Присвячується Євгену, Максимові i Лізі.

Замiсть Передмови.

Цю історію мені розповів мій батько, а йому розповів його батько, а той почув її від видатного дослідника Антарктиди Отто Хайнц фон Хаарнагеля. Тож мені лишилося тiльки намалювати до неї малюнки і переказати її Вам.

Глава I.

У Старовижівському районі, в одному невеличкому селищі, жила собі звичайна маленька свинка. Звали свинку Надєжда. Господар так назвав її на честь своєї сусідки Надi. Сусідка була страшенно «врєдна», усюди говорила про господаря усiляку гидоту. Казала, ніби він ледар i п’яничка!!! А який він п’яничка??? Звичайно, міг випити на свята, або у неділю, чи по обідi (до борщу), не без цього, але це ще не означає, що він п’яничка. Хіба не так? Так!

Ото ж за нахабну брехню і наклепи, господар мстився Надi одночасно жорстко i вишукано. Щовечора вiн виходив з хати, та голосно гукав доньцi, так, щоб усі в селі чули: «Доню, дай но хворостиною Надєждi по срацi i жени її до хлiву!»

Дитинство в Надєжди було яскравим i безтурботним. Жила вона, як Ви вже знаєте, з батьками у хлiву. Мама її була найгарніша свиня, а тато найкращий у світі хряк! Надєжда бiгала собi по дворi i спілкувалася з качками, курми, індиками, козами та коровою. Ласувала буряками, кукурудзою і капустою з городу.

Все було добре, доки одного разу, перед Різдвом, господар не забив її тата і не зробив з нього смачні ковбаски i кров’янку з гречкою. Мама сказала, що така їх свиняча доля, від неї не втекти. Кожна свиня народжується, аби одного дня стати холодцем, або кручениками. Але свинці Надєждi, незважаючи на таке логічне пояснення, все-одно було дуже сумно, бо вона дуже любила свого тата.

Потiм, навеснi, маму Надєжди відвезли на фабрику шкіряних виробів. Там з неї здерли шкiру і зробили зi шкіри жіночі сумочки, портмоне і чоловічі ремені з блискучими пряжками.

У тебе є шкіряний ремінь чи портмоне? Можливо, вони зробленi з Надєждиної мами...

Так Надєжда залишилась круглою сиротою. Одного ранку господар поклав Надєжду разом із гусьми та картоплею в кузов свого старенького пікапа і поїхав на ярмарок. Свинка була мала та дурна, замість того щоб сидіти тихесенько у кузовi, почала боятися, що її заб’ють, як тата. Розхвилювалася, і вистрибнула на ходу з машини, а господар не помітив цього і поїхав собi далі.

Навіть не знаю, чи варто продовжувати... Бо далі розпочнеться найжахливіше. Той, хто намагається втекти від своєї свинячої долі, знайде найстрашнiше – ВIДПОВIДАЛЬНIСТЬ за кожен свiй вчинок!

Ну що, продовжувати? Добре...

Глава II.

Якби це була звичайна історія, Надєжда пiсля стрибка зламала б собі хребет, а її крихітний, недолугий мозок вже лежав би на дорозі, розчавлений автiвками (бо вистрибувати з машини яка їде на великій швидкості вкрай небезпечно!), але це НЕ звичайна історія, тому Надєжда, похитуючись, встала, і, трохи накульгуючи, пішла шукати собi iншу долю.

У канаві, біля дороги, вона знайшла брудне, занедбане, нічийне цуценя.

– Ти хто? – запитала свинка.

– Амундсен, – вiдповiло цуценя.

– Що ти тут робиш? – запитала свинка.

I Амундсен розповів свинці свою історію. Рiч у тiм, що вiн не завжди був нічийний. Колись, дуже давно, він жив з мамою і своїми братами. Потім його віддали у «добрі руки». «Добрі руки» захоплювалися дослідниками Антарктиди і назвали його Амундсеном, на честь вiдомого полярного мандрівника Руаля Амундсена (який першим досяг Південного полюса).

Потiм «добрі руки» тицяли Амундсена носом у запісяний килим, потiм у погризаний черевик, а потiм «добрі руки» зібрали валізу і поїхали, залишивши Амундсена одного пiд дверима. Амундсен дуже довго чекав «добрі руки». І вдень чекав, і вночі, і під дощем... Напевно вiн чекав би усе життя, та одного разу приїхала нова господарка будинку і їй не сподобалося, що у неї під дверима живе якесь занедбане цуценя. Тож вона відвiсила йому добрячого копняка.

Так розпочалася подорож Амундсена до канави, у якiй його і знайшла Надєжда.

– Я чекав тут на тебе, – скінчило свою розповiдь цуценя.

– Навіщо? – здивувалась свинка.

– Я вирушаю до Південного полюса і мені вкрай необхiден товариш. Підеш зі мною?

Ті, в кого немає нічого окрім бліх, зазвичай мають Велику Мрію. Цуцик мрiяв підкорити Антарктиду, а Надєжда все-одно не знала, куди йти, тому вона погодилася піти з ним.

Глава III.

Йшли вони день, два, три, а на четвертий помітили на галявині велику повітряну кулю. А поруч з нею вусатого чоловіка.

– Ви хто? – запитала свинка.

– Авіатор, – вiдповiв чоловiк з великими вусами.

– А що Ви тут робите? – запитала свинка.

I Авіатор розповів Надєждi i Амундсену свою історію. Коли йому було 10-ть рокiв, вiн працював юнгою на велетенському пасажирському цепеліні (цепеліни, то такі величезні, повітряні кораблі, якi ранiше літали над Землею). Цепелін, на якому працював Авіатор, мав назву «Голіаф» i був таким великим, що у ньому одночасно вміщалися:

• 15 ресторанів;

• 8 кафе;

• скеледром;

• штучна ковзанка;

• баскетбольний майданчик;

• басейн із підігрівом;

• бібліотека…

• i концертний зал!!!

Під час неспiшних перельотів через океани, на «Голіафi» виступали найвідоміші у свiтi оперні співаки, а з його 16 небесних палуб відкривалися неймовірні краєвиди. Пасажири могли годинами споглядати, як пiд могутнiм цепелiном пропливають острови, айсберги, африканськi пустелi, тропічні ліси, гірськi хребти...

 Авіатор облетів на «Голіафi» майже весь світ. А потім люди вирішили, що цепеліни занадто дорогі, повільні і небезпечні. Їх виготовлення припинили. «Голіаф» розібрали на запчастини i Авіатор лишився без роботи.

Спочатку вiн спробував працювати стюардом на літаках, але... це зовсім не те. Немає нічого спільного з польотом на «Голіафi». Хіба це політ? Усе труситься під моторошний рев двигуна.

Тож Авіатор подався до Цирку працювати канатоходцем (бо не боявся висоти). Його виступи користувалися величезною популярністю. Можливо, Ви чули про те, як він переїхав на моноциклі (то такий велосипед з одним колесом) по натягнутому канатi вночi через Великий Каньйон, жонглюючи палаючими булавами? Ні? Не чули? Ну добре... Так от, За 50 рокiв вiн заробив чимало грошей. Залишив Цирк. Купив собi повітряну кулю i з того часу подорожує на нiй свiтом.

– Мiй аеростат трохи продірявився, то я його підлатав і зараз полечу далi, – скінчив свою розповiдь Авіатор.

Тільки зараз свинка і щеня помітили, що уся повітряна куля Авіатора була залатана багаточисельними різнокольоровими латками.

– А куди Ви плануєте полетіти? – запитало цуценя.

– Куди? Це не має значення. Куди вітер дутиме, туди і полечу, – відповів Авіатор.

– А куди зараз дме вiтер? – запитало цуценя.

– На Південь! – трохи подумавши, відповів Авіатор.

– То може Ви нас із собою візьмете? Бо ми якраз йдемо до Південного полюса, – попрохало цуценя.

– То ви Мандрiвники! Я також мандрiвник! Сiдайте швидше до гондоли, доки вiтер не вщух! – сказав Авіатор.

Гондола – то така кабiна, у якiй сидить екіпаж аеростата. Вона в Авiатора була невеличкою, але достатньо затишною. Мандрівники зручно у ній розмістилися і полетіли.

 Летять, поглядають у ілюмінатори i ласують чаєм з цукерками. Летять день, два, три, а на четвертий... розпочалася страшенна ГРОЗА!

БАБАХ! ТАРАРАХ!

Усюди блискавки i чорні хмари.

 

ТА-РА-РА-РАХ!!!

Гондолу почало сильно хитати, i повітряна куля полетiла униз, швидко втрачаючи висоту!

 

А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
   Нi-i-i-i-i-i-i!

– Зробiть що-небудь!
– Мене зараз знудить!!!

Бу-е-е-е-е-е-е!!!
А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

 

Бу-ф-ф-ф-ф-ф!!!

Коли мандрiвники виповзли з гондоли, то побачили, що повітряна куля жахливо постраждала вiд падiння.

– Нiчого страшного, – сказав Авіатор, – аеростат я полагоджу за декілька тижнів. Головне, що всі лишилися живими!

– Далi ми пiдемо пiшки, – одночасно сказали свинка i цуцик.

– Справа Ваша, – сказав Авіатор. – Бувайте! Вдалої подорожі до Південного полюса!

– Дякуємо, і Вам найкращого!

Глава IV.

Треба сказати, що впали вони в Гімалаях, то такі гори у Тибеті. Ото йдуть вони тими горами день, два, три, а на четвертий побачили величезного, кудлатого яка, на якому верхи сидiла маленька дівчинка.

– Ти хто? – запитала свинка.

Але дiвчинка нiчого не вiдповiла, бо не розуміла мови незнайомцiв.

– Що ти тут робиш? – запитала свинка.

Дівчинка посміхнулася, поплескала долонею яка по спині і голосно крикнула: «ГОП! ГОП! ГОП!». Як струснув величезною рогатою головою і почав повільно рухатись. Дівчинка дружньо подивилася на мандрівників i зробила знак рукою, аби вони йшли за нею.

Дівчатко привело мандрiвникiв у невеличке, загублене серед гор селище, до чоловiка у кумеднiй малиновiй сукні. Він сидів на циновці поруч із кущем годжи, схрестивши ноги, і грівся на сонечку.

– Муршид! – сказала дiвчинка i вказала на чоловiка рукою.

Ви знаєте, що це означає? Ні? О-о, то Вам треба вчити iноземнi мови, особливо якщо Ви плануєте стати мандрівниками. «Муршид» тибетською означає «Вчитель»!

– Таши-дєлє! – привiтався Вчитель із мандрiвниками.

– Перепрошую, – сказав цуцик, – ми шукаємо Південний полюс. Чи не підкажете, куди нам йти?

Вчитель дружньо усмiхнувся i закивав головою на знак того, що вiн зрозумiв, про що йде мова.

– Все, що тобі необхідно, в тебе давно вже є, – вiдповiв вiн на незнайомiй мовi, але цуценя зрозуміло кожне його слово. – Ти ще довго будеш блукати у пошуках, доки не зрозумієш цього!

Вчитель взяв до рук гьялiнг (то така тибетська велика сопiлка) i почав грати. Гьялiнг бридко i безперервно зафурчав:

 

ФРРРРРРРР ФРРРРРРРРР ФРРРРРРРР

Звук був схожий швидше на гудіння комах, нiж на музику. Свинка трохи не пирснула зi смiху, але втрималась, бо не хотiла образити чоловiка в малиновій сукнi. Спочатку він грав дуже тихо, потім мелодія почала ставати все голоснішою і голоснішою. Непомiтно зникли всі сторонні звуки. Перестали цвірiнькати птахи. Щез вітер. Дрібні кольорові камiнцi, що лежали навколо Вчителя, піднялися у повітря і завмерли. Здавалося, ніби час спинився. Вчитель посмiхнувся краєчком губ i мандрiвники побачили, як звуки... Так так! Я не обмовився. ПОБАЧИЛИ, як ЗВУКИ вилетiли з гьялiнгу i проросли у повiтрi ефемерними, вражаючими візерунками! Утворивши барвисте коло, вони кинулися несамовито кружляти. Простір у центрі кола деформувався, наче пожмаканий паперовий лист i порвався! Вщент. Натомiсть з’явилася дірка, з якої полетів сніг...

Мандрiвники мовчки стояли з роззявленими ротами.

Вчитель відклав гьялiнг і зробив жест рукою, пропонуючи мандрівникам вiйти в дiрку у просторi.

– Калє-пєб! – сказав вiн, що означало: «Ідіть з миром».

Свинка i цуцик чемно вклонилися Вчителю i, не вагаючись, полiзли в дiру...

 

Глава V.

I в наступну мить свинка i цуценя опинилися у холодній, солоній воді. Напевно вони потонули б, але чиїсь сильні руки вхопили і витягли їх із води. Відхекавшись, перелякані мандрівники помітили, що знаходяться посеред океану у невеличкому човні. Їх рятівником виявився кремезний, бородатий чоловік у вицвілому кашкеті.

– Ви хто? – запитала свинка.

– Капітан, – вiдповiв бородатий чоловiк.

– А що Ви тут робите? – запитала свинка.

I Капітан розповів мандрiвникам свою історію. Майже пiв року тому він вирушив один на гребному човні у навколосвітню подорож. Ніхто не вірив, що у нього щось із того вийде путнє. Навiть друзi казали, що то нісенітниця, що це необачливо, і що він обов’язково потоне. Але це НЕ спинило Капiтана. Перші дні його подорожi пройшли спокiйно. Проте, вже на другий тиждень здiйнявся сильний вiтер i розпочався жахливий ШТОРМ! Величезні хвилi жбурляли його човник зі сторони у сторону. Море ревіло у вуха більйонами скажених горлянок:

 

УУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ!

I бухкало у борти:

 

БУХ! БУХ! БУХ!

Але Капітан ані трішечки не злякався, бо він був дуже хоробрий. Капітан мужньо i впевнено керував своїм маленьким човном. Коли буря вщухла, то виявилося, що його старенький радіопередавач зламався i зв’язок із зовнішнім світом остаточно зник.

7-м місяцiв Капiтан плив наодинцi сам зі собою. За весь цей час він зустрів лише:

• потворну морську змію (вона була така довга, що Капiтан веслував вздовж неї 15-ть дiб!);

• русалку;

• кита;

• сяючі сфери (вони кружляли вночi у повітрі навколо його човна)

• i гидотного, велетенського, головоногого молюска...

7-м місяцiв Капiтан не бачив жодного, з ким можна було б поговорити. Мовчазна самотність переслідувала його усюди. Аби не забути, як розмовляти, вiн почав сам собі уголос віддавати накази і сам собі доповідав:

– Бiльше управо!

– Є Бiльше управо!

– Так Тримати!

– Є Так Тримати!

У якусь мить Капiтану навiть здалося, що вiн втрачає розум. На щастя, саме тодi, поруч із його човном, шубовхнулись у воду свинка i цуценя.

– Ви тут опинилися вчасно, – скінчив свою розповiдь Капiтан. – Тепер Ваша черга розповiдати про себе.

I мандрiвники розповiли Капiтановi про життя у Старовижівському районі, про те, як свинка вистрибнула з машини, i як цуценя отримало копняка, як вони летiли на повiтрянiй кулi, потрапили у грозу, впали, зустрiли дівчинку на яцi i як пролiзли у дiрку в просторi.

Капітан палив люльку і дуже уважно слухав.

– Вам пощастило, – сказав Вiн – Ви опинилися саме там, де потрiбно! За моїми підрахунками, через чотири доби ми досягнемо берегів Антарктиди!

– Ура-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – заверещали мандрiвники...

На другий день в Надєжди розпочалася морська хвороба. Нещасна свинка тихенько страждала, а Капiтан з Амундсеном рибалили. На третiй день було те ж саме. А на четвертий вони причалили до Антарктиди.

– Бувайте! – сказав Капiтан – Вдалої подорожі до Південного полюса!

– А як же Ви? – запитали мандрiвники.

– За мене не переймайтеся. Мені до дому лишилося зовсім трохи.

Надєжда i Амундсен помахали Капітану лапками і коли його човен зник із поля зору, вирушили в дорогу.

Глава VI.

Йшли вони день, два, три, а на четвертий досягли Південного полюса. Там не було нічого, крім неба і нескінченної крижаної пустелі. I було так морозно, що в Надєжди соплі перетворилися на довгі, зеленi бурульки, звисаючi з рильця, наче iкла.

– Ми досягли мети!!! – урочисто промовив Амундсен.

Надєжда трохи iнакше собi уявляла це мiсце (напевно, більш привабливим), але нiчого не сказала цуцику, бо той радiсно стрибав i горлопанив.

 

«Ура-а-а! Ура-а-а! Ура-а-а!»,

то й вона собi також почала стрибати i тоненько так верещати:

 

«Ура-а-а! Ура-а-а!»,

але спіткнулася i...

 

А-а-а-а-а-а-а А-а-а-а-а-а Бу-ф-ф-ф-ф-ф!!!

З усієї сили гепнулася п’ятачком об щось тверде і холодне.

– Як ти? – запитав цуцик.

– Тут щось є, – вiдповiла свинка.

I вони почали худко розгрібати сніг.

 

Шух-шух, Шух-шух, Шух-шух...

Під снігом виявився величезний іржавий люк. Мандрiвники підняли його i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i i побачили вузьку, глибоку, темну шахту з залізною драбиною! Не вагаючись, вони полiзли вниз. День лізуть у темряві, другий... і чим нижче вони опускаються, тим стає все тепліше і тепліше. А на третій день скінчилися сходинки у драбини...

– Ти що-небудь бачиш? – запитав Амундсен.

– Ні, а ти? – запитала Надєжда.

– І я ні, – вiдповiв Амундсен.

– Hande hoch! Хто тут? – пролунало з темряви.

– Надєжда i Амундсен! – вiдповiли мандрiвники – А хто ти?

– Я Отто Хайнц фон Хаарнагель, останнiй мешканець підземного міста, – вiдповiв голос із темряви.

А потiм щось клацнуло, ось так: КЛАЦ! КЛАЦ! КЛАЦ! I з’явилося надзвичайно яскраве, сліпуче світло. У цьому свiтлi Надєжда побачила худорлявого, невеличкого чоловiчка в окулярах. Важко сказати, але напевно чоловiчку було рокiв зi 100 (сто) не менше!!!!!

– Що Ви тут робите? – мружачись, запитала свинка.

– Чекаю на вас, – вiдповiв чоловiчок.

I Отто Хайнц фон Хаарнагель розповів мандрiвникам свою історію. Дуже давно вiн був маленьким хлопчиком i жив з батьками у мiстi Мёнхенгладбах. Його батько був видатним iнженером. Одного разу батьковi запропонували прийняти участь у будiвництвi підземного міста в Антарктиді. Німецькі мандрівники виявили під величезною товщею льоду на Південному полюсi велетенськi печери довжиною більш нiж 50 кілометрів !!! з теплими термальними підземними озерами, водоспадами і річками, в яких плавали риби без очей. Тато вирішив взяти на будiвництво Отто зі собою. П’ять років найкращі науковцi та інженери Німеччині будували підземне місто. Вони спорудили:

• атомну електростанцію;

• штучне сонце;

• теплиці;

• порт;

• дороги;

• мости;

• 9D кінотеатр;

• гідропарк;

• завод дитячих iграшок

• i багато, багато iншого...

Мiсто було готове!!! Не вистачало лише мешканцiв. Вченi сiли у порту i почали чекати на пiдводнi човни з мешканцями. Але вони все не припливали і не припливали. Вчені чекали рік, два, три... У місті почали селитися тюлені i пінгвіни, а вчені потрохи стали вмирати від старості. І от одного разу у пiдземному мiстi з людей лишився лише один Отто Хайнц фон Хаарнагель (бо він був наймолодшим).

– Але тепер, коли Ви нарештi прийшли, – скінчив свою розповiдь старенький чоловiчок, – я можу пiти додому. Не буду затримуватися тут жодної хвилини! Піду просто зараз! Я так скучив за мамою. Не бачив її 90 років! Менi дуже не вистачало весь цей час маминих млинців із суничним варенням. А ще я хочу погасати у футбол із сусiдськими хлопцями. Як Ви гадаєте, вони вже скінчили школу? Менi так ще багато треба зробити...

I Отто Хайнц фон Хаарнагель почав підійматися залізною драбиною до гори.

– ПРО-ЩА-ВАЙТЕ !!! – гукнув вiн мандрiвникам, зникаючи у темряві шахти.

Вiн пішов трохи іншим маршрутом і вже через двi доби досяг берега. Там Отто Хайнц фон Хаарнагель зустрів Капітана гребного човна, який допоміг йому дістатися додому. Під час мандрівки вони розповідали одне одному історії. Одна з історій, що розповiв Капітан, була про про свинку i цуценя… Але повернімося до печери.

 

 

 Надєжда i Амундсен пiшли невеличким тунелем i вийшли до гарного сяючого пiдземного мiста. I коли Вони його побачили то одночасно сказали:

 

«О-о-о-о-о!!!» i «А-а-а-а-а!!!».

Сяюче мiсто так їм сподобалося, що вони вирішили у ньому залишитись.

Цуцик почав із пiнгвiнами рибалити у рiчцi безоких риб, а свинка вирощувати у теплицi бурячки, кукурудзу і капусту, а у вiлний час вони разом ходили до гідропарку i у 9D кінотеатр...

Ось так найчастіше i закінчуються усi цiкавi пригоди. Звичайно, ми не можемо бути впевнені, що все скінчилося саме так. То лише припущення Отто Хайнц фон Хаарнагеля. Але як вiн розповів моєму дідові, а той моєму батькові, а батько мені, то я так Вам і переповiв, слово в слово.

Кiнець.