Часу не повернути... Як і батьків... Скільки ними вкладено в нас, настільки ми зійдемо. Як жито, як посаджене дерево...

Але завжди буде в нашому серці біль від втрати найдорожчих людей, які при жодних обставинах не зрадять, не покинуть, не продадуть...

Цей біль ніколи не покине нас, розумних та з серцем і душею гомо сапієнсів. Він тільки затихатиме, забуватиметься, але в будь-яку хвилину під впливом думок чи згадок вибухне як вулкан своєю гарячою та все спопеляючою лавою...

Мама - це святе... І кожен чоловік шукатиме в своїй обраниці підсвідомо якісь риси, притаманні його мамі... Тому що це - частина душі, перелита з народженням у кров немовляти...

Можливо,з іншого, незнайомого нам світу, душі наших матерів можуть слідкувати за нами?...

Я зовсім не впевнений, що це не можливо...

  

                                                     ПРОСТІТЬ МЕНЕ, МАМО....

 

                                Простіть мене, мамо, за ночі без сну,

                                За сльози, нездійснені мрії...

                                За те, що додому уже не вернувсь,

                                За Ваші розбиті надії...

 

Як сонечко тепле промінням своїм

Дерева й траву зігріває,

Як пташка люба, що живе на землі,

Своїх пташенят захищає,

                      Так мама - від перших хвилинок буття,

                      Від першого нашого крику, -

                      Голубить та пестить нас ціле життя,

                      Щоб з нами не трапилось лихо.

 

 А ми виростаєм, на ноги встаєм,

Свій шлях у житті вибираєм...

Як мало батькам ми любові даєм!

Як рідко про них пам’ятаєм...

                       Лиш мамине серце нас не забува,

                       І очі завжди виглядають.

                       І тільки від мами правдиві слова

                       Байдужими нам не бувають.

 

І скільки б нам років уже не було,

І ким би в житті ми не стали,

З далеких країв, куди нас занесло,

Завжди поспішаєм до мами

А вдома матуся обійме без слів,

                    Заплаче, до нас пригорнувшись.

                    Нелегко у світ випускати синів...

                    Ятрять материнськії душі...

 

                                                       Простіть мене, мамо, за ночі без сну,

                                                       За сльози, нездійснені мрії...

                                                       За те, що додому уже не вернувсь,

                                                       За Ваші розбиті надії...


*********************



Ти пам’ятаєш ще мене?


Ти пам’ятаєш ще мене?

Мої обійми, поцілунки?

І сильні, загорілі руки…

Ти пам’ятаєш ще мене?


Ти не забула ще мене?

Палкії аж до ранку ночі,

Мої такі щасливі очі?...

Ти не забула ще мене?


Невже забула, як тобі

Я шепотів «Моя кохана»…

Не заживає серця рана,

Душа горить, наче в вогні.


Життя буває лиш одне,

І лиш одна любов буває.

Тепер оце я добре знаю…

Невже забула ти мене?


*********************


Наростає тривога в душі…


Наростає тривога в душі,

Ніби знову мені 18,

Ніби серце у грудях моїх

Не любило уже разів 20.


Я ж усе це не раз пережив,

І не раз говорив, що кохаю,

Болем серця не раз я платив

За бажання попасти до раю.


Я не вірив у те, що любов

Знову зможе мене захлеснути,

Раптом стане гарячою кров,

Ніби випив чаклунської трути.


І обпікшись не раз і не два,

Я не можу уже зупинитись,

Бо любов, як джерельна вода –

Хіба можна її не напитись?..


Я не знаю, що далі будЕ,

Чи відкрию тобі свою душу,

Чи скажу, що кохаю тебе,

Чи замовкнути серце примушу…


Але блиск твої ніжних очей,

І спокійний та лагідний голос,

І привабливий порух плечей

Серце змусили бити на сполох.


Та даремно воно так тремтить,

І нічого між нами не буде –

Крик кохання із вуст не злетить,

Серце з часом принишкне у грудях.


Кожен з нас посумує, зітхне,

Пошкодує, що нам вже не 20…

І, можливо, життя промайне

Без любові, без втіхи, без щастя…



*********************


НЕ ЗАБУТИ…


В думках не розлучався я з тобою,

І лиш про тебе думаю щодня.

І біль у серці вічність вже зі мною –

Забуть тебе не маю сили я.


Часто мені сниться берег моря,

Дві сосни і зграйка каченят,

І в моїх руках твоя долоня,

Й блиск твоїх щасливих оченят.


Нам здавалося, що щастя вічне,

Бо любов з’єднала нас навік,

Ми гадали, що любов, як пісня,

Проведе на через сто доріг.


Несподівано пісня замовкла,

Ми живем кожен сам по собі,

Лиш душа, як в самотнього вовка,

Плаче й виє від жалю вночі.


Більш мені уже не цілувати

Перламутрових твоїх очей,

Більш руки твоєї не тримати,

Більш не буде радісних ночей…


В думках не розлучався я з тобою,

І лиш про тебе думаю щодня.

І біль у серці вічність вже зі мною –

Забуть тебе не маю сили я.



*********************


ПАМ’ЯТАЮ


Я пам’ятаю чудово ту мить,

Коли ми зустрілись з тобою.

Серце моє від цих згадок болить,

Давно вже не маю спокою.


І колір очей пам’ятаю твоїх,

І посмішку ніжну, і губи,

І лагідні руки, найкращі з усіх,

Ніколи мені не забути…


*********************


Вже так багато часу проминуло


Вже так багато часу проминуло,

Як я востаннє цілував тебе…

О Боже мій! Нічого не забулось!..

А може, я обдурюю себе?


Й душа моя не плаче за тобою?

Й щодня не виглядаю я тебе?

І не тужу за рідною рукою,

Яка так ніжно пестила мене?..


О ні! Мені себе не обдурити…

Тепер одними згадками живу.

Одну тебе продовжую любити,

Одну тебе коханою зову…



*********************

Ти заплющиш на хвилинку очі…


Ти заплющиш на хвилинку очі,

Що втомилися від цих паперів,

І в голівоньку слова пророчі

Будуть битися, як вітер в двері.


В цих словах відчуєш всю турботу,

Що з душі моєї так і рветься,

І забудеш трішки про роботу,

І погане все – воно минеться…


Я вдихну волосся твого запах,

І сповиє він мене дурманом,

Ніби блискавки далекий спалах,

Огортає голову туманом.


Хай між нами відстані великі,

Й ти не можеш рук моїх відчути…

То хоча б слова – слова підтримки –

Час важкий поможуть перебути…


А тепер розплющ, кохана, очі,

Посміхнися радісно й спокійно.

Я з тобою – усі дні та ночі!

І кохаю – гаряче та ніжно…


*********************



КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА «Моя надія»


                           Синку мій, моя надіє,

                           Міцно очки закривай,

                          Ти найкраща моя мріє,

                          Спи, маленький, засинай.

                                      Тато з мамою присниться,

                                       І пухнаста біла киця,

                                       І казковий Горбоконик,

                                       Ангелят небесний дзвоник...


Сонечко тепло своє віддало

Змученій за цілий день землі,

І за горизонтом заховалось,

Нібито розтанувши в імлі.

Вітерець принишк в верхівках клена,

Зашуміли трави в дрімоті,

На деревах листячко зелене

Оповили тіні золоті.


                           Синку мій, моя надіє,

                           Міцно очки закривай,

                          Ти найкраща моя мріє,

                          Спи, маленький, засинай.

                                      Тато з мамою присниться,

                                       І пухнаста біла киця,

                                       І казковий Горбоконик,

                                       Ангелят небесний дзвоник...

 

Запалали зіроньки яскраво,

Освітивши верховіття крон,

Стало тихо-тихо, тільки трави

Белькотіли щось скрізь перший сон.

Лиш моя біловолоса радість -

Син маленький спати не хотів,

Широко відкривши оченята,

З посмішкою "ТАТУ" лопотів...


                           Синку мій, моя надіє,

                           Міцно очки закривай,

                          Ти найкраща моя мріє,

                          Спи, маленький, засинай.

                                      Тато з мамою присниться,

                                       І пухнаста біла киця,

                                       І казковий Горбоконик,

                                       Ангелят небесний дзвоник...



*********************



На 18-у річницю…


В ніч з 27 на 28 вересня 1994 року затонув паром «Естонія»… Врятувалося 137 людей, загинуло понад 900…



О Боже! Місто спало…

Велике місто спало безтурботно.

Лиш дощ, мов кулями, по шибках вікон бив.

В цей час біда жахлива сталась –

Хтось злий, жорстокий судно потопив.


О Боже! Їх там сотні!

Там сотні душ лежить на дні морському…

Лежать естонці, росіяни, латиші,

Багато шведів… Всі ще сонні..

Їхній паром в Стокгольм спішив.


О Боже! Як це страшно!

Як страшно їм було в воді проснутись!

Чи зможемо ми зрозуміти їхній стан,

Коли в цей час зівали смачно,

І жоден крик до нас не долітав??…


О Боже! Там кричали!

Напевне, страшно й сильно всі кричали…

Впадали в відчай, рятувались хто як міг…

О Боже! Як вони благали,

Молили як тебе, щоб допоміг!


А ти, Всевишній, бачив…

Ти бачив цю трагедію на морі

І корабель, котрий мов камінь йшов на дно…

Чому ж нічим ти не зарадив?

Чи вже й тобі, як людям, все одно?!


А місто наше, Боже,

А місто наше вже не спить спокійно…

І цілий тиждень страшний вітер завивав…

І втямити ніяк не може,

Чому ж ти, Боже, їх не врятував…


*********************



РАЗГОВОР С ДУШОЙ



„Душа, душа… Тебе тоскливо,

Что не увиделась с любимой,

Хотя на это у тебя и нету права.

Ты не имеешь права злиться,

Пора тебе остепениться,

А не бросаться справа–влево, слева–вправо.


Я удивляюсь, и немало,

Откуда силы ты черпала,

Чтобы упрямо так надеяться и верить?

И разве мало тебе боли?

Надеюсь, ты не станешь спорить,

Что этой болью можно жизнь твою измерить?


К тому же, помню я прекрасно,

И ты, душа моя, напрасно

Была жестокою, хотя тебя любили.

Ты оставалась безучастной,

Казалась гордою и властной –

Чужие души в это время слёзы лили.


А прошлый год уже забыла?

Что ты в июле натворила?

И как закончить счёты с жизнью захотела?....

И в шаге будучи от ада,

Ты натолкнулась на преграду –

Перешагнуть через неё ты не сумела…


И что теперь? Ты всё забыла?!

Как больно, одиноко было?

Как по ночам ты разрывала моё сердце?

Душа моя, что тебе надо?

Какие выставить преграды,

Чтобы заставить не ходить дорогой смерти?


Я не оговорился – смерти…

Не выдержать ведь может сердце,

Когда тебе вдруг станет очень-очень больно.

Что больно будет – обещаю,

Ведь, к сожалению, я точно знаю,

Что влюблена ты – вольно иль невольно.


Скажи мне – плохо тебе было,

Когда совсем ты не любила,

Когда не дёргалась, не мучилась ночами?

Зачем тебе всё это надо?

Ведь ждёт тебя одна награда –

Сперва плевок, потом топтанье сапогами“


И вдруг душа заговорила,

И это очень странно было –

Ведь за всю жизнь я от неё не слышал слова.

Ты знаешь, - мне душа сказала, -

Всего мне в жизни было мало,

И ошибалась в жизни снова я и снова.


Не знаю… Может, я такая…

А может быть, звезда плохая

В мой день рождения зажглась на небосклоне…

Хотя немало я познала,

Умней, наверное, не стала,

И не сидеть мне никогда на мягком троне…


Ты прав, конечно. Натворила

Немало бед… Я не забыла…

И все они сидят во мне занозой…

За всё с лихвой я отстрадала,

К тому ж поверь, совсем не знала,

Что вновь хочу я окунуться в грёзы.


Всё так произошло внезапно,

Что до сих пор мне непонятно,

Как я позволила себе в неё влюбиться…

Но, знаешь, я ведь не жалею,

Хоть и от радости не млею, -

Я понимаю – ничего здесь не добиться…


Да, это было всё стихийно…

Сперва понравилось мне имя,

Будто из фильма или книги появилось…

Её зовут… Неважно, впрочем,

Я лучше расскажу про очи –

Про очи женщины, в которую влюбилась.


Её глаза, как две зарницы…

Мне даже не могло присниться,

Что могут карие глаза быть так красивы.

Есть в них и нежность, и загадка,

Есть и печаль.… Не всё так гладко

Для этой женщины сложилось в мире лживом.


Да, я люблю её.…“ – Утихла,

Как-будто забоялась крика –

Крика отчаянья, тоски и сильной боли.

Так зверь, лишившись вдруг свободы,

Дарованной ему природой,

Кричит и плачет, осознав себя в неволе.


Душа моя, устав, уснула…

А я сидел, молчал и думал,

Что эту женщину я тоже полюбил.

Ну ничего, душа проснётся,

Мне, как и прежде, улыбнётся,

А я ей о своей поведаю любви.


Спи, моя милая, спи…





Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/

Рейтинг@Mail.ru