має відношення до реального світу, а виникає тільки у мисленні. Ведучи полеміку з Кантом, Гегель написав свої знамениті слова про протиріччя: “Це надто велика ніжність по відношенню до світу - ви далити з нього протиріччя, перенести, напроти, це протиріччя в дух, в розум і полишити його там нерозв’ язаним . Наспрвді ж дух є настільки сильним, що може не лише терпіти протиріччя, а й розв’ язувати його . Це однак зовсім не означає, що так званий світ (як би його не називали - чи об’ єктивним реальним світом, чи згідно трансцендентальному ідеалізму, суб’ єктивним спогляданням і чуттєвістю, визначеною категоріями мислення) вільний хоча б де-небудь від протиріччя ...” [Гегель, 1970; с. 317-318].

Сьогодні, відмічаючи заслуги великих німецьких філософів і сповідуючи принципи плюралізму думок (наслідок усвідомлення багатоманітності, невизначеності проявів світу), ми лише констатуємо їх позиції, не наважуючись визначати, хто ж із них більше правий. Мабуть і Кант правий, і Гегель правий. Кант правий у тому, що протиріччя - категорія розуму, відображення чогось більш складного, яке має свою ще недостатньо пізнану структуру.

Порушуючи тему протиріччя як джерела руху і розвитку, вважаємо за доцільне акцентувати увагу на взаємодії як першопричині змін, руху і розвитку матеріальних утворень. Деякі філософи вважають, що будь-яка взаємодія несе в собі протиріччя, адже взаємодіючі сторони чинять протидію. В цьому випадку розрізняють протиріччя несуттєві і такі, що приводять до якісних змін, а взаємодію визначають як форму існування протиріччя. Взаємодія як родове поняття породжує такі видові поняття як причина і наслідок. З ними в свою чергу пов’ язані суперечки про детермінований та випадковий зв ’ язок причини і наслідку. В цьому позиції філософів не є однозначними. Так одні вважають, що завжди: ”Відношення причина-дія не носить вірогідного характеру і, таким чином, ніякої особливої “вірогідної” причини не існує, а є лише вірогіднісний спосіб опису очікуваного виявлення дії за деякої неоднозначності умов здійснення причинного відношення” [Райбекас; с. 193]. Інші вважають детермінованість лише частковим проявом закономірності.

Говорять також про протиріччя між сутністю матеріального утворення і явищем як результатом взаємодії матеріальних утворень. Явище відображає не одну сутність і тому в чомусь є багатшим.

Цікаво знати, що сучасне природознавство, синергетика вбачають рушійні сили еволюції аж ніяк не в простому протиріччі, а дещо в іншому - в спонтанній активності матерії, у випадковостях на макроскопічних рівнях, оперуючи такими поняттями як відкритість систем, нелінійність нерівноважних ситуацій, точки біфуркації тощо [Пригожин, Стенгерс], [Хакен].

Щодо єдності матеріального світу, то вона проявляє себе у відсутності границь силових взаємодій, у наявності фізичних сталих величин, у інваріантності фізичних законів, у перетвореннях елементарних частинок (коли із одної виникає декілька, в тому числі, і тотожна першій), у принципі мінімуму енергії - умові стабільності матеріальних систем та у “наслідуванні” певного змісту, досягнутого на попередніх етапах (формах) руху матерії, наступною, вищою формою руху. Цікаво навести думку відомого фізика академіка Маркова М.А., який ще в 1970 році висловлювався з цього приводу так : “Згідно з сучасним розумінням структур елементарних частинок, одиничне - дана елементарна частинка немислима без усіх родів елементарних частинок. ...Важливо, що розуміння існування такої єдності вже виникло. Опосередковано чи неопосередковано “Все” в природі пов ’ язане з “Усім”. І це фізично дає нескінченне число різноманітних зв ’ язків, які зумовлюють багатство властивостей одиничного об ’ єкта. Можна думати, що з часом виникне розуміння єдності елементарної частинки і Всесвіту, ультравеликого і ультрамалого” [Марков, 1970] .

 

 

15.2. Як Природа досягає своєї Мети.

Зворотній зв ’язок як передумова самоорганізації матерії

 

Матеріальне утворення з певною самостійністю, цілісністю, структурністю філософи називають річчю. Річ являє собою загальну форму буття матерії. Лише певна система взаємодії речі з іншими речами робить її тим, чим вона є. З річчю пов’язують такі категорії як якість і кількість, одиничне і загальне, окреме і ціле, субстрат і субстанцію.

Одиничне - це таке, що належить тільки одній речі. Те, що належить багатьом речам, складає загальне . В окремій речі співіснує і одиничне, і загальне. Субстрат - матеріальна основа одиничного, а субстанція - сутнісна основа загального, матерія чи дух, ідея.

Якість речі тотожна її сутності. Якість визначається кількістю окремих властивостей речі. Розвиток речі відбувається через стрибкоподібний перехід кількісних змін у якісні, з чергуванням неперервних і перервних змін, неперервних кількісних змін і перервних якісних змін, одних стійких станів іншими.

Цікавим є те, що сьогодні філософи приходять до ототожнення поняття “річ” і “система”, частина і елемент. Тим самим відбувається усвідомлення системної будови буття. Говорять про такі поняття як зміст, форма, елемент, структура, функція. Ціле (цілісність) утворює структура як відносно стійка система зв’язків (відношень) елементів. Відношення елемента і цілого відображає поняття “функція”. Саме функції забезпечують цілісність системи.

Усі реальні системи, окрім абстрактної закритої, є відкритими, тобто взаємодіючими з завнішнім середовищем. Взаємодія із зовнішнім середовищем передбачає обмін речовиною, енергією, інформацією.

Чи може матерія спонтанно самоускладнюватись? Наука відповідає сьогодні на таке питання позитивно і пояснює це так.

Сукупність елементів та зв ’ язків між ними, які утворюють нову цілісність, властивості якої не зводяться до властивостей її частин, називають системою. Зв’язки між елементами забезпечують певні функції системи. Будь-яка система має по відношенню до себе зовнішнє середовище і взаємодіє з ним також певними зв’язками - передачею речовини, енергії та інформації. Системи, які не взаємодіють із зовнішнім середовищем є абстракцією. Система будучи утвореною, прагне, як мінімум зберегти свою цілісність. Це досягається певними зв’язками між елементами, які утворюють так звані зворотні потоки речовини, енергії, інформації і називаються зворотніми зв’язками . Зворотній зв’язок - це зв’язок між початковою, вхідною дією (причиною) на певній ділянці системи і реакцією (наслідком), коли частина вихідної енергії повертається на вхід і підсилює або зменшує першопричину. Поведінка системи може посилювати вхідну дію, це випадок позитивного зворотнього зв ’ язку, або зменшувати її, це - негативний зворотній зв ’ язок. Негативні зворотні зв’язки можуть зменшувати зовнішні впливи на систему до нуля; система у цьому випадку залишається стабільною щодо її структури і поведінки, говорять, зберігає гомеостаз(ис) (гр. homoios подібний + stasis стан). Термін “зворотній зв’язок” використовується також у більш вузькому смислі для позначення того, що поведінка системи керується величиною різниці (похибки) у положенні системи відносно певної конфігурації її елементів чи усієї системи відносно зовнішнього середовища - конфігурації, яка прийнята за ціль діяльності системи.

Необхідно розрізняти гомеостазис від стану рівноваги. Стан рівноваги є більш загальним поняттям. Рівновага може досягатись і без зворотніх зв’язків, за рахунок ентропії - перетворення усіх видів енергії у теплову і її рівномірного розподілу (розсіювання) між усіма елементами системи.

Найбільш складними вважаються цілеспрямовані системи. Цілеспрямовані системи є нерівноважними системами. Цілеспрямована поведінка не можлива без негативного зворотнього зв ’ язку. Якщо система має механізм цілевизначення, то про її поведінку говорять як про доцільну. Релігія (теологія) вважає, що Бог створив світ, наділивши його певною метою, і що цей світ тим самим є доцільним. Філософія із стародавніх часів намагається визначити цілі Природи та рушійні сили, що спрямовують її цілеспрямований рух., скочуючись час від часу на теологічні позиції.

Широке вивчення складних систем із зворотніми зв ’ язками привело до становлення нових галузей науки - кібернетики і інформатики. Було усвідомлено те значеня, яке має для реалізації зворотніх зв ’ язків інформація. Сьогодні термін “інформація” все ще вживається у різних смислах, однак інформацію вже визнають як фундаментальне поняття, поряд з речовиною (масою) та енергією. Якщо енергія (гр. energeia - діяльність) характеризує загальну міру різних видів руху і взаємодій в механічній, тепловій, електромагнітній, гравітаційній та ядерній формах, то інформація (гр. informatio - ознайомлення) є мірою організованості, складності, розмаїття системи. В деяких випадках говорять про корисність інформації у відповідності з певними критеріями. Маса і енергія пов’язані між собою відомою формулою Енштейна. Існує також зв’язок енергії з інформацією, однак поки що формульної залежності наукою не встановлено. Відомо лише, що інформація співвідноситься з енергією через ентропію як міра організованості з мірою неорганізованості (ентропією), тому інформацію у деяких галузях науки позначають терміном “негентропія”.

Людина є надскладною системою із безліччю зворотніх зв’язків. Еволюція Природи йшла до такого складного творіння поступово. Цікаво, що найперші складні системи із зворотніми зв ’ язками виникли у неживій природі. Це ланцюговий радіоактивний розпад у фізиці і розгалужені ланцюгові реакції у хімії - приклад позитивних зворотніх зв’язків. Коливальні реакції у хімії (як і взагалі коливальні процеси у неживій природі) є прикладом негативних зворотніх зв’язків.

При достатній складності системи у її поведінці можна виділити рівноважні та нерівноважні області. Усі елементи і зв ’ язки системи описуються певною множиною параметрів, які змінюються в часі і тому можуть мати безліч значень. Усі ці значення називають фазовими координатами. Вісі відповідної системи координат відпо-відають певним параметрам системи. Сукупність фазових координат на певний момент часу називають станом системи. Саме нерівноважність є умовою зміни (розвитку) системи . Нерівноважність означає можливість зміни структури системи, що утворюються елементами та зв’язками між ними. Нерівноважність передбачає хаотичність поведінки системи, тобто неможливість опису поведінки у наступні моменти часу, навіть якщо відома поведінка у даний момент часу. Така хаотичність зумовлена нелінійним характером зв ’ язків, функціональних залежностей, коли незначні зміни одної фазової координати в певний момент часу можуть привести до значних змін іншої і навпаки. Незворотність, вірогідність та випадковість стають об ’ єктивними властивостями нерівноважних систем на макрорівні, а не лише на мікрорівні, як це було встановлено в молекулярній фізиці та квантовій механіці.

Передумовами зміни станів нерівноважної системи є її когерентність (властивість “відчуття” кожним елементом цілісної поведінки системи) та наявність біфуркації - особливої точки у фазовому просторі. Поняття нерівноважної системи дає змогу зрозуміти еволюцію неживої природи від хаосу до порядку і далі до утворення живої природи. Точка біфуркації є критичною точкою, у якій система стає нестійкою до флуктуацій - змін будь-яких фазових координат. Флуктуацію, яка послужила в точці біфуркації початком змін до нового стійкого стану, називають подією. Так в точці біфуркації випадковість може підштовхнути систему на новий шлях розвитку і після того, як один із можливих варіантів обрано, система може знову на деякий час увійти у стан стійкості. Для створення нових структур необхідні як негативні зворотні зв ’ язки, так і позитивні.

В точці біфуркації флуктуації достатньої сили руйнують попередню організацію системи. Якщо система переходить на більш високий рівень упорядкованості, то вона починає споживати більше енергії із зовнішнього середовища. Такі структури, які проходячи точки біфуркацій, для підтримки нового стабільного стану, приймають і розсіюють все більше енергії називаються дисипативними структурами. Так енергія створює все більше порядку у певному локальному просторі Всесвіту з одночасним збільшенням загальної ентропії. Цей процес називають самоорганізацією, а науку, яка вивчає закономірності самоорганізації - синергетикою. З синергетикою в науки проник еволюційний підхід і розуміння творчості як творення нового. Енергія - це не тільки здатність виконати механічну роботу, яка виміряється однаковими одиницями виміру – джоулями, а й здатність виконати роботу по створенню нових структур систем будь-якої природи. Відповідно, ентропію можна вважати мірою творчості енергії, як інформацію - мірою складності системи.

Отже, на запитання “Як Природа досягає своєї мети?” маємо таку відповідь. Природа (Всесвіт) досягає мети кожної миті, змінюючись у часі, нерівномірно ускладнюється у окремих локальних ділянках простору. Матерія існує у формі руху, рух відбувається у просторі і в часі - так говорять філософи. Рух - це зміни. Певного класу зміни позначаються поняттям “самоорганізація” і вивчаються новою галуззю науки - синергетикою. Синергетика переконливо показала як саме відбувається самоорганізація матерії. Самоускладнення матерії приводить у певних ділянках простору (Всесвіту) до появи її живої і далі розумної форми існування. Можливо , слід погодитися з пропозицією тих науковців, які пропонують вважати, що еволюція живої природи закінчується на стадії Гомо Сапієнса і що доцільно виокремлювати три специфічні форми існування матерії: неживу (косну), живу і розумну [Базалук, 2000]. Можливо , людина є певним етапом розвитку матерії, найскладнішим матеріальним утворенням у видимій нам сьогодні частині Всесвіту - кінцевий етап еволюції живої матерії і початковий етап її розумної форми.

Існують різні концепції виникнення життя на Землі від креаціонізму (божественного створення живого) до панспермії (занесення життя іззовні космічними пришельцями - метеоритами, НЛО тощо). Найбільш прийнятною в наш час вважається концепція походження життя як результату закономірної еволюції матерії. (Хоча і варіант панспермії не виключається - доведено, що органічна речовина вже була присутньою у космосі до виникнення Землі [ Горел ; с. 125 ]) . Відомо, що у Всесвіті утворено лише близько 100 атомів-елементів, майже усі - в надрах зірок. На Землі основою життя є хімічний елемент вуглець. Саме вуглець найбільш здатен створювати розмаїття (десятки мільйонів) складних молекул. Сполуки вуглецю - протяжні скручені ланцюгові структури - поєднання вуглецю з воднем, киснем, азотом, фосфором, сіркою, залізом мають різноманітні каталітичні, енергетичні, інформаційні та інші властивості. Вважається, що на Землі органічні речовини могли виникнути або в розплавлених глибинах Землі, або в просторах океанів.

Після того, як вуглецеві з’єднання утворили “первинний” бульйон - будівельний матеріал із 29 низькомолекулярних сполук (амінокислот, азотистих сполук, глюкози, жирів), з’явилась можливість утворювати більш складні - білки та нуклеїнові кислоти, які мають властивість самовідтворення собі подібних.

Самовідтворювані молекулярні структури - це більш складні системи після нерівноважних систем. Наступною за складністю є клітина - “одиниця життя”. Щоб клітина могла отримати із-зовні необхідні поживні речовини, синтезувати необхідні для її гомеостазису та розвитку біомолекули і видалити непотрібні відходи, у ній здійснюються одночасно тисячі хімічних реакцій. У кожній із клітин людини синтезується більше 10000 різних білків. (Чим не фабрика!). Величина ж клітин - від мікрометра і більше.

Клітини без ядра, але вже з ДНК (молекулами дезоксірибонуклеїнової кислоти), відповідальними за відтворення клітини, - бактерії та синьозелені водорослі - перші організми виникли близько 3 млрд років тому назад. На наступному етапі (близько 2 млрд років тому назад) у клітині з ’ являється ядро. Одноклітинні організми з ядром називаються найпростішими. Їх близько 30 тис. видів. Самі прості із них - амеби.

Дж.Кендрью, автор праці “Нитка життя”, образно сказав про клітини так :

“ Клітина - це свого роду атом в біології. ...Уявіть собі, що збільшили людину до розмірів Великої Британії. Тоді одна її клітина буде такої ж величини приблизно, як будівля фабрики. Усередині клітини знаходяться великі молекули, складені із тисяч атомів, у тому числі, молекули нуклеїнової кислоти. Так ось, навіть при такому величезному збільшенні, яке ми собі уявили, молекули нуклеїнової кислоти будуть тонкішими за електричні проводи. ...Будь-який живий організм можна порівняти з гігантською фабрикою, на якій виробляється багато різноманітних хімічних продуктів; на ній виробляється і енергія, яка приводить у дію усю фабрику. Більше того, вона може відтворювати саму себе (що для звичайних фабрик є цілком неможливим!)” (цит. : [ Горелов ; с. 133 ] ).

Близько 1 млрд років тому з ’ явились перші багатоклітинні організми з розгалуженням рослинного і тваринного життя. Перший важливий результат розлинної діяльності - фотосинтез - створення органічної речовини із вуглекислоти і воді при використанні сонячної енергії Продукт фотосинтезу - небачені до того, величезні обсяги органічної речовини і кисень в атмосфері. Кисень утворив нову атмосферу Землі, а залишки рослин - грандіозні енергетичні запаси органічних з’днань (вугілля, нафту, торф). Крім того, рослини забезпечили живлення тваринній формі життя.

До найважливіших властивостей живих систем відносяться компактність, енергетична економічність, розмаїття і складність їх компонент та динаміки процесів, що в них відбуваються, також здатність до надлишкового самовідтворення. Компактність і складність ДНК - матеріального носія спадкової інформації вражає уяву людини. Кожна ДНК складається із двох ланцюгів, спрямованих у протилежних напрямках і закручених одна навколо іншої подібно скрученим електричним проводам. Якщо скласти ланцюг із усіх ДНК одної людини, то він протягнеться через усю Сонячну систему (близько 300 млн км). Молекули ДНК - це начебто набір матриць, з якого “друкується” організми у типографії Землі. Одну ділянку молекули ДНК, з якої “друкується” (синтезується) лише один вид білка називають геном, а сукупність генів одної клітини - геномом. Генетика свідчить : ми несем в собі інформацію наших померлих предків, усієї природи. Вся навколишня природа немовби міститься усередині нас.

Основними механізмами, за допомогою яких сучасна біологія пояснює передачу генетичної інформації для синтезу “будівельних матеріалів” організму і регуляції процесів життя як окремої клітини, так і всього організму, є механізми зворотнього зв’язку , позитивного і негативного. З огляду на складність клітини і всього організму повний опис усіх зворотніх зв’зків є задачею величезної складності.

Іманнуїл Кант ( XVIII ст), оглядаючи світ з позицій сучасної йому науки, висловив знамениті слова про дві речі, які не можуть не дивувати - зоряне небо над нами та моральний закон усередині нас. У сучасній науковій картині світу (НКС) із усіх фактів про устрій світу нас найбільше дивує зворотній зв’язок, як основа усіх основ еволюції матерії, та ДНК як найбільша компактність складності матеріальних систем, приклад найбільшої густини інформації.

 

 

15.3. Відображення як атрибут матерії.

Випереджувальне відображення у живій природі

 

Умовою самоускладнення матерії є її атрибут, що позначається поняттям “відображення”. Екстраполяція тенденцій розвитку на майбутнє дозволяє зробити висновок, що самоускладнення матерії буде продовжуватись. Його наслідком буде подальше збільшення здатності відображення (свідомості, самосвідомості) і перетворень навколишнього середовища.

Відображення як атрибут матерії, що самоускладнюється, напевне, є ключовим поняттям у пізнанні Природи. Найпростішою формою відображення є зміни (сліди) у фізичних тілах, що взаємодіють. Найвищими, із відомих нам, формами відображення є самосвідомість окремої людини і форми суспільної свідомості, зокрема наука. Відображення розглядається сучасною філософією як атрибут, всезагальна невід ’ ємна властивість матерії. Відображення у самому широкому смислі є здатність будь-якого матеріального утворення у своїх власних змінах (слідах) частково чи повністю відтворювати взаємодіючі з ним об’єкти зовнішнього світу. Відображення як наукове поняття пов ’ язане з поняттями структури, форми, відношення, змісту, зв ’ язку.

У Всесвіті все взаємодіє (візьмемо до уваги хоча б сили гравітаційної взаємодії). То ж кожен елемент матерії відображає у собі весь Всесвіт. Питання лише у кількості інформації, яка може бути визнана мірою відображення. Стосовно кожної специфічної форми відображення в процесі еволюції матерії, від елементарних форм в неживій природі до мислення людини і теоретичних узагальнень науки, характер змін того матеріального утворення, яке відображає теж є специфічним. Абстрагуючись від специфіки, можна допустити деяку міру відображення з числовим показником в діапазоні від 0 до 1. Наука у зв ’ язку з цим користується такими поняттями міри відображення як адекватність, гомоморфізм, ізоморфізм.

Можна відстежити еволюцію форм відображення у неживій природі від перетворень елементарних частинок до ланцюгових і циклічних хімічних реакцій. Важливим є питання еволюції форм відображення у живій природі, діапазон яких сягає від найпростіших фізіологічних, слідових форм (пам’яті) до більш складного випереджувального відображення - генетичного коду, ембріогенезу, безумовних і умовних рефлексів, функціональних систем П.К.Анохіна, і далі - до емоцій, відчуттів, каузального рефлексу, мислення. Живій природі властиві усі форми відображення неживої. А розумній - усі форми відображення живої. Увага, мислення, почуття, воля, свідомість - специфічні форми випереджувального відображення у розумній природі.

Випереджувальне відображення є найважливішою формою відображення у живій природі. Хижак, переслідуючи жертву, спрямовує траєкторію руху навперейми. Людина, будуючи дім, планує майбутні дії. Випереджувальне відображення, враховуючи тенденції (періодичність, повторюваність) подій, дає змогу успішно пристосовуватись до змінного середовища. Основою для розвитку пристосувальних реакцій і, відповідно, для еволюції їх внутрішніх структур стали такі події у зовнішньому середовищі, що багаторазово повторювались. Вперше чітке пояснення щодо цього у вітчизняній літературі дав П.Анохін [Анохин, 1975].

Відомими і звичними нам формами випереджувального відобра-ження є умовні і безумовні рефлекси. Їх характерною рисою, як і будь-якого випереджувального відображення, є “сигнальність” (Анохін), “попереджувальна діяльність” (Павлов). Сигнальність безумовних рефлексів набувається в сотнях і тисячах поколінь шляхом перебудови генотипу. Умовні рефлекси створюються і діють на основі внутрішніх зворотних зв ’ язків . За Анохіним, еволюція систем рефлексів відбувалась як утворення і ускладнення функціональних систем, які реалізують певну цілісність циклічного комплексу дій на основі внутрішніх і зовнішніх зворотних зв’язків.

Особливою форму випереджувального відображення є ембріогенез. За допомогою генотипу він здійснює підготовку нового організму до життя в умовах, які схожі з умовами життя попередніх поколінь. Генотип - це не проект майбутнього організму всередині зародкової клітини у розумінні моделі, а особлива програма самоорганізації живого.

 

 

15.4. Психічні форми відображення.

Випереджувальне морфологічне дозрівання

 

Наявність нервової системи ще недостатньо для виникнення психічних форм відображення. Так комахам не властиві емоції. Більш простим і більш пов’язаним з фізіологічним відображенням є не відчуття, а емоція. Організми суб ’ єктивно спочатку реагували тільки на сигнали “корисно”, “загрозливо”, які потім набули форм “задоволення”, “незадоволення”. У своєму найпростішому прояві емоції нічим не відрізнялись (і не відрізняються на початку їх онтогенезу у людини) від найпростішої потреби як переживання нужди, нестатку у чому-небудь, порушенням рівноваги між організмом і середовищем.

Емоції, встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, забезпечили швидкий розвиток умовно-рефлекторної діяльності, на основі якої стала можливою поява відчуттів і їх комплексів, як продуктів діяльності рецепторів - сигнальних образів. Якщо з появою емоції бере початок філогенез (і онтогенез) переживань, то з появи пізніше відчуттів бере початок філогенез (і онтогенез) пізнання, набуття елементарних знань про властивості предметів і явищ.

Обидві найпростіші форми психічного відображення - емоції і відчуття - виникли на основі фізіологічної пам’яті і трансформувались у відповідні слідові форми психічного відображення: емоціональну і образну сенсорну пам’ять.

На основі цих форм пам ’ яті з ’ являється більш складний психічний феномен, який у найпростіших проявах отримав назву орієнтувального рефлексу, а у складних - уваги. Цей феномен психічного відображення не є самостійною формою відображення, а являє собою складну організацію більш простих.

На самих високих рівнях розвитку психіки у тварин (шимпанзе) виникає четверта форма психічного відображення – мислення на основі уяви. Коли мавпа будує башту, щоб дістати плід, це вже щось більше, ніж умовний рефлекс. Тут відображаються об ’ єктивно існуючі зв ’ язки між предметами і явищами. У тварин таку форму відображення називають каузальним рефлексом. На основі каузальної форми відображення виникло властиве тільки людині мислення як второсигнальна за фізіологічним механізмом форма відображення, як оперування словом, яке відображає зв’язки між предметами і явищами. Філософи називають цю форму відображення пізнанням. На основі мислення і емоцій у людини утворюється ще одна, п ’ ята, форма психічного відображення - почуття. На основі мислення з уявою як випереджувальним відображенням сформувалась воля, як шоста, специфічно людська форма психічного відображення. Ці нові, людські форми відображення змінили і слідову форму відображення - пам’ять, яка набула рис специфічно людської, сьомої форми психічного відображення.

Вищі форми випереджувального відображення - увага, мислення, почуття, воля, свідомість у живій природі виникли з розвитком асоціацій, уявлень і переживання внутрішньої умовної інформації. Включення психічних переживань залучило до процесів випереджувального відображення емоції. Емоції посилюють і доповнюють рефлекторні цикли, збільшують відносну самостійність інформаційних зв’язків, роль асоціацій, їх об’єднань. З розвитком психічного випереджувального відображення (уяви) створюються передумови переходу від простого передбачення подій до планування того, чого ще не було, і, відповідно, від діяльності пристосування до перетворення зовнішнього середовища [Платонов; с. 98-110].

Існують переконливі докази випереджувального морфологічного дозрівання окремих функціональних систем. Ще до народження дитини у темряві повіки піднімаються і опускаються. Є. Ільїн, обговорюючи походження довільних реакцій в онтогенезі, посилається на відомості про випереджувальне дозрівання у віці 4 - 5 місяців після народження пірамідальних клітин кори головного мозку, які є ефекторною частиною аналізаторів довільного руху [ Ильин, 2002 ; с. 168 ] .

З іншого боку, за даними антропології прадавні гомініди, що створювали лише кам’яні знаряддя, мали вже високорозвинений мозок з тими корковими відділами, які пов’язані у сучасної людини з абстрактним цілепокладанням, трудовою та мовною діяльністю [ Кочеткова ; с. 487-492] . Згідно з деякими сучасними точками зору, до народження існує, навіть, план свідомості. “Розвиток мозку, - вважає Х. Дельгадо, - визначає відношення індивідуума до оточуючого ще до того, як індивідуум набуває здатності сприймати сенсорну інформацію про оточуюче”. Однак для актуалізації вроджених можливостей “необхідна новизна і безперервний потік різноманітних подразників із зовнішнього середовища” [000, 1971].

Філософи свою позицію щодо випереджувального морфологічного дозрівання окремих функціональних систем формулюють так: “...свідомість з’являється тільки у тому випадку, коли з самого свого народження істота, генотип якої характеризується в числі інших морфологічних особливостей і високорозвиненою структурою головного мозку, була піддана соціальному впливу - впливу певних відношень, напрацьованих попередніми поколіннями і представленими як продукт колективної, спільної діяльності цих поколінь” [Смирнов; с. 141].

Здогадки про випереджувальне дозрівання висловлювались і раніше. Так К.Ушинський, узагальнюючи в другій половині XIX ст. усі доступні йому на час написання фундаментальної праці “Педагогічна антропологія” знання, писав “Ще Арістотель зауважив, що для того, щоб яка-небудь здібність могла розвиватись діяльністю, необхідна вже сама ця здібність у зародку” [000; с. 271]. Сьогодні нас вражає швидкість, з якою дворічні діти опановують мову, мимовільно запам’ятовують тексти і смисли.

Що є зародок чи задаток с точки зору морфології? Чи не структурою, яка очікує функцію? Сучасні дослідники висловлюють ще сміливіші припущення. Заслуговує уваги така точка зору: “Ні праця (як вважав Ф.Енгельс), ні суспільно-історичний процес, ні соціальне середовище, ні інші онтогенетичні причини не створили Гомо Сапієнса. Це все вторинні явища, наслідки... процесів формування і розвитку мікромолекулярного рівня... і наступного перманентного розвитку психіки” [ Базалук ; с. 29 ] .

У цьому ж руслі лежать і дослідження Савостьянової М.В. “Перспективи людини розумної: еволюція чи адаптація”, де “акцент з питання “із чого виникає нове” переноситься на питання “завдяки чому виникає нове” [Савостьянова; 2005].

Не менш цікавим, аніж випереджувальне дозрівання структур (морфології) психіки, відповідальних за майбутні прояви функцій, є формування динамічними взаємодіями функцій психіки і впливів середовища нових стабільних структур, міжнейронних зв’язків органів нервової системи. До цього питання ми будемо повертатися неодноразово.

Таким чином, наукові дослідження останніх років схиляються до висновку, що еволюція психіки - прояв самоорганізації матерії - внутрішня атрибутивна першопричина усіх змін не тільки у сфері суспільних відносин, але і в перетворювальних процесах у масштабах всієї планети.

 

 

15.5. Дещо про нервову систему і мозок людини

 

У цьому розділі ми не ставимо за мету детальне викладення будови, функціонування та властивостей нервової системи, психіки та мозку людини, як й інших природничонаукових основ психології. Для цього читач може звернутися до відповідних підручників. Ми лише привертаємо увагу читача і наголошуємо на важливості окремих питань, що не знайшли у підручниках, на наш погляд, належної уваги. Так, варто читати про функціональну систему як модель взаємодії психічних і фізіологічних процесів праці самого академіка П.К. Анохіна, аніж популяризацію його ідей іншими. Адже у останньому випадку можуть губитися деякі акценти.

Нервову систему людини можна умовно розділити на три основні підсистеми - рецептори, нервову сіть і ефектори, або ж на дві частини - центральну нервову систему (ЦНС) і периферичну. До центральної належить головний мозок, проміжний та спинний. Вся інша частина нервової системи відноситься до периферичної. Практично усі відділи центральної і периферичної системи беруть участь в переробці інформації, що поступає через внутрішні і зовнішні, розташовані на периферії тіла і в самих органах рецептори. Головний мозок являє собою складну управлінську систему із сотень мільярдів елементів - нейронів, звязків між ними та синапсів - перехресть зв’язків. З вищими психічними функціями, з мисленням і свідомістю людини пов ’ язана робота кори головного мозку і підкоркових структур. У відповідності з найбільш визнаною класифікацією К.Бродмана, кору головного мозку поділяють на 11 областей і 52 поля. В найбільш розвинених полях налічується до 7 шарів нервових клітин.

Думка про те, що психічні явища пов’язані з роботою головного мозку була сформована ще в першому тисячолітті до нової ери і продовжує поглиблюватися і уточнюватися в наш час. Діяльність мозку є предметом уваги багатьої наукових дисциплін, насамперед фізіології. На певному етапі вчені (Сеченов І.М., Павлов І.П. та ін.) дійшли висновку про спорідненість психічних і нервових процесів ; стало можливим вивчення усіх функцій головного мозку, зокрема свідомості і пам’яті, фізіологічними методами. Так можна викликати думки і емоції - агресії, страху, тривоги, насолоди, галюцинації та нав’язливі ідеї технічними методами електричного подразнення певних відділів мозку, і, навіть, тимчасово “зробити людину щасливою”, діючи безпосередньо на центри задоволення.

Дослідження фізіології показали: 1) жоден акт поведінки неможливий без виникнення на клітинному рівні негативних електричних потенціалів, які супроводжуються хімічними змінами і деполяризацією клітинних мембран; 2) процеси в мозку можна поділяти на процеси збудження і гальмування; 3) пам’ять подібна ланкам ланцюга і можна, потягнувши за одну, витягнути багато чого; 4) так звана психічна енергія пов’язана з фізіологічною (електрохімічною) активністю мозку і отриманою іззовні інформацією.

Багато чого в діяльності мозку залишається незрозумілим для природничих наук. Так електричні подразнення певної зони кори головного мозку можуть викликати рухи, але не ясно як формуються точні і зграбні, спритні рухи. Тобто існують якісь більш тонкі і складні системні механізми, відповідальні за рухи, які не локалізовані в певній зоні кори головного мозку. Ще складнішою має бути фізико-хімічна модель свідомості і думки як продукту свідомості. З огляду на кількість елементів та вірогіднісний характер зв’язків, що утворюють такий фізико-хімічний механізм свідомості, можна уявити таку його надскладність, яку дослідник і не захоче описувати на рівні простих фізичних та хімічних процесів, навіть, коли зможе технічно.

І. Сеченова (1829-1905) висловив думку, що психічне повністю можна пояснити природничо-науковими методами, як і фізіологічне, оскільке воно має рефлекторну природу. Його ідеї про рефлекторну природу всіх психічних процесів розвинув І. Павлов (1849-1936), відкривши явище умовнорефлекторного научіння і експериментально довівши, що психічна діяльність людини і вищих тварин має в своїй основі умовні рефлекси в їх тісній взаємодії з безумовними рефлексами. Умовний рефлекс як тимчасовий нервовий зв’язок було оголошено найуніверсальнішим фізіологічним явищем, водночас і елементарним психічним явищем, що було відоме раніше ще Арістотелю і Дж. Локку, хоча і дещо в інших смислах, як асоціація : “...Тимчасовий нервовий зв’язок є найуніверсальнішим фізіологічним фізіологічним явищем у тваринному світі і в нас самих. А разом з тим воно ж і психічне - те, що психологи називають асоціацією, чи буде це утворенням з’єднань з усіляких дій, вражень або з літер, слів, думок” [Павлов, 1953, с. 531].

Надаючи величезного значення умовному рефлексу і покладаючи на нього великі надії, В. Бехтерєв навіть “запропонував замінити психологію рефлексологією” [Осн.пс., с. 21]. Однак ці надії не виправдалися. Окрім умовнорефлекторного научіння були відкриті й інші шляхи набуття живими істотами життєвого досвіду – імпритінг, вікарне научіння, оперантне зумовлювання. Умовний рефлекс виявився занадто простим фізіологічним явищем, щоб на його основі можна було б пояснити основні феномени свідомості й волі. З іншого боку, дослідження біологів і психологів показали, що вже найпростішим організмам властива так звана “чуттєва обізнаність” - чуттєва присутність у “світі життя”, у навколишньому середовищі, у специфічній “бульці“ сприйняття і реагування рухливості (Гібсон, Хант).

З часом поняття рефлекторної дуги уточнювалося поняттями концептуальної рефлекторної дуги [ Пс., с. 45 ] , рефлекторного кільця (Дж. Дьюї, М. Бернштейн) і функціональної системи (К. Халл, П. Анохін). Рефлекторне кільце Бернштейна вже передбачає активність і саморегуляцію організму, спрямовану не лише на підтримку гомеостазису, а й на виконання родової програми розвитку. Бернштейн говорить про цілеспрямованість організму, який не просто реагує на ситуацію, а мусить враховувати динамічну мінливість цієї ситуації, що неминуче приводить до реалізації вірогіднісного прогнозу і вибору. Бернштейн говорить про цілеспрямовану активність організму в стохастичних умовах : “Організм реактивний відносно своїх неістотних змінних, але вищою мірою активний стосовно істотних. ...Форма поведінки реактивного автомата більш відкрито детерміністична, ніж поведінка організму, який весь час вимушений здійснювати терміновий активний вибір в стохастичних умовах”. Теорія функціональної схеми Анохіна йде ще далі і розробляє модель механізму вибору із певного розмаїття можливостей. Анохін говорить про конвергенцію збуджень на одному і тому ж нейроні та про ступені свободи певного ансамбля нейронів. Так нова наука кібернетика стимулювала пошуки механізмів поєднання психічного і фізіологічного і, більше того, показала досконалість живої природи, що далеко перевищуваля фантазії технічної кібернетики.

Принциповими рисами функціональної системи Анохіна є самоорганізація і пластична адаптація у відношенні до змін зовнішнього середовища. Ключовими механізмами функціональної системи є афферентний синтез, акцептор результатів дії, зворотна афферентація (зворотній зв’язок від виконавчих органів). Афферентний синтез включає в собі, як компоненти, домінуючу мотивацію, обстановкову та пускову афферентацію, пам’ять про минулий досвід і має своїм підсумком рішення щодо наступної дії. Модель майбутнього результату дій отримала назву акцептора результату дій. Звісно, така схема організації цілеспрямованої діяльності вже була відомою у теорії менеджменту і в психологічних теоріях вчинку людини. Однак, найважливішим науковим підсумком, здійсненим Анохіним з метою розкриття характеру життєвої активності організму, стало розширення сфери застосування теорії випереджуючого відображення дійсності на всі організми тваринного світу. У наступних розділах ми неодноразово будемо повертатися до ідеї функціональної схеми [ Анохін. Ф.см.].

Кібернетичну складність функціональної схеми і певну її недетермінованість підтверджує феномен надійності мозку. Сучасних дослідників вражає величезна працездатність і надійність мозку. Зафіксовані випадки, коли мозок продовжує нормально функціонувати при ушкодженні 40-50% його кори. Якщо до цього добавити, що, за розрахунками деяких нейрофізіологів у кожного із нас щодоби гине 100 тисяч нервових клітин, то можна лише дивуватися здатності мозку нормально працювати в таких умовах [ Коган, с. 44] . Надійність мозку має зовсім іншу природу, аніж надійність технічних систем, де існує жорстка зворотня залежність надійності від числа елементів. Це вказує на принципову відмінність функціонування живого - зниження детермінізму поведінки окремих елементів і вірогіднісний характер функціонування цілого. Особливе значення для забезпечення надійності функціонування мозку має здатність його вищих відділів утворювати нові умовні зв’язки для компенсації структурних і функціональних порушень.

На відміну від технічних систем, де кожна деталь має індивідуальну, раз і назавжди визначену функцію і всі зв’язки з іншими деталями фіксовані, нейрони в нервових сітях діють не в одиночку, а об’єднуючись в елементарні ансамблі, реалізуючи свої функції статистично. Саме тому функціонування організму мало залежить від стану окремих клітин. Більше того, зростання числа елементів, організованих таким чином, навіть підвищує за рахунок великого структурного надлишку статистичну достовірність реалізуємих функцій. Статистичність як умова надійності функціонування нейронних ансамблів доповнюється вірогідністним характером участі нервових клітин в різних ансамблях. Такий механізм самоорганізації функціональних одиниць нейродинамічної системи у відповідності з задачами її діяльності забезпечує високонадійне пристосування до змінної ситуації. Вірогідністний характер процесів утворення умовних зв’язків дозволяє використовувати різні шляхи для надійного досягнення цілей діяльності.

Таким чином, на всіх рівнях ієрархічної організації мозку діють загальні принципи забезпечення надійності – використання надлишковості для створення умов реалізації функцій статистично при широких можливостях взаємозамін на основі поліфункціональності. Структурна надлишковість доповнюється різними видами функціональної надлишковості, зокрема надміром повідомлень.

Людина порівняно з іншими тваринами народжується більш недорозвиненою. Мозок і свідомість продовжують формуватись після народження дитини в процесі отримання сенсорної інформації та набуття досвіду спілкування з навколишнім природнім та соціальним середовищем. Питання - коли закінчується формування морфологічних структур мозку і свідомості людини? - залишається дискусійним. Є думка (Піаже), що формування особистості закінчується в три роки. Інші дослідники вважають, що формування міжнейронних зв ’ язків відбувається в основному до моменту статевого дозрівання. Як би то не було, діяльність мозку і свідомості людини залежить від постійного притоку сенсорної інформації; її припинення лише на декілька годин викликає галюцинації і марення.

 

 

15.6. Як психічне (ідеальне) керує матеріальним

 

Ще первісні люди дішли висновку, мислення є діяльністю не їх тіла, а душі, яка мешкає в цьому тілі і може покидати його. Не маючи сучасного поняття про будову свого тіла, первісні люди пов ’ язували душу з усім тілом. Потім виникла ідея локалізації душі. Вже Платон вважав, що головний мозок є тимчасовим вмістилищем безсмертної душі. Перші спроби поставити питання, яким чином душа діє на матеріальні предмети, приписують Арістотелю (384-322 до н.е.) і, майже через 2000 років, Рене Декарту (1596-1650). На той час вважалось, що душа не тільки безсмертна, але й не має протяжності, тобто просторових розмірів. Постало питання, як може непротяжна душа щось чинити з протяжними матеріальними тілами? Декарт ускладнив проблему, створивши прірву між res cogitans i res extensa , двома субстанціями – мислячою і фізичною як незалежними началами і тому ні він сам, ні його послідовники не змогли знайти відповідь на поставлене питання.

Цікаво, що Ч. Шеррінгтон в передмові до книги “Інтегративна діяльність нервової системи” (видана в 1947 р., переведена на російську мову в 1969 р.) писав: “Слід, очевидно, визнати наявність двох неперервно діючих начал, одно з яких фізико-хімічне, інше психічної природи, причому час від часу вони взаємодіють. Такими є взаємини тіла і свідомості; складнощі їх розуміння зосереджені у питанні “як”? Питання, як здійснюється цей зв ’ язок залишається там, де Арістотель полишив його більше 2000 років тому”. Однак видатний фізіолог П. К. Анохін у другій половині XX ст., скориставшись інформаційним підходом і створивши теорію функціональних схем змінив цю позицію.

При розв’язанні проблеми співвідношення мозку і свідомості, необхідно враховувати не тільки фізико-хімічні процеси переносу енергій, а й інформаційні, а також таку особливість як творчий (“нефотографічний”) характер відображення. Інакше, явища фізіологічного порядку мають властивості інформаційних кодів психологічної діяльності.

Розглянемо поняття безумовного і умовного рефлексів як ключові у розумінні ідеального. Відомо, в основі взаємодії організму з безумовним подразником лежать його певні властивості. Організм вбачає в подразнику те, чого йому в даний момент не вистачає, що йому має належати. Так, із їжі організм бере потрібні йому споживні речовини. Саме вони і подразнюють відповідні аналізатори. Оскільки організм має підтримувати свій гомеостазис - рівновагу, подразник, синтезуючись з “нестачею” (голодом), формує відповідні команди для виконавчих органів. За мільйоноліття природа створила відповідні механізми кодування інформації про “нестачу”, її накопичення і відображення її в пам’яті.

Умовний подразник - дзвінок, світло лампочки, стук метроному і т.д. - за своїми фізико-хімічними властивостями нічим не схожий на їжу, яку І. Павлов давав тварині. Виникає питання : що саме діє, якщо не фізичні властивості безумовного подразника? Відповідь проста : знак. Як формується знак і чому він може діяти? Відповідь теж проста. Якщо поряд з “корисним” подразником паралельно діють інші подразники, то вони теж запам ’ ятовуються і беруть участь у наступному синтезі команди для виконавчих органів. Проблема полягає в тому, між чим і чим встановлювати відповідність, ізоморфізм? У мозку реєструється безліч сигнальних процесів. Які є важливими, а які другорядними? З врахуванням “напластування” в мозку давніх і сучасних шарів нейронів та функцій, задача визначення є складною. Але то технічні складнощі. Основою цього процесу є більш ніж достатня кількість нейронів і зв’язків між ними. Мозок на певному етапі еволюції може утворювати безліч зв’язків, знаків, образів, тобто кодів інформації. Далі виникає проблема розпізнавання “корисного” знаку. Це теж не є великою проблемою для психіки, задачі розпізнавання сьогодні вміють вирішувати навіть неживі технічні пристрої.

Зазначимо, що з врахуванням розмаїття можливих зв’язків, образів (знаків), що утворюються в мозку, значення умовного подразника не залишаються його властивістю як одиничного, чуттєво сприйнятого явища, а сприймаються як системна якість, набута завдяки включенню його в контекст певної цілісної діяльності організму. Не тільки умовний подразник, а й один і той же медіатор, один і той же паттерн електрофізіологічної активності може мати самі різні значення для організма в залежності від конкретних ситуацій.

На всіх етапах психічного відображення інформацію, що міститься в сукупності фізико-хімічних мозкових процесів і відповідних їм психічних процесах, можна вважати за певними критеріями однаковою. Відмінності лише в різних способах її кодування. Так поняття інформації дало надію на установлення зв ’ язку між фізико-хімічними і ідеальними символьними процесами.

В організації мозкових процесів, що лежать в основі побудови суб ’ єктивних образів, можна виділити три етапи : сенсорний, синтеза і ідентифікації . Зміст першого - аналіз фізичних характеристик стимула; на другому етапі здійснюється синтез сенсорної і несенсорної інформації пам’яті про стимул; на третьому – упізнавання стимулу, тобто віднесення його до певного класу об’єктів, усвідомлення значимості. Одним із фундаментальних фактів є те, що відчуття як сукупність фізичних характеристик стимула виникає лише на другому етапі перцептивного процесу, коли сенсорна інформація співставляється з слідами пам’яті про аналогічні зустрічі індивіда з зовнішніми стимулами. Дослідження фізіологів показали, що синтез інформації на другому етапі вимагає ще одної ланки, яка не входить в умовний рефлекс. Мова йде про те, як здійснюється синтез. Співставлення сенсорної і несенсорної інформації про стимул забезпечується механізмом повернення збудження із підкоркових центрів емоцій, асоціацій і мотивацій і збирання сигналів в одній проекційній зоні. При цьому співставлення зовнішнього сигнала і сфери внутрішніх переживань визначається активізацією слідів пам’яті у відповідь на зовнішній сигнал і зворотнім рухом цієї інформації на зустріч з сенсорним сигналом.

Відомо, що психіка в еволюції проходить складний розвиток від елементарних психічних проявів до свідомості людини. Цей довгий шлях повторює потім кожна людина в онтогенезі свого індивідуального розвитку. Із врахуванням факту “напластування” структур і функцій, можна вважати, що кожен із нас, реагуючи на сигнал, проходить ті ж стадії, що “відточувались” мільйоноліття, тисячі разів в день за декілька долей секунди. Три етапи сприйняття - це лише три часових інтервали, в яких розгортається послідовний аналіз стимульної інформації і кожен з яких характеризується втягуванням в інтегровану функцію великої кількості складових.

Цікаво, що передача “команди” на виконавчі органи може бути здійснена на будь-якому із етапів, так що кожній із трьох стадій сприймання відповідає свій тип реакції. Вибір типу відповіді визначається задачею, що стоїть перед індивідом, причому, програючи в швидкості реакції, організм виграє в складності і точності відповіді, його адекватності ситуації. Необхідний мінімум структур бере участь у реакціях будь-якого типу, інші - лише при здійсненні складних функцій.

Найбільш елементарною реакцією є автоматизований умовний рефлекс, коли перехід збудження на виконавчі центри здійснюється до виникнення відчуття. До більш високого рівня відноситься реакція, яка виникає у відповідь на відчуття, яке ще не ідентифіковано. Хоча у відчутті представлені в основному фізичні характеристики стимула, воно може бути основою для побудови актів рухливості. Реакції вищого психічного рівня - це відповіді організму, які формуються на основі, як правило, вербалізованих відчуттів. Щоб проілюструвати, як організм використовує такі різнорівневі можливості психічного сприйняття, можна навести приклад руху людини по звичній дорозі. Проходячи десятки і сотні разів, ми йдемо впевнено, не думаючи про дорогу і наче б то не дивлячись під ноги. Це приклад автоматизованої реакції нижчого психічного рівня. Іноді на дорозі можуть з’являтись непередбачені предмети чи об’єкти. Тоді включаються більш високі рівні психічного відображення і реакції, якщо нижчі не забезпечують досягнення цілі.

Так, на основі складної організації мозкових структур виникає вища форма психічного відображення як єдність поточного відображення і набутого досвіду. Таким чином, відповідь на питання про те, як матеріальне проникає в мозок (в свідомість, в ідеальне), якщо жодного граму його не входить в органи почуттів при їх взаємодії, лежить в руслі інформаційних підходів [ Анохін, 1975 ] .

 

 

15.7. Свідоме і несвідоме у психіці людини

 

Можливості людини у випереджувальному відображенні базуються не тільки на випереджувальному морфологічному дозріванні окремих функціональних систем. Так ще давньогрецький філософ Платон звертав увагу на анамнезис – пригадування знань, а у ХХ ст. видатний психолог К.Г. Юнг сформулював відповідне наукове поняття колективного несвідомого. За Платоном, душа колись споглядала безпосередньо поняття, ідеї, загальне як таке, що у чуттєвому світі відображається у недосконалій формі. Душа містить знання в самій собі. Однак душа все призабула, коли сходила з неба і поселялась в тіло людини. У діалозі “Менон” хлопчик-раб, який ніколи не вивчав геометрію, розв’язує геометричну задачу немовби пригадуючи те, що він колись знав. Правда, робить він це за допомогою наведення, пробудження запитаннями. Запитання, мистецтво логічного міркування, філософської бесіди є необхідними у методі анамнезиса (пригадування) [Чанышев; c . 264 ].

Видатний швейцарський психолог К.Г. Юнг (1875-1961) вважав Платона своїм однодумцем. На новому рівні пізнання Природи у XX ст. він сформулював ідею про найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські первісні образи - архетипи колективного несвідомого. За визначенням Юнга, архетипи - це структурні елементи колективного несвідомого, інстинкти у формі образів, найстаріші і найзагальніші форми уявлень людини, вони є водночас і почуттями, і думкою. Юнг визначає архетипи – транс-персональне - як “сховище успадкованих знань”. Його послідовник, Е. Нойманн пов’язав архетипи – інстинкти у формі образів з процесом виникнення символічної свідомості: “архетипи приймають форму образів, тільки коли присутня свідомість” [000; с. 311].

Сучасна наука вважає свідомість лише поверхневим шаром психічного, пояснює діяльність свідомості особливостями функціонування несвідомого і зведенням (редукцією) останнього до небагатьох основних інстинктів. Розрізнення свідомого і несвідомого у психічному відбулось ще в часи Ньютона і Лейбніця ( XVII - XVIII ст.). З. Фрейд (1856-1939 р.р.) описав структуру несвідомого і його взаємодію зі свідомим. Свідомість, за Юнгом, виникла із емоцій через ряд доісторичних стадій, які не зникають, а залишаються усередині людини. Останнє твердження про те, що ніякі попередні утворення психіки не зникають, а залишаються усередині людини у згорнутому вигляді як її резерв чи фундамент є вельми принциповими для розуміння аналогій повідінки людини і тварин, також для розуміння онтогенезу вищих психічних функцій. Визначивши архетипи як інстинкти у формі образів, символів, Юнг знайшов “місток”, перехідну ланку, між інстинктами (що функціонують на рівні відчуттів) і свідомістю як вищою формою психічного відображення. Архетипи, як і будь-які інстинкти, зберігаються усередині людини і передаються шляхом спадковості. Накопичені архетипи складають собою колективне несвідоме, нижчий шар порівняно з індивідуальним несвідомим. Юнг твердить, що колективне несвідоме є осадом досвіду і в той же час апріорною картиною світу, яка створювалась з невизначено давніх часів.

Для нас, насамперед, має значення, що обидва шари психічного - свідоме і несвідоме - є вмістилищами образів, специфічної згортки інформації про зовнішню чи внутрішню реальність. У несвідомому зберігаються інстинкти і почуття людини. Свідомість також зберігає почуття. Різниця в тому, що несвідоме зберігає образи окремо від причин, що їх породили. Свідомість зберігає почуття разом із причинами чи уявленнями, які їх породили. Свідомість все упорядковує, користується логікою, несвідоме логікою не користується. Після Павлова, Фрейда і Юнга свідомість стали порівнювати з “ліхтарем”, що висвітлює “на місцевості” дещо суттєве.

“ До усвідомлених моментів відображення зовнішнього світу належать повне чи неповне знання та переживання минулих моментів свого життя, місце та призначення у цьому світі, професійні знання, світоглядні уявлення та ін. До усвідомлених моментів відображення внутрішнього світу можемо віднести рефлексію свого “Я”, більшою чи меншою мірою чітке знання про свої психічні процеси, стани та особливості своєї особистості.

Взаємодія свідомого та несвідомого досить складна. ...За Фрейдом, усвідомлюються лише окремі моменти психічного життя, пов’язані з необхідністю пристосуватися до умов існування. ...Основою психічного життя, за Фрейдом, є “Воно” - неусвідомлена сукупність несвідомих потягів, інстинктів, найважливішими серед яких є “інстинкт життя” (Ерос) та “інстинкт смерті” (Танатос). ...Загалом же несвідоме являє собою конгломерат асоціальних, аморальних та алогічних психічних інстанцій. Одним із них є, наприклад, агресивність, тобто вроджена схильність до наступальних і насильницьких дій, метою яких є подолання або знищення об’єкта агресії...

В одній системі з “Воно”, стверджував Фрейд, у людині існує “Я”, яке і є свідомістю... Сутністю “Я” є сукупність організованих сил, які контролюють сліпі несвідомі сили “Воно” та намагаються привести їх до повної відповідності з вимогами зовнішнього світу шляхом тимчасового упорядкування та здійснення над ними контролю реальності...

Отже, між усвідомлюваним і неусвідомлюваним, свідомою і неусвідомлюваною психічною активністю відношення досить непрості...” - так коротко на півтора сторінках тексту повідомляє тему “Свідоме та неусвідомлене в людській психіці” підручник для студентів ВНЗ “Основи психології” [000, с. 149-151]. Актуальне питання про те, хто (що) кого і як, в якій частині контролює, підпорядковує, свідоме чи несвідоме, як співвідносяться ці частини психіки все ще залишається недостатньо з’ясованим і, відповідно, мало висвітленим у підручниках. Тому ми зобов ’ язані у межах нашої теми неодноразово повертатися до цих питань.

Існують різні моделі структури неусвідомлюваного в психіці людини. На думку П.Сімонова [Сім., с. 107-121], в широкій сфері індивідуального неусвідомлюваного необхідно розрізняти мінімум дві групи явищ. До першої належить усе те, що вже було усвідомленим чи може стати усвідомленим за певних умов. Це перш за все доведені до автоматизму і вже неусвідомлювані навички та витіснені із сфери свідомості мотиваційні конфлікти, суть яких стає зрозумілою лише завдяки спеціальним зусиллям лікаря-психотерапевта. За цим класом явищ доцільно зберегти традиційний термін підсвідомість . До сфери підсвідомості входять і глибоко засвоєні суб’єктом соціальні норми, регулятивна функція яких переживається як “голос сумління”, “поклик серця”, “веління обов’язку”. П.Сімонов вважає, що “понад-Я” З.Фрейда, безумовно відмінне від біологічних потягів, цілком належить сфері підсвідомості і не повинно розглядатись як аналог понадсвідомості - іншого класу проявів неусвідомлюваного.

До підсвідомості Сімонов відносить і ті прояви інтуїції, які не пов’язані з породженням нової інформації, а передбачають лише використання раніше накопиченого досвіду. Існує прямий шлях, мимо раціонального контролю свідомості, наповнення підсвідомості конкретним, зовнішнім за своїм походженням змістом. Це механізми несвідомої імітаційної поведінки - зараження, навіювання, наслідування.

У процесі довгої еволюції підсвідомість виникла як засіб захисту свідомості від зайвої роботи і критичних навантажень. Завдяки підсвідомості засвоєне індивідуально як умовнорефлекторне набуває імперативність і жорсткість, притаманну безумовним рефлексам.

Функціонування другого різновиду неусвідомлюваного психічного - понадсвідомості породжує нову, раніше не існуючу інформацію шляхом трансформації і рекомбінації слідів раніше отриманих іззовні вражень, що зберігаються у пам’яті. Цей процес не контролюється свідомим вольовим зусиллям і на суд свідомості подаються тільки його результати. До сфери понадсвідомості відносяться первинні етапи будь-якої творчості - породження гіпотез, творчих здогадок. Якщо підсвідомість захищає свідомість від зайвої роботи і психічних перевантажень, то неусвідомлення творчої інтуїції є захистом від передчасного втручання свідомості, від надмірного тиску раніше накопиченого досвіду. Матеріал для своєї рекомбінаційної діяльності понадсвідомість черпає і в усвідомленому досвіді, і в резервах досвіду. Понадсвідомість живиться матеріалом, накопиченим свідомістю і частково зафіксованим у підсвідомості. Силою, яка ініціює діяльність понадсвідомості і одночасно спрямовує змістовну сторону цієї діяльності, виступає домінуюча потреба. Інтуїція - не калейдоскоп, не гра випадковості, вона первинно каналізована якістю домінуючої потреби. Другий каналізуючий чинник - раніше накопичений досвід суб’єкта, зафіксований у його свідомості та підсвідомості [Сім., с. 107-121].

Прикладом іншої моделі структури неусвідомлюваного в психіці людини є модель Ассаджолі [Р.іМ., с. 492], яка передбачає вище, середнє та нижче несвідоме. Нижче несвідоме керує діяльністю тіла, воно включає прості потяги, комплекси з сильним емоційним зарядом, кошмарні сновидіння і фантазії, парапсихологічне, фобії, манії, примусові ідеї та бажання. Середнє несвідоме - це бадьорість свідомості, де відбувається визрівання задуму. Вище несвідоме - натхнення в різних формах творчості, етичні “імперативи”, потяг до героїчних вчинків, альтруїстична любов, екстаз, парапсихічні функції.

 

 

15.8. Екстеріоризація і інтеріоризація - дві сторони

єдиного механізму взаємодії психіки людини і зовнішньої дійсності

 

Ще Арістотель і схоластична філософія відстоювали тезу, що кожна конечна істота є діяльною істотою, яка прагне до досконалості, до того, щоб стати чимось більшим, аніж вона є на даний момент. Людина перебуває в процесі здійснення ентелехії, вважали вони. На даний момент людині не дано все, у чому вона може і могла б мати потребу, і вона не є усім тим, чим вже може бути і чим може бути у майбутньому. Іншими словами, людина і все людство в цілому знаходяться “на марші”, у стані розвитку, вони ще не досягли своєї можливої досконалості. До Гегеля вважалось, що людина, як і кожна конечна істота, може досягнути лише власної ентелехії, про суспільство не йшлося. Гегель першим переконливо показав, що людина є істотою соціальною, і саме в цій якості вона матеріальна і інтелектуальна. Гегель розумів матеріальні і ідеальні досягнення людини в соціальній діяльності як форми її екстеріоризації і вдосконалення ( інтеріоризації ).

Сучасна психологія діяльності вважає поняття екстеріоризації (від лат. externus - зовнішній) - процесу переходу внутрішніх психічних станів людини у зовнішні практичні дії та протилежного процесу - інтеріоризації (від лат. interior - внутрішній) базовими. Результат будь-якого зовнішнього впливу на явище чи предмет залежить не тільки від явища чи тіла, що на нього впливає, а й від природи, від власних внутрішніх властивостей того предмета чи явища, на який цей вплив спрямовується. Внутрішнє (психіка, свідомість, суб’єкт), що діє на зовнішнє (об’єкт, дійсність, буття, світ), тим самим саме себе змінює. Зовнішнє може розглядатися внутрішнім як відображене в ньому буття і, навпаки, зовнішнє може розглядати внутрішнє як дзеркало, за допомогою якого буття усвідомлює себе як таке. Саме в межах цієї парадигми “зовнішнє-внутрішнє” сучасною психологічною наукою “розв’язуються проблеми детермінації та самодеремінації психічного, його автономії від біологічних та соціальних факторів, проблеми психічної причинності, психічного не лише як відображення, а й як активно діючої, ініціативної перетворюючої сили” [Основи псих.; с. 27].

У психології теми екстеріоризації та інтеріоризації в тій чи іншій мірі торкаються усі автори, чи займаються вони рефлексологічними дослідженнями (І. Павлов, В. Бехтерєв, М. Бернштейн, П. Анохін та інші) чи вивченням поведінки людини на основі “стимулу-реакції” (біхевіоризм), на основі принципів гештальтпсихології (В. Келер, К. Левін) або на основі адаптивної поведінки (В. Ешбі), когнітивного дисонансу (Л. Фестінгер). Для педагогіки особливо актуальною залишається операціональна теорія інтелекту Ж. Піаже. Фундаментально взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього (усе в світі взаємопов’язане і взаємозумовлене) у вітчизняній психології досліджували С. Рубінштейн (психіка як “внутрі-буття”), Л. Виготський (етапи інтеріоризації), Д. Узнадзе (настановчий смисл психічного як результат інтеріоризації), О. Леонтьєв (теорія провідної діяльності), П. Гальперін (теорія поетапного формування розумових дій) та ін.

Розроблені і доведені на практиці теорії стверджують, що внутрішні психічні процеси за походженням і структурою є діяльнісними, вони виявляють ту ж струтуру, що і зовнішні. Унаслідок цього, психічні процеси (функції) можна формувати через організовану за особливими алоритмами зовнішню діяльність (інтеріоризація). Такими інтеріоризованими психічними процесами є пізнавальні процеси - сприйняття, увага, уява, пам ’ ять, мислення. Цікаво, що навіть жоден із внутрішніх ідеальних психічних процесів, пов’язаних з мисленням, не відбувається як чисто внутрішній і обов’язково супроводжується певними зовнішніми руховими діями, фізіологічними процесами, не завжди помітними і усвідомленими.

Прикладом інтеріоризації є формування автоматизованих, свідомо, напівсвідомо і несвідомо контрольованих таких компонентів діяльності як уміння, навички і звички. Їх реалізація назовні надає приклади екстеріоризації. Екстеріоризація і інтеріоризація є двома сторонами єдиного механізму взаємодії психіки і зовнішньої дійсності. Не можна ставити питання: що виникло раніше – екстеріоризація чи інтеріоризація (“курка чи яйце”) і що є важливішим. Однак, ознайомлення з літературою дає підстави думати, що психологія більше уваги надає процесам інтеріоризації. Тож ми вважаємо за необхідне нижче більш детально розглянути деякі прояви екстеріоризації, зокрема в п. 15.5, техніку як приклад екстеріоризації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 16

 

Про суть перцептуального підходу до з’ясування механізму свідомості

 

 

Свідомість - це насамперед спільне знання, такий зміст це слово отримало первинно у латинській мові і такий зміст відображається іншими мовами. Спільне знання передбачає рекурсивний цикл : А обізнаний про те, що Б обізнаний про те, що А обізнаний про дещо, і навпаки. Те, скількома ланками таких циклів ми спроможні володіти у повсякденному житті, визначає нашу здатність думати. Саме про це звідчить знаменитий вислів стародавнього мислителя “Я знаю, що нічого не знаю”. Саме ця рекурсія відображає здатність творчих людей відчувати, що вони чогось не знають і одночасно залишатися відкритими до того, чого вони ще не знають.

Г. Хант звертає увагу на те, що “перші прояви цієї рефлексивності виявляються у ранніх іграх відображення лиця між новонародженим і матір’ю, які психоаналітики... і когнітивні психологи... вважають джерелами розвитку симолічної здібності. Немовля бачить на обличчі матері своє власне лице і може - з захопленням - бачити, що вона реагує своїм лицем на вираз його лиця. Недавні дослідження показують, що для певних видів поведінки ця здібність присутня вже відразу після народження (при відсутності родових травм). ...ми володіємо специфічно людськими характеристиками з самого народження... За такого погляду на витоки розвитку рефлексивної свідомості, ми знову бачимо, що основи людського пізнання лежать поза лінгвістичних форм і вербального вираження. Ці останні включаються в зорово-кінестетичні послідовності відображення лише пізніше” [ Хант ; с. 43 ] .

Замикання рефлексивного рекурсивного циклу індивідом на самого себе - здатність бути свідком своїх власних дій, знати про свою невинність чи вину, тобто входити в роль іншого по відношенню до самого себе, визначають як усвідомлення самості шляхом “інтеріоризації”. Ця, друга властивість свідомості дитини виникає пізніше першої як результат “інтеріоризації” емпатичного взаємовідношення “відображення” з матір’ю, коли дитина поступово починає “відображувати” і “тримати” саму себе” [Хант; с. 44].

Суть двох вищеозначених властивостей свідомості полягає у тому, що “свідомість символізуючої істоти ніколи не може бути істинно особистою і незалежною - незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому. Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо відвернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми. Замість того, щоб бути “внутрішнім вмістилищем”, в яке не можуть заглянути інші, свідомість діалогічна - хоча діалог не обов ’ язково має бути словесним, а може грунтуватися на зорово-кінестетичних образах “ [ Там само ; с. 44 ] .

 

 

16.1. Про чуттєву обізнанність одноклітинних

та особливості нейронної активності у багато-клітинних

 

Дослідники, при розмаїтті їх точок зору, як ми бачимо, можуть братися за розпутування складного клубка проявів феномену свідомості лише з двох кінців - або відштовхуючись від проявів найвищих рівнів сучасної свідомості - моральної, правової, екологічної, естетичної, релігійної, теоретичної тощо, або знаходячи початки свідомості у найпростіших організмів, йдучи від амеби до шимпанзе і далі до людини. На першому шляху ще можна віднайти багато такого, що буде викликати подив. Що ж до пізнання природи і механізму свідомості людини, то, безумовно, необхідно опуститися на шлях пошуків саме від амеби та інших одноклітинних. Оскільки свідомість є, насамперед, відображення, то її початки маємо шукати у первісних механізмах перцепції, сприйняття.

Дослідники свідомості згодні з тим, що її якісні характеристики являють собою емерджентний (системний) прояв більш простих нервових процесів і не пов ’ язані жорстко з конкретними областями мозку і конкретними нервовими процесами. Однак, залишається без відповіді питання, на якому рівні складності нервової системи виникає ця емерджентність? Психологи схильні вважати, що на рівні мозку людини. Пропонуються моделі штучного інтелекту спонтанної самоорганізації з паралельною обробкою даних [Глобас], моделі самоорганізації (аутопоезису) [Варела] тощо, об’єднані під назвою коннекціонізму. Ці моделі отримують міцну теоретичну підтримку від синергетики, нової галузі науки, що вивчає явища нелінійної динаміки та самоорганізацї у так званому хаосі.

Вчені виявили однакові закономірності самоорганізації на усіх рівнях природнього світу - від галактик до погоди, водоворотів, побудови морських раковин і народження ембріонів. Такі ж закономірності відшукуються в середовищі мешкання живих організмів, в організації мозку та потоків і вихорів свідомості. У зв’язку з цим Г.Хант зазначає: “якщо одні і ті ж організації повторно виникають на всіх рівнях природи, ми дійсно маємо відношення складного відображення або ізоморфізму між зовні неспівставними категоріями. Однак важко зрозуміти, як одна із них стає привілейованим рівнем пояснення для інших... сьогодні більшість... прагнула б пояснити свідомість у мозку... З тим же успіхом могло б бути і так, що саме динамічні потокові властивості самого сприйняття, основані на русі істот у змінному навколишньому середовищі, визначають і формують нелінійну організацію нервових зв’язків. Тоді нервові сіті могли б локалізувати властивості, які являють собою чуттєву сторону живих форм, і слугувати їх конкретним прикладом. Чи пояснюють нервові сіті сприйняття, чи навпаки? Остання точка зору виглядає менш сумнівно “ідеалістичною”, якщо пам’ятати про те, що в еволюції і в онтогенетичному розвитку функції, як правило, з’являються раніше стійких структур, які забезпечують їх подальшу спеціалізацію і сприяють їх більш комплексному розвитку. Якщо на основі екстраполяції цього принципу вважати, що в еволюції функція присутня раніше, ніж структура, яка її локалізує, то звідси випливає, що нервові сіті беруть участь в зборці і диференціації свідомості, але не обов’язково у її створенні” [Хант; с. 106-107].

Існують два підходи до пояснення механізму сприйняття (перцепції) живим організмом навколишнього середовища. Перший традиційно передбачає, що інформація із зовнішнього світу передається через органи відчуттів до центральної нервової системи (ЦНС) у розібраному вигляді, поелементно, подібно тому, як передаються повідомлення за допомогою азбуки Морзе чи двоїчним кодом у телеграфії чи письмом за допомогою букв алфавіту.

Другий підхід , який Г.Хант пов ’ язує з іменем Дж. Гібсона, виходить з того, що нічого не треба збирати у ЦНС, оскільки з самого початку не було ніякої розборки, а оточуючий порядок надає нам складно структуровану інформацію. Якщо організм рухається, то відносно нього можна вважати рухливим оточуючий світ, який немовби напливає на сприймаючий організм. Мова йде про інтегровану інформацію, сигнальним носієм якої є зустрічний потік. Важко фізично виокремити що є “одиницею” такого сигналу, який містить у собі одночасно інформацію про “там” і “тут” та “звідти” і “туди”. Завдяки такій інтегрованій інформації організм і оточуюче середовище утворюють унікальне узгоджене сполучення і, як зазначає Гібсон, “для живого об’єкта оточуюче середовище є зовнішнім по іншому, ніж множина об’єктів для фізичного об’єкта” [Гібсон, 1988, с. 8]. Таким чином, будь-яке сприйняття оточуючого динамічного порядку є одночасним самосприйняттям конкретного положення організму в середовищі. Так із потреби навігації рухливого організму еволюція на основі одних і тих же принципів удосконалила властивість сприйняття і чуттєвої обізнаності усіх біологічних видів. У цьому полягає суть “екологічної” точки зору Дж. Гібсона на оптичне сприйняття.

Саме із цієї “екологічної” точки зору Г. Хант виводить уявлення про чуттєву обізнаність (“перцептуальне усвідомлення”) як потенціально спільну для всіх біологічних видів основу свідомості. В процесі еволюції удосконалюються різні канали (модальності) сприйняття і їх взаємодія - міжмодальна синестезія і на цій основі виникає символічна свідомість. Чуттєву обізнаність організму з “екологічної” точки зору Дж. Гібсона, єдність організму з локальною частиною навколишнього простору можна уявити собі у вигляді динамічної бульки-потоку, що оточує організм. Живий організм, істота знаходиться усередині бульки і переміщується разом із нею. Така булька-потік описується не лише трьома просторовими координатами, а і, як мінімум, четвертою - часовою координатою. Ми говоримо “як мінімум”, маючи на увазі “максимум” - появу у процесі еволюції символічних координат у високорозвинених істот і здатності “входити в роль іншого”.

Як не важко фізично описати сигнали бульки-потоку Гібсона, що містять у собі одночасно інформацію про “там” і “тут” та “звідки” і “куди”, ця справа з точки зору сучасної науки не є безнадійною, якщо взяти до уваги фізичні можливості голографічного відображення, математичні можливості опису градієнтів та відображення множин одної на іншу тощо (те, що сьогодні людина відображає математично завтра виявляється вже давно реалізованим у Природі фізично).

“ Чуттєва обізнаність” - миттєвий зміст свідомості, спрямований на щось (інтенціональність), як чуттєва присутність у “світі життя”, у навколишньому середовищі, тобто у специфічній “бульці“ сприйняття і реагування рухливості, як показує Г. Хант на чисельних результатах досліджень біологів і психологів, властива вже найпростішим організмам:

 

“В 1888 році один із засновників психології Альфред Біне в передмові до своєї книги “Психічне життя мікроорганізмів” висловив припущення, що нейрони можна було б вважати найпростішими організмами, які стали спеціалізованими для чуттєвості, так як клітини шлунку спеціалізовані для функції переварювання і засвоєння. ...Висловлене експромтом, майже провокативне допущення Біне урешті-решт отримало експериментальне підтвердження в ряді досліджень, які показали, що найпростіші рухаються у своєму середовищі за допомогою тих же самих електрохімічних процесів, що задіяні і в імпульсній електричній активності нейронів... Принаймні у декількох видів рівноважний стан спокою мембрани, інколи з короткочасною гіперполяризацією, відновлюється за рахунок того викиду позитивних іонів калія, що спостерігається в нейронах. ...І в рухах одноклітинних, і в нейронній активності багатоклітинних організмів використовуються одні і ті ж процеси мембранної провідності, основані на швидких змінах іонних потоків. ...процеси рухливості найпростіших являють собою найбільш загальний організменний шаблон для нейронної активності і її вірогідного зв’язку з первинною чуттєвістю. ...Згруповані найпростіші, спеціалізовані для чуттєвості, пов’язаної з рухом, ...повинні були збирати і об’єднувати свою чуттєвість в емерджентні “поля обізнаності”.

...Те, що ми можемо говорити про спорідненість між найпростішими і нейронами, є набагато більш важливішим, аніж те, чого ми не можемо говорити. Їх взаємне співставлення проливає світло і на ті, і на другі. Як вперше сказав Біне, нейрони - це найпростіші, спеціалізовані в частині їх рухливої чуттєвості до навколишнього середовища. Потенціал дії нейрона - це спадкоємець механізму руху найпростішого організму, але тепер він передається між нерухомими нейронами, породжуючи об’єднані поля чуттєвості і реактивності. ...Якщо ми будемо шукати логічне обчислення нейронів, що відповідає повному спектру поведінки найпростіших, то не знайдемо нічого двоїчного. Замість цього, ми, можливо, могли б постулювати п’ятизначне “організменне обчислення” чуттєвої рухливості, грунтуючись на розпізнавальному і навігаційному аспектах в контекстах як наближення, так і уникнення, а також на категорії спонтанної рухливості” [Хант; с. 171-178].

 

Отже, “центральні нервові системи не створюють чуттєвість, а збирають і фокусують її для настройки на все більш і більш диференційовані варіанти екологічного динамічного ряду. Чуттєва обізнаність є основою “орієнтувальної реакції” як реакції на новизну у передсимволічних і символічних істот” [Хант; с. 179].

 

 

16.2. Від чуттєвої обізнаності до символічної свідомості

як обізнаності про обізнаність

 

Багато хто із дослідників свідомості пов’язують її виникнення з локалізацією у мозку тих чи інших складних нервових структур, з постулюванням одиничних систем свідомості. Такого роду “зони конвергенції” розміщують або в теменній долі правої півкулі, або в таламоретикулярній системі стовбура мозку, або в лімбічній системі з її височними і лобними зв’язками, або в “третичних” областях нової кори правої півкулі, або ж виключно в лівій півкулі в аспекті мови, або ж і там, і там, і там, об’єднуючи їх взвємними зв’язками. В контексті локалізації системи свідомої обізнаності знаходиться і питання, що є найбільш фундаментальною і всеосяжною якістю - сприйняття, пам’ять чи мислення? Г.Хант відповідає на це питання так: “Я вже висловлював допущення, що сприйняття в обох його аспектах - прямому і розпізнавальному - являє собою спроможність організму, яка найбільш явно вимагає первинного усвідомлення. ...Можна стверджувати, що свідомість спочатку присутня у безпосередньому сприйнятті, в якості підвищення як загальної, так і модально специфічної чуттєвості до безпосереднього оточення” [Хант; с. 131].

Згідно з Мідом і Хантом, входження в роль іншого по відношенню до самого себе є першою ознакою символічної самообізнаності, саморефлексії або, за термінологією Ханта, самоспіввідносної свідомості як обізнаності про обізнаність . Перші чіткі ознаки такої самоспіввідносної свідомості проявляються у поведінці вищих приматів - шимпанзе, орангутангів і горил, наприклад, у підвищеному їх інтересі до дзеркал. Так горили і шимпанзе, вперше побачивши у дзеркалі намальовану на їх лобі червону цятку, починають ощупувати свою голову. Цікаво, що подібне упізнавання в дзеркалі відсутнє у тварин, які виросли в ізоляції. Це свідчить, що упізнавання себе вимагає певної інтеріоризації соціальних відносин - свідомість поза ними не виникає.

Класичним прикладом спроможності шимпанзе рекомбінувати і перебудовувати по-новому фізичну ситуацію є будівля піраміди із ящиків, щоб добратися до їжі, яку підвішували так, що звичайним способом вони не могли до неї дотягнутися. Існують також дивовижні спостереження застосування тих же рекомбінаторних здібностей в соціальних ситуаціях у природному середовищі. Одним із самих вражаючих серед декількох таких спостережень була спроможність недомінантного шимпанзе відводити інших із району живлення, щоб таємно повернутися і зібрати банани, які він помітив, але інші ще не бачили.

Повідомлення про нові форми обманювання у поведінці папуг та деяких інших птиць, як і їх стійкий інтерес до ігр з дзеркалами, дозволяють допускати, що виникнення різних компонент символічної здібності може мати місце не тільки у нашій власні, але і в інших еволюційних лініях. До цього можна добавити і здібності до знакового спілкування і вирішення проблем у дельфінів.

“ Разом узяте, це спільне виникнення багаточисельних ознак самоспіввідносного символічного пізнання, очевидно, грунтується на спроможності до міжмодальної трансляції або являє таку спроможність. Це здається найбільш очевидним у випадку знакового спілкування, де мавпи можуть навчатися зоровим чи дотиковим протомовам. Це уявляється ясним і стосовно спонтанної поведінки з дзеркалами і кінестетичного “танцю” у відповідь на раптовий дощ, а також вірогідним по відношенню до рекомбінаційної поведінки...” [Хант; с. 181].

Традиція раціоналізму завжди стверджувала, що мова доступна лише Homo sapiens і що від неї залежать усі інші символічні форми і самосвідомість. Тому дослідження знакової комунікації у вищих мавп породили найбільші суперечки у сучасній психології і філософії. Предметом суперечки особливо було те, що протолінгвістичні здібності у вищих мавп майже не виражались у їх природньому середовищу. Однак, на думку Г.Ханта, це пояснюється тим, що для реалізації можливостей “міжмодальної трансляції, які вже є, у природному середовищі має бути наявною відповідна ситуація. Для більш переконливої демонстрації протолінгвістичної знакової комунікації у мавп дослідження вимагали спеціальних лабораторних умов. У недавніх дослідженнях Сьюзен Севідж-Рамбо з колегами і Девіда Премака тестування базується на “поведінці шимпанзе у відповідь на знакові команди експериментатора (як звичайні, так і нові), а не на свободному породженні знаків, і включає в собі попереднє навчання вказівці, розділенню і спільному віднесенню. Наприклад, у експериментах Севідж-Рамбо (1983) від шимпанзе, який знаходився в одній кімнаті, вимагалося з використанням знакової комунікації, надати шимпанзе, який знаходився в іншій кімнаті, знаряддя, за допомогою якого той міг добути заховану їжу і потім розділити її з першим шимпанзе. Премак у своїх дослідженнях спостерігав одночасне виникнення у шимпанзе, які використовували знаки, спрямовуючої поведінки, обману і символічних категорій “зобов’язальності” чи “обов’язку” [Хант; с. 181-183].

 

“Результати, отримані Севідж-Рамбо (1986, 1988) з карликовими шимпанзе, найбільш вражаючі... шимпанзе-вундеркінд Кензі навчився використанню знаків виключно на основі спостережень лабораторних експериментів з його матір ’ю. ...Очевидним способом демонструючи постульовану Мідом спроможність входження в роль іншого як основи істинного символічного спілкування, Кензі може будувати фрази із трьох слів, в яких він не є ні агентом, ні реціпієнтом (“особа x лоскоче особу y”)... Нарешті, демонструючи те, що здається першою стадією здібності до інтеріорізованої “внутрішньої мови” (Виготський, 1962), Кензі самостійно користується своєю портативною клавіатурою для знакової комунікації і спонтанно називає різні не пропоновані йому завдання - наприклад, “збирати камінці в кучу” або “ховатися”, - а потім за власною ініціативою їх виконує. ...Карликові шимпанзе однаково правильно виконують нові знакові завдання, чи бачать вони лексиграму описаного об’єкта чи чують, як її промовляють - що передбачає... наявність міжмодальної здібності, яка, принаймні у деякій мірі, об’єднує слух із зором і дотиком.

Ми виявляємо у вищих приматів - а також у дельфінів і, можливо, у папуг - зародки самосвідомості, співчуття і обману, рекомбінаторного рішення проблем в фізичних і соціальних ситуаціях, протознакової (як мінімум) мови і естетики.

...якщо ми задамося питанням про те, що із того, що допомагає визначити нашу власну свідомість, мабуть, повністю відсутнє у вищих приматів, то починаємо виявляти недостатній “вертикальний вимір”. На одному його кінці знаходяться описані Фрейдом “потяги” агресії і сексуальності, а на другому “образна поглиненість” (поглиненість уявою). ...якщо іноді трапляються “убивства” шимпанзе члена іншої стаї, спійманого на їх території, то це виглядає як ненавмисний результат нанесених побоїв і в жодному разі не супроводжується тою “демонстративністю” чи просто “веселощами”, що пов’язуються з виколю-ванням очей чи “кастрацією”, які мають місце у аналогічних випадках у людей. Чи означає це, що шимпанзе недостатньо кмітливі?” - запитує Г.Хант і відпо-відає, - “мабуть, їм бракує... уяви” [Хант; с. 183-186].

 

Описані Фрейдом “потяги” агресії і сексуальності, так помітні у людському житті, являють собою складні суміші таких простих тваринних потреб, як спарювання, опіка, територіальне домінування, хижацтво, які, як правило, залишаються розділеними і не неперекритими у інших ссавців. Як емерджентний результат міжмодального злиття різних видів сприймання у сучасної людини вони породжують специфічні для людського виду дилемми - предмет уваги психотерапевтів.

 

 

16.3. Від двосторонніх міжмодальних трансляцій у вищих приматів

до трьохсторонніх міжмодальних синтезів у людини

 

“ Нерідко буває важко думати достатньо просто, щоб виявити основи...” - такі слова Г.Ханта передують викладу ідей Джеймса Гібсона і Нормана Гешвінда, які покладено в основу його моделі свідомості. “Сила підходу Гібсона полягала саме в поступовому усуненні вихідних посилок традиційної експериментальної психології сприйняття, так щоб урешті-решт на передній план могла вийти його феноменологічна упевненість в потоці, який одночасно надає “тут” і “там”. Щось подібне можна сказати і про здогадки невролога Нормана Гешвінда. Символічне пізнання, як більш висока реорганізація сприйняття, грунтується на спроможності до міжмодальної трансляції між паттернами окремих модальностей сприйняття. ...Третичні зони нової кори, які слугують областями локалізації специфічно людських символічних форм, знаходяться на стиках між вторинними асоціативними зонами потиличної, тім’янної та височної областей, відповідальними за аналіз зору, дотику і слуху” [Хант; с. 144].

Що являють собою міжмодальні зв’язки ілюструє знаменитий експеримент Уекскюля (1936), в якому кури-матері не виявляли ніякого неспокою при виді у одному лише полі зору своїх курчат, які піддавалися очевидній загрозі, і залишалися байдужими, поки не чули їх схвильваного писку, який лише один вивільняв захисну материнську поведінку; безумовно, поведінка більш простих істот грунтується на розділенні модальностей сприйняття. Згідно з Гешвіндом, у вищих мавп вже існують міжмодальні зв’язки в корі мозку між зором і дотиком, які породжують здібності до самоусвідомлення (поведінка з дзеркалами), рекомбінаторної інтуїції у фізичних і соціальних ситуаціях і протолінгвістичні здібності. Людський символічний розум виникає з приєднанням слуху-вокалізації до зорово-дотичної трансляції і утворенням трьох-сторонніх міжмодальних синтезів.

Обізнаність щодо навколишнього середовища, яка притаманна будь-якій рухливій істоті, з появою трьохсторонніх міжмодальних синтезів у людини стає співвідносною, тобто обізнаністю про обізнаність, “входженням в роль іншого”. Самі перші прояви людського “входження в роль іншого” спостерігаються в іграх відображення між матір ’ ю і немовлям з самого народження. Спочатку обмежуючись висовуванням язика і відкриванням рота, пізніше вираз лиця малюка відображає будь-який видимий ним вираз обличчя матері.

 

“Зверніть увагу на те, - зазначає Г.Хант, - що новонароджений ще не бачив і не розпізнав своє власне обличчя в дзеркалі. Тому важко зрозуміти, як ще можна пояснити подібну відображаючу поведінку, окрім як міжмодальними трансляціями між видимим лицем матері і кінестетично відчуваємим лицем малюка. Я вже висловлював припущення, що ці відображаючі обміни являють собою перші прояви справжнього символічного спілкування. Вони, безумовно, свідчать про нерозділимість спроможності приймати роль (лице) іншого і спро-можності до міжмодальної трансляції між різними модальностями сприйняття. ...На користь взаємозв’язку між раннім відображенням у новонароджених і наступним міжособистісним розвитком свідчать дослідження Хаймана (1989), який виявив значиме взаємовідношення між ранньою поведінкою відображен-ня (у віці двох днів) і більш пізнішими вираженнями соціальної близькості. Зокрема, малюки, які демонстрували більше всього ранніх відображень, рідше всього “відводили погляд” у відповідь на лице матері у віці трьох місяців - саме до цього віку більшість спеціалістів з розвитку відносять початок бажання спілкування і більш складної поведінки відображення виразів лиця.

...Соціальне відображення - як зароджуване “входження в роль іншого” - і міжмодальні трансляції - як основа символічної здібності - виникають разом і невід’ємні одне від одного. Людське пізнання з самого початку структуровано у формі діалогу. Це переконливо свідчить на користь висновків як Вітгенштейна, так і Міда, що наш досвід ніколи не може за своєю природою бути приватним. Навпаки, людський досвід, починаючи з його самих ранніх довербальних стадій, носить повністю діалогічний характер. Стосунки відображення між матір ’ю і малюком слугують шаблоном для перших проявів міжмодальних перетворень. ...Наступний розвиток міжмодальних трансляцій буде залежати від тої інтеріорізації відображаючих взаємин матері і малюка, яку Кохут (1977) і Уіннікот (1971) вважають основою росту ума і особистості.

...підхід до свідомості, як міжмодального синтезу, уникає того розділення мислення і світу, яке властиве більшій частині моделювання, що базується на принципах когнітивної науки, нервових сіток і штучного інтелекту, в результаті чого символічне пізнання стає існуючим “в” голові у повній відірваності від “зовнішнього світу”, і реальна дієвість думки в світі залишається незбагненною. Даний підхід уникає цього сучасного відчуження суб’єкта і об’єкта.

...Додавання вокалізації до зорово-дотичних міжмодальних синтезів відрізняє розум людських істот від початкової символічної пізнавальної спроможності вищих мавп. Воно привносить... протяжний і відкритий послідовний вимір. Абстракція чистого послідовного виміру із слуху і супутна їй трансляція в зоровопросторову одночасність буде створювати “світ” часової протяжності без будь-якого відчутного обмеження чи границі.

...Хоча мова в певному сенсі явно представляє собою систему розпізнавання, оскільки ми використовуємо її для пізнавання і “називання” значимих для нас подій, вона також містить в собі повторне використання основних рис поточ-ного порядку. ...В той же час, логічні граматичні відношення “якщо, то”, “або”, “і”, яким Джемс надавав таке важливе значення у своєму понятті потоку свідомості, судячи з усього, входять корінням в потік “звідки-куди” оточуючого порядку Гібсона.

...Розуміння міжмодальної трансляції у якості основи символічної спроможності добре узгоджується з тими підходами до еволюції людини, які мають на увазі процес неотенії, або продовження періоду ембріонального розвитку. ...Неотенія являє собою продовження ембріональних форм організації на наступні стадії розвитку.

...Звичайний варіант теорії еволюції людини, оснований на неотенії, полягає у тому, що продовження темпу розвитку і надзвичайної пластичності, характер-них для ембріонального дозрівання, створює можливість чисто людського три-валого дитинства. Інакше кажучи, ці теорії зображають нас свого роду ходячи-ми зародками ссавців. Це дає нам довге і вразливе дитинство, а також пов’яза-но з подовженням нашої мінливості і спроможністю до навчання. ...більш три-валий період дозрівання центральної нервової системи повинен забезпечити посилення взаємної трансляції між окремими асоціативними областями модальностей сприйняття. ...Міжмодальна інтеграція являє собою принцип розвитку, який в латентній формі міститься в спеціалізації перцептуальних асоціативних областей кори мозку ссавців. Більш тривалий період дозрівання сприяє його реалізації з супутною втратою більш спеціалізованих адаптацій, на які була спрямована диференціація сприйняття відповідно до конкретних екологічних ніш.

...в той час як у більшій частині еволюції і нашому власному онтогенезі функція дійсно передує своїй реалізації в структурі, у самій еволюції людини це співвідношення, можливо, виявляється оберненим. В нас структурні потенціальні можливості міжмодального синтезу могли передувати своїй функціональній реалізації в культурно опосередкованих символічних структурах. Це добре узгоджується з тією точкою зору, що сучасні людські істоти за своїми символічними здібностями, що забезпечуються новою корою, не відрізняються від наших предків, починаючи з того етапу, коли був досягнутий наш рівень міжмодального синтезу (згідно з більшістю оцінок, від п’ятидесяти до двохсот тисяч років тому назад). З того часу у нас розвивалися все більш складні, культурно опосередковані форми символізації і їх все більш спеціалізовані способи використання. Усі наші сучасні застосування людського розуму, від науки і технології до різних видів мистецтва, являють собою вираження тих же самих структурних можливостей для міжмодального синтезу, які вже були присутні у наших предків у пізньому плейстоцені.

Якщо наш структурний потенціал залишився незмінним і весь людський розвиток являє собою лише розширення спектра застосувань, тоді ми, як вважається у багатьох міфологічних і духовних традиціях, дійсно є незавершеними як вид. ...Всякий раз, коли нашому усвідомленню буває дозволено розгортатися поза конкретних практичних проектів, як звичайно його захоплюють, воно не перестає показувати нам істинність інтуїції У.Р. Байона, що “здібність мислити” - і, могли б ми добавити, відчувати - “у всіх нас знаходиться в зародковому стані” ” [Хант ; с. 150-158 ].

 

“ Мабуть, їм бракує... уяви” - висловив припущення Г. Хант, говорячи про високий рівень кмітливості шимпанзе. Чим найбільш суттєво відрізняється людина від своїх попередників? Лінгвістичними здібностями? Ні. Ознайомившись з поняттям міжмодальних трансляцій, можна стверджувати, що уявою.

 

“Образна поглиненість” (поглиненість уявою), яка як “форма життя” повністю відсутня у приматів, спочатку проявляється у первісних спільнотах людей у формі шаманізму. Поведінково-психологічний транс тонічної нерухомості, який у людини є проявом містичного досвіду, має своїм підгрунтям у тваринному світі механізм захисної поведінки видів, на які полюють хижаки. Однак наші попередники - вищі примати більш-менш панують у своїх екологічних нішах, а людина є домінуючим видом на всій планеті. Що є основою виникнення такої здібності людини до містичних переживань і образної поглиненості уявою? - запитує Г.Хант і відповідає: “До здібностей, які мають міжмодальну основу, у нас додається вокалізація, яка в першу чергу відповідальна за відкриття послідовного виміру часу, який закінчується у “смерті” - невиразимій як наш символічний “хижак”. Метафори “світла” і “відкритого простору” - єдині структури символічного пізнання, достатньо відкриті і всеосяжні, щоб вміщувати цей вимір і переінтерпретувати його позитивним чином” [Хант; с. 187].

 

Отже, міжмодальні трансляції стали тим “рубіконом”, що підняв уяву на якісно новий рівень. Виникнення символічного мислення було наслідком цього. До такого висновку ми приходимо, ознайомившись з міркуваннями Г.Ханта.

 

 

16.4. Про рівні відображення у живій природі як основи

формування життєвих світів

 

Г. Хант, торкаючись питання про еволюцію свідомості розглядає шлях її становлення від “чуттєвої обізнанності” амеби та інших одноклітинних до символьного відображення на основі міжмодальних синтезів, початки якого переконливо демонструють вищі мавпи - горили, орангутанги, шимпанзе. Як свідчать спостереження, амеби демонструють достатню мінливість і реактивність, щоб вважати їх рівень відображення у живому світі заслуговуючим уваги, вважати таке відображення первинною основою свідомості. У зв ’ язку з таким баченням процесу становлення свідомості нас цікавлять її виміри на кожному із етапів еволюції.

Одноклітинні, як відомо, володіючи розсіяною чуттєвістю , розрізняють “корисне-шкідливе” і, у певній мірі (про що дослідники рідко наважуються висловлюватися), простір і час. Людина ж, крім цього, розрізняє незрівнянно більше, зокрема, добро і зло (етичні цінності, смисли, норми), гармонію і красоту (естетичні цінності), виокремлює себе із природи, дивлячись на природу і на себе очима іншої особи, добуває нові і нові знання (розрізнення), створює з них як із цеглин ідеальний і штучний матеріальний світи. Щодо простору і часу, то розрізнення людини набагато чіткіші від амеби та інших попередників. Будемо називати у подальшому ці класи розрізнення вимірами і, як вимагає сучасна наука, постараємося встановити, де можливо, одиниці цих вимірів. Маємо на увазі, що час має своєю одиницею виміру 1 сек, просторова протяжність - 1 м, просторовий обсяг (об’єм) - 1 куб.м, енергія - 1 джоуль, пам’ять, як вмістилище інформації, - 1 біт і т.п.

Чи мають одноклітинні, зокрема амеба, здатність “відображати” простір і час і чи здатні накопичувати, запам’ятовувати якийсь досвід і зберігати його певний час? Г.Хант, розмірковуючи над цими питаннями, стверджує, що будь-який рухливий організм “має бути здатним пропріоцептивно визначати своє положення з точки зору оточуючого середовища - тим самим вимагаючи розмірностей “тут-там” і “звідки-куди” навігаційної моделі сприйняття Гібсона”. Це означає, безумовно, що амеба здатна відображати простір. Відображення ж будь-яких змін є також і певним відображенням часу . Далі Г.Хант зазначає: “...ми маємо допускати якусь форму розсіяної чутливості, яка передує диференціюванню на окремі модальності, у всіх найпростіших, які активно переміщуються у своєму оточуючому середовищі. ...ми могли б думати, що безпосередня чутливість грунтується на деякому (поки не встановленому) співвідношенні між швидкістю змін функціональних тонів у навколишньому середовищі і часом затримки і швидкістю реакції організму” [Хнт; с. 166]. Це означає, безумовно, що амеба здатна випереджувально відображати певну динаміку змін, тобто час . Мова йде про розсіяну чутливість трьох вимірів - “корисне-шкідливе”, простору і часу. Дійсно, як можна інакше тлумачити спостереження поведінки амеб, зокрема спостереження Дженнінг-сом (1906) послідовного поглинання малої амеби більш крупною. Після першого поглинання в протоплазмі більшої амеби залишилася щілина, через яку менша амеба швидко вислизнула. Більша амеба погналася за нею, знову її поглинула і на цей раз повністю оточила її протоплазмою, після чого менша амеба залишалася усередині неї в нерухомому стані до того моменту, поки оточуюча її протоплазма не стала тонкіше з одного боку, і тоді вона вирвалася назовні саме у найтоншому місці і услизнула. Ця послідовність повторювалася декілька разів, поки більш крупна амеба не припинила переслідування, і меншій не вдалося спастися [ Хант ; с. 168 ] . Цей опис показує аспекти видозміни поведінки у обох амеб - набуття деякого досвіду у часі. Щодо механізму набут-тя такого досвіду можуть бути запитання, але не до самого факту. Досвід - це встановлення зворотніх зв ’ язків, їх запам ’ ятовування на деякий час - основа випереджувального відображення.

З огляду на звичні нам одиниці виміру, можна вважати, що амеба відображає простір об’ємом близько куб.см і час протяжністю близько секунди. Таке відображення можна назвати нечітким, фоновим, розсіяним, недиференційованим тощо, але ж чи можна заперечувати сам факт відображення найпростішими простору і часу?

Зазначимо, що термін “розсіяна чутливість” Г.Ханта відповідає прийнятому у вітчизняній літературі терміну “подразливість”, який визначається як елементарна форма біологічного відображення на основі біофізичних і біохімичних процесів, притаманна найпростішим організмам і рослинам як реакція-відповідь організму на зовнішні умови. Такі реакції були досліджені спочатку на рослинах Ж.Саксом, а потім розповсюджені на нижчих тварин. Вони отримали назву тропізмів. “Тропізм - це зумовлена симетричною будовою організму змушена реакція - установка чи рух - організму під впливом зовнішніх фізико-хімічних подразників. Інакше кажучи, тропізм - це змушена орієтація організму по відношенню до силових ліній” [ Руб ; с. 126 ] . В таких реакціях співвідношення між зовнішніми і внутрішніми умовами організму залишається на користь зовнішніх.

Наступною за складністю після подразливості формою відображення в живій природі визначається чуттєвість як форма активного, вибіркового біологічного відображення на основі спеціалізації клітин , притаманна багатоклітинним організмам. Чим подразливість відрізняється від чуттєвості? У першому випадку на зовнішні умови реагує одна єдина, неспеціалізована, “універсальна” клітина, а у другому - спеціалізовані клітини багатоклітинного організму. (Не забуваймо, що клітина - це своєрідна надскладна фабрика). Неспеціалізована клітина виконує ті ж функції, що і спеціалізовані. Різниця - лише у кількісному діапазоні вимірів реагування (порогів чуттєвості). Тож між подразливістю і чутливістю одноклітинних та найперших багатоклітинних різниця скоріше умовна, кількісна. Далі, в процесі еволюції між чутливістю найперших багато-клітинних та чутливістю спеціалізованих ієрархічно побудованих акцепторів тварин з нервовою системою утворилася кількісна дистанція величезного розміру!

***

Зупинимося на питанні про здатність амеби - найпростішого одноклітинного організму - відображати простір і час? Якщо відповідь на це питання позитивна, то виникає нове питання - що передує здатності одної клітини відображати простір і час? І більше того, чи не є така властивість відображення властивістю неорганічної матерії? Так, є - позитивну відповідь на це питання дають взяті у сукупності висловлювання Анохіна [1962; с. 100], Жданова [1969; с. 534], Петушкової [1981; с. 43-55], Українцева [1969; с. 90, 92, 157-158], Урсула [1971; с. 157-167] та інші. Суть їх висновків по-лягає у наступному. Існують фізичні методи, радіоізотопні та інші, вимірювання часу і просторових координат тих чи інших малих та великих подій, процесів і об’єктів, що відбувалися в історії Землі давно і про які не залишилося чи не могло бути ніяких письмових свідчень. Наприклад, таких подій як відходу Африки від праматерика Гондвани, дрейфу Північного магнітного полюсу аж біля Японських островів, спорудження пірамід у стародавньому Єгипті тощо. Що надає можливість відображати простір і час у неживій природі та зберігати це відображення? Емпірично встановленою закономірністю відображення в неорганічному світі можна вважати зв’язок між структурою причини (відображуваної дії) і структурою наслідку (відображення). П ’ єр Кюрі про це висловлювався так : “коли певні причини викликають певні наслідки, то елементи симетрії причин мають проявлятися у викликаних ними наслідках...”. Анохін, пояснюючи випереджувальне відображення, зазначав, що великий вплив на характер і форму відображення справляють такі моменти часової організованості неживої природи, як дія відносно постійних чинників; послідовні ряди зовнішніх впливів, повторювані ритмічно чи аперіодично; дія послідовних рядів ніколи не повторюваних чинників. Принцип Ле-Шательє стверджує, що якщо на систему, яка знаходиться у рівновазі, діє зовнішній чинник, то результат цієї дії - зміна рівноважного стану - відбувається таким чином, що протидіє завнішньому чинникові. Так у структурі відображення вже на рівні кристалічних об ’ єктів здійснюється відтворення структурних особливостей відображуваної дії. Застосування історичного підходу до вивчення форм кристалів дозволило в сучасній геології і мінералогії зробити висновок, що конкретна форма кристалу у своїх відхиленнях від ідеальної структури відтворює, відображає історію формування кристалу, і таким чином, в природних умовах відображає, відтворює геологічну історію даної точки регіону земної кори, тобто відображає час. Ця інформація у відображенні неорганічних тіл, що являє собою лише характеристику зміни їх структури, у процесі еволюції систем стає самостійним елементом і ці зміни в структурі відображаючого стають у формі зворотніх зв’язків регулятором його стану в цілому або стану окремих елементів.

Відображення в неорганічній природі детерміновані не лише специфікою цілісної організації кристалічних об’єктів, але також і особливостями цілісної організації хімічних речовин, зокрема, хімічних молекул. Специфіка цілісної організації хімічних молекул полягає в тому, що в ній зникає будь-яка відокремленість частин, а з’являється, як нині говорять, емерджентність. Ціле тут - не просто сукупність частин з притаманними кожній з них специфічними особливостями, а скоріше сукупність відношень між частинами. Взаємозв’язок і взаємовплив частин хімічної молекули і одночасно їх відносна самостійність і різна реактивність в межах даного цілого ведуть до того, що кінцеві продукти хімічних реакцій і швидкість їх утворення визначаються не тільки початковими речовинами, але і зовнішніми чинниками, такими, як кількість і вид енергії, способи її підведення, вплив каталізаторів, фізико-хімічні властивості середовища, в якому відбуваються реакції, і т. д. Так асиміляція зовнішніх умов в ході хімічної еволюції виступає в якості основи для відображення зовнішнього впливу на хімічному рівні.

Утворення органічних молекул визначає подальший розвиток властивості відображення. Цілісність органічних молекул характеризується тим, що вони під впливом зовнішніх дій можуть хімічно не змінюватися, зберігати свою “індивідуальність”, переходячи лише в інший стан в результаті перерозподілу енергії збудження, обертів окремих груп, зворотньої міграції деяких атомів, утворення тимчасових лабільних зв’язків і т. п. При цьому зміни носять зворотний характер. Саме така динамічна природа цілісності органічних молекул визначає можливість прояву відображення у якості специфічної функції - функції збереження цілісності відображувальної системи у взаємодії з навколишнім середовищем. Реалізується ж ця можливість у живій природі. Але пам ’ ятаймо, основи її починають формуватися в неживій природі на рівні органічних молекул.

Подальший розвиток властивості відображення підготовлюється також особливостями протікання ланцюгових хімічних реакцій, які в неорганічних тілах можуть переходити у циклічні реакції. В ланцюгових хімічних процесах створюється можливість передачі дочернім циклам властивостей відображення тих особливостей зовнішнього середовища, які вплинули на початковий циклічний процес. Формування цієї можливості можна вважати передумовою зародження і розвитку інформаційного характеру відображення. В живих системах на базі ланцюгових хімічних реакцій формується можливість перетворення відображеного розмаїття в функцію сигналу-попередження.

На певному етапі еволюції живе розділилося на рослини і тварини. Чим обмежується відображувальна здатність рослин? Чи можна вважати, що вони відображають час і простір? Так, відображають у якійсь мірі. Однак, у них нема достатньої пам ’ яті, щоб утворювати зворотні зв ’ язки і спеціалізовані органи руху.

Згідно з Анохіним, який можливо першим так акцентував увагу на цих питаннях, універсальним принципом пристосування живого до оточуючого середовища стало “випереджуюче відображення подій зовнішнього світу, які розвиваються послідовно і повторно” [1975; с. 245]. Таке відображення грунтується на вірогідності отримання результатів, схожих з тими, які спостерігалися раніше після аналогічних змін, і на швидкому розпізнаванні подій за їх “прикметами” ще на ранніх етапах даного процесу. Нас цікавлять механізми перших проявів випереджуючого відображення, щоб краще зрозуміти механізми відображення людської свідомості. Розрізняють 1) стихійне, “безцільне”, непряме випереджувальне відображення без виокремлених “моделей майбутнього” у спрямованих процесах, тобто без попереднього проектування очікуваного результату, і 2) випереджувальне відображення в “моделях майбутнього” [ Крем ; с. 83-97 ] . Прикладом першого типу відображення є продуктивна діяльність комах, будування гнізд птахами, “стихія ринку” у людському суспільстві, другого - продуктивна діяльність людини та створених нею кібернетичних систем звиокремленими підсистемами управління. Однак безцільне випереджувальне відображення у спрямованих процесах не є абсолютно нецільовим, воно має не виокремлену, а “розподілену” ціль. Опис спрямовуючого механізму “розподіленої” цілі у тому чи іншому випадку - задача, можливо, складніша простіша, ніж моделювання, проектування процесів досягнення цілей кібернетичних систем. Особливістю спрямовуючих механізмів “розподіленої” цілі є те, що вони проектувались, конструювались і виготовлялись на основі генетичної пам’яті протягом мільйонів років.

***

Предметом нашого розгляду тут є виміри життєвого світу найпростіших із тих живих істот, що володіють випереджувальним відображенням. Який із відомих нам термінів описує механізм випереджувального відображення і “попереджувальної діяльності” в живому світі? Цей термін - добре відомий нам із шкільних підручників рефлекс. Розрізняють безумовні і умовні рефлекси. Нас цікавлять насамперед безумовні рефлекси і та основа, що їм передує.

Перехід від розсіяної чутливості до безумовних рефлексів відбувся на основі зосередження спеціалізованих нервових клітин у вузлах, які започаткували нервову систему вже у кільчатих червів і далі у вищих безпозвонкових та перших позвонкових з трубчатою нервовою системою. Вважається, що безумовно рефлекторна діяльність набувається в тисячах і мільйонах поколінь через перебудову генотипу. При цьому допускається, що “в безумовних рефлексах майже не беруть участь внутрішні для організму зворотні зв ’ язки” [ Крем ; с. 91 ] , маються на увазі ті, що утворюються прижиттєво на основі негенетичної пам ’ яті. Серед безумовних рефлексів нас найбільше цікавлять “екстраполяційні рефлекси”, які полягають в здатності тварини сприймати переміщення об’єктів у зовнішньому середовищі, розрізняючи не тільки їх просторове положення, а й напрям і величину швидкості. Таке випереджуюче відображення властиве не тільки птахам, але й земноводним і, навіть, комахам. Як, наприклад, жаба визначає майбутнє місце мухи і вистрілює довгим язиком з липучою поверхнею на кінці в це місце, а не безпосередньо на муху. Безумовно, вона сприймає світ інакше, ніж людина-спеціаліст з балістики, можливо її органи чуття відображають муху саме там, де вона буде, а не там, де вона перебуває в момент “пострілу”. Можливо вона сприймає єдиний простір-час інакше, ніж ми, люди, і не розділяє його на окремі простір і час. Отже, маємо допустити, що усі живі істоти мають свої життєві світи, які можуть бути дуже і дуже різними. І те, що і як сприймає людина, не дає їй право вважати лише свій світ “реальним”. Він скоріше відноситься до “ідеальних” світів як і світ комахи чи амеби.

В основі безумовних “екстраполяційних рефлексів”, як і в основі іншого випереджувального відображення - ембріогенезу, лежить генетична інформація і генетична пам’ять . Можна вважати, що оскільки основна діяльність живого - пристосування, а всі пристосування спрямовані на майбутні результати поточних подій, то випереджувальне відображення універсально властиве усьому живому . Задаємося питанням - чи є вищеописана поведінка одноклітинної амеби проявом випереджуючого відображення і чи не є така поведінка нечітким, ще розмитим проявом “екстраполяційного рефлексу”? Так, щоб виживати, живі істоти з самого моменту їх виникнення змушені були відображати просторово-часовий континуум оточуючого середовища. Різниця лише в тому, що у одноклітинної амеби цю функцію виконує безпосередньо протоплазма одної клітини, а у людини – спеціалізований мозок, отримуючи ту ж інформацію від багатьох ієрархічно організованих спеціалізованих клітин.

***

Наступним питанням є питання про відмінності випереджувального відображення генетичним кодом і психічного відображення . На жаль, “порівняльна психологія, підмінена в останні роки етологією, не володіє ще данними для того, щоб уточнити цей етап, на якому відбувся скачок від фізіологічного до психічного відображення. ...Питання тут полягає, по-перше, у тому, яка форма психічного відображення має розглядатися як первинна... Необхідно вважати, що ця форма була, поперше, найпростішою із усіх нам відомих і, по-друге, такою, що найменше відрізняється від фізіологічних явищ. ...Більш простим і більш інтимно пов’язаним з фізіологічним відображенням є не відчуття, а емоція. ...можно думати, що природа почала створювати суб’єктивне за двоїчною системою, а вже потім його ускладнила. Організми спочатку, очевидно, розрізняли лише дві суб’єктивні якості сигналу “життєкорисне” і “життєзагрозливе” . Це були два елементарних... переживання, які в подальшому прийняли форму задоволення і незадоволення . ...У своєму найпростішому виді емоції нічим не відрізнялися (і не відрізняються на початку онтогенезу у людини) від найпростішої потреби як переживання нестатку в чому-небудь, порушення рівноваги між організмом і середовищем. Суб ’ єктивне переживання емоцій як потреби у чому-небудь стало біологічно ефективним пусковим механізмом захисної психомоторної реакції” [ Платонов ; с. 99-100 ] .

Тут слід зазначити, що між науковцями поки що нема узгодженості в користуванні термінами подразливість, чуттєвість, переживання, емоції, відчуття, почуття, перцепція тощо [Зав’ялова, 2004]. Будемо вважати переживання відстроченою у часі системною чутливістю. Переживання передбачають наявність певної слідової пам’яті.

Саме емоції як переживання задоволення і незадоволення , встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, але не даючи йому навіть самого елементарного її пізнання у формі образу, були первинною основою умовно-рефлекторної діяльності, а на її основі стала можливою поява і відчуттів і їх комплексів – сигнальних образів. Вважається, що з появою відчуттів-образів починається філогенез і онтогенез пізнання , набування елементарних знань про властивості предметів і явищ світу як розрізнення сигнальних образів .

Обидві форми психічного відображення - емоції ( перша ) і відчуття ( друга ) - виникли на основі фізіологічної пам’яті і отримали свої слідові форми психічного відображення: емоціональну і образну сенсорну пам’ять. Останні, у їх єдності з фізіологічною пам ’ яттю і фізіологічним випереджуючим відображенням визначали у тварин натяки на ту форму випереджувального відображення-потягу, яка у людини отримала форму волі.

Умовні рефлекси на основі цих трьох видів пам’яті психічного відображення привели до нової, третьої , більш динамічної форми випереджуючого відображення - орієнтувального рефлексу і в подальшому - уваги . На самих високих рівнях розвитку психіки у тварин виникає четверта форма психічного відображення - каузальний рефлекс - першосигнальне, допонятійне мислення , про яке І.Павлов висловлювався так : “...коли мавпа будує свою вишку, щоб дістати плід, то це “умовним рефлексом” назвати не можна. Це є випадок... уловлення нормального зв ’ язку речей - те, що лежить в основі усієї наукової діяльності, законів причинності і т. д.” [Павлов. среды, т. ІІІ, с. 262].

Далі на основі досягнутих форм відображення удосконалюється колективна діяльність, розвивається комунікація, формується колективний умовний рефлекс, виникає репетиційний колективний умовний рефлекс, діяльність розділяється на дві фази - підготовчу і здійснення, виникає властиве тільки людині мислення як второсигнальна за фізіологічними механізмами п’ята форма психічного відображення, як оперування поняттями, словом. На основі мислення і емоцій у людини утворилася шоста форма психічного відображення - почуття, на основі мислення і випереджуючого відображення діяльності утворилася сьома форма психічного відображення - воля [ Платонов ; с. 103 ] . Тисячі дослідників зайняті пошуком відповіді на питання “Що було причиною і що наслідком?”. Однак, чи є проста відповідь? - Йшло паралельне ускладнення і напластування усіх елементів диференційованих і ієрархічних біологічних систем.

Таким чином, крім трьох допсихічних, генетичних форм відображення - подразливості, чуттєвості та безумовного рефлексу , в процесі еволюції живого утворилися ще, умовно кажучи, сім індивідуальних форм психічного відображення - емоції, відчуття, орієнтувальний рефлекс (увага), каузальний рефлекс (допонятійне мислення), понятійне мислення, почуття і воля . На наступних рівнях еволюції психічного відображення з’являється ціннісне відношення до об’єктів переживання як їх символізація, виокремлення, упорядкування, класифікація, ранжування одних відносно інших. Вищою формою відображення зовнішнього світу є бачення людиною себе очима іншої особи, тобто виокремлення себе із роду, натовпу. Цікаво, що усі форми відображення у живій природі є формами випереджувального відображення і що будь-яка наступна форма відображення включає в собі усі попередні.

Тварини в процесі пристосувальної еволюції на основі спадковості і особистого досвіду створювали внутрішню модель зовнішнього світу. З певного рівня розвитку психічного відображення якісно змінився весь характер адаптації організму до середовища - замість росту пристосованості до навколишнього середовища почався розвиток цілеспрямованої перетворюючої діяльності. Це співпало з виникненням 5-7-х рівнів психічного відображення і надалі проявилося у розбудові людиною навколо себе так званої штучної природи.

Чи є чітка межа між допсихічними і психічними формами відображення? Де можна побачити ту, хоча б нечітку, межу? Цікаво, що вже на рівні допсихічних форм відображення прояляється певна спроможність живих істот до прижиттєвого навчання. Живі організми є занадто складними утвореннями, щоб можна було говорити про якісь межі, що відділяють одне новоутворення від іншого. Як виявляється, нові домінуючі якості вже присутні у зародковій формі на попередніх рівнях еволюції. Можливо, це свідчення того, що основну роботу по створенню живого розумного, що представлено в людині, Природа виконала ще мільярд років тому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 17

 

Вищі рівні відображення у свідомості людини

 

 

17.1. Емоційна сфера переживань і свідомість, їх зв ’язок

 

Сучасні підручники з психології повідомляють: “Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стани людини і далеко не все, що сприймається і керує поведінкою людини усвідомлюється нею. ...Несвідоме начало так чи інакше представлено практично в усіх психічних процесах, властивостях і станах людини. ...Свідомість керує самими складними формами поведінки, які вимагають постійної уваги і свідомого контролю. ...свідомість як вищий рівень психічної регуляції поведінки постійно присутня і функціонує. ...Разом з тим слід визнати, що у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні, питання про відношення між свідомими та іншими рівнями психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим, залишається складним і не розв’язаним достатньо однозначно” [Немов; с. 141-142].

Отже, несвідоме начало так чи інакше представлено практично в усіх психічних процесах, властивостях і станах людини, а питання про відношення між свідомими та несвідомим визнається складним і не розв ’ язаним достатньо однозначно. Однак проблема є настільки актуальною, що полишати її розв ’ язання на потім ніяк не можна. Ключом до певного її розуміння є закон напластування : людині властиве усе те, що й усім її попередникам на щаблях біологічної еволюції починаючи від одноклітинної амеби. Людина живе одночасно в усіх вимірах. Будь-який її психічний стан супроводжується відповідними фізіологічними змінами, хоча цього не можна сказати про ту чи іншу міру усвідомлення цього стану.

Цікаво, як може виглядати типологія людських переживань від найпростіших переживань амеби до переживання позовів сумління та смислу життя у Всесвіті? Як образно представити таку типологію? Здається, що правильним було б представити еволюцію переживань (емоцій) у вигляді розгалуженого дерева, що бере початки із одного кореня подразливості . Від кореня уявляємо ріст стовбура переживань (емоцій) : 1) нестачі : їжі, самки, території, влади ; 2) задоволення від погашення нестачі. На самому верху знаходяться відгалуження гілок символічних переживань (емоцій-почуттів) людини як суспільної істоти: 1) красоти, гармонії, захоплення, екстазу, співпереживання, сумління, відповідальності, обов’язку, віри, надії, любові, дружби, рівності, справедливості, солідарності, братерства, здивування, пізнання, самореалізації, впевненості, смислу життя тощо; 2) невдоволеності собою та оточенням, дискомфорту (когнітивного диссонансу), зависті, ненависті, гніву тощо.

У вищих тварин та людей переживання (емоції) стають тонко диференційованою мовою, за допомогою якої живі істоти отримують інформацію про свої стани і про те, що відбувається навколо, і навіть обмінюються нею. На вищих щаблях еволюції живих істот мова вже йде не про окремі прояви переживань (емоцій), а про їх гамму чи континуум, і всі вони відображають ті чи інші потреби.

У науковій літературі (і, навіть, у підручниках) часто спостерігається певна невизначеність щодо емоцій, відчуттів і почуттів. Наприклад, читаємо : “Емоції можуть викликатися як реальними, так і уявними ситуаціями. ...Емоції здатні передбачати ситуації і події, які реально ще не настали і виникають у зв’язку з уявленнями про пережиті раніше чи уявні ситуації” [Немов; с. 440]. В інших, не менш авторитетних, літературних джерелах читаємо: “Емоції, встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, але не даючи йому навіть самого елементарного його пізнання в формі образу, забезпечили швидкий розвиток умовно-рефлекторної діяльності, і на її основі стала можливою поява відчуттів та їх комплексів, як продуктів діяльності рецепторів - сигнальних образів. Якщо з появою емоції бере початок філогенез (і онтогенез) переживань, то з появою в більш пізньому періоді відчуттів розпочинається філогенез і онтогенез пізнання, набуття елементарних знань про властивості предметів і явищ світу” [Плат; с. 101]. На наш погляд, було б доцільним погодитися з Платоновим і пов ’ язувати з уявленнями (образними та символьними) не емоції, а складніше новоутворення - почуття. Інакше кажучи, там де є увлення, там емоції з відчуттями стали почуттями. Плутанини можна уникнути, якщо не забувати про “закон напластування”: усі попередні психічні утворення присутні на усіх наступних щаблях еволюції, тобто, подразливість, чутливість, емоції і відчуття присутні і там, де вже є почуття. Відповідно до усіх напластувань справедлива і трьохмірна теорія почуттів В.Вундта, що включає полярні виміри: задоволення і незадоволення, напруження і розслаблення, збудження і заспокоєння.

Почуття людини одночасно виражають не тільки стан суб ’ єкта та його прагнення, а й відношення стороннього (як 3-ї особи) до об ’ єкта. Це свідчить про певний сплав простих емоцій і більш складних психічних утворень. Вищими почуттями називають ті, що мають яскраво виражений суспільний характер. Зазвичай вищі почуття класифікують за змістом на естетичні, моральні та інтелектуальні, за силою спрямованості - на захоплення і пристрасті. Ми добавили б до змістовного переліку вищих почуттів людини також її почуття права як суб ’ єкта правової культури.

Якщо почуття визначати на основі образних уявлень, то мусимо визнати їх початки у вищих тварин. Чим почуття на основі лише образних уявлень відрізняються від почуттів на основі символьних уявлень? Перші є безпосередніми індивідуальними почуттями, предметними, спрямованими на себе чи назовні ; другі - можуть бути предметними, опосередкованими, узагальненими, соціальними, світоглядними, відстроченими у часі, спрямованими на світ, на минуле чи майбутнє. Цікаво, що почуття суттєво перебудовуються при переході від біологічної життєдіяльності, органічного функціонування до суспільної трудової діяльності. Відмінне від елементарного фізичного задоволення чи незадоволення людське почуття задоволеності чи незадоволеності з усіма його різновидами та відтінками пов’язане з перебігом діяльності. Ще К.Бюлер сформулював закон, згідно з яким у людській діяльності позитивні емоції переміщуються від кінця діяльності до її початку. У людини уявний майбутній результат може викликати не менші позитивні переживання, ніж реальний. Це результат еволюції свідомості, зокрема символьного відображення в процесі уяви.

***

І знову про “ закон напластування ” : усі попередні психічні утворення можуть усвідомлюватися людиною, відображатись символьно, взаємодіяти з розумом . Тому сучасні теорії емоцій містять в своїх назвах слово “когнітивний” (теорія когнітивного диссонасу Ю.Фестінгера, когнітивно-фізіологічна концепція С.Шехтера). На цю особливість емоцій людини звертав увагу і Рубінштейн: “Жодна реальна емоція не звідна до ізольовано взятої, чистої, тобто абстрактної, емоціональності або аффективності. Будь-яка реальна емоція звичайно являє собою єдність аффективного і інтелектуального, переживання і пізнання. ...В психології часто говорять про єдність емоцій, аффекта і інтелекту... Правильним було б говорити не просто про єдність емоцій і інтелекта в житті особистості, а про єдність емоціонального, або аффективного, і інтелектуального усередині самих емоцій, так же як і емоцій усередині самого інтелекту” [ Рубі. ; с. 562 ] . Існування ж у свідомої людини несвідомих емоцій, відчуттів, мислення та інших несвідомих психічних механізмів регуляції життєдіяльності можна пояснити тим, що вони за своїм призначенням не потребують контролю свідомого. При цьому слід прийняти до уваги можливість такого контролю. Як відомо натреновані йоги можуть довільно змінювати частоту серцевих ритмів та дихання.

Чи розвиваються емоції та почуття в онтогенезі, впродовж життя людини? Чи можна контролювати емоції, керувати ними? - Так, виходячи з того, що переживання людини частково підконтрольні її активній свідомості (волі), відповідь на це питання має бути позитивною. Разом з тим, емоції можуть бути і непідконтрольними свідомості, проявлятися на рівні несвідомого, на межі з підсвідомим, бути неопредмеченими, наприклад, емоції туги, тривоги, дискомфорту чи радості. Емоції залишаються більш незалежними і менш обмеженими у людей, чий онтогенез свідомості зупинився чи не завершився.

Усвідомлення, опредмечування переживань підвищило рівень диференціювання оточуючого середовища і стало передумовою властивого людині рівня пізнання. Спочатку почуття викликаються емоціями і відчуттями безпосередньо наявних предметів, потім з розвитком символьного відображення стає можливим виникнення відстрочених у часі почуттів на основі уявлень. Спочатку емоції невід’ємні від пізнання: істота здатна зрозуміти лише те, що відчуває, вона розуміє в діях інших істот лише те, що сама відчуває. “Потім пізнання звільняється від почуття; людина може зрозуміти і те, що власному її почутті чуже: вона може, як учить Б. Спіноза, не любити і не ненавидіти, а тільки розуміти, людські вчинки так, немов би мова йшла про теореми. І нарешті, почуття, яке раніше підкоряло пізнання, яке потім відокремилося від нього, починає слідувати за пізнанням. Поглиблене розуміння суспільної значи-мості знання спрямовує почуття людини. Вона не тільки розуміє, яка справа є доцільною; її любов і її ненависть розподіляються у відповідності з цим розумінням” [Руб.; с. 576]. Тут мова йде не про пізнання взагалі, а про символьно-логічне пізнання. Запам’ятаймо цю тезу: в процесі еволюції живого, а саме на рівні людини, логічно-символьне понятійне пізнання обігнало, випередило пізнання чуттєве, ситуативне і виокремившись утворило якісно новий, ієрархічний сімбіоз з чуттєвістю. Пізнання вже не обмежується функцією підтримки гомеостазу організму окремої людини. Можливо, на наступному щаблі еволюції живого (у суспільстві) чуттєвість буде відігравати меншу роль, а пізнання матиме якісно нове продовження у перетворенні Природи.

Емоційна сфера людини - одна із найважливіших тем про людину. Візьмемо хоча б гумор і пристрасті людини. Почуття гумору і специфіка пристрастей людини - це не просто емоції, а й відчуття, сприйняття, уявлення, свідомість, воля, це образне і символьне відображення, аналіз і узагальнення мисленням і переживання. Деякі автори [ Симонов та ін . ] вбачають у гуморі прояви надсвідомості. Однак, тут ми змушені обмежитися розглядом лише тих питань, що мають безпосереднє відношення до бульки свідомості. Як можна переконатися, з огляду на сучасну теорію емоцій, символьне відображення (свідомість) може бути, хоча б тимчасово, відокремлено вольовим зусиллям від емоційної сфери людини. Таке штучне відокремлення є лише одною із властивостей (можливостей) високоорганізованної психіки людини і тому глибинний зв’язок свідомості з емоційною сферою людини ігнорувати ніяк не можна. Разом з тим, будемо мати на увазі, що така властивість (можливість) абстрагування від емоцій може мати більше значення на наступному щаблі еволюції живого, у суспільстві.

Отже, дерево еволюції переживань людини вимальовується (з врахуванням закону напластування) таким :

1. подразливість ;

2. подразливість+чутливість ;

3. подразливість+чутливість+емоція ;

4. подразливість+чутливість+емоція+відчуття ;

5. подразливість+чутлив.+емоція+відчуття+уявлення ;

6. подразл.+чутлив.+емоція+відчуття+уявлення+символізація ;

7. подразл.+чутлив.+емоція+відчут.+уявл.+символіз.+ мислення ;

8. подразл.+чутлив.+емоц.+відчут.+уяв.+символ.+мисл. +почуття.

Чи можна ставити питання про співвідношення складових психіки? Це не просто. Кожен із наступних етапів є новим рівнем випереджувального відображення, що в певній мірі включає усі попередні . Ми не виокремлюємо тут таку властивість психіки як сприйняття, адже сприйняттям можна вважати в тій чи іншій мірі кожен рівень, починаючи з п’ятого. Ми не виокремлюємо тут і мову, маючи на увазі більш широку символізацію. Також ми не виокремлюємо волю, як спрямовану на самоускладнення і розвиток життєву активність усього живого. Свідомістю людини можна умовно вважати останні три рівня випереджувального відображення. І мова не повинна йти виключно лише про символьне відображення, а про сплав символьного відображення з усіма попередніми проявами психіки. Можливо, правильним було б вважати : почуття людини - це її переживання на основі образно-символьного відображення . Найвищими переживанням людини є її суспільні переживання: співчуття, сумління, обов’язку, відповідальності, смислу життя. На наступному щаблі еволюції живого, яким є суспільство, ці переживання - вищі почуття - сімбіоз емоцій з розумом - не зникнуть, а, навпаки, стануть визначальними для людини як “клітини” суспільства.

Отже, свідомість сучасної людини ніяк не можна відокремлювати від її емоційно-вольової сфери. Таким чином, питання про взаємодію несвідомого і свідомого треба розглядати на основі закону напластування, визначивши почуття людини як сімбіоз свідомості з емоціями, відчуттями і волею. Таким чином, булька свідомості людини включає і її почуття, а життєвий світ людини - це дещо ширше, що складається з двох далеко не рівних частин - неусвідомленої і усвідомленої.

 

 

17.2. Уява як суто людська властивість свідомості

 

Уява як термін посідає чільне місце як в наукових дисциплінах, насамперед, у психології, так і в літературі, мистецтві, в побуті. Саме уява є тим ключовим поняттям, яке надає можливість описати нові емерджентні якості відображення на рівні психіки людини. Перші прояви уяви доісторичної людини зафіксовані у знаряддях праці, наскальному мистецтві і обрядах поховання померлих.

На жаль, про уяву науковці висловлюються так, як і про свідомість чи волю : досі не зрозуміло, що це. Уява - це не то пам ’ ять, не то різновиди образів чи асоціацій. Підручники з психології повідомляють : “ ...до сих пір нам майже нічого не відомо саме про механізм уяви, в тому числі про його анатомо-фізіологічну основу. ...На ці важливі питання ми майже нічого конкретного відповісти не можемо” [ Немов, 1999 ; с. 261]. Перш, ніж сформувати для себе власну модель інтегрованого бачення феномену уяви , ознайомимося з різними поглядами авторитетних вчених, які, звісно, не співпадають.

 

С.Рубінштейн : “Під уявою у самому широкому смислі слова інколи розуміють будь-який процес, що здійснюється в образах. У такому випадку відтворення пам’яттю раніше створеного є “лише одним із видів уяви” (Ф.Кейра, А.Селлі, П.Блонський та ін.). ...відтворення образів звичайно, як показало дослідження, у певній мірі перетворює відтворене...

Основна відмінність власне уяви від образної пам’яті пов’язана з іншим відношенням до дійсності. Образи пам’яті - це відтворення минулого досвіду. Функція пам’яті - зберегти незмінними результати минулого досвіду, функція уяви - їх перетворювати. ...На ранніх ступенях розвитку... відтворення далеко не є копією відтворюваного... відтворення ще чітко не відокремилося від уяви. ...Уява у власному смислі слова є лише тоді, коли потік образів перестає бути мимовільною зміною, немов би викривленням образів-уявлень, становлячись вільним оперуванням образами, не пов’язаним установкою на відтворення”.

...У самих нижчих і примітивних своїх формах уява проявляє себе в мимовільній трансформації образів, яка здійснюється під впливом малоусвідомлених потреб, потягів, тенденцій, незалежно від будь-якого втручання суб’єкта... У вищих формах уяви, у творчості, образи свідомо формуються у відповідності з цілями, які ставить собі свідома творча діяльність людини. Уява є... надзвичайно суттєвим проявом особистості. ...В уяві проявляються усі види і рівні спрямованості особистості. ...У різних людей уява проявляється переважно в різних областях ... У кожній людині міститься якийсь “кусочок фантазії”, але у кожної фантазія і уява проявляються посвоєму...” [С.Руб.; с. 295-308].

 

Л.Виготський : “...у сучасних ідеалістичних вченнях дві психологічні функції помінялися місцями. Якщо асоціативна психологія зводила уяву до пам’яті, то інтуїтивісти намагалися показати, що сама пам’ять є не що інше, як частковий випадок уяви. ...ідеалісти часто доходять до того, що і сприйняття розглядають як частковий випадок уяви. Сприйняття, говорять вони, є уявний, побудований розумом образ дійсності... Ідеалізм опинився тут безсилим... зарахував уяву в коло тих первинних творчих діяльностей свідомості, які ...притаманні свідомості з моменту її виникнення. За відомою формулою А.Бергсона, уява так же первинно притаманна нашій свідомості, як свобода волі... Близько до цієї точки зору стояв і У.Джемс.

...Питання про природу уяви, як надзвичайно важливе, було переведено у генетичну площину і зведено до питання про її первинність. ...Згідно з Піаже, який багато чим зобов’язаний Фрейду, первинна форма уяви є діяльність підсвідома... [ Однак ] ...спостереження за розвитком уяви виявило залежність цієї функції від розвитку мови. Затримка у розвитку мови, як установлено, знаменує собою і затримку розвитку уяви. ...фактичні дослідження не тільки не підтверджують того, що дитяча уява є формою безсловесної, аутистичної, неспрямованої думки, але, навпаки, вони на кожному кроці показують, що хід розвитку дитячої уяви, як і хід других вищих психічних функцій, суттєвим чином пов’язаний з мовою дитини.

...уява є діяльністю, надзвичйно багатою емоційними моментами. ... мислення ...стає немовби слугою пристрастей, стає немовби в підлегле відношення до емоційних спонукань і інтересів, і ми дійсно маємо таку психічну діяльність, яка характеризується своєрідним відношенням між процесом емоцій і процесом мислення і створює той сплав, який ми називаємо мрійливою формою уяви. Але ...сполучення з емоційними моментами не складає виключної основи уяви і уява не вичерпується цією формою. ...неправильно розглядати уяву як особливу функцію в ряду других функцій, як деяку однотипну функцію, що регулярно повторюється. Уяву необхідно розглядати як більш складну форму психічної діяльності, яка є реальним об’єднанням декількох функцій в їх своєрідних відношеннях... Разом з тим, ми спостерігаємо ще два надзвичайно важливих моменти... З одного боку, ми зазначаємо надзвичайну спорідненість, близкість процесів мислення і процесів уяви. ...обидва процеси виявляють свої основні успіхи в одні і ті ж гентичні моменти. ...обидва вони розвиваються у єдності, по суті, самостійного життя в розвитку того і другого ми не спостерігаємо зовсім. ...Однак, було б неправильним ототожнювати одно з другим...

Я хотів би, нарешті, сказати, що внутрішній зв’язок між уявою і реалістичним мисленнм, доповнюється новою проблемою, яка тісно пов’язана з проблемою довільності, або свободи, в людській діяльності, в діяльності людської свідомості. Можливості вільної дії, які виникають у людській свідомості, найтісніше пов’язані з уявою...” [Л.В.; с. 636-653].

 

Немов : “Уява - особлива форма людської психіки... ні в чому іншому, крім уяви, не проявляється ідеальний і загадковий характер психіки. ...до сих пір нам майже нічого не відомо саме про механізм уяви, в тому числі про його анатомо-фізіологічну основу. ...На ці важливі питання ми майже нічого конкретного відповісти не можемо (виокремлено нами. – А.П. ) ...Завдяки уяві людина творить, розумно планує свою діяльність і керує нею. Майже вся людська матеріальна і духовна культура є продуктом уяви... Встановлено, що людина за своїм бажанням не в змозі припинити потік думок, зупинити уяву” [ Немов, 1999 ; с. 260-270] .

Р.Немов зазначає ряд специфічних функцій, в яких проявляє себе уява, представляючи дійсність в образах: 1) участь образів у мисленні і у довільному регулюванні пізнавальних процесів; 2) участь образів у довільному регулюванні емоційних станів людини; 3) участь у формуванні внутрішнього плану дій (інтеріоризація); 4) участь у плануванні і програмуванні діяльності (проектуванні); 5) вплив на органічні процеси (аутотренінг).

 

Короткий психологічний словник [ с. 176 ] дає визначення уяви словами : “Уява - психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, уявлень, думок на базі її попереднього досвіду... З погляду психології уява полягає у вибірковому мисленому розчленуванні раніше вироблених зв’язків і створенні нових зв’язків - асоціацій. ...розрізняють мимовільну уяву (наприклад, у сновидіннях, при патологічних станах людини) і довільну, яка підпорядкована свідомо поставленій меті. ...Уява тісно пов’язана зі сприйманням, емоціями, пам’яттю, мисленням, мовою. ...уява є необхідною приналежністю великого розуму. ...Виховання уяви є керованим процесом як з боку педагогів, сім’ї, так і з боку відповідних закладів і установ суспільства”.

 

Що таке уява ? Спробуємо узагальнити різні визначення. Найперше, це образи . Звідки вони беруться первинно і чим відрізняються один від одного? Є дві основні точки зору, які інколи подаються як протилежні: 1) образи виникають із сприйняття, можуть зазнавати власні спонтанні та довільні реорганізації; 2) образи є результатом когнітивного опису. “... існує більше, ніж один різновид образів... Було б доцільнішим всього постулювати правопівкульну форму холістичної, спонтанної образності і лівопівкульну образність, яка у більшій мірі спирається на волю, аналіз і пропозиційне управління” [Хант; с. 271-272].

Г.Хант, спираючись на результати досліджень другої половини XX століття, стверджує, що необхідно відмовитись від точок зору, типових “для психології від Фрейда (1900) до Аллена Пайвіо (1971) і ще далі, що образи з необхідністю являють собою конкретну і тому більш примітивну форму мислення, яка по мірі подальшого розвитку має поступатись місцем абстрактним концептуальним структурам, які можливі лише на основі мови. Образи можуть цілком самі по собі ставати абстрактними і міжмодальними” [ Хант ; с. 274 ] . Саме міжмодальні трансляції стали тим “рубіконом”, що підняв уяву на якісно новий рівень. Виникнення символічного мислення було наслідком цього. До такого висновку ми приходимо, знайомлячись з міркуваннями Г.Ханта.

Образи абстрактні і міжмодальні, головним чином на основі зорового сприйняття, а не мова є основою свідомості, стверджує Г.Хант, спираючись на матеріал книги Рудольфа Арнхейма “Зорове мислення” (1969) і акцентуючи увагу на синестезії, міжмодальному синтезі: “...зоровий мікрогенез... забезпечує геометричну динаміку, яка має відігравати центральну роль у абстрактному пізнанні, якщо вважати, що воно грунтується на образності у широкому розумінні цього терміну, а не на лінгвістичних здібностях. ...Арнхейм доказував, будь-яке мислення, у тому числі логічне і лінгвістичне, має, урешті-решт, грунтуватися на надшвидких, геометро-динамічних образах, ...образність не є за своєю природою підлеглою по відношенню до мови, ...первинною матрицею для усього пізнання слугують структури самого сприйняття, ...перцептуальні якості форми і руху присутні у самих актах мислення... і, фактично, є середовищем, у якому відбувається само мислення. ...Арнхейм наводить багато прикладів того, як піддослідні можуть створювати геометродинамічні малюнки, які відображають їх дійсне розуміння різноманітних абстрактних, явно вербальних понять... вчені-фізики заявляли про те, що вони мислять спонтанними геометро-динамічними образами” [Хант; с. 274-277].

Г.Хант зазначає, що розвиток запропонованої Арнхеймом теорії зорово-просторової метафори як основи абстрактного мислення можна знайти у працях лінгвіста Джорджа Лакоффа ( Lakoff , 1987) і філософа Марка Джонсона ( Johnson , 1987). Вони поглибили розуміння того, що образні структури є началами всього символічного пізнання. Абстрактні просторові метафори, будучи сформованими, зворотньо впливають на сприйняття. Мова йде конкретно про два типи символічних структур - “структури базового рівня” і “образні схеми”. До першого типу автори відносять властивості типу “довгий-короткий”, “твердий-м ’ який”, “важкий-легкий”, “холодний-гарячий”. До другого типу - образних схем - відносять більш абстрактні форми, зокрема, вмістилище, шлях, джерело, мету, границі, рівновагу, злиття, розділення, силу, а також тілесні орієнтації типу вверх-вниз, передній-задній, близький-далекий, частина-ціле, центр-периферія, повний-пустий. На думку дослідників, усі логічні відношення уходять своїм корінням в такі образні схеми, що надаються нам сприйняттям, і взагалі “без використання образних схем ми не можемо навіть описати свій досвід, або ж, в дійсності, взагалі його мати” [Хант; с. 279-281].

Таким чином , можна вважати, що “все наше пізнання носить непрямий характер - будучи “баченням як”, основаним на спогляданні одної ситуації через іншу і за її допомогою”, “взаємодії між лінгвістичною і образною системами... можна розглядати як вторинні взаємовідношення між по-різному організованими системами міжмодальної інтеграції..., зовнішнє лице образності представляють зорові форми”, “образи так же безумовно розгортаються у мові, як мова викликає образне уявлення...”, “символічна свідомість, основана на сприйнятті, урешті-решт, має бути подільною і спільною, структури мислення безпосередньо даються усім нам феноменальною організацією світу” [Хант; с. 282-285].

Екскурс в історію на століття назад, який здійснив Г.Хант, дозволяє відтворити цінні висловлювання мудрих щодо уяви і свідомості, які співзвучні сучасним. Таке співпадання у певній мірі підтверджує їх спільну правоту. Цікавим є поняття sensus communis у стародавніх греків, римлян і індусів (аналог нашого сучасного здорового глузду) як злиття воєдино усіх почуттів, включно розуму. Емоції і мислення тоді не розділялися і в цьому був певний смисл, нині втрачений. На жаль, “ми плутаєм те, що не може бути нічим іншим, як стародавньою метафорою, з нашим сучасним поняттям матеріального пояснення, і потім відкидаємо це пояснення як безнадійно неадекватне. Наша теорія розуму, яка базується на мозку, ...не бачить різниці між сучасним розумінням фізичного тіла, з одного боку, і ...з тим суб’єктивним сприйняттям тіла в сінестетичних станах, яке займало таке важливе місце у стародавніх системах уявлень про розум... До наслідків нашої сучасної втрати цієї первинної системи феноменології, основаної на метафорах, відноситься відсутність збалансованості у більшості існуючих в наш час пояснень розуму і свідомості. Ми тепер мовчки і допускаємо і увіковічуємо розрив між розумом і тілом, думкою і почуттям, почуттями і світом. ...Пропозиційне мислення узурпує усі інші символічні системи і робить себе мірою усієї символічної свідомості. ...Результатом стає, по суті, шизоїдна теорія розуму, в якій здібності у західній традиції стають відокремленими від структур, на яких вони базуються - подібні уявлення, вірогідно, шокували б наших предків. ...З точки зору sensus communis , подібно тому як мислення не можна відокремити від сприйняття чи світу, так і повністю втілене символічне пізнання не може бути відокремлено від нашого безпосереднього відчуття буття в часі. ... Dasein Хайдеггера, судячи з усього, свідчить про поширене почуття втрати нашого доступу до досвіду і відчуттю життя [ Хант ; с. 309-311 ] .

 

Отже , уява як психічний феномен тісно пов ’ язана з образами. Коли ж вперше виникають образи ? Короткий психологічний словник [000; с. 105 ] не то категорично, не то недбало визначає образи як результат свідомості : “ОБРАЗ - загальнопсихологічна категорія, результат відображення об ’ єктивного світу у свідомості людини. О. утворюється свідомістю внаслідок впливу на неї зовнішнього світу, дії зовнішніх і внутрішніх подразників”. А словник основних психологічних понять у підручнику Р. Немова (1999) дає більш обережне визначення : “ОБРАЗ - узагальнена картина світу (предметів, явищ), результат переробки інформації про нього, що поступає через органи чуття” [ Нем ; с. 668 ] . Картина у формі чого? Якої переробки? На якому щаблі еволюції вперше виникає образ і що з ним далі відбувається? Саме в цьому суть питання. Схоже, що вітчизняна психологія з феноменом образу також “блукає між трьома соснами”. Не розібравшись з питанням “Що таке образ?”, годі й думати про розуміння уяви .

Образ - це форма відображення предметів і явищ зовнішнього світу. Кидаючи погляд на еволюцію живого, ми вперше можемо застосувати слово образ стосовно дії біологічного ферменту, який “немовби має в собі “програму” протікання реакції і хімічну формулу, “образ” речовини, що виникає в результаті цієї реакції” [Смир.; с. 34]. Тож образ є певним згущенням, згорткою інформації про зовнішнє стосовно організму середовище, отриманої від органів чуття і хоча б на мить запам’ятованої. Будь-яка така інформація є, по суті, кодом відображення взаємодії. Еволюція відображувальної чутливості - це еволюція механізмів згортки інформації. У широкому смислі слова можна говорити про образи генетичної пам’яті і образи, що виникають у процесі життєдіяльності організму. Для нас представляють інтерес ті, що становлять основу умовних рефлексів. Вважається, що навчатись і, відповідно, набувати умовні рефлекси здатні вже вищі безхребетні (молюски, черви) і хребетні, починаючи з найпростіших. Зазначимо, що між безумовними і умовними рефлексами нема чіткої межі, оскільки безумовні рефлекси здатні спрацьовувати на множи-ну зовнішніх сигналів, первинно невластивих даному організмові.

Отже, образи як згортка інформації , виникли рано. В процесі еволюції образи удоконалювалися, ставали більш динамічними, здатними до реконструкції, і почали “відриватися” від “місця мешкання” і вільно “пересуватися” у певній частині ієрархічно структурованої нервової системи. Отже, уява - це образи, які відриваються від “місця мешкання” і вільно переміщуються (“плавають”, “літають” тощо) і здатні до всіляких реконструкцій типу галюцинацій чи марення аутизму, відомих нам із психопатології. Що виникло раніше - здатність до реконструкції (деформації, трансформації) простих образів чи міжмодальний синтез образів? Мабуть, перше. Реконструкція - це основа виникнення уяви. Мабуть уява як мимовільні реконструкції (дефекти образного відображення) виникає у зародковому чи одномодальному стані разом із першими умовними рефлексами. Та ува, якою ми оперуємо, це вища форма уяви – реконструкції (дефекти), що підконтрольні волі, а не абсолютно нове психічне утворення, не наслідок діяльності свідомості. Тож уява, як і образи виникли до появи Homo sapiens .

У тваринному світі уява вперше чітко з ’ являється там, де виникає гра. Вищий рівень людської уяви з’являється там, де виникає розподіл діяльності на фазу підготовки і фазу здійснення, коли виникає наскальне мистецтво і ритуальне захоронення своїх сородичів.

Уява людини - це новий рівень відображення часу і цілісності світу, це створення “дзеркала” відображення (“бульки свідомості”) на основі більш динамічних і довільних, підконтрольних волі, реконструкцій (деформацій, трансформацій) простих образів і міжмодальних синтезів образів та більш потужної символічної пам’яті.

 

 

17.3. Внутрішня мова

як суто людська форма символічної свідомості

 

“ ...ми не маємо досі ні в одного із авторів скільки-небудь систематичного викладу навіть простих фактичних даних про природу внутрішньої мови”, “…розробка цієї проблеми, наскільки нас відомо, взагалі не розпочиналась ще ніким із дослідників” - так зафіксував на початку 30-х років Л.С. Виготський стан справ щодо проблеми дослідження зв’язку мови і мислення [000; с. 664, 971]. Наприкінці XX століття Г.Хант, досліджуючи природу свідомості, пов’язує її з внутрішньою мовою: “Свідомість символізуючої істоти ніколи не може бути істинно особистою і незалежною - незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому. Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо відвернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми” [000; с. 44] .

Оскільки свідомість сучасної людини як вища форма відображення не може відбутися поза суспільством, а індивідуальна свідомість є клітиною суспільної свідомості, то виникає питання про засоби об’єднання “клітин” у цілісність і впливу цілісності на її окремі елементи. Вирішальна роль мови у цьому для всіх сьогодні є очевидною. Тож проблема мови і мислення, мови і свідомості заслуговує детального розгляду.

Розрізняють функції мови - комунікативну і сигніфікативну (смисловий інструмент мислення) та види мови - мову жестикуляції, мову запахів, звукову (усну) мову, письмову мову і внутрішню.

Історично (генетично) найпершою функцією мови була комунікативна, звуком, рухами чи запахами передавались внутрішні емоційні стани і позначення образів зовнішніх предметів чи явищ. Позначаючи одні образи іншими, більш компактними, стислими, густішими, мова почала оперувати знаками. Паралельно відбувалося поглиблення аналізу, виокремлення ознак і наступний синтез вторинних образів. З часом знаки ставали все більш абстрагованими. Із різних видів комунікативної мови найперспективнішою виявилася звукова мова. Знаки почали позначатися словами. Звукова мова почала обслуговувати мислення, яке досі розвивалося незалежно, і забезпечила його сходження на вищий ступінь понятійного мислення. Заново синтезовані образи - поняття - це вже продукт якісно нової функції мови - сигніфікативної функції. Пізніше поступово виникла письмова мова як позначення і запам ’ ятовування усної.

Щодо відмінностей між усною і письмовою мовою, то усна є емоційно забарвленою (енергетично насиченою), використовує інтонацію, рухи (жести, міміку) і може бути більш лаконічною і інформативною, аніж письмова. Письмова мова може передавати усе те, що й усна, але інакше. Саме тому хороші оратори не обов ’ язково є хорошими письменниками і навпаки. Якщо усна мова виконує переважно функцію комунікації, то письмова ще й функцію запам’ятовування інформації і передачі її з затримкою у часі іншим поколінням.

Особливістю внутрішньої мови є те, що вона ніколи не покидає людину, яка знаходиться у стані свідомості. В зв ’ язку з цим вона завжди була предметом особливої уваги. Психологи зазвичай зосереджували увагу на співвідношенні внутрішньої мови і мислення, ототожнюючи їх або розділяючи. Сьогодні науковці розуміють, що у психіці людини не існують окремі відчуття, сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення, мова, а все це знаходиться у взаємодії і єдності. Виокремлення і абстрагування тих чи інших ознак є лише штучним знаряддям для встановлення зв’язків між елементами цілісності. Отже, інколи є корисним вважати мислення внутрішньою мовою, але це справа угоди.

Внутрішня мова не є мовою з самим собою. Вона не завжди є мисленням. Але вона завжди є відображенням дійсності, реальної чи уявної. В цьому полягає її основна функція, а не в обслуговуванні мислення, як це прийнято вважати. Специфікою такого відображення є знаки, зрозумілі для інших, інтерсуб’єктні знаки.

Слово - це знак, насамперед комбінація звуків. Найпростішим словесним знаком є ім ’ я (етикетка), найскладнішим - поняття. Як відбувався перехід від найпростішого до найскладнішого в філогенезі і як відбувається в онтогенезі, ми маємо знати виходячи із практичних потреб відтворення нового покоління своїх нащадків. Маємо зупинитися на цьому питанні для більш детального розгляду.

***

Звертаємося до підручників і першоджерел. Вони повідомляють наступне. Перші звуки дитини - крики. Близько 3-го місяця після народження у дитини з ’ являєтья гра звуків - лепет, белькотання. З 5-ти місяців діти починають реагувати на слова, відображаючи зв ’ язок слова з ситуацією. Цей зв’язок має асоціативний або умовно-рефлексивний характер. Перші осмислені слова дитина вимовляє наприкінці першого - початку другого року, це і є початок мови. Ці перші осмислені слова відображають органічні потреби та емоційні стани і є проявом комунікативної функції . Інша функція, функція позначення (що це?) проявляється у мові дитини у другій половині другого року від народження. Дитина звикає з тим, що кожен предмет має назву і набуває навички орієнтації у світі речей.

Перші слова - це позначення образів і як такі вони структурно заміняють цілі речення. У дворічному віці дитина освоює перші прості речення і шляхом наслідування, копіювання поведінки дорослих знайомиться зі структурою, синтаксисом, відношеннями між елементами мови. На третьому році життя дитина починає вживати допоміжні слова “і”, “або”, якщо”, “то”, “так як” тощо. Тим самим дитина починає засвоювати причинні зв ’ язки. Але вживання дитиною таких мовленевих знаків ще не означає усвідомлення причинних відношень. Дитина лише демонструє вроджені механізми наслідування, прояви умовнорефлекторних та асоціативних зв’язків і, можливо, початки оперантного зумовлювання (постановки і перевірки гіпотез). Оволодіння смислом відбувається поступово з розширенням соціального спілкування. Одночасно з оволодінням зовнішньою мовою відбувається формування внутрішньої мови як засобу і форми відображення дійсності.

Внутрішня мова це не лише “зовнішня мова мінус звук”. Це скоріше “зовнішня мова мінус звук мінус здійснення комунікативної функції”. Тому вона за структурою більш лаконічна, аніж письмова і усна мова. Не здійснюючи безпосередньо комунікативної функції, вона тим не менше може планувати комунікацію, відображати внутрішню бесіду з іншою людиною і враховувати емоції. Сучасні підручники з психології дотримуються позиції, що “твердження про незвідність мислення і мови відноситься не тільки до зовнішньої, але й до внутрішньої мови” [Руб, с. 396], “мислення і мова... являють собою... відносно незалежні реальності” [Немов, с. 324].

Що торкається цілеспрямованих наукових досліджень відношення мислення і мови, то в психології досі обговорюються результати досліджень Ж. Піаже і Л.С. Виготського, здійснених ще у 20-ті роки минулого століття. Піаже чи не першим, на основі широких психологічних спостережень і експериментів, створив періодизацію становлення мислення і мови. Центральним виявилося питання про роль і місце егоцентричної мови . Виготський, повторивши досліди Піаже, зробив протилежні висновки: проходячи перехідну стадію егоцентричної, внутрішня мова виникає із зовнішньої. Як пише Р.С. Немов, “багато років по тому, познайомившись з контраргументами Л.С. Виготського, Ж. Піаже визнав првильність його позиції” [ Нем, с. 329 ] . “Ми протиставляємо обом теоріям іншу концепцію”, - заявив С.Л. Рубінштейн, але нічого нового не добавив, сказавши: “Здібність до спілкування завдяки мові і до повідомлення не є похідним продуктом розвитку, що імманентно здійснюється в дитині. Роль соціального впливу не похідна, а первинна.” [ Руб. ; с. 407 ] . Справедливості ради, зазначимо, що Виготський саме на цьому і наголошував.

Так ми приходимо до необхідності більш уважного ознайомлення з науковою спадщиною Л.С. Виготського [000] . Як ми переконуємося, його висновки залишаються у фундаменті сучасних моделей взаємовідношення мови і мислення.

***

Л. Виготський, досліджуючи розвиток мови і мислення в онтогенезі, писав у 20-х роках минулого століття, що загальноприйнятою є думка про те, що “спочатку дитина сприймає предмети, потім - дії, потім відношення, тобто зв’язок речей” [000; с. 471]. Однак, “експериментальні дослідження показують, що це відбувається саме навпаки. Людина раннього віку сприймає світ синкретично – цілими великим групами або ситуаціями” [с. 473]. П. Блонський називав це “незв’заною зв’язувальністю”. “Дитина сприймає так, що у неї все пов ’ язане з усім. ...Що при цьому відбувається в мозку людини в частині фізіологічній, відносно відомо: це добре відображено у Павлова в цікавому положенні про іррадіацію, тобто первинно розлиту, дифузну стадію збудження, яким супроводжуються перші враження, що викликають до життя цілий комплекс, пов’язаний з цим враженням. ...Павлов говорить : ...генетично, комплекс подразників для дитини є первинним, дитина спочатку мислить комплексом, потім окремими речами” [ с. 472-473 ] . Для нас тут є цікавим, що положення про цілісність сприйняття і наступне виокремлення суттєвого (предметів, зв’язків), яке покладене в основу концепції свідомості Г. Ханта наприкінці XX ст. як положення про “між-модальну синестезію”, обговорювалося Л. Виготським з опертям на попередні дослідження вітчизняної психології значно раніше.

Л. Виготський, ведучи полеміку з сучасними йому психологами і відтворюючи спостереження і досліди Ж. Піаже, переконався, що розвиток мислення і мови у ранньому віці дитини не співпадає, а йде різними шляхами, “якби ми захотіли символічно зобразити криву розвитку мови і мислення, то окремі точки цих кривих не співпали б”, лише пізніше розвиток мови дитини впливає на мислення і перебудовує його. Початки мислення виявляються у дитини 10 місяців і передують формуванню мови. Спочатку слова являються лише заключною частиною практичної ситуації, на межі 4-5 років спостерігається одночасна дія мови і мислення, при цьому мова проявляється у виді егоцентричної, а мислення виникає в момент дії. Подальший розвиток мови перебудовує мислення. Як? Дитина починає розчленовувати “глибу синкретичних вражень” для того, щоб встановити між окремими частинами об ’ єктивний причинний зв ’ язок, “назвати предмет словом для дитини - значить виокремити із загальної маси дійсних предметів один”. Так із виокремлення предметів слово розпочинає формування узагальнених понять.

Як зазначає Л. Виготський, “єдність свідомості і зв’язку між окремими функціями психологією зазвичай скоріше постулювалося, аніж слугувало предметом досліджень. Більше того, постулюючи функціональну єдність свідомості, психологія... покладала в основу своїх досліджень мовчки усіма визнаний, явно не сформульований, цілком хибний постулат про визнання незмінності і стабільності міжфункціональних зв’язків свідомості” [000; с. 668]. Здійснюючи психологічний аналіз, необхідно бути обережним, щоб не втратити цілісну властивість унаслідок розкладення її на “складові” елементи, слушно попереджає Л. Виготський. “Що ж є такою одиницею, яка далі не розкладається і в якій містяться властивості, притаманні мовленевому мисленню як цілому, - запитує Виготський і відповідає: “така одиниця може бути знайдена у внутрішній частині слова - в його значенні”, “...саме в значенні слова зав’язано вузол тої єдності, яку ми називаємо мовленевим мисленням”, “з психологічної точки зору значення слова перш за все являє собою узагальнення”, яке відображає дійсність “зовсім інакше, аніж вона відображається в безпосередніх відчуттях і сприйняттях” [с. 673-674].

“ Найперша функція мови є комунікативною функцією. ...Мова немов би суміщала в собі і функції спілкування, і функції мислення, але в якому відношенні стоять ці функції одна до іншої, що зумовило наявність обох функцій в мові, як відбувається їх розвиток і як обидві структурно об’єднані між собою”, - ставить питання Л. Виготський. Вивчення процесів становлення спілкування і мислення саме в дитячому віці дозволило йому зробити висновок про те, що “так само, як неможливе спілкування без знаків, воно неможливе і без значення”. Для того, щоб передати зміст свідомості іншій людині, “нема іншого щляху, окрім віднесення змісту до відомого класу, до відомої групи явищ, а це... вимагає узагальнення. ...є всі підстави розглядати значення слова не тільки як єдність мислення і мови, але і як єдність узагальнення і спілкування, комунікації і мислення” [с. 675-676].

Оглядаючи критично дослідження проблем мови і мислення у працях Ж. Піаже, Виготський запитує: “У чому ж полягає та центральна ланка, яка дозволяє звести воєдино усі окремі особливості дитячого мислення?” і висловлює своє бачення проблеми: “Воно полягає, з точки зору основної теорії Піаже, в егоцентризмі дитячого мислення. Це - основний нерв усієї його системи, це - наріжний камінь усієї його побудови” [ с. 686 ] . Піаже визначає егоцентричне мислення як проміжне між аутистичним, ненапрямленим мисленням і спрямованим, свідомим. Аутистичне мислення (за визначенням Е. Блейлера, ірраціональне, ірреалістичне мислення, яке не співпадає з шизофренічним аутизмом) - це підсвідома думка в образах, яка створює сновидіння та уявну дійсність і прагне лише до задовольняння власних бажань і потреб. Думка аутистичного мислення індивідуальна на противагу соціальній думці логічного, свідомого мислення, спрямованого на пристосування і перетворення дійсності. Згідно з Піаже, егоцентрична думка дитини є аутистичною за структурою, спрямованою на пристосування до дійсності за функцією і тісно пов ’ язаною з грою за формою діяльності.

Ж. Піаже пов’язує егоцентризм дитячого мислення з відповідною логікою - “символізмом” сновидінь (фрейдівськими згущенням, переміщенням), яка передує логіці узагальнюючого мислення. Проміжною ланкою між логікою сновидінь і логікою мислення є синкретизм [ гр. synkr ё tismos - слитность, нерасчлененность]. Таким чином, згідно з Ж. Піаже, егоцентрична думка утворює перехідний ступінь у розвитку мислення від аутизму до логіки. Сфера впливу егоцентризму, на думку Піаже, до 8 років співпадає з усією областю дитячого мислення і сприйняття в цілому, після 8 років егоцентричний характер дитячого мислення частково зберігається лише у сфері абстрактного міркування. Дитина дошкільного віку веде себе поряд з соціальним досвідом ще подібно дикуну, який закликає дощ магічним обрядом.

Заперечуючи Ж. Піаже, Л. Виготський не погоджується з тим, що аутизм є первинним і основним ступенем, над яким надбудовуються усі подальші ступені в розвитку мислення, що найбільш раннє мислення - це, говорячи словами Піаже, деяке міражне уявлення, що принцип задоволення передує принципу реальності, який керує логікою розумного мислення. Посилаючись на Блейлера, Виготський уточнює два момента: по-перше, аутистична функція не є настільки примітивною, нижчі тварини нею не володіють; по-друге, уявлення про первинність аутизму нічим не підтверджується, аутистична функція виникає відносно пізно, оскільки базується на уяві, “коли поняття комбінуються поза стимулюючою дією зовнішнього світу”.

На думку Л. Виготського, “чим більш складним і більш диферен-ційованим стає утворення понять і логічне мислення, тим більш точним стає, з одного боку, їх пристосування до реальності і тим більшою стає можливість звільнення від аффективності. Зате, з іншого боку, в такій же мірі збільшується можливість впливу емоційно забарвлених енграм із минулого і емоціональних уявлень стосовно майбутнього” [с. 697]. З часом різниця між двома видами мислення - аутистичним і логічним стає все більш різкою.

 

Л. С. Виготський про роль і місце егоцентричної мови. “В факті егоцентричної мови Піаже вбачає перший, основний і прямий доказ егоцентризму дитячої думки. ...егоцентрична мова дитини є основним фактичним, документальним доказом в основі усієї концепції дитячого егоцентризму. ...егоцентрична мова не виконує ніякої об’єктивно корисної, необхідної функції в поведінці дитини, ...являє собою немов би вербальне сновидіння дитини або, у всякому випадку, продуктом його психіки, більш наближеним до логіки мрії і сновидіння, аніж до логіки реалістичного мислення” [с. 701, 702, 704].

“Нами було піддано експериментальному і клінічному дослідженню питання про долю і функції егоцентричної мови у дитячому віці. Ці дослідження привели нас... до іншого розуміння психологічної природи егоцентричної мови дитини, аніж те, яке розвиває Піаже, ...привели нас до висновку, що егоцентрична мова дитини дуже рано починає виконувати в її діяльності надзвичайно своєрідну роль.

...ми організували поведінку дитини таким же чином, як і Піаже, з тою лише різницею, що ми ввели цілий ряд ускладнюючих поведінку дитини моментів. ...Таким чином, ми набули право вважати, що труднощі і порушення гладко плинної діяльності є одним із головних чинників, спонукаючих до життя егоцентричну мову.

...В експерименті ми знаходимо лише непрямі дані, які дають привід для побудови гіпотези про те, що в егоцентричній мові ми схильні бачити перехідий ступінь у розвитку мови від зовнішньої до внутрішньої. Сам Піаже... вважає, що доля егоцентричної мови - відмирання, питання ж про розвиток внутрішньої мови дитини залишається в усьому його дослідженні найбільш темним із усіх питань дитячої мови, і виникає уявлення, що внутрішня мова, якщо розуміти під цим внутрішню в психологічному сенсі слова мову, тобто мову, виконуючу внутрішні функції, аналогічні егоцентричній зовнішній мові, передують зовнійшній, або соціалізованій, мові” [с. 705, 706, 708].

“...перше, що поріднює внутрішню мову дорослої людини з егоцентричною мовою дошкільника, - це однаковість функції: і та, і інша є мова для себе, яка відокремлена від мови соціальної, що виконує задачі повідомлення і зв’язку з оточенням. ...в одній і тій же ситуації у дошкільника і школяра виникає то егоцентрична мова, то мовчазне обмірковування, тобто процеси внутрішньої мови. Це дослідження показало нам..., що процеси мовчазного обмірковування можуть бути з функціонального боку еквівалентні процесам егоценричної мови” [с. 708, 709 ].

“...як функція, так і доля егоцентричної мови у світлі нових фактичних даних зовсім не підтверджують наведеного вище положення Піаже про егоцентричну мову дитини як пряме вираження егоцентризму його думки. ...це факт, що егоцентрична мова дитини може не тільки не бути вираженням егоцентричного мислення, але й виконувати функцію, прямо протилежну егоцентричному мисленню, функцію реалістичного мислення, зближуючись не з логікою мрії і сновидіння, а з логікою розумної, доцільної дії і мислення.

Таким чином, прямий зв ’язок між фактом егоцентричної мови і ...визнанням егоцентричного характера дитячого мислення не витримує експериментальної критики. ...разом з цим зв ’язком падає і головна фактична основа, на якій побудована концепція дитячого егоцентризму” [с. 710, 711 ].

“Якщо наша гіпотеза не обманює нас, то... шлях, що приводить до виникнення егоцентричної мови, є прямо протилежним тому, який вимальовується в дослідженнях Піаже. ...Спробуємо тепер коротко описати цей шлях розвитку... Первинною функцією мови є функція повідомлення, соціального зв’язку, впливу на оточення як з боку дорослих, так і з боку дитини. ...далі, в процесі росту, соціальна мова дитини, яка є багатофункціональною, розвивається за принципом диференціації окремих функцій і в певному віці досить різко диференціюється на егоцентричну і комунікативну мову. ...На основі егоцентричної мови дитини, що відкололася від соціальної мови, виникає потім внутрішня мова дитини - основа її мислення, як аутистичного, так і логічного.

...процес утворення внутрішньої мови ...здійснюється шляхом розділення функцій мови, шляхом виокремлення егоцентричної мови, шляхом її поступового скорочення і, нарешті, шляхом її перетворення у внутрішню мову” [с. 712, 713, 714].

“Як іде процес розвитку дитячого мислення: від аутизму, від міражної уяви, від логіки сновидіння до соціалізованої мови і логічного мислення, перевалюючи у своєму критичному пункті через егоцентричну мову, чи процес розвитку йде зворотним шляхом: від соціальної мови дитини через перевал її егоцентричної мови до її внутрішньої мови і мислення ( в тому числі і аутистичному)?

...Дійсний рух процесу розвитку дитячого мислення здійснюється не від індивідуального до соціалізованого, а від соціального до індивідуального - таким є основний підсумок як теоретичного, так і експериментального дослідження даної проблеми.

Аутизм відображає біологічні властивості дитячої природи [с. 725 ]. Мислення виникає спонтанно раніше соціального тиску і примусу? “...своєрідність мислення дитини полягає, по теорії Піаже, в тому, що його розум тче на двох станках і що перший станок, який тче в площині суб’єктивності, бажань і капризів, є найбільш важливим, оскільки він є справою самої дитини. ...перед нами чисто біологічна концепція, яка намагається вивести своєрідність дитячого мислення із біологічних особливостей його природи. ...Центральним висновком, який покладається в основу подальших двох томів досліджень Піаже, є висновок відносно того, що дитина живе в подвійній дійсності. Ця думка не є виключною власністю Піаже. Всі теорії дитячої психології... просякнуті цією ідеєю. ...Розглядаючи уявлення про світ, яке дитина засвоює через мову, Еліасберг приходить до висновку, що все це не відповідає дитячій природі, що воно протилежне тій цілісності, яку ми спостерігаємо в грі та малюнках дитини. Разом з мовою дорослого, говорить він, дитина засвоює і категоріальні форми, розподіл суб’єктивного і об’єктивного, я і ти, тут і там, тепер і після. ...дві душі живуть в дитині: первинна - повна зв’язків дитяча душа і друга, що виникає під впливом дорослих і переживає світ в категоріях”[с. 726-728].

“Що являє собою процес соціалізації дитячої думки, як його малює Піаже? ...Піаже бачить в соціалізації єдине джерело розвитку логічного мислення. ...потреба в логічному мисленні і само пізнання істини виникає із спілкування свідомості дитини з іншими свідомостями. “Без наявності інших свідомостей невдача досвіду привела б нас до ще більшого розвитку фантазії і до маячні. В нашому мозку постійно виникає множина хибних ідей, химерностей, утопій, містичних пояснень, підозр, перебільшених уявлень про сили нашого “я”. Але все це розсіюється при дотику до подібних нам” [Піаже, цит. за [ , с. 728 ]].

“Піаже приходить у третьому томі (3), присвяченому з ’ясуванню того, які уявлення існують у дитини про світ, до наступного висновку : реалізм мислення, анімізм і артифіціалізм (уявлення про те, що все зроблено штучно руками людини) є трьома домінуючими рисами дитячого світогляду” [с. 730 ].

 

Л. С. Виготський про генетичні коріння мислення і мови. “...розвиток мови і мислення здійснюється непаралельно і нерівномірно... Це вірно як по відношенню до філогенезу, так і онтогенезу. ...мислення і мова мають генетично цілком різні коріння.

...В дослідах Келера ми маємо цілком ясний доказ того, що початки інтелекту , тобто мислення у власному сенсі слова, з ’являються у тварин незалежно від розвитку мови і зовсім не в зв ’язку з її успіхами.

...Відсутність мови і обмеженість “слідових стимулів”, так званих “уявлень”, є основними причинами того, що між антропоїдом і самою найпримітивнішою людиною існує величезна різниця” [с. 746, 747].

“...в середовищі психологів різних напрямків... ми не знаходимо скільки-небудь закінченої і науково переконливої теорії інтелекту. ...кожен зі своєї точки зору заперечує основне положення Келера про незвідність інтелекту шимпанзе до добре вивченого методу проб і помилок, з одного боку, і про спорідненість інтелекту шимпанзе і людини, про людиноподібність мислення антропоїдів - з іншого боку. ...Бюлер справедливо говорить: ”Дії шимпанзе цілком не залежні від мови, і в пізнішому житті людини технічне, інструментальне мислення набагато менше пов’язане з мовою і поняттями, аніж інші форми мислення”. ...дійсно..., в мисленні дорослої людини відношення інтелекту і мови не є постійним і однаковим для усіх функцій, для усіх форм інтелектуальної і мовленевої діяльності.

...Келер пише про “мову” шимпанзе : “Їх фонетичні прояви без будь-якого виключення виражають лише їх прагнення і суб ’єктивні стани..., але ніколи не знак чогось “об ’ктивного””. ...Келер описав надзвичайно різноманітні форми “мовного спілкування” між шимпанзе. На першому місці мають бути поставлені емоційно-виразні рухи, дуже яскраві і багаті у шимпанзе (міміка і жести, звукові реакції). Далі ідуть виразні рухи соціальних емоцій (жести привітання і т.п.). (Дослідники вказують на те, що у вищих приматів формуються вказівні жести. - А.П.). ...Келер в іншому місці показує, як за допомогою подібних жестів встановлюється у досвіді примітивне пояснення, яке заміщує словесну інструкцію” [с. 748-750 ].

 

У філогенезі відношення мислення і мови у формулюваннях Л. Виготського, є такими :

 

1. Мова і мислення мають різні генетичні корені.

2. Розвиток мислення і мови йде по різних лініях і незалежно одне від одного.

3. Відношення між мисленням і мовою не є скільки-небудь постійною величиною на всьому протязі філогенетичного розвитку.

4. Антропоїди виявляють людиноподібний інтелект в одних відношеннях (початки використання знарядь) і людиноподібну мову - зовсім в інших (фонетика, емоції і початки соціальної функції мови).

5. Антропоїди не виявляють характерного для людини відношення - тісного зв ’ язку між мисленням і мовою. Одне і друге не є скільки-небудь пов ’ язаним у шимпанзе.

6. У філогенезі мислення і мови ми можемо з упевненістю констатувати домовленеву фазу в розвитку інтелекту і доінтелектуальну фазу в розвитку мови [ с. 758-759 ] .

 

“В онтогенезі відношення мислення і мови значно більше є невиразним і запутаним. ...Лише останнім часом ми отримали об ’єктивні, експериментальні докази того, що мислення дитини проходить домовленеву стадію. ...В дослідах Келера шимпанзеподібний вік дитини припадав на 10-й, 11-й і 12-й місяці. ...найбільше значення в цих дослідах - це незалежність початків інтелектуальних реакцій від мови. ...удалося встановити однозначні специфічні реакції на людський голос у дитини вже на 3-му тижні життя (передсоціальні реакції) і першу соціальну реакцію на людський голос на другому місяці. Однаковим чином сміх, лепет, показування, жести у перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту.

Ми знаходимо, таким чином, у дитини першого року життя вже ясно виражені ті дві функції мови, які знайомі нам по філогенезу.

Але саме важливе, що ми знаємо про розвиток мислення і мови у дитини, полягає в тому, що у певний момент раннього віку (близько двох років), лінії розвитку мислення і мови, які йшли дотепер порізно, перехрещуються, співпадають у своємк розвитку і дають початок зовсім іншій формі поведінки, характерній для людини.

...дитина, у якої відбувся цей перелом, починає активно розширювати свій словник, свій запас слів, запитуючи про кожну нову річ, як це називається. ...Дитина немовби відкриває символічну функцію мови” [с. 759-761].

 

У онтогенезі відношення мислення і мови, як їх побачив Л. Виготський, є такими:

1. Мова і мислення мають різні генетичні корені.

2. В розвитку мови дитини ми безумовно можемо констатувати “доінтелектуальну стадію”, так же як і в розвитку мислення - “домовленеву стадію”.

3. До певного моменту той і інший розвиток йде по різним лініям, незалежно одне від другого.

4. У певний момент обидві лінії перетинаються, після чого мислення стає мовленевим, а мова стає інтелектуальною [ с. 762 ] .

 

“...Значення внутрішньої мови для всього нашого мислення є настільки великим, що багато психологів ототожнюють внутрішню мову і мислення. ...Однак в психології не з’ясовано ні те, яким чином відбувається перетворення зовнішньої мови у внутрішню, ані те, в якому саме віці здійснюється ця важлива зміна, як вона протікає, чим викликається і яка взагалі його генетична характеристика.

...Ми схильні бачити цей перехідний процес від зовнішньої до внутрішньої мови в так званій “егоцентричній” мові дитини, описаній швейцарським психологом Піаже. ...мова стає психологічно внутрішньою раніше, аніж вона стає фізіологічно внутрішньою. Егоцентрична мова - це мова внутрішня за своєю функцією, це мова для себе, яка знаходиться на шляху переходу усередину, мова вже наполовину незрозуміла для оточуючих, мова вже глибоко внутрішньо проросша в поведінку дитини і разом з тим фізіологічно це ще мова зовнішня, яка не виявляє ніякої тенденції перетворюватися в шепіт чи в яку-небудь іншу напівбеззвучну мову.

...чому мова стає внутрішньою? Відповідь ...мова стає внутрішньою в силу того, що змінюється її функція.

Наші дослідження показують... цей розвиток проходить, взагалі говорячи, через чотири основні стадії. Перша стадія - доінтелектуальна мова і домовленеве мовлення. Друга стадія виражається в тому, що оволодіння граматичними структурами і формами йде у дитини попереду оволодіння логічними структурами і операціями, відповідним даним формам. Дитина оволодіває такими формами мови, як “тому що”, “так як”, “якщо б”, коли”, “напроти”, “але”, задовго до того як вона оволодіває причинними, часовими, умовними відношеннями, протиставленнями і т.д. Дитина оволодіває синтаксом мови раніше, ніж оволодіває синтаксисом думки. Дослідження Піаже переконливо показали, що граматичний розвиток дитини йде попереду його логічного розвитку. Третя стадія - стадія зовнішнього знака, зовнішньої операції, за допомогою якої дитина розв’язує внутрішню психологічну задачу. Це - стадія обчислень на пальцях, стадія зовнішніх мнемонічних знаків у процесі запам ’ятовування. В розвитку мови - це стадія егоцентричної мови. Четверта стадія - зовнішня операція входе усередину (інтеріоризація). Це - обчислення в умі, “логічна пам ’ять”. В області мови - це внутрішня мова” [с. 762-766 ].

Як функціонує внутрішня мова у дорослої людини? “Відношення мислення і мови у цьому випадку можна було б схематично позначити двома колами, що перетинаються, які показали б, що певна частина процесів мови і мислення співпадає. ...у дорослої людини співпадання мислення і мови є часткове явище” [с. 767-768].

 

Цікавим є цитування Виготським [с. 769] Енгельса, який пояснюючи смисл гегелівського розрізнення між розсудком і розумом, пише: “У нас однакові з тваринами усі види розсудочної діяльності... вже розбивання горіха є початок аналізу..., синтез (у випадку витівок тварин) і - в якості поєднання обох - експеримент... За типом усі ці методи, тобто усі відомі звичайній логіці засоби наукового дослідження, цілком однакові у людини і у вищих тварин. Тільки за степенем розвитку (відповідного методу) вони різні” [000; с. 59 ] . В іншому місці Енгельс говорить : “Ясно само собою, що ми не думаємо заперечувати у тварин здатність до планомірних, умисних дій”. Зародки таких дій “існують скрізь, де є протоплазма, де живий білок існує і реагує” [ Діалектика природи, с. 101 ] .

 

“ Дані етнічної психології і особливо психології дитячої мови (див. особливо Піаже) говорять про те, що слово тривалий час є для дитини скоріше властивістю, аніж символом мови: дитина... раніше оволодіває зовнішньою структурою, аніж внутрішньою. ...спочатку слово - річ, яка вже після стає структурою символічною” [ с. 772 ] .

Спочатку слово стає для дитини річчю чи невід’ємною властивістю речі, а потім через роки слово усвідомлюється як знак, що несе значення і смисли. Чому так легко дитина запам ’ ятовує слова і оперує ними? Який психологічний механізм забезпечує це? Відповідь - наслідування.

Отже, дитина у першому віці запитань 1,5 року запитує “як це називається?”, у другому віці запитань (4 роки по тому) починає запитувати “чому?”. Функціональне використання знаку, навіть більш простого, аніж слово, з ’ являється значно пізніше, не моментально, в тривалому процесі оперування знаками. Внутрішня мова розвивається шляхом накопичення тривалих функціональних і структурних змін, вона відгалужується від зовнішньої мови дитини разом з диференціюванням соціальної і егоцентричної функції мови, і далі, мовленеві структури, засвоєні дитиною стають основними структурами його мислення. Генетичні корені і шляхи розвитку мислення і мови до певного моменту є різними. Наступний перетин обох шляхів розвитку не заперечується ніким. Мовленеве мислення розвивається в залежності від оволодіння соціальними засобами мислення, являє собою суспільно-історичну форму поведінки.

 

 

17.4. Думка і слово як відображення дійсності у свідомості людини

 

Зв’язок думки і слова виникає, змінюється і розростається в ході самого розвитку думки і слова. Ні про яку константність зв’язку чи паралельність розвитку мова не йдеться. Л. Виготський розуміючи складність проблеми, відразу відкинув традиційний аналіз, який користувався методом розкладання явища на елементи , редукції до найпростішого. Він спробував замінити його аналізом, який розчленовує складну єдність мовленевого мислення на одиниці , розуміючи їх як такі продукти аналіза, що на відміну від елементів не втрачають властивостей, притаманних цілому, і відображають в найпростішому вигляді єдність мислення і мови. Такою одиницею, на думку Виготського, є значення слова. Значення слова з психологічної точки зору є узагальненням. Вищою формою узагальнення є поняття. Оскільки утворення понять і будь-яке узагальнення є акт мислення, то ми вправі розглядати значення слова як феномен мислення.

Головним результатом своїх досліджень Виготський вважає розкриття того, що значення слів не залишаються незмінними, як стверджувала тодішня асоціативна психологія, а розвивається. Виготський критикує ту позицію, яка розглядає слово як зовнішнє вираження думки, її одяг, що не приймає ніякої участі у її внутрішньому житті. Він пише : “Якщо підсумувати ...критичний огляд основних сучасних вчень про мислення і мову, можна звести до двох основних положень те спільне, що притаманне усім цим вченням психологічної думки. По-перше, жоден із цих напрямків не схвачує в психологічній природі слова того самого головного, основного і центрального... замкнутого в ньому узагальнення як цілком своєрідного способу відображення дійсності у свідомості. По-друге, усі ці вчення розглядають слово і його значення поза розвитку” [ с. 961 ] .

Якою є функціональна роль словесного значення в мисленні? Якщо перейдемо із генетичного плану в план функціональний і зосередимо увагу не на процесі розвитку значень і зміни їх структури, а на процесі функціонування значень у словесному мисленні, то побачимо відношення думки до слова як процес зміни фаз і стадій, як розвиток. “Відомо, - пише Л. Виготський, - що зовнішня сторона мови розвивається у дитини від слова до зчеплення двох чи трьох слів, далі до простої фрази і до зчеплення фраз, ще пізніше - до складних речень і до зв’язної, складеної із розгорнутого ряду речень мови. Дитина, таким чином, йде в оволодінні зовнішньою, звуковою стороною мови від частин до цілого. Але й відомо також, що за своїм значенням перше слово дитини є ціла фраза - однослівне просте речення. В розвитку семантичної сторони мови дитина починає з цілого, з речення, і тільки пізніше переходить до оволодіння частковими смисловими одиницями, значеннями окремих слів, розчленовуючи свою злиту, суцільну, виражену в однослівному реченні думку на ряд окремих, пов ’ язаних між собою словесних значень” [ с. 963 ] . Таким чином, розвиток смислової, семантичної і зовнішньої, синтаксичної сторін мови йде у протилежних напрямках. Це перша особливість розвитку мови дитини.

Другою особливістю розвитку мови дитини є випередження оволодіння граматикою порівняно з оволодінням логікою. Дитина, яка цілком правильно і адекватно вживає сполучники “тому що”, “незважаючи на”, “так як”, “хоча”, які виражають причинно-наслідкові, часові, протиставлячі, умовні та інші залежності, у своїй спонтанній мові на протязі шкільного віку не усвідомлює смислової сторони цих сполучників і не вміє довільно ними користуватися. Спочатку ми спостерігаємо у дитини неусвідомлення словесних форм і словесних значень і недиференційованість тих і других. Слово і його звукова будова сприймається дитиною як частина мови або як її властивість, невідокремлена від інших властивостей. Це, очевидно, явище, притаманне і всякій примітивній мовленевій свідомості в її філогенезі. Для ілюстрації цієї думки Виготський приводить анекдот Гумбольдта, в якому розповідається про те, як один простолюдин, підслухавши розмову студентів-астрономів про зірки, звернувся до них із запитанням: “Я розумію, що за допомогою різних приладів людям вдалося виміряти відстань від Землі до самих далеких зірок і дізнатися про їх будову і рух. Але мені хотілось би знати, як люди дізналися про їх назви?”. Він мав на увазі, що назви зірок можуть бути пізнані лише від самих зірок. Прості спостереження показують, що так мислять діти в дошкільному віці, коли назви сприймаються як властивості речей.

Розрізнюючи в семантичній структурі слова предметну віднесеність і значення, слід зазначити значно більшу питому вагу предметної віднесеності, належності у дитячому слові. Дитина первинно не диференціює ані словесного значення і предмета, ані значення і звукової форми слова. Далі ця диференціація поглиблюється з розвитком узагальнення і рухом до істинних понять.

Розгляд семантичного плану мови не є достатнім для прояснення відношення думки до слова. Чи не найважливішим є правильне розуміння психологічної природи внутрішньої мови . “Але ця проблема уявляється чи не самою запутаною із усіх питань, що відносяться до вчення про мислення і мову. ...ми не маємо досі ні у одного із авторів скільки-небудь систематичного викладення навіть простих фактичних даних про природу внутрішньої мови” [ с. 971 ] .

Одним із перших значень терміну “внутрішня мова” було розуміння його як вербальної пам’яті, оскільки слово може бути замінено образом пам’яті як і будь-що інше. Друге значення внутрішньої мови пов’язують з скороченням мовленевого акту, як передумову, початок звукової мови, як мовленевий рефлекс, обірваний на двох третинах свого шляху (Міллер, Уотсон, Бехтерєв, Сеченов). У третьому значенні під внутрішньою мовою мають на увазі все, що передує зовнішній звуковій мові. Внутрішня мова є мова для себе. Зовнішня мова є мова для інших. “Не можна навіть допустити, що така корінна і фундаментальна відмінність у функціях не тягне за собою ніяких наслідків для структурної природи обох мовленевих функцій” [ с. 973 ] .

Відштовхуючись від егоцентричної мови дитини, яку детально досліджував Ж. Піаже, Виготському вдалося, застосовуючи генетичний метод дослідження, внести певну додаткову визначеність у співвідношення внутрішньої і зовнішньої мов. Він встановив, що егоцентрична мова, проходячи ряд ступенів, не відмирає у початковому шкільному віці, як вважав Піаже, а переходить у внутрішю мову. Виготський здогадався, що егоцентрична мова являє собою ранні форми внутрішньої. Це дало змогу дослідити експериментально початки внутрішньої мови.

Л. Виготський розрізняє і протиставляє свою позицію і позицію Ж. Піаже так. “Згідно з вченням Ж. Піаже, егоцентрична мова дитини являє собою пряме вираження егоцентризму дитячого мислення, яке, в свою чергу, є компромісом між первинним аутизмом дитячого мислення і поступовою його соціалізацією - ...динамічним компромісом, в якому з розвитком дитини зникають елементи аутизму і зростають елементи соціалізованої думки, завдяки чому егоцентризм в мисленні, як і в мові, поступово сходить на ніщо. ...За функцією егоцентрична мова у такому випадку не може бути нічим іншим, як простим акомпанементом, супроводжуючим основну мелодію дитячої діяльності. ...З точки зору нашої гіпотези егоцентрична мова являє собою мову внутрішню за своєю психологічною функцією і зовнішню за своєю структурою. Її доля - переростання у внутрішню мову” [с. 976-978]. Виготський детально аналізує усі відомі йому факти із області розвитку егоцентричної мови, усі три групи її ознак - функціональні, структурні, генетичні і показує, що “егоцентрична мова розвивається у напрямку до внутрішньої мови, і весь хід її розвитку не може бути зрозуміли інакше, як хід поступового прогресивного нарощування основних характерних властивостей внутрішньої мови” [с. 981]. Критичним для перевірки гіпотези був аналіз впливу соціального оточення на інтенсивність егоцентричної мови. Залежність могла бути або прямо пропорційною, або обернено пропорційною. Відповідно підтверджувалась або гіпотеза Виготського, або гіпотеза Піаже.

Першою і головною особливістю внутрішньої мови є її особливий синтаксис. Ця особливість полягає в гаданій, уявній уривчастості, фрагментарності, скороченості внутрішньої мови порівняно з зовнішньою, в тенденції до предикативності синтаксиса внутрішньої мови - скорочення фрази і речення за рахунок пропуску підмета і пов’язаних з ним слів. “Значення цього феномену стане нам остаточно ясним, якщо ми звернемося до порівняння в цьому відношенні зовнішньої мови з письмовою мовою, з одного боку, і з внутрішньою мовою, з іншого. ...якщо все, що ми бажаємо висловити, полягало в формальних значеннях вживаних нами слів, то нам потрібно було б вживати для висловлювання кожної окремої думки значно більше слів, аніж це робиться в дійсності. Саме цей випадок має місце в письмовій мові. Там в значно більшій мірі , ніж в усній, висловлювана думка виражається в формальних значеннях вживаних нами слів. Письмова мова - мова при відсутності співрозмовника. Тому вона стає максимально розгорнутою мовою, у ній синтаксична розчленованість досягає свого максимума. В ній унаслідок розмежованості співрозмовників стає неможливим розуміння з півслова і предикативні судження. ...Грибоєдівське “і мовить, як пише” має на увазі цей комізм перенесення багатослівного і синтаксично складно побудованого і розчленованого мовлення письмової мови в усну” [ с. 993 ]

Лінгвістика давно встановила, що різні за своїм функціональним призначенням форми мови (поезія, проза тощо) мають кожна свою особливу лексику, свою граматику і свій синтаксис. Для психології мови цікавою є фундаментальна відмінність діалогічної і монологічної форм мови. Усна мова у більшості випадків є діалогічною. Помічено, що тільки в усній мові є можливою така розмова, яка немов би є доповненням до поглядів, які співрозмовники час від часу кидають одне одному. Ті два момента, які дозволяють скорочувати усну мову, - знання підмета і безпосередня передача думки рухами (жестами, мімікою) та інтонацією - повністю виключені письмовою мовою. Отже, зрозуміло, що монолог являє собою більш складну, більш штучну форму мови, яка виникла історично пізніше, ніж діалог.

Усна мова займає середнє місце між мовою письмовою, з одного боку, і внутрішньою, з іншого. Ті самі обставини, які створюють в усній мові можливість чисто предикативних суджень і які повністю відсутні в письмовій мові, являються постійними і незмінними супутниками внутрішньої мови, невід’ємними від неї. Ми завжди знаємо, про що йдеться у нашій внутрішній мові. Ми знаємо, про що думаємо. Підмет нашого внутрішнього судження завжди при-сутній у наших думках. Виготський ілюструє це таким прикладом думок очікуючого трамвая. Сам на сам з собою нам ніколи нема потреби удаватися до розгорнутих формулювань: “Трамвай “Б”, якого ми очікуємо сьогодні вранці вже 10 хв, щоб поїхати туди-то, вже йде”. Тут завжди достатньо одного присудка “Йде”.

До чого веде тенденція скорочення, спрощення, згущення синтаксису внутрішньої мови? Відповідь на поверхні. Внутрішня мова оперує переважно семантикою, а не фонетикою і синтаксисом. Але можливості скорочення внутрішньої мови цим не вичерпуються. Як показав Виготський, додаткова можливість скорочення внутрішньої мови криється у своєрідних особливостях самої семантики внутрішньої мови - у переважанні смислу слова над значенням. Зазначимо, що на час досліджень Виготського, психологія вже розрізняла значення і смисли слова. “Смисл слова, як показав Полан, являє собою сукупність усіх психолоічних фактів, що виникають у нашій свідомості завдяки слову. Смисл слова, таким чином, стає завжди динамічним, текучим, складним утворенням, яке має декілька зон різної стійкості. Значення є тільки одна із зон того смислу, який набуває слово у контексті тієї чи іншої мови. ...Значення... є той нерухомий і незмінний пункт, який залишається стійким при всіх змінах смислу слова у різних контекстах. ...Смисл слова, говорить Полан, є явище складне, рухливе, постійно змінне в певній мірі відповідно окремим свідомостям і для одної і тої ж свідомості у відповідності з обставинами. У цьому відношенні смисл слова невичерпний. Слово набуває свій смисл у фразі, але сама фраза набуває смисл лише в абзаці, абзац - у контексті книги... Дійсний смисл кожного слова визначається, урешті-решт, усім багатством існуючих в свідомості моментів... “Смисл Землі, - говорить Полан, - це Сонячна система, яка доповнює уявлення про Землю; смисл Сонячної системи - це Чумацький шлях, а смисл Чумацького Шляху... це означає, що ми ніколи не знаємо повного смислу чого-небудь і, таким чином, повного смислу будь-якого слова. ...Смисл слова ніколи не є повним. За великим рахунком він впирається в розуміння світу і у внутрішню будову особистості в цілому” [ с. 1003-1004 ] . Однак, виникає питання про співвідношення значення і смислу.

Між смислом і словом існують значно більш незалежні відношення, аніж між значенням і словом. Слова можуть змінювати свій смисл, а смисли слова. Як слово може існувати без смислу, так і смисл може існувати без слів. У внутрішній мові те переважання смислу над значенням, яке ми спостерігаємо в усній мові в окремих випадках як більш-менш слабо виражену тенденцію, доведено до своєї математичної границі і представлено в абсолютній формі. Тут превалює смисл над значенням, фраза над словом, контекст над фразою.

Відомо, що слова можуть механічно об ’ єднуватися, утворюючи нові слова для позначення більш складних понять. При цьому має місце наголошення на головному корені одного слова та скорочення звукової структури іншого слова. Що торкається смислів, то, як пояснює Виготський: “смисли слів, більш динамічні і широкі, аніж їх значення, виявляють інші закони об’єднання і злиття словесних значень. ...Смисли немов би вливаються один в один і немов би впливають одне на одного, так що попередні немов би містяться в наступному чи модифікують його. Що торкається зовнішньої мови, то ми спостерігаємо аналогічні явища особливо часто в художній мові. ...Тут в одному слові реально міститься смисловий зміст цілого твору. Особливо яскравим прикладом закону впливу смислів є назва гоголівської поеми “Мертві душі”. ...”Мертві душі” - це не померлі і обліковані як живі кріпосні, а усі герої поеми, які живуть, але духовно мертві. ...подібно тому як увесь багатоманітний смисл цієї поеми може бути вміщено в тісні рамки двох слів, так точно великий смисловий зміст може бути у внутрішній мові влито в сосуд єдиного слова” [с. 1006-1007].

Говорячи про внутрішню мову, дослідники зазначають, що якби можна було б записати внутрішню мову на фонограф, то вона залишилася б для прослуховуючих такий запис повністю незрозумілою. “Вже все, зазначене вище, як своєрідний синтаксис внутрішньої мови, редукція її фонетичної стоони, її особливий семантичний стрій в достатній мірі пояснює і розкриває психологічну природу цієї незрозумілості. ...Досліди показують, що словесні значення у внутрішній мові завжди є важко перевідними на мовлення зовнішньої мови ідіомами, тобто утвореннями індивідуального значення. ...Годилося б дивуватися не тому, що ця мова є незрозумілою, а тому, що можна очікувати зрозумілості внутрішньої мови” [ с. 1007-1008 ] .

Завершуючи звіт про дослідження особливостей внутрішньої мови, Л. Виготський наголошує на тому, що усі ці особливості її проявів можна спостерігати як у зовнішній мові дорослих, так і в егоцентричній мові дитини. Разом з тим, “усі зазначені нами особливості внутрішньої мови навряд чи можуть оставити сумніви в правильності ...тези про те, що внутрішня мова являє собою цілком особливу, самостійну, автономну і самобутню функцію мови. Перед нами дійсно мова, яка цілком і повністю відрізняється від зовнішньої мови. Тому ми вправі розглядати її як особливий внутрішній план опосередкування мовленевого мислення динамічними відношеннями думки і слова” [ с. 1009 ] . Перехід від внутрішньої мови до зовнішньої супроводжується переструктуруванням синтаксису і трансформаціями смислу - перетворенням предикативної і ідіоматичної мови в синтаксично розчленовану і зрозумілу для інших мову.

Думки, смисли, значення, слова - це засоби спілкування індивідуальних свідомостей. Свідомості взаємодіють не безпосередньо, а опосередковано. Думка прагне з ’ єднати щось з чимось, встановити відношення між чимось і чимось. Якщо зовнішня мова є матеріалізацією думки, то внутрішня - зворотній процес випаровування мови в невидиму думку свідомості. Думка не співпадає безпосередньо з мовленевим вираженням, не складається із окремих елементів, схожих зі словами. Думка завжди являє собою щось ціле, значно більше за своєю протяжністю і обсягом, ніж окреме слово. Як говорить Виготський, “думку можна було б порівняти з навислою хмарою, яка проливається дощем слів” [ с. 1012 ] .

Отже , відношення думки до слова э живий процес народження думки в слові. У мисленні інакше відображена дійсність, аніж у відчуттях, основною відмінною рисою слова є узагальнене і деталізоване відображення дійсності . Узагальнення відбувається на основі більш глибокого аналізу, розрізнення. Аналіз і синтез передує узагальненню слова. Вищою формою узагальнення є поняття. Таким чином, мислення і мова є одним із ключів до розуміння природи людської свідомості. За висловом Л.С. Виготського, “слово відноситься до свідомості, як жива клітина до організму”, “свідомість відображує себе в слові, як сонце в малій каплі води” [ с. 1018 ] .

 

 

17.5. Знак, значення і смисли як елементи свідомого відображення

 

Знак, значення, смисл - слова, які у наш час зазвичай пов ’ язують з інформацією. Усе наше житя відбувається не тільки в природному середовищі, де повітря, вода, їжа є необхідними для існування. Можна сказати, що вся життєдіяльність людини здійснюється також і в просторі знаків . Маємо на увазі знаки писемності, грошові знаки, культові знаки і знаки мистецтва, знаки правил вуличного руху, знаки відзнаки і вигляді медалей і орденів, коштовні знаки на руках і навколо шиї і т.п. Про що вони свідчать? Уявімо на мить, що всі знаки зникли, і це було б рівносильне зникненню усього кисню в повітрі. Наше життя як суспільної істоти стало б вмить неможливим.

Сьогодні багато галузей науки порізно мають справу зі знаком і цікавляться його природою, ще й досі нема однозначного його визначення. Найчастіше знак (символ) визначають як засіб комунікації і мислення. Функція знаку полягає у відображенні свідомістю уявлення про денотат - те, що заміщується знаком. Знаком може заміщуватися все, що завгодно - явища, предмети, властивості, відношення і самі знаки. Для чого людина використовує знаки? Для зручності - такою може бути перша відповідь. Як відомо, свідомість людини може, здійснюючи аналіз, виокремлювати окремі властивості і ознаки. При цьому виникає необхідність запам’ятовувати виокремлене. І оскільки ресурси пам’яті не безмежні, знаки є зручним засобом економії цих ресурсів.

Будь-який знак спочатку є продуктом психічного, ідеального, уявного, а потім вторинного матеріального. У цьому сенсі знак нічим не відрізняється від будь-якого продукту матеріальної діяльності людини. Разом з тим суттєвою ознакою знаку є його призначення - нести інформацію. Можливо різноманітність визначень знаку мають своєю причиною різні визначення інформації.

Як продукт психічного знак є значенням, яке потім матеріалізується у власне знак. Отже, лацюг утворення знаку є таким :   денотат (те, що заміщується) - значення (уявний образ денотату) - знак (матеріальне позначення уявного образу денотату. Головною ланкою ланцюга є формування значення як нетотожного перетворення, а з психологічної точки зору - як сприйняття. Та людина, яка використовує знак, має пройти зворотній шлях : знак - сприйняття знаку з формуванням образу денотату - використання образу денотату у практичній діяльності. І тут головною ланкою ланцюга також є сприйняття з формування уявного образу денотату.

Якими є особливості сприйняття у людини? Сприйняття людини - це формування ідеального образу на тлі (на основі, за участю) усіх уявних, запам’ятованих образів, якими володіє людина. Обсяг уявлень окремої людини є безмежним порівняно з уявленнями “братів її молодших” і далеко не однаковим порівняно з обсягами уявлень інших людей. Тому, знаходячись на зворотному шляху від знаку до образу денотату, індивідуальне сприйняття формує суто індивідуальні образи денотатів - вторинні значення, які не можуть бути тотожними первинним значенням. Таким чином, при одному й тому ж денотаті і одному відповідному йому знаку ми маємо справу немов би з множиною вторинних значень, для яких встановлено спеціальну назву - смисли.

Отже, значення формується на шляху від денотату до знаку, а смисли - на шляху від знаку до його практичного використання. В цьому принципова різниця між поняттями “значення” і “смисл”. Зрозуміло, що смислів знаку буває незрівнянно більше, аніж значень знаку, оскільки кожна людина творить смисли індивідуально.

Складнощі виникають, коли значення і знаки творяться колективно. У цьому випадку ми повинні називати значенням те, що є спільним в уяві усіх членів колективу чи спільноти творців знаку. Аналогічно за наявності багатьох носіїв смислів часто виникає необхідність якось їх упорядкувати, визначити їх спільну частину (логічний перетин). Ось чому нерідко значення плутають із спільною частиною (логічним перетином) усіх можливих смислів.

Ще складнішим виглядає творення значень, знаків і смислів, коли денотат є не матеріальним утворенням, а ідеальним. У цьому випадку у знаки трансформуються не лише інші знаки, а й смисли. Тобто певний смисл будь-чого може позначатися, шифруватися певним знаком чи системою знаків, потім передаватись у комунікаціях і знову зворотно трансформуватися у образ денотату первинного смислу. Значенням функціонально стає те, що формується для передачі і передається. Смислом функціонально стає те, що споживається як зрозуміле.

Отже , умовно можна вважати, що значення - це те, що продукується, смисл - те, що споживається. Якщо мати на увазі мову і мислення як сферу творення ідеального, то значення - це інтерсуб’єктне, спільна частина (логічний перетин смислів), продукт екстеріоризації, смисли - це інтимно-психологічне, продукт інтеріоризації. Правильною є теза, що в жодній передачі семантичної інформації нема і не може бути того, що ми називаємо передачею думки. Думка - це дещо неповторно індивідуальне. Не може бути абсолютно однакових думок у двох різних людей ні про що, оскільки зміст кожної думки залежить від усього тезаурусу знань, уявлень та емоційно-вольових якостей психіки конкретної людини. Поняття, смисли окремих слів і думки можуть лише приблизно співпадати, в мірі, достатній для взаємопорозуміння і взаємодії людей у спільноті. Візьмемо, наприклад слово “ключ” або “член”. Порівняймо їх вживання у таких контекстах, як “журавлиний ключ”, “ключ від квартири”, “скрипічний ключ”, “ключ води”, “ключові слова” або “член уряду”, “другорядний член речення”, “член арифметичної прогресії”, “членистоногий”, “член великий та товстий” тощо. Отже, знак, значення, смисл, поняття, контекст, підтекст, тезаурус, розуміння - ключові слова для з’ясування природи спілкування і відображення дійсності засобами мови. Про значення і смисли дійсно можна багато сперечатись, говорити і писати. Визначення “значень” і “смислів” - це справа угоди в тій чи іншій галузі спільної діяльності людей.

Прикладом таких угод є формування узагальнюючих понять. (Такі поняття є знаком чи смислом? - має запитати себе ще раз уважний читач).

 

 

17.6. Поняття як вища форма узагальненого відображення мовою

 

Як проникнути вглибину процесу утворення понять? Виготський розглядає сучасні йому методи досліджень. Перша група методів досліджує вже утворені поняття у дитини за допомогою словесного визначення їх змісту. Друга група методів ставить дитину перед задачею виокремити яку-небудь загальну рису в ряду конкретних вражень, абстрагувати її від інших, узагальнити.

Утворення понять відбувається не по типу асоціативного ланцюга, де одна ланка витягує іншу, асоціативно з нею пов ’ язану, а по типу цілеспрямованого процесу. Необхідно, щоб перед дитиною виникла задача, яка не може бути розв ’ язаною інакше, як за допомогою утворення понять. Однак самого цілепокладання мало. Хоча дитина раніше 12 років, цілком здатна усвідомити задачу, проте не здатна виробити нове поняття. Чому? Можна вважати встановленим, що дитина відносно пізно досягає того ступеня соціалізації свого мислення, яка необхідна для утворення цілком розвинених понять. Але дитина рано вживає слова-поняття для комунікації, не усвідомивши закладеної в них узагальненості. Залишається незрозумілим, чому, при функціональній тотожності задач і цілей, форми мислення, за допомогою яких дитина розв’язує ці задачі, глибоко різняться одна від одної на кожному віковому ступені. В цьому - суть проблеми.

 

“Основний висновок нашого дослідження... утворення понять є особливим, своєрідним способом мислення і що найближчим чинником, який визначає розвиток цього нового способу мислення , є НЕ асоціація, як це вважають багато авторів, НЕ увага, як стверджує Мюллер, НЕ судження і уявлення, взаємно співпрацюючі, як це випливає із теорії утворення понять К.Бюлера, НЕ детермінуюча тенденція, як на це вказує Ах - усі ці моменти, усі ці процеси беруть участь в утворенні понять, але жоден із них не є визначальним і суттєвим моментом, який міг би адекватно пояснити виникнення нової форми мислення, якісно своєрідної і незвідної до інших елементарних інтелектуальних операцій.

Жоден із цих процесів не зазнає у перехідному віці скільки-небудь помітних змін..., жодна із елементаргих інтелектуальних функцій не з’являється вперше і не є дійсно новим утворенням перехідного віку. ...Центральним для цього процесу утворення понять, як показує дослідження, є функціональне вживання знаку чи слова у якості... нового синтезу. ...Поняття неможливе без слів, мислення в поняттях не можливе поза мовленевим мисленням ; новим, суттєвим, центральним моментом усього цього процесу... є специфічне вживання слова, функціональне застосування знаку у якості засобу утворення понять.

...На відміну від дозрівання інстинктів і вроджених потягів спонукаюча сила, яка визначає початок процесу утворення понять, ...закладена не в середині, а зовні підлітка...

Там, де середовище не створює відповідних задач, не висуває нових вимог, не спонукає і не стимулює за допомогою нових цілей розвиток інтелекту, там мислення підлітка не розвиває усіх дійсно закладених в ньому можливостей, не доходить до своїх вищих форм або досягає їх з крайнім запізненням. ...процес утворення понять являє собою новий принципово від-мінний, якісно незвідний до будь-якої кількості асоціативних зв ’язків тип діяльності, основна відмінність якого полягає в переході від безпосередніх інтелектуальних процесів до опосередкованих за допомогою знаків” [с. 789-792 ]

“Положення Торндайка, що проголошує: “як філогенез, так і онтогенез інтелекту, очевидно, показують, що відбір, аналіз, абстракція, узагальнення і розмірковування виникають як прямий наслідок нарощування кількості зв’язків”, - це положення не находить собі підтвердження... Після відомих досліджень Келера, Йеркса та інших нема підстав очікувати, що і біологічна еволюція інтелекту підтвердить ідентичність мислення і асоціації” [с. 793].

 

“ Як відомо, дитина і в сприйнятті, і в мисленні, і в дії виявляє тенденцію зв’язувати на основі єдиного враження самі різні і такі, що не мають внутрішнього зв’язку елементи, приводячи їх в нерозчленований, суцільний зразок. Цю тенденцію Клапаред назвав синкретизмом дитячого сприйняття, Блонський незв’язною зв’язністю дитячого мислення. Ми - як тенденцію дитини заміщувати недостачу об’єктивних зв’язків надлишком суб’єктивних зв’язків і приймати зв’язок вражень і думок за зв’язок речей. ...Цей перший ступінь розвитку понять - ступінь утворення синкретичного образу, або кучі предметів, розпадається на 3 етапи - утворення кучі предметів, встановлення спорідненості предметів у сприйнятті, утворення груп усередині кучі” [ с. 794-795 ] .

Другий ступінь - ступінь утворення комплексів . Замість “незв ’ язної зв ’ язності”, що лежить в основі синкретичного образу, дитина починає об ’ єднувати однорідні предмети в комплекси. Комплексне мислення є вже зв ’ язне мислення і одночасно об ’ єктивне мислення. Утворені на цьому ступені комплекси побудовані за цілком іншими законами мислення, аніж поняття. В них, як вже сказано, відображені об ’ єктивні зв ’ язки, але вони відображені іншим способом і немовби іншим чином, аніж в поняттях. Яким?

Комплекс, як і поняття, є узагальненням або об ’ єднанням конкретних предметів. Але зв ’ язок, за допомогою побудовано це узагальнення, може бути самого різного типу. Якщо в понятті лежать зв’язки єдиного типу, логічно тотожні між собою, то в основі комплексу лежать самі різноманітні фактичні зв’язки, які часто не мають одне з одним нічого спільного. Багатоманітність зв’язків, що лежать в основі комплексу, складають його головну, відмінну його рису від поняття, яке характеризується одноманітністю зв’язків, що лежать в його основі.

Виготський виокремлює п ’ ять основних фаз в розвитку комплексного мислення.

Першій фазі відповідає асоціативний тип комплексу. Дитина може навколо одного предмета побудувати комплекс, включаючи до нього інші предмети : одні на підставі того, що вони мають тотожний з даним предметом колір, другі - форму, треті - розмір, четверті - ще яку-небудь відмінну ознаку, що кидається в очі дитині. Слова перестають бути позначеннями предметів, вони стають прізвищами.

Другій фазі в розвитку комплексного мислення відповідають об ’ єднання, які нагадують те, що прийнято називати колекціями. Замість асоціації за схожістю тут діють, скоріше, асоціації за контрастом. Можна сказати, що комплекс-колекція є узагальнення речей на основі їх функціональної співпраці.

Третій фазі в розвитку комплексного мислення відповідають об ’ єднання, які нагадують те, що прийнято називати ланцюговими комплексами. Ланцюговий комплекс будується за принципом динамічного тимчасового об’єднання окремих ланок в єдиний ланцюг. Наприклад, дитина до зразка - жовтого трикутника підбирає декілька кутових фігур, а потім, якщо остання із підібраних фігур опиняється синього кольору, дитина підбирає до неї інші фігури синього кольору, наприклад круги. Цього знову виявляється достатньо для того, щоб змінити ознаку і підбирати далі предмети вже за ознакою круглої форми. В ланцюговому комплексі структурний центр може бути відсутнім зовсім, тому ми вправі розглядати ланцюговий комплекс як найбільш чистий вид комплексного мислення.

Четвертій фазі в розвитку комплексного мислення відповідають об ’ єднання, в основу яких покладають невизначену, смутну ознаку, в результаті чого утворюється комплекс з дифузними зв ’ язками. Дитина, наприклад, до жовтого трикутника підбирає не тільки трикутники, а й трапеції, далі квадрати тощо. Суттєва риса такого комплексного мислення - невизначеність його обрисів і принципова безмежність розширення.

П ’ят у фазу в розвитку комплексного мислення можна назвати псевдопоняттям, йому відповідають об ’ єднання, які з зовнішнього боку схожі на поняття, а за умовами свого виникнення є комплексами. В реально-життєвому мисленні дитини псевдопоняття складають найбільш розповсюджену, переважаючу над усіма іншими і часто майже виключну форму комплексного мислення дитини у дошкільному віці. Причина - дитячі комплекси розвиваються не вільно, не спонтанно, а немов би спрямовуючись мовою оточуючого середовища. Дитина не може засвоїти негайно спосіб мислення дорослих, і вона отримує продукт, схожий з продуктом дорослих, але вироблений зовсім особливим способом – наслідуванням чи добутий за допомогою цілком відмінних від інтелектуальних операцій мислення дорослих. Це й пропонує Виготський називати псевдопоняттям. На його думку, як особлива, двоїста, внутрішньо протиречива форма дитячого мислення псевдопоняття мають велике функціональне значення [ с. 806 ] . Відомо (так вважав Узнадзе), що повноцінні поняття розвиваються в дитячому мисленні відносно пізно, в той час як взаємне мовленеве розуміння дитини і дорослого встановлюється дуже рано. “...Це протиріччя між пізнім розвитком поняття і раннім розвитком мовленевого взаєморозуміння находить своє реальне розв’язання в псевдопонятті. ...дитина раніше починає застосовувати і оперувати поняттями, аніж усвідомлює їх. ...Завдяки комплексному характеру дитячого мислення виникає та його своєрідна особливість, що одні й ті ж слова у різних ситуаціях можуть мати різні значення” [ с. 811 , 816 ] .

Дослідниками давно виокремлена особливість мислення - партиціпація, Леві-Брюлем - у примітивних народів, Шторхом - у душевнохворих, Піаже - у дітей. Партиціпація - встановлення примітивним розумом між предметами і явищами тотожності чи причинного зв ’ язку там, де цього нема. Партиціпація як віднесення якого-небудь конкретного предмета одночасно до двох чи декількох комплексів підтверджує комплексне мислення, підтверджує, що примітивне мислення не здійснюється в поняттях, що воно носить комплексний характер. На думку Виготського, саме “комплексне мислення... неминуче має привести до такого переплетення комплексів, яке має породжувати із себе партиціпацію” [ с. 818 ] . Виготський цитує Турнвальда, який бачить особливості примітивного мислення таким : “Мислення первісних людей користується сукупними нерозчленованими враженнями від явищ. Вони мислять цілком конкретними образами, в тому вигляді, в якому їх дає дійсність” [ с. 819 ] . Виготський узагальнює: “Партиціпація в мисленні хворих, примітивної людини і дитини при всій глибокій своєрідності, яка відрізняє ці три типи мислення, є симптомом мислення в комплексах і що в основі цього явища скрізь лежить механізм комплексного мислення і функціонального вживання слова у якості знаку прізвища чи імені” [с. 819].

Якщо ми звернемося до історії розвитку нашої мови, то побачимо, - констатує Виготський, - що механізм комплексного мислення з усіма притаманними йому особливостями лежить в основі розвитку мови.

Сучасне мовознавство розрізняє значення слова і його предметну приналежність. Наприклад, “переможець при Ієні” і “переможений при Ватерлоо”. Значення слів різні, предметна приналежність одна - вказує на Наполеона. Таке співпадання в предметній приналежності і неспівпадання в значенні слова, як головні особливості дитячого комплексного мислення, є правилом в розвитку мови. Типовим прикладом такого співпадання предметної приналежності при неспівпаданні мислительних операцій, є наявність синонімів у кожній мові. Відносно слів дитини і дорослого можна сказати, вони є синонімами. Вони є назвами одного і того ж, але операції мислення, що лежать в їх основі різні. Слова дитини можуть співпадати зі словами дорослого в їх предметній приналежності і не співпадати в значенні. Назва ніколи не буває на початку свого виникнення поняттям. І взагалі, слово ніяк не можна сприймати за однозначний знак поняття. Воно - скоріше образ, скоріше картина, розумовий малюнок поняття, маленька оповідь про нього. Дитина і дорослий, почувши слово “собака”, відносять це слово до одного і того ж предмета, але один має на увазі, мислить конкретний комплекс собак, а інший - абстрактне поняття про собаку [ с. 820-825 ] .

Отже, вважати, що узагальнення в мисленні виступає лише у формі понять, є хибною думкою. Первісний примітивний механізм комплексного мислення - це суміщення, згущення, переміщення образів, які ми можемо спостерігати в сновидіннях (Кречмер). Інші дослідження виявили, що в сфері чистого наглядного мислення існують особливі узагальнення та об’єднання образів (осмислені композиції, флюксії) - наглядні поняття, конкретні аналоги власне понять (Ієнш). У мисленні дорослої людини ми на кожному кроці спостерігаємо перехід від мислення в поняттях до мислення конкретного, комплексного, перехідного, і навпаки. Псевдопоняття є не тільки виключним надбанням дитини. В псевдопоняттях відбувається мислення у повсякденному житті пересічної людини. Такий висновок, між іншим, переконливо підтверджує наше положення про велику стратифікацію суспільної свідомості у наш час.

Комплексне мислення дитини, після здатності утворювати синкретичні образи, складає не єдиний корінь в історії розвитку понять. Поняття в його природному і розвиненому вигляді передбачає не тільки об’єднання і узагальнення окремих конкретних елементів досвіду, воно передбачає також виокремлення, абстрагування, ізоляцію окремих елементів і вміння розглядати ці виокремлені елементи поза конкретним і фактичним зв’язком, в якому вони дані. Процес виокремлення ознак у комплексному мислення надзвичайно слабкий. Поняття ж в однаковій мірі спирається як на синтез, так і аналіз. Можна сказати словами Гете, що аналіз і синтез - це як вдих і видих,. Таким чином, генетичною функцією третього ступеня у розвитку дитячого мислення після синкретизму і комплексування є розвиток розчленувань, аналізу, абстракцій [ с. 828 ] .

Перша фаза третього ступеня - це розподіл ознак на дві нерівні частини. Друга - виокремлення групи предметів за одною ознакою і створення потенційного поняття. Потенційне поняття у своїй самій загальній формі може проявлятися як звичка : схожі приводи викликають схожі враження. Більшість психологів вважає, що таке потенційне поняття властиве вже мисленню тварини і що відповідна ізолююча абстракція може бути у тварини. Формування потенційного поняття Келер спостерігав у шимпанзе. Після того, як палка була використана функціонально, то це функціональне значення було розповсюджене на усі інші предмети, які мають з нею схожість за формою і густиною [ с. 831 ] .

Отже , тільки оволодіння процесом абстрагування разом з розвитком комплексного мислення може привести дитину до утворення істинних понять. Поняття виникає тоді, коли ряд абстрагованих ознак знову синтезуються і коли отриманий таким чином абстрактний синтез стає основною формою мислення. При цьому вирішальна роль в утворенні понять належить слову, тобто слово виступає як засіб. Саме за допомогою слова дитина довільно спрямовує свою увагу на одні ознаки, за допомогою слова синтезує, символізує абстракне поняття і оперує ним як вищим знаком із усіх, які створило людське мислення. Слово є знак, ним можна користуватися по різному і для різних інтелектуальних операцій.

***

Дитина приходить до мислення в поняттях у підлітковому віці. Процес зміни окремих форм мислення і окремих фаз в його розвитку не можна розглядати як чисто механічний процес, де кожна нова фаза наступає тоді, коли попередня цілком завершена. Різні генетичні форми співіснують, як в земній корі співіснують напластування самих різних геологічних епох. Найновіші молоді форми, що виникли недавно в історії людства уживаються в поведінці людини пліч о пліч з самими давніми. Те ж саме справедливе і по відношенню до мислення. Навіть доросла людина далеко не завжди мислить в поняттях. Дуже часто мислення її здійснюється на рівні комплексного мислення, інколи опускаючись до ще більш елементарних, більш примітивних форм.

Наявність поняття і усвідомлення цього поняття не співпадають ні в смислі моменту появи, ні в смислі свого функціонування. Підліток застосовує слово в якості поняття, а визначає слово в якості комплексу. Але найбільші складнощі, які долаються підлітком звичайно на кінець перехідного віку, проявляються у перенесенні смислу чи значення сформованого поняття на нові конкретні ситуації, які мисляться ним також в абстрактному плані. Шлях від абстрактного до конкретного тут виявляється не легшим, аніж шлях сходження від конкретного до абстрактного.

Утворення понять виникає лише у процесі розв ’ язання якої-небудь задачі мислення. Лише в результаті рішення цієї задачі виникає поняття. Чому ж саме в підлітковому віці, а не раніше чи пізніше формуються поняття? Відповідь : підліток фізично готовий до виконання справ дорослих, саме в цей час поняття стають затребуваними.

***

Закінчуючи оглядово невичерпну тему “ Вищі рівні відображення у свідомості людини ”, сформулюємо коротко основні положення, необхідні як вступ до наступного. Кожна людина частково, в тій чи іншій мірі, володіє суспільною свідомістю як вищою, із відомих нам, формою відображення. Відображуване включає компоненти матеріального і ідеального. Саме з появою ідеального творчість природи живого перейшла з генетичного рівня на психічний. Людина живе у багатовимірному світі матеріального і ідеального. Матеріальне - це природа і штучна природа (техніка). Ідеальне - це уява і все те, що позначене штучними знаками, “атмосфера ідеального” зовні людини. Особливості взаємодії матеріального (фізичного) світу і свідомого, ідеального відображення криються у властивостях мови - зовнішньої (усної і письмової), яка забезпечує, головним чином, функції комунікації та внутрішньої, яка забезпечує переважно функції пізнання. Можливо, залишаючись за змістом соціальною, внутрішня мова і тільки вона забезпечує дотик символічної свідомості з підсвідомістю та образами несвідомого.

На закінчення, повернемося до одної із головних тез нашої розвідки : оскільки становлення (розвиток) мислення і мови в онтогенезі може бути недосконалим чи призупинитися, і оскільки фактично воно (становлення) є нерівномірним, неоднаковим на всій множині індивідуальних свідомостей, то суспільство приречене мати велику стратифікацію суспільної свідомості.

 

 

17.7. Інтенціональність та інтерсуб’єктність

як містки між індивідуальною та суспільної свідомістю

 

 

Мільйони сторінок зайняті зображенням

внутрішнього світу людини, а результатів

цієї праці - законів душевного життя людини

ми досі не маємо

 

І.Павлов

 

Необхідно раз і назавжди зректися тої

хибної психологічної теорії, яка стверджує,

наче б то у свідомості ми маємо справу

тільки зі станом нашої психіки.

 

Є. Трубецькой.

 

А один шимпанзе - взагалі не шимпанзе…

 

Р.Йєркс та К.Лоренц

 

До проявів людської свідомості, механізмів єднання різних свідомостей, які заслуговують першочергової уваги, окрім зараження, наслідування, навіювання, комформізму, переконання, вольової регуляції, на наш погляд, слід віднести інтенціональність як спрямованість і “недзеркальність” відображення та інтерсуб’єктність - незалежність від індивіда узагальнених понять та художніх і моральних цінностей, їх загальнозначимість.

Суть феномену інтенціональності полягає у наступному. Свідомість завжди активна, сприйняття і судження суб’єкта завжди є сприйняттям і судженням у зв’язку з чимось і для чогось. Будь-який об ’ єкт сприймається конкретною людиною у контексті його відношень з іншими об ’ єктами. Відношення можуть бути кількісними і якісними. Кількість відношень може бути великою, складати розмаїття. І головне: ця кількість, це розмаїття у кожного суб’єкта різні, залежать від його історії, тезаурусу знань та комплексу взаємин з навколишнім світом. Саме в цьому полягає суб’єктність відображення і інтенція [ intentio лат . - спрямованість, відношення, ціль] суб’єкта на відображуване. Оскільки свідомість суб ’ єкта відноситься певним чином до об ’ єктів, предметів, речей, то вона відповідно створює певний смисл слова, поняття, мови. Смисл первинно створюється конкретним суб’єктом. Далі в процесі комунікацій від суб’єктивних смислів залишається спільна частина (їй відповідає перетин як одна із основних операцій в теорії множин і кон’юнкція з алгебри логіки), формується інтерсуб’єктне значення як незмінна частина узагальненого смислу.

Сучасна освічена людина пов’язує терміни “інтенціональність” і “інтерсуб’єктність” з іменем німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Відомо, що часто “нове - це забуте старе”, особливо у філософії. Хто ж першим почав формувати сучасний зміст поняття інтенціональності? Початки філософських розрізнень інтенціональності та інтерсуб’єктивності сягають у далеку давнину.

Парменід (кінець VI ст. - перша половина V ст.), учень Ксенофана, знаходився під впливом Піфагора, сучасник Геракліта, глибоким стариком мав бесіду з юним Сократом, мав великий вплив на Платона, автор філософської поеми “Про природу”, першим висловив думку, що при звичайній множині думок - істина одна. Фактично Парменід першим використав аргументацію на основі інтерсуб’єктивності - основної властивості суспільної свідомості або, як зазначив Рассел, “в філософії це перший приклад широкої аргументації від думки і мови до світу в цілому”, “він винайшов форму метафізичної аргументації, яка в тому чи іншому вигляді може бути виявлена у більшості наступних метафізиків, включно Гегеля” [Рассел; с.86-87].

Суть аргументації Парменіда полягає в тому, що оскільки ви можете мислити про якусь річ чи говорити про неї у будь-який час, то все, що може бути мислимо чи висловлено, таким чином існує завжди. Тож чи не є це проявом інтерсуб ’ ктності? Отже, Гуссерль не був першим.

Щодо інтенціональності, то давно було помічено, що переживання людини мають дві сторони - того, хто переживає (суб’ єкта) і те, що викликає переживання (об’ єкт) . Один із прикладів такого переживання - любов. Той, хто переживає, створює власний образ об’ єкта. З іншого боку, було помічено, що розум людини створює, конструює своє бачення оточуючої дійсності. Згадаймо, знамениту печеру тіней Платона в діалозі «Держава» - метафоричне пояснення різниці між уявленнями людини і реальною дійсністю [ Рассел ; с. 172-173 ] , [ Таранов ; с. 95-99 ] , [ Чанишев ; с. 249 ] . Люди від народження живуть начебто ув’язнені в печері. Вони переконані, що, окрім їх печери, слабкого світла і тіней іззовні, нічого нема. Такі в ’ язні зовсім не вірять тому із них, хто, вирвавшись за межі печери і побачивши реальний світ, повертається і розповідає їм про світ за межами печери. Печерою Платон алегорично змальовує увесь світ, всю природу, в ’ язнями - усіх людей, а людину, що вибралась із печери - філософа.

Термін “ intentio ” з’явився у лексиконі філософів разом з латинськими перекладами мусульманських філософів, що зберегли для середньовічної Європи спадщину стародавньої Греції. Ще Платон, а потім і наступні теологи стверджували, що універсалії (найзагальніші поняття) існували до речей у Божественному розумі. Арістотель же, хоча і не зміг ясно вирішити для себе проблему взаємовідношення загального і окремого, емпіричного і раціонального [чан; с. 284], ввів розрізнення сутностей, зокрема, роду, загального, всезагального (категорій), які не можуть існувати самостійно як ідеї Платона. Вже св. Августин (354-430) говорив, що поняття в душі (“ notitia ”) народжуються від двох батьків - того, хто пізнає, і того, що пізнається. Авіценна (980-1037), як коментатор Арістотеля, першим запропонував три варіанти існування універсалій : до речей, усередині речей і після речей. До тези “Мислення виводить загальне із окремих речей” залишався один крок. Авероес (1126-1198), другий із видатних коментаторів Арістотеля, що жив на другому кінці мусульманського світу (Іспанія), доніс цю тезу до християнських філософів.

Середньовічна філософія була служанкою теології, тому її концепції інтенції та інтенціональності відображали, головним чином, проблеми божественного інтелекту, спілкування ангелів тощо. Адже, як зазначав ще Платон, висловлюючись про серйозні речі у ті часи легше було догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж про природу людей. Так виникли розрізнення реальних речей і понять божественного розуму, розрізнення слів - слова ума, слова мовленого, слова серця, слова внутрішнього (Фома Аквінський, XIII ст .). У схоластів виокремлюється навіть інтенціональне буття (“ esse intentionale ”), яке протиставляється природному ( “ esse naturale ”) і саме інтенціональне буття є посередником у пізнанні ангелів одне одним. Проблема універсалій, будучи одною із цент-ральних проблем філософії, не могла обійтись без поняття інтенції. Так Вільям Оккам (1290-1350) розмірковучи про створення світу Богом вводить розрізнення - “терміни першої інтенції” та “терміни другої” інтенції” (види, роди, універсалії) - продукти нашого розуму. А на межі XIV i XV ст.ст. Іоанн Капреол (бл. 1380-1444), найкрупніший коментатор св. Фоми у XV ст. остаточно оформлює розрізнення, яке вже давно було усвідомлене по суті. Капреол роз-різнює поняття ”в смислі пізнання, яке виконує інтелект”, і об’єкт-не (“ obiectalis ”) поняття, яке є не що інше, як осягаєме розумом, протиставлене інтелекту [Вдов, 2005]. На початку XVI ст. Каетан, коментуючи трактат св. Фоми “Про сутнє і сутності” згадує інтенцію у такому контексті : “Формальне поняття є деякий образ ( idolum ) , який формується пасивним інтелектом у самому собі і представляє у якості об ’ єкта мислиму річ. Філософи називають його інтенцією, або концептом, а теологи - словом розуму ( verbum mentis ). Об ’ єктивне ж поняття є річ, що представлена формальним поняттям як завершення акту пізнання. Наприклад, формальне поняття лева є той образ левової сутності, який пасивний інтелект створює тоді, коли хоче її помислити ; об ’ єктивне ж поняття лева є сама уявлена і помислена левова природа” (цит. : [ Вдов, с. 154 ] ). Так “інтенція” являє себе у цілком зрілому вигляді: як розрізнення формального поняття ( conceptus formalis ) і об’єктивного поняття ( conceptus obiectalis ). Тож Брентано і Гуссерль не були першими.

Г.Вдовіна відмічає різницю у контекстах схоластичних авторів, погляди яких узагальнені в “Метафізичних міркуваннях” Франсіско Суареса, опублікованих в 1597 році. Якщо Каетан користувався терміном “об’єктне поняття” (“ conceptus obiectalis ”), то Суарес однозначно надає перевагу терміну “об’єктивне поняття”). Чи йде тут мова про одне і те ж? Якщо прийняти до уваги, що схоластика мала справу ще й третьим поняттям - зовнішньою реальністю, то можна думати, Каетан і Суарес мали на увазі одне і те ж. Однак... Ми повернемось до цієї теми дещо пізніше, після розгляду поняття інтерсуб ’ єктності.

***

Інтенціональність як суб’ єктивне формування смислу актуальної спрямованості стала знову предметом постійної уваги філософів впродовж останніх півтора століть, коли філософія змінила свій статус з “служанки теології” на “служанку науки”. Сьогодні усі погоджуються, що інтенціональні переживання (сприйняття, уявлення, мислення) є ядром і внутрішньою характеристикою індивідуальної свідомості, їх пов’ язують з можливостями мовної комунікації та умовами пізнання . Інтенціональність розглядається як ключовий момент у суперечках послідовників феноменології Гуссерля і герменевтики Х.Г.Гадамера, Е.Тугендхата та інших [ Соболєва, 2005 ]. Продовжується пошук “умов пізнання” - формування смислів і істин, у межах цих пошуків пропонуються нові розрізнення інтенціональної свідомості - пропозиціональна інтенціональна свідомість і непропозиціональна тощо.

Є. Трубецькой (1863-1920), один із яскравих представників російської богословської філософії, основну свою працю “Смисл життя” (1918) розпочинає міркуваннями про смисл взагалі. Автор прямо пов’ язує свідомість з утворенням смислів : “Поки я лише переживаю ті чи інші відчуття, враження, емоції, - я ще не усвідомлюю ; усвідомлюю я лише з того моменту, коли думка моя, підносячись над сприйманням, відносить сприйняте до якогось загальнозначимого мисленевого змісту, стверджуваного як “смисл” [000; с. 6 ] . Трубецькой ототожнює істину з незмінним у часі смислом. Так за Гераклітом “все тече”, значить не можна говорити про речі нічого напевне: “бо, раз нема незмінного, тотожного з собою підмета, всякий присудок про такий підмет негайно по виголошенні чи навіть в самий момент проголошення має стати хибним, позаяк підмет вже змінився” [ Там само, с. 11 ] . Трубецькой зазначає, що помилка цього побудованого на вченні Геракліта софізму полягає у змішуванні факту і його смислу. Насправді, яким би не був мінливим факт, ця мінливість не виключає можливості судження про нього, тому що судження відносяться до надчасового смислу мінливого. Помилка Гераклітового судження “не можна дважди викупатись у одній і тій же річці” полягає у тому, що слово “річка” виражає щось відвойоване свідомістю у часу, деякий незмінний “смисл” чогось поточного, змінного.

Таке ж розрізнення поточної дійсності від її смислу дає ключ до розв ’ язання іншого знаменитого софізму прадавнини про проблему руху. Мова йде про апорію Зенона Елейського ( V ст. до н. е.), який виявив непоясниму для того часу суперечливість поняття руху : “якщо стріла рухається, то вона ні в якій точці не може перебувати ; якщо вона де-небудь перебуває, то вона не рухається”.

Трубецькой зауважує, що і Бергсон зробив помилку аналогічну Зенону, дійшовши висновку, що наша думка, що оперує нерухомими загальними поняттями, саме тому не в змозі відтворити неперервності реального процесу, реального руху. Насправді ж поняття неперервності стає нам доступним саме в силу здатності нашої думки піднятись над часом і мислити як одне ціле як те, що в ньому вже спливло, так і те, що спливає, і те, що ще не наступило. “Якщо б ми могли мислити усі моменти руху не інакше як один за другим і не були б у змозі мислити їх зразу, в одну мить, то ми не змогли б і зв’язати цих моментів і цих точок в одне неперервне ціле: тоді рух переривався б для нас у кожній мислимій точці... взагалі, будь-який синтез моментів, розділених між собою в часі, можливий лише через інтуїцію смислу надчасового” [Там само, с. 14].

Сьогодні ж більш розповсюдженими є погляди Е. Гуссерля, засновника сучасної феноменології - одного із найбільш впливових філософських вчень XX століття. Гуссерль дещо ускладнив тему, “блукаючи між хатою і коморою”, про що свідчить введення в розгляд занадто багато нових термінів, як то: феномен замість явища, епохе як “поворот очей усередину”, ідеація як особливого роду споглядання сутності, ноема як предмет усвідомлення і ноезіс як спрямованість свідомості, аппрезентація як процес домальовки сприйнятого предмету до цілісності, ретенція як утримання у свідомості раніше сприйнятих елементів процесу сприйняття, протенція як готовність до сприймання. Цікаво, що знав Гуссерль про інтенцію схоластів. У зв’язку з цим привертає до себе увагу зауваження Г. Вдовіної: “в історико-філософських дослідженнях склалася дивна ситуація: хто займається схоластикою, той не цікавиться Гуссерлем; а хто вивчає Гуссерля, той не знає схоластики і спи-рається на інформацію із других та третіх рук” [Вдовіна, 2005].

Ідея інтенціональності не випадково стала предметом особливої уваги філософії XX століття. Саме на ній побудовані новітні концепції філософії свідомості.

***

Суть феномену інтерсуб ’ єктності полягає в наступному. Філософські ідеї, літературні твори, математичні формули, художні цінності і т.д. вперше виникають у свідомості їх творців і потім виступають в різних матеріальних і ідеальних формах. З часом цих творців вже нема в живих, а їдеї існують, їх вивчають, за їх допомогою розв’язують задачі, захоплюються художніми образами, із захватом слухають музичні мелодії. Значить, художні образи, наукові істини, філософські ідеї, безсмертні мелодії і т. д. не є суб’єктивно-психологічними станами тільки їх творців. На цій підставі філософи-ідеалісти вважали і вважають, що ідеальне в виді філософських ідей, наукових істин, цінностей людської культури і т. д. існує незалежно від окремих індивідів як об’єктивно існуюча інформація. Це “третій світ”, що існує поряд з “першим світом”, об’єктивною дійсністю, до якої відноситься і мозок, як частина природи, і поряд з “другим світом” - нашими суб’єктивними сприйняттями та переживаннями. А раз “третій світ” існує незалежно від окремих індивідів, то чи можна його вважати виключно продуктом мозку? Можливо, функція мозку полягає у якомусь посередництві, з колективним несвідомим чи з ідеями, які “літають у повітрі”. Як бачимо, такий підхід суттєво не відрізняється від толкування “ідей” стародавніми мислителями, перегукується з “монадами” Лейбніца, апріоризмом І.Канта і колективним несвідомим К.Г.Юнга.

На думку Гуссерля, інтерсуб’єктність - сприйняття свідомості Другого як об’єктивного - укорінена в більш глибоких шарах свідомості, а саме - в сфері пасивного синтезу, у переживаннях “дорефлексивного Трансцендентального Его”. Тобто існує первинна можливість для узгодження смислів. Йому вторить Сартр (див. с. 336 Історії філософії [000]). Сучасні філософи (Апель) пов’язують інтерсуб’єктність з апріоризмом свідомості Канта, вводячи розрізнення Apriori тілесного і Apriori розуміння [Соболєва].

Отже , на часі об’єднання апріоризму сприйняття (Хант), апріоризму колективного несвідомого (Юнг) і апріоризму інтерсуб’єктності. Очевидно, це не буде чимось новим поряд із апріоризмрм Канта, а, скоріше, буде уточненням апріоризму Канта на основі більш глибоких дистинкцій. Зазначимо також, що зміна термінологічних акцентів у феномені інтенціональності із суб’єктивних переживань, спрямованих на щось прагматичне, на суб’єктивні відображення сприяла б узагальненості понять і зближенню феноменології з герменевтикою.

***

Однак повернемось до Трубецького, його визначення істинисмислу. Трубецькой називав істиною саме надчасовий загальнозначимий смисл усвідомленого людиною - те, що ми пов’язуємо з інтерсуб’єктністю. Так визначена істина має подвійну ознаку. З одного боку, така істина є чимось надпсихологічним, транс-, інтер-суб’єктивним, є чимось трансцендентним, потойбічним нашій свідомості як акту специфічного індивідуального психологічного переживання. Вона незалежна від будь-чиєї індивідуальної свідомості. З іншого боку, ця істина-смисл, якою ми користуємось стає змістом нашої свідомості, стає імманентною свідомості.

Істина про факти існує і після знищення цих фактів, існує як певний надчасовий зміст свідомості. Про які б істини-смисли не йшла мова, віра в істину-смисл, яка припускається кожним актом нашої свідомості, є насправді віра в інтер-, транссуб’єктивні, надпсихологічні змісти свідомості, тобто в такі змісти свідомості, які зберігають усю свою дієвість і значимість цілком незалежно від того, усвідомлюються чи не усвідомлюються вони тими чи іншими психологічними суб’єктами свідомості. За визначенням Трубецького, “істина є такий зміст свідомості, який характеризується безумовною дійсністю незалежно від чийогось психологічного”. Будучи трансцендентною індивідуальній психологічно обмеженій думці, істина ні в якому разі не трансцендентна свідомості як такій, свідомості взагалі. Очевидно, тут мається на увазі суспільна свідомість.

“ Припускати істину (а істина передбачається нашою свідомістю і думкою неминуче, необхідно)”, - стверджує Трубецькой, - “саме і значить припускати, що над моїми думками є деяка безумовна думка про пізнаваєме і що над моєю свідомістю є деякий безумовний, об’єктивний зміст свідомості, який виражає собою дійсну сутність усвідомлюваного. Та теорія пізнання, яка визначає істину як незалежний від думки і потойбічний предмет пізнання, а саме пізнання - як мисленну копію з цього предмета, має бути раз і назавжди полишена; бо, якби ця істина оригінал була потойбічна думці, думка не могла б знімати з неї копій. Думка може знімати копії тільки з думки ж” [ Трубецькой ; с. 19 ] .

Далі хід думок Трубецького до визнання надсуб ’ єктивної свідомості є таким. Істина - смисл нашої свідомості - розуміється як щось дійсне, дієве і незалежне від існування психологічного суб’єкта, що її усвідомлює. Точно так же окремий усвідомлюючий психологічний суб’єкт не є логічною умовою існування істини, бо за своєю логічною природою істина є безумовною. Інакше кажучи, істина визначається як такий зміст свідомості, який є дієвим, прагматичним не тільки за межами нашої свідомості, але й за межами будь-чийого психологічного переживання. Вірити в таку істину - значить припускати безумовну свідомість як істинно суще і дієве. Так Трубецькой доходить висновку : “Існує надпсихологічна свідомість, безумовна і всезагальна як по формі, так і за змістом. І я - психологічний суб ’ єкт - можу усвідомлювати істину, лише оскільки я так чи інакше прилучаюсь до цієї свідомості... Чи не є очевидним, що припущення істини на якому тримається уся наша свідомість і мислення, цілком тотожне з припущенням безумовної або абсолютної свідомості?” [там само, с.22].

Зазначимо, що Трубецькой не називав абсолютну свідомість суспільною, як це намагаємось зробити ми, стверджуючи, що індивідуальна свідомість не є можливою поза суспільтвом. Трубецькой говорить про абсолютну свідомість як про точку опори, ми ж таке можемо сказати про суспільну свідомість : ”Без цієї точки опори все у моїй свідомості поринає у морок, все зникає - і матерія і форма, все змішується в хаос суб ’ єктивних переживань, над якими я не в силах піднятися, бо я можу усвідомлювати тільки при світлі безумовної свідомості” [ Там само, с. 23 ] .

Ми вдячні кн. Є. Трубецькому за аргументацію на користь суспільної свідомості як вищої форми соціального відображення дійсності (хоча він говорив про божественну абсолютну свідомість):

“ Пошук істини є спроба знайти безумовну свідомість у моїй свідомості і мою свідомість - у безумовній... Якщо нема безумовної свідомості, - свідомості тотожної з істиною, то ніякі висловлювання, судження і інтуїція свідомості не в змозі виразити істину. Заперечення безумовної свідомості з логічною неминучістю приводить до виправдання відомих софістичних положень. Істини нема ; але якби істина й існувала, вона не була б пізнаваєма ; а якби вона була пізнаваєма, вона була б непередаваєма мовою.

Власне, основне положення софістики - “людина є мірою всього істинного...” - є нічим іншим, як категоричним запереченням всеєдиної, безумовної свідомості. Всяка свідомість, як така з цієї точки зору, тільки людська, антропологічна, а тому - тільки індивідуальна . Якщо це вірно, якщо над свідомістю людського індивіда нема іншої свідомості - єдиної, загальної, безумовної і в цій своїй надпсихологічній безумовності дійсного, - тоді софісти праві. Тоді людина з її хаосом суперечливих суджень про все і насправді - міра всього...” [там само, с. 26].

Згадуючи Платона, Трубецькой говорить про його ідеї, ейдоси як такі, що мають властивості надіндивідуальної, вселенської, безумовної свідомості, незалежності від індивідуальної психологічної свідомості, і про які ми сьогодні маємо можливість висловлюватись як про прояви цілком земної властивості інтерсуб’єктності. “Він побачив, - пише Трубецькой, - що над індивідуальним переживанням є дещо вселенське, що складає предмет істинного знання; це вселенське не є моє, ні твоє, ні взагалі людське уявлення, а деяке незалежне від нас, людей, усвідомлюване, - самодостатня ідея , яка виражає собою істину і сутність всього, що є. Так як ця ідея таїться у глибині будь-якої свідомості, вона являє собою щось єдине для всіх . Тому вона і з’ясовується у мисленному спілкуванні, в діалозі, де відмітається усе те індивідуальне, суб’єктивне, що служить джерелом різномовлення і різномислення: у спільному пошуку істини відкривається те спільне, що служить началом об’єднання усіх” [Там само; с. 171].

***

Повернемось до середньовічних схоластів та їх коментаторів - Каетана і Суареса. Вище ми зупинилися на тому, що якщо Каетан користувався терміном “об’єктне поняття” (“ conceptus obiectalis ”), то Суарес однозначно надає перевагу терміну “об’єктивне поняття”). Якщо прийняти до уваги, що схоластика мала справу ще й третім поняттям - зовнішньою реальністю, то приходимо до висновку, що Каетан і Суарес мали на увазі різне - інтенціональне поняття і інтерсуб ’ єктивне поняття. Однак, це розрізнення було тимчасово втрачене.

***

Отже, інтенціональність та інтерсуб’єктивність як властивості свідомості виникли одночасно на світанку людської історії і проявляють себе все більше і більше; вони стали підгрунтям для виникнення ідеалізму як філософської течії і вони вичерпно пояснюють питання про співвідношення свідомостей індивідуальної та суспільної. Чи існує індивідуальна свідомість як щось окреме так, як існує мозок окремих індивідуумів? Ще раз переконуємось, що ні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 13

 

“Булька свідомості” як макромодель

 

 

Що є свідомість? Ознайомившись з основними концепціями свідомості науки XX ст. і ще раз заглянувши разом з Г. Хантом [000; с. 41-50] до Оксфордського словника англійської мови, де приведено сім значень слова “свідомість”, ми остаточно втрачаємо надію у пошуках більш-менш узгодженого тлумачення цього терміну. Погоджуючись з Г. Хантом, що свідомість первинно базується на перцепції рухливим організмом оточуючого порядку (навігаційна модель, булька Гібсона), який забезпечує досвід присутності-відкритості шляхом нероздільного сприймання розмірностей “тут-там”, “звідки-куди”, і погоджуючись, що усе живе і рухливе , навіть одноклітинна амеба, первинно володіє першим макрорівнем свідомості - “відображенням відображення”, ми маємо запитати себе “Що додається на наступних рівнях еволюції до первинного сприйняття простору-часу та корисного-шкідливого найпростішими рухливими організмами?”. Відповідь може бути такою : додаються більш досконалі форми активного випереджуючого відображення.

 

 

18.1. Пропедевтика теми розділу (вступ до теми моделювання)

 

С в і д о м і с т ь і р у х . - “Самий скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності рухатися. Чи є тут свідомість наслідком або причиною по відношенню до руху? В одному смислі, вона - причина, оскільки має управляти рухом. Але в іншому смислі, вона - наслідок, позаяк її підтримує саме рухова активність, і якщо ця активність зникає, свідомість згасає чи, скоріше, засинає” .

 

Бергсон А., “Творча еволюція” (1907).

 

 

В і д о б р а ж е н н я п е р в и н н о ї ч у т т є в о с т і у н а й п р о с т і ш и х . – “ Ми стверджуємо, що не існує ніякого сприйняття поза спроможністю організмів до руху. Вони мають визначати своє положення у вимірах “тут-там” і “звідки-куди” свого динамічного оточення і реагувати на поверхні з точки зору наближення і уникнення. Рухатися подібним чином - значить бути “чуттєвим”, і навпаки.

...Багатьох ранніх психологів... цікавило спостереження природної поведінки мікроскопічних найпростіших організмів. ...Звісно, у цих одноклітинних створінь нема нейронів, не говорячи вже про нервові сіті. І все ж, складність їх поведінки наближення і уникнення, а також спостереження у деяких видів хижацького способу життя, групових скупчень і статевої поведінки..., поряд з чіткими, хоча й неминуче нестрогими, демонстраціями видозміни поточної поведінки на основі попереднього досвіду..., приводили більшість дослідників до висновку, що саме на цьому етапі еволюції виникає чуттєвість.

...Декілька видів найпростіших демонструють на рівні спостереження поведінки пропріоцептивну чуттєвість, що займає центральне місце в теорії сприйняття Гібсона. ...реактивність різних рухливих найпростіших безпосередньо перед фізичним контактом з об’єктами на їх шляху, основана на відображенні до них від цих напливаючих поверхень, турбулентності, яка викликана їх власним рухом - щось схоже на самопороджений рідинний локатор. Амеби, будучи відокремленими від в ’ язких поверхень, яких вони потребують для руху... витягуються в усіх напрямках, поки не знаходять поверхню, до якої потім рухається організм. ...Такого роду поведінка складає основу гібсоновського поняття виміру “тут-там”. ...аналогом світу амеби була б спроба уявити себе рухаючимся у незнайомій кімнаті, при повній відсутності зорової пам’яті і попередніх образів. Якщо добавити до цього тенденцію поглинати усі поверхні, які відчуваються м’якими і маленькими, і уникати тих, що здаються більш твердими і великими, то ми отримаємо уявлення про світ, настільки ж надзвичайно простий, наскільки виключно чуттєвий.

...Структуралізм в психології узагальнює різноманітні описові підходи, які прагнуть контекстуалізувати конкретні форми поведінки і функції. ...цікаво зазначити, що усі теоретичні “структуралізми”, пропоновані для більш складних форм поведінки організмів, можна застосувати і до рухливих найпростіших, і, більше того, у деяких випадках вони були породжені спостереженням за поведінкою найпростіших і потім узагальнені на все психологічне функціонування”.

 

Г.Хант, “Свідомість у тварин /

Про природу свідомості” (1995).

 

 

У п е ч е р і П л а т о н а. – “ ...Поглянь-но : адже люди немов би знаходяться у підземному помешканні подібно печері, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них там на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в’язнем проходить верхня дорога, огорожена - глянь-но - невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі уявляю.

- Так уяви ж собі і те, що цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні із носіїв розмовляють, інші мовчать.

- Дивний ти малюєш образ і дивних в ’ язнів!

- Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташовану перед ними стіну печери?”

 

Платон, “Держава”, с. 321.

 

 

У к л і т ц і. – “ Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір ; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з од - ним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. По цим горизонтам, в які, як у в ’я зниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м ’ яким : цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, все, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, вважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньо-му людському життю ми вимірюємо життя усіх інших створінь, - це все, все, по суті, помилки! Якби ми мали очі, які бачать вдалечінь на простір у сто раз більший, нам здавалась би людина незрівнянно більшою ; можна уявити собі навіть таку силу органів, за допомогою якої людина відчувалась би безмірною. ...Властивості наших почуттів вводять нас в оману відчуттів, які в свою чергу, керують нашими судженнями і “пізнаннями”, таким чином, у дійсний світ нема ходи! ”

 

Фрідріх Ніцше, “Уранішня зоря”, с. 47-48.

 

 

Я і с в і т о б’ є к т і в. – “...Свідомість об’єктивує світ, вона спочатку активна в цій об’єктивації, а потім пасивна у своїй залежності від об’єктивованого світу (с. 48). ...Ніщо об ’ єктивне не має смислу, якщо не осмислене у суб ’ єкті... Завжди і скрізь об’єктивація, яка здійснюється на серединному шляху свідомості і яка підкоряє себе свідомості, є щось вторинне... (51). Пізнаюча людина захищається від гнітючої багатоманітності світу, відкриваючись для одного і закриваючись для іншого... (52). Об ’ єктивоване буття не є вже буття, воно препароване суб ’ єктом для цілей пізнання... (53). Таємниця існування, конкретного буття зникає в об ’ єкті, в процесі об ’ єктивації (55). За будь-яким даним буттям є буття більш глибоке... (61). Пізнання об’єктивоване означає раціоналізацію ірраціонального буття... (64) Ніякі поняття про об ’ єктивований світ не розкривають цінностей життя, смислу життя... (64). Об’єктивація є раціоналізація у тому смислі, що вона продукти думки (на-приклад, субстанції, універсалії і т.п.) приймає за реальності... (66).

Проблема часу є основна проблема людського існування... (106). Однаково можна було б сказати, що час суб ’ єктивний і об ’ єктивний. Це означає, що час є продукт об’єктивації самого суб’єкта... (107). Час є парадокс і зрозуміти його можливо тільки в його двоїстості. Час не реальний, примарний, час є суєта, відпадіння від вічності. Так думає індуська філософія, Парменід, платонізм, Екхарт. Час має онтологічне значення, через нього розкривається Смисл. Так думає християнство... Бл. Августин у своїй Ісповіді... дійшов до того, що є три часи - теперішнє речей минулих, теперішнє речей теперішніх і теперішнє речей майбутніх... (108).

Минулого вже нема. Усе, що в ньому реальне і буттєве, входить в теперішнє. Минуле і майбутнє, як існуючі, входять до складу теперішнього. Уся минула історія нашого життя, вся минула історія людства входить в наше теперішнє і лише у цій якості існує... Є два минулих : минуле, яке було і яке зникло, і минуле, яке і зараз для нас є як складова частина нашого теперішнього... (109). Онто-логічно нема минулого, як нема і майбутнього, а є лише вічно твориме теперішнє... Об’єктивований світ - це світ часовий і просторовий (112)”.

 

М.Бердяєв, “Я і світ об’єктів / Дух і реальність”, с. 48-112.

 

 

Н е в і д о м и й с в і т “с у б ’ є к т а”. – “ З чим людині важче усього погодитися - це зі своїм незнанням про саму себе ; і це стосується усієї історії від стародавніх часів до сучасності! Не тільки в питаннях про добро і зло, але навіть і в питаннях значно більш суттєвих! Жива ще старинна ілюзія, що можна знати, і при тому цілком точно, про сутність і властивості кожного учинку людини... “Я знаю, чого я хочу... ви можете учиняти, як ви хочете, я розумію і себе, і усіх вас!” Так думав раніше кожен. Сократ і Платон, великі скептики і достойні здивування реформатори, вірили, однак, у цю прокляту оману, у цю найглибшу помилку, що “за правильним пізнанням має слідувати правильна дія”; у цьому принципі вони опинилися спадкоємцями всезагальної омани, всезагальної зарозумілості: що нібито можна знати суть дії. “Було б страшно, якби людина, розуміючи у чому полягає правильний спосіб дії, не учиняла б так”, - ось єдиний довід, яким ті великі мислителі намагались виправдати свій принцип; протилежне їм здавалось немислимим, безглуздим. А між тим те протилежне є голою дійсністю, що підтверджується споконвічно щоденно і щогодинно! Чи не полягає “страшна” правда у тому, що те, що взагалі можна знати про такий-то вчинок, ніколи не буває достатнім для того, щоб заставити здійснити його, що дотепер не збудовано ще місток, який пов ’ язує во-єдино знання про вчинок з самим вчинком? Учинки ніколи не бувають тим, чим уявляються вони нам! Нам коштувало таких величезних зусиль зрозуміти, що речі не є тим, чим уявляються вони нам ; із внутрішнім світом справа полягає точно так же! ”

 

Фрідріх Ніцше, “Уранішня зоря”, с. 46

 

 

“ ...слід вважати, що життєві світи виникають на рівні найпростіших. Самі загальні категорії, що описують їх поведінку, безумовно, застосовні і до нас”.

 

Г.Хант, “Свідомість у тварин /

Про природу свідомості” (1995).

 

 

М и с л е н н я і д і й с н і с т ь . – “ Я мушу починати з самих основ, із старої філософської проблеми, яка схоже, лежить в основі багатьох інших. У чому полягає зв ’ язок між мисленням і дійсністю? Це дуже кружний шлях до висвітлення підходу до реальних справ, але уникнути його неможливо. Природжена недосконалість означає, що наше розуміння світу, в якому ми живемо, завжди неповне. Рефлективність означає, що наше мислення активно впливає на перебіг подій, у яких ми беремо участь і про які думаємо. Оскільки завжди існує відмінність між дійсністю і нашим розумінням цієї дійсності, розрив між ними (який я називаю упередженням учасників) є важливим елементом, що істотно впливає на перебіг подій. ...Ніхто не може знати істину в останній інстанції. Це достатньо тривіальне твердження... але люди, що ухвалюють політичні чи економічні рішення, і навіть академічні вчені часто не в змозі його сприйняти. Ця відмова від сприйняття неминучості розриву між дійсністю і нашим уявленням про неї має далекосяжні і небезпечні в історичному плані наслідки.

...Не буде перебільшенням сказати, що усвідомлення різниці між думкою і дійсністю необхідне для раціонального мислення ” .

 

Дж.Сорос, “Природжена недосконалість і рефлективність /

Криза глобального капіталізму” (1999).

 

 

18.2. Свідомість людини як відображення відображень

 

Щоб не захлинутись і не втопитись у морі проявів людської свідомості, потрібна певна угода, наприклад, вважати свідомістю людини лише ту її частину, що притаманна людині як суспільній істоті. При цьому варто відштовхуватись від поняття “відображення” як родового. Нам здається продуктивним той спосіб подолання “прокляття розмірностей” у проявах свідомості, що полягає у конструюванні багатовимірного простору свідомості за схемою: 1) спочатку було “відображення” у неживій природі; 2) потім виникло активне випереджувальне відображення або “відображення відображення” для забезпечення самоорганізуючої, самоускладнюючої активності у природі; можливо виникнення “відображення відображення” було умовою ускладнення природи, переходу від неживої її форми до живої; 3) далі виникло і вдосконалювалося “відображення відображення відображення” для забезпечення якісно нового рівня подальшої самоорганізуючої, самоускладнюючої активності у живій природі .

Еволюцію живої природи можна роглядати як удосконалення “випереджувального відображення”, етапи якого включають: 4) удосконалення чуттєвого відображення “корисного-шкідливого” від розсіяної чуттєвості (подразливості) до локалізованої; паралельно з удосконаленням відображення “корисного-шкідливого” йшло удосконалення відображення простору-часу і його градієнтів у живій природі, 5) виникнення переживання як локалізованої чуттєвості і його удосконалення до чуттєво-образного відображення вузлами нервової системи в іншій частині організму; 6) удосконалення чуттєво-образного відображення до рівня уяви і системного переживання цінностей; 7) далі еволюція Природи у видимій нам частині Всесвіту реалізувала символьне відображення і нарешті 8) на основі символьного “відображення відображення” можливість проектування і створення фрагментів штучної природи в час менший тривалості життя істот - носіїв свідомості.

Відображення розглядається сучасною філософією як атрибут, всезагальна невід ’ ємна властивість матерії. Відображення матерії зумовлено її рухом (змінами, розвитком, взаємодією, взаємо-зв’язком). Відображення проявляє себе у формі залишкових слідів взаємодії. Відображення у самому широкому смислі є здатність будь-якого матеріального утворення у своїх власних змінах (слідах) відтворювати хоча б частково взаємодіючі з ним об’єкти зовнішнього світу. Будь-який такий слід є пам ’ ять про взаємодію.

У процесах змін, розвитку на основі пам ’ яті у системах, сукупностях елементів за деяких умов може виникати зворотній зв ’ язок, негативний чи позитивний. Зворотній зв ’ язок породжує якісно новий рівень відображення - активне відображення. Що є активне відображення порівняно з просто відображенням? Зворотній зв’язок породжує цілеспрямованість змін системи взаємодіючих елементів. Ціль - це бажаний результат змін - нова конфігурація системи. Таким чином, при наявності зворотного зв ’ язку маємо справу явно чи неявно одночасно як з поточною конфігурацією системи, та і з бажаною, майбутньою. Щоб досягти майбутньої конфігурації, поточна система має її якось відображати наперед, безпосередньо як ідеальну конфігурацію чи опосередковано як напрям спонтанних змін. Ціль може бути як виокремленою і представленою в ідеальній формі образу майбутньої конфігурації системи, так і розподіленою на елементах системи, невидимою. Отже, активне відображення - це відображення відображення, основа випереджувального відображення для забезпечення самоорганізуючої, самоускладнюючої активності спочатку у неживій природі, потім у живій природі. Можна думати, що випереджувальне відображення властиве тільки живим організмам, наприклад, хижаку, який екстраполюючи рух жертви, біжить їй навперейми. Ми ж стверджуємо, що випереджувальне відображення починається із зворотного зв’язку і присутнє ще у неживому всюди там, де є рух і розвиток, самоускладнення, і де не обов’язково є виокремлена ціль в ідеальні формі.

Про “відображення відображення” і “випереджувальне відображення” звичайно ведуть мову у зв’язку з розглядом феномену свідомості людини. Так, свідомість характеризується найдосконалішими формами “відображення”, “відображення відображення” і символічного випереджувального відображення. Але звідки йдуть початки? Розгляд поведінки одноклітинної амеби дозволяє стверджувати наявність у неї випереджувального “відображення відображення” для підтримки життєвої активності організму. Дійсно, тут присутнє і “обчислення” дельти-розходження між поточною і бажаною конфігурацією системи, якому передує відображення поточної конфігурації чи якогось її інформативного елементу. Тут здійснюється і передача цієї “дельти” для використання виконуючим органом, що і є по суті “відображенням відображення”. Якщо велика амеба переслідує малу, то що це, як не прояв “відображення відображення”? “Відображення відображення” вищих тварин є переважно образним, а людини - образно-символьним і в цьому їх відмінності від амебного, пропріоцептивного. Але звідки йдуть початки, чи відображує вже несвідома одноклітинна амеба простір-час, чи відрізняється принципово її відображення “шкідливого-корисного” від випереджувального відображення хижака, що біжить навперейми жертві або очікує її у засідці, і наскільки людина відійшла на шляху еволюції активності матерії від амеби?

Над цими питаннями багато розмірковував академік П. Анохін, визнаний фахівець в галузі фізіології мозку. Висловлюючись з приводу еволюції основних властивостей інтелекту, він писав:

 

“Виникає, однак, питання: чи є описані вище принципові механізми інтелекту специфічними тільки для вищих рівнів розвитку тварин чи навіть тільки для людського мозку?...

Відповідаючи на поставлені вище питання, слід перш за все висловити основне положення, яке склалося в результаті багатьох років роботи по вивченню описаних властивостей інтелекту : жодна з тих властивостей мозкової діяльності, які ми вище розглядали як характерні ознаки інтелекту, не виникла раптово, на якомусь “рубіконі”, до якого цієї властивості не було і після якого вона з ’явилася.

Усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя... Більше того, вони явились conditio sine qua non самого розвитку живих істот.

...За яких умов зовнішнього і внутрішнього світу тварини можливе передбачення? Головною умовою передбачення є те, що ланцюг подій, з приводу якого воно здійснюється, неодноразово повторювався в минулому в певних місцях простору в певні періоди часу...

Тут доцільно дещо відійти від конкретних нейрофізіологічних процесів і механізмів і звернутися до узагальнень більш широкого характеру.

Просторово-часовий континуум руху матерії, як справедливо зазначав Планк, є абсолютним законом світу. Але цей закон діяв задовго до появи життя на Землі. Інакше кажучи, життя, тобто живі істоти, повинні були volens nolens “вписатися” в рамки, що задаються цим фундаментальним законом, і тільки за такої умови можливе було виживання. Це призвело до того, що саме “вписа-ність”, або відображення живими істотами просторово-часової структури, стала небхідною умовою передбачення. ...саме такого роду відображення є первин-ною властивістю протоплазматичних процесів навіть у нижчих тварин, для яких зміна, наприклад, сезонних явищ (літо-осінь-зима-весна-літо) була незмін-ною умовою життя протягом мільйонів років.

...На вищому етапі еволюції органом цього випереджуючого процесу стала нервова процеса. Саме вона в сотні разів загострила і прискорила випереджувальні процеси, і саме завдяки цьому ми ми можемо здійснювати майже фантастичні подорожі в майбутнє у відповідь на який-небудь сигнал із зовнішнього світу.

Еволюція, що розпочалася з примітивного протоплазматичного “передбачення”, удосконалила цей процес в матеріальних явищах мозку до такого степеня, що він став органом, який в кожен даний момент своєї діяльності сполучає у собі минуле, теперішнє і майбутнє.

Усе це не фантазія нейрофізіолога. ...деякі нейрони, зазнаючи подразнення, використовують накопичений у минулому досвід для одночасного формування процесів, які містять у собі якості того результату, який буде отримано лише у майбутньому. Ці нервові клітини мозку ми назвали “нейронами трьох часів” ” [Ан., с. 40-42 ].

 

Що ж передувало здатності найпростішої клітини до протоплазматичного “передбачення”? Таке питання може поставити невгамовний читач, пам ’ ятаючи зауваження Анохіна щодо “рубікону”. “Ми вважаємо за необхідне спеціально загострити увагу на специфіці відображення у неживій природі, стосовно до якої властивість активності часто заперечується” - пише філософ М. Смирнов і пояснює суть проблеми так :

 

“У сучасній фізичній теорії реальні відношення “елементарних” частинок розглядаються як суттєво протиречиві, такі, що здійснюються у формі взаємодії притягування і відштовхування, на якій будується вся їх історія, включно до перетворення одна в одну. У складному переплетенні притягування і відштовхування відбувається рух “елементарних” частинок, їх з’єднання в більш складні системи і розпад останніх, а також утворення систем ще більш високого порядку складності, аж до космічних утворень з їх власною історією.

Характерною рисою теорії єдиного нелінійного спінорного поля є включення в її апарат уявлення про саморух, самовзаємодію матерії. Врахування цієї взаємодії виражено в нелінійності основних рівнянь спінорного поля, яке слугує тим загальним середовищем, яке зумовлює існування усіх фізичних явищ і процесів...

На рівні хімічної форми руху матерії здатність утворювати специфічно протиречиві взаємовідношення відображуючого матеріального утворення з зовнішнім світом незрівнянно вище, аніж на рівні фізичної форми руху матерії, що створює передумови для подальшого розвитку активного відображення. ...Еволюція хімічного матеріального носія відображення від неорганічного стану до органічного пов’язана з формуванням якісно нового активного центру, а значить, і якісно нового типу відображення - органічної форми хімічного відображення, властивої більш високій ступені хімізму порівняно з неорганічним ступенем...

Особливість процесу відображення на вищому ступені передбіологічної форми руху матерії пов ’язана з виникненням специфічного активного центру - хімічного суб ’єкта відображення... Мова йде про ланцюгові хімічні процеси, пов’язані з дією каталізаторів хімічних реакцій - так званих ферментів. До складу ферменту входять специфічні “активні центри”, які містять в собі декілька невеликих молекул чи іонів, часто іонів маталів змінної валентності. Завдяки об’єднанню орбіталей електронів утворюється цілісна система, яка дозволяє ланцюговій хімічній реакції “обирати” ефективні шляхи утворення молекул конечних продуктів. ...У ході цих реакцій хімічний суб’єкт, динамічно змінюючись, зберігає себе, немовби пристосовуючись до зовнішнього середовища. З точки зору сучасної науки, виникає здатність молекул реагувати по типу сигналізації (курсив наш. - А.П.), де поряд з енергетичними процесами присутні інформаційні, регулятивні і управлінські процеси...

По іншому проявляється відображення як загальна властивість матерії в живій природі... Специфічною рисою живих систем є наявність біокаталітичних ферментів. Такий фермент керує цепною реакцією не тільки в смислі швидкості її протікання, але і в смислі характера її результату, специфіки продукту каталізуємого процесу. Біологічний фермент немовби має в собі “програму” протікання реакції і хімічну формулу, “образ” речовини, що виникає в результаті цієї реакції (звернімо увагу (!) на використання слів програма і образ щодо найпростіших процесів у живій природі. - А.П.).

...тепер експериментально встановлено, що в принципі сигнальність можлива і на рівні одноклітинних (курсив наш. - А.П.). Так, наприклад, інфузорії в природніх умовах відрізняють їстівні частинки від неїстівних. ...сигналом їжі для інфузорій може служити нестача кисню і надлишок вуглекислого газу в середовищі, в якому знаходиться їжа.

...Підкреслюючи актуальне існування сигнальної функції у найпростіших організмів, академік П.К.Анохін пише: “Ми знаємо, що сигнальність, тобто діяльність організму, яка передбачає майбутнє, виросла на шляхах безперервного відображення абсолютної часової структури (курсив наш. - А.П.) зовнішнього світу... Ми знаємо також, що принципово вже примітивна протоплазма і особливо примітивні організми пройшли цю школу випереджувального відображення явищ зовнішнього світу на дуже ранніх ступенях розвитку” ” [ Cмирнов; с. 32-37].

 

Отже, як виявляється, який би щабель еволюції Природи ми не розглядали, нові домінуючі якості вже присутні у зародковій формі на попередніх рівнях еволюції. Просліжуючи увесь ланцюг еволюції живого назад, ми не можемо не здивуватися властивостями реакцій органічної (неживої) хімії, що лежать у фундаменті випереджувального відображення живого. І далі. Виявляється, що початки активності матерії можна бачити у нелінійних рівняннях, що описують взаємодію елементарних частинок. Можливо, це і є свідченням того, що створення живого розумного було “запроектовано” ще Великим вибухом 20 мільярдів років тому.

***

На якому рівні складності відображення знаходиться Природа у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимось в даний момент? Що це, три- чи чотирикратне “відображення… відображення” чи якась інша “емерджентна” якість ? Чим одна кратність відображення відрізняється від іншої?

“ Відображення-відображення” - це відображення раніше запам’ятованого відображення в інший момент часу і, як таке, воно передбачає наявність деякої пам’яті, спочатку дифузної, розсіяної, недиференційованої, короткочасної, непсихічної. Без “відображення відображення” не можливий зворотній зв ’ язок і, таким чином, не є можливими стабільність, рух і розвиток. Саме тому однократне “відображення відображення” ми вважаємо першим макрорівнем свідомості, яким володіють навіть одноклітинні. Далі в процесі еволюції пам’ять удосконалюється, проходячи довгий шлях від фізико-хімічної, генетичної до чуттєво-образної і логічно-символьної, тобто від непсихічної, фізіологічної до психічної і символьної. І нарешті формуються нові якості відображення – ознаки другої макроскладової свідомості : 1) динамічне випереджувальне відображення з довільною затримкою у часі, 2) випереджувальне відображення як проектування майбутніх ситуацій та фрагментів штучної природи, 3) здатність організму “ввійти в роль іншого” і сприймати себе збоку, з точки зору іншої особи.

Другий макрорівень свідомості – це інша глибина відображення, в саме : “відображення відображення відображення”. Чим принципово новим відрізняється 3-х кратне “відображення відображення відображення” від 2-х кратного “відображення відображення”? Однократне відображення – це просто “сліди” взаємодії двох тіл. Про двократне “відображення відображення” свідчить використання “слідів” взаємодії (однократного відображення), насамперед, у зворотніх зв’язках. Двократне “відображення відображення” – це, перш за все, запам ’ ятовування “слідів” первинної взаємодії (однократного відображення) будь-яким способом. Прикладом двократного “відображення відображення” є формування образів (згущень, згортки інформації, отриманої від органів чуття), які використовуються у формуванні рефлексивної відповіді на ті чи інші подразнення організмів. Вважається, що набувати умовні рефлекси здатні вже вищі безхребетні (молюски, черви) і хребетні, починаючи з найпростіших. Прикладом трикратного “відображення відображення відображення” є виникнення “слідів” образів, тобто вторинних образів-відбитків від первинних образів. Такі вторинні образи лежать в основі уяви. Адже, уява - це образи, які відриваються від “місця мешкання” і вільно переміщуються та здатні до всіляких реконструкцій типу галюцинацій чи марення аутизму, відомих нам із психопатології, чи довільних реконструкції, що підконтрольні волі і є необхідною передумовою, фундаментом символічної свідомості.

Між першим і другим макрорівнями свідомості - дистанція величезного розміру - мільярд років – дистанція між амебою і шимпанзе. Останні ж сотні тисяч років - це лише удосконалення другого макрорівня свідомості – “відображення відображення вілображення” , а саме розвиток: пам’яті від епізодичної до семантичної, форм відображення відображень для їх компактного збереження і затримки у часі, міжмодального синтезу різних форм сприйняття у гомінідів (200-50 тис. років тому), мислення від орієнтовного рефлексу до абстрактного символьного мислення, уяви від обману своїх сородичів у розподілі їжі до проектування “комунізму” і космічних кораблів, комунікації від безпосереднього обміну емоціями між декількома особинами до символьної мови спілкування в усній, письмовій, друкованій та електронній формах між представниками народів і поколінь і т.п. і т.д.

Що віднести до 3-ого макрорівня свідомості? Більшу глибину відображення? Символічне відображення? Здатність двоїчного кодування інформації? – Мабуть, ні. Вважати чотирикратне “відображення відображення відображення відображення” (трьохкратне відображення раніше запам’ятованого відображення) новою “емерджентною” якістю людини було б занадто простою відповіддю на це запитання. Чи можна вважати утворення символу і заміщення ним образного відображення визначальним для утворення ще одної кратності відображення, сходженню на якісно новий рівень відображення? Ні, символізація це лише удосконалення виокремлення суттєвого, його абстрагування і запам’ятовування. Символізація скоріше розширює відображення по горизонту. Більша глибина відображення не є принципово новим досягненням еволюції. Після того, як жива природа оволоділа трьохкратним “відображення відображення відображення”, інші кратності досягають порівняно легко. Про це свідчить глибина дослідження причинно-наслідкових зв ’ язків у конкретних галузях теоретичної і практичної діяльності людини.

Щоб ми не взяли для визначення принципової відмінності 3-ого макрорівня свідомості від попереднього, такий вибір системоутворюючої ознаки буде умовним. На даному етапі розвідки. Разом з тим, питання є актуальним і вимагає відповіді. На якому рівні складності відображення знаходиться Природа у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимось в даний момент? Що це, три- чи чотирикратне “відображення… відображення” чи якась інша “емерджентна” якість ?

Що ж якісно нового додається до “відображення відображення” на етапі еволюції сучасної людини? Додається здатність багаторазового символьного кодування і перекодування, виокремлення, декомпозиції, трансформації, аналізу і синтезу відображень, також їх тиражування і збереження практично невизначений час, відтворення відображень з затримкою у часі, формування уявних відображень із фрагментів досвіду. Тільки людська свідомість здатна довільно відображати на глибину 3-го і наступних рівнів відображення. Нові відображувальні властивості людської психіки стисло (згорнуто) і адекватно позначаються відповідними науковими термінами, серед яких - уява , мова , булька свідомості , проектування . Спираючись на них, спробуємо глибше зрозуміти, що ж якісно нового додається до відображення відображень на етапі еволюції сучасної людини?

 

 

18.3. Булька свідомості” людини і її “життєвий світ”

 

 

Придивіться до навколишніх навколо вас, і ви побачите,

як вони блукають по життю; вони бредуть...,

не маючи ані найменшого уявлення

про те, що із ними коїться.

 

Ортега-і-Гассет, “Що таке філософія”, с. 159.

 

Булька свідомості - “життєвий світ людини” є аналогом навігаційної бульки Гібсона, що включає, крім “тварної” бульки Гібсона, багатовимірний простір ідеального, представленого пам’яттю про минуле, теперішнє і уявне майбутнє. Можно думати, що основою такого відображення, бажаними цілями змін є життєві цінності людини, але це не так, вони - скоріше складові наслідків нового рівня відображення. Говорячи так, ми не відкидаємо разом з тим зростаючі можливості наслідків через зворотні зв ’ язки ставати причинами. Бульки Гібсона мало різняться в межах одного виду, бульки людини - “життєві світи людини” дуже і дуже різні - це вражаючий факт, досі не оцінений належним чином теоретичною думкою. Можливо, та аура людини, про яку стверджує езотерика, є несвідомим відчуттям тої бульки, яку людина сама собі створює і всередині якої перебуває. Самосвідомість людини - це усвідомлення, метафоричне бачення як своєї бульки з позицій 1-ої та 3-ої особи, так і часткове бачення бульок інших. Самосвідомість людини - це здатність до багатократних рівнів відображення, аніж двократне “відображення відображення”.

Чи відрізняється “відображення відображення відображення” і будь-яке n -кратне відображення від двократного “відображеннявідображення” якимось принципово суттєвими не видовими, а родовими ознаками? Ні, не відрізняється! Аналогом цього n -кратного відображення є множина відображень у двох паралельних зеркальних площинах. Уявімо, що ви знаходитесь у ліфті. На його протилежних стінах висять дзеркала. Скільки зображень свого лиця ви можете бачити? Два, три,..., п ’ ять, шість, ...? Безліч, але ж ви маєте лише два дзеркала! Отже, найсуттєвішими є перші два рівня - просто “відображення” та “відображення відображення”. Інші, n -кратні рівні відображення мабуть є похідними від перших двох, вони, напевне, відображають якусь глибину (потужність) мислення, розуміння, можливо щось ще. Так “відображення відображення з затримкою” дає якісно нові наслідки, аніж просто “відображення відображення”. В зв’язку з цим заслуговують уваги міркування Дж. Сороса щодо рефлективності мислення людини і впливу такої властивості на прийняття рішень у сфері економіки, у своїй праці “Криза глобального капіталізму” він згадує Дж. Кейнса, який “порівнював фінансові ринки з конкурсами краси, на яких люди мають здогадатися, які здогади роблять інші люди про те, які здогади роблять інші люди...” [Сор; с. 34, 137]. Глибина свідомості, її потужність , кожної окремої людини визначається кількістю рівнів відображення відображень у тих чи інших напрямах.

Що є суспільна свідомість сьогодні? Це зовсім не ( N +1)- й рівень відображення, це лише нова форма існування відображень людини, а саме їх об ’ єднання. Хоча ізольованих індивідуальних свідомостей людини взагалі не існувало ніколи, процес удосконалення їх взаємодії ще не завершився.

Застосовуючи метафоричне геометричне бачення можна представити бульку людського рівня відображення - “життєвий світ людини” у вигляді сфери чи деформованого грушеподібного об’єму з несиметричною, нерівною поверхнею і окремими стрілоподібними виступами, що позначають високу спеціалізацію людини в окремих напрямках її багатовимірного життєвого простору. Особливістю сучасної людини є те, що окремі частини її бульки свідомого відображення можуть мати великі і, навіть, величезні за розмірами “горби” вузької спеціалізації, однак загальний об’єм бульки може бути мізерним, близьким до стародавнього. Це наслідок еволюції свідомості в Новий час. Добре це чи погано? Для окремої людини не зовсім добре. Адже вона у випадку деформованої бульки є у певному сенсі виродком (уродом, калікою). Для індустріального суспільства в цілому це добре, адже осереднюючи деформовані бульки окремих своїх членів суспільство може мати у підсумку ідеальну, симетричну, гармонійну бульку середньостатистичної людини. Усе це відображує розподіл праці у суспільстві з метою підвищення її продуктивності як суспільнокорисної праці. Тому суспільство заохочує таке уродство, рекордсменство, професіоналізм, вузьку спеціалізацію. Такою є природа модерного суспільства.

Виникає питання - чи добре бути “виродком” окремій людині? З одного боку, добре. Адже вона отримує від суспільства винагороду, насамперед матеріальну. Далі справа самої людини - використати отриманий ресурс для гармонійного розвитку себе і своєї сім ’ ї чи для збільшення свого “уродства” - вузької професійної підготовки.

Філософська думка відмічає найбільшу заслугу саме Нового часу, індустріальної епохи, модерну у формуванні інструментальної свідомості, тобто “деформованих бульок” окремих індивидів.

Прогнозуючи подальшу еволюцію свідомості окремої людини, можна передбачити, що її булька і надалі буде прагнути мати форму сфери з одним чи декількома стрілоподібними виступами. Людина буде цінуватися за двома показниками - як за об ’ ємом і симетрією (гармонією) всієї багатовимірної бульки, її світоглядної, сфероподібної частини, так і за одновимірним розміром стрілоподібного виступу на її поверхні, її вузькоспеціалізованої, інструментальної частини.

Зрозуміло, що виродливість (потворність, каліцтво) вузькою спеціалізацією має бути предметом уваги рефлексивної людини, її самосвідомості. Інакше, людина з булькою малого об’єму і з великого розміру виступом на її поверхні може бути ідентифікована як механічний робот чи каліка. Як наслідок цього, виникнуть нові проблеми відтворення виду, інтегрування людей у продуктивні спільноти, організації колективної творчої діяльності.

Говорячи про відображення як родове поняття свідомості, ми не повинні забувати про активний характер відображення. В цьому сенсі свідомість людини і суспільства має включати в собі вольову регуляцію. Вольова регуляція як елемент активної свідомості ще має стати предметом серйозних наукових досліджень. Поки що стан справ можна констатувати так : “... Платон розумів волю як деяку здатність душі, що визначає і спонукає активність людини. Аристотель пов ’ язував волю з розумом. Цей дуалізм в тій чи іншій формі зберігся і до цього часу. Незважаючи на те, що за останню чверть століття захищено декілька докторських дисертацій з цієї проблеми, вона все ще далека від розв ’ язання. До цього часу погляди психологів різко розходяться навіть з самих вузлових питань, пов ’ язаних з даною темою” [Ільїн, 2002; с. 5].

Третій і вищі рівні відображення забезпечили можливість самоускладнення матерії до створення штучної природи - матеріальної культури. Якими будуть наступні за складністю властивості відображення? Щоб відповісти на це питання необхідно проаналізувати тенденції розвитку пам’яті як найважливішої умови відображення, також форм активності свідомості і об’єктів її перетворюючої діяльності. Можливо відповідь захована у досі не відкритій новій фазовій координаті існування надскладних систем Природи. Можливо уже існує щось, чому ми ще не надаємо належної уваги, наприклад, комунікації. Можливо щось із того, що ми вважаємо наслідком 3-го рівня відображення (та ж комунікація) на наших очах перетворюється у причину-передумову утворення нової якості? Запитаймо себе, що може докорінно змінити життя людини, “знищити” її як біологічний вид? Генна інженерія чи новий рівень комунікацій (зв’язків між елементами), утрата індивідуальності чи, навпаки, її розвиток, чи, взагалі, розширення кола знань, як таке? А можливо людина буде існувати вічно як клітина нового майбутнього організму? Скоріше всього (маємо підстави так вважати), результатом еволюції відображення буде єдиний, цілісний організм – суспільство Землі. Тільки таке новоутворення має шанс продовжити далі еволюцію живої природи. Людина ж, у її нинішньому вигляді як біологічний вид, може зникнути з лиця Землі чи унаслідок трансформацій, трансмутацій, чи завдяки генній інженерії - це не має суттєвого значення. Якщо ж клітина нового суспільного організму Землі, що періодично буде оновлюватись кожні 150-200 років, має існувати, то у якому вигляді? Яким вимогам має задовольняти людина майбутнього, щоб мати можливість існувати на наступному етапі еволюції живої природи Землі? Ставимо за мету у межах пропонованих роздумів частково відповісти на ці питання.

***

В історії філософської думки важко знайти більш безглузду категоричність поділу світогляду мудрих, аніж поділ на ідеалістичний і матеріалістичний з його абсолютизованим питанням “що первинне - свідомість чи матерія?”. Мільйони тих, хто вивчав у минулому столітті філософські дисципліни під назвою “істмат” і “діамат” так і не зрозуміли суть проблеми, як і більшість їх учителів. Про яку категоричну первинність могла йти мова, якщо свідомість “відображає” дійсність неточно і “конструює” для потреб людини ніщо інше як ідеальний світ. Свідомість і матерія, дзеркало і предмет, відображення у дзеркалі і предмет перед дзеркалом - чи можна їх взагалі порівнювати і протиставляти як однорідні поняття?

Свідомість не є навіть досконалим дзеркалом: зір людини, за допомогою якого вона отримує більшість інформації про навколишнє середовище використовує дуже мізерну частину діапазону електро-магнітних хвиль між інфракрасними і ультрафіолетовими. Важко навіть уявити собі яким виглядав би “життєвий світ” людини за умов використання очима іншого діапазону електромагнітних хвиль - інфрачервоного, ультрафіолетового, діапазону радіо- чи рентгенівських хвиль або ж усіх названих діапазонів разом. І не треба далеко “ходити” за прикладами, адже відомо, діапазони електромагнітних хвиль, які використовують наші молодші брати - тварини не зовсім ідентичні нашому. Як не ідентичні і діапазони сприймання інших органів відчуттів. Отже, їх життєві світи виглядають також інакше, аніж так званий реальний світ.

Таким чином, зрозуміло, що “дійсність як відображення свідомістю” і “дійсність до відображення” це не одне і те ж. Тож яка дійсність оточує людину і складає її “життєвий світ”? Людина знаходиться усередині побудованого її психічною системою, зокрема свідомістю, “життєвого світу” як у бульці. Булька людини має більшу кількість вимірів і незрівняно більший обсяг, ніж булька“життєвий світ” більш простих істот. Якщо бульку амеби в координатах простір-час можна моделювати обсягом порядку декількох куб.см і декількох секунд, то булька людини розширюється до масштабів “видимого” телескопами Всесвіту і все більше ототожнюється з ним, включає минуле, теперішнє і майбутнє. Однак... людина була, є і буде усередині бульки. Тому її світогляд можна називати ідеальним, ідеалістичним, а те, що знаходиться усередині бульки – трансцендентальним, зовні бульки – трансцендентним. .

Отже, якщо хочете робити акцент на незалежності законів Природи від людської свідомості, то, будь ласка, можете називати себе матеріалістами. Ідеалістична точка зору на одні явища може цілком узгоджуватися з матеріалістичною на інші. Тож непримиренна ідейна боротьба марксистів-ленінців у XX столітті проти ідеалізму виглядає сьогодні як один із проявів у людині тваринного інстинкту агресії при обмеженнях недосконалого розуму.

Те, що суб ’ єктивний світ людини не тотожний об ’ єктивному, не було непоміченим філософською думкою, більше того нема жодного філософа який би заперечував цей факт. Мова йшла лише про міру адекватності людського розуму об’єктивній дійсності. Печера Платона, духовна субстанція Локка, чуттєвий світ Берклі і Юма, апріоризм Канта, “подвійний зміст” світу Гегеля, “витвір життєвої волі” Шопенгауера, “клітка” Ніцше, інтенціональний світ Гуссерля, “людина як не володар буття” Гайдеггера, “світ об’єктивації” Бердяєва, “екзистенціональний світ” як антипод соціального у французьких персоналістів від Муньє, “світ смислів”, “світ цінностей”, “світ можливостей”, світ міфів, світ ілюзій, світ транцендентального, обмежений транцендентним, світ трансперсонального - все це приклади відображення проблеми. Інтеріоризація, інтенціональність, екстеріоризація, інтерсуб’єктність - основні поняття сучасної психології, що торкаються цієї проблеми. Формування адекватного апарату наукових понять все ще залишається актуальним.

Специфіку своєї суб’єктивної бульки свідомості - ось наступне, що має добре усвідомити сучасна людина після усвідомлення свого біологічного тваринного єства, щоб піднятися на новий рівень саморефлексії і достойно відповідати на виклики XXI століття.

 

 

18.4. Життєвий світ людини

і його координатні виміри у поглядах сучасних психологів

 

Як найкраще, адекватно і стисло описати бульку свідомості людини? Якими образами і метафорами скористатися? На думку спадають такі виразні засоби як зображення навколо голови людини ореолу, сяйва, німбу і, обов’язково, стрілоподібних виступів або ж “чортячих” рогів як образного відображення вузької професійної спеціалізації.

Більш адекватним є опис (моделювання) за допомогою добре відомого науковцям і спеціалістам різних галузей поняття багатовимірного простору. Для тих, хто має освіту у межах середньої школи нагадаємо про так звану декартову систему координат, що утворюється із трьох координатних прямих OX , OY , OZ . Будь-яка точка фізичного простору однозначно відображається у такій геометричній системі координат трьома значеннями координатних вимірів x , y , z і навпаки . Аналогічним чином можна відображати на числовій осі будь-який момент часу. Так за допомогою чотирьох координатних прямих можна відображувати простір-час. Звичайно, система координат із чотирьох координатних прямих сприймається важче, ніж із трьох взаємно перпендикулярних прямих, але це не є скільки-небудь принциповим ускладнення. Можна перейти від уявлень елементарної геометрії до не дуже складного опису засобами аналітичної геометрії і лінійної алгебри. Головне, що така система координат однозначно визначає чотирьохмірну точку і множину таких точок - чотирьохмірний простір. Аналогічно можна будувати будь-який N -мірний простір. Існують математичні операції з об ’ єктами-моделями такого простору, зокрема обчислення об ’ ємів, площ, відстаней, векторів, кривизни, екстремумів, подібностей, симетрії тощо. Таким чином бульку свідомості можна відображати моделями N -мірного простору, оскільки людина перебуває не тільки у просторово-часових координатах, а й у системі інших координатних вимірів - норм, цінностей, традицій, забобонів, символів, знаків, смислів тощо. І не тільки можна так моделювати свідомість, а й необхідно, адже сьогодні бракує способів згортки вже наявної інформації про свідомість і забезпечення діалогу науковців єдиною спільною мовою.

Для побудови порівняльних моделей “життєвого світу” людини необхідно визначити оптимальний склад координатних вимірів та їх одиниці виміру. Що віднести до найважливіших вимірів? Т. Титаренко, досліджуючи “життєвий світ особистості у межах і за межами буденності”, розпочинає свій аналіз з просторово-часових координат життєвого світу і це цілком виправдано, оскільки все живе, починаючи з одноклітинної амеби, насамперед сприймає простір-час і “корисне-шкідливе”, а пізніше “задоволення-незадоволення” і ще пізніше цінності як відстрочене “задоволення-незадоволення”.

Титаренко розрізняє час фізичний, біологічний, соціальний і час “психологічний як синтез інших часів”. Уявлення про час фізичний пов’язані у нас з періодичними природніми процесами, насамперед, астрономічними - періодами обертання Землі навколо своєї вісі та навколо Сонця, періодом обертання Місяця навколо Землі тощо, періодами розпаду радіоактивних ізотопів тощо. Біологічний час пов’язаний з зовнішніми фізичними ритмами і, як вважають, найбільше налаштований на зміни фаз Місяця та ритми сонячного освітлення день-ніч. Цікаво, що, якщо ізолювати людину на декілька місяців у закритому приміщенні, надавши їй можливість встановлювати свій розпорядок праці і відпочинку, то спочатку людина переходить на двадцятип’ятигодинний цикл, а потім у одних цей період скорочується майже вдвічі, в інших – збільшується. “Одиницями виміру біологічного часу є зміни популяцій, тривалість їхнього життя, час існування окремої істоти, одної генерації, якогось виду. Значення біологічного часу для особистості традиційно недооцінюється”, - пише Титаренко, - “хоча його вплив на регуляторні процеси різних рівнів кожна людина відчуває повсякденно” [ с. 49 ] .

“ Говорячи про те, що людина живе в часі соціальному , історичному, слід визнати існування в суспільстві не якогось монолітного часу, а цілого спектра ритмів соціально-історичного часу, що зумовлюється закономірностями різних процесів. ...Відчути якісно різні темпи соціального часу можна і не виїжджаючи далеко з країни. Досить лише порівняти плин часу в столиці і в маленькому периферійному населенному пункті. ...Соціальні катаклізми... утягують особистість у стрімкий плин соціального часу... Порушується синтез минулого і майбутнього, переривається такий необхідний людині зв’язок часів.

...Будучи і організмом, і суспільною істотою, і неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних часах, певним чином заломлюючи, інтегруючи властивості кожного з них” [Титар.; с. 50-53].

Постає питання - як саме різні часові ритми впливають на процеси індивідуально-психологічного розвитку і поточне самопочування людини? Це питання є новим для галузей науки про людину, адже на попередніх етапах людської історії таких диспропорцій між ритмами фізичних, біологічних і соціальних часів не було. Попередня відповідь може бути такою: впливають погано і дуже погано; людина має пристосовуватись; найбільш ефективним є пристосування при зміні поколінь; отже, маємо враховувати специфіку онтогенезу сучасної людини.

Час, що найбільш реально відповідає ритмам життєвого світу людини, можна позначити як психологічний. Ще А.Бергсон звертав увагу на відмінність людини від тварин тим, що лише людина може переживати час, своє минуле і своє майбутнє. “Ні рік, ні місяць, ні година, ні секунда однієї людини ніколи не рівні рокові, місяцю, годині, секунді іншого, якщо це реальний час, як не рівні початок і кінець, час людської молодості і час людської старості. Це завжди різний, по-різному пов ’ язаний і по-різному визначений та розподілений час, по-різному наповнений і по-різному спустошений” - так підкреслює людськоособистий смисл часу М.М. Трубніков, досліджуючи “час людського буття” (цит. : [ Титаренко ; с. 54 ] ). Титаренко пов’язує психологічний час з переживаннями людини так: “Психологічний час є досить асиметричним щодо подій минулого, теперішнього і майбутнього, оскільки перебуває під безпосереднім впливом емоційного життя особистості. ...Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми називаємо психологічним часом. Психологічний час тим менше збігається з часом фізичним, чим активнішим є процес суб’єктивного відображення дійсності з його емоційністю й небезсторонністю. Недискретний, континуальний характер переживань, їхня рухливість, плинність, їхній динамізм відбиваються у властивостях психологічного часу. Психологічний час певним чином викривлює об ’ єктивну дійсність, забарвлюючи її у значущі кольори. ...Коли психологічний вік менший, ніж паспортний, тоді й увесь світ навколо динамічніший, яскравіший, несподіваніший. Якщо, навпаки, людина відчуває себе старшою за свої роки, для неї тьмяніють барви, звужуються перспективи, скучнішим, банальнішим стає повсякденне існування. Навіть миттєві, пов ’ язані з хворобою, стресом, утомою викривлення психологічного часу воднораз накладають свій відбиток на самооцінку, рівень домогань, ставлення до інших тощо. ...На кожній стадії онтогенезу, кожному етапі життєвого шляху намічаються певні тенденції зміни часових модальностей і пов’язаних з ними особистісних орієнтацій. ...Міра авторства життєвого шляху є показником створення чимдалі гармонійнішої особистісно-часової структури” [ Тит. ; с. 54-57 ] .

Досліджуючи “історичні погляди на життєвий простір особистості” Титаренко зазначає, що цей простір формують значущі стосунки людської взаємодії . Кожна людина створює і розширює свій простір шляхом виборів, які вона робить на власному життєвому шляху.

Екскурс в історію філософської думки дозволяє нам визначити, крім просторово-часових, ті координатні виміри життєвого простору, значущість яких змінювалась, але ж які ніколи не зникали остаточно. У античні часи мислителями найбільше цінувався споглядальний розум . Потім філософи більше писали про моральне забарвлення життєвого простору. З часів раннього християнства найважливішою чеснотою людини почала вважатись її доброчесність . У Новий час Руссо підкреслював, стрижень людини - у її совісті , яка проявляється в почуттях. Людина - істота з розвинутими емоціями. Існувати - означає для неї відчувати, жаліти, співчувати. Отже, розум, доброчесність, совість, емоції співчуття і взаємозалежності є координатними вимірами стосунків людської взаємодії , а значить і життєвого світу людини. Новий час, розвиваючи цю тему, переносить акценти з традиційного природного людського розвитку і взаємин на безумовне підкорення моральному обов’язку і нормам права . Поняття обов’язку стосовно інших асоціюється передусім з ім’ям Канта. Окрім того, з’являється “філософія життя, яскравими представниками якої є Ніцше і К’єркегор, Шопенгауер і Гартман”, де “ доброчинність більше не розглядається як знання; роль розуму в людській взаємодії, в побудові психологічного простору взагалі перестає перебільшуватися”. Титаренко наводить висловлювання Л.Фейєрбаха щодо найпершого людського обов’язку робити щасливим самого себе: “Якщо ти щасливий, то ти зробиш щасливими інших. Щасливий може бачити тільки щасливих навколо себе” [Тит.; с. 58-62].

Титаренко, здійснивши свій аналіз “історичних поглядів на життєвий простір особистості”, пропонує виокремлювати, насамперед, простір індивідний (біологічний), соціальний та психологічний (особистісний), вважає “очевидним, що одиницею виміру життєвого простору мають бути взаємини, стосунки, ставлення, відносини, які відтворюють особистісні рубежі, моральні кордони. ...Як людина живе водночас у кількох різних за своїми ознаками часах, так само вона перебуває водночас у кількох просторах” [ Тит. ; с. 63 ] . Якщо слідувати такому визначенню, то біологічний простір людини як простір стадної тварини має такі орієнтири : жадоба влади - намагання стати вожаком стада (стаї), боротьба за територію, самок, їжу. Соціальний простір - це, насамперед, сус-пільні відносини, вчинки і зв’язки, в яких людина виступає як член сім’ї, член малої групи і водночас великого виробничого колективу, мешканець населенного пункту, член громадського об’єднання, громадянин держави тощо. Оскільки суспільні відносини регулюються звичаями, традиціями, ментальністю, соціальним статусом, релігійними, моральними, етичними і правовими нормами, то саме вони, разом із особистістними виборами (вчинками) і визначають обсяги соціального простору кожної окремої людини.

Ми погоджуємося, що соціальні простори кожної окремої людини можуть бути дуже і дуже різними. Наприклад, соціальний простір президента країни чи харизматичного лідера партії, що тільки-но перемогла на парламентських виборах, є одним із найбільших серед можливих. Історія знає немало людей з величезним духовним простором, що піднімається немов би висока гора над рівниною. З іншого боку, у той же момент часу у деякій місцевості ми спостерігаємо таке: поряд на одній вулиці мешкають сусіди - В. (чоловік) і К. (жінка), ще працездатного, далеко не пенсійного віку; мають приватні житлові будиночки; випадкові грошові доходи кожного не перевищують четверті офіційного прожиткового мінімуму; водо- і газопостачання в даний момент у обох відключено за неоплату, електропостачання весь час під загрозою відключення; спілкування із зовнішнім світом обмежене - газет не передплачують, телевізора не мають; В. має дорослого сина, з яким не спілкується, його уява, мрії, прагнення обмежуються можливістю випити сьогодні; К. була в громадянському шлюбі, дітей не мала, її мрії - знайти вільного чоловіка, який би приносив в дім хоча б якісь гроші у відповідь на надання жіночих послуг. Час від часу мрії обох здійснюються. Головне - названі реальні особи на своє здоров’я не нарікають, але не хочуть працювати внайм на умовах постійного працевлаштування і не прагнуть мати власну справу (як інші сусіди); разом з тим, голод не загрожує їх життю, “рослинне” існування підтримується в основному за рахунок присадибної ділянки землі і випадкових доходів за працю на подвір’ї сусідів. І, як ми переконуємося, знайомлячись на початку XXI ст. з місцевим сільським побутом у селищі міського типу на Херсонщині, названі персонажі не є представниками “соціального дна”, не є рідкісним вийнятком. Це – “придонний” прошарок місцевої спільноти. Виникає запитання - яким є життєвий простір В. і К. порівняно з життєвим простором інших, хто живе і активно діє у столиці? У скільки разів він менший? Як відбувалося становлення такого життєвого простору? Очевидно, біологічний простір у всіх майже однаковий, психічний різниться у десятки разів, соціальний - у сотні разів, духовний - у тисячі разів.

Титаренко пропонує аналогічно психологічному часу вважати і психологічний простір (не плутати з психічним. - А.П. ) синтезом усіх інших просторів життєвого світу людини. “Психологічний простір постає всередині простору соціального, видозмінюючи його характеристики”, - вважає Титаренко. “Особистісний, або психологічний, простір є радше ціннісним середовищем, що забезпечує можливість адекватних власній природі самопроявів” [Тит.; с. 64]. У подальшому дослідженні “життєвого простору особистості у межах і за межами буденності” Титаренко спирається на “вже існуючу” типологію психологічних просторів конкретних людей , що включає егоцентричний, конформний, нормативний, релятивний і суб ’ єкивний простір. Цікаво ближче познайомитися з визначеннями цих індивідуальних варіантів психологічного простору.

Егоцентричний простір зорієнтований на заохочення-покарання, пов ’ язаний з доморальним типом соціалізації. “Я” розглядається як центр Всесвіту і єдиний критерій оцінки своїх досягнень. Людина перебуває в невіданні щодо поведінки інших і співвідношення власних дій з діями оточення. Адаптація до зовнішніх стандандартів здійснюється передусім заради отримання власного задоволення. Лише теперішній час, тільки події, що відбуваються зараз, мають статус істинного буття. Історичний час, що відповідав переважно егоцентричним індивідуальним просторам, це, мабуть, епоха до Олександра Македонського і Римської імперії включно. У наш час егоцентричний простір має розповсюдження як наслідок стратифікації свідомості чи незавершеного її онтогенезу.

Конформний простір сконцентрований не на єдиному унікальному “Я”, а на численних ситуативних “інших”. Людина, для якої характерним є цей простір, орієнтується переважно на зовнішні впливи, хоче обов ’ язково відповідати груповим очікуванням, бути серед більшості, не беручи на себе відповідальності. Власне “Я” виявляється, набуває плоті, лише приєднуючися до одного з лідерів (“вожаків зграї”), ототожнюючися з ним. Можливо, європейське середньовіччя з неабияким впливом християнства, сформувало у значній мірі цей простір. У наш час конформний простір підтримується цінностями товарного суспільства необмеженого споживання.

Нормативний простір є простором традиційної конвенційної моралі, що зовні приписує людині цілу систему заборон, спираючись на презумпцію несвободи. У такому просторі чітко виокремлюються полюси добра і зла, постійно формуються оцінки “добрих” і “поганих”, “правильних” і “неправильних” дій і, говорячи словами М. Бердяєва, “суб’єктом моральної оцінки є суспільство, а не особистість... суспільство встановлює моральні заборони, табу, закони і норми, яким особистість повинна підкорятися під страхом морального відлучення та кари”. Історичний час, що сформував нормативний простір - це Новий час. Серед варіантів нормативного, морального простору Титаренко вважає за необхідне виокремити простір релятивний , коли для людини які завгодно нормативні системи стають відносними, сумнівними або необов ’ язковими. Сучасна людина живе переважно в одному із цих індивідуальних варіантів психологічного простору.

Найбільш досконалий моральний простір Титаренко позначає як суб ’ єктний . Очевидно, саме він відповідає постконвенційному етапові соціалізації, коли людина робить вибір виходячи не з почуття обов ’ язку, а задовольняючи свою природну моральну потребу, яка є глибинним регулятором поведінки. Людина, моральний простір якої є суб’єктним, зважає на власні почуття внутрішньої гармонії, яку не хоче порушити, відчуває себе вільною, не звертається до внутрішніх примусів, до волюнтаристичних вчинків. Рішення приходить інтуїтивно, як інсайт, лише пізніше оформляючись у слова й судження [ Тит. ; с. 68-82 ] .

Таким чином, Титаренко зводить життєвий простір особистості до морально-психологічного як синтезу різних часів і просторів. Це дає змогу автору найекономніше розглянути проблеми особистісної світобудови - етапи, дисгармонії, кризи, життєві вибори та ін. без аналізу усієї топології життєвого світу.

 

 

18.5. Булька (сфероїд) багатовимірного простору

як макромодель свідомості людини і суспільства

 

Розпочинаючи спробу моделювання, скористаємося вже знайомою нам категорією відображення та відповідними метафорами і аналогіями. Що відображає свідомість? Матеріальне та ідеальне. Насамперед, трьохвимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє і майбутнє). Крім цього, потреби, знання, уміння, цінності, умови, обставини, правила тощо, наше суб ’ єктивне ставлення до них. Кожному такому “виміру” (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення виміру. (Допускаємо, що читач вже ознайомлений з математичним поняттям багатовимірного простору). Кількість таких осей характеризує широту свідомого відображення. Континуум дійсних чисел дозволяє моделювати будь-які розрізнення між фіксованими значеннями скільки завгодно близьких вимірів. Віддаленість від початку координат нехай характеризує глибину відображення, потужність мислення. Так ми приходимо до поняття багатовимірного замкненого (обмеженого) простору можемо побудувати відповідну просторову модель свідомості, пов ’ язавши її з метафорою “бульки свідомості”. Вивчаючи певні властивості свідомості, в просторову модель “бульки свідомості” можна ввести відповідні метрики і операції. Уявна гранична поверхня “бульки свідомості” може розглядатися як поверхня розмежування між трансцендентальним (усередині “бульки”) і трансцендентним зовні її. Обсяг “бульки свідомості” кожної людини залежить від її життєвого досвіду, опанованих нею методів пізнання, способів мислення, змістів уяви та пам’яті. Його можна вимірювати тезаурусом слів мови її носія.

Як відомо, цінність будь-якої моделі – у простоті згортки інформації. “Булька свідомості” - це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина завжди носить з собою й усередині чого живе. Звертання до подібних метафор уже давно є звичним не тільки для медіумів і богословів, а й для філософів, психологів, інших науковців. Відомі “печера” Платона (у діалозі “Держава”) та “клітка” Ніцше (у книзі “Уранішня зоря”) є такими просторовими моделями свідомості :

“… Поглянь-но : адже люди немовби знаходяться в підземному помешканні подібно печері, де в усю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в’язнем проходить верхня дорога, огорожена – глянь-но – невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі уявляю.

- Так уяви ж собі і те, що цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні із носіїв розмовляють, інші мовчать.

- Дивний ти малюєш образ і дивних в ’ язнів!

- Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташованому перед ними стіну печери?” – так розумів і пояснював іншим властивість “проективної ілюзії” свідомості філософ Платон ще у IV ст. до н. е.

Про те ж саме у XIX ст. Фрідріх Ніцше пише іншими словами : “Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір ; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з одним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. Цими горизонтами, в які, як у в’ язниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м ’яким: цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, усе, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, уважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньому людському життю ми вимірюємо життя усіх інших створінь, - це все, усе, по суті, помилки! …Властивості наших почуттів вводять нас в оману відчуттів, які в свою чергу, керують нашими судженнями і “пізнаннями”, таким чином, у дійсний світ нема ходи!”.

“ Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури…” – ці слова С. Гессена також вказують на модельне, метафористичне, просторове сприймання життєвого світу людини, що відображається її свідомістю. До вибору “бульки” як просторової моделі свідомості нас спонукає і “оточуючий екологічний масив” (“конус зустрічного потоку”, “оболонка сприймання”) Джеймса Гібсона. Згідно з Гібсоном, сприйняття будь-якою істотою чуттєвої інформації із зовнішнього світу є відразу цілісним, прямим і пов’язаним зі сприйняттям простору. Г. Хант, обравши таку точку зору на цілісне сприйняття за основу своєї концепції свідомості, переконливо показав її узгодженість з монадами Лейбніця, потоком свідомості Джеймса, буттям-у-світі Хайдеггера. Стосовно людини, де поточне сприйняття чуттєвої інформації із зовнішнього світу спирається на увесь відображений памяттю попередній досвід, метафора багатовимірної бульки є найбільш прийнятною для моделювання феномену свідомості.

Свідомість як відображення можна охарактеризувати властивостями-ознаками : а) широтою відображення ; б) деталізацією розрізнень ; в) глибиною (кратністю) “відображення відображення... відображення”. Який смисл ми надаємо поняттям а) широти відображення та б) деталізації розрізнень відображуваного не важко зрозуміти. Що ж торкається в) глибини (кратності, потужності) “відображення відображення... відображення”, то уявлення про це нам дає такий множина відображень у двох паралельних зеркальних площинах. Уявімо, що ви знаходитесь між двома паралельними дзеркалами. Запитання : скільки своїх зображень ви можете спостерігати, спрямовуючи погляд у дзеркало? Спробуйте. Це ідеальний приклад. Реальні відображення, звісно, є недзер-кальними. Інший приклад - гра в шахи. Кількість кроків своїх і суперника, які прораховує шахіст є показником глибини відображення шахової гри його свідомістю. Можна говорити про глибину відображення ланцюга причин-наслідків-причин... наслідків у науковій та проектувальній діяльності, при складанні прогнозів погоди чи економічної кон ’ юктури тощо. Цікаво, що 3-х кратну глибину відображення демонструє вже немовля у перші тижні після народження своєю мімічною реакцією: “Я знаю, що ти знаєш, що я тебе впізнав”.

 

 

18.6. Що має бути покладено в перелік координатних вимірів

бульки свідомості-усвідомленого життєвого світу людини?

 

Практичним питанням даного розділу є оптимальний вибір координатних вимірів бульки свідомості. Якою має бути їх сукупність? Попередній аналіз дозволяє сформувати такі відповіді: 1) якщо обмежуватись 3-ма вимірами, то це буде лише простір; 2) якщо 4-ма, то – простір і час. Далі можна добавляти потреби, цінності, знання, уміння, почуття, умови, обставини, правила, норми і т.д. Тут ми маємо на увазі простір і час фізичні. Щодо іншого, то у людини їх “незчисленна множина” чи “континуум”. Їх взаємодія з фізичними простором і часом дає у підсумку ту типологію часів і просторів, про які згадує Титаренко. Почуття у взаємодії з розумом, простором і часом дають незчисленну кількість координатних вимірів. Подібно тому, як будь-який геометричний вектор можна розкласти на безліч інших, так і сумарний вектор “почуття” має безліч окремих складових, кожна з яких може взаємодіяти з іншими складовими, утворюючи новий вимір. Тож як класифікувати почуття і властивості автономного розуму з огляду на потребу побудови багатовимірного простору бульки свідомості? Це питання потребує детального розгляду.

Якою геометрично-метафористичною моделлю можна представити бульку свідомості людини? Звичайно, можна обмежитися просторово-часовими координатами простору, у якому щось плаває чи літає. У цьому випадку булька свідомості представляється як просторово-часове вмістилище, наповнене недиференційованими, в тому числі напівусвідомленими і неусвідомленими, переживаннями (емоціями, почуттями), у якому “плавають як риба у воді” чітко диференційовані свідомістю укрупнені символи тих же емоцій, відчуттів, сприймань, уявлень, почуттів - організменних, естетичних, моральних, інтелектуальних та ще більша кількість наукових синтезів (знань)? Можна користуватися і моделлю багатовимірного простору з необмеженою кількістю координатних вісей. У будь-якому випадку ми маємо слідувати принципу економії, тобто не ускладнювати сутності без нагальної потреби.

Першу “саму амбіційну спробу” використати “математичну топологію свого часу – якісну математику областей та їх властивості – як психологічну мову для представлення структури досвіду у специфічному ‘життєвому просторі’”, за свідченням Г.Ханта, “ здійснив Курт Левін (1936)… один із геніїв психології”. Спроба закінчилася невдачею, “такий підхід був… повсюдно відхилений як... курйоз”, однак “природа цієї невдачі в дійсності не була вивчена”. Можливо К. Левіну просто не вистачило часу для реалізації свого задуму, можливо розуміння того, що моделі мають бути простішими, аніж ті феномени, що ними відображаються.

Життєвий світ людини та її “булька свідомості” – як співвідносяться ці поняття-метафори? Життєвий світ людини – це досить розмите поняття, як і той об ’ єкт, який воно описує. Порівняно з “булькою свідомості” – це більш широке, ємне і складніше модельне поняття. Воно включає потреби, інстинкти, переживання, емоції, бажання, потяги, почуття, пристрасті, прагнення і поведінку; їх енергетику і спрямованість; внутрішні і зовнішні обмеження, фізичний та психологічний простір-час; минулу історію і прогнози на майбутнє; та, можливо, багато що інше. Як зауважує Г.Хант, “в повсякденному житті сукупний життєвий простір може змінюватися декілька разів за секунду згідно з тим, як ми інтерпретуємо складну, швидко змінну ситуацію”. Моделювання усієї динаміки “реорганізацій” життєвого простору є надскладною задачею. Г.Хант аналізує спроби використання навіть “теорії катастроф” для такого моделювання. Не менш складним є і моделювання граничної поверхні між життєвим простором і зовнішнім середовищем. За такої складності досліджуваних феноменів доцільно обмежуватись більш простими задачами моделювання, такими, які не претендують на відображення разом усієї повноти їх проявів. Власне в простоті моделей і полягає їх цінність як засобів згортки інформації і відображення найсуттєвішого. Модель “бульки свідомості” відповідає цим вимогам. Разом з тим, вона дозволяє просто пояснити досить складні феномени філогенезу свідомості у формі, доступній для сприйняття школярами і будь-якою пересічною людиною, зокрема, пояснити розмаїття індивідуальних свідомостей (факт, досі не визнаний більшістю), різницю між індивідуальними і спільнотною свідомостями.

Оскільки в основі свідомості лежить відображення, то “булька свідомості” – це, насамперед, символьне відображення меж суб ’ єктивного життєвого світу людини на даний момент часу. Така модель “бульки свідомості” добре узгоджується з “Я-концепцією” самості феноменологічної теорії Карла Роджерса (гуманістичний напрям в теорії особистості), згідно з якою кожна людина живе у межах внутрішньої системи координат, у власному світі суб’єктивного свідомого сприйняття і переживань дійсності, у світі, де вона займає центральне положення і який тільки вона й може адекватно інтерпретувати. Ні сам К. Роджерс, ні його послідовники не наважувалися моделювати у такій внутрішній системі координат увесь “життєвий простір” хоча б одної конкретної чи середньостатистичної людини. Можна навести також і приклад Ч. Тейлора, який користується поняттям координатного простіру в своїх дослідженнях морального простору людини у минулому і в сьогоденні. Мова завжди йде про простір як метафору. Автори рідко наважуються вводити якусь метрику в такий простір, оскільки це перетворює просту метафору у складну модель і тягне за собою ускладнення викладу. Виходячи із вимог простоти, ми також не вважаємо детальне моделювання першочерговим.

Не буває хороших і поганих моделей взагалі. Правильним є підхід, за якого та чи інша модель обирається виходячи із конкретеої мети дослідження. В чому полягають переваги багатомірного простору? Одною із переваг є можливість у такому просторі ввести поняття вектора, тобто спрямованої величини. Це суттєво, оскільки розвиток будь-чого є спрямованим. Вектори можна легко складати і таким чином частково відображати їх взаємодію. Це теж суттєво, оскільки будь-яке новоутворення взаємодіє з попереднім утворенням, прикладом чого є взаємодія розуму на основі символьного відображення з емоціями. Звісно, таку взаємодію не можна відобразити існуючими математичними засобами “ізоморфно”, але “адекватно” можна, маючи на увазі відносну корисність такого відображення. Такого роду абстрагування та ідеалізації надають можливість посилити в певній мірі “гостроту зору”, а це в свою чергу дозволяє краще побачити щось досі невидиме.

Як би там не було, хоча матерія самоускладнюється об ’ єктивно, ми можемо суб ’ єктивно символьно позначити орієнтири цього самоускладнення. Такими орієнтирами можуть бути не лише означені вище рівні розвитку психіки, а й те, що цей розвиток стимулює. Таким чинником можна вважати потреби живої істоти - від організменних до духовних. Можна скористатися моделлю піраміди потреб Маслоу, де найвищими є духовні потреби. Піраміда звужується до вершини, це відображає стратифікацію свідомості. Що є організменна потреба зрозуміло, без її задовольняння біологічне життя припиняється. Що є духовна потреба окремої людини по відношенню до суспільства? Людина вважає “свої” духовні потреби своїми, не організменними потребами. Але це не зовсім так. Духовні потреби по суті своїй це також організменні потреби, але іншого, більш складного і більш високоорганізованого організму - суспільства. Разом з тим, ці “духовні” потреби задовольняються людиною і відповідно відображаються її свідомістю. Таким чином, емоційно-чуттєва частина багато-вимірної бульки свідомості людини має враховувати і значимі для суспільства координатні виміри, ті, що породжені так званими духовними потребами людини і відображають її духовні цінності. Вони мають бути відображені усередині індивідуальної бульки свідомості, яка взагалі-то і не належить виключно людині, оскільки носієм свідомості як вищої форми символьного відображення живої природи взагалі-то є суспільство, а не окрема людина. Поза суспільством свідомість не виникає.

Отже, до основних координатних вимірів моделі індивідуальної бульки свідомості як відображення і активного проектування можемо віднести символічне відображення 1) фізичного і психологічного простору-часу, в якому живе людина; 2) її потреб (згідно з пірамідою Маслоу); 3) видів почуттєвої життєвої активності; 4) опанованих нею загальних методів пізнання; 5) наукової картини зовнішнього світу; 6) саморефлексії як знання природи людини взагалі і усвідомлення своєї власної емоційно-вольової і чуттєвої сфери; 7) цілей спрямованої діяльності (цінностей), смислу життя.

Кожен із координатних вимірів може розщеплюватися на окремі, більш деталізовані виміри у випадках, коли це виправдано більшою “гостротою зору”. Так фізичний простір, в якому живе людина, можна розглядати як фізичний простір її життєдіяльності. Мається на увазі і те, де мешкає і працює людина, яка у неї квартира і побутові умови, чи має вона автомобіль як засіб розширення життєвого простору, чи має можливість виїздити за межі свого населеного пункту, регіону, країни для забезпечення життєдіяльності, праці чи відпочинку. Фізичний простір життєдіяльності окремих людей може бути дуже і дуже різним, наприклад, від простору “бомжа” до простору “естрадної зірки”. Відповідно, таким є і простір уяви-свідомості конкретної людини. Ми не маємо змоги ілюструвати фактично можливі координатні виміри, життєві простори і відповідні їм бульки свідомості, наша мета - показати, що вони можуть бути дуже і дуже різними. Вважаємо, що ми досягли цієї мети. Віднині ми усвідомлюємо, що бульки свідомості людей, наших сучасників, за своїм обсягом можуть відрізнятись у тисячі і тисячі разів. І мова йде не лише про такі причини цього, як можливість зупинки онтогенезу свідомості на рівні шимпанзе, пітекантропа чи неандертальця. Зовнішніх чинників може бути безліч. Разом з тим, ми маємо жити разом і взаємодіяти. Подив викликає не різниця у обсягах бульки свідомості наших сучасників, а їх здатність до інтеграції.

 

 

 

18.7. Приклад використання просторової моделі “бульки свідомості”

для прояснення сутностей феномену свідомості

 

Розглянемо далі, що дозволяє прояснити “булька свідомості” як просторова модель . Можна уявити “бульку свідомості” усебічно розвиненої людини у формі кулі - тобто в усіх напрямах багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової потужності. Певним наближенням до такої гармонійної “бульки свідомості” можна вважати “бульку свідомості” Арістотеля, Леонардо да Вінчі та інших універсальних вчених до Ломоносова включно, коли наука ще не знала нинішньої вузької спеціалізації. У давні часи філософи не тільки займалися усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і музикантами, і поетами, садівниками, виноробами тощо. Історія свідчить, що Сократ був не тільки видатним філософом, але й, коли це було необхідним, хорошим воїном. Про Платона пишуть, що окрім філософствування він ще й політиканствував, однак без успіху. А про другого учня Сократа - Ксенофонта, що той не тільки писав про Сократа, був великим рабовласником, а й бував полководцем.

Уважається, що з часів імперії Олександра Македонського розпочинається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Тоді, як і раніше, були воїни, адміністратори, лікарі, математики, філософи, але не було вже таких, хто був би усім цим разом. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник - ремісника, купець - купця і т.п. Так спеціалізація практичної діяльності людини розпочала новий етап еволюції свідомості. “Булька свідомості” людини перестає бути сферичної форми. Свідомість людини виокремлюється із спільнотної і набуває індивідуальних рис. Замість гармонійної сферичної “бульки свідомості” людина отримує деформовану “бульку” зі спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її “бульки свідомості”. Найбільш наглядною геометричною моделлю таку “виродливість” (“каліцтво”) можна уявити у формі “чортячих рогів” на голові людини або ж у формі одного чи декількох наростів, які можуть в одному чи декількох вимірах значно перевищувати за розмірами сферичну частину “бульки свідомості”. Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. Саме ця “виродливість” означає у філогенезі свідомості виникнення і початок індивідуальної свідомості людини.

Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу - це не що інше, як здатність до багатократного відображення... відображення ланцюга причин-наслідків у певній вузькій сфері діяльності, а з огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом і певну “виродливість” (“уродство”, “каліцтво”), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості однакової в усіх напрямах глибини відображення. Зазначимо, що саме так винахідлива природа знайшла чудовий спосіб обійти природні обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації і так забезпечивши подальшу еволюцію живого. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, “булька” індивідуальної свідомості людини завжди буде мати таку подвійну форму – кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (уродство, каліцтво) вузької спеціалізації. Чи не пора вже з цими знаннями про специфіку індивідуальної свідомості знайомити школярів?

Зазначимо ще раз, що використовуючи модель “бульки” насамперед для згортки інформації та прагнучи до простоти, ми уникаємо тут наміру “булькою свідомості” описувати увесь життєвий світ людини у всій його повноті. Разом з тим, не важко при необхідності ускладнити її, отримуючи модельний ряд типу матрьошки відповідної адекватності щодо тих чи інших чинників. Так, густиною “атмосфери” усередині “бульки” можна моделювати деталізацію розрізнень, а посадивши звірів (тих, що містяться у згаданому вище китайському прислів’ї) в центр сферичної частини “бульки свідомості”, отримати перші наближення моделі взаємодії свідомого з несвідомим і моделі життєвого світу людини. А захотівши врахувати негативну роль свідомості в посиленні самих огидних рис людини, можна “виокремити” ще одні “роги” на поверхні “бульки” її свідомості на додаток до “рогів” вузької спеціалізації.

Чи добре спільнотам людей, суспільству мати вузькі спеціалізації окремих людей? Звісно, добре. Принаймні так було донедавна. Спеціалізація і кооперація суттєво підвищують продуктивність праці. Індустріальне суспільство досягло в цьому значних успіхів. Чи добре для окремої людини мати таку вузьку спеціалізацію? Добре, оскільки це відповідно високо винагороджується, оплачується спільнотою, але... Усе більш помітним стає відставання розвитку сферично-гармонійної частини “бульки” індивідуальної свідомості від “рогів” її спеціалізації. І такою людина входить у нову постіндустріальну епоху. Зростаюча сила її вузької спеціалізації спрямована лише в одному напрямі. Саме це мав на увазі С. Гессен, говорячи про нестачу доцентрових сил особистості на інших напрямах. Негативні наслідки цього очевидні. Адже від сучасної людини продуктивні сили вищого організму – людської спільноти вимагають, окрім спеціалізації, все в більшій мірі володіти адаптивністю, гнучкістю, мобільністю, мати широкий діапазон можливостей вибору у різних життєвих ситуаціях, здатність вчитися все життя, бути готовою будь-коли змінити місце праці і мешкання і т.д. – те, що ми називаємо автономією і свободою людини. Соціологічні дослідження у розвинених країнах свідчать про те, що середньостатистичний громадянин упродовж життя вже змінює місце свого мешкання і праці більше десяти разів (порівняймо це із недавнім минулим).

А чи добре буде і пост ідустріальному суспільству XXI ст. мати вузькі спеціалізації окремих людей? Так, добре, але це зовсім не означає бажаність ще вужчої спеціалізації. Дійсно, окрім підвищення продуктивності праці, що ще дає той розподіл на десятки операцій технологічного процесу виготовлення простої голки, що так уразив Карла Маркса при написанні ним “Капіталу”? Що давали для особистісного розвитку заводські конвейєри індустрії XX ст.? Адже бажаними є ще й автономія і свобода людини, гармонія її розвитку як актуалізованої особистості. Звертаючись до геометричної інтерпретації можна і необхідно говорити про оптимальне співвідношення між “наростом” вузької спеціалізації та розміром сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”, про усунення вже наявних диспропорцій. Автономія і свобода людини досягаються потужністю мислення і глибиною відображення на всіх напрямах людської діяльності, висловлюючись образно – збільшенням розміру сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”. Тому саме сюди, а не на вузьку спеціалізацію, мають бути спрямовані зусилля новітніх виховних технологій на додаток до традиційних.

Як виглядає просторова модель суспільної свідомості? - Це об’єднання індивідуальних “бульок свідомості”, що мають кожна в окремості форму вузькоспеціалізованої “виродливості” - таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості “виродливості”, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами. Ось що дала людству на даному етапі еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності і “виродливість” індивідуальної свідомості!

Суспільна свідомість відповідальна за онтогенез індивідуальних. Індивідуальні свідомісті є відображенням суспільної, звісно не усієї, а її частин. Саме в суспільній свідомості індивідуальні черпають свій потенціал у процесі онтогенезу. З іншого боку, суспільна свідомість, будучи об’єднанням індивідуальних, визначається потужністю індивідуальних свідомостей. Має місце взаємодія і взаємозалежність. Індивідуальні свідомості, рефлексуючи суспільну, можуть слугувати мірою розвитку суспільної свідомості.

Слід зазначити, те, що ми називаємо інтегрованою ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є ідеальною моделлю свідомості майбутнього об’єднаного суспільства (цивілізації) Землі. Ця модель набуде повної адекватності лише після завершення глобалізаційних процесів і утворення нової цілісності - досконалого суспільства Землі. Що конкретно символізує ідеал сфери і що ми маємо на увазі під майбутньою повною адекватністю моделі? – це питання, яке варто деталізувати у межах окремого розгляду. Поки що ми обмежуємося спостереженням і порівнянням “бульок свідомості” окремих людей, “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Ці “бульки свідомості” ще не мають довершеної досконалості тої ідеальної сферичної форми, що символізує повноту відображень в усіх напрямах життєвого світу суспільства. Як і “бульки свідомості” окремої людини, вони також є деформованими, “рогатими”, але вже в значно більшій мірі наближеними до ідеалу сфери. Вони є проміжними відображувальними конструкціями, породжуваними живою природою на шляху її еволюції до цілісного суспільства Землі.

Будь-яку соціальну групу можна вважати організмом, оскільки тільки-но будучи сформованою для досягнення якихось зовнішніх цілей, вона відразу набуває і внутрішніх цілей підтримки власного гомеостазу, які включають в собі і так звану експансію. За наявності ефективних засобів комунікації для утворення інтегральної групової свідомості із рогатих “бульок” індивідуальних свідомостей достатньо мати хоча б якийсь спільний елемент “відображувального простору”. Ми не говоримо тут про кооперацію на основі спільного матеріального інтересу – славнозвісне “я даю тобі, щоб ти дав мені” , об ’ єднавчими можуть стати будь-які із тих потреб, що описані пірамідою А.Маслоу, - зовнішній ворог, почуття спорідненості, спільна мова, однакові релігійні уявлення, національна ідея тощо. Цей факт відносної простоти об’єднавчого процесу при утворенні “команди” чи соціальної групи вражає, разом з тим він є хорошою ілюстрацією ефективності тих механізмів суспільної інтеграції, які ми позначаємо як зараження, конформізм, сугестія тощо. (Пам ’ ятаєте, як зовсім недавно “славний хлопець” В. Путін перед обранням на посаду Президента РФ для згуртування свого електорату “мочив” чужих чеченців?). Однак, разом з тим виникає й інше питання : чому політична “еліта” України досі не спромоглася утворити об ’ єднане суспільство? Не знайшлося кого “мочити”, спираючись на інстинкти, успадковані від братів наших молодших? Чи не тому, що так легко утворювані сотні і тисячі дрібних спільнот-організмів, не знаходячи об’єднавчого елементу вищого порядку і утворюючи лише збудження емоцій та “інформаційний шум”, залишаються рогатими? Як актуальна ілюстрація цього, притягує до себе увагу факт наявності в Україні понад сотні законно зареєстрованих всеукраїнських політичних партій. Простота об’єднання, інтеграції, утворення спільнотних організмів, з одного боку, та болісний процес їх розпаду, з іншого боку, - ейфорія народження й біль розпаду одночасно, фрагментарність, дріб’язковість, багатошаровість групової свідомості та відсутність цілісного суспільства – чи не в цьому суть поточного моменту еволюції живої природи у тому локальному просторі, де ми знаходимося? Втішає, що ми вже трохи відрізняємося від братів своїх північно-східних і навіть просунулися трішки вперед на шляху парламентської демократії.

Політична еліта і суспільство – чи може одне існувати без другого? Політичної еліти в Україні ще нема, в цьому одностайно зізнаються у ЗМІ ті, хто займає місце еліти. Однак, д ехто говорить про певну множину політичних еліт у сучасній Україні, які мають домовлятися. Але ж ч и можна стверджувати, що політичних еліт може бути багато? Розгляд моделі рогатих “бульок” спільнотних свідомостей дає однозначну відповідь: якщо в Україні нема людей-носіїв єдиної “бульки” свідомості, утвореної на основі об’єднавчого елемента у спільному полі свідомого відображення – національної ідеї, втіленої в конкретні програми загальнодержавного розвитку, то значить нема й еліти. Залишається неясним інше питання. Що має виникнути раніше, політична еліта чи об’єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати еволюційні процеси і чи може взагалі? Здається, що відповідь на це питання дав ще Д.Дьюї (1859-1952), видатний американський філософ і педагог.

Процеси народження, становлення, зрілості і розпаду проміжних соціальних організмів-цілісностей, утворення із них організмів вищого рівня – чи стали вони предметом серйозних наукових досліджень? Мабуть, ще ні. Інакше, ті, хто зайняв місце політичної еліти чи створює десятки нових політичних партій, могли б, спираючись на рекомендації фахівців, прогнозувати наслідки своїх ініціатив. Міжнародне життя також дає нам десятки прикладів недосконалості рогатих “бульок” свідомості окремих соціальних організмів. Дж.Буш та Ірак – один із безлічі прикладів цього.

У контексті з цими положеннями про виокремлення не тільки індивідуальної свідомості, а й інтегральних, ще “деформованих”, свідомостей окремих “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій заслуговує уваги і практичного використання праця С. Хайтуна “Номенклатура як “розумна система””. Автор розпочинає свою тему нагадуванням про те, що “тривалий час вчені відмовляли у розумі тваринам, однак дослідження останніх десятиліть показали неправоту цієї точки зору”. Однак, визнаючи наявність розуму у тварин, соціумів і навіть у соціальних інститутів, автор чомусь не допускає наявність у них свідомості . “У соціуму нема свідомості, нема мозку, нема кори великих півкуль…, - стверджує Хайтун, - …ситуація з індивідом у певному сенсі протилежна ситуації з соціумом: у першому випадку система несвідомих нейронів володіє свідомістю, у другому – система свідомих індивідів свідомістю не володіє”. Ми наводимо цей приклад як ще одне очевидне свідчення того “блукання між трьома соснами”, що характеризує стан справ з дослідженням феномену свідомості, адже, погодьмось, р озуму без випереджувального відображення не буває. Хоча автор і не визнає групової свідомості, розглянутий ним груповий розум, зокрема розум радянської і пост-радянської номенклатури є хорошою ілюстрацією також і моделі деформованої “бульки свідомості” соціальної групи як організму. Тим самим переконливо підтверджена доцільність розрізнення, окрім індивідуальних “бульок свідомості” та “бульки свідомості” суспільства, також і “бульок” групової свідомості як проміжних конструкцій живої природи на шляху її еволюції.

Отже, не слід вважати окрему людину і суспільство єдино значимими організмами-носіями вищої форми соціального відображення, а індивідуальну свідомість і суспільну свідомість єдиними чи основними відображувальними “конструкціями” Homo сапієнсів. Між ними - незчисленна кількість проміжних організмів і свідомостей. І всі вони у тій чи іншій мірі є рогатими, деформованими, вузькоспеціалізованими, зорієнтованими на обслуговування часткових інтересів і потреб. Маємо це враховувати, коли хочемо глибше зрозуміти що є свідомість і що є людина на сучасному етапі її еволюції.

***

На якому рівні складності відображення знаходиться Природа у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимось в даний момент? Що це, три- чи чотирикратне “відображення… відображення” чи якась інша “емерджентна” якість ?

“ Відображення-відображення” - це відображення раніше запам ’ ятованого відображення в інший момент часу . Без “відображення відображення” не можливий зворотній зв ’ язок і, таким чином, не є можливими стабільність, рух і розвиток. Саме тому однократне “відображення відображення” ми вважаємо першим макрорівнем свідомості , яким володіють навіть одноклітинні.

Другий макрорівень свідомості – це інша глибина відображення, в саме : “відображення відображення відображення”. Чим принципово новим відрізняється 3-х кратне “відображення відображення відображення” від 2-х кратного “відображення відображення”? Однократне відображення – це просто “сліди” взаємодії двох тіл. Про двократне “відображення відображення” свідчить використання “слідів” взаємодії (однократного відображення), насамперед, у зворотніх зв’язках. Прикладом трикратного “відображення відображення відображення” є виникнення “слідів” образів, тобто вторинних образів-відбитків від первинних образів. Такі вторинні образи лежать в основі уяви, яка є необхідною передумовою, фундаментом символічної свідомості.

Між першим і другим макрорівнями свідомості - дистанція величезного розміру - мільярд років – дистанція між амебою і шимпанзе. Останні ж сотні тисяч років - це лише удосконалення другого макрорівня свідомості – трикратного “відображення відображення відображення”.

Що віднести до 3-ого макрорівня свідомості? Більшу глибину відображення? Символічне відображення? Здатність двоїчного кодування інформації? – Мабуть, ні. Чи можна вважати утворення символу і заміщення ним образного відображення визначальним для утворення ще одної кратності відображення, сходженню на якісно новий рівень відображення? - Ні, символізація це лише удосконалення виокремлення суттєвого, його абстрагування і запам’ятовування. Символізація скоріше розширює відображення по горизонту. Більша глибина відображення не є принципово новим досягненням еволюції. Після того, як жива природа оволоділа трикратним “відображення відображення відображення”, інші кратності досягають порівняно легко. Про це свідчить глибина дослідження причинно-наслідкових зв ’ язків у конкретних галузях теоретичної і практичної діяльності людини.

Моделювання свідомості людини і суспільства багатовимірною булькою (сфероїдом) наводить нас на думку, що новою емерджентною якістю на сучасному етапі еволюції свідомості як випереджувального символічного відображення – третім макрорівнем свідомості є об’єднання індивідуальних “бульок свідомості” в цілісну свідомість суспільства Землі - таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості індивідуальних вузькоспеціалізованих “виродливостей”, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від сферично-точкової “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами. Саме цю нову емерджентну якість дала людству на даному етапі еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності і “виродливість” індивідуальної свідомості!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 19   Емоції як форма відображення і регулювання життєдіяльності організму

 

 

...слід визнати, що

у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні,

питання про відношення між свідомими та іншими рівнями

психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим,

залишається складним і не розв ’ язаним

достатньо однозначно.

 

Немов Р.С. Психологія, 1999, с. 141-142.

 

 

Людина у своїй повсякденності осліплена свідомістю (як ліхтариком у темряві) і явно недооцінює місце і значення емоцій як форми сигнального відображення станів організму і регулювання його життєдіяльності. Ознайомлення з психологічною літературою складає враження, що емоції є тим явищем, яке свідомій людині зазвичай належить приборкувати силою волі. Дивує, як і у випадку зі свідомістю, як мало уваги надають емоціям деякі підручники з психології [000]. Щодо педагогіки, то вона зазвичай обмежується ЗУН-ми “інструментального” спрямування – відповідь на вимоги індустріальної епохи, та вихованням у ідеологічному смислі – наслідок недавнього тоталітаризму, і лише останнім часом почала опікуватися вихованням в моральному та правовому смислах. Емоційно-вольова сфера, як і свідомість, ще не стала предметом виокремленої уваги педагогіки.

Цікавими є питання про походження емоцій, їх зв’язок з інстинктами, рефлексами, з одного боку, та зі свідомістю і волею, з іншого боку. Зазвичай в психологічній літературі виокремлюють сигнальну і регулятивну функції емоцій, описуючи їх прояви, але не механізми, маючи на увазі, що цим займається фізіологія. Фізіологія з’ясувала, що прояви емоцій супроводжуються органічними процесами – змінами серцевого ритму і кров’яного тиску, скороченнями мускулатури, викидами адреналіну та інших гормонів, збільшенням цукру в крові та його розщепленням, пото- чи сльозовиділенням, почервонінням чи побліднінням кожі тощо. Іншими словами, мова йде про зміни на рівні біохімічних реакцій. Аффективні емоції можуть призвести до руйнації рівноваги організму – захворювань серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту тощо.

Цікаво, що психологія чітко ще не визначилась, вважати емоцію процесом, станом, явищем, сигналом, відображенням, інформацією, енергією, регулюванням, механізмом, сукупністю біохімічних реакцій чи усім цим разом узятим. Як би то не було, бажано покласти в конструкцію поняття якусь одну головну смислову ознаку, наприклад, відображення. І ще одне : яке місце емоції у проявах та взаєминах свідомого з несвідомим.

Те, що у науковій літературі (і, навіть, у підручниках) спостерігається певна невизначеність щодо емоцій, відчуттів, почуттів, волі та свідомості, нас не дивує, оскільки ніяке із названих психічних явищ не існує ізольовано. Однак, коли на порядок денний постає задача створення педагогічних технологій, то багатослів ’ я й невизначеність приходиться долати побудовою власних моделей.

 

 

19.1. Емоції – що ми знаємо про них?

 

Першим виникає питання про співвідношення емоцій і відчуттів, що виникло раніше та із яких проросло коренів.

Щодо відчуттів. Підручник “Психологія” навчає: “Відчуття вважаються найпростішими із усіх психічних явищ. Вони являють собою усвідомлюваний… чи неусвідомлюваний… продукт переробки центральною нервовою системою значимих подразників, що виникають у внутрішньому або зовнішньому середовищі. В еволюції живих істот відчуття виникли на основі первинної подразливості. …людина у вигляді відчуттів отримує невелику, найбільш значиму частину тої інформації й енергії, які діють на її організм” [Нем; с. 166-167]. “Здатність відчувати дана нам і усім живим істотам з нервовою системою від народження” [Нем; с. 181] . А “Короткий психологічний словник” повідомляє: “Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму при безпосередньому впливові подразників на відповідні органи чуття. …Здатність до відчуття виникла в процесі еволюції з подразливості (елементарна форма реакції живого організму на зовнішні впливи). …Поряд із сприйманням відчуття складає чуттєвий рівень пізнання. …Відчуття класифікують за властивістю подразників і рецепторів: 1) відчуття зовнішніх подразників (екстероцептивні) – зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові; 2) відчуття внутрішніх подразників (інтероцептивні) – органічні: відчуття спраги, голоду тощо; 3) кінестетичні й статичні (пропріоцептивні) – відчуття скорочення чи розслаблення м’язів, рухів та положення тіла” [000].

Щодо емоцій . “Короткий психологічний словник” повідомляє : “Емоції – процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об ’ єктів, який має для організму сигнальне і регулююче значення. В емоціях людини міститься багата гама відтінків, від легких, ледве вловлюваних змін настрою до різких коливань, нерідко вибухів, які психологи називають афектами. …Емоції викликають в організмі людини комплекс біохімічних реакцій, деякі з них – негативні – можуть бути навіть руйнівними, наприклад для серця. …І.П. Павлов розглядав емоції як складний безумовний рефлекс. Емоції людини відбивають ставлення особистості до навколишньої дійсності і до самої себе. …Особливості емоцій: експресивність, динаміка, інтенсивність, полярність. Емоції класифікуються за різними ознаками: стенічні, що підвищують життєдіяльність організму, і астенічні, що її пригнічують; прості і складні, залежно від того, які потреби вони задовольняють; позитивні і негативні, відповідно до процесу задоволення потреб, тощо. Шляхом тренування людина може навчатися… розумно керувати своїми емоціями. Виховання у людини контролю над своїми емоціями є важливою соціально-педагогічною проблемою” [000]. А підручник Р. Немова “Психологія” навчає: “Емоції – це особливий клас суб’єктивних психологічних станів, які відображають в формі безпосередніх переживань, відчуттів приємного чи неприємного, відношення людини до… До класу емоцій відносяться настрої, почуття, афекти, пристрасті, стреси. Вони включені до всіх психічних процесів і станів людини. Будь-які прояви активності людини супроводжуються емоційними переживаннями. …Чим складніше організована жива істота, чим вищу ступінь на еволюційних сходинках вона посідає, тим різноманітнішою є та гама всіляких емоційних станів, які вона здатна переживати. …Найстаріша за походженням, найпростіша й найбільш розповсюджена серед живих істот форма емоційних переживань – це задоволення, що отримується від задовольняння органічних потреб, і незадоволення, пов’язане з неможливістю це зробити при загостренні відповідної потреби. …будь-який емоційний стан супроводжується чисельними фізіологічними змінами організму. …Однак чітко встановити які із суб ’ єктивно даних нам як неоднакові емоційні переживання якими органічними змінами супроводжуються, так і не вдалося. …Емоції здатні випереджати ситуації і події, які реально ще не наступили, і виникають у зв ’ язку з уявленнями…” [Нем; с. 436-440]. “…Згідно з теорією Джемса-Ланге, спочатку мають відбутися органічні зміни у відповідь на дію стимулів, і тільки потім як їх суб’єктивно відображений наслідок виникає емоція. …емоція є не що інше, як наше відчуття вже минулих змін”. Згідно з пізнішою теорією Кеннона-Барда, “емоційні переживання і відповідні їм органічні зміни породжуються одночасно і виникають із одного джерела”, таламуса, гіпоталамуса і центральної частини лімбічної системи. Згідно з активаційною теорією Ліндсея-Хебба, “емоційні стани визначаються впливом ретикулярної формації нижньої частини головного мозку” [Нем; с. 67, 70-71, 448]. ”Більш складним є питання про порівняння емоцій у тварин і людини. Важкість його розв’язання полягає в тому, що первинні емоції у людини і тварини, носять уроджений характер” [Нем; с. 128].

Ще Б. Спіноза (1675) вірно визначив емоції як стани, які “збільшують чи зменшують здатність самого тіла до дії, сприяють їй чи обмежують її” (“Етика”, частина третя, визначення 3). Ч. Дарвін у своїй праці “Походження виразних рухів людини” довів: емоції людини, пов’язані з турботами про власне тіло, дійсно мають тваринне походження. Перші дослідники емоцій (Г. Спенсер і його учні, Т. Рібо і його школа, творці й послідовники біхевіоризму), з’ясувавши їх біологічне походження і знаходячись під впливом ілюзії щодо можливостей раціонального розуму, зробили помилкові висновки, що емоції “цигани нашої психіки”, “крива розвитку емоцій йде вниз”, “в той час як розвиток людської психіки йшов уперед, емоції відступали назад” [Выг; с. 617]. У. Кеннон довів, що відмирає не сама емоція, а інстинктивні компоненти емоції, що роль емоцій у людській психіці інша, аніж у нижчих тварин. Він пов’язав механізм емоцій з мозком. Наступним кроком у дослідженнях було відкриття зв’язку і залежності між розвитком емоцій і розвитком інших сторін психічного життя людини. З. Фрейд показав надзвичайну динаміку емоційного життя, зокрема зміни в проявах емоцій впродовж життя людини. Починаючи з праць А. Адлера вчення про емоції стало невід’ємною і центральною частиною вчення про характер людини, емоція стала пов’язуватися з процесами становлення психологічної структури особистості. Е Клапаред, досліджуючи психічне розмаїття емоцій, першим чітко розчленив емоції і почуття. Починаючи з Клапареда, дослідники емоцій намагаються знайти відповіді на питання: 1) як пояснити, що світ людських емоцій з кожним новим кроком людини на шляху свого історичного розвитку стає все більш різноманітним? 2) чому інтелектуальні переживання людини проявляються в формі сильних емоційних переживань? 3) чому кожен важливий поворотний момент в долі дитини і дорослої людини так яскраво забарвлений емоційно? Сам Клапаред шукав відповіді на шляху розрізнення емоцій і почуттів. К. Левін показав, як один емоційний стан перетворюється в інший, як виникає заміщення емоційних переживань, як незавершена емоція продовжує існувати часто в закритому виді. Е. Блейлер показав, що при патологічних змінах у хворого виникає своєрідна система взаємин між емоціями і мисленням: самі по собі емоції зберігаються, але їх місце у психічному житті зміщується. У випадку аутизму емоцій-ний процес є ведучим, провідним, а інтелектуальний – веденим [ Виг ; с. 622 - 635] .

С.Л. Рубінштейн, узагальнюючи теоретичний і експериментальний матеріал у своїх “Основах…” так розставляє акценти: “Інстинктивні реакції й емоціональні прояви зливаються у непомітних переходах. …Генетично, безсумнівно, емоції були первинно пов ’ язані з інстинктами і потягами. Зв’язок цей зберігається…” [Руб; с. 555]. “У людини емоції, пов’язані з діяльністю, займають особливе місце, оскільки саме діяльність дає позитивний чи негативний результат. Відмінні від елементарного фізичного задоволення чи незадоволення людські почуття успіху, вдачі, тріумфу, радості і неуспіху, невдачі, краху тощо пов’язані перш за все з ходом чи підсумком діяльності. К. Бюлер висунув закон, згідно з яким по ходу дії емоції переміщуються від кінця до початку. …Зміщення емоційного переживання до початку дії пов ’ язане також з ростом свідомості. …Насправді треба говорити не просто про єдність емоцій і інтелекту в житті особистості, а про єдність емоційного і інтелектуального усередині самих емоцій, так само як і усередині самого інтелекту” [000; с. 560-562] .

Тут слід згадати також тривимірну теорію В. Вундта, в якій акцентується увага на протилежностях переживань приємного і неприємного, напруженнях і розрядки, збудження і пригніченості. Заслуговує уваги і вчення І.П. Павлова про динамічний стереотип – стійку систему тимчасових умовнорефлекторних зв’язків у корі головного мозку, що забезпечують сталі, однакові відповіді організму на певні комбінації зовнішніх стимулів. Вважається, що динамічний стереотип зменшує емоційну реакцію.

Існує згода дослідників щодо неможлтвості виникнення й існування декількох різних емоцій-переживань одночасно. Вони існують послідовно.

У людини ступінь усвідомленості емоцій може бути дуже різною, аж до неусвідомлення, що не означає відсутність переживання.

Емоції пов’язані з пам’яттю, почуття і пристрасті – з довгостроковою пам’яттю.

Емоції не обмежуються внутрішніми переживаннями, а й мають зовнішнє вираження в очах (існує до 80 їх відтінків), в голосі (його інтонаціях та тембрі), в виразних рухах обличчя і всього тіла – міміці й пантоміміці.

 

 

19.2. Дещо про класифікацію емоцій

 

Кількість слів нашої мови, які мають те чи інше відношення до розмаїття емоцій досить велика (2-3%). Звернувшись до будь-якого словника, ми бачимо, зокрема, такі: агресія (агресивність), азарт, альтруїзм, бадьорість, бажання, байдужість, безнадійність, безпека (безпечність), безтурботність, бентежність, біль, боязнь, вдячність, великодушність, веселість, взаємність, виснаження, відвертість, вірність, враження, ганьба, гидота, гідність, гіркота, глузування, гнів, гнітючість, голод, гордість, горе, гримаса, грубість, гумор, дикість, добродушність, доброзичливість, довіра, догідливість, допитливість, досада, дотеп, дражнити, дражливість, душевність, емоція, ентузіазм, єхидство, жага, жагучість, жадання, жадність, жалість, жалоба, жалюгідний, жаль, жартівливий, жвавий, життєрадісний, жорстокість, журливий, журитися, загроза, задоволення, заклопотанність, закоханість, замішання, занепокоєння, запал (запальний), зараження, засмутити (засмучений, засмучувати), захоплення, збентеження, збудження, зворушений (зворушливий), здивування, злість, злоба (зловісний, злорадний, злостивий), змучений, зневага, зневіра, іронія, каприз (капризний), каяття, кепкувати, клопіт, кохання, кривда, ласка, лестощі, лихий, лихо (лиховісний), лицемірство (лицемірити, лицемірний), лоскотати, любов, лють (лютий), ляк (лякати), метушитися (метушливий), міміка, моторошний, надія, напрочуд, наруга, насмішка, наснага, настрій, натхнення, небажаний, небезпека, невблаганний, невдоволений, негідник (негідний), ненависть, непевний, неповага, нервовий, нестерпний, нещастя, нещирий, ніяковіти, нудьга (нудитися, нудний, нудьгувати), облудник (облудний), образа, обридати, обурити (обуритися, обурливий), огида, одухотворений, озлоблений, окрилений, оніміти, оптимізм, острах, отерпнути, палкий, паніка, переляк, песимізм, пестощі (пестити, пестливий), пиха (пихатий), пишатися, підбадьорити (підбадьорювати), підбурити (підбурювати), підлабузництво, підлесливий, підлість, підступність, побажання, поблажливість, повага, подив, подобатися, подразнювати, подяка, пожвавлення, покора, полохати (полохливий), помста, посмішка, посоромитися, потяг, похмурий, почуття, привабливий, привітання (привітний), пригнітити (пригнічений, пригнічувати), приємний, примха, приниження (принижувати, принизити), пристрасть, прихильність (прихильний), приязнь (приязний), противний, радий, радісний, разючий, ревнощі (ревнивий, ревнувати), ревний, рішучий, роблений, розбещений, розвага, розгубленість, розпач, розпещений, розпука, розпусний, розрада, розчарування, розчулений (розчулити), роз’ятрити (роз’ятрювати), самітність, самовдоволений, самовідданий, самовладання, самовпевнений, самовтіха, самозадоволений, самолюбивий, сердечний, сердешний, сердитий, серйозний, скніти, скорбота, сміх, смуток (смутний), совість (совісний), сором (соромитися, соромливий), спересердя, співчуття, сподобатися, спокій, спокуса, страждання, страх, сумирний, сумління (сумлінний), сумний, сумнів, тактовний, тамувати, терпіння, томитися, тремтіти, трепет, тривога (тривожний), тужити (тужливий, тужний), турбота, угамовувати, удаваний, удати, усмішка, утіха (утішати, утішити, утішний), хапливий, хвастощі, хвацький, хвилювання, холоднокровний, цікавість, чуйний, чулий, чуткий, чутливий, чуття, шаноба, шанування, шаріти (шарітися), щастя, щирість.

***

Класифікація емоцій може бути здійснена за різними ознаками [ Фрид ; с. 107-120], [ Фрид ; № № 72, 88а, 114, 193, 209а, 216, 217, 231, 237]. Для нас найперше представляють інтерес розрізнення тих емоцій, що 1) властиві тваринам і людині (фундаментальні е.), 2) властиві лише нижчим тварям, 3) властиві лише людині, 4) є комлексом власне емоції (фундаментальної) і символьної свідомості, 5) є комлексом власне емоції (фундаментальної) і волі.

Щодо першого , то усі емоції беруть початок від первинної подраздивості, розрізнення корисного-шкідливого та переживання задоволення-незадоволення. Агресивність, сексуальні потяги і страх – найперші, фундаментальні емоції – поєднання інстинкту (як “спонукання вроджених рефлекторних дій”) і переживання (як системного, емерджентного відображення ситуації усім організмом в цілому), вони однаково значимі як для тварин мільйони років поспіль, так і для людей сьогодні. Згідно з У.Мак-Даугаллом, налічується 12 “основних інстинктів”, які однаково властиві як тваринам, так і людині. Щодо другого – переживань-емоцій, які властиві лише тваринам і яких зовсім нема у людини, то про такі ми не знайшли ніяких свідчень у доступних нам літературних джерелах. Щодо іншого – 3), 4) і 5), то лише людині властиві почуття , які за означенням є комплексом (об’єднанням, сімбіозом) власне емоцій і символьної свідомості (хоча є думка, що фізіологічною основою почуття є умовні рефлекси), і лише людині властиві пристрасті , які за означенням є комплексом власне емоцій і свідомої волі.

***

Окрім смислових значень слів, цікаво поглянути на зміст поговірок, які відобажають співвідношення емоціонального й інтелектуального у сучасній свідомості людини та спільнот: 1) “Якщо не поспілкуюсь день-два з сусідкою - не перемиємо іншим кісточки, то відчуваю: у роті кисло” (із розмови в українському селі) ; 2) “Умом Россию не понять!” (актуальне висловлювання серед росіян) ; 3) “ Усі хвороби – від нервів і лише одна від…” (сучасна народна мудрість) тощо.

 

 

19.3. Емоції – що ми маємо знати про них?

 

Якщо уявити, що позаземний спостерігач володіє лише інтелектом і нічого не знає про інстинкти та емоції людини, то він нічого не зміг би зрозуміти про людське життя. Він ніколи б не дійшов висновку, що людська поведінка спрямовується так званою свідомістю, як це уявляється більшості землян. Сьогодні в цьому має переконатися і кожен землянин по мірі оволодіння необхідним мінімумом спостережень чи наукових знань. В зв ’ язку з цим, постає питання : яке місце емоцій у психічних процесах живого організму і у житті людини, взагалі?

Емоції і відчуття беруть початок із спільного кореня – подразливості (розсіяної чутливості), яка є властивістю кожного одноклітинного організму і кожної клітини багатоклітинних організмів. В процесі еволюції відбулася диференціація і спеціалізація клітин і сьогодні ми пов’язуємо відчуття з наявністю відповідних органів чуття – зору, слуху, нюху, смаку, дотику, які в процесі розвитку живих істот пристосувалися до сприйняття певних видів енергії. Оскільки організм вищих тварин (і людини, в тому числі) є диференційованим і ієрархічно побудованим, то сигнали органів відчуттів збираються у центрі управління – мозку.

Щодо емоцій, то вони є системною реакцією організму на ту чи іншу ситуацію в якій знаходиться організм. Іншими словами, реагує не вузько спеціалізована група клітин, як у випадку зору чи слуху, а весь організм, усі чи майже усі його фізіологічні системи – ендокринна, кровеносна, дихальна, травна, сечовостатева, нервова. Як забезпечується координація, узгодженість такої системної реакції? То цікаве питання. Системоаналітики вже давно оперують терміном “когерентність”, яким позначають здатність елементів системи реагувати разом. Сам механізм когерентності залишається ще нез’ясованим. Біополе, емоції, ферменти… якось пов’язані між собою для забезпечення когерентності, системної реакції організму. Можливо тут ключовим є голографічний принцип відображення інформації за допомогою хвильових процесів, коли кожна ділянка голограми здатна відтворити усе зображення. Наука колись з’ясує усе це. Але вже сьогодні ми розуміємо, що емоції потрібні організму, їх не треба викорінювати, знищувати, як вважалося ще недавно. Одним із перших, хто звертав увагу на інтегративну функцію емоцій, був фізіолог, академік П.К. Анохін: “Здійснюючи майже миттєву інтеграцію (об’єднання в єдине ціле) усіх функцій організму, емоції самі по собі і в першу чергу можуть бути абсолютним сигналом корисного або шкіивого впливу на організм, часто навіть раніше, аніж визначені локалізація впливів і конкретний механізм відповідної реакції організму” [Ем, с. 173].

Досліджуючи емоції, психологи довгий час з’ясовували, чи органічні процеси у різних ділянках організму передують нервовим сигналам у гіпоталамусі та інших відділах мозку чи навпаки. З огляду на феномен когерентності, можна сказати, що не це є актуальним питанням теми про емоції. Вважаємо за необхідне тут зупинитися ще на одній функції емоцій, окрім сигнальної, регулюючої, інтегративної. Маємо на увазі функцію енергетичного забезпечення життєдіяльності організму, зокрема цілеспрямованої діяльності. Звідки береться енергія та як накопичується, більш-менш зрозуміло. Однак, її розподіл й нерівномірне у часі використання потребують досить складного механізму. І без емоцій тут не обійтись. Про те, що такий механізм є крихким і делікатним, свідчать так звані неврози (не плутати з психозами), їх розповсюдженість серед дітей (в онтогенезі) й серед дорослих. На це вказує і потреба організму у постійному сенсорному й емоційному навантаженні.

Отже, людина без емоцій не життєздатна. Емоції не можна викорінювати, їх не можна ігнорувати. Більше того, емоційна сфера людини потребує постійного навантаження, певного динимізму у межах оптимальної для даного індивіда інтенствності. Емоційний голод таке ж реальне явище, як і голод м ’ язовий чи травлення. Емоційний голод переживається у формі нудьги і туги. Чи означає це необхідність тренування емоцій подібно тому, як ми тренуємо свої м’язи щоденною уранішньою фіззарядкою та спортом? Якщо так, то як бути з емоціями протилежних полярностей, чи тренувати негативні емоції? Відомо, що тривалі й інтенсивні негативні емоції можуть бути руйнівними для організму. У зв ’ язку з цим виникає практичне питання, як їх нейтралізувати. Подавити до нуля силою волі, нейтралізувати фізичним навантаженням чи замінити емоціями протилежної полярності, позитивними? Життєвий досвід свідчить, що обов’язковим має бути і перше, і друге, і третє. Очевидно, не існує гімнастики емоцій і почуттів подібно тій, що асоціюється з фізкультурою. Однак є смисл ставити питання про повноцінне емоційне життя, осердям якого мають бути пристрасті як комплекси почуттів і волі.

Отже, проблема гармонізації емоційної сфери існує як педагогічна проблема в онтогенезі, так і у повсякденності дорослого життя. Коротко кажучи, дитина повинна з певною регулярністю малювати, співати, танцювати, вишивати, ліпити з пластеліну, щось майструвати, спілкуватись з природою і людьми, святкувати події, відвідувати картинні галереї, театральні вистави, пробувати себе у найширшому діапазоні діяльності і проявів емоцій. Дорослі не повинні обмежувати себе вузькою професійною діяльністю та відпочинком лише перед телевізором. На жаль, у сучасній педагогіці проблеми сенсорного виховання ще не виокремлені у окремий напрям, їм не приділяється достатньої уваги.

 

 

19.4. Емоції як містки між несвідомим і свідомим

 

Емоції як система відображення мають свою специфіку: вони зорієнтовані на обслуговування цілісності організму, насамперед, енергетичної цілісногсті. Унікальність емоцій людини полягає у їх зв’язках, з одного боку, з інстинктами, а з іншого боку – з образами, пам’яттю, уявою і символічною свідомістю. У цьому немає нічого дивного, адже інстинкти вимагають системної координації, в тому числі, участі нервової системи. Умовні рефлекси забезпечуються усією нервовою системою, в тому числі мозком.

Виникає питання: чи існують емоції людини, які б не відображались і не контролювалися в тій чи іншій мірі її символічною свідомістю? Скоріше всього, таких нема. З іншого боку, маємо запитати : що із несвідомого ніяк не відображається емоціями? Інстинкти, інтуїція? Якщо ж таке є, то воно не критично суттєве для організму, оскільки ніяк ним не переживається. Чи існують інстинкти без емоцій? Мабуть, ні. Чи існує інтуїція без образів? Мабуть, ні. Чи існують образи без емоцій, хоча б дуже слабких? Мабуть, ні. Отже, що ми позначаємо терміном “несвідоме”? Чи не те, що у даний момент чомусь не освітлюється “ліхтарем свідомості”, тобто не є об’єктом уваги, не абстрагується, не деталізується, ні з чим не порівнюється, а лише цілісно переживається усім організмом? Такими є і інстинкти, і образи, і емоції. Звісно, можна звузити поняття “несвідоме” до того, що ніяк організмом не переживається, наприклад, такими є “горме” Макдоугалла (вроджена програма цілеспрямованої активності організму), інформація генетичного коду, реакції безумовних рефлексів, трансперсональне Станіслава Грофа чи видіння під гіпнозом.

Отже, термін несвідоме можна використовувати як у широкому сенсі, так і в вузькому. Термін “несвідоме” використовується сьогодні у формі двох кройнощів - як синонім трансцендентного у системі психічного відображення або ж як ототожнення з “підсвідомим”. Це неправильно. Необхідно спробувати деталізувати несвідоме і знайти середину між крайнощами, можливо, найперше, розширивши поняття підсвідомого як його частини включенням до нього усього діапазону емоцій. До підсвідомого, як ми знаємо, за визначенням належить те, що за певних умов може усвідомлювати-ся чи усвідомлювалося раніше.

 

 

19.5. Активність людини,

гомеостаз і гетеростаз, актуалізація і мотивація, їх зв’язок з емоціями

 

Людина як і будь-яка жива істота є активною. Реальне життя індивіда, на думку усіх авторів різноманітних концепцій і теорій, скеровується певним “ансамблем” спонукальних сил, які позначають словами потреби, інстинкти, потяги, прагнення, мотиви тощо. У сучасній психології серед спонукальних сил на перше місце прийнято висувати потреби – біологічні, соціальні, духовні тощо. На що спрямовані ці спонукальні сили? Насамперед, на підримання рівноваги організму з середовищем. Здатність живого організму підтримувати стабільність свого внутрішнього середовища в умовах безперервної зміни фізико-хімічних, енергетичних та інформаційних умов його життя називають гомеостазом (гомеостазисом).

Організм живої істоти є відкритою системою, що не тільки забезпечує свій власний гомеостаз, а й розмножується, підтримуючи стабільність існування виду. Стабільність виду не означає його незмінність, а лише стабільність певних внутрішніх умов. Вид розвивається, цей факт певною мірою враховується терміном гетеростаз . Слід зазначити, що досі психологія більше уваги надавала гомеостазу, а термін гетеростаз лише з недавнього часу з’явився у психологічних словниках. Частково це можна пояснити тим, що здатність розвиватися є більш вираженою у людини, аніж у братів її молодших, а серед людей представлена неоднаково.

Що спонукає живий організм до розвитку? Питання не просте. Досі наголошувалося на мутаціях генотипу в момент народження організму та на природному відборі результатів кращих мутацій. І лише недавно вчені переконалися, що цього замало. Сьогодні все більше говорять про “вмонтовану в організми” програму розвитку. Що являє собою ця програма розвитку – не ясно. Але з тим, що вона існує, сьогодні погоджуються майже всі. Де витоки творчої сили людини? Що спонукає її розвиватися в онтогенезі? Кращою відповіддю на перше запитання є така : творча сила людини являє собою результат тривалої історії еволюції живого. Щодо другого питання, то воно ще не має задовільної відповіді. Відповідь на нього почав формувати Альфред Адлер у полеміці зі своїм колегою Зігмундом Фрейдом.

Справедливості ради, слід зазначити, що у філософії ідея “життєвої сили”, “ентелехії”, “світової волі”, “горме” тощо, іншими словами - гетеростазу була присутня завжди. Психологія, виокремившись із філософії, продовжила пошук істини у координатах гомеостазу-гетеростазу. Якщо З.Фрейд (1856-1939) вважав, що основним мотивом людської поведінки є прагненням зменшити збудження і напругу організму, то його колега Альфред Адлер (1870-1937) сформулював протилежну концепцію – люди самі генерують напругу, бо борються за досягнення фіктивних цілей свого суб’єктивного світу і прагнуть до зверхності та переваг над іншими. Крім цього, Адлер надає значимості тій чи іншій усвідомленій неповноцінності людини і бажанню її компенсувати.

В середині XX ст. Джон Доллард і Ніл Міллер зробили спробу (1950) глибше обгрунтувати позицію гомеостазу, визначивши його як основу мотивації поведінки людини. “Приблизно в той же самий час, коли Доллард і Міллер уперше обгрунтували принцип гомеостазу, Маслоу і Роджерс висунули зовсім іншу концепцію мотивації людини [ Maslow , 1987; Rogers , 1951]. Ці теоретики гетеростазу вважали, що основою мотивації людей є неперервний пошук особистісного росту і самореалізації. Замість того, щоб спрямовувати свою поведінку… на зменшення напруги, люди, згідно зі своєю природою, постійно шукають… можливості випробувати свої сили” [000; с. 48]. Видатні представники гуманістичного напряму в персонології Абрахам Маслоу і Карл Роджерс, виокремивши потребу творчої самореалізації людини як постійний рух у напрямі актуалізації її потенційних можливостей, не дали чіткої відповіді на питання - потреба самоактуалізації творчістю вроджена чи набувається прижиттєво і чи існує щось подібне у нижчих тварин? Сьогодні ми схильні вважати, що кожна людина народжується із задатками, які сформовані усією попередньою історією тваринниого світу, а потім в онтогенезі їх реалізує в тій чи іншій мірі повноти залежно від зовнішніх умов. Цікаво, що за оцінкою самого А. Маслоу у близькому йому середовищі розвинених країн кількість самоактуалізованих особистостей не перевищувала 1%.

Отже, загальне усвідомлення того, що поведінка – це ще й пошук відсутніх чи ще не існуючих ситуацій і предметів, що активність ніколи не буває ненапрямленою відбулося лише у другій половині XX ст. [ Ж. Нюттен, Мотивация // Экспериментальная психология / Под. Ред. П. Фресса и Ж. Пиаже. Вып. 5.-М., 1975]. Як зазвичай і буває на шляху пошуку єдино правильної наукової істини, впродовж другої половини XX ст. йшло “зважування” двох концепцій – гомеостазу і гетеростазу, з ’ ясування, яка ж із них є більш правильною чи вагомішою. Сьогодні ми розуміємо, що вони не суперечать одна одній, а взаємно доповнюють. Тут варто знову повернутися до Альфреда Адлера і його коцепції фіктивних цілей як орієнтирів у суб’єктивному світі людини, сконструйованому нею самою. Якщо гомеостаз однакоао властивий усьому живому, то гетеростаз чітко проявляється лише не рівні людини і вочевидь пов ’ язаний з її свідомістю. Що манить людину “за горизонт” з силою у тисячі разів більшою, аніж у братів її молодших? Відповідь очевидна: фіктивні орієнтири суто людської бульки свідомості на додаток до успадкованих від тварин інстинктивних потягів.

Як би там не було, і гомеостаз, і гетеростаз, потребують не лише первинних спонукальних сил, а й енергетичного забезпечення, яко-му передує “енергетична мотивація (мобілізація)”. Ясно, що без емоцій тут не обійтись.

Дослідники зафіксували, що усім тваринам в тій чи іншій мірі властива пошукова поведінка і мотивація їх поведінки не зводиться лише до реагування на ситуативні подразники. Механізми формування цілей людської поведінки мають біологічну передісторію. Різниця лише в тому, що у тварин діапазон об’єктів, які задовольняють її потреба є заданим від природи і жорстко обмеженим системою видових пристосувальних інстинктів. У людини цих обмежень нема, її потреби і способи їх задовольняння можуть розширюватись і обмежені лише ресурсами навколишнього середовища.

Запропонована П.К. Анохіним (1975) схема функціональної системи застосовна як для довільної, так і мимивільної поведінки, що свідчить про схожість мотиваційних механізмів у тваринному світі. Як у людини, так і в братів її молодших присутня пускова афферентація (подразник, сигнал), афферентація обстановки (оцінка і врахування внутрішнього стану і зовнішньої ситуації), пам’ять про аналогічні ситуації в минулому і потреба-мотивація. Випереджувальне відображення забезпечується акцептором дії і позначається словами “очікування”, “установка”, екстраполяція, антиціпація.

***

Емоція і мотивація – як взаємовідносяться ці поняття?

Відомий російський психолог Є.П. Ільїн не випадково свій навчальний посібник “Мотивація і мотиви” [000] розпочинає з розгляду складнощів у вивченні мотивації і мотивів людини. “Перш за все, - пише Ільїн, - виникла термінологічна неясність: одинаково і навіть як синоніми вживаються терміни “мотивація” і “мотив”. “Мотивація” використовується навіть частіше… в це поняття можна включати будь-що ; адже детермінувати і спонукати може безмежна множина речей і явищ. Недаремно Д. Д ’ юсбері (1981) пише, що поняття “мотивація” використовується зазвичай як корзина для сміття… Недаремно А.Н. Леонтьєв писав, що праці з проблем мотивації майже не підлягають систематизації… само поняття “мотив” перетворилося у великий мішок, в який складено найрізноманітніші речі… Вихід із ситуації, що склалася, нам бачиться в тому, щоб розглядати мотивацію як процес формування мотива (як підстави вчинку)” [000; с. 17-18, 66 ] .

Дослідники традиційно впадають у дві крайнощі : або розглядають мотивацію лише як енергетичне джерело активності, або ж зациклюються на інтелектуальних етапах. Ще Ф.Енгельс у XIX ст. констатував: “Люди звикли пояснювати свої дії із свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звісно, відображаються в голові, усвідомлюються)” [Маркс К., Енгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т. 20. - М., 1968; с. 28]. Настав час підійти до проблеми комплексно, розглядати усі чинники як взаємодоповнювальні.

Потреба – це психічне відображення нестатку (необхідності) в ресурсах, в засобах для здійснення внутрішньої програми життєдіяльності (підтримки рівноваги і розвитку). Як психічне відображення у формі суб ’ єктивного переживання напруги, нерівноваги , потреба – це емоція. Як така, вона може людиною усвідомлюватися, частково усвідомлюватися чи зовсім не усвідомлюватися.

Потреба у людини не приводить негайно до активності на усунення нестатку. Суб’єктивне переживання потреби (емоція) опредмечує, об’єктивує, окреслює потребу в формі образу, поняття й формулює, ініціює активність, яку часто називають “потягами”. Процес активації потребує часу. Тому нерідко слова бажання, хотіння, потяг, потреба розглядаються як синонімічні, які виражають лише різні сторони і відтінки одних і тих же переживань. Як і будь-яка активність, пов ’ язана з емоціями, потяги людини в залежності від обставин усвідомлюються в різній мірі.

“ Звичайно, питання про те, що в потягах усвідомлюється, а що не усвідомлюється, надто складне. …Наявність у потягу усвідомленої цілі (об’єкта) підтверджується багатьма фактами. …В тлумаченні потягу як потреби з неусвідомленою ціллю (неопредмеченої потреби, якщо користуватися термінологією А.Н. Леонтьєва), хочуть того психологи чи ні, знаходить відображення фрейдівське розуміння потреби і потягу як інстинкту. …не можна не бачити і обмеженості розуміння З. Фрейдом явища потягу.

Розуміння потягів як властивостей, близьких до інстинктів, в тій чи іншій мірі різними авторами, очевидно, не випадкове. Над потягами постійно “витає дух” поганої усвідомленості : “Когда б не смутное влеченье чего-то жаждущей души”, … “Невольно к этим грустным берегам меня влечет неведомая сила” [ О. Пушкін ].

Щодо поганої усвідомлюваності потягів, то справа тут не в неусвідомлюваності об’ єкта потягу, а в нерозумінні того, чим цей об ’ єкт приваблює, манить до себе. …Услід за К.К. Платоновим потяг можна розглядати як примітивну емоціональну (чи переважно емоціональну) форму спрямованості особистості” [ Ільїн :; с. 155-157] .

Будь-яка п отреба подібно аккумулятору заряджає енергією активність. Цей процес формування енергетичної активності позначається зазвичай як мотивація. Спроби виокремити певні стадії (етапи) у мотиваційному процесі робили багато дослідників. Найбільш нечітким виявився етап усвідомлення мотиву. У людини мотив як усвідомлене спонукання для певної конкретної дії формується по мірі того, як людина враховує, оцінює, зважує, обирає ресурси і дії та прогнозує результати. Дослідникам важко було погодитися, що процес мотивації може усвідомлюватися лише частково або ж зовсім не усвідомлюватися. Звідси багатокомпонентність мотиваційного процесу, так званий “мотиваційний мішок” (Леонтьєв) і корзина для сміття (Д’юсбері). Отже, мотивація – це процес формування мотиву. Мотив окреслює стратегію дій. В остаточному виді мотив як результат мотивації формується у процесі дій і є складним системним психічним утворенням з компонентами інтелектуальними, вольовими і емоційними, які знаходяться у різних пропорціях і не завжди в гармонії.

Мотивацію зазвичай визначають як психічний процес перетворення у внутрішні спонукання не тільки потреби та інших внутрішніх впливів, а й впливів зовнішніх. Розрізняють внутрішньоорганізовану і зовнішньоорганізовану мотивацію (психологічні впливи іззовні на процеси свідомої і несвідомої мотивації). Зовнішні впливи в свою чергу розрізняються як впливи на несвідоме людини і впливи на її свідомість, вони можуть мати різновид зараження, наслідування, навіювання, натяку, прохання, поради, переконання, вимоги і заборони. У зовнішніх впливах часто метою впливів суб’ єкта на об ’ єкт впливу є інтереси першого.

Зараження – процес передачі емоційного стану від одної людини (групи) до іншої. Успадковане від братів наших менших, у тій чи іншій формі притаманне усім людям (ентузіазм трудовий, запалення бійців на фронті перед і в момент атаки, збудження уболівальників на стадіоні). Характеризується проявом високого рівня енергетики. Піддається у певній мірі регулюванню свідомістю.

Наслідування . Має своїми початками інстинктивні механізми. У людини зустрічається в формі звичаїв, моди, наслідування старших і авторитетних. Необхідне для встановлення перших контактів дитини з оточенням, навчання і групової поведінки (колективної діяльності) та ідентифікації себе зі спільнотою.

Навіювання . Психологічний, переважно емоційний вплив зі зниженою аргументацією ініціатора впливу і великою довірою та низькою критичністю адресата впливу. Суггерент переносить відповідальність на суггестора, який немов би замінює його сумління. Результат залежить від багатьох чинників [Ільїн; с. 97-102 ].

Прохання . Демонструється елемент залежності прохача від того, до кого він звертається. У свідомості останнього виникає образ своєї значимості у даній ситуації.

Порада . Пропонується один із варіантів розв ’ язання проблеми. Прийняття варіанту залежить від таких чинників, як безвихідь, довіра та інших .

Переконання . Основне – пояснення і усвідомлення причинно-наслідкових зв ’ язків.

Наказ, вимога (примушування) . Для виконання дії недостатньо, щоб задача була суб’ єктом зрозумілою, вона повинна бути ним прийнятою, стати значимою. Прийняття цілі іншого як власної відбувається й у тому випадку, коли у людини сформована внутрішня позиція (соціальна установка) зобов’язальності або ж захисний психологічний механізм уникнення покарання.

Маніпуляція . Приховане від адресата його спонукання до дій для досягнення маніпулятором власних цілей. Сполучає в собі обман з усіма вище перечисленими зовнішніми впливами.

Мотиви дій часто спрямовані на досягнення цілей, які не є достатньо обгрунтованими для самого виконавця. І це зрозуміло, адже людина живе у суб’єктивному світі з великою часткою ілюзій і фіктивних цілей. Тому розкриття структури мотиву означає не що інше, як “залізти в душу” собі чи іншим. Людина зазвичай легко, залюбки дивиться правді в очі тоді, коли вона приємна. Потяг до приємного інстинктивно спонукає обирати хибні цілі. Саме в цьому полягає відповідь на питання “Чому люди так часто обманюються?”.

Розрізняють також особливості мотивації індивідуальні - самоконтроль (в т.ч. моральний, правовий, техніки безпеки тощо), інтелект, світогляд, фанатизм тощо; вікові – зниження ролі зовнішньо-організованої мотивації в 11-15 років і посилення ролі внутрішньо організованої; етнічні – схильність всебічно зважувати ситуацію чи діяти “на авось”, схильність до самовираження чи підлеглості, нетерпимість чи толерантність, вплив релігії та традицій тощо. Згідно з А. Маслоу, будь-яка поведінка виявляє тенденцію до детермінованості швидше декількома або ж усіма базовими потребами одночасно, аніж одною із них. Отже, мотивація як процес і мотив як системне утворення можуть мати безліч складових. У мотивах можна розрізняти різні функції: спонукаючу, спрямовуючу, стимулюючу, директивну, регулятивну, структуруючу, смислоутворюючу, відображуючу, пояснюючу, захисну тощо. Можна розрізняти різні характеристики мотиву, наприклад, змістовні (усвідомлення структури, упевненість щодо вибору рішення, спрямованість – особистісна чи суспільна, зорієнтованість на ті чи інші потреби тощо) та енергетичні (силу, стійкість).

Усвідомлюваність мотиву – найважливіша змістовна характеристика. Була виокремлена у вітчизняній психології зовсім недавно, в останній чверті XX ст., коли дослідники мотивів і мотивації остаточно зрозуміли ту істину, що між свідомим і несвідомим нема чіткої межі, що на відміну від цілей, мотиви представлені в свідомості у формі емоцій і актуально не усвідомлюються суб’єктом, коли ми здійснюємо ті чи інші дії, ми зазвичай не думаємо про мотиви, які їх спонукають. Правильним є трактувати неусвідомлені дії не як явища, зовсім не представлені в свідомості, а як явища, які не отримали більш-менш широкого смислового зв’язку з іншими спонуками, не були співставлені, інтегровані з ними. Таким чином, мотиваційні явища можуть мати різний рівень усвідомлення, неусвідомлення мотиву розуміється як слабке усвідомлення. Усвідомлення починається тоді, коли явище відображається вербально. Одним із перших, хто так зрозумів межу між несвідомим і свідомим, був С.Л. Рубінштейн.

Сила мотиву – найважливіша енергетична характеристика, пов ’ язана з відповідною емоцією. В ролі генератора емоційної енергії виступає гіпоталамус, який збуджується від недостачі певних речовин в організмі. Досі нез’ясованим залишається питання про пропорції енергії, мобілізованої свідомістю і несвідомим.

Потяги як енергетичну активність, спрямовану усвідомленим мотивом в залежності від їх сили і стійкості розділяють на захоплення, пристрасті, схильності, інтереси. Захоплення мають різну тривалість. Пристрасть – це необмежене в часі захоплення великої сили, сплав емоції, свідомості і волі. Пристрасть завжди виражається в зосередженості, зібраності помислів і сил, спрямованості на єдину ціль. Схильність – спрямованість на певну діяльність, виступає як потреба в діяльності, до якої дана особа особливо небайдужа. Характерною особливістю схильності є те, що людина, зазвичай, слабо усвідомлює її істинні глибинні причини. Інтереси – спеціальний емоційно забарвлений психічний механізм, через який потреби, насамперед пізнавальні потреби, набувають свідому, “смислоутворюючу” силу, а мотиваційний процес приймає чітку спрямованість уваги. Допитливість, цікавість – інші форми прояву пізнавального інтересу. Інтерес може еволюціонувати в спрямованість особистості, більш складне мотиваційне утворення. Поняття “спрямованість особистості” ввів в науковий обіг С.Л. Рубінштейн як характеристику основних потреб, схильностей, прагнень, пристрастей, інтересів людини. Допускається, що у людини можуть бути різні і одночасно співіснуючі спрямованості.

***

Для глибшого розуміння того, як людина створює свій суб’єктивний світ і якими механізмами мотивації користується, повернемося до понять “значення” і “смисл”, які ми вже розглядали у розділі 12, де йшла мова про властивості і форми символьної свідомості людини і суспільства. Значення є узагальненим відображенням певного фрагменту дійсності, фіксованим у слові і незалежним від індивідуального відношення до нього людини. Розрізняють значення слова і “суб’єктивний особистісний смисл усвідомлюваного змісту” (Леонтьєв). “Смисл, - пише О.М. Леонтьєв, - створюється відображеним в голові людини об’єктивним відношенням того, що спонукає її діяти, до того, на що її дія спрямована, як на свій безпосередній результат, Іншими словами, свідомий смисл виражає відношення мотива до цілі” [Прп; с. 225]. Розрізнення понять значення і смислу дозволило зробити предметом конкретного психологічного аналізу структуру діяльності, структуру потреб людини, процес формування мотивів. Леонтьєв визначає мотив як “опредметнену” потребу. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться, набуває своєї спонукальної сили і стає мотивом. Смисли породжуються мотивацією – таку думку висловив Леонтьєв і в доповіді на XVIII Міжнародному конгресі психологів в Москві (1966): “Смисл породжується не значеннями, а відношенням між мотивом дії і тим, на що дія спрямована, як на свій прямий результат, тобто метою дії” [000; с. 9]. Розрізнення понять значення і смислу дозволяє подолати розрив між сферою символічної свідомості і емоційною сферою потреб, про що Леонтьєвим було сказано так: “Введення цього поняття дозволяє подолати також і ті психологічні концепції, які виходять із визнання двох різних діючих одна на одну сфер. Одна – сфера свідомої думки, свідомості, інша – сфера потреб і мотивів. Певна річ, слід розрізняти ці сфери. Вони, однак, утворюють єдину структуру – внутрішню структуру самої свідомості” [Там; с. 11] .

Отже, смислові мотиваційні системи є основою життєвих відношень людини. Вони пов’язані зі світоглядом, ціннісними уявленнями, з образом власного “Я”, залежать від соціальної ситуації, позиції людини у суспільстві, від взаємодії мотивів, заданих цією ситуацією, і практичної діяльності. Отже, на питання, що являють собою суб’єктивні життєві світи людини і чому так багато в них фіктивного, ілюзорного, можна відповісти: шукаймо відповідь у процесах смислоутворення. Фікції та ілюзії як орієнтири покликані компенсувати нестачу істинних знань про дійсність, вони необхідні для побудови стійких конструкцій життєвого світу, зокрема, мотивів.

Будучи породженням життєдіяльності людини, смислові утворення включаються в діяльність і тим самим починають здійснювати функцію контролю і регулювання життєдіяльності. Саме завдяки присутності смислових утворень стає можливою саморегуляція поведінки. І навпаки, ослаблення смислоутворюючої функції мотиву зменшує і спонукальну силу мотиву, а це веде до дезорганізації діяльнісної сфери людини.

Процес смислоутворення, опосередковування, можливий лише за наявності вміння виходити за межі поточної ситуації, виокремлення віддалених цілей. Таке опосередковування забезпечує людині можливість самостійного регулювання своєї поведінки.і є одним із найважливіших індикаторів рівня розвитку особистості. Процес опосередковування здійснюється на різних рівнях психічного відображення і залежить від багатьох детермінант: від змісту діяльності, від ситуації, в яку діяльність включена, від цілей, які ставить перед собою людина, від ієрархії мотивів, від самооцінки, від сприйняття людей, з якими людина взаємодіє і спілкується, від спрямованості особистості.

Про опосередкованість можна говорити тільки тоді, коли людина не лише усвідомлює ситуацію і свої можливості в ній, але й коли вона може робити відповідні знання і породжувані ними свої переживання й почуття об’єктом своєї свідомості. Опосередкування поведінки пов’язане з самосвідомістю людини, з її самооцінкою, з можливостями рефлексії.

Людина завжди живе в ситуації, яка вимагає від неї усвідомленої дії, вчинку. Ці дії і вчинки часто детерміновані такими віддаленими цілями і мотивами, які протирічать сьогоденним. І людина має робити вибір. І лише тоді, коли поведінка людини опосередковується саме структурою узгоджених далеких і близьких цілей, можна говорити про зрілість особистості. Опосередкована поведінка – це підпорядкування цілям, які стоять перед людиною. Про сформованість опосередкованості свідчить усвідомлення не лише своїх вчинків, але й мотивів, що зумовлюють їх. Опосередковуючи свою поведінку, людина отримує можливість виробляти нові способи дій, активності, нові мотиви. Поведінка людини стає більш довільною і усвідомленою.

Опосередковування тісно пов’ язане з проблемою компенсації почуття неповноцінності. Зазвичай проблему захисту пов’язують з несвідомим рівнем психічного відображення. Наприклад, негативізм підлітка часто буває невдалою компенсацією невпевненості в собі і проявляючись на неусвідомленому рівні, нерідко приводить до деформації реальних вчинків людини, до порушення гармонійних зв’язків між цілями поведінки та породженою поведінкою ситуацією. У таких випадках зміст психотерапевтичних і психокорекційних заходів зазвичай полягає в тому, щоб допомогти пацієнту усвідомити істинний смисл своїх дій, побачити себе з боку. Лише при усвідомленні істинного “лику” своїх дій і переживань стає можливою адекватна регуляція своєї поведінки, - переконливо стверджує Б.В. Зейгарник, спеціаліст з патопсихології. Свідоме прийняття “заходів захисту” інакше перебудовує діяльність людини, аніж неусвідомлюване. Виникнення заходів захисту на неусвідомленому рівні приводить у більшості випадків до викривлення дійсності заміщенням реальних відношень штучно створеними. З прийняттям усвідомлених заходів захисту відбувається відновлення адекватних реальності форм життєдіяльності людини. Таке усвідомлення має відбуватися без втручання інших людей, спонтанно, за рахунок нового смислоутворення – переосмислення ситуації, перебудови системи смислових відношень, зміни співвідношення віддалених цілей. Якщо віддалені цілі не беруть участі в регуляції поведінки людини, то про сформованість особистості важко говорити [000; с. 110-113 ] .

***

Особливості мотивації і мотивів у осіб з різними нервовопсихічними розладами легко можна зрозуміти, грунтуючись на законі напластування Е. Кречмера. Такі розлади – це повернення до незрілих форм мотивації дитячого віку, примітивних реакцій, коли подразнення від переживання не інтеріоризовані через складну структуру особистості (“внутрішній фільтр”). Як вважає Е. Кречмер, у дорослих розвинених особистостей подібна примітивна реакція може виникнути при травматичних впливах, коли глибокі філогенетичні пласти психіки відчувають ізольоване подразнення і, становлячись на місце верхніх пластів, виступають на поверхню. Подібні примітивні реакції мають місце не лише у травмованих, а й у інфантільних особистостей, недоумкуватих, слабовольних психопатів, у алкоголіків та шизофреніків. Разом з тим, із закону напластування слідує, що ті примітивні реакції, які у осіб з різними нервовопсихічними розладами розглядається як хворобливість, вважаються нормальними у тварин і у маленьких дітей. Недорозвинений до норми, слабкий вольовий тип являє собою онтогенетично і філогенетично нижчий рівень мотивації, хвороба нічого не створює, а лише виводить назовні. Така недорозвиненість, пише Е. Кречмер, є відображенням того важливого ступеня в історії розвитку вищих живих істот, що був замінений у людини цільовою мотивацією, вірогідність такої недорозвиненості зберігається в більшій чи меншій мірі також й в психічному житті дорослої людини.

Висновки Е. Кречмера розділяв і популяризував Л.С. Вы готский : “…в самих різних хворобах може виявитися генетично більш ранній механізм, який на певній стадії розвитку є нормальним ступенем і який не може бути зрозумілим інакше як у контексті розвитку… Бувають випадки, коли услід за миттєвим спонуканням, спостерігаємо таке діяння, яке не можна пояснити ані характерними вродженими рисами чи набутими прижиттєво властивостями типової особистісті виконавця, ані тиском зовнішньої ситуації. Якщо виключити аффект, тут може бути не що інше, як відсутність спротиву миттєвому імпульсу, відсутність того, що ми називаємо “внутрішнім фільтром”. Такі примітивні реакції є ознаками недостатнього розвитку чи розпаду особистості, характеризують певний тип особистості, а саме примітивний [Выг; с. 278-279] .

 

 

19.6. Сміх, гумор та іронія як засоби компенсації

недосконалостей “бульки” індивідуальної свідомості

 

Питання про обмеженість та недосконалість бульки суб’єктивного життєвого світу людини з фіктивними орієнтирами та ілюзіями є настільки важливим, що має розглядатись з різних точок зору. Так заслуговують окремого дослідження механізми емоціональної компенсації такої недосконалості, серед яких чи не найважливішими є почуття гумору та здорова іронія.

Почуття гумору припускає наявність в одному явищі як негативних, так позитивних сторін. Гумор припускає, що за недоліками, які викликають сміх, є щось позитивне. Чистий гумор означає реалістичне “прийняття світу” з усіма його слабкостями й недоліками, яких не позбавлене в реальній дійсності навіть усе найкраще. Чистий гумор відноситься до світу з любов’ю. Навіть тоді, коли гумор серйозно відноситься до тих недоліків, які викликають сміх, він завжди сприймає їх як сторону, як момент позитивної у своїй основі дійсності [Руб; с. 577].

Іронія розщеплює ту єдність, на якій базується гумор. Вона протиставляє позитивне негативному, добро – злу, ідеал – дійсності, величне смішному, нескінченне – конечному. Іронія разить недосконалості світу з позицій піднесеного над ними ідеалу. У чистому виді іронія виходить з того, що людина відчуває свою зверхність над предметом іронії. “Істинна іронія може бути гордовитою, але не дріб ’ язковою, не злобливою. Стаючи злісною, вона переходить в насмішку, в глум, наругу. І хоча між істинною іронією і глузуванням чи глумлінням начебто ледь вловима грань, в дійсності вони – протилежності. Злісна насмішка і наруга не свідчать про перевагу, а, навпаки, видають приховане за ними почуття озлоблення нікчемної і дріб ’ язкової істоти проти усього, що вище і краще неї. За насмішкою і глумом, які дехто схильний переносити на все, ховається швидше всього цинізм, невизнання нічого цінного.

Посмішка і сміх, будучи первинно вираженням – спочатку рефлекторним – елементарного задоволення, органічного благополуччя, поглинають в себе урешті-решт усі висоти і глибини, доступні філософії людського духу; залишаючись зовні майже тим самим, чим вони були, посмішка і сміх у процесі історичного розвитку людини набувають все більш глибокого і тонкого психологічного змісту.

Трагічне почуття полягає в усвідомленні того, що в складному протиречивому ході життя добро й зло переплітаються, так що шлях до добра дуже часто неминуче проходить через зло і здійснення благої мети в силу зовнішньої логіки подій і ситуації тягне за собою сумні наслідки. Коли зло починає сприйматися як суттєва сторона дійсності, як таке, що міститься у самій основі і закономірному ході її, почуття гумору неминуче переходить в почуття трагічне. При цьому трагічне почуття, констатуючи фактичний взаємозв ’ язок добра і зла, гостро переживає їх принципову несумісність.

Почуття гумору, іронії, трагізму – це почуття, що виражають досить узагальне відношення до дійсності. Почуття трагічного, гумор, іронія, виражаючи узагальнене відношення людини до світу, опосередковано позначаються на всій її поведінці, на самих різних її діях і вчинках, у всьому стилі її життя.

В розвитку емоцій можна, таким чином, помітити такі ступені: 1) елементарні почування як прояви органічної аффективної чуттєвості, що відіграють у людини підлеглу роль загального емоційного фону, забарвлення, тону або ж компоненту більш складного почуття; 2) різноманітні мотиваційні предметні почуття в виді специфічних емоційних процесів і станів; 3) узагальнені світоглядні почуття. Усі вони складають основні прояви емоційної сфери, органічно включеної в життя особистості [Руб; с. 578-579] .

 

 

19.7. Емоційно-мотиваційна сфера

як предмет багатовимірного моделювання

 

Звертаючись до моделювання життєвих світів живих організмів, маємо визначити місце несвідомого, емоцій, почуттів і символічної свідомості у багатовимірному просторі. Структура простору уявляється такою, що ближче до початку системи координат лежать найдавніші утворення подразливості і чуттєвості, безумовні рефлекси, інстинкти, далі емоції, почуття, пристрасті і знаки символічної свідомості – щось подібне до структури геологічних епох і ноосфери Землі, структури “землі” і “неба”.

Як відобразити індивідуальність і оригінальність кожного індивіда? Чим вище вгору, тим більше розмаїття індивідуального. Вище ми згадували про співвідношення емоціонального і інтелектуального у реалістичному і аутистичному мисленні, що було предметом уваги Е. Блейлера. С.Л. Рубінштейн рекомендував бачити єдність емоціонального і інтелектуального як в емоціях, так і в інтелекті. Яким може бути оптимум індивідуального співвідношення чуттєвого і свідомого у єстві кожної людини? Питання не просте, але ж актуальне. Що є з точки зору єдності емоціонального й інтелек-туального, сучасна напівгола поп-зірка, що кривляється на естраді, увішана амулетами, біжутерією та іншими ярликами, з одного боку, і вчений-природознавець, що сидить усамітнено і безвилазно в лабораторії і занурився думками у глибини будови Всесвіту. Мабуть це такі ж крайнощі, як і аутистичне та раціональне мислення. З точки зору оптимального співвідношення, поп-зірка є лише приземленою “тваринкою” з повним набором чуттєвості та емоцій і мінімумом інтелекту, а той усамітнений вчений-відлюдник – певним наближенням до механічного робота. Як ми розуміємо сьогодні, у світлі сучасних світоглядних, наукових психологічних та філософських, концепцій, краще було б краще, оптимально, поєднати творчу роботу вченого у лабораторії з його періодичними виступами на естраді у ролях “кіркорових”, “сердючок”, “тарзанів” чи хоча б “жванецьких” та “винокурів”, і навпаки . Це б забезпечило б максимум генерації творчої енергії кожного із них. Однак біологічна природа людини слабка, мало змінюється на протязі тисячоліть, і приходиться йти по шляху розподілу праці і професіональної спеціалізації. Вченим - фізикам, хімікам, біологам, як і успішним підприємцям та іншим людям інтенсивної розумової та вузькопрофесійної діяльності потрібна емоційна розрядка-зарядка, різноманітне позитивне емоційне навантаження. Такий шлях еволюції живого обрала мудра Природа.

Моделювання символічної свідомості багатовимірним простором наглядно показує розмаїття “бульок” індивідуальної свідомості сучасників. З огляду на вузьку професіональну спеціалізацію і індивідуальні фіктивні орієнтири суб’єктивного життєвого світу сьогодні представляється досить сумнівною гіпотеза про вирішальну роль свідомості в об’єднанні індивідів у сучасні людські спільноти. Швидше за все сьогодні, як і раніше, вирішальним об’єднавчим чинником залишається колективне несвідоме, потім спільні емоції, далі світоглядні почуття як єдність емоцій і свідомості. Можно передбачати, що значення символічної свідомості у подальшому еволюційному процесі глобалізації суспільства буде зростати. Запорукою цього є зростання ролі символічної свідомості усередині емоцій і почуттів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 20

 

Воля як активність свідомості

 

 

Ті, хто розглядає мислення

як особливу своєрідну здатність,

відокремлену від волі,

...відразу ж відкривають, що

нічого не знають про природу волі

 

Гегель Г.В.Ф., Філософія права, с. 70

 

 

Воля людини має два кінця

- один внутрішній, який впирається у метафізичні глибини...,

другий - зовнішній, що проявляється у зовнішніх діях,

у силі життя, в порядках і відносинах між людьми.

 

С. Франк, філософ, “Смисл життя”, с. 148

 

 

... проблема переживання вільного вольового процесу -

те, що відрізняє вольову дію від інших, -

це є основна загадка ...

 

Л.С. Виготський

 

 

20.1. Два підходи психології до визначення феномену волі

 

Необхідно вернутись назад по шляху еволюції живої природи і визначити той момент, коли довільної регуляції за участю свідомості ще не було та визначити, що ж передувало волі як довільному управлінню. І тут, як і в інших питаннях пізнання, варто знову почути думку стародавніх мислителів. Так Платон (428-347 р.р. до н.е.) порівнював життя людини з рухом колісниці: запряжена двома кіньми - почуттями і волею, колісниця управляється розумом. Платон розумів волю як деяку здібність, що спонукає будь-яку активність людини і яка діє у парі з чуттєвістю. Арістотель (384-324 р.р. до н.е.) більше пов ’ язав волю з розумом, виокремивши поняття волі для пояснення вчинків на основі розуму. Таким водорозділ між підходами залишився і донині.

Розглянемо історичний поступ платонівського підходу як більш грунтовного і загального. Св. Августин Блажений (354-430), теолог, погляди якого близькі до неоплатонізму, вважав, що в основі будови організму лежить (закладена в зародку) внутрішня ціль прагнення до ідей Бога. Людина несе в собі замисел Творця, насамперед Любов і Добро. Людина вибирає . Не вибираючи добро, вона здійснює зло, бо зло - це відсутність добра. Августин таким чином виправдовує Бога за зло, яке твориться у світі, за рахунок людини, наділеної волею і свободою волевиявлення [Історія філос.; c . 100] .

Шопенгауер Артур (1788-1860), основна праця “Світ як воля і уявлення” (1818), як філософ-песиміст, ототожнював “річ в собі” і волю, вважав, що сутністю світу є світова “воля до життя”. Такий підхід розвивав відоме положення Канта про те, що моральний закон торкається в основному волі. Згідно Шопенгауеру тілесні рухи (як і тіло) є явищем, що відображає реальну сутність - волю. Оскільки Шопенгауер поділяв погляди Канта на простір і час, то вважав окремішність людини ілюзією, продуктом її суб ’ єктивного просторово-часового сприймання. Звідси виходило, що реальною є єдина надчасова воля Всесвіту, яка проявляє себе однаково як в живій, так і в неживій природі. За Шопенгауером космічна воля, воля взагалі є злою, джерелом усіляких страждань людини.

Ніцше Фрідріх (1844-1900), вважав себе послідовником Шопенгауера, у нього воля первинна не тільки у плані метафізичному, а й у етичному. Саме це, друге і зробило його відомим. Як і воля Шопенгауера, воля Ніцше також зла, можливо навіть, набагато зліша. Але ж вона цілком відповідає злій природі людини і тому філософія Ніцше мала і досі має певний успіх.

Зігмунд Фрейд (1856-1939), реанімував поняття “ероса”, яким користувався ще Платон, надавши йому статевого забарвлення “лібідо”, як спонукання будь-якої активності.

Вільям Мак-Доугал (1871-1938), основна праця “Вступ до соціальної психології” (1908 р.), засновник гормічної психології, зіставляючи дві концепції психічного - 1) гедонічну , що розглядає рушійні сили живого як задовольняння потреб і потягів, пов’язаних із гомеостазом, та 2) гормічну , що розглядає рушійні сили живого як первинні енергетичні інстинкти (“горме”) слідування внутрішній цілі - в тлумаченні психічної активності організму, вважає істинною саме другу концепцію, що має телеологічний (не сплутувати з теологією. - А.П. ) принцип. Однак, телеологічний принцип, згідно з яким все в природі створено доцільним і всякий розвиток є здійсненням наперед визначених цілей, несумісний з сучасним загальноприйнятим розумінням доцільності і причинної зумовленості явищ природи і це пояснює, чому пропонована концепція не поширилась. Вказуючи, що гормічна активність є енергетичною за своїми проявами та суттю, Мак-Доугалл відкидав таку крайність у поясненні природи “горме” як “перст Божий”, залишивши питання нез ’ ясованим. Можливо, сучасне розуміння “синергії” примирить “горме” з принципом причинності.

Огляд наукового бачення феномену волі вітчизняною психологією XX століття доцільно почати, як і феномену свідомості, з часів Л. Виготського та С. Рубінштейна і закінчити оглядовою працею Є. Ільїна [ Ільїн ; 2002] .

Л. Виготський у своїй лекції “Проблема волі і її розвиток в дитячому віці”, згадавши внесок видатних психологів того і попереднього часу, зафіксував стан справ на той момент таким. Усі теорії щодо волі в XX ст. можна розділити на дві групи. Представники одної (традиція від Арістотеля) намагаються пояснити вольові дії людини зведенням їх до до складних психічних процесів невольового характеру, асоціативних чи інтелектуальних. Так згідно з Еббінгаузом, воля - це інстинкт, який виникає на основі оборотної асоціації. Кожен вчинок, говорять послідовники Гербарта, є вольовим настільки, наскільки він є розумним. Представники афективної теорії волі, насамперед Вундт, вважали, що правильним є шлях пояснення волі через емоції, в першу чергу через афект - максимально можливий за інтенсивністю емоційний стан.

Представники другої групи теорій (традиція від Платона) намагались розв ’ язати проблему волі, розуміючи її як щось первинне, не вивідне із інших психічних процесів. Для них активність людини є первинним началом. Представники такого погляду Гартман і Шопенгауер вважали, що в основі волі лежить якась загальна світова активність, яка діє постійно і безвідноснодо розуму, яка підпорядковує собі усі сили людини. За образним висловлюванням Джемса, будь-який вольовий акт нагадує собою боротьбу Давида і велетня Голіафа і перемогу Давида за допомоги господа Бога.

Л. Виготського вразило у другій групі теорій, що “воля є чим-то первинним, одвічним, що не входить в ряд основних психічних процесів, являє собою якийсь диковинний вийняток з усіх інших процесів психіки людини і не підлягає детермінстському, каузальному поясненню” [Выготский; с. 658 ] .

Зазвичай, теорії, що намагаються пояснити волю, виходячи із законів, закладених у самому вольовому діянні, називають автономними, або телеологічними, волюнтаристськими. Про них Виготський висловлювася так : “Можна сказати, що взагалі, будучи аж занадто ретроградними в історії розвитку наукових ідей про волю, ці волюнтаристські теорії мали все-таки той позитивний момент, що вони весь час фіксували увагу психологів на своєрідних явищах волі, вони весь час протиставляли своє вчення тим концепціям, які взагалі намагались ставити хрест на вольових процесах... Основна трудність, основна загадка в тому, щоб, з одного боку, пояснити детермінований, каузальний, зумовлений, так би мовити, природній хід вольового процесу, дати наукове пояснення цього процесу, не удаючись до релігійного пояснення, а з іншого боку, - застосовуючи такий науковий підхід до пояснення вольового процесу, зберегти у волі те, що їй притаманне, а саме те, що прийнято називати довільністю вольового акту, тобто те, що робить детерміновану, каузальну, зумовлену дію людини в відомих обставинах вільною дією. Інакше кажучи, проблема переживання вільного вольового процесу - те, що відрізняє вольову дію від інших, - це є основна загадка, над якою б ’ ються дослідники самих різних напрямів” [ Выг ; с. 659 ] . Л. Виготський цитує Геффдінга, який говорив, що мимовільна діяльність утворює основу і зміст довільної [Там само; с. 336].

Таким чином, відкидати так званий “волюнтаристський” підхід нема достатніх підстав. На наш погляд, проблема “блукання між хатою та коморою” має вирішуватись таким чином, що слід розрізняти несвідому волю і свідому волю. Причому, якщо свідома воля за визначенням явно пов ’ язана зі свідомістю, то несвідома воля є чимось первинним, таким, що взагалі існувало ще до перцептивної психіки. Нехай це буде “енергетичне горме” чи “монада” на рівні живої клітини. Адже має бути щось таке, що спрямовує енергію живої клітини до збереження гомеостазису і розвитку, хоча телеологія, волюнтаризм, спірітуалізм і тому подібне, за інерцією класичного мислення, нам можуть не подобатися.

 

 

20.2. Воля як предмет психології та педагогіки XX століття

 

Вольові дії, вольова сфера є одною із трьох сфер психічного – інтелектуальної, емоційної, вольової. Традиційне навчання у сучасній школі обмежується лише частиною інтелектуальної сфери психіки людини, засвоєнням знань, формуванням навичок і вмінь. Щодо емоційної сфери, то вона є предметом виховання, яке в свою чергу підпорядковується навчанню, є його елементом як “виховання у вузькому смислі”.

Суспільство має повернутись в руслі зміни освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану до розуміння виховання у широкому смислі цього поняття. Предметом такого виховання має стати розвиток усіх сфер психічного життя людини - інтелектуальної, емоційної, вольової.

Свідомість як психічний феномен є більш складним явищем ніж мислення і включає в собі, крім інтелектуального, і чуттєві відображення, свідомість входить складовою частиною до механізмів регуляції діяльності.

Разом з тим, вольова сфера психіки як об’єкт педагогіки, предмет виховання сьогодні є найменш вивченою. Частково це пояснюється відсутністю соціального замовлення індустріальної епохи, коли раціональне суспільство потребувало насамперед ЗУНів, тобто переймалось переважно інтелектуальною сферою. Частково слабкістю психології, фундаментальної по відношенню до педагогіки наукою, у вивченні цієї сфери психічного. Так деякі автори все ще констатують : ” ... читаючи праці, присвячені проблемі волі, бачиш, як вільно деякі психологи поводяться з цим поняттям” [Ільїн, 2002, с. 37 ] . Існуючі складнощі у вивченні і розумінні феномена волі пояснюються тим, що воля не проявляє себе поза активністю людини і її не можна виділити у чистому виді. Але ж це стосується і інших психічних явищ, зокрема уваги. Тому ми маємо відноситись до такої нестачі детермінації спокійно, пам’ятаючи про неминучі обмеження абстрагування у поняттях, які використовуємо.

Сьогодні ситуація змінюється. Психологія і педагогіка визнають наявність внутрішнього механізму саморозвитку особистості. Самоактуалізація, самовизначення, самоуправління, самоздійснення, само-..., самість - сьогодні стають одними із найбільш вживаних термінів педагогіки. Однак широка педагогічна громадськість ще не усвідомлює, що в основі будь-якого “само-...” лежать вольові процеси і що досі не реалізовані резерви розвитку особистості знаходяться саме у сфері вольовій, зокрема, у підвищенні мотивації навчальної діяльності. Не випадково словник “Психологія” (1990, с. 62) дає таке визначення волі: ”Воля - здібність людини, яка проявляє себе у само детермінації і само регуляції нею своєї діяльності і різних психічних процесів” (курсив наш. - А.П. ).

Таким чином, сьогодні існує широкий спектр визначень від волі як механізму психічної регуляції подолання труднощів і перешкод до волі як довільного, свідомого управління поведінкою . На думку деяких авторів (Ільїн, 2002, с. 40) перше і друге визначення співвідносяться як частина і ціле.

За свідченням Є.Ільїна, на даний час сформувалось декілька наукових напрямів, які по різному тлумачать поняття “волі”, лише зарубіжна психологія має близько 50 теорій мотивації як суттєвої частини довільної поведінки людини [Ільїн, 2002; с. 10], [Ільїн, 2004; с. 18]. Це, як і у випадку досліджень феномену свідомості, відображає “блукання між хатою і коморою” (“між трьома соснами”). Як і в першому випадку, ми вбачаємо у ситуації, що склалася, плутанину між механізмом волі та її проявами. При цьому, автори, зазвичай, віддають перевагу опису проявів свідомості у вольовій регуляції поведінки, оскільки таким проявам “нєсть числа”. Потрібен новий методологічний підхід, який спростив би бачення проблеми.

Виходячи із вищевикладеного, ми приходимо до необхідності детального розгляду досягнень психології у вивченні вольових процесів з точки зору їх можливого застосування у практичній педагогіці. Нас, насамперед, цікавлять не зовнішні прояви волі і метафоричні засоби її опису, а механізми вольової регуляції, їх становлення в процесі онтогенезу та можливості педагогічного впливу на це становлення в онтогенезі.

Приймемо за найбільш прийнятне для особистісно орієнтованої педагогіки визначення волі людини у широкому розумінні як довільне самоупраління, яке включає в собі самодетермінацію (мотивацію), самоініціювання і самоторможення діяльності, самоконтроль (діяльності, станів, емоцій), самомобілізацію і самостимуляцію. Воля як довільне самоуправління є інтегральним психо-фізіологічним процесом. Прояви волі - вольові якості - мають як соціальну основу (інтелектуальну активність, моральну сферу особистості), так і генетичну (біологічну), яка базується на фізіологічних процесах і особливостях їх протікання (властивостях нервової системи).

Із основних положень психологічної теорії волі, які має враховувати педагогіка особистісно зорієнтованої освіти, найбільшої уваги, насамперед, заслуговують ті, що відносяться до мотивації, адже мотиваційний процес завжди має передувати виконанню будь-яких вольових (довільних) дій. Довільні дії (на відміну від мимовільних) усвідомлюються ще до їх початку у вигляді уявлень про ці дії. Уявлення (образ) виступають як регулятор дій. Основна функція розуму у мотивації вольових дій полягає у порівнянні і виборі уявлень. Уявлення в сучасній психології розуміються як “наглядний образ предмета чи явища (події), що виникають на основі минулого досвіду шляхом його відтворення в пам ’ яті ...” (Психологічний словник, 1983).       

Формування спонукань - частина мотиваційного процесу утворення намірів. Як відбувається перехід від планування до здійснення - є одним із “темних” питань психології волі. Одні психологи схиляються до визнання механізмів мимовільного ініціювання довільних дій, інші - до визнання механізмів свідомого ініціювання. Останні розрізняють вольовий імпульс і вольове зусилля.

***

Самоконтроль і увага . Самоконтроль є невід ’ ємним елементом саморегуляції і самоуправління. Зокрема, самоконтроль є обов’язковою ознакою свідомості і самосвідомості, необхідною умовою адекватного психічного відображення внутрішнього світу людини і навколишнього світу. Поняття “самоконтроль” є настільки важливим, що ототожнюється багатьма психологами із поняттям “воля”. Самоконтроль здійснюється завдяки “зворотньому зв’язку”. В психології розрізняють зовнішній і внутрішній “зворотній зв’язок” і, відповідно, зовнішній і внутрішній контури управління. Важливе місце в механізмі зворотнього зв’язку займає апарат порівняння (зіставляння, звіряння). До його функцій належать: 1) порівняння того, що є, з тим, що було і з тим, що мало бути; 2) порівняння інформації, що надходить з різних контурів управління і з їх різних ієрархічних рівнів. Ефективність роботи апарата зіставляння визначається пороговою чутливістю до величини відхилення параметра від заданого рівня та періодом (часом) визначення відхилення.

Отримання інформації каналами зворотнього зв’язку і її аналіз можливі лише за умови включення в процес регуляції і управління довільної уваги . На думку П.Я. Гальперіна (П.Я. Гальперін, С.Л. Кобильницька, 1974), увага розвивається в онтогенезі як ідеальна скорочена і автоматизована форма контролю. Однак, не можна вважати, що увага і контроль - це одне і те ж. Увага - це лише інструмент контролю.

Самомобілізація . Як зазначалось, вольова регуляція є елементом довільного управління і і характеризується певним рівнем вольових зусиль, напрямлених на подолання перепон і труднощів, тобто є механізмом самомобілізації.

Часто “вольова регуляція” ототожнюється з “силою волі” і їх зміст по різному розуміються психологами. Поки що у психології механізм самомобілізації (прояву вольових зусиль, мобілізації додаткової енергії) залишається загадковим. Ми погоджуємось, що “сила волі” - це або продукт кореляційного аналізу оцінок різних вольових проявів (між якими дійсно існують зв’язки), або прийнятий за “силу волі” один прояв вольової регуляції, наприклад, цілеспрямованість чи наполегливість. Доцільно відмовитись від вживання поняття “сила волі”, а різні прояви вольової регуляції - позначати терміном вольові якості .

Самостимуляція . Проявляється у різних формах в залежності від індивідуального досвіду людини і характеру труднощів, які долаються. А.І.Висоцький (1979) виокремив чотири форми самостимуляції: 1) пряму (фрази, слова, вигуки); 2) непряму (образи, уявлення); 3) абстрактну (думки, виражені внутрішньою мовою); 4) комбіновану.

Про моральну оцінку вольових якостей . Існують різні оціночні підходи. Так в етиці вольові якості вважаються моральними . І.Сеченов вважав, що воля - це діяльнісна сторона розуму і морального почуття . Р.Ассаджолі розрізняє “сильну волю”, “вмілу волю” і “добру волю”. Слід погодитися з думкою Є. Ільїна, що етична, як і соціальна оцінка рівня прояву, розвитку вольових якостей неправомірна, моральній оцінці у вольовій поведінці підлягає її мотив, а не прояв вольового зусилля (Ільїн, 2002, с. 93).

Вольові стани . Психологи визначають вольові стани як “клас психічних тимчасових станів, які являються оптимальними внутрішніми умовами особистості, що сприяють подоланню труднощів” [Ільїн, 2002; с. 94]. Частіше всього розрізняють: 1) стан мобілізаційної готовності; 2) стан зосередженості; 3) стан рішучості; 4) стан стриманості.

Стан мобілізаційної готовності характеризується переведенням інформації із довготермінової пам’яті в оперативну, активізацією процесів мислення, загостренням сприймання адекватних стимулів, виникненням впевненості тощо. Вольова мобілізація при необхідності включає в регуляцію і емоційні механізми за участю симпатоадреналової системи. Мобілізаційна готовність викликається людиною свідомо. Своєрідною формою мобілізованості можна вважати стан бойового збудження.

Стан зосередженості пов ’ язаний із концентрацією уваги на процесі діяльності. Концентрована довільна увага забезпечує ефективність сприймання, запам ’ ятовування, мислення, швидкість реагування на сигнали, якісний контроль за діями тощо. Фізіологічною основою цього стану є придушення сприйняття зайвих подразників за рахунок підвищення порогів чутливості до цих подразників.

Неуважність є станом , протилежним мобілізаційній готовності (як нездатність людини за допомогою вольового зусилля зосередитись). Неуважність проявляється у численності зайвих рухів; у метушливому або відчуженому погляді; у швидкому включенні до всього, що відбувається навколо і не має ніякого відношення до необхідної діяльності; у зайвій балакучості; у міміці, що не відповідає ситуації (посмішках, гримасах, переморгуваннях тощо). Психологи одностайні у переконанні, що розвиток довільної уваги є одним із найважливіших надбань у процесі виховання і тісно пов’язане з формуванням у дитини вольових якостей, уважності зокрема. Уважність, як вольова якість, з ’ являється в результаті постійних вправ уваги. Уважність є передумовою прояву свідомої дисциплінованості.

Стан рішучості описують як своєрідне почуття, яке специфічне для усіх вольових актів і відноситься до числа збуджуючих і таких, що супроводжують зняття напруги.

Стан стриманості визначається як такий, за якого поведінка підпорядковується розумному контролю. Це стан вольової напруги при стримуванні спонукань, які з ’ являються при виникненні певних емоційних станів, таких як радість, гнів, злість.

“ Безвільна” поведінка . У визначенні безвілля одностайності психологів нема. За безвілля приймають як небажання (“явно виражене негативне відношення до подолання труднощів”, так і нездатність проявити вольові якості, невміння подавляти в собі окремі бажання, настрої і почуття. На думку Ільїна, “ якщо виходити з розуміння волі не як “сили волі”, а як довільного управління, то безвільних людей взагалі бути не може. Безвілля у більшості випадків пов’язане з мотивацією, тобто з підготовчим етапом вольового акту” (Ільїн, 2002, с. 100).

Про співвідношення вольової і емоціональної регуляції . В процесі регуляції поведінки і діяльності емоції і воля можуть виступати у різних співвідношеннях. У одних випадках емоції можуть мати негативний дезорганізуючий і демобілізуючий вплив і тоді воля виступає у ролі регулятора, компенсатора негативних наслідків емоції. У інших випадках емоції, навпаки, стимулюють діяльність і тоді прояву вольового зусилля не потрібно. В цьому випадку висока працездатність досягається за рахунок гіперкомпенсаційної мобілізації енергетичних ресурсів. Однак, така регуляція марнотратна, неекономна, завжди таїть в собі загрозу перевтомлення. Але ж і вольова регуляція має свою “ахіллесову п ’ яту” - надмірна вольова напруга може привести до зриву вищої нервової діяльності. Саме тому особистість має оптимально сполучати сильну волю з певним рівнем емоціональності.

 

 

20.3. Пристрасті як єдність емоцій і волі

 

Пристрасть – стан єдності емоціональних і вольових моментів, в якому прагнення переважають над чуттєвістю, зустрічається лише у людини і концентрується навколо певного виду діяльності чи предмету.

Можна привести велику кількість висловлювань видатних особистостей про місце і роль пристрастей у мотивації і енергетичному забезпеченні цілеспрямованої діяльності людини. “Саме тому, що пристрасть збирає, поглинає і кидає всі сили на щось одне… Ніщо велике у світі ще ніколи не здійснювалося без великої пристрасті” [Руб; с. 582] .

Як писав С. Рубінштейн : “Був навіть час, час Р. Декарта і Б. Спінози, коли ця проблема – питання про природу пристрастей – стала одною із основних філософських, світоглядних проблем. На ній стоїчні тенденції зіткнулися з християнськими традиціями. …На противагу християнській традиції, для якої пристрасть – це завжди злі потяги чуттєвої природи, прояви нижчих інстинктів, для Декарта розум і пристрасть перестають бути взаємно виключаючими один одного протилежностями. Його ідеал – це людина великої пристрасті” [Руб; с. 581] .

Складається враження, що в Новий час проблема співвідношення пристрастей і розуму займала практично усіх мислячих людей.

Французький філософ-просвітитель К.А. Гельвецій у своїй книзі “Про розум” (1758), яка була засуджена богословським факультетом Сорбонни, виділив окремий розділ питанню “про вищість розуму у людей пристрасних порівняно з людьми розсудливими”. А у наступній книзі “Про людину, її розумові здібності та її виховання” (яку він не ризикнув друкувати за життя) згадує про пристрасті у такому контнксті : “А коли родишся без пристрастів, то родишся без характеру” (Част. IV , розд. І).

О. Бальзак в передмові до багатотомної епопеї “Людська комедія” проголосив : “Я зображаю дійсність якою вона є, з пристрастю, яка є основною складовою її частиною”.

Молодий Карл Маркс у період формування свого світогляду також не міг уникнути розгляду питання про співвідношення розуму і пристрастей : “Пристрасть – це енергійно прагнуча до свого предмету сутнісна сила людини” [000; с. 632] .

Пристрасті часто є основою мотивації тієї діяльності, що властива лише людині і яку психологія XX ст. почала пов ’ язувати з гетеростазом , на додаток до гомеостазу .

Насамкінець, повернемося до вже розглянутих психічних феноменів людини, зокрема таких як уява, мислення, свобода волі, і поглянемо в якій мірі торкаються вони тільки-но розглянутої пристрасті. Як зазначав Л. Виготський, жоден із психічних процесів не існує в окремості від інших, абстраговано виокремлених психологами: “...уява є діяльністю, надзвичйно багатою емоційними моментами. ...мислення у цій психічній системі стає немовби слугою пристрастей, стає немовби в підлегле відношення до емоційних спону-кань і інтересів, і ми дійсно маємо таку психічну діяльність, яка характеризується своєрідним відношенням між процесом емоцій і процесом мислення і створює той сплав, який ми називаємо мрійливою формою уяви.

… Якщо підходити до питання з класифікаційної точки зору, то …для таких складних форм діяльності, які виходять за межі тих процесів, які ми звикли називати функціями, було б правильним застосувати назву психологічної системи, маючи на увазі її складну функціональну будову… визначальні усередині неї міжфункціональні зв’язки і відношення.

… Я хотів би, нарешті, сказати, що внутрішній зв’язок між уявою і реалістичним мисленнм, доповнюється новою проблемою, яка тісно пов’язана з проблемою довільності, або свободи, в людській діяльності, в діяльності людської свідомості. Можливості вільної дії, які виникають у людській свідомості, найтісніше пов’язані з уявою...” [ Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 648, 649, 650, 653 ] .

 

 

20.4. Що є воля? Маємо просту відповідь

 

Що є несвідома первинна воля чи просто ВОЛЯ? Нам хотілось би привести аналогію між відображенням і волею. Як співвідносяться відображення, як атрибут будь-якої форми матерії, і свідомість, як вища форма відображення, так само співвідносяться “ВОЛЯ” і “свідома воля”. Воля - це атрибутивний чинник, що спрямовує енергію будь-якої системи для збереження її гомеостазису і розвитку. Матеріальною реалізацією цього чинника є механізм зворотнього зв’язку. Механізми можуть мати різну конфігурацію і складність, це дає нам підстави говорити про різні прояви волі. Таким чином, на запитання - що є воля? - маємо дуже просту відповідь : воля - це механізм зворотнього зв ’ язку у енергетичному забезпеченні процесів життєдіяльності будь-яких живих організмів.

У подальшому нашому розгляді будемо виходити із того, що на момент виникнення символічної свідомості людини, несвідома воля (просто воля ) як основа будь-якої активності вже існувала. То ж яка роль свідомості у вольових процесах? Про це далі.

 

 

20.5. Свідомість як спрямовуючий чинник

енергетичногозабезпечення процесів інтеріоризації і екстеріоризації

 

Свідома воля - це поєднання вищої форми відображення з енергетичним механізмом спрямування енергії, з просто волею. Що домінує у сімбіозі волі та свідомості як вищої форми відображення? Саме тут виникає найголовніше питання про так звану “свободу волі”, “свободу вибору”, проблема, яку В.М. Аллахвердов (1993) назвав “чи не самою страшною” [ цитуємо : Ільїн ; с. 15 ] , - те, що Л.С. Виготський назвав основною загадкою. Попередня відповідь може бути такою: механізм зворотнього зв’язку завжди використовує механізм відображення, утворюючи сімбіоз; на вищому етапі еволюції механізм зворотнього зв’язку використовує механізм вищої форми відображення, утворюючи “активне відображення” - свідому волю, а потім “активне відображення” (свідома воля) синтезує, вибирає, проектує, утворює, доцільні енергетичні канали. Де той рубіжний момент, коли виникає нова якість? Очевидно там, де виникає розмаїття варіантів синтезу. Умовою такого розмаїття є розвинена на основі уявлення символьна пам ’ ять, наслідком - “свобода волі”, “свобода вибору”.

Отже, “активне відображення” (свідома воля) - це афферентний синтез розмаїття у функціональній схемі П. Анохіна, енергетичне забезпечення вибору і здійснення рішення. Що є “пусковим механізмом” вибору провильного рішення із розмаїття? Очевидно, акт порівняння ситуації з набутим досвідом, що зберігається у пам’яті. А питання - що домінує у сімбіозі волі та свідомості як вищої форми відображення? - не має особливого сенсу, оскільки в результаті сімбіозу виникає нова емерджентна якість - воля як активна свідомість.

Розглянуті положення дають можливість дати відповідь щодо співвідношення волі і свідомості. Сучасні визначення волі звучать так: “Якщо розум людини є характеристикою свідомості за формами відображення об’єктивної дійсності, а почуття - це характеристика тої ж свідомості за формами відношення до дійсності, то воля - це характеристика свідомості за формами регулювання самої діяльності людини у світі” [Селіванов; с. 91]; “Воля ... - це система механізмів свідомості, яка забезпечує самоуправління функціональною структурою психіки та рівнем ресурсних витрат в діяльності і поведінці, в окремих діях і вчинках” [Калін; с. 54]. Нагадаємо, що деякі автори заперечують існування волі як самостійного феномену, ототожнюючи волю зі свідомістю. Отже, волю як довільне управління правильно ототожнювати з активною свідомістю . З такого ототожнення випливає нове питання - чи буває свідомість людини не активною?

Стрижневою ідеєю менеджменту є так зв. управлінський цикл “постановка мети-формулювання задач - вибір засобів - організація дій - корекція дій на основі зворотнього зв’язку - досягнення мети”. Завдяки менеджменту як науковій дисципліні все більш широка громадськість знайомиться із теорією і алгоритмами прийняття і здійснення оптимальних рішень. Водночас психологія приходить до висновку, що будь-які довільні дії людини за участю свідомості відбуваються за такою ж схемою. Так, С. Рубінштейн у довільних діях виокремлює чотири стадії: актуалізацію спонукання і постановку мети; 2) боротьбу мотивів; 3) прийняття рішення про дії; 4) виконання дій. Р. Ассаджіолі виокремлює шість стадій: 1) усвідомлення мети, її оцінка, виникнення мотивації на основі оцінки; 2) роздуми; 3) вибір одної цілі із альтернативних; 4) підтвердження вибору; 5) складання програми дій із врахуванням наявних ресурсів; 6) виконання дій. Пропоновані структури відповідають структурі будь-якої діяльності і їх деталізація не має великого значення. Так, одна лише постановка мети (мотивація) може бути розділеною на декілька етапів. Зазначимо, що вико-нанню свідомих вольових (довільних) дій завжди має передувати мотиваційний процес.       

На нашу думку, прояви волі слід шукати, насамперед, на рівні елементарних процесів у функціональній системі Анохіна.

 

“Умовний рефлекс, згідно з І.П. Павловим, безумовно, грунтується на передбаченні, оскільки умовна реакція має “попереджувальний” характер. Як показав наш аналіз, у складі умовного рефлексу є апарат, який створюється в процесі формування рефлексу для оцінки наступної ситуації, тобто акцептор результату реакції. Однак нейрофізіологи зовсім не торкаються у своїх роботах цієї проблеми...

Суть справи у наступному : нервове збудження, зумовлене подразненням якого-небудь рецептора, згідно з рефлекторною теорією розповсюджується по “рефлекторній дузі” на основі лінійно-поступального принципу, тобто від пункту до пункту. Між тим за своєю суттю прогноз передбачає “забігання вперед”, випередження ходу збуджень: з самого початку з’являються процеси і фізіологічні апарати, які мають проявити себе лише на завершальній стадії рефлекторної дії.

...тут ...ціль виступає як дещо наперед дане... Але як виникла сама ціль? Які чинники і які матеріальні процеси передували її появі і створили із неї матеріальний апарат, спрямовуючий специфічне прагнення організму? ...На основі яких конкретних нейрофізіологічних механізмів обирається один-єдиний поведінковий “степінь свободи” із мільйонів можливих?

Зазвичай усі ці питання досліджуються окремо, поза їх логічним зв’язком... можна сказати, що головний недолік відповідних досліджень - відсутність універсальної моделі... Ясно, що модель, яка б задовільняла б дослідника, може бути побудована при обов’язковому використанні даних нейрофізіології для постійної корекції роботи цієї моделі.

...на кожному нейроні кори головного мозку одночасно, і це було показано в експерименті, обробляються збудження трьох різних джерел: внутрішнє збудження, пов’язане з формуванням тієї чи іншої домінуючої мотивації; зовнішні збудження, спричинені даною обстановкою; збудження пам’яті, зумовлені як мотивацією, так і даною обстановочною афферентацією.

АФФЕРЕНТНИЙ СИНТЕЗ... На стадії підготовки рішення, тобто афферентного синтезу, в усіх випадках поведінкового акту вирішується найголовніше питання: який корисний результат має бути отриманий в даній ситуації і при даній комбінації складових збуджень цієї стадії? ...Для розуміння цього ...необхідно уявити собі окремий нейрон і мільйони нейронів як утворення з незчисленною кількістю степенів свободи... Простий математичний розрахунок показує, що усі степені свободи в масштабі цілого мозку можуть бути представлені числом, для запису якого необхідна стрічка в 9,5 млн. км! ...Суть проблеми полягає в тому, яким чином мозок здійснює вибір із мільярдів можливих одного-єдиного степеня свободи, яка дає корисний ефект саме в даній ситуації.

...Таким чином, прийняття рішення, згідно з нашою схемою, - результат попереднього афферентного синтезу, на стадії якого здійснюється універсальний перебір витягу із пам’яті усіх попередніх результатів дії і всіх попередніх оцінок цих результатів у відповідності з наявною домінуючою мотивацією. Саме для цієї відповідальної стадії, вочевидь, і потрібен процес реверберації, який мобілізує усі скарби комор пам’яті. ...З нейрофізіологічної точки зору цей процес вибору полягає, вочевидь, в безперервному скануванні різних результатів, еталоном яких слугує домінуюча в даний момент мотивація.

АКЦЕПТОР РЕЗУЛЬТАТІВ ДІЇ... в якому перетнулися найголовніші шляхи історичних пошуківвідгадки таємниць людської психіки (ціль, прогноз, помилки, пам’ять, очікування і багато іншого). ...Що це за апарат? Якою є його природа і які функції? ...Смисл цього апарата, випереджуючої і прогнозуючої властивості майбутнього результату, полягає в тому, що в кінці дії, тобто після того, як..., має бути отримана вся інформація про параметри цієї дії.

...В момент порівняння двох комплексів збудження наша нервова система здійснює контроль виконаної дії. ...Оскільки наша поведінка являє собою справжній континуум результатів, великих і малих, то практично такого роду звірення відбуваються в нервовій системі неперервно.

ЕВОЛЮЦІЯ ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ІНТЕЛЕКТУ... Виникає, однак, запитання: чи є описані вище механізми інтелекту специфічними лише для вищих рівнів розвитку тварин або навіть тільки для людського мозку? ...Відповідаючи на поставлені вище запитання, слід перш за все висловити основне положення : жодна із властивостей мозкової діяльності, які ми вище розглядали як характерні ознаки інтелекту, не виникала раптово, на якомусь “рубіконі”, до якого цієї властивості не було і після якого вона з ’явилась. Усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя, і усі вони були вже тоді частиною динамічної фізіологічної архітектури... Це може здаватися дивним, оскільки ми завжди описуємо інтелект як видатну властивість живого, притаманну принаймні самим вищим і досконалим представникам тваринного царства. Однак наше здивування негайно розсіється, якщо уявимо собі, як відбувалося формування інтелекту. Візьмемо для прикладу прогноз майбутніх подій чи результатів будь-якої діяльності...” [П.К.Анохин. Ф илософский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с. ]

 

Враховуючи надскладність одної окремої клітини, багатомільйонні кількості нейронів і ще більші (набагато більші) кількості тимчасових міжнейронних зв’язків, що утворюють функціональну систему Анохіна, не можна не дивуватися тому вже досягнутому рівню еволюції живого, що ми спостерігаємо у даному локальному просторі Всесвіту. Що є воля на фоні такого розмаїття зв ’ язків та інформаційних сигналів? Ніщо інше, як множина специфічних міжнейронних, насамперед, зворотніх зв’язків у енергетичному забезпеченні процесів життєдіяльності будь-яких організмів. Специфіка міжнейронних зв ’ язків, що відносяться до феномену волі полягає, на нашу думку, у їх віднесенні до енергетичного забезпечення процесів. Більш поглиблений розгляд цієї специфіки може привести до аналізу фізіології та хімізму певних процесів, класифікації їх особливостей тощо.

Таким чином, на запитання - що є воля? - маємо просту відповідь : воля - це механізм зворотнього зв ’ язку, що проявляє себе в енергетичному забезпеченні процесів, які відбуваються у функціональних системах типу системи Анохіна. Говорячи словами П.К. Анохіна, “усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя, і усі вони були вже тоді частиною динамічної фізіологічної архітектури... Це може здаватися дивним...”.

 

 

20.6. Воля людини як міра активності її свідомості

 

Свідомість людини є активною унаслідок її первинної природи. Пасивна свідомість при наявності символьного відображення (уяви, символьної пам ’ яті, зворотніх зв ’ язків від ідеального) просто не потрібна гомініду. Отже, свідомість людини завжди активна. Інше питання, якою є міра активності свідомості людини, “свободи волі”, “свободи вибору” і що є свобода людини взагалі. Тут ми можемо повернутись до визнання тотожності волі та активної свідомості і використати все багатство метафоричного бачення проявів волі. Так, психологи, зазвичай, говорять про вольові зусилля, вольові якості, вольові стани , прояви яких можуть бути дуже і дуже різними.

Вольове зусилля можно визначити як ініціювання енергетичного напруження, що за умови його тривалості в часі може відчуватись як втома . Втомлюватись можна від фізичного напруження, перцептивного (тривалого сприйняття, утримання уваги), інтелектуального (розв ’ язання задачі, гри в шахи тощо) та емоційного (подолання страху, дотримування правил поведінки тощо).

Вольові якості визначають, зазвичай, як прояви волі, такі як витримка, відвага, дисципліна, зосередженість, ініціативність, мужність, натхнення, пильність, рішучість, сміливість, старанність, стійкість, терпіння, цілеспрямованість і т.д. Оскільки проявам “нєсть числа”, то вольових якостей можна виокремлювати скільки завгодно. Тут доцільно звернутись до художньої літератури. Як свідчить Ільїн, психологи, зазвичай, виділяють від 10 до 34 вольових якостей [ Іль ; с. 117 ] . При бажанні, до вольових якостей можна віднести навіть навіюваність (сугестію) чи здатність керувати фізіологічними процесами у стані медитації.

Рівень проявів вольових якостей залежать від вроджених типологічних характеристик нервової системи (сили, рухливості, динаміки процесів збудження і торможення ) та від набутих в процесі соціалізації моральних цінностей. В цьому сенсі можна говорити про структуру вольових якостей.

 

 

20.7. Як індивідуальна воля

окремої людини узгоджується із волею суспільства?

 

Насамперед задаємося питаннями, чи існує воля суспільства і на що вона спрямована, чи має історичний поступ людства смисл і мету, чи вільне людство у виборі свого шляху чи сковане історичною предвизначеністю і у якій мірі? Ця проблематика знаходилась у центрі уваги, спочатку німецької класичної філософії ( XIX ст.), а потім, у XX ст., у центрі найбільшої уваги марксистсько-ленінської філософії.

І. Кант у 1784 році так писав про головні цілі людства : “Найбільша проблема для людського роду, розв’язати яку його спонукає природа, - досягнення всезагальної правової громадянської держави”, необхідної для того, щоб “повністю розвинути задатки, вкладені нею у людство” [Кант І. Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані / Твори. Т. 6, с. 12, 19] . Згідно з Фіхте, на шляху до вказаної мети людство рухається від “індивідуальних інстинктів” до “панування розуму” через “міріади поколінь” в умовах державного примусу. Історія, вважав Фіхте, движима “героями”, які “своїм розумінням належного підкоряли покоління простих людей”. Останні ж мали усвідомлювати, що “призначення і цінність кожної людини у тому, що вона віддає себе і все, чим вона є і на що вона здатна, на служіння роду, тобто (позаяк і оскільки вид служіння, якого потребує рід, визначається державою) державі” [Фіхте І.-Г. Основні риси сучасної епохи]. Переломним етапом історії людства, згідно з Фіхте, буде пізнання людством законів власної організації, усвідомлення необхідності такої організації, призначеної бути провідником людства до достойного життя майбутніх поколінь через віка тяжкого існування попередніх поколінь.

Гегель також стверджував, що “народ не знає, чого він хоче”. Щодо етапів руху всесвітньої історії від “індивідуальних інстинктів” до “панування розуму” через “міріади поколінь”, то Гегель вторить Фіхте: “Людство було звільнене не стільки від поневолення, скільки завдяки поневоленню” [ Гегель. Твори. Т. 8, с. 380 ] .

Питання про сутність історичного процесу і рушійні сили історії було одним із найпринциповіших для марксистів-ленінців. Вони вірили у здатність людини цілеспрямовано впливати на хід історії. Однак суспільна практика (критерій істини) показала протилежне: СРСР як продукт комуністичного експерименту розпався сам собою, підтвердивши тезу Гегеля: “У всесвітній історії, - писав він, - завдяки діям людей взагалі отримуються ще і дещо інші результати, аніж ті, до яких вони прагнуть і яких вони досягають, аніж ті результати, про які вони безпосередньо знають і яких вони бажають; вони домагаються задовольняння своїх інтересів, але завдяки цьому здійснюється ще і дещо подальше, дещо таке, що сховано міститься в них, але не усвідомлювалось ними і не входило до їх намірів” [там само, с. 27].

Дано людині усвідомити цілі еволюції людства чи не дано? В чому полягають такі цілі? Чи сформулював їх хтось краще за Канта? Що є воля суспільства? Чи визначив її хтось краще, ніж Адам Сміт “невидимою рукою ринку”? Як получається, що окремі люди, переслідуючи власні егоїстичні інтереси, сприяють прогресу цивілізації? Що є “когерентність” елементів системи стосовно людей і суспільства? Ці питання залишаються актуальними.

***

Заслуговує уваги трактування волі Фердинандом Тьонісом (1855-1936) як одного із “основних понять чистої соціології” – джерела будь-якого наміру і дій [000] . Оскільки ми розглядаємо індивідуальну свідомість як прояв суспільної, а воля певним чином пов’язана зі свідомістю, то між волею індивідуальною і волею суспільства має бути взаємний зв’язок. Що є воля суспільства - то питання не тільки психології. При висвітленні цієї проблеми найперше посилаються на І.Канта, І.-Г.Фіхте і Г.В.Ф.Гегеля [Алюшін, 1988]. Ми ще торкнемося цього питання нижче.

Запитання для повторення й обговорення розділу 20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 21

 

Людина на еволюційній сходинці

між братами меншими (знизу) і суспільством (зверху)

 

 

21.1. Про інстинкт агресії та його значення у житті людини

 

Відомий австрійський вчений, Конрад Лоренц, Нобелівський лауреат, як етолог-спеціаліст з поведінки тварин і людини, висловив свою думку щодо можливого спостереження за людською цивілізацією іззовні так. Якщо уявити, що позаземний спостерігач володіє лише інтелектом і нічого не знає про тваринні інстинкти людини, зокрема про могутній інстинкт агресії, то він нічого не зміг би зрозуміти про людське життя. Він ніколи б не дійшов висновку, що людська поведінка спрямовується розумом чи мораллю.

Так, події історії не можна пояснити лише на основі людського розуму. К. Лоренц є одним із небагатьох сучасних мислителів, які спромоглися додати до знань про людину щось нове або ж по новому інтерпретувати “забуте старе”. Тож скористаємось наданою нам можливістю:

 

“...Розумна, але нелогічна людська натура примушує дві нації суперничати і боротися одна з одною, навіть коли їх не примушує до цього ніяка економічна причина; вона підштовхує до жорстокої боротьби дві політичні партії чи релігії, не дивлячись на вражаючу схожість їх програм загального благополуччя; вона примушує якогось Олександра чи Наполеона жертвувати мільйонами своїх підданих заради спроби об’єднати під своїм скіпетром увесь світ. Зверніть увагу, в школі ми вчимося відноситись до людей, які здійснили усе це дикунство, з повагою ; навіть поважати їх як великих мужів. Ми навчені підкорятись так званій політичній мудрості державних керівників - і настільки звикли до всіх таких явищ, що більшість із нас не спроможна зрозуміти, наскільки зла, наскільки шкідлива для людини історична поведінка народів.

Але ж якщо усвідомлювати це, неможливо уникнути питання : як же можливо, що передбачувано розумні істоти можуть вести себе так нерозумно? Цілком очевидно, що тут мають діяти якісь подавляючі сильні чинники, здатні повністю відбирати управління у людського розуму і, крім того, повністю не здатні навчатись на досвіді. Як сказав Гегель, уроки історії учать нас, що народи і уряди нічому не вчаться у історії і не здобувають із неї ніяких уроків... (Тут доречно згадати і Енштейна, який сказав, що “дві речі у цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість; а втім про Всесвіт я не певен”. - А.П.).

Припустимо тепер, що спостерігач-інопланетянин - це досвідчений етолог, який досконало знає все про поведінку тварин. Тоді він змушений буде зробити висновок, що з людським суспільством справа полягає майже так, як із спільнотою пацюків, які також соціальні і миролюбиві всередині замкнутого клану, але сущі дияволи по відношенню до сородичів, які не належать до їх власної партії. Якби наш спостерігач узнав ще і про демографічний вибух, про те, що зброя стає ще жахливішою, а людство розділилося на декілька політичних таборів, - він оцінив би наше майбутнє не більш оптимістично, ніж майбутнє декількох ворогуючих зграй пацюків на майже спустошеному кораблі...

У символі Дерева Пізнання закладена глибока істина. Знання, що виросло із абстрактного мислення, вигнало людину із раю, в якому вона, бездумно керуючись своїми інстинктами, могла робити все, що їй заманеться. Допитливе експериментування з навколишнім світом, що виникло із цього мислення, подарувало людині її перші знаряддя: вогонь та камінь, затиснутий у руці. І вона негайно ж використала їх для того, що вбивати й жарити своїх сородичів. Про це свідчать знахідки на первісних стоянках людини : біля найперших слідів використання вогню лежать роздроблені і обпалені людські кістки. Абстракне мислення дало людині панування над усім позавидовим оточенням і тим сами спустило з ланцюга внутрівидовий відбір... До “послужного списку” такого відбору необхідно, мабуть, занести і ту гіпертрофовану агресивість, від якої ми страждаємо і сьогодні” [Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994 ].

 

Внутрівидова агресія і стадний інстинкт єдності в соціальній поведінці тварин - як вони вживаються разом? Здавалось би, що в процесі еволюції перше повинно було витіснитись другим. Однак, сталося напластування. І К.Лоренц детально пояснює “що до чого”, “чому?” і “для чого?” :

 

“...необхідно сказати дещо про систему взаємодії інстинктів взагалі. Ця система нагадує парламент тим, що являє собою більш-менш цілісну систему взаємодій між множиною незалежних змінних, а також і тим, що її істинно демократична процедура започаткована із історичного досвіду - і хоча не завжди приводить до повної гармонії, але створює, принаймні, терпимі компроміси між різними інтересами.

...Оскільки ми прагнемо знайти причинне пояснення порушенням функції одного із інстинктів - інстинкта агресії, - ми не можемо обмежитись бажанням вияснити лише “для чого?” потрібен цей інстикт... Нам необхідно... розібратись в причинах його порушень і, по можливості, навчитись усувати ці порушення.

Активність організму, яку можна назвати за її функціями - живлення, розмноження чи навіть самозбереження, - звісно ж, ніколи не буває результатом лише одної-єдиної причини чи одного-єдиного потягу. ...Поведінка, єдина з точки зору функції - наприклад, живлення чи розмноження, - завжди буває зумовлено дуже складною взаємодією дуже багатьох фізіологічних причин. ...У сфері поведінки спадкові координації, чи інстинктивні дії, є елементами, явно незалежними від цілого. ...людина чи тварина - це корабель, яким командує багато капітанів. У людини всі ці командири можуть знаходиться на капітанському містку одночасно... інколи їм не вдається прийти дозгоди і тоді корабель залишається без всякого розумного керівнийтва. У тварин, навпаки, капітани дотримуються угоди, що в будь-який момент лише один із них має право бути на містку, так що кожен має піти, як тільки наверх піднявся інший ...найпростіша форма взаємодії між двома суперечливими потягами проявляється саме в тому, що одне із них попросту подавляється чи виключається іншим.

...В дійсності між двома потягами, спроможними змінюватись незалежно одне від одного, можуть виникати будь-які мислимі взаємодії. Один із них може односторонньо підтримувати й посилювати іншого; обидва можуть взаємно підтримувати один одного; можуть, не вступаючи ні в яку взаємодію, складатись в одному і тому ж акті поведінки і, нарешті, можуть взаємно гальмувати один одного. ...Звичайні, часті, багаторазово використовувані “прості” інстинктивні дії, так звані “малі служителі збереження виду”, часто перебувають у розпорядженні декількох “великих” інстинктів. Насамперед дії переміщення - біг, політ, плавання і т. д., - також і інші дії, коли тварина дзьобає, клює, хватає і т. п., - можуть слугувати і живленню, і розмноженню, і втечі, і агресії.

...”велика четвірка” аж ніяк не завжди поставляє головну мотивацію поведінки тварини, а тим більше людини. І зовсім неправильно припускати, начебто між одним із “головних”, стародавніх інстинктів і більш спеціальним, еволюційно більш молодим інстинктом завжди існує відношення домінування, в тому сенсі, що другий виключається першим. Механізми поведінки, які, поза всякими сумнівами, виникли “зовсім недавно” - наприклад, соціальні інстинкти у суспільних тварин, які забезпечують постійне збереження зграї, - у багатьох видів підпорядковують окрему особину настільки, що за певних обставин можуть заглушити усі інші потяги. Вівці, які стрибають у прірву за ватажком-бараном, увійшли в поговірку!” [Лоренц К. Великий парламент інстинктів // Агресія.-М., 1994 ].

 

“ ...інстинкт, що збирає тварин, володіє величезною силою, ...притягуюча дія, яку спрямовує зграя на окремих тварин та невеликі їх групи, зростає з розміром зграї, причому вірогідно навіть в геометричній прогресії...” [ Лоренц К. Анонімна зграя // Агресія.-М., 1994]. Виникає питання “Для чого”, адже недоліки крупних зграй є очевидними: великій кількості тварин важче знайти корм, важче заховатись, зростає загроза від паразитів та хвороб і т.п. Зграя має видозберігаючу цінність як носій соціальної захисної реакції. При цьому захист схваченого хижаком члена зграї не обов ’ язково має бути успішним. Буває достатньо несамовитого лементу, з яким переслідують леопарда маленькі мавпочки, стрибаючи по кронам дерев на безпечній висоті і діючи тому на нерви. Але які переваги приносить тісна згуртованість дрібній косяковій рибці, дрібним пташкам при перельотах і багатьом іншим? Одною із можливих відповідей є слабість хижака, яка полягає у його неспроможності сконценрувати увагу на одній жертві, що приводить до суттєвого ускладнення полювання.

Більшість соціологів вважає, що початковою формою соціального об’єднання є сім’я. К. Лоренц стверджує: “Сама перша форма “спільноти” - у самому широкому смислі слова - це анонімне скопище, типовий приклад якого нам дають риби в світовому океані. Всередині такого скопища нема нічого схожого на структуру ; ніяких вожаків і ніяких ведених - лише величезна маса однакових елементів”. Однак вже існують якісь найпростіші форми “взаємопорозуміння” між особинами, відбувається “передача настрою” яка і формує стадний інстинкт. Як же уживається стадний інстинкт з внутрівидовою агресією? Природа у деяких випадках створила “індивідуальну дистанцію” між особинами одного виду. Так, граки на телеграфному проводі розсад-жуються з правильними проміжками, начебто перлини в намисті. Тобто, об ’ єднання у “спільноти” і внутрівидова агресія не обов ’ язково виключають одне одного. У більшості ж стадних тварин типовою є відсутність будь-якої агресивності та індивідуальної дистанції.

Зв’язки, які утворюють анонімну стаю, мають зовсім інший характер, ніж особиста дружба та любов, які часто придають міцність і стабільність людській спільноті. Різниця в тому, що дружба - як це не дивно - завжди пов ’ язана з агресивною поведінкою. Дружать завжди проти когось. (Що краще в трудових колективах та малих виробничих групах - “анонімна зграя” чи дружба і любов? - А.П. ).

Сукупність істот, пов ’ язану особистісними зв ’ язками (притягальною силою) можна назвати групою. Група, як і анонімна зграя, також об’єднується певними реакціями, які викликають одне у одного члени зграї, однак, крім цього, групові об’єднавчі реакції тісно пов’язані з індивідуальністю членів групи. Передумовою будь-якого групового утворення є персональне узнавання партнерів за будь-яких обставин. Таке групоутворення вперше виникає у вищих костоперих риб. Те, якою агресивністю такий процес супроводжується, заслуговує особливої уваги, саме воно, за визнанням К. Лоренца, спонукало написати книгу “Агресія” : “Самець, погрожуючи самці, затримується лише на долю секунди або не затримується зовсім : він не може очікувати, він надто збуджений, так що практично негайно розпочинає шалену атаку... Але не на свою самку, а - на волосок від неї, мимо - на якого-небудь сородича! В природніх умовах цим іншим опиняється, як правило, найближчий сусід. Це класичний приклад явища, яке названо переорієнтованою дією. Причиною є один об’єкт, який водночас випромінює “гальмуючі стимули”, а дія спрямовується зовсім на інший об’єкт. (Чи не є такими ж стосунки сусідів у селі або ж деяких депутатів у Верховній Раді? - А.П. ). Аналогічні явища мають вирішальну роль в сімейному та громадському житті. Так, наприклад, людина, розсердившись на іншу, може вдарити кулаком по столу. В примітивних сім ’ ях злість дорослих від спілкування з сусідами чи з начальством, коли вони повертаються з роботи додому, може бути “розряжена” на дітях. Більшість відомих випадків переорієнтованої дії відноситься до агресивної поведінки, яка провокується об’єктом, що одночасно викликає страх. В літературі принцип переорієнтування називають іноді “реакцією велосипедиста” : гне спину доверху, а педалі давить донизу.

Як зазначає К. Лоренц, саме із переорієнтованої дії виникають ритуали, а разом з ними і автономні потреби, самостійні мотиви вчинків. Ритуалізована переорієнтація дії як механізм попередження боротьби - геніальний витвір природи. Адже без внутрівидової агресії тварина ніяк не може вижити : її територія, а значить і їжа для майбутнього потомства буде захоплена негайно. З іншого боку, бажано уникати негативних наслідків. Яскравим прикладом церемонії упокорення є “танець” журавлів. Міміка упокорення повністю аналогічна підготовці до нападу, Але в наступний момент птиця розвертається на 180 градусів і все так же, з розпростертими крилами і витянутим вперед клювом, підставляє партнеру свій затилок, беззахисний але прикрашений мальовничою шапочкою. Танцюючий журавель ясно дає зрозуміти : ”Я могутній і жахливий - але я не проти тебе, я проти он того, того і того, я проти ворожого зовнішнього світу”.

Сміх людини, її посмішка, які супроводжуються специфічним збудженням, вірогідно, теж у своїй первинній формі були церемонією упокорення чи привітання. Так, якщо декілька простодушних людей, - скажімо, маленьких дітей, - разом висміюють когось іншого чи інших, які не належать до їх групи, то в цій реакції, як і в інших переорієтованих жестах упокорення, міститься ізрядна доля агресії, напрямленої назовні, на не-члена групи. “Спостерігаючи за собою, - пише К. Лоренц, - я можу із впевненістю стверджувати, що спільний сміх не тільки діє як надзвичайно сильний засіб відведення агресії, але й надає помітне почуття соціальної єдності”.

На матеріалах спостереження за поведінкою сірих гусей К. Лоренц детально проаналізував процес виникнення на базі інстинкту агресії механізмів забезпечення спільнот - переживань дружби, любові, скорботи тощо - аналогічних людським, відмінних лише за формою внутрівидового прояву.

Існують тварини, які повністю позбавлені внутрівидової агресії і все життя тримаються в міцно пов’язаних зграях. Можна було б думати, що цим створінням призначено розвиток постійної дружби і братерського єднання окремих особин; але саме у таких мирних стадних тварин нічого подібного не буває ніколи, їх об’днання завжди цілком анонімне. Особистісні узи, персональну дружбу ми знаходимо тільки у тварин з високорозвиненою внутрівидовою агресією, причому ці узи тим міцніші, чим агресивнішим є відповідний вид. Навряд чи є риби агресивніші ціхлід і птахи агресивніші гусей. Вовк - одна із найагресивніших тварин серед ссавців, він же - серед самих вірних друзів.

Якщо в вищій мірі складні норми поведінки - як, наприклад, влюбчивість, дружба, ієрархічні прагнення, ревнощі, скорбота і т.д. і т.д. - у сірих гусей і у людини не тільки схожі, але й просто таки цілком однакові до забавних дрібниць - це говорить нам напевне, що кожен такий інстинкт виконує якесь цілком визначене призначення-роль в збереженні виду, і при тому таку, яка у гусей і у людей майже або цілком однакова. Якщо ми спробуємо уявити собі, яку складність повинен мати фізіологічний механізм такого роду, то із здивуванням виявимо, що такі дивовижні органи, як око чи вухо, здаються чим-то зовсім простим у порівнянні з цим механізмом. Мова йде про механізм поведінки, який з’єднує певних індивідів на все життя і перетворюється в найсильніший мотив, який визначає усі вчинки, який пересилює усі “тваринні” інстинкти - голод, сексуальність, агресію, і страх - і створює елементи суспільних відносин і соціальної поведінки, які за багатьма ознаками аналогічні відносинам і поведінці людей. “Зарозумілим і пихатим умникам сказане в цій главі (про соціальну поведінку сірих гусей. - А.П. ) має слугувати серйозним попередженням” - такими словами закінчує Конрад Лоренц розгляд еволюційних процесів формування тваринних ритуалів соціальної поведінки як передумов людського суспільства [Лоренц К. Союз // Агресія.-М., 1994].

А що ж людина? Внутрівидова агресія на мільйони років старша особистої дружби і любові. Так що внутрівидової боротьби буває скільки завгодно без любові, але любові без агресії не буває.

Природа потурбувалась створити гальмівні механізми, які стримують агресію у різних суспільних тварин і запобігають пораненням чи смерті сородича. Ці механізми найбільш важливі і тому найбільш розвинені у тих тварин, які здатні вбити істоту собі подібну. Ворон може вибити око другому одни ударом дзьоба, але ніколи цього не робить. Більша частина небезпек, які загрожують людині, пов’язані з тим, що вона являє собою сумирну всеядну істоту; у неї нема природної зброї, яка б належала її тілу. Саме тому у неї нема і тих механізмів безпеки, що виникають в процесі еволюції і які утримують усіх “професійних” хижаків від застосування їх природної зброї проти сородичів. Коли ж винаходи штучної зброї відкрили нові можливості убивства, попередня рівновага між слабкими заборонами агресії і такими ж слабкими можливостями убивства була порушена.

Але чому ж людство ще не знищило себе? Його стримує нова компенсуюча розумова здатність задавати собі запитання і прогнозувати відповіді, формувати так звану “моральну відповідальність”. Хоча це не гарантує від самознищення. Людина не встигає створювати захисні моральні “редути” услід зростаючої легкості вбивств. Як пише К. Лоренц, “Емоційні глибини нашої душі, просто кажучи, не беруть до уваги, що згинання вказівного пальця при стрільбі через секунду вивертає нутрощі іншої людини. Жодна психічно нормальна людина не пішла б навіть на полювання, якби їй довелось убивати дичину зубами і нігтями. Лише за рахунок відгороджування наших почуттів стає можливим, щоб людина, яка навряд чи рішилась би дати цілком заслужений ляпас хамовитій дитині, цілком здатна нажати пускову кнопку ракетної зброї чи відкрити бомбові люки, прирікала сотні самих прекрасних дітей на жорстоку смерть у вогні. Бомбові килими розстилали добрі, хороші, порядні батьки - факт жахливий, сьогодні майже неправдоподібний!” [Лоренц К. Се людина // Агресія. - М., 1994]. До слів К. Лоренца ми можемо добавити свідчення сучасників, які за чашечкою кави вдома у колі сім’ї вже “в режимі реального часу” без емоцій співчуття можуть спостерігати бомбардування Югославії чи Іраку.

***

Внутрівидовий відбір у людському суспільстві діє сьогодні в небажаному напрямі, інстинктивно заохочуючи накопичення матеріальних благ, пихатість, гонористість та інше, водночас придушуючи порядність. На щастя, виграш багатства і влади суттєво не змінює кількісні пропорції між багатими та бідними у люській популяції, інакше становище людського суспільсва було б ще гіршим.

Крім “прогресу зброї” та негативного внутрішньовидового відбору ще одним джерелом бід - наслідком розвитку абстрактного мислення є зростаючий темп розвитку людського суспільства, його прискорення. Механізм цього прискорення полягає у здатності людини завдяки мові передавати здобуту нею інформацію наступним поколінням. Якщо навіть один єдиний індивід набуває якусь важливу для збереження виду здібність, вона негайно стає спільним надбанням всієї популяції. Саме це зумовлює прискорення історичного процесу, що збільшується з розвитком абстрактного мислення. На чисто біологічну еволюцію накладається розвиток соціокультури. Чи встигає біологія людини витримувати зростаюче навантаження? - Ні, не встигає, швидкість зміни більшості вродженних властивостей нашого виду залишається такою ж, як і в давні часи. Чи не є такий темп розвитку бідою людства і суттєвим чинником відбору? Так, кількість невротиків і наркоманів не зменшується. Це “законна” плата людини за прогрес. Разом з тим, людина має невичерпні внутрішні резерви, які майже не використовує. (Який відсоток людей роблять щоранку фіззарядку та загартовування водою?).

Хоча людина і має, поряд з агресивністю, вроджені механізми соціальної поведінки, її психічне життя з часом не полегшується. Одне лише чисельне збільшення індивідів у спільнотах порушує рівновагу між найважливішими інстинктами притягування і відштовхування - особистісними “братерськими” зв’язками та внутрівидовою агресією. Це проявляється у тому, що велике коло знайомих зменшує міцність кожного окремого зв’язку, а скупченість великої кількості індивідів на малій площі призводить до притуплення усіх соціальних реакцій - міський житель часто вже нікого не хоче бачити із своїх знайомих у себе вдома і з роздратуванням сприймає телефонні дзвінки, яких не очікував. Разом з тим, на вимогу цивілізації ми повинні підтримувати стосунки з нашим “ближнім” як з кращим другом і, більше того, як помічає К. Лоренц “своїм розумом ми можемо прекрасно усвідомлювати, що зобов’язані любити навіть ворогів наших, хоча природні схильності ніколи б нас до цього не привели” [Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994].

Усі люди страждають від необхідності подавляти свої спонукання; одні більше, другі менше - з причини дуже різної успадкованої схильності до соціальної поведінки. “По доброму, старому визначенню, психопат - це людина, яка або страждає від вимог суспільства, або сама примушує страждати само суспільство. Так, що, у певному смислі, усі ми психопати...” - стверджує К.Лоренц у XX столітті. Згадаймо “страждання” як основу концепції буддизму у VI - V століттях до н.е. Сьогодні ж ми маємо крім релігій, світську мораль. Що є мораль з точки зору проблеми, що розглядається. На думку К. Лоренца, було б дуже корисним “скромно усвідомити, що вона - “всього лише” компенсаційний механізм , який пристосовує нашу інстинктивну спадковість до вимог культурного життя і утворює з ним функціонально єдину систему”. Такий підхід не узгоджується з Кантівським вченням про цінності, яке надає перевагу розуму перед природними схильностями. Ми можемо оцінювати вчинки людей за критеріями Канта, а самих людей – за почуттями, і це можна вважати проявом здорового глузду, так вважає К. Лоренц.

Заслуговує уваги енергетична сторона проблеми. Механізм моральної компенсації вимагає затрат енергії. Мораль частіше всього відмовляє під дією виснажуючого тривалого нервового перенапруження. Тривалі турботи, нужденність, голод, страх, перевтомлення, крах надій і т. д. - все це діє однаково. Сила волі і її стійкість - не одне і те ж. Кожен може дійти до точки . “Господи, Господи, чому полишив мене?” - останні слова Христа, які нагадкує нам К. Лоренц, переконуючи віднестись серйозно до розглянутої проблеми людини.

***

Із спостережень поведінки спільнот у тваринному світі відомо, що будь-який об’єкт агресії, що знаходиться зовні, згуртовує цю спільноту. Чи не так відбувається у людських спільнотах? Згадаймо реакцію віруючих мусульман на необережне згадування Бенедиктом XVI , папою римським, улітку 2006 року висловлювань іншого середньовічного ієрарха християнської церкви щодо настанов мусульманського пророка. Або ж згадаймо реакцію “згуртування” братнього російського народу навколо Президента РФ В. Путіна після відновлення “кампанії” проти чеченського народу з обіцянкою “мочити повстанців у сортирі” перед його обранням на високу посаду або ж після його висловлювань на адресу сусідньої Грузії в жовтні 2006 року. (Такі висловлювання – це що, звичайна риторика чи свідома маніпуляція?).

 

 

21.2. Навіюваність як передумова суспільної організації,

людина як об’єкт маніпуляцій

 

Класики психоаналізу З. Фрейд і К.Г. Юнг дещо налякали сучасників і нащадків своїми відкриттями “звіриної душі” у несвідомих шарах психіки людини. Але, як би ми не опирались новому баченню, змушені погодитись, що так воно і є. Ми втішаємось тим, що звірі дрімають десь в глибинах. Для надійного приборкання темних сил несвідомого пропонується зміцнювати супер-Его (З. Фрейд), понад-Я (А. Фрейд), вище Я (А. Ассаджолі), волю (П. Феруччі) тощо. Це - рекомендації як сучасникам, так і майбутнім поколінням. Перш, ніж детально ознайомитись з ними, ми пропонуємо в межах розгляду процесів еволюції свідомості звернути увагу на ті давні, первинні механізми свідомості, що робили із “звіра” безвинне “ягнятко”, і про які в інтересах людства потурбувалась своєчасно сама матір Природа.

Таким механізмом народженої свідомості було навіювання. Як пояснює психологічний словник, навіювання (сугестія) - процес соціально-психологічної взаємодії людей, закономірності і існування і розвитку якого визначаються суперечливою природою психічних явищ (свідоме-несвідоме, уважність-неуважність і т. ін.), специфікою пізнавальної діяльності (відносність істини, неможливість абсолютної критичності і т. ін.), а також особливостями і потребами соціального розвитку (неможливість відтворення в індивідуальному житті всього досвіду минулих поколінь, потреба прискореного соціального розвитку людини тощо). Психологічний механізм навіювання полягає у тому, що у сприймаючої людини певна дія викликається не в результаті логічних міркувань з використанням власних знань і досвіду, а сприйняттям готового рішення як прохання чи наказу. Навіювання здійснюється зазвичай засобами мови, але може здійснюватись і дією. Особливістю навіювання є те, що мотиваційним моментом у взаємодії індивідів виступає джерело інформації (індуктор), на відміну від наслідування, зараження тощо, де прийом інформації мотивується сприймаючим (рецепієнтом). На відміну від конформізму навіювання припускає безконфліктний характер прийому. Навіювання успішно використовується в психотерапії, зокрема при використанні гіпнозу [Короткий психологічний словник ; с. 96 ].

Навіювання виникло в процесі е волюції із рефлексу наслідування та страху особини перед вожаком зграї (стада). Сприймання інформації без критичної переробки властиве в онтогенезі маленьким дітям і в їх віці є біологічно доцільним. Початкове навчання багато в чому базується саме на використанні механізму навіювання, хоча не завжди усвідомлюється педагогами. Отже, сьогодні нема ніяких сумнівів у тому, що навіювання є складовою частиною нормального людського спілкування. Разом з іншими способами спілкування воно сприяє формуванню соціальної психології людей, впровадженню у свідомість схожих поглядів і переконань, думок і оцінок, норм діяльності і поведінки, спрямовує і регулює їх актив-ність. Таким чином, як психічний процес, навіювання виконує позитивні функції і без нього функціонування суспільства не є можливим.

Разом з тим, механізмами навіювання все більше зловживає пропаганда і реклама для зниження критичності осіб у процесі сприймання їхньої інформації. Рекламу негодящих політиків під час виборчих кампаній і повсякденну рекламу поганих товарів вже можна прирівняти за їх масштабами до розмірів національного лиха. Ситуація усугубляється тим, що маніпуляціями людської свідомості займаються не просто природні набувачі життєвого досвіду (що є нормальним), а спеціально підготовлені професіонали (що має розцінюватись як згвалтування пересічної людини, як злочин).

Сьогодні кожна людина-особистість має усвідомлювати в якому світі вона живе, зокрема, знати механізми маніпуляції її свідомістю, вміти визначати факти, прояви маніпуляції щодо неї, мати навички критичного розуму, інші способи свідомого самоконтролю і обмеження її природної навіюваності.

На сьогодні нема єдиної точки зору щодо механізму навіювання. Павлов І.П., до якого навіювання лише описували без пояснення механізму, писав: “Таким чином, навіювання є найбільш спро-щеним найтиповішим умовним рефлексом” (цит.: [Мишл, с. 203]). “Очевидно, - писав В.М.Бехтерев, - що навіювання, на відміну від переконання, проникає в психічне середовище без активної уваги, входячи без особливої переробки безпосередньо в спільну сферу і закріплюючись тут, як будь-який предмет пасивного сприйняття, образно висловлюючись, входить в свідомість людини не з “парад-ного входу”, а нібито з заднього, обминаючи варту - критику” [Там само, с. 204 ].

Дехто вважає, що навіювання є одним із видів зараження, поряд з наслідуванням. Спільним є те, що вони є засобами впливу на людину. Якщо при зараженні здійснюється співпереживання великою масою людей спільного психічного стану, то навіювання, як правило носить вербальний характер. Не випадково перші визначення риторики у стародавній Греції наголошували на “мистецтві переконувати”, лише згодом у Римі давали визначення риторики як “мистецтва говорити добре”, а у середньовіччі як “мистецтва прикрашати мову”. Вплив одних людей на інших завжди відбувається у спілкуванні, тому роль мови і риторики як мистецтва впливу важко переоцінити.

Успіх психологічного впливу у спілкуванні залежить від тих аргументів, які залучаються на підтримку висунутих тезисів чи стверджувань. Є формальні вимоги до аргументів - достовірність, автономне обгрунтування і достатність, внутрішня несуперечливість. Однак при навюванні вирішальну роль може мати авторитет того, хто впливає. У цьому разі сприймаючий інформацію підсвідомо економить сили і не проводить логічного аналізу аргументації. Така підсвідома економія психічної енергії лежить в основі будь-якої віри, зокрема в основі довіри при будь-якому розподілу праці. Діти вірять сказаному батьками, студенти - професору, виконавець керівнику, робітник бригадиру, віруючі - пастирю. Одна проповідь Папи Римського збирає мільйон вірних прихожан і нікому не приходить в голову піддати почуте аналізу на відповідність законам формальної логіки. Переважна більшість людей вірить гороскопам, нетерпляче очікують чергових передбачень астролога.

Згідно з концепцією функціональних схем П.К. Анохіна навіювання уявляється як втручання в афферентний синтез. Так, у відповідності з функціональною схемою регуляції поведінки будь-якій цілеспрямованій діяльності передує прийняття рішення шляхом “афферентного синтезу”, тобто аналізу та синтезу афферентгої інформації, яка має чотири джерела і неоднакові значення: 1) біологічну мотивацію (інстинктивні потреби - харчові, статеві, захисні та ін.), 2) орієнтаційну афферентацію (умови навколишнього середовища), 3) пускову афферентацію (безпосередній стимул реакції) та 4) пам’ять (інформацію, що відображає знання і життєвий досвід). Афферентний синтез закінчується формуванням програми дій, яка за Анохіним, складається із 2-х принципово різних елементів: 1) ефферентної програми дій (ЕПД), тобто команд, які мають поступити на виконавчі органи - еффектори (скелетні м’язи, залози, внутрішні органи), 2) акцептора результату дій (АРД), тобто нейронної моделі передбачуваного результату. Здійснення програми дій призводить до результату, який оцінюється організмом за допомогою зворотньої афферентації (ЗА), тобто зворотнього зв ’язку. Інформація про реально отриманий результат порівнюється з прогнозом, закодованим в АРД. У випадку, коли отриманий результат відповідає очікуваному, дана “функціональна схема” припиняє своє існування за непотрібністю. Навіювання може викривити будь-яке джерело афферентної інформації - мотиви, орієнтацію, стимули, пам’ять і створити відповідні АРД і програми дій, тобто замкнути як звичайно розімкнену функціональну схему в коло. Іншими словами, процес на функціональному рівні здійснюється однаковим чином і причин для стурбованості чи сумнівів у людини не виникає.

Таким чином, щоб протидіяти небажаним маніпуляціям свідомістю (без згоди людини на те), людина має завжди пам ’ятати про таку загрозу. Бачити в собі не тільки самовпевненого “хижого звіра”, але і слабеньке наївне “телятко”. Сьогодні протидіяти небажаним впливам можна лише за допомоги добре підготовленого критичного розуму і знання конкретних ситуацій, чи то мова йде про рекламу товарів, чи про обіцянки жадібних до влади політиків.

Особливої уваги у цьому сенсі заслуговує вивчення сучасної політичної діяльності. Політиків часто запитують “Чи завжди ви говорите правду?”, “Чи, є у вас, крім інтересів, друзі?” і т. п. І це не випадково, адже практично кожен сучасний політик використовує свідомо чи несвідомо усі механізми впливу на людей, найперше, маніпуляцію свідомістю інших, спираючись на наявність у пересічної людини-виборця тієї чи іншої частки палеонтологічної, міфологічної, релігійної чи ідеологічної свідомостей та природної схильності до навіювання.

 

(Так, при черговій заміні Прем’єр-міністра України у вересні 2005 р. зацікавлені політики свідомо нав’язливо до непристойності синхронно “віщали” у засобах масової інформації про те, що, мовляв, попередній уряд “суб’єктивно” винен у зменшенні обсягів виробництва, хоча мали чесно говорити лише про зменшення темпів приросту, що не одне і те ж).

 

У спільнотах людей завжди присутня частка її членів, які здобувають засоби існування не продуктивною суспільнокорисною працею, а іншою діяльністю - жебракуванням, крадіжками, шахрайством тощо. Хороше шахрайство викликає у нас навіть естетичне задоволення, згадаймо Остапа Бендера з його подільниками (вдячні читачі-нащадки будують їм пам ’ ятники, зокрема у м. Харкові). Погодьмось, аналогічне емоційно-естетичне задоволення у нас викликає поведінка Володимира Вольфовича Ж., віце-спікера парламенту сусідньої держави (зокрема у телемості на 5-му каналі українського телебачення 19 серпня 2005 року з приводу річниці ГКЧП). Як сказав відомий астролог (знавець людської душі) П. Глоба “у гостях у Гордона” на ТК “Ера” 15 січня 2006 року “успіх Володимира Вольфовича у тому, що він говорить саме те, про що інші лише думають”. Таке ж естетичне задоволення викликає у нас і поведінка лідера нашої дуже прогресивної партії, а також проводиря націоналпатріотичних “братчиків” на орендованому в історичному музеї броньовичку і, з часом все більше, керівника нинішньої-колишньої комуністичної партії. Ці політичні “артисти”, як і багато інших, звичайно, не завжди вірять самі у те, що проголошують. Але ж вони добре знають, що завжди готова “навіюватися” і вірити певна частина інших. (Чи дочекається нинішнє покоління статтю Конституції про заборону зловживання навіюванням людської свідомості - про заборону маніпуляцій людською свідомістю?).

Отже, зрозуміло, чому діяльність більшості сучасних політиків має ознаки циркового мистецтва. Якщо ж сприймати цей цирк серйозно, на достатньому рівні свідомої рефлексії (критичного мислення), то ми прийдемо до висновку про необхідність термінового законодавчого визначення допустимих меж використання технологій маніпуляції суспільною свідомістю, які все частіше і відверто використовуються в інтересах окремих груп і політичних гравців. Для цього достатня кількість людей має усвідомити, що їх занадто часто дурить інша частина людей.

 

 

21.3. Натхнення як прояв агресивної волі

 

Давня китайська мудрість говорить, що усі звірі сидять у людині. Це не означає, що “звір в людині” являє собою обов’язково щось зле та загрозливе і таке, що необхідно викорінити. Прикладом реакції, безумовно “тваринної”, успадкованої від антропоїдних предків є так зване натхнення. У самій назві відчувається щось високе, надособове, а саме - дух. Синонім цього слова “ентузіазм”, грецького походження, буквально означає, що людиною оволодіває бог. Однак у дійсності, як пояснює К. Лоренц, натхненною людиною оволодіває наш давній друг і недавній ворог – внутрівидова агресія у формі давньої реакції захисту і нападу. У відповідності з цим, натхнення пробуджується з передбачуваністю рефлекса в усіх тих зовнішніх ситуаціях, які вимагають вступу в боротьбу за які-небудь соціальні цінності, будь то сім’я, нація, спортивна команда чи об’єкт художньої творчості або професійної честі.

Воно ж, натхнення, має і негативні прояви, наприклад, в ситуаціях, що цілеспрямовано створюються політичними гравцями. В цих випадках має бути загроза високо чтимим цінностям, таким, як наприклад, “загроза російській мові” у тій частині України, де на парламентських виборах 2006 року перемагає партія регіонів, особливо в Криму, де із більше 600 загальноосвітніх шкіл після 15 років незалежності держави лише чотири є українськомовними, або ж загроза Криму і південно-східним областям України з боку НАТО під час формування так званої антикризової парламентської коаліції влітку 2006 року. Класичні приклади використання політиками інстинкту внутрівидової агресії на початку 3-го тисячоліття після Різдва Христового! До подразливих ситуацій такого роду належить і наявність вождя (ватажка зграї) і кількість особин, піднесених натхненням. “Закономірності натхнення у цих випадках аналогічні закономірностям утворення анонімних зграй, - зазначає К. Лоренц, - сила згуртованості зростає, очевидно, у геометричній прогресії при зростанні кількості учасників у ній”. Більш давніми вітчизняними прикладами “захоплення в полон натхненням” цілого народу є класова боротьба в довоєнному СРСР, агресія військ Варшавського Договору проти Чехословаччини в 1968 році, дії “обмеженого контингенту” радянських військ в Афганістані в 80-х роках минулого століття та багаторічна боротьба з тероризмом в Чечні - внутрішньому регіоні Російської Федерації. Більшого безглуздя тогочасного “мудрого” керівництва, ніж ці “великі справи”, важко придумати людським розумом, разом з тим, воно, як і належить, інстинктивно схвалювалось більшістю народу, викликало відповідні “патріотичні” почуття, посилювало авторитет керманичів.

К. Лоренц так описує суб’єктивні відчуття, що володіють натхненною людиною:

 

“По спині і - як з ’ясовується при більш уважному спостереженні - по зовнішній поверхні рук пробігає “священний трепет”. Людина відчуває себе звільненою від зв ’язків повсякденного світу і піднятою над ними ; вона готова все полишити, щоб підкоритись зову Священного Обов ’язку. Всі перепони, які стоять на шляху виконання цього обов’язку, втрачають свою важливість; інстинктивні заборони калічити і вбивати сородичів втрачають, на жаль, більшу частину своєї сили. Розумні міркування, будь-яка критика чи зустрічні доводи проти дій, спричинених натхненням, заглушуються за рахунок того, що чудесна переоцінка усіх цінностей примушує їх виглядати не тільки не грунтовними, але й просто нікчемними і ганебними. Коротко кажучи, як це чудово висловлено українською поговіркою : “Коли прапор в ’ється, про голову не йдеться”.

З цими переживаннями корелюються явища, які можна об’ктивно спостерігати: підвищується тонус усіх поперечно-смугастих м’язів, постава стає більш напруженою, руки дещо підняті в сторони і чуть повернуті всередину, так що локті висунуті назовні. Голова гордо піднята, підборіддя висунуто вперед, а лицева мускулатура створює цілком певну міміку, усім нам відому із кінофільмів, - “героїчне лице”. На спині і по зовнішній поверхні рук настовбурчується кожне волосся - саме це і є об ’єктивною стороною славнозвісного “священного трепету”.

В священності цього трепету і в одухотворенні натхнення засумнівається той, хто бачив відповідні поведінкові акти самця шимпанзе... Загальна комбінація постави і здиблюваної шерсті слугують тому ж “блефу”, що і в згорбленої кішки: вона виконує задачу зобразити тварину більш крупною і загрозливою, ніж насправді. Так що і наш “священний трепет” - це не що інше, як спроба здибити залишки колись бувшого хутра...

Якщо наш мужній виступ за те, що нам здається найвищою цінністю, протікає по тим самим нервовим шляхам, що і соціальні захисти реакції наших антропоїдних предків, - я сприймаю це не як витверезне нагадування, а як надзвичайно серйозний заклик до самопізнання. ...Коли при звуках старої пісні або якого-небудь маршу по мені хоче пробігти священний трепет, - я згадую шимпанзе... Підспівувати - значить класти палець в рот дияволу.

Натхнення - це справжній автономний інстинкт людини, як, скажімо, інстинкт тріумфального крику у сірих гусей. Воно володіє своєю власною пошуковою поведінкою, своїми власними визивними стимулами, і надає - як кожен знає на власному досвіді - настільке сильне задоволення, що опиратись його принадливій дії майже неможливо. ...інстикт натхненного бойового запалу в значній мірі визначає громадську і політичну структуру людства. Воно не тому агресивне і постійно готове до боротьби, що розділене...; воно структуровано саме таким чином тому, що це надає дражливу ситуацію, необхідну для розрядки соціальної ситуації.

...Єдина істота, здатна з натхненням посвящати себе вищим цілям, потребує для цього такої психофізіологічної організації, звірині особливості якої несуть в собі загрозу, що вона буде убивати своїх братів з переконанням, що так потрібно для досягнення тих самих вищих цілей. Се - людина!” [Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994].

 

Отже, людина, має немало успадкованих від братів своїх молодших властивостей: відсутність внутрішніх обмежень щодо стримування жадань за відсутності зовнішніх умов їх задовольняння; спрямовану назовні агресію як базовий інстинкт збереження виду; слабкість перед зовнішніми впливами , в тому числі і такими, що викликають так необхідне нам натхнення, яке за певних умов може виявитись жахливим проявом все тієї ж “старої знайомої” - видової агресії. В усіх вищепозначених випадках ключ до вирішення негативних проблем, що пов ’ язані з цим, знаходиться у свідомості, в її потенційних регулятивних можливостях.

 

 

21.4. Що є людина у співвідношенні з суспільством, у чому полягають протиріччя і як їх розв ’язувати?

 

 

Нам не настільки важливо у котрий уже раз

докопуватися до суті речей,

як насущно знати

як поводитися у світі, яким він є.

 

Альбер Камю, “Бунтівна людина”.

 

Природа людини двоїста, точніше багатовимірна. Найзручніше для опису її якостей та поведінки використовувати дихотомічні па-ри-опозиції: добра-зла, підла-великодушна, благородна-підступна, продажна-непідкупна, милосердна-жорстока, хитра-простакувата, слабка-сильна, чесна-брехлива, мінлива-стабільна, прогнозована-непрогнозована (“сім п’ятниць на тиждень”), боязлива-хоробра, мужня-хлипка, тупа-кмітлива, вірна-зрадлива, розумна-дурна, роботяща-лінива, весела-похмура і т.д. і т.п.

Найсуттєвішими протиріччями природи сучасної людини є ті, що проявляються у взаємодії її тваринної біології і соціального способу життя, це - індивідуалізм і колективізм, егоїзм і безкорислива співучасть, інстинкт і сумління. Науковий системний аналіз пояснює таку двоїстість просто. Людина як відносно автономний біологічний організм має власні цілі підтримки гомеостазу, розмноження, їй притаманні успадковані від тваринних предків інстинкти. В той же час, сучасна людина безумовно є підсистемою (елементом) іншого організму - від малої виробничої групи до суспільства - у якого є свої системні цілі і без досягнення яких соціальна людина як повністю автономна існувати не може. Загальні цілі системи і локальні цілі її елементів не співпадають і не можуть співпадати в принципі. Не можуть співпадати в принципі хоча б у тому смислі, що неможливе одночасне досягнення максимумів за усіма цілями. Спільний оптимум (коли “і вівці цілі, і вовки ситі”) можна наперед визначити і потім досягти лише за умови певних свідомо прийнятих обмежень. Саме таке природнє неспівпадання цілей та інтересів є тим протиріччям, що породжує добро і зло. Саме в такій протиречивості природи людини і полягає суть її основних проблем.

Чи можливе становлення і існування непротиречивої людини? Скільки зусиль було витрачено наймудрішими представниками роду людського у пошуках відповіді на це питання! Відповідь : Ні! Навіть Творця, Господа Бога людська уява не наділила метою і спроможністю створення такої людини. То ж як бути? Вихід є один: це - свідомі вольові зусилля, спрямовані на гармонізацію відношень людей між собою і людини з суспільством, на об’єднання деформованих бульок свідомості окремих людей у досконалу бульку свідомості суспільства. Протиріччя-неспівпадання можна усунути лише за умови їх попереднього усвідомленням. Релігія, мораль, право, культура, спорт, освіта, засоби комунікації, економіка - все це об’єднує людей і гармонізує взаємини між людьми і людей з суспільством, однак часто без належної свідомої рефлексії. В чому полягає така гармонізація? Відповідь проста: А) в узгодженні цілей (інтересів) системи-суспільства та її елементів-людей; Б) в оптимальній спеціалізації індивідуальних бульок свідомості та їх наступній інтеграції у бульку свідомості суспільства. Для такої гармонізації сьогодні недостатньо лише гасел толерантності та гуманізації взаємин між людьми та між людьми і суспільством, чим розв’язання проблеми гуманізації сьогодні практично і обмежується.

Як удосконалити гармонізацію відношень людей між собою і людини з суспільством, підняти їх на вищий рівень? Що треба зробити такого, чому досі не надавалось належної уваги?

Найперше , необхідно більш чітко розрізняти (рефлексувати) цілі самої людини, цілі інших людей і суспільства в цілому. Таких цілей може бути дуже багато, зокрема, інстинктивних і неусвідомлених, і їх потрібно узгоджувати між собою. Розрізняти означає, що кожна ціль, як своя, так і не своя, мають бути усвідомлені і прийняті . Таке неінстинктивне самоусвідомлення і усвідомлення є справою не простою. Оскільки темою нашого розгляду є переважно онтогенез, то наші пропозиції мають торкатися найперше його. Ми вже висловлювали переконання, що спроможність людини до дистінкцій пропорційна величині її тезауруса знань і вмінь. Хоча з розширенням кола знань збільшується поле дотику з невідомим і відношення відомого до невідомого залишається практично незмінним, перевагою такого розширення, безумовно, є посилення здатності до більш тонких розрізнень. На цій основі необхідно в процесі онтогенезу підвищити спроможність кожної окремої людини бачити себе очима інших, самоусвідомлювати себе, спираючись на інструментарій сучасної науки і повне розуміння питання “Що є людина?”. Мова йде про якісно новий рівень рефлексії, який метафористично можна виразити так : людина має навчитися бачити себе та собі подібних наскрізь, а не обмежуватися спогляданням поверхні декоративних одежин. Безумовно, людина є тварь і часто буває гірше будь-якої іншої тварі. Однак, спостерігати поведінку інших людей і відноситись до них як до істот тваринного походження - це ще не є усвідомленням тваринного єства людини, адже тварну природу треба бачити насамперед у собі.

По-друге , людина має навчитися узгоджувати свої інтереси і цілі з інтересами і цілями інших. Це є, можливо, на порядок важчим, аніж просто розрізняти такі цілі та інтереси. Людина постійно оцінює різні життєві ситуації і здійснює вибір найкращого варіанту дій. Вибирає у широкому діапазоні - від “якою стороною вулиці йти сьогодні” і “чи брати парасольку” до вибору партнера для створення сім’ї і вибору життєвого шляху (спецальності, освіти, місця мешкання тощо). Це уміння не закладено в інстинктивній природі людини, воно набувається лише в онтогенезі і лише частково. Ніхто не навчає людину цьому заздалегідь. Кожна людина вміє накопичувати власний досвід наслідуванням поведінки дорослих та шляхом спроб і помилок - найдавнішими методами пізнання.

Філософи і психологи вважають здатність людини вибирати ознакою становлення особистості , інакше вона залишається лише індивідом , власне тварною істотою. Про значення вибору для людини сьогодні написано вже не мало :

“ Саме вибір можна розглядати як осердя особистісної активності в побудові свого життя, свого світу, своєї долі. Це те знаряддя, оволодіння яким робить людину по справжньому вільною і щасливою.

Різні види психологічної допомоги - від консультативної до психотерапевтичної - спрямовані на активізацію здатності людини брати на себе відповідальність, відчувати чимдалі більшу внутрішню свободу, керувати своїм життям, тобто вчасно робити адекватні життєвим обставинам і власним потребам вибори.

Такі вибори мають бути енергетично забезпечені, вмотивовані. Щоб впливати на силу і стійкість мотиву, необхідно враховувати регулятивну роль актуальних і потенціальних життєвих цінностей, нагальних усвідомлюваних і неусвідомлюваних і неусвідомлюваних потреб. Не меншою мірою слід враховувати й гальмівні фактори, серед яких - особистісні дисгармонії, віддалені наслідки дитячих травм, наслідки надто обмежувального, жорсткого виховання тощо.

Вибір як творче самоздійснення є необхідною умовою життєдіяльності людини. Жити, не роблячи виборів, тобто самостійно не розвиваючися, цілеспрямовано не змінюючи своє життя, не випадає, хоча й інколи суб’єктивно дуже бажано. Чому? Принаймні тому, що життєвий вибір є складною, не дуже приємною діяльністю, яка передбачає і рішучість, і мужність, і певний рівень внутрішньої узгодженості, гармонійності. Вибираючи щось нове, треба ризикувати, а ризикуючи - на щось спиратися. Життєвий вибір - це стратегічне рішення, яке стимулюється певними життєвими подіями й визначає подальший напрям саморозвитку особистості. Вибір можна розглядати як енергетичне джерело особистісних самовиявів, яке обмежує і тим самим спрямовує активність життєтворення. Здатність до життєвого вибору - суто людська, суто особистісна здатність. Тварина не може здійснити життєвий вибір, який цілепокладає якість її майбутнього життя, є змістом її спрямованої активності” [Титаренко; с. 350].

Такими є загальні погляди сучасної психології щодо здатності людини здійснювати життєві вибори. Свобода людини прямо пов ’ язана з її спроможністю вибирати. Тут ми хотіли б звернути увагу на конкретику питання. Те, що здатність до життєвого вибору не належить людині від народження, означає : цьому треба навчати в онтогенезі. Перед сучасною людиною постає все більше ситуацій, де досвід, накопичений наслідуванням поведінки дорослих та шляхом спроб і помилок, є недостатнім . Маємо на увазі, насамперед, розв ’ язання так званих багатокритеріальних задач, де “абсолютно правильні” рішення не є можливими в принципі. Людина ж у процесі попередньої еволюції не виробила ніяких інстинктивних чи умовнорефлексивних механізмів їх оптимального (компромісного) розв ’ язання. Разом з тим вже існують формальні (наукові) способи розв ’ язання таких задач (проблем). Сучасна людина має володіти цими формальними способами.

Є й інший, дуже важливий вимір прийняття рішень, умовно назвемо його горизонтальним. Справа у тому, що є рішення (вибори), які ми можемо здійснювати лише індивідуально , а є й такі, мати справу з якими і примати відповідні рішення (вибори) ми можемо лише колективно - ніякий індивід чи “вожак стаї” не може їх вирішити в принципі.

Отже, до переліку принципово нових заходів у онтогенезі, яким досі не надавалось належної уваги, слід віднести у межах отриман-ня загальної середньої освіти спеціальне навчання кожної людини процедурам прийняття оптимальних рішень у будь-яких ситуаціях. Це допомогло б пересічним громадянам зрозуміти, зокрема, непопулярні рішення виконавчої влади (наприклад, підвищення цін на електроресурси чи комунальні послуги) і вберегти їх від використання у якості революційної, протестної “біомаси” більш хитрими Homo politicus , наприклад, при створенні “штучних криз” з вимогами надання статусу державної мови мові сусідньої держави чи об’явлення Донеччини та Криму зоною поза НАТО, поза інтеграційними процесами. У масових навчальних закладах має бути відповідна дисципліна (предмет). Держава має взяти на себе відповідні зобов ’ язання.

Новий рівень рефлексії (спроможності до розрізнень) людини - це розуміння її тваринного єства і перспектив її подальшої соціалізації, розуміння природи добра і зла, усвідомлення смислу життя людини і суспільства. Новий рівень рефлексії - це усвідомлення специфіки бульки свідомості і природної недосконалості мислення. Новий рівень рефлексії - це усвідомлення рефлективного зв’язку мислення з соціальною реальністю, коли уявно передбачувані наслідки впливають на причини (явище небачене у неживій природі і досі не сприйняте раціональним мисленням) . Новий рівень рефлексії - це спроможність людини вибирати у будь-яких ситуаціях.

Щодо заходів групи Б) - оптимальної спеціалізації індивідуальних бульок свідомості, їх наступної інтеграції у єдину бульку свідомості суспільства, то це функція виконавчої влади - державне планування і стимулювання в сфері освіти, яке виходить із пріоритетів національного розвитку, в свою чергу, сформульованих законодавчою гілкою влади.

Отже, завершуючи розгляд питання “Що є людина?” з різних точок зору, маємо стисло відповісти на поставлене питання так: людина є істотою, яка за своєю біологією, психікою і поведінкою - як це не дивно - не надто далеко відійшла в еволюцйному розвитку від братів своїх молодших і пройшла менше половини шляху до Бога. Разом з тим, те, що відрізняє її від тварі - творчість, потреба у визнанні, вищі почуття (гідності, обов’язку, сумління тощо), смисл життя - є суттєвим для її подальшої еволюції в клітину нового живого організму - цілісного суспільства Землі, і в цьому, тільки в цьому полягає наша сьогоднішня віра і надія щодо її майбутнього. Людина має допомогти сама собі. Найближчим із необхідних кроків у цьому напрямі є підвищення саморефлексії людини і її здатності до здійснення оптимальних життєвих виборів. Новий рівень рефлексії - це необхідна умова реалізації можливості для людини бути хорошою “клітиною” суспільства.

 

 

21.5. Діонісійське і аполонівське начала в людині : як з цим бути?

 

Діоніс, він же Вакх, був спочатку фракійським богом плодючості. Коли ж фракійці навчилися виготовляти пиво, а потім вино, функції Вакха змінилися, с ним стали пов’язувати божевілля, породжене вживанням вина. Вважається, що до Греції культ Вакха було перенесено зі Сходу ще в доісторичні часи. Тут він закріпився як релігія поряд з олімпійськими богами. В ньому містилася велика кількість варварських і містичних елементів. Євріпід у своєму творі “Вакханки” зобразив красоту і варварство цього культу : дорослі матрони і юні дівчата збирались великими групами і проводили цілі ночі на природі в танцях у стані алкогольного сп ’ яніння і містичного екстазу.

Успіх Вакха в стародавній Греції був цілком зрозумілим. Подібно усім народам, що швидко наближаються до цивілізації, греки тужили за більш інстинктивним і повним пристрастей природним життя. Суспільна мораль, що виникала, вимагала стриманості, розсудливості, передбачливості. Вимагалося стримувати почуття, бути “культурним” у поведінці. Це не могло не сприйматися свідомо чи підсвідомо як своєрідний тягар і рабство. Звичайно, контроль спільноти над природніми чуттєвими імпульсами мав місце і в первісному варварському суспільстві - через звичаї, традиції, релігію. Однак цивілізація робить його менш інстинктивним і більш систематичним. З одного боку, загальні інтереси і цілі спільноти людей підкоряють людину і тиснуть на неї, а, з іншого боку, індивід набуває звичку розглядати своє життя як елемент чогось більшого у просторі і в часі.

Містерії на честь Діоніса переходили в шалені оргії, які звільняли людину від звичайних заборон. Так поклонник і шанувальник Вакха встановлював рівновагу між природніми внутрішніми інстинктивними імпульсами і обмежуючими, дисциплінуючими зовнішніми вимогами бути стриманим і розсудливим. “В фізичному чи духовному сп’янінні він знову знаходить знищену розсудливістю інтенсивність почуттів, світ предстає перед ним повним насолод і красоти, його уява звільняється з в’язниці повсякденних турбот. Культ Вакха породив так званий “ентузіазм”... Цей елемент духовного сп’яніння, деякий відхід від розсудливості під впливом пристрасті має місце у всіх найвеличніших досягненнях людства. Життя було б нецікавим без вакхічного елементу, але його присутність робить його і небезпечним. Розсудливість проти пристрасті - це конфлікт, що проходить через всю історію людства. І це не такий конфлікт, у якому ми повинні ставати цілком на сторону лише одної із партій. Грубо кажучи, твереза цивілізація у сфері мислення тотожна науці. Але наука у чистому виді не задовільняє людину, люди потребують також і пристрастей, і мистецтва, і релігії. Наука може обмежити знання певними межами, але вона не повинна і не може ставити межі уяві” [ Рассел ; с. 50 ] .

З культом Діоніса-Вакха пов’язаний орфізм - різновид дофілософського релігійного світогляду, поряд з аристократичним гомерівським і демократичним гесіодівським. Начало орфізму пов’язують з іменем Орфея - втілення могутності мистецтва. Орфей - винахідник музики і віршування, займав певне місце між Аполоном - богом аристократії і Діонісом - богом демоса. За одною із міфологічних версій Орфей був наче б то сином Аполона і був розтерзаний вакханками - жрицями бога Діоніса. В стародавній Греції мали розповсюдження багато творів, які приписували Орфею (аналогічно творам Гомера і Гесіода). Майже все було втрачено і не дійшло до нашого часу. У подальшому орфізм чомусь пов ’ язали з культом Діоніса, можливо за аналогією із сп ’ янінням духовним. Саме таким він мав вплив на подальшу філософію. Можна сказати, що орфізм - це аполонізований діонісизм. Це дуже цікавий момент, який свідчить про усвідомлення стародавніми мислителями подвійної природи людини. Орфізм бачив у людині два начала : нижче, тілесне, титанічне і вище, духовне.

***

У наш час ми повертаємось до роздумів про аполонівське і діонісійське начала в людині у зв’язку з різними приводами: читаючи Ф. Ніцше, який підписував, свої записи ім’ям “Діоніс”, осмислюючи натяки З. Фрейда на взаємодію свідомого з несвідомими, знайомлячись з висловлюваннями К. Лоренца про роль несвідомого у процесах пізнання і оцінювання, вивчаючи проблему повсякденності в інтерпретації Є. Анчел [000], намагаючись зрозуміти співвідношення буденності і карнавальності у психологічному дослідженні Т. Титаренко [000] чи розмірковуючи над пропозиціями постмодерністів щодо звільнення людиною себе від пут раціоналізму.

Існує безліч точок зору щодо співвідношення розуму і почуттів як у минулому, так і в сучасності. Однак спільним знаменником є те, що у людини почуття і розум мають взаємодіяти гармонічно, без зверхності одного над іншим. Цікаво, що ця істина була відома людині ще на зорі історичної епохи. Так, думка про органічний зв ’ язок розуму і почуттів представлена у формі суперечки почуттів і розуму ще в давньоіндійській “Махабхараті” (початок першого тисячоліття до н.е.). Розум (манас) говорить почуттям : “Без мене не нюхає ніс, язик не відчуває смаку, око не осягає образу, кожа не пізнає дотику ; вухо, полишене мною, ніяк не сприймає звуку”, а тому, робить висновок розум, він “із усіх сутностей найкращий”. Почуття не заперечують значення розуму у сприйнятті світу, але вони нагадують манасу про те, що він без почуттів може насолоджуватися речами лише в уяві, що без почуттів розум виснажується і згасає, як згасає і вогонь без дров, адже розум лише осмислює свідчення почуттів, почуття - двері до помешкання розуму. “Без нас нема для тебе осягнення” - закінчують почуття свою полеміку з зарозумілим розумом [ Чанишев, с. 84 ] , [ Антология мировой философии, т. 1, ч. 1, с.115-116 ]) .

***

Сьогодні особливої уваги надається діонісійському напрямові в колах постмодерністів. Однак їх Діоніс уже не є богом надлюдини прометеївського гатунку, це радше, - божок сп ’ янілих істот, які втратили власну суб ’ єктність. Екзистенційний горизонт коливається поміж творчим хаосом, відразою до схем і шаблонів, грою і “хапанням” за мить, що минає. Безперечно, глибоке відчуття порожнечі, а також загострені проблеми із самоусвідомленням сучасної людини стали культурним явищем. Сьогодні можна констатувати нову якість споживацтва, яка виявляється у постмодерністському використанні зразків минулого. Діонісійське зачарування поетикою життя може набувати різноманітних форм залежно від шкали цінностей, які виявляються у наших життєвих пріоритетах. Діоніс запрошує на великий бенкет життя, де суспільна поліфонічність здобувається завдяки новим типам зв’язку, породженого цінностями, в ієрархії яких особливими символами стають вино і секс. Однак поширення різноманітних форм патологічної поведінки ще не є достатньою підставою до того, щоб винаходити нові моделі у філософії життя чи в епістемології.

Діонісійський напрям, так дуже акцентований у працях представників сучасного постмодернізму, вимагає критичності щодо безпідставних спрощених протиставлень, що сформувались наприкінці XIX ст., не без участі Ф.Ніцше, у радикальній формі - Христос або Діоніс. Як стверджує Юзеф Жицінський, концепція людини, у якій її трактовано не як суб’єкт, що інтегрує багатство досвіду, а тільки як безособовий потік задоволень, бажань і відчуттів, - дуже далека від християнського розуміння людини як істоти, що є образом Бога. Однак нема достатньо підстав, аби ототожнювати християнство тільки з аполонівським світоглядом [ Жиц ; с. 32-40 ] .

Поширені сьогодні нарцистичні моделі поведінки з новою силою ставлять питання про цілісну і гармонійну концепцію життя. Слід виходити із того, що цілісна і гармонійна концепція життя відкидає однобічне поклоніння Аполлону чи Діонісу. Це мало в кого із культурних людей викликає сумнів. Однак існує інша проблема, що потребує окремого обговорення. Це проблема спеціалізації людської діяльності, яку ми образно ототожнюємо з виродливістю (каліцтвом). Маємо на увазі нав ’ язування суспільству зразків шоу-, поп-, мас-культури. Зірки естради є “уродами” в цьому розумінні проблеми вузької спеціалізації, вони ніяк не повинні бути зразками для масового наслідування.

 

(не закінчено)

 

Теодюль Рібо робить спробу побудувати теорію творчості, розкрив значення почуттів у пізнавальному процесі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 22

 

Свідомість людства

як вища форма випереджувального відображення

 

 

Свідомість і її прояви можна розглядати з різних точок зору, яким “нєсть числа”. У даному розділі розглядаються три найважливіші, на наш погляд, властивості свідомості - розрізнення (деталізація) відображуваного, рефлективний зв’язок мислення з реальністю (природжена недосконалість) і здатність багатократного відображення відображуваного (глибина відображення). Разом з тим, свідомості як відображенню властиві певні обмеження, зокрема такі, що випливають із теорем К. Геделя.

 

 

22.1. Свідомість як “ліхтар” пізнання

 

Як вірно помітив Хейнц Вернер, сформулювавши “ортогенетичний” принцип розвитку, усе, що розвивається йде від первинно недиференційованої чи глобальної організації до дифференціації і координації частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів. Ускладнення на основі дифференціації і координації - ось найбільш стисло виражена суть розвитку, руху матерії. Свідомість як відображення дотримується того ж принципу розвитку і її найголовніші характерні риси - абстрагування (виокремлення, розрізнення, диференціація) і синтез (координація, інтеграція). Саме для цього призначено абстрагування . Абстрагування як виокремлення найбільш суттєвого сталого чи змінного у процесах та властивостях речей, ідеалізація і на їх основі, мисленний (уявний) експеримент - це найперший інструментарій сучасної науки, без якого пізнання природи і самої діяльності людини не уявляється можливим.

 

Абстрагування як “гострота зору” свідомості . Здатність людської свідомості виокремлювати у повсякденності суттєве із чуттєвих образів не є успадкованою і формується в онтогенезі, залежить від суми набутих знань і методів оперування ними. Цю здатність свідомості з легкої руки першопроходців у психології часто порівнюють з ліхтарем в руках людини, що заблукала вночі на невідомій їй території. Спрямований промінь світла дає можливість бачити не темні плями перед очима, а конкретні предмети.

Що підвищує цю найважливішу властивість свідомості, її спроможність до абстрагування? Якщо цей чинник назвати одним словом, то це буде щось близьке до поняття “тезаурус” як поняття, яким можна позначити усю множину знань і вмінь людини. Більш адекватним є поняття бульки свідомості. Чим більший тезаурус або обсяг бульки свідомості, тим більша гострота зору свідомості. (Згадаймо приклад орла, що парить у височині і оглядає зверху автомобільне шосе і погляд майстра придорожньої станції технічного обслуговування - що бачить кожен із них, дивлячись на конкретний автомобіль на шосе?).

Поряд з поняттями “абстрагування”, “абстракція” використовують поняття “ідеалізація”, “ідеальний об ’ єкт”. При абстрагуванні ми мисленно відвертаємося від одних властивостей (чи відношень) об’єкта пізнання і зберігаємо інші, перетворюючи їх потім у самостійний абстрактний об’єкт дослідження. Ідеалізація подібно абстрагуванню також є процедурою мислення, однак у процесі ідеалізації уявному об’єкту приписують деякі властивості чи відношення, якими конкретні реальні об’єкти не володіють. Разом з тим, ідеалізований об’єкт завжди відображає якісь властивості реального. Прикладом ідеалізації є такі об’єкти геометрії як точка (не має розмірів), пряма (не має ширини і товщини), площина та відношення між ними, у вищій математиці - граничний перехід, у фізиці - матеріальна точка, ідеальний газ, ізопроцеси, абсолютно чорне тіло, ідеальна теплова машина.

Що корисного дають ідеалізації? У математиці, на думку Д. Гільберта, ідеалізації допомагають подолати складнощі логічної природи. У фізиці вони мало чим відрізняються від абстракцій і часто пов ’ язані з допущенням для реальних об ’ єктів “ідеальних умов”. Ідеальні об ’ єкти можна вважати зручними моделями для дослідження поведінки об ’ єкта в граничних чи спрощених умовах. Безумовно, наукові ідеалізації є певним відображенням дійсності і якщо вони не є відображенням чогось конкретного і одиничного, то часто є узагальненням спільних рис реальних об’єктів.

В теорії пізнання як відображення до вищеозначених понять (процедур мислення) абстрагування та ідеалізації близько дотикається процедура формалізації як засіб систематизації і згортки знань. Ознаками формалізації є 1) використання замість побутової мови штучної однозначної мови (понять, знаків, символів, змінних з обмеженою областю значень); 2) формулювання якомога меншої кількості загальних принципів (аксіоматизація), однозначних операцій і правил дедуктивного виведення із них чисельних наслідків. Формалізація не тільки дозволяє згорнути інформацію для зручності користування (економії комунікацій, відображення, збереження інформації), а й полегшує отримання нових результатів співставленням і узгодженням одної формалізованої моделі (теорії) з іншими, установленням аналогій та загальних закономірностей, синтезом теорій.

Філософи з часів Платона надавали особливу увагу абстрагуванню і абстракціям і навіть стверджували самостійне існування тих із них, що позначалися як універсалії. В Новий час, починаючи з Локка, з абстракціями більш-менш розібралися. Разом з тим, сучасні логіцисти, концептуалісти, конструктивісти, інтуїціоналісти, номіналісти та інші продовжують суперечки про правила користування абстракціями (ідеалізаціями) - їх об’єднанням, наповненням реальним змістом, підтвердженням чи виключенням практикою тощо - у тих чи інших галузях науки.

 

Загальна характеристика пізнавального процесу . В теорії пізнання існує поняття циклу пізнавального процесу. Його початковим етапом є аналіз, кінцевим - синтез. Говорять про перехід від чуттєво-конкретного до абстрактно-мисленного та про сходження від абстрактного до конкретного. Далі пізнання може переходити від дескриптивної до прескриптивної стадії пізнавального циклу, тобто перетворення описової інформації в систему моделей, проектів, програм, планів практичних дій з перетворення чи створення об ’ єктів. Інакше кажучи, пізнавальний цикл проявляється як послідовність операцій - спочатку емпіричних, потім теоретичних (наприклад, формулювання гіпотези), і знову емпіричних на новій основі (експериментальне багаторазове підтвердження чи одноразове спростування наслідків і прогнозів принятої гіпотези, її верифікація чи фальсифікація).

Чи обов ’ язково пізнавальний цикл бере початок з емпіричної стадії? Скоріше всього так. Але ж це означає, що істинність висновків випливає із переживань і сприймань, тобто, згідно з К. Поппером, проблема обгрунтування пізнання замикається на психології, ми б сказали, обмежується булькою свідомості. Таке обмеження нікому не подобається, його подолання вважали справою честі К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд та інші методологи – представники неопозитивізму, критичного раціоналізму та постпозитивізму. Контрольною інстанцією по відношенню до пізнання залишається експеримент. Однак, в силу своєї специфіки експеримент знаходиться в великій залежності від тих же емпіричних і теоретичних передумов, які він має підтверджувати, що є проявом “зачарованого кола” - неможливістю вийти за межі бульки свідомості. Таким чином, наукове експериментування і будь-яке логічне обгрунтування не в стані до кінця вирішити питання про істинність та повноту знання. Вихід один - у розширенні та повторенні тих же контрольних експериментів, в матеріалізації наукового знання, у створенні штучної природи і, таким чином, у підтвердженні знань. Якщо штучні об ’ єкти штучної природи функціонують узгоджено , то закладені в них знання є правильними. Залишається вірною теза: матеріальна практика - критерій істини. При цьому мається на увазі, що критерій практики включає всю історію науки і всю суспільну практику людини. Разом з тим, матеріалізація також не є гарантією абсолютної істинності пізнання. Але ж, скоріше всього, інших критеріїв не існує - пізнання відбувається усередині бульки свідомості.

 

Інтуїція у науковому пізнанні . Було б великою помилкою вважати символічну свідомість єдиним засобом пізнання чи перебільшувати її роль. Як уже зазначалося, свідомість як найвищий рівень психічного відображення взаємодіє з усіма попередніми рівнями відображення, утворюючи нову якість. Найбільш показовим прикладом цього у пізнанні є інтуїція. У більшості випадків інтелектуальному інтуїтивному рішенню передує постановка проблеми і наполегливі зусилля для її вирішення. Сучасні дослідники погоджуються, що емоціональне інтуїтивне прозріння опосередковується не стільки інтенсивною інтелектуальною діяльністю, скільки “спровокованою” активізацією почуттів. Творчий процес складається не лише із цілеспрямованої і свідомої діяльності, але й із таких форм, які свідомістю не контролюються. Разом з тим, інтелектуальна інтуїція підготовляється і спрямовується свідомістю. “Ніколи (і наведені мною приклади для такого стверджування) ці раптові навіювання не виникають інакше, як після декількох днів вольових зусиль, які виглядали начебто повністю безплідними, так що увесь пройдений шлях урешті-решт уявляється хибним. Ці зусилля, однак, не такі безплідні, як виглядають ; це вони пустили в дію машину несвідомого, без них вона залишилась би нерухомою і не змогла б нічого виробляти” [ Пуанкаре ; с. 315 ] . Різні автори звертають увагу, що інтуїтивні рішення досягаються не тільки за участі свідомості як механізму запуску несвідомого, а й через переважно емоціональну чи вольову компоненти психіки.

Цікаво, що інтелектуальна інтуїція не існує у якомусь одному “класичному” вигляді і її не можна викликати на замовлення. Ще більш цікавим є те, що прозріння буває ніяк не пов’язаним із існуючими знаннями епохи. Так Луї де Бройль утверджував хвильову природу елементарних частинок в той час, коли на це ще не було ніяких експериментальних натяків, Фарадей висловився щодо хвильової природи магнітного і електричного поля, а Максвелл розробив завершену теорію єдиного електромагнітного поля задовго до того, як Герц підтвердив їх існування експериментально. І таких прикладів безліч. Вони свідчать про те, що результати, які отримуються завдяки інтуїції, відображають не лише закономірності рафінованої сукупності наукових фактів, а єдність і закономірності самої дійсності, дані людині у її цілісному сприйнятті. У зв’язку з цим А. Пуанкаре писав у своїй прці “Наука і метод”: “Взагалі, серед неусвідомлюваних явищ привелегійованими, тобто здатними стати усвідомленими, опиняються ті, які так чи інакше справляють найбільший вплив на нашу здатність до сприйняття. Може здаватися дивним, що з приводу математичних доказів, які, очевидно, мають справу лише з мисленням, я заговорив про сприйняття” [ Пу ; с. 317 ] .

 

Несвідоме як компонент пізнання . Хоча ідея несвідомого збуджувала уми людей самих різних сфер духовної діяльності на протязі тисячоліть (насамперед в індійській філософії), вона порівняно недавно попала у поле зору науки. У наш час, говорячи словами французького дослідника наукової творчості Ж. Адамара : “В існуванні несвідомого нема ніякого сумніву. Більше того, необхідно зазначити, що не існує розумових процесів без включення до них несвідомого” [ Адамар ; с. 27 ] . Разом з тим, усі дослідники визнають, що яким би важливим не був етап несвідомого, у сучасному науковому пізнанні йому обов ’ язково передує фаза свідомого, в формі якого була поставлена та чи інша проблемна задача. “Можна зробити ще одне зауваження відносно умов, за яких має здійснитися ця несвідома робота, - пише французький математик Пуанкаре, - а саме: ця робота можлива і у будь-якому випадку є плідною тільки тоді, коли з одного боку їй передує, а з іншого боку - за нею продовжується період свідомої роботи” [Пуанкаре; с. 315]. Вторячи Пуанкаре, його співвітчизник Адамар викладає цю тезу так: “Кожна розумова робота, зокрема пов’язана з відкриттям, грунтується на співпраці несвідомого - поверхового чи (дуже часто), більш-менш глибокого; і в цьому несвідомому після попередньої несвідомої роботи виникає цей спалах ідей, які Пуанкаре порівнює з більш-менш безладно розкиданими атомами і що конкретні уявлення зазвичай використовуються розумом для фіксації комбінацій та їх синтезу. Унаслідок цього, ...практично не існує чисто логічних відкрить. Втручання несвідомого необхідне частіше всього для того, щоб стати вихідною точкою логічної роботи [ Адамар ; с. 106 ] .

Щодо розуміння самих механізмів взаємодії несвідомого з свідомим, то, говорячи словами того ж Адамара, “ми знаходимося все ще далеко, як дикун - від пізнання закономірностей оточуючого його світу”. Спроба з ’ ясувати цей механізм була здійснена в процесі психологічних досліджень Д. Узнадзе досвідомих ступенів психічного розвитку. Відштовхуючись від можливостей формування у людини умовних рефлексів на основі подразників досвідомого рівня сприйняття, ним було сформульовано поняття “установки” як психічного стану, що відповідає досвідомому рівню розвитку психіки. За визначенням Узнадзе, установка - “це не частковий зміст свідомості, не ізольований психічний зміст, який протиставляється іншим змістам свідомості і вступає з ними у взаємовідношення, а деякий цілісний стан суб’єкта; по-друге, це не просто який-небудь із змістів його психічного життя, а момент його динамічної визначеності... Словом, це скоріше установка суб ’ єкта як цілого, аніж яке-небудь із його окремих переживань, - його основна, його первинна реакція на вплив ситуації, в якій йому приходиться ставити і розв ’ язувати задачі” [ Узнадзе ; с. 150 ] .

Я. А. Пономарьов, провівши серію експериментів дослідження психологічних механізмів творчості, висунув концепцію “побічного продукту”. “Описані досліди, - звітує Пономарьов, - дають можливість наглядно демонструвати в чистому, яскраво вираженому вигляді ту подію, яку з повним правом можна назвати інтуїтивним мисленням. Тут воно удачно відчленоване від логічного (з яким тісно пов ’ язане в звичайних умовах), дано в немовній і в необразній формі. Таке мислення не дає (при його пізнавальній цінності) відображення причинних зв ’ язків” [000; с. 197 ] . Інтуїція не проявляється як результат свідомого цілеспрямованого пошуку, а виникає як побічний продукт. Разом з тим, існує тісний зв’язок між несвідомим і свідомим і не можна сказати, що із них є більш досконалим.

Прояви несвідомого можна певним чином класифікувати. Так потяги, емоції, спрямованість, впевненість у будь-чому, які не мають вербалізованого вираження, також “установку” Узнадзе і “мислення без слів” можна віднести до першої форми несвідомого. До другої форми несвідомого можна віднести відображення “другорядних” властивостей предметів і явищ як “побічний продукт”, так би мовити, тло, фон, поле, на якому свідомість виокремлює найбільш суттєве з певної точки зору. В якості третьої форми несвідомого можна прийняти те, що було раніше усвідомлене, а потім унаслідок “автоматизації” перейшло на несвідомий рівень (у підсвідомість). Можливі інші класифікації несвідомого. Очевидно, що проблема взаємодії несвідомого і свідомого ще очікує більш всебічного і глибокого вивчення.

 

Індукція, дедукція та моделювання як методи пізнання . До основних загальнонаукових методів пізнання зазвичай відносять абстрагування, ідеалізацію, формалізацію, індукцію, дедукцію і моделювання на основі аналогій. Перші три вже згадувалися вище. Ними починається і закінчується наукове пізнання. Щодо проміжного етапу, інколи дуже довгого шляху, то тут велика роль належить індукції, дедукції і моделювання. Індуктивна логіка на початку своєї історії претендувала бути логікою відкриття нових наукових істин - методом встановлення причинних зв’язків. Потім сталося так, що індукція знайшла своє основне місце у процесі підтвердження висунутих науковцями емпіричних гіпотез, ставши невід’ємною частиною гіпотетико-індуктивного методу.

В основі індуктивного метода лежить переконанння в тому, що якщо деяке явище за різних умов виникає після появи іншого, то вони можуть бути пов ’ язані функціональним чи причинним зв ’ язком. Однак, не завжди можна строго визначити допустимі зміни умов і не завжди зрозуміла різниця між функціональними та причинними зв ’ язками. Тому застосування методу індукції повинно базуватися на допущенні деякої гіпотези, що відокремлює суттєві чинники від несуттєвих. Таким чином індуктивні міркування не можуть бути абсолютно достовірними, а тільки вірогідними, що і відрізняє їх докорінно від дедуктивних умовиводів, в яких заключення з логічною необхідністю випливає із засновків. Якщо в дедуктивній логіці аргументи дають можливість досягти переконливої визначеності заключення (при вірних засновках), то в індуктивній логіці аргументи стверджують не достовірність, а певну статистичну вагомість висновку. Спираючись на статистичні закономірності можна не боятися неврахування певних значимих умов, оскільки навіть випадкові чинники взаємно гасяться при їх великій кількості.

Взаємозв’язок індукції з дедукцією можна виразити тезою: нові наукові істини виявляються за допомогою індукції, а доказуються за допомогою дедукції. Щодо визначального чинника відкриття нових наукових істин, то він не обов ’ язково має піддаватися логічній формалізації, а часто пов ’ язаний з інтуїцією. Процес наукового дослідження все частіше розглядається методологами науки як процес перевірки інтуїтивних здогадок : “...ані сер Карл (мається на увазі К. Поппер. - А.П. ), ані я не є індуктивістами. Ми не вважаємо, що існують правила, за яким можна було б виводити правильні теорії із фактів, і навіть не вважаємо, що теорії правильні чи неправильні, взагалі можуть бути отримані індуктивним шляхом. Замість цього ми розглядаємо їх як продукти мислення...” [Кун; с. 343 ] . А так як логіка і інтуїція несумісні, то виникають психологічні пояснення. Про це К. Поппер у своїй праці “Логіка і зростання наукового відкриття” ще у 1934 році висловився так: “Питання про те, як трапляється, що нова ідея виникає у людини, чи є це музикальною темою, драматичним конфліктом чи науковою теорією, може бути дуже цікавим для емпіричної психології, але воно не відноситься до логічного аналізу наукового пізнання” [Поп; с. 31]. Згідно з Поппером, задача логіки наукового пізнан - ня “полягає виключно в дослідженні методів, які застосовуються для систематичної перевірки всякої нової ідеї” [ Там с ; с. 51 ] . У якості основного метода такої перевірки Поппер визнає правило Modus tollens класичної логіки. Це правило стверджує, що якщо хоча б один наслідок гіпотези є хибним, то цього достатньо для повного спростування (фальсифікації) гіпотези.

Таким чином, в реальній практиці наукового пізнання немає абсолютних методів встановлення істини, є лише методи наближення до істини. Серед таких методів (інтуїція, встановлення аналогій тощо) індукція і дедукція виступають як два важливих взаємодоповнювальних метода. Доцільно застосовувати кожен із них на своєму місці.

Однак не все так просто. К. Поппер виходить із того, що наукова теорія напевно формулюється таким чином, що дозволяє будь-яку подію класифікувати як таку, що здатна однозначно: або підтвердити теорію, або спростувати її, або бути по відношенню до неї індиферентною. Але, як зауважує Т. Кун, “на практиці жодна наукова теорія не відповідає цим строгим вимогам, і багато хто доводив, що теорія перестала б бути корисною, якби відповідала їм” [000; с. 350]. Іншими словами, “критерії, за допомогою яких вчені визначають придатність формулювання чи застосування існуючих теорій, самі по собі не достатні для того, щоб зробити вибір між двома конкуруючими теоріями” [000; с. 354]. Залишаються відкритими питання: “Як вчені здійснюють вибір між двома конкуруючими теоріями? Як ми повинні розуміти той шлях, яким розвивається наука?”. Відповідь Т. Куна на ці питання є вельми цікавою: “Дозвольте мені негайно зазначити, що, відкривши ящик Пандорри, я ж його і закрию. У цих питання занадто багато такого, чого я і сам не розумію і не повинен робити вигляд, наче розумію. ...Або, знову ж, хоча обсяги наукового знання чітко зростають з часом, що ми маємо сказати про незнання? ...Чи не є можливим або навіть цілком вірогідним, що сучасні вчені менше знають із того, що потрібно знати про свій світ, аніж вчені XVIII ст. знали про свій? ... Вже ясно, що пояснення урешті-решт може бути психологічним чи соціологічним. Тобто воно може бути описом системи цінностей. ...я думаю, що шукати відповіді потрібно у цьому напрямі” [ Т с ; с. 354 - 356 ] .

Запитання Томаса Куна “Чи не є можливим або навіть цілком вірогідним, що сучасні вчені менше знають із того, що потрібно знати про свій світ, аніж вчені XVIII ст. знали про свій?” можна перефразувати інакше: “Чи не відчуває себе сьогодні останній люмпен так же “комфортно” у сфері розуміння навколишнього світу як і лауреат Нобелівської премії?”. Маємо на увазі таке: булька свідомості “лауреата” у тисячі разів більша бульки “бомжа”, але ж співвідношення запитань і відповідей у них однакове, адже чим більшим є коло знань, тим більшим є дотик з невідомим. Іншими словами, здивування перед непізнаним і впевненість у пізнаному “люмпена” і “лауреата” співмірні. Якщо, окрім цього, взяти до уваги існування у кожного індивіда так званих “фіктивних” життєвих цілей, то можна зробити важливий висновок: різниця у обсягах бульок свідомості окремих членів суспільства не є дестабілізуючим чинником.

 

 

22.2. Про можливості пізнання істини.

Теореми Геделя про неповноту та її наслідки

 

Я знаю, що я нічого не знаю” - це стверджування поряд з іншим - “Пізнай самого себе!”, на думку А. Чанишева, визначає суть філософії Сократа [ Чан., с. 225 ] . “Ми насправді нічого не знаємо” - це висловлювання Платона П. Таранов відносить до домінанти оригінальності його філософії [ Тар., с. 80 ] . “Вік живи, вік учись, а все одно - дурнем помреш” - говорить народна мудрість. “Що більше ми міркуємо, то більше нам є над чим поміркувати. Це відбувається тому, що дійсність... формується у той самий спосіб, що й уявлення учасників: складніші уявлення учасників – складнішою стає дійсність. Уявлення ніколи не може наздогнати дійсність...” - пише відомий фінансист Дж. Сорос [000] . А новітня концепція холізму стверджує, що для повного пізнання чогось конкретного необхідно узяти до уваги увесь Всесвіт. Узагальнюючи вище наведене, можна сказати, тут мова йде про те, чи є досяжною істина як повне знання? - питання, що завжди цікавило людину і цікавить нас сьогодні.

Чи можна довести вище наведені стверджування логічними судженнями? Виявляється, можна. Перший крок було зроблено австрійським математиком К. Геделем у 1931 році. Він не ставив за мету підтвердити філософські стверджування Сократа та Платона. Перед ним стояла більш конкретна задача - довести чи спростувати можливість формалізації арифметики у межах вирішення проблеми побудови основ математики, поставленої раніше Д. Гільбертом.

Історія питання така. Математика використовувала аксіоми як очевидні істини з часів Евкліда. Вважалось, що певна сукупність аксіом може утворювати логічну систему, в межах якої можна отримувати теореми, застосовуючи певні правила виводу. Кант стверджував, що аксіоми евклідової геометрії апріорно задані людській інтуїції. Однак, сучасні наукові погляди не тільки протирічать поглядам Канта, що аксіоми дані a priori людській інтуїції, а й навіть не вважають такою аксіому про паралельні прямі. Теорія відносності Ейнштейна має справу з простором Всесвіту, геометрія якого спирається на Ріманову геометрію, в якій паралельних прямих не існує взагалі. Відповідаючи на питання “Яка геометрія є істинною, Евклідова чи Ріманова?”, Ріман показав, що його геометрія непротиречива, якщо непротиречива евклідова геометрія, а Гільберт показав, що евклідова геометрія непротиречива, якщо непротиречива арифметика (елементарна теорія додатних цілих чисел).

Представники формальної школи, основаної Гільбертом, вважали, що вони можуть ігнорувати питання про істинність аксіом, що правила виводу мають бути фінітними (конечними) і повністю визначеними. Логічні системи, які задовольняли таким умовам, називають рекурсивними логіками. Формалісти шукали непротиречиву арифметичну рекурсивну логіку, в якій можна було б вивести як теореми усі істинні твердження про цілі числа. Ця програма формалістів була зруйнована двома теоремами Геделя про неповноту (зазвичай їх об ’ єднують в одну ) .

У першій теоремі Геделя доведено, що у будь-якій несуперечливо побудованій формальній системі арифметики можна знайти побудоване на її аксіомах формально нерозв ’язне твердження. Друга теорема доводить, що таке твердження не можна довести за допомогою конечних (фінітних) процесів у судженнях. Інакше кажучи, якщо формальна система, що містить арифметику, непротиречива, то твердження про її протиречивість чи непротиречивість у межах цієї системи, не може бути доведено засобами цієї системи. Ані додавання нерозв ’ язного твердження до системи аксіом, як нової аксіоми, ані звернення до таких тверджень, які виходять за межі цієї системи й належать до якоїсь більшої системи не рятує становища. Звідси випливає, що будь-яка формальна система є неповною і лише відносно несуперечливою.

Дві теореми Геделя про неповноту, будучи доведеними для арифметики, мають наслідки, які виходять далеко за межі математики. Їх формулювання мовою математики [ М. э.с., с. 141] , [ Успен., с. 91 ] може не сприйматися фахівцями гуманітарних наук. Однак нема іншого способу усвідомити неминучу обмеженість знань людини про себе і навколишні системи, аніж обіпершись на теореми Геделя. Адже усі науки використовують певну формальну мову і системи моделей, побудованих засобами цієї мови. Менш формалізоване тлумачення наслідків теорем Геделя можна висловити так : жодна система не може бути пізнана без урахування її зв ’ язку з системою вищого порядку, що містить її. Зокрема, стало очевидним, що такі нематематичні проблеми як віковічна боротьба Добра і Зла, смисл життя людини не є можливим пояснити без зв’язку людини з суспільством як системою вищого порядку.

Дж. Сорос, досліджуючи “природну недосконалість і рефлективність” мислення, посилається на К.Геделя, який своїми теоремами про неповноту дуже посприяв тому в усвідомленні факту, що уявлення учасників економічних відносин не можуть збігатися з дійсністю. Хід міркувань Геделя, вважає Сорос, “можна застосувати до ситуацій із мислячими учасниками. Аби зрозуміти ці ситуації, нам потрібна модель, яка охоплює уявлення всіх учасників. Ці уявлення також містять модель, що охоплює уявлення всіх учасників. Таким чином, нам потрібна модель авторів моделі, яка включає модель авторів моделі, і так до нескінченності. Що більше рівнів розпізнає модель, то більше рівнів їй необхідно розпізнавати. Як тільки модель стає не в змозі більше розпізнавати рівні, що рано чи пізно має статися, вона перестає відтворювати дійсність” [ С., с. 43 ] .

На думку І. Цехмістро, установлення можливості доказу лише відносної несуперечливості для достатньо великих систем має величезне філософське значення, воно перегукується з класичними філософськими уявленнями про діалектику відносного і абсолютного в знанні. Абсолютно несуперечливими є тільки дуже бідні системи, наприклад, зчислення предикатів (формальна логіка), усі аксіоми якого є тотожно-справедливими висловлюваннями (тавтологіями). “Отож, велике відкриття К. Геделя вимагає усвідомлення знаменної та геть неминучої ділемми, що постає перед людським розумом у царині засновків так званих точних наук: або тавтологія і тільки тавтологія, або (якщо система достатньо багата) лише відносна несуперечливість, тобто, урешті-решт, постулювання, припущення несуперечливості” [Ц., с. 70].

Теорема Геделя є невід’ємною цеглиною сучасної наукової картини світу поряд з принципом доповняльності. В сучасній математиці існують докази теореми Геделя способами, відмінними від пропонованого Геделем, зокрема такими, що спираються на елементарні поняття теорії алгоритмів [Арб, с. 164-187], [Усп.]. М. Арбіб вважає, що пора “спростувати міф (суттєву частину сучасного математичного фольклору) про те, що доказ теореми Геделя є настільки важким, що він доступний тільки спеціалістам з математичної логіки” [Арб., с. 165]. Йому вторить В. Успенський : “Незважаючи на те, що багато математиків (і нематематиків) чули про неї, мало хто з них може пояснити, у чому полягає твердження теореми Геделя і тим більше як вона доводиться. Разом з тим, результат є настільки важливим, а причини непереборної неповноти... настільки прості, що теорема Геделя могла б викладатися на молодших курсах” [ Успен., с. 4 ] .

І насамкінець, твердження теореми Геделя відображають універсальні принципи розвитку в Природі, будь-то творчість в процесі біологічної еволюції чи еволюції культури чи творча діяльність індивідуального суб’єкта. Досліджуючи питання про взаємодію раціональної свідомості і спонтанної понадсвідомості П. Сімонов зазначає: “Непередбачуваність відкриття, захищеність “психічного мутагенеза” і “психічних рекомбінацій” від втручання свідомості і волі являють собою необхідну умову розвитку, подібно тому як непередбачуваність мутацій обов’язкова для біологічної еволюції. Повна раціональність (формалізація) і довільність первинних етапів творчості зробили б її неможливою і означали б кінець розвитку цивілізації” [Сім., с. 118]. Порівняймо сказане з афферентним синтезом П. Анохіна і зауваженням І. Цехмістро щодо суперечливостінесуперечливості систем і нам цілком стане зрозумілим місце теореми К. Геделя у науковій картині світу, поряд з такими “цеглинами” у її фундаменті як принцип доповняльності тощо.

 

 

22.3. Природжена недосконалість бульки свідомості і

її зв’язок з реальністю

 

Те, що людина знаходиться усередині “бульки свідомості”, еволюція якої далека від завершення, означає, що наше розуміння світу, в якому ми живемо, завжди неповне. Народна мудрість відображає це словами : “Вік живи, вік учись – все одно дурнем помреш”. З іншого боку, наша свідомість і мислення, зокрема, є активними, пов’язаними з вольовою регуляцією і як наслідок цього активно впливають на перебіг подій, у яких ми беремо участь і про які думаємо. Це стосується насамперед соціальних явищ, в яких беруть участь мислячі істоти і які відображає гуманітарне знання. Якщо людина поки що ніяк не може впливати на факти фізичного світу, то у сфері гуманітарній мислення - вона частина дійсності, оскільки мислення впливає на вчинки, а вчинки впливають на перебіг соціальних явищ. Інакше кажучи, в ситуаціях із мислячими учасниками факти невіддільні від того, що про них думають. Це зумовлює багато парадоксів, зокрема самовпевненість розуму і не-очікувані результати його застосування, які народна мудрість відображає словами: “Шлях до пекла вимощений добрими наміра-ми”. Проблема взаємин мислення і дійсності прямо пов ’ язана з так званим основним питанням філософії про те, що первинне - матерія чи свідомість. Сьогодні ми розуміємо, що так ставити питання не можна було. Мова має йти про взаємодію.

Заслуговує уваги приклад практичного застосування усвідомленої специфіки мислення людини, що знаходиться усередині бульки свідомості і бере участь у перетворенні дійсності, який надає нам відомий фінансист Джордж Сорос. Він виклав концептуальні основи свого практичного мислення у праці “Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою”. Це мислення, як зазначається автором, було сформоване у значній мірі під впливом Карла Поппера, автора оригінальних філософських праць з методології науки, та, головне, випробуване практикою автора на фінансових ринках.

Суть питання полягає у наступному. В ситуації з мислячими учасниками соціальних подій між твердженнями і фактами існує двосторонній зв ’ язок. З одного боку, учасники прагнуть сформувати картину пізнання, яка б відображала реальність. З іншого боку, вони прагнуть вплинути на ситуацію і змінити дійсність за власним бажанням. Таким чином має місце рефлективна ситуація, коли пізнавальна функція і активна функція участі діють одночасно і впливають одна на одну. Унаслідок цього, розуміння ситуації виявляється недосконалим, а результат - невизначеним. У рефлексивному процесі причина та наслідок нероздільні. Тому ефект рефлективності може впливати на події в майбутньому. Саме це відбувається на фінансових ринках, коли інвестори, передбачаючи майбутнє, приймають рішення сьогодні і поточні зміни у сподіваннях впливають на те майбутнє, яке вони прагнуть передбачити. На думку Дж. Сороса, рефлективність характерна не лише для фінансових ринків і макроекономіки, вона бере участь у будь-якому історичному процесі. Події історичного значення не просто змінюють світ, вони змінюють наше розуміння світу, і це нове розуміння світу, в свою чергу, по новому і в непередбачуваний спосіб впливає на його функціонування. У минулому, такою подією, наприклад, була Французька революція. У середині XX ст. доповідь Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС також мала історичне значення у непередбачуваних наслідках: світогляд людей, що були у перших лавах горбачовської гласності, сформувався в юності під впливом відвертих слів Хрущова.

Прикладом того, як пізнавальна функція і функція участі можуть впливати одна на одну навіть без затримки у часі, є почуття і поведінка партнерів у шлюбі. Фрази на зразок “я тебе кохаю”, думки та почуття одного із партнерів істотно впливають на поведінку іншого, і навпаки.

Згідно з теорією логічного позитивізму, всі твердження можна роз-ілити на істинні, хибні й позбавлені сенсу. Твердження не можуть містити посилання самих на себе, як то : “Один грек сказав : “Усі греки брешуть” ”. Така схема цілком придатна для всесвіту, відокремленого і не залежного від тверджень, що його стосуються, і зовсім не придатна для світу мислячих істот. Отже, вважає Дж. Сорос, для розуміння цього світу мислячих істот слід запровадити ще одну категорію тверджень - рефлективних тверджень , істинність яких залежить від їхнього впливу.

“ Ми не можемо прожити без рефлективних тверджень, - переконаний Сорос, - як не можемо уникнути ухвалення рішень, що впливають на нашу долю. Ми не можемо ухвалити ці рішення інакше, як покладаючись на ідеї та теорії, що можуть впливати на об ’ єкт свого спрямування. Знехтувати такими твердженнями або намагатися “втиснути” їх у рамки моделі “істинне-хибне” - означає підштовхнути хід міркувань у помилковому напрямі і поставити наше сприймання зв’язків між людьми й усієї історії у рамки хибної моделі. Усі твердження, що містять елемент оцінки, за своїм характером рефлективні... Наприклад : “Пролетарям усього світу нічого втрачати, окрім власних пут”, або : “Найкращий спосіб забезпечити суспільні інтереси - надати змогу кожному діяти у власних інтересах”. Можна, звичайно, вважати такі тверження помилковими, але було б помилкою (що, власне, і довела історія у дуже небезпечний спосіб) вважати їх позбавленими сенсу. Такі твердження здатні впливати на ситуацію, якої вони стосуються.

...У нашому мисленні немає нічого фундаментальнішого за концепцію істини. Ми звикли мислити про ситуації з мислячими учасниками у той самий спосіб, що й про явища природи. Проте, оскільки існує третя категорія істини, нам варто пильно стежити за ходом наших міркувань про світ людей і соціальних явищ. Хотів би навести невеличкий приклад зі сфери міжнародних фінансів. Від Міжнародного валютного фонду дедалі настійливіше вимагають зробити його роботу прозорішою і оприлюднити внутрішні висновки та погляди стосовно окремих країн. Ці вимоги ігнорують рефлективний характер такої інформації. Якби МВФ розкрив свої наміри щодо окремих країн, це могло б вплинути на країни, яких ця інформація стосується. Розуміючи це, співробітники МВФ були б змушені приховувати свої справжні думки, і міжнародні переговори зайшли б у глухий кут. Якщо істина має рефлективний характер, то пошуки її часом мають тривати в таємниці” [ Сорос ; с. 41-42 ] .

Цікавою є згадка Дж. Сороса про ліфт з дзеркалами на протилежних стінах, яким йому щодня доводилося користуватися у дитинстві. Це той випадок “відображення... відображення”, якого ми торкалися раніше у п. 13.2. У Сороса ми знаходимо варіант відповіді на питання, що означає бачити N - не відображення : “Що більше ми міркуємо, то більше нам є над чим міркувати. ...Цю ідею мені підказав Курт Гедель. ...Шляхом додавання законів до всесвіту, якого вони стосуються, тобто до законів математики, Геделю вдалося довести не лише те, що кількість законів нескінченна, але й те, що вона перевищує кількість доступних нам законів, оскільки є закони про закони, закони законів про закони і т.д. до нескінченності, а кількість законів, які треба знати, зростає із поступом нашого знання. Такий самий хід міркувань можна застосувати до ситуацій із мислячими учасниками. Аби зрозуміти ці ситуації, нам потрібна модель, яка охоплює уявлення всіх учасників. Ці уявлення також містять модель, що охоплює уявлення всіх учасників. Таким чином, нам потрібна модель авторів моделі, яка включає моделі авторів моделей, і так до нескінченності. ...Якби я мав математичну підготовку, таку, як у Геделя, то, мабуть, зміг би звідси логічно вивести, що уявлення учасників не можуть збігатися з дійсністю. ...Мислячі суб ’ єкти мусять сформувати певну інтерпретацію побаченого, бо рефлективний процес, якщо його навмисно не зупинити, може продовжуватись до нескінченності” [ Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму : (Відкрите суспільство під загрозою) / Пер з англ. Р.Ткачук, А.Фролкін.-К.: Основи, 1999.-259 с. - С. 42-44].

Міркування Геделя-і-Сороса мають бути покладені в основи критичного мислення: по-перше , уявлення мислячих істот не можуть в принципі збігатися з дійсністю, тому неможливо створити картину світу, в якому ми живемо, без спотворення, кожен має свою картину світу; по-друге , кількість кроків “відображення... відображення” наближує картину світу до дійсності і є бажаною здатністю (здібністю, спроможністю) людини; в-третє , чим ближче уявлення наздоганяють дійсність, тим складнішою є картина світу; в-четверте , картина світу уже надто складна і потребує спрощення, однак, кожна ментальна конструкція (абстрагування, узагальнення, метафори, аналогії, порівняння та інші) певною мірою викривлює те, що вона покликана відображати, і це стає ще одною причиною невідповідності уявлень і дійсності.

Головний висновок Дж.Сороса полягає у визнанні природженої недосконалості мислення людини як радикальної концепції критичного мислення і життєвого оптимізму: “Вважаю, що всі конструкції, створені мисленням людей, незалежно від того, чи обмежуються вони внутрішніми, потаємними закутками нашого мислення, чи знаходять своє відображення в зовнішньому світі у формі суспільних порядків, ідеологій чи інституцій, - так чи інакше недосконалі. ...Таке трактування, звичайно, набагато жорсткіше, аніж твердження, що всі наші розумові побудови можуть бути хибними. Мова не йде про звичайну невідповідність, мова йде про фактичну недосконалість усіх розумових конструкцій і фактичну розбіжність між результатами і сподіваннями. ...це не привід для відчаю. ...Досконалість завжди лишається недосяжною, але те, що від природи недосконале, підлягає нескінченному вдосконаленню” [ Там само ; с. 46-47 ] .

Отже, те, що “усі розумові конструкції завжди недосконалі”, “це не привід для відчаю”, а підстава для оптимізму, яка спонукає “шукати недоліки в кожній ситуації і... одержувати користь”. Безумовно, така концпція критичного мислення має стати обов ’ язковим надбанням людини нового рівня саморефлексії, оскільки досі “більшість людей відмовляються припустити, що вони можуть помилятись”.

Прикладом неусвідомленого рефлективного зв’язку в педагогіці є система оцінювання навчальних досягнень учнів: поки у державі нема незалежного зовнішнього тестування, кожна школа стихійно створює свою систему, яка стимулює, мотивує учнів, пом’якшує стосунки із стурбованими батьками, які дивним рефлективним чином впливають на оцінки своїх дітей, разом з тим і породжує “псевдомедалістів”, неспроможних самостійно вступити навіть до провінційних ВУЗів.

***

Чи має рефлективність зв’язок з іншими властивостями свідомості, такими як інтенціональність та інтерсуб’єктність? Так, має самий безпосередній зв’язок. Сам Дж. Сорос визнає: “Рефлективність - це просто нова назва для явища двосторонньої взаємодії між мисленням і реальністю, розуміння якої давно і глибоко вкорінилося у нашому світогляді... Я не хочу, щоб читачі подумали, ніби ми тут розглядаємо якесь таємниче нове явище. ...існують певні аспекти людського буття, які досі не були належним чином враховані” [ Там само ; с. 37-38 ] .

Безумовно, рефлективність пов’язана також і з таким явищем як навіювання і маніпуляції свідомістю. Однак, це питання заслуговує окремого розгляду. Як би там не було, ми маємо серйозно віднестись до тези “Якщо істина має рефлективний характер, то пошуки її часом мають тривати в таємниці” [ Сорос ; с. 41-42 ] .

 

 

22.4. Проектування як вища форма відображення

 

Вище ми вже неодноразово згадували про зворотній зв ’ язок як основу будь-якого випереджувального відображення. Механізм зворотнього зв’язку в процесі еволюції ускладнюється, набуває додаткових властивостей, він стає більш динамічним: 1) коротшим у часі (швидким) або ж 2) може діяти із затримкою у часі. Він може використовувати не тільки “пам ’ ять” хімічних циклічних реакцій, а й генетичну, чуттєво-образну і нарешті – символьну пам ’ ять. Саме символьна пам’ять здійснила революційний скачок у розвитку механізмів зворотніх зв’язків, зробивши через механізм уявлення можливим “відображення...відображення” більш глибоких рівнів.

Аналіз і синтез - інші основні складові випереджувального відо - браження. Без попереднього синтезу “образу” майбутньої конфігу - рації системи не може бути її негентропійних змін. Оскільки ви - переджувальне відображення властиве усьому живому, в тому числі й амебі, то еволюцію живого можна описати як еволюцію здатності живого синтезувати відображення. Синтез використовує результати аналізу. Аналіз починається з виокремлення суттєвого у певному смислі. Отже, зворотній зв’язок, аналіз і синтез - ключові слова для розуміння процесів “відображення...відображення” . Чи не так?

Звернемося до словника. АНАЛІЗ [гр. synthtsis - розкладення, розчленування] - розкладення цілого на складові частини, СИНТЕЗ [гр. synthtsis - з’єднання, сполучення, складення] - пошук цілісності у сукупності предметів, явищ; з’єднання, узагальнення. Про аналіз і синтез пов ’ язують, зазвичай, з методами наукового пізнання. Ми б хотіли пов ’ язати їх з більш широкими поняттями відображення і проектування . Про відображення вже сказано немало. Тож розглянемо проектування. Символьне відображення дало змогу проектувати фрагменти штучної природи і зміни у світі настільки швидко (!), що вони, проекти , стають реальністю лише за життя одного покоління сучасної людини. Природа отримала можливість створювати проекти за допомогою людської свідомості за час, набагато менший, ніж тривалість життя носія свідомості.

Чи створювала природа проекти все більш і більш складних систем до виникнення людини і чиїми “руками”? Так, створювала. Згадаймо те, що створено на основі генетичної пам ’ яті. Проектування тривало на протязі мільйонів і мільярдів років. Тепер же час створення проектів скоротився у мільйони і мільярди разів і локалізувався у просторі також у мільйони разів меншому. Діапазони (розмаїття) об’єктів проектування також збільшилися у мільйони разів. Усе це - ще один із фрагментів нашої відповіді на питання “що таке свідомість людини?”.

Проектування на основі людської свідомості - це не просто “відображення...відображення”, це й відображення того, чого нема, але може бути. Це можливість створення штучної природи і змін у цьому світі. Термін “проект” [ лат . projectus - кинутий вперед ] донедавна пов ` язували головним чином з кресленнями машин, будівель, зі схемами технологічного процесу, з попередніми текстами документів. Нове бачення процесу проектування виникло у другій половині XX ст., коли стало очевидним, що перетворююча сила людини стала порівнянною з природніми процесами в усіх сферах її діяльності, включно соціальні. Відомий зарубіжний системотехнік Дж. К. Джонс так описав усвідомлення нової ситуації: “Поряд з традиційними з’явились зовсім різні за своїм змістом види проектування: 1) проектування як процес розробки не окремих предметів, а цілих систем; 2) проектування як співучасть, як включення суспільства в процес прийняття рішень; 3) проектування як творчість, потенційно притаманна кожному; 4) проектування як навчальна дисципліна, яка синтезує мистецтво і науку і, можливо, йде далі, ніж те і друге порізно; 5) проектування без об`єкта як процес чи образ самого життя“ [ Джонс , с. 7].

Таким чином, зміст проектування визначається сьогодні досить широко, як “процес, який започатковує зміни в штучному середовищі” [ там само, с. 9 ] . Вважається, що проектування, окрім аналізу і синтезу, повинно включати і оцінку наслідків від практичного впровадження новації. Ці три етапи професійні проектувальники інколи називають дивергенцією, трансформацією і конвергенцією, підкреслюючи новий узагальнений зміст проектування. Разом з тим, проектування має обмеження, яке зумовлене фактично досягнутою глибиною (потужністю) “відображення... відображення”. Так людська свідомість у більшості випадків не здатна “відобразити” наперед (передбачити, спроектувати) утворення емерджентних властивостей сукупностей елементів, що утворюють цілісність, зокрема, зв’язки між елементами психіки, рефлективні зв’язки в економіці і у суспільстві, наслідки технічного прогресу, що відображаєься, зокрема, мудрим прислів’ям “Благими намірами вимощено шлях до пекла”. Більшість людей не може свідомо рефлексувати (відображати, проектувати) навіть стосунки в сім ’ ї, з сусідами, у виробничій групі, в суспільних відносинах. Керуються примітивними емоціями, покладаються на традиції, метод “спроб і помилок”, на думку інших осіб чи на авось.

Отже, проектування як вища форма випереджувального відображення є індикатором глибини рефлексії - “відображення... відображення”, якого досягла сучасна людина. Очевидно, що цей рівень проектування ще не є досконалим. Проектуючи, людина часто не спроможна передбачити наслідки на достатню глибину відображення - вміє більше, ніж розуміє.

 

 

22.5. Техніка як матеріалізація свідомого відображення природи

(екстеріоризація), як штучна природа, як самоускладнення природи

 

Своїми діями людина продовжує еволюційну справу природи , використовуючи обхідні шляхи диференціації та інтеграції її елементів. Вирішальну роль у цьому відіграє здатність образного і символічного уявлення, яка дозволяє їй репрезентувати у свідомості минуле і майбутнє, звільнитися від тиску ситуації, в яку попадають тварини, переносити вирішення проблем на потім. Термін екстеріоризація має на увазі трудову діяльність людини. На відміну від інших істот трудова діяльність людини є кооперативною . Навіть у тих випадках, коли людина працює індивідуально, продукт її праці передбачає певну участь інших, якщо не на попередніх етапах, то на наступних етапах використання.

Трудову діяльність людини можна визначити також як технічну . Є різні визначення техніки. Що є техніка з точки зору філософії? Ще в 1877 р. німецький філософ Ернст Капп опублікував свою книгу “Основи філософії техніки”, де вперше з антропологічних позицій були дані основні визначення. Запитанню “Що є техніка?” має передувати питаня “Що є людина?”. Капп використав термін “органопроекція” як ключовий пояснювальний термін, вбачаючи аналогію форми і функцій усіх видів людської діяльності з оригіналом. Навіть само індустріальне виробництво в певній мірі аналогічно людському організму.

У контексті нашого дослідження під технікою доцільно розуміти не лише інженерну техніку, а особливу форму дії, яка реалізує обхідний шлях задля досягнення цілі, ставлячи між нею і людиною засоби. Під засобами розуміються не тільки знаряддя праці, а й знаряддя для виготовлення знарядь, будь-які методи і способи дії. Виходячи з цього визначення будь-яка свідома діяльність людини є технічною, кооперативною . Техніка суттєво підвищує можливості наших органів чуттєвості і органів дії. Почуття людини - це ворота у світ, вони поставляють матеріал для свідомості. Збільшення радіуса дії почуттів розширює свідомість. У будь-якому випадку техніка є засобом зробити можливим більш легке досягнення цілей.

Характерною ознакою розвитку техніки є довжина обхідного шляху, можливість охоплювати уявленням усе довші ланцюги причинно-наслідкових зв’язків, включати все більше число проміжних ступенів, задіяти все більше засобів, пов’язаних з кінцевим результатом через все довші ланцюги дій, залучати на основі розподілу праці і спеціалізації все більшу кількість учасників. Можна порівняти перше штучне знаряддя людини - рубило і відстань від початку дій до цілі з таким сучасним проектом як висадка людини на Місяць, який увібрав у себе працю 300 тисяч людей на протязі майже десяти років. Необхідно зазначити, що технічний розвиток з перших своїх кроків і до гігантських сучасних проектів розгортався згідно з тим самим принципом, що й неорганічна і біологічна еволюція: усе, що розвивається, йде від первинно недифференційованої чи глобальної організації до дифференціації множинно координуємих частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів (“ортогенетичний” принцип розвитку Хейнца Вернера).

Вся культура людства і техніка, зокрема, є засобом самореалізації людини. Оскільки природа людини та прояви її поведінки суперечливі, то можна говорити про переваги техніки та безліч нових проблем і перспективи, пов’язані з нею. Перелік усіх переваг техніки завів б нас занадто далеко. Найважливіше, що сучасна техніка за декілька останніх століть вдвічі збільшила кількість вільного часу порівняно з робочим, вдвічі збільшила середню тривалість життя. Раціонально було б вільний час присвятити тому, чого не вистачає при професіональній спеціалізації, а саме загальній освіті і всебічному гармонічному розвитку. Але ж сучасна людина “розслабилася”, не встигає усвідомити надані технікою можливості і скористатись ними у повній мірі для підвищення своєї свободи у цьому світі.

Щодо нових проблем. Хто має у своєму розпорядженні технічні засоби і методи, той володіє додатковою владою (а владою завжди можна зловживати). Влада, що надається сучасною технікою, є настільки великою, що людина психічно вже не в змозі протистояти спокусам зловживання нею. Вже Софокл називав людину чудовиськом, оскільки вона плаває по морю в бурю, ловить інших тварин і розорює землю. То що можна говорити сьогодні? Відомий німецький філософ техніки Ханс Закссе зазначав: “ ...нема ніяких сумнівів у тому, що принципові проблеми, які взагалі супроводжують людське існування, збільшуються і загострюються із-за застосування техніки” [ Закссе ; с. 422].

Щодо перспектив. Поворот від розширення сфери застосування техніки до її інтенсифікації може підняти нас на новий рівень розвитку свідомості, як це мало місце в неоліті при переході до осілого способу життя, що вважається найбільш різким переломом в культурному розвитку людини. Передумовою для такого поступу вперед служить переорієнтація по відношенню до того, що вважається цінним. Бо техніка завжди надає лише засоби для досягнення чого-небудь, вона, як і наші руки, має лише службову функцію, цілі ж ми маємо знаходити у нас самих. Якщо ми не хочемо зазнати фіаско із технікою, то ця зміна свідомості повинна буде знайти своє втілення перш за все у педагогіці [ Закссе ; с. 420-439 ] .

Техніка цілком і повністю побудована на розподілі праці, на співпраці і соціальному спілкуванні. Однак із-за збільшення обхідного шляху кожен конкретний учасник не може оглянути увесь ланцюг послідовних дій, що веде до кінцевої дії. Спеціалізація техніки зробила повністю неможливим для одної людини мати кваліфіковане судження в усіх галузях. Як наслідок нестачі інформації, виникає проблема відчуження працівника від продукту його праці, яка дуже турбувала Карла Маркса і який пропонував усуспільнити всі засоби виробництва і таким чином зробити працівника співвласником.

Технічна співпраця необхідно вимагає взаємної довіри, а відчуження цю довіру зменшує. Який же вихід? Необхідно навчати довірі. У міжособистісних стосунках довіра збільшує силу того, кому вона надана. “Зваженій критичній довірі як такому відношенню, яке вимагає вільного від емоцій уявлення чужого мислення, можна навчитися і оволодіти ним практично. ...Уявленню позиції іншої сторони можна натренувати в ігрових ситуаціях з розподілом ролей” [ Закссе ; с. 434 ] .

Довіра - це антропологічно задане дораціональне досягнення людини, яке було дискредитоване лише недавно унаслідок прогресу техніки, а також із-за складності і анонімності взаємин. Але саме ця втрата гласності сьогодні у більшій мірі, ніж раніше, робить необхідною довіру, бо ми значно більше залежим від обставин, про які ми не можемо мати компетентного судження. Перевага довіри порівняно з контролем грунтується на тому, що вона сягає далі нього, бо виправдана довіра має місце в тих випадках, в яких контроль вже не є можливим. Соціологи характеризують довіру як механізм подолання складнощів таким чином, що кожна окрема людина має подолати лише невелику частину цих складнощів, оскільки подолання іншої частини вона довіряє іншій людині. Такого роду розподіл лежить в основі всякого представлення інтересів. Саме так Монтеск ’ є обгрунтовував представницьку демократію у своїй книзі “Про дух законів” (1748).

Цікавою є думка філософа про співвідношення довіри і автономії людини: “...започаткована на розподілі праці взаємодоповнювальна технічна спільнота сьогодні, як ніколи раніше, вимагає відношення довіри і гідності в якості відповідного суті справи відношення індивіда в надіндивідуальній системі... Звісно, ми повинні будемо відмовитися від сучасної улюбленої ідеї автономії і суверенності окремого індивіда” [Закссе; с. 435].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 23

 

Суспільство як вищий рівень

самоорганізації та самоускладнення матерії,

розвитку живої природи,

суспільство як організм

 

 

23.1. І знову про стратифікацію суспільної свідомості

(продовження теми розділу 4)

 

Досліджуючи питання про еволюцію свідомості, про відмінності між свідомістю первісної людини і сучасника ми неочікувано для себе дійшли висновку Пітекантропи серед нас!”. Цей висновок, як би неоднозначно він не сприймався сучасною людиною з розвиненим почуттям власної гідності ( “Человек - это звучит гордо!”. - М. Горький), дає змогу значно упорядкувати наші уявлення про сучасну людину. Дійсно, як інакше зрозуміти сьогодні поведінку демонстрантів із перекошеним від люті обличчями і пов’язками на лобі “Крим - без НАТО!” (червень, 2006) та спокійне багатоходове словоблуддя “лабіринту” політичної гри депутатів від політичних партій, що відверто використовують емоції і натхнення перших, створюючи в країні штучну кризу для подальшого створення у ВР “антикризової коаліції”. Перші нічого не знають про НАТО, але ж яка вражаюча сила емоцій. Другим - НАТО взагалі “до лампочки”, вони готові у будь-яку мить відмовитися від “принципу” (що потім і станеться), якщо це буде перепоною на шляху до влади. Йде гра, про яку учасники “масовки” і режисери мають різні уявлення, згідно з вузькоспецівлізованими “деформаціями” їхніх “бульок свідомості”. І так відбувається багато в чому в наш час.

Діапазон проявів людської поведінки дуже широкий: від пове-дінки найогиднішої безсловесної тварі до божественної поведінки. Так має бути, оскільки людина в тій чи іншій мірі зберігає властивості своїх біологічних попередників (закон напластування), а індивідуальний розвиток в онтогенезі проходить за різних умов і може в будь-який момент зупинитись. Але як наважитися говорити про це, коли усі люди від народження урівнені в своїх правах і apriori заслуговують поваги своєї гідності. За таких обставин, нам уявляється, що вихід із цієї дилемми необхідно шукати шляхом наступних міркувань. Людина самовільно, занадто самовпевнено підняла себе над тваринним світом, відокремившись від нього “штучно”, необгрунтовано і, головне, не порадившись на основі консенсуса з братами своїми молодшими, не врахувавши їхніх інтересів, нехтуючи ними. І винні у цьому як інстинкти, так і славнозвісна свідомість. Сьогодні мова йде не про те, щоб опустити уявлення людини вниз і тим сами принизити її. Мова йде про те, щоб визнати високий рівень психічної організації братів наших молодших , їх майже однакову з нами емоційність і чуттєвість, їх майже однаковий з нами набір генів і однаковий з нами основний смисл життя - виживання і передачу генів майбутнім поколінням. Таке визнання вже почалося у найбільш цивілізованих країнах, зокрема, в Англії і Новій Зеландії. Парламент Іспанії в червні 2006 року, як повідомляли ЗМІ, обговорював законопроект про визнання права шимпанзе, горил і орангутангів на життя і свободу. Визнавши майже однаковий рівень біології людини і вищих тварин, людині не соромно буде самій подивитись на себе “у дзеркалі” саморефлексії і виявити схожість, спорідненість з іншими представниками живого світу.

Щодо пітекантропів серед нас, то визнання цього також не повинно сприйматися як приниження гідності людини взагалі. Усі ми різні й водночас у чомусь однакові. Різні за рівнями фізичного розвитку, свідомості та соціалізації, різні за рівнями володіння приватною власністю й однакові за біологією. Волоцюга-“бомж”, що мешкає у каналізаційному колекторі, й “новий” підприємець-мільйонер, що розбагатів на використанні тимчасового хаосу та штучно створених шпарин у вітчизняному законодавстві, розумово відсталий (унаслідок родових травм чи споживання наркотиків його батьками) індивід і академік-член НАНУ, різнороб (усе життя) і конструктор-винахідник і т.д і т.п. - яка величезна різниця між ними, їхніми бульками свідомості і життєвими світами, і яка схожа біологія! Усі вони наші співвітчизники і сучасники. Тож нема нічого образливого у тому, що людське суспільство має багаторівневу стратифікацію суспільної свідомості - поряд сьогодні співіснують в кооперативній трудовій діяльності “пітекантропи”, “неандертальці”, “кроманйонці” - люди різних історичних епох. Чи не є це фактом? Ми вважаємо, що у попередніх розділах книги переконливо довели можливість відтворення в онтогенезі та співіснування цих різновидів людини. Щодо ілюстрацій, то читач знайде їх навколо себе безліч. Візьмемо хоча б побутові взаємини найближчих людей - родичів, “кумів”, односельчан, співробітників, знайомих? Скільки емоцій! Що переважає у їх взаєминах, інстинкти й емоції чи холодний розум? Звісно інстинкти та емоції, розбавлені як-небудь розумом. Сказане одним учасником взаємин загальновживаною символічною мовою сприймається іншим у контексті його власної бульки свідомості (тезаурусу) і обов’язково деформується, викривлюється, викликаючи часто непередбачувані емоціїні зворотні зв’язки і наслідки. Один може володіти у певній сфері життєдіяльності глибоким рівнем “відображення відображення відображення відображення...”, а інший лише рівнем дво-кратного “відображення відображення”. Один із суперників свідомо чи чуттєво-інтуїтивно “бачить” другого наскрізь, а інший лише несвідомим дискомфортом відчуває це і висловлює своє незадоволення всілякими упередженнями та емоційними образами. Одні, демонструючи зверхність, своєю волею прагнуть підкоряти усіх навколо, а інші часто лише шукають кому прислужити. Одні керуються переважно неусвідомленими емоціями (такі емоції не знають меж), інші вже досконало володіють сучасними технологіями маніпуляції свідомістю своїх ближніх. І, разом з тим, людина не може існувати без спілкування і взаємозалежності з іншими. А скільки емоцій і непередбачуваних наслідків, коли в шлюб вступають люди з різними життєвими психологічними просторами чи з різними рівнями рефлексії, темпераменту, спрямованості, а потім народжують і виховують дітей!

Якщо ж попередньої аргументації щодо стратифікації суспільної свідомості недостатньо, то нагадаємо ще раз відому піраміду людських потреб моделі А. Маслоу. Інтерпретатори піраміди найчастіше мову ведуть лише про потреби, що формуються в онтогенезі. Але ж свідомість відображає потреби як дзеркало : “Скажи мені про свої потреби і я скажу хто ти. Чи не так?”. Як і належить піраміді, вона звужується до вершини. Що ж за потреби лежать у основі піраміди, якими опікується і обмежує себе переважна більшість людей? І якими потребами стурбована відносно мала частина людей на вершині піраміди? На нижчих рівнях потреб, в основі піраміди - фізіологічні (органічні) потреби в їжі, кисні, в розмноженні та потреби в фізичній та психологічній безпеці, комфорті. На верхніх рівнях пізнавальні, естетичні потреби та потреби творчої самоактуалізації і визнання самості людини іншими. Усі інтерпретатори піраміди Маслоу не забувають зазначати, що у зародку кожна людина містить в собі усі людські потреби, але “якщо потреби нижчого рівня залишаються незадоволеними, людина не може досягти наступної сходинки” [ Осн. пс. ; с. 585 ] . Тож ми можемо запитати який відсоток людей задовольняє в сучасній Україні лише базові потреби нижчого рівня, яка свідомість відповідає цим потребам і чим відрізняється своєю свідомістю людина, яка задовільняє лише потреби нижчого рівня, від пітекантропа? Тут можна взяти до уваги і штучне приниження співвітчизників своєю національною “елітою” до рівня “бидла”, про що свідчить знищення тонкого прошарку середнього класу та пенсійне забезпечення старшого покоління на рівні між двома прожитковими мінімумами - для працюючих і не працюючих (дотепний винахід нашої “еліти”!).

Л. Кравчук, бувший функціонер КПРС і перший Президент України, виправдовуючи зміну у 2006 році своєї позиції стосовно НАТО на 180 ^ , говорить : “Я йду за народом, який сьогодні, згідно з соціологічними опитуваннями, проти НАТО” (телепроект “Іду на ви” на ТК “1+1” 19.10.06). Цікава позиція нашого “керманича” : замість того, щоб вести народ як Мойсей, спочатку перетворюємо народ у “бидло”, а потім йдемо услід за ним як пастух. “В Україні дуже важко працювати президентом” - говорить Віктор Ющенко, відповідаючи на чергові запитання на зустрічі 06.06.06 з журналістами про його реакцію на останні політичні виступи “прогресивних вітренківців” та “регіоналів” щодо збудження “пітекантропів” проблемою двомовності та спільними військовими навчаннями з членами НАТО, - “вони зовсім не турбуються про суспільні інтереси”. І дійсно для спостерігача із Космосу (якби такий ненароком залетів у наші простори) багато що в Україні нагадувало б сьогодні зоопарк, мавп ’ ярню. “Наші політики не знають меж політичних ігор”, - бідкається, журиться відомий аналітик економічних проблем Олександр Пасхавер у своєму інтер-в’ю ТК “1+1” у “підсумках тижня” 18 червня 2006 року о 19.40. Політична еліта України може не знати меж політичних ігор лише в одному випадку, якщо вона керується переважно інстинктами і тварними емоціями (саме інстинкти і неусвідомлені емоції не знають меж), а не свідомою рефлексією дисциплінованої і відповідальної людини XXI століття.

 

 

23.2. Що є еліта суспільства взагалі і в Україні, зокрема?

 

Політична еліта, управлінська еліта, “інституціональна” еліта, професійна еліта, наукова еліта, культурна еліта, мистецька еліта, письменницька еліта, спортивна еліта, зірки естради, рекордсмени книги Гінеса, елітні сорти пшениці, елітні екземпляри великої рогатої худоби... Еліту країни знищено більшовицьким терором у 20-30-х роках XX ст. на генетичному рівні... У будь-якій державі до ініціативної, “інституціонально-владної” частини належить 0,2-0,5% населення... Депутати Верховної Ради України користуються недоторканністю, особливими заробітною платнею і пенсією, чисельними пільгами щодо житлових умов, транспортних послуг, медичного обслуговування та відпочинку їх самих та членів їх сімей, лікуються у закордонних шпиталях, можуть літати на ри-балку у Норвегію чи на полювання в Африку до підніжжя гори Кіліманжаро - такими є ознаки їх елітності... Так у різних контекс-тах ми використовуємо або чуємо слово “еліта”, термін франкомов-ного походження, яким на його прабатьківщині буквально позна-чають кращі, відбірні рослини або тварини, отримані як результат селекції і призначені для подальшого розмноження.

Поняття суспільної еліти зазвичай визначають так: “До еліти суспільства відносяться найбільш авторитетні, поважні люди, які займають провідні позиції у виробленні норм і цінностей, що визначають функціонування і розвиток соціальної системи і є тою референтною групою, на чиї цінності як зразкові орієнтується усе суспільство” [ Ашін ; с. 61]. З тою частиною визначення, де говориться про вироблення норм та цінностей, можна погоджуватися безумовно, однак що торкається “референтної групи” можуть бути інші думки: референтна група для пересічної людини може не співпадати з тою, що займає провідні позиції у виробленні суспільнозначимих (інституціональних) норм і цінностей. До референтної групи може входити непропорційно багато представників поп-культури , що несуть у собі лише ірраціональне діонісійське начало, а про тих, хто належить до 0,5% раціональної інституціональної еліти інші 99,5% населення конкретної країни можуть майже нічого не знати. Саме так воно і буває.

Слід згадати про стратифікацію суспільства як явище об ’ єктивне, неминуче і корисне. У будь-якій сфері сучасного суспільного життя має місце розподіл праці, є першопроходці, піонери, поводирі, генератори ідей, організатори, виконавці - є ті, хто веде, кого ведуть і ті, кого використовують. Так було і так буде. Згадаймо принцип розвитку усього живого: диференціація, координація, ієрархія, інтеграція. Суспільство має ієрархічну структуру, хтось чи щось у цій ієрархічній системі має здійснювати координацію і інтеграцію. Цей принцип ніким не заперечується, але що ж взяти за критерій побудови оптимальної ієрархічної структури у тій чи іншій соціальній системі? Це звичне питання для теорії і практики менеджменту організацій. На рівні держави сьогодні актуальним є, наприклад, питання перерозподілу повноважень між місцевою та центральною владою і їх фінансового забезпечення, в системі освіти, зокрема, актуальними є питання нормативного фінансування та автономії.

Одною із найбільш відомих моделей ієрархічної структури суспільства є піраміда потреб А. Маслоу, одного із основоположників гуманістичного напряму в психології. Вона ж відображає водночас ієрархію мотивацій і, якщо уважно придивимось, то й стратифікацію суспільної свідомості та смисл життя. Згідно з А.Маслоу, усі потреби людини можна класифікувати на фізіологічні потреби (1), потреби безпеки (2), належності (3), самоповаги (4) і самоактуалізації (5). Звертаємо увагу на те, що А. Маслоу, пропонуючи своє системне бачення потреб людини, обрав геометричну модель піраміди - фігури, яка звужується догори. Таке звуження означає ніщо інше, як малу кількість (близько 1% у розвинених країнах, за оцінкою самого автора) самоактуалізованих особистостей на вершині суспільної ієрархії порівняно з незрівнянно більшою кількістю тих, хто задовольняє лише фізіологічні потреби. Особливо важливим є положення про те, що вищі потреби виникають лише після того, як задовольняються нижчі. Приймаючи це до уваги, можна визначити елітою у широкому сенсі цього слова тих людей, чиї потреби і мотивація діяльності відповідають вищому 5-му рівню - рівню самоактуалізованих, творчих особистостей.

До еліти спільнот людей, безумовно, маємо віднести вождів племен і шаманів, жреців, фараонів, королів, царів, видатних громадських діячів, архітекторів, художників, письменників, науковців тощо. Тут, у межах даної статті ми, однак, обмежуємося лише розглядом політичної і управлінської еліти суспільства. До неї маємо віднести Олександра Македонського, Юлія Цезаря, королів, царів, імператорів, також і Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Адольфа Гітлера, і тисячі інших “наполеонів”. Спільноти людей як надскладні організми без органів управління не життєздатні. Без політичної і управлінської еліти нема цілісності спільноти, нема її стабільності й розвитку. Історія знає безліч прикладів визначальної ролі елітних представників людського роду. Тому, хочемо ми того чи ні, змушені виокремлювати еліту із еліт – ту, що на вершині суспільної ієрархії. На Заході таку еліту позначають традиційним терміном “аристократія” або більш вузьким терміном “істеблішмент”, яким визначають “відбірну групу людей, які володіючи фінансами і владою, правлять урядом чи суспільством шляхом негласних угод чи рішень” [Яков.; с. 408]. Якою ж буває чисельність істеблішменту, еліти із еліти? На думку одного із американських експертів: “Америкою правлять для себе 5000 людей, яких активно підтримують 50000 претендентів, прагнучих зайняти їх місця...”. Інший американський експерт стверджує : “Менше ніж дві десятих одного процента від населення США або менше ніж одна сота одного процента від населення некомуністичного “свободного світу” знаходяться під керівництвом американського істеблішменту... Навряд чи в історії людства так мало людей визначали долі настільки багатьох на нашій планеті” [ Там само ; с. 409 ] . Отже, питання про еліту суспільства не є простим.

Якщо суспільство - це живий організм вищого рівня складності порівняно з організмом людини, то що є політична і управлінська еліта суспільства за аналогією з найближчим нижчим рівнем організації живого? Така еліта - це мозок і воля суспільства. Які функції такої еліти? Найперше, турбуватися про весь організм у цілому, про його теперішнє і майбутнє. Саме таку турботу ми покладаємо в основу дефініції політичної і управлінської еліти. Чи має Україна таку еліту? Бачимо, Україна вже має певну диференціацію суспільної структури. Можна говорити про наявність локальних еліт в окремих сферах суспільного життя. Якщо ж мати на увазі цілісний мозок і волю , політичну і управлінську еліту на вершині ієрархічної піраміди, еліту, яка турбується про інших на основі принципів справедливості чи загальновизнаної доцільності, то такої еліти українського суспільства ще не видно . Це приголомшливий факт нашого сьогодення! Факт, який усі визнають, але ніхто його не може ясно, до пуття пояснити

Те, що бачимо як претензію на сучасну українську політичну елітність, часто відображається у ЗМІ іронічно як “карикатура” або ж метафорично як “залишки ума, честі і совісті епохи”, “покидьки партійної номенклатури”, “мутанти комсомольсько-спортивного активу”, “паростки корупції і рекету” - одним словом, “шпана”. Вперше слово “шпана” як образне визначення еліти на пострадянських теренах було використано Олександром Яковлєвим, одним із найбільш чесних і порядних ідеологів горбачовської “перестройки”, коли він спробував пояснити ситуацію з ГКЧП у серпні 1991 року. Як потім з ’ ясувалося, “шпана” була по обидва боки барикад в СРСР 1991 року. Одні не хотіли “поступатися принципами” і тупо вели країну в глухий кут, інші, хитріші і спритніші, навісивши народу локшини на вуха, спочатку розвели дріб’язкову багатопартійну псевдодемократію, приватизували громадську безпеку, потім привласнили загальнонародне (державне) майно та засоби інформації і сьогодні вже здійснюють контроль над свідомістю мас не менш ефективно, аніж КПРС.

Якою ж була поведінка політичної еліти України за період з серпня 1991 року, коли ми вперше почули порівняння еліти народу з дрібною “шпаною”? Що ми маємо сьогодні, через п’ятнадцять років після здобуття незалежності? Чи турбується те , що претендує на статус еліти українського суспільства, про “весь організм в цілому, його теперішнє і майбутнє”? Останнє питання звучить сьогодні навіть не риторично, а трагічно-смішно. Чи можна вважати “активістів” епохи первинного накопичення капіталу або ж тих, хто прислуговує їм, належними до еліти народу ? Звісно ні. Вони ще не готові сплачувати прогресивні податки і турбуватися про весь народ. Ми слухаємо пряму трансляцію засідань Верховної Ради і запитуємо себе - в якій мірі відповідала її діяльність потребам суспільства на протязі перших 15 років української незалежності? Навіть розподіл влади на три гілки наша еліта досі не спромоглася здійснити. Більше того, “ми зіштовхнулися з іще страшнішим явищем, ніж авторитаризм. Це судівські деспотія, диктатура й сваволя”, - свідчить Міністр юстиції України С. Головатий [ Примаченко ; ДТ, 2006, № 20].

О. Мороз, спікер парламенту 2-х скликань, підсумовує діяльність еліти за п ’ ятнадцять років незалежності так : “Кожна гілка влади, залежно від її персонального складу, перспективу держави бачить по своєму. ...переміни здійснювалися спонтанно, безсистемно, фрагментарно, що гарантовано спричиняло щораз поразки, втрати для суспільства. ...Так майже у всьому. ...Парламент ...до гармонії в діях різних гілок влади він жодним чином не наближався. І не міг наблизитись, особливо коли бізнес зрісся з владою. І в багатьох законопроектах чітко став проглядатися приватний і бізнесовий інтерес, лобістська ініціатива. ...не прийняті досі десятки законів, що передбачені в тексті Конституції, та звані органічні закони. ...Хоч яку б галузь економіки ми не аналізували - скрізь бачимо правові пустоти, наявністю яких вміло користуються деякі “підприємливі” люди, а основна маса населення зазнає збитків” [“Голос України”, № 156, 2006].

Характеристику політичної еліти в Україні за підсумками 15 років незалежності дав і академік НАНУ Володимир Литвин, який тривалий час був найближчим помічником другого президента України, екс-спікер ВРУ, безумовно компетентна людина: “...швидше за все, сьогодні треба говорити не про політичну еліту, а про номенклатурну еліту чи про правлячі політичні групи… їх колективному портретові притаманні такі риси: невміння враховувати й артикулювати суспільні настрої, підбір кадрів за принципом особистої лояльності та кумівства, надмірна схильність до нав’язування своєї позиції, відсутність чіткої концепції реформ, системних знань, недостатня теоретична підготовка для здійснення перемін такого масштабу і пов’язана з цим постійна непослідовність у рішеннях та діях. ...Як наслідок : українське колесо пробуксовує в історичному багні” [ “Дзеркало тижня”, № 45, 20 06 ] .

Лише одних цих двох авторитетних оцінок поточної ситуації в Україні достатньо, щоб зробити висновок щодо питання про справедливість , щоб мертвим героям минулих пролетарських революцій перевертатись у гробах, живим - засумувати і повіситись на першій-ліпшій гіляці, а їх нащадкам утікати з цієї країни світ за очі. На думку відомого спостерігача Петра Симоненка, приватизацію держави в основному було завершено у 2002-2004 р.р., коли “у другий період президентства Кучми в країні була створена система кримінального олігархічного капіталізму. ...родиною, фаворитами і найближчими чиновниками з оточення Президента Кучми в народу України було вкрадено практично всі стратегічні економічні об ’ єкти - велети металургії, підприємства хімічної промисловості і машинобудування, великі земельні угіддя. За п ’ ять років держава і громадяни позбавилися 78% своєї власності” [ “ГУ”, № 144, 2006 ] . Читаючи такі откровення лідерів відомих політичних сил України, хочеться запитати : “А де ж ви були і що робили?” .

Де справедливість, адже приватний власник повинен нажити власне багатство власною працею - в цьому полягає принцип соціальної справедливості? Рівність можливостей і справедливість – найбільші цінності людських спільноті та найперші гасла партій. Однак… Прочитаймо уважно написане Литвином : “...в Україні сформовано устрій, який можна класифікувати як бюрократичний капіталізм... Держава виступає головним економічним суб ’ єктом, що діє в інтересах політичного і бюрократичного прошарку, а не народу. Цей клас утвердив свою владу за рахунок того, що правовим шляхом експропріював загальнонародну власність і обернув її на свою користь. Маємо підстави говорити про парадоксальне, алогічне явище українського сьогодення - законність без справедливості, яке, у свою чергу, ототожнюється з періодом беззаконня” [ “ДТ”, № 45 ] . Звертаємо увагу на слова “ правовим шляхом експропріював ” і “ законність без справедливості ”. Чи не висловлюють ці, несумісні за смислом, словосполучення академіка, екс-спікера В.Литвина суть поточного моменту в Україні? “Держава без справедливості - що це, як не великі банди розбійників... Що не було справедливим, не може бути і законним” , стверджував ще св. Августин на зорі становлення християнської моралі (цит. : [ Сіренко, “ГУ”, № 51, 2006 ] ). Переконані, на цю тему буде написана не одна наукова дисертація, зокрема в галузі соціальної психології . Ми ж сьогодні, розуміючи тваринну природу людини і специфіку процесів диференціації і інтеграції у людському суспільстві, не схильні панічно драматизувати ситуацію, адже спостерігаємо цілком природні процеси. На думку спадає висловлювання одного із провідних вітчизняних економістів-лібералів на з’їзді громадської організацї “Нова Україна” (здається це був Олександр Пасхавер) у Пущі-Водиці під Києвом на початку 90-х років, ще до розгулу “чубайсівської” ваучеризації і кучмізму. Тоді він говорив: не думайте ні про яку справедливість - її найближчим часом не буде; необхідно якомога швидше роздати загальнонародну власність усім хто жадає; лише потім, після розподілу і перерозподілів, нові власники будуть зацікавлені у підтриманні порядку, створенні нових робочих місць, у розширеному відтворенні привласненого капіталу і у створенні нормальних умов робочій силі; інакше нас очікують десятиліття штучного хаосу - такою є людська природа. Минуло більше десяти років, прогноз спеціаліста підтвердився повністю. Що ж до безвільної, покірної і, так легко податливої до маніпуляцій його свідомістю, поведінки народу , пояснення просте - велика стратифікація суспільної свідомості, відставання у розвитку суспільних процесів, знаходження переважної більшості людей на рівні задовольняння органічних потреб (див. піраміду А. Маслоу), низький рівень рефлексії (не глибше двократного “відображення відображення”) соціальних процесів пересічною людиною-сучасником. З одного боку, ми маємо низький рівень саморефлексії, самосвідомості більшості членів суспільства, а з іншого боку - велику біологічну енергію і агресію елітної “шпани”.

У квітні 2006 року, у проекті ТК “1+1” “Я так думаю” переможці щойно проведених парламентських виборів дискутують (щиро чи нещиро?) про коливання “маятника” суспільно-економічних процесів вправо і вліво: одні, мовляв створюють блага, інші розподіляють. Вони (Микола Азаров та інші) переконують громадську думку в тому, що на даному етапі слід надати право виконавчої ініціативи лібералам правим, мовляв, лівим борцям за справедливість ще нічого ділити. Чи здатен пересічний виборець усе це правильно зрозуміти за теперішнього рівня його рефлексії? І де та еліта, яка уособлює весь народ і розуміє суть поточного моменту?

Чи є еліта суспільства в Україні сьогодні, та еліта, що турбується про “весь організм в цілому, його теперішнє і майбутнє”? Справедливість, турбота, цілісність суспільства – це пов’язані поняття. Якщо нема турботи про інших на основі принципів справедливості, то й нема цілісного суспільства. Щодо турботи, достатньо подивитися лише на те, як вирішувалося на шістнадцятому році незалежності питання пенсійного забезпечення старшого покоління, того покоління, яке десятки років створювало загальнодержавну власність країни, реальні багатства України, які нині вже “прихватизовані” на 60% групою приватних осіб - приблизно 200-300 родинами [Сіренко, “ГУ”, № 51, 2006]. “В Україні є бідні й багаті пенсіонери. Мінімальна пенсія в нас обчислюється в 359 гривень, максимальна - в тисячах. ...сьогодні в нашій країні діють ще 28 законодавчих актів, за якими різним професійним категоріям нараховуються пенсії. ...приведення пенсійного забезпечення до єдиного знаменника лише в планах” [Вітер, “ГУ”, № 119, 2006]; “...декому нараховано і буде нараховуватися 100 чи 200 тис. грн пенсій, і не тому, що вони більше працювали й заробляли, а тому, що вони “вибрані”, особливі... На них чомусь не поширюється ст. 24 Конституції...”, писав у тижневику “Дзеркало тижня” (№ 18, 2006) Віктор Пинзеник, міністр фінансів у 2005-2006 р.р., безумовно компетентна людина. Тут слід зазначити, взяти до уваги, що у розвинених країнах ознакою справедливості й цивілізованості вважається різниця у заробітних платах їх громадян не більша, ніж у 6-7 разів, співвідношення мінімальної і середньої заробітних плат не гірше 1:3, а витрати на їжу не більше 1/8 заробітної плати. А як у нас в Україні?

Тож чи має незалежна Україна свою політичну і управлінську еліту у загальноприйнятому значенні цього терміну, як мозок і волю суспільства, що турбується про всіх? Чи є це питання складним для пошуку відповіді? Ми навмисно уникаємо тут своїх авторських оцінок нашої вітчизняної еліти, адже більш переконливими для читача є оцінки тих, хто фактично в силу обставин, що склалися, займає місце політичної еліти країни. Ми звертаємо увагу на ті метафори і синоніми, якими характеризує наша “еліта” сама себе зсередини. Це - не тільки “шпана”, а й “зграя”, “команда”, “випадкові люди”, “плевели”. Зокрема, Володимиру Литвину належить таке визначення : “посередні люди, збиваючись у політичні “зграї”, починають подавати себе за тих, хто...” [“ДТ”, № 45, 2006]. Для тих, хто ніяк не може повірити у факт відсутності політичної еліти в Україні, процитуємо ще декілька висловлювань тих, хто фактично займає місце еліти суспільства, їх погляд зсередини “елітного” середовища.

“ Головна біда сучасної України у тому, що відсутня еліта, яка б ставила інтереси суспільства вище приватних” - так відверто і як останній невідпорний аргумент у відповідях на запитання журналістів щодо сучасних проблем держави і його особистої ролі формулює своє бачення 29.05.06 у проекті ТК “1+1” “Іду на “ВИ” ” Анатолій Кінах, колишній високий посадовець - Прем’єр-міністр у 2001-2003 р.р., Секретар РНБО у 2005-2006 р.р., нині міністр економіки в уряді В.Януковича, безумовно компетентна людина.

“ Наша еліта все ще навчається відповідальності” , - “глаголить істину” про стан справ у країні наймолодший міністр у трьох останніх урядах Юрій Павленко (телепроект “Темник” на ТК “Ера” 22.10.06).

“ Український політикум не звик жити за правилами, за законами. …Іде боротьба за повноваження не для того, щоб зробити щось, а задля владарювання власністю” – констатує Володимир Литвин 24.12.05 [ “В гостях у Гордона” на ТК “УТ-1” ].

“ Сучасні політики не знають ніяких меж, не дотримуються ніяких правил і норм”, - бідкається депутат ВР Йосип Вінський 27.01.07 у телепроекті “Контрольний проект” на “УТ-1”.

“ Закони приймаються поки що в інтересах окремих груп, а не всього суспільства” , - заявляє не хто інший, а міністр юстиції Олександр Лавринович (телепроект “Темник” на ТК “Ера” 26.01.07).

Що значить турбуватися про суспільство? Для політичних партій – це формулювати ідеї та матеріалізувати їх в програмах розвитку суспільства. Таких ідей і програм досі нема. Для Верховної Ради - це означає приймати своєчасно потрібні закони. Можливо ВР не встигає це зробити за браком часу? Ні, не так. Є безліч повідомлень, що ВР оперативно встигає приймати закони в інтересах окремих груп, кланів чи сусідньої держави. Так, уряду було “заборонено законом” “отримувати необхідні матеріали від Комітету статистики” [ Пинзеник ] . Також “заборонено законом” реагувати на “намагання вкрасти мільярди гривень через рахунки банківських установ”, мова йде про легкість переведення вкрадених грошей у швейцарські чи офшорні банки [ Там само ] .

Для Кабінету Міністрів турбота про суспільство означає чітко виконувати свої функції. Але ж досі нема цих чітко визначених функцій - нема Закону про Кабмін, нема розрізнення між постійним апаратом кваліфікованих менеджерів і змінним прошарком політиків, між функціями генерування ідей і контролю та функціями виконання, регулювання стабільності, забезпечення життєдіяльності. “Чи, може, поняття “анархія” і “демократія” - в Україні тотожні?” - запитує сьогодні компетентний фахівець органів влади [ Там само ] . Так, маємо погодитись, комусь це вигідно. Чи не еліті, яка поки що є “шпана”, що “ловить рибку у мутній воді”. І чи варто комусь у сучасній Україні причисляти себе з гордістю до політикуму як еліти суспільства?

“ ...В усьому, що відбувається, можна звинувачувати президента, як це робить більшість у країні. Можна звинувачувати партії, Москву, Вашінгтон і Гондурас. Можна звинувачувати суспільство, котре прокинулося на Майдані, а потім пішло спати міцним сном, який порушують вимушені зойки розчарування. Але за великим рахунком, винуватцем усього того, що відбувається, є українська політична верхівка. Я навмисно уникаю слова “еліта”, бо еліта передбачає наявність у її членів відповідальності, чітко сформульованого уявлення про національні інтереси, принципів, досить високого морального бар’єра й необхідного інтелекту – політичного IQ . Що ж ми маємо насправді?

...Після виходу Леоніда Кучми з влади разом із ним пішла команда, яка була носієм школи, радянської школи. ...Теоретично на зміну “носіям школи” мали прийти в еліту якісно нові люди - молоді, освічені, з чітким уявленням про світові процеси, тому здатні знайти місце України в них. Повинні були прийти ті, хто розуміє, що в основі функціонування держави і суспільства лежить закон; в основі їхньої діяльності - державний інтерес. У побудові їхньої кар ’ єри - пропозиція реальних стратегій і здатність їх здійснити. Але вони не прийшли, бо не визріли. ...Як наслідок - на президентській, виконавчій і законодавчій гілках влади повисла величезна кількість випадкових людей. По суті - плевелів. Мало того, переважна більшість Верховної Ради - це люди, котрі відбулися в бізнесі. Для того, аби домогтися успіху в країні каламутних правил, бізнесменові необхідно мати кмітливість, швидкий розум, великі зуби, довгі пазурі, гострі підбори й не мати принципів і морального бар’єра. Як інтереси країни можуть обстоювати люди, що здебільшого заробили свої капітали, прямо чи опосередковано обкрадаючи оцю саму країну? ...Як політики можуть дійти консенсусу, якщо підсвідомо інтерес більшості лежить лише в розподілі ресурсів? [ Мостова Ю. Варіанти… // “ДТ”, № 27 (606), липень 2006 р. ] . Так пишуть журналісти сьогодні про поведінку політичної еліти України за період з серпня 1991 року, коли ми вперше почули про пост радянську еліту як про “шпану”?

Скористаємось іншими оцінками, оцінками “публічних” людей, їх поглядом ізсередини “елітного” середовища: “...нинішня політична еліта наочно продемонструвала свою цілковиту неадекватність, неспроможність і недієвість. Вона з одного боку, потонула у “підкилимних” торгах за посади, за розподіл фінансових і матеріальних ресурсів, а з іншого - хотіла й надалі подобатися народові та отримувати голоси на виборах. Гроші вчергове перемогли народ... Нинішня політична еліта абсолютно не відповідає рівню свідомості суспільства і його потребам. Ця еліта повністю дискредитована і має відійти в минуле” [ Філенко В. Крок... // “ДТ”, № 30 (609), 05.08.2006 ] .

Тим, хто вивчатиме історію України через роки, важко буде повірити у ті “реалії”, з якими зіткнулося нинішнє покоління і які це покоління не здатне було усвідомлювати, передбачувати і долати: “...в Україні існує кілька основних проблем, які є визначальними усіх наших державних бід і суспільних негараздів. Перша – абсолютна нездатність так званої “еліти” суспільства відстоювати загальнонаціональні інтереси і, таким чином, ефективно управляти та об’єднати в першу чергу самих себе...”, - пише про так звану “еліту” найамбітніший “мачо” із “елітних” депутатів ВР 5-го скликання Василь Волга [“ГУ”, № 173, 2006].

“ Хто еліта нації? - перепрошує запрошений 7.10.06 до теле-інтерв’ю у телепроекті УТ-1 “Контрольний пакет” тодішній лідер фракції СПУ у ВР Василь Цушко, потім міністр внутрішніх справ в уряді В. Януковича (2007), і відповідає: “Ті, хто розікрав у країні все, що можна було розікрасти, і сам себе назвав елітою. ...Іншої еліти у нас не було”.

Чи може хто-небудь у сучасній Україні віднести себе з гордістю до політичної еліти суспільства? Якщо у когось і були сумніви щодо цього, то вони розвіялися спогляданням діяльності політичної “еліти” після перших в Україні виборів на пропорційній основі у березні 2006 року: “...така поведінка політичних сил неприпустима, ...політична сила має бути відповідальною, а не кон’юнктурною, ...політик має виходити не зі своїх кар’єрних чи бізнесових інтересів, а з інтересів суспільства. Після цих подій я щасливий, що не є народним депутатом України і не є учасником такої ганьби” - заявляє нині прописні істини В. Філенко, активний депутат-демократ попередніх скликань ВР. Ми звертаємо увагу на цю заяву тому, що вона свідчить про подальше погіршення ситуації - тотальне привласнення влади бізнесом: “В Україні відбулося поєднання політичних команд, які обслуговують інтереси кримінального капіталу” [“ДТ”, № 30, 2006]. “Якщо нинішня влада (помаранчева. - А.П. ) видається дружнім шаржем на владу істинну, то майбутня може виявитися злісною карикатурою на неї. Що гірше? ...Є підстави думати, що нинішня білоблакитна команда являтиме загрозу для громадянського суспільства, яке повільно, але впевнено спинається на ноги” [Рахманін С. CONTRA ... // “ДТ”, № 29 (608), 29.07.2006 ] .

Передвиборна кампанія з дострокових виборів до ВР 30 вересня 2007 року також надала безліч фактів і переконливої аргументації на користь висновку про специфіку політичної еліти в Україні. Йде процес осмислення ситуації широкою громадськістю : “Ми сьогодні отримали дуже специфічну пострадянську номенклатуру… Схожу на макітру з варениками… всі вони у сметані… Нардепи страшенно далекі від тих людей, від імені яких вони керують… жодних соціальних механізмів зв ’ язку між народом і владою у нас немає. Фактично можновладці існують як самодостатня соціальна структура – як каста… в основі якої – кум, брат, сват. Вона просто тримає Україну в ямі, з якої найближчим часом вилізти не вийде” [Кириченко І., Лосєв І. “ДТ”, № 30, 2007 ] .

Спостерігаючи за суспільно-політичним життям в Україні, ми не можемо погодитися з часто вживаною в останні місяці тезою публічних людей і журналістів, що “нинішня політична еліта абсолютно не відповідає рівню свідомості суспільства і його потребам” . Це - хибне твердження. Хибним є, насамперед, стверджування про наявність політичної еліти в Україні. Еліти нема, є ті, хто займає місце еліти. Вони ж, ті, хто займає місце, відповідають рівню свідомості тої частини нашої спільноти людей, яка є “бидлом”, люмпеном з органічними потребами внизу піраміди А. Маслоу і якою в силу відомих причин сьогодні зроблено більшу частину людей на пострадянських теренах. Вони ж, ті, хто займає місце еліти, зовсім не відповідають потребам розвитку недосконалої спільноти, її трансформації у повноцінне суспільство.

***

Отже, політичної еліти, яка турбується про все суспільство як цілісний організм, в Україні досі нема . Це - очевидний факт, який одностайно визнають ті, хто займають місце еліти суспільства. За аналогією з іншими формами організації живої природи, це - факт відсутності мозку і волі у нового організму, яким є тільки-но народжуване суспільство. Це - приголомшливий факт сучасності, достойний відображення у шкільних та університетських підручниках.

Висловлюємо гіпотезу: факт відсутності еліти суспільства свідчить про відсутність самого суспільства як вищої цілісності, роз’єднані спільноти людей України, соціальні прошарки і групи ще мають зійти на нову сходинку на щаблях еволюції. Запрошуємо бажаючих до обговорення цієї гіпотези, її підтвердження чи спростування.

 

 

23.3. Як пояснити факт відсутності політичної еліти в Україні?

 

Як же пояснити факт відсутності політичної еліти у сучасному українському суспільстві? Соціологічні опитування сьогодні свідчать, що переважна більшість виборців (70%, Скрипник, “ГУ”, № 232, 2006) вже не розуміє, що відбувається в українському суспільстві. Хто ж розуміє? Можливо щось знають ті, хто займає місце еліти? У зв’язку з цим звертає на себе увагу стаття в “ГУ” № 49, 2007 лідера фракції Партії регіонів у ВР 5-го скликання Раїси Богатирьової “Партійний антидот для української демократії”. Обговорюючи “рівень довіри до політичних партій, з огляду на суху статистику”, що “впав до межі самої статистичної похибки – 1,2%” автор визнає : “Я бачу далеко не всі відповіді на ці питання, і це природно. …я не впевнена, що маю, навіть для себе, чітку відповідь” . Отже, актуальність теми для дискусії незаперечна. Спробуємо пояснити феномен відсутності політичної еліти в Україні та знайти відповідь на злободенно цікаве питання “Як “шпані” вдається займати місце еліти народжуваного суспільства?”. Для цього ми змушені звернутись до тої науково-популярної інформації, яка ще не стала надбанням пересічної людини. На нашу думку, є два ключові питання без попереднього прояснення яких “те, що відбувається в українському суспільстві” , так і залишиться покритим темрявою. Це питання “що таке свідомість людини і суспільства, як вони співвідносяться?” і питання “Яким є співвідношення біологічного і соціального у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини?”.

У пошуках відповіді на перше питання, скористаємося філософською категорією відображення та відповідними метафорами і аналогіями. Що відображає свідомість? Матеріальне і ідеальне. Насамперед, трьохвимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє і майбутнє). Крім цього, потреби, знання, вміння, цінності, умови, обставини, правила тощо, наше суб ’ єктивне ставлення до них. Кожному “виміру” (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення “виміру”. Так ми приходимо до множини вісей і до геометричного поняття багатовимірного простору і можемо побудувати відповідну просторову модель “бульки свідомості” як окремої людини, так і суспільної свідомості.

“ Булька свідомості” - це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина створює для себе за допомоги спільноти, завжди носить з собою і усередині чого живе. Звертання до подібних метафор для філософів вже давно є звичним. Відомі “печера” Платона (в діалозі “Держава”) або “клітка” Ніцше (у книзі “Уранішня зоря”) є такими моделями свідомості. Можна уявити “бульку свідомості” всебічно розвиненої людини у формі кулі - тобто в усіх напрямах багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової потужності. Певним наближенням до такої гармонійної “бульки свідомості” можна вважати “бульки свідомості” Арістотеля та інших універсальних вчених минулого до Леонардо да Вінчі включно. У ті епохи філософи не тільки займалися усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і лікарями, і музикантами, і поетами, і садівниками, виноробами тощо. Вважається, що з часів імперій Олександра Македонського починається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник - ремісника, купець - купця і т.п. Так спеціалізація діяльності розпочала новий етап еволюції свідомості людини, спільнот і суспільства. Індустріалізація Нового часу внесла нову якість у спеціалізацію людської діяльності: процеси виготов-лення найпростіших предметів деталізуються на десятки, сотні і тисячі операцій. Спеціалізація стає все вужчою і вужчою.

Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу - це перш за все здатність до розрізнення елементів навколишньої дійсності та глибокого (багатократного) відображення... відображення ланцюга причинно-наслідкових зв’язків у певній вузькій сфері діяльності. Що означає така вузька спеціалізація діяльності стосовно філогенезу свідомості? Замість сферичної, з однаковою в усіх напрямах потужністю відображення дійсності, “бульки свідомості” людина отримує деформовану “бульку” з вузькою спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її “бульки свідомості”. Найбільш наглядною геометричною моделлю таку спеціалізацію відображення у Новий час можна уявити у формі “чортячих рогів” на голові людини або ж у формі одного чи декількох стрілоподібних наростів, які можуть в одному чи декількох вимірах значно перевищувати за розмірами сферичну частину “бульки свідомості”. Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. З огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом і певне “уродство” (“виродливість”, “каліцтво”), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості однакової в усіх напрямах глибини відображення . Зазначимо, що саме так винахідлива Природа знайшла чудовий спосіб обійти обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації окремих людей та їх кооперацію і так забезпечивши подальшу еволюцію живого. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, “булька свідомості” людини завжди буде мати таку подвійну форму - кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (“уродство”, “каліцтво”) вузької спеціалізації.

Як індивідуальна свідомість-частина співвідноситься і взаємодіє з суспільною свідомістю-цілим, як взаємодіють частини між собою ? Природа живого в процесі еволюції потурбувалася про механізми інтеграції частин (елементів) у цілісність спільноти і, відповідно, індивідуальних свідомостей у суспільну свідомість. Ці механізми позначаються словами наслідування, зараження, навіювання (сугестія), переконання, конформізм. В залежності від ситуацій вони можуть призводити як до позитивних, так і негативних наслідків, зокрема, використовуватись в технологіях маніпуляції свідомістю пересічної людини. Як виглядає багатовимірна просторова модель суспільної свідомості? Це - об’єднання індивідуальних “бульок свідомості”, що мають форму “виродливості”, - таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості “виродливостей” вузької спеціалізації, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої, недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами, обсягами.

Зауважимо, те, що ми називаємо сумарною ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є уявленням про свідомість майбутньої цивілізації Землі. Ця модель набуде повної адекватності у майбутньому після завершення глобалізаційних процесів і утворення нової цілісності - об’єднаного суспільства Землі. Сьогодні ж ми спостерігаємо об’єднані “бульки свідомості” більш простих організмів - окремих груп людей, “зграй”, команд, кланів, дріб’язкових партій, соціальних груп, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Звісно їх об’єднані кооперативні “бульки свідомості” ще не мають довершеної досконалості ідеальної сферичної форми. Вони також є деформованими, “рогатими” як і “бульки свідомості” окремої людини, але значно більшими за обсягами, більш потужними і ефективними і, можливо, у певній мірі більш наближеними до сферичної форми.

Отже, з огляду на деформації (виродливість) бульки свідомості ми не можемо вважати рефлексію свідомості сучасної людини і окремих соціальних груп, спільнотну свідомість на даному етапі еволюції досконалими. Однак, сучасна людина дуже самовпевнено перебільшує свою унікальність та можливості. І не погоджується з тезою про досконалість як таку, що можлива лише за певних умов. Звісно, така самовпевненість на основі фіктивних уявлень і суб’єктивних цілей забезпечує їй певну стабільність її індивідуального гомеостазу. Однак, заважає розвиткові. Можна привести сотні і тисячі переконливих прикладів кричущої недосконалості людської рефлексії саме зараз, недостатньої рефлексії як давно минулих історичних події, так і власної поведінки тут і тепер. Освячені гаслами патріотизму і справедливості світові війни, ентузіазм і сліпа віра мас при побудові соціалізму в СРСР, відсутність правильної чи однакової рефлексії Гулагу і Голодомору та діяльності УПА і КДБ у більшості сучасників, повсюдний примітивізм рефлексії переходу від соціалізму, що переміг, як повідомлялося і вірилося, остаточно й незворотньо, до дикого капіталізму, що вже пройдений багатьма народами, неспроможність сучасної політичної еліти України розробити Програму національного розвитку і хоча б розділити владу на врівноважені гілки (що тотожно неспроможності керувати країною в інтересах усього суспільства), агресивність, брехливість, пихатість, запроданство, підступність як характерні риси тих, хто займає місце політичної еліти суспільства, маніпуляції спільнотною свідомістю з боку окремих груп, засідання обраних народом Рад, часто дуже схожі на мавпярню у зоопарку, нечутливість законодавців і їх повне невігластво щодо загроз для суспільної моралі і для онтогенезу свідомості їх власних дітей від того потоку тваринної агресії, насилля і незчисленних вбивств Homo сапієнсами самих себе, що ллється з екранів телевізорів - лише деякі із багатьох фактів, подій і явищ, щодо яких рефлексія свідомості не була і не є однозначною, досконалою. Торжество Зла і безсилля Добра (перевага ситуативного інстинктивного тварин-ного над розумним соціальним) - прикмети усієї попередньої історії роз ’ єднаного людства. Зло являло себе завжди, коли частини не враховували інтересів цілого, або ж, коли одні частини не враховували інтересів інших.

К. Лоренц, відомий етолог, Нобелівський лауреат запитує: “Чи змогли б ви натиснути кнопку ядерної зброї?”. - “Так, зміг би, - може відповісти кожен із нас сьогодні, - зміг би, керуючись консти-туційним обов’язком захищати свою Батьківщину і присягою” . “Дві речі у цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість, а втім про Всесвіт я не певен”, - констатував на досвіді власних спостережень людського буття і теоретичних роздумів про Всесвіт А. Енштейн, фізик. Маємо визнати : сучасна людина ще не здатна прораховувати віддалені наслідки своїх діянь, а пересічна людина часто навіть і не здогадується про конкретні природні обмеження її психіки. Та й не тільки пересічна. Запитаймо хоча б, чи багато депутатів Верховної Ради володіє методикою пошуку рішень у багатокритеріальних задачах? Чи знають вони, що максимуми вигоди не є можливими одночасно за усіма позитивними параметрами? Чи усі керманичі наших політичних партій можуть пояснити своїм виборцям що є справедливість?

Можна продовжувати перелік прикладів кричуще низького рівня рефлексії як окремо взятої сучасної людини, так і групових свідомостей як завгодно довго. Ми, люди Землі, все ще є примітивними істотами. Як актуальна ілюстрація цього, притягує до себе увагу факт наявності в Україні півтори сотні законно зареєстрованих політичних партій? Чи не є це свідченням фрагментарності (нецілісності) і дріб’язковості спільнотної свідомості? А прагнення окремих “фрагментарних” вожаків, “виродків” з вузькоспеціалізованою (рогатою) “булькою свідомості”, до одноосібного фюрерства - чи не є це проявом все ще актуальної проблеми взаємодії біологічного інстинктивного і свідомого суспільно-необхідного? Чи можна усе це зрозуміти, не розібравшись попередньо з природою свідомості й тваринною сутністю людини? Геометрична модель каліцтва “бульки свідомості” надає можливість краще зрозуміти усі ці явища. У теоріях особистості психологія давно вже оперує такими поняттями як фіктивні орієнтири для підтримання власного гомеостазу у межах суб’єктивного світу людини, співвідношення біо-соціо, неконтрольовані свідомістю інстинкти, ефекти натовпу тощо. На жаль, сучасна загальноосвітня школа не доводить ці знання на рівень розуміння пересічної людини. І тому соціологічні опитування сьогодні свідчать, що переважна більшість виборців (70%, Скрипник, “ГУ”, № 232) не розуміє, що відбувається в українському суспільстві.

Отже, усі ми - люди сучасної епохи, з огляду на модельне, метафоричне бачення нашої вузькоспеціалізованої “бульки свідомості” у певному сенсі є виродками, каліками, уродами. І в цьому немає нічого образливого ані для автора цих строк, ані для академіка НАНУ чи депутата ВРУ, ані для Президента чи Прем ’ єр-міністра держави. Сьогодні навіть вузькоспеціалізовані доктори наук часто не розуміють одне одного в одній і тій же галузі науки. І причиною цього є, насамперед, вузька спеціалізація діяльності кожного із нас. Такими вирішила зробити нас мудра природа на даному етапі її еволюції. Тож, повертаючись до проблем еліти суспільства, за великим рахунком питання, хто є кращим керманичем, Віктор перший чи Віктор другий, Наталія чи Юлія, Євген чи Петро, Нестор чи Юрій, чи навіть сам Володимир Литвин (який настирно переконує нас у цьому докучливою політичною рекламою серпня-вересня 2007 року) є таким, що не має великого смислу. Усі вони, представники нинішньої політичної еліти, є “виродками” у певному смислі. Претензії будь-кого на те, що саме він одноосібно володіє істиною в останній інстанції є ілюзією їх свідомості. Це ми повинні розуміти перш, ніж шукати відповіді щодо конкретних питань нашого сьогодення, особливо таких як нехтування положеннями Конституції, протистояння між гілками влади. Говорячи про природну обмеженість свідомості, ми не маємо змоги тут детально обговорювати біологічне, тваринне, інстинктивне усередині людини, те, що давня китайська поговірка відобразила висловом “усі звірі сидять усередині людини…”. Звісно, окрім “бульки свідомості”, набутої прижиттєво в процесі онтогенезу, наші сучасники різняться між собою успадкованими від предків вольовими якостями, хитрістю, темпераментом, силою психічних процесів, інтуїцією тощо, також пережитими у дитячому чи підлітковому віці кризами та набутим прижиттєво індивідуальним чуттєвим досвідом. Так досвід хуліганства у підлітковому віці може накласти незгладимий відбиток на характер дорослої людини та її стиль керівництва підлеглими, а природжена здатність споживати великі кількості алкоголю без втрати “обличчя” може стати визначальною у деяких випадках кар ’ єрного зростання. Безкомпромісність у міжособистісних стосунках, сміливість, мужність, хоробрість та інші “бойові якості агресивного натхнення” людини цінуються нашими сучасниками вище її спроможності до пошуку компромісних рішень.

***

Продовжимо наші міркування, відштовхуючись від положення (допущення, гіпотези, переконання) про те, що наступним рівнем організації живої природи після тварин, включно Homo , є сус-пільство. Етап переходу до цього вищого рівня можна порівняти за якісними наслідками лише з переходом від одноклітинних організ-мів до багатоклітинних. Звісно, що сучасна людина самовпевнено перебільшує свою унікальність і “планує” назавжди залишатися “царем Природи”. Але ознаки переходу людини з рівня атоміс-тичного індивідуалізму на рівень клітини суспільства вже відчуваються багатьма мислителями і починають усвідомлюватися усім загалом. Нові поняття узагальнюючого мислення - ноосфера, техносфера, інтеграція, глобалізація - відображення цього. Зокрема, згадаймо, про що “лив сльози” Микола Бердяєв? Його філософські роздуми переповнені метафорами хвороби “падшого” суспільства, наскрізно проникнуті тривожністю за майбутнє унікальної індивідуальності людини. А що відображає сучасний екзистенціалізм? Те ж саме - тривогу за так звану самостійність (індивідуалізм) людини і сумніви у її самодостатності. Що відображає сучасний постмодернізм? Найперше, сумніви у раціональній поведінці вільної людини. І у цій тривозі мудрих немає нічого дивного. Адже мислителі усіх часів і народів ніколи не могли повністю ігнорувати того відчуття, що позначалось у їх світоглядах як фаталізм чи доля, як і того, що позначалося як Апокаліпсис чи кінець світу. Навіть Всевишнього ніколи не наділяли всемогутністю(!). Найбільш глибокі людські почуття і думки завжди відображали ті чи інші, незалежні ні від кого, сили і прагнули гармонії з ними. Отже, існують еволюційні процеси, які не залежать від волі окремої людини. Хоче того людина чи ні, вона все більше стає “клітиною” іншого організму - суспільства. Їй залишається лише в міру своїх можливостей гармонізувати цей процес.

Взявши до уваги виродливість “бульки” індивідуальної свідомості та вирішальне значення співвідношення “біо-соціо” (біологічного, тваринного і соціального, свідомого), розглянемо порушене нами актуальне питання: в чому конкретно полягає відсталість України щодо розвитку процесів на тій вершині суспільної ієрархії, де має бути видно еліту? Відповідь на це питання, можливо, була б не менш корисною для нашого сьогодення, аніж споглядання творчого минулого в Трипільській культурі чи славного минулого часів козаччини та колонізації нічийних степів.

“ Ми, українці сьогодні схожі на тих, кого Мойсей 40 років водив по пустелі...” - так оцінює ситуацію в Україні лідер фракції СПУ у ВР Василь Цушко, запрошений до телеінтерв ’ ю у телепроекті УТ-1 “Контрольний пакет” 7.10.06. Це цікава аналогія, однак ми знаємо, Мойсей водив свій народ по пустелі у доісторичні часи, коли плин часу був значно повільнішим. Тоді ще зароджувалися і формувалися спільноти. Тепер формується суспільство і єдина глобалізована цивілізація Землі. В умовах панування ринкових цінностей в ходу інші порівняння, зокрема, порівняння людства зі зграєю пацюків на майже спустошеному і покинутому кораблі [ Лоренц ] . А Україна, як виокремлена спільнота, на цьому “кораблі” має сьогодні ще й свою власну специфіку : “Суспільство, в якому основні прибутки створюються... завдяки неправедній експлуатації державних ресурсів - привласненню бюджетних видатків, дармовій приватизації, несплаті податків, а іноді і спрямуванню сплачених одними суб’єктами в кишені інших, відчутно загальмоване у своєму розвитку”, - констатує депутат ВР 5-го скликання Василь Волга у співавторстві з Трохимом Ковальчуком, доктором економічних наук, професором [“ГУ”, № 173, 2006].

Іноземні спостерігачі часто висловлюють своє здивування таким парадоксом суспільного життя України, як неспроможність виробляти колективні рішення при досить високому рівні індивідуального розуму кожного окремого українця. “Коли ж українці збираються докупи, то їх поведінку важко зрозуміти”, - говорять вони. Ми й самі бачимо: нема національної ідеї, нема пріоритетів і програми національного розвитку, нема цілісної волі спільнотної еліти, нема цілеспрямованої колективної діяльності - “де два українці, там три гетьмана”. Пояснення цього феномену просте : із окремих хороших українців ще не відбулося формування більш складного суспільного організму. Тож маємо актуальне питання: що має бути тимчасовим замінником мозку і волі суспільства, коли суспільна свідомість ще не сформована і цілісна воля суспільства ще відсутня? Мабуть це мав на увазі депутат Василь Цушко, нині міністр внутрішніх справ, згадавши Мойсея. Україна потребує Мойсея? Хто чи що має ним стати? Чи не той із чергових “Леонідів”, “Вікторів” чи “Вікторій”, прем’єрів чи президентів, котрий здатен “зібрати волю суспільства в кулак” і цим кулаком “бити морду лиця підлеглих”, спрямовуючи їх дії на основі персональної відповідальності? Чи не так було у всіх традиційних спільнотах людей раніше і в Україні недавно? Чи не до цього зводиться сьогодні так загострене питання “Хто в домі хазяїн?” ?

Питання “Чи потрібен в домі хазяїн, якщо потрібен, то який?” є настільки важливим, що потребує детального розгляду, зокрема, й екскурсу в історію, можливо, ближчу до нас, аніж часи Мойсея. Кожен народ проходить відповідні історичні етапи. З шкільного курсу історії знаємо, спочатку були роди і племена, потім народності та імперії-конгломерати народностей, скріплені силою могутніх збирачів податків та цивілізаційно-релігійними віро вченннями (буддизмом, індуїзмом, ісламом, християнством). Зовсім недавно стосунки спільнот і держав ототожнювалися з стосунками ворогуючих людей, а ті з поведінкою тварин. І це відповідало і досі відповідає (зокрема, на Балканах, в Афганістані, на Близькому Сході, в окремих регіонах Африки) дійсності. Об ’ єднання людей донедавна утворювалися виключно задля грабежу інших, “не наших”, чи захисту від грабежу. І лише декілька останніх століть, у Новий час великі об’єднання людей утворюються задля ведення спільного господарства на основі розподілу праці, формуються нації та національні держави, скріплені новими економічними зв’язками. У X І X столітті з ’ являються ростки громадянського суспільства, у XX столітті виникає нова структура суспільства з панівним середнім класом (на жаль, не помічена комуністами-ленінцями). А сьогодні ми є свідками початку утворення міжнаціональних і наднаціональних спільнот та їх інституцій і почали говорити про невідворотні глобалізаційні процеси утворення цілісного суспільства Землі. Від людини через спільноти людей, нації до цілісного суспільства Землі - такими є останні сходинки еволюції живого світу. (То чи має Україна, у зв’язку з невідворотністю глобалізаційних процесів, утримуватися від вступу до СОТ, ЄЕС, НАТО? - що відповісти на політичні спекуляції “елітних” груп типу “НЕ ТАК!”?).

Люди довгий час утворювали лише невеликі спільноти (племена, роди, клани, сім ’ ї). Потім процеси диференціації і інтеграції привели до утворення більших спільнот і люди змушені були віддавали свою свободу не тільки “ватажкам зграй”, а й віддаленим “ватажкам ватажків зграй”. Щодо поведінки цих “ватажків ватажків зграй” (які нерідко називали себе “синами” бога), то, як пише в книзі “Глобалізація” С. Удовік, зовсім недавно ( XVI ст.) для зміцнення свого статусу (хто в домі хазяїн?) цар Московії Іван Грозний стратив десятки тисяч підданих, в тому числі 1505 найближчих, яких обліковував у власному записничку. Історики вважають, що не менше 72 тис. людей (близько 2,5% населення країни) було повішено за роки правління ( 1509-1547) англійського короля Генріха VIII , повішено запросто, по праву “хазяїна в домі”, в тому числі, із оточення найближчих, за його власним визнанням, “найбільш вірних слуг із усіх, яких він коли-небудь мав”. Щось подібне наші діди та батьки спостерігали зовсім недавно у XX ст., коли новий “вождь усіх часів і народів” знищував або сажав у тюрми тисячі своїх соратників і, що є особливо показовим, найближчих “друзів” чи слуг або лише їх дружин. Йосиф Сталін був зразковим “ватажком зграї” (“хазяїном в домі”) і, як свідчать його сучасники, серед історичних постатей найбільше шанував саме Івана Грозного! Десятки мільйонів його співвітчизників плакали за ним, буквально лили сльози у дні великої утрати в березні 1953 року, і сьогодні 38% наших співвітчизників, за даними соціологічних опитувань [ Шангіна , “ДТ”, № 46, 2006], хотіли б бути його підданими. Йосиф Сталін, з одного боку, і поведінка підданих, з іншого боку, - чи не є це переконливою ілюстрацією тваринної сутності людини, все ще примітивної, більше інстинктивної, аніж свідомої! Одні інстинктивно прагнуть стати ватажками хоча б якоїсь зграї, інші – бути слугами ватажка зграї. Цей екскурс в історію ми змушені зробити сьогодні у зв’язку з рецидивом проблеми “Хто в домі хазяїн?”. Чи потрібні були у часи Генріха VIII та Івана Грозного такі ватажки-хазяїни? Мабуть так, якщо брати до уваги, що тоді стосунки спільнот і держав ототожнювалися з стосунками ворогуючих людей, а ті - з поведінкою тварин.

Момент, коли невеликі традиційні спільноти людей добровільно свідомо погодилася віддати частку свого суверенітету великій державі, де співіснують люди зовсім не знайомі між собою, можна вважати якісно новим, ”перинатальним” моментом народження нового організму - суспільства і трансформації людини у свідому клітину такого організму. Згадаймо Томаса Гоббса, англійського філософа XVII ст., його знаменитий “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” (1651). Як актуально звучать його висловлювання щодо природи людини і держави. Держава, за Гоббсом, є новим організмом, чимось подібним до штучної людини. Верховна влада - це штучна душа. “Усі люди рівні від природи” і усі перебувають у полоні інстинкту самозбереження - прагнуть зберегти свою власну природу і мати панування над іншими. Із цього тваринного інстинкту у людському суспільстві виникає “війна усіх проти усіх”, що робить життя “безпросвітним, звіриним і коротким”. У природному стані людей нема справед-ливості, є тільки війна, а “сила і підступність на війні є двома кардинальними чеснотами”. Звичайно, Томас Гоббс не фантазував, він описав те, що бачив на зламі двох епох, у час відходження людей від природного стану і народження націй і національних економік, і в усвідомленні чого виникла нагальна потреба, соціальне замовлення. Стосунки держав нічим не відрізняються від стосунків людей, а поведінка людей майже не відрізняється від поведінки тварин – ця істина була відомою і раніше (зокрема у стародавній Греції) і, навіть, не виокремлювалася ніким, оскільки була звичною, природною. Виникнення уваги до неї, розрізнення, виокремлення найсуттєвішого означало народження чогось нового, досі невідомого. Саме з Англії розпочався процес становлення нових взаємин людей як клітин більш складних живих організмів – націй, громадянських суспільств. Далі цей процес поширився на Північну Америку, де “батьки американської демократії” належно оцінили ліберальні і реалістичні ідеї Т.Гобса та Д.Локка, потім чітко проявився через 150-200 років у Західній Європі. І сьогодні ми вперше маємо щось подібне на нашій землі. Білорусія, Росія, Україна, Кавказ, Середня Азія, ісламський світ, Африка явно відстають. Маємо на увазі усвідомлення правових взаємин, формування відповідних вищих почуттів - правових і моральних, зміну віковічного традиційного менталітету, побудову громадянського суспільства. Сьогодні наші гумористи викликають одностайний щирий сміх у носіїв вітчизняної ментальності розповідями на естрадних концертах про те, що у деяких інших країнах навіть домашні тварини вже навчились переходити перехрестя лише на зелений світлофор. Над чим сміємося? Звісно, над тваринами.

Англія, Голландія, потім інші країни Західної Європи і Північної Америки напевне, були першими країнами, які розпочали черговий етап трансформації людини у клітину громадянського суспільства. У нас, в Україні цей процес з відомих причин затримався, і сьогодні навіть ускладнюється на тлі небачених досі технологічних можливостей маніпуляції людською свідомістю та у зв’язку з запізнілим “первинним накопиченням капіталу”. (Ми не порівнюємо Україну з Югославією та Іраком, де більш природне дикунство нагадало про себе із зброєю в руках). Наскільки біологічна (інстинктивна, тваринна) природа сучасної людини в гармонії з процесами соціалізації, глобалізації, трансформації в клітину цілісного суспільства Землі? - це питання можна обрати за критерій розвитку суспільства тієї чи іншої конкретної країни. Чи об’єдналися українці в націю? Чи вже є у нашій незалежній державі громадянське суспільство” – ці питання прозвучали і повисли у повітрі 26 лютого у прямому ефірі в спецпроекті “Толока” на ТК “УТ-1”, в одному із кращих його випусків, на жаль останніх (комусь щось не сподобалося).

Повернемося до Т. Гоббса і погляньмо на наших “павуків у банці”, “пацюків на кораблі” чи “зграю”, “команду”, “так звану еліту” - перших осіб кланів і незчисленних партій (де шкурні інтереси поки що вище суспільних) - скільки претендентів бути “ватажками зграї” і ставити спільні ресурси на службу собі. Яка брудна боротьба за владу! Скільки взаємних образ! “Ми всіх їх бачили, ми знаємо, хто на що здатний, ми знаємо, в яке безсилля ця здатність може виливатися та якої сили, спроможної вийти з усіх цивілізованих берегів, може набувати” [ Мостова , “ДТ”, № 27, 2006]. А скільки дрібних “шавок” тявкає на підмогу кожному ватажку команди-“зграї”! Скільки готових, у будь-який момент готових, завжди готових, стати наглядачами “таборів перевиховання” чи концтаборів? Генсек Європейської комісії за демократію через право Джанні Букіккіо, спостерігаючи за поведінкою української політичної еліти, констатує: “Стосовно України хотів би виділити… наявність сильної політичної поляризації, за якої обидві сторони розглядають своїх політичних противників не як легітимних конкурентів, котрі мають підтримку значної частини українського суспільства, а як ворога, у боротьбі проти якого дозволені будь-які засоби” [Інтерв’ю “ДТ”, № 23, 2007]. “Юлю Тимошенко за грати! Треба негайно скористатися тим, що вона тільки-но втратила депутатську недоторканість, відмовившись від депутатства!” – поспішає запропонувати Василь Кисельов, один із лідерів одної із протиборствуючих політичних “зграй” [“ДТ”, № 23, 2007]. Те, що Нікколо Макіавеллі спостерігав 500 років тому у Північній Італії в епоху Відродження і відобразив у творі “Государ”, а Томас Гоббс 400 років тому в Англії, ми бачимо сьогодні у більш інтенсивних формах на екранах телеканалів в Україні. “Владареві зовсім не обов’язково мати всі… чесноти, але обов’язково треба поводитися так, ніби він їх має, …владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним… і робити все навпаки” , - такими бачив риси ефективного володаря Н. Макіавеллі. “Ми - професійні політики!” - чуємо сьогодні самозадоволені заяви на одному ТК і одночасно, ледь не хором, щирі визнання “Політика - це дуже брудна справа” - на інших ТК. Лідер комуністів Кримської Автономії Леонід Грач у телепроекті УТ-1 “Контрольний пакет” 28.05.06 іронізує над відомим висловом “любі друзі” відомого політика, даючи убивчу оцінку його компетентності. “У політиці друзів ніколи не буває!”, - нагадує йому азбучну істину політик Л.Грач. “У них немає ворогів, але друзі їх ненавидять”, “коаліції створюються з метою вгамувати амбіції”, “створення парламентської коаліції одних рівнозначне державному перевороту для інших” - такі афоризми використовує 21.06.06 о 20.05 екс-спікер парламенту В.Литвин, відповідаючи на запитання ведучого телепроекту “7 хвилин” на ТК “1+1”. І це типові, стереотипні епізоди інтерв’ю наших елітних політиків про політику . “Ніколи не погоджусь із Нікколо Макіавеллі…” , - заявляє Раїса Богатирьова наприкінці своєї, вище згаданої, статті, погоджуючись, що саме так і є у сучасній Україні, і маючи на увазі, що так не повинно бути.

***

Що ж так тягне отих наших соплемінників у політику? Чи не ті з вищих потреб (4-го і 5-го рівнів) піраміди потреб А.Маслоу? Людина, окрім задовольняння фізіологічних потреб, на відміну від братів своїх молодших має більш виражену потребу у визнанні, причетності до значимих для інших людей діянь. Сучасний філософ Ч. Тейлор, досліджуючи самість у моральному просторі і визначаючи смисл життя як приєднання до чогось більшого поза окремою людиною, розглядає серед можливих і “простір слави і безслав’я”, “жадання того, щоб ім’я людини завжди було на устах людей”. Однак, як стверджує той же Тейлор після глибокого аналізу, прагнення реалізувати “етику честі” у політиці чи державному управлінні ніколи в історії не вважалося єдиною найкращою можливістю досягнення блага чи вищого смислу життя і, тим більше, не є єдиною можливістю прояву самості сучасної людини. Сьогодні, за матеріалами соціологічних досліджень, у розвинених країнах на перші місця виходять такі форми “здійснення свого потенціалу” (задовольняння вищих потреб 4-го і 5-го рівня) як наукова діяльність, діяльність у сфері юриспруденції, медицини, мистецтва, педагогіки і навіть, все більше, у сфері “звичайного життя”. Там усвідомлюють, що у кожному занятті є свої невичерпні глибини (те, що ми називаємо глибиною “відображення... відображення” причинно-наслідкових ланцюгів). Опановуй цими глибинами, будь компетентним у певній сфері, і таким чином, “тримаючи ініціативу в своїх руках” та отримуючи визнання інших, реалізуйся, самовизначайся, це більш значимо для суспільства, аніж інстинктивне біологічне прагнення буквально бути “ватажком зграї” чи прислуговувати йому. Крім того, народжуй і добре виховуй дітей, радій проявам Природи, люби усе суще і твій смисл життя буде реалізовано. Але переважній більшості наших вітчизняних “активістів” здається, що найбільш вірний шлях самовизначення - це, все таки, стати владним “ватажком” хоча б якоїсь “зграї”. У сфері політики це особливо проявляється. Екс-спікер ВР Володимир Литвин 03.07.06 дає інтерв ’ ю вітчизняним ЗМІ, у якому та ж тема : “Я вже ніколи не піду в чиюсь тінь. Я буду висувати себе на посаду Президента України”. Що це , ознака рефлексії вищих потреб актуа-лізованої сучасної людини чи характеристика поточного моменту еволюції людини на даній території, де ще не задовольнені нижчі потреби 1-го, 2-го і 3-го рівнів? Час покаже.

Що ж так тягне наших соплемінників у політику? Бажання служити своїй Вітчизні самим ефективним способом ? Промовте це припущення уголос у будь-якій аудиторії сьогодні – це викличе сміх, не пробували? Щодо вітчизняної політичної еліти, то часто говорять : вона “вгамовує амбіції”. Слова “амбіції”, “інтриги”, “зрада”, “доцільність” є чи не найбільш уживаними у оцінках одних політиків іншими. Навіть Президент держави втомлює своїх “підданих” занадто частим вживанням термінів “амбіції”, “зрада”, протиставляючи їх “відповідальності” у розмовах про політику і політиків. Амбіція, актуалізація – це прояв натхнення, рушійна сила, спосіб життя найактивніших членів людських спільнот. Невже нам не потрібні відповідальні і водночас амбіційні керівники? Потрібні. То що ж тоді означає теперішня ситуація в Україні? Чому слово амбіція з його негативним смислом посіло у лексиконі українського політикуму таке сумне місце? Мабуть, це свідчення значного збочення у поведінці вітчизняних політиків, яке ми і позначаємо як прагнення будь за що бути ватажком “зграї” або ж прислуговувати ватажку.

Приходимо до висновку : жадоба влади у більшості наших політиків ніяк не є вираженням вищих потреб людини. Це все ж таки поки що є задовольнянням найактуальніших нижчих потреб у межах традиційних “зграй”-спільнот. Це свідчення відсталості у розвитку суспільних процесів, коли ще не здійснився перехід від “зграй”, соціальних груп, спільнот до цілісного громадянського суспільства, коли в українській спільноті ще не сформувалася нова структура, відома як “середній клас”, коли більшість народу знаходиться на нижчих рівнях піраміди потреб – потреб органічних, фізіологічних, потреб захисту і належності, не може їх задовольнити і тому не може піднятися вище, до рівня самоактуалізації, самовираження, самоздійснення, де тільки й можлива побудова гармонійних людських стосунків.

Те, що мова йде про задовольняння політиками власних, переважно нижчих потреб підтверджується характером їх спілкування з виборцями та між собою, підтверджується сценаріями політтехнологів. Кожен із політиків у спілкуванні з “народом” ставить за мету насамперед йому сподобатися “обіцянками-цяцянками” у задовольнянні найперших, органічних потреб. Зазвичай, цей процес технологічно враховує звужений світогляд недосконалої “бульки” свідомості, зорієнтований більше на емоції, аніж на розум, підміняється процесом навіювання замість переконання, є по суті обманом. Агресивність, емоційність, кон’юктурність, суб’єктивність – характерні ознака електоральної поведінки сучасної людини - тих, кого обирають, і тих, хто обирає. “Народ достоїн свого короля!”, - сказала мудра людина, споглядаючи отаке раніше, і в цьому міститься дуже глибокий смисл.

(Окремого дослідження та порівняльного аналізу заслуговує факт великої потужності спеціалізованих бульок свідомості окремих вчених і вузьких спеціалістів-практиків, з одного боку, і примітивності бульок свідомості наших сучасних вітчизняних політиків, з іншого боку. В чому справа? Перше наше припущення полягає у тому, що для політика вирішальне значення має не лише глибока вузька спеціалізація у певній галузі соціології, юриспруденції тощо, а й певний обсяг сферичної частини бульки свідомості, куди ми покладаємо механізми взаємодії усього соціального навколо людини з усім тваринним усередині неї).

Цікаво проаналізувати мову тих, хто займає місце еліти. Психолого-лінгвістичний аналіз лексикону українського політика, особливо депутатів ВР, якщо такий буде зроблено, може, як ніщо інше, підтвердити стратифікацію суспільної свідомості і відповідну обмеженість світоглядів, про агресивну сутність натхнення, про роль маніпуляцій і навіювання, про переважання тваринних інстинктів у поведінці людини тощо. Чого варта, наприклад, обіцянка на ТК “Ера” уранці 23.06.06 запрошеного до інтерв ’ ю, з приводу оголошеного напередодні створення парламентської коаліції, депутата ВР Ігоря Шкірі : “Ми будемо показувати їхнє істинне лице!”. Піддамо аналізу семантику цього висловлювання. Мова йде про наявність у депутатів ВР таємничого “істинного” лиця, окрім звичайного. Слухач телеканалу має повірити, що саме у депутатів іншої “команди” два лиця, однак він не бачить біологічної різниці між депутатами ВР. Отже, якщо слухач поважає депутата І. Шкірю і слухає його уважно, то має повірити у подвійне лице усіх депутатів ВР, в тому числі й депутата І. Шкірі. Якщо не може повірити у таке, то має зневажати самого І. Шкірю. Ми схильні поважати депутата І. Шкірю і розуміємо його висловлювання як авторитетне визнання складної природи людини взагалі, носія подвійного лиця, її двох сутностей - тваринної і соціальної.

А погляньмо, як політики спілкуються між собою у ВР, особливо в останній день пленарного тижня! “Шановні наші обранці, отямтеся! І усвідомте, що ви не “дикуни”, а представники народу, який чекає від вас мудрих рішень і справедливих законів, котрі змінять наше життя на краще. Тож будьте гідними довіри людей і стриманими та врівноваженими у роботі!”, - звертається через ЗМІ до народних депутатів Володимир Волков, ветеран війни та праці із Знамянки Кіровоградської області, один із тих, кому набридло спостерігати оту примітивну поведінку агресивного натхнення [ГУ, № 1, 2007].

Отже, молода незалежна держава Україна (і тільки-но народжуване суспільство) знаходиться на тому примітивному рівні фізіологічних потреб, коли для більшості її активних громадян (членів) влада над чимось чи над ким-небудь є найпершим мірилом їх добробуту, мірилом задовольняння їх фізіологічних та інших нижчих потреб. Таке агресивне натхнення амбіційного прагнення до влади для спостерігача іззовні виглядає інфекційною хворобою. І не тільки у столиці держави. Відкриваємо місцеву районну газету на Херсонщині (індекс 68602) від 04.08.06. І тут на першій сторінці “звіт про 100 днів нової влади” розпочинається нагадуванням тої ж істини : “Кажуть, влада - дуже бажана для людини вершина…”. Ситуація стає більш зрозумілою, якщо поставити поряд поняття влада і корупція. “...Корупція існувала завжди, але у минулому люди соромились її і намагалися приховати. Тепер, коли мотив прибутку зведено у моральний принцип, політики у деяких країнах відчувають сором, коли їм не вдається скористатися перевагами свого становища. Я міг безпосередньо спостерігати це у країнах, де діють мої фундації. Зокрема в Україні...”, - визнає відомий фінансист і меценат Дж. Сорос, аналізуючи вади капіталістичного устрою з його ринковими цінностями, що все більше затьмарюють розум тих, хто вважає їх замінником цінностей загальнолюдських.

Щодо України, Володимир Литвин уточнює : “...політична влада в Україні мислиться і відправляється як продовження права власності. ...Можливо, саме тому у нас виявляється ревниве, простотаки несамовите прагнення підганяти, підлаштовувати країну під особу... Окремо і загострено належить говорити про дедалі більшу небезпеку для країни вітчизняної концепції “команди” у владі ...коли особиста відданість, а не професійні й ділові риси, відіграє першорядне значення, є неодмінною передумовою доступу до державних посад. Посередні люди, збиваючись у політичні “зграї”, починають подавати себе за тих, хто є справжнім патріотом, знає, що потрібно країні... Принцип команди дозволяє не лише забезпечити тотальний контроль над державними ресурсами і можливостями, а й витворювати своєрідну групову етику, яка “накидається” на все суспільство” [ “ДТ”, № 45 ] . Принцип команди-зграї… групової етики, яка “накидається” на все суспільство... так, це умова успіху одних і водночас, як ми розуміємо, ознака відсталості усього суспільства. При відсутності середнього класу – основи громадянського суспільства Україна на даному етапі просто не спроможна існувати без диференціації спільноти на команди-зграї. Цей етап еволюції ще належить пройти. На жаль, це так - стратифікація суспільної свідомості на сучасному етапі її еволюції у даному локальному просторі, де ми знаходимося, відповідає тій формі піраміди потреб А. Маслоу, коли існує потужний прошарок людей внизу , потреби яких обмежені органічними і які воліють мати над собою “ватажка” чи бути поблизу нього, готові віддано служити йому в обмін на задовольняння лише їх фізіологічних потреб. Ці люди легко піддаються сугестії, навіюванню і готові піти за ким завгодно і тому об ’ єктивно потребують “сильної” руки, щоб хоча б утримувати їх у стані елементарного суспільного порядку. У таких недорозвинених спільнотах існує занадто багато людей, схильних, за висловом психолога Е. Фромма, “втекти від свободи, яка є психологічною проблемою”. Коли візьмемо це до уваги, то стане зрозумілим, чому на нашій землі хороший керівник для більшості тих людей, що займають соціальне положення внизу ієрархічної піраміди, бачиться таким, що “І сам краде, і іншим дає!”. Так було раніше і, на жаль, так буде ще деякий час. Усе це - інстинктивна жадоба влади і готовність служити ватажку зграї заради задовольняння найперших, органічних потреб - і є свідченням відсталості суспільного розвитку в Україні.

Отже, спільноти людей проходять у процесі еволюції такі етапи, коли ватажок-хазяїн потрібен . Так вирішила мудра Природа давно, ще до появи мавп і людей, формуючи впродовж десятків мільйонів років оптимальну організацію життя соціальних тварин. І лише після того, коли у спільноті людей з ’ явиться середній клас – основа громадянського суспільства, прошарок людей не настільки бідних, щоб думати лише про потреби свого власного тіла, можна буде бачити прояви вищих потреб піраміди А. Маслоу у масовому порядку , лише тоді можна буде вірити політикам, що вони покли-кані служити своєму народу як еліта на вершині ієрархії середнього класу.

У контексті пошуків відповіді на запитання “Як зрозуміти те, що відбувається навколо нас? ” заслуговує уваги і таке зауваженя Володимира Литвина : “Не витримує критики насаджувана теза, покликана пом ’ якшити негативне ставлення громадян до держави та легітимізувати в їхніх очах результати приватизації, - ніде й ніколи процес первісного нагромадження капіталу не мав прозорого й чесного характеру. Це справді так, але відбувався він у більшості країн сторіччя тому, коли прості люди переважно керувалися принципом : усе від Бога” [ “ДТ”, № 45 ]. Зазначимо, тоді, у більшості країн, “епоха первинного накопичення капіталу” однією частиною людей за рахунок іншої тривала десятки і сотні років, якщо не була результатом грабіжницьких війн. Нерівність, що виникала при цьому, можна пояснити хоча б біологічною природою людей. А що у нас? У нас же цей процес утвердження нерівності завершився всього за кільканадцять років. Чи може хтось розбірливо (внятно) пояснити “чому так швидко?” . Вважаємо, що саме із-за такого поспіху цей процес нащадки будуть порівнювати з середньовічною чумою та з Голодомором 30-х років XX століття. Хочеться запитати : чим же керується у своєму сприйнятті дійсності у сучасній Україні пересічна людина-виборець, якщо сьогодні не все від Бога ? Вона або ще дуже і дуже дурна, або ж її злочинно обдурюють. Судячи із подальших пояснень академіка Литвина, має місце і перше, і друге. Він пише : “...не випадково під час останніх політичних кампаній простежу-валося прагнення завоювати почуття людей, а не переконати їх логічною позицією. ...Висновок з усього цього очевидний : зробивши ставку на надії людей, на перший план вийшли сили, котрі скористалися демократією... як трампліном для відвоювання і концентрації влади. ...народ розглядатиметься як матеріал. ...освячувальну функцію, схоже, виконуватиме антикризова коаліція у Верховній Раді” [Там само] . Що ж можна сказати про співвідношення “біо-соціо” у єстві людей, які керуються переважно почуттями, а не логічною позицією? Як тут знову не згадати піраміду потреб А.Маслоу і місце більшості українців у ній. Взявши це до уваги, не важко зрозуміти, чому в Україні досі нема середнього класу : тільки той народ достоїн свого короля, який знаходиться внизу піраміди. У противному випадку питання трансформується в інше : а чи достоїн король? Іншими словами, такій примітивній спільноті, що складається переважно із дуже бідних та дурних, на одному полюсі, і дуже багатих, на другому полюсі, середній клас не потрібен. Що і сталося (штучно чи стихійно?).

Як же пояснити усе те, що відбувається в Україні сьогодні? На думку знову і знову спадає основне положення сучасних теорій особистості про дворівневу структуру людини: біо і соціо, неусвідомлені інстинкти і свідомі вибори, ірраціональне і раціональне, вроджене і набуте, реактивне і активне, гомеостатичне і гетеростатичне. Людина є вищою твар ’ ю з напластуванням усього досягнутого живою природою за мільйоноліття. Це знає сучасна наука і з цього виходило християнське віровчення. На жаль, сучасна система масової освіти навмисно “витісняє” із свідомості це знання пересічної людини про саму себе із її свідомості і сьогодні ми пожинаємо плоди, визнаючи неспроможність розуміти поведінку людей навколо себе, зокрема, поведінку політиків. Не треба соромитися і ніяковіти, доводячи до відома пересічної людини наукові факти про людину взагалі та коментуючи ту фактичну “мавпярню” у Верховній Раді і навколо неї, що час від часу нам показує телебачення, зокрема. Адже суть проблеми добре відома психологам, психіатрам, психотерапевтам і політтехнологам: усі звірі сидять усередині людини, а її свідомість деформована, обмежена вузькою спеціалізацією. Окрім того, існує ще й теорема австрійського математика К. Геделя про неповноту, яка не залишає ніяких сумнівів щодо занадто перебільшеної зухвалості, самовпевненості і зарозумілості сучасної людини. Пояснювати усе це пересічній людині чи не пояснювати? Відповідь має бути: “Так, пояснювати!”. Адже маніпуляції однієї частини людей над свідомістю іншої вже дійшли до того примітивного рівня, коли політики у передвиборчих кампаніях замість пропозиції програм розвитку країни обмежуються лише гаслами і дрібними обіцянками, коли навіть соціалісти, експлуатуючи гасло “За справедливість!”, не пояснюють виборцю, чому її нема, не говорячи вже про комуністів-борців за рівність.

Визнання біологічного, тваринного, інстинктивного, неусвідомленого у єстві людини, його домінування над соціальним могло б хоча б частково пояснити і виправдати “приватизаційне” пограбування держави і неспроможність тих, хто займає місце еліти, керувати країною і турбуватись про теперішнє і майбутнє усього народу. Мусимо визнати : у період первинного накопичення капіталу вирішальними є не потужності спеціалізованих бульок свідомості вузьких спеціалістів-практиків, не лише глибока вузька спеціалізація у певній галузі економіки, права, фінансів чи менеджменту тощо, а й певний обсяг сферичної частини бульки свідомості, куди ми покладаємо механізми взаємодії усього соціального навколо людини з усім тваринним усередині неї. Розкріпачення біологічного, тваринного усередині людини на пострадянських теренах створило ситуацію, яку ми сьогодні характеризуємо як несправедливу. Розгул багатопартійної демократії (що тотожно правовому нігілізму і повсюдній безвідповідальності) був на руку новим бізнесменам.

 

Що далі? На початку 2007 року, коли вперше писались ці строки, майбутнє нам уявлялося таким :

 

Найближчим часом можливо нічого неочікуваного і не відбудеться : процеси будуть розгортатися за своїми законами інерційно й повільно. Однак, із-за відсутності справжньої еліти час буде втрачено. Протистоячі “еліти”-команди зграй з деформованими кооперативними “бульками” їх групової свідомості будуть штучно створювати проблеми навколо мови, федералізму, НАТО, СОТ, ЄЕП тощо, щоб потім героїчно, публічно (інколи самозакохано милуючись собою) їх долати, утворюючи “театр” чи “цирк” перед недостатньо свідомим виборцем. Як писав недавно В. Шупер, аналізуючи стан справ у своїй, сусідній країні, “умные образованные циники, определяющие политику... уяснили, что лучше менять не реальность, а представления о ней...” [ВФ, № 5, 2005]. Чи не про це ж саме писав Н. Макіавеллі 500 років тому? “А давайте запитаємо народ, чи хоче він до НАТО”, - пропонує один із “найхитріших” представників нинішньої “еліти”, що опинився на вершині ієрархії нашої спільноти. Немов би, народ, який зробили “бидлом” і за його участі, володіє необхідною інформацією і методами її оцінки. Ті, хто зайняли місце еліти, не випадково так цинічно перебільшують здатність “люмпенізованого” народу до прийняття рішень. Адже, якщо вважати народ розумним і мудрим, то вони на чолі народного волевиявлення будуть виглядати ще мудрішими, будуть виглядати самими довершеними досконалостями. Чи не так? І про “роги” їх деформованих “бульок” індивідуальної свідомості не можна буде, навіть, і наважитись думати.

Що далі? Не виключено, що біологічне агресивне “хто в домі хазяїн?” візьме верх над соціальним, Спікер чи Прем’єр не захоче компромісів з Президентом і нинішня “антикризова” коаліція розвалиться, а розвиток суспільних процесів прискориться. Можливо, ми почуємо вже скоро позицію і слово тої еліти-істеблішменту, що впливає на суспільне життя шляхом негласних угод та рішень.

Разом з тим, ми оптимістично дивимося у майбутнє, адже суспільство розвивається згідно з законом висхідної спіралі. Ніщо не повернеться “на круги своя” у попередньому вигляді. Воно змушене буде враховувати глибинні зміни у суспільстві. Навіть найбільш амбіційно-вольові “елітні” активісти постараються виглядати не одноосібними владарями, а “модерними” лідерами, більш обережними і більш слухняними щодо рекомендацій своїх кишенькових політтехнологів. Часи одноосібних вольових “вожаків зграї” минають і одною із ознак змін є те, що вони перестають бути прямолінійними, одягають маски, обдурюють свій народ більш витончено. Однак, будемо пильними, така мімікрія не знімає з порядку денного задачу формування справжньої еліти суспільства.

 

Події середини 2007 року показали, що біологічне агресивне “хто в домі хазяїн?” взяло верх над соціальним. Спікер та Прем ’ єр не захотіли розумного балансу влади з Президентом, виникла криза, єдино прийнятним виходом із якої стали позачергові вибори до ВР. Можливо, розвиток суспільних процесів прискориться. Разом з тим, різні “ток-шоу” і просто “шоу” передвиборчої кампанії надають нам додатковий матеріал для дослідження теми і тестування (веріфікації) вже сформульованих висновків про природу людини і політиків, зокрема.

***

Підсумовуючи, можна пояснити факт відсутності політичної еліти в Україні унікальним збігом обставин, що призвели до запізнення розвитку суспільних процесів: українець пізніше “вийшов із лісу” і пройшов меншу, аніж інші народи, частину шляху від тварі до боголюдини, від тварі до статусу повноцінної “клітини” громадянського суспільства. Саме цим можна пояснити відставання розвитку суспільних процесів в Україні порівняно з іншими країнами. Будучи залежною від сусідньої імперії, українська спільнота не встигла в попередню епоху сформувати свою навіть традиційну еліту і такою недолугою вступає в нову постіндустріальну, інформаційну епоху, коли “мозок” і “волю” людської спільноти на новому етапі її ускладнення до рівня громадянського суспільства з панівним середнім класом вже не здатні втілювати ніякі окремі “вожаки зграй” - герої минулих епох. Українська спільнота вступає в нову постіндустріальну, інформаційну епоху без середнього класу, що означає – з примітивною і деформованою пірамідою людських потреб моделі А.Маслоу, з мізерною кількістю людей, що вже задовольнили перші три рівня потреб людини і готові до діяльності задовольняння вищих потреб. Українська спільнота не спромоглася раніше мати власну еліту на вершині своєї ієрархічної структури, вона залишається все ще роз ’ єднаним “безмозковим” організмом. А те, що займає місце еліти суспільства, займається справами власними та клановими, груповими і дурить, обманює іншу, більшу частину людської спільноти, задовольняючи свої нижчі потреби. Воно не хоче об’єднувати компетентності вузьких спеціалістів-науковців, а покладаючись переважно на свою власну інтуїцію та вузкозорієнтовану (рогату) “бульку” свідомості, прагне показати свою унікальність і незамінність. Тож актуальним є питання, а чи, взагалі, потрібна нам сьогодні така традиційна політична еліта із “ватажків зграй” з найголовнішим ватажком ватажків на чолі? Можливо для нашого суспільства, що формується в умовах іншої, постіндустріальної епохи, буде кориснішим усвідомити можливість і необхідність чогось більш досконалого, ніж політична еліта у традиційному, звичному нам смислі слова?

Отже, ми дійшли висновку: факт відсутності еліти суспільства свідчить про відсутність самого суспільства як вищої цілісності, роз’єднані спільноти людей України, соціальні прошарки і групи ще мають зійти на нову сходинку на щаблях еволюції .

 

(не закінчено)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23.4. Про прояви спільнотних Ід та Его в українському суспільстві початку XXI століття

 

 

(не закінчено)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23.5. Якої політичної еліти потребує заново народжуване українське суспільство?

 

Отже, політичної еліти в Україні нема. Питання про її відсутність не є дискусійним, оскільки відсутність еліти одностайно визнають усі ті, хто займає місце такої еліти на вершині суспільної ієрархії. Ми пояснюємо це відсутністю самого цілісного громадянського суспільства з панівним середнім класом. Поки що, на даному етапі еволюції маємо на території України спільноти людей, соціальні групи (великі і малі), клани, команди, зграї. Маємо, те що маємо : нема цілісності – нема солідарності – нема справедливості - нема еліти – нема суспільства. Що є причиною, що наслідком? Кваліфікувати те , що займає місце еліти в Україні шпаною чи покидьками номенклатури, було б занадто великим спрощенням. Скоріше всього, те є сімбіозом бувших ка-пе-ер-ес-івської номенклатури, комсомольсько-спортивного активу і кримінального світу [Хайтун, ВФ, № 3, 2006], проявом біологічного, тваринного у єстві людини. До такого висновку нас спонукає і життєво актуальна тематика телесеріалів, що відображують впродовж останніх років реальну дійсність на телевізійних екранах. Хто є героями нашого часу? Бувші представники партійної номенклатури, бувші старші чини КДБ та правоохоронних органів, бувші авторитети кримінального світу, що легалізувалися. Що нам показують сьогодні в телесеріалах? Романтизм? Критичний чи соціалістичний реалізм? Ні, нам показують велич біологічного “ентузіазму” (“сублімацію вільної енергії” живої природи) і бездонні глибини людської підлоти? Чи не так? Отже, дійсність навколо нас можна зрозуміти лише розібравшись попередньо із співвідношенням усередині сучасної людини біологічного (тваринного) і соціального, громадянського: “шпана” – це проміжна форма становлення еліти людської спільноти й суспільства, неминучий етап, цілком зрозумілий.

***

“ Наважуюся стверджувати, що на українській владній кухні доброго борщу не звариш. Він не може бути смачним, бо кухарі - різні, сповідують різну ідеологію, і кожен з них додає у борщ то дьогтю, то дусту, то ще чогось...” - в цих словах В. Пинзеника виражена суть проблеми колективної елітної діяльності в Україні на даний момент [ ДТ, № 18, 2006 ] . Отже, політичної еліти в Україні нема. Однак ми маємо якось жити, мати надію на майбутнє, виховувати дітей. Як бути? Що далі? - спробуємо частково відповісти на це питання, поставлене екс-спікером В.Литвином у “ДТ”, № 45, 2006, відповісти хоча б на питання “Чи потрібна українському суспільству та еліта, що уособлює ватажків зграй у традиційних людських спільнотах?” .

Оскільки спільноти людей та суспільство є живими організмами , наступними за рівнем організаційної складності після людини, то є доречним їх порівняння з “найближчим сусідом” на еволюційній сходинці. У диференційованій та ієрархічно побудованій багатоклітинній системі, що іменується “людина”, є регулююча центральна нервова система (ЦНС) з управлінською підсистемою - мозком. Щось аналогічне має бути і у будь-якої спільноти людей, у суспільства. Старійшини, шамани, жреці, аристократія, істеблішмент, еліта… У недалекому минулому в СРСР таким безумовним, незаперечним аналогом ЦНС була КПРС - “ум, честь і совість нашої епохи”. Як те виглядало і що з того вийшло, ми знаємо. З одного боку, грандіозний проект перебудови суспільства, ентузіазм маси “гвинтиків” з мрією про повне задовольняння нижчих органічних потреб, їх віра в краще майбутнє, з іншого боку, колосальна концентрація влади в руках одного чи декількох “ватажків” (“вождів”), які практично не мали скільки-небудь суттєвих переваг ані в інтелекті, ані у моральному відношенні перед десятками і сотнями тисяч своїх співвітчизників. Партія тотально контролювала все - від “морального обличчя будівника комунізму” та призначення людей на ті чи інші посади до розподілу будь-яких ресурсів у державі. Саме це мається на увазі під терміном комуністичний тоталітаризм. Такий устрій суспільства не є принципово новим. Археологи, антропологи, історики описують щось подібне у стародавніх Єгипті, Китаї, Урарту, імперіях доколумбової Америки. Подібний ідеальний образ проектували також Платон у своїй “Державі” ( IV ст. до н.е.) та Томас Мор у своїй “Утопії” (1518). Різниця між стародавніми та сучасними ідеальними державами-проектами комуністів полягає лише у технічних можливостях комунікацій, концентрації волі та маніпуляцій індивідуальними свідомостями. Схожість – у відсутності того, що ми пов’язуємо із середнім класом і вищими рівнями піраміди людських потреб в інтерпретації А. Маслоу. В основі запропонованого комуністами устрою лежала все та ж проста й жорстка схема взаємин тваринної зграї. Але людині було відмовлено навіть у біологічній свободі, зокрема у праві на приватну власність.

Комуністи-більшовики отримали унікальну можливість на 1 / 6 земної суші експериментувати на протязі 70 років. Процес пізнання не заперечує експериментів на основі ідеальних проектів. Однак подібний експеримент виявився надскладним, таким, що виходить за межі інтелектуальних можливостей вузькоспеціалізованої “рогатої” свідомості окремо взятої сучасної людини, будь вона хоч Карлом Марксом, Володимиром Ульяновим чи Йосифом Джугашвілі. Про це попереджали кращі уми тої епохи. Але сталося те, що сталося. Реалізовувати ідеальний проект довелося виконавцям із ще більш примітивними “бульками” свідомості. Були порушені природні закони і сталася “екологічна катастрофа” у суспільстві. Ліквідація приватної власності й свободи, заборона релігії, знищення індивідуальності людини, плани повороту північних рік на південь – лише деякі приклади цього. А що ж народ? Народ погодився себе обдурити, адже він звик мати ватажка-царя над собою. Чи не найбільшою помилкою комуністів-ленінців було утримання свого народу на рівні задовольняння лише нижчих органічних потреб і протиставлення його решті світу. Звісно, це було зручно для маніпулювання свідомістю людей і управління ними. Цього ж вимагали потреби концентрації матеріальних ресурсів для підготовки до III -ої світової війни з зовнішнім ворогом. Зовнішній ворог, як ми знаємо, у тваринному світі є найефективнішим чинником для згуртування зграї. Класичний випадок протиріччя між засобами і цілями! Сьогодні, на початку III -го тисячоліття ми розуміємо, що без попереднього формування середнього класу і побудови громадянського суспільства, тобто без відповідних перетворень піраміди потреб А.Маслоу, ідеальне суспільство (ідеальну країну) ніяким іншим способом не побудувати. На жаль, цей висновок ніяк не спадав на думку членам Політбюро КПРС. На жаль, цей висновок ніяк не приходить в голову сучасним керманичам (чому?).

Можна думати за звичними аналогіями , що мозком, ЦНС суспільства з функціями “ума, честі і совісті епохи” має стати у сучасній Україні по іншому організована група “елітних” людей, наприклад, парламент, обраний на багатопартійній пропорційній основі, чи система взаємно урівноважених гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової, щось на зразок триумвірату (спікер + прем’єр + президент) чи конгломерату декількох хороших “ватажків зграй” з політтехнологами у їх кишенях. Так думає більшість наших сучасників. Але на початку III тисячоліття виникає й інше розуміння проблеми. Глобалізоване суспільство як організм і, говорячи словами Гегеля, як “втілення ідеї” потребує вже дечого іншого для підтримання своєї стабільності і розвитку. Це інше вже не є воля “ватажка зграї”, нехай і найкращого, традиційного “сина бога” чи демократично обраного, а норми, правила, цінності, програми і плани, формалізовані сучасною символічною мовою у текстах .

Маємо усвідомити, віднині регулювати життєдіяльність суспільства (правити) мають не емоційно-вольові і розумні вузькоспеціалізовані одиничні “ватажки зграй”, що опиняються на вершині соціальної ієрархії та прагнуть бути над усіма іншими, не влада одних людей над іншими, а колективно створені, науково обгрунтовані тексти . Віднині колективна воля людей має утілюватися спочатку в текстах , а тексти трансформуватися у закони, правила, норми, цінності, структури і інституції. Влада окремих керманичів має підпорядковуватися текстам конституційного порядку, а не навпаки. На основі суспільно визнаних норм і цінностей мають виникати вищі соціальні почуття і таким чином біологічне ірраціональне гармонійно сполучатиметься з раціональним соціальним. Чи не таким шляхом рухаються сьогодні західно-європейська і північно-американські субцивілізації, де “ватажки зграй” діють у межах чітко визначених текстами повноважень, а не імпровізують на свій розсуд, намагаючись на емоціях обдурити одного “брата” і сподобатися іншому? Ми ж поки що дискутуємо і робимо наукові відкриття (досі невідомі нардепам) щодо співвідношення влади і традиційного, харизматичного та класичного конституціоналізму у спільнотах людей [читай Волянську, Оніщука “ГУ” № 41, 2007].

Тут мова йде про нормуючі тексти взагалі. Чому в українському суспільстві досі нема зафіксованого текстами розподілу обов ’ язків не тільки між гілками влади, а й усередині гілок влади? Невже так важко їх скласти чи запозичити? Ні, не важко. То в чому ж справа? Відповідь перша, що відома усім : “у мутній воді, краще ловити рибку” тим, хто, говорячи словами В.Литвина, ”збиваючись у політичні “зграї”, починають подавати себе за тих, хто...” [“ДТ”, № 45, 2006]. Відповідь друга, що лежить глибше, полягає у наступному. Серед механізмів єднання соціальних особин у спільноти таких, як зараження, наслідування, сугестія, комформізм, переконання і здатність до компромісів, останні – переконання і здатність до компромісів - з’явилися у процесі еволюції свідомості значно пізніше. Ці механізми ще крихкі і не передаються генетично наступним поколінням. Людина може взяти їх до арсеналу механізмів єднання людей лише у процесі онтогенезу свідомості шляхом виховання (одне із макрозавдань системи виховання).

Що далі? Хороші одноосібні рішення стосовно проблем усього суспільства з опертям лише на компетенцію окремої людинипрактика, на її емоції агресивного натхнення, розбавлені як-небудь розумом, вже не є можливими в принципі. Віднині мозок живого організму, що іменується суспільством, має бути розподіленим на тисячах і десятках тисяч носіїв інтелекту, спеціалістів, фахівців. Окремого, локалізованого в якихось “членах Політбюро”, мозку сучасного суспільства не може існувати в принципі, адже розглядаючи багатовимірну модель свідомості ми дійшли розуміння про вузьку професійну спеціалізацію кожного із нас, яка, подобається це комусь чи ні, є локальний наріст (пагорб, пухлина, стрілоподібний виступ, “чортячі роги”) і тому подібне відхилення, “уродство”, виродливість, на більш-менш симетричній і відносно невеличкій “бульці свідомості” окремої людини. Лише об’єднання, інтеграція таких вузькоспеціалізованих “уродств” (“виродливостей”) на певній множині вузьких спеціалістів дає необхідний ефект розумної мозкової і вольової діяльності вищого рівня. Надання ж окремим “виродкам” типу Йосифа Сталіна, Адольфа Гітлера чи Пол Пота, одноосібних вольових повноважень у мас-штабах держави у XXI столітті може привести до значно більших катастрофічних наслідків, аніж у минулому. Надання у XXI столітті окремим особам одноосібних вольових повноважень у масштабах молодої держави Україна без демократичних традицій є дуже ризикованим і, щонайменше, безперспективним. Отже, заяви політиків про недостатність повноважень - то прояви агресивного біологічного, то прояви ілюзій і зарозумілості щодо своїх мож-ливостей, то обман себе і своїх співвітчизників. Такими є наші висновки із розгляду асиметричної (рогатої) просторової моделі індивідуальної “бульки свідомості” окремої людини, висновки із розгляду деформації піраміди людських потреб української спільноти, висновки з розгляду співвідношення тваринного і соціального у єстві нашого сучасника.

Усвідомлення необхідності переходу від “фюрерства” до розподіленого мозку і волі суспільної свідомості громадськістю України вже відбувається. Свідченням цього є, зокрема, положення вже згадуваної вище статті Володимира Литвина: “Те, що влада не може чітко сформувати своє розуміння історичної перспективи, актуалізує постановку проблеми “Інтелігенція і влада” . ...Треба врешті-решт, зламати традиції, коли інтелектуальні напрацювання, узагальнення і оцінки залишаються надбанням певного кола дослідників, викладаються здебільшого у виданнях із обмеженими накладами. ...Треба врешті-решт, усвідомити всім - владі і суспільству: відсутність широкої дискусії щодо засад організації нашого життя, ідеологічних основ і власне державного проекту обертається примітивно-незграбною політикою, невиразністю країни, яка постійно перебуває заручницею помилок і прорахунків українських державотворців” [“ДТ”, № 45, 2006].

***

У сучасній Україні ми спостерігаємо унікальний момент еволюції суспільної свідомості. Маємо на увазі початок становлення громадянського суспільства при відсутності середнього класу, при знаходженні більшості народу внизу піраміди потреб А. Маслоу на рівні задовольняння органічних потреб, при відсутності на вершині суспільної піраміди навіть традиційної еліти у вигляді хороших ватажків традиційних команд-зграй. Україна в XXI ст. має навчитися обходитися без таких ватажків і фюрерів. “Хто в домі хазяїн?” - це вже не проблема суспільства, а лише проблема уяви деяких хворобливих людей, їх уяви як наслідку психологічних криз у дитячому чи підлітковому віці, можливо, наслідку дефектів успадкованих генетичних програм. Що ж до розробки і реалізації найактуальніших програм соціального розвитку на ближче майбутнє, то такою має бути програма формування середнього класу в Україні. Без такої програми не буде подолана прірва між багатими і бідними, не буде Y -моделей менеджменту, не буде конкурентоспроможності України у світовій спільноті, не буде зупинена втеча мільйонів українців на Захід, не буде гармонійних стосунків у суспільстві, не буде самого переходу від роз ’ єднаних спільнот до цілісного суспільства, не буде тої еліти, що турбується про увесь народ, його теперішнє і майбутнє.

” З жалем доводиться констатувати, що, попри гучні заяви про науковий характер керівництва суспільством і науковість самого його розвитку, які лунали ще в радянські часи й не менш гучно проголошуються в останні 15 років, знання, наука відіграють, у ліпшому разі, декоративну роль в управлінні державою і суспільством. …важко зрозуміти зарозумілість чиновницького люду, готового творити стратегічні плани великої європейської країни в умовах формування суспільства знань на основі власної інтуїції, шляхом спроб і помилок” – так пише академік В. Кремень, попередній міністр освіти і науки, безумовно компетентна людина, пише про те, що ми позначаємо як імітація управлінської суспільно-корисної діяльності “шпаною”. Залишається покладати надії на майбутні покоління. Отже, педагогічна система України в XXI столітті має цілком зрозумілі соціальне замовлення, мету і виховний ідеал.

Повертаючись до питання “Що є політична еліта суспільства?”, можна уточнити, політична еліта - це насамперед представники тої частини самоактуалізованих членів суспільства на вершині його ієрархічної піраміди, хто об’єднує людей у єдиний здоровий організм-суспільство шляхом колективної розробки і впровадження відповідних текстів, хто усвідомлює необхідність переходу до суспільства з панівним середнім класом як необхідної умови побудови ідеальної держави (конкурентоспроможної між іншими державами і водночас справедливої по відношенню до своїх громадян). Про наявність політичної еліти в Україні ми зможемо говорити лише після появи національної Програми переходу до суспільства з панівним середнім класом. Вихідні позиції для розробки такої Програми відомі – це, зокрема: 1) створення щонайкращих умов для підприємницької ініціативи, 2) підвищення питомої ваги заробітної плати у собівартості національного продукту, 3) прогресивне оподаткування доходів громадян і юридичних осіб, 4) прогресивне оподаткування нерухомості, 5) збір рентних платежів на користь усього суспільства, 6) відокремлення державної влади від бізнесу, 7) перерозподіл повноважень між центральною і місцевою владою.

Щодо питання про середній клас, його визначальну роль у економічній структурі суспільства та необхідні умови формування ми відсилаємо читача насамперед до статті І. Юхновського у “ДТ” № 14 (643) від 14 квітня 2007 року : “…члени суспільства поділяються на на бідних, середній клас і дуже багатих (до яких належать олігархи). …У кожному суспільстві існують усі три групи населення. Питання в тому, хто домінує і визначає суть, природу держави ”. У зв’язку з порушеним питанням зазначимо: прийнятий у вітчизняних підручниках з суспільствознавства традиційний поділ структури людських спільнот на антагоністичні класи рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріїв і буржуазії необхідно скорегувати. На початку XXI століття аналітики розрізняють дві граничні (стійкі) моделі суспільства. В залежності від структури розподілу доходів громадян у першій граничній моделі на одному кінці діапазону можливих суспільних устроїв бачимо бімодальне суспільство, де переважна частина населення належить до класу бідних, де немає середнього класу, зате є широкий за розмірами багатства, клас багатих і дуже багатих. У другій граничній моделі на протилежному кінці діапазону можливих суспільних устроїв бачимо одномодальне суспільство, де мало бідних і мало дуже багатих людей, а основна маса населення належить до середнього класу.

Важливим висновком досліджень на математичних моделях є те, що в умовах ліберальної демократії (при відсутності контролю суспільства і держави над стихією ринкових відносин) економічна система, динамічно змінюючись, прагне набути стабільності (стаціонарного стану) у конфігурації бімодальної структури, яка у свою чергу породжує революцію з насильницьким перерозподілом майна. З іншого боку, регулююче втручання суспільства в стихію ринку може забезпечити іншу конфігурацію стаціонарного стану, зокрема стану суспільства з панівним середнім класом. І ніякі пролетарські революції для цього не потрібні. Знали б це вожді світового пролетаріату і нинішні вожаки комуністичного руху! З сумом, маємо констатувати, що СРСР до 1991 року і незалежна Україна впродовж 15 років незалежності являли собою спільноти із бімодальною економічною структурою у її крайньому прояві – основна маса населення є бідною і лише декілька сотень родин дуже багатими.

Як відомо, до бідних належать сім’ї, які можуть купувати лише товари і послуги першої необхідності (їжа, одяг, дешеві медикаменти, проїзд у громадському транспорті тощо), тобто ті, якими задовольняються фізіологічні потреби. Середній клас представлений сім ’ ями, які мають можливість забезпечити себе побутовою технікою, одержати і сплатити кредит за житло, автомобіль, спрямувати кошти на відпочинок, накопичення заощаджень тощо. Згідно з А. Маслоу усі потреби людини можна класифікувати на 1) фізіологічні потреби (в їжі, одязі, житлі, сні, фізичній активності, сенсорній стимуляції), 2) потреби безпеки і захисту (в стабільності, порядку, передбачуваності, медичному забезпеченні), 3) потреби групової належності, поваги і любові близьких, 4) потреби самоповаги і поваги не лише ближніх, а й віддалених (престиж, визнання, репутація, статус, оцінка, прийняття) і 5) потреби самоактуалізації (особистісного самовдосконалення). Звертаємо увагу на те, що А. Маслоу, пропонуючи своє системне бачення потреб людини, обрав геометричну модель піраміди - фігури, яка звужується догори. Таке звуження означає ніщо інше, як малу кількість (близько 1% у розвинених країнах, за оцінкою самого автора) самоактуалізованих особистостей на вершині суспільної ієрархії порівняно з незрівнянно більшою кількістю тих, хто задовольняє лише фізіологічні потреби. Особливо важливим є положення про те, що вищі потреби виникають лише після того, як задовольняються нижчі.

Цікаво співставити загальновизнані дефініції бідності і забезпеченості середнього класу з пірамідою людських потреб у інтерпретації А.Маслоу. На якому рівні піраміди потреб А. Маслоу проходить межа між бідним і середнім класом? Маслоу висловив припущення (1970), що у близькому йому середовищі “середня людина задовольняє свої потреби приблизно в такій мір: 85% - фізіологічні, 70% - безпека і захист, 50% - любов і приналежність, 40% - само-повага і 10% - самоактуалізація” [Т.о., с. 489]. Повної само-актуалізації за оцінкою самого Маслоу досягають менше, ніж 1% усього населення [Т.о., с. 495]. Вважається, що у країнах “золотого мільярда” майже усе населення задовольнило перші три рівня вроджених потреб в інтерпретації А. Маслоу не менше, аніж на 50%. Як бачимо, майбутнім поколінням є над чим працювати. Цікаво знати, коли ж цивілізація Землі досягне 100%-ої самоактуалізації свого населення і чи досягне взагалі.

Повернемося до України. Оприлюднені в ЗМІ р езультати загальнонаціонального соціологічного опитування, проведеного з 23 березня по 6 квітня 2007 р. (теоретична похибка вибірки не більше 2,3%), свідчать, що у квітні цього року 18% громадян ледь зводили кінці з кінцями, не маючи достатньо грошей навіть на харчування. Тих, кому вистачає лише на харчування і товари на кшалт зубної пасти і шкарпеток, стало 34% (проти 39% у червні 2006 р.). Тих, кому на життя загалом вистачає, але на холодильник довго збирати треба, стало 37% (проти 36% у червні 2006 р.). Забезпечених матеріально, але авто не по кишені стало 8% (проти 6% у червні 2006 р.). Забезпечених (і авто не проблема) – в Україні менше 1%. Таким чином, маємо красномовну статистику : (18% + 34% + 37% + 8%) + 1% = 98% + похибка. Якщо обрати за критерій приналежності до середньього класу здатність громадянина придбати авто й квартиру хоча б у кредит, то 97-98% населення не можна віднести до середнього класу. Отже, середнього класу в Україні нема.

***

Передвиборна кампанія вересня 2007 року надає безліч додаткових фактів та переконливої аргументації на користь висновку про відсутність політичної еліти в Україні і характер стосунків між основною масою виборців, що знаходяться внизу піраміди людських потреб, і тими, хто займає місце еліти. Бачимо, як і раніше, домінують популістські гасла на кшалт “Справедливість є, за неї варто боротися!”, “Правда переможе!”, “Правду не забрудниш!”, “Закон один для всіх”, “Україні потрібен порядок!”, “НАТО - stop !”, “ Одна держава - дві мови!” тощо. Іде змагання у популізмі – хто більшу пенсію наобіцяє чи допомогу при народженні дитини. Сума обіцяного багаторазово перевищує державний бюджет. Популізм голий, оскільки про механізми забезпечення обіцяного не йдеться. А головного – зрозумілої усім національної програми розвитку України - як не було, так і нема. Тобто, нема стрижневої ідеї, нема системного підходу щодо механізмів її реалізації, нема опори на свідомість. Усі претенденти виглядають однаково дріб ’ язково, запам ’ ятовуються лише тим, як вони обливають одне одного брудом та компроматом. Складається враження, що деяких гомо сапієнсів запросили із інших партій до передвиборних списків прохідних партій на умовах виконання функцій політичних повій, і ті ретельно відпрацьовують обіцяне. Лінія розмежування політичних сил проходить лише по відношенню до так званої помаранчевої революції. Одні згадують про пробудження політичної свідомості народу, принаймні тих мільйонів людей, які стояли на Майдані чи готові були там бути. Інші (регіонали, комуністи, зокрема) говорять про “помаранчевий дурман”. Спостерігаючи таке, не можна не запитати “Яка з цих політичних сил ближча до “бидла” - основи піраміди людських потреб у моделі А. Маслоу?”.

Дивлячись на телеекран та читаючи газети, ми побачили лише один свіжий струмінь – ініціативу БЮТ “Український прорив…” . Але це ще не Програма розвитку країни. Це лише запрошення давати пропозиції та дискутувати. Дякуємо і за це, вже хоча б одна політична сила обіцяє у майбутньому розробити Програму розвитку. Але ж чому її досі нема? Одною із причин, можливо найпершою причиною, що пояснює боязнь пропозиції проекту національної програми розвитку, є посткомуністична алергія на будь-які проекти перебудови суспільства. Слова К. Маркса “Досі філософи пояснювали світ, настав час його перебудови” продовжують викликати тремтіння у нинішніх політиків, які поспішають зазвичай задекларувати свій антикомунізм і схвалення ринкової стихії. Але ж ця теза є бездоганною у науковому сенсі. К. Маркс не перший і не єдиний, хто це розумів. Усе живе тваринне (не рослинне) проявляє “сублімацію вільної енергії”, експансію, а призначення людини як частини Природи у Природі полягає у її прискореному ускладненні й перебудові. Видатному психологу XX століття К.Г. Юнгу належить найкоротше визначення поняття людської циілізації: “Цивілізація – це сублімація вільної енергії людства”. Отже, призначення людини полягає у вдосконаленні, перебудові світу, людина фактично цим і займається – будує, руйнує, перебудовує. Політики не повинні боятися заявляти про наміри перебудови суспільства.

Інша справа – як перебудовувати. На початку XIX століття ми розуміємо, що у суспільстві є певна стратифікація потреб і свідомості. Згідно з пірамідою потреб А. Маслоу, у сучасному йому суспільстві (за оцінкою самого автора моделі) менше 1% самоактуалізованих особистостей знаходиться на вершині піраміди (мова тут не про еліту на вершині керівної ієрархії) і велика маса “бидла” (люмпена) з незадовольненими органічними потребами у основі піраміди. Проекти перебудови суспільства у XXI столітті мають ставити за мету зміну форми піраміди А. Маслоу, в ідеалі - на форму перевернутої піраміди. Цього вимагає і сучасний менеджмент – недостатньо ставитися до працівника згідно з вимогами Y -моделі організації продуктивної праці, щоб ставши конкурентоспроможними, наздогнати за рівнем життя Нову Зеландію чи “країн-тигрів” Південно-східної Азії, необхідно спочатку задовольнити його органічні, фізіологічні потреби. Українцям треба спочатку перестати бути “бидлом”, адже для “бидла” оптимальною є X -модель організації праці, де найпершою вимогою є дисципліна і достатньою є низька заробітна плата (умова конкурентоспроможності недорозвинених країн), а не ініціатива і високооплачувана творчість, і з якою нам не вирватися із кола недорозвинених країн. Саме цього не розуміли більшовики-ленінці, саме це дехто хотів би законсервувати тепер. Обіцянки забезпечити конкурентоспроможність України – це лише гасла. Яким чином – низькою заробітною платою дисциплінованих (манкуртизованих) працівників чи ініціативною творчістю самоактуалізованих особистостей? – про це треба говорити.

Сьогодні фактично усі політичні сили в Україні знаходяться осторонь стихійних процесів роздержавлення загальнонародної власності і її прихватизації. Повсюдно панує біологічне, тваринне єство людини. У передвиборчий період політичні сили (їх вже близько півтори сотні законно зареєстрованих) пропонують змінити, покращити лише дещо часткове - декоративне чи кричуще несправедливе. І це зрозуміло, якщо взяти до уваги несформованість суспільства і фрагментарність, дріб'язковість групової, спільнотної свідомості.

В основу перебудови суспільства України має бути покладена стрижнева ідея . Яка? Зняття недоторканості і пільг, допомога молодим сім’ям при народженні дитини, енергетична незалежність, подолання корупції, забезпечення конкурентоспроможності на світових ринках, вибір форми правління – президентської, парламентської чи змішаної у певних пропорціях – то все часткове чи другорядне. Стрижневою ідеєю має бути структура “суспільства з панівним середнім класом”. “Чи хочете ви належати до середнього класу? – так має запитувати пересічного виборця лідер виборчого блоку – якщо “Так!”, то голосуйте за наш блок, ми знаємо, як побудувати “суспільство з панівним середнім класом”, ми знаємо з кого належить брати приклад (Голлландія, Ірландія, Ісландія, Нова Зеландія, Швейцарія, Швеція та інш., вже мільярд людей Землі живе у “суспільстві з панівним середнім класом”)”.

Лише перебудова суспільства, створення середнього класу дасть можливість змінити форму піраміди А. Маслоу для України, впровадити Y -моделі менеджменту, забезпечити конкурентоспроможність, піднятися до європейського рівня життя, зупинити втечу мільйонів українців (вже 15%) на Захід, бути прийнятими до ЄЕС. Звісно, українці ще “дурні та (бо) бідні”(чи “бідні та (бо) дурні) і поки що задовольняються популізмом, але… будь-яка політична сила, яка відмовляється перебудовувати суспільство в інтересах усіх його членів (не заявляє про створення суспільства з панівним середнім класом) є кон’юктурним зібранням і приречена на забуття . Лише проголошення такої загальнонаціональної ідеї і мети надасть можливості об’єднати спільноти України у цілісне суспільство навколо двох-трьох політичних сил, відмінності яких будуть лише в тактичних питаннях.

Ознайомлення з так званими передвиборними програмами політичних партій і блоків, які взяли участь 30 вересня 2007 року у дострокових виборах до ВР України засвідчує, що жодна із політичних сил не ставить за мету перебудову чи розвиток країни. Програм нема. Вважається за достатнє лише змагатися у політичній демагогії і популізмі. Так вирішили політтехнологи, а політики погодилися. Це підтверджує наші висновки про форму піраміди людських потреб на теренах України і місце українців в ній.

Термін “середній клас” поки що відсутній у передвиборних програмах. Громадськість намагається зрозуміти цей парадокс: “…середній клас люто ненавидять олігархи, бо він є носієм інтелекту і здатний формулювати політичні програми, і так само сильно ненавидить люмпен – через певну інтелектуальну прірву між ним і собою. …Наша влада різного політичного забарвлення зацікавлена в тому, щоб середній клас і надалі залишався у фінансово деморалізованому стані, щоб громадянин був орієнтований виключно на біологічне виживання. Адже це багата влада бідних людей. І вона є багатою саме тому, що підтримують її люди, не здатні забезпечити своє не тільки фізичне, а й інтелектуальне існування. Таких людей можна використовувати просто…” [“ДТ”, № 30 (659)] .

Минуть століття і люди майбутнього будуть сприймати нас так, як сьогодні ми спостерігаємо за мешканцями зоопарку. Так обов ’ язково буде, оскільки сучасна людина ще далека від досконалості, а еволюція живого продовжується. Становлення цілісного суспільства в Україні і його політичної еліти попереду.

 

 

23.6. Становлення відкритого суспільства Землі

- суть поточного моменту еволюції живої природи

 

 

Хто такі “ми”,

що разом утворюємо глобальне суспільство,

і які цінності здатні утримувати нас разом? Відповіді

на ці питання нам потрібні вже сьогодні...

 

Джорж Сорос,”Критика глобального капіталізму

(Відкрите суспільство під загрозою), с. 115

 

Становлення суспільства Землі як багатоелементного організму - суть поточного моменту в еволюції живої природи у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимося. Жива природа не випадково обрала приматів - стадних тварин для продовження своєї еволюції. Те, що ми сьогодні вважаємо властивістю людини бути клітиною суспільства, можна знайти у зародковому стані у поведінці мавп та інших тварин. Однак, нас сьогодні більше цікавить інше, не минуле, а майбутнє : як стати хорошою клітиною майбутнього відкритого суспільства? Тут слово “відкрите” вживається в смислі відкритого, готового до постійного вдосконалення на основі узгодження різновекторних інтересів. Узгодження інтересів та цілей має здійснюватися на основі більш глибокої свідомої рефлексії людиною себе, свого оточення та тенденцій суспільного розвитку. На рівні життя суспільства рефлексія біологічного індивідуалізму і суспільного колективізму має відбуватися, зокрема, і в усвідомленні недоліків того капіталістичного устрою, який на пострадянських теренах з великим запізненням “мріють” побудувати.

Відомо, що епоху капіталізму ототожнюють з тріумфом свободи індивідуалізму, проголошуючи його як найвище досягнення суспільного розвитку. Можна погодитися, що індивідуалізм і матеріалізація свободи правом приватної власності дійсно є найвищими досягненнями капіталізму, але ні в якому разі не суспільного розвитку взагалі і назавжди. Індивідуалізм, лібералізм як свобода індивіда робити усе, що прямо не заборонено законами суспільства, дійсно розкріпостили внутрішні природні біологічні потенції людини. І це добре. Однак, проблема гармонії інтересів людини і суспільства, проблема добра і зла, справедливості залишається досі нерозв ’ язаною. Візьмемо до уваги хоча б “принцип необмеженого зростання потреб” як прояв природньої експансії людини назовні. Як стимул розвитку виробничих сил з метою отримання прибутку - це дієвий принцип! Але ж ресурси людства обмежені. Ілюстрацією безглуздя необмежених штучних потреб, недосконалості людського розуму і суспільства людей слугують такі феномени як фармацевтична промисловість, “індустрія моди”, предмети іміджу і розкоші тощо. (У серпні 2007 року ЗМІ повідомляли, що один із відомих футболістів подарував своїй коханій штучний фаллос із платини з прикрасами вартістю 2 млн доларів, щоб якось компенсувати свою відсутність у період тренувальних зборів).

Сучасний стан суспільної організації людства Землі можна визначити так. Щодо політичного і соціального життя, то базовою структурою залишається нація-держава. Що ж до економічної системи, вже давно існують транснаціональні кампанії і міжнародні фінансові ринки, домінують міждержавні економічні зв’язки. Тема глобалізації цивілізаційних процесів притягує все більшу увагу дослідників [Сор.], [Тоф.], [Удов], [Фуку], [Якове]. “Зважаючи на вирішальну роль, яку міжнародний фінансовий капітал відіграє у долях окремих країн, можна впевнено говорити про існування світової капіталістичної економіки” - пише відомий фінансист Джордж Сорос, безумовно компетентна людина у питаннях функціонування капіталістичної системи [Сорос; с. 17].

Особливістю поточного моменту є те, що світова капіталістична економіка з нерівноправністю взаємин центру з періферією вже існує, а політичної організації глобального суспільства ще немає. Чи є така ситуація природною і чи може вона продовжуватися скільки завгодно? Відповідь:   ні, хоча й існують дві протилежні точки зору . Згідно з першою, вважається, що ринки є само-регульованими і глобальна економіка може досягти процвітання і без глобального суспільства, що найкращий спосіб забезпечити спільні інтереси - це надати можливість кожному діяти у своїх власних інтересах. А будь-які спроби захисту спільних інтересів шляхом колективного вироблення рішень сприймаються як такі, що спотворюють ринковий механізм. Цей принцип отримав ще у XIX ст. назву принципа невтручання і складає суть сучасного ринкового лібералізму (фундаменталізму), який з 80-х років XX ст. з приходом до влади Маргарет Тетчер у Великобританії і Рональда Рейгана у США став панівною ідеологією сучасного капіталізму і який сповідує більшість нинішніх українських політиків.

“ Саме ринковий фундаменталізм зробив фінансовий капітал рушійною силою економіки” - констатує Дж. Сорос [Сор.; с. 18]. Разом з тим, визнає Дж. Сорос, і його точка зору є протилежною прибічникам ринкового фундаменталізму, “сьогодні той же ринковий фундаменталізм становить більшу загрозу для відкритого суспільства, аніж будь-яка тоталітарна ідеологія”. Ми вважаємо за необхідне детально зупинитися на цьому питанні, оскільки і Президент України, і лідери правих політичних сил, оточені економічними радниками ліберального спрямування, сповідують принципи ринкового фундаменталізму як вивірені історичною практикою догми. Разом з тим, маємо враховувати, що після краху комуністичного тоталітаризму пересічному українцю нічого не залишилося, окрім віри у блага ринкової економіки. Тож пора і попередити його щодо ілюзій. Особливо ми звертаємо на нижче викладене увагу молодого покоління - майбутньої еліти України.

“ ...Загроза ринкового фундаменталізму для відкритого суспільства ненавмисна і полягає у поширенні помилкових уявлень про функціонування ринку і перебільшення його значення для відкритого суспільства”, - вважає Дж. Сорос. Мова йде про дві групи недоліків світової капіталістичної системи. Перша пов ’ язана з таким недоліком ринкового механізму як його природна нестабільність . Сам по собі ринок і особливо фінансовий ринок не містить в собі внутрішніх “невидимих” механізмів, що забезпечують його рівновагу. Цю функцію має виконувати свідома діяльність держави. Друга група недоліків, на думку Д. Сороса, пов’язана з безпідставною експансією ринкового мислення у неринковий сектор суспільного життя: “На мою думку, перебої в роботі ринкового механізму є надто дріб’язковими порівняно з негараздами у (як я його називаю) неринковому секторі суспільства” . Під неринковим сектором розуміються колективні інтереси суспільства та соціальні цінності, що не відображаються через ринки : мир, справедливість, свобода та інші. Особливістю поточного історичного моменту, на думку Сороса, є те, що “певна частина людей взагалі сумнівається в існуванні таких колективних інтересів. Ці люди переконані, що суспільство складається з окремих індивідів, інтереси яких найкращим чином виявляються через іхні рішення як учасників ринку. ...Хочу підкреслити : така точка зору хибна. Є речі, рішення про які ми можемо ухвалювати лише індивідуально, проте є й інші, мати справу з якими ми можемо лише колективно” [ Сорос ; с. 23 ] . До індивідуальних рішень (виборів) відноситься гра за правилами у широкому смислі слова, тобто задовольняння власних інтересів, здійснення індивідуальних вчинків у відповідності з нормами, принципами, традиціями ; до колективних - встановлення самих правил. “На жаль, цю різницю рідко усвідомлюють, - наголошує Сорос, - та гірше те, що виборні представники також часто ставлять свої особисті інтереси вище суспільних. Замість діяти на підставі певних загальнолюдських цінностей політичні лідери прагнуть бути обраними за всяку ціну - і, завдяки пануванню ідеології ринкового фундаменталізму або нічим не обмеженого індивідуалізму, це вважається природним, раціональним, а часто навіть бажаним способом досягти мети” [Там само].

Вартим особливої уваги є міркування Дж. Сороса про ефект взаємодії природженої недосконалості свідомості, рефлективності мислення і принципів ринкового фундаменталізму. Тут справа полягає у зворотніх зв ’ язках : що на що впливає та що є причиною чи наслідком . Суспільне життя - це далеко не фізика природи. Однак, ринковий фундаменталізм набув такої могутності, що будь-яким політичним силам, які насмілюються йому протистояти, одразу ж наклеюється тавро наївних. (Таку позицію ми вже спостерігаємо з боку лібералів вже і в Україні, коли їх опоненти у публічних дискусіях буквально тавруються як наївні).

Згідно з принципом ринкового фундаменталізму, всі форми суспільної діяльності повинні розглядатися як трансакційні (контрактні) взаємозв’язки і оцінюватися за єдиним спільним мірилом - грошима; будь-яка діяльність, наскільки це можливо, не повинна регулюватись нічим, окрім невидимої руки ринкової конкуренції, спрямованої на підвищення прибутку. “Однак правда полягає у тому, - переконаний Дж. Сорос, - що ринковий фундаменталізм сам по собі є наївним та нелогічним; ...ринкові сили, якщо їм надати цілковиту свободу, навіть у чисто економічних і фінансових сферах спричиняють хаос і однозначно ведуть до розвалу світової капіталістичної системи. ...Існує переконання, що демократія і капіталізм завжди йдуть пліч-о-пліч. Насправді цей зв’язок набагато складніший, - переконує Сорос, - капіталізм потребує демократії як своєрідної противаги, оскільки сама по собі капіталістична система не виявляє тенденцій до руху в напрямку зрівноваженого стану. ...Світ вступив у період глибокого дис-балансу, коли жодна окрема країна не в змозі опиратися владі світових фінансових ринків, а інституції для визначення правил гри у міжнародних масштабах практично відсутні. Механізму ж колективного ухвалення рішень в умовах глобальної економіки просто не існує. ...Ми маємо глобальну економіку, але не маємо глобального суспільства. ...нам потрібне глобальне суспільство для підтримки нашої глобальної економіки. Глобальне суспільство не означає “глобальна держава”... Проте, позаяк існують колективні інтереси, що виходять за межі державних кордонів, суверенітет держави повинен бути підпорядкований міжнародному законо-давству і міжнародним інституціям” [ Там само ; с. 24-27 ] .

Так виглядає сучасний стан суспільства Землі і його суспільної свідомості очима Дж. Сороса - легенди фінансового світу, безумовно компетентної людини. Процеси глобалізації економіки випереджують процеси глобалізації неринкової сфери. Це призводить до порушення стабільності, хаосу. На глибоке переконання Дж. Сороса, який у свою чергу спирається на ідеї К. Поппера, вихід полягає у тому, щоб прийняти концепцію відкритого суспільства . Лише у такий спосіб можна врятувати не тільки світову фінансову систему, а й сучасну цивілізацію. Під відкритим суспільством обидва автори розуміють недосконале суспільство, яке ми маємо, і в якому його членами усвідомлюється необхідність і можливість нескінченного вдосконалення. Вони виходять з того, що наше розуміння світу, в якому ми живемо, завжди недосконале , а побудова ідеального суспільства у визначений термін - недосяжна. Лише тоталітарні режими, очолювані амбіційними “ватажками зграї”, брали на себе зобов’язання побудувати ідеальні суспільства за життя “нинішнього покоління”. Цікаво, що найбільше опираються ідеї часткового підпорядкування державного суверенітету міжнародному законодавству і міжнародним інституціям саме США, які, “лишаючись єдиною наддержавою, не бажають підпорядковуватися жодним міжнародним інституціям”. Це означає, що “Сполучені Штати зіткнулись із кризою самоусвідомлення : якою ця країна хоче бути?” [ Там само ; с. 27 ] .

***

Міркування Дж.Сороса щодо “сучасного історичного моменту” знаходяться в руслі нашого дослідження поточного моменту еволюції живої природи. Такий підхід повністю узгоджується з нашим розумінням положення людини усередині “бульки свідомості”. Концепція відкритого суспільства Дж. Сороса має бути тим вихідним пунктом, відштовхуючись від якого можна розробляти прогнози і рекомендації щодо майбутнього людини як клітини суспільства. Наведемо більш детально основні положення його точки зору.

 

“Ми живемо у вимірах глобальної економіки, що характеризується не лише вільною торгівлею товарами та послугами, але й - навіть більшою мірою - вільним рухом капіталу. ...З огляду на ту вирішальну роль, яка належить міжнародному фінансовому капіталу в долі кожної країни, цілком доречно говорити про глобальну капіталістичну систему. ...Як 150 років тому зазначили Маркс і Енгельс, капіталістична система перетворює землю, працю та капітал на товари. В міру того, як відбувається експансія системи, економічна функція починає домінувати над життям людей та суспільств. Вона проникає в сфери, що їх раніше не вважали приналежними до економіки, такі, як культура, політика, професійна діяльність.

...Капіталістичну систему можна порівняти з імперією, глобальнішою у своєму обсязі, ніж будь-яка попередня. ...Майже непомітна вона, бо не має ніякої формальної структури. Більшість її суб’єктів навіть не усвідомлюють свою підвладність їй; вірніше визнають, що підвладні певним безособовим, інколи руйнівним силам, та не розуміють, що це за сили. ...що найважливіше, глобальна капіталістична система виявляє певні імперіалістичні тенденції. Аж ніяк не шукаючи рівноваги, вона з диявольською настирливістю домагається експансії... Говорячи про експансію, я маю на увазі не географічні рамки, а вплив на життя людей.

...Глобальна капіталістична система не є чимось новим, тим більше новітнім. Її історія бере свої початки у ганзейському союзі та в італійських містах державах, де різні політичні одиниці поєднувалися комерційними та фінансовими зв’язками. ...Прикметна риса глобальної капіталістичної системи – вільний рух капіталу. ...Власне вільний рух капіталу почався порівняно недавно. ...Справжня поява глобального капіталізму відбулася у 1970-і роки. Країни - виробники нафти об’єдналися в Організацію країн - експортерів нафти (ОПЕК) і підняли ціну на нафту - спочатку, 1973 року, від 1,90 до 9,76 долара за барель, а потім... Уряди почали робити податкові й інші поступки міжнародному фінанасовому капіталові, спокушаючи його повернутись з морів на материки... Розвиток міжнародних фінансових ринків дістав значний поштовх близько 1980 року, коли до влади прийшли Маргарет Тетчер і Рональд Рейган, чиї програми мали на меті вивести державу з орбіти економіки й дозволити ринковому механізмові робити свою справу. ...Починаючи з 1983 року, для глобальної економіки настав тривалий період практично безперервного зростання. ...за сорок п ’ять років, упродовж яких я маю справу з фінанасовими ринками, їхній характер змінився до невпізнання” [Сорос ; с. 123-129 ].

“...твердження, що капіталізм веде до демократії, наштовхуються на істотнішу проблему. Всередині світової капіталістичної системи відсутні сили, що могли б підштовхнути окремі країни у демократичному напрямку. ...зв’язок між капіталізмом і демократією у кращому випадку неміцний. ...капіталізм опікується приватними інтересами, демократія - громадськими. ...Демонтаж “держави загального добробуту” - порівняно нове явище, і всі його наслідки ще не виявились. ...Процес пішов... після 1980 року.

...Глобальну економічну систему, якій не відповідає глобальна політична система, аналізувати дуже важко, особливо з огляду на складний характер взаємозв’язку з між капіталізмом і демократією. Неможливо заперечувати, що насамкінець все зводиться до прибутку і достатку, вимірюваних грошима. Ми далеко просунемося у розумінні глобальної капіталістичної системи, якщо зрозуміємо роль, відведену в ній грошам. ...У підручниках сказано, що вони виконують три головні функції : одиниця виміру, засіб обміну, засіб збереження вартості. ...У класичній інтерпретації гроші - засіб для мети, а не сама мета ; вони обмінна, а не істинна цінність. ...Але якими є істинні цінності, заради яких слід вести економічну діяльність? Це питання не з приємних ; на нього так і не було дано задовільної відповіді. Зрештою економісти вирішили, що робити це їм не обов ’язково...

Біда в тому, що в реальному світі цінності не задано. У відкритому суспільстві людям вільно вибирати самим, але вони не завжди знають, чого хочуть. За умов... коли традиції втратили свій вплив і з усіх боків людям щось пропонують, обмінні цінності цілком можуть посісти місце цінностей істинних. ...Раніше немонетарні цінності відігравали більшу роль у житті людей... Щоб зрозуміти, чим сучасний глобальний капіталістичний режим відрізняється від попередніх режимів, ми маємо визнати зростаючу роль грошей як істинної цінності. Не буде перебільшенням сказати, що зараз влада грошей над життям людей більша, ніж будь-коли раніше” [Сорос ; с. 131-136 ].

***

“ Обмінні цінності цілком можуть посісти місце цінностей істинних” - це попередження Дж. Сороса щодо радужних надій на “невидиму руку” ринкової конкуренції має сприйматися сучасними українськими політиками як особливо актуальне. Капіталізм не має внутрішніх механізмів саморегуляції економічних процесів в інтересах суспільства, такою є основна думка експерта.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23.7. Розмірковуючи про майбутнє суспільства Землі,

які маємо обрати орієнтири?

 

 

Стверджувати, ніби хтось може знати,

в чому полягає спільний інтерес,

є такою ж помилкою,

як і взагалі заперечувати існування такого інтересу.

 

Джорж Сорос,”Критика глобального капіталізму

(Відкрите суспільство під загрозою), с. 118

 

Якщо ми уберемо

із нашого життєвого досвіду

емоційне почуття цінності..., то

самий

бездоганний

апарат нашого інтелекту

залишиться мертвою машиною без мотору.

 

Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994.

 

Чисто трансакційне суспільство не може існувати,

хоча так близько до нього, як зараз, людство

ще ніколи за всю свою історію

не підходило.

...У класичній інтерпретації

гроші - засіб для мети, а не сама мета.

...якими є істинні цінності,

заради яких слід вести економічну діяльність?

Це питання не з приємних ;

на нього так і не було дано задовільної відповіді.

Зрештою економісти вирішили, що робити це їм не обов ’ язково...

Можливо,

соціальні цінності

туманніші за ринкові, але

існування суспільства без них неможливе.

 

Джорж Сорос, там само ; с. 100, 133, 220

 

Відомо, що вчинки людей істотно залежать від системи моделей поведінки, якою вони користуються в тій чи іншій сфері буття - науковій, економічній, політичній, індивідуальній. Природна недосконалість мислення є тим фактом, який можна вважати виправданням сучасного методу пізнання істини як у неживій, так і в живій природі - спостереженню фактів та їх поясненню на основі гіпотези, яку вважають вірною без додаткових підтверджень доти, поки її не буде спростовано. Це дає змогу обійти ту перепону, що позначається як недосяжна істина останньої інстанції. Як відомо пошук такої істини вимагає врахування усіх взаємозв’язків у Всесвіті (холізм), а наукові гіпотези, тим не менше, дають змогу пояснювати і передбачати явища і події реального світу.

Щодо рефлективності як зворотнього зв’язку між мисленням і дійсністю, то цей механізм визначає принципову, фундаментальну відмінність між природничими і гуманітарними науками. Якщо природа існує незалежно від теорій, які розробляють вчені, то цього не можна стверджувати про сферу гуманітарних (суспільних) наук, об’єкти пізнання яких є рефлективними. У суспільних науках факти можуть залежати від висновків, які формулюються стосовно них, теорії можуть змінювати явища, які вони пояснюють, і, більше того, навіть, хибні теорії можуть впливати на перебіг подій, на поведінку людей. Те, що хибні суспільні теорії можуть впливати на поведінку людей пояснюється одночасною дією як рефлективності, так і природної недосконалості.

Суспільні науки з часу їх виникнення намагаються застосовувати методи природничих наук і створювати універсальні закони. Зокрема, економічна теорія нагадує логіку та математику, які грунтуються на певних постулатах, із яких висновки отримуються як наслідок логічних операцій над ними. Таким постулатом в економічній теорії є концепція рівноваги, що визначається точкою перетину кривих попиту і пропозиції. Однак рівновага у чистому вигляді зустрічається у реальному житті дуже рідко. На відхилення від точки рівноваги можуть впливати різні чинники і, найперше, рефлективність, що виникає унаслідок зміни людських цінностей і сподівань . Нехтування рефлективністю призводить до більш суттєвого викривлення дійсності у макроекономічній сфері, аніж у мікроекономічній. “Щоб зрозуміти закони, які керують фінансовими ринками і макроекономічним розвитком, нам потрібна нова парадигма, - вважає Сорос, - концепцію рівноваги необхідно доповнити концепцією рефлективності. Остання не спростовує висновків, одержаних на базі концепції рівноваги як системи аксіом, але додає до неї новий, раніше зневажений вимір. Така модель нагадує поєднання геометрії Евкліда із застереженням, що Земля кругла” [Сорос; с. 53-68 ] .

До спрощень економічної теорії належить твердження, що цінності й уподобання учасників ринку є заданими. При цьому до розгляду приймаються лише ринкові цінності, які мають мінову вартість. Обмежуються також і уподобання, до уваги беруться лише індивідуальні потреби, а колективні ігноруються. Тому самих лише економічних цінностей індивідуума недостатньо, аби суспільство могло жити і розвиватися. “Для моделювання ринкової поведінки таких цінностей цілком достатньо, але для успішного функціонування суспільства і життя людей необхідні й інші цінності. Якими вони є і як узгоджуються з ринковими цінностями - ось питання, що хвилює мене. Ба більше, воно завжди ставить мене у глухий кут. Для його вирішення недостатньо мати добру економічну освіту, відповідь лежить за межами економічної теорії” [ Там само ; с. 72 ] . Що ж пропонується, аби уникнути глухого кута? “Замість того, щоб сприймати цінності заданими, ми повинні розглядати їх як рефлективні. ...Ми також повинні сприймати цінності як недосконалі. ...Я глибоко переконаний, що ринкові цінності, які набули зараз масового поширення, це не те, що потрібно для успішного функціонування суспільства” [ Там само ] .

***

Врахувавши рефлективний характер людської діяльності, можна краще зрозуміти ті суспільні процеси, свідками яких ми є. Можна вважати, що оскільки люди діють на підставі недосконалого знання, а їхня взаємодія з іншими людьми має рефлективний характер, то усі суспільно-історичні процеси відповідають моделі “піднесення-спад”, добре відомій у макроекономічній теорії. Рефлективний механізм зворотнього зв ’ язку може працювати як на самопосилення, так і на самокоригування, тобто може бути позитивним чи негативним. У реальному житті різні рефлективні процеси накладаються один на один, створюючи унікальні сценарії розвитку. Форм кривих “піднесення-спад” може бути стільки ж, скільки і окремих випадків. Проте рефлективний механізм зворотнього зв ’ язку проявляє себе напевне, оскільки ніхто із учасників не може уникнути упереджень при ухваленні власних рішень. Упередження як елемент оцінки, є складовою сподівань учасників. Піднесення починається, коли з’являється домінантне упередження і домінантна тенденція. Через деякий час настає період прискорення, коли тенденція стає усвідомленою і посилюється поширеним упередженням. Через певний час настає момент істини, коли дійсність уже не задовольняє перебільшених сподівань. Потім настає присмерковий період, коли люди продовжуть діяти за інерцією, але вже не вірять в очікуваний результат. Упередження змінює знак на обернений, після чого тенденція йде на спад. Наступає взаємне прискорення тенденції і упередження в зворотньому напрямі.

Рівноважним станом з урахуванням рефлективності можна вважати, на думку Дж. Сороса, стан, за якого існує відповідність між сподіваннями і результатом. Сам по собі він недосяжний для формального визначення, проте можна визначити спрямування домінантної тенденції : до рівноважного стану чи від нього. Визначити спрямування домінантної тенденції у формальний науковий спосіб можливо, скориставшись методом висунення гіпотез. Задля цього необхідно сформулювати гіпотезу і звірити її з подальшим розвитком подій, що і роблять досвідчені менеджери.

До прикладів реалізації моделі “піднесення-спад” в історії суспільства можна віднести, на думку Дж. Сороса, піднесення і спад радянської системи: упередження (Ленін), ентузіазм, зеніт (Сталін), момент істини на XX з’їзді КПРС (Хрущов), застій як присмерковий період (Брежнєв), провал економічних реформ (Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов), тотальний колапс (Горбачов). Характерною була статична відсутність рівноваги як постійна невідповідність між сподіваннями і результатом, як відсутність розуміння ситуації. Відсутність рівноваги підтримувалася рішеннями на основі ідеологічних упереджень. Система соціальних умов догматично передбачала визначеність і категорично не визнавала своєї недосконалості. Це стосується і принципів тої монетарної політики, яку реалізують на пострадянських просторах, в Україні, зокрема. “На практиці монетаризм спрацьовує досить добре - але значною мірою завдяки діям не за теорією. Центральні банки... при вирішенні питання, яким чином підтримувати монетарну стабільність... беруть до уваги силу-силенну факторів. ...зазвичай у нововведених правилах враховується досвід попередньої фінансової кризи, та не міститься засобів уникнення нової” [ Там с. ; с. 138-139 ] .

***

З урахуванням історичного досвіду та вищевикладених міркувань щодо рефлективності можна вирізнити три способи суспільного мислення: традиційний, що заперечує можливість змін і сприймає існуючий стан речей як єдино можливий; критичний, що повною мірою допускає можливість змін; і догматичний, що не може миритися з невизначеністю. Кожному способу мислення відповідає своя модель соціальної організації: органічне суспільство, відкрите суспільство і закрите суспільство. Відкрите суспільство уособлює умови, близькі до рівноважних. Проте процес двосторонньої взаємодії між мисленням і дійсністю може легко привести до зміщення ситуації як у бік закостеніння, так і в бік хаосу. Як відрізнити умови, близькі до рівноважних, від умов, далеких від рівноважного стану? Коли модель “піднесення-спад” або інший процес, що порушує рівновагу, руйнує близькі до рівноважних умови відкритого суспільства? Має бути якийсь орієнтир, що не дає змоги мисленню в умовах відкритого суспільства відхилятись надто далеко від дійсності.

“ Що це за орієнтир?” - запитує Дж. Сорос і відповідає: “Аналізуючи це питання, ми повинні розрізняти сподівання і цінності”. Щодо сподівань, тут орієнтир-критерій визначити легко : це сама дійсність. Щодо цінностей, то, на думку Дж.Сороса, “у сучасному суспільстві, схоже, взагалі існує велика плутанина як стосовно самих цінностей, так і, зокрема, щодо зв’язку між ринковими й соціальними цінностями”. Не існує ніяких об ’ єктивних критеріїв оцінки цінностей. Тож економічна теорія, на думку Дж. Сороса вчинила вірно, коли прийняла їх як умовно задані й незмінні. У неринковому ж секторі суспільного життя подібної можливості не існує. Сучасне суспільство переживає ситуацію відмінну від усього того, що було раніше. Це - небачене досі поширення ринкових цінностей у ті сфери суспільного життя, де раніше переважали неринкові міркування, поширення ринкових цінностей у сфери особистих відносин, політики, медицини, юриспруденції. І все це супроводжується заміщенням тривалих зв’язків окремими трансакціями. Крамничка товарів широкого вжитку, де власник і покупець знали один одного, поступилася місцем супермаркету, а останнім часом мережі Інтернет. Заміщення тривалих зв’язків окремими трансакціями знижує взаємну лояльність і співробітництво сторін, зменшує стабільність суспільного життя.

Ми схильні сприймати соціальні й моральні цінності як дані нам зверху, ми вважаємо їх природженими чи фундаментальними і вважаємо, що їхня слушність до певної міри не залежить від домінуючих умов. Однак, на думку Дж.Сороса “усе це надзвичайно далеке від істини. Цінності є рефлективними, вони залежать від соціальних умов і самі, у свою чергу, беруть участь у їх формуванні” [ Там само ; с. 99 ] .

Соціальні цінності виражають ставлення до інших. Вони підкреслюють, що кожен окремий індивід є членом спільноти: родини, племені, нації чи всього людства, - інтереси якої мають перевищувати власні інтереси індивіда. Але трансакційна ринкова економіка - це не спільнота. Трансакційне суспільство розмиває соціальні цінності і послаблює моральні обмеження. У трансакційному суспільстві з ринковими цінностями кожен має сам стежити за своїми власними інтересами, і моральні сумніви можуть стати на заваді у цьому світі, де людина людині - вовк. Відсутність моральних обмежень спричиняє нестабільність у суспільстві. “Чисто трансакційне суспільство не може існувати, хоча так близько до нього, як зараз, людство ще ніколи за всю свою історію не підходило” [ Там само ; с. 100 ] . Отже, питання соціальних цінностей лишається актуальним. Залишається покладати останні надії на онтогенез, адже люди не народжуються завершеними конкурентами-товаровиробниками і поки вони ростуть у дитячому віці, то мають увібрати у себе певні соціальні цінності. Щоб якось розібратися з цінностями, Сорос пропонує розглядати їх між двома крайнощами - фундаментальними цінностями, які зазвичай асоціюються з моральними традиціями та релігійними віруваннями, і доцільністю індивідуальної діяльності , яка не має статусу зовнішньої сили. У проміжку між ними має бути золота середина – цінності, що лежать близько до рівноважних умов відкритого суспільства.

Що із означених крайнощів є кращим для відкритого суспільства, фундаментальні цінності спільноти чи доцільність індивідуальної діяльності ? Прибічники ринкового фундаменталізму на перший план висувають доцільність, стверджуючи про можливість керуватись виключно результатами своїх дій. І справді, чому люди не повинні прагнути успіху за всяку ціну? Мораль? Ставити суспільні інтереси понад свої власні? Мораль - це набуті умовності. В трансакційному суспільстві атомістична індивідуальність є вищою цінністю. З точки зору індивіда, для того щоб досягти успіху, не обов’язково бути морально чесним громадянином взагалі, достатньо дотримуватися правил трансакцій. Однак, навіть не беручи до уваги моральні принципи, маємо розуміти : з огляду на рефлективність, яка може спрацьовувати у протилежних напрямках, “наша здатність передбачувати наслідки своїх дій далека від досконалості”. І “якщо при формуванні наших намірів ми покладатимемося виключно на можливі наслідки, нам доведеться постійно змінювати наші цінності”, цінності перестануть бути орієнтиром, стабільність буде втрачено. Отже, кращими є фундаментальні цінності спільноти, які мають бути узгоджені і скореговані критичним мисленням до загальнолюдських цінностей. У суспільстві основною загрозою нестабільності є тенденційно зорієнтована поведінка учасників. Орієнтація на фундаментальні цінності обмежує кон’юктурнотенденційну спрямованість дій учасників і, тим самим, сприяє стабільності соціальних процесів.

Якщо доцільність індивідуальної діяльності підносять у ранг соціальної норми, таке суспільство обов’язково буде нестабільним. Отже, відкрите суспільство може опинитися в умовах динамічної відсутності рівноваги чисто трансакційного суспільства, у якому відсутні соціальні цінності. Сьогодні така загроза виглядає не менш серйозною, аніж з боку тоталітарних режимів. Така ситуація виникла завдяки поширеному упередженню ринкового фундаменталізму та примітивного дарвінізму, що возвеличують обстоювання власних інтересів у ранг морального принципу.

Як забезпечити стабільність відкритого суспільства? Якими цементуючими цінностями? Щоб відповісти на ці питання, варто звернутися за підказкою до історії: що скріплювало суспільство раніше і що має виконувати цю функцію тепер?

 

“На щастя, мені не треба починати з нуля, - починає аналіз цих конкретних питань Дж,Сорос. ...Філософи Просвітництва забезпечили гігантський крок уперед порівняно з моральними й політичними принципами, що панували до них. Раніше вважалось, що моральна і політична влада походять від зовнішніх джерел, божественних або земних. Надання розуму права вирішувати, що є істинним, а що хибним, що правильним, а що неправильним, було революційним нововведенням. Воно фактично означало початок епохи сучасності. ...Закони розуму, верховенст-во науки, всесвітнє братерство людей - це лише невелика частина спадщини філософів Просвітництва. ...Ідеї Просвітництва виникли не на пустому місці. Їхнє коріння можна знайти у християнському вченні, яке, в свою чергу, побудоване на монотеїстичних традиціях Старого Завіту і давньогрецькій філософії. ...Замість сприйняття традиції як неспрос-товно авторитетної, діячі Просвітництва піддали традицію критичній пере-вірці. ...Творчу енергію людського інтелекту було вивільнено.

...Досягнення модерності просто вражають. Науковий метод дозволив зро-бити геніальні відкриття і розробити технології для їх промислового викорис-тання. Людина здобула владу над природою. Економічні підприємства повною мірою користувались усіма можливостями для розвитку, ринки служили для збалансування попиту і пропозиції. Виробництво і життєвий рівень сягнули висот, які важко було уявити ще в недалекому минулому.

Незважаючи на істотні досягнення, розум не міг задовольнити всіх сподівань, що пов’язувалися з ним, особливо в соціальній і політичній сферах. Прогалини між намірами й результатами не вдавалось заповнити, навіть більше, - що радикальнішими були наміри, то гіршими виявлялися результати. На мій погляд, остання теза однаково безпосередньо стосується комунізму і ринкового фундаменталізму.

...Філософи Просвітництва, і насамперед Кант, намагалися визначити універсально слушні моральні принципи, оперті на універсальні властивості розуму. Метою Канта було довести, що розум є кращою основою для моралі, аніж традиційні зовнішні джерела. Та в нашому сучасному трансакційному суспільстві розумність дотримання будь-яких норм моралі поставлено під сумнів. ...Навіщо бути чесним, якщо люди поважають успіх, а не честь і добропорядність? Так, гроші починають, без жодних на це підстав, відігравати роль неперехідних цінностей.

...Настав час піддати концепцію розуму, створену діячами Просвітництва, критичній перевірці, так само як вони свого часу вчинили з ідеями божественної і земної зовнішньої сили. Ми прожили останні 200 років в умовах Ери Розуму. Це цілком достатній час, аби зрозуміти, що розум має свої обмеження. Ми готові вступити в Еру Недосконалості.

...Кант, коли виводив свої Категоричні імперативи, аби уникнути врахування особистих інтересів і бажань, запровадив концепцію морального суб’єкта, який діє виключно під впливом диктату розуму. ...Золоте правило : чинити стосовно інших так, як ми б хотіли, щоб інші чинили стосовно нас, - є одним із таких категоричних імперативів. Безумовна слушність імперативів випливає із припущення, що люди є раціональними суб ’єктами.

Проблема полягає в тому, що раціональних суб ’єктів, описаних Кантом, у реальному житті не існує. Вони є лише ілюзією, створеною в процесі абстрагування. Філософи Просвітництва... вигадали модель не залежного ні від кого суб’єкта, обдарованого розумом, що підкоряється не диктату зовнішньої сили, а лише диктату власної совісті. Вони не здогадувались, що дійсно не залежний ні від кого суб ’єкт не буде обтяжений їхнім розумінням обов ’язку. Соціальні цінності походять зовсім не від незалежного суб ’єкта, обдарованого розумом, їхні корені в суспільстві, до якого належить цей суб ’єкт. ...Думаю, тепер зрозуміло, що людська мораль грунтується на почутті приналежності до якоїсь спільноти :  родини, кола друзів, племені, нації або людства в цілому. ...Люди в сьогоднішньому трансакційному суспільстві поводять себе не так, як мали б поводити, якби керувались категоричними імперативами. ...Навіщо турбуватися про інших? Хто такі “ми”, що разом утворюємо глобальне суспільство, і які цінності здатні утримувати нас разом? Відповіді на ці питання нам потрібні вже сьогодні“ [Там само ; с. 111-115 ].

“Можливо, соціальні цінності туманніші за ринкові, але існування суспільства без них неможливе. ...Кожного разу, коли пересікаються інтереси політики й бізнесу, з ’являється небезпека того, що політичний вплив буде застосовано для бізнесових цілей. ...Корупція існувала завжди, але у минулому люди соромились її і намагалися приховати. Тепер, коли мотив прибутку зведено у моральний принцип, політики у деяких країнах відчувають сором , коли їм не вдається скористатися перевагами свого становища. Я міг безпосередньо спостерігати це у країнах, де діють мої фундації. Зокрема в Україні...” [Там само ; с. 220-221 ].

“Поведінка, націлена на максимізацію прибутку, піддається диктатові доцільності та ігнорує вимоги моралі. Фінансові ринки не аморальні - вони позбавлені моралі. ...Істинні цінності не можна вимірювати у монетарних одиницях. Нам потрібна якась інша міра для щастя, хай і не кількісна. На мою думку, та автономія, що громадяни нею користуються, була б кращим мірилом, бо в житті має бути місце для чогось більшого, ніж просто виживання” [Там само ; с. 224-225 ].

“Головна ідея, яку я хотів би довести до читача, полягає в тому, що ми повинні навчитись розрізняти індивідуальну форму прийняття рішень, що знаходить свій вияв у ринковій поведінці, та колективну форму прийняття рішень, що виявляється у соціальній поведінці взагалі та в політиці зокрема. В обох випадках ми керуємось власними інтересами ; але при прийнятті колективних рішень ми повинні ставити спільні інтереси попереду особистих. Визнаю, що ця різниця сприймається небагатьма” [Там само; с. 226-227].

“Геополітичний реалізм можна розглядати як перенесення доктрини невтручання у міжнародні відносини, з тією різницею, що акторами є держави, а не окремі особи чи бізнесові структури. ...Доволі близька до ринкового фундаменталізму і геополітичного реалізму вульгарна версія дарвінізму, згідно з якою виживання найпристосованіших є законом природи. ...у нас намагаються створити враження, що люди керуються своїми власними інтересами як окремі індивіди. У дійсності ж люди є соціальними тваринами : для виживання найпристосованіші мають звернутися і до співробітництва, і до конкуренції” [Там само ; с. 230-231 ].

“Визначальною рисою нинішньої ситуації є те, що... не існує глобальної політичної системи, що відповідала б глобальній капіталістичній системі; більше того, не досягнуто консенсусу щодо того, чи є глобальна політична система здійсненною чи бажаною. ...головний виклик, який ставить перед нами час, це встановлення загальноприйнятого кодексу поведінки для нашого глобального суспільства” [Там само ; с. 231-23 8].

***

Питання, порушені Дж. Соросом є дуже і дуже актуальними, оскільки “суспільство, позбавлене соціальних цінностей, не зможе вижити, і глобальне суспільство потребує універсальних цінностей, здатних утримати його від розпаду”. Автор чітко показав суть поточного моменту : розум вивільнив енергію людини із пут традицій, помножив її наукою, самовпевнено взявся її спрямовувати. Не маючи правильних орієнтирів, розум з останньою задачею справляється погано. Що ж пропонується? “Епоха Просвітництва залишила нам у спадок низку універсальних цінностей, і пам ’ ять про них ще жива... Нам не слід відкидати ці цінності, нам треба їх переглянути. Цінності епохи Просвітництва можна адаптувати до сучасних умов, якщо визнати розум недосконалим, а концепцію раціонального і незалежного суб’єкта філософів Просвітництва замінити концепцією “обтяженого суб ’ єкта”, що не може існувати в повній ізоляції і потребує суспільства, але позбавлений відчуття приналежності до нього” [ Там само ; с. 116 ] .

Що таке “обтяжений суб ’ єкт” ? Дж. Сорос не дає розгорнутої відповіді, і це не випадково. Потрібно було б попередньо відповісти на питання “Що є сучасна людина?”, а це потребувало б багатьох сторінок тексту. Лише після усвідомлення цього питання можна пропонувати якісь конструктивні рекомендації. І не випадково Дж. Сорос свої міркування про “цінності епохи Просвітництва, які можна адаптувати до сучасних умов” перериває неконструктивною тезою “Стверджувати, ніби хтось може знати, в чому полягає спільний інтерес, є такою ж помилкою, як і взагалі заперечувати існування такого інтересу” [Там само; с. 118]. Таким чином, шукати відповіді на питання “Що є сучасна людина і що їй належить робити для підтримки стабільності та удосконалення відкритого суспільства?” Дж. Сорос полишив іншим дослідникам. Вважаємо, що наші пошуки і міркування, викладені у розділах цієї книги є певним внеском у цю тему. Людина має відмовитися від концепції раціонального і незалежного суб’єкта філософів Просвітництва, пройти стадію “обтяженого суб’єкта” і піднятися на новий рівень рефлексії себе і дійсності - усвідомлення і почуття приналежності до вищої спільноти - глобалізованого суспільства Землі. Вважаємо, що людина ще не втратила відчуття приналежності до спільноти. Тож зауваження Дж. Сороса про тенденції поведінки людини трансакційного суспільства, яким досі нічого не протиставлено заслуговують на увагу. Тенденцію необхідно змінити.

 

 

23.8. Які маємо обирати орієнтири? (продовження теми)

 

Дж. Сорос, авторитетний знавець сучасного капіталізму, розмірковуючи про майбутнє суспільства Землі, переконує нас у важливості ціннісних орієнтирів, якими не можуть залишатися “обмінні” цінності нинішнього ринкового (трнсакційного) суспільства. Питання цінностей як моральних орієнтирів не є новим для людського суспільства. Те, що турбує нас сьогодні, раніше обговорювалося у межах етичних вчень. Раніше г оворили не про цінності, а про блага. В чому полягає різниця? Сьогодні є підстави вважати, що сфера “морального” виявляється значно вужчою порівняно з тим, що давні філософи визначали як “етичне”. Відповідно, “благо” є більш грунтовним поняттям, аніж “цінність”.

Дж. Сорос, висловивши свою стурбованість щодо ціннісних орієнтирів для майбутнього суспільства Землі словами: “Поведінка, націлена на максимізацію прибутку, піддається диктатові доцільності та ігнорує вимоги моралі. ...Істинні цінності не можна вимірювати у монетарних одиницях” [С., с. 224], полишив питання щодо загально людських цінностей відкритим: “Стверджувати, ніби хтось може знати, в чому полягає спільний інтерес, є такою ж помилкою, як і взагалі заперечувати існування такого інтересу” [Там само; с. 118].

Пошуком відповіді на це злободенне питаня стурбовані й інші мислителі. Одною із праць, що заслуговує уваги, є книга “Джерела себе” - підсумок багаторічних роздумів одного з найвидатніших філософів сучасності Чарльза Тейлора. Автор також бачить центральну проблему нашого сучасного морального становища в тому, що ми втрачаємо горизонти культурних смислів. Він простежує еволюцію поглядів на природу морального блага в їхньому співвідношенні з нашим усвідомленням себе як істоти з внутрішнім виміром, як самості. Ця книга, на переконання редактора українського видання, є джерелом ідей та аргументів для всіх тих, хто замислюється над ключовими проблемами людини в сучасному світі. Цікаво, до яких же висновків дійшов Ч. Тейлор, чи містить його книга відповідь на питання, поставлене Дж. Соросом?

Досліджуючи питання “Що є модерна людина?”, Ч. Тейлор пише: “я хочу означити сукупність (великою мірою невисловлених) способів розуміння людини як діяча ( human agent ): через поширені в сучасному західному світі чуття внутрішнього виміру, свободи, індивідуальності та включеності в природу” [Тейлр; с. 8]. На думку автора, перше бере початок від св. Августина, формується Декартом і Монтенєм як відчуття самих себе істотами із внутрішньою глибиною. Чуття свободи та індивідуальності вперше зафіксовано працями Гоббса та Локка, пов’язане з утвердженням звичайного життя як блага. Уявлення про природу як внутрішнє джерело моралі формувалися наприкінці XVIII століття.

Наші моральні реакції мають дві сторони. З одного боку, це майже інстинкти, з іншого боку, вони містять в собі твердження щодо природи і статусу людських істот. “Є велика спокуса, - зазначає Тейлор, - задовольнитися фактом існування лише наших інстинктивних моральних реакцій, і вважати онтологію, що призначена дати їм розумне висловлення, за непотріб і застарілу нісенітницю” [Т., с. 17].

“ Моральний світ людей модерної епохи суттєво відрізняється від світу минулих цивілізацій. Це стає зрозумілим зокрема тоді, коли ми маємо справу з почуттям поваги до всіх людських істот. ...Межі, що виокремлюють клас людей, гідних поваги, у ранніх культурах можуть проводитися досить вузько, але такий клас завжди існує. У тих суспільствах, які ми зараховуємо до вищих сходинок цивілізації, цей клас включає весь людський рід.

Серед інших вищих цивілізацій такого типу сучасний Захід вирізняється тим, що тут віддають перевагу формулюванню принципу поваги в термінах прав. Ця риса стала головною особливістю наших юридичних систем, і в цій якості поширилася в усьому світі. Крім того, подібні міркування стали центральною ознакою нашого морального мислення.

Поняття права, або “суб ’ єктивного права”, як воно сформувалося в західній традиції, полягає в законних привілеях, що вважаються немовби власністю діяча, якому приписують це право. ...Революція в теорії природного закону, яка відбулася в сімнадцятому столітті, почасти полягала в використанні мови прав для опису загальних моральних норм” [ Т., с. 24 ] .

Починаючи з Дж. Лока почали говорити про природні права - права кожної особи на життя та свободу як про невідчужувані. В центрі уявлення про повагу до особистості поступово опиняється повага до моральної автономії особи. Із розвитком післяромантичного поняття індивідуальних відмінностей цей принцип поширюється до вимоги надавати людям свободу розвитку їхньої особистості на їх власний розсуд . Предметом полеміки залишається лише те, як порнографія, різноманітні види вільної сексуальної поведінки або змалювання насильства впливають на розвиток людини.

До більш глибоких розрізнень людської природи Ч. Тейлор відносить поняття розутілених ( disengaged ) суб’єктів, що “позбулися зручного, але ілюзорного відчуття заглибленості у природу та об’єктивують світ навколо себе” [Тейл., с. 25]. Тут мова йде про більш глибоке виокремлення людини із середовища її свідомістю у Новий час. Дуалізм Декарта і кантіанське бачення людей як суто раціональних діячів було певним кроком у цьому нарямку. Розум все більше стає дієвим, а не споглядальним, пов ’ язується із спрямуванням волі. Августиніанське уявлення про те, що, врешті-решт, моральну значимість має лише питання про якість волі людини отримало свій подальший розвиток. Кантівська теорія спирається на розрізнення - між діями, виконаними згідно з обов ’ язком, і діями, вчиненими за потягом, протиставляючи перше другому. Його розутілена самість здатна абстрагуватись не лише від навколишнього світу, але також від своїх власних емоцій і схильностей, страхів і непереборних бажань, і через це спроможна досягати певної відстороненості й стриманості, які дозволяють їй діяти розумно, раціонально [Т., с. 37].

Ч. Тейлор вважає, що переважна частина моральної філософії з часів Канта має тенденцію дуже вузько тлумачити мораль як засіб спрямування дії . Вона “прагне зосередити свою увагу радше на тому, що слід робити, аніж на тому, ким добре бути : на означенні змісту обов ’ язку, а не на суті доброго життя” [ Тейлор ; с. 14 ] . Моральна філософія у такому розумінні - це філософія обов’язкової дії. Головне її завдання полягає у тому, щоб пояснити, що саме створює наші обов’язки (утилітаризм, різні версії кантіанства). Серед філософів такого спрямування думки існує тенденція взагалі заперечувати будь-яку доречність якісних розрізнень, зокрема розрізнення блага як об’єкта, на який переважно спрямовується наша увага і воля. Це вважається звільненням. Таке звільнення часто є предметом обговорення в сучасній літературі з людського потенціалу. Зокрема, з часів Просвітництва християнство критикують за те, ніби воно накладає на людей надмірний тягар, прищеплюючи їм почуття гріховності, або, якщо висловитися сучасною мовою, “породжує почуття провини” у своїх прихильників. Подібні міркування посилюють відчуття, що відмова від усіх відповідних уявлень про благо - це начебто звільнення. Насправді це є звільненням від моральних зобов ’ язань у тому сенсі, що зазначає Дж. Сорос.

***

Поряд із утвердженням свободи в Новий час відбулася трансформація поняття “звичайного життя”. Згідно з традиційною арістотелівською етикою, звичайне життя мало значення виключно як фундамент. Воно було важливим як необхідне тло й основа “доброго життя”, що полягало у спогляданні й громадській діяльності. З часів Реформації формується заохочене християнством почуття, що звичайне життя лежить у самому осерді доброго життя. Разом з чільним місцем, яке надається автономії, це почуття визначає особливий різновид поваги, характерний для новочасного Заходу [ Т., с. 27 ] .

Щоб зрозуміти наш моральний світ, ми маємо розглянути не тільки ті ідеї й уявлення, що лежать в основі нашого почуття поваги до інших, але також і ті, на яких грунтуються наші уявлення про повноцінне життя. Більше того, на думку Ч. Тейлора, поряд із 1) почуттям поваги та обов’язків й 2) нашим розумінням смислу повноцінного життя, третім виміром морального мислення в найзагальнішому розумінні цього слова є 3) уявлення, пов’язані з гідністю . Під гідністю маються на увазі характеристики, в термінах яких ми бачимо себе очима інших як таких, що викликають повагу оточення.

Наша “гідність” - це усвідомлення самого себе як такого, що заслуговує на повагу ставлення з боку оточення. Наша гідність певною мірою втілюється у нашій поведінці, яка формується під впливом нашого відчуття, що ми у соціальному просторі постаємо перед іншими. Якою може бути класифікація (розрізнення) форм усвідомлення своєї гідності? Ч. Тейлор розрізняє це так: “Деякі люди легко проносяться крізь соціальний простір, ігноруючи його, інші кидаються в нього, сподіваючись, обравши дуже поважну мету, з якою вони ідуть крізь цей простір, ухилитися від питання про те, який вони вигляд мають. Ще інші зухвало прогулюються, смакуючи кожну хвилину перебування в ньому, четверті походжають із пихатим виглядом, упевнені в тому, що їхня присутність робить честь цьому просторові” [Т., с. 29]. Мабуть правильним було б вважати : скільки людей - стільки і гідностей. Отже, вислів “поважати людську гідність” буквально можна тлумачити як “поважати право кожного мати своє власне уявлення про те, що є хорошою поведінкою”. Однак, це зовсім не означає поважати уявлення будь-кого про себе.

“ Здається, - зазначає Тейлор, - ці три виміри моралі є в кожній культурі. Але існують суттєві відмінності в тому, як їх собі уявляють, як вони співвідносяться і як розташовуються за ступенем їхньої важливості” [с. 30]. Етика воїнської честі, яка, очевидно, панувала раніше і яка ще й сьогодні збереглася для деяких людей, не мала розрізнень цих вимірів. Бути громадським діячем або воїном - це бути щонайменше кандидатом на уславлення, це ознака справжнього чоловіка. Повнота життя (якщо питання щодо цього виникало) вимірювалася славою в пам ’ яті та піснях роду. Етика сили і самовозвеличення поглинала усі інші виміри, які для нас є нерівноцінними.

На противагу цьому маємо відому та впливову протилежну позицію, яку обстоював ще Платон. Вище життя - це життя, кероване розумом, в якому розум - чистота, лад, межа, незмінне - править бажаннями з їхньою схильністю до надмірності, невситимості, мінливості, суперечливості. Розрізнення Платона очолює широке коло споріднених поглядів, що розглядають добре життя як досконале володіння собою , яке полягає в пануванні розуму над бажаннями.

Щодо смислу життя, то уявлення про всеохоплюючий космічний лад не допускали раніше такого питання про смисл для якоїсь-там істоти-пилинки у Всесвіті. “Те, що Вебер назвав “розчаклуванням” ( disenchantment ), розпад нашого відчуття космосу як значущого ладу, схоже зруйнувало обрії, в яких люди раніше проживали своє духовне життя”. Це був крок уперед в еволюції свідомості, але система координат, “яку б поділяли всі, яку б можна було вважати само собою зрозумілою єдиною системою і яка б мала феноменологічний статус беззаперечного факту”, сьогодні ще відсутня. Радше всього, сучасників можна вважати такими, що “перебувають у пошуку” (Тейлор) чи на етапі визрівання, еволюційній сходинці переходу до цілісного суспільства Землі.

У зв’язку із втратою “обрію” заслуговує уваги таке спостереження Ч. Тейлора: “У певний спосіб, який ми ще не можемо цілком збагнути, зміна характеру екзистенційної скрути, очевидно, супроводжується недавньою зміною панівних схем у психопатології. ...період, в якому пацієнти з істерією, фобіями та фіксаціями становили більшість клієнтів, поступається місцем часові, в якому основні скарги гуртуються навколо “втрати Его” або відчуття порожнечі, нудьги, нікчемності, безцільності, втрати самоповаги. ...Будь-яка серйозна спроба прояснити це питання вимагатиме витворення глибшого уявлення про структури “Я” ” [ Т., с. 34 ] .

Повертаючись до проблеми “втрати обрію”, пошуку прийнятної системи координат, Тейлор пише : “думати, почувати, висловлювати судження в межах такої системи координат - означає діяти з відчуттям, що певний вчинок, спосіб життя або спосіб почування є непорівнянно вищим за інші, доступніші для нас способи” [ Там само ] .

***

Давня ідея блага, чи то в її платоністському розумінні як ключа до космічного ладу, чи то у формі доброго життя за Арістотелем, встановлює для нас у природі взірець, незалежний від нашої волі. Однак у модерну епоху починають висловлювати думку, що нормативний устрій повинен брати свій початок у людській волі: у політичній теорії сімнадцятого століття законність встановлюється шляхом договору (Гроцій, Локк). Належність до політичного устрою, до якого людина має бути лояльною, вимагає, з цього погляду, щоб вона дала свою згоду на цей устрій. Законна покора не може виникнути сама собою, як це припускають класичні теорії. Нова ідея свободи почасти виникла унаслідок перенесення прерогатив Бога на людину.

Розуміння блага як морального джерела сьогодні, на думку Тейлора, необгрунтовано відсунуте на узбіччя основного напряму новочасної моральної свідомості, хоча воно було добре відоме в старожитні часи. Тут мова скоріше йде про рефлексію моральної філософії, аніж рефлексію побутової свідомості. Адже кожна людина фактично живе в певній системі координат, де визначено “що таке добре і що таке погане”. Тейлор відновлює термін “благо” і позначає ним те, що вважається цінним, гідним, вартим захвату тощо. Це може бути певний вчинок, або спонука, або стиль життя, якщо вони розглядаються як якісно вищі. Тейлор розрізняє “життєві блага”, “засадничі блага” і “надблага”. Його наміром є “спроба відновити, відкопати поховані блага через повторне висловлювання їх - і таким чином зробити ці джерела знову наснажливими, знову впустити повітря в напівзруйновані легені духу” [Т., 662].

Життєві блага - це сторони або компоненти доброго життя. Прикладом життєвих благ є самовідповідальний розум, пошук щастя, справедливість, свобода, доброзичливість тощо. Життєві блага спираються на засадничі блага. Засадничі блага - це певні властивості світобудови. “...для Платона засадниче благо - це лад сущого, або, інакше, принцип цього ладу - Благо” [ Т., с. 135 ] . У Канта засадничем благом є раціональне діяння. Для утилітариста Бентама засадничим благом є “любов до людства”. У деїстів засадничим благом є провіденційний лад взаємопов ’ язаних сутностей. Засадниче благо повинно мати онтологічну основу або в природі самого всесвіту, або в заповідях Божих. В новочасній моральній культурі, вважає Ч.Тейлор, “під згодою щодо моральних норм існує непевність і незгода щодо засадничих благ” [Тейл., с. 637]. Однак, “з картини новочасної ідентичності, якою вона вимальовується з часом, не тільки увиразнюється центральне місце засадничих благ у моральному житті..., а й постає те розмаїття благ, якого можна обгрунтовано прагнути” [ Т., с. 641 ] .

Надблагами Тейлор називає вищі блага, “спираючись на які, ми проводимо розмежування між іншими благами, наділяємо їх відносною вартістю або важливістю” [Тейл., с. 94]. У зв’язку з надблагами виникає ділемма: або надавати певним благам статус найвищих (традиція від Сократа і Платона), або стверджувати усі блага спільно у відповідних пропорціях (традиція від Арістотеля). Значна частина новочасної моральної філософії прагне взагалі позбутися якісних розрізнень і не залишити жодного місця в моральному житті для усвідомлення непорівнянно вищих благ (надблаг). Найразючішим прикладом такого підходу є утилітаризм. Він визнає благом щастя як максимізацію здійснення бажань [Т., с. 114].

Яку позицію обрати сьогодні? Тейлор приходить до висновку, що, за умови визнання автономії людини - її свободи визначати цілі власного життя й власне розуміння щастя, не існує раціонального способу, у який А може переконати Б, що його позиція щодо надблаг є вищою, як не існує і способа, у який А може раціонально переконати самого себе. Візьмемо, наприклад, концепцію обов’язкової дії Канта. При здійсненні більш глибоких розрізнень виявляється, що вона не узгоджується з більш модерним ідеалом доброзичливості ніяк інакше, аніж “на замовлення”. Сам Тейлор вважає за необхідне “визнавати блага, яким ми віддані, в усій їхній повноті” [ с. 152 ] . “З обговорення... виникла потреба визнати множинність благ, а, отже, часто й конфліктів...”. Тейлор визнає, що “найвищі духовні ідеали та прагнення загрожують також нав’язуванням людству найобтяжливіших тягарів; видатні духовні бачення людської історії були також отруєними келихами, причинами незліченних нещасть і навіть варварства. ...Чи треба від чогось відмовлятись? Можливо. ...Але щоб пояснити це як належить, потрібна була б іще одна книга” [ Т., с. 663 ] .

Отже, Ч.Тейлор не дає прямої відповіді на поставлене на початку цього розділу питання . Разом з тим, той, хто прагне знайти таку відповідь, має ознайомитись з “картиною новочасної ідентичності”, запропонованою філософом, з тим, щоб “окреслити певне бачення моральних труднощів нашого часу”. Взагалі-то, виходить, що Тейлор дотримується ідеалу розутіленої самості, людини, що має свободу сама обирати собі шлях і способи самоздійснення.

Нове - це, так часто буває, забуте старе. Панорамна картина розмаїття благ (цінностей), змальована Тейлором у їх історичному розвитку, дає змогу обирати ті з них, що найбільше відповідають нашому постмодерному часу. Одним із таких орієнтирів був зовнішній, розумний (космічний) лад, існування якого людина від початку історії завжди відчувала, споглядала і згідно з ним мала упорядковувати своє життя. Тож, чи не є вже забута ідея відповідності наших можливих орієнтирів “космічному” чи “провіденційному ладу” такою, що заслуговує на нове висловлення? Інакше кажучи, чи не зупинитися нам на розумінні доброго життя як життя хорошої клітини суспільства? Ч.Тейлор з цього приводу пише : “Немає сумніву, що ми маємо достатню силу уяви для того, щоб стати над своїм власним місцем і зрозуміти себе як частину цілого”. Разом з тим, і у нього залишається без відповіді питання “Незрозуміло лише, до якої міри можна насправді прийняти таку точку зору й жити з нею” [ Тейлор ; с. 78 ] .

***

Сьогодні ми ставимо на порядок денний питання про суттєве підвищення нашої саморефлексії. Цього вимагають нові реалії суспільного життя, коли неповторна індивідуальність (оригінальність) людини визначає її продуктивні сили. У зв ’ язку з цим, історикохронологічні дослідження Ч. Тейлором процесу становлення сучасної ідентичності, еволюції форм, що передували їй, представляють для нас особливий інтерес. Ми схильні історичне минуле сприймати з точки зору сучасності і, навпаки, давні філософи можуть іноді створювати враження наших сучасників. “Але насправді між нами і ними існує безодня”, - попереджає Ч. Тейлор. Ми, люди Землі, змінюємося, розвиваємося, удосконалюємося значно швидше, бурхливіше, неоднорідніше, аніж зазвичай думаємо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Узагальнення частини ІІІ

 

Усі визначення терміну “свідомість” як мінімум спираються на два поняття : “відображення” і “суспільство”. Суспільний характер свідомості означає, що свідомість людини є “спільним відображенням” об’єктивних властивостей і явищ навколишнього світу, спільним знанням.

Дослідження феномену свідомості має включати пізнання її початків, проявів, зв’язків із іншими системами, її призначення як елементу у складі зовнішньої системи, тенденцій розвитку і їх екстраполяцію на майбутнє.

Починаючи дослідження властивості відображення, ми і гадки не мали, як далеко можна зайти у пошуках початків свідомості. Виявилося, що властивістю випереджувального відображення володіють не лише людиноподібні мавпи, проектуючи башту із підручних матеріалів для оволодіння смачним бананом, підвішеним на деякій висоті, а й найпростіші одноклітинні організми. До цього висновку вчені, зокрема, академік П.К.Анохін, вже прийшли і на початку XX І ст. цей факт не заперечується. Тож якщо вважати свідомістю випереджувальне відображення, можна погодитися з А.Бергсоном, що “самий скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності рухатися” . Більше того, наявність випереджувального відображення у одноклітинних означає відображення не тільки “корисного-шкідливого”, а й відображення простору-часу, затримку відображень у часі з наступним їх використанням у зворотніх зв ’ язках для забезпечення цілеспрямованого руху. Тож еволюція живого від одноклітинних організмів до людини була, насамперед, удосконаленням цих складових випереджувального відображення.

Удосконалення складових випереджувального відображення йшло згідно з “ортогенетичним” принципом розвитку Хейнца Вернера: усе, що розвивається, йде від первинно недифференційованої чи глобальної організації до дифференціації множинно координуємих частин і, нарешті, до ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів. Так утворилися спеціалізовані нервові клітини - нейрони і їх багатомільярдні скупчення на вершині ієрархії - кора головного мозку, здатна до утворення безлічі асоціативних тимчасових і постійних міжнейронних зв’язків. Організми отримали можливість формувати і запам ’ ятовувати образи , зокрема, не лише із сприйнятої в реальному масштабі часу інформації, а й шляхом трансформації раніше створених образів. Так виникла уява і здатність до проектування засобів посилення органів людини . Паралельно з цим удоскналювалася рука людини як орган маніпуляцій. Людина почала створювати техніку як штучну природу.

Приблизно 1 млрд років тому виникли перші багатоклітинні організми і відбулося розгалуження на рослинний і тваринний світ. У ході розвитку тваринного світу відбувалася диференціація органів за функціями, які вони виконують, і виникли рухова, травна, дихальна, кровеносна, нервова система і органи почуттів. На певному етапі еволюції виникла соціальна поведінка тварин як механізм забезпечення переваг колективної життєдіяльності. Згідно з К.Лоренцем, найпростішою формою спільноти є анонімна зграя (вперше у вищих костистих риб) . Наступними формами спільноти є безособові (у птахів) і особисті сім ’ ї (у птахів). Вже в сім ’ ях диких гусей особисті стосунки супроводжуються індивідуальним розпізнаванням і широким діапазоном переживань. Вищим тваринам, які виховуються у спільнотах, притаманні такі переживання як любов, дружба, печаль, туга, радість, сум, журба і т.п. - те, що людина схильна була приписувати лише собі. Мова вже йде не про ситуативні переживання, а про психічні стани, які зберігаються після припинення дії причини. Четвертою формою спільнот є ієрархічні групи . Соціальна ієрархія підвищує життєздатність спільноти, найбільш сильні мають переваги при розмноженні, допомагають молодняку, захищають інших від зовнішньої агресії. Наявність зовнішнього ворога скріплює спільноти.

Спільноти тварин, які виникли задовго до появи людини, можуть існувати лише при наявності спільних цінностей і відповідних форм комунікації. Мова йде про спільні знання і обмін інформацією. Звісно, тварини не володіють засобами символічної звукової мови, але це зовсім не означає неефективності їх комунікацій з каналами зв’язку іншої природи - хімічної (запахи), електричної, магнітної, електро-магнітної. Тож друга ознака свідомості, яку ми позначаємо як спільність відображення, теж бере початок у глибинах мільйоноліть.

Отже, уява, проектування і виготовлення штучних знарядь праці людиною завжди були продуктом спільного або соціального характеру відображення людини. Безумовно, що виготовлення знарядь праці було тим новим елементом, що утворило нову якість зворотніх зв’язків у свідомості соціальної людини і взаємне поглиблення, поширення і посилення взаємозв’язку уяви, проектування і діяльності. Наступним якісним стрибком в еволюції свідомості був розподіл праці і обов’язків усередині спільнот, привело до збільшення глибини (кратності) “відображення... відображення” і, відповідно, потужності мислення.

Застосовуючи метафоричне геометричне бачення можна представити бульку людського рівня відображення - “життєвий світ людини” у вигляді сфери чи деформованого грушеподібного об’єму з несиметричною, нерівною поверхнею і окремими стрілоподібними виступами, що позначають високу спеціалізацію людини в окремих напрямках її багатовимірного життєвого простору. Можливо, та аура людини, про яку стверджує езотерика, є несвідомим відчуттям тієї бульки, яку людина сама собі створює і всередині якої перебуває. Особливістю сучасної людини є те, що окремі частини її бульки можуть мати великі і, навіть, величезні за розмірами виступи вузької спеціалізації, однак загальний об’єм бульки може бути мізерним, близьким до стародавнього. Це наслідок еволюції свідомості в Новий час. Добре це чи погано? Для окремої людини не зовсім добре. Адже вона у випадку деформованої бульки у певному сенсі є виродком (уродом, калікою). Для індустріального суспільства в цілому це добре, адже осереднюючи деформовані бульки окремих своїх членів суспільство може мати у підсумку ідеальну, симетричну, гармонійну бульку середньостатистичної людини. Усе це відображує розподіл праці у суспільстві з метою підвищення її продуктивності як суспільнокорисної праці. Тому суспільство заохочує таке уродство, рекордсменство, професіоналізм, вузьку спеціалізацію. Такою є природа модерного суспільства.

Слід зазначити, що говорити про окремішність свідомості людини було б надто великим перебільшенням. “А один шимпанзе - взагалі не шимпанзе!”, сказав здивовано дослідник соціальної поведінки тварин. Ще в більшій мірі це стосується людини. Поза суспільством свідомість людини не виникає - цей факт породжує багато наслідків. Найперше це стосується онтогенезу свідомості і стратифікації рівнів свідомості окремих груп людей у суспільстві.

Проблеми онтогенезу свідомості - це педагогічні проблеми становлення свідомості молодого покоління. Становлення свідомості поза соціальним спілкуванням дитини з дорослими не відбувається.

Неякісні умови чи незавершений онтогенез приводить до великої різниці у рівнях свідомості відтворюваного покоління людей, яка нічуть не менша, ніж різниця свідомостей представників різних епох. Тож поряд з творчою людиною XXI ст. перебувають люди з рівнем свідомості трпільської культури, епохи будівництва пірамід і варварства, античної епохи, доколумбової Америки і навіть “кроманйонці” з “пітекантропами”. Стратифікація свідомості породжує запитання щодо інтеграції людей різних рівнів свідомості у продуктивні спільноти. Виявляється, що природа добре потурбувалася про це ще на ранніх етапах еволюції свідомості. Навіювання, зараження, конформізм та інші механізми забезпечення психологічної сумісності скріплюють людей у спільнотах як моноліт, інколи проявляючи себе як негативний чинник.

Стратифікація свідомості у суспільстві, розподіл праці породжують ієрархічну структуру управління суспільством-організмом подібно тому, як у нервових системах організмів вищих тварин виокремлюється мозок і кора головного мозку. Функції ЦНС і мозку в суспільстві людей відіграє його еліта.

Що є еліта суспільства взагалі і в Україні, зокрема? Це питання прямо пов ’ язане з феноменом суспільної свідомості. В нову епоху небаченої раніше спеціалізації і відповідного “уродства” бульки свідомості окремої людини функції управлінської еліти мають виконувати колективні органи і тексти (закони, норми, правила).

Особливість сучасного етапу еволюції людини і людського суспільства полягає в усвідомленні людиною себе як клітини іншого високоорганізованого організму-суспільства. Якими є характерні риси і властивості цього вищого організму? Найперше, це його тимчасова недосконалість.

Спільноти людей на даному етапі еволюції є недосконалими, оскільки суспільство Землі як цілісний організм ще формується. Про це свідчать війни, голод, тероризм, екологічні проблеми і таке інше в різних регіонах Землі. Донедавна об’єднані в держави народи вели себе так, як і примітивні спільноти первісної доісторичної епохи, що достатньо повно було описано англійським філософом XVII ст. Т.Гоббсом. Отже, окремі спільноти людей є такими ж недосконалими, як і окремі люди. Так буде тривалий час і надалі. Цей факт необхідно визнати як данність, властивість світу, у якому ми живемо.

Суспільства і кожна людина потребують постійного удосконалення. Як правильно формулює Дж. Сорос, суспільство має бути постійно готовим до удосконалення, тобто таке суспільство має властивість відкритої системи і його слід називати відкритим суспільством.

Якими мають бути орієнтири людської діяльності, що приведе до позитивних змін в усьому відкритому суспільстві? Чи може хтось сказати це напевне? Виявляється, що ні. “Хто такі “ми”, що разом утворюємо глобальне суспільство, і які цінності здатні утримувати нас разом? Відповіді на ці питання нам потрібні вже сьогодні... Стверджувати, ніби хтось може знати, в чому полягає спільний інтерес, є такою ж помилкою, як і взагалі заперечувати існування такого інтересу” - так точно сформулював цю проблему відомий фінансист і меценат, безумовно компетентна людина щодо характеристики капіталізму, Дж.Сорос.

Можно стверджувати, що орієтирами мають бути заповіді Іісуса Христа, сформульовані епохою Просвітництва гасла братерства, рівності, справедливості, категоричні імперативи І.Канта, загальнолюдські цінності сучасних громадянських суспільств. Однак, не все так просто. Сьогодні все більше верх беруть так звані “обмінні” цінності трансакційного ринкового устрою і цій тенденції ніщо не протистоїть.

Самі серйозні дослідження, до переліку яких належить і праця Ч.Тейлора “Джерела себе”, не дають однозначної відповіді щодо ціннісних орієнтирів людської діяльності. Ми схильні історичне минуле сприймати з точки зору сучасності і, навпаки, давні філософи можуть іноді створювати враження наших сучасників. “Але насправді між нами і ними існує безодня”, - попереджає Ч.Тейлор. Ми, люди Землі, змінюємося, розвиваємося, удосконалюємося значно швидше, бурхливіше, неоднорідніше, аніж зазвичай думаємо. Чи не варте здивування стверджування Ч.Тейлора, що лише “на початку вісімнадцятого століття відбувається формування того, що можна вважати новочасним “Я” або самістю”. Сьогодні, на початку двадцять першого століття пошуки орієнтирів скоріше всього слід вести на шляху усвідомлення людиною себе як клітини суспільства. Питання “Що значить бути хорошою клітиною суспільства?” стає в ряд найактуальніших.

Висновки Ч. Тейлора для нас є цінними і в тому сенсі, що вони не залишають сумнівів щодо актуальності проблеми підвищення саморефлексії сучасної людини. Якщо зовсім недавно, лише 300 років ми були зовсім-зовсім іншими, простішими, нерефлексивними, однорідними, скріпленими вірою в Бога і звичаями, без претензій на індивідуальність і особисту свободу, без приватного життя, без права самим утворювати сім’ю і обирати свій шлях і свої способи самоздійснення, не відчували усередині себе співучасті і доброзичливості до інших людей, то якими ми будемо ще через 100-150 років і якими маємо бути завтра, у наступному поколінні? Якими мають бути наші діти - нашою копією чи не тільки?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

Список використаної та рекомендованої літератури

 

1. Адамар Ж. Исследование психологии процесса изобретения в области математики. - М., 1970.

1. Алюшин А.Л. Идея исторической предопределенности: от классиков немецкого идеализма к современному политическому сознанию / История политической мысли и современность.-М.: Наука, 1988. - 276 с.

2. Андрущенко В.П., Михальченко М. I . Сучасна соц iальна ф iлософ iя. Курс лек-ц iй / Ки iв, Генеза, 1996.

3. Анохин П.К. Опережающее отражение действительности // Вопрос ы философии, 1962, № 7.

4. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем.-М., 1975.

5. Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

6. Антология мировой философии. В 4-х т., т. 1, ч.1, с.275-276.

7. Антонов А.В. Информация: восприятие и понимание.- Киев : Наук.думка, 1988.- 184 с.

8. Анчел Е. Этос и история : Пер. с венг. М.А. Хевеши.- М. : М ысль, 1988.- 126 с.

9. Арбиб М. Мозг, машина и математика. Пер. с англ. -М.: Наука, 1968. - 224 с.

10. Арцишевський Р.А. та iн. Людина в сучасному св iт i . П iдручник для 11 кл. /Ки iв, Iрп iнь : ВТФ “Перун”, 1997.

11. Ашин Г.К. Философские составляющие эл итологии // Вопрос ы философии, 2004, № 7.

12. Бабанський Ю.К. і Поташник М.М.Оптимизация педагогического процесса (В вопросах и ответах). 2-е изд., перераб. и доп. - К : Рад. Школа, 1983. 287 с.

13. Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000.-368 с

14. Баланд ин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6.

15. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М. ; Смысл, 2000. - 476 с.

16. Бердяев Н.А. Опыт эсхатологической метафизики / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

17. Бердяев Н.А. Судьба человека в современном мире / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

18. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

19. Бердяев Н.А. Я и мир объектов. О пыт философии одиночества и общения / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Изд-во АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

20. Бердяев Н.А. Философия свободы.-М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2004.-333 с.

21. Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И.Федорова.-С.-Петербург : Талисман, 1994.-432 с.

22. Бех І.Д., Вознюк О.В., Левківський М.В. Деякі аспекти нової виховної парадигми... // Педагогіка і психологія, № 1, 2001.

23. Бєланова Р. Місце та роль людини на теренах освіти в епоху пост-модернізму / Рідна школа, № 2, 2002.

24. Благоразумие мудрости / Соломон Мудрый. Экклезиаст. Песнь песней. Притчи; Эпиктет. Беседы.-Симферополь: “Реноме”, 2003.-368 с.

25. Богуславский М. Миражи педагогики поддержки // Директор школи України, № 1, 2003.

26. Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М. : ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.

27. Буркова Л. Технології в освіті // Рідна школа, 2001, № 2, с. 18- 19.

28. Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт/ Святе письмо старого та нового завіту/ Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

29. Ващенко Г. Виховний ідеал.-Полтава : Ред. газ. “Полтавський вісник”, 1994.-191 с.

30. Ващенко Г. Загальні методи навчання : Підручник для педагогів. - Видання перше. - Київ, Українська Видавнича Спілка, 1997. - 414 с.

31. Вдовина Г.В. Суарес против Гуссерля : об интенциональной структуре понятий в средневековой и ренессансной схоластике // Вопросы философии, 2005, № 1.

32. Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с.

33. Виненко В.Г.. Синергетика в школе // Педагогика, № 2, 1997 .

34. Выготский Л.С. История развития высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

35. Выготский Л.С. Исто рический смысл психологического кризиса / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

36. Выготский Л.С. Конкретная психология человека / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

37. Выготский Л.С. Лекции по психологии / Психология развития человека. -М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

38. Выготский Л.С. Мышление и речь / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

39. Выготский Л.С. Орудие и знак в развитии ребенка / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

40. Выготский Л.С.Проблема развития и распада высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

41. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

42. Вітер О. Спецпенсії пропонують скасувати... // Голос України, № 119 (3869), липень 2006 р.

43. Вовк І.М., Могила М.Н. Диференційоване завдання на уроках української мови // Початкова школа. - 1996, № 2, с. 12-18.

44. Волга В., Ковальчук Т. Бюджет 2007 року : проблеми і перспективи формування // “Голос України”, № 173, 2006.

45. Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4.

46. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 1. М., 1970.

47. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 380.

48. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 27.

49. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц.-М. : Мысль, 1990.-524 с.

50. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. ред. и сост. П.В. Алексеев. -М. : “Школа-Пресс”, 1995.

51. Гинецинский В.И. Образовательный стандарт - проблема теоретической педа-гогики // Педагогика, 1999, № 8,с. 12-15.

52. Гоббс Т. Избр. Произ. В 2-х т. Т. 2. М., 1965, с. 233.

53. Гольбах П. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1963, с. 235 і 237

54. Горелов А.А. Концепции современного естествознания : Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений.-М. : Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000.-512 с.

55. Горностаев П.В. От Конфуция до наших дней : проблема развития учащихся // Педагогика, 2002, № 7, с. 40-47.

56. Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О.Цветковой, А.Киселева.-М.: ООО.”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с.

57. Джонс Дж. К. Методы проектирования : Пер. с англ. - 2-е изд. доп. - М. : Мир, 1996. - 326.

58. Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1971.

59. Дружинин В.В., Конторов Д.С. Системотехника. - М .: Радио и связь, 1985. - 200 с.

60. Дубровский Д.И. Новое открытие сознания? (По поводу книги Джона Серла “Открывая сознание заново” // Вопросы философии, 2003, № 7.

61. Дьюи Дж. Введение в философию воспитания.- М. : 1921.

62. Душин О .Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы философии, 2005, № 3.

63. Егоров Г. Европейська стратег iя громадянсько ї осв iти iвиховання учн iв. Ж. Iстор iя в школах України, 1997, № 3.

64. Євангеліє згідно св. Іоана // Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада : Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991.-486 с.

65. Єльникова Г.В. Концепція спрямованої самоорганізації в управлінні освітою // Післядипломна освіта в Україні, грудень 2001.

66. Жданов Ю.А. Теория отражения и современная химия / Ленинская теория отражения и современность. София, 1969.

67. Жицінський Ю. Бог постмодерністів / Пер. з польської А.Величко. Львів : Видавництво Українського Католицького Університету.-200 с.

68. Журавлев Л.А. Позитивизм и проблема исторических законов.-М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.-312 с.

69. Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М. : Просвіта, 1989.- 289 с.

70. Загальна біологія : Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид.-К. : Генеза, 2004.-272 с.

71. Загальні відомості про біблію / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

72. Закссе Х. Антропология техники / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. И англ./ Составл. И предисл. Ц.Г.Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

73. Зеньковський В.В. Проблема психічної причинності // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

74. Зинченко В.П. Предисловие к русскому изданию / Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М. : ООО “Издательство АСТ” и др., 2004.-555 с.

75. Зорина Л.Я. Отражение идей самоорганизации в содержании образования. // Педагогика, № 4, 1996.

76. Игнатова В.А. Педагогические аспекты синергетики // Педагогика, № 8, 2001.

77. Избранные педагогические сочинения : Пер. с франц. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Б.Л. Вульфсона.- М. : Прогресс, 1990. - 304 с.

78. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы.-СПб.: Питер, 2004.-509 с.

79. Ильин Е.П. Психология воли.-СПб.: Питер, 2002.-288 с.

80. Интегральная йога Шри Ауробиндо. - М.: Изд. “Никос”, 1992. - 398 с.

81. История философии. Учебник для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1999.-576 с.

82. Калин В.К. На путях построения теории воли // Психологический журнал. - 1989. - № 2.

83. Калюжн ый В.Н. Миры Николая Бердяева // Бердяев Н.А. Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003.-679 с.

84. Кант І. Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані / Твори в 6-ти т., т. 6, с.12, 19.

85. Кант И. Соч. В 6-ти т., т. 4, ч. 1, с. 291.

86. Карпенчук С. Педагогічна технологія : антропологічний підхід // Рідна школа, 2001, № 1, с. 20-2 0.

87. Кастельс М. Информационная эпоха. - М.: ГУ ВШЭ, 2000.-608 с.

88. Киричук О.В. Педагогічна система як об’єкт психології управління // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи. Збірник наукових праць. - К., 2000.

89. Киричук О.В., Романова Л.М. Система роботи класного керівника з учнів-ським колективом на засадах психолого-педагогічного проектування особис-тісного розвитку : Психолого-педагогічна діагностика, аналіз, моделювання, програмування корекційно-виховного процесу. - 2-е вид. випр. та доп. - Харків : Веста : Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

90. Кларин М.В. Педагогические технологии в учебном процессе. - М. : Знание, 1998. - 80 с. (Новое в жизни, науке, технике. Сер. “Педагогика и психология”, № 6).

91. Коган А.Б. О природе надежности мозга / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

92. Коллінз А. Философское исследование человеческой свобод ы // Английские материалист ы XVIII в. В 2-х т. Т. 2. М., с. 19.

93. Коплстон Фредерик. История философии. XX век / Пер. с англ. П.А.Сафронова.-М.: ЗАО Центполиграф, 2002.-269 с.

94. Кольберг

95. Конаржевский Ю.А. Что нужно знать директору школы о системах и системном подходе : Учебное пособие. - Челябинск : ЧГПИ, 1986.-135 с.

96. Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І.Войтка.-К. : “Вища школа”, 1976.-192 с.

97. Коршунова Н.Л. Нужна ли педагогике новая парадигма // Педагогика, 2002, № 7,с. 1 9-2 6.

98. Кочеткова В.И. Сравнительная характеристика эндокранов гоминид в палеоневрологическом аспекте. - Труды института этнографии АН СССР. Новая серия, т. 92, М., 1966, с. 487-492.

99. Кремень В.Г.Поступ до нової філософії освіти в Україні. Розвиток педагогічної і психологіч-ної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. - Частина 1. - Харків : “ОВС”, 2002. - 640 с., с. 9-23 .

100. Кремянский В.И. Типы опережающего отражения в живой природе / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

101. Краткий философский словарь. Под ред. М.Розенталя и П.Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М. : Госиздатполитлит, 1954.-704 с.

102. Кун Т. Логика открытия или психология исследования? / Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365с.

103. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365 с.

104. Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і психологія, № 4, 1999, с. 83-91.

105. Кушнір В.А. Ідеї постмодерну в педагогічному процесі // Шлях освіти, № 1, 2001, с. 7-10.

106. Кушнір В.А. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління, № 4, 2001. С. 54 - 58 .

107. Ламарк Ж.-Б. Избранн ые сочинения. Т. 1. М., 1955 .

108. Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4.

109. Лебедева Г.А. Технология обучения педагогическому проектированию // Пе-дагогика, 2002, № 1,с. 68-75.

110. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. - К. : Основи, 2000. - 387 с.

111. Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

112. Лесевич В.В. Спроба критичного дослідження основоначал позитивної філософії // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

113. Леске М. и др. “Смысл” истории, “смысл” человеческого существования // Почему имеет смысл спорить о понятиях: Пер. с нем. - М.: Политиздат, 1987. - 287 с.

114. Литвин В.М. Украъна -15 років невизначеності. Що далі? // Дзеркало тижня, № 45 (624), 2006.

115. Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983.-320 c .

116. Локк Дж. Сочинения : в 3 т./ Пер. с англ. и лат.. М., 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX.

117. Локк Дж. Два трактата о правлении / Сочинения : в 3 т./ Пер. с англ. и лат. Т.3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л.Субботин.-М.: Мысль, 1988.- 668 с.

118. Лоренц К. Агресс ия. М., 1994.-260 с.

119. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с.1-11.

120. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Світоглядні імплікації науки.- К.: Вид. ПАРАПАН, 2004.-408 с.

121. Лубський В.І., Предко О.І. Психологія релігії: Підручник і хрестоматія.- Ч.1. : Київ : “Центр учбової літератури”, 2004.- 208 с.

122. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. Навч. посіб. - К., 1996.

123. Ляшенко Л., Євтодюк А. Синергетика і освіта XXI ст. // Освіта і управління, № 3, 2002. С. 127 - 135 .

124. Майерс Д. Психология. Пер. с англ. Мн. : ООО “Попурри”, 2001. - 848 с.

125. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій : Навч. посібник.- 3-те вид. - К. : Либідь, 2001. - 384 с.

126. Маркистско-ленинская философия. Исторический материализм. Изд. 6-е , доп.-М.: Мысль, 1977, 430 с.

127. Марков М.А. О понятии первоматерии // Вопросы философии, 1970, № 4, с. 75.

128. Мартынычев И.В. Мировоззрение естесвоиспытателя.- М. : Мысль, 1980. - 221 с.

129. Математический энциклопедический словарь.-М.: Сов. Энциклопедия, 1988.-847 с.

130. Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії : психоструктуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2.

131. Методическое пособие по диалектическому и историческому материализму/ Акад. общест. наук при ЦК КПСС. Под ред. Б.И.Сюсюкалова и Л.А.Яковлевой.-М.: Мысль, 1980.-335 с.

132. Мещанінов О.П. Сучасні моделі розвитку університетської освіти в Україні. Монографія. - Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. -460 с.

133. Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр.-М.: Правда, 1991.-656 с.

134. Монтеск ’є Ш.Л.О духе законов // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. - К., 1991. - Т.1. - Ч. 2. - С. 109-151.

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА І V

 

 

 

Педагогічна рефлексія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

А якщо ж розібратись...

дуже добре, якщо ми зможемо

благополучно пройти по життю,

“ не приходячи до тями” .

 

І. Смолянський, “Фрейд”

// Психологія для всіх, № 11, 2004.

 

 

...Може, мав рацію К.Г. Юнг ,

коли твердив, що людина, яка пізнає саму себе,

жахається побачити свою істинну природу,

власне обличчя.

 

В.Роменець, І.Маноха,

“ Історія психології XX століття”, с. 896.

 

 

Психологія мало займається вивченням істинної природи діянь людини, це є швидше предметом художньої літератури… Зміст психотерапевтичних і психокорекційних заходів полягає в тому, щоб пацієнт усвідомив істинний смисл своїх дій, щоб він побачив себе з боку. Лише за цієї умови можлива адекватна регуляція своєї поведінки.

 

Б. Зейгарник . Введение в патопсихологию.-М., 1969 .

 

Слабкість самопізнання

зумовлює несправжні цілі пізнання

і перетворення зовнішнього світу, звужує

діапазон творчих пізнавальних можливостей, веде

до наростання негативних наслідків і явного абсурду,

бо занадто вже часто людина не відає, що творить, а

якщо і відає, що творить, то не може зупинитись,

побороти свої егоїстичні прагнення і

свою слабкість волі.

 

Д. Дубровський,

“ Нове відкриття свідомості?” // ВФ, № 7, 2003.

 

 

Магістральним напрямом

подальшого розвитку свідомості людини

стає розширення сфери усвідомлюваного людиною

в собі і навколишньому світі.

 

Р. Немов, “Психологія”, т. 1, с. 138.

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 24

 

Людина як об’єкт педагогічних впливів

 

 

24.1. Екскурс в історію - яким був раніше і яким має бути сьогодні

“виховний ідеал” моральної свідомості?

 

Щоб відобразити педагогічні проблеми, пов’язані з моральною свідомістю, найбільш економним способом, доцільно звернутись до основних положень вчення Л. Кольберга про стадії морального розвитку особистост i в онтогенезі . Згідно з Кольбергом, розвиток моральної св i домост i особистост i в онтогенезі є поступальним процесом, у якому можна вид i лити три р i вн i :

• перший - доморальний , на якому повед i нка особистост i мотивується страхом перед покаранням i прагненням отримати винагороду, моральні правила і вимоги є для особистості зовнішніми ;

• другий - р i вень конвенц i йної морал i , на якому моральн i сть вчинк i в визначається прагненням п i дтримати добр i стосунки з оточуючими, отримати схвалення або ор i ентац i єю на необхідний соц i альний порядок ;

• трет i й - постконвенц i йної морал i , коли моральн i судження грунтуються на ун i версальних моральних принципах i ц i нностях, незалежно в i д будь-яких авторитет i в чи соц i альних систем.

Так i уявлення стадійного розвитку моральної св i домост i в i дпов i дають под i лу С. Гессеном моральної осв i ти на ступен i : аномії (беззаконня) - гетерономії (чужезаконності) - автономії (самозаконності). Згідно з Гессеном, людина народжується в стадії беззаконня (відсутності усвідомлення норм) для того, щоб зд i йснити в соб i i деал моральної автономії - п i дпорядкування закону, який вона сама на себе покладає. Кожна людина проходить в своєму розвитку, як і людство в історії, три в i ков i стадії, яким в i дпов i дають три ступеня осв i ти: дошк i льної, шк i льної і вищої. Їм можна поставити у в i дпов i дн i сть, згідно з Гессеном, три поняття : природи, права i моралі [ Гессен ; с. 88 - 91 ].

Видатний український вчений, педагог і психолог проф. Григорій Ващенко в своїй праці “Виховний ідеал” писав, що для людини, яка дотримується гетерономної системи моралі, перш за все мають значення такі наслідки вчинку, як задоволення або незадоволення, радість або страждання, користь або шкода. У термінах біологічного відображення дійсності це відповідає його найпростішим допсихічним формам. Комуністична система моралі належить до групи гетерономних, зауважує Ващенко : “Моральне все, - писав Ленін, - що в інтересах пролетаріату” [Ващенко; с. 1 8] .

У другій половині XX століття психолог А. Маслоу систематизував усі потреби людини у вигляді піраміди, фігури, що звужується догори. Людина намагається задовольнити спочатку нижчі потреби, і лише після цього задовольняти потреби наступного рівня. Неважко помітити, що кожному рівню потреб А. Маслоу відповідає певний рівень моральної свідомості моделі Л. Кольберга. Нижчим, фізіологічним (органічним) потребам, задовольняння яких складає смисл життя основної маси людей, відповідає доморальний рівень свідомості і частково р i вень конвенц i йної моральної свідомості.

***

Стрижнем всякої виховної педагогічної системи є виховний ідеал . Виховний ідеал як поняття ідеальної людини змінювався впродовж історії людства. Яким він має бути на початку XX І сторіччя? Питання вельми не просте. Традиційна педагогіка ігнорує це питання, зосереджуючи майже всю увагу на зовнішніх ефектах виховних заходів. Удосконалюючи систему виховних заходів, пропонується навіть визначати кореляцію між виховними заходами. Разом з тим, поза увагою залишається проблема виховного ідеалу та відповідного йому типу моралі - доконвенційної, конвенційної чи постконвенційної. Більше того, шкільні вихователі не розрізняють ці типи моралі, залишаючись на позиціях моралі конвенційної - закликають простим копіюванням і наслідуванням брати приклад з героїв війн та часів колективізації, з Котовського, Чапаєва, Павлика Морозова та з космонавтів, спортсменів, кінозірок. Обговорення аксеологічних проблем виховання, що розпочалося на сторінках педагогічної періодики, також ігнорує ці ключові питання.

***

На початку XX ст. проблему виховного ідеалу досліджував видатний український педагог і психолог Григорій Ващенко. Нижче ми наводимо основні положення його праці з тим, щоб уточнити бачення виховного ідеалу на початку XXI ст.

Ідеальна людина в первісному суспільстві - це людина великої витривалості, хоробрості і мужності, яка має кращі риси інших живих істот. Із творів Ф. Купера ми знаємо приклади того, які імена давались північно-американським індіанцям. Ідеал такої людини формують потреби пристосування до навколишнього середовища.

Ідеальна людина в античному світі, як її уявляли тогочасні філософи, є перш за все людина гармонійно розвинена, яка має здорове і гарне тіло та високі властивості духа. Платон розрізняє три основні чесноти: мудрість, справедливість і мужність. Найвища з них - мудрість. Подібно до цього Арістотель розподіляє доброчинності на вищі й нижчі. Найвища доброчинність є споглядання, або безкорисне мислення, що не має на меті ніяких вигід, крім своєї власної дії. Грецькі педагоги засуджували однобічність у розвиткові окремих здібностей людини. “Нічого занадто!” - каже Арістотель. Чесноту він визначає як середину між крайнощами: мужність є середина між боягузтвом і відчайдушністю, бережливість є середина між скнарством і марнотратством і т. ін. Однак, фізична праця з погляду грецьких філософів знижує гідність вільної людини.

Християнство принесло вчення про гідність людини незалежно від її матеріального стану, соціального положення і національності, освятило всяку чесну працю взагалі і працю фізичну зокрема. Вже в перші століття нашої ери християнство відійшло від грецької ідеї гармонійно розвиненої людини . В християнській етиці й педагогіці, як вони відбиті в творах Отців Церкви, домінує ідея Царства Божого, що включає в себе Царство Боже на землі як ступінь нижчий, підготовчий, і вічне Царство Боже на небі як ступінь вищий, завершуючий. Царство земне розглядається як мирське, гріховне. Звідси ідеальна людини - це аскет, подвижник, що відмовляється від земного й прагне до вічного, небесного.

У пізні середні віки земне життя вже не розглядається виключно як гріховне і можна говорити про два ідеали людини середньовіччя: ідеал лицаря і монаха. Основною чеснотою лицаря є мужність. Основне завдання лицаря - служити Богові й правді Христовій, захищати віру християнську. У відношенні до сюзерена лицар мусить бути чесним і відданим. Він мусить твердо триматись даного слова і виконувати взяті на себе зобов ’ язання, бути чемним і шляхетним у відношеннях до інших, особливо до жіноцтва. Оскільки лицар мусив служити Богові і сюзеренові в першу чергу мечем, крім хоробрості, він повинен був досконально володіти зброєю, їздити на коні, плавати і, крім того, бути міцним і здоровим. Основна мета монаха - служба Богові і Церкві. Він мусить цілком віддатися цій службі, зректися радощів тілесних, зректися майна й родини, зректися своєї волі і підкорити її волі своїх духовних керівників, стати аскетом. Поряд з аскетизмом одною з найважливіших чеснот монаха є послух і смиренство. Середні віки високо піднесли духовну природу людини, а мету її життя перенесли в потойбічний світ. Із двох ідеалів - лицаря і монаха - примат надається монаху.

Починаючи з епохи Ренесансу, в Новий час в ідеалі людини об ’ єднуються ідеї Царства Божого на небі і на землі . Всебічно розвинена людина не тільки має знання та гуманні почуття, також має здібності до праці, не лише розумової, але й фізичної, мусить володіти тим чи іншим ремеслом.

Ян Амос Коменський, батько нової педагогіки, визнає за мету людини “блаженство з Богом на небі”, але в дусі нового часу він не відкидає великого земного життя, що є підготовкою до життя небесного, вимагає, щоб школа давала конкретні й грунтовні знання про цей світ. Руссо кидає клич : “Будь людиною!”. Метою виховання є в першу чергу не виховання фахівця, а розвиток природних властивостей людини. Песталоцці в основу своєї системи кладе ідеї християнської діяльної любові, що мусить реалізуватися як в житті особистому, так і в суспільному, надає велике значення трудовому вихованню, вбачаючи в ньому основу і стрижень виховання інтелектуального і морального. Дистервег з особливою силою підкреслює рису активності і ініціативності. Він першим враховує факт спеціалізації людської діяльності та уточнює поняття “гармонійного розвитку”, зауваживши, що ніхто не володіє такою універсальністю здібностей, щоб із нього все могло вийти. Поняття гармонійно розвинутої людини лише відображає ідеал людства, а не окремого індивідуума .

Вже в XV ІІІ ст., коли серед європейського суспільства починає ширитись матеріалізм і зв’язаний з ним атеїзм, з’являється тип людини, що виключно прагне до насолоди земним життям , до земних благ і влади (утилітаризм). Бурхливий розвиток матеріальної культури, відкриття Америки, завоювання нових земель з їх природними багатствами сприяли розвиткові й поширенню такого типу ідеалу людини. Педагогічна система Локка за мету виховання визнає виховання “джентельмена” - людини, озброєної фізичними і психічними рисами, потрібними в першу чергу для успіху в цьому житті, перш за все в практичній діяльності. Ухил у бік практицизму, техніцизму, матеріалізму й індивідуалізму ще більш помітний у наступні століття бурхливого розвитку капіталізму .

У XX столітті помітними були виховні ідеали ідеологів комунізму і фашизму.

Основні риси ідеалу комуністичного виховання в СРСР XX ст :

1. безумовна вірність вченню марксизму-ленінізму як новій релігії;

2. непримирима ворожість до інших ідеологій і активна боротьба з ними ;

3. велика чуйність до “ворогів народу”, підозрілість і обережність відносно їх ;

4. безоглядна відданість комуністичній партії та її вождям;

5. жорстка партійна і трудова дисципліна ;

6. пролетарський інтернаціоналізм і радянський патріотизм.

 

Основні риси ідеалу націонал-соціалістичного виховання 30-40- х років у фашистській Німеччині XX ст :

1. безоглядна відданість інтересам свого народу й любов до нього ;

2. войовничість як риса, що найбільш потрібна Німеччині в її боротьбі за панування над іншими народами ;

3. міцна воля і твердість вдачі ;

4. тверда дисціпліна ;

5. пошана до партійного керівництва, а особливо до фюрера як уособлення нації ;

6. презирливе і жорстоке ставлення до інших народів як до унтерменшів ;

7. високий рівень технічних знань і навичок ;

8. фізична міць, здоров’я, спритність і витривалість;

9. навички, потрібні на війні.

 

Отже, виховний ідеал є поняттям історичним , всяка педагогічна система і властивий їй виховний ідеал має певні історичні корені, спирається на певну філософію. Так загальноєвропейський виховний ідеал, як і вся європейська культура, має два джерела : класичну греко-римську культуру і християнство. Основою більшовицького виховного ідеалу був діалектичний матеріалізм, а націонал-соціалістичного - філософія Ніцше [Ващенко, 1994] . Однак було б великою помилкою вважати теоретиків діалектичного матеріалізму та Фрідріха Ніцше єдиними першоджерелами більшовицького та націонал-соціалістичного виховних ідеалів. Маємо враховувати природу людини, прогрес технічних можливостей та збіг інших обставин.

***

Основне твердження сучасної психології - це вчення про єдність психіки людини. Тим часом, коли стара психологія поділяла психіку на інтелектуальну, емоційну і вольову, - сучасна психологія обстоює ту думку, що нема чисто інтелектуальних або емоційних чи вольових процесів, а є акти, в яких ці процеси міцно й органічно пов’язані між собою. Цього твердження психології ніколи не мусить забувати педагог. Виховуючи інтелект, не забуваймо про волю і почуття.

Педагогічна система формує властивий їй виховний ідеал, найперше, шляхом засвоєння норм певної системи моралі.

 

Що ж таке мораль і в чому її сутність ?

На думку Григорія Ващенка, мораль є в першу чергу обмеження егоїзму, і де цього немає, там нема і справжньої моралі. Мораль є надзвичайно складне явище, до якого входять елементи інтелектуальні, почуттєві і вольові. Як явище інтелектуальне, мораль є свідомість норм поведінки, або обов ’ язків людини щодо Бога, людей, самого себе й природи. Як вольовий процес, мораль є виконання цих обов’язків. Як процес почуттєвий, мораль є задоволення чи незадоволення з приводу своїх чи інших вчинків. Всі ці елементи міцно з’єднані між собою. Тому моральне почуття, як і почуття естетичне має кваліфікативний (оцінковий) характер. Ця здібність кваліфікувати свою поведінку називається сумлінням . Сумління є ідеальна людина в нас.

В кожній системі моралі центральне місце посідає вчення про критерії моральності . Від нього залежить характер системи не лише в основних твердженнях, але і в деталях. Так, наприклад, вчення про мораль Канта дуже відрізняється від вчення Аристотеля, Епікура або англійських утилітаристів. А це саме тому, що Кант за критерій моральності визнає обов ’ язок , Аристотель втіху (задоволення), Епікур - щастя , а англійські утилітаристи - користь . Саме критерії моральності, на думку Ващенка, дають можливість системи моралі поділити на гетерономні (конвенційні) та автономні (постковенційні). Перші оцінюють той чи інший вчинок за мотивами зовнішніми для моральної свідомості, за зразком. Тому для людини, що дотримується такої системи моралі, перш за все мають зовнішні наслідки вчинку : схвалення оточуючого середовища, задовольнення чи незадовольнення в межах дозволеного потреб групи чи власних, радість чи страждання. “Моральне все, - писав Ленін, - що в інтересах пролетаріату” і формував таким чином гетерономну класову мораль. Присвоєння шкільним піонерським організаціям ім’я Павлика Морозова і настанови слідувати йому - приклад гетерономної системи морального виховання. Автономні системи моралі оцінку того чи іншого вчинку виводять із внутрішньої моральної свідомості: “Я дію так або інакше, бо цього вимагає мій обов’язок, внутрішній голос мого сумління” [ Ващенко , 1994].

***

Щодо виховного ідеалу в сучасних виховних системах педагогіки України, то необхідно констатувати наявність певного вакууму : класові інтереси пролетаріату вже не використовуються для виправдання поведінки, Павлика Морозова вже не ставлять за приклад, поведінка членів суспільства з перехідною економікою визначається такими чинниками як первісне накопичення капіталу і просте біологічне виживання - образ героя нашого часу став іншим, засоби масової інформації (телебачення) заробляють гроші рекламою, якою переривають покази вітчизняних бандитських серіалів та дешевих американських, виготовлених в свій час для споживання “пуерторіканцями” та іншими нелегальними імігрантами, школи проголошують новою метою виховання підготовку до життя в умовах ринкової економіки. Що ж до християнського ідеалу - служіння Богові і ближнім на основі доброчесності та доброчинностей, то він почав втрачатися ще з початком індустріалізації наприкінці XIX ст., майже був втрачений за радянських часів і його трансформовані залишки остаточно втрачаються тепер, у запізнілонову “епоху первинного накопичення капіталу” і “місцевого тріумфу” ринкового фундаменталізму.

Що ж має бути виховним ідеалом - бажаним результатом особистісно орієнтованої педагогічної системи середнього навчального закладу України початку XXI століття ? Здійснивши аналіз цієї проблеми, яка набуває кризового характеру, ми бачимо два шляхи її подолання. Перший - це повернення до Бога як орієнтира смислу буття, усвідомленого заново з позицій сучасної науки, зокрема філософії. Стрижнем виховання мають залишатися 10 заповідей християнства як обмеження тварного егоїзму людини та виховний ідеал як поступ у становленні людини від тварі до Бога (людина пройшла менше половини цього шляху!). Другий шлях - звернення до гуманістичної психології, зокрема до характеристик самоактуалізованої особистості А. Маслоу. Ми впевнені, що ці два шляхи зіллються в один, магістральний, як зіллються і всі науки і віровчення про людину. “Джентльмен” в інтерпретації утилітаристів як успішний суб’єкт ринкової економіки не повинен бути єдиним претендентом на місце виховного ідеалу особистісно орієнтованої педагогічної системи середнього навчального закладу XXI ст.

***

Залишається ще одне питання для розгляду - про співвідношення правової і моральної свідомості. Цікаво, що видатні педагоги XX ст. С. Гессен і Г. Ващенко в ряду норм регулювання життєдіяльності людини ставили мораль вище права , що з огляду на суб’єкта сучасної ринкової економіки у правовому громадянському суспільстві не сприймається за доцільне. Чи можна моральну і правову свідомість ототожнювати чи порівнювати? За якими критеріями? Тут можна говорити про усвідомлені моральні і правові почуття. Різниця між ними не тільки в тому, що моральні почуття є більш давніми і глибокими, успадковуються від предків, присутні не тільки на свідомому, а й на підсвідомому рівні. І не тільки в тому, що усвідомлення правових норм має лише з часом поступово матеріалізуватися у правові почуття, симбіоз свідомого і несвідомого . Правові почуття можна ототожнювати сьогодні з почуттями конвенційної, гетерономної моралі. Постконвенційна, автономна мораль - це дещо інше, вище за цінністю, аніж право. Саме це мали на увазі Й. Гессен і Г. Ващенко, ставлячи мораль вище права.

 

 

24.2. Людина в сучасному св iт i , необх iдн iсть зм iн у зм iст iосв iти

 

В соціальній філософії категорії “індивідуальність” i “особистість” несуть різне смислове навантаження. Вважається, що “особистість” – поняття, яке відображає усі прояви людського, усі характерні ознаки, притаманні людині, як представникові роду людського. Індивідуальність - це самобутнє і особливе в людині, яке визначає конкретний стиль її діяльності. Індивідуальність формується на основі природжених задатків в процесі самореалізації людини в різних видах діяльності . В якості індивідуальності людина є автономним і неповторним суб ’ єктом свідомості і діяльності , здатним до самовизначення, саморегуляції , самовдосконалення в умовах дійсності [ Андрущенко, Михальченко, 1996 ], [ Резвицкий, 1984 ].

Міра індивідуальності в особистості безпосередньо визначається рівнем її свободи, - так філософи вважали і вважають нині. Але вкладають різний смисл в поняття свободи. Свобода - це пізнана необхідні c ть , - вважають марксисти. Вони обмежують свободу особистост i необхідністю, яка підпорядковується самодостатній соціальній реальності з її внутрішніми рушійними силами (протиріччями). Зг i дно такої точки зору людина вільна і тоді , коли вона усвідомила об ’ єктивну неминучість пут на собі . Людина є тим, ким намагається бути, у людини завжди є вибір, тому вона - вільна істота, - стверджує екзистенціаліст Ж.-П. Сартр (Франція). За Сартром, той, хто просить милостиню - вільна людина, адже має виб i р. Інші погляди на свободу пов ’ язан i не з вибором взагалі , а лише з правильним вибором. Люди володіють свободою тоді , коли зовнішні обставини не змушують їх поступатися власними потребами. В основі свободи - вибір. Він грунтується на освіченості людини, реалізується в діяльності . Вільною людина стає лише тоді , коли зд i йснює правильний вибір.

Свобода - це не тільки можливість вибору, а й можливість творити нове. Так трактують поняття свободи більшість сучасних соціальних філософів і таке розум i ння ідентичне розумінню свободи на початку XX ст. російським педагогом С. Гессеном: “Свобода є творчість нового, в світі досі не існувавшого”.

Разом з тим, сучасна соціальна філософія фіксує ситуацію такою :

“ ...проблема визначення людини як цілісної істоти, що органічно поєднує біологічні (природні) та соціальні (духовні) засади, лишається ще не розв’язаною. ...Людина має нову якість, суть якої наука ще до кінця не збагнула” [ Андрущенко , с. 201 -202] .

Порушуючи питання про свободу особистості ми маємо на увазі не конституційні свободи громадян, а, насамперед, внутрішню свободу як ідеальний стан душі , стан правди і сумлінння, стан свободи думок, почуттів, волі , духа людини.

Зберегти індивідуальність, розширити свободу особистості і протистояти центробіжним силам зовнішньої культури - проблема однаково актуальна як в часи Сократа, так і на порозі XXI століття. “Назад до природи!” - проголошувалось ще в Стародавній Греції , потім в середньовічній Європі , і це гасло ми чуємо сьогодні . І мова сьогодні буде йти не про те, щоб сховатись в якусь нішу подалі від нових вимог суспільного розвитку, а як зберегти i розвинути індивідуальність i внутр i шню свободу в особистості, щоб протистояти новим викликам суспільного життя в сучасному світі.

Дві тенденції зміни становища людини в сучасному світі вважаються хрестоматійними :

1. тенденція до зростання автономії ( індивідуальності, свободи) людини ;

2. тенденція до глобалізації (зростання взаємозалежності і цілісності людсько го сусп i льства).

Ми не випадково називаємо названі тенденції хрестоматійними, загальновизнаними. Адже про них іде мова в п i дручнику для 11-го класу “Людина в сучасному св i т i ”, на них звертає увагу кер i вник авторського колективу розробник i в підручника Р. Арцишевський :

“ Зростання автономії людини - це зростання рівня індивідуалізації, її свободи”, - навчає підручник. І далі: “…утвердження принципів свободи й автономії в сучасній свідомості, розвиток практичних форм їх втілення в сфери права і політики (демократія, соціальний захист, права людини) є свідченням того, що на зламі століть парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір.

Показовою в цьому плані є концепція ООН, згідно з якою “цивілізація - це розвиток людей… через особисту ініціативу та участь у вирішенні питань, що торкаються їхнього життя …шляхом надання всім можливості для розвитку”.

… варто відзначити, що процеси автономії, індивідуалізації мають неоднозначні наслідки. Так для багатьох людей процеси автономії, індивідуалізації обертаються послабленням соціальних зв’язк i в, …неспроможністю виробити власні життєві цінності, знайти свій життєвий шлях, …сприяють формуванню песимістичного світосприймання, виникненню почуття втрати сенсу свого існування в світі.

… З іншого боку, неспроможність людини розпорядитись своєю свободою може вилитися в індивідуалізм…, егоїзм, цинізм, вседозволеність, розбещеність.

… можливості автономії, що їх надає сучасна цивілізація, не реалізуються автоматично без активної діяльності самої людини. Лише та особа, яка виробляє в собі здатність до розвитку своєї індивідуальності, пошуку власних неповторних цінностей, “не випадає” із загальноцивілізаційного процесу” [ Арцишевський ; с. 8-10].

Порівняймо сказане Арцишевським ще раз з тим, про що писав Гессен ще на початку XX століття :

“ Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути центробіжна сила особистості для того, щоб зовні, на поверхні, дати той самий результат: однаковий рівень моралі та вільної дії. І якщо ми не можемо сказати, що рівень вільної дії і стійкості життєвого шляху окремих осіб з плином історії підвищується, то ми безумовно можемо сказати, що протиставлений особистості матеріал зовнішніх культурних змістів має безумовну тенденцію до зростання, і, унаслідок цього, досягнення в наш час того ж рівня моральної свободи вимагає значно більшого вольового зусилля, значно більшої доцентрової сили особистості, аніж дві з половиною тисячі років назад. …нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам” [ Гессен; с. 83].

Безумовно, проблему автономії людини необхідно віднести до найактуальніших проблем сучасної педагогіки. Автономія людини сьогодні - це не тільки її свобода, але й величезна концентрація інформації в одній людині, це можливості одної людини впливати на події у суспільстві, це i колосальна ц i на помилки одної людини.

Зростання рівня індивідуалізації, автономії людини, її свободи в сучасному світі - це не лише бажаний довільний процес. Це вимога прогресу цивілізації до людини. Педагогіка повинна мати на увазі наслідки для людини невідповідності цим вимогам прогресу.

Друга тенденц i я зміни становища людини в сучасному світі – тенденція глобалізації, у взаємодії з першою тенденцією індивідуалізації, є проявом діалектичного закону єдності протилежностей. Вона проявляє себе також незалежно від бажань і прагнень окремих людей, співтовариств, груп, країн. Різні частини людського сусп i льства все б i льшою м i рою стають залежними одна від одної , бо дії кожної із них так чи інакше відбиваються на становищ i й можливостях дій інших частин. Розподіл праці - це величезне надбання людства - сьогодні набуває нової якості. Удосконалення форм і способів взаємодії окремих людей, груп, колективів стає фактором розвитку сучасної цивілізації.

Не випадково інтеграційні процеси в Західній Європі супроводжуються підвищенням уваги політичних експертів і педагогів до проблем громадянського виховання нового покоління. Форми і способи взаємодії людей визнаються одним із основних елементів змісту освіти [Єгоров, 1997], суспільство все більше усвідомлює необхідність засвоєння в процесі громадянського виховання таких фундаментальних понять як “індивідуальність”, “різноманітність, “повага”, “спілкування”, “співробітництво”, “свобода”.

 

I ндив i дуальн i сть особистост i як необхідна умова розширеного відтворення розвитку культури сусп i льства.

Чи i снує право одної людини “л i пити” i ншу за своїм зразком ? - проблемне питання, з яким ми стикаємось щодня ? Батьки хочуть бачити своїх д i тей схожими на себе, чи на i нший достойний зразок. Традиц i йна педагог i ка побудована на принцип i “стань таким, як я хочу” [ Якиманская , 1996; с. 9 ] . На думку С. Гессена, такий принцип виховання в i дпов i дає потребам до i сторичної людини. Сутн i стю перв i сного виховання було в i дтворення в новому покол i нн i покол i ння попереднього. Культурна ж людина ставить за мету розширене в i дтворення культури, тобто таке, яке передбачае її розвиток.

За яких умов нове покол i ння дасть розвиток культур i ? Лише при умов i , коли воно не буде коп i єю покол i ння попереднього. Тому осв i та не може ставити за мету просте в i дтворення новим покол i нням покол i ння попереднього: “...ми готові визнати, що юність є “острів майбутнього у морі сучасного”, і що це майбутнє має свою власну цінність, перед якою має схилятися цінність теперішнього. …Нове покоління не повинно повторити нас, воно, напроти, повинно обновити світ видовищем нових культурних досягнень. Но саме для цього воно має продовжити нас у тому вічному, що складало істинну сутність і нашого власного життя, що було засвоєно нами від наших предків” [ Гессен ; c. 378-380 ] .

 

I ндив i дуальн i сть i свобода особистост i як продуктивн i сили цив i л i зац i ї.

I ндив i дуальн i сть i особиста свобода потр i бн i кожному i ндивиду, щоб жити достойно в сучасному св i т i бурхливих соц i альних зм i н, щоб усп i шно пристосовуватись до зм i нного навколишнього середовища. Людина не може i снувати поза сусп i льством. Вона завжди є членом колективу, суб ’ єктом колективної діяльності. Колективна діяльність - це нова якість, яка не зводиться до простої суми внесків. Продуктивн i сть колективної діяльності сьогодні прямо залежить від рівня індивідуальності і особистої свободи членів колективу.

Сучасн i концепц i ї людських ресурс i в, теор i ї менеджменту сприймають продуктивного прац i вника як людину з творчими зд i бностями, яка не т i льки здатна навчитись приймати на себе в i дпов i дальн i сть, але й шукає можливост i проявити свої здібності, здатна здійснювати самоуправління і самоконтроль в процесі діяльності. В менеджменті вже десятки років діє як аксіома положення про те, що i ндив i дуальн i сть i свобода особистост i визначають продуктивн i сть творчої д i яльност i .

“ Здоров ’ я кожного - надбання сусп i льства!” - гасло, звичне для кожного.

“ Здоров ’ я , i ндив i дуальн i сть i свобода кожної особистост i - надбання сусп i льства!” - гасло, яке мусить стати звичним віднині для кожного.

Як зауважив С. Соловейчик : “Американц i вважають, що школа в i дпов i дає за все, насамперед - за конкурентоспроможн i сть нац i ональної промисловост i . ...якщо пор i внювати програми, то наша школа - краща в св i т i , а якщо пор i внювати свободу д i тей, їх невимушен i сть i самост i йн i сть..., то наша - значно г i рша. Що для життя важлив i ше - обривки знань, отриманих в школ i , чи почуття свободи власної г i дност i ? Так, д i йсно лише 4% американських д i тей вивчають ф i зику в обсяз i , який можна пор i вняти з нашим. Але лауреат i в Нобел i вської премії в Америц i чомусь значно б i льше, н i ж у нас” [ Соловейчик , 1999 ] .

Ми приходимо до розуміння, що Україна посяде належне їй м i сце в св i тов i й економ i ц i , науц i , культур i лише внісши необхідні зміни в зміст освіти, спрямовані на становлення i ндив i дуальності i особистої свободи п i дростаючого покол i ння.

 

Завершуючи екскурс у соціальну ф i лософ i ю, вважаємо за необх i дне п i дсумувати таке :

 

1. Людина народжується залежною від навколишньої д i йсност i і зв i льнення в i д влади сліпого буття є змістом її життя i , зокрема, осв i ти. Людина залежить в i д зовн i шн i х обставин, як i не можна передбачити, прорахувати заздалег i дь. Життя людини складне, багатофакторне, неповторне, д i єве. Д i яльн i сть людини завжди ц i леспрямована. Людина може вважати себе в i льною в т i й м i р i , в як i й i й вдається п i дкорити час, подолати обмеження, перепони на шляху зд i йснення своїх ц i лей. Чим б i льше життєвих задач, проблем здатна вир i шувати людина, тим б i льшою свободою вона володіє.

 

1. XX стол i ття в i дкрило эпоху перманентної кризи св i домост i . Т i кризи, свідками і учасниками яких були (за Гессеном) Платон, пот i м Руссо, Л. Толстой в сучасному св i т i стали звичним, повсякденним явищем. Рівновага м i ж центроб i жними силами зовн i шньої культури і доцентровими силами особистост i порушується все част i ше. Особистість змушена пост i йно п i дтримувати цю р i вновагу, з одного боку, більшою глибиною рефлексії, з іншого боку, б i льшим проявом вольових зусиль, б i льшою енергетикою емоцій. Ці нові особливості умов життєдіяльності сучасної людини вимагають переосмислення зм i сту осв i ти, корегування функц i й освіти.

 

1. В сучасний історичний пер i од прискореного прогресу цив i л i зації в i льною може стати т i льки творча людина. Ідеал сучасної осв i ти - це формування творчої особистості. Творчої - значить вільної. Організація в i льної освіти зовсім не означає зменшення зовнішніх впливів на вихованців, не означає скасування дисципліни як такої. Ц i впливи приймають інший зм i ст і форми. Примусова по необхідності освіта повинна бути вільною за цілями - висновок, до якого д i йшов Гессен в результат i анал i зу i деалу в i льної осв i ти. Ми розд i ляємо цей погляд i кладемо його в ф i лософський фундамент концепції суб’єкт-суб’єктної педагог i ки i в основу проектування технології особист i сно-орієнтованого навчання.

 

1. Індивідуальність особистості - це та якість, яка забезпечує її свободу, її творч i сть. Індивідуальність кожної окремої людини - це та як i сть, яка забезпечує подальше зростання продуктивних сил і соц i окультурний розвиток всього сусп i льства.

 

1. Глобал i зац i ю цив i л i зац i йних процес i в на планет i , зростання потужності процесів, що не залежать від людини, може ур i вноважити т i льки індив i дуал i зац i я особистост i . Отже, індив i дуалізація осв i ти - веління сучасної епохи, яке вимагає зм i ни акцент i в в систем i осв i ти. В центр i осв i тньої д i яльност i постає особист i сть з її неповторною індивідуальністю, а не сума знань, яка вироблена людством.

 

1. Яким має бути виховний ідеал педагогічної системи початку XXI ст. і якими навчально-виховними технологіями має досягатися? – найактуальніші питання педагогіки сьогодення.

 

 

24.3. Проблема зміни освітньої парадигми з інструментальної спрямованості індустріальної епохи на рефлексивну спрямованість постіндустріальної епохи

 

Умови бурхливого, змінного світу, з тенденцією всеохоплюючої глобалізації, зміни в суспільстві вимагають відповідних змін в системі освіти. Без постійного інноваційного процесу сучасна школа не може відповідати на виклики часу. І педагогічна періодика “рапортує”, що “процес пішов”. Сьогодні педагогічна громадськість - захоплена новими підходами в навчанні і вихованні – індивідуальним, особистісно орієнтованим, особистісно-розвивальним, синергетичним - діє на свій розсуд незалежно від експериментування вчених. І хоча немає ще навіть усталеного визначення нових підходів, кожна школа вважає обов’язком відрапортувати про успіхи у впровадженні особистісно зорієнтованого навчання і виховання. Вчора його ще не було, а сьогодні воно є повсюдно! Але... Як зауважив професор Підласий І.П.: “Ми б запропонували вважати грунтовною інновацією таке нововведення, яке підносить ефективність навчально-виховного процесу хоча б на 1%” [Підласий, 1998; с. 3-17]. На жаль, таких результатів у масовій школі нема. Чому ? Частково відповідь на це дав відомий педагог В.Ф. Шаталов : “Если вы глубоко вникнете в то, что мы делаем, поймёте : все это уходит корнями в нашу классическую педагогику. Есть только елемент совершенствования, улучшения. Ничего более. Я не пытаюсь даже в малейшей степени противопоставить нашу работу всему тому, что достигнуто педагогикой на всем ее протяжении, тысячелетиями” (цит. : [ Підласий, 2003 ; с. 25 ] ).

Отже, на порядку денному стоїть не косметичний ремонт, а капітальний. Підвищити ефективність навчально-виховного процесу хоча б на 1% зможе лише зміна освітньої парадигми.

 

Критика директивної педагогіки - про що вона свідчить ?

Відомо що, в сучасній педагогіці розрізняють всього лише дві концепції, як i принципово різняться за ознакою “характер взаємин між учасниками навчально-виховного процесу”: концепція суб’єкт-об’єктних взаємин і концепція суб’єкт-суб’єктних взаємин.

Концепція суб’єкт-об’єктних відносин відома як концепція традиційної, директивної, авторитарної педагогіки. Її характерні риси відомі . Передача готових знань “із-зовні”, від вчителя до учня. Сувора регламентація діяльності школи. Традиційний урок з пануванням фронтальної роботи. Першим обов ’ язком вчителя є повідомлення знань. Обов ’ язок учнів - активно переварити нагляднообразні та словесні знання, пред ’ явити продукт переварювання вчителю, чекати за нього оцінку.

Підкасистий, торкаючись особливостей традиційної педагогіки, пише: “протягом 10 тисяч уроків в своєму шкільному житті учень знає, що за перевіркою домашнього завдання, опитування раніше вивченого, піде доза нового, потім його закріплення та домашнє завдання. Причому в присутності всього класу на початку уроку вчитель буде “мордувати” своїми запитаннями одного-двох учнів, які не завжди мають уявлення про те, що від них хоче вчитель. Для одних дітей такі хвилини прирівнюються до стресових ситуацій, для других - можливість самоутвердження, для третіх – відпрацювати нові злорадства” [Уч. пос. для студентов…, 1996] .

Пєхота О.М., доктор педагогічних наук, констатує аналогічне :

“ Навчання здебільшого сконструйоване як система педагогічного насильства. < ... > Пропонується система і стиль стосунків, які автоматично викликають протидію. < ... > Провідним мотивом навчальної діяльності у 70% учнів є страх отримати погану оцінку, не скласти залік, виявити себе нездібним в очах товаришів, страх перед батьками, вчителями тощо. Пізнавальний мотив та мотив самореалізації відзначається тільки у 4% учнів. обсяг освіти перевищує всі допустимі норми сприйняття учнем. Криза освіти пов ’ язана з неможливістю повноцінного засвоєння учнем обсягу інформації, який весь час зростає. Світ розірваний в уяві учня на окремі закони, факти, концепції, цілісної картини при такому навчанні скласти не можна” [ Освітні технології ; с. 9-10 ] .

Фурман А.В., доктор психологічних наук, висловлюється так :

“ Нині можна констатувати, що класно-урочна система має низку непереробних істотних вад. Зокрема :

1. внутрішня пасивність навчання і нераціональне використання часу на уроках ;

2. неспроможність учнів глибоко осмислити матеріал через переважання пасивного сприймання інформації над її осмисленням і практичним використанням ;

3. обмеженість діалогічного спілкування вчителя і учнів на уроках, яка спричинена великою наповнюваністю класів, репродуктивністю міжособистісних контактів між учасниками навчального процесу, що психічно виснажує їх” [Фурман, 1997; с. 129].

Як повідомляє Л. Одарич за традиц i йих метод i в навчання засвоюється в кращому раз i 10% корисної i нформації, ця інформація - навіть не знання, а уривки, фрагментарні в i домості [Одарич, 1994].

За стверджуванням А. Федорова т i льки 7% в i дсотк i в учн i в можуть засвоювати зм i ст шк i льного матер i алу в повному обсяз i , використовуючи при цьому досить добре сформоване вм i ння вилучення з будь-якого матер i алу (вербального, цифрового, граф i чного, образного) [ Федоров, 1999 ] .

За св i дченням класика світової психології, вченого гуман i стичної ор i єнтац i ї, Карла Роджерса існує велика різниця між тими, хто просто розумний, і тими, хто розумний і вміє творити [Роджерс, 1999].

Проблема не нова. Ще Ян Амос Коменський так класифікував розумові здібності дітей: “діти з гострим розумом, але повільні хоча і слухняні; з гострим розумом, але невгомонні і вперті; слухняні і допитливі, але повільні і мляві; тупі, байдужі; тупі з зіпсованою і злісною натурою” (Вовк, Могила, 1996; с. 12-18).

Що ж випливає із цієї проблеми?

А. Федоров, проаналізувавши роботу педагога в традиційній школі, дійшов висновку, що вона нагадує судочинство: вчитель засуджує, розбирає, розглядає факти “провини” учня. Така його функція. З іншого боку, пов’язані із засвоєнням навчального предмета, рухом учнівської коцепції від неоформленості до тієї або i ншої завершеності, труднощі - закономірні. В результаті, зазначає Федоров, становище учня немов приречене на постійне неблагополуччя, породжується так зване комплексування особистості , блокування шляху свободи, невимушеності , без яких творчий розвиток немислимий. Необхідна інша позиція педагога, пропонує Федоров, позиція “суб’єкт-суб’єктних” відносин, тобто діалогу як авансування рівноправності, щирості оцінки тощо. Це підтримує особистість у виявленні впевненості, свободи, творчості.

Наслідком такої “приреченості на постійне неблагополуччя”, “комплексування особистості”, “блокування шляху свободи” може бути поступове “отупіння”, сповільнення інтелектуального розвитку одних учнів відносно інших і їх наступне “відключення” (і, навіть, “убивання” - такий сленг є широко розповсюдженим у педагогічному середовищі сучасної школи). Це відбувається унаслідок накопичення “нерозуміння поточного матеріалу” слабкими учнями при традиційній системі навчання, зорієнтованій на середнього учня. Дійсно, здібний учень лише обмежує свій потенціал розвитку середнім рівнем, він “скочується” до нижчого рівня без надмірних вольових зусиль. Що ж до слабкого учня, то його ситуація інша, дотягнутись до середнього рівня для нього є “надзадачею”, яка вимагає неабияких вольових зусиль.

Мова йде про нерівномірний онтогенез учнів одного колективу, коли нерівномірність зумовлена не тільки умовами сім’ї, а й державної інституції - школи. Підкріплюємо свої спостереження висловлюваннями видатного психолога XX ст. К.Г. Юнга : “Бути “нормальним” - ідеал для невдахи, для всіх тих, кому ще не вдалося піднятися до рівня загальних вимог. Але для тих, чиї здібності набагато вищі середніх, кому не важко було досягти успіху, виконавши свою частку буденної роботи, - для таких людей рамки норм означають прокрустове ложе, нестерпну нудьгу, пекельний морок і безвихідь. У результаті багато людей стають невротиками саме тому, що вони просто нормальні, в той час як інші страждають неврозами від того, що не можуть стати нормальними” (цит. : [ Роменець, Маноха, 1998; с. 499 ]) . Тут мова йде про те, що психотерапія має враховувати ці дві групи пацієнтів. Для перших терапевтична допомога полягає у звільненні від пригніченості, внутрішніх заборон, страхів, інфантільної залежності (особистісний психосинтез). Для других пацієнтів має здійснитися не тільки особистісний, а й духовний психосинтез.

На жаль, у педагогічній літературі і періодиці нема даних про вікову динаміку тих показників, якими оперують Л. Одарич і А. Федоров як осередненими. Необхідно вважати це проблемою, яка заслуговує уваги дослідників. Інший бік цієї проблеми – запобігання неврозам. Сьогодні ця проблема замовчуються, оскільки в традиційній школі нерівномірність розумового розвитку має однаковий порядок величини порівняно з рівнем викривлення інформації, а моніторинг і діагностика психічних станів учнів не здійснюється, тобто проблема є невидимою. З іншого боку ця проблема поки що є несуттєвою для замовника освіти - суспільства в цілому. Разом з тим, вона стає все актуальнішою для конкретного замовника - окремих батьків.

 

Про що свідчить критика традиційної педагогіки ?

Зауважимо все-таки, що недоліки традиційної педагогіки відносні. Ми не повинні забувати її економічні достоїнства. Переваги директивної педагогіки - засвоєння великих обсягів інформації та простих репродуктивних дій за короткий час, порівняно невисокі вимоги до майстерност i вчителя (діяти за зразком, за інструкціями, за традиціями), висока ефективність навчання за критерієм “РЕЗУЛЬТАТИ / ВИТРАТИ”.

Не можна також стверджувати, що традиційна педагогіка зовсім не є особистнісно зорієнтованою. Відомий спеціал i ст з педагогічної психології, док. псих. наук І. Якиманська, визнає стан справ таким: “Навпаки ця ціль пост i йно декларувалась як задача всебічного, гармонічного розвитку особистості” [Якиманська, 1996; с. 8].

Головна ж проблема полягає в тому, як розуміти особистість та її розвиток. Традиційна педагогіка досі розуміла особистість як деяке типове явище, стандарт, “осереднений” варіант, носій і виразник масової культури. Звідси вимоги до особистості : підкорення власних інтересів суспільним, колективізм і славнозвісний конформізм. Технологія освітнього процесу базується на ідеї управління, формування, корекції особистості “із-зовні”, без врахування і використання суб’єктивного досвіду самого учня як активного творця свого розвитку (самоосвіти, самовиховання). У відповідності з цією концепцією, психологічні моделі навчання досі були підпорядковані лише задачі розвитку пізнавальних (інтелектуальних) здібностей, які розглядались як типові, а не індивідуальні здібності. Засобом розвитку цих здібностей вважалась “уніфікована”, “еталонна” навчальна діяльність, орієнтована на “осереднену” особистість.

Індивідуальний підхід в навчанні обмежується лише предметною диференціацією (спецшколи, класи з поглибленим вивченням навчальних предметів). Розвиток індивідуальних здібностей вважається побічним (хоч і важливим) результатом навчання [ там само, с. 16-19 ] .

За оцінкою Якиманської, моделі “особистнісно зорієнтованого” навчання традиційної загальноосвітньої школи містили в собі:

1. визнання за навчанням визначального джерела розвитку особистості ;

2. формування особистості з наперед заданими (запланованими) якостями, ознаками, здібностями (“стань таким, як я хочу”);

3. виокремлення і відпрацювання типових характеристик особистості як продукту соціокультурного середовища (“колективний суб ’ єкт”);

4. розуміння розвитку (вікового, індивідуального) як нарощування знань, вмінь, навичок (збільшення їх об’єму, ускладнення змісту) і оволодіння соціально значущими еталонами у вигляді понять, ідеалів, зразків поведіки;

5. розуміння учіння як індивідуальної пізнавальної діяльності, основним змістом якої є інтеріоризація нормативної навчальної діяльності, спецально організованої і заданої навчанням [там само, с. 9].

Тут ми ще раз зазначимо, що орієнтація традиційної особистнісно орієнтованої педагогіки на “середнього” учня, визнання провідної ролі зовнішніх впливів з боку вчителя, колективу, групи, середовища, не сприймались досі як її недоліки. Ці особливості педагогіки відповідали вимогам свого часу - індустріальної епохи, враховували потреби і можливості суспільного розвитку.

Залежність системи освіти від потреб епохи добре розуміли новатори освіти, її кращі представники. Так С. Френе в своїй книзі “Нова французька школа. Практичне керівництво ...” писав :

“ В середні віки феодали не завжди вміли навіть читати, оскільки грамотність не була в той час необхідною для виконання соціальних функцій феодала. увага надавалась формуванню майбутнього рицаря, мисливця і воїна екзаменами слугували рицарські турніри. Це була школа, тісно пов ’ язана з життям відповідала запитам епохи.

буржуазія створила свої школи виникла нагальна необхідність дати елементарну освіту усьому народу якими б не були теоретичні побудови і міркування вчених, фактично мова йшла не про широку освіту народу, а про підготовку його до виконання з найбільшою раціональністю та ефективністю нових завдань, поставлених машинним виробництвом” [Френе, 1990] .

Щодо розвивального навчання і виховання, то як відомо, хороші вчителі ще з часів Конфуція і Сократа, мала на увазі не тільки передачу знань, а й розвиток молодого покоління [ Горностаєв, 2002 ; с. 40-47 ] . То ж убережімося від “винаходів велосипеда”, коли розпочинаємо нову розмову про розвиток особистості. Проблема полягає не в тому, що досі ніхто ніколи не розвивав особистість, а зовсім в іншому.

Той же С. Френе писав [там само; с. 38 ]:

“ Для більшості батьків значення має не всебічний розвиток особистості їх дітей, а освіта, достатня, щоб витримати іспити, влаштуватись в такому-то закладі. Міркування по-людськи цілком зрозумілі, і відповідальність за їх обмеженість лежить не тільки на батьках; це наслідок занадто утилітарного відношення до культури, віри в самоцінність формального надбання знань і навичок.

Щодо суспільства, то воно занадто занято злободенними політичними турботами і не думає про те, що буде через десять чи двадцять років”.

Таке розуміння проблеми С. Френе висловлював ще до 2-ої світової війни, але ж як актуально воно звучить і сьогодні!

Отже, концепція традиційної педагогіки відповідала потребам суспільства, ефективно готувала нове покоління до масових професій індустріальної епохи, задовільнячи і незначні потреби суспільства в творчих працівниках. Разом з тим, сучасна педагогіка ще не турбується про майбутні потреби постіндустріальної епохи .

Нові потреби стукають в двері - ось про що свідчить критика традиційної педагогіки!

 

В пошуках підвалин нової суб’єкт-суб’єктної педагогіки. Екскурс в історію педагогіки : нове - це інколи забуте старе. Педагог i ка педоцентризму виперджує свій час.

Появу дидактичної системи, альтернативної директивн i й, пов’язують з i менем американського філософа і педагогареформатора Д. Дьюї (1859-1952), гуманістичні ідеї якого мали неабиякий вплив в усьому західному світі. Нова дидактична концепц i я Д. Дьюї отримала визнання як “феноменолог i чний напрям в педагог i ц i ”, “педоцентристська педагог i ка”. ЇЇ принципи були в т i й чи i нш i й м i р i реал i зован i в системах “навчання через д i яльн i сть”, “в i дкритого навчання”, “недирективної дидактики”, “нової педагог i ки”, ”запрошуючого навчання”, “Дальтон-плана”, “метода проект i в” тощо. Вс i ц i системи єднає надання учням можливост i вибору ц i лей, зм i сту навчання, проблем, темпу навчання, способ i в д i й.

Дж. Дьюї сповідував ідею впливу на розвиток суспільства через реформування освіти, у своїй книзі “Вступ до філософії виховання” він стверджував, що школа, виконуючи соціальне замовлення “може створити в проекті такий тип суспільства, який нам хотілося б здійснити. Впливаючи на свідомість у цьому напрямі, ми поступово змінили б і характер дорослого суспільства” (цит. : [ Бех та інші, 2001 ; с. 5 ] ).

В Європі найяскравішими прикладами реалізації педоцентристської педагогіки є виховна система Марії Монтессорі (1870-1952) з її гаслом “Допоможи мені це зробити самому”, Селестена Френе з його концепцією навчального середовища та Вальдорфська школа Рудольфа Штейнера (1861-1925) з її антропософським підгрунтям.

Аргументи проти педоцентризму: навчання потребує великих кошт i в i витрат часу; воно знижує системність знань і, як наслідок цього, рівень освіти. Сьогодн i лише приватні школи Європи та США дозволяють соб i насл i дувати педагог i ку педоцентризму.

Дві принципово різні педагогічні концепції “суб’єкт-об’єктних” та “суб’єкт-суб’єктних” відносин виглядають як протилежні полюси сучасної світової педагогічної теорії і практики. На принципову відмінність традиційного авторитарного підходу в освіті від нового - “людиноцентрованого” вказував в 70-ті роки XX ст. основоположник гуманістичної психології Карл Роджерс, називаючи ці різні підходи полюсами [ Орлов, 2002 ] .

Ще раніше, в 20-ті роки минулого століття , на двуполюсність практики виховання в історії педагогічних систем вказував видатний український педагог і психолог Григорій Ващенко :

“ ...можна бачити дві протилежні одна одній течії : 1) система авторитарної педагогіки і 2) теорія вільного виховання. Перша в основу виховного процесу кладе авторитет педагога чи батька і трактує учня виключно як об ’ єкт... Друга в центр виховання ставить людину, а педагог залишається в ролі спостерігача і організатора оточення й фактично ототожнює виховання з розвитком. Перша концепція має дуже давню історію. в книзі Ісуса сина Сираха маємо всі ознаки авторитарного виховання ( “ Сокрушай ребра сина твого, поки він малий ”). Приблизно такий же характер мало навчання й виховання у середні віки.

Найхарактернішим виразником теорії вільного виховання був Руссо та його послідовники. Філософською засадою лібералізму є визнання того, що вільно діючі сили природи (включаючи сюди людину) завше приходять до кращого. Класичним виразом цієї думки були слова Руссо “ Все виходить прекрасним із рук Творця, і все псується в руках людини ” ” [ Ващенко, 1997 ; с. 398-401 ] .

У зв’язку з означеною двуполюсністю існуючої педагогічної практики, для сучасних новаторів вітчизняної практичної педагогіки виникає нагальне питання, як визначити оптимальне місце між цими полюсами. На нашу думку, розгляд цього питання часто ускладнюється одномірним його баченням як вибір між крайнощами авторитарного виховання (“ Сокрушай ребра сина твого, поки він малий ”) і вільного виховання за Руссо “ Все виходить прекрасним із рук Творця, і все псується в руках людини ” (мовляв, вільно діючі сили природи завше призводять до кращого). Проблема співвідношення зовнішніх впливів і вільного “саморуху” особистості є одною із стрижневих проблем особистісно зорієнтованого підходу. Не можна ототожнювати поняття особистісно зорієнтованого виховання і вільного вихованням. Вони є поняттями різного обсягу і змісту. Полюси тисячолітньої педагогічної практики мають зійтися в руслі одної концепції особистісно орієнтованої освіти. Як це має відбуватися - предмет пошуків нашого дослідження.

Де шукати точки опори і можливі нові підходи для проектування технологій нової особистісно орієнтованої освіти? Яким же має бути співвідношення свободи і примусу? Питання - актуальне як в епоху Відродження і Просвітництва, час становлення сучасної директивної педагогіки, так і сьогодні, коли ми проголосили намір перейти від директивної педагогіки до особист i сно орієнтованої. Не маючи відповіді на це запитання, не можна переходити до проектування нових технологій навчання. На жаль, ця проблема співвідношення свободи і примусу досі не отримала відповідної уваги і свого розв’язання у вітчизняній педагогіці.

Виходячи із припущення (гіпотези), що проблема співвідношення свободи і примусу є стрижневою проблемою особистісно орієнтованої освіти і не зводиться до проблеми однозначного вибору між полюсами авторитарної педагогіки і педагогіки вільного виховання, здійснемо екскурс в історію педагогічної практики – можливо те нове, що виникає в нашій уяві, уже було раніше.

Спробу дати відповідь на питання про співвідношення свободи і примусу здійснив у 20-ті роки XX століття відомий російський вчений-педагог, філософ, організатор системи освіти російської еміграції Гессен Сергій Йосипович [Гессен, 1995]. (Зауважимо тут, що його книгу “Основы педагогики. Введение в прикладную философию” (Берлин, 1923) за свідченням В. Гінецінського, док. пед. наук, проф. Санкт-Петербургського державного університету, відносять в педагогічних колах до одної із двох найбільш значимих віх в розвитку російської теоретичної педагогіки XX століття, [Гинецинский, 1999; с. 12-15]).

I деал “в i льного” навчання збуджував уми передової педагогічної думки на протязі століть. С. Гессен згадує спроби Ж.-Ж. Руссо і свого великого співвітчизника Л. Толстого здійснити практично ідеали вільного виховання.

Руссо ( XVIII в. ) в педагогічному романі “Еміль” пропонував :

- треба зробити так, щоб природа сама діяла в людині, адже вона - найкращий вихователь,

- вміти нічого не робити з вихованцем - ось перше й найбільш важке мистецтво вихователя.

Якщо Руссо виголошував гасла свободи і природи , то гаслами Льва Толстого були свобода i життя .

Толстой, ознайомившись з кращими европейськими школами, дійшов висновку, що вони відірвані від життя. В Яснополянській школі не було нічого із того, що позначається терміном “шкільна дисципліна” : розкладу уроків, необхідності приходити у визначений час. Учні засвоювали матеріал успішніше, а поведінка була кращою, ніж в школах, де порядок підтримувався примусом.

Та чи можна сказати, що вихованці Руссо і Толстого були вільними ? - запитує С. Гессен і відповідає негативно. Той організований примус, що в i домий як “дисципліна” було замінено на примус неявний, ще більше здатний позбавити дитину власної волі . Як Руссо, так і Толстой прийшли до протиріччя між задумом і результатом.

“ Я так намучився, - пише в своїй “Ісповіді” Толстой, - від того особливо, що запутався... так проявилась моя діяльн i сть в школах, так противно мені стало..., що я захвор i в б i льше духовно, аніж фізично, полишив все і поїхав в степ до башкирів - дихати повітрям, пити кумис”.

І Руссо, і Толстой вважали, що людина вільна від народження, що свобода і примус (примушування) виключають одне одного, не можуть існувати разом. Ідеал вільного навчання, в їхньому розумінні , можна досягнути скасуванням примусової дисципліни .

Людина народжується вільною, - проголосив Руссо і не зм i г подолати протиріччя дійсності.

Людина народжується рабою, - стверджує Гессен і підводить свій філософський фундамент під ідеал вільної освіти.

Дисципліна, свобода, особистість - співвідношення між цими категоріями детально розглянуто С. Гессеном, його висновки не втратили актуальност i і сьогодні :

 

“Дисциплина есть организованное принуждение, организованное не только в том смысле, что она сама есть нечто упорядоченное, но и упорядочивающее, имеющее своей целью организацию.

дисциплина отличается от дрессировки через присущую ей свободу.

Дисциплина возможна через нечто иное, чем она сама - через свободу как высшее просвечивающее в ней начало.

<... > Свобода есть творчество нового, в мире дотоле не существовавшего. Я свободен, когда какую-нибудь жизненную задачу, передо мной вставшую, разрешаю по-своему, так, как ее никто иной не смог бы разрешить. И чем более незаменим, индивидуален мой поступок, тем более он свободен.

Свободное действие примыкает к предыдущему не случайно, а в силу глубокой внутренней последовательности. <… > Свободный человек имеет свою устойчивую линию поведения, которой он остается верен в течение всей жизни. <… > свобода есть не столько факт нашей жизни, сколько встающий перед нами долг. <… > удовлетворение, которое испытываем мы при зрелище свободного действия, объясняется именно тем, что мы чувствуем, что в нем и через него восторжествовал представший личности долг ее поведения, и что личность продолжила в нем отличающее ее движение ее жизненного пути.

А это значит, что свободные действия отличаются от произвольных поступков присущим им законом, своеобразным принуждением, дисциплиной. Выньте этот внутренний закон из свободного действия и вы получите искаженную личину свободы - произвол. “Свобода есть подчинение закону, самим себе данному”, провозгласил еще Руссо. Продолжая и углубляя эту мысль, Кант затем установил свое понятие свободы как автономии личности. “Свобода есть подчинение закону, который личность сама на себя возложила”, - эту мысль Канта разрабатывали впоследствии его преемники Фихте, Шеллинг и Гегель, углубляясь в исследование закона личности, который и составляет положитель-ное содержание свободы .

<… > Если свободное действие это то, которое выражает и которым созидается наша личность, то очевидно, что среди массы наших каждодневных поступков свободных действий у нас сравнительно мало. <… > Центростремительная сила личности, непрерывно воздействуя на свободные поступки, не отпускает их от себя, но заставляет их как бы вращаться вокруг нашего “Я”, следовать закону этого “Я” и тем самым выражать и создавать собой нашу личность. И чем менее отклоняется динамика действия от идеальной линии нашего “Я”, чем более оно выражает своим движением нашу личность, тем более торжествует оно над косными силами привычки и влияний среды, тем более оно свободно. Поэтому закон свободы выражает не столько факт, сколько долженствование : не “я свободен”, а “будь свободен” означает в сущности не что иное, как “будь самим собою”, не изменяй своему внутреннему “Я”. Эту мысль имел ввиду Руссо, когда говорил о “непротиворечии человека с самим собой”. Эту же мысль выразил впоследствии с необычайной силой Фихте, в верности самому себе, своему жизненному пути, видевший положительное существо свободы.

<... > Как дисциплина возможна через свободу, а свобода - через закон долга, так и индивидуальность возможна через сверхиндивидуальное начало. И потому, если “будь свободен” означало для нас “будь самим собою”, то и подлинный смысл “будь самим собою” есть - “стремись к высшему, чем ты”.

<… > Если понятие свободы в существенном совпадает с понятием личности, то перед нами встает вопрос : каково взаимоотношение личности и внешней, окружающей ее культуры ?

<... > Используя геометрическое сравнение, мы можем первый случай внешне бедной культуры уподобить периферии небольшого диаметра, окружающей центр помещенной внутри ее личности человека <… >. Если в данных условиях мы имеем цельную личность, проявляющую себя в индивидуальных, свободных действиях, то можно сказать, что центростремительная сила личности, со-средоточенная в центре, успешно противостоит центробежным силам, разви-ваемым внешними культурными содержаниями. Это - гармоничное отношение между личностью и внешней культурой : человек справляется с обступающими ее внешними содержаниями культуры, перерабатывает их в “свои”. Развивая при этом определенную силу личности и свободы.

<... > Что получается с личностью при внезапном расширении периферии внешней культуры ? Прежнему уровню свободы, прежней центростремительной силе личности, достаточной для того, чтобы противостоять прежней сравнительно ограниченной внешней культуре, противостоит теперь чрезвычайно расширившаяся периферия, сразу во много раз возросшая сила внешних центробежных влияний. Гармоничное некогда отношение между личностью и внешней ее обступающей культурой нарушается. Наступает эпоха кризиса, разложения личности, ее свободы и права. <… > Человек теряет сам себя, начинает мыслить чужими мыслями, чувствовать чужими чувствами, действовать по чужому. Самобытная личность уступает место тем бездушным автоматам, которые не смеют “быть самими собою” и мудрость которых сводится к правилу “надо поступать так, как другие”. Внешне этот распад личности проявляется в утрате устойчивости ее по отношению к соблазнам среды и связанном с этим разложением нравов.

<… > В такие переходные, критические эпохи встает вопрос : как восстановить нарушенное равновесие между центростремительной силой личности и центробежными силами внешней культуры ?

<… > мы можем теперь определить задачу нравственного образования. Она сводится к развитию в человеке свободы. Нравственное обучение завершается сформированием личности в человеке, или, что то же, развитием его индивидуальности <… > “ [Гессен, 1995 ; с. 68-86 ].

 

Так С. Гессен уточнив співвідношення між свободою і примусом. Але чи можемо ми безумовно погоджуватися з його висновками? Сьогодні ми розуміємо, що на його погляди мала вплив концепція раціонального розуму, морального обов’язку і відповідальної дисципліни І. Канта. Але ж після І. Канта і С. Гессена були здобутки З. Фрейда, К.Г. Юнга, Е. Фромма, А. Маслоу, К. Роджерса та інших.

 

Причини, що зумовлюють пошук нової педагогіки. Обриси нової парадигми.

Основними причинами, що зумовлюють розробку нових концепцій загальної освіти, можна назвати дві :

1. сучасне розуміння сутності особистості, її співвідношення з суспільством,

2. потреби постіндустріального етапу розвитку суспільства.

Виходячи з сучасного розуміння сутності особистості, нині розробляється новий підхід до організації особистнісно-орієнтованого навчання, найбільш відомими теоретиками якого в Росії є І.С. Якиманська, в Україні - А.В. Фурман, В.О. Киричук, С.І. Подмазін. Вихідні положення цього підходу (за Якиманською):

1. приорітет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини, як активного носія суб’єктного досвіду, який формується ще до впливу спеціально організованого навчання в школі (учень не стає, а первісно є суб’єктом пізнання);

2. освіта є єдністю двох взаємопов’язаних складових: навчання і учіння;

3. проектування навчального процесу повинно передбачати можливість відтворювати учіння як індивідуальну діяльність трансформації (перетворення) соціально значущих нормативів (зразків) засвоєння, заданих в навчанні;

4. при конструюванні та реалізації освітнього процесу необхідна особлива робота по виявленнюю досв i ду кожного учня, його соціалізація (“окультурнення”); контроль за формуванням способів навчальної роботи; співробітництво учня і вчителя, націлене на обмін різного змісту досвіду; спеціальна організація колективно розподіленої діяльності між учасниками освітнього процесу;

5. в освітньому процесі відбувається “зустріч” заданого навчанням суспільного досвіду і даного (суб’єктивного) досвіду учня; взаємодія двох видів досвіду (суспільно-історичного та індивідуального) повинна йти не по лінії витіснення індивідуального “наповнення” його суспільним досвідом, а шляхом їх постійного узгодження, використання всього того, що накопичено учнем як суб’єктом навчання в його власній життєдіяльності; тому учіння не є прямою проекцією навчання;

6. розвиток учня як особистості (його соціалізація) йде не тільки шляхом оволодіння ним нормативною діяльностістю, але й через постійне збагачення, перетворення суб’єктного досвіду як важливого джерела власного розвитку;

7. учіння як діяльність учня, яка забезпечує пізнання (засвоєння) має розгортатись як процес, описаний у термінах його психічного змісту;

8. основним результатом учіння повинно бути формування пізнавальних здібностей на основі оволодіння відповідними знаннями і вміннями [ Якиманська , 1996 ; с. 24-25 ] .

 

Аналіз цих положень дає підстави вважати, що І. Якиманська формулює підхід, який виходить за межі традиційної педагогіки. Однак ці положення формують лише складові нового підходу (“Що ? ”), можливо не всі, і не дають відповіді на питання “Як ? ”.

Будь-яка дидактична проблема - це насамперед проблема реал i зац ii . Найперші питання в нашому випадку такі : яку м i ру “зовн i шнього впливу” ( примусу, примушування) необх i дно залишити в “особист i сно зорієнтованому навчанн i ” пор i вняно з директивним ? Що є “зустріч” заданого навчанням суспільно-історичного досвіду і суб’єктивного досвіду учня? Які умови необхідно створити для організації цієї зустрічі ? Як i корективи необх i дно внести в зм i ст, методи, форми навчання ? Скільки це потребує ресурсів (коштів) ? Чи доцільними будуть суспільні витрати на впровадження технологій особистісно-орієнтованого навчання в масову школу ? Без анал i зу проблеми в чотирьох аспектах - ф i лософському, психолог i чному, дидактичному і економічному - не можна ставити на порядок денний питання про проектування особистісно орієнтованої технології навчання і її масове впровадження.

Помітною спробою розробки проблем особистісно-орієнтованого навчання є робота док. псих. наук С. Подмазіна [ Подмазін, 2000 ] .

Проаналізувавши розвиток філософського поняття особистості від античності до сучасності (від Сократа до Е. Муньє), а також сучасні психологічні теорії особистості в монографії Л. Х’єлла і Д. Зілгера “Теорії особистості” [ Хьелл Л., Зилгер Д. Теории личности, - С-П.: Питер Пресс, 1997], Подмазін робить спробу сформулювати інтегративну концепцію особистості в таких положеннях:

 

1. Особистість є одночасно і біологічна, і соціальна сутність, вона сутність природжена і одночасно така, що стає, утворюється в процесі свого розвитку. Соціальний досвід попередніх поколінь присутній в генах людини. Особистість уже присутня у новонародженому, вона присутня в зародку, де вона стиснута в сингулярності, позначеній С. Рубінштейном як “центр перебудови буття”. Особистість - це континуум, який з’єднує минуле, теперішнє і майбутнє, усвідомлене і несвідоме, бажане і дійсне, зрозуміле і незрозуміле, переживаєме і “байдуже”.

2. Особистість - це цілеспрямований і доцільний суб’єкт діяльності. Внутрішня і зовнішня детермінації активності особистості одночасно і протистоять і зливаються в одне ціле як центр перебудови буття.

3. Особистість - це не структура, і навіть не “системна якість індивида”, не соціальна роль, а сама людина у всій її сукупності. Завдяки особистості людина із “людини в собі” перетворюється в “людину для інших”. Особистість є вищим сенсом і метою буття, реалізує цей сенс і мету тільки через “буття в іншому”.

4. Поведінка конкретної особистості визначається не стільки її потребами, а в більшій мірі чим-то іншим. Вирішальну роль в детермінації поведінки особистості грають прийняті нею в процесі онтогенезу соціокультурні норми і цінності. Особистість - це суб’єкт відносин з стійкою системою гуманістичних і соціально зорієнтованих цінностей. Система гуманістичних цінностей утворює основу духовності особистості.

 

Заслуговує уваги посилання С. Подмазіна на наукові докази того, що людина наслідує не тільки формально-динамічні задатки психіки, а й її змістовні компоненти (теорія колективного несвідомого, Юнг К.Г. Аналитическая психология // История зарубежной психологии : Тексты. М., 1986, 1986), також на наукові дослідження глибинних шарів особистості, проведених С. Гроффом [ Грофф С. За пределами мозга : смерть и трансценденции в психотерапии - М. : Наука, 1992 ] . Подмазін звертає увагу на висновок, якого дійшов С. Грофф: пам’ять індивида зберігає все, що з ним відбувалось до народження, його генетична пам’ять зберігає деталі не тільки індивідуального розвитку людини, а й історії всього роду людського. Подмазін нагадує також факт, що встановлений сучасною психологією, - пам’ять і уявлення не можуть продукувати образи, які не були сприйняті людиною в досвіді (особистому чи колективному) [там само; с. 123].

Цікаво знати, що б сказали глашатаї особистісно орієнтованого підходу, які сьогодні є у кожній школі, прочитавши посилання Подмазіна на Юнга і Гроффа? Виявляється, що в основу нового підходу належить покласти також і сучасне розуміння ролі підсвідомості і колективного несвідомого у формуванні особистості !

 

 

24.4. Освоєння передового педагогічного досвіду

як методологічна проблема педагогічного проектування

 

Ми відносимо проблему інвентаризації та впровадження передового педагогічного досвіду (ППД) до найактуальніших системних проблем сучасної педагогіки. Без вирішення цієї проблеми проектування нових освітніх технологій неможливе, оскільки воно (проектування) передбачає розчленування і аналіз вже існуючого і синтез його по новому.

Педагогічна практика накопичила величезний досвід шляхів, підходів, форм і методів вирішення тих чи інших освітніх проблем, що породжувались супільними потребами. Їх діапазон і розмаїття, від теософічних до сцієнтичних, від індивідуальних до колективних, від директивних до вільних, вражають. Згідно з законами діалектики усі елементи педагогіки майбутнього уже існують в сучасному, якщо не в явному виді, то в зародковому. Проблема полягає лише в тому, як їх розрізняти та синтезувати в систему по новому. Саме в цьому полягає сутність педагогічного проектування . Упереджуючи можливу критику щодо доцільності і допустимості використання в педагогічному проектуванні тих чи інших надбань педагогічного досвіду (наприклад, теософічних чи сугестивних) або практичної психології (психоаналізу чи психосинтезу), ми зобов’язані детально (можливо, занадто детально) розглянути цю проблему як проблему філософії освіти.

Сучасна філософська, культурологічна, соціологічна, наукознавча думка все виразніше зосереджується на дослідженні проблем, породжених ситуацією, в якій наша цивілізація опинилась на порозі третього тисячоліття. В суспільстві зростає питома вага творчої праці, її переважання над репродуктивною, матеріалізованою. Відбувається перехід від провідної ролі матеріально-предметних елементів виробництва до духовно-ідеальних. На зміну соціальнорольовому способу життєдіяльності в межах конвенційної (гетерономної) моралі приходить новий, більш адекватний сучасним соціальним вимогам, тип життєвої активності на основі постконвенційних автономних моральних принципів.

Людина зтикається із спротивом природного і соціального буття здійсненню своєї необмеженої експансії в нікуди. Новий світогляд приходить на зміну незаперечній вірі в можливості панування людини над природою, вірі в можливості конструювання раціональних “машиноподібних” соціальних та виробничих організмівсистем доцільної, детермінованої організації суспільного життя.

На порозі третього тисячоліття перед людиною знову і знову постають питання як і ті “вічні”, так і нові: Що є істина? Чи можна вважати істинним тільки наукове знання ? Що втрачається в процесі наукового абстрагування ? Що є наукове знання – гносеологічна копія буття чи наближена модель з прагматичним критерієм адекватності ? Чи тотожні структури буття і людської свідомості? Продуктом чиєї діяльності є світ? Чи може людина вдосконалювати об’єктивний світ? Чи є Бог (Космічний Розум) всемогутнім і чи втручається він у земні справи людства сьогодні? Що є життя, що є душа ? Які з етичних норм є абсолютними, які - відносними ? Чи потрібно обмежувати прогрес науки ? Чи не загрожує технократизм тотальним придушенням людини у всіх її вимірах? В чому місія людини у Всесвіті ? Хто є людина у Всесвіті - спостерігач чи “центр перебудови буття” ? В чому полягає виховний ідеал освіти сьогодні і як він детермінований рівнем розвитку суспільства ? Що таке хороше життя і як його досягти? В чому людське щастя? Яким має бути співвідношення духовного і матеріального в бутті людини? Які вимоги висуне до людини післяринкове суспільство?

Усвідомлення існування таких складних проблем і невміння їх розв’язати в межах традиційної культури мислення простими, однобокими, раціональними методами призвели до виникнення нової культури філософування про світ, людину, її майбутнє - постмодернізм.

Перша згадка про постмодернізм, як стверджує В.А. Роменець [36] , датується 1917-м роком. Виразних форм він набирає з 60-х -70-х років XX століття, спочатку в літературі, а далі - в мистецтві в цілому. Французький філософ Ж.-Ф. Ліотар (1979 ; Postmodern condition ) повернув це поняття до вирішення філософських проблем. Головною особливістю нової культури філософування є стурбованість становищем особистості в сучасному суспільстві.

Необхідно зазначити, що постмодернізм не є новим вченням, теорією, течією, науковим напрямом. Постмодернізм - це поки що лише дискусія без чітких контурів, яка можливо приведе до нової культури мислення. По різному бачиться і майбутня доля філософії. В епоху постмодерну на роль можливого продовження теоретичної філософії претендує не одна єдина, а сімейство альтернативних форм, яке спонтанно поширюється. В їх числі: “фундаментальна онтологія” (М. Гайдеггер), “контрфілософія” (М. Фуко), “деконструкціонізм” (Ж. Дерріда), “нередуктивний фізикалізм” (Р. Рорті), “наративізм “ (Ж.-Ф. Ліотар), “теорія комунікативної поведінки” (Ю. Габермас), “філософська герменевтика” (Г. Гадамер, П. Рікьор), “раціовіталізм” (Х. Ортега-і-Гасет), “трансцендентальна прагматика комунікації” (К.О. Апель), “філософська історіографія” (А. Макінтайр, Г. Блуменберг), ”єдина теорія мови і дії” (Д. Девідсон) та ін. Учасники дискусії не відкидають традиційну для Модерну форму існування філософії. Вони ставлять під знак питання лише законність її привілейованого становища [ Соболь, 1995 ; с. 88-111 ] .

Оскільки постмодернізм є сьогодні лише дискусією, а не остаточно сформованою концепцією чи теорією, то огульна критика нового типу філософування є передчасною. Більш корисними уявляються спроби окреслити чіткі контури нового типу культури мислення. На жаль, сучасне переосмислення основ філософії як метанауки, як вищої форми людської рефлексії є не тільки предметом широкої міждисциплінарної дискусії, а й причиною розгубленості, паніки, нігілізму, спекуляцій у певних колах суспільства, насамперед, представників гуманітарної науки, зокрема серед педагогічної громадськості.

Фізика та близькі до неї природничі науки ще 100 років тому пережили аналогічну ситуацію зміни звичних їм на той час механістичних уявлень про світ. І сьогодні нікого не дивують дуальність природи елементарних частинок (корпускула і хвиля - одночасно), принципи невизначеності, додатковості, ймовірнісний характер законів. Ніхто не протиставляє класичній механіці Ньютона релятивістську механіку Ейнштейна чи квантову механіку Бора.

В економічних науках також ніхто не прагне формулювати закони у формі, аналогічній законам механіки чи рівнянням Максвелла. Там усвідомили, що економічні закони мають характер тенденцій.

Гуманітарні ж науки, зокрема психологія і педагогіка, все ще прагнуть до “ідеалів” детермінізму і раціоналізму, беручи за зразок природничі науки. В цій ситуації нові віяння в загальнолюдській культурі мислення (постмодернізм) є вельми своєчасними і доречними.

В психології звертає на себе увагу актуальна праця А.Юревича “Методологічний лібералізм в психології” [ Юревич, 2001 ] .

Як зазначає автор, основними симптомами сучасної кризи в психології є:

- відсутність єдиної, загальновизнаної теорії ;

- роз ’ єднаність на психологічні “імперії”, такі як когнитивізм, психоаналіз, біхевіоризм і т. п., кожна із яких живе за своїми власними законами ;

- відсутність універсальних критеріїв верифікації і адекватності знання ;

- некумулятивність знання, оголошення кожним новим психологічним напрямом всієї йому попередньої психології набором помилок і артефактів ;

- розкол між експериментальною і практичною психологією, за якого психологічна практика і психологічна наука живуть паралельним життям ;

- розчленування цілісної особистості на пам’ять, мислення, сприйняття, увагу та інші психічні функції, що ведуть якесь дивне самостійне існування ;

- існування всіляких “параллелизмів”: психофізичного, психофізіологічного, психосоціального, - які психологія усвідомлює як нерозрішимі для неї, говорячи словами Т. Куна, “головоломки”.

 

Юревич звертає увагу, що в останні десятиліття ситуація ускладнилась, оскільки до перелічених симптомів додався ще один - криза раціоналістичної психології, яка проявляється у повній легалізації парапсихології, в розповсюдженні таких екстремальних варіантів гуманістичної психології, як психологія душі, і т.п. На думку Юревича, це явище зумовлене загальною кризою раціоналізму в сучасному світі і “позитивістською перенапругою” самої психології, тобто тими проблемами, які є предметом уваги постмодерністів [там само, с. 4].

В педагогіці маємо таку ж методологічну кризу. Типовими є такі визнання : “Современная наука об образовании накопила огромную массу педагогических сведений как теоретико-методологического, так и прикладного характера, которая рискует стать критической вследствие невозможности ее продуктивного использования из-за разнородности и противоречивости многих педагогических идей, положений, концепций, категорий, терминов, технологий, процедур и методик ситуация, свидетельствующая о кризисе современного образования” [ Фомичова, 2002 ].

Цю ситуацію так характеризує доктор філософії, професор, академік НАН України, президент АПН Кремень В.Г. :

“ ключовим завданням має стати модернізація освіти відповідно до викликів XXI століття і вимог української незалежності. Сучасні наукові пошуки в цій царині відбуваються під знаком гострої кризи історично віджитих стратегій нормативного, традиційного процесу навчання й утвердження нових.

Ця загальноцивілізаційна за своєю суттю проблема спонукає нас до докорінного перегляду методологічних засад і підходів до освіти, нового визначення її цілей і завдань . У світовому освітянському просторі помітні спроби пошуку нового сенсу педагогічної діяльності, які грунтуються на постмодернових засадах “ ( підкреслено нами. - А.П. ) [ Кремень, 2002 ; с. 11-12 ] .

Проблематики постмодернізму у вітчизняній психології та педагогіці торкаються роботи ряду авторів [Бєланова, 2002], [Кушнір, 2001], [М’ясоїд, 2001].

На жаль, у вітчизняній педагогічній літературі і періодиці ще не оприлюднена концепція “методологічного лібералізму” такої ж переконливої аргументованості як згадана вище праця А. Юревича. Продовжується стан методологічної розгубленості, про що свідчить неадекватне розуміння нової освітньої парадигми, як то: “постмодерністи стверджують, що філософія освіти повинна прийняти “анархізм” як ліки ...”, “постмодерністська освіта абсолютизує роз’єднаність світу” [Кремень, 2002; с. 14]. Постмодернізм ототожнюється з нігілізмом, що “проник в усі галузі інтелектуального життя і прагне зруйнувати традиції Просвітництва та застосовані на ньому педагогічні концепції. Критика науки, скептичне ставлення до розуму, відмова від універсальності та обов’язковості норм практичного розуму призводить до того, що і філософи, і педагоги “перестають шукати орієнтир, який визначає значущу ціль виховання та освіти”” [Бєланова].

Римма Бєланова, погоджуючись з Г. Мертенсом і О. Огурцовим, залучивши як додатковий аргумент висловлювання О. Мандельштама (1922 р.) “Куди все це поділося - вся маса виплавленого золота історичних форм ідей? - повернулася до стану сплаву, рідкої золотої магми ... а те, що видає себе за велич, - підміна, бутафорія, пап’є-маше”, стверджує: “В епоху “постмодернізму” всі сфери людського життя відчули порожнечу у полі визначень, ідей, автентизму. Не дивно, що за таких умов потерпає творчість взагалі й педагогічна зокрема. педагогіка не має права грати в нав ’ язані постмодернізмом ігри. Педагогіка повинна базуватися на непорушних основах ... “ (підкреслено нами. - А.П. ) [там само, с. 8].

Ми категорично не погоджуємось ототожнювати постмодернізм зі станом розгубленості Римми Бєланової та інших, вважаємо, що стан “порожнечі у полі визначень, ідей” виник унаслідок неадекватного розуміння постмодерну. Постмодернізм не відміняє модерн (класичну науку), як релятивістська механіка Енштейна і квантова механіка Бора не відміняють класичну механіку Ньютона. Аналогічно постмодернізм не відміняє класичну раціональність і детермінізм, а лише звужує їх “привілейоване” становище і уточнює їх місце в культурі людського світосприймання.

Отже, оскільки стан методологічної кризи (“позитивістської перенапруги”) є характерним в такій же мірі для педагогіки, як і для психології, то варто уважно ознайомитись із розумінням проблеми Юревичем, з його аргументацією і висновками. У педагогіці теж є проблеми, які в межах традиційної світоглядної культури Модерну досі не вдається здолати. Мова йде, насамперед, про узгодження позитивного педагогічного досвіду, накопченого на засадах матеріалістичного, ідеалістичного, теософічного, езотеричного та інших світоглядних підходів, не говорячи вже про розмаїття психологічних концепцій, теорій і практик.

Більше того, ми переконані, що без нових постмодерністських підходів взагалі неможливо вирішити проблеми проектування технології особистісно зорієнтованої освіти зокрема, і проблеми гуманізації освіти взагалі.

В основі традиції філософування епохи Модерну - філософської традиції Сократа, Платона, Арістотеля, Декарта, Локка, Канта, Гегеля, Маркса - лежить філософування за допомогою узагальнюючих вчень типу “матеріалістичне розуміння історії”, “класова боротьба - рушійна сила”. Сьогодні такого роду вчення називають метанараціями або гранднаративами на противагу нараціям (розповідям, “дискурсам”). Ліотар показав, що не існує ніяких підстав вважати ту чи іншу нарацію привілейованою, тобто гранднаративом. Якщо ж котрій із них надається такий статус привілейованості, то це призводить до певних наслідків, які зазвичай не є достатньо обгрунтованими. Тобто, будь-яка детермінованість на основі привілейованих вчень є фактом свавілля.

Прикладом такого свавілля є класичне розуміння дихотомії “раціональність-ірраціональність”. Раціоналістична традиція Модерну виходить з того, що в самому розумі існують деякі первісні утворення, основи пізнання, які є істинними самі по собі й не потребують обгрунтування. За Ліотаром, таке твердження є необгрунтованою і водночас привелейованою нарацією, гранднаративом, який до того ж історично змінював свої форми. Раціональність позитивного наукового знання ототожнювалась досі із доцільністю, із справедливістю. Постмодерністи піддають це сумніву і іронії, наголошують на прагматичному характері поняття раціоналізму.

Наведені вище проблемні питання безпосередньо стосуються і педагогічного процесу. Це, зокрема, такі: що має панувати в педагогічному процесі - творча особистість чи певна ідея? Чи буде виправданим досягнення цілей педагогічного процесу за рахунок обмеження свободи його учасників? Чи виправдано робити учня заручником раціональних технологій, машинних систем навчання та виховання? [Кушнір, 2001].

Постмодерністські уявлення передбачають децентризм педагогічного процесу, який допускає співіснування різних автономних “центрів”, парадигм, методів, підходів тощо, які конкурують, доповнюють один одного і серед яких не має панівних.

Педагогічний процес - це цілий світ найрізноманітніших процесів самоорганізації, спонтанного становлення, катастрофічних незворотних змін, взаємодій складових із зовнішнім середовищем. Для нього навіть “стабільність динаміки” неможлива. Педагогічний процес відкритий, темпоральний, індетерміністичний, плюралістичний, емерджентний. Він утворює “середовище вільного становища”, у якому постійно щось зникає і щось виникає, він чутливий до незначних впливів. Плюралізм є одним з принципів постмодерністського підходу до сучасного педагогічного процесу.

Традиційна, модерністська парадигма педагогічного процесу орієнтується на досягнення повної, всеосяжної концепції, систематичності, несуперечності. Нова, постмодерністська парадигма допускає аномалії, плюральності, незавершеності, хаотичності, індетермінованості. У першому випадку вчитель - це “раціократ”, “функціонер порядку”, ”слуга Розуму та Істини”; у другому - “художник”, “архітектор”, “творець”. Свідомість педагога в постмодерністському розумінні орієнтована на безперервне оновлення, здобуття свободи.

Усвідомлення відмінностей педагогічних концепцій, парадигм, моделей, методів тощо, їх плюралізм, взаємна доповнюваність є цінністю для педагога, його необхідним світосприйманням, світовідчуттям. На початку третього тисячоліття суспільне життя, в тому числі й педагогічне, звільняє себе від претензії на тотальне панування. Замість монологічного педагогічного процесу дедалі більше утверджується діалогічний, замість монофонії - поліфонія, замість моноцентризму - поліцентризм. Диференціацію, розмаїття і плюралізм постмодернізм розглядає як передумови успішного розвитку педагогічного процесу.

Стрижневим положенням постмодернізму є постулат додатковості , давно прийнятий фізиками і системотехніками. Ідеї постмодернізму вселяють віру і надію сучасній педагогіці, дають світоглядну основу для сприйняття і освоєння всього розмаїття існуючого поряд з нами педагогічного досвіду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 25

 

Рефлексія свідомості і педагогічний процес. Вступ до теми

 

 

25.1. Прискорення еволюції свідомості і задачі педагогіки,

що зумовлюються цим прискоренням

 

Еволюцію живого найчастіше пов ’ язують з дією механізму природного відбору. Більшість вважає, що сучасна людина не підлягає дії відкритих Ч. Дарвіном законів, що її біологічна еволюція завершена. Однак, в сучасній біології все більшого поширення набуває положення про взаємодію морфологічних структур і функцій, розвиваються ідеї, у відповідності з якими основними факторами еволюції є самоорганізація та “напрямлені самозбірки”, що відбуваються під впливом функцій [ Варела ], [ Майєрс ], [ Рубінштейн ], [ Хант ], [ Франчук ]. Отже, якщо функції змінюються, ускладнюються (щодо цього вже ніхто не сумнівається), то змінюються і ускладнюються структури. Це і є еволюція.

Еволюція свідомості людини сьогодні - це, насамперед, більш потужний перетік знань із галузей спеціальних наук і філософії до побутової свідомості. Згадаймо Архімеда і Евкліда. Який відсоток людей у стародавньому світі володів здобутими ними знаннями? А сьогодні учні 7-8-х класів масової школи (підлітки - “неандертальці” за рівнем розвитку свідомості) трансформують їх знання у побутову свідомість. А учні 9-х класів (“кроманьйонці”) трансформують у побутову свідомість знання, відкриті на межі середньовіччя і Нового часу Галілеєм і Ньютоном. І тільки-но поняття теорії відносності, квантової механіки, психоаналізу, сучасної економічної теорії, філософії тощо стануть надбанням побутової свідомості, ми зможемо говорити про сходження на ще один щабель у розвитку свідомості людства.

Еволюція свідомості людини сьогодні - це новий рівень більш динамічної єдності структури і функцій, коли структура стає поліфункціональною, а функції змінюють структуру швидше, ніж раніше.

Еволюція свідомості людини сьогодні - це також досягнення вищого рівня гармонії взаємодії пов’язаних зі свідомістю вольової регуляції, емоцій, почуттів, підсвідомого і несвідомого.

Еволюція свідомості людини сьогодні - це збагачення індивідуальності особистості на основі розвитку саморефлексії і активної вольової самосвідомості (самоактуалізації) і таких її складових, як самовідчуття, самооцінка, самоаналіз, самодетермінація, самоініціювання, самомобілізація, самостимуляція, самовираження, самовладання, самоконтроль, самодисципліна, самоуправління, самореалізація, самоздійснення тощо.

Еволюція свідомості людини сьогодні - це вузькопрофесійна спеціалізація і зростання потужності рефлексії - глибини усвідомлюваного “відображення... відображення” причинно-наслідкових зв’язків у певній галузі (аналогічно тому, скільки зображень здана бачити сучасна людина у розміщених одне напроти другого паралельних дзеркалах?).

Еволюція свідомості людини сьогодні - це зростання інтенсивності взаємозв’язків і взаємовпливів індивідуальних свідомостей і суспільної свідомості. І як ми переконалися у попередніх розділах, індивідуальної свідомості як такої ізольованої не існує взагалі. Індивідуальна свідомість - це форма існування суспільної свідомості. А оскільки суспільна свідомість помітно змінюється, розвивається, і навіть прискоренно розвивається у нас на очах, то про припинення еволюції людини і її індивідуальної свідомості не може бути мови.

Еволюція свідомості людини сьогодні – це об’єднання, інтеграція індивідуальних свідомостей в інтегровану свідомість цілісного суспільства Землі як якісно нового організму-результату розвитку живої природи у даному локальному просторі Всесвіту.

***

“ В даний момент історії свідомість людей продовжує розвиватись, причому цей розвиток, вірогідно (курсив наш. - А.П. ), іде з відомим прискоренням, зумовленим прискоренням наукового, культурного і технічного прогресу” [ Немов , 1999; с. 138] . Зазначимо, що обережність висловлювання тут зайва. Еволюція свідомості дійсно йде з прискоренням. Тож уявімо собі, що очікує людину в умовах прискорення і глобалізації суспільних процесів. Настає час, коли “проблема батьків і дітей” постає у новій якості: діти випереджують у загальному розвитку, зокрема у розвитку свідомості, своїх батьків - і це новий факт, який ми маємо прийняти. І не тільки прийняти, більше того, випередження дітьми своїх батьків має стати орієнтиром і критерієм хорошого виховання.

Ще раз запитаймо себе, що є структурою суспільної свідомості, окрім сукупності мозків людей? Чи не можна віднести до цієї структури усю соціокультуру з усіма без винятку її інституціями, які розвиваються, як ми спостерігаємо, перманентно? Повернемось до вище наведених висловлювань Рубінштейна, Майєрса, Ханта про взаємодію структур і функцій і перенесімо це положення на інституції суспільства, які є функціональними структурами суспільної свідомості. Тож чи припинилася еволюція суспільної свідомості? Ні, вона не тільки не припинилася, але й прискорюється. Спостерігається ситуація, коли становлення (онтогенез) індивідуальної свідомості пересічної людини наче б то не встигає засвоювати надбання суспільної. Тож суспільна свідомість має брати відповідальність за розвиток індивідуальної. Інакше не буде бажаних і потенційно можливих емерджентних властивостей цілісності.

Індивідуальна свідомість надає людині можливості за допомогою мови понять негенетичним шляхом швидше привласнювати знання та практичний досвід людства для здійснення колективної, суспільної діяльності. Як бути з тим, що обсяги інформації, якою користується людство, у 2-ій половині XX століття подвоювались кожні 5 років, сьогодні подвоюється кожні 4 роки, а найближчими роками будуть зростати лавиноподібно? (У деяких галузях науки і практики, зокрема в інформатиці, обсяги знань подвоюються кожні 5 місяців ( цит. : [ Мещанінов, 2005 ; с. 294 ])) . Цікаво, що лавиноподібне, експоненціальне збільшення обсягів інформації не лякає людину. Можливо тому, що запам ’ ятовування інформації - це не вся свідомість, а свідомість - це не вся психіка. Людина вже навчилась відображати і зберігати інформацію на штучних носіях, як і здійснювати пошук необхідної інформації за допомогою технічних засобів - Інтернету тощо.

Разом з тим, інтенсифікація інформаційних процесів породжує свої проблеми, зокрема проблему згортки великих обсягів інформації для її сприйняття і обробки мозком людини та пристроями, що мають реальні фізичні обмеження. Засобами згортки інформації є абстрагування, формування понять і понятійне логічне мислення - продукти пізніших етапів еволюції свідомості. Сучасна людина має різну здатність до понятійного мислення, різну здатність свідомо привласнювати досвід людства для здійснення подальшої колективної, суспільної діяльності і, відповідно, різну здатність створювати нове. Ця різниця досі не мала суттєвого значення для розвитку цивілізації. Суспільство досі задовольнялось декількома відсотками творчих працівників. Однак, процеси глобалізації відкривають нову епоху розвитку цивілізації і формують нові вимоги до людини. Віднині здатність до більш продуктивної згортки великих обсягів інформації та різноманітність творчих проявів людини стає одним із головних чинників прогресу цивілізації, адже чим більша різноманітність окремих особистостей, тим сильніші прояви емерджентних властивостей і тим розвиненішою є суспільна свідомість і практика. Тільки така людина потрібна майбутньому глобалізованому суспільному організмові. Це дає відповідь на питання, якими властивостями має володіти людина як “клітина” суспільства. Вона має підвищувати потужність своєї рефлексії, тобто кратність “відображення... відображення” в обраній галузі практики. Несприйняття нових реалій означає загрозу тій чи іншій спільноті опинитись на узбіччі цивілізаційного розвитку і вимерти подібно динозаврам (Україна за даними ЮНЕСКО за 2004 рік знаходиться на 99 місці в світі за якістю життя!). Або ж у кращому випадку посісти певне місце у міжнародному розподілі праці.

Чому люди такі різні за рівнями розвитку свідомості і як зменшити ці розбіжності, як уникнути сповільнення й дострокового припинення онтогенезу свідомості - ось одне із головних проблемних питань педагогіки в епоху глобалізації суспільства. Пам’ять зі знаннями, інтеріоризовані вміння, навички, інтелект взагалі - це лише частина більш загального і ширшого феномену свідомості, як і зміст свідомого - лише частина змісту психічного життя людини. Отже, ще раз приходимо до висновку: сучасна школа поки що лише частково здійснює необхідну для суспільства XX І ст. функцію.

***

Зазначимо, що наш попередній поділ носіїв сучасної свідомості на “творчих людей”, ”пітекантропів”, “синантропів” та інших є умовним, таким, що дозволяє лише ілюструвати наявність різних рівнів свідомості. Ми не знаємо напевне, якою була свідомість пітекантропів і неандертальців, але ж пам’ятаймо, “онтогенез повторює модифікований філогенез”. Що покласти в основу науково обгрунтованої стратифікації рівнів свідомості? - то питання, яке потребує окремого дослідження. Вважаємо за доцільне загальним критерієм рівня свідомості суспільства обрати побутову свідомість пересічної людини. А показниками рівня побутової свідомості пересічної людини - 1) усвідомлення і дотримання нею принципів верховенства права та норм постконвенційної моралі, 2) спрямованість особистості (“бути чи мати”), 3) турбота про екологію душі і навколишнього середовища, 4) володіння продуктивними формами мислення, 5) знання наукової картини світу, 6) розуміння своєї тваринної та соціальної природи і смислу життя тощо.

Динамічними критеріями рівня розвитку свідомості суспільства можна обрати різницю (дельту) між побутовою свідомістю і теоретичною та швидкість подолання різниці між побутовою і теоретичною свідомістю. Повертаючись до геометричної моделі “бульки свідомості” і пам’ятаючи про “уродство” індивідуальної (маленьку сферу з великим наростом вузького професіоналізму) порівняно з симетрією суспільної, це означає збільшення “сферичної” частини індивідуальної “бульки свідомості” шляхом “копіювання” суспільної.

Порушуючи питання про критерії стратифікованих рівнів свідомості, ми ще раз наголошуємо на необхідності відповідних дистинкцій. Справа полягає у тому, чи надаємо ми значення тій чи іншій дрібниці. Є країни, де не прийнято ходити по вулиці з відкоркованою пляшкою пива. А порівняймо хоча б стан наших скверів, парків, пляжів, вулиць, майданів, ринків тощо ранком і увечері - тож який рівень побутової свідомості відображає цей стан? Очевидно, за такими показниками рівня побутової свідомості ми дещо відстаємо від інших цивілізованих народів. Можливо, саме рівень побутової свідомості об ’ єктивно якимись зворотніми зв ’ язками визначає наш рівень життя у широкому смислі цього слова.

Використовуючи модель “бульки свідомості”, ми приходимо до необхідності визнання двофакторного критерію розвиненості індивідуальної свідомості з урахуванням 1) обсягу багатовимірної “бульки свідомості” та 2) коефіцієнта “уродства” - співвідношення між розмірами її професійного наросту (випуклості) та її “сферичної” частини саморефлексії.

***

Приймаючи до уваги принципи самоорганізації і самоускладнення в еволюції Природи, маємо погодитись, що свідомість не є лише наслідком практичної діяльності, а в значній мірі навпаки. Отже, призначення людини у Всесвіті - бути вираженням Творчого начала Природи.

Футурологи, торкаючись теми мандрів у часі, часто у минуле і назад, не можуть обійти так званого “ефекту метелика”. Суть його полягає у тому, що опинившись у минулому один із мандрівників ненароком чавить метелика і тим самим втручається у процес еволюції живої природи. Наслідком стає те, що повернувшись назад, у сучасне, мандрівники не впізнають його, усе навкруги виявляється іншим. Цікаво, якою була б історія Феодосійської школи-колегіуму “Аріадна” і скільком молодим феодосійцям вона змінила б долю, якби начальнику ГУ МВС України в Криму генералу Геннадію Москалю не завадили б у березні 1998 року довести до логічного кінця прийняте ним рішення про арешт “новоспеченого” мера Феодосії Володимира Шайдерова за попередні “успіхи” у місцевому рекеті. Мабуть перед “Аріадною” ніхто не ставив би впродовж 1998-2002 р.р. категоричне питання “А что ми с Вас можем поиметь?”, із-за чого вона змушена була припинити освітню діяльність. Ми не мали б впродовж 2000-2002 р.р. стосунків з Тетяною Гришиною, вірним й ініціативним виконавцем чужої волі, яка спонукала й надихнула нас на дослідження тваринного єства людини, а В. Шайдерова ніхто не зміг би висунути на почесне звання “людини 2007 року” у номінації “міський голова”. А втім усе це… пил, через 50 років тих, хто поїдав одне одного не буде. Жаль, одначе було спостерігате усе оте тварне безглуздя.

Можно сперечатись про те, в якій формі існує насправді “ефект метелика”. Дісно, як може впливати на історію Європи метелик, що жив на Гавайських островах десять тисяч років тому? З іншого боку, генетичні дослідження дають підстави стверджувати, що усе населення Західної Європи є нащадками групи із кільканадцяти пращурів, що прибули сюди у незапам’ятні часи із глибин Африки. Яким було б обличчя сучасного світу, якби серед них не було пращура Олександра Македонського чи пращура його наставника - Арістотеля? Сучасна наука відноситься до цього серйозно, визнаючи нелінійність в історичних процесах : незначні причини за певних умов можуть призводити до великих наслідків. Отже, можна вважати, що кожна людина формує обличчя майбутнього не лише своїми діяннями, а й продовжуючи себе у нащадках. Саме в цьому полягає сенс життя людини. Вона проходить свій життєвий шлях і вмирає, але слід в еволюції живої природи залишається на віки. І не можна сьогодні сказати, що має більший сенс - бути президентом держави, чи народити і добре виховати двох-трьох дітей. Таке розуміння смислу життя людини робить зайвим уявлення про буквальне переселення душ і мрії про вічне фізичне життя. Людина і так вже має вічне життя у своїх “слідах” на Землі.

З прискоренням еволюції суспільства як вищої форми організації живої природи взаємозв’язки між клітинами організму суспільства посилюються. Тим самим посилюється “ефект метелика”, смисл життя окремої людини як вираження Творчого начала природи (Всесвіту) стає виразнішим. Цікавим є те, що у глибокому дослідженні еволюції моральних вимірів людської свідомості Ч. Тейлором особливо звертається увага на виникнення і утвердження в новочасну епоху як загальнолюдської цінності так званого звичайного життя пересічної людини [Тейлор, 2005; с. 280-399]. Чи не підтверджує це посилення “ефекту метелика”?

Питання про смисл життя людини є чи не основним питанням як побутового мислення, так і художньої літератури, мистецтва, соціології, психології, етики, філософії. Як бачимо, в літературі проблема смислу життя пов’язувалась з питанням скінченності людського життя: “А чи варто розпочинати, якщо кінець неминучий?” На сформульоване письменником Л. Толстим питання “Чи є у моєму житті такий смисл, який би не знищувався б неминуче моєю смертю ?” [ Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 14] можна дати позитивну відповідь, прийнявши до уваги вже відомий нам “ефект метелика” та вгледівшись в живу природу, для істот якої найпершим смислом життя було передати у майбутнє свої гени.

Сьогодні ми знаємо відповідь на це питання. Людина - частинка Природи і смисл її життя аналогічний смислу буття Природи. Однак таке розуміння не завжди визнавалось, оскільки людина не завжди визнавала себе цінною частинкою Природи та і в самій Природі не бачила творчого начала, віддаючи цю функцію Богу. В той же час людині зовсім не хочеться визнавати можливою однозначну відповідь на питання. Адже це означатиме смисл життя заданим із-зовні, означатиме можливими рецепти “правильного” життя і неминуче викликатиме у людині внутрішній протест. Цей можливий дискомфорт ми пропонуємо послабити розумінням того, що смисл життя не передбачає досягнення якогось фіналу, а є забезпеченням певного нескінченного процесу. Не обов ’ язково, навіть, кожній людині створювати щось нове у сфері науки, техніки, мистецтва. Можна обмежитися принципом живої природи, для якої “головне - захистити майбутнє своїх генів”.

Бути чи мати? Так звужують питання сучасні дослідники і відповідають на користь “бути” за умови, що задовільнено необхідне “мати”. І проблема смислу життя трансформується у проблему “що значить бути і як це здійснити” і проблему співідношення між “мати” і “бути” [ Маслоу А. Мотивация и личность. – М., 1998], [ Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. М.: Изд. Группа “Прогресс”, “Универс”, 1994 ], [ Фромм Э. Иметь или быть? - М., 1986; Фромм Э. Бегство от свободы; Человек для себя / Пер. с англ. - Мн., ООО “Поппури”, 2000. - 672 с.] .

 

 

25.2. Рефлексія і педагогічний процес

 

Рефлексія [ лат. reflexio – відображення] - здатність психіки відображати навколишню дійсність і самого себе (саморефлексія). Як така, рефлексія за мільйони років пройшла довгий шлях розвитку. На всіх етапах еволюції живих організмів рефлексія удосконалювалась шляхом морфологічної перебудови відповідального органу, поступово набуваючи все більш інформаційного виду, і досягла у людини рівня символічної свідомості і, як наслідок, рівня комунікацій засобами мови, що дозволило утворити суспільну свідомість – механізм рефлексії, яка виходить за межі одної особини. Матеріалізація рефлексії людства здійснюється у вигляді культури – соціальної форми рефлексії і набуває форми не простого пристосування, а складного, з перебудовою зовнішнього середовища. Рефлексія суспільства здійснюється через рефлексію окремої людини. Основним чинником забезпечення потужності суспільної свідомості є вузька спеціалізація кожної окремої людини і об’єднання тієї чи іншої множини індивідуальних свідомостей. Знання людини (людства) здобуваються і зосереджуються спочатку у спеціальних науках, потім стають надбанням загальних наук, потім предметом вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах і після цього стають надбанням побутової свідомості. Рефлексія людини як елемента спільнотної свідомості збільшується, розширюється, збагачується, загострюється за рахунок розширення кола знань про себе і навколишнє середовище. Так відбувається удосконалення рефлексії суспільства через удосконалення рефлексії і саморефлексії окремої людини.

Говорячи про рефлексію, слід зазначити, що це поняття використосується як у широкому смислі, та і в вузькому. Часто під рефлексією розуміють ту її частину, що пов’язана лише з саморефлексією.

***

Сьогодні ми говоримо про якісно нову ситуацію в еволюційному розвитку суспільства і, відповідно, про зміну освітньої парадигми. Дві тенденції зміни становища людини в сучасному світі вважаються хрестоматійними: тенденція до глобалізації (зростання взаємної залежності і цілісності людського сусп i льства) та тенденція до зростання автономії (свободи, індивідуальності) людини. “Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути відцентрова сила особистості для того, щоб зовні, на поверхні, дати той самий результат: однаковий рівень моралі та вільної дії ... нам зараз важче бути особистостями, аніж нашим предкам” - так ще на початку XX століття бачив основну проблему сучасної людини видатний російський педагог С. Гессен [Гессен; c . 83]. Такою вона залишається і сьогодні.

Індивідуальність людини і її самосвідомість в історії формувались одночасно, завжди були і є взаємопов’язаними. Тому, прийнявши за постулат твердження, що нова епоха постіндустріального глобалізованого суспільства формує нові вимоги до людини - бути творчою індивідуальністю, визначимо базовим елементом творчої індивідуальності її свідомість і самосвідомість. На цьому наголошує і відомий підручник: “Магістральним напрямом подальшого розвитку свідомості людини стає розширення сфери усвідомлюваного людиною в собі і навколишньому світі” [Немов, 1999; с. 138]. Розширення сфери усвідомлюваного людиною у навколишньому світі - це подальше пізнання природи, засвоення знань природничих і спеціальних наук. Розширення сфери усвідомлюваного людиною в собі - це засвоєння знань гуманітарних наук з метою пошуку відповіді на питання “Що є людина, її свідомість і несвідоме та в чому полягає смисл її життя?”, “Що є людина у співвідношенні з суспільством?”.

Зазначимо, усвідомлення пересічною людиною процесів в собі на рівні бачення вузькоспеціалізованих галузей сучасної науки і усвідомлення надсистемних цілей і цінностей - це завтрашній день еволюції індивідуальної свідомості. Дійсно, індикатором розвитку індивідуальної свідомості є зменшення розбіжностей між сучасною науковою і вчорашньою побутовою свідомістю. Побутова свідомість в силу інерційності процесів відстає і це погано. Адже не тільки теоретична (як це може уявлятись), а, головним чином, побутова свідомість ініціює, “замовляє проекти” і “обслуговує” практичну діяльність. Але не завжди відповідає за її наслідки. Саме тому філософська думка сьогодні акцентує увагу на фундаментальній диспропорції між теоретичною свідомістю, з одного боку, та “масовою” свідомістю і практичною діяльністю, з іншого. Практична діяльність людства, будучи спрямованою з початку його історії майже виключно на підтримку свого гомеостазу продовжує за інерцією спрямовуватись у тому ж напрямку. Ідеал-мета цього спонтанного руху - споживче суспільство із штучним створенням і задовольнянням все нових і нових потреб при нерівності можливостей їх задовольняння. Це сприймається як нестримна і неусвідомлена експансія людини в нікуди, часто самознищуюча, індикатором чого є екологічні проблеми і тероризм. В той же час, фактом є незрілість, невідповідність свідомості людини можливостям її практичної, вже планетарної діяльності - “вміємо більше, ніж знаємо”. Ця диспропорція, будучи біологічною спадщиною людини, ніяк не зменшується, а, за висновком аналітиків, навпаки поглиблюється і вже загрожує самому існуванню людства чи стає визначальною у формуванні рис майбутньої людини.

Майже вся пізнавальна і перетворююча діяльність людини поки що напрямлені назовні, тоді як актуальні самопізнання і самовдосконалення все ще очікують свого часу. “Слабкість самопізнання зумовлює несправжні цілі пізнання і перетворення зовнішнього світу, звужує діапазон творчих пізнавальних можливостей, веде до наростання негативних наслідків і явного абсурду, бо занадто вже часто людина не відає, що творить, а якщо і відає, що творить, то не може зупинитись, побороти свої егоїстичні прагнення і свою слабкість волі” [ Дубровский Д.И. Новое открытие сознания? (По поводу книги Джона Серла “Открывая сознание заново” // Вопросы философии, № 7, 2003] . В умовах сучасного інформаційного суспільства саме слабкість самопізнання веде до наростання таких негативних наслідків, як поширення ілюзій, самообману людини, розширення можливостей дезинформації та маніпулювання суспільною свідомістю з боку окремих груп (монопольних виробників неякісних товарів та послуг, владних структур, релігійних організацій, так званих “політиків” тощо). Як зазначалось, це ослаблює емерджентні властивості цілісності вищого порядку - суспільної свідомості. Лише на основі поглиблення рівнів відображення і приборкання, спрямування свідомою волею тваринної енергетики несвідомого можливе те удосконалення людини, якого вимагає постіндустріальна епоха з її потребами творчої діяльності. Без таких якісних змін людина буде залишатись представником тваринного світу з його основними цілями біологічного виживання та відтворення виду. І це, при сучасному зростанні енергетики біологічного впливу на навколишнє середовище, таїть в собі непередбачувані наслідки: “Тут ховається глибокий парадокс людської долі і виникає багато запитань. Усі відомі відповіді на ці запитання поки що проблематичні... нинішній етап розвитку земної цивілізації гранично загострив альтернативу: або..., або... “ [Там само].

Яким бачиться вихід із такої тривожної ситуації? Людство як цілісність має усвідомити не тільки на теоретичному, а й на побутовому рівні загальні принципи розумного буття і спираючись на розуміння свого призначення у Всесвіті, сформувати надсистемні цілі, які виходять за межі підтримки власного гомеостазу. Таке усвідомлення надсистемних цілей буде основою майбутньої гармонії між людиною і суспільством. Саме таке усвідомлення на побутовому рівні надсистемних цілей буде наступним рівнем еволюції свідомості. Усвідомлення надсистемних цілей означатиме визнання пріоритету системних цілей суспільства-організму відносно егоїстичних цілей виживання одної окремої клітини суспільного організму, розуміння того, якою має бути хороша клітина цього організму.

Отже, розвиток самосвідомості людини, її здатності до рефлексії на сучасному етапі еволюції є першочерговою умовою подальшого розвитку суспільної свідомості і продуктивних сил, адже удосконалення елементів системи посилює емерджентні властивості цілісності. Відповідно, новий рівень саморефлексії має стати орієнтиром і визначальною ознакою нової освітньої парадигми .

***

Чи готова педагогіка до переходу на новий рівень рефлексії? На жаль, сучасна система освіти (соціалізації) молодого покоління зорієнтована на абстрактного, усередненого вихованця епохи індустріалізації, який має опанувати певну суму ЗУНів, вона не враховує відмінностей між рівнями розвитку, не розрізняє свідоме і несвідоме в психіці людини і не ставить за мету всебічний розвиток, вважаючи це недоцільним (неможливим) як з економічних, так і з інших причин. Серед них є і суто психологічні. Мова йде про наступне. “Історія психології, особливо XX століття, показує безконечні спроби дослідників ухилитися від безпосереднього бачення суттєвих сторін психічного. Під виглядом “науковості” пошуку, йдучи кружним шляхом пізнання суті психічного, вчені втрачали свій дійсний предмет. Це була своєрідна сліпота сцієнтизму, схожа на ту, коли людина намагається зазирнути за край світу, а не бачить того, що діється перед самими очима. ...Може, мав рацію К.Г. Юнг, коли твердив, що людина, яка пізнає саму себе, жахається побачити свою істинну природу, власне обличчя” [ Роменець, Маноха ; с. 896 ] . Психолог І. Смолянський, оповідаючи у популярному виданні про уроки З. Фрейда, висловлює таку широко розповсюджену думку своїх колег “А якщо ж розібратись ... дуже добре, якщо ми зможемо благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями” “ [ Фрейд // Психология для всех, июнь 2004, № 11 (56) ] . Це чимось нагадує відоме гасло “Назад, до природи!”.

Що торкається рефлексії сфери несвідомого, то незважаючи на визнання положення психоаналізу про “свідомість як вершину айсберга психічного”, “свідомість як острів в океані несвідомого”, сучасна психологія чомусь уникає досліджувати взаємодію свідомості з несвідомим, уникає співставляти свідомість з несвідомим, досліджувати більш конкретно, аніж це зафіксовано у згаданих вище загальних положеннях психоаналізу. Так, автор одного із найпопулярніших на пострадянських теренах підручника з психології Р. Немов виправдовується: “...слід визнати, що у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні, питання про відношення між свідомими та іншими рівнями психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим, залишається складним і не розв’язаним достатньо однозначно” [ Немов Р.С. Психологія, т. 1. М., 1999. С. 141-142]. Наше ознайомлення зі станом справ дозволяє стверджувати, що справа не в нестачі кількості “наукових даних, які ми маємо сьогодні” чи їх інтерпретацій, а зовсім в іншому. Сучасна людина взагалі, і дослідники-науковці, зокрема, будучи ще істотами недосконалими, більш інстинктивними, емоціональними, аніж свідомими, вже осліплені “ліхтарем” свідомості. Окрім того, вони знаходяться усередині побудованого ними самими суб ’ єктивного світу, де ілюзії, тимчасові моделі й гіпотези – річ звичайна. Гіпотези-пояснення психоаналітиків про “захисти” свідомості від несвідомого стверджують те ж саме, хоча й потребують уточнення, оскільки це “захисти” від недосконалості недорозвиненої свідомості людини і суб’єктивності її життєвого світу, а не від “дикого” несвідомого. Поділ несвідомого на хороше і нехороше є недопустимим спрощенням.

Отже, існує певний острах засвоювати уроки психології, зокрема, і таку тезу: “Психічне життя у ранньому дитинстві визначає увесь подальший розвиток особистості” . Як реакцію на побоювання щодо необхідності визнати істинну природу людини можна розглядати пошуки гуманістичної психології. Віддамо належне “фасилітації” К. Роджерса і дотичним до неї толерантності, гуманності тощо, і, водночас, запитаймо: чи спроможна фасилітація без саморефлексії на основі досягнень сучасного психоаналізу вирішити сучасні педагогічні проблеми? Педагогічне експериментування самого К. Роджерса і його послідовників показало, що сам по собі гуманістичний підхід не є панацеєю. Чого ж не вистачає? Наука менеджменту і психологічні теорії довільної вольової регуляції наголошують на особливому значенні функції розрізнення, порівняння й оцінки реального та бажаного. У свідомій діяльності людини це функція рефлексії.

***

З чого має починатись рефлексія людини самої себе і якими мають бути умови підвищення рівня рефлексії, що забезпечуються виховним середовищем сучасного середнього навчального закладу ? Починати треба з тієї, інколи гіркої правди відображення, що надає нам сучасний психоаналіз. Так, кожна людина має знати свою тваринну сутність, знати про колективне несвідоме у собі, знати про нашарування у своїй психіці усіх попередніх етапів еволюції, бачити у собі не тільки риси смиренності і наближення до Бога, а й обмеженого злободенними потребами біологічного існування агресивного синантропа чи пітекантропа. Людина в рівній мірі однаково чітко має усвідомлювати як свою велич, так і свою убогість.

Загострюючи проблему, запитаймо себе, а як бути з маленькими дітьми, підлітками, юнаками, з їх гідністю людини? Чи знайомити їх з онтогенезом свідомості, показуючи у “мультиках” чи кіно чи на стінах шкільного інтер’єру її філогенез, який включає варварство предків, паління книжок інквізицією, так званий класовий підхід в СРСР, Голодомор, Гулаг і Освенцім, маніпуляції суспільною свідомістю в Україні політтехнологами сусідньої держави під час чергових виборів Президента держави чи нового складу парламенту? Чи концентрувати їх увагу на недосконалості людської свідомості, коли вони споглядають приклади тероризму, бандитизму і криміналітету і звичайної людської підлоти, що ллються бурхливим потоком з екранів телевізорів, відображаючи реальне життя. Чи показувати (рефлексувати) їм у процесі онтогенезу той момент, коли вони самі проходять стадії пітекантропа, синантропа, неандертальця, кроманьйонця, язичника часів Ісуса Христа, середньовічної людини часів інквізиції, “пролетарія, який здобуває увесь світ”, підприємця епохи первинного накопичення капіталу тощо? Чи рефлексувати їм та їх батькам той момент, коли онтогенез їх свідомості сповільнюється чи зовсім зупиняється? Питання не просте. (В листопаді 2007 року ми стали свідками неоднозначності оцінок методики викладання теми з історії зародження фашизму в одній із елітних шкіл у Печерському районі м. Києва).

Повертаючись до проблеми зміни освітньої парадигми, зазначимо, що досі, спираючись на фундамент психології, педагогіка задовольнялась лише “чорним ящиком” біхевіоризму. Висловлюємо думку, що саме рефлексія, саморефлексія на основі психоаналізу і тільки у поєднанні з принципами гуманістичної фасилітації К. Роджерса можуть бути фундаментом майбутньої особистісно зорієнтованої педагогіки. Проблемне питання сьогодні полягає в тому, як здійснити об’єднання сучасного психоаналізу і гуманістичної психології на рівні навчально-виховних технологій. Так вчитель, спостерігаючи негативну поведінку учня масової школи (невиконання навчальної роботи, перешкоджання роботі інших, грубість у стосунках з однокласниками та “матірний” лексикон на перервах між уроками тощо), може сказати такому учневі “Ти не дотримуєшся норм людської поведінки і поводишся як мавпа, тварина, скотина!” і буде правий по суті, з позиції психоаналізу. Аналогічно, буде правим по суті і депутат Верховної Ради, який прокоментує виступ свого колеги як приклад палеонтологічного (шизоїдного) мислення. Але ж ні учень середньої школи, ні депутат ВР не мають розвиненої здатності до саморефлексії, не знають основ психоаналізу, сприймають слова у іншому контексті і ображаються, реагуючи на порушення їх гідності! Тож, як зазначалось, справа у тезаурусі, контекстах і дістінкціях! Звідси робимо висновок: технологічна проблема забезпечення більш високого рівня саморефлексії, насамперед, є проблемою створення тезаурусу і контекстів для здійснення відповідних дістінкцій. Вона вирішується засвоєнням відповідних додаткових знань як дітьми, так і дорослими, що потребує корегування змісту освіти у сучасній середній школі. Батьки мають отримувати необхідні знання заздалегідь, ще перебуваючи у школі, щоб школа не була заручницею недовиховання дітей їх батьками. Назвемо це першою передумовою підвищення рівня рефлексії виховного середовища сучасного середнього навчального закладу.

Рефлексія свідомістю - це не просто відображення подій і людини такою, якою вона є, це також порівняння того, що є, з тим, що має бути, порівняння свого бачення з баченням інших, оцінка розходжень і накреслення, проектування змін. Людина реалізує себе в процесі діяльності. Оцінка розходжень в процесі діяльності між дійсним і бажаним є ключовим елементом активної свідомості. Людина на етапі найінтенсивнішого онтогенезу своєї свідомості (який припадає на шкільні роки) повинна мати можливість порівняння того, що є, з тим, що має бути, на кожному кроці свого буття . Назвемо це другою необхідною умовою підвищення рівня рефлексії виховного середовища сучасного середнього навчального закладу.

Рефлексія виховного середовища - це не тільки знання, а й засоби їх представлення, зокрема, матеріальні засоби. Коли ми говоримо про саморефлексію, на думку спадає дзеркало як засіб її матеріальної реалізації. Що має бути дзеркалом сьогодні, у час небачених досі інформаційних технологій? Висловимо думку, яка є достатньо новою і незвичною.

Майбутня школа - це, насамперед, саморефлексуюче середовище . Майбутня школа - це більш ефективне об ’ єднання сім ’ ї і школи, що не обмежується шкільним парканом. Рефлексії має підлягати все, що має відношення до процесу навчання і виховання. Рефлексія має включати усвідомлення не тільки вихователями, а й вихованцями інформації про усі структурні і процесуальні елементи феномену свідомості, насамперед, довільного управління будь-якою діяльністю, не лише навчальною. Предметом рефлексії може бути і поведінка на перерві підлітків зі штурханиною і взаємними образами одне одного, з лексиконом, що включає широкий нелітературний набір від славнозвісних 3-х букв до жаргону із переглянутих ним напередодні західних кінобойовиків. Дві-три кінозйомки прихованою камерою і наступний розбір за участю батьків (наші діти - майже наша копія) були б більш ефективними, аніж десяток профілактичних бесід. Предметом рефлексії може бути кінозйомка поведінки на уроках “відключених” учнів, чий онтогенез уже зупинився, для наступного аналізу педагогічною радою чи фотоекспозиція процесу паління цигарок старшокласниками на території школи із відповідними анатомо-фізіологічними коментарями. Рефлексія у особистісно зорієнтованій школі - це поелементне відображення процесів мотивації, планування і досягнення кожною дитиною успіхів у будь-якій діяльності, навчанні, художній самодіяльності, спорті, відпочинку. Широка рефлексія - це оприлюднення тієї інформації, яка досі ховалась, чи яку не прийнято експонувати, чи на яку просто не звертали досі уваги із-за нерозуміння чинника чутливості критерію успішної діяльності до подібних дрібниць. У вивченні математики, наприклад, - це відображення наперед усього обсягу самостійної роботи, яку учень має виконати протягом навчального року, і відображення на стенді усієї його поточної діяльності. Маємо на увазі відображення не підсумкових тематичних оцінок, а обсягів виконаної дрібної і простої роботи у натуральних одиницях вимірювання, які відображають не лише вміння, а й другу компоненту діяльності – старанність, як добуток намірів і зусиль. Широкого застосування мають набувати також різні психологічні та оціночні навчальні тести.

Щодо технічних засобів рефлексії, їх основою мають стати кінокамери та електронні засоби (інформаційні екрани). Адже відомо, що людина засвоює лише 20 відсотків того, що чує, і 80 відсотків того, що бачить, чує, обговорює з іншими і переживає [Запитуєтевідповідаємо // Освіта України, № 60-61, 2003]. Застосування безперервної кінозйомки на всій території школи, детальна екранізація усієї діяльності вихованців та її порівняльний аналіз з еталонами, ідеалами, з проявами діяльності інших груп і колективів є принципово вищим рівнем рефлексії, можливо шокуючим уяву представника традиційної педагогіки. (ЗМІ вже повідомляють про застосування відеозйомки в елітних школах для контролю безпеки).

Так рівень рефлексії, що пропонується, дійсно може викликати переляк педагога традиційної школи. Знайдуться і такі опоненти, що вбачатимуть в цьому посягання на гідність людини і на її право особистого життя. Але ж чи є інший шлях поєднання психоаналізу і гуманістичної психології, як фундаментальних основ особистісно зорієнтованої педагогіки? Чи є інший фундамент особистісно зорієнтованої педагогіки, крім поєднання психоаналізу і гуманістичної психології? І чи є інший спосіб протидіяти тиску на людину цивілізаційних процесів глобалізації, аніж забезпечення автономії людини всебічним розвитком її творчої індивідуальності?

Зазначимо, що мова йде про перевірку ідеї співдружності психоаналізу і гуманістичної психології поки що у межах експериментальної педагогіки. Для розробки і впровадження “рефлексивних” елементів особистісно зорієнтованих технологій необхідне проведення цільових педагогічних експериментів. До основних передумов таких експериментів слід віднести: 1) корегування змісту освіти у частині знань про людину на основі психоаналізу і гуманістичної психології (формування тезаурусу і контекстів); 2) забезпечення якісно нового зв’язку сім’ї і школи; 3) впровадження більш диференційованих рівнів навчання з відповідною рефлексією того, що відбувається на кожному із них (кожен суб’єкт одного рівня має знати, що відбувається на усіх інших рівнях, і мати перспективу ротації); 4) удосконалення на основі рефлексії і саморефлексії таких елементів виховних технологій як мотивація і довільна вольова регуляція діяльності; 5) термінове введення у випускних класах загальноосвітніх шкіл навчальної дисципліни “Основи виховання дітей раннього дошкільного віку”, а також посади заступника директора школи-організатора роботи з батьками; 6) цілеспрямоване в інтересах рефлексії використання сучасних інформаційних технологій.

І насамкінець, дехто може сказати, що мовляв, оскільки людина і так має неперервно діючу свідомість, то суттєве збільшення рефлексії її поведінки є зайвим, мовляв, вистачило б і повільного розвитку. Як додаткову аргументацію, приведемо аналогію із радіофізики. Там існує “задача виділення інформативних сигналів на фоні шумів”, яка пояснює неможливість передачі інформації при наявності занадто великих рівнів шуму. Якого рівня сягають інформаційні шуми у сучасному техногенному суспільстві - то питання, відповідь на яке не може не дивувати сучасника. Окрім інформації, на свідомість сучасної людини падають величезні потоки дезинформації. Погляньмо хоча б екрани телевізорів. Жоден письменник фантаст не міг цього передбачити. Чого варті кінофільми для підлітків або лише одна кампанія “опозиційної” партії проти “політичного терору” нової влади в 2006 році під гаслом “Не так!”. “Нова влада - погана! Стара влада - погана! Ми - також! Але ж ми не давали клятви на майдані, що будемо (?!) кращими!”, - так заявляє відомий лідер руху “Не так!”, відомий автор крилатого вислову “Маємо те, що маємо”. Запитаймо себе, яким рівнем “відображення… відображення” повинен володіти “електорат”, щоб зрозуміти цю абракадабру?. Отже, мова йде також і про те, як допомогти сучасній людині виокремлювати корисну інформації.

***

Досліджуючи феномен свідомості у попередніх розділах ми з’ясували, що еволюцію свідомості від початку виникнення її передумов можна розглядати як ускладнення властивості матерії відображувати взаємодію у залишкових слідах (змінах), як перехід від простого відображення до “відображення-відображення” і далі у процесі самоорганізації і самоускладнення матерії як рух по сходинках випереджувального “відображення відображення відображення... відображення”. Кількість циклів відображення (глибина), до якої спроможна сучасна людина, визначає потужність її мислення. Якою вона є у сучасної пересічної людини? Як її визначити? Г. Хант стверджує, свідомість - це насамперед спільне знання, яке передбачає рекурсивний цикл : А обізнаний про те, що Б обізнаний про те, що А обізнаний про дещо, і навпаки. Те, скількома ланками таких циклів ми спроможні володіти у повсякденному житті, визначає нашу здатність думати. У даному прикладі ми маємо три ланки (рівня) рекурсивного циклу. Відомий економіст Дж. Кейнс порівнював мислення фінансистів з конкурсами красоти, на яких “люди мають здогадатися, які здогади роблять інші люди про те, які здогади роблять інші люди” [Сорос; с.137]. Тут теж мова йде про потужність мислення в обсязі декількох рівнів рекурсивного циклу. З іншого боку, шахматисти прораховують можливі ходи свої і суперника більше, ніж на три ходи.

Тож яку потужність мислення сучасної людини маємо прийняти за робочу гіпотезу - 3-х рівневу чи іншу? Відповідь маємо таку: сучасна людина вже володіє потужністю в чотири і більше рівнів кратності рефлексії в окремих напрямах професіональної спеціалізації і обмежується двома-трьома в інших. При цьому маємо говорити не тільки про глибину рефлексії, а й про широту охвату кількості об ’ єктів. Приводячи аналогію з шахматистом, можна уявити таку гру, коли гравець здійснює ходи не дивлячись на шахматну дошку, тримаючи усю інформацію в пам ’ яті і отримуючи черговий хід противника з голосу. У цьому випадку, окрім уяви, різні види пам ’ яті стають суттєвим чинником. Отже, необхідна класифікація видів відображення, які здійснює сучасна людина. Є різні ситуації відображення. Наприклад, “у якомусь селі одна кума постійно тримає актуалізованою задачу знати, що про неї говорить і думає інша кума” або ж “на естраді артист хоче сподобатися глядачеві” або ж “самець павлін здійснює ритуальний танок перед самкою” - маємо трьохрівневі відображення на основі образної пам’яті. Частіше всього, рівень побутових відображень є трьохрівневим і має стати у видимому майбутньому глибшим. Щодо суспільної свідомості, то вона є об’єднанням (інтеграцією) вузькоспеціалізованих індивідуальних свідомостей великої кратності і таким чином забезпечує свою потужність.

***

Сучасна система освіти як і вся система відтворення (соціалізації) нового покоління лише частково зорієнтована на становлення індивідуальної свідомості. Цей факт ігнорування проблеми свідомості педагогікою має сприйматись нами найбільш дивним в контексті сучасного реформування системи освіти, як і факт величезних розбіжностей у рівнях свідомості (рефлексії) школярів унаслідок фактичного нерозуміння батьками процесів онтогенезу свідомості їх дітей і самовідсторонення від впливу на цей процес. Однак інерція мислення поки що заважає надати цьому належну увагу.

Усі ми чомусь впевнені, що сучасна система освіти своєчасно розпочинає свій вплив на становлення свідомості молодого покоління (ми хотіли б уникнути вживання слова “формування” замість “становлення” - це різні поняття). Це вірно лише частково, якщо брати до уваги ті обсяги знань, передача яких молодому поколінню вважається нині основною місією школи. Тому слід ще раз переглянути ієрархію задач спеціально створеної суспільством інституції - галузі освіти відповідно структурі і генезису свідомості.

“ Людина не народжується із свідомістю” - ось основна вихідна теза-постулат системи відтворення нового покоління. Процес становлення свідомості розпочинається в онтогенезі людини при її народженні і триває не менше двох десятків років, а її подальший розвиток може продовжуватись усе життя. Становлення свідомості, в тому числі, мови, понятійного мислення було б правильним порівнювати із розквітом бутона квітки, а не з записом знань на чистий аркуш паперу зовнішніми зусиллями, як це прийнято вважати на рівні побутового мислення. Але ж чи знають батьки про особливості становлення свідомості їх дітей у онтогенезі і чи сучасна педагогіка в повній мірі враховує ці особливості? Ні і ні! Сучасні шкільні підручники дещо повідомляють про онтогенез як модифіковане повторення філогенезу, але виключно про онтогенез будови організму в утробний період його розвитку. Знайомлення з онтогенезом обмежується показом малюнків плоду дитини з хвостом чи зябрами, які проявляються на певних етапах утробного розвитку. Щодо свідомості, то її онтогенез відбувається не в утробі матері, а в соціальному середовищі. Чисельні історії про “Мауглі” переконливо свідчать, якщо нема відповідного середовища, то свідомість сама по собі не виникає. Батьки мають знати, що онтогенез свідомості їх дітей не повторює автоматично модифікований філогенез свідомості людини, а може зупинитись на будь-якому етапі і тоді не свідомість, а інші механізми адаптації (які скоріше притаманні зрілим “неандертальцям” і “пітекантропам”) забезпечують пристосовування їх до життя у суспільстві. Батьки мають чітко знати відповідь на запитання “Якщо людина не народжується із свідомістю, то де беруть початок розбіжності у рівнях свідомості людей з однаковими генетично успадкованими задатками?”. Припинення, затримка чи сповільнення онтогенезу свідомості дитини означає консервацію тих рівнів свідомості, які відповідають історично пройденим етапам філогенезу, таким як “свідомість пітекантропа”, “свідомість неандертальця” тощо.

Особливої уваги заслуговує положення психології про взаємодію морфологічної структури і функцій, про яку ми можемо дізнатися вперше, оглядаючи праці класика вітчизняної психології С. Рубінштейна. Щодо психології зарубіжної, то там це положення давно є загальновизнаним. Так, Девід Майєрс у главі “Розвиток дитини” популярного підручника з психології звертає увагу майбутніх практичних психологів: “...у процесі дозрівання мозку утворюється безліч нейронних зв’язків, досвід зберігає ті зв’язки, які активно використовуються, а ті, які не використовуються, - зникають. На момент статевої зрілості спостерігається масове зникнення невикористаних зв’язків” [Майєрс, с. 126]. Це ж положення знаходить своє місце серед ключових і у фундаментальній праці Г. Ханта, на яку ми маємо честь неодноразово посилатися. Автор на сторінках своєї книги багато разів закликає “пам’ятати про те, що в еволюції і в онтогенетичному розвитку функції, як правило, з’являються раніше стійких структур, які забезпечують їх подальшу спеціалізацію і сприяють їх більш комплексному розвитку” [Хант, с. 107]. Звісно, нічого дивного у тому, що функція може з ’ явитись раніше спеціалізованої структури, нема, адже ми маємо справу з складними системами, здатними динамічно змінювати структуру зв ’ язків між елементами.

Сучасна психологія вважає доведеним і загальновідомим той факт, що основний етап становлення структур, пов ’ язаних з індивідуальною свідомістю (мови, мислення, вольової регуляції тощо) відбувається у віці до 5 років. Тож яка відповідальність лягає на виховне оточення дитини! Батьки ж у своїй більшості в цей період покладаються на “авось”, а потім усю відповідальність перекладають на школу. А школа замовчує цю проблему, підтримуючи ілюзії громадськості про державний патерналізм, і стає заручницею недовиховання батьками своїх дітей - проблема, яка очікує свого розв’язання на основі нової особистісно зорієнтованої освітньої парадигми.

Приходимо до висновку : 1) суспільство і кожна окрема людина мають усвідомити різницю між індивідом і особистістю і не вважати, що народження дитини відбувається за 9 місяців, усвідомити, що час відтворення людиною собі подібних особистостей становить не менше 18-20 років; 2) держава має взяти на себе відповідальність за ліквідацію неуцтва, невігластва молодих батьків у питаннях відтворення наступного покоління, становлення свідомості їх дітей, особливо, у дошкільному віці; 3) не передача суми знань такому собі об’єкту - “усередненому” учневі, а розвиток мови, критичного мислення, спонтанної творчої активності і довільної вольової регуляції - основних складових активної свідомості кожної конкретної дитини, становлення особистості, усвідомлення свого тваринного єства і смислу життя як клітини суспільства, підготовка старшокласників до майбутнього особистісно зорієнтованого виховання своїх власних дітей у дошкільний період мають стати пріоритетними завданнями системи освіти як основної інституції суспільства, відповідальної за відтворення нового покоління.

***

Одним із викривлинь сучасної педагогіки толерантності є спрощене твердження про те, що педагог повинен відноситись до дитини як до дорослої людини. Акцент робиться на повагу гідності дитини, її права і т.д. Згадують навіть категоричний імператив Канта , мовляв треба ставитись до дитини так, як того хотілось би по відношенню до себе, до дорослого. На телебаченні набули популярності конкурси “Хочу стати зіркою!”, в яких маленькі діти наслідуючи копіюють напіводягнених зірок шоу-бізнесу. Відомо, що сучасні “зірки” естради такою “пропозицією оргазму” збуджують “діонісійське” начало у занадто технізованій і урбанізованій людині і це є корисним, природнім збудженням через емоції енергетики втомленої трудовими буднями людини. Але ж при чому тут діти? Особливої критичності ця ситуація набуває у підлітковому віці дитини. Дитина підігрує такій хибній педагогіці і сама починає вимагати ставлення до неї як до дорослого, особливо, коли справа стосується передчасних знайомств з алкоголем, наркотиками чи з сексом. Вже в 14-15 років підліток-юнак чи підліток-дівчина заявляють батькам: “А я краще знаю що мені потрібно і що мені належить робити, ви маєте поважати мій вибір!”. Батькам приходиться дуже скрутно, адже на боці дитини громадська думка, сформована псевдопедагогікою під гаслами толерантності. Таким є фактичний стан справ щодо проблемного питання “Чи є дитина маленьким дорослим?”.

Нема необхідності доводити, що дитина не є дорослим, ні в фізичному відношенні, ні в духовному. Природа доцільно подовжила її становлення на два десятки років після виходу із утроби матері. І було б краще, якби дитина усвідомлювала свою неповноцінність до самого повноліття. Так, саме неповноцінність! Питання має стояти дуже чітко. Громадська думка повинна бути відповідно сформованою і одностайною у цьому питанні.

Виникає проблемне питання : як виправити цей перекіс у сучасній свідомості дорослих і дітей. Найперше, необхідно знати й ніколи не забувати про суб ’ єктивність внутрішнього світу людини з його ілюзіями і фіктивними орієнтирами. Необхідно також згадати традиції нашого та інших народів. В українській традиційній сім ’ ї ще недавно за обіднім столом дитина не могла першою навіть ложку опустити у тарілку, вона чекала поки це зробить батько та інші дорослі. Історія зберегла безліч традицій різних народів щодо посвяти у повноліття. У одних це була перша участь у полюванні на хижого звіра, у інших - стрибок з верхівки дерева вниз головою з прив’язаною до ніг ліаною так, щоб до землі не вистачало декількох сантиметрів, або ж спільне купання з дорослими у крижаній воді чи, навіть, урочисті перші відвідини “будинку розпусти” тощо. Як би то не було, і діти і дорослі знали, що те відбудеться у певний час і ніяк не раніше. До цього моменту діти вважались дітьми з усіма наслідками, правами і обов ’ язками. Відхід від традиції не просто карався, він був немислимим.

Те було давно, в епоху первісно-общинного ладу, - може заперечити сучасний читач. Так, те було в часи започаткування символічної свідомості, коли колективні церемонії і світ символів утворювали містки між народжуваною свідомістю і колективним несвідомим, сприяли вивільненню психічної енергії несвідомого для використання її свідомістю у цілеспрямованій колективній практичній діяльності. Як питав Е. Нойманн, досліджуючи походження свідомості з прадавніх часів: “Колективні церемонії є … сценою гри надособистісних сил. Нормальне життя індивіда … включене в переплетіння символів. Усі важливі періоди життя – народження дитини, повноліття, шлюб і т.п. виокремлюються і відмічаються. …неперервний приток надособистісного життя забезпечує життєздатність індивідуального. …Організація життя в цих межах… дозволяє вести впорядковане існування у світі, де людське і космічне, особистісне і над-особистісне – усе з’єднується одне з одним” [Нойманн; с. 384-385]. Ми ж маємо пам’ятати, що онтогенез свідомості є модифікованим повтором її філогенезу і що деякі “церемонії” далекого минулого слід відтворювати у період становлення нинішнього молодого покоління.

Сучасна педагогіка має скоригувати виховний процес відповідно. Насамперед, різними способами, в тому числі й організаційними, необхідно досягти щонайглибшого усвідомлення дитиною її тимчасової і специфічної неповноцінності. Не слід убачати в цьому якесь приниження гідності дитини. Всьому - свій час. Дитині своєчасно слід роз’яснювати анатомію її тіла і специфічні властивості психіки, в т.ч. суб’єктивність внутрішнього життєвого світу і вікові кризи. Слід звернути увагу також на тимчасове несприймання плину часу і невідчуття конечності життя, на загальну життєву самовпевненість підлітка, яка є тим більшою, чим менший обсяг знань дитини про світ і чим більшою є опіка дорослих. Це було б вступом до саморефлексії. Насамкінець, при виповненні молодій людині 18 років необхідно відзначати перехід до дорослого життя певним ритуалом, який би чітко відділяв період становлення від періоду зрілості. Доцільно ритуал посвяти у повноліття приурочити до моменту отримання атестату зрілості і паспорта громадянина одночасно. Це повинно увійти у традицію як одне із найбільших свят у житті людини.

Окремої уваги заслуговує репертуар запозичених телефільмів про “розкутість” і “демократичність” шкільного життя у деяких інших країнах (наприклад, т / ф “Переполох у школі” на ТК “1+1” 09.02.08) . Наступного дня після перегляду таких кінофільмів підлітки-хлопці зустрічають у школі своїх однокласниць вітанням “Привіт, ти вже смоктала!”. (Присутні при цьому вчителі роблять вигляд, що нічого не чують чи не розуміють смислу почутого). Свобода отримання на телеканалах прибутків будь-якими засобами має бути обмежена.

Більш глибоке розрізнення феноменів свідомості і організаційне розділення етапів становлення молодого покоління зняло б безліч виховних проблем, які ми маємо сьогодні, у тому числі і пов’язаних із передчасним знайомством з алкоголем, статевим життям, наркоманією. Перехід на 12-ти річний термін навчання у середній школі полегшує розв ’ язання цієї проблеми. Ритуал посвяти у повноліття може здійснюватися у стінах школи.

***

Окрім свідомості, обов’язковим компонентом регуляції людиною своєї поведінки, діяльності є воля. Воля є посередником між свідомістю і несвідомим. Свідоме – це, насамперед, випереджувальне відображення дійсності. Несвідоме – це, насамперед, вроджені програми і енергетичне забезпечення діяльності. Психіка відображає несвідоме емоціями, які можуть виступати у різних співвідношеннях зі свідомістю. Емоції людини в процесі еволюції все більше контролюються свідомістю. Механізм довільної (свідомої) регуляції поведінки і емоцій людини називають волею. Воля здійснює свої функції, перерозподіляючи і спрямовуючи внутрішню енергію тіла людини. Існує проблема оптимальності у співвідношенні волі і некерованої емоціональності, яка має індивідуальні особливості, пов’язані з типом нервової системи, темпераментом, тренованістю тощо. Існують розроблені спеціалістами прийоми довільної регуляції емоційних станів (психорегулюючі тренінги).

Що торкається виховання вольових якостей підростаючого покоління, то сучасна домашня та державна дошкільна і шкільна педагогіка цілеспрямовано ним не займаються, тобто не ставлять відповідних завдань з чітко визначеним очікуваним результатом. Скільки дітей сьогодні підлягають цілеспрямованим педагогічним впливам щодо виховання волі вдома чи в школі? Навряд чи соціологічні опитування дадуть більше 15%. Цей показник менший, аніж показник, що характеризує усвідомлену стурбованість батьків вихованням дітей взагалі. Отже, є проблема. Воля, вольові якості, сила волі досі вважалися побічним продуктом інших педагогічних впливів. Тому існує нагальна потреба в узагальненні педагогічного досвіду як у традиціях нашого народу, так і в світовому досвіді.

До позитивних вольових якостей зазвичай відносять: відважність, витримку, дисциплінованість, енергійність, завзятість, зважливість, зосередженість, ініціативність, мужність, наполегливість, організованість, працездатність, ретельність, рішучість, самовідданість, самовладання, самостійність, сміливість, старанність, стійкість, терпіння, цілеспрямованість. До негативних - лінощі, неакуратність, навіюваність, податливість, свавільність, упертість (затятість).

Прояв вольових якостей починається з довільної поведінки наприкінці першого року життя. В два-три роки прояляються довільні дії з уявними предметами, дитина реагує на слова “треба” і “не можна”. В 3 роки виникає бажання “Я сам”. В 3-4 роки дитина вже здатна до самообмеження і розуміє, що не все є можливим, здатна терпіти, особливо за винагороду. Довільна увага, почуття обов ’ язку і послух виникають в 4-5 років. З 5 років може проявлятись наполегливість, з 6 років - здатність до вибору. В 6-8 років формуються довільні розумові дії і в 8-9 років виникає самомотивація, самостимуляція, самостійність. Стриманість, рішучість, сміливість також формуються у молодшому шкільному віці. Складні вольові якості з морально-правовим компонентом (дисциплінованість, організованість, ініціативність, мужність, самовідданість, самостійність, принциповість) формуються пізніше, у середньому і старшому шкільному віці.

Досвід соціуму, що лежить на поверхні, рекомендує з раннього дитячого віку до повноліття, такі виховні дії :

1. чітке формулювання і розмежування обов’язків і прав у сім’ї (прибирання власної постелі і кімнати, полив квітів, приготування їжі для себі і сім’ї);

2. організацію життя впродовж дня за певним розпорядком ;

3. розумне планування і звітність щодо діяльності впродовж дня ;

4. надання певної свободи вибору в діяльності ;

5. ознайомлення дитини з обмеженнями ресурсів (часу, матеріалів, грошей) ;

6. ознайомлення дитини з нормами поведінки у суспільстві ;

7. регулярне тренування волі шляхом фізичних та інших вправ (самообмеженням щодо іграшок, розваг, їжі);

8. обов ’ язковість планування і досягнення цільового результату у будь-якій діяльності (планування має бути переважно самостійним) ;

9. рефлексія волі як позитивної якості людини (вивчення історичних прикладів, проведення тестових змагань і оприлюднення результатів) ;

10. уникнення бездіяльності впродовж дня (відпочинок має бути обгрунтованим, переважно активним чи як зміна роду діяльності).

 

Слабка воля дитини - це насамперед її нездатність тривалий час утримувати увагу на предметі чи цілі діяльності. “Увага, спрямована на обрану ціль, - ось що необхідно постійно тренувати протягом усього шкільного життя. ...Навчитись хотіти або не хотіти того чи іншого - не це є важливим. Головне - навчитися дійсно виконувати, здійснювати те, що намічено, і не відволікатися ніякими випадковими враженнями” [ Мюнстерберг ; с. 186-187 ] .

Одною із хибних позицій щодо виховання волі є неправильне розуміння співвідношення між свідомістю і волею. Дехто вважає, що людині достатньо лише усвідомити, як належить правильно вчиняти, і вона буде діяти правильно. Однак розвиток волі вимагає тренування в діяльності, яке необхідно розпочинати якомога раніше. Самовиховання волі має стати частиною самовдосконалення особистості. Зазначимо, що у спорті вже давно існують програми цілеспрямованого тренування вольових якостей спортсмена.

***

Видатному російському фізіологу І. Сеченову (1829-1905) приписують авторство глибокого наукового спостереження : усі різноманітні психічні стани обов ’ язково виявляються в рухових реакціях. Напевне, існує взаємодія і зворотній зв’язок між психічними станами і руховою діяльністю, між розумом і тілом, які не обмежуються явищами інтеріоризації і екстеріоризації. Мова йде про вплив фізичної діяльності на розвиток психіки, психічні стани і навпаки : “у здоровому тілі - здоровий дух”. В основі цього феномену лежить взаємозв’язок процесів психічних і фізіологічних, зв’язок між різними модальностями відчуттів – най-давнішими пропріоцептивними (кінестетичними), внутрішніми інтероцептивними і зовнішніми екстероцептивними. “Ми тепер мовчки і допускаємо, і увіковічуємо розрив між розумом і тілом, думкою і почуттям, почуттями і світом... Результатом стає, по суті, шизоїдна теорія розуму, в якій здібності у західній традиції стають відокремленими від структур, на яких вони базуються...”, - пише про це Г.Хант у своїй “Природі свідомості” [Хант; с. 309-311].

Чи кожна людина розпочинає свій день з фіззарядки та водних процедур? Якщо ні, то чи усвідомлює людина, що втрачає?

Особистісна гігієна включає профілактичні заходи, що попереджають захворювання та забезпечують збереження здоров’я, працездатність, тривалість життя. Гігієна - це наука і практика. Гігієні слід навчати, як і здоровому способу життя взагалі.

***

Що являє собою людина, яка оволоділа наступним, вищим рівнем саморефлексії? Вищий рівень саморефлексії, безумовно, необхідний лише людині з активною волею. Згідно з визначенням А. Маслоу така людина відповідає вершині його піраміди потреб і є самоактуалізованою особистістю. Таким чином, можна вважати, самоактуалізація включає саморефлексію і волю. Більш широкий набір складових самоактуалізації включає самоаналіз, самодетермінацію, самовідчуття, самооцінку, самоініціювання, самомобілізацію, самостимуляцію, самовираження, самовладання, самоконтроль, самодисципліну, самоуправління, самореалізацію, самоздійснення тощо.

Т. Титаренко, інтерпретуючи А. Маслоу формулює критерії самоактуалізованої особистості так [ Психологія ; с. 585-586 ]:

 

1. Вони сприймають реальність адекватніше, ніж інші, що сприяє комфортнішим взаєминам з нею. Вони існують ближче до реальності, до природи, краще розуміють інших людей, легше переносять двозначність та невизначеність.

2. Вони можуть сприймати себе і власні індивідуальні характеристики майже без почуття провини чи тривоги і, до того ж, можуть досить легко сприймати, розуміти, не засуджуювати інших.

3. Вони демонструють справжню спонтанність як у думках, так і в поведінці, хоча дуже рідко поводяться всупереч усталеним нормам.

4. Вони проблемоцентричні, а не егоцентричні ; розглядають себе в широкому соціальному контексті, визначаючи власну життєву місію.

5. У них є потреба в приватності, відокремленості, самотності, і тому вони можуть дивитися на життя досить уособлено, об ’ єктивно.

6. Вони відносно незалежні від своєї культури та середовища, але не намагаються це продемонструвати лише для того, щоб бути не такими, як інші.

7. Вони можуть глибоко розуміти найгрунтовніші життєві прояви, даючи об’єктивну оцінку тому, що вони бачили чи робили дуже давно.

8. Багато хто з них має містичний досвід типу глибокого переживання екстазу, відчуття безмежних обріїв, що відкриваються ним, переживання власної могутності й водночас безпорадності, що закінчується переконанням у тому, що сталося щось незвичайне.

9. Вони мають глибокі соціальні інтереси і співчувають людям, з якими ідентифікуються.

10. Вони здатні на дуже глибокі позитивні міжособові стосунки, найчастіше з невеликою кількістю індивідів.

11. Вони демократичні у своєму ставленні до інших, поважають усіх людей, незважаючи на расову, релігійну, класову належність.

12. Вони дуже добре розрізняють цілі й шляхи їх досягнення, віддаючи перевагу саме шляхам до бажаної мети.

13. У них добре почуття гумору, їхні жарти, як правило, не глумливі, а філософські.

14. Це дуже креативні, творчі люди, кожен на свій кшалт. Творчі здібності їх первинні, вони виходять з їхнього підсвідомого й тому сприяють створенню справді оригінальних, нових речей. Креативність проявляється у кожній сфері, котру самоактуалізована особистість обирає, чи то музику, чи то поезію, чи науку, чи винахідництво.

15. Вони вміють чинити опір зовнішнім соціалізуючим впливам, залишаючись незалежними і не копіюючи все, що їх оточує.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 21

 

Новий рівень рефлексії як основа

і визначальна ознака нової освітньої парадигми

 

 

Україна за рівнем життя посідає

99-е місце серед інших країн світу.

Ми бідні, бо дурні?

 

...ми могли б

натиснути пускову кнопку водневої бомби, і

це аніяк би не протирічило нормам нашої розумної поведінки.

 

Лоренц К. Се людина // Агресія.-М., 1994.

 

...Може, мав рацію К. Г. Юнг, коли твердив,

що людина, яка пізнає саму себе,

жахається побачити свою

істинну природу...

 

Роменець, Маноха,

“ Історія психології XX століття” , с. 896.

 

 

В принципі, все несвідоме, неусвідомлюване тваринне у єстві людини, з часом може бути усвідомлене, по мірі необхідності, навіть, на рівні побутової свідомості. Сьогодні ж нам достатньо погодитися з тим, що “свідомість – лише острів в океані несвідомого” або ж “свідомість – лише верхівка айсберга психічного”, і з більшою увагою віднестись до несвідомого людини, в тому числі й до несвідомого політичної “еліти” України. Знати про виродливість вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості сучасної людини та про “геологічне” напластування тваринного у єстві людини – ось той мінімум, який має знати сьогодні кожен із нас. Справа за системою освіти. Про це й піде мова в даному розділі.

 

 

 

 

 

 

26.1. Причини, що зумовлюють пошуки нової педагогіки

на основі докорінного підвищення рефлексивної спроможності людини

 

Попередня епоха панування раціоналізму, ковейєрних технологій і ринкових відносин вимагала від системи відтворення нового покоління дисциплінованих вузькоспеціалізованих працівників – нового типу людини, порівняно з попередньою епохою, такого собі розумного егоїста, чия життєдіяльна активність збуджується і регулюється органічними потребами, діапазон яких необмежено розширюється і перманентно не задовольняється. Разом з тим, це не означало манкуртизацію людини. Вивільнення додаткових продуктивних сил людини в Новий час могло здійснитися за умови визнання певної її автономії, індивідуалізму, індивідуальності. Забезпечення суспільного порядку більш незалежних , але , як і раніше, все ще егоїстичних істот, ближчих до тварин, аніж до Бога, могло здійснитися за умови суспільного договору і законопослушності. Так народжуване суспільство прийшло до визнання людської гідності й становлення громадянського суспільства на значних територіях Землі.

Зростання продуктивності праці і розвиток техніки дозволили суттєво підвищити добробут середньостатистичної людини. Кожна сім ’ я отримала право на індивідуальне житло зі зручностями усередині (вода, туалет, ванна). Були подолані небезпечні хвороби. Більш різноманітним стало харчування. Тривалість робочого дня і тижня були скорочені й обмежені законом. Більше стало вільного часу і можливостей для відпочинку, всебічного розвитку і виховання дітей. Потреба в пролетарських революціях для подолання антагонізму між капіталістом і пролетарієм відпала, оскільки подальший ріст продуктивності праці і нарощування капіталу міг забезпечити лише фізично здоровий працівник, що зобов’язувало власника капіталу у певній мірі турбуватися про найманого працівника.

Разом з тим, еволюція продовжується, все змінюється і кількісно, і якісно. Колективна діяльність людини набуває геологічних масштабів. Однак вона (людина) досі залишається істотою більш біологічною, аніж соціальною. Свідомість окремої людини (звичайної, пересічної, середньостатистичної), її розум і мислення, біологія взагалі, розвиваються більш повільно, аніж продуктивні сили, розвиваються тими ж темпами, що і мільйон років тому. Природа знайшла можливість обійти біологічні обмеження людини щодо її ще незрілої свідомості, винайшовши їй вузьку спеціалізацію в окремих галузях практичної діяльності. Якісно нові результати життєдіяльності отримано за рахунок кооперативної діяльності, розвитку техніки. Зазначимо, впровадження техніки досі спрямовувалося на збільшення можливостей периферійних органів людини (органотехніка), посилюючи вміння людини і збільшуючи її спроможність до матеріальних змін оточуючого середовища. Результатом такого прогресу є і той факт, що сучасна людина більше вміє, аніж розуміє. Карл Лінней (1707-1778) поспішив назвати людину Homo sapiens , правильним було б називати її Homo вміла. І справді, сутність людини продовжує залишатись більше інстинктивною, емоційною, несвідомою, аніж свідомою, розумною. Людина і людське суспільство ще далекі від бажаної досконалості, навіть з точки зору ними ж самими вироблених критеріїв. Дві світові війни та інші катаклізми минулого XX століття, сучасний тероризм та міжетнічні конфлікти в Азії, Африці та поряд, на Балканах, на Кавказі, переконують нас в цьому. Й досі, у час телебачення й Інтернету, на початку ІІІ тисячоліття людина з тією ж самою силою, як і в стародавні часи жадає, найперше після хліба, еротичних та кривавих видовищ. Мислення людини не є повністю логічним, понятійним, воно частіше проявляє себе як мислення предметно-дієве чи наочно-образне з так званою палеонтологічною, напівшизофренічною логікою. Розум людини ще занадто часто просто прислуговує її організменним інстинктам, потягам, емоційним переживанням, не встановлюючи суспільнозначимих обмежень здорового глузду чи моралі. І не тільки в Африці, а й поряд, наприклад, у Верховній Раді України.

Як зазначають філософи, аналізуючи “кризи демократії” у сучасному суспільстві: “Сьогодні вже не маси становлять проблему, сьогодні проблема полягає в індивідові, …нова проблема, яка ще довго переслідуватиме нас, …сьогодні, в очікуванні свого розв’язання, ця проблема дедалі більше спантеличує нас. …Чого ми потребуємо насамперед, так це поглибленої та точної діагностики. …Без колективних розмірковувань нічого не змінити. Не варто розраховувати, що пропозиції кількох “механіків від політики” дадуть змогу полагодити механізм. …Звертання до теорії є най-коротшим шляхом до практичного успіху” [ Гоше М., Йосипенко С. Про модерне майбутнє європейської України // “Філософська думка”, 2007, № 6, с. 64-73 ]

Людина все ще залишається більш недосконалою істотою, аніж представляє себе в своїх очах чи хоче виглядати в очах інших. Водночас зарозумілість, пихатість, самовпевненість є чи не основними її рисами. Незважаючи на зарозумілість людини, що природно випливає із суб’єктивності її індивідуального життєвого світу, слід визнати підпорядкованість її еволюційного розвитку об’єктивним природнім законам. Людина ніколи не була і не буде Царем над Природою. Її еволюція лише частина еволюції Природи. Можливо людина сучасного виду перетвориться в іншу істоту або зникне з лиця планети, виконавши призначену їй місію [ читай про “дітей Індиго” у статті В. Бак. Школьное образование и еволюция человечества // ДШУ № 12, 2007]. Вірогідніше всього, люди стануть спеціалізованими клітинами нового живого організму вищого рівня складності – цілісного суспільства Землі. Потреби розвитку такого вищого організму – цілісного суспільства Землі вже проявляють себе у процесах глобалізації, вони вимагають від людини вже сьогодні більшого прояву інших сутностей, аніж у попередню епоху роз’єднаного світу, інших сутностей, аніж в недавню індустріальну епоху – час між промисловою та науково-технічною революціями. Освітні системи мають реагувати.

Необхідність зміни освітньої парадигими сьогодні визнається усіма. Але немає згоди у головному – що має бути системоутворюючим елементом, стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття? Сьогодні панівною є думка, що такою родзинкою нової освітньої парадигми має стати особистісно зорієнтований підхід на основі визнання індивідуальності учня, суб’єктивації педагогічного процесу, що включає в собі індивідуалізацію навчання за рахунок збільшення питомої ваги самостійної роботи у школі й дома, надання учневі можливості працювати на тому рівні, який для нього сьогодні є можливим і доступним. Такий підхід є актуально необхідним, але він не є принципово новим, не вимагає теоретичного обгрунтування, оскільки базується на стократно перевірених ідеях вільного виховання Ж.-Ж. Руссо і принципах людиноцентрованого підходу К. Роджерса. Проблеми полягають лише у його реалізації – фінансуванні, розробці технологій та підготовці нових кадрів.

Коли ж ми задаємося питанням “ А що має бути принципово новим у педагогіці XXI століття?”, то особистісно зорієнтовованого підходу виявляється замало - він є необхідним, але не достатнім. Наше знайомство з проблемою дає підстави висловити думку, що проголосивши необхідність і неминучість втручання в процеси розвитку особистості в межах особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу, педагогіка ще не усвідомлює усю складність проблеми. Адже мова йде про втручання в психічні процеси становлення особистості, більшість з яких досі відбувалися стихійно, некеровано. Справді, як можна враховувати “суб’єктність” учня при організації його спонтанного саморозвитку не враховуючи сферу підсвідомого, не обіпершись на досягнення сучасної гуманістичної психології, психоаналізу та інших галузей психології. Зміни освітньої парадигми вимагають перегляду місії школи і нової професійної підготовки вчителя, оскільки те свідоме, на яке досі частково спиралась традиційна педагогіка, співвідноситься із несвідомим як вершина айсберга з його підводною частиною (або ж: свідоме - острів в океані несвідомого). Скажіть сьогодні пересічному вчителю, що гуманістична психологія, на яку він має опиратись при реалізації особистісно зорієнтованого підходу, виникла під впливом таких знань про людину як “дзен-буддизм”, “даоїзм”, “тантра”, “йога”, скажіть йому, що він має досконально вивчити психоаналіз Фрейда, Юнга, Фромма, вчення про ближню зону розвитку Виготського, про самоактуалізацію Маслоу, про фасилітацію і психотерапію Роджерса перш, ніж щось говорити про особистісно зорієнтований підхід, і ви перелякаєте його насмерть або ж переконаєте остаточно у непорівнянній вагомості його професії.

***

З середини XX століття у житті людства став все більше проявляти себе новий чинник, який отримав позначення “науково-технічна революція”. Техніка з недавна почала “копіювати” і той орган тіла людини, який відповідальний за її розум. Маємо на увазі мозок й інформатику. За допомогою Інтернету людина нарешті отримала необмежений доступ до будь-якої інформації і таким чином отримала якісно нові можливості розвитку усіх своїх творчих спроможностей - аналітичних, комунікативних і синтезуючих. На часі втручання техніки в досі недоторканну сферу людського, сферу душі. (Що залишиться від попередньої, традиційної людини?).

З кінця минулого століття, на межі тисячоліть ще один чинник людської еволюції проявляє себе як визначальний – чинник глобалізації. Жодна із країн вже не зможе жити в ізоляції. Більш високий рівень співробітництва – це добре. Але міжнародний розподіл праці може закріпити нерівність і спеціалізацію держав у новому організмі – цілісному суспільстві Землі. Щоб жити краще, бути конкурентоспроможними і уникнути небажаної спеціалізації у міжнародному розподілі праці, локальні спільноти людей змушені знову і знову підвищувати потенції і продуктивність праці своїх співвітчизників. Мова йде про необхідність впровадження нових Y - і Z -моделей організації праці самоактуалізованих особистостей на додаток і замість X -моделей, які зарекомендували себе добре у попередніх конвейєрних технологіях. Щоб відповідати новим вимогам колективного співжиття, вже недостатньо тої традиційної дисципліни та індивідуальної автономії (точніше: індивідуалізму) людини. Людина має бути дійсно автономною, самоактуалізованою, тобто такою, що повністю розкриває усі свої потенції і є дисциплінованою ізсередини.

Розмаїття можливостей завжди було в природі умовою її розвитку. Тож не випадково на даному ступені еволюції від людини вимагається оригінальність в розмаїтті індивідуального. Цього вимагає принцип самоорганізації і самоускладнення, що діє у живій природі об’єктивно, незалежно ні від чиїхось бажань. Продуктивність колективної праці віднині зростатиме не за рахунок вузької професійної спеціалізації (де резерви вичерпані), а все більше і більше за рахунок творчої оригінальності кожної індивідуальної особистості.

Отже, основними причинами, що зумовлюють розробку нової освітньої парадигми, можна назвати дві :

1. потреби постіндустріального етапу розвитку суспільства,

2. сучасне розуміння сутності особистості, її співвідношення з суспільством.

Людські спільноти віднині мають заохочувати, сприяти, підтримувати, фасилітувати оригінальну індивідуальність у кожному своєму членові, у кожній частині цілого. Як досягти бажаного? Орієнтирами на цьому шляху самоздійснення людини є: 1) піраміда потреб А. Маслоу з мотивацією самоактуалізації на її вершині і 2) усвідомлення (саморефлексія) полісутнісної природи Homo .

Піраміда потреб та мотивацій моделі А. Маслоу сьогодні є надбанням усіх підручників з менеджменту, психології і соціології і не потребує детального представлення. Що торкається саморефлексії природи людини, то це зовсім нова проблема педагогіки. Раніше системи відтворення нового покоління зосереджувались на якихось окремих якостях людини (принцип раціональної моносутності) і відповідно формували виховний ідеал, змінний впродовж історії людства і залежний від регіональних особливостей. Сьогодні ж ми ставимо на порядок денний урахування, збереження і розвиток усього розмаїття якостей людини (постмодерний принцип полісутності). Виховним ідеалом XXI століття стає вільна особистість з розмаїттям творчих якостей.

Отже, стрижневим, системоутворюючим елементом нової освітньої парадигми має бути новий, більш глибокий рівень саморефлексії учасників навчально-виховного процесу – вихованців, учителів і батьків. Людина повинна пізнавати не лише навколишню дійсність, а й саму себе. Навколишня дійсність складна і багатолика, тому у процесі пізнання і практики людина використовує вузьку спеціалізацію. Природа людини також складна і багатолика, але необхідно відмовитися від інерції такої ж вузької спеціалізації у пізнанні людини і використанні знань про неї лише лікарями та політтехнологами. Віднині кожна людина має прагнути знати про себе все.

***

Чого не знає про себе пересічна людина і чим досі не займалася педагогіка? Ми змушені визнати, що сучасна людина не знає своєї істинної природи, не володіє тими знаннями, що вже є у розпорядженні вузьких спеціалістів. Вона не знає, наскільки близька чи віддалена від тваринного світу, не знає співвідношення біо-соціо у своєму єстві, не знає, що є її свідомість і її несвідоме, як вони співвідносяться і взаємодіють. Вона не знає, в якій мірі нею правлять тваринні інстинкти, і не хоче цього знати. Її плотські бажання, потяги не мають ніяких внутрішніх обмежень. Вона водночас агресивна і боязлива, підступна і доброзичлива, заздрісна і співчутлива, зла і доброчинна… така і не така. Яку б характерологічну рису ми б не взяли для опису сутності людини, ми зобов ’ язані взяти і протилежну, її опозицію. Дослідники, письменники, художники завжди відзначали подвійність, амбівалентність природи людини, її темні і світлі сторони, сяючі вершини її досягнень і зяючі пустоти глибинних печер. Але пересічна людина не помічає цього, як не помічає повітря, яким дихає, подібно тому, як риба не помічає води, у якій плаває.

Пересічна людина майже нічого не знає про себе із того, що вже знають про неї вузькі спеціалісти-людинознавці із таких галузей науки, як-то: антропологія, психологія, філософія та ін. Практично будь-яка галузь гуманітарної науки акумулює знання про людину. Однак, існує величезна прірва між тією інформацією, що накопичена про людину наукою, літературою, мистецтвом і тим, що має пересічна людина у розпорядженні своєї побутової свідомості (пам’яті, мислення). Ситуація така, що спільнота в цілому вже володіє певними знаннями, а кожна окрема людина - ні. Співвідношення знань аналогічне співвідношенню між суспільною та індивідуальною свідомостями як системами відображення.

Які ж конкретні знання про природу людини, її сутність (єство) накопичені мистецтвом і філософією, але досі не стали надбанням її індивідуальної свідомості? Мислителі усіх часів і народів споглядаючи людське життя, найперше робили спроби уяснити собі і пояснити іншим природу людини. Так стародавня китайська мудрість стверджує, що “усі звірі сидять усередині кожної людини” і що досі не було “жодного звіра, у якому б сиділа хоча б одна людина”. В руслі розвитку цієї ідеї у XX столітті антропологи і психологи доходять висновку про так звану “геологічну” будову організму і психіки людини. Попередні шари біології людини не зникають і не заміщуються новими, а опускаються у її глибини, слугуючи поставщиками біологічної енергії для нових утворень. Саме ця концепція, що отримала назву закону напластування , змушує нас дивитись на людину як на істоту, в якій відображається увесь Всесвіт. Усе, що виникало і було присутнє на попередніх ступенях еволюції живого, міститься в людині. Саме цим зумовлений величезний діапазон проявів поведінки людини – від найогиднішої, з точки зору певних критеріїв суспільної моралі, до божественної. Мова тут йде не про поділ людей на хороших і поганих, а про те, що у єстві кожної людини усе є. Різниця лише в тому, що назовні виходить воно різною мірою в залежності від отриманого виховання та зовнішніх обставин.

Цитування висловлювань мудрих світу цього про сутність людини може зайняти сотні і тисячі сторінок тексту. Ще Платон сказав : “Легше догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж про людей” [ Таранов П.С. От Соломона до Роджерса Бєкона. – М.: ООО “Изд. АСТ”, 2000. – 448 с. - С. 117]. Християнство, наклавши на людину проекцію абсолютної особи Творця, утвердило самоцінність людини і надавши їй певну свободу волі, не змогло позбавити її подвійної сутності як носія добра і зла, доброчесності і гріховності. Разом з тим, християнство започаткувало визнання індивідуальності людини, тоді як попереднє язичество майже не відокремлювало її від природи і общини. В Новий час, коли мислителі почали стверджувати віру в безмежні можливості людини, французький вчений і філософ Блез Паскаль (1623-1662), маючи критичне мислення, після глибоких роздумів змушений був підтвердити тезу християнства про нікчемність та подвійну природу людини, визначивши її як “мислячу очеретину”, “славу і покидька Всесвіту”, “велич у ницості”, “середину поміж нічим та всім” [ Паскаль Б. Мысли. – М., 1994. - С. 114, 76, 65]. 300 років по тому релігійний філософ XX століття Микола Бердяєв (1874-1948) визнав, що саме Паскаль краще за всіх виразив суть природи людини і підтвердив, що людина як і раніше “подвійна й проти-речива істота, істота в найвищій мірі поляризована, богоподібна й звіроподібна, висока і низька, свободна і раба, однаково здібна до піднесення і падіння, до великої любові й жертовності, до великої жорстокості й безмежного егоїзму” [ Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека (Опыт персоналистической философии)].

Письменники , поети і художники були чи не першими, хто відобразив розмаїття сутнісних рис людини у всій повноті, однак без пояснення причин такого розмаїття. Пояснювати таке намагалися філософи, а потім виокремлені із філософії науки – психологія та десятки інших, які називають гуманітарними. Сьогодні усі вони одностайно визнають людину складною, напередбачуваною істотою, описують багаточисельні прояви її поведінки і сутності, зокрема:

1) як єдиної істоти, котрій властиве прямоходіння та вертикальна конструкція ;

2) як єдиної істоти, яка володіє символічною свідомістю – досі невідомою природі системою випереджувального відображення;

3) як істоти, яка постійно “мандрує”, тобто прагне йти за обрій;

4) якій завжди властива надія;

5) як істоти творчої, здатної створювати нове, досі невідоме;

6) агресивної, у якої без опертя на інсти н кт агресії неможлива ніяка творчість;

7) як єдиної істоти, котра вміє створювати знаряддя праці і техніку для посилення можливостей її органів ;

8) як істоти постійно сексуально стурбованої на відміну від інших тварин – сезонно сексуальних ;

9) як істоти, здатної співчувати іншим живим істотам;

10) як жорстокої істоти, здатної витончено вбивати представників свого виду ;

11) як істоти, якій властиве почуття гумору і яка здатна сміятися ;

12) як злочинної істоти, позаяк лише людина може розрізняти добро і зло та свідомо творити останнє ;

10) як істоти, здатної однаково любити і ненавидіти ;

14) як істоти серед усіх живих істот найбільшою мірою здатної до мімікрії і хитрощів;

15) здатної брехати і зраджувати;

16) як істоти, якій властиві заздрість, властолюбство, марнославство і підлість;

17) як істоти, якій властиві гордовитість, зверхність, пихатість;

18) як істоти, схильної до надмірності у всьому;

19) як істоти вольової, дисциплінованої ізсередини, здатної частково приборкувати свої інстинкти та емоції і спрямовувати життєву енергію на такі види діяльності, використання результатів якої може бути як завгодно віддаленим у часі;

20) як істоти, яка бере участь у створенні себе в соціальному середовищі.

 

Філософ В.Г. Табачковський (2005), не претендуючи на повноту, виокремлює понад 70 із сутнісних проявів людини. Досліджуючи філософську і мистецьку феноменологію людської сутності, він цитує переконливі висловлювання близько сотні філософів, письменників і психологів [ Табачковський В.Г. Полісутнісне homo : філософсько-мистецька думка в пошуках “неевклідової рефлективності”. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. - 432 с.]. Звісно, художники, письменники та поети наділені здібностями бачити явища образно, в усій їх цілісності. Тут мова йде не лише про аналітичні здібності раціонального розуму дослідника, а й про емоційно-чуттєву сферу, яка сприймає цілісно, образно, на рівні напівсвідомого (колективного насвідомого, індивідуального підсвідомого і надсвідомого). Разом з тим, усе, що відображають філософи-феноменалісти і митці, сьогодні отримує все глибше науково-природниче пояснення, насамперед, в психології. Це вселяє надію на можливості більш глибокого аналізу, а потім й синтезу по-новому.

***

Що робити з розмаїттям сутнісних властивостей людини? Як класифікувати їх? Які визнати найсуттєвішими? Як оцінювалися ці властивості раніше, впродовж історичних часів, в Новий час, і як маємо оцінювати сьогодні? Чи втручатися у їх формування (становлення)? Якщо так, то як? – Усі ці питання постали сьогодні на порядку денному педагогіки і набувають статусу найактуальніших.

Кількість сутностей людини не зменшується з часом. Навпаки, чим уважніше дослідники придивляються до людини, тим більше розрізняють у ній суттєвого. Якщо до останнього часу ( XX ст. включно) були намагання виокремити в людині щось найважливіше (наприклад, любов до Леніна або відданість ідеї побудови комунізму за життя нинішнього покоління), то сьогодні переважає думка про цінність усього розмаїття властивостей людини. І дійсно, тільки-но ми спробуємо видалити із переліку якусть сутнісну рису, як тут же виявляється її зв’язок з іншими та призначення. Любов і ненависть, добро і зло – приклади того. А візьмемо пиху – найперший із семи смертних гріхів людини. Чи могла б людина існувати без гордовитості, пихатості, почуття зверхності й самовпевненості? Чи могла б людина розв ’ язувати нові задачі в умовах повної чи часткової невизначеності без суб ’єк тивного почуття упевненості у своїх силах? Звісно, ні, не змогла б. Отже, маємо переплетіння, єдність позитивного і негативного, і дуже добре, коли людина здатна проявляти себе у широкому діапазоні.

Питання “щ о є хороша людина? ” стояло завжди . Бже у давнину дуже цінувалися розум і стриманість, самовладання людини. Арістотель (384-322 р.р. до н.е.), усвідомлюючи широкий діапазон проявів людини, вважав добрими якостями середину між крайнощами і був близьким до сучасних поглядів. Намагання у попередні часи якимось сутностям людини надавати перевагу перед іншими сьогодні пояснюється схильністю тільки-но народженого раціонального розуму до пошуку першосутності у всьому, насамперед у зовнішній дійсності. Так було з початків виникнення свідомості і вчені ще недавно намагалися віддавати перевагу одній теорії, одному поясненню. Марксисти-ленінці – чи не найяскравіший приклад того. Сьогодні плюралізм думок і неоднозначність пояснювальних моделей вважається явищем не лише допустимим, а й необхідним. Визнання багатомірності й взаємозв’язків у явищах природніх і соціальних змусило визнати і неминучість та доцільність розмаїття сутностей у природі й проявах людини. Такою є наукова парадигма на початку III –го тисячоліття.

***

Порушуючи питання про новий рівень рефлексії, насамперед, маємо врахувати той факт, що досі вважалося незрозумілим “що таке свідомість?”. Чи була коли-небудь свідомість о б’ єктом педагогічних впливів і яких? Так, люди завжди передавали наступним поколінням знання про світ і норми поведінки у цьому світі. Змінювалися лише обсяги, форми і методи передачі знань, вмінь і навичок. Про становлення свідомості в онтогенезі питання не ставилося. Фактично, відбувалося генетичне, стихійне становлення свідомості молодого покоління. Свідомість як цілісний феномен ще ніколи не була об’єктом свідомих науково обгрунтованих педагогічних впливів. В жодній країні ні про яку оптимальність цих впливів досі не йшлося. В одні часи десь надавали перевагу оволодінню військовою справою, в інші часи - вивченню мов, включно стародавніх (мертвих). В епоху індустріалізації надавали перевагу знанням про природу і техніку та оволодінню раціональним мисленням; в країнах з тоталітарними режимами, крім того, - засвоєнню ідеологічних догм. Сьогодні виникла мода на економістів, менеджерів і юристів. Відомий журналіст С. Соловейчик (1999) із великим здивуванням писав: “...лише 4% американських д i тей вивчають ф i зику в обсяз i , який можна пор i вняти з нашим. Але лауреат i в Нобел i вської премії в Америц i чомусь значно б i льше, н i ж у нас”.

Сьогодні суспільство стурбовано заговорило про зміну освітньої парадигми, а саме, про становлення всебічно розвиненої особистості у відповідності з потребами нової епохи. Виникли питання “що є особистість взагалі і яким є її ідеал сьогодні?”, “чи повинна педагогіка створювати особистість за зразком-ідеалом, чи обмежитись створенням умов спонтанного “вільного” виховання?” . Мало відповісти на ці питання. Далі постають питання технологічні : як досягти результату з врахуванням наявних ресурсів.

Отже, свідомість як об’єкт педагогічних впливів є визначальним елементом більш загальних утворень, якими є людина, індивід, особистість, індивідуальність, поведінка, психіка. Педагогіка, пам ’ ятаючи про специфіку, не може і не повинна займатися свідомістю як окремим об ’ єктом, а лише у зв ’ язку з іншими системними утвореннями і задачами. Якими саме? - Насамперед, з несвідомим, про яке пересічна людина знає ще менше, ніж про свідомість. Це питання ми спробуємо розглянути у наступних розділах.

 

 

26.2. Чому сучасна людина повинна докорінно підвищити свій рівень успадкованої рефлексивної спроможності?

 

“ Чи міг би я натиснути пускову кнопку водневої бомби?” - таке питання може поставити собі кожен із сучасників, людина, яка впевнена, що володіє здоровим глуздом. І відповідь буде відображати стан нашої рефлексії сьогодні : так, натиснув би за наказом зверху, згідно з присягою і конституційним обов ’ язком захищати свою Батьківщину. Натиснув би не думаючи так, як навчали на тренуваннях. Але якщо б наш сучасник володів більш високим рівнем рефлексії, то менше сприймав би інформацію на віру і більш критично думав би, чи можна довіритись тій людині, яка віддає такий наказ, подумав би, хто та людина, яка віддає такий наказ і чим вона відрізняється від інших. Скажімо, чим відрізнявся у духовному чи в інших відношеннях той “головнокомандувач”, що п’яним (як відображали тодішні анекдоти) рвався під час Карибської кризи 1962 року у бункер і погрожував: “Покажу, мать, їм кузькину мать!”? Чи перевершував цей “головнокомандувач” своїм розумом інших сучасників? Завдяки яким якостями піднявся він над іншими? Чи не завдяки успадкованим від тварин мімікрії, хитрості та від найближчих предків умінню добре пити горілку?

Якщо людина біля пускової кнопки володіла б більш високим рівнем свідомої рефлексії, то подумала б про наслідки “застосування” і “незастосування” водневої бомби і ще заздалегідь зробила б усе можливе, щоб не бути побіля тої кнопки, а десь у рядах пацифістів чи дисидентів. Але ж реальність така, що “свято місце” як поруч з одною, так і поруч з іншими кнопками пустим не могло бути. Одним треба було заробляти військовою службою щомісячно на розмноження і виживання сім’ї - смисл життя сучасної людини, іншим - у командному бункері задовольняти інстинкт “ватажка зграї”. Та й довіряти треба у сучасному світі один одному, інколи сліпо довіряти, адже не можна одній людині осягнути неосяжне. Такими є рівень рефлексії і рівень довіри нашого середньостатистичного сучасника, який, безумовно, може натиснути кнопку водневої зброї. Отже, є проблема. Як бути і що робити?

На благо людства , природа турбується й про те, щоб з ’ являлися люди, потужність рефлексії яких перевищує середньостатистичний показник. До таких в СРСР другої половини XX століття ми можемо віднести вченого, фізика-ядерщика Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, дисидентів В’ячеслава Черновола та інших, сучасників відомих “ватажків зграї” Микити Хрущова і Леоніда Брежнєва. Порівняймо рефлексію одних і рефлексію других як класичні приклади різних рівнів рефлексії. У Сахарова та йому подібних наукова рефлексія - передбачення ланцюга причин-наслідків... причин-наслідків взаємодіяла із сумлінням і порядністю чесної людини. Сахаров, чиї наукові заслуги на той час вже були широко визнаними, не побоявся втратити комфорт життя і все, чого досягнув. Хрущов же, запам’ятався сучасникам тим, що, зосередивши у своїх руках традиційними методами величезну владу, велів засіяти усі колгоспні поля в країні кукурузою та пообіцяв “перемогу комунізму ще за життя нинішнього покоління”, але нічого із здійсненого не прораховував на декілька кроків уперед - його наступники усе це відмінили, в тому числі і запропонований ним новий територіальний поділ країни (укрупнення районів), створення раднаргоспів, поділ обкомів партії на промислові і сільсько-господарські. Крім того, на його сумлінні залишилася пляма збройного придушення мирної демонстрації робітників у Новочеркаську в 1961 році, що повністю перекреслило епізод його правильної “рефлексії” помилок попередника на XX  з‘їзді КПРС. Така практична політика без усвідомлення рефлексії наслідків, лише як інтегрований прояв успадкованих тваринних інстинктів, їх слуг - плоскої свідомості та концентрованої волі була затаврована його ж соратниками як “волюнтаризм”. Наступний “ватажок зграї” майже усі ініціативи попередника правильно скасував як непродумані і вже не тільки нічого не рефлексував на майбутнє, але й майже не діяв волюнтаристично усередині країни наступні 15 років, залишивши про себе в історії згадку як про “генерального” керівника “епохи застою”. На його сумлінні залишилася пляма введення військ країн Вашаського Договору в Чехословаччину і це можна було якось зрозуміти, як виконання заповіту попереднього геніального “ватажка зграї” Йосифа Сталіна зберігати не менше 50 років результати 2-ої світової війни. Щодо другої плями - введення так званого “обмеженого військового контингенту” в Афганістан, то воно аж ніяк не було продумано щодо наслідків. Більш значного прикладу нерефлексивної, плоскосвідомої і безвідповідальної діяльності вищого керівництва (прояву волі партії) на той час важко було придумати. Пересічним же співвітчизникам предназначалось проявляти політичну свідомість і масовий героїзм. До переліку прикладів нерефлексивної, плоскосвідомої і безвідповідальної діяльності вищого керівництва ( волі партії) можна віднести і антиалкогольну кампанію Політбюро КПРС на чолі з новим генеральним “ватажком” Михайлом Горбачовим, коли вольовим рішенням водночвс були знищені майже усі виноградники - результати багаторічної праці десятків тисяч людей і гордість південних областей країни. Наслідки ж були протилежні очікуваним.

***

Про рефлексію у минулому. Чи було життєво важливим, критично необхідним раніше, у античні часи чи у середньовіччі, або ж, навіть, у XIX чи у XX століттях пересічній людині знати глибше, ширше і повніше свою природу, свою сутність і глибше рефлексувати навколишнє середовище? Мабуть ні. Не було ніяких індивідуальних потреб організму людської істоти, які б цього вимагали напевне. Окрім успадкованих чуттєвих механізмів регулювання життєдіяльності спочатку достатньо було лише вірити у щось зовнішнє незмінне , що і зафіксували отці Церкви, яка вперше в історії людства почала опікуватись станом масової свідомості пересічної людини. В епоху індустріалізації важливо було забезпечити людині автономію , яка давала їй можливість уберегтися від недосконалого втручання в її життя з боку Церкви та держави без підвищення вимог до взаємної рефлексії. Разом з тим, у суспільстві завжди існували загальні проблеми, які могли бути вирішені краще лише за умови більш глибокої свідомої рефлексії людиною себе і наколишнього середовища. У Новий час незмінність середньовіччя поступилася прогресу. На зміну сліпій вірі прийшло раціональне розуміння. Сліпа віра і розуміння (свідома віра) - співвідношення цих понять можна було б взяти за один із основних критеріїв розвиненості земної цивілізації. На початку 3-го тисячоліття людство зіткнулося з необхідністю більш глибоких розрізнень пересічною людиною фактів і процесів в собі і в навколишньому середовищі. Прогрес суспільства набуває ознак прискорення. Зокрема, в Україні виникла нагальна потреба розрізняти програми партій і політиків, орієнтуватись в рекламі, оцінювати практичні дії влади, убезпечити себе від маніпуляцій чиєюсь волею, робити свідомі вибори в інших сферах життєдіяльності людини і суспільства.

До прикладів глибокої рефлексії видатних людей в історії людства, здатних свідомо прораховувати наперед довгий ланцюг причин-наслідків... причин-наслідків, можна віднести, насамперед, військову діяльність полководців Олександра Македонського, Наполеона (до вторгнення в Росію), Кутузова (який свідомо здав Москву без бою), Жукова у Вітчизняній війні 1941-45 р.р. та десятків і сотень інших. Що ж до пересічної людини - рядових бійців, то вони до XIX ст. ходили в атаку в зімкнутому строю - думати не треба було, на першому місці стояли фізична підготовка і автоматизовані (інтеріоризовані) навички.

У сфері невійськової діяльності до стародавніх прикладів найглибшої рефлексії природи людини можна віднести, насамперед, діяльність першозасновників світових релігій, пророків, Будду, Іісуса Христоса, Мухаммеда. Було б цікаво дослідити Біблію (47 книг Ст. З, 27 книг Н. З.) як відображення еволюції суспільної свідомості.

У сфері державотворчої діяльності до давніх прикладів глибокої рефлексії природи людини можна віднести творчість давньо-китайських мислителів Кун Фу-цзи (551-479 р.р. до н.е.), Мен-цзи (372-289 р.р. до н.е.), Сюнь-цзи (313-235 р.р. до н.е.) та інших основоположників конфуцівнства, поведінку завойовників – грекомакедонців, римлян, арабів, татар та інш., які залишали віровчення і систему управління на завойованих територіях незмінними, тільки б там своєчасно платили податки. У Новий час до прикладів рефлексивної спроможності слід віднести батьків американської демократії Бенджаміна Франкліна (1706-1790), Томаса Пейна (1737-1809), Джорджа Вашінгтона (1732-1799), Джона Адамса (1735-1826), Томаса Джефферсона (1743-1826), Джеймса Медісона (1751-1836). Можливо до таких можна віднестиі й Володимира Ульянова (Леніна) як найвидатнішого експериментатора у сфері суспільного життя, враховуючи, зокрема, точне визначення ним моменту Жовтневого перевороту ( “промедление смерти подобно” ), пропозицію НЕПу після громадянської війни та лист-попередження з ’ їзду партії щодо призначення на посаду генсека Йосифа Сталіна. Що торкається Гітлера і Сталіна, то скоріше вони були видатними “виродками” з високим рівнем тваринної позасвідомої чуттєвості, свідомість яких була підпорядкована інстинктам і які вміло скористалися можливостями сучасної їм техноструктури для маніпуляції свідомістю і волею інших, уміло обирали собі помічників з відповідно актуалізованими якостями (Абакумов, Ворошилов, Берія, Єжов та ін. - в СРСР, Гебельс, Гіммлер та ін. - в Німеччині). Гітлер, Сталін – з одного боку та масове позасвідоме зараження і покірливість співвітчизників – з іншого боку – чи можна розглядати ці явища окремо одне від одного?

До прикладів глибокої рефлексії “елітних” людей в наш час, здатних свідомо прораховувати наперед довгий ланцюг причин-наслідків... у своїх інтересах, слід віднести ініціативу та так званої “чубайсівської” ваучерної приватизації загальнонародної власності на пострадянських просторах без створення ринку цінних паперів, легалізацію підприємницької діяльності кримінальних авторитетів, лобіювання потрібних законів в парламенті біснесовими групами і кланами і саботаж прийняття законів у розвиток положень Конституції, що захищають інтереси більшості суспільства в Україні.

***

Практично у будь-якій діяльності сучасної людини присутній той чи інший рівень глибокої рефлексії. У театрі актор має “перевтілитися”, повністю увійти в роль іншого, а глядач співпереживає. У колективних спортивних іграх (баскетбол, футбол, хокей тощо) учасник має передбачати наступні кроки партнерів і суперників, а уболівальники на трибунах стадіонів займаються тим самим у своїй уяві і реагують емоціями на співпадання-неспівпадання їх уяви-передбачування з фактичним ходом гри. В тій чи іншій мірі цього вимагає будь-яке спілкування людей одне з одним.

До найбільш наглядного прикладу глибокої рефлексії людини, здатної свідомо прораховувати наперед довгий ланцюг причин-наслідків-причин-наслідків..., можна віднести таку діяльність як гра в шахи. На скільки ходів бачить учасник гри можливі ходи партнера і свої відповіді - це і є показник рівня глибини рефлексії як “відображення ... відображення” у цій діяльності.

До конкретних прикладів глибокої рефлексії, коли людина має бути здатною свідомо прораховувати наперед довгий ланцюг причин-наслідків...причин-наслідків, можна віднести підприємницьку діяльність (до якої згідно з соціологічними опитуваннями придатні менше 10% людей), коли необхідно передбачувати поведінку споживачів і конкурентів на кілька кроків уперед. Сюди ж треба віднести, безумовно, наукову діяльність і державну законотворчу, до яких здатна ще менша кількість людей, ніж до підприємництва. Яскравими прикладами рефлексії “відображення... відображення” є поєднання на сучасних пострадянських просторах законотворчості і підприємництва, коли у державних законах чи указах та постановах спеціально передбачаються в інтересах вузьких кланів невидимі для пересічних людей шпарини.

Діяльністю (не масовою), успіх якої завжди вимагав високого рівня рефлексії було і є винахідництво. Основою винахідництва є спроможність свідомості на основі накопичених в минулому образів відірватись від “тут і тепер” і переміститись уявою у майбутнє. Заново синтезуючи вже знайомі елементи дійсності у “внутрішній моделі”, свідомість знаходить засоби для творення того, чого раніше не існувало. Процес винахідництва вимагає багаторазового свідомого проходження “туди-сюди” довгого ланцюга причин...наслідків з залученням сфери несвідомого, аж поки не буде знайдено найкращого нового рішення із можливих.

***

Якої ж рефлексії не вистачає сьогодні? Сучасна людина не усвідомлює своєї істинної природи і своїх можливостей, ще не пізнала саму себе, але цей факт, як не дивно, ніяк не турбує її. Щоб пізнати себе глибше, людині необхідно бути здатною обирати різні точки зору зовні себе. Це означало б, що вона бачить себе очима психолога, психіатра, психотерапевта, філософа, історика, антрополога, економіста, етолога, етнографа, правознавця, педагога..., бачить себе очима батьків і бачить себе з точки зору наступних поколінь та з точки зору загальних інтересів усього людства (має сумління). Пересічна людина не здатна обирати такі точки зору зовні себе, їй це досі не було потрібним, вона задовольняється поки що головним чином успадкованими несвідомими і напівсвідомими чуттєвими механізмами наслідування, зараження, конформізму, навіювання тощо.

Однак, щодо рефлексії пересічної людини, то сьогодні виникла інша ситуація, аніж в середньовіччі чи в епоху індустріалізації. Її передумови пов’язані з революційними змінами у суспільстві у Новий і Новітній часи - визнанням права приватної власності, розвитком науки і техніки, індустріалізацією, урбанізацією, технологізацією, інформатизацією. Розподіл праці значно подовжив шлях від проектування змін у штучному середовищі людини до отримання результату. Сучасна техніка (друга, штучна природа) цілком і повністю побудована на розподілі праці, на співпраці і соціальному спілкуванні. Однак із-за збільшення шляху від задуму до результату кожен конкретний учасник не може оглянути увесь ланцюг послідовних дій, що веде до кінцевої дії. Спеціалізація техніки зробила повністю неможливим для одної людини мати кваліфіковане судження в усіх галузях. Технічна співпраця необхідно вимагає взаємної довіри. Соціологи характеризують довіру як механізм подолання складнощів таким чином, що кожна окрема людина має подолати лише невелику частину цих складнощів, оскільки подолання іншої частини вона довіряє іншій людині. Щоб довіряти, людина має рефлексувати вже не технологічний ланцюг, а лише правила (механізми) взаємодії, психіку і поведінку інших людей . Поглиблена саморефлексія та рефлексія психіки інших компенсує незнання технологічних ланцюгів виготовлення продуктів штучної природи (техніки), у яких бере участь кожна сучасна людина. Це нові вимоги до людини, яким вона має відповідати.

Новий рівень взаємної довіри на основі рефлексії має забезпечити на сучасному рівні значне підвищення продуктивності кооперативної діяльності. Кожна людина не може вміти робити все добре і робить щось одне найкраще. Існують різні моделі колективної діяльності. Діяльність згідно з моделлю “ Y ” Мак-Грегора вимагає більш високого рівня рефлексії членів трудового колективу, аніж діяльність згідно з моделлю “ X ”. Впроваджена вперше фірмою “ІВМ” в 60-х роках і розповсюджена в США і в Японії, ця модель організації колективної праці зробила ставку на самореалізацію творчого працівника і тим самим здійснила революційний стрибок у зростанні продуктивності праці. Іншими словами, вперше в колективах-організмах для підвищення продуктивності праці був повністю задіяний “позитивний зворотній зв ’ язок” на основі взаємної рефлексії [ Кастельс ; с. 28-30 ] , [ Тоффлер ; с. 91 ] .

Рефлексія - це знання фактів, явищ та розрізнення їх елементів і зв’язків у 1) зовнішньому природньому середовищі, у 2) суспільстві та 3) знання людини самої себе. То ж про яку сторону рефлексії має йти мова у першу чергу сьогодні? Мова має йти про підвищення рефлексії людиною самої себе та інших людей. Що означає більш глибокий рівень саморефлексії? Це погляд людини, немовби збоку, на саму себе. - На що і що конкретно? - Насамперед, на свою свідомість і своє несвідоме як на системи відображення свого тіла, зовнішньої дійсності і процесів їх взаємодії. Маємо два ключові питання, без попереднього прояснення яких годі й думати про перехід на новий рівень саморефлексії. Це питання “що таке свідомість людини і суспільства, як вони співвідносяться?” і питання “яким є співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини?”. Відповідаючи на ці питання, необхідно якомога швидше передати на рівень свідомості пересічної людини ті знанння про її сутність, які вже є в розпорядженні вузьких фахівців з людинознавства. Специфіка переходу на новий рівень рефлексії полягає не лише у засвоєнні нових вузькоспеціалізованих знань про людину, а у засвоєнні нових знань про людину у широкому діапазоні , те, що позначається терміном гуманітаризація освіти і що у геометричній макромоделі “бульки свідомості” означає симетричне розширення сфери, а не якихось вузькозорієнтованих “виродливостей”.

***

Вимоги до рефлексії людини зростають. Філософи, які стурбовані становищем людини у сучасному світі, одностайні щодо розуміння її технічної діяльності. Починаючи з першого штучного знаряддя-рубила і беручи до уваги останні радіозондування Всесвіту на глибини в десятки мільярдів світлових років людина лише копіювала і збільшувала потужність своїх власних біологічних органів і функцій . Разом з тим, людина була і залишається частинкою Природи. Її називають навіть голосом Природи , оскільки з усіх створінь тільки вона має оціночні судження про себе і навколишнє природне середовище. Тож, яке її головне призначення і яким буде її найближче майбутнє у цьому світі? Питання загострилося настільки, що має бути розв ’ язаним за життя нинішнього покоління.

Заслуговує уваги думка, що людина, будучи частинкою Природи, досі лише копіювала і збільшувала потужність своїх власних органів і функцій і на цей момент уже пройшла зоологічну стадію техніки. На часі наближення до істинно антропологічної техніки, яка буде аналогами психічних і ментальних властивостей людини. Усі проблеми, що виникають тепер є і будуть наслідком недостатнього знання людиною самої себе, що означає недостатню рефлексію, тобто недостатню глибину “відображення... відображення” людини самої себе і собі подібних. Оскільки людина є частинкою цілісності, то перехід на новий рівень рефлексії означає поглиблення саморефлексії у зв’язку з належністю людини до зовнішнього середовища, яким є, насамперед, суспільство. Людина має усвідомити себе “клітиною” суспільства, а суспільство має усвідомити себе як частинку Природи. Людина повинна знати, якою має бути хороша клітина суспільства XXI ст. і в чому полягає призначення людського суспільства у Всесвіті.

Чому люди в більшій мірі володіють принципами упорядкування зовнішньої дійсності, аніж самих себе? - таке питання, за свідченням Алоїза Хунінга, ставив вже в 1877 році німецький філософ Ернст Капп у своїй праці “Основи філософії техніки” і пояснював з посиланням на теорію еволюції тим, що ми називаємо “законом напластування”. Людина містить в собі усі попередні стадії еволюції неорганічного і органічного світу і відтворивши у техніці самі ранні із них, нічим не ризикує щодо наслідків. Що ж торкається розширеного відтворення у техніці якостей людини, які виникли на пізніших етапах еволюції, то наслідки цього об’єктивно не можуть бути легко передбачувані сучасною людиною. Мабуть, Ернст Капп правий. Як би там не було, людина має глибше вивчати у собі те, що вже має. Це, безумовно, полегшить передбачення наслідків її технічної діяльності як діяльності відтворення самої себе і в своїй особі мікрокосму, що відображує макрокосм.

Значно зросли вимоги до рефлексії пересічної людини і у її побуті. Реклама і лавина іншої інформації з екранів телебачення - як відноситися до цього? Вибір невеликий : “пливти за течією” чи “критично мислити”, вірити чи розуміти. А взаємопорозуміння у сім ’ ї? Чи знає пересічна людина психологію сім ’ ї? А виховання своїх власних дітей? Вибір невеликий : або “віддати на відкуп школі та вулиці”, або ж приймати безпосередню свідому участь у вихованні власних дітей (як? - незнамо). Скільки відсотків батьків дієво стурбовані вихованням своїх дітей? (запитайте про це вчителя середньої школи і він дасть вам відповідь: не більше 20%).

***

Україна має свою власну специфіку щодо рефлексії. В умовах сучасної України, коли актуальним є становлення громадянського суспільства в умовах “первинного накопичення капіталу” підвищення рефлексії пересічної людини-виборця стало нагальною потребою. Представники політичних партій у парламенті “начисто” забувають свої передвиборчі обіцянки. “Передвиборна кампанія у нас - це суцільна брехня, після виборів влада продовжує жити за своїми законами, а народ - за своїми, у нашого виборця відсутня електоральна пам ’ ять. ...це - театр. Звертаюсь до виборця, сприймайте політику без емоцій, не створюйте кумирів, не вірте казкам!” - так доводить сьогодні, 7.10.06, лідер депутатської фракції СПУ Василь Сушко у проекті “Контрольний пакет” на ТК УТ-1 необхідність вищого рівня політичної рефлексії пересічною людиною. Йому вторить ведуча телепроекту Тамара Метерчук : “Цинізм - це характерна риса сьогодення. ...Я боюся цього парламенту - він ніякий. За списком обрані референти, водії, слуги олігархів. Можливо краще було б обрати 100% олігархів”.

У жовтні 2007 року після перевиборів ВРУ ми знайомимося рефлективною оцінкою ситуації О. Пасхавером, фахівцем з проблем економічного розвитку, який так само, як і ми, не може стримати свого здивування станом справ в українському суспільстві і пробує знайти пояснення:

“ Політична криза, яку Україна переживає з весни 2007 року, безпрецедентна для нашої, хоч і короткої, але перенасиченої конфліктами новітньої історії. По-перше, ми ще не спостерігали такого тотального взаємоневизнання діяльності найважливіших інститутів державної влади. По-друге, ми ще не спостерігали такого відвертого і шокуюче демонстративного порушення законів, а також неформальних норм і домовленостей. По-третє, на тлі такого небезпечного перебігу політичного конфлікту, незважаючи на войовничу риторику політиків і постійні апеляції до суспільства, має дивувати спокій і навіть байдужість суб’єктів підприємництва та населення в цілому…

Дозована демократія, поширення корупції як технології влади… Антикорупційне ж законодавство недієве насамперед тому, що середній громадянин розглядає хабар як допустимий гріх. …В Україні, країні щойно народженої державності, незрілої демократії, несистемного суперечливого законодавства, за відсутності історичної традиції законослухняності неформальні норми й домовленості еліти, які фіксують матеріальні інтереси активних гравців та їхні особисті амбіції, відігравалт й відіграють визначальну роль у соціальних процесах, і в політиці найбільше. …Нездатність до стратегічних компромісів. …Нездатність мирного розв’язання – тестова характеристика незрілості політичної еліти (або ж її відсутності. – А.П. ). …Домовленості масово вмирають, не набравши сили. …Вони поверхневі, ситуативні, перевантажені особистими інтересами… не спрямовані на вироблення загальної стратегії розвитку. …Саме той факт, що немає спільного бачення траєкторії розвитку країни, більше того – не помічено серйозних спроб вироблення такого бачення, надає політичній грі непорядності й поверховості. Політична криза є неминучою в сучасних умовах України конфліктною технологією формування нового політичного режиму” [ Пасхавер О. Перманентна українська революція. Епізод 2007 // “ДТ”, № 37 (666), 2007]. Далі автор дає своє переконливе пояснення щодо двох із трьох прорефлексованих ним на початку статті “досі небачених” кризових явищ в Україні, убачаючи їх причину в руйнації помаранчевою революцією попередньої системи формальних і неформальних норм і домовленостей в “елітному” середовищі, системи примусового арбітражу колишнього президента Л. Кучми – неминучий крок у розвитку суспільства. Щодо третього явища – “спокою і байдужості населення в цілому”, то автор не знаходить нічого кращого, як перенести своє особисте бачення на все “населення в цілому”. Правда, однак, полягає в тому, що “населення в цілому” не може рефлексувати кризові явища в суспільстві так, як це може робити вузькопідготовлений фахівець, президент Центру економічного розвитку. Правда полягає в тому, що “населення в цілому” ще не володіє тою рефлексією, що є необхідною умовою становлення громадянського суспільства.

Наприкінці 2007 року рефлексія тижневика “Дзеркало тижня” щодо підсумків року, що минув, та його саморефлексія як ЗМІ, 4-ої

влади громадянського суспільства, була такою :

“ Різке зниження інтелектуального рівня політикуму й пасивна позиція суспільства… Більшість ЗМІ виявилися нездатними виділяти головне, відчувати загальнонаціональні проблеми і встановлювати фільтри між потоком брехні та суспільством. …населення країни має справу не з політиками, а з їхніми політтехнологічними проекціями. На зміну інтенсивній цензурі прийшло екстенсивне “заробітчанство”. Проблема відокремлення журналістики від піару така ж гостра, як і проблема відокремлення влади від бізнесу.

Суспільство так і не стало суб ’ єктом політики. Оплачені студенти під помаранчевими прапорами біля Мінтрансу і МНС, …, оплачені “гості столиці” під біло-блакитними стягами на київському Майдані… Це і є громадянське суспільство? Проголосували. …І сіли дивитися телевізор. Чи багато з нас готові активно діяти у проміжках між киданням бюлетенів в урну?” [ Мостова Ю. Рахманін С. Мапа успіху лишилася контурною // “ДТ”, № 50 (679), 2007].

***

Отже, є нові, нагальні і невідворотні причини для переходу людини на новий рівень рефлексії і саморефлексії:

1. подовження технологічних ланцюгів виготовлення техніки і необхідність розумної (не сліпої) взаємної довіри між учасниками кооперативної діяльності;

2. повсюдний перехід на більш продуктивну модель “ Y ” (замість “ X ”) організації кооперативної діяльності, що грунтується на розмаїтті індивідуальних якостей і творчій свободі людини - новий крок на шляху утворення соціальної єдності людей;

3. відсутність успадкованих, природжених (інстинктивних) механізмів обмеження технічної експансії людини і передбачення її наслідків на новому етапі копіювання технікою ментальних властивостей людини і зростання потужностей техніки;

4. відсутність успадкованих, природжених (інстинктивних) механізмів захисту від маніпуляцій свідомістю одних людей при наявності науково розроблених технологій маніпуляції в розпорядженні інших людей;

5. перехід до демократії, взаємних обов’язків і відповідальності у суспільних відносинах, коли кожен виборець, делегуючи свою волю місцевим депутатам і державним політикам, має унеможливити себе від одурачення ним же обраними, унеможливити своїм баченням наскрізь кожного політичного “клоуна”;

6. необхідність більш раціонального використання своїх можливостей кожною людиною, заміна методу “спроб і помилок” у ситуаціях життєвого вибору науковими методами з опертям на знання себе та оточуючого середовища ;

7. “ проблема батьків і дітей”, коли онтогенез одних дітей у наш час зупиняється на рівні “пітекантропа”, а інші діти випереджують у своєму розвитку власних батьків - чи не потрібно усе це краще рефлексувати?

 

 

26.3. Що маємо на увазі, говорячи про більш глибокий рівень саморефлексії?

 

Саморефлексія – це погляд людини, немовби збоку, на саму себе. - На що і що конкретно необхідно поглибити свій погляд? – Насамперед, на свою свідомість і своє несвідоме як на системи відображення свого тіла, зовнішньої дійсності і процесів їх взаємодії. Маємо два ключові питання, без попереднього прояснення яких годі й думати про перехід на новий рівень саморефлексії. Це питання “що таке свідомість людини і суспільства, як вони співвідносяться?” і питання “яким є співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини?”. Відповідаючи на ці питання, необхідно якомога швидше передати на рівень свідомості пересічної людини ті знання про її сутність, які вже є в розпорядженні вузьких фахівців з людинознавства.

Спроба популяризувати наукові знання про свідомість людини для широкого загалу у формі просторових багатовимірних моделей індивідуальної та суспільної свідомостей була здійснена нами у статтях [ДШУ, №№ 4, 5, 6. - 2007] . Спроба переконати читача на прикладах поведінки політичної еліти у його недостатній увазі до тваринного єства людини була здійснена нами у статтях [ДШУ, №№ 10, 11, 12. - 2007], [ДШУ, № 1, 2008] . Формуючи відповідь на перше питання, ми скористалися філософською категорією відображення та відповідними метафорами і аналогіями. Що відображає свідомість? Матеріальне і ідеальне, уявне. Насамперед, тривимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє і майбутнє). Окрім того, потреби, знання, вміння, цінності, умови, обставини, правила тощо, наше суб ’ єктивне ставлення до них. Кожному “виміру” (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення “виміру”. Так ми приходимо до множини вісей і до геометричного поняття багатовимірного простору і можемо уявити та з певною мірою адекватності побудувати відповідну просторову модель “бульки свідомості” як окремої людини, так і суспільної свідомості.

“ Булька свідомості” - це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина створює для себе за допомоги спільноти, завжди носить з собою і усередині чого живе. Звертання до подібних метафор для філософів вже давно є звичним. Відомі “печера” Платона (в діалозі “Держава”) або “клітка” Ніцше (у книзі “Уранішня зоря”) є подібними моделями свідомості. Можна уявити “бульку свідомості” всебічно розвиненої людини у формі кулі - тобто в усіх напрямах багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової потужності. Певним наближенням до такої гармонійної “бульки свідомості” можна вважати “бульки свідомості” Арістотеля та інших універсальних вчених минулого до Леонардо да Вінчі включно. У ті давні епохи філософи не тільки займалися усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і лікарями, і музикантами, і поетами, і садівниками, виноробами тощо. Вважається, що з часів імперій Олександра Македонського починається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник - ремісника, купець - купця і т.п. Так спеціалізація діяльності розпочала новий етап еволюції свідомості людини, спільнот і суспільства. Індустріалізація Нового часу внесла нову якість у спеціалізацію людської діяльності: процеси виготовлення найпростіших предметів деталізуються на десятки, сотні і тисячі операцій. Спеціалізація практичної діяльності і відповідної їй свідомості як системи відображення і продукту онтогенезу стає все вужчою і вужчою.

Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу - це перш за все здатність до розрізнення елементів навколишньої дійсності та глибокого (багатократного) відображення... відображення ланцюга причинно-наслідкових зв’язків у певній вузькій сфері діяльності. Що означає така вузька спеціалізація діяльності стосовно філогенезу свідомості? Замість сферичної, з однаковою в усіх напрямах потужністю відображення дійсності, “бульки свідомості” людина отримує деформовану “бульку” з вузькою спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її “бульки свідомості”. Найбільш наглядною геометричною моделлю таку спеціалізацію відображення у Новий час можна уявити у формі “чортячих рогів” на голові людини або ж у формі одного чи декількох стрілоподібних наростів, які можуть в одному чи декількох напрямах значно перевищувати за розмірами сферичну частину “бульки свідомості”. Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. З огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом і певне “уродство” (“виродливість”, “каліцтво”), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості однакової в усіх напрямах глибини відображення причинно-наслідкових зв ’ язків безмежно широкої дійсності. Зазначимо, що саме так винахідлива Природа знайшла чудовий спосіб обійти обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації окремих людей та їх кооперацію і так забезпечивши подальшу еволюцію живого. Ті, у кого стрілоподібні виступи на сферичній частині “бульки свідомості” значно перевищують аналогічні “виродливості” інших людей, сьогодні отримують визнання і повагу всього суспільства, стають лауреатами Нобілевських та інших премій. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, “булька свідомості” людини завжди буде мати таку подвійну форму - кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (“уродство”, “каліцтво”) вузької спеціалізації.

Як індивідуальна свідомість-частина співвідноситься і взаємодіє з суспільною свідомістю-цілим, як взаємодіють частини між собою ? Природа живого в процесі еволюції потурбувалася про механізми інтеграції частин (елементів) у цілісність спільноти і, відповідно, індивідуальних свідомостей у суспільну свідомість. Ці механізми позначаються словами наслідування, зараження, навіювання (сугестія), переконання, довіра, страх, конформізм тощо. В залежності від ситуацій вони можуть призводити не лише до позитивних, а й до негативних наслідків, зокрема, використовуватись в технологіях маніпуляції свідомістю пересічної людини (найпереконливішими прикладами того була “ любов і підтримка мас “ тоталітарних режимів 30-х років XX століття у Німеччині і в СРСР).

Як виглядає багатовимірна просторова модель суспільної свідомості? Це - об’єднання індивідуальних “бульок свідомості”, що мають форму “виродливості”, - таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості “виродливостей” вузької спеціалізації, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої, недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами, обсягами, що означає зростання потужності свідомого відображення дійсності в мільярди разів, порівняно з свідомістю одної людини.

Зауважимо, те, що ми називаємо сумарною ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є уявленням про свідомість майбутньої цивілізації Землі. Ця модель набуде повної адекватності у майбутньому після завершення глобалізаційних процесів і утворення нової цілісності - об’єднаного суспільства Землі. Сьогодні ж ми спостерігаємо об’єднані “бульки свідомості” більш простих організмів - окремих груп людей, “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових і недріб’язкових політичних партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Звісно їх об’єднані кооперативні “бульки свідомості” ще не мають довершеної досконалості ідеальної сферичної форми. Вони також є деформованими, “рогатими” як і “бульки свідомості” окремої людини, але значно більшими за обсягами, більш потужними і ефективними і, можливо, у певній мірі більш наближеними до сферичної форми.

Отже, з огляду на деформації (виродливість) ми не можемо вважати рефлексію індивідуальної свідомості сучасної людини і окремих соціальних груп, спільнотну свідомість на даному етапі еволюції довершено досконалими. Однак, сучасна людина дуже самовпевнено перебільшує свою унікальність та можливості. І не погоджується з тезою про досконалість як таку, що можлива лише за певних умов. Можна привести сотні і тисячі переконливих прикладів кричущої недосконалості людської рефлексії, недостатньої рефлексії як давно минулих історичних події, так і власної поведінки тут і тепер. Освячені гаслами патріотизму і справедливості світові війни, ентузіазм і сліпа віра мас при побудові соціалізму в СРСР, відсутність правильної чи однакової рефлексії Гулагу і Голодомору та діяльності УПА і КДБ у більшості сучасників, повсюдний примітивізм рефлексії переходу від соціалізму, що переміг, як повідомлялося і вірилося, остаточно й незворотньо, до дикого капіталізму, що вже пройдений багатьма народами, неспроможність сучасної політичної еліти України розробити Програму національного розвитку і хоча б розділити владу на врівноважені гілки (що тотожно неспроможності керувати країною в інтересах усього суспільства), агресивність, брехливість, запроданство, корупція, підступність, пихатість як характерні риси тих, хто займає місце політичної еліти суспільства, маніпуляції спільнотною свідомістю з боку окремих груп, засідання обраних народом Рад, часто дуже схожі на мавпярню у зоопарку, нечутливість законодавців і їх повне невігластво щодо загроз для суспільної моралі і для онтогенезу свідомості їх власних дітей від того потоку тваринної агресії, насилля і незчисленних вбивств Homo сапієнсами самих себе, що ллється з екранів телевізорів - лише деякі із багатьох фактів, подій і явищ, щодо яких рефлексія не була і не є досконалою. Торжество Зла і безсилля Добра (перевага інстинктивного тваринного над розумним соціальним) - прикмети усієї попередньої історії роз’єднаного людства і актуалізована дійсність сучасної України. Зло являло себе завжди, коли частини не враховували інтересів цілого, або ж, коли одні частини не враховували інтересів інших.

К. Лоренц (1903-1989), відомий австрійський зоолог (етолог), Нобелівський лауреат запитує: “Чи змогли б ви натиснути кнопку ядерної зброї?”. - “Так, зміг би, - може відповісти кожен із нас сьогодні, - зміг би, керуючись конституційним обов’язком захищати свою Батьківщину і присягою” . “Дві речі у цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість, а втім про Всесвіт я не певен”, - констатував на досвіді власних спостережень людського буття і теоретичних роздумів про Всесвіт А. Енштейн, фізик. Маємо визнати : сучасна людина ще не здатна прораховувати віддалені наслідки своїх діянь, а пересічна людина часто навіть і не здогадується про конкретні природні обмеження її психіки й організму. Та й не тільки пересічна.

Можна продовжувати перелік прикладів кричуще низького рівня рефлексії як окремо взятої сучасної людини, так і групових свідомостей як завгодно довго. Ми, люди Землі, все ще є примітивними істотами. Як актуальна ілюстрація цього, притягує до себе увагу факт наявності в Україні понад півтори сотні законно зареєстрованих політичних партій? Чи не є це свідченням фрагментарності (нецілісності) і дріб’язковості спільнотної свідомості? А прагнення окремих “фрагментарних” вожаків, “виродків” з вузькоспеціалізованою (рогатою) “булькою свідомості”, до одноосібного фюрерства - чи не є це проявом все ще актуальної проблеми взаємодії біологічного інстинктивного і свідомого суспільно-необхідного? Порушення законності активістами доби (ночі) первинного накопичення капіталу і отримання ними ж державних нагород чи почесних звань “ Людина року ” і т.п. майже одночасно. Маємо “законність без справедливості”, - пише академік НАНУ, колишній спікер ВРУ. “Маємо те, що маємо!”, - рефлексує сучасний стан українського суспільства своєю свідомістю інший відомий пред-ставник її еліти. Водночас, самолюбування вищих керівників держави собою нагадує нам відоме самолюбування на зламі епохи Олександра Федоровича Керенського, що закарбоване у фільмі “Ленін у Жовтні”. Іншими словами, маємо розвинуті індивідуальні свідомості окремих заповзятливих істот, вузькозорієнтовані на себе (з “чортячими рогами”), і відсутність досконалих індивідуальних свідомостей більшості людей. Як результат – немає що об ’єд нувати у досконалу спільнотну свідомість. Як бути? Чи можна усе це зрозуміти, не розібравшись попередньо з природою свідомості й сутністю людини? Геометрична модель каліцтва “бульки свідомості” надає можливість краще зрозуміти усі ці явища.

Окрім того, слід взяти до уваги, що у теоріях особистості психологія давно вже оперує такими поняттями як співвідношення біо-соціо, неконтрольовані свідомістю інстинкти, фіктивні орієнтири для підтримання власного гомеостазу у межах суб’єктивного світу людини тощо. На жаль, сучасна загальноосвітня школа не доводить ці знання на рівень розуміння пересічної людини. І тому соціологічні дослідження сьогодні свідчать, що Україна виходить на перші місця у світі з корупції та соціальної нерівності, а переважна більшість виборців (70%, Скрипник, “ГУ”, № 232, 2006) не розуміє, що відбувається в українському суспільстві.

Отже, усі ми - люди сучасної епохи, з огляду на модельне, метафоричне бачення нашої вузькоспеціалізованої “бульки свідомості” у певному сенсі є виродками, каліками, уродами. І в цьому немає нічого образливого ані для автора цих строк, ані для академіка НАНУ чи депутата ВРУ, ані для Президента чи Прем ’ єр-міністра держави. Сьогодні навіть вузькоспеціалізовані доктори наук часто не розуміють одне одного в одній і тій же галузі науки. І причиною цього є, насамперед, вузька спеціалізація діяльності й свідомості кожного із нас. Такими вирішила зробити нас мудра природа на даному етапі еволюції.

***

Що торкається рефлексії сфери несвідомого, то незважаючи на визнання положення психоаналізу про “свідомість як вершину айсберга психічного”, “свідомість як острів в океані несвідомого”, сучасна психологія чомусь уникає досліджувати взаємодію свідомості з несвідомим, уникає співставляти свідомість з несвідомим, досліджувати більш конкретно, аніж це зафіксовано у згаданих вище загальних положеннях психоаналізу. Так, автор одного із найпопулярніших на пострадянських теренах підручника з психології Р. Немов виправдовується: “...слід визнати, що у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні, питання про відношення між свідомими та іншими рівнями психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим, залишається складним і не розв’язаним достатньо однозначно” [ Немов Р.С. Психологія, т. 1. М., 1999. С. 141-142]. Наше ознайомлення зі станом справ дозволяє стверджувати, що справа не в нестачі кількості “наукових даних, які ми маємо сьогодні” чи їх інтерпретацій, а зовсім в іншому. Як підсумовують В. Роменець, І. Маноха: “Історія психології, особливо XX століття, показує безконечні спроби дослідників ухилитися від безпосереднього бачення суттєвих сторін психічного. Під виглядом “науковості” пошуку, йдучи кружним шляхом пізнання суті психічного, вчені втратили свій дійсний предмет. Це була своєрідна сліпота сцієнтизму, схожа на ту, коли людина намагається зазирнути за край світу, а не бачить того, що діється перед самими очима. ...Може, мав рацію К.Г. Юнг, коли твердив, що людина, яка пізнає саму себе, жахається побачити свою істинну природу, власне обличчя [ В. Роменець, І. Маноха. Історія психології XX століття. К., 1998. С. 896]. Ситуація стає більш зрозумілою, якщо взяти до уваги ще й таку узагальнену думку фахівців: “А якщо ж розібратись... дуже добре, якщо ми зможемо благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями” ” [ І. Смолянський. Фрейд // Психологія для всіх, № 11, 2004].

***

Яким є співвідношення біологічного несвідомого і соціального свідомого у єстві (усередині і в поведінці) сучасної людини?

Зазирнемо до довідників і підручників і спробуємо з’ясувати, що ж являє собою несвідоме психіки і яке його значення у життєдіяльності людини?

“ НЕСВІДОМЕ – неоднозначне, широке за логічним обсягом поняття, що використовується в цілому ряді наук… В ідеалістичній філософії й психології, у реакційних соціологічних вченнях Н. змальовується як …головний регулятор людської поведінки і суспільних відносин. …У найбільш гіпертрофованому вигляді роль Н. представлено в концепціях інтуїтивізму, фрейдизму і т. п.

Матеріалістична наука визнає наявність певного кола явищ Н. …Проте марксистська філософія відводить Н. другорядну підпорядковану порівняно із свідомим роль (підкреслено нами. – А.П. ). До Н. належать інстинкти, різного роду автоматизми (навички, звички тощо), установка, інтуїція, деякі особливі психічні стани (сомнамбулізм, гіпноз, гіпнопедія, релаксація), цілий ряд психопатій (афекти, манії, так звані присмеркові стани свідомості).

Науково-природниче обгрунтування Н. дістало в працях Сєченова – Павлова. За І.П. Павловим, Н. виникає (чи проявляє себе. – А.П. ) за наявності в корі головного мозку ділянок з пониженою збудливістю.

Н. може відігравати як позитивну роль (…), так і негативну (…)” [ Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І. Войтка. - К. : “Вища школа”, 1976. - 192 с. ] .

Звернімо увагу, словник підписано до друку і видано зовсім недавно, у останній чверті XX століття. Звертаємо увагу на “єдино вірну” позицію марксистської філософії, що панувала і в інших гуманітарних науках, зокрема в психології та педагогіці.

Що торкається більш сучасних підручників, то воно (несвідоме) за інерцією мислення ще не стало предметом розгляду окремих розділів чи глав і згадується мимохідь, побіжно, як щось дотичне до свідомості і традиційно другорядне (давно вже (?!) підпорядковане свідомості), підручники схильні надавати несвідомому лише по дві-три сторінки. Однак, у вже цитованому вище підручнику психології Р. Немова (1999) уважний читач може прочитати й замислитися і над таким : “Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стани людини. …Несвідоме начало так чи інакше представлено прак-тично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини” [с. 139] . Отже, маємо замислитися : несвідоме начало так чи інакше представлено практично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини, а свідомість – ні, не у всіх!

Далі на одній сторінці нам повідомляють про існування несвідомих відчуттів, неусвідомлюваних образів сприйняття, про несвідому пам’ять і несвідоме мислення, про несвідому мотивацію і різноманітні мимовільні реакції і дії людини. “Ого-го! – скаже уважний читач, - ось що ховається за висловами про острів в океані та про верхівку айсберга” і захоче знати більше. Але ніякої конкретики, яка б могла задовольнити його допитливість, у підручнику немає.

Підручник “Основи психології” (2002), який витримав п ’ ять стереотипних видань і рекомендований МОНУ студентам усіх вищих навчальних закладів, також торкається несвідомого лише мимохідь, на півтора сторінках тексту у 30-ти сторінковому розділі, де мова йде про паралогізми метапсихології. Тут ми дізнаємося про те, що :

“ Взаємодія свідомого та несвідомого досить складна. Її з’ясування є важливим для психолога, оскільки дає ключ до розуміння механізму психогеній та можливостей корекції розвитку особистостей.

… Загалом же несвідоме являє собою конгломерат асоціальних, аморальних, алогічних психічних інстанцій (тут ми не можемо утриматися від здивування щодо аморальності несвідомого. – А. П. )

… не завжди конфлікт між свідомістю та несвідомим вирішується так легко. …Найбільш “гострі” конфлікти закінчуються психічними захворюваннями.

… Отже, між усвідомлюваним і неусвідомлюваним, свідомою і неусвідомлюваною психічною активністю відношення досить непрості, що й породжує різного роду паралогізми: або ж свідоме підпорядковується несвідомому, впливу архетипів, або ж, навпаки, саме категорія свідомості тлумачиться настільки широко й абстрактно, що включає в себе всю психіку з її несвідомими потягами” (підкреслено нами. – А.П. ) [Основи психології: Підручник / За заг. Ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – Вид. 5-е, стереотип. – К. : Либідь, 2002. С. 150]. “Нічого не зрозуміло!” або “Ого! Нічого собі! – скаже уважний читач, - свідомість весь час з моменту її виникнення героїчно бореться з конфліктним несвідомим і кінця цій боротьбі не видно. Хотілося б іншого – гармонічної взаємодоповнювальної взаємодії свідомості з несвідомим”. Але ніякої надії щодо цього і цей підручник не дає.

Чим пояснити “історичну” конфронтацію свідомості з несвідомим у попередні епохи? З доісторичних часів, коли аналітичний розум почав виокремлювати себе з міфологічної, символічної свідомості, він (розум) почав отримувати серед наймудріших людей статус найвищої цінності. Інше психічне людини принижувалося чи навіть протиставлялося розуму. Так виникла опозиція раціонального розуму та ірраціонального несвідомого. Частково цю ситуацію пояснює відома метафора про свідомість як ліхтарик, яким людина- мандрівниця освітлює у темряві частину незнайомої території. Людина у своїй повсякденності досі була осліплена свідомістю (як ліхтариком у темряві) і явно недооцінювала місце і значення несвідомого як форми відображення станів організму, регулювання його життєдіяльності, взаємин із зовнішнім світом. Впродовж століть мислителі підносили розум все вище і вище над тваринною сутністю людини. При цьому невпинно зростала і гордовитість, пиха, самовпевненість людини, а її істинна природа ховалася за успіхами вузької спеціалізації раціонального розуму. Сьогодні ж ми всі (а не лише психоаналітики) поступово починаємо погоджуватися з З. Фрейдом, що сутність людини все ще залишається більш інстинктивною, емоціональною, несвідомою, аніж розумною, свідомою, логічно мислячою. Настав час визнати цінність взаємодоповнювальності ірраціонального-раціонального у єстві сучасної людини, необхідність урівноважування її біо-соціо.

 

 

 

 

 

 

 

26.4. Взаємодія свідомості з несвідомим – як ми це розуміємо?

 

Оскільки, психологія (та, що стала надбанням підручників) уникає розгляду явищ і механізмів несвідомого, то ми зобов’язані розібратися в цьому глибше, звернувшись до інших джерел. Мова йтиме, насамперед про величезну сферу психічного на межі свідомого і несвідомого – емоційно-вольову. Ознайомлення з матеріалом підручників наводить на думку, що емоції є тим явищем, яке свідомій людині зазвичай належить приборкувати силою волі. Дивує при цьому, як мало уваги надають підручники з психології позитивній стороні взаємодії емоцій зі свідомістю.

Що є емоція? Кожен із нас у певній мірі знає, що це. Але чи багато серед нас тих, хто розуміє, що емоція - це прояв несвідомого, того утаємниченого несвідомого, про яке, на відміну від свідомості, ніхто не хоче розмірковувати (окрім Фрейда і його послідовників). У словнику читаємо : “ЕМОЦІЇ (від фр. emotion – хвилювання ) – процес ситуативного переживання, …, який має для організму сигнальне і регулююче значення. …У стані емоційних спалахів людина витрачає багато м’ язової і нервової енергії, яка утворюється за рахунок згорання у м ’ язах цукру. Емоції викликають в організмі людини комплекс біохімічних реакцій…

… Вони органічно взаємопов’язані з почуттями. …почуття актуалізуються і реалізуються у формі Е. …Виховання у людини контролю над своїми Е. є важливою соціально-педагогічною проблемою. Шляхом тренування людина може навчатися стримувати свої пориви і пристрасті, розумно керувати своїми Е.” [ Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І.Войтка. - К. : “Вища школа”, 1976. - 192 с. ] .

Підручник Р. Немова “Психологія” (т. 1, 1999) повідомляє :

“ Емоції – особливий клас суб ’ єктивних психологічних станів, які відображають у формі безпосередніх переживань, відчуттів приємного або неприємного, відношення людини до світу і людей, процес і результати його практичної діяльності. …Вони включені в усі психічні процеси і стани людини (підкреслено нами. – А.П. ). Будь-які прояви її активності супроводжуються емоційними переживаннями” [с. 436].

Далі підручник деталізує, що основними функціями емоцій є : комунікативна, регулятивна, сигнальна, мотиваційна, оціночна, стимулюча, захисна. Підручник повідомляє, що факти переконливо доводять вроджений характер основних емоцій, наявність генотипово зумовленої спроможності до їх розуміння живими істотами різних видів. Разом з тим, деякі емоції набуваються прижиттєво навчанням і вихованням. До переліку параметрів, за якими оцінюються емоційні процеси і стани (таких, як інтенсивність, тривалість, глибина, походження, умови виникнення і зникнення, дія на організм, динаміка розвитку, спрямованість, спосіб вираження і нейрофізіологічна основа) належить і їх усвідомлення. Тобто мова може йти про певну взаємодію емоцій і свідомості. (Запам’ятаймо цю позицію, ми ще повернемося до неї).

Інший із цитованих нами підручників - “Основи психології” (2002) повідомляє про природу емоції більш скупо, відокремлюючи (на с. 198) емоцію від переживання і звузивши її до реакції, яка викликається порушенням адаптивної поведінки. Інше визначення емоції (на с. 202) розглядає її як специфічну форму взаємодії людини з довколишнім світом, спрямовану на пізнання цього світу та свого місця в ньому через саму себе у формі переживань.

Як це не дивно, хоча в одному-двох абзацах тексту і згадується про ступінь усвідомленості переживань , вивчати емоції традиційно пропонується без їх будь-якого зв’язку як з несвідомим, так і з свідомістю. Отже, спрощене ставлення до емоцій є фактом, який заслуговує пояснення, потребує більш глибокого погляду на генезис і функції емоцій.

ЕМОЦІЇ виконують функцію внутрішньої мови, завдяки якій суб’єкт підтримує свою життєдіяльність. Вони, як і несвідоме (!), включені в усі психічні процеси і стани людини . Чим вищу позицію на сходинках еволюції займає жива істота, тим багатшою є та гамма емоційних станів, які вона здатна переживати.

Життя без емоцій не можливе так, як і без відчуттів. Звідки походять емоції? Що виникло раніше – емоція чи відчуття? Вже одноклітинні володіли відображенням корисного-шкідливого (подразливість, розсіяна чуттєвість). Здатність відображувати, окрім корисного-шкідливого, також і нейтральне називають чуттєвістю. Найпростіша емоція – це переживання задоволення-незадоволення, що виникло із чуттєвості. Якщо відчуття – це реакція спеціалізованої групи клітин, органу, то емоція – це системна реакція усього організму. Важко сказати, де емоція вже є, а де її ще нема. Однак, ясно, що і емоції, і відчуття як механізми відображення мають спільні витоки.

Емоції, відчуття, рефлекси як вроджені реакції, інстинкти як вроджені програми дій, умовні рефлекси як прижиттєво набуті реакції і програми дій, асоціативне научіння як набуття умовних рефлексів шляхом спроб і помилок, підкріпленням, латентне (скрите, невидиме, мимовільне) научіння, інсайт як осягнення з допомогою раніше запам’ятованої інформації, каузальний рефлекс, мислення наочно-дієве, образне (конкретне), понятійне (логічне) – усе, що виникало на попередніх етапах еволюції живого світу, не зникає, воно залишається у тій чи іншій мірі взаємопов’язаним на наступних ступенях еволюції. Можливо, менш пов’язаним інформаційно, але тісно пов’язаним енергетично.

Чи пов’язані емоції з усім несвідомим? Звісно, так. Вони, як і несвідоме (!), включені в усі психічні процеси і стани людини . Емоції – це система відображення і водночас енергетичного забезпечення програм життєдіяльності живої істоти, в тому числі й інстинктивних. Емоції як сигнали завжди мали злиту воєдино подвійну функцію – інформаційну ознайомлюючу про загальний стан системи-організму і інформаційну мотиваційно-пускову відносно розподілу енергетичних потоків для забезпечення рухів, дій.

У якій мірі, окрім обслуговування внутрішніх біологічних запитів організму, емоції обслуговують міжорганізменні комунікаційні запити у стосунках соціальних істот (від птахів до мавп і людей)? У стосунках тих соціальних істот, які не володіють другою сигнальною системою (мовою), - в повній мірі. У стосунках тих соціальних істот, які володіють другою сигнальною системою, - частково. Це твердження є, безумовно, істинним. У зв ’ язку з цим, представляється важливим визначити частку присутності і значення емоцій у другому випадку. На перший погляд, вона не менша 50%. Якщо ж взяти до уваги такі несвідомі чи напівсвідомі механізми соціалізації як зараження, наслідування, навіювання, довіра, страх, комформізм, а також такі основні інстинкти людини як інстинкт агресії, життя і смерті (згідно з Фрейдом), або ж вісімнадцять інстинктів (згідно з Макдауголлом), то частка емоцій у відображенні процесів життєдіяльності людини зросте, за нашими оцінками, до 75%. Якщо ж ми візьмемо до уваги ще й місце, функціональну роль і значення символів у житті сучасної людини, то питома вага емоцій (і несвідомого) порівнянно з свідомістю зросте у наших оцінках ще більше.

***

На зв ’ язку емоцій з інстинктами Фрейда чи Макдауголла ми не будемо тут зупинятися. Більш цікавим є символ. Що є символ? Опредмечена емоція, напівемоція-напівсвідоме, місток між свідомістю і індивідуальним та колективним несвідомим. Маємо на увазі, насамперед, символи міфів, релігії і мистецтва, символи пам ’ ятників, гербів, прапорів тощо.

Е. Нойманн (1949), послідовник Юнга, так писав про роль символів у взаємодії свідомого з несвідомим :

 

“Поки цей світ символів існує і продовжує діяти через різні ритуали, культи, міфи, релігію і мистецтво, він… встановлює діалектичну взаємодію… двох сфер. Як показав Юнг, символ сприяє вивільненню психічної енергії несвідомого для використання її свідомістю у практичних цілях. Він описує символ як “психічну машину” для “трансформації енергії”. Символ є трансформатором енергії… саме тому будь-яка діяльність примітивної людини розпочиналася і супроводжувалася різноманітними релігійними і символьними діями, будь-то землеробство, полювання, рибна ловля чи інша “незвичайна” небуденна робота, що не виконувалася щоденно. …“Освячення” незвичної діяльності досі залишається кращим способом… перенаправлення психічної енергії із “природного русла” приватного життя на “незвичні справи”, зокрема на вбивства під час війни. …Наприклад, символічне значення поняття “Вітчизна” перевищує раціональний елемент, який, безумовно, входить в нього, і саме несвідомий емоційний фактор, який завжди активується під час звернення до Вітчизни, показує, що цей символ є перетворювачем енергії.

… соціальний символ (хрест, герб, прапор, Вітчизна) “ніколи не походить виключно із свідомого чи виключно із несвідомого”, а виникає при “взаємодії обох”. Символ має раціональну сторону, “яка знаходиться у згоді з розумом”, і іншу сторону, “яка недосяжна розуму, тому що складається не лише із даних раціонального характеру, а також із ірраціональних елементів внутрішньої і зовнішньої перцепції” [Юнг. Психологічні типи].

… рух від дологічного мислення до логічного також йде через символ, і можна показати, що філософське і наукове мислення розвивалося із символьного, поступово звільняючись від емоціонально-динамічних компонентів несвідомого.

… Образи і символи, будучи творчими продуктами несвідомого, являють собою множину виразів духовної сторони людської психіки. …Міф, мистецтво, релігія і мова - все це символічні вираження творчого духу людини. …”передаюча смисл” функція символів і архетипів пробуджує спрямовану емоційність, тобто вона володіє організуючим характером.

… Символи і символічні фігури являються домінантами кожної цивілізації, як ранньої, так і пізньої. Вони – кокон значення, який людство сплітає навколо себе, усі дослідження й інтерпретації культури є дослідженнями й інтерпретаціями архетипів і символів.

… Нормальне життя індивіда також включене в переплетення символів. Усі важливі періоди життя – народження, повноліття, шлюб, народження дитини і т.п. виокремлюються і відмічаються. …Скрізь життя рясніє священними місцями і знаменними датами. Ландшафт усіяний святилищами, храмами, церквами, пам’ятниками і меморіалами … неперервний приток надособистісного життя забезпечує життєздатність індивідуального. …Організація життя в цих межах… дозволяє вести впорядковане існування у світі, де людське і космічне, особистісне і надособистісне – усе з’єднується одне з одним.

…емоціональність – це те, що позитивно стимулює людину і приводить її в рух… там, де цього нема, існує лише апатія: мертві знання, мертві факти, дані без смислу, непов’язані між собою деталі й нежиттєздатні взаємини. …Емоціональність залишається життєвою силою і перетворює індивіда, навіть незважаючи на те, що вона обмежується встановленими суспільством порядками ” [Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ. - М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998.-464 с. C. 377-385].

 

Отже, емоції та символи – це такі арени взаємодії свідомого з несвідомим, які мають визначальне значення для повсякденної життєдіяльності сучасної людини. Яку відображувальну систему ми “тренуємо”, емоції чи свідомість, коли відвідуємо церкву, оперу, цирк, кінотеатр, стадіон, іподром, музей живопису чи естрадні видовища за участю Данилка, Кіркорова чи Поплавського? Для чого нам потрібні впродовж року свята та карнавали? Тож яким є співвідношення між свідомим і несвідомим, 1:10 чи 9:10 чи інше?

Ми не маємо тут змоги детально зупинятися на соціальних почуттях сучасної людини, емоціональних процесах більш високого рівня – продуктах її соціально-історичного розвитку таких, як сумління, любов, почуття обов’язку, відповідальності, самоповаги, патріотизму, ідентичності, співчуття, сорому, дружби, щастя, естетичні та інтелектуальні почуття. Психологічний словник з психології повідомляє, що “почуття актуалізуються і реалізуються у формі емоцій… однак ототожнення їх неправомірне”. Чим же різняться почуття від емоцій? Що є в почуттях такого, чого нема в емоціях? Вважаємо, що найголовнішою ознакою відмінностей є міра присутності в них свідомості. Якщо емоції можуть усвідомлюватися “збоку”, то почуття – це стани і процеси, в яких свідомість присутня “усередині” як складова частина. Яке співвідношення свідомого і несвідомого у соціальних почуттях тієї чи іншої людини? – Важко сказати, але незаперечним фактом є присутність в почуттях і несвідомого, і свідомості, незаперечним фактом є присутність у соціальних почуттях значно більшої частки свідомості, аніж у простих емоціях-переживаннях органічних потреб.

***

Підсумовуючи розглянуте, можна стверджувати, що сучасною людиною в основному керують неусвідомлені чи недостатньо усвідомлені сили. А недосконале свідоме прислуговує інстинктам, забарвленим емоціями частіше, аніж контролює і обмежує їх. Несвідоме (неусвідомлюване) як частина психічного не є чимось таємним, таким, що потребує часу, ресурсів, зусиль, наукових чи езотеричних знань для його відкриття як якоїсь terra incognita . Несвідоме присутнє скрізь і поряд, де проявляють себе емоції, почуття, символи. Релігія, мораль, свята і карнавали, пісні і танці, ігри на відпочинку, кохання і народження дітей – будь-що візьмемо у нашому повсякденному житті – чого у них більше, емоційно-несвідомого чи раціонально-свідомого? Релігія – наскрізно просякнута символізмом. Моральні норми засвоюються в більшій мірі несвідомими механізмами соціалізації – зараженням, наслідуванням, навіюванням, страхом, аніж свідомим переконанням. Щодо звичайного побуту пересічної людини : чи може хтось стверджувати, що там діють переважно розумні закони логіки чи правила менеджменту з формальним перебором альтернатив, стосується це вибору коханого супутника життя, обрання свого депутата, стосунків із сусідами та друзями чи планування сімейного бюджету. А погляньмо на поведінку нашого сучасника перед телевізором? Сучасна людина-телеглядач за одним присідом емоційно переглядає “художній” кіносеріал із вбивствами собі подібних, емоційно прослуховує інформацію про розкрадання загальнодержавного майна шляхом корумпованих продаж без аукціонів, емоційно спостерігає черги мільйонів ошуканих вкладників ощадбанку – своїх співвітчизників старшого покоління, після цього емоційно проглядає на УТ-1 “Світське життя” з Катериною Осадчою чи виступ самовпевненого Нестора Шуфрича “Проти НАТО!” на черговому ток-шоу – і що? А нічого! - ніякого логічного (розумного, свідомого) зв’язку і ніякої свідомої волі щось змінити! Свідомість, та свідомість, що пов’язується з логічним і понятійним мисленням, з формальним перебором альтернатив, з виокремленням і розрізненням суттєвого, з аналізом, абстрагуванням, екстраполяцією, прогнозуванням, синтезом, погодьмось більш рідка гостя у нашому повсякденному житті, аніж ті емоції, що прив’язані до несвідомої психіки людини “тут і тепер”. Не випадково, навіть новини на ТК щодня зорієнтовані переважно на емоції, аніж на свідомість телеглядача, пропонуючи здебільшого “жарені” епізоди буднів (аварії, катастрофи, викрадення дітей, убивства пенсіонерів якимись циганами, отруєння японців китайськими пельменями тощо), провокативно-емоційні висловлювання політиків та такі ж коментарі журналістів, а не інформативне, системне, значуще для майбутнього. Не випадково, виборні кампанії в Україні “грають” на емоціях, а не переконують змаганням цільових програм. Не випадково саме Нестор Шуфрич отримав на передноворічній “Свободі Савика Шустера” шляхом вибору представниками народу звання самого… самого, найбільш вільного, нічим не обтяженого, політика року.

Тож яким є співвідношення між свідомим і несвідомим, 1/10 чи 9/10 чи інше? Взявши до уваги інстинкти людини, її емоції, колективне й індивідуальне несвідоме, підсвідоме, свідоме, надсвідоме, ми тепер краще можемо розуміємо той факт, що генотип орангутанга на 97% співпадає з генотипом сучасної людини.

Приходимо до висновку : c учасна людина є істотою швидше інстинктивною, емоційною, аніж розумною, свідомою. Вона ще не може досконало охопити і розрізняти своєю індивідуальною свідомістю усе, що є актуально необхідним для її життєдіяльності як соціальної істоти. Вона керується переважно інстинктами, емоціями і почуттями. Останні лише частково відображаються свідомістю, що супроводжується ілюзією їх повного контролю. Правдою є також те, що пересічна людина не схильна це визнавати. Чому? Тому, що вона знаходиться усередині побудованого нею самою суб ’ єктивного світу. Тому, що вона є істотою більш емоційною, аніж свідомою, адже розвинена свідомість – це насамперед здатність розрізняти суттєве, а розрізнення такого ще нема. Крім того, вона вже осліплена “ліхтарем” свідомості. Гіпотези-пояснення психоаналітиків про “захисти” свідомості від несвідомого потребують уточнення, оскільки на перше місце виступає недосконалість недорозвиненої свідомості людини і суб’єктивність її життєвого світу.

Правильним було б вести мову не про розмежування свідомого і несвідомого та їх співвідношення у відсотках, а про їх взаємозв’язок, схожість та якісні відмінності. Схожість в тому, що вони є системами відображення. Відмінність: свідомість є системою символьного відображення з можливостями довгострокового запам’ятовування; несвідоме є системою хімічного, молекулярного відображення з короткостроковим запам’ятовуванням. Повернувшись до просторової моделі свідомості у формі багатовимірної “бульки”, яка складається із сферичної частини і голкоподібного виступу“ліхтарика”, задамося запитанням “де розмістити частково усвідомлюване несвідоме, підсвідоме і надсвідоме?”. - Звісно, у сферичній частині “бульки”. Скориставшись метафористичним, модельним поглядом на суть феноменів свідомого й несвідомого, задамося запитанням “що означає усвідомлення несвідомого?”. – Це поворот “ліхтаря-прожектора” усередину сферичної частини “бульки” свідомого-несвідомого. Звісно, легше бачити щось назовні, у “космосі”, аніж у глибині “землі”. У першому випадку ми здатні бачити “інші галактики на відстані мільярдів кілометрів”, у другому випадку – лише “глибини в кільканадцять кілометрів”. Але то тимчасові труднощі. В принципі, все несвідоме, неусвідомлюване тваринне у єстві людини, з часом може бути усвідомлене, по мірі необхідності. Сьогодні ж нам достатньо погодитися з тим, що “свідомість – лише острів в океані несвідомого” або ж “свідомість – лише верхівка айсберга психічного”, і з більшою увагою віднестись до несвідомого людини, в тому числі й до несвідомого політичної “еліти” України. Знати про виродливість вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості сучасної людини та про геологічне напластування тваринного у єстві людини – ось той мінімум, який має знати сьогодні кожен із нас. Справа за системою освіти.

***

Навіщо людині треба підвищити рівень своєї рефлексивної спроможності негайно, саме на початку III -го тисячоліття? Чи не краще було б “благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями”” ? [ І. Смолянський, 2004 ]. Так, мабуть було краще не приходити до тями впродовж усього життя у попередні часи, коли людина мала підкорятися іззовні встановленому і незмінному впродовж її життя порядку. Але чи зможе так жити людина постіндустріального суспільства? Ні, не зможе. Вона має бути готовою жити у постійно змінному світі. Тому й потрібно зійти на новий рівень рефлексії й саморефлексії. Насамперед, для самоактуалізації у розумінні А. Маслоу і здійснення конкурентоспроможних Y - моделей організації кооперативної діяльності. Окрім того, щоб бути дійсно вільною, незалежною, автономною, убезпечити себе від маніпуляцій її несвідомим і свідомістю. Природа розвинула в людині механізми соціалізацій, які мають дві сторони (як і усі сутнісні риси) – позитивну й негативну. Людина як соціальна тварина, як член людської спільноти, як біологічна істота з обмеженими можливостями має свою вузьку спеціалізацію в одних напрямах практичної діяльності і змушена довіряти своїм соплемінникам у всіх інших галузях людської діяльності. З одного боку, людина має сліпо довіряти, а з іншого нею маніпулюють. Усе це людина має знати про себе. Так мільйони виборців мають довіряти депутатам ВРУ, в тому числі й Нестору Шуфричу, Петру Симоненку та іншим, спеціалізованим на емоціях, “емоційним” політикам. Але ж політики, створюючи зовнішнього ворога і фіктивні орієнтири та розпалюючи емоції, зазвичай дбають про свої “шкурні” інтереси або ж у кращому випадку знаходяться у полоні хибних уявлень. Коли ми чуємо на теле-шоу протилежні оцінки щодо одних і тих же політичних подій, то найчастіше буває так, що хтось із речників бреше і дурить слухачів. Як розрізняти брехню, обман, маніпуляцію і аргументовану оцінку, коли вірити не можна?

Сучасна людина має замінити біологічні (інстинктивні, емоційні) механізми довіри вожакам зграй на механізми соціальні, свідомі, що втілені у правових нормах громадянського суспільства. Такі норми у постіндустріальному суспільстві створюються вже не добрими царями, президентами і прем’єр-міністрами з вузьковузько зорієнтованими (фахово спеціалізованими) “бульками свідомості” – корисним надбанням Нового часу, а колективними інтелектуальними зусиллями. Свідомий виборець має цінувати своїх обранців не за шоу на телеекрані, а за плідну колективну діяльність.

Необхідно уберегти людину від сучасних маніпулятивних технологій телебачення. Реклама неякісних товарів і кривляння політиків на телеекранах – то одна біда. Інша - кіносеріали з незчисленною підлотою і вбивствами і емоційною прив’язкою глядача до екрану сотнями серій. Що це, забавки, розважання, виховання телеглядача чи маніпуляція почуттями глядача для нав’язування йому тої ж реклами у перервах між епізодами кіносценарію. Як бути? Впевнені, що у майбутньому відповідні обмеження маніпуляцій емоціями і свідомістю людей будуть прийняті на законодавчому рівні. Сьогодні ж вихід один : самим розібратися із власними емоціями та з власною свідомістю.

Україна на рівнем життя посідає серед країн світу 99 місце. Чому? – Тому, що ми бідні. А чому бідні? - Тому, що дурні. Вже ніякий “хороший” президент чи “хороший” прем’єр-цар одноосібно не виправить ситуацію тому, що часи осуспільнених зграй вже минули, вони (нинішні вожаки зграй) є такими ж “виродками” з вузькоспеціалізованою свідомістю як і всі інші члени сучасного суспільства, майбутнє України може бути забезпечено лише на шляху колективного, компромісного творення норм і правил, формальних і неформальних, – такими є висновки із нашого дослідження сучасного рівня еволюції людської свідомості. Лише тоді, коли вся українська спільнота зійде на новий рівень свідомої саморефлексії і об’єднана суспільна свідомість стане більш досконалою, з’явиться шанс наздогнати Нову Зеландію чи сусідню Польшу.

Мине небагато часу і вже наші онуки будуть сприймати нинішнє покоління українців так, як нині ми сприймаємо мешканців зоопарку чи стадо баранів. Так буде обов’язково, оскільки людина є істотою ще недосконалою, такою, що розвивається і такою, що знаходиться на початку III -го тисячоліття від Різдва Христового в процесі якісного стрибка у своєму розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ 27

 

Полісутнісне homo : що це таке з точки зору психології

і що з ним має робити педагогіка у співдружності з психологією?

 

 

Людина не що інше, як те, чим вона робить себе сама

 

Ж.-П. Сартр, 1957 р.

 

Внутрішній світ сучасної людини,

суттєвіше впливає на її поведінку, аніж

зовнішні стимули оточуючого середовища.

 

К. Роджерс, 1964 р.

 

“ Я висловив ідею, для якої прийшов час.

Ідея була в тому, що індивід має широкі внутрішні

можливості для зміни свого життя, і що ці можливості

можна мобілізувати при відповідних умовах ” ,

 

- так сказав у 1972 році Карл Роджерс у зверненні

до з’їзду Американської психологічної асоціації,

підсумовуючи свій внесок у психологію

 

(цит.: Х’єлл, Зіглер, 2006; с. 532 )

 

  27.1. Виховний ідеал

людини XXI ст. з точки зору сучасної психології

 

 

Ось ми підійшли до одної із самих,

мабуть, найважливіших проблем сучасної психології

- до проблеми спонтанності. ...Ви можете запитати, чому саме

спонтанна діяльність може вирішити проблему свободи людини ?

 

Е.Фромм, “Втеча від свободи”, с. 318-320.

 

Розглянувши детально структурні моделі особистості та моделі особистісного розвитку, які нам надає сучасна психологічна наука для використання у педагогічних цілях, повернемося ще раз на вихідні позиції нашого дослідження, а саме до розгляду мети особистісно орієнтованої педагогічної системи школи XXI ст. На цей раз ми розглянемо мету особистісного розвитку людини як її трактує сучасна психологія. Ми покажемо, що погляди видатних філософів, психологів і педагогів XX ст. повністю співпадають в основному - виховною метою має бути творча індивідуальність (оригінальність) особистості як унікальна, неповторима сукупність фізичних, психічних, соціальних та духовних якостей.

Одним із тих, хто дав найбільш переконливе трактування цілей і задач особистісного розвитку людини в умовах сучасності, був видатний психолог XX ст. Е. Фромм (1900-1980): особистість повинна розвиватись вільно і свобода її розвитку на практиці означає непідпорядкованість будь-якій вищій силі чи меті, крім самовдосконалення особистості .

Фромм, як і інші, насамперед цікавиться трансформаціями смислу свободи в сучасному світі. Проблема свободи - одна з центральних в усій його теорії. Ідучи, як психоаналітик, від розкриття властивостей людини до пізнання особливостей суспільного життя, Фромм робить висновок: центром сучасного соціального процесу є індивідуальність , її бажання і страхи, її почуття і розум, її схильності до добра і зла. Особливої уваги заслуговує визначення Фроммом індивідуальності як такої, що є результатом сучасної культури, результатом звільнення людини від ланцюгів доіндивідуалістичного суспільства, результатом свободи. Згідно з Фроммом, індивідуальна свобода хоча й дала людині незалежність та розумність, але разом з тим ізолювала її. Вихід із такої ізоляції має дві альтернативи: або втеча від свободи або просування в напрямку до здійснення позитивної свободи, що грунтується на неповторності (оригінальності) і індивідуальності.

Фромм вважає, що людську природу не можна розглядати як безкінечно здатну пристосовуватися до умов середовища без розвитку власного психологічного динамізму. Для більш чіткого відкриття психічних механізмів і законів, як вони виявляються в історії та онтогенетичній еволюції людини, Фромм висуває поняття статичної та динамічної адаптації. Перша форма адаптації залишає структуру характеру особистості незмінною. Людина лише набуває нові звички. За другої форми адаптації постають кардинальні зрушення в характерологічній структурі особистості. Зокрема, поява неврозу свідчить, на думку Фромма, саме про факт динамічної адаптації. Остання, як правило, пов’язується з перетворенням, зростанням, розвитком, психіки. Індивідуальні риси людини складаються з якостей і властивостей, що є більш змінними і краще виявляють пристосування до середовища. До цих рис Фромм відносить любов, деструктивність, садизм, тенденцію до підлеглості, пристрасть до сили, відособлення, власне возвеличення, бережливість, схильність до чуттєвих задоволень, страх і т. д. Саме ці характерологічні риси розвиваються як реакції на певні умови життя.

Чим виразніше розвиваються в людині риси динамічної адаптації, тим певніше можна говорити про появу індивідуальності , а разом з тим і виникнення нової постановки проблеми свободи, її психологічного аспекту. Філософи і психологи встановили принципове положення про те, що розвиток людства і окремого індивида починається зі стану єдності зі світом і спрямовується до усвідомлення власної суті як відокремленої від природи та інших людей.

Цей процес, який Фромм називає індивідуацією , сягає свого вищого розвитку в період від Реформації до сучасності. Він відбувається також в індивідуальному розвиткові людини, і Фромм пов’язує його безпосередньо з проблемою свободи.

Зв’язки з зовнішнім світом, які існують ще до процесу індивідуації, Фромм називає первинними зв’язками. Вони виражають діяльний контакт дитини з матір ’ ю, члена первісного суспільства з общиною, середньовічної людини з церквою та соціальною верствою. Коли ж досягається стадія повної індувідуації, коли індивід стає вільним від цих первинних зв’язків, перед ним виникає нова проблема: йому треба так зорієнтуватися і вкорінитися у світі, щоб знайти забезпеченість іншими способами, ніж ті, які властиві його доіндивідуальному існуванню.

У процесі індивідуації Фромм виділяє два аспекти : зростання сил особистості та зростання її одинокості. Згідно з Фроммом, термін “свобода” слід уживати не тільки в його позитивному смислі (як “свобода заради ...”), а і в негативному - як “свобода від ...” (від інстинктивних форм детермінації людських дій).

“ Свобода від ...” стає першою передумовою дії справді людської - дії індивідуальної свідомості, появи розгорнутої вчинкової акції людини. За висловом Фромма, людина тепер стає вільною від солодких ланцюгів раю обіцяного їй потойбічного життя, але вона поки що не так вільна, щоб керувати собою для реалізації своєї індивідуальності.

Усвідомлення різниці між “свободою від ...” і “свободою заради ...” допомагає з’ясувати основний смисл всесвітньої історії – досягнення людиною дійсної змістової свободи. Фромм показує діалектичний характер становлення людської свободи. З одного боку, це збільшення міці, об’єднання народів, панування над природою, зростання розуму, розвиток солідарності з іншими людськими істотами - глобалізація . Але, з іншого боку, посилення індивідуації означає, згідно з Фроммом, поглиблення ізоляції, невпевненості і як наслідок - збільшення сумніву щодо гідності особистості, значення людського життя як такого. Єдино можливий перехід від негативної свободи до позитивної Фромм бачить у продуктивному пов’язуванні відношень індивідуалізованої та ізольованої людини до світу: її активна солідарність з усіма людьми, спонтанна активність, любов і праця. Нове об’єднання індивида зі світом відбувається вже не на основі первинних зв’язків, а в тих діях, учинках, в яких людина виступає як вільна й незалежна індивідуальність (згадаймо автономію Гессена. - А.П. ).

Фромм відносить початок виникнення людської індивідуальності до періоду Реформації, маючи на увазі виникнення індивідуальності як типової риси сучасної людини. Слід зауважити, що ця вельми продуктивна думка не всіма була сприйнята правильно. Так, Роменець у своїй “Історії психології XX століття” запитує “Чому, наприклад, Сократ або грецькі трагіки, що вже міркували над проблемою зв’язку божественного і людського, не можуть вважатися видатними індивідуальностями? ...Якщо вищим проявом індивідуальності визнавати неповторні продукти творчості, то їх можна знайти і в більш ранні періоди людської історії” [Роменець, Маноха, 1998; с. 437]. Зазначимо однак, що у Фромма мова йде про массове явище. Якщо мати на увазі, крім виникнення індивідуальності як риси середньо-статистичної людини, ще й початок піднесення індивідуалізму з формуванням нових економічних відносин, то очевидно, Фромм правий. Чи не є індивідуалізм і індивідуальність двома сторонами одної “моделі”?

Людські дії, за Фроммом, завжди детерміновано схильностями, що коріняться у підсвідомих силах особистості. У більшості людей співіснують протилежні схильності до добра і зла. Вчинок виявляється результатом взаємодії сил конфліктуючих схильностей у характері особистості. Свобода людини полягає в її спроможності вибору між існуючими реальними можливостями (альтернативами) і може бути визначена як дія з усвідомленням необхідності, але на основі усвідомлення альтернатив та їх наслідків. Фромм пов ’ язує з цим характер відповідальності людини за її вчинки. Здатність до свободи вибору між добром та злом є основою відповідальності людини. Людина несе відповідальність у тому випадку, коли має можливість вільно обрати моральне спрямування свого вчинку.

Позитивну свободу Фромм розуміє як “реалізацію самості”, як повне утвердження унікальності індивіда. При цьому людина є центром і метою власного життя і не підкоряється чужим цілям. Спонтанна творча активність людини складає основу позитивної свободи , є відповіддю на проблему свободи.

 

“Ви можете запитати, чому саме спонтанна діяльність може вирішити проблему свободи людини ? ...свобода в негативному її прояві перетворює людину в ізольоване, безпомічну і залякану зовнішніми умовами істоту. ...Спонтанна діяльність, спрямована на реалізацію внутрішнього потенціалу, знову об ’єднує людину зі світом, з людьми, з природою і з самою собою..

За будь-якої діяльності, в якій присутня спонтанність, людина з’єднується зі світом, особистість не тільки не втрачає своєї унікальності, але стає ще більш різноманітною. Сила особистості в її діяльності.. Лише ті якості, які є результатом нашої творчої активності, основаної на спонтанних проявах, надають особистості силу і тим самим створюють основу її цілісності. ...важливий не кінцевий результат, а сам процес діяльності.

...приклад спонтанної діяльності - це маленькі діти ... вони відчувають і мислять дійсно по-своєму ; їх безпосередність і непорочність проявляються в тому, як вони говорять і як поводяться. Багато хто із нас не раз помічали у самих себе прояви спонтанності, які ставали і миттєвостями справжнього щастя ... В такі моменти ми розуміємо, що це і є справжнє життя ... .

Якщо людини зможе реалізувати свій внутрішній потенціал в спонтанній діяльності і таким чином з’єднає себе зі світом, то вона позбавить себе від одинокості: індивідуум і оточуючий його світ зіллються воєдино: людина займе своє місце під сонцем і тому не буде переживати сумнівів відносно сенсу життя і самого себе. ...єдиний сенс життя - це саме життя” [Фромм, 2000; с. 318-323].

“Позитивна свобода як реалізація особистісного потенціалу означає беззастережне визнання неповторності індивідуума, його індивідуальності.. Справжній розвиток особистості завжди полягає в розвитку саме даної індивідуальної сторони; це внутрішній ріст, розвиток того зародку, який є характерним саме для даної людини, і тільки для неї. ...Органічно правильний розвиток особистості є можливим лише за умови поваги до особливостей особистості - як чужої, так і своєї власної. Повага до неповторності, культивування унікальності кожної людини - саме головне досягнення нашої культури. ...Позитивна свобода також передбачає ідею, що людина є центр і мета свого життя ; що розвиток своєї особистості, реалізація усього внутрішнього потенціалу є найвища мета ” [Там само ; с. 324-325 ].

 

Отже, творча діяльність людини, на думку Фромма, має визначальну ознаку спонтанності. Маємо погодитись, що творчість, спонтанність, свобода, індивідуальність, оригінальність, неповторність мають бути складовими сучасного ідеалу виховання. Наступним постає питання, якою має бути сама особистісно зорієнтована виховна система, здатна продуктувати сучасний виховний ідеал?

 

 

 

27.2. Гуманістична психологія

як фундамент особистісно орієнтованої освіти

 

Термін гуманістична психологія був придуманий групою персонологів, які на початку 1960-х років об ’ єдналися з метою створення життєздатної альтернативи двом найбільш важливим на той час течіям в психології – психоаналізу й біхевіоризму. Ініціатором нового підходу в психології був Абрахам Маслоу (1908-1970). Вважається, що гуманістична психологія своїми коренями глибоко входить в екзистенціальну філософію, розроблену такими європейськими мислителями й письменниками, як Серен К’єркегор (1813-1855), Карл Ясперс (1883-1980), Мартин Хайдеггер (1889-1976) і Жан-Поль Сартр (1905-1980).

Найбільш відомими психологами, які внесли свій вагомий внесок у розвиток гуманістичного напряму в теорії особистості, на думку Л. Х’єлла і Д. Зіглера, є Еріх Фромм, Гордон Олпорт, Карл Роджерс, Віктор Франкл і Ролло Мей [Х’єлл, Зіглер, 2006; с. 483].

Найбільш важливі концепції, які гуманістична психологія запозичила в філософії езистенціалізму, - це концепції 1) унікальності буття кожної окремої людини, 2) свободи вибору життєвого шляху, 3) постійного, неперервного (перманентного) становлення особистості і 4) значення суб’єктивного досвіду у відображенні реальної дійсності кожною людиною і як основного феномена у вивченні й розумінні людства.

Погоджуючись з біхевіористами щодо належності людини до тваринного світу, А. Маслоу більше наполягав на унікальності людини як цілого, часто повторюючи тезу гештальт-психології “Ціле – більше ніж і відмінне від суми його частин”. Цілому людини на відміну від нижчих тварин притаманні соціальні якості-ідеали, цінності, співчуття, заздрість, вина, гумор тощо.

Щодо питання “зла чи добра природа людини?” Маслоу висловив оригінальну думку, яка відмінна від фрейдівської. А точніше, уточнює теорію Фрейда, що люди знаходяться у владі несвідомих, ірраціональних сил і готові знищувати одне одного, якщо свідома воля колективу не перешкоджає цьому. Згідно з Маслоу, руйнівні сили в людях дійсно проявляються, але лише за умови незадовольняння основних потреб (фізіологічних, безпеки, захисту). Згідно з Масоу, вродженими є не руйнівні сили, а творчі здібності.

Основою, стрижнем гуманістичної теорії особистості А.Маслоу є мотиваційні процеси . Його концепція ієрархії потреб у формі піраміди – фігури, що звужується догори сьогодні стала надбанням усіх підручників з психології, соціології, менеджменту. Мова йде про потреби, які створюють бажання і мотивують дії. Маслоу розглядає ці потреби як вроджені, інстинктивні. Отже, людина завжди чогось бажає і не лише задовольняння позовів свого шлунку чи інстинкту статевого. Вродженою є і потреба творити. Віддамо належне генію Маслоу, він першим звернув увагу на те, що у людини виникає стійка мотивація до любові, поваги, творення добра лише після того, як задовольняються нижчі (основні) потреби. Лише задовольняння нижчих потреб робить можливим усвідомлення потреб вищих і їх участь в мотивації. Маслоу вважав, що ієрархія потреб розповсюджується на всіх людей і що людина отримує тим більшу індівідуальність, чим вище вона підіймається по щаблям піраміди потреб.

Групу фізіологічних, основних, найсильніших і невідкладних потреб складають потреби в їжі, фізичній активності, сенсорній стимуляції і в захисті від несприятливого середовища.

Групу потреб безпеки і захисту складють потреби : в стабільному порядку і законності, в передбачуваності подій, в медичному обслуговуванні.

Потреби в належності й любові дають про себе знати, коли задоволнені перші дві групи потреб. Маслоу вважав, що існує певна кореляція між щасливим дитинством, любов’ю і здоров’ям у зрілому віці.

Задовольнення потреби любити інших і бути любимим відкриває дорогу потребам самоповаги поваги іншими. Перша базується на компетентності і досягненнях у певній галузі, на незалежності й свободі. Друга включає престиж, репутацію, визнання, статус, позитивну оцінку й визнання інших. Маслоу вважав, що потреби поваги виникають у підлітковому віці й досягають максимуму в середньому віці, після зрілої самооцінки перестають бути актуальними.

П’ятий, найвищий рівень ієрархії потреб – потреби самоактуалізації. Саме на цьому рівні люди розкривають свій потенцівл, стають тим, чим вони можуть стати і найбільше відрізняються одне від одного. Маслоу залишив нам розмірковування над таким феноменом. З одного боку, потреба самоактуалізації, як і інші, є вродженою, інстинктивною, усі здорові люди потребують самовдосконалення і прагнуть до нього. Але досягають його не більше 1% населення. Чому так? Люди не відчувають і не усвідомлюють своїх можливостей, свого потенціалу? Ні, головне, на думку Маслоу, полягає в тому, що жодне суспільство в людській історії досі не надавало моживостей самоактуалізації усім своїм членам.

Маслоу також розрізняв потреби-мотиви, які мають бути задоволені негайно (дефіцитарні) та потреби-мотиви зростання, задовольняння яких може бути віддаленим у часі (метапотреби). Потреби перших двох рівнів ієрархії належать до дефіцитарних безумовно, потреби третього рівня – частково. Маслоу вважав метапотреби також інстинктивними, з чого випливає, зокрема, погіршення психологічного здоров ’ я у випадку їх незадовольняння.

З точки зору А.Маслоу, людина рухається вверх в ієрархії потреб по мірі дорослішання. Чим старша людина і чим вище вона піднялася в ієрархії потреб, тим більшою свободою вона володіє і тим меншу роль відіграє оточення і обставини в її поведінці.

Заслуговує уваги позиція Маслоу щодо інстинктів людини. Вважаючи, що усі потреби людини інстинктивні, мають біологічне коріння, він однак стверджував: “У людей більше нема інстинктів у тваринному сенсі, владних безпомилкових внутрішніх голосів, які говорять їм недвозначно, що робити, коли, де, як і з ким. Усе, що в нас залишилося – це пережитки інстинкту” (цит. : [ Х ’ єлл, Зіглер, 2006 ; с. 503 ] ). Якщо ми й зможемо погодитися з цією тезою, то лише за умови допущення певної підконтрольності інстинктів довільній регуляції, тобто свідомості, а через неї і всіляким зовнішнім впливам. Саме таке пояснення надає можливість зрозуміти залежність вищих потреб від всіляких негараздів.

Стверджуючи, що обставини суспільного життя можуть сприяти чи перешкоджати ралізації потенцій людини, А. Маслоу мріяв про майбутнє суспільство, яке підніме людей і стосунки між ними на істинно гуманістичний рівень. Сучасне ж суспільство, його культура і соціальні інститути основані на гедоністично викривленій концепції природи людини, суть якої полягає в тому, що людина є не більше ніж нарцисичною твариною. Контролювати поведінку такого створіння можна лише за допомогою суворої дисципліни і страху покарання. Прірва енергії витрачається на те, щоб подавити в людині диявола. Він закликав створювати такі умови, в яких найтонші пласти природи людини проявлялися б з більшою легкістю. Якщо ми покращимо природу людини, то ми покращимо усе, переконував А. Маслоу, один із найвидатніших психологів XX століття.

Самоактуалізовані люди представляють собою “цвіт” людської раси. Маслоу вважав, що вони мають такі характеристики:

1. Більш ефективне сприйняття реальності за рахунок чіткіших дистинкцій свідомості і, як наслідок цього, меншої емоціональності, безпристрастності, більшої толерантності до протиріч і невизначеностей. Вони не бояться проблем, які не мають однозначних правильних або помилкових рішень.

2. Прийняття себе, інших і природи такими, які вони є. Вони не перевантажені надмірним почуттям вини, сорому і тривоги. У них нема непереборної потреби повчати, інформувати, контролювати.

3. Безпосередність, простота і природність. Відсутність штучності й бажання створювати ефект. Їх внутрішнє життя вільне від зовнішніх умовностей. Вони без вагань відхиляють і соціальні норми, коли це необхідно

4. Вони не его-центровані , а скоріше зорієнтовані на проблеми, які стоять вище їх безпосередніх потреб, прагнуть присвятити себе надособистісній “місії” чи задачі.

5. Незалежність як потреба в недоторканності внутрішнього життя й усамітненості. Можуть знаходитися в стані одинокості без відчуття одинокості. Зберігають спокій і незворушність, коли їх настигають особисті нещастя й невдачі.

6. Автономія як незалежність від культури і оточення. У них високий рівень самоуправління і “свободи волі”, вони самодостатні, не прагнуть до почестей, високого статусу, престижу й популярності.

7. Свіжість сприймання будь-яких подій і речей. Не бувають у стані нудьги, не скаржуться на нецікаве життя.

8. Здатні до вершинних (екстатичних, містичних) переживань без штучних стимуляторів.

9. Суспільний інтерес як відчуття близкості, симпатії й братської любові до всього людства , навіть коли розгнівані вадами роду людського.

10 . Глибокі міжособистісні стосунки з собі подібними й ніжність, теплота, доброзичливість до дітей.

11. Демократичний характер. Без упередження поважають інших людей незалежно від їх статусу. Разом з тим, не вважають усіх рівними.

12. Розмежування засобів та цілей. Визначеність, послідовність і твердість ро відношенню до того, що правильним чи помилковим, хорошим чи поганим.

13. Філософське почуття гумору (з посмішкою, а не сміхом).

14. Спонтанна креативність у повсякденності як у дітей.

15. Спротив окультурюванню , моді, рекламі, терпимість.

 

Іншими словами , висловлюючись коротко, можна сказати, самоактуалізована людина – це повноцінна клітина суспільства і навпаки : повноцінна клітина суспільства – це самоактуалізована особистість.

Маслоу неодноразово висловлював своє бачення ідеального суспільства, описував його як утопічну общину Еупсихею. Людям дозволялося б там робити будь-який вибір. Метапотреби там поважалися б більше, аніж у сучасному суспільстві. Мешканці Еупсихеї були б більш безкорисливими, чесними і менш зарозумілими і жорстокими, ніж ми. Цікаво, що до позитивних якостей людини майбутнього Маслоу відносив і меншу навіюваність, аніж у сучасної людини. Очевидно, Маслоу добре усвідомлював, що сучасна людина часто стає іграшкою в руках маніпуляторів. Переходячи до проблем сучасної педагогіки, слід звернути особливу увагу на відповідальність системи освіти за щеплення людини щодо манітуляцій її свідомим і несвідомим.

 

 

27.3. Людиноцентрований підхід

як стрижень особистісно зорієнтованої освіти

 

“ Я висловив ідею, для якої прийшов час. Ідея була в тому, що індивід має широкі внутрішні можливості для зміни свого життя, і що ці можливості можна мобілізувати при відповідних умовах”, - так сказав у 1972 році Карл Роджерс у зверненні до з’їзду Американської психологічної асоціації, підсумовуючи свій внесок у психологію (цит.: [Х’єлл, Зіглер, 2006; с. 532]). Вважається, що ніхто з часів Фрейда не мав більшого впливу на практику консультування і терапію, аніж Роджерс.

Для нас представляють інтерес не тільки результати досліджень Карла Роджерса (1902-1987) в психотерапії, а й результати його експерементування у педагогіці. Широко відомі положення його людинцентрованого підходу підводять науковий фундамент під концепцію вільного виховання Ж.-Ж. Руссо, є актуальними і значимими для сучасної особистісно зорієнтованої освіти як її теоретичний, психологічний стрижень:

1. віра в первинну позитивну, конструктивну, творчу, мудру внутрішню природу (сутність) людини ;

2. переконаність в соціально-особистісній природі засобів актуалізації конструктивного особистісного потенціалу людини в процесі міжособистісного спілкування ;

3. поняття про три “необхідні і достатні умови” міжособистісного спілкування (“безумовне позитивне прийняття іншої людини (довіра)”, “активне емпатичне слухання іншої людини”, “конгруентне (щире) самовираження в спілкуванні”.

 

В результаті своїх клінічних спостережень Роджерс дійшов висновку, що найпотаємніша сутність природи людини зорієнтована на рух вперед до певних цілей, конструктивна, реалістична і така, що заслуговує всілякої довіри. Він наголошував на тому, що людина є активною істотою, здатною ставити перед собою віддалені цілі й вести себе до них, а не істотою, що знаходиться у полоні неусвідомлених ірраціональних сил. Роджерс розумів, що християнство підтримувало уявлення про злу і гріховну природу людини, а Фрейд посилив цей негативний погляд. Однак, він не вважав людину приреченою бути такою. Якщо створити відповідні умови, то люди постають як позитивні й розумні істоти, які щиро хочуть жити в гармонії з собою та з іншими. На відміну від ієрархії потреб А. Маслоу, Роджерс дотримувався гіпотези про те, що вся поведінка людини ініціюється і регулюється деяким єдиним об’єднуючим мотивом, який він називав тенденцією актуалізації . Порівнюючи цю тенденцію з ієрархією потреб Маслоу, можна сказати, що вона присутня у кожній із потреб Маслоу, присутня на рівні фізіологічних процесів як “одне центральне джерело енергії в організмі людини”, вона бере початок на рівні генетичної програми розбудови організму. Роджерс стверджував, що ця конструктивна біологічна тенденція є спільною для усіх форм життя. Хоча Роджерс визнавав, що необхідна деяка зовнішня стимуляція для розгортання самоактуалізації, зовнішні стимули в його теорії є тим, з чим вроджена тенденція актуалізації взаємодіє, а не тим, що її зумовлює.

К. Роджерс належить до гуманістичного напряму в психології, однак часто його називають і автором феноменологічної теорії особистості, яка у якості своєї основної доктрини висуває положення, що психічна реальність феноменів є виключно функцією того, як вони сприймаються й інтерпретуються людиною в даний момент часу. Мається на увазі, що почуття людини не є прямим відображенням реальності. Звісно, так. Але новизна підходу полягала в тому, що “розуміння поведінки людини залежить від вивчення її суб ’ єктивного сприйняття реальності”. Тому найважливішим аспектом психологічного дослідження стає вивчення суб ’ єктивних переживань людини, оскільки саме ці переживання відповідальні за поведінку. Роджерс завжди наполягав на тому, що поведінку людини не можна осягнути, не звертаючись до її суб ’ єктивної інтерпретації подій. Суб’єктивність внутрішнього світу є ключовим положенням в теорії Роджерса. У контексті наших досліджень ми б сказали, що людина завжди знаходиться усередині “бульки” суб’єктивного світу, який сама собі створює.

Чи протирічить таке врахування поточного суб ’ єктивного теорії Фрейда, яка стверджує, що минулі події і минулий досвід є первинними чинниками, які лежать в основі особистості. Роджерс визнавав, що минулий досвід впливає на сприйняття теперішніх подій. Однак він наполягав на тому, що слід враховувати вплив на поведінку даного моменту актуального сприйняття й інтерпретації. Більше того, Роджерс вважав що на поведінку людини суттєво впливають і майбутні події. Людину необхідно вивчати у контексті “минуле-теперішнє-майбутнє”.

Частину феноменального поля, поля сприйняття людини, яка складається із сприйняття властивостей “Я”, або “мене” і сприйняття взаємин “Я”, або “мене” з іншими людьми і з різними аспектами життя, а також цінності, пов’язані з цими сприйняттями, Роджерс називав самість або “Я-концепція” , гештальтом, який є доступним усвідомленню, хоча й не обов’язково усвідомлюваний. Я-концепція не тільки наше сприйняття того, які ми є, але також і те, якими ми, на нашу думку, маємо бути, могли б і хочемо бути. Цей найцінніший компонент “Я”, те, що людина хотіла б мати, але поки що не має, Роджерс назвав “Я-ідеальне”.

Згідно з Роджерсом, люди більшою частиною ведуть себе у відповідності з їх Я-концепцією, разом з тим, “Я” не регулює поведінку цілком і повністю, це лише частина усвідомленого досвіду й сприйняття індивіда, які взагалі-то включають і несвідомі процеси. В значній частині зміст Я-концепції є продуктом процесу соціалізації. Роджерс наголошував на тому, що оцінка індивідуума іншими людьми, особливо в період раннього дитинства, сприяє розвиткові позитивного чи негативного образу себе.

Серед потреб людини Роджерс виокремлював потребу в позитивній увазі , яка може бути умовною і безумовною . Роджерс вважав, що умовні цінності по відношенню до дитини спричинюють шкоду її становленню, оскільки дитина намагається відповідати вимогам інших, підлаштовуватися під інших. Єдиний спосіб не втручатися в в тенденцію актуалізації дитини – це тати їй безумовну позитивну увагу, тобто лютити і сприймати дитину без критики і застережень. Акцент Роджерса на безумовній позитивній увазі як на ідеальному підході до виховання дитини не означає відсутність дисципліни, соціальних обмежень чи інших форм контролю поведінки. Він означає створення атмосфери, в якій дитину цінують і люблять просто за те, що вона є. Саме безумовна позитивна увага розкриває природну тенденцію самоактуалізації, присутню у кожній людині в зародку.

Роджерс, як до нього і Маслоу, хотів, щоб людина привертала погляд до того, чим вона може бути . “Повноцінно функціонуючий” – це термін, яким Роджерс позначав людей, які використовують свої здібності й таланти, реалізують свій потенціал і рухаються до повного пізнання себе і сфери своїх переживань. Роджерс встановив п ’ ять основних особистісних характеристик, спільних для повноцінно функціонуючих людей (модель “хорошого життя”) :

1. відкритість будь-якому переживанню , відсутність перепон для усвідомлення і вираження повноти переживань; здатність діяти як у відповідності з переживаннями, так і супроти них, без намагання подавити їх; відкритість для усіх можливостей;

2. екзистенційний спосіб буття , за якого переживання не підганяються під наперед задані штучні особистісні структури, люди гнучкі, адаптивні, терпеливі й безпосередні;

3. організменна довіра цілісному “Я”, всій сукупності внутрішніх відчуттів і власного досвіду як інстанції, яка робить вибір, приймає рішення і здійснює вчинки, незалежно від тиску зовнішніх сил;

4. внутрішнє почуття суб ’ єктивної емпіричної свободи як почуття особистої влади над обставинами власного життя, здатність робити вибір і керувати собою в умовах соціального співжиття ;

5. креативність як творчий спосіб життя, продукування ідей та проектів, конструктивність, адаптивність, гнучкість без конформізму, як буття у вирі суспільного життя, а не осторонь нього.

 

Роджерс описував “хороше життя” як напрямок, а не як кінцеву точку, як прагнення до руху “за обрій”, як вроджену схильність до експансії.

Висловлюючись щодо природи людини, Роджерс не мав сумнівів щодо здатності людини робити свободні вибори і таким чином формувати своє життя. Погоджуючись з світоглядним кредо ”людина не є повністю вільною, вона контролюється системою соціальних і біологічних стимулів і підкріплень”, він наголошував, що позитивні особистісні зміни можливі лише за наявності вільного особистісного вибору, що особистісна свобода не зводиться до вибору зовнішніх альтернатив, особистісна свобода - це екзистенційна якість особистості, здатність до внутрішнього вибору.

Роджерс, як і Маслоу, схилявся до розуміння і вивчення людини як єдиного цілого. Його самість від народження постійно рухається у напрямі все більшої цілісності. Розвиток людини розпочинається з недиференційованого феноменологічного поля малюка, продовжується розподілом на “Я” і оточення (виникнення Я-концепції) і досягає найвищого розвитку в зусиллях організму досягти єдності “Я” і узгодженості з собою [Х’єлл, Зіглер, 2006].

***

В 70-ті роки минулого століття К. Роджерс і його колеги здійснили серію широкомасштабних “формуючих” експериментів з метою трансляції досвіду людиноцентрованого спілкування в педагогічне середовище. Охарактеризувавши традиційне навчання як єдність приписаної іззовні вчителям й учням навчальної програми, фронтального спілкування та зовнішнього оцінування, Роджерс показав, що альтернативою цій практиці навчання є лише зорієнтована на учнів гуманістична практика, яка включає:

1. створення психологічного клімату довіри між вчителями і учнями;

2. забезпечення співробітництва в прийнятті рішень між усіма учасниками навчально-виховного процесу ;

3. актуалізація мотиваційних ресурсів учіння ;

4. розвиток у вчителів особливих особистісних установок, найбільш адекватних гуманістичному навчанню ;

5. допомога вчителям і учням в особистісному розвитку.

 

К. Роджерс наголошує, що в сучасному світі постійних змін акцент у процесі навчання необхідно перенести з викладання на фасилітацію, яка має грунтуватися на перебудові певних особистісних установок вчителя в процесах міжособистісної взаємодії з учнями. Вчителі, які сповідують ідеї гуманістичної психології, надають учням самостійність і відповідальну свободу при складанні навчальної програми, визначенні навчальних цілей, оцінюванні результатів навчальної роботи. Вони виступають не як керівники, а як фасилітатори, тобто створюють сприятливі умови для самостійного й осмисленого учіння, активізують й стимулюють допитливість і пізнавальні мотиви учнів, їх групову навчальну працю, підтримують в ній прояви кооперативних тенденцій, пропонують учням різноманітний начальний матеріал.

Проведений К. Роджерсом аналіз результатів 102 експериментальних досліджень, які охоплювали тисячі вчителів і десятки тисяч учнів, підтвердив перевагу людиноцентрованого навчання над традиційним за всіма 9 показникам, що контролювалися в експерименті, - в академічних досягненнях, Я-концепції, відношенню до школи, креативності, конформності, допитливості, тривожності, локалізації контролю, кооперації. Аналіз поведінки учнів на уроках учителів-фасилітаторів показав [ Rogers , 1983; p . 202-210] , що порівняно з поведінкою на традиційних уроках :

1. учні більше говорять з учителем і між собою ;

2. більш ініціативні у мовленевому спілкуванні ;

3. задають більше запитань ;

4. більше часу зайняті розв ’ язанням власне навчальних задач ;

5. проявляють більш високі рівні когнітивного функціонування (наприклад, більше часу витрачають на різні мисленеві дії і менше на мнемічні);

6. частіше дивляться в очі вчителю ;

7. менше пропускають заняття ;

8. виявляють більш високу самооцінку ;

9. створюють менше проблем для вчителя на уроках ;

10. стабільно підвищують свій IQ (коефіцієнт інтелектуальності) і показники креативності на протязі всього навчального року [Орлов, 2002; с. 80].

 

Аналіз невдач дозволив К. Роджерсу виявити їх основні причини [ Rogers , 1983; p . 227-250]:

1. пропоновані ініціативи являють собою загрозу сучасному суспільному устрою, оскільки вони альтернативні авторитарному способу його буття;

2. існує гострий дефіцит учителів, які не лише вірять у гуманістичні принципи й ідеали, а й мають практичний досвід гуманістичного співжиття;

3. діяльність кожної із сучасних організацій характеризується тенденцією до створення рутинних способів функціонування і така “повзуча бюрократія” являє собою внутрішній спротив гуманізації навчальних закладів;

4. у суспільстві відсутній практичний досвід функціонування автономних гуманістичних організацій ;

5. адміністрація більшості навчальних закладів сприймає владу над підлеглими (вчителями, учнями) як цінність, що перевищує цінності навчання й розвитку;

6. не лише у шкільних адміністаторів, а й у вчителів та батьків може виникати страх, пов’язаний із відмовою від контролю й влади, з необхіднісю ризикувати, довіряючи людям при сходженні на новий незвичний шлях міжособистісних взаємодій [Орлов, 2002; с. 81].

 

З логічної точки зору переваги гуманізації традиційного навчання, здавалось би, очевидні. На думку Р. Роджерса, основними причинами стійкості і консервативності традиційної системи є :

1. відсутність зворотнього зв ’ язку про істинні результати роботи системи освіти з боку її споживачів : учнів та батьків ;

2. потреба сучасного суспільства (в першу чергу промисловості та армії) в величезній кількості конформістів ;

3. небажання багатьох (від рядового вчителя до адміністраторів із вищих ешелонів влади) розлучатись зі своєю владою, виходити із звичної ієрархії керівництва і підлеглості.

 

Усвідомлюючи, що його істинно демократичні починання у сфері освіти являють собою загрозу існуючій у суспільстві піраміді влади, авторитарному способу буття суспільства, К. Роджерс покладав надію на розширення і зміцнення плюралістичних тенденцій і орієнтацій, які дають шанси на виживання самим різним ініціативам, в тому числі й гуманістичним педагогічним інноваціям. Традиційна система навчання стійка й консервативна, однак навіть в умовах її панування К. Роджерс бачив можливості реалізації людиноцентрованого підходу.

Виклик - ось те слово, яким К. Роджерс позначив ключову ідею людиноцентрованого підходу до освіти :

“ Нелегко стати глибоко людським, довіряти людям, сполучати свободу з відповідальністю. Шлях, представлений нами, - це виклик. Він передбачає зміну нашого мислення, нашого способу буття, наших відносин з учнями. Він передбачає непросте прийняття на себе зобов ’ язань демократичного ідеалу. Все це врешті-решт зводиться до питання, яке ми повинні задати індивідуально і всі разом - чи насмілимось ми ? ” (цит.: [Орлов, 2002; с. 82]).

***

Чи готова психологія як наука, що є фундаментальною по відношенню до педагогіки, з огляду на її внутрішні методологічні проблеми, бути опорою гуманістичної особистісно зорієнтованої освіти?

Ідеї гуманізму мають свої витоки вже у стародавній філософії Середземномор’я і Сходу, актуалізовані в епоху Ренесансу, проте безпосереднє гуманістичне тлумачення проблем людського буття відбулося лише в другій половині XX ст. з виникненням особливого гуманістичного висвітлення людської психіки, нині відомого як гуманістична психологія.

Сучасний стан гуманістичної психології досить повно відображено в оглядовій праці [ Роменець, Маноха, 1998 ; с. 525-533, с. 936-941 ] , де є посилання на піонерську працю Ф. Северина [ Severin F.T. The Opening of Men in Psychology: Humanistic Direc - tion. London , 1965] та на збірку творів Е. Сютіч і М. Віч.

За свідченням В.Роменця, вважається, що гуманістична психологія виникла під впливом десяти спрямувань :

1. Групова динаміка, зокрема в галузі Т-груп.

1. Доктрина самоактуалізації ( Маслоу , 1968).

1. Центрований на особистості напрям психології поради, терапії та виховання ( Роджерс , 1961).

4. Теорія Райха з його наполяганням на втіленні ( body ).

1. Екзистенціалізм, зокрема інтерпретований Юнгом (1967) і практично експериментально Перлзом (також Fagan i Shepherd , 1972).

1. Результати використання expending drag , зокрема LSD ( Stenford i Golightly , 1967).

7. Дзен-буддизм, особливо його ідея звільнення ( Letting , 1980).

8. Даоїзм, особливо його ідеї центрації та полярної єдності Інь - Янь.

1. Тантра, особливо в її підкресленні важливості тіла як енергетичної системи.

10.Вершинні експерименти як одкровенні й просвітницькі ( Rowan , 1976) [ Роменець, Маноха ; с. 523 ] .

 

Об ’ єктом гуманістичної психології є не прогнозування і контроль за людською поведінкою, а особистісне зростання (становлення) і людські можливості. Гуманістична психологія стверджує, що люди можуть змінюватись, “працюючи” над собою, зосереджує свою увагу на вивченні співвідношення факторів особистісного становлення - середовища (природного й культурного) та спонтанності руху.

Гуманістичні практики оперують з особистісним зростанням великою кількістю методів, які можуть бути систематизовані :

1. Тілесні методи: терапія Райха, зорієнтована на біоенергетику, відродження; метод Rolfing ’ s , Feldenkreis ’ s ; техніка Александера; “чуттєва свідомість”; холістичне здоров’я тощо.

2. Мислительні методи: трансакційний аналіз; створення персональних конструктів (“репертуарні решітки” Келлі); сімейна терапія; NLP - нейролінгвістичне програмування тощо.

1. Чуттєві методи: Encounter , психодрама; усвідомлення цілісності; первісна інтеграція; порадництво та співпорадництво Роджерса тощо.

1. Спіритуальні методи: трансперсональне порадництво; психоаналіз; просвітництво інтенсивної творчості ( enlightenment intensive work - shops ); динамічна медитація; ігри з піском ( send play ); тлумачення сновидінь ( dream work ) тощо [Там само; с. 524].

 

Отже, аналіз доступних нам матеріалів дає впевненість у тому, що, незважаючи на фрагментарність психологічного знання і його незавершеність, сучасна психологія як наука і практика готова бути опорою гуманістичної особистісно орієнтованої освіти. Ця впевненість грунтується на її позитивних практичних (насамперед, терапевтичних) результатах. Ми усвідомлюємо, що саме гуманістична психологія стала джерелом людиноцентрованого підходу в освіті, який у вітчизняній педагогіці, з претензією на самобутність і ори-гінальність, отримав назву особистісно зорієнтованого . Сьогодні, коли гуманістична філософія і гуманістична психологія зливаються в єдине русло, надія на успіх в задовольненні нових потреб суспільного розвитку має міцні підстави.

 

 

27.4. Засади психопроективної концепції особистісного розвитку

 

Концепція особистісно орієнтованого виховання проголошує об’єктом уваги всебічний розвиток особистості, маючи на увазі сприяння (“фаси літацію”) “саморуху” особистості до ідеалу людини. Хочемо ми того, чи ні, але “сприяння”, “фасилітація”, “підтримка” є певною формою втручання вихователя в процеси розвитку особистості, зміну її якостей. Щоб змінювати щось згідно з принципом “Не нашкодь!”, необхідно знати внутрішню будову того, в що ми втручаємось. Інакше кажучи, особистісно орієнтований підхід передбачає знання особистості як системи - сукупності взаємо-пов’язаних і взаємодіючих структурних елементів та процесів. Необхідно також чітко уявляти як ці складові елементи змінюються, розвиваються, знати етапи їх розвитку та чинники, які прямо чи опосередковано впливають на зміну цих складових і особистість в цілому. В подальшому, при використанні готових технологічних схем “виконавці” (і навіть “технологи”) особистісно зорієнтованої освіти можуть і не знати тих деталей, які повинні знати проектувальники.

На жаль, проголосивши необхідність і неминучість втручання в процеси розвитку особистості в межах особистісно орієнтованого навчально-виховного процесу, педагогіка ще не усвідомлює усю складність проблеми. Так, необхідно взяти до уваги, що досі ні в педагогіці, ні в психології нема єдиної, універсальної, усіх задовольняючої, концепції особистості. Психологія описує особистість як надскладну сукупність взаємопов’язаних, взаємодіючих і неоднорідних елементів: біологічного і соціального, свідомого і несвідомого, стабільного і мінливого, пасивного і активного, відображуючого і діяльного і т.д.

Поєднання біологічного та соціального в психіці людини приводить до виникнення особистості, яка має два плани існування : внутрішній - сферу інтимних переживань і зовнішній - персону. Взаємоперехід одного світу в інший складає подвійну людську сутність - як індивіда тваринного світу і як соціальної істоти з символічною свідомістю.

Психоаналітики порівнюють психіку людини з айсбергом, де свідоме є лише його надводною вершиною. Свідоме та несвідоме не існують одне без одного, а пізнання одного із них не може бути повним без врахування специфічних особливостей впливу іншої підструктури. Свідоме в контексті несвідомого, говорив З. Фрейд, схоже на вершника, що керує конем. Кінь підкоряється, час від часу нагадуючи про свої інтереси. Свідоме задає форми і способи адаптації до мінливого соціуму, а несвідоме “крокує” разом з ним, спонсоруючи його енергеткою і тим самим тримаючи його в залежності (“свідоме не господар у власному домі”).

Компонентами внутрішнього плану особистості є несвідоме (особисте та колективне), яке проявляє себе у формі інстинктів, архетипів, діє в різних шарах психічного - “ід” (“Воно”), “его” (потяги “Я”), “суперЕго” (“понад-Я”, сумління) і позначається психологами як агресія, лібідо тощо. ( Агресія - гіпотетична сила інстинктивного характеру, руйнівний потяг, ненависть, деструктивність, самовпевненість, експансивність, динамізм; лібідо - потяг до життя, гіпотетична сила інстинктивного характеру, яка лежить в основі потреб і вчинків людини).

Свідомість дає людині лише удаване панування над собою. Поведінкою людини керує не тільки свідомість. Людина є об’єктом дії сильніших факторів прояву несвідомого. Справжнє життя не тотожне свідомості, охоплює позасвідоме, стискуючи свідомість з усіх боків. За Фроммом, несвідоме є представником універсальної людини, злитої з космосом, включаючи рослини, тварин, дух, його минуле і майбутнє. Тільки розуміння підсвідомої динаміки поведінки людини дає змогу зрозуміти саму поведінку, її корені, динаміку та енергію, дослідити виникнення та характерні риси “базових орієнтацій” людини.

Сучасні психологи вважають усвідомлення людиною несвідомої сфери її психіки необхідною умовою її самореалізації та внутрішньої свободи. Так Ш. Ференці, стверджуючи, що суспільство невротизоване, пише: “Я щиро переконаний, що ця хвороба суспільства не підлягає іншому лікуванню, ніж відкрите визнання істинної і неповторної природи людини, особливо, визнання доступного тепер методу роботи з несвідомим психічним життям; ... це нове виховання, засноване не на догмі, а на інсайті, доцільне виховання, методики якого нам ще належить виробити в майбутньому” (цит.: [Романець, Маноха; с. 467]).

Особистісно орієнтоване виховання має звільнити людину від ілюзій, ніби лише свідомість керує її поведінкою. На особистість чинять тиск не тільки зовнішні сили (інерція буденної свідомості, набуті звички, авторитет традицій, диктат соціальної групи тощо), а й внутрішні сили - імпульси інстинктів і потяги надособового “Я”. Виховання вільної, відповідальної, самоусвідомлюючої особистості означає виховання і самовиховання такої людини, яка не підкоряється тиску цих деструктивних сил, тобто має владу над собою.

Психологи по різному конструюють структуру особистості із складових елементів ([Романець, Маноха]; З. Фрейд, с. 373-383; А. Адлер, с. 384-389; К.Г. Юнг, с. 390-407; А. Фрейд, с. 408-415; Г. Салівен, с. 416-421; К. Горні, с. 422-429; Е. Фромм, с. 430-441; Г. Башляр, с. 442-447; Ж. Лакан, с. 448-462; Г. Маркузе, с. 463-471; П. Рікерт, с. 487-492; Р. Ассаджолі, с. 492-500; П. Феруччі, с. 501-516). Якщо на одному кінці цього ряду З. Фрейд, А. Адлер, К.Г. Юнг уособлюють собою основи психоаналізу , то на іншому - Р. Ассаджолі і П. Ферручі - пропонують психосинтез як метод психічного розвитку і самоосягнення.

Як зазначає Немов, “якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості формально, то у відповідності з цією схемою існує принаймні 48 їх варіантів, і кожен із них може бути в свою чергу оцінений за 5 параметрами, заданими на схемі у вигляді основи для класифікації” [000; с. 341]. За способами пояснення поведінки особистості теорії класифікують як психодинамічні, соціодинамічні, інтеракціоналістичні . За способами отримання даних про особистість - експериментальні і неекспериментальні . За кутом зору на особистість - її структуру чи розвиток - структурні і динамічні . За віковим діапазоном - дошкільний і шкільний період життя чи все життя від народження до останніх днів. За сферою проявів внутрішніх властивостей, рис і якостей та зовнішніх проявів (поведінки і вчинків) - риси, якості, властивості і форми поведінки.

Щодо структури особистості , то при розробці виховної технології психічного розвитку візьмемо до уваги три моделі психологічної структури особистості, як найбільш типові: модель внутрішньої психодинаміки Т. Яценка [Розвиток...; с. 452-468]; модель структури психіки Р. Ассаджолі [Р і М; с. 492-501]; модель психологічної структури особистості [Шпал; с. 32].

Модель внутрішньої психодинаміки Т.С. Яценка (рис. 4.1) виникла як узагальнення групової психокорекційної практики і охоплює всі основні підструктурні компоненти психіки. Автор здійснив спробу виокремити лінійні взаємозалежності в структурній організації психіки в доповнення до “вертикальних”, встановлених З. Фрейдом. Важливо не тільки розрізняти дві сфери свідомих та несвідомих проявів психіки, а й зрозуміти їх взаємодію. Ці дві сфери функціонують не автономно, мають спільність. Несвідоме “обізнане” з усім, що притаманне психіці суб’єкта. Свідоме ж не може “бачити” зміст несвідомого, оскільки заважають захисти. Зміст свідомого суб ’ єкт, за бажанням, має змогу в будь-який момент об ’ єктивувати та пізнавати. Зміст же несвідомого не має санкцій на прямолінійний, семантично відкритий вихід у свідому сферу в незашифрованому виді. Для його пізнання важлива інтерпретація, розшифровка певних знаків-символів, що є найскладнішим з професійних завдань психолога.

 

(потен-		Супер-Его
Ційно		-------------- ----------------------------
Свідо-		Логіка свідомого
ме)		1 -------------------------------- --2
<	Цінності минулого досвіду	Цінності ідеалу-Я
сві-		нормативні цінності
до-		провідні тенденції
ме		сила Я
		-------------------------------------- 4		Е
				>
(пе-		3--------------------------------------		Г
ред-		слабкість Я		О
свідо-		психологічних захистів
ме)		умовні цінності
<	Цінності інфантільного “Я”	Цінності ідеалізованого “Я”
не-		5 ----------------------------------6
сві-		Логіка несвідомого (інша логіка)
до-		------------------------------------------
ме		Ід

 

Рис. Модель внутрішньої психодинаміки Т.С. Яценка

 

Процес дешифрування (інтерпретації) символічного змісту, суттєвого для пізнання особливостей особистісної проблеми тієї чи іншої особи за окремими проявами її поведінки, потребує цілісного розуміння несвідомої сфери психіки. Смислова структура символу багатошарова, він об ’ єктивно реалізує себе не як наявність конкретного змісту, а як динамічна тенденція. Символ сприяє виявленню цілісної картини через часткові прояви. В процесі символізації діють механізми, на які вперше звернув увагу З. Фрейд у процесі інтерпретації сновидінь, а саме: згущення, зміщення, натяк, гіперболізація, схематизація, мінімізація, відсутність окремих частин предметів чи їх викривлення. На думку Т. Яценка, розуміння змісту його моделі практичними психологами усуне невиправдані острахи пізнання психічного в його цілісних проявах, а відображена взаємозалежність суперечливих підструктур послугує застереженням від спрощеного сприйняття феномену психічного та від схильності однозначного трактування його змісту.

Модель структури психіки Р. Ассаджолі (рис. 4.2) відображає вище, середнє та нижче несвідоме. Нижче несвідоме керує діяльністю тіла. Середнє несвідоме - це бадьорість свідомості, де відбувається визрівання задуму. Вище несвідоме - натхнення в різних формах творчості. Свідоме “Я” - самоусвідомлення, центр нашої свідомості. Вище “Я” - центр, з якого виходить чисте “Я” і в який воно входить під час сну, навколо якого постає справжня особливість. Зовнішня лінія овалу колективного несвідомого - щось на зразок “психічного космосу”.

 

 

6

7

1. Нижче несвідоме 3

2. Середнє несвідоме

3. Вище несвідоме

4. Поле свідомості 7

5. Свідоме “Я” 2 .5

6. Вище “Я” 4

7. Колективне несвідоме

 

1

 

 

 

Рис. Модель структури психіки Р.Ассаджолі

 

Ассаджолі визначає кілька стадій досягнення мети - гармонійної внутрішньої інтеграції людини:

1. Глибоке пізнання особистості на всіх її рівнях зануренням в глибини нижчого несвідомого, дослідженням своїх здібностей, запасу психічної енергії.

2. Контроль над різними елементами особистості, адже над нами панує все те, з чим ми себе ототожнюємою. Усвідомлення комплексів, їх знешкодження і спрямування енергії, що звільнилася, на конструктивну творчість.

3. Осягнення свого істинного “Я” - виявлення або створення об ’ єднуючого центру. Людина може створити ідеальний образ досконалої особистості, що відповідає її масштабу, стадії розвитку та психологічному досвіду, і почати практично втілювати його в життя.

4. Центральний пункт психосинтезу полягає у формуванні та перебудові особистості навколо нового центру - особистості органічної, внутрішньо узгодженої та об’єднаної в одне ціле.

 

Створення структури стійкої особистості передбачає узгодження і підпорядкування різних психічних функцій та енергій. Теорію та практику перетворення внутрішньої енергії Ассаджолі віднаходить в індійській йозі, християнському містицизмі та аскетизмі, у працях з духовної алхімії, у психоаналізі.

 

Модель психологічної структури особистості (рис. 4.3) наглядно відображає три її складові - біологічне, психічне і соціальне. При цьому психічне, яке містить в собі біологічне і соціальне в різних пропорціях, об ’ єднується у чотири підструктури - “поверхи”.

 

Інстинкти, темперамент	Психічні процеси	Знання, навички, вміння	Спрямованість
Біологічне
		соціальне

 

Рис. Модель психологічної структури особистості

 

Якщо перші дві моделі відображають психіку як об’єкт професійної діяльності психотерапевта, то наступна модель більш зручна для орієнтації психолога в практичному використанні і систематизації результатів психодіагностичних досліджень шляхом використання загальноприйнятих методик тестування.

Із множини існуючих теорій (моделей) особистості заслуговує уваги також теорія особистісних рис як така, що надає можливість опису цілісної особистості на основі тестологічного обстеження. Так у педагогічній практиці широко використовується 16-факторний особистісний опитувальник Р. Кеттела. На думку Р. Мейлі, одного із послідовників теорії особистісних рис, існує принаймні 33 таких риси, які є необхідними і достатніми для повного психологічного опису особистості [ Немов ; с. 344]:

1. Впевненість в собі - невпевненість.

2. Інтелектуальність (аналітичність) - обмеженість (відсутність розвиненої уяви).

3. Зрілість розуму - непослідовність, алогічність.

4. Розсудливість, стриманість, стійкість - метушливість, підлягання впливу.

5. Спокій (самовладання) - невротичність (неврозність).

6. Чуттєвість, м’якість - черствість, байдужість, цинізм.

7. Доброта, терпимість, ненав ’ язливість - егоїзм, свавілля.

8. Дружелюбність (приязність), поступливість, гнучкість - ригідність (заторможеність мислення, яка проявляється у складнощах відмови людини від прийнятих раніше рішень, способів мислення і дій), тиранічність, мстивість.

9. Добросердечність, м ’ якість - злісність, черствість.

10. Реалізм - аутизм.

11. Сила волі - безвілля.

12. Сумлінність, порядність - несумлінність, непорядність.

13. Послідовність, дисципліна розуму - непослідовність, розкиданість.

14. Впевненість - невпевненість.

15. Дорослість - інфантилізм.

16. Тактовність - безтактність.

17. Відкритість (контактність) - замкнутість (усамітнення).

18. Веселість - зажуреність.

19. Зачарованість - розчарування.

20. Товариськість - нетовариськість.

21. Активність - пасивність.

22. Самостійність - конформність.

23. Експресивність - стриманість.

24. Різнобічність інтересів - вузькість інтересів.

25. Чутливість, чулість - холодність.

26. Серйозність - легковажність.

27. Чесність - брехливість, облудність.

28. Агресивність - доброзичливість.

29. Бадьорість - млявість.

30. Оптимізм - песимізм.

31. Сміливість - боягузтво.

32. Щедрість - скупість.

33. Незалежність - залежність.

 

Серед недоліків теорії особистісних рис відзначають те, що знань особистісних рис недостатньо для передбачення поведінки людини, яка залежить також від інших особистісних факторів - здібностей людини, її цінностей, когнітивних стратегій, очікувань, планів поведінки (інтеракціоністська теорія особистості), від сфери несвідомого (психоаналіз), а також від ситуації.

Педагогічна психологія має будуватись на фундаменті гуманістичної психології, яка виникла як альтернатива частковим підходам, об’єднує інші підходи і є по суті інтегративною.

Основна потреба творчої людини-індивідуальності, згідно з гуманістичними теоріями особистості, - це самоактуалізація, прагнення до самовизначення, самовдосконалення і самовираження. Спираючись на А. Маслоу, Немов до психологічних характеристик самоактуалізованої особистості відносить [ Там само ; с. 353 ]:

1. активне сприйняття дійсності і здатність добре орієнтуватись у ній ;

2. прийняття себе і інших людей такими, які вони є ;

3. безпосередність у вчинках і спонтанність у висловлюванні своїх думок і почуттів;

4. зосередженість уваги на тому, що відбувається назовні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ, зосередженості свідомості на власних почуттях і переживаннях;

5. володіння почуттям гумору ;

6. розвинуті творчі здібності ;

7. неприйняття умовностей, але без показного їх ігнорування ;

8. стурбованість благополуччям інших людей, а не забезпечення тільки власного щастя ;

9. здатність до глибокого розуміння життя ;

10. встановлення з оточуючими людьми, хоча й не з усіма, досить доброзичливих взаємин ;

11. здатність дивитись на життя відкритими очима, оцінювати його неупереджено, з об ’ єктивної точки зору ;

12. безпосереднє включення в життя з повним зануренням в нього, так, як це зазвичай роблять діти ;

13. віддання переваги в житті новим, непротоптаним і небезпечним шляхам ;

14. вміння покладатись на свій досвід, розум і почуття, а не на думку інших людей, традиції чи умовності, позиції авторитетів;

15. відкрита і чесна поведінка в усіх ситуаціях ;

16. готовність стати непопулярним, наразитись на осуд більшості оточуючих людей за нетрадиційні погляди ;

17. здатність брати на себе відповідальність, а не уникати її ;

18. прикладання максимуму зусиль для досягнення цілей ;

19. вміння помічати і, якщо в цьому є потреба, долати спротив інших людей.

***

Що ж до проблеми психології розвитку, то як зауважив П. М ’ ясоїд : “Світову психологію розвитку характеризує практично неосяжний емпіричний матеріал ... Немає теоретичної схеми, завдяки якій можна було б систематизувати здобутки психології розвитку й подати його у формі, адекватній завданню створення загальної картини знання про психічний розвиток людини” [М’ ясоїд ; с. 5, 6 ] . Авторами провідних теорій психічного розвитку можна назвати З. Фрейда, Ж. Піаже, Л. Виготського, Б. Скіннера, А. Бандури, Е. Еріксона. Намагаючись розв ’ язати проблему детермінізму, теоретики розходяться у визначенні співвідношення між чинниками психічного розвитку.

З кожним типом теорій особистості пов ’ язане своє особливе бачення розвитку особистості. Психоаналітична теорія акцентує увагу на розвитку як адаптації біологічної природи людини до життя в суспільстві, виробленні у неї захисних механізмів і узгоджених з “над-Я” способів задовольнення потреб. Теорія особистісних рис наголошує на тому, що усі риси особистості формуються прижиттєво, і розглядає процес їх зародження, трасформації і стабілізації як процес підпорядкований небіологічним законам. Теорія соціального научення бачить процес розвитку особистості через призму формування певних способів міжособистісної взаємодії людей. Гуманістична та інші феноменологічні теорії трактують розвиток як процес становлення “Я”. Кожен із підходів має наробки для практичного застосування і може використовуватись при необхідності.

В останні десятиріччя посилюється тенденція до інтегрованого, цілісного розгляду особистості з позицій різних теорій і підходів, до інтегрованої концепції розвитку, яка включає формування і взаємопов’язані зміни усіх тих сторін особистості, акцент на які робився в руслі різних підходів і теорій. Одна із таких концепцій належить американському психологу Е. Еріксону [ Немов, 1999 ; с. 357 ] , який виділив і описав 8 життєвих психологічних криз, властивих кожній людині :

1. Криза довіри - недовіри (протягом першого року життя).

2. Автономія на противагу сумнівам і сорому (в віці близько 2-3 років).

3. Поява ініціативи на противагу почуттю вини (приблизно від 3 до 6 років).

4. Працелюбність в протилежність комплексу неповноцінності (вік від 7 до 12 років).

5. Особистісне самовизначення в протилежність індивідуальній сірості і конформізму (від 12 до 18 років).

6. Інтимність і товариськість на противагу особистісній ізольованості (близько 20 років).

7. Турбота про виховання нового покоління на противагу “зануренню в себе” (між 30 і 60 роками).

8. Задоволення прожитим життям в протилежність відчаю (старше 60 років).

 

Становлення особистості в концепції Еріксона розуміється як зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу людини і радикальна зміна його відносин з оточуючими людьми. Формуючись і розвиваючись як особистість, людина набуває не тільки позитивних якостей, але і вади. Еріксон описав в своїй концепції дві крайні лінії особистісного розвитку : нормальну і аномальну. Практичний психолог в закладі освіти може скористатись концепцією Е. Еріксона, оскільки риси реальних людей знаходяться в проміжку між крайнощами [Немов, 1999; с. 358-360 ] .

Як повідомляє М’ясоїд, Дж. Дасей і Дж. Траверс на основі кількох тисяч досліджень й грунтовної характеристики кожного віку психічного розвитку пропонують таку біопсихосоціальну модель всевікового розвитку людини [ М ’ ясоїд ; с. 7 ]:

 

Складова моделі	Зміст складових моделі
Біологічна	Гени, запліднення, вагітність, народження, фізичний і руховий розвиток, здоров ’ я, статева зрілість
Психічна	Пізнавальний розвиток, інформаційні процеси, навички мислення, розв ’ язання проблем, сприймання мовлення, моральний розвиток, самосвідомість, образ тіла
Соціальна	Належність, взаємозв’язки, взаємодії, освіта, групи, спілкування, стрес, шлюб, сім’я

 

Для авторів переважної більшості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, ускладнення її зв’язків з дійсністю, який відбувається завдяки спілкуванню і діяльності. Діяльність є формою зв’язків людини зі світом. Центральне місце відводять діяльності і представники школи Л.С. Виготського А.Н. Леонтьєв і Л.І. Божович.

Нам уявляється більш продуктивним в контексті педагогічних завдань використання поняття “активність” як такого, що включає спілкування і діяльність. Скористаємось тлумаченням поняття “активність”, яке дав видатний український психолог, педагог Г. Костюк: бути активним - це “здатність змінювати навколишню дійсність у відповідності до особистих потреб, поглядів, мети. Як риса особистості активність проявляється в енергійній, ініціативній діяльності, у праці, у навчанні, у громадському житті, різних видах творчості, у спорті, іграх та ін.” (цит. за [Розвиток...; с. 528]). За такого підходу методологічна проблема “Як розвивати?” має своє розв’язання у формі організації і стимулювання певних видів діяльності школяра.

Як пропонує О. Киричук, життєву активність в умовах освітнього закладу доцільно конкретизувати в таких 9 видах: 1) дозвільно-ігровій, 2) фізично-оздоровчій, 3) художньо-образній, 4) предметно-перетворювальній, 5) навчально-пізнавальній, 6) соціально-комунікативній, 7) громадсько-корисній, 8) національно-громадян-ській, 9) духовно-катарсичній. У кожному виді діяльності активність може проявлятися на трьох рівнях : імпульсивно-ситуативному, адаптивному (пристосовницькому) і творчому. При цьому духовно-катарсична активність проявляється на третьому, творчому рівні активності у будь-якому виді активності [Киричук, 2002] .

Як відомо, у традиційно філософському розумінні духовність включає три начала - пізнавальне, моральне, естетичне. Їм, у свою чергу, відповідають духовні цінності, що відносяться до розряду вищих - істина, добро, краса. Духовна ситуація на початку XX І ст. поставила людину в особливу ситуацію - як ніколи раніше вона повинна протистояти втраті смислу свого буття. Питання постає про долю людського духу. А дух є свобода, творча активність, смисл, інтелект, цінності, незалежність від зовнішнього світу, природного і соціального.

Усвідомлювати себе духовно - значить освітлювати себе не наявним, побутовим смислом, а смислом майбутнім. Духовність – неадаптивна активність перш за все тому, що являє собою “надособистісну” структуру і визначає ступінь самостійності людини, надаючи їй статус індивідуальності. Духовність - це, перш за все, сфера того, що людина шукає, а не того, чим вона уже володіє. Людина шукає опору тільки в самій собі, вона відкриває саму себе як причину й мотив активності. У понятті “духовності” фіксується зріз людського буття, пов’язаний із здатністю людини створювати специфічно внутрішній світ, вільний від жорсткої залежності щодо емпіричних обставин її існування.

Найнижчим прошарком усього духовного життя людини, її життєвим фундаментом, що визначає всю внутрішню побудову життя - є настрій . Піднесений настрій як емоційне переживання стимулює активність людини, перетворює її, породжує нову віру, довір’я до життя, до себе, до інших людей. Тільки в стані глибокого внутрішнього задоволення людина може пізнати свою внутрішню сутність, відкритися до комунікацій, для життя. За поганого настрою їй здається в житті все похмурим. Надбудовою над настроєм виступають такі почуття, як радість, любов, надія, впевненість .

Наступною, вищою складовою поняття “духовності” є катарсис як закладений природою інстинкт самоочищення. Катарсис виник і увійшов у стихійну соціальну практику давно, майже з початком історії людства (релігійні обряди і свята, ворожіння і цілитильство, усна народна творчість, дитячі ігри, спортивні заняття тощо).

У своєму поступовому розвитку катарсис , згідно з М. Епштейном [Вопросы философии, № 5, 1997], пройшов шість фільтрів-етапів: гігієнічний, економічний, естетичний, етичний, інтелектуальний, релігійний.

Перший фільтр-етап - гігієнічний. Гігієна - це чистота тіла заради здоров’я. Інстинкт самоочищення діє як у тварин, так і в людини.

Другий фільтр - економічний - виділяє “своє” від “несвого”: система прав і обов’язків, пов’язана з власністю. Інстинкт власності - це зрушення інстинкту чистоти за фізіологічні межі. Власність - це чистота нашого перебування за межами нашого тіла в тих речах, в яких ми встановлюємо межі свого “Я”. Привласнення чужого - ознака нечистоплотності. Уже в дітей 5-6-ти років почуття власності досить розвинуте, при цьому найважливішим є не розмір власності, а чіткість і ясність її межі.

Наступний, третій фільтр - це естетика. Бути красивим - значить відшкребти від себе все “не своє”, означає стати самим собою.

Четвертий фільтр - етика - забезпечує чистоту душі, проявляється як скромність, поміркованість, невибагливість, стриманість.

Наступний, п ’ ятий фільтр самоочищення - інтелект, або логіка. Це здатність подивитися на себе з боку, з точки зору оточуючих, культурно-національних і загальнолюдських вартостей. Об ’ єктом самопізнання і самооцінки стає власне “Я” в цілому, а результатом - формування “Я-концепції”. Чистота в гігієнічному смислі належить природі, в економічному, естетичному, етичному і логічному - культурі, яка й складається з цих чотирьох компонентів.

Шостий етап самоочищення - релігійний - корінним чином відрізняється від вищезгаданих видів чистоти тим, що джерело “бруду” не зовнішнє, а знаходиться в кожному із нас, в самій глибині душевної й духовної самості - природній гріх, відчуження від божественного, святого; споконвічна схильність до задоволення лише своїх пристрастей, рабська уклінність до ідолів суспільства.

Процес переходу від нижчих форм самоочищення до вищих здійснюється у формі самопізнання, саморегуляції, самовизначення та самоактуалізації.

Згідно з Киричуком, духовно-катарсична активність – самоочищення - це активність особистості, що спрямована, передусім, на відокремлення організму від середовища і необмежене підвищення його впорядкованості (чистоти) порівняно із середовищем, це спосіб індивідуації ( індивідуацію дивись також у Е. Фромма. - А.П.) , відособлення, це процес народження на світ власними зусиллями.

Духовно-катарсична діяльність , проявляючи себе на третьому, творчому рівні активності у будь-якому її виді, корелює, інтегрує всі види життєвої активності, виступає системоутворювальним фактором життєвої активності взагалі (результати отримані в межах обстеження підлітків однієї із загальноосвітніх шкіл. Цінність цього висновку для проектування технологічної особистісно орієнтованої педагогічної системи полягає у можливості концентрації зусиль навколо чітко визначеного стрижня (центра) як вирішальної ланки ланцюга педагогічних впливів, як визначального фактору фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку.

Такий підхід дає можливість деталізувати і конкретизувати біопсихосоціальну модель всевікового ( lifespan ) розвитку людини Дж. Дасея і Дж. Траверса і представити модель розвитку із чотирьох складових як біопсихосоціо духовну :

 

Складова моделі	Зміст складових
Біологічна	Гени, запліднення, вагітність, народження, фізичний і руховий розвиток, здоров ’ я, статева зрілість
Психічна	Пізнавальний розвиток, інформаційні процеси, навички мислення, сприймання, мовлення, моральний розвиток, розв ’ язання проблем, самосвідомість, образ тіла
Соціальна	Належність, взаємозв’язки, взаємодії, освіта, групи, спілкування, стрес, шлюб, сім’я
Духовна	Інтелект, смисл, цінність, настрій, творча активність, катарсис як закладений природою інстинкт самоочищення, його вищі форми - самопізнання, самооцінка, саморегуляція, самовизначення та самоактуалізація, свобода як незалежність від зовнішнього світу

 

***

Отже, конфронтація несвідомого зі свідомим (тваринного із соціальним) є провідним чинником людської поведінки. Психоаналіз показує, що саме цей вузол біологічного та соціального є великою проблемою людського існування. Нас не повинно дивувати, що людська особистість складається наче б то із декількох особистостей і що в колективному несвідомому - найглибшому і архаїчному шарі людської психіки вміщується не тільки архаїка людських функцій, а й функції тваринних предків людини. З іншого боку психіка людини містить в собі прояви надсвідомого (інтуїція, інсайт, геніальність, творчість, обдарованість, космічну свідомість тощо). І все це, не завжди узгоджене між собою у природному стані людини, має бути узгодженим в процесі особистісно зорієнтованого виховання.

Розгляд психологічних засад особистісно зорієнтованого підходу в навчанні і вихованні не можна вважати завершеним без повного висвітлення сучасних уявлень психології про ідеальну людину XXI ст. Отже, окрім характеристик виховного ідеалу Г. Ващенка ми маємо враховувати міркування видатного педагога С. Гессена і сучасного соціального філософа Р. Арцишевського, визначення щодо індивідуальності людини Е. Фромма, доктрину самоактуалізації А. Маслоу, людиноцентрований підхід К. Роджерса, модель внутрішньої психодинаміки Т. Яценка, модель структури психіки Р. Асаджолі, моделі психологічної структури особистості, теорії особистісних рис Р. Кеттела та Р. Мейлі, модель життєвої активності О. Киричука. Звісно при побудові власних авторських технологічних моделей виховання ідеальної людини ми не повинні забувати концепцію інтелекту Ж. Піаже, ближню зону Л. Виготського та ще багато іншого. Можливо на перше місце слід поставити десять заповідей християнства.

Маємо визнати, поки що не існує і не може існувати єдиної правильної моделі психіки чи структури особистості. Є безліч підходів і точок зору. Кожен творчий педагог, проектуючи свої власні моделі ідеального результату навчально-виховного процесу педагогічної системи, має орієнтуватись у наявному “будівельному матеріалі”.

 

 

27.5. Спроба узгодити різні точки зору на природу людини

 

Розглянувши різні точки зору на полісутнісну природу людини, її психіку й моделі “хорошої людини”, ми ловимо себе на думці, що мова йде про частини єдиної цілісності чи про одне й те ж, але різними словами. Чи можна усе це упорядкувати і звести до єдиного знаменника?

Починати треба з того, з чим погоджуються усі дослідники і що всіх єднає, починати треба з усвідомлення феномену людини як системи-організму, найперші властивості якого описуються поняттями “емерджентність”, “гомеостаз”, “гетеростаз”.

Усі дослідники погоджуються з законом “геологічного” напластування набутих впродовж еволюції властивостей, який коротко формулюється метафорою “усі звірі сидять усередині людини”. Саме цей закон дозволяє визначити місце і роль інстинктів та зрозуміти той факт, що генотипи людини і орангутанга співпадають на 97%. Саме цей закон дозволяє оцінити рівень емерджентності системи “людина” у термінах полісутності.

Автори монографії “Теорії особистості”, американські дослідники Ларрі А. Х’єлл і Деніел Дж. Зіглер представили основні положення про природу людини у вигляді 9 полярних понять: свобода-детермінізм, раціональність-ірраціональність, холізм-елементалізм, конституціоналізм-інвайроменталізм, мінливість-незмінність, суб’єктивність-об’єктивність, проактивність-реактив-ність, гомеостаз-гетеростаз, пізнаваємість-непізнаваємість [2006; с. 40-51, 576].

Цікаво, що в даній системі координат позиції А.Маслоу і К. Роджерса співпадають повністю. Не менш цікавим є те, що їх позиції як авторів альтернативного відосно психоаналізу (так вважають усі наукознавці) гуманістичного напряму психології майже у всьому співпадають з позиціями А. Адлера (1870-1937), представника психоаналізу (психодинамічної теорії), який суттєво уточнив теорію З. Фрейда, не виходячи за межі напряму.

 

	+++	++	+	0	+	++	+++
Свобода	А М Р						Ф	Детермінізм
Раціональність	М Р	А					Ф	Ірраціоналізм
Холізм	А М Р	Ф						Елементалізм
Конституціо-налізм		Ф М Р		А				Інвайро-менталізм
Мінливість	М Р						Ф А	Незмінність
Суб ’єктивність	А М Р		Ф					Об ’єктивність
Проактивність	А М Р	Ф						Реактивність
Гомеостаз	Ф						А М Р	Гетеростаз
Пізнаваємість	Ф						А М Р	Непізнаваємість

 

Враховуючи, що Адлер творив до 1937 року, одночасно з Фрейдом, а Маслоу і Роджерс – після 1937 року, їх можна вважати учнями і послідовниками Адлера, принаймні тими, хто суттєво уточнив теорію А. Адлера.

Порівнюючи основні положення теорій особистості 15 видатних персоналістів – Фрейда, Адлера, Юнга, Еріксона, Фромма, Хорні, олпорта, Кеттела, Айзенка, Скіннера, Бандури, Роттера, Келлі, Маслоу і Роджерса, автори монографії визначали не категоричність позицій, а схильність дослідників до тієї чи іншої позиції. Це суттєве зауваження, оскільки кожен із дослідників погоджується з полісутністю homo , розбіжності лише в тому, як чітко розрізняє дослідник ту чи іншу властивість людини. Різна міра розрізнень психологічних феноменів їх дослдниками пояснюється, на думку авторів монографії, насамперед, різним їх власним життєвим досвідом. І природними обмеженнями їх вузькоспеціалізованої “бульки свідомості, додали б ми, при великій складності об’єкта дослідження.

Отже, висловлювання багаточисельних “експертів” щодо відмінностей і протилежностей у поглядах видатних психологів та “роздраю” в психології є надто перебільшеними і кон’юктурними. Усі положення “різних” теорій добре стикуються одна з одною. Люди дуже складні істоти і дуже різні, потребують для розуміння різних точок зору. В одних випадках їх краще можна зрозуміти і ефективніше їм допомогти з позицій З.Фрейда, в других – з позицій біхевіоризму Б.Ф. Скіннера, в третіх – з позицій когнітивної психології Д. Келлі, в четвертих – з позицій гуманістичної психології і т.д.

Які ж це бувають випадки, коли люди різні? Насамперед, це різний рівень соціального розвитку і відповідний рівень потреб в ієрархії А. Маслоу. По-друге, це вікові періоди з віковими, переважно біологічними, кризами. По-третє, це конкретні ситуації, в яких знаходиться людина. По-четверте, стан здоров ’ я. По-п ’ яте, генетично успадковані особливості організму. Що є головним і що другорядним – залежить від потужності чинника і розмаїття усередині нього. Одних лише комбінацій із вищенаведеного може бути сотні і тисячі.

Для прикладу візьмемо декілька конкретних ситуацій. Фрейду часто закидають перебільшення значення сексуальності і агресії як основних інстинктів людини. Але ж чи можна зрозуміти реакцію глядачів, особливо підлітків і юнаків, на посередній номер сучасного естрадного шоу з напівроздягненими чи напіводягненими виконавцями без допомоги Фрейда, як і поведінку депутатів ВРУ? Верховної Ради? Чи не інстинкт лежить в основі кохання? А чи повірить вам хто-небудь без посилання на авторитет А. Адлера, коли будете переконувати співрозмовника, що він як і всі люди “живе в ним же створеному суб ’ єктивному світі, у відповідності з його власною ”схемою апперцепції” і у більшості випадків мотивований фіктивними цілями ”? Чи можна уявити життя нормальної людини без її “інстинктивного прагнення до компенсації неповноцінності й до зверхності” чи без вроджених “творчих здібностей особистості”? Те, що “люди є господарями своєї власної долі”, вперше голосно і переконливо не тільки сказав, а й довів, узгодив системно з іншими психологічними конструктами, не філософ-екзистенціаліст Ж.-П. Сартр, якого зазвичай цитують, а психоаналітик Альфред Адлер.

“ Фіктивні цілі”, “життєвий стиль”, “соціальний інтерес” – основні конструкти індивідуальної психології Адлера. Фіктивні цілі формуються недосконалою свідомістю, її уявою, трансформуються в неусвідомлювані детермінанти поведінки і, навіть, визначають індивідуальні риси психіки. Поняття фіктивних цілей пояснює, чому ті ж самі обставини в житті двох індивідів приводять до різних результатів. Адлер доповнив Фрейда щодо можливих причин неврозу, включивши до них, окрім соціальної та фізичної недостатності, ще й погану постановку та реалізацію фіктивної цілі.

Стиль життя , згідно з Адлером, є своєрідною структурою особистості, що виникає у ранньому дитинстві, включає формування індивідуальних рис характеру, залежить від сімейних обставин.

Соціальний інтерес є інстинктом, який змушує людей відмовлятися від егоїстичних цілей заради цілей спільноти. “Соціальний інтерес” первинно позначався німецьким неологізмом Gemeinschaftts - gefuhl – терміном, значення якого неможливо повністю передати іншою мовою. Воно означає щось подібне до “соціального почуття”, “почуття солідарності”, “почуття ідентичності”. Соціальний інтерес, будучи вродженим як схильність, задаток, вперше виникає у взаєминах дитини з матір ’ ю, потребує усвідомленого розвитку в соціальному оточенні. Будь-яка поведінка дорослих, що створює у дитини почуття зневаги нею, призводить до ослаблення соціального інтересу. Батько повинен уникати двох помилок: емоційної відчуженості й батьківського авторитаризму, наслідком яких у майбутньому є егоїзм, тяга до влади, зверхності над іншими. На думку Адлера, величезний вплив на розвиток у дитини соціального почуття чинять взаємини між батьком і матір ’ ю. Якщо чоловік відкрито критикує свою дружину, діти втрачають повагу до обох батьків.

Згідно з Адлером, соціальний інтерес є “барометром нормальності” – показником, який можна використовувати для оцінки психологічного здоров’я і якості життя людини. Нормальні, здорові люди, у розумінні Адлера, турбуються про інших, вони знають, що їх власне життя не має абсолютної цінності, воно цінне лише у тій мірі, в якій вони сприяють підвищенню цінностям життя інших людей, навіть ще ненародженим [Там само; с. 174-176].

Психологічні концепції Адлера – це проміжні ланки між З. Фрейдом і А. Маслоу. Отже, психологія XX століття має достатню цілісність. Разом з тим, фактом є те, що жоден із персонологів не може претендувати на повноту пояснення природи людини і що для пізнання природи людини необхідно ознайомитися з точками зору півтора-двох десятків видатних психологів.

Пізнавши природу людини, ми маємо скористатися знаннями для зміцнення психологічного здоров ’ я (терапії) чи для сприяння досягненню інших педагогічних цілей. Гуманістична психологія і людиноцентрований підхід К. Роджерса являють собою необхідний місток між сучасною психологією і педагогікою.

Імена А. Маслоу і К. Роджерса пов’язують з внесенням у психологію поняття гетеростазу як основи мотивації людини до неперервного пошуку особистісного зростання і самореалізації. Д ійсно, постає питання “хто чи що має вести людину вверх до самореалізації?”. Краще було б, якби ця рушійна сила знаходилася не зовні, а усередині людини. Питання про рушійні сили розвитку людини, суспільства і всього живого не є новим. Згадаймо хоча б “ентелехію” (здійснення цілеспрямованого процесу) Арістотеля, монади (первинні сили) Лейбніца, в олю Шопенгауера, elan vital (генералізовану енергію) Бергсона, horme (енергетичне спонукання) Макдоугалла чи різновиди “лібідо” (потягів) Фрейда та Юнга. Тут можна згадати також і висновки синергетики про існування рушійних сил. Гетеростаз Маслоу і Роджерса – це те ж саме, але висловлене в термінах мотивації й обмежене сферою людини. Повертаючись до ієрархії потреб-мотивів Маслоу, слід мати на увазі, що перші рівні (дефіцитарні) мають гомеостатичну основу, а вищі рівні – гетеростатичну. Усі вони мають, на думку Маслоу, вроджений характер інстинкту. Звісно, потреби гомеостазу мають задовольнятися у першу чергу, інакше життя припиняється. Якщо ж не задовольняються потреби гетеростазу, то смисл життя не виходить за межі індивідуального тваринного.

Можливо поняття “соціального інтересу” А. Адлера як соціального інстинкту було більш адекватним, аніж поняття гетеростазу. Хотілося б, щоб визначення людського гетеростазу включало і “соціальний інтерес”.

І останнє. Педагогіка має виходити з того, що гетеростатичні інстинкти (потреби, мотиви) мають характер задатків, як можуть бути розвинені за певних умов або ж залишитись нерозвиненими чи недорозвиненими.

 

 

Запитання для повторення й обговорення розділу 27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Розділ23

 

Проектування як методологія

розв ’язання актуальних системних проблем

сучасного загальноосвітнього навчального закладу

 

 

Я так намучився від того особливо, що запутався...

так проявилась моя діяльн i сть в школах,

так противно мені стало...,

що я захвор i в б i льше духовно, аніж фізично,

полишив все і поїхав в степ до башкирів

- дихати повітрям, пити кумис...

 

Л. Толстой, “Ісповідь”.

 

На початку XXI століття педагогічна наука і практика має системну кризу. Проголошується необхідність утвердження принципів гуманізму і критикуються недоліки традиційної директивної педагогіки. Аналіз вітчизняної та російської педагогічної літератури і періодики свідчить про невирішеність проблем і про певну розгубленість педагогічної громадськості. На практиці здійснення принципів гуманізму та гуманітаризації зводиться лише до деяких змін у змісті освіти та до проголошення співробітництва, толерантності, доброзичливого ставлення до школяра в процесі його спілкування з учителем у межах традиційної педагогіки.

Стан сучасної освіти не задовольняє нові потреби суспільства. Надії покладаються на нові підходи, зокрема на розвивальне, особистіснорозвивальне чи особистісно орієнтоване навчання і виховання [ Фурман ], [ Киричук ], [ Якиманська ], [ Подмазін ]. Криза освіти відбувається на тлі суперечок про зміст основних категорій і понять педагогіки [ Ярмаченко ], [ Полонський ] і суперечок про те, скільки освітніх парадигм має сучасна педагогіка (одну, чотири чи сім?) [ Гінецінський ], [ Коршунова ] і чи є педагогіка наукою взагалі [ Фурман ; с. 157, 175], [ Підласий ; с. 23]. Сучасна педагогіка, яка за висловом І. Фомічової : “накопила огромную массу педагогических сведений как теоретико-методологического, так и прикладного характера, которая рискует стать критической вследствие невозможности ее продуктивного использования из-за разнородности и противоречивости многих педагогических идей, положений, концепций, категорий, терминов, технологий, процедур и методик” [ Фомічова ; с. 19-26 ] , все ще залишається стурбованою пошуком всезагальних закономірностей та одної універсальної теорії.

Як же задовольнити нові потреби суспільства в умовах, коли універсальної педагогічної теорії ще нема, а педагогічна практика напрочуд багата подвижництвом, “інноваціями”, розмаїттям напрямів педагогічного пошуку, як то: “вальдорфська педагогіка”, “педагогіка М. Монтессорі”, “педагогіка С. Френе”, “педагогіка А. Макаренка”, “педагогіка В. Сухомлинського” чи “педагогіка толерантності”, “евристична педагогіка”, “ембріональна педагогіка”, “сугестивна технологія”, “голографічна технологія” та інші? Як узгодити між собою позитивні досягнення сучасної практичної педагогіки, які грунтуються на різних світоглядних концепціях від теософічних до сцієнтичних та на діаметрально протилежних концепціях взаємин вчителя і учня від суб’єкт-об’єктних до суб’єкт-суб’єктних, від авторитарної системи виховання до системи вільного виховання, від колективної організаційної форми навчання до групової та індивідуальної?

Що ж до створення технології особистісно-орієнтованої освіти, то, за свідченням док. пед. наук Пєхоти О.М. [ Освітні технології ; с. 10 ] , такої досі нема. І дійсно, огляд педагогічної літератури і періодики свідчить, що є лише дискусії про зміст педагогічного проектування [ Лєбедєва ], [ Пісоцький ], [ Яковлєва ] та полеміка про те, що саме необхідно вкладати в зміст терміну “педагогічна технологія” [Пед. технологии; с. 27-31], [ Селевко , с. 25-33], [Освітні технології; с. 16-25], [ Карпенчук ], [ Буркова ].

В доступних нам літературних джерелах і педагогічній періодиці тема педагогічного проектування особистісно зорієнтованого навчання і виховання відображена недостатньо, зокрема, її торкаються А. Фурман - в експерименті з проектування модульно-розвивального навчання на основі поєднаня технології і мистецтва [ Фурман , 1997]; І. Якиманська - поставивши питання про “зустріч” суб’єктивного досвіду учня з соціальним досвідом суспільства [ Якиманська , 1996]; О. Киричук у експерименті з психолого-педагогічного проектування особистісного розвитку на основі діяльнісного підходу у вихованні [ Киричук , 2000]; С. Подмазін - вперше у вітчизняній педагогіці поставивши питання про необхідність врахування сфери підсвідомого у інтегративній концепції особистості [ Подмазін , 2000].

Широка зацікавленість педагогічної громадськості особистісно зорієнтованим підходом, з одного боку, і нестача розробок його методології до рівня навчально-виховних технологій, зумовлює актуальність теми нашого дослідження.

 

 

28.1. Загальноосвітній навчальний заклад як унікальна соціальна

система, як об ’єкт системного аналізу і проектування

 

Загальноосвітній середній навчальний заклад (школа) має усі ті властивості, які дозволяють застосовувати щодо нього методи системного аналізу: 1) наявність суттєвих зв’язків між елементами і їх властивостями, які перевищують за своєю потужністю зв’язки цих елементів з елементами, що не входять в дану систему; 2) цілісність сукупності елементів, наявність інтегративних властивостей, яких не має жодна із частин системи за будь-якого її членування і таких, що не виводяться із властивостей частин; 3) наявність організації, напрямленої на зниження ентропії (хаосу, невизначеності) об’єкта, що проявляється в здатності об’єкта переборювати наслідки зовнішніх і внутрішніх впливів та зберігати процес досягнення цілей.

Школа є складною системою, оскільки вона характеризується такими ознаками складності як унікальність , непередбачуваність і цілеспрямованість .

Унікальність : будь-яка школа не має повного аналогу поведінки.

Непередбачуваність : будь-яке знання параметрів функціонування підсистем не гарантує визначення параметрів системи, будь-яке детальне знання параметрів функціонування школи в даний момент часу не гарантує передбачення параметрів її функціонування (результатів діяльності, зокрема) через деякий час.

Цілеспрямованість : школа, навіть при випадкових і несприятливих впливах середовища, здатна здійснювати поведінку, спрямовану на досягнення певних цілей, здатна усувати наслідки зовнішніх і внутрішніх випадкових впливів.

В основу дослідження, створення і використання складних систем будь-якої природи - фізичних, технічних, біологічних, соціальних - кладуть єдині принципи і постулати системного підходу (системотехніки) [ Дружинін, Конторов , 1985] . Особливості системного підходу в педагогіці викладені в працях Конаржевського Ю.А. [ Конаржевський, 1986 ] та ін. Ми, в свою чергу, повертаємось до загальних принципів і постулатів системотехніки, виходячи з потреб педагогічного проектування. Застосування загальних принципів і постулатів системотехніки до вивчення і вирішення проблем школи дозволяє уникнути блукання навпомацки у пітьмі помилок, зокрема таких, як покладання надій на суб’єктність учня у визначенні ним власної траєкторії розвитку. Тому ми мусимо розглянути ці принципи детально.

Принцип науковості : ніяких інших законів, крім наукових, для пояснення дії систем будь-якої природи (в тому числі живих) не потрібно. Принцип науковості пояснює причинно-наслідкові зв’язки об’єктів будь-якої природи і дозволяє виразити єдиною мовою унікальну сутність об’єктів різної природи.

Наслідком принципу науковості є постулат цілісності . Система як ціле має особливу системну властивість, якої не має ніяка підсистема при будь-якому способі декомпозиції. Категорія “що із чого складається” отримала нове тлумачення спочатку у фізиці: дві частинки взаємодіючи, породжують більшу кількість частинок, кожна з яких має масу спокою більшу, ніж обидві вихідні частинки, а потім була перенесена у інші галузі науки. Тож уявлення про те, що “більш складне” чи “більше” складається із частин “менш складних” і “менших” втратило смисл. При організації в систему навіть однотипних підсистем внаслідок їх взаємодії відбувається таке об’єднання (неадитивне, недиз’юнктивне) властивостей підсистем, яке посилює прояв одних властивостей і послаблює прояв інших. Відбувається стрибок - перехід по-новому організованої кількості у нову якість.

Принцип модельованості : складна система представима конечною множиною моделей, кожна з яких відображає певну грань її сутності. Цей принцип дає можливість досліджувати певні властивості складної системи за допомогою спрощених моделей. Відображення складної системи в цілому забезпечується сукупністю спрощених моделей. Побудова єдиної складної моделі є недоцільною, тому що її складність буде наближуватись до складності оригіналу.

Наслідком принципу модельованості є три постулати : постулат дії , постулат додатковості , постулат невизначеності .

Постулат дії : реакція складної системи на зовнішній вплив має пороговий характер.

Постулат додатковості : складні системи в різних ситуаціях (середовищах) можуть проявляти різні системні властивості, в тому числі і альтернативні (тобто несумісні ні в якій із окремо взятих ситуацій). Як і постулат цілісності, постулат додатковості спочатку було сформульовано у фізиці : електрон у одних видах взаємодій проявляє себе як частинка, в інших - як хвиля (Н. Бор). Необхідність постулату додатковості в системотехніці пов’язана з обмеженістю наших засобів пізнання і відображення реальності. Природа єдина і цілісна, але відображення її властивостей в процесі пізнання неоднозначне і ситуаційне. Спостерігач сприймає одні грані сутності в одних умовах і інші грані сутності в інших умовах.

Постулат невизначеності : максимальна точність визначення властивостей системи залежить від притаманній даній системі області невизначеності, в межах якої властивості можуть бути описані лише вірогіднісними характеристиками.

Принцип цілеспрямованості : сукупність функцій складної системи зберігає процеси, спрямовані на досягнення системою певного стану чи процесу.

Наслідком принципу цілеспрямованості є постулат вибору . Складні системи здатні до вибору поведінки, тобто реакції на зовнішні впливи в залежності від внутрішніх критеріїв цілеспрямованості; ніяке апріорне знання властивостей системи і ситуації не дозволяє ні надсистемі, ні самій системі передбачити цей вибір. В соціальних системах постулат вибору має два аспекта. Перший стосується стимулювання чи пригнічення “свободи” вибору. В творчих системах можливість вибору має бути максимальною з метою розширення діапазону діяльності. Виконавчі системи повинні мати можливість вибору лише в межах поставленої задачі або зовсім не мати її.

Цінність застосування системного підходу (зокрема постулату модельованості) щодо школи полягає, насамперед, в багатовимірному баченні об ’ єкту аналізу. Школу як складну систему не можна “охопити” повністю і детально представити. Існує проблема компромісу між простотою опису, що є передумовою розуміння, і необхідністю врахування багаточисельних і різнопланових характеристик системи. Одним із шляхів розв ’ язання цієї проблеми є “пошаровий”, стратифікований опис. Стратами (“зрізами”) системи можна розглядати : морфологічний (структурний), функціональний, інформаційний, процесуальний, прагматичний опис. Кожна страта є системою. Таким чином, школа є не просто системою, а сукупністю систем, які одночасно існують “тут і тепер”. Звісно, що страти мають відносну незалежність. Нехтування їх взаємозалежністю може привести до неповного розуміння поведінки системи в цілому. Багатовимірне бачення об ’ єкту як множини систем є тією сутністю системного аналізу, яку найперше необхідно мати на увазі при проектуванні його змін. Разом з тим, будь-яка система є одночасно підсистемою інших систем, які визначаються по відношенню до неї як середовище.

Одною із найважливіших процедур системного аналізу щодо школи є процедура її виокремлення як системи із зовнішнього середовища. Що є школа ? На побутовому рівні мислення ми сприймаємо школу, насамперед, як виокремлену будівлю, де перебувають діти і певна категорія дорослих. На запитання “Що вони там роблять ? ” зазвичай отримуємо відповідь “ Проходять програму навчання”.

Системний підхід до такого соціального явища як школа дає зовсім іншу відповідь. Ототожнення меж школи-системи шкільним парканом вважається проявом примітивного мислення.

Як було згадано вище, одною із визначальних характеристик системи є наявність суттєвих зв’язків (відношень) між елементами і їх властивостями, які перевищують за своєю потужністю (силою) зв ’ язки (відношення) цих елементів з елементами, що не входять в дану систему. Щоб визначити межі системи, необхідно дослідити її зв ’ язки з середовищем. Маючи методи оцінки потужності зв’язків, можна на множині елементів і зв’язків побудувати еквіпотенціальні поверхні, одну з яких (з заданою потужністю зв’язків) можна вважати межею системи.

В простих фізичних системах оцінкою потужності зв ’ язків вважають кількість енергії руйнування системи. В народному господарстві силу економічних зв ’ язків оцінюють за фінансовими зобов ’ язаннями, обсягами поставок тощо. В загальному випадку в оцінку потужності зв’язку мають входити негентропійні (організуючі) властивості зв’язків і відношень, їх значення для основних інтегральних функцій системи. Для соціальних систем - це насамперед інформаційні зв’язки.

Розглянемо зв’язки школи з такими елементами зовнішнього середовища як органи влади, господарські організації, громадськість, батьки, “вулиця”, телебачення та іншими щодо основної інтегральної функції школи - передачі новому поколінню соціального досвіду, накопиченого усіма попередніми поколіннями, зокрема, засвоєнню норм і відношень до загальнолюдських цінностей. Ми неминуче приходимо до висновку : оскільки вплив батьків та інших чинників в певних педагогічних процесах має силу одного порядку із силою впливу вчителів, то школа як система мусить включати їх у свою структуру, тобто школа - це така система, внутрішніми елементами якої можуть розглядатись не тільки учні та вчителі, а й, у багатьох випадках - в залежності від конкретної мети дослідження, деякі елементи зовнішнього середовища. Таким чином, межі системи - це відносне поняття . Та чи інша система може вважатись відносно замкненою у тому сенсі, що вона не має суттєвих взаємозв ’ язків з якою-небудь частиною середовища. Школа під одним кутом зору може розглядатись як відкрита система, під іншим - як замкнена. Аналогічно, вважати школу керованою чи самокерованою, стабільною чи такою, що розвивається, залежить від точки зору дослідника, а точніше - від обраних ним критеріїв.

Особливої уваги заслуговує вірогіднісно-детермінований характер складної системи, яка розвивається. Що є стохастичність поведінки системи - благо чи недолік, з яким необхідно боротись ?

Системотехніка трактує цю проблему як системний парадокс : вплив складності системи на її властивості породжує дві протилежні тенденції - ослаблення детермінізму і навпаки. При об’єднанні елементів в системі виникає більш складна організація, в якій компоненти більш узгоджуються і обмежуються. Накопичення ресурсів системи (речовини, енергії, інформації) за рахунок середовища посилює детермінізм, цілеспрямованість і передбачуваність поведінки. Однак із зростанням складності - подальшим збільшенням числа і сили зв’язків - неминуче зростає число степенів свободи і посилення нелінійності системи. Це посилює невизначеність доти, поки зв ’ язки не охоплять глибинні процеси і не утворять нового механізму зворотнього зв ’ язку. Таким чином : випадковість містить зародок нового детермінізму, вищою формою якого є цілеспрямований вибір. Збільшення невизначеності (навіть із-за розміру) породжує нову якість - детермінізм, а посилення детермінізму - народжує випадковість і т. д. Інакше кажучи, відбувається “змагання” двох протилежних начал - креативного, тобто того, що створює певні стрктури, впорядковує хаос, і деструктивного, дисипативного ( лат. - “те, що розмиває”), яке спрямоване на ліквідацію будь-якої впорядкованості, структури. Саме взаємодія цих двох полярних начал детермінує розвиток складних систем.

Проблема детермінізму і вірогідності з точки зору системотехніки є проблемою адекватності вибору моделі. Закони природи охоплюють необхідне і випадкове, детерміноване і вірогідне в єдиній цілісності. В силу системного принципу додатковості цілісність природи по різному проявляється в різних умовах, в одних - в детермінованих формах, в інших - в випадкових формах.

Таким чином, стохастичність складних систем - не перепона, а засіб реалізації цілісної сутності. Які ж практичні рекомендації випливають із цієї закономірності для управління інноваційними процесами в сучасній школі? Керівник інноваційного закладу має знати, що необхідною умовою розвитку системи є збільшення числа степенів свободи підсистем, в тому числі за рахунок посилення інформаційних зв’язків, формування “хаотичного плюралізму” як сукупності достатньо великої кількості нових мікро- і макроструктур, що на певному етапі проявляється (чи сприймається) як збільшення хаосу в системі.

В сучасних системних дослідженнях з педагогіки поряд з поняттям навчальний заклад все частіше використовується поняття “педагогічна система”. Воно є ширшим, ніж поняття освітньої технології, і більш змістовним, ніж поняття навчального закладу.

Системний підхід - це методологія пізнання частин на основі цілого і цілісності на відміну від класичного підходу, орієнтованого на пізнання цілого через частини. Під частиною ми розуміємо не тільки частину об ’ єкта (його морфології), але й будь-яку окрему сутність, властивість, якість, проблему тощо. Відповідно, системною проблемою ми називаємо таку, що може бути розв ’ язана на основі системного підходу.

В системному дослідженні проблеми необхідно виділяти такі етапи :

1. Виділення проблеми : врахувати все, що необхідно, і відкинути те, що не потрібне.

2. Опис : виразити єдиною мовою різнорідні за фізичною природою явища і фактори.

3. Встановлення критеріїв : визначити, що значить “добре” і “погано” для порівняння альтернатив.

4. Ідеалізація : ввести раціональну ідеалізацію проблеми, спростити її до допустимих меж.

5. Декомпозиція : знайти спосіб членування цілого на частини не втрачаючи властивостей цілого.

6. Композиція : знайти спосіб об ’ єднання частин в ціле не втрачаючи властивостей частин.

7. Рішення : знайти рішення проблеми.

 

Системний підхід забезпечує “бачення” складових проблем та чинників, які їх зумовлюють. Однак рішення проблеми часто вимагає складної сукупності послідовних дій зі з’єднанням частин системи по новому, тобто синтезу. Системний аналіз передує такому синтезу. Ці-льовий синтез в сукупності з попереднім аналізом та з наступним аналізом наслідків синтезу становить предмет іншої методології, яку прийнято позначати як проектування . Проектування - це один із шляхів розв’язання складних системних проблем, таких, що потребують складної сукупності послідовних дій чи координації дій багатьої учасників.

Далі ми розглянемо, як приклад, декілька актуальних системних проблем сучасної школи, вирішення яких потребує нових підходів.

 

 

28.2. Актуальні системні проблеми сучасного загальноосвітнього навчального закладу, можливості і обмеження їх вирішення

 

До актуальних системних проблем сучасної школи відносять, насамперед, проблему оптимізації навчально-виховного процесу . Її розглядають як проблему ефективного використання ресурсів для досягнення заданих цілей. В економічній теорії відомий закон обмеженості виробничих можливостей : можна виготовляти багато продукту А і мало продукту Б або ж мало продукту А і багато продукту Б, сума одиниць виготовлених продуктів А і Б в різних комбінаціях є величиною, обмеженою реальними виробничими можливостями.

Досить дивним є факт, що в практичній педагогіці проблема невідповідності завдань школи і ресурсів, якими вона розпоряджається, аж ніяк не обговорюється, хоча стало модою говорити про оптимізацію навчально-виховного процесу.

Повне вир i шення проблеми оптимальност i на основі системного п i дходу було б можливе за умови попереднього визначення усіх чинників, які суттєво впливають на кінцеві результати діяльності, і вираження їх в грошовому еквіваленті.

Гіпотеза : якщо зможемо виразити результати навчально-виховного процесу як функцію від продуктивних чинників, то залишиться лише обрати із арсеналу математики відповідні методи обчислень. Як це зробити ? Схема дій проста : необхідно декопозувати (розчленувати) мету навчально-виховного процесу на складові і кожну із них виразити через сукупність продуктивних чинників. Математично це моделюється у вигляд i багатокритеріальної ц i льової функц i ї від багатьох змінних. Аргументи (незалежн i зм i нн i -чинники) ц i льової функц i ї мають бути формал i зован i , вим i рюватись к i льк i сно, мати властив i сть д i агностичност i . Цільова функція має бути монотонною, досягати на інтервалі незалежних змінних найменшого і найбільшого значень.

Однак, процедура моделювання уявляється простою лише на перший погляд. Починаючи з декомпозиції глобальної мети на складові багатокритеріальної цільової функції ми маємо складнощі зовсім не математичного характеру, яке зумовлене складн i стю та багатовим i рн i стю навчально-виховної д i яльност i , розмаїттям її конкретних тактичних та оперативних ц i лей. Ц i ль же має бути формалізованою так, щоб м i ру наближення до неї можна було вим i ряти к i льк i сно.

Розробці методики оптимізації навчально-виховного процесу і відповідної йому структури школи має передувати визначення всієї сукупності { Y і } критеріїв - показників декомпозованої глобальної цілі (назвемо їх макропараметрами системи) та сукупності { x і j } незалежних змінних (чинників), які формують кожен із цих критеріїв-макропараметрів.

Система, яка підлягає оптимізації, може перебувати в різних станах, які формально характеризуються тим чи іншим набором критеріїв - числових показників декомпозованої глобальної цілі. Під станом системи можна розуміти впорядковану сукупність значень макропараметрів, які функціонально відображають параметри системи та хід процесів, що відбуваються в ній. Будемо характеризувати k -ий стан системи точкою W k в багатовимірному просторі макропараметрів i = 1 , 2, 3, ..., N . Таким чином, математична модель оптимізації може виглядати так :

 

W k = { p і * Y і } , Y і = F { x і j ( k )} ,

 

де p і - ваговий коефіцієнт і -го критерію оптимальності (показник

декомпозованої глобальної мети-цілі).

 

Оскільки стан системи, за якого усі критерії досягають максимальних значень є мало вірогідним, то задача пошуку оптимального стану може бути розв ’ язаною в два етапи : 1) пошук множини ефективних точок W k за одним із вибраних критеріїв, наприклад, за критерієм Парето і 2) визначення оптимальної точки із множини ефективних. Сукупність значень I * J незалежних змінних (чинників), які формують оптимальні точки в просторі макропараметрів, може бути підставою для оптимальних управлінських рішень.

Таким може бути підхід щодо оптимізації навчально-виховного процесу на основі формального (математичного) опису системи. Однак при реалізації його на практиці - проектуванні оптимальної технології ми неминуче c тикаємось зі складністю практичного використання багатокритеріальної цільової функції, необхідністю одночасного оцінювання міри досягнення багатьох числових показників декомпозованої глобальної цілі. Маємо справу з протиріччям: з одного боку, чим менший рівень декомпозиції глобальної цілі-мети, тим важче її формалізувати до діагностичної цілі, з іншого боку, чим більший рівень декомпозиції, тим більша багатокритеріальність цільової функції і важче знайти її оптимум формальними методами. Таким чином, складність розрахунків вимагає (а принцип модельованості в системотехніці дозволяє) визначення мінімальної множини цілей, які задовільняють, насамперед, вимогам діагностичності (вимірюваності) та повноти відображення глобальної цілі-мети і які не є взаємозамінниками.

Такою мінімальною множиною складових декомпозованої глобальної цілі-мети можна обрати модель випускника школи. Сучасна педагогіка досить одностайно сформулювала модель випускника школи, визначивши якості людей XXI століття [Зубко, 1997]: 1) здатність вчитися; 2) глобальне мислення; 3) терпимість до відмінностей щодо цінностей і норм моралі; 4) культурна компетентність; 5) функціональна грамотність; 6) екологічність, етичність, естетичність; вміння самостійно працювати над розвитком особистої моральності, інтелекту, культурного рівня; 7) інформаційна грамотність (вміти збирати потрібні факти, аналізувати їх, висувати гіпотези вирішення проблем, робити необхідні узагальнення, зіставляння з аналогічними або альтернативними варіантами розв’язання, встановлювати статистичні закономірності, робити аргументовані висновки, використовувати їх для вирішення нових проблем); 8) самостійність і критичність мислення; 9) здатність застосовувати здобуті знання і вміння в оточуючій дійсності; 10) вміння бачити та формувати проблему (в особистому та професійному плані), знаходити шляхи раціонального їх вирішення; 11) здатність генерувати нові ідеї, творчо мислити; 12) комунікабельність, контактність у різних соціальних групах, вміння працювати в колективі, у різних галузях, різних ситуаціях, легко запобігати та вміти виходити з будь-яких конфліктних ситуацій; 13) відповідальність, дисциплінованість, акуратність, духовний контроль та прихильність до праці; 14) соціальна підготовленість (готовність виконувати соціальні ролі); 15) вміння адаптуватись у мінливих життєвих ситуаціях; 16) підготовленість до невідомого майбутнього; 17) здатність робити вибір і діяти раціонально.

У монографії О. Мещанінова [2005] на основі аналізу міжнародних та вітчизняних програм реформування освіти узагальнені вимоги до якостей випускників університетів, які будуть жити та працювати у постіндустріальному суспільстві (цитуємо з незначними скороченнями. - А. П. )”:

1. гнучко адаптуватися у динамічному суспільстві, знаходити “своє місце” і відчувати задоволення своєю роллю протягом усього життя;

2. творчо та самостійно мислити, критично ставитися до процесів у бурхливому світі ;

3. вміти обирати з потоку інформації найважливішу, висувати гіпотези та формулювати проблеми, складати план їх вирішення, знаходити альтернативні варіанти та приймати відповідальні рішення в умовах невизначеності;

4. вміти працювати у команді, бути комунікабельною людиною, що здатна ефективно адаптуватися у різних галузях ;

5. вміти працювати над власним розвитком, тобто бути здібним до саморозвитку протягом усього свого життя ;

6. ініціативно діяти, відчувати внутрішню свободу особистості, яка здатна зайняти активну позицію, генерувати власні ідеї та здійснювати вчинки, ефективно діяти для їх втілення, реалізації, досягнення сформульованих власних цілей;

7. відповідально діяти та відчувати самодостатність внутрішньої свободи особистості, що “знаходить втілення в обгрунтованості й рішучості вибору, що нею здійснюється”;

8. бути здатним до свободи вибору як особистісної свободи, поєднаної з відповідальністю ;

9. мати високий ступінь мобільності до економічних, виробничих та соціальних вимог, які швидко змінюються ;

10. мати високий ступінь заповзятливості, віри в особисті переконання, можливість їх досягнення, надії на успіх ;

11. дотримуватися у всіх своїх діях вічних доброчинників, якими є віра, надія та любов ;

12. мати відчуття нового та вміння використовувати його творчо для успіху у своїй справі ;

13. вміти аналізувати дії людей з усвідомленням, що їх пізнання, як і наші власні, обмежені;

14. вміти оперативно змінювати стереотипи, змінювати методи та підходи до розв ’ язання проблем ; потрібен баланс між незалежністю та традиціями ;

15. перед тим, як приступати до якихось дій, слід спочатку зібрати та усвідомити певні початкові дані та умови, а потім складати план дій ;

16. вміти складну проблему розподіляти на часткові (аналіз) ;

17. вміти моделювати процеси... ;

18. пам ’ ятати, що не завжди прямий шлях вирішення проблеми - найкращий ;

19. стверджувати ідею духовності...” [ Мещеряков, 2005 ; с. 316 ] .

На жаль, декомпозувати компоненти моделі випускника на більш деталізовані локальні цілі, які вимірюються вартістю витрачених ресурсів, також є складною задачею. Однозначної відповідності між цілями вищого і нижчого рівня нема і не може бути унаслідок самої вірогідної природи їх зв’язків. Мова може йти лише про вірогідні зв ’ язки у формі кореляцій, статистичних гіпотез чи експертних оцінок.

Щодо визначення { x і j } - сукупності усіх чинників, які суттєво впливають на результати освітнього процесу, то справа виглядає ще більш безнадійною, ніж декомпозиція мети як бажаного результату. За оцінками І. Підласого, кількість продуктогенних чинників, які суттєво впливають на результати навчання сягає декількох сотень [ Підласий, 2002 ; с. 334-352 ] . Вихід із цих труднощів в межах системного підходу можливий на шляху спрощення моделі системи, використання експертних оцінок , інтуїції . Унаслідок такої складності і унікальності школи як складної системи підхід до її дослідження має бути феноменологічно-модельним. Замість класичного питання “Що і як відбувається ? ” на перший план виступає (згідно з принципами системного підходу) питання : “Що нам необхідно знати про те, що відбувається ? ”. І не обов ’ язково нам знати всі деталі, як того вимагає класичний принцип детермінації.

Розглянутий приклад задачі оптимізації переконливо підтверджує, що приріст витрат на використання формальних методів оптимізації може і не забезпечити відповідного приросту якості діяльності, що оптимізується. Оск i льки ж проблема об’єктивно існує в формі протиріччя між обсягами завдань і можливостями їх виконання, то шляхи її розв’язання школа шукає без використання формальних методів оптимізації традиційно, стародавнім (не науковим) методом спроб і помилок . При цьому можливі альтернативи обмежуються двома : 1) охопити практично усі напрями діяльності і виконати роботу абияк, 2) вид i лити головні напрями д i яльності і виконати роботу добре.

В педагогіці проблема оптимізації розглядалась Ю. Бабанським і М. Поташником [Бабанський, Поташник , 1983 ] та ін . Суть їх підходів полягає у виборі (без залучення формальних методів) логічної і раціональної послідовності дій вчителя, виходячи із методичних рекомендацій, передового педагогічного досвіду, інтуїції та власного досвіду, як то: комплексне планування; конкретизація задач навчання; виділення головного, суттєвого; вибір оптимальної структури уроку і т. ін.

Оптим i зац i я без детальної математичної формалізації можлива на основі системного підходу з використання принципів інтеграц i ї , кореляції та концентрації. I нтеграц i я означає об ’ єднання цілей, багатоцільовий підхід до кожного елементу навчально-виховної діяльності , будь-то навчальна задача чи виховний захід . Одним із засобів інтеграції в навчанні є міжпредметні зв’язки. Кореляцiя полягає в узгодженні і координації, поєднанні в “просторі і часі” багатьох напрямів діяльності. Концентрацiя - зосередження діяльності навколо одної проблеми або обмеженої кількості проблем, які називають концентрами ([ лат. con з, разом + contrum центр] – геометричні круги різної величини, але зі спільним центром).

Усвідомивши складнощі, ми вправі ще раз поставити питання : “А для чого все це - оптимізація, системний підхід - потрібне ? Чи не краще обмежитись традиційним способом управління – управління процесом, його змістом і формою ? Адже оптимальне управління - управління за результатами вимагає системного бачення проблем і є набагато складнішим, ніж традиційне.” Відповідь лежить на поверхні : якщо система перебуває в стані стабільного функціонування з відтворенням однакових результатів, то дійсно : традиційне управління процесом, його формою, є більш економічним, дешевшим, ніж управління за результатами.

Оптимальне управління за результатами вимагає не тільки системного аналізу, а й трансформації структури чи процесу, тобто синтезу по-новому, розгорнутому в часі. Вирішення такої проблеми має бути предметом спеціального проектування.

Прикладом освітньої задачі, що вимагає оптимального управління за результатами є задача досягнення гарантованих, тобто наперед визначених результатів. Батьки часто ставлять перед школою наївне питання “А чому наші діти не отримують тих оцінок, які ми хочемо?”. Їм і на думку не спадає, що сучасна школа не гарантує результати. Це не передбачено, ані Законом про освіту, ані фінансуванням. Школа лише забезпечує нормативні умови. Про отримання гарантованих результатів мова може йти лише у приватних навчальних закладах, де батьки можуть сформулювати, що вони хочуть, а школа - визначити, чи є це можливим і скільки буде коштувати.

 

Не менш актуальною і не менш складною системною проблемою освіти є проблема її технологічності.

Новітня парадигма особистісно орієнтованої освіти ставить підвищені вимоги до вчителя, який має виступати в ролі організатора всіх видів діяльності учня, зокрема спрямованих на його розвиток і саморозвиток. Це значно складніше, ніж задовільнити вимоги традиційної освіти, орієнтовані на “середнього” учня. Необхідна докорінна перебудови змісту професійної підготовки вчителя, насамперед поглиблення знань в галузі психології. Діяльність вчителя ще в більшій мірі стає мистецтвом. Але чи вирішить більш грунтовна професійна підготовка вчителя усі нові проблеми?

Витрати на освіту різко збільшуюються, кожна школа стає унікальним явищем і тому неминуче загострюється питання про ефективність школи як соціальної педагогічної системи, що є одночасно питанням про ефективність використання коштів .

Економії коштів могло б сприяти підвищення рівня технологічності в освіті. Технологічність має здешевити навчально-виховний процес до прийнятного рівня. Інакше освіта на шляху розвитку у відповідь на нові виклики суспільних потреб не просунеться далі одиничних прикладів, що ми і маємо досі (згадаймо про нетиражованість педагогіки В. Сухомлинського та інших новаторів!).

О. Пєхота, досліджуючи еволюцію поняття “педагогічна технологія” наводить визначення П.Д. Мітчелла в Енциклопедії педагогічних засобів, комунікацій і технології (Лондон, 1978): “Педагогічна технологія є галузь досліджень і практики (у межах системи освіти), що має зв’язки (відносини) з усіма аспектами організації педагогічних систем і процедурою розподілу ресурсів для досягнення специфічних і потенційно відтворюваних педагогічних результатів” [Освітні технології; с. 7-26]. В цьому визначенні є ключові слова “ ресурси ” і “ відтворюваніст ь ” результатів. Слово “ потенційно ” вказує на певну невизначеність відтворюваних педагогічних результатів. Відтворюваність забезпечує тиражування, а тиражування - здешевлення освітнього процесу - те, заради чого і створюються технології.

Щодо вітчизняної педагогічної думки, наведемо одне з типових визначень: “Педагогічна технологія - це змістовна техніка реалізації навчального процесу (В. Безпалько)” [Освітні технології; с. 23]. Фактом є те, що вітчизняна педагогічна думка поки що не пов’язує проектування освітніх технологій з обмеженнями щодо виробничих ресурсів. Однак, слід зазначити, якщо нема обліку ресурсів, то нема і технології.

Виникає справедливе питання : що ж заважає зробити школу певним штучним інструментом, типографським кліше, про бажаність якого говорив ще Я.А. Коменський ? На це питання сучасна педагогіка відповідає коротко і ясно: “розмаїтість, багатоваріантність, неоднозначність” [Кларин; с. 6] .

Формальний опис системи є одною із умов її технологічності. Але що робити з розмаїтістю, багатоваріантністю, неоднозначністю ? Попередній розгляд проблеми оптимізації позбавляє нас ілюзій щодо можливостей легкого формального опису технології ? Як співвідноситься вимога технологічності із властивістю системної унікальності? Сучасна педагогіка поки що не дає вичерпної відповіді на ці запитання. Дана проблема має стати предметом майбутнього педагогічного проектування.

 

Третьою із найактуальніших проблем загальної середньої освіти є проблема розвитку школи.

Як стверджує системотехніка, цілеспрямованість системи передбачає її розвиток. Дійсно, цілеспрямованість за означенням - це “прагнення” зберегти і підсилити основний процес, що веде до цілі, за умов будь-яких змін у зовнішньому середовищі. Реакцією на зміни у зовнішньому середовищі (якщо вони перевищують певний пороговий рівень) мають бути зміни у морфології і функціях системи.

До розвиваючих систем відносять такі, структура і функції яких з часом набувають суттєвих змін. При цьому цілі розвиваючих систем можуть залишатися стабільними. Розвиваючі системи мають більш високу складність, ніж стабільні системи. Сучасна школа функціонує в умовах швидко змінного світу (змінюється все - від соціального замовлення на випускника до умов діяльності) і тому має бути перманентно інноваційною і, внаслідок цього, більш складною і нестабільною , ніж могла бути без інновацій.

Що є розвиток школи з точки зору системного бачення, як його забезпечити ?

Системотехніка розрізняє три форми розвитку : спонтанний, програмний і цілеспрямований. Цілеспрямований розвиток - вища форма розвитку, він може включати в себе попередні прості форми. Фізичний механізм цілеспрямованого розвитку можна представити таким чином. В області контакту системи із середовищем система завдяки відповідній “програмі розвитку” розпізнає структури середовища і відбирає із них “корисні” для системи. Далі йде перетворення цих структур до певного виду, частина їх іде для нарощування структури, частина - для розширення і зміни програми . Термін “програма” у даному контексті трактується розширено. Для фізичних систем програма міститься у складі, розподілі і стані компонентів. Для технічних систем - в елементному складі, зв ’ язках і конструктивних обмеженнях. В кібернетичних системах програма записана в пам ’ яті ЕОМ. В біологічних системах програма зафіксована у кожній клітині генетичним кодом. В соціальних системах програма має комплексний і складний спосіб зберігання і реалізації, охоплюючи індивідуальний і колективний інтелект, культуру і т. д.

Основними ресурсами і чинниками розвитку будь-якої складної системи можна вважати :

1. кількість матеріального, яке бере участь у формуванні системних властивостей ;

2. кількість вільної енергії, якою володіє система для досягнення своїх цілей ;

3. інформативність внутрішньої програми розвитку ;

4. поверхня контакту системи із зовнішнім середовищем (число зовнішніх зв ’ язків) ;

5. кількість матеріального, яке може бути використано системою із зовнішнього середовища для свого розвитку ;

6. корисна для системи енергія зовнішнього середовища ;

7. корисна для системи інформація зовнішнього середовища .

Для соціальних систем найважливішим ресурсом і чинником розвитку є інформація. Соціальна система (організація), яка прагне розвиватись повинна “накачувати” себе інформацією, подібно тому, як накачують енергією лазер, забезпечуючи спонтанні переходи електронів на нові енергетичні рівні, для подальшої генерації когерентного випромінювання, - такий висновок є основним із розгляду загальних закономірностей розвитку систем різної природи. Як саме соціальна організація, зокрема така як школа, мусить це робити, є окремим важливим питанням нашого дослідження.

Сучасна педагогіка будучи стурбованою складністю системних проблем все частіше звертає свої надії на механізми саморозвитку, запозичуючи методологічні надбання синергетики - науки про самоорганізацію відкритих систем.

Синергетика не замінює собою системний підхід. Навпаки, вона є розвитком системного бачення щодо відкритих систем. Системно-синергетичний підхід не обмежується детермінованим впливом, з наперед визначеним результатом, на ті чи інші механізми і процеси системи (підсистеми) іззовні, а обгрунтовує можливість і доцільність спонтанної самоорганізації.

Нелінійні зв’язки, невизначеності, неоднозначності, відхилення від норми, суб’єктивності, ініціативи, інформаційне розмаїття, які досі, за традиційного підходу, важались вадами у функціонуванні організації, стають за системно-синергетичного підходу необхідною умовою ефективного управління, самоуправління, самоорганізації.

Ідеї синергетики виникли, коли було помічено вплив продуктів певної хімічної реакцій на хід самої реакції. Подальший аналіз такого самоорганізуючого начала Природи привів до висновку про принципову неможливість передбачення людиною наслідків певного класу своїх дій (до яких відноситься і педагогічна діяльність). Разом з тим, постнекласична наука на межі століть переконує нас і в недоцільності чітко визначених детермінованих впливів в управлінні певного класу складних систем, зокрема, педагогічних систем. Нехай працює механізм самоорганізації! Але... За яких умов є доцільним ініціювати механізм самоорганізації в педагогічних системах замість механізму традиційного, лінійного, директивного управління? Як спроектувати умови виникнення і підтримки процесу самоорганізації, самоуправління?

Огляд педагогічної періодики свідчить, що неминуче запліднення педагогічної теорії ідеями синергетики вже розпочалося.

В. Лутай свою думку висловлює так : “синергетика розглядається як та сучасна наукова парадигма, яка може об ’ єднати наші знання про природу і світ, матерію і дух” [ Лутай , 1996 ; с. 100 ] . Л. Ляшенко і А. Євтодюк висловлюють думку, що з кінця XX ст. “уперше в історії людства еволюція суспільства і освіти відбувається за нелінійним законом” [ Ляшенко, Євтодюк , 2002; с. 127-135] і що вже ніяк не можна обійтись без систематичного оволодіння як загальними синергетичними закономірностями розвитку світу, так і їх конкретизацією у всіх видах людської діяльності та в освітніх системах формування сучасних особистостей. Л. Зоріна [ Зоріна , 1996] і В. Віненко [ Віненко, 1997] порушують питання про відображення ідей самоорганізації у змісті шкільної освіти як необхідної складової наукової картини світу. В. Ігнатова, зазначивши три складові проблеми використання ідей синергетики в освіті - адаптацію ідей в зміст освіти, використання ідей в прогнозуванні розвитку освітніх систем, використання ідей в управлінні навчально-виховним процесом (НВП) дуже скептично висловлюється щодо можливості побудови синергетичної моделі НВП із-за неможливості врахування усіх параметрів системи [ Ігнатова , 2001]. Н. Назарова і В. Шаповаленко, аналізуючи “експансію синергетики в область освіти за останні роки”, слушно зауважують, що створення умов для самоорганізації - це насамперед проблема забезпечення вибору. Однако “ждать результатов самоорганизации от “косных, зашоренных”, предельно детерминированных образовательных структур, какими они сегодня в большинстве своём являются, - все равно что ожидать птенца из неоплодотворенного яйца” [ Назарова, Шаповаленко , 2001 ; с. 31 ]. Критично оглядаючи публікації щодо можливостей впровадження ідей синергетики у педагогічну практику, автори, разом з тим, вважають, що “главным объектом для приложения синергетических знаний мыслится учащийся как система обучающаяся и самообучающаяся, воспитываемая и самовоспитываемая” [ Там само ; с. 33 ].

Г. Єльникова своєю “Концепцією спрямованої самоорганізації в управлінні освітою” робить спробу розкрити механізм самоорганізації процесу управління в освіті у взаємодії з процесом зовнішнього управління [ Єльникова , 2001], називаючи таке об’єднання спрямованою самоорганізацією. Поняття спрямованої самоорганізації автор пов’язує з взаємоузгодженням цілей системи і її елементів (організації в цілому і всіх її учасників). Зауважимо тут, що будь-яка соціальна організація за означенням не може існувати без орієнтації цілого на потреби учасників: “організації виникають тоді, коли досягнення будь-яких спільних цілей визнається можливим лише через досягнення індивідуальних цілей або ж коли досягнення індивідуальних цілей стає можливим лише через висування і досягнення спільних цілей. ...організація виступає як система обміну між цілим і його елементами. В організації для цього утворюються “точки інтеграції”, в яких поєднуються інтереси індивідів і задачі організації, наприклад завдяки обміну праці на винагороду” [ Пригожін , 1980; с. 39-41]. Із цього випливає висновок: у будь-якій соціальній організації процеси зовнішнього управління і самоорганізації присутні і діють одночасно. Питання - у їх оптимальному співвідношенні.

Синергетика пояснює, що для оптимального самоуправління необхідно створювати спеціальні умови, а саме: збільшення кількості та різноманітності “ступенів свободи” системи та її підсистем (суб’єктів і об’єктів), збільшення числа доступних їм варіантів реакцій на підбурюючі дії середовища. Інакше кажучи, збільшення точок інтеграції. Такими додатковими точками інтеграції згідно з сучасними уявленнями науки упраління є крім матеріальної винагороди, умови праці, психологічний мікроклімат, можливості професійного зростання, самовизначення, самовираження учасника організації тощо.

Розглядаючи процеси самоорганізації педагогічних систем, зокрема суб’єктів навчально-виховного процесу (НВП), у контексті їх саморозвитку, Єльникова пропонує розрізняти саморозвиток усвідомлений (спрямований) і неусвідомлений (спонтанний). Спонтанний саморозвиток, на думку автора, здійснюється на рівні підсвідомості за допомогою хаотичного руху. “Саме природно спонтанний рух”, - наголошує автор, - “забезпечує процеси вільного розвитку, які розкриваються у творчості людини”. Забезпечити вільний розвиток дитини на рівні спонтанного руху - так стоїть питання в контексті переорієнтації мети навчання від колективного до особистісно орієнтованого, вважає автор. Саме так, на думку автора, “проблема розвитку, що утворюється зовні, з синергетичних поглядів переходить у проблему саморозвитку” [ Єльникова , 2001 ; с. 86 ] . Методологічною основою викладеної концепції автор вважає філософію нестабільності, яка поєднує дві протилежні сторони буття: логос (порядок) і хаос, утворюючу і руйнуючу, тобто синергетику.

В. Кушнір пов ’ язує самоорганізацію педагогічних систем з можливостями вибору при прийнятті рішень. Автор звертає нашу увагу на надкібернетичну складність педагогічного процесу, однією із особливостей якої є управління на семантичному рівні, на відміну від систем технічної кібернетики, де управління здійснюється на синтаксичному рівні. Оптимальне управління як складова педагогічного процесу, на думку Кушніра, має поєднувати зовнішнє управління у вигляді ієрархічної моделі із самоорганізацією на кожному рівні ієрархії. Поєднання негативних і позитивних зворотніх зв ’ язків, суперечностей і протилежностей у педагогічному процесі вимагає особливого апарату управління. Жорстка система управління приведе до швидкої і “безкомпромісної перемоги” привнесеного іззовні порядку над внутрішнім хаосом творчості [ Кушнір , 2001].

Усі публікації з теми впровадження синергетичних ідей у педагогіці можна розділити на такі, що відповідають на питання “Що таке синергетика і чи не могли б її ідеї принести якусь користь педагогіці?” і “Як використати ідеї синергетики у педагогічній практиці?”. Більшість авторів, зокрема вище згадані Ігнатова, Назарова, Шаповалова, категоричні в думці про неможливість моделювання синергетичного механізму самоорганізації навчально-виховного процесу (і процесу управління взагалі) із-за складнощів його формального опису. Інші автори, зокрема І. Осадчий [ Осадчий , 2003], пропонують авторські моделі таких механізмів самоорганізації, формулюючи своє бачення природи аттрактора як технології, мотивації тощо. В цілому ж ситуація нагадує ту, яка спостерігалась у свій час в фізиці і яку А. Ейнштейн тоді характеризував як “роки пошуків у темряві, повні передчуттів, напруженого очікування, чередування надій і розчарувань”.

Ми категорично не згодні з позицією В. Шаповалової і Т. Назарової, що час ще не прийшов і “удел педагогической общественности - быть “над схваткой”, ждать результатов”. Ми переконані, що актуальні сьогодні проблеми розвитку школи, зокрема впровадження особистісно орієнтованої освіти, ніяк не можуть бути розв’язані без опанування механізмами самоорганізації, саморозвитку.

Оскільки будь-якій соціальній системі (підсистемі) притаманні внутрішні цілі (збереження гомеостазу та ін.), то в кожній такій системі діє механізм самоорганізації. Ми висловлюємо свою “крамольну” думку про те, що не обов ’ язково створювати формальну модель механізму самоорганізації. І зовсім не потрібно знати як виглядає у фазовому просторі невловимий аттрактор. Необхідно на даному етапі зосередити увагу і зусилля на виявленні чинників самоорганізації, на створенні умов виникнення процесу самоорганізації, ініціювати і спрямувати цей процес, описавши його поки що, хоча б, як “чорний ящик”. Нехай працює більш ефективно той невидимий механізм самоорганізації, який є у кожній соціальній системі! Але... За яких умов доцільно актуалізувати механізм самоорганізації в педагогічних системах замість механізму традиційного, лінійного, однозначного директивного управління іззовні ? Як спроектувати найкращі умови самоорганізації, самоуправління ?

Деякі відповіді на ці запитання лежать на поверхні, є очевидними. Насамперед, необхідно визначитись з позицією : “Чи бажаємо ми мати у системі стан розвитку і саморозвитку ? ”.

Система, яка перебуває у стані стабільного функціонування потребує простої форми управління - регулювання. Специфіка регулювання полягає в тому, що воно вирішує проблеми діяльності у межах вже сформованих взаємин і взаємодій, що відрізняє його від вищих форм управління , спрямованих на вирішення проблем діяльності, які виникають у процесі розвитку і ускладнення взаємодій з метою підвищення ефективності діяльності. Управління соціальною системою, яка знаходиться у стані перманентного розвитку є на порядок складнішим, ніж управління системою, яка перебуває у стані стабільного функціонування. Розвиток потребує постійних змін.

Проблема поєднання зовнішнього управління із внутрішнім самоуправлінням потребує для свого вирішення спеціального педагогічного проектування. Проблемою проблем сучасного загальноосвітнього навчального закладу, яка об’єднує усі вище названі як складові елементи, є проблема зміни освітньої парадигми , зокрема, зміни суб’єкт-об’єктних відносин учителя і учня на суб’єкт-суб’єктні, зміни, яка потребує іншого навчально-виховного середовища.

 

 

28.3. Обриси нової освітньої парадигми – що маємо додати

до вже відомого?

 

Чи здатна сучасна система відтворення нового покоління задовольнити нові вимоги до людини, що формуються потребами постіндустріаль ного етапу розвитку людських спільнот, початком процесів глобалізації і народження цілісного суспільства Землі? Сучасна педагогічна теорія і практика має у своєму арсеналі дві принципово різні педагогічні концепції “суб’єкт-об’єктних” та “суб’єкт-суб’єктних” відносин, які виглядають як протилежні полюси. Обидві формують особистість з бажаними якостями. Перша концепція формує усереднену особистість (“колективного суб’єкта”) з наперед заданими якостями методами традиційної авторитарної педагогіки, які реалізують принципові положення тисячолітньої педагогічної практики “Сокрушай ребра сина твого, поки він малий”, “Стань таким, як я хочу”. Друга концепція передбачає формування особистості вільної, життєдіяльної у змінних умовах, здатної до творчості. Її підгрунтям вважають вільне виховання в інтерпретації Ж.-Ж. Руссо ( XVIII ст.). Обидві концепції проявили себе позитивно в Новий час, в епоху аграрно-індустріального й індустріально-технологічного суспільства. Тут слід зазначити, мати на увазі, що сьогодні вони рідко бувають реалізованими у чистому виді, практична педагогіка у більшості випадків являє собою їх суміш у певних пропорціях.

У зв’язку з означеною двуполюсністю існуючої педагогічної теорії, для сучасних новаторів вітчизняної практичної педагогіки виникає нагальне питання, як визначити оптимальне місце між цими полюсами, не протиставляючи їх одне одному. Ідеї тисячолітньої педагогічної практики мають доповнювати одна одну згідно з принципом додатковості в руслі одної інтегральної концепції, яка сьогодні отримує робочу назву “особистісно зорієнтованої освіти”. Як це має відбуватися - предмет пошуків нашого дослідження.

Педагогічна громадськість жваво рапортує про успіхи педагогіки спіробітництва, педагогіки толерантності, педагогіки підтримки, особистісно-розвивального навчання та особистісно орієнтованого навчання і виховання. Однак, самого визначення поняття “особистісно зорієнтована освіта”, наповнення його певним змістом досі нема . Є лише місцеві інтерпретації людиноцентрованого підходу К. Роджерса та спроби Якиманської, Газманова, Подмазіна та інших піти далі, які поки що перебувають на стадії запитань без відповідей. Увага знову і знову зосереджується на зміні стосунків вчитель-учень з “суб’єкт-об’єктних” на “суб’єкт-суб’єктні”. Але цього мало для повсюдного, масового становлення особистостей оригінальних з індивідуальним неповторним набором якостей. Тому не випадково з’являються у педагогічній періодиці статті з такими заголовками як “Міражі педагогіки підтримки” [Богуславський, 2003].

Чи може ідея особистісно зорієнтованого підходу (людиноцентрованого) в навчально-виховному процесі претендувати на ідею парадигмального значення? Якщо ні, то чим доповнити цю ідею? На сторінках педагогічної періодики найчастіше говорять про необхідність переходу від “суб’єкт-об’єктних” взаємин вчителя-учня до “суб’єкт-суб’єктних” і саме це кладуть в основу особистісно зорієнтованої освіти. Створюється ілюзія, що саме “суб’єкт-суб’єктні” стосунки вчителя з учнем є достатніми, позаяк автоматично формують особистість. Насправді ж проблема є набагато складнішою. “Суб’єкт-суб’єктні” взаємини є необхідною умовою, але ніяк не достатньою.

Наше знайомство з проблемою дає підстави висловити думку, що не можна ототожнювати поняття особистісно зорієнтованого виховання і вільного вихованням, як і поняття індивідуального підходу і особистісно зорієнтованого. Вони є поняттями різного обсягу і змісту, оскільки в слово особистість ми вкладаємо сьогодні інший, більш широкий смисл, аніж це було вчора. Що саме? – з цим треба розібратись найперше .

Ставлячи питання про зміну освітньої парадигми, ми повинні розділити його на два - “Що ? ” і “Як ? ”. Що має бути на виході педагогічної системи і як цього досягати. На перше питання ми шукали відповідь, формуючи виховний ідеал XXI століття - особистість не лише як індивіда, здатного до автономії в умовах розподілу праці й бажаної вузької спеціалізації, а як особистість оригінальну з індивідуальним неповторним набором якостей і самоактуалізовану в розумінні А. Маслоу. Сьогодні таких особистостей у розвинених громадянських суспільствах не більше 1%. Має бути більше 50% - таку надзадачу можна ставити педагогічній системі XXI століття.

Як досягти бажаного майбутнього, не змінюючи біологію людини? Вільним вихованням? – Ні, воно є крайність. Негайною зміною “суб’єкт-об’єктних” взаємин вчителя-учня на “суб’єкт-суб’єктні” у класі з чисельністю 30-35 учнів? – Ні, це також було б лише переходом у сферу ілюзій. Швидким перехід не може бути, його реалізація є задачею набагато складнішою, ніж перехід на 12-річний термін здобування середньої освіти і зовнішнє підсумкове тестування. Необхідно буде змінити структуру школи, зміст освіти, методи навчання і професійну підготовку вчителя. Отже, спочатку необхідно сформулювати концепцію особистісно зорієнтованої освіти, поглянувши попередньо також і на освітню парадигму і запитавши, чи не слід і її змінити.

У процесі власних досліджень ми поступово дійшли висновку, що суто новим парадигмальним чинником, стрижнем нової освітньої парадигми є перехід нового покоління на новий рівень рефлексії і саморефлексії. Мова йде про більш глибокий погляд людини на саму себе. Що мається на увазі? Минуть роки і люди майбутнього будуть сприймати нашу сучасність так, як ми самі спостерігаємо сьогодні за мешканцями мавп’ярні в зоопарку чи кінорепортажі про мітинги збуджених Адольфом Гітлером “арійців” у 30-х роках XX ст. в Німеччині та масовий “одобрямс” терору класової боротьби і любов до її вождя Йосифа Сталіна в СРСР. Минуть роки і вже наші внуки так будуть оцінювати нинішню недосконалість українців, недосконалість як соціальних істот, неспроможних організувати нормальне життя, таке хоча б, як у сучасних Швеції, Швейцарії чи Новій Зеландії, водночас, самовпевнених у тому, що вони добре знають що робити - виборці завжди знають кого обирати, а політики – як вести країну до кращого майбутнього. Так будуть оцінювати нас обов’язково, оскільки Бог українців не обділив ані ресурсами, ані здібностями, але ж за рівнем ВВП ми майже 20 років тупцюємося на місці, Програми Національного Розвитку в незалежній Україні досі нема, водночас українці породили небачений раніше рівень корупції та соціальної нерівності – чим не мавпярня? А обрана нами “правильно” Верховна Рада України впродовж січня-лютого 2008 року не може провести жодного плідного засідання, зусилля спікера блокуються “хуліганами” із Донецька, які успішно перенесли кримінальний досвід підліткового віку в зали засідань на Печерських пагорбах столиці – чим не мавпярня? Аналогічні “зоопарки” ми спостерігаємо на початку XXI століття і в інших регіонах світу. Так було й раніше, майбутні покоління краще розуміли проблеми минулих часів. “Історія нас розсудить” – говорили і говорять ті, хто творить історію, коли не дуже були впевнені у своїх діяннях. Сьогодні виникає цілком слушне питання “А чи не змогли б ми вже сьогодні подивитися на себе із майбутнього?” Сучасна наука, враховуючи інерційність будь-яких процесів, тенденції їх розвитку, маючи у своєму розпорядженні математичні методи екстраполяції й прогнозування вже може передбачати близьке майбутнє і робити правильні вибори. Наука в цілому може, а більшість окремих індивідів ні, не може. Заважає, насамперед, самовпевненість пересічної людини, обернено пропорційна колу її знань, її суб’єктивність, невміння обирати тих, кому можна вірити, легкість підлягання маніпуляціям їх емоціями і свідомістю, тобто нерозуміння людиною самої себе.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії водночас і ціллю (Що?), і засобом досягнення (Як?) виховного ідеалу XXI століття.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії – це (Що?), насамперед, розрізнення того, що раніше не помічалося пересічною, середньостатистичною людиною, чому не надавалося значення і смислів, що не пов’язувалося з іншими фактами і явищами, і що вже сьогодні розрізняють окремі вузькі спеціалісти у певних галузях науки і практики. Як приклад, візьмемо хоча б рекомендації А. Адлера та К. Роджерса щодо виховання батьками своїх маленьких дітей: ні в якому разі батьки не повинні з ’ ясовувати стосунки одне з одним на очах у неповнолітньої дитини, оскільки це автоматично призводить до втрати їх авторитету, зневаги до одного з батьків, формуванню егоїзму дитини і втрати “на корню” того, що Адлер визначав як “суспільний інтерес” .

Новий рівень саморефлексії – це, насамперед, усвідомлення людиною своєї природи (закону напластування “усі звірі сидять усередині людини”, співвідношення і взаємодії елементів і систем організму, співвідношення біо-соціо тощо), обмежень і необмежного у життєдіяльності людини, смислу її життя і призначення в Природі як елемента чи матеріалу вищого рівня еволюції живого.

І головне, новий рівень рефлексії і саморефлексії усіх учасників навчально-виховного процесу - це найнеобхідніша і найголовніша умова піднесення до рівня самоактуалізації значно більшої кількості особистостей, аніж той 1%, якого нині досягли (за оцінкою А. Маслоу) громадянські суспільства розвинених країн і невідомо скільки Україна.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії досягається (Як?), насамперед, оновленням змісту освіти у частині знань про природу (сутність) людини, її свідомість і її несвідоме. У попередніх розділах ми запропонували до вжитку геометричну модель свідомості як “бульку” багатовимірного простору. Знайдено наочний спосіб порівняння вузькоспеціалізованої свідомості сучасної людини, свідомостей окремих спільнот і інтегрованої свідомості глобалізованого, цілісного суспільства Землі. Що торкається сфери несвідомого у людини, то, як виявилося, проблемність взаємодії свідомого з несвідомим (“свідоме лише острів в океані несвідомого”) занадто перебільшена. Самовпевнений розум людини створив шучну стіну між свідомим і несвідомим. Інстинкти, емоції, сприйняття, інтуїція, сновидіння, воля, механізми соціалізації (зараження, навіювання, конформізм, переконання, страх, любов, співчуття, доброчинність тощо), символи і символізм у повсякденному житті – ось ті арени взаємодії несвідомого зі свідомим, які знаходяться у нас “перед носом” і в яких ми досі не розрізняли свідоме й несвідоме із-за відсутності потреби в таких розрізненнях чи (та) із-за обмеженості індивідуальної “бульки” свідомості. Чим різняться довільне і мимовільне сприйняття, довільні і мимовільні дії, почуття і емоції, наука і релігія, знання і віра, експеримент і откровення, аналіз з синтезом і інсайт з інтуїцією? – Мірою участі в психічних процесах символічної свідомості з логічним, раціональним мисленням та інстинктивного чи образного ірраціонального несвідомого.

Свідомість як символьне відображення бере участь у психічних процесах несвідомого завдяки волі. Що є воля? – Насамперед, це спрямовуючий чинник (механізм) енергетичного забезпечення свідомої життєдіяльності. До появи свідомості найбільш досконалим механізмом регулювання енергетики була емоція. Ще раніше - безумовні рефлекси і інстинкти. Емоції, як і попередні механізми (інстинкти), й досі залишаються основними розпорядниками енергії біологічного організму людини. (Чому ми спостерігаємо з задоволенням естрадні видовища з напіводягненими і зовсім роздягненими виконавцями, наприклад, шоу М. Поплавського? Чому “зірки” порнографії, наприклад Настя Каменських за свідченням ТК “Новий канал” від 18.02.08, заробляють у сотні разів більше, аніж шахтарі). У сучасної людини інстинкт і емоція все більше стають підконтрольними свідомості. Саме тут ми можемо бачити прояви волі. Сприяючи становленню волі, ми створюємо умови практичного використання саморефлексії. Без сильної свідомої волі перехід на новий рівень саморефлексії очікуваної користі не принесе.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії – це здатність бачити себе збоку, бачити не лише з точки зору члена сім’ ї, колеги по роботі, сусіда по квартирі у міській дев’ ятиповерхівці чи по вулиці у селі, це й здатність бачити себе з точки зору майбутнього. Як обрати ту точку зору з майбутнього, з якої ми виглядаємо сьогодні немов би мешканцями “зоопарку”?

Хто і що виглядає таким з точки зору нашої сучасності? Якою є та історична дистанція, що дозволяє таке бачення? – Як це не здається дивним, вже у попередніх поколіннях наших батьків і дідів ми убачаємо ознаки “мавп’ ярні”, не говорячи вже про “героїчні” часи Богдана Хмельницького, коли без будь-якої презумпції практично будь-кого із нижчих верств населення могли посадити на кілок, а зрада одному “вожаку зграї” і перехід до іншого були звичайним явищем. Велика Жовтнева соціалістична революція, колективізація і “героїчна” класова боротьба у період індустріалізації країни з Гулагом і Голодомором також вже готові для нового прочитання і бачення вже нинішнім і наступним поколіннями. Вже готові для нової рефлексії не лише 30-ті роки у Німеччині та в СРСР і 2-га світова “гаряча” війна, а й 3-я світова “холодна” війна, діяльність “немічних” членів Політбюро КПСС в СРСР 80-х років і поспішна “перебудова” суспільних відносин наприкінці минулого століття, пограбування загальнодержавного (нічийного) майна на засадах “законності без справедливості” в процесі первинного накопичення капіталу на пострадянських теренах, відволікання емоцій співвітчизників від злободенних проблем на НАТО, на “Світське життя” на ТК-1 і т.п. Усе це – чим не “мавпярня”?! Або ж чим не “чортівня”, як висловлюється сучасні екзистенційна філософія та філософська антропологія [ Табачковський В . Антропологічна криза як сутнісна деградація // Полісутнісне homo …, 2005; с. 98-100]

Чи важко знайти і обрати ту точку зору, з якої ми виглядаємо мешканцями зоопарку? – Ні, не важко. Достатньо обіпертись на десять заповідей християнства і категоричний імператив Канта (уперше сформульований ще у Стародавньому Китаї та в Іудеї задовго до Різдва Христова). Якщо ж обіпертись ще й на сучасні правові (свідомі) принципи співжиття у громадянському суспільстві, то зовсім не важко.

Побачити себе недосконалими зовсім не важко. То чому ж ми ще й досі, фактично добровільно, залишаємося ( виглядаємо) мешканцями зоопарку без достатньої саморефлексії? Відповідь може бути одна – такою є природа людини на даному етапі її еволюції. Людина залишається все ще істотою більш інстинктивною, емоціональною, вже умілою, але ще не дуже розумною, свідомою. Її свідомість як відображення дійсності сягає певних глибин, достатніх для аналізу і синтезу (творення нового, досі невідомого) лише у межах вузької професіональної спеціалізації. Маючи свідомість як відображення…відображення дійсності, людина ще дуже і дуже слабо розрізняє реальне і уявлюване в інших сферах дійсності. Разом з тим, відношення між тими знаннями і вміннями, якими вже володіє суспільство, і тим, чим володіє окрема людина, досягло величезних значень і продовжує збільшуватися. Із-за своєї недосконалості людина має довіряти іншим і, водночас, бути відповідальною перед іншими – лише об’єднавши свої свідомості (розум) з іншими і використовуючи спільну свідомість при участі власної, індивідуальної вона може бути розумною, мудрою. Але ж її біологічна природа ще не готова до цього. Набувши велику масу достоїнств, людина залишається у великій мірі егоїстичною, злою істотою (лише людина може розрізняти добро і зло та свідомо творити зло), істотою з надмірними, необмеженими жаданнями влади й поживи.

Впродовж століть мислителі підносили розум все вище і вище над тваринною сутністю людини. Настав час визнати реальну потужність розуму окремої людини, реальну недосконалість її індивідуальної вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості, палеонтологічний рівень побутової логіки пересічної людини, визнати полісутнісну природу людини, і заодно, її реальну цінність (мікрокосм) та цінність взаємодоповнювальності ірраціонального-раціонального у єстві сучасної людини. Педагогіка має допомогти сучасній людині розібратися з її достоїнствами і недоліками, опанувати своє місце, знайти своє призначення у цьому світі, найкращому із усіх світів. Найвірніший шлях до цього - ш лях вверх по сходинках піраміди потреб-мотивів А. Маслоу, вверх до самоактуалізації і само-реалізації.

Отже, метою-ідеалом особистісно зорієнтованої освіти має бути не просто особистість, в структуру якої “зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація, соціальні установки” [ Немов , т. 1, 1999; c . 339 ], а особистість самоактуалізована, особистість з індивідуальністю. Індивідуальність за визначенням “містить в собі лише ті індивідні й особистісні властивості людини, таке їх сполучення, яке дану людину відрізняє від інших людей” [ Немов , т. 1, 1999; c . 339 ]. Така мета може бути досягнута лише за умови фінансового, організаційного, науково-методологічного забезпечення переходу на новий рівень рефлексії й саморефлексії полісутнісної природи людини усіма учасниками навчально-виховного процесу. Чи є такі зміни парадигмальними? – Так, оскільки вимагають переходу від оволодіння ЗУНами, які формують вузьку спеціалізацію свідомості, до широкої рефлексії, яка розширює усю “сферичну частину бульки свідомості” як багатовимірний простір символічного відображення дійсності. Не забуваймо, що с аме сферична частина бульки свідомості відповідальна за єднання людей-клітин у цілісний організм майбутнього досконалого об’ єднаного суспільства Землі.

 

 

28.4. Особливості проектування особистісно зорієнтованої педагогічної системи загальноосвітнього навчального закладу

 

Пошук засобів для реалізації виховного ідеалу XXI ст., яким є самоактуалізована особистість, вона ж є і творчою індивідуальністю з присутністю певної оригінальності і спонтанної діяльності, сьогодні є найактуальнішою задачею новаторів практичної педагогіки. Мова йде про розробку навчально-виховних технологій. Зауважимо, що з огляду на унікальність педагогічної системи і особливості поставленої мети-результату не можна покладати надій на можливість створення ким-то із вчених таких особистісно зорієнтованих технологій навчання і виховання, за яких виконавці будуть здійснювати (як на конвейєрі автозаводу) прості процесуальні дії і їм самим не знадобляться фундаментальні знання психології й вищий рівень рефлексії. Конвеєрної технології у педагогіці ніколи не буде, скоріше навпаки - педагогічний процес все більше буде набувати рис мистецтва.

Проблема співвідношення зовнішніх впливів і вільного “саморуху” особистості залишається одною із стрижневих проблем особистісно зорієнтованого підходу. Висунуті теоретиками особистісно зорієнтованого підходу Якиманською, Подмазіним та іншими тези про про “вибір учнем траєкторії власного розвитку”, про “зустріч” власного досвіду учня із соціальним та про “суб’єкт-суб’єктний характер стосунків учня і вчителя”, опору вчителя на “суб’єктність учня” аж ніяк не наближують нас до практичного втілення ідеї, сформульованої сьогодні, на жаль, в досить загальних обрисах. Необхідно поєднати нові ідеї з плідними ідеями Л. Виготського про дві зони розвитку дитини - зону актуального розвитку та зону ближнього розвитку та з уявленнями сучасної психології про суб’єктивність внутрішнього світу кожної людини та про спонтанність саморозвитку.

Таким чином, необхідно узгодити між собою такі ключові поняття як “особистість” і “індивідуальність”, “індивідуальний підхід” і “особистісно орієнтований підхід”, “авторитарне виховання” і “вільне виховання”, “зовнішній вплив” і “саморух (саморозвиток) особистості”, “суб’єктність”, “суб’єктивність” і “об’єктивність” та інші.

Наше знайомство з проблемою дає підстави висловити думку, що проголосивши необхідність і неминучість втручання в процеси розвитку особистості в межах особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу, педагогіка ще не усвідомлює усю складність проблеми. Адже мова йде про втручання в психічні процеси становлення особистості, більшість з яких досі відбувалися стихійно, некеровано. Маємо підстави висловити думку, що на цей раз ми стаємо учасниками не чергової кампанії косметичного ремонту фасаду традиційної педагогіки, а зміни освітньої парадигми. Справді, як можна враховувати “суб’єктність” учня при організації його спонтанного саморозвитку не враховуючи суб’єктивність його внутрішнього світу, сфери підсвідомого, несвідомого і емоційно-вольового, не обіпершись на досягнення сучасної гуманістичної психології. Ці нові для педагогіки сфери вимагають перегляду місії школи і нової професійної підготовки вчителя, оскільки те свідоме, на яке досі опиралась традиційна педагогіка, співвідноситься із несвідомим як вершина айсберга з його підводною частиною (або ж: свідоме - острів в океані несвідомого). Скажіть сьогодні пересічному вчителю, що гуманістична психологія, на яку він має опиратись при реалізації особистісно орієнтованого підходу, виникла під впливом таких знань про людину як “дзен-буддизм”, “даоїзм”, “тантра”, “йога”, скажіть йому, що він має досконально вивчити психоаналіз Фрейда, Адлера, Юнга, індивідуацію Фромма, вчення про ближню зону розвитку Виготського, про самоактуалізацію Маслоу, про фасилітацію і психотерапію Роджерса перш, ніж говорити про особистісно зорієнтований підхід, і ви перелякаєте його насмерть або ж переконаєте остаточно у непорівнянній вагомості його професії .

***

З огляду на вище викладені особливості дослідження, ми змушені зосередити у даній роботі увагу лише на початкових етапах проектування - аналізу проблеми і формуванні концепції її вирішення. Спочатку ми провели ретельний аналіз суспільних потреб, які вимагають (чи не вимагають) нових підходів у освіті, зокрема особистісно зорієнтованого. Такий аналіз вимагав звернення до філософії освіти, її першоджерел, до класиків педагогіки.

З огляду на вище викладені особливості дослідження, ми широко використовували аналіз висловлювань видатних філософів, педагогів і психологів минулого і сучасності, залучаючи їх до обгрунтування нових висновків, що відображається в дещо розлогих обсягах наведених у нашому дослідженні цитат. Ми погоджуємось із тезою, що “нове - це інколи забуте старе” і переконані в тому, що інколи буває кориснішим повернутись до першоджерел, аніж плутати в новомодних сучасних інтерпретаціях вже відомого нашим попередникам. Так читачеві було цікавим дізнатися, що категоричний імператив Канта був сформульований іншими словами ще у Старому Завіті, “геологічний” закон напластування полісутнісних властивостей людини - ще у давньокитайській поговірці “усі звірі сидять у кожній людині”, а “ особиснісно зорієнтований підхід” є нічим іншим як вільним перекладом з англійської “людиноцентрованого підходу”.

Вважаємо доцільним використання вже започаткованої термінології - “особистісно зорієнтований підхід” як вітчизняний аналог “людиноцентрованого підходу”, а також “особистісно зорієнтоване навчання”, “особистісно зорієнтоване виховання, “особистісно зорієнтований освіта” як поняття, які ще належить наповнити відповідним змістом.

***

Шляхи реалізації закономірностей, принципів та мети особистісно зорієнтованого навчання і виховання будуть визначені педагогічною практикою. Сьогодні мова йде поки що про орієнтири. На порядку денному вже не стоїть задача зробити з дитини супермена в тій чи іншій галузі практичної діяльності. Більш затребуваним є створення умов для становлення індивідуальності кожного вихованця з всебічним розвитком закладених у ньому природою задатків, підготовка його до кооперативної діяльності у дорослому віці як “клітини” суспільства. Тож необхідно наповнити новим змістом поняття “гармонійний розвиток”, мається на увазі включення до об’єктів педагогічних впливів, окрім традиційних ЗУНів і зразків конвенційної моралі, також і всієї емоційно-вольової сфери та свідомості як системи випереджувального відображення. Необхідно нарешті визнати, що емоції, почуття, свідомість, воля – досі були лише побічним продуктом оволодіння ЗУНами.

Особливість реалізації виховного ідеалу XXI століття полягає в тому, що засобами відповідних педагогічних технологій не можуть бути лише точно дозовані адресні педагогічні впливи з метою щось заперечити, заглушити, а чомусь сприяти. Адже сучасна практична педагогіка не знає усього розмаїття полісутнісної природи людини, не знає напевне, що і як одне з одним пов’язане, і якщо захоче цілеспрямовано впливати на формування окремих сутнісних якостей своїх вихованців, то може отримати протилежний результат. Вихід ми бачимо у створенні також і умов для спонтанного прояву і спонтанного становлення творчої самоактуалізованої особистості. Це зовсім не означає доцільність вільного виховання як невтручання.

Так, особистісний розвиток до рівня спонтанної творчої (духовно-катарсичної) активності можливий лише на засадах особистісно зорієнтованого навчання і виховання. Але ж теоретики нового концептуального підходу не дали поки що відповіді на “технологічні” питання: що є зустріч власного досвіду особистості і соціального досвіду суспільства, де знаходиться місце зустрічі, яким має бути співвідношення “саморуху” особистості і зовнішніх впливів, як здійснювати сприяння (фасилітацію) “саморуху” особистості, її здатності до свободи вибору - вільним вихованням чи певними вимогами дисципліни (самодисципліни); як знайти оптимальне співвідношення між двома полюсами - вільним і авторитарним вихованням.

Визнавши як необхідність вільного саморуху, так і доцільність зовнішнього впливу, маємо погодитись, що проблема співвідношення зовнішніх впливів і вільного “саморуху” особистості все ще залишається одною із стрижневих проблем особистісно зорієнтованого підходу. Ми пропонуємо принципово новий підхід до роз-в’язання цієї проблеми, визнаючи як необхідність вільного саморуху, так і доцільність зовнішнього впливу. Суть нового підходу - забезпечення співпадання напрямів векторів саморуху і зовнішніх впливів. Концепція зовнішнього педагогічного впливу грунтується на вченні Л.С. Виготського про зону актуального розвитку і зону ближнього розвитку, яку вихованець долає у спілкуванні з вчителем, та на положенні про єдність поведінки (активності, діяльності, спілкування) і розвитку. Технологічна концепція саморуху особистості має грунтуватися на уявленнях сучасної психології про спонтанні прояви духовно-катарсичної активності особистості.

Створення конкретних педагогічних технологій вимагає відповіді на конкретне проблемне питання : яким чином забезпечити співпадання напрямів векторів саморуху і зовнішніх впливів? Виходячи із полісутнісної природи вихованців можна було б уявити таке співпадання завдяки ретельно виваженим і хірургічно точним “адресним” індивідуальним впливам. Це передбачало б діагностку всього розмаїття якостей кожної особистості, контроль розвитку кожної із якостей кожної особистості, окрім того, прогнозування, моделювання, планування, формування, корекцію - що є нереальним із-за обмеженості наших знань і, головне, фінансових ресурсів, тобто неможливим саме із-за принципу розмаїття. Але є й інший вихід із проблемної ситуації : розмаїття спонтанних саморухів особистості можна забезпечити розмаїттям зовнішніх можливостей, причому, з огляду на вище викладене зауваження, - безадресних. У зв’язку з цим виникає питання оптимальності : велике розмаїття навчально-виховного середовища потребує великих витрат; доцільність вимагатиме розширити поле розмаїття за межі території школи, включивши середовище інших шкіл, району чи міста до цілісного освітнього середовища.

Необхідність розмаїття як умови розвитку живої природи давно усвідомлено вченими. Усвідомлюється це і педагогікою. Заслуговує уваги підхід В. Кушніра до системного тлумачення й модельного зображення особливостей педагогічних систем, який використовує поняття “поле можливостей” і розширює системний підхід до системно-синергетичного [ Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і психологія, № 4, 1999. С. 83-91 ], [ Кушнір В.А. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління, № 4, 2001. С. 54 - 58 ] . Поле можливостей є складним утворенням, являючи собою розмаїття як прояв будь-чого єдиного за своєю сутністю в різних видах і формах. Розмаїття в педагогічних системах характеризує кількісну і якісну невизначеність елементів, складність і специфічність зв’язків і взаємодій різних за природою компонентів системи. Поняття розмаїття характеризується ознаками нелінійності, випадковості, невизначеності педагогічної системи і саме в цьому його цінність. Звісно, випадковості можна описати і за допомогою ймовірнісних чи ігрових моделей, але плата за таку можливість - складність. Те, що малі збудження можуть привести до суттєвих змін результату, результат кількох дій не дорівнює арифметичній сумі результатів цих дій, збільшення сили дії не пропорційне зміні результату, є складним для формального опису. Задача формального опису ускладнюється необхідністю врахування суб ’ єктивного фактору. До того ж, вчинки суб ’ єктів не завжди можна віднести до раціональних, їх прогнозування завжди пов ’ язане з невизначеністю. Поняття розмаїття надає можливості уникнути цих складнощів, відмовившись від принципу детермінації, якому досі слідувала педагогічна наука, намагаючись наслідувати точні науки.

Суть нового підходу до педагогічної системи полягає у визнанні розмаїття як умови для розвитку системи шляхом самоорганізації. Чим ширше поле можливостей зовнішнього середовища, тим більше можливостей проявів системи. Рушійною силою саморозвитку виступають протиріччя, в загальному випадку неоднорідності середовища, індивідуальність суб’єктів. Розмаїття поля можливостей створює можливість вибору, свободи дій, самоорганізації. Завдання педагогів - створити таке поле можливостей для учнівських колективів, яке сприяло б свободі творчості, здоровій конкуренції, вільному спілкуванню в процесі досягнення мети педагогічної системи. Створення поля можливостей розвитку педагогічних систем є обов’язковою умовою виникнення аттрактора - чинника стабільності на якісно новому рівні розвитку системи. Нехай працює механізм самоорганізації! Але... Передусім маємо розв’язати проблемне питання: “Як ініціювати механізми спонтанного самовизначення і самоорганізації в педагогічних системах замість механізму традиційного, лінійного, директивного управління навчально-виховним процесом? Як спроектувати необхідні умови ? ”. Без переходу на новий рівень саморефлексії кожного із учасників навчально-виховного процесу тут не обійтись.

Ми лише частково торкнулися проблеми реалізації особистісно зорієнтованого підходу, наполягаючи на тому, що він є необхідним, але не достатнім. Більш конкретні проблеми реалізації нової освітньої парадигми, проблеми створення педагогічних технологій, зокрема ті, що торкаються онтогенезу рефлективної спроможності, заслуговують окремого розгляду. Звісно, розпочинати треба зі змісту освіти.

Структурні компоненти педагогічної системи (ПС) особистісно зорієнтованої школи будуть уточнюватися у процесі педагогічної практики. Висловлюємо припущення (гіпотезу), що у розвиненій особистісно зорієнтованій педагогічній системі школи співвідношення чинників впливу на кінцевий результат досягнення мети має бути таким: 30-40% (третина) на зовнішні адресні впливи і 60-70% (дві третини) на спонтанний “саморух” особистості. Зовнішні адресні впливи забезпечуються, головним чином, батьками та педагогічною майстерністю вчителя. Спонтанний “саморух” особистості забезпечується, головним чином, системою самоорганізації (стилем керівництва, учнівським самоуправлінням, організаційною культурою школи), психологічною підтримкою особистісного розвитку учасників навчально-виховного процесу та розмаїттям навчального і виховного середовища. Естетика навчального середовища включно з санітарно-гігієнічними умовами впливає як на саморух особистості, так і на ефективність зовнішніх впливів.

Принциповим в цій моделі є надання виключної ваги двом чинникам - гармонії психічного стану особистості та розмаїттю навчально-виховного середовища, які забезпечуються впливом сім’ї, школи і навколишнього середовища разом, а не лише одною школою.

Забезпечення розмаїття навчально-виховного середовища потребує спеціального проектування.

Щодо психологічної підтримки особистісного розвитку, то його методологію і принципи можна знайти як у зарубіжному досвіді (наприклад, вальдорфська педагогіка), так і у вітчизняному, зокрема, запозичити у авторів і виконавців проекту “Психолого-педагогічне проектування соціального розвитку особистості учнів загальноосвітніх навчальних закладів”, який пройшов експертизу у відділенні психології, вікової фізіології та дефектології АПН України та схвалений на Президії Академії педагогічних наук України (протокол № 1-7/5-69 від 22.05.01р.) [Киричук, Романова, 2002]. Ми розділяємо переконання авторів, що “інноваційні елементи у виховній роботі, гуманістичні за сутністю, створені на засадах особистісно-орієнтованого підходу, сьогодні наявні і в теоретичних дослідженнях, і в емпіричному досвіді богатьох навчальних закладів, але в більшості випадків вони не створюють системи, або являють собою розбалансований механізм, оскільки за умов механістичного поєднання різнопланових елементів не спрацьовує системоутворюючий фактор - підпорядкування кожної складової єдиним цілям і завданням” [там само, с. 7].

Виходячи із вище викладеного, ми розглядаємо задачу проектування процесу переведення педагогічної системи з традиційних “суб’єкт-об’єктних відносин” вчителя і учня на “суб’єкт-суб’єктні” і далі на саморефлексуюче виховне середовище як надскладну проблемну задачу педагогічного проектування.

***

Розглянувши тенденції суспільного розвитку і становище людини на початку XXI ст. ( глобалізація і автономія ), прийнявши до уваги теоретичні узагальнення видатних педагогів, психологів і філософів сучасності, ми формулюємо основні засади особистісно зорієнтованого освіти такими:

 

1. Виховний ідеал і завдання освіти молодого покоління змінюються історично, задовільняючи потреби суспільства в розширенному відтворенні його культури; нові потреби суспільства XXI століття формують обриси нової освітньої парадигмиі і нової школи.

 

2. Людина є рушійною силою розвитку суспільства; фактор людини в постіндустріальному суспільстві якісно змінюється - вже не окремі особистості (“вожаки зграй” - Олександр Македонський, Юлій Цезарь, Аттіла, Карл Великий, Іннокентій ІІІ, Фрідріх ІІ, Чингіз хан, Петро І, Наполеон, Ленін, Сталін, Мао дзе-дун чи Пол Пот та інші) з унікальною тваринною чуттєвістю та вузько зорієнтованою свідомістю і сильною волею можуть помітно впливати на розвиток суспільства, а віднині нова якість типової, середньостатистичної людини стає визначальною продуктивною силою суспільного розвитку; новою якістю продуктивної людини XXI століття (можливо і всього ІІІ тисячоліття) стає не окрема риса, якість чи властивість, а широка сукупність характеристик особистості, їх розмаїття, яке ми позначаємо терміном “індивідуальність” (оригінальність).

 

3. Індивідуальність особистості - це якість, яка забезпечує людині її творч i сть, свободу, адаптивність і автономію. I ндив i дуальн i сть особистості - це як i сть, яка забезпечує зростання продуктивних сил і соц i окультурний розвиток всього сусп i льства.

 

4. Людина-індивід-особистість-індивідуальність-оригінальність – такою є внутрішня структура сучасної людини. В центр i осв i тньої д i яльност i вперше постає індівідуальність особистості як така сукупність i ндивідних та особистісних властивостей, таке їх сполучення, яке дану людину відрізняє від інших. Віднині метою навчання і виховання в системі середньої загальної освіти XXI ст. мають бути не тільки ЗУНи, фізичне здоров’я і розвиток пізнавальних здібностей (як це проголошують теоретики особистісно зорієнтованого навчання Якиманська та інші), а більш широка сукупність характеристик особистості, яка становить її неповторну унікальну індивідуальність (оригінальність) і включає всю емоційно-вольову сферу як простір взаємодії свідомого з несвідомим..

 

5. Розвиток індивідуальності як сукупності неповторних фізичних, психічних, соціальних і духовних рис, якостей і властивостей особистості можливий лише за умови врахування принципово важливих результатів сучасної психології про особистісне і колективне несвідоме та їх взаємодію із свідомим. Слід прийняти до уваги висновки психоаналізу про свідоме як острів у морі несвідомого, погоджуючись з позицією сучасної психології, що несвідоме є представником універсальної людини, злитої з космосом, включаючи рослини, тварин, дух, його минуле і майбутнє. Нова інтегративна концепція особистостісної індивідуальності має взяти до уваги позасвідоме як важливий компонент психіки людини, виходячи із того, що тільки розуміння несвідомої, підсвідомої і надсвідомої динаміки поведінки людини дає змогу зрозуміти саму поведінку, її корені, динаміку та енергію, дослідити виникнення та характерні риси “базових орієнтацій” людини.

 

6. Концепція особистісного розвитку має будуватись на фундаменті гуманістичної психології, яка виникла як альтернатива частковим підходам, об’єднує інші підходи і є по суті інтеграцією знань про людину від дзен-буддизму та йоги до психоаналізу та психосинтезу. Розвиток особистості відбувається в її діяльності (активності), яка актуалізується потребами-мотивами. Вищою потребою людини, згідно з гуманістичними теоріями особистості, є потреба у самовираженні через самоактуалізацію. Концепція особистісного розвитку має включити до психологічних характеристик нормальної (ідеальної) людини характеристики самоактуалізованої особистості в редакції А. Маслоу і К. Роджерса.

 

7. Особистісно орієнтоване виховання має звільнити людину від ілюзій, ніби лише свідомість керує її поведінкою. На особистість чинять тиск не тільки зовнішні сили (інерція буденної свідомості, набуті звички, авторитет традицій, диктат соціальної групи тощо), а й внутрішні сили - імпульси інстинктів і потяги надособового “Я”. Виховання вільної, відповідальної, самоусвідомлюючої особистості означає виховання і самовиховання такої людини, яка не підкоряється тиску деструктивних сил, тобто має владу над собою. Гармонія між структурними складовими психіки особистості передбачає не тільки спонукання розвитку, але й корекцію вад, усунення перешкод (в тому числі - запобігання неврозам і невротизмам).

 

8. Методики особистісного розвитку згідно з принципами гуманістичної психології, що грунтуються на концепції “суб’єкт-суб’єктних” (людиноцентрованих) взаємин вчителя і учня, мають містити в собі стрижневе положення про забезпечення співпадання напрямів зовнішнього впливу на особистість (авторитарна педагогіка - “Сокрушай ребра сина твого, поки він малий”) з “саморухом” особистості (педагогіка вільного виховання - “Все виходить прекрасним із рук Творця”). Співпадання напрямів зовнішнього впливу і саморуху особистості має забезпечуватись не тільки точною диагностикою параметрів розвитку особистості і точно дозованим і адресним зовнішнім впливом (це дорого), а й розмаїттям навчально-виховного середовища та свободою вибору проявів активності в умовах розмаїття можливостей вихованців (це дешевше).

 

9. Становлення неповторної унікальної індивідуальності (оригінальності) кожного вихованця може бути забезпечено лише за умов психолого-педагогічного проектування його особистісного розвитку, яке включає моніторинг, діагностику і корекцію фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку на засадах гуманізму у відповідності з принципом природовідповідності.

Гуманізація та розвиток масової школи в напрямі від концепції “суб’єкт-об’єктних” відносин вчителя і учня, покладених в фундамент традиційної педагогіки, до нової концепції “суб’єкт-суб’єктних” відносин, спрямованої на досягнення індивідуальності особистості, відбудуться лише за умов створення відповідних технологій особистісно зорієнтованої педагогічної системи (ПС) школи.

Технології особистісно зорієнтованої педагогічної системи (ПС) школи мають включати (а технологи опанувати) методи фасилітації і психотерапії, методи психічного розвитку і самоосягнення, що є сьогодні у розпорядженні практичної психології, а також можливості фізичного, емоціонального, інтелектуального і духовного розвитку, напрацьовані тисячолітньою практикою дзен-буддизму, йоги, тантри та інш.

 

10. Поняття самоактуалізації як потреби у самовдосконаленні (Маслоу), як сили, яка спонукає людину до розвитку (Роджерс) та індивідуації як процесу і мети пошуку особистістю душевної гармонії, інтеграції, цілісності і смислу буття (Фромм), як гармонізації свідомого і позасвідомого, актуалізації спонтанної творчої активності особистості є центральними у нашому розумінні особистісно зорієнтованої підходу. Особистісно зорієнтований підхід з таким змістом є новим чинником парадигмального значення (чинником зміни освітньої парадигми).

 

Технологічна особистісно зорієнтована ПС школи XXI ст. може бути створена вже сьогодні на основі емпіричних знань і теоретичних узагальнень сучасної соціальної філософії, психології, педагогіки і менеджменту, синтезу елементів вже існуючого передового педагогічного досвіду (ППД) згідно з принципом додатковості сучасної постнеокласичної науки (постмодернізму).

***

Нове бачення мети педагогіки XXI ст. і шляхів її досягнення не протирічать загальним закономірностям освіти (навчання і виховання), серед яких закономірності мети і змісту формулюються так:

 

- Закономірність мети : мета навчання залежить від рівня і темпів розвитку суспільства, його потреб і можливостей та від рівня розвитку й можливостей педагогічної науки і практики.

 

- Закономірність змісту : зміст навчання (освіти) залежить від суспільних потреб і цілей навчання, темпів соціального і науково-технічного прогресу, вікових можливостей школярів, рівня розвитку теорії та практики навчання, від матеріально-технічних і економічних можливостей навчальних закладів [Підласий, 2003; с. 166].

 

До переліку конкретних закономірностей навчання і виховання, діючих в традиційній педагогіці [ там само, с. 167-171, 249-262 ] , ми додаємо :

 

1. Закономірність розвитку індивідуальності : індивідуальність як сукупність унікальних, неповторних якостей особистості, їх розмаїття формується (породжується, розвивається, спонукається, фасилітується тощо) розмаїттям освітнього середовища. Індивідуальний особистісний розвиток пропорційний розмаїттю навчально-виховного середовища.

 

2. Закономірність прояву індивідуальності : індивідуальність як вищий результат особистісного розвитку проявляється у спонтанній творчій (духовно-катарсичній) активності людини.

 

3. Закономірність розвитку особистісної свободи : свобода особистості (автономія), як спроможність протистояти тиску зовнішнього швидко плинного і глобалізованого середовища, досягається всебічним розвитком здібностей, якостей, властивостей особистості, новою і всезростаючою складовою якого є психічний особистісний розвиток (включно усунення вад, попередження і зняття неврозів, саморефлексія).

 

4. Закономірність прояву особистісної свободи : здатність формувати альтернативи і здійснювати вибір як системоутворююча якість свободи особистості досягається практикою свободних виборів вихованця у всьому континуумі його діяльності. Здатність здійснювати вибір пропорційна кількості виборів, яку здійснює вихованець протягом навчального періоду свого життя.

***

Що ж до нових принципів, які виражають специфічні нормативні основи особистісно зорієнтованої освіти (навчання і виховання), та правил, то вони будуть сформовані подальшою її практикою.

Принципи реалізуються через правила. Правила - перехідна ланка від теорії до практики, і як зауважив, ще К. Ушинський : “...Самі ці правила не мають ніяких меж : їх можна вмістити на одній печатній сторінці і із них можна скласти декілька томів. Це одне вже свідчить, що головна справа зовсім не в вивченні правил, а в вивченні тих наукових основ, із яких ці правила випливають” (цит. : [ Підласий , 2003; с. 172 ] ).

 

 

28.5. Проектування як процес, що започатковує зміни.

Сутність, етапи і методи педагогічного проектування

 

В цілому процес проектування на рівні систем часто порівнюють з пошуком скарбу. Нова задача подібна незвіданій території, протяжність якої невідома. Основна мета шукача скарбу полягає в тому, щоб можливоповніше використати кожне джерело часткових відомостей, які йому вдається знайти, з тим, щоб дістатись до скарбу, не витративши все життя на його пошук. Область, в якій діє проектувальник, на відміну від місцевості, якою рухається шукач скарбу, невизначена і існує лише в його уяві. Жоден із існуючих методів проектування не є універсальним і не приводить автоматично до гарантованого результату, при вирішенні задач проектування необхідне певне поєднання логіки і інтуїції.

Вважається, що проектування включає в собі три основні етапні стадії: аналіз, синтез і оцінку. Іншими словами ці три стадії можна визначити відповідно як “розчленування задачі на частини”, “з ’ єднання частин по-новому” і “вивчення наслідків від практичного впровадження новації”. Зазвичай, ці стадії повторюються багаторазово, кожен наступний цикл відрізняється від попереднього більшою деталізацією і меншою узагальненістю.

Ці три ступені інколи називають дивергенцією, трансформацією і конвергенцією, підкреслюючи новий зміст проектування. Дивергенцією позначають розширення меж проектної ситуації з метою забезпечення достатньо широкого - і достатньо плідного - простору для пошуку рішення. Трансформація - стадія створення принципів і концепцій - найбільш відповідальна стадія, коли здійснюються найбільші помилки, стадія, коли судження про цінності і можливості об’єднуються в рішення. На цій стадії фіксуються цілі, задачі і межі задач, задачі розчленовуються на підзадачі. Остання із трьох стадій - конвергенція - охоплює те, на що за традиційного підходу, витрачався майже весь час проектування. Тепер проектувальнику необхідно крок за кроком зменшувати розмаїття альтернатив, розв ’ язувати протиріччя, поки із багатьох альтернатив не залишиться одна - остаточне рішення.

Як співвідносяться між собою дві методології - системний підхід (аналіз) і проектування? Системний підхід - це методологія аналізу, а проектування - це методологія змін. Щоб внести зміни в складну систему, необхідно дотримуватись певних технологічних правил. Сукупність цих правил і певна послідовність процедур їх здійснення складають суть процесу проектування. Системний аналіз є необхідною складовою процесу проектування.

Технологія педагогічного проектування є достатньо розробленою сучасною педагогічною наукою [ Упр. Разв. Шк. ] . Проблемним залишається питання “що?”, а не “як?”.

За останні роки уявлення педагогів про розвиток школи суттєво змінились. Раніше, коли робота освітніх закладів жорстко регламентувалась зверху (із-зовні), оновлення школи здійснювалось шляхом масового впровадження нових наукових ідей, розробок, рекомендацій вчених або шляхом масового опанування передовим педагогічним досвідом, схваленим лише вищими органами управління. Сьогодні ж можна спостерігати іншу крайність: привабливість нових перспектив в сукупності з невмінням оцінювати результуючий вплив нововведень призвели до того, що траєкторія розвитку багатьох шкіл стала нагадувати рух броунівської частинки: школи стали пробувати всі можливі і неможливі шляхи трансформації яких завгодно ділянок роботи.

Неважко зрозуміти, що такі підходи до нововведень можуть привести до серйозних матеріальних втрат, до перевантаження дітей і вчителів, зниження успішності з навчальних предметів, до дестабілізації педагогічного процесу.

Як же бути ? Адже віднині усім доведеться випробувати на собі нелегкий відповідальний тягар вибору ідей для розвитку.

 

Вибір ідеї системних змін - найвідповідальніший етап проектування.

Вибір ідей реалізується шляхом їх обговорення та оцінки групою компетентних осіб - експертів (найбільш зрілих працівників школи, запрошених спеціалістів органів управління освітою та ВНЗ). Така експертиза включає порівняльну оцінку ідей за рядом параметрів і є творчим актом. Листок експертної оцінки ідеї інновації може виглядати так (таблиця 4.1) :

 

 

 

 

Таблиця 4.1

ЛИСТОК ЕКСПЕРТНОЇ ОЦІНКИ ІННОВАЦІЇ
		Експертна оцінка
№	Оцінюваний параметр	1	2	3	4	5	6	7	8	9	0
1.	Актуальність для задовольняння потреб
2.	Узгодженість з загальною концепцією
3.	Потенціал результативності
4.	Інноваційний потенціал (творча новизна)
5.	Методологічна розробленість
6.	Кадрове забезпечення
7.	Потенціал позитивної мотивації
8.	Можливості спротиву інновації
9.	Час, необхідний для освоєння ідеї
10.	Фінансове забезпечення
11.	Організаційна складність реалізації
12.	Нормативно-правове забезпечення
13.	Можливий спротив нововведенню
14.	Відповідність ідеї рівню досягнень науки
Посада і місце роботи експерта :
Дата : Підпис Прізвище та ім ` я експерта

 

Після вибору і обгрунтування ідеї інновації як найвідповідальнішого етапу проектування, ціна помилок якого найвища, здійснюється конкретне проектування, яке закінчується розробкою комплексно-цільової програми як нормативної моделі спільної діяльності, як засобу цілеспрямованої інтеграції зусиль багатьох учасників для реалізації стратегії. Комплексно-цільова програма визначає : вихідний стан системи (педагогічної системи, школи) ; майбутній стан системи ; склад і структуру дій з переходу від теперішнього стану до майбутнього.

Розроблена комплексно-цільова програма має включати розділи :

1. Проблемний аналіз стану школи.

2. Концепція майбутнього школи.

3. Загальна стратегія, основні напрями і задачі розвитку школи.

4. Цілі першого етапу програми. 5. План дій на період... .

 

Проблемний аналіз стану школи доцільно розпочати з інформаційної довідки про її внутрішнє та зовнішнє середовище, досягнення школи. Далі має бути глибокий аналіз проблем. У довідці має бути відображено :

1. чисельність класів за ступенями освіти та за паралелями ; чисельність змін з вказівкою класів позмінно ; чисельність учнів, характеристика контингенту ;

2. кадровий склад вчителів (освіта, категорії, почесні звання, стаж роботи, стать, середній вік вчителів, здоров ’ я та інше) ;

3. режим школи ;

4. стан матеріально-технічної бази ;

5. характеристика позакласної виховної роботи ;

6. відомості про історію, традиції, спадщину школи ;

7. характеристика соціуму (населення мікрорайону, оточення школи, наявність інших закладів, організацій тощо) ;

8. наявність творчих контактів з науковими та навчальними закладами ;

9. підсумки навчально-виховного процесу за минулий період, динаміка результатів за останні роки ;

10. характеристика керуючої системи школи.

 

Аналіз стану школи має забезпечити виділення значущих проблем. Будь-яка проблема виявляє себе як невідповідність між “тим, що є” і “тим, що має бути”. Тому на першому кроці визначення проблеми проектувальники повинні відповісти на запитання : “Яким вимогам мають задовольняти результати роботи школи ? ”. Ці вимоги задаються соціальним замовленням школі.

Говорячи про соціальне замовлення, ми повинні мати на увазі, що сьогодні різні соціальні групи і сфери діяльності висувають свої вимоги до школи, які не співпадають і які в сукупності позначаються соціальним замовленням. Виконати усі вимоги школа не зможе ніколи в повному обсязі, але їх необхідно знати і вибрати ті, на реалізацію яких школа буде зорієнтована. Особливо важливо звернути увагу на тенденції зміни потреб суспільства щодо якостей випускника школи.

На наступному кроці аналізу вимоги соціального замовлення порівнюються з тим, що маємо в дійсності. Для цього необхідно, щоб вимоги і дійсні результати були сформульовані в одних і тих же термінах, наприклад, “зміст і рівень знань та вмінь”, “здоров’я”, “вихованість”, “розвиток” і т. п. По кожній позиції необхідно фіксувати степінь невідповідності між тим, що є, і тим, що має бути.

Третій етап передбачає відповідь на запитання: “Із-за яких недоліків навчально-виховного процесу існує різниця між досягнутими результатами і тими, яких вимагає соціальне замовлення?” та “Нестатки яких умов є причинами недоліків навчально-виховного процесу?”. Це може бути непідготовленість кадрів, їх незацікавленість у результатах праці, відсутність науково-методичного забезпечення і т.п. Слід мати на увазі, що одні і ті ж причини можуть входити в структуру різних проблем. Тому, завершуючи проблемний аналіз стану школи, проектувальники повинні виділити перелік недоліків і проблем, усунення яких є найбільш актуальним.

Текст розділу “Проблемний аналіз стану школи” в комплексноцільовій програмі носить довільний характер і за обсягом не є великим. Однак здійснення проблемно-орієнтованого аналізу є вийнятково творчою справою, яка вимагає експертизи фактів, умовиводів, відбору і порівняння причин і наслідків на основі експертних інтуїтивних оцінок. Ось чому з метою підвищення надійності висновків необхідна робоча група, постійне обговорення, дискусії, врахування думок кожного і колективна експертиза кожного підсумкового постулату.

Результати проблемного аналізу стану школи використовуються при формуванні концепції школи. Концептуальний проект нової школи, різниця між тим, що є, і тим, що хотілось би мати, визначить задачі, які необхідно буде вирішити при реалізації проекту. Послідовність і терміни їх вирішення залежить від того, на що ми опираємось із існуючого в школі. Недоліки умов і навчально-виховного процесу можуть виникати із-за недоліків керуючої системи школи (неповноти змісту управлінської діяльності, неоптимальності оргструктури, недосконалістю організаційного механізму і т.д.). Необхідно окремо розглянути і це джерело проблем.

 

Керуюча система школи як об ’ єкт проблемного аналізу.

Щоб відповісти на запитання : “Чи необхідно оновлювати управлінську систему школи ? ” необхідно провести її діагностику із складанням дефектної відомості. Аналіз має дати відповідь на запитання : “Із-за яких недоліків (проблем) керуючої системи школи виникли проблеми навчально-виховного процесу ? ”. Проектувальник повинен виписати усі управлінські функції, пов ’ язані з плануванням, організацією, контролем. Повний перелік функцій може налічувати десятки найменувань. Визначивши зміст управлінської діяльності, проектувальник вибудовує його в певному порядку і формі, яка називається організаційною структурою керуючої системи. По відношенню до процесу управління доцільно поставити таке ж запитання, як і до інших процесів : ”Із-за яких нестатків умов (кадрових, фінансових, матеріальних, мотиваційних, науково-методичних, правових) виникли недоліки процесу управління ? ”. Із усіх виявлених недоліків доцільно побудувати “дерево проблем”. Після виявлення усіх недоліків необхідно продумати ідеї, за допомогою яких проблеми можна було б розв ’ язати. Із маси ідей відбираються ті, які можуть дати найбільший ефект, і розробляється концепція керуючої системи нової школи.

Коли говорять про керуючу систему школи, то мають на увазі набір її функцій, склад її суб’єктів (перелік осіб і органів, які керують), організаційну структуру (їх ієрархічну структуру, управлінські зв’язки і відношення), функції окремих суб’єктів та пов’язані з ними їх обов’язки, права, повноваження, відповідальність. Для шкіл які перебувають в режимі стаціонарного функціонування характерні лінійна структура з вертикальною субординацією, функціональна - з горизонтальними зв’язками і відношеннями – координацією та змішана - лінійно-функціональна оргструктура. Для навчальних закладів, які перебувають у стані розвитку, доцільною є матрична структура, яка відображає в собі різні групи людей - суб’єктів управління, в тому числі: ради, експертні комісії, творчі групи, оргкомітети, команди однодумців та ін. У матричній структурі складність субординації і координації різко зростає, натомість виникає потреба і можливості самоорганізації.

Керуюча система усіма своїми суб ’ єктами, структурами, діяльністю суб ’ єктів повинна відображати в собі об ’ єкт управління, бути його моделлю. З цього випливає важливий висновок: проектування керуючої системи має здійснюватись одночасно із проектуванням керованої системи, а втілення (реалізація) керуючої системи випереджати об’єкт управління. Це створить необхідні умови для ефективного здійснення планів.

 

Система управління має бути визначена в статуті навчального закладу.

Найбільш розповсюдженою є чотирьохрівнева структура управління. На першому рівні структури - рівні директора школи (за змістом - це рівень стратегічного управління) - модернізація полягає у виникненні нових індивідуальних і колективних суб’єктів в особі ради засновників, ради піклувальників, ради по стратегії розвитку, інноваційної батьківської ради, ради випускників і т. п. Громадських органів управління школою може і не бути як з суб’єктивних причин (директор не хоче), так із-за об’єктивних, коли громадськості, зацікавленої і компетентної у справах школи просто нема і її ще потрібно терпеливо вирощувати.

Другий рівень оргструктури управління - рівень заступників директора (за змістом це рівень тактичного управління). Тут важливою новацією є поява заступника директора з наукової, науковометодичної, дослідно-експериментальної роботи, який зобов ’ язаний вміти професійно грамотно готовити програму розвитку школи, програми експериментів, програму освоєння наукової розробки, зобов ’ язаний навчати цьому вчителів, організовувати дослідно-експериментальну, в цілому - інноваційну діяльність у школі. Дуже неправі ті керівники, які покладають цю нову, об’ємну роботу, яка вимагає спеціальних знань і вмінь, на тих завучів, що були. Новий заступник директора потрібен тому, що у нього зовсім інший об ’ єкт управління - не традиційний навчально-виховний процес, а інноваційний процес - процес створення і освоєння нововведень.

Якщо мова іде про трансформацію школи, то нових суб ’ єктів управління може бути багато, так як з ’ являються напрями, яких раніше не було. Виникає необхідність в оптимальному розподілі обов’язків між декількома заступниками (завжди є можливість дроблення ставок). Заступники директора можуть бути розподілені : за змінами ; за ступенями освіти ; за паралелями ; за класами ; за проблемами ; за циклами предметів ; за напрямами робіт ; за профілями навчання ; за категоріями дітей ; за видами інноваційної діяльності. Плюси і мінуси мають місце за будь-якої схеми розподілу. Введення повної нової ставки заступника директора не завжди є доцільним. Розумніше почати з декількох людей на 0.25 ставки.

Третій рівень оргструктури управління - рівень вчителів, класних керівників, вихователів, шкільних психологів. Модернізація на цьому рівні передбачає насамперед створення нових організаційних структур у формі нових асоціацій педагогів: творчих мікрогруп, експертних комісій, науково-методичних рад, творчих лабораторій, проблемних семінарів, школи педагогічної майстерності та ін. Усі ці оргструктури повинні мати чіткий статус і всі вони розпускаються, як тільки виконають свої задачі.

Четвертий рівень оргструктури управління - рівень учнів. За змістом - це теж переважно рівень оперативного управління, але із-за особливої специфіки суб ’ єктів це рівень співуправління і самоуправління. Тут самі учні створюють свої структури: ради, комітети, комісії, секції, студії, клуби, об’єднання. Ієрархічні зв ’ язки на четвертому рівні мають бути партисипативними : вони передбачають не стільки підлеглість, скільки участь, кураторство, допомогу, сприяння.

Кожен із чотирьох рівнів у вертикальнній оргструктурі управління може мати свою горизонтальну структуру, яка також може розвиватись у відповідності із розвитком школи. Нові моделі структур керуючих систем в інноваційній школі представляють собою сімбіоз різних структур, їх аспектів, перетинів, перерізів. Організаційна структура інноваційної школи в цілому нестабільна і може змінюватись протягом року, так як постійно під нові задачі виникають нові суб’єкти, нові функціональні обов’язки і права, нові зв’язки і відношення, адже школа працює в режимі вирішення нестандартних задач і керівники змушені вирощувати (будувати) нові структури, часто тимчасові, які існують лише на період вирішення задачі розвитку. Тимчасові суб’єкти, органи і зв’язки виникають і вмирають, що і забезпечує необхідну для розвитку гнучкість організаційної структури. Чим більше розмаїття управлінських проявів, тим сприятливіші умови для виникнення ефекту (феномену) самоорганізації.

Особливе місце має неформальна структура суб ’ єктів управління у школі, яка стихійно створюється на основі дружніх зв ’ язків, симпатій, спільності поглядів, інтересів, прагнень, ментальностей. У неформальних структурах завжди виділяється свій лідер, який має моральну владу над іншими членами групи. Дуже важливо, щоб формальні і неформальні структури не протирічили одна одній.

Оновлення методів керівництва в школі, яка розвивається, тісно пов ’ язане з поняттям “стиля керівництва” - сукупності методів, способів впливу на людей. За сучасними уявленнями ніякий стиль (авторитарний, демократичний, ліберальний) не можна визнати ні хорошим, ні поганим поза конкретною ситуацією. Із усіх способів об ’ єднання людей на продуктивну роботу найбільш ефективним є створення умов для реалізації власних інтересів конкретної особистості.

 

Концепція майбутнього школи.

Після того, як проектувальники визначили, “що необхідно змінити”, з ’ являється наступне питання : “Як це можна зробити ? ”.

Для кожної проблеми необхідно знайти якомога більше ідей. Із “місива ідей” вибираються необхідні і можливі для реалізації. Відібрані ідеї “синтезуються по новому” в цілісну концептуальну модель майбутньої школи. При цьому проектувальники насамперед повинні уточнити своє розуміння “місії” школи - визначитись, на яку частину соціального замовлення школа орієнтується. Саме “місія” задає критерії відбору новацій і їх синтезу. При конкретизації образу майбутнього школи необхідно мати на увазі, що не кожна із вибраних змістовних ідей буде наскрізьною від першого до останнього класу школи. Тому на цьому етапі необхідно розібратися із концепцією оновлення на початковому, середньому і старшому ступенях окремо. Найбільш цінними будуть ті ідеї, які потребують менше ресурсів на реалізацію.

 

Концепція школи складається із двох взаємопов ’ язаних частин :

1. характеристики (опису) нового керованого об ’ єкту ;

2. характеристики керуючої системи нової школи.

 

Опис нового керованого об ’ єкту має включати в себе, як мінімум, такі компоненти :

1. структуру нового (чи модернізованого) навчального закладу ;

2. новий навчальний план ; нові (модернізовані) навчальні програми ;

3. організацію навчально-виховного процесу по новому (нові підходи, ідеї, структури, способи) ;

4. характеристику нових технологій, методик, механізмів навчання, виховання і розвитку учнів, за допомогою яких буде реалізовано новий зміст освіти ;

5. характеристику нового змісту, структури, організації позаурочної, позакласної, позашкільної виховної роботи.

 

Опис керуючої системи нової школи повинен включати :

1. новий (чи оновлений) перелік функцій всіх осіб і колективних суб ’ єктів управління (заступники директора, ради, комітети, комісії, об ’ єднання та ін.) ;

2. нові ( якщо вони є) механізми і методи управління;

3. нову (чи модифіковану) організаційну структуру керуючої системи.

 

Загальна стратегія, основні напрями і задачі розвитку школи.

Концепція нової школи визначає її віддалене майбутнє. Після її розробки перед проектувальниками постає задача пошуку найбільш раціонального переходу до нової школи. Вирішуючи цю задачу, необхідно виходити із того, що реалізувати всю концепцію нової школи негайно і в повному об’ємі неможливо і тому необхідно визначити проміжні стани, етапи.

Узагальнений задум переходу до нової школи, який визначає етапи цього переходу, пріритетні напрями дій на кожному етапі, їх взаємозв’язки і розподіл ресурсів між ними, в менеджменті називають стратегією програми. Стратегія - це концепція, розгорнута в часі.

Процес розробки стратегії розпочинається з визначення орієнтовного часу реалізації концепції, потім виділяються етапи перетворення існуючої школи у нову і основні напрями дій на кожному етапі (або виділяються стратегічні напрями і основні етапи). Для кожного напряму і етапу розробляються основні завдання-цілі та стратегічні, тактичні і оперативні задачі. Сформулювати задачу - значить вказати конкретний результат, який передбачається отримати при реалізації того чи іншого напряму дій на даному етапі. Поняття “напрям дій” і “задача” співвідносяться між собою як рух за певним напрямком і рух до заданого пункту, в який необхідно попасти у фіксований момент часу чітко визначеним коштом. Формулюючи задачу, проектувальники повинні обов ’ язково задатись запитанням : “А які реальні можливості ? ”

Лише після того як визначено зміст стратегічних дій (етапи, напрями, завдання-цілі етапів, задачі), можна визначати операціональні цілі програми. Операціональні цілі і задачі співвідносяться як кінець вектора і точки вектора.

 

Цілі першого етапу програми.

Часто цілі ототожнюють з потребами, місією, намірами, бажаннями, призначенням, функціями, мріями, напрямами дій та ін. Так відбувається тому, що береться лише одна сторона цілі, а саме та, де ціль за своїм смислом - це образ бажаного результату. Для проектування є важливим визначити ціль такою, що 1) має фіксований час реалізації, 2) співвіднесена з реальними можливостями, 3) операціонально визначена, тобто задана так, що завжди можна порівняти фактичний результат із очікуваним. Таким чином те, що часто називають цілями, з точки зору проектування, є загальними функціями школи, її місією. Співвідношення понять “функція школи”, “місія школи”, “соціальне замовлення” з “поняттям “ціль школи” таке ж, як між “напрямом” і “задачею”. Все, що полягає у створенні умов для досягнення будь-чого, в проектуванні називають функціями, а не цілями. Наприклад, якщо керівник пише: “ціль школи - створити умови для максимального розкриття задатків і здібностей дитини”, то неможливо визначити, чи були створені ці умови до закінчення класу, ступеня, школи. При неопераціональній постановці цілей не існує способів оцінки степеня її досягнення. Якщо нема операціонально заданого результату, то не може бути і зворотнього зв’язку, а значить і ефективного управління.

 

Розробка плану дій (що ? як ? де ? коли ? хто ? скільки ресурсів ? ).

Та частина комплексно-цільової програми, де представлена структура майбутніх дій, є основною, оскільки саме заради неї проектувальники ретельно працювали над проблемним аналізом, концепцією школи, стратегією її реалізації, над формулюванням цілей і задач. Саме план робить програму інструментом інтеграції зусиль людей, моделлю, яка визначає які дії, хто, коли, де, якими засобами повинен виконати, щоб отримати очікувані результати.

Щоб план дій міг ефективно виконувати свої функції, він повинен, як мінімум, задовольняти таким вимогам :

1. повноти складу дій (вміщувати в собі усі необхідні і достатні для досягнення поставлених цілей дії) ;

2. цілісності та скоординованості (всі необхідні зв’язки між діями мають бути визначені і узгоджені за змістом і часом виконання);

3. збалансованості за всіма ресурсами (кадровими, науково-методичними, матеріально-технічними, насамперед, фінансовими) ;

4. контрольованості (операціональністю проміжних цілей) .

План дій доцільно представити у формі таблиці :

Таблиця

План дій

 

Напрями	Дії	Місце	Терміни дії	Вико-	Обсяг
і задачі	(заходи)	дії	почат.	кінець	навець	фінансування
Що ?	Як ?	Де ?	Коли ?	Хто ?	Ресурси ?
1	2	3	4	5	6
1. Напрям перший
1.1. Задача перша 1.2. Задача друга 1.3. Задача третя
2. Напрям другий
2.1. Задача перша 2.2. Задача друга 2.3. Задача третя

 

Зміст першої графи “Напрями і задачі” до таблиці 2 береться із розділу, в якому визначалась стратегія програми, напрями і задачі за етапами.

Щоб підвищити надійність визначення складу необхідних дій, доцільно використовувати допоміжну таблицю умов, необхідних для вирішення задач Така таблиця складається для кожної задачі. В таблицю заносять дії, які необхідно виконати, щоб створити умови для вирішення даної задачі.

 

Таблиця умов

 

Задачі	Умови
	Органі-заційні	Кадрові	Науково-метод.	Матер.-технічні	Фінан- сові	Моти-ваційні	Норма-тивні
1	2	3	4	5	6	7	8

 

Забезпечення організаційних умов - це створення нових структур (органи, ради, комісії, групи, тимчасові творчі колективи чи постійно діючі науковометодичні підрозділи, лабораторії, центри і т. п.).

Забезпечення фінансових умов - це не гроші, які необхідно мати для фінансування вирішення задачі, а дії, які необхідно вчинити, щоб гроші мати.

Забезпечення мотиваційних умов - це дії, які формують зацікавленість виконавців у вирішенні задачі.

Забезпечення нормативно-правових умов - це підготовка документів регламентуючого характеру (положення, статуту, рішень, наказів і т.п.).

Якщо дій, необхідних для вирішення даної задачі багато, то для узгодження термінів їх виконання доцільно використати діаграму Гантта:

 

Дії

дія 1

дія 2

дія 3

дія 4

дія 5

дія 6

дія 7

дія 8

дія 9

Час (місяці)

 

Рис. Стрічкова діаграма Гантта

 

Будувати діаграму Гантта необхідно з кінця, з завершальної дії, рухаючись справа наліво.

Розробка плану дій завершується визначенням вартості кожної задачі і комплексно-цільової програми розвитку в цілому.

 

Організація роботи по розробці програми.

Комплексно-цільова програма буде виконана успішно лише за умови, коли її виконавці будуть вважати її своєю. Досягти цього легко, якщо залучити майбутніх виконавців програми до її розробки на самих ранніх етапах.

Первісний проект має бути ретельно прочитаним усіма членами колективу, представниками учнівських організацій, батьківського активу, громадськістю, компетентною у проблемах освіти. Члени групи збирають пропозиції і зауваження, обговорюють їх. Цей етап дозволяє залучити до участі у розробці програми усіх її майбутніх виконавців, що є важливим елементом мотивації. Після того, як програма готова, її необхідно затвердити колегіальним органом управління школою, бажано на розширеному засіданні з запрошенням засновників, спонсорів, батьків і т. п., отримати рецензію досвідчених колег, а потім направити на експертизу (заключну рецензію) спеціалістам.

Щоб рецензія (експертні висновки) не носила формального характера, а допомагала керівникові школи покращити програму, достойними шляхами забезпечити фінансування її реалізації, вона має включати такі позиції :

 

1. Оцінка повноти програми (чи містить вона всі необхідні структурні частини, чи всі компоненти представлені внутрі частин).

2. Оцінка цілісності програми (чи узгоджені частини ланцюга проблеми-цілі-задачі-способи їх реалізації і т. інше).

3. Оцінка обгрунтованості висновків, пропозицій, прогнозів.

4. Недоліки, помилки, зауваження. 5. Нові ідеї і пропозиції.

6. Висновок.

 

Управління реалізацією програми.

Більшість діючих в школах організаційних структур є лінійно-функціональними, які добре працюють в стабільних умовах. В умовах розвитку доцільно використати матричну структуру, яка діє паралельно лінійно-фукціональній, але на відміну від неї має тимчасовий характер. Загальне керівництво роботами по програмі може здійснювати Рада школи з розвитку, а кожною підпрограмою керує відповідний цільовий керівник (координатор). Виконавцями дій підпрограми керує відповідальний виконавець.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запитання для повторення й обговорення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

Узагальнення частини І V

 

Актуальність теми “ Онтогенез свідомості і педагогічний процес” зумовлена її центральним місцем, яке вона займає у комплексі питань, пов’язаних зі зміною освітньої парадигми на початку XXI століття:

 

1. Освіта не встигає задовольняти нові потреби суспільства, охопленого новими глобальними цивілізаційними процесами переходу на постіндусріальний рівень суспільного розвитку, які висувають нові вимоги до людини.

 

2. Педагогіка, накопичивши величезну, критичну масу інформації теоретичного і прикладного характеру, блукає в пітьмах у межах традиційної освітньої парадигми, стурбована пошуком всезагальних закономірностей та одної універсальної теорії.

 

3. Наша молода незалежна держава Україна, знаходячись у стані реформування основ економічного і політичного життя, все ще фінансує освіту за так званим залишковим принципом; нормативне фінансування час від часу пропонується педагогічною громадськістю як бажана новація.

 

Предметом нашого дослідження є дошкільна і середня освіта, той період в житті людини, в якому відбувається основне становлення (онтогенез) свідомості. На межі століть в руслі зміни соціалістичного устрою на капіталістичний і загальної демократизації суспільства на пострадянських теренах розпочалися дискусії про гуманізацію традиційної директивної педагогіки шляхом переходу з “суб’єкт-об’єктних” взаємин учитель-учень на “суб’єкт-суб’єктні”, мова йде про новий підхід до вихованця, який отримав у нас назву “особистісно зорієнтований” і який повторює рекомендації “людиноцентрованого підходу” видатного психолога XX століття К. Роджерса. Становище освіти в Україні на початку XXI ст., середньої освіти, зокрема, також визначається як таке, що потребує змін . І с ьогодні кожна школа вже рапортує про успіхи на цьому шляху. Однак аналіз фактичного стану свідчить про те, що мова про успіхи є передчасною, вирішення технологічних проблем тільки розпочинається і, навіть, усталеного визначення поняття “особистісно зорієнтований підхід” поки що нема.

Заклик стародавніх мислителей “Пізнай самого себе” не тільки залишається досі недосяжним, а й стає все актуальнішим. Досі педагогіка обмежувалася лише засвоєнням знань, умінь і навичок, необхідних для подальшої вузької професійної спеціалізації, та норм конвенційної моралі. Виховний ідеал відповідав поточному моменту індустріальної епохи та кон ’ юктурним вимогам правлячих режимів. Іншими словами, освітня парадигма досі має інструментальне спрямування.

Сьогодні суспільство вступає в постіндустріальну епоху глобалізованого світу, коли від людини вимагається бути не лише автономною, свободною особистістю, а й творчою індивідуальністю. В слово особистість ми вкладаємо сьогодні інший, більш широкий смисл, аніж це було вчора. Що саме? – з цим треба розібратись найперше. Виховний ідеал XXI століття – це особистість не лише як індивід, здатний до автономії в умовах розподілу праці й бажаної вузької спеціалізації, а як особистість оригінальна з індивідуальним неповторним набором якостей і самоактуалізована в розумінні А. Маслоу. Сьогодні таких особистостей у розвинених громадянських суспільствах не більше 1%. Має бути значно більше - таку надзадачу можна і необхідно ставити педагогічній системі XXI століття.

Отже, метою-ідеалом особистісно зорієнтованої освіти має бути не просто особистість, в структуру якої “зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація, соціальні установки”, а особистість самоактуалізована, особистість з індивідуальністю. Індивідуальність за визначенням “містить в собі лише ті індивідні й особистісні властивості людини, таке їх сполучення, яке дану людину відрізняє від інших людей”. Складність нових задач зумовлюється не лише розширенням якостей, які належить формувати та фасилітувати у кожного вихованця, а й тим, що індивідуальність кожного є неповторною, оригінальною, а індивідуальностей має бути багато, що позначається як розмаїття. Така мета може бути досягнута лише за умови фінансового, організаційного, науково-методологічного забезпечення переходу на новий рівень рефлексії й саморефлексії полісутнісної природи людини усіма учасниками навчально-виховного процесу. Чи є такі зміни парадигмальними? – Так, оскільки вимагають переходу від оволодіння ЗУНами, які формують вузьку спеціалізацію свідомості згідно з замовленням іззовні, до широкої рефлексії, яка розширює усю “сферичну частину бульки свідомості” як багатовимірний простір символічного відображення зовнішньої дійсності і внутрішнього світу та ініціює спонтанний саморозвиток індивідуальності, в т.ч. і найефективнішу вузьку спеціалізацію.

 

Як досягти бажаного майбутнього, не змінюючи біологію людини? Негайною зміною “суб’єкт-об’єктних” взаємин вчителя-учня на “суб’єкт-суб’єктні” у класі з чисельністю 30-35 учнів? – Ні, це було б лише переходом у сферу ілюзій. Швидких змін не може бути, їх реалізація є задачею набагато складнішою, ніж перехід на 12-річний термін здобування середньої освіти і зовнішнє незалежне підсумкове тестування. Необхідно буде змінити зміст освіти, структуру школи, методи навчання, професійну підготовку вчителя та підготовку молоді до майбутнього виховання своїх дітей. Отже, спочатку необхідно сформулювати концепцію особистісно зорієнтованої освіти, поглянувши попередньо також і на освітню парадигму і запитавши, чи не слід і її змінити.

У процесі власних досліджень ми поступово дійшли висновку, що суто новим парадигмальним чинником, стрижнем нової освітньої парадигми є перехід нового покоління на новий рівень рефлексії і саморефлексії. Мова йде про більш глибокий погляд людини на саму себе. Сьогодні виникає цілком слушне питання “А чи не змогли б ми вже сьогодні подивитися на себе із майбутнього?” Сучасна наука, враховуючи інерційність будь-яких процесів, тенденції їх розвитку, маючи у своєму розпорядженні математичні методи екстраполяції й прогнозування вже може передбачати близьке майбутнє і робити правильні вибори. Наука в цілому може, а більшість окремих індивідів ні, не може. Заважає, насамперед, самовпевненість пересічної людини, обернено пропорційна колу її знань, її суб’єктивність, невміння обирати тих, кому можна вірити, легкість підлягання її емоцій і свідомості зовнішнім маніпуляціям, тобто нерозуміння людиною самої себе.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії – це (Що?), насамперед, розрізнення того, що раніше не помічалося пересічною, середньостатистичною людиною, чому не надавалося значення і смислів, що не пов’язувалося з іншими фактами і явищами, і що вже сьогодні розрізняють окремі вузькі спеціалісти у певних галузях науки і практики. Як приклад, візьмемо хоча б рекомендації А. Адлера та К. Роджерса щодо виховання батьками своїх маленьких дітей: ні в якому разі батьки не повинні з ’ ясовувати стосунки одне з одним на очах у неповнолітньої дитини, оскільки це автоматично призводить до втрати їх авторитету, зневаги до одного з батьків, формуванню егоїзму дитини і втрати “на корню” того, що Адлер визначав як “суспільний інтерес” .

Новий рівень саморефлексії – це, насамперед, усвідомлення людиною своєї “ геологічної ” природи (закону напластування “усі звірі сидять усередині людини”), співвідношення і взаємодії елементів і систем організму, співвідношення біо-соціо, обмежень і необмежного у життєдіяльності людини, смислу її життя і призначення в Природі як елемента чи матеріалу вищого рівня еволюції живого.

І головне, новий рівень рефлексії і саморефлексії усіх учасників навчально-виховного процесу - це найнеобхідніша і найголовніша умова піднесення до рівня самоактуалізації значно більшої кількості особистостей, аніж той 1%, якого нині досягли (за оцінкою А. Маслоу) громадянські суспільства розвинених країн і невідомо скільки Україна.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії досягається (Як?), насамперед, оновленням змісту освіти у частині знань про природу (сутність) людини, її свідомість і її несвідоме. У попередніх розділах ми запропонували до вжитку геометричну модель свідомості як “бульку” багатовимірного простору. Знайдено наочний спосіб порівняння вузькоспеціалізованої свідомості сучасної людини, свідомостей окремих спільнот і інтегрованої свідомості глобалізованого, цілісного суспільства Землі. Що торкається сфери несвідомого у людини, то, як виявилося, проблемність взаємодії свідомого з несвідомим (“свідоме лише острів в океані несвідомого”) занадто перебільшена. Самовпевнений розум людини створив шучну стіну між свідомим і несвідомим. Інстинкти, емоції, сприйняття, інтуїція, сновидіння, воля, механізми соціалізації (зараження, навіювання, конформізм, переконання, страх, любов, співчуття, доброчинність тощо), символи і символізм у повсякденному житті – ось ті арени взаємодії несвідомого зі свідомим, які знаходяться у нас “перед носом” і в яких ми досі не розрізняли свідоме й несвідоме із-за відсутності потреби в таких розрізненнях чи (та) із-за обмеженості індивідуальної “бульки” свідомості. Чим різняться довільне і мимовільне сприйняття, довільні і мимовільні дії, почуття і емоції, наука і релігія, знання і віра, експеримент і откровення, аналіз з синтезом і інсайт з інтуїцією? – Мірою участі в психічних процесах тільки-но народженої символічної свідомості з логічним, раціональним мисленням та попереднього, старого інстинктивного чи образного ірраціонального несвідомого.

Свідомість як символьне відображення бере участь у психічних процесах несвідомого завдяки волі. Що є воля? – Насамперед, це спрямовуючий чинник (механізм) енергетичного забезпечення свідомої життєдіяльності. До появи свідомості найбільш досконалим механізмом регулювання енергетики була емоція. Ще раніше - безумовні рефлекси і інстинкти. Емоції, як і попередні механізми (інстинкти), й досі залишаються основними розпорядниками енергії біологічного організму людини. (І справді, чому ми спостерігаємо з задоволенням естрадні видовища з напіводягненими і зовсім роздягненими виконавцями, наприклад, шоу М. Поплавського з юними танцюристками? Чому “зірки” порнографії, наприклад Настя Каменських за свідченням ТК “Новий канал” від 18.02.08, заробляють у сотні разів більше, аніж шахтарі). У сучасної людини інстинкт і емоція все більше стають підконтрольними свідомості. Саме тут ми можемо бачити прояви волі. Сприяючи становленню волі, ми створюємо умови практичного використання саморефлексії. Без сильної свідомої волі перехід на новий рівень саморефлексії очікуваної користі не принесе.

Новий рівень рефлексії і саморефлексії – це здатність бачити себе збоку, бачити не лише з точки зору члена сім’ ї, колеги по роботі, сусіда по квартирі у міській дев’ ятиповерхівці чи сусіда по вулиці у селі, це й здатність бачити себе з точки зору майбутнього. Як обрати ту точку зору з майбутнього, з якої ми виглядаємо сьогодні немов би мешканцями “зоопарку”?

Хто і що виглядає таким з точки зору нашої сучасності? Якою є та історична дистанція, що дозволяє таке бачення? – Як це не здається дивним, вже у попередніх поколіннях наших батьків і дідів ми убачаємо ознаки “мавп’ ярні”, не говорячи вже про “героїчні” часи Богдана Хмельницького, коли, з одного боку , без будь-якої презумпції практично будь-кого із нижчих верств населення можна було нанизати на кілок, а з іншого боку , зрада одному “вожаку зграї” і перехід до іншого були звичайним явищем. Велика Жовтнева соціалістична революція, колективізація і “героїчна” класова боротьба у період індустріалізації країни з Гулагом і Голодомором також вже готові для нового прочитання і бачення вже нинішнім і наступним поколіннями. Вже готові для нової рефлексії не лише 30-ті роки у Німеччині та в СРСР і 2-га світова “гаряча” війна, а й 3-я світова “холодна” війна, діяльність “немічних” членів Політбюро КПСС в СРСР 80-х років і поспішна “перебудова” суспільних відносин наприкінці минулого століття, пограбування загальнодержавного (нічийного) майна на засадах “законності без справедливості” в процесі первинного накопичення капіталу на пострадянських теренах, відволікання співвітчизників від злободенних проблем спрямуванням їх емоцій на НАТО і т.п. Усе це – на фоні “Світського життя” на ТК-1 – чим не “мавпярня” чи “чортівня”?

Впродовж століть мислителі підносили розум все вище і вище над тваринною сутністю людини. Настав час визнати реальну, ще слабку потужність розуму окремої людини, реальну недосконалість її індивідуальної вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості, палеонтологічний рівень побутової логіки пересічної людини, визнати полісутнісну природу людини, і заодно, її реальну цінність (мікрокосм) та цінність взаємодоповнювальності ірраціонального-раціонального у єстві сучасної людини. Педагогіка має допомогти сучасній людині розібратися з її достоїнствами і недоліками, опанувати своє місце, знайти своє призначення у цьому світі - найкращому із усіх світів. Найвірніший шлях до цього - шлях вверх по сходинках піраміди потреб-мотивів А. Маслоу, вверх до самоактуалізації і самореалізації.

З огляду на унікальність педагогічної системи і особливості поставленої мети-результату, не можна покладати надій на можливість створення ким-то із вчених таких особистісно зорієнтованих технологій навчання і виховання, за яких виконавці будуть здійснювати (як на конвейєрі автозаводу) прості процесуальні дії і їм самим не знадобляться фундаментальні знання психології й вищий рівень рефлексії. Конвеєрної технології у педагогіці вже ніколи не буде, скоріше навпаки - педагогічний процес все більше буде набувати рис мистецтва.

Проблема співвідношення зовнішніх впливів і вільного “саморуху” особистості залишається одною із стрижневих проблем особистісно зорієнтованого підходу. Висунуті теоретиками особистісно зорієнтованого підходу Якиманською, Подмазіним та іншими тези про про “вибір учнем траєкторії власного розвитку”, про “зустріч” власного досвіду учня із соціальним та про “суб’єкт-суб’єктний характер стосунків учня і вчителя”, опору вчителя на “суб’єктність учня” аж ніяк не наближують нас до практичного втілення ідеї, сформульованої сьогодні, на жаль, в досить загальних обрисах. Необхідно поєднати нові ідеї з плідними ідеями Л. Виготського про дві зони розвитку дитини - зону актуального розвитку та зону ближнього розвитку та з уявленнями сучасної психології про суб’єктивність внутрішнього світу кожної людини та про спонтанність саморозвитку.

Отже, педагогіка має суттєво розширити поле власної рефлексії і прикладання своїх впливів. Це, насамперед, розширення впливів на процес становлення свідомості в онтогенезі, гармонізація зв’язків свідомості з несвідомим. Виховний ідеал педагогіки XXI століття має включати риси самоактуалізованої особистості (А. Маслоу), здатної до спонтанної творчості (Е. Фромм), мати гармонію свого свідомого і несвідомого (К.Г. Юнг та інш.). Педагогіка як частина суспільної свідомості і галузь соціального устрою має знати “що означає сповільнений чи призупинений онтогенез свідомості людини” і разом з батьками нести відповідальність за наслідки. Чи готова педагогіка до цього?

Нове бачення мети педагогіки XXI ст. і шляхів її досягнення дозволило нам додати до переліку кокретних закономірностей навчання і виховання, діючих в традиційній педагогіці, додати такі:

1. Закономірність розвитку індивідуальності : індивідуальність як сукупність унікальних, неповторних якостей особистості, їх розмаїття формується (розвивається, спонукається, фасилітується тощо) розмаїттям освітнього середовища. Розмаїття породжується розмаїттям, індивідуальний особистісний розвиток пропорційний розмаїттю навчально-виховного середовища.

2. Закономірність прояву індивідуальності : індивідуальність як вищий результат особистісного розвитку проявляється у спонтанній творчій (духовно-катарсичній) активності людини. Творчість особистості є мірою її свободи (автономії) у сучасному глобалізованому суспільстві.

3. Закономірність розвитку особистісної свободи : свобода особистості (автономія), як спроможність протистояти тиску зовнішнього швидко плинного і глобалізованого середовища, досягається всебічним розвитком здібностей, якостей, властивостей особистості, новою і всезростаючою складовою якого є психічний особистісний розвиток (включно усунення вад, попередження і зняття неврозів, саморефлексія) і здатність формувати альтернативи й здійснювати вибір.

4. Закономірність прояву особистісної свободи : здатність здійснювати вибір як системоутворююча якість свободи особистості досягається практикою свободних виборів вихованця у всьому континуумі його діяльності. Здатність здійснювати вибір прямо пропорційна кількості виборів, яку здійснює вихованець протягом навчального періоду свого життя.

Особливостю проектування особистісно орієнтованої педагогічної системи є надання виключної ваги двом чинникам - розмаїттю навчально-виховного середовища та гармонії психічного стану особистості. Розмаїття навчально-виховного середовища важливе для забезпечення спонтанності саморозвитку і становлення творчої індивідуальності (оригінальності), воно вимагає виходу навчально-виховного середовища за межі школи і потребує спеціального проектування освітнього середовища мікрорайону, району, регіону. Щодо проектування технологій досягнення гармонії особистісного розвитку, то рекомендовано запозичити методологію, принципи у авторів і виконавців проекту “Психолого-педагогічне проектування соціального розвитку особистості учнів загальноосвітніх навчальних закладів”, який пройшов експертизу у відділенні психології, вікової фізіології та дефектології АПН України та схвалений на Президії Академії педагогічних наук України (протокол № 1-7/5-69 від 22.05.01р.) [?-чим закінчився].

***

В результаті виконаного дослідження є підстави вважати, що особистісно орієнтований підхід на основі широкого врахування сфери психічного, в т.ч. підсвідомого з метою досягнення більш глибокої саморефлексії зовнішнього і внутрішнього життєвих світів є новим чинником парадигмального значення. Зміна освітньої парадигми виражається в доповненні її досі інструментального спрямування на зовнішній світ з метою його підкорення і перебудови в індустріальну епоху новим, рефлексивним спрямуванням на внутрішній суб’єктивний світ людини з метою її самовдосконалення як клітини суспільного організму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми контрольних робіт, рефератів і доповідей на семінарі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної та рекомендованої літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

ПІСЛЯМОВА

(що ми сказали цією книгою)

 

Зміна освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану, розширення її спрямованості на внутрішній світ людини, створення відповідних навчально-виховних технологій вимагає глибокого філософського осмислення потреби у цих новаціях, постановки по новому питання “ що є людина , персона, особистість, індивідуальність, її психіка?”, “ яка необхідність , економічна доцільність, можливості і межі втручання в процеси становлення людини?” і “ чим конкретно нові технології навчання і виховання мають відрізнятись від технологій класичної класно-урочної системи?”.

Цікаво, що питання “що є людина?”, про її сутність взагалі, обговорювалось мудрими світу цього завжди. Співвідношення добра і зла в людині на користь зла, визнання християнством неминучої гріховності людини від народження - це також вічні питання людства. В книзі ми відтворили висловлювання мудрих від царя Соломона до Ніцше і сучасності. Сучасна етологія, психологія, філософія не заперечують того факту, що діапазон проявів поведінки людини сягає від найогиднішої тварі до божественного. Автору цих строк, маючи немалий діапазон спілкування з різними людьми у різних галузях - строкова служба в Радянській Армії, навчання в двох університетах, праця на чотирьох заводах, у двох Науково-дослідних інститутах, активна участь у громадсько-політичній діяльності від інструктора політвідділу полку ПВО з комс. роботи, секретаря комсомольської організації радіофізичного факультету до голови профкому науково-виробничого комплексу і співголови міської організації ПДВУ в 1992-94 р.р. тощо, довелося спостерігати широкий діапазон проявів людської поведінки. І так сталося, що найширший діапазон проявів людської поведінки довелося спостерігати в галузі середньої освіти після розпаду СРСР у 90-ті роки. Ми мали честь і задоволення працювати в системі освіти з самовідданими, скромними людьми, згадка про яких асоціюється з Матір ’ ю Терезом, з теплим сонцем, з свіжим і ласкавим весняним вітром. В той же час на щаблях керівної ієрархії зустрічались такі “заслужені” працівники освіти, після спілкування з якими ( “А что ми с вас можем поиметь?” ) думалось : “Ось воно, закінчене стерво, повністю готове до виконання обов ’ язків наглядача концтабору!” (Хоча, говорять, що у сфері високої політики і бізнесу сьогодні діапазон людської поведінки ще ширший). Чому таке може (має) бути? У даній книзі ми намагалися знайти відповідь на це і подібні запитання.

Пошуки основ у педагогіці привели нас до психології та філософії й урешті-решт вивели на вихідну позицію: “що є свідомість людини і яке вона займає місце у тому надскладному утворенні природи, що іменується людина ?”. Людина народжується не за 9 місяців, її становлення відбувається у срок, принаймні, у 25 разів довший, до 18-25 років. Це не є таємницею. Але зазвичай звертають увагу на непропорційні розміри голови по відношенню до тулуба у ранньому дитинстві, про нерівномірне формування скелетно-м’язової системи, про випередження статевого дозрівання перед соціальною зрілістю. І зовсім мало згадують про особливості становлення свідомості, опанування мовою, формування абстрактного мислення і вищих моральних і правових почуттів. Виникає просте питання: якщо онтогенез свідомості повторює модифікований філогенез, що означає зупинка чи сповільнення онтогенезу у процесі становлення молодої людини?

В підручниках з психології готової відповіді не знайшлося. Більше того, свіжа стаття доктора філософії РАН Н. Юліної констатувала, що розуміння феномену свідомості досі залишається на рівні детективної історії і “не ясно, з якого боку до неї можна підійти і якими засобами розкрити” , а “Міжнародний словник з психології” (1989), за свідченням Юліної, констатує: “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано” [ Юлина Н.С. Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования // Вопросы философии, 2004, № № 10, 11.]. Ми не повірили цьому і вирішили самостійно розібратися зі свідомістю, співставивши різні точки зору і сформувавши своє бачення, свою модель. На наше переконання, і ми показали це, таємниці свідомості не існує. Різними авторами вже розроблено моделі свідомості достатньої адекватності, придатні для їх практичного використання, зокрема, для використання і в практичній педагогіці. Маємо впевненість, що читач погодиться з цією тезою.

Як і буває при подібних спробах викласти доступно для інших матеріал, який наче б то вже є зрозумілим для автора, у процесі роботи трапляється не тільки уточнення знань, але й зміна попередньої точки зору автора подібна до міні-відкриття. Так, щодо еволюції свідомості ми не розділяли загальноприйняту точку зору, що еволюція індивідуальної свідомості в історичний час практично припинилася. Така точка зору, що панує нині, спирається на грунтовні антропологічні та етнологічні дослідження відомого французького вченого Клода Леві-Строса та ін. Як ми з’ясували, така точка зору є спрощенням питання, адже індивідуальної свідомості людини як такої не існує . Є лише певний умовний термін “індивідуальна свідомість”. Свідомість поза певної спільноти - сім’ї, роду, племені, народності, нації, суспільства не виникає. Як влучно висловився з цього приводу Р. Йєркс і повторив К. Лоренц, “А один шимпазе - взагалі не шимпанзе!”. Отже, людина є носієм нашарувань свідомостей сім’ї, роду, племені, народності, нації, суспільства. Щодо нижчих шарів свідомості людини - свідомостей сім ’ ї, роду, племені, народності, то їх еволюцію можна вважати практично завершеною. Саме про це переконливо свідчать результати досліджень К. Леві-Строса. Однак спільноти, нації, суспільства, регіональні цивілізації свій еволюційний розвиток не припинили, тому і відповідні шари свідомості людини продовжують еволюціонувати.

Цікавим є питання про взаємодію структур і функцій психіки. Для людини з технічним мисленням, як і для повсякденного раціонального мислення взагалі, структура будь-якого механізму є первинною відносно функцій, вона створюється для здійснення тієї чи іншої функції. Однак, у психіці живих організмів цей взаємозв’язок є іншим: функція може формувати структуру , як наприклад, люди створюють ті чи інші інституції для реалізації наперед визначених функцій. Те, що цей, здавалося б, парадоксальний факт сьогодні є загальновизнаним у психології, для автора - радіофізика і електронщика за першою освітою, було неочікуваним. Осмисливши це, ми зробили висновок, що еволюція свідомості ще далека від завершення. Структурами свідомості слід вважати не тільки морфологічні будови мозку окремої людини, що еволюціонують, а й інституції суспільства. Інституції суспільства трансформуються швидко, базові морфологічні структури мозку повільно - між ними є певна взаємодія, Природа поступила мудро, економно, розділивши так їх функції. Повертаючись до людини як носія свідомостей певних спільнот людей, що можна сказати про еволюцію свідомості? Якщо суспільний устрій змінюється, розвивається, удосконалюється, якщо інституції суспільства перманентно удосконалюються, то еволюція свідомості продовжується. Адже свідомість - це відображувальна здатність організму, індивідуума, суспільства, це структури і функції.

***

Для розуміння феномену свідомості ключовим є поняття відображення. Вчені зазвичай говорять про подразливість, чуттєвість, відчуття, сприйняття, емоції, але мало використовуть (особливо зарубіжні вчені) загальне поняття відображення як атрибут матерії. Без використання цього терміну описати еволюцію свідомості не лише дуже важко, а й не можливо. Слід зазначити, що достатнє філософське осмислення відображення ми знайшли у наших вітчизняних філософів. Цікавими і такими, що мають пряме відношення до нашої теми, виявилися розробки академіка П.К. Анохіна, особливо про випереджувальне відображення і фізіологічні функціональні схеми.

Як очевидні приклади випереджувального відображення можна навести погоню будь-якого хижака напереріз траєкторії втечі жертви (як він розраховує упередження?), колективне полювання зграї (де кожен екстраполює дії учасників) і проектувальну діяльність людини-архітектора (яка наперед знає, що будинок самозруйнується лише через 150-200 років). Чому б не назвати свідомістю випереджувальне відображення?

Виникає питання - де знаходяться початки випереджувального відображення у живій природі? У ссавців, птиць, плазунів? (Автор спостерігав недавно, як стара ворона навчала молоду розбивати волоські горіхи об асфальт). Контент-аналіз доступної нам літератури виявив, що випереджувальне відображення в тій чи іншій формі властиве усьому живому - так вважають вчені. Цей результат наших пошуків на поставлені запитання також був для нас неочікуваним (міні-відкриттям), адже у попередній трудовій діяльності нам доводилося мати справу з аналізом систем самонаведення зброї на рухомі цілі вірогідного противника і ми знали, наскільки це є складною технічною проблемою. Гадаємо, що й читач книги не зразу повірить у те, що вже одноклітинній амебі властиве випереджувальне відображення. Випереджувальне відображення - це не просто “зеркальне відображення”, а відображення відображеного, тобто процес, який вимагає певного запам ’ ятовування і зворотніх зв ’ язків. Отже, жива природа в усіх своїх проявах є досить складною і завжди буде нас дивувати розкритими таємницями. Тож маємо погодитися з думкою А. Бергсона, що все живе і рухливе володіє свідомістю, в тому числі й одноклітинні організми. Більше того, слід погодитися з висновком багатьох вчених (можливо не всі так думають), що усі властивості, якими володіє сучасна людина, притаманні в тій чи іншій мірі (в зародку) її біологічним попередникам. “Усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя, і усі вони були вже тоді частиною динамічної фізіологічної архітектури... Це може здаватися дивним, - писав академік Анохін, - оскільки ми завжди описуємо інтелект як видатну властивість живого, притаманну принаймні самим вищим і досконалим представникам тваринного царства. Однак наше здивування негайно розсіється, якщо уявимо собі, як відбувалося формування інтелекту. Візьмемо для прикладу прогноз майбутніх подій чи результатів будь-якої діяльності...” [ П.К. Анохин. Ф илософский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с. ] . І, навпаки, все, що було колись властиве біологічним попередникам людини, зберігається в людині (згідно з законом “ геологічного ” напластування).

***

Еволюція свідомості людини - це, з одного боку, розширення відображень і посилення здатності психіки до розрізнення відображуваного, з іншого боку, це збільшення глибини (кратності) “відображення відображення ... відображення”. Перше залежить, насамперед, від обсягу (кола) знань, друге - від професіональної спеціалізації, зумовленої розподілом праці, та іншого, можливо, ще не зрозумілого нам. На рівні повсякденного (побутового) мислення кожна людина здатна до трьохкратного “відображення відображення відображення” типу “я знаю дещо про те, що ти знаєш дещо про те, що я знаю дещо ”, яке пробуджується у немовляти відразу після народження, базується на образно-чуттєвому відображенні і властиве братам нашим молодшим (приклад колективного полювання). Широта (повнота) відображення тут позначається словом дещо , повне 100%-е відображення (граничний випадок) означало б, що одна людина здатна сприймати і відображати усі почуття та думки іншої. Це потребувало б значних ресурсів пам’яті, більш потужних механізмів фільтрації і відтворення запам’ятованого тощо. На даному етапі еволюції живого в цьому ще (чи вже) нема потреби. Практично людина відображує дещо , тобто значно менше 100%, і цього досить.

Більш глибокі рівні (кратності) відображення зумовлюють потужність мислення і базуються на більш тонких розрізненнях, вимагають, крім таких розрізнень, також додаткових ресурсів пам’яті, більш потужних механізмів фільтрації і відтворення запам’ятованого. Крім цього, ще й того, що ми називаємо увагою, довільним управлінням, волею. Сучасна людина не здатна до однократного 100%-го відображення будь-чого, і тим більше не здатна до багатократних (глибоких) відображень типу “я знаю дещо про те, що ти знаєш дещо про те, що я знаю дещо ” у широкому діапазоні відображуваного. Більш широкі відображення забезпечуються нині технічними засобами, а більш глибокі рівні (кратності) відображення забезпечуються лише вузькою професійною підготовкою і в цьому полягає неоціненне значення розподілу праці у людському суспільстві.

Дійсність, реальність і відображене. Живі істоти існують у тому світі, який відобразили. Наслідуючи Дж. Гібсона метафорично назвемо такий “життєвий світ” рухливої істоти “булькою свідомості”. Таку “бульку свідомості”=відображення дійсності=”життєвий світ” жива істота створює сама, щоб жити в ньому. Вона завжди, поки жива, знаходиться усередині свого власного “життєвого світу”. Чим “життєвий світ” одноклітинної амеби відрізняється від “життєвого світу” сучасної людини? - ми зробили спробу відповісти на це питання.

Бульку свідомості людини можна уявити геометрично як сферу відображуваного простору з помітним, великим чи величезним наростом, випуклістю чи стрілоподібним виступом вузького професіоналізму на поверхні симетричного тіла відносно невеликої сфери. Таке “уродство” поверхні “бульки свідомості” є наслідком розподілу праці у суспільстві. Воно означає, що людина здатна до глибокого, багатократного відображення відображення лише у одному чи декількох напрямах діяльності. Природа вчинила мудро об ’ єднавши такі “уродства” окремих людей і створивши симетричну, ідеальної форми, величезну бульку свідомості суспільства людей - нового організму живої природи. Кожна людина може бути носієм будь-якої частини такої досконалої і надпотужної “бульки свідомості”. З даних міркувань виходить, що людина має тенденцію ставати елементом більш складної системи - “клітиною” суспільства.

***

У процесі нашого дослідження ми не могли уникнути вічного питання “у чому полягає смисл життя людини?”. Виявилося, що це питання залишалося актуальним впродовж усієї історії людства і досі не має сталого пояснення. Про що “плакав” своєю філософією Микола Бердяєв, чим стурбовані сучасні екзістенціалісти? Вони стурбовані тим, що людина втрачає свободу, автономію, надії стати “царем природи”. Але чи варто бити на сполох, якщо усвідомити майбутнє людини - бути хорошою клітиною суспільства як живого організму більш високого рівня еволюційного розвитку живої природи? Інакше бути не може, людина не в силах змінити напрям еволюції природи. Тож актуальною є задача “як стати хорошою клітиною суспільства?”. Цьому питанню у книзі також надана належна увага. Смисл життя людини полягає у творчій співпраці з природою, рушійні сили якої уособлюються в уяві людини образом Бога.

***

Іншою актуальною проблемою, що примикає до проблеми свідомості, є проблема волі. Про волю сучасні вчені пишуть так, як і про свідомість, мовляв досі не відомо, що це таке, проблема залишається там де, полишили її Платон та Арістотель, існують десятки різних теорій волі тощо. Якщо ключовим словом для розуміння феномену свідомості є відображення , то для волі таким є енергетика . Природі взагалі і живій, зокрема, притаманна творча активність , самоорганізація, самоускладнення, тобто, існує певне спрямування руху у широкому смислі цього слова. Мислителі давно це усвідомили, однак, називали цю властивість матерії по-різному, в тому числі і волею . Ми розрізняємо поняття творчої активності матерії і волі , вважаюче перше більш фундаментальним і загальним, тобто атрибутом матерії, розширенням категорії руху матерії. Воля - це те, що забезпечує енергією творчу активність свідомо організованої матерії. Чим вище рівень організації матерії (біологічна і суспільна форми), тим чіткіше проявляє себе воля. На біологічному рівні це певний фізіологічний механізм - сукупність зворотніх зв’язків, безумовних і умовних рефлексів, інстинктів і довільної регуляції. На рівні суспільства - це закони, норми, правила, інструкції тощо. Воля людини - це частково свідома (довільна) регуляція поведінки організму, частково несвідома. Дехто пропонує називати волею людини лише перше, часткове. Це не є принциповим питанням, як дехто думає, а справа умовності, згоди. Принциповим є те, що свідомість може у певній мірі впливати на волю, утворюючи свідому волю, довільне управління, регулювання. В той же час свідомістю можуть керувати інстинкти.

Формулюючи визначення поняття волі ми маємо брати до уваги її “зародкові” прояви на нижчих сходинках біологічної еволюції, тобто визначення має охоплювати і ці прояви. Лише тоді воно буде узагальнюючим визначенням. Аналогічно слід визначати і свідомість.

Воля - це атрибутивний чинник, що спрямовує енергію будь-якої системи для збереження її гомеостазису і розвитку. Матеріальною реалізацією цього чинника є механізм зворотнього зв’язку. Механізми можуть мати різну конфігурацію і складність, це дає нам підстави говорити про різні прояви волі. Таким чином, на запитання - що є воля? - маємо дуже просту відповідь: воля - це механізм зворотнього зв’язку у енергетичному забезпеченні процесів життєдіяльності будь-яких біологічних організмів . У людини все значнішим компонентом цього механізму стає свідомість.

***

Щодо онтогенезу свідомості і волі як об’єкту педагогічних впливів, то це має стати предметом постійної уваги нової особистісно-зорієнтованої педагогіки. В книзі показано, що педагогічні системи XXI століття мають визнати необхідність розширення впливів на процес становлення свідомості в онтогенезі, необхідність гармонізації зв’язків свідомості з несвідомим. Виховний ідеал педагогіки XXI століття має включати риси самоактуалізованої особистості (А. Маслоу), здатної до спонтанної творчості (Е. Фромм), мати гармонію свого свідомого і несвідомого (К.Г. Юнг).

***

Актуальними є питання суспільної свідомості і суспільної волі на теренах України у контексті “диференціації множинно координуємих частин і ієрархічної інтеграції цих попередньо дифференційованих рівнів” (“ортогенетичний” принцип розвитку Хейнца Вернера). Маємо на увазі такі особливості стратифікації суспільної свідомості у сучасній Україні, як співвідношення (взаємини, співпраця) еліти суспільства з його іншою, значно більшою частиною. Особливістю є відсутність середнього класу і еліти, натомість є потужний прошарок бидла і шпани. Що є причиною? Звісно, низька рефлексія усього суспільства і кожного члена суспільства окремо. Суспільство молодої держави ще не дозріло ані до реагування на справу Гонгадзе, ані до реагування на повальну корупцію, розкрадання загальнодержавного майна, бездіяльність та безвідповідальність влади. Ця книга дає відповідь на питання “чому так відбувається?”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теми для самостійних досліджень

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Словник термінів і скорочень

 

АДЕКВАТНІСТЬ - відповідність відображення оригіналу, за якої у певній мірі зберігається структура і відношення між її елементами оригіналу. Аналогом поняття а. в математиці є гомоморфізм і його граничний випадок - ізоморфізм.

 

АМБІЦІЯ [лат. ambitio ] - загострене самолюбство, зарозумілість, гонористість, пиха, чванство.

 

АПЕРЦЕПЦІЯ - різновид і властивість сприймання, в яких виявляється залежність сприймання від попереднього індивідуального досвіду.

 

ВЕРИФІКАЦІЯ - підтвердження

 

ВІДЧУТТЯ - наступна за складністю після емоції форма активного, вибіркового, випереджуючого біологічного відображення, психічний процес, що полягає у образному відображенні мозком властивостей предметів і явищ оточуючого середовища.

 

ВР, ВРУ - Верховна Рада, Верховна Рада України

 

ГЕДЕЛЯ теорема про неповноту - спільна назва двох теорем, доведених К.Геделем (1931). Стверджується, що у будь-якій непроти-речиво побудованій формальній системі арифметики можна знайти побудоване на її аксіомах формально нерозв ’язне твердження, яке не можна довести за допомогою конечних (фінітних) процесів у судженнях. Звідси випливає, що будь-яка формальна система є неповною.

 

ІНДИВІДУАЦІЯ -

 

ІНТЕНЦІЯ -

 

ІНТЕРІОРИЗАЦІЯ - (від лат. interior - внутрішній) - переведення зовнішніх, практичних дій у внутрішні ідеальні, розумові, символьні; ідеальний план вироблення людиною відповідних психічних структур і уявлень, навичок тощо.

 

ІНТЕРСУБ’ЄКТНІСТЬ -

 

ІНТРИГА [фр. intrigue запутувати] - підступи, таємні дії, зазвичай непорядні, спрямовані на досягнення чого-небудь.

 

ЕКСТЕРІОРИЗАЦІЯ - (від лат. externus - зовнішній) - перехід внутрішніх, мислених, психічних актів у зовнішній план, в конкретні зовнішні реакції і дії людини. Е. невіддільна від інтеріоризації, це дві співіснуючі протилежності психіки особистості.

 

ЕМОЦІЇ - наступна за складністю після чуттєвості форма активного, вибіркового, випереджуючого біологічного відображення як процесу ситуативного суб’єктивного переживання типу “страждання-задоволення” на основі формування і розвитку ієрархічної (рецептор-кондуктор-мозок) нервової системи з властивостями сигнальності і регулювання; з формуванням емоцій виникає ціннісне відношення організму до чинників зовнішнього середовища.

 

ЕНТЕЛЕХІЯ [гр. entelecheia] - в філософії Арістотеля і схоластів - цілеспрямованість як рушійна сила, активне начало, перетворююче можливість у дійсність.

 

КАТАРСИС - очищення. Психоаналітичний термін , який позначає душевне полегшення, що наступає у людини після сильних емоційних переживань типу аффекта чи стресу.

 

КПРС - Комуністична партія Радянського Союзу

 

ПОДРАЗЛИВІСТЬ - елементарна форма активного, вибіркового біологічного відображення на основі біофізичних і біохімичних процесів, притаманна найпростішим організмам і рослинам як реакція-відповідь організму на зовнішні умови.

 

 

ПРОПРІОЦЕПТОРИ - див. рецептори.

 

РЕЦЕПТОРИ - специфічні нервові утворення, що є кінцями чутливих нервових волокон. Вони сприймають подразнення із зовнішнього середовища (екстероцептори) - зорові, слухові, дотикові (тактильні, кінестетичні, температурні), нюхові, смакові та із внутрішнього (інтероцептори) - органічні подразнення. Окрема група рецепторів, які входять до складу рухового аналізатора, розташована в кістках, м ’язах, суглобах і сухожиллях (пропріоцептори).

 

РОЗСУДОК - категорія філософії і психології, здатність людської свідомості оперувати поняттями без достатнього усвідомлення їх природи: розчленовувати, класифікувати, обчислювати, будувати умовиводи, систематизувати знання тощо. Розсудок займає проміжне положення між буденною свідомістю і розумом. Розмежування категорій розсудку ( verstand) і розуму ( vernunf) вперше знаходимо в класичній німецькій філософії (Кант, Гегель), а в психології - у працях К.Д.Ушинського.

 

РОЗУМ - вища форма теоретичного осягнення дійсності. Границя між розсудком і розумом умовна: розсудок здійснює систематизацію і алгоритмізацію знань; розум реалізує можливість вийти за межі відомого, висуває принципово нові ідеї.

 

СИНЕСТЕЗІЯ - одночасне відчуття, вияв взаємодії аналізаторів: збудження, яке виникло в одному аналізаторі під впливом адекватного подразника, іррадіює в інший аналізатор. Одним із таких прикладів є явище кольорового слуху, коли слухове відчуття супроводжується зоровим.

 

СУБЛІМАЦІЯ - [лат. sublimare підносити] - перехід речовини при нагріванні із твердого стану в газоподібний, минаючи стан рідини. У психології сублімація (заміщення) - один із захисних механізмів підсвідомої (чи свідомої) заміни одної, забороненої чи практично недосяжної, інстинктивної цілі на іншу, дозволену і більш доступну, здатну хоча б частково задовільнити актуальну потребу. В психоаналізі сублімація - пов’язаний з розвитком вищих функцій із нижчих процес, за допомогою якого інстинктивні енергії отримують розрядку в неінстинктивних формах поведінки. С. включає в себе: а) переміщення енергії з дії та об’єктів первинного (біологічного) значення на дії та об’єкти меншого інстинктивного значення; б) перетворення якості емоції, що супроводжує діяльність, за якою вона стає “десексуалізованою” і “деагресифікованою”; в) звільнення діяльності від диктату інстинктивної напруженості.

 

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ - спростування

 

ЧУТТЄВІСТЬ - наступна за складністю після подразливості форма активного, вибіркового біологічного відображення типу “шкідливо-корисно” на основі спеціалізації клітин у багатоклітинних організмів.

 

ЦНС - центральна нервова система. Включає

 

 

Дивись : Юнг с. 392 Воля та її канон

“Цивілізація - це раціональна сублімація вільної енергії. Окремій людині властиве те ж саме” [Роменець, Маноха ; с. 392 ].

 

ЦІКАВО:

Згідно з Юнгом, до орієнтаційних (рефлексивних) функцій свідомості, крім 1) сприймання і 2) мислення, слід віднести також і 3) почуття та 4) інтуїцію.

 

 

 

 

 

.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

 

А

Абакумов - 559; Абеляр П. - 260, 314-315, 323; Августин Блажений, св. (Августин Аврелій) - 82, 131, 156, 170, 235, 256, 259-260, 262, 314-315, 322-323, 406-407, 430; Авель (бібл.) - 75, 79; Авероес - 156; Авіценна - 156; Аврелій Марк - 251, 253-254, 311, 319-320, 404; Адам (бібл.) - 75, 219, 257, 277; Адамар Ж. - 485-486; Адлер А. - 81, 125, 593; Аквінський Фома - 156-157, 214-215, 235, 261-262, 267, 278, 280, 303, 323; Александер - 589; Алюшін - 177; Аллахвердов - 178; Анаксагор - 87, 238-239, 246; Анаксімандр - 81, 87, 233-234, 236, 404; Анаксімен - 233-234, 236, 239; Андропов - 531; Андрущенко - 550-551; Анохін - 102-103, 110-111, 178, 204, 446-448, 456; Антифонт - 228, 243; Апель - 159; Аполлон - 232; Аріеті с. - 147; Аріман - 388; Арістоксен - 239; Арістотель - 87, 105, 109, 131, 156, 163, !69, 182, 186, 234, 236, 238-242, 245-249, 253, 259, 261-262, 264, 270, 292, 310, 314, 318, 548, 576, 582; Арнхейм Р. - 461; Арцишевський - 551-552, 603; Архімед -310, 544; Ассаджолі - 175, 179, 192, 202, 593-595, 603; Астаф’єв - 181, 209; Ашін - 503

 

Б

Базулук - 88, 93, 99, 105; Байон - 443; Баландін Р. - 88; Бандура А. - 598; Башляр Г. - 593; Бейтсон - 135-136; Беккаріа Ч. - 262, 327; Бекон Р. - 262; Бекон Ф. - 266; Бентам - 251, 277; Бергсон А. - 81, 87, 135, 158, 294-295, 384, 420, 427; Бердяєв - 89, 133, 181, 216, 228, 381, 392, 413-416, 424, 427, 430, 468, 509; Берія Л. - 559; Берклі - 269, 282-285, 296, 468; Берн Е. - 188, 191; Бехтерєв - 202-203; Біне А. - 435; Блонський П. - 458; Бобров - 88, 94; Богословська І. - 512; Божович Л. - 600; Боецій - 254, 303; Бойко Б. - 512; Борджа Ч. - 187; Браге Т. - 264; Брежнєв Л.- 150, 557, 531; Брейєр Й. - 81; Брентано Ф. - 157; Брігт - 297; Бройль Луї, де - 485; Будда - 558; Бюлер К. – 477

 

В

Варела - 433, 543; Вашінгтон Дж. - 237, 504; Ващенко Г. - 576-584, 603; Вдовіна Г. - 156; Вернер Х. - 123, 164, 482; Вертгаймер М. - 420; Виготський Л.С. - 120, 122, 145, 163, 169, 171-172, 178, 182, 458, 598, 600; Висоцький А. - 175; Віко Д. - 327; Вітгенштейн Л. - 298, 300, 302-303, 441; Віч М. - 590; Вольтер - 228, 271, 282, 327; Вольф - 269; Ворошилов – 559

 

Г

Габер М. - 512; Гаврилюк В. - 512; Гайдеггер М. - 468; Галілей - 263-265, 271, 312, 544; Гальперін 163, 175; Гадамер - 157; Гаджієв - 217-220; Гартман - 171, 472; Гебельс - 559; Гедель - 61, 306, 492; Гегель Г.В.Ф. - 57, 62, 94-95, 150, 156, 163, 180, 193, 177, 182, 186, 192, 194, 211, 213, 215-216, 220, 237, 255, 269-270, 282, 288, 290-293, 300, 303, 305, 310, 316-317, 321, 329, 331-380, 383, 468, 518; Гельвецій К. - 327, Генріх VIII, англ. кор. - 510; Геракліт - 112, 155, 158, 227, 228, 233, 236-237, 240, 246, 252, 318, 404; Гербарт - 171; Гесіод - 229-230, 233-234, 404; Гессен С. - 54, 551-553, 555, 564, Герц - 485, 575, 583, 586, 603; Геффдінг - 172; Гешвінд Н. - 440; Гібсон Дж. - 135-136, 427, 434-435, 440, 442, 444, 452, 464; Гілфорд Дж. - 421; Гільберт Д. - 483; Гіммлер - 559, Гіппій - 242-243; Гіпподам - 236; Гітлер - 69, 150, 348, 559; Глоба П. - 205; Глобас - 433; Гоббс Т. - 243, 269, 271-274, 278, 316, 324-327, 371, 510-511; Гольбах П. - 327-328; Головатий С. - 506; Гомер -229, 233, 272, 404; Гонгадзе Г. - 151; Горбачов М. - 517, 531, 557; Горєлов - 95, 99, 133; Горні К. - 593; Горький М. - 500; Грач Л. - 511; Григорій IX, папа - 323; Грозний Іван, рос. цар - 510; Гроф С. - 125-129, 309; Гроцій Г. - 243, 271, 327; Гутман Г. -422; Гуссерль Е. - 155-159, 228, 468

 

Д

Дамаскін І. - 258, 322; Дарвін Ч. - 86-85, 263, 543, Дасей Дж. - 600, 603; Декарт Р. - 109, 182, 235, 256, 267-269, 271, 275, 282-283, 296, 303; Дельгадо - 105; Демокріт - 228, 239-241, 244, 252; Джемс У. - 87, 295-297, 384, 459; Дженкін - 87; Дженнінгс - 444; Джеферсон Т. - 244, 504; Джойс - 85; Джонс Дж. К. - 495; Джонсон М. - 461; Дистервег - 578, 581; Диявол - 79; Дідро Д. - 327; Діоніс - 232; Достоєвський Ф. - 79, 85, 181, 209, 217; Драконт - 346; Дубровський Д. - 540, 565; Душин О. - 215; Дьюї Дж. - 59, 296-297, 384

 

Е

Еббінгауз - 171; Евклід - 277, 310, 544; Ейнштейн А. - 298; Екхарт - 430; Емпедокл - 238, 246, 404; Енгельмейєр - 420; Енгельс - 93, 105, 525; Епіктет - 251-254, 319-320; Епікур - 240, 251-252, 318-319, 582; Епштейн М. - 601; Еріксон Е.- 598-599,

 

Є , Ж

Єва (бібл.) - 75, 219, 257, 277; Єгоров - 553; Єжов - 559; Єльцин Б.- 517; Жданов - 446; Жириновський В.В. - 205; Жицінський - 232; Жуков - 558

 

З

Зав’ялова - 450; Закссе - 165-166; Збітнєв Ю. -512; Зенон - 87, 158, 238, 245, 251-252, 310, 318-319; Зімбардо Ф.- 79; Зінченко О. - 512; Золя Е. - 79

 

І, Й

Ібліс - 79; Іван Павло ІІ, папа - 66; Іісус Христос - 255, 312, 558, 567; Ільїн - 105, 173, 175-178, 180, 466; Іннокентій ІІІ, папа - 323; Йеркс Р. - 154

 

К

Каетан - 157, 162; Каїн (бібл.) - 75, 79; Калін - 179; Кальвін - 264; Камю А. - 212, 496, 309; Кант І. - 66, 69, 82, 94-95, 101, 115, 131, 159-160, 177, 182, 212-213, 228, 235, 254, 256, 259, 269-270, 276, 282-283, 285, 288-290, 300, 305-306, 310, 328-329, 340, 351, 378, 468, 472, 534, 572, 582; Капп - Е. - 164, 562; Капреол - 157; Кар Лукрецій - 87, 251, 310; Карл І - 277-280; Кармазін Ю. - 511-512; Карл ІІ - 272; Карл Великий - 292; Карнап Р. - 298, 300; Картер Дж. - 70; Кастельс - 561; Кейнс Дж. - 464, 571; Кейра Ф. - 458; Келлі - 589; Кендрью Дж. - 100; Кентерберійський А. - 259-260, 283; Кеплер - 263-265, 312; Кестлер А. - 422-424; Кеттел Р. - 596, 603; К’єркегор - 303-305, 307-309, 331-332, 424; Киричук О.В.- 600-603; Кінах А. - 507; Клеобул - 234; Коллінз А. -327; Колумб - 312; Кольберг К. - 575; Коменський Я. А. - 578; Коновалюк В. - 512; Конт О. - 298; Конфуцій - 61; Копернік - 228, 263, 265, 289, 312; Коплстон - 258, 305-306, 308-309; Костенко Ю. - 512; Кохут - 441; Кочеткова - 105; Котляревський І. - 580; Кравчук Л. - 512; Кремянський - 448; Кромвель - 272, 277; Ксенофан - 155, 236-238; Ксенофонт - 244; Куліш П. - 76; Кун Т. - 299, 484, 488-489; Кун Фу-цзи - 184; Кутузов - 558; Кушнарьов Є. - 147; Кюрі П. - 446

 

Л

Лаерцій Д. - 242, 251, 345; Лакан Ж. - 593; Лакатос І. - 484; Лакофф Дж. - 461; Ламарк Ж.-Б. - 76, 87-88; Лаплас - 265; Ларцев В. - 139-140; Леві Брюль - 82, 120-121; Леві Стросс - 122, 124, 148, 311; Лейбніц Г.В. - 79, 81, 87, 108, 136, 269-271, 282, 310; Ленін В.І.- 150, 226, 531, 558, 582; Леонтьєв - 163, 603; Леске М. - 416; Литвин В. - 511, 513; Лінней К. - 76; Ліханов - 79; Локк Дж. - 67, 69, 131, 150, 243, 267, 269, 271, 273-282, 285, 315-316, 325-327, 371, 468, 511, 483, 578, 583; Лоренц К. - 82, 89, 154, 185, 194-201, 206-208, 226, 228, 529, 556; Лютер - 264; Люцифер – 79

 

М

Магеллан - 312; Майєр Р. - 82; Майєрс Д. - 542-543, 545; Мак Грегор - 561; Мак-Доугал В. - 170-171; Македонський О. - 194, 246, 250, 312, 474, 548, 558; Макіавеллі - 61, 181, 186-188, 208, 274; Максвелл - 485; Маноха І.- 78, 80, 82, 381, 540, 556, 566, 588, 590, 593; Марія (бібл.) - 226; Марков М.А. - 95; Маркс К. - 165, 228, 256, 269, 280, 282, 292, 332, 383, 525; Маркузе Г. - 593; Марсель Г. - 212, 303; Марчук Є. - 512; Маслоу А. - 79, 421, 507, 513, 583, 588-589, 597, 603; Мати Тереза - 145; Мах - Е. - 298; Медісон Дж. - 244; Мейлі Р. - 596, 603; Мен-цзи - 184; Мендєлєєв Мишляєв - 114, 203; Мід - 438, 441; Мілль Дж. С. - 269, 282, 298; Мічурін І. - 85-86; Мономах В. - 579; Монтень - 131; Монтеск’є Ш. - 166, 228, 316, 327; Мор Т. - 228, 517; Мостова Ю. - 508; Муньє - 304, 468; Мур Дж. - 300; Мухаммед, пророк - 558; Мюнстерберг - 605; М’ясоїд - 598, 600

 

Н

Наполеон - 194, 558; Немов Р. - 121, 123, 459, 462, 476, 540, 544, 564, 590, 593, 596, 599 ; Нечуй-Левицький - 76 ; Ніцше Ф. - 66, 131, 170, 208, 181, 185, 209-212, 220, 232, 307-308, 310, 384, 427, 429, 431, 468, 472, 578; Ной (бібл.) - 75 ; Нойманн Е. - 114, 116 ; Ньютон - 108, 263, 265, 269, 312, 544

 

О

Оккам В. - 156-157, 257, 262, 314-315 ; Олександр VI , папа - 187; Олійник Б. - 512; Опенгеймер - 348 ; Орлов - 589; Ормузд - 388; Ортега-і-Гассет - 467, Орфей - 229, 232

 

П

Павло, апостол - 218, 255, 321; Павлов І.П. - 103, 107-109, 115, 154, 203, 182, 450; Пайвіо - 460; Парменід - 137, 156, 237-238, 240, 245-246, 270, 310, 430; Паскаль Б. - 65, 406; Пасхавер - 503, 506; Пелагій - 257, 322; Перікл - 238, 254, 310; Перлз - 588; Петушкова - 446; Песталоццы - 578, 581; Пинзеник В. - 505, 507, 512; Піаже Ж. - 107, 459, 516, 598, 603; Піндар - 404; Пірс Ч. - 296; Піттак - 234; Піфагор - 155, 228, 232-233, 235, 238, 246, 310; Платон - 78, 79, 81, 82, 87, 106, 131, 156, 162, 169, 171, 182, 186, 227, 228, 232, 235-236, 238-246, 248-249, 252-255, 259, 262, 264, 275, 300, 310, 314, 318, 404, 427, 429-430, 468, 483, 517, 555; Платонов - 104, 450-451, 476; Плотін - 227, 255, 321, 404; Плутарх - 243; Плющ І. - 512; Пол Пот - 150; Пономарьов Д.А. - 486, Пономарьов О. - 422; Поплавський М. - 68; Поппер К. - 299, 484, 488, 490, 524; Посідоній - 253; Прістлі Дж. - 327; Пригожин І. - 95; Протагор - 181, 241-242, 244; Пруст - 85; Птолемей - 310; Пуанкаре А. - 133, 485-486; Пушкін О.С. – 148

 

Р

Райх - 588-589; Рассел Б. - 133, 156, 187-188, 231-232, 236-238, 242, 247-249, 255, 261-262, 266, 268, 271, 274, 276, 285, 287-288, 292, 298, 300-302, 310; Райбекас -95, Рахманін - 506, 508, Редлов Г. - 416 Резвіцький - 550, Резерфорд - 228, 348, Рейган Р. - 522, 525, Рібо Г. - 420 Рікардо - 280, Рікер П. - 192, 593; Роджерс К. - 79, 566-567, 588-590, 603; Роменець В.А. - 78, 80, 82, 381, 556, 566, 540, 586, 588, 590, 593; Рубінштейн С.Л. - 120-122, 124, 163, 171, 179, 330, 458, 477-478, 542-543, 545; Руссо Ж.-Ж.- 228, 244, 269, 273, 282, 292, 327-328, 370-371, 472, 555, 578, 580-581

 

С

Савельєва - 130 ; Савостьянова - 87, 88, 106, 119, 146, 151; Салліван Х.С. - 84; Салівен Г. - 593; Самоський А. - 228, 263; Сартр Ж.-П. - 159, 212, 304, 308-309, 331, 550; Сатана - 79 ; Сахаров А. - 145, 557; Северин Ф. - 590 ; Севідж Р.С. - 438 ; Секст-Емпірик - 241; Сенека - 144, 185, 242, 251, 253, 311, 382; Серл - 141, 319-320; Сєверцов О.М. - 87; Селіванов - 179 ; Селлі А. - 458 ; Сельє - 421 ; Сєченов І.М. - 107, 175, 606 ; Сичов Андрій, рядовий ЗС РФ Сімонід - 404; Сіренко - 506; Скіннер Б. - 598; Скот Д. - 262 ; Сковорода Г. - 580; Смирнов - 105, 463, 456 ; Смілянський І. - 540, 566; Сміт Адам - 71, 92, 213 ; Соболєва - 157; Сократ - 57, 155, 234, 236-237, 239-246, 252, 255, 259, 261, 307, 310, 314, 318, 382, 430, 551, 580, 586; Соломон Мудрий - 61, 310, 381-383; Соловейчик С. - 554, 574 ; Соловйов В. - 215; Солон - 234, 310, 346; Солопов Є. - 93; Сорос - 431, 464, 490-493, 505, 513, 521-537, 571 ; Софокл - 165, 310 ; Спенсер Г. - 87, 298 ; Спіноза Б. - 235, 267, 269-270, 282-283, 311, 326-327, 388, 478; Сталін - 69, 150, 226, 510, 531, 557, 559; Стенгерс І. - 95 ; Стендаль - 85; Стецьків Т. - 512; Суарес Ф. - 157, 162; Супрун Л. - 512 ; Суслов - 150 ; Сюнь цзи - 78, 185, 228, 313; Сютіч Е. – 590

 

Т

Таранов - 184; Тарасов К. - 226; Тейлор Ч. - 131-132, 141, 146, 151; Тертулліан К.С.Ф. - 254-255, 303, 321; Тетчер М. - 522, 525; Теяр де Шарден - 295; Титаренко Т. - 82, 469, 473-475, 498-499; Тілліх П. - ; Тойнбі А. - 295, 313; Толстой Л.М. - 84-85, 548, 555, Торранс Е. - 421; Тоффлер - 522, 561; Траверс Дж. - 600, 603; Трубецькой - 153-154, 158, 160-162, 316, 381, 384-401, 406, 413, 415, 424; Трубніков М. - 471; Тугендхат - Е. - 157; Тьоніс Ф. - 177, 185,

 

У

Удовик - 510, 522; Уекскюль - 440; Уіннікот - 441; Узнадзе - 486; Українка Л. - 580; Українцев - 446; Унамуно М., де - 79; Урсул - 446; Ухтомський - ; Ушинський К. - 54, 105, 580-581

 

Ф

Фалес - 233-235, 310; Фарадей - 485; Фейєрабенд П.К. - 300, 484; Фейєрбах Л. - 316, 329, 332; Ферекід - 233; Ференці Ш. - 592; Феруччі П. - 192, 593; Фестінгер Ю. - 477, 502; Фідій - 310; Філенко В. - 512; Філмер Р. - 277; Фіхте - 177; Франк С. - 169, 219, 381, 402-415; Франко І. - 580; Франклін Б. - 244, 504; Франчук - 543; Фрейд А. - 202, 593; Фрейд З. - 79, 81, 84, 108, 114, 125, 170, 185, 192, 202, 228, 263, 460, 566, 593-594, 598; Френе С. - 58; Фромм Е. - 84, 420, 549, 584-588, 593, 602-603; Фукуяма - 522

 

Ц , Ч

Ціцерон - 192, 253; Цехмістро - 133, 136-137, 241 ; Чанишев - 106, 184, 229-230, 232, 235, 242, 245, 318 ; Черненко - 531 ; Черненко Є. - 226 ; Черчілль - ; Чорновіл Т. - 511

 

Х

Хайман - 441; Хант - 133, 135-137, 143, 428, 431-445, 452, 460-462, 542-543, 545, 571, 606; Хакен - 95; Хайдеггер - 136, 307-309, 331-332; Хікель - 91; Хілон - 57, 234, 236; Хрізіпп - 251, 253, 319-320, 345; Хрущов М. - 490, 531; Хунінг А.- 89, 562

 

Ш

Шабатура - 84; Шевченко Т. - 580; Шелер М. - 305; Шеллінг Ф. - 218; Шеррінгтон Ч. - 109; Шестов - 208; Шехтер С. - 477; Шкіря І. - 514; Шмальгаузен - 87; Шопенгауер - 81, 87, 170-171, 186, 211, 383-384, 468, 472; Шпалінський - 593; Шпенглер - 292; Штілер Г. - 416-419; Шупер В. - 59, 516; Шуфрич Н. – 511

 

Ю

Юм - 182, 228, 269, 276, 282-283, 285-289, 468; Юліна - 130-132, 134, 138; Юнг К.Г. - 79, 81-82, 84, 106, 108, 114, 116, 125, 159-160, 192, 202, 228, 566, 588, 593; Юревич - 134; Юсім - 187; Ющенко в. - 147

 

Я

Якиманська - 553; Яковец - 522; Яковлєв М. - 504; Яковлєв О. - 505; Ясперс К. - 212, 218, 305-306, 309, 331-332; Яценко Т. - 593-594, 603

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Адамар Ж. Исследование психологии процесса изобретения в области математики. - М., 1970.

2. Алюшин А.Л. Идея исторической предопределенности: от классиков немецкого идеализма к современному политическому сознанию / История политической мысли и современность.-М.: Наука, 1988. - 276 с.

3. Андрущенко В.П., Михальченко М. I . Сучасна соц iальна ф iлософ iя. Курс лек-ц iй / Ки iв, Генеза, 1996.

4. Анохин П.К. Опережающее отражение действительности // Вопрос ы философии, 1962, № 7.

5. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем.-М., 1975.

6. Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

7. Антология мировой философии. В 4-х т., т. 1, ч.1, с.275-276.

8. Антонов А.В. Информация: восприятие и понимание.- Киев : Наук.думка, 1988.- 184 с.

9. Анчел Е. Этос и история : Пер. с венг. М.А. Хевеши.- М. : М ысль, 1988.- 126 с.

10. Арбиб М. Мозг, машина и математика. Пер. с англ. -М.: Наука, 1968. - 224 с.

11. Арцишевський Р.А. та iн. Людина в сучасному св iт i . П iдручник для 11 кл. /Ки iв, Iрп iнь : ВТФ “Перун”, 1997.

12. Ашин Г.К. Философские составляющие эл итологии // Вопрос ы философии, 2004, № 7.

13. Бабанський Ю.К. і Поташник М.М.Оптимизация педагогического процесса (В вопросах и ответах). 2-е изд., перераб. и доп. - К : Рад. Школа, 1983. 287 с.

14. Базалук О.А. Разумное вещество.-К.: “Наукова думка”, 2000.-368 с

15. Баланд ин Р.К. Ноосфера или техносфера // Вопросы философии, 2005, № 6.

16. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М. ; Смысл, 2000. - 476 с.

17. Бердяев Н.А. Опыт эсхатологической метафизики / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

18. Бердяев Н.А. Судьба человека в современном мире / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

19. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

20. Бердяев Н.А. Я и мир объектов. О пыт философии одиночества и общения / Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Изд-во АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003. - 679 с.

21. Бердяев Н.А. Философия свободы.-М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2004.-333 с.

22. Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных: Пер. с англ. А.И.Федорова.-С.-Петербург : Талисман, 1994.-432 с.

23. Бех І.Д., Вознюк О.В., Левківський М.В. Деякі аспекти нової виховної парадигми... // Педагогіка і психологія, № 1, 2001.

24. Бєланова Р. Місце та роль людини на теренах освіти в епоху пост-модернізму / Рідна школа, № 2, 2002.

25. Благоразумие мудрости / Соломон Мудрый. Экклезиаст. Песнь песней. Притчи; Эпиктет. Беседы.-Симферополь: “Реноме”, 2003.-368 с.

26. Богуславский М. Миражи педагогики поддержки // Директор школи України, № 1, 2003.

27. Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие.-М. : ИНФРА-М; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2000. - 288 с.

28. Буркова Л. Технології в освіті // Рідна школа, 2001, № 2, с. 18- 19.

29. Буття / П’ятикнижжя / Старий завіт/ Святе письмо старого та нового завіту/ Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

30. Ващенко Г. Виховний ідеал.-Полтава : Ред. газ. “Полтавський вісник”, 1994.-191 с.

31. Ващенко Г. Загальні методи навчання : Підручник для педагогів. - Видання перше. - Київ, Українська Видавнича Спілка, 1997. - 414 с.

32. Вдовина Г.В. Суарес против Гуссерля : об интенциональной структуре понятий в средневековой и ренессансной схоластике // Вопросы философии, 2005, № 1.

33. Вернадский В. Открытия и судьбы. - М.: Современник, 1993. - 688 с.

34. Виненко В.Г.. Синергетика в школе // Педагогика, № 2, 1997 .

35. Выготский Л.С. История развития высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

36. Выготский Л.С. Исто рический смысл психологического кризиса / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

37. Выготский Л.С. Конкретная психология человека / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

38. Выготский Л.С. Лекции по психологии / Психология развития человека. -М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

39. Выготский Л.С. Мышление и речь / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

40. Выготский Л.С. Орудие и знак в развитии ребенка / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

41. Выготский Л.С.Проблема развития и распада высших психических функций / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

42. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения / Психология развития человека.-М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо.-2004.- 1136 с.

43. Вітер О. Спецпенсії пропонують скасувати... // Голос України, № 119 (3869), липень 2006 р.

44. Вовк І.М., Могила М.Н. Диференційоване завдання на уроках української мови // Початкова школа. - 1996, № 2, с. 12-18.

45. Волга В., Ковальчук Т. Бюджет 2007 року : проблеми і перспективи формування // “Голос України”, № 173, 2006.

46. Гаджиев К.С. Апология Великого Инквизитора // Вопросы философии, 2005, № 4.

47. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 1. М., 1970.

48. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 380.

49. Гегель Г.В.Ф. Твори. Т. 8, с. 27.

50. Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем. : Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц.-М. : Мысль, 1990.-524 с.

51. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. ред. и сост. П.В. Алексеев. -М. : “Школа-Пресс”, 1995.

52. Гинецинский В.И. Образовательный стандарт - проблема теоретической педа-гогики // Педагогика, 1999, № 8,с. 12-15.

53. Гоббс Т. Избр. Произ. В 2-х т. Т. 2. М., 1965, с. 233.

54. Гольбах П. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1963, с. 235 і 237

55. Горелов А.А. Концепции современного естествознания : Учеб. пособие для студ. Высш. учеб. заведений.-М. : Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2000.-512 с.

56. Горностаев П.В. От Конфуция до наших дней : проблема развития учащихся // Педагогика, 2002, № 7, с. 40-47.

57. Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О.Цветковой, А.Киселева.-М.: ООО.”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с.

58. Джонс Дж. К. Методы проектирования : Пер. с англ. - 2-е изд. доп. - М. : Мир, 1996. - 326.

59. Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1971.

60. Дружинин В.В., Конторов Д.С. Системотехника. - М .: Радио и связь, 1985. - 200 с.

61. Дубровский Д.И. Новое открытие сознания? (По поводу книги Джона Серла “Открывая сознание заново” // Вопросы философии, 2003, № 7.

62. Дьюи Дж. Введение в философию воспитания.- М. : 1921.

63. Душин О .Э. Модели совести: Фома Аквинский и Владимир Соловьев // Вопросы философии, 2005, № 3.

64. Егоров Г. Европейська стратег iя громадянсько ї осв iти iвиховання учн iв. Ж. Iстор iя в школах України, 1997, № 3.

65. Євангеліє згідно св. Іоана // Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада : Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991.-486 с.

66. Єльникова Г.В. Концепція спрямованої самоорганізації в управлінні освітою // Післядипломна освіта в Україні, грудень 2001.

67. Жданов Ю.А. Теория отражения и современная химия / Ленинская теория отражения и современность. София, 1969.

68. Жицінський Ю. Бог постмодерністів / Пер. з польської А.Величко. Львів : Видавництво Українського Католицького Університету.-200 с.

69. Журавлев Л.А. Позитивизм и проблема исторических законов.-М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.-312 с.

70. Загальна біологія. Підручник для 10-11 класів середньої школи. Під ред. чл. кор. АН СРСР Ю. І. Полянського. 19-е видання. М. : Просвіта, 1989.- 289 с.

71. Загальна біологія : Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. Навч. закл. / М.Є. Кучеренко та ін. 2-е вид.-К. : Генеза, 2004.-272 с.

72. Загальні відомості про біблію / Святе письмо старого та нового завіту / Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами/ Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 60 m.

73. Закссе Х. Антропология техники / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. И англ./ Составл. И предисл. Ц.Г.Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

74. Зеньковський В.В. Проблема психічної причинності // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

75. Зинченко В.П. Предисловие к русскому изданию / Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М. : ООО “Издательство АСТ” и др., 2004.-555 с.

76. Зорина Л.Я. Отражение идей самоорганизации в содержании образования. // Педагогика, № 4, 1996.

77. Игнатова В.А. Педагогические аспекты синергетики // Педагогика, № 8, 2001.

78. Избранные педагогические сочинения : Пер. с франц. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Б.Л. Вульфсона.- М. : Прогресс, 1990. - 304 с.

79. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы.-СПб.: Питер, 2004.-509 с.

80. Ильин Е.П. Психология воли.-СПб.: Питер, 2002.-288 с.

81. Интегральная йога Шри Ауробиндо. - М.: Изд. “Никос”, 1992. - 398 с.

82. История философии. Учебник для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1999.-576 с.

83. Калин В.К. На путях построения теории воли // Психологический журнал. - 1989. - № 2.

84. Калюжн ый В.Н. Миры Николая Бердяева // Бердяев Н.А. Дух и реальность / Вступ. ст. и сост. В.Н.Калюжного.-М.: ООО “Издательство АСТ”; Харьков: “Фолио”, 2003.-679 с.

85. Кант І. Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані / Твори в 6-ти т., т. 6, с.12, 19.

86. Кант И. Соч. В 6-ти т., т. 4, ч. 1, с. 291.

87. Карпенчук С. Педагогічна технологія : антропологічний підхід // Рідна школа, 2001, № 1, с. 20-2 0.

88. Кастельс М. Информационная эпоха. - М.: ГУ ВШЭ, 2000.-608 с.

89. Киричук О.В. Педагогічна система як об’єкт психології управління // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи. Збірник наукових праць. - К., 2000.

90. Киричук О.В., Романова Л.М. Система роботи класного керівника з учнів-ським колективом на засадах психолого-педагогічного проектування особис-тісного розвитку : Психолого-педагогічна діагностика, аналіз, моделювання, програмування корекційно-виховного процесу. - 2-е вид. випр. та доп. - Харків : Веста : Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

91. Кларин М.В. Педагогические технологии в учебном процессе. - М. : Знание, 1998. - 80 с. (Новое в жизни, науке, технике. Сер. “Педагогика и психология”, № 6).

92. Коган А.Б. О природе надежности мозга / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

93. Коллінз А. Философское исследование человеческой свобод ы // Английские материалист ы XVIII в. В 2-х т. Т. 2. М., с. 19.

94. Коплстон Фредерик. История философии. XX век / Пер. с англ. П.А.Сафронова.-М.: ЗАО Центполиграф, 2002.-269 с.

95. Кольберг

96. Конаржевский Ю.А. Что нужно знать директору школы о системах и системном подходе : Учебное пособие. - Челябинск : ЧГПИ, 1986.-135 с.

97. Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І.Войтка.-К. : “Вища школа”, 1976.-192 с.

98. Коршунова Н.Л. Нужна ли педагогике новая парадигма // Педагогика, 2002, № 7,с. 1 9-2 6.

99. Кочеткова В.И. Сравнительная характеристика эндокранов гоминид в палеоневрологическом аспекте. - Труды института этнографии АН СССР. Новая серия, т. 92, М., 1966, с. 487-492.

100. Кремень В.Г.Поступ до нової філософії освіти в Україні. Розвиток педагогічної і психологіч-ної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. - Частина 1. - Харків : “ОВС”, 2002. - 640 с., с. 9-23 .

101. Кремянский В.И. Типы опережающего отражения в живой природе / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

102. Краткий философский словарь. Под ред. М.Розенталя и П.Юдина. Изд. 4-е, доп. и испр. М. : Госиздатполитлит, 1954.-704 с.

103. Кун Т. Логика открытия или психология исследования? / Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365с.

104. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365 с.

105. Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і психологія, № 4, 1999, с. 83-91.

106. Кушнір В.А. Ідеї постмодерну в педагогічному процесі // Шлях освіти, № 1, 2001, с. 7-10.

107. Кушнір В.А. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління, № 4, 2001. С. 54 - 58 .

108. Ламарк Ж.-Б. Избранн ые сочинения. Т. 1. М., 1955 .

109. Ларцев В.С. Рефлексія як соціально-культурний механізм формування особистості // Філософська думка, 2002, № 4.

110. Лебедева Г.А. Технология обучения педагогическому проектированию // Пе-дагогика, 2002, № 1,с. 68-75.

111. Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З.Борисюк. - К. : Основи, 2000. - 387 с.

112. Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

113. Лесевич В.В. Спроба критичного дослідження основоначал позитивної філософії // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

114. Леске М. и др. “Смысл” истории, “смысл” человеческого существования // Почему имеет смысл спорить о понятиях: Пер. с нем. - М.: Политиздат, 1987. - 287 с.

115. Литвин В.М. Украъна -15 років невизначеності. Що далі? // Дзеркало тижня, № 45 (624), 2006.

116. Лиханов А. Драматическая педагогика: очерки конфликтных ситуаций. - М.: Педагогика, 1983.-320 c .

117. Локк Дж. Сочинения : в 3 т./ Пер. с англ. и лат.. М., 1985. Т. 2, Кн. 2, гл. XX.

118. Локк Дж. Два трактата о правлении / Сочинения : в 3 т./ Пер. с англ. и лат. Т.3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л.Субботин.-М.: Мысль, 1988.- 668 с.

119. Лоренц К. Агресс ия. М., 1994.-260 с.

120. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Знание-сила, 1991, № 1, с.1-11.

121. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Світоглядні імплікації науки.- К.: Вид. ПАРАПАН, 2004.-408 с.

122. Лубський В.І., Предко О.І. Психологія релігії: Підручник і хрестоматія.- Ч.1. : Київ : “Центр учбової літератури”, 2004.- 208 с.

123. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. Навч. посіб. - К., 1996.

124. Ляшенко Л., Євтодюк А. Синергетика і освіта XXI ст. // Освіта і управління, № 3, 2002. С. 127 - 135 .

125. Майерс Д. Психология. Пер. с англ. Мн. : ООО “Попурри”, 2001. - 848 с.

126. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій : Навч. посібник.- 3-те вид. - К. : Либідь, 2001. - 384 с.

127. Маркистско-ленинская философия. Исторический материализм. Изд. 6-е , доп.-М.: Мысль, 1977, 430 с.

128. Марков М.А. О понятии первоматерии // Вопросы философии, 1970, № 4, с. 75.

129. Мартынычев И.В. Мировоззрение естесвоиспытателя.- М. : Мысль, 1980. - 221 с.

130. Математический энциклопедический словарь.-М.: Сов. Энциклопедия, 1988.-847 с.

131. Менжулін В.І. До історії взаємовідносин філософії і психіатрії : психоструктуралізм Сільвано Ариеті / Філософська думка, 2005, № 2.

132. Методическое пособие по диалектическому и историческому материализму/ Акад. общест. наук при ЦК КПСС. Под ред. Б.И.Сюсюкалова и Л.А.Яковлевой.-М.: Мысль, 1980.-335 с.

133. Мещанінов О.П. Сучасні моделі розвитку університетської освіти в Україні. Монографія. - Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. -460 с.

134. Монтень М. Опыты. Избранные главы. Пер. с фр.-М.: Правда, 1991.-656 с.

135. Монтеск ’є Ш.Л.О духе законов // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. - К., 1991. - Т.1. - Ч. 2. - С. 109-151.

136. Мороз О. Вітчизняний парламентаризм : що далі? / “Голос України”, № 156, 23 серпня 2006 р.

137. Мостова Ю., Рахманін С. Українська влада : між минулим і... минулим // Дзеркало тижня, № 14 (593), 2006.

138. Мышляев С.Ю. “Гипноз” - Личное влияние?-СПб. : ТОО “Братство”, ТОО “Респекс”, 1994.-336 с.

139. Мюнстерберг Г. Психология и учитель.-М., 1997.

140. М ’ясоїд П.А. Проблема психології розвитку // Педагогіка і психологія, 1999, № 1.

141. М ’ясоїд П.А. Постмодернізм у психології і психологічне пояснення розвитку // Педагогіка і психологія, № 1, 2001.

142. Назарова Т.С., Шаповаленко В.С. “Синергетический синдром” в педагогике // Педагогика, № 9, 2001.

143. Немов Р.С. Психология : Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999.-Кн.1.Общие основы психологии.- 688 с.

144. Ницше Ф. Утренняя заря [ Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. Свердловск, изд. “Воля”, 1991.- 304 с.

145. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с англ.-М., “Рефл-бук” ; К., “Ваклер”, 1998.-464 с.

146. Общая биология : Учеб. для 10-11 кл. сред. шк. / Под ред. Ю.И.Полянского.-19-е изд., перераб.-М.: Просвещение, 1989.-287 с.

147. Одарич Л. Думки шкільного психолога : Чи доцільно навчати по старому? / Рідна школа, № 5, 1994.

148. Осадчий І.Г. Основи теорії БМ-систем: інформаційні моделі освітніх систем // Директор школи, ліцею, гімназії, № 1, 2003.

149. Освітні технології : Навч. метод. посіб. / О.М. Пєхота, А.З. Кіктенко О.М., Любарська та ін. ; За заг. ред. О.М.Пєхоти. - К : А.С.К., 2002, - 255 с.

150. Основы менеджмента и маркетинга : Учеб. пособие / В.Б. Зубик, А.Е. Ильин, Г.Я.Кожекин и др. ; Под общ. ред. Р.С.Седегова.- М. : Высш. шк., 1995- 382 с.

151. Основи психології : Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - Вид. 5-те, стереотип. - К. : Либідь, 2002. - 632 с.

152. Орлов А.Б. Человекоцентрированный подход в психологии, психотерапии, образовании и политике (К 100-летию со дня рождения К. Роджерса) // Вопросы психологии, № 2, 2002.

153. Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспектю виклад курсу лекцій для студ. Негуманітарних фак. Навч. посіб.-К. : Вид. ПАРАПАН. - 2002.-112 с.

154. Панин А.В. Диалектический материализм и постпозитивизм (критический анализ некоторых современных буржуазных концепций науки).- М. : Изд-во Моск. ун-та, 1981.-240 с.

155. Панов Е.Н. Этология - ее истоки, становление и место в исследовании поведения. М., “Знание”, 1975.-64 с.

156. Педагогические технологии : Учебное пособие для студентов педагогических специальностей / Под общей ред. В.С. Кукушина. - Серия “Педагогическое образование”. - Ростов н /Д : издательский центр “Март”, 2002, 320 с.

157. Перше послання ап. Павла до корінфян // Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком Псалмів. Новий переклад. Торонто-Канада : Видавництво “ЕБТЕМ”, 1991.-486 с.

158. Песоцкий Ю.С. Высокотехнологическая образовательная среда : принципы проектирования // Педагогика, 2002, № 5, с. 26-3 5.

159. Петушкова Е.В. Специфика отражения в неорганическом мире / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981.

160. Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопрос ы философии, 2004, № 6, с. 148-159 .

161. Пинзеник В. Зміна без змін // Дзеркало тижня, 2006, № 18 (597).

162. Півненко А.С., Півненко Є.В. Міражі особистісно зорієнтованої педагогіки: про що вони сигналять? / “Директор школи. Україна”, 2003, № 6.

163. Півненко А.С., Півненко Є.В. Прогнозовані результати як актуальна проблема загальноосвітньої школи у контексті зміни освітньої парадигми на особистісно зорієнтовану / “Директор школи. Україна”, 2004, № 6-7.

164. Півненко А.С. Поточне оцінювання : чи потрібне воно середній школі? / “Директор школи. Україна”, 2004, № 8-10.

165. Підласий І.П., Підласий А.І. Педагогічні інновації // Рідна школа, 1998, № 12, с. 3-17.

166. Платонов К. К. Специф ика психической формы отражения / Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. -688 с.

167. Плутарх. Перикл / Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Том. 1. Пер. с древнегреч.-М. : Правда, 1990.-592 с.

168. Подласый И.П. Педагогика : В 2 кн. - М. : Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2002 - Кн. 1 : Общие основы. Процесс обучения. - 576 с.

169. Подласый И.П. Педагогика : 100 вопросов - 100 ответов : Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений - М. : Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003, 368 с.

170. Подмазин С.И. Личностно-ориентированное образование : Социально-философское исследование. - Запорожье : Просвіта, 2000. - 250 с.

171. Поза межами можливого : школа якою вона є / За ред. М.Мосієнко.-К.: Шкільний світ, 2004.-264 с.

172. Полонский В.М. Понятийно-терминологический аппарат педагогики // Педагогика, 1999, № 8, с. 16-23.

173. Пономарев Я.А. Психология творчества. М., 1976.

174. Поппер К Логика и рост научного знания. М., “Прогресс”, 1883.

175. Поппер Карл. Нормальная наука и опасности, связанніе с ней / Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003.-365 с.

176. Пригожін А.І. Соціологія організацій.- М., 1980, с. 39-41.

177. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. - М., 1986.

178. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. - М., 1994.

179. Примаченко О. Стратегія на 10 років // Дзеркало тижня, 2006, № 20 (599).

180. Психологический словарь / Под. ред. В.В. Давыдова, А.В. Запорожца, Б.Ф. Ломова и др. - М., 1989.

181. Психология. Словарь / Под. ред А.В. Петровского и М.Г. Ярошевского. - М., 1990.

182. Пуанкаре Анри. О науке: Пер. с франц.-М.: Наука. Главная редакция физико-математической литературы, 1983.-560 с.

183. Работа В.И.Ленина “Материализм и эмпириокритицизм” и актуальниые проблемы марксистско-ленинской философии. Сборник научных трудов. К., “Наукова думка”, 1979, 356 с.

184. Райбекас А. Я. Вещь, свойство, отношение как философские категории. Томск, 1977, с. 193.

185. Рассел Б. История западной философии: В 3 кн. / Пер. с англ. Подгот. текста В.В.Целищева.-СПб.: Азбука, 2001.-960 с.

186. Рахманін С. CONTRA SPEM SPERO // “Дзеркало тижня”, № 29 (608), 29.07.2006.

187. Рахманін С. Останнє вогнище загиблої епохи... // “Дзеркало тижня”, № 12 (591), 2006.

188. Рахманін С. Услід тому, хто йде // “Дзеркало тижня”, № 14 (593), 2006.

189. Резвицкий И.И. Личность. Индивидуальность. Общество : Проблема индивидуализации и ее социально-философский смысл.- М. : Политиздат, 1984.-141 с.

190. Роджерс К. Питання до себе, які б я поставив, якби був учителем // Завуч, № 28, 1999.

191. Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. - Частина 1. - Харків : “ОВС”, 2002. - 640 с.

192. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX століття : Навч. посібник. - К., 1998. - 990 с.

193. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 284.

194. Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. СПб. : Изд. “Питер”, 1999.- 720 с.

195. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Антология мировой философии: Сб. философ. текстов. - К., 1991. - Т.1. - Ч. 2. - С. 158-163

196. Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с.

197. Савостьянова М.В. Перспективы человека разумного: эволюция или адаптация? - К.: Издатель ПАРАПАН, 2005.-168 с.

198. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии : Учебное пособие. - М. : Народное образование, 1998, с.

199. Селиванов В.И. Психология волевой активности. - Рязань, 1975.

200. Серл Дж. Открывая сознание заново. М., 2002.

201. Сіренко В. Ліберальна свобода чи соціальна справедливість - за що голосуватимемо? // “Голос України”, № 51 (3801), 21.03.2006.

202. Симоненко П.Великий обман українського народу // “Голос України”, № 144 (3894), 05.08.2006.

203. Симонов П.В. Неосознаваемое психическое : подсознание и сверхсознание / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.

204. Смирнов Н. С. Эволюция форм отражения материи // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981.-688 с.

205. Смирнов С. Н. Возникновение и сущность сознания // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981.-688 с.

206. Смолянский И. Фрейд // Психология для всех, 2004, № 11 (56).

207. Соболева М.Е. Интенциональность - коммуникация - язык. Проблема последовательности // Вопросы философии, 2005, № 1.

208. Соболь О.Н. Майбутнє філософії: постмодерністський дискурс // Філософія, історія, політологія, № 1(3). - К.: Генеза, 1995, с.88-111.

209. Соловейчик С.Л. Школа свободы и культуры. Действительно ли наша школа лучшая в мире ? // Завуч, 1999, № 32, с. 5-12.

210. Солопов Е.Ф. Материя и движение. Л., 1972.- 139 с.

211. Сорока Г.І. Сучасні виховні системи та технології : навчально-методичний посібник для керівників шкіл, вчителів, класних керівників, вихователів, слухачів ІПО. - Харків : Веста : Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

212. Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму : (Відкрите суспільство під загрозою) / Пер з англ. Р.Ткачук, А.Фролкін.-К. : Основи, 1999.-259 с.

213. Спино за Б. Избр. произв. В 2-х т. Т. 1. М., 1957.

214. Сравнительная психология : Конспект лекций / Сост. Е.К.Завьялова.-М.: ООО “Издательство АСТ” ; СПб .: ООО “Сова”, 2004.-95 с.

215. Сучасні системи вищої освіти : порівняння для України /За заг. ред. В.Зубка. - К. : Видавничий дім “КМ Academia”, 1997. - 290 с.

216. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона.-М.: ООО “Идательство АСТ”, 2000.-448с.

217. Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Ленинское учение о гносеологических корнях идеализма.-М. : Мысль, 1980.-294 с.

218. Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ.-К. : Дух і літера, 2005.-2005.-696 с.

219. Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К. : Дух і літера, 2005.-2005.-696 с.

220. Тейяр де Шарден П. Феномен человека.-М. : Наука, 1987.-240 с.

221. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості : у межах і за межами буденності.- К. : “Либідь”, 2003, - 376 с.

222. Титаренко Т.М. Самопізнання як самостворення / Вчинок самопізнання / Основи психології : Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - Вид. 5-те, стереотип. - К. : Либідь, 2002. - 632 с.

223. Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб. : ИД “ВЕСЬ”, 2003.-256 с.

224. Толстой Л.Н. Исповедь. Полн. Собр. Соч. - т. 23. - с. 56.

225. Толстой Л.Н. Для чего я пишу. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 226.

226. Толстой Л.Н. Запись на отдельном листе. Полн. Собр. Соч. - т. 48. - с. 347.

227. Тоффлер Э. Третья волна.-М. : ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. -784 с.

228. Трубецкой Е.Н. Смысл жизни.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2003.-396с.

229. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім..-К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2005.-262 с.

230. Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. М., 1966.

231. Удовик С.Л. Глобализация : семиотические подходы - М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер”, 2002.-480 с.

232. Украинцев Б.С. Отражение в неживой природе. М., 1969.

233. Управление развитием школы : Пособие для руководителей образовательных учреж-дений / Под. ред. М.М. Поташника и В.С. Лазарева. - М. : Новая школа, 1995. - 464 с.

234. Урсул А.Д. Информация. М., 1971.

235. Успенский В.А. Теорема Гёделя о неполноте.-М.: Наука, 1982.-112 с.

236. Учебное пособие для студентов педагогических вузов и педагогических колледжей. Под ред. проф. П.И. Пидкасистого. - М. Рос. пед. агенство, 1996.

237. Ушинский К . Д. Педагогические сочинения в 6 т. Т. 6 / Сост. С. Ф. Егоров.-М.: Педагогика, 1990.-528 с.

238. Федоров А. Гуманістична психологія і нова педагогіка / Завуч, № 28, 1999.

239. Філенко В. Крок, який треба було зробити // “ДТ”, № 30 (609), 05.08.2006

240. Філософія : Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін.-К. : Либідь, 2001.-408 с.

241. Фіхте І.-Г. Основні риси сучасної епохи. ???????????

242. Фейербах Л. Избран. филос. произв. В 2-х т. М., 1955. Т. 1, с. 442.

243. Фомичева И.Г. Теоретико-методологические основания структуризации педагогического знания // Педагогика, 2002, № 7, с. 1 9-2 6.

244. Франк С.Л. Смысл жизни.-М. : ООО “Идательство АСТ”, 2004.-157с.

245. Франко І.Я. Поза межами можливого // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

246. Франчук В. И. Универсальные механизмы эволюции // Вопросы философии, 2005, № 4.

247. Фрейд // Психология для всех, июнь 2004, № 11 (56).

248. Френэ С. Избранные педагогические сочинения : Пер. с франц. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Б.Л. Вульфсона.- М., 1990.

249. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя / Пер. с англ. Д.Н.Дудин-ский. Мн. : ООО “Попурри”, 2000. - 672 с.

250. Фурман А.В. Модульно-розвивальне навчання : принципи, умови, забезпечення. Монографія. - К. : Правда Ярославичів, 1997. - 340 с.

251. Хакен Г. Синергетика. Иерархия неустойчивости в самоорганизующихся системах и устройствах. - М., 1985.

252. Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. -М. : ООО “Издательство АСТ” и др., 2004.-555 с.

253. Хунинг А. Homo mensura : люди - это их техника - техника присуща человеку / Философия техники в ФРГ: Пер. с нем. и англ./ Составл. и предисл. Ц.Г.Арзаканяна и В.Г. Горохова. - М.: Прогресс, 1989. - 528 с.

254. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - 3-е изд. - СПб.: Питер, 2006. - 607 с.

255. Цехмістро І. З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004.- 284 с.

256. Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка, 2004, № 3.

257. Челпанов Г.І. Мозок і душа (критика матеріалізму і нарис сучасних вчень про душу) // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін.-К.: Либідь, 1993.-560 с.

258. Чанышев А.М. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. Фак. и отделений ун-тов. - М. : Высш. школа, 1981.- 374 с.

259. Шабатура Н.Н., Матяш Н.Ю., Мотузн ый В.А. Биология человека: [Учебник для учащихся 8-9-х классов общеобразовательной школы]-К., Генеза, 1998.-432 с.

260. Шеррінгтон Ч. Інтегративна діяльність нервової системи. М., 1969.

261. Шестов Л. Добро и зло в учении гр. Толстого и Ф.Ницше.М., 2000.

262. Шпалінський В.В., Помазан К.А. Психологія управління : Навчальний посібник для керівників навчальних закладів, практичних психологів та вихователів. - Харків : Веста : Видавництво “Ранок”, 2002. - 128 с.

263. Шупер В.А. Единство цивилизации или единственный путь развития? // Вопросы философии, 2005, № 5.

264. Юм Д. Трактат о человеческой природе // Д.Юм. Сочинения. М., 1965. Т. 1. С. 293.

265. Юнг К.Г. Нераскр ытая самость // Юнг К.Г. Синхронистичность.-М.: Рефл-бук.-К. : Ваклер, 1997.

266. Юлина Н.С. Тайна сознания : альтернативные стратегии исследования // Вопросы философии, 2004, № № 10, 11.

267. Юревич А.В. Методологический либерализм в психологии // Вопросы психологии, 2001, № 5.

268. Юревич А.В. Интеграция психологий: утопия или реальность // Вопро сы психологии, 2005, № 3.

269. Юсим М.А. Этика Макиавелли.-М.: Наука, 1990.- 158 с.

270. Якиманская И. C . Личностно-ориентированное обучение в современной школе.М .: Сентябрь, 1996.- 96 с.

271. Яковец Ю. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. - М., “Экономика”, 2001.-346 с.

272. Яковлев Н.Н. Силуэты Вашингтона: Полит. Очерки.- М., Политиздат, 1993.-414 с.

273. Яковлева Н.О. Проектирование как педагогический феномен // Педагогика, 2002, № 6, с. 8- 14.

274. Ясвин В.А. Экспертиза школьной образовательной среды. М .: Сентябрь, 2000. - 128 с.

275. Ярмаченко М.Д. Основні педагогічні категорії // Педагогіка і психологія, 1998, № 4, с. 5-11.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

---

Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/