«Ваші мертві вибрали мене…»

 

                                                                           Джеймс Мейс, український історик   

                                                                                   американського походження

 

 

 

 

Подорож до деяких країн світу, описаних Лемюелем Гуллівером,здійснена автором 300 років по тому не з власної волі, а через збіг життєвих обставин.

 

 

Розділ I. Коротка розповідь автора про себе та обставини, що спонукали до подорожі. Перша подорож морем і непередбачувана  хвороба. Автор опиняється на невідомому острові в лікарні, потім у в’язниці. Несподіваний порятунок.

Не бажаючи обтяжувати читача подробицями власної біографії, яка є доволі пересічною для свого часу, до того ж ніяк не пов’язана з об’єктом моїх досліджень – країною, описання якої я не знайшов в жодному довіднику – друкованого чи електронного формату – намагатимусь подати лише ті факти з мого життя, що якимось чином стосуються подальшої розповіді.

Народився і здобув середню освіту я в Харкові. Не маючи особливих здібностей до жодної з наук, а також батьківських зв’язків у освітянських  сферах, поступати до вищого навчального закладу навіть не намагався, отже мав прямувати до лав збройних сил – на той час ще Радянських, потім кілька років відпрацював на заводі, котрий успішно сконав на початку дев’яностих. Пошуки бодай якоїсь гідно оплачуваної роботи у рідному місті  виявилися марними, проте багато харківсько-бєлгородських фірм пропонували працю  на безкраїх теренах Росії, головним чином в Сибіру або Тюменській області, не вимагаючи від заробітчан високої кваліфікації. Саме на одну з таких працював я майже без відпусток три роки поспіль, доки не стало змоги купити власну квартиру. Потім – одруження, кілька років щасливого сімейного життя, кілька місяців життя, схожого на пекло, розлучення з розділом майна і невеличка «парубоцька гостинка»,оздоблена комп’ютером  з інтернетом – от з чим зустрів я  середину першого десятиліття двотисячних років. На життя можна було непогано заробляти, наймаючись до городян на ремонтні роботи: що б там не казали, а добробут поступово зростав, і давали ладу своїм оселям майже всі верстви населення.  Роботи, що ми на них підряджалися, були важкі і здебільшого шкідливі, але і оплачувались добре. Мені, не обтяженому витратами на сім’ю, вистачало працювати кілька днів на місяць: я міг собі дозволити винайматися лише на ті роботи, за які добре платили і не спокушатися на підряди сумнівні або наперед  малоприбуткові. Харчі були дешеві, комірне за мій малогабаритний барліг просто смішне, вживання горілки    через проблеми з алкоголем  я остаточно припинив ще працюючи у «відрядженнях».Одне засмучувало – у тридцять п’ять років не мав я ані трудового стажу, ані посвідчення хоч про такий собі фах, хоча фактично опанував багато професій, особливо будівельних. Час вже було думати про майбутню старість. Щоб отримувати принаймні мінімальну пенсію,- міркував я - доведеться офіційно відпрацювати років зі двадцять  – отже на роботу треба буде влаштовуватися назавжди. Невідворотність цієї події пригнічувала тим сильніше, чим більше я купляв газет з оголошеннями про роботу і дізнавався про умови праці і заробітну платню на батьківщині. Тому, протягом майже всього часу перебування вдома, мене не полишала думка законтрактуватися на роботи ще на кілька років. Якщо в дев’яності, хоча й ціною великих зусиль, можна було заробити на купівлю житла, то тепер, коли всюди суцільне зростання, рівень оплати праці зріс в рази, а мої потреби так само пропорційно зменшились, чому б не забезпечити собі матеріальну підстраховку, щоб можна було не триматися  за огидну роботу, або навпаки працювати там, де самому цікаво, не зважаючи на розмір платні. Тільки стало б здоров’я відробити хоча б пару-трійку років. Отже, я дедалі більше почав приділяти увагу оголошенням  про роботу не в своєму місті, а за межами країни. Звісно, більш вабила заробітками Європа, але надійнішою здавалася Росія. Я без поспіху та переплат виправив собі закордонний паспорт, що в будь - якому разі мав знадобитися. Через всі відомі мені соціальні мережі я – не з метою пошуку конкретної людини, а, швидше, з простої цікавості набрав свою військову частину, де проходив дійсну службу. Знайшов електронну адресу свого одноармійця Влада Кудряшова, що родом був із Владивостока – зав’язалася переписка, яка ні до чого не зобов’язувала. Виходячи з листів, він став неабияким начальником у тамтешньому морському пароплавстві, навіть запрошував до себе при нагоді. Я спочатку такі прояви ввічливості за щось серйозне не сприймав, та, коли у відповідь на опис своїх пошуків роботи отримав мав від товариша майже офіційне запрошення до праці і  запевнення, що ані синій паспорт, ані відсутність будь-якого досвіду у галузі мореплавства на заваді не стануть – дуже зацікавився такими заробітками. Дістатися тихоокеанського узбережжя треба було, звісно, за свої гроші, але там  всі  організаційні клопоти брав на себе мій колишній сержант, а тепер посадовець торгового флоту. Остаточно вирішивши ризикнути, я зібрав  необхідну суму грошей на квиток та непередбачені витрати – для цього довелося працювати пару місяців без вихідних і не лише зі своєю бригадою, а хапаючись за будь-які замовлення. Ще певну сума потрібно було залишити батькам, доручивши їм оплачувати щомісяця комірне за мою кімнату. За кілька місяців я планував вислати зароблених грошей через банк. Відтак, залишаючи рідне місто в навесні 2007 року, я був впевнений, що забезпечив собі надійні«тили», а також сподівався на доволі безхмарне майбуття, що його забезпечать мені зароблені гроші. Тижнева подорож залізницею мене не втомила, навпаки, після «авралів»  на заробітках та «цейтноту», що неодмінно супроводжує будь-який від’їзд, я мав спокійний перепочинок , навіть знаходився час читати книжку, що її забув сусід по купе, сходячи в Тюмені.

Прибувши до Владивостока, я доволі швидко за адресою знайшов помешкання свого старого товариша. Пам’ятаючи сумний досвід багатьох своїх колег по заробітчанству, я мав з собою таку суму грошей, якої б вистачило на зворотній квиток додому. Проте мої найгірші страхи, на щастя, не здійснилися – друг, побачивши мене, не зрікся жодної з своїх обіцянок. Жив він дійсно заможно, мав у престижній новобудові п’ятикімнатну квартиру, де для його сім’ї –  був він одружений, виховував двох дітей – вистачало простору. Після кількох годин армійських спогадів та балачок про життя перейшли до головного – умов мого працевлаштування. З моїм досвідом мореплавства – а його не було взагалі – і впливом, що давало його службове становище – він був хоча й великий, але не безмежний – я міг розраховувати вийти в море лише матросом на зареєстрованому в невідомій далекій країні судні за контрактом, який в жодному суді не визнають правочинним. На покращання умов праці можна було сподіватися щонайменше за півроку – якщо я на тоді ще волітиму працювати в цій галузі. Зате протекція старого друга гарантувала мені отримання заробітної платні без затримок та ошукання. Взагалі, умови трудового договору не дуже відрізнялися від тих, за якими я проробив всю молодість на теренах Східного Сибіру. Зарплатня, щоправда, передбачалася трохи більшою, але ж не в рази, та  задкувати було запізно. Я відмовився від не дуже нав’язливої пропозиції квартирувати до відплиття у мого тепер вже прямого керівника, проте зголосився скористатися його службовою автівкою , яка наступного ж дня відвезла мене в Находку, де я зайняв ліжко-місце в гуртожитку. Вже за 2 тижні мені зателефонували і надали інформацію про призначення. Суховантаж «THE HOPE» під ліберійським прапором з капітаном-росіянином і російськомовним екіпажем з різних країн СНД вирушив з порту Находки 11 квітня 2007 року, взявши курс на Шанхай. Робота матросом на судні виявилась фізично набагато легшою за ту, до якої я звик, щоправда вільного часу фактично не було: перепочинок міг обірватися будь-якої миті за наказом капітана, або будь-кого зі корабельної старшини. Мої ж колеги – матроси миттєво охрестили мене «дідом» бо були за мене чи не вдвічі молодшими. Але перейматися тим було б недоречно – я знав на що йду, починаючи фактично з нуля трудову «кар’єру». На морську хворобу я не страждав, ставлення з боку  команди було доброзичливе, на берег у звільнення в свою чергу я не сходив, вважаючи за краще для себе заощадити кілька зайвих доларів, ніж роздивлятися дешеві закутки портових міст. З Шанхая ми пішли на Манілу, де, завантажившись, простояли більше тижня, вичікуючи погоди. Далі судно мало з заходом в деякі порти Мікронезії, йти на Соломонови острови, а потім до Нової Зеландії. Під шаленим тиском судновласника, якому простій ставав у крулгеньку суму, наш капітан занадто поквапився вийти з порту, сподіваючись  оминути циклон, що насувався від берегів Індонезії. Протягом двох днів морське щастя, здавалося, було на нашому боці, але надвечір третього шторм нас таки наздогнав, і майже дві доби судно наше було фактично некерованим. Лише впевненість та професіоналізм команди зберегли можливість продовжувати подорож після того, як негода вщухла. Нас віднесло далеко на північний схід від маршруту, отже наш завчасний вихід в море лише збільшив відставання від графіка, а це означало, що на добрі преміальні годі сподіватися. Вся команда була виснаженою і роздратованою. І саме в цей час, як на гріх, я відчув у себе ознаки лихоманки. Внаслідок переохолодження і тяжкої праці захворіли ще кілька членів команди, але у них криза минула менш ніж за добу. Я ж  лежав у каюті, що її зробили медпунктом, вже третій день поспіль, маючи температуру більш сорока градусів і жодних ознак оздоровлення не спостерігалося. Всі ці події спливають в моїй пам’яті наче крізь марення, я тільки пригадую якісь настанови  від капітана, які запам’ятати я був  не в змозі, а потім сходження на берег, коли мене вели двоє під руки, а за мною несли мої речі.  Швидше за все, капітан під свою відповідальність пристав до незапланованого в маршруті порту, де мене і було покладено до місцевої лікарні. Очікувати ж мого одужання можливості у команди не було, тому я опинився сам один на незнайомій землі у непритомному стані. Все, що я пам’ятаю далі – лише палата з білими стінами та стелею, та іноді, у хвилі просвітлення, незнайома  мені мова лікарів.

Не можу сказати, скільки днів я був не при собі від хвороби, також не знаю, яким чином мене лікували: чи проводилися заходи з реанімації та інтенсивної терапії, або,можливо, я одужував самотужки завдяки міцному імунітету. Прийшовши до тями, я перш за все спробував завести розмову з кимось із персоналу – до мене регулярно заходила жінка-санітарка і ложкою або через трубочку намагалась влити в мене якусь калорійну рідину, що за смаком нагадувала бульйон - проте їхня мова була для мене незрозумілою, а я сам був настільки слабкий, що мої потуги спілкування сприймалися, мабуть, як продовження марення. Мій  сусід по палаті два дні не подавав жодних ознак життя, я навіть дихання його не чув; потім санітари його кудись відвезли – я залишився в кімнаті сам. На третю добу відколи я спромігся лічити час, в палаті з’явився якийсь медичний посадовець в супроводі своїх білохалатних підлеглих. Я вже міг сидіти на ліжку, проте запитань до себе навіть не зрозумів. Ще за два дні до мене завітав чоловічок із купою папірців і показав кілька документів з печатками, зміст яких залишився для мене таємницею, але я швидше відчув, ніж зрозумів, що йдеться про оплату медичних послуг. За його ж вказівкою принесли сумку з моїми речами, звідки я власноруч дістав документи та наявну в мене готівку. На паспорт чоловічок уваги не звернув, кількасот російських рублів його не вразили, втім він ретельно перерахував американські долари, яких у мене було не більш п’ятдесяти, враховуючи дріб’язок. Згідно з підписаним мною контрактом, заробітну платню я мав отримати по спливу певного терміну, прибувши до Владивостока, а на поточні потреби час від часу видавалися маленькі аванси, які я, з міркувань економії, свого часу не брав, про що тепер шкодував. Невдоволено хитаючи головою, чоловічок залишив мене в палаті самого. А наступного дня під конвоєм двох озброєних швидше за все військових в чудернацьких кашкетах з пір’їнами і простих камуфльованих мундирах, зі своєю сумкою на плечі, я залишив межі лікарні. Менш ніж за півгодини пішого похода  ми увійшли до споруди, щодо призначення якої не залишалося жодних сумнівів. Всередині вже інші правоохоронці обшукали мене особисто, сумку з речами залишили на столі у чергового. Вже потім я довідався про місцевий звичай робити обшук не в присутності затриманого. Всі мої намагання зав’язати розмову бодай з кимось із правоохоронців російською або дуже поганою англійською зазнали фіаско, і мене були запроторили до камери.

Про в’язниці у східних країнах розповідають багато жахливих подробиць, і мене не дуже вабила перспектива перевірити їх правдивість. Те, що буде непереливки, я зрозумів, лише оглянувши камеру. Кількість нар вказувала на її чотиримісність, але, навіть мій  не прискіпливий погляд зафіксував не менш  десятьох «мешканців».  Стеля приблизно чотири метри заввишки мала під собою   віконце настільки маленьке, що світла воно не давало, лише можна було відрізнити день від ночі. Неподалік  входу був  невеличкий відкритий санітарний вузол, де за проектом мала працювати подача води та каналізація, але і те і інше не було справним, про що свідчила наявність споконвічної «параші» на підлозі та бачка з водою сумнівної якості на імпровізованому столику поряд. Користатися обома «зручностями» було лячно. Не подолана остаточно хвороба вимагала поповнення організму питною водою, а де її тут брати –  я й гадки не мав. Перевівши погляд на співкамерників, я жахнувся ще більше. Кільканадцять пар очей дивились на мене з неприхованою ворожістю. Коли мої очі трохи звикли до напівтемряви приміщення, я, присівши   між гуртом та відхожим місцем, обережно, щоб не спровокувати передчасну агресію, став роздивлятися нових сусідів. Перше, що впало в око – їхнє надзвичайно бідне вбрання. Мій одяг, як у пересічного заробітчанина,  був доволі скромним, але не на тлі цього колективу. На кожному були довгі труси-шорти  та майка або футболка, все це старе та дуже брудне. Дехто був взутий у гумові капці-в’єтнамки, але були й босоногі. Жорсткі погляди на мене, жести та їхні розмови (мови я не розумів, але інтонація казала за   себе краще будь-якого перекладу) – все наводило мене на думку, що нові співмешканці вже ділять між собою моє добро - все те, що було на мені і з собою. Відкривалася  песимістична перспектива бути на ранок в кращому випадку живим, але вдягненим у чужі лахи. В голові промайнула прагматична думка, що краще б мені було зовсім не приходити до тями, а померти в морі чи в лікарні від недіагностованої хвороби.

Так, навприсідки підпираючи стінку, я понад годину просто сидів, готуючись прийняти все, що судилося, з гідністю – наскільки це можливо за таких обставин.

Несподівано лязгнув засов на дверях камери, в освітленому пройомі з’явився охоронець і, тицьнувши пальцем у мій бік, наказав виходити з камери. В ту хвилину не було в світі людини, щасливішої за мене. Навіть якщо мене ведуть на страту, міркував я – все станеться принаймні  швидко. Можливо, моя вразливість була спричинена залишковими проявами хвороби, але на той час я цілковито йняв віру всім своїм жахіттям.

Під супровід незрозумілих для мене  команд і пильним конвоєм я був переведений і зачинений в іншій камері, що знаходилася в кількох кроках коридором від попередньої. Зрадів я вже тому, що в новому боксі був єдиним ув’язненим. Койка замість нар мала на собі матрац, подушку та ковдру, всі санітарно-технічні служби працювали, що я одразу перевірив, напившись води, припавши ротом до крана. Вікно містилося на стіні просто перед очима, розміром стандартних вікон в помешканнях, і, якби не ґрати на ньому, можна було б подумати, що я в номері одно - чи двохзіркового готеля. А коли за годину мені була подана вечеря (саме подана, а не вкинута через віконце), я зрозумів, що за останні години мій статус без будь яких моїх заслуг дивним чином змінився. Не скуштувавши наїдків, лише випивши склянку того, що за смаком та кольором нагадувало зелений чай, я влаштувався на ночівлю і майже одразу міцно заснув.

Наступного ранку ще не настав час снідати,  до моєї камери зайшов дуже блідий черговий офіцер, який вчора нишпорив по моїх речах, супроводжував він чоловіка в дорогому цивільному костюмі. Пан цей мав неабиякі повноваження, виходячи з тремтіння перед ним начальника охорони. Він звернувся до мене непоганою як для східної людини російською, деякі слова, мабуть незнайомі йому,було замінено англійськими, але це не заважало порозумінню. По-перше високий гість перепросив за дискомфорт і запитав, чи я не маю  претензій до правоохоронців. Офіцер, який вчора здавався всемогутнім, мав такий жалюгідний вигляд що я  вирішив не створювати йому зайвих проблем, до того ж сам не відав, на що все обернеться. Відпустивши охоронця, пан дістав зі свого портфеля і урочисто, ніби тримав стародавній дорогоцінний фоліант, простяг мені книжку, в якій я впізнав «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта з мого багажу. Саме цю книгу забув в поїзді мій випадковий супутник, а я, не дочитавши, машинально забрав її з собою, хоча, можливо, порядніше було б залишити її в купе, або віддати провідниці. Я тільки-но почав усвідомлювати, що низка випадкових подій якщо не врятували мені життя, то принаймні круто його змінили. З урочистої промови високого чина, яку він проголошував від імені своєї республіки, я дізнався наступних подробиць. Місце, де волею долі я опинився, є острів Лаґґнеґґ, саме той, що був описаний славнозвісним мандрівником та мореплавцем Лемюелем Гуллівером, якого тут дуже поважають, а пам’ять про нього бережеться протягом вже майже трьох століть. З людей, відомих усьому світові, він єдиний, хто відвідав острів, отже, ювілей його перебування тут невдовзі відзначатимуть дуже урочисто. Місцева інтелектуальна еліта не має ніяких сумнівів, що пан Гуллівер, як великий дослідник нових земель, в старому світі є не менш шанованою постаттю, ніж в землях, які він цьому світові відкрив. Приїзд представника для участі в урочистостях був би цілком нормальним явищем, отже в усі портові міста був даний наказ допитувати й перевіряти мету перебування  на острові всіх іноземців. Через свою тяжку хворобу я потрапив у сферу впливу не поліції, а медичної служби, де зі мною поводилися згідно інструкцій, як з іноземцем, що не може оплатити своє лікування. Черговий же офіцер у в’язниці по-перше добре знав нові директиви, по-друге  невдовзі сподівався на службове підвищення, тому одразу доповів по команді, а знайдена в мене книжка підказала, якою мовою повинен володіти чиновник, що має зустріти мене і супроводжувати країною. Щоправда, чекали більше на гулліверового співвітчизника, але віднайдений твір не залишає сумнівів, що я також є поважною людиною з країни, де цього достойного пана поціновують. Прочухана ж молодий спритник отримав за те, що залишив мене в камері, хоча й для поважних осіб, а не намагався розмістити в приватних апартаментах або в якомусь готелі, приставивши охорону – як свого часу було прийнято великого дослідника нових земель.

Хоч би як мені лестив такий прийом, я мусив сповістити свого шановного гостя, що мене, мабуть, мають не за ту людину. Без знання мови і звичаїв  країни, яку я до сьогодні взагалі вважав вигаданою, не тільки неетично, але й небезпечно дурити всіх навколо себе, наслідуючи  петербурзьке інкогніто. Я вже бачив, куди може потрапити іноземець, навіть без злочинного наміру. Хоч мною і були прочитані деякі книги, що є вершиною світового письменства – у тому числі розповідь про гулліверові пригоди – проте ніяку організацію його шанувальників я не представляю, взагалі не впевнений, що таке об’єднання громадян існує. Тому я запропонував піти шляхом, який сам вважав найзаконнішим та таким, що влаштує всіх: або спробувати зв’язатися з моїм судном, чи то  пак судновласником, або відвезти мене до консульства моєї країни.

Мого співрозмовника  таке зізнання не засмутило, але вразило не так, як я сподівався. Про те, що сер Гуллівер не дуже відомий в більшості країн світу, а багато хто взагалі не вірить, що такий собі пан здійснив описані ним подорожі, на острові знають майже всі. Це прикро вражає мислячу частину острів’ян, бо люди, які не вірять в існування першовідкривача їхньої землі, не вірять і в те, що існують сама ця земля з тубільцями. Рішення про вшанування пам’яті достойного мандрівника прийнято на найвищому рівні, заходи відбудуться невдовзі, і присутність поважної іноземної особи була б бажаною. Річ у тім, що іноземці завітають до Лаґґнегґґа дуже зрідка, буває що раз на кілька років. Мене обрали майже навмання, просто через відсутність гарантій, що нагодиться хтось ліпший. Що ж до шляхів, які я вважаю простими та законними – то вони нездійсненні з кількох причин. Зв’язок з зовнішнім світом відсутній через вплив унікально розташованих силових смуг магнітного поля планети. Саме таке їхнє розташування за часів, описаних Гуллівером, тримало над земною поверхнею плавучий острів Лапуту, тепер же воно не дає проникнути з цієї ділянки океану та материка ніяким сигналам ані радіо, ані телефонного чи телеграфного зв’язку, також цей величезний масив не сприймає сигналів ззовні. Існує така собі величезна незрима покрівля, в середину якої не може зазирнути для здійснення навігації  ані GPS, ані ГЛОНАСС. Такий парадокс місцеві вчені називають ефектом магнітного шатра. Тож зв’язатися з будь-ким за межами означених теренів для мене неможливо. Що ж до посольства чи то консульства – його на острові не існує, оскільки для небагатої республіки є неприпустимо дорогою забаганкою мати зовнішні стосунки на рівні міністерств закордонних справ – всі зносини здійснюються через МЗС Бельнібарбі, як колишньої метрополії.

Проте, якщо  б я зволів діяти згідно законів країни перебування, то можна подати відповідної форми заяву, в якій сповістити владу про прикру помилку і вимагати повернення до звичайної процедури розгляду мого питання. В такому разі моє прохання задовільнять за кілька днів, потрібних для дотримання бюрократичних процедур – цей час мене триматимуть у в’язниці. Потім мені доведеться стати перед судом. Після судового рішення мене мали б перевести на поселення для виконання примусових робіт – до виплати заборгованості перед медичним закладом і – за наявності в мене бажання – продовженням терміну робіт для оплати квитка до Японії – це єдина країна, з якою Лаґґнеґґ, окрім Бельнібарбійської імперії, має бодай якісь стосунки. Працювати, враховуючи рівень зарплатні в країні, доведеться не менше року, і це лише щоб покинути острів – з Японії до місця призначення треба буде діставатися власним коштом. Єдине, що шановний пан зможе для мене в такому випадку зробити – віддати наказ про моє перебування до суду в привілейованій камері, але виключно за мій рахунок: безкоштовне перебування іноземцям гарантовано лише в камері спільній, отже в суд піде подання  на відшкодування коштів ще від Міністерства Безпеки, яке буде задовільнено автоматично. Це подовжить термін моїх робіт на шкідливому виробництві щонайменше на місяць. Перебування ж в камері безкоштовній не несе такої загрози моєму життю, як мені здавалося.  Одяг дійсно довелося б втратити, бо пограбування ув’язнених не вважається тут за злочин, проте до вбивства, тим більше іноземця, чи якоїсь іншої кривди доходить дуже рідко – хіба що сам суб’єкт занадто пручається.

Проте сам мій високоповажний відвідувач наполегливо радить мені зголоситися представитися  послідовником шановного мандрівника і якийсь час перебувати в республіці Лаґґнеґґ з почесною місією. В такому випадку він особисто буде моїм перекладачем, супроводжувачем і - в разі необхідності – тлумачем місцевих звичаїв, законів та норм поведінки людей. Його службове становище – а мав  він чин відповідний майорському в Міністерстві Безпеки, яке об’єднує в собі всі силові структури країни – а також особисті зв’язки гарантуватимуть мою недоторканість; а після відзначення трьохсотлітнього ювілею перебування на острові пана Гуллівера мене буде з почестями відправлено в ту країну світу, яку я вкажу із виплатою проїзних коштів на квиток  бізнес-класу.

Будь-хто погодиться, що вибір в мене був не широкий, тож в супроводі свого нового гіда і в новому статусі я покинув стіни в’язниці. Авто представницького класу чекало на нас, припарковане перед входом  - на ньому ми мали дістатися столиці.

 

Розділ II. Автор вдостоєний аудієнції  у президента республіки. Його невдала авантюра прискорює від’їзд до Глабдобдрібу. Прибуття в Глабдобдріб та прийом у правителя. Незвичайна зустріч і урочиста присяга автора. Авіаперельот  до Логадо. Історія загибелі летючого острова, як її розповів випадковий супутник. Інцидент в аеропорту і повернення на острів Лаґґнеґґ.

Шикарний BMWсерії Гран-турізмо в кілька годин домчав нас до Трілдогдрібу. Протягом цього часу я переглянув всі сторінки записів Гуллівера, де йшлося про його третю подорож – про самий Лаґґнеґґ там було сказано дуже мало, але першим моїм запитанням до супутника було, чи не доведеться мені, наслідуючи великого попередника, вилизувати пил з підлоги перед ногами очільника держави. Мій  супроводжувач навіть трохи образився, зауваживши, що в моїй країні, мабуть, не лише не вірять в існування того, що не бачили на власні очі, але й наперед готові вважати відсталими тамтешніх мешканців. За останні триста років зміни торкнулися багато чого: короля не існує, Лаґґенґґ давно є республікою, до того ж на дворі двадцять перше століття, тож етикет тепер вимагає лишень впасти перед Президентом на коліна, торкнутися лобом підлоги і поцілувати йому руку, якщо цей достойник зробить ласку її простягнути. Щоправда, стародавня традиція довго зберігалась серед патріотично налаштованої молоді, що, вступаючи в дванадцять років до загонів так званих лизунів, мали вилизати доріжку довжиною двадцять ярдів до ніг свого майбутнього ватажка, причому, враховуючи юнацький максималізм, здійснювалася ця процедура на лісовій галявині. Відзначивши для себе, що місцевий люд хворобливо сприймає натяки на віддаленість їх від цивілізаційних осередків, я зробив комплімент потужності і красі машини, що моєму проводиреві надзвичайно сподобалося, бо то була його персональна службова автівка, яка, за законами країни, після трьох місяців користування може бути викуплена чиновником за символічну суму, еквівалентну одному американському долару. Ще він зазначив, що, хоча Лаґґнеґґ і відокремлений від світу, мабуть, ретельніше за будь-яку країну, проте всі переваги прогресу тут цілком доступні, особливо людям з верхівки соціальної піраміди. Гідні люди завжди отримують те, до чого прагнуть. Щоправда, стільниковий зв’язок здійснюється лише на террі,обмеженій магнітними лініями, про які він вже мені казав, ними ж обмежена мережа, аналогічна Інтернету, також радіо і телевізія тут цілком автономні. Але до цього легко звикнути, адже останні тисячоліття Великий Континент і прилежні острови взагалі існували окремо він решти світу. Про те, яким чином до країн мало кому відомої терри потрапляють величезні товарні потоки тут патякати не годиться: люди бізнесу знають кожний свою доріжку, в справи інших носа не потикають, щоб не було собі на гірше. По закінченні нетривалої подорожі навіть у дуже зручному автомобілі, я відзначив (не вголос), що якість доріг не входить в перелік зручностей, запозичених лаґґнежцями у цивілізованих країн.

Наступного дня мене представили президенту країни, який поблажливо дозволив прикластися до своєї руки двічі. Я ж був щасливий, що не доведеться лискати підлогу, тож від такої процедури відмовлятися не став. Цей високодостойний пан похилого віку тонко пожартував, запитавши, чи не привіз я в кишені пару-трійку ліліпутів, на що я через свого знайомого перекладача відповів, що так поспішав прибути без запізнень на ювілей, що подорож до Ліліпутії вирішено було відкласти на неозначений термін. Тут варто зазначити, що всі можливі варіанти запитань та відповідей  ми обговорили напередодні. Але на запитання пана президента про мої подальші наміри я вирішив «вийти з під нагляду» свого наставника і зазначив, що бажав би, як і уславлений мій попередник, побувати  спершу в країні Бельнібарбі, оскільки вже так склалося, що плавучого острова більш не існує. Наміри мої були дещо підступними: на той час я ще не відмовився від плану дістатися бодай якогось дипломатичного представництва своєї країни. Президент одразу розпорядився роздрукувати і представити на підпис указ про виділення проїзних коштів і документів для візиту в Глабдобдріб і Бельнібарбі, мого ж знайомого тим самим указом було призначено моїм провідником, тож невідомо ще було, хто в чиє розпорядження потрапляв. Побачивши вираз обличчя свого новопризначеного шефа-гіда, я зрозумів, що найближчим часом мені доведеться лиш вивчати невідомості, на втечу ж годі сподіватися.

Наступного дня ми вирушили чартерним літаком в Глабдобдріб – таку черговість наших мандрів визначив провідник, мотивуючи      це економією державних коштів.

 

Аеропорт Трілдогдріба  виявився дуже схожим на всі аеровокзали світу. Його особливістю є те, що він водночас є місцем стоянки літальних апаратів всієї лаґґнезької еліти. Повітряний простір над всім бельнібарбійським континентом і островами обмежений великим шатром: при спробі літака пройти скрізь нього електромагнітним імпульсом виводиться з ладу все електронне обладнання, тож не дивно, що покинути терру  літаком неможливо, також простір під шатром закритий для всіх літаків зовнішнього світу. Виходячи з цього  на островах, і навіть на континенті не застосовуються літаки вищі за третій клас за злітною масою. Аеробусів і потужних транспортних аеромашин там годі шукати. Проте дуже поширені спортивні літаки, гелікоптери, гідроплани, якими місцеві багатії подорожують як і автівками. Аерозасоби можуть бути як у приватній власності фізичної особи, так і видаватися напрокат.

 Через брак місця на острові Глабдобдріб – він, як відомо, має загальну площу не більше ста квадратних миль – літають туди лише гідроплани-амфібіі, бо замало площі для будівництва злітної смуги.

Ще з досліджень пана Гуллівера відомо, що острів населений самими чаклунами, а правитель їхній має владу викликати до себе душі померлих.  Під час переїзду  до палацу володаря мій провідник коротенько ознайомив мене з  місцевим укладом життя. Керує Глабдобдрібом той самий володар, що приймав ще мого великого попередника три століття тому. Сам володар знаходиться, звісно, в царстві померлих, відтак зв’язок з реальним світом здійснює через свого прямого нащадка в дев’ятому коліні. Від всіх інших мерців його відрізняє досвідченість про теперішнє життя і можливість в межах свої повноважень на це життя впливати. Окрім сім’ї нащадків правителя живих мешканців  на  острові немає, проте, за бажанням володаря одночасно може з’явитися померлих більше, ніж в найзалюдненішому мегаполісі сучасного світу. До речі, обізнаність у некромантії дала можливість владі острова уникнути колонізації імперією Бельнібарбі ще у далекому вісімнадцятому(за нашим обчисленням)столітті. Під час навали імператорські війська в десятки разів переважали острів’ян чисельністю, і в будь-якому іншому випадку доля маленької держави була б вирішена за лічені години. Але правитель-чародій, користуючись своєю надзвичайною властивістю, почав викликати щойно вбитих своїх воїв в саму мить смерті на поле бою, чим навів жах на загарбників: битися з невмирущими захисниками свого краю було вдивину для імператорської гвардії, і вона, не зважаючи на суворе покарання за дезертирство, деремнула з місця битви. Тричі бельнібарбійський імператор атакував Глабдобдріб і не зміг упокорити острів. Коли у володаря не ставало вояків-співвітчизників(адже він міг викликати кожного померлого лише на добу раз на місяць)  - тоді в нагоді ставали герої інших часів і народів. Облога також не мала позитивних для імперії наслідків, оскільки мертві не потребують того, що привозиться ззовні живим. Глабдобдріб був єдиною країною під  магнітним шатром, яка під час Великого упокорення народів не втратила незалежності, проте далося це вельми дорогою ціною: країна геть знелюділа, загинув і сам володар. Лише з допомогою чаклунства вдалося врятувати його малолітнього нащадка.

Теперішній повелитель прийняв нас без гучних фанфар, проте з повагою. Ми були вдостоєні бесіди з його високістю, під час якої  він через перекладача з ввічливості розпитував про мою подорож, а, дізнавшись, що я їду світом шляхами Лемюеля Гуллівера(цієї версії ми погодились дотримуватися протягом всього мого перебування на невідомій террі) одразу запропонував мені зустрітися з цим шановним добродієм особисто, самому обравши період життя великого мандрівника. Я зволів побачити  його у похилому віці, коли він, завершивши свої мандри і поневіряння по чужинах, оселився вдома, описав всі свої відкриття та спостереження  і видав друком   блискучу монографію. За велінням правителя цей гідний чоловік з’явився переді мною і вдостоїв мене розмовою. Вигляд він мав один в один як на ілюстраціях в книжці, і в цьому немає нічого дивного, адже, зі слів самого великого мореплавця, один молодий француз якось  був завітав до нього в світ потойбічний, щоб нашвидкуруч написати портрета. Звісна річ, роки відбилися на обличчі достойника, проте ясність думки й добра пам’ять не полишили його і наприкінці життя. Годинами він розповідав мені про такі подробиці своїх подорожей, що їх не прописано в жодному виданні спогадів цієї неймовірної людини. Особливо ж він нарікав на те, що його нотатки були перекручені переписниками, видавцями й цензорами, і в тому, що ми всі маємо за його рукописи, правди майже не залишилося. Місця, які він сам вважав найважливішими, були нещадно викреслені, натомість дрібниці роздмухані до розміру квінтесенції твору. Але найобразливішим для себе сер Лемюель вважав те огидне марання паперу, що супроводжує кожне видання його твору та йменується «Другою частиною» або «Примітками». На догоду дрібненькій політичній доцільності як ті, хто себе називав друзями пана Гуллівера, так і ті, хто вважав себе його затятими ворогами, перетворили напрацювання всього його життя на огидний пасквіль, втім все, чого він бажав – просто описати й зробити відкритішими для всього світу ті невідомі країни, яких йому судилося дістатися раніше за інших. Наприкінці нашої зустрічі він змусив мене заприсягнутися, що у випадку, як я вирішу оприлюднити описання м о ї х мандрів, я б не повторював його помилки і сам переконався, що їх не спотворено. Особливо слід стерегтися так званих помічників та друзів, які візьмуться редагувати мої тексти. Згідно з урочистою присягою, даною мною великому Гулліверу, в моїх нотатках не повинно бути ані езопівської мови, ані прозорих натяків, ані брудних інсинуацій, а також я повинен простежити, щоб від мого імені  не  проштовхнули цей бруд навкололітературні покидьки. Отже, в моїх записах шановні читачі знайдуть лише відомості про ті екзотичні країни, в яких я мав честь тривалий час перебувати, і не треба винишпорювати й винюхувати якихось паралелей з близьким до нас світом. Запорукою тому – клятва, що була дана мною пану Гулліверу, великому мандрівникові й досліднику, з яким я ніколи не наважився б рівнятися, а лише ставити його собі за взірець.

 

На жаль, я не така досвідчена людина, як мій великий попередник, тому бесіди з персонами, що творили історію, не були б для мене такими цікавими, як для нього. Тому я не вважав за потрібне обтяжувати Володаря проханнями про зустрічі з відомими фігурами з сивої давнини, про що потім неодноразово шкодував.

Наступного ж дня ми з моїм перекладачем-керманичем відлетіли в напрямку Логадо – столиці Бельнибарбійської імперії.

На невеличкому гідроплані-амфібії ми злетіли з морської поверхні перед гідроаеровокзалом. Окрім нас пасажиром був лише один бельнібарбійський чиновник середньої ланки, який відвідував острів у службових справах. Його дуже здивувало те, що я, іноземець, їхав до Логадо через Габдобдріб, проте після короткої розмови з моїм провідником, зміст якої мені не перекладали, цей приємний чоловік перестав нас про будь-що розпитувати, навпаки став поводитися, як гостинний хазяїн з шанованим гостем. Він порадів, що я матиму змогу побачити з висоти пташиного польоту дійсно історичні краєвиди, а також зголосився розповісти ту частину історії його країни, якої я ще не знаю. Від нього в перекладі свого супровідника я довідався про такі події.

Як сповіщав ще пан Гуллівер, невідома нікому терра охоплювала великий континент із назвою Белнібарбі, царював над яким король, що весь час перебував на летючому острові Лапута. Наближені до континенту острови, Глабдобдріб та Лаґґнеґґ мали власних монархів, які не йшли на загострення стосунків з королем Лапути, проте пильнували свою незалежність, не допускаючи занадто потужного впливу сильного й багатого сусіда, що неодмінно скінчилося б поглинанням.

В догулліверові часи всередині держави, якою керував король з плавучого острова, кілька століть визрівав конфлікт інтересів: міста, розташовані на континенті, розросталися, міцнішали, збагачувалися, - отже їх починала обтяжувати влада Лапути. Тисячі років сила короля, який керував летючим островом, була нездоланною, що утримувало континентальну еліту від заколотів та повстань. Проте досвід ліндолінського бунту, так детально описаного паном Гуллівером, продемонстрував, що можливість змінити традиційний уклад життя таки існує. Минуло три десятки років, які з висоти острова здавалися тихими та спокійними, але час існування парадокса природи невідворотно добігав кінця.  Цього разу до організації заколоту готувалися ретельніше, очолила його владна верхівка міста Логадо, яке і стало невдовзі столицею імперії.

Алгоритм дій заколотників був таким самим, як у їхніх попередників: за допомогою розташованих на землі магнітів посадити острів на землю. Сам острів, як відомо ще з гулліверових записів, тримався над земною поверхнею відштовхувальною силою надпотужного магніту всередині острова і дивовижного мінералу, що досі залягає в землі в межах континенту і забезпечує  ефект магнітного шатра. Мешканці міста Ліндаліно, що вони забунтувалися за три роки до візиту пана Гуллівера на Лапуту, розташували магніти на чотирьох вежах збудованих ними самими навколо власного міста. Логадійські ж заколотники використали для свого підступного плану височезні природні скелі, на які підняли вісім магнітів вдвічі потужніших, ніж у їхніх попередників. Проте існувала ще одна група інтересів, без якої успіх заколоту не було б гарантовано. Це королівські вельможі, які водночас були бельнібарбійськими магнатами, тривалий час скуповуючи, переважним чином таємно, великі маєтки на континенті. Саме вони надали інформацію про маршрут летючого острова, що відома була лише обмеженому колу обраних. Вони ж зійшли великим гуртом на землю за лічені дні перед атакою, мотивуючи це хто несподіваним весіллям, хто сватанням, хто поминками, хто хрестинами. Таємна поліція короля виявилися настільки недбалою, що навіть не звернула уваги на масовий вихід великої частини еліти королівства. Мине лише кілька років, і ці запроданці, конаючи від нелюдських тортур на дибах і палях, ще не раз осипатимуть себе прокльонами за своє ж іскаріотство. Проте, продаючи свого короля, вони були впевнені, що краще бути в новій ефективній команді, легалізувавши і примножуючи накрадене майно, ніж служити згідно складеної присяги слабкому монархові.

У визначений день летючий острів пропливав над гірськими хребтами, лапутяни, як завжди, переймалися лише розташуванням на небі зірок, коли астронони-доглядачі магніту виявили значне відхилення від заданого курсу. Це всі магніти, розташовані заколотниками на верхівках скель були водночас розвернуті для притягування магніту, розміщеного всередині острова. Враховуючи досвід попереднього повстання, астрономи-пілоти знали, як розвертати свій магніт, щоб протидіяти остаточному приземленню Лапути. Але цього разу магніти супротивника виявилися потужнішими, та ще й захоплені острів’яни були зненацька, втративши дорогоцінні хвилини, що могли б врятувати їм життя. Острів дуже повільно, але невідворотно наближався до пастки. Усвідомлюючи, що полон швидше за все означає загибель, верхівка на чолі з королем пішла на крок майже божевільний, який давав лише один шанс на виживання з тисячі. Найдосвідченіші астрономи-керманичі стали вивертати внутрішній магніт таким чином, що острів, не припиняючи спротиву наземним силам тяжіння – природнім та штучним – почав дедалі швидше обертатися навколо власної осі. Глиби гірських порід, що обрамляли острів по діаметру, під впливом відцентрової сили почали відлітати на всі боки. Як не дивно, тактика спрацювала – величезними каменями було збито зі скель два з восьми націлених на острів магнітів, ще чотири були зсунуті з місця лише на кілька сантиметрів, але цього виявилося достатньо, щоб порушити чітко розраховану систему націлення на об’єкт магнітних ліній. Здавалося б, це й був порятунок, проте перемога острів’ян виявилася пірровою: острів, втративши керованість,обертаючись навколо себе під дією величезної сили відштовхування розвинув таку злітну швидкість, що вилетів за межі впливу земного мінералу, тобто піднявся більш ніж на чотири милі заввишки. Там, майже в стратосфері, й сталася непоправне: вперше за тисячоліття свого існування сам острів, а не магніт всередині його, став руба, і вже ніякі вивертання внутрішнього магніту не могли виставити цей величезний масив паралельно до поверхні Землі. За кілька хвилин після несподіваного зльоту заколотники стали свідками, а у переважній більшості – жертвами падіння на землю найзагадковішого дива світу – летючого або плавучого острова Лапути. Земля здригнулася настільки, що наземний чудо-мінерал, який протягом багатьох віків тримав острів на плаву, змінив форму, утворивши також іншу конфігурацію магнітних ліній, які й створили велике шатро. Потужний калькуттський землетрус 1737 року, що забрав майже півмільйона життів, був відголоском того грандіозного падіння. Над величезним кратером, утвореним тією штучною катастрофою, ми й пролітали літаком разом з моїми супроводжувачами, і треба зазначити, розмір кратера вражає пересічну людину: його діаметр близько двадцяти кілометрів, тобто він майже втричі більший за  розміри острова, що впав.

Під час падіння разом з королівською родиною загинула  вся наукова братія математиків та астрономів, проте заколотники більш переймалися втратами очікуваного прибутку: ними заздалегідь планувалось, що після м’якої посадки острова алмазна пластина, яка становила спідню поверхню, буде роздрібнена і поділена між керманичами бунту. Сталося ж так, що внаслідок вибуху при падінні алмаз сам подрібнився й пішов під гірські породи. Він нікуди не пощез, проте доступ до нього дуже ускладнився. Саме тому навіть з літака можна бачити й сьогодні величезну кількість копалень різних розмірів. Пізніше я навіть чув плітки, що протягом останніх двох століть    видобуті тут алмази перепродавалися через Індонезійські фіктивні фірми в південну Африку, а вже там їх скуповували голландські ювеліри, які, нібито, керують всім контрабандним ланцюжком. Проте довести це не спроможеться ніхто, то ж і я не стверджуватиму напевно.

За бесідою з обізнаною людиною час перельоту сплив непомітно, і ми незчулися, як літак приземлився в одному з аеропортів міста Логадо. Втім столицю імперії мені того дня, як і потім, побачити не судилося. Офіцер, який здійснював паспортний контроль, побачивши в моєму документі глабдобдрібську візу, чемно запропонував мені з моїм  проводирем зачекати в окремій кімнаті, до якої за кілька хвилин завітав старший офіцер митниці. Після недовгих перемовин держслужбовців двох країн, бельнібарбійський офіцер оголосив офіційну заяву, яка негайно була мені перекладена його лаґґнезьким колегою. Фактично мені зачитали інструкцію, що забороняла іноземцям - цивільним особам  в’їзд до Бельнібарбі у разі, якщо вони мають транзитну візу Глабдобдріба. Це обмеження не стосувалося мого супутника, оскільки міністерство Держбезпеки Лаґґнеґґа тісно співпрацює з імперською Таємною поліцією, тож для спецслужбістів існує окрема процедура переміщення підшатровим простором. Я ж повинен був негайно відбути знову до Глабдобдріба, або, якщо на те буде моя воля, до країни, звідки прибув на цей острів. При цьому було наголошено, що бельнібарбійска влада високо цінить і шанує пам’ять про високодостойного Лемюеля Гуллівера, проте відступатися від положень інструкції  неможливо. Якщо ж я забажаю, щоб для мене зробили виняток – такий шанс є. Я маю подати особисте прохання на ім’я керівника імперської міграційної служби і чекати, коли комісія розгляне мою справу – це має відбутися протягом трьох днів, які я мешкатиму у проплаченому мною особисто готельному номері, та ще не факт, що відповідь буде позитивною. Отже за найкраще для мене було негайно рейсовим літаком відбути до Трілдогдріба. Я вже зрозумів, чому мій провідник обрав саме такий маршрут моєї подорожі. Вже в літаку, що прямував до Лаґґнеґґа він перепросив за неподобства, та зізнався, що весь час перебування поряд зі мною остерігався спроби моєї втечі – якби вона виявилася вдалою, це дуже розчарувало б багатьох впливових людей в керівництві його країни,  і дуже б зашкодила  його особистій кар’єрі. До того ж фактично ми відвідали всі місця, пов’язані з перебуванням Пана Гуллівера на віддаленій від світу террі, хоч послідовність відвідин й була змінена. Я і сам вже зрозумів марність своїх потуг дістатися своєї країни через дипломатичні процедури, до того ж мені довелося б прибути додому без копійчини в кишені – хоча головною метою моєї подорожі світом – я цього не забував ніколи – були все ж таки заробітки. Отже, зголосившись остаточно на пропозицію представників місцевої влади, я усвідомив, що моє перебування  на острові Лаґґнеґґ обіцяло бути достатньо тривалим. Шановний пан Гуллівер прибув на острів, згідно його записам, у квітні 1708 року, тож, до 300-літнього ювілею залишалося більш ніж півроку. Цей час я вирішив присвятити вивченню укладу життя, традицій, звичок мешканців хоча б однієї з тих країн, які за кілька століть до мене так докладно вивчив і описав мій великий попередник. Під час нетривалого перельоту мій провідник розповів мені про злощасну інструкцію, щодо не допуску на терени імперії іноземців з глабдобдрібськими візами. Протягом більш двох століть імперське  керівництво скоса поглядало на Глабдобдріб – єдину країну, яку їм не вдалося колонізувати. Проте розривати стосунки з країною, що ближча за всіх до місця упокоєння померлих не дуже розумно навіть для потужної наддержави, тому останні років  із двісті між двома суб’єктами міжнародних зносин існує такий собі прохолодний мир, з постійними дипломатичними шпильками з боку імперії. Останній такий інцидент стався  кілька років тому після дипломатичного скандалу між імперією Бельнібарбі і однією з Ії колишніх колоній, президент якої під час прийому відмовився розмовляти бельнібарбійською мовою внутрішньоімперського спілкування і забажав собі перекладача, можливо, вважаючи себе головою суверенної держави. Формально це так і було, але ж всім відомо, хто встановлює дипломатичні нормативи та етикет на постімперському просторі. Горе- керманич невдовзі зовсім випадково сам отруївся полонієм, необачно  використавши його замість цукру при чаюванні, його місце посіла обачніша людина. Але володар Глабдобдріба, знаючи ставлення імперії до померлого внаслідок нещасного випадку, все ж таки прийняв його до царства мертвих, що й спричинило появу інструкції, на вимогу букви якої мене не впустили в Логадо. Проте, я  щиро впевнений, що як не було б цієї юридичної зачіпки, представники влади острівної країни знайшли б інший шлях залишити мене гостювати в себе. Отже 30 серпня 2007 року я літаком повернувся до столиці Лаґґнеґґа і  оселився державним коштом в п’ятизірковому готелі майже в самому історичному центрі міста.

 

 

 

Розділ ІІI. Перші враження від огляду столиці Лаґґнеґґа. Знайомство з деякими особливостями укладу життя мешканців Трілдогдрібу, а також всіх громадян країни, та їх узгодження з законодавством.

Традиція шанувати іноземців, до яких благоволіє начальство, збереглася з гулліверових часів – принаймні в готелі я  отримав задушний прийом. Репортаж про мою зустріч з президентом республіки нещодавно пройшов в теленовинах, тож персонал  виявляв до мене всіляку повагу, не зважаючи на відсутність від мене чайових. Традиція вважати все телебачення продажним, та, попри це, довіряти кожному слову оздобленого зображенням гучномовця є однією із рис, що відрізняють тубільців від мешканців зовнішнього світу. Умови мого перебування на острові передбачали покриття всіх витрат за державний кошт, проте готівки я не отримував. Тричі на день мені в номер подавалася їжа з ресторану – все на мій вибір з фірмових страв, окрім алкогольних напоїв, яких не приносили ні в якому вигляді, навіть, на моє особисте прохання, винесли з  того бару, що містився  в номері. Телевізор з LCD-екроном майже на всю стіну віщав невідомою мені поки що бельнібарбійською мовою. Сигнали ззовні не приймаються телевежами під шатром, тому надбання світового кіно- і телемистецтва на компактних цифрових носіях переправляються відомими лише профільним комерсантам стежками, а потім ретранслюються як імперськими каналами, так і місцевими. Що ж до світових новин, то передавати їх таким чином немає сенсу – вони встигнуть «захолонути», тому раз на рік робиться офіційний дайджест для тих, кого цікавлять міжнародні події, стрічки ж новин заповнені подіями на континенті й островах, яких теж не бракує. На багатьох каналах  йшли деякі знайомі мені американські та навіть російські серіали, всі дубльовані бельнібарбійською мовою. Це протягом кількох місяців допомагало мені вивчати мову місцевого спілкування: я обирав серіал, який дивився неодноразово вдома, слухав репліки героїв мовою, яку вивчав, а в пам’яті самі спливали ці ж репліки, дубльовані українською чи російською. Проте не менше користі для опанування не своєї мови принесло перебування в мовному середовищі. Щодня під час  прогулянок містом в супроводі свого товариша й гіда я був свідком і слухачем простих діалогів між ним та його добрими знайомими, а всі розповіді про свою країну на моє чемне прохання він слово в слово повторював двома мовами – російською та бельнібарбійською. Не хочу марно вихвалятися, але я, не маючи здібностей до вивчення іноземних мов, за кілька місяців міг спілкуватися на досить примітивному, щоправда, рівні, мовою, про існування якої раніш навіть не чув. Маршрути наших прогулянок були обмежені центральними районами столиці, й віддалятися від них мені категорично не радили. Тут треба окремо розповісти про устрій столиці, де мешкає майже третина населення країни, і планування якої є взірцем для наслідування іншими містами. Вулиці розходяться від центру, звідти ж починається нумерація будинків. Між собою радіальні вулиці сполучаються колами, яких тільки в межах міста п’ять, вони ж є маркуванням не прописаної, але жорсткої сегрегації.  Історичний центр міста, камені якого пам’ятають ще візит пана Гуллівера та набагато давніші події, обмежений новими хмарочосами, що не поступаються висотою й комфортністю сіті-центрам багатьох світових столиць. Після першого кільця йдуть будинки в дванадцять, шістнадцять і двадцять чотири поверхи. За другим кільцем – будівлі з етажністю 4 – 9, за третім – двоповерхові будинки, перемежовані тим, що у нас зазвичай називають приватним сектором, після четвертого кільця йдуть квартали, що можна назвати нетрями, або місцевими фавелами, в яких не на кожній вулиці є криниця з питною водою, а електрична енергія перестала подаватися кілька років тому через постійні крадіжки кабелів. Далеко не всі тамтешні будівлі офіційно зареєстровані, тим більше не завжди можливо визначити кількість і якість тамтешнього населення. П’яте кільце є водночас окружною дорогою, проте й за ним можна зустріти окремі будівлі, оскільки мешканці останнього кола, дуже пишаючись тим, що вони є міськими, пильнують місце свого проживання від засилля заїжджих рогулів. Ті городяни, які проживають між другим і четвертим кільцем ся мають за середній клас, що в Трілдогдрібі, як і в інших містах Лаґґнеґґа, менших за розміром і кількістю населення, але спланованих за тим самим принципом, вказує ще й на район проживання. Не важко здогадатися, що зі зростанням числа, яке вказує номер будинку, зменшується, пропорційно ціні на нерухомість, рівень безпеки пересування, а також шанування давніх традицій гостинності. Навіть у віддалених середніх районах можна зустріти громадян, які сприймуть іноземця, навіть добре прийнятого на вищому рівні, лише як об’єкт пограбування. Що ж до міських окраїн, то і шановані й поважні центрові мешканці воліють не збавляти швидкості своїх іномарок, пролітаючи скрізь неблагополучні райони.

Є ще одна небезпека, на яку наражається пішохід, блукаючи віддаленими районами міста: це здичавілі собаки. Закони держави прямо не забороняють утримання домашніх тварин в багатоповерхових будинках, проте любителів фауни обкладають великими податками і зобов’язують створювати належні умови утримання своїх улюбленців, провадити  регулярні ветеринарні обстеження тощо. Закони ці виконуються бездоганно лише в центральній частині міста; я навіть спостерігав вигулювачів собак, що одразу збирають за чотирилапими друзями гівенця – картина, яка нікого не здивує в європейських містах, проте здається дикою для мешканців пострадянського простору. Випасає тварин зазвичай прислуга, яка і сплачує штраф в разі забруднення міста з власної зарплатні, а стражів порядку в центрі іноді більше, ніж перехожих, тож, не дивно, що чистота підтримується належним чином. З віддаленням від центра картина змінюється: утримання тварин не дешевшає в частині сплати податків, а ветогляд для більшості власників є платним (за представників еліти переважним чином сплачує держава). Доходи ж мешканців середніх районів суттєво менші, проте марнославство і любов до всього живого – насамперед до себе – спонукають середній клас не відставати ні в чому від вищого. Утримувати тварин таємно, враховуючи старовинну традицію сповіщати владу в письмовій формі про подробиці життя та наміри сусідів та отримувати десяту частину накладеного штрафу як винагороду, дуже накладко. Тож для задоволення своїх природних інстинктів середнім класом була висунута концепція усиновлення братів своїх менших. Усиновителі принципово відкидають всі обов’язки щодо утримання усиновлених ними тварин, вони не забирають їх до своїх домівок, не проводять ветеринарних оглядів, не відповідають за наслідки сутичок  з іншими тваринами і нападів на людей, натомість годують своїх новонавернених родичів, викидаючи недоїдки не в сміттєвий бак, а поряд з ним. Для будь-якої адекватної людини одразу зрозуміло, що ідея таким чином родичатися з братами своїми меншими – цілковита дурня, до того ж ще суспільно небезпечна. Але в країні, яка обрала демократію формою свого існування будь яка дурня може бути втілена в життя, особливо напередодні виборів. Місцевому самоврядуванню в країні надаються великі права щодо встановлення порядків всередині адміністративної одиниці, а середні райони столиці таким суб’єктом є. Років за десять до моїх відвідин острова перед черговими місцевими виборами як PR-хід, який здавався напрочуд вдалим, усиновлення тварин було дозволено законодавчо. В столиці країни традиційно шанують собак, тож перші кілька місяців гуманні напівпривілейовані городяни милувалися, як бавляться на прибудинковій території пухнасті комочки цуценят. Перші всиновлені мали ознаки певних порід, бо шляхетні собачатники з центру міста залюбки дарували своїм бідним родичам позапланову малечу. Проблеми почались десь за рік, коли, не маючи природних ворогів, тварини розпліднилися у дуже великій кількості, при чому, не пильнуючи чистоту породи, собаки дали потомство, схоже на їхніх прадавніх диких предків. Усиновлення швиденько заборонили, однак це не вирішило проблеми: пересуватися районами, що раніш вважалися досить комфортними, стало небезпечно, кількість випадків нападів собак на людей зросла в рази, іноді були звістки про наслідки трагічні, особливо під час нападів на дітей. Середній клас піднявся соборно на захист власних осель: згуртувавшись в загони самооборони, чоловіки відстрілювали тварин,  труїли їх, підкидаючи в їжу різні хімічні реагенти, присипляли снодійним тощо. Але найсуттєвіший внесок у вирішення проблеми зробили все ж таки державні внутрішні війська, що їх за лічені дні перекинули на боротьбу з чотирилапими. Тоді всі захисники прав тварин принишкли, бо небезпека була реальною і стосувалася їхніх родин також. Знищити всіх цуциків не вдалося, проте стало снаги витіснити їх за коло приватного сектора, де тамтешні мешканці тримають собак для захисту подвір’я – щодо їхнього утримання там і законодавство ліберальніше, та й самі приватники пильнують, щоб кількість тварин не перебільшувала необхідної. Собаки розчинились у нетрях, де по сі часи гасають зграями, іноді виходячи за місто, але завжди повертаючись у межі п’ятого кільця, де є можливість підхарчуватися на подвір’ях. Нащадки домашніх улюбленців, колись усиновлених доброзичливими сучими мамами, завдають мешканцям фавел такої ж шкоди, що колись і середнякам, наражаючись на таку ж саму відповідь; проте тепер уряд не вважає за потрібне витрачати бюджетні кошти на утримання поліцейських спецпідрозділів, на боці ж тварин вже відкрито виступають захисники їхніх прав, що не мешкають у потерпаючих районах. Місцеві новини час від часу приголомшують тонкосльозих телеглядачів картинами жорстоких розправ над чотирилапими. За законом вбивати тварин заборонено, кожну істоту треба стерилізувати й відпускати знову на волю. Кошти на це регулярно виділяються і, якщо довіряти фінансовій звітності, використовуються в повному обсязі, але собак чомусь не меншає. За справжній громадянський подвиг вважають фінансування меценатами притулків для знедолених тварин. Взагалі любити тварин більше, ніж своїх бідніших співвітчизників – теж одна з традицій представників вищих та середніх класів. Враховуючи це, мешканці найбідніших кварталів Трілдогдріба зазнають нищівної поразки у інформаційній війні з собаками, втрачаючи прихильність суспільної думки. Єдине, що їх може хоч трохи втішити – їхня ситуація не є найгіршою. У іншій лаґґнезькій периферії  майже так само розпліднились та затероризували бідну частину міста шановані там мавпи. Ці тварюки, як і собаки, здійснюють напади на людей, а пограбування осель, завдяки протиставленому пальцю та людино подібності, їм вдаються набагато краще.

Отже моє пересування містом обмежувалося центральною його частиною, яка, як я вже відзначав, вдалим застосуванням досягнень технічного прогресу не поступається елітним кварталам найбагатших мегаполісів світу, більш того, деяким столицям є чому повчитися у хитромудрих міських керманичів. Заїзд  до історичного центру будь-яких автівок заборонений, проте пересування досить великою територією узручнюється великою кількістю ескалаторів і транспортерів. Можна прогулюватися пішим ходом,або, як забракне часу, стати на чарівну доріжку, яка вмонтована прямо всередині бруківки і, тримаючись за поручень, що з’являється ніби з-під землі, зі швидкістю до десяти миль на годину пересуватись, обираючи маршрут за допомогою спеціального джойстика. В центрі заборонено вести будь-яке будівництво задля збереження історичних краєвидів, тож з земної поверхні він має такий вигляд, як за часів візиту мого уславленого попередника триста років тому. Згідно закону про захист пам’яток історії кожна будівля на чітко обмеженій  території, включаючи навіть сараї, є культурною спадщиною. Проте закон було прийнято з примітками, що дозволяли реконструкцію та модернізацію будівлі, оздоблення його сучасними зручностями, тощо. Оскільки в документі не йшлося про підземну частину будівлі, то центр столиці забудовувався вглибину: підйомним краном знімалось те, що над землею – зазвичай  це була домівка в два чи три поверхи – під нею будувався глибочезний багатоповерховий бункер(в останні десятиліття кількість поверхів сягала чотирьох-п’яти десятків), потім верхівка хмарочоса-айсберга встановлювалася на законне місце. Система кондиціювання повітря, а в  надглибоких будівлях останніх років і штучний регулятор тиску, дають можливість уникати будь-якого дискомфорту, перебуваючи на глибині більш ста метрів, надшвидкісні ліфти, що ведуть прямо до холів  квартир допомагають мешканцям за лічені секунди опинитися в самому серці столиці. Сама лише собівартість будівельних робіт виводить ціни на житло в підземних помешканнях на захмарний рівень. Обслуговування також коштує чимало, тож дозволити собі там оселитися може лише невеличка купка обраних осіб, серед яких сім’ї найбагатших людей країни та найвищих посадовців, що в більшості випадків – одне й те саме. Коло хмарочосів, що обмежує історичну частину, є теж дуже престижним і дорогим місцем проживання. Ціни на нерухомість  там трохи нижчі – приблизно як на Мангеттені, та беззаперечною зручністю є те, що кожний будинок оснащений підземним паркінгом – з розрахунку по п’ять автівок на одну квартиру, де можна розмістити  машини будь-якого розміру і класу. Отже, представники тамтешньої еліти можуть обирати місце проживання, враховуючи стиль та розпорядок свого життя: ті достойники, діяльність яких потребує розсудливого спокою і постійного перебування в державних установах, зазвичай обирають історичний центр, а вельможі та багатії, яким за родом діяльності варто пересуватися  містом або країною, а також багаточисельні діти й онуки обох означених вище категорій полюбляють коло багатоповерхівок. Більшість представників еліти мають апартаменти в обох частинах міста, використовуючи їх відповідно до потреби, або консервуючи як капітал для майбутніх нащадків. Ще ж в хмарочосах розміщені офіси великих системоутворюючих корпорацій та банків. Туди на працю щодня з’їздяться керівники вищої та середньої ланки, переважна більшість яких мешкає між першим і другим кільцями. Там ціни на квартири варіюють у межах від київських до московських. За другим кільцем рівень життя дуже близький до того, що можна спостерігати в так званих спальних районах міст-мільйонників пострадянського простору. Що ж до помешкань у нетрях, то халабуду там можна придбати за сміхотворною ціною в кількадесят американських доларів, та  занизька ціна зумовлена відсутністю будь-яких гарантій безпеки для мешканців. Райони під тотальним контролем  угруповань, які в більшості країн називали б вуличними бандами. Новачкові в тих районах буде непереливки насамперед тому, що на нього виллється вся накопичена озлобленість людей, що потайки ненавидять вищі за себе суспільні класи і водночас заздрять їхнім представникам, але природне боягузтво дозволяє виміщати свою безсилу лють лише на людях, що втратили захист суспільства. От чому мешканці середніх районів тримаються за своє місце проживання всіма доступними способами, остерігаючись більш за все з’їхати в нетрі. Набагато безпечніше народитися там і прожити все життя, ніж оселитися, знизивши соціальний статус.

Відомості про такі міські подробиці викликали в мене природне запитання: як вдається відокремити вищі кола від нижчих, особливо від останнього, де людське життя варте дуже малого? На це у відповідь я дізнався від мого опікувача деякі особливості устрою тієї державної служби, на яку він працював, а саме Міністерства Держбезпеки. Я вже згадував, що коло контрольованих цією структурою питань набагато ширше, ніж в аналогічних служб більшості країн. Так, наприклад, держава Лаґґнеґґ зовсім не має збройних сил, цілковито покладаючись в захисті територіальних та інших інтересів на армію колишньої метрополії. Але охорона деяких стратегічних об’єктів цілковито в компетенції внутрішніх військ, що підпорядковуються названому вище відомству. Також функції міністерства зовнішніх відносин виконує спеціальний відділ міграційної безпеки, який тісно співпрацює з імперською Службою Міждержавних Зв’язків(до речі, саме в міграційному підрозділі служив мій проводир в чині майора). Між різними відділами спецслужб іноді йде тісна співпраця, іноді запекла ворожнеча, а більша частина службовців взагалі не мають уявлення, які сфери життя контролює контора, бо відділи, департаменти,підрозділи,спеціальні загони і таємні групи постійно створюються, зливаються, розділяються, то розширюючи, то скорочуючи штати співробітників. Але  Служба Забезпечення Правопорядку в містах та інших населених пунктах, як, мабуть в усіх державах світу, існувала і існуватиме завжди, попри зверхнє, іноді презирливе ставлення до її представників з боку більш привілейованих спецслужбістів. Бездіяльність такої служби далася б взнаки одразу, на відміну від інших більш витончених їхніх колег, відсутність діяльності яких можна не помічати роками. Саме ці підрозділи всередині відомства Безпеки суттєво відрізняються від патрульно-постових служб інших країн, причому значна різниця в способах формування і методах роботи починає бути помітною за четвертим кільцем в столиці та в аналогічних районах інших міст і в найбідніших селищах. В усіх країнах при будь-якому політичному режимі в злиднях народжується найжорстокіша і найнепоборніша злочинність, яка пов’язує круговою порукою не лише членів збройних формувань, а  й усе населення охоплених районів. Ватажками угруповань, як годиться, стають люди з надпотужною волею до влади в будь якому способі прояву, при чому моральні устої лише заважають просуванню нагору, про дотримання ж низькодостойниками правових норм годі й казати. Майже всі країни світу намагаються, в міру можливостей, боротися з вуличними бандами, в першу чергу з їхніми очільниками. Це в більшості випадків марна трата зусиль, часу та бюджетних коштів, оскільки на місце ув’язнених або знищених бандитів миттєво приходять нові, ще жорстокіші та підступніші, й керманичі у них з’являються як нові голови у гідри. Саме тут влада Лаґґнеґґа виявила оригінальність на законодавчому і виконавчому рівні. Замість вести тривалу й безперспективну війну на знищення з озброєними покидьками, були прийнято політичне рішення про укладення з ними громадянського миру. На найнижчому рівні було надано право місцевим озброєним групам розібратися самотужки – Служба Охорони Порядку  лише встановлює адміністративні одиниці, які мають суб’єктне право, і з очільниками яких вестиме діалог вповноважена особа міністерства, не втручаючись в процес визначення лідера. Той, хто доведе своє право контролювати певний район, де зареєстровано проживають не менше тисячі населення з малолітніми дітьми включно, отримує чин єфрейтора, посаду квартального і повноваження самому визначати ступінь підсудності правопорушень, що здійснюються на підконтрольній йому території. Заробітна платня таким посадовцям не виплачується, проте з моменту отримання низькодостойником шмарклі на погон йому починає нараховуватися стаж держслужбовця. Критерієм же того, що цей представник влади дійсно тримає наданий йому район, є два показники: по-перше мешканці означеної території не повинні бути поміченими за межами нетрів. Навіть якщо при перевірці документів у середніх чи підцентрованих  районах буде затримано людину з району фавел без супровідного документа (яким може бути наприклад трудовий договір, або посвідчення про навчання у розташованому в респектабельному районі закладі) – цей факт вважається правопорушенням, заноситься до реєстру і доводиться до відома квартального разом з доганою, а за три догани на кваліфікаційній комісії ставиться питання про професійну відповідність посаді. Отже, розбиратися з підконтрольними йому мешканцями свого району кожен представник влади має час лише після двох перших доган, при чому тут влада не обмежує посадовця в методах. Другою умовою утримання в когорті держслужбовців є невихід з району будь-якої негативної інформації, оскільки керівництво служби охорони порядку на те й надає повноваження, щоб людина вирішувала проблеми, а не створювала їх керівництву. Якщо квартальний втрачає вплив на район, який тримає, його або просто звільняють з займаної посади, або вбиває більш впливова і авторитетна людина, яка й посідає звільнену вакансію. Десятьма квартальними керує надквартальний в чині сержанта. Обертаючись в кримінальних колах, держслужбовці нижчого рівня іноді можуть порушувати чинне законодавство – звичайно, не йдеться про злочини проти своїх підлеглих або мешканців підконтрольних територій – такі випадки взагалі не протоколюються з цілком зрозумілих причин – а у з’ясуванні стосунків між собою, або при виконанні неписьмових вказівок більш впливових посадовців, що вони самі мають занадто чуйну й тонкосльозу натуру, але їхня проблема потребує вирішення кримінальним шляхом. Таких випадків забагато, а люди, які чинять протиправні дії, мають завеликий авторитет, щоб позбавляти їх отриманих раніше звань, тому цих правоохоронців лише знімають з посад і, якщо події отримують суспільний резонанс, на якийсь час ізолюють від суспільства. В місцях позбавлення волі такі посадовці теж в привілейованому стані – існуюча в інших країнах система поняті й кримінального суспільства, яка забороняє авторитетним представникам злочинного світу співпрацю з владою, тут не працює. По закінченні терміну покарання такий страж порядку продовжує кар’єру, наявність судимості не є перепоною для цього, навіть додає висуванцеві авторитету. Еліта і наближені до неї вимушені приймати серед себе людей з таким минулим як суспільно необхідне зло. Але й кримінальні висуванці(або скорочено крисуванці) завжди виконують правила гри, не сідаючи вищим за себе посадовцям на голову і знаючи своє місце в ієрархії, бо створення прецедентів занадто швидкого соціального зльоту несе більше загроз, ніж задоволення від гамування власного марнославства. Кому, як не людям з тяжким кримінальним минулим, краще  знати, що за особи дихають їм в потилицю, і які некеровані процеси почнуться в суспільстві, якщо дати їм забагато волі. До того ж, Внутрішня Служба Безпеки уважно стежить за кар’єрами крисуванців, тих, що виходять з під контролю може несподівано спіткати зла доля з у вигляді нещасного випадку або харчового отруєння.

Теревені про те, що відбуте покарання дає старт  карколомній кар’єрі завдяки  отриманому таким чином життєвому досвіду є або дешевеньким піаром (іноді суспільством опановує захват блатною романтикою), або ознакою того, що якийсь телепень з шанованої родини замолоду пхав свого дурнуватого носа куди було не слід. Дійсно, наявність судимостей, навіть непогашених, не є перепоною на кар’єрному шляху, але підйом службовими сходами через кримінальні кола – тяжкий і тривалий процес, тому  крисуванці не досягають висот політичного олімпу. Проте було б недалекоглядним принижувати їхню роль в перманентному устабільненні суспільного життя. Крисуванці, самі інколи нехтуючи існуючими в спільноті нормами моралі та права, все ж таки  пильно стежать за тим, щоб більше ніхто цих норм не порушував. 

Високі посади, як і великі грошові статки, здебільшого успадковуються, проте останні кілька десятиліть наслідування чеснот набуває демократичних форм. Всі привілеї для представників еліти прописані в законах, прийнятих легітимно обраним Парламентом і виконуються  законно призначеним Урядом. А прав і привілеїв чимало. Так чиновники двох вищих рангів отримують право на пенсію, маючи стаж держслужбовця не менше тридцяти років, проте існує один на всю країну середній учбовий заклад – Вища Гімназія – навчання в якій зараховується в трудовий стаж, до того ж випускникам цієї Гімназії йде в залік також навчання в будь-якому вищому навчальному закладі – вітчизняному чи іноземному, навчання  високородного панича зазвичай оплачується державою. Через відсутність дипломатичних стосунків з усіма країнами, окрім колишньої метрополії, студенти-лаґґнежці навчаються, маючи паспорта громадян країн третього світу, порядок видачі і тимчасового користування якими визначається спільними нормативними актами відповідних відомств Лаґґнеґґа та Бельнібарбі. В країні перебування студентам суворо заборонено розповсюдження інформації про власну країну і взагалі всю терру під магнітним шатром, тому своїм однокурсникам вони розповідають ретельно зазубрені легенди про країну, тимчасовими громадянами якої вони стають на період навчання. Повертаючись же на батьківщину, вони повинні здати свої тимчасові паспорти, їм суворо забороняється розповідати будь-кому, в якій країні навчалися і громадянами якої формально були. Студентам-посланцям  категорично заборонено укладати шлюби з громадянками  країни тимчасового перебування, проте не забороняються тривалі стосунки, які треба обов’язково припинити перед поверненням на батьківщину. Для м’якого розставання існує кілька обкатаних легенд на кшталт участі у нелегальній революційній боротьбі або раптового банкрутства родинного бізнесу, які на більшість прагматично налаштованих співмешканок діють як відворотне зілля. Якщо ж наполеглива дівчина не припиняє спроб подовжити стосунки, студент все одно повертається додому ніби то для оформлення належних документів, а її незабаром  сповіщають через джерела, які вона вважатиме правдивими, про передчасну смерть або трагічну загибель коханого. Попри тривале і відверте спілкування, я не спромігся витягти зі свого провідника інформацію, де ж саме він навчався на теренах колишнього Радянського Союзу – а саме на це вказувало непогане володіння російською мовою.

Навчатися в місцевих вишах набагато простіше, проте іноземний диплом є передумовою швидшого кар’єрного зростання. Одне логічне пояснення цьому спало мені на думку майже одразу. Студент, який навчається за кордоном, окрім володіння рідною мовою, повинен вивчити ще принаймні дві: мову країни, громадянином якої він є згідно легенди і мову країни-надавача освітніх послуг. Навіть якщо молодик не опанує той фах, якому навчатиметься тривалі роки, його лінгвістичні здібності вже свідчать про певний рівень інтелекту, в той час, як у виші місцевому сановне чадо може отримати диплома, навіть жодного разу не відвідавши аудиторії.

Отже, син впливових батьків, якщо він навіть не хапає з неба зірок, а лише  придатний до державної служби і йде службовими сходинами без прикрих випадків, вже в сорок років може отримувати пенсію, яка дорівнює його ж зарплатні, а вона у місцевих чиновників не поступається розміром доходам чиновників європейських країн. Отримувач пенсії не зобов’язаний залишати державну службу – влада країни ніколи не чинить перепон тим достойникам, що проявляють патріотизм – у такому випадку він не втрачає право на жодне з двох джерел доходів.

Те, що високоповажна людина працює на державу, не заважає їй також проявити себе у економічній діяльності. Деякі країни, що вважають себе цивілізованими, забороняють своїм посадовцям мати власний бізнес, тож бідолахам доводиться реєструвати власниками суб’єків господарської діяльності дружин, дітей, батьків, навіть подеколи тещ та іншу багаточисельну рідню, яка до того ж не користується захистом держави у вигляді недоторканості, яка є  у самого поважника. Ці внутрішньосімейні економічні відносини стають приводами для корупційних скандалів виключно через недолуге законодавство означених країн. Конституцією Лаґґнеґґа передбачена недоторканість не тільки для депутатів парламенту, членів уряду а також посадовців рівних з їм за рангом, а й всіх їхніх родичів до четвертого коліна включно. Це означає, що слідчі органи не мають права навіть порушувати кримінальної справи проти будь-кого з представників цього високошанованого панства без змінення  законодавства - це за повною процедурою займає кілька місяців.

На щастя, еліта країни залишається майже незмінною протягом століть. До керівництва державою годиться долучати найрозумніших і найвправніших людей, а через дивний збіг обставин саме діти можновладців такими і є. Це підтверджується чисельними перевірками їхніх здібностей протягом навчання, об’єктивність яких гарантовано пильним наглядом самих високодостойних батьків. Однією з форм таких перевірок є надання можливостей синам достойників самостійно, без будь-якої протекції і допомоги з боку впливових родичів керувати суб’єктами господарської діяльності. Всіх давно перестало дивувати, що  фірми, концерни і корпорації під проводом молодих геніїв демонструють небачену ефективність і захмарний рівень  рентабельності, а очолювані ними райони миттєво займають перші місця по найважливішим соціально-економічним показникам на час, що опиняються під проводом не за віком мудрих керманичів. Проте не тільки на адміністративній та економічній ниві проявляють свої здібності високородні паничі, адже всім давно відомий той факт, що непересічна людина є талановитою в усьому, треба тільки пильно придивлятися, щоб талант цей розгледіти. Так син губернатора однієї з віддалених периферій ще півстоліття тому тривалий час захоплювався живописом, на що сановний тато витратив не одну сотню тисяч доларів, оплачуючи навчання у різних куточках світу, та все було марно: малювати перезрілий вічний студент патологічно не вмів. Після чергового скандалу, пов’язаного з обмеженням бюджету навчання, синуля так  розлютився, що порізав ножем і порозмальовував золотим Паркером ті дорогі копії шедеврів живопису, які прикрашали будинок  високопосадовця. Зависоким був ризик того, що чергова сімейна сварка спричинить черговий же зрив молодшого представника родини на важкі наркотики. Аж тут відомий на острові портретист, який в ті часи писав для столичної галереї образ старшого з сім’ї і через родинні сварки міг був позбутися  вигідного заказу, зауважив, що такі оригінальні перетворення роблять всім відомі витвори мистецтва набагато екстравагантнішими. Цей чоловічок від мистецтва був великим розумником, першим з усіх спритників допетравши, що можна зробити неабияку приємність високодостойному панові, тягаючи за ним в зубах його ж туалетні капці кулуарами парламенту – такий винахід започаткував інституцію депутатських помічників. Саме цей спритник висловив думку знавця, що, мовляв, відомий флорентієць не дописував би портрет дружини торгівця все життя, якби вчасно здогадався прималювати їй вугіллям вусики й борідку, а боксерська рукавичка набагато природніша  на руці папи Юлія другого, ніж шість пальців. Майже одразу була проведена виставка робіт талановитого молодика, яка стала для нього справжнім тріумфом. Митець не просто спромігся продати друзям свого батька майже всі полотна, а ще започаткував новий жанр в мистецтві живопису – інкрустацію вже написаних шедеврів. Відтоді центральна друкарня почала випуск за спецзаказом художніх шкіл чорно-білих копій всесвітньо відомих картин, які розписувалися і розцяцьковувалися митцями відповідно до їхнього віку, статку і фантазії: якщо геніальні діти із сизо-фіолетовою аурою працювали здебільшого фломастерами, то художники відомі і знані використовували для інкрустування і сусальне золото, і дорогоцінне каміння. Із втіленням в життя комп’ютерних технологій мистецтво інкрустації перейшло в цифровий формат, де з відомих картин стали робити справжні відео-кліпи, не тільки розфарбовуючи їх, а ще супроводжуючи  саунд-треком і перемежовуючи появою  цицястих дівуль або пухнастих тваринок. Щоправда, ортодоксальні інкрустатори вважають своїх інтернет-побратимів халтурщиками і дилетантами, але мережеві рейтинги свідчать про більшу популярність нової течії в мистецтві інкрустації, ніж має традиційна школа. Зараз той шановний чоловік,який започаткував був новий вид живопису, очолює на острові республіканську Академію Мистецтв, і жах бере від думки, що через дурне невміння малювати світ міг був позбутися не лише великого художника, а ще й нового революційного напрямку в мистецтві, не визнавати авангардність якого можуть лише заздрісні нездари або бездарні заздрісники.

Не так давно губернатор іншої віддаленої периферії, донька якого отримала вищу освіту в столиці і не спромоглась посісти там відповідну своїм здібностям вакансію, відкрив у провінційній Академії для улюбленої дитини небачений доти в тамтешній глухомані факультет непотрібних речей, що завдяки геніальності молодої обдарованої особи, а зовсім не батьківському адміністративному впливу, за лічені місяці стали в тій провінції потрібними геть усім.

Існують наукові праці, які доводять значні переваги представників еліти в усіх аспектах життєдіяльності,  включно з фізіологією, а в розумових надздібностях верхньої касти, яку ще називають вищими, не сумнівається ніхто на острові. Законодавцям внесення змін до переліку недоторканих не завдає багато клопоту, хіба що треба встигати змінювати ініціали померлих батьків на імена їхніх же дітей та онуків. Отже, захист родинам державних людей гарантовано на законодавчому рівні, а держава завжди пильнує права своїх громадян, особливо коли це люди багаті та впливові.

Але високопосадовці не поспішають оформлювати свої статки на дружин, хіба що вона  походить з поважнішої родини, або сам державний муж якийсь неблагополучний і не має бізнесового хисту. Місцеве законодавство не просто дозволяє державним службовцям займатися економічною діяльністю задля отримання прибутку, вони здійснюють цю діяльність у режимі найбільшого сприяння. Весь великий бізнес і переважна частина середнього є власністю депутатів, міністрів та інших державників, а дрібні підприємці урядовою постановою зобов’язані об’єднуватися в корпорації, на чолі яких теж стоять державні люди. Чоловік, який не має відношення до управлінського апарату, зіткнеться з великою кількістю бюрократичних перепонів при реєстрації і веденні власного бізнесу, і це навіть якщо до них будуть застосовані лише законні методи, без врахування упередженого ставлення і особистої неприязні з боку людей, за якими стоїть держава. В той же час люди системи ще на старті мають значну кількість переваг. Хто краще за начальника поліції убезпечить офіси, які працюють з готівкою, від пограбувань? Хто швидше за бургомістра отримає дозвіл на забудову історичного центра міста? Хто забезпечить торгові точки дешевшими товарами, ніж керівник митниці? Хто знайде більш дешеву і покірливу робочу силу для об’єктів будівництва, ніж начальник виправного закладу? Нарешті, у бізнесменів-високопосадовців є законодавчий важіль, який дуже зрідка, але застосовується  для подолання форс-мажорних обставин. Під час мого перебування на острові стався такий випадок, що підкреслює важливість перебування водночас великого бізнесу при владі, а влади у великому бізнесі. Один з найбагатших людей країни, власник великої торговельної мережі, який водночас є депутатом парламенту від правлячої партії та головою антикорупційної парламентської  підкомісії, придбав за дуже вигідною ціною настільки велику партію комп’ютерів, що платоспроможного попиту в масштабі всієї країни вряди-годи вистачило б, щоб розпродати десяту частину товару. Ніякі знижки, акції, безвідсоткове кредитування тощо не могли налагодити розпродаж оргтехніки в країні, де три чверті населення мешкає у неелектрифікованих будівлях. Апаратури стало б комп’ютерізувати всі школи та лікарні країни, але бюджетне фінансування цих галузей настільки скудне, що лише на відшкодування витрат пішло б років із тридцять, а який бізнесмен став би вести діяльність собі у збиток? В будь-якій іншій країні цей комерсант збанкрутів би, але специфіка економічного життя острова, що полягає в єдності законодавчої, виконавчої влад та реальної економіки, дозволила цьому поважному панові великих прикростей уникнути. Щоб можна було зрозуміти всю далекоглядність і мудрість людини, яка спланувала таку багатоходову комбінацію, треба ще дещо розповісти про уклад життя і національні традиції мешканців  острова.

Азартні ігри з давніх-давен були невід’ємною частиною життя тубільців. Окрім споконвічних, що ними бавилися острів’яни довгі століття, всі, що є на світі дуже швидко сприймалися і отримували тут прописку. Гра на гроші вважалась саме дрібним бізнесом, який ретельно реєструвався і оподатковувався. Для вузького кола обраних в центральній частині столиці містилося  кілька престижних казино з дуже жорстким фейс-контролем, на втіху інших категорій населення  був збудований цілий гральний центр, який мав вдале розташування перед четвертим кільцем, але ближче до центру – це давало можливість відвідувати його і мешканцям спальних районів і приватного сектора, і навіть для мешканців фавел перебування на території цього центру не вважалося адміністративним правопорушенням. Особливо вабили місцевих гральні карти – ігор на гроші з їхнім застосуванням вони знали більше трьохсот. Також можна було побавитися в гральні кості(теж кілька десятків різновидів), в нарди, в маленьку рулеточку, в монополію на реальні гроші як з майстром гри так і між двома гравцями, в балду, в ґєппу(місцевий різновид наперстка), в орлянку, в камінь-ножиці-папір та ще велику кількість різних ігор. Самі майстри були зареєстровані дрібними підприємцями, а весь центр належав одному депутатові з конструктивної опозиції, який очолював  парламентський підкомітет з питань моралі і водночас був свояком того депутата, що мав проблеми з реалізацією оргтехніки (на острові родинні стосунки між діячами різних політичних сил – звична річ).

Одного весняного дня в гральному центрі стався нещасний випадок – пожежа. Щільно забудована територія не мала системного плану евакуації, до того ж, за результатами роботи комісії, які майже одразу були засекречені, було визначено дев’ять джерел загоряння. Але та ж сама комісія підтвердила, що в усіх дев’яти точках мала місце лише недбалість господарів павільйонів, яка, за компетентним рішенням, і спричинило загибель більш ніж двохсот людей. Всі власники закладів пішли на довічне ув’язнення, але на цьому суспільний резонанс не вщух. Було скликане позачергове зібрання парламенту, на якому переважною більшістю прийнятий закон, що забороняв гральний бізнес взагалі. Майстрам гри закидалася надмірна жага до наживи, що спричиняє людські жертви, а також провокування у простих громадян нападів лудоманії. Заборонялося грати на гроші в будь-який спосіб, будь-де(окрім елітних казино, територія яких вважається вільною економічною зоною). Гральний центр було зачинено і опечатано. Оперативним працівниками Служби безпеки додалося роботи по відлову майстрів-нелегалів, які існували завжди, працюючи в різних місцях скопичення людей, не сплачуючи жодних податків, до яких тепер долучилися деякі в минулому законослухняні майстри. До того ж самі гравці, шукаючи способи вгамувати тягу до згубної звички, набагато частіше ставали жертвами відвертих шахраїв, при чому серед потерпілих виявилося велика кількість мешканців середніх кварталів, чиї звернення представникам влади ігнорувати не вдавалося. За кілька тижнів такої напруженої праці профільний підрозділ Міністерства Безпеки звернувся до урядовців з проханням якось законодавчо врегулювати ситуацію. Ще за кілька днів було впроваджено підзаконний акт, що виводив ігри в віртуальному просторі з переліку азартних. Наступного ж дня відкрився ігровий центр, з усіма майстрами гри подовжувалися договори оренди з єдиною умовою: всі ігри повинні тепер вестися на комп’ютерах з застосуванням відповідних програм, які вже були в продажу на носіях електронної інформації – все було схоже на ретельну підготовку  спритних бізнесменів до урядового рішення. Головною умовою повернення орендарів на поплачені ними ще раніше робочі місця було, звісна річ, придбання комп’ютерів, кількість яких вираховувалась від площі павільйону. Комп’ютери повинні були відповідати певним технічним характеристикам, які дивним чином збігалися з параметрами машин з тієї самої придбаної та не реалізованої партії оргтехніки, з описання поневірянь власника якої я і починав розповідь; тобто не можна було купити десь старенький комп’ютер чи зібрати зі складових частин самому і з ним повернутися у власний бізнес. Також майстрам було не до вподоби зниження професійних критеріїв: щоб стати вправним круп’є або картярем потрібно мати дуже вправні руки, до яких, до речі, якісь грошенята в процесі гри можуть і пристати. А вмикати оздоблений програмою ящик в змозі будь-який користувач. Та не в традиціях місцевих підприємців сміливо сперечатися з керівництвом, яке ще до того має на кожного достатньо компромату, щоб створити проблеми набагато більші, ніж звичні побори. Ще один суб’єкт, що значно втратив через такі метаморфози законодавства – це держава, а конкретно - її бюджет. До комп’ютеризації підприємці сплачували досить високий податок з прибутку, який хоч і мінімізували в усі доступні способи, проте сума набігала чималенька. Тепер же гроші, які кожний гравець сплачує, щоб активувати програму гри, через систему електронних платежів уходять в Логадо,  де зареєстроване доменне ім’я. До речі, саме бельнібарбійська фірма була постачальником тієї самої партії комп’ютерів. Як бачимо, підприємницька жилка, поєднана з адміністративним впливом дає неабиякі позитивні результати для великого бізнесу. А узгодження законодавства з місцевими традиціями дозволило уникнути в країні такого жахливого явища, як корупція, адже це, згідно  всіх словників і кодексів, саме протиправна діяльність, яка полягає у використанні посадовцями їх повноважень для власного збагачення, а в лаґґнежській державі будь яке збагачення службових осіб проходить у повній відповідності з законодавством.

З застосуванням законодавчих важелів на острові було подолане ще й казнокрадство на всіх рівнях. Згідно з законами не вважається крадіжкою нецільове використання державних коштів на суму, що не перевищує десяти відсотків  бюджету відповідного рівня. Тож розпорядники ресурсів пильнують, щоб більші суми на особисті  потреби державних посадовців не витрачалися, а якщо витрачаються, то бюджет переписується таким чином, щоб ця розтрата в десять відсотків укладалася – це важко, але за наявності стабільної влади і міцної її вертикалі цілком можливо.

Повертаючись до описання прав і привілеїв вищих – саме з представниками цієї касти мені довелося здебільшого спілкуватися, прогулюючись в супроводі свого перекладача і товариша історичним центром столиці – треба зазначити, що люди ці досить приємні в обходженні зі мною, водночас до своїх співвітчизників з нижчих верств суспільства ставляться зарозуміло і хуцпато. В розмовах між собою ті дев’яноста дев’ять відсотків населення, які не входять до їхнього тісного кола вони називають поганю.

<Тут і далі я взяв на себе сміливість вільно перекласти ті назви і терміни, що  широко вживаються у побутових розмовах або юриспруденції. Буквальний переклад міг би уразити слух цнотливих читачів, оскільки занадто ретельний підбір висловлювань не є складовою місцевої ментальності. Так слово «висуванець» мало б перекладатися як «чоловік, який згоден заради кар’єрного зростання на акт анально-орального контакту  з прямим керівником», а слово «погань» -- «істоти людського або тваринного походження, що належать особі вищої касти як приватна власність». Історія словотворення мною  не вивчалася, натепер же ніхто не має жодних сумнівів щодо сексуальної орієнтації молодих кар’єристів, оскільки проявами особистої суворої мужності вони щодня вражають і шокують своїх підлеглих і слабкіших за себе  простих людей, а угоди щодо купівлі-продажу представників нижчих каст не здійснюються через відсутність нормативно-правової бази. Саме тому ці розповсюджені речові звороти  слід сприймати як ідіоми, а не логічну суму складових елементів.  Від заміни таких слів або словосполучень аналогами з ненормативної української лексики, які без сумніву могли  лаконічніше і влучніше описати предмет, істоту чи явище я утримався лише через  політкоректність і самоцензуру. – Автор>

В країні практично відсутні правила дорожнього руху, і дуже маленький штат працівників відповідного департаменту поліції. Натомість законодавство фактично регламентує розподіл прав і обов’язків водіїв згідно з рівнем престижності і відповідно вартості транспортного засобу, а  оскільки приналежність до вищої касти і володіння великими грошима майже завжди одне й те саме, то це можна розцінювати як один з привілеїв вищих. Так впроваджена презумпція винуватості пішохода у разі, якщо він був учасником  ДТП чи навіть потерпілим, також дія цієї презумпції розпоширюється на власника дешевшої автівки або велосипеда в разі участі в інциденті двох або більше машин. Після реєстрації факту дорожньо-транспортної пригоди  її учасник нижчого рангу або пішохід  має довести в суді відсутність своєї провини особисто(а в разі його загибелі чи втрати дієздатності це робить оплачений ним чи його родичами адвокат), і лише після цього судом дається санкція на проведення по відношенню до водія більш престижної автомарки слідчих дій, в тому числі взяття аналізів на підтвердження алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Щоб уникнути плутанини, престижність автомобіля можна визначити за номерними знаками,які видаються з урахуванням і ціни і службового положення власника транспортного засобу.

Ті достойні люди, які мешкають в межах першого кільця, мають у власності найновіші моделі відоміших автовиробників. З віддаленням від центру йде відповідне здешевлення транспортних засобів – особливо зігріло мою душу наявність в середніх районах майже рідних   «Жигулів» та «Запорожців». На межі міста більшість населення транспортуються переважно велосипедами та велорикшами. Там навіть дороги завузькі для автомобілів. У віддалених же від столиці закуточках країни є селища, де чоловіка, який має в господі ручний двоколовий возик, вважають вправним ґаздою або перспективним нареченим.

Ще однією з переваг належності людини до еліти є гарантоване державою право на невтрату власних коштів  під час участі в діяльності так званих Народних трестів Швидкого Збагачення, або просто трестів.

Цей майже суспільний інститут потребує особливої уваги. Грошова система Лаґґнеґґа напрочуд стабільна як для такого типу країн,  індекс інфляції останні роки не перевищує аналогічний показник в середньому по всім країнам третього світу, грошова одиниця – лаґґ – теж повільно девальвує без занадто різких падінь та злетів курсу. Банківська система доволі міцна, це можна пояснити зокрема тим, що власниками системоутворюючих банків є або найвпливовіші представники владної еліти або потужні бельнібарбійські корпорації. Розмістити власні кошти на депозитних рахунках мають право всі громадяни країни, за умови, що ці громадяни мають кошти та документ, який посвідчує особу; випадків повної втрати заощаджень за останні кільканадцять років ані через гіперінфляцію, ані через банкрутство фінансових установ не було. Але відсоткова ставка за депозитами в банках зазвичай не перевищує рівень інфляції, тому вкладник лише не втрачає того, що має, збагатитися не в змозі, хоча всім цього дуже кортить. Саме задля здійснення цієї мети і створюються Народні трести. Сутність таких установ полягає в тому, що група ініціативних людей об’єднуються в спілку без оголошення мети її існування, напрямку діяльності і способів досягнення зависоких фінансових результатів. Ці благодійники пропонують зубожілому населенню здавалося б нереально високу доходність по внесках – від десяти відсотків на місяць і внески приймають від усіх фізичних осіб, навіть тих, в кого документи відсутні.

Ізольованість країни від всього світу не дає можливості мати надприбутки за рахунок інновацій, іноземних інвестицій, швидкого втілення новітніх технологій . До того ж громадяни Лаґґнеґґа занадто обізнані в хитрощах реальної економіки, і добре  розуміють, що таку доходність, яку пропонують трести, може забезпечити лише кримінальна діяльність: незаконний обіг наркотичних засобів, торгівля живим товаром, діяльність чорних ріелторів, піратство, замовні вбивства, в кращому випадку – вдале шахрайство. Все це вони розуміють, але за давнім місцевим повір’ям вважають, що грошова оборудка не може бути аж занадто протизаконною, коли вона вдала, а якщо людина особисто не брала участь у скоєнні злочину – це є для неї підставою не відчувати докорів сумління. Народні трести не існують занадто довго: якщо у засновників є реальні джерела прибутків, про які сказано вище, правоохоронні органи їх рано чи пізно викривають та заарештовують. Та в останні роки почастішали випадки, коли нечесні засновники трестів взагалі байдикують, виплачуючи дивіденди старим учасникам тресту за рахунок нових, яких приваблюють обіцяні надприбутки. В такому випадку трест вмирає, коли не вдається знайти нових вкладників. Банкрутство такої установи регламентовано законодавчим актом, окремий пункт якого зобов’язує засновників за три дні до ліквідації сповіщати органи влади. Завдяки цьому всі вкладники - представники еліти завчасно отримують інформацію про загибель контори і зобов’язані забрати свої кошти і нараховані відсотки протягом двох діб, при чому сповіщати про негаразди фірми простолюдних вкладників суворо заборонено.

Серед засновників кожного такого тресту є принаймні один з вищих, який не зобов’язаний нічого знати про діяльність підприємства, лише дає чесне ім’я.

Саме створення фінансових пірамід кримінальним злочином на острові не вважається, навпаки прирівнюється до організації лотерей. Дійсно у гравців з простого люду шанси отримати навіть свої кошти, не кажучи вже про відсотки, дуже низькі. Отже фінансово активна лаґґнезька погань, достеменно не знаючи головного призначення чергового тресту, молить бога про те, щоб він мав реальні джерела прибутків. Це не тому, що шановані в своїх колах, зазвичай літні люди настільки кровожерливі, що мріють про вбивство домовласника з метою вигідного продажу нерухомості, або про викрадення чиєїсь дитини задля подальшого розтину і відправки здорових органів для трансплантації, або примусу до зйомок у дитячому порно. І не тому, що ці підло-боягузливі нікчеми самі не мають хисту навіть пограбувати чи вбити людину, а чекають, коли за них це зробить хтось інший. Навіть жмикрутство, що є незаперечною частиною ментальності лаґґнежців, не є головним, що спонукає до участі у наперед не дуже законних оборудках. Просто їм аж занадто кортить бути хоч в чомусь схожими з вищими створіннями, стати серед них своїми, або, як їх тут називають владними чи привладненими, навіть за рахунок тих, кому в житті пощастило ще менше. Відтак, допоки існуватиме погань, час від часу виникатимуть і трести.

 

 

Розділ ІV. Автор продовжує вивчати місцеві традиції. Деякі форми соціального ліфту, що діють на острові для чоловіків і жінок. Показники економічного розвитку Лаґґнеґґа. Особливості системи соціального захисту, медицини та освіти.

Перераховувати всі переваги від народження в середовищі місцевої еліти можна довго. Традиція не розпилювати надбання сім’ї для вищих є надзаконом. Острів традиційно розділений на сім периферій, які за  теперішньою конституцією мають статус адміністративних округів. В кожній з провінцій свій клан володарює століттями, кожна місцева еліта пильнує чистоту свого роду.  Шляхи представників всіх округів здавна перетинаються в столиці держави. Молодість не питає про належність до певного клану, а клан не хоче зважати на примхи молодості, тож частенько бувало таке, що хлопець із дівчиною і одне одного вподобають, і в усьому вони рівня, але родичі їхні ніяк не порозуміються, як ті веронські свати – тоді у молодят не складається тільки через те, що обоє з вищих. Молоді люди ніколи не наважувалися йти проти волі родин – за це карали смертю обох. Єдине, на що могли сподіватися відчайдушні молодята – на прихисток від третьої сім’ї, звісно, зі значною втратою соціального статусу і за умови, що цей третій клан не має дружніх стосунків з жодним з перших двох. Породичатися ж з поганю означало зганьбити свій рід остаточно. Тому протягом століть єдиним способом зберігати чистоту роду вважалася ендогамія. Це дійсно допомагало не розпорошувати родинні капітали, проте біда прийшла до обраних з іншого боку. Через велику кількість консумованих шлюбів між близькими родичами виродження еліти стало наочно помітним. Деякі народи платять за чистоту крові збільшенням кількості хворих на цукровий діабет чи на хворобу Дауна, деякі короткозорістю більшої частини населення або відсутністю імунітету до легких хвороб. Лаґґнезьку верхівку на початку минулого століття спіткала набагато страшніша кара: переважна більшість новонароджених в обраних родинах дітей взагалі були нежиттєздатними, але породілля, діти яких виживали, зазвичай заздрили тим матерям, що одразу втрачали немовлят – настільки  безпросвітною була перспектива виховувати дитину-монстра.

Тоді за згодою всіх кланів задля фізіологічного виживання верхівки було змінено деякі засади суспільної моралі для обраних.  Шлюб з представником простого люду перестав вважатися смертним гріхом – те, що раніше мали за неподобство, отримало назву розрідження крові. Був запроваджений суспільний інститут зятьківства. Обирався юнак - з простих але дуже амбітний -  з яким брала шлюб дочка впливових батьків. Тут вищі вперше звернули увагу на неоднорідність погані: зрозуміло, що ніхто зятька з самого низу брати не збирався, нишпорки, які служили сім’ї, ретельно вивчали, чи заслуговує саме цей хлопець на таку велику честь – породичатися з обраними. Розрідження крові спрацювало напрочуд швидко: вже за кілька десятиліть число виродків, народжених в елітних сім’ях, зменшилося в рази і майже досягло норми. Від інституту зятьківства відмовлятися не стали, і не тільки через генетичну безпеку. Річ у тім, що нерозпорошення родинного капіталу досі залишається головним пріоритетом кланів, а в лаґґнезькій державі, як в усіх подібних суспільствах, головним надбанням є не гроші, не засоби виробництва і не земля – головним капіталом виступають  з в ‘ я з к и  в широкому розумінні цього слова. Це і адміністративний ресурс, і вплив у кримінальних колах, і авторитет  в середовищі традиційно налаштованих співгромадян і ще багато факторів.

Відомо, наприклад, що батько-генерал забезпечить синові кар’єрне зростання щонайменше до звання полковника, а якщо протеже матиме бодай трішечки звилин в мізках, то неодмінно бути йому  також генералом. А що робити, коли у воєначальника лише дочки, або син не спроможний тягти військову службу, і чадолюбство заважає батькові принудити його копняками? На керівну посаду у корпорації, яка належить можновладцеві зазвичай призначається хтось із сім’ї. Це важка копітка робота, що потребує і самовідданості, і інтелекту. А як бути, коли син одоробло чи гультяй, а доня – домашня квочка або світська хвойда? В таких випадках зятьки  стануть в нагоді. Якщо ж в корпорації є підрозділ, що виконує не зовсім законні, або зовсім незаконні доручення, очільником якого не можна винаймати людину з вулиці, а когось із родин підставляти під удар можливої розплати шкода – тут зятьки взагалі незамінні. Нормальна людина в будь-якій країні світу оберігатиме від такого роду праці рідних дітей, а людину не рідну не жаль навіть втратити, якщо виникнуть форс-мажорні обставини і потрібно буде на когось з керівництва компанії перекласти  всю відповідальність і запроторити до в’язниці або усунути від справ ще жорсткіше.

Вищі дають за дочкою    посаг у вигляді посад чи повноважень не тільки сподіваючись на вдячність зятька, але й прив’язуючи його непорушною клятвою. Кожен з них заповнює  так звану дорожню карту приймака, що насправді є дуже жорстким шлюбним контрактом. Підписуючи цей документ, зятьок бере на себе багато обов’язків, які обмежують його конституційні права і стає ущербним – це юридичний термін, а не образа честі й гідності.

У власності  мого товариша і провідника  є юридична фірма, яка має монопольне право на укладання шлюбних угод верхівки з представниками інших верств населення. Інформація про зятьківство носить конфіденційний характер, тож перш, ніж отримати допуск до неї, мені довелося дати клятву про нерозголошення, яку я не порушу й тепер. Єдине, що можу дозволити собі сказати: побачивши прізвища клієнтів контори, я був  приголомшений, яка кількість людей, що у публічній політиці мають імідж вольових, сильних, самодостатніх особистостей є всього лише ущербними зятьками. У збереженні таємниці зятьківства зацікавлений не тільки чоловік, що завдяки такій процедурі отримав квиток нагору, але й сім’я - адже  наявність такої угоди означає, що їхня доня не спромоглася знайти собі пару серед рівні, пихаті подружки поза очі  називають її знеціненим товаром на ярмарку наречених.

Більшість пунктів в дорожній карті приймака стандартні: зятьок надає сім’ї майже необмежену владу над собою. Разом зі шлюбним договором він видає кілька розписок на отримання грошових коштів у борг без зазначення суми і дати – ці платіжні  документи лежать у родинних сейфах як останній аргумент на випадок неадекватних дій з боку підписанта. В шлюбі зятьок перебуває під суворим фінансовим контролем: він не має права використовувати на себе грошей більше, ніж потрібно для підтримки наочного іміджу. В кожному контракті є перелік посад, на які зятьок має право працевлаштувати своїх родичів, зазвичай протекція зятька розповсюджується лише на вакансії з тяжкою шкідливою роботою, не припускається згуртування родичів в одному підрозділі корпорації – це унеможливлює створення кланів всередині клану.

<Протекція для бідних родичів – прерогатива не тільки зятьків, а й будь-якої людини, незалежно від статі, якій пощастило в житті більш, ніж її одноплемінникам. На острові таких благодійків називають витягайлами, а їхніх протеже – причіпайлами. Особливість національного кар’єротворення в цих колах полягає в тому, що витягайло, знаючи примхи своїх власних покровителів, швидше сприятиме службовому зростанню далеких, ніж близьких і кревних родичів. Але більш, ніж родство чи кумівство причіпайлові може в перші роки його діяльності завадити його талановитість або вправність в роботі. Це легко пояснюється тим, що самий витягайло не дуже впевнено почувається на новій для нього сходинці соціальної піраміди і остерігається конкуренції. Років із двадцять тому відома і успішна на той час оперна співачка доклала всіх зусиль, щоб дівчина з її ж містечка не вийшла виступати на оперній сцені лише тому, що в молодої був сильніший голос, при тому що безголосих і незграбних дівчаток для кордебалету і ліжка продюсера  поважна діва постачала десятками.

Через особливості суспільного життя на острові протекція може полягати лише в тому, що витягайло не заперечує факт свого особистого знайомства з причіпайлом і дозволяє останньому позичати собі гроші. >

В деяких контрактах регламентується навіть кількість і соціальний статус коханок, що їх дозволено мати підписантові. Лаґґнежці – не ханжі і з розумінням приймають гарячий темперамент чоловіків. Сім’ю непокоїть не самий адюльтер, а можливість витоку коштів сім’ї, які зятьок може витрачати на байстрят, перейнявшись батьківськими почуттями.

У разі розлучення з ініціативи будь-якої сторони зятька зазвичай не виштовхують на вулицю і не позбавляють посад, але  із зарплатні утримується стільки грошей, щоб йому залишався прожитковий мінімум. Відтак він продовжує працювати на сім’ю майже за саму лише їжу, не зазіхаючи на більше, оскільки добре розуміє: зависока грошова винагорода – це не визнання його персональних заслуг, а лише посадовий оклад чоловіка дочки впливової людини.

Дізнавшись про принизливі умови перебування чоловіка з низів у вищих сферах я не міг не зауважити, що в моїй країні існує практика оскаржувати в судах угоди, в яких обмежуються  конституційні права людини. На це мій візаві повідомив, що кілька десятиліть тому, невдовзі після дозволу розрідження крові, в їхній країні теж з’явилися кілька молодиків, які начиталися мабуть чужих конституцій і вирішили відплатити чорною невдячністю високошанованим родинам, що їх прихистили. Ці  молоді спритники уявили себе такою ж повноцінною стороною договору, як і сім’я і, просидівши в зятьках по кілька років, стали подавати на розлучення, зневажаючи усні домовленості і вимагаючи від дружин (читай – від кланів) матеріальної компенсації. Таких позовів ставало чим далі більше в   різних куточках країни, це означало, що під сумнів підпало взагалі право вищих бути над поганю.

Припинилося неподобство дуже швидко, і співпало це з наступними жахливими подіями. Одного дня в покинутій будівлі за містом поліцією було знайдено трупи сімох молодих чоловіків. Сказати, що їх було закатовано – це не сказати нічого. Хлопці не просто вмирали в страшних муках,  за висновками судмедекспертів це тривало кілька днів, при чому протягом нелюдських тортур їм не давали знепритомніти, використовуючи таємні способи, відомі лише обраним японським самураям. Молодих людей за життя нічого не поєднувало, окрім однієї дрібниці: кожний з них був зятьком і кожен, нещодавно розлучившись, позивався до суду, вимагаючи грошового утримання від сім’ї. Ще одна подробиця навіювала жах на суспільство:  семеро вбитих за життя були приймаками семи різних кланів. Це  могло означати одне: клани об’єдналися для вирішення своєї спільної проблеми і навіть звернулись за допомогою до іноземців. Враховуючи надмірну пиху і самозакоханість верхівок сімей, ситуативний громадянський мир між кланами міг бути укладений за обставин надзвичайних і загрожував пересічним громадянам халепою ще гіршою, ніж громадянська війна між тими ж самими спільнотами. Якби метою об’єднаних вищих стала помста всій погані за неповагу, непереливки було б представникам всіх верств населення.

На щастя, найгірші припущення не підтвердилися: вже за кілька днів поліція затримала злочинне угруповання, члени якого майже одразу зізналися у скоєнні страшного злочину. Якщо довіряти матеріалам слідства – а у чесних громадян немає жодних підстав їм не довіряти – банда складалася з байдикарів-провінціалів, які вдало маскувалися, підробляючи вантажниками на головному столичному ринку. Ці нероби, за життя не збудувавши навіть собачої буди, вміючи лише пити рисову горілку і курити  дурманячу траву, охоплені чорною заздрістю до молодих людей, які успішно будують власне життя, перебуваючи напідпитку та під впливом наркотичних речовин, вчинили дії настільки нелюдські, що навіть на допитах не могли все пригадати. Проте зізнання, згідно місцевого карного кодексу, є незаперечним доказом будь-якої провини, а суспільна думка, видрукувана на шпальтах газет, аж кипіла, тож нелюдів витягли на шибениці просто з залу суду, навіть не дізнавшись, звідки їм відомі таємниці бойових мистецтв давнього світу. Тепер зятькам нічого не могло завадити цивілізовано відстоювати свої права у судах. Тому лише випадковим збігом подій можна пояснити масове відкликання ними в ті дні  позовів в різних куточках країни. Швидше за все, в них прокинулось сумління і повага до своїх благодійників. Цікаво, що з тих часів не спостерігалось жодного випадку відкритого зазіхання зятька на майно сім’ї. Траплялися викриття нецільових витрат, але через високу самоповагу і наявність совісті зятьки в такому випадку воліли вчинити самогубство, ніж втікати і переховуватися від клану.

Нерівність серед прошарків погані спричинила запозичення її верхівкою традицій і укладів еліти, тож тепер існують  юридичні фірми і нотаріальні контори, які фіксують відносини між бідним чоловіком і трохи багатшою родиною на всіх рівнях соціальної піраміди. Проте традиція заощаджувати на юридичних послугах і якомога здешевлювати вартість укладання контракту призводить до того, що не прописані на папері нюанси можуть стати зачіпкою в суді. Зважаючи на це, у зятька, який намагається видертись не на саму верхівку суспільства, а лише наблизитися до неї, з’являється шанс накласти лапу на майно новоспечених заможних родичів, а ті, в свою чергу, позбавлені частини свого статку, в усьому винуватять юристів. Тому юридична контора мого приятеля не квапиться розширювати ринки, вдовольняючись надійним та платоспроможним контингентом.

До речі, в тому, що для розрідження крові беруть саме чоловіків з низів не треба вбачати якоїсь гендерної дискримінації чи пов’язувати це з впливом чужорідних традицій і релігій. Тут працює той самий принцип нерозпорошення й накопичення капіталу всередині сім’ї та намагання передати його саме кровним нащадкам. Адже для очільника клану  діти дочки –  це онуки в будь якому випадку, а діти сина – онуки лише зі слів невістки. Я вже відзначав, що острів’яни не страждають надлишком ханжества, тому замість пильнувати подружню вірність невісток, їх просто не беруть з дуже глибокого соціального дна в шановані сім’ї. Проте поступ видно навіть під магнітним шатром, тож останніми роками стали укладатися ще й дорожні карти невісток. В такому випадку високошанованому сімейству слід остерігатися не того, що новоспечена своячка серед вищих істот стрибатиме в гречку( з багатьох причин невістки вищих є найвірнішими дружинами), а тієї бурхливої діяльності на користь сім’ї, що може розгорнути нова родичка. Умови жіночого контракту дуже жорсткі, а конкуренція серед жіноцтва настільки шалена, що в такий спосіб на гору суспільної ієрархії здатна видряпатись лише жінка з надпотужною волею до перемоги і з найнижчим рівнем моралі, тобто така, що не лише здатна піти по трупах, але й готова власноруч ці трупи наробити.

Щоб не наражатися на випади місцевих феміністок, я повинен відзначити, що серед дочок можновладців все більше  трапляється вольових сильних самодостатніх жінок, які самі обирають для себе чоловіка, при цьому керуючи родинним надбанням самостійно. За час мого перебування на острові один мировий суддя з наближеного до центру столиці району особисто запроторив за ґрати одного за одним чотирьох своїх зятьків, які потерпають тепер від  надмірної водночас і сексуальної і ділової активності власної дружини. Сучасні бізнес-леді можуть потребувати в особі благовірного або агрегат сексуального задоволення, або заміну канапковому цуцику, або мажордома чи то віддану хатню обслугу, або помічника в бізнес. В решті решт, на острові ніхто не скасовував такого почуття, як кохання. Для високородних представниць прекрасної статі в цій маленькій державі немає обмежень і заборон.

Що ж до пересічних жінок Лаґґнеґґа, то  таких доля не дуже пестить. На острові їх значно більше, ніж чоловіків. В усіх прошарків населення, окрім вищих і наближеної до них привладненої погані навіть  народжується дівчаток більше, ніж хлопчиків, що згідно з демографічними дослідженнями в інших країнах світу, вказує на занизький рівень життя. Пов’язано це, як стверджують  вчені, з підвищеною життєздатністю жіночого організму на всіх етапах розвитку, в тому числі на ембріональному. Важкі умови життя жінки під час виношування дитини, тяжка праця, неповноцінне харчування, нестача часу на сон – все це спричинює велику кількість наглих переривань вагітності, а серед загиблих ембріонів більшість – чоловічої статі. Незаможні родини намагаються мати якомога більше дітей лише для того, щоб серед них було більше хлопчиків – саме на синів найбільш покладаються батьки – а внаслідок частих вагітностей організм жінки виснажується, що створює ще більше передумов загибелі ембріонів переважно чоловічих і збільшення долі  дівчаток серед новонароджених.

 Попри все в шлюбі законодавчо затверджена моногамія. Задля соціалізації надлишку жіноцтва існує не регламентована законом, але традиційно стала форма полігамного співіснування представників обох статей, яка на острові називається фрайдом. Це об’єднання кількох жінок – фрайдівок - навколо одного чоловіка, що зветься хозлом. Останнє слово жінки та делікатні чоловіки вимовляють з наголосом на першому складі, бо якщо наголошувати другий склад – виходить брутальний давньолаґґнезький матюк. Фрайди серед найбіднішої частини населення –звична форма співіснування чоловіків і жінок. Фрайд завжди об’єднує людей, які займаються однією справою. Це може бути заклад харчування – там хозлом виступає хазяїн, що бере до себе жінок як обслугу, може бути кустарне виробництво, яке міститься на подвір’ї у хозла, розповсюджені фрайди у сільській місцевості, коли фрайдівки фактично є батрачками. Будь-який малий бізнес серед низів населення може бути організований по типу фрайду. Так, наприклад, проституція на острові є бізнесом легальним, хоча, враховуючи шалену конкуренцію, не дуже прибутковим. Для гурту жриць кохання хозлом є сутенер. Також розповсюджені фрайди серед нелегальних продавців наркотичного зілля. Взагалі влада не має нічого проти наркоторгівлі. Місцеві мешканці майже всі мають такий самий імунітет до наркотичної залежності, як люди зовнішнього світу до алкоголізму: від перших кількох десятків доз залежності не виникає, деякі можуть «зіскочити» без особливих зусиль навіть за кілька років постійного «кайфу», проте регулярне тривале вживання дурі таки нав’язує людині згубну пристрасть. Існує мережа спеціальних кіосків та палаток, де можна не лише придбати дурман, але там же в окремій кімнаті викурити товар, або зробити ін’єкцію. Рівень комфортності та гігієни відповідний ціні. Всі ці кіоски взяті на облік і обкладені дуже високими податками. Виробництво наркотичних засобів теж є на острові легальним бізнесом, зведеним у кілька великих корпорацій із виготовлення дурі, які звуться дурокурнями або дуральнями. (До речі, заводи, які виробляють алкогольні напої, власники дурокурень вважають профільними активами і при нагоді скуповують, встановлюючи контроль над ринком всіх різновидів дурману на острові). Непокоять владу, а особливо ту її частину, що лобіює олігополію дуралень, лише ті лихі люди, які торгують зіллям, не сплачуючи податків, тобто обкрадаючи рідну країну і завдаючи великих збитків високодостойним легальним виробникам екзотичного товару. Для негідників передбачено найсуворіше покарання аж до вищої міри. Але рентабельність підприємства вражає тисячами відсотків, тому тривалі терміни ув’язнення не утримують чорних комерсантів від спокуси. Саме для нелегального розповсюдження дурі об’єднуються фрайди наркоторговок. Якщо правоохоронці розкривають діяльність такого злочинного угруповання, провину бере на себе одна з фрайдівок,  але жодного разу не було засуджено хозла.

Фрайди  на низах ефективні тим, що фрайдівкам не потрібно платити, точніше платою є дозвіл хозла проживати під своїм дахом – зазвичай в одній великій кімнаті з іншими жінками – і харчуватися зі спільного столу. Кількість і якість статевих актів визначається виключно станом здоров’я і віком хозла. Серед фрайдівок всередині фрайду існує жорстка ієрархія, зазвичай визначним фактором є авторитет родини, з якої було взято дівчину, але вік теж шанується. Онуки  старого хозла можуть бути однолітками молодшої фрайдівки. Одна з фрайдівок може бути в зареєстрованому  шлюбі з хозлом, але трапляється й таке, що офіційна дружина не знає про наявність у її чоловіка фрайду. Кожна фрайдівка має себе за дружину, в той час як хозел може ся вважати парубком. Звідти за результатами переписів населення, під час яких, як і в усьому світі, сімейний стан визначається зі слів опитуваних, кількість заміжніх жінок значно переважає кількість одружених чоловіків. Такі непорозуміння трапляються і в інших країнах, але на острові різниця просто вражає.

Останнім часом елементи цієї дивовижної форми родини стали активно переймати заможні прошарки суспільства, навіть деякі з вищих. Щоправда, замість топчана з брудною ковдрою там фрайдівка отримує розкішні апартаменти, а замість дешевого їдла – вечері в дорогих ресторанах, але всі інші правила гри загалом зберігаються. Серед багатших прошарків населення існує також можливість розплачуватися з фрайдівками коштовними подарунками або посадами з високою зарплатнею. В деяких офісах  діти всіх співробітниць одного відділу є між собою єдинокровними братами і сестрами. Дуже полюбляють утворювати фрайди підстаркуваті діячі майже всіх видів мистецтв, оскільки науковими дослідженнями доведено, що наявність поряд молодої дівчини підсилює не лише фізіологічну, а й творчу потенцію.

Вихід жінки з фрайду на будь-якому рівні дуже проблематичний. На відміну від зятьків, які пов’язані жорсткими та ще й  засвідченими нотаріально зобов’язаннями, фрайдівку не оплутують юридичними тенетами. Тим більше вона не є власністю хозла – кріпацтво на острові скасовано більш ніж століття тому, до того ж, згідно закону вартості, ціна фрайдівки була занизькою в сторіччі позаминулому, напевно, не зросла б і зараз. Єдина вимога – вона повинна відшкодувати хозлу всі витрачені на неї кошти, або повернути подаровані речі. І якщо для бідної дівчини оплатити навіть вартість їжі важко, то в верхівках суспільства подарунки мають ціну, яку неможливо відпрацювати за все життя. Відшкодування всіх джентльменських витрат і повернення коштовностей навіть не обговорюється – будь який суд тут стане на бік чоловіка. Та ще й дорогі забаганки дівулі можуть вийти їй потім на зле. Наприклад, кілька років тому один старий хозел вимагав від фрайдівки, яка прагнула піти до молодого коханця, не тільки повернути йому гроші за проплачену пластичну операцію зі збільшення грудей, а ще власним  дівочим коштом повернути їм природний розмір.

Але не завжди в свідомості перемагає інстинкт власника. Іноді старий, не спроможний виконувати свої обов’язки хозел сам переймається долею однієї з фрайдівок і прилаштовує до неї молодого чоловіка. У давнину такому молодикові дозволялося входити до приміщення, де мешкали фрайдівки, а щоб ті гуртом його не роздерли, оскільки для чужих чоловіків вони повинні були залишатися цнотливими, на шиї у хлопа висіла печатка, вирізьблена з великого кабанячого ікла. Звідси походить і досі вживаний термін «іклоносець», хоча тепер, звісна річ, ніхто не обвішує себе цяцьками. Іклоносець може взяти законний шлюб з наданою йому фрайдівкою, може просто перебувати при ній. Сексуальні стосунки всередині такого трикутника є особистою справою його учасників і ґрунтуються в кожному випадку на домовленості. Буває, що старий хозел, навіть видавши заміж фрайдівку, не підпускає до неї іклоносця і піклується про дітей в міру своїх можливостей. Але трапляються випадки, коли знесилений підстаркуватий хозел не може задовольнити хіть молодки, тоді іклоносець виконує функції секс-машини. В будь-якому разі майнові права іклоносцю не надаються, виділеною часткою володіє як господиня фрайдівка. Вміння вчасно і професійно розсувати ноги і підприємницька жилка – не одне й те саме,  але ці якості й не виключають одна одну. Тому фрайдівка може як розтринькати своє придане, так і блискавично його примножити. Якщо ж старий хозел бажає своїй наперсниці стабільного достатку і сталого життя, то кращий спосіб – влаштувати її на посаду в державній установі. Тих, хто раз потрапив до номенклатурного списку, відіпхати від державного корита дуже важко, якщо, звичайно, жіночка знатиме собі реальну ціну і не зазіхатиме на несвоє.

Іклоносець може стати її заступником, секретарем, або помічником в бізнесі – виходячи з того, в який спосіб розрахувався благодійник. Взагалі підібрати покористовану фрайдівку з-під когось із вищих хозлів -  це не така щаслива доля, як стати ущербним зятьком, але для амбітного юнака, що не хоче сплямитися фізичною працею – не найгірший варіант початку кар’єри.

Враховуючи кількість шляхів нагору через родинні зв’язки, особисту відданість керівництву, ліжко та інші не менш інтимні послуги – а я навів далеко не всі способи пришвидшеного кар’єрного зростання, а лише ті, які суттєво відрізняються від поширених в так званому цивілізованому світі – стає зрозуміло, що тяжка наполеглива сумлінна праця не є серед найпривабливіших. Проте традиція поважати насамперед посаду, навіть знаючи, як її було здобуто, є невід’ємною частиною національного менталітету лаґґнежців, особливо тих, що є найкваліфікованішими працівниками. Ще більше вразили мене  наведені моїм провідником статистичні дані про середній  рівень заробітної платні в цілому по народному господарству країни. Протягом останніх років він дорівнював нулю. Виходячи з такого значення середнього рівня оплати праці вже понад десятиліття верстаються і державні бюджети республіки. Перебуваючи необізнаним у способах підрахунку різноманітних показників, я вже був подумав, що на острові встановлений такий суспільний лад, який в деяких джерелах зветься комунізмом, і всі мешканці добровільно чи внаслідок примусу працюють безкоштовно. Лише трохи ознайомившись з основами чарівницької науки статистики, а також отримавши дещо розширені дані по галузях і прошарках суспільства, я усвідомив, що економіка країни базується на тих самих засадах, що і в більшості держав, маючи, звичайно власну специфіку.

Насамперед слід зазначити, що грошові доходи вищих враховуються в особливому порядку в окремих відомостях, інформація про них є настільки таємною, що навіть мій високоповажний товариш не спромігся(або не зволів) мені її надати. Загалом урядом складається і парламентом приймається водночас два бюджети, один з яких – видатки на  утримання керівництва країни – є суворо засекреченим і оприлюдненню не підлягає.

Другий документ стосується всіх інших мешканців країни, саме в ньому як базова закладена нульова середня зарплатня по всіх галузях, що підлягають документуванню, а їх не так багато. Не обчислюється середня зарплатня серед найманих робітників малого бізнесу, яким живе більш двох третин населення, також в основній галузі народного господарства – переробній – облік ведеться окремо. Тож, йдеться загалом про державних і муніципальних службовців та робітників, легально працевлаштованих в обслуговуванні цих галузей. На нульову ж позначку показник середньої зарплатні виходить наступним  чином.

По-перше до фонду заробітної плати додаються як від’ємні значення суми оплати навчання студентів-контрактників, а також нараховані відсотки, якщо на його оплату брався кредит. Диплом професійно-технічного чи технічного закладу, що звуться тут профвишами, є обов’язковим для отримання посади навіть найнижчої керівної ланки для людини без зв’язків, але не є запорукою бодай якогось просування службовими сходами. Платними є також всі заліки і екзамени в профвишах, при цьому рівень знань людини, що навчається, навіть не завжди береться до уваги. В деяких профвишах з метою економії коштів самі екзамени взагалі не проводяться, але квитанція про оплату кожного оцінювання знань повинна бути надана і підшита до особової справи.

По-друге існує закон, що зобов’язує працюючу людину перші роки перебування на посаді сплачувати за право її займати. Деяким мешканцям заможних країн це здалося б дикістю, але, зважаючи на шалений рівень безробіття, острів’яни сприймають такі правила гри. Платити потрібно перші п’ять років, суму символічну, але для незаможника не підйомну, до того ж в усіх установах існує суворий дрес-код для працівників, дотримуватися якого працівники повинні власним коштом. Друге п’ятиріччя дозволяється відробити безкоштовно. Деякі заклади забезпечують харчування персоналу, але виключно за наявності  вільних коштів на балансі. Лише на одинадцятому році служби штатний працівник починає отримувати гроші за роботу. Оклад працівника бюджетної сфери в перший місяць одинадцятого року праці називається профмінімумом і є базою для розрахунків економічних показників в галузі оплати праці.  В разі звільнення з вини самого працівника його проплачений стаж обнуляється, виплачені гроші не повертаються. Проте цим правом работодавці-державники не зловживають. Такі суворі вимоги до працівника компенсуються правом на пенсію за умови, що відпрацьовано стажу не менше сорока років. Вік виходу на пенсію різний для різних категорій робітників і тим нижчий, чим вищого класу державний службовець. По досягненні вісімдесяти років на невеличкі грошові виплати отримують право струльдбурги – безсмертні – а також в парламенті розглядається законопроект про надання права на пенсійні виплати всім громадянам Лаґґнеґґа, що спромоглися дожити до такого ювілею. У разі переходу на працю до однієї з чисельних приватних корпорацій, де грошові виплати працівникам більші, стаж нараховується лише у випадку, коли робітник особисто сплачує внески, сума яких також додається до від’ємної частини фонду заробітної плати. Отримання ж пенсій найманими працівниками корпорацій, як і середнього і дрібного бізнесу є виключно предметом двосторонньої домовленості робітника з роботодавцем. До речі,переважна більшість працівників корпорацій офіційно отримують лише суму, що дорівнює профмінімуму, менше платити працедавцю забороняє законодавство. Більша частина заробітної платні в корпораціях проходить по платіжних документах як премія, яку роботодавець має право збільшувати чи зменшувати, або взагалі скасувати будь якої миті.

Занизька зарплатня компенсується щедрою роздачею владою своїм вірним підданим грошових коштів, які тут, не маскуючись, називають милостинею. Щоб її отримати треба насамперед ревно служити державі, і це ще один стимул для працівників триматися за збиткові попервах посади. Існує процедура отримання права на милостиню, що не змінювалася багато десятиліть. В означений день місяця на відкритому майданчику до керівника суб’єктe місцевого самоврядування найнижчої ланки, що має під опікою приблизно десять тисяч квартир або подвірь в присутності офіцера служби безпеки, або надквартального, якщо йдеться про нетрі, вишикується черга прохачів. Кожен з них повинен, не доходячи до високодостойника двох кроків, впасти перед ним долілиць, тричі поцілувати землю(або асфальт) під його ногами і вимовити короткий текст прохання, що перекласти можна так: « Я убогий, я нікчемний,я нічого не вартий, я в усьому покладаюся на милість влади у вашій особі». Після цього прохач отримує вдар батогом по хребтині – це ознака позитивної відповіді начальника, у разі ж несхвалення його кандидатури його тим же дрючком перетягують по голові - і це не емоції посадовця, адже попередньо кожну кандидатуру ретельно перевіряють – а чи гідний цей чолов’яга такої великої шани – отримувати милостиню. Після вдалої процедури прохачеві надається статус убогого і право у встановленому порядку звертатися з проханням про вирішення вже конкретних його проблем. Зазвичай найрозповсюдженіше питання – оплата комірного, оскільки законом гарантований захист інтересів домовласника і забороняється не оплачувати надані послуги. Іноді звертаються з проханням про надання милостині на оплату навчання, іноді на погашення кредиту. Кожний випадок розглядається повноважними членами комісії відповідного рівня і по кожному дається окремий висновок. Треба наголосити, що милостиня – це не подарунок від держави, а своєрідний безвідсотковий кредит, задля відтермінування виплат по якому слід звертатися окремо. Тому, як всяка позика, милостиня надається під заставу майна прохача – зазвичай це нерухомість, або право довгострокової оренди житлового приміщення, але може бути і транспортний засіб або цінні папери. Таким чином, право на більшу милостиню отримує власник більшої квартири, або просто багатша людина. Це ґрунтується на споконвічній впевненості острів’ян в тому, що чим багатший чоловік, тим більші в нього проблеми, і тим більше повинна його спокоєм опікуватися держава. Подаяння мешканцям фавел взагалі мізерні, оскільки і проблеми в них дрібненькі, та ще й в тих краях мало хто працює на державу, а закони проголошують, що лишень працююча людина може називатися убогою.

Найбільш віддані слуги держави – це, звісно, високоповажні державні мужі, тобто вищі і наближені до них  владні і привладнені. У них і закладне майно варто величезних коштів, і потреби зависокі, тож цей прошарок суспільства є найбільшим споживачем милостині в лаґґнезькій державі. Для таких шанованих в суспільстві людей зроблено виняток в загальній процедурі, і слова, що могли б їх принизити перед поганю їм дозволено посилати рекомендованим листом (зважаючи на втілення в життя досягнень науково-технічного прогресу листування з використанням паперових носіїв інформації останнім часом широко замінюється надсиланням SMS), а процес цілування землі провадиться в стерильній кімнаті, де на місце припадання уст кладуть шмат шоколадного торта. Вищі отримують милостиню на свої мандрівки до найкращих курортів Лаґґнеґґа і Бельнібарбі, навчання дітей в різних куточках як підшатрової терри, так і зовнішнього світу, пластичні операції для дружин та коханок, купівлю яхт і розбудову садиб, та ще багато таких видатків, без яких не здатна повноцінно існувати еліта в жодній країні світу. Але все це купується можновладцями у борг, міністерство фінансів ретельно рахує кожну державну копійчину і не подарує боржникам жодного дня відтермінування. Борг висить на достойниках рівнісінько до оприлюднення і набрання сили закону про бюджет наступного періоду(утаємниченої частини для обраних), де окремим рядком витрат є погашення милістівної заборгованості. Тому вислів «Пильнувати державні фінанси як власні» для високопосадовців острова не пусті слова.

Та частина бюджету, що стосується погані, теж передбачає таку саму статтю витрат, проте фінансується вона за залишковим принципом. Кожен рік борги списуються тій частині владних і привладнених, що мають більші заслуги перед вітчизною, на кого ж забракло коштів –  питання віддається на розсуд місцевого самоврядування: відтермінувати виплату ще на рік, або надати колекторській агенції у тісній співпраці зі Службою Забезпечення Правопорядку  право стягнення боргів без відсотків, але з урахуванням витрат на оплату праці зазначених низькодостойників. Використання таких середньовічних інструментів для стягування боргу як праска або лютувальник вже більш десяти років заборонено законом, та  з тих часів персональний склад колекторських контор не змінювався, і це є ще однією причиною для представників низів остерігатися отримання милостині від держави.

Такий спосіб досягнення соціальної справедливості без сумніву набагато ефективніший, ніж ті, що використовуються в багатьох країнах, які вважають себе цивілізованими. Всім відомо, що дотування тарифів – це ніщо інше як перерозподіл бюджетних коштів між громадянами пропорційно площі житлового помешкання, що перебуває у власності нужденного. Так при заниженні   тарифу відносно собівартості утримання наприклад одного квадратного метра житла на суму еквівалентну одному американському долару, власник кімнати в десять квадратних метрів отримує від держави(недоплачуючи дотованому державою комунальному підприємству з а фактично отримані послуги) десять доларів, а власник апартаментів розміром у тридцять разів більше – триста умовних одиниць щомісяця. Як бачимо, країни, що здійснюють дотацію тарифів переслідують ту саму мету, що і влада  острова Лаґґнеґґ: забезпечити комфортне і майже безкоштовне проживання багатіїв у великих оселях за рахунок бідних верств населення. Проте,  встановлення занизького комірного може ввести державу у необґрунтовані збитки, якщо житло, не дай боже, придбають люди, що ані фактом свого народження у благородній родині, ані особливими заслугами перед вітчизною не гідні такого щедрого, та ще й регулярного подаяння. Персоніфікація ж допомоги, що її застосовують острів’яни, гарантує, що гроші, хай навіть у вигляді гарантовано погашаємого кредиту, отримають лише люди достойні, недостойні ж, зважаючи на жорстокість дій колекторів і можливі проблеми з фінансуванням погашення поганської милостині, за подаянням навіть не потикатимуться.

Керівництво країни ще багато десятиліть тому прийняло політичне рішення мати економічно обґрунтовані ціни на всі товари і послуги  і тепер  їхні нащадки пишаються далекоглядністю своїх попередників, яку підтвердила сама історія. Років за п’ятнадцять до мене  на острові опинився чужоземець з країни, назва якої на жаль не збереглась у доступних джерелах інформації. Він розповів про трагедію своєї батьківщини, економіка якої зазнала ганебного провалу через згубну внутрішню політику. В тій невідомій країні теж вищі захопили повну владу над поганю, заволоділи всіма можливими і неможливими матеріальними благами, але зробили прикру помилку, встановивши занизькі неринкові ціни на всі атрибути елітного життя, включаючи їжу, житло, одяг, автівки, коштовності, іноземну валюту тощо. Підвищувати ціни було суворо заборонено конституцією, а для обмеження погані в користуванні  всіма зручностями життя, їй вирішено було не платити грошей взагалі, або суворо обмежити виплати прожитковим мінімумом. Звісно, досягти такої покори можна було лише дуже жорсткими методами, тому терор було оголошено внутрішньою політикою держави. Ідеологи вирішили, що для збереження  status quo необхідно і достатньо провадити кожні десять років або децимацію в масштабах всієї країни або повний геноцид кількох окремо взятих народів, навмання обраних серед інших. Саме це  перші тридцять років і робило вище державне керівництво, принаймні, намагалося. Якщо у Таємної Поліції цієї далекої країни не ставало власних потужностей задля знищення населення, політичне керівництво втручалося у чужу війну, або розв’язувало власну,  провину за яку добре налаштована ідеологічна машина завжди могла перекласти на ворога.  Невдоволених такою системою не було, навіть серед  смердів, оскільки після проведення зачисток дев’яноста відсотків їх лишалося живими і цим вже були щасливі, а ті десять відсотків, на кістках яких ґрунтувався суспільний лад вже не могли нічого заперечити. Проте по мірі вимирання старої еліти прийшла нова, слабка і м’якодуха, вона через лінощі, або наслухавшись дурниць про гуманізацію суспільства, відмовилася від застосування терору як інструмента усталення сегрегації. Відчувши слабкість системи, невдячна погань почала втікати з маєтків своїх панів, які з такою напругою нещодавно їх похолопили, розпалася система концентраційних таборів, яка працювала на процвітання держави як годинник, кожен батрак зміг отримати посвідчення особи і самостійно шукати місце роботи,  а не гнутися безкоштовно на благо батьківщини і вищого її сослов’я. Кастові обмеження в тій країні теж не спрацювали, бо нові не ґрунтувалися на вікових традиціях, старі ж були зруйновані. Наскладавши достатньо грошей, погань кинулася покращувати умови життя, насамперед вирішувати квартирне питання. Ціни ж на житло підіймати було заборонено законодавчо, та ще й обслуговування будинків доводилося провадити за встановленими сміховинними цінами. Задля порятунку суспільного ладу було прийняте політичне рішення про обмеження постачання продуктів харчування і промислових товарів в віддалені периферії, але спритні смерди з підприємницькою жилкою стали наїздити на закупівлі до столиці, сплачуючи сміховинні ціни за проїзд залізницею або літаком, а найневдячніші з них навіть оселялися в столиці, спростовуючи тим самим тезу, що вона не є гумовим виробом. Система, яка була розрахована на людські умови життя для п’яти відсотків за рахунок скотського існування решти дев’яноста п’яти, не витримала навантаження соціальними правами для всіх, а загнати погань назад в бараки терором Таємна Поліція, в якої атрофувалися за роки неробства життєво важливі органи, була неспроможна. Нічого дивного, що не минуло й півстоліття квазігуманного існування, і держава, замислена керманичами як велика, розлетілася на дрібненькі шматочки.

Міністерство економіки зробило висновки, що  соціальна політика ланґґезької держави , коли повна ліберелізація економіки компенсується наданням адресної допомого тим, хто її особливо потребує, набагато ефективніша і сталіша, ніж глобальна соціалізація, що ґрунтується на неринковому ціноутворенні.

Я ж, не маючи фундаментальних знань в галузі економічної теорії, пожалкував лише, що не збереглося ані назви цієї екзотичної країни, ані навіть інформації про те, в якій частині світу вона розташована – прибувши додому я неодмінно почав би  вивчати її історію.

Убогими в країні можуть бути визнані не тільки вірні слуги держави, але й люди, які виконувати свої громадянські обов’язки не в змозі через стан здоров’я. Перелік хвороб, що дають право на омріяний статус не надто відрізняється від аналогічного в інших країнах, тому слід зосередитися на особливостях процедури, що спрощена до одного кроку: визнати людину непрацездатною може консиліум з п’яти лікарів. Для мешканців центральних і підцентрованих середніх районів це досить зручно. Щоправда, не всім мешканцям привілейованих районів вдається отримати омріяний статус убогого, бо надання лікарями неправдивих свідчень про стан здоров’я людини карається і фальсифікацій та зловживань там не більше, ніж в аналогічних державних установах. Деякі не дуже обтяжені фізичною і розумовою працею особи витрачають роки свого життя, щоб довести суспільству невиліковність або тяжкість своєї хвороби – зазвичай це  вимагає від правдошукача неабияких фізичних зусиль, і у випадку, коли зв’язки потенційного убогого не дуже міцні, така епопея – пусте марнування часу. До керівників медичних закладів доведені квоти та нормативи кількості тяжких хворих на тисячу здорового населення, отже, медичні заклади дають цілком реалістичну картину про здоров’я цієї групи населення.

Не таким простим є встановлення реального стану здоров’я на міських околицях, тим більше за межами столиці. Слід зазначити, що місцевим законодавством громадянину гарантовано безкоштовне надання медичних послуг виключно за місцем реєстрації. В поліклінічних установах столиці, що розташовані вже за третім кільцем зазвичай штати недоукомплектовані через нестачу бюджетних коштів, і на всю установу працює в кращому випадку троє чи четверо лікарів. Це не дає можливості зібрати консиліум, проте цим громадянам ще пощастило мати лікарську допомогу. Далі від центру поліклінік взагалі не передбачено, працюють фельдшерські пункти. Така саме ситуація в інших великих містах. Що ж до сільських районів, тамтешнє населення отримує допомогу від шаманів та знахарок, які зараховані позаштатними працівниками міністерства охорони здоров’я. Заробітної платні вони не отримують, проте й від сплати  за право займатися  спадковим фахом звільнені. Кілька років тому розглядався прожект побудови поліклінічних закладів в периферійних районах, але міністр, побачивши лише кошторис будівельних робіт з серцем зазначив тоді, що зо такі гроші можна з усіх фельдшерських пунктів і знахарських хатинок зробити лялечку, чим міністерство дотепер і займається. Нестача медичних закладів для бідних острів’ян компенсується розвитком фармакології, а саме тієї її галузі, що виробляє знеболюючи засоби.  Занизькі ціни на такі препарати дають віртуозам фізичної роботи, легко тамуючи симптоми, плідно працювати до самої своєї смерті – в якому б віці така прикрість кождого з них не спіткала. Статистика ж продовжує відзначати нечувану міцність здоров’я серед бідних прошарків населення і водночас  занизьку тривалість життя – над вивченням цього  парадоксу віддавна працюють місцеві вчені від медицини. Мене дуже здивувало, що попри таку майже герметичну відокремленість острова від зовнішнього світу, СНІД не тільки існує в країні, рівень інфікованих у віддалених районах вищий, ніж навіть в країнах центральної Африки. При цьому серед найбідніших верств населення панує думка, що захворювання це не є смертельним.

Без зайвих проблем статус убогого отримують ті мешканці неблагополучних районів, що були втратили здоров’я  при виконанні державних обов’язків,  для яких роль консиліуму відіграє медична комісія. Окрім права на милостиню, убогі отримують невеличку суму грошової допомоги, що дорівнює одному профмінімуму або дев’яноста дев’ять відсотків пенсії за відпрацьовані сорок років трудового стажу. Хоча суми цієї вистачає на оплату дуже скромного існування, жоден з вищих, що має відповідний статус, від отримання цих коштів жодного разу не відмовився, що свідчить не про жадібність багатіїв, а про принциповість вищого класу в усіх життєвих дрібницях і вмінні завжди відстоювати власні права для прикладу представникам інших прошарків населення.

На острові обов’язкова для всіх загальна середня освіта. Безкоштовна вона, як і медицина, за місцем реєстрації батьків дитини. Для дітей еліти є вже названа Вища Гімназія і прирівняні до неї за рівнем акредитації сім Вищих Ліцеїв – по одному в столиці і ще шести адміністративних центрах провінцій. Випускники цих навчальних закладів мають змогу навчатися не лише в вишах підшатрової терри, а й в будь-якому вищому навчальному закладі світу в спосіб, вже описаний мною раніше. Зрозуміло, кількість навчальних місць в закладах найвищого рівня обмежена і в деякі роки замала навіть для вищої дітвори. Середні школи в центральних районах столиці та великих міст за рівнем професійності педагогів не відрізняються від елітних, хіба що роки навчання не зараховуються учневі до стажу держслужбовця. Деякі представники еліти, маючи змогу навчати своє чадо в Гімназії чи Ліцеї, навмисно зараховують дитину до однієї з центрових шкіл, де рівень викладання певного потрібного в майбутній кар’єрі предмета вищий. Якщо ж до такої школи захочуть зарахувати свою дитину батьки з міських  окраїн, їм треба буде сплатити за навчання повну вартість витрачених на учня коштів, хіба що хтось із підцентрованих районів погодиться віддати свою дитину за обміном на навчання в нетрі. Середньою донедавна в країні вважалася десятилітня освіта, але двадцять років тому був прийнятий закон, що прирівнював до середньої семирічну освіту. Це були вимушені заходи, спричинені браком коштів на освітянські потреби і неможливістю укомплектувати викладацький штат у школах, які розташовані у віддалених районах міст і в селах, де зазвичай на одну адміністративно-територіальну одиницю призначається один педагог. Бути вчителем в школах, наближених до центру і престижно і вигідно, чого не можна сказати про школи у віддалених районах. Тамтешні діти, як і їхні батьки, в переважній більшості не бачать від освіти користі в подальшому житті, отже ставлення до навчання проектується на самих викладачів. Наразі розглядається законопроект, ініційований міністерством освіти на вимогу саме вчителів, що працюють у віддалених районах про визнання середньою чотирирічної освіти. Головною обставиною, що спонукає до його розгляду, є вже не брак коштів, а шалена підліткова злочинність, осередками якої стають саме школи, як штучно утворені колективи підлітків, зібраних до купи невідомо навіщо. Вчительство на острові є професією переважно жіночою через занизький рівень оплати праці, щоправда, з наближенням до благополучних районів відсоток чоловіків серед викладацького складу збільшується. Однією з унікальних особливостей кадрової політики міністерства освіти є, попри незаполітизованість більшості громадян країни,  обов’язкове членство в правлячий на теперішній час партії. Ця вимога не зафіксована в жодному законі чи підзаконному акті, але виконується беззаперечно. Як  перед фрайдівкою не постає питання, чи треба злягатися зі старим хозлом для збереження сякого-такого соціального статусу, так вчитель чудово розуміє, що не маючи партійного квитка він навіть свою посаду довго не обійматиме, а на якесь кар’єрне зростання годі й сподіватися. Останні десятиліття в країні панує політична стабільність, але старі досвідчені педагоги дотепер зберігають в хатніх схованках кілька різних партквитків. Вимоги чиновників від освіти до морального обліку рядових освітян вже давно не змінювалися з переходом влади, а, зважаючи на малопрестижність професії,  люструвати вчителів було б справжньою дурницею.

По закінченні семирічки всі без виключення абітурієнти мають право на безкоштовне навчання в так званих напіввишах –  закладах, диплом яких урівнює їхній статус з випускниками Гімназії і Ліцеїв і надає право продовжувати освіту. Існує перелік осіб – вищих і деяких владних чи привладнених, що мають особисті заслуги перед вітчизною, і діти яких мають право на вступ до будь-якого навчального закладу поза конкурсом. Всі інші, вступаючи до напіввишу, повинні витримати низку іспитів, серед яких перевірка  не лише інтелектуальних здібностей, але й психологічної збалансованості особистості. Обґрунтований такий жорсткий відбір тим, що підліткові колективи найжорстокіші до своїх членів, особливо до слабких або бідних. Отже, яким би розумним не був хлопець з міської окраїни, він повинен бути готовим до ролі аутсайдера серед своїх значно багатших однокашників і мати дуже стійку психіку і сильну волю до життя, щоб завдяки інтелекту продертися в ті прошарки суспільства, які об’єктивно не для нього. Тому деякі вступні екзамени до напіввишів  чимось нагадують армійську муштру.

Діти, які не пройшли іспитів, оголошуються дубезними і непридатними до навчання у галузі високої науки, та за наявності батьківських коштів або спонсорів можуть продовжувати освіту в профвишах. Якщо ж батьки, попри провальні іспити, вбачають у свого чада тягу до науки і наполягають на його навчанні  саме в напіввиші, таким пропонують перевірити свою дитину на наявність особливих здібностей. Для цього голову підлітка під свинцевим ковпаком розміщують в особливий агрегат аурометр і опромінюють Х-промінями. Потім з негативу під різними кутами із відповідними світлофільтрами робиться низка кольорових зображень. На спеціальному засіданні наукової ради за участі запрошених фахівців-уфологів всі фотознімки ретельно розглядаються і аналізуються на наявність в аурі дитини синього кольору. Якщо синій, а ще краще – фіолетовий колір знаходиться бодай на одному з зображень, підліток з розряду дубезних колегіальним рішенням наукової ради переводиться до розряду особливих і теж зараховується до напіввишу.  Обстеження на аурометрі згідно закону платне, вартість його в залежності від відношення кількості абітурієнтів до кількості навчальних місць, варіюється від двох до п’яти тисяч американських доларів в еквіваленті. Ніхто не  має права завадити пройти таку процедуру навіть підліткам з бідних родин, звичайно, якщо у них знайдеться відповідна сума грошей. Серед місцевої  наукової і навколо наукової інтелігенції популярним є вислів:

 «У кого немає ані зв’язків, ані мізків, ані грошей – таким до науки зась».

Впродовж навчання в напіввиші – зазвичай це вік від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти років – підліток отримує те коло зв’язків, на яке спиратиметься все життя. Вища освіта є платною, фінансує її зазвичай сім’я, але трапляються випадки, хоча і нечасті, коли потужна корпорація накладає оком на здібного юнака чи дівчину і вкладає кошти в його(її) кар’єрне зростання. Платити за подальше навчання може й держава, обмежена лише наявністю бюджетних коштів після проплати за навчання дітей вищих, владних і привлднених – процедура отримання студентом державних коштів на навчання аналогічна процедурі отримання милостині комунальної.  Багато талановитих випускників продовжують навчання у бельнібарбійських закладах на континенті. Місцеві ж виші майже не дають знань, хоча формально в дипломах їхніх випускників  проставлені оцінки з найскладніших дисциплін. Зайвих людей туди не приймають – гарантією цього є платність навчання. Ганебна практика приймати і навчати безоплатно тих, хто з відзнакою закінчив напіввиш була припинена років із десять тому, коли викрився лукавий підступ одного студента із вуличних, напіввишевського відмінника, який отримав омріяний багатьма диплом, майже не приходячи до тями. Цей вискочка під час навчання міцно підсів на легкі наркотики, що і збило з пантелику викладацький склад інституту, адже саме до цієї згубної звички долучаються майже всі високородні парубки у вищому навчальному закладі. Гроші на дур самозванець заробляв, пишучи в короткі періоди вимушеної абстиненції дипломні та курсові роботи своїм багатшим однокашникам. За півроку до випуску хлоп остаточно порвав із наркотиками, що дало йому змогу за чотири місяці просвітлення пройти весь курс по всіх дисциплінах. Підлий намір було викрито вже після отримання диплому, коли ніхто із навколо наукових посадовців не спромігся визначити, чиїх він все ж таки буде. Треба відзначити прояв гуманізму з боку керівництва  міністерства освіти стосовно розумника, якому  диплом прирівняли до профвишевського, самого зухвальця долучивши до сумлінної праці в промисловому регіоні, одночасно підсиливши заходи щодо недопущення вуличних до вищої освіти. Тепер це такий собі інкубаційний період для дітей гідних людей, що готуються поринути в доросле життя: для хлопців несімейних є всі можливості весело провести час, для дівчат – останній шанс влаштувати особисте життя серед рівні, для одружених же – найкращий період для народження первістка, а може і кількох бажаних дітей. Тому справжня боротьба за місце під привладненим сонцем розгортається саме в напіввишах.

Враховуючи раннє статеве дозрівання, на острові дозволяється брати шлюб з шістнадцяти років, а дівчатам у разі нагальної наочної необхідності – з чотирнадцяти. Отже велика частина шлюбів – як рівних так і мезальянсів – формуються і навіть реєструються саме  під час навчання в напіввишах. Також тут йде відбір фрайдівок для найвпливовіших можновладців і найзаможніших багатіїв – це досить стрімка кар’єра для амбітної і не дуже багатої дівчини. В молоді роки гормони зазвичай перемагають розум – законодавців цей бік молодіжного життя зацікавив з точки зору головного принципу існування кланів: пильнувати сімейне надбання. Якщо через необачність завагітніє донька впливових батьків, а батько майбутньої дитини не розглядається як потенційний зятьок, дитини зазвичай не зрікаються, цивільний кодекс визначає соціальний статус байстрюка на рівні статусу його матері. Тією самою презумпцією користуються, коли не вбережеться дівчина, в якої не склалися очікувані серйозні стосунки із парубком з верхів. За місцевими законами батьки несуть рівну відповідальність за виховання дитини, отже молода мати має право вимагати від біологічного батька грошові кошти, сума яких не вища, ніж витрачена нею самою на дитину (це треба довести документально) і не нижча, ніж половина прожиткового мінімуму встановленого законодавчо для відповідного віку. В країнах, які вважають себе цивілізованими, такий розрахунок суми аліментів напевно спричинив би ґвалт серед правозахисників. Насправді ж цей закон, прийнятий, безперечно, на захист інтересів правлячого класу, грає на користь дитини, унеможливлюючи нечистим на руку матусям паразитувати на власному чаді. Будь-яка фертильна пройдисвітка знає наперед, що від біологічного батька, ким би він не був – волоцюгою чи магнатом – законним шляхом може отримати однакову суму, розмір якої залежить виключно від неї самої. Проте в більшості випадків такі ситуації розрулюються без втручання судової влади – якщо біологічний батько через певні причини одружитися не може, але дитину визнає, він може або забрати її на виховання, або, якщо довіряє матері своєї дитини, сплачувати їй грошові кошти, обмежені лише фінансовими можливостями сім’ї і умовами особистої домовленості. Взагалі святенництво не притаманне острів’янам, і втіхи плотського життя забороненим плодом не вважаються. Обізнані щодо походження дівчат парубки наперед знають, яка з них може бути об’єктом лише млосного зітхання і  красивого упадання, а з якими церемонитися не варто. Але на острові звикли дотримуватися того правила, що згода жінки є обов’язковою умовою для  інтимної близькості між представниками різних статей, тому, щоб мати уявлення про таку делікатну сферу людських стосунків,  слід відзначити особливості ментальності саме тамтешнього жіноцтва. Сексуальні стосунки із чоловіками, що стоять від народження вище них в суспільній ієрархії, є не те щоб обов’язковими, але кожна дівчина пишається кількістю таких зв’язків в дошлюбному житті, неначе фанатка музичного гурту кількістю автографів улюбленого співака. Побратися із сексуальним партнером або навіть стати його утриманкою небагата дівчина має шансів не більше, ніж попелюшка вполювати персонального королевича. Та відмовляти вищим  або навіть багатим привладненим вважається серед місцевих дівчат неетичним. Отже, якщо багатенький панич накладе оком на якусь дівулю – можна не сумніватися, що між ними відбудеться те, до чого спонукає природа, всі ж вагання і вихиляси юної панянки є нічим іншим, як адаптацією до сучасних умов старовинного танцювального ритуалу. Якщо ж мажор виявиться тюхтієм і, сприйнявши за серйоз першу ритуальну відмовку, припинить домагання, така його поведінка може навіть образити чесну дівчину. Прискіпливість молодої красуні до потенційного партнера зростає прямо пропорційно зниженню його суспільного рейтингу, до залицяльників же, бідніших за себе, дівчина порядна (або та, що хоче такою вдаватися) висуває настільки жорсткі вимоги, неначе обирає не партнера на статевий акт, а достойника до майбутньої беатифікації. Але ще екзотичнішою видасться читачеві поведінка тамтешніх тещ – як реальних так і потенційних. Переважна більшість матусь ще з початку статевого дозрівання навчають донь, щоб, боронь боже, не проґавити власне щастя, без вагань вступати у сексуальні стосунки із багатим залицяльником, якщо ж молоду дівчину не фігурально, а буквально верне поруч із ним внаслідок синдрому сексуальної несумісності, то самі запропонують легкі наркотичні засоби для тамування фізіологічної гидливості у своєї дитини, а от бідніших за себе парубків тещі повчають взагалі не сприймати за осіб чоловічої статі. Донечки в пошуку зазвичай до маминих порад не дуже дослухаються, і це  частіше сприяє влаштуванню особистого життя, ніж псує його. Особливість жіночої долі на острові, як це не прикро, полягає в необхідності продати свій товар за ціною найоптимальнішою. Це, боронь боже, не закид тамтешнім жінкам, просто коли на ринку  бажаючих взяти шлюб жінок такий надлишок пропозиції, мимоволі почнеш міркувати економічними категоріями. Якщо повії продаються щодня, отримуючи кожного разу невеличкі кошти, то дівчині, яка на ярмарку наречених позиціонує себе порядною, слід здійснити принаймні одну для неї самої доленосну оборудку. Тому, попри молодий вік, кожна дівчина на острові, ніби той біржовий маклер, вичікує на свій товар найсприятливішої ринкової кон’юнктури, вважаючи за найбільше для себе добро вполювати того ведмедя, який до весілля мав би себе за бика. І зробити це слід якнайшвидше, оскільки на острові такий клімат, що з роками не сприяє збільшенню ціни нареченої. Молоді ж хижачки, нахабно досягаючи статевої зрілості, наступають на п’яти, небезпідставно погрожуючи увести просто із стійла вже підгодованого і майже приборканого парубка. Реальна самооцінка – це те, що в більшості випадків  допомагає  не перетримати свій товар, бо така перебірлива дівиця може, просидівши кілька років в очікуванні свого принца на білому «Ламборджіні», в решті решт задовільнитися продавцем шаурми із зеленим «Матісом» у приватній власності. Тому поради рідної неньки, яка свою дитину безмежно любить і через це не може оцінити об’єктивно, ставитися до більшості залицяльників зверхньо,  можуть зіграти злий жарт із молодою дівчиною.

Самий факт навчання в напіввиші, як і отриманий по закінченні диплому, не дає ніяких гарантій  щодо працевлаштування і жодних переваг в кар’єрі. Такий навчальний заклад – своєрідний тонкий сегрегаційний фільтр між прошарками суспільства. Якщо до напіввишу ще може потрапити випадкова вулична людина, то продовження навчання, а відповідно і кар’єрного зростання, гарантовано або тим, хто від народження належить до вищих прошарків суспільства, або тим, хто згоден все своє життя покласти на укорінення серед привладненої погані. Таких цілеспрямованих вуличних хлопців та дівчат на острові називають підзолоченою молоддю.

 Слід розповісти ще про один варіант розвитку долі  підзолочених вихованців напівсередніх-напіввшщих учбових закладів. Випускникові напіввишу, який не має родинних зв’язків і не спромігся за роки навчання притулитися до якоїсь сім’ї, клану чи корпорації, що в умовах життя на острові майже тотожні поняття, можуть зненацька зробити на перший погляд дуже привабливу пропозицію: стати керівником або головним бухгалтером нещодавно створеної або деякий час працюючої фірми. Це не привід занадто пишатися собою – зазвичай на матеріально відповідальні посади без будь-якого досвіду роботи за фахом беруть людину, яка відповідатиме за порушення закону справжніми господарями контори. Такий спосіб уникнути прикрих наслідків бурхливої діяльності називається «взяти людину за бугая». Термін запозичений у місцевих скотарів, з яких окремі спритники часом не каструють певну кількість м’ясних бичків, намагаючись втиснути рогатий товар недосвідченим і бідним на гроші селюкам за плідників.

На роль «бугая» підшуковують зазвичай чоловічка, який не здається дуже розумним, проте навіть він розуміє, що доля його сумна і невдячна. Швидше за все фірма, яка винаймає його на високу посаду, або була створена задля відмивання брудних коштів, або збанкрутіла внаслідок халатності чи то  реалізованих злочинних намірів когось із керівництва. В такому випадку взятий «за бугая» отримає чималий термін ув’язнення. Але це ще не найгірший варіант  для молодого призначенця: в місцях позбавлення волі він може вийти на зв’язки з такими людьми, що сприятимуть його кар’єрі вже як крисуванця, чином він  напевно обійде квартальних держиморд, здатних лише трусити дріб’язок з перебуваючих напідпитку трударів. Трагічною буде доля «бугая», якщо його фірма-роботодавець намагалась заволодіти майном або грошима якогось клану. Тоді реальних хазяїв компанії теж шукатимуть, але можуть і не знайти, офіційного ж керівника позбавлять життя в будь-якому разі – за неповагу. Але трапляються випадки, хоча дуже зрідка, коли взятий «за бугая» хлоп’яга зумів ошукати і підставити своїх наймачів  - в такому випадку він  є не тільки людиною дуже розумною, але й неперевершеним актором, здатним тривалий час вдавати з себе недолугого телепня. Тоді ним неодмінно зацікавиться Служба Держбазпеки, щоб не скніти такому талантищу.

 

 

 

Розділ V. Найцінніший продукт республіки. Автор оглядає і досліджує  промислове серце країни і стає співзасновником і почесним головою приватного фонду.

 

Все моє враження про острів Лаґґнеґґ складалося під впливом інформації з різних джерел. Це власні спостереження, розмови з місцевими мешканцями і вивчення документації з показниками соціально-економічного розвитку, статистичними даними тощо, а також публікації в друкованих засобах масової інформації, радіо та телевізійні новини. Доступ до документів суворої звітності я мав завдяки моєму впливовому товаришу, лише іноді треба було зачекати для узгодження допуску. Так не одразу я отримав інформацію про найпотужнішу галузь тамтешньої промисловості. Я вже повідомляв, що цю  галузь називають переробною, хоча насправді це сміттєпереробна промисловість. Засоби масової інформації, так саме і урядові речники, не роблять з цього великої таємниці, проте і не наголошують повсякчас. Сміття тут гонорово називають найціннішим продуктом республіки, хоча  в загальному технологічному процесі воно виступає швидше продуктом проміжним, а для переробної промисловості взагалі є сировиною. Кілька десятиліть тому   була навіть проведена через парламент законодавча ініціатива, щоб спікер, мавпуючи свого колегу з батьківщини пана Гуллівера, сидів на мішку саме з цією сировиною, проте вже за тиждень політика почала смердіти без всяких метафор, тож від креативу довелось відмовитися. Згідно з даними Департаменту Статистики, які я мав нагоду вивчати, в останні десять років доля переробної промисловості в загальному обсязі національного продукту складала від сорока до сімдесяти відсотків. Першою моєю думкою була недовіра до наданої мені інформації, адже жодна країна не може виробляти стільки сміття, і я не був далеким від істини, хоча й помилявся щодо фальсифікації даних. Переважну більшість сировини для переробників постачає Бельнібарбійська імперія, економіка якої вдесятеро потужніша за лаґґнезьку, окрім того розподіл населення територією великої держави неоднорідний. Переважна кількість людей мешкає в містах-мільйонниках на північному узбережжі континенту, тобто відділена від острова лише протокою, що в найвужчому місці має чотири з половиною морські ліги завширшки. Придатного для життя місця на цій стороні великого континенту замало, щоб марнувати його під звалища, тому сміттєвози в імперських мегаполісах не вивалюють свій вантаж одразу за містом, а звозять в єдиний на все узбережжя товарно-експортний порт. Там відходами без будь-якого сортування завантажуються гігантські пороми, що безперервно відвозять свій вантаж, який прибуваючи до лаґґнезького берега набуває статусу сировини. Якщо в деяких засобах масової інформації острів інколи називають смітником імперії або її помийницею, то це не зневага до тубільців, а комплімент місцевій владі, яка спромоглася так ефективно зорганізувати виробничий процес утилізації відходів свого великого південного сусіда. Вже за кілька років транспортування сировини планується модернізувати, для чого розроблений детальний план будівництва  сміттєпроводу «Братерство», який у вигляді гігантського моста стане над протокою у найвужчому місці і безупинно рухатиме товар на величезному конвеєрі. За наявності політичної волі з обох боків це справа вже найближчого майбутнього.

З лаґґнезького товарно-імпортного порту починається промисловий регіон країни, який складається з великої кількості спеціалізованих промислових зон (промзон), з’єднаних  залізничною гілкою – на острові функціонує лише товарна залізниця. Переробка імпортованого сміття починається майже одразу після розвантаження поромів. Величезні терени біля моря  засіяні сировиною, яку починають сортувати й завантажувати в товарні вагони. Колія прорізає острів майже на сто миль вглибину і на узбіччях в кожній спеціалізованій промзоні, що метастазами розповзаються від залізниці, відчіплюються вагони з певного роду попередньо відібраним видом сміття. Ще біля моря при сортуванні відбираються ті речі, що не зовсім втратили товарний вигляд і можуть бути після невеличкого ремонту використані як одяг чи взуття.(До речі, власники цієї галузі переробки пролобіювали закон, який забороняє ввезення до країни товарів, що в інших країнах називаються second-hand). Також серед побутового мотлоху іноді знаходять продукти харчування, що їх багатії вважатимуть зіпсованими, але при достатній термічній обробці можуть вживатися внутрішньо, особливо представниками низших прошарків населення. Адже медичними дослідженнями лаґґнезької Академії відкрито і статистикою доведено, що шлунково-кишковий тракт у різних соціальних груп по-різному перетравлює їжу. Під впливом корпорацій, які займаються переробкою харчових відходів на острові повністю ліквідовано санітарна служба і скасовані будь-які нормативи максимально припустимих концентрацій хімічних речовин в продуктах харчування. Завдяки цьому великі оптово-роздрібні мережі імперії тепер не мусять знищувати продукти, в яких сплинув термін придатності, а можуть за безцінь, але  таки продати ці товари в Лаґґнеґґ. Зняття обмежень також спонукало розвиток на острові власної харчової промисловості, зокрема птахівництва. Для вирощування індоперепілок, яких там розводять як у нас курей, з континенту була завезена завелика партія комбікормів, єдиним недоліком яких був надмірний( в 200 разів вищий за норму) вміст деяких видів хлорованих вуглеводнів. Корми бельнібарбійська корпорація подарувала безкоштовно, наполігши на сплаті лише транспортних видатків та вивізних митних зборів; єдиною умовою було регулярно надавати відомості про стан здоров’я споживачів пташиного м’яса.

Повертаючись до сортування, треба відзначити, що на первинному етапі серед сміття можна також знайти цінні речі, навіть випадково готівку. Якщо серед сміття трапляються кабелі з жилами із кольорових металів, спалювання ПВХ-ізоляції здійснюється тут же. Вироби з чорних металів також відокремлюються. Далі безліч технологічних процесів використовується для виробництва національного продукту. З речовин, які містять білок, роблять завалочний газ і біогаз, в великих ямах, що нагадують силосні, перегниває майбутній штучний торф, з виділених паперових відходів виготовляють картон і обгорточний папір, з відібраних пластмас і поліетилену виплавляють або випресовують прості будівельні матеріали. Особливо пишаються місцеві інвестори налагодженою лінією з переробки пластикових пляшок, які тут сортуються за кольорами, потім на високотехнологічній апаратурі з отриманої маси сучать нитки, з них виробляють синтетичну тканину для виробництва дуже дешевого одягу(хазяї цієї лінії теж лобіювали заборону секунд-хенду). Віднедавна налагоджено постачання радіоактивних відходів для подальшого захоронення. Для заспокоєння місцевих мешканців, Логадійська медична академія попередньо провела низку досліджень і оприлюднила вражаючи результати. Виявилося, що радіоактивне випромінення не лише не спричиняє онкологічних захворювань, а навпаки лікує ті, на які людина вже хворіє і робить профілактику наперед всьому організму. Отже, мешканці регіонів, де розташовані могильники таких речовин, безкоштовно отримують ту дозу опромінення, за яку заможні громадяни платять великі гроші. Працівники з бельнібарбійським громадянством а також вища і середня ланка обслуговуючого персоналу з лаґґнезького боку не беруть участі в процесах транспортування і утилізації радіаційного непотребу виключно через притаманний їм гуманізм, не бажаючи позбавляти найбідніших  своїх підлеглих чудодійного і безкоштовного лікування.

Всю цю інформацію я отримав з профвишевських підручників, та різних періодичних видань, що не захищені таємним грифом. Мене здивувало, що майже ніхто з моїх співрозмовників – помешканців центру столиці – не мав чіткого уявлення про те, що саме виробляють у промислових зонах, не кажучи вже про особливості технологічного процесу. Моє прохання відвідати бодай одну з зон мій провідник сприйняв без ентузіазму, проте не відмовив на відсіч. Потрібен був лише час на узгодження перепусток і отримання в тимчасове розпорядження спеціалізованої автівки, оскільки власної йому було шкода псувати  - новенький Lexus, отриманий ним в користування замість викупленої і подарованої старшому синові моделі BMW, міг після такої подорожі зовсім втратити представницький вигляд. Другого січня 2008 року на  всюдиході спеціального призначення, що за конструкцією нагадував гібрид бронетранспортера і позашляховика, ми вирушили до промзони, що мала стати об’єктом моїх спостережень. Персонал займається там переробкою і остаточним захороненням  високотоксичних відходів хімічної промисловості. Місцеве законодавство не встановлює жодних норм, що регламентували б ввезення таких вантажів на острів, відтак Лаґґнеґґ називають не тільки санітарним, а ще й екологічним офшором. В документах метою нашого пересування зоною обмеженого доступу була оголошена «екскурсія», об’єкт  її був обраний моїм повожатим не випадково: підрозділ Державної Охорони там очолював його однокашник по Академії Державної Безпеки, отже прийом мав бути доволі гостинним. Проїхавши блокпост, розташований на кордоні промислового регіону, водій всюдихода наказав нам ні в якому разі не відчиняти віконця автівки і тримати напоготові дихальні респіратори на випадок розгерметизації кабіни. Мій знайомий, хоч і був набагато вищий за чином, інструкції дослухався і радив те саме зробити мені. За кількадесят кілометрів їзди мене були налякали потужні вибухи, але я миттєво був заспокоєний звісткою, що йде планова утилізація привезених нещодавно боєприпасів, списаних з озброєння бельнібарбійської армії через сплив терміну придатності. Під час переїзду мені коротко розповіли про уклад життя і план розташування об’єктів, що є універсальними майже для всіх промзон, з поправками лише на специфіку виробничого процесу.

Принципова схема  об’єкту, що іменується промисловою зоною, відтворює модель столиці, вже описану мною раніше. Окрім розміру і чисельності помешканців, різниця полягає в тому, що зона має єдине кільце, марковане не автодорогою, а огорожею з колючого дроту з вежами по кутах. Всіх зайнятих у виробничому процесі розділяють на дві великі грипи – персонал і контингент. Всередині кільця розташовані житлові приміщення для персоналу. Щільна охорона внутрішнього містечка зумовлена можливими актами невмотивованої агресії з боку окремих представників контингенту – такі випадки періодично трапляються. Взагалі промзони – скопичення людей, не обмежених в пересуванні, для вільної праці, доступ контингенту до внутрішнього простору теж можливий за умови наявності перепустки. Зовнішнього обмеження взагалі не існує. Контингент складається переважним чином з місцевих поселян: влада країни, виборюючи зменшення собівартості виробничого процесу, не переймається  витратами на відселення мешканців районів, що їх поступово поглинає промисловий регіон. Залишенці складають основу  того прошарку населення, робоча сила  і саме життя якого майже безкоштовні. Іноді до них долучаються вислані на поселення карні злочинці, або люди з міст, що позбулися реєстрації внаслідок власної недбалості або неналежної сплати обов’язкових платежів. Долучитися до лав контингенту  вдається далеко не кожному з місцевих: керівництво промзон не розширює занадто штати найманих працівників. До того ж існує резерв майже безкоштовної робочої сили у вигляді освітніх закладів: у разі необхідності на сміття можуть мобілізувати всіх учнів місцевих шкіл віком від десяти років під проводом вчителів, яким партійна дисципліна не дозволяє відмовити державній людині. В кожній зоні є штатний інспектор з найму контингенту, який може мати одного чи двох помічників-рекрутерів з числа шанованих місцевих авторитетів. Контракт, який підписується обов’язково обома сторонами, міг би видатися правозахисникам зовнішнього світу занадто суворим, якщо не знати специфіки виробництва і того, що документально не регламентується. Так в стандартному трудовому договорі встановлений дев’яностагодинний робочий тиждень, отримання робітником харчування на суму, еквівалентну десяти американським доларам на місяць, заробітна платня на рівні 25% профмінімуму а також система штрафів за порушення трудової дисципліни, сума найменшого з яких в рази перевищує встановлений робітникові оклад. Це не означає, що керівництво зон настільки жадібне й недалеке, щоб не розуміти неможливість ефективної роботи   в таких умовах. Контракт складається не для того, щоб його умови виконувалися буквально,  це просто жупел для найманця: мовляв не дотримуєшся джентльменських угод з роботодавцем – до тебе застосують ті заходи, на які ти сам погодився. Зазвичай розумні представники керівництва не дуже прискіпуються до нижчих, задовольняючись тим, що виробничий процес йде не гірше, ніж на інших промзонах. Інколи серед персоналу з’являється зануда-висуванець, який через власну необізнаність або відверту тупість починає вимагати від підлеглих чіткого виконання всіх пунктів трудової угоди. Місія керівника кадрового відділу промзони – своєчасно розпізнати такого спритника і перевести на вакансію, що не пов’язана з   міжлюдськими контактами, або взагалі розірвати з ним контракт, поки з заповзятим трудівником не трапився нещасний випадок на виробництві.

Щодо занизької платні – контракт не бреше ні на йоту, харчування також фінансується за контрактом лише в кращому для робітника випадку. Компенсують не отриману вигоду робітники тією діяльністю, що в багатьох інших країнах класифікувалась би як розкрадання державної(приватної) власності або нетрудові доходи. Формально і на острові такі дії не схвалюються, тому час від часу на кожній промзоні проходить повна ротація контингенту.

Оскільки нормувати вміст конкретної речовини в смітті неможливо, а статистика  по-перше відображує дані лише за попередні періоди, по-друге складається живими людьми, що вони не можуть не бути зацікавлені в відображенні якісного складу сировини під певним кутом, то існує можливість використання сировини не тільки за призначенням. Частіше такі зловживання відбуваються на етапі первинної переробки на узбережжі, тому в ті краї дуже складно отримати призначення представникам персоналу, але в спеціалізованих зонах існують свої перспективи. Так майже всі дешеві товари на ринках міст  - неврахована сировина з промислових об’єктів. Займатися цим  контингенту неможливо без домовленості з представниками персоналу, які не так ретельно пильнують державне майно, як власну матеріальну зацікавленість. Що ж до тієї промзони, яку ми відвідали, там левову частку неврахованого доходу дають так звані «чорні хіміки». Я вже наголошував, що наркотичні речовини на острові не заборонені, проте занадто дорогі для пересічних громадян. Тому переважна більшість небагатих споживачів віддає перевагу токсикозамінникам наркотиків. На промзоні, де утилізується хімічний непотріб, віднайти речовину з відповідною формулою нескладно. Далі кілька простих хімічних реакцій – і товар не дуже високої якості, зате недорогий, у відповідних пакунках розходиться по великих містах. Токсичні речовини споживаються як через дихальну систему, так і шляхом змішування з алкоголем і іншими рідинами перорально. Законопроект, що передбачає прирівняння токсикоманії до наркоманії і відповідальність  за протизаконний обіг токсичних речовин вже кілька років як поданий до парламенту, проте поки три підкомітету – з питань оргзлочинності, з питань моралі та  з питань соціального захисту і медицини – сперечаються, кому першому  на розгляд буде поданий проект відповідного закону, діяльність «чорних хіміків» не вважається протизаконною, хоча й закону, за яким би ці діячі оподатковувалися, теж не існує.

Зовнішній простір промзони, окрім місць компактного проживання контингенту і місця вивалу і вторинної переробки сировини, містить ще приміщення виробничих цехів, де саме і відбувається виробничий процес. В цехах цілодобово чергує охорона, попри те, що майже всі виробничі потужності завантажені і працюють безперервно. Необхідна згідно штатного розкладу кількість представників інженерно-технічного персоналу керує технологічним процесом, також для виконання найтяжчих, найшкідливіших і найбрудніших робіт на промислових об’єктах використовується  ті представники контингенту, яких вважають робочою аристократією, деяких з них – найкваліфікованіших –  навіть не зачіпає ротація.

Внутрішнє містечко, в’їзд та вхід до якого здійснюється за перепустками, калькує у зменшеному вигляді центр великого міста. Там містяться, окрім квартир для персоналу, декілька офісних приміщень, гараж для службових і приватних автівок, поліклінічний пункт, в самому ж центрі простору розташована будівля для вищого керівництва. В будь-якій промзоні персонал згуртований за принципом підпорядкування в дві великі групи: інженерно-технічний персонал, що є співробітниками відповідного профільного міністерства, і охорона, підпорядкована Міністерству Державної Безпеки. Були часи, коли на промзонах з метою економії коштів охорону до виробничого процесу не долучали, проте це завжди закінчувалося бунтами і різаниною, що влаштовували окремі  несвідомі представники контингенту. Кілька десятиліть тому на базі економічного  і соціологічного обґрунтування були встановлені нормативи співвідношення кількості державних охоронців до кількості інженерів і до чисельності контингенту. Варіант збільшення заробітної платні контингенту і відмови від  послуг служби охорони не розглядався, як  наперед безглуздий. Розрахунки довели, що необхідна кількість охоронців повинна вдвічі перевищувати чисельність інженерів і складати не менше двадцяти п’яти відсотків від середньосписочної             кількості контингенту.

Гуртожитки і квартири  охоронцям та інженерам надаються без розмежування за  принципом підпорядкованості, лише з урахуванням рівня в службовій ієрархії. Той самий принцип сповідується найвищими посадовцями: начальнику промзони і керівникові служби охорони на час виконання ними посадових обов’язків надається в користування в рівних долях центральна будівля внутрішнього простору промзони. Система очистки і кондиціювання повітря в цій будівлі налагоджена і працює так якісно і безвідмовно, що два високодостойника можуть мешкати там з дружинами і навіть малолітніми дітьми, звичайно, за умови, що члени сім’ї не виходитимуть за межі будівлі. Очільники промислового об’єкта перебувають між собою в добрих дружніх стосунках, тож покумитися між собою для них звичайна справа. Можливо саме тому в усіх промзонах спільне помешкання керівництва називають кумською хатою.

На порозі цієї самої будівлі нас радо зустрів однокашник мого товариша – керівник охорони, капітан за військовим званням, його вірна любляча дружина віддавала останні розпорядження перед обідом. Начальник зони перебував на той час в офісі, а його дружина – у власної матусі в столиці, бо була при надії. Враховуючи специфіку виробництва, обидва подружжя воліли не тримати дітей при собі, хоча мікроклімат в будівлі за допомогою найсучаснішої техніки створювався казковий, про що свідчила наявність зеленої травиці і живих екзотичних рослин на галявині внутрішнього подвір’я. Від отруйного повітря  хатину рятувала велика баня-полусфера з надміцного скла. Вона відкривала внутрішнє подвір’я для доступу природного повітря лише коли зовнішні датчики показували, що зовнішнє середовище екологічно безпечне. Таке траплялося нечасто – після великої зливи і за вдалої рози вітрів один-два рази на місяць. Страви, що нас ними пригощали, не поступалися якістю кращим наїдкам з ресторану столичного п’ятизіркового готелю. Куховара подружжя возило з собою на будь-яке місце служби чоловіка, для уникнення бюрократичної тяганини він мав чин лейтенанта Внутрішніх Військ і формально займав відповідну званню посаду. Єдине, що засмутило щирих господарів – що я не вживав алкоголю, оскільки вони, щоб створити приємне враження, дістали з винниці дороге  вино – такі марки в ресторані готелю   подають від п’ятисот доларів за пляшку – і саме під цей божественний напій кухар готував свою фірмову м’ясну страву.

По обіді з’явився заклопотаний начальник промзони, сповістивши всіх про надзвичайну ситуацію: в одному з цехів стався викид токсичної речовини, є людські жертви, тож він наполегливо відмовляв від огляду об’єктів зовнішнього простору. Я й сам зрозумів, що непорядно роздивлятися чуже нещастя, отже зголосився оглянути внутрішнє містечко та й годі.

В межах кільця перше, що впадає в око – дуже мала кількість жінок. Роботи для них тут майже немає, до того ж промзона, яку ми відвідали, належить до переліку найнебезпечніших для здоров’я виробництв, хоча на інших зонах гендерне співвідношення майже те саме. Екологічна обстановка в усьому промисловому регіоні така, що лікарі радять будь-якому подружжю, з якого чоловік їде працювати туди, народжувати дітей до небезпечного відрядження. Якщо ж там кілька років поспіль мешкатиме жінка, її шанси   виносити і народити здорову дитину зводяться нанівець. Попри це, деякі дружини їдуть за чоловіками до промзон і на постійне проживання – таких називають інженерками, незалежно від того, одружена вона з охоронцем чи з технічним працівником. Сімейним парам без зволікань надають щонайменше окрему кімнату в гуртожитку. Серед чоловіків, які проживають в містечку з дружинами, рівень подружніх зрад найнижчий в країні, і це не лише через несприятливий для чоловічого здоров’я екологічний фон.  Якщо жінка, попри всі вірогідні небезпеки, погодилась слідувати за своїм благовірним в таке пекло, причиною цьому може бути або велике почуття, або повна безвихідь. В будь-якому разі ця декабристочка є людиною сильної волі, здатною  видряпати очі кожній шльондрі, яка зазіхне на її крихку ланку суспільства, а заразом прочухана отримає і шкідливий благовірний. Трапляється, підблядовують самі інженерки, але, щоб стрибали в гречку їхні чоловіки – таке майже неймовірно. Більшість дружин персоналу, якщо не має фінансової можливості лишатися в благополучних містах на час відрядження чоловіка в промзону(від трьох до п’яти років) мешкають у спеціальних гуртожитках, що розташовані близько до меж промислового регіону. Чоловік має право на десятидобову відпустку до своєї дружини щонайменше раз на рік. Через прогресивне ставлення до статевого життя сторін шлюбу деяких помешканок, такі гуртожитки називають хвойдосховищами. Хоча переважна більшість жінок  зберігають вірність своїм чоловікам, як це часто буває, імідж створює меншість. У встановленні батьківства там користуються нормами наполеонівського кодексу, відтак офіційний чоловік без будь-яких експертиз оголошується батьком дитини. Я особисто спілкувався з нещасним чолов’ягою, що він кілька років тому, приїхавши до дружини, яку не бачив рік, здибав її на шостому місяці вагітності. Пара водночас подала два позови до суду: він вимагав розлучення, вона – аліментів. Сплачувати кошти на утримання дитини суд ухвалив одразу по народженні, що ж до розлучення – у позивача не склалося. В процесі з’ясувалося, що жінка мала статус убогої, розлучення з такими – процес довготривалий, а за наявності у нещасної сторони зв’язків  в юридичних колах - майже неможливий. Не знаю, яка саме лиха година спіткала бідолашну молодицю, та на репродуктивну функцію хвороба аж ніяк не вплинула. З тієї пори жінка, не маючи жодного контакту з чоловіком, народжувала ще двічі, він же, не в змозі винайняти кваліфікованого адвоката, оплачує утримання трьох напевно не своїх дітей. Здебільшого ж перебування чоловіка на промзоні є шансом для подружжя бодай якось вирішити житлову проблему або покращити матеріальне становище: робота  там оплачується реальними грошима не зважаючи на відпрацьований стаж. По закінченні відрядження кожен представник персоналу проходить медичну комісію, яка досить об’єктивно оцінює стан його здоров’я. Зазвичай переважна більшість отримує звання убогого, який статус, окрім описаних мною раніше  привілеїв, надає переваги в веденні підприємницької діяльності. На острові взагалі найуспішніші бізнесмени – саме убогі: ті, хто відпрацював на промзонах, мають неабиякі можливості і зв’язки в реальному секторі, ті ж, кому вдалося зібрати консиліум, не покидаючи меж міста – люди не з бідніших прошарків суспільства, отже, мають зв’язки у навколовладних сферах.

Бажаючих працювати в промисловому регіоні завжди нестає. Друге відрядження до промзони, особливо без перерви, майже дорівняє смертному вироку. Деяким крисуванцям, засудженим до тюремного ув’язнення, пропонують замість перебування за ґратами, відслужити відповідний термін охоронцем на промзоні – в такому випадку він отримує відповідне посаді грошове забезпечення, і стаж держслужбовця йому зараховується. Але навіть на такі умови погоджуються далеко не всі злочинці.

Всі переваги і привілеї стосуються лише персоналу, що до контингенту – його представникам навіть не пишеться трудовий стаж для можливого в подальшому нарахування пенсії. Тубільці тим не дуже переймаються, оскільки до пенсійного віку серед чоловіків не доживає майже ніхто. Вони вдячні державі вже за те, що вона забезпечила їх працею і вірогідним джерелом доходу при шаленому рівні безробіття в країні. Якщо спиратися на звіти лічильних  виборчих комісій, це той регіон країни, де традиційно фіксується стала любов до правлячої партії. Одна з небагатьох милостей, якої вдостоєний контингент – надання медичної допомоги в поліклінічному пункті, для чого їм треба отримати перепустку до внутрішнього містечка. Наплив саме таких понівечених роботяг ми спостерігали, проходячи повз медичний заклад.

Серед кількох охоронців, що супроводжували робітників до медпункту, я помітив чоловіка, котрий вдався мені дуже схожим на одного з посидільців камери, в якій мені поталанило провести короткий час на самому початку мого перебування на острові. Я не був впевнений на всі сто, адже хвороба тоді ще затьмарювала свідомість, та ще й  пам’ять на обличчя – не те, чим я міг би хизуватися. Лише погляд – чорний і пронизливий – понудив мене здригнутися, як і тоді.

Вечір того дня ми провели в кумській хаті – мій провідник  за розмовами зі своїм давнім товаришем і його дружиною, я ж волів  поспілкуватися з обслугою чудо-будинку. Ця категорія людей в будь-якій країні знає особливості укладу життя і панів, і підпанків і робочого люду, хоч і дивиться на останніх дещо зверхньо. Рівень знання бельнібарбійської мови давав мені можливість спілкуватися  без перекладача, і більшість інформації про життя на режимному об’єкті я отримав саме від прислуги.

Надвечір’я вразило мене заходом зеленого  сонця – це у відкритому цеху почалося випалювання порожніх залізних бочок, які не вдалося повністю звільнити від залишків фарби. Для працівників промзони це звичне видовище, а надзвичайні обставини, навіть пов’язані з людськими жертвами, не є підставою для переривання технологічного процесу.

На ранок всюдихід вже віз нас назад до столиці, де по приїзді я мав зустріч з представниками товариства пам’яті пана Гуллівера. З власної ініціативи і коштом приватних меценатів ці високодостойні пани вирішили спорудити пам’ятник великому мандрівникові і встановити йому в історичній частині міста в день трьохсотліття прибуття цієї відомої людини на острів. Для цього було ухвалено заснувати спеціальний приватний фонд з державною наглядовою радою і державними ж гарантіями уставного капіталу, мені запропонували його очолити. Порадившись зі своїм товаришем, я висунув зустрічну пропозицію: я буду почесним головою фонду, управління ж ним треба доручити більш обізнаним з місцевим укладом особам. Моїм підписом на установчих документах наша зустріч завершилася, я ж зробив висновок, що раніше квітня залишити острів мені не судилося.

 

 

Розділ VI. Автор отримує дозвіл на дослідницьку роботу в державному архіві, де вивчає історію країни. Друге похвальне слово лаґґнежцям і сміливі поради автора сучасним історіографам.

Чимдалі більше я заглиблювався у спостереження за життям людей і спілкування з мешканцями країни, мені ставало все зрозуміліша необхідність хоча б поверхнево оглянути ті історичні події, що cформували націю і якими можна було б пояснити особливості її ментальності. До того ж попереду було  щонайменше три місяці вільного часу до мого вірогідного відплиття в напрямку своєї батьківщини. Виходячи з цього, я звернувся до свого провідника з проханням порадити мені кращий спосіб ознайомитися з історією держави Лаґґнеґґ, розташованої на однойменному острові. Товариш мій запропонував не обмежуватися переглядом  відповідного підручника, а отримати інформацію з першоджерел, тобто попрацювати в головному державному архіві. Його не дуже приховану хитрість я сприйняв з розумінням: за майже п’ять місяців перебування при моїй персоні державний чиновник либонь дуже занедбав свої основні службові обов’язки, та ще й бізнес потребував ретельнішої уваги топ-менеджера. Дозвіл на перегляд найтаємніших документів він отримав для мене без особливих зусиль. Приміщення архіву майже межувало з готелем, де я тимчасово мешкав, і я став щодня ходити до державної установи наче на роботу. Мовної перепони для мене вже майже не існувало, друковані і писані тексти перекладати набагато простіше, ніж розуміти живу розмову, до того ж до моїх послуг був комп’ютер з лінгвістичним редактором. Це допомогло мені в перекладі текстів лаґґнезькою мовою. Як відомо ще з нотаток мого великого попередника,  мова Бельнібарбі використовувалася як засіб міжетнічного спілкування ще триста років тому. За цей час з об’єктивних причин вона стала державною на острові Лаґґнеґґ, проте за  мовою корінного населення теж формально зберігається такий статус. Сучасна лаґґнезька дуже відрізняється навіть від тієї її форми, що намагався вивчати пан Гуллівер триста років тому, пересипана бельнібарбізмами, та навіть такою її формою спілкуєтьсь вузьке коло громадян, які зберігають залишки національної свідомості. Можна констатувати, що мова ця майже мертва, люди, які вважають себе елітою, стидаються спілкуватися нею, називаючи свинячою. Щоправда, вони і бельнібарбійською не володіють досконало – такий висновок я зробив, порівнюючи вимову дикторів імперських телеканалів і острівних достойників. Але на їхній захист розроблена теорія, яка доводить фізіологічну неспроможність людей з високим політичним розумом оволодіти мовознавством – це стосується як можливих фонетичних так і граматичних проблем. Особливо важко дається державницьким геніям правопис подвоєних приголосних.

Вивчаючи історію краю, я спромігся оволодіти – принаймні в обсязі, необхідному для вивчення документації – мовою корінного населення, проте давньолаґґнезької не почув жодного разу, бо задля цього довелося б їхати в віддалені нецивілізовані райони країни.

Вивчаючи першоджерела, я завжди поряд тримав підручник історії – адже дуже цікаво розглядати одразу дві версії подій, що відбулися. Викладання історії – питання політичне, тому узгодження текстів підручника з ідеологічним керівництвом імперії вже протягом століть є  національною традицією лаґґнезьких істориків. Враховуючи лаконічність викладання і компактність видання, що формою нагадує звичайний записник,  книгу цю називають зручником. Що ж до архівів, то другого вичищення їх не відбулось своєчасно через фінансування науки за остаточним принципом ще за часів імперії, тепер же ніхто не наважується взяти на себе цю рутинну працю. Перше ж сталося зовсім випадково у буревії подій двохсотрічної давнини. Вся історіографія догулліверових часів зводиться до однієї легенди, на яку дуже часто посилаються як імперські, так і місцеві дослідники. Йдеться про часи майже доісторичні, коли над великим континентом ще не літав плавучий острів Лапута, тобто кілька тисячоліть тому. Тоді плем’я, що населяло  острів – теперішній Лаґґнеґґ – завдяки   сприятливому для землеробства і скотарства клімату і відокремленості від світу існувало в добробуті і суспільній злагоді. Остання базувалася на суворому виконанні кожною людиною внутрішнього укладу  племені і дотриманні свого місця в ієрархії, відносний добробут  – на тяжкій сумлінній праці, тож не слід  ідеалізувати доісторичне життя острів’ян, називаючи його раєм. Головне, що непокоїло вождів і духовних проводирів – це дуже швидке зростання населення, яке за кілька століть могло на їхню думку вщент виснажити природу острова(а саме їй як богові вклонялися тубільці). З розвитком ремісництва майстрам стало снаги будувати засоби судноплавства, які могли перетинати протоку між островом і континентом. Саме тоді з розповідей перевізників місцеві вожді дізналися про традицію одного з континентальних племен приносити богам людські жертви. На материку жертвоприношення мало ритуальний характер, здійснювалося за наказом верховного шамана задля підсилення авторитету влади і за волею того ж духовного лідера могло бути здійснено в будь-яку мить, але й будь-якої миті припинено. Континентальні племена вирізнялися суворим норовом, їхні очільники не обмежували себе в кількості принесених в жертву людей, проте наглядали за дотриманням суворих правил щодо поховань тіл небіжчиків: в той час, як саме життя вважалося даниною богам небесним, тіло було даром богам земним.

Дізнавшись, що вбивство можна трактувати не тільки як ганебний вчинок конкретної людини, а ще й як здійснення волі богів, очільники острівного племені, що залюднило на ті часи всю територію оточеного водою суходолу і являло собою достатньо усталену етнічну спільноту, поквапилися з модернізаційним нововведенням, розраховуючи таким чином запобігти перенаселенню своєї землі. Попервах планувалося вбивати лише тих немовлят, які виявили ознаки слабкості та  нежиттєздатності – ці критерії визначалися духовними і військовими очільниками кожного роду. Проте соціальне розшарування, що мало місце вже в ті часи, дещо викривило об’єктивність оцінок родової старшини: діти шанованих в своєму роду осіб зазвичай лишалися животіти, навіть маючи наочні ознаки фізіологічних дефектів, натомість цілком здорових немовлят рядових членів племені вбивали без ліку. Традиція розподіляти результати господарської діяльності між родинами за кількістю чоловіків теж спонукала верхівки родів до зловживань: в деяких родах взяли за звичай жертвоприношення проводити після збору врожаю, але до його розпаювання – не треба, думаю, зайвий раз наголошувати, хто в роду був приреченим, а хто отримував його долю. Нарешті, деякі роди зробили революційне для свого часу відкриття, що людське м’ясо за властивостями не дуже відрізняється від м’яса тварин, і за допомогою жертвоприношення стали вирішувати продовольчу проблему в прямому сенсі. Вже в ті часи надмірна автономізація окремих родів не давала змоги владі племені втручатися у внутрішньо родові стосунки: верховних шаманів племені поважали і утримували суспільним коштом та й годі. Простолюдним правди шукати ніде було, працювати ж на свій рід в постійному очікуванні легітимізованої розправи не мало сенсу. Тому за кілька десятиліть після релігійних нововведень всією територією острова стали спалахувати жорстокі бунти з нелюдською різаниною, сумлінні робітники доволі швидко перетворилися на воїв і майже одразу –  на мародерів. Залишки родів пішли битися один проти одного. Скуштувавши легкої наживи, майже ніхто не хотів повертатися до праці, а якби хтось і зволів знову стати до борони чи вивести отару на пасовисько, він швидко втратив би своє трудове надбання, адже гурти зголоднілих озброєних недолюдків вешталися всією територією острова і не залишали жодному зустрічному шансів на життя. Менш ніж за століття острів майже знелюднів, залишки населення згуртувались навколо колишніх родових вогнищ, започаткувавши теперішню націю. Елітою за тією ж легендою стали перші вигнанці з Лапути, які заради наживи намагалися відколупати від алмазної спідньої поверхні летючого острова дрібненькі шматочки і лише завдяки королівській милості не були страчені. Ці високодостойні люди не сіли на континенті через небажання жити за місцевими законами, виконання яких примусило б їх асимілюватися в усі прошарки суспільства, включаючи низи, і знайшли собі територію з населенням, ладним визнати вищими над собою істотами будь-кого.

Саме так змальовує легенда, нічим не підтверджена, але ніким не спростована, життя автохтонного населення в темряві далеких тисячоліть. В історичних напрацюваннях бельнібарбійських істориків вона використовується як прямий доказ неспроможності тубільців до самоорганізації і розбудови власної держави. З описань мого великого попередника пана Гуллівера можна отримати іншу інформацію про Лаґґнегґґ як самодостатню острівну державу з власним монархом і усталеним укладом життя, проте документального підтвердження тому, що держава була ефективним утворенням немає через знищення всіх державних паперів з архіву внаслідок великої пожежі. Тому зручник визначає весь період  лаґґнезької історії до входження під протекторат, а згодом до складу Бельнібарбійської імперії лише як шлях до братерського возз’єднання з народом, верхівка якого тільки й спроможна навчити вірному способу життя. Період перебування під владою короля називають тимчасовою формою організації місцевого врядування, монархію – кривавою деспотією, під якою тривалі століття стогнав знеможений народ, бельнібарбійського імператора – рятівником і рідним батьком, який вчасно прийшов на допомогу представникам недолугої, але майже рідної нації і витягнув її з темної доби середньовіччя. Представники лаґґнезької політичної еліти, які дотримуються націоналістичних поглядів, вважають таке трактування історичних подій наклепом, зведеним імперською пропагандою. Я ж, не маючи джерел інформації про давній період історії острівної держави, змушений обмежитися поданням лише офіційної точки зору, засвідчивши при цьому наявність іншої.

Твердження, що, починаючи з падіння летючого острова, про яке я згадував раніше, історія Лаґґнеґґа нероздільно пов’язана з Бельнібарбійською державою(згодом – імперією) не заперечується жодним  поважним історіографом і жодною політичною силою як на самому острові, так і на континенті. Саме тому, хоча історія Бельнібарбійської імперії і не є об’єктом моїх досліджень, я змушений був вивчати окремі її періоди, про один з яких і буде моя подальша розповідь.

Одразу після вдалого заколоту проти короля Лапути і знищення плавучого острова на великому континенті постало питання централізації влади і підсилення її аж до абсолютної. Та м’яка, майже формальна влада короля не могла забезпечити концентрації промислових і фінансових потужностей в одних міцних руках і утворення імперії, яку бельнібарбійські патріоти дотепер називають наймогутнішою, найпотужнішою, найвеличнішою в світі. До такого об’єднання спонукала небезпека зовнішня, яка, на думку бельнібарбійських інтелектуалів від політики існує навіть зараз, а в ті далекі часи(нагадаю, що йдеться про середину вісімнадцятого століття за літочисленням зовнішнього світу) була просто кричущою. З імперських архівів  відомо, що бельнібарбійські мореплавці  сягали американського узбережжя і мали сяку-таку торгівлю з імперіями ацтеків та інків, а отже знали і про їхню безславну і жахливу загибель. Якби Кортес і Піссаро не заходилися одразу до кривавого навернення тубільців на праведну путь, а спробували б дізнатися бодай якісь факти з історії і зовнішніх зносин цих могутніх державних утворень, тоді, можливо, світ дізнався б про існування невідомої терри задовго до гулліверових подорожей. Сам пан Гуллівер в своїх нотатках вказував, що втручанню королівських військ Британії на великий континент стане на заваді лише наявність летючого острова. Отже, після великої рукотворної катастрофи, підшатрова терра стала майже беззахисною.

Небезпека внутрішня лякала не менше: потужні групи інтересів, які не перебували під жорстким контролем держави, могли зруйнувати централізоване державне утворення, виявивши серед себе зрадників своєї вітчизни, імперіалістичних запроданців, що радше підуть на співпрацю з іноземним капіталом, ніж працюватимуть на зміцнення абсолютизму. Першими під підозрою опинилися ті магнати, що зійшли з плавучого острова напередодні його знищення, зрадивши свого короля. У континентальної еліти було кілька причин ставитися до цих достойників з ненавистю і недовірою. По-перше – жоден з них не мав на твердій землі історичної вотчини, жодне місто не могло б зватися їхньою столицею,  адже постійним місцем  проживання землевласників залишався летючий острів, землі ж вони скуповували де нагодиться. По-друге  – в усьому світі розповсюджена думка, що той, хто зрадив раз, неминуче зрадить вдруге. Нарешті, майже одразу після сходження цього панства, елітою наземною поповзли чутки, що серед них інкогніто зійшов король, або хтось із королівської родини. Принаймні можливість така була, а мотив можна було легко домислити, якщо припустити наступний варіант розвитку подій: ці запроданці таємно йдуть на змову з іноземними імперіями, встановлюють маріонетковий режим, який легітимізують, оголосивши наявність короля серед живих. Жодних доказів такого підступного заколоту не наводилося, але вище дворянство, яке мало центром політичного життя місто Логадо, вирішило діяти на випередження. Таємному викраденню і знищенню підлягали всі, хто зійшов з острова протягом останніх дев’яти місяців його існування. Така ж доля спіткала дітей і немовлят, що народилися у жінок, які хоча б добу перебували на Лапуті – тобто всіх, хто міг бути хоча б гіпотетичним носієм королівської крові. Тортури зробили те, чого не спромоглися шпигуни та нишпорки: зізнання  двічі заколотників майже одразу підтвердили наявність таємних зносин з зовнішнім світом і хитрі плани захоплення  влади в країні й зруйнування славетного міста Логадо. Майно негідників, землі, віднайдені грошові кошти – все це було конфісковано і використано для блага Вітчизни. Наступним об’єктом розправи стало місто Ліндаліно, як друге за розміром, а за масштабами економічної потужності в деякі періоди перше місто у щойно створеній великій державі. Городяни, що не терпіли свого часу утисків від короля Лапути, забажали ще більших вольностей від логадійської влади. Побоювання отримати на перспективу осередок сепаратизму, а можливо –  рівного суперника в змаганнях за першість у державі понудило очільників країни оточити волелюбне місто і після десятимісячної облоги і жорстокого штурму вщент його зруйнувати, покріпачивши й розпродавши всіх мешканців, які залишилися живими – вторговані кошти знову поповнили державну скарбницю. Нарешті назріли історичні можливості створення великої імперії, яка охоплювала б всю підшатрову терру. Всі без винятку народності, що мешкали на континенті мали стати вірними     підданими(холопами) імператора. Імперська політика вимагає від очільників утворення жорсткої руки щодо вільних колись народів заради їхнього ж блага – на них логадійська влада була спроможна і довела  це агресивними діями навіть проти співвітчизників своєї нації.

Я не буду вдаватися до описання похолоплення вільних народів, лише  заради об’єктивності хочу зауважити, що протягом останніх п’яти тисячоліть(історія ранішніх періодів нам невідома) всі імперії були лише знаряддям, інструментом пограбування колоній метрополіями. Мій великий попередник пан Лемюель Гуллівер навів лише один приклад, як виняток у цьому переліку: Британську імперію. Не можу не схилити голови перед його передбачливістю і далекоглядністю. Якби цей достойний патріот власної вітчизни оглянув історію своєї держави на триста років наперед, він побачив би, що рідна країна не лише виправдала його сподівання, але й перевершила найулесливіші його компліменти. Дійсно, наднаціональне утворення на чолі з великодушнішими монархами і під проводом наймудріших урядовців протягом  більш ніж трьох століть  на ощасливлених ним частинах світу виконувало переважно гуманітарну місію, наділяючи знеможених майже безкоштовних опієм, рятуючи від самоспалення нещасних удовиць, очищаючи чорний континент від хижих зулусів, здійснюючи ще багато безкорисливих добрих заходів. При цьому метрополія не лише не мала жодного зиску, навпаки, діяла собі на збиток, вкладаючи незлічені кошти в економічний розвиток заокеанських територій, відмовляючи задля цього власній еліті в найнеобхіднішому і жорстко обмежуючи витрати на королівський двір. Невдячні тубільці не оцінили належним чином великодушність людини, кольор шкіри якої вже накладає великий тягар, і заходилися вершити нікому не потрібні національно-визвольні змагання. Протягом двадцятого століття знесилена, знекровлена і тяжко ображена нація змушена була зректися своїх володінь, але, як спільнота ревних християн, не кинула напризволяще свою недолугу розумом паству. На територіях колишніх колоній продовжують зростати підприємства, зовсім не шкідливі для місцевих помешканців і навколишнього середовища, попри заяви недоброзичливців. Так англійський капітал створює нові робочі місця для представників всіх прошарків населення, столиця ж цієї могутньої колись наддержави радо приймає на навчання і проживання кращих представників підпорядкованих колись націй, при цьому ретельно перевіряючи законність і чесність походження їхніх статків.

Але слід зауважити, що цей приклад імперського альтруїзму мало не єдиний серед метрополій зовнішнього світу. Зазвичай держави, що наразі полюбляють називатися цивілізованими, діяли саме таким чином, як це описано шанованим мною уродженцем Ноттінгемшіра, великим мандрівником і літописцем паном Гуллівером. Підступність і вбивства, пограбування і работоргівля, нелюдська експлуатація і жорстокі придушення бунтів – всі ці методи здобуття і утримання територій божественним правом можуть дозволити собі лише країни дійсно цивілізовані, які до того ж мають над тубільцями значну перевагу в озброєнні, обумовлену розвитком науково-технічного прогресу, а також географічно віддалені від об’єктів колонізації. Останньої переваги молода Бельнібарбійська держава не мала, їй доводилося колонізувати території, декотрі з яких були на відстані кількох днів проходу піхотного підрозділу. Це наражало на небезпеку удару у відповідь в разі, коли не вдалося б знищити всю армію супротивника. В той же час, деякі народи мешкали  у важкодоступних місцях: в гірських районах, серед пустель або в оточенні тропічних лісів – тобто в таких закуточках континенту, куди навіть передислокувати великі армійські підрозділи важко, що вже казати про військові дії і утримання теренів під контролем. З цих та ще декількох поважних причин процес возз’єднання не дуже великої з географічної точки зору частини суходолу під владою Логадо в телурократію затягнувся на тривалі десятиліття. До того ж економічна ефективність у порівнянні з колоніальними здобутками інших метрополій була меншою в рази. Проте наднаціональне утворення, як підтвердили наступні століття, виявилось напрочуд міцним, до того ж у ідеологів був час обґрунтувати і вмотивувати експансію. Головне, що повинно було спонукати менші народності визнати над собою абсолютну і беззаперечну владу бельнібарбійського імператора – небезпека зовнішнього втручання. Згідно з засадами імперської політики, набагато краще для самих малочисельних і малозначимих народів бути під владою тієї нації, поряд з якою мешкали багато тисячоліть, аніж віддатися невідомим поневолювачам. Можливо, методи заволодіння територіями і подальшого їхнього використання(разом з населенням) новоутвореною імперією і не дуже відрізнялися від методів колоніальних імперій зовнішнього світу, проте дуже різнилася мотиви. Якщо іноземні колонізатори мають за мету лише отримання прибутку, то свої керманичі, теж маючи зиск з використання упокорених територій і мешканців, пріоритетом все ж таки вважають безмірну любов до всіх своїх співгромадян і піклування про них.  В бельнібарбійській мові навіть існує прислів’я, яке буквально перекладається так: «Тілесні ушкодження, завдані близькою людиною не спричиняють тривалого больового синдрому». За роки становлення молодої імперії була розроблена і взята за ідеологічну основу внутрішньої політики концепція домінуючого братерства, згідно якої титульна бельнібарбійська нація отримувала прописаний статус старшого брата, всі ж інші етнічні спільноти – статус братів менших. Тому в історіографії замість слів «колонізація», чи «поневолення» вживаються переважно терміни «убратервлення» або «похолоплення»( слово хол в бельнібарбійській мові означає раб, а утворене від нього хол-оп – раб належний, тобто наданий божією волею у розпорядження Сонцесяйного імператора і є скоріше компліментом, ніж образою).

Як свідчить історія, процес об’єднання сумежних територій у міцне державне утворення майже ніколи не відбувався без участі харизматичної особистості, що в змозі згуртувати навколо себе можновладців, а отже і ті ресурси, що за кожним з них стоять. В Бельнібарбі такий очільник поквапився з’явитися майже з небуття, й досягнувши неабияких життєвих висот, пішов в історію Першим Великим, Солнцесяйним  імператором, засновником найвеличнішої та найпотужнішою в світі Бельнібарбійської імперії. Його державницька мудрість вже напряму стосується історії острова Лаґґнеґґ, тож про нього слід сказати особливо. Рід його не був найшляхетнішим серед інших родів Логадійської верхівки, можливо це сприяло його висуненню. Під час підготовки до знищення летючого острова  ні у кого з  поважних городян і магнатів не ставало мужності очолити заколот: попри відносну слабкість короля, в разі викриття кара змовників очікувала найлютіша. Тому всі радо прийняли самовисунення молодого чоловіка на ім’я Грандестонфірст з шляхетної але збіднілої родини, сина дрібного посадовця, онука священнослужителя. Недалекі змовники планували віддати юнака як жертву таємній королівській поліції у випадку невдалої спроби бунту, якщо ж задуми здійсняться – позбутися нікому не відомого висуванця теж було б неважко. Багатії і магнати навіть не уявляли тоді, що своєю слабкодухістю не тільки наблизили страшні для себе часи, а  ще й дали поштовх заснуванню однієї з найсталіших у відомому світі династій. Новообраний очільник заколотників завдяки своєму розуму, сміливості, вмінню вичікувати і повній відсутності того, що в зовнішньому світі називають моральними устоями спромігся уникнути кількох майже неминучих розправ над собою, створити напіввоєнізовану структуру, що під назвою Таємної імперської поліції існує й дотепер, заснувати ще кілька державних інституцій, в решті решт зліпити колись розпорошені терени в єдину імперію і передати владу своєму законному спадкоємцю. Описання життя цієї великої людини є предметом вивчення багатьох поколінь бельнібарбійських істориків, тому я наведу лише кілька найяскравіших епізодів. Майбутній імператор, а на той час лише формальний очільник бунтівників, не прибув на місце, де були розташовані магніти для приземлення летючого острова, ніби передбачивши катастрофу, хоча вся логадійська верхівка зібралася в горах в очікуванні розподілу великої алмазної спідньої поверхні, що стало для них причиною трагічного кінця. Одразу після великого вибуху він оголосив себе королем, змусивши представників поважних родин, які ще не оговтались після наглої смерті родичів, скласти особисту присягу, і ввечері того ж дня усамітнився в неприступній фортеці поблизу Логадо, не спілкуючись ні з ким, окрім заздалегідь відібраних ним молодиків, переважно з неродовитих сімей, всім йому зобов’язаних, що стали потім не тільки його особистою охороною, а й очільниками силових структур та посіли інші ключові посади в державі. Саме він квапив слідство з висновками щодо новостворених заколотів лапутянських магнатів і громадян Ліндоліно. Дуже вчасно скоєні жахливі вбивства представників логадійської верхівки розладили кілька заздалегідь зговорених майже династійних шлюбів і посіяли недовіру між найпотужнішими кланам континенту. Закони честі змушували шановані роди знекровлювати один одного, на цьому тлі міцнішала влада держави. Коли у віці сорока років бельнібарбійський король оголосив себе імператором, а всі землі  на континенті в купі з холопами державною, рівно і своєю приватною власністю, сперечатися  з ним було вже нікому. Перший імператор, що пізніше додав до свого титулу звання Великий, мав ще позаочі прізвисько Лютий за крутий норов і безмежну ненавість до ворогів імперії і своїх особистих ворогів, яких не розділяв. Він був впевнений, що тортурами можна витягти з людини будь-яку інформацію, а якщо слідство не спромоглось цього зробити – то є пряма провина дізнавальника і ката. Саме тому Лютий імператор дуже часто особисто втручався в слідчий процес, навчаючись, а потім сам навчаючи правильно вести справи. Книга його авторства «Тисяча способів дізнатися правду», або, як її скорочено називали «Правдива книга», може вразити наших сучасників нелюдською наджорстокістю, але саме вона була була кілька десятиліть головним підручником для тих, хто нивою служіння батьківщині обрав  практичне застосування засад юриспруденції. Великий імператор не цурався нічого людського, особливо захоплювався слюсарною справою. До речі з тисячі різновидів тортур, які особисто випробував і описав цей великодостойний діяч, вісімсот п’ятдесят здійснюються саме з застосуванням слюсарних інструментів.

У сфері духовній була втілена в життя реформа, революційність якої вражає дотепер. Церква  стала не просто одним з департаментів державного управління – так в різні часи робили монархи в різних куточках світу – вона була підпорядкована керівництву таємної поліції, вище духовенство отримало генеральські звання, всі ж священики - чини відповідно місця в духовній ієрархії. Це нововведення й дотепер спрощує співпрацю обох відомств, відповідальних за внутрішній світ кожної людини, а також робить недоречними закиди про продажність попів, оскільки погони під рясою для бельнібарбійських панотців – не моральний вибір, а посадова необхідність. Ця без сумніву велика людина, відчуваючи власний зв’язок з явищами космічних масштабів, підняла на високий рівень науку астрологію, зробивши її майже прикладною. Всім відомо, що чиста астрологія, якою захоплювалися мешканці летючого острова Лапути, не допомогла нещасним навіть передбачити день своєї неминучої загибелі. Через це прикре непорозуміння наука про вплив зірок на життя людей тривалий час була на континенті в занепаді і навіть на межі зникнення. В останні роки життя Великого імператора вельможі, щоб загоїти докори сумління, якими тим частіше переймалася його Сонцесяйна величність, чим ближчим бачився кінець земного існування, запропонували теорію, яка спростовувала виключний вплив на земні події тіл небесних, проте вказувала на необхідність монархів земних допомагати зорям не лише здійснювати свою волю, а й визначатися, в чому ця воля полягає. Отже, виходячи з нової концепції, політика самодержця не визначалася маршрутами світил, а впливала на зміни цих маршрутів. Нова наука отримала назву політастрологія  і донедавна була профільною для вивчення майбутніми державними діячами. Перший імператор замолоду мав велику кількість коханок, що для тих часів цілком природно. Під старість, втративши чоловічу силу, він  вдався до вивчення людської анатомії, особливо жіночої, і виявив неабиякі здібності, навчившись навіть голіруч штучно переривати вагітність. Останні роки він особисто слідкував, щоб придворні жінки не займалися дітонародженням замість виконання своїх прямих обов’язків, тому всіх осіб жіночої статі регулярно особисто перевіряв і за наявності певних ознак робив операцію іноді навіть незайманим дівчатам. Особливо пишався монарх колекцією заспиртованих ембріонів на різних термінах розвитку, до яких приклав свою Сонцесяйну руку. Деякі історики розглядають цю його пристрасть як вміння неординарної особистості опанувати будь-яку професію, проте є дослідження, що непрямо вказують на ознаки старечого маразму у великої людини наприкінці життя.

Але найголовнішим надбанням Великого імператора став так званий великий договір про невтручання з країнами зовнішнього світу.  Всі мої намагання віднайти текст цього документа були марними – ані  в зручнику , ані в  державному архіві самого острова Лаґґнеґґ, ані  в Центральному імперському архіві в Логадо, куди я неодноразово надсилав запити в електронній формі – пошук повсякчас давав негативні результати. Якби посиланнями  на великий договір не була пересипана вся історія імперії за останні два століття, я б вважав його великою історичною фальшивкою на кшталт сіонських протоколів. Цілком можливо, що договорів було декілька, укладалися вони  дуже таємно з  кожним із провідних на даний час гравців на міжнародній арені починаючи з часів Великого імператора і до наших днів, носили форму джентльменської угоди із наступною суттю: велика держава(це може бути як колоніальна імперія з метрополією в Європі, так і держава, терени якої омиває океан, що зовнішній світ називає Тихим) зобов’язується не колонізувати й не окупувати територій, що їх обмежує велике магнітне шатро, а також не підбурювати убратервлені Бельнібарбійською імперією народи до національно-визвольної боротьби і не допомагати вповноваженим представникам цих народів ані грошима, ані зброєю, ані консультаціями радників. Натомість імператор зі свого боку гарантує, що Бельнібарбі не зазіхатиме на терени, що географічно не належать до  підшатрової  терри, а також не допускатиме масового виходу людей будь-якої нації за означені межі. Якщо припустити правдивість існування великого договору(або низки договорів), то сучасними його підписантами мусять бути обов’язково Сполучені Штати, Росія й Китай, а також, швидше за все Японія, Індонезія, Австралія, Філіппіни та інші держави регіону, і ще деякі європейські країни, без яких не обходиться жодна велика світова подія. На користь  існування таких домовленостей промовляє той факт, що з сучасних джерел неможливо дізнатися взагалі нічого про той куточок світу, де я випадково опинився. Імперія також тримає слово, за двісті років жодного разу не порушивши лінію умовної демаркації. Така поведінка може бути взірцем для деяких інших держав, які інколи, уявивши себе над світовими угодами, настільки далеко виходять за встановлені  для них межі, що назад їх доводиться загонять дрючками і стусанами.

Те, що імператору вдалося дипломатичними методами захистити територію свого впливу від зазіхань великих держав, насамперед європейських колоніальних імперій, ще за часів домінування ідеї експансіонізму, вже показує силу Бельнібарбійської держави. І хай не розповідають нам про нечувану жорстокість, з якою здійснювалася  внутрішня політика в державі і про імператора з рисами недолюдка. В стислі терміни мобілізувати всі ресурси для вирішення внутрішніх проблем заради високої мети гідно поставити себе між великих держав можливо лише насильством. А щодо особистих схильностей Великої людини до насильства, то яка країна може заприсягнутися, що хтось з її монархів не бешкетував якщо не в вісімнадцятому, то в шістнадцятому столітті, або хоч в середні віки? Сумлінні сини вітчизни схильні пробачати харизматичним особистостям такі дрібниці. На центральному імперському радіо високий рейтинг має передача, де дикторка пізньобальзаківського віку роз’яснює не дуже освіченому народові корисність тогочасних реформ, кожного разу наголошуючи, що заради процвітання імперії згодна, щоб їй самій руками без наркозу вирвали матку з промежини. І хоча заздрісники і невдахи називають це  маренням сексуально стурбованої підстаркуватої леді, насправді то є проявом вищої форми патріотизму, адже розпізнати справжнього патріота легко за здатністю не жалити н е тільки мільйонів чужих реальних життів, а і власного віртуального.

 

 

Всю цю інформацію я надав для того, щоб шановні уважні читачі могли уявити ті історичні і політичні обставини, за яких здійснювалося поетапне убратервлення суверенної на той час держави Лаґґнеґґ.

За кілька років після знищення летючого острова Лапути до лаґґнезького короля прибули емісари від його бельнібарбійського на той час колеги з дуже привабливою пропозицією про об’єднання торговельних флотів обох держав. Угода мала відбутися на паритетних засадах,  хоча розмір і чисельність кораблів у флотах сумежних держав були далеко не рівними. Умови об’єднання вражали лаґґнезьке керівництво блискавичною перспективою швидкого збагачення без зависоких капіталовкладень. Обидві сторони зобов’язувалися не укладати ніяких угод і не вести переговорів з представниками третіх країн без взаємного узгодження. При цьому десяту частину свого виторгу кожна сторона договору повинна була сплатити партнерові. Для Лаґґнеґґа, як держави з набагато меншими мореплавними потужностями, ця угода обіцяла бути дуже вигідною внаслідок отримання прибутку з тієї кампанії, в яку не вкладалися гроші  - за підрахунками королівських фінансистів, дохід казни мав збільшитися на третину, при тому самому обсязі продукту національного. Порадившись з урядовцями, король пропозицію прийняв, сподіваючись не лише  на короткострокові прибутки, а ще на захист від мореплавців інших країн, яки все більш заходилися кружляти навколо острова. Протягом десяти років Лаґґнеґґ вправно відсилав фінансову звітність і грошові кошти на континент, кожного разу шанобливо нагадуючи контрагенту про його обов’язки і отримуючи у відповідь обіцянку неодмінно виплатити належні кошти, тільки-но залагодиться політична ситуація. На одинадцятий рік дії угоди до Логадо був посланий племінник короля з особливими повноваженнями і цілою юрбою вельмож і стряпчих. Головною метою делегації було узгодження недоліків в угоді і вимога звіту за останнє десятиріччя з боку Бельнібарбійської держави. Так припало, що саме в той рік  король бельнібарбійський інавгурувався імператором, і ця обставина на думку імперських юристів звільняла його від зобов’язань, даних ним самим, коли ще він правив країною з королівським титулом. На вимогу делегатів-острів’ян відзвітуватися про доходи минулих періодів, вони отримали відповідь від чиновника торгового міністерства, що імператор своїм холопам не підзвітний. Дізнавшись про таку відповідь, ображений король Лаґґнеґґа вирішив, що втрачені кошти не повернути і розірвавав одноосібно угоду –  як тоді йому здавалося, він мав на це право. Наступні десять років Лаґґнезький торговий флот ходив морями, як за часів існування Лапути, не сплачуючи нікому за право на існування як флоту, так і всієї країни. На біду короля, острів Лаґґнеґґ входив до сфери впливу Бельнібарбійської імперії, великий договір про невтручання якщо не було укладено, то перемовини вже велися, тому думка лаґґнезького монарха вже мало кого цікавила.

У перший день двадцять першого року з дня укладання угоди про об’єднання флотів  до Трілдрогдрібу прибула офіційна делегація від Сонцесяйного імператора Бельнібарбійського, голова якої вручив королю листа з вимогою сплати боргів за ті десять років, коли лаґґнезький торговельний флот безкоштовно вів комерційну діяльність, плюс нараховані відсотки за кожний річний період, плюс майже таку ж суму як штраф за образу його імператорської величності. Річ у тім, що логадійські юристи не вважали договір про об’єднання флотів розірваним, а отже король лаґґнезький на їхню думку був зобов’язаний своєчасно подавати звітність про господарську діяльність транспортного підприємства і передавати з особливим посланцем відповідну суму грошових коштів золотом. Оскільки лагґґезька сторона зі звітністю забарилася, то сторона імператора вважала,  що щорічний прибуток королівського торговельного флоту дорівнює прибутку за той рік з попередніх десяти, коли був зафіксований максимальний обсяг товарообігу. Що ж до розміру штрафу, то бельнібарбійська сторона вважала цю суму занизькою, навіть великою милістю для майже братнього народу, король мав дякувати богові, що його не звинуватили в державній зраді за підрубання фінансової стабільності великої імперії під час героїчного убратервлення нерозумних диких  континентальних народів.

В разі, якщо держава Лаґґнеґґ не мала чим сплатити визначену суму, імператорська сторона пропонувала створити комісію задля оцінки вартості королівського флоту і передачі відповідної його частини у приватну власність Великого імператора(тоді і ще тривалий час все, що належало великій державі було водночас нероздільною власністю його Сонцесяйної величності).

Король Лаґґнеґґа, який мав себе за істоту не нижчу, а з огляду на походження, в дечому вищу від логадійського вискочки, мало не копняками виштовхав делегатів, а головного промовця, який із впертістю називав монаршу особу вірним холопом імператора, наказав взяти під варту і ув’язнити.

Таке ставлення до вповноважених осіб розлютило і без того не завжди адекватного монарха, і за його особистим наказом Лаґґнеґґ було занесено до переліку територій, що підлягають убратервленню в загальному порядку. Для здійснення військової операції на острів з континенту відряджений був загін з десяти тисяч піхоти під проводом молодого, але дуже обдарованого імператорського фаворита (в цьому Великий імператор теж був новатором, адже до його царювання фаворитками монарших осіб були виключно жінки). Завданням загону було пройти пішим маршем весь острів наскрізь, взяти штурмом столицю, звільнити імператорського посланця(якщо його ще не страчено), полонити лаґґнезького короля і в кайданах привезти в Логадо на особистий суд Великого володаря. На таку маленьку кількість війська плани були аж занадто зухвалими, але до того ці самі війська убратервлювали інші дикі народи(щоправда озброєння останніх значно відставало від рівня імперських військ), до того ж великі надії покладалися на бойовий дух воїнів і любов до Сонцесяйного монарха. Перші кілька містечок були убратервлені без особливих зусиль, передовий загін поводився, як йому було звично в подібних випадках, достатньо милосердно що до ощасливлених ними тубільців. Лише іноді імператорський фаворит, який взагалі не сприймав жінок як людські істоти, перебуваючи напідпитку, проявляв певну фантазію в покараннях місцевого люду за непокору їхнього короля: він наказав воякам хапати  всіх зустрічних вагітних жінок і збирати їх у приміщенні, що слугувало водночас і штабом і тимчасовою буцегарнею. Там він особисто, не гаючи часу на допити і теревені проштрикував багнетом живіт кожній, так, щоб вбити водночас і мати і ненароджене дитя. Вагітність визначалася вояками візуально, тому іноді накладали головами жінки, що при надії не були, а всього лише мали огрядну статуру. Історіографи від бельнібарбійської сторони фактів цих не спростовують і не схвалюють нелюдські хиби чоловіка, ім’я якого було занесено на скрижалі історії як видатного полководця і мученика. Єдиним виправданням такої неадекватної поведінки героя могла стати глибока особиста драма і тяжка душевна травма: молодик був безмежно закоханий у свого імператора і шалено ревнував його до численних молодих коханок, які вагітніли від сонцесяйної особи, наче ті кролиці – тому намагався вгамувати тугу постійним перебуванням в стані ейфорії від міцних напоїв і мужніх на його думку вчинків, про які, до речі, нічого не згадується в офіційному історичному зручнику.

Передовий загін імператорської армії просунувшись на третину вглибину острова, зустрів раптом несподіваний і вдалий спротив королівських  військ.

 Треба сказати кілька слів про організацію збройних сил Лаґґнеґґа доімперського періоду. Розташування країни на острові не спонукало до утримання міцної великої армії, проте в розпорядженні короля перебував підрозділ, який був водночас і охороною і церемоніальним почтом – всього осіб близько  двох тисяч.  В разі нагальної потреби король мав право звернутися до васалів, що мали майже необмежену владу в  периферіях, і ті зобов’язувалися власним коштом озброїти і привести під провід призначеного королем головнокомандувача загони чисельністю не менше десяти тисяч від кожної з семи периферій. Дізнавшись про ті жахливі речі, які творив передовий загін убратервлювачів, король оголосив васалам указ про загальну мобілізацію, сам же відіслав під проводом вірного йому близького родича особисту охорону і ще близько тисячі озброєного люду військової касти, що виконували в столиці поліцейські функції, назустріч імператорському війську. Попри розповсюджену серед цивільних думку, що королівський  почт не в змозі засвоїти нічого з військової науки, окрім муштри, а поліціанти взагалі не здатні воювати з озброєним супротивником, першим же ударом це збірне воїнство майже вщент розгромило загін, що прямував до тріумфального маршу уявно переможеної вже столиці. Королівський підрозділ захопив ворогів зненацька, нехтуючи всіма правилами благородного лицарства і шляхетністю у війні. В повітовому центрі, де розквартирувалися прийди, лазутчики серед ночі підпалили центральну садибу, що слугувала штабом і ще кілька будівель, де на ночівлю стало вище офіцерство. Потім несподіваний блискавичний удар невеличкого підрозділу кінноти  зчинив ґвалт всередині вражого війська. Тих, хто кинувся панічно тікати за межі містечка, в засідці чекали озброєні мушкетами і стилетами головні сили оборонців, що оточили населений пункт міцним кільцем. Нелюдська різанина закінчилася лише на світанку. З мінімальними втратами серед королівського воїнства, було знищено більш ніж вісім тисяч імператорських вояків, близько тисячі спромоглися втекти і якось дістатися континенту, решту взято в полон і теж відправлено державним коштом на їхню ж батьківщину. Трагічна доля спіткала командувача імператорського війська: це тендітне і дуже жалюгідне після остаточного протверезіння створіння було насаджено на  товстезну сто футову палю тим місцем, яке воно само в собі вважало причинним. Виставили цю палю на узбережжі в тому місці, де його могли б споглядати бельнібарбійські мореплавці зі своїх кораблів.

Дізнавшись про першу за все своє життя невдалу спробу убратервлення і трагічну загибель близької людини, Лютий імператор просто оскаженів(спогади царедворців вказують на те, що саме в ці часи монарх почав проявляти інтерес до практичної гінекології). Насамперед він віддав наказ  провідникам церкви про негайну канонізацію свого героїчно загиблого улюбленця і проголошення анафеми королю Лаґґнеґґа і його найближчим вельможам – на той час бельнібарбійська церква вже була інкорпорована в державну машину. Ненависть до непокірливого острова була протягом кількох місяців темою світських балачок серед логадійської верхівки. Всі розмови вельмож і царедворців неодмінно торкалися підступності так званого  лаґґнезького монарха, який не вміє воювати як належить шляхетній особі. Пригнічений настрій імперської еліти підсилювався нестачею військової потуги для миттєвого придушення сепаратистів – на той час імперія вже вважала весь острів своєю територією. Заколоти, що спалахували час від часу в різних  щойно убратервлених куточках континенту не давали можливості вивільнення кількох десятків тисяч живої сили для створення карального підрозділу. Ще більший сум в імператора особисто і в усіх його вельмож викликала та обставина, що незалежний від Логадо острів може перейти під контроль іншої колоніальної наддержави, і це буде не підступна  експансія ззовні, а лише неспроможність щойно створеної Бельнібарбійської імперії проковтнути кусень, який вона щойно відкусила. Саме тоді імператор зробив один із тих кроків, що і зробили його Великим в історії власної країни і дали підстави вважати його геніальним політиком.

 Відомі історії монархи мали за звичай роздавати вірному дворянству маєтки разом з тубільцями у довічну власність або для тимчасового користування. Також одвічною традицією імперій, особливо таласократій, було заселення колоній зайвим в метрополії людом, переважно засудженими до великих термінів ув’язнення злочинцями. Перший Великий Сонцесяйний імператор Бельнібарбі об’єднав ці два кроки в один. Зібравши всіх засуджених на смерть кримінальних злочинців з усієї континентальної території (їх на той час налічувалося більш ніж тисяча двісті п’ятдесят, оскільки на період убратервлення всі кати були мобілізовані для страт очільників сепаратистів), одним накладанням списа надав всім дворянство і право користуватися всією імператорською власністю(як землями так і холопами) на території острова Лаґґнеґґ. Всі титули і звання аж до королівського, що існували на означеній ділянці суходолу, імператорським указом скасовувалися, всі мешканці оголошувалися невірними холопами і отримували статус рабів, що перебувають в особистій власності Великого імператора, яку він може милостивим указом  за високі заслуги перед короною передати своїм вірним холопам, тобто вірному дворянству, але  таким самим указом може за певні провини і позбавити будь-якого холопа цієї власності. Новоспечені лицарі мали негайно вирушити на острів і не полишати його території протягом тридцяти років. Єдиною нормою права і моралі, що мала регулювати їхню поведінку у щойно отриманих вотчинах стало напучувальне гасло, почуте від Великого імператора: «Гідні люди завжди отримують те,до чого прагнуть». Як помічників вони могли взяти з собою всіх кримінальних злочинців, що перебували в бельнібарбійських в’язницях – в місцях позбавлення волі мали залишитися тільки особи, засуджені за політичну діяльність. Кримінальники, що не були висвячені в лицарство, автоматично визнавалися особисто залежними, але вони не ставали власністю імператора, а одразу належали своєму пану з нового лицарства. Підлеглі відрізнялись від нового дворянства однією наочною ознакою: всім приреченим в ті часи на смерть одразу після проголошення рішення суду кат в присутності суддів виривав ніздрі. Це давало можливість легко вирізнити  приреченого серед ув’язнених (до цього нововведення були численні випадки, коли шановані в кримінальному світі чоловіки виставляли на страту замість себе іншого в’язня), а також в разі вдалої втечи допомагало віднайти і знову схопити злочинця. Для супутників нового лицарства(особисто залежних, але з непонівечіними обличчями) встановлювалися окремі привілеї, однією з яких була законодавча заборона на продаж цих людей, а ще надання їм права змінювати пана за власним бажанням раз на три роки. Покидати острів їм також заборонялося.

< Майже всі етнографічні дослідники створення нової лаггнезької нації доходять згоди, що саме з цих переселенців склалися такі існуючі тепер прошарки населення, як владні і привладнені. В перші десятиліття перебування на острові колоністів без дворянства називали близькими і наближеними, і, враховуючи особливості внутрішньої ієрархії і особистих взаємин всередині закритого одностатевого колективу, близькість до панства була іноді не лише соціальною. Ця каста не настільки закрита від чужорідної крові, як вищі, тому не слід вважати, що всі сьогочасні владні і привладнені – прямі потомки саме близьких і наближених. Але деякі привладнені роди пишаються саме тим, що їхній давній предок прибув на острів з першим кораблем. >

Зі свого боку імперія для підтримки нового панства зобов’язалась постачати колоністам зброю і знищити весь лаґґнезький флот – як торговельний так і військовий. Останнє виконати було не важко, враховуючи різні «вагові категорії» країн, і вже за кілька днів всі кораблі незалежної поки що держави палали на рейді, наче сірники; менше пощастило командам тих суден, що перебували в морі – їм навіть не дали змоги пристати для порятунку людей. В одному документі згадується про екіпаж торгового судна, який всім складом залишився в Японії. Що до постачання зброї, то імператор і тут обіцянку виконав: регулярно курсуючий між островом і континентом вітрильний лінійний корабель «Лацара Панкара» підвозив найновітнішу на ті часи зброю в необмеженій кількості. Тим самим військовим судном наступні п’ять років з континенту везли нововисвячену шляхту і наближених до них – за даними бельнібарбійських буцегарень до острова було загалом відправлена близько ста тисяч осіб чоловічої статі. Перші роки така економія на фінансуванні пенітенціарної системи дуже тішила логадійських урядовців, аж поки на волі серед криміналітета не стали поширюватися чутки, що за скоєння злочину замість покарання відправляють на чарівний острів, де можна зовсім безкарно красти, грабувати, ґвалтувати і вбивати, а якщо злочин, скоєний на території континенту особливо тяжкий і раніше повинен був каратися смертю – недолюдку на тому острові житиметься, наче в раю. Хвиля злочинності накрила майже всі континентальні міста імперії – покарання відтепер не лякало, а приваблювало шибайголів. Вся економія на буцегарнях зійшла нанівець через величезні збитки, завдані не тільки незахищеним верствам населення, але й магнатам і навіть державній власності. Від постійної відправки засланців на острів імперії довелося відмовитись.

Виконавши свої пункти угоди, імперія потурбувалась про те, щоб новоспечене панство не відцуралося від власних обов’язків. Багато хто з кримінальнаків-колоністів сприймав подорож на острів як чергову злочинну «гастроль», де можна зірвати великий куш і хутко зникнути, здолавши якусь вузеньку протоку і знову розчинитися в сіренькій масі пересічних бельнібарбійських громадян. Проте повернення на батьківщину для тих, хто  вирушив в ті роки підкоряти Лаґґнеґґ не було. Окрім імператорського лінійного корабля, жодного судна не випливало з лаґґнезьких портів. Знищенню підлягали навіть двомісні човни, якими користувалися ловці перлів – будь-який плаваючий засіб, що відчалював від лаґґнезького берега безжально знищувався стрільцями-мушкетерами або канонірами – відповідно до розміру судна. Деякі гарячі голови намагалися перетнути протоку вплав, але в місцях, де звичайна людина на це спроможна, були розставлені вартові на збудованих вежах з бельнібарбійського боку, які мали наказ знищувати будь-яку людську істоту, що пливе з лаґґнезького берега. Отже, всім новим переселенцям довелося, часто мимоволі, інтегруватися в новостворене суспільство і започатковувати новітнішу еліту для  автохтонної нації.

Колонізація острова розпочалась для нового панства напрочуд вдало: те, чого не спромоглася регулярна імператорська армія, дуже швидко зробило ніким не контрольоване і не зорганізоване сонмище головорізів і розбишак. Весь цей ніким і нічим не керований гурт чисельністю більше тридцяти тисяч осіб, який воїнством можна назвати лише за фактом наявності в їхніх руках зброї, насувався на столицю Лаґґнеґґа Трілдогдріб не стільки виконуючи наказ імператора, як плекаючи надію на добру здобич при пограбуванні найбагатшого міста острова. Результатом кількох днів пішого проходу стали десятки розорених міст і сотні селищ, що мали нещастя розташуватися багато століть тому на шляху цього безжального легіону. Взявши старовинне місто в облогу, новоприбулі посланці імперії навіть не висували до короля і міських очільників ніяких вимог. Однією з причин дослідники вважають неспроможність  нового панства на той час обрати між собою головного, який і став би вповноваженим представником імператора.

 

Дати бій новоприбульцям королю забракло воїнства: оголошена ним самим після першого вторгнення загальна мобілізація так і не відбулась через причини, дослідникам досі невідомі. Васали, що очолювали віддалені периферії так і не надіслали в розпорядження монарха жодного солдата. Не відмовляючись виконувати наказ сюзерена відкрито, своє зволікання вони пояснювали в численних депешах тяжким матеріальним становищем регіону і тривалою кризою, що давно вже панувала на всій території острова. Лише один з підданих короля надав людський ресурс в кількості не десяти, а семи тисяч чоловік, погано озброєних і без коштів на їхнє харчування. Ці горе-вояки, отаборившися в передмісті столиці, почали здобувати провіант найстарішим відомим способом: пограбуванням місцевих мешканців. За кілька тижнів тих незвичних військових зборів король змушений був розпустити недолугу армію. Аналізуючи таку дивну поведінку васалів, історики по-різному пояснюють її. Прибічники імперської ідеї ще раз наголошують на неспроможності старої еліти зорганізуватися для вирішення державних питань, навіть задля порятунку самої держави, і підкреслюють благотворність впливу метрополії на життя братів менших. Ті історіографи, що позиціонують себе націоналістами, дорікають регіональній владній верхівці за боягузтво і зрадництво, наголошуючи на втраченій можливості зібратися під знамена короля і дати відсіч навалі кримінальних недолюдків. Проте в головах теперішньої наукової еліти домінує прагматичніша і цинічніша інтерпретація тих давніх подій, яка певним чином виправдовує тогочасне острівне панство і не усуває сумніви в розумових здібностях цих великодостойних людей. Згідно такої версії,  представники регіональної  еліти не були неотесаними необізнаними провінціалами, а навпаки тримали, як то кажуть, руку на пульсі великої політики, принаймні цікавилися всіма подіями, угодами і перемовинами, що зачіпали інтереси їхнього краю. Ті вельмишановні достойники не могли не знати, що згідно положень Великого договору про невтручання, який або вже був на той час підписаний, або мав з’явитися невдовзі, острів Лаґґнеґґ  беззаперечно визнаний  сферою впливу Бельнібарбійської імперії, отже рано чи пізно, став би її частиною. Відтак, не виконуючи присяги на вірність королю, а фактично, продаючи свого монарха, очільники периферій сподівалися зберегти не лише права і вольності за собою, але й сите стабільне життя своїм менш титулованим співвітчизникам. В деяких давніх монографіях поведінка периферійної еліти висвітлюється як справжній громадянський подвиг. До того ж не треба відкидати фактор особистої образи: протягом тривалих століть вищі істоти, які мали себе  за богів серед своїх підлеглих, вимушені були вилизувати підлогу перед королем на аудієнціях – можна уявити, що людина гонорова, достойна і шляхетна повинна відчувати в такі хвилини. Хай там як, а невтручання місцевої еліти прискорило те, що мало відбутися: ще не виснажений Трілдрогдріб за кілька днів облоги викинув білі прапори, навіть не почувши від вражого воїнства умов капітуляції. Король, зачинившись в центральній башті фортеці, наказав вірним охоронцям заколоти себе і свою родину кинджалами.

Сподівання очільників міста, які вийшли зустрічати чужорідне воїнство як своїх нових хазяїв і благати не вчиняти великої шкоди, не справдилися: все, що трілдогдрібці могли запропонувати загарбникам, останні мали змогу взяти, не докладаючи особливих зусиль. Три тижні тривали  різанина, пограбування, зґвалтування і просто нічим не обґрунтовані катування перехожих, які випадково траплялися на шляху зарізяк. Від остаточного винищення місцевий люд врятувало оприлюднення дозволу імперського офіцера, що супроводжував навалу, полонених, яких були схопили серед вулиці, продавати на щойно нашвидкуруч створеному невільницькому ринку – саме з тих часів походить назва погань вулична. Пересічний люд, переляканий можливістю лютої смерті вже не так жахався стати живим товаром.  Підпали стали повсякденним явищем, велика частина історичного центра столиці вигоріла вщент, тоді ж згорів державний архів з документами доімперської доби. Становище ускладнювалося тим, що до навали прийд долучалися місцеві маргінальні елементи, які за звичних умов перебували б в буцегарнях або на самому соціальному дні суспільства, і тепер, як вміли, мстилися пересічним громадянам за своє жалюгідне життя.

Знекровивши столицю, скопище нових хазяїв розсипалося на кілька великих частин і під проводом найавторитетніших у своїх колах ватажків пішло підкоряти всі куточки країни. В перші місяці навали гідним людям було доволі просто здобувати те, до чого вони прагнули. Таких бузувірств, які застосовувалися у віддалених периферіях заради наживи і просто задоволення недолюдків не описано навіть в авторському напрацюванні імператора «Правдивій книзі» . Проте зі спливом часу, хоч тортури і ставали все жорстокішими, зиск від їхнього застосування все меншав. За кілька років шайки, або за новим визначанням передові загони, заходячи в чергове поселення, сподівались щонайбільше прогодуватися. Нові хазяї життя виявили себе такими ж незграбами на ґаздуванні, якими спритниками були  в грабіжницькій справі.

Імператор, як і його чиновники, не займали себе такими дрібницями, як розподіл лаґґнезьких земель між новим панством – це мали визначити шляхом цивілізованих міжособистісних домовленостей самі вірні холопи. Тому наступні кілька років відзначені не тільки небувалим занепадом економічного життя країни, а ще й звірячою боротьбою всередині новоприбулої еліти між собою за право контролювати той чи інший клаптик території. Цілком можливо, нове панство знищило б само себе, як дві зміюки, що водночас ковтають хвіст одна одної, забравши з собою в світ потойбічний силу силенну пересічного люду, та тут на політичній арені з’явилися гравці, втручання яких знаправило хід історичних подій на наступні століття. Якщо бути точним, ці гравці нікуди з тієї арени не зникали і просто тимчасово принишкли, готуючись відновити і посилити власний вплив на життя країни. Йдеться про представників вищої периферійної еліти, які вже зробили добру для імперії справу, не поворухнувши навіть пальцем. Дуже показовим є той факт, що звірства, які чинилися в столиці і мавпувалися в невеличких містечках і селищах, дивним чином обходили палаци великого панства. Звісно, неподобства вчинялися і в їхніх маєтках, оскільки не було в світі людини, що мала б змогу втримати бодай в якихось межах передові загони нових хазяїв, але жодного випадку скоєння злочинів проти особистостей вищих істот документально не зафіксовано. Достеменно невідомо, чи були якісь  таємні домовленості між представниками старого та нового панства, чи дві ці впливові й не чисельні групи населення вподобали одна одну підсвідомо, на рівні тваринної пристрасті, але країна не   зглянулась, як відбулося злиття. Обидва були одне одному конче потрібні: місцеві периферійні вищі знали, як хазяйнувати і тримати у рабській покорі своїх просторідних співвітчизників, нові ж хазяї життя не мали ніяких внутрішніх гальм і моральних обмежень. Їхнє єднання підсилювало міцність новоутвореного соціального прошарку не в рази, а на порядки. Союз цей був таким міцним, як шлюб, спричинений любов’ю, статевим потягом і розрахунком водночас. Було б дивно, якби периферійні вищі прийняли в своє коло людей порядних, нове ж панство ніби повернулося додому з тривалої подорожі, вливаючись в панівний клас острова Лаґґнеґґ. Головною проблемою для наднової острівної еліти стала формалізація єднання, яке де факто вже відбулось. Спроби видавати дочок заміж за нових панів, визнавши панство старе нижчими за них істотами, хоча і траплялись, але в тенденцію в ті часи не переросли.  Це по-перше виключало з суспільного процесу синів вищих, що спровокувало б конфлікти всередині владного прошарку, по-друге могло призвести до втрати авторитета вищих істот серед  черні. В  останньої могло скластися хибне враження, що будь-який покидьок може забезпечити собі зльот на саму верхівку соціальної піраміди лише вчинивши тяжкий злочин, а не підлаштовуючись під давно існуючу систему. Нове лицарство, яке нещодавно дивом уникло сокири або палі, можливо і не вирізнялося розумовими здібностями, проте мало зависокий інстинкт самозбереження, а отже, швидше відчувало, ніж розуміло: той набундючений і самозакоханий прошарок місцевого населення, що вважає себе вищими істотами – їхній єдиний шанс уникнути постійної війни з такою ж наволоччю, як і вони самі, і невідворотної близької смерті. Єдиною перспективою для щойно створеного правлючого класу було визнання прав і вольностей вищих бельнібарбійським імператором. Останній, не зважаючи на ту послугу, що йому надали периферійні вищі, коли зреклися свого короля і держави, мовчанням відповідав на пропозиції від місцевої знаті, якими засипали імперську канцелярію посередники – таємні службовці. За п’ять років після початку возз’єднання еліт, коли криміногенна ситуація на острові нормалізувалась, а господарська діяльність майже повністю відновилась,  до таємної імперської поліції почастішали доноси від філерів з острова про кричущі порушення імператорської волі і численні фальсифікації свого благородного походження з боку місцевої еліти. Головним атрибутом нового панства на острові залишалася ознака, що її не можна було не помітити: вирвані катом ще на континенті ніздрі. Взявши це до уваги, вище старе панство стало робити над собою операцію, яку наші сучасники назвали б пластичною: за наказом пана його цирульник обережно розрізав гострим хірургічним ножем  носову перетинку, створюючи враження, що ніздрі вирвані. Як знеболювальне застосовувалася міцна рисова горілка, або курильний опій,  відтак високоповажний пацієнт  дискомфорту й болю не відчував зовсім. Майже всі високодостойники  при відтворенні зниклої або знищеної документації стали додавати до свого шляхетного прадавнього прізвища одну або кілька літер при написанні, щоб йменуватися на бельнібарбійський лад. Доноси про таке неподобство таємна канцелярія отримувала мало не щодня. Наближені до Сонцесяйного монарха тривалий час не наважувалися доповісти імператору про зухвалі спроби одурити велику країну і особисто її очільника. Та коли особа з надзвичайними повноваженнями насмілилася таки доповісти Великому володарю правдивий стан речей, його реакція вразила всіх вельмож. Імператор, що позаочі прозивався Лютим, не лише  зберіг царський спокій, а навіть був задоволений саме таким перебігом подій і проголосив промову. Вона одразу була занотована і тривалий час вважалась політичним заповітом Великого правителя стосовно острова Лаґґнеґґ, який серед інших убратервлених територій досі вважається зоною особливого впливу.  Надаю дослівний переклад цієї невеличкої промови.

«Тільки тепер бачимо, як Наша Величність помилялася кілька років тому, відносячи місцеве населення острова Лаґґнеґґ до категорії диких народів, що їх чимало мешкає на теренах Нашої імперії і їхніх очільників вельми розумні політастрологи Нашої Величності визначають як невірних холопів. Народи ці хоч і стоять значно нижче за рівнем розвитку розумових здібностей від титульної нації Нашої Великої імперії і небезпідставно прозиваються братами нашими меншими, проте їх можна поважати як гідних супротивників. Їхні вожді не терпітимуть над собою наруги і швидше згодилися б загинути, ніж підкоритися і сприйняти самих себе як істоти другого або третього ґатунку. Саме такі народи подібні до диких звірів, в чому полягає їхнє щастя і головна трагедія. Що ж до автохтонів з наближеного до нас острова, то вони такого прізвиська не гідні, оскільки волю свою сприймають як важкий тягар, а не дар від бога. Вони подібні швидше на тварин свійських, а саме баранів. Якщо навіть найвища їхня еліта зголосилася визнати себе нижче наших кримінальників, тобто бруду і непотребу імперії, а їхній нарід  продовжує вважати цю еліту вищими над собою істотами, то Наше пророцтво нащадкам Нашим і підданим щодо цього занедбаного клаптика землі і його вбогого населення полягає в наступному: з людом цим можна коїти все, що завгодно, ніякого спротиву з їхнього боку не буде, оскільки баран - істота тупа і незлопам’ятна, вона навіть в останні миті життя покірливо повертає голову так, щоб зручно було різникові. З баранів людина тисячі років витоплює курдючне сало, задля отримання каракулю вбиває новонароджене їхнє дитя, вони ж на це лише шанобливо мекають, кожен сподіваючись, що саме з нього лише настригатимуть вовну. Барани не мають поміж себе вожака, тому поперед отари завжди йде цап, спрямовуючи весь гурт, куди треба вівчареві. Направляти і контролювати цих козлів – головне завдання того департаменту, що в Нашій імперії піклуватиметься убратервленням лаґґнезьких земель. Закликаю Наших нащадків і їхніх вірних слуг не тринькати дорогоцінне поголів’я, не давати заїжджим хижакам і людиноподібним злодіям завдавати шкоди господарству і своєчасно підгодовувати козлів. Ще одна небезпека для господарської діяльності вівчара може йти зсередини його родини, а саме від жінок і дітей. Жінка думає не головою, а серцем, а дитина –  ще молоде і дурне створіння, тому в їхні серця може пролізти жалість до нещасної тварини, а це гальмівний фактор у  виробництві м’яса, сала і шкіри. Загалом же Ми впевнені в тому, що острів з усім різношорстним холопством належатиме Нашим нащадкам довіку».

Останні роки життя Великий імператор часто використовував в промовах образне мовлення, тому існує багато різних трактувань в тому числі і цього посилу. Історичний зручник  не наводить цитат, проте переповідає висловлення Великого політика таким чином:

 «Імператор милостиво взяв під своє крило вірних підданих, ніби добрий вівчар, що прихистив свою паству і унебезпечив улюбленців від зазіхань зовнішніх хижаків».

Тоді ж указом імператора було призупинено провадження кримінальних справ що до фальсифікації благородного походження представниками лаґґнезької нової еліти. Всі відомості про соціальний статус особи містилися в книгах запису при органах місцевого самоврядування острова і не підлягали перевірці імперськими структурами.  Тим самим указом найвище дворянство острова прирівнювалося до простолюдних, хоча й вільних, громадян Бельнібарбі титульної нації. Бельнібарбійська панянка, беручі шлюб з лаґґнезьким дворянином, автоматично переходила до його сослов’я, а отже  наперед знижувала статус свій і майбутніх своїх дітей. Якщо і траплялися поодинокі випадки єднання таких пар, то мешкали молодята неодмінно на острові, оскільки бельнібарбійська рідня нареченої не пробачала ганьби шляхетного роду. Закони імперії не давали в ті часи жодної можливості молодим лаґґнезьким спритникам в князі стрибати із хлопів. Видати ж дочку заміж з на континент теж не вважалося досить вдалою партією для лаґґнезького високодостойника, оскільки діти від таких шлюбів дворянського титулу від бельнібарбійського татуся не успадковували.

Що ж до інших верств населення, всі, окрім вищих, на острові набували рабського статусу. Основна маса тубільців стала називатися поганю і набула всі ознаки живого товару,  нові пани отримали змогу торгувати ними як між собою, так і  продавати їх за межі острова. Доти рабства в класичному розумінні цього слова на острові Лаґґнеґґ не існувало, але спричинено це було не гуманністю старого панства, а перенаселенням обмеженої території: товар робоча сила через надмірну пропозицію при обмеженому попиті мав таку низьку ціну, що купляти на додаток ще й тілесну його оболонку не мало сенсу. Інтеграція в велику державу корінним чином змінила колишню рівновагу, бо на безкраїх розширах імперії завжди знайдеться місце, де можна використати рабську силу. Молодій наддержаві потрібні були безкоштовні людські ресурси для будівництва доріг, іригації, вирубки тропічних лісів, сільськогосподарських робіт на нових землях, рекрутських наборів тощо.  Імператорські вольності щодо супутників нового панства не скасовувались, а навпаки розпоширились на тих представників місцевої черні і посполитого люду, які своєчасно пристали до убратервлювачів і особливо відзначились під час встановлення нового ладу. Цей прошарок рабів  відтоді вже офіційно називався привладненою поганю. Продавати їх за межі острова заборонено було насамперед тому, що для   переважної більшості ще не збіг встановлений тридцятирічний термін перебування на території Лаґґнеґґа. Щоб уникнути непорозумінь, імперська влада наказала місцевій скласти реєстр привладненої погані, який найближче століття був єдиним офіційним документом, де письмово фіксувалося розшарування черні. Бельнібарбійські урядовці чітко дотримувалися принципу невтручання в процес визначення привладнених серед погані, єдине, що контролювалося завжди – це доля привілейованих рабів в загальній кількості. У різні часи цей показник варіювався від трьох до семи відсотків, критичною ж межею, за розрахунками логадійських політастрологів, є десять відсотків: тоді доля привладнених починає зростати без всякого впливу з боку влади, при цьому виробництво національного продукту в кращому випадку залишається незмінним, а швидше за все зменшиться, а отже середньодушове  виробництво благ для імперії впаде. На тлі загального занепаду система може втратити контроль з боку місцевої влади, що спровокує непередбачувані наслідки. Це негативно вплине на стан економіки всієї імперії, адже метрополії потрібні в колонії  бідні кріпаки, а не зубожілі підсусідки, здатні в будь-яку мить вчинити бунт.

Не можна казати, що новий уклад життя сприймався позитивно поголовно всім населенням острова. Особливо під час жорсткого убратервлення в  окремих периферіях, де переважали ліси й гори і була змога хоронитися поза межами населених пунктів, складалися озброєні загони з представників різних верств населення, але переважно старої шляхти. Мотивація тих оборонців теж була найрізноманітнішою: хтось не пробачив прийдешнім харцизякам наруги над власною матір’ю чи сестрою, хтось не в змозі був порушити дану загиблому королю присягу, хтось через шляхетність свого роду не міг вважати себе рівним зайдешнім тюремникам. Проте з установленням на острові нового ладу під фактичним проводом старого панства, партизанський рух став втрачати підтримку всіх  соціальних прошарків. Так старшини прадавніх високодостойних родів отримали можливість не втратити впливу на політичне і економічне життя країни, виконавши пусту формальність і зробивши непомітний розріз на  обличчі. Дрібніша шляхта і посполиті зберiгали майже всі колишні вольності, лише публічно обізвавшись привладненою поганю. Навіть  найнижча чернь, переживши жахіття навали, стала більш цінувати спокій і порядок: їх хоч і продовжували грабувати вже дві еліти в тілі однієї, але робили  вони це виключно за щойно написаними ними ж законами і  чітко стежили, щоб більш ніхто не грабував найбідніші прошарки населення. Тому з установленням порядку підтримка партизанських загонів стала сходити нанівець і за якихось п’ять років  криївки оборонців залишалися тільки в гористих місцевостях. Остаточне викорінення національного спротиву збігається з  першим в історії всієї підшатравої терри візитом бельнібарбійського імператора на вщерть убратервлений острів Лаґґнеґґ. На превеликий жаль для справжніх патріотів, Перший імператор, прозваний ще Великим, засновник потужної держави, збирач і убратервлювач земель і народів, талановитий письменник, неперевершений слюсар і жіночий лікар, а для острів’ян ще дбайливий пастор і майже рідний батько – не встиг за життя відвідати острів, населений найвірнішими йому холопами. В Лаґґнеґґ мав прибути його рідний син, другий за ліком імператор Бельнібарбі. Цей достойник не відзначився такою кількістю видатних діянь, як його великий батько, стратив набагато меншу кількість людей, мав значно менше коханок і всіх – жіночої статі. У спілкуванні з царедворцями і взагалі з підлеглими поводився він набагато адекватніше, за що увійшов в історію з прізвиськом Лагідний. Єдине, що могло зашкодити його співрозмовникам – напади невмотивованої агресії, що з віком(престол він посів вже не молодою людиною) траплялися чим далі частіше. Зненацька Лагідний монарх міг накинутися на будь-яку людину, яка перебувала поруч, і забити на смерть тим, що трапиться в нього під рукою, або хоча б посохом, який на ті часи символізував імператорську владу разом з короною. Була ця пристрасть ознакою тяжкої психічної хвороби, чи просто витівками покидька, який усвідомлює власну безкарність – достеменно не відомо: в Бельнібарбі не  годилося сумніватися в розумових здібностях своїх монархів. Сучасні дослідники імперської історії того часу, використовуючи напрацювання консультантів-психологів, стверджують,  що другий імператор внутрішньо був людиною глибоко нещасною. Він мав гнітючі комплекси, змолоду порівнюючи себе з батьком – за параметрами політичної ваги  порівняння були вочевидь не на його користь. З роками цей лагідний колись юнак все більше усвідомлював, що залишаться на скрижалях історії лише як блякла тінь свого великого попередника –  можливо, саме тому мав потребу зганяти на комусь свою злість. Масові ж заходи за участю другого імператора Бельнібарбі були набагато бучнішими , ніж за часів його великодержавного батька – і це, мабуть, було спричинено тим самим комплексом меншовартості. Задля підготовки до зустрічі Сонцесяйного на острів була відряджена команда провідних бельнібарбійських політастрологів. Вони мали зорганізувати масове дійство, в яке б наочно показувало  безмежну любов холопів до свого властителя і їхню щиру радість від щастя побачити наближену до богів істоту. Згідно з оригінальним задумом логадійських політастрологів, процедура зустрічі мала перерости в яскраве, пересичене символізмом масове дійство. Для того і знадобилися зайдешнім політастрологам полонені партизани-оборонці. Завдяки засланцям-агентам вдалося виманити об’єднані загони бійців з лісу на узбережжя, де партизани дали останній свій бій, живими після якого залишилися всього триста чоловік. Саме до цих ув’язнених воїнів звернулися логадійськи режисери масового показовиська з вельми привабливою пропозицією: під час прибуття Сонцесяйної особи на острів, колишні бійці за його незалежність повинні були всім гуртом рачкувати назустріч новому господарю, вилизуючи перед ним дорогу, як до того їхні предки вилизували підлогу перед власним монархом. Ця частина дійства мала символізувати, що найзапекліші колись вороги імперії визнали таки її владу над собою, відцуралися свого ганебного минулого і ладні служити тому, кого єдиного вважають над собою властелином. За це колишнім повстанцям обіцяно було  бельнібарбійське дворянство – такого за всю історію співіснування колонії з метрополією не траплялося жодного разу – та ще й можливість після вдалого завершення церемонії залишити острів і оселитися в будь-якому куточку материкової частини держави. Та жоден з оборонців не погодився на пропозицію, яку вважав для себе ганебною. Виявити покірливість і вірність новому монарху серед старого панства було багато бажаючих, до того ж із набагато шляхетніших, ніж були полонені, родин. Але ці достойники завбачливо вирвали собі ніздрі ще у перші роки убратервлення, тож  їхня присяга була варта не більше, ніж їхня ж честь, а саме, за словами політастрологів, «шмату собачого лайна». Каяття і присяга потрібні були саме від гідних супротивників, тому напередодні візиту імператора на  катів очікувала важка праця. Протягом трьох діб, намагаючись примусити людей честі до вчинку огидного і низького, працівники сокири і мотузки випробували на героях всі поради з «Правдивої книги», але жоден з трьохсот не наважився зганьбити себе і змінити свою батьківщину на чужу. Логадійським політастрологам довелося просто на коліні змінювати сценарій заходу. Задля втілення цих змін знадобилося нашвидкуруч вистругувати триста тридцятифутових паль, на які в самісінький день візиту були посаджені нескорені бійці. Триста кращих синів свого народу примушені були з невеличкої висоти спостерігати, як колишній кримінальний злочинець іменем їхньої нації цілуватиме імперський зад. На щастя морські птахи майже одразу повидзьобували очі оборонцям, і вони не побачили всієї ганьби. Чого насправді прагнули ці дивні люди і як планували змінити життя своє і всієї країни в разі несподіваної і малоймовірної перемоги – тому пояснення у імперських істориків немає. Зручник взагалі не згадує «про незначні заворушення напередодні історичних відвідин» і про кількість мертвих тіл, що прикрашали імператорську дорогу. Там йдеться лише про загальну радість і всенародне захоплення Сонцесяйною персоною. В методологічних вказівках для вивчення означеного періоду історії в спеціалізованих вишах події ці розглядаються як приклад безглуздої самопожертви феодальних націоналістів, які в звірячій люті і неспроможності до боротьби зволіли краще померти, ніж бачити подальше процвітання свого народу під мудрим керівництвом старшого брата. З візиту імператора бере початок ще одна традиція, що панувала на острові майже півтора століття. Про те, як  прикра несподіванка була покладена в основу основу офіціозного церемоніалу треба розповісти окремо.

На цей час серед нового панства вже визначилися з особою, яка мала представляти всю убратервлену територію перед монархом. Був це очільник того клану, що контролював Трілдогдріб з прилежними територіями. Після жорстокої різанини і тривалих пограбувань колишньої столиці, регіон цей дуже занепав, і тримати його не вважалося вигідною справою.  Згідно місцевих традицій, верховний очільник ніколи не мав влади абсолютної, більшість повноважень ще в сиву давнину була чи то делегована периферійним вищим, чи то узурпована ними. Новий лад, що був встановлений після убратервлення, не передбачав змін в стародавньому укладі. Отже, периферійні клани залюбки делегували представницькі повноваження  ватажкові найслабкішого на ті часи  угруповання. Цей колись затятий бельнібарбійський зарізяка з роками перебування на острові  став  став огряднішим і вальяжнішим зовні, але не покинув кримінальних звичок. Переклавши діла господарські на представників острівної знаті, він свою діяльність зосередив на встановлення чіткої субординації і дисципліни серед бійців свого передового загону. Використання цих майже воєнізованих формувань дозволило мобілізувати пересічну місцеву погань, що не вирізнялася зависокою працьовитістю, для відбудови столиці. Цей період новітні лаґґнезькі історіографи вважають початком сучасного розквіту Трілдогдрібу.  Саме ватажок столичного клану мав зустріти бельнібарбійського імператора особисто, проголосити вітальну промову і глибоким поклоном і лизанням підлоги засвідчити повагу всіх острів’ян до могутнього монарха. Проте необізнаність представника місцевого панства з нормами етикету завдала неабиякого клопоту бельнібарбійськими політастрологами. Головний отаман трілдогдрибський, як називали його наближені, не тільки уявлення не мав про норми поведінки при монарших дворах, він ще жодного разу за своє життя не спілкувався віч на віч з людиною, що вища за нього статусом. Дійсно, до суду його тягли силоміць конвоїри, дворянство він отримував від Першого імператора, стоячи серед юрби таких самих харцизяк, на острові з представниками інших кланів він не спілкувався, вважаючи їх своїми підлеглими (можливо, саме тому його більш розумні наближені обмежували такі контакти задля уникнення інцидентів), всередині ж клану рівних йому не було. Тепер отаману випадала висока честь і відповідальність, від якої відмовитися він не міг через власне марнославство: зустріти і спілкуватися з богоподібною істотою, переваги якої навіть над ним були беззаперечні – таке нікому доручати не можна. Завчити напам’ять промову він не спромігся, попри всі старання зайдешніх вчителів. Тоді креативне мислення політастрологів народило ідею, що набагато випередила свій час: зробити живий підказник тексту. Бельнібарбійського імператора зустрічати планувалося в  морському порту одразу після сходження з корабля, отже отаман мав стояти  лицем до моря. В акваторії порту    правим бортом до берега було поставлено судно, з якого матроси повинні були спускати по борту великі полотнища з написаними ми на них словами  - ці слова видко було з берега. Отаман мав просто читати фрази, що були написані фактично на борті корабля. По прочитанні чергової з них людина в засідці прапорцями давала на корабель сигнал, побачивши який, матроси знімали з цвяхів плакат, а під ним був плакат з наступною фразою. Слова, які треба було промовляти писалися чорною фарбою, а команди про виконання певних дій – червоною. Навіть найтупезніший бовдур спромігся б виконати такий простий алгоритм, тому затуркані передсвятковою підготовкою політастрологи не завдали собі клопоту провести генеральну репетицію прочитання самої промови, і даремно цього не зробили. Нікому навіть не спадало на думку, що людина такого високого польоту може бути... неписьменною. В оману іноземних режисерів ввели також звання наймудрішого з мудрих на острові Лаґґнеґґ і посада почесного голови лаґґнезької Академії Наук. Визнання серед вчених отаман  трілдогдрибський отримав майже одразу після підкорення  убратервлювачами столиці, коли його передовий загін захопив був невідомого призначення будівлю, де не було ані коштовностей, ані провіанту, а лише купа вченого люду і великі книжкові сховища. Старі фоліанти, які мали золоті або срібні застібки були одразу спалені на дворі, після чого в купі попелу залишилися невеличкі зливочки дорогоцінних металів. Що ж робити з іншим непотребом, включаючи науковців – ніхто з передового воїнства і гадки не мав. Використати розумників як рабів не було змоги по-перше тому, що невольничі ринки на той час ще не працювали по-справжньому, по-друге – переважна більшість вчених були людьми похилого віку і як живий товар мали б занизьку ціну. Верхівка передового загону на чолі з отаманом, який на той час ще не був навіть формальним очільником острова, вперше за життя дізналися, що на світі існує така собі наукова і дослідницька діяльність, і що за певні заслуги перед наукою найбільш гідних її  служителів обирають академіками. Серед передового загону найдостойнішим, звісна річ, був сам отаман, отже нічого дивного немає в тому, що він забажав отримати це почесне звання. Наукові достойники старої школи, напевно, одразу не збагнули всю велич людини, з якою звела їх доля, а може ортодоксальне мислення і задубілість зіграли з ними злий жарт. Це зараз лаґґнезька Академія засаджена дупами , нестача інтелекту в яких компенсується надмірною лояльністю до влади. В ті ж далекі і недосконалі часи така дрібничка, як відсутність початкової освіти могла стати на заваді отриманню достойною людиною наукового ступеню. Спочатку не такі розумні, як зарозумілі науковці спробували були стати на шляху до високої науки пана отамана, не погоджуючись навіть розглядати питання про обрання його академіком. Але чутки про надпринциповість людей вчених виявилися перебільшенням: одразу після випробування вогнем, водою і розпеченим залізом всі шестеро академіків, що залишилися живими(а спочатку їх було понад двадцяти), визнали ватажка передового загону мудрішим за себе і проголосили очільником Академії, а його наближених – дійсними її членами. Після досягнення найвищого визнання своїх наукових заслуг, отаман не вважав за потрібне перейматися вивченням граматики і правопису, хрестик, який він ставив на документах, через тремтіння руки дуже нагадував підпис, щось читати чи писати власноруч в нього не було потреби. Тож не дивно, що бельнібарбійські організатори святкового дійства не відали про його неписьменність.

В той історичний день, коли нога Сонцесяйного імператора вперше стала на твердину його лаґґнезьких володінь, шанований в певних колах отаман доповз, вилизуючи висланий перед богоподібною особою килим, як і належало, зупинившись в чотирьох ярдах від ніг імператора, і, вдивляючись в натягнутий вздовж правого борту  спеціалізованого судна плакат, наче баран у дошки нових воріт, намагався чи то згадати, чи то прочитати відповідну  церимоніяльному етикету фразу, витискуючи з себе лише незрозуміле нікому мугикання. Кілька хвилин тривала загрозлива пауза. Чоловік в засідці не махав прапорцями, плакат зі словами «Вірні холопи вітають Вашу сонцесяйність на споконвіку Вашій землі» залишався висіти на борті корабля, холодним потом вкрилося обличчя режисера-політастролога, а що мав відчувати сам отаман – те важко навіть уявити. Замість очікуваної милості з боку Сонцесяйної богоподібної істоти на нього очікувала в кращому випадку опала і зміщення з посади – а серед лаґґнезького нового панства це було наче вирок: за кілька років перебування на вищих рівнях влади він встиг наставити проти себе багато впливового люду, і не встиг всіх їх фізично знищити. Та залишалася ще можливість смерті швидкої, хоча й не безболісної: отаман не міг не знати про напади Лагідного імператора, і один з них міг розпочатися з хвилини на хвилину. Сам монарх, який мав звичку не дізнаватися заздалегідь про перебіг святкувань, теж стояв в очікуванні якогось яскравого ефекту, що вразив би його ще більше, ніж розташування на палях трьохсот лаґґнезьких патріотів. Після кількох хвилин стояння і мертвої тиші бельнібарбійському государю морський баклан нагидив був на корону. Не бажаючи викликати спеціального вельможу з власного почту, в обов’язки якого входило золотою лопаткою чухати імператору в разі потреби різні частини тіла, Лагідний монарх почав сам знімати з себе розцяцькований атрибут влади, для чого інший атрибут – посох – переклав з однієї руки до іншої. Саме цей рух збовдурілий отаман сприйняв за початок нападу, про які стільки чув від бельнібарбійських кураторів. В тому, що злість імператора спрямована буде саме проти нього, представник всього острова не мав жодного сумніву. Подальша його поведінка зумовлена швидше не логікою, а, можливо, динамічним стереотипом. В кілька стрибків дістався він великого государя, забувши, що треба при цьому вилизувати доріжку, впав на землю, охопивши ноги володаря руками і в такій позі надовго закляк. Можливо його охопив шок або колапс, і в такому стані він пролежав кілька хвилин, міцно обійнявши царські ноги. Імператор, який з усіх тварин найбільш полюбляв собак, ніжно погладив лаґґнезького достойника по голові, почухав йому за вухом і зауважив, що такої оригінальної зустрічі йому не готувала ще жодна убратервлена територія: дуже символічно, що очільник бунтівного колись острова наче вірний пес вітає свого господаря і намагається лизати Сонцесяйній богоподібній особі чоботи. Поклигавши невдовзі, отаман був вдостоєний високої честі під час перебування Сонцесяйного на острові сидіти в його ногах, а наприкінці візиту отримав даровану імператорським указом посаду губернатора-розпорядника всього острова Лаґґнеґґ і на додачу чин лейтенанта Таємної імперської поліції.

З тих пір  більше століття всі наступні губернатори-розпорядники очолювали трілдогдрібський клан(далі столичний округ став називатися губернією, на відміну від інших адміністративно-територіальних одиниць, що досі йменуються периферіями), всі вони традиційно були молодшими офіцерами Таємної поліції, і зустріч губернатора-розпорядника з сонцесяйним імператором Бельнібарбі, де б вона не відбувалася, неодмінно розпочиналася з цілування першим чобіт останнього, при чому за століття церемонія неодноразово вдосконалювалася і ставала фанфарнішою.  Всі інші мешканці Лаґґнеґґа не мали права навіть наближатися до священних чобіт імператора, лише тим представникам вищих, що мали особливі заслуги перед державою,  милостиво дозволялося цілувати ще не застиглі сліди від імператорських ніг.

Що до тих вольностей, які надала імперія належній їй території, то милість імператора тут була безмежною. Якщо використовувати мову сьогодення, Лаґґнеґґ отримав найширшу автономію. Логадійський уряд встановив лише твердий натуральний податок на виробництво сільськогосподарської продукції, розмір якого корегувалася щорічно на урядовому засіданні за участю губернотора-розпорядника і повноважних представників семи периферій. Фінансова система зазнала суттєвої реформи. Хоча острову залишили його грошову одиницю – лаґґ – золотом вона забезпечена не була, оскільки під впливом панувавшого тоді в головах імперських фінансистів меркантилізму був прийнятий закон, що забороняв мешканцям острова мати золото навіть у виробах. Погань за порушення закону карали на смерть, вищих очікувала конфіскація. Золотий запас короля був розграбований під час убратервлення  столиці, закон зобов’язував кожного мешканця острова, якому відомо було про долю зливків і монет негайно сповіщати про це органи місцевого самоврядування і представників Таємної поліції водночас. За знайдене під час обшуку золото з королівським тавром або гербом смертної кари не уникали навіть вищі. Попри такі суворі закони, більшу частину розграбованого королівського золотого запасу відшукати не спромоглась навіть імперська спецслужба.

Функції державної скарбниці передалися відповідному департаменту імперського міністерства фінансів, лише його рішенням можна було псувати монети або асигнації. Одночасно було створено фінансовий департамент в структурі Таємної поліції (так звану фінансову секретну бригаду, що невдовзі була реорганізована в фінансовий секретний відділ). Цей підрозділ тривалий час допомагав урядовцям вилучати благородні метали у нерозумних тубільців, а його офіцерство було привілейованим прошарком навіть серед чиновників імперської спецслужби. Лише для одного виду виробів із золота було зроблено виняток в перші роки після остаточного приєднання острова до імперії. Для розуміння мотивації цієї поступки треба описати деякі елементи релігії острів’ян і мешканців континенту. На континентальних теренах бельнібарбійської імперії майже з часів її утворення серед представників титульної нації панував монотеїзм – це відповідало і зависоким амбіціям кожного з монархів і заходам  з об’єднання великої кількості земель. Проте під час убратервлення  дикі народи категорично не бажали сприймати чужу для себе релігію, воліючи краще померти, ніж вклонитися чужому богові. Ще Перший Великий і Мудрий імператор, розуміючи, що у молодої імперії не стане сил і підкорити всі народи, що мешкають на континенті і навернути їх на праведний шлях, проголосив доктрину віротерпимості, серед засад якої була заборона на вилучення релігійної атрибутики у мешканців убратервлених земель. Це не заважало логадському синоду будувати всюди свої храми, призначаючи панотця в чині єфрейтора Таємної Поліції, який неодмінно входив до лав місцевого самоврядування,  де стежив за виконанням законів божиїх і імперських водночас. Такий посадовець називався гебарем – на честь святого Геба, покровителя храмів логадського патріархату – і серед інших обов’язків мав навертати мудрим божим словом нерозумний дикий люд на шлях єдиної віри. Ті з місцевих мешканців, які цим словом переймалися і приймали віру цивілізованих людей, мали старої поганської віри привселюдно зректися і відтоді називалися підгебованими. На превеликий жаль, я не мав ані часу, ані достатньо інформації, щоб вивчити і описати релігійні вподобання народів, що населяли на ті часи великий континент. Навіть  про вірування лаґґнежців я мав дуже поверхневі відомості. Місцеві мешканці не були занадто фанатичними в питаннях віри, терпимість була невід’ємною частиною їхнього менталітету. Так вимоги японського імператора до європейців топтати хреста вони ніколи не схвалювали. Духовенство вище в невеликій чисельності мешкало переважно в столиці і центрах периферій і завдяки доктрині віротерпимості уникло повного винищення під час перших років убратервлення. Але воно зазнало великих втрат, бо герої передових загонів мали бідову звичку спочатку вбивати зустрічну людину, а вже потім вже встановлювати особистість. Єдиного бога лаґґнежці не мали, вклонялися вони окремим силам природи, але більш за все – самій Долі, яку вважали накресленою, але не небесними світилами, а законами земними, яким підпорядковувався як перебіг подій суспільних, так і рух природних стихій. Захистом від злих і темних сил природи для кожного з острів’ян, включно із найбіднішими верствами слугував особистий оберіг, який називався родиночкою. Людина отримувала цей амулет при народженні, а починаючи з дванадцятирічного віку(в ті часи це вважалося повноліттям) носила його на шиї аж до самої смерті. Традиційна родиночка являла собою золоту з візерунками пластину, інкрустовану одним дорогоцінним камінцем. Коштовний камінь символізував душу людини, а золотий оклад – добрі сили, які мають її захищати від  життєвих негараздів. Якість золота, або, як сказали б європейці, його проба, а також цінність камінця визначалися соціальним статусом і багатством носія талісмана. Тож душу багатіїв символізували алмази, діаманти, рубіни та сапфіри, золоті ж пластини були справжніми шедеврами ювелірного мистецтва. Для бідняцтва місцеві ювеліри навчилися виливати оклади зі сплаву золота й міді, де вміст благородного металу не перевищував третину, а замість дорогоцінного каменя використовувалися перли, видобуток яких в доімперські часи приносив державі дохід не менший, ніж морська торгівля. Починаючи зі своїх дванадцятих іменин і аж до смерті кожен острів’янин тримав свою родиночку при собі. Вмираючи, чоловік або жінка мали заповісти свій оберіг ненарожденному ще онуку чи правнуку, мати якого була вже при надії. Це саме робили безсмертні струльдбурги, вік яких добігав вісімдесяти років – відтоді вони позбавлялися всіх громадянських і людських прав, і їхнім захистом мали вже перейматися інші сили. Дослідниками відзначалося ще одне призначення родиночок: зазвичай на амулеті був зображений (звісно, виходячи із технічних можливостей ювеліра) один із сюжетів колискової пісні чи замовляння, за допомогою яких мати присипляла своє дитя. Коли наставав час малюкові вчитися розмовляти, хтось із дорослих – зазвичай бабуся чи дідусь – повторював багато разів чувані немовлятком слова приспіву і водночас показував золоте відображення цієї дії. Сім’ї традиційно були великими, і родиночки дітей і тих підлітків, що за віком не мали ще носити їх на собі, висіли завжди у всіх перед очима на покуті, їх можна було торкатися лише задля навчання дитини, що зростає. Малюк із зацікавленістю тицяв пальчиком у золоте зображення і розповідав дорослому своєму вчителеві спочатку нерозбірливо, потім все чіткіше і впевненіше, як котики колисають немовля в люльці, бугай натягає срібними рогами на небо зорі, хитра лиска цупить дурнуватого півника з курника, а сірий вовчик везе шляхетного, але не дуже заможного парубка за багатим скарбом просто на самісінький місяць – такі наївні і добрі  коротенькі віршовані казочки наспівують своїм дітям матері всіх країн світу. Острів’яни ж зважилися пов’язати колискові наспіви із атрибутами своєї віри, на багато століть випередивши появу ілюстрованих дитячих книжок. Попри толерантність до інших вірувань, лаґґнежці дуже ревно пильнували свої амулети. Так під час убратервлення не було жодного випадку, коли б  з    ж и в о г о мешканця острова зняли його родиночку. Віра бельнібарбійців не визнавала амулетів, вважаючи їх породженням самого диявола, тож навернення на праведний шлях передбачало в тому числі привселюдну і добровільну відмову носити родиночку на собі з подальшою передачею диявольського атрибута  представникові логадського патріархату. В перші десятиліття після убратервлення пересічні миряни не дуже квапилися змінити віру, особливо в сільській місцевості, підгебованими ставали нечисленні маргінали. Рапорти по команді гебарів неабияк засмучували не тільки ідеологічне керівництво імперії, але й міністерство фінансів і державне казначейство, що не могли використати таку велику кількість благородного металу задля покриття бюджетного дефіциту.  Серед компетентних осіб навіть ходили чутки, що частина королівського золотого запасу не розчинилася в повітрі, а була переплавлена підпільними ювелірами на оклади для родиночок, і тепер вищі і верхівка привладненої погані, не жахаючись покарання, виставляють напоказ золото, яке мало б належати імператору. Проте скасувати доктрину віротерпимості і оголосити про конфіскацію всього благородного металу імперська влада поки відкрито не наважувалась.

Тим часом середина століття дев’ятнадцятого за європейським літочисленням вимагала від Великої імперії не відставати в питаннях розвитку науково-технічного прогресу від зовнішнього світу, оскільки лише поступ міг забезпечити невтручання іноземних держав у внутрішні справи імперії на виконання Великого договору. Дійсно, ті країни, що називали себе цивілізованими і демократичними могли будь-якої  миті зректися своїх обіцянок і зазіхнути на не своє. Це чудово розумів  третій Бельнібарбійський імператор, що увійшов до історії з прізвиськом Розумний. Ця сонцесяйна особа збагнула за допомогою політастрологів, що імперія ніколи не стане великою, не маючи розвиненої промисловості, що була б зосереджена у серці метрополії і розвинених сировинних придатків на своїх задвірках. Девізом правління Розумного імператора стало гасло «Науково-технічний прогрес за будь-яку ціну», а кожна з убратервлених його Великим дідом земель отримала рознарядку на вирощування певної сировини, яка повинна була стати для означеної території монокультурою. Про такий спосіб господарювання регулярно сповіщали з зовнішнього світу, і він здавався дуже ефективним, особливо для метрополії. Аграрні традиції населення і сприятливий клімат обіцяли монополіям надприбутки, а нестачу харчів, спричинену зменшенням посівних площ, планувалося перекривати за рахунок завезення продовольства з інших регіонів імперії, де монокультурами були харчові рослини. Окрім прориву промислового це мало б підсилити інтеграційні процеси всередині імперії, що до тих пір йшли не дуже жваво. Придворні політастрологи Розумного імператора підрахували необхідну кількість харчів для всього населення імперії. Прорив у клуб наддержав повинно було забезпечити вирощування культур технічних, які давали б сировину для зосередженої навколо Логадо промисловості. Хто саме визначав, яку культуру де сіяти достеменно не відомо,  є навіть свідчення, що, окрім звернення за допомогою до зірок ще застосовували жеребкування. Земля на острові Лаґґнеґґ землеробам ніколи не належала, просто в найсприятливіші часи вища каста не втручалась в діяльність орендарів, які самостійно визначали, що й коли сіяти. Тепер, коли в стінах логадійської академії сільського господарства було доведена неефективність тубільського способу ґаздування, мудре керівництво імперії вирішило навчити острівних нероб  працювати по-справжньому. Лаґґнезьким землеробам випала велика честь перейнятися культивацією  гевеї бразильської, оскільки  логадійським науковцям вже відомі були способи вулканізації природного каучуку. На землях Сонцесяйного імператора під проводом його вірних холопів і під пильним контролем гебарів почався великий експеримент. В перший його рік були закладені плантації на двох третинах всіх площ сільськогосподарського призначення на острові. Як відомо, гевея починає давати найбільшу кількість природного латексу на дев’ятому році свого існування, тож перші десять років острів’янам дозволено було користуватися третиною земель для виробництва продуктів харчування, оскільки молода ще на той час імперія не могла годувати їх на дурняк. Коли ж дерева почнуть плодоносити, планувалося постачати тубільцям просо, рис і ячмінь в обмін на сировину. Землероби були не в захваті, але родючі ґрунти і сприятливий клімат все ж давав змогу  вряди-годи прогодувати населення і з такої невеличкої площі, як третина всіх колишніх сільгоспугідь. Ознаки майбутньої біди стали проявлятися  через п’ять років після початку експерименту. Ті дерева, що були посаджені першими, хоча й прижилися, але не розрослися таким пишним цвітом, як в тропічних країнах. Пізніше та ж сільськогосподарська академія визнає, що для такої рослини, як гевея  острів Лаґґнеґґ є зоною ризикованого землеробства, не кожного року на острові складаються умови, сприятливі навіть для виживання рослини. Але в ті роки  із Логадо постійно йшли вказівки з вимогами прискорити початок постачання соривини для збудованих вже заводів в промислових масштабах, місцеве ж керівництво, яке перші роки радо звітувало про неабиякі успіхи в розведенні монокультури, тепер не наважувалось доповісти в імперську канцелярію про реальний стан речей. Місцеві гебарі не були занадто обізнані з сільськогосподарською справою – їх зазвичай привозили з промислових регіонів континенту, тому вірили на слово представникам владної погані, і щиро вважали, що варто лише припинити саботаж серед місцевого населення і почати збільшувати посівні площі під монокультуру, як все почне налагоджуватися і завдання столиці почнуть виконуватися. Саме тому у визначений дев’ятий рік з початку експерименту було віддано наказ про розбиття плантацій на всіх без винятку площах. Селянству було гарантовано, що попри тимчасові неврожаї, з континенту почнеться постачання харчів. Задля збільшення площі під плантації монокультури у селян повідрізали всі наділи землі, включаючи городи. Гебарі в оточенні підгебованих злидарів  щодня проходили повз всі колись сільськогосподарські наділи, уважно стежачи, щоб на всіх клаптиках землі нічого, окрім монокультури, не зростало, розорюючи всі несанкціоновані посіви. Дев’ятий рік експерименту знаменувався подіями трагічними, хоча й передбачуваними: екзотична культура не дала очікуваного врожаю природного латексу, ті крихти, що вдалося надоїти з недорослих дерев покривали щонайбільше десять відсотків  від плану. Традиційних же продуктів рослинництва в більшості периферій в той рік просто не  дозволялося висівати. Обіцяне продовольство з континенту надійшло, але його мали вимінювати   виробниками на стратегічну сировину за ринковими цінами, розтринькувати державне майно не дозволялося нікому, включаючи імперських посадовців. Так кілька місяців на складах периферійних осередків та маєтків потужних магнатів зберігалося провіанту достатньо, щоб перебутися до наступного врожаю, але на простий люд насувався страшенний голод. В містах і фортецях феодалів знайшли прихисток більшість гебарів і та невелика кількість підгебованої погані, яким вдалося уникнути розправи самосудом. Логадійські очільники розглядали можливість голодних бунтів на всій території острова, що спонукало імператора віддати наказ про висадку на Лаґґнеґґ великої кількості урядових військ для охорони стратегічних об’єктів, а такими було оголошено всі місця зберігання державного продовольства. Проте жахіття імперського керівництва не втілилися в реальність: простий люд, виснажений тяжкою працею і поганим харчуванням за попереднє десятиліття великого експерименту та справжнім голодом в останні кілька місяців, не міг нести загрози добре укріпленим цитаделям. Отже, сонмища напівживих привидоподібних істот згуртувалися навколо великих міст з тим щоб або виблагати хоч якоїсь їжі, або там і померти. Тоді імперською владою було прийняте важке рішення: як не прикро було відмовлятися від ідеї виробництва стратегічної  монокультури на острові, але заради збереження бодай якоїсь частини живої власності імператора, керівництво великої держави на це пішло. Продовольство височайшим наказом імператорського уряду дозволено було вимінювати у тубільців на благородні метали. Тут нагодилися місцевій бідноті амулети, що їх кожен все життя носив на собі. За одну родиночку давали залежно від якості золота від однієї до трьох мір проса, а ще вся процедура конфіскації проходила в присутності гебаря, який одночасно висвячував нового послушника в правильну віру, за цей обряд чоловік отримував ще пів міри вівса і п’ять початків маїсу. Такі обряди масово йшли в усіх великих містах, а ще заради оперативності процесу висвячення країною потяглися продовольчі загони під потужною охороною і в супроводі особи духовного званія, які несли страждущим не тільки єдине вірне слово божіє, а ще й порятунок від голодної смерті. З наїздами продзагонів обов’язком підгебованих стало щовечора прислухатися попідвіконню, в якій хатині яких колискових  співають матері своїм дітям. Потім зі складеним реєстром нишпорки мали прямувати до штабу продзагону і вираховувати, чи означена родина здала родиночку, що ілюструвала саме цю пісню, і як ні – в присутності гебаря проводилось дізнавання, де саме молода жінка могла чути приспів і бачити амулет. За таких обставин більшість матерів знайшли за краще взагалі припинити наспівування колисанок, тим більш, немовлята зголоднілих матусь подавали не дуже багато ознак життя, а кричати взагалі були не в змозі. Етнографи та мовознавці датують саме тими часами початок занепаду автохтонної мови і в подальшому масовий перехід корінного населення на використання в побуті великодержавного засобу міжетнічного спілкування.

Навіть із застосуванням продовольчих загонів врятувати вдалося далеко не всіх тубільців, але згідно з демографічними нотатками тієї доби, більше половини населення вижило. Паства ж  логадійського патріархату збільшився в рази менш ніж за рік. Можливо, саме тому в підручниках ті часи називають періодом перехрещення. Треба зазначити, що на харчі вимінювалися не лише предмети релігійного культу, а будь-які вироби з золота. Згідно інструкції, все золото,  яке було вилучене під час перехрещення, мало бути відправлено на континент в розпорядження імперського казначейства, інші ж благородні метали, а також дорогоцінне каміння дозволялося залишати на острові тим з вищих, які виказали імператорові найбільшу відданість і були добрими прихожанами нової для них церкви. Цікаво, що всі подробиці тих років, пов’язані з загибеллю від голоду значної частини населення острова, у історичному зручнику не згадуються, хоча відомості про так званий «гумовий голодомор» може при бажанні отримати кожний громадянин, особливо тепер, враховуючи розвиток електронних засобів інформації. Вилучення ж відомостей з навчального посібника пов’язано з тим залізним правилом, за яким в шкільні підручники заборонено вносити інформацію, що її може аргументовано заперечити шанована в суспільстві особа. Правки в історію були внесені років із тридцять тому після оприлюднення історіографічного дослідження епохального значення. Його автором був на той час губернатор периферії, що за даними істориків потерпала від голоду найбільше і втратила загиблими майже дві третини населення. Периферія ця з давніх- давен відома як осередок бездуховності і вірнопідданості імперії, а ще схильністю тамтешніх вовків загризати на смерть високопосадовців. Дослідження ґрунтується на спогадах прадідуся її автора, який через дивний збіг історичних обставин губернаторствував в часи перехрещення в тій самій  периферії. В мемуарах високодостойного історичного діяча його не менш достойний нащадок не знайшов жодної згадки про нестачу їжі в межах маєтку саме в ті часи, жодної скарги від  численної челяді не було зафіксовано. Господарство як в маєтку, так і в міській резиденції, велося тими самими способами, що і в інші роки століття. Застілля для вищої знаті периферії не порідшали.< В ті ж часи започаткована була норма етикету, яка вимагала під час застілля обов’язково щось залишати в тарілці як  недоїдки – щоб знайомі високо- та низькодостойники, боронь боже, не подумали, що їхній приятель з голодного краю - Автор > Саме в рік найбільшого знелюднення очільник регіону зібрав найвидатнішу на острові колекцію чорних перлин, рубінів і смарагдів, яка не поступається цінністю приватним колекціям зібраним в ті ж часи і вивезеним до Логадо офіцерами фінансової секретного відділу, нащадки яких дотепер пишаються своєю власністю.  Невеличка, але значуща подробиця: в гостьовій кімнаті завжди стояли вазочки зі свіжими тістечками-еклерами, які по закінченні трудового дня роздавалися тим служницям, що більш за інших догодили господарю сумлінною працею. Прадідусь нашого історіографа вирізнявся життєлюбством, тож при садибі, окрім вірної дружини з законними дітьми, мешкали ще шість утриманок із шляхетних, але збіднілих родів, без ліку обслуги жіночої статі, також утримувалася псарня з тридцятьма борзими суками найблакитніших кровей – і все це кодло істот розпліднювалося швидко як ніколи саме в ті роки, що їх деякі історики вважають важкими, хоча з курсу біології всім відомо, що у людини, як і у переважної більшості ссавців, під час нестачі їжі репродуктивна функція організму сповільнюється. В середині обмурованого губернського центру протягом всього «голодного», в розумінні деяких дослідників, року не припинявся продаж за дуже низькими цінами печених із лівером пиріжків. Із інших джерел відомо, що тисячі загиблих на околицях міста прохачів їжі були поховані в братерських могилах без печінок, професійно вирізаних хірургічним інструментом, але про цей факт видатний вчений волів не згадувати, адже високу історичну науку не повинні обходити такі дрібниці, як стан поганських трупів. Наявність же  у вільному для гідних людей продажу дешевих пиріжків історик підкреслював неодноразово, як доказ самовідданого піклування свого достойного пращура про підлеглих. Губернатор-нащадок, ретельно вивчивши спогади свого славетно звісного предка, адаптувавши їх сучасною літературною мовою і викресливши деякі малозначущі подробиці, подав монографію в академію історичних наук з метою захистити твір як кандидатську дисертацію, яка підкреслювала розповсюджену в певному колі осіб думку, що саме в цій периферії ніякого голоду не було, а якщо малодостойні прошарки населення і мали проблеми з харчуванням, то виною тому є виключно їхнє ледарство та небажання швидко і вправно працювати. На першому ж засіданні наукової ради праця викликала жваве обговорення. У захисті кандидатської новоспеченому вченому було відмовлено, твір вирішено було вважати дисертацією докторською з присвоєнням ступеню без захисту за сукупністю наукових заслуг. Оприлюднений екземпляр  історичного напрацювання був фельд’єгерською поштою відправлений до столиці на той час вже іншої, але через те не менш братерської держави. Бельнібарбійському уряду, як і ідеологічному департаменту Таємної поліції спроба переписування історії, при чому навіть не своїми руками, припала до душі. Губернатор був навіть нагороджений паперовим орденом за зміцнення братерства між силоміць розлученими народами, а синод логадського патріархату наказав вислати очільнику периферії пластикову хоругву і на наступному засіданні розглянути питання про беатифікацію його праведного предка.

< Ордени Бельнібарбійської імперії зазвичай вироблені з дорогоцінних металів і інкрустовані дорогоцінним же  камінням. Саме через це їх забороняється вивозити за межі держави. Тому при нагородженні вірних холопів, що мешкають на теренах незалежних натепер держав, самий орден розміщується в державному імперському сховищі, а достойнику пересилається точна копія, виготовлена з пап’є-маше. Герой-іноземець має право, прибувши до столиці імперії, будь-якої миті увійти в логадійське сховище цінностей і побачити заслужену собою нагороду, а отримавши особливий дозвіл – навіть помацати ювелірний шедевр рукою. Те саме стосується і церковних реліквій, тільки там копії виготовляють з поліхлорвінілових пластичних мас -Автор >

Допоки історія сама не розсудить сторони, що сперечаються, зручник подає події в тому вигляді, який, на думку компетентних органів, нікого  із достойників не образить.

Проте нестача трудових ресурсів, від якої ще тривалий час потерпала імперія і яку не заперечує навіть зручник, понудила логадійський уряд взяти під жорсткий контроль деякі аспекти внутрішньої політики острова. В Трілдогдрібі з тих часів постійно перебував представник імператора на посаді Таємного Радника. Це був офіцер Таємної Поліції, за військовим званням не нижчий за губернатора-розпорядника. Останній під час несподіваних прикрих обставин за наказом імператора ставав безпосереднім підлеглим Радника, в усі інші часи губернатор повинен був узгоджувати з імперським посадовцем всі рішення. Головною метою нововведень було пожвавлення постачання на континент робочої сили, оскільки на континентальній частині країни демографічна ситуація, внаслідок аналогічних експериментів, теж була не найкращою. З історичних документів тієї доби відомо, що в тропічних лісах за часів Розумного імператора вирощувалися зернові культури, в пустелях – бавовну, в гірській місцевості – рис тощо. Перша ж в імперії залізниця мала за узгодженим планом форму  правильного квадрата, що перехрещений двома діагоналями, при чому три з шести  відрізків були намальовані на карті саме там, де споконвіку стояли гори. Змінювати план будівництва заборонялося категорично, отже довелось прорубати в граніті тунелі, що, зважаючи на тогочасний рівень технічної озброєності, забрало життя кількох мільйонів рабів з усіх куточків імперії. Дійшло до того, що по смерті Розумного імператора його наступник засудив концепцію науково-технічного прогресу будь-якою ціною, не засуджуючи, щоправда,  рідного батька, проте покаравши багатьох його сподвижників за наджвавість. Перше його звернення до вірних холопів містило заклик, виконуючи заповіт імператора Великого, пильнувати своє стадо. За його ж висловленням, Бельнібарбійська імперія не може собі дозволити розкошувати, як країни, що вважають себе цивілізованими і отримують прибуток навіть якщо виживає один з чотирьох завезених ними на об’єкти рабів. В розпорядженні цих достойників, мовляв, є цілий континент, з якого можна в необмеженій кількості возити працівників на свої плантації, у бельнібарбійського ж імператора є лише підшатрова терра з популяцією тубільців, що вперто не бажає поновлюватися розширено. Тому, як би це прикро не було, імперія має відмовитися від амбіцій, пов’язаних з випередженням свого часу у галузі високих технологій та експансією на світових ринках і навести лад у політиці внутрішній.  На лаґґнезьких селян зміни в імперській концепції вплинули загалом позитивно, принаймні тиск на сільськогосподарських виробників з боку невігласів-горлопанів майже припинився, до того ж окремою інструкцією землевласники були зобов’язані надавати всім селянам, що їм належали у тимчасове користування земельні наділи з розрахунку один ар на кожного члена родини чоловічої статі. Ті ж селяни, які належали особисто імператору отримували щодня гаряче харчування на кожного робітника, а працювати повинні були всі, незалежно від статі, починаючи з дванадцяти років.

Після перехрещення парафіянами логадського патріархату стало майже все населення острова. За старою релігією віряни мали щотижня( а він тривав на острові дев’ять діб) відвідувати храма, молячись своїм святим. Тепер же імперське керівництво вирішило, що восьмиденний робочий тиждень – завелика розкіш для тубільців. Але Логадський патріархат не став відбирати у віруючих ключі від храмів, з тим, щоб зачинити їх на вихідні –  нова церква діяла глобальніше і повідібрала самі храми. Що ж до відправлення релігійних обрядів – тут керівництво не залишило вірян напризволяще: щодня вранці гебар, вишикувавши свою паству, викликав за списком ім’я кожного працівника і накладанням руки благословляв на сумлінну працю, не забувши назвати об’єкт прикладання зусиль вірянина. Оскільки на правильну віру було навернене все вірне стадо, відтепер підгебованими вважались ті з тубільців, що не тільки молилися правильному богові, але й співпрацювали з релігійною, а за імперськими законами це означало і світською владою. Незабаром термін цей розпоширився на представників всіх верств суспільства, які іноді за гроші або посади, але переважним чином за покликом серця свого допомагали великій імперії у найрізноманітніших галузях життя.

Попри покращання умов життя на острові, місцева погань відтоді і аж до скасування рабства вважала за добро бути проданими на континент, особливо неодружена ще молодь. Найщасливішими вважали юнаків, що їх забирали рекрутами до імператорського війська. Цивільні юнаки використовувалися логадійською владою на роботах тяжких і небезпечних, дівчат же брали в столицю і великі міста  тоді і потім переважно повіями. Сім’я рекрутованого на працю задля блага імперії отримувала у разі впадання в злидні певне відшкодування в натуральній формі від свого пана, якщо ж вони перебували у приватній власності імператора – від місцевої адміністрації. В деяких регіонах країни поганські сім’ї змагалися між собою за право віддати сина чи доньку на імператорську службу, в чому б вона не полягала. Слід зазначити, що далеко не всі раби, відправлені з острова на континент загинули при виконанні своїх трудових або військових зобов’язань, але випадків повернення майже не траплялося. Ті з трудових мігрантів, що втратили працездатність за обставин поважних і могли це довести в суді, отримували на континенті  особисту свободу, статус інваліда і право просити подаяння у відведених для цього місцях великих міст. На самому ж острові жебракування було під забороною ще з часів короля.

Кріпацтво було скасовано в імперії набагато пізніше, ніж в усіх інших державах світу, але століття двадцяте країна зустрічала вже з вільним населенням. Багато дослідників вважають аболіціоністичні заходи імператорського уряду ознакою тимчасового занепаду імперії, в ті часи набула популярності теорія, що велич наддержави такого масштабу, як імперія Бельнібарбі перебуває у зворотному зв’язку з рівнем  добробуту її населення.

Далеко не всі мешканці острова Лаґґнеґґ скасуванню рабства зраділи, переважна більшість острів’ян імператорського указу взагалі не помітила. Річ у тім, що на час звільнення зносини між соціальними прошарками були налагодженими і усталеними. З найнижчими верствами погані одразу після указу спритні діловоди прагматичних панів уклали такі   дискримінуючи угоди, що обмежували права перших більше, ніж особиста залежність. Землі перебували в фактичній власності латифундистів, імперські чиновники хоча і мали формальне право конфісковувати наділи у будь-кого на користь імператора для подальшого перепродажу, проте така процедура застосовувалась лише до дрібненьких землевласників і нечасто – швидше для виховання серед інших представників дрібної шляхти поваги до законів. Великі ж маєтки не змінювали своїх господарів мабуть протягом тисячоліть. Найважчим тягарем для владної верхівки стало унеможливлення отримання у банків кредитів під заставу рабів.

Проте певний соціальний рух в країні таки почав відбуватися. Колишні володіння імператора в убратервлених землях були не без зиску для логадійського уряду розпродані місцевим землевласникам. Правдами-неправдами люд більш жвавий і налаштований на збагачення став пересуватися ближче до міст, особливо до Трілдогдріба, де навіть в стагнаційні часи зосереджувалися фінансові і торговельні потоки. Ремісництво, торгівля і дрібна промисловість, що ними займатися було важко за часів рабства, отримали потужний поштовх. У людей навіть не дуже привладнених стали з’являтися грошенята для купівлі нерухомості або забудови вільних місць навіть у столиці. Цьому не дуже раділи представники еліти минулої,  які надбання предків встигли проциндрити,бо саме у них це майно купувалося, при чому в умовах дуже жорсткого торгу, ніяких поблажок за колишні заслуги перед великою імперією покупцями не враховувалося. Дивно поводилося в той час представництво метрополії, до якого неодноразово зверталися колишні вірні холопи – здавалося, що Логадо самоусунулося від проблем своїх слуг на місцях. Посада Таємного радника залишалася, логадський патріархат не полишав турботою свою паству, але того тиску, якого вимагали представники деяких привладнених родів на внутрішню політику острівної адміністрації не було, навпаки острів отримав офіційний статус автономії під братерським протекторатом. Це можна пояснити посиленням сепаратистських настроїв в багатьох куточках наднаціонального утворення, коли сили центральної імперської влади не ставало координувати всі аспекти життя, як це було ще півстоліття до того. В ті самі часи відзначалося піднесення національної свідомості і на острові Лаґґнеґґ – принаймні деяка частина еліти інтелектуальної позиціонувала себе націоналістами, намагалися розповсюджувати призабуту вже лаґґнезьку мову, щорічно вшановуючи пам’ять людей, загиблих як під час убратервлення, так і в результаті того голодомору, що передував перехрещенню. Окремі сміливці навіть натякали на спланованість знищення значної частини автохтонів – ще за кілька років таких наклепників очікувало б покарання у вигляді щонайменше довічного ув’язнення. Деякі представники еліти фінансової, особливо з тієї її частини, що сформувалася нещодавно і не була причетною до далеких трагічних подій, зацікавилася ідеями національного відродження, навіть виділяли певні кошти на видавництво книжок лаґґнезькою мовою. Щоправда ті новоспечені меценати завжди просили не вказувати їхніх прізвищ при публікаціях і перед вищими і найвпливовішими привладненими родами стидалися свого автохтонного походження, іноді вдаючи, що не розуміють лаґґнезькою ані слова, хоча дуже часто то було правдою: за півтора століття на острові сформувалась і зміцніла еліта компрадорська, що пишалася своїм походженням від висланої з континенту пошесті, а будь які зв’язки з місцевими традиціями, а тим біліше лаґґнезьке походження вважали для себе ганьбою.

Отже ті тридцять років, що країна прожила після скасування рабства, вивели економіку острова на достатньо високий рівень, проте значно побільшало число  людей, з різних причин невдоволених  владою.

Формування органів врядування не вражало  демократичністю на ті часи, проте давало змогу стабільного розвитку без розтринькування зусиль на політичну боротьбу. Колегіальний представницький орган працював на постійній основі в Трілдогдрібі. Його персональний склад призначався тоді верхівками кланів і затверджувався на всенародному сході так званим Чорним парламентом, куди входили найшановніші представники місцевих громад, але в кількості не більшій, ніж один від тисячі мешканців. Зазвичай це були сільські війти і  посадовці в містах того ж рівня. В означений день раз на десять років ця вельми різнобарвна публіка збиралась в центрі столиці на головній площі, звідки їх по дванадцятеро запускали в вестибюль будівлі старого парламенту. Кожному з запрошених давали по дві великі перлини: чорного і білого кольору, і він мусив одну з них на свій власний розсуд вкинути до великого глека, друга ж діставалася йому як винагорода за участь в волевиявленні. Не кожен з чорних парламентарів знав, що білий колір перлини означає згоду його особисту і відповідно всієї його громади на затвердження всього списку членів парламенту – виборщика більш цікавила ринкова вартість особистого трофею – і вже зовсім мала частина запрошених знала імена парламентарів, яких обирала. Думаю, нікого не образить думка, що голосування було пустою формальністю, але суворе дотримання процедури мало резон: відсутність можливості скликати своєчасно Чорний парламент означала, що в країні коїться щось недобре і давала привід ввести пряме імператорське правління, передавши всю владу Таємному Радникові. В такий спосіб метрополія спонукала клани всередині острова до громадянської злагоди. Оскільки чорні перли на острові завжди цінувалися вище, то і зі схваленням списку депутатів проблем ніколи не виникало. Новообраний парламент подавав на затвердження бельнібарбійському імператору кандидатуру губернатора-розпорядника(зазвичай на новий термін висувався працюючий вже посадовець), яка затверджувалася без проволочок, оскільки випадкова людина на посади такого рівня потрапити не могла. Наявність політичних партій взагалі не передбачалась, ступінь же впливовості висуванців певних сил визначалась особистими домовленостями всередині владної еліти.

Невдоволеність існуючим суспільним ладом на третьому десятилітті життя без рабства започаткувала реальні політичні процеси на острові, а наявність формальної процедури дала можливість приходу до влади персоналій, нових, хоча і не випадкових в місцевій еліті.

Щодо наступних десятиліть думки дослідників розділяються діаметрально: одні вважають цей період найчорнішим в історії острова, інші досі жалкують про втрачені можливості входження Лаґґнеґґа до спілки великих держав всього світу. Описуючи той етап життя острова, що його потім назвуть збиралізмом, треба відволіктися на персональну біографію очільника цього руху високодостойного Чи Ши і його дружини красуні Мо. Майбутній Великий Провідник походив зі стародавнього роду, проте в юні і молоді роки не був аж занадто амбітним і не виказував особливих здібностей. Хоча даних про навчання вищих за кордонами імперії я знайти не спромігся, але багато дрібниць вказує на те, що вищу освіту отримав він у Франції. Його батько, завдяки вправним діям управляючого, добряче нажився на скасуванні рабства, проте спроби самого молодого Чи долучитися до розповсюджених в ті часи видів підприємницької діяльності не були вдалими, хоча він і не втратив весь батьківський статок. Все йшло до того, що середнього віку чоловік з вищого роду і не дуже бідний доживатиме свого віку у родинному палаці, або отримає місце в парламенті, але сталася подія, що перевернула його життя. Це була зустріч з майбутньою дружиною, яка чи то причарувала вигідного нареченого якимось відьомством, чи стався такий рідкісний серед вищої ланки суспільства в усіх країнах напад великого кохання, але чоловік зважився на крок для свого часу справді революційний. В ті часи, коли навіть суспільний інститут зятьківства не був чітко закріплений законодавчо, і лише найсміливіші з вищих ризикували брати в сім’ю зайву людину  навіть  чоловічої статі, Чи Ши вчинив, як справжня біла ворона серед представників свого класу: одружився з жінкою не просто поганського роду, але навіть без чітко визначеної родословної. Про красуню Мо відомо було лише, що народилася вона на острові, але тривалий час перебувала на континенті, переважним чином в Логадо, набуваючи професійного та життєвого досвіду. Її краса, якщо довіряти портретам і чорно-білим фото тієї доби, дійсно могла вразити будь-кого. На зріст вона була трохи вища за свого чоловіка, та ще останній був миршавий і підлисуватий, можливо, саме тому портретів, де вони разом, збереглося небагато. Красуня Мо була білявкою, що для жінок її нації вже неабияка рідкість, та ще й регулярно, мабуть для більшої пікантності, підфарбовувала корінці волосся в темний колір, започаткувавши віяння моди, яке і досі  час від часу охоплює блондинок усього світу. Ще до одруження, але вже після  зустрічі з власною долею,  майбутній Великий Провідник поновив зв’язки у вищих колах острівної еліти, якими до того нехтував, купив кілька типографій в усіх куточках країни і започаткував видавництво кількох газет, які вже тоді деякі обережні політастрологи називали опозиційними. Автори друкованих органів здебільшого переймалися тяжкою долею представників всіх прошарків населення на тлі збагачення невеличких його груп та високих темпів розвитку економіки. Але справжнім поштовхом у велику політику стала для цієї пари несподівана зустріч під час об’їзду власних маєтків. В одному з занедбаних селищ на території своєї латифундії, зупинившись для заливання води в радіатор автомобіля, що тоді тільки-но входили в моду у представників лаґґнезької знаті, біля криниці подружжя зустріла стареньку бабцю. Остання пречудово пам’ятала часи рабства і одразу впізнала свого колишнього панича, за старою звичкою вклонившися йому в ноги. Старцівські лахи і виснажене обличчя старенької розчулили серце колишнього володаря, і за його наказом старенька отримала шістку. Реакція бабусі вразила обох щойно одружених і весь почт: вона впала пластом на землю і заходилася цілувати благодійникові чоботи, жаліючись на клятущу волю і теперішню занедбаність. Ще  більш розчулене подружжя наказало дати зайвого четвертака. На що бабуся гукнула свою неповнолітню онуку і запропонувала її панам, щоб використовували, як їм заманеться: чи то як прислужницю, чи то як молоду коханку хоч для самого пана, хоч для того з челяді, якого самий пан призначить. Не так через  жалісні почуття, як із зацікавленості, молода пані особисто дала старій срібного лаґґа. Тоді бабця гучно викликнула одного зі своїх молодших синів і стала благати на знак вдячності забрати хлопця, щоб той безкоштовно за самий лише харч відпрацьовував все життя таку панську милість. Тут треба зазначити, що подача милостині, як і жебракування, до тих пір ще не прижилися на острові. Після цього випадку в голові новоспеченої пані промайнула думка, яку політики могли б назвати геніяльною: якщо добра жінка заради дрібненької подачки готова позбавити вільного майбуття своїх дітей та онуків, то скільки прибічників можна зібрати по всій країні, якщо оголосити роздачу милостині основою державної бюджетної політики? Ще та доленосна зустріч біля криниці навіяли майбутнім політичним діячам головну тезу виборчої кампанії: її гаслом стало запровадження так званих рабських вольностей. Всім відома головна різниця між рабом і людиною вільною: свобода раба обмежена, проте він і не платить за себе сам –  це за нього робить хазяїн(пан, рабовласник , работорговець тощо). Чоловік вільний може дозволити собі рівнісінько те, за що сам платитиме. Головна ідея новоствореної політичної сили полягала в тому, що можна бути формально людиною вільною, але не платити за себе, наче ті раби, і забезпечити таке казкове життя зобов’язана держава; якщо ж вона цього не робить – це означає, що влада в такій державі не є справедливою, її потрібно змінювати негайно. Якщо закон суперечить справедливості, то справедливість має стати над законом, або зовсім його замінити. Звідки держава братиме кошти, щоб проплачувати рабські забаганки вільних людей – про це питати не годиться, бо ті джерела відомі лише вузькому колу обізнаних державних діячів і розголошуватися не можуть, якщо ж діяч таких резервів віднайти не спроможний – то він, либонь, не дуже обізнаний і його час замістити на посаді. Оце такого напрямку думки та ще пересипані великою кількістю доречних і не дуже метафор і майже нецензурних лайок не адресу керівництва здебільшого середньої ланки стали цілеспрямовано розповсюджуватися у памфлетах через ті засоби масової інформації, що були на ті часи у власності подружжя. Виявилося, що в країні, де навіть прихильників чистого рабства немало, бажаючих поринути в таку залежність, яка формально ще буде називатися свободою не менше половини від всього населення. Попри заборону діяльності політичних партій на теренах всієї імперії, амбітна пара згуртувала навколо себе тісне коло своїх прихильників, які на честь очільників політичної сили стали йменуватися Чи-Мо-Шистами.

 

Прихід їх до влади послідував за черговим скликанням Чорного парламенту і був, як стверджують їхні політичні супротивники, спланований заздалегідь, хоча за версією істориків, яких пов’язують з чимошистською партією, то стало результатом прояву всенародного гніву.

Після звичайної процедури затвердження виборщиками списку призначених депутатів, який майже не різнився з  реєстром попереднього скликання, спеціальна парламентська комісія, як годилося в присутності очільників Колегії суддів і Ради читачів законів, мала оголосити законодавчий орган обраним і легітимним, коли члени комісії дізналися, що ті шановані посадовці, присутність яких при оголошенні результатів волевиявлення є необхідною, не можуть дістатися парламентської будівлі через копичення величезної юрби посполитого люду на майдані перед спорудою, де виборщики повинні були лишень збиратися перед голосуванням. Невдовзі до парламентської будівлі увійшла депутація під проводом особисто очільника опозиції Чи Ши, речник якого зробив заяву, що той люд, який юрбиться на площі – то наділені повноваженнями виборщики, які всі демонструють один одному і партійним функціонерам білі перлини, і це, мовляв, означає, що чорні перлини були вкинуті ними до демократичного глечика. Оскільки все зібрання Чорного парламенту разом з підрахунком вкинутих голосів зазвичай вкладалося в один день, до того не було причини тримати виборщиків після здійснення кожним з них волевиявлення, отже не було й можливості перевірити, чи то перед будівлею дійсно вповноважені своїми громадами представники, чи може найманці чимошистів, яким роздані білі перлини, а ще цілком можливо, що виборщики, проголосувавши, як завсіди годиться, потім ще підрядилися до опозиціонерів. Принаймні, факт закупівлі функціонерами опозиції великої партії перлин за кілька днів перед днем зібрання Чорного парламенту був тоді підтверджений документально.

 

 

Ортодокси з парламентської комісії наполягали на затвердженні старого реєстру законотворців, опозиційні ж лідери запропонували провести тут же вночі нове голосування за складений вже ними список депутатів. Такого нахабства владні представники не очікували і наказали вискочкам іти геть і розвести по домівках «звезений ними невідомо звідки гурт», погрожуючи застосувати проти натовпу поліцейські загони, самого ж очільника заколотників охороні наказано було заарештувати. Це було великою помилкою, яка ґрунтувалась на хибному оцінюванні  владою ступеню свого впливу на ситуацію, що склалася в столиці. По-перше, чимошистами заздалегідь була проведена роз’яснювальна робота з високими поліцейськими чинами, яким було запропоновано «в жодному разі не порушувати даної присяги, проте не квапитися виконувати накази, які потім можуть визнати злочинними». Та якби вірні діючому уряду підрозділи навіть вийшли на захист парламенту, на майдані вже згуртувалися більш десяти тисяч народу, і охоронці правопорядку не уявляли собі, як можна навіть ладнати з таким сонмищем, тим більше ним правити. Опозиційні ж лідери  навпаки знали секрети керування великим скопиченням люду, особливо якщо мета дуже близька і зрозуміла, арешт шанованого пани Чи ще підсилив лють майданного зібрання і конкретизував мету. Отже, тієї ж ночі натовп увірвався в будівлю старого парламенту, де  розмістились кількасот очільників масового заходу, інші ж тисячі прийдешнього люду отаборилися просто на майдані. Треба відзначити, що пересічні мешканці столиці не мали звички втручатися в з’ясування стосунків між владними паничами, проте більш симпатизували опозиціонерам – занадто вже привабливими здавалися обіцянки справедливого перерозподілу майна і фінансів, який у прокламаціях протягом кількох років розповсюджували активісти партії, чинна ж влада нікому нічого безкоштовно не давала і навіть не обіцяла.

Не на жарт переляканий  натовпу губернатор - розпорядник ще більше боявся гніву бельнібарбійського імператора, довіри якого не виправдав. В оточенні небагатьох високопосадовців, які залишилися йому вірними, виникла ідея будь що очистити Трілдогдріб від непроханців. І, коли вже поліція при цьому не стала в нагоді, формальний  очільник протекторату звернувся до способу, що ним користувалися в різні часи багато правителів, владне крісло під якими починало розхитуватись: він наказав випустити з місць позбавлення волі злочинців, ґрунтуючись на тому, що кримінальники завжди недолюблюють політичних, а отже їм нагодиться можливість не тільки не досиджувати терміну, а ще й надавати стусанів зарозумілим вискочкам. В день наступний за скликанням Чорного парламенту величезна колона карних злочинців без будь-якого конвою розпочала піший марш дорогою в напрямку столиці. Цих шибайголів загал чимошистських очільників побоювався найбільше, проте тут проявилися сміливість і харизматичність дружини партійного лідера. Слід зауважити, що красуня Мо і до того була мало не найпотужнішою рушійною силою заколоту, який блискавично перетворився на переворот або революцію: вона брала участь у всіх  тоді ще  таємних сходах прибічників великої ідеї боротьби за справедливість, мала розмови з тими посадовцями, які своєю впертістю могли завадити здійсненню наміру заколотників – після таких розмов сановники або переходили на бік опозиціонерів, або невдовзі з ними траплялася трагічна несподіванка, і їх з почестями ховали.  Революційної ночі вона оперативно пересувалася рикшею центральними районами столиці, тягаючи за собою на мотузці трьох попів від різних храмів, зичні голоси яких, немов гучномовці, скликали пересічний люд приєднатися до прояву народної люті. Вона перша видерлася на імпровізовану трибуну перед оточеним парламентом із закликом самотужки звільнити заарештованого злочинною владою народного лідера – свого чоловіка. Апофеозом її революційної діяльності стала мить, коли тендітна жіночка вийшла перед юрбою здоровезних бевзів і за кілька хвилин розмови переконала їх пристати до тимчасових мешканців майдану. І, хоча політичні супротивники наводили беззаперечні докази попередніх перемовин з кримінальними авторитетами ще в тюрмах і колоніях, ефект від такого масового переагітування не ставав меншим, особливо в очах прибічників. Історія визнає, що ця доленосна зустріч  започаткувала в країні суспільний інститут кримінального висуванства. Величезна на всю стіну картина олією «Красуня Мо  навертає крисуванців» дотепер прикрашає хол головного художнього музею столиці і є шедевром монументального живопису.

На третій день протистояння номінальна вже на той час влада вирішила піти на поступки і розпочала перемовини з революціонерами за посередництва Таємного Радника і ще кількох офіцерів  імперської Таємної Поліції, які терміново прибули на острів. Політичний компроміс полягав у наступному: повноваження старого складу парламенту подовжувалися, проте не на десять, а на п’ять років, посаду ж губернатора-розпорядника без обговорення посідав лідер революціонерів Чи Ши. Це дало дослідникам підстави казати, що майданний переворот був здійснений не з метою відновлення реальних результатів волевиявлення,  а лише задля приведення до влади певних осіб. Але дослідження були здійснені лише за кілька десятиліть, коли чимошисти перестали вже бути владною партією. Тоді ж, після перевороту або революції(історики, заангажовані різними політичними силами, дотепер не можуть зійтися на єдиній назві тих подій), ніхто не переймався питанням, чи є послідовність у вимогах та діях заколотників, тим більше нікого не здивувало зосередження всіх повноважень в руках очільника тепер вже владної партії. Дружина ж його весь час його правління перебувала поруч, і за даними деяких дослідників, мала такий вплив на свого чоловіка і високопосадовців в його оточенні, що фактично керувала територією до своєї несподіваної передчасної смерті. Невеличка проблема виникла з розташуванням законодавчого органу: перебування великих мас погані в стінах старої будівлі багато депутатів, що були з вищих родів, вважали наругою і майже святотатством, відмовляючись заходити в зачумлений зал засідань, до того ж там дійсно було переламано чимало меблів та аксесуарів і дуже смерділо. Тому Парламент оперативно був переведений до найближчої і близької за розміром будівлі – так припало, що то була щойно збудована і ще не використана за призначенням споруда для масових театральних та циркових видовищ. Панотці правильного патріархату висвятили нову будівлю, а полотняний купол згодом замінили на кришталевий, тож законодавча діяльність досі твориться в цирку, старий  же парламент чимошисти забрали під свій центральний провід. 

Деякі незручності були у нової влади з розвезенням майданників і крисуванців по домівках. Спочатку спробували видати кожному з них проїзні кошти, проте та частина революціонерів, яким їхати не було куди, брали гроші, а на ранок з’являлися  вже без них але з тяжким перегаром на місце буремних подій і, показуючи всім посвідчення учасника революції, вимагали продовження свята демократії. Через місяць такого існування було схвалено поселити героїв у віддалених на той час районах столиці(тепер це в межах другого кільця) на квартирування до місцевих помешканців. Рішення таке було справедливим для всіх, окрім самих квартирних хазяїв, проте їхньої думки ніхто не питався, коли треба було забезпечити необхідним героїв революції. До речі, гасла «Справедливість понад законність» чимошисти не зреклися і при владі і першим указом нового губернатора-розпорядника було обнуління всіх несправедливих боргів, що виникли внаслідок бурхливого розвитку дикого капіталізму. Цілком зрозуміло, що в такій країні, як Лаґґнеґґ, жоден представник погані в будь-які часи не наважився б оскаржувати свої борги перед вищими, навіть борги несправедливі. Проте право таке всі прошарки суспільства отримали, і хто не спромігся це право реалізувати – то вже не провина влади. В той же час ті з вищих, хто мав велику заборгованість перед банками, продавцями автівок, ювелірними салонами, бакалійниками а також перед челяддю по заробітній платні часу не гаяли і вийшли зі своєї фінансової скрути з честю і гідністю, їхні ж контрагенти переклали недоотримані кошти на бідніших своїх клієнтів – всі, окрім прислуги, яка не спромоглася знайти слабшого за себе суб’єкта економічних стосунків в своєму оточенні. Вагомим внеском в розвиток суспільства стало скасування  народним урядом смертної кари, і хоча стосувався закон лише вищих і найродовитіших з владної погані – це без сумніву був крок вперед в суспільних відношеннях. Обіцянку не стягувати з бідолашних домовласників комірного спробували виконати, підселивши бідніших людей в підцентровані на той час райони столиці і інших великих міст. Біднота повинна була за право проживання в привілейованих районах безкоштовно виконувати обов’язки обслуги. Та, з невідомого дива, всі підселенці були середньої і низової ланки партійними функціонерами, і копітка партійна праця на благо батьківщини не залишала цьому поважному людові часу розпорошуватися на побутові дрібниці. Відтак колишні власники окремого(а відтепер комунального) житла замість безкоштовної прислуги отримали новоспечених господарів. Цілком зрозуміло, ущільнення обійшло апартаменти вищих.

Перші чотири роки володарювання справедливої партії чимошистів більш не відзначилися нічим революційним, окрім постійної пропогандистьскої роботи, що її виконували державні люди, агітуючи повсякчас за правлячу партію і наголошуючи на геніальності нового лідера і особливо його дружини. Перечитавши кількадесят публічних виступів державників різного рівня, я вже почав був сумніватися в розумових здібностях владної пари, аж так це скидалося на тамування комплексу відсталості інтелекту. Адже всім давно відомо: чим  більша частина королівської дупи проблискує крізь мантію, тим гучніше нахвалюють царедворці його нове розкішне вбрання. Все роз’яснив секретний документ, виданий політрадою партії, де регламентувалася кількість схвальних відгуків про вождя і його супутницю, наприклад протягом промови згадувань про їхню геніальність повинно було з’явитися не менш п’яти – і це лише задля створення сприятливої суспільної думки  і покращання іміджу. Вінценосне подружжя щодня здійснювало пішу прогулянку центром столиці, нарочито підкреслюючи свою демократичність, також демонструючи тим із городян, кого пропускала поліція,  скромність свого вбрання. Таким чином владна партія готувалася зустріти скликання позачергового Чорного парламенту і забезпечити собі всенародну любов – адже кому, як не чимошистам було знати, як важливо заручитися підтримкою суспільної думки в демократичній державі. Та щоб бути впевненими в результатах виборів, потрібно точно знати і контролювати думку кожного громадянина. Соціологічні опитування в державах такого типу нічого не варті, бо наперед покажуть стовідсотковий рейтинг влади, і це лише через боягузливість респондентів. Тортури, що їх був пропонував автор «Правдивої книги» теж не дають об’єктивної інформації, а лише ту, яку бажає отримати кат. І лише в стані сп’яніння – алкогольного або наркотичного – людина розв’язує язика і меле те, що в тверезому стані думає. Тому секретний відділок поліції почав провадити так звані опійні опитування. Полягали вони в наступному: в курильнях або в шинках  філером обирався чоловік, який під впливом наркотичних речовин чи то алкоголю вже починав був втрачати над собою контроль, але ще міг промовляти фрази і коротенько відповідати на запитання. З таким зав’язувалася дружня розмова, в якій ніби ненавмисно заходилося про ставлення напівсвідомого респондента до влади взагалі, до владного подружжя, до  правлячої та опозиційної партій і ще багато запитань, що їх загалом можна охарактеризувати як провокаційні. З опійних опитувань більш ніж трьох тисяч людей в різних віддалинах острова і в столиці представники правлячої партії отримали не надто втішну для себе інформацію. Всі посполиті, кому пощастило спілкуватися таким чином з людьми державної служби, сходилися в одному: діла політичні їх зовсім на обходять, тих же що перебувають при владі, порівнювали вони з собачими зграями, що і в ті часи можна було зустріти в містах і передмістях: можна вподобати якогось пса чи суку, а можливо і весь гурт, можна їх підгодовувати, закладатися на чиюсь перемогу з іншими людьми в разі виникнення собачої сварки, але боронь боже втручатися в їхню міжсобійку: обидві особні або навіть зграї накинуться на тебе з тим, щоб загризти на смерть. Політична пасивність суспільства була єдиним, що на той час об’єднувало націю. Проте як спостерігачі процесів, що кояться, пересічний люд був активний, неначе вболівальники на стадіоні, при чому розкол був приблизно навпіл. Половина від загальної кількості опитаних дійсно були в захваті від діючої влади, особливо від дружини партійного лідера, вважаючи її не тільки красунею і мужньою жінкою, а єдиним гідним любові об’єктом на всьому острові. Представники ж іншої половини опитаного люду самого очільника протекторату мали за нічого не вартого підкаблучника, його ж половину відверто ненавиділи, називаючи фарбованою курвою, логадійською підстилкою, підгебованою паскудою та ще багатьма такими словами, що я навіть не ризикнув би довести їх до шановних читачів друком. Кажуть, що саме факт неповаги до дружини найбільш за все спонукав партійного лідера до дій дуже рішучих і за висновками частини істориків не завжди адекватних і вже точно аж ніяк не людських. Всі дослідники сходяться на тому, що саме після першого опійного опитування скінчився той період, що його називають романтичним, або м’яким чимошизмом і розпочався період соціал-збиралізму: вся нація повинна була згуртуватися під проводом своїх лідерів  навколо правлячої партії заради здійснення віковічної мрії всіх народів світу – отримання рабських вольностей. Досвід показав, що без заходів жорстких вони недосяжні. У зверненні до нації партія розкрила очі нетямущому народові, що для повної перемоги великих ідей недостатньо одномоментно здійснити переворот, навіть такий блискавичний, який вдався кілька років тому чимошистам. Омріяні вольності треба виборювати щодня і щогодини, тому нова партійна стратегія отримала назву перманентної боротьби за справедливість, остання ж полягає в наданні рабських вольностей кожному гідному громадянину республіки. Боротьба за справедливість буде тим жорсткіша, чим ближче населення до мети, і це було обумовлено, як запевняв партійний лідер, наявністю серед острів’ян невдоволених соціальним переустроєм країни, так званих протинасів, які, не розуміючи історичного моменту і твердої партійної лінії, в усякий спосіб намагаються стати на перешкоді суцільному пануванню історичної справедливості і насмілюються вимагати у людей достойних оплати спожитих гідниками товарів чи послуг. У промові, як  і в жодному документі, оприлюдненому по тому, не було дано ані соціального, ані політичного портрета  як самого протинаса, так і людини гідної, яка повинна споживати всі надбання цивілізації безоплатно, одна лише цифра фігурує в тогочасній пропаганді: протинасів в суспільстві рівно половина від кількості політично і суспільно активного населення. На запитання надокучливих репортерів очільник партії відповів коротко: «Хто в цій країні проти нас – вирішуватиме наш ідеологічний провід». Супротивники чимошистів вже після переходу останніх в опозицію пов’язували роздвоєну селекцію громадян з результатами опійних опитувань, які, до речі протягом всього наступного десятиріччя(тобто панування чимошистьської партії), провадились щороку і свідчили про незмінність суспільної думки, хоча всі тверезі волевиявлення показували одностайну підтримку всім народом ідей  вищої справедливості. Деякі недоброзичливці з числа політичних супротивників, відкидаючи новаторство ідеології збиралізму, намагаються довести, що чимошисти просто використали давнішню ідею бельнібарбійських політастрологів, розширивши реєстр привладненої погані в сучасному для них вигляді із десяти до п’ятдесяти відсотків. Але більшість дослідників вбачає геніальність партійних ідеологів саме в тому, що відтепер ніхто з посполитого люду чітко не знав, чи належить він до люду гідного і має отримувати те, чого прагне (а прагнули на той час гідники не платити за те, що спожили), чи прошарку протинасів, який повинен забезпечувати гідним членам суспільства рабські вольності. Збереження інтриги надавало кожній людині надію, а страх бути оголошеним серед ворогів вищої справедливості – сумління у повсякденній праці. Те, що нелюди-протинаси є по всіх усюдах стало зрозуміло після замаху на вінценосну пару під час традиційної денної прогулянки центром міста. Попри сувору перевірку, одному вражині вдалося таки пронести в халяві чобота вибухівку і спробувати позбавити націю її душі, серця і партійного лідера. На щастя якість тротилової шашки виявилася занизькою, вибух викликав потужне задимлення і зіпсував хіба що вишукану сукню красуні Мо і рейтузи її високородного чоловіка. Але ввечері того ж дня партійний лідер звернувся до нації з полум’яною промовою, в якій зазначив, що відтепер в країні існує лише дві партії: чимошисти – партія виборювачів прав  всього гідного народу і протинаси – партія його таємних але запеклих ворогів. Треба наголосити, що замах стався за тиждень до визначеної дати позачергового зібрання Чорного Парламенту, тому влада була просто зобов’язана здійснити заходи щодо підтримки суспільного порядку в столиці. Кількість вишикуваних по історичному центру міста правоохоронців, серед яких переважали крисуванці, в рази перевищувала число зібраних з усієї країни виборщиків, яким замість списку парламентарів запропонували затвердити посаду Великого Провідника нації та диктаторські повноваження для очільника правлячої партії пана Чи Ши, а також закріпити за його дружиною по життєво статус душі і серця нації із забороною  наперед довіку будь-якій особі чоловічої чи жіночої статі носити це почесне звання. Постійний парламент відтепер призначався особисто Великим Провідником і міг бути розігнаним будь-якої миті.

Законодавчо вводилася обов’язкова для використання  символіка, яку мали вважати офіційним гербом автономії. Партійне керівництво вабило стародавнє індійське зображення сонця, але цей символ вже використовувався на той час іншим режимом збиралістського типу. Розумники-витівники з партійного керівництва не розгубилися, розділивши геометричну фігуру на чотири рівні прямокутні частини і склавши зовсім по-новому: в результаті вийшла та ж сама свастика, трохи лишень перекручена.

Зображення увінчував такий значок  ^, що символізував керівництво  партійної верхівки.

Під ним містилися рівновідсталені елементи <  >, які вказували на єдність вищих представників кланів і виконавчої влади.

Нижче розміщувався  значок  V , що означав пересічних громадян острова, так би мовити базис.

Все це було зведено докупи у формі правильного ромба із розривами в кутах і мало символізувати єдність всього населення в боротьбі за рабські вольності.

Архів також містить текст партійного гімну, написаний наближеним до вінценосної пари поетом. Не маючи природних здібностей до віршування, я не насмілюся перекладати цей римований шедевр, а наведу лише відтворений комп’ютером підрядник.

 

 

Тремти, клятий протинасе, ми йдемо по тебе!

 

Ти нап’яв собі на носа скляні окуляри, щоб читати шкідливі книжки

 Мені ж наука не потрібна

 Бо мої мозки в голові найрозумнішого чоловіка в світі

Начувайся, зухвалий протинасе, ми йдемо по тебе!

 

Ти ходиш молитися до своїх дурноверхих храмів

 Мені ж духовність не потрібна

Бо моє серце і моя душа в грудях найчарівнішої жінки у всесвіті

Стережися, пихатий протинасе, ми йдемо по тебе!

 

В твоїх яслах ремиґають воли, на твоєму полі зростає рис

Мені ж багатство не потрібне

Бо велика партія дбатиме про мене, допоки я боротимусь  за справедливість

Жахайся, жадібний протинасе, ми йдемо по тебе!

 

 

Твоє ім’я знане в світі, тебе шанують на батьківщині

Моє ім’я відомо лише моїй дружині

Та ми зібралися всі до’ дного гурту і тицяємо тобі під носа величезну дулю

І один із мільярдів  пальців, вплетених в цю магічну фігуру – це я

І хоча моє ім’я досі невідоме нікому, окрім моєї дружини,

Я щасливий вже тим, що ми прийшли по тебе, жалюгідний протинасе!

 

Введення партійної а рівно й державної символіки також було винесено на розгляд Чорного парламенту.

Процедура волевиявлення здійснювалася традиційним вкиданням перлини білого або чорного кольору до демократичного глека, пропозиції були підтримані одностайно, єдине, що навіювало сумніви – було значне зростання ціни на перли чорного кольору на трілдогдрібській біржі. Зазвичай після волевиявлення виборщики свої чорні перлини одразу продавали, що за законами ринку вело до їхнього здешевлення. Натяки на те, що перед голосуванням чорним парламентарям було видано по дві перлини білого кольору прихильники чимошистів досі спростовують і називають провокативними інсинуаціями. Прагматичні дослідники пояснюють невихід великої кількості чорних перлів на роздрібний ринок і внаслідок цього підвищення біржової ціни тим, що всі виборщики зберігали перламутрові зерна, передбачаючи в майбутньому суворі політичні чистки, показавши ж збережену з часів голосування чорну перлину, сподівалися довести представникам влади, що вони не є протинасами.

З цих самих часів зростає роль поліції в боротьбі за справедливість. Очолювати такий важливий для панування демократії орган можна було доручити лише наперед відданому однопартійцю. Таким обрали юнака(на час призначення йому не минуло й вісімнадцяти років) з дуже шанованого роду, який не лише перейнявся ідеями виборювання рабських вольностей для гідного люду, а ще й за свідченнями обізнаних осіб із владної верхівки був до нестями безнадійно закоханий у дружину свого вождя – ці  два почуття(вірність ідеалам і любов), на думку вінценосної пари унеможливлювали ймовірність будь-яких підступів з його боку. Вступаючи на посаду ще столичного поліцмейстера, він урочисто заприсягнувся партії і особисто її лідерами боротися за вищу справедливість до останнього і в разі потреби розкуркулити куркулів, розбагатити багатіїв і розбуржуїти буржуїв – всіх, на кого вказуватиме партія. Майже одразу після доленосного волевиявлення молодикові трапилася нагода ділом довести свою відданість великій справі боротьби за людське щастя. Отримавши безмежну владу над країною, радикальне крило правлячої партії переконало її очільника, що значно пришвидшити остаточну перемогу справедливості можна, використавши споконвічний інструмент революціонерів всіх часів  – конфіскацію майна. Примусити протинасів працювати на гідників безоплатно – ідея дійсно приваблива, і втілювати її в життя, поза сумнівом, потрібно, але то мають бути плани на стратегічну перспективу. Втім є такі ласі шматки національного надбання, що тимчасово зосереджені в руках приватних, які можна одномоментно, оголосивши власника протинасом, або зробити державними, або передати людям гідним. До того ж пересічний люд багатіїв споконвіку ненавидить, отже популярність владної партії зростатиме. Першим об’єктом конфіскації повинно було стати майно найбагатшого промисловця і Володаря будівельної компанії, який мав дуже вдалий бізнес до революції і не збіднів протягом п’яти років м’якого чимошизма. Цей олігарх і забудовник був із привладненого, але дуже шанованого роду(конфісковувати майно у вищих не наважилися б навіть найзапекліші революціонери). Після кількох тижнів обкурювання суспільної думки партійною пресою(а іншої на той час на всьому острові не залишилося), де автори газетних статей в усіх негараздах суспільного життя звинувачували олігархію, в недоступності житла для пересічного люду – забудовників, а ще обізнані особи свідчили, що всі олігархи в міцні алкогольні напої додають для пікантності смаку кров немовлят. Спеціалізований підрозділ поліції під орудою на тоді ще трілдогдрібського поліцмейстера, маючи відповідний ордер і постанову суду, вдерся до будинку багатія з метою описати майно. Оскільки протинаси перебували і в лавах правоохоронців, самого домовласника на момент обшуку вже й слід прохолов, не було знайдено також ані цінних паперів, ані коштовностей, але все, що мало бодай якусь цінність в законному порядку з маєтку було винесено, весь конфіскат до останньої срібної ложечки перемістився в спеціальне приміщення при державній скарбниці. З самим же на той час ще юним очільником поліції стався прикрий випадок, що спричинив на думку багатьох об’єктивних дослідників хвилю необґрунтованих наклепів на перспективного висуванця, головний з яких  полягав у тому, що юнак, мовляв, страждає на алкогольну залежність. Це не було правдою, серед дітей владної верхівки в ті часи популярними були здебільшого курильний опіум та новомодній кокаїн. Річ у тім, що, перейнявшись партійною агітацією, посадовець в одній із розкішних кімнат багатющого протинаса здибав бар із алкогольними напоями з усього світу і просто мусив особисто перевірити це пійло на наявність в ньому людської крові. В барі містилось так багато різновидів продукції із високим вмістом етанолу, що наділений повноваженнями хлопець, навіть скуштувавши по одній порції з кожної пляшки, налигався до втрати людської подоби. Вірні підлеглі донесли свого очільника до застеленого ліжка колишнього господаря будинку, яке молодик, не контролюючи себе уві сні, запаскудив всіма фізіологічно можливими способами. Такими своїми діями він, згідно місцевого укладу, на смерть образив власника ліжка, і  лише родова нерівність(нагадаю, юний посадовець був із вищого роду, а репресований – із привладненого) врятувала його від неминучої і скорої розправи. Партійне керівництво теж не схвалювало аморальної поведінки своїх призначенців, але вміння пробачати соратникам дрібну людську слабкість вирізняє мудрих політиків, тому оголосивши партійну догану, молодого чоловіка все ж таки підвищили, призначивши на посаду поліцейського міністра. Втім спроба неприхованого розбагачення викликала незадоволення двох впливових сил, ігнорувати які не міг навіть уряд із надповноваженнями. Першими незадоволення виказали очільники кланів: на той час фінансові зв’язки на острові були настільки переплетені і заплутані, що навіть досвідчений бухгалтер не міг розрізнити, чи належать вищим через мережу афілійованих компаній та підставних осіб майно або кошти, а на майнові права вищих зазіхати було зась, тим більше острів’яни вже знали про сумний досвід країни, де споконвічну усталену ієрархію спробували були зруйнувати шляхом соціальної революції. Також відкритого розбагачення не схвалювала імперія: адже острів все ще був  під її протекторатом, до того ж реальний вплив на економічне життя убратервленої колись території хоч і зменшився, але не зник зовсім. Тож в автономії необхідною, хоча і не достатньою умовою збагачення особи була відсутність претензій до новоспеченого олігарха з боку метрополії, інтереси якої могли бути скривджені безглуздими тотальними конфіскаціями. Розбагачений олігарх знайшов політичний прихисток в Логадо, де служив переписувачем в реєстратурі земельного департаменту всі роки перебування чимошистів при владі.

Із метрополією домовилися узгоджувати всі наступні розбагачення через апарат Таємного Радника, посадові повноваження  якого були на тоді зависокими, теоретично ще навіть було можливе введення прямого імператорського правління. За те дипломатія домоглася послаблення протокольних процедур: традиція ще зберігала зобов’язання губернатора під час зустрічі з Бельнібарбійським імператором вилизувати  останньому весь чобіт включно із підошвою – при чимошистах стало достатнім ніжно доторкнутися вустами до кінчика імператорського чобота, і їхні послідовники дотепер цим пишаються. Посада очільника протекторату стала називатися «провідник-розпорядник», проте він і надалі носив чин молодшого офіцера імперської Таємної поліції і формально підпорядковувався Таємному Радникові.

Клани місцевих вищих погодились на наступні умови угоди з владою політичною: всі власники великих статків зобов’язалися сплачувати фіксований відсоток податку на прибуток, у відповідь на це влада не торкатиметься сталих економічних зв’язків між великими корпораціями. Також відповідальність за тих представників вищих родів, що пішли в велику політику відтепер несла партія, а не клан. Це не означало повне припинення зв’язків високих посадовців з родинами, проте знімало необхідність кревної помсти за тих партійних представників кланів, що пішли проти чинної влади. Але і влада взяла за обов’язок не обмежувати вольності тих вищих, хто політикою не займається.

Реалії співіснування усталеного економічного укладу із новітньою ідеологією здійснювалися наступним чином. Антиолігархічна риторика з вуст очільників владної партії не припинялася, найуживанішим стало гасла, що заради справедливості народна влада мусить «підтопити жирок олігархам». Цей вислів не був вигаданий чимошистами, оскільки «підтоплення жирку» – це один із різновидів тортур, описаний ще в «Правдивій книзі» Великим бельнібарбійським імператором: до товстезного дерев’яного стовбура прив’язується людина, під нею розкладається вогнище, стовбур крутять підлеглі ката, і людина повільно підсмажується, немов порося на шампурі. Звісно, проти шанованих на острові людей уряд застосовувати такі нелюдські методи не збирався, підтоплення жирку полягало в стягуванні визначених законами податків, у разі сплати яких багатія оголошували корисним олігархом , і до нього уряд не мав претензій. Тим з магнатів, хто входив до  політради владної партії, партійні внески зараховувалися, як податки, також їх стосувалася система податкового кредитування, тим же, хто партійних посад не обіймав треба було сплатити все в державну скарбницю та ще й вчасно.

 Закон, який забороняв смертну кару для вищих і найпривладненіших із погані не було скасовано, проте серед тих представників шанованих суспільством прошарків, що вдалися до активної політичної діяльності – здебільшого у владній партії – суттєво почастішали випадки самогубств. Найдивнішою здавалася спостерігачам та обставина, що кожний, хто коїв суїцид, спромігся поцілити собі в голову з револьвера двічі. В інших країнах такі дивні обставини викликали б цілу низку непотрібних запитань, та на острові Лаґґнеґґ до пояснення цього незвичного явища керівництво країни підійшло з наукової точки зору. Той самий поліцейський міністр, що відзначився ще на початку радикального соціал-збиралізма,  видав друком монографію, яку стали вважати науковим напрацюванням і в галузі медицини і в галузі юриспруденції. На базі низки досліджень він довів, що людина з дійсно сталевою волею(а саме такі йдуть у політику), якщо вже зважилася накласти на себе руки, спроможна довести цю благородну справу до кінця за будь-яких обставин, тож, зібравши в кулак всю свою мужність, такий чоловік здатен, попри нелюдський біль, здійснити другий постріл, хоч би був уже непритомний.

Ніколи ще державна скарбниця не наповнювалася так швидко, але ніколи з такою швидкістю і не розпорошувалася. Надання пересічному люду рабських вольностей потребувало неабияких коштів. По-перше провадилася регулярна щомісячна роздача милостині, якої на всіх не ставало, тож уряд пішов на те, щоб на початку поточного місяця грошові виплати отримували представники якоїсь однієї  професії. Цікаво, що коли подивитися платіжні відомості виплат матеріальної допомоги в ті роки, можна спостерігати велику кількість однакових імен та прізвищ серед представників і торгівців,  і шевців, і пекарів. і кравців, і стряпчих, і канцеляристів – саме таким категоріям в різні місяці роздавалася милостиня. Цілком вірогідно, що дотримувачі були повними тезками. Ще справедливий уряд не забув своєї обіцянки про роздачу безкоштовного житла. Для погані найнижчої потрібно було збудувати багато житлових будинків за обмежені кошти, тому заощаджували на чому могли. Капітальні стіни в таких будинках завтовшки в чотири пальці, а некапітальні зроблені з товстого картону. Норма забезпечення загальною площею при заселенні в такі апартаменти була розрахована урядовцями і складала п’ять квадратних ярдів на людину. Сходини між поверхами такими вузькими, що у випадку, коли всередині квартири вмирала людина, головним завданням родичів було згорнути небіжчика в колесо, прив’язавши голову до ніг мотузкою, поки тіло не заклякло – в іншому випадку мертвяка довелося б спускати на мотузці через вікно. Підряд на будівництво таких домівок зазвичай отримували корисні олігархи з правлячої партії, і це мало свої резони, бо такого багатія могли контролювати і державні і партійні органи. Але спеціальний закон тоді вже забороняв знижувати життєвий рівень представників вищих класів за рахунок підвищення життєвого рівня нижчих – а отже задля збереження вищої справедливості, якщо певна кількість родин із черні отримувала безкоштовне житло, збільшуючи тим самим статок кожної сім’ї в рази(нерухомість і тоді високо цінувалася на острові), то така сама кількість сімей вищих мала право  підвищити своє надбання в стільки ж разів за рахунок безоплатно наданої нерухомості. Зведені для високодостойників в історичному центрі столиці будинки і зараз вражають як шедеври архітектури.

Фінансування соціальних програм суттєво підточувало державний бюджет, і зарадити цьому можна було двома способами: більше збирати коштів, або менше їх витрачати,відмовлятися ж від останнього партія вважала недоцільним. Оскільки джерела поповнення держскарбниці оподаткуванням великих корпорацій мали  певні межі, було прийняте політичне рішення збільшити навантаження на дрібний і середній бізнес. Щодо останнього, кожне збільшення фінансового тиску повинно було узгоджуватися з кланами – чи бува не є суб’єкт уваги митарей частиною корпорації, що належить корисним олігархам. Дрібних же торгівців можна було оподатковувати без обмежень. Справедливий уряд використав введені ще імператором і наразі призабуті закони, що надавали адміністрації право відчуження майна пересічних громадян. Приватну власність не скасували взагалі, але вона почала обтяжувати суб’єкта хазяйнування: кожної миті на цілком законних підставах до власника дрібного підприємства або торговельної точки могли завітати комісари з судовим рішенням  про або повне вилучення його власності, або накладання таких штрафів, для відшкодування яких підприємець мав би безоплатно відпрацьовувати не одне життя. Більшість подібних проблем, звісно, обходили тих підприємців, які завчасно вступили до правлячої партії: їхні партвнески зазвичай не перекривали валового доходу їхньої ж фірми. Але найважчий тягар несли селяни: їх можна було скубти досхочу, навіть не добігаючи послуг судів: для сільської місцевості передвиборче гасло чимошистів «Справедливість понад законність» було імплементоване наступним чином: «Якщо двоє шанованих в суспільстві людей досягнуть згоди, що третя людина, хай навіть не менш шанована, отримала своє надбання у несправедливий спосіб, майно цієї особи може бути відчужене на користь держави з урахуванням інтересів двох перших осіб». Ця постанова уряду, легітимізована одностайною підтримкою призначеного парламенту, значно полегшала відповідним органам збирання продовольчого податку. Крисуванців, які вже засиділись в своїх столичних комуналках без діла(бо в поліції вакансій на всіх не ставало), заслали комісарами у найвіддаленіші сільськогосподарські райони країни, де вони, зібравши навколо себе представників місцевої несправедливо ображеної куркуляками бідноти (так званих ахтімалів) заходилися розбагачувати тих, за кого Логадо напевно не вступилося б. У разі спротиву заможного ґаздівства ахтімалам все село вносилося до так званого чорного списку, і в ньому розкуркуленням переймалися вже спецпідрозділи поліції, на фінансування яких в тому числі і збиралися податки. Кілька прецедентів із розкуркулення спецпідрозділами, очільники яких принцип «підтоплення жирку» втілювали в життя без метафор, прохолонули голови борців за свою власність, тим більше ахтімали не вигрібали останнього, вважаючи головним своїм завданням поборсатися у скринях колись заможних односельців. Слід зазначити, що справедливе управління сільським господарством острова хоч і увігнало його в страшний занепад, але до голоду не призвело, і за це, враховуючи сумний досвід попередніх поколінь, селяни цій владі були вдячні.

Що ж до міст, серед мешканців яких переважно й розподілялися рабські вольності, то там регулярно провадилися чистки з метою визначення прихованих протинасів і вигнання їх в сільську місцевість, або фізичного знищення(відповідно до політичної доцільності). Всіх, хто мешкав у великих містах без відповідного дозволу і реєстрації оголошували протинасами автоматично.  Політрадою чимошистської партії були дані настанови на місця з метою згуртування молоді навколо ідеї вищої справедливості створювати загони так званих лизунів, до яких приймалися підлітки від дванадцяти(а в окремих місцевостях і в деякі періоди з десяти) років. Завданням об’єднань було виявляти і карати тих протинасів, що до пори маскуються під чесних гідників. Над гуртом із двадцяти лизунів стояв призначенець із крисуванців віком від шістнадцяти до двадцяти років, який прозивався наймолодшим провідником. Саме йому новонавернені лизуни повинні були присягатися в той спосіб, що я вже описував на початку моїх нотаток, вилизуючи доріжку в лісі на галявині. Девізом лизунів було гасло:

«Мій найвищий провідник – наймолодший провідник».

Великого Провідника належало лише обожнювати, вивчати напам’ять, писати вугіллям на парканах і цитувати висловлювання самого і високорозумної його дружини. Всі ж організаційні і навіть побутові моменти підлітки мали узгоджувати з провідником наймолодшим. Дисципліна в загоні, куди входили іноді і діти найвищих посадовців, була сталевою. Вигнанцеві із загону, якщо траплялася така прикрість, краще було самому накласти на себе руки, адже він ставав чужинцем серед усіх своїх однолітків. Зібрання і зведення відомостей про всіх мешканців свого будинку, включаючи  власних батьків, входило в обов’язки молодої партійної порослі, але в історію держави вони увійшли переважним чином як інструмент розправи з викритими протинасами. Людина, яка визнавалася винною місцевим осередком лизунів, але не було достатніх законних важелів ув’язнити або стратити її, попадала(виключно за узгодженням з осередком партійним) в прямому сенсі до лап недоростків, підвладних молодому кримінальникові. В такому випадку виявлений протинас вважав за щастя, якщо його вбивали одразу, але такої послуги ворогові  лизуни  майже ніколи не надавали. Зазвичай бідолаху обливали смолою і обсипали пір’ям і гнали вулицями міста, дрючками постійно спонукаючи каятися і просити пробачення у власного народу. Вбивали нещасного лише коли наймолодший провідник вирішував, що вже сам занудився. З особливою жорстокістю і завзяттям розправлялися малолітні бузувіри із тими з своїх вчителів, які колись тримали на уроках найсуворіші дисципліну, лише партійних квиток слугував в ті часи захисним ярликом для педагога, але і його міг відібрати партійних осередок за клопотанням очільника загону лизунів. Страта носила назву цькування лизунами, але до смертної кари прирівняна не була.

Із створення загонів лизунів починається в лаґґнезькій історії період так званого націонал-збиралізму, коли чимошисти стали інколи звертатися до історії острова доімперських часів. В перші роки перманентної боротьби за справедливість багато націоналістів було винищено під впливом місцевих радикальних соціалістів як ідеологічно ворожий матеріал, та потім у внутрішньопартійній дискусії перемогло національно орієнтоване крило і страчувати стали вже комуністів.  Завдяки традиційній  віро- та етнотерпимості лаґґнежців в бідних кварталах великих міст  віддавна компактно мешкали представники тих народів, що в імперії вважалися національними меншинами, нащадки тих, хто покинув континент, побоюючись звинувачень у сепаратизмі. Тепер тими оселями прокотилися жорстокі погроми. Відкритих нападів на представників самої бельнібарбійської нації не було, проте одним із атрибутів націонал-збиралізма стала антиімперська риторика,  що все частіше лунала з вуст хоч і не найвищих посадовців, але дуже впливових чиновників нової влади. Це прикро вражала багатьох представників політично активного населення, які все життя вважали себе вірними холопами Сонцесяйного імператора і дуже цим самовизначенням пишалися. Ці достойники неодноразово зверталися до монаршої особи з листами, також були спроби особистого спілкування з Таємним Радником.  Посаду цю протягом більшої частини часу правління чимошистів займав бойовий офіцер в чині  обер-лейтенанта, дуже шанований як на континенті так і на самому острові. Означений герой внаслідок тяжкого поранення в голову в одній з операцій по знищення сепаратистів позбувся частини головного мозку, та це ніяк не вплинуло на рівень його інтелекту. Щоправда спостерігалися розлади мовлення і вади вестибулярної системи, через це спілкування вірних холопів імперії з її повноважним представником не завжди було вдалим. Тому, коли цю героїчну людину відкликали на заслужений відпочинок до Логадо, а його місце посів молодий, патріотично налаштований,   заповзятий офіцер, який до того ж був небожем керівника всієї імперської спецслужби, лаґґнезькі патріоти великої імперії вирішили, що час повідомити логадійському керівництву про свої поневіряння і неповагу з боку острівної влади до старшого брата наспів саме зараз. Молодий чоловік, який на той час щиро вірив у вирішальну роль особистості в історії і навіть вважав себе однією з таких особистостей, перейнявся тяжкою долею вірних холопів Сонцесяйного імператора і почав бомбувати імперську канцелярію доповідями про неподобства. На це йому йшли стандартні відписки, що мовляв Логадо поки ще не бачить такої надзвичайної ситуації, щоб вводити на острові пряме імператорське правління, в інших же випадках повноваження Таємного Радника суттєво обмежені, і він не має права втручатися у внутрішні справи автономії. Але найбільш вразило самолюбство молодого спритника присвоєння розпорядникові Чи Ши чергового звання в ієрархії імперської спецслужби капітана Таємної Поліції (це найвище звання, якого протягом двох століть вдостоювалися губернатори острова). Річ у тім, що сам молодий службовець мав чин надпоручника, і тепер, у разі введення надзвичайного стану (а молодий чоловік досі наполягав на необхідності застосування такої міри), губернатор, що у внутрішніх документах зухвало іменувався провідником, не мав молодикові підпорядковуватися. Цей факт зневаги, попране самолюбство, а також дивна, на його думку, поведінка імперської канцелярії штовхнули молоду людину на вчинок не дуже обміркований, що мало не змарнував його блискучу кар’єру – він від серця написав і подав по команді рапорт про звільнення із лав потужної імперської структури.  Лише втручання впливового родича вберегло недосвідченого спецслужбі ста від наслідків непоправних. В центральному архіві Лаґґнеґґа зберігся лист-відповідь впливового дядька занадто амбітному, але не дуже уважливому племіннику.  Цього листа молодий офіцер швидше за все через вищезгадану необачність зберігав разом зі службовими документами і, по завершенні терміну перебування на острові, забувся забрати з собою. Витвір епістолярного жанру не належав до службової документації Таємної поліції, яка одразу після офіційного визнання незалежності острова була або знищена, або перевезена до Центрального імперського архіву в Логадо, тож його підшили стопи документів, означених як «Різне», при цьому втаємничивши. Найвищий рівень допуску давав мені право ознайомитися з будь-яким документом, що містився в державному архіві острова. Цей формально особистий лист я насмілююсь довести до читача, маючи такі резони.

По-перше описані в ньому події на пряму стосуються персоналій, що суттєво вплинули на перебіг історичних подій на острові, а саме історія Лаґґнеґґа є об’єктом моїх досліджень.

По-друге, і це не менш важливо, я спромігся більше дізнатися про деякі особливості імперського менталітету і погляд із метрополії на протекторат за півтора століття по убратервленню. Я б не хотів, щоб читач сприймав все, що міститься в листі як засади колоніальної політики –  з тієї хоча б причини, що не одна лише Таємна поліція  тривалий час переймалася ділами в національних окраїнах, для цього імперія мала особливий Департамент у справах убратервлених земель. Втім думка людини непересічної, що спромоглася кілька десятиліть поспіль очолювати спецслужби великої країни, до того ж людини інтелігентної(якщо таке слово можна застосовувати до імперських спецслужбовців) про країну-об’єкт моїх досліджень зайвою, думаю, не буде. Отже, лист-відповідь наводиться майже без купюр, окрім імен та прізвищ фігурантів, а також дат, які підлягали обов’язковому цензуруванню спеціальним імперським відомством.

.

. «Любий мій племіннику!

Я радий, що, хоча б через свої службові негаразди, ти згадав свого підстаркуватого родича і спромігся написати.

Спершу я хочу повідомити тобі звістку для тебе приємну: капітанський чин ти повинен був отримати разом із місцевим губернатором, в поштовому відомстві вже покарані винні в несвоєчасній передачі особливо важливих повідомлень. Створювати прецедент, коли якомусь губернаторові надаються вищі повноваження, ніж представникові імператора не тільки недоцільно, а й небезпечно.

Тепер  я змушений тебе дещо засмутити. Занадто глибоке втручання у внутрішні справи протекторату  ніколи не віталося керівництвом. Сутність твоєї посади полягає в тому, щоб не припускати витоку цього лайна із здоровезного казана, що зветься островом Лаґґнеґґ, а не занурюватися в цю рідину з головою, що вже кілька місяців поспіль ти намагаєшся утнути. Все, що я можу для тебе зробити, використовуючи своє службове становище – розірвати той папірець, що ти зухвало назвав рапортом, і наказати всім поінформованим ніколи не згадувати про нього. Стосовно ж політики імперії,  доведеться, мабуть, пояснювати тобі найпростіші речі: метрополія не ставить собі за мету отримати покірливу колонію, і навіть колонія з населенням, що обожнює Сонцесяйного імператора не є великим надбанням. Імперії потрібна колонія слабка – тоді упокорити її і використати на власний розсуд буде зовсім не важко. А що може зробити країну слабшою, ніж внутрішня політика, яка проголошує половину власного населення ворогами народу, при чому жодна людина при здоровому глузді не може бути впевненою, що не вона буде завтра оголошена отим ворогом?

Що ж до національного ухилу у внутрішній політиці, це теж на користь імперії, оскільки відтепер таке огидне явище, як збиралізм, буде у пересічних мізках завжди асоціюватися з національною ідеєю. Націоналізм, як своєрідний фетиш, для імперії річ зовсім безпечна. Можна лише захоплюватися безглуздим донкіхотством націоналістів або зневажати їх за те саме. Також не варті уваги новоспечені острів’яни- багатії, оскільки їхнє надбання в імперську добу ґрунтується на вдалій торгівлі своїми співвітчизниками. А от об’єднання цих  двох тенденцій створило б неабияку проблему для імперії, збільшивши ціни на живий товар і, відповідно, зменшивши частку як загального прибутку, так і імперської в ньому долі; а також наштовхуючи нових багатіїв на досить слушну  думку, що вони є лише перепродавцями своїх співвітчизників і за рівних  їх в метрополії ніколи не матимуть. Збиралізм же товар робочу силу лише знецінює, зменшуючи вартість самого людського життя,  а всі думки представників середніх і вищих прошарків населення спрямовує на те, як зберегти життя власне.

Якби ти більше приділяв уваги тим вибіркам із видань зовнішнього світу, які я регулярно відсилаю на твоє ім’я до Трілдогдрібу, тобі було б відомо, що навіть найцивілізованіші держави  сучасної Європи мирно співіснують з кількома аналогічними режимами, серед яких є і соціал-  і націонал-радикальні. Культурні гуманні демократичні країни мають неабиякий зиск від співпраці з недолюдками. Так, наприклад, завдяки одному з таких режимів вся Європа кілька років споживала майже безкоштовний хліб, інший  режим допоміг тим самим гуманістам позбутися представників тієї нації, яку вони потайки завжди вважали зайвою на цьому світі. Докори ж сумління  завжди можна втамувати в день священного гніву тридцять другого серпня, лишень поголивши голови нестійким на передок співвітчизницям. Я вважаю, що і від режиму лаґґнезьких збиралістів імперія матиме неабияку вигоду, але для того, щоб це стало зрозуміло всім повинен сплинути певний час. Якщо ж ти і зараз не впевнений в тому, що наше відомство контролює ситуацію, я доведу до твого відома інформацію, яка хоч і не є таємною, але офіційно не рекомендована до розголошення. Йтиметься про часи років за десять до їхньої так званої революції, і почну я розповідь з описання початку кар’єри чоловіка, про якого ти, мабуть, чув, і який до самого клятого острова жодного стосунку не має. Ім’я та прізвище не називатиму – це моя особиста інструкція підлеглим – не використовувати імен співпрацівників в листуванні, яку я сам порушувати не збираюсь. Цей офіцер нашої служби і тепер при посаді, хоча і не впливовій, але це не звільняє його від прав, що надає членство в корпорації.

Трапляється, що природа відпочиває на дітях людей  особливих, та з нашого героя, хоч батьки його нічим з поміж інших представників свого класу не вирізнялися, вона просто познущалась. Маленький зріст, близько посаджені поросячі оченята і нескладна статура і так не дуже вабила погляди його співрозмовників, до того дитинча вдалося ще надміру пихатим і самозакоханим, вередливим, злим на все живе навколо себе і майже не здатним до наук. Проте давнішня мрія батька бачити сина офіцером Таємної Поліції і знайомства з впливовими людьми в Логадо просунули підлітка до нашої відомчої Академії, яку не так давно закінчив і ти. Під час навчання хлопець був відлюдькуватим, з жодним із однокашників близько не спілкувався, а позаочі отримав образливе прізвисько «крихітка - ліліпут». До навчання юнак виявився зовсім не прибитий і задовільні оцінки на всіх екзаменах отримував лише після втручання впливових батькових знайомих – на превеликий жаль ми поки що не можемо убезпечити нашу Академію від згубного впливу людського фактору. Єдина «п’ятірка» в  його атестаті про закінчення курсу була за практичну роботу. Ти теж знаєш цю традицію Академії: протягом випускного триместру кожен курсант  на власний вибір має або підготувати науковий доклад, тривалий час попрацювавши в архівах, або здійснити те, що пересічний люд вважав би за подвиг: знешкодити сепаратиста, підгебувати певну кількість доушників, розкрити потенційний заколот у певній державній чи комерційній структурі тощо. Це завдання ніяким чином не відображує здібностей молодої людини, проте окреслює коло зв’язків його особистих  а ще в більшій мірі –  його батьків та родичів, а це для подальшої кар’єри в нашій структурі - дуже важливий фактор. Практична робота нашого маленького героя отримала назву «діло про валізу з прокломаціями» і набула гучного розголосу у тогочасній пресі. Я ж спробую повідомити тобі не газетний, а реальний перебіг подій.

Наречена нашого крихітки кинула його, захопившись молодим комівояжером, який походив із роду не дворянського, хоча і не рабського, і був високим та струнким,  а ще дуже дотепним в розмові. Для дівчини в пошуку це набагато гірша партія, але то був один із тих випадків, коли жінка думає не головою. Майбутній офіцер отримав  разом із гарбузом потужного удару по власному самолюбству і помстився в той спосіб, який до нього в усі часи застосовували працівники спеціальних служб всіх держав світу. Повернувшись одного вечора до власної домівки, комерсант здибав там двійко пойнятих і наряд поліції під проводом свого невдалого суперника, який запропонував продавцеві пред’явити на догляд  валізу з товарами. Спантеличений молодик заглянув під ліжко, де свого майна не знайшов, про що і сповістив весь правоохоронний підрозділ. Відсутність товару, який всі дрібні торгівці зобов’язані були показувати для перевірки на вимогу представників компетентних органів, надала право поліцейському підрозділу затримати  бідолашного торгівця за крадіжку майна у самого себе до з’ясування обставин. Вже за кілька годин, перебуваючи в камері, він дізнався, що обшук в його оселі дав вражаючий результат: валізу було знайдено на горищі тієї ж будівлі, але замість товарів побутового вжитку, вона була повною прокламацій, що закликали пересічних громадян імперії до підтримки сепаратистів. Попри те, що молодик заперечував свою причетність до політики навіть під тортурами, суд дав йому двадцять два роки каторги (стаття карного кодексу про поглинання менш суворого покарання більш суворим дозволила сіроманцю уникнути ще семирічного терміну за крадіжку у самого себе свого ж майна), дівчина залишилась на бобах, а наш маленький спритник став мало не героєм в очах суспільства (на це дуже вплинув той факт, що його батько був власником кількох солідних логадійських періодичних видань). Керівництво Академії бачило неоковирність роботи свого курсанта, до того ж розуміло, що вся ця операція до справжньої боротьби з сепаратизмом не має жодного відношення, і навіть факт особистої неприязні до підсудного не є вирішальним: це лише помста низького покруча чоловічій красі, тупезного трійошника людському інтелекту, і, найголовніше – смердючого зачуханця, до інтимних стосунків з яким нормальну жінку без хибних вад може понудити лише його службове становище – невимушеній природній сексуальності. Суспільний резонанс роздмуханої продажними газетярами справи змусив викладацький склад, зціпивши зуби, визнати таланти перспективного курсанта і оцінити його практику на «відмінно». Проте в списку випускників академії герой наш все одно був одним із останніх – і це позбавило його можливості здійснити свою мрію і потрапити до фінансового секретного відділу. Того часу директором цього підрозділу був чоловік дуже впливовий і шанований, який мав змогу не приймати на службу весь той людський непотріб, що йому нав’язували високопосадовці заангажовані, але зовсім нетямущі в справах таємних служб. Цей поважний професіонал своєї справи щиро вважав (і тут я з ним цілком згоден), що диплом з відзнакою ніякої інформації про свого отримувача не містить – лише за кілька років сумлінної праці можна визначити, чи стане випускник вишу добрим фахівцем, а от диплом із обкладинкою синього кольору  наймачеві навіть не варто розкривати. Якщо ж, розкривши, майбутній керівник побачить там в переважній кількості задовільні оцінки – можна наперед ставити хрест на цьому працівникові: такий індивід може досягти успіху в будь-якій галузі, але тільки не в тій спеціальності, яку вивчав попередні п’ять років.

Отже, наш невисокий за чином  і на зріст офіцер, не потрапивши до престижного спецпідрозділу, отримав призначення в ті частини, що вели бойові дії проти невгамовних сепаратистів на узгір’ях західного континентального хребта. Але він довів, що сумлінною службою Сонцесяйному імператорові можна просунутися по кар’єрних сходинах на неперспективних, здавалося б, ділянках незримого фронту. Призначення співпало зі значним проривом урядових військ у священній боротьбі за імперську міць, в зв’язку з чим гостріше постало питання утилізації трупів вбитих сепаратистів. До того спеціальна унтер-офіцерська зондеркоманда отримувала готівку за поховання кожного тіла. Через пожвавлення бойових дій виплати ці повинні були зрости на порядки, що важким тягарем накладалося на зведений імперський бюджет. На додаток до військового керівництва стали доходити чутки про корумпованість очільників зондеркоманд: старший унтер-офіцер, отримавши гроші, домовлявся через посередників з місцевими старійшинами, щоб громади забирали тіла своїх вбитих співплемінників і ховали за національними обрядовими традиціями. В таких діях дрібних чинів військове командування вже вбачало риси державної зради.

Засланий на передову ділянку великої боротьби дрібний чоловічок спромігся за допомогою свого нестандартного мислення народити ідею, яка, зреалізувавшись, розрубала великий вузол проблем і допомогла державі заощадити чималі кошти. Наш крихітка запропонував наступну процедуру страчення ворогів імператора: приречених вишикували на краю великої відхожої ями, і, примусивши скинути весь одяг, розстрілювали так, щоб мертві вже тіла падали в нечистоти. Такий спосіб позбавлення життя отримав назву «завалити в гальюні» і дозволив не тільки заощадити на «поховальних грошах», а ще й на другій кулі, яку розстрільники мусили випустити в голову вже мертвого зазвичай ворога, також це унеможлививлювало поховання бандитів їхніми родичами, а отже позбавляло наступні покоління сепаратистів тих могил, що могли стати для них символом боротьби та священним місцем.

Одразу після запровадження загальної практики утилізації мертвих тіл маленького генія довелося спішно відкликати з місця бойових дій, адже розлючені покидьки із зондеркоманд, що були відтепер позбавлені нетрудових доходів, могли помститися справжньому патріотові своєї батьківщини, заваливши в гальюні його самого. Тоді, зважаючи на маленький об’єм його тіла, відшукувати залишки посадовця було б дуже важко.

Офіцера, що так багато зробив для своєї країни, вже не можна було не взяти на службу до елітного фінансового підрозділу. Співпрацівники відділу традиційно ходили в цивільному, при чому бойовим офіцерам (а саме такий статус мав після вдалого відрядження лейтенант-коротун) дозволялося носити холодну зброю. Зріст дозволяв маленькому чоловічкові носити на поясі, не чіпляючи землі, лише морський кортик або дитячу шаблю, він же знайшов вихід, замовивши придворним ювелірам зменшену копію бойової шаблі і так ходив, підперезаний поясом із цим витвором мистецтва. Те, що одного дня побачив в коридорі директор установи могло б у незацікавленої особи викликати сміх: здавалося, дитина з іграшковою шаблею бігає коридорами таємного управління. Того ж дня з’явився наказ, що забронював особисто молодому висуванцеві носити холодну зброю,  коротун його ревно виконував, проте ходили чутки, що, усамітнившись, або   за обставин інтимних, він витягає шаблю із схованки і, підперезавшись, милується своїм віддзеркаленням. Принаймні, відмашка рук під час виходу в нього збереглася на все життя такою, ніби він однією рукою притримує холодну зброю.

Немає нічого дивного, що чоловічок цей був постійним клієнтом привілейованого борделю. Саме там доля звела його з особою, яка повинна була(йому тоді так здавалося) допомогти його кар’єрі вийти на якісно новий рівень. Про цю працівницю дуже мало можна було дізнатися з її  досьє, які заводяться на всіх дівчат в закладах, що обслуговують людей державних. Із стандартного листа персоніфікованого обліку відомо лише, що народжена вона була на острові Лаґґнеґґ і вік її на той час не перевищував сімнадцяти років. Потім спеціальне розслідування вже зі слів її товарок виявило дивні і недобрі співпадіння вже під час перебування дівчини в логадійському борделі. Весь час протягом нетривалої своєї кар’єри в сфері інтимних послуг вона прагнула отримувати найпрестижніших клієнтів. І хоча ані вродою, ані вправністю в мистецтві кохання, юна особа не поступалася найдорожчим зіркам закладу, а молодість повинна була надавати їй перевагу, клієнти чомусь ніколи не обирали її першою. Інших її співмешканок це б не дуже засмутило, але її лютило   до посиніння. І вже через кілька тижнів після появи в закладі лаґґнезької лялечки з її більш везучими колежанками стали траплятися нещасні випадки: одна у вільну годину обварилась на кухні окропом, інша, перечепившись, скотилася крутими сходами і зламала обидві ноги, третій під час прогулянки якісь невстановлені харцизяки порізали ножами обличчя. Хоча не було прямих доказів проти вказаної особи, всі місцеві кокотки стали її остерігатися і завжди виставляти наперед, коли до закладу навідувався цікавий для неї клієнт. Саме ці двоє – креативний коротун і лаґґнезька краля - не могли не вподобати одне одного і не лише задля любовних втіх. Ще під час першої зустрічі маленький офіцер вирішив використовувати дівчину  ще для службових потреб, професійну ж її придатність обґрунтував в доповідній  записці на ім’я свого безпосереднього керівництва. Вихваляючись перед новою партнеркою своїм геніальним винаходом, він, бажаючи справити яскравіше враження, розповів, що в деяких випадках перед тим, як завалити в гальюні, клятим сепаратистам робили «логадійський галстук» -  винахід цього способу катування, коли через надріз в горлянці жертві витягають язика багато інших націй потім приписувало собі, хоча в «Правдивій книзі» наш Великий імператор описав його ще у вісімнадцятому столітті. На це дівчина одразу згадала, що на її батьківщині теж є люди, що вважають себе націоналістами. Такі приховані вороги імперії потайки збираються над каменем, який вони вважають пам’ятним знаком за упокій душ невинно убієнних голодом під час перехрещення. Оскільки від націоналізму до сепаратизму один крок, вважала юна особа, то непогано було б зробити «логадійського галстука» і цим недоброзичливцям імперії. Потім красунечка, оскільки була добряче розпалена шампанським, почала скидати з себе в ритмічному танці весь одяг, щоб довести партнерові, що на ній немає не тільки краватки, а й жодного іншого предмета чоловічого туалету. Тут треба пояснити, чим підкорила серце спецслужбовця поведінка дівчини. Я вже розповідав про хибну практику масового набору таємних агентів для співпраці з таємною поліцією. Те, що нових підгебованих вербували курсанти Академії – ще найменше зло. Розписки про співпрацю брали майже всі чини таємної поліції через хибну стратегію матеріального заохочення, яку провадило колишнє керівництво нашої організації. Перший наказ, що я віддав, отримавши посаду – це скасування грошових винагород за кожного нового підгебованого. Раніше доходило до того, що керівники установ брали вказані вище розписки з усіх своїх робітників, а керівництво ринків – з усіх торгівців. Формально пів країни ніби то працювало на спецслужби, а як доходило до діла – більшість не могла не тільки виконати наказ про знищення непотрібної людини, а навіть нехтувала обов’язками всіх підгебованих писати доноси на своїх товаришів. Спеціальні дослідження показали, що більшість із них  в разі розслідування посилались на існування такої собі совісті. Це відчуття у людини може бути і напускним – совість може схлинути після того, як вона дізнається про ті зиски, що даватиме їй співпраця зі спецслужбою. Наявність ознак людської натури у представників убратервлених народів особливо лякала кураторів, для совісті ж уродженців острова Лаґґнеґґ питання голодомору під час релігійної експансії повинно було б бути дуже болючою темою.  Про події часів перехрещення на острові Лаґґнеґґ я сам докладно дізнався років із тридцять тому, працюючи в спеціальній комісії по упередженню тих викривлень історії, що створюють негативний образ імперії. Сумлінна праця комісії дає мені підстави стверджувати: ніхто і ніколи не зможе довести, що ми навмисно пішли на голод, щоб вилучити надлишки золота і коштовностей у місцевого населення. Також я впевнений, що ніяка з так званих цивілізованих держав ніколи не закидатиме нам злочинів проти людяності, оскільки не було жодної європейської  країни, що тепер мають себе за демократії, яка б, звісно, через підставних осіб, не купувала тоді у імперського уряду золота за ціною міді. Навіть той факт, що найчорнішу роботу за нас виконували місцеві колаборанти, не надає повного спокою імперським ідеологам. Дійсно, за всі бузувірства, що відбуваються на окупованих або колонізованих землях відповідальність несе країна-окупант або метрополія, і це питання не юридичних презумпцій, а лише здорового глузду. Саме тому питання компенсації – якщо не матеріальних збитків, то в морально-етичному аспекті, принаймні каяття з боку імперії – може бути висунуто тільки-но на острові до влади прийдуть люди із національною гідністю – а такої можливості я виключати не можу. Наші мудрі попередники із ідеологічного відділу розуміли це вже в ті часи, оголосивши ідеологічні засади злочинними і не звинувачуючи прямих виконавців – я вважаю це дуже комфортним способом  уникнути відповідальності за свої злочини для деспотій і особливо їхнього вищого керівництва. При цьому я особисто ні на мить не ставив під сумнів доцільність дій тогочасного уряду: жорсткість щодо убратервлених народів була доцільною завжди. Місто Логадо лише тому стало столицею найвеличнішої і найпотужнішої в світі імперії, що не довіряло тоненьким струмочкам сліз своїх холопів, а вимагало пролиття бурхливих потоків їхньої крові. Просто сучасні реалії є такими, що про деякі сторінки історії краще не згадувати. Це наш вербувальник, як і всякий обізнаний офіцер, добре знав, тому, побачивши, як молода засциха дозволяє собі глузувати із найбільшої трагедії свого народу, і це лише задля того, щоб з нею розмовляв низький  імперський чин – вирішив, що ніяка совість їй не завадить виконувати службові обов’язки, оскільки такої якості у цієї подорви немає від народження. Оскільки псевдо новому підгебованому за старою традицією дає не сам вербувальник, а його безпосередній керівник, то лаґґнезька лялечка фігурувала у звітності як «ліліпутівська підстилка», що страшенно дратувало її безпосереднього керівника, нагадуючи про роки курсантського приниження. Напевно наш офіцер, вербуючи нову позаштатницю, не зміг об’єктивно оцінити її потенціалу і усвідомити, хто ж кого використовуватиме в своїх інтересах. Події наступні дали нам зрозуміти, що люди без моральних устоїв можуть бути значно небезпечнішими для контори, ніж тюхтії з удаваною совістю. Думка, як використовувати шльондру в оперативній роботі прийшла напрочуд швидко їй самій – принаймні так свідчив офіцер під час відомчого розслідування, хоча до виникнення позаштатної ситуації він же хизувався перед усіма своїм авторством. Щоб зрозуміти креативність ідеї, треба нагадати внутрішньополітичну ситуацію тих років.  Правлячий  тоді імператор всякими шляхами наближував до себе людей з освітою європейською і намагався вдосконалити суспільство на неприродній для бельнібарбійців лад. Однією з тих кампаній, що не могли не зазнати фіаско на теренах нашого континенту, стала так звана тотальна боротьба з корупцією, яка, в разі успішного її завершення могла зруйнувати фінансову систему держави. Так був оприлюднений височайший указ про покарання за хабарництво. Ми з тобою чітко знаємо, що на теренах імперії ніякої корупції не існує, а тим більше відсутні факти давання і отримання  хабарів.  Є усталена система економічних зносин між поважними людьми, з яких декотрі можуть перебувати на державній службі. Іноді трапляється, що не всі грошові потоки перетікають між означеними вище особами в рамках писаного законодавства, але павутиння фінансових зв’язків настільки крихке, що перерубання цих тонесеньких ниточок може спричинити системну економічну кризу. В решті решт, для країни головне, щоб ці високопосадовці і олігархи були справжніми патріотами імперії, а для спецслужб важливо не перервати грошові потоки, а контролювати їх, чим останні десятиліття фінансовий секретний відділ успішно займався. Отже проєвропейські вподобання імператора були всім учасникам цього ринку неначе кістка в горлі. Але існує чітке правило не обговорювати накази, тим більше імператорські, тому на деякий час завданням фінансового підрозділу стало з одного боку  показове виявлення і публічне покарання хабарників – зазвичай дрібненьких чиновників – з іншого – збереження усталених зв’язків між потужними гравцями в галузі реальної економіки. Задля виконання останньої місії необхідно було визначити місця передачі грошей поза службових приміщень, оскільки в установах юрбилися  особисті імператорські спостерігачі. Комусь із пари спало на думку, що кращого місця, ніж бордель для передачі великих  грошових сум годі й шукати. Першим до дівчини заходить передавач грошей, за ним отримувач.Функцію службового кабінету виконує кімната в притоні, а повія водночас виступає касиркою і секретаркою, до того ж, у разі наявності чоловічої спроможності, обидва суб’єкти економічної діяльності можуть додатково отримати задоволення, а красуня – прибуток. Ніхто із офіційних імператорських спостерігачів не зазиратиме в ліжко – це теж наслідок європеїзаці їхнього менталітету. Грошові потоки тектимуть без перешкод як і раніше. Саме так і відбувалося протягом кількох місяців, і через ліжко цієї підстилки  пройшли в буквальному значенні цього слова мільйони, аж поки прикрий випадок не зіпсував картину ідилії. Один із бойових генералів вирішив оплатити картярський борг саме грошима, отриманими в описаний вище спосіб. На біду той, кому він віддавав асигнації, був високим чиновником імперського центробанку і особисто брав участь у створенні нового дизайну купюр великого номіналу. Цей професіонал міг легко відрізнити справжні банкноти від підробок, а оскільки за посадою і походженням був не нижчим від генерала-боржника, одразу зчинив страшенний галас, не бажаючи приймати фальшивки. Потім було службове розслідування, експертиза, яка встановила факт підробки, також фальшивки було виявлено у кількох вищих офіцерів міністерства оборони, міністрів цивільних відомств, декількох губернаторів, навіть одного із заступників директора фінансового секретного відділу. Ледве вдалося забалакати гучний скандал в пресі. До речі, всіх фактів підміни слідство встановити не спромоглося, а оскільки підробні купюри мали високу якість, то не виключено, що деякі з них досі блукають імперією. Цікаво, що лаґґнезька кралечка хутко зникла зі свого закладу в той самий день, коли було віддано наказ про її арешт,і, хоча була оголошена у всеімперський розшук, всі спроби її затримати виявилися марними. Її ж куратора тимчасово взяли під домашній арешт. Директор фінансового відділу, чоловік, як я вже зазначав, дуже інтелігентний і культурний, після оголошення результатів розслідування можливо вперше за все своє тривале життя використав у спілкуванні з підлеглими ненормативну лексику, сказавши на адресу висуванця таке:

«Щоб я цього п...ёниша відтепер за милю близько грошей не бачив».

Лише правило, згідно якого не буває колишніх співробітників спецслужб та ще зв’язки й гроші його батька і слава людини, яка вигадала не лише назву нового виду страти, а і самий процес, допомогли йому залишитися в лавах Таємної поліції. Тепер він працює в архіві департаменту зовнішньої розвідки, захистив дисертацію на тему «Відсутність необхідності для резидента розвідки вивчати мову країни перебування», отримує військові звання згідно з вислугою років, проте навіть з шостої спроби не спромігся здати тест інтелектуальних здібностей на чин полковника.

З тієї пори минуло років із вісім, коли до Логадо з приватним візитом завітав чоловік, який наразі є губернатором острова, а  тоді ще – запеклий опозиціонер, єдиним проханням якого було припинення кримінальної справи проти його молодої дружини. Тільки-но побачивши фотографічну картку молодиці, слідчий впізнав нашу зниклу з кругленькою сумою невідомого номіналу підстилку. Звісно, ім’я в неї було вже інше, та ще й колір волосся змінився. Це виправдовує вади розшукової імперської служби: адже всім відділкам було розіслане орієнтування на брюнетку, в той час, коли спритниця була вже білявкою. Щойно одружений був настільки благородним, що брав на себе зобов’язання сплати всіх збитків, включно із моральними, які заявлятиме бельнібарбійська сторона, а в разі нестачі власних коштів щиро клявся виплатити різницю із автономного бюджету  після приходу його партії до влади. Мушу спростувати деякі необґрунтовані заяви, що ця парочка була нав’язана острів’янам Таємною поліцією. В нашому відомстві тоді навіть виникла внутрішня дискусія, чи варто ставити на щойно зліплену партію, чи може краще було б ув’язнити  колишню агентку, яка, безперечно, і була головною рушійною силою нового політичного утворення. Ще тоді, як вона зникла із силою - силенною грошей, більшість аналітиків запевняли: ця дама створена з такої субстанції, що неодмінно десь спливе на поверхню, ніхто лише не наважувався прогнозувати, що так високо. Жінок такої вдачі мій покійний вчитель називав «богомоловою вдовицею»: всім відомо, що самиця цієї комахи пожирає живого ще самця під час спарювання. Оскільки світ людей часом менш жорстокий, ніж світ комах, жінки такого ґатунку просто висмоктують із партнера те, що їм треба, зазвичай залишаючи тіло животіти. Така персона може за кілька років, а може й місяців, зробити політичний трупом вдалого політика, або банкрутом успішного мільйонера – все залежить від того, що на конкретний момент часу їй потрібно.  Ніхто не мав сумнівів, що навіть без підтримки з боку імперії, а лише за її мовчазної згоди, партія того типу, що панували тоді в більшості країн Європи, прийде до влади. Із того ж європейського досвіду було зроблено прогноз, що, досягнувши певних меж, очільники країни намагатимуться вийти з-під контролю імперських хазяїв. Проте, окрім бажання багатьох посадовців повернути втрачені через власну телепкуватість гроші, була ще одна причина пристати на пропозицію майбутнього губернатора: дружину свою він до Логадо того разу не привіз, і, навіть якби сам був ув’язнений, її б імперії не видав через сильні почуття. Де і в якому обличчі з’явилась би вона  і скільки бід накоїла наступного разу – невідомо, а надаючи протекцію її чоловікові можна було локалізувати таку непересічну особистість на відстані від столиці імперії. Адже такі персоналії в історії нагадують цунамі або торнадо: дуже цікаво спостерігати їх із відстані, але боронь боже, щоб твій будинок опинився в епіцентрі їхньої бурхливої діяльності, острів же Лаґґнеґґ імперія могла собі дозволити призначити місцем для соціально-сейсмічних лих, оскільки його анітрішечки не шкода. Зважаючи  на всі наведені вище аргументи, до спритної потаскухи застосували норму закону про зменшення терміну давності на підставі того, що вона, мовляв,  хабарів офіцерам міністерства оборони не давала, а лише передавала.

В ці часи ти спостерігаєш саме ту фазу життєвого циклу політичного утворення, коли його очільники намагаються отримати більшу свободу від своїх колишніх благодійників(тобто покровителів з метрополії), а можливо навіть взагалі звільнитися від їхнього впливу. До речі, заміна протоколу процедури зустрічі губернатора острова з Сонцесяйною особою, чим так пишаються чимошисти, до становлення національної гідності острів’ян не має ніякого стосунку. Сталося це на самому початку їхнього правління саме за нашої ініціативи і пов’язано було з наступними подіями: їхня так звана революція співпала в часі зі сходженням на престол теперішнього нашого Сонцесяйного монарха. Із придворних чуток ти мабуть знаєш, що тяжка хвороба, яку для всіх вірнопідданих ретельно маскують під напади епілепсії, є нічим іншим, як проявами тяжкої наркотичної залежності божественної особи. Працювати з наркозалежним імператором хоча і складно, але набагато простіше, ніж з завжди тверезим насаджувачем європейської культури. Процедура ж вилизування імператорського чобота, що відточувалася десятиліттями, згідно протоколу повинна була тривати щонайменше із півгодини, а стільки часу поспіль наша величність просто не змогла б рівно встояти на одному місці. Тому Департаментом з питань убратервлення була нашвидкуруч розроблена нова протокольна процедура на заміну старої,  майже середньовічної, що давно вже перестала підкреслювати велич імперії, а слугувала лише способом недитячого самозадоволення місцевих колаборантів. На прохання лаґґнезької сторони імперія ніяк не реагує на вихваляння новонароблених острівних патріотів  про нібито перемогу на дипломатичному фронті, тим більше, що ми з тобою знаємо: ніякої дипломатії між метрополією і колонією не може бути в природі. Враховуючи той самий досвід країн зовнішнього світу,  можу тебе запевнити, що їм якщо і вдасться повністю вийти з-під контролю імперії то лише за кілька років(або навіть місяців) до дня загибелі режиму. В твоїх листах я відчуваю погано приховану неневість до тієї особи, що правляча нині партія називає душою і серцем нації. Мушу зізнатися, що таке твоє ставлення до лаґґнезької красуні мене, як не дивно, заспокоює. От якби ти нею захоплювався і вважав втіленням чогось божественного , у мене виникли б підстави занепокоїтися твоїм душевним здоров’ям. Наразі я тобі порадив би вгамувати свої почуття... співчуваючи їй. Це не обмовка старого дурня, бо її життя справді варте співчуття.  Протягом всього свого свідомого перебування на цьому світі, вона прагнула досягнути єдиної мети – бути першою. Лише і саме для цього їй були потрібні і гроші, і влада, і любов, і мудрість, і підступність, і ницість. Пройшовши такий тяжкий і трагічний, насамперед для своїх опонентів, шлях, мети своєї ця жіночка все ж таки не досягла: як і в борделі, коли її обирали другою, вона в політичній ієрархії не перша і ніколи такою не буде. Офіційного статусу, що надавав би їй абсолютну владу вона не має, у назві партії її ім’я назавжди друге, я вже не кажу про велику кількість підгебованої мерзоти різних чинів і рангів, що контролює діяльність не тільки вінценосного подружжя, а й всієї партійної верхівки – в таких випадках кажуть, що хвіст мотиля собакою. Те, що ти, перебуваючи найстаршим офіцерським чином Таємної поліції на острові, не знаєш всієї мережі наших позаштатних працівників в автономії, ні в якому разі не говорить про твою необізнаність і профнепридатність, а лише підкреслює профеcійність організації нашої слижби на підконтрольній території. Твої обов’язки більш представницькі, ніж організаційні, і про це ти не повинен забувати.

Можливо тебе дивує моє  зневажливе ставлення до нашої агентури. Це пов’язано із особистим моїм досвідом і можливо занадто емоційне. Ти не тільки є представником дуже шанованого роду, але й маєш неабияку протекцію, мені ж довелось розпочинати кар’єру із керування виправною колонією, тож я обізнаний у методах роботи з тими прошарками населення імперії, які набагато нижчі за нас в усьому. У місцях позбавлення волі  існує система, що координує співпрацю частини кримінальної спільноти з охороною закритого закладу. Зазвичай йдеться про людей з невисоким статусом  серед ув’язнених, які є доушниками спеціального підрозділу служби охорони, але не виключена співпраця з представниками влади і найвищих в ієрархії бандитів. Огидніших за тих падлюк годі й уявити: таке завербоване створіння може лискаючи п’яти(без всяких метафор) старшому над собою в ієрархії, водночас готувати проти нього найпідліший підступ, використовуючи як ресурс тих дізнавачів, на яких працює, так і рівних собі кримінальників. Що ж до тих своїх співкамерників, які належать до низших прошарків ув’язненої спільноти, то їхні життя взагалі вважаються вартими лише пилу. Жодних сумнівів, що стукач більш за всіх інших засуджених ненавидить  тюремне керівництво і перший голіруч видряпав би очі і вирвав серце будь-кому з охорони – лише суттєва нерівність запобігає непоправному. Той зиск, що отримують дізнавачі від співпраці з освідомлювачами може бути неоціненним, але ніколи наймолодший унтер-офіцер охорони не ставитиме себе нарівно з найвищим із кримінальної спільноти. Поспільство, яке мешкає за ґратами, жиє своїм життям, в яке охоронці не втручаються, оскільки не вбачають в ув’язнених рівних собі створінь. Так з давніх-давен повелося, що острів, на якому ти несеш свою службу, вважається серед всіх громадян титульної імперської нації, а серед спецслужбовців і поготів, однією великою зоною для утримання злочинців – якщо ти бодай трохи вивчав історію цієї занедбаної богами території, ти зрозумієш, про що йдеться. Байдуже, що місцеві горлопани, роздираючи на грудях сорочки, присягаються в безмежній любові до імперії і Сонцесяйної особи – для нас вони залишаються створіннями другого ґатунку. Наш Великий імператор, порівнюючи цю категорію населення із козлами, на мою думку прикро образив цих красивих благородних тварин – істоти ці швидше схожі на тих зміюк, що ми вирощуємо і запускаємо в поля для боротьби із гризунами: те, що такі істоти потрібні імперії, не позбавляє відчуття огиди перед мерзенними створіннями. Ти мабуть знаєш, що підлеглі улесливо називають мене вірним левом імперії, а позаочі кличуть вірним собакою. Я згоден бути і одним і другим, єдине, до чого я не можу себе примусити – це мати за рівних собі повзучих гадів.

Можливо, я вже набрид тобі своїми настановами та повчаннями, але повір, любий мій небоже, це лише тому, що дуже переймаюся твоєю долею і люблю тебе, як сина, якого ніколи не мав. Я був би тобі дуже вдячним, якби під час своєї чергової відпустки, відвідуючи логадійський маєток своїх батьків, ти хоча б на один вечір завітав до мене. Я ж обіцяю тобі не надокучати промовами, лише дуже кортить повихвалятися  своєю новою бібліотекою, якщо ж ти віднайдеш два-три дні, щоб порибалити зі мною на нашому ставку, як було в дні твого дитинства, твій старий дядько буде настільки щасливим, що зможе невдовзі і почити у спокої.

Ще раз прошу вибачення за сентиментальність, на яку починають хворіти із віком всі старі люди, що ж до справ службових, то тут я вже проявив зависоку м’якість, не давши законного ходу твоєму рапорту.

Сподіваюсь на скоре побачення.

Твій люблячий дядько *****

м.Логадо

..**....року.»

Очільник Таємної імперської служби мав рацію щодо згасання збиралізму, не передбачав лише, що станеться це напрочуд швидко. Початком занепаду режиму деякі, на мою думку упереджені, дослідники вважають трагічну передчасну смерть дружини Великого Провідника, душі і серця нації, красуні Мо. Померла вона від невиліковної навіть за сучасних умов хвороби, маючи від народження всього лише тридцять три роки (принаймні так свідчили метричні записи, які були поновлені в рідному її селищі за словами свідків). Похорон зібрав люду не менше, ніж колишня революція, урочиста його частина відбувалася на тому самому майдані. Зазнавши особистої трагедії, Великий Провідник, очільник правлячої партії і всього острова, який і до цього не дуже переймався справами державними, зовсім їх полишив. Всі дні він проводив в родинному пантеоні, ні з ким не розмовляючи, не реагуючи взагалі ні на що, а лише обіймаючи ту частину мармурової плити, під якою, за його розрахунками, повинні були спочивати ноги його коханої.

Кілька разів роздача грошової милостині на початку місяця закінчувалась масовою бійкою через нестачу грошей для представників тих професій, що були запрошені на майдан. Спроба друкувати більшу кількість купюр скінчилась стрімким дорожчанням насамперед продуктів харчування на ринках, а введення фіксованого цінового максимуму призвело до загального дефіциту практично всіх товарів, занепаду легальної торгівлі і процвітання підпільної, яку важко було оподаткувати. Поліція, отримуючи як зарплатню грошові знаки, які дешевшали мало не щогодини, не була вже настільки вірною своєму  високоідейному керівникові. В сільській місцевості хоча і продовжували свою бурхливу діяльність ахтімали, випадки підтоплення жирку в прямому сенсі навіть почастішали, але зиску від цього майже не відчувалося: селяни, знаючи, що продукт їхньої праці все одно відберуть задарма, підступно перестали засівати великі площі угідь.

Але  найвищі прошарки суспільства підштовхнув до рішучих дій так званий «випадок на ловах», для роз’яснення сутності якого треба розповісти про одну із норм місцевого укладу життя. Холопські лови  –  це традиція, започаткована на острові новим панством майже одразу після убратервлення. Отримавши від імператора право розпоряджатися  простолюдними автохтонами, як власністю, та ще перейнявши від прийд і хні способи розважатися,  молодики із вищих раз на кілька місяців кіньми виїжджали в поле – зазвичай туди, де містились наділи черні – і, обравши великий гурт поселян, починали гнати їх, наче сайгаків на полюванні. Найспритніші та наймолодші із обраних жертв мали бодай якийсь шанс втекти – ціною врятованого життя в такому випадку була вщент витоптана кіньми оброблена ділянка. Ті ж, кого вловили, попадали у повне розпорядження високородних недолюдків: їх могли на смерть забити батогами, роздерти навпіл, прив’язавши одночасно до двох коней, жінок ґвалтували із нелюдськими збоченнями, а їхніх чоловіків примушували на це дивитися. Особливо шляхетним паничам подобалося катувати дітей перед очі їхніх батьків. У далекому вісімнадцятому   за європейським обчисленням столітті для нового панства існувало лишень єдине обмеження: все це благородний чоловік міг коїти тільки в межах свого маєтку і з селянами, що належали йому особисто на правах приватної власності.  Згодом мода майже зійшла нанівець, та спричинене це було не гуманізмом, а звичайним прагматизмом хазяїв життя: погань – це для вищих майно, а псувати власне майно не є ознакою ефективного господаря. Проте вчиняти холопські лови у власному маєтку не було чимось протизаконним навіть у столітті двадцятому – заборонити це було так саме неможливо, як табуювати право першої ночі серед гуманізованого європейського дворянства в епоху Просвітництва. На острові дотепер існує практика роздільного покарання: на вирок за скоєння вбивства впливає те, хто є вбивця, а хто жертва від народження. Селянин за вбивство одного з касти вищих неодмінно отримає вищу міру покарання, в той час як вищий достойник за вбивство навіть кількох представників погані і тепер може відбутися умовним терміном. В країнах зовнішнього світу це можливо лише за корупційними схемами, на острові ж такий порядок уконституцієний. Повертаючись до часів падіння чимошистьського режиму, слід зазначити, що тоді чергові холопські лови влаштував  в своїй латифундії очільник партійної організації однієї з периферій. Науково-технічний прогрес спричинив заміну коней автівками та мотоциклами. Вбили тоді  люду небагато. До того ж на політраді партії високий функціонер запевняв, що вчинив це не для власного задоволення, а випробовував разом із товаришами новітню на ті часи зброю сороказарядну механічну пістолю, подаровану західноєвропейськими побратимами, а отже активіст діяв на користь батьківщині, плануючи в майбутньому озброїти її поліцейські підрозділи. Ще на свій захист посадовець нагадував, що завжди добросовісно сплачував встановлені податки в партійну касу, навіть більше, ніж вимагало законодавство – сорок відсотків замість встановлених тридцяти двох. Для уникнення покарання на той час достатньо було внести грошову заставу із вимогою до судді відправити діло на дослідування(ця процедура називалася «зарядити суддю»), і якщо термін повторного слідства перевищував максимально можливий термін покарання за таку провину, підсудного не брали під варту, а зі спливом означеного терміну часу підсудний звільнявся з під слідства із автоматичним погашенням судимості. Така можливість існувала тільки якщо підсудний був з вищого роду, а жертва – із нижчої погані. В цьому випадку всі передумови начебто сприяли рішенню на користь партійця: в його приналежності до вищих істот не було жодного сумніву, його прапрадід особисто рвав собі ніздрі, щоб зберегти за нащадками маєток,  предки жертв були споконвіку селянами. Проте анонімні недоброзичливці віднайшли лаз у законодавстві, надавши беззаперечні докази того, що за тридцять років до описаних подій поле, на якому відбувалися «холопські лови», було віддано на дев’яноста дев’ять років в оренду і теж високородій особі, а отже на даний час не могло вважатися беззаперечною власністю відловлювача. Щоб уникнути правової колізії, партієць мав відшкодувати орендареві велику суму неустойки, якої наразі не мав і звернувся за матеріальною допомогою або милостинею до партійної каси.  Місцеві партійні осередки вже кілька років поспіль вільних коштів не бачили, прийняти ж політичне рішення задля врятування однопартійця центральний провід не наважився. Після описаних подій активіста було взято під варту за постановою периферійного суду – відсутність контролю над ним вже була недобрим знаком для владної партії. Вирок суду був не дуже жорстким – п’ятнадцять місяців позбавлення волі, але сам прецедент ув’язнення вищого за смерть   людей із найнижчої погані неабияк налякав всю верхівку кланів. Партія, до того ж правляча, яка згідно укладеної угоди повинна була перейматися інтересами своїх високодостойних членів, кинула вірного слугу напризволяще, і причиною тому були не якісь розбіжності в політичних поглядах, а банальне жмикрутство. Саме тому домовитися з очільниками майже всіх державних установ про усунення від влади партійної верхівки було не дуже важко. Всі занадто вперті чимошисти, що на компроміс не  пішли б в жодному разі, були заарештовані, або вчинили суїцид в одну ніч. Колишнього Великого Провідника було взято під варту, і як офіцера імперської Таємної поліції вислано до Логадо, де він до своєї смерті працював писарчуком в земельному департаменті, замінивши на цій посаді колись розбагаченого ним олігарха – той із почестями повернувся на острів. Хвацького міністра-розкуркульника було запроторено до в’язниці, де він вкоротив собі віку у досить екстравагантний спосіб, підвісивши самого себе до стелі за власні геніталії, при чому зробив він це з другої спроби – першого разу мотузка обірвалася. Суспільство дійшло думки щодо цього достойника, що своєю смертю він довів справедливість своїх же наукових досліджень: якщо один сильний чоловік може застрелитися з другої кулі, то чому б іншій не слабшій людині не повіситися із другої мотузки.

Кульмінацією перевороту стала наруга над могилою колись найвпливовішої жінки острова красуні Мо. Противники правлячої партії, яких, згідно з даними опійних опитувань не меншало з роками, увірвалися до пантеону, що стояв кілька днів поспіль без охорони, і відкопали із землі домовину з мертвим тілом. Те, що вони побачили, змусило їх жахнутися. Ще за кілька місяців до того на очах у всієї країни в труну поклали молоду жінку, якій згідно паспортних даних йшов був тридцять четвертий рік, тепер же там лежала бабця, щонайменше вдвічі старша за віком. Волосся її було зовсім білим, навіть при корінцях, але наразі вже від сивини. Навіть найзапекліші античимошисти не наважилися доторкнутися до тіла, яке ще хвилину тому мріяли голіруч роздерти і розкидати дрібні шматочки містом. Експертиза довела, що тіло належить саме тій жінці, яку добре знала і наполовину любила, наполовину ненавиділа вся країна. На шпальтах преси з’явилися припущення, що мовляв звичка багатих, особливо жінок, зменшувати собі вік у документах, вкупі з недорозвиненою на тоді пластичною хірургією, можуть пояснити метаморфозу, але така версія була майже одразу відкинута як надміру банальна. В суспільстві відтоді і дотепер панують два більш реалістичні, хоча і контраверсійні пояснення подій. Прихильники чимошистів щиро вважають, що кляті протинаси, яких вистачало навіть серед верхівки владної партії, підступно приспали серце лаґґнезької нації так, що навіть лікарі стали вважати її мертвою. Прокинувшись за кілька днів всередині міцної домовини, вона настільки перейнялася важкою долею країни, яку нікому буде вести до нових перемог, що з неймовірної туги одразу постаріла, посивіла й померла.

Інша точка зору ґрунтувалася на тому, що жіночка була за життя відьмою, а всі знають, що надприродні здібності відьом надаються їм нечистою силою взамін їхньої ж молодості, отже дружина очільника автономії померла саме в той час, коли продала темним силам останню хвилину свого життя.

Щоб не спричиняти розбрату серед населення, тіло колишньої красуні було із збереженням обрядових процедур спалено і попіл розвіяли над океаном.

Весь період перебування чимошистів при владі в офіційному зручнику описаний у кілька абзаців, визначається як спроба побудови утопічного суспільства із деякими перегинами на місцях. Майже половина населення острова і тепер вважають тодішній курс вірним, дуже схвально оцінюють роздачу грошової милостині та безоплатного житла і звинувачують партійне керівництво лишень у недостатній наполегливості у втіленні в життя ідей вищої справедливості. Цікавий факт: із двох тисяч опитаних респондентів віком до двадцяти років дев’яносто відсотків впевнені, що термін «зацькувати лизунами» походить із науки сексології і означає «довести сексуального партнера до вершини насолоди шляхом застосування самих лише оральних пестощів».

 

М’яке ставлення  до подій тих часів можна пояснити тим, що більшість достойників попри зміну режиму залишилися на своїх посадах, а ті підлітки, які перебували в лавах лизунів і виконували для партії брудненьку роботу, знищуючи політичних опонентів, підростаючи, почали робити стрімкі кар’єри – кожний в тій галузі, де були зв’язки у його впливових батьків. Тому розбирати злочини кожної окремої людини було б недоречно. Використовуючи досвід метрополії, місцеві ідеологи оголосили злочинною саму ідеологію збиралізму, окремо підкресливши невинуватість персоналій. Острів’яни перевершили своїх логадійських хазяїв, одночасно прийнявши за аналогією з першим інший законопроект. Він вносив зміни до карного кодексу, і в разі здійснення людиною злочину в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння на лаві підсудних повинен був міститися не сам злочинець, а пляшка з горілкою або пакуночок з маковою соломкою. І, хоча ідея була не безглуздішою, ніж перекладати провину за злочини проти людяності із конкретних  людей на ідеологію, така практика в кримінальному судочинстві не прийнялася – забагато покидьків вищого сослов’я стали користуватися таким зручним лазом в законодавстві. Проте навіть по сьогодні нетверезий стан під час скоєння злочину зараховується судами як обставина пом’якшуюча – принаймні в тих випадках, коли злочин скоєно вищим проти нижчого. Взагалі на острові вживання громадянином будь-якої дурі (байдуже наркотиків чи алкоголю) завжди викликало до залежного дуроголіка щонайменше жалощі, а іноді навіть повагу. Дотепер невідомо, чи вплинула на свідомість агресивна рекламна політика бізнес-груп, що спеціалізувалися на  виробництві і розповсюдженні різного ґатунку зілля і протягом всього минулого століття повільно але впевнено об’єднувалися у потужні трести-дуральні, чи то повагу до речовин, які викликають напади штучної ейфорії слід віднести до особливостей національної ментальності.

Довелося прийняти кілька політичних рішень, від яких керівництво тепер вже незалежної країни не відступилося й досі. Так було заборонено  роздачу милостині у грошовій формі (окрім випадків, регламентованих законодавством), щоб не провокувати створення надлишку готівкової маси, також під забороною дотепер адміністративно-командне ціноутворення . Ідея розподілу рабських вольностей була занадто приваблива, особливо для представників вищого сослов’я, щоб відкинути її взагалі, проте до законодавчо було запроваджено правило: при наданні рабських вольностей  будь-якій категорії населення неодмінно треба вказати джерело фінансування, щоб не розбалансувався був бюджет. Ці писані правила дозволили острову уникнути долі екзотичної, але на жаль невідомої країни із незмінними цінами на все.

Треба наголосити, що внутрішній  режим суттєво пом’якшав із відстороненням від влади  збиралістів, принаймні припинилися санкціоновані владою безсудні вбивства на ідеологічному підґрунті.  Проте залишати свідомість простого народу зовсім напризволяще без всякої ідеології було б політичним злочином з боку влади. Нагадаю, попередні володарі думок вели свою паству до земного раю під гаслом, що кожний гідник може отримувати рабські вольності за рахунок безкоштовної праці протинасів, а також конфіскації майна  після ув’язнення або фізичного знищення останніх на користь достойників. Керівництво чимошистської партії встановило приблизні долі двох цих антагоністичних груп, поділивши суспільство рівно навпіл. Це вводило в оману деяких представників погані вуличної, які іноді не розуміли свого місця в суспільстві і намагалися по головах і трупах видертися на ті щавлі суспільної піраміди, де їм бути від народження не судилося. Особливо прикрим було те, що державне і партійне керівництво іноді потурали таким нездоровим прагненням. Це не означає, що вся соціальна будівля перекинулась за часів збиралізму догори дригом – в такому місці, як острів Лаґґнеґґ  це неможливо, та представників вищих і привладнених родів таки непокоїли занадто стрімкі кар’єрні зльоти деяких новоспечених спритників. Нова ідеологія повинна була спонукати нарід до спокою і більшого шанування усталених традицій і укладів. І назва і основні засади нової суспільної свідомості вказують на те, що острів того часу не був таким відокремленим від зовнішнього світу, принаймні інформаційно. У назві відображено було як ставлення вищих шарів до низів так і деяка образа на політично активну частину населення, без якої, на думку стовпів суспільства не було б такого неоднозначного, а в усвідомленні великої частини еліти – ганебного періоду державної історії, як збиралізм. Керуючись ненавистю до окремих представників попереднього режиму, новітні ідеологи оголосили, що ті майданні події, які дозволили верхівці малозначущої на той час політичної партії отримати абсолютну владу над країною були нічим іншим, як охлократією, коли заповзятий охлос на втіху своїм лялькарям переніс паротяг острівної історії не на ті рейки. Відсунувши від влади саму партію, її супротивники вирішили зробити винними у такій історичній прикрості  не лише найнижчих учасників революційних подій, а й весь інший простий люд прирівняти до них і оголосити саме охлосом (на відміну від погані привладненої, що вже тоді ся вважала демосом). Через особливості національної фонетики голосні на початку слова промовляються дуже зрідка, і для полегшення вимови охлос на місцевий лад стали називати хохлосом, а нову суспільну свідомість – хохлізмом.

< Походження слова хохлізм деякі дослідники  ведуть також від давньолаґґнезького слова «хогел» , яке в доімперські часи було образливим так звалася «людина без честі, совісті і гідності, яка за невеликий шматочок підтухлого перемеленого з часником і перцем м’яса здатна зректися рідної матері і продати свою  країну». Є також в бельнібарбійській мові слово «ґохль», яке буквально означає «справжній веселун і витівник, який починає свій день розпиттям міцних алкогольних напоїв і виконанням національного бойового танцю» - Автор>

Хохлосом стали називати не самий натовп, а люд, який в цей натовп збирається, хохлізмом же уклад їхнього життя, що для нього був змодельований ідеологічним керівництвом. Головне правило життя для хохлоса вкладалося в одну лише фразу, що заперечувала (а може розвивала) ідею видатного російського гуманіста:

«Кожна ница істота може отримати своє право, віднайшовши поряд створіння, жалюгідніше за себе».

Геніальність впроваджувачів новітньої ідеології полягала в тому, що цього разу майже нічого не треба було змінювати в ментальності острів’ян, до того ж вона відтворювала реалістичнішу картину суспільства, ніж та недосяжна іділлія, яку намагалися побудувати збиралісти. Дійсно, відтепер не треба спритникові було ганятися за примарним величезним птахом у небі, зате дозволялося показати всю свою силу, розчавивши на м’ясний фарш ту синицю, що він  довгенько тримав у руці. Якщо вживати економічні терміни, то це був перехід із екстенсивної до інтенсивної форми існування ницих істот. До того вони дерлися на невідомий для себе поверх соціальної піраміди, де на них ніхто не чекав, відтепер кожен з них знав те, що розумним людям і без вказівки з гори було завжди зрозуміло: стрімких соціальних зльотів не буде. Їх за великим рахунком, ніколи й не було: за статистичними даними протягом  попереднього бурхливого десятиліття із десяти кар’єрних карколамців, що завдяки партії  були покинули свої соціальні прошарки, вісім  помирали наглою смертю. Це не дивно, оскільки ті роботи, для виконання яких ці спритники висмикувалися із лав найнижчої погані, були занадто небезпечними для життя, а більшість тих, хто виживав, твердо підсідали на  алкоголь або наркотики, оскільки скоївши справу нелюдську залишатися людиною неможливо. Винятком із цього переліку були хіба що крисуванці, які міцно вхопилися за низові поліцейські посади в найбідніших районах, утворивши основу ефективно діючої дотепер Служби Охорони правопорядку. Проте відтоді стало дозволено без побоювання втручання з боку керівництва і зайвих докорів сумління гнобити і душити тих, кому в житті пощастило ще менше, ніж тобі. Приблизно так саме різнилася колоніальна політика цивілізованих європейських країн в перші віки після великих географічних відкриттів, коли під егідою монарха і з благословення святої церкви можна було на загарбаних божественним правом землях вирізати й випалювати все живе, сподіваючись, що награбоване перекриє всі витрати на священну експедицію та ще й принесе неабиякий зиск, і в новітній час, коли раптом виявилося, що всі землі Світу вже переділені між носіями цивілізації,  і просте пограбування, а тим більше геноциди автохтонів, не роблять носіїв хреста та меча багатшими. Саме тоді довелося  втілювати в життя   найжорсткіші форми рабства за всі часи існування людської цивілізації: від підступних способів поневолення і перепродажу колись вільних людей до найжорсткішої за всю історії людства експлуатації на величезних плантаціях та гасьєндах, де тривалість життя людини не планувалася більше трьох-чотирьох років. Але навіть цей короткий проміжок часу рабам треба було прожити в спокої і стабільності,  інакше вони не спромоглися б виконати найголовнішу місію свого жалюгідного життя –  принести зиск своїм рабовласникам. Отже постало питання виникнення ідеології. Благородні європейські гуманісти  часів Просвітництва вдало використовували в якості останньої перемежовані вдарами батогів релігійні проповіді, острів’яни ж у столітті двадцятому покладалися саме на хохлізм. Він став  дечим більшим за ідеологію, перетворившись на форму людської свідомості, і не останню роль у втіленні в життя такої форми мислення стали напрацювання політологів, що ґрунтувалися на вивченні іноземного досвіду в ідеологічній політиці. Саме заради цього в різні країни зовнішнього світу були розіслані емісари із паспортами латиноамериканських та азійських країн –  маючи завданням вивчення не лише програмних засад правлячих в країнах тоталітаризму і авторитаризму партій, а ще й укладу життя всіх прошарків населення цих держав, а також їхнього мистецького надбання (літератури, кінематографії, живопису тощо). В державному архіві Лаґґнеґґа я на власні очі бачив теки із такими відбірками щонайменше по тридцяти країнах, в яких, на думку ідеологічного відділу новоствореної партії, контроль над свідомістю людини був чи не важливішим, ніж економічне життя. Шанувальників західних демократій дуже розчарував би наведений мною перелік тих країн. Я не став вдаватися у подробиці ідеологічної роботи в тих країнах, історична спадщина яких для мене залишилася невідомою через моє ж невігластво, лише хотів довести до читачів, який грандіозний обсяг роботи провели дослідники, готуючись втілювати в життя нову концепцію.

 Новий лад, що його заходилися розбудовувати нові духовні очільники нації отримав назву хохлостабільності, самоназва партійців – стабілісти. Духовні їхні спадкоємці керують країною і тепер, тоді ж чергове скликання Чорного парламенту одноголосно затвердило як склад парламенту постійного, де засіли народні обранці з минулого скликання, але вже з новими партійними квитками, так і проголосило хохлізм офіційною ідеологією автономії. Два рівнонаправлені і рівнозначні вектори стали основними засадами ідеології хохлізму: це зневага до нижчих за себе в  суспільній ієрархії і плазування перед вищими.

Однією із головних причин  того, що населення сприйняло нову ідеологію стало, як я вже відзначав, незначне послабшання режиму.

Реєстрацію у великих містах не скасували зовсім, але відмінили покарання аж до смертної кари для найнижчих верств населення за несанкціоноване перебування в мегаполісах – це вже спричинило переміщення значної кількості робочої сили до осередків цивілізації. Тисячі здорових міцних молодиків стали підтягуватися до тих місць компактного проживання населення, де зачепилися їхні родичі або знайомі. Нові причіпайли, звісна річ, не жили  в квартирах своїх благодійників, окрім випадків, коли їх брали за хатню обслугу. Проте під час  перевірки законності перебування немісцевих у великому місті, слово витягайла зазвичай заспокоювало інтерес представника влади до незнайомих суб’єктів, особливо  якщо воно дзеленчало срібними лаґґами. З тих часів стала масовою традиція позичати  гроші у причіпайлів, для останніх же вважалося нетактовністю питатися про терміни повернення боргу. Джерела  доходів самих бідних родичів не цікавили їхніх більш успішних одноплемінників, тому не було особливою несподіванкою раптове ув’язнення або навіть страта причіпайла. Та слід зазначити, що переважна більшість тих, що понаїхали, не стала на кримінальний шлях, а поповнила лави трударів. В містах робочий день для найнижчої черні обмежили одинадцятьма годинами, а в сільській місцевості –дванадцятьма, окрім того кожні два тижні працівник мав право відпрацювати лише половину робочого дня – отже, навіть у найнижчих прошарків населення з’явився вільний час. Громадяни так званих цивілізованих країн, розпещені шістдесяти -, а часом і сорокагодинним робочим тижнем, напевно не зрозуміють в чому тут пом’якшення. Тому слід повідомити, що за панування чимошистів керівникові надавалося право обмежувати трудовий час лише розміром самої доби, по закінченні ж виробничого процесу обов’язковою була присутність кожного працівника на загальних зборах під проводом партійного осередку, де годилося вивчати речівки і слогани, що їх вигадувала і оприлюднювала вінценосна пара.

 В ці ж часи була започаткована традиція безоплатної праці перші кілька років, що розпочалася із недоплат призначенцям на так звані доходні місця. На таких вакансіях працівники споконвіку на одну зарплатню не жили не тільки тому, що це вважалося ганьбою, а ще й через фізіологічну неможливість вижити, підтримуючи схвалений конкретним прошарком суспільства рівень життя. До місць доходних причислялася насамперед митниця – для країни, що повністю відокремлена від зовнішнього світу, але її еліта користується всіма благами глобалізованої цивілізації, немає дохіднішого закладу. Також традиційно не жили на зарплатню поліціанти, митарі та працівники інших фіскальних департаментів. Проте на нижчих щавлях трударі теж намагалися не відставати від вищих гідників. Персонал сиротинців та інших богоугодних закладів ніколи не мав проблем із харчуванням. Водії високодостойників могли у вільні часи використовувати службову машину як засіб виробництва. У місцевих офіціантів а також шевців, закрійників, перукарів  та представників інших професій, де відбувається міжособовий контакт із клієнтом, чайові в рази перевищували офіційну платню, працівники роздрібної торгівлі мали змогу вивіряти ваги і рахувати решту на свою користь(за роки збиралізму місцеве населення звикло, що  державний сектор економіки охопив ці традиційно приватні галузі народного господарства). Професія ж лікаря взагалі стала привладненою, оскільки лишень через медичні довідки можна було домогтися грошової милостині. Нарешті, просто клондайком для працівників будь-якого рівня були ті контори, що надавали ритуальні послуги: острів’яни ніколи не мали звички заощаджувати на своїх небіжчиках. Такі професії, де була можливість в процесі трудової діяльності спілкуватися з представниками інших прошарків  на острові звалися напівсвободними.

Заробітна платня новопризначеного напівсвободника одразу ставала об’єктом зазіхань як прямого керівництва, яке вважало, що «нетрудові доходи» в рази її перевищують, так і того, хто давав  рекомендацію молодому фахівцеві, бо цей достойник теж надавав протекцію не просто так, щодня рахуючи недоотриманий прибуток. Звісно, ідеальним був варіянт, коли сам начальник брав під пряме або навіть безпосереднє керівництво когось із близьких родичів, але побудувати ідеальну країну, як відомо, можливо лише у віртуальному просторі. Тиск на тих вуличних, хто лише починав свою кар’єру, з обох боків був шаленим. Працівник інколи мав фінансових зобов’язань стільки, що не стало б цілого життя їх виконати, оскільки за порушення термінів виплати і керівник по команді і сторонній благодійник нараховували величезні відсотки, які в рази перевищували суму самого боргу. Коли питання вийшло на найвищий рівень, Рада читачів законів прийняла мудре рішення на захист молодих фахівців: перші десять років новопризначинець дійсно зобов’язаний підвищувати матеріальний рівень і свого керівника і свого благодійника, але фінансові потоки мають бути розмежовані: начальник отримує зарплатню підлеглого у повному обсязі, але не зазіхає не незаплановані штатним розкладом доходи. Того ж самого у дзеркальному відображенні повинен дотримуватися достойник, що склав був протекцію, не накладаючи око на ту суму грошей, яку працівник отримує в касі. Ідея стягувати плату за право працювати в перші п’ять років народилася значно пізніше, коли обов’язковими атрибутами державного службовця стали автівка, мобільний телефон та комп’ютер, а державний бюджет не був спроможний цим працівників забезпечувати. Попри всі побори, конкурс на заміщення доходних вакансій дотепер зависокий – оскільки всі витрати посадовець, або будь-який трудівник, що працює із живими грішми,  завжди перекладав на тих клієнтів, що стояли нижче за нього в суспільній ієрархії. У випадку, коли клієнт несподівано виявлявся вищим в цій піраміді, або мав міцнішу партійну горлянку чи зв’язки серед місцевих крисуванців, надавач послуг ніс збитки, бо був зобов’язаним компенсувати вищому за себе і моральні і матеріальні втрати, та траплялося таке дуже зрідка. Запобіганню непорозумінь сприяла політика соціальної сегрегації у великих містах, основні риси якої я вже показав, описуючи устрій столиці. Реєстрація не була скасована, оскільки стала основою для розподілу людей на більш і менш гідних. Мешканцям центральних районів не тільки було зручніше і безпечніше пересуватися коло своїх осель. Враховуючи, що в елітних кварталах зайвих людей не мешкає, нормативи і еталони гідного життя  були встановлені для кожної категорії населення з урахуванням саме місця її реєстрації. Тоді ж означилися  сучасні кільця в столиці і аналогічні демаркаційні лінії в периферійних містах країни. Мешканцям історичного і нового центру держава була просто зобов’язана створити прийнятні умови проживання, оскільки то були люди не просто гідні, а у більшості своїй родовиті і дуже заслужені. Для такого люду стало за норму мати у користуванні не менш ста квадратних ярдів житлової площі на кожного члена родини, враховуючи домашніх улюбленців: собак, котів, мавп, ягуарів, крокодилів тощо у разі, якщо тварина також зареєстрована належним чином. Всі представники вищих і привладнених, що мешкали в межах першого кільця мали право на отримання негрошової милостині на погашення комірного у спосіб мною вже описаний, який діє дотепер. Городяни, які мешкали між першим і другим кільцем милостиню отримували на ту житлову площу, що не перевищувала тридцять один квадратний ярд на людину і тварину, процес реєстраціє останньої значно ускладнювався через необхідність сплатити із власної кишені ті внески, які вищим компенсувала держава. Ті ж люди, що проживали за другим кільцем мали  гіпотетичну можливість сплатити із державної скарбниці за п’ять із половиною квадратних ярдів на пожильця, що ж до включення тварин до переліку убогих пожильців, то це питання вже кілька десятиліть стоїть на порядку денному органів місцевого самоврядування відповідних районів і спливає перед кожними комунальними виборами. Саме в ті часи була впроваджена принизлива процедура виклянчування милостині з винятком для вищої ланки суспільства – із розрахунком, що залишки людської гідності не дозволять більшості простолюдства побиратися перед владою. Це не могло спрацювати хоча б через споконвічне вірування лаґґнежців у чарівну силу магічної фігури із пальців, яку  треба тримати в кишені –  тоді ніяке дійство стосовно тебе приниженням не вважається .

Також сегрегаційні процеси не обійшли медичне обслуговування:  безкоштовне лікування за місцем реєстрації коріниться в тих часах. Враховуючи надлишок стаціонарів, розміщених в центральних і підцентрованих районах великих міст, велика частина пенсіонерів, що мешкали там навіть заходилася таким чином заощаджувати грошові пенсійні кошти. Кілька місяців на рік ці шановані люди перебували в лікарнях, де фахівці відшукували у них на їхні ж прохання різноманітні хвороби.

Отже, помилки із визначенням соціального статусу клієнтів серед представників доходних професій траплялися нечасто, оскільки в кожному районі справжні професіонали знали, як себе поводити. Менш престижними вважалися ті спеціальності, де коло спілкування обмежувалося представниками лише свого колективу – так звані несвободні. Та і на цей прошарок населення вплинули суспільні зміни. Процес розмежування всередині самого колективу став якісно іншим. Відтепер не було необхідності відшукувати серед свого оточення ворогів, якими, згідно партійної риторики,  був кожний другий, підозрюючи всіх, а іноді й самого себе. Нова доктрина внутрішньої політики в галузі міжлюдського спілкування полягала в значному зменшенні долі в суспільстві людей не гідних – вона не повинна була перевищувати десяти відсотків. До того ж це не обов’язково мали бути вороги народу – просто невправні, непрофесійні і несвідомі індивіди, що тягнуть колектив і все суспільство на дно. Таких стали називати «логерами», що можна перекласти як «крайні», «винні», «відсталі» тощо. В кожному трудовому колективі був щонайменше один логер, якого зазвичай звинувачували у недоліках роботи та вадах життя спілки. Звинувачувати систему ніхто права не мав. Крайніх обирали не завжди об’єктивно оцінюючи їхні професійні здібності – іноді людину цькували через її фізичні вади,  наявність політичних поглядів, вимову, кольор волосся, форму носа чи вушної раковини, нетрадиційні сексуальні вподобання(при чому об’єктивно оцінював орієнтацію крайнього не лікар чи психолог, а  шанований член колективу). Якщо людина просувалася вище на одну сходинку кар’єрною драбиною, ставлення до неї з боку нового оточення було застережливе, але не обов’язково вороже: такий чоловік міг бути чиїмось зятьком, що видко було одразу, або іклоносцем чи причіпайлом що теж згодом з’ясовувалося,  а образи на адресу протеже шанованих людей не віталися новою ідеологією. Спілкування між різних прошарків суспільства теж регламентувалося засадами хохлізму, хоча настанови ідеології аж ніяк не були догматами прямої дії. Так всередині певного прошарку існував не прописаний але обов’язковий для виконання своєрідний кодекс честі – такі були,є і будуть в усі часи в усіх країнах. Але тільки на острові існують винятки для спілкування з представниками вищих прошарків. Ті помилки та хиби, що члену колективу ніколи б не подарували, представникам вищих пробачаються залюбки. Найзаповзятіші захисники власної гідності серед рівних собі і нижчих одразу стушовуються і стають жалюгідними, тільки-но починають спілкуватися з людиною, що вища за них в суспільній ієрархії. Зате особа, кар’єра якої зненацька покотилася під гору, з високою вірогідністю могла стати логером  в новому колективі: аж занадто кортіло забитому життям хохлосу помститися за власне нице становище бодай комусь із вищого суспільства, а  невдахи зазвичай не мали підтримки від колишніх друзів.

Найсприятливішим ґрунтом для нової ідеології були колективи дитячі і особливо підліткові. Діти і без прополіскування мізків – найжорстокіші створіння у людській спільноті, в найблагопристойніших навчальних закладах найспокійніших країн світу йдуть постійні півнячі бої  за місце під ієрархічним сонцем, а якщо цій метушні сприяють засади внутрішньої політики – процес без сумніву буде успішним. Недалекоглядними є ті педагоги, які вважають   себе розумнішими за дітей. Щодо багажу знань – в цьому вони беззаперечно праві, але бути розумними жити люди не вчаться, а здебільшого народжуються. Тому в усіх навчальних закладах, навіть в дитячих садках, найзухваліший бешкетник чітко знає, кому із однолітків можна дати копняка чи навіть роз’юшити пику, а кого чіпати не варто, хоч би  як той не напрошувався. Якщо ж викладачі або вихователі підкреслюють нерівність учнів, а вірніше їхніх батьків, перед одними улесливо схиляючись, немов офіціант в дорогому ресторані перед вибагливим відвідувачем, з іншими ж розмовляючи зверхньо, наче з підлеглими – і все це робиться іноді в присутності дітей – в такому випадку учні отримують чітку установку, серед кого можна вирізняти логерів, а кого краще не займати. Помилиться той, хто закидатиме місцевим вчителям спрямування підліткової агресії на конкретну дитину – об’єкт гноблення зазвичай визначає колектив в особі його найповажнішого члена – на відміну від попереднього періоду, коли ватажка-варяга в підлітковий колектив призначав партійний осередок. Таких лідерів стали називати круцанами, що можна перекласти як «перший серед перших», «найдостойніший», «вірний власному слову». Лише круцани мали право доповідати старшим про поді її в колективі та стосунки між його членами. Траплялися випадки, коли лідер класу влаштовував полювання на перспективного свого однокашника лише з тим, щоб своєчасно захистити останнього і стати в його очах героям. Такий  юний талановитий організатор заглядав далеко наперед, коли «врятований» ним друзяка почне самостійне просування кар’єрними сходинами і із вдячності візьме рятівника до себе причіпайлом. Тоді розумникові залишиться лише приклеїтися до свого обожнювача неначе той Маркс до свого Енгельса, і доїти його все життя, якщо тільки не нагодиться ліпший витягайло.

В нетрях великих міст і бідних повітових центрах від підліткової люті не захищені і самі викладачі, особливо коли йдеться про випускні класи. Тут криється пояснення ще однієї традиції: членства викладацького складу у правлячій партії, яке є обов’язковим також для нижніх  поліцейських чинів. Хуліганів шкільних  в інших країнах намагаються приборкати, звертаючись за допомогою до поліції. Це майже ніколи не спрацьовує, оскільки службі забезпечення правопорядку протистоять вуличні кримінальні  угруповання, що мають набагато сильніший вплив на свідомість підлітка, і до складу яких шкільні забіяки зазвичай входять. На острові вуличні банди самі є правоохоронними органами, дисципліна ж вимагає в будь-якій ситуації ставати на захист однопартійця. Отже, на відміну від деяких країн третього світу, де вчителів вступати до правлячої партії спонукає кар’єризм та шкурництво, або інших країн тієї ж категорії, в яких бюджетники – настільки жалюгідні і зацьковані створіння, що бояться навіть пирхнути у відповідь на вимогу директора навчального закладу поповнювати лави владної партії(цей директор – теж власної волі не має, а лише виконує вказівку свого керівництва і тремтить, побоюючись втратити під собою крісло). На острові Лаґґнеґґ партійний квиток в кишені вчителя в більшості регіонів країни є одним із небагатьох способів врятуватися від фізичної розправи. Звісна річ, трапляються поміж викладачів люди особливі, які навіть в неблагополучних районах здатні керувати підлітковими колективами без партійної підтримки, але то повинен бути або геній в галузі педагогічної науки, або людина, що хитрістю, жорстокістю і підлістю перевищує весь місцевий осередок партії. В будь-якому разі така непересічна особистість не засидиться в рядових викладачах.

Ідеями роздільного правосуддя, коли за той самий злочин для представників різних верств населення є різні покарання перейнялися апологети педагогіки, визначивши для різних верств населення різні методики виховання дітей. Не вдаючись в подробиці, наведу лише один приклад рекомендацій. Так, якщо дитина із вищої родини в чотири чи п’ять років опанує додавання до двійки одиниці, вчителям та батькам слід виказувати свою радість в такому обсязі, ніби їхнє чадо довело теорему Піфагора. У разі ж, коли всю таблицю множення вивчить дитина із низових прошарків погані, батькам (якщо вони взагалі переймаються вихованням своєї дитини), слід поставитися до досягнення скептично і весь час натякати малому розумникові, що існує ще алгебра і тригонометрія, при чому завжди слід нахвалювати дітей тих батьків, що в суспільній ієрархії стоять вище. За такою методою нащадок високошанованої родини спроможеться розвинути максимально свої навіть дуже мізерні здібності, зате способи виховання дітей черні настільки жорсткі, що, докладно вивчивши її засади, навіть Кафка не дуже б переймався своїм жахливим дитинством. Неважко здогадатися, що серед дітей в бідній родині найжалюгіднішою була доля саме дівчат, тому в чотирнадцять-п’ятнадцять років більшість із них вважала за благо пристати до якогось фрайду, аніж повсякчас слухати буркотливі повчання батьків. Також, з огляду на засади хохлізму, стає зрозумілою звичка молодих дівчат не відмовляти в статевій близькості чоловікам, вищим за соціальним статусом, якою причиною є зовсім не тваринна хтивість місцевого жіноцтва, і, навіть, не меркантильні міркування, а просте бажання догодити вищому за себе. Традиція  лаґґнезьких ланців обожнювати вищих за походженням дівиць, сприймаючи їх як об’єкт зазіхання і слухачок своїх дурнуватих віршиків, навіть якщо вірогідність зятьківства нульова,  в той самий час до дівчат бідніших за себе ставитися не приховуючи відвертого хамства теж не суперечила новітній  на ті часи ідеології.

Звичка дітей вищих вважати істотами неординарними, а своїх – щурячим лайном плавно веде до другого вектору хохлістської ідеології – обожнювання еліт. Звісно, теорія передбачає крайнощі – навіть якщо діти багатіїв є не дуже придатними до наук, вони все одно мають посісти і суспільстві те місце, що визначається майновим і соціальним статусом їхніх батьків – головною для них умовою є, наслідуючи прагматичних апостолів ходити по камінцях. В реальному життя молоді достойники, переколихані ще з люльки і маючи сприятливі умови для навчання (раніш я вже зазначав, що криміногенна ситуація нормалізується із наближенням навчального закладу до центрів великих міст), стають рушійними силами креатитву і генераторами ідей. Виходячи у велике життя і маючи фінансову та адміністративну підтримку від власних батьків, ті, кого в деяких країнах кличуть «мажорами» втілюють найсміливіші прожекти – іноді вдало, але трапляються і казуси, коли до сприйняття геніальних ідей суспільство ще не дозріло. Із півстоліття тому один із юних фінансових геніїв вразив суспільну думку вдалим і надрентабельним перепродажем в колах своїх однолітків новомодних на той час амфітамінів, при чому всі вкладення були обмежені кишеньковими грошима перспективного фінансиста –бізнес його батька мав відношення до фармакології. Викрили авантюру зовсім не правоохоронні органи, які взагалі не мають хибної звички втручатися в особисте життя вищих. Річ у тім, що торгівля стимулюючими засобами в школах для дітей багатіїв на той час була безспірною прерогативою іншого клану. Ще один випадок трапився в другому після Трілдогдріба периферійному центрі, коли молодий син бургомістра вирішив мавпувати забудову столичного історичного центру, розширюючи життєвий простір вглибину. Молодий обдарованець не врахував того факту, що його місто стоїть на плавунах, і глибинна забудова там якщо і можлива, то потребує вкладень в рази більших, ніж в столиці, при тому, що ціни на нерухомість там набагато нижче трілдогдрібських. Результатом господарської діяльності невизнаного генія стало руйнування кількох будівель в історичному центрі, в тому числі публічної бібліотеки. При цьому жоден впливовий батько не дозволив би, щоб його дитині завдали бодай якоїсь кривди, включаючи притягнення до суду або накладання фінансових зобов’язань іншими суб’єктами економічних відносин. Для таких випадків невдалого втілення геніальних ідей теоретики хохлізму рекомендували вирізнити особливу верству населення – так званих вигрібайлів або дупників. Хоча новостворена спільнота пристосована  була під місцеві реалії, назву свою ці привілейовані представники погані отримали внаслідок детального вивчення місцевими науковцями світової історичної спадщини зовнішнього світу. Історичні дослідження, які ґрунтувалися на бесідах із представниками попередніх епох за прямого сприяння глабдобдрібського володаря, дозволили дізнатися дещо нове про період середньовіччя і побут тодішнього лицарства. Тогочасний рівень технологічних досягнень у галузі зброярства не дозволяв благородному воїну дуже оперативно вдягати і скидати облаштунки. Вивчення  людської фізіології доводить, що наявність всередині грудної клітини хороброго серця ще не означає, що той самий чоловік має міцний шлунок. Втеча ж з поля бою навіть заради справляння великої потреби могла назавжди зганьбити шляхетний рід. Саме ця обставина спонукала рицарів серед чисельної команди челяді і зброєносців тримати одного особливого чоловічка для виконання дуже делікатної функції: через спеціальний отвір, що був акуратно прорубаний в сталевих латах нижче спини цей в прямому сенсі санітарний технік мав вигрібати ті продукти життєдіяльності шляхетної особи, про які не личить говорити вголос. Друге не менш важливе завдання привілейованого зброєносця полягало в тому, щоб не бовкати язиком про події, яких він був, так би мовити, безпосереднім учасником. Бо не дуже б хотілося високородним і титулованим родичам  відважного бійця почути від сторонніх новину, що молодий панич обкалявся був перед самісіньким боєм.

Нівелювання ситуацій, може не таких ганебних, але не менш делікатних входило в обов’язких лаґґнезьких дупників: саме вони залагоджували ексцеси із правоохоронними органами в разі невдалого втілення прожекту, знаходили  чоловіка, якого можна було б узяти за бугая і в разі потреби навісити на нього всіх собак (традиція пішла саме з тих часів), а також домовлялися із крисуванцями,  в тому випадку, коли юридичні засоби розрулювання ситуації не спрацьовували, а молода обдарована особистість мала за будь яку ціну уникнути відповідальності перед кланом або перед іншими суб’єктами господарювання чи права.

В мозки дітей вищих і привладненої погані  ідеологія хохлізму не вбивався з дитячих років як устав у голову вояка, навпаки все оточення запевняло їх, що вони є щонайменше демосом, а можливо взагалі унікумами і найобдарованішими в світі створіннями. Тим більш дивним є той факт, що окремі представники верхівки нації, спілкуючись із представниками нації в імперії титульної, поводилися саме так, як їхні нижчі поводилися з ними, постійно наголошуючи на своїй меншовартісності і високості свого співрозмовника – навіть в тому випадку, коли з лаґґнезького боку був посадовець із дуже високим чином, а бельнібарбієць – пересічний громадянин. Знаючи, що на острові втілюється в життя нова ідеологія і спілкуючись із доволі високими представниками нації, імперські ідеологи зробили висновок про надмірну м’якість народності (оскільки розмови високодостойних лаґґнежців із власною черню бельнібарбійцям чути не доводилось), через це імперські політастрологи якийсь час називали холізм антихуцпою. Не треба нарікати острів’янам на антисемітизм чи юдофобію – через відокремленість від зовнішнього світу в межах підшатрової терри єврейське питання взагалі ніколи не стояло. Просто традиція вважати всі опрічні нації лише угнійним матеріялом для процвітання власної – цілком протилежна тому, що кидається в очі при спілкуванні з провозвісниками хохлізму –  складається враження, ніби їхня нація одразу погоджується стати тим самим гноєм і виконати свою історичну місію – дати розквітнути націям більш гідним. Треба подякувати богові логадського патріархату, що імперія не перекинулася на іудаїзм, оскільки тоді співмешкання старшого брата з меншим було б як спільне життя садиста із мазохістом: дуже приємним для обох, але закоротким.

Треба зазначити, що на час встановлення нового режиму на острові припадає черговий підйом економіки метрополії. Деякі фахівці пов’язують це із значним підвищенням цін на алмази на міжнародному ринку. На той період бельнібарбійське керівництво налагодило їх видобуток  в промислових масштабах, а чисельні фірми, зареєстровані в найбідніших африканських країнах вдало заплутували сліди так, що допитливі агенти ніколи б не визначили походження дорогоцінного каміння (нагадаю, що дію Великого договору про невтручання ніхто не скасовував, і могутня імперія не могла дозволити собі «засвітитися» на міжнародній арені). Період хохлостабільності став  часом найтіснішої інтеграції між старшим і меншим народами-братами. Достатньо сказати, що в ті десятиліття  обмінний курс лаґґнезького лаґґа дорівнював курсу бельнібарбійського барля, хоча грошова одиниця острів’ян і не мала золотого вмісту. Єднання було впроваджено не тільки в економічному житті, а й на ідеологічному фронті. Звісно, титульна нація не могла взяти хохлізм власною ідеологією принаймні через самоповагу. Ретельно вивчивши засади укладу життя острів’ян, імперські політастрологи навіть запозичили термін хохлос,  що став означати буквально «дешева нація», безвідносно до етнічної приналежності  спільноти-об’єкта дослідження, окремих же індивідів, що в сукупності складають хохлос стали називати «дешевими підніжками». Проте ідеологія метрополії теж зазнала деяких зсувів, і зміни свідомості острів’ян дуже імпонували бельнібарбійським очільникам. За майже двісті років, протягом яких  Логадо домінувало на всій підшатровій террі, з’явилося багато теоретичних напрацювань в галузі управління таким великим наддержавним утворенням. На ті часи у внутрішній дискусії перемогли ідеологи, що ставили принципи матеріального заохочення вище, ніж силові методи.  Імператор і до того нагороджував найвірніших своїх холопів частиною бойової здобичі та (або) грошима, але то завжди була добра воля Сонцесяйного. Щодо найвірніших слуг така воля виявлялася автоматично (бюрократична машина працювала на випередження), проте позбавлення грошового довольства не вважалося правопорушенням з боку імперії. Нарешті в середині двадцятого століття імперське керівництво вирішило узаконити ті виплати, що давно вже здійснювалися де факто, проте подати це як височайшу милість з боку Сонцесяйної особи. Отже, окремим імператорським указом право вірних холопів на грошове утримання було замінено зобов’язанням країни виплачувати це саме утримання. На найнижчому бюрократичному рівні  наслідків політичного рішення ніхто не відчув – готівка вірним холопам видавалася в тому ж обсязі за тими самими платіжними документами. Але  зміна ярлика супроводжувалася тривалими поясненнями ідеологів, що це саме подарунок підлеглим від божественної особи.  Слово  «холоп», як відомо, походить від коріння «хол» - раб, і означає «раб належний». Імператорським указом вводилося у вживання нове поняття «раб щасливий», що вимовлялося як «хол-уй». Згідно з нововведенням у внутрішньоімперській ідеології, нічого не може зробити раба більш щасливим, ніж наданання паном, а тим більше імператором, якоїсь милості, і грошова винагорода – найпростіший і найбажаніший прояв такої милості. Але Сонцесяйний пішов ще далі, оголосивши, що кожний холуй отримує готівкою лише дві третини своєї винагороди, решта третина буде сплачуватися по досягненні шістдесятирічного віку тим, хто вислужив не менше тридцяти п’яти років.  Отже, всі, хто перебував на державній імперській службі від дня оприлюднення указу стали йменуватися імператорськими холуями, і, що важливо для історії острова, яку я ретельно вивчав, до переліку холуїв можна було долучати представників меншовартісних націй, а відтак і лаґґнежців. Звісно, братам меншим високе холуйське звання треба було вибороти відданою службою – далеко не всякий міг бути вдостоєний такої великої честі. Що ж до необхідності  саме виборювати право на рабське щастя, той самий департамент наводив приклад із найшанованішої книжки в зовнішньому світі, а конкретно ту частину, де розповідалося про перше в історії людства докладно занотоване перетворення холопів на холуїв. Коли пан, від’їжджаючи далеко, залишив трьом своїм холопам зливки срібла, то перші двоє, намагаючись вислужитися, примножили здобуток, і по поверненні  свого хазяїна потішили його, зробивши багатшим. Оскільки всі зароблені кошти належало віддати панові, то їхній холуйський талан полягав у тому, щоб приносити користь своєму власникові. Третій же раб зганьбив назавжди своє ім’я і свій рід, бо повівся як невдячний холуй і невірний холоп, сховавши свій зливок і віддавши його  в цілості вищій за себе істоті. Злочинність його діяння полягає в тому, що він поставився до господаря, як до рівного собі, лише виконавши зобов’язання і не спромігшись забезпечити панові можливості збирати там, де  той не сіяв – а саме це є невід’ємним правом панів, і забезпечення цього права – головний обов’язок холопів, якщо вони вірні, на всі часи існування людства. Саме тому в зовнішньому світі, як і під магнітним шатром, всі наступні покоління прославляють холуїв і зневажають холопа невірного. Департамент з ідеології напучував, що на убратервлених колись і навіки землях ще досі багато холопів, та мало холуїв. Це насамперед означало, що для виконання фізичної чи навіть розумової праці у імперії людського ресурсу достатньо, але не сумлінною працею, а саме служінням Сонцесяйній особі, або тому посадовцю, що його величність представляє, можна досягти успіху в житті.

Звертаючись до представників убратервлених колись народів, імперські ідеологи закликали: «Йдіть до своїх панів, намагайтеся їх вразити чимось особливим і неординарним. Якщо треба – плазуйте перед ними, цілуйте їм ноги, робіть речі, що багато   інших людей назвали б ницістю –  лише таким чином ви зможете виблагати для себе холуйського таланта, лише так вам поталанить». З цього не витікало, що будь-хто, лише плазуючи перед вищим за себе в імперській ієрархії, отримав би омріяне підвищення по службі чи матеріальне заохочення, проте, повертаючись до описання острова, де місце людини в суспільстві було визначено майже остаточно при її народженні, холуйство давало бодай якийсь шанс отримати трохи більше від належного. Це було однією із багатьох причин того, що із лаґґнежців виходили найвірніші і найзаповзятіші імперські холуї. До того ж сам уклад життя на острові давав можливість перестрибнути через суспільну сходинку переважно холуям, хоча й не імператорським, а панським. Дійсно, зятьок отримував своє зятькове, запліднюючи доньку якогось достойника, фрайдівка – через те сексуальне задоволення, що отримував старий хозел, іклоносець – підбираючи з-під того ж хозла жінку, і таким чином задовольняючи його примхи, вигрібайли – оберігаючи панських дітей від життєвих негараздів, які самі ж паничі здебільшого собі й створювали, крисуванці, наймані для виконання особливих завдань – роблячи аморальні речі, щоб підтерти панське паскудство. Навіть звичайні трударі перші роки виконували свою роботу безкоштовно, збільшуючи в такий спосіб панове надбання. Здавалося, нація навмисно створена, щоб народжувати холуїв ще й для імператора.  Найвищі посадовці автономії майже всі одразу отримали унтер-офіцерські звання в армійській його Сонцнсяйності ієрархії і Таємній поліції. Всі виші були підпорядковані імперському міністерству освіти, бо диплом неабияк сприяв кар’єрному зростанню потенційного холуя. Плата за навчання, як і за право скласти вступні іспити була символічною, але для абсолютної більшості  лаґґнезької погані не підйомною. Проте, щоб нижчий хохлос не відчував себе аж занадто обділеним долею, середню освіту зробили безоплатною і обов’язковою.

Із лаґґнежців виходили непогані кадрові вояки: схилення пріоритетів до матеріяльного заохочення не означало, що імперія взагалі відмовлялася від доктрини домінуючого братерства та силових способів подолання внутрішніх суперечностей на великому континенті. Тим більше, що  кляті сепаратисти не припиняли спроб за допомогою терактів розшматувати велике утворення, отже, потреба в регулярній армії не зменшилась, в її ж лавах більшість сержантського складу було з лаґґнезьким корінням. Воїни ці щиро вірили, що приносять користь не тільки імперії, а і самим поневоленим колись народам, вважаючи національно-визвольну боротьбу злочином, тяжчим за тероризм, в першу чергу проти власного народу. Сепаратисти заважали своїм одноплемінникам влитися у дружню сім’ю убратервлених народів і, можливо, найдостойнішим представникам нації апріорі меншовартісної вкусити найбільшого щастя для громадян імперії – стати холуями. Із власного досвіду ці хвацькі бійці  знали, наскільки вигідніше і перспективніше прислужувати великій імперії, ніж скніти у себе вдома, тому заповзято несли просто на багнетах щастя холопам невірним. Так прагматична і не відразлива дівчинка-підліток, яка не вбачає нічого поганого у діях старого педофіла, водить до нього своїх подружок із щирою впевненістю, що робить добро товаркам-одноліткам: адже, на її думку, не кожній дівчинці із незаможної сім’ї випадає така висока честь близько поспілкуватися із літньою мудрою людиною та ще на дурняк напертися шоколадними цукерками. Ветеранів колоніальних війн називали героями-приборкувачами непокірних народів – скорочено «гепри», але самі бійці вподобали похідне слово «гепарі». Це нагадувало назву хоробрих місіонерів, які несли нерозумному на той час лаґґнезькому хохлосу істинно правильну віру, не маючи за собою жодної підтримки, окрім імперської Таємної поліції, до того ж із тих гепарів, що по закінченні служби приїздили на острів, єфрейторський чин залишався недосяжною мрією: на колишню батьківщину поверталися здебільшого комісовані інваліди.  Гепарі отримували право носити при собі зброю, получати грошове утримання, а також підторговувати наркотичними засобами – останнє право надавалося через майже стовідсоткову наркозалежність ветеранів. Річ у тім, що в бельнібарбійській армії бійцям традиційно перед небезпечними операціями видавалася потрійна доза речовин, які викликають ейфорію і напади патріотизму, і залежність не проходила зі звільненням із лав збройних сил.

В ці ж часи започаткована галузь народного господарства, що дотепер є основою лаґґнезької економіки – переробна. Ідея осяяла державників, як завжди це буває, випадково. Молодший син  одного із лаґґнезьких високопосадовців рангу заступника міністра дуже вдало прилаштувався в столиці метрополії – він взяв офіційний шлюб із правом реєстрації за місцем проживання із донькою логадійського двірника, згодом цей фіктивний шлюб перетворився на ефективний. Старший брат щасливого зятя щороку користався правом відвідувати родича в славній столиці імперії. Рід занять братового тестя дуже зацікавив лаґґнезького достойника: він відзначив, що ті речі, які мешканці столиці імперії викидають на смітник знайшли б застосування і отримали друге життя не тільки серед найбідніших прошарків острів’ян, а навіть в деяких родинах середнього класу. На це старий тесть щасливця відповів, що якби його воля – віддавав би комусь все, що викидають мешканці підзвітних йому будинків, оскільки проблеми із вивезенням сміття турбували навіть столичні житлово-експлуатаційні ділянки, а в віддалених провінціях засмічення взагалі скоро перетвориться на справжнє жахіття. Саме в ту хвилину спритний розумом лаґґнежець зрозумів, на що треба спрямувати свій підприємницький хист:  вибирати із сміття, що його виробляє   в рази багатша метрополія найцікавіше і найцінніше і, відвозячи на рідну батьківщину, перепродавати там, отримуючи шалений бариш. Вже наступного приїзду новоспечений підприємець завіз із собою повно челяді, яких завдання полягало в тому, щоб за короткий проміжок часу перетрусити контейнери зі сміттям в центрі столиці імперії. Ця спроба налагодити бізнес не була досить вдалою: із двадцяти людей прислуги, що їх привіз спритник, п’ятьох схопила столична поліція – за них довелося  виплачувати заставу, вісьмох  добряче поваляли місцеві волоцюги, при чому двох забили на смерть. Коштів, отриманих з продажу всього скарбу, не стало навіть на покриття видатків, але настирливий бізнесмен спроб не полишив, вирішивши перекинути увагу із ласого столичного сміттєвого ринку на непотріб, який викидався в густо населених містах на півночі континенту – там транспортні видатки були в рази меншими. Бургомістри цих мегаполісів швидко дізналися про новий різновид господарської діяльності. Вони не заперечували проти того, щоб лаґґнезький хохлос порсався в їхньому смітті, але поставили за умову: це повинно відбуватися на території острова, а не континенту. На той час угода здавалася вигідною для обох сторін. Інвестувати в новий успішний прожект велику суму грошей батько підприємця, що став на  той час вже міністром, вмовив свого шуряка і двох кумів – всі троє не прогадали, примноживши вкладення. Звістка про новий успішний бізнес-проект миттєво облетіла фінансові кола Трілдогдріба, умови співпраці зацікавили також міське керівництво бельнібарбійських вельми заселених міст. Вже за кілька місяців протокою курсував перший пором із сировиною для переробки на лаґґнезькому березі. Переробка з цього боку протоки влаштовувала і бізнесменів-острів’ян, оскільки звільняла керівництво від необхідності витрачатися на перевезення хохлоса на континент і отримання дозволу на тимчасове його там перебування.

Перші кілька років сортування і переробка сміття належало до сфери  діяльності приватного бізнесу, при тому не дуже великого. Сама корпорація під орудою того благородного сімейства, про яке йшлося вище, функціонувала за принципом, дуже схожим на сучасний франчайзинг. За фіксовану плату достойним, але не дуже високородним і багатим представникам погані владної надавалося право везти в місця скидання імперського сміття бригади найманих працівників для його розгрібання. Бригади набиралися із міської бідноти і називалися передовими загонами(оновленими).На той час ще не було традиції масово залучати до переробки тубільців через побоювання очільників передових загонів, що цінний продукт розтягне по домівках місцева голитьба.Умови праці були дуже важкими і смертність серед рядових бійців оновлених загонів зависокою, проте ті, хто із них спромігся був не сконати у три роки(мінімальний термін контракту), отримував суму грошей, якої ставало на купівлю далеко не найгіршої будівлі в нетрях на одного або достатньо великої споруди із картону, де могла б розташуватися велика родина. Саме житло коштувало копійки, переважна частина готівки витрачалася на податі і задобрення місцевих крисуванців. До речі, останні дуже швидко прознали, який це доходний рід діяльності – копирсатися у імперському смітті, тому  на тих достойників, що оновлені  передові загони очолювали, були накладені додаткові фінансові зобов’язання – вже перед представниками кланів, низовою ланкою яких крисуванські угруповання на той час вже були. Щоб у спритного підприємця не виникало хибної думки приховати надприбутки, до кожного загону був прикомандирований із не прописаним але дійсним мандатом повноважень професійний фахівець із економічної, соціальної та організаційної роботи, або скорочено проффесор. Цей уповноважений певними колами крисуванців чоловік не був зазвичай обтяжений знаннями чи то взагалі інтелектом, проте дві речі він мав робити сумлінно: стежити за грошовими потоками, що проходять через руки очільника загону, а також не допускати збитків фірми через ледарство робітників. Лише через проффесора мали вирішуватися всі конфлікти всередині колективу, тільки проффесори, як круцани в підліткових колективах, мали право висловлювати думку колективу і розмовляти іменем виробничого гурту із працедавцем. Фактично в ці часи на острові було започатковане те, що зовнішній світ називає профспілковим рухом, при чому великорозумні острів’яни знову заощадили свій час і сили, виявивши дива прагматизму та життєвої мудрості. Дійсно, якщо за межами магнітного шатра криміналітету доводилося докласти чималих зусиль, щоб завдяки залякуванням, зухвалими вбивствами, або банальній купівлі заволодіти керівництвом профспілок, то на острові Лаґґнеґґ цей інститут громадянського суспільства зорганізували і не випускають із своїх рук самі кримінальники, при цьому не входячи в гарячий конфлікт ані з владою ані з бізнесом. Очільники передових загонів тягар фінансових витрат на проффесорську зарплатню та утримання крисуванських гуртів швиденько перекладали на простих робітників, посилюючи експлуатаційний тиск за допомоги тих самих проффесорів, тим часом так зване переробницьке лобі спромоглося захистити діяльність загонів від згубного впливу трудового законодавства і зняти обмеження робочого часу.

В доповідній записці Таємному Радникові вповноважена підгебована особа писала так:

«Те, що коїться в так званих передових загонах, не може не викликати сум і занепокоєння. Ті недолюдки, що йменують себе їхніми очільниками не лише надміру жадібні істоти, вони ще неймовірно туполобі і пишаються своїм невіглаством в азах реальної економіки. Вони уявлення не мають, що таке гранична продуктивність праці і що навіть в середньотерміновому періоді вона від’ємна при збільшенні робочого дня понад дванадцяти годин. Не бажаючи винаймати зайву робочу силу, а ще більше сподіваючись на смерть найманого робітника до спливу терміну трудової угоди, що згідно умов контракту дає право працедавцю більшу частину заробленої суми не виплачувати родині, а утримати як витрати на утилізацію тіла, ці невігласи-керівники встановлюють робочий день  у вісімнадцять, а іноді й двадцять годин, застосовуючи до робітників, які в буквальному сенсі сплять, ходячи, фізичні заходи впливу, та ще й пишаються самі собою, відшукуючи у власних вчинках прояви організаційних здібностей і вбачаючи в збільшенні робочого дня відповідь на всі виробничі виклики. Справжнє задоволення приносить їм безмежна влада над залежними від них працівниками і такий стан психіки межує із садизмом. Навіть другорядні народи не заслуговують на таке звіряче до себе ставлення, отже слізно благаю про Вашу допомоги у сприянні зменшенню сміттєпотоку із континенту на острів».

Про реакцію Таємного Радника можна судити із записки-відповіді своєму нештатному підлеглому.

«Мушу нагадати вам циркуляр імперської канцелярії, що прямо забороняє державним посадовцям імперії втручатися у внутрішні справи автономії без введення надзвичайного стану або інших поважних причин. Водночас хочу вам подякувати за своєчасно надану інформацію щодо моральних якостей новоутвореного прошарку суспільства. Споконвіку жадібність, тупість та марнославство є тими головними важелями, за допомогою яких можна керувати будь-якою людиною, а якщо всі ці якості проявляються у однієї конкретної істоти – з такого матеріялу можна зліпити будь-що. Прояви жорстокості, що стосуються найманих працівників – просто дитячі витівки у порівнянні з тим, з якою наджорстокістю ці ж людиноподібні тварюки битимуться одне з одним за право отримати більш ласий шмат сміттєвого бізнесу. Як щури, посаджені до одної діжки, вбиватимуть одне одного, доки не залишиться найсильніший, так і ті очільники сміттярських гуртів із зависокою самооцінкою та занизьким інтелектом гризтимуть  одне одного за право контролювати найприбутковіші потоки мотлоху, який в процесі переробки перетворюється на  готівку. Саме із таких пацюків-переможців випестуємо ми – представники великої імперії –  майбутніх сміттєвих королів, баронів та принцес, яких при нагоді висмикуватимемо, наче зайвих тузів з-за халяви і вкидатимемо в разі потреби у велику гру. Надбання імперії у вигляді цієї підгебованої спільноти буде чи не дорожчим за алмазні залишки летючого острова, оскільки корисні копалини, як відомо, не відновляться раніш ніж за мільйон років, а виплекані нами кадри продаватимуть нам за безцінь в зовсім нових, незвичних дотепер формах власний нарід, який поки що відновлюється розширено. Отже в інтересах імперії не зменшувати, а збільшувати сміттєпотік із материка, додавши до побутових ще промислові, а згодом, якщо вдасться  реалізовувати нову стратегію – ще й людські відходи».

Слід наголосити, що Таємним Радником на ті часи залишався той самий офіцер, на тоді вже в майорських погонах, що замолоду ледь не змарнував свою кар’єру, захопившись не належною його чину політичною боротьбою всередині острівної еліти. З його епістолярного твору, копія якого випадково збереглася у архіві однієї із периферій, можна побачити , що написана ця коротенька записка вже достатньо зрілим мужем із державницьким підходом до суспільних процесів та явищ.

Саме ця пора вважається етапом виходу виробничого процесу утилізації материкового сміття на державний рівень. Декілька робочих рішень імперського кабміну зобов’язали північні континентальні міста спрямовувати свої відходи до прибережної перевалочної бази, туди ж мусили промислові підприємства доправляти відходи виробництва. Спочатку не всі промисловці та міські господарства на континенті належним чином оцінили мудрість урядового наказу, адже транспортні витрати на утилізацію непотребу зросли. Проте бельнібарбійський уряд проявив обґрунтовану жорсткість і домігся таки беззаперечного виконання свого рішення. Виробничий процес на самому острові  перейшов під контроль імперських міністерств та відомств не одразу. Перші роки він був, як і раніш, даний на відкуп керівникам оновлених передових загонів. Для заохочення останніх навіть була легалізована система екстернатури: проффесорові та очільнику загону, який мав у своєму складі не менш ніж двадцять п’ять чоловік, надавався статус недоросля і за чотири роки перебування на посаді ці достойники отримували ступінь бакалавра  філософії. Імперське керівництво резонно вважало, що тільки людина із ґрунтовним знанням життя може впоратися із такою тяжкою розумовою працею, як примус робітників до майже безкоштовної праці. Серед субпідрядників дійсно траплялися недоуки із привладненої погані, які, ймовірно, і хотіли б прославитися як науковці, але разюча нестача грошей на оплату навчання, або інтелекту, або і того й іншого водночас не давала їм можливості отримати омріяного диплома. Труд же найманих працівників низової ланки загонів знецінювався   мало не щомісяця, оскільки середньодушова оснащеність заробітчан гідниками із великими ложками напоготові, до яких ще додалася багаточисельна армія навколопромислових імперських холуїв, також постійно зростала. Привабити заробітками міських помешканців навіть із неблагополучних районів не вдавалося, село ж на тоді ще не зубожіло до такого ступеню, щоб розтягати надісланий підданими Сонцесяйної особи непотріб. Саме в цей час імперія прийшла на допомогу своїм недолугим братам меншим, зробивши сміттєпереробну промисловість дійсно всенародною для лаґґнежців справою.

Насмілюсь нагадати, що рекрутування молодих хлопців у москалі провадилося до того із регулярністю, гідної пошани. Проте, імперська політика щодо убратервлених колись народів була в ті часи настільки м’якою та миролюбною, що гарячі точки на підшатровій террі спалахували вряди-годи раз на рік. Виходячи з цього потрібність в гепарях не була аж такою нагальною, тому хлопці, які не потрапляли до районів бойових дій, нудилися у занедбаних провінційних гарнізонах, розбудовуючи генеральські котеджі та натираючи призолотою єфрейторські погони старослужащих, а у вільні хвилини брюхатячи хтивих місцевих дівуль. Відколи на острові для живої сили  з’явилася справжня робота, імперська канцелярія переглянула свої засади призовної політики і видала низку нових інструкцій, обов’язкових для виконання рекрутським департаментом саме на острові Лаґґнеґґ. Високим рішенням імперського уряду для острів’ян трудова повинність прирівнювалася до військової, отже рекрутський департамент відав набором юнаків на обидва стратегічні для імперії фронти. Звісно, в гепарі доправлялися найміцніші хлопці, і служити у війську вони мали два роки, на переробку ж допускалося відправляти молодих людей із незначними вадами здоров’я, термін їхнього перебування на тих ділянках, що пізніше отримали статус промзон, був встановлений у  сорок календарних місяців. Система екстернатури для очільників загонів, які поступово переселилися в кумські хати, збереглася, проте все більше  на посади стали брати випускників профвишів – ці навчальні заклади започатковані були в ті ж часи. Окрім ступеню бакалавра, випускники  стали отримувати військове звання підпрапорщика запасу, яке, щоправда, обростало повноваженнями лише у випадку призова посадовця на службу військову. Охорона промислових об’єктів доручалась внутрішнім військам самого протекторату, термінова служба там тривала  три роки і була настільки почесним для молодиків обов’язком, що у ці підрозділи служити було не втовпитися нікому, окрім крисуванців. Всі рекрутські набори здійснювалися відповідним імперським департаментом і контролювалися Таємною поліцією. До виконання закону про загальну військову повинність ці два різних контрольованих одне одним відомства поставилися ревно, послаблень не було ні для кого, включаючи синів найдостойніших людей – для імперських чиновників провінційна привладненість гівна варта. Втім вельможні і сановні батьки не могли дозволити, щоб їхніх дітей використовували для тих самих потреб, що й дітей поганських. Та й самих паничів не дуже вабила ані служба у війську, ані копирсання у смітті чи перебування протягом тривалого часу в колективі осіб не таких достойних, якими вони самі були за фактом народження у високошанованій родині. Єдиною лазівкою на ті часи були медичні протипоказання. Якийсь час сини багатих і впливових людей всі як один страждали на хвороби серця. Проте застосування електрокардіографів при діагностуванні звело майже нанівець сердечні аномалії серед дітей острівної  еліти. Беззаперечним аргументом, котрий унеможливлював виконання почесного обов’язку, залишалася лише довідка за формою «6-А»(пароноідальна шизофренія), видана психіатричною клінікою, які документи й були надані всіма призовниками, батьки яких воліли вберегти їх від можливої небезпеки. Проте норматив, що передбачав долю психічно хворих серед населення колоній був затверджений імперським міністерством на рівні підзаконного акту і, треба віддати належне місцевій статистиці, дуже близько відображав реальний стан душевного здоров’я острівного поспільства. Практично це означало, що отримати медичну довідку форми «6-А» могла щорічно чітко встановлена кількість осіб чоловічої статі. Але тут лікарі-психіатри виявили дива фахової придатності, вилікувавши, або увігнавши в стан твердої ремісії тих душевно хворих, кому недугу діагностували набагато раніше, при чому щороку саме ту кількість, скільки довідок потребували синочки достойних татусів. Щоосені напередодні періоду рекрутування вулицями великих міст і повітових центрів починали блукати невразливі тихі істоти, які навіть з точки зору людини не обізнаної в нюансах психіатрії сприймали зовнішній світ не дуже адекватно. Зазвичай то били сумирні чолов’яги (нашвидкуруч виліковувати буйних забороняла інструкція міністерства оздоровлення), які жалісливо заглядали в очі всім зустрічним перехожим, ніби благаючи про допомогу. Саме цю допомогу отримували вони невдовзі від рекрутського департаменту, який не полишував бідолах своєю турботою, регулярно працевлаштовуючи на потрібне батьківщині, але не дуже приємне виробництво. Кілька перших років, щоправда, траплялися непорозуміння в статистичних зведеннях з трудового фронту: більш ніж дев’яноста дев’ять відсотків щойно зцілених гинули на промзонах у перші ж місяці після рекрутування. Воно  й не дивно: люди то були із вадами соціальної адаптації, вони з великою натугою прижилися б і в доброзичливому колективі, не всі спромагалися навіть обслуговувати себе самостійно, до того ж іще тяжка робота і погане харчування підточували здоров’я навіть найвправніших та найвитриваліших працівників. Але рекрутський департамент у тісній співпраці із демографічною службою острова напрочуд швидко спромігся проблему із колишніми хворими вирішити, заборонивши оприлюднювати дані про смертність окремих категорій призовників. Згодом високошановані татусі не менш достойних синів навіяли самі собі думку, що ніяких психічно хворих хлопчиків взагалі не було, представники ж молодшого  покоління гідних людей у переважній своїй більшості не вдавалися в такі  життєві дрібниці і щиро вважали, що довідка форми «6-А» видається кожному хворому на плоскостопість. Внаслідок надання великій кількості вищих та привладнених формального статусу психічно хворих виникла нагальна необхідність узгодження із цією обставиною правил дорожнього руху. Автівка  вже в ті часи була атрибутом успішності людини в цьому житті, і позбавити багатьох достойних молодих людей належного їм права насолоджуватися всіма перевагами свого  соціального статусу було б жорстоко і неетично. Тому на острові, на відміну від більшості країн зовнішнього світу, запис в медичній картці людини відомостей про її психічну хворобу не є перепоною для отримання нею водійського посвідчення. Саме тут укорінена презумпція винуватості пішохода у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, про яку норму права я вже згадував. Дійсно, чоловік, який прямує пішки, або керує дешевою автівкою, повинен усвідомлювати, що перед ним не просто володар дуже цінного авта, а,  цілком можливо, людина із нестійкою вразливою психікою, яка до того ж  заклопотана усвідомленням свого місця в суспільстві, і ця вища істота напевно не відповідатиме за каліцтво або смерть будь-кого із погані. Ще ця ексклюзивна презумпція унеможливлює злочинну діяльність окремих шахраїв, які ладні навмисно кидатися під колеса дорогої автівки, щоб потім вимагати у морально потерпілого водія гроші.

Інший побічний ефект отримання рятівних колись довідок дався в знаки набагато пізніше, коли високодостойні дітлахи подосягали певних висот в своїх кар’єрах. Цілі відомства чи департаменти очолювали формально психічно хворі люди, а в одному із повітів віддаленої периферії вся держадміністрація мала посвідчення шизофреників. Та сталося це вже набагато пізніше, коли незалежність розв’язала законотворцям руки. Тоді замість скасовувати діагнози, чим кинути тінь на високодостойних привладнених лікарів, було введено в дію підзаконний циркуляр, що дозволяв формальним шизофреникам та параноїкам обіймати державні посади аж до найвищих.

Навколо багатих і родовитих паничів завжди юрбилася амбітна молода погань: хлопці намагалися догодити достойницькому синочкові, щоб згодом отримати високий статус панського причіпайла, дівиці задовольняли сексуальні примхи барчат, сподіваючись в подальшому посісти місце у фрайді. І ті і інші, якщо використати термінологію нової імперської ідеологічної доктрини, виборювали свій власний холуйський талан,тільки не на великодержавному, а на низовому рівні. Саме в часи хохлостабільності таких шукачів щастя стали називати підзолоченою молоддю – через схильність цих здешевлених нарцисів заміняти недоступні їм за ціною золоті прикраси виробами із анодованої міді, якої вдосталь ввозилося на острів серед відходів виробничих підприємств. І, на підтвердження вірності теорії про переваги холуйства, саме із цих молодих спритників виходили нові призначенці на керівні, або просто привладнені посади. Так  будівництво споруди швидше довірялося не тому інженерові, чия кваліфікація вища, а хлопові із привладненої юрби, який на потіху високородному синочку міг залпом випити літр горілки, а отримати посаду в правоохоронних органах більше, ніж у досвідченого юриста, шансів було у того молодого пройдисвіта, який постачав для панських розваг міцнішу дурман-травичку та юніших дівчат. Не дивно, що із таким керівництвом  виробничий процес іноді бував не зовсім вдалим, та всі проблеми заповзято розгрібали панські дупники, завжди рятуючи від відповідальності хлопця-мажора, а іноді навіть і його призначенця.

Обсяги сортування і переробки сміття розширювались не тільки за рахунок континентальних поставок, велику кількість сировини давали вітчизняні міста-мільйонники, особливо столиця. Визначились також найпрестижніші ланки в технологічному процесі: на стадії первинної обробки всі – від працівників до керівництва - мріяли отримати призначення в порт приймання сировини, де був широкий асортимент ще не розтягнутий злодійкуватим персоналом. Також престижною вважалася сфера торгівлі тією частиною мотлоху, що до переробки не потрапляла, а вже на стадії сортування отримувала статус товару. Такі речі, іноді майже справні, продавалися низовій та середній погані; привладнені та вищі деколи цікавились предметами антикваріату, проте найбільший попит забезпечували все ж таки низи. Тому втілювалася в життя ціла маркетингово-ідеологічна стратегія, яка повинна була примусити споживача купувати більше товару і тримати його у вжитку коротший термін часу. Мозки потенційних покупців оброблялися із двох боків. По-перше була розроблена і навіть обґрунтована місцевими економістами теорія, що первинним для пересічного громадянина визнавала не заробляння грошей, а щонайшвидше їх витрачання. Видавалися друком монографії та захищалися дисертації на теми, що мовляв, хто гроші витрачає, той обов’язково знайде нові, щоб і їх витратити. Теорії ці дійсно виявилися вірними для кількох відсотків вищих прошарків населення, ті ж представники погані вуличної, які намагалися жити за цими принципами, зазвичай потрапляли до лап безжальних колекторів. По-друге завзято навіювалися нові правила етикету, які вимагали від людини, що шанується гідною, всі речі, вдягнувши, або використавши один раз негайно викидати. Формувалася думка, що самі лише невдахи-логери можуть сьогодні бути вдягненим як учора, справжні ж круцани нізащо не вийдуть на люди в тому самому вбранні вдруге. Викинуті речі одразу йшли на сортування і, оминаючи переробку, іноді навіть прання чи дезінфекцію, потрапляли до торговельних мереж зазвичай в нижчий соціальний прошарок, але траплялося, що покупець міг побачити в крамниці віднесений ним самим кілька днів тому на смітник предмет вжитку. Звісна річ, переважна більшість населення країни, перебуваючи в злиднях, фізично не могла дотримуватися нав’язаного нового етикету, проте деякі прошарки були навіть мимоволі зобов’язані неписані правила втілювати в життя: так численний низовий персонал офісів сумлінно виконував розпорядження керівника(зазвичай співвласника утилізаційною фірми) про дотримання дрес-коду. Підзолочена ж молодь, а також люди старшого віку того ж ґатунку сприйняли нові правила гри з ентузіазмом, оскільки більшості із них, окрім одежини та новомодних цяцьок, вихвалятися було нічим. Однак пильні друзі час від часу ловили на гарячому котрогось із брехунів, які намагалися, не викидаючи на смітник  одноразово використані речі, видати їх своїм товаришам за нові і вкривали їхні голови позором. Широкого розповсюдження серед хохлосу набула така хибна вада як споживачий онанізм, коли наперед неплатоспроможний покупець годинами примірював на себе одяг в крамниці, або примушував продавця показувати в дії ті побутові прилади, які купувати не збирався. Суспільна думка формально засуджувала збоченців, проте до викритих друзів та близьких  оточення ставилося поблажливо.

Загалом економічну динаміку перших двох десятиліть хохлостабільності можна було назвати повільним але стійким зростанням. Переробна галузь працювала, забезпечуючи як імперське, так і місцеве керівництво неабияким доходом, промзони формувалися злиттям оновлених передових загонів і набуваючи теперішніх форм. Всі прошарки населення, окрім встановлених місцевих і державних податків, зобов’язані були три відсотки свого доходу віддавати у всеімперську скриню – ця підписка провадилася під гаслом «Позич гроші любому імператору» і мала глибинною прихованою метою зіграти на марнославстві всієї погані: гроші не відбиралися у холопів назавжди, хоча і це не викликало б у лаґґнезького хохлоса нарікань, імперія обіцяла їх колись повернути, а з цього витікало, що кожний підданий автоматично ставав імператорським холуєм, адже що може зробити пересічну людину щасливішою, ніж фінансові зобов’язання  перед нею самого Сонцесяйного імператора .

Острів’яни під мудрим керівництвом логадійських радників намагалися не розтринькати надбання, а інвестувати зароблені капітали у високі на той час технології. Думка, що можна використовувати вдруге не тільки той непотріб, який виробляє людська спільнота, а й те зайве, що викидає із себе організм кожної людини, для мешканців острова Лаґґнеґґ не була новиною: з давніх-давен у величезних ямах рокам  перегниваючи, перетворювалися на добрива  відходи тисяч і тисяч людських організмів, перемішані із послідом морських птахів і гноєм свійської худоби. Та коли в суспільстві з’явилися зайві кошти, до переробки людського екскрименту вирішили  дібрати науковий підхід, віднайшовши цьому безцінному продукту, названому у всіх документах секретною стратегічною сировиною, якісно нове застосування. Науковці майже одразу розділилися на дві приблизно рівні групи із діаметрально протилежними концепціями: одні  наполягали на застосуванні продукту у зброярстві, другі стверджували, що  сировину неодмінно треба використовувати в харчовій промисловості. Влада острова, узгодивши питання із логадійським керівництвом, фінансувала обидві наукові теми, відкривши навіть профільні науково-дослідницькі інститути в столиці і філії у всіх периферіях. Місця розумової співпраці вчених, а також підприємства, на яких повинні були втілюватися в життя їхні ідеї називалися місцевими помешканцями «фекальними скриньками», співробітників же незалежно від посади і наукового ступеню називали гівняниками. Ті гівняники, що намагалися мілітаризувати стратегічну сировину, відливаючи із неї кулі та снаряди, мали більш привілейований статус, на п’ятнадцять відсотків вищу зарплатню та зобов’язані були безкоштовно відпрацювати молодими фахівцями лише сім років замість встановлених десяти. Їхні фекальні скриньки мали стабільне фінансування. Відлиті кулі, що за формою повинні були мати відмінні аеродинамічні властивості, чомусь не літали так влучно, як вимагали імперські стандарти, проте дослідницька діяльність наполегливих науковців не припинялась ні на мить. Більш успішною виявилася праця тієї групи вчених, що намагалися ліпити із секретної стратегічної сировини цукерки, або знімати з неї ж сметану. І хоча всі сенсорні дослідження тих часів відзначать у вироблених цукерок «характерний атиповий присмак», тепер багато пересічних підстаркуватих громадян острова із ностальгією згадують  той смак, зазначаючи, що особливо вишуканий він був у конфетів, вироблених із завезеної з материка сировини.

Апофеозом хохлостабільності місцеві історики в один голос називають проведення на острові відкритого континентального чемпіонату з регфутмотополу. Такого виду спорту не існує за межами підшатрової терри, проте він включає в себе елементи майже всіх ігрових командних спортів із м’ячем а також виїзджання на конях та мотоциклах. Популярний він на континенті, проте керівництво острова здавна мріяло долучитися до імперської культури, чи не кожного року звертаючись до міністерства спорту провести на острові бодай частину чемпіонату. Відповідне відомство метрополії не дуже потребувало послуг острів’ян, тому, призначивши чергові змагання із екзотичного спорту, швидше за все намагалося дати владі автономії завдання на невиконання: протягом року в усіх периферійних центрах лаґґнежці мусили звести відповідно до всіх правил гри спеціалізований стадіон, готель, що за світовими стандартами відповідав би семи зіркам, та аеропорт, який міг би приймати приватні літаки із всіх закуточків континенту. Вся група споруд повинна була компактно розташовуватися в безпечному районі міста і мати обмежений для злидарів доступ, тобто бути огородженою високим міцним муром. Знаючи звичку острів’ян не вкладатися у заплановані терміни будівництва, імперське спортивне відомство мало напоготові місця проведення змагань на континенті. Але пихаті логадійські чиновники прорахувалися, недооцінивши марнославства місцевої еліти. Протягом року було зведено сім огороджених височенними мурами так званих «казкових містечок», де були в наявності всі об’єкти, що їх вимагало спортивне відомство. Роботи велися переважно у спосіб «народного будівництва» і лише в разі крайньої потреби застосовувалася потужна техніка. Секрет місцевих забудовників полягав у залученні максимальної кількості гулящого на той час люду і суворому нагляді за цією спільнотою натренованих правоохоронців. В кожній периферії генеральним підрядником стала корпорація, тісно пов’язана із правлячим в регіоні кланом, а отже, які б фірми не наймалися для виконання окремих робіт, їхнє керівництво усвідомлювало, на що може обернутися зволікання. Методи контролю у кожного клану були свої, але у всіх доволі жорстокі. Так очільник проекту в другій за кількістю населення периферії – тій самій, де, за результатами губернаторського дослідження, під час голодомору в маєтках гідних людей не спостерігалося нестачі харчів –проштудіювавши завезені із зовнішнього світу підручники з архітектури та інші профільні посібники, зробив революційний висновок, який дуже йому згодився у керівництві прожектом. Виявляється, ніщо так не сповільнює працю на об’єкті, як чітке дотримання правил техніки безпеки, а отже, міркував він, якщо на будівництві не трапляється нещасних випадків, то працюють там не досить жваво. На черговій нараді із субпідрядниками цей достойник заприсягнувся, що, як не бачитиме у зведеннях принаймні двох загиблих на місяць, він сам наробить трупів набагато більше, і не із робітників, а з керівників середньої ланки. Шанований цей чоловік зробив свого часу досить стрімку для крисуванця кар’єру, і ніхто не мав сумнівів, що погрози його не пусті. Та навіть проста втрата теплого доходного місця для керівників субпідрядних організацій стала б особистою драмою. Тому кожний із  дрібних керманичів винайняв по одному проффесору, що мали особливі інструкції на той випадок, якщо місяць добігає кінця, а на будівництві мертвяків ще немає. На щастя для бізнесменів, умови праці були такими важкими, а харчування таким скудним, що робочі вмирали і без сторонньої допомоги, і ця обставина врятувала безсмертні душі високодостойних людей від тяжкого гріха смертовбивства.

Заповзятість місцевої еліти і любов достойних людей до своєї малої батьківщини, а ще більше – холуйська(в найкращому розумінні цього слова) вірнопідданість метрополії зробили неможливе: за один рік в семи периферіях постало сім казкових містечок, кожне з яких мало в собі і аеропорт, і стадіон, і готель. Пусте, що чемпіонат приймали тільки два міста із семи, та ще, заходившись розбудовувати об’єкти, керівництво автономії геть забуло підготувати команду із екзотичного спорту: правила гри були настільки заплутаними, що не всі навіть континентальні гравці їх глибоко усвідомлювали. Лаґґнезькій збірній було присуджено почесне передостаннє місце(останнє традиційно посідала команда Глабдобдрібу, яку завжди запрошували, та вона ніколи не з’являлася через відсутність живих людей на острові). Виходячи із постулатів хохлізму, головне  - не перемога і навіть не участь, а можливість приємно вразити вищого за себе( в цьому випадку об’єктом лицяння було чиновництво  імперського спортивного відомства), казкові ж містечка дуже швидко перейшли у власність впливових у периферіях родин і стали предметом гордощів всього населення регіону, навіть тих його прошарків, представникам яких було зась навіть підходити до паркану із зовні ближче ніж на двісті ярдів, щоб не псувати своїм неблагородним виглядом краєвиду.  Ті вихвалялися перед родичами із інших місцевостей аеровокзалами, з яких  їхні діти і онуки ніколи не злітатимуть, комфортними апартаментами, куди не візьмуть їхніх жінок навіть покоївками, а також стадіонами для гри, правила якої не знає і саме місцеве панство. Так за часів кріпацтва селяни пишалися заводським огиром, що його було куплено для втіхи молодого панича, або брошкою із великим діамантом в зачісці у панночки, хоча всі чудово знали, скільки їхнього брата було покалічено канчуком чи налигачем за невправність в роботі і кого із односельців було продано на невільницькому ринку, щоб панові стало грошей на новеньку цяцьку своїм дітям.

Ніяке зростання не триває вічно, відтак і хохлостабільності наставав нарешті час завершуватися. Першим дзвоником стала низка негараздів у промисловому регіоні. Острів вже в ті часи вважався зоною, вільною від природоохоронних обмежень, тож щоб подія отримала в імперських зведеннях назву екологічної катастрофи, трапитися мало щось дійсно жахливе. Недотримання найпримітивніших санітарних норм в промзонах спричинило хвилю епідемій серед контингенту (на той час   це були мобілізовані імперією бійці трудового фронту). В карантинних бараках гинули десятки людей на день, демобілізація тих представників контингенту, в яких добіг кінця термін виконання  почесного обов’язку була припинена, що спричинило численні бунти. Інфекція, не питаючись про соціальний статус, перейшла на персонал, насамперед тих службовців внутрішніх військ, що у складі спецпідрозділів приїхали придушувати спалахуючи повстання. Ще одна біда насувалася на весь острів: необмежена кількість відходів, в тому числі продовольчих, дала можливість розпліднитися в промисловому серці острова небаченому доти  сонмищу пацюків. Не просто зграї, а цілі орди відгодованих огидних потвор неймовірно швидко розширювали свій ареал заселення і кожної доби наближались до багатолюдних міст, переносячи на собі ще й призабуті чуму і холеру. Діяти треба було оперативно, та не даремно велика імперія мала потужні збройні сили (департамент із надзвичайних ситуацій з’явився серед імперських та місцевих відомств лише після описаних подій). Проти шкідливих гризунів була застосована формально вже на тоді не існуюча хімічна зброя із залученням авіації. Локалізувавши мільярди тварюк в межах промислового кільця, почалася так звана наземна фаза операції, коли всі пороми везли із континенту на острів лише заборонений вже навіть під шатром препарат ДДТ, а вся важка техніка була мобілізована на розтягування рятівного хімікату промисловим регіоном острова. Мільйони акрів мотлоху вкрилися білим штучно утвореним настом із сильнодіючого інсектициду. Довелося піти на людські жертви, вивозячи із промислових зон лише найдостойніших громадян і найсумлінніших працівників. Що ж до тих місцевих помешканців, чиїм домівкам судилося опинитися серед регіону переробки, то розшукувати їх відповідні служби почали лише за півроку після усунення небезпеки.

Спеціальна імперська комісія більше року працювала на острові, з’ясовуючи причини й шукаючи винних в трагедії, і робота ця не була безплідною. Кілька начальників промзон позбулися партійних квитків і були переведені на нове місце служби з доганою, велике число середніх чинів внутрішніх військ позбулися зірочок на погонах. Але найбільша провина лежала все ж таки на працівниках із числа контингенту, через злочинну халатність і систематичне неробство яких, згідно із висновками спеціальної комісії, і сталася трагедія. Лише втручання логадійських фахівців допомогло викрити тривалу злочинну діяльність цих ледацюг. Страшно навіть уявити, що, маючи обов’язки згідно трудового і колективного договору, працювати не менше чотирнадцяти годин на добу, ці трутні відпрацьовували лише по дванадцять, іноді навіть по десять годин, траплялися також випадки тривалого сну на робочому місці. Із таким ставленням до важливої дорученої справи і трудової присяги, що її неодмінно складав кожний щойно рекрутований, страшної драми було не уникнути. З огляду на це за висновками спецкомісії виїзне засідання трудового трибуналу оголосило кількасот розстрільних вироків тим представникам контингенту, яких вдалося врятувати від смерті під час екологічної катастрофи.

<Треба зазначити, що смертна кара і дотепер застосовується на острові винятково для мешканців  окремих промислових регіонів і не є для цієї категорії населення виключною мірою, а швидше єдиним впливовим засобом покарання. Річ у тім, що немає, принаймні в межах підшатрової терри, такого виправного закладу чи концентраційного табору, перебування в якому погіршувало б умови життя тубільців. Спроби ув’язнювати місцевих мешканців призводили лише до загострення криміногенної ситуації, оскільки більшість підозрюваних були водночас крисуванцями,буцегарню ж місцеві охрестили «санаторієм», і це в їхньому розумінні не було метафорою: окрім регулярного харчування, ці люди отримували там вимушену абстиненцію, адже обіг наркотичних і токсичних засобів, призначених для занурення в стан ейфорії, в місцях позбавлення волі суттєво обмежений. Відтак злочинці, відбуваючи термін ув’язнення, ще й мимоволі лікували печінку, нирки та інші свої внутрішні органи, уражені вживанням шкідливих для організму речовин, в той час, як їхні законослухняні товариші на волі вмирали значно  швидше. Тож не слід звинувачувати імперський, а натепер вже незалежницький режим у занадтій кривавості – це, якщо довіряти висновкам експертів, лише прагматизація системи покарань. –  Автор>

Інший дзвіночок для логадійського керівництва пролунав із демографічного відомства, і не лише острова Лаґґнеґґ, а й інших частин великої імперії. Та обіцянка імператора, згідно якої кожний холуй по досягненні шістдесяти років отримуватиме, якщо животітиме, обіцяну ще замолоду третину зарплатні, мало непокоїла метрополію, поки середня тривалість життя не перебільшувала сорока п’яти років. Проте із зростанням добробуту навіть серед другорядних, в усвідомленні імперського керівництва, націй, почастішали випадки дожиття до омріяного віку тих персон, які на пенсійні виплати право мали. За кілька років шістдесятиліття вже розпочали б святкувати діти чергового бебі-буму, і на це соціальний імперський департамент не міг вже заплющувати очі. Разобіцяні колись мешканцям колоній вольності  могли підрубати достаток самої метрополії. Проте, згідно із Конституцією, не рішенням центрального уряду, а лише самого суб’єкта конфедерації(а саме такий формально-юридичний статус носила велика імперія протягом останнього століття) міг бути здійснений вихід із неї окремих земель. Парад суверенітетів відбувся майже одночасно і досить безкровно в різних районах імперії, які поєднувала одна спільна риса: це були місця щільного скопичення відставних холуїв імператора. Ці заслужені люди  ще віддавна вподобали собі окремі куточки земель для доживання віку. Уряд метрополії не міг не догодити сміливим і мужнім чоловікам, які так багато зробили для процвітання країни і на втіху особисто Сонцесяйного імператора, тож велика частина помешканців, що за етнічною приналежністю складали за імперським визначенням нації другорядні, були виселені в регіони імперії із менш сприятливими умовами проживання, проте більшості автохтонів, дякувати гуманності та доброті монарха, було милостиво дозволено продовжувати існувати на традиційно залюднених ними землях, на знак подяки за це тубільці мали піклуватися про благообразну старість високошанованих холуїв.

Хоча острів Лаґґнеґґ через не дуже сприятливі  криміногенну , а на останні десятиліття ще й екологічну ситуацію не був аж занадто вподобаним як місце постійного проживання благополучними холуями, проте додому з усіх колоніяльних війн, які останні десятиліття називалися примусами до братерства, поверталося багато рекрутованих із теренів острова інвалідів, на яких імператорські зобов’язання теж розповсюджувались. Також за роки нової пом’якшеної стратегії імперської політики серед місцевої еліти виріс і встиг зістаріти товстезний прошарок тих вірнопідданих, які своє холуйство вибороли і вислужили, не покидаючи рідної домівки. До того ж подолання наслідків Екологічної катастрофи  потребувало завеликих фінансових вливань, а отже надприбуткова колись переробна галузь  вже    набагато менше вабила інвесторів. Саме із цих міркувань виходила Сонцесяйна особа, надаючи право своїм найулюбленішим холопам на вільне існування.

Заслуговує уважного вивчення той спосіб не обтяжувати бюджет метрополії суттєвими виплатами, який був використаний імперським керівництвом під час параду суверенітетів. Грошова одиниця барль мала ходження на всій території імперії, навіть в тих автономіях, де, як на острові Лаґґнеґґ, паралельно з нею використовувалися свої гроші. Грошова маса була забезпечено золотом а також алмазами, промисловий видобуток яких не припиняється на місці падіння летючого острова протягом останнього століття ні за яких умов. Існував також так званий зовнішній барль, що призначений був для розрахунків з державами зовнішнього світу. Умови Великого Договору про невтручання забороняли потужній імперії використовувати власну валюту в  таємних розрахунках з іншими країнами(ходження мали зазвичай англійські фунти, потім перейшли на американські долари),  надмірна ж пихатість бельнібарбійських монархів унеможливлювала відмову від барля зовнішнього. Символічні дванадцять безготівкових зовнішніх барлів, що забезпечені були однією тройською унцією золота, протягом останнього  століття перебували на особливому рахунку імперського казначейства. За цей час ніяких розрахунків в цій валюті не проводилось, золоте забезпечення теж не змінювалася, отже із впевненістю можна стверджувати, що зовнішній барль тривалий час був найміцнішою валютою всіх часів та народів. Першого числа місяця, наступного за проголошенням незалежності низкою колишніх часток імперії, Центробанк великої країни задля погашення  заборгованості імперії перед колишніми колоніями емітував ту кількість зовнішніх барлів, якої, за результатами ретельних розрахунків,  вистачало б на виплату імперських боргів, а саме поточних виплат недоотриманої третини утримання тим холуям імператора, вік яких добіг пенсійного, виплати персональної імператорської заборгованості перед кожним окремим холопом, що запозичувалися за підпискою, а також окремо для острова Лаґґнеґґ була підрахована сума одноразової виплати на подолання наслідків Екологічної Катастрофи. Вся ця неабияка грошова маса у надійних зовнішніх барлях була сумлінно перерахована на особливий рахунок казначейства, з якого грошові транші повинні були надходити державам-отримувачам регулярно. Проте існує стаття конституції Великої країни, яка чітко забороняє збільшення або зменшення золотого забезпечення будь-якої з двох національних валют без узгодження з усіма палатами парламенту, імперською канцелярією а також особистого підпису Сонцесяйної персони. Всі ці процедури потребують тривалого часу, а порушення конституції вважається найтяжчим злочином для імперського чиновника. В той же час всемилостивий імператор не міг без сліз дивитися, як потерпають від безгрошів’я колишні його піддані, яких він ані на хвилину не переставав вважати братами меншими. Тому на виконання особистого його Сонцесяйності наказу, центральне імперське казначейство розпочало процедуру виплати по зобов’язанням негайно. Та головний казначей був людиною законослухняною, ще до того добре розумівся на фінансових операціях, а отже в чіткій узгодженості з законодавством встановив обмінний курс зовнішнього барля до провідних валют світу виходячи із золотого його вмісту. Однією золотою унцією було забезпечено наразі близько ста трильйонів одиниць зовнішньої валюти, яка знову встановила світовий рекорд, девальвувавши одразу на тринадцять порядків протягом одного банківського дня. Виходячи із внутрішньовідомчої інструкції, що спонукала імперських фінансистів розраховуватися із іноземними державами у вільно конвертованій валюті, було здійснено перерахунок суверенного боргу в валюту, яка на тоді була світовою. Заборгованість колишньої метрополії перед щойно утвореним державами коливалася в межах від десяти до сімдесяти американських центів, які монети були того ж дня у гербових засургучованих конвертах фельд’єгерською поштою доправлені очільникам фінансових відомств віднедавна самостійних державних утворень із височайшим запевненням про остаточне погашення боргу великої держави перед малими. Автори історичного зручника підкреслюють небачену навіть у зовнішньому світі оперативність фінансових розрахунків як приклад піклування імператора про колишніх своїх холопів.

Треба сказати, що, заради історичного етикету, формальна процедура національно-визвольної боротьби була дотримана, і участі у визвольницьких змаганнях імперських спецслужб ніхто із неприскіпливих спостерігачів не помітив. Проте розрахунок  метрополії був тонким і досить вдалим. Ті залишки впливових колись членів чимошистської партії, що не були вдоволені власним місцем у стабільному суспільстві, але не втратили зв’язків ані з місцевим крисуванством, ані з службовцями Таємної імперської поліції(треба зазначити, що і в ті часи підгебованість була однією із складових життєвої успішності), стали із регулярністю виходити на контакти з представниками націоналістичних угруповань. Місцеві націоналісти майже ніколи не користувалися зависокою підтримкою серед населення, особливо підточила національний рух співпраця незалежників із мілітаристською Японією під час другої Світової війни. Тоді на острів кілька разів прибувала спеціальна команда вербувальників, зараховуючи всіх добровільних охотників до засекреченого  731-го отряду і відвозячи їх за межі магнітного куполу сотнями – подальша доля цих героїв нікому не відома, але однодумці дотепер вважають, що юнаків готували до національно-визвольної боротьби.

Об’єднання націоналістів і чимошистів, яке згодом виявилося нетривалим і нестійким, отримало самоназву «Національно-справедливий рух», і на тлі соціальних негараздів, що підточували засади хохлостабільності, чергове скликання Чорного парламенту затвердило ці партію правлячою. Перше ж засідання Парламенту постійного скасувало посаду Губернатора-розпорядника і обрало Президента із самими лише представницькими повноваженнями. То був висуванець від ліберального крила націоналістів, походженням із роду вищого, але збіднілого, який тривалий час вивчав філологію та історію рідного краю у трілдогдрібському університеті, знав досконало давньолаґґнезьку і на офіційних заходах спілкувався виключно цією мовою, хоча більшість співрозмовників його не розуміли. Саме ця обставина, а ще, вірогідно, слабкий стан його здоров’я, наводили на думку про компромісність  цієї фігури для всіх прямих учасників процесу, включаючи імперську канцелярію. Загальна думка серед еліти зводилася до того, що цей достойник швидше проповідник, аніж державний діяч, тим більше ніякий політик, тож нехай собі проповідує невідомою майже нікому мовою. В щойно сформованому уряді його однопартійці отримали міністерські посади лишень в галузі освіти і культури та охорони здоров’я, провідні ж економічні блоки розібрали представники справедливського крила, тобто послідовники колишніх збиралістів, бажаючи відіграти те падіння власних статків, що спричинила їхня відсутність при владі останні десятиліття. Зсуви в політичній верхівці не призвели ані до кадрових буревіїв серед місцевої бюрократії, ані тим більше до зміни усталеного століттями укладу життя посполитих острів’ян.

На виділені кошти навколо зони екологічної біди, яка відлунала якихось кілька років тому, за прямого лобіювання міністерства оздоровлення почали зводитися( так саме повільно, як і все на острові) стаціонарні лікарні для тих помешканців, яким вдалося вижити після посипання п’ятой частини території острова дустом – особливо вражала статистика дитячої смертності від токсичних отруєнь та онкологічних захворювань, але про переселення в більш сприятливі умови не йшлося через досить скудну медичний бюджет. Максимум, на що ставало грошей –  тимчасово відвозити за зону вагітних і жінок із немовлятами, та на це часто-густо не погоджувалася більша частини тамтешнього жіноцтва.

В галузі освіти докорінно був переписаний підручник з історії, багато фактів аргументовано наведеними документами. Друкувалося це все лаґґнезькою мовою, можливо тому перші роки імперські структури не звертали особливої уваги на ці писані твори. Широкий резонанс вперше привернуло до себе освітянське відомство, коли за ініціативи Президента була скасована плата за вступні іспити в вишах і як експеримент зняті регіональні, а головне - сегрегаційні обмеження для абітурієнтів. Результати перевірки  знань розширеною вибірки юнацтва вразили все суспільство, особливо вищі його прошарки. Випускники шкіл, далеких від підцентрованих районів, як виявилося, майже не поступалися рівнем знань дітям батьків заможних і знатних, і це попри те, що викладацький склад вишів напевне знав, чиє чадо перед ними стоїть і традиційно витягував привладнених, без сорому «топлячи» вуличних. Але справжньою сенсацією стала беззаперечна першість випускників тих шкіл, які розташовані були у віддалених повітових центрах і навіть в деяких селищах – не відзначити суттєвої їхньої переваги не могли навіть заангажовані приймальні комісії. Насправді рівень підготовки цих абітурієнтів дуже легко пояснювався рівнем професійності їхніх викладачів. Ще за часів жорсткого збиралізму багато людей із вищою або класичною гімназичною освітою були із великих міст вислані або самі повтікали, не чекаючи, поки протинасами оголосять весь інтелігентський прошарок. В провінціях на посади, що відповідали б їхній кваліфікації, прилаштуватися було неможливо, проте наказ про обов’язкову загальну середню освіту відкрив безліч викладацьких вакансій. Ті ж педагоги, що навчали дітей в центрових чи підцентрованих школах повинні насамперед бути відданими партійцями, по-друге мати зв’язки в привладнених колах. Звісно, і серед них трапляються справжні професіонали своєї справи, але перші дві якості все ж таки завжди були пріоритетними для відділу кадрів.

 Несподівані результати вступної кампанії не на жарт занепокоїли можновладців, адже до того вважалося, що їхні діти вже народжуються із збільшеним об’ємом півкуль головного мозку, і навіть думка про влаштування якихось змагань за право отримати квиток у достойне життя між їхніми кровиночками і дітьми якоїсь погані, та ще й повітової, сама собою вже цинічна і антилюдська.

Зухвала  витівка  Першого Президента при зустрічі із черговим на той час Сонцесяйним імператором під час візиту ввічливості до Логадо насторожила і імперських сановників. Лаґґнезький посадовець не став припадати устами, як до тоді годилося, до всемилостиво підставленого йому імператорського чобота, а просто схилив  ввічливо голову і простягнув руку для вітання. Цей випад кричущої невдячності був для Сонцесяйного тим вразливіший, що дотепні придворні холуї підбили монарха намастити верхівку чобота котячим лайном - улесливі царедворці одразу не вподобали чоловіка, не схожого на себе, бо поруч із ним їхня лайнуватість була вже дуже наочною. Протягом всієї церемонії монарх, так і не потішившись досхочу, стояв і смердів самому собі.

Нарешті справжньою бомбою і для місцевої еліти і для спецслужбовців метрополії стало несподіване оголошення Президентом референдуму (це було одне із небагатьох прав, наданих тогочасною конституцією голові держави), головне питання якого міг би зрозуміти лише той, хто уважно слідкував за виступами чи виданими друком теоретичними напрацюваннями голови держави, а задля цього треба було не те що думати, а хоча б вміти читати мовою власного народу. Отже, напруживши звилини своїх привладнених та підгебованих мізків, опоненти засіли таки вивчати мову далеких предків, щоб ознайомитися з несподіваними посилами із першоджерела. Майже вся ідеологічна позиція Першого Президента викладена в його напрацюванні під назвою «Лаґґнеґґ для лаґґнежців», переклад якого я наважився привести в повному обсязі без купюр і викривлень. За авторство цієї роботи  пан Президент в наступні роки піддавався нищівній критиці насамперед логадійських сановників і ще більше їхніх місцевих підспівувачів. Організація зі схожою назвою «Бельнібарбі для бельнібарбійців» мала відверто нацистську спрямованість, виступаючи за повне виселення «представників другорядних народів» насамперед із столиці великої імперії  славного міста Логадо, а невдовзі і з усього континенту, проте  угруповання це з’явилося набагато пізніше, ніж автор наведеного мною документу зійшов із політичної арени, ступінь же екстремізму і накал антиімперської риторики в монографії я довіряю читачеві визначити самому.

Лаґґнеґґ для лаґґнежців.

Звертаючись до всіх співвітчизників своїх, як шанованих та любих  друзів і товаришів по політичній боротьбі, так і до не менш шанованих опонентів, хочу наголосити на тих засадах, якими керуватися як у цьому зверненні, так і у всьому подальшому житті, скільки б мені його не лишилося.

Всі названі вище особи є моїми співвітчизниками, а отже мають рівне право обирати подальший шлях дла Країни, яка хоча й існує на тій частині суходолу, що колись мала свою державність, відтепер мусить починити розбудову власної державної машини майже з нічого. Історично склалося так, що два століття була ця земля колонізована іншою, могутнішою і багатшою країною. Ні для кого не є секретом також, що, попри  визвольні змагання і героїчну загибель багатьох достойних людей, суверенітет держава наша отримала не внаслідок тяжкої борні, а через небажання великодержавного жмикрута оплачувати  свої зобов’язання і розгрібати те, що імперія нагидила на нашій землі. Саме тому, відчуваючи занизьку ціну, проплачену теперішнім поколінням за незалежність(а свідки ціни зависокої давно вже не є живими) може виникнути в окремих не дуже обтяженим інтелектом мізках хибна думка, що державний суверенітет є сам собою малоцінним, у деяких діячів навіть виникне бажання продати його, або обміняти на блискучі цяцьки чи дешеве їдло. Віднайдуться політикани, які вестимуть вас нібито назад до складу великої держави. Ці недалекоглядні паничі недомовляють(а можливо самі не усвідомлюють) важливого факту: Лаґґнеґґ ніколи не був і ніколи не стане частиною великої країни що зветься Бельнібарбі. Острів Лаґґнеґґ тривалий час був і на жаль дотепер залишається колонією Бельнібарбійської імперії. Різниця між поняттями «частина країни» та «колонія» є приблизно такою, як різниця між дружиною та повією: з фізіологічної точки зору стосунки майже ті самі, юридичні ж чи фінансові зобов’язання різняться діаметрально.

З давніх-давен  ті держави, які були сильнішими і войовничішими, гарбали землі інших народів, що слабкіші етноси сприймали із покорою, оскільки завжди краще, коли грабує один і за чітко встановленими правилами, аніж коли тебе скубуть всі і без жодного упорядкування. На щастя( а для багатьох можливо на жаль), часи, коли приліпитися до якоїсь великої імперії було необхідною умовою для фізичного виживання, давно минули. Проте наслідком перебування в колоніальній залежності стало навмисне спотворення світосприйняття громадян обох країн – як колишніх рабів, так і колишніх панів. Загальновідомо: деякі великі, що вважали себе цивілізованими, імперії покладалися у приборканні залежних народів не тільки на брутальну силу, але й на ті речовини, що впливали б на свідомість кожного окремого колись громадянина, а згодом – раба. Я зараз маю на увазі застосування засобів, що на острові відносять до різного ґатунку дурі – алкоголю чи наркотиків. Споювання тих тубільців, що імунітету до алкоголізму не мають, або підсаджування на легкі чи важкі наркотики було одним із методів колоніальної політики багатьох імперій. За невідомих теперішній науці причин, помешканці острова Лаґґнеґґ  мають таку фізіологію, що дійсно хворих дуроголіків( тобто залежних від наркотиків чи алкоголю) серед нас дуже мало. Отже, відсутність такого потужного важелю впливу примусила імперію шукати інші, і напрочуд успішно. Найогидніша форма залежності, яку протягом тривалих століть використовували колонізатори – це залежність рабська, і з залежністю від будь-якого різновиду дурі в неї багато спільного. Рабу живеться набагато простіше, оскільки про його потреби дбає пан - таке ви почули б від кожного привілейованого раба із будь-якої країни світу в будь-якому тисячолітті. Так і під впливом зілля життєві проблеми вдаються не такими складними. Розумники із науковими ступенями легко доведуть історичну невідворотність поневолення будь-якого народу в ретроспективі і економічну доцільність залишатися в повній або частковій залежності надалі. Так саме кожен дуроголік легко накидає вам навіть декілька причин того, через що він заглядає в пляшку або сидить на голці. Це може бути, з його слів, як злиденність, так і несподіване багатство; як незатребуваність, так і занадта заклопотаність; як нещасливе кохання, так і надмірна увага протилежної статі; як самотність, так і сімейні негаразди. Найдивніше те, що майже всі дуроголіки, кажучи відверті нісенітниці про причини власної хвороби, самі в них вірять, бо це зазвичай люди із слабким психотипом та бідною, хоча й дуже глибокою, фантазією. Насправді, причина  тривалого безперервного вживання різного ґатунку хімічних засобів задля отримання ейфорії у всіх, хто вживає дур, залежні вони .від алкоголю чи наркотиків, одна й та сама: людині комфортніше продовжувати перебувати в скотоподібному стані, аніж докласти зусиль, щоб перейти в людський. Так саме комфортніше інколи  людині не відповідати самому за себе, сподіваючись на щедру милостиню чи подачку, чи пільгу, чи то інші рабські втіхи.  Рабство внутрішнє властиво самій людині, тому я не радив би звинувачувати у спонуканні до нього сторонніх осіб. Ті торгівці смертю, які продають зілля чи оковиту залежним дуроголікам, так само, як іноземні поневолювачі і їхні місцеві холуї, невідворотно отримають належне – напевно горітимуть у пеклі, якщо воно існує, коли ж виявиться, що праві атеїсти, то природа швидше за все виконає божу місію, зробивши їхніх нащадків генетичними виродками, як всіх, хто творить справу не божу,  як нащадків іуди-Петра, того що в стародавні часи підступно і підло вбив свого побратима, не давши шансу на виживання навіть малолітньому Івановому синові. Проте, в легенді йдеться про навмисне заздалегідь сплановане вбивство, я ж зараз звертаюсь до тих своїх співвітчизників, що коять над собою моральний суїцид, вбиваючи людину в собі і позбавляючи тим самим нащадків своїх навіть можливості жити по-людськи – не важливо, тягнеться його рука до налитого гранчака    чи до простягнутої милостині, за яку купують на кілька поколінь наперед честь та гідність його роду-племені. Отже, звертаюсь до кожного співвітчизника: не шукайте ворогів серед високих панів із метрополії. Там дійсно мешкають глитаї та шкуродери, що купують і перепродають ті народи, які їм ввижаються меншовартісними, але так задля власного збагачення робили  очільники всіх імперій світу. Не шукайте ворогів також серед місцевих холуїв імперії.  Це дійсно мерзенні блюдолизи, що грають роль посередників у процесі перепродажу власного народу, але так вчиняли всі відомі історії колаборанти. Ворога шукайте в собі – це той огидний внутрішній голос, який підказує продати волю або її частину за щось матеріальне. Також не шукайте друзів ані серед логадійських високодостойників, ані серед їхніх острівних піддзявкувачів: вони якщо і дбають про живий товар, то виключно з огляду на збільшення власного прибутку, як циган напуваю та вичісує зведену кобилу, лише щоб дорожче за неї взяти. Твій  єдиний друг – та твоя сила, що примусить тебе відмовитися від не заробленого, а наданого, і пам’ять, яка завжди нагадає, де лежить безкоштовний шмат сиру. Рабство, формально скасоване, вискочило знову назовні у вигляді рабських вольностей і причаїлося серед вас, підточуючи все суспільство і кожного його члена окремо, як вжитий алкоголь роз’їдає печінку на цироз, а потім на рак. Я навіть не беруся  судити, яка з двох істот мерзенніша: втративший дар членоподільного слова пияк, що лежить у калюжі із власної сечі та блювотиння, чи шанована суспільством вбілена сідинами людина, яка прагне будь що отримати безкоштовно те, за що в цивілізованому світі годиться платити живими грошима, оскільки перший вбиває тільки себе, другий же позбавляє шансів на гідне життя своїх нащадків. Рабські вольності – це всього лише спосіб покращення життя людей, які забезпечені майже всім  за рахунок  тих, кому пощастило в житті набагато менше. Все, що надається безоплатно, розподіляється в першу чергу між людьми, що і так є заможними, потім залишки розтягують привладнені, для низів не залишається нічого. При цьому усіма прошарками суспільства гуляє пуста байка про нібито безкоштовно надані товарно-матеріальні цінності чи послуги. Мушу вас розчарувати: нічого безкоштовного в світі немає, не було і ніколи не буде. Є лише випадки, коли за спожите однією людиною платить(або безкоштовно на це працює працює) інша – на цьому і ґрунтується головна ідея рабських вольностей. Робітник або дрібний клерк, прямуючи додому, де на нього чекає не першої молодості дружина, шмаркаті дітлахи, або навпаки діти дорослі із збільшеними пропорційно віку проблемами, зламане обладнання, ремонт якого потребує коштів і часу, розгардіяш, для розгрібання якого треба прикладати певних зусиль та ще багато труднощів, які за нього не вирішить ніхто – такий чолов’яга, проходячи повз палатку, де за кілька лаґґів наллють чи то відважать зілля, яке зробить його щасливим на кількадесят хвилин, чудово розуміє, що нетривке щастя він собі купує за рахунок своїх же близьких людей. Це із їхнього сімейного бюджету висмикується незайва сума грошей, це їм він не приділяє достатньо уваги, це своїй родині він нав’язує штучно створені проблеми, замість вирішувати реально існуючи. Так само отримувач пільг чи подачок, користуючись тим, що йому комфортніше вважати безкоштовно наданим, не може не усвідомлювати, що недоплачена ним сума – це недоотримані працівниками певної сфери гроші на зарплатню, несвоєчасно проведений капітальний і поточний ремонт основних засобів виробництва, відсутність коштів на інновацію. Йому, як і дуроголіку важливо лише одне: саме зараз отримати те, чого кортить – безкоштовного товару або послуги, і саме від цього він має свою ейфорію.

 Той спосіб  поступового викорінення рабства, що я його пропоную, вигаданий не мною, до того ж кожний із вас його чудово знає. Полягає він в наступних двох принципових позиціях: по-перше жодна людина не повинна працювати безкоштовно, по-друге кожен громадянин має сплачувати лише за те, що спожив сам, але сплачувати повну ціну, і не споживати того, що йому не до гаманця. Та ціна товарові  під назвою «робоча сила», що склалася в нашому суспільстві є викривленою і неадекватною в регіональному , суспільному і віковому аспектах.  Вирівняти її  методами адміністративного втручання неможливо – це спричинило б низку ще більших зловживань. Лише перехід до реальної ринкової ціни на товари та надані послуги не одразу, а дуже поступово дозволить перетікати капіталу в ті галузі і ті регіони, що реально грошей потребують. Система милостині, тобто погашення з бюджету заборгованостей платників перед постачальниками послуг концентрує капітал у місцях компактного проживання людей надміру багатих – у столиці та трохи менше в периферійних центрах. Відмова від фінансування тих, хто і так має набагато більше, ніж пересічний громадянин, розпорошить капітали, але вони ляжуть у ґрунт родючий, замість крутитися в затхлому колі обраних і підіймати номінальну ціну товару не дуже високого ґатунку, а саме робочої сили самих вищих і наближених до них привладнених. Адже, зголосіться, якщо працівник в підцентрованому районі столиці отримує за годину роботи вдесятеро більше, ніж той, хто виконує аналогічну працю у віддаленій периферії, лише дурницями можна назвати балачки, що він працює вдесятеро ефективніше – просто йому поталанило із працевлаштуванням. Ціна  не тільки робочої сили, а самого життя помешканців центральних районів міст адміністративно ще більш зростає через ганебну практику заниження сплати за проживання(хай навіть у завуальованій формі отримання милостині),  і так водночас знижується цінність майна і ціна життя тих, чиї оселі у віддалених куточках периферій, господарі яких  сплачують за житлові послуги таку ж суму, що й столичні, маючи при цьому змогу заробити набагато менше. Отже, якщо платня надавачам комунальних послуг і може бути рівною у різних куточках країни, то податок на нерухомість кожен приватний власник повинен сплачувати, виходячи із ринкової ціни його квартири. Тоді та частина громадян, які мають у власності оселі в районах комфортніших, безпечніших, ближчих до роботодавців, що пропонують високі посадові оклади найманим робітникам та службовцям зобов’язані будуть платити за комфортніші умови свого проживання більшу ціну, а це в свою чергу дозволить перерозподілити наявні житлові площі. Ті, хто не в змозі оплачувати свої завеликі апартаменти змушені будуть їх продавати, щоб купити скромніші оселі, що  спровокує зниження ціни на нерухомість, і як наслідок суттєво зменшиться кількість новобудов в межах і так вже затісного історичного центру Це не так і погано, оскільки не доведеться постійно відшукувати в бюджетах великих міст спочатку гроші на добудову об’єктів, а потім не менші суму на їх утримання, щоб, боронь боже, не обтяжувати вищих та привладнених платою за житло на рівні собівартості. Податок, накладений на отримувача спадщини дозволить спадкоємцеві зайвий раз подумати, чи по кишені йому завелике помешкання, до того ж припиниться ганебна практика купівлі нерухомості в якості «консерви» на майбутнє, оскільки утримання такого «скарбу» вищому чи привладненому все одно компенсує державний бюджет, читай «бідніші за нього платники податків». Витягнення з банкрутської ями нерентабельних підприємств також повинно бути припиненим, бо це заохочення недолугих, іноді взагалі нерозумних підприємців за рахунок прямого пограбування бідніших. Сфери піклування держави є всього лише три: забезпечення прожиткового мінімуму всім без винятку непрацездатним, лікування тих хворих, яким сучасний рівень медицини дозволяє врятувати життя і надання освіти тим, хто має до навчання розумові здібності – всі ці норми поведінки відрізняють людину від тварин, які залишають слабкіші особі помирати, а також дають шанс на подальше життя лише дитинчатам домінуючих в зграї особин. Держава повинна дбати про своїх убогих, забезпечуючи їм прожитковий мінімум, але не більше. Підходячи до чи не найголовнішої бюджетної проблеми – виплат прожиткових  коштів особам, які досягли пенсійного віку, слід зазначити: життя склалося таким чином, що люди, відпрацювавши кількадесят років на одну державу, були нею списані з рахунків і скинуті, як непотрібний баласт на утримання держави щойно створеної. Ми не можемо дозволити собі опуститися до такої  ж ницості, кинувши цих людей напризволяще, як то зробила імперія. Проте слід зважати на фінансові можливості нашої небагатої незалежної країни, а також на те, що пенсії ці зароблені в державі, яка нікуди не поділася,  держава-правонаступниця якої  і тепер перебуває на мапі поруч із нами. Отже на виконання обов’язків людських, пропоную виплачувати всі зароблені від імперії пенсії в розмірі одного прожиткового мінімуму(адже держава не має права дозволити собі недофінансування до такої суми непрацездатної особи), що ж до збільшення  суми утримання  - не заважати судовим позиванням  тих, хто вважає себе обділеним грошовими коштами на схилі літ без посередньо до їхнього роботодавця, тобто імперії та імператора особисто, хоча і роз’яснювати позивачам примарність перспектив цих впроваджень. До остаточного виходу економіки на стале зростання пенсія в розмірі прожиткового мінімуму повинна нараховуватися і виплачуватися всім непрацездатним, незалежно від чину й звання у колишній імперській ієрархії. Але і після того утримання від держави не повинно збільшуватися окремим категоріям працівників,  треба лише збільшувати самий прожитковий мінімум, вводячи по мірі зростання добробуту до споживчого кошику нові товари та послуги. Всім, хто працюватиме після встановленого державою пенсійного віку пропоную обрати одне джерело доходу – пенсія від держави має сплачуватися тільки тим особам,  сума доходів яких із різних джерел менші за прожитковий мінімум.  Що ж до пенсій зависоких – про них повинен кожний громадянин піклуватися особисто і замолоду, вкладаючи зайві для нього гроші в такі активи, які обере сам, держава повинна лише контролювати ці фонди, не віддаючи їх не поталу шахраям.

Надання рабських вольностей пропоную заборонити конституційно: протягом наступних сорока років жоден посадовець, обраний чи призначений,  під страхом довічного ув’язнення не повинен давати наказів про виплати милостині чи надання пільг. Це такий саме злочин, як пропонувати  наркоманові, який  щойно зав’язав із хибною звичкою,  дозу чи  протверезілому пиякові стакан горілки. Всі, хто хоч раз на життя позбавлявся такого роду залежності, знають, що єдиний спосіб із неї вийти – це переламатися. Ті ж лікарі-наркологи, що пропонують чудодійні кремлівські таблетки, вживаючи які можна мовляв не кидати згубної звички, є або покидьками, які заробляють на біді хворого та його рідних, або невігласами у своїй справі. Горлопани, які претендують на роль проводирів запевняють вас, що держава мусить спочатку підвищити рівень життя, а потім скасовувати рабські вольності. Скажіть будь ласка, чи візьме добрий працедавець на роботу дуроголіка, який не тільки не позбавився своєї залежності, а навпаки саме зараз перебуває в запої чи то наркотичному штопорі? Такий роботодавець – то або підступний торговець живим товаром(згадайте, що цілі племена на чорному континенті були поневолені самим лише підпоюванням їхніх вождів), або невіглас у господарській діяльності, і, навіть за наявності добрих намірів з його боку, підприємство, ним очолюване, швидко збанкрутує. Віднайдуться також політики, які  з розумним виглядом доводитимуть вам: вся біда в тому, що рабські вольності, мовляв, розподіляються несправедливо, і що у випадку їхнього приходу до влади всього на всіх вистачить. Прямувати за ними – це лише змінювати форму залежності, як то алкоголіку полегшувати свій вихід із запою, вживаючи морфін або ширку. Такі проводирі заведуть вас до нового збиралізму, а цей варіант хоч по формі і яскравіший, по суті ж не відрізняється від животіння у примарному світі наданих панами самим собі безкоштовностей і кидання рабам недоїдків. Адже  тільки в очах дилетантів збиралістські режими гуртують нарід своїх країн  навколо дуже привабливої ідеї отримування бажаного безкоштовно, чи то навколо харизматичної постаті вождя або фюрера. Насправді сутність такого режиму набагато простіша і жорстокіша: це готовність однієї частини населення країни знищити іншу його частину заради власного добробуту. Жертв режиму може бути обрано за етнічним, класовим, віросповідницьким, регіональним або іншими принципами, доля їхня в чисельності населення може суттєво коливатися  і способи вбивства чи поступового виморювання є відмінними – головним залишається неоднакова в очах правлячого прошарку цінність життя різних суспільних груп і підтримка цих поглядів суттєвою кількістю населення. Але те саме пропонує й ідеологія хохлізму, яка тривалий час вживлялася в мізки пересічних людей: процвітання однієї  (меншої) частини населення за рахунок нелюдських умов життя і передчасного вимирання ішої частини. Обирати між цими двома напрямками в політиці так само безглуздо, як  здоровій людині обирати між інфарктом і інсультом. Лише остаточне скасування залишків рабства, які проявляються у роздачі чогось безкоштовного, знову таки не одразу, а дуже повільно виведе суспільства на шлях усвідомлення тієї простої істини, що немає людей, життя яких від народження або через збіг обставин коштує менше, ніж життя найвпливовіших посадовців.

Відмова від рабських вольностей в будь-якому прояві повинна зацікавити переважну більшість людей так званих вуличних, оскільки всі ці пільги, виплати та подачки переважним чином до них ніколи не доходили. Проте більше я бажаю звернутися до спільноти багатої, тих, що себе звуть вищими та привладненими, і яким здається дуже комфортною і надзвичайно стійкою існуюча система: скасування сегрегаційних кордонів в суспільстві, як це не дивно, набагато важливіше саме для вас. Так міцному і багатому ґазді інколи ввижається дуже вдалим сусідство з незаможним п’яничкою, який за пляшку горілки зробить більше, ніж наймит за добру платню, і здається, що так буде завжди – сусіда ніколи не знатиме ціну власній праці, а це збагатить вправного господаря. Так і ви, тримаючи набагато бідніших за себе співвітчизників у майже постійних злиднях, інколи підкидаючи на периферії  дрібненьку подачку із тих коштів, що самим вже в горло не лізуть, сподіваєтесь на тривалість і сталість такого стану речей. Та в один день, зовсім неочікувано, сусід-пияк може  передчасно сконати, або остаточно спитися і навести повну хату сумнівного типу хлопів, що зробить життя і найвправнішого господаря-сусіда нестерпним. Призначення пенсій на рівні прожиткового мінімуму і скасування ганебної практики роздачі милостині тим, хто вже  й так наперся будь-яких матеріальних благ не обтяжить ваші і ваших батьків сімейні бюджети, адже зізнайтеся самі собі, що представники верхівки та наближені до них на зарплатню чи то пак на пенсію ніколи не жили. Зате це дозволить скоротити соціальну прірву між найбіднішими і найбагатшими, що згодом призведе до взаємопроникнення суспільних прошарків і створення середнього буферного класу, а також побудування цивілізованої форми соціального ліфту. Адже натепер вуличним дорога нагору відкрита або через ліжко окремих представників верхівки, або шляхом виконання тих доручень, що їх будь яка адекватна людина назве аморальними та незаконними. Зараз вам здається, що саме в цьому полягає ваша вищість, і на острові ніякі зсуви у кастовій піраміді неможливі. Але уважно перечитавши історію якого завгодно регіону зовнішнього світу, ви б зрозуміли одне універсальне для всіх часів правило: ледачих королів завжди копняками виштовхують із їхніх палаців мажордоми. Ви наближуєте до себе представників нижчого сослов’я, які вам здаються особисто відданими і слухняними. Та чи всі вони відверті, розшаркуючись у зізнаннях вищим в любові? Якщо ви берете до себе в сім’ю зятька, якого використовуєте, наче ганчірку для затикання вашого дірявого родинного човна або підтирання вашого ж паскудства, і він, маючи глузд, добре розуміє це, невже ви вважаєте, що його ставлення до вас відмінне від вашого до нього і при першій-ліпшій нагоді він не витре об вас ноги? Якщо байстрюк не має привілеїв законних дітей лише через те, що його мати не в зареєстрованому шлюбі, а у фрайді, невже він не скористається будь-якою нагодою нашкодити щасливішому за себе  однокровному братові, а можливо     навіть знищити його? Якщо крисуванець за ваші гроші знищує ваших ворогів, що може статися, коли ці самі вороги запропонують йому суму в рази більшу за ваше життя? Які б сегрегаційні паркани не вами не були збудовані і яка б варта їх не охороняла, низова погань все’дно крізь неї продереться, біда лише в тому, що це будуть люди не завжди найрозумніші чи найвправніші в ділах і вже напевно це не будуть люди найпорядніші. Можливість не видряпуватися на гору слизькими стежками, а йти впевнено, сподіваючись лише на власні сили, надасть тим, кого прозивають вуличними, рівний доступ до освіти. Наразі переважна більшість вірогідних студентів не є платоспроможними настільки, щоб оплачувати  своє навчання, бюджетних же  коштів нестає на освіту для всіх. Платне  навчання у вишах не стане завеликою бідою для студентства, коли будь-хто із молоді, успішно склавши вступні іспити, зможе автоматично отримувати безвідсотковий кредит на оплату освіти (гроші, що оминаючи його кишеню в безготівковій формі перераховуватимуться на баланс вишу). Проблему стипендій, на які теж натепер грошей в держскарбниці замало, можна вирішити, надаючи тим же студентам кредит, вже готівкою, у розмірі прожиткового мінімуму на пільгових умовах, наприклад під відсотки, що дорівнюють обліковій ставці національного банку у відповідному періоді. Це надасть можливість людині бідній навчатися, не піклуючись принаймні про харч, багатенькі ж синочки і доні другий кредит можуть не брати, покладаючись на батьківське утримання. Головна і обов’язкова умова втілення в життя такої освітньої реформи – повна і беззаперечна відмова від бюджетного фінансування навчальних місць. Ніякими милостинями не повинні компенсовуватися витрати людини, яка бажає отримати вищу освіту. Натомість фірмам, підприємствам, корпораціям треба дозволити сплачувати за навчання  майбутнього фахівця і його грошове утримання, проте державне відшкодування таким юридичним особам теж слід заборонити. Тільки усвідомлюючи, що вища освіта потрібна йому для отримання роботи дуже  добре оплачуваної, студент зважиться брати позику, а виші перестануть бути місцем, де можна весело провести час, і звідки вийти професійним безробітним. Теперішній стан вищої освіти, коли навчальні заклади перетворені на богадільні для пещених паничів і блискотливих дівчат із вищих прошарків суспільства не може задовольняти країну ще й через занизький рівень підготовки фахівців. Велика кількість серед випускників привладнених лобуряк,  призводить до того, що фахово працювати стає просто нікому, адже для того, щоб отримати одного висококваліфікованого інженера, у профільному виші потрібно надати освіту щонайменше десятьом юнакам. Лише роки за три буде видко, хто здатен опанувати професію, а досвідченого і вправного спеціаліста отримаємо  років за п’ять-сім. Наразі велика кількість вже навчених фахівців відсіюються - «поплавок» їм потрібен в більшості випадків, щоб дотриматися формальних вимог, займаючи відповідну батьківським зв’язкам посаду. Відсутність спеціалістів, навчених всередині країни, призведе до необхідності за шалені гроші винаймати іноземців – ця перспектива повинна більше насторожувати місцеву еліту, аніж небажання через власне чванство, або побоювання суперництва з боку не таких високородних, але талановитіших дітей із нижчих верств суспільства.

Третя умова – лікування, особливо ургентне, що його отримувати повинен будь-який громадянин нашої країни на тій лише підставі, що це країна людей, а не звіроподібних істот. Всі громадяни цієї країни повинні мати рівне право на життя – якщо це коштує певних коштів, то ця сума повинна включатися в прожитковий мінімум. Стала ганебна  практика, коли бідні, недотримуючи кошти, в тому числі на лікування, платять за надання медичних послуг багатим повинна бути припинена. Питання це швидше духовне, ніж економічне, проте фінансова складова, без сумніву турбуватиме верхні прошарки суспільства. Яку б форму оплати медичних витрат для мешканців віддалених регіонів не обрали законодавці: буде це спеціалізований фонд відповідного відомства чи можливо страхові фонди – державні або приватні із суворим державним наглядом, -  неважко зрозуміти, що кошти, принаймні в перші роки, повинні розподілятися нерівномірно із явною перевагою на користь бідних регіонів та їхніх мешканців. Представникам еліти це може видаватися несправедливим: люди, що зростали та мешкають в більш благополучних в екологічному відношенні районах, звісна річ, мають міцніше здоров’я і коштів на їхнє лікування потрібно менше. Можу дати наступне пояснення: останні десятиліття внутрішній продукт зростав виклично за рахунок переробної галузі. Не було ніяких соціальних зобов’язань перед мешканцями тих регіонів, де, не питаючись  їхньої волі, були розміщені промислові зони, що загубило їхні землі,  здоров’я ж самих тубільців, а тим більше їхніх дітей підірвало суттєво. Ціною, сплаченою за зростання добробуту і багатогранний розвиток особистостей пихатих паничів із столичного центру стало здоров’я, а часом і життя  багатьох мешканців нецивілізованих окраїн. Центр дуже завинив периферіям, і час борги віддавати. Проте таке пояснення необхідності багатим платити за надання шансу на життя бідним мабуть перших не дуже задовольнить. Тому я маю для тих, хто вважає себе істотами вищими, аргумента, що базується на жорсткому прагматизмі: ви не просто сплачуватимете за лікування людей, яким не так поталанило, як вам, ви дещо собі купуватимете. Це дещо особливе має назву гідне та безпечне життя для власних  нащадків. Дійсно, навіть за умов повної лібералізації суспільства, статків ваших родин вистачить на те, щоб не одне покоління спадкоємців були у привілейованому становищі перед іншими вашими співгромадянами. Але із давніх-давен головним, а деколи єдиним багатством нашого острова були ті працівники, носії  робочої сили – товару   так потрібного і іноземним завойовникам і своєму власному панству. Бельнібарбійському поспільству, якщо перейнятися вашим світоглядом, живеться набагато легше: там є два джерела постійного доходу, які поки що дуже мало залежать від розширеного відтворення населення. Це природні ресурси, видобуток яких можна збільшити, не займаючи переважну більшість громадян, і наявність колонізованих земель, на які потужна імперія будь-якої миті може посилити економічне навантаження, а якщо перекласти людською мовою – пожвавити процес пограбування, який наразі набуває цивілізованих форм. Проте Лаґґнеґґ – не Бельнібарбі, прихованих ресурсів тут нема. Добробут всієї країни, так саме, як і ваш привілейований статус, базуються виключно на тому, що невтомні трударі відтворюють національний продукт, яким би він не був. Наразі обстановка є такою, що ненадання своєчасних медичних послуг є синонімом вбивства. Це насамперед моральна категорія: позбавляючи шансу на життя своїх співвітчизників, ви, заможні та здорові люди, вчиняєте злочин проти власного народу ще кривавіший, ніж окупанти чи то пак колонізатори могли здійснити в будь-які часи: адже винищення людей прийдами носить все ж таки пульсуючий і нетривкий характер, не лікування ж набутих хвороб – це вже геноцид перманентний. Достойникам, для яких моральні категорії не є резонами, скажу таке: суттєво зменшивши  кількість населення в регіонах відсталих (а саме до цього призведе політика фінансування периферійної медицини за залишковим принципом), ви позбудетеся головного багатства країни – її трудових ресурсів. Ті, хто залишаться животіти, намагатимуться або перебратися до міських осередків, де народу і так надлишок, або за будь-яку ціну перетнути заповітну протоку і опинитися на омріяному континенті. В будь-якому разі, працювати на країну не стане кому, якщо тільки ви, шановне панство, не зволієте особисто дати  до білих рук ваших дітей та онуків лопати, або запрягти в трудівницьке ярмо  дітей елементу декласованого, що буде дуже важким завданням. Гідні умови життя в наш час включають і надання медичних послуг, і це повинен пам’ятати будь-який достойник, що живе не тільки сьогоденням.

Нарешті,  питання зносин із колишнею метрополією повинно бути врегульовано із відомством зовнішніх зносин із уникненням політизації нормальних економічних процесів. Вважаю недоречним подальшу переробку відходів великих міст  і промисловості, що ніяк не слід розцінювати як прояв недружності до великого сусіда, а лишень як самозбереження невеликої суверенної держави. Саме сортування і переробка надмірної кількості сміття саме і спричинили катастрофічну екологічну обстановку на острові.

На моє щире переконання, економічні стосунки завжди слід відділяти від політичних закидів, що можуть  лунати з обох боків протоки. Найбільше, що непокоїть імперських ідеологів та політастрологів – створення Країною свого бачення  тієї частини історії, що є спільною для обох народів і яка, їм здається,  повинна писатися виключно метрополією. Відхід держави самостійної від заштампованих положень сприймається як образа, що була нанесена країні і особисто її очільникам, оскільки спадковістю влади там звикли пишатися. Проте пишатися злочинами проти людяності, що їх було скоєно предками, особисто я не став би, і назвати лиху дію її справжнім ім’ям не вважаю  постидним. Кожний народ відповідає за своїх правителів, адже він або обирав їх, або дозволив узурпаторам володарювати над собою. Саме тому, як націонал - та соціал-збиралізм є великою ганьбою всього нашого народу, а не влади чи ідеології, і держава, навіть новостворена, повинна цю провину за собою усвідомлювати, так за великодержавний шовінізм, і за злочини, скоєні проти тих народів, представників яких імперська влада тривалий час вважала своєю власністю відповідальна і теперішня імперія. Я жодним чином не зазіхаю на право імперських істориків трактувати події не такої вже далекої давнини як вони вважають за потрібне, але наполягаю на взаємності і невтручанні у вшануванні  історичної пам’яті мого народу. Ні для кого не є секретом, що найбільшу лють у ідеологічної верхівки імперії викликає ставлення вітчизняних істориків і моє особисто до системного винищення частини населення острова в середині минулого століття, що в окремих джерелах зветься гумовим голодомором, як до спланованого геноциду мого народу. Обурені великодержавники, стікаючи слиною скажених псів, намагаються перенести тиск із політичної в економічну площину, здійснюючи нецеремонний тиск як на молоду Країну, так і на окремих її господарюючих суб’єктів-резидентів та приватних осіб із лаґґнезьким громадянством. Це ницо і не личить великій країні, якою безперечно є наш південний сусід, а головне –  тут мені залишається тільки  вірити в свій народ – ця підлість не матиме  ніяких наслідків: впевнений, що історична правда має бути озвучена і знана. Це дуже важливо для мого народу – якщо він почувається саме народом, а не населенням, оскільки є в світі небагато речей, пробачення яким немає, і одна з таких – не вшанування пам’яті безневинно вбитих. Якщо нація пробачить винищення своїх предків, то вислови зухвалого зайди чи то пак огидної неголеної пики з телеекрану, що це не нарід, а збіговисько  холопів-забудьків, стадо баранів або просто бидло будуть не образою честі та гідності, а всього лише констатацією наочного факту.  Народ, який пробачає геноцид своїх батьків, в майбутньому неодмінно  дасть згоду і на знищення своїх дітей – це лише питання часу та ціни. Та особисто я впевнений, що це все лише про якихось мерзотних звіроподібних потвор, а не про моїх співвітчизників. Хай шановні  логадійські високопосадовці не розцінюють це як втручання у внутрішні справи їхньої країни, але я насмілюся стверджувати, що публічне каяття очільників великої імперії не менш важливе і для них. Останнім часом стало політично доцільним і доречним каятися лише перед тими народами, які очільники імперій вважають рівними собі, тих же, яких мають за народи другорядні, просто плескати по плечі і , розводячи руками примовляти, що так вже склалося історично. Зрозуміти імперській верхівці, що другорядних народів в світі не існує так саме важливо, як нашим вищим збагнути рівновартісність життя всіх громадян країни. Поки цього не станеться, геноцид, як останній засіб внутрішньоімперської політики, залишатиметься на озброєнні, немов пістолет в кобурі патрульно-постового сержанта: розумна людина, звісна річ, не використовуватиме це знаряддя з доброго дива, але не дай боже на посаду призначать дурня – то він шмалятиме в перехожих просто заради забавки, а керівництво не матиме ані моральних, ані правових підстав завадити йому.

Насамкінець хочу звернутися до тих своїх співвітчизників, що на чужині сподіваються віднайти свій талан на службі у імперії. Я закликаю вас повертатися до своєї землі, де без вас занепад та злидні. Ваше вміння і досвід потрібні цій країні, так само як вам потрібна своя держава. Ставлення громадян державоутворюючої нації до всіх колись поневолених народів, попри новомодну політкоректність, залишається зверхнім і чванливим. Як би не розшаркувалися перед вами представники титульної нації, набачивши ваші гроші чи використовуючи професійні ваші здібності, або, навіть,беручи із милості до себе в сім’ю, поза очі про вас казатимуть «хохлос» - «дешева підніжка». Діти ваші назавжди там будуть «хохлятами», можливо лише онуки за дуже сприятливих життєвих умов асимілюються в тамтешнє суспільство.

Головним гаслом нової Країни мають стати слова «Немає ані непотрібних ані малоцінних людей – всі є рівноправними громадянами». Суверенна країна – для вас, вона стане вам доброзичливою рідною домівкою, треба лишень докласти до цього певних зусиль. Часи для самостійницької розбудови сприятливі тим, що наразі  не треба віддавати життя, чи відправляти на бій власних дітей. Все, чого вимагає від вас країна – тільки платити самим за себе, простягати ніжки по своєму ліжку і не пхати в рота те, чого не зжуєш і не перетравиш. Відмова від рабських вольностей – єдина можливість для виживання всієї нації, як тверезе життя – єдиний спосіб для чоловіка, залежного від хибних звичок, не лише фізіологічно існувати, а ще й бути людиною. При цьому саме позбавлення таких звичок для дуроголіка не стане вирішенням всіх його проблем: із входженням у довічну абстиненцію до нього не повернеться дружина, у нього сама-собою не з’явиться високодохідна робота і кар’єра не злетить нагору автоматично. Навіть повагу оточення треба ще буде поновлювати. Та відчуття самого себе людиною є самоцінним, намагання ж залишитися під владою дурману веде до неминучої загибелі. Так саме і життя у країні вільній дає всього лише шанс, а матеріальні вигоди тривалий час треба буде заробляти. Саме тому я не обіцяю вільним громадянам своєї країни манної крупи із неба, навпаки можу гарантувати, що її задарма не буде ані за сорок років,  ані за чотириста. Проте я й не веду нарід свій до невідомостей, а лишень  закликаю його повернутися до своєї країни – хоча країна ця натепер в переважній більшості місць  має вигляд жахливіший за пустелю. Лише в такий спосіб можна забезпечити без перебільшення виживання всієї нації. Окремі засади з моєї програми вже провадяться нашим урядом. Але, перш ніж державі  цілком віддатися власній розбудові, та зважаючи на ті інформаційні провокації, що постійно виникають як всередині країни, так і спрямовані ззовні, дуже важливо домовитися з усім суспільством на березі, до переправи, узгодивши засади діяльності майбутніх державників. Будь-які заходи із державотворення повинні підпорядковуватися певній доктрині, і головні засади своєї я дозволив собі винести на ваш розсуд. Відсторонившись від персоналій, які здійснюватимуть державну політику, я пропоную народові своєї країни вказати достойникам  напрямок шляху. У разі ж неприйняття людом вільного шляху немає сенсу ці заходи здійснювати. Так саме, як немає на що запійному п’яничці розпочинати розбудову власної оселі, бо йому більш потрібна чергова пляшка, і будівництво він сприйматиме лише як можливість на неї нашкребти грошенят, вкравши у своєї сім’ї, так  раби потребують лишень рабських вольностей, і суверенітет власної держави потрібен їм лише як те, що можна здати в обмін на матеріальні, на їхню думку безкоштовні, блага. Але я вірю, що народ мій обере волю, а не рабство, що переламається, колись загнаний у кріпацькі тенета, і виплекає згодом державу, яка з’явиться перед світом сильною не зброярськими бряцацалками і не дорогим вбранням свого панства, а достойним життям кожного її громадянина. Для того, щоб розпочати цей тривалий і не на всякому етапі вдячний шлях пропоную лише ствердно відповісти на три запитання:

1. Чи згодні ви на скасування всіх рабських вольностей?
2. Чи повинна в країні працювати загальноохоплююча система охорони здоров’я із пріоритетним фінансуванням периферій?
3. Чи потрібна країні відокремлена від імперської власна історіографія?

Вся подальша політика держави ґрунтуватиметься на ваших рішеннях. Парламент зобов’язаний буде імплементувати їх протягом найближчих двох років. Конституція означить права та обов’язки посадовців, що матимуть виконувати рішення програми виживання острова , в такому випадку визначення особи очільника держави не матиме вже доленосного значення.

Вірю в свій народ, знаю, що він зможе вийти на новий для себе рівень – спільноти вільних людей, для яких слова «холоп» і «холуй» будуть не визнанням їхньої звитяги, а персональною образою. Народ мій стане демосом, а не хохлосом, але тільки     після остаточної відмови від залишків в собі рабства.

Лаґґнеґґ для лаґґнежців – не казка, а майбуття нашої нації.»

 

 

 

Треба наголосити, що вихід цього документу друком попервах не викликав ніякого суспільного резонансу, адже текст був написаний леґґнезькою мовою, а вона, нагадаю, не була на рідній землі у широкому вжитку. Тож не дивно, що перша реакція була з колишньої метрополії – при  тамтешній Таємній поліції вже кілька десятиліть працював підвідділ  із попередження  ідеологічних провокацій. До кола обов’язків його співробітників входило ознайомлення із всіма рукописними та друкованими творами на усіх язиках всіх благодєнствовавших народів імперії. За висновками спеціальної комісії визначалося, чи  бува не носить художній чи публіцистичний твір ознак ідеологічної диверсії, які, всім відомо, руйнують сталий спокій у великій державі. Якщо твір здавався небезпечним, видання його забороняли, тираж, якщо встигли роздрукувати, конфісковувався, способів же убезпечити суспільство від шкідливого впливу дисидента - автора завжди існувало багато. Парад суверенітетів формально відкинув видавницьку справу в колишніх колоніях начебто за межі компетенції імперської спецслужби, проте працівники ідеологічного підвідділу, відчуваючи неминуче скорочення штатів та направлення на службу в далеко не такі тепличні умови, як то сидіння в центральній відомчій бібліотеці,  стали виявляти дива профпридатності та сумління, намагаючись довести прямому і безпосередньому керівництву свою необхідність саме на займаній посаді. До того ж в молоді роки майбутній Президент незалежної країни часто-густо видавав історичні монографії, які викликали у працівників підвідділу занепокоєння і всі були вилучені із бібліотек та книгарень, а отже, за старою звичкою, колишній офіцер-куратор передивився новонаписаний твір (саме так розцінювалося таємною поліцією все, що виходило з-під пера їхніх клієнтів - дисидентів). Доповідна записка із висновкам та рекомендаціями аналітиків миттєво була відіслана керівництву Таємної поліції, копії в імперську канцелярію, копія в Міністерство убратервлення, копія представникові зовнішнього відомства імперії в новоствореній лаґґнезькій державі. Посадові функції останнього виконував колишній Таємний радник, який від дня проголошення незалежності офіційно служив у двох відомствах – дипломатичному і незримому. На жаль доступ до документів з секретного архіву був для мене закритим, проте лист одного із заступників керівника Таємної імперської поліції до представника імператора на острові( традиція давати більше порад та пояснень в особистому листуванні, аніж в офіційних інструкціях, збереглася серед вищих спецслужбовців його Сонцесяйності, до того ж всі вони були пов’язані між собою таким-сяким родством чи свійство)  я прочитати спромігся – із цього документа можна довідатися і про зміст аналітичних записок і про загальну концепцію зносин імперії із колишньою колонією.

«Розуміючи твою занепокоєність доповідною запискою ідеологічного підвідділу, з якої випливає необхідність дуже жорстких дій, не сумісних з твоїм дипломатичним статусом, доводжу до твого відома, що це не може сприйматися тобою як пряма вказівка.

Наші аналітики в цілому вірно вказали на можливу небезпеку, що йде від ініційованих президентом  так званої країни Лаґґнеґґ пропозицій, проте вони зовсім не обізнані в укладах і нормах поведінки тамтешніх холопів, тому небезпеку цю переоцінили. Геніальний задум Сонцесяйного та його наймудріших урядовців скинути утримання відставних холуїв на платників податків новостворених держав не може бути зруйнований самими лише судовими позовами, бо імперське судочинство завжди триматиме сторону наддержави, а над імператорським судом немає суду вищого.

Щодо намірів теперішнього очільника державного утворення збільшити ціну робочої сили, то це не є можливим на богом занедбаному острові, оскільки місцевий хохлос так міцно тримається за ту халяву, що вони пихато називають «рабськими вольностями», що жодна з ліберальних реформ ані наразі, ані найближчим часом не пройде. Найнебезпечніший закид – так званий гумовий геноцид, і тут насторожує навіть не моральний бік справи - імперії ніколи не соромились знищувати ті народності, які вважали неповноцінними, хоча  ніколи до цього і не прагнули. Якби тубільці самі віддали своє золото на благо імперії та ще й зголосилися безкоштовно працювати на неї – нікому б і на думку не спало їх умертвляти. Проблеми для імперії тут можуть виникнути, якщо спільнота світова дійсно визнає нації рівноцінними – тоді за всіма юридичними нормами та прецедентами доведеться відшкодовувати етносам меншовартісним по-перше матеріальні збитки(а тоді ніхто не приховував, що надвелика кількість лаґґнезького золота мало не згубила молоду і не дуже на той час досвідчену імперію), по-друге сплачувати компенсацію за кожного померлого внаслідок так званої злочинної діяльності імперського уряду – саме тому ми не можемо допустити визнання подій тих часів злочином проти людяності. Та на ці закиди є дві реальні протидії. Перша включає саму методологію вивчення історії в колишніх колоніях і ототожнення її із концепцією імперською, де погляд не загострювався  б  на провідній ролі керівництва імперії, проте наголошувалося б на тому, що безпосередніми виконавцями злочинних дій були саме представники тієї нації, що нібито постраждала від етноциду. Коли кожний школяр знатиме, хто саме сидів на низових посадах в сільських органах самоврядування(в разі, коли  знаряддям геноциду був голод), або працював в зондеркомандах(якщо роль того ж знаряддя виконував чадний газ) – ми зможемо сміливо розповідати всьому світові, що ці нації самі себе системно винищували. Другий спосіб залагодити можливі непорозуміння – відкупитися від найактивнішої частини населення постраждалих країн шляхом прийняття їх на постійне місце проживання. Імперія навіть піде на таку жертву, як поселення цього гурту в містах –мільйонниках(звісно, не в центральних районах), дозволить встановлювати там їхні поганські храми, вдавати, що місцевим мешканцям цікава їхня культура, навіть у виняткових випадках надавати їм права громадянина нашої великої країни – це, звісно призведе до чималих витрат, але все ж таки обійдеться набагато дешевше, ніж розплачуватися з убратервленими колись країнами як з рівними собі. До того ж серед мільйонів цього людського лахміття можуть попадатися люди непересічних здібностей – і тут ще одну небезпеку створює концепція нового лаґґнезького очільника. Допоки в острівних вишах насамперед оцінюються батьківські зв’язки, а не інтелект студента, імперія не матиме проблем із кадровим забезпеченням: дійсно всі привілейовані посади на теренах колонії займатимуть синочки впливових батьків, на чиїх мізках природа звикла відпочивати, представникам же молоді вуличної не буде куди прилаштуватися, окрім копирсання в смітті. Імперські наукові та навчальні заклади без проблем знайдуть собі серед незаможних розумників  майбутні кадри(звісно, всі вони проходитимуть найсуворіші випробування, в яких привладненість місцева не відіграватиме ніякої ролі) – для одного із тисячі талановитих абітурієнтів завжди можна зробити виняток в освітянському законодавстві імперії. Створення ж конкуренції ще в межах острова і виплата високих заробітних плат досвідченим тубільцям призведе до того, що найкращі їхні мізки можуть не схотіти перетікати на континент. Що ж до програмних заходів із фізичного  оздоровлення нації, то будь-якій метрополії в усі часи було байдуже, чи доживатимуть тубільці в колоніях до ста років, чи повиздихають, неначе мухи від отруйного аерозолю – головне, щоб колонія забезпечувала ту мінімально необхідну кількість робочої сили, без якої імперія починає втрачати надприбутки. Наразі перед нами такої небезпеки не стоїть, проте збільшення тривалості життя серед тубільців може підняти ціну самого життя, а похідним від цього буде збільшення ціни робочої сили – це вже пряма загроза фінансовим інтересам імперії.

Нарешті, великий ґвалт було вчинено навколо пропозиції їхнього президента відмовитися від переробки сміття, навіть підраховані бюджетні втрати імперії внаслідок такого кроку  острівного новоутворення. На мою думку це дійсно боляче вдарить по нашим фінансам, оскільки одноразові видатки на розбудову підприємств переробної галузі на континенті а також поточні витрати майбутніх періодів дійсно вражають кількістю порядків у зведеній сумі, але велика країна могла б пережити і таке навантаження. На превелике наше щастя, кон’юнктура ринку коштовностей для нас сприятлива, оскільки у зовнішньому світі багаті й пихаті сучки завжди прагнутимуть напертися алмазами, неначе курка горохом. Набагато більше загроз несе відмова колонії від ницої співпраці з великим братом взагалі, оскільки сміття символізує дещо більше, ніж прибуток імперії, і навіть зверхність країни великої над маленьким сусідом. Сміття, що надається острову для переробки – це сьогоденне втілення холуйського таланту – того самого, який колись в давнину відливали із благородних металів. Таким талантом можуть виступати не тільки тверді побутові та промислові відходи, а й рідина певного хімічного складу, і, як це не дивно чути, навіть газоподібні речовини. Головне, щоб високопосадові холуї на острові розуміли, що наданість таланту саме в їхні руки - то їхній т а л а н, який вимагає відданості і заповзятої праці на благо того пана, що саме їм цей дар вручив і чекає на реалізацію свого панського права збирати там, де ним не зорано.  Швидке примноження панського багатства – робота брудна та в переважній більшості випадків невдячна, тому дуже для нас зручно, що цим займається місцева так звана еліта.

Як бачиш, всі мої думки майже збігаються із висновками аналітиків спецпідвідділу. На твоє логічне запитання, чому я так спокійно сприймаю оприлюднення світогляду нашим ідеологічним ворогом, ось моя відповідь: все це непокоїло б мене, якби існувала  така країна – Лаґґнеґґ і якби в ній мешкала така людська спільнота – народ Лаґґнезький. Маючи тривалий досвід спілкування із тубільцями, я запевняю тебе особисто і зможу підтвердити це під будь - якою присягою: такої країни не існує, є лише територія, що формально-юридично отримала статус суверенної держави, не існує і такого народу, є лише населення цієї території, якому хохлізм замінює те, що в зовнішньому світі назвали б гідністю людською і національною. Чоловік, що має себе за їхнього президента для нас – імперії  - зовсім небезпечний, хоча і знається на імперській політиці набагато більше, ніж це належить представникам меншовартісних націй. Таким  небезпечним був би для системи астроном, який у темряві  середньовіччя відкрив би новину про шароподібність Землі та обрахував маршрути руху небесних тіл. Якщо уявити, що він залишився живим і проповідував всім навколо своє вчення – ані для церковної верхівки, ані для придворних астрологів та зоречотів він ніякої загрози б не ніс. Але його неодмінно підсмажили б живцем як єретика, і це було б не середньовічне звірство, а всього лише самозахист системи. Так саме необхідним ритуалом буде і знищення людини, що зазіхнула на імперську вищість, але не в такий дубезний спосіб, як пропонується логадійськими кабінетними щурами. Ці доморощені аналітики пропонують фізичну ліквідацію очільника натепер незалежної держави провести під орудою Таємної поліції. Це я особисто, ще тоді перебуваючи на посаді Таємного радника, пропонував зробити чверть століття тому, лишень почали з’являтися його так звані історичні дослідження. Проте в ті часи операцію було скасовано через відсутність необхідної дози рицину – цей стратегічно важливий продукт було тоді перепродано іншій великій державі задля здійснення її історичної місії. Тепер же проведення  такої операції взагалі недоцільно, тим більше руками Таємної поліції.  Знищення політичного баламута має бути здійснено самими острів’янами, а в який спосіб  і наскільки жорстоко – це нехай буде розминкою для їхніх недолугих мізків. Він сам вклав до рук своїх підлеглих такий інструмент боротьби, як демократія, отже я б радив використати саме її. Знищити свого президента політично  владна верхівка зможе, використавши проти нього той самий оголошений ним референдум. Я впевнений, що ціла купа політичних ходоків потягнеться як до славного міста Логадо, так і завітають до тебе - повноважного представника імперії. Порада моя буде наступною: в жодному разі не ставити на одну політичну силу. Оберіть зі своїми людьми дві партії із найвищими рейтингами, до кожної нехай буде приставлений куратор із підвідомчого тобі унтер-офіцерства, і нехай кожна з обраних політичних сил не знає про наші стосунки з іншою, вважаючи себе єдиним втілювачем інтересів імперії. Я впевнений, що та спільнота, що її деякі місцеві висуванці насмілюються називати народом, піде за будь-ким, хто запропонує більшу дармовщину, але не за людиною хоч і порядною, але в людській психології зовсім нетямущою. Якщо результати волевиявлення покажуть протилежне – дозволяю розцінювати моє напучування як прямий наказ, але впевнений, що такого неподобства  не станеться.»

 

 

Цікаво, що фотографічна копія цього документа віднайдена мною була в особистому архіві першого Президента і надана  неназваним співпрацівником Таємної поліції. Цей іноземець був палким прихильником лаґґнезької національної ідеї, саме тому пішов на посадовий злочин, намагаючись попередити очільника молодої держави про небезпеку. На це пан Президент відповів: «З цих ницих витівок не буде їхнім організаторам ніякої користі. Я вірю в своїх співвітчизників, особливо вірю в те, що народові моєму не буде соромно за свій вибір». Того ж дня очільник держави наказав роздрукувати і підписав   указ, яким оголошувалися за рік після референдуму перші в історії острова прямі вибори до Парламенту, скасовуючи парламент Чорний.

З усього виходило, що Перший Президент острівної держави ніяк не боявся прямого волевиявлення народу, хоча остерігатися було чого. Кількість невдоволених навіть самою  незалежністю зростала мало не щодня: дійсно, наочних зсувів було замало, окрім державницької символіки на урядових спорудах позитивних змін більш не було помітно, негативні ж були наявними і викликали сум у переважної більшості простого та привладненого люду: фінансовий стан кожної родини не покращився, швидше навпаки, у пересічних громадян випадали зуби, а нові не відростали, до підстаркуватих жінок не повернулась фертильність, а до чоловіків потенція, та болячка, що була колись цирозом печінки впевнено набувала онкологічних форм – і ще багато прикростей могли нарахувати невдоволені громадяни натепер суверенної держави, при цьому спільнотою розповсюджувалися думки, що за імперських часів такого неподобства напевно б не сталося.

Повернувшись до практики опійних опитувань, з’ясувалися пріоритети народних вподобань. Як і віщував логадійський високопосадовець, саме дві політичні сили мали приблизно однакову ступінь довіри. Обидві вони не з’явилися зненацька, а мали історичне коріння. Одна із них представляла інтереси тих  угруповань, що були при владі за часів хохлостабільності, а відтак збирала під свої знамена весь ностальгуючий за імперськими часами хохлос. Враховуючи новітні суспільні віяння, ці достойники обізвалися Партією Демократичної Стабільності, своїх однопартійців і прихильників як і раніше називали «стабілістами».

Інша партія відокремилась від існуючої влади, хоча її достойники продовжували перебувати на владних посадах. Насправді вони із самого проголошення суверенітету вважали саме себе головною рушійною силою нового курсу, Президента і небагатьох його однодумців – тимчасовими попутниками. Вони й досі обожнювали Великого Провідника і його чарівну дружину, проте в ті часи не були вже поширеними партії фюрерського типу, та ще й не всі пересічні громадяни  призабули  деякі недоліки часів збиралізму.Та  партійці так пишалися історією власної політичної сили, що не в змозі були не згадати із неї бодай щось у власній назві. Відтак, партія їхня стала йменуватися Партією Майданної Справедливості, самі ж вони відгукалися на «справедливців».

Особливості життя національної еліти є такими, що в одній сім’ї, тим більше в клані, були представники і цих двох, і дрібніших партій -  як ідейні, так і ті, хто отримав партійний квиток через обставини, що склалися. Здавалася, що набагато простіше їм було б за родинним круглим столом домовитися про розподіл сфер впливу та вірогідних прибутків, аніж занурюватися в мутні води демократизації суспільства із майже середньовічним укладом життя, проте вищих і впливових привладнених за останні століття наплодилося так багато, наче кролів на колись зеленому континенті, і при всіх гуртувались власні різного ґатунку причіпайли, які нашіптували своєму панові, мовляв, в сім’ї його обходять грошима та посадами, що це могло спровокувати не тільки міжкланові, а, що набагато гірше – внутрішні роздраї всередині сімей, тож, очільники кланів мудро вирішили зробити політику тим мірилом розподілу родинного здобутку, яким колись були картярські ігри або поєдинки. Єдине, проти чого була абсолютно вся острівна  верхівка – це скасування усталеного ладу речей, що пропонував зробити цей вискочка-Президент, але, як мудро відзначив чужоземний спостерігач, демократичними інструментами можна загнати виборців навіть у печери кам’яного віку, а вже звалити такого недолугого політика й поготів. Треба було всього лише перекласти зрозумілою кожному острів’янину мовою міжбратерського спілкування і довести до кожного посполитого ті нотатки, в яких пропонувалося відібрати у народу те найдорожче, що цей народ мав – рабські вольності, і вчинити цинічну наругу над чесним  гідним громадянином - примусити його оплачувати споживане. Майже всі прошарки, що їм бодай якось поталанило в цьому житті, дізнавшись, до чого закликає їх очільник держави, були обурені. Найбільш скривдженими , поза сумнівом, вважали себе відставні імператорські холуї, серед яких було чимало представників знатних шанованих родин. Вони все життя тяжко і сумлінно працювали в кабінетах відомчих установ не задля того, щоб отримувати такі ж мізерні пенсії, як робітники промзон чи то сільськогосподарські наймити. Відставні гепарі теж почувалися зрадженими: свої зависокі пенсії вони чесно вислужили на безкраїх теренах континенту, не шкодуючи життя –  переважним чином чужого, але ж заради задоволення імперських амбіцій Сонцесяйного монарха. Гівняники щиро вважали, що своє утримання вони заробили власним інтелектом. Крисуванці все життя виконували тяжку та ще й брудну роботу, і хоча офіційно не перебували на імператорській службі, логадійські чиновники протягом останнього десятиліття повсякчас обіцяли перевести їх до шанованої когорти холуїв його Сонцесяйності. Всі ці категорії населення різними шляхами потрапили до списків голових отримувачів милостині. Дійсно, сплачувати повну ціну за комунальні послуги людині, що має чотирьох - або п’ятикімнатну квартиру набагато складніше, ніж тому, хто мешкає в кімнаті гуртожитку. Якщо ж самотня бабця проживає у розкішних апартаментах, то нарахування великого комірного – це вже великий тягар на її потенційного спадкоємця – зазвичай людини гідної і високошанованої, достойнику цьому буде вельми неприємно колись  отримати у спадщину квартиру з боргами. Щодо оплати спадкоємцем податку – це закон взагалі нелюдський. Добре тим, до кого переходить право власності на занедбану тарасову хату у віддаленому закуточку периферії або картонну коробку, що розташована у нетрях перед п’ятим кільцем –  ринкова ціна їхньої нерухомості до смішного мала, тож і податок з неї буде мізерним. А от той сіромаха, що успадковує апартаменти в історичному центрі, або котедж у лісопарковій зоні, чи бодай фірму, яку свого часу зареєстрував на дідуся-ветерана, щоб ошукати митарей – такому нещасному доведеться самих лише податків сплачувати на суму, еквівалентну мільйонам умовних одиниць. Людина, яка отримує таку спадщину не може бути ніким іншим, ніж представником вищого роду – а отже введення такої системи оподаткування зачіпає фінансові інтереси кланів і заважає пильнувати родинне надбання люду гідному та достойному.

Але і представникам погані вуличної також не були до вподоби деякі положення програми, перед усім те, де було сказано про неприпустимість безоплатної праці. Оскільки незворотність  дії цього закону була обґрунтована відсутністю грошей в держскарбниці, то виявилося б, що вони десять років поспіль (тобто своє належне) відпрацювали безкоштовно, а наступні покоління трударів отримуватимуть живу готівку з першого робочого дня. Особливо заметушилися ті старі пердила, що до дев’яноста років сиділи в комфортних службових кріслах, через старечий маразм вже нічогісінько не тямлячи в роботі, але жодного разу не забулися отримати посадовий оклад і пенсію одночасно. До того ж «працювати за саму лише зарплатню»  - означало б відмовитися від тієї частини доходу, що за умов розвитку законодавчої бази зватиметься доходами «нетрудовими» або «нечистими» - то було вже зазіханням на традиційну копійку трударів острова. Реформування освітньої системи теж низами не сприймалося, оскільки їхні представники знали, що таке влазити у борги і як із  непривладненими боржниками поводяться колектори, державним же гарантіям вони віри не йняли, оскільки чудово знали, в чиїх руках ця держава. Верхівка суспільства просто оскаженіла, дізнавшись, що  за навчання любого свого чада треба буде  сплачувати із власної кишені, без погашення навчальної милостині державою. Надання ж шансів вуличним  в конкурентній боротьбі за вакансії сприймалася вже як зазіхання на інтереси вищих, оскільки всі посади як в корпораціях, так і в державних закладах, були розподілені між своїми на кілька поколінь наперед, навіть з урахуванням непередбачуваних обставин, неначе британський трон між потенційними спадкоємцями, отримання ж диплома було пустою формальністю.

Програма з оздоровлення нації теж стріла шалений спротив – мешканцям районів  центрових та підцентрованих довелося б відмовлятися від тих безкоштовно надаваних послуг, до яких вони звикли – а в окремих лікарнях за рахунок держави шанованим літнім людям робилася навіть підтяжка обличчя та ліпосакція – і все це заради забезпечення медичними послугами тих тубільців, які протягом тисячоліть жили без медицини і чудово при цьому почувалися, в тому ж, що ці автохтони мешкають в неблагополучних регіонах, винні самі їхні предки, бо не спромоглися свого часу переїхати до осередків цивілізації.

Що стосується вивчення власної історії, то суперечок би не було, якби ці знання не стояли, наче кістка в горлі, у імперських високопосадовців. Якщо ж із столиці метрополії цього не дозволяють, то краще дослухатися розумних порад старшого брата, бо протягом століть співіснування керівництво імперії давало тубільцям шанси на виживання, своєчасно підкидаючи таланта до рук панів місцевих. Ці останні, хоча дійсно були зажерливою сволотою, все ж таки, жиючи самі, давали животіти й погані.

Отже, вся місцева еліта, тимчасово об’єднавшись, запропонувала на всі питання референдуму давати негативну відповідь(в зручнику це волевиявлення згадано як референдум ні-ні-ні).Всі політичні заходи, що ставили за мету роз’яснення нової програми зривалися із застосуванням великих загонів крисуванців і просто декласованого елементу, який винаймався в нетрях за їжу, а здебільшого за пляшку горілки або дозу. Було влаштоване справжнє цькування не тільки тих посадовців і політичних діячів, що намагалися доводити до люду пересічного положення програми Президента, а, щоб не напружувати не дуже розвинуті мізки найманців, всіх, хто вживав для спілкування автохтонну мову.

Проте, перестраховщики з ідеологічного підвідділу, порадили все ж таки застосувати важку ідеологічну артилерію у вигляді звернення Сонцесяйної особи до колишніх своїх холопів. Текст його наводиться зручником і обов’язковий для вивчення напам’ять учнями старших класів.

«Улюблені мої холопи!

Я не помилився: саме холопами своїми продовжую я вас вважати, моє миле стадо!

Злі лихі люди намагаються відірвати вас від вашого пастиря, і це не тільки розкраяло Наше Сонцесяйне серце, а ще й зашкодило пересуванню однієї зірки і трьох великих планет(ви ж знаєте, який вплив на зорі мають людські лиходійства) і спричинило небувалу в масштабах галактики астрополітичну катастрофу. Тепер зорі просто не дають Нам права залишатися вашим охранителем, годувальником і проводирем, а Нам цього б хотілося понад  усе. Та трапляються миті, коли треба відокремлювати частку себе – так та їжа, що не засвоїлася організмом повинна, із його теплого лона вийти природнім шляхом. От що накоїли ти недобрі особи, які ведуть вас зараз в протилежному від вірного напрямку: ви не засвоїлися імперією, ви повинні її залишити.

Проте не час сумувати, улюблені вівці мої! Коли чоловік полишає стару дружину, яка більш не цікавить його ані як об’єкт статевого потягу, ані як співрозмовник, ані як  діловий партнер, їй не слід вчиняти ґвалт, бігати по молодикам або позиватися до суду – це може засмутити колишнього благовірного. Якщо ця шанована леді буде тихесенько сидіти, латати діряві шкарпетки і, скніючи, згадувати казкові роки, проведені разом, хтозна, може колишній благовірний інколи зайде на розмову, можливо підкине грошенят, а якщо жінці дуже пощастить – може і ощасливити її ще раз у ліжку. Але це тільки за умов, коли пані зберігатиме йому вірність – тільки тоді він спроможеться на таке благочинство, навіть маючи нову сім’ю.

Так і формальне розлучення держав не може стати на заваді Нам вважати вас холопами, а вам вважати Нас повноправним паном.

Адже всі кордони та демаркаційні лінії – ніщо, і навіть  коли вам скажуть, що імперія простягається туди, де лунає мова титульної нації – це теж не вся правда. Окраєць імперії буде на мапі там, де останній людець назве себе холопом імператора її.

Отже будьте холопами. Навчіть ваших дітей, а ті нехай навчать дітей і онуків своїх бути вірними холопами Нашої милості. І тоді цілком можливо не за Нашого життя, хтось із спадкоємців Наших височайшим імператорським указом дозволить вашій неслухняній, але такий милій Нашому серцю холопській нації знову увійти в тепле лоно імперії, або принаймні всемилостиво зволіє тицьнути в обличчя найдостойнішим гідникам вашої етнічної групи магічну фігуру, складену з двох із половиною Сонцесяйних пальчиків.»

Хоч би як зухвало не була налаштована імперська верхівка що до колонії, все ж таки майже без метафор назвавши її населення одним великим ковелдиком, будь який чиновник, що зачитував би поспільству указ, наражався на небезпеку бути принаймні побитим. Тому високі чини не зголошувалися на таку місію, отже обрано було висуванця, якого не шкода. Офіцер цей був серед працівників ідеологічного підвідділу не просто так, а по протекції (доводився він внучатим племінником посадовцеві з архіву, який свого часу мав службові контакти із дружиною Великого Провідника). Зростом і вродою вдався він в дідуся, хіба що не був лисим,  в академії спеціалізувався в галузі юриспруденції та історії, знаменитий же був своєю дисертацією на тему визначення фактів злочинів проти людяності. У науковому напрацювання цей юрист-новатор доводив, що визнання протиправної дії геноцидом не повинно пов’язуватися з кількістю загиблих, а має спиратися на думку  лише однієї особи – Сонцесяйного імператора Бельнібарбі. Якщо виникає політична доцільність, при загибелі двох або більше людей одної нації Імператор може дати доручення генеральному прокуророві шукати в діях ознаки вказаного страшного злочину, якщо ж підпорядкований посадовець таких ознак на знайде, Сонцесяйний все одно має право одноосібно оголосити злочин геноцидом. В тому ж випадку, коли політична доцільність розбігається із доведеними та задокументованими фактами, Імператор може оголосити загибель навіть кількох мільйонів людей меншовартісної нації просто прикрим випадком на місцевому рівні.

Імператорська промова проголошувалася офіцериком в порту із швидкохідного катера на тлі кількох воєнних кораблів, але то не мало символізувати войовничість, навпаки, в  разі створення позаштатної ситуації чиновник мав  би змогу деремнути до бойового лінкору. Проте навіть в імперській канцелярії недооцінили ницості народу, якому хохлізм замінює будь-які моральні якості. По закінченні промови високі посадовці портового містечка і ті народні обранці, що їх було відряджено назустріч представникові від старшого брата, у нападі вірнопідданської ейфорії кинулися  цілувати нозі дрібненького чоловічка, як колись їхні діди вшановували саму Сонцесяйну особину, а потім  ніжно стягли із нього штанці, але не для того, щоб якось скривдити, а лише по черзі розцілувати повноважного представника у крихітне пердильце, вся ця процедура супроводжувалася благаннями звернутися до Сонцесяйного і повідомити, що нація вже зараз готова до  повернення у тепле імперське лоно.

Після описаної події цьому лейтенантику заздрило багато старших офіцерів як Таємної поліції, так і збройних сил імперії.

Ще одним натяком з боку імперії на хибність курсу стала так звана сміттєва війна, коли за наказом очільника уряду великої країни було в один день припинено постачання на острів сміття для переробки – як побутового так і промислового походження. Щоправда, ця акція миттєвого результату не дала, оскільки припортові території із лаґґнезького боку протоки були перенавантажені вже підвезеною сировиною, відтак промзони могли працювати в звичайному режимі  протягом ще кількох місяців. Але самий факт застосування метрополією таких санкцій  саме напередодні референдуму приголомшив і налякав переважну більшість електорату. Тож не дивно, що на всі три питання переважна більшість мешканців острова( а саме дев’яноста п’ять відсотків) дала негативну відповідь. Ще одне найменування цього акту волевиявлення – «референдум про залежність» або «холуйський референдум» –   лаґґнезьких хохлос прагнув мати щастя бути залежним від будь-кого – власних панів, старшого брата, хазяїв, колонізаторів, окупантів – тільки б не отримати ту невідому волю, яка більше лякала, ніж вабила, тільки б у гідників не відбирали їхнє священне право – рабські вольності, тільки б злі дядьки не  примусили за спожите тобою сплачувати повну ціну. Втім, слова Першого Президента були-таки пророчими, і народові не було соромно за свій вибір. Сором охоплює по-перше людину, здатну аналізувати свої вчинки, а лаґґнезький хохлос в царині розумових вправлянь цілком покладався на своїх вищих проводирів, сприймаючи все, що іде від любого вождя за божу росу. По-друге, людина, охоплена таким відчуттям, повинна усвідомлювати, що внаслідок своєї жалюгідності втратила щось набагато більше, ніж має натепер. Сором вряди-годи охоплював прокуратора Іудеї, який, не завадив страті сина людського. То був стид людини слабкої та ницої, хоча і обвішаної імператорськими цяцьками і увінчаної титулами й посадами – але ця людина мала ту мінімально необхідну кількість совісті та інтелекту, щоб усвідомити, чого в історичних масштабах коштуватиме їй безхмарне продовження власної кар’єри.

Що ж до пересічних помешканців острова, вони про вільне життя нічого не знали і не усвідомлювали, адже рабами та хохлосом були завжди. Так, формальне рабство було введене імперською канцелярією невдовзі після убратервлення, але ті ниці істоти, що колись прийняли над собою істотами вищими шахраїв-вигнанців із летючого острова мало чим відрізнялися від посполитого люду, який так само ницо впав перед смертниками-зарізяками, котрих імперія викинула на острів, неначе шлунок блювотну масу. Пани на острові теж завжди були рабами, тільки рабами дуже багатими і  такими, що мали необмежену владу над біднішими своїми співвітчизниками: їм однаково було, лискати підлогу перед власним королем чи по слід  заморського загарбника – їхньою головною метою залишалося стягнення і пильнування родинного скарбу. Навіть хохлізм і збаралізм, які формалізувалися в державницьку ідеологію лише у столітті за зовнішнім виміром двадцятому, завжди сиділи в душах  місцевих помешканців. В доісторичні часи їхні предки так саме заповзято визначали, кого принести в жертву, щоб заволодіти його долею майна, як чимошисти вишукували серед співвітчизників протинасів. Ті ж вожді, ознакою вищості яких була барвиста вплетена в зачіску пір’їна, і які заради виживання своїх маленьких виродків наказували принести в жертву немовлят бідніших своїх одноплемінників, були духовними пращурами посадовців, що їх відрізняло від пересічної погані шкіряне крісло під дупою і партійний квиток у кишені, і які, задля комфортного жирування власних вилупків-мажорів, відправляли на вірну смерть нещасних психопатів. Як бачимо, рабство і його сучасні втілення були природним середовищем існування острів’ян, а отже, голосуючи проти ненависної, хоча й невідомої, свободи, електоральні маси зовсім не виявляли власну слабкість, а всього лише захищали притаманний всій спільноті уклад життя. Тому дуже дивним є той факт, що за надання майбутнім поколінням шансу змінити віковічний спосіб животіння  проголосувало аж п’ять відсотків від всієї маси виборців.

Завершуючи розповідь про  перебування на чолі держави першого її Президента слід відзначити наступне: хоча його і вважають політиком недолугим, один хід, який вплинув на подальшу історію Лаґґнеґґа, він зробив досить влучно. Невдовзі після референдуму, коли остаточно з’ясувалося, що уряд і країну повинна очолити інша людина, оскільки шансів у президентської партії на оголошених ним самим виборах парламентських не було жодних, а парламент старий не був спроможний обрати нового очільника держави навіть із формальними повноваженнями, обраний парламентом Президент скористався правом, наданим йому тимчасовою конституцією і призначив собі заступника. Традиція ця корінилася ще в часах колоніальних, коли губернатор-розпорядник мав право призначати віце-губернатора. Тоді кандидатура без узгодження з будь-яким із парламентів – Чорним чи то постійним – подавалася на затвердження до імперської канцелярії. Щоправда, губернатори не дуже полюбляли визначати серед оточення другого  - обидва прецеденти в позаминулому столітті скінчилися передчасною смертю самого розпорядника і автоматичним переходом повноважень до людини ним же щойно призначеної. Тому і віце-президента обраному парламентарями посадовцю призначати не дуже кортіло. Але керувати апаратом управління, який не дослухається до жодного слова начальника теж було неможливо. Із двох найвпливовіших політичних сил перший президент обрав ту силу, що була із ним колись в союзі, а саме справедливців. До речі, їхні представники продовжували перебувати на міністерських посадах, отже технічно це зробити було простіше. Дотепер між політологами точаться суперечки, чи було це повернення боргів колишнім чимошистам – а саме використання їхніх адміністративних та кримінальних зв’язків зробило можливим зібрання першого – найнаціоналістичнішого парламенту, депутати якого і обрали на посаду першого Президента, а може далекоглядний хід, який мав на меті перешкодити новій хвилі збиралізму в країні, адже очільник держави кілька разів наголошував, що із двох бід меншу – це все ж таки хохлостабільність, збиралізм  же в багатьох публічних виступах порівнював з таким огидним суспільним явищем в зовнішньому світі, як фашизм. Треба зважати на ту системну кризу як в імперії, так і на самому острові, що і спричинила суверенізацію колишніх колоній – а отже всі негативи автоматично переходили на щойно створений уряд, і нова посада була неначе чорна мітка.

Сам Президент наступного ж дня після призначення зник  як із політичного так і з реального життя країни. Я бачив копію протоколу, де описується віднайдення тіла дуже схожого на означеного високопосадовця чоловіка із вхідним отвором від автоматної кулі в потилиці, проте внаслідок спотвореності обличчя процедура впізнання результатів не дала. Версію про самогубство було відкинуто одразу, оскільки на тілі не було знайдено другого вхідного кульового отвору, а презумпція, що вищі сановники здійснюють суїцид двома пострілами в голову в місцевій юриспруденції панує й дотепер. Існує інша версія, прихильники якої стверджують, що пан Президент добровільно переїхав в Глабдобдріб на запрошення тамтешнього володаря і оселився там назавжди. Важливо лише те, що на острові цьому чоловікові залишатися не було ніяких резонів. Він тривалий час був впевнений, що всього лише на кілька десятиліть поквапився запропонувати співвітчизникам свободу, аж поки не поспілкувався із тим російським царем, що не демократичними методами, а волею намісника божого дарував країні рабів та панів небажану ні ким із представників двох цих класів волю – скінчилося все смертовбивством визволителя, при чому, і ті і інші спільно раділи із вдалого атентату. Цей правитель щиро зізнався, що він із своїм нововведенням випередив час щонайменше років на сто п’ятдесят, та й зараз не радив би наступникам робити такої дурниці, як він за життя. Зовсім розчарувала лаґґнезького лідера зустріч із байкарем - фракійцем – тим самим, якому варто було лишень раз перед судом обізватися рабом і залишитися б животіти в ситості й достатку у тупезного свого філософа, якому розумник писав би промови, потайки злягатися з його хтивою дружиною і, можливо, в тілах народжених нею ублюдків залишити світові  свої гени. Він же зволів сказати про себе «Я вільний» з тим лише, щоб за годину плигонути зі скелі.  Всі, кого цей поет зустрічав за останні дві тисячі років вважали його поведінку безглуздою, а його самого – дурнуватим. Втім, поспішив Президент із втіленням своїх чудернацьких планів на десять років, чи на тисячу – не так і важливо, головне, що він дав народові можливість обирати шлях, і шлях цей був визначений остаточно: на перших в своїй історії вільних виборах вільні на тоді люди обрали формою свого існування рабство. Я, можливо, і не повірив би в такі результати волевиявлення, але знаю, що ідеологія, яку всаджують в голови пересічних громадян – дуже в’їдлива і впливова штука, і громадяни чесні та порядні підчас стають справжнім гумусом для процвітання режимів зовсім нелюдських. Адже свого часу кремлівський вусань переміг зовсім не тоді, коли очолив партію – номінальне лідерство то зазвичай пусте в історії. І не тоді, коли винищував цілі народи голодоморами, депортаціями чи ув’язненнями: народ знищений може не бути переможеним. Не повинен був відчути перемоги залізний Коба ані тоді, коли карав на смерть своїх учорашніх соратників, чомусь героїзованих потім пізньорадянськими демократами, насправді ж  - таких саме покидьків і людожерів, як і він, лише менш вправних у апаратних іграх, і тоді, коли під час повоєнних переформатувань у стані соціально близьких в місцях позбавлення волі суки різали блатних під пильним наглядом вертухаїв : всі вищеназвані індивіди від останнього шниря на зоні до високоосвіченого європеїзованого члена політбюро були всього лише різного калібру гвинтики системи, а те, що вони їли одне одного мало не живцем, лише підтверджує постулати дарвінізму про те, що найжорстокіша боротьба – внутрішньовидова.  На боротьбу за душі або за розум цих істот витрачати час  було не варто. Справжню перемогу нелюд отримав в ту годину, коли звичайний ув’язнений, колишній солдат, а ще раніше колгоспний селянин, сумлінний працівник і справжній невіруючий праведник, якого людожерська система відірвала від родини і рідної землі, загнавши спочатку на війну, а потім зробила винним у відсутності звилин у генеральських мізках і  запроторили на десятиріччя за ґрати, пробачив цій системі, визнавши її недолюдків-функціонерів вищими за себе істотами. Коли Іван Денисович заходився будувати своїм катам новий мур завзятіше, ніж розбудовував би батьківську хату, коли, знаючи, що за сумлінну роботу по заліках на жодну добу не зменшиться термін його покарання і навіть повної пайки він не отримає, бо треба добряче відгодовувати соціально близьких, а шпиталь під час хвороби – то є заклад не для нього, він  все одно не міг зупинитися навіть під вигуки «шабаш» і знаходив час сховати своє улюблене кельмо – саме в цю хвилину кремлівський бузувір із кавказькою кров’ю переміг остаточно і назавжди. Другою особистою причиною, що змусила мене повірити в результати рабського волевиявлення, є  те, що із сином мордовського в’язня я, як би це вас не здивувало, знайомий особисто. Цей Іванович є давнім і добрим приятелем мого батька, він, попри всі потуги системи, виріс порядною людиною, не ставши на шлях слизький, навіть отримав вищу освіту. Найдивніше те, що в усіх поневіряннях свого батька він ані систему, ані її очільників не звинувачує, не вважає занадто суворим місцем перебування і той табір, де в бараку вночі вкривається крижаною шкоринкою бочка із питною водою, а на параші крига затягнутися не встигає через постійних користувачів,  поміж нарами ж блукає кіт, що його чомусь своєчасно не з’їли блатні. Найефективнішою формою організації науково-дослідницьких робіт цей інженер із сорокарічним стажем вважає шарашку, але не забуває напучувати своїх рідних синів, ставлячи їм за приклад онуків батькового вертухая, водночас дітей свого колишнього прямого керівника, щиро довіряючи оприлюдненій легенді, що ті катенята із нічого без жодних протекцій і допомог розбудували власний великий бізнес і тепер вдало ним керують.Думаю, кращого для себе надбання, ніж душі  двох майже святих людей, вождь і не сподівався, і тепер, навіть дудлячи у пеклі розпечену смолу, об’єм якої має дорівнювати кількості пролитої ним людської крові, він все одно задоволено посміхається. Острів’яни, мабуть, мають схожі політичні вподобання, якщо обрали рабство, коли їм пропонували шанс на волю. Надання шансу – дуже важливий момент в життя як народу, так і окремої людини. Більшість жінок з життєвим досвідом, з якими мені доводилося спілкуватися, вважають, наприклад, що кожній дівчині конче потрібно отримати пропозицію шлюбу, а ще краще  пожити в ньому, навіть просто для того, щоб особисто переконатися, що шлюбне життя не для неї. Так і народові треба, щоб йому бодай раз запропонували життя в своїй вільній країні, яке, можливо,  буде скрутнішим, аніж життя в рабстві. Якщо жінка житиме самотньо, або навіть обере джерелом свого існування найдавнішу професію – її тіло майже не зазнає фізіологічних змін, і, навіть душа може залишитися чистішою, ніж у багатьох порядних. Принаймні існує думка, що зразком духовності є та петербурзька повія, яка щодня виходила на вулицю задля того, щоб її запійний батько заливався горілкою, а працездатна моторна мачуха могла скиглити над дітьми власними при лиху долю. Хай там як, а сучасні норми моралі змінюють ставлення суспільства навіть до тих жриць кохання, що отримують невеличкі  готівкові транші від купи небагатих клієнтів, якщо ж послугами такої панянки користується один заможний чоловік і розраховується він, сплачуючи оренду, купуючи предмети розкоші, забезпечуючи протекцію їй самій, а в разі тривалих стосунків і байстрюченятам – така жінка майже в усіх країнах світу вважатиметься достойницею, її навіть утриманкою привселюдно не назвеш, не наражаючись на небезпеку судового позову про образу честі й гідності. Тому немає нічого хибного і в тому, що нарід воліє бути краще колонією, аніж державою суверенною, ключовий момент, як для спільноти людей, так і для жінки, що обрала на думку зарозумілих ханжів принизливий, але натепер сприйманий всіма спосіб оплачувати свої потреби – знати собі реальну ціну, щоб не схибити з виторгом, але й не лишитися  зовсім без ласки та  матеріальної підтримки. Як нарід так  і окрема людина, якщо вже ідуть обраним шляхом, повинні дотримуватися певних норм етикету, що для жінки втілюється в життя пусканням бісиків тим, кого вона вважає достойними об’єктами своїх домагань, у випадку ж із людською спільнотою передбачає улесливість очільників країни і перед тією державою, до якої урядовці прагнуть прихилитися, і тих сил, які потрібно ублажити.

 

 Призначений віце-президент – представник справедливців – мав скласти повноваження перед обраним всенародно новим Установчим Парламентом, і, за умови економічного занепаду внаслідок тривалої кризи, а також наявності не менш потужної опозиційної партії, парламентські вибори не можна було ані волюнтаристськи скасувати, ані вдало сфальсифікувати. Оскільки обидві потужні політичні сили ( стабілісти і справедливці) цілком влаштовували два споконвічні центри впливу – владу метрополії і верхівки кланів -  то питання, кому належатиме в країні абсолютна влада, як і планувалося очільниками родів, віддали на розсуд виборців. Так країна із патріархальним укладом вдруге за один рік поринула у вир демократії. Треба віддати належне представникам тієї партії, що тимчасово опинилась при владі – вони були виявилися справжніми політиками з великої жирної кремезної літери «П», оскільки всі їхні дії в наступний рік були спрямовані на перемогу в електоральних змаганнях. Уряд оголосив себе першим справедливим урядом в історії незалежної держави і розпочав з того, що за підписом виконуючого обов’язки президента був оприлюднений і розповсюджений наказ, яким весь лаґґнезький хохлос оголошувався демосом. Роздача рабських вольностей називалася самою сутністю демократії, а найвищою її формою повинно було стати роздача всім всього безкоштовно. Але таке щастя, згідно указу справедливого уряду, могло спіткати острів’ян лише у випадку зосередження у руках справедливців влади абсолютної, яка і буде розіграна на наступних виборах. Щоб назавжди відкараскатись від зв’язку із програмою Президента першого потрібні були не лише обіцянки, а дії, які передбачали великі грошові вливання, до того ж ці кошти не повинні були розтанути під промінням інфляції, отже тупо надрукувати їх було неможливо. Насамперед, справедливий уряд заспокоїв всіх достойників, які будь-коли   носили високий статус імператорського холуя: всі обіцяні колись імперією вольності  грошові уряд зобов’язувався виконувати. Те ж саме було обіцяно численній армії гепарів – цих героїв мирного часу, які в рамках імперських операцій з примусу до братерства невірних холопів зачистили не одне селище від старих, жінок, а головне малолітніх дітей – найнебезпечніших майбутніх сепаратистів.  До холуїв були також прирівняні всіх  поліцейських службовців, що ж до відставних гівняників, фекальні скриньки яких масово закривалися, їх прирівняти до категорії холуїв погодилися за наявності відповідного терміну відпрацьованого стажу. Комірне для багатих володарів центрових квартир було із бучними фанфарами під  потужне дзявкотіння преси знижено. На все це грошей, за підрахунками справедливого міністра фінансів, навіть в той передвиборчий рік мало стати лише за умови відновлення постачання сировини з материка: працюючі промзони приносили б неабиякий прибуток, проте сміттєва війна, розв’язана імперією, все ще тривала. Переробна промисловість ледь животіла, використовуючи як сировину сміття, вироблене власними містами-мільйонниками<заради порятунку галузі і збільшення власного рейтингу уряд навіть скасував платню за вивіз непотребу – ця рабська вольність надається гідним острів’янам-пожильцям дотепер - Автор>, та його було замало, відходів же промислових на профільні промзони взагалі не постачалося. Всі намагання місцевого урядовства вмовити своїх імперських колег поновити транспортування сировини для переробної промисловості ні до чого не призводили, навіть пропозиція повернути до протоколу процедуру цілування очільниками острова імператорського чобота або видання коштом проводу справедливської партії друкованої збірки веселих дотепів та жартівливих анекдотів про голодомор логадійських очільників чомусь не розчулили, хоча й дуже потішили. Емісари справедливого лаґґнезького уряду були розіслані в усі куточки планети із повноваженнями для перемовин з іноземними державами та юридичними особами про можливість постачання сировини ззовні. Проте успіху ці потуги не мали. Так хитромудрі японці виліплювали з власного непотребу острови, намагаючись  бодай в такий спосіб компенсувати втрачені північні території; дешеве китайське сміття виявилось такою ж гидотою, як і вітчизняне; пихаті європейці взагалі ні на які перемовини не йшли – чи то через власну зарозумілість, а може вважаючи за  справжній кретинізм возити свій непотріб для утилізації на інший бік планети; зелений колись континент мав на своїх безкраїх просторах власних автохтонів, ціна робочої сили яких теж була занизькою. Великі надії покладали лаґґнезькі урядовці на західне американське узбережжя, та і там через політичні негаразди на півдні щось не склалося.  Треба відзначити, що більшість  потенційних постачальників взагалі не сприймали пропозицію дивакуватих іноземців за щось серйозне,оскільки, пильнуючи дотримання тієї частини Великого Договору про невтручання, яка забороняла бельнібарбійським колоніям мати зносини з зовнішнім світом в обхід відомств метрополії, вповноважені люди представлялися громадянами невеличких країн Тихоокеанського регіону, і здивовані потенційні контрагенти не в змозі були второпати, навіщо країні з населенням у кілька тисяч осіб мільйони тон сміття щорічно. Відтак залишалася єдина надія на  диво – поліпшення стосунків зі Старшим братом.

Тоді справедливий уряд пішов на крок неординарний, можна  навіть сказати ва-банк: прийнято було політичне рішення, щоб догодити очільникам колишньої метрополії і довести свою вірнопідлеглість, перекласти ті зобов’язання імперської казни, щодо яких питання ще не було остаточно вирішеним, на бюджет молодої країни, тобто на її платників податків. Йшлося про ту частину суверенного боргу імперії, яка накопичилась внаслідок  імператорських підписок (ті самі три відсотки від доходу, що їх кожний острів’янин ніби то позичав любому імператору). Імперське казначейство вважало цю частину боргу погашеною, адже кілька трильйонів девальвованих барлів,  конвертованих у шістдесят американських центів, вже було передано урядовцям  новоствореної держави ще на початку її незалежності. Попередній лаґґнезький уряд питання цього не торкався, оскільки   його формально очолював перший Президент,  який хоч і вважав здійснений  спосіб погашення заборгованості неприхованим шахрайством з боку імперії, проте бачив  стільки ж сенсу молодій державі ще й через це конфліктувати з колишнею метрополією, як  нахилятися у лазні за милом, що впало. Судові позови конкретних громадян до імперського уряду, як і щодо грошового утримання особам, що втратили працездатність, намагалися підтримувати, проте на острові майже не знайшлося людей, охочих позиватися до сильної та багатої країни. Питання виплати так званої холуйської дебіторської  заборгованості по внутрішніх позиках було підняте за ініціативи самого справедливого уряду і мало довести імператорові, що керівництво знедавна суверенної держави наперед викорінює будь-яке незадоволення імперією з боку тубільців а це вже давало шанс на те, що імперія зглянеться і на поневіряння тієї галузі місцевої промисловості, яка колись приносила і метрополії височезні прибутки.

 Виплачувати холуйську дебіторську заборгованість в тому обсязі, як її обрахував імперський центробанк, не було можливим з двох причин: по-перше не ходило на той час в світі такої валюти, грошова одиниця якої дорівнювала б еквіваленту однієї стамільярдної долі американського центу – а саме стільки в перерахунку на одного імператорського кредитора надала імперська казна, по-друге, навіть якби справедливий уряд і округлив  цю суму до одного цента – така роздача викликала б швидше збурення в суспільстві, ніж захват діями урядовців(не слід забувати, що головною метою справедливців залишалася таки перемога на наступних виборах). В бюджеті острівної країни, звісно, не було таких надлишків, щоб сплатити, принаймні номінальну цифру в лаґґах заборгованості кожному монаршому кредиторові. Саме тому вирішено було знайти компромісне значення середньодушової суми холуйської дебіторської заборгованості, головним фактором у визначенні якої стала б наявність грошей в кошторисі, при чому всі імператорські кредитори повинні були отримати грошей рівно, не зважаючи на те, позичали вони кошти улюбленому монархові протягом тридцяти років чи трьох місяців – отримувачами могли бути всі, хто за віком мав виборче право. Покопирсавшись в фінансових засіках, справедливі урядовці віднайшли незадіяної  грошової маси, що у перерахунку на кожного отримувача налічувало б по сто п’ятдесят лаґґів. Це вже було вже дещо, проте, щоб вразити пересічного острів’янина і примусити його назавжди забутися про імператорські борги треба було значно більше. Ще по двісті п’ятдесят лаґґів було віднайдено, коли за постановою уряду поновили оплату вступних  до вишів іспитів і самого навчання (звісна річ, зі збереженням грошових коштів на погашення отриманої  навчальної милостині дітям людей достойних). Триста середньодушових лаґґів викроїли, припинивши будівництво лікарень у віддалених периферіях. Але тут одразу постало питання зберігання законсервованих об’єктів: в країні, яка кілька десятиліть поспіль спеціалізувалася на утилізації всього, що потрапить до рук, залишити недобуди без охорони – це означає не побачити на місці колишнього будівництва нічого вже за кілька днів, платня ж внутрішнім військам з’їсть ще по кількадесят середньодушових лаґґів. Отже прийнято було рішення про негайний демонтаж недобудованих об’єктів і ліквідацію шляхом продажу всього, що можливо продати, за залишковою вартістю. Замість цього у віддалені закуточки країни були доправлені двоколові рикші, на яких місцевий люд мав змогу відвезти хворого до найближчого лікаря, де б він не знаходився, а у разі, коли хворий до отримання медичної допомоги не дожиє, ці ж рикші можна було використовувати замість катафалків. Виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я, що залишився у спадок справедливцям іще зі старого уряду, навколішки благав не розбирати принаймні майже добудовану  онкологічну лікарню для дітей – славнохвалений чарівний інсектицид, що ним так густо була посипана лаґґнезька земля, виявився зовсім не таким безневинним препаратом, і в епіцентрі Екологічного лиха кожний п’ятий із новонароджених не доживав і десяти років. Проте, ретельно підрахувавши  зиски, урядовці переважною більшістю дійшли згоди, що без аукціонного продажу саме цього об’єкту не вийде тієї кругленьої середньодушової суми, що і мала справити враження на лаґґнезького обивателя, а саме однієї тисячі лаґґів на кожного щасливого імператорського кредитора. Треба сказати, що уряд багато уваги приділяв власному іміджу, і висловлення «роздача холуйської тисячі» тішило слух партійного проводу набагато більше, ніж «роздача холуйських дев’ятисот  шістдесяти лаґґів». До того ж, використовуючи демократичні інструменти – а саме громадські слухання, які проводилися мало не в усіх підцентрованих районах столиці і центрах периферій – з’ясувалось, що шанованим городянам набагато приємніше було б отримати цілу тисячу лаґґів(на той час еквівалент приблизно двохсот американських доларів), аніж дивитися, як їх витрачають на порятунок життів дітей, які, напевно, все одно не житимуть. Роздача пересічним острів’янам холуйської тисячі готувалась ретельно, бо справедливий уряд вважав це найвдалішим своїм передвиборчим ходом. Пізніше безсоромні пересмішники заялозили вдале започаткування, і тепер вислів «побачити холуйську штуку» став на острові ідіоматичним зворотом, що використовується місцевими повіями для означення орального сексу. На ті ж часи завзяттю людському не було меж. Всю процедуру роздачі планувалося провести оперативно за  три доби, отже заздалегідь було облаштоване місце в межах п’ятого столичного кільця. В часи ще доімперські там стояла сторожова вежа зі стороною основи-квадрата в сто футів і тридцяти футів заввишки. Стіни виявилися на диво міцними і збереглися майже не зруйнованими. Місце користувалося дурною славою, адже тривалий час жили там самі безхатченки, облаштувати ж його як маєток багатіям не було сенсу через віддаленість від центрів цивілізації. Волоцюг швиденько витурли звідти поліцейські загони, всі вхідні отвори як то ворота та двері, замурували армованою кладкою, по чотирьох кутах , що вказували на сторони світу, на висоті на пів ярду над міркою середнього зросту дорослої людини були прорубані заґратовані віконця площиною у один квадратний фут. Входу із землі в середину цього паралелепіпеду не було, напередодні означеного дня сейфи з грішми, касирів та чотирьох із повною амуніцією кулеметників доставили до місця дійства гелікоптером. Про день роздачі холуйської тисячі було оголошено всім громадянам країни заздалегідь, отже збиратися  люд почав ще за кілька діб. Тільки-но сейф із готівкою було доправлено до місця її роздачі народові, кулеметники зайняли бойові позиції на кутових вежах, щоб несвідомі елементи не спромоглися дістатися заповітного ящика з грошима, використавши задля цього драбини. Процедура повернення боргу щасливим надавачам кредиту була продумана геніальними урядовцями досконало: кожен наступний отримувач, підходячи до віконечка каси, підіймав руки догори і плескав в долоні. Побачивши і почувши це, касир викидав клієнтові належну суму двома п’ятисотками,  і так протягом всього дня. За підрахунками  урядових експертів, якщо кожен з касирів обслуговуватиме таким чином двох клієнтів за одну секунду, і якщо зміну касирів провадити за десять годин, всіх колишніх імператорських кредиторів можна буде задовольнити саме за три, щонайбільше чотири, доби. В тому, що черга із отримувачів зможе добре зорганізуватися і ще залишити місце відходу тим громадянам, які вже своє належне отримали у справедливого уряду не було жодних сумнівів, адже недаремно всьому народові напередодні підвищили статус, оголосивши демосом. Звісна річ, немає правил без винятків, отже для люду достойного і гідного процедура отримання холуйської тисячі була визначена іншою: так всім представникам вищих родів готівка була доправлена кур’єром, або, за бажанням, переведена на вказаний рахунок. Особи менш видатні, але все ж таки привладнені отримували грошові кошти за місцем служби, ступінь заслуг посадовця перед вітчизною визначав кількість родичів або причіпайлів, яких могли ці шановані люди привести з собою для отримання визначеної суми грошей. Що ж до люду вуличного, тим більше мешканців сільської місцевості, то їм був прямий шлях на щойно забудоване пустирище. Перші кілька годин  роздачі холуйської готівки дійсно не могли не потішити спостерігача свідомістю пересічного людства і спроможністю до самоорганізації, єдине, що мало б занепокоїти – із обмеженого кола не виходила жодна людина. Пізніше в опозиційних виданнях зазначалося, що першими хапали те, чого прагнули, ті із крисуванців, які не мали стількох заслуг перед країною, щоб отримати готівку особисто, але ніхто із вуличних не мав нічого проти, щоб ці без сумніву достойні люди пройшли поза чергою. Непокоїтися стало велике зібрання лише по обіді першого дня роздачі, коли натовпом пішли чутки, що перші мовляв хлопають, не відходячи від віконця, і кожен з них отримав вже по кільканадцять тисяч. Коли розлючений натовп демосу посунув до омріяних вікон, виявилося, що крисуванці, такі сміливі у спілкуванні з окремими представниками низової погані, з юрбою впоратися не в змозі, а накивати п’ятами вже запізно та й не було куди – весь пустир був вщерть залюднений. Під натиском сонмища громадян оскаженілі низькодостойники намагалися навіть видряпатися на вертикальну стінку, але та була зависокою, щоб просто так перелізти через кам’яний паркан, достатньої ж кількості трупів, щоб ними вимостити дорогу на гору на той час ще не було. Касири у віконцях не бачили, що коїться за межами їхньої цитаделі, тому, приймаючи хрустіння розчавлених кісток за оплески, продовжували із випередженням графіку вкидати в люд асигнації. За таких умов роздача тривала майже цілісіньку добу, по завершенні ж другої днини міністр держбезпеки, здійснивши обліт місця події на мотодельтаплані і розуміючи, які наслідки матиме продовження процедури ще принаймні на день, дав наказ швидше неподобство припинити. Проте везти назад готівку касири права не мали, а отже було вирішено із верхівки тури просто висипати на голову натовпу залишки купюр, попередньо розірвавши пачки з великого номіналу асигнаціями, щоб більша кількість людей пересічних мала змогу  отримати бодай половину суми. Відтак  більш за все пощастило тим із черги на пустирі, хто стояв від тури по вітру – більшість із них спромоглися і вхопити певну кількість купюр і зберегти своє життя. Урядовим вертольотом знову ж таки через відкритий дах був евакуйований весь персонал, який, проявивши мужність та героїзм, зумів таки втілити в життя урядовий план із роздачі холуйської тисячі. Ще кілька годин залишки натовпу гасали величезною площею, ловлячи грошові знаки, всеньку ніч по кишенях у трупів нишпорили мародери, нарешті кілька діб родичі намагалися шукати серед розчавлених мертвяків тіла своїх загиблих. За день по закінченні операції газети урядові сповістили своїх співгромадян про вдале її завершення і пропонували всім, хто свого холуйського талану не отримав, звертатися із заявами до міністерства фінансів для створення високої комісії по кожному окремому випадку. Розрахунок зіграти на марнославстві всієї погані виявився напрочуд вдалим: той хто не отримав свого належного одразу б оголосив на весь загал не тільки про те, що не є привладненим, а  ще мусив би зізнатися знайомим, що не скористався тією нагодою, яку надавав йому, разом з усіма, справедливий уряд, а отже є просто невдахою, або логером. Адже всі чудово розуміли: якщо урядовці відзвітували про виконану роботу по розподілу грошових коштів, то отримати їх вже ніяк не складеться, тільки затягають по комісіях та піднімуть на сміх знайомі. Партія на той час опозиційна, описуючи події навколо роздачі імператорського боргу, завжди загострювала увагу читача на тому, що справедливці намагались купити за бюджетні кошти голоси виборців. Проте дослідження більш глибинні показують, наскільки неординарним, навіть подекуди геніальним був задум щодо політики внутрішньої. Ні для кого не є секретом, що як для  прибічників, так і противників правлячої  на тоді партії отримання грошової суми не було стимулом для зміни політичних вподобань. Набагато важливішим було те, що символізувала ця роздана ніби то всім тисяча: повернення до грошової форми виплати милостині. Дійсно, хоча заборону на роздачу подаяння готівкою ніхто не скасовував, всі розуміли, що це саме воно і є, тільки замасковане під виплату нібито реальних боргів, які насправді імператор вже давно своїм кредиторам пробачив. А це вже мало привернути увагу  доти політично пасивних виборців і схилити їх на бік справедливців, адже роздач різного роду заборгованостей останні наобіцяли дуже багато. Що ж до політики зовнішньої, яка зосереджувалася на стосунках із колишнею метрополією, то її висвітлює урядова телеграма, яка була направлена особисто імператору наступного ж дня по закінченні виплат.

 

«Улюблений і шанований Вседержителю!

Уряд дотепер вірної вам держави без якихось спонукань із Вашого боку, а виходячи виключно з нагальної необхідності всіляко задобрювати вашу Сонцесяйність, спромігся віднайти грошові кошти і сплатити ту частину зобов’язань Вашої Величності, яка могла в майбутньому стати каменем спотикання у стосунках між країнами, якщо люди недобрі знов захопили б владу на острові. Наш уряд готовий і надалі робити втіху  особисто Вашій вельмишановності і благо великій імперії , тому вірнопокірно просимо назвати ще якісь зобов’язання імперського уряду, тягар яких платники податків нашої ницої країни із задоволенням візьмуть на себе. Якщо вірні раби  Вашої імператорської Корони можуть хоч про щось мріяти, окрім якнайскорішого повернення в тепле лоно імперії, то це про поновлення співпраці в тій галузі, яка тривалий час приносила зиски в тому числі і кошторису Великої держави. Милостиво благаємо доручити розгляд питання постачання сировини для подальшої переробки на острів Вашим високорозумним урядовцям.

Прочитавши текст телеграми, будь-яка людина, необізнана з укладами життя на теренах колишньої імперії, могла б зробити хибний висновок, що Партія Майданної Справедливості або скотилася до ренегатства, або щиро полюбила очільника іншої держави. Проте не слід забувати, що головним на тоді для обох партій було – боротьба за владу в країні, національної ж ідеї, яка не зіграла на тоді і залишалася неперспективною наперед, всі ідеологи намагалися якнайшвидше зректися. Відтак, справедливці не були якимись ницими колобарантами, чи імперськими блюдолизами, чи шахраями, які за кошт сумлінних трударів скуповують голоси виборців не дуже розумних, проте дуже жадібних, ні навіть бузувірами, здатними заради підвищення власного рейтингу на кілька відсотків  позбавити шансів на виживання хворих дітей – вони були тим, що об’єднує в собі ці всі та багато інших означень – справжніми Політиками. Втім, таке розшаркування не могло не справити приємного враження на імперську сторону.

Милість особи Сонцесяйної не знала меж. Звісно, етикет та інтереси його країни наказували поводитися , як личить справжньому імператору: дозволити холопам сплатити по власним зобов’язанням і не поступатися принципами ані на йоту. Тому імперським урядом був запропонований наступний компромісний  вихід із ситуації: велика держава поновлює постачання сировини для промисловості  держави маленької, але не безкоштовно, як за часів перебування в єдиній братерській сім’ї, а продаючи своє сміття, як продають будь-який товар. Дійсно, за винятком перших років існування оновлених передових загонів, коли переробна галузь ще не була провідною на острові, уряд імперії був головним акціонером концернів, які об’єднували промислові групи сміттєпереробних підприємств, і прибуток в імперську скарбницю йшов автоматично. Коли галузь була формально націоналізована, а реально її вже розподілили між собою  найвпливовіші на острові фінансові групи, імперія всього лише забажала отримувати свою належну частку прибутку, але щоб без необхідності  не поринати у організаційні питання на самому острові, просто воліла закладати свої фінансові інтереси у ціну, отже ніякого підступу з боку старшого брата стосовно меншого тут не було. Та не лише добросердя до заблудлої колишньої колонії спонукало імператора на доброчинні дії. Сміттєва війна, хоч і послабила була економічне становище непокірливого колись острова, не менш боляче вдарила по континентальній частині імперії, особливо по щільно залюдненим містам на північному узбережжі. Вся припортова територія з бельнібарбійської частини протоки і околиць міст-мільйонників перетворилися на велике смердюче звалище. Нерухомість навіть в центральних районах вказаних міст здешевшала в кілька разів, з околиць же і окраїнних районів люди бідніші вибиралися цілими кварталами, не очікуючи початку епідемії. Отже бельнібарбійська сторона теж не мала безмежного ліміту часу, і, якщо лаґгнезький уряд зволів би був  поставити пріоритетом інтереси системоутворюючої галузі промисловості власної країни(а те, що острів на найближчі десятиліття залишається імперською помийницею, прямо витікало із результатів референдуму про залежність), то тягнути час було б на користь фінансовим інтересам меншої держави. Проте демократичний процес, який так вдало допоміг двом сильним подолати одного слабкого, тепер став на заваді порозумінню між цими ж двома найпотужнішими політичними утвореннями. На кону вже стояла абсолютна влада над всією країною, а отже тодішня опозиція, що малювала себе  прихильниками стабільного сталого розвитку, не могла дозволити справедливцям без перешкод владу загарбати, останні ж пропонували стабілістам лише мезальянс, диктаторські повноваження воліючи залишити за собою. Загальнонаціональна єдність всіх прошарків населення в бажанні рабського майбуття не припинила роздраї у верхівці, а лише їх підсилило: адже керівництво країни людей свобідних – це всього лише наймані управлінці, і робота їхня, контрольована суспільством, не дає надзисків і надприбутків. Управляти ж країною рабів – це означає мати за приватну власність не тільки всі її матеріальні багатства, а ще й мільйони одиниць живого товару, який лише подеколи підгодовувати рабськими вольностями, неначе дресированих цуциків шматочками цукру. Відтак опозиція взяла за правило для себе всіляко перешкоджати діям влади, остання ж з такою силою трималася за крісла, що здавалося, дупи високопосадовців пустили міцне коріння. В парламенті всі дрібненькі партії, навіть ті, які не соромлячись  оголошували, що створені на продаж, принишкли по своїх фракційних закуточках і не наважувалися  шакалити біля жодного політичного хижака, перетрухавшися, що переможе інший. Оскільки парламент не давав жодного результативного голосування, а деякі речі потребували законодавчого узгодження, урядовою постановою були запроваджені нові засади науки арифметики, які базувалися на новоспеченій аксіомі 213 > 225, що приголомшило більшість бухгалтерів і торгівців. Олігархічні групи через простої в основній промисловій галузі втрачали прибутки і вже погрожували припинити фінансування своїх політичних висуванців. Накручений опозицією гегемон буйно сумував за натхненною працею, кілька тисяч його представників навіть отаборилися на історичному майдані, відібравши у справедливців монополію на використання народних мас в політиці.

В таких умовах справедливці прийняли важке політичне рішення, що напередодні виборів, які вирішать їхню подальшу долю як правлячої партії, краще мати невигідний контракт з імперським контрагентом на постачання сировини для провідної промислової галузі, аніж не мати договору жодного, відтак представництво вирушило до Логадо із директивами будь що  відновити сировинні потоки.

Побачивши прибулу здаватися делегацію острів’ян, імперські урядовці зраділи, немов батьки перезрілої нареченої появі у власній домівці потенційного зятя, проте вигляд мали набундючений і важний, як і личить представникам нації домінуючої. Насправді ж вони не сподівалися на дуже скору сміттєву перемогу і не встигли обрахувати, як його встановлювати ціну на такий дивний товар. В усьому світі не було ще, мабуть, прецедентів продажу сміття однією країною іншій. Тому обидві високі сторони перебрали купу варіантів ціноутворення – всі вони описані в методологічній літературі і зберігаються в архівах обох країн. Один з них протягом тривалого часу розглядався як найперспективніший: в присутності вповноважених осіб від сторін, що домовлялися, високий імперський чин, який мав, між іншим, медичну освіту, павичевим пером обережно длубав у носі головному урядовцеві з бельнібарбійського боку, потім, витягши черговий згусток носового вмісту на платинову тацю, всі гуртом посадовці з обох боків починали, дивлячись у мікроскоп, ретельно вивчати зовнішній вигляд  шмату речовини, геометричну фігуру, в яку вона звалялася, креслити на ватмані ізометричні зображення небаченого геометричного об’єкту і намагалися віднайти функцію, друга похідна від якої давала б значення об’єму досліджуваного тіла. Прововтузившись таким чином  дні зо три  і остаточно висякавши носа видатному урядовцеві та зціливши останнього від гнійносмердючою нежиті, висока комісія дійшла обопільної згоди, що із цієї частини людського тіла виколупати тарифи на сміття навряд чи вдасться. Так мабуть домовлялися б іще не один місяць, але в процес втрутився сам імператор, якого вже дратувало затягування договірного процесу через небезпеку бунтів на запаскуджених теренах півночі країни. Він явив думку  насправді геніальну, як, зрештою, все, що протягом століть народжувалося в Сонцесяйних мізках: за його величності наказом було підраховано кількість м’ясних січеників, які подавалися на обід представникам обох делегацій – і таким чином була встановлена  початкова ціна  в американських доларах на  десять тон побутового сміття, що постачатиметься на острів для переробки. Ціну ж за одну тону відходів промислових були визначили, перерахувавши кількість іздохлих мух, висипавши їх із величезної люстри в церемоніальній залі імператорського палацу. Ціна на стратегічний для обох держав товар повинна була змінюватися щоквартально, індексована для відходів побутових на показник зростання споживчих цін, для промислових – на індекс цін виробників в середньому за звітний квартал із часовим лагом в півроку. Такий спосіб отримав назву «окремого ціноутворення». Договір було укладено терміном на дев’яноста дев’ять років, без права одностороннього з лаґґнезького боку розірвання, але із люб’язно наданою Вседержителем можливістю один раз протягом століття скористатися правом на двадцятивідсоткову знижку, яке право лаґґнезький уряд використав на перший же рік дії договору, узгодивши це із імперськими очільниками, навіть не виїжджаючи з Логадо.

Повернення вповноважених представників із столиці імперії не було таким тріумфальним, як планувалося, відчувалося незадоволення з боку усіх верств населення: верхівка не одержала тих надприбутків, про які мріяла, бажаючи відсторонити від фінансового корита колишніх хазяїв, погань привладнена, хоча і  отримала мінімальний кошик рабських вольностей, все ж таки сподівалася на більше, для вуличних же скінчилося свято демократії і довелося стати до роботи(хто  її мав) із заробітками, що не дуже різнилися із колишніми. Втім, за результатами опійних опитувань, які на тоді вже збігалися із дослідженнями соціологів, рівень довіри до двох найвпливовіших політичних сил залишався майже рівним. Загальне зібрання парламентарів в присутності кланових верхівок і урядовців ухвалило замість всенародних виборів до установчого парламенту,  в одному турі  звести цих двох політичних монстрів, інші ж диванні партії нехай собі тимчасово принишкнуть, поки розмовлятимуть джигіти, а там, хто переможе, той вже дасть раду і з написанням основного закону, і з виданням узгоджених із ним підзаконних актів.

Отже вдруге за один рік і дотепер востаннє на острові відбулося пряме волевиявлення його громадян, оголошених вже на тоді демосом, при чому ці електоральні змагання відобразили результати як опійних так і соціологічних опитувань і можна впевнено стверджувати, дали в цілому об’єктивну картину політичних вподобань всього населення Лаґґнеґґа: дві різні сили контролювали приблизно рівну кількість адміністративних одиниць, відтак всі зловживання із голосами виборців в бік одної партії на одному боці країни віддзеркалювалися на користь другої партії на боці іншому.  На виборах перемогла опозиційна на тоді політична сила, тобто колишнє керівництво у повному складі, поборсавшись кілька років, немов квітка у лунці, повернулася до своїх кабінетів, більша ж частина чиновництва аполітичного знову  ніяких змін не відчула. Відрив у відсотках був невеличкий – близько п’яти – це дало справедливцям підстави стверджувати, що саме прибічники першого Президента у повному складі нібито перебігли до стабілістів. Надалі справедливці прибічників колишнього Президента називали не інакше як злочинною групою впливу. За версією справедливого проводу, саме порівняння оспіваного їхніми прибічниками періоду збиралізма із  зовнішньосвітовим фашизмом відлякало, мовляв частину їхніх потенційних виборців. Треба сказати, що для більшості пересічних острів’ян поняття «фашизм», неначе той «бабай» - ніхто чітко не може сформулювати, що воно таке є, але всі його побоюються. На тоді серед місцевих вищих існувала стала думка, що цим страшним словом можна означити неповагу погані до представників шанованих родів, ослух, намагання мати з ними рівні права, стати на заваді знищенню(одноразовому чи то перманентному) певної кількості людей недостойних заради процвітання обраної касти, невіра в те що їхні діти вже народжуються вищими істотами і дітям погані треба працювати над собою деколи все своє нікчемне життя, щоб отримати таке право, як вищі мають від народження. А отже, в баченні справедливців, найпершим фашистом на острові саме й був Президент. Вони ж прагнули тільки встановлення збиралізму, та ще  й пом’якшеної його форми. Заангажовані партією політологи навіть визначили дванадцять відмінностей збиралізму в тому вигляді, як він впровадився на теренах Лаґґнеґґа від тих фашистських режимів, що існували приблизно в ті самі часи   в інших куточках світу. Особисто я  через погану пам’ять не спроможний тепер згадати жодної, але партійні функціонери мали будь якої миті доби назвати принаймні п’ять.  Що ж до аналізу власних помилок, тут серед очільників справедливської партії панувала думка, що вкрай недалекоглядно було відмовлятися від харизматичної постаті на чолі всієї політичної сили, а подання виборцям дій влади, як однієї команди рівних між собою однодумціввизнано було помилкою.

Втім у внутрішній політиці знов не сталося великих зсувів, як і у владних кабінетах. Подальший період новітньої історії, що триває дотепер, отримав назву часу демократичної стабільності. Закони арифметики були повернуті до сталих класичних постулатів, їх конституційно заборонено було змінювати. Відставні холуї його імператорської Сонцесяйності отримали вічні гарантії недоторканості своїх рабських вольностей. За гепарями, окрім грошових виплат, було залишене право мати при собі вогнепальну зброю і не бути притягнутими до кримінальної відповідальності за виготовлення і розповсюдження дурі.

<До цих мужніх відстоювачів імперських інтересів дотепер нарід колишньої колонії ставиться з повагою і трохи з острахом. Протягом трьох десятиліть, коли рекрутський департамент перестав діяти на острові на постійній основі, внутрішня політика наддержави кілька разів вимагала примусу до братерства в окремих регіонах континенту, і, у випадку, коли власного війска не ставало, проводився набір добровільних охотників серед острів’ян.  Хоча ці відчайдухи зазвичай відправлялися на службу у місця ведення бойових дій, що вже приховувало небезпеку бути вбитим, все одно бажаючих завжди було більш , ніж вакансій. Це попри те, що в лавах бельнібарбійської армії лаґґнезькі юнаки мали відслужити п’ять років(термін служби для громадян наддержави натепер складає півтора року в сухопутних військах і два у флоті). Якщо громадянина держави, за імперським означенням, другого ґатунку, не було вбито або понівечено під час  військової операції протягом перших п’яти років, він має право законтрактуватися на такий самий термін і відслужити, вже із грошовим утриманням, тільки після цього може подавати документи на розгляд міграційного департаменту  і благати про надання йому громадянства. У тому ж випадку, коли протягом цих десяти років мужнього воїна поранено чи то скалічено, і він не в змозі виконувати службові обов’язки, його, як іноземця, депортують на малу батьківщину, яка і опікується подальшою долею героя. Зазвичай лаґґнезький уряд не зволікає із призначенням гепарям грошового утримання, яке в рази перебільшує пенсії, зароблені громадянами на самому острові – це місцева влада робить без всякого примусу з імперського боку, просто набираючи моральні бонуси на той момент, коли острівних очільників ласкаво запросять повернутися до теплого імпернського лона. Якщо ж необізнаний чужоземець ставитиме недоречні питання,  з якого дива доблесні воїни відстоюють військові інтереси однієї держави, а утримання за втрату працездатності їм нараховується із кишені платників податків держави іншої, такий невіглас наражається на небезпеку бути щонайменше побитим, а може і позбутися власного життя. У пересічних острів’ян навіть не виникає такої хибної думки, що виплати імперським холуям – то недофінансування їхньої освіти, медицини або зароблених їхніми співгромадянами пенсій. Треба відзначити, що важкі умови служби та(або) тривале вживання наркотичних препаратів роблять характер середньопересічного гепаря нестерпним, а наявність при собі зброї – небезпечним для оточення. Втім позбавляти цих без сумніву достойних людей права хизуватися власними звитягами влада острова вважає неетичним, тому двічи на рік в столиці та всіх осередках цивілізації провадиться День гепаря. Традиція не переривалася ніколи, отже відточена майже як ритуал. Імперські захисники – герої різних часів –  збираються до гурту у найбільшому парку чи сквері власного міста, всі в рожевих беретах із встромленими в них пір’їнами індоперепілок(форма імператорських військ передбачає для учасників бойових дій берет теракотовий із пір’ям бійцівського кочета для рядового складу і павича для унтерофіцерського, проте кожного свята головні убори мужніх бійців перестають мати героїчний вигляд, а на місцевих ринках виробники бойової символіки зазвичай мінімізують витрати). Сідаючи в коло на траві, ці відважні люди  розкурюють ритуальну люльку із звеселяючою травичкою, потім у кожного своя пррограма – хтось вподобає більш важкі наркотики, хтось міцні алкогольні напої, все поспільство згадує бойові походи і кожен гурт свого  дупоголового генерала. Це не образа посадовця, а швидше описання фенотипу: в бельнібарбійській армії генерали однакові тим, що всі як один є лисими із великими жировими складками, які схожі на відповідну   частину тіла і купкою волосся на маківці, що нагадує точкоподібне дристало.

Надудлившись і обдолбавшись вщент, гепарі здійснюють ритуал бойового випорожнення з усіх отворів організму – якщо у місті є фонтан – то туди, або просто під кущі та дерева. Цей обряд декому з героїв рятує життя, оскільки в перші роки урочистого святкування ставалися  дуже прикрі випадки. Траплялося, що якийсь із бійців, який був загубився і приснув просто серед вулиці, захлинався своїми ригаками. Та навіть просто закаляний герой, лежачи в такому стан серед вулиці, дуже смердить, що хороброму синові імперії аж ніяк не личить. Після священного ритуалу очищення шлунків та міхурів вишикувані – як це дозволяє стан їхнього сп’яніння – відважні чоловіки прямують мститися всім цивільним пацюкам – тоді їм на шляху не варто з’являтися ані старим, ані малим, ані вагітним жінкам. Добре, що все місто знає, коли святкується день гепаря, і завбачливі обивателі не кажуть носа на вулицю, з вікон лише спостерігаючи, куди рушить рожевий хвіст змієподібної колони. Маршрут зазвичай незмінний – колона йде до гуртожитків місцевих профвишів, щоб натовкти пики тим, хто все життя в тилу їстиме їхні пиріжки і тискатиме їхніх дівок. Якби додати трохи логіки, тоді, щоб помститися за соціальну нерівність, вої мали  б відгамселити напіввишевську братію, але не слід забувати, що у  голови лаґґнежців замість власної гідності тривалий час вкладали хохлізм, а гепарі серед тих, кого навчали, не одноразово виявлялися першими учнями. Навіть підпитий чи обкурений гепар із героїчним рожевим беретом на макітрі і вогнепальною зброєю в кишені залишається ницою істотою, яка дзьобати і кривдити може лише того, хто наперед слабший за неї. Поміж вихованців же привілейованих навчальних закладів можуть трапитися діти впливових батьків, яким перепаде випадково, через неспроможність у стані тяжкого сп’яніння сортувати мішені для биття.  В той же час ці  самі безстрашні бійці радо приймають за свого чоловіка, що відкараскався від армійської слижби, вдаючи з себе параноїдального шизофреника, за тієї, звісно, умови, що цей високодостойник  має можливості розподіляти на користь прославлених героїв рабські вольності. -Автор >

Трохи гірше складалося із наданням привілеїв іншим достойникам – гівняникам, які тривалий час власним розумом намагалися прославити рідну батьківщину. На їхні зависокі пенсії грошей в кошторисі майже не залишалося, проте зовсім без уваги цю групу достойників не залишили. На  так звану гівнюкову пенсію, яка б дорівнювала половині утримання відставного гепаря в єфрейторському чині (а це втричі більше прожиткового мінімуму), отримали право ті із роумників, хто відпрацював на одній фекальній скринці протягом двадцяти років, або ті, хто мав непересічні заслуги перед державою. Підступ для наукової спільноти полягав був у тому, що жодна фекальна скринька двадцяти років поспіль не працювала, вони створювалися під окремий науковий проект, і, у разі його успішного втілення (а частіше провалу), розпускалися, й науковці-прикладники мали шукати собі нову тему. Залишалася підзаконна лазівка із внеском до скарбниці державної слави, якою скористалися всі привладнені гівняники, оскільки самий факт використання батьківських зв’язків в науковій та навколонауковій сферах вже є проявом неабияких чеснот. Вуличним поталанило менше, особливо тим, що колись вважали себе щасливцями,  працюючи на скриньках із розробки виробів військового призначення. Кулі, відлиті із стратегічної секретної сировини, хоча і були шедеврами дизайну, та літали напрочуд незграбно, в той час, як виліплені із тієї ж маси цукерки мали смак нетрадиційний, але в продаж все ж таки потрапляли. Та добрий уряд не залишив своїх розумних вуличних синів напризволяще, призначивши і їм утримання на старість у розмірі навіть більшому, ніж можна було сподіватися, а саме прожитковий мінімум плюс один відсоток. Цей зайвий процент був глибоко символічною величиною, тож на потім став використовуватися як додаток до пенсії всім, хто мав відпрацьованого стажу більше сорока років. Символізував же він наступне: навіть представник погані вуличної, якщо тривалий час сумлінно працюватиме на владу, може отримати не лише те, що люд достойний має  від народження  - право на виживання - а навіть трішечки більше.

Освітянську систему було реформовано і приведено майже до теперішнього стандарту: особи, які отримали середню освіту через особливості методології викладання наук можуть продовжувати навчатися з усіх країн світу хіба що в навчальних закладах колишньої метрополії – мисливці за розумними головами з континенту часто-густо наїжджають на лови вже не гарматного, а сіроречовинного м’яса. Шлях же нагору через мережу напіввишів обмежений для вуличних і строго регламентований державою. Мізками молоді підзолоченої представники імперії не цікавляться, оскільки наука дуполизання добре засвоюється і представниками бельнібарбійського висуванства, на цій ниві там конкуренти не потрібні. Втім велика увага рекрутерами приділяється профвишам. Завдяки широкому охопленню вуличної молоді саме цими закладами натепер вищу за місцевими критеріями освіту має більш ніж п’ятдесят відсотків. Таким чином влада намагається компенсувати недолугість середньої освіти масовістю вищої.

 Тривалий час точилася дискусія про подальший розвиток охорони здоров’я, проте перемогла традиціоналістська точка зору, що не можна позбавляти людей гідних тих благ, що вони вже мають, а відтак розвиток периферійної медицини був відкладений на необмежений термін часу. Кошти на боротьбу зі смертельними захворюваннями, насамперед з онкологією, від якої дотепер потерпає значна частина населення промислових регіонів,  майже не виділяються, і на це є два резони: по-перше серед людей достойних, які в більшості своїй мешкають  в регіонах в екологічному плані благополучних, відсоток випадків захворювань занизький, по-друге кожен такий достойник впевнений, що в тому разі, коли біда спіткає когось із близьких йому людей, в нього стане грошей і (або) зв’язків відправити дорогу йому людину на лікування на континент, можливо навіть до провідних логадійських клінік. Але добрий уряд стабільності подбав і про тих, у кого коштів на таке лікування неставало, дозволивши їм шукати спонсора для операції власній дитині чи родичу серед приватних осіб. Треба сказати, що із часів збиралізму роздача подаяння була прерогативою виключно  держави, заборона ж жебрати серед громадян залишалася законотворчим атавізмом ще з доімперської доби. Демократична стабільність все докорінно змінила. Від дня прийняття відповідного закону не лише дозволялося просити і подавати на медичні заходи, благодійник ще звільнявся від податку на суму, що дорівнювала доброчинному внеску. При цьому не важливо було, яка саме операція робилася добрим коштом і кому саме – на острові не заведено поділяти убогих та нікчемних на бідних і багатих, відтак місцеві багатії, якщо не було нагоди врятувати комусь достойному життя, проплачували пластичні операції своїм дружинам і коханкам. Оскільки послуги косметолога та пластичного хірурга входять до мінімального споживчого кошику вищих прошарків населення, податкові пільги на таких філантропів теж розповсюджуються. Але уряд не був би демократичним, якби не згадав про ті прошарки населення, яким пощастило в житті менше, і представники яких не мали можливості особисто спілкуватися з потенційними спонсорами. Йдеться про найбідніших громадян, мешканців фавел та віддалених закутків периферій. Їм всім дозволено було канючити у перехожих , але тільки там, де їхнє перебування не було заборонено законодавчо, тобто за місцем реєстрації. Виняток було зроблено для жінок, які просять на лікування власної дитини грудничкового віку – їх було допущено до деяких публічних місць. Майже одразу після набрання законодавчим актом чинності на вокзалах, ринках, людних вулицях і в парках стали з’являтися прохачки віком від тринадцяти до шістдесяти років – кожна зі снулим немовлям на руках і однією оголеною цицькою. Зі спливом часу такі старчихи гуртувалися  у відомі форми об’єднання, які стали називатися добрими фрайдами. Жіноцтво відповідного ґатунку певного району або селища під патронатом доброго хозла – чоловіка, щодо  людських чеснот якого немає у односельців жодних сумнівів – пильнує, щоб на їхній території не циганили зайди. Всіма отриманими матеріальними благами порядкує добрий хозел, ретельно контрольований місцевим війтом і надквартальним. За три десятиліття на діяльність цих благодійників не було жодної скарги з боку пересічних громадян. Добрий хозел зазвичай відбудовує велике подвір’я із купою  флігелів житлового та господарського призначення – це робиться виключно заради благородної мети, оскільки чим більше фрайдівок канючитиме на роздоріжжі, тим більше коштів на добрі справи збере громада.

Не можна не відзначити ще один особливий напрямок в галузі медицини, що його було започатковано саме за часів ситої демстабільності – так зване душевне золотарство. Виникнення його пов’язано із емпіричними дослідженнями рівня підготовки напіввишевської абітури, коли, зі збільшенням обсягів генеральної сукупності досліджених, стало неможливо приховувати відсутність переваг інтелекту вищих. Для обґрунтування необхідності подальшого навчання саме дітей можновладців була в обмежені терміни часу здійснена ціла низка наукових досліджень аури живої людини, для чого розроблено було кілька надчутливих агрегатів-аурометрів. Справжньою сенсацією стало підтвердження наукової гіпотези, що зменшення довжини хвилі в ауро-випромінюванні на один нанометр компенсує нестачу десяти пунктів коефіцієнту IQ. Відтоді ніхто не має права закидати студентам престижних вишів або високодостойникам (котрі посади свої успадкували) відсутність інтелекту, якщо наукове дослідження показує розташування ауро-випромінювання в синіх, або навіть ультрафіолетових спектрах. Але трапляються навіть серед еліти такі індивіди, яких не тішить в цілком законний спосіб успадковане родинне надбання, а власна тупезність або пригнічує або принаймні створює відчуття дискомфорту. Саме таким гідникам душевні золотарі – зазвичай найдосвідченіші і найуспішніші лікарі із психологічною спеціалізацією - за гідну ж оплату, яка за одну годину перевищує десятки профмінімумів, навіюють думки про власну гідність і закономірність посідання належного місця в суспільній ієрархії. На нижчих суспільних поверхах (де навіть на замірювання ауро-лямбди не в усіх вистачить грошей – її там визначають наогляд) проблеми комплексів низькодостойників розв’язують відповідно ворожки, шамани й провидиці, і, хоча дипломовані знавці людських душ мають останніх за шарлатанів, функції всі золотрі виконують тотожні: позбавляють багатих нікчем зайвих грошей і примушують пишатися своєю ж мізерністю.

Трохи підрізало крильця демократичній стабільності необхідність сплачувати за сировину повну ціну, оскільки рік, на який справедливці домовилися про знижку, напрочуд швидко скінчився, а ціни – як на споживчі товари, так і виробників -  попри передвиборчі сподівання тодішніх можновладців, зростали, хоча і не галопуючими темпами, проте впевнено. Але тут уряд стабілістів  спромігся на те, що  дотепер вважає найбільшим власним успіхом: суттєвої  знижки ціни в обмін на таку дрібничку, що її навіть політичною поступкою називати не варто. Вище керівництво імперії погодилося знизити ціну на сміття всіх видів, що постачалося на острів вдвічі на період в десять років, у випадку, якщо міністерство освіти  формально незалежної держави на законодавчому рівні прийме за основний шаблон вивчення вітчизняної історії методологічний посібник, виданий в Логадо за редакції імперських історіографів – той самий зручник, що я його вивчав паралельно із документами, які висвітлювали реальні події останніх трьохсот років. Більш того, лаґгнезьке міністерство освіти домоглося, щоб цей зручник і удруковано було  в столиці імперії – більше намагаючись перестрахуватися, щоб помилки граматичні не перетворилися при ретельнішому розгляді на політичні закиди, -  але це також був зиск для кошторису меншовартісної держави, яка позбавлялася поліграфічних витрат. Те, що шовіністи від історії у цьому виданні називали упокорений нарід братами своїми меншими, за словами міністра освіти не несло ніякої образи, оскільки, цитую « якби ниці мої співвітчизники знали, яку ніжність випромінює Сонцесяйний імператор, спілкуючись, наприклад, із своїми собаками, я впевнений, що переважна більшість острів’ян забажала б такої звірячої долі». Ще один захід імперії не міг не вразити монаршою щедрістю. Ті підручники з історії, що їх було видруковано за часів Першого Президента, протягом року скуповувалися відрядженими задля цього унтер-офіцерами таємної поліції та їхніми підгебованими співпрацівниками  у навчальних закладів, бібліотек та фізичних осіб за живу готівку – повновісні не девальвовані барлі або американські долари( на вибір), те ще не за залишковою або оціночною вартістю, а за ціною, що вдвічі перевищували первісну вартість  моднього на ті часи глянцевого видання каталогів витворів мистецтва або вершин світової моди (за бажанням можна було обміняти один старий підручник на два глянці із стрункими дівулями, одягненими в усе гламурне та еротичне або дюжину яскравих з тими самими дівицями постерів на стінку). Отримавши такий без перебільшення царський дар, велика кількість лаґґнежців на деякий час спромоглися відчути себе не просто холопами, а навіть щасливими холуями Сонцесяйного монарха.

Легко пояснити і відсутність в країні Збройних сил – адже  на її суверенітет, виконуючи умови Великого договору про невтручання, а також через економічну недоцільність в сучасному світі мати рабів, навіть дуже покірливих, не зазіхне жодна країна світу, окрім, можливо, колишньої метрополії. Але у випадку здійснення останньою агресії, все лаґґнезьке військо в перші ж години бойових дій радо здалося б у полон, оскільки немає сенсу захищати державу, незалежність якої абсолютна і переважна більшість населення вважає прикрою історичною помилкою.

Виборче законодавство дуже швидко було підрехтовано таким чином, щоб прямі вибори не могли вибити ґрунту з під ніг правлячої партії, після цього головні «грошові мішки» із справедливої партії хутко перебігли до стабілістів. Завелике скопичення у владній силі впливових людей із різними  діловими інтересами  наштовхувало на  внутрішнєпартійне розмежування: склалися дві великі неантагоністичні групи. Так звані цілувальники стверджували, що швидке зближення із імперією наблизить входження блудного острова до її теплого лона і пропонували, щоб хоч якось наблизити блаженну мить возлиття, слізно благати великого Сонцесяйного імператора відновити процедуру цілування очільником острова монарших чобіт. Друга група - так звані реалісти - розуміли, що самим лише цілуванням не обійдеться і відверто заявляли, що ладні лискати кому завгодно і що завгодно, аби працювала і приносила прибутки реальна економіка. Проте обидві течії мирно співіснували всередині правлячої партії,   відтак все йшло до сталого авторитарного режиму, що безхмарно існуватиме в країні щонайменше років із тридцять. Тому без ознайомлення із документами не для широкого розголосу і знання традицій зносин компрадорської еліти з метрополією не можливо було б зрозуміти логіку подальших дій партії влади, як важко буває зрозуміти картяра, який, маючи на руках вісім карт однієї масті грає мізера.

Всі історіографи намагаються розпочати описання подальшого нестійкого для стабілістів  періоду  із необґрунтованих політичних репресій, застосованих владною партією до своїх найзапекліших опонентів – справедливців. При цьому ніхто не спромігся дати адекватне пояснення, навіщо партії влади це здалося, оскільки, як я вже зазначав, ресурс – фінансовий, інформаційний та адміністративний - поволі перетікав до владної політичної сили, хоча партійні функціонери про всяк випадок не квапилися викидати другий партійний квиток на смітник. Всі історіографи нової доби, напевно, не мали допуску до ознайомлення із документами, що доступні були мені. Тому розпочну із тих подій, які передували початку політичних переслідувань опозиціонерів щонайменше на півроку. Я, як личить тому дослідникові, що себе поважає,  не користуватимусь переповідями газетярських та світських пліток, а спиратимусь виключно на прочитані мною особисто  паперові документи. Уривок одного з них я наведу шанованому читачеві, але наперед поясню його походження і причину перебування в архіві.

Невдовзі після дня  проголошення незалежності лаґґнезької держави за ініціативи першого Президента країни в структурі міністерства державної безпеки були засновані департаменти розвідки та контррозвідки. Не маючи достатнього фінансування, перші роки ці два відомства трималися лишень на завзятті фанатів незалежництва, які, ніде правди діти, були поганими професіоналами у нишпорницькій справі, хоча дуже швидко вчилися і декілька провокацій -  найчастіше з боку агресивно ностальгуючих за старими часами, накручених імперською пропагандою, -  змогли упередити. Після холуйського референдуму, здавалося б, необхідність у спецслужбах пощезла, і можна було покладатися в усьому на Таємну поліцію старшого брата. Але завбачливі справедливці,  як потім і стабілісти,  не тільки не розпустили спеціалізовані підрозділи, а навпаки почали їх щедро фінансувати і виховувати нові кадри, використовуючи безцінний досвід підгебованих співвітчизників. Не слід вважати, що ці відомства були налаштовані проти колишньої метрополії, яку верхівка правлячої партії, як і її електорат, любила понад усе на світі. Та іноді навіть ницому холопові не завадить знати про панські вподобання в їжі, мистецтві, політичні  та релігійні прихильності, вади паничів і панських утриманок, в решті решт деколи дуже корисно знати стать панського сексуального партнера. І все це не для того, щоб, боронь боже, якось скривдити любого хазяїна, а тільки задля його ж втіхи. Крім того професійних шпигунів можна використовувати і як знаряддя боротьби і з конкурентами  бізнесовими та політичними. Відтак ті відомості про імперських посадовців, які вдавалося  зібрати, потрапляли на розгляд спеціального аналітичного відділу, а звідти після подання по команді висновків аналітиків підрозділу, марковані грифом «Таємно» відправлялися до спеціального архіву міністерства  Державної безпеки. Допуск  до праці із цими документами, хоча і не з усіма, я мав завдяки впливовості мого провідника і товариша. Той текст, що мною буде зацитований, є уривком з листа керівника Департаменту із питань Склеювання імперії( саме так  після реорганізації став називатися ідеологічний підвідділ) до імператорського представника на острові, якого  офіційний  Логадо дотепер принципово не йменує послом, і був  реакцією на доповідну записку молодшого офіцера Таємної поліції в чині підпрапорщика по вертикалі свого відомства. Цей чиновник, маючи ще сержантське звання, був перед демократичними виборами куратором справедливської партії, після встановлення ж стабільності, так само, як і його колега, який скеровував дії партії натепер правлячої, був підвищений по службі із присвоєнням чергового воїнського звання і імператорської відзнаки. Таємна поліція імперіії не розрізняла як опонентів - учасників політичного процесу на острові, так і їхніх наставників. З боку ж верхівки партії влади спецслужбовець відчув, мабуть , зверхнє і зневажливе ставлення до себе, що і задокументував, скаржачись на неповагу з боку керманичів меншовартісної, на його думку, народності до представника не просто нації в імперії титульної, а ще співпрацівника найпотужнішої в  світі спецслужби. Реагуючи на такий донос,  Склеювальний департамент відписував наступне:

«... Неприпустимо терпіти з боку тієї купки ницих істот, яка з нашою допомогою посіла свої владні крісла неповагу до офіцера Таємної його Сонцесяйності поліції, яка проявлялася в недотриманні рабської покірності з боку означених людців і  численних образ честі та гідності нашого славного посадовця. За давніми і усталеними традиціями нашої імперії будь-який службовець титульної нації завжди буде для логадійського керівництва істотою вищою, ніж наділений   навіть необмеженою владою тубілець. Протягом століть губернатори-розпорядники цього занедбаного острова носили офіцерські чини тільки із милості найвеличнішого із володарів, втім цінність життя навіть очільника автономії на кілька порядків нижча за життя нашого співгромадянина, відповідно до цієї презумпції йому і його почту належить поводитися. Те, що губернатор натепер прозивається президентом – то є лише поверхневе, по суті він залишається таким саме ницим холопом, якими були протягом століть його попередники. Брудні натяки, що їх наш офіцер не міг не почути, нібито керована ним політична команда обкалялася була на виборах, кидають тіні сумніву на професійність і самого нашого співробітника. Адже всім відомо, що представники поважного імперського відомства не змагалися  одне з одним, а лише виконували місію нагляду за тими двома групами людей,  що перебування будь-якої з них при владі влаштовувало як наш департамент, так і все імперське керівництво, той же факт, що спецслужбовці закладалися між собою на кожну з цих двох партій ніби на учасників тараканячих    перегонів – то лишень для того, щоб не занудитися під час виконання важких службових обов’язків. Наш достойник також отримав відповідь  на запропоновані ним  рекомендації промислового відділу міністерства експорту, що, мовляв питання про обсяги постачання сировини уряд лаґґнезький вирішуватиме лише з урядовцями імперськими, яких тубільці насмілилися назвати своїми колегами,  розподіл же між промисловими зонами різного ґатунку сировини вони стали вважати виключно внутрішньою справою їхньої так званої країни. Це при тому, що завелика кількість підгебованого люду, сподіваючись на імперський вплив, очікує саме  на своїх підприємствах найприбутковіші шматки сміттєвого пирога. Ще наш офіцер розчув цинічні зауваження з боку представників челяді, яких острів’яни пихато називають урядовцями, щодо його маніри сидіти за столом, поклавши на нього ноги. Те, що службовець з’явився на  урочистий прийом без запрошення і під впливом прийнятої ним великої кількості алкоголю, не повинно було ніяким чином обходити автохтонів, оскільки вони за самим визначенням  не мають права обговорювати моральні якості представників нації, порівняно із ними вищої. жваве слиновиділення під час поглинання їжі свідчить всього лише про здоровий апетит службовця, а той факт, що цей достойник заснув на кілька хвилин обличчям у м’ясному салаті – про надзвичайну його працьовитість і втомленість від сумлінної роботи на благо батьківщини і не є приводом для глузування і недоречних жартів. Трохи виправдовує ницих рабів наших те, що вони сумлінно повернули загублені офіцером ключі від сейфа із таємною документацією, які той випадково впустив під час спроб танцювати. Нарешті всі попередньо описані витівки місцевому керівництву можна було б і пробачити, але у відповідь на чергове напучування офіцер імператорської таємної служби почув речі справді жахливі – що, мовляв в світі не однісінька є імперія, і що є країни, які, нещодавно отримавши незалежність, вже є членами організації поєднаних націй. Від згадування цієї злочинної структури, яка заважає великим державам втілювати великі ж задуми, наш сумлінний офіцер навіть спромігся трохи протверезіти, що взагалі на нього не схоже, і після цього вже просто не мав права не доповісти про злочинні наміри новоспеченого острівного керівництва, які не поступаються неподобствам, що їх намагався нав’язувати недолугим розумом тубільцям так званий перший Президент – це можливість виходу з-під імперського контролю і злягання із так званою світовою спільнотою, яка останні століття те тільки й робила, що намагалася встромити палиці в колеса міцної імперської машинерії. На підставі викладених фактів конче необхідно якнайшвидше довести команді, яка за нашої милостивої згоди опинилася при владі на острові, що ця сама влада може бути так само швидко передана іншій політичній силі, яка не менше, а де в чому і більше влаштовує імперське керівництво. Інструкції щодо проведення виховної роботи із  невдячним і , сподіваюся, просто телепкуватим гуртом зухвалих  вищих автохтонів передаються за звичною схемою, головна умова залишається незмінною: все, що станеться на острові, робитиметься виключно руками його помешканців, роль представника імперії  - лише спрямовуюча, ніякого керівництва, тим більше наразі при владі ми маємо чоловіка не дуже розумного, а в верхівці його партії підгебованих, на щастя, не менше, ніж у проводі партії натепер опозиційної. Ми впевнені, що все, що б не сталося на цій збутій богами ділянці суходолу, відбудеться на зиск великій імперії і особисто Сонцесяйній особі...»

Маючи інформацію про перебіг наступних подій легко зробити висновок, що таємний департамент молодої на тоді держави не співпрацював аж занадто щільно зі службою охорони президента, інакше невдовзі не стався б неадекватний відхил в поведінці очільника держави. Чолов’яга то був кремезної статури, в фізичній силі його не було жодних сумнівів після того, як він, незадоволений доповіддю вищих сановників, губернаторові однієї з периферій так зацідив у вухо, що воно назавжди оглухло, столичному же бургомістрові іншого разу одним хуком  вибив два передні зуби. У цього сміливця були всього лише три непоборні страхи: немилість Сонцесяйного імператора, заколот проти нього вищих сановників і некерована лють народних мас. На очільника острова Лаґґнеґґ всі ці три біди  могли напасти лише одночасно: дійсно, ніхто із наближених не ризикне піти на фізичну ліквідацію очільника натепер формально незалежної держави, не узгодивши питання із Таємною імперською поліцією. Так само і великі гурти населення спроможні були вийти бунтуватися виключно під орудою своїх провідників із числа вищих та привладнених, останні ж без узгодження із логадійським керівництвом теж не наважаться так ризикувати. Але саме останнього керманич усвідомлювати категорично не бажав, щиро вважаючи, що із зібраннями людських натовпів впорається самотужки. До того ж певні особи із числа тих, яким найбільше йняв віри високодостойник, щодня наставляли його поквапитися вжити заходів, а оскільки аналіз внутрішньополітичної ситуації  не був його цариною, то пан президент цілковито довіряв своїм радникам. Підбивали нарід знизу, звісна річ, справедливці, а точніше та частина колись владної партії, що наразі на владну верхівку видертися  не спромоглась. Усвідомлюючи, що законний шлях нагору для них закритий, партійні функціонери підбурювали найактивнішу  частину населення до дій рішучих, пропонуючи ста тисячам справжніх патріотів нові вакансії, не повідомляючи, щоправда, куди подінуться ті люди, що означені посади займали раніше, і хто  конкретно і за якими критеріями відокремлюватиме справжніх патріотів від несправжніх. Достеменно невідомо, чи були дані підгебованим радникам президента прямі вказівки, чи може їхні недолугі мізки так спотворено бачили ситуацію і уявляли вихід із неї виключно в посиленні тиску на представників на тоді вже несистемної опозиції, але хвиля арештів пройшлася по всіх прошарках суспільства. На острові ще здавна є традиція не застосовувати для політичних опонентів політичні ж статті карного кодексу – пішла вона ще з перших років подолання наслідків збиралізму, коли певна кількість репресованих – здебільшого із вищих родів –  домоглася виплати грошової компенсації за роки позбавлення волі. Тому останні півстоліття острів міг похвалятися повною відсутністю політв’язнів. Незгодних із режимом або ув’язнювали по кримінальним статтям, або закривали в палатах  божевільні чи профілакторію для лікування дуроголіків.

Віднайти кримінальні статті для будь-кого із представників погані – навіть привладненої –  не надто важка справа, адже життєдіяльність шанованих острів’ян завжди межує із порушенням закону.  Саме тому замість зазіхання на конституційний лад або підбурювання до встановлення насильницьким шляхом збиралістського режиму в країні, місцевим опозиціонерам закидали здебільшого нецільове використання бюджетних коштів або лобіювання власного бізнесу – тобто те, що стабілісти, перебуваючи при владі, залюбки робили й самі. Що ж до вищого керівництва справедливського проводу, то тут треба було вигадати щось дійсно одіозне і лиховісне. Найперше, що спало б на думку з огляду на  здоровий глузд – це розтринькання державних коштів на купівлю голосів виборців шляхом роздачі холуйської тисячі. Але  інкримінувати це було політично недоцільним, бо поновлення роздачі грошової милостині віталося майже всім населенням острова незалежно від політичних вподобань. Тому заходилися шукати склад злочину у контрактах на постачання сировини для переробної промисловості. Процес ускладнювався тим, що переважна більшість тодішніх урядовців давно вже отаборилася у кабінетах владних, змінивши лишень кольори партійних квитків. До того ж окрема стаття кримінального кодексу( а він з імперських часів на острові не змінювався) передбачала більш суворе покарання для нижчих чинів, аніж для тих, хто віддавав їм накази. В решті решт  з усього складу  тодішньої делегації віднайшли  молоденьку дівулю, в обов’язки якої на перемовинах входило тримання платинового підносу під час пошуку варіантів альтернативної тарифікації. Суть обвинувачення полягала наступному: якби молода особа професійніше тримала важливу для країни тацю, то можна було б схилити імперську сторону все ж таки до виколупування тарифів із носу, і це неодмінно було б вигідніше для держави-імпортера, аніж встановлення ціни за принципом «мухи окремо від січеників».

Якщо підсудні низової та середньої ланки отримали свої терміни ув’язнення доволі швидко і майже без розголосу, судовий процес на найвищому рівні йшов не благополучно для влади із самого початку.  По-перше не вдалося зробити його закритим, а це унеможливлювало в разі настання обставин непередбачуваних підштовхнути долю до прикрого випадку із підсудною. Майже одразу дівиця оголосила голодування, і оскільки, попри юний вік, була пухкенька, результати акції протесту на обличчі і тілі проявилися напрочуд швидко. Влада не могла дозволити, щоб із підсудною сталося щось зле, отже до неї була приставлена спеціалізована лікарська бригада, яка мала напоготові цілу діжку із поживною речовиною, на той випадок, якщо доведеться застосувати примусове годування. За місяць акції протесту панночка схудла на двадцять фунтів, і приблизно на стільки ж відсотків погладшав рейтинг представленої нею опозиційної партії. Поводилася в залі суду вона зухвало, особливо після того, як скинула зайву вагу, на кожне питання судді відповідала пропозицією «поцілувати її у пружній худорлявий задок» і навіть кілька разів задирала спідницю, щоб повихвалятися своїм надбанням. Спостерігаючи таке, суддя, чоловік літній і поважний, отримав нервовий тік. Чим далі просувався процес, тим більше хибила влада, яка не могла вже його й припинити, і тим більшу популярність набувала підсудна. Місцеві пасіонарно налаштовані підлітки навіть почали використовувати зарисовки із судової зали для рукоблудства замість засмальцьованих фотокарток цицястих порнозірок.   Прихильники справедливців відписують це виключно на силу волі самої жінки, і, ніде правди діти, ця молода на тоді панночка виявила себе не за своєю статтю мужньо. Існує, щоправда, версія, що підписанням наперед невигідних для країни контрактів справедливці ще тоді забезпечували собі політичне майбуття, домовившись водночас про підтримку з боку імперії їхньої партії у випадку настання скрутних часів разі  - саме тому окремі періодичні видання певної політичної орієнтації не були на острові закриті.

Отримавши належний за кримінальною статтею термін, молодка не стала  рюмсати, а використала час для продовження  с в о є ї  боротьби. Перебуваючи за ґратами, вона спромоглася написати  і видати друком  книгу-сповідь «Моє статеве життя в політиці», яка стала мало не програмним документом всієї справедливської партії. Влада і не зглянулась, як сама виліпила собі монстра-суперника. Голодування як метод політичної боротьби був запропонований справедливським проводом всім своїм ув’язненим партійцям. Щоправда, з приголомшливим успіхом його використовувати вже не вдавалося, бо у випадку панночки то було наче втілення мрій самозакоханого підлітка, який, здійснюючи спробу суїциду, сподівається, що неодмінно врятують: під наглядом лікарів, готових щомиті задля порятунку життя встромити пластикового клістирного наконечника просто в самісіньке гузно, голодується набагато веселіше. Відтак цей спосіб боротьби дуже сприяє подальшому зльоту в’язнів обраних і овіяних всезагальним піклуванням, для представників же середньої ланки екзотичний метод цей може виявитися навіть шкідливим, як обрізання для чоловіків-сихемців після романтичної пригоди їхнього панича з Діною Яківною. Багато послідовників чарівної опозиціонерки, що намагались її мавпувати, відмовляючись від їжі, отримали загострення хронічних захворювань, траплялись навіть летальні випадки, які,  ніде правди діти, дуже тішили справедливський провід: наявність трупів є приводом оголосити антинародний режим ще й кривавим, а відтак додає градусу радикалізації суспільства. Що ж до тих ув’язнених, які перебували в трудових таборах, віддалених від центрів цивілізації, то там голодування є звичним явищем, проте спричинене воно зазвичай не політичними переконаннями протестувальника, а зависокими потребами очільника виправного закладу і занизькою його ж зарплатнею.

Попри поневіряння багатьох опозиційних діячів по виправних закладах, накручування люду пересічного на протизаконні дії тривало, гаслами натовпів на майданах були заклики збільшити обсяг рабських вольностей, що пересічним громадянам надаються. Першими заволали ті достойники, що під час  Екологічної Катастрофи позбулися  посад на промзонах, вимагаючи собі відшкодування недоплачених ще імперією надбавок за шкідливість і водночас моральних збитків. Місцеві суди, які завжди стають на бік ображених гідників, визначили таким відставникам грошове утримання щонайменше у десять профмінімумув щомісяця. Віднайти кошти для невеличкої групи населення уряд мав змогу, оскільки переважна більшість реальних ліквідаторів якщо не були розстріляні, то вже  повмирали від набутих важких хвороб. Кошти, за споконвічною традицією, залучили, відібравши їх у тих верств убогого населення, яких представники галасувати змоги не мали: були скасовані програми з рекультивації загиджених земель та припинено надання знеболюючих засобів тим вмираючим від онкологічних хвороб тубільцям, що небезпечні райони ніколи не полишали, а також вдвічі зменшені посадові оклади вчителів сільських шкіл. Але така вибіркова роздача дармовщини спровокувала спалахи громадянської активності по всій країні – галасувати почали всі, хто лишень був спроможний, неначе купа пташенят зозулі із гнізда дрібненької пташки, хоча навіть самі мітингувальники  розуміли, що і десять державних бюджетів не перекриють всіх їхніх убогих забаганок. Не отримавши того, до чого прагнули, люди із навіяною думкою про власну гідність перейшли до дій більш рішучих, навіть агресивних. У віддалених периферіях випадки самосуду над тими дрібними чиновниками, що не були забезпечені охороною, і розграбування їхніх осель стали майже нормою, небезпечно було пересуватися навіть вулицями столиці. Революційно налаштована молодь вдалася до нового способу боротьби: розмазування власного лайна по стінах будівель. Новаторство започаткували ті сміливці, які висловлювали в такий спосіб своє ставлення до лідерів стабілістської партії, псуючи їхні портрети, проте, коли зображення вождів  на всезагальний огляд вивішувати перестали, практика нової форми революціонування не припинилася – адже для багатьох молодиків то був єдиний спосіб явити широкому загалові свій багатий внутрішній світ.  В проводі партії владної деякі люди історію власної країни знали, а отже чудово розуміли, до чого йдеться. Певна кількість легкодухих посадовців уже вели перемовини з керівництвом опозиційної на тоді партії – як не дивно, це були в переважній масі своїй цілувальники. Проте нової хвилі збиралізму ніхто не бажав, навіть помірковане крило справедливців всезагального суспільного протистояння побоювались,тому більшість реалістів схилялася на пропозицію  звернутися до імперського керівництва за допомогою у залагодженні внутрішнього роздраю, хай би там що Логадо не вимагало на обмін. Звісна річ, до самої столиці імперії ніхто не потикався, цілком можливо, що на рівні вищого політичного керівництва про небезпечну внутрішню ситуацію в неоколонії не було відомо. Всі питання вирішувалися в Трілдогдрібському імперському представництві, тобто на рівні старших офіцерів Таємної поліції та відрядженого із Логадо заступника керівника Склеювального департаменту. Вимоги бельнібарбійського  таємного офіцерства були наступними: сміттєпереробна галузь повинна формально залишатися у власності  економічних суб’єктів - резидентів самостійної держави, відтак і вся відповідальність, в тому числі матеріальна, у випадку настання нових екологічних катастроф покладалася на лаґґнезьку сторону. Втім з організованою при представництві імператора спеціальною Надзвичайною Сміттєвою Комісією рішення по розподілу сировини для переробки а також кадрові питання повинні неодмінно узгоджуватися. Означена комісія має право вето на всі рішення лаґґнезького уряду, проте в офіційній документації це ніяк не занотовується, в разі отримання звістки про ветування урядового акту, виконавчий орган повинен терміново зібратися і скасувати своє ж рішення. Головною ж метою створення Комісії є узгодження сміттєвих потоків всередені формально суверенної країни.   Не треба бути аж занадто обізнаним у сміттєпереробному бізнесі, щоб усвідомити, що переробка навіть приблизно однорідної сировини може бути рентабельнішою чи збитковішою залежно від того, хто і як розподіляє потоки. 

Загальновідомо, що ті чи інші очільники промзон свого часу були підгебовані різними офіцерами Таємної поліції, а відтак стали ланками в різних фінансових ланцюжках, коріння яких уходили до Логадійських високих кабінетів. Промислові відходи тривалий час постачалися певними підприємствами одним і тим самим промзонам. Нічого дивного не було в тому, що протягом років склалися внутрішньо корпоративні бізнесові групи, що їх в світі зовнішньому назвали б злочинними  угрупованнями, які спеціалізувалися на зловживаннях із промисловою сировиною: сортність відходів занижувалася, і замість, наприклад, обрізків мідного чи алюмінієвого проводу, які потребували випалювання і переплавки, вивозилися інколи цілі зливки напівблагородних металів. Траплялися також випадки, коли промислові відходи взагалі не виходили за терени континенту, а бувало так, що і заводу вони не полишали, при цьому кошти для проплати операцій регулярно надходили як із республіканського, так і з імперського бюджетів. І  подібні оборудки здійснювались при переробці майже всіх видів відходів.  Всі ці бізнесові витівки можливі лише в тому випадку, коли ланцюжок однодумців вздовж шляху сировини, включно із працівниками щойно створеної митниці, спаяний тривалими стосунками і однією метою – отриманням надприбутків. Імперському керівництву не обов’язково було знати, що коїться на його підприємствах, адже зведений бюджет імперії завдяки алмазовим вливанням ніколи остаточно не порожнів.  Ціна, що її сплачувала  молода держава за отримане сміття, відображала тільки фінансові інтереси всієї імперії, проте дрібніші суб’єкти цих відносин - резиденти Бельнібарбі - могли зазнати суттєвих втрат наперед запланованих доходів. Тепер легко зрозуміти, чому розподіл сміттєвих потоків всередині лаґґнезької держави не був справою виключно суверенною: ті нові багатії, що на острові хотіли дати лад переробній промисловості, легко могли розірвати крихкі тенета економічних зв’язків, які встановлювалися  і підтримувалися десятиліттями. Саме тому  і кадрові питання, включно із призначенням  митників з обидвох сторін, віддано було на розсуд щойно створеної Комісії. Згодом від митниці взагалі відмовилися, що дало можливість  лаґґнезьким квазінаціональним корпораціям збільшити свої прибутки на тридцять відсотків. Очільником Надзвичайної Сміттєвої Комісії призначено було того самого офіцера, який колись на урочистому заході налигався був до такого стану, що загубив ключа від секретного сейфу. Що ж до гарантій з боку керманичів острова, то партія влади мала по-перше звільнити з-під арешту ту саму дівицю, що її вже давно було обрано лідеркою опозиційної сили, і на наступних парламентських виборах забезпечити Партії Майданної Справедливості не тільки гарантоване проходження до законодавчого органу, а ще й таку кількість депутатських мандатів, що в перекладі мовою бізнесу відповідало б «блокуючому пакету акцій». Це дасть метрополії можливість будь якої миті здійснити певні, нехай і не такі легітимні, проте для двох головних партій доленосні зсуви, а саме поміняти мило на шило, не втягуючи до з’ясування міжпартійних стосунків нікому не потрібні народні маси. Те, що справедливці повсякчас погрожували націоналізувати все, що в злочинний спосіб перейшло до приватної власності без їхньої участі (а  на приватизацію найприбутковіших підприємств переробної промисловості апологети їхньої партії не встигли),  бельнібарбійську сторону не турбувало, скоріше заспокоювало, оскільки завжди легше тиснути на слабку державу, ніж на потужні фінансово-промислові групи.. Таким чином, імперія триматиме провладну партію за горло, а можливо, за ще тендітніші органи, завжди маючи напоготові згідного на все заради отримання влади дублера. Зі свого боку, Комісія,  виступаючи від імені всієї Таємної поліції, гарантує, що всі підгебовані члени партії опозиційної(а їх дотепер є достобіса, і вплив їхній майже безмежний, коли йдеться про дії деструктивні) отримають чітку вказівку  натовп у з’ясуваннях політичних стосунків не використовувати. Після парафування угоди численні гурти виборювачів рабських вольностей дійсно здиміли з майданів так саме хутко, як і з’явились. Окремим пунктом договору стало повне табуювання теми виходу колишньої колонії із  тієї сфери політичного впливу, яка географічно обмежена магнітними лініями великого шатра. Останнє положення, треба наголосити, захищало як інтереси великої імперії, що категорично не хотіла втрачати територію із завеликою кількістю потенційних рабів, так і іншої, на погляд політичних необізнанців, більш цивілізованої імперії, яка на зльоті постіндустріальної ери так само категорично не бажала до себе нових рабів приймати, хоча на широкий загал видавала гасла прямо протилежні, закликаючи всі народи до демократичного раю.

Остаточне замирення між метрополією і колонією символізував тріумфальний вихід із виправного закладу головної опозиціонерки і запроторення на тимчасово порожнє святе місце на нарах того самого судді, який виносив їй вирок із зобов’язанням відбути визначений ним самим термін. Через такий юридичний колапс у служителя Феміди окрім нервового тику розвинулося ще нервове потіння і тремтіння кінцівок. Поволі стали із буцегарень виповзати на світ божий інші справедливці. Така стрімка зміна долі ув’язнених опозиціонерів народила ще одну традицію, яка відрізняє острів’ян від мешканців світу зовнішнього і існує дотепер. В місцях позбавлення волі авторитетні посидільці не дозволять ніяким чином скривдити того опозиціонера, що потрапив був за ґрати. Адже доля політика може бути такою самою мінливою, як серце примхливої красуні, і той, кого на сьогодні вважають логером, наступного дня може злетіти на такі висоти, які не надто потужний мозок низькодостойного крисуванця навіть осягнути не в змозі. Звісно, потрафляючи політичному в’язневі, кожна ница істота із числа авторитетів конкретного виправного закладу потайки сподівається, що стане невдовзі причіпайлом саме цього висуванця, тільки-но маятник кар’єри останнього почне злітати вгору. Але то в переважній більшості лише мрії, а от зневаги до себе відроджений з попелу висуванець політичний своїм кримінальним колегам не подарує нізащо, за смерть же свого представника неодмінно помститься клан або політична партія. Певна річ, немає правил без винятків, і в місцях позбавлення волі подеколи трапляються нещасні випадки і з політичними, але всі такі ситуації зазвичай не є спонтанними, а заздалегідь погоджуються із центральним або периферійним проводом тієї партії, яку сіромаха представляє. Загалом же для ув’язнених політиків дозволяється створювати всі умови достойного перебування в неволі – звісна річ, їхнім власним, або партійним коштом. В спеціалізованій камерах можуть бути встановлені кондиціонер, душ, гаряча вода, плазмовий телевізор, холодильник, ортопедичні матраци на ліжку, навіть, за умов наявності технічної можливості, джакузі, – відтак для платоспроможних  народних захисників за ґратами створені умови комфортніші, ніж для дев’яноста відсотків їхніх співвітчизників на волі.

Наступні вибори до парламенту на тоді вже давно незалежної держави відбулися без несподіванок – обидві провідні партії отримали наперед обумовлений відсоток голосів і відповідну кількість депутатських мандатів.  Партія правляча була приведена до спільного знаменника геніальним рішенням проводу: всі цілувальники тепер є партійними ідеологами і призначенцями на представницькі посади, реалісти ж отримали на відкуп управління економікою країни. Крім того, щоб розвіяти сум пересічного виборця, до законодавчого органу було проведено ще кілька диванних партій, зокрема задля екзотики комуністична, члени фракції якої одразу урочисто заприсягнулися, перебуваючи формально в опозиції, реально бути безкоштовним додатком до будь-якої владної партії, окрім партій націоналістичного спрямування. Цікаво, що націоналізм відтоді і дотепер на острові Лаґґнеґґ у великому занепаді, хоча тих націоналістів, які публічно зрікаються злочинних намірів скасувати рабські вольності для знедоленого привладненого люду, а навпаки заприсягаються ґрунтувати свою діяльність виключно на пропаганді національних танців, одягу та зачісок, радо приймають під свої знамена справедливці. Ставши партією парламентською, останні, хоча і не відмовилися остаточно від ідеї наведення ладу залізною рукою справедливості, використовуючи найкращий досвід часів збиралізму, але погодилися на компроміс – відкласти цей процес на неозначений термін.

Треба наголосити, що внутрішня криза розвіялась не сама собою, а виключно через сумлінну співпрацю на благо батьківщини і виконання достойниками своїх обіцянок, даних іншим гідним людям. Цей кодекс лицарської честі протягом віків був запорукою того, що вищі між собою домовляються чемно і без зайвого насильства, а від цього і погані було на краще – оскільки будь-яка війна – троянд чи кланів – завжди найважчим тягарем лягає на плечі саме люду пересічного. За цю шляхетність протягом століть в усіх закуточках світу погань благословляла і боготворила своїх рабовласників, пробачаючи їм ставлення до себе, як до істот нижчого ґатунку. Все це могла б докорінно змінити відмова люду посполитого від рабської залежності в оновлених її формах, але за результатами холуйського референдуму нарід лаґґнезький такого бажання не виявив, і немає ніяких підстав вважати, що за останні десятиліття його(народу) наміри щодо власного майбуття змінилися. Саме тому пересічному виборцеві на острові байдуже, хто і куди направлятиме гурти покірливих тубільців – буде це панство місцеве чи то верхівка імперії і якої саме імперії. Цілком вірогідний і такий варіант розвитку подій: одна імперія, обтяжена надмірною кількістю людського баласту, спроможеться перепродати острів разом із населенням іншій – в такому випадку умови перепродажу і ціна угоди не повинні обходити електоральні згуртування, оскільки проголосувавши за збереження рабських вольностей, формою свого існування вони обрали такий усталений тисячоліттями суспільний лад, за якого кожен індивід суб’єктності не має, а є лишень одиницею живого товару.  Водночас надання рабських вольностей мешканцям острова не повинно припинятися ані на хвилину – це так саме необхідно, як вкидання корму в ясла – кожен вправний ґазда вам це підтвердить. Людський матеріал відрізняється від худоби присутністю сірої речовини в мізках і здатністю, ремиґаючи, міркувати про правомірність, законність та справедливість розподілу того, що вкидають у годівничку. Необізнаність виборця пересічного в юридичних та економічних хащах народжує попит на тих гідників, які б способи розподілу благ описували зрозумілою мовою – саме задля цієї мети і створюються за нинішніх умов політичні партії. Наявність в країні принаймні двох політичних сил надає можливість кожному виборцю уявити себе суб’єктом політичного процесу, а неантагоністичність ідеологій цих партій (або взагалі відсутність ідеологічних засад) є запорукою по-перше того, що, попри розбіжності формального плану, спадковість влади буде збережено, по-друге кожна електоральна одиниця за будь-якого результату політичних змагань багато не втратить і так само багато не здобуде. Домінування у обидвох провідних силах представників великого капіталу, а також полегшений перехід означених достойників із однієї партії до іншої нівелює політичні коливання на горі цієї піраміди і в разі настання таких струсів амортизує процеси так, що низи майже нічого не відчувають, окрім збільшення економічного тиску, до чого їм не звикати. Натепер, якби до влади прийшла партія опозиційна, все, що вона спромоглась би зробити – змінити риторику, і, замість вереску про збільшення бюджетних видатків на фінансування рабських вольностей, почала б закручувати гайки і латати державні кишені, що наразі робить партія владна, розтринькуючи грошенята лише напередодні виборів.  Проникливий читач може одразу дійти тієї зверхньої думку, що двопартійна система на острові  один в один мавпує аналогічне політичне утворення, яке був описав мій великий попередник за триста років до мене, а саме політичну систему країни ліліпутів, та не можу не вказати  на суттєву різницю. Гулліверові партії розділяв один формальний, хоча для обидвох сторін принциповий наріжний камінь – погляд на проблему виїдання яйця. Провідні партії моїх острів’ян теж  мають свій тупий та гострий кінець – це  для кожної політичної сили прізвище їхнього  лідера, що саме воно, на думку їхніх проводів, повинно бути увінчано титулом «Президент Республіки». Як  прадавніх партійців єднало те, що всі вони були ліліпутами, так партії на моєму острові поєднує життєве кредо їхнього виборця: у обидвох сил електоратом є хохлос. Щоправда, за стабілістів голосує переважно хохлос вірнопокірний, а за справедливців – хохлос кухонно-демократичний, та в усьому іншому люди з бюлетенями з обох сторін урнової барикади майже не різняться. Попри жваву риторику, ці дві   політичні сили є породженням одного начала і одне без одного не можуть існувати. Їхнє об’єднання дало б їм силу надлюдську і владу абсолютну, проте саме тут і постає перед партійними проводами дилема виїдання яйця в її теперішньому втіленні: адже достеменно відомо, що всі дуумвірати в історії людства закінчувалися зле принаймні для однієї зі сторін, відтак для кожного лідера краще мати запеклого ворога в іншому стані, ніж поряд себе. Відмінність між політичними системами, що їх розділяють три століття, в тому, що за часів сера Лемюеля  партії гуртувалися навколо влади абсолютистської, тепер же цю двійню народив і виплекав люд пересічний, привівши їх до влади на вільних  виборах. Але ще симптоматичнішим є те, що місцевий хохлос не лише знайшов відображення всіх своїх заповітних мрій і бажань у тій купі нісенітниць, що її партійні проводи зухвало називають своєю ідеологією, він ще ніяких інших політичних сил не потребує. Дійсно, якщо є партія покори і на  против їй партія бунту, але не бунту свобідних людей проти рабства, а рабів за право бути рабами привілейованими і отримувати собі більшу кількість вольностей, видряпавшись на соціальну гору по головах не таких щасливих співгромадян – в країні, яка рабством жиє та дихає,  можна керувати будь-якими суспільними процесами, не наражаючи тисячолітній уклад життя на якісь небезпеки. Об’єднуються дві мегасили лише на короткий час, коли відчувають загрозу усталеному століттями  рабському ладу, виконавши історичну місію, швидко розбігаються по своїх політичних закуточках. Робити це спонукає їх ще й інстинкт самозбереження, оскільки повне  домінування однієї з цих сил тривалий час несе загрозу її існуванню, як це показали прогнивання і збиралістського режиму і хохлостабільності, наявність же перед собою відчутної загрози робить владну партію гнучкішою, і, як не дивно, більш здатною до виживання. Так велика імперія, намагаючись задля здійснення шкурних інтересів купки засекреченого офіцер’я та підгебованої ними ж привладненої та вищої спільноти, послабити політичну систему неоколонії, реально її підсилила, оскільки витягла назовні і легалізувала те, що могло всю систему розірвати зсередини.  Адже, якщо повернутися до часів внутрішньополітичний кризи на острові, то відсутність отвору для випускання політичної пари могла призвести до нової форми збиралізму, і хоча ідеологи справедливців запевняли, що цього разу режим має бути добрим і без завеликих людських втрат, навряд вони б могли це гарантувати напевно, оскільки напади збиралізму – це пристрасть, а її контролювати неможливо. Так дружина-хвойда після чергового викриття кидається в ноги своєму рогатому благовірнику і цілком щиро запевняє, що це таке було востаннє, а пияк самому собі вірить, коли  саме цього дня планує обмежити себе однією чекушкою оковитої  і літром пива.

Всі режими нелюдські закликають людей до втілення в життя  красивих казочок, які до того ж балакуни з ідеологічного проводу так обґрунтовують купою чисел, формул та красиво складених довгих речень, що мозок людини пересічної дуже швидко втомлюються стежити за логікою і в решті решт сприймає все на віру, чого тільки і треба вождям. Так у столітті позаминулому дуже розумний англієць обрахував, як із десяти шпильок зробити тисячу, не менш розумний єврей довів, що, використовуючи такі метаморфози, можна засипати безкоштовними шпильками цілий світ. І поки розумники дискутували навколо вірогідності такого розвитку подій і вирішували, куди подіти зайві булавки, не такі розумні, але напрочуд пронирливі спритники у різних кінцях світу допетрали, що ніякі нові шпильки взагалі не потрібні, достатньо лише роздати по дюжині старих кільком сотням тисяч покидьків.  Ті, вміло заганяючи цей галантерейний виріб під нігті представникам панівного колись класу, дізнаються про місце знаходження схованок і отримають стільки золота і коштовностей, скільки режим потребуватиме, і таке економічне диво перевершить ефект будь-якого мультиплікатора. В усіх  тих випадках, як і на острові, ідеологи режимів оголошували зверхність справедливості над законністю, при чому критерії самої цієї категорії визначались виключно партійними ідеологами.

Збиралізм як  із соціальним, так і з національним ухилом визріває виключно в спільнотах рабських, і, хоча на острові вважається антонімом до слова хохлізм, насправді з нього починає фазу розвитку і в нього ж, завершуючи життєвий цикл, переходить. Недалекоглядними є ті, хто порадить викорінювати це явище каральними заходами, стверджуючи для прикладу, буцімто, Веймарська республіка протрималася б набагато довше, якби відставний єфрейтор просидів в буцегарні ще років з п’ятнадцять. Насправді суспільна підтримка недолюдка ґрунтувалася зовсім не на його харизмі чи то язикатості партійних ідеологів. Спричинив уцарення покидьків в країні трударів та філософів саме внутрішній процес  перманентного запалення розуму, який і видав назовні таке огидне нагнивання. Адже гасло «Кожному надасться своє» вигадали не німецькі нацисти. Просто бажання отримати не своє, навіть шляхом фізичного знищення попереднього власника, підточує, наче хробак, душі та розум багатьох людей, що є представниками різних народів світу. Це бажання притаманне виключно рабам – в якому б соціальному статусі вони формально не перебували. А у рабів за часи історії людства склалася така невід’ємна традиція – раз на кілька століть різати панів наче тих свиней, якщо ж пана для побиття не знайдеться, то можна помститися за своє нице життя першому-ліпшому, хто трапиться поруч. Тривалий час процес цей був спонтанним, що спричиняло різні для панів неподобства. І лише останні століття принесли світові такі напрочуд своєчасні режими, за допомогою яких можна було контролювати агресію натовпу державною машиною, із якої представники еліти колишньої майже не виганялися, навіть якщо йшлося про збиралізм соціальний. Тих же особистостей, що їх вища каста вважала серед себе зайвими, можна було знищувати на втіху натовпу, окремих представників якого потім і звинуватити у злочинах проти людяності.

Отже збиралізм – явище більш глибинне, ніж здається, тому поборювати його самим лише ув’язненням лідерів – це все одно, що при нападі зграї здичавілих псів відбиватися від них дрючком, лишень локалізуючи проблему. Стосовно, наприклад, гуртів чотирилапих: якщо викорінювати зло системно, то починати треба з оподаткування власників собак ( оскільки всі бездомні тварини є нащадками тварин свійських, за розплідненням яких добросерді хазяї не стежать) такими великими сумами, щоб їх вистачало не тільки на виплату медичних страховок людям, потерпаючим від нападів зграй, а на фінансування закладів для гуманного утримання тих особин, які все ж таки опинилися на вулиці, а також суворого насамперед фінансового покарання для тих особин породи людською, які через захоплююче милування власною добрістю своєчасно не стерилізують тварин, а  отримавши небажаний приплід через тремтіння власної ницої душі не можуть позбавити істот життя – тоді ці добрі люди завозять підрослих вже цуциків у віддалені,  здебільшого бідні, райони і залишають там напризволяще. Цілком зрозуміло, що ті з тварин, яким вдається пережити добродійство колишнього господаря і не повиздихати від голоду і хвороб, виростають справжніми звірами – сильними та безжальними. Щоправда, добрих людей це не обходить, оскільки мешкають вони зазвичай в набагато благополучніших районах міста. Але варто лишень завести мову про збільшення податків на тварин – звідусіль стає чутно гавкання, скавучання і скиглення правозахисників, які вважають, що їхню особисту любов до живих істот повинні неодмінно фінансувати сумлінні платники податків. Відтак забити серед вулиці скажену, облізлу, вкриту лишаями суку дрючком то є не лише бузувірство, а ще й діяння, яке ніяким чином ситуацію докорінно не розрулює. Так саме усталення збиралістського режиму починається з удаваної доброти тієї купки достойників, що за допомогою демократичних інструментів мріють отримати владу, обіцяючи всім все і одразу і навіть якусь дещицю в натовп вкидаючи. Поки існують великі електоральні групи, які щиро в такі обіцянки вірять –  ув’язнення потенційного фюрера сприятиме лишень коливанню повітря язиками захисників людських прав, що збільшить популярність недолюдка. До того ж місце на чолі партійного проводу ніколи не захолоне – завжди знайдуться інші харизматичні.  З огляду на це, припинення політичних репресій стало початком політичного закату справедливців, хоча їхнє перебування якщо не при владі, то дуже близько коло неї, триває дотепер. Ідеї встановлення «збиралізму з людським обличчям» ідеологи опозиційної партії не зреклися і зараз, проте це більше розрахунок ділових прагматиків, аніж прагнення революційних романтиків, оскільки  привабливу ідею можуть використати політичні суперники вже в своїй боротьбі. Всі атрибути режиму партія давно вже має, окрім одного найголовнішого – абсолютної влади над країною. По виході з буцегарні молода на тоді жінка міцно вкоренилася на чолі справедливського проводу. Ідеалом в житті вона неодноразово оголошувало свою «велику попередницю» дружину Великого Провідника красуню Мо, намагаючись повторювати її стиль в усьому, включаючи підфарбовування в темний колір корінців світлого волосся. Титул «душі та серця нації» послідовниці носити було заборонено не скасованим дотепер законом, але вона і не хотіла задовольнятися ним, вподобавши для себе внутрішньопартійне прізвисько «Велика Провідниця». Демократичності та скромності вона теж набралася від героїні минулих часів, і навіть тепер, коли сплинуло не одне десятиліття, намагається за стилем вбрання бути ближче до народу, аніж до розцяцькованих  діаманти ми наче ті ялинки світських красунь. Єдине, на що грошей партійний провід не шкодує – на послуги стилістів, косметологів, візажистів, масажистів а натепер час від часу і пластичних хірургів – чарівні жінки передпенсійного віку добре зрозуміють, як важко без сторонньої допомоги після п’ятдесяти років виглядати на розкішні сорок дев’ять. Опасистість таки наздоганяла цю сильну особистість все життя. Всім відомо, що з віком кожна людина стає перед непростим для тих, хто пильнує власну зовнішність, вибором: мати трохи на вигляд молодше обличчя – тоді не треба нарікати на погладшання, чи то пильнувати статуру і отримати лице наче печене яблуко. Це стосується представників обох статей, але у жінок негативні тенденції ще підсилюються гормональною перебудовою організму під впливом клімаксу. Знаючи все це від іміджмейкерів, Велика провідниця, як жінка публічна, тобто публічна людина жіночої статі, цілком резонно обрала порятунок обличчя за рахунок фігури. Зйомки для телебачення, здійснені лояльними до політичної сили операторами, роблять дива, не показуючи широкому загалові зайві кілограми або фунти, мені ж доволі часто доводилося бачити цю людину зблизька, бо під час парламентських зборів вона, як і більшість депутатів, навіть тих, що мають в історичному центрі нерухомість воліють мешкати в тому самому готелі, де квартирував і я ( апартаменти класу люкс оплачує із спеціального фонду апарат парламенту) тож огрядність при особистій зустрічі вона приховати не могла. Проте сильна  жінка ця схожа на велику свою попередницю в дечому більш суттєвому, аніж зовнішність. Маючи уроджену залізну хватку і волю до перемоги(означення «богомолова вдовиця» як нічию описує саме її індивідуальність), головна опозиціонерка країни так саме, як колись лаґґнезька кралечка, прагнула понад усе бути в усьому до чого заходилася першою (а переймання справами політичними в такому випадку вимагало отримання абсолютної влади над країною), проте стати суб’єктом політичної діяльності їй все життя щось заважало. Хоча, треба віддати належне шляхетності імперських кураторів, які, використавши її наче таран в своєму намаганні чинити тиск на уряд стабілістів, саму молодку потім не ліквідували фізично(а в колоніальній політиці багатьох цивілізованих держав це дотепер звичайна практика) навіть не кинули напризволяще – не багато партій опозиційних в країнах за мірками зовнішнього світу малоцивілізованих не змінюють очільника протягом десятиліть. Існує думка, що офіцери Таємної поліції просто не бажають знищувати один із найуспішніших своїх прожектів останнього століття і милуються тим, створенню чого сприяли, майже не докладаючи зусиль, наче геніальний скульптор мармуровою глибою, від якої спромігся відсікти зайве. Адже використати для досягнення мети марнославство об’єкта є набагато складнішим завданням, ніж зіграти на його ж жадібності. Дійсно, жоден професійний шпигун чи навіть диверсант на завдасть корпорації або країні таких втрат, як зухвалий кар’єристишко, якому природою відведено місце в кращому випадку друге, а він попри всяку логіку із впертістю бульдозера пнеться на верхівку п’єдесталу. Хазяї із метрополії можуть навіть заощадити кошти на оплату послуг такого висуванця, замінюючи їх потачками під час особистого спілкування зі своїм агентом впливу. В той же час  самий висуванець може собі напланувати і вихід з-під контролю(якщо він взагалі усвідомлює, під чию дудку танцює),  проте досягти своєї мети, тобто керувати процесом, не  спроможеться  ніколи. В разі приходу справедливців до влади у випадку реалізації оптимістичнішого для суспільства сценарію розвитку подій жінка сталевої волі  стане формальним очільником країни, яким керуватиме підгебоване оточення  - саме так протягом останніх десятиліть тримається влада стабілістів. Та навіть якщо припустити, що трапиться найгірше для країни,  тобто розмови про встановлення збиралізму з будь-яким обличчям – не пусті балачки, і  залізобетонна леді, отримавши владні повноваження, замісить суспільну катавасію, давши добро на знищення всіх, хто заважає процесам встановлення демократії(а перебування в молоді роки на п’ятизіркових нарах та інтимна близькість з пластиковим клістирним нацюцюрником дають їй на це моральне право), навіть тоді процесом вона керуватиме лише кілька днин – тільки в ту мить, коли підштовхуватиме власну країну до збиралістської прірви, насправді ж то буде всього тільки здійснення одного із планів імперії що до острова(імперії завжди мають на етноси на їхній погляд малоцінні і території, які вони залюднюють, кілька альтернативних планів і ніколи не програють у стосунках з  тими націями, котрі самі себе вважають меншовартісними і, щоб приховати власні комплекси, здійснюють масові побиття своїх співгромадян, задля залякування чужих).Так колишній симбірський екстерн, що привіз був до євразійської імперії із Європи провід своєї партії у вагоні із підтухлою рибою, не став самостійним політичним гравцем лише від того, що припинив виконувати прямі вказівки свого парвуса – навпаки, навіть замордувавши силу-силенну народу, цей новоспечений вождь та вчитель загнав свою країну на довгі десятиліття саме туди, де її перебування цілком влаштовувало Цивілізовану Європу. А Великий Кормчий, влаштувавши криваву баню своїй мільярдній країні, зробив цю велику частину суходолу на тривалий час нужденним трудовим придатком світових фінансових монстрів. Відтак, повертаючись до острів’ян, немолода вже натепер жінка, попри дуже вдало зліплену кар’єру, завжди буде наче та білка в колесі,  що попри всі свої зусилля і красу пухнастої статури всього лише виконує роботу, потрібну тому, хто її в це колесо посадив. На жаль(або на щастя) в країні рабів навіть ті раби, що спромоглись видертися на верхівку соціальної піраміди, суб’єктності також позбавлені. Втім не слід вважати саму Велику провідницю та її ідейне оточення якимись запроданцями чи то пак нелюдами – вони дотепер залишаються тією ж субстанцією людської маси, якою були їхні попередники із справедливого уряду: справжніми політиками, які переймаються тільки зосередженням у власних руках влади. При демократії це можливо лише за умови, коли те, що злітає з язиків політиків, вподобає широкий загал. Реалії розвитку суспільства на острові є такими, що тільки дві ідеї – хохлізм і збиралізм – спроможні конвертувати електоральні вподобання у депутатські мандати, а згодом в адміністративний ресурс. Ідею хохлізму традиційно використовують в своїй риториці стабілісти( те що хохло- стабільність внаслідок ребрендінгу  зветься тепер демократичною  - то є пуста формальність), відтак  справедливцям нічого не залишається, як ганяти язиками другу за популярністю ідею.

Що ж до потужної пристрасті лаґґнезької погані до збиралізму, то стабілістське керівництво навчилося її вгамовувати, застосовуючи для цього дві узаконені національні традиції, вже згадувані мною раніше. Перше, що замінює громадянам пересічним ейфорію від участі у переворотах і розправах над зневаженими можновладцями – то є засоби наркотичні. Дійсно, від вживання  дурі людина отримує не менший викид адреналіну, ніж під час революцій чи переворотів, побиття ж під кайфом або напідпитку першого-ліпшого перехожого  задовольняє ницу обдолбану істоту не гірше, ніж штурм палацу. Відтак діючи дуральні є не лише одним із головних  донорів бюджету країни, а ще виконують функцію суспільного стабілізатора, до того ж надмірне споживання наркотичних засобів та алкоголю суттєво зменшує відсоток дожиття до потенційно пенсійного віку – а це, з точки зору місцевих економістів, неабияке добро для державних кошторисів наступних поколінь.  Другим суспільного значення громовідводом є функціонування Народних Трестів Швидкого Збагачення. Якщо придивитися уважніше, то в життєвих циклах існування збиралістських режимів і фінансових пірамід є багато спільного. Схоже обидві кампанії розпочинаються: до істоти зовсім ницої, що у ницості своїй ладна звинуватити кого завгодно, окрім себе, звертаються язикаті розумники, які, виявляється, знають про життєві негаразди бідолахи не гірше за нього самого( знати їх не важко, оскільки всі ниці істоти зазвичай скаржаться на одне й те саме – на безталанність). Але, як сповіщають обізнані молодики, втрачено далеко не все. Варто лише віддати в їхнє розпорядження ту зайву дрібничку, яка в руках істоти ницої нічого не варта(у випадку, коли гуртується трест, йдеться про грошові заощадження, якщо ж до влади пнеться збиралістсьска партія, то мається на увазі голос на виборах – оскільки право вибору  для раба взагалі є зайвим) – і тоді крихітний внесок ницої істоти напрочуд швидко перетвориться  на зайвий шмат - відповідно або на купу грошей, або на нечувану кількість рабських вольностей. Головне – не ставити зайвих запитань, за рахунок чого(чи то пак кого) здійсниться таке чародійство. Ницість обох індивідів, навколо зайвої дрібнички яких розгортається економічний або політичний процес, перевершує всі межі уявлення. Вона  огидніша за мізерність високородного Івана  Карамазова, для здійснення заповітних бажань якого потрібен був ублюдок-недолюдок – шляхетний  панок принаймні наражався на небезпеку заглянути в очі своєму ефективному менеджерові. Ті ж істоти, що сподіваються в дуже легкий спосіб отримати незароблене, не переймаючись біллю і стражданнями тих людей, у яких планується цей зайвий шмат відібрати, мріють отримати у власне розпорядження смердякова анонімного, в конкретній людині не уособленого – хай то буде держава або керівництво тресту. Вражає подібністю також фінал обидвох кампаній: добряче поскубане бидло повертається до свого стійла, вищі підраховують надприбутки, обмежена кількість ефективних управлінців отримує належне кожному у чіткій відповідності до ступеню своєї привладненості. Саме тому влада острова, якщо тривалий час не створюються нових Трестів, законодавчо шляхом встановлення податкових пільг спонукає підприємців до такого різновиду економічної діяльності. Треба наголосити, що вказані  дії влади, наче замісна метадонова терапія, не лікують гниле нутро суспільства( бо лікувати довелося б від залежності рабської, а саме цього народ аж ніяк не бажає), лише роблять протікання самого процесу живого тління більш керованими.  До того ж фінансова піраміда зовсім не обов’язково повинна мати класичний перельманівський вигляд. Такі квазіекономічні утворення можуть бути узаконеними при будь-якому укладі. Так в рамках системи соціальної можна роздати вищим наприклад безкоштовне житло,  вуличним же пообіцяти те ж саме за кількадесят років майже безкоштовної праці на режим. В рамках системи ліберальної є можливість ринковими методами завищити ціни на те саме житло, забезпечивши необмежене кредитування, прибалакати щонайбільше вуличних ці кредити взяти – і потім, коли ціна на нерухомість впаде втричі, отримувати із працюючих виплати по кредитах – тобто так само примусити їх за ту ж квартиру все життя працювати майже безкоштовно. Зрештою на острові постійно практикується майже зовсім не кривдна форма піраміди, яку навіть фінансовою не назвеш. Тривалий час маїс був і продовжує залишатися одним із головних харчових продуктів для погані небагатої. Кожного року під час збирання врожаю всіма прошарками населення  повзуть плітки про нестачу цього народного товару і можливий його дефіцит взимку та навесні. Кмітливі споживачі кидаються скуповувати цей продукт, внаслідок чого ціни на нього тимчасово зростають неймовірно. Потім майже щороку повторюється одна й та сама картина: ажіотаж вщухає, ціни знижуються, і  в квітні у торгівців маїс дешевше, ніж восени, при тому, що зберігання товару протягом півроку продавцям коштує суми грошей не меншої,  ніж оптова закупівельна ціна. В такій піраміді принаймні немає потерпілих, які позбулися б життя, а щоб населення не розслаблялося і купувало таки злак  у запас восени, в один із років протягом семирічки приймається політичне рішення про заборону продажу вітчизняного маїсу всередині держави – тоді весь урожай транспортується на континент, де заможніше населення імперії радо скуповує його за демпінговими  для імперського ринку цінами, частина ж  його перепродається на острів вже бельнібарбійськими резидентами з урахуванням свого інтересу і відповідно за ціною в рази вищою – така цілком легальна  оборудка називається  реімпортом. Головне, щоб ніхто з погані не прознав, якого саме року   Лаґґнезький уряд планує здійснити маїсовий реімпорт.

Наприкінці не  дуже глибинного екскурсу в історію острова Лаґґнеґґ я хотів би, наслідуючи свого великого попередника пана Гуллівера, промовити на захист, а може і на славу острів’янам своє незначне слово. Великий мандрівник, який, на відміну від мене, не занурювався у вивчення життя цього славетного  народу, побачив його глибинну мудрість завдяки своїй інтуїції геніального дослідника, я ж зможу обґрунтувати її відомими мені, а натепер і шановним читачам, фактами з історії. По-перше я б відзначив неабияку чесність народу перед самим собою та іншими суб’єктами світового загалу. На пряме запитання, чи бажає спільнота бути народом, а територія, заселена нею, чи має право називатися країною, великий гурт людей чесно і чітко дав негативну відповідь. І це, як на мене, набагато шляхетніше  за дії тих народів, які, розводячи риторику антиімперську і вимагаючи для себе волі,  отримавши нарешті заповітного призу, намагаються поводитися знов як колонії, натякаючи колишній метрополії, що непогано було б взяти їх на утримання. Еліта таких країн,  що тільки-но вивела свої співвітчизників з-під віковічного ярма, виставляє ці самі народи знов на аукціон, намагаючись запродати їх іноді тій самій, а іноді іншій метрополії, при цьому залишаючи за собою право на патріотичну риторику. Це так само смішно, як духовні напучування із вуст легкодоступної хвойди. Нарід же острівний – наче сором’язлива повія, яка чітко усвідомлює, до якого місця в суспільстві спонукає її спосіб життя та рід занять.

Друге, що я хочу відзначити в ментальності лаґґнежців – це неабияка безстрашність народу – у вищому розумінні цього слова. В  самому серці пекла, якщо довіряти обізнаній на цьому людині, приречений до довічних лютих катувань один собі чоловічок. Вся провина його полягає в тому, що запродав він людину, хоча і дуже достойну, проте зрадникові зовсім чужу, і отримав за це аж тридцять срібних зливків – як на той час, так і на тепер, цілий статок. Якими ж муками повинні каратися люди, що продали пам’ять замордованих предків за дешеве сміття для збагачення власних хазяїв, а достойне життя нащадків за мізерну подачку в тридцять копійок, з яких тридцять п’ять майже одразу з’їла інфляція? Та острів’яни не переймаються страхами перед вічністю і живуть, неначе птахи, сьогоденням.

Хочу застерегти прискіпливого читача від великої помилки, якої він може припуститися, відшукуючи в історіографії Лаґґнезької держави будь-які приховані паралелі із  історіями інших країн світу. Наперед відчуваю закиди, що я, мовляв, сфальсифікував свої дослідження, щоб уможливити брудні натяки на якісь держави і окремі особистості. Це просто маячня насамперед тому, що робити цього мені не дозволяє урочиста присяга, дана тому дослідникові, перед авторитетом якого повинен схилятися не я один. Та якщо навіть це не переконає наукових нишпорок, то я наведу аргумент наступний. Дійсно, історії всіх країн світу, що колись зазнали поневолення або убратервлення, дещо схожі між собою – так щось спільне мають психологічні відхилення людей, які зазнали над собою насильства. Але зустрічаються такі ниці істоти, які завдану собі шкоду сприймають як індульгенцію для себе,  заповзято пригнічуючи наперед слабших, всі ж напучування про всепрощеніє від попів правильного патріархату зводячи до пробачення власним же мучителям. Жалість до самих себе є рушійною силою життя тих нікчем, якщо ж вони об’єднаються в державне утворення, то країна їхня буде такою ж ницою, як і вони самі. Тих, хто спробує залишитися людиною, не виставляючи повсякчас на широкий загал свій замішаний на образах егоцентризм, а намагаючись самого себе поважати, ті духовні спадкоємці прадавніх єху вважають слабкими, а, зважаючи на фізіологічну неможливість людини пробачити злочини проти людяності - ще й негнучкими політиками і невірними парафіянами. Мушу констатувати той невтішний факт, що мешканці моєї країни  від острів’ян поваги також не дочекалися б, оскільки  вона різниться з віддаленим островом однією найсуттєвішою рисою – а саме ставленням її громадян до подій власної історії і поглядом на персоналії, що в ній були задіяні. Я щиро впевнений, що високодостойники моєї країни – люди гідні і дійсно шляхетні, які нізащо не поставлять поряд себе, а тим більше над собою недолюдків із числа імперського людського непотребу. Політичне та економічне керівництво моєї країни ніколи не заведе свій народ у рабство, купившись лише на обіцянку легких надприбутків. Еліта  інтелектуальна нізащо не дозволить, щоб історія моєї країни писалася в іноземних кабінетах Склеювачами людиноненависницької імперії. Народ моєї країни не пробачить масового винищення своїх предків, навіть якщо організатором геноциду був той, хто зухвало називає себе старшим братом. Жодна людина, яка вважає себе гідною, не дозволить в своїй присутності куцому іноземному вилупку кепкувати з найжахливішої трагедії мого народу, а тим більше підгигикувати у відповідь на його єфрейторські жарти, як годиться  дешевій шльондрі реагувати на дотепи свого сутенера. Якщо ж така паскудина бодай потикнеться у публічну політику, жоден громадянин моєї країни не назве її «душею і серцем нації», оскільки співгромадяни мої є людьми не тільки порядними, але й розумними, і не дозволять, щоб їм в очі наплювала якась ліліпутінська підстилка. Отримувачі соціальної допомоги в моїй країні добре розуміють, що первинне – достойний заробіток люду працюючого, і, з огляду на це, ніколи не вимагатимуть собі подаяння, що в рази перевищує середню зарплатню, хизуючись перед усіма власною убогістю  і намагаючись ще міцніше закліщитися на шиї тих трударів, що працюють за безцінь. Уряд моєї країни без вагань примириться з падінням своєї популярності, якщо то буде ціна порятунку хоча б однієї дитини – та й не приймуть мої співвітчизники брудних грошей як подачку собі.  Для громадянина моєї країни ганьбою є зватися холопом навіть найсонцесяйнішого в світі імператора, сама ж моя держава ніколи не прозиватиметься імперським смітником.

Саме тому мені немає необхідності застосовувати інакомовність для описання своєї країни, як це робили недолугі памфлетисти та пасквілянти, сучасники мого великого попередника пана Гуллівера. Країна моя зовсім не схожа на занедбаний богами і не знаний людьми острів, відтак всі проблеми острів’ян мені не болять, ось чому саме я можу досить об’єктивно описувати їхнє життя.  Адже ті, хто  прибув на острів славнозвісним кораблем і ті, хто виривав собі ніздрі, щоб хоч якось бути схожими на грязь імперії і отримати за це вольності, хто під час голодомору зібрав найбагатші колекції антикваріату, вимінюючи у знеможених своїх співгромадян шедеври ювелірного мистецтва на шмат хліба, ані на мить не забуваючи догоджати  керівництву імперії, хто за часів збиралізму нацьковував ошалілих підлітків на своїх політичних опонентів або ж на конкурентів бізнесових, а потім, не вагаючись, пер до власної домівки конфіскат і брав на баланс  своєї корпорації майно тих олігархів та посадовців, яких не було визнано корисними, хто запаскудив рідну країну з тим лише, щоб урядовці метрополії не знали клопоту з утилізацією власного непотребу всіх ґатунків, та ще й отримав неабиякий зиск, втіливши в життя найжорстокіші способи експлуатації своїх співвітчизників, хто визнав такі умови державного сувереніету, що метрополія і натепер має всі зиски, отримуючи дешевий живий товар – як на материк, так і експлуатуючи людський ресурс на самому острові руками місцевих багатіїв, а всі соціальні навантаження перекладає на майбутні покоління тубільців – всі ці гідники дали здорове міцне потомство, яке і тепер обіймає високі в лаґґнезькій державі посади. Відтак, якби будь-хто із еліти теперішньої особисто, або руками наукових чи літературних найманців забажав написати історію власної країни, то немає жодного сумніву, що певні періоди він не зміг би висвітлити об’єктивно, так само не мали б на це права, або просто  побоювалися  викласти правдивий перебіг подій ті із вуличних істориків, які працюють під науковим керівництвом тих  самих гідників і чимось їм в житті зобов’язані.  Саме тому погляд стороннього іноземця ніяк не завадить тамтешній історіографії, принаймні не буде зайвим.

Це, до речі, досить слушна порада історикам інших країн світу: якби задля висвітлення розвитку їхньої держави запрошувалися особи незацікавлені, ніяким чином не пов’язані із державним керівництвом і цього ж державного проводу партнерами у столицях інших країн, з якими їхня історія тісно переплетена, можливо ми мали б об’єктивнішу картину  історії людства, втілену у напрацюваннях науковців.

 

 

 

Розділ VIII. Відвідини будинку безсмертя і висвітлення змін у житті та соціальному статусі струльдбургів.

 

Вивчення історії держави тимчасового мого перебування тривало значно довше, ніж я на початку сподівався. Тому напередодні квітня – місяця, коли мій великий попередник пан Лемюель Гуллівер ступив на острів у 1708 році – я був занепокоєний, чи не доведеться мені, як почесному голові фонду, перейматися ще підготовкою урочистостей, оскільки, як я знав з власного досвіду, та людина, що працює на двох роботах одночасно, принаймні одну з них виконує недбало. На мої неодноразові звернення провідник, з яким спілкування моє зводилося до щоденного вітання в холі готелю, заспокоїв мене, повідомивши, що втілення прожекту встановлення пам’ятника великому мандрівникові відкладається на декілька місяців через деякі негаразди в технологічному процесі при відливанні  монумента і пов’язану з цим завелику кількість бюрократичних узгоджень, не встигати ж до встановленого терміну – є однією із рис національної ментальності. Отже я не повинен мати ніяких сумнівів, що урочисте відзначення великого ювілею відбудеться неодмінно, а неспівпадіння у часі і навіть порі року особливого значення не матимуть. Я на тоді так був захопився вивченням архівних матеріалів, що не звернув уваги на дещо дивне ставлення влади до чіткості датування, мені лишень дуже кортіло завершити історичні свої дослідження. Проте від одного заходу я не міг відмовитися – та й не хотів цього робити, бо вивчення життя тієї категорії населення, що її наявність координально відрізняє острів Лаґґнеґґ від інших куточків світу не могло не входити в мої плани як дослідника. Йдеться про струльдбургів – тих самих  безсмертних, особливості життя яких так зацікавили мого великого попередника під час його візиту на острів, і, якби він мав інформацію, якою володію я, то не ставився б так зверхньо до цих мудрих обізнаних в життєвих скрутах особин.

Наприкінці квітня 2008 року я погодився на пропозицію свого товариша і  на тоді майже наукового керівника відвідати місце довічного поселення струльдбургів  - будинок безсмертя. Треба наголосити, що в таких закладах перебувають не всі струльдбурги, а лише ті, якими не опікуються нащадки. Працюючи в державному архіві, я деякий час присвятив дослідженню  животіння саме цього невеличкого суспільного прошарку та зміни ставлення до нього  як пересічних громадян, так і влади. Як можна дізнатися ще з гулліверових записів, в доімперські часи народження струльдбурга в родині будь-якого достатку вважалося за недобрий знак, траплялось(якщо довіряти королівськім демографам) три-чотири рази на століття, кожен випадок народження такої особливої людини ретельно нотувався. Та оскільки архів королівський згорів ще під час убратервлення, і нова аристократія кілька десятиліть поспіль переймалося  речами, набагато важливішими, ніж реєстрація народження безсмертних, то  облік їхній тривалий час був занедбаний. Відомо, що, Перший Великий імператор давав, між іншими, настанови новому панству шанобливо ставитися до старих людей, і саме цей наказ був убратервлювачами виконаний – насамперед тому, що напівживі  істоти не були достойним об’єктом пограбування. Збереглися, щоправда, занотовані відомості про окремі випадки зґвалтування відважними бійцями передових загонів струльдбургів-жінок, вік яких не перевищував двохсот років, але, як свідчать протоколи дізнань, таке траплялося  за обопільної згоди, відтак мужніх воїнів-убратервлювачів покарано не було.  З поновленням місцевої  демографії вже як підрозділу статистики імперської(а його слід відносити до початку дев’ятнадцятого за зовнішнім літочисленням століття) було зроблене дивне відкриття: струльдбурги на острові почали народжуватися набагато частіше – за даними переписів двічі або тричі на рік, при чому розподіл по прошарках суспільства не змінився: випадки народження дитини з доленосною плямою на макітрі траплялися і в вищих родинах і серед погані. Існує наукова гіпотеза, що таку аномалію спричинило падіння летючого острова і зміна спрямування магнітних ліній внаслідок викривлення терраутворюючого мінералу. Імперське керівництво зовсім не  переймалося долею новонарождених особливих людей, аж поки не з’ясувалася одна дуже важлива пов’язана із життєздатністю особливість їхнього організму.  Сталося відкриття зовсім випадково: під час перевезення чергової партії рабів з острова на материк торговець помітив, що, всі молоді люди, тавровані плямою безсмертя, по прибутті в порт призначення були мертвими. Загибель певної кількості рабів при транспортуванні живого товару у бельнібарбійців, як в ті ж часи  і в торгових флотах цивілізованих держав, не вважалася подією надзвичайною, та ніхто не сподівався, такого підступу від людей, що помирати взагалі не повинні. Наступного разу той самий торговець ще в лаґґнезькому порту згуртував саме молодих струльдбургів на кормі корабля – і знову жоден з них живим не лишився. Тоді за згодою імперської канцелярії був проведений наступний експеримент: на корабель було посаджено самих лише струльдбургів, при чому різних вікових груп – від немовлят до тисячолітніх дідуганів. Спеціальна комісія, до складу якої входили як імперські чиновники, так  і представники лаґґнезького панства, пливла цим самим кораблем і спостерігала за піддослідними( треба відзначити, що струльдбургів в той трагічний рейс було відправлено із родин найбідніших). На відстані чотири морські милі від берега острова всі ті люди, що до того вважалися безсмертними, померли із такими симптомами, ніби їх помістили в герметичну капсулу, з якої було відкачано весь кисень.  Той жахливий експеримент у імперській історіографії згадувати не люблять, в історичному зручнику  про нього ані слова, лише у звітності лаґґнезької філії бельнібарбійського торгового судноплавства  залишилися акти списання «зіпсованого живого товару». Проте відкриття секрету безсмертя особливих людей надало підстав імперським політастрологам висунути і обґрунтувати чергову теорію, яка викривала злочинність доімперського на острові режиму. Базується ця ідеологема на тому припущенні, що зміна магнітних ліній ніяк не вплинула на відсоток народжених серед люду пересічного струльдбургів, їхня ж замала кількість в добратерські часи пояснюється злочинною діяльністю королівської влади.  Згідно цієї версії за часів існування лаґґнезької держави особливий спецпідрозділ, що підпорядковувався особисто монарху,  раз на чотири роки пересувався країною з єдиною метою: забирати новонароджених відзначених священною плямою дітлахів у батьків – ті радо на це погоджувалися і не питалися мети( якщо згадати нотатки пана Гуллівера, народження струльдбурга для родини тоді вважалося  знаком на зле, до того ж накази королівських порученців взагалі не годилося обговорювати). Тоді всіх нещасних струльдбурженят гамузом садовили на корабель, який відпливав на належну відстань від берега. Коли животіння бідолах припинялося настільки передчасно, маленькі трупики скидали в океан – тамтешні акули є найсумліннішими спільниками всіх злочинців, що промишляють на морі. І хоча ця версія прямих доказів не має, саме вона яскраво і сльозогінно викладена аж на десятьох сторінках зручника, висновком же імперські ідеологи роблять тезу про те, що антиструльдбургізм – кривавий злочин проти людяності –  чинився на території острова повсякчас, і лише своєчасне убратервлення нерозумних острів’ян врятувало від повного винищення ту групу населення, яка наразі різнить Лаґґнеґґ з будь-якою країною світу. Жестом доброї волі з  боку керівництва метрополії стала сувора заборона вивозити безсмертних за межі острова в якості рабів чи то рекрутувати до війська, відтак ця категорія населення фактично прирівнювалася до привладненої погані.

З тих самих пір риторика будь-якого політичного діяча неодмінно серед іншої демагогічної балаканини містить згадування про моральні та матеріальні борги перед струльдбургами, що втілюється в роздаванні їм деяких вольностей, про які мною неодмінно буде згадано, а за часів стабільності демократичної безсмертним будь-якого віку(але старшим за вісімнадцять років) надано  виборче право. Оскільки струльдбурги не є ані етнічною ані соціальною групою, то якесь єднання їх за часів повноцінного життя земного( а таким дотепер вважається період до досягнення ними вісімдесяти років) не є можливим. Після відзначення цього ювілею за нормами новітнього законодавства, струльдбург не викреслюється остаточно із земного буття шляхом позбавлення його всіх громадянських прав, як то чинив королівський режим, проте залишати за старенькою людиною всі права і обов’язки теж було б безглуздям, відтак  правовий статус струлдбургів, старших за вісімдесят років, можна визначити як часткову правоздатність. Дієздатність їхня обмежена їхньою ж фізіологією і не дуже різниться з тим, що побачив мій великий попередник. Особливо жалюгідність  людської оболонки струльдбургів наочна в будинках безсмертя, які є в кожній периферії. Один із таких я в супроводі мого товариша і чиновника із соціального департаменту відвідав сьомого травня 2008 року. В столиці Лаґґнеґґа цей заклад розташований в межах четвертого кільця серед небагатих будинків приватного сектору поряд з одним із міських кладовищ. Він і зовнішньо і порядком функціонування не дуже вирізняється поміж аналогічних місць для смертних в зовнішньому світі. Особливістю будинків безсмертя  острова Лаґґнеґґ  є те, що розділені ці богадільні на дві  приблизно рівні частини, між якими немає сполучення. На одній половині мешкають самі струльдбурги, інша призначена для стареньких смертних. Всім струльдбургам призначається грошове утримання, сума якого, хоча й дуже мала, проте, враховуючи рівень заробітної платні на острові, для більшості прошарків населення є значущою. Гроші  отримує та фізична або юридична особа, яку в судовому порядку призначено опікуном старенької людини, відтак в тому випадку, коли струльдбург потрапляє до будинку безсмертя, кошти перераховуються на рахунок закладу. <  Готівку видавати на руки струльдбургам заборонили законодавчо після прикрого випадку в одній із крамниць в межах третього кільця столиці. Балакуни із жовтої преси як завжди  перестаралися із яскравістю висвітлення події, тому в окремих виданнях дотепер можна прочитати, що років із двадцять тому струльдбург, мовляв загриз на смерть продавчиню. Я дослідив матеріали цієї кримінальної справи, і можу сказати кілька слів на захист безсмертної істоти. Перед усім  треба бути трохи обізнаним  з особливостями фізіології струльдбургів, а саме їхньої ротової порожнини. Там, на тих місцях, де колись були зуби, внаслідок перманентного живого тління утворюється особлива речовина, що за хімічним складом дуже близька до трупної отрути. У самого безсмертного є на неї імунітет, але для людей пересічних речовина ця несе смертельну небезпеку. Друге, що треба знати, перед тим, як засуджувати нещасне створіння, це  те , що струльдбургам не зрозумілі такі категорії як інфляція, девальвація, зростання цін тощо. Кожна старенька людина щиро вважає, що гроші мають ту саму купівельну спроможність, що і за часів їхнього повноцінного життя. Отже, повертаючись до трагедії в крамниці, коли старенький дідусь, вік якого був не меншим за п’ятсот років, простягаючи півлаґґа, просив дати йому золоту каблучку з діамантом, ніякого підступу з його боку не було, він був впевнений, що ця річ саме так і коштує. Ґвалт, який зчинила продавчиня, намагаючись виштовхати шановану людину за межі крамниці, образив почуття старого, і той, не через злість, а лишень задля повчання, просто вкусив дівчину за руку, внаслідок чого  остання отруїлася і померла. Треба віддати належне мудрості влади острова, яка після такого випадку  видала дві заборони: видавати готівку самим струльдбургам і пересуватися безсмертним без супроводжувачів містом – відповідальність за останній пункт несе призначений опікун або заклад, в якому перебуває безсмертний - Автор >  На половину для люду, що не має тавра безсмертя  пацієнти-резиденти Лаґґнеґґа приймаються також не безкоштовно. Якщо згадати, що переважна більшість громадян пересічних на пенсію права не має або до своїх призначених виплат не доживає, а представники тих благополучних прошарків суспільства, які грошову допомогу на старість отримують, не мають звички здавати своїх стареньких в соціальні заклади, то місце на другій половині будинку безсмертя  мало б залишатися порожнім. Утримувати смертних представників найнижчої погані державним коштом, на думку  можновладців, недоречно ще й тому, що всю свою любов до старших за себе люд лаґґнезький виплескує на струльдбургів, оскільки вони набагато більше років існують на світі, та ще й трохи вирівнюють середні показники тривалості життя місцевим демографам. До того ж бюджет, в якому окремими захищеними статтями виділяються кошти на грошові виплати  і фінансування пільг та привілеїв самих безсмертних, навряд витримав би ще додаткове навантаження турботою про смертних. Але прагматична влада знайшла вихід і тут: мешканцями другої половини будинку безсмертя є в переважній більшості підстаркуваті громадяни бельнібарбійської імперії. Треба зробити ще кілька пояснень, бо інакше навіть найпроникливіший читач не в змозі буде зрозуміти, які саме зиски безкоштовне перебування іноземців(а старенькі бельнібарбійці не сплачують із власної кишені за доживання в богоугодних закладах острова) несе суверенній державі.

В історії співіснування на тоді ще протекторату з метрополією була визнана всіма темна пляма: йдеться про часи, коли на острові встановився націонал-збиралістський режим, і кварталами, де мешкали вихідці з материка, прокотилася хвиля жорстоких погромів та різанини. Загинула велика кількість представників національних меншин імперії. Зазвичай титульна нація наднаціонального утворення не дуже переймалася долею тих, кого вважала братами меншими, імперське керівництво іноді само залюбки вдавалося до етноцидів. Проте в цьому випадку ідеологи великої країни висвітлили факт масових знищень людей як кривавий злочин ( і це був один із тих випадків, коли сперечатися з ними не було ніякого сенсу). Відтак  Лаґґнеґґ вже в статусі незалежної держави зголосився, спокутуючи власну провину, приймати на доживання всіх громадян Бельнібарбі пенсійного віку, які тільки зголосяться на переселення. Зауважу, що таких сміливців набереться небагато: в центрах периферій екологічна обстановка відрізняється на краще тільки від промислових регіонів острова, якщо ж порівнювати з будь-якою місцевістю на просторі континенту, весь острів можна вважати небажаним для проживання. Ось чому переїжджати, щоб сконати «на смітнику» наважуються лише ті відчайдухи,  яких на континенті немає ані близьких, ані матеріального надбання. Зазвичай це або тамтешні волоцюги, або ті представники злочинного світу, яким із поважних причин небезпечно доживати на батьківщині. Дуже зрідка буває, що після тривалих поневірянь на рідний острів повертаються ті, хто все життя шукав щастя на континенті – але таких навіть ті співгромадяни, що з Лаґґнеґґа не виїздили ніколи, вважають логерами. Отже, розплатою острів’ян за власні нацистські амбіції став нерівний для ницої нації обмін: ті кого вирізали збиралісти-бузувіри, хоч і пам’ятали, часом краще за автохтонів, своє коріння і віру своїх предків, проте були на тоді вже справжніми представниками політичної лаґґнезької нації, яка ще тільки  намагалася народитися; невтомні трударі і законослухняні громадяни, вони готові були розділити з представниками етносу корінного долю ще ненарожденної країни. Ті ж, кого півстоліття по тому прислала імперія  на заміну, навіть замолоду для своєї країни були швидше баластом, ніж рушійною силою, і зголошувалися на переїзд лише через чутки про рабські вольності, що надаються на острові всім гідним людям, а саме за таких вони себе завжди мали. Але держава Лаґґнеґґ, приймаючи на доживання такий дивний контингент, має, принаймні два резони. По-перше це поступка великій імперії, а саме такі поступки є аргументами в процесі виканючування знижок на сировину, який йде перманентно і дозволяє кращим і найдостойнішим людям острова збільшувати свої і так чималенькі статки; також ці поступки зараховуватимуться, коли настане час повертатися до теплого імперського лона. По-друге – і це не менш важливо, старі люди з континенту їдуть на острів не зовсім нужденні, вони везуть за собою грошові кошти у вигляді поточних виплат на утримання.  Такі виплати здійснюються імперським урядом кожному, хто, досягши пенсійного віку, не має заробленої пенсії, бо не працював замолоду, і називаються старцівською подачкою. На теренах імперії на ці кошти можна прожити дуже скрутно, проте, якщо її конвертувати за обмінним курсом  в лаґґи, отримаєш  суму щомісячних виплат, яка вчетверо перевищить профмінімум, а відповідно і зароблені протягом тривалих десятиліть лаґґнежцями пенсії. Старцівська подачка є предметом заздрощів багатьох представників острівної погані, вони навіть не приховують, що за таку винагороду залюбки продали б не тільки батьківщину, але й власних батьків разом з дітьми, якби за них це не було вже зроблено  вищим керівництвом країни згідно отриманого від хохлосу мандату. Саме на ці виплати уряд незалежної країни дивиться як на інвестиції у вітчизняну економіку, оскільки витрачати їх заїжджим підстаркам більш ніде, як тільки на острові. Ще в будинках безсмертя на смертному боці   мешкають діти, що їм не стає місця у вщерть заповнених сиротинцях. Ці юні душі підсвідомо тягнуться до поважних і заможних( в їхньому розумінні) іноземців, останні ж, трапляється, беруть опіку над тим із дітлахів, хто здається їм спритнішим та талановитішим, але такої честі вдостоюється далеко на кожний. Великий життєвий досвід передають йому заїжджі дідугани, наче рідному синові, навчаючи непомітно висмикнути  гаманець у телепня, хвацьке битися навкулачки, як підрізати на смерть живу людину миттєво і без зайвого вереску, а як навпаки розприскати багато крові і не заподіяти каліцтва, і ще чимало секретів шанованої на острові професії. Зайве казати, що своїми однолітками цей щасливчик верховодить, маючи в колективі владу необмежену.  Він проходить такий вишкіл, що авторитет серед лаґґнезьких крисуванців йому наперед забезпечений, а зв’язки на континенті, що передають йому згодом духовні батьки, роблять молодика ще й перспективним кандидатом в зятьки хоч і не найвищих, проте достойних родів.

 На боці безсмертних у богадільні не так галасно і набагато сумніше. Там струльдбурги отримують належну собі шану в межах коштів на їхнє утримання. Охороняти лінію демаркації всередині будинку безсмертя конче потрібно, щоб двопротивні сторони не завдали одна одній якоїсь кривди. Причина обопільної наневисті споконвічна, про неї згадував ще Гуллівер: здатність одних померти і безсмертя інших. Струльдбурги заздрять зайдам, бо напевно знають, що ніколи не помруть самі, представники ж домінуючої нації не можуть пробачити жалюгідним людиноподібним істотам нижчого від себе ґатунку того  факту, що ті животітимуть ще багато століть, тоді як їм судилося щонайбільше років за тридцять годувати власним тілом земляних хробаків. Самий огляд будинку безсмертя справив на мене, мабуть, таке саме враження, що і на мого попередника спілкування з невеличкою купкою безсмертних істот. Проте я не можу не повірити в те, що мудрий лаґґнезький нарід надає таку кількість рабських вольностей окремій категорії населення з доброго дива, а отже впевнений, що істоти ці мають перед країною неабиякі заслуги. Спробую навести перелік тих пільг та привілеїв, що ними користуються струльдбурги і способи їхньою практичної реалізації.

Кожний з безсмертних сплачує комірного фіксовану суму в десять лаґґів(на час мого перебування на острові це дорівнювало за обмінним курсом трохи менше одного американського долара). При цьому площа житла не має значення, відтак, якщо помешкання на правах власності належить струльдбургу ( зазвичай в таких випадках нерухомість передається в управління нащадкам), то за  утримання малогабаритної квартири або халупи в нетрях і розкішних апартаментів в історичному центрі столиці або навіть палацу користувачі сплачують однаковісіньку суму. Це позбавляє стареньких клопоту і головного болю піклуватися про надбане за життя. Цікаво, що ті струльдбурги, які мешкають в будинках безсмертя, за своє ліжко теж сплачують по десять лаґґів на місяць(сума автоматично списується з грошових надходжень закладу на рахунок комунального підприємства).

Струльдбурги  не так давно отримали право на безкоштовний проїзд в міському транспорті для себе і одного з собою проводиря. Самим старезним істотам пересування містом, можливо, і ні до чого, проте пільгою призвичаїлися користуватися їхні нащадки, беручі з собою старенького, коли вирушають в ділову або розважальну путь містом. На одній із парламентських сесій слухався був запит, чи  не варто компенсувати тим струльдбургам, які мешкають в містечках та селищах, громадським транспортом не забезпечених, вартість недоотриманих пільг, проте тоді парламентсько-урядова комісія надала відповідь, що їхнім нащадкам ніхто не заважає привезти свого безсмертного до столиці чи то губернського центру і там наїздитися досхочу.  Серед столичних опікунів розвинений бізнес здавання свого струльдбурга в оренду для пересування містом: будь хто за помірну плату і харч для старого може взяти його на обговорений термін часу і їздити в транспорті, пред’являючи, немов квиток. Така оренда діловій людині не дуже високого польоту обійдеться дешевше, ніж оплата проїзду, оскільки перевізники, щоб не нести збитків, перекладають недоотримані кошти на собівартість послуги і, плануючи ціну квитка, розподіляють між добросовісними споживачами їхніх послуг. Контори, в яких зазвичай вирішують свої справи такі діловоди,  в столиці розташовані в межах третього кільця. Задля зручності перед кожним з таких офісів є так зване місце паркування струльдбургів, що являє собою  зварений із двох паралельних  до землі труб паркан чотири фута заввишки, до верхньої труби якого  ланцюжками , немов  велосипеди в екологічно стурбованих країнах, прикуються самі безсмертні істоти  - для кріплення ланцюга використовується індивідуально пошитий шкіряний нашийник або такі ж шкіряні браслети на руки – оренда струльдбурга з браслетами чи то в нашийнику стане дорожче. За ногу приковувати старенького немає сенсу, бо він, намагаючись втекти, неодмінно заб’ється. Це, попри  можливі закиди правозахисників, не знущання  зі старих людей, навпаки забезпечення їхньої ж безпеки: струльдбурги не спроможні орієнтуватися в сучасному місті, і, якщо котрийсь втече, то може приблукати до тих кварталів, де його неодмінно якось скривдять.

Ще один зиск має опікун, утримуючи свого пращура: під невеличкі пенсійні виплати банки охоче дають кредити, при чому створення спільного реєстру струльдбургів- позичальників заборонено законодавчо – так на острові пильнують приватне життя людини – відтак опікуни, якщо не бояться колекторів, можуть напозичати під дідову пенсію кругленькі суми у різних фінансових установ. Проте не всі прошарки населення можуть собі дозволити утримання безсмертного предка. Це пов’язано виключно з дотриманням правил безпеки в приміщеннях житлового призначення, які з настанням ери науково-технічного прогресу перестали бути пустою формальністю. Річ у тім, що  розум струльдбурга не в змозі осягнути призначення новітніх приборів, але звичка натискати все, що натискається і крутити все, що крутиться у старезних людей діє на рівні рефлексу. Цілком зрозуміло, що в будинках, оснащених газовими плитами , водогоном та електрикою така деструктивна діяльність несе небезпеки всім без виключення мешканцям. Задля уникнення рукотворних катаклізмів законодавчо встановлені нормативи, які вимагають від опікуна утримувати струльдбурга в окремій кімнаті, а також щоб при недієздатному весь час перебував доглядач. Якщо немає вільних дорослих членів родини, призначається соціальний працівник, якому, окрім платні, опікун повинен забезпечити місце проживання, при чому доглядач може вимагати окрему кімнату. Мені довелося побувати в  квартирі, де в одній кімнаті мешкав струльдбург, другу займав соціальний наглядач із крисуванців, в третій, останній, існувало подружжя з трьома малолітніми дітьми. Соціальний департамент, який опікується долею безсмертних на державному рівні, суворо перевіряє, чи бува не погіршилися умови утримання старого, і якщо спеціальна комісія визнає, що так, погіршилися, самого струльдбурга судові виконавці забирають до богадільні, на поточний рахунок якої із дня переїзду перераховується пенсійне забезпечення старенької людини, всі ж зобов’язання по кредитах залишаються   на сім’ї колишніх опікунів. З огляду на це віддавати свого струльдбурга до будинку безсмертя ніхто не квапиться.

Науково-технічний прогрес забезпечив втілення нового безвідмовного способу ідентифікації безсмертних. Віднедавна дані про них усіх містяться в особливому електронному реєстрі. Посадовець, якому необхідна інформація про людину, що перед ним, просто підносить до родимої плями, яка є міткою безсмертя, електронний зчитувач, схожий на ті, що ними розшифровуються в супермаркетах  штрих-коди, і все, що наразі відомо про конкретного струльдбурга, висвічується на моніторі. Острів’яни і це не вважають порушенням прав старої людини, оскільки  держслужбовець  не має права на розголошення конфіденційної інформації. До  рішучих дій по впровадженню системи ідентифікації уряд спонукала резонансна судова справа, розгляд якої закінчився в одній із віддалених периферій нещодавно. Із матеріалами я ознайомився в архіві Адміністративного суду. Суть справи є наступною. В*** селищі ** повіту***периферії два століття тому (тобто вже після убратервлення) народилася в сім’ї простого селянина дівчинка із наочними ознаками безсмертної людини. На той час це вже не вважалося за недобрий знак, проте і зиску з народження такої дитини було мало, відтак бідний батько віддав чотирнадцяту в своїй родині дочку на утримання сільської громади. Доля таких дівчат тоді(як в багатьох бідних периферійних закуточках і тепер) була невтішною: дівчинку  годують спільним коштом в кращому випадку до десяти років, потім відправляють в місто, щоб на вдячність за благодійництво вона відпрацювала громаді, або просто продають тому, хто запропонує більше грошей(після формального скасування рабства процес продажу людини дещо ускладнився, проте дотепер є можливим). Іноді така жінка років за десять повертається до рідної домівки, приносячи неабиякі пізнання в мистецтві кохання і новомодні венеричні хвороби. Та в цьому випадку досягнення дівчинкою віку, коли, за рішенням громади, було вже треба від’їжджати на заробітки, співпало у часі з недолюдським експериментом із вивезенням струльдбургів за межі острова. Отримана власниками борделів нова інформація унеможливила навіть думку про перепродаж дівчинки на материк, місцеві ж заклади на той час поповнень не потребували. Дівчинку залишили, хоча  і знеохоти, в рідному селі. По спливу ж кількох десятиліть на кожного  підстаркуватого струльдбурга стали перераховуватися кошти на утримання, відтак сільська громада навіть раділа, що не позбулася потенційного джерела доходу. Коли старій вже бабці минуло вісімдесят, громада, яка офіційно була призначена опікуном, почала отримувати омріяні кошти. Але саме тут місцеве поспільство спіткала прикра несподіванка: на вісімдесят шостому році життя старенька з доброго дива померла. Виявилось, що при народженні за тавро безсмертя прийняли були звичайну родиму пляму – таке дуже зрідка, але трапляється. Піти законним шляхом для громади означало звернутися до демографічного департаменту і до суду з каяттям, а головне, повернути отримані в незаконний , як виявилося, спосіб, кошти.  Проте, міцно поєднана родинними та духовними зв’язками, спільнота вирішила діяти інакше.  Було обрано стару жінку, зовнішньо схожу на небіжчицю, місцевий татуювальник наколов їй на голові те, що  люди сторонні повинні були вважати за тавро безсмертя. Подію смерті псевдострульдбурга ніхто не реєстрував, проте у сільській книзі записів було зафіксоване зникнення без вісті її заступниці. Державні установи підміни не помітили, відтак ніхто не заважав громаді отримувати незаконний пенсіон. Коли були наочні ознаки близької смерті чергової виконувачки обов’язків,  сільська старшина підшукувала кандидатку на заміну, і так все повторювалося понад ста років. Єдине, що обтяжувало шанованих на селі людей – бабки занадто часто вмирали, що приносило достойникам новий клопіт із пошуками наступниці. Одного дня молодого сільського писарчука осяяла думка, як тоді здавалось, геніальна: обирати нову отримувачку пенсії не серед підстаркуватих сімдесятилітніх бабусь, а взяти на заміщення цієї вакансії жіночку трохи молодшу, років сорока – тоді щонайменше чотири, а можливо і п’ять десятиліть громада не знатиме головного болю принаймні з пошуками нових кандидатур. Остання підміна пройшла напрочуд вдало, старий поштар, в обов’язки якого входило щомісяця пересвідчитися в наявності струльдбурга, перед тим, як віддавати пенсійні гроші вповноваженій особі, нічого злого не помітив. 

Перші кілька років спільнота вправно отримувала грошові кошти, аж раптом сталося те, чого ніхто не сподівався, хоча слід було: виконавиця ролі жінки-струльдурга завагітніла – в сорок п’ять років таке трапляється навіть із мешканками неблагополучних регіонів. Не бажаючи позбутися дитина, вона запізно повідомила своїм односельцям, що при надії, відтак залишалось тільки сподіватися, що ніхто із сторонніх не запідозрить нічого протягом кількох місяців. Як на зле,  дружина новопризначеного молодого поштаря, що носив пенсіон, теж була  очікувала дитину, і, як не вкутували односельці в купу широких спідниць та ганчір’я свою невчасно щасливу спільницю, за деякими ознаками, що проявлялися на обличчі, державний службовець розпізнав пікантний стан отримувачки коштів. Пишучі докладну по команді, він не хотів нікого скривдити, просто сподівався, що стане співучасником доленосного відкриття в науці( до того жодна жінка-струльдбург  в післяфертильному віці не спромоглася завагітніти) і керівництво, врахувавши  його сумління, сприятиме його ж кар’єрному зростанню. Зрештою після медогляду шахрайки омана відкрилася, жіночці дали народити, а лише після того запроторили на два роки до буцегарні, громаду ж не тільки позбавили виплат, що становили чи не половину сільського бюджету, а ще зобов’язали відшкодувати кошти, незаконно отримані протягом століття. Нещасний листоноша змушений був змінити зі своєю родиною не тільки місце проживання, а ще й прізвище –  кажуть, набичені селюки  дотепер розшукують його по всьому острову,  і якщо знайдуть –  йому вже напевно не жити. Висвітлення цієї справи в пресі  під потрібним кутом сприяло суспільному розумінь необхідності посилення обліку і контролю струльдбургів.

Є ще одна вольність, яка за законом може бути надана будь-кому із струльдбургів, чий вік перевищує триста років.  Держава, водночас із полегшенням життя безсмертному, вирішує завдання встановлення його віку. Полягає державна щедрість в наданні права на отримання земельної ділянки під забудову безкоштовно тому струльдбургові, чиї нащадки із точністю до вісімдесяти років визначать його вік. Це дуже зворушливо, якщо згадати, що самому безсмертному із нерухомості потрібне хіба що ліжко, а з майна рухомого – судно, клізма та катетер.

Оскільки вся історія цивілізації за останні кілька тисячоліть – це історія війн, то визначити бодай приблизну дату народження  людини можна, дізнавшись, сучасником якої із воєн зовнішнього світу він був за часів свого свідомого існування. Той струльдбург, який народився під час зафіксованої істориками війни, або  в часовому проміжку  п’ятдесят років до її початку - тридцять років після її закінчення, оголошується владою онуком означеної війни і отримує омріяну нащадками ділянку. Нікого не дивує той факт, що кількість онуків війни щороку більшає. Відтак на теренах острова можуть зустрітися один з одним онуки сторічної, тридцятирічної та семирічної війн, онуки ж війн шестиденної та п’ятиденної лише очікують на отримання належних їм пільг. Здавалося б, маючи такий великий проміжок часу, будь-який безсмертний має змогу прилаштуватися під якусь війну, проте бюрократичний диявол, як завжди, причаївся в процедурі. Оскільки королівські архіви із тими книгами, де були занотовані дати народження струльдбургів, назавжди втрачені, визначати вік безсмертної істоти належить через особисте  спілкування. Коротко процедура має наступний алгоритм. Кожен струльдбург, якщо він, звичайно, не втратив дару мовлення і мислення внаслідок удару, напевно може назвати ім’я свого батька або сина. Далі достойний нащадок не менш достойного предка повинен в супроводі свідків їхати до Глабдобдрібу, де, за згодою і за сприяння Володаря, викликати означену особу із царства померлих. В ті далекі часи, коли  планета не була такою залюдненою, як сьогодні, в царині мертвих також було просторо, відтак гідні люди, що помирали у світі зовнішньому, залюбки спілкувалися із небіжчиками із тієї частини світу, яка наразі зветься підшатровою террою. Кожний померлий лаґґнежець міг назвати одне або кілька шляхетних імен представників зовнішнього світу , а вже викликавши когось із них, можна дізнатися, на якій війні він відзначився(або яку фінансував), і, вже орієнтуючись на цю інформацію, титулувати самого струльдбурга онуком відповідної війни. Майже всі вищі лаґґнезькі родини, що утримують свого предка, отримали в такий спосіб земельні ділянки під забудову або в столиці, або в центрах периферій.  Хоча конституцією гарантовано право будь-якому струльдбургу отримати заповітний клаптик дорогоцінної землі,  проте в реальному житті воно стосується лише  представників вищих прошарків суспільства. І це не є проявом  дискримінації з боку влади. Просто представникам погані важко і накладко дотриматися всіх кроків процедури, але є не менш суттєва деталь, яка може звести нанівець всі потуги новоспеченого достойника. Річ у тім, що в царстві мертвих сегрегація на менш жорстка, ніж в суспільствах живих, отже людині неблагородній в потойбічному житті важко буде знайти співрозмовника, ім’я якого занесено на скрижалі історії. Не так давно майже всі привладнені острова щиро співчували одному із своїх товаришів, який був намагався, рівняючись із вищими, так само встановити вік свого струльдбурга. То був один із дуже шанованих в столиці людей, відставний директор однієї із тих  засекречених фекальних скриньок, які займалися відливанням куль із стратегічної секретної сировини. Ім’я татуся свого животіючого струльдбурга нащадок дізнався легко, також, на чародійницькому острові, викликавши на співрозмову померлого предка свого, дізнався і про його фах – був той другої гільдії золотарем. А от далі розшук забуксувався: єдиний, з ким задружився предок із померлих приблизно в той же час представників світу зовнішнього, був його лондонський колега на прізвисько Смердючий Джон, який, в свою чергу, із всіх достойних своїх сучасників спромігся назвати тільки майстра золотарських справ, свого, як тепер би сказали, безпосереднього керівника  Чарлі-шкуродера. Відомий був цей низькодостойник тим, що в часи, вільні від головного діла свого життя, вичиняв із бродячих котів непоганих горностаїв для лондонських напівледі. Комісія із розкопок генеалогічного коріння навіть пішла на те, щоб викликати тих дівчат, яких було названо на ймення, і вони щось таке казали про відвідувачів свого закладу, які вихвалялися багатою  військовою здобиччю, проте не могли пригадати навіть імен своїх кавалерів, тим більше не було ніяких доказів того, що ті ланці відвоювали добро в священній борні з клятими сарацинами, а не здобули його грабіжництвом у навколишніх лісах. Так, витративши силу силенну грошей (оскільки за кожний приватний виклик фізична особа сплачує певну суму в казну володаря Глабдобдріба), і все’дно спіймавши облизня, пригнічений достойник повернувся на батьківщину.

Моя розповідь про сучасне життя струльдбургів була б неповною, якби я не розповів про справжній лаґґнезький прорив у галузі практичної медицини – можливість омолодження безсмертного. Із всіх напрямків медицини найбільший розвиток отримала геронтологія. Багатії острова, маючи перед власні очі приклад животіння струльдбургів, звісно, жити вічно не збираються, тому місцеві геронтологи зосередили свої зусилля не на подовженні віку, а на тих заходах, що дозволяють шанованій підстаркуватій людині повернути собі життєві сили. Немає нічого дивного, що дослідження організму стареньких смертних ідуть паралельно із масовими обстеженнями струльдбургів, в омолодженні яких і досягнуто найбільших успіхів. В будинках безсмертя багато є волонтерів, які зголосяться бути піддослідними в сміливих медичних експериментах – їхнім життям все одно нічого не загрожує. Кращі хірурги острова  тривалий час методом спроб і помилок намагалися щось скоїти із безсмертним організмом, і старання ці не були марними. Головне, що необхідно для успіху операції – організм людського ембріона , віком від зачаття тридцять тижнів. Лікарі практично довели, що після підсадки у відповідні точки старого організму тих молодих залоз, що виробляють певні гормони, а саме щитоподібної, підшлункової та передміхурової(коли йдеться про омолодження струльдбурга- чоловіка), якщо при цьому вводити до безсмертного організму певний набір поживних речовин, струльдбургу можна на короткий проміжок часу повернути якщо не молодість, то принаймні такий стан здоров’я і розуму, який він мав у п’ятдесят-шістдесят років.  Щоправда, в новому для себе стані безсмертна істота перебуває не більше тижня, і дає ефект така процедура не частіше, ніж один раз на двадцять чотири роки. Та попри це відкриття стало справжньою сенсацією на самому острові, і якби не умови Великого договору, що забороняють мати зв’язки із зовнішніми інституціями в обхід Логадійських урядовців, неодмінно отримало б яку-небудь  премію в галузі медицини. Одразу законом було надано всім без виключення струльдбургам права на омолодження, звісно, виключно у випадку, коли якась молодиця чи то дівиця раптово втратить свою ненароджену дитину саме на такому терміні вагітності. Але в багатих родинах черга просувалась напрочуд швидко – випадки переривання вагітності за наявністю медичних показань почастішали на порядки. Окремі нишпорки від преси навіть припускали, що має місце зговір багатої родини з вагітною незаможницею, проте довести ці факти ніхто не спромігся. Кожен струльдбург, якого було омолоджено в державній лікарні, має перед суспільством почесний обов’язок: він неодмінно повинен виступити перед учнями старших класів середніх шкіл із промовою і спогадами про життя країни в його молоді роки. Такий захід зветься «уроком національної пам’яті». Сталося так, що наприкінці травня  2008 року саме одна із таких операцій з омолодження була успішно проведена над струльдбургом, вік якого був приблизно двісті п’ятдесят років. Тоді до мене звернувся мій товариш і провідник із наполегливою пропозицією, оскільки я глибоко вивчав історію Лаґґнеґґа, відвідати цей захід. То було втілення в життя гулліверових мрій – безсмертна людина отримувала на якийсь час ще  і здоров’я – з  нею в адекватному її стані можна було поспілкуватися особисто. До того ж  після вивчення періоду  останніх років правління короля і періоду убратервлення у мене залишалося кілька запитань, які я і сподівався поставити шановному чоловікові. Урочиста зустріч була дуже схожою на аналогічні заходи в країнах зовнішніх, коли  представники старшого покоління для розповіді про своє життя приходять до молоді. Проте, вже з самого початку промови я відзначив, що дідусь говорить не своїми словами, а, діставши із кишені свій екземпляр зручника і відкривши його на відповідній сторінці, впевнився, що викладач повторює слово в слово, навіть із тими самими стилістичними помилками, текст із цієї брошури. Мені стало здорового глузду не виходити до трибуни зі своїми запитаннями(тим більше, запитання, що були відпрацьовані заздалегідь, задавало старенькому юнацтво). По завершенні уроку я звернувся до свого товариша і почув наступне пояснення тому, що бачив та чув. Перші кілька уроків національної пам’яті дійсно проходили  під спонтанні спогади омолоджених струльдбургів, аж поки одного разу викладачем було призначено такого собі чоловіка, котрого іще за часів повноцінного його життя вважали трохи не при своєму розумі – він, хоча і був із вищої родини, відмовився виривати собі ніздрі, щоб стати в очах імператора людиною достойною. Його люблячі нащадки жаліли дивакуватого свого прабатька, відтак піддали процедурі омолодження. Але те, що цей оратор почав промовляти із трибуни, називаючи старшого брата окупантом, нове панство – зграєю бандитів, а своїх сучасників - представників панства старого ницими рабами, підніжками і колабарантами, не вкладалося в голови пересічних острів’ян. Підлітки були ошелешені такою незнаною трактовкою історії власної країни, але, на щастя, порядок у великій аудиторії пильнували вчителі – досвідчені партійці. Вони дуже швидко усвідомили, що всі ці теревені є наслідком того, що старенький несповна розуму. Промовця вже за кілька хвилин загорнули у гамівну сорочку, відвезли до божевільні, де під впливом психотропних засобів заспокійливої дії він повернувся до способу існування звичайного струльдбурга. Дітям пояснили, що це всього лише заздалегідь спланована перевірка їхньої реакції на злісні провокації. Проте, щоб уникнути подібних витівок  в майбутньому, ухвалено було перед проведенням кожного наступного уроку пам’яті перевіряти залишки інформації в голові у потенційного промовця, натреновуючи його говорити наступному поколінню лише правильні слова.  Перевірка входить до службових обов’язків керівництва навчального закладу і контролюється спеціальним відділом Міністерства Безпеки, офіцери якого  неодноразово відзначали  у звітах, що чим менше власної пам’яті залишається в голові омолодженої істоти, тим кращий із неї виходить викладач. Міністерство освіти не збирається надалі відмовлятися від проведення такого типу занять, навіть планує ввести в шкільну програму ще уроки національної совісті і національної гідності з застосуванням тих самих критеріїв відбору вчителів.

 

 

Розділ ІХ. Автор присутній як гість на відкритті парламентської сесії. Історія і основні засади парламентаризму на острові. Демократичний процес та паростки громадянського суспільства.

Було б великою хибою з мого боку не описати ті демократичні інститути, що, хоча і було перейнято від світу зовнішнього, на острові дуже нагодилися і використовуються для ефективного управління  традиціоналістським суспільством вже тривалий час. Найзначущим з них є, звісно, парламент, орган законодавчий та представницький, діяльність якого так вплинула на історію Лаґґнеґґа і визначає політичні засади тепер. Тому, коли від свого провідника я прочув, що невдовзі відкривається парламентська сесія чергового напівскликання, я не міг втриматися від бажання бути присутнім. Мій товариш без особливих зусиль виправив перепустку в ложу преси, зауваживши, що всі гості мають право знаходитися там не довше, ніж це дозволено і працюючим журналістам, а саме в той час, коли тривають урочистості. Все ж інше для люду необізнаного не є цікавим, попри це я наважуся описати деякі подробиці діяльності законотворчої. Початок роботи парламентської сесії – це єдине, що бачить широкий загал виборців. Пленарних засідань, в тому вигляді, до якого  звик пересічний виборець світу зовнішнього, в тамтешньому парламенті взагалі не ведеться, голосування шляхом підіймання догори рук, вкидання  кудись бюлетеня або натискання кнопки є зайвим. Сама процедура голосування спрощена  до елементарного: після складання присяги керівники фракцій збирають  у обранців атрибути їхнього депутатства( колись то були срібні амулети, тепер заламіновані із голографічним гербом бейджики, але надалі пропонується ввести, як  в більшості парламентів світу, пластикові картки). Коаліціада також проходить за дуже простою процедурою: очільники фракцій за зачиненими дверима торгуються із координатором фракції партії влади, скільки  депутатів до коаліції увійде, зійшовшись в ціні, координатори-міноритарії віддають належну кількість бейджиків в розпорядження очільника фракції партії найпотужнішої. Перед початком  сесії кожний народний обранець отримує таку кількість голосувальних бейджиків, яка дорівнює запланованій у порядку денному кількості голосувань. Цими одноразовими картками він може розпорядитися на власний розсуд, тримаючи при собі, і реалізуючи своє право на голос особисто – тоді його вважають позафракційним, а може передати очільнику якоїсь фракції всі одноразові  голосувальні картки, або якусь певну їхню кількість. Все це народний обранець робить не безоплатно, ціна одного бейджика варіює залежно від політичної ситуації. Протизаконними ці дії на острові не вважає ніхто, бо кожна доросла людина чудово розуміє: для того, щоб потрапити на заповітний законодавчий олімп, кандидат в депутати витратив силу силенну грошей, тож ніхто не сперечатиметься, що їх треба якось собі(читай - клану) повертати. Проте закон вимагає від обранця суворої звітності по його депутатських прибутках: достойник зобов’язаний в податковій декларації вказати точну суму, отриману з продажу своїх бейджиків і, віднявши від неї витрати на передвиборчу гонку, сплатити певний відсоток з отриманого прибутку. Депутат, який продав наперед свої голоси, отримати їх собі може тільки в судовому порядку, якщо його адвокатами буде доведено, що ціна за волевиявлення достойника була занизькою. Прецедентів таких дуже мало, суд стає на бік позивача переважно у тих випадках, коли останній поспіхом запродав шматки паперу із своїм чесним ім’ям партії опозиційній.  Самий процес голосування нагадує велику гру в картярському клубі: очільники фракцій, а також ті із позафракційних, що мають на руках мінімально необхідну кількість одноразових голосувальних карток і бажають брати участь у вирішенні долі документа сідають формально як рівні за великим круглим столом і по оголошенні розгляду по черзі кидають свої голосувальні картки з одного чи то іншого боку від роздільної лінії. Коли на тому боці від риски, який символізує голосування позитивне, набирається бейджиків така кількість, що дорівнює п’ятдесятьом процентам плюс один голос від списочної чисельності депутатів, спікер, в обов’язки якого входить ці бейджики рахувати, дзенькає молоточком в мідну тарілицю і оголошує законопроект ухваленим.  Якщо ж якась політична сила поставить за мету законопроект провалити, її представникові необхідно  накидати таку саму кількість бейджиків на протилежну сторону. Кількість голосувальних бейджиків  на руках фракційних лідерів обмежена, тож представники опозиції тричі подумають, перед тим, як виносити на розгляд парламенту наперед непрохідний документ, бо  за результатами не результативного голосування голоси депутатськими групами все одно втрачаються, переходячи до так званої парламентської скарбнички. Відтак партії влади іноді немає сенсу витрачати дорогоцінні бейджики на провалення опозиційного закону, достатньо лише мати гарантії від депутатів позафракційних, що ті порушать джентльменську угоду з опозицією і пасуватимуть, коли настане черга їхнього ходу на грі за певний закон. Такий спосіб легітимізації законів напрочуд зручний і згодився б в тих країнах, де депутати мають звичку байдикувати, не відвідуючи засідання. Він коріниться в тих часах, коли замість зеленого сукна використовувалися звичайні ваги, на які обранці кидали навмисно для цього викарбувані срібні монети. Тоді роль спікера зводилася до того, щоб роздивлятися ухил стрілки терезів, а місткість їхніх чаш дозволяла вкинути до кожної саме ту кількість монет, що була на одну більшою,  ніж  половина від чисельності депутатського корпусу. Від цієї практики відійшли були тому, що до парламентської скарбнички все більше стало потрапляти монет підробних( срібло в імперські часи було єдиним благородним металом, який не підлягав конфіскації і вивезенню до Логадо, спритні ж ділки, захищені депутатською недоторканістю, мали змогу маніпулювати з атрибутами влади). Натепер всі політичні сили погоджуються, що і кидання бейджиків по обидва боки роздільної на столі смуги є  наразі анахронізмом, вже розроблені програми, які б перенесли процедуру в локальну комп’ютерну мережу. Наріжним каменем залишається поправка про введення так званого сенсорного датчика, що його зобов’язаний буде носити на собі кожний депутат. Річ у тім, що застарілі голосувальні бейджики роздаються народним обранцям на початку поточної сесії і до часу її закінчення є в обороті неуособленому, наче векселі або боргові розписки. Якщо ж з депутатом трапляється щось зле ( достойник може померти чи то бути вбитим, виїхати на континент або взагалі до якоїсь країни зовнішнього світу, його можуть навіть за згоди більшості парламентарів ув’язнити) його одноразові голоси все одно зараховуються під час волевиявлення. У разі ж введення реєстру електронного всі дані про фізичну  неспроможність депутата бути присутнім навіть в столиці країни спливатимуть автоматично, комп’ютерна система видаватиме помилку, і процес волевиявлення може бути заблокований. Владі вже вдалося протиснути через законодавчий орган перепрограмування системи для неможливості блокування електронних голосів відсутніх депутатів – закон ґрунтується на тієї презумпції, що не можна позбавляти людину гідну тих прав, які їй надані, включно із правом вибору, а те, що гідник потрапив був на нари або втік гала світа від кредиторів, ще не робить його людиною менш достойною. Натепер опозиція наполягає викреслювати автоматично  із електронного реєстру принаймні щойно померлих, а для чіткої констатації факту смерті обранця пропонує кожному із народних заступників носити на собі термодатчик,  від якого одразу піде певний сигнал, коли тіло почне холонути. Проте такий варіант, на думку партії правлячої, по-перше несе в собі загрозу таємниці приватного життя людей в суспільстві шанованих, по-друге позбавляє деяких майнових прав нащадків тих високодостойників, які пішли з життя протягом поточної сесії. Поки питання розглядається Радою читачів законів, народні обранці реалізують свої права у звичний картярський спосіб, процедура якого   є дійством зовсім  не цікавим для громадянина пересічного, відтак і показувати її широкому загалові, тим більше транслювати по радіо, не має сенсу. Проте нудність копіткої роботи законодавців  компенсується пишністю заходів, які здійснюються напоказ широкому загалу. Сама процедура урочистого відкриття є напрочуд швидкоплинною , але від того не стає менш ефектною. Вона транслюється на країну наживо. Нагадаю читачеві, що споруда, де працює законодавчий орган країни, будувалася за проектом місця для масових дійств, тож після залюднення народними обранцями  великих перебудов не зазнала, і публіку наразі розважають дійові особи політичні, але  використовуючи циркове причандалля. Я бачив дійство на власні очі, тому можу описати це феєричне видовище. На те місце, де за задумом архітекторів повинна бути циркова арена, виходять по двадцять чотири народних обранця в костюмах клоунів – з одного боку арени в перуках рудих, з іншого – в синіх. Протягом кількох хвилин двійко цих веселих гуртів одне одного перекривляють, насміхаються, показують різні жести стороні іншого кольору, навіть плюють тобто роблять все, окрім прямого фізичного контакту. Бійки між представниками сторін практикувалися тривалий час, проте були заборонені після такого прикрого випадку: один із віце-спікерів із синьої сторони перед телекамерами і на очах у мільйонів телеглядачів під час дружньої бійки вирвав був кадика одному із позафракційних на той час обранців народу. Депутат той був миршавий і нікому не приємний, проте втратив він життя на очах не тільки у своїх колег, але й мільйонів глядачів телевізії, а відтак, його сім’ї, як  родичам загиблого на бойовому посту, мали виплачуватися неабиякі  компенсаційні кошти за втрату достойного члена родини. Серед дійства зненацька з-під арени з’являється спікер, якого вже обрано до початку роботи на публіку. Він виростає ніби з-під землі в перуці кольору зеленого, нагору його тягнуть прив’язані до пояса повітряні кульки. Через невелику підйомну силу такого літального знаряддя на цю роль зазвичай обирають найдрібнішого чоловічка. Підіймаючись над обома гуртами тих, що б’ються, він крутить на два боки фігури з пальців, і ніби пропонуючи замирення, вигукує час від часу: «Дулю вашій хаті, дзуськи й вашій також». Злетівши під самісінький купол, очільник парламенту покидає загал, неначе гумовий ведмідь стадіон – для цього спеціалізована бригада на даху відкриває отвір у бані, інша ж бригада ловить головного промовця країни великим саком, після чого той повертається до своїх політичних побратимів. В Історії існування такої процедури відкриття роботи сесії було два випадки, коли зовсім випадково саком своєчасно не вдалося зловити спікерів і ті полетіли далі. Одного з тих двох бідолах вітром віднесло  до океану, відтак його оголосили пропалим без вісті. Інший відлетів на кілька миль за столичне п’яте кільце – цього віднайшли і згодом повернули до сесійної зали, але чоловічок закляк з переляку таким чином, що дулі на обидвох руках розкрутити йому не вдалося до самого закінчення напівскликання. Після частини урочистої йде той акт заходу, що повинен  символізувати єднання нації. Всі обранці – учасники шоу в костюмах клоунів, інші в цивільному йдуть до гостьового холу, де стоїть діжка із  шампанським дорогущих марок, що його  заздалегідь налито із пляшок у великий резервуар, куди вкинуте однісіньке яблуко. Із  зав’язаними назад руками двійко представників  - по одному від влади і опозиції –  повинні з’їсти, або принаймні понадкусювати яблуко. Секрет фокуса полягає в тому, що вхопити плід зубами можливо тільки за умови, що обоє із гравців діятимуть спільно, стиснувши між ротами яблуко і надкусюючи потроху з кожного боку. Проте майже завжди опоненти намагаються загнати яблуко кожен в свій кут, побиваючись лобами та носами, і навіть кусаючи одне одного. Дуже зрідка двом достойникам вдається з’їсти бодай половину плода, проте алкогольного напою навіть мимоволі вони насьорбаються досхочу, та й електорат ця процедура приємно тішить. Але така ідилія панувала в стінах парламенту далеко не завжди. Вивчити історію парламентаризму на острові для мене не було чимось важким. Чи був якийсь подібний заклад за королівських часів  для мене, як для всіх інших  дослідників, назавжди залишиться таємницею, зате про діяльність  гідних представників свого народу доби колоніальної та незалежної  я дізнався дуже багато цікавого.

Отже, тільки-но постихали вири убратервлення, необхідність  місця, де б встановлювалися загальнообов’язкові правила, постала неабияк гостро. Призначений  губернатор-розпорядник, хоча і спілкувався з Сонцесяйним імператором іменем всього острова, абсолютної влади, звісна річ, не мав. Єдність новоутвореного панства всіх периферій  зводилася до того, що увесь цей різношорстний загал  палко обожнював імператора особисто і  щиро зневажав автохтонів, їхню мову, віру, традиції тощо, проте цим і вичерпувалася. У зносинах фінансових, як між собою так і з метрополією, конфлікти інтересів спалахували мало не щодня, аж тут до традиційних способів отримання доходу додалася ще работоргівля – бізнес настільки прибутковий, що було б дивно не спостерігати півнячих боїв між кланами найдостойніших за право контролю над людськими потоками. Проте природна мудрість, або за іншою версією, інстинкт самозбереження примусив таки високодостойників почати між собою перемовини – принаймні задля припинення кривавого розбрату, якого прояви вже набували небезпечних масштабів. На перше в новітній історії острова зібрання представників периферій за попереднніми домовленостями з’явилися самі очільники кланів – люди мудрі і впливові. Безпекою можна було не перейматися, оскільки важко уявити собі таку навіть не при здоровому глузді людину, що наважилася б не те що скривдити такого достойника, а бодай подивитися в бік вищої істоти з неповагою. Кілька днів тривали перемовини  між патріархами за люлькою, набитою чарівною травичкою, в той самий час вповноважені ними стряпчі узгоджували технічний бік домовленості. Це скликання увійшло в історію під назвою «мудрий парламент», під час його роботи були розподілені між родами всі сфери впливу і встановлені деякі норми поведінки вищих істот у товаристві рівних собі. Одним із пунктів великої угоди, що її уклали мудрі парламентарі, було скликання  невдовзі представницького органу, який містився б в столиці і діяв на постійній основі – не варто пояснювати, що очільники кланів не були в змозі довічно перебувати в Трілдогдрібі, маючи зобов’язання перед своїми сім’ями. Відтак    було схвалено пропозицію, що кожна впливова родина, яких було на той час по сім в кожній з периферій, відрядить до столиці одного із молодших синів, і ті, збираючись в одній із вцілілих королівських резиденцій, будуть щонайменше раз на тиждень обговорювати і вирішувати наболілі питання – а що економічні суперечки виникатимуть постійно – в цьому не було жодних сумнівів. До того ж старійшини плекали надію, що молоді люди встановлять кола потрібних зв’язків, а можливо навіть породичаються з рівнею із інших периферій. Збори ці увійшли до  історичних нотатків як «молодий парламент». У визначений день всі молодші достойники дійсно зібралися у будівлі, що стала потім на століття осередком парламентського життя країни.  Проте зелена золота молодь сподівань своїх шляхетних батьків не виправдала. Гурт то був занадто веселий та галасливий, молодики дійсно купкувалися, проте зовсім не в тому форматі, на який сподівались їхні старі.  Уявіть собі скопичення кількох десятків мажорів, які не обмежені в своїй поведінці ані моральними устоями, ані страхом покарання. Метою тимчасових об’єднань були переважно розпиття екзотичних для острова алкогольних  напоїв або вживання наркотичних препаратів. Дівуль сумнівної поведінки молоді достойники тягали просто в залі засідань. Ті дядьки із числа погані привладненої, що були приставленими до кожного панича, ніяк не могли своїх перезрілих улюбленців вгамувати.  Спікер, який  призначався  із представників не дуже багатої трілдогдрібської шляхти,  на той час був суто технічною фігурою, в обо’язки його входило закликати галасливу молодь до порядку. Та це молоді шибеники одразу сприйняли як неповагу до самих себе, відтак наклали головами аж шестеро новопризначених вихователів цих високошляхетних недорослів протягом кількох пленарних тижнів. Над тілами трьох найнудніших з головуючих молодики цинічно поглумилися, прив’язавши вже мертвими до посадового крісла, так що політичні трупи по кілька днин формально очолювали засідання. Але попереду  насувалося було найстрашніше: зухвала зверхність, з якою благородні парубки звикли ставитися майже  до всіх навколо себе, зіграла з ними злий жарт. Шляхетні паничі, підбадьорені внутрішніми вливаннями, в решті решт почали задирати одне  одного, а це, в разі, якщо б поєдинки скінчалися смертю когось із дуелянтів, погрожувало заґрунтувати кровну помсту і перерости в міжкланові війни. Молодих парламентарів було відкликано додому, а дядьки за погану поведінку своїх вихованців отримали всі по сто п’ятдесят ударів батогами; ті з них, кому пощастило не померти внаслідок екзекуції теж роз’їхались по домівках.

 Проте необхідність домовлятися постійно і розрулювати проблеми, що не можуть не виникати спонтанно повсякчас, не пощезла, відтак треба було обирати повноважених представників із інших прошарків суспільства. До третього складу парламенту кожен клан призначив представників привладненої  погані, які мали діяти виходячи із настанов власних панів і доводити до вищих ті проблеми, що виникають і потребують негайного вирішення. На початку діяльності свого горезвісного скликання  були новопризначені парламентарі забитими і всього наляканими істотами, хоча, звісна річ, взялися вони далеко не з соціального дна. Надмірна кількість вищих, які в своїх справах метушилися столицею, цих низькодостойників дещо пригнічувала, вони набагато впевненіше почувалися  на плантації, стоячи, наче  Сембо і Квімбо, із пугою в руці над почорнілими спинами  своїх непривладнених братів. Ще одне стало на заваді вправній діяльності нового парламенту: майже всі обранці були неписьменними, а відтак при укладанні письмової домовленості могли легко схибити, підмахнуваши власноруч поставленим хрестиком або взагалі не той папір, що перед тим обговорювався, або, що навіть гірше, поганець-писарчук міг змінити текст документа на користь іншої сторони. Щоб такого лиходійства не траплялося, патріархами родів була схвалена пропозиція ввести при парламенті інституцію читачів законів, або законників. Туди увійшли  по двоє достойників від кожної периферії(читай -  клану), двоє від столиці і двоє, призначених особисто губернатором-розпорядником – все люди письменні, з числа старого панства (серед найдостойніших істот, які прибули кілька десятиліть тому славнозвісним кораблем на острів не віднайшлося жодного гідника, котрий вмів би читати). Всі домовленості, укладені усно і занотовані стряпчими, обов’язково давалися на прочитання тим законникам, інтереси чиєї периферії займалися, і неодмінно законникам губернаторським, аж тоді вповноважені представники кланів ставили дід документом хрестика або притуляли засмальцьованого пальця.

Кілька років діяльність представницького органу цілком влаштовувала всіх учасників політичного процесу. Проте з історії усіх країн світу відомо, що люд низького роду, коли його несподівано звеличують, дуже скоро починає сприймати свій талан за вшанування  якихось талантів, а надане доброю панською волею за наленжне від бога. Відтак представники кланів дуже швидко перестали бути чужинцями в столиці, вдягатися стали по-модньому, намагались навіть імітувати столичну говірку. Та це все було зверхнє і напускне, чим верхівкам кланів не варто було перейматися. Всередині парламенту визрівав набагато страшніший підступ: істоти нижчого сослов’я стали спілкуватися більш між собою, аніж слухати настанов своїх панів. Траплялося таке, що двоє таких собі низькодостойників вирішували окремі питання, не питаючись верхівок кланів, певна річ пильнуючи в угодах не лише панські, а й особисті інтереси. Але ще жахливішим було те, що потурали цьому читачі законів – без їхньої співучасті не був би підписаний жоден слизький з точки зору  кланів договір. Недобрі чутки про підступні зловживання рабами своїм службовим становищем доходили до верхівок майже всіх сімей. Відтак істотами вищими на черговому щорічному зборі було ухвалено зробити ротацію обранців долі: всіх до одного депутатів старого скликання, відкликавши, відшмагати для проформи канчуками і розвезти по маєтках, хоча і не на низові чорні роботи, а здебільшого наглядачами – тобто повернути їм колишній соціальний статус –  а на їхні місця призначити нових.

Саме це рішення дало поштовх до тієї події, що її тепер в світі зовнішньому назвали б бунтом мільйонерів проти мільярдерів, насправді ж чіпляння привладненої погані за надпривілейованіші для рабів місця спричинило події, які в деяких підручниках оголошувалася невдалою спробою здійснити революцію. Історіографи відзначають зависоку роль законників, які  весь час скликання накручували були обранців долі до дій не зовсім законних, в приватних бесідах розповідаючи їм про відомі на той час вже навіть на острові парламентські республіки, про те, що зібрання представників народу змінювали повністю суспільний лад в деяких країнах і відправляли на страту навіть монархів.

Після оприлюднення наказу про розпуск поточного скликання всі парламентарі зачинилися в будівлі для зборів разом із законниками і одностайно прийняли кілька рішень, які в подальшому стали доленосними для розвитку парламентаризму на острові. Ті ж самі історики, що вказують на провідну роль читачів законів, неодноразово наголошують на нерішучості самих парламентарів, які до останнього вагалися, чи варто йти проти власного панства. Саме тому – цей факт зафіксований різними дослідниками – до будівлі парламенту задля підтримки бойового духу обранців був занесений цілий мішок з марихуаною і кілька бочок міцного винного напою. Не стану стверджувати, що саме тяжкий йорж із дурі та алкоголю спричинив напад необґрунтованої сміливості, але протягом кількох годин по тому  були прийняті, прописані, закріплені відбитками депутатських пальців та підписані законниками такі нормативні акти, які дарували особисту свободу всім депутатам поточного скликання, забороняли застосовувати до них і  наперед  до всіх обраних посадовців тілесні покарання, а також встановлювали чіткий термін в десять років, протягом якого ніхто на мав права розпускати парламент. Веселі вигуки і п’яний спів лунав із будівлі, де перебували обранці майже всеньку ніч. А один із депутатів із носом, схожим на п’ятак поросяти, що захмелів найсильніше за всіх і від того забажав бути першим серед рівних та  ще щоб його всі звали координатором народного волевиявлення, повсякчас вистрибуючи на місце для промов,  дудлив якийсь напій із горла і радісно вигукував:

 «Воля! Свобода! Депутат – не кріпак, а тушка!!!» і кудахкав, сидячи на трибуні наче квочка на жердині.

Такі веселощі тривали до ранку наступного дня. Хто знає, які зміни в укладі суспільства мали намір здійснити письменні розумники, цілком можливо, вони просто хотіли посунути існуючу еліту із владного олімпу, перебравшись туди із свого парнасу, чи то посісти поруч. Та ймовірний ще такий варіант історичного розвитку,  що керувалися вони виключно ідеями гуманізму і всезагальної рівності, і, втілюючи  власні ідеали в життя,  запхали б свою країну в криваву м’ясорубку, як це робили їхні сучасники і в Європі і поблизу американського континенту – все це залишиться для наступників загадкою, бо із приходом наступного дня прийшло до депутатів похмілля, а з ним в не дуже розумні голови став поволі повертатися здоровий глузд.  Першим оговтався всенародний координатор, який на ранок панікував емоційніше, ніж радів напередодні, але  поволі всі обранці стали усвідомлювати, що ж вони таке накоїли. Представники привладненої погані зрозуміли те, що повинні були пам’ятати завжди: вони є обранцями не народу або якихось його окремих кіл. Обирали їх поміж інших не таких щасливих своїх співвітчизників вищі, відтак  і призначені на щойно запроваджені посади обранці були щоб пильнувати інтереси тих самих надістот. Своїм же голосуванням, проголошуючи волю для себе особисто, вони надбання вищих родин розтринькали, адже погань – навіть найпривладненіша –  перебуває у приватній власності вищого, відтак, надавши свободу собі вони зазіхнули на найсвятіше – на власність кланів. Такого на острові не подарують нікому навіть тепер, в ті ж мракобісні роки жах брав навіть при одній думці про ті нелюдські муки, яких зазнає винуватець до того, як йому ласкаво дозволять померти. Принишклі обранці не мали навіть сил на паніку, проте новоспеченого координатора( він мав таки в собі лідерські якості ) осяяла думка проста до геніальності. Ідея не містила в собі нічого оригінального – нею користувалися всі ниці істоти в будь-якому столітті – і полягала в наступному: якщо не можливо заперечити наявні докази злочину і провина встановлена остаточно, треба благати про пощаду, наголошуючи на тому факті, що на зле діяння хтось добрих людей підбив. Вибір у ницих рабів був невеликий – підмовниками було обрано законників, які, до речі не змогли б спростувати своєї провини, якби навіть відбувся судовий процес. Та на такі дурниці у переляканих протверезілих обранців часу не було, відтак, схопивши всіх читачів законів, їм прямо в парламентській залі відтяли голови, поставили їх кожну на свою срібну тацю і так понурою чередою із свинорилим координатором на чолі пішли здаватися на милість власним господарям – Рада  вищих сиділа в очікуванні в палаці губернатора- разпорядника. Ніхто із вищої знаті ані трішечки не був наляканим тими подіями, що відбулися напередодні у парламенті: як вправний скотар добре знає норов і звички кожної особини в своєму гурті, так ці власники гуртів людських ницу вдачу своїх рабів, навіть дуже привладнених, могли легко передбачити. До того ж хазяї своїх холопів любили, як полюбляє вівчар навіть заблудну вівцю. Та  ще за святками то був день святого Жора – а на такі свята кровопролиття не вітаються церквою. Відтак  обранцям поталанило знов: вся депутація, що із благанням покарати як зволіє пан, тільки не позбавляти життя, кинулася в ноги вищим за себе істотам, отримала помилування.  Хоча в історію парламентаризму це скликання увійшло під назвою «ниций парламент», переоцінити його законотворчу спадщину неможливо. Ті пункти щойно прийнятих законів, які займали інтереси вищих, були скасовані призначеним нашвидкуруч новим складом Ради читачів законів, <відбір кандидатур законників з тих самих пір стали пильнувати ретельніше, до того ж процедура призначення змінилася: відтоді достойник отримує повноваження читача лише після урочистої присяги парламентарям, здійсненій в присутності Ради вищих і особисто губернатора-розпорядника, в обов’язки якого входить по закінченні проголошення клятви дати кандидатові пряника і одразу ж шмагонути його по спині канчуком. Маючи щодо конкретного кандидата якісь сумніви,  високопосадовець  має владу(без жодних правових наслідків) так перетягнути бідолаху, що той не в змозі буде виконувати будь-які посадові зобов’язання, якщо взагалі залишиться животіти. В такому випадку периферійна знать зобов’язана висунути нову кандидатуру. В окремі часи, коли влада губернатора міцнішала, деякі периферії  з такою запопадливістю підшукували прохідну фігуру, що, траплялося, обраний законник не вмів читати, проте у відданості його ніхто не мав жодних сумнівів.  –  Автор > проте скасовувати все не стали, так наприклад положення сучасної Конституції про депутатську недоторканість витікає саме звідти. Цікава дрібничка започаткувала ще одну дотепер діючу норму законодавства. Вимолюючи пощади у вищих, деякі з депутатів припали до ніг не свого пана, а іншого, не менш шанованого, достойника, що сидів був поруч. Можливо давалося взнаки тяжке похмілля, і не всі депутатські мізки  ще вправно працювали, але існує також думка дослідників, що, знаючи круту вдачу свого хазяїна, раб сподівався, що інший – добріший і принаймні одразу не заб’є ницого вимолювача на смерть. Вищих же настільки тішило видовище масового каяття, що вони не роздивлялися, кого благословляють. Потім, перелічивши і переглянувши кожен свій гурт, панство  вирішило  процедури не повторювати, і до кінця «ницого скликання» депутат, що формально представляв одного пана, діяв в інтересах іншого, свого споконвічного господаря – перелякані на смерть  ниці депутати відтоді і подумати боялися про якийсь підступ проти свого або чужого хазяїна. Дотепер в парламенті існує практика, що раз на рік в день святого Жора, який зазвичай передує початку чергової сесії, депутат має право змінити фракцію свого перебування. 

Ротація депутатського корпусу один раз на десять років в ті часи цілком влаштовувала вищих. І, хоча високородне панство після зібрання «ницого парламенту» не мало вже сумнівів щодо відданості своїх обранців, задля більшої стабілізації суспільства була ухвалена процедура затвердження нового списочного складу парламенту постійного Чорним парламентом, основні засади діяльності якого мною вже описані в історичному екскурсі.  Жадібність люду пересічного, кожний представник якого передбачувано волів був залишити собі ціннішу чорну перлину, вкидаючи до демократичного глеку білу, сприяла ухваленню великим людським зібранням будь якої пропозиції згори, отже саме волевиявлення нічого не вирішувало, проте зібрати представників всіх периферій в столиці можливо було лише за згоди очільників всіх кланів. Невідворотність чергового всенародного волевиявлення спонукала впливові сили до діалогу, адже дістатися столиці представникам будь-якої периферії могли завадити хазяї території, якою виборщики чимчикували. Без кворуму Чорний парламент втрачав легітимність, а відсутність його результативного волевиявлення могло призвести до прямого імператорського правління на острові, якого, попри шалену любов до Сонцесяйного, не бажав ніхто із місцевої верхівки. Практика затвердження складу призначеного постійного парламенту парламентом Чорним скасована тільки в другій половині століття двадцятого, коли Першим Президентом були оголошені вибори всезагальні із голосуванням  за певні партії,  проте карколомна зміна політичної ситуації звела ці вибори до протистояння між двома найвпливовішими силами острова.

Натепер діє наступний механізм увінчування мандатом народного обранця, який містить в собі елементи і  усталеного віковою традицією Чорного парламентаризму, і водночас ґрунтується на всезагальному виборчому праві. Головним і найважливішим процесом виявлення громадянами своєї політичної волі є вибори комунальні. Посадовці обираються таємним голосуванням, при чому всі вони, включаючи навіть кербуда, мають висуватися від певної політичної сили. За результатами голосування розподіляються посади в комунальних підприємства., окрім цього  від кожної дільниці, на якій зареєстровано не менше однієї тисячі виборців і не більше двох тисяч, обирається один виборщик із числа кандидатів, висунутих партіями. За конкретну особу виборщика  не голосують, береться до уваги лише кількість поданих за партію голосів. Один мажоритарний округ складається із ста дільниць. В заздалегідь призначений день сто виборщиків голосують особисто в таємному режимі за кандидатів в депутати, теж від політичних партій. Про особу депутата від свого округу виборці дізнаються тільки із зведеного бюлетеня виборчої комісії(громадяни пересічні знають вряди-годи першу п’ятірку партійного проводу). Прізвище обранця навіть виборщик може дізнатися, лише увійшовши до голосувальної кабінки – партійна дисципліна або адміністративний тиск змушує його не роздумувати про моральні якості особистості, що обирається. Не так давно на одному із віддалених округів до законодавчого зібрання на спір було обрано мавпу-орангутана із тамтешнього зооцирку. В бюлетені  до графи «прізвище» вписали прізвисько, а фото одягненого у генеральський мундир  і кашкет та у великих чорних окулярах ссавця не викликало підозри у виборщиків. Викрили підміну лише під час вручення мандату, коли великий примат, замість заприсягатися на вірність народові, розтрощив булавою макітру головуючого, подряпав керівника опозиціонерів  і просто на трибуні намагався злягатися з наймолодшою депутаточкою владної фракції. Народного обранця насилу вдалося на певний час приспати,  застосувавши транквілізатор. Подання від групи позафракційних позову до верховного суду було відхилено, Рада Читачів законів розтлумачила позивачам, що не можна паплюжити народне волевиявлення, відтак  хоча слуга народу із нелюдською зовнішністю і не відвідував по тому пленарних засідань, картка його голосувала до завершення каденції.

В доповідних записках провідних  аналітиків острова я знайшов аргументоване підтвердження тези, що натепер найкращим відображенням в силах парламентських суспільної думки і  вподобань меншості була б система пропорційна з невід’ємнин правом фракції  позбавляти мандата тих своїх членів, що йдуть супротив партійної волі. В державах з однопартійною системою то є однією із ознак тоталітаризму, та в країнах, де на політичному ринку представлені багато партій і ніхто не заважає відступникові на нових виборах пристати до партії іншої або започаткувати власну, імперативний мандат дуже б нагодився задля посилення особистою відповідальності обранця. Саме цього прагне і опозиція із будь-яким кольором партійних знамен, але  зовсім не через власну наддемократичність, а лише бажаючи захистити своє в парламенті кількісне надбання, або впровадити принаймні в діючу систему виборів норму про віртуальність виборщиків. Фракція владної партії постійно або перекупляє на окрузі самих  виборщиків, або висмикує із лав своїх супротивників окремих народних депутатів, здійснюючи тиск переважно на бізнес сіроманця і застосовуючи закони там, де для своїх однопартійців панує повнісінький лібералізм. Приходячи ж до влади, партія колись опозиційна сама скубе лави квазіідейних супротивників, а колишні можновладці волають, вимагаючи імперативного мандату. Але найсуттєвіша причина, чому пропорційна система залишається на острові чужорідною полягає, на мою думку в, історичному уподобанні народу  - перебувати в рабстві, і нездатності переважної більшості електоральних мас абстрагуватися від конкретики і побачити уособлення колективного пана в якійсь партії. Якщо паном є реальна людина – хай навіть призначена невідомо ким, чесний раб чітко усвідомлює кого і куди лискати, у щирому сподівання отримати від вищого холуйський талант у вигляді збільшення рабських вольностей. А  коли пересічний виборець починає роздумувати, куди і під що цілувати політичну партію, у нього може від непритаманної йому розумової праці замакітритися світ.

Спосіб розподілу депутатів по фракціях вже був мною описаний на початку розділу. Перехід достойника з однієї політичної сили до іншої не сприймається як зрада, якщо він спричинений діловим інтересом. Дійсно, кожна партія традиційно контролює певний бізнес, і достойник, який наприклад займається розведенням індоперепілок, почуватиметься серед членів партії дуральників ніяково. Взаємопроникненню верхівок партійних номенклатур неабияк сприяє однорідність острівної еліти: всі високодостийники є між собою хоч і далекими, та все ж таки родичами.  Трапляється, гідний рід вподобає щойно створену партію або навіть політичну силу, яка має усталені традиції і купує всю організацію, наче якусь фірму. Тоді залишають зазвичай одного з колишніх керманичів(більше не потрібно), щоб виконував функцію обличчя партії, всі ж номенклатурні посади  обіймають високодостойні представники клану та їхній галасливий почт: зятьки, фрайдівки, причіпайли, дупники та інший низькодостойний привладнений люд. Але трапляється, що в опозиціонери призначають за якусь провину: така собі людинка тривалий час треться коло найпоживнішого державного корита, маючи чітко оговорений кусень сміттєвого бізнесу, аж потім, неначе  її вжалив якийсь ґедзь, починає тягнути своє рило до тих  шматків, що їй належати за всіма суспільними домовленостями не можуть, бо в такому випадку будуть зневажені інтереси інших вищих істот. Зазвичай вискочку легко вгамовують і відсилають на перевиховання очолювати якийсь позаштатний партійний провід, а чи зможе вона потому, відродившись з попелу, повернутися до вищих державних кіл залежить від вміння самої особистості плазувати перед сильнішими, водночас давлячи нижчих, без вагань йти по щойно нароблених мертвяках до мети, нашвидкуруч змінювати принципи та переконання, не гидувати зверненням за підтримкою до будь-кого, від крисуванців до спецслужбовців іноземної держави, а головне – вміння чітко усвідомлювати, за чиїми рахунками треба платити неодмінно та негайно, а кому можна милостиво пробачити взятий у нього ж борг. Одним словом, щоб продертися або повернутися до владного корита, треба бути справжнім Політиком. Та задля бачення повної об’єктивної картини животіння законодавчого органу, треба ще знати настанови лаґґнезьких політологів, що ними користуються всі політичні сили, формуючи фракції. Це дозволить пояснити, чому навіть в такій установі, як тамтешній парламент, не все купується та продається за гроші. Згідно із методологією, всі депутати парламенту розділені на три категорії. Перша –  то є депутати ідейні. Кожна політична сила напередодні виборів приймає до своїх лав кількох таких достойників задля підвищення рейтингу. Такі особи, якщо їхні прізвища потрапляють до переліку обраних, ніколи не віддають свої одноразові голосувальні картки навіть керівництву власної фракції, та останнє й не переймається тим, що хтось із ідейних перебіжить до опонентів, маючи більш суттєву причину поглядати на них з острахом. Ідейний депутат може висловити власну думку з окремого питання, і тоді навіть партійний провід не переконає його віддати свій голос за те, чого вимагає політична доцільність. Саме тому до лав депутатських ідейних беруть з неохотою  - це найменша за чисельністю група в парламенті, практично червонокнижна. Друга категорія народних обранців – так звані продажні:  назва влучно відображує сутність їхньої законотворчої діяльності. З ними легко домовлятися, вони не вдають із себе незайманиць, проте найбільшою незручністю роботи з такими є те, що продаються вони будь-кому, хто заплатить більше, при чому ніхто не знає напевно, в яку саме миттєвість часу продажного обранця було перекуплено. Найцікавіша  для партійного керівництва масть третя –  так звані свійські. Вони є справжніми патріотами рідної партії, але відданість ця має в основі своїй зовсім не ідейні їхні переконання. В житті кожної людини, якщо вона здійснила стрибок через кілька сходинок соціальної драбини нагору, можна віднайти один чи декілька фактів, яких би висуванець волів не виставляти на широкий загал. Найбезневинніші серед них – закриті за сприяння впливових покровителів карні справи, позашлюбні або гомосексуальні статеві зв’язки  чи навіть скотська пристрасть до малолітніх, хибна тяга до певного виду дурі чи азартних ігор. Все вищевказане не вважається серед представників острівної еліти гріхом непробачним, хоча, якщо інформація невчасно спливе на поверхню, то і змусить достойника понервувати, і добряче повисмокче грошенят. А от якщо спритник, роблячи карколомну кар’єру, не остерігся долучитися до якоїсь шахрайської оборудки, результатом якої стало зменшення статків одного з кланів, і можна навести бодай непрямі докази цієї махінації – такої неповаги до себе сім’я не подарує навіть народному представникові, і жодна з впливових сил на острові не наважиться запоручитися за людину, що є під підозрою. Саме тому партійні функціонери із надзвичайними повноваженнями нишпорять і винюхують все, що може приховувати кожна темна конячка, з тих, кому занадто поталанило в житті. Звісна річ, інформацію такого ґатунку легше збирати, носячи погони Міністерства Безпеки, тому партія влади тут на кілька кроків попереду опозиції, хоча тих цікавостей, що назбирала натепер опозиційна партія під час роботи справедливого уряду вистачило партійному проводу на приборкання депутатів не одного скликання. Оскільки питання ідеології давно вже не на часі, законодавча влада весь період демократичної стабільності переймається виключно реальним сектором економіки, відтак ситуативні коаліції, альянси і мезальянси зліплюються і розсипаються неначе хімічні сполуки у пересиченому складному розчині.

На питання якого типу республікою є лаґґнезька держава – президентською чи то парламентською – точна відповідь залежить від того періоду політичного циклу, коли постає таке питання. Після того, як країна пережила дві буремні виборчі кампанії протягом одного року, керівництво тієї партії, що прийшла до влади, зробило організаційні висновки і відзначило, що найбільшу загрозу спокою і стабільності, а відтак і демократії, яка полягає в роздачі рабських вольностей населенню, несе таке волевиявлення, яке спроможне одразу відсторонити владну силу від керма. Саме тому тепер за результатами виборів відбувається ротація лише половини списочного складу парламенту раз на три роки. Окрім того введені прямі президентські вибори, і це,  хоч формально і є кроком до демократизації суспільства, насправді закріплює владу в руках її утримувачів ще міцніше. Річ у тім, що за кілька місяців  до всенародних виборів голови держави парламент окремою постановою скасовує майже всі президентські повноваження, відтак кандидати, виборюючи омріяне крісло, усвідомлюють, що змагаються за посаду, яка ні на що не впливає. Після переобрання чинного керівника держави на обійману посаду, йде подання в Раду Читачів законів від партії влади, яке законники радо задовольняють(оскільки дійсно зміна конституційних норм парламентською постановою суперечить навіть здоровому глузду), повертаючи повноваження новому-старому президентові. В такий спосіб нині діючий президент-стабіліст переобирався вже чотири рази. Це, на думку провладної партії, убезпечить її в тому випадку, коли голову держави, боронь боже, оберуть не від тієї політичної сили - тоді він не матиме важелів впливу, а повернути їх собі, не контролюючи законників, не спроможеться. До того ж така сумнівна перспектива -  навіть провівши свого президента, абсолютної влади над країною не отримати, - відлякує потенційних спонсорів від опозиційних кандидатів.

Виборчий процес також, як і діяльність депутатського корпусу, суттєво різниться з тим, що звично спостерігачам в світі зовнішньому. Оскільки депутатський корпус є відображенням самого народу, правила гри для виборців ґрунтуються на тих самих засадах, що і для їхніх представників, звісна річ, з поправкою на соціальний статус. Чинний закон  про вибори, прийнятий ще три десятиліття тому, голоси виборців прирівнює до нематеріальних активів із всіма ознаками даного різновиду товару. Згідно закону всі виборці розділяються на три категорії. Перша зветься електоральна державна рухомість, вона включає військовослужбовців внутрішніх військ, ув’язнених в місцях позбавлення волі і хворих в психіатричних лікарнях, а також  тих струльдбургів, які зареєстровані за адресою місцевого будинку безсмертя. Цим громадянам навіть не видаються на руки бюлетені для голосування, кількість всього  особового складу і (або) контингенту автоматично приплюсовують до кількості голосів тієї політичної сили, яка призначає посадовця-керівника відомства. Друга категорія виборців – так звані електоральні кріпаки. В трудовому договорі таких людей прописано, що на час дії контракту голос виборця передається в розпорядження роботодавця. Електоральними кріпаками є контингент і переважна більшість персоналу промзон, колективи сільськогосподарських підприємств, майже всі наймані працівники найнижчого рівня в містах та селищах, ті струльдбурги, що перебувають під опікою фізичних осіб, більшість мешканців нетрів, чиї голоси без всякого трудового договору в порядкуванні надквартальних, а також фрайдівки, для яких фактичне проживання зі своїм хозлом  тотожне контракту і не потребує реєстрації.  Інколи  трапляється, що цілі регіони стрімко змінюють політичні вподобання за короткий проміжок часу, тоді  не слід захоплюватися вправною роботою агітаторів, найвірогідніше, що сталося в такій периферії – масово  були перекуплені електоральні рабовласники. Третій  гурт виборців, навколо якого і розгортається вся публічна політика на острові, зветься електоральним бидлом. Це найпривілейованіший прошарок виборців, і острів в цьому не дуже різниться зі світом зовнішнім. Якщо пригадати, то батьківщині мого великого попередника інший не менш шанований мандрівник закидав, що  там, мовляв, вівці жеруть людей. Електоральне бидло – то зазвичай люд середнього прошарку, якщо брати , приміром, столицю, то це ті її мешканці, що зареєстровані в межах четвертого кільця. Серед них велику частину складають убогі. Тією статтею виборчого законодавства, яка дозволяє пересічному виборцеві продаж голосу, теоретично може скористатися кожен громадянин, проте наявність діючих договорів не дозволяє електоральним кріпакам продати свій голос –  цим уразилися б права тих достойних людей, хто ці голоси вже прикупив разом із робочою силою, або, якщо йдеться про електоральну державну рухомість, то посадовців-керівників відповідних закладів, яким партійний провід дає чіткий наказ забезпечити певну кількість голосів «за». Відтак  фактично правом на продаж голосу користується тільки електоральне бидло. Продаж дозволений один раз за одну кампанію протягом місяця, що передує офіційному дню голосування. Голоси часто-густо купуються майбутніми народними обранцями за певний набір продуктів харчування, а також за кілька доз або пляшок горілки – якщо на представницьку посаду йде хтось із дуральників.  За повторний  продаж свого голосу громадянин притягується до кримінальної відповідальності за статтею карного кодексу  №** («шахрайство»).

 Партійні осередки, змагаючись за голоси, ваблять електоральне бидло звісна річ, рабськими вольностями, головна з яких –  зважаючи на те, що вибори є водночас комунальними –  знижки в оплаті споживачами послуг житлових. Щоб зрозуміти, які саме принади висуваються достойниками і чому виборці так до них охочі, треба  дещо відволіктись від суто парламентської теми і згадати про особливості улаштування міського господарства у великих мегаполісах острова, взявши за приклад столицю.

 М’який субтропічний клімат відсуває необхідність опалення житла, а ця стаття витрат в деяких країнах, що розташовані в північніших регіонах планети, складає подеколи більшу частину комірного. Електроенергії в країні надлишок, бо виробляється вона на сміттєспалювальних підприємствах, а завдяки мудрій політиці уряду і поблажливості старшого брата сировиною країна забезпечена на століття наперед. Так само вирішена проблема побутового газу –  він подається в домівки по трубах локальних газогонів із тих промзон, для яких профільним є процес виробництва біогазу. Для здійснення водоподачі всім містом надзьобано артезіанських свердловин. Вивіз сміття для споживачів є безкоштовним ще з часів сміттєвих війн, коли справедливий уряд дарував пересічним громадянам таку вольність задля врятування вітчизняної переробної промисловості, натепер промзони працюють на повну потужність і без такого роду підтримки від власного народу, скасовувати ж пільгу уряд демократичної стабільності не наважився. Щоправда, як все умовно-безкоштовне, пільга потребує грошових підкріплень, а бюджет країни має певні межі. Нульовий тариф гідним мешканцям центрових районів забезпечується перекладанням навантаження на тих недостойників, що приїздять в столицю на заробітки і мешкають в межах четвертого кільця без офіційної реєстрації. Кількісний облік цих донорів ведеться крисуванцями за сприяння місцевих же круцанів-доушників, в обов’язки яких входить повідомляти місцеву владу про наявність зайвих людей. Оплата з нелегалів є подушною і стягується ще до отримання заробітчанином зарплатні. Проте частина бюджетів великих міст, яка відображує видатки на вивіз сміття і доходи від сплати малодостойниками за право перебувати в місті і працювати на його поважних мешканців, завжди є збитковою через завелику кількість непотребу, що його виробляють мешканці бідних районів.  Вирішують цю проблему як і всюди , де розподіляється щось безоплатне: мешканці  центру та підцентрованих районів отримують все, що належить за законом без проволочок, із нетрів і бідних кварталів приватного сектору сміття взагалі не вивозиться, окрім як раз на три роки перед черговими виборами, ті ж громадяни, які зареєстровані в районах середніх, мають певні шанси, що послуга їм буде надана, але  отримання вольності треба виборювати, тиняючись по кабінетах посадовців. Існують приватні фірми, які пропонують пожильцям за гроші вивозити їхній непотріб, але мешканці столиці не носили б гордого ймення «електоральне бидло», якби оплачували те, що мають шанс отримати задурно. Дзеркальною є ситуація з послугою водовідведення. Історичний центр Трілдогдрібу, як відомо, розширюється вглибину землі, то будь-яка людина, маючи тверду шкільну трійку з фізики, не сперечатиметься, що зливання сцеків є за собівартістю чи не найдорожчою з послуг для тамтешніх квартировласників, оскільки все, що великодостойники зливають в каналізацію, треба перш насамперед підняти на поверхню землі, а для деяких підземних хмарочосів це сотні метрів нагору. Комунальне підприємство з водовідведення і водоочищення є єдиним на території столиці, тарифи на відведення води для всіх споживачів однакові. Відтак надзатрати на комфортне існування вищих перекладаються на валову собівартість послуги і розподіляються по всіх користувачах каналізації. Як природна монополія, комунальне підприємство конкурентів не має, тому споживачам доводиться сплачувати встановлені тарифи. Боржників  із середніх районів спеціалізовані бригади відрізають від каналізаційної мережі. Підприємство віддано в концесію дуже шанованій в столиці родині, відтак нікому із споживачів навіть не спадає на думку здіймати галас з приводу зависокої плати. Та громадяни пересічні недаремно були виховані на ідеалах хохлізму і віднайшли спосіб, як біді зарадити. Ті родини із бідної частини середніх кварталів, яким було відрізано трубу каналізаційну, використовують подеколи замість неї сміттєпроводи власних будинків. Двірники в уявленні цих ницих урізаних істот – то є люди, що людського ставлення до себе не гідні, тож своє приниження від сильніших можна компенсувати зверхнім ставленням до них. Муніципальне підприємство, на яке законом покладений клопіт із вивезення побутових відходів, неодноразово виступало з ініціативою про ліквідацію сміттєпроводів принаймні в тих районах, де є проблема з наймом на роботу двірницького персоналу, проте Рада Читачів законів розтлумачило положення конституції, яке забороняє займати вольності людей гідних(користувачів) задля підвищення достатку або полегшення умов праці недостойних(двірників). Що ж до відрізання каналізаційних труб – то тут в разі несплати споживачем зачіпаються фінансові інтереси потужного клану, отже самозахист великої корпорації є настільки ж законним, як і закономірним. Відтак переважна більшість неплатоспроможних низькодостойників від дня оприлюднення цього тлумачення вже цілком легітимно паскудять на голови своїм співгромадянам.

Ще однією проблемою є обслуговування будівель, їхній поточний і капітальний ремонт. В кварталах центрових та підцентрованих надання спеціалізованими бригадами таких послуг приплачується милостинею, яка високодостойникам традиційно і без затримок надходить із відповідної частини бюджету. Мешканці ж районів середніх, хоча подаяння просять також регулярно, проте отримують його зрідка. Знос будівель, більшість з яких споруджені півстоліття тому, дається взнаки, і деякі вже є аварійними. Оскільки аварійне житло, що перебуває в приватній власності громадян, оцінюється дешево, то і милостиню під його заставу можна отримати невеличку. Пихаті  пожильці, відчуваючи себе людом достойним, та ще накручені передвиборчою балаканиною різного ґатунку партій, серед яких є не тільки опозиційні, принципово не вкладають в порятунок власних осель свої гроші, вичікуючи, що їхньою власністю почне опікуватися бюджет,  та щиро вважаючи, що і після цього вони залишаться  повноцінними власниками своєї нерухомості. В умовах острова це навряд чи можливо, бо там вищі не просто пильнують державне як своє, за великим рахунком вся держава і є їхньою власністю, відтак вкладатися в облаштування чийогось майна можновладці заходяться тільки з однією метою:  якомога дешевше це майно придбати. Проте кожна з істот ницих щиро вірить, що саме її вищі та привладнені можуть прийняти за свою. Саме на цій довірливості ґрунтується головна передвиборча казочка як опозиційних, так і провладних партій на острові. Отже найвеличніший і поки що не здійсненний прожект останніх десятиліть – це  якісно нове улаштування міського господарства мегаполісів. Обізнані на вітчизняній історії як минулих століть, так і недавньої, агітатори перед кожними муніципальними виборами розписують переважно тим городянам, з яких складається електоральне бидло, як було б чудово, якби роботи по обслуговуванню мереж, будинків та територій були організовані за принципом функціонування промзон: несуттєве збільшення витрат на утримання внутрішніх військ дозволило б привозити із бідних периферій або нетрів тих працівників, ціна робочої сили яких в рази, а  деколи на порядки нижча за ту зарплатню, що її вимагають робітники місцеві. За інформацією обізнаних людей, ці люди, в яких електоральне бидло бачить створіння нижчого ґатунку, байдикують в своїх віддалених закуточках, а деякі знахабніли до того, що, замість сумлінно і безкоштовно працювати на режим, роками розбудовують або ремонтують власні оселі. Якщо ж пильнувати, щоб цей контингент, працюючи в великих містах, в той же час не виходив за межі означених для них територій(а в цьому внутрішнім військам  можуть допомогти крисуванці) і чітко відстежити, щоб кожний приїжджий, відробивши встановлений термін, не отримав би столичної регістрації(для цього треба подолати корупцію серед муніципальних чиновників і підвищити моральний рівень незаміжніх дівчат, котрі можуть прихистити зайду як приймака), та ще й  конвоювати заробітчанина до місця його постійної реєстрації, а там зобов’язати неодмінно одружитися і народжувати більше дітей, щоб і нащадкам теперішніх достойників не довелося в майбутньому самим працювати фізично – якщо все це здійснити, то вартість комірного може бути зведена майже до нуля, а коли буде поруч велика кількість безоплатної обслуги, то і відрізана каналізація не є такою страшною бідою: безкоштовна покоївка виноситиме з-під шанованих людей горщики і сама вирішуватиме, куди скидувати послід. Провозвісники революційного способу господарювання посилаються в своїх теоретичних напрацюваннях на досвід ефективного управління за часів перехрещення, коли люди гідні за самий лише харч мали змогу винаймати найкваліфікованіших фахівців для виконання будь-якої роботи. 

Можливо, люди, які себе поважають хоч трохи, і не мріяли б про такий спосіб ведення комунального господарства, усвідомлюючи, що той, хто принижує гідність іншого, настільки ж принижує самого себе. Але тут йдеться про людей, яким самоповагу замінює самозакоханість, про хохлос в наймерзеннішому значенні цього слова, до того ж кожне електоральне бидло твердо впевнене, що, у випадку встановлення промзони безпосередньо в місті його проживання,  особисто воно в жодному разі не долучатиметься до брудної маси контингенту, себе на зоні воно бачить щонайменше на вежі із кулеметом напоготові, а дехто в свої ницих мріях навіть заселяється в кумську хату.

Кілька років тому вже був досвід створення, щоправда в межах повітового центру, житлово-промислової зони, але тоді політичні інтриги стали на заваді здійсненню мрій тамтешнього електорального бидла. Річ у тім, що в тому містечку перемогла партія опозиційна, яка одразу ж заходилася виконувати свої обіцянки виборцям. Від керівництва республіки новообрані міські очільники вимагали всього лише надіслати додатковий батальйон внутрішніх військ в розпорядження муніципалітету, влада ж центральна підступно з цим зволікали. Підвести  свій електорат переможці демократичних змагань морального права не мали, відтак житлопромзона розпочала життєдіяльність без належної кількості персоналу. Зона працювала кілька місяців напрочуд ефективно, гідники мліли від задоволення, отримуючи платіжки із копійчаними сумами, аж поки несвідомий контингент не забунтувався і не вирізав всіх достойних помешканців. І тут у влади одразу віднайшлися резерви внутрішніх військ, навіть цілий полк, який здійснив тотальну зачистку місцевості, винищивши не тільки бунтівливий контингент, а й місцевих мешканців, ним недорізаних.

 Звісна річ, облаштування житлопромзони в столиці потребує неабиякого підготовчого періоду, тому партія влади, хоч і не заперечує саму ідею, проте не квапиться з її втіленням. Опозиція ж грає на цьому, доводячи пересічному виборцеві, що варто лише її привести до влади, і тоді майже безкоштовне комірне електоральному бидлу гарантоване. Не можна обійти ще одну суттєву подробицю всіх комунальних виборів. Протягом останніх десятиліть на кожних змаганнях принаймні одна партія пропонує перейти до оплати мешканцями повної собівартості комунальних послуг, до відповідальності особисто господаря за свою нерухомість, що  виражалася б у матеріальних зобов’язаннях утримувати не тільки власну оселю, а і весь будинок та інфраструктуру(пропорційно долі в загальному житловій площі), в разі ж нестачі коштів у квартировласника, надавати кредит під заставу частини вартості нерухомості, який би не погашався із бюджету, як милостиня, а залишався б боргом самого власника до першої ж операції з майном. В разі оголошення власником своєї неспроможності нести матеріальну відповідальність за свою долю загальної нерухомості, не відчужувати житло, виселяючи родину на вулицю, а залишити за мешканцем право на соціальний найм житла, при цьому безспірно відчужуючи майно на користь тієї особи, що реально несе матеріальну відповідальність, тобто проплачує необхідні витрати. Така програма вирішення питання утримання житла близько відтворює засади, викладені Першим Президентом Лаґґнеґґа, що дає підстави справедливцям аргументувати тезу про змову останнього із тогочасними стабілістами. Дійсно, партія, що таке пропонує, є збитковим прожектом і вряди-годи набирає кілька відсотків прихильників, тому жодний бізнесмен від політики фінансувати її не наважиться. Правдою є й те, що гроші на партійну агітацію і пропаганду такі ліберально налаштовані діячі отримують від влади, майже не приховуючи це. Але теорією змов навряд можна пояснити  все навколо, хоча справедливцям цього дуже кортить, оскільки свою невдачу  всім ницим істотам набагато комфортніше пояснювати саме заколотом проти себе. Я не покладатимусь на висновки експертів невідомого мені ґатунку, а краще зацитую пояснювальну записку із  засекречених додатків до закону про бюджет на 199* рік, коли відбувалися чергові комунальні вибори . Це відповідь голови президентської адміністрації на лист міністра фінансів із вимогою скоротити видатки бюджету, припинивши фінансування збиткового політичного проекту:

«Фінансування принаймні однієї партії, програма якої передбачає повне або часткове  скасування рабських вольностей, не є примхою особисто президента, або іншої політичної фігури із його оточення, а  лише тим лакмусовим папірцем, який повинен підтвердити чи то спростувати результати холуйського референдуму. До тих пір, поки переважна більшість народу не зголошується від безкоштовно наданого відмовлятися, а людина, або політична сила, яка закликає платити за спожите самим собою із власної кишені викликає відразу, рівно до тих пір лаґґнезькии виборець залишається електоральним бидлом, відтак змінювати координально щось у внутрішній політиці немає сенсу».

 Треба наголосити, що за останні десятиліття нарід лаґґнезький  сподівання своїх керманичів щоразу виправдовував, на кожних виборах підтверджуючи пріоритет рабських вольностей над всіма іншими цінностями.

Отже, суспільству на острові за великим рахунком байдуже, чи втілюються в життя ті ідейні гасла, під якими певна політична сила йшла до парламенту. Своєчасна  і перманентна роздача безкоштовного тим, хто його прагне, потребує стабільної протягом тривалого часу роботи економіки без відволікань на політичні  перипетії. Відтак парадокс лаґґнезького парламентаризму полягає в тому, що партія влади, всіляко відсторонюючи електоральні маси від управління країною, насправді, попри вигуки з боку опозиції про антинародний режим, робить саме те, чого народові цьому понад усе кортить – розподіляє подачки , а те, що розмір милостині завжди менший, ніж хотілося б – то це є біда не тільки лаґґнезького електорального бидла.  Оскільки розподіл рабських вольностей є родзинкою всього внутрішньополітичного процесу вже майже сторіччя, його алгоритм, хоч і змінювався різними режимами, проте ґрунтується на одному лише принципі, назва якого коріниться  знов таки в історії. Рабські   вольності як  безкоштовний сир політичної кухні першими застосували чимошисти, розбудовуючи  свій збиралістський режим,  який був не дуже різнився з іншими аналогічними державоутворюючими режимами першої половини двадцятого століття. Безмежність людських потреб і водночас обмеженість ресурсів майже одразу далися взнаки, вказуючи керівництву острова, що рабських вольностей на всіх бажаючих напевно не стане. Поміркувавши трохи, партійний провід висунув геніальну на свої часи ідею вибіркової роздачі безкоштовностей. Об’єктами її навіть без обговорень мали стати всі вищі і ті владні, що доведуть ділом відданість партії( а на це із них зголосилися майже всі). Проте цього було замало, щоб спонукати до заповзятої праці вуличних.  Тривалий час точилися внутріпартійні дискусії, кого із нижчих і за які заслуги ощасливлювати час від часу. Саме тоді відчувся дотик перста долі, яка була розташувала новий парламент в тій будівлі, де планувалося розбити новий цирк. Оскільки залишати країну( навіть якщо в ній панує збиралістський режим) без законодавчого органу набагато більше зло, ніж позбавити столицю цирку, всі вистави наперед скасували до тих часів, коли для розважальних заходів буде збудований новий дім під куполом. Про загострення великої політичної потреби нічого не знав антрепреньор пересувного шапіто, який мав заздалегідь укладений контракт і вже привіз був до столиці свою трупу. Співпало так, що галаслива циркова братія під’їхала саме в той час, коли на майдані розгорталися доленосні для країни події – кмітливі партійні функціонери швидко збагнули, що революція хоч і не є балаганом, проте під витівки акробатів, дресирувальників та клоунів піде набагато веселіше. Відтак, замість гастролі, циркові підзаробили, розважаючи пасіонарно налаштований майдан. Та коли революційні буревії вщухли, виявилося, що і столичні гастролі для артистів завершилися, бо в цирковій будівлі почали тішити весь нарід клоуни зовсім іншого ґатунку. Трупа тим не дуже переймалась, оскільки все життя їхнє хоч би там як пробігає в дорозі – отже знялися собі та й поїхали – всі, окрім старого конферансьє. Відстоюючи свою громадянську позицію, бідолаха так допався до варених бобів, необмежену кількість яких партійним коштом роздавали всім учасникам революції, що із тяжкістю шлунку був ушпиталений, а як оговтався – то друзів його вже й слід прохолов. Оскільки шукати всією країною пересувний цирк - справа невдячна, та й літа вже не молоді, старенького поки що прихистили в службовому приміщенні новобудови, а коли розпочалася законотворча праця, то оформили як героя революції при новому парламенті підмітайлом. Дідусь працював дуже сумлінно, також здружився з багатьма із челяді народних обранців, відтак зі збігом часу ставав людиною все більш шанованою. Коли постало питання способу розподілу рабських вольностей, не тільки керівництво країни, а і їхні слуги сновигали  державними установами пригнічені. Старий, прознавши причину смутку, через персонального водія головного ідеолога країни напросився на особисту зустріч з останнім і, лише на знак вдячності за прихисток на старість, дав пораду настільки мудру, що, на  думку багатьох  експертів, не лише врятувала режим, а й дала поштовх розвитку громадянського суспільства на наступне щонайменше сторіччя. Ідея старого конферансьє ґрунтувалася на особистих протягом життя спостереженнях за роботою своїх товаришів по розважальному  цеху. Один його добрий знайомий дресирувальник собак все життя працював номер за участю великої кількості чотирилапих.  Вправний майстер конферансу встигає у проміжках між власними виходами спостерігати і зал, і ще краєм ока переглядати номери тих, кого викликає на арену. Спостережливий оголошувач майже одразу угледів одну особливу деталь: із всіх цуциків складні кульбіти виконує обмежена кількість тварин – в різні часи існування номера справжніх чотирилапих акторів було не більше трьох одночасно. Більшість собацюг сидить на їм відведених місцях для створення масовості. І лише один, дуже рідко два пси подають протягом номера голос. Задля заохочення дресирувальник дає собакам шматочки цукру. Що ж вразило спостережливого артиста розмовного жанру найбільше: цукор завжди кидався дресирувальником тому собаці, який гавкає, і ніколи - тим що роблять на арені вихиляси. Саме із цією думкою подався колишній артист, а на тоді вже двірник, до ідеологічного відділу партійного проводу, запропонувавши впровадити аналогічну систему в спільноті людській. Головний партійний ідеолог був людиною розумною і зацікавився слушною думкою, а вже за кілька тижнів друком вийшла за його авторства монографія для внутрішнього користування із назвою «Принцип собачого цирку». Наукове напрацювання  містило теоретичні засади практичного розподілу грошових потоків на фінансування рабських вольностей, на його сторінках містилися настанови, як саме обирати в натовпі, або серед представників трудового колективу, саме ту пересічну людину, яку слід звеличувати, надаючи від найсправедливішої партії те, до чого слід прагнути іншим. Головне , що має відрізняти такого  отримувача від решти – його ґолос, не важливо зичний чи верескливий, аби він вимагав для себе рабських вольностей гучніше за всіх. Надання незаробленого людям, що здіймають бучу, його вимагаючи, не тільки зіб’є напругу в спільноті. Чоловік, чий психотип беззаперечно сильніший, отримавши подачку, зрозуміє, а якщо не вистачить інтелектуальних потужностей, то поза сумнівом відчує, що сума отриманої ним  милостині є суттєвою лише коли дістається йому одному. Відтак він жертиме виключно сам, пильнуючи підходи до годівнички, наперед припиняючи зазіхання на наданий шмат інших, для чого, цілком можливо, згуртує навколо себе власних прихильників, які за надані вже цим лідером крихти відганятимуть бажаючих від корита з рабськими вольностями. Відтак адміністративна машина, не докладаючи багато зусиль і лишень підгодовуючи найґолосовитішого, матиме реноме доброї і справедливої держави. Все це, звісна річ, стосується виключно розподілу тих дещиць, що вкидаються на самий низ суспільної халабуди, для вищих і владної погані існують зовсім інші способи розділити надане, але неодмінно враховується потужність ґолосу, який подавав був у темряві минулих століть шляхетний предок високородного нащадка.

 Протягом наступних десятиліть всяка влада під знаменами будь-якого кольору  ґрунтувала спілкування з власним народом виключно на роздачі рабських вольностей, і «принцип собачого цирку» жодного разу не підводив можновладців. Найяскравіший приклад розподілу рабських вольностей за принципом собачого цирку мав місце років за двадцять до моїх відвідин острова. То вже була ера панування телебачення, відтак я не лише ознайомився з документами та гарячими тогочасними новинами із газетних шпальт, а навіть передивився відеозаписи тих подій.

В тяжкий для лаґґнезької держави 198* рік, коли переробні підприємства, що занадто були розрослися в попередні роки і тому недоотримували  належної для завантаження всіх потужностей кількості сировини, не давали надприбутків, бюджет верстався з величезним дефіцитом, і країна дуже близько підійшла до дефолту, уряд заходився рятувати економіку країни, не гребуючи ніякими методами. Найпотужнішими економічними гравцями на той час залишалися дуральні, оскільки споживання наркотичних препаратів під час кризи, як показує статистика, не тільки не зменшується, а часом навіть зростає. Ради директорів трьох потужних корпорацій із виготовлення та розповсюдження дурі, між якими вже давно були розподілені сфери впливу на острові, зголосилися піти на зустріч урядовцям, надавши державі кредити на загальну суму більше мільярда американських доларів, але взамін вимагали сприяння уряду в посиленні їхніх позицій на  ринку традиційних для споживачів острова речовин. Шалену конкуренцію на цьому полі діяльності трестам складали сонмища гепарів –  цих хвацьких, хоча і відставних, захисників імперії, яким ще до здобуття Лаґґнеґґом незалежності надано було право перевозити і розповсюджувати надприбутковий продукт. Парламентсько-урядова коаліція сприяння компаніям пообіцяла, вже наступного дня був прийнятий законопроект, який, хоча і не забороняв гепарям-дилерам займатися звичним для них бізнесом, проте спонукав платити з прибутку податок, як тих дрібних торгівців, що продають на міських ринках маїс та патоку.  Одне це вже образило колишніх бійців, та останньою краплиною став другий прийнятий закон, яким скасовувалося для гепарів право на безоплатний проїзд на таксі, (до того всі витрати на цей вид транспорту компенсувалися достойникам соціальним департаментом за наявності чека від водія і всі без винятку ветерани щороку отримували на руки належну суму готівки. Той факт, що значна кількість гепарів мали у приватній власності один або кілька таксомоторів не має до цього жодного відношення). Урядовці, намагаючись в скрутний для бюджету рік заощадити значну в масштабах країни суму, навіть не уявляли, який серпентарій мимоволі розворушили. Без попередніх узгоджень протягом однієї доби в столицю поз’їздилися майже всі гепері острова. Тих представників опозиційних партій, які хотіли були  прилаштуватися до акції задля галочки у звіті одразу чемно відсторонили, попередивши, що наступного разу, якщо побачать когось з прапорами, тому влаштують темну, закутавши у власне ж знамено, бо тут, мовляв серйозні люди вирішуватимуть серйозні питання. Дрібнооптових дилерів можна було зрозуміти: в парниках та на гірських плантаціях вже визрів заповітний врожай, каністри з сірчаною кислотою та валізи із перманганатом і ще декалітри різних хімічних розчинників були закуплені і доправлені до місць розташування напівлегальних лабораторій, поплачена наперед робота хіміків, крисуванців та більш впливових посадовців, але, головне – отримані були аванси від таких людей, які одностороннього розриву контракту не терпітимуть і знайдуть того, хто не вміє тримати слово, не тільки на острові чи то континенті, а в будь-якому куточку Земної кулі. І весь цей усталений роками плідної співпраці ланцюжок міг бути перерваний через домовленість уряду з конкурентами – цього гепарі- бізнесмени  допустити не могли. На тоді та частина історичного центру, де міститься урядова та парламентська будівлі вже була відгороджена від зовнішньої частини міста височезним муром, і це, беззаперечно, врятувало життя багатьом високопосадовцям.  Навіть сам лише відеозапис тієї акції громадянської непокори може вразити людей зі слабкою нервовою системою. Жодний майдан світу не бачив такого величезного гурту розцяцькованого електорального бидла, яке повстало на захист своїх споконвічних вольностей. Призолочені хрести, зірки та свастики на шевронах і лацканах відставників увінчувалися над собою такими ряхами, що їх ледь вміщав екран телевізора, вся картинка супроводжувалася  вигуками на адресу керівництва країни і його матерів  та інших кревних родичів, що перекладати на будь-яку мову не наважився б найепотажніший майстер слова, а я не зможу й поготів. Не спромігшись перетнути кам’яного муру, юрба заходилася крушити та бити вітражі навколишніх крамниць. Ситуація ускладнювалась тим, що половина присутніх на акції гепарів мала при собі зареєстровану   вогнепальну зброю, інша частина відставних сміливців, намотавши на правицю один край шкіряного ременя, так вправно крутила над головою іншим його кінцем з натертою оптичною пастою бляхою, що не всяка холодна зброя могла бути настільки небезпечною. Боягузливі народні обранці вже обирали були спосіб деремнути із небезпечного оточення, деякі навіть почали приміряти жіночі сукні, та на щастя трапились серед депутатів та урядовців кілька героїв-приборкувачів, які в часи бойової своєї молодості також рубали на капусту клятих сепаратистів, і ці сміливці не побоялися вийти до натовпу, серед якого були і їхні одноармійці, та розпочати перемовини. Трохи заспокоївши зібрання народу, найадекватніших із відчайдухів запросили всередину урядової будівлі на тристоронні перемовини. По-перше було залагоджено питання ділове: скасоване введення податку на дилерів-одноосібників, за тієї, однак, умови, що відтепер вони стануть офіційними дилерами зареєстрованих дуралень і протягом трьох наступних років поступово перейдуть на торгівлю виключно товарами того із трьох трестів, з яким матимуть контракт. На виконання цього пункту договору суттєво вплинуло те, що в уставних фондах всіх дурокурень перевагу мав бельнібарбійський капітал, що конфіденційно й було доведено до відома відважних героїв. Відтак протистояти трестам означало піти на відкритий конфлікт з потужними фінансовими колами метрополії, а на це жодна ница істота, навіть нап’явши рожеву беретку і начепивши на груди кілька фунтів призолочених алюмінієвих цяцьок, ніколи б не наважилась. Що до пільги на проїзд у таксі, то ця проблема  потребувала законодавчого вирішення. Щоб повернути  героям чесно завойоване та знов відвойоване право, треба було перекроювати бюджет країни, до видатків якого ще додалися витрати на відновлення зруйнованого  гепарями під час акції непокори (адже всі крамниці в центральній частині столиці належать на правах приватної власності людям високодостойним, які не звикли обтяжувати свої особисті бюджети витратами на страхування майна, знаючи, що будь-які втрати їм залюбки компенсують з бюджету державного). Але завбачливий уряд, проглянувши рядки державного кошторису, швидко віднайшов ту статтю, з якої кошти можна було без зайвого галасу перекинути на фінансування пільг для героїв і розгрібання наслідків їхньої бурхливої громадської діяльності . То була давно вже запропонована програма будівництва пологових будинків у найвіддаленіших периферіях. Плани ці – розташувати у відсталих регіонах бодай якісь медичні заклади для допомоги матерям в народженні дитини – визрівали ще до фінансових негараздів в країні і, коли економіку острова почало трусити, ніхто із міністрів не сумнівався, що заплановані кошти навіть не буде переведено на відповідні рахунки. Кожний із можновладців, звісно, плекав надію, що заощаджені гроші підуть на порятунок саме його бізнесу, та нагодилася справа, проти  фінансування якої не заперечував жоден високопосадовець, до того ж небезпека бути лінчованими не розвіялась доти, поки в столиці вирували пристрасті. В преамбулі до прийнятого задля залагодження конфлікту закону про зміни до державного бюджету необхідність  перенаправлення коштів мотивувалася таким чином:

« Віддаючи перевагу справжнім людським цінностям, із яких патріотизм людей, народжених в імперії, та їхня надмірна любов своєї справжньої батьківщини є найвищими,  парламентсько-урядова коаліція змушена переглянути ті непродумані рішення, що  поспіхом приймалися депутатським корпусом. Не можна заперечувати, що вади  дітонароджуваністі є проблемою виключно фізіологічною, і аж ніяк не політичною, яка проблема всі десятки тисяч років існування людини як біологічного виду вирішувалася без законодавчого втручання та урядового фінансування, до того ж статистика гінекологічних захворювань серед жінок означених регіонів відсутня, відтак у народних депутатів немає підстав вважати, що місцевості ці потребують негайного будівництва пологових будинків. В той самий час позбавити захисників прав імперських вислужених ними пільг є кроком дуже недалекоглядним в  стосунках з Великим сусідом. В тому випадку, якщо скандал набуде міжнародного розголосу, державне керівництво Бельнібарбі буде вкрай незадоволене таким ставленням до людей, що мають неабиякі заслуги перед цією дійсно великою країною. Коли ж дійде час до можливого повернення острова до теплого імперського лона, факт скасування тимчасово незалежною державою пільг тим людям, що мають перед імперією заслуги, може бути визнаним жестом неповаги і до самої цієї Наддержави, і особисто Сонцесяйного її монарха, що в свою чергу може відтермінувати омріяне повернення або взагалі завадити йому. До того ж  герої ці мусять пересуватися привілейованим видом транспорту не просто так, а для зустрічів зі своїми бойовими побратимами і сумісного згадування тих славетних подвигів, що колись були ними разом учинені, отже позбавити відважних воїнів такої можливості було б не тільки ідеологічною провокацією проти нашого великого сусіда, а ще й недоліком у вихованні молоді, що зростає. Нарешті, підвищення добробуту мешканок периферій за рахунок  скасування пільг більш достойних громадян країни було б порушенням тієї статті конституції суверенної лаґґнезької держави, яка ґрунтується на споконвічній традиції неприпустимості перерозподілу милостині та інших коштів зверху на низ ».

На знак громадянського миру між державними інститутами і гуртом людей більш ніж достойних увечері того ж дня розпалена була мирова люлька.  Трьома мішками травички цей захід спонсорували дуральні, які, хоча і не отримали одразу те, до чого прагнули, але зробили безперечно крок у вірному напрямку розвитку конче необхідного своїй країні  бізнесу. Дуже дивний феномен описували після цього в історіях хвороб лікарі-наркологи, на обліку у  яких традиційно перебувають більшість лаґґнезьких гепарів. Хоча це може здатися  неймовірним, проте всім відважним бійцям, які по завершенні виборювання власних вольностей пихнули просто серед віковічного міста, прийшла одна й та сама галюцинація. Під впливом високоякісної дурі не бачили вони ані мертвонароджених немовлят, ані закривавлених породіль, проте кожен воїн просто перед собою угледів свого власного дупоголового бельнібарбійського генерала, який із задоволеною мармизою стояв   і дивився в обличчя героєві. Уявний цей достойник дуже свого підлеглого нахвалював, наче після вдалої зачистки селища, в якому не залишилося в живих жодного потенційного сепаратиста, мацав пухкими генеральськими своїми пальцями за щоку та іще за інші випираючі частини тіла, як це полюбляють робити високі посадовці та активні педерасти, потім ляпав по плечі, промовляв «gut-gut» і давав шоколадку.

  На основі цього випадку лаґґнезька влада вже після того, як розвіялися економічні негаразди, намагалася була зробити відеоролик соціальної реклами, підкреслюючи  наявність на острові громадян з власною позицією, до того ж відмежованих від політики, а також застосовувати серед іншого методологічного матеріалу  для занять у вищій школі кадрового резерву при парламенті як наочний приклад практичного застосування  принципу собачого цирку. Проте місцеві ідеологи мусили відмовитися від такого креативу, отримавши листа із наполегливими рекомендаціями не оприлюднювати матеріали від департаменту зі Склеювання імперіі. Нижче наведена цитата із того документа:

«... було б вкрай нерозсудливо і з політичної точки зору некоректно на даному прикладі щось тлумачити широкому загалові насамперед тому, що місцеве населення може зробити хибні висновки, які вплинуть на ставлення мешканців острова до Великої імперії. Матеріал, переглянутий високою комісією,  неодмінно наведе пересічного глядача на думку наступну:  якби ці мужні герої так само заповзято, як захищали власні пільги, билися з сепаратистами, то гірські терени імперії мали б давно вже знелюдніти. Якщо ж далеко не мирні народності продовжують заселяти імперські території, то  несвідомому глядачеві може  спасти думка, що герої-захисники імперських інтересів здатні воювати лише з бідними жінками та їхніми ненародженими немовлятами,  або необізнана людина може подумати, що кляті сепаратисти ще заповзятіші в бою, аніж воїни його Сонцесяйної величності. В обидвох випадках розповсюджувати відеоматеріал із будь яким супроводжуючим текстом з ідеологічної точки зору недоцільно».

Не слід робити скороспішні висновки, що ідеологія імперська насаджується острів’янам після відокремлення їхньої території, але до дружніх порад з боку старшого брата ідеологи правлячої на острові партії звикли дослухатися.

Прикладів твердої громадянської позиції людей гідних, можна навести  ще багату кількість. Останнє виборювання справедливості розгорталося просто під час мого перебування на острові. Мешканцям країн, які називають себе цивілізованими,  буде важко в це повірити, але ще кілька років тому острів’янам був знижений пенсійний вік. Щоправда стосувалося зниження не всіх, а лише тих літніх громадян, які зуміють домовитися з молодими своїми співробітниками про продовження останніми безоплатного періоду роботи. Якщо, наприклад, молодий робітник погоджується працювати без зарплатні замість десяти тринадцять років, та людина передпенсійного віку, якій вдалося на це його вмовити, йде на пенсію на три роки раніше. Такий спосіб полегшення життя людям старших поколінь міг би зацікавити представників відповідних вікових категорій у різних країнах світу. Взагалі пенсійна сфера – це та галузь лаґґнезького суспільства, де принцип собачого цирку, та ще й замішаний на засадах хохлізму, працює найкраще. Людині навіть не треба мати  особисто ґолосу, достатньо лише народитися у привладненій родині, і рабські вольності  сипатимуться їй на голову, немов із казкової торби. Я вже наголошував, що наявність родинних зв’язків визнається заслугою перед державою. До того ж статус убогого, який можуть отримувати виключно люди достойні, дає право представникові владної погані мати принаймні два джерела доходу. Звісна річ, враховуючи норму про обов’язкове відшукання джерел погашення  видатків, пенсійний фонд не може взяти зайві кошти зі стелі. Тому гроші дозволяється відщипувати від зароблених пенсій вуличних. Прожитковий мінімум, нижче якого зароблена пенсія бути не може, дозволено не обчислювати, перемножуючи базовий показник на індекс споживчих цін, а встановлювати відомчим циркуляром, при чому для різних соціальних груп є свої нормативи споживання необхідних продуктів. Острів’яни звикли довіряти державним установам більше, ніж власним очам, тому зароблені  пенсії вуличних не зростають десятиліттями, в той час, як  виплати люду привладненому відстежують принаймні інфляцію.  Цілком очевидно, що введення на Острові закону про індексацію для адекватного  регулювання  рівнів соціальнх виплат могло б зняти дискримінаційну складову. Але є ще один парадокс, якого людина із зовнішнього світу ніколи не зрозуміє: найбільшими супротивниками введення такого закону є саме ті, від чиїх виплат відскубують шматки. Суспільством блукає думка, що встановлення розміру соціальних виплат адміністративним способом набагато для пересічного люду прийнятніше, ніж встановлення загальних для всіх прошарків правил гри. У разі взяття державою на себе чітких зобов’язань перед громадянином принаймні непрацездатного віку,  номінальні пенсії підвищуватимуться лише на рівень інфляції, тобто пенсія реальна залишиться незмінною. За теперішніми ж правилами уряд може роками залишати зароблену пенсію на рівні номіналу, тобто з врахуванням інфляції реальна пенсія невпинно знижується. Цілком можливо, що в країні людей, які не прагнуть особистої залежності, перший варіант більше влаштовував би громадян. Але не слід забувати, що не проголошеною, але зафіксованою на рівні підсвідомості ідеологією лаґґнежців є хохлізм, тобто модернізована форма рабства, а для раба рівні стосунки з паном, навіть якщо пан цей уособлений в державних інституціях, є втіленням найжахливішого кошмару. До того ж, як  кожний раб сподівається на холуйський талан, так і кожна ница істота на острові намагається переконати себе, що є окрім неї жалюгідніші створіння, яких держава скубтиме на її користь, як скубуть саму цю істоту на користь привладненого панича. Треба відзначити, що сподівання наївних трударів вже частково  втілені в життя: та пенсія, яка призначається вуличним помешканцям міст на острові, звісно, замала, якщо порівнювати її з виплатами привладненим пенсіонерам, проте в сільській місцевості і промислових регіонах перед людьми непрацездатного віку(окрім струльдбургів) держава матеріальних зобов’язань взагалі не має, лише даючи рекомендаційні настанови органам місцевого самоврядування не лишати стареньких напризволяще. Проблема периферійної старечі, щоправда, нівелюється тим, що до віку, коли, згідно законодавства, призначається пенсія, доживає вряди-годи один із тридцяти чоловіків і одна з п’ятнадцяти жінок. Але міські пенсіонери із вуличних не вважають рівнею собі відсталих селюків. Діюча система пенсійного забезпечення влаштовує їх не тому, що надає їм право на виживання, якого права, наприклад, їхнім прадідам під час голодомору тогочасна система не дала. Кожен з тих, кого в законний спосіб грабує система, сподівається, що одного чудового дня привладнені приймуть його за свого, йому виплати підвищать не на якісь жалюгідні відсотки, а в рази, як і годиться своїм. Нещодавно законодавчо впроваджена така пенсійна  система, яка гарантує навіть вуличним пенсії привладнені(тобто такі, що індексуються на показник інфляції), щоправда не теперішньому поколінню пенсіонерів, яке на режим своє відпрацювало, тому цей режим вважає його матеріалом відпрацьованим, а поколінням наступним, за умови наявності п’ятдесяти років трудового стажу. Дивно, але кожен працівник щиро в це вірить і рахує відпрацьовані ним роки, наче старослужащий в казармі дні до омріяного наказу, попри загальновідомий закон вищих: «пильнувати надбання родини і зайвих до сім’ї не пускати», який тим сумлінніше мавпують привладнені, чим нижче вони стоять в суспільній ієрархії, відтак вуличним перелізти  перший найвищий сегрегаційний паркан взагалі неможливо.

Спостережливий читач неодмінно має відзначити, що принцип собачого цирку, хоч і може вдаватися доволі привабливим, проте здатен допомогти отримати бажані рабські вольності далеко не всім, а лише людям ґолосливим. Незароблене ж вабить  абсолютно весь хохлос, відтак для істот ницих і не таких амбітних є спосіб виблагати заповітне набагато старіший, який в суспільствах рабських вкорінений споконвіку. Для лаґґнезької погані  таким засобом  виступає скиглення, яке є частиною ментальності острів’ян. Якщо вдатися до подій за історичними мірилами зовсім свіжих, то можна констатувати, що саме плазування перед панами депутатів «ницого парламенту» і жалісне благання зі спробами перекласти власну провину на ближнього врятувало мерзенним нікчемам життя. Відтоді день святого Жора отримав другу свою назву – «день скиглення». Права змінювати  цього дня своїх панів, щоправда, всі раби не отримали, бо це  могло спричинити хаос у записах демографічного департаменту, відтак зміна пана залишилася правом найпривладненіших. Зате всьому без винятків люду залежному милостиво було надано священне право жалітися будь-кому на свого пана. Ці жалісні стогнання нужденних кріпаків були чутні в цей день по всій країні, проте самим безпорадникам ніякого зиску не приносили: жоден представник влади не наважувався пхати носа у зносини панів зі своєю покріпаченою власністю, так само вважали за краще не втручатися в справи сусідів рівні з ним пани та паничі(бійки вищих між собою за краще життя для рабів – то є лише красиві казочки, навіть якщо вони вписані в підручники з історії), тим більше зарадити біді скривдженого односельця не могла громада, яка ніколи не наважилася б стати проти пана. Проте традиція відзначати день скиглення щороку не відмерла за століття, лише об’єкт скарг скигліїв змінився, і замість  непоборної протягом тисячоліть вищої істоти, убогі мешканці острова стали згодом ганьбити тих, хто міститься ближче до них  на соціальній драбині, особливо до вподоби погані славити нижчих за себе. Та знаходяться сміливці, які наважуються паплюжити навіть декого з безпосереднього керівництва, особливо, коли це тішить начальника прямого. Відтак традиція на острові збережена дотепер, і в означену  днину можна звідусіль почути жалісні дорікання та скарги: підстаркуватий чоловік протягом всієї доби має нагоду розповідати дружині, яка, на його думку, зіпсувала йому життя, зятьком  до яких впливових родів він мав змогу увійти, на що дружина може, навіть не слухаючи його буркотіння, перераховувати тих високодостойних паничів, під яких  лягала, перебуваючи в активному пошуку. Теща нарікає на дубезність недоумка-зятя, який вилупок зірвав був чарівну квітку, що вирощували не для нього, а свекруха розповідає по сусідках, що, мовляв, нечупара-невістка не миє жопки тарілкам. Повія без остраху може жалітися клієнтові на  свого хозла-сутенера, який відбирає забагато грошей із її виторгу, а потім тому ж сутенерові на клієнта, що, заплативши за стандартний набір послуг, вимагає в розпалі пристрасті до них ще нетрадиційних, намагаючись нестачу грошей на оплату компенсувати ляпасами. Працівникові  дозволяється називати керівника спиногризом та самодуром, начальник в свою чергу бідкається, яким людським непотребом  йому, розумному, доводиться керувати. Бабці, які засідають на лавах, скаржаться одна одній, що злодійське комунальне підприємство не надає якісних послуг, за які вони, щоправда, не проплачують повної собівартості, але ж за твердженням улюблених народних обранців,  не повинні платити взагалі. І, звичайно, всі мають змогу неславити абстрактного пана, якого в теперішні часи уособлює в собі держава. Всі вище наведені  та ще інші особи спроможні нарікати на своє нікчемне життя і в інші дні року,  при чому за часів процвітання демократії  ганьбити державу стало справою набагато безпечнішою, ніж дорікати конкретним людям зі свого оточення. Та в день скиглення паплюжити все навколо себе є обов’язком для кожного чесного громадянина, бути ж задоволеним життям непристойно і навіть небезпечно.

Всім відомо, що втілення в життя досягнень наукового прогресу саме це життя значно прискорює. Так із настанням ери телебачення на острові дні скигленні почастішали, дозволивши привнести свято до кожної оселі, яка забезпечена електрикою та має телевізійний приймач. Щоправда, трансляції зазвичай розпочинаються по завершенні трудового дня, тож заходи носять назву скиглійські вечори, протягом яких громадянин не тільки може поскаржитися на тяжку долю, а ще й, спираючись на допомогу присутніх в студії можновладців та багатіїв, зарадити власній біді. Кожен телевізійний канал, що себе поважає, влаштовує скиглійськи вечори раз на тиждень, а оскільки провідних каналів на острові сім, то пересічний громадянин не має жодного дня без свята. Оскільки робота в архіві поглинала майже весь мій час, траплялося, що я по кілька тижнів не виходив із будівлі, отримавши дозвіл на ночівлю в кімнаті обслуговуючого персоналу – адже я весь час очікував святкування ювілею, сподіваючись одразу після залишити острів, а вивчення історії країни  мене дуже було захопило, і я бажав будь що дослідження своє завершити, - відтак втрачати дорогоцінні години на вдивляння у електронний ящик я для себе вважав за неприпустиму розкіш. Та коли зайшлося про вивчення засад громадянського суспільства, я був просто змушений передивитися матеріал, який наочно ілюструє цікаву для мене тему.

Телевізійне балаганодійство справило на мене враження периферійності і навіть містечковості всього, що відбувається по той бік екрану.  Гостями в студії були впізнаванні в суспільстві особи. Була там старенька бабця, якій не по кишені оплачувати комірне за чотирикімнатну квартиру в історичному центрі столиці, де мешкає вона сама однісінька. Бабуся ця громадянам Лаґґнеґґа добре відома, її можна назвати каталізатором історичного процесу. Саме в неї двадцять років тому лиходії-митники відібрали на пункті перевірки один фунт морської капусти – цей факт тоді настільки збурив суспільство, що за домовленістю із керівництвом метрополії митницю між братніми державами взагалі було скасовано(принаймні так описує причини відмирання рудиментарної служби історичний зручник). Старенька викликала у присутніх  неабияке співчуття, присутній тут же столичний бургомістр просто перед камерою вклонився їй в ноги, наголосивши, що саме заради таких бабусь держава тримає нульові тарифи на вивезення сміття для гідників, що ж до конкретної біди, то високопосадовець в студії підписав розпорядження про збільшення комунальної милостині всім зареєстрованим в межах першого кільця власникам квартир, кількість кімнат в яких перевищує три. Джерелом покриття було обрано зменшення нормативів споживання хлібу та овочів контингентом того сміттєпереробного заводу, який обслуговує столицю і перебуває в муніципальній власності. На останок бабусі побажали, щоб її син – відомий в столиці власник мережі продовольчих супермаркетів – отримав у спадщину апартаменти, як і годиться достойникові без заборгованості по квартирній платні, ще дуже й дуже не скоро.

Був серед гостей ошуканий вкладник Народного Тресту Швидкого збагачення. Компанія, в яку він спокусився вкласти всі свої заощадження, була достатньо успішною, поки служба безпеки не викрила справжнє джерело її прибутків – викрадення  або купівля у батьків і перевезення на континент малолітніх дітей, яких в багатих мегаполісах примушували жебрачити. Арешт керівників фірми був здійснений за два дні до терміну повернення вкладникові його грошей, і останній слізно нарікав на свою гірку долю. Присутній в студії прокурор своєю честю заприсягнувся, що, коли ошуканець вкладе грошенята у наступний Трест, його заступник особисто сповістить нині потерпілого про вірогідне банкрутство нової піраміди за три дні до події, відтак сіромаха спроможеться відіграти власні збитки.

Була очільниця всім давно набридлого жіночого руху, що його представниці висловлюють власну громадянську позицію, підіймаючи спідниці та заголюючи  задки. Знаком приналежності до групи активісток є витатуйоване на кожній дівочій сідниці синє око. Небайдужі дівчата спрямовують  свою еротичну зброю в бік тієї державної установи, діяльністю якої не задоволені, і так тривалий час стоять рачки, заглядаючи своїми сраками просто в очі антинародному режиму.  Проте цього разу красуня була одягненою і прийшла жалітися не на своїх політичних опонентів, а розповісти загалові, як важко порядній дівчині живеться без кавалера,  ще гірше, коли залицяльників забагато, але найважче тій панянці, претендентів на руку та серце якої залишається всього двоє: невідворотність вибору і чітке усвідомлення, що можна схибити, продаючи свій товар, і отримати менший виторг, ніж мріялось, завжди пригнічує. Як ілюстрацію гіркої дівочо-жіночої долі, юна леді розповіла історію рідної своєї тітки, яка зо два десятиліття тому була в своїй периферії першою красунею і порсалася в наречених, неначе льоха в жолудях, відшиваючи на її думку недостойних ущипливо і жорстко. Нарешті з усіх парубків залишилося двоє найчіпкіших, обидва із дуже шанованих і багатих родин, з яких  двох самозакохана лялька прагматично, як їй на тоді здавалось, обрала собі чоловіка. Сім’я щасливця мала окрім всього коло зв’язків в Трілдогдрібі, відтак закоханий наречений обіцяв одразу після весілля перевезти любу дружину до столиці. В столичних колах молода особа одразу ж здобула репутацію світської левиці, посівши вагоме місце в плітках старих салонних печериць, серцях прилизаних джиґунів та на шпальтах жовтої преси. Однак або під час лицяння хлопець, як і годиться всім адамовим нащадкам, перебільшував суспільну вагу своєї сім’ї в столиці, або гламурне життя поглинало забагато коштів, але до кола перших жінок всієї країни красуня протиснутися не спромоглась. Водночас той із конкурентів, якого пропозицією було свого часу знехтувано, не став занадто побиватися, загоївши серцеві рани управлінням бізнесом своєї родини, з яким впорався настільки вправно, що вже за кілька років став найбагатшою людиною периферії. Це мимоволі спонукало до  відкриття офісу в столиці для ведення певної частини справ і розширення корпорації з можливим виходом на континентальні ринки. Дізнавшись про успіхи не чужого, як їй здавалося, чоловіка, колись зарозуміла і неприступна, мов скеля, а на тоді вже трохи гнучкіша і навчена життям  пані стала навмисно з’являтися на тих заходах, де був присутнім раніш відкинутий нею зітханець, пускаючи йому бісиків та роблячи недвозначні натяки. Та нещодавно до нестями закоханий в неї чоловік всього лише чемно вітався з дружиною колишнього суперника, а після того, як вона відкрутила йому ґудзика із фасонного піджака  під час одного з фуршетів, робив це, не підходячи на відстань простягнутої руки. Але найтяжчим для жіночки стала звістка про скоре одруження раніш закоханого в неї достойного молодого чоловіка, і майже зовсім її вбило ім’я майбутньої нареченої –  її ж  однокашниці, яка під час навчання у напіввиші була гладкою і настільки незграбною, що перші дівчата навчального закладу навіть не приймали її до свого сестринства. Столична пані вбачала в діях нового багатія елементи знущання та помсти їй особисто, до того ж діла її чоловіка йшли все гірше,  а антидепресанти  не виправдовували своєї назви, навіть якщо подвоїти дозу і запивати пігулки текілою. У відчаї нещасна молодиця вирішила вкоротити собі віку, але здійснити це у найефектніший спосіб. Відшукуючи такий, вона навіть здійснила інтелектуальний подвиг, прочитавши кілька новомодних книжок про кохання. З них дізналася, що найбільшу жалість у оточення в усі віки викликали ті дівчата, які від нещасливої любові вішалися на власній косі. Як не дивно, але від кроку непоправного врятувала молоду жінку її ж  уклінність моді. В не дуже давні роки обізнані жінки острова, як і все просунуте світове жіноцтво, переймались походеньками непосидючої англійської принцеси, що сприяло вкоріненню, особливо серед столичних чепурух, моди на короткі зачіски.  Тітка розповідачки просто не мала на чому повіситись, а здійснити суїцид в неромантичний спосіб не могла собі дозволити. Тривале лікування у провідних логадійських знавців психоаналізу коштувало її логеру-чоловікові ще кількадесят тисяч американської валюти. Доля бідної молодиці, а також нелегкий вибір, що невдовзі мав постати перед її молодшою родичкою, довели до сліз жіночу частину гостей телестудії, а власниця шлюбної агенції пообіцяла підшукати дівиці такого любчика, що від заздрощів кусатимуть собі лікті навіть логадійські панянки.

Був серед присутніх один водій-любитель, який бідкався наступним: відстань між колесом керма та сидінням в автівках іноземного виробництва замала, щоб туди міг протиснутись його кендюх, а грошей на здійснення ліпосакції він назбирати не був в змозі через постійне підвищення цін на якісні сорти палива. Ця істота уявла у себе в голові наявність інтелекту і намагалася показати аудиторії свою обізнаність в історії країни, заявивши, що справжній геноцид здійснюється саме тепер, а не під час голодомору. Навряд чи такий неадекватний сплеск мозкової активності можна пояснити звичайною тупезністю. Хоча автоінспекторська служба країни і відома ліберальним підходом до обмежень права людини з хворою психікою отримати посвідчення водія, та повних імбецилів  все ж таки  до керування транспортними засобами не допускають. Адже створіння, що тримає в руках кермо, повинно мати принаймні кілька грамів сірої речовини всередині черепної коробки, щоб відрізняти гашетку газу від гальма, відтак і різницю між смертю внаслідок безпротеїнового набряку і подорожчанням бензину марки «АІ-98 super» відчувати повинно. Просто всяке електоральне бидло схильне трагізувати власні неприємності і знецінювати трагедію інших задля підсилення жалощів до самого себе. Цьому гостеві щиро співчували всі власники автівок, а присутній на етері провідний трілдогдрібський автодилер взявся зробити індивідуальне замовлення на японський  автозавод, з яким його холдинг мав давні ділові стосунки, і надати товстунові велику знижку.

Спроби деяких телеканалів запрошувати до студії струльдбургів не були вдалими. І це навіть не через те, що більшість безсмертних істот не здатні контролювати періодичність природних виділень власного організму і не спроможні тривалий час просидіти на одному місці та ще й під «юпітерами». На острові всі знають, що кожен струльдбург, залежно від настрою, здатен  мати лише дві щирі мрії: він або хоче померти, або назавжди повернути собі молодість. Обидва бажання нездійсненні, а відтак можновладці, прагнучи не бути присоромленими, воліють не бачити таких замовників щастя перед собою.

Вибір гостей в студії не є випадковим, найдосвідченіші психологи країни тривалий час вивчали вподобання пересічного глядача, доки ними не був зроблений парадоксальний висновок: чим вищий соціальний статус має скиглій, тим більше йому співчувають громадяни пересічні. Відтак на кріслах героїв  скиглійських вечорів ніколи не опиняться представники найнижчих прошарків населення зі своїми дрібненькими проблемами, зате високопосадовцям і захисникам народних прав – депутатам, при чому від  всіх політичних сил, по тих телестудіях наче медом помазано.

Традиційним для вечора скиглення є акт всенаочного самокатування одного із народних депутатів-заступників. Авторське право на це дійство захищено патентом і перебуває у приватній власності наразі опозиційної справедливської партії. В суді вдалося довести, що першим, хто заради народу заподіяв шкоду власному здоров’ю, була теперішня очільниця їхнього проводу, яка, перебуваючи під час репресій в стані стурбованості долею співвітчизників, оголосила на захист цього ж народу голодування. Оскільки голодовка – процес довготривалий і  в режимі трансляції наживо не дуже цікавий, то партійці-наступники вдалися до самокатування перед телевізійними камерами. На заздалегідь облаштованому подіумі обраний проводом народний захисник протягом десяти хвилин повинен рвати на собі одежини, валятися по підлозі, битися головою по стіні, шмагатися батогом, іноді деякі сміливці навіть розрізують собі лезом вени. Все це робиться виключно заради багатостраждального лаґґнезького народу, який стогне, недоотримуючи належних рабських вольностей. І хоча життю відважника не загрожує нічого –  все це тільки шоу, в кількох метрах поза зоною спостереження телевізійних камер спеціалізована лікарська бригада стоїть напоготові, щоб в разі непередбаченої ситуації рятувати життя достойника, проте телеглядачі сприймають самопобиття як щось серйозне, і статистика констатує –  принаймні в тих місцевостях, де є медичні заклади, електрика в будівлях і покриття телевізійним сигналом – під час ефірів збільшення серед глядачів кількості інфарктів та інсультів в рази. Представники партії владної, яким законом не дозволено в такий спосіб виказувати любов до виборця, зазвичай займають позицію лисиці, яка не в змозі вкусити винограду, повсякчас наголошуючи, що партійний провід опозиціонерів виконувачем дійства на підтримку народу призначає людей, схиблених на мазохізмі, і  уїдливо плутаючи «самокатування» із «самозадоволенням». Можновладці теж зобов’язані своїм партійним проводом бути присутніми на скиглійських вечорах і жаліти свій любий нарід, розповідаючи про вже надані рабські вольності  і про ті, що планується надати, щойно зросте валовий національний продукт. Та, ніде правди діти, у публічному скигленні  вони опозиції програють. Є ще одна наперед виграшна для тих, хто не перебуває при владі, тема, яка має згуртувати люд пересічний: це зовнішня політика. Керівництво острова, дослухаючись порад Склеювачів імперії, воліє не являти світовому загалу свою країну, оскільки в такому разі у багатьох суб’єктів міжнародного права з’явилося б багато спокус порушити дотепер діючий Великий договір про невтручання. Балакуни ж опозиційні формально за дотримання умов Договору острів’янами не відповідають, тому патякати можуть будь-що, не побоюючись юридичних наслідків. Здавалося б країні, яка протягом століть воліє бути колонією і не бажає поки що змінювати свою метрополію на іншу, байдуже, чи прознає про неї бодай хто в світі зовнішньому. Проте до надання незароблених коштів хохлосу завсіди є діло. Емісари ж справедливської партії, тривалий час перебуваючи у закордонних відрядженнях, прознали про одну вольність для країн зовнішнього світу. Виявляється, існують такі фінансові інституції, які виділяють грошові кошти тим державам, що впадуть до них в ноги і привселюдно визнають себе убогими – процедура, якщо довіряти обізнаним справедливцям, дуже схожа на вимолювання комунальної милостині на острові. Щоправда, валятися в ногах повинні очільники держави, та ще при цьому наобіцяти-нацяцяти із три вози так званих економічних реформ. Проте, і це теж відомо із докладів пронирливих партійців, керують фондами  в переважній більшості люди недолугі, з укладом життя отримувачів зовсім необізнані, такі собі грошовиті тюхтії, які, напевно, і самі до пуття не знають, в чому ті дурні реформи мають полягати.  В зовнішньому світі є країни, де урядовці, зводячи бюджет, розраховують на такі подачки як на очікуване джерело доходів, політики ж в таких країнах хизуються одне перед одним тим, хто зумів вправніше ошукати недолугих товстосумів, а кому із керівництва країни вдається нахапати тих кредитів більше, той і має серед виборців найбільшу популярність. Відтак головне – це омріяні транші отримати, а потім вже міркувати, як ці грошенята замотати. Здійснити останнє, за ствердженнями справедливців, буде набагато простіше, якщо їхня Велика Провідниця очолить країну, адже жінка, коли прийде час звітуватися, може дуже легко перескочити на іншу тему, пославшись лишень на власну затурканість або головний біль. Біль у голові в зовнішньому світі є аргументом незаперечним,  зважаючи на який жінці пробачають набагато жахливіші речі, ніж кілька мільярдів доларів, що їх були проциндрили. Розповідки про такий чародійницький спосіб отримати багато грошей дуже цікавлять пересічне лаґґнезьке електоральне бидло, особливо імпонує тамтешньому хохлосу те, що світ зовнішній дуже схожий на їхню модель життя. Принаймні для того, щоб отримати незароблене, там також треба гучно і жалісно скиглити, а великі мільярди роздаються прохачам не інакше, як за принципом собачого цирку. Одне лише непокоїть народ, головна мрія якого – навіки залишатися вірними холопами старшого брата: чи не заперечуватиме проти такої оборудки колишня метрополія, проте партія опозиціонерів гарантує, що має в високих логадійських кабінетах своїх людей, які, в разі потреби, пролобіюють інтереси колишньої колонії перед імперським керівництвом, і умови Великого договору для острів’ян нарешті дещо пом’якшають.

Ще одним знаряддям на озброєнні у опозиції  є демократична адекватність. Категорія ця перейнята була, як і всі нові навіювання, від континенту, проте на острові припала більше. Демократичною адекватністю називають як стан душевного здоров’я окремої категорії людей, так і самі згуртування носіїв цього способу існування. Сенсом всього життя такі люди обирають боротьбу – не важливо проти кого і за що. Відповіді на будь-які питання у них прогнозуються напрочуд легко і неодмінно містять випади на адресу кривавого режиму та злочинної антинародної влади. Навіть коментуючи  жахливу катастрофу чи то пак стихійне лихо, демократично адекватна людина перш за все сповістить слухача, що іншого від непрофесійного уряду годі було й чекати, потім обов’язково наголосить, що в країнах, де панує демократія такого в жодному разі трапитись не могло, і лише наостанок, якщо залишиться ефірний час, можливо висловить співчуття рідним загиблих. Місцеві психологи порівнюють демократичну адекватність із наркотичною залежністю, яка може набувати різних ступенів тяжкості. У віці підлітковому, враховуючи місцеві традиції,  як курити марихуану пробують майже всі, так і намагання виділитися своєю непокорою старшим, а подеколи примітивним хамством, є всього лише ознакою гормональної перебудови організму та одним із способів привернути до себе увагу протилежної статі. З роками більшість як з травичкою так і з демократичною адекватністю зав’язує. Тих, хто занадто захопився ідеями боротьби за справедливість і з юнацького віку вперто виходити не бажає, розділяють на дві групи. Перша, менша із двох – це ті з молодих людей, хто сам вірить в те що робить і промовляє. Їх фахівці із вивчення людської поведінки прирівнюють до тих куріїв гашишу, що перейшли на важкі наркотики і вважають людьми кінченими. Таким навряд потрібна родина, матеріальні цінності їх цікавлять лише в тому плані, як їх можливо конвертувати в кошти на боротьбу. У тих нащадків вищих родів, які обрали своїм шляхом демократичну адекватність,  за умови, що сім’я такого непотрібника не зречеться, ще є шанс залишатися членом свого прошарку суспільства. Хоч знайомі і вважатимуть такого причмеленим, проте й не дуже займатимуть, а при нагоді такі паничі стають навіть ідейними депутатами. Набагато сумнішою є доля тих ідейних, що вони до аристократичних кіл не належать. Їх розміщують в психіатричних лікарнях, але частіше відправляють на віддалені промзони. Там вони весь невеличкий термін часу, що їм залишився на животіння, можуть заповзято проголошувати свої гасла, звертаючись до купи сміття.

Друга група гуртує в собі людей прагматичних, здебільшого сангвінічного складу – це ті, яких співставляють із розповсюджувачами зілля серед інших споживачів. Для дилера дуже важливо бути своїм серед покупців, знати їхні звички, вади та купівельну спроможність, але самому споживати те, що продає, зовсім ні до чого – всі продавці дурі з наркотичною залежністю зазвичай закінчують погано – тому деякі з них споживання певного роду речовин імітують. Так і  ця частина  демократичної адекватності, яких ще називають гапончиками, вербує до демократичних гуртів молодь зазвичай не дуже розумну, але вперту і амбітну, закликаючи їх до бою, на барикади, майдани та майданчики, або ще кудись боротися за щось. Гапончики  зазвичай ведуть натовп особисто, чудово розуміючи, що для них самих юридичні наслідки діянь будуть мінімальними. Багато є таких вербувальників серед депутатів всіх рівнів, різного ґатунку журналістів, зазвичай пізнаваних,  не прибитих до служби дітей середньої ланки чиновництва. В певні  відлигові проміжки часу долучатися до лав демократичної адекватності стає модним серед інтелігенції. Якщо на ринку спостерігається надлишок пропозиції гапончиків, їх беруть в оренду маркетингові служби великих корпорацій, оскільки традиція споживати якнайбільше і якнайшвидше змінювати на собі атрибути належності до певних суспільних прошарків не тільки стала рушійною силою ринку внутрішнього споживання  - вона ще є однією із в’яжучих складових фундаменту хохлостабільності, яка наразі перейшла в стабільність демократичну. Дійсно, немає простішого способу перетворити людину на раба, ніж вмовити її купувати те, що їй не до гаманця, а до лиця(зі слів продавця) – за умов низки вдало проведених рекламних кампаній і налагодженого банківського кредитування чоловік все життя відпрацьовуватиме те, що йому не було потрібно і задурно, або віддаючи кредит, взятий на ведення бізнесу, в якому нічогісінько не тямить, при цьому щиро вважаючи себе вільним. Навербованим розумним юнакам та дівчатам, особливо якщо вони не з привладнених родів, участь у однісінькій акції під впливом полум’яних слів гапончика може зламати життя, особливо якщо демократично налаштована наволоч підбиває на дії відверто незаконні: поцупити щось в магазині або не сплачувати відсотки по кредитах, мотивуючи несправедливістю розподілу національного багатства, не сплачувати податки, мавпуючи тих вищих,  для кого писані особливі закони, відкараскатися від виконання обов’язкової державної повинності, наполягаючи на власних переконаннях, або не оплачувати комірне, впершись рогом в очікування комунальної милостині, тощо. Щоб зрозуміти огидність і ницість дій гапончиків слід знати одну із статей  карного кодексу лаґґнезької держави, яка проголошує:

«Незнання законів  не звільняє особу від кримінальної відповідальності , а знання цих самих законів звільняє від відповідальності лише ту особу, яку б за аналогічних обставин звільнило б і незнання законів»

 Ця стаття декларує принцип роздільності правосуддя для різних прошарків населення і ґрунтується на вікових традиціях острова. Проте, як це не дивно, деякі вуличні до скінчення свого віку залишаються вдячними своїм гапончикам, бо ті допомогли їм відчути омріяне, вийти на важку путь боротьби і в ній віднайти себе, оскільки ідейні – люди по-своєму щасливі, а поки вони є латентними демократами,  самої суті вищого свого призначення зрозуміти не можуть.

Демократична адекватність на острові пустила глибоке коріння – на  відміну від континенту, де народ настільки любить свого імператора, що до парламенту навіть опозиційні партії доводиться призначати окремим указом. Шатро демократії  вкрило навіть Бельнібарбі, і тепер її громадяни на відкритих виборах обирають собі імператора раз на чверть століття. Щоправда, їхня любов до представників Сонцесяйної династії нікуди не пощезла, відтак всі громадяни як один голосують за того із Богоподібної родини, хто самою цією родиною,  після внутрішніх нарад, буде висунутий. Громадяни імперії є вірними холопами власного великодержавного пана, мешканці ж острова свого, уособленого  в інституціях суверенної держави пана відверто недолюблюють, щиро вважаючи, що чужий пан володів би ними вправніше. Відтак можна зробити висновок, що на континенті правляча партія є за сутністю своєю стабілістською, острів’яни ж вагаються між двома формами рабського існування, наче той віслюк межи сіном та соломою. Цікаво, що вся демократична адекватність імперії традиційно співчуває справедливцям, і, при погляді зверхньому, може здаватися, що континентальні демократи бачать у них споріднені душі. Проте не слід забувати, що навіть найпрогресивніші представники нації титульної не вважають собі рівними тубільців, яких, як і бельнібарбійські можновладці, тримають за братів своїх менших. Існує навіть влучне прислів’я:

 «Бельнібарбійський демократ там вмирає, де постає лаґґнезьке питання».

 Швидше  за все, відчуваючи, що в умовах політичної боротьби саме на острові, чим сильніша опозиція, тим слабша країна, демократи метрополії підсвідомо сприяють тому, що шкурно для них комфортніше. Дійсно, головною засадою внутрішньої політики обох партій острова, згідно із гаслами, є розподіл рабських вольностей, проте стабілісти пропонують все ж таки спочатку назбирати те, що потім роздаватимуть, справедливці ж, переймаючи заповіти відомого московського сучого сина, вимагають взяти все і поділити просто зараз. Позиція останніх  суттєвіше послабшує країну, а слабка колонія(хай навіть із префіском нео-) дотепер більш влаштовує метрополію. Відтак імперські демократи, як і імперські великодержавники, виступають з позиції колонізаторів, всі, окрім імперських ідейних, які на революціях просто схиблені, і підтримають будь-яку мерзоту, аби вона стояла горою  проти діючої влади.

На жаль для місцевої опозиції завелику кількість демократичної адекватності наагітувати не вдавалося ніколи. Результати опійних опитувань початку минулого сторіччя, які показували масову байдужість пересічних громадян до з’ясувань стосунків між панами, відображують і теперішній стан суспільної думки. Те, що переважна більшість рабів своїм господарем незадоволена і постійно нудить про те, що під іншим хазяїном було б краще, ще не означає, що погань дозріла до зміни влади шляхом революційним. І за великим рахунком це спрацьовує в інтересах самої погані, принаймні на острові:  під час встановлення збиралістських режимів, коли панство від суспільних зсувів відчуває легкий дискомфорт, у холопів чуби відлітають від голів разом зі скальпами. Народ, який це на підсвідомому рівні відчуває, завжди із незначною перевагою обирає прадавній сталий уклад, чим залюбки користаються стабілісти. Довічна ж проблема справедливців полягатиме у внутрішньому протиріччі: з одного боку перебувати записною опозицією напрочуд комфортно, до цього прагнуть представники прагматичного крила партії(за дивним збігом обставин вони, як і аналогічного спрямування крило стабілістів називають себе реалістами). Справедливці ж радикальні(так звані цькувальники) мають два стратегічні завдання: по-перше, гуртуючи навколо себе пасіонарно налаштовану частину суспільства, вони в той самий час відтягують цю рушійну(або швидше деструктивну) силу від інших політичних партій, які, цілком вірогідно, не будуть настільки передбачуваними. З іншого боку, вони повинні тримати весь цей адекватний сумбур у певних межах, оскільки скопичені в одному місці агресивно налаштовані молодики можуть вийти з-під контролю своїх формальних очільників. Так підліток-егоїст, який,  взявши до рук небезпечну бритву, шантажує батьків тим, що поріже собі вени, якщо не отримає надбавку до кишенькових грошей, заганяє себе у глухий кут дилеми, де обидва вірогідні рішення не будуть абсолютно прийнятними: заподіяти собі щось лихе він хоче менше за всіх присутніх, проте із кожною такого роду істерикою без наслідків дорослі все менше ймуть йому віри і все важче вициганити зайву копійчину. Деякі політичні аналітики співають дифірамбів справедливцям, наголошуючи, що лише геніальні політики можуть  утримуватися на плаву стільки десятиліть поспіль з майже незмінними рейтингами. І те, що всі ці розумники отримують зарплати в фондах, фундаторами яких є олігархи-члени справедливського проводу, не повинно викликати сумнівів у незаангажованості їхніх висновків.  Проте відсутність великих мас демократичної адекватності не дає навіть найвпливовішій опозиційній партії показати широкому загалові  наочне втілення народної любові до себе, а не слід забувати, що на острові існує ще кілька прохідних до парламенту партій, лідерів яких теж певна кількість людей полюбляє. Та й  у проводі партії влади також засідають не кам’яні баби, а живі люди, і народна до себе любов так само тішить їхнє марнославство. Після того, як забунтувалися гепарі, не тільки владна партія, яка зробила для себе певні організаційні висновки, а й сили опозиційні, погодилися на те, що ім’ям народу краще надати право мітингувати певній  і керованій його частині. Тих, кому законодавчо дозволено виходити на майдани з усілякими гаслами на острові називають майданниками, і за укладом і життєдіяльністю ця спільнота нагадує середньовічний цех. Прізвища всіх майданників внесено до окремого реєстру, куди потрапити  - то велика честь. Всяка суспільна сила, якщо забажає з’ясовувати політичні стосунки, міряючись з іншими силами людськими натовпами, повинна заздалегідь узгодити акцію не лише з муніципальною владою та поліцією, а ще з керівництвом майданницької профспілки. Замовлення приймається і проплачується, як годиться, через касу, сума грошового переказу, звісна річ, оподатковується, і на чергову акцію народної непокори замовникові виділяється проплачений гурт  майданників. За окрему плату в розпорядження організатора акції надаються очільники півсотень, так звані міські єфрейтори. Зазвичай це паничі від шанованих родів, трапляються навіть із вищих, яким амбітність не дозволяє займати посаду, що відповідала б власним здібностям і ступеню привладненості – такі висуванці сподіваються на політичну кар’єру. Якщо заявка дана на більшу кількість одиниць протестуючого товару, ніж наявне число реєстрових майданників, або люди з громадянською позицією замовлені іншою політичною силою, дозволяється ще брати так званих майданників підреєстрових, і лише коли ці скінчаться, можна підвозити з віддалених районів дешевший власний людський потенціал. В разі, коли хтось із політиків насмілиться діяти в обхід встановлених правил і  не узгодить свої дії з майданницькою профспілкою, до такого на перше підійде міській єфрейтор, намагаючись попередити, на що саме наражається порушник конвенції. Якщо останній не зрозуміє натяків, йому та його прихильникам доведеться вже мати справу не з чемним інтелігентним координатором, а з тими крисуванцями, які вже здавна контролюють цей бізнес, і тоді заїжджим політичним штрейкбрехерам буде непереливки. Такі прояви громадянської активності влаштовують всі парламентські партії, навіть полум’яні цькувальники, які після кількох років публічного революціонування вже не спроможні були збирати серед мешканців столиці людські маси в такій кількості, що вражала б владу, погодились, що везти протестувальників з периферій в будь-якому разі утратніше, ніж домовитись зі столичною записною демократичною адекватністю.  Наявність значних сум грошей в партійних скарбничках і великої кількості мешканців столиці, які нізащо б не погодилися заплямити власних рук фізичною працею створює ідеальний суспільний біоценоз. Майданника можуть призначити на  будь-яку акцію, тому не варто непокоїтися, якщо побачиш на мітингу на захист традиційних сімейних цінностей ту саму особистість, яка вчора виступала за права представників сексуальних меншин – просто людина сумлінно виконує свою роботу.  Однак серед майданників призначення розподіляються доволі ліберально – кожен може відмовитися від запропонованої акції, тому власні політичні вподобання протестувальники мають і на мітинги певних політичних сил зазвичай ходить один і той самий колектив. І тут в умінні вправлятися з людським фактором треба визнати першість справедливців: коли дивишся на майданників, що беруть участь у організованих ними акціях, можна подумати, що ті майданили б і безоплатно, неначе  повії, які вміло імітують оргазми під клієнтом; ті ж із громадян з позицією, кого виводить провладна партія, здається, тільки відпрацьовують проплачені години та й годі. Найжвавішими серед майданників є жінки старшого(від шістдесяти років) віку – в цьому можна переконатися, лише переглянувши відеозаписи акцій громадянської непокори за останні десятиліття. Якщо стареньку своєчасно не втримати, вона може не тільки завдати тілесних ушкоджень опонентові або випадковому перехожому, а , особливо якщо ходить спираючись на ціпка, навіть забити жертву на смерть. Такий феномен тривалий час вивчали місцеві політологи, залучаючи консультантами як імперських політастрологів, так і соціологів, психологів, психіатрів та сексологів обох країн. Раніш за найвірогіднішу вважали гіпотезу, що, мовляв клімактичні зміни вирівнюють одну із звилин у головному мозку, а якщо тих звилин і замолоду було не багато, то деструктивна діяльність віку проявляється неадекватністю поведінки. Проте панування політкоректності в суспільній думці примусило відкинути цю версію як сексистську. Натепер майже всі дослідники сходяться на історико-політичному походженні феномена: за часів збиралізму у загони лизунів принципово не приймали дівчаток, отже в акціях цькування протинасів вони участі брати не могли, і агресія, спричинена надлишком гормонів і пасіонарності, накопичувалась і не давала собі виплеску все подальше життя. Коли ж наприкінці відміряного шляху нагодилося взяти участь у масовому дійстві, бабусі виливають на першого зустрічного злість за всю свою пожиттєву затурканість.

 Якщо не брати до уваги платність громадянських послуг, не можна не відзначити політичну вагу навіть таких майданів. Дійсно,  людину, або партію, яка спроможна вивести кілька десятків галасуючих,  можновдадці навряд сприйматимуть серйозно,  якщо ж протестувальників силенні тисячі, це означає, що особи, здатні таке дійство проплатити, дійсно мають неабияку проблему, заради вирішення якої не пошкодують ані грошей, ані зусиль.

Не можна обійти увагою ще одну інституцію громадянського суспільства, що діє на острові – наявність такого різновиду мистецтва, яке можна через силу віднести до політичної сатири, служителів якої називають непродажними. Деякі дослідники пов’язують їхню бурхливу діяльність з тим, що парламент країни розташований в будівлі цирку, проте  предтечу явища можна спостерігати з часів набагато давніших, ніж переїзд законодавчого органу до будинку веселощів.

За часів імперських серед лаґґнезького панства пішла мода на домашні трупи кріпаків-акторів, що розігрували вистави, в деяких панів були при садибі цілі театри. Та театр –  то є справа дорога, адже акторів треба було бодай на деякий час звільняти від польових робіт, а ще молоді акторки мали хибну звичку дуже скоро вагітніти, що дратувало законну дружину мацаната і пригнічувало шляхетних його коханок. Відтак великі  кріпацькі театри утримували лише багаті магнати. Панки ж благородні, але трохи бідніші на гроші, щоб втамувати амбіції, зазвичай тримали при собі кілька обдарованих людей кріпацького сослов’я, які виконували роль блазнів, перекривляючи всіх знайомих пана(звісна річ позаочі) а ще нахвалюючи його самого. За наявності хисту та акторських здібностей ці позаштатні прислужники мельпомени могли задля втіхи свого пана  танцювати, співати, бити чечітку, робити акробатичні кульбіти тощо. На той час, коли вони тішили господаря, в полі їх не було, відтак кожен старався якомога довше перебувати у хазяїна на очах. Та й самому володарю було неабияк приємно, коли всіх шляхетних знайомців виставляють недолугими телепнями, а його мудрим, розсудливим, вправним господарем, справжнім батьком для своєї черні, при чому ця похвальба може лунати в усіх регістрах та стилях – від сумного мінору італійських кастратів до запального ритму «ча-ча-ча». Тих своїх блазнів, до яких найбільше прикіпів душею, рабовласник не відпускав від себе, якщо ж ставалось так, що господарство занепало, і маєток мав піти з молотка, улюблених своїх акторів відводив на невільницький ринок в останню чергу, навіть після того, як розпродасться гурт сумних покриток і галасливих байстрюченят. Траплялись навіть випадки, коли панок взагалі відмовлявся продавати своїх улюбленців, тоді їхнім продажем переймалась призначена радою опікунів ліквідаційна комісія. Саме звідти пішла назва «непродажні», хоча набагато пізніше самі митці вигадали байку, що слово це вказує на їхні моральні якості. Це вже за означенням є нісенітницею, адже погань вважалась товаром, хоча й живим, а товар не може мати таких властивостей, як моральні якості.  Жанр  пересмішництва можновладців довго перебував у занепаді: за часів збиралізму жартувати було небезпечно взагалі, під час хохлостабільності непродажні мали роздруківки тем, які треба оминати в своїх виступах. Справжнього розквіту  мистецтво непродажних зазнало одразу після проголошення незалежності, коли патякати вже можна було будь-що, і це ще не приїлося. Цікавий факт: із всіх, хто був на службі у бельнібарбійського імператора, лише непродажні залишали за собою офіційний статус холуїв аж до самого референдуму про залежність(оскільки всі формально були приписані до логадійської філармонії і отримували зарплатню в твердих не девальвованих барлях через систему грошових переказів). В ті часи жартувати про діючу владу було найбезпечніше,  і ті закиди, що мотиви виступів,  в яких містилися елементи зневаги до власного народу, його історії, незалежності, а також особисто до Президента, замовлялися столицею іноземної держави – це суцільна брехня і підступні наклепи. Справжній митець пише виключно дослухаючись до свого серця, а серця митців зовсім не обов’язково мають належати тому, хто надсилає йому гроші. Зовсім не перебувати ні в кого на утриманні митець не може, бо тоді він перестане бути людиною високого мистецтва. Одразу після холуйського референдуму всіх непродажних було звільнено із бельнібарбійської бюджетної установи – і це знову таки не тому, що департамент з питань Склеювання імперії позбувся зайвого людського баласту, відчувши, що імперія не потребує агентів інтелектуального впливу в країні електорального бидла, просто в організаційних питаннях в логадійських установах наводився елементарний порядок, і бійців ідеологічного фронту перенаправили до купи к іншим холуям – на імперський смітник. Але на той буремний передвиборчий рік непродажні дискомфорту не відчули –  їх прихистили кмітливі справедливці, які були на той час партією влади, і навіть підвищили оплату праці витівників, за  тієї, однак, умови, що останні весь свій талант покладуть на виборювання справедливості на всьому острові. Вміння артистів пояснювати складні питання, в яких самі нічого не тямлять, простою жартівливою фразою, загигикати серйозні чи навіть трагічні речі і вчасно перейти на особистість політичного опонента, коли не стає аргументації, імпонувало справедливцям, які в непродажних відчули споріднені душі. Хмари на балакучий цех почали насуватися із перемогою на виборах стабілістів, але політичні репресії тут зовсім ні до чого. Річ у тім, що майстри гострого слова, відчувши спроможність заробити небачені раніш гроші власним язиком а подеколи й розумом, вирішили, що такі доходи матимуть завжди і понапридбали на виплат різних собі атрибутів розкішного життя, місцеві ж банки завсіди раділи, коли поважний клієнт звертався до них по кредит. Припинення шалених грошових надходжень спричинило затримку виплат по відсотках, не кажучи вже про тіло позик, стабілісти, які не мали жодних зобов’язань перед інтелектуальним потенціалом нації, до того ж тримаючи на них зле серце за передвиборні образи, цілком очікувано утримувати їх припинили.  Цілі сонмища непродажних сновигали столичними установами у марному сподіванні взяти за себе бодай якийсь виторг. Могло вже дійти до того, що банки, не в змозі отримати своє, звернулися б до колекторів, як і передбачала законна процедура що до неплатника, та врятувало, як завжди, втручання впливових покровителів. Колективний лист нарешті дійшов до тих логадійських кабінетів, звідки зателефонували в президентську адміністрацію з чіткою настановою: «Наших не займати!».  Попри це кредити митцями були взяті реальними грошима, які бельнібарбійські чиновники, звісна річ, за них сплачувати не збиралися. Відтак тим із майстрів слова, хто купував апартаменти в кредит, довелося із розкішшю попрощатися. Всім витівникам - пересмішникам було надано безкоштовне на правах соціального найму житло в кількох дуже престижних будинках в межах другого кільця столиці – так і проживають вони там всі гамузом непродажним кварталом і дотепер. Звісна річ, апартаменти всередині кварталу розподілено за принципом собачого цирку, тобто шикарніші отримали ті, хто свого часу влучніше дзявкав. Наперед був прийнятий щодо непродажних підзаконний акт, сутність якого зводилася до спадковості влади у зносинах з ними: яка б партія на наступних виборах не перемогла, балакуни назавжди залишаться на балансі уряду. Відтоді артисти виправдовують своє ймення: адже ніколи не продасться той, кого вже наперед купили; а також пильнують, щоб ніхто зайвий не продерся на їхній ареал животіння, залишаючись єдиними законними провозвісниками політичної сатири та водночас ідеологічного промивання мізків на острові. Особливо пильнують непродажні позначену собою інтелектуальну територію від зазіхання тих вискочок, чиї твори талановитіші, або ламають сталі стереотипи – дрібні представники високого мистецтва залюбки пробачають новоспеченому собратові відсутність таланту, сподіваючись на таке саме ставлення до себе в разі створення чогось геть бездарного, людей же на себе не схожих вони резонно побоюються. Проте вуличним, особливо підзолоченим, для того, щоб потрапити до гурту непродажних, не варто витрачати зусилля на твори, що несуть в собі  бодай якусь духовність – достатньо взяти участь в так званих непродажних перегонах, де всякий представник хохлосу може явити загалові свій особистий талант. Виробляють конкурсанти зазвичай те саме, що пращури теперішніх митців для задоволення свого пана. Останнім часом перегони транслюються на всю країну наживо, арбітрами ж виступають найнепродажніші з непродажних – і це є запорукою об’єктивності оцінок. В останніх таких змаганнях переміг молодий і дуже талановитий юнак – син голови наглядової ради конкурсу, який спромігся дві хвилини просидіти в позі роденового мислителя, друге ж почесне місце посів пластичний акробат із цирку, котрий, стоячи на голові, лівою ногою чухав собі за вухом, при цьому правою в той самий час підпалював десять встромлених собі в рота цигарок. Для тих із вуличних, хто дереться на гору суспільною драбиною, перегони відіграють роль Трестів або пірамід,  людці ж з електорального  бидла, спостерігаючи телетрансляцію конкурсів, уявляють собі, мабуть, що вони є тим самим панством, котре розважають витівники.

Кошти на утримання непродажних можновладці відбили сторицею, оскільки непродажні стали фундаторами сучасного масового мистецтва. Враховуючи периферійність всього острова і регулярну нестачу бюджетних коштів, створення повнометражних кінофільмів залишається рожевою мрією цих достойників від ідеології, проте острів вже має національний продукт у вигляді телесеріалів, пародій, кліпів, зафільмованих інтермедій, радіопостановок тощо.   Для непродажного ознакою геніальності вважається вміння показати силу мерзенної ницості та красу душевної потворності. Саме тому серед романтичних героїв превалюють дотепні дуроголіки, з якими спілкуватися в побуті сама приємність(і те, що дуральні є спонсорами культурних прожектів тут не відіграє ніякої ролі); круцани-крисуванці, які пильнують ексклюзивність свого права порушувати закони; благородні гепарі, що, здійснивши низку славетних подвигів на убратервлених землях і перестрілявши силу-силенну нерозумних тубільців, які насмілились жити на власній землі, звільнившись із лав збройних сил його імператорської Сонцесяйності, долучаються до не менш священної борні з виборювання рабських для себе вольностей; фрайдівки, які змушені кинути чи то продати власну дитину; хозли, що бігають бо бабах не просто так, а відчуваючи тяжкі муки сумління перед покинутими дітьми; зятьки, які роблять карколомні кар’єри не за сприяння своєї нової родини, а виключно спираючись на власний інтелект. Нарешті, зразком патріотизму вважають втілену в шедеврах поведінку мізернішої погані, яка навипередки пнеться випрати загиджені кальсони власного пана, наперед знаючи, що до кола дупників нікого з них не візьмуть. Показуючи людей наперед ницих і убогих, автори мають вибір: або протягом всього твору знаходити все нові виправдання мерзенності істоти, або створити чарівну казку, де із шмату лайна можна виліпити достойну людину. Від обидвох жанрів представники лаґґнезької погані просто мліють, радо впізнаючи себе в якомусь із героїв.

Беззаперечним доказом геніальності окремих непродажних є те, що обмежену їхню кількість влада імперії пускає навіть в свою столицю із чітко визначеним терміном перебування на попрацювати, і деякі з них прилаштовуються за фахом – останнім часом навіть не всім доводиться перевдягатися бабцями . На обмін до Трілдогдрібу їде нова партія логадійських непродажних, і цей кругообіг сприяє відновленню братерських зв’язків.

Завершуючи описання суспільного життя острів’ян, я наперед чую хвилю закидів на їхню адресу,  і найголосніше мабуть волатимуть ті, хто назве всі їхні системоутворюючі інститути установами окозамилювання, створеними для приховання рабської сутності тубільців. Маю сказати ще слово на захист того народу, який став мені ближчим під час перебування мого на території їхньої держави: своє рабське єство ті люди не приховують, вони, обравши рабські вольності замість свободи, дотепер не змінили свого креда і впевнено йдуть обраним шляхом. Нові життєві реалії дещо видозмінили віковий уклад життя, але не змінили ставлення людей до себе, як до рабів, і   до можновладців, як до панів. Так запійний п’яниця, якого життєві обставини примусили відійти від милого його серцю алкоголізму диванного, перебуваючи на людях і маскуючи свою пристрасть, всього лише змінює її форму, тактична ж мета кожного дня – налигатися до втрати  людської подоби – залишається незмінною. Тому не варто нарікати, що усучаснені форми рабства принижують моїх острів’ян. Це могло їх принизити, коли б вони  при всьому цьому називали   себе вільними людьми. Існує думка політологів, що ступінь свободи визначається тим суспільним ладом, в якому живе людина, або особистістю керівника держави, обраного, призначеного, або того, хто владу узурпував. Це, як на мене, суцільна дурня, оскільки рівень прав людини є не більшим, ніж той рівень обов’язків, який вона згодна нести – тоді на ці права не зазіхатимуть шахраї та узурпатори. Ті ж права, що надаються погані з доброго дива, якщо вони законодавчо не підкріплені обов’язками, дуже скоро будуть відібрані сильнішими по праву сильного, або викуплені за безцінь. Милостиню загарбають багатші,  виборчі голоси – привладненіші,   фінансові результати життєдіяльності країни поділить метрополія з місцевими своїми холуями. На штучно створені соціальні ліфти  самі можновладці посадять своїх же паничів-мажорів.Спонукати представників влади пильнувати надане погані незароблене є дурницею не меншою, оскільки за несвоє ніхто чіпко не тримається. Той лобуряка-переросток, що   карбованця, заробленого своєю працею, витягнув голіруч  з самого полум’я,  перед тим спокійно дивився, як батько палив в печі купи своїх грошей. Сильному немає простішого способу отримати щось у власність, ніж роздати це слабким. Від людей обізнаних я чув про такі екзотичні країни, де убогим  було роздано все національне надбання, яке за лічені роки після роздачі цілком легітимно опинилося в руках потрібних людей. І це було набагато мудрішим кроком влади, аніж одразу подарувати все своїм, а потім тривалий час чути скиглення ницих рабів про розкрадання країни.

 Люду вуличному залишається сподіватися на рабські вольності, що давно вже за нього спожиті співгромадянами заможнішими. Але нижча погань своєю долею попри все задоволена, оскільки знає: торба із рабськими вольностями є невичерпною, доки в далеких периферіях безкоштовно гнуть спини ті, кому в житті пощастило ще менше. Пани ж, напершися отриманим безкоштовно до блювотиння, неодмінно покличуть тих, хто плазуватиме нижче та лискатиме глибше, оскільки запустити юрбу привладнених істот, щоб попідгрібали зі столу недоїдки стане дешевше, ніж винаймати обслугу. Ті ж холуї, яким в такий спосіб поталанило, переноситимуть зверхнє ставлення на істот, жалюгідніших за себе, відтак соціальна піраміда існуватиме, як століття і тисячоліття тому. Елементи демократії в таких недоразвинених суспільствах, як ніж та виделка для очільників людожерського племені: той, хто триматиме це знаряддя в руках, неодмінно використає його в процесі поглинання харчів, але не задля дотримання етикету, а щоб колоти очі та різати руки тих зайвих, хто тягнеться до ласого шматка. Сучасні лаґґнезькі вищі використовують демократичні інститути, як їхні пращури тисячу років тому використовували теократичні, для легітимізації власного домінування, погань же приймає такі правила гри, отримуючи належне собі і з гордістю називаючись електоральним бидлом. Добре, що в моїй країні така категорія населення відсутня, бо її виборці не  продають свої голоси за дріб’язок, а обирають подальший шлях не лише для себе, а й для багатьох поколінь своїх нащадків. Відтак вони чітко усвідомлюють,  що ті шматки, які для занади вкидатимуться у передвиборче корито, можновладці відриватимуть не від себе, а від достатку нащадків самих виборців, наперед плануючи їхнє зубожіння. Якби  бодай окремі  представники електорального бидла завелися були в моїй країні, співгромадяни одразу впізнали б їх на огляд. Хоча фенотип цієї невідомої в багатьох країнах зовнішнього світу істоти на 99,999 відсотків збігається з людським, проте людців  можна вирізнити за такими ознаками, як трохи збільшена кисть однієї руки, щоб вправніше хапати надані рабські вольності, міцні та довгі лікті, щоб зайвих від цих вольностей відштовхувати, завелика поверхня нижньої губи, розмір і маса якої збільшилися під час заслуховування обіцянок можновладців, а також  - у окремих домінантних особин  - надзвичайно довгий із потужними м’язами язик, створений таким, щоб найласі шмати рабських вольностей у панів для себе виборювати. Я, скільки не придивлявся до своїх співвітчизників, не угледів, на щастя, жодного людця з такими ознаками. Тим більше не набереться в моїй країні таких вилупків достатньо, щоб об’єднатися їм в електорально значущий гурт. Життєве кредо цієї ницої спільноти в умовах острова полягає у повній відсутності самоповаги, що, однак, компенсується самозакоханістю і надмірною жалістю до своєї дрібненької особистості. Саме повага до самого себе примушує громадянина моєї країни приймати і поважати вибір свого народу, навіть якщо він не співпадає з його особистим вибором. Самоповага людини підштовхує її до усвідомлення простої речі: лише вона сама, а ніяк не обранець будь-якого рівня, спроможна і зобов’язана будувати своє життя. Істотам же мізерним властиво, наче заклинання, повторювати, заспокоюючи самих себе, що наступного разу вони неодмінно оберуть те, що треба, і тоді вже розбуяється кожний нічого не вартий індивід. Потуги ці зазвичай приносять політичному необізнанцю не більше зиску, ніж повторні ставки у грі з наперстковим шахраєм. Та той, хто хоч раз намагався пояснити ігроманові марність спроб  відігратися, зрозуміє недоречність намагань умовити лаґґнежців розпочати самих себе поважати і перестати бути електоральним бидлом. Проте запроданий своїми ж синами острів обрав собі саме останній шлях, для нього, до речі, не новий, відтак, не зважаючи на купи словесних випорожнень квазіантагоністичних партій на адресу одна одної, можна констатувати серед тамтешніх мешканців повнісіньку суспільну злагоду – а це спостерігається далеко не в усіх країнах світу і є приводом якщо не позаздрити острів’янам, то принаймні за них порадіти.

 

 

Розділ Х. Автор відкриває світові нову землю. Повітряна подорож на острів Такрію і короткий екскурс в його історію. Необмежена милість Сонцесяйного імператора до своїх підданих і  вдячність мешканців Лаґґнеґґа. Братерські стосунки – приклад співіснування з колишньою метрополією для інших постколоніальних держав.

Завершивши свої дослідження у державному архіві, я все частіше, зустрічаючи свого провідника, ставив  вже набридле йому запитання про час проведення заходів, присвячених ювілею, який за календарем вже давно мав відбутися. Кожного разу я отримував приблизно одну й ту саму одповідь, що, мовляв, пам’ятник Гулліверові вже майже готовий, і урочистості відбудуться, тільки-но його буде встановлено.  На всі мої прохання  показати той злощасний монумент, я чув, що мовляв, скульптор не бажає показувати нікому незавершену роботу. Одного дня на початку серпня 2008 року, за обідом мій знайомий запитав, а чи не хотів би я побачити таку територію, куди із зовнішнього світу ніхто ніколи не заїздив. Дійсно, всі землі, які я протягом останнього року відвідав, є давно відкритими моїм великим попередником і відомі світові, навіть якщо переважна більшість населення земної кулі в їх існування не вірить. Проте є одна частина підшатрової терри, якої свого часу відомий англієць не дістався. Це острів в десяти морських милях на південний захід від Лаґґнеґга. До бельнібарбійського континенту звідти трохи менше – миль приблизно шість. Провідник мій мав летіти туди в одноденне службове відрядження, то й запропонував мені його супроводжувати. Хоча марнославство ніколи не було моїм найтяжчим гріхом, але здобуття слави першовідкривача зовсім невідомої світові землі, та ще в двадцять першому столітті, коли на планеті не залишилося жодної необстеженої цяточки, заінтригувало б будь кого, до того ж сидіти в готелі в очікуванні було сумно і трохи вже моторошно – без праці – а свої історичні дослідження я вважав саме роботою – і в необізнаності про свою подальшу долю. Податися до невідомостей – означало продовжити вивчення терри, тобто не даремно витрачати час.

До Такрії – саме так зветься острів –  дістатися можна маломісним літаком, або моторним човном або автівкою по великому не так давно збудованому мосту. Проте другий і третій варіанти не влаштовували мого провідника, який останнім часом був дуже заклопотаний і пильнував кожну хвилину свого робочого часу – а при службі він був двадцять чотири години на добу. Я уявлення не мав, що чи хто може так загрузити роботою шанованого чоловіка, який менш ніж рік тому приділяв стільки уваги моїй незначній особі, проте, знаючи, що на запитання про діла службові, відповіді все одно не отримаю, сам не порушував цієї теми. Переліт від Трілдогдріба до такрійського порту займає не більше години, летіти ж над водною поверхнею взагалі хвилин десять. Злітно-посадкова смуга порту нашого прибуття настільки коротенька, що лише  пілотська майстерність мого товариша дозволила нам без аварії туди сісти. Поводний політ дозволив мені роздивитися міст, із масивними опорами із граніту через кожні сто ярдів. На відстані кількох футів обабіч моста тягнулися дві труби одна діаметром десять футів, інша –два фути шість дюймів, спираючись на потужні перпендикулярні опорам мосту швелери і поміж кожних двох великих маючи ще по дванадцять власних опор – це унеможливлює проплиття човна під мостом. Водний простір між Лаґґнеґґом і Такрією  - це швидше лагуна, ніж протока, глибина якої не перевищує десяти футів, а на деяких ділянках доросла людина може дістатися ногами дна. Саме тому судноплавство  обходить цей клаптик землі. Це  тривалий час захищало острів  від загарбників та убратервлювачів із будь-яких країн світу: підвезти туди велику кількість живої сили кораблем неможливо, а всіх іноземців, хто на пірогах або човнах наближався  на відстань пострілу із лука, войовничі тубільці вбивали. Такри – колишні мешканці острова – були народом жорстоким і войовничо налаштованим до кожного, хто  намагався ступити на їхню землю. Острів Такрія було убратервлено останнім із всіх територій, які за Великим договором мали відійти Бельнібарбійській імперії. Історичний зручник згадує про цю подію лише одним реченням:

 «Острів Такрія радо увійшов під протегування старшого брата восени 18** року за літочисленням зовнішнього світу».

Я ж мав змогу ще до поїздки покопатися в державному архіві(а острів із часу набуття Лаґґнеґґом незалежності входить до територіального складу суверенної держави, відтак і всі історичні  документи, де є про нього згадка, були милостиво надані лаґґнезькій стороні імперією) і перечитати спогади безпосередніх учасників операції з убратервлення і деякі документи,  з яких отримав інформацію наступну.

Непокірливий острів не спромоглися свого часу завоювати королі Лаґґнезькі, а також отримати під свою зверхність монархи летючого острова Лапута –  останнє виявилося неможливим через наявність на Такрії гірського хребта, який завадив би посадити острів для придавлення непокірливих тубільців, а все інше не дуже лякало захисників своєї землі.  Проте саме спостереження астрономів Лапути, які задокументовані і передані були для зберігання в Логадійську академію прожектів ще задовго до знищення летючого острова є джерелом інформації про стародавні порядки на острові. Король Лапути – саме той, що приймав як гостя пана Гуллівера – тривалий час плекав надію взяти острів під свою зверхність, тому примусив своїх астрономів перенаправляти телескопи із зірок на низ в той момент часу, коли плавучий острів пролітав над Такрією, тричі для детальнішого вивчення летючий острів навіть зупиняли над островом природним. Багато   відомостей  про уклад життя тубільців у доімперські часи я черпав саме з тих старих дописів.

Унікальний клімат і родючість ґрунту вражали спостерігачів і вабили загарбників. На тих невеличких клаптиках землі, які  перемежовані були горами, зростала, даючи по чотири урожаї на рік всяка культура однолітня, також можна було вирощувати будь-яке дерево або кущ. Проте одним природа була обділила Такрію: наявністю питної води. Відтак майже всі роботи острів’ян мали єдиною метою самоводозабезпечення. Існувало два його способи. Перший – під час сезону дощів вода збиралася у великі рукотворні резервуари, що були священними для кожного селища. Всі рівнинні поселення містилися в середині живих частоколів, кожен з яких являв собою рівне коло із посаджених на відстані десяти футів одне від одного вікових дерев. Кожний наступний частокіл мав діаметр на сорок футів більший і дерева були  вищими на п’ять футів. Всього таких кіл було не менше чотирьох навколо кожного місця компактного проживання.  Щоб натягувати якомога більше житійної вологи, мешканці робили над згуртуванням своїх осель подібність гігантської воронки, натягуючи величезного розміру сплетені із тонких місцевих ліан циновки на зв’язані з бамбуку  каркаси, що поєднували верхівки дерев. Циновки були просмолені виділеннями кокосової пальми. Перед кожним періодом злив все селище працювало над спорудженням своєї воронки, після дощів кількість води в священному резервуарі була предметом гордощів і навіть хизування одного роду перед іншим. Із тих родів, де в останній рік назбирали були мало води намагалися не брати наречених, та й дівчину, якщо вона з добрих людей, як не зволіла б йти заміж в селище, де мешкають бідні на воду, ніхто б не силував. Протягом всього року рівнинні роди готували великі воронки до нового збирання води:  спочатку звільняли крони дерев від того, чим їх самі пригнітили і у ритуальних танцях просили пробачення у віковічних струнких красенів, яких вважали не просто живими істотами, а втіленням життєдайного божества. Потім чепурили їм верхівки, підрізуючи так, щоб наступного року було не так боляче деревам і зручніше ним самим становити  бамбукову обрешітку. Жінки плели нові циновки, або давали ладу старим(переважну більшість уносило буревіями під час злив). Найбільшою повагою серед поселян користувалися ті мудрі люди, до обов’язків яких входило заміна дерев, що починали вже були всихати – оцінити роботу цих очільників племені мали змогу лише нащадки в третьому коліні, коли новий саджанець зросте. Головним заняттям мешканців рівнин було землеробство.

Гірські такри сніготалу воду із льодових шапок гір збирали в свої кам’яні озера, для чого їм слугували видовбані  в скелях ще в глибині століть їхніми предками ринви. Ці люди божество ввижали в камені. Вони були вправними виноградарями і утримували невеличкі гурти свійської худоби – переважно кіз. Ще мешканці гір вдачу мали зухвалішу і войовничішу, і саме на них покладалася оборона острова від іноземних зазіханцев.

Рівнинні і гірські такри, як це ведеться між близькими сусідами, недолюбляли навзаєм одні одних, дуже зрідка родичалися –  це завжди було прикрою новиною для батьків обидвох молодят, але  в той самий час ці дві половинки одного народу доповнювали одна одну, постійно обмінюючись виробленим продуктом, і лише  така первісна форма їхньої інтеграції створювала умови для виживання на обмеженому клаптику суходолу.

Перші сто років існування Бельнібарбійської імперії були настільки обтяжені приборканням сепаратистів на континенті, що до маленького острова дійшли руки лише у п’ятого імператора з Сонцесяйної династії, але цього разу імперія вирішила домогтися свого будь-що. Споконвічна проблема неможливості перетину лагуни була вирішена  геніальним наказом головокомендувача про будівництво понтонної переправи, яке велося переважно із використанням лаґґнезьких рабів. Атакували непокірливий острів з боку лаґґнезького, попри те, що від континенту довелося б будувати майже вдвічі коротшу переправу, саме через неможливість забезпечити підвіз живої сили від тієї частини Бельнібарбі, де були гори і ще не остаточно викоренені осередки місцевих сепаратистів. Лаґґнезьке ж панство було вже на тоді достатньо інкорпороване в імперські інституції, щоб безперебійно постачати своїх співвітчизників на благо і во славу Сонцесяйного монарха.   Сміливці-такри весь час на своїх каное намагалися нападати на будівників мосту, як вони це робили з іншими загарбниками протягом століть, проте у випадку з імперськими військами, сили були вже занадто нерівними: будівельників з обох боків охороняли імператорські вояки з рушницями на захищених дерев’яними щитами джонках, у тубільців же були виключно луки та стріли.

Проте, коли війська його Сонцесяйності в кількості, що перевищувала вдесятеро все населення цього клаптика суходолу з жінками та малолітніми дітьми включно, потрапили на острів, виявилося, що цього не достатньо для гордого відзвітування монархові про повний контроль над Такрією. Стати  ногами або копитами своїх коней на земну твердь – то було навіть не половина справи. Вірогідна нестача води одразу викликала занепокоєння у військового керівництва, оскільки тієї кількості питва, якою тубільці із рівнинної частини острова користувалися цілий рік, стало б багатотисячній армії лише на кілька тижнів. Першою дією командувача армією убратервлювачів став наказ про вивезення з острову всіх рівнинних такрів – їх щойно збудованою понтонною переправою погнали на невільницькі ринки Лаґґнеґґа. Переважна більшість цього люду  загинула в неволі, виявившись, як зазначали нові господарі, ледацюгами та неробами. Одного з рівнинних такрів купив відомий трілдогдрібський дослідник-краєзнавець – саме йому науковці підкупольної терри мають завдячувати наявністю відомостей про доімперський уклад життя неприборканого острова.

Що ж до такрів гірських, з ними  виявилося впоратися складніше: не зумівши захистити свою землю від втручання, їхні чоловіки, за законом гір, мусили піднятися у важкодоступні місця хребтини, щоб відмолити власний сором. Перед тим вони завели своїх жінок, дітей та старих до глибокої міжгірської долини, єдиний вхід в яке завалили важкою кам’яною глибою, щоб вороги ніяк не могли б дістатися дорогих їм людей, раз на три дні туди приходили посланці від опришків, приносячи насамперед бурдюки з водою. Зачищати перевали набагато складніше, ніж незахищені селища, та ще вузенькі гірські тропи вже не давали такої переваги володарю рушниці над лучником, відтак армія убратервлювачів почала зазнавати значних втрат. Давалася взнаки також нестача питної води – всі ще місяць тому наповнені рівнинні резервуари вже майже спорожніли. Про гігієну серед військових годі було й казати – швидка настя та інші шлункові розлади не давали героям вершити свої подвиги так завзято, як вдалося б це не обкаляним сміливцям. Військова операція, попервах така фанфарна, мала реальні шанси перетворитися на повний пшик. Аж тут випадково, швидше відшукуючи гірські джерела води, ніж переслідуючи ворога, один із невеличких бельнібарбійських загонів натрапив був на заповітне межигір’я, де ховалися жінки та діти гірських воїв. Це одразу різко схилило терези протистояння  на зовсім інший бік. Потрапити до ущелини дійсно було важко, враховуючи, що великий скандинавський гуманіст  ще не винайшов на той час своєї славнозвісної вибухівки, та вправно складена до купи точно розрахована кількість пороху зробила справу не гірше. Полонити невійськовоздатну частину народонаселення  - то було справжньою вдачею для імперських військ. Жінок, старих та дітей під суворим конвоєм було виведено до берега лагуни, де цілу добу вони просто неба стояли в оточенні озброєних вояків, як жива примана для їхніх же чоловіків. Оскільки такий спосіб витягти спротивлінців із криївок наслідків не мав, а прісної води в резервуарах невблаганно меншало, і разом з нею добігав кінця термін можливого перебування військового контингенту на острові, командувач  операцією прийняв, на його думку, єдине можливе на такий випадок рішення. Залишати оборонців живими   на волі було небезпечно, та ще завдало б неабиякої шкоди його – генерала – марнославству: вся логадійська  салонна язиката гидота казала б про нього: «Це той самий ганджа-андибер, що гори переліз, а горців не приборкав». І Сонцесяйний імператор не дав би чергового, як  належить справжньому патріотові, ордена. В решті решт, всі витрати на похід  могли перекласти на його кишеню – таке вже траплялося з тими воєводами, які не виправдовували високої довіри. Тому для викурювання із засідок ворога бельнібарбійці вдалися до наступного військового маневру: під невпинне гудіння сурмів полонянок разом із дітьми почали виводити на понтонний  міст по черзі низкою.  Там на відстані ста ярдів від берега стояла імпровізована плаха і семеро катів, що їх було обрано поміж найхоробріших вояків із шаблями в руках влучними ударами перерізали горлянку всякому, хто підходив на відстань чотирьох футів. Вже за півгодини з початку такої оригінальної військової операції вода в лагуні стала забарвлюватися спочатку в блідо-рожевий а потім в брудно-бурий колір. Знеможені тривалим перебуванням без їжі і питва полонянки спротиву не чинили, люди ж старі здебільшого залишилися лежати на піщаному пляжу, бо якщо не повмирали, то пересувати ногами вже не могли, хоч би там як не шмагали їх батогами воїни-убратервлювачі. Розрахунок генерала, що тубільці – люди дикі, і на тактиці війни не розуміються зовсім, нарешті справдився: чоловіки, які не вберегли спочатку свою землю, а потім своїх коханих людей, до цього плекаючи надію, що останні, хоча і позбавлені будуть волі, але все ж таки не життя, вже не дослухаючись здорового глузду, а бажаючи тільки звільнити рідних або загинути – всі водночас полишили безпечну  засідку для останнього свого бою. Майже всіх воїнів – горців, що кинулися були до своїх близьких, поклав на землю перший же рушничний залп, залишати живих було з точки зору військових безглуздо і недоцільно: всіх чоловіків добили як не кулею, то прикладами або багнетами. Жінок та дітей  - яким не дійшла черга поспілкуватися з катом -  пішою ходою відправили до того ж невільницького ринку, що і їхніх одноплемінників з рівнинної місцевості, і, хоча переважна більшість померла дорогою, все ж таки імперські очільники дотепер пишаються, що воїни-убратервлювачи особисто вбили лише мінімально необхідну для  проведення військової операції кількість мирного населення. Сонцесяйний імператор високо оцінив діяльність генерала, зробивши його грос-маршалом. Вже  багато років по тому відправлений  на спочин відважний військовий достойник описав був подробиці своєї блискавичної операції, не забувши про жодну з дрібних деталей, давши монографії робочу назву «Теоретичні засади успішного ведення бойових дій проти внутрішнього ворога», яка стала обов’язковою для вивчення курсантами військових училищ і є у відкритому розпродажу під тривіальною назвою «Переможна книга». На відміну від «Правдивої книги» великого імператора, яка є догмою для дізнавачів протягом тривалих століть, Книга Переможна є живою, в яку кожне покоління вписує свій досвід та своїх героїв. Однією із головних запорук успіху грос-маршал вважав таку настанову: «застосовувати силу там, де у внутрішнього ворога є місце найслабкіше, і уникати прямих зіткнень із військовими  угрупованнями, рівними собі за силою». Відтак воювати з жінками та дітьми не було головною метою бельнібарбійської армії – просто таким чином військові підрозділи можна було використовувати у найефективніший спосіб. Імперія ніколи не схвалювала прямого вбивства цивільного населення своїми солдатами власноруч, навіть коли смерть упокорених народів була б доречною з огляду на економічну доцільність,  щоб всі історики майбутніх століть могли, спираючись на документи, підтвердити, що метрополія прямого зухвалого вбивства руками її вояків не припускає.

Отримавши острів Такрію у повне своє розпорядження, мудра влада Бельнібарбійської імперії почала перейматися наступним не порожнім питанням – як використовувати нові землі, що ними була приросла велика держава. Те, що здавалося таким привабливим здаля, виявилося не джерелом швидкого надприбутку, а скоріше місцем, яке потребує капіталовкладень. Воду просто з неба вміли отримувати лише такри,  з яких переважну більшість було успішно винищено в ході військової операції. Дерева, які являли собою основу живих іригаційних споруд, було порубано майже одразу задля будівництва штабних домівок і на дрова для приготування їжі воякам. Збирати сніготалу воду теж виявилося непростою задачею, оскільки гірські такри перед своєю останньою битвою позакидали крупним гравієм кам’яні ринви, і тепер навіть для їхнього відшукання варто було докласти чималих зусиль, але головне, цієї води все одно було б замало для будь-якого сільськогосподарського прожекту імперії. На великій імператорській нараді розглядалась також пропозиція залишити острів безлюдним, оскільки метрополія вже наочно довела свою зверхність над тубільцями, але тут забунтувалося військове лобі, наполягаючи, що слава бельнібарбійської зброї повинна бути увічнена не мертвими скелями, а наявністю на відвойованій у жорстокому двобої території армійських підрозділів. Цей варіант і затвердив Сонцесяйний імператор, доручивши генеральному штабу самому обрати той рід військ, що базуватиметься на колишній дикунській землі. Питання це виявилося не таким простим, як здавалося на огляд. Перша думка навіть цивільної людини, що на острові мав би базуватися флот, була одразу відкинута як неприйнятна: самого берега могли дістатися лише джонки та й із тих не всі, будувати ж багатокілометрові причали, по яких команди  бігали б із берега на свої судна було і накладко, і відібрало б забагато часу. Неможливо було розмістити на острові кавалерію: коняки, всім відомо, з’їдають забагато зеленої трави, що її без води буде обмаль, до того ж їхні організми виробляють приблизно таку саму кількість гною, яким невдовзі буде запаскуджений весь острів. Трохи більше схилялися до розташування на нових землях артилерійської бригади, оскільки гармати відлиті з металу, тому, на відміну від коней, не їдять і не гидять, але на тоді  далекобійність найсучаснішої з них дозволяла, щоб снаряд долетів хіба що до одного з берегів, відтак здоровий глузд знову переміг. Якби доленосна нарада відбувалася  століттям пізніше, острів без вагань зробили б авіаційною базою. До речі, такі прожекти виникали згодом, проте коли в одну із чудових днин середини двадцятого століття землемірна комісія імперського міністерства оборони ступила на острів, віднайти вдалося місце хіба що для будівництва злітної смуги, розрахованої на спортивні літаки – всі клаптики землі були вже на тоді забудовані розкішними котеджами, що перебували у приватній власності або довічній оренді військових високопосадовців. Навіть одразу по убратервленні нової землі ніхто із присутнього на нараді генералітету не приховував своїх сподівань мати не так підпорядковані собі війська, як державним коштом збудовану резиденцію на острові, оскільки, якщо обійти  увагою відсутність прісної води, кращого місця для відпочинку гідних людей важко було відшукати. Та щось таки розташувати на новій землі було треба, відтак хвацькими воєначальниками прийнято було консенсусне рішення: розмістити на острові Такрія резиденції очільників всіх родів військ, а також заснувати шпиталь для загоювання поранень найдостойнішими бійцями з континентальними сепаратистами. Медичний заклад передбачав наявність місць і для офіцерського і для сержантського та рядового особового складу. Означення «курорт» майже одразу пристало не тільки до реабілітаційних закладів, бальнібарбійські армійці часто-густо називають так весь острів.

Втім, перебування військових не вирішувало головної проблеми острова – відсутності води, а також робочої сили: використовувати для господарських робіт великі військові підрозділи не було можливості через обмаль дорогоцінної землі і  неспроможність генералів домовитися, чий підрозділ де квартируватиме. На рівнинах острова повільно руйнувалися залишки  такрійських селищ, пустими стояли і будівлі гірських такрів. Відтак за ходатайством генерального штабу особисто Сонцесяйним імператором було милостиво дозволено лаґґнежцям заселяти спорожнілі на острові помешкання за умови, що кожний заселенець буде або відпрацьовувати по двадцять дев’ять днів на місяць на будівництві об’єктів стратегічного призначення, або щодня  курсуючи власною байдаркою між Лаґґнеґґом і Такрією, підвозити по двадцять галонів води у розпорядження тих самих військових і забирати стільки ж гною. Заселенців рекрутували із кріпаків державної власності, за наявності особистого бажання і згоди громади. Всі оселі такрів були пересвячені панотцями логадського патріархату. Заселенці ж отримали настанови ніяких  дурних запитань не задавати ані представникам влади, ані священнослужителям, ані одне одному, якщо комусь закортить таки дізнатися, чия жінка чи може дочка чепурилася перед розбитим в хатині дзеркалом, або чому просто долу розкидані іграшки, а дитячий сміх навколо не лунає, то кожний такий сумнівник мав промовляти сам до себе якнайчастіше чарівне заклинання: «Вони всі там були дикунами». Вислів цей не просто собі набір слів, то є витяг із «Переможної книги» славнозвісного грос-маршала – підкорювача Такрії. Саме ним військовий геній особисто підбадьорював вояків, які були засмутилися завеликою кількістю нароблених ними самими трупів. Фраза стала згодом крилатою, нею  почали  виправдовувати  не лише скоєне, а й те, що планується зробити. Слово «дикуни» замінювалося в різні роки на слова «бандити», «сепаратисти», , «вороги», «куркулі», «буржуї», «жиди», «націоналісти», «космополіти», «інтелігенти» тощо. Останні десятиліття фраза набрала стійкої форми: «Вони ж там всі терористи».

Рекрутування заселенців і використання їх для важких робіт було на той час дуже раціональним вирішенням проблеми робочої сили для будівництва резиденцій генералам, в підвезенні води необхідність відпала років вже за десять, коли прісну річку, що протікала на півдні Лаґґнеґґа запрудили, піднявши рівень на кілька метрів, і спрямували гирлом не в океан, а на велику видовбану в стовбурах дерев  багатокілометрову ринву – предтечу теперішнього водогону. Проте перевізників не розпустили по домівках  - тоді в їхні обов’язки входило ще відвезення нечистот на лаґґнезький бік лагуни. Ще за три роки було збудовано гнойогін, який  замінив перевізників зовсім. Тепер труба середнього діаметру  (водогін), і  великого (каналізація) прокладені під новітнім мостом, над яким я мав можливість пролітати.  Нащадки тих заселенців і дотепер мешкають на острові, вважаючи його в першу чергу територією Великої імперії, а вже потім споконвічно своєю землею. Вони самі пильніше за імперську владу стежать, щоб на острів не пролізли нащадки тих колишніх мешканців - такрів - яких ненавидять понад усе на світі. Трохи менше вони ненавидять і зневажають громадян Лаґґнеґґа – за те, що останні постачають їм воду і відкачують їхнє лайно. Ці такрійці натепер вже в п’ятому- сьомому колінах люблять Сонцесяйного монарха бельнібарбійського більше, ніж будь-хто під великим магнітним шатром, і лише інколи нарікають його грос-маршалові, що був таким легкодухим і не став доводити військову операцію з убратервлення до логічного завершення,  розпродавши залишки тубільців, замість їх винищити. Проте армію бельнібарбійську теперішні такрійці цінують як своїх потенційних захисників, і нізащо в світі не назвуть загарбниками або окупантами, а тільки воїнами-визволителями. Адже мужні вояки свого часу звільнили Такрію від такрів – цього невдячного дикого народу, який протягом тисячоліть не легітимно проживав в райському куточку світу. Найбільшою для себе трагедією теперішні такрійці вважають відрізання острова від теплого лона імперії  і передачу його незалежній лаґґнезькій державі, хоча невеличкий острів живиться водою за рахунок саме Лаґґнеґґа, який  до того ж вбирає в себе такрійські нечистоти. Віддати острів новоствореній незалежній державі було найобґрунтованішим рішенням імперії при її частковому розпаді, це  ж згодом стало найважчим тягарем для лаґґнезького бюджету. Той дупоголовий генерал, який на момент розділу був за коменданта «курорту», зі сміхом казав, що Такрія залишиться «тріскою в дупі лаґґнезького уряду із будь-яким кольором партійних прапорів». Що саме мав на увазі бельнібарбійський вояка – наразі невідомо, але з давніх-давен ведеться традиція вкладати в уста генералам те, що на умі має імператор.

Надвелика кількість будівель, які відносять до різних епох на обмеженому просторі – то перше, що вражає гостей Такрії. Хоча саме гостей як таких тут  майже не буває – всі, хто знаходиться на цьому обмеженому клаптику землі або тут мешкають, або перебувають у службовому відрядженні, або на лікуванні. Лише генералітету дозволяється привозити з собою людей, що їх немає в списках допущених, але такі прилітають зазвичай у малолітражних гелікоптерах, які сідають на закритому подвір’ї котеджів. Навіть людина необізнана за  багатством будівель легко відрізнить, де генеральські резиденції, де офіцерські помешкання, де шпиталі для рядових, а де будівлі цивільних такрійців. Перше, що кидається в очі – надмірна кількість чистильників взуття, які нав’язливо пропонують свої послуги. Колись всі вони були на обліку, і, маючи ексклюзивне право натирати чоботи офіцерам бельнібарбійської армії, пихато вважали себе імператорськими холуями. Після розпаду держави незалежний Лаґґнеґґ взяв таки на себе зобов’язання проплачувати пенсіон всім чистильникам, що вислужили були це право у імперії, але тепер через брак бюджетних коштів не сплачує зарплатні нині працюючим начищувачам, що є ще одним приводом для ненависті такрійців до всього незалежницького. Коли стане сил відбитися від полірувальників чобіт, впадає в око друга набагато чарівніша прикмета острова – завелика кількість привабливої зовнішності та вільно одягнених молодих жінок. Для дівчини файної краси і  з сім’ї не багатої чи не єдиний шанс якось виправити фінансове становище власної родини – це йти, як вони між собою кажуть «в солдати». Військове керівнинцтво щиро вітає стосунки солдатів та офіцерів, що одужують, із місцевим дівоцтвом, оскільки підвищення лібідо є чіткою ознакою того, що здоров’я до героя повертається. Вояки називають своїх тимчасових подруг курортними дівками, або просто курдівками. Пильнуючи здоров’я захисників вітчизни, ті курдівки, які  близько спілкуються зі старшим офіцерством, проходять медичний огляд державним коштом. Раніш їх перевіряли на збура та сифіліс, тепер остерігаються більше СНІДу та гепатитів. Унтер-офіцерські курдівки здебільшого перевіряються за  власні гроші. Офіцерам достойним не слід перейматися, що їм бува запропонує послуги дівиця із непевною медичною карткою: дотриманням правил  жорсткої сегрегації всередині своєї спільноти опікуються самі красуні. Якщо дівуля, що їй місце непрописаною конвенцією визначене в солдатському корпусі, спробує поткнутися в сержантський, скривджені низькодостойниці – самі або руками знайомих крисуванців –  так розмалюють її біле личко, що найближчі кілька тижнів їй не вдасться звабити навіть хлопця, який останні півроку ніс бойову вахту на підводному човні. Але вся ця суворість на межі жорстокості стосується лише бізнесу. В особистому ж житті на всій підшатровій террі немає романтичніших створінь, ніж такрійські курдівки. У вільні години вони рядами стоять біля обмеженого огорожею краю оглядового майданчика і вдивляються в бік півдня в те місце, де повинен бути бельнібарбійській берег. Особливо на тому майданчику багацько відставних курдівок, а з такою шаленою конкуренцією, як на острові, багатьох уже в двадцять років виставляють із амурного цеху. Про що вони собі міркують – нікому не відомо. Романтичний настрій душі передається, мабуть генетично, їхнім дітям. На острові їх називають куйодлями– одним із діалектів бельнібарбійської це брутальний вислів, найцензурніший переклад якого «курортні виблядки», проте самі молодики запевняють, особливо, якщо співрозмовник не дуже обізнаний на діалектах, що це слово означає «улюблені сини Сонцесяйного імператора». Один із таких байдикарів перед тим, як прохати подаяння, встиг мені розповісти свою жалісну історію. Його мати була ще  дівчиною закохана у бельнібарбійського офіцера в капітанському чині, той кохав її навзаєм. Вони вже невдовзі мали брати шлюб, батько поїхав у свою військову частину написати рапорт про термінову триденну відпустку, щоб відвезти кохану, яка була вже при надії, до батьків в Логадо. Але тільки-но він зайшов до штабу своєї частини, кляті сепаратисти знову почали обстріл і готували вже штурм штабної будівлі. Мужній офіцер першим схопив кулемета і встиг із даху домівки покласти не менше дюжини терористів. Проте один із вцілілих підступно поцілив у серце  героя зі снайперської гвинтівки. Помираючи, мужній воїн благав лише про одне – передати своїй коханій, що по-справжньому любив тільки її.

Такі історії розповідають своїм дітям майже всі курдівки, навіть якщо не в змозі вирізнити запліднювача із великої кількості претендентів, або напевно знають, що генетичний батько дитини торгує на місцевому ринку в’яленими вуграми. Насправді випадки, щоб офіцер забажав взяти з собою дівчину з острова є поодинокими, а на роль законної дружини такій щасливиці годі й сподіватися. За солдатами ж їхати набереться небагато охочих курдівок. Що ж до куйодлів, то вони всі як один ніякого громадянства не мають, оскільки отримати лаґґнезького паспорта вважають для себе за приниження, чекати ж паспорта бельнібарбійського їм доведеться довгенько: керівництво імперії має бути не сповна розуму, щоб визнавати своїми громадянами все, що приносять курдівки в подолі.

Громадян тих країн, які розташовані зовні великого магнітного шатра, можливо, трохи здивує, що Лаґґнеґґ –  держава  не дуже заможна, яка має достатньо своїх невирішених соціальних проблем, так опікується добробутом одного із імперських метастазів. Конгломерат цей ніколи не даватиме зиску жодній державі, допоки там військовий контингент колишньої метрополії, який навіть не виконує функції окупаційних військ(оскільки окупанти повинні вряди-годи забезпечувати якийсь порядок, а на Такрії за спокій цивільних громадян відповідає лаґґнезька поліція), куди на лікування(а в деяких випадках просто на побляденьки) відсилають тих армійців, яких в цивілізованих країнах давно би звільнили з лав збройних сил через профнепридатність. Кожен із мешканців ділянки суходолу всіма фібрами своєї ницої душі ненавидячи країну, в якій животіє, тим не менш вважає обов’язком інших співгромадян вигрібати те, що він нагидив, ту ж країну, яка викинула його наче лайно в трілдогдрібський сміттєпровід і ніколи не бажатиме бачити серед своїх громадян, безмежно кохає неначе облізла шавка свого садиста-хазяїна. Всього цього ніколи не збагнути тому, хто не відає укладу життя під великим шатром, не розуміється на доктрині домінуючого братерства і не знає, яка солодка втіха для ницих істот - бути нацією хоча й, на думку очільників імперії, меншовартісною, але улюбленою і своєю. Утримання острова Такрія дійсно з’їдає щороку від десяти до п’ятнадцяти відсотків зведеного держбюджету Лаґґнеґґа, але натомість імперія дає знижки в ціні на сміття, і, хоча здобуток від них складає лише три відсотки від  загальної бюджетної суми, різницю компенсує сподівання, що на наступне десятиріччя торг за знижки йтиме більш вдало. До того ж  до оцінки відносин з колишньою метрополією завжди повинен бути комплексний підхід. Так, виключно через сприятливе ставлення до колишньої колонії, бельнібарбійська імперія ласкаво дозволяє лаґґнезьким юнакам служити в своїй армії, що згодом дає їм право, якщо молодик не накладе головою під час чергової операції з примусу до братерства,  набути бельнібарбійського громадянства. Добре ставлення відчувають до себе і лаґґнезькі жінки, які перебравшись на континент,  і мешкаючи там, звісно, в легальний спосіб, народжуватимуть дітей і виховуватимуть їх на благо імперії: в день, коли третій дитині, що вижила, виповнюється вісім років, лаґґнежка отримує омріяне громадянство. Влада імперії є настільки доброю до своїх колишніх холопів, що в останні роки дозволяє їм, громадянам країни другого ґатунку, навіть працювати на території континенту, щоправда  лише сміттярами. Саме тому всі лаґґнежці, навіть ті, що возять своїх громадян до метрополії на перепродаж, формально зареєстровані як сміттярі – і це слово в устах бельнібарбійців з певного часу є синонімом слову «лаґґнежець». Таким багатим сміттярам, які заробили певні статки, торгуючи своїми біднішими співвітчизниками,  добра влада імперії дозволяє брати участь у політичному житті великої країни, наприклад, в фінансуванні непрохідних до парламенту партій і другорядних періодичних видань. За законом іноземці не мають право втручатися в політику, але для тих, хто добровільно визнає себе братами меншими грішно не зробити виняток, самі ж багатенькі сміттярі, якщо чітко виконували настанови своїх кураторів і вкладали належні суми грошей в ті прожекти, на які їм вказували, отримають переваги, коли спеціальна комісія розглядатиме питання про надання їм бельнібарбійського громадянства. Але навіть ті сміттярі, що достатком своїм хизуватися не можуть, теж відчувають на собі добре ставлення з боку старшого брата. Нещодавно всі телевізійні канали розповідали про набачену людяність імперської влади. Одного сміттяра, якого зграя нацистів на околиці Логадо забила кийками мало не до смерті, вчасно помітили місцеві помешканці і прихистили до приїзду лікарів. Коли першу допомогу було надано, щедрий представник префектури, на яку той побитий лаґґнежець працював, навіть пообіцяв проплатити за потерпілого одну третину суми боргу медичному закладу (решту наймитові запропонували відробити), а провідник однієї із парламентських партій зробив політичну заяву, що відтепер в разі побиття заробітчан всі лікарні їх прийматимуть для надання ургентної допомоги, за тієї, однак, умови, що швидка встигне приїхати до настання клінічної смерті побитого. Так гуманно поводитися може виключно старший брат стосовно меншого. До того ж вже майже завершені роботи із розробки проекту сміттєпроводу «Братерство», який, з’єднавши два береги, на тривалі десятиліття(а можливо й віки) ще тісніше інтегрує дотепер братні народи.  Якщо ж в’їдливому читачеві і цих аргументів недостатньо, то я ладен відіслати його до послання бельнібарбійського імператора, який чітко зазначив, що дорога вірним холопам назад в тепле імперське лоно ніколи не заказана остаточно. Наразі йдуть дискусії всередині самої імперії щодо вибору подальшої путі: чи краще великій державі, мавпуючи цивілізовані європейські колоніальні імперії, скоцюрбитися до розміру білого карлика, або, перевершуючи азійських тигрів, знову розбуятися і підібрати всю підшатрову терру під широке і добре імперське крило. В першому випадку Логадо потребуватиме багацько дешевої робочої сили, в другому – стільки ж такого самого гарматного м’яса. В обидвох випадках Лаґґнеґґ здатний постачати імперії і те і інше, головне, щоб тут не випередили кляті конкуренти, що натепер також тимчасово перебувають в статусі суверенних держав. А відтак лаґґнезькому уряду треба бути завжди напоготові, перманентно задобрюючи сильнішу за себе державу всім, чим тільки можливо, і, якщо Бельнібарбі воліє бачити Лаґґнеґґ помийною ямою імперії, куди зручно звалювати побутове та людське сміття, то незалежна країна повинна виправдовувати сподівання старшого брата, адже ті представники лаґґнезької інтелігенції, які мають себе за ідейний провід нації, стверджують, що суверенна наразі країна в жодному випадку не повинна реалізуватися всупереч колишній метрополії.

Отже і обслуговування  Такрії – один із прикладів  далекоглядності і стратегічного мислення лаґґнезької влади.

 На превеликий жаль, всі свої справи мій провідник залагодив за лічені години, і ми мали ще  навіть до захід сонця летіти знову до Трілдогдрібу.

 

 

 

 

 

Розділ ХІ. Обставини,  які спонукали автора терміново покинути Лаґґнеґґ. Швидкий від’їзд і остання похвала лаґґнежцям. Автор прибуває до Японії, звідки літаком вирушає до Києва. Прикрий випадок в аеропорту Бориспіль та приїзд додому.

Другого вересня 2008 року я, як завжди у ранковій порі, збирався спуститися до сніданку в ресторан готелю, аж як мені зателефонували – то було першою для мене несподіванкою цього дня. Мій провідник і товариш вперше за рік нашого знайомства віддав мені прямий і чіткий наказ: нікуди із номера не виходити, ні з ким не спілкуватися, зачинитися із середини, очікуючи тільки на нього особисто. Потім додав трохи м’якше, щоб я увімкнув телевізійний приймач на парламентському каналі. Мене ця порада здивувала, оскільки відкриття сесії зовсім нещодавно відбулося, пленарні ж засідання ніколи не транслювалися, відтак на каналі повсякчас грала класична музика під фото-заставку. Але на той день все було інакше. Майже всі народні обранці сиділи по своїх місцях навколо тієї самої площини, де весело і заповзято чубилися на урочистостях, і яка тепер слугувала трибуною. На  арені запекло промовляв найполум’яніший опозиціонер, представник скажених цькувальників, який водночас очолював парламентську підкомісію з питань службових зловживань. Голос він мав неймовірно гидкий і гунявий, до того ж,  промовляв дзвінкі приголосні так, ніби хтось веде залізним цвяхом по скляній поверхні. < Цей патріот прославився ще замолоду, коли був гепарем і так заповзято захищав інтереси імператора від волелюбних горців, що вислужив собі чин сержанта, а це для представника лаґґнезького хохлосу неабияка відзнака. Ні для кого не є таємницею, що матеріально відповідальні гепарі часом йдуть на службові зловживання, продаючи сепаратистам або вимінюючи на дур майно своєї військової частини. Але цей достойник на тоді мав, попри молодий вік, власні переконання і принципи, відтак продавав повстанцям все, що міг, окрім бойової зброї – її та відповідні до неї набої бойовикам продавав його заступник в чині єфрейтора - Автор> Формально це була звичайна доповідь, яку високодостойник мав зробити на робочому засіданні членів парламентських та урядових комісій, вона навіть не вимагала на свою підтримку або відхилення депутатського волевиявлення.  всі знають, що на політичній арені ніякі серйозні питання ніколи не вирішувалися. Навіть картярська процедура голосування іменними картками в гральній кімнаті – то є пуста формальність, оскільки всі результативні голосування наперед обговорюються і плануються людьми більш впливовими, які депутатських мандатів зроду-віку не мали. Але в парламентській республіці опозиція має своє право: з любого приводу і в будь-який час  скликати парламент на обговорення тієї проблеми, яку депутатські  угруповання вважають суттєвими для країни. Щоправда в такому разі координатор тієї групи фракцій, яка позачергове скликання ініціює, повинен викласти перед спікером таку кількість одноразових карток, яка дорівнюю конституційно встановленій чисельності народних обранців плюс дві (тобто еквівалент двох результативних голосувань, а це, враховуючи вартість картки на внутрішньопарламентському ринку, не дешево). Відтак ніхто не збиратиме персональний склад парламенту заради  піару, до того ж всім давно відомо, що голоси електорального бидла дешевше скуповувати за живу копійку.

Отже потрібна дуже вагома причина, щоб позачергово збирати в столиці депутатів.

Із промови, яку я чув не з самого початку, було зрозуміло, що діяльність підкомісії займала особисто мене. В доповіді йшлося про зловживання із коштами, що виділялися на встановлення пам’ятника видатному мандрівникові, про сфальшовані тендери, лобіювання інтересів певних промзон під час  закупівлі міді та інші факти, які на думку пасіонарія мають не просто збурювати суспільство, а довести до сказу тих, для кого боротьба за справедливість – не пусті слова.

Щодо фінансових оборудок навколо пам’ятника, то про них я почав здогадуватися ще навесні, коли у відповідь на чергове моє питання представник фонду почав розповідати мені, що відлтитй вже монумент зненацька був позеленів занадто, через що робочою групою було складено акт про необхідність закупівлі нової партії якіснішого металу. Та й взагалі затягування зі святкуванням ювілею повинно було мене занепокоїти набагато раніше. Напиндючені моралісти неодмінно звинуватять мене в тому, що я, мовляв, не дуже уважно читав фінансові документи, які підписував, і взагалі не приділяв достатньо уваги роботі формально підзвітного мені фонду. На своє виправдання можу сказати наступне: потрапивши в невідому мені країну і прийнявши правила гри, яких я на тоді не знав взагалі, та мабуть і тепер в них не дуже обізнаний, я просто мусив їх виконувати, не прокламуючи в чужому монастирі свого звичаю. Вивчаючи події останніх років, я повсякчас натрапляв на такого роду оборудки, коли, наприклад, один стілець проходив у фінансовій звітності за ціною «Майбаха», а біотуалет коштував бюджету як запускання штучного супутника Землі. Зазвичай всі ці фінансові витівки були наперед узгоджені між своїми, опозиційні сили мали певні відсотки за мовчання щодо окремих операцій, а були такі факти, що їх владна партія сама через опозиційних гапончиків роздмухувала до розмірів скандалу – зазвичай коли треба було замістити когось із неугодних однопартійців. В ті махінації, щодо яких немає обопільної згоди на розголошення, опозиція воліє носа не пхати, як  заступник в інтимні стосунки директора зі своєю фрайдівкою-секретаркою, чітко усвідомлюючи, що в разі, коли сам заступить на посаду, то тягатиме ту саму секретарку(або, виключно через гидливість, призначить для тих самих потреб нову), а колишній відсунутий від корита можновладець принишкне і чекатиме знову своєї черги до годівнички.

 До того ж я занадто був захопився вивченням історії краю, який тривалий час здавався мені не таким і чужим. Почувши від галасливого борця за справедливість ту суму, яку від зловживань з пам’ятником втратив бюджет країни, я мимоволі посміхнувся, про себе відзначивши, що лише організаційні витрати на позачергове скликання стали державній скарбниці вдесятеро дорожче. Але остання фраза промовця з арени  стосовно мене не лише миттю стерла усмішку з мого обличчя, а й змусила здригнутися. Ось ті слова, що дотепер дзеленчать в моїх вухах, щойно хтось шкрябне по склу залізом:

«...цей нікчемник, оселившись в розкішних апартаментах і, зжираючи добру половину бюджету країни, нічого кращого собі не знайшов, як у своїх жалюгідних пасквілях паплюжити ту країну, яка дала йому прихисток, виставляючи з не найкращих боків людей більш ніж достойних. Наша партія ще зрозуміла б його ганебну поведінку, якби це робилося заради найвищого блага народу – справедливішого розподілу рабських вольностей, оскільки натепер злочинний режим не дає можливості нещасним представникам електорального бидла розквітнути на благо батьківщини. Всім чесним острів’янам відомо, що сам вельмишановний Лемюель Гуллівер за першої-ліпшої нагоди долучився до супротивників кривавого режиму країни свого перебування, тобто заходився втілювати програму боротьби за справедливість в життя. Але жодних ознак демократичної адекватності в поведінці нашого прибульця не спостерігається, з чого будь - яка адекватна людина може зробити висновок, що названий мною самозванець – ніякий не послідовник великого мандрівника, а звичайнісінький собі протинас! Таких під час панування тотальної справедливості наші хоробрі діди цькували лизунами! І комісія вимагає негайного взяття прийди під варту до повного з’ясування всіх таємних подробиць цієї далеко не простої справи...»

Звинувачення політичні несли в собі набагато більшу небезпеку, ніж  вірогідне нарахування за розтрату. І те, що промовець був із партії опозиційної, не повинно було заспокоювати –  я вже підкреслював, що, відчуваючи навіть уявну загрозу системі, справедливці зі стабілістами напрочуд легко об’єднуються. Закиди від осатанілого духовного нащадка гейдельберзького романтика не зачіпали мого сумління – навпаки, знаючи, якими постатями і причетністю до яких подій пишаються справедливці, я за особисту образу на свою адресу вважав би будь-який комплімент від їхніх ідеологів. Проте саме вже зібрання всіх політичних клоунів, та ще й без перук і накладних носів, наводило на думку, що це саме один із небагатьох за всю історію острова випадків злиття оциркованих супротивників в поєднальному екстазі. Відчуття жаху гнітило мене навіть сильніше, ніж під час сидіння  в камері на початку мого перебування на острові: тоді неподолана ще хвороба макітрила мені навколишній світ, і я міг не до кінця усвідомлювати свою подальшу долю. До того ж там, серед представників суспільного дна, я ще міг сподіватися на якусь поблажливість стосовно себе, оскільки не зачіпляв особистих інтересів своїх потенційних супротивників. Тим же високодостойникам, які мають себе за духовних лідерів і моральних авторитетів власної нації, я, напевно, дуже був накапостив, хоча і гадки не мав, чим таким я їх –  таких потужних і впливових – спромігся допекти.

Мій провідник з’явився за кільканадцять хвилин після свого дзвінка, вийшовши із ванної кімнати –таємним ходом, про який я, протягом року мешкаючи в своєму номері, навіть не здогадувався. Він одразу вивів мене в ту частину будівлі готелю, де не було ніяких клієнтів, і навіть персонал, щоб туди втрапити, мав отримати особливий допуск. Пройшовши  за своїм знайомим спецслужбовцем в один із кабінетів, і там вже перевівши подих, я почув  давно очікуване мною пояснення тих подій, в яких я  сам участі не брав, але які, поза моїм бажанням, розгорталися навколо мого імені.

Ідея встановлення пам’ятника Гулліверу належала особисто президентові Лаґґнезької республіки, який, попри похилий вік, до минулого року ще перебував при здоровому глузді, і, хоча й плутав у промовах деяких митців з політиками, але не частіше, ніж замолоду. Весь захід із вшанування річниці ювілею не потребував забагато бюджетних коштів, навіть враховуючи ті зловживання із наданими грошима, що неодмінно такі бучні витівки супроводжують і навіть заздалегідь плануються в кошторисах. Ідеологічні розумники ані владної, ані опозиційної партій нічого особисто проти великого англійця не мали, окрім нарікань на недолугість  його поглядів  в питаннях господарювання (місцеві економісти вважають, що вкрай недалекоглядно захоплюватися благородством гуїгнгнма, замість використовувати його кінську силу), відтак призначені посадовці заходились влаштовувати майбутнє свято. Не було ніяких підстав відкладати його на потім, навіть монумент був відлитий вчасно ще в березні. Проте далі сталася така прикрість, що могла похитнути весь лад та спокій в країні, на тлі чого про всі ювілеї можна  забути.

Про вдалий спосіб уникнути тих негараздів,  до яких може призвести пряме народне волевиявлення, я вже розповідав, описуючи засади парламентаризму в країні, тому зараз лише загострю увагу на спадковості президентської влади: вона досягалася уособленням  в одній людині. Діючий на час мого прибуття на острів президент обіймав цю посаду протягом більш ніж двадцять років – в країнах такого типу законодавець не переймається обмеженням кількості президентських термінів. За певний час до виборів парламент позбавляв діючого президента його повноважень, упереджуючи можливий прихід до влади представників опозиції. Після виборів, на яких прогнозовано перемагав чинний президент, Рада Читачів законів повертала голові держави його надповноваження, пославшись на порушення процедури внесення змін до конституції, подання ж від депутатів-опозиціонерів, які вимагали, щоб президент мав лише ті повноваження, з яким його було обрано, відхиляла на тій підставі, що не можна позбавляти достойну людину будь-чого, в тому числі і повноважень, в тому випадку, коли вона(людина) ці повноваження вже має. Конкретний Президент як особистість влаштовував всі сторони політичного процесу і впливові в суспільстві сили. Він не втручався ані особисто, ані на законодавчому рівні в діяльність кланів, був достойно чемним з колишньою метрополією, навіть не намагаючись витягувати країну з-під її контролю або неприродно заглибити її в непідготоване ще до злиття тепле імперське лоно, бурхлива його молодість давала опозиції багато приводів для публічних випадів на його адресу, він не викликав ані захвату ані відрази в суспільстві – одно слово третій топтигін на своєму воєводстві, під час якого казковий ліс процвів був найбільше. Єдине, що непокоїло можновладців першого ешелону та їхніх лялькарів – смертність будь-якої земної людини. Чим далі більше нарікали прихильники обрання струльдбурга на посаду голови держави, що свого часу не дослухалися їхніх порад, адже були на ті часи серед стабілістського проводу  і амбітні безсмертні. Згідно непрописаної домовленості, очільник країни мав призначити віце-президента, який, у разі неможливості виконання першою особою країни своїх обов’язків, без зайвого галасу перехопив би державну булаву. Але тут далася взнаки забобонність національного лідера, а , можливо, обізнаність із історією країни, адже новоспечені призначенці – хай то був віце-губернатор або віце-президент – в усі часи напрочуд швидко робили фатальний для попередника крок нагору суспільною драбиною. Неузгодженою залишалась навіть особа наступника, інакше відносно молодий висуванець міг, занадто собою запишавшись, наробити дурниць.

 На початку квітня 2008 року з діючим очільником країни стався апоплексичний напад. Міцне, як на вісімдесятисемирічного чоловіка, здоров’я відтермінувало невідворотню сумну подію, проте дієздатність стариган втратив назавжди. В такому стані його не можна було витягати з ліжка взагалі, тим більше на якісь урочисті заходи. Відсутність компромісної фігури нащадка, швидше за все, подовжила дні перебування можновладця на цьому світі, але примусила оточення докласти чималих зусиль, щоб  якомога вужче коло було в курсі внутрішньопартійних проблем. Саме з огляду на це статую великого мандрівника на кілька  годин були занурили в сірчану кислоту, потім показавши представникам парламентської комісії для вмотивування списання двадцяти тон бронзи і отримання в розпорядження скульптора якіснішого металу. Представники опозиції були не настільки дурними, щоб повірити в казочку про неякісний матеріал, але і не такими прозорливими, щоб запідозрити в пригодах бронзового Гуллівера щось, окрім банального казнокрадства, тому, традиційно отримавши свій процент відступного, підписали той акт, на якому між іншими стоїть і мій підпис. Буремна весна 2008 року не залишила пристрасним виборювачам справедливості часу ані на з’ясування причин перенесення ювілею, ані на мою більш ніж скромну персону. Традиційні літні відпустки розкидали балакучих високодостойників по найдорожчих курортах планети, розташованих в усіх її закуточках, окрім острова Сардинія, що знову відтермінувало з’ясування стосунків навколо тієї теми, до якої був непрямо причетний і я. Але на осінь можновладці з усіх політичних сил мають звичку з’їздитися до столиці, пильнуючи, чи бува не обійдуть їх у розподілі державних коштів. На той час президент країни був ще живий, і це означало неспроможність вищого ешелону партії влади віднайти поміж собою компромісну фігуру, а відтак на контакти з верхівкою справедливської партії почали виходити люди – однопартійці називають таких «щурами», ті ж до кого перебігли не достатньо оцінені в своєму колі гідники, кажуть про останніх «людина з громадянською позицією» - саме ці індивіди і сповістили політичних опонентів партії правлячої про тяжкий стан здоров’я старенького чоловіка. Історія знала великих коматозників, які перебували в такому стані тривалі роки, були й ті очільники держав, що керували власною країною не виходячи з-під впливу анестезії, але жоден політичний труп не спромігся б тривалий час управляти адміністративним апаратом території, де на абсолютну владу зазіхають дві приблизно рівні за суспільною, фінансовою і політичною вагою  сили – хіба що в його оточенні є люди геніальних здібностей. Маючи нагоду збурити якщо не все суспільство, то принаймні квазіінтелектуальну частину електорального бидла, представники якої завсіди скаженіють, дізнавшись, що десь там крадуть, а з ними не діляться, а також не усвідомлюючи поки що рівень своєї підтримки в периферіях і не бажаючи зачіпати дзявкітливою своєю риторикою тих потужних гравців, перед ким, можливо, ще доведеться плазувати, вимолюючи пощади собі і збереження преференцій для свого бізнесу(публічне революціонування не виключає наявності фінансової заангажованості показушників, а ступеню перерозподілу повноважень та адмінресурсу не в змозі передбачити навіть наймудріший політрозумник) – враховуючи всі ці фактори, ідеологічне керівництво справедливців вирішило розпочати словесну атаку із того об’єкту, що їм напевно ніякої шкоди заподіяти не в змозі, конкретно з мене. Події навколо моєї особи повинні були стати першим з тих  індикаторів, за якими керманичі (швидше за все лялькарі тих клоунів, що з мандатами), робитимуть висновок про міцність позиції можновладців і єдність їхніх чисельних угруповань всередині того здоровезного одоробла, що зветься партією влади, і яке здається відлитим в граніті лише в часи сталі, коли ж настає сезон політичних буревіїв, цей колос розсипається на дрібні чи великі частини, щоб зліпитися потім знову в щось не менш чудернацьке.

Побрехеньки в парламенті були тільки першим тривожним дзвіночком, але провідник мій – не даремно він мав вже чин підполковника – був людиною жвавого розуму і збагнув набагато раніш за всіх, чим може скінчитися політична вакханалія: зовсім невелика ймовірність того, що бодай хтось із колишніх можновладців стане на мій захист публічно, коли на часі порятунок власного бізнесу. Керуючись політичною доцільністю, мене в кращому випадку  можуть депортувати, але можливі й інші, не такі привабливі для мене, варіанти: треба пам’ятати, що ніхто не скасовував смертну кару для тих громадян та іноземців, які не належать до вищих  - а я не міг похвалитися шляхетністю походження, адже моєму дідові свого часу також не поталанило заспівати серед придворні дячки .  В решті решт не можна відкидати  того, що раптове зникнення людини знівелює саму проблему, а в країні, що спеціалізуються на утилізації всякого непотребу, позбутися тіла простіше, ніж майданникові висякатися в каптура того виборювача справедливості, який мітингує просто перед ним. Всіх  цих негараздів чоловік, який рік опікувався моєю долею, для мене не бажав, саме тому надав мені можливість, не очікуючи злої долі у вигляді політичної волі різного ґатунку гідників, зникнути  із поля зору тих, хто вже собачився в своєму цирку на найвищому рівні. У відповідь на моє запитання про можливі наслідки такої несанкціонованої ініціативи для нього самого він запевнив, що це – найменше, що йому закидатимуть в разі розвитку песимістичного сценарію, та особисто він сподівається на краще, хоча й не виключає, що доведеться змінювати колір партійного квитка. Наостанок провідник мій сказав, що я був першим із іноземців, хто всерйоз зацікавився укладом життя його народу – всі попередні гості острова, дізнавшись, що можна легко отримувати  безкоштовні алкоголь та наркотичні засоби, на цьому й заспокоювалися, і, враховуючи слабкість організму мешканців зовнішнього світу, їхнє життя не тривало занадто довго. Мій друг виявився порядною людиною, хоч і працював на службу Безпеки. Я щиро сподіваюсь, що політичні заворушення на острові обійшли його самого і його родину. Супроводжувати мене він призначив підпорядкованого особисто йому чоловіка в цивільному, але звернувся до нього як до сержанта. Я не міг не впізнати  пронизливого погляду, і тоді вже  впевнився остаточно, що саме цю людину бачив у спільній камері в’язниці припортового містечка. Цей новий при моїй особі проводар мав забезпечити моє безперешкодне пересування островом і морем до Японії, звідки я міг би дістатися своєї батьківщини. Протягом переїзду я двічі змінював одяг: першого разу в готелі на скромніший, ніж той, до якого я звик за рік, пересуваючись історичним центром столиці, вдруге вже на японському березі, щоб не вирізнятися між пасажирів аеропорту. Морем пливли ми моторним катером, тільки в місці перетину ліній магнітного шатра(так званому лазі) мотор був заглушений і кілька миль ми йшли під вітролом. Сержант пояснив мені, що, хоча в місцях розташування лазів  електромагнітний імпульс і не виводить з ладу електронне обладнання(швидше за все те судно, яким я дістався осторва, натрапило на лаз випадково), традиція остерігатися є невід’ємним забобоном всіх лазових, і вмовити керманича човна йти, як завжди, використовуючи тягу мотора, практично неможливо.

 Стосунки, як з’ясувалось, Лаґґнеґґ підтримує не з Японською державою, а з окремими представниками традиційно - сталих родових  об’єднань півдня країни(люди необізнані іноді називають їх  одним із кланів якудзи, хоча це просто мешканці певних регіонів зі своїм особливим укладом життя). Кодекс честі не дозволяє їм сповіщати японську владу, а відтак і весь глобалізований світ, про наявність незвичайних сусідів, із хронік же японських згадування про Лаґґнеґґ доімперських часів вилучено за наполяганням бельнібарбійського імператора при укладанні першого Великого Договору про невтручання. На японському березі мій новий гід провів мене до того шанованого представника місцевої громади, який мав певні неофіційні повноваження від лаґґнезьких спецслужб. Добу ми просиділи в рибальській хатині, поки мені японцем був куплений білет  до Києва(транзитом через Сеул і Красноярск), ранком  я в супроводі громадянина країни сонця, що сходить, на таксомоторі дістався аеропорту Кагосіми. Там мені  видана була на руки тисяча американських доларів із тієї суми, що отримав сержант-супровідник на операцію з відправлення мене додому. На паспортному контролі не переймалися наявністю віз невідомих країн, відтак я без зайвих перешкод сів на літак. Протягом всього перельоту мене не полишала думка, як склалася б моя доля на острові, якби старенький президент так не переймався ювілеєм, і посадовці таємної служби не вирішили взяти «за бугая» першого-ліпшого іноземця. Фізична робота мене лякала набагато менше, ніж шкідливі умови праці на тих об’єктах, де мені довелося б відробляти накинутий на мене законом рахунок.  Я підрахував, що саме в цей час скінчився б термін відпрацювання боргу і оплати переїзду, щоправда проїзних коштів скоріш за все я б  не отримав. Напевно мені в такому випадку не судилося б дізнатися всіх тих цікавих подробиць історичної долі острова. І не спромігся б я поспілкуватися з верхівкою суспільства – а такої нагоди напевно не трапиться мені вдома, як не траплялося в молоді роки. Знати звички та інтереси класу можновладців – не менш важливо для дослідника, ніж вивчати архівні документи, адже саме ці люди впливатимуть на майбутнє своєї країни, в той час, як папери та артефакти – всього лише набір вихідних даних, за якими історик легко може зліпити ту модель минулого, яка йому самому або його ідеологічному керівництву до вподоби. Так склалося, що я спілкувався переважно з людьми багатими та впливовими, і  мушу констатувати, що острів Лаґґнеґґ має чудову і дуже перспективну еліту – якщо зважати на те, який вибір зробило свідомо і невимушено його населення. На тлі тамтешнього панства навіть я здавався інтелектуалом, що ж до історії рідної держави, то багато з високих панів вперше чули деякі факти від мене – чужоземця, і ще менша кількість високородних шляхтичів мали уявлення про джерела свого казкового багатства. Таку верхівку навряд терпіли б над собою свободні люди, проте для Лаґґнеґґа це панство – достойне відображення всього народу. Ще одне здивувало мене в поведінці представників середнього і вищого класів: вибіркова самоповага, ознаки якої проявляються по-різному в залежності від суспільного статусу  співрозмовника – в цьому верхівка суспільства майже не різниться з переважною більшістю представників низів в будь-якій країні світу. В перші місяці мого перебування на острові в мій бік вовками були  поглядали амбітні молодики із висуванців, але дуже швидко з’ясувалося, що ні з ким із них мій шлях ніколи не перетнеться: для успішної кар’єри крисуванця я не мав належних здібностей, зятьок із мене був би ніякий через  наявність завеликого соціального і географічного провалля, причіпайли ж швидко розгледіли, що, хоча мені і поталанило надзвичайно, втім то був квиток не у верхнє суспільство, а тільки на перегляд останнього. Відтак для моїх високоамбітних співрозмовників я залишався не рівнею, а всього лише екзотичною цікавинкою – так само, як і вони для мене. Я вважаю, що для дослідника то є найзручніший  статус.

За одне я хотів  тим острів’янам, з ким пощастило спілкуватися, подякувати: всі вони, як і я, чудово розуміли, що, якби не посмішка долі, мені віднайшлося б місце не серед високодостойників, а на віддаленій промзоні, навіть не серед персоналу, але жодного разу шляхетні співрозмовники не нагадали мені про це просто в очі.

По прильоті в Київ візи в моєму паспорті знов не зацікавили митне чиновництво. Просто із Борисполя їде рейсовий автобус до Харкова – на нього я купив квиток, розмінявши одну із стодоларових банкнот в обміннику. Саме там, на мою думку, сталася неприємна подія, в якій, щоправда, була моя провина. Пересуваючись центральним районом столиці Лаґґнеґґа, до того ж не маючи з собою готівки, я перестав пильнувати вміст власних кишень, відтак і на рідній землі, обмінявши валюту, поклав портмоне з закордонним паспортом і частиною грошей в задню кишеню штанів. Звідти його  успішно поцупив якийсь мій вправний співвітчизник, швидше за все спровокований моєю зухвалою безвідповідальністю. Прикрість в тому, що втрату я помітив уже в автобусі, який рухався, відтак повертатися до аеропорту, плекаючи марні сподівання, не було ніякого сенсу. До того ж мушу нагадати, що, їдучи на заробітки, я планував везти додому набагато більше, ніж жалюгідну тисячу. Трохи зарадила моїй невеличкій біді стара – іще з дев’яностих – звичка всяку велику суму розполовинювати і розкладати нарізно – це мною було зроблено ще в Японії, відтак ті п’ять сотень, що лежали в нагрудній кишені сорочки залишились при мені. 

Повернувшись в рідне місто, я в першу чергу зателефонував рідним, які вже не сподівались побачити мене живим і, не знаючи всіх нюансів улаштування магнітного поля Землі в регіоні мого перебування, що унеможливлюють зв’язок, іще  довгенько нарікали мені за тривалу відсутність звісток про себе.

 

РОЗДІЛ ОСТАННІЙ. Автор робить важке зізнання і наводить беззаперечні докази своєї правдивості.

Намагаючись подати дорогим моїм читачам інформацію про дотепер невідому їм країну, я очікував на певну недовіру до себе, оскільки багато людей, більш шанованих в науковому суспільстві, ніж я, напевно вже віднайшли в моїй розповіді те, чого не може вмістити їхній світогляд. Я наперед знаю, що, за відсутності досвіду в наукових диспутах і суперечках, маю замало шансів у словесному двобої з цими великорозумниками. Заприсягатися  ж бодай чим – то лише пусті побрехеньки, коливання повітря та й годі. Я багато зустрічав людей, котрі, клянучись найдорожчим, при цьому нахабно брехали, і, як не дивно, самі вірили у власні брехні.

Тому я хочу викласти кілька доводів, щоб кожен невіруючий міг довіряти не мені, а здоровому глузду і власній логіці.

Всіі, кому стало терпіння дочитати мої нотатки до кінця, напевно помітили, що літератор з мене був би ніякий. І це не через відсутність досвіду писання творів – досвід такий напрочуд швидко приходить, треба лишень заповзято над собою працювати. Виправити письменницький штиль навіть необізнаному в галузі літератури графоманові цілком можливо, і робиться це наразі скрізь. Можна навчити будувати класичний твір, як навчають у школах писати твори випускні, а маючи доступ до інформативної бази, отримаєш можливість зробити достовірними будь-які викладені на папері нісенітниці. Єдине, чого навчити неможливо – це таланту доводити до читача те, чого на власні очі не бачив, і змусити його в це повірити. Геніальний флорентієць, не виходячи із власної домівки, спромігся описати пекло, рай та чистилище, і останні сімсот років ні в кого немає сумніву: саме такий вигляд ці божественні установи і повинні мати. В столітті дев’ятнадцятому двоє геніальних поетів різних народів переклали пісні західних слов’ян кожен своєю мовою, і в жодного читача не виникає й гадки про те, що ці достойники до написання своїх шедеврів жодного дня не прожили на Балканах. Ще за кількадесят років прикута смертельною недугою до візочка жінка розповіла про справжнє невигадане життя лішаків та мавок так, що читач не повірив би в існування такого лісу, де не  мешкають потойбічні сили. Віримо ми в реальність існування чорта, що його запхав в мішок ковалеві великий малорос, і в веселого коротуна, якого навчила літати тендітна скандинавська добра чарівниця слова, і в вірогідність відокремлення посмішки від чеширського кота. Та геніальність митця спонукає прийняти за правду і події   ще неймовірніші. Кожен, хто вміє читати, знає напевно, що не даремно б’ється з підступними велетнями за душі невдячних людей благородний іспанський ідальго, що син фламандського вугляра, в чиєму серці клекотів попіл закатованого батька, заприсягнувся всіляко мститися загарбникам рідного краю, а не став запопадливо перед ними плазувати, що шляхетний російський офіцер в одну мить вирішив перекреслити власну кар’єру, тільки-но побачивши процедуру покарання солдата шпіцрутенами, а двоє американських расистів з різним кольором шкіри, перебуваючи скутими одним ланцюгом, стали  невдовзі сприймати  одне одного як рівню собі, а не вважати  другорядною істотою.

Талант  такої потужності надається силами, неосяжними для людського розуму, можливо, одній людині на мільйон, і, маючи бодай частину такого літературного дару, я неодмінно написав би про людей красивих, мужніх і чесних, про їхнє щасливе насичене життя і неймовірні подвиги та пригоди. Проте – ніде правди діти – тягатися із тими авторами, що їх світ вважає в галузі письменництва авторитетами неоспірними, я не в змозі, інші ж суперники мені не цікаві. Але, тривалий час досліджуючи життя невідомої світові терри,  одну особливість я в собі таки відкрив: це талант спостерігача. Таким талантом вихвалятися навряд чи годиться, бо має його чи не кожна адекватна людина. Проте через власні лінощі або боягузтво більшість людей вважають за краще бачити навколо себе тільки те, що їм бачити приємно, і власноруч насувають собі на носа  окуляри або рожеві, або довіряючи добір кольору ідеологічному проводу милої серцю політичної сили. Я ж  намагався описати все, що побачив на власні очі, чи  то на власні вуха почув, не зважаючи на чиюсь компетентну думку або вимоги естетів від суспільствознавчих наук,  не вигадуючи нічогісінько на догоду будь кому. Та й не  спроможний розум пересічної мого рівня людини вигадати країну, громадяни якої самі бажають залишатися рабами, коли не треба заради волі ані воювати, ані знімати з себе останньої сорочки, а всього лише платити за спожите самим собою, де люди нізащо не подарують сусідові добробуту, проте легко пробачають колонізаторам геноцид своєї нації, де вище керівництво вважє за честь припасти вустами до імперського чобота, де поспільство не терпітиме ані над собою, ані поруч людини порядної, проте за будь-яким шахраєм, який пообіцяє надати незароблене піде, неначе зграя щурів за  чоловіком із дудкою, де люди молоді, вбачаючи на прикладі власних батьків, що нагорода за труд не є адекватною, оскільки на старість менше прожиткового мінімуму все одно не заплатять, а те, що більше, все одно відберуть, попри все продовжують заповзято працювати на систему, де стадіони, готелі й аеропорти задля втіхи паничів будуються державним коштом, на операцію ж хворій дитині батьки повинні гроші канючити, схиляючись до землі перед заможниками. Я нізащо не спромігся б все це вигадати, просто, мандруючи далекими світами, бачив таку країну на власні очі. Я бачив домовласників, які, розуміючи, що комірне може бути дешевим тільки за рахунок зниження якості послуг, себто повільної руйнації власної оселі, тим не менш із впертістю наркомана, що кожною наступною дозою крає власну печінку і позбавляє себе залишків розуму, продовжують довіряти тим, хто пропонує дешеву рибку в галузі комунального господарства. Я розмовляв з людьми порядними  і чесними, котрі не тільки схиляються перед тим зухвалим спритником, що він, отримуючи як зарплатню тисячу, витрачає щомісяця десять, не забуваючи брати у держави подаяння на бідність, а ще  й ставлять такого покидька власним дітям за приклад. Я бачив людей, які швидше співчуватимуть нарцисованому політику, який, вчиняючи публічний самостріл із залізною гарантією порятунку, намагається на відсоток підтягнути рейтинг своєї політичної сили, аніж рідним чи близьким, що, можливо,  мають хворі набагато серйозніші, але не бажають витрачати гроші та час на біганину за медичними довідками. Я спілкувався з молодиками, які героїчнішою звитягою вважають воювати за чужу країну, поневолюючи далекі народи, аніж розбудовувати власну, роблячи вільним народ свій. Я чув розсуди про життя тих людей, які самих себе мають за гідних і достойних всіляких прав, тому без докорів сумління випорожнюються своїми псами посеред вулиці, людей же, яким поталанило в житті менше, вважають ніяких прав не вартими, і тому збільшення заробітної платні двірникові, кторий їхній послід змушений підгрібати, називають порушенням своїх конституційних прав і злочином проти людяності і себе особисто.

Маючи талант літературний, я вважав би неетичним вигадувати країну істот ницих, які не в змозі зрозуміти, що ницість їхня виникає тієї самої миті, коли вони усвідомлюють своє право кривдити слабшого. Описуючи ж виключно тих, кого стрів на життєвому шляху, я ніяким чином не кривджу ту спільноту, про  життєвий уклад якої багато дізнався, перебуваючи тривалий час всередині неї.

Ще одна обставина повинна переконати   саме недовірливого читача в моїй правдивості – це його ж  до мене недовіра. Перебуваючи серед людей, спосіб життя яких дуже різниться з нашим, я не тільки ставив за мету дізнатися більше про них самих, ще я  намагався розповідати їм про свою країну, і всі вони мені також не вірили.  Тамтешні чиновники просто не спроможні були зрозуміти, як це можливо – бути при посаді і не мати власного бізнесу, а люд бізнесовий запевняв, що якби не посадові повноваження, не спромігся б так вдало вести діла. Крисуванці не уявляли, яким чином наявність судимості, чи то пак просто зв’язок з кримінальним світом може завадити успішній кар’єрі ефективного управлінця, зятьки та фрайдівки були впевнені, що неможливо суттєво підвищити свій соціальний статус інакше, як входячи до родини впливового високодостойника, або маючи з ним статевий зв’язок. Мало не вбили мене місцеві гепарі, коли я розповів, що чоловіки моєї країни ніколи не хизувалися б участю в колоніальних війнах, навіть якби лиха доля загнала їх до лав збройних сил якоїсь агресивної імперії, бо відбирати волю у будь-якого народу на втіху метрополії – то є талан ницих холуїв. З усіх тамтешніх мешканців уважно слухали і, здавалося б, погоджувались зі мною хіба що струльдбурги, яким я доводив, що в моїй країні старі люди ніколи не заїдатимуть молодий вік, купуючись на дрібненькі подачки, а  їхній внесок в майбутнє країни вже зроблений – це виховання власних дітей та онуків так, щоб ті не обирали для себе життя, за яке їм буде соромно. Та мали охоту спілкуватися зі мною переважно ті з безсмертних, які впали в дитинство і залюбки слухають всякого, хто звертає на них увагу, відтак  я не впевнений, що на ранок наступного дня вони взагалі згадали б, хто я є такий і про що їм був розповідав.

 Але та недовіра помешканців занедбаного долею острова  до моїх слів не означає, що моєї країни не існує. Вона так само реальна, як повага  людини і громадянина до самого себе. Щоб отримати в цій країні належні права, не потрібні ані шматок зеленої картонки, ані велика кількість папірців того ж кольору. Проте багатьом людям дуже важко туди потрапити, а ще важче там утриматись. Єдина умова, за якою людина набуває її громадянства – свобода, але не та ница свобода гнобити і тусати безсилішого за себе, хай навіть руками держави, до якої повсякчас закликають клоуноподібні народні обранці і наймані ними непродажні і майданники, а свобода обирати свій шлях самому і самому ж за власне рішення відповідати – а такий вибір майже завжди несе в собі більше обов’язків, ніж зисків. Перебратися ж на зубожілий острів напрочуд легко як кожному окремому індивідові, так і цілому народу. Так легко буває людині із алкогольною залежністю після десятирічного утримання перехилити гранчак горілки, або високосановному урядовцю прийняти політичне рішення про недофінансування  будівництва дитячої лікарні з автоматичним переспрямуванням грошових потоків на купівлю голосів електорального бидла. В обох випадках той, хто зухвало вважає себе суб’єктом,  почуватиметься деякий час дуже комфортно і здобуде дешеву популярність серед дешевих же людців, але треба чітко усвідомлювати, що кожен крок на шляху до острова може бути останнім. Вороття звідти немає ані для народів, ані для особистостей – в цьому і полягає головна таємниця загадкової терри. Проте тубільці таким станом речей не дуже переймаються: вищі істоти завжди отримують те, до чого прагнуть, навіть якщо шлях до заповітного призу повинен пройти по трупах власних співвітчизників, місцева ж погань має в своєму арсеналі останній аргумент - надію. Кожна ница істота сподівається отримати своє право, віднайшовши поряд із собою слабшого за себе, або переклавши тягар таких пошуків на державні інституції. Отже кожний пересічний острів’янин плекає надію: що під час наступного голодомору особисто він жертиме тістечка в палаці, а не лободу в канаві; що не його сина, а сусідського – теж веселуна і красеня,  теж гордість родини привезуть із чергової колоніальної війни в оцинкованому ящику; що не його близьких та рідних спіткає страшна хвороба, профілактику і своєчасне виявлення перших стадій якої не фінансують через надмірну роздачу рабських вольностей багатим і здоровим. Надія – чудове почуття навіть для свобідної людини, а для раба це бува не єдине, що може якось  ницу істоту втішити.

Мушу наголосити, що письменники і поети, які беззаперечно є талановитішими за мене, вже багато разів описували відкритий моїм славним попередником і досліджений мною острів у творах різних жанрів – від казок до наукової фантастики. Вони просто не могли знати його справжньої назви і точного місця розташування, але силою власного таланту відтворили те, що мені стало снаги лише занотувати. Проте я не відчуваю заздрощів до цих геніїв, оскільки не звик побиватися за тим, чого мені мати не судилося. Швидше вони мають заздрити мені, бо я спромігся побачити наочне втілення описаного ними феномену людської природи. Але ці славетні митці описували також і мою країну – теж кожен на свій лад, але в будь-якому випадку то була країна свободних, і тим самим сильних людей. Держава ця, на жаль, не дуже залюднена, але я напевно знаю, що саме там мешкає невеличка і багатьма проклята група впливу, що не приведе до влади власноруч  режим нелюдський, яке б янгольське сумирне личко не наліпив йому політико-пластичний хірург-чарівник. Народ моєї країни не потребує над собою провідників чи фюрерів будь-якої статі. Країною моєю в різні часи керували різні достойники, але всі вони  мали свої переконання, які ніколи не узгоджували з ницими бажаннями натовпу. Ніколи не вела і не поведе мій нарід людина, що сподівається купити його наданням незароблених грошей або вольностей, які насправді лише підсилюють рабську залежність. Народ мій  неоспірно існує, реальною є і його країна, навіть якщо тепер не її час. Вона не може не відбутися, можливо не так скоро, але обов’язково тут. Якщо ж мої співвітчизники вірять в реальність своєї країни, то не може  викликати сумнівів і існування тієї далекої занедбаної богом території. Вона існує так само, як  зухвала самозакоханість жалюгідних нікчем, здатних побивати лише людей, наперед слабших за себе, та ще намагаючись зробити це чужими руками, щоб пишатися тим, що свої лишаються не замараними. Та залюднена місцевість, на превеликий жаль, існувала завжди, і натепер продовжує заповзято животіти, віднайшовши своє історичне та географічне місце на задвірку планети – саме там, де їй, на мою думку, слід залишатися довіку.

 

 

                                                                       жовтень 2010 –грудень 2011.

 

  

---

Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/