ЗРАНЕНІ СЕРЦЯ…

 

Безмежно щасливі ті, хто не втрачав коханих…

А хто не кохав у своєму житті ніколи, втратили цілий світ…

 

Передмова

Він

Сидячи перед екраном комп’ютера, на якому щойно згасла картинка з обличчям найріднішої для нього людини, Він не міг зрозуміти, що ж трапилося…

Тільки що Він сам обірвав сеанс зв’язку по скайпу з коханою, піддавшись емоціям, які повністю перекрили Його здатність розумно і зважено думати…

Пальці, які так і залишилися лежати на клавіатурі, дрібно тремтіли. В скронях почав наростати біль, а Він все не зводив погляду з екрану монітора, на якому хвилину тому була жінка, яка складала суть та зміст Його життя…

Ще не до кінця усвідомлюючи, що тільки що відбулося і які наслідки всього цього, Він встав, пройшовся кімнатою, відчинив вікно, щоб вдихнути свіжого вересневого повітря.

Разом з ковтком свіжого повітря прийшло відчуття, що Його нудить. Таке відчуття було, коли Він декілька років тому кидав палити, і це відчуття нудоти переслідувало досить довгий час.

Те, що щойно сталося, можна було передбачити, так як події останнього року не залишали іншого виходу окрім розриву відносин між ними. Він останнім часом старався про це не думати, відганяв будь-які найменші прояви стурбованості про це, так як розумів, що в нинішніх умовах Він не може позитивно вирішити для них обох цю проблему подальших відносин.

Але такого різкого розриву Він не міг передбачити в найстрашнішому сні…

Що ж трапилося щойно?

Постарався заспокоїтися, наскільки це було зараз можливим, і прокрутити в голові події останніх хвилин…

Він сказав їй, що час подумати, на котре число взяти квитки на літак, щоб прилетіти до Неї, і у відповідь почув несподівану і нерішучу відповідь, що цього не потрібно робити, так як Вона збирається на новорічні свята полетіти в гості до Санкт-Петербургу…

Це було так несподівано, що Його й справді захлеснули емоції, адже вони уже більше року не бачилися, він сумував за нею кожною клітинкою тіла, серце його та душа рвалися до Неї щодня…

Нібито в темній кімнаті зненацька увімкнули світло, і Він, як здалося, чітко розгледів в її очах байдужість… Він раптом гостро зрозумів, що любить уже тільки Він…

Вона ще щось говорила на виправдання того, чому Йому не потрібно їхати, але Він уже мало що чув і ще менше в цей час розумів… Рука сама натиснула кнопку «вимкнути» і обличчя коханої жінки зникло з монітору…

 

Вона

Коли на екрані вимкнувся з ним зв'язок, Вона так і застигла… Все, що відбулося, було несподіванкою й для Неї…

Відчула, як кров прилинула до обличчя, на очі накотилися несподівано сльози. Зусиллям волі Вона змусила себе справитися з хвилинною слабістю..

Ні, це нічого не значить, це Його емоції. Вона хотіла спробувати Йому пояснити своє рішення, але Він уже не чув.

Якось неправильно все це… Вона нахмурила брови, не розуміючи, що ж їй зараз робити. Переключитися на щось інше не вдавалося.

Попробувала зайнятися хатніми справами, пройшла на кухню, але руки не хотіли нічого робити…

Повернулася в кімнату до комп’ютера, але Його не було в skype…

Сіла на диван, серце здавило обручем, ставало важко дихати, і сльози не вдалося вже стримувати…. Закривши руками обличчя, Вона тихенько плакала, сама себе жаліючи…

Давня думка про те, що їхні відносини не мають майбутнього, давно була частим гостем в її голівоньці, а зараз додалася ще одна – так буде краще і для Нього, і для Неї. Вони обидві тихо заповзали в голову, щоб там влаштувати собі постійне гніздечко…

 

* * * * * * * * * * *

1-ий день

Він

Він погано розумів, як пролетіли вечірні години. Здавалося, що так біля вікна і простояв, дивлячись на дерева навпроти вікна, які згинали свої непокірні гілки, не бажаючи здаватися вітрові, а той все сильніше й сильніше налітав, ніби намагаючись зламати їх, підкорити своїй силі, змусити склонитися в покорі.

За цей час у голові проносилися день за днем всі роки його знайомства з коханою, розпочинаючи з найпершої зустрічі. Та навіть ні – не з зустрічі, бо до неї було ще далеко. Вперше вони познайомилися при допомозі Інтернету та славнозвісної програми ICQ – так званої аськи.

Невідома жінка зайшла в його акаунт і з перших же слів вітання звернула на себе увагу. Навіть сьогодні Він не міг зрозуміти, що ж було в Її словах такого, що змусило відповісти. Адже, як правило, такі вітання Він залишав без відповіді, а тут не зміг. Чи

ї загадковий нік, від якого повіяло чимось казковим, чи Її аватар, смішний та такий дитячий?…

Але з цього все почалося… Їхнє спілкування було настільки простим, настільки легко вони обоє почувалися в цьому фонтані повідомлень один одному, що це нагадувало юнацьке захоплення, перше кохання, залицяння, будь-що – тільки не розмову двох дорослих людей, обмежених у своїх діях сім’ями та дітьми.

До того ж, Вона проживала в іншій країні, то ж у планах щодо спільного майбутнього не було ні потреби, ні сенсу.

Але кожного наступного дня Він із нетерпінням їхав на роботу, вмикав аську і з радістю писав Їй «Доброго раночку». І очі світилися, і посмішка не сходила з Його вуст. Не важко здогадатися, що такі ж емоції переживала й Вона…

Така проста переписка не могла тривати довго… Як тільки вони зрозуміли, що у їхніх відносинах з’явилося щось більше, ніж просто приятельські почуття, то в жартівливій формі домовилися не закохуватися один в одного.

Коли Вона надіслала електронною поштою йому свою фотографію, Він зрозумів – це його жінка… Він покохав…

Прокидався з думкою про Неї, засинав, шепочучи «На добраніч, зіронько моя»… Душа співала, і хотілося знову, як в юності, писати вірші… Слова самі складалися, рядки римувалися…

І не пройшло й двох тижнів, як побороти своє всепоглинаюче бажання признатися Їй у своєму коханні не вдалося… Злетів крик кохання з Його вуст… Її слова кохання теж не змусили себе довго чекати…

 

В серці заболіло, аж довелося потерти рукою груди, ніби цим можна було так легко зняти біль…

Очі Його були сухими, куточки губ міцно стиснутими, а погляд наче завмер, прикипівши до непокірного вітрові дерева навпроти.

 

**************************

 

Заснути не вдавалося, хоча Він дуже старався викинути з голови будь-які думки про Неї і про ситуацію, яка склалася. Як правило, Він засинав моментально, і цією спосібністю відімкнутися від навколишнього світу дивував і свою кохану, і своїх друзів. Особливо дивувала всіх Його здатність спати по 10-14 годин безпробудно, коли була така можливість. До того ж, розбудити Його було проблемою, так як на сторонні подразники Він уві сні не реагував. У Його мобільному телефоні стояв на будильнику звук пожежної сирени, але й вона рідко допомагала, настільки сонний мозок закривався під час сну. Напевне, мозок сприймав сирену як цвіркання горобців за вікном.

Зараз Його завжди залізобетонна нервова система дала збій. Спати не було жодного бажання, голова була заповнена спогадами, які пробивалися через біль у скронях…

 

Вони обоє були пов’язані сімейним життям, хоча ні Він, ні Вона щастя в сім’ї так і не знайшли. У Нього був син, і в Неї був син, вони навіть у віці майже не відрізнялися. От тільки Її син був старшим за Його на один рік.

Він після того, як зрозумів, що кохає Її, не міг уже спати з жінкою, яка ще рахувалася Його дружиною, але для себе Він уже зрозумів, що подружньому життю прийшов кінець. Серце Його було заповнене коханням до жінки, яка з кожним днем, з кожною годиною ставала ще ріднішою і заповнювала всю його душу, яка так давно була самотньою. Проживши майже 20 років у сімейному житті, Він так і залишався самотнім, ніби той вовк, який в силу вродженого інстинкту повинен піклуватися про свій виводок, про тих, хто залежить від нього як вожака, не відчуваючи в серці ні затишку, ні спокою… Напевне, це була справа тільки часу, щоб зустріти рідну душу, рідне обличчя, подивитися в такі рідні очі… Час настав, він зустрів Її, і потрібно було робити рішучі кроки для того, щоб не жити життям двійника.

У неї сімейне життя теж не складалося так як мріялося, і Вона зі своїм чоловіком не були близькими настільки, щоб можна було казати про міцну сім’ю.

То ж обоє, відчувши один в одному людину, з якою хочеться бути, з якою хочеться жити, потягнулися один до одного як квіти весною до сонця. Обоє захотіли тепла, ніжності, розуміння, турботи! І обоє це щодня знаходили, прискіпливо вглядаючись в один одного під час щоденних розмов.

Йшли місяці, наближався Новий Рік, а разом з ним Її грудневий день народження… І, на Його радість, Вона вирішила приїхати до Нього в гості!

Яким щасливим Він був у ці дні! Всі думки були заповнені тільки одним – як прийняти Її? Тим більш, що вона вирішила приїхати разом з сином. І острах того, що Вона може в ньому розчаруватися - живому, а не інтернетівському, не давав Йому спокою.

Вони вже на цей час спілкувалися в Інтернеті за допомогою вебкамери в програмі скайп, то ж Вона все ж таки могла Його бачити, але… Живий, реальний – це все ж таки трішки інше… Глибоко-глибоко в душі, і Він навіть боявся сам собі в цьому признатися, жив страх, - та навіть не просто страх, а страшилище, - що Він може розчаруватися й сам у Ній, живій та реальній…

І ось настав день, коли Вона прилітала… Для неї Він зняв цілий будинок – напевне, боявся, що квартири простої буде занадто мало.. Посмішка сковзнула по Його обличчі при цій згадці… Зустрічав він свою кохану з величезним букетом Її улюблених хризантем (ще один величезний букет чекав в орендованому будинку). Йому здавалося, що в аеропорту всі дивляться на нього, так тремтіли Його руки, підкошувалися ноги. Хотілося встати навшпиньки, надути груди, щоб в цей момент бути найсильнішим та найкрасивішим чоловіком у світі. І все це у віці 46 років!

Він піймав себе на тому, що вголос засміявся, так уява перекинула Його на роки назад і стало смішно від тих хлоп’ячих почуттів. Він зараз ніби збоку бачив себе, незграбного та ніякового, коли зразу ж впізнав Її у високій та стрункій жінці, яка вийшла з залу щойно прибулих пасажирів і був нею зачарований! Незграбно обійнявши Її, він відчув запах

ї волосся… Цей запах живе з ним усі роки! Цей неповторний запах зводив його з розуму щоразу, коли він Її обіймав, пригортав до себе. Він так і не зміг словами ніколи описати цей запах. Це був Її, його коханої, запах! І чим би Вона не мила волосся, запах залишався завжди одним і тим же. Як код ідентифікації його кохання...

Вони їхали машиною до будинку, в якому вона житиме, а Він уже знав, що не помилився ні в своїх почуттях, ні в своєму виборі… Ця жінка була саме тією людиною, яку Він прагнув знайти все своє життя. І з якою Він захоче це життя прожити до останніх днів. Прийшли раптово спокій та упевненість, руки не тремтіли.

Коли вони під’їжджали вже до будинку, в небо злетіли ракети – це на Його прохання власник будинку запалив декілька десятків ракет та феєрверків на честь Її приїзду. Як Вона щиро раділа!!! Яким здивованим та веселим був Її син!

Він тоді зрозумів, що все, що було зроблено, що Він готував для них – недаремно…

Дні, які вони прожили, – саме ПРОЖИЛИ разом, - пролетіли як година. І в ці дні щастя наповнювало їхні серця. Його коханій подобалося все – і місце, де вона зупинилася, і місто, яке Вона полюбила ще в школярські свої роки і в якому була один раз у 18-літньому віці, і їхні прогулянки Старим Містом у передріздвяні казкові дні та вечори.

Вони підходили один одному… Він ніколи не забував, як вперше пригортав Її до серця, як вперше їхні губи зустрілися і затремтіли тіла… І Він узнав, що їхні тіла теж ніби створені один для одного… Все своє нерозтрачене тепло та ніжність Він віддавав Їй, і Вона приймала його своєю спраглою душею та тілом як ковток джерельної води… Стільки тепла було в Ньому, в Його пестощах, в Його руках, поцілунках, що Вона не зупиняючись казала Йому про це. А Він від кожного її слова настільки переповнювався щастям та вдячністю, що забував про те, що щастя це не довговічне…

Дні її перебування пройшли, і Вона полетіла додому… І ніхто не знав, що буде далі і як же їм тепер жити один без одного…

 

Він відчув, як наростає біль у серці – тупий та жорстокий, підступає в горлі нудота. Зусиллями волі намагався перемкнути увагу та думки на щось інше, дихав глибше, і здалося, що біль відступив…

 

Вона

Сон довго не йшов до Неї… Не допомагала й книга, сльози наверталися на очі…

Вона старалася думати про те, чому так сьогодні сталося, і що робити далі?...

Не можна сказати, що Вона не задумувалася раніше про те, що їх відносини перестали розвиватися… Хочеш чи не хочеш, але коли тобі вже минуло сорок п’ять, то ти думатимеш про те, що буде далі у твоїх відносинах з чоловіком, якого ти хочеш бачити поруч з собою, але Його немає!.. Просто фізично Він не може бути поруч з тобою. Ні сьогодні, ні завтра, ні через місяць… І хто знає, чи через роки буде?... А твоє життя ж проходить…

А Він далеко, за тисячі кілометрів, і тільки душею та серцем може бути поруч.

Вона втомилася уже від чекання. Навіть не просто чекання, а безнадійного чекання… І ті рідкі зустрічі з Ним дарували радість, коротке щастя, але укорочували з кожним разом надію…

Вона розуміла, що нічого подіяти вони не можуть, що не перебороти фінансові труднощі їм… Ні Вона до Нього, ні Він до Неї не можуть переїхати…

З кожним днем Вона відчувала, як в Її душі накопичується невдоволення таким станом їхніх відносин, і вже здавалося, що й Він не робить жодних спроб, щоб перевернути, змінити ситуацію. Останнім часом з кожним днем бажання спілкуватися з Ним ставало все меншим…

Інколи, правда, почуття поверталися, і Вона відчувала те ж саме тепло до Нього, котре переповнювало Її душу всі ці роки. І знову хотілося говорити Йому лагідні слова, вслухатися в звук Його голосу, котрий зачаровував Її, дивитися в Його очі – такі виразні та добрі…. Але таких моментів теж ставало все менше…

Вона відчула, що подушка мокра від сліз, котрі котилися з очей. Повернулася на другий бік, як маленька дитинка скрутилася, підібгавши ноги до грудей, схлипнула, і сон, ніби Його сильні та теплі руки, огорнув Її своїми обіймами… І тільки крізь сон Вона ще декілька разів схлипувала…

 

2-ий день

Він

Сон здолав Його під ранок, Він навіть незчувся. І прокинувся теж раптово, чого з Ним давно не бувало. Просто очі відкрив і зрозумів, що вже ранок… Голова була несвіжою, а як у тумані.

Все згадав, все зрозумів. Залишалося тільки прийняти. А от приймати Він не хотів.

Старався собі процідити скрізь зуби – не можеш змінити обставини, то зміни відношення! Але слова залишилися просто словами, і ніякого полегшення не наступало. Не допомагало… Та й не допоможе, подумав…

Приїхавши в офіс, ввімкнув зразу скайп у комп’ютері, побачивши навпроти Її імені байдужий запис «не в мережі», заціпенів на декілька секунд, а потім тремтячими руками вимкнув програму. Що ж, не в мережі, то не в мережі… Постарався відволіктися роботою, і на деякий час йому це вдалося.

Але безжалісне серце нагадувало про себе час від часу, і тоді знову хотілося ввімкнути скайп… Щоб стриматися від цього, доводилося зціплювати зуби, і знову поринати в роботу. Він розумів, що запис «не в мережі» навпроти її імені не зміниться…

День тягнувся дуже довго, увечері напросився в гості до друзів, щоб тільки не бути наодинці з собою, а потім знову прийшла ніч… Зі спогадами…

…Наступна зустріч відбулася уже на Її території… Пройшло місяців з чотири, насичених щоденним спілкуванням в Інтернеті при допомозі skype, і вони насолоджувалися цими хвилинами, коли могли говорити, бачити очі один одного, посміхатися, любити… Але хотілося один до одного, хотілося торкатися рук, горнутися! І Він не витримав, взяв квитки на літака і невдовзі був у Неї… Вони зустрічалися на квартирі, в якій Він провів декілька днів, і знову не могли ніяк насититися один одним – тілами, пестощами, поглядами, розмовами!

Як же вони довго розмовляли – на будь-яку тему, стосувалося це чи Її роботи, чи Його, чи станом справ у сім’ї кожного з них, про дітей, про політику, про майбутнє їхнє….

Кожна розлука, коли Вона повинна була йти додому, була такою болісною! І так чекалося наступного дня, щоб все повторилося знову! І такі важкі були щоразу прощання…

У пам’яті сплив раптом один болісний епізод, який довго Йому ятрив душу. На початку їхнього кохання, коли вони ще жили у сім’ях, переписуючись увечері при допомозі СМС-ок, Вона йому написала, що потрібно йти спати вже, а Вона ТАК НЕ ХОЧЕ йти до чоловіка… Він довго пам’ятав свій стан після цього… Отримавши це послання, довго стояв, заклякнувши, відчуваючи свою безпорадність, звірячу ревність, і серце розривалося від неможливості вплинути на ситуацію, забрати Її звідти, на крилах полетіти до Неї, захистити від усіх негараздів! Це було таке випробування для Його душі!!!

Лють на весь білий світ в той момент затуманила Йому розум, і відходив тоді Він довго й важко від цих почуттів.

Він розумів дуже добре і внутрішній стан у той момент своєї коханої. Ладен був зробити так багато для неї, і не міг зробити нічого…

Вона тоді Його так любила!!!

Що ж сталося за ці роки, куди поділося кохання? Він ніби знову побачив Її холодні й байдужі очі на екрані монітору…

ЧОМУ?!!! Він ще не раз битиметься над цим питанням, щоб зрозуміти причину розриву, причину Її байдужості. Він битиметься над цим питанням багато днів та ночей, знаходячи відповіді, відрікаючись від них, і знову шукатиме, убиваючи цим питанням своє зболене серце. Він кидатиметься з крайнощів у крайнощі, то звинувачуючи Її, то звинувачуючи у всіх мислимих та немислимих гріхах себе, і так і не знаходитиме цієї відповіді…

Так ще разів зо два Він прилітав до Неї. А потім кожен з них, нарешті, зміг навести порядок у власному житті. Обидва майже одночасно оформили розлучення. І зітхнули спокійно – тепер вони могли не ховатися зі своїм щастям!

 

Вона

Зранку Вона вже змогла себе взяти в руки. Вона була сильною жінкою, і в найскрутніші хвилини свого життя завжди могла керувати своїми емоціями. Вона розуміла, що зараз настали саме такі дні. Тим більш, що Її робочий графік не дозволяв розслаблюватися. Будучи одним з керівників великої корпорації, Вона повинна була повністю викинути з голови будь-які думки, які не мали відношення до роботи. І це Їй вдалося, тим більш що весь день був насичений вирішенням проблем, які потребували уваги та повної концентрації…

Тільки під час обіду Їй вдалося трохи подумати про те, що учора трапилося, і уже без зайвих емоцій, ніби поглядом стороннього спостерігача, оцінити Їхні відносини. І вирок за цю годину вона теж встигла винести – потрібно закінчувати! Їй самій аж стало трохи дивно, як холодно та майже байдуже Вона сприйняла це своє рішення. Але знову проблеми робочі, які передбачали Її активну участь, закрутили Її, і тільки вдома, зробивши останні телефонні дзвінки, думки повернулися до нього…

Раптом Їй захотілося поглянути, чи є Він в скайпі, але зусиллям волі Вона відмовилася від цього. Потрібно пережити, потрібно перетерпіти – подумалося Їй…

Приготувавши нашвидкуруч собі легеньку вечерю із салату з овочів, Вона сіла на кухні, попробувала посолити і…. Рука її з сільничкою так і застигла над тарілкою, а думки були біля нього…

Як він там? Він же настільки емоційний! А не дай Бог, щось собі заподіє?? Він був здатний на божевільні вчинки, і Вона це знала, і це в Ньому Їй теж подобалося.

В тому, що Він Її кохає всім серцем та душею, у Неї не було жодного сумніву, Вона це завжди бачила по Його очах!

Налетіли шаленим вітром спогади, як Він Її ніжно обіймав, як Його руки пестили Її, як Вона, зневірившись раніше у собі, у свої можливостях сприймати чоловічу ласку дозволяла Йому пестити себе, здригалася від Його легких та ніжних дотиків рук, як з Її вуст зривалися тихі стогони, передаючи всі Її почуття, котрі вирували в душі! Його погляд, коли Він, не відриваючись, вдивлявся завжди в Її очі, проникав до глибин душі і знаходив завжди там відгук!

Сльози капали в тарілку, яка стояла перед нею…

Боже, як же їй відігнати ці спогади!!

Рвучко піднявшись з-за столу, Вона підійшла до умивальника, відкрила повністю холодну воду і двома долонями набравши її, вмила лице. Вода, обпікши лице, трішки заспокоїла. Повернулася здатність спокійніше обдумати ситуацію.

Їсти перехотілося. Салат, змочений Її слізьми, перекочував у відро під умивальником.

Думки повернулися до Нього. Ні, Він нічого собі не заподіє, Він не є настільки слабким. Вона знала, кого покохала – і не за слабкість, і не тільки за сильні та ніжні руки. Він у неї був справжнім чоловіком. Сильним! То ж Вона повинна бути спокійною…

Вечір пройшов без емоційних зривів. Вона постаралася сконцентрувати свою увагу на тих планах, які хотіла здійснити, і це Їй вдалося. Тільки в ліжку, обхопивши подушку обома руками, Її погляд натрапив на плюшевого великого ведмедика, якого Він Їй подарував при першій зустрічі, і знову не змогла стримати сліз…

Навколо Неї було дуже багато предметів, які нагадували про Нього. І ще не раз нагадають…

Так, з мокрими оченятами, Вона й заснула… Думками була разом з Ним…

 

3-ій день

Він

Невиспаний, з невеликими синіми мішками під очима, зранку Він уже був на роботі, гарячково вмикав комп’ютера, вмикав skype і…. «Не в мережі»… Болісно стискалося серце…

Змією почала заповзати думка, що Йому тільки здавалося, що у Неї байдужими стали очі, а насправді все не так, і Вона теж переживає розлуку та розрив не менш ніж Він сам. І тепер Його серце забило як в набат – чи не трапилося що з Нею? Цілий день Він ніяк не міг відігнати від себе цю думку.

Після обіду, увімкнувши в комп’ютері якийсь фільм, і не зовсім розуміючи, про що в ньому йдеться, раптом побачив сцену, коли дружина зустрічала чоловіка, пригорнулася до нього, дивилася віддано й ніжно в очі, і вони поцілувалися.

Він вимкнув фільм, щоб не бачити цього, так як в цей час все перевернулося в душі, серце защеміло неймовірно!

А в пам’яті спливли Її останні слова про те, що хочеться цікавого та насиченого життя…

Незчувся, як вийняв з шухляди її портрет, незчувся, як заговорив до неї:

- Серце моє все ж таки відчувало, рідна моя…. Недаремно уже з місяць як думки погані заполонили мозок… Ось і стався розрив з тобою, зіронько моя… І в серці – пустка… камінь… і болить неймовірно…

Але треба, потрібно вижити, витримати цей удар!!! Я розумію потихеньку, що ти не кохала мене так як я - до самовідданості, ти забажала цікавого та наповненого життя… А як тоді зі словами, що у біді й радості разом???

Живи, як хочеш… Я не вияснятиму відносин, не копатимуся в чому й хто винен… Ти НЕ КОХАЄШ – це найголовніше… Інакше в серці у тебе був би такий же біль як у мене….

Ти, виявляється, дала мені урок. Який я ніколи від тебе не сподівався отримати…

Не впускай в серце нікого! Тим більше в душу…

Гіркий урок, який мені не до вподоби, тому що я не розділяю цієї позиції!

Той, хто в серці твоїм, завжди має шанс завдати найболючішого удару!

Саме це сталося і в мене…

Твоя байдужість – найсильніше, найнесподіваніше відкриття на сьогодні в тобі… І я відчуваю, що нанесений тобою удар попри моє небажання робить мене кам’яним. Зовні – все в порядку, але серце й душа не хочуть нікого наближати до себе. Їм достатньо твого удару. І ще невідомо, чи поправляться вони від нього.

Він перевів погляд з портрету за вікно.

- Тільки на час маю надію… Він лікує… А тобі щастя… Мені ж зараз болить по страшному… Але я сильний, я все витримаю, і стану сильнішим… У мене стільки тепла та любові для тебе залишилося не виплеснутого….

Погляд Його затуманився, Він стряхнув головою, щоб повернутися до дійсності, поклав обережно портрет коханої до шухляди і тихо зачинив її, ніби боячись різким рухом завдати болю Їй…

Було таке відчуття, що цілий день Він ходив, як з ножем в серці, так воно боліло й боліло!!!!!!! Нудило, хотілося дихати свіжим повітрям, відкривав вікно й глибоко дихав, на якийсь короткий час відганяючи нудоту. І думка дзвоном у голові – витримати б!!!!!!!!! І не зламатися!

 

* * * * * * * * * * * *

 

Друга година ночі, а Він ніяк не міг заснути. Годину поспав, і все. Котру вже ніч… Сон як рукою зняло… Знову уві сні Вона… Він прокидається, і розуміє, що у Нього Її вже немає… І нічого Він не може зробити… Це не розпач, це якесь оціпеніння охоплює все єство… Серце болить, і думки тільки про одне – якщо інфаркт чи інсульт, то тільки щоб не врятували!

- Про це просто молю Бога й благаю, - шепотів Він собі, сидячи на дивані, зібравшись як у дитинстві в клубочок, обхопивши руками коліна і дивлячись, не кліпаючи, в темінь нічної кімнати. - Краще я зразу покину цей світ, і безболісно. Я просто не хочу, щоб у цьому випадку врятували. Я не хочу жити хворим. Я не хочу жити один. Коли немає СЕНСУ, то життя стає гірким та болючим. Увесь сенс мого життя – в тобі! У мене всередині палає море, океан почуттів до тебе, теплих, гарячих! І не виплескуючи їх, не даруючи їх тобі, я просто сам від них згораю… І вони, здається, спалюють серце, тому що дуже в цьому місці, у грудях, пече…

І думки про сина…

Я не можу зараз піти, тому що є син, якому потрібно допомагати. Він ще й сам не розуміє, що без мене, без моєї матеріальної допомоги йому стане дуже і дуже сутужно…

Вкотре в житті я знову зіштовхуюся з ситуацією, що я знову ПОВИНЕН, ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ!... Не життя, а суцільний борг… Іноді здається, що я один на один з усім світом, і багато-багато років мені ніхто не може підставити плече… Я – справді один у цьому світі, як одинокий вовк. У мене немає нікого… І винен у цьому тільки я один… Хрест такий… З самої першої появи на світ немовлям…

Звідки ж стільки сил у мене?.... І наскільки вистачить ще їх? А вдень знову повинен посміхатися, виглядати безтурботним, у мене все ОК і т.д. І так і буде. Не життя, а театр… Котрий з дитинства був мрією.. І тепер увійшов і став моїм життям, а я в ньому актором. Один на сцені… А серце тужить за тобою….

Темна-темна ніч… Він уже став її боятися, знаючи, що сон довго не приходитиме, залишивши Його наодинці з думками, які гостро жалили спогадами. І разом з тим, Він нетерпляче чекав цю частину доби - як мазохіст, отримуючи, окрім болю, радість від споминів, а Його пам'ять та уява знову й знову переносили в часі назад – туди, де вони удвох були щасливими…

…Влітку вони удвох відпочивали в Карпатах, у мальовничому місці провели днів з десять. Одні з найщасливіших днів, які Він провів удвох з коханою. Машиною Він через північну Європу в’їхав до України, повинен був зустріти Її з поїзда у невеличкому обласному центрі. Він запізнювався, і всупереч своїм правилам постійно перевищував швидкість, інколи стрілка спідометра переходила позначку 160км на годину. Він розумів, що на гірських дорогах це небезпечно, але не міг змусити себе їхати повільніше. Зате Він встиг. Ну, майже встиг, тому що поїзд уже приїхав, і Вона вже виглядала його на пероні.

Вони щасливою закоханою парою прожили в чудовому затишному готелі, в номері, із вікон якого було добре видно казкової краси гори! Увечері, взявши по келиху вина, сиділи на балконі, насолоджуючись цим гірським повітрям, природою та один одним… Щодня подорожували, навіть встигли побувати на одному з народних фестивалів, який проходив неподалік. Вона була щасливою та радісною, посмішка не сходила з її вуст. Приміряючи на фестивалі народні головні убори, Вона ставала для нього чарівною красунею, що спустилася з високих гір і обдаровує Його своїм теплом. Кожен день для Нього був щастям!

Можливо, зараз, сидячи на дивані, Він ще з більшою гостротою відчув це… Хотілося плакати, але сльози кудись пропали, як вода з висохлого джерела….

Біль наростав, накривав його як морською хвилею… І навіть не було впевненості, що ця хвиля відпустить його. Навіть хотілося інколи, щоб не відпускала, а забрала з собою…

Згадалося, що вдень він вичитав у інтернеті декілька фраз, які запали йому в душу:

- Ревність не означає недовіру, це значить страх втратити того, хто тобі рідний…

- Інколи не пише одна людина, а здається, що мовчить увесь світ…

- Коли ти людині потрібен – вона тебе ні за що просто так не відпустить…

Вони зачепили його за живе… А в серці такий самий біль… Ятрить…

Під ранок сон зморив Його втомлену душу, в цей короткий час сну вмістилися сни про телефонні дзвінки від Неї, снилося, що Вона їде до нього, і все, що трапилося між ними, неправда…

Прокинувся він знову з болем – але тепер, окрім серця, боліла ще й голова.

- Як добре вночі, коли серце вирішило задрімати, втомившись…! Прокинулося – болить! За тобою болить!!!! І дуже, і вже так хочеться тебе чути, бачити, обіймати, і вірити!!!! Безмежно й без усіляких пересторог!!! Так хочеться в дитинство втекти, притиснутися до маминого подолу, дозволити їй витерти сльози від несправедливого життя, від образи, яка як гостра скалка, ввійшла в серце і воно болить, ятрить, сочиться кров’ю, і тільки рідна людина може цей біль припинити!!! Ти була моєю РІДНОЮ ЛЮДИНОЮ!!!! Я ТАК ВІРИВ У ТЕБЕ СВЯТО Й ЩИРО!!!!.... І куди мені з цією вірою тепер???...

Їсти зовсім не хотілося, за весь день просто примусив себе один раз з’їсти купленого несмачного салату, якого проковтнув без жодного відчуття. А так - кава, кава, кава… І багато цигарок…

 

Вона

Іще один день пройшов у робочих турботах – проблеми, наради, знову проблеми. О шостій годині все, кінець дня.

Повертаючись додому, Вона була задоволена собою. Їй багато вдалося, а зранку навіть встигла заїхати в тренажерний зал, то ж могла бути задоволена собою.

І сьогодні вдень Вона вирішила написати йому листа. Вона повинна допомогти йому справитися з важкими днями, допомогти зібратися з силами, забути Її. Вона відчула, що теж є відповідальною за те, як складеться Його життя надалі. А Вона хотіла, щоб воно у Нього СКЛАЛОСЯ! Якщо у них не склалося дарувати свою турботу один одному, то нехай Він знайде іншу жінку, котра піклуватиметься про Нього, даруватиме Йому турботу та ніжність.

Він гідний того, щоб мати поруч людину, котра любитиме Його!

Стало чомусь дивно, як Вона може так спокійно про це думати. Вона посміхнулася, подумавши, що Вона все ж таки сильна жінка. Навіть сама думка про це принесла Їй задоволення, приємно лоскочучи власне самолюбство.

Увечері Вона все старалася відтягнути ту хвилину, коли потрібно було сісти і написати Йому листа. Вся Її впевненість у тому, що Вона вже не буде в полоні емоцій, кудись вивітрилася. До горла підступав увесь час клубок, Їй доводилося весь час ніби ковтати його, щоб знову не розплакатися…

Нарешті, зрозумівши, що ніхто за Неї не напише, Вона сіла за комп’ютер…

Зараз Вона аж ніяк не може дозволити собі піддатися почуттям… Тільки голий розрахунок, тільки холодна голова, без тремтіння рук, без жодних емоцій…

Вона пішла, умила холодною водою обличчя і, порахувавши, що справиться, почала писати…

Через годину, після довгих роздумів, викреслювань та переписувань, лист був готовий. Сильно почали боліти очі. Затекла спина. Подумалось – ех, як Він добре їй масаж робити вміє…

Силою волі відігнала від себе цю думку.

Ще раз перечитавши написане, Вона увімкнула скайп – Її коханого не було в скайпі… Ще раз спіймала себе, як вона щойно Його подумки назвала.

Відчувши, що Нею знову оволодіває хвилювання, Вона швидко переправила листа Йому і вийшла з кімнати. Тепер скайп буде ввімкненим, поки Він не прийме її листа…

Година була вже пізньою, Вона відчула, що дуже втомилася. Стало холодно, і хотілося швидше лягнути в ліжко, укутатися та заснути. Сидячи вже на ліжку, Вона одягала теплі шкарпетки, - чомусь мерзли ноги, - і завмерла. Це Він Їй подарував їх, це Він їх одягав Їй на ноги вперше. І як турботливо та ніжно!..

Як же Їй погано без Нього, без Його тепла!!!

Увіткнувшись головою в подушку, Вона гірко заплакала…. Так, заплакана, й заснула через декілька годин…

 

4-ий і 5-ий дні

Він

Два наступні дні і дві ночі пройшли за тим самим сценарієм. Тільки от в skype Він не заглядав, не вірячи в те, що Вона йому щось напише. Втрачена віра зробила його погляд якимось інертним, завжди виразні карі очі згасли. Вдень наступного дня Він поїхав до лісової річки, подихати й побути з природою. Він часто сюди приїжджав і раніше, любив дивитися на спокійний плин води у неширокій річці, і розмовляв пошепки з Нею, ділячись планами, надіями, почуттями.

Він сидів біля води, думав про неї, знову й знову переживаючи біль розлуки, і відчув, що тупий біль в грудях починає посилюватися. Захотілося розтерти груди, але рука начебто відмовлялася слухатися. Він раптом зрозумів, що просто не може поворушити нею, і стало страшно. Страшно не тому, що він ось так тут може померти, а від того, що він багато чого не встиг зробити – не встиг синові останні слова підтримки сказати, не передав йому своїх теплих батьківських почуттів… Не встиг порозумітися з коханою людиною, не встиг їй найпалкіше освідчитися в коханні, передати все своє тепло, яке зберігається в його серці для Неї - єдиної жінки в світі, яку Він безмежно кохає! Як багато Він уже не встигне поправити й налагодити!

Він просив Бога пошепки в ці хвилини про єдине – не дати йому вижити, якщо вже час прийшов!..

Так, він завжди боявся ситуації, коли в результаті хвороби чи трагедії може стати інвалідом чи неповноцінним. І в цей час теж боявся, що може трапитися найгірше – інсульт… Краще вже зовсім піти… Назавжди…

Потім було важко зрозуміти, чи був Він ввесь час при свідомості, чи все ж таки на деякий час втрачав її, тому що все Він пам’ятав, ніяких провалів пам’яті у Нього не було. Розтираючи рукою, яка вже ожила, груди, і відчуваючи як біль відпускає, обережно звівся на ноги. З полегшенням зрозумів, що руки й ноги працюють, що жодних серйозних проблем немає.

Ще з півгодини побувши біля річки, упевнившись в тому, що біль пройшов без жодних видимих наслідків для Нього, сів у машину і обережно поїхав у місто…

Приїхавши в офіс, Він довго стояв біля відчиненого вікна, ніби старався запам’ятати кожний листочок на дереві навпроти.. Але це тільки так здавалося, насправді він не бачив нічого. Його внутрішній погляд був направлений на самого себе. Він сьогодні зрозумів, що серце може в будь-який момент знову застогнати від болю, і хто зна, чи витримає наступного разу…

Син… Саме турбота про нього не дозволила йому поєднатися з коханою. Виїхати до Неї – означало перестати підтримувати сина. Він розумів, що у випадку переїзду в іншу країну він не матиме найближчим часом (а може й не тільки найближчим) змоги допомагати синові. А без Його матеріальної допомоги… Навіть не хотілося думати, що може трапитися, тому що Він серйозно допомагав – і оплачував кредит за квартиру, і саму квартиру, і утримував сина. Це були зовсім не маленькі гроші. Колишня дружина не могла самотужки оплачувати, так як працювала на низькооплачуваній роботі, і вистачало тільки на їжу… Інші затрати ніс Він сам. Це був його моральний обов’язок, який Він сам на себе наклав… І по-іншому вчинити не міг…

Йому захотілося на всякий випадок залишити для сина листа…

Вони з сином, на його превеликий жаль, не стали друзями, хоча він дуже хотів цього… Обмаль часу, обмаль спілкування… І не помітив момент, коли син виріс, обігнав Його в зрості, і віддалився…

Відносини були скупими на прояв почуттів…

Після сьогоднішнього випадку він повинен бути готовим до найгіршого…

Захотілося написати йому листа, на випадок сердечного нападу…. Саме написати, а не набрати в комп’ютері.

Він сів за стіл, взяв ручку і задумався… Здавалося, що Він був спокійним, тільки уважний погляд міг роздивитися, що Його думки були зараз не тут, а зовсім в іншому місці…

Букви складалися в слова, зі слів складались речення, а рука невпинно писала…

 

Доброго дня тобі чи вечора, синку мій!

Якщо ти читаєш цього листа, то це означає, що мене вже немає …

І зразу ж – прости мене за це, якщо зможеш. Тому що, напевне, не витримало вже серце моє. Сподіваюся, ти зможеш зрозуміти та простиш …

Пишу тобі завчасно, тому що не знаю, як складеться життя, адже серце останнім часом дуже болить, іноді не впевнений, що воно витримає всі ці емоційні стреси, всі хвилювання …

Може й так трапитися, що воно перестане битися, а йти з цього світу, не попрощавшись з тобою, не сказавши останні слова тобі, не хочеться…

Ти у мене добрий хлопчина, навіть незважаючи на ті дрібниці, які мені, як твоєму батькові, не подобаються, і про які я тобі завжди казав, не приховуючи своєї думки. Але це все ж таки дрібниці, не вони складають основу людини. Сподіваюся, що ми з мамою заклали в тебе з дитинства дуже багато правильного відношення до життя, до людей, які тебе оточують, і ти завжди будеш таким як є зараз – відкритим, щирим, чесним і порядним.

У тебе попереду ціле життя, намагайся ніколи не забруднити свого імені підлістю, брехнею, нещирістю.

Будь завжди чесним по відношенню й до самого себе, бережи маму. Вона у тебе одна, і можна з часом змінювати друзів, можуть бути в житті людини не одна, а багато коханих жінок, але тільки мама завжди в нашому житті одна…

Допомагай їй, наскільки в тебе вистачає сил, телефонуй їй, спілкуйся з нею частіше.

Іноді батькам дуже важлива підтримка дітей, їхнє турботливе та любляче слово продовжує життя! Та що там іноді, так завжди…

Ти виріс, у тебе з’явилися друзі, своє коло інтересів, у тебе з’явилася дівчина, яку, як я розумію, ти кохаєш. І, сподіваюся, вона кохає тебе.

Дай вам Бог зберегти свої почуття і кохатися все життя, приймаючи один одного такими якими ви є, підтримуючи і в біді, і радості!!!

Ви ще не розумієте, наскільки це важливо – мати поруч безмежно кохану та надійну людину, яку ти любиш усіма фібрами душі!

Бережіть, плекайте в собі це почуття! Воно дорожче всього в світі і ніщо в світі не може замінити його – ні багатство, ні почесті, ні друзі!

Можливо, і я несу провину за те, що не зміг тобі стати Товаришем, хоча це й було моєю мрією, щоб ми з тобою були справжніми друзями. Можливо, це ще б чекало на нас попереду, зараз вже неможливо це знати.

Але тішу себе надією, що я все ж таки не був для тебе поганим батьком. Що міг, я старався тобі дати з раннього дитинства, і я щасливий від того, що приймав тебе першим, коли ти тільки з’явився на цей світ – такий смішний та дивний, і такий дорогий та бажаний!!!

Любов до тебе, відповідальність перед тобою не дозволили мені по-іншому вчинити в цьому житті. І вже ніхто й ніколи не взнає, наскільки я був правий у цьому своєму рішенні …

І моя батьківська любов до тебе всі ці роки жила, і житиме, скільки б мені не судилося прожити на цій землі!

Будь сильним, синку! Життя продовжується, а біль… біль з часом стихне …

Ти тепер повинен стати дорослим. Мама, сподіваюся, тобі допоможе в цьому, а кохана дівчина підтримає.

С любов’ю до тебе, з вірою в тебе – твій батько.

P.S. У папці комп’ютера на десктопі під назвою «Кохана» - те, що складало зміст мого життя останні сім років. Не відкриваючи, знищ. Назавжди. Нехай воно й залишиться тільки моїм.

Здається, все…

Прощай.

 

Перечитувати написане Він не став, склав обережно вдвоє листок, поклав у конверт, надписав і засунув у шухляду. Тут його не буде важко знайти.

Він був зовсім спокійним, зібрався, і навіть не поглянувши, чи є Його кохана в скайпі, вимкнув комп’ютер і поїхав додому.

 

* * * * * * * * * * * *

 

Ніч сну не принесла. Він лежав і згадував, як сьогодні смерть знову пройшла поруч, тільки поглядом торкнувшись Його…

Не вперше в житті так траплялося, що Його життя висіло на волосині. З моменту народження і протягом всіх прожитих ним років було декілька моментів, коли життя могло обірватися в будь-яку хвилину.. І це з найперших хвилин життя.

Думки перенесли Його на багато-багато років назад, в теплу домівку, зігріту сімейним теплом, турботою, найріднішими в світі людьми…

Він був у сім’ї уже третьою дитиною, слідом за двома старшими братами.

Народження його було не з простих, так як після перших хвилин материнського щастя лікарі, оглянувши немовля, зрозуміли, що жити цьому немовляті залишилося не більше декількох годин, якщо терміново не втрутитися хірургові.…

На щастя матері, втручання відбулося вчасно, і дитина залишилася жити. Але це був тільки початок поневірянь мами з сином лікарнями. Було ще декілька операцій, останнім акордом, на щастя для молодої мами - успішним, стала найсерйозніша операція у Вінниці, яку провів молодий і талановитий професор. З теплом у душі згадав Він зараз цього лікаря.

Він врятував Йому життя, а сім’я його, наскільки знав з розповідей мами, оточила любов’ю та турботою маленького хлопчика, коли вони з мамою приїжджали декілька років поспіль для профілактичних оглядів. Низький поклін їм усім!

Він з посмішкою пригадав мамину розповідь про те, як у сім’ї професора під час одного з чергових відвідувань лікарні дружина професора ніяк не могла втямити, що ж хоче маленький хлопчик, питаючись:

- Пані, можна взяти ровер?

Вона не знала, що ровер – це велосипед, і стільки сміху було! Особливо на фоні повного видужування малюка та успішно проведеної складної операції вся сім’я була дуже щасливою…

Він з ніжністю подумав про маму… Можна тільки здогадуватися, скільки припало на її долю хвилювань від тієї хвороби сина… Скільки недоспаних ночей, скільки пролитих сліз біля колиски сина, коли було невідомо, чи зустріне черговий ранок живою її дитина… Вся її сивина – як медалі за материнське серце…

І скільки любові передала Йому мама в ці перші роки його життя!

Можливо, оця передана Йому любов допомагала в житті? Можливо, і є велика заслуга мами в тому, що всередині у Нього немає ні ненависті, ні злоби, а серце переповнене любов’ю…

Він міг впевнено сказати, що у Його житті саме любов грала та грає визначальну роль. Як у відношенні до людей, так у відношенні до жінки.

Цю любов привили Йому батьки своєю щоденною поведінкою, котрі прожили разом більш ніж піввіку, і пішли з життя один за одним з різницею у рік (мама не змогла прожити більше року без батька - вона, як він думав, втратила сенс життя без нього і здалася хворобам)… Вона просила Бога, щоб не дав їй пережити свого чоловіка - і доля відміряла їй рівно один рік життя без рідного чоловіка.

Він встав, накинув сорочку, взяв цигарку і вийшов на балкон. Небо було чистим-чистим, і видно було безліч зірок на небі, які світили, як здалося в цей момент, саме Йому і намагалися підтримати, дати сили зболеній душі…

Міцно затягнувшись цигаркою, Він стояв біля відчиненого вікна балкону, гостро відчуваючи саме зараз свій нерозривний зв'язок з батьками, яких уже немає на цьому світі

Чомусь подумалося про культ Жінки. В найкращому розумінні цього слова. Думалося легко:

- Жінка – це є наше найдорожче, чим ми повинні дорожити, кого ми повинні поважати й шанувати.

- У житті кожного чоловіка повинна бути присутньою кохана жінка, заради якої ти повинен жити і котрій повинен передавати все тепло, яке накопичується в серці.

- Без кохання немає нічого…

Його цьому не вчили, Він все це зрозумів сам, дивлячись на відносини мами з татом, адже про це вголос не говорилося, але через якісь невловимі флюїди Він у себе все всмоктав. І несе в собі до цього часу…

Не дивно, що ідеалом для нього завжди була мама… Яку він до цього часу чи не щоденно згадує, до якої звертався подумки у важкі хвилини. А останніми роками дефіциту з цими важкими хвилинами не відчувалося…

Як і все життя…

Мама… Найсвятіше, що є в Його житті… Коли вона співала, здавалося, що співає душа… Мама рідко співала якихось веселих пісень. Чомусь з її вуст більше лунало сумних пісень про любов, про розлуку, про поневолену Україну - пісні краяли серце сина ще у маленькому віці… Було незрозуміло, чому так стає на душі тужливо, але хотілося слухати мамин спів ще і ще…

 

І спогади про її добрі руки, теплі карі очі, про її завжди спокійний, пронизаний як шовковою ниткою щирим теплом голос, який так хочеться й зараз почути.. Можливо, саме такі спогади допомагали вижити, не втратити себе…

Не раз у важкі хвилини Він як самотній вовк підіймав голову до неба, ніби намагаючись за маленькою зіронькою угледіти її… І замість виття губи тихо шепотіли «Допоможіть мені, мамо…»

Він почав розуміти цінність для себе рідної мами тільки тоді, коли вже не міг її повернути, не міг торкнутися до її руки, щоб погладити та попросити прощення. А у мами є завжди за що просити прощення….

Йому захотілося стати знову маленьким хлопчиком, скрутитися в куточку старого дивану в кімнаті, і слухати маму, яка так уміла красиво розповідати… Захотілося повернути в душу дитячу безтурботність, віру в людську справедливість та щирість! Захотілося скинути з душі важкий камінь, який так тиснув Йому в грудях…

Коли померла мама, Він знайшов свою кохану… Ось такий збіг обставин…

Пальці обпекло догораючою цигаркою, Він загасив її, востаннє поглянув на всіяне як горохом зоряне небо, і повернувся в кімнату... До ранку було ще далеко…

 

Вона

Ніколи ще не було за всі роки, які вони були знайомі, такої довгої перерви у їхньому спілкуванні. Наступні дні пройшли за одним і тим самим сценарієм… Робота, якою Вона намагалася витравити з голови всі думки про нього, і важкий, наповнений думами та слізьми вечір… Вона не могла уже нічого увечері з собою зробити, як не старалася.

Він у скайпі так і не з’являвся, щоб прийняти Її листа. Декілька разів Вона поривалася йому написати повідомлення на телефон, але стримувалася. Стрималася Вона також і від того, щоб видалити листа, який чекав на Нього.

І так жодного разу й не перечитала…

Найбільш

й дошкуляла власна пам'ять, яка все повертала до тих днів, які вони були разом… І так там, у минулому, було багато щастя та радості, стільки хвилин, наповнених Його коханням, що Вона не могла нічого вдіяти, коли спомини охоплювали Її…

І в той же час Вона не хотіла відступати від рішення, яке їй далося важко – потрібно їм відпустити один одного. Він повинен знайти собі супутницю життя біля себе, а не за тисячі кілометрів. І бути щасливим…

У них обох немає майбутнього… Це Вона розуміла…

Вона не хотіла признаватися сама собі, але надія, що і тут, вдома, вона може знайти рідну для себе людину, жевріла десь глибоко в душі. Втомившись від багаторічного чекання, втративши надію на те, що вони зійдуться з коханим, Вона просто хотіла вже спокою… А якщо поруч буде й надійне чоловіче плече, то можливо, можна й без любові жити?..

Вона сама себе питалася, чи погодилася б ще раз пройти цим шляхом відстань у 7 років, і не могла ствердно відповісти… Інколи їй починало здаватися, що рішення розлучитися з чоловіком було неправильним... Так, Вона впізнала, що таке кохання! Так, вона відчувала ту шалену пристрасть, неймовірне тепло, яке передавалося Їй від рук коханого, очей, слів, щоденно бачила Його турботу про Неї, Його шалене бажання бути поряд.. Але простого буденного й довготривалого щоденного щастя Їй з Ним не довелося впізнати… Хоча Вона знала, що Він міг його Їй дати як ніхто інший у всьому світі, якби була можливість..

Вона раптом згадала, як вперше зустрівшись з Ним, не могла зрозуміти, чому від Нього не чує того запаху, який притаманний, що гріха таїти, чоловікам… Вона б навіть не могла описати цей запах – просто Її ніздрі завжди зрадливо тремтіли, відчуваючи Його… Це був запах протилежної статі, позбавленої ідеальної чистоти, яка була притаманна Їй…

Навіть легкий запах тютюну, який іноді йшов від коханого, не змушував Її ніздрі тремтіти. Тим більш, з теплотою подумала Вона, Він завжди старався менше палити при Ній, і при першій нагоді чистив зуби, щоб убити цей гіркий запах.

Коли вони кохалися та пестили один одного, Вона як вовчиця принюхувалася до Нього, щоб учути нарешті Його запах, який засвідчив би, що Він все ж таки не з іншої планети, а належить до людської породи чоловічої статі. І так і не змогла зрозуміти, чому Її ніздрі такі спокійні завжди з Ним…

Відсутність у Нього неприємного для Неї чоловічого запаху була фактом, який Вона так і не змогла собі пояснити… Коли ж їхня відвертість та щирість в стосунках стали нормою, і Вона зі сміхом розповіла Йому про все це, Він тільки посміхнувся. Він теж не знав чому…

Він був для Неї рідним, бажаним… Він відкривав у Ній самій стільки нового, що Вона дивувалася самій собі…

Сльози… знову сльози… Як же їх стримати, коли вони самі течуть …

 

6-ий день

Він

Ось уже п’ять ночей Він спав по декілька годин, тільки над ранок забуваючись у короткому сні, який не приносив полегшення. Як не дивно, Він не відчував втоми, тому що нерви були на межі…

Після випадку біля ріки Він уже став боятися, що в будь-яку хвилину може трапитися з Ним біда… І досить важко було від цих думок відкараскатися.

На роботі, ввімкнувши комп’ютера, наважився зайти в скайп. І тільки програма завантажилася, він зразу ж побачив блимаючий світлом сигнал – від Неї було повідомлення…

Серце забилося, затужило, в скронях заломило….

Відкривши програму, Він побачив, що від неї не було ніякого простого текстового повідомлення, натомість програма просила його прийняти цілий файл.

У файлі був лист… Він натиснув кнопку прийняти, і поки файл завантажувався, тремтячою рукою висмикнув з пачки чергову цигарку, з третього разу викресав з запальнички вогонь, глибоко затягнувся і вийшов на терасу, яка була прибудована до офісу.

Рука дрібно тремтіла, коли Він підносив цигарку до губів…

Він навіть думати боявся, що там, у цьому листі, може бути. Постарався вгамувати емоції, глибоко затягуючись димом. Дуже швидко докуривши, зразу ж запалив і другу цигарку.

Йому потрібно заспокоїтися. І що б не було написано Нею, все він повинен сприйняти… Гідно, без емоцій.

Він був упевнений, що це лист-прощання. В іншому випадку Вона б просто зателефонувала йому.

В голові нібито туман, ніяк не міг заспокоїтися…

Треба прочитати, все одно треба прочитати!

Сів за стіл, клацнув на файл, і на екрані відкрився лист…

****************

 

Доброго раночку, любий!

Важко, дуже-дуже-дуже-дуже важко … і зробити цей крок, і усвідомлювати, що це трапилося, і все оце зараз писати… Сім років … вже сім років нашого життя. Життя в основному перед комп’ютером. Справжня еволюція відносин. Ми з тобою пережили і вибух кохання, і повільний сплив часу, коли чекаєш зустрічі, і радість від зустрічей, і важкі хвилини розлучень. Були мрії, були сподівання, якась перспектива …

Все моє і твоє життя ми знали тільки з розповідей один одному. І скільки ж мало часу ми могли торкатися, відчувати, грітися, кохатися. Ти вивчив мене стовідсотково. Ти навіть змінив мене. Я майже жила біля комп’ютера поряд з тобою. Знаючи, як тобі важко і самотньо, я заради тебе весь цей час намагалася бути поряд.

Але ж то не разом. Все одно я була сама, і ти був самотній. В усьому, окрім думок. Я знала, що ти мене підтримаєш, заспокоїш, або, як ти казав, «попрацюємо над моєю головою». Ти дуже уважний, чутливий чоловік. Ти робив мене щасливою, коли ми були поряд. Я теж у думках весь час хотіла, щоб ти жив у нормальних умовах, відпочивав, снідав і вечеряв, я турбувалася за тебе. Трішки в реальному житті, але більше теж тільки в думках.

 

 

     З часом я почала розуміти, що наші стосунки безперспективні. Ні ти, ні я не готові на переїзд. Я не приїхала б до тебе, тому що це було б безглуздя - їхати до чоловіка, який сам утримує себе і сина, сідати йому на шию без перспектив на заробіток. Фінансова криза майже зруйнувала всі наші сподівання, всі наші мрії…

 

Звичайно, можна апелювати, що кохання б усе перебороло. Але… Ти знаєш мене, і я знаю себе. Без роботи, без поважної роботи то буду не я. Ти ж не міг не знати, що я все ж таки людина дії!

І мені якось стало незрозуміло споглядати на твою бездіяльність. Ми різні. Ти сидиш і чекаєш, а я б щось робила. Я просто перестала тебе розуміти. Навіть коли я розповідаю про свої задумки і ідеї - ти скептично до цього ставився. І це гальмувало мене.

А чому б і ні? І ось зараз я почала щось робити. Нехай то не з перспективою на заробляння великих грошей. Але ж все одно не сидіти бездіяльно.

А ще я постійно відчувала провину перед тобою за те, що витрачаю гроші на щось інше, ніж як взяти й полетіти до тебе. Я дуже хочу мандрувати, нехай і не на дорогі курорти, але ж можливість в мене була і є, подивитися ту ж саму Європу, поїхати в санаторій.

Я зловила себе на тому, що я винна перед тобою за те, що витрачаю на себе гроші, що купую меблі…. Мені не подобається ходити й жити з цим внутрішнім почуттям провини!

Так, зараз важче стало жити. Можливо, це життя все розкладає по своїх місцях.

І ти почав дратуватися. Це безвихідь, яка може привести до втрати будь-якого почуття. Ти сказав, що я вже не кохаю. Так, такого кохання, яке було на початку, в перші роки, вже немає. Але прийшло інше, більш врівноважене, з повагою і, можливо, більш приховане Я довго вагалася. І все ж таки вимушена піти на такий крок.

Я хочу відпустити тебе і прошу відпустити мене... Нехай в душі у нас залишається кохання. Так живуть. Я хочу іноді з тобою розмовляти, знати про тебе, радіти за тебе і підтримувати тебе. Але не жити в квадратику.

Кожний вечір, коли я лягаю спати, я прошу Бога, щоб дав тобі можливість познайомитися з жінкою, яка б з величезною повагою або навіть просто з теплим почуттям ставилася до тебе, дбала про тебе, щоб у тебе була можливість жити людським, розумієш – ЛЮДСЬКИМ - а не офісним життям на роботі!

Важко, я розумію, наскільки важко тобі, як чоловікові, жити в таких умовах і в самотності. Я знаю тебе, як ти можеш закритися. Не роби цього, благаю!! Просто зрозумій. Я не зрадила. Таке життя. Сумно, але не смерть. Я є. Ти є. Але щоб щось знайти, треба звільнити місце для чогось. Дай час….

 

****************

 

Серце, здавалося, перестало битися… Він настільки сподівався на найкраще до останньої хвилини, навіть не віддаючи собі у цьому звіт, що і зараз у Нього глибоко в душі жевріла надія, що це не буде лист прощання - будь що, тільки не це…

Застиглим поглядом дивився на екран, перечитуючи й перечитуючи останні рядки… «Сумно, але не смерть… я є, ти є… щоб щось знайти, треба звільнити місце…» ….

Для Нього, здалося, це смерть… І якщо Їй треба звільнити місце в серці для іншого, то Він не буде перешкодою…

А що ж робити з тим, що було?! Куди діти Його серце, яке ні для кого не звільнятиме місце??!! І чи витримає серце жити без Неї?...

І як же з їхніми словами, котрі вони говорили один одному раніше??? Назавжди й удвох, як знайдені в цьому великому світі дві частинки одного цілого???

Його погляд, здавалося, завмер, трішки тремтячою рукою провів по обличчі, прикрив очі, і закрив долонею рота, ніби боячись, що вирветься крик болю та розпачу…

Зараз, - подумалося, - не можна втратити контролю над собою! Потрібно просто заспокоїтися!

Віднявши руки від обличчя, Він задер скільки міг голову вверх, не відкриваючи очей і зціпивши зуби. Аж різкий біль в шиї пронизав тіло і цим трішки привів Його до тями…

- Спокійно, хлопче, спокійно! – Сам собі прошепотів Він. Потрібно просто заспокоїтися, вгамувати цей розпач від листа, і взяти себе в руки. Хіба ж Він чекав чогось іншого? Все саме так, як і передбачалося.

Він зупинився очима на відкритому на екрані комп’ютера листі і став перечитувати, намагаючись зосередитись…

Погляд був напруженим, і тільки жовна на вилицях показували міру Його напруженості в ці хвилини.

Декілька разів перечитавши листа, Він встав з-за столу вже спокійнішим і, запаливши цигарку, вийшов на терасу. Вітер зустрів Його різким поривом в обличчя, і це освіжило Його.

Нічого ж не трапилося зараз додатково, - подумав він. – Чого ти сіпаєшся? Все що трапилося тиждень тому, просто підтвердилося… А слово «любий» на початку листа все ж залишає надію. Та й ніде жодним словом вона не обмовилася, що не кохає тебе… Вона просто втомилася від чекання, вона зневірилася… Як же це не зрозуміти?!

- А ти, - продовжував він подумки розмову з собою, міцно затягуючись димом, - хіба й справді не думав про те, що немає виходу?! Думав же, думав… Але теж не бачив виходу… Якщо бути чесним перед собою, то це ти, саме ти повинен був написати такого листа і відпустити її.. Щоб вона могла влаштувати своє життя, а не залишатися у вічному чеканні наодинці з собою…

Забута цигарка обпекла пальці й випала з рук на підлогу. Він підняв її і відпрацьованим рухом вказівного пальця відправив на дорогу під терасою.. Зазвичай Він не дозволяв собі такого, але зараз Його думки були зайняті іншим.

Розпочинався робочий день, потрібно було перемкнутися зусиллям волі, і Йому це вдалося. Навіть серце протягом дня не давало про себе знати жодним болем. Так пройшов день.

Він навіть не особливо звернув увагу на запрошення від свого давнього товариша, який за тиждень святкував у театрі свій творчий ювілей, тридцять років на сцені. Вони товаришували з юнацьких років, і Він завжди з радістю відвідував прем’єри вистав місцевого театру, в яких грав Його товариш. Але зараз це запрошення не залишило в свідомості майже ніякого сліду. Подякувавши за запрошення, автоматично пообіцяв бути. І забув.

Увечері, коли Він після напруженого робочого дня уже залишився наодинці сам із собою, знову нагадало про себе тупим болем серце…

Вечоріло, з-за вікна сірим маревом заповзали в кабінет сутінки. Не вмикаючи світла, вийняв з шухляди стола Її портрет… Цій фотографії було років шість, і Вона була сфотографована з яблуком у себе за робочим столом. Долоня, на якій лежало яблуко, - вірніше, рівненько розрізана його половинка, - була простягнута у бік фотоапарату. Погляд Її, котрий теж був направлений зараз ніби Йому в очі, був таким щасливим, таким наповненим коханням, що Він навіть не зчувся, як почав розмовляти з нею:

- Я дякую тобі, моя зіронько кохана…

- За все.. За мої такі щасливі ці роки з тобою… За кожну мить щастя й кохання… І за цього листа, якого тобі, гадаю, було досить не просто написати і досить не просто прийняти це рішення…

- Нічого не можу й не хочу заперечувати. Все так... І від цього всередині все болить… Давно… - Я кохаю тебе! Віддано, щиро, і сильно!

- Але я водночас розумію, що мені не вдалося дати тобі те, що я хотів - тобі, моїй коханій жінці, тій, котра стала моєю частинкою… Всі мрії, сподівання порушилися… Хоча могло бути по-іншому. Але що вже зараз про це казати…

Голос Його затремтів.

- І я прошу тебе мене простити… За те, що не зміг зробити тебе щасливою, а для цього мені потрібно було бути тільки разом з тобою, щодня й щоночі. І тоді, сподіваюся, й справді могло трапитися «і в біді і в радості»……

- Якщо б не син, і не мій обов’язок його підняти, все могло б бути по-іншому. Я не зміг відмовитися від свого батьківського обов’язку. Ти повинна мене в цьому зрозуміти… І за це все одно мене прости.

- Віддати всю свою душу й серце - на жаль, цього мало для щастя. Реальне життя більш жорстоке. У мене стільки всередині до тебе тепла та любові, яких вже не передати тобі… Нехай воно у мені так і залишиться.

- Ти хочеш, щоб я відпустив тебе… Я не триматиму тебе, я ні в чому не збираюся тобі дорікати. Я хочу, щоб ти була щасливою… Мені НЕЙМОВІРНО ГІРКО, що я не можу тобі дати в усьому об’ємі цього простого щастя, хоча Бог бачить, як я цього бажаю! Бог бачить, скільки разів я просив ночами небо, сили неземні хоча б у чомусь трішечки мені допомогти!!! Я справді дуже хотів і до цього часу хочу, щоб саме я зробив тебе найщасливішою жінкою…

Не усвідомлюючи навіть, що робить, він узяв портрет і ніжно поцілував його, притиснув на хвилину до грудей…

- Прости мене, моя ріднесенька, моє кохання!!

- Ти даремно пишеш про мою бездіяльність. Я просто бачу, реально бачу, що у мене немає змоги зараз заробити стільки, щоб ми змогли були поєднатися. А сім років тому все виглядало зовсім по-іншому, і було видно попереду світло, і я знав, як я все зроблю, щоб ми були разом. Криза стала непереборною перепоною… Не маючи свого житла, важко було мені сподіватися на щастя…

- Та й уже пізно про щось говорити. Ми не посварилися, ми розлучаємося… Мені так гірко…

Він уже не дивився на портрет коханої, здавалося, він прислухається тільки до голосу свого серця …

- Я не збираюся впускати в своє серце когось… Там є ти, мені достатньо.

- Я не хочу жити іншим життям. Я покинув те життя, яке було до тебе, щоб не жити ним, таким байдужим та мертвим. І я не хочу жити, не кохаючи, з іншою жінкою, як би вона сама мене не кохала… У мене будуть спогади про щастя… Як сон…

Він знову звернувся до неї на портреті:

- Я сильний, і ти сильна. Роби все, що зараз вважаєш за потрібне. Буде важко тобі в чомусь, захочеш порадитися, зняти якийсь біль, приходь до мене. Я обіцяю тобі, що допоможу чим можу…. Ти знаєш, що я вмію тобі допомогти… Можливо, як ніхто в цьому світі…

- Я хочу, щоб ти була щасливою!!! Я не зможу молити Бога, як ти, щоб ти знайшла чоловіка, який тобі все дасть… і щастя, і добробут, і статок… Мені боляче навіть уявити тебе в чужих обіймах...

- Але водночас я хочу, щоб ти полюбила, щоб тебе полюбили – віддано й сильно, щиро і вірно, і щоб ти була не менш щасливою, ніж тоді, коли була зі мною… Покохай, зіронько моя! Не кохаючи, щастя не буде, мені так здається..

- Для цього, ти написала, треба звільнити місце, щоб знайти.

- Здається, ти вже на шляху до звільнення. Мені до цього ще далеко, і бажання немає…

- Я ДЛЯ ТЕБЕ не закриваюся. Іншим в моєму серці немає що робити…

- Я готовий тебе підтримати в будь чому, підставити своє плече, наскільки матиму сили та змогу!

- Рани рубцюються. Немає таких ран, щоб не зарубцювалися. І ця загоїться у тебе і у мене. Тільки за часом, можливо, буде різниця між нами.

- Я кохав тебе, кохаю, і кохатиму…

- Я не кажу тобі Прощай! Я не можу не вірити… Інакше як жити? Я один. Але я все витримаю. Якщо в тебе в серці ще є хвилювання за мене, то будь спокійною. Я нічого собі поганого не зроблю, я не стану відноситися до світу навколишнього по-іншому. І роби все те, що ти вважаєш за доцільне.

Задерло в горлі, Він відчув, що очі починають набрякати слізьми. У грудях з’явилося відчуття збентеженості та тривоги.

- Тебе з мого серця ніхто і ніколи вже не зможе відібрати. Я був з тобою неймовірно щасливий – і в обіймах, і в пестощах, і в розмовах, і в мовчанні. Просто п’ючи чай з тобою, я теж був щасливим. Мені є за що тобі бути вдячним!

Одинока сльозинка скотилася до куточка вуст. Злизавши її язиком, відчув, що сил уже немає навіть говорити.

Відклав Її фотографію, підтягнув до себе клавіатуру, відкрив віконце скайпу. Її в програмі не було. Погладивши чомусь клавіатуру, став набирати для неї повідомлення.

- Дякую тобі за чесного листа, кохана моя людино! Дякую за твою щирість, ріднесенька моя!

- Час лікує, кажуть… Можливо, вилікує й мене… Все можливо в цьому світі…

- А ти вільна... Я тебе відпускаю, як ти попросила в своєму листі, і ти можеш робити все, що вважаєш за потрібне і доцільне в твоєму житті.

- У моїй душі, в моєму серці, у мені всьому наразі для тебе нічого не закрито. Я закритий для всіх, крім тебе однієї.

- Давайся іноді знатися. Не будучи впевненим, що мої думки, мої слова тобі потрібні, я першим не зможу уже тобі ні написати, ні подзвонити...

- Я кохаю тебе так само вірно, віддано і ніжно, як і сім років тому… А можливо, й набагато сильніше…

Подумавши хвилину, додав:

- І я ніколи не скажу слова НІКОЛИ!

Майже без жодних видимих емоцій, перетворившись за декілька хвилин в сувору статую, Він натиснув на кнопку «відправити». Тепер, коли Вона ввімкне скайп, побачить Його листа і прочитає.

Вставши з-за столу, накинув куртку, вимкнув світло, і твердим кроком вийшов із кабінету…

Він знав, що попереду ще його чекає безсонна ніч. Він розумів, що все це потрібно пережити. Час лікує… Але рани залишаються…

 

Вона

День розпочався як звичайно. Вона навіть змусила себе встати раніше, щоб встигнути до початку роботи заскочити в спортивний зал і позайматися на тренажері. І там теж намагалася максимально себе навантажити, щоб не було ні часу, ні сил думати про Нього. І це Їй вдалося. Відчуваючи втому ,яка розлилася по тілу після заняття, прийняла контрастний душ і з добрим настроєм, задоволена собою, приїхала на роботу. Саме сьогодні вирішувалася доля Її проекту, над яким Вона працювала останні два місяці. Весь день пройшов у напруженому чеканні результату.

Зусиллям волі Вона не давала собі повертатися думками до коханого, і завдяки напруженому ритмові у роботі Їй це вдавалося.

На жаль, проект не затвердили, керівництво вказало на дрібні недоліки і попросило допрацювати. А це ще було роботи приблизно на тиждень.

Вона здивувалася сама собі, що жодного невдоволення від цього рішення не відчула. І зразу ж зрозуміла причину цього – ще тиждень гарантованої повної зайнятості допоможе Їй перебути цей важкий час.

Наближався вечір. Уже скоро потрібно було їхати додому. Вона боялася цього вечірнього часу, тому що знала – вдома Її чекає біль втрати… Вона вже не могла зрозуміти, чи правильно все зробила…

І яким же доречним виявився зараз дзвінок від сина, котрий повідомив, що скоро буде вдома. Син учився та працював у Львові, і останнім часом не так часто, як Їй хотілося б, приїжджав до Києва. Сьогодні він був Її спасінням – від дум, від сліз, від переживань..

Заїхавши в магазин, набравши потрібних продуктів, вдома Вона зразу ж зайнялася кухнею. Яка ж мама не любить смачно нагодувати сина?!

Щоразу Її талановитий підхід видавав на-гора чудову страву – чи це був овочевий салат, чи завернуті в рулетики кусочки підсмаженого м’яса, наповнені чимось смачним, чи борщ, від якого, як кажуть, лящали вуха! Недаремно кажуть, що талановиті люди талановиті у всьому. Вона була яскравим прикладом такого твердження.

Зараз, нарізаючи капусту для тушкування, Вона пригадала, як завжди Він цінував Її працю. Як ніколи Він не дозволяв готувати Їй одній, а постійно був поруч – допомагав різати продукти, чистити їх, мити начиння…

- О Боже! – вирвалося в Неї…

Немовби уявила собі Його зараз поруч, котрий і посмішкою, і дотиком завжди додавав Їй і наснаги, і доброго настрою, був

ї опорою….

- Навіщо я це зробила?! – Вона повільно сіла на крісло, прихилилася головою до стіни й гірко заплакала…

Стримувані цілий день емоції та сльози вирвалися назовні… Провівши заплаканим поглядом по кухні, побачила, скільки незавершеної ще роботи в Неї.

- Потрібно заспокоїтися, - подумала Вона, глибоко набрала повітря в легені, видихнула різко, пішла в ванну кімнату, умила обличчя холодною водою. Поглянула на себе в дзеркало – на Неї дивилася втомлена жінка з невеличкими синцями під очима… Давалися взнаки Її щовечірні сльози…

Більш Вона не дозволила емоціям взяти верх над собою.

Коли приїхав син, стіл був уже накритий. Вона сиділа поруч і радісно дивилася, як Він з апетитом наминав усе, що Вона приготувала.

Подумалося «Ти єдиний, хто в мене є», і навернулися сльози…

Уважний погляд сина помітив Її настрій, і Їй не вдалося відбитися нічого не значимими фразами про те, що робота напружена, втома найшла, проблеми і т.д.

Син знав про мамине кохання, як і знав про те, що існують перепони, які Він не може перебороти, щоб поєднатися з його мамою. Син ставився з розумінням до цього, і Вона завжди була в душі вдячна йому за це, хоча вони й не говорили відверто на цю тему.

Але цього разу так не вийшло. Коли син підсів до Неї, обійняв за плечі, Вона не витримала, і розплакалася… І все йому розповіла, ковтаючи зрадницькі сльози.

Того, що трапилося потім, вона не чекала. Тому що цього вечора вони обидва, мама і син, вилили один одному біль душі… Його юнацьке серце теж страждало з-за непорозумінь зі своєю дівчиною, яку він кохав… І там теж було все непросто…

У кожного серця свій біль… Мама і син, дві рідні, поєднані однією кров’ю душі, сиділи поруч і ділилися найпотаємнішим, що було у них на серці… Не так часто це буває. Але коли наступає хвилина відвертості між мамою та дорослим сином, коли можна сказати один одному про все, що болить і турбує, можливо, тоді й настає материнське щастя… Вона знала в цей момент, що син Її розуміє, що він переймається Її болем і готовий підтримати Її. І разом з цим болем Вона відчувала в грудях хвилю ніжності та щастя. Її син – ось Її частинка в цьому світі!

Коли ж вони вже вдосталь наговорилися, син, подумавши, сказав:

- Ти знаєш, що я до Нього відношуся з повагою… Можливо, моя повага основана на тому, що я бачив власними очима, як Він тебе кохає… Я бачив, якими очима Він дивився завжди на тебе, з яким теплом. Тому я був спокійним за тебе, я відчував, що це твоя опора…. Мені важко допомогти тобі у твоєму рішенні. Це ти сама вирішила, і я завжди підтримаю тебе у цьому. Але все ж таки добре все зваж, мамо… Мені здається, що ти Його не перестала кохати…

Він обійняв ще раз маму, поцілував Її, встав і почав збирати зі столу тарілки.

А вона сиділа, продовжуючи задавати собі одне й те ж саме питання – що ж робити?….

Було вже пізно. Прибравши все після вечері, вони з сином побажали один одному доброї ночі і розійшлися по кімнатах.

Лежачи в ліжку, слухаючи стукіт дощу по шибці у спальні, вона все більше сумнівалася у правильності свого вчинку… Але розуміла, що назад, можливо, дороги вже немає…

Закінчився шостий день розлуки з коханим…

 

7-ий день

Він

Ніч на суботу пройшла як звичайно. Тобто майже без сну. Серце нібито не боліло, було тільки відчуття, що якась невидима сила стискає Йому груди, не даючи вільно вдихнути повітря. Він уже старався не зважати на відсутність бажання спати – знав, що зараз прийдуть спогади. Спокусі прийняти снодійне не піддався, вважав за краще побути думками у минулому.

Було відчуття, що втрачає себе разом зі втратою коханої жінки, разом зі втратою людини, котра для Нього важила як увесь світ! Він приходив до висновку, що винним у цьому може вважати тільки одного себе, хоча його розум підступно хотів від цієї відповідальності збавити, тихенько нашіптуючи про якісь там обставини, котрих не можна перебороти!

Ми можемо знайти десятки причин, щоб заспокоїти себе, виправдати свою бездіяльність та аморфність в тих чи інших життєвих ситуаціях, але шукати причину потрібно тільки в собі. Ми самі, наше єство – єдине, що заважає добитися успіху!

- Я так хочу повернути і себе, і своє кохання! Поки ще маю шанс. Поки живу, поки дихаю, поки вірю! - його губи прошепотіли ці слова, як молитву.

Хотілося як в дитинстві встати на колінця, звернути погляд у бік образка з святою Дівою Марією, що завжди висів біля узголів’я Його ліжка в батьківському домі, і попросити її повернути Йому рідну людину, половинку Його тіла, Його свідомості, Його єства! Після втрати батьків Вона була єдиною людиною, котрій знайшлося місце в Його серці.

Він це добре розумів, так як і те, що ніщо уже не зможе витравити цього кохання – навіть Її рішення розлучитися, та навіть якби й зрадила Йому, серце відмовилося б віддавати Її… Вона стала його нерозривною частиною. І не розумів Він, чи це щастя, чи це горе. Так трапилося…

Він не шкодував за цим, тому що знав тепер, що таке кохання, яке живе в душі щосекунди, і яке ніхто не зможе відібрати. Навіть вона сама…

Думки при допомозі багатої уяви перед очима набирали вигляд слів та цілих речень, немовби даючи йому змогу читати самого себе:

- Вся надія на час… Люди отримують страшні рани, втрачають руки й ноги, і нам, здоровим, ніколи не уявити цей біль і цей страх, коли втрачені руки… Не дай Бог пережити це… Але ж витримують, проходять всі пекельні муки, проявляють велетенську силу духу, і виживають! І не тільки виживають, а й продовжують повноцінне життя! Саме таким людям слід співати пісні за їх мужність – і фізичну, і моральну!

Він старався себе переконати в тому, що у Його житті нічого страшного не сталося, а Він тільки втратив кохану людину! І Вона жива й здорова, і Вона, сподівався, не змушена витримувати цей біль в грудях!!! Він повинен радіти за Неї, що Вона вільна й у доброму стані!

- Але чому ж так гірко й боляче????

Розумів, що рана зарубцюється, покриється спочатку струпом (такою шкуринкою, яка прикриє саму рану), а потім повинна вирости на цій рані здорова шкіра. І тільки іноді, можливо, чесатиметься…

- Але коли ж це буде? Поки що треба пережити цей біль, поки рана не зарубцюється.

- І ще, - подумав, - не знаю, чи зможу дожити до того часу, коли рана перестане боліти….

Ніяк не засиналось… Здавалося, уже немає ні слів, ні сил терпіти біль у грудях! Він став глухим, переростав іноді в ниючий… У деякі моменти слабшав, а то до нудоти в горлі сильнішав, тоді доводилося глибоко дихати, щоб зменшити це відчуття… Розумом потрібно було збагнути, що Вона вже втрачена, але серце не відпускає, та й сам розум все повертав його в кожний день семирічного щастя, коли Вона була з Ним, навіть перебуваючи далеко… ЯК З ЦИМ ВПОРАТИСЯ??!! Хотілося не те що прошепотіти, а закричати на увесь білий світ!

Чим більше думав, тим ставало болячіше… Але коли старався відволікатися, то ставало пусто й страшно… Немає куточка в свідомості, куди б Він міг забитися, як у дитинстві, і затихнути… Немає того відчуття, щоб прийшов спокій та рівновага… Б О Л Я Ч Е!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Знову сильно заболіло в грудях – до стогону, до скреготу зубів, - так боляче, що можна було й свідомість втратити. Він зовсім не боявся смерті.

Турбувало єдине – не дай Бог врятують та відкачають. Якщо вже прихопить серце, то бажав, щоб від втоми та постійного болю воно вже зупинилося. Щоб змогло затихнути та відпочити…

Обережно почав набирати в груди повітря, й так само обережно видихати. Відпускає біль. Значить, не час. Повинен випити всю чашу до дна. Що ж, Він не звик здаватися в своєму житті, - подумав, - не так легко й тут здасться.

Життя суворе, треба його сприйняти таким. Зціпити зуби, і посміхаючись, зачинити біль глибоко в собі. Він це вміє.

Раптом склав руки перед собою і прошепотів:

- Боже милостивий!! Але скільки ж потрібно часу, щоб біль пройшов?! Я втрачаю зміст, який повинен складати для людини основу того, що ми хочемо жити на цій землі цим життям. Дивлячись інколи на нещасних одиноких людей, мені їх від усього серця шкода…

- Не бачити поруч рідної людини, яку можна до серця притиснути, погладити за плечі, подивитися в такі рідні очі… Це – неймовірно важко, і страшно так жити, засинаючи зі слізьми на очах…

- Божечку, я не знаю, чи готовий до такого життя… Чи я хочу ТАК жити??? Без Неї, без надії, без майбутнього?! З постійним болем, який уже скоро мене просто уві сні спалить живцем? Чи я хочу, щоб мене так жаліли???

- Ні! Я не хочу і не буду! Якщо я не в силах змінити ситуацію, то я не змінюватиму відношення. Я просто піду…

- Але я ще сподіваюся… Хоча й не знаю, на що….

Він ще довго так, склавши руки в молитві, розмовляв пошепки чи то з Богом, чи то сам з собою…

До 4-ої години ранку - нібито в забутті, і тільки потім провалився в сон… Неначе Діва Марія повернула погляд в Його бік і, побачивши ще одне стомлене серце, провела ніжною рукою по очах і змусила склепити повіки, щоб хоча б трішки дати відпочити Його змученому серцю та тілу…

 

Вона

Ніч цього разу пройшла більш спокійно, ніж попередні. Можливо, цьому посприяла відверта розмова з сином і, виговорившись, Вона бодай на сьогоднішню ніч отримала полегшення.

День розпочався сьогодні пізніше – все ж таки субота, так що Вона змогла, прокинувшись і так пізно для себе, – о восьмій годині, - поніжитися в ліжку аж до дев’ятої, читаючи книгу.

Намагалася не давати думкам впливати на свій емоційний стан, повністю заглибившись у книгу. Але через годину, відчувши, що час уже й справами домашніми зайнятися, енергійно зіскочила з ліжка, а далі по напрацьованій схемі - легенька зарядка, чергові двадцять п’ять кілометрів на велотренажері, і на кухню. П’ючи на кухні чай, Вона спокійно думала про Нього, про ситуацію, намагаючись думками дальше сьогоднішнього дня не сягати, так як навіть не могла передбачити, чим відгукнеться завтрашній день.

Син ще спав. Час було вже його будити, так як він збирався з друзями поїхати на дачу до завтрашнього дня. Будити його завжди було не легкою справою, але Вона все ж таки розштурхала його, і поки він приймав душ, приготувала йому його улюблений сніданок – яєчню на салі, додавши туди улюблені та так ціновані сином і помідори, і листя шпинату, половинку болгарського перцю та печериць. Коли син вийшов з душу, вся кухня уже була просякнута смачним запахом. Син блискавично усівся за стіл і з таким смаком став наминати цю яєчню, що Вона не відводила з нього очей, а в очах можна було побачити такі теплі вогники, які можуть бути тільки у щасливої мами…

Сином Вона могла пишатися, так як бачила, як він за ці три роки, котрі провчився в університеті, змужнів і подорослішав. Він ставав чоловіком, здатним брати на себе відповідальність за свої вчинки. І це дуже тішило Її.

Вони разом вийшли з дому, син поцілував Її в щоку і гайнув по своїх юнацьких справах, а Вона сіла в автобус, і невдовзі уже стурбованим та прискіпливим поглядом хазяйнувала по полицях місцевого базару, шукаючи найбільш свіжі продукти для мами. Упоравшись із цим, і через півгодини уже заходила у мамину квартиру, несучи досить таки важкий пакет з продуктами та фруктами-овочами для мами.

Мама, як завжди, зустріла Її привітливою посмішкою, прискіпливо оглянула.

- А ти чи не схудла, доню? Принаймні, зовнішньо таке враження складається!

- Мамо, та з чого це я повинна схуднути? Мені б, навпаки, декілька кілограмів зайвих не завадило б позбутися! – спробувала віджартуватися Вона, відчуваючи, що й сьогодні не вдасться обійтися без маминих шпильок щодо невлаштованості особистого життя

- От був би в тебе чоловік, - зразу ж перейшла у наступ мама, - то й проблеми з зайвими кілограмами не було.

При згадці про чоловіка Вона раптом відчула, що весь її сьогоднішній спокій раптово пропав, повернулися важкі думи, Його обличчя постало перед очима і Вона, відчувши слабість у ногах, опустилася на диван.

Мама побачила побіліле обличчя доньки, придивившись уважно, помітила й темні кола під очима, і голос її затремтів:

- Що трапилося?

- Нічого, мамо. – пересохлими губами прошепотіла Вона.

Здавило в грудях, затужило за Ним серце. Вона постаралася перебороти хвилинну слабість, щоб не видати себе перед мамою, але хіба так легко обдурити рідну маму? Її мама теж серцем відчула недобре. Знаючи про відносини дочки з коханим, зрозуміла, що і вона щось не дуже добре пожартувала, і у відносинах не все добре.

Ольга Степанівна, - саме так звали Її маму, - все знала про кохання своєї дочки. Сприйнявши спочатку Його як божий дарунок для дочки, через деякий час вона була вимушена розчаруватися в цьому «дарунку», і всіма своїми силами старалася дочку направити на пошуки гідного чоловіка.

Хоча… Що значить гідного чоловіка?... Звичайно ж, саме Він і був гідним чоловіком – не було жодних причин казати про те, що вона б не тішилася такому чоловікові для дочки. Коли Він приїжджав з-за своїх закордонів, то вони удвох завжди відвідували й її. Вона уважно спостерігала за Його поведінкою – як Він говорить, чи не бігають Його очі як у брехливої собаки, чи поважно ставиться до дочки, чи правильно поводить себе за столом, та навіть чи не чавкає при їді. Хотіла знайти щось погане, відразливе – і не могла. І спочатку надзвичайно була рада тому, що тільки позитивні враження від Нього. Не могла не помічати, як Він з ніжністю дивиться на дочку, але не запобігливо. Подобалося їй, що дивиться Він завжди в очі, прямим поглядом, сміливо, відверто, але не нахабно. Подобалося їй і те, що Він з повагою відноситься до неї самої. Вона могла відрізнити фальш від справжніх почуттів.

І бачила вона й головне – дочка її біля Нього була щасливою! Не дівочим щастям, від якого просто хочеться стрибати й співати, а жіночим, дорослим – від якого в душі спокій, а серце б’ється рівно й щасливо, немов обігріте теплом багаття. Живи й радій…

Але, але… Проходив рік, другий, третій…. А нічого в житті дочки не змінювалося. Він жив там, у своїх «закордонах», а дочка тут, одна… І прихильність Ольги Степанівни до Нього з роками змінилася ворожістю. Саме в Ньому вона побачила ту перепону, яка не дає дочці знайти собі тут, в Україні, в рідному місті собі пару.

Якби не Він, то її дочка – розумна, з доброю роботою, зі своєю великою квартирою, красива, висока, струнка, - давно б влаштувала своє життя! І була б по справжньому щасливою. Саме Він є причиною невлаштованості життя доньки!

Вона не раз старалася заводити розмову з дочкою про це. Іноді дочка різко обривала цю тему, інколи мамі вдавалося все ж таки свою думку донести до Неї… Ще б знайти того гідного чоловіка, який би міг замінити Його для доньки… Тоді б Ольга Степанівна сама знайшла спосіб познайомити їх… Але таких чоловіків мама не знала. Вона взагалі скептично відносилася до чоловіків, і після смерті свого чоловіка не знайшла нікого, з ким погодилася б жити разом. Таких як Її чоловік більше не було. Принаймні для Ольги Степанівни. Краще вже одній…

І зараз, присівши біля розгубленої дочки, вона старалася випитати, що ж трапилося.

- Доню, заспокійся! Скажи мені, що трапилося? Я ж бачу. Я ж серцем чую!

Дочка старалася з останніх сил втриматися, щоб не дати волю сльозам. Тільки губи дрібно затремтіли, і очі по зрадницькому заблистіли …

- Я розлучилася з Ним. – немов вичавила з себе. - Все.

Здавалося, Ольга Степанівна повинна була б сказати «Слава тобі, Боже», але щось стримало її. Вона бачила, що з дочкою не все гаразд. Сам Її вигляд говорив про це.

Взявши Її за руку, мама погладила її:

- Як, чому це трапилося? – тихо, боячись сполохати цю хвилину відвертості, запиталася.

- Я не знаю, мамо… Якось все одно на одне найшло… Не бачу я попереду світла… Не бачу я, яким чудом ми зможемо зійтися! А я відчуваю, що ніби прив’язана до Нього, і Він так само стільки років сидить у своєму офісі біля комп’ютера, чекаючи, коли я буду з ним! Немов у тюрмі ми обоє!

Дві сльозинки покотилися вниз. Вона язиком злизала їх, сама того не помітивши і дивлячись перед собою кам’яним поглядом.

- Ось уже тиждень… І мені не легше від цього. І я не знаю, що з Ним – чи живий Він, чи здоровий… Як же мені важко!

Притулилася до маминого плеча й тихо заплакала.

Ольга Степанівна гладила дочку по голівоньці, беручи й на себе цю біль, цю розпач…

- Поплач, донечко, поплач… Для нас це інколи як найкращі ліки… А час все вилікує. Ти все правильно робиш. По-іншому ж не виходить! Хотів би Він бути з тобою, то переїхав би до тебе, або тебе до себе забрав.

Сказала, і зразу ж пошкодувала, зрозумівши, що не те говорить.

Але було вже пізно. Дочка відсторонилася від мами, і, долонями витерши сльози, заговорила, ніби захищаючись:

- Ну як же ти не розумієш? Він НЕ МОЖЕ!!! – майже викрикнула Вона. - Він любить мене, у Нього крім мене більш нікого немає! Але Він чоловік, а не альфонс якийсь, і не може просто приїхати і сісти мені на шию! І там у Нього є син – Він не може кинути його без утримання! Він між двох вогнів – і з обох боків пече йому!

- Так що ж ти, так захищаючи, покинула його?

При цих словах дочка якось зів’яла…

- Але і я вже не маю сил…

Встала, підійшла до вікна. Зневіреним поглядом дивлячись на пожовкле дерево за вікном, ніби завчено зронила:

- Я нікого не хочу, я просто хочу жити насиченим життя, повноцінним… Тільки поки що не розумію, як це зробити… І хочу, щоб у моє серце та душу прийшли спокій…

- Прийдуть, дитино моя, прийдуть. – мама вже стояла поруч, намагаючись підтримати дочку у Її рішенні. – Дай тільки часові зробити свою справу. Ти молода ще, красива, у тебе все ще буде в житті.

Дочка зітхнула якось пригнічено, обійняла маму за плечі, відчувши її турботу за себе, і прийнялася за справи. Удвох з мамою вони прибрали гарненько в квартирі, і більш не поверталися до болючої теми.

Трішки поплакавши, Вона й справді відчула тимчасове полегшення, а зайнявшись прибиранням, тимчасово забула про свої внутрішні хвилювання.

Після мами по дорозі додому Вона зайшла до знайомого букініста, який тримав приватну книгарню у двох кварталах від Її будинку. Книги завжди були Її слабістю, вдома була чудова бібліотека, яка щомісяця поповнювалася декількома книгами. Книги не просто були частиною інтер’єру, вони були Її друзями. Особливо в хвилини душевного неспокою Вона знаходила в них і порадників, і заспокійливе… Коли Їй не спалося, а це бувало не так вже й рідко, розумні книги завжди були під рукою…

Ось і сьогодні, зайшовши до книгарні, Вона провела там добрі дві години, гортаючи книги, вдихаючи цей особливий запах сторінок, то з однієї, то з іншої книги вихоплюючи деякі уривки, і отримуючи задоволення від цього занурення. У книгарні людей було мало, ніхто Їй не заважав, то ж дві години стали своєрідним релаксом від усіх турбот та хвилювань. Додому Вона принесла дві нові книги, одну з яких – «Монах, котрий продав свого Феррарі» Робіна Шарма, вона давно хотіла перечитати. Вперше вона її читала разом з Ним – вірніше, Він читав вголос по скайпу, а вона уважно слухала. Другою книгою був роман Умберто Еко «Маятник Фуко».

Саме з книгою Шарма Вона сподівалася провести сьогоднішній вечір…

На вулиці вже сутеніло, і вітер гнав перші, найслабкіші листочки з дерев по тротуарах. Притиснувши обома руками книги до грудей, піднявши комір легкої демісезонної куртки, Вона впевненими кроками йшла додому, а в душі чомусь починало щеміти - від того, що вдома Її ніхто не чекає, навіть в скайпі… З цим душевним щемом Вона й прийшла додому, і найперше, що зробила, навіть не роздягнувшись – ввімкнула комп’ютер. Вона вирішила, що вийде на зв'язок з Ним через скайп…

 

Він

Сон був нетривалим, так як всі ці дні. Три години сну було достатньо. Рівно о сьомій годині Він розплющив очі. Навіть сонливості не було, нібито й не спав. Правда, голова була якоюсь несвіжою, нібито з вати, й шуміло у вухах.

- Це пройде, - подумав Він. – зараз приготую каву, і все буде в порядку.

Ранковий душ зробив свою справу, Він відчув уже бадьорість у тілі, і всі хворобливі відчуття пройшли.

Вдома Він не любив бути. І навіть домівкою не сприймав цю квартиру, в яку переїхав після розлучення. Швидше за все, ця наймана квартира була Його спальним місцем, тому що всі останні роки зранку до пізньої ночі Він проводив у офісі, перед комп’ютером, у розмовах з Нею. Тільки тоді, коли Вона приїжджала до Нього у гості, ця квартира оживала – з’являлися живі квіти, на декілька днів поселялося тут людське тепло. І Любов, і Радість, і Щастя…

Але цих днів було так мало, що вони не могли вплинути на загальне сприйняття Ним цієї квартири, яку наймав. Просто – місце для ночівлі.

І сьогодні, нашвидкуруч попивши гарячої кави, Він одягнувся, вийшов з дому, по дорозі допомігши спуститися вниз старенькій бабусі з квартири навпроти, завів машину, і через двадцять хвилин уже був на роботі. Ось це була Його справжня домівка. Він міг тільки дякувати Богові, що мав таку роботу – керівника аналітичного відділу великої компанії, яка займалася інвестиційною політикою в будівельному бізнесі. Хоча зарплатня була зовсім невеликою, а тільки дозволяла зводити кінці з кінцями, враховуючи Його великі затрати по утриманню сина та допомозі колишній дружині, зате ця робота дозволяла Йому повністю бути господарем свого часу і самому приймати рішення, коли і скільки працювати. Тим більш, що Його відділ міг похвалитися чіткою і високопрофесійною роботою протягом останніх 10-15 років.

Зайшовши у комп’ютер, він побачив, що його листа Вона не приймала – так і не заходила в скайп…

Звичний камінь на душі вже не так його допікав.

- Напевне, - подумав, - я починаю звикати…

Вирішив зайнятися роботою, тим більш що на черзі був новий проект, під який потрібно було провести певну аналітичну роботу. Цим Він і займався, на декілька годин зумівши позбавитися від особистих проблем.

Години через три, закінчивши писати доповідну записку для керівництва, Він згадав, що досі немає жодної відповіді з Києва, куди він відправляв свою анкету для участі у конкурсі на заміщення посади у одній компанії подібного профілю з України.

Це вже була Його третя чи четверта спроба знайти собі місце роботи в Україні, щоб переїхати до Неї і не втратити фінансово, так як щомісяця приблизно 700 євро він повинен був виплачувати. Це був мінімум, нижче якого Він не мав права опуститися. Тепер, правда, це вже не має жодного значення…

На згадку про Неї серце відповіло раптовим гострим болем, а голову пронизала думка – а для чого все це він зараз робить??? Цю роботу, яка зараз немає жодного сенсу для нього, для його подальшого життя? Без Неї він не бачить цього ПОДАЛЬШОГО життя!!!

У його голові думки набирали якоїсь шаленої швидкості, Він сам відчував, що хворобливий стан, наче лихоманка, заповнює Його тіло, але зупинитися в думках не міг.

- Адже тебе уже у мене немає! Ці роки пролетіли як у казці… Сім років щастя з тобою… Зустрічей і прощань – з тобою, з надіями, зі сподіваннями… А зараз, відчуваю, з життям…

Здавалося, що Він ніби марить думками… Весь спокій останніх годин миттєво щез, і знову у душі залишалася тільки гіркота, а серце переповнювалося болем…

Він настільки міг зовнішньо тримати себе в руках, що ніхто зі сторонніх не міг би й подумати, що зараз твориться у Нього в голові, хіба що по зціплених вилицях та нездоровому блиску в очах можна було б запідозрити щось…

- Здається, я розмовляю з тобою щосекунди… От тільки ти нічого не чуєш. Не бажаєш. Інколи, як гадюка, заповзає в душу думка про те, що в тебе з’явився інший чоловік у житті … Повільно, слиззю та гидким тілом своїм в душі моїй ця гадина повзає і я відчуваю, що так воно й є.

Він відчував, що думки його стають уже непідвладні Йому, що не Він, а якась химера починає Ним оволодівати…

- Будучи хоч якою сильною, але відчуваючи за мене турботу, ти б не змогла стільки часу мовчати! Мовчиш – отож у серці твоєму мене не зосталося. Потрібно приймати це! Змиритися неможливо, прийняти потрібно! Скинути рожеві окуляри, через які я дивився на наші відносини! Жити один одним все життя, незважаючи ні на що, виявилося вище твоїх сил і тебе не задовольнило… Ти маєш на це повне право. А я лікуватиму свій біль… Я його лікую, кохана! От тільки в серці тільки ти….

Закрив очі, струсонув головою, постарався оволодіти своїми думками. Що це? Звідкіля в Нього починають з’являтися докори? Їй немає чим дорікнути! Вона – жива людина, жінка, котра втомилася стільки років чекати на здійснення своїх мрій та сподівань…

Докоряти Він може тільки самому собі – за те, що не зміг втілити в життя Її сподівання…

Він раптом згадав, як за декілька днів до чорного вересневого дня він не втримався, і спитався:

- Ти мене любиш?

Вона відповіла через невеличку паузу, нібито вагаючись, як Йому зараз уже здавалося, чи сказати жорстоку правду:

- Люблю.

Але це було вже неправдою… З грудей вирвався приглушений стогін.

Він, потираючи скроні і цим намагаючись зменшити біль, намагався зрозуміти, як вони, котрі душею переплелися, тілами були одним цілим, не змогли зберегти кохання…

Він знав свою провину! Але це навіть не провина, це просто неможливість діяти по-іншому… Жодних вчинків, котрі б поставили під сумнів Його кохання до Неї, Його відданість Їй, не було…

Він не міг зрозуміти, як і чому Вона перестала кохати… Серце не може бути пустим, воно повинне бути наповненим…

Він згадав Її слова у листі «Щоб щось знайти, треба звільнити місце…» Він розумів це чітко – він повинен піти з Її серця, «звільнити місце» - вона цього дуже хоче… Немов щипцями здавило серце…

Здавалося, що не вистачає повітря.

- Ще не вистачало, щоб я з-за неї свідомість втрачав! – подумав зі злістю, і жахнувся того, ЯК він собі дозволив думати про Неї…

Хто зна, можливо, розум, намагаючись захистити його від болю та розпачу, посилав ці думки, щоб врятувати Його від необдуманих вчинків, знаходячи винуватця всіх бід на стороні. В житті так часто буває, коли ми, не бажаючи зазирнути в себе, в свою душу, шукаємо винуватців хоч де, тільки б знайти виправдання за свою бездіяльність чи слабкість. Так легше нам жити, коли винуватцем можна назвати будь-кого, окрім себе. Ми настільки любимо себе, що іноді не розуміємо, що цим завдаємо шкоди самим собі, стаючи з часом пристосуванцями з нечистою совістю. Уміння брати на себе відповідальність за свої вчинки робить нас сильнішими! І в першу чергу причини своїх невдач та негараздів потрібно шукати в собі, не перекладаючи їх на чужі плечі.

Він розумів, що плин його думок стає настільки хворобливим, а уява малює далекі від реальності картини, що час зупинитися, тому що можна й справді душевно захворіти. І в якийсь момент не помітити ту грань, за якою Він уже перестане відрізняти реальність від уяви.

- Цього не буде, я точно не допущу. – прошепотів Він сам собі. – Ніяка отруєна думка не зможе спаплюжити твій образ у мені. Просто ти все, що залишилося в мене. Так воно склалося, рідна моя…

Захотілося поговорити з Нею, вилити свою тугу. Але для цього потрібно було взяти Її за руки, подивитися в очі, побачити в них тепло та ніжність… Це було зараз неможливо.

Він взяв чистий лист паперу, ручку, і став з Нею розмовляти… Пишучи фразу за фразою, ним оволодівало дивне почуття – біль у серці став менш різким, а натомість приходило в середину його тіла відчуття безмежної ніжності до Неї, і Він цю ніжність, це тепло відчував майже фізично, настільки гаряче було всередині…

 

- Я знову пишу тобі, моя рідненька!

- Можливо, саме таким листом-розмовою з тобою я хочу вхопитися за рятівну соломину, щоб не втратити почуття реальності, не зійти з розуму від такої болючої втрати! Наче тіло ріжуть моє по живому, так болить…

- Можливо, безсонні ночі дають результат, а можливо, що якась полуда спала з очей, і я побачив те, що давно бачив, давно знав і передбачав. Зараз мені здається, що раніше я ніби то осліпнув, як слимачок в своїй мушлі завився, і затих.

- Я собі весь час кажу, що повинен перебороти зараз свої емоції, біль, повинен тільки РОЗУМНО думати, піднятися вище і подивитися збоку на ситуацію.

- Але як важко дивитися збоку, коли я сам в епіцентрі!!

- Сподівався, що само собою ситуація переросте на якийсь новий рівень? Та нібито ні, розумів, що без розвитку відносин, без переходу на новий рівень (котрий передбачає і життя РАЗОМ, рука об руку!) ми приречені… Не хотів собі признаватися?

- Ну добре, я. Змирився з таким станом чекання, готовий був жити один, чекати зустрічей з тобою, бачити тебе на екрані комп’ютера і радіти хоча б навіть цьому… По крихті, краплина за краплиною був готовий радіти миттями, проведеними з тобою…

- Але ж повинен був припустити, зобов’язаний був це зробити, що ти не я, ти інша, ти хочеш не тільки погляду з-за тисячі кілометрів, ти хочеш дотику, пестощів, мого міцного плеча ПОРЯД СЕБЕ!!! Ти хочеш ЩОДЕННО поруч мати коханого чоловіка! Це ж так природно!!!

- Я – причина сьогоднішньої ситуації…

- Ти зробила за мене мою роботу. Це я повинен був тобі сказати все те, що ти мені сказала зараз… ТИ зробила за мене мою чоловічу роботу…

- Гірко це все усвідомлювати, але часу вже не повернеш… Залишається тільки зціпити зуби.

 

Він і справді зціпив зараз зуби, подивився невидячим поглядом перед собою, зачепився оком за щойно написані слова і повторив їх вголос – залишається тільки зціпити зуби…

Рука не тремтіла, він зовнішньо був напрочуд спокійним. На папір знову полилися його слова.

 

- Ми перестали відкривати свої душі, свої серця один одному… І я випустив цей момент теж. Відчував, мучився, але не чіпав цю тему. Можливо (тільки можливо!), що я повинен був тебе тормосити, адже було у нас повне відкриття, я навчив тебе відкривати себе мені, я й тебе повністю впустив у всі свої думки, мрії, таємні куточки душі та мозку…

- І я ж казав, що для щастя повинна бути ПОВНА ВІДКРИТІСТЬ!!! Іншого, на мій погляд, не може бути, щоб бути щасливими УДВОХ!

- І я ж, саме я забув про свої слова, коли відчув, що немає вже цієї відкритості, що ми НЕ СПІЛКУЄМОСЯ....

- А спілкування - це ті щаблинки, котрі ламаються, і вже немає опори, щоб утриматися на цій драбині, котра поєднувала нас..

- Я розумію, що несу повну відповідальність, як чоловік, за те, що не зберіг.

 

Запалив цигарку, збираючись з думками і розуміючи, що жодного спокою не настало, що вся біль, яка була попередні дні, нікуди не поділася, а тільки прилягла відпочити, готова у будь-яку хвилину продовжити поїдати Його зсередини. Бажання і далі вести з Нею розмову змусило взятися за ручку.

 

- Ти вільна людина без жодних уже зобов’язань, - навіть морального характеру, - переді мною. Але я хочу ще поборотися за тебе, я не хочу втрачати тебе. Сама думка про втрату знищує мене…

- Я не сидітиму склавши рук, я шукатиму виходу! Я не знаю, вдасться це мені чи ні, але я прикладу зусиль!

- Тільки коли ти знайдеш іншу людину, котра увійде в твоє серце, я повністю вийду з твого життя, тільки тоді я здамся і відступлюсь... Та… тоді вже тобі самій і мої почуття, і думки, і кроки будуть просто не потрібними…

- Я намагаюся вірити, що зараз ще не так. Хоча з кожним днем цю віру втрачаю.

- Звичайно ж, я сподіваюся на те, що все буде ще добре.. Неможливо думати по-іншому!

- Якщо захочеш приїхати до мене, ти знаєш – я тебе завжди чекаю, і я тебе зустріну!

- І обіцяю, що ми цікаво проводитимемо час разом.

- Я усвідомлюю, що я так багато НЕ ЗРОБИВ найелементарнішого, що все ж таки міг зробити для тебе!

- Я, напевно, винен, що зупинився у розвитку відносин з тобою…

- Я хочу знову відчути у відношеннях з тобою щирість та правду! Я не вмію по іншому. Інше ведення відносин – це крах! Що й сталося на даний момент між нами. У мене є бажання перевернути ситуацію!

- Я не знаю, зможу чи ні, але я робитиму це! І дай Бог, щоб я встиг це зробити!

- Я хочу поборотися за наше кохання! Твоє «Любий» на початку твого листа для мене як надія. Хоча пустою надією теж не хочеться себе обдурювати…

P.S. Ти якось обмовилася, що мама дуже налаштована проти мене. Пам’ятаю, як мене тоді ці слова образили, хоча я постарався не відреагувати жодним словом тоді …

- Що я поганого зробив їй, що я поганого зробив її дочці?...

- Потрібно було заспокоїтися, ночами й днями копатися в собі, шукати причину не осторонь, а в собі.. Щоб зрозуміти твою маму…

- Мама твоя права у своїх почуттях, кохана моя, як не гірко це визнавати…

- Адже я не можу зробити її дочку щасливою в повному об’ємі! Я не зміг дати їй радість, побут, спокій, щастя від перебування в ПАРІ!! Я навіть нібито став перешкодою на шляху до того, щоб її дочка знайшла собі гідного чоловіка і ЖИЛА З НИМ В ОДНОМУ ДОМІ!!! А не на відстані в півтора тисячі кілометрів!

- А мама сподівалася на це, тому, напевне, й була спочатку прихильною до мене.

- Мама права. Їй немає за що мене любити. Я не ображаюся. Я зрозумів її. І ти зрозумій. Принаймні, мені здається, що саме це є причиною…

- І ще. Я не хочу скам’яніти, я боротимуся за те, щоб залишитися усміхненим до людей, щоб я міг посміхатися ТОБІ, а не жити з болем і розпачем!

- І я хочу таким відношенням і тебе змусити пережити все це легше, щоб і ти посміхалася, і щоб змогла й зі мною іноді поговорити без болю, а відкрито й щиро. Щиро – це головне слово!

- Я працюю над собою…

- І кажу собі зараз СТОП. Інакше цей лист до тебе буде безмежно великим.

- Можливо, це буде не останній лист, адже бажання говорити з тобою мене змусить ще не раз взяти у руки ручку. Хоча малоймовірно, що ти колись їх прочитаєш уже. Це буде швидше за все розмова з самим собою…

- І ще… Іноді хочеться піти з життя... Кажу це чесно тобі… Пустота в серці заповнюється іноді такою гріховною думкою… Але я не піду з життя добровільно, поки матиму сили перемагати біль. Я навіть цього не можу собі дозволити, тому що є син, і я повинен підняти його на ноги, хоча б мінімально робити те, що роблю!

- Якщо б я міг забути про свій обов’язок перед ним, то й наше життя могло б скластися інакше. Я б тоді навіть зміг переїхати до тебе і віриться мені, що удвох ми могли б усі перешкоди подолати. Але тільки удвох…

- У моєму серці місце тільки для тебе і для сина…

 

Поклав ручку, відчуваючи, як навалилася втома. Він і не помітив, як в цей час в скайпі загорівся вогник навпроти Її імені і файл з Його попереднім листом відправився до Неї…

 

Вона

Нашвидкуруч переодягнувшись і перекусивши, Вона сіла за комп’ютер, увімкнула скайп і зразу ж побачила, що Від нього

ї чекає текстовий файл. Її руки затремтіли. Вона натиснула на кнопку «прийняти файл» і завмерла, поки лист від Нього завантажувався на комп’ютер. Наростала тривога в душі, Вона ніяк не могла зрозуміти, що ж Вона хоче прочитати…

Лист завантажився, і Вона швидко вимкнула скайп, Нею оволоділо відчуття страху… Вона не розуміла, чого Їй боятися, але страх – справжній страх, від якого здавлювало в горлі, - повністю заполонив Її. Вона навіть боялася відкрити листа і прочитати. Рвучко вставши з крісла, пішла у ванну кімнату, увімкнула крижану воду і вмилася нею. Це трішки подіяло, і Вона, присівши на край ванни, почала заспокоюватися. Витерши обличчя білосніжним рушником, підвелася, встала навпроти дзеркала, котре висіло над умивальником, і уважно подивилася на своє відображення.

- Що, боїшся? – сама до себе сказала, намагаючись оволодіти своїми емоціями. – А чого? Що може бути такого страшного у листі від нього? Не будь дурепою! Ну полається Він, ну що ще може бути? Гадаєш, проситиме твоєї любові?

Уважно подивилася сама собі в очі.

- Ні, Він просити не буде. Так що не хвилюйся, читай спокійно. Головне, що з Ним усе в порядку. Ти ж цього боялася? Видихай і йди!

Вона й справді послухалася сама себе, видихнула і пішла в кімнату – повільно, ніби намагаючись нікого не наполохати своїми кроками.

Стараючись відтягнути під будь-яким приводом момент прочитання листа, Вона вирішила зробити спочатку чаю. Поки заварювався чай, Вона, присівши на кухні за столом, старалася зрозуміти сама себе – що твориться в душі у Неї, чому Вона втрачає контроль над собою?

Вона не хотіла сама собі признатися, що боїться прочитати, що Він прощається з Нею…

Незважаючи на те, що саме Вона стала ініціатором розриву відносин між ними, поступово приходило відчуття, що без Нього їй гірше…. Навіть стало боязно за себе, щоб не стався якийсь нервовий зрив у результаті всього цього.

Відсьорбнувши чаю, Вона прийшла в кімнату, поклала гаряче горнятко на стіл, і відкрила листа…

З кожним прочитаним реченням очі наповнювалися слізьми… Ці солоні сльозинки перевалювалися через віко, і немов гарячим струмочком котилися вниз по щоках. Душу переповнював розпач від того, що Він просить у неї вибачення і відпускає Її, зовсім нічого не вимагаючи, не благаючи, не прохаючи…

Вона тихо плакала, ковтаючи сльози і розуміючи, що саме зараз втрачає його… І навіть Його слова про те, що він кохатиме Її все життя, не були для Неї зараз втіхою.

- Навіщо я відмовилася від тебе? – сама собі задавала Вона зараз питання. – Я ж нікого крім тебе не маю. І нікого не хочу! Навіщо??

На це питання відповіді у Неї не було… Відчуваючи повну загальмованість, повільно встала з-за комп’ютера, витерла долонею сльози, пішла у спальню, яка зараз Їй здалася осиротілою, упала на ліжко обличчям вниз і так ще довго лежала без жодної думки, поки сон не зморив Її, давши полегшення душі…

Закінчувався сьомий день життя без Нього…

 

Він

- Для тебе і сина…. – Він повторив останні слова в листі, склав два аркуші паперу, щойно написані, і поклав їх на дно шухляди… Якась апатія і неймовірна втома оволоділа ним після цієї уявної розмови з Нею. Хотілося спати, ніби після якогось нервового зриву.

- А потім, - подумалося, - я подумаю, що ж можна зробити, щоб повернути тебе. Я не готовий просто так здатися… Я не готовий повірити, що ти мене уже не кохаєш…

Він подивився в скайп, чи є ще лист Його, і побачив, що листа Вона прийняла, але Її в скайпі немає… Втома, яка розлилася по Його тілу, не дала ніяк проявити зараз емоції. Все, на що Він спромігся, тільки сказати «Ну і добре, що ти не відмовилася від мого листа».

Немов у тумані, Він увімкнув сигналізацію, вийшов з офісу, сів у машину і поїхав додому. Хоча домівкою швидше за все можна було назвати Його офіс. І правильніше було б сказати, що він поїхав спати. Організм не те що просив, а шалено вимагав сну!

 

8-ий день

Він

Сон, як на диво, прийшов зразу ж, як тільки голова торкнулася подушки. Він тільки встиг подумати, що завтра уже другий тиждень без Неї, як свідомість затуманилася і Він немовби пірнув у колодязь. Було враження, що летить вниз, все більше набираючи швидкості.

На дні колодязя було сухо, ні найменшого натяку на присутність води. Він стояв на ногах, звикаючи до темряви. Через деякий час очі вже звикли, і Він став краще бачити. Звернув увагу, що стоїть у кінці коридору, який за кроків десять кудись повертав, стіни його були з гранатового мармуру, гладко зачищені і холодні. Він відчував це всім тілом, таким холодом повіяло від цих стін. Зацікавившись, куди веде коридор, Він обережно пішов по ньому, і зразу ж за поворотом побачив потрійне розгалуження. Стоячи перед ним, Він роздумував, куди ж піти.

- Як у казці, - подумав, - направо підеш, голову втратиш, наліво – коня загубиш… Коня немає, голову шкода, піду вперед, - можливо, щось знайду.

І він сміливо рушив уперед. Скоро коридор став розширюватися, і навіть повітря ставало все теплішим. Невдовзі Його очам відкрилася широка печера, посеред якої палало вогнище. Біля вогнища, спиною до нього, хтось сидів, підкладаючи поліна у вогонь. Постать вся була якоюсь невиразною, а от сірий піджачок, накинутий на плечі, здався Йому знайомим… Як і голова зі скуйовдженим русявим волоссям, вигляд якої змушувала пам'ять напружено запрацювати, шукаючи відгадку у картинках далекого минулого.

Його серце було спокійним, жодного страху чи збентеженості Він не відчував. Тільки цікавість – хто це? Щось знайоме було в цій постаті…

Він уже стояв майже впритул до людини біля багаття, і все ніяк не міг впізнати. Посеред вогню раптом щось зафурчало і тріснуло, піднявся угору цілий фонтан золотих вогників. Він закрив рукою лице від них. І раптом пролунав такий знайомий голос :

- Чого стоїш? У ногах правди не знайдеш! Присядь.

Як же Він не здогадався зразу – по цьому скуйовдженому волоссю, по цій манері трішки вбік нахиляти при розмові голову, начебто прицінюючись до співрозмовника, щоб зрозуміти, чи варто витрачати на нього час.

Трохимович! Учитель…

Більш ніж тридцять років, напевне, пройшло! Але ж… Цього не може бути – нещодавно тільки Йому передали колишні однокурсники, що Він помер… Стало якось моторошно… Широко відкритими очима Він дивився на Трохимовича, свого першого вчителя – режисури та життя!

- Не звертай уваги. – немовби прочитавши його думки, проскрипів голос Трохимовича, і сам він повернувся обличчям.

Найбільше здивувало обличчя – воно не постаріло за тридцять років, і зараз уже вони обидва були однолітками.

Він, не проронивши ні слова, уважно вдивлявся в обличчя учителя. Ті ж самі зморшки, ті ж самі кришталево-прозорі блакитні і напрочуд уважні очі, від яких нічого не сховати. Він міг цими очима читати тебе завжди як відкриту книгу, жодні таємниці не могли сховатися від цього пронизливо зосередженого погляду. А кольором своїм його очі могли змагатися з самим небом у найсонячніше дні, настільки тепла блакитна фарба домінувала в його очах…

Він відчув себе перед учителем ніяково - як три з половиною десятиліття тому…

- Не звертай уваги, - повторив Трохимович, - сідай, поговоримо. Не дивися на мене як на пришельця з того світу. Все це досить умовно. І ніхто не знає, який вимір справжній, а який є просто іграшкою в руках гравців у віртуальність… Тим більш, зараз краще говорити не про мене, а про тебе. Саме ти маєш шанс приєднатися до мого виміру. Навіть сам ще не розумієш, наскільки цей шанс у тебе з кожним днем, та навіть з годиною збільшується.

Він щось хотів сказати у відповідь, але нічого не вийшло. Учитель махнув рукою:

- Ти мовчи, мовчи, слухай і думай…

Невідомо звідки у руці учителя з’явилася цигарка - цигарка з тих років, без фільтру, коли Він ще був молодим, а вчитель такий самий як зараз. Запаливши її від жевріючої тріски поліна, яке скотилося з вогнища під ноги, і міцно затягнувшись, учитель продовжив. В його словах відчувалися прикрі нотки:

- Я так багато старався дати вам, а головного ви так і не зрозуміли. І ти в тому числі. Я не вчив вас мізансценам, я вчив вас поводженню в найяскравішій виставі – у житті! А головне у ньому для тебе – бути мужчиною. Не просто людиною, а саме мужиком, тому що чоловік повинен мати силу для відповідальності за все, і в тому числі за тих, кого любиш. Не можна так легко здаватися – ніколи і ні за що! Не можна опускати руки там, де потрібно прикласти зусилля та працю! Не можна бути у війні з самим собою все життя! Не можна дивитися з ворожістю та підозрою на тих, хто є для тебе наче вода з чистого джерела, з якого ти повинен пити все життя і набиратися життєвих сил! І не можна покидати тих, кого ти любиш! Я знаю, що ти пам’ятаєш - «Якщо стеля осідає, то повинна знайтися хоча б одна мишка, яка візьме на себе відповідальність за це…». Щоб написати цю фразу, авторові потрібно було прожити все життя - з його помилками та радощами. Щоб зрозуміти цю фразу, усвідомивши кожне слово, пропустивши через себе кожну букву і кому, і жити за цими словами, потрібно теж ціле життя. Ти часто брав на себе відповідальність, тож чому зараз здаєшся? Саме зараз, коли на вагу кинуте твоє життя? І, можливо, найдорожчої для тебе людини теж? Чи маєш ти право опустити руки та здатися?

Голос старого учителя ставав все міцнішим, наповнював своєю силою усю печеру підземелля, відбивався від мармурових стін і звуковими хвилями накочувався на Нього.

Блакитними як небо очима Трохимович подивився уважно Йому в очі.

- Ти не здавайся. Розправ плечі, посміхнися. У тебе достатньо й сили, й розуму, щоб не дати цій стелі обвалитися… Люди інколи й самі не розуміють, скільки у них є сили. Не я сказав - «борітеся – поборете»!

- Ти не маєш права здаватися, запам’ятай! Ти – мужчина! Іди і дій. І жодних сумнівів не повинно залишитися у твоєму серці. Тільки так ти зможеш жити разом з Нею.

Він, приголомшений цими словами, не рухався. Тоді учитель піднявся, – він був зовсім невеличкого зросту, досягав Йому тільки до плеча, - взяв Його за плечі, подивився в очі, від чого Йому стало трішки моторошно, і сказав:

- Все в твоїх руках! А якщо і не все, то дуже багато.

Не розуміючи до кінця, що відбувається, Він немов ватними ногами пішов до виходу з печери. А позаду розкотистим ехом лунало «Ти повинен діяти! Не дай стелі обвалитися на себе!!!»

Немов під гіпнозом він повернувся у коридор. Все було так несподівано, так неймовірно, що він закрив очі, обхопив голову руками і аж застогнав…

Відкривши очі, Він зрозумів, що він у себе в квартирі, і навкруги немає нікого окрім темряви…

Це був сон, тільки сон…. Він лежав, широко відкритими очима дивлячись у темряву. Все, що тільки-но наснилося йому, настільки яскраво та чітко збереглося в пам’яті, що Він не міг позбутися відчуття, що у цьому сні Він повинен знайти вихід з нинішнього стану.

У пам’яті раптом сплила розмова зі старим другом ще з тих, театральних часів. Декілька днів тому назад Йому зателефонував його старий товариш по театральній юності. Наступної суботи у нього буде ювілей – 50-тиріччя! Тоді розмова вийшла короткою.

- Привіт! Ти, сподіваюся, не забув, що у мене в театрі святкуватимемо 50-ліття?

- Саша, ну як ти міг подумати? Звичайно ж, пам’ятаю!

- Ну тоді я тебе чекаю! Обов’язково приходь. Запрошення чекатиме тебе у адміністратора.

- Буду, Саня! Навіть не сумнівайся!

- Заодно, нарешті, познайомиш мене зі своєю коханою! Ти мені уже років з п’ять це обіцяєш! Тримайся, і до зустрічі!

Ось і вся розмова.

Він різко підвівся з ліжка. Потер руками скроні. Посидівши так декілька хвилин, подивився на годинника – була рівно четверта година ранку. Він уже знав, що повинен зробити. Він не сидітиме склавши руки!

Подумки Він відвісив Трохимовичу низький уклін за допомогу. Він не здасться. Він не дасть так просто упасти стелі…

Лягнувши назад у ліжко і закутавшись у ковдру, уже через декілька хвилин Він міцно спав, про що свідчило рівне дихання.

Прокинувшись аж о десятій годині, Він уже знав, що повинен зробити. Залишалося тільки чітко продумати план дій. І, звичайно ж, заспокоїтися, тому що уже з самого ранку Він, п’ючи ранкову дозу кави, відчував у душі тремтіння… Навіть тремтіли пальці, коли Він палив цигарку.

Сьогодні була неділя, то ж приїхавши до себе у офіс, він міг не відволікатися на робочі питання, а повністю зосередитися на тому, щоб продумати свої дії…

Але чим більше він став задумуватися над цим, тим більше сумнівів приходило Йому в голову…

Він старався гнати ці сумніви, але неначе настирливі мухи, вони все дзижчали й дзижчали в його голові…

Здалося раптом, що все, що Він запланував, не потрібно Їй. Відчув, як починає охоплювати розпач, і тільки силою волі змусив себе зупинити паніку в голові.

Він повинен зараз зателефонувати Їй, а відчуття було, що повинен скочити в крижану воду.

Довго ходив по кабінеті від вікна до вікна, міряючи тихими кроками відстань. Нарешті, видихнувши з грудей повітря, набрав Її номер телефону, і відчув, що рум’янець покриває Його обличчя…

Пішов виклик. Його рука, тримаючи мобільний телефон, вся напружилася. Виклик ішов довго, але Вона не відповідала…

Він так і залишився стояти біля вікна, відчуваючи, що біль входить у серце, ніби важким каменем здавлюючи його.

- Чому? – пересохлими губами прошепотів. – Чому???

Думка, що з Нею щось трапилося, блискавкою пронизала мозок. Або Вона уже й чути не хоче Його.

Неслухняними зараз пальцями Він став набирати повідомлення на мобільному телефоні.

- Я нічого від тебе не хочу! Просто хотів запитатися, чи у тебе все в порядку. Своїм життям з тобою я не заслужив, щоб ти повністю ігнорувала мене. Я просто ДУЖЕ ХВИЛЮЮСЯ ЗА ТЕБЕ!

Повідомлення відправилося, а Він все стояв, чекаючи відповіді.

Рівно через сім хвилин Його телефон просигналив, що прийшло повідомлення. Воно було від Неї.

- Я зараз на нараді. Звільнюся – зателефоную.

Втягнувши повітря в легені, Він із шумом його випустив. Із Нею все в порядку – це на даний момент було найголовнішим для Нього.

Він відчув, що камінь з серця спав, стало легше дихати. Ніби після важкої фізичної праці Він повільно пройшов до свого столу, сів у крісло і закрив обличчя руками. Здавалося, що в голові у нього зараз немає жодної думки. Йому й не хотілося зараз про щось думати. Якась апатія оволоділа Ним після напруження…

 

Вона

Ніч не принесла полегшення і переривалася тричі. Вона прокидалася, намагалася знову заснути, але це Їй вдавалося не зразу, а тільки після 30-40 хвилин лежання з закритими очима. І весь час думки Її несли в минуле, коли вони мали змогу проводити час разом. Старалася знайти щось погане в тих днях, щоб заспокоїти своє зболене серце, але ніякого полегшення від цього не отримувала. Навіть в тих моментах, коли вони не знаходили взаєморозуміння, Вона не могла ні в чому його звинуватити… І знаходила всюди тільки підтвердження Його турботи про себе. Від цього сльози знову виступали на очах, і щоразу Вона впадала в сон… Так що зранку Їй довелося довго простояти перед дзеркалом, щоб привести себе в порядок і знищити сліди приплаканої ночі зі свого обличчя.

А виглядати Вона сьогодні повинна була добре, так як, незважаючи на недільний день, потрібно було бути присутньою на нараді керівників усіх підрозділів, яких збирали в головному офісі фірми.

Привести себе в порядок допоміг і Її помічник у цій справі – домашній велотренажер. Вона часто старалася накрутити на ньому кілометрів з тридцять-п’ятдесят, щоб відчути себе бадьорою. А холодний душ тільки додав наснаги.

Коли Вона вийшла з дому, то вже ніхто не міг подумати, що ця вродлива та струнка жінка з чарівною посмішкою на губах майже всю ніч проплакала. До головного офісу було недалеко, і Вона вирішила пройтися пішки. Думки свої Їй вдалося привести у порядок і налаштуватися повністю на робочий лад.

Півгодинна прогулянка по місту, чудова і тепла осіння погода тільки додали настрою. В дванадцятиповерхове приміщення головного офісу підіймалася вже впевнена в собі, красива й чаруюча жінка.

Нарада проходила спокійно й досить плідно. У великому кабінеті за круглим президентським столом зібралося більш ніж двадцять керівників. Їй саме такі робочі зустрічі подобалися, коли було менше пустої балаканини, а конкретика й бажання вносити у роботу нові ідеї та думки переважали над пишним рапортуванням про досягнуті успіхи. Це була Її стихія.

Їй теж довелося виступити. Вона у своєму виступі чітко визначила проблеми, які за останній місяць з’явилися у роботі, і розказала про те, якими методами, на Її погляд, потрібно їх вирішити. Боковим зором побачивши схвальний кивок президента фірми на Її доповідь, Вона відчула в душі задоволення.

Коли із заключним словом уже виступав президент, Вона відчула, як її мобільний телефон затремтів у кишені піджака. Телефон, звичайно ж, був у режимі «без звуку», але тремтіння виклику Вона відчула. Крадькома витягнувши телефон з кишені і поглянувши на екран телефону, вона спалахнула – це телефонував Він…

Їй здавалося, що всі погляди зараз будуть прикуті до Неї, хоча насправді ніхто й не звернув уваги на Її дії. Вона намагалась зберегти спокій і слухати, про що говорить президент, але уже всі думки були про нього. Що трапилося, що Він зателефонував? Ця думка уже не давала Їй можливості зосередитися на виступі.

Через хвилину нове тремтіння телефону повідомило Її про повідомлення.

Саме в цей час президент закрив нараду, всі почали підійматися зі своїх місць, жваво між собою спілкуючись.

Скориставшись цим, Вона змогла прочитати його повідомлення. Його слова про те, що Він дуже за Неї хвилюється, підняли в Її душі бурю почуттів… Вона не могла зараз зрозуміти, як повинна себе повести…

Справившись із хвилюванням, Вона набрала Йому повідомлення: «Я зараз на нараді. Звільнюся – зателефоную» і відправила.

Хоча колеги домовлялися після наради поїхати в один з ресторанів, щоб разом пообідати й поспілкуватися, Вона зараз уже не мала бажання приєднатися до них і, пославшись на потребу відвідати маму, відмовилася…

Ідучи до станції метро, Вона вирішила й справді поїхати до мами. Потрібно було вгамувати свої почуття, взяти себе в руки і подумати…

Його слова про те, що Він за неї хвилюється, найбільш чомусь з усього повідомлення запали в душу… Але зараз Вона не готова була до розмови з Ним… Просто Вона не знала, про що говорити, і як виправити все те, що трапилося. Виправити Вона хотіла, хоча розуміння цього старалася заховати глибоко в свідомості. Інколи це вдавалося, але у вечірні та нічні часи, коли залишалася наодинці сама з собою, нічого не могла подіяти – туга за Ним перемагала всі розумні аргументи…

Через хвилин сорок Вона вже стояла біля маминого будинку. Щоб заспокоїти свої почуття, присіла на лавку біля під’їзду і озирнулася. Стояла тепла жовтнева погода. Листя на деревах ще не стали яскраво-жовтими, але саме зараз, під сонячним промінням, яке лагідно дарувало своє тепло всьому живому, можна було побачити, що зелень на деревах уже не є свіжою, яка буває тільки весною. Дерева готувалися до зими, було вже видно деякі листочки, ніби посипані жовтим порохом, а трава на землі принишкла, ніби відчуваючи, що життя її не вічне, і з сумом сприймаючи цю реальність…

- Ось так і я, - подумалось, - наче це листячко… Неможливо бути вічно зеленою… Так хочеться, щоб гріло сонечко на мене, а ти так далеко, що не маєш сили мене зігріти… Я знаю, що ти хочеш гріти…

Її руки витягнули телефон, і вона набрала Йому «Я у мами, думаю про тебе весь час…». Хвилину повагалася а потім рішуче натиснула на кнопку «відправити». Підняла голову до неба, справилася з набіглими на очі слізьми, прошепотіла «все буде добре», рвучко встала з лавки і зайшла в під’їзд…

 

Він

Чекаючи від Неї дзвінка, Він постарався зайняти себе роботою. На черзі був один великий проект, який Він повинен був закінчити за три тижні. Роботи було ще достатньо, і в першу чергу потрібно було зайнятися проектною документацією, то ж Він і поринув з головую в роботу. Час ішов, ніхто не дошкуляв жодними дзвінками, то ж вдалося з годину спокійно й зосереджено попрацювати.

Від роботи Його відволік сигнал телефону – надійшло повідомлення.

- Я у мами, думаю про тебе весь час… - жадібним поглядом прочитав Він.

- Значить, не зателефонуєш, - з гіркотою подумав, і зразу ж зникло бажання працювати…

Він так сподівався, що Йому вдасться хоча б поговорити з Нею по телефону…. При найкращому варіанті була надія поспілкуватися по скайпу, і тоді Він міг Її і побачити. Тепер, Він зрозумів, розмови не буде. А Її слова, що вона весь час думає про Нього, ніяк не міг сприйняти… Для чого Вона це написала, піднявши бурю почуттів в Його душі?…

Він ходив по кабінету, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається… Її слова не виходили у Нього з голови.

Для чого Вона запалила вогник надії в його серці? Чи, можливо, не все ще втрачено?

Багато залежатиме від Його розмови з Нею, але поки що не вдається порозмовляти. Хоча той факт, що вони уже пересилають один одному повідомлення, для Нього був як рятівна соломинка, за яку він був готовий вчепитися й триматися щосили...

Він намагався заспокоїтися… Сів за стіл і постарався думати спокійно.

Для чого він намагається відновити відносини знову? Можливо, відповівши на це питання, йому стане хоча б трішки легше? Можливо, й не потрібно нічого вже змінювати? Просто перехворіти, перемучитися? Зібравши усі сили, усю волю пережити цей біль, а потім стане легше?

Він уявив собі, що ніколи не побачить Її очей, Її посмішки, яка чомусь допомагала йому жити в цьому такому складному світі… Що ніколи не доторкнеться до жінки, яка була для нього всім! Аж захололо серце…

Його погляд упав на Її портрет, який стояв у нього на столі і важив набагато більше, ніж просто відображення жінки на клаптику фотопаперу…. Вона ввійшла настільки глибоко в Його серце, що тільки разом з цим серцем може вийти…

Пронизала думка – а чи зможе Він тепер їй вірити так, як вірив? Після того, як Вона легко відмовилася від Нього, як від непотрібного кошеняти, яке уже не приносить радості?....

Ці його думки завдавали Йому фізичного болю, і не було іншого способу позбутися цього болю, як тільки перестати думати про Неї…

Він знову занурився у роботу, і біль у серці відійшов, причаївся як хижак, щоб укусити пізніше…

Уже сутінками покрилися вулиці, вікна чужих квартир наповнилися теплим домашнім світлом, а Він все працював, не маючи бажання і сили відірватися від роботи. Тому що знав – з кінцем роботи прийде біль…

 

Вона

Пробувши у мами години зо дві, Вона вийшла на вулицю. Додому йти не хотілося. Там знову нею опанують сумні думки з важкими питаннями, на які Вона не знала зараз відповіді… Хотілося побути серед людей, де не буде часу на копирсання в своїй душі… Водночас не хотіла ні з ким спілкуватися, хотілося просто мовчати. Тому, не довго думаючи, вирішила заїхати в торгівельний центр, і просто походити по магазинах, стараючись забути про всі проблеми.

І це Їй вдалося – майже дві години Вона провела в центрі, переходячи з одного магазину в інший, і навіть не встояла перед спокусою купити собі легкі осінні мешти. Спіймала себе на думці, що звертає увагу на те, щоб на мештах не було високих підборів, адже з високими підборами Вона могла бути вищим від Нього, а Їй цього зовсім не хотілося.

На тих мештах, які Їй сподобалися, підбори були маленькими, і Вона з задоволенням зупинила свій вибір саме на них. Думка про Нього, як не дивно, цього разу не відізвалася в ній гострим болем. Можливо, тому що Вона для себе майже все уже вирішила. Для остаточного рішення, можливо, бракувало тільки однієї ночі роздумів.

Вона не хотіла признатися самій собі, що й без цієї ночі Вона знає, що робитиме… Але Їй все ж таки дуже потрібна ця ніч, щоб спокійно і зважено прийняти рішення, і ніколи не шкодувати потім з-за цього…

Прислухавшись до себе, з подивом і радістю відчула, що Вона зараз перестала переживати і хвилюватися, і від цього навіть захотілося посміхнутися…

Вона пройшлася пішки до свого дому, у всьому тілі вперше за багато днів відчувалася якась легкість та сила.

Зайшовши в квартиру, зробила собі теплого чаю, сіла на кухні і відправила Йому на телефон коротеньке повідомлення

- Я відпочину, а завтра ми поговоримо. Ти тільки не каменій, будь ласка.

Дочекавшись повідомлення, що Її СМС-ка дійшла до адресата, взяла книгу, примостилася на дивані, укрившись теплим пледом, і невдовзі вже міцно спала, навіть не встигши розкрити книжку. Дихання Її було спокійним та розміреним, і Вона проспала так до самого ранку.

 

Він

Йому вдалося зосередитися на роботі, і навіть знаходив зараз якусь потаємну радість від того, що не думає про Неї. І тільки коли звук телефону сповістив про повідомлення, Він відірвався від паперів, смачно потягнувся, витягнувшись у кріслі і розправивши з задоволенням м’язи. Втома разом з розумовою працею, здавалося, витіснили хвилювання, і Він зараз без тривоги прочитав повідомлення від Неї.

Так як і передчував, Вона знову ухилилася від розмови…

- Завтра… Знову завтра… - подумав з гіркотою. – Ну що ж, завтра буде вирішальним днем.

Він акуратно зібрав розкидані по столу папери, позакривав у комп’ютері всі програми, вимкнув світло в офісі і вийшов на вулицю...

Уже було зовсім темно, повітря було настільки вологим, що здавалося, іде дрібний дощик. Поки Він прошов метрів п’ятдесят до своєї машини, то волосся було геть мокрим.

Як не дивно, Він любив таку погоду – без вітру, з теплим повітрям, насиченим до краю вологістю. Чомусь завжди при такій погоді відчував спокій у душі.

Тож і зараз був радий цій погоді. Не хотілося навіть думати про те, що буде завтра. А завтра, - Він це точно знав, - буде важкий день, багато в чому вирішальний для їхніх відносин, і потрібно було берегти душевні сили.

Прийнявши рішення, Він відчув у собі впевненість, і вже ніщо не могло змусити відмовитися від свого плану.

Удома він швиденько прийняв душ, і вже лежачи у ліжку, прислухався до себе і з радістю відчув, що серце б’ється спокійно, і зараз ні болю, ні тривоги Він не відчуває.

Згорнувшись в клубочок, як у дитинстві, Він ще встиг прошепотіти «на добраніч, кохана моя зіронько» і через декілька секунд уже міцно спав.

 

9-ий день

Він

Ранок розпочався для нього о дев’ятій годині верещанням телефонного дзвінка. Спросоння прийнявши його за будильника, простягнув руку і вимкнув телефон. І тільки після цього Його свідомість, яка не хотіла ніяк пробуджуватися, все ж таки підказала, що це телефонний виклик.

Поглянувши на годинника, Він аж ухнув – дев’ята година вже! Добре, що ніяких нагальних справ на роботі в Нього не було, то ж міг прийти коли завгодно, але все ж таки Він звик уже в цей час бути в офісі. Поглянувши на виклик в телефоні, Він побачив номер свого друга з театру, в якого в суботу повинен святкуватися ювілей.

Не встаючи з ліжка, зразу ж і перетелефонував йому.

- Привіт! Це я. Вибач, але я спросоння не зрозумів, дзвінок це чи будильник, то ж вимкнув.

- Та нічого страшного, - засміявся друг, - ти відомий соня. Я ж хотів тобі тільки нагадати про суботу. Сподіваюся, ти не забув?

- Хіба в мене з пам’яттю проблеми? – засміявся і Він у відповідь.

- У тебе можуть бути проблеми з часом.

- Ні, все в порядку. Я обов’язково буду. Удвох, як і обіцяв.

- Нарешті ти мені представиш свою суджену-ряджену! Давно вже обіцянками годуєш! Так що до суботи. Запрошення на твоє ім’я чекатиме в касі театру.

- Домовилися. Готуйся, щоб не підвів. А то мені буде соромно за тебе. – засміявся Він

- Не підведу. – сприйняв жарт друг. - Постану перед твоєю пасією у всій красі. Можливо, й тобі під промінням мого сонця щось перепаде.

На цьому, жартуючи, й розпрощалися.

П’ючи ранкове горнятко кави, Він ще раз постарався обдумати, як Йому сьогодні треба діяти, щоб втілити задумане. Відчував, як поступово Його знову охоплювало хвилювання, і не міг уже з цим відчуттям справитися. Допивши каву, швидко зібрався і поїхав у офіс.

За три години поробивши всі невідкладні справи, встигнувши з одним із клієнтів навіть пообідати у невеличкому та затишному ресторані, який знаходився у десяти хвилинах ходи від офісу, він о четвертій годині був уже знову в своєму кабінеті. Всі працівники вже порозходилися, і можна було нарешті розпочинати.

В першу чергу зайшов на сайт місцевої авіакомпанії, упевнився, що квитки на літак ще є. Після цього узяв телефон, потер обидві скроні двома пальцями, намагаючись сконцентруватися. Вирішив, що телефонувати не буде, а зразу ж надішле повідомлення.

Набрав «Тебе запрошено на прем’єру в театр. Квитки на літак на твоє ім’я замовлені на п’ятницю!» і зразу ж відправив Їй, не вагаючись.

Ну що ж – початок покладений. Тепер не залишається нічого іншого, як чекати. Він навіть думати не хотів, що таке повідомлення Вона залишить без реакції.

Пройшло п’ять хвилин, десять… Від Неї не було ні СМС-ки, ні дзвінка. І тепер Він відчув, як з кожною хвилиною хвилювання все більше й більше оволодіває Ним. Уся його впевненість в тому, що Він тепер спокійний і повністю володіє своїми емоціями, впродовж якихось двадцяти хвилин кудись поділася.

Вийшов на терасу і, запаливши цигарку, помітив, як дрібно тремтять Його пальці. Піднявся вітер і став накрапати дрібний дощик. Сама погода повністю гармонізувала із Його внутрішнім станом…

Не хотілося й думати про те, що може трапитися, якщо Вона йому відмовить… Тому що саме на Її приїзд він покладав усі надії..

Глибоко втягуючи дим, Він старався зараз дати собі відповідь – для чого Він хоче зустрітися з нею? Адже просити Її полюбити Його або повернутися до Нього – це повна нісенітниця, та й Він сам не опуститься до цього.

Просити у когось кохання – справа марна та безнадійна. Не можна кохати за проханням чи з примусу! І просити про таке не можна!

Можливо, Він хоче просто попрощатися? - різонула думка...

Загасивши цигарку, повернувся в кабінет, став біля вікна, дивлячись на затягнене темними чавунними хмарами небо.

- Цей дощ надовго… - подумалось. – Саме під мій настрій.

Повернувся за стіл, сів перед комп’ютером. А відповіді від Неї все не було…

Він дуже хотів зрозуміти – чому? Чому Вона перестала його кохати? Можливо, відповідь на це питання, яке так ятрило душу, допоможе Йому справитися зі своїми почуттями, зрозуміти, як далі жити?!

- І ще одне, - признався Він собі пошепки. - Я хочу ще раз, можливо востаннє уже в житті, зустрітися з тобою, торкнутися тебе, твоїх рук…

Він не тішив себе марними сподіваннями, а дуже добре розумів, що багато у їхніх відносинах втрачено і, можливо, втрачено назавжди… Хоча для надії на краще завжди є місце в серці… І цю надію відібрати у Нього ніхто не міг. Зітхнув, подумавши, що й Вона особисто теж не зможе, - не хотів жити без віри, без надії, без любові… Спіймав себе на тому, що повторив відому істину, і гірко посміхнувся…

Час ішов, а Вона мовчала… Так і сидів Він перед комп’ютером, поглядаючи з надією на віконечко скайпу, сподіваючись, що ось-ось засвітиться зелений вогник навпроти Її імені…

 

Вона

Зранку Вона встигла все за планом, якого давно намагалася дотримуватися – велотренажер, контрастний душ, легкий сніданок. І почувалася бадьоро, так як вдалося виспатися без сновидінь та пробуджень серед ночі. Їдучи на роботу, навіть загадала собі, що й день повинен закінчитися так само, і ніщо не змусить Її сьогодні плакати.

Добре розуміла, що сьогоднішній день може бути багато в чому для Неї вирішальним. Хотілося вірити в добре, тож цілий день намагалася концентруватися на роботі, якої як завжди було вдосталь. І тільки в обід почала відчувати бажання поспілкуватися з Ним, але в турботах вдалося й це бажання загнати глибоко кудись в нетрі душі.

Хоча після обіду декілька разів піймала себе на бажанні зайвий раз подивитися, чи не пропустила від Нього дзвінок чи повідомлення.

Приблизно о третій годині дня телефон просигналив про повідомлення, і Вона аж здригнулась. Рвучко вхопила телефон, він зненацька вислизнув з руки і, злетівши спочатку догори, з хрустом упав на підлогу, розлетівшись на декілька частин. У розпачі вона застигла над телефоном.

- Та що ж це за біда така?! – вирвалося у Неї.

Гарячково зібрала телефон докупи, ввімкнула його. На щастя, нічого з ним не трапилося, він працював Знайшовши Його повідомлення, прочитала:

«Тебе запрошено на прем’єру в театр. Квиток на літак на твоє ім’я замовлений на п’ятницю!»

Нічого не розуміючи, Вона дивилася на ці дві фрази, намагаючись знайти в них сенс… Але нічого не приходило в голову.

- Яка прем’єра? Який театр??? В п’ятницю?

Вона збентежено подивилася на календар. Якщо на цю п’ятницю, то як Вона зможе полетіти? І що все це повинно було означати?

Нічого не розуміючи, хотілося зразу ж Йому зателефонувати, але Вона стрималася.

- Не спіши! – подумки сказала сама собі. – Спочатку заспокійся та обдумай.

Час, що залишився до кінця робочого дня, Вона старалася провести плідно, але думки про те, що ж означає Його повідомлення, не давали Їй можливості повністю зосередитися.

Звичайно ж, Вона все таки навіть сама перед собою дещо лукавила, адже розуміла, що у такий спосіб Він Її кличе до себе. Але що за прем’єра в театрі, Вона не розуміла. Та чи це мало б бути зараз головним? Головне – Він Її кличе, і як би Він не завуальовував своє запрошення, не має великого значення.

Вона в душі відчувала хвилювання як перед першим побаченням з Ним, коли прилетіла до нього і вперше вони торкнулися один одного.

Йдучи після роботи додому, хвилювання все збільшувалося, і коли Вона відкривала двері квартири, то була тільки одна думка – ввімкнути скайп на комп’ютері і якнайшвидше побачити Його! Зусиллям волі взявши себе в руки, Вона спочатку приготувала собі легку вечерю, потім почекала, коли закипить чайник, і заварила чаю. За цей час старалася продумати, як і про що буде з Ним буде говорити, але нічого розумного, як на диво, в голову не йшло, тому Вона і боялася ввімкнути скайп… А час ішов…

- Він так і не дочекається. – схаменулася і рішуче попрямувала до комп’ютера. Ввімкнула скайп і, поки програма завантажувалася, закрила руками обличчя, намагаючись заспокоїтися. Раптово Вона відчула, як на очі накочуються сльози… Швиденько побігши у ванну кімнату, ввімкнула холодну воду, умилася і, відчувши полегшення, повільно повернулася в кімнату. Скайп працював. Він був у програмі. Вона натиснула на виклик і завмерла в чеканні…

Він прийняв виклик, і через декілька секунд на моніторі виникло Його обличчя. Вона відчула, наскільки Він напружений, та і сама була вже як струна, а серце, здавалося, перестало битися від хвилювання, завмерши.

- Привіт. – першим вимовив Він.

- Доброго вечора, любий. – одними губами прошепотіла Вона так тихо, що Він, здається, й не розчув.

- Як ти?

Він уважно дивився на Неї, а Вона раптом відчула, що немає сили стримувати сльози, які як бруньки на вербових гілочках навесні, почали накочуватися на очі. Закривши руками обличчя, Вона старалася їх стримати, але замість цього ще гостріше відчула жаль до себе, до Нього, і гірко заридала…

- Рідненька моя, сонечко моє!!! Не плач! Я благаю тебе, моя кохана! – Його слова ще більше роз’ятрили Її серце, і сльози ніяк не вдавалося стримати…

Він все старався заспокоїти Її, але Вона навіть не чула, що саме Він казав, тільки Його теплий голос, нотки турботи та любові відчувала, і від цього ставало ще болючіше серцю. Було відчуття, що воно готове вискочити з грудей, так шалено билося…

Нарешті через декілька хвилин Їй вдалося взяти себе в руки. Для цього Вона, вибачившись, знову сходила в ванну кімнату і там, холодною водою умивши обличчя та добре промивши очі від сліз, трішки заспокоїлася. Подивилася на себе в дзеркало і побачила втомлену жінку з набряклими від сліз очима…

- Ну й нехай! – з гіркотою подумала. – Якщо любиш, то й таку люби.

Вона повернулася в кімнату і, ставши біля дверей, так що Він не міг Її зараз бачити, уважно вдивлялася в Його обличчя на моніторі комп’ютера. Зразу ж помітила, що Він схуд, і у Нього з’явилися сірі плями під очима. Його погляд був зосереджений на чомусь поза комп’ютером, і Вона знову відчула теплу хвилю ніжності до Нього…

Переборовши бажання ще так постояти, Вона сіла за стіл перед комп’ютером.

- Вибач, просто нерви… - постаралася посміхнутися.

Він уважно подивився на Неї, немовби вирішуючи щось для себе, і заговорив:

- Я намагаюся зрозуміти тебе… Всі ці дні намагаюся зрозуміти, що ж призвело до такого стану наших відносин зараз… І я працюю над собою, дещо уже для себе зрозумівши. – посміхнувся Він якось здавлено та одними куточками губ. – Але ми не будемо про це зараз говорити… Можливо, колись потім..

Вона дивилася, як Він взяв цигарку, запалив Її і жадібно затягнувся, хоча ніколи не пам’ятала, щоб Він палив у себе в офісі. Для неї дуже багато зараз значило, що саме Він їй скаже. Незважаючи на те, що Вона була готова уже поїхати до Нього, останню крапку в цьому рішенні Вона покладе тільки після розмови з Ним.

- Головне, - продовжив Він, - що ти жива й здорова. Для мене саме це зараз найголовніше. І як би не склалися наші відносини надалі, це буде для мене завжди на найпершому місці. А зараз я просто хочу, щоб ти змогла приїхати до мене.

Він уважно подивився Їй в очі і не втримався від щирої посмішки.

- Тебе запрошено на прем’єру вистави у нашому театрі. У мого друга ювілей. Він особисто тебе запросив і мене без тебе не пустить на виставу. А я так хочу сходити… Тому приєднуюся до його запрошення.

Вона не втрималася від посмішки

- Ох і хитрун ти!

- Ні, це правда. – не мигнувши й оком, видав бажане за дійсне, а чи майбутнє за теперішнє. - Квитки на твоє ім’я уже замовлені. Тільки от не знаю, на яке число назад замовити тобі. – примружив око Він.

- Гадаю, більш ніж на п’ять днів я не зможу. – вирвалося в Неї.

Вона прикусила собі язика, але вже було пізно. Та й по Його очах Вона зрозуміла, що видала себе повністю. Але зовсім зараз не шкодувала за цим. Подивилася Йому в очі й твердо промовила:

- Так, я згідна і хочу. Але завтра я повинна тоді вирішити всі питання, щоб уже точно тобі дати відповідь, чи зможу прилетіти.

- Я розумію, і не вимагаю від Тебе нічого більшого. Ти сама вирішуєш, чи можеш прилетіти. Я ж обіцяю тобі тільки одне – жодних душевних переживань не буде. Жодного тиску на твої почуття не буде. Хочу тільки одного – щоб ми побули удвох, віч на віч, а далі життя покаже. Ти знаєш те, чого я ніколи від тебе не зможу приховати, що б не казав… Я дуже кохаю тебе… Але водночас розумію, які перешкоди стоять між нами. І повір мені – розумію тебе і твої почуття…

Вона дивилася на нього, не відриваючи очей. Хотілося Його запитатися, як він ці дні без Неї прожив, як Його здоров’я, тому що схудле обличчя, запалі щоки, втомлені очі говорили

й багато, але хотілося від Нього все почути…

Та Він не дав їй можливості розпитати про себе, тому що сам закидав Її запитаннями – як Вона почувається, що нового на роботі, як Вона спить, що Вона їсть… Як про дитинку маленьку, промайнуло в Неї в голові. Так, Він часто турбувався про Неї у найменших дрібницях. Вона відчувала, що звикає до такої турботи, і навіть в дечому ця Його турбота уже й здавалася Їй надмірною. Зараз чомусь не відчувалося жодної надмірності, а навпаки – кожне Його питання про Неї було Їй приємним та гріло змучену душу…

Вони поспілкувалися так з півгодини, і Вона не витримала:

- Ти знаєш, у мене відчуття, що з серця камінь зняли… Так було важко… І я… Я боялася дуже за тебе… Спочатку… А потім вирішила, що ти сильний, ти нічого собі не зробиш. Але все одно боялася…

На очі знову навернулися непрошені сльози, але Їй вдалося справитися з ними…

- Не хвилюйся, будь ласка! Все буде добре! Ти тільки бережи себе! – відповів Він, з любов’ю дивлячись на Неї.

Їй здалося, що Він навіть хотів руки до Неї простягнути, щоб торкнутися. І Вона не втрималася, сама простягнула руки до монітору, і дивилася зволоженими очима, як на моніторі руки зустрілися… Вона бачила, як стислися Його губи і Він намагається стримати свої почуття…

Вони дивилися один одному в очі, і Вона так гостро відчула потребу опинитися в Його обіймах, потребу прихилитися до Його грудей і затихнути в Його сильних і надзвичайно ніжних руках…

Він першим забрав руки від монітору, провів собі по обличчі таким знайомим Їй жестом, і став прощатися. Ненадовго, до завтра. Вона й сама відчувала, що на перший раз достатньо. Дуже відчувалася ще ніяковість у відносинах.

- Завтра дай мені знати обов’язково, що у тебе вийде з поїздкою. – промовив Він. – І виспись, будь ласка. Ти трохи втомлено виглядаєш, рідна моя дівчинко! А у всьому іншому буде все добре! Навіть не думай про погане. Добре? Ми ж самі свою долю будуємо… Принаймні, намагаємося це робити.

- Я сьогодні спатиму набагато краще, ніж всі ці дні. – посміхнулася Йому у відповідь. – Можеш не сумніватися!

Вони дивилися один одному в очі, знаходячись за тисячі кілометрів, і обом так хотілося перелетіти вмить цю відстань, щоб відчути дотик коханої людини… Серця та долоні тягнулися один до одного, вони розуміли це, але зовнішньо намагалися залишатися незворушними.

Його обличчя щезло з екрану монітору, і Вона залишилася сама. Гостро якось саме зараз відчула це – одна й сама…

Та ні, - роздувала в собі іскру надії, - не одна вже! Він такий самий як був, і кохання нікуди не ділося! Потрібно зберегти в душах те, що було, загладити події останнього тижня, щоб не залишили рубців на серці!

Та й плакати більш не потрібно, тому що, як Він щойно сказав, ми самі долю свою будуємо зараз. Йому теж нелегко, як і їй… І якою вагою можливо зважити, кому ж важче?..

Вона вимкнула скайп, а за ним і комп’ютер. На кухні зробила собі чаю, і присівши за столик, роздумувала, як їй спланувати поїздку. Те, що на роботі Вона домовиться, не викликало жодних сумнівів. Ці чотири дні Вона попрацює плідно, а в п’ятницю зможе вилетіти. А наступної п’ятниці потрібно обов’язково повернутися. Отож, в сумі матимуть вони повних шість днів та сім ночей. Як завжди, це будуть щасливі дні, проведені з Ним…

Вона аж почервоніла від своїх думок. Так, Їй дуже хотілося відчути Його обійми, Його пестощі, за якими тіло та душа давно скучили… За ці майже десять днів вимушеної перерви у відносинах Вона чомусь ще більш чітко зрозуміла, що тільки Йому одному зможе довірити своє тіло. І саме до Нього єдиного це тіло рветься. Засинаючи, Вона не один раз в уяві своїй викликала картину, коли Її голова покоїться на Його грудях, а в душу в такий час входять спокій та вселенська ніжність…

Його присутність майже завжди вселяла в Неї спокій та упевненість… Ці десять днів не пройшли безслідно, Вона відчувала, що стала розумнішою та відповідальнішою! Принаймні, так їй здавалося.

Вона повернула думки в інший бік, більш прозаїчний. Завтра потрібно Йому зразу ж сказати, що Вона назад повинна повернутися в п’ятницю, і спланувати все на роботі потрібно так, щоб Її відсутність не позначилася негативно.

Задоволена і своїм внутрішнім станом, і плином своїх думок, Вона вирішила перед сном поніжитися у ванні та зразу ж лягати спати. Вечір приніс стільки хвилювань та радісних емоцій, що потрібно було заспокоїтися.

 

Він

Після того, як Вона вимкнулася зі скайпу, Він перевів подих. Хотілося пошепки тільки сказати – Слава Богу!

Натомість тихенько прошепотів «Ти любиш мене!! Я ж бачу – любиш…» Саме це було для нього зараз найголовніше! Все інше можна вирішити, перебороти, налагодити!

От якщо не має кохання, тоді будь-які дії приречені на поразку. Він же у її заплаканих очах, які були такими для нього рідними та близькими, побачив турботу про себе, хвилювання та любов.

Він ніби фізично відчув, як вогник надії зажеврів у Його житті… Боже, не загасити б його!!! Як же Він хотів його роздмухати, щоб знову між ними горіло багаття кохання!!! І як же Він був неправий у своїх думках, що Вона не кохає!

Він подивився на Її портрет, котрий стояв на столі.

- Ти знаєш, рідненька моя, іноді біль ставав таким нестерпним, а зараз зовсім ущух… За одне це тобі моє щире дякую! Мені здалося, що не все втрачено між нами, що не спалені мости, що все можна відновити, тільки потрібно не спішити, тільки потрібно бути МУДРИМ!!!

Так захотілося зараз встати навколішки та помолитися, як у дитинстві, що Він заледве утримався, тільки з’єднав обидві долоні, як для молитви, притулився до них губами, і закривши очі, тихенько прошепотів:

- Боже, дай мені цієї мудрості у спілкуванні з коханою людиною! І тоді справді все буде в наших з Нею руках!

- Як мені хочеться бути Їй опорою в житті! Божечку, якщо ти мене чуєш, допоможи мені в цьому! Вона кохає мене….

Він обома руками провів по своєму обличчі, немов хотів стерти всі душевні переживання останніх днів. Тепер Йому залишалося тільки чекати. Після розмови з Нею не було в Його душі сумнівів у тому, що Вона приїде.

Потрібно замовляти квитки!

Він зайшов на сайт місцевої авіакомпанії, переглянув графік вилетів до Києва. Вільні квитки були, і Він, не роздумуючи довго, замовив зразу ж – один з Києва і, відлічивши сім днів, зворотний квиток до Києва. Зразу ж і оплатив їх через інтернет-банк.

Через декілька хвилин на електронну пошту надійшло підтвердження, що білети куплені.

Все. З квитками вирішено. Завтра зранку Він перешле Їй уже електронні квитки.

На пальцях порахував і радісно посміхнувся – шість днів та сім ночей вони будуть разом. Жодної секунди Він не сумнівався тепер – це буде ще один тиждень щастя! І уже цієї п’ятниці Вона буде з ним! Відчуття свята, до якого залишалося декілька днів, наповнювало Його серце. Хотілося жити, активно щось робити, готуватися до Її приїзду! Він відчував, як змінилося Його ставлення до всього, що оточувало зараз. І навіть вітер за вікном, який все шаленів та намагався зірвати останні листочки з дерев, зараз уже не вважався Йому таким безжалісним, як годину тому. Змінилося відношення до всього.

Вона в Нього вселила надію, яку могла і будь-якої секунди відібрати. Він відчував, що вже не може впливати на це – як потопаючий готовий вхопитися за соломину для врятування, так і Він шукав в Її словах вогник надії для себе, у погляді намагався роздивитися ознаки кохання…

Вона приїде до Нього!

Це вже факт! І Він радів, і боявся своєю радістю порушити цей слабенький вогник надії, боявся, що зранку прокинеться і все це виявиться сном…

Так, їде! Він все зробив для того, щоб приїхала – купив квитки і поставив Її, по суті, перед фактом. А у грудях у хвилини спілкування з Нею було страшно, аж холодно від страху, від самої думки, що Вона відмовиться!

Він бачив, що Вона не була байдужою, що кохання до Нього нікуди не зникло! Не могло воно зникнути ні з того ні сього!

Він збереться, як перед останнім боєм… Продумає всі свої слова, котрі скаже, всю свою поведінку з Нею. І все одно повинен залишитися гордим і жодного слова прохання бути з Ним Вона не почує.

Він не сумнівався в собі, от тільки серце та душа в цей час, напевно, плакатимуть…

Можливо, не варто тішити себе надією… А просто готуватися до прощання з Нею, Його рідною жінкою, Його коханням?…

Можливо, й Вона їде до Нього просто попрощатися зі своїм коханням…

Не так довго залишилося, щоб узнати…

Подумалося, що потрібно зараз гнати від себе будь-які сумніви, і намагатися зосередитися на простих речах - хоча б на тому, що до Її приїзду треба підготуватися якнайретельніше.

Треба зараз їхати додому, подивитися, що потрібно купити до Її приїзду, та й взагалі доведеться добре попрацювати, щоб квартира блищала чистотою – Вона у Нього була надзвичайно охайною. Та й Він сам був таким, вони в цьому були однаковими.

Вийшовши на вулицю, Він на собі відчув шаленість вітру, який зразу ж налетів на Нього, намагаючись забратися під легку куртку. Він же не ховався і не укутувався, а навпаки – розкривши широко руки, прийняв на себе удар стихії, дозволив вітрові залетіти під куртку, охолодити груди, спину, і відчував від цього якусь безмежну радість і хлоп’яче захоплення. Ледве стримався, щоб не почати танцювати та співати. Душу переповнювали емоції! Він відчував, що готовий злитися з дощем та вітром. Дрібний дощик, який падав на його голову та обличчя, трішки освіжив його та заспокоїв. Він стояв біля своєї машини, широко розвівши руки, піднявши до неба обличчя і закривши очі, і посміхався… І навіть не помітив, як похилого віку жінка з парасолею, проходячи повз нього, з підозрою поглянула на нього, потім перехрестилася і пішла далі, щось бурмочучи собі під ніс.

Він зараз був наодинці з цим веселим вітром, з дрібно падаючим дощем, і відчував себе нерозривною частиною природи. Його серце шаленіло від радості та переповнювалося теплом! До зустрічі зі щастям залишалося декілька днів…

 

10-ий день

Вона

Ранок для Неї розпочався як завжди, за винятком одного – душа і серце співали! І Вона співала – і під душем, і на ранковому велотренажері, і готуючи собі сніданок. Нічого не могла з собою подіяти – так хотілося співати! А чому б і ні? Чому Вона повинна себе обмежувати в бажанні? Тим більш коли сам світ сьогодні посміхався до Неї – сонце з самого ранку заглядало в Її квартиру, немовби намагаючись зігріти Її своїми ще теплими осінніми променями. І Вона з радістю, ставши біля вікна і примруживши очі, підставляла обличчя ранковому сонечку. Із вуст зривався легенький радісний сміх, і Вона вже подумала про те, що потрібно трішки свої емоції взяти в руки, тому що на роботі можуть не зрозуміти Її стан… Кажуть, так жінка виглядає після палкої ночі з коханим. Але ж Вона спала одна, Її коханий за тисячі кілометрів зараз, зате щастя переповнювало всю душу – Він КОХАЄ Її, вони вчора знайшли дорогу один до одного, і Вона прикладе всіх зусиль для того, щоб ця стежинка не заросла ніколи!

Саме розуміння цього вселяло в Неї упевненість у майбутньому.

П’ючи ранкову каву, Вона подумки згадала всі події цих останніх двох тижнів, постаралася проаналізувати свій внутрішній стан за цей час. І навіть згадала причини, які призвели до розриву. Зараз уже їй чітко стало зрозуміло – Вона готова Його чекати стільки, скільки буде потрібно. Вона готова обмежитися навіть тижнем чи двома на рік, коли вони можуть бути разом в реальності, якщо поки що по-іншому ніяк не можна. Але Вона не хоче бути без нього, тому що іншого чоловіка в своє особисте життя уже ніколи не впустить. Принаймні довірити своє тіло та душу, свої найпотаємніші кутки свідомості Вона може тільки одній людині в цьому світі – Йому! І ні на крихту не шкодує за це. І знає, що ніколи не пошкодує з Ним. Це – Її чоловік!

І зараз, зрозумівши це, Вона вже не сприймала так боляче свою самотність. Подумалось, що бувають і справді самотні жінки, живучи з чоловіком під одним дахом. А Вона не є самотньою, тому що є Він… І буде завжди… Прийде час, і вони обов’язково поєднаються!

Нею оволодівала Віра – саме так, з великої букви. За ці десять днів Вона так багато передумала, так глибоко сама в собі покопалася, щоб зрозуміти, що ж Вона насправді хоче від життя, і на що може сподіватися… Вона ясно розуміла, що час, коли вони зможуть жити разом, дуже далеко… І ні Він, ні Вона зараз не можуть цього змінити. То ж є тільки два варіанти – або набратися терпіння, стиснути зуби і чекати, чекати, чекати, або ж розлучитися раз і назавжди... Пережити муки розлучення, а час все одно загоїть рани… Саме те, що Вона й намагалася зробити…

Але який сенс у другому варіанті, коли все Її єство заповнене Ним?! Адже тільки Його Вона бачить своїм єдиним чоловіком… Тільки Він знає про Неї все, навіть найпотаємніше! І Вона без жодних роздумів готова довірити Йому своє життя і здоров’я.

За ці дні Вона пробувала уявити собі поруч себе іншого чоловіка, і навіть подумки не виходило це в Неї. Те, що вони зустрілися в цьому світі і стали такими близькими, взагалі можна було вважати чудом! Яке уже не повториться, тому що треба бути реалістом – Їй уже не те що не двадцять років, Їй уже й не сорок…

І Вона зрозуміла, що хоче цією людиною, яка трапилася на Її шляху, дорожити… І уже не відступиться ніколи від свого вибору. Осмисленого як ніколи!

Вона щасливо усміхнулася цим своїм думкам, уже будучи впевненою, що ніщо не може стати на перешкоді їм обом поєднатися. Хоч через рік, хоч через десять років!

Допила каву, помила горнятко, і відчуваючи в собі силу та бадьорість, вийшла з дому. Розпочинався вівторок, і за ці чотири робочі дні треба було встигнути багато справ закінчити, щоб наступного тижня повністю забути про роботу.

Вона буде з Ним!

 

Він

Ніч пройшла для Нього спокійно – навіть жодних снів не пригадалося зранку. І почував себе бадьоро. Поки приймав душ, голився, готував собі сніданок з гарячими бутербродами, не переставав думати про те, що через декілька днів приїде Вона!

Те, що порожній, як у жебрака торба, холодильник потрібно буде наповнити вщерть, навіть не підлягало сумнівам. Купить найулюбленіші Її продукти, декілька сортів сиру, рибку червону.

- Але це все потім. До цього потрібно ще дожити! – сказав сам собі Він вголос, допив каву і поїхав у офіс.

На роботі справ було зовсім мало - щомісяця бували такі тижні, коли не було багато роботи, то ж зараз Він тільки радів цьому. До обіду ще потинялися Його підлеглі один повз одного, а з обіду Він усім дав добро на відпочинок. І з радістю залишився в кабінеті наодинці з собою.

Любив Він залишатися один на один із собою, зі своїми думками… Навіть при роботі над проектом Йому продуктивніше працювалося одному, ніж з колегами. Така вже була у нього натура. То ж недаремно Він іноді дивувався сам собі, що Йому завжди хотілося бути з Нею – Вона Йому ніколи не заважала, ніколи не була зайвою. Навіть коли Вони працювали на своїх комп’ютерах, було добре мовчати удвох, іноді поглядаючи на екран – спасибі скайпу! Він відчував Її своєю невід’ємною частинкою, і від цього ставало на душі тепліше.

За роботою, за думками про очікувану зустріч Він зовсім забув про скайп! Сівши за стіл, швиденько ввімкнув програму і зразу ж побачив, що Вона в скайпі. Посмішка осяяла Його обличчя, коли Він побачив Від неї послання

- Доброго ранку, любий! У мене все в порядку, я повна сил та енергії! Працюю! Питання вирішене - квитки замовляй на п’ятницю, а назад рівно через тиждень.

Він як знав, на який день замовляти. Повне попадання! До речі, за роки їхнього знайомства обидва мали не раз можливість переконатися, що Він часто вгадував Її бажання, Її невисловлені думки. За виразом обличчя Він міг зрозуміти, що Її турбує чи що Вона не договорює… Напевно, це і є прояви кохання та спорідненості душ…

Зараз же Він швиденько набрав

- Доброго дня, моя радість! У мене теж все добре, квитки готові. Приймай!

І зразу ж окремим файлом надіслав Їй у скайп електронні квитки. Побачивши, як файл почав завантажуватися на прийом, Він зрозумів, що Вона сидить перед комп’ютером в цей час.

І зразу ж побачив, як Вона йому пише.

- Дякую! Я так рада! І дуже чекаю…

- Працюй спокійно, рідна моя… - не забарився Він з відповіддю. – Я тут, поруч з тобою. Залишилося декілька днів. Будь спокійною та бережи себе! А зараз працюй та не відволікайся, я знаю, що тобі багато справ треба зробити перед від’їздом.

На Його послання від неї прилетів смайлик з усміхненою фізіономією.

Ну що ж, ця справа зроблена.

Він сидів перед екраном комп’ютера, посміхаючись йому як живій істоті.

- Квіти! – раптом промайнуло Йому в голові. – Потрібно для неї зробити сюрприз та замовити квіти!

Декілька разів Він уже користувався допомогою міжнародної служби доставки квітів. І до цього часу однією з Його улюблених фотографій була та, яку зробили Її колеги по роботі в той момент, коли Вона отримала від Нього красивий букет на свій день народження. Доставили букет під час робочого дня, і Він добре пам’ятав, якою щасливою була Вона від цього несподіваного подарунку. Чесно кажучи, Він не знав, хто був тоді щасливішим – Вона чи Він… Тому що ту радість, яку Він відчув в ЇЇ словах подяки, неможливо було оцінити ні за якою шкалою. А по виразу Її обличчя можна було ставити діагноз – щаслива закохана жінка!

І зараз йому захотілося підготувати для Неї сюрприз, а в даних умовах букет квітів, який до Неї прибуде після повернення в Київ, буде цілковитою несподіванкою!

Знайшовши в закладках адресу сайту, Він увійшов на нього і зразу ж у чаті он-лайн зв’язався з одним із менеджерів фірми. Поки велася переписка, під час якої Він формував своє бажання щодо подарунку, встиг розібратися, що пропонує фірма для доставки. Улюблених квітів його коханої не було, тож довелося домовлятися, і серце менеджера не витримало – вона погодилася із заявкою. Дев’яносто дев’ять пишних хризантем і великий кошик з набором фруктів повинні бути доставлені Їй додому в суботу. Якраз наступного дня після того, як Вона повернеться від Нього.

Як хлопчисько, Він засміявся вголос, уявивши Її щасливе обличчя і зволожені від переповнених почуттів очі в цей момент. А потім Вона зайде в скайп і Він побачить, яка Вона щаслива…

Наприкінці дівчина-менеджер запиталась, чи не потрібно ще й листівку для Його дівчини. Спочатку Він відмовився, але потім, подумавши хвилинку, погодився, що декілька слів не будуть зайвими для такого подарунку.

Раптово слова склалися в рядки, рядки зримувалися поміж собою, і вже були готові слова, які полинули від самого серця.

Дівчина-менеджер не втрималася від питання

- Це Ви самі написали щойно?

- Так зримувалося… - зніяковів Він.

- Жінці, заради якої так римуються слова, можна позаздрити…

- Не потрібно заздрити, ні по-білому, ні по-чорному, - засміявся. – Я впевнений, що й Ви почуєте на свою адресу подібні слова. Потрібно тільки покохати, і слова самі приходять…

- Вона повинна бути щасливою, чи не так?

- Я теж так гадаю, - відповів Він. І не втримався. – Знали б Ви, який я щасливий!

- Ми все замовлене Вами доставимо і зробимо якнайкраще!

Він ще раз подякував менеджеру, і вийшов з чату. Майже зразу ж на електронну адресу прийшов рахунок за замовлення, і Він, зайшовши у свій інтернет-банк, його оплатив.

Видихнувши повітря, сам собі сказав:

- Добра справа зроблена!

Йому завжди хотілося робити Їй подарунки заради одного – бачити Її щасливі очі, радісну посмішку… Інколи йому хотілося подарувати Їй цілий світ, тільки щоб бачити, як очі іскряться щастям…

Як же боляче бути від коханої за тисячі кілометрів, коли ти хочеш Їй дарувати щастя щохвилини….

Він відчув, як в грудях заболіло, занило серце… Взяв цигарку, вийшов на терасу…

Сьогодні уже не було дощу, і навіть вітер вщухав, немов втомився за останні декілька днів показувати свою міць та задерикуватий характер. Земля була всипана жовтим та багряно-червоним листям з дерев, і за цих декілька вітряних негожих днів дерева неначе посиротіли - стояли майже оголені, намагаючись прикритися ще не опалим листям…

Чомусь стало дуже шкода ці дерева, які ще місяць тому тішили погляд своїм різнокольоровим буянням фарб та густим зеленим листям… Здалося, що й Він, як вони, стоїть весь обшарпаний та змучений, і невідомо, що чекає попереду…

Стряхнувши головою, відігнав ці сумні невчасні думки, загасив цигарку і повернувся в кабінет.

 

Вона

Робочий день у Неї сьогодні був надзвичайно успішним. Вона сама собі дивувалася, як Їй все вдається – і розпланувати тиждень, і розподілити обов’язки підлеглих на час Її відсутності, і хотілося всім посміхатися і ділитися добрим настроєм. З потаємним задоволенням спіймала на собі декілька зацікавлених чоловічих поглядів, і від цього настрій ще піднявся. Вона й справді сьогодні розцвіла, і не боялася в цьому признаватися собі.

Одна з колег навіть не втрималася й прямо спиталася у Неї:

- А що трапилося, що ти сьогодні виглядаєш так, немов у лотерею виграла?

Вона хотіла звести все на жарт, але потім чомусь набралася зухвалості і прямо відповіла:

- Я кохаю! Мене кохають! Що мені ще треба?!

Зовсім зненацька для самої себе у неї вирвалося з грудей «ЙЄС» і рука злетіла вгору. У колеги від здивування брови стрибонули догори, очі розширилися, і вона так і залишилася стояти деякий час, приходячи до тями від несподіванки.

- Ну й нехай собі думають, що хочуть, - подумки, задоволена своєю витівкою, сказала сама собі, заходячи до свого кабінету.

Сіла за комп’ютер, і зразу ж побачила, що Він увійшов у скайп. Його «доброго дня, моя радість» змусило Її зашарітися, захотілося зібрати ці букви з екрану в долоню, притиснути до серця, гріти їх своїми руками, щоб Він далеко-далеко відчув, як Вона Його кохає та хоче бути поруч…

Вона не встигла нічого й відписати, як уже й файл від нього пішов. Вона натиснула на «прийняти», і через декілька секунд уже відкривала. Це були два електронні квитки – у п’ятницю з Києва і через тиждень назад.

Емоції переповнювали душу, але Вона спромоглася взяти себе в руки і тільки слова «я так рада» повинні були дати Йому зрозуміти, як Нею сприйняті ці квитки. Тут Вона була спокійною – Він завжди Її розумів.

День закінчувався, і Вона вирішила поїхати після роботи до мами, побути з нею, поспілкуватися, тому що не була впевненою, чи встигне ще до від’їзду провідати її.

Написавши в скайп йому про це, викликала машину і, вимкнувши комп’ютер, вийшла з офісу.

 

Він

Побачивши повідомлення, що Вона поїхала до мами, Він теж вирішив не затримуватися на роботі, а поїхати додому і починати наводити, як казали в його дитинстві, «генеральні порядки в квартирі». Заїхавши по дорозі в господарський магазин та накупивши безліч різноманітних пляшечок з пастами та рідинами для миття та чищення, Він з відчуттям важливості виконаної місії завантажив пакети в машину.

Увесь вечір пішов у Нього на прибирання ванної кімнати та кухні. Зате коли Він закінчив цю роботу, то все виглядало як щойно побудоване. Блищало все - і ванна, і сантехніка, а стіни так були начищені, що в кафелі можна було бачити своє відображення як у дзеркалі. Він залишився задоволеним собою, але відчував, що втома навалилася на Нього, і мозок уперто став запрошувати відпочити. Відправивши Їй по телефону повідомлення, що Він лягатиме спати і побажавши доброї ночі, увімкнув телевізор, присів на декілька хвилин на диван, і там же через декілька хвилин Його зморив сон. Відкинувшись на спинку дивана, витягнувши ноги, під тихий монотонний голос диктора, Він тихенько спав, іноді смішно хрюкаючи носом…

Так Він спокійно проспав години з три, не змінюючи свого положення. Але раптом Його обличчя стало змінюватися – зійшовшись у переніссі, нахмурилися брови, стиснулися міцно губи, і почувся тихий стогін… Було зрозуміло, що Йому снився якийсь недобрий сон.

Він уві сні замотав головою, і від цього руху прокинувся. Декілька секунд приходив до тями, не второпавши зразу ж, де Він. Зрозумівши нарешті, що Він просто заснув на дивані, і відчуваючи ще якесь внутрішнє занепокоєння, вимкнув телевізора, пішов у ванну і умився прохолодною водою, намагаючись згадати, що ж таке Йому приснилося.

Але сон уже відлетів, і ніяк не вдавалося спіймати навіть обриси того, що ж йому могло наснитися. Тільки на рівні підсвідомості залишалося якесь невдоволення собою. Спати не хотілося, тож Він пішов на кухню, залив у турку води, насипав молотої арабської кави, додав туди дрібку солі, і стояв біля електроплити, чекаючи, коли закипить вода. Намагався розібратися в собі – чим так незадоволений…

Вода в турці закипіла, і Його ніздрі аж розширилися, вдихаючи смачний аромат кави, який розлетівся хмаринкою по кухні.

Повільно помішуючи, довів другий раз до кипіння і зняв турку з плити. Додавши чайну ложку цукру, ще раз розмішав і налив каву у фаянсове горнятко.

Він не боявся, що після кави не зможе заснути. Його організм зовсім не збуджувався кавою, навіть перед сном Він міг спокійно випити горнятко кави, і після цього міцно заснути.

Запалив цигарку, і дивлячись на тліючу жаринку та прихльобуючи з горнятка гарячу каву, згадував події останніх днів і ту гаму почуттів, які оволодівали Ним за ці дні – від болю, недовіри та розпачу до радості, зародження надії та сподівань на краще…

Зараз же, як Йому здавалося, Він міг об’єктивно подивитися на ситуацію, яка склалася між ними. Собі Він не міг ні в чому дорікнути, так як був глибоко переконаний у тому, що все від нього залежне Він зробив – зумів відновити відносини і навіть викликати Її до себе. І бачив, що знайшов відгук у Її серці – Вона теж хотіла того ж, що й Він.

Але що далі? Ось, напевне, чому такий неспокій у нього в душі зараз. Він знову стоїть перед вирішенням головного питання – як вони житимуть далі?...

Цигарка догоріла, і Він автоматично взяв нову, припалив, глибоко затягнувся димом, відпив з горнятка ще теплої кави…

У своїх почуттях потреби розбиратися не було – Він кохав Її всім серцем, душею, тілом… Від Неї у нього не було жодної таємниці, серце було відкритим для цієї жінки, яка стала Його часткою, і тільки з Нею Він міг бачити себе щасливим…. Жінок у світі було багато, але тільки Вона була для нього тією єдиною…

Було відчуття, що хтось розмовляє з Ним, намагаючись зрозуміти Його і розібратися в тому, що є основою всіх Його дій та вчинків… І чи всі Його дії зроблять цю жінку щасливою…

І цей «хтось» говорив з ним прямо й відверто, не шкодуючи Його почуттів, ставив такі питання, на які Він не знав відповіді… Чи намагався уникати цих відповідей…

- В житті доводиться вирішувати різні питання, деколи постають такі, від вирішення яких може змінитися твоє життя докорінно. І ти не можеш наперед знати, приймаєш ти вірне чи хибне рішення... І навіть подальше життя теж не дасть відповідь на це... Але ти завжди свою відповідальність відчуваєш перед тими, хто довірився тобі… І нічого з цим не поробити…

- Якась роздвоєність почуттів людських, чи не так?… Якщо ти любиш, то ти хочеш, щоб твоя кохана людина була щасливою. Це навіть не обговорюється, адже ти любиш! По-справжньому, палко та ніжно!

- Але якщо ти сам не можеш дати цього щастя? І не так важливо уже, чому не можеш! Просто давай констатуємо це як факт. І додамо тільки, що з причин дуже серйозних і не повністю залежних від самого тебе! Так, ти сподіваєшся, що ось-ось все зміниться на краще, і ти даси це щастя своїй коханій у повному обсязі, скільки душа твоя бажає! А бажає вона ох як багато цього щастя подарувати! Вистачило б тільки життя!!!

- Але «ось-ось» все не приходить, час летить шалено як бурхлива вода в гірській річці, рік за роком, а це «ось-ось» не настає… І ти нічого не можеш вдіяти…

- А як же твоя кохана, яку ти хочеш зробити щасливою?... Можливо, саме ТИ тепер є тією перешкодою, з-за якої вона не може стати щасливою? Тому що відчуває твоя кохана моральне якесь зобов’язання тебе дочекатися?

- Але ж ти дуже хочеш, щоб вона була щасливою! Звичайно ж, з тобою! Але з тобою не виходить!!! І ти нічого не можеш вдіяти!

- То, можливо, нехай вона, твоя кохана, буде просто щасливою? Хто зна, може, без тебе їй це вдасться? Ти ж цього їй бажаєш?... Чи ні?...

- Зазирни ж відверто в свою душу, відкрий серце самому собі, і доведи, що ти кохаєш не себе, а її…

- Чи ти настільки слабкий, що й на це не здатний???!!!

Від гіркоти цих запитань до самого себе Він аж застогнав… Питання, відповіді на які Він боявся дати самому собі… А в голові як молотом билося болючим клубком одне єдине слово – ВІДПУСТИ!...

Інколи так шкода, що не можна зазирнути покрадьки на останню сторінку книги свого життя, щоб подивитися правильну відповідь… До болю в серці шкода…

Чергова цигарка обпалила пальці. Він загасив недопалок, останнім ковтком допив уже майже холодну каву, і рішуче пройшов у спальню. Потрібно було заснути, щоб ці питання не лізли і голову.

Але Він ще довго крутився в ліжку, поки не здолав Його сон… І уві сні з Його вуст не раз зривалися тихі стогони, неначе Він старався знайти відповіді на запитання, які так жорстоко сам собі ставив… Старався знайти, і не міг…

 

11-ий та 12-ий дні

Вона

Зранку Вона прокинулася зі щасливим передчуттям того, що уже післязавтра Вона буде у Нього! Це радісне відчуття було таким сильним, таким збуджуючим та наповненим енергетикою, що весь ранок пройшов із посмішкою на вустах. Навіть під душем Вона щось весело наспівувала, мріючи, щоб швидше пролетіли ці два дні, і літак відніс Її до нього, як на крилах.

Так пролетів і робочий день, у скайпі з ним Вона майже не спілкувалася, тому що не було ні в Неї, ні в Нього вільного часу. Їм вистачило декількох фраз для розуміння того, що все у обох в порядку і вони живуть уже майбутньою зустріччю. Тим більш, що залишалося всього два дні.

Після непорозуміння, як Вона називала для себе те, що сталося між ними, їхнє спілкування в скайпі стало досить коротким, вони старалися не проявляти свої емоції, нібито соромлячись їх...

Після роботи Вона заїхала в один з магазинів, де довго ходила по різних відділах, але ніяк не могла вибрати собі якусь обновку для поїздки. Врешті решт, Вона вирішила, що уже разом з Ним вони виберуть для Неї подарунок. Від однієї думки про те, як вони обоє ходитимуть по магазинах, і як Вона відчуватиме Його турботу, в грудях стало гаряче… Нестримне бажання швидше опинитися біля Нього важко було перебороти, щоб залишатися спокійною.

Інколи, правда, в Її серце заповзали думки про те, що потрібно трохи заспокоїтися, тому що попереду у Неї з Ним досить серйозна розмова, яка, можливо, стане доленосною. Залежно від того, які висновки вони обоє зробили для виходу з цієї ситуації, і як взагалі бачитимуть своє подальше життя. Але саме від того, що все вони вирішуватимуть ОБОЄ, РАЗОМ, Її серце співало. Не було уже жодних перепон для повноцінного щастя, хоча ще декілька тижнів тому все бачилося Їй зовсім по-іншому. А за цей час ніяких змін не сталося. Чому ж так сильно змінився Її настрій? Вона не знаходила відповіді на це запитання…

І взагалі старалася зараз не думати про це. Її повністю задовольняв цей настрій, який опанував Нею – легкий та світлий, як синє безхмарне небо над головою.

Вона розуміла, що поруч з Ним вона буде спокійною та щасливою. Нехай хоч тільки всього один тиждень, але цей тиждень важитиме для неї більше, ніж рік з людиною, яка не здатна зрозуміти ні Її дій, ні Її настрою, ні Її болю…

Увечері Він був зайнятий по роботі, а Вона раптом відчула себе такою втомленою, що захотілося швидше лягти спати. Вона надіслала Йому смс-ку, і отримавши зворотню з побажанням доброї ночі, міцно заснула.

Вночі Її не мучили жодні сни, і прокинулася Вона зранку в доброму гуморі, а по вустах блукало хвилююче душу слово «завтра». День промайнув як мить. Жодної сумної думки за весь день, тільки чекання зустрічі…

Увечері, коли Вона вже зібрала речі для поїздки, зайшла в скайп. Він був ще на роботі.

Вона дивилася на якесь втомлене Його обличчя й намагалася по виразу Його очей зрозуміти, що коїться в Його душі. Але Він умів приховати свої почуття, от тільки якийсь сум в очах Її насторожив.

- У тебе все в порядку, любий?

- Звичайно ж… Не хвилюйся, це просто робочі турботи. Не більше того. Я вже майже готовий до твого приїзду.

Його очі полагіднішали і нібито менше суму вже було в очах. Можливо, це Їй просто здалося. - подумала.

Хотілося простягнути до Нього руку, торкнутися та забрати на себе ці його турботи, сказати Йому щось ніжне та лагідне, але Вона промовчала, в душі картаючи себе, що не знаходить зараз потрібних слів, які б могли підкреслити всю міру Її турботи за Нього… Промайнула навіть думка, що й раніше Вона не завжди знаходила слова підтримки в скрутну для нього хвилину…

Вони обговорили все про завтрашній день - в якій годині Вона прилетить до Нього, як Він Її зустріне, що Він встигне приготувати до Її приїзду, і побажавши один одному доброї ночі, попрощалися.

Потім Вона сиділа з книжкою на дивані, але чомусь зовсім не могла зосередитися на читанні… Чим ближче уже була зустріч, тим більше неспокій та хвилювання опановували нею.

Чесно кажучи, так бувало завжди напередодні зустрічі, от тільки зараз якось по-іншому неспокійно було. Зараз Вона гостро відчула, що після всіх цих непорозумінь між ними стоїть якась перешкода… Її важко виявити, вона нібито й зовсім невидима, але відчутна - як величезна павутина, яка не дає себе прибрати, а просто прогинається, тремтить, вібрує від дотику…

Завтра Вона все йому скаже – очі в очі. І вибачиться за себе… І Він зрозуміє, і сам прибере цю павутину. Якщо не Він, то хто ще може це зробити?

Вкотре Вона відчула, що спокій Її дуже залежить від Нього, від Його дій та вчинків. І Вона знала, що в скрутний час Він завжди візьме на себе прийняття рішення. Саме як чоловік… Можливо, Вона тому була поруч з ним спокійною, що вірила Йому. І могла признатися Йому в будь-якій своїй слабості. І, як не дивно, після цього відчувала себе сильнішою та впевненішою в собі…

Він був для Неї своєрідним чарівним оберегом.

Якщо б ще була можливість бути їм разом, – щоденно, щохвилинно, - то вона себе б відчувала найщасливішою жінкою в світі…

Сльози раптово навернулися на очі, але Вона не довго дала їм змогу танцювати на своїх віях – впевнено витерла їх, рішуче піднялася з дивану, сходила в ванну кімнату, сполоснула обличчя холодною водою. Поглянула на себе в дзеркало і показала відображенню язика.

-Ні, дівко, нема чого лити сльози! Ти завтра будеш в обіймах свого коханого!

Щасливо засміялася, а ще через півгодини з ліжка уже долинало тихе сопіння, як у маленької безтурботної дитинки. Вона спокійно спала, наближаючи завтрашній день… День зустрічі з коханим чоловіком…

 

Він

Ранок не приніс йому доброго настрою. Думки все поверталися до тих гірких та відвертих питань, які Він сам собі задавав минулого вечора, і на які боявся сам собі відповісти. Уже післязавтра Вона буде в нього, а Він все плутається у свої бажаннях…

Хоча ні. Бажання у нього одне – найпростіше. Бути з Нею до останніх днів життя, в біді та в радості. Але саме це таке просте бажання не може бути здійсненим… І цілий день ці думки не давали Йому спокою, і навіть робота не могла відволікти Його від роздумів, які як дощова чорна хмара нависали над ним…

Увечері раптом відчув, що не хоче спілкуватися з нею, щоб Вона не відчула Його настрій і не перейнялася ним, то ж, відчуваючи докори сумління, повідомив Її смс-кою, що буде зайнятий на роботі.

А сам, прийшовши додому, тинявся з кутка в куток, не маючи жодного бажання щось робити. Іноді сідав за стіл, запалював цигарку і просто сидів, втупивши очі в стіну перед собою і відчуваючи, що ні про що не хоче думати…

Він уже не був упевненим в тому, що зробив правильно, відновивши стосунки з Нею... В серце заповзало змією відчуття біди, відчуття того, що нічого Він не може змінити в цьому житті… І розпач був написаний у Нього на обличчі… І все згадувалися слова з Її листа - «Відпусти мене»… Яке право Він має знову Її утримувати без надії на майбутнє?...

Ніч принесла жахливий сон….

 

****************

Уже декілька годин ішов дощ… Не сильний, але настільки дошкуляв, що всі думки крутилися тільки щодо одного – як би десь перечекати цей знавіснілий дощ, котрий наче хотів розмити Його в собі…

Але Він був радий, що думки були зайняті цим мерзенним дощем, а інакше тоді б знову з’явився біль. Біль, котрий хотів розчавити, розтрощити Його мозок, від якого боліло в скронях і здавалося, що весь світ проти Нього. Цей біль розповсюджувався по всьому тілі, нібито якась плазуюча химера своїми щупальцями обгортала сантиметр за сантиметром зсередини тіло… Біль ішов із самого серця, і Він уже просто не міг стільки терпіти! Сил не вистачало…А разом з втратою сил Він відчував, що сенс життя втрачений, а знову залишитися наодинці з болем Він не хотів.

Тому що знову всю ніч відкриті очі, ніби прожекторами причеплений погляд в стелю, знову одна велика, наче чорна хмара, думка всю ніч – Я НЕ ХОЧУ БЕЗ ТЕБЕ! І спогади про кожний день, прожитий з Нею…. Спогади про кожну годину, про кожну хвилину! І розуміння, що машиною часу Він не може скористатися…

Він боявся, що ці думки скоро знову повернуться разом з болем, тому був радий і цьому дощу, і вітрові, який час від часу крадькома намагався зірвати з Нього легкого плащика.

Зціпивши зуби, Він уперто йшов посередині вулиці у напрямку моря…

У Нього не було жодної мети, Він просто йшов у напрямку моря.

Та до чого зараз перед самим собою грішити?! У Нього є мета - позбутися болю… І там, звідки ніхто ще не повертався, зустріти Її…

Він відчував, що Його свідомість готова уже стати сестрою милосердя, і нашіптує, що Він все вірно чинить… Зараз Він уже не робив жодної спроби сперечатися з нею, чим займався останні місяці. Прийшла повна злагода з нею…

Попереду було тільки море, а з Ним біль та пустота в душі… Він відчув раптом, що не тільки краплини дощу стікають по обличчю, тому що відчув їхню солоність. Але тепер Він уже міг не соромитися своїх сліз, котрі роками накопичувалися, і тільки неймовірними зусиллями волі Він навчився тамувати їх…

Йому здавалося, що море зможе допомогти хоча б трішки позбутися болю, тому що з таким болем жити було уже неможливо…

Хвилі накочувалися на беріг, забризкуючи Йому штани. Вони загрозливо шуміли, попереджаючи про свою велетенську силу і чаклунську вдачу. Він відчув, що Його й справді манить до них, що непереборне бажання розчинитися в цьому спокійному шумі хвиль, які накочувалися одна за одною, перемагає все інше…

Хотілося думати, що вода тепла, і як ковдрою накриє його зболене серце та заспокоїть його, але пізня осінь не залишала жодних сумніві – холодно. Дуже холодно. Потрібно якнайкраще закутатися перед тим, як іти в обійми моря.

Він підняв комір куртки, застібнувся на всі ґудзики, і зробив перший крок. Головне – не повернутися, на це вже не було права! Далі буде тепліше, заспокоював Він себе, хоча зуби почали постукувати один об одного, і годі було їх зупинити.

Намагався викликати зараз в уяві Її образ, тому що саме з ним Він хотів залишитися в свідомості. Для цього не потрібно багато зусиль – ось Вона, із квітами в руках від Нього, і радісна посмішка на безмежно щасливому обличчі. Цей образ для Нього - як оберіг…

Вода все лагідніше огортає Його, неначе Її прохолодні руки обіймають тіло, і Він перестає дрижати від холоду. Стається те, чого Він і хотів завжди – відійти в інший світ з посмішкою, у свідомості й без болю. Доля виявилася до Нього набагато прихильнішою – Він іде в інший світ з Її посмішкою, з Її загадковим обличчям, ніжними руками – всім, чим так дорожив у цьому світі…. І забирає все з собою.

Залишається зробити ще декілька кроків і не піддатися спокусі повернутися. Для цього Його кроки повинні бути впевнені, і навіть вода, яка уже хоче лагідно ввійти в Нього, щоб витіснити собою з грудей цей біль, буде тільки Його помічником та останнім товаришем.

Йому захотілося сказати Їй останні слова, і тремтячими від холоду губами Він шепотів:

- Я бачу тебе, моя рідна, моя кохано жінко, сонечко моє! Я не вірю, що ми прощаємося… Я беру тебе з собою! І я вже не зможу повернутися назад, тому що вода огортає мене, ховає під своєю водяною ковдрою, щоб вилікувати від цього болю, заспокоїти і, - я вірю в це, - возродити... Я беру тебе з собою!

Вода уже поглинула його всього з головою…

 

****************

 

…Він широко відкрив очі, і побачив темноту навколо себе… Зуби так цокотіли один об одного, що могло здатися, ніби хтось підкованими підборами стукає по підлозі … Тіло було все мокре, ніби щойно з води вийшов…

Ще під впливом сну, він як та сомнамбула, пішов у ванну кімнату і став під гарячий душ. Увімкнувши душ на всю потужність і відчуваючи, як гаряча вода поступово зігріває Його, намагався відсторонитися від самого сну, але не так це було й легко… Перед очима все стояла вирвана зі сну картина…

Нарешті, зігрівшись під водою і розтершись рушником, Він відчув, що тіло заспокоїлося, перестало тремтіти.

Зайшов до кухні, заварив міцно каву, запалив цигарку і задумався…

Звернув увагу й на те, що серце знову дало про себе знати невеличким тупим болем. Уже старався на це не звертати увагу, тому що його думки були зараз зайняті зовсім іншим. Він хотів розібратися, чому його свідомість у сні відтворює такі жахливі картини? Адже Він не думав про самогубство! Та й попереду у нього…

Піднесена до губ рука з кавою застигла… А що попереду?..

Він постарався зібратися з думками і подивитися на ситуацію збоку, як зовсім незацікавлена людина… Судячи з того, як хмурилися Його брови, як він, зціпивши зуби і примруживши очі, аналізував ситуацію, яка склалася, можна було здогадатися, що висновки були не зовсім втішними…

Провівши двома руками по обличчю, ніби відганяючи останні сумніви, він раптом усвідомив, що зустріч з коханою буде їхньою останньою зустріччю! Це відкриття так приголомшило Його, що погляд застиг…

Але так воно і буде…

Він якось чітко усвідомив собі, що нічого не змінилося за ці важкі для них обох дні. Як не було в нього раніше можливості поєднатися зі своєю коханою, так нема й зараз, та і навряд чи буде в недалекому майбутньому… Вона писала Йому про своє бажання звільнитися, - так воно теж не змінилося… І фраза «відпусти мене» нікуди ж не поділася… І Він теж повинен зрозуміти та прийняти серцем та душею, що так буде краще для Неї…

Вона молодша, Вона красива жінка… У неї все ще може в житті налагодитися… З Ним у Неї майбутнього немає… Як би їм обом не було це важко сприйняти та примиритися з цим, але це гірка правда…

Він сидів за столом, припалював одну цигарку від іншої… Якщо б хтось мав зараз можливість поглянути в Його очі, то ніби в очі скривдженої дитини зазирнув…

- Така гірка правда життя, - видихнув Він разом з клубом диму.

І доля посилає Йому ще останню зустріч з Нею. Чому не порадіти хоча б з цього?... Могло ж бути ще безнадійніше..

Він підвівся з-за столу, як робот висипав з попільнички з десяток недопалків, помив її, вимкнув на кухні світло і пішов спати. Стан був такий, нібито Його нещадно щойно побили. Боліло все тіло, Він відчув себе раптом неймовірно старим та немічним… Боліла спина, голова була нібито в тумані, очі майже закривалися, так що заледве дійшов до ліжка, і рухнув зверху на нього. Через декілька секунд Він уже міцно спав.

Так в електриці іноді запобіжники вимикаються, щоб не перегоріла вся електросистема. Його внутрішній запобіжник теж відчув, що може трапитися біда, і вимкнув тимчасово увесь життєдіяльний струм у тілі…

 

13-ий день, останній

Вона

Ось і дочекалася! П’ятниця – це день, коли вони зустрінуться. Вона прокинулася, не відкриваючи очей, щасливо посміхнулася, потягнулася зі смаком, і повільно відкрила сонні оченята. Оченята стали круглими від здивування, так як годинник на стіні показував рівно 10-у годину! Так довго Вона ніколи не спала! Навіть Її організм не дозволяв собі цього. Жайворонкова натура змушувала прокидатися о 6-ій годині, прокидання о 8-ій було дуже рідкісним. А тут – 10-а година, та ще й в день, коли потрібно летіти до Нього!

Нібито підкинута велетенською пружиною, Вона зіскочила з ліжка і майнула у ванну кімнату. Нашвидкуруч умившись, зробивши легкий сніданок, вона трішки заспокоїлася. І вже спокійно п’ючи каву, обдумувала свої дії.

Так як всі речі зібрані, то нікуди Вона не запізнюється. Вона встигає доїхати до аеропорту.

Нарешті, зібравшись, проконтролювала, чи всюди вимкнуто світло, чи перекрита вода, і ще раз перевіривши документи, накинула теплу білу куртку, поставила квартиру на сигналізацію і зачинила за собою двері. На вулиці уже Її чекало викликане заздалегідь таксі. Подумки побажавши собі щасливої дороги, Вона зручно вмостилася на задньому сидінні.

- В аеропорт! – з посмішкою на вустах промовила до водія.

Час до зустрічі з коханим невпинно скорочувався…

 

Він

Всю ніч Він проспав міцно, жодного разу не прокинувшись. І прокинувся о 9-ій годині раптово, чого з ним давно не бувало. Очі відкрилися, і жодної сонливості в тілі уже не було. Напевне, внутрішні запобіжники виконали свою роботу якнайкраще, тому що тіло його було сильним та здоровим, жодного болю ні в одному м’язі Він не відчував, а неначе атлет перед поєдинком, був у відмінній формі.

Поки приймав душ і готував каву, згадав у деталях всі вчорашні сумніви та роздуми. І відношення Його сьогодні до того, що Йому увечері відкрилося, було вже спокійним. Так, це їхня остання зустріч, але ж нема чого робити трагедії з цього! Життя настільки буває непередбачуваним, що трапитися може все. А те, що в серцях живе кохання, вартує багато. Та навіть за одне те, з яким щастям у серці вони обидва прожили ці роки, Він буде вдячним Їй до кінця свого життя! Він посміхнувся, згадавши свій учорашній психологічний стан…

Вона у всьому права була в тому листі…

Телефон просигналив, що надійшла СМС-ка. «Я вже в літаку, ще трішки, і я буду з тобою»!

Йому стало аж гаряче. Вона вже в літаку, а Він ще навіть не все встиг! Але в запасі дві години. Він швиденько набрав для неї «Чекаю тебе! Дуже чекаю»!

Потрібно встигнути, щоб не спізнитися Її зустріти!

Швидко одягнувшись, Він вийшов на вулицю. Небо набрякало дощем, і пізніше ним точно розіллється. Він любив дощ, то ж уже смакував поглядом картину, коли вони сидітимуть з Нею вдома, питимуть гаряче вино, яке Вона так чудово вміє готувати, і розмовлятимуть, взявшись за руки... А за вікном буде по шибці стукотіти дрібний дощик, вносячи спокій та затишок в душу…

Він так яскраво бачив цю картину, що, задумавшись, навіть пройшов повз свою машину… І тільки метрів через десять схаменувся. Настрій був таким добрим та оптимістичним, що зараз ніщо не могло б Його вибити з цієї колії!

У магазині Він із задоволенням пройшовся по всіх відділах, завантаживши Її улюбленими стравами повну коляску – тут був і сир в декількох варіантах, і червона риба для бутербродів, і фрукти та овочі, і чеське пиво, яке вона інколи полюбляла випити, і ще багато всякої смакоти.

Для глінтвейну, яке вона приготує сама, він купив мускатного горіха, гвоздику, імбир, корицю та перець. А зайшовши до винного відділу, поглядом зразу ж вибрав французьке червоне Мерло. Повагавшись хвилинку, взяв зразу ж дві пляшки з думкою «воно не пропаде».

Завантажившись таким чином, із задоволенням виклав усі придбання в багажник машини, і повернувся в квітковий відділ. Тут уже вагань не могло бути в принципі. Тільки хризантеми – взимку чи влітку, вдень чи вночі, на Землі чи на будь-якій іншій планеті. Для Неї були від Нього тільки ці чудові квіти! Напевно, якщо б Він Їй подарував раптом тюльпани чи троянди, то світ перевернувся б. При допомозі привітливої дівчини швиденько вибрані два букети хризантем, хоча букетом можна було назвати тільки один – той, який Він візьме в аеропорт для зустрічі. А от інший, який залишиться вдома, назвати букетом було можна з певною осторогою, тому що Він був більше подібний на невеличкий сад – і за кількістю квіток, і за багаттям фарб.

Коли Він виходив з магазину, то відчув себе навіть якось трішки ніяково, стільки людей, особливо жінок, повертали голову Йому вслід… А Йому захотілося в цей момент повернутися, по-хлоп’ячому висунути язика і крикнути «Це для моєї коханої!» Насилу стримавшись від цього, але так і не зумівши приховати щасливу посмішку, він нарешті уклав обережно квіти на заднє сидіння машина, і поїхав додому.

Щоб все з машини перенести в квартиру, довелося ходити двічі. Тут теж, як і в магазині, зацікавлені погляди сусідів не залишили без уваги Його квітковий вихід, а маленька дівчинка, яка виходила якраз із під’їзду, завмерла від подиву з відкритим ротом. Він відчував, що і Вона дуже зрадіє цим квітам, тому посмішка зовсім не сходила з його вуст, коли Він швидко та спритно розсовував продукти в холодильнику і розкладав квітковий сад з хризантем у квартирі…

 

Вона

До аеропорту Вона доїхала без пригод, зареєструвалася швиденько на рейс і, сівши у залі для чекання, постаралася зібратися з думками. Зараз почала тільки відчувати, як знайоме хвилювання наповнює душу. Одним словом, все як завжди. Не бувало жодної поїздки, щоб Вона не хвилювалася. Це було, напевно, зумовлено постійним чеканням зустрічі з коханим, сумом за Ним, а сьогодні це ще й зустріч після такої … вона навіть не знайшлася, як назвати ту ситуацію, яка між ними склалася … Це не був розрив відносин, це не було якоюсь сваркою чи непорозумінням… Можливо, ця ситуація змусить їх обох по-новому поглянути і один на одного, і на те, як же їм надалі жити.. Вона дуже сподівалася, що вони разом зможуть розірвати це зачароване коло, в якому вони опинилися, і з якого не можуть знайти виходу без втрат…

Сама собою прийшла думка про те, що в цій напруженій та непростій ситуації і Він, і Вона повели себе гідно… Жодним словом ніхто ні в чому не обвинуватив один одного, жодного поганого чи образливого слова один одному не сказали… Цей тест вони пройшли з честю. А це теж багато чого вартує у відносинах чоловіка та жінки.

Оголосили посадку на рейс. Вона від несподіванки аж здригнулася, і зразу ж ще більше захвилювалася, хоча ще більш ніж дві години до тої миті, коли Вона побачить Його. Постаралася взяти себе в руки і, сівши в салоні літака на своє місце, відправила Йому смс-ку, дочекалася відповіді, і вимкнула телефон. Уже скоро Він обійме Її. В серці стало так спокійно, так тепло, що навернулися на очі сльози… Вона крадькома їх витерла, відкинулася на спинку крісла і закрила очі, намагаючись скоротити за допомогою сну час до зустрічі з коханим…

 

Він

Його душа і серце співали. До зустрічі залишалося ще хвилин двадцять. Востаннє прискіпливо окинувши зором кімнату, в якій яскраво виділявся великий і красиво підібраний букет хризантем для його коханої, Він задоволено хмикнув, швиденько накинув на себе куртку і вийшов. Падав дрібний дощик, але хмари, які як кумедні дитячі іграшки пересувалися по небі, не обіцяли довгого дощу.

На задньому сидінні машини переливався жовто-білими кольорами ще один букет хризантем. Це – в аеропорту, при зустрічі.

На обличчі грала посмішка, Він сів у машину, обережно виїхав з подвір’я, і вже тут розігнав машину. Час уже було й поспішити. Знайшовши на диску одну з її улюблених пісень, Він зрозумів, що повністю готовий. Як завжди перед зустріччю з Нею, Ним зараз оволоділо приємне хвилювання.

Він в’їхав на високий міст, який проходив над залізничним полотном, а сам думками уже був у аеропорту. Ще трішки, і Він пригорне її до себе.

Попереду назустріч йшла жінка, ведучи за руку донечку років п’яти, яка гралася м’ячиком. Раптом м’ячик вилетів з її рук і полетів на дорогу, назустріч його машині. Дівчинка, вирвавши з маминої руки свою долоню, кинулася за ним, і тут же спіймала. В ту ж хвилину дитина заклякла посеред дороги, побачивши машину, яка летіла просто на неї... Материнський крик «Сашенька-а-а-а-а!!!» розірвав тишу, неначе блискавкою спалахнувши у його свідомості…. А Він уже бачив широко розплющені очі дитини….

Часу уже не було ні на що… Тільки на те, щоб зрозуміти, що Він уже не встигне вчасно зустріти свою любов…

З його вуст почулося протяжне «ееххх», зуби зціпилися, руки уже викручували руля вправо. У долю секунди Він зрозумів, що гальмуючи, обов’язково машиною вдарить дитину, то ж педаль газу витиснув до максимуму. Його слухняна BMW щосили рвонула вправо, влетіла зі швидкістю на низький бордюр, ламаючи праве колесо, перекинулася через нього, пробила поруччя моста і полетіла вниз з висоти 15 метрів. На залізничну колію… Пролунав сильний удар…

Він був ще при тямі, коли до нього бігли люди, коли намагалися витягнути з понівеченої машини, викликали швидку допомогу… Але бачити заплакану маму з живою донечкою на руках, яка скрізь сльози дивилася вниз на розбиту машину, Він уже не міг…

Очі наливалися свинцем, не було змоги підняти віки, але Він знав, що це Вона біжить, Вона тут, поруч… Хотілося відкрити очі, подивитися на Неї, адже для цього не потрібно багато зусиль. Але не вдавалося… І щось густе заливало обличчя, очі…

Він знав, що вона стоїть поруч, з її улюбленими хризантемами… Ось і посмішка її чарівна, від якої Він такий щасливий …

Чомусь стало різко холодно, нібито Він у воді, і вода Його обіймає, огортає всього, і раптом здалося, неначе її прохолодні руки обіймають Його тіло, і Він перестає дрижати від холоду.

Але чому так знову болить у грудях??? Адже все уже в порядку, вони порозумілися. Вони кохають один одного і будуть завжди поруч! Завжди! В біді і в радості, в багатстві і бідності.

От тільки треба витіснити з грудей цей біль, він уже зовсім зайвий. І в серці біль… Такий якого Він ще не переживав! А перед очима – Вона! Каштанове волосся, сіро-зелені оченята, які випромінюють радість і ніжність! Він так сумував за ними!

Вона подає йому руку… Стиснувши її, відчувши її ніжний дотик, Він посміхнувся.. І біль пройшов… Він уже нічого не відчував…

 

****************

 

Вона стояла в залі і видивлялася, коли ж Він під’їде. Він майже ніколи не встигав, а завжди на декілька хвилин запізнювався.

Вона посміхнулася про себе, уявивши, як Він зараз бігтиме з букетом хризантем до Неї. Він добре знав її смаки. Він взагалі Її всю знав – іноді Вона навіть дивувалася, як він міг передбачати іноді

ї бажання, як міг відчувати Її настрій.

Почекавши ще декілька хвилин, Вона не витерпіла, вийняла з сумочки телефон і набрала Його номер. Але на виклик Він не відповів.

Через декілька хвилин, відчувши, як тривога заповзає в Її душу, вона попробувала ще раз зателефонувати Йому, але байдужий і для Неї в цей момент такий ворожий голос оператора сповістив, що абонент за межами доступу…

Вона ще не знала, що з-за тієї межі Він до Неї уже не повернеться…

Їй ще доведеться це узнати, пережити і навчитися з цим жити…

Це буде настільки важко, що Вона собі й уявити ще не могла…

 

----------------------------

 

Епілог

Пройшов рівно тиждень з дня Його загибелі. У ці сім днів помістилося таке величезне горе, що воно переповнювало Її, і серце закаменіло.

Її свідомість сприйняла Його смерть як факт, але ні серце, ні душа не погоджувалися з цим.

Сльози Вона всі вилила на місці Його загибелі, коли Його друзі, яким стало відомо про страшну катастрофу, приїхали за Нею в аеропорт, і відвезли до місця аварії…

Там вона і свідомість втратила. Вона погано зараз пам’ятала ці дні, які пройшли немов уві сні. І не хотіла їх навіть згадувати. Пустка, яка заповнила душу, була настільки болючою, що Вона не знала, що з усім цим робити. Вона не проронила потім жодної сльози. Навіть коли Його відспівували в церкві, просто гладила Його руку, не відриваючи очей від Його обличчя.. А на цвинтарі хотілося впасти за Ним в цю холодну яму, щоб позбутися болю…

Тільки тепер Вона зрозуміла, кого втратила, один раз знайшовши. Уже було неможливо нічого повернути назад, і від розуміння цього хотілося щосили вити! Але Вона не могла собі цього дозволити – Він був би проти, Він не любив істеричної поведінки. Просто стискала губи міцно, пригадуючи його слова «Не панікуй, люба моя». Вона не панікувала, от тільки не знала, як жити далі…

Була субота. Учора вона прилетіла додому, Її зустрів син, і був постійно біля неї. Спочатку старався словами якось розрадити, але зрозумівши, що Вона не реагує, більшу частину дня просто сидів біля Неї, обійнявши за плечі і ніжно погладжуючи Її. Вона підсвідомо була йому вдячною за цю турботу. Розуміла, що потрібно жити далі, але ЯК жити без коханого, без Його доброго серця, без Його очей, без Його ніжних слів, без відчуття, що на світі є людина, для якої Вона важить більше ніж усі красуні світу, Вона не розуміла…

І ніяк не могла зрозуміти, чому не плаче. Камінь, який відчувала в душі, був настільки важким, що заважав дихати.

Жовтневий вечір уже покрив вулиці міста сутінками, і в квартирі стало темно. Вона лежала на дивані, турботливо укрита пледом, дивилася в темноту квартири, а бачила перед собою Його усміхнене обличчя. Вона розуміла, що житиме тепер згадками про нього… Син був на кухні, вирішивши все-таки щось приготувати на вечерю.

Раптом у двері пролунав дзвінок, який змусив Її здригнутися, настільки був довгим та вимогливим.

Вона почула, як син відчинив двері, і жіночий веселий голос спитався про Неї. Вона різко піднялася з дивану і вийшла в коридор. І остовпіла. Перед нею стояла молода дівчина, щось весело кажучи одночасно і синові, і Їй. Але не це вразило Її – величезний букет з десятків хризантем, який ця дівчина заледве тримала обома руками і простягала Їй!

Це міг зробити тільки Він... Більше ніхто у цьому світі не дарував їй завжди так багато хризантем…

Дівчина раптом замовкла, побачивши, як у Неї тремтять губи. А Вона вже неслухняними ногами підходила ближче, тремтячими руками обхопила ці квіти, вдихнула їх запах, і сльози, - довго стримувані, непрошені, але такі гарячі зараз, - покотилися з Її очей…

- Коханий, рідний мій! – шепотіли Її губи крізь сльози. – Твоя душа завжди зі мною… Назавжди… Я відчуваю її, щастя моє!

Вона опустилася на підлогу, обійнявши руками останні квіти від Нього і гірко плакала….

З величезного букету хризантем випала листівка.

Яскравими буквами було вибито:

 

«Кохана, рідна моя дівчинко – я завжди з тобою, як твій ангел.

 

І колір очей пам’ятаю твоїх,

І посмішку ніжну, і губи,

І лагідні руки, найкращі з усіх,

Ніколи мені не забути…»

 

 

 

 

 

08.08.2013р. Таллінн

 

---

Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/