На зламі століть парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір. Це стверджування вже стало загальновизнаним серед учених соціогуманітарного профілю. Однак, для широкого загалу, зокрема, для педагогічної громадськості, поняття людський вимір залишається нечітким, розмитим, таким, що потребує наповнення конкретним змістом. Педагогіка реагує на нові суспільні потреби проголошенням особистісно орієнтованого підходу в навчанні й вихованні, але обмежується оновленим підходом до старих цілей індустріальної епохи, процесів їх досягнення або ж “плаває” на поверхні нових навчально-виховних проблем, не занурюючись у їх глибини, що створює лише моду на певні ілюзії. Що є сучасна людина, що вона має додати до арсеналу своїх якостей і що вимагається у масовому порядку від поведінки пересічної людини такого, чого не вимагалося раніше, і чому? – ось ті конкретні запитання, які вже стали актуальними і на які сьогодні чітких відповідей ще нема. Ця книга є спробою пошуку таких відповідей.

На часі зміна орієнтирів і пріоритетів освітньої парадигми. До її традиційного інструментального спрямування на зовнішній світ додаються внутрішні виміри саморефлексії постіндустріальної епохи. Новий рівень саморефлексії людини, її здатність вже сьогодні бачити себе з точки зору майбутнього так, як нині ми спостерігаємо за мешканцями мавп’ярні у зоопарку, має стати стрижнем нової освітньої парадигми XXI століття. Сходження саме на такий рівень рефлексії має бути відповіддю на виклики глобалізованого суспільства, відповіддю на тривожну стурбованість екзистенційної філософії щодо майбутнього сучасної людини.

Автор висловлює надію, що книга зацікавить ту частину батьків, які стурбовані майбутнім своїх дітей, також активну молодь, що вступає у доросле життя і має запитання щодо нього. Вчителям і студентам педагогічних вузів книга може бути корисною як вступ до особистісно орієнтованої педагогіки, як теоретичний мінімум для проектування особистісно орієнтованих педагогічних технологій.

Розділ 26. Воля як прояв активності свідомості і вищий рівень ієрархії психічних функцій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268

Два підходи психології до визначення феномену волі – 268. Воля як предмет психології та педагогіки XX ст. – 270. Пристрасті як єдність емоцій і волі – 273. Що є воля? Маємо просту відповідь – 274. Свідомість як спрямовуючий чинник енергетичного забезпечення процесів інтеріоризації і екстеріоризації – 274. Воля людини як міра активності її свідомості, як вищий рівень ієрархії психічних функцій – 277. Як індивідуальна воля окремої людини узгоджується із волею суспільства – 277. Запитання для повторення й обговорення – 279.

...

     24.1. Емоційна сфера переживань і свідомість, їх зв’язок.

     Сучасні підручники з психології повідомляють: “Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси,  властивості  і стани людини і далеко не все, що сприймається і керує поведінкою людини усвідомлюється нею. ...Несвідоме начало так чи інакше представлено практично в усіх психічних процесах, властивостях і станах людини. ...Свідомість керує самими складними формами поведінки, які вимагають постійної уваги і свідомого контролю. ...свідомість як вищий рівень психічної регуляції поведінки постійно присутня і функціонує. ...Разом з тим слід визнати, що у світлі наукових даних, які ми маємо сьогодні, питання про відношення між свідомими та іншими рівнями психічної регуляції поведінки, зокрема, несвідомим, залишається складним і не розв’язаним достатньо однозначно” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с.  - С. 141-142].

     Отже, несвідоме начало так чи інакше представлено практично в усіх психічних процесах, властивостях і станах людини, а питання про відношення між свідомими та несвідомим визнається складним і не розв’язаним достатньо однозначно. Однак проблема є настільки актуальною, що полишати її розв’язання на потім ніяк не можна. Ключом до певного її розуміння є закон напластування: людині властиве усе те, що й усім її попередникам на щаблях біологічної еволюції починаючи від одноклітинної амеби. Людина живе одночасно в усіх вимірах. Будь-який її психічний стан супроводжується відповідними фізіологічними змінами, хоча цього не можна сказати про ту чи іншу міру усвідомлення цього стану.

     Цікаво, як може виглядати типологія людських переживань від найпростіших переживань амеби до переживання позовів сумління та смислу життя у Всесвіті? Як образно представити таку типологію? Здається, що правильним було б представити еволюцію переживань (емоцій) у вигляді розгалуженого дерева, що бере початки із одного кореня подразливості. Від кореня уявляємо ріст стовбура переживань (емоцій): 1) нестачі: їжі, самки, території, влади; 2) задоволення від погашення нестачі. На самому верху знаходяться відгалуження гілок символічних переживань (емоцій-почуттів) людини як суспільної істоти: 1) красоти, гармонії, захоплення, екстазу, співпереживання, сумління, відповідальності, обов’язку, віри, надії, любові, дружби, рівності, справедливості, солідарності, братерства, здивування, пізнання, самореалізації, впевненості, смислу життя тощо; 2) невдоволеності собою та оточенням, дискомфорту (когнітивного диссонансу), зависті, ненависті, гніву тощо.

     У вищих тварин та людей переживання (емоції) стають тонко диференційованою мовою, за допомогою якої живі істоти отримують інформацію про свої стани і про те, що відбувається навколо, і навіть обмінюються нею. На вищих щаблях еволюції живих істот мова вже йде не про окремі прояви переживань (емоцій), а про їх гамму чи континуум, і всі вони відображають ті чи інші потреби.

     У науковій літературі (і, навіть, у підручниках) часто спостерігається певна невизначеність щодо емоцій, відчуттів і почуттів. Наприклад, читаємо: “Емоції можуть викликатися як реальними, так і уявними ситуаціями. ...Емоції здатні передбачати ситуації і події, які реально ще не настали і виникають у зв’язку з уявленнями про пережиті раніше чи уявні ситуації” [Немов; с. 440]. В інших, не менш авторитетних, літературних джерелах читаємо: “Емоції, встановлюючи психічний зв’язок організму тварини з середовищем, але не даючи йому навіть самого елементарного його пізнання в формі образу, забезпечили швидкий розвиток умовно-рефлекторної діяльності, і на її основі стала можливою поява відчуттів та їх комплексів, як продуктів діяльності рецепторів - сигнальних образів. Якщо з появою емоції бере початок філогенез (і онтогенез) переживань, то з появою в більш пізньому періоді відчуттів розпочинається філогенез і онтогенез пізнання, набуття елементарних знань про властивості предметів і явищ світу” [Платонов; с. 101]. На наш погляд, було б доцільним погодитися з Платоновим і пов’язувати з уявленнями (образними та символьними) не емоції, а складніше новоутворення – відчуття і почуття. Інакше кажучи, там де є уявлення, там емоції з відчуттями стали почуттями. Плутанини можна уникнути, якщо не забувати про “закон напластування”: усі попередні психічні утворення присутні на усіх наступних щаблях еволюції, тобто, подразливість, чутливість, емоції і відчуття присутні і там, де вже є почуття. Відповідно до усіх напластувань справедлива і трьохмірна теорія почуттів В. Вундта, що включає полярні виміри: задоволення і незадоволення, напруження і розслаблення, збудження і заспокоєння.

     Почуття людини одночасно виражають не тільки стан суб’єкта та його прагнення, а й відношення стороннього (як 3-ї особи) до об’єкта. Це свідчить про певний сплав простих емоцій і більш складних психічних утворень. Вищими почуттями називають ті, що мають яскраво виражений суспільний характер. Зазвичай вищі почуття класифікують за змістом на естетичні, моральні та інтелектуальні, за силою спрямованості - на захоплення і пристрасті. Ми добавили б до змістовного переліку вищих почуттів людини також її почуття права як суб’єкта правової культури.

     Якщо почуття визначати на основі образних уявлень, то мусимо визнати їх початки у вищих тварин. Чим почуття на основі лише образних уявлень відрізняються від почуттів на основі символьних уявлень? Перші є безпосередніми індивідуальними почуттями, предметними, спрямованими на себе чи назовні; другі - можуть бути предметними, опосередкованими, узагальненими, соціальними, світоглядними,  відстроченими у часі, спрямованими на світ, на минуле чи майбутнє. Цікаво, що почуття суттєво перебудовуються при переході від біологічної життєдіяльності, органічного функціонування до суспільної трудової діяльності. Відмінне від елементарного фізичного задоволення чи незадоволення людське почуття задоволеності чи незадоволеності з усіма його різновидами та відтінками пов’язане з перебігом діяльності. Ще К. Бюлер сформулював закон, згідно з яким у людській діяльності позитивні емоції переміщуються від кінця діяльності до її початку. У людини майбутній уявний результат може викликати не менші позитивні переживання, ніж реальний. Це результат еволюції свідомості, зокрема символьного відображення в процесі уяви.

***

     І знову про “закон напластування”: усі попередні психічні утворення за певних умов можуть усвідомлюватися людиною, відображатись символьно, взаємодіяти з розумом. Тому сучасні теорії емоцій містять в своїх назвах слово “когнітивний” (теорія когнітивного диссонасу Ю.Фестінгера, когнітивно-фізіологічна концепція С. Шехтера). На цю особливість емоцій людини звертав увагу і Рубінштейн: “Жодна реальна емоція не звідна до ізольовано взятої, чистої, тобто абстрактної, емоціональності або аффективності. Будь-яка реальна емоція звичайно являє собою єдність аффективного і інтелектуального, переживання і пізнання. ...В психології часто говорять про єдність емоцій, аффекта і інтелекту... Правильним було б говорити не просто про єдність емоцій і інтелекта в житті особистості, а про єдність емоціонального, або аффективного, і інтелектуального усередині самих емоцій, так же як і емоцій усередині самого інтелекту” [Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 562]. Існування ж у свідомої людини несвідомих емоцій, відчуттів, мислення та інших несвідомих психічних механізмів регуляції життєдіяльності можна пояснити тим, що вони за своїм призначенням не потребують контролю свідомого. При цьому слід прийняти до уваги можливість такого контролю. Як відомо натреновані йоги можуть довільно змінювати частоту серцевих ритмів та дихання.

     Чи розвиваються емоції та почуття в онтогенезі, впродовж життя людини? Чи можна контролювати емоції, керувати ними? - Так, виходячи з того, що переживання людини частково підконтрольні її активній свідомості (волі), відповідь на це питання має бути позитивною. Разом з тим, емоції можуть бути і непідконтрольними свідомості, проявлятися на рівні несвідомого, на межі з підсвідомим, бути неопредмеченими, наприклад, емоції туги, тривоги, дискомфорту чи радості. Емоції залишаються більш незалежними і менш обмеженими у людей, чий онтогенез свідомості зупинився чи не завершився.

     Усвідомлення, опредмечування переживань підвищило рівень диференціювання оточуючого середовища і стало передумовою властивого людині рівня пізнання. Спочатку почуття викликаються емоціями і відчуттями безпосередньо наявних предметів, потім з розвитком символьного відображення стає можливим виникнення відстрочених у часі почуттів на основі уявлень. Спочатку емоції невід’ємні від пізнання: істота здатна зрозуміти лише те, що відчуває, вона розуміє в діях інших істот лише те, що сама відчуває. “Потім пізнання звільняється від почуття; людина може зрозуміти і те, що власному її почутті чуже: вона може, як учить Б. Спіноза, не любити і не ненавидіти, а тільки розуміти людські вчинки так, немов би мова йшла про теореми. І нарешті, почуття, яке раніше підкоряло пізнання, яке потім відокремилося від нього, починає слідувати за пізнанням. Поглиблене розуміння суспільної значимості знання спрямовує почуття людини. Вона не тільки розуміє, яка справа є доцільною; її любов і її ненависть  розподіляються у відповідності з цим розумінням” [Рубінштейн; с. 576]. Тут мова йде не про пізнання взагалі, а про символьно-логічне пізнання. Запам’ятаймо цю тезу: в процесі еволюції живого, а саме на рівні людини, логічно-символьне понятійне пізнання обігнало, випередило пізнання чуттєве, ситуативне і виокремившись утворило якісно новий, ієрархічний сімбіоз з чуттєвістю. Пізнання вже не обмежується функцією підтримки гомеостазу організму окремої людини. Можливо, на наступних щаблях еволюції живого (у суспільстві) чуттєвість буде відігравати іншу роль, а пізнання матиме якісно нове продовження у перетворенні Природи.

     Емоційна сфера людини - одна із найважливіших тем про людину. Візьмемо хоча б гумор і пристрасті людини. Почуття гумору і специфіка пристрастей людини - це не просто емоції, а й відчуття, сприйняття, уявлення, свідомість, воля, це образне і символьне відображення, аналіз і узагальнення мисленням і переживання. Деякі автори  вбачають у гуморі прояви надсвідомості [Симонов П.В. Неосознаваемое психическое: подсознание и сверхсознание / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. - М.: Наука, 1985. - 176 с.]. Однак, тут ми змушені обмежитися розглядом лише тих питань, що мають безпосереднє відношення до свідомості. Символьне відображення (свідомість) може бути, хоча б тимчасово, відокремлено вольовим зусиллям від емоційної сфери людини. Таке штучне, тимчасове відокремлення є лише одною із властивостей (можливостей) високоорганізованної психіки людини, у якій глибинний зв’язок свідомості з емоційною сферою людини не переривається (в чому він полягає?, до цього питання ми повернемося далі). Разом з тим, будемо мати на увазі, що така властивість (можливість) абстрагування від емоцій може мати більше значення на наступному щаблі еволюції живого, у суспільстві.

     Отже, дерево еволюції переживань людини вимальовується (з врахуванням закону напластування) таким:

подразливість;

подразливість+чутливість;

подразливість+чутливість+емоція;

подразливість+чутливість+емоція+відчуття;

подразливість+чутлив.+емоція+відчуття+уявлення;

подразл.+чутлив.+емоція+відчуття+уявлення+символізація;

подразл.+чутлив.+емоція+відчут.+уявл.+символіз.+ абстрактне мислення;

подразл.+чутлив.+емоц.+відчут.+уяв.+символіз.+абстрактне мисл. +почуття.

     Чи можна ставити питання про співвідношення складових психіки? Це не просто. Кожен із наступних етапів є новим рівнем випереджувального відображення, що в певній мірі включає усі попередні. Ми не виокремлюємо тут таку інтегральну властивість психіки як сприйняття, адже сприйняттям можна вважати в тій чи іншій мірі кожен рівень, починаючи з п’ятого. Ми не виокремлюємо тут і мову, маючи на увазі більш широку символізацію. Також ми не виокремлюємо волю, як спрямовану на самоускладнення і розвиток життєву активність усього живого. Свідомістю людини можна умовно вважати останні три-чотири рівня випереджувального відображення. І мова не повинна йти виключно лише про символьне відображення, що виникло з уяви, а про сплав символьного відображення з усіма попередніми проявами психіки. Найвищими переживаннями людини ми вважаємо її почуття як переживання, що усвідомлені на основі образно-символьного відображення. Усі почуття людини - співчуття, сумління, почуття обов’язку, відповідальності, смислу життя тощо - є за визначенням соціальними почуттями. На наступному щаблі еволюції живого, яким є суспільство, ці переживання - вищі почуття – усвідомлений сімбіоз емоцій з розумом стануть визначальними для людини як “клітини” суспільства.

     Отже, свідомість сучасної людини ніяк не можна відокремлювати від її емоційно-вольовоїсфери.

     24.2. Уява як суто людська властивість свідомості.

     Уява як термін посідає чільне місце як в наукових дисциплінах, насамперед, у психології, так і в літературі, мистецтві, в побуті. Саме уява є тим ключовим поняттям, яке надає можливість описати нові емерджентні якості відображення на рівні психіки людини. Перші прояви уяви доісторичної людини зафіксовані у знаряддях праці, наскальному мистецтві і обрядах поховання померлих.

     На жаль, про уяву науковці висловлюються так, як і про свідомість чи волю: досі не зрозуміло, що це. Уява - це не то пам’ять, не то різновиди образів чи асоціацій. Підручники з психології повідомляють: “...до сих пір нам майже нічого не відомо саме про механізм уяви, в тому числі про його анатомо-фізіологічну основу. ...На ці важливі питання ми майже нічого конкретного відповісти не можемо” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 261]. Перш, ніж сформувати для себе власну модель інтегрованого бачення феномену уяви, ознайомимося з різними поглядами авторитетних вчених, які, звісно, не співпадають.

     С.Рубінштейн: “Під уявою у самому широкому смислі слова інколи розуміють будь-який процес, що здійснюється в образах. У такому випадку відтворення пам’яттю раніше створеного є “лише одним із видів уяви” (Ф. Кейра, А. Селлі, П. Блонський та ін.). ...відтворення образів звичайно, як показало дослідження, у певній мірі перетворює відтворене...

     Основна відмінність власне уяви від образної пам’яті пов’язана з іншим відношенням до дійсності. Образи пам’яті - це відтворення минулого досвіду. Функція пам’яті - зберегти незмінними результати минулого досвіду, функція уяви - їх перетворювати. ...На ранніх ступенях розвитку... відтворення далеко не є копією відтворюваного... відтворення ще чітко не відокремилося від уяви. ...Уява у власному смислі слова є лише тоді, коли потік образів перестає бути мимовільною зміною, немов би викривленням образів-уявлень, становлячись вільним оперуванням образами, не пов’язаним установкою на відтворення.

     ...У самих нижчих і примітивних своїх формах уява проявляє себе в мимовільній трансформації образів, яка здійснюється під впливом малоусвідомлених потреб, потягів, тенденцій, незалежно від будь-якого втручання суб’єкта... У вищих формах уяви, у творчості, образи свідомо формуються у відповідності з цілями, які ставить собі свідома творча діяльність людини. Уява є... надзвичайно суттєвим проявом особистості. ...В уяві проявляються усі види і рівні спрямованості особистості. ...У різних людей уява проявляється переважно в різних областях ... У кожній людині міститься якийсь “кусочок фантазії”, але у кожної фантазія і уява проявляються по своєму...” [Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с.  - С. 295-308].

     Л. Виготський: “...у сучасних ідеалістичних вченнях дві психологічні функції помінялися місцями. Якщо асоціативна психологія зводила уяву до пам’яті, то інтуїтивісти намагалися показати, що сама пам’ять є не що інше, як частковий випадок уяви. ...ідеалісти часто доходять до того, що і сприйняття розглядають як частковий випадок уяви. Сприйняття, говорять вони, є уявний, побудований розумом образ дійсності... Ідеалізм опинився тут безсилим... зарахував уяву в коло тих первинних творчих діяльностей свідомості, які ...притаманні свідомості з моменту її виникнення. За відомою формулою А. Бергсона, уява так же первинно притаманна нашій свідомості, як свобода волі... Близько до цієї точки зору стояв і У. Джемс.

     ...Питання про природу уяви, як надзвичайно важливе, було переведено у генетичну площину і зведено до питання про її первинність. ...Згідно з Піаже, який багато чим зобов’язаний Фрейду, первинна форма уяви є діяльність підсвідома... [Однак ] ...спостереження за розвитком уяви виявило залежність цієї функції від розвитку мови. Затримка у розвитку мови, як установлено, знаменує собою і затримку розвитку  уяви. ...фактичні дослідження не тільки не підтверджують того, що дитяча уява є формою безсловесної, аутистичної, неспрямованої думки, але, навпаки, вони на кожному кроці показують, що хід розвитку дитячої уяви, як і хід других вищих психічних функцій, суттєвим чином пов’язаний з мовою дитини.

     ...уява є діяльністю, надзвичйно багатою емоційними моментами. ... мислення ...стає немовби слугою пристрастей, стає немовби в підлегле відношення до емоційних спонукань і інтересів, і ми дійсно маємо таку психічну діяльність, яка характеризується своєрідним відношенням між процесом емоцій і процесом мислення і створює той сплав, який ми називаємо мрійливою формою уяви. Але ...сполучення з емоційними моментами не складає виключної основи уяви і уява не вичерпується цією формою. ...неправильно розглядати уяву як особливу функцію в ряду других функцій, як деяку однотипну функцію, що регулярно повторюється. Уяву необхідно розглядати як більш складну форму психічної діяльності, яка є реальним об’єднанням декількох функцій в їх своєрідних відношеннях... Разом з тим, ми спостерігаємо ще два надзвичайно важливих моменти... З одного боку, ми зазначаємо надзвичайну спорідненість, близкість процесів мислення і процесів уяви. ...обидва процеси виявляють свої основні успіхи  в одні і ті ж гентичні моменти. ...обидва вони розвиваються у єдності, по суті, самостійного життя в розвитку того і другого ми не спостерігаємо зовсім. ...Однак, було б неправильним ототожнювати одно з другим...

     Я хотів би, нарешті, сказати, що внутрішній зв’язок між уявою і реалістичним мисленнм, доповнюється новою проблемою, яка тісно пов’язана з проблемою довільності, або свободи, в людській діяльності, в діяльності людської свідомості. Можливості вільної дії, які виникають у людській свідомості, найтісніше пов’язані з уявою...” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 636-653].

     Немов: “Уява - особлива форма людської психіки... ні в чому іншому, крім уяви, не проявляється ідеальний і загадковий характер психіки. ...Завдяки уяві людина творить, розумно планує свою діяльність і керує нею. Майже вся людська матеріальна і духовна культура є продуктом уяви... Встановлено, що людина за своїм бажанням не в змозі припинити потік думок, зупинити уяву” [Немов, 1999; с. 260-270].

     Р. Немов зазначає ряд специфічних функцій, в яких проявляє себе уява, представляючи дійсність в образах: 1) участь образів у мисленні і у довільному регулюванні пізнавальних процесів; 2) участь образів у довільному регулюванні емоційних станів людини; 3) участь у формуванні внутрішнього плану дій (інтеріоризація); 4) участь у плануванні і програмуванні діяльності (проектуванні); 5) вплив на органічні процеси (аутотренінг).

     Короткий психологічний словник дає визначення уяви словами: “Уява - психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, уявлень, думок на базі її попереднього досвіду... З погляду психології уява полягає у вибірковому мисленому розчленуванні раніше вироблених зв’язків і створенні нових зв’язків - асоціацій. ...розрізняють мимовільну уяву (наприклад, у сновидіннях, при патологічних станах людини) і довільну, яка підпорядкована свідомо поставленій меті. ...Уява тісно пов’язана зі сприйманням, емоціями, пам’яттю, мисленням, мовою. ...уява є необхідною приналежністю великого розуму. ...Виховання уяви є керованим процесом як з боку педагогів, сім’ї, так і з боку відповідних закладів і установ суспільства” [Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І. Войтка. - К.: “Вища школа”, 1976. - 192 с. - С. 176].

     Що таке уява? Спробуємо узагальнити різні визначення. Найперше, це образи, яких існує більше, ніж один різновид. Звідки вони беруться первинно і чим відрізняються один від одного? Є дві основні точки зору, які інколи подаються як протилежні: 1) образи виникають із сприйняття, можуть зазнавати власні спонтанні та довільні реорганізації; 2) образи є результатом  когнітивного опису. “Було б доцільнішим за все постулювати правопівкульну форму холістичної, спонтанної образності і лівопівкульну образність, яка у більшій мірі спирається на волю, аналіз і пропозиційне управління” [Хант; с. 271-272].

     Г. Хант, спираючись на результати досліджень другої половини XX століття, стверджує, що необхідно відмовитись від точок зору, типових “для психології від Фрейда (1900) до Аллена Пайвіо (1971) і ще далі, що образи з необхідністю являють собою конкретну і тому більш примітивну форму мислення, яка по мірі подальшого розвитку має поступатись місцем абстрактним концептуальним структурам, які можливі лише на основі мови. Образи можуть цілком самі по собі ставати абстрактними і міжмодальними” [Хант; с. 274]. Саме міжмодальні трансляції стали тим “рубіконом”, що підняв уяву на якісно новий рівень. Виникнення символічного мислення було наслідком цього. До такого висновку ми приходимо, знайомлячись з міркуваннями Г. Ханта.

     Образи абстрактні і міжмодальні, головним чином на основі зорового сприйняття, а не мова є основою свідомості, стверджує Г. Хант, спираючись на матеріал книги Рудольфа Арнхейма “Зорове мислення” (1969) і акцентуючи увагу на синестезії, міжмодальному синтезі: “...зоровий мікрогенез... забезпечує геометричну динаміку, яка має відігравати центральну роль у абстрактному пізнанні, якщо вважати, що воно грунтується на образності у широкому розумінні цього терміну, а не на лінгвістичних здібностях. ...Арнхейм доказував, будь-яке мислення, у тому числі логічне і лінгвістичне, має, урешті-решт, грунтуватися на надшвидких, геометро-динамічних образах, ...образність не є за своєю природою підлеглою по відношенню до мови, ...первинною матрицею для усього пізнання слугують структури самого сприйняття, ...перцептуальні якості форми і руху присутні у самих актах мислення... і, фактично, є середовищем, у якому відбувається само мислення. ...Арнхейм наводить багато прикладів того, як піддослідні можуть створювати геометродинамічні малюнки, які відображають їх дійсне розуміння різноманітних абстрактних, явно вербальних понять... вчені-фізики заявляли про те, що вони мислять спонтанними геометро-динамічними образами” [Хант; с. 274-277].

     Г. Хант зазначає, що розвиток запропонованої Арнхеймом теорії зорово-просторової метафори як основи абстрактного мислення можна знайти у працях лінгвіста Джорджа Лакоффа (Lakoff, 1987) і філософа Марка Джонсона (Johnson, 1987). Вони поглибили розуміння того, що образні структури є началами всього символічного пізнання. Абстрактні просторові метафори, будучи сформованими, зворотньо впливають на сприйняття. Мова йде конкретно про два типи символічних структур - “структури базового рівня” і “образні схеми”. До першого типу автори відносять властивості типу “довгий-короткий”, “твердий-м’який”, “важкий-легкий”, “холодний-гарячий”. До другого типу - образних схем - відносять більш абстрактні форми, зокрема, вмістилище, шлях, джерело, мету, границі, рівновагу, злиття, розділення, силу, а також тілесні орієнтації типу вверх-вниз, передній-задній, близький-далекий, частина-ціле, центр-периферія, повний-пустий. На думку дослідників, усі логічні відношення уходять своїм корінням в такі образні схеми, що надаються нам сприйняттям, і взагалі “без використання образних схем ми не можемо навіть описати свій досвід, або ж, в дійсності, взагалі його мати” [Хант; с. 279-281].

     Таким чином, можна вважати, що “все наше пізнання носить непрямий характер - будучи “баченням як”, основаним на спогляданні одної ситуації через іншу і за її допомогою”, “взаємодії між лінгвістичною і образною системами... можна розглядати як вторинні взаємовідношення між по-різному організованими системами міжмодальної інтеграції..., зовнішнє лице образності представляють зорові форми”, “образи так же безумовно розгортаються у мові, як мова викликає образне уявлення...”, “символічна свідомість, основана на сприйнятті, урешті-решт, має бути подільною і спільною, структури мислення безпосередньо даються усім нам феноменальною організацією світу” [Хант; с. 282-285].

     Екскурс в історію на століття назад, який здійснив Г. Хант, дозволяє відтворити цінні висловлювання мудрих щодо уяви і свідомості, які співзвучні сучасним. Таке співпадання у певній мірі підтверджує їх спільну правоту. Цікавим є поняття sensus communis у стародавніх греків, римлян і індусів (аналог нашого сучасного здорового глузду) як злиття воєдино усіх почуттів, включно розуму. Емоції і мислення тоді не розрізнялися і в цьому був певний смисл, нині втрачений. На жаль, зазначає Хант, “ми плутаєм те, що не може бути нічим іншим, як стародавньою метафорою, з нашим сучасним поняттям матеріального пояснення, і потім відкидаємо це пояснення як безнадійно неадекватне. Наша теорія розуму, яка базується на мозку, ...не бачить різниці між сучасним розумінням фізичного тіла, з одного боку, і ...з тим суб’єктивним сприйняттям тіла в сінестетичних станах, яке займало таке важливе місце у стародавніх системах уявлень про розум... До наслідків нашої сучасної втрати цієї первинної системи феноменології, основаної на метафорах, відноситься відсутність збалансованості у більшості існуючих в наш час пояснень розуму і свідомості. Ми тепер мовчки і допускаємо, і увіковічуємо розрив між розумом і тілом, думкою і почуттям, почуттями і світом. ...Пропозиційне мислення узурпує усі інші символічні системи і робить себе мірою усієї символічної свідомості. ...Результатом стає, по суті, шизоїдна теорія розуму, в якій здібності у західній традиції стають відокремленими від структур, на яких вони базуються - подібні уявлення, вірогідно, шокували б наших предків. ...З точки зору sensus communis, подібно тому як мислення не можна відокремити від сприйняття чи світу, так і повністю втілене символічне пізнання не може бути відокремлено від нашого безпосереднього відчуття буття в часі. ...Dasein Хайдеггера, судячи з усього, свідчить про поширене почуття втрати нашого доступу до досвіду і відчуттю життя” [Хант; с. 309-311]. Мова тут йде, зокрема, про абсолютизацію корисних розрізнень і виникнення на грунті цього однобічності мислення – дефекту, яким страждають дослідники і досі.

     Отже, уява як психічний феномен тісно пов’язана з образами. Коли ж вперше виникають образи? Короткий психологічний словник [1976; с. 105] не то категорично, не то недбало визначає образи як результат свідомості: “ОБРАЗ - загальнопсихологічна категорія, результат відображення об’єктивного світу у свідомості людини. О. утворюється свідомістю внаслідок впливу на неї зовнішнього світу, дії зовнішніх і внутрішніх подразників”. А словник основних психологічних понять у підручнику Р. Немова (1999) дає більш обережне визначення: “ОБРАЗ - узагальнена картина світу (предметів, явищ), результат переробки інформації про нього, що поступає через органи чуття” [Немов; с. 668]. Картина у формі чого? Якої переробки? На якому щаблі еволюції вперше виникає образ і що з ним далі відбувається? Саме в цьому суть питання. Схоже, що вітчизняна психологія з феноменом образу також “блукає між трьома соснами”. Не розібравшись з питанням “Що таке образ?”, годі й думати про розуміння уяви.

     Образ - це форма відображення предметів і явищ зовнішнього світу. Кидаючи погляд на еволюцію живого, ми вперше можемо застосувати слово образ стосовно дії біологічного ферменту, який “немовби має в собі “програму” протікання реакції і хімічну формулу, “образ” речовини, що виникає в результаті цієї реакції” [Смирнов Н. С. Эволюция форм отражения материи // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики. Том 1. Отражение, познание, творчество. Изд. “Наука и искусство”, София, 1981. - 688 с. - С. 34]. Тож образ є певним згущенням, згорткою інформації про зовнішнє стосовно організму середовище, отриманої від органів чуття і хоча б на мить запам’ятованої. Будь-яка така інформація є, по суті, кодом відображення взаємодії. Еволюція відображувальної чутливості - це еволюція механізмів згортки інформації. У широкому смислі слова можна говорити про образи генетичної пам’яті і образи, що виникають у процесі життєдіяльності організму. Говорячи про образи, ми насамперед маємо на увазі ті, що становлять основу умовних рефлексів. Вважається, що навчатись і, відповідно, набувати умовні рефлекси здатні вже вищі безхребетні (молюски, черви) і хребетні, починаючи з найпростіших. Зазначимо, що між безумовними і умовними рефлексами нема чіткої межі, оскільки безумовні рефлекси здатні спрацьовувати на множину зовнішніх сигналів, первинно невластивих даному організмові.

     Отже, образи як згортка інформації, виникли рано. В процесі еволюції образи удоконалювалися, ставали більш динамічними, здатними до реконструкції, і почали “відриватися” від “місця мешкання” і вільно “пересуватися” у певній частині ієрархічно структурованої нервової системи. Отже, уява - це образи, які відриваються від “місця мешкання” і вільно переміщуються (“плавають”, “витають” тощо) і здатні до всіляких реконструкцій типу сновидіння, галюцинацій чи марення аутизму, відомих нам із психопатології. Що виникло раніше - здатність до реконструкції (деформації, трансформації) простих образів чи міжмодальний синтез образів? Очевидно, перше. Реконструкція - це основа виникнення уяви. Мабуть уява як мимовільні реконструкції (дефекти образного відображення) виникає у зародковому чи одномодальному стані разом із першими умовними рефлексами. Можливо мимовільні реконструкції образів у небачених до того обсягах виникли 150 тис. років тому і послужили підставою для відокремлення кроманьйонців від спільного з неандертальцями стовбура еволюції. Можливо таке новоутворення сприймалося тоді як хвороба, дефект, а насправді було тим, що ми сьогодні називаємо адаптивною генетичною мутацією. Та ува, якою ми оперуємо, це вже вища форма уяви – реконструкції (дефекти) не мимовільні, а такі, що підконтрольні волі. Отже, наша уява - не абсолютно нове психічне утворення, не наслідок діяльності свідомості. Як і образи, уява виникла ще до появи Homo sapiens.

     У тваринному світі уява вперше чітко з’являється там, де виникає гра. Вищий рівень людської уяви з’являється там, де виникає довільний розподіл діяльності у часі на фазу підготовки і фазу здійснення, коли виникає наскальне мистецтво і ритуальне захоронення своїх сородичів.

     Уява людини - це новий рівень відображення часу і цілісності світу, це створення “дзеркала” відображення (“бульки свідомості”) на основі більш динамічних і довільних, підконтрольних волі, реконструкцій (деформацій, трансформацій) простих образів і міжмодальних синтезів образів та більш потужної символічної пам’яті. Звісно, така уява здійснюється на фоні, на поверхні чи в потоці більш давньої мимовільної уяви.

     24.3. Внутрішня мова як суто людська форма символічної свідомості.

     “...ми не маємо досі ні в одного із авторів скільки-небудь систематичного викладу навіть простих фактичних даних про природу внутрішньої мови”- так зафіксував на початку 30-х років Л.С. Виготський стан справ щодо проблеми дослідження зв’язку мови і мислення, “…розробка цієї проблеми, наскільки нас відомо, взагалі не розпочиналась ще ніким із дослідників” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С.с. 664, 971]. Наприкінці XX століття Г. Хант, досліджуючи природу свідомості, пов’язує її з внутрішньою мовою: “Свідомість символізуючої істоти ніколи не може бути істинно особистою і незалежною - незважаючи на всі наші спроби у нашій культурі автономних “індивідів” прикидатися чи боятися, що справа полягає в іншому. Наша свідомість приходить до нас повністю структурованою як внутрішня бесіда. Ми можемо відвернутися від будь-яких змістів соціальності, але не від її форми” [Хант; с. 44].

     Оскільки свідомість сучасної людини як вища форма відображення не може відбутися поза суспільством, а індивідуальна свідомість є “клітиною” суспільної свідомості, то виникає питання про засоби об’єднання “клітин” у цілісність і впливу цілісності на її окремі елементи. Вирішальна роль мови у цьому для всіх сьогодні є очевидною. Тож проблема мови і мислення, мови і свідомості заслуговує детального розгляду.

     Розрізняють функції мови - комунікативну і сигніфікативну (смисловий інструмент мислення) та види мови - мову жестикуляції, мову пахощів, звукову (усну) мову, письмову мову і внутрішню.

     Історично (генетично) найпершою функцією мови була комунікативна, звуком, рухами чи запахами передавались внутрішні емоційні стани і позначення образів зовнішніх предметів чи явищ. Позначаючи одні образи іншими, більш компактними, стислими, густішими, мова почала оперувати знаками. Паралельно відбувалося поглиблення аналізу, виокремлення і розрізнення ознак і наступний синтез вторинних образів. З часом знаки ставали все більш абстрагованими. Із різних видів комунікативної мови найперспективнішою виявилася звукова мова. Знаки почали позначатися словами. Звукова мова почала обслуговувати мислення, яке досі розвивалося незалежно, і забезпечила його сходження на вищий ступінь понятійного мислення. Заново синтезовані образи - поняття - це вже продукт якісно нової функції мови - сигніфікативної функції. Пізніше поступово виникла письмова мова як позначення і запам’ятовування усної.

     Щодо відмінностей між усною і письмовою мовою, то усна є емоційно забарвленою (енергетично насиченою), використовує інтонацію, рухи (жести, міміку) і може бути більш лаконічною і інформативною, аніж письмова. Письмова мова може передавати усе те, що й усна, але інакше. Саме тому хороші оратори не обов’язково є хорошими письменниками і навпаки. Якщо усна мова виконує переважно функцію комунікації, то письмова ще й функцію запам’ятовування інформації і передачі її з затримкою у часі іншим споживачам.

     Особливістю внутрішньої мови є те, що вона ніколи не покидає людину, яка знаходиться у стані свідомості. В зв’язку з цим вона завжди була предметом особливої уваги. Психологи зазвичай зосереджували увагу на співвідношенні внутрішньої мови і мислення, ототожнюючи їх або розділяючи. Сьогодні науковці розуміють, що у психіці людини не існують окремі відчуття, сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення, мова, а все це знаходиться у взаємодії і єдності. Виокремлення і абстрагування тих чи інших ознак є лише штучним знаряддям для встановлення зв’язків між елементами цілісності. Отже, інколи є корисним вважати мислення внутрішньою мовою, але це справа угоди.

     Внутрішня мова не є мовою з самим собою. Вона не завжди є мисленням. Але вона завжди є відображенням дійсності, реальної чи уявної. В цьому полягає її основна функція, а не в обслуговуванні мислення, як це прийнято вважати. Специфікою такого відображення є знаки, зрозумілі для інших, інтерсуб’єктні знаки.

     Слово - це знак, насамперед комбінація звуків. Найпростішим словесним знаком є ім’я (етикетка), найскладнішим - поняття. Як відбувався перехід від найпростішого до найскладнішого в філогенезі і як відбувається в онтогенезі, ми маємо знати виходячи із практичних потреб відтворення нового покоління своїх нащадків. Маємо зупинитися на цьому питанні для більш детального розгляду.

***

     Звертаємося до підручників і першоджерел. Вони повідомляють наступне. Перші звуки дитини - крики. Близько 3-го місяця після народження у дитини з’являєтья гра звуків - лепет, белькотання. З 5-ти місяців діти починають реагувати на слова, відображаючи зв’язок слова з ситуацією. Цей зв’язок має асоціативний або умовно-рефлексивний характер. Перші осмислені слова дитина вимовляє наприкінці першого - початку другого року, це і є початок мови. Ці перші осмислені слова відображають органічні потреби та емоційні стани і є проявом комунікативної функції. Інша функція, функція позначення (що це?) проявляється у мові дитини у другій половині другого року від народження. Дитина звикає з тим, що кожен предмет має назву і набуває навички орієнтації у світі речей.

     Перші слова - це позначення образів і як такі вони структурно заміняють цілі речення. У дворічному віці дитина освоює перші прості речення і шляхом наслідування, копіювання мови дорослих знайомиться зі структурою, синтаксисом, відношеннями між елементами мови. На третьому році життя дитина починає вживати допоміжні слова “і”, “або”, якщо”, “то”, “так як” тощо. Тим самим дитина починає засвоювати причинні зв’язки. Але вживання дитиною таких мовленевих знаків ще не означає усвідомлення причинних відношень. Дитина лише демонструє вроджені механізми наслідування, прояви умовнорефлекторних та асоціативних зв’язків і, можливо, початки оперантного зумовлювання (постановки і перевірки гіпотез). Оволодіння смислом відбувається поступово з розширенням соціального спілкування. Одночасно з оволодінням зовнішньою мовою відбувається формування внутрішньої мови як засобу і форми відображення дійсності.

     Внутрішня мова це не лише “зовнішня мова мінус звук”. Це скоріше “зовнішня мова мінус звук мінус здійснення комунікативної функції”. Тому вона за структурою більш лаконічна, аніж письмова і усна мова. Не здійснюючи безпосередньо комунікативної функції, вона тим не менше може планувати комунікацію, відображати внутрішню бесіду з іншою людиною і враховувати емоції. Сучасні підручники з психології дотримуються позиції, що “твердження про незвідність мислення і мови відноситься не тільки до зовнішньої, але й до внутрішньої мови” [Рубінштейн, с. 396], “мислення і мова... являють собою... відносно незалежні реальності” [Немов, с. 324].

     Що торкається цілеспрямованих наукових досліджень відношення мислення і мови, то в психології досі обговорюються результати досліджень Ж. Піаже і Л.С. Виготського, здійснених ще у 20-ті роки минулого століття. Піаже чи не першим, на основі широких психологічних спостережень і експериментів, створив періодизацію становлення мислення і мови. Центральним виявилося питання про роль і місце егоцентричної мови. Виготський, повторивши досліди Піаже, зробив протилежні висновки: проходячи перехідну стадію егоцентричної, внутрішня мова виникає із зовнішньої. Як зазначає Р.С. Немов, “багато років по тому, познайомившись з контраргументами Л.С. Виготського, Ж. Піаже визнав правильність його позиції” [Немов, с. 329]. С.Л. Рубінштейн, будучи знайомим з цими точками зору, заявив: “Ми протиставляємо обом теоріям іншу концепцію”, але нічого нового не добавив, сказавши: “Здібність до спілкування завдяки мові і до повідомлення не є похідним продуктом розвитку, що імманентно здійснюється в дитині. Роль соціального впливу не похідна, а первинна.” [Рубінштейн; с. 407]. Справедливості ради, зазначимо, що Виготський саме на цьому і наголошував.

     Так ми приходимо до необхідності більш уважного ознайомлення з науковою спадщиною Л.С. Виготського. Як ми переконуємося, його висновки залишаються у фундаменті сучасних моделей взаємовідношення мови і мислення.

***

      Л. Виготський, досліджуючи розвиток мови і мислення в онтогенезі, писав у 20-х роках минулого століття, що загальноприйнятою є думка про те, що “спочатку дитина сприймає предмети, потім - дії, потім відношення, тобто зв’язок речей” [Выготский Л.С. Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 471]. Однак, зазначив він,“експериментальні дослідження показують, що це відбувається саме навпаки. Людина раннього віку сприймає світ синкретично – цілими великим групами або ситуаціями” [с. 473]. П. Блонський називав це “незв’заною зв’язувальністю”. “Дитина сприймає так, що у неї все пов’язане з усім. ...Що при цьому відбувається в мозку людини в частині фізіологічній, відносно відомо: це добре відображено у Павлова в цікавому положенні про іррадіацію, тобто первинно розлиту, дифузну стадію збудження, яким супроводжуються перші враження, що викликають до життя цілий комплекс, пов’язаний з цим враженням. ...Павлов говорить: ...генетично, комплекс подразників для дитини є первинним, дитина спочатку мислить комплексом, потім окремими речами” [с. 472-473]. Для нас тут є цікавим, що положення про цілісність сприйняття і наступне виокремлення суттєвого (предметів, зв’язків), яке покладене в основу концепції свідомості Г. Ханта наприкінці XX ст. як положення про “між-модальну синестезію”, обговорювалося Л. Виготським з опертям на попередні дослідження вітчизняної психології значно раніше.

     Л. Виготський, ведучи полеміку з сучасними йому психологами і відтворюючи спостереження і досліди Ж. Піаже, переконався, що розвиток мислення і мови у ранньому віці дитини не співпадає, а йде різними шляхами, “якби ми захотіли символічно зобразити криву розвитку мови і мислення, то окремі точки цих кривих не співпали б”, лише пізніше розвиток мови дитини впливає на мислення і перебудовує його. Початки мислення виявляються у дитини 10 місяців і передують формуванню мови. Спочатку слова являються лише заключною частиною практичної ситуації, на межі 4-5 років спостерігається одночасна дія мови і мислення, при цьому мова проявляється у виді егоцентричної, а мислення виникає в момент дії. Подальший розвиток мови перебудовує мислення. Як? Дитина починає розчленовувати “глибу синкретичних вражень” для того, щоб встановити між окремими частинами об’єктивний причинний зв’язок, “назвати предмет словом для дитини  - значить виокремити із загальної маси дійсних предметів один”. Так із виокремлення предметів слово розпочинає формування узагальнених понять.

     Як зазначає Л. Виготський, “єдність свідомості і зв’язку між окремими функціями психологією зазвичай скоріше постулювалося, аніж слугувало предметом досліджень. Більше того, постулюючи функціональну єдність свідомості, психологія... покладала в основу своїх досліджень мовчки усіма визнаний, явно не сформульований, цілком хибний постулат про визнання незмінності і стабільності міжфункціональних зв’язків свідомості” [с. 668]. Здійснюючи психологічний аналіз, необхідно бути обережним, щоб не втратити цілісну властивість унаслідок розкладення її на “складові” елементи, слушно попереджає Л. Виготський. “Що ж є такою одиницею, яка далі не розкладається і в якій містяться властивості, притаманні мовленевому мисленню як цілому, - запитує Виготський і відповідає: “така одиниця може бути знайдена у внутрішній частині слова - в його значенні”, “...саме в значенні слова зав’язано вузол тої єдності, яку ми називаємо мовленевим мисленням”, “з психологічної точки зору значення слова перш за все являє собою узагальнення”, яке відображає дійсність “зовсім інакше, аніж вона відображається в безпосередніх відчуттях і сприйняттях” [с. 673-674].

     “Найперша функція мови є комунікативною функцією. ...Мова немов би суміщала в собі і функції спілкування, і функції мислення, але в якому відношенні стоять ці функції одна до іншої, що зумовило наявність обох функцій в мові, як відбувається їх розвиток і як обидві структурно об’єднані між собою”, - ставить питання Л. Виготський. Вивчення процесів становлення спілкування і мислення саме в дитячому віці дозволило йому зробити висновок про те, що “так само, як неможливе спілкування без знаків, воно неможливе і без значення”. Для того, щоб передати зміст свідомості іншій людині, “нема іншого щляху, окрім віднесення змісту до відомого класу, до відомої групи явищ, а це... вимагає узагальнення. ...є всі підстави розглядати значення слова не тільки як єдність мислення і мови, але і як єдність узагальнення і спілкування, комунікації і мислення” [с. 675-676].

     Оглядаючи критично дослідження проблем мови і мислення у працях Ж. Піаже, Виготський запитує: “У чому ж полягає та центральна ланка, яка дозволяє звести воєдино усі окремі особливості дитячого мислення?” і висловлює своє бачення проблеми: “Воно полягає, з точки зору основної теорії Піаже, в егоцентризмі дитячого мислення. Це - основний нерв усієї його системи, це - наріжний камінь усієї його побудови” [с. 686]. Піаже визначає егоцентричне мислення як проміжне між аутистичним, ненапрямленим мисленням і спрямованим, свідомим. Аутистичне мислення (за визначенням Е. Блейлера, ірраціональне, ірреалістичне мислення, яке не співпадає з шизофренічним аутизмом) - це підсвідома думка в образах, яка створює сновидіння та уявну дійсність і прагне лише до задовольняння власних бажань і потреб. Думка аутистичного мислення індивідуальна на противагу соціальній думці логічного, свідомого мислення, спрямованого на пристосування і перетворення дійсності. Згідно з Піаже, егоцентрична думка дитини є аутистичною за структурою, спрямованою на пристосування до дійсності за функцією і тісно пов’язаною з грою за формою діяльності.

     Ж. Піаже пов’язує егоцентризм дитячого мислення з відповідною логікою - “символізмом” сновидінь (фрейдівськими згущенням, переміщенням), яка передує логіці узагальнюючого мислення. Проміжною ланкою між логікою сновидінь і логікою мислення є синкретизм [гр. synkrёtismos - злиття, нерозчленованість]. Таким чином, згідно з Ж. Піаже, егоцентрична думка утворює перехідний ступінь у розвитку мислення від аутизму до логіки. Сфера впливу егоцентризму, на думку Піаже, до 8 років співпадає з усією областю дитячого мислення і сприйняття в цілому, після 8 років егоцентричний характер дитячого мислення частково зберігається лише у сфері абстрактного міркування. Дитина дошкільного віку веде себе поряд з соціальним досвідом ще подібно дикуну, який закликає дощ магічним обрядом.

     Заперечуючи Ж. Піаже, Л. Виготський не погоджується з тим, що аутизм є первинним і основним ступенем, над яким надбудовуються усі подальші ступені в розвитку мислення, що найбільш раннє мислення - це, говорячи словами Піаже, деяке міражне уявлення, що принцип задоволення передує принципу реальності, який керує логікою розумного мислення. Посилаючись на Блейлера, Виготський уточнює два момента: по-перше, аутистична функція не є настільки примітивною, нижчі тварини нею не володіють; по-друге, уявлення про первинність аутизму нічим не підтверджується, аутистична функція виникає відносно пізно, оскільки базується на уяві.

     На думку Л. Виготського, “чим більш складним і більш диференційованим стає утворення понять і логічне мислення, тим більш точним стає, з одного боку, їх пристосування до реальності і тим більшою стає можливість звільнення від аффективності. Зате, з іншого боку, в такій же мірі збільшується можливість впливу емоційно забарвлених енграм із минулого і емоціональних уявлень стосовно майбутнього” [с. 697]. З часом різниця між двома видами мислення - аутистичним і логічним стає все більш різкою.

     Л. С. Виготський про роль і місце егоцентричної мови. “В факті егоцентричної мови Піаже вбачає перший, основний і прямий доказ егоцентризму дитячої думки. ...егоцентрична мова дитини є основним фактичним, документальним доказом в основі усієї концепції дитячого егоцентризму. ...егоцентрична мова не виконує ніякої об’єктивно корисної, необхідної функції в поведінці дитини, ...являє собою немов би вербальне сновидіння дитини або, у всякому випадку, продуктом його психіки, більш наближеним до логіки мрії і сновидіння, аніж до логіки реалістичного мислення” [с. 701, 702, 704].

     “Нами було піддано експериментальному і клінічному дослідженню питання про долю і функції егоцентричної мови у дитячому віці. Ці дослідження привели нас... до іншого розуміння психологічної природи егоцентричної мови дитини, аніж те, яке розвиває Піаже, ...привели нас до висновку, що егоцентрична мова дитини дуже рано починає виконувати в її діяльності надзвичайно своєрідну роль.

     ...ми організували поведінку дитини таким же чином, як і Піаже, з тою лише різницею, що ми ввели цілий ряд ускладнюючих поведінку дитини моментів. ...Таким чином, ми набули право вважати, що труднощі і порушення гладко плинної діяльності є одним із головних чинників, спонукаючих до життя егоцентричну мову.

     ...В експерименті ми знаходимо лише непрямі дані, які дають привід для побудови гіпотези про те, що в егоцентричній мові ми схильні бачити перехідий ступінь у розвитку мови від зовнішньої до внутрішньої. Сам Піаже... вважає, що доля егоцентричної мови - відмирання, питання ж про розвиток внутрішньої мови дитини залишається в усьому його дослідженні найбільш темним із усіх питань дитячої мови, і виникає уявлення, що внутрішня мова, якщо розуміти під цим внутрішню в психологічному сенсі слова мову, тобто мову, виконуючу внутрішні функції, аналогічні егоцентричній зовнішній мові, передують зовнійшній, або соціалізованій, мові” [с. 705, 706, 708].

     “...перше, що поріднює внутрішню мову дорослої людини з егоцентричною мовою дошкільника, - це однаковість функції: і та, і інша є мова для себе, яка відокремлена від мови соціальної, що виконує задачі повідомлення і зв’язку з оточенням. ...в одній і тій же ситуації у дошкільника і школяра виникає то егоцентрична мова, то мовчазне обмірковування, тобто процеси внутрішньої мови. Це дослідження показало нам..., що процеси мовчазного обмірковування можуть бути з функціонального боку еквівалентні процесам егоценричної мови” [с. 708, 709].

     “...як функція, так і доля егоцентричної мови у світлі нових фактичних даних зовсім не підтверджують наведеного вище положення Піаже про егоцентричну мову дитини як пряме вираження егоцентризму його думки. ...це факт, що егоцентрична мова дитини може не тільки не бути вираженням егоцентричного мислення, але й виконувати функцію, прямо протилежну егоцентричному мисленню, функцію реалістичного мислення, зближуючись не з логікою мрії і сновидіння, а з логікою розумної, доцільної дії і мислення.

     Таким чином, прямий зв’язок між фактом егоцентричної мови і ...визнанням егоцентричного характера дитячого мислення не витримує експериментальної критики. ...разом з цим зв’язком падає і головна фактична основа, на якій побудована концепція дитячого егоцентризму” [с. 710, 711].

     “Якщо наша гіпотеза не обманює нас, то... шлях, що приводить до виникнення егоцентричної мови, є прямо протилежним тому, який вимальовується в дослідженнях Піаже. ...Спробуємо тепер коротко описати цей шлях розвитку... Первинною функцією мови є функція повідомлення, соціального зв’язку, впливу на оточення як з боку дорослих, так і з боку дитини. ...далі, в процесі росту, соціальна мова дитини, яка є багатофункціональною, розвивається за принципом диференціації окремих функцій і в певному віці досить різко диференціюється на егоцентричну і комунікативну мову. ...На основі егоцентричної мови дитини, що відкололася від соціальної мови, виникає потім внутрішня мова дитини - основа її мислення, як аутистичного, так і логічного.

     ...процес утворення внутрішньої мови ...здійснюється шляхом розділення функцій мови, шляхом виокремлення егоцентричної мови, шляхом її поступового скорочення і, нарешті, шляхом її перетворення у внутрішню мову” [с. 712, 713, 714].

     “Як іде процес розвитку дитячого мислення: від аутизму, від міражної уяви, від логіки сновидіння до соціалізованої мови і логічного мислення, перевалюючи у своєму критичному пункті через егоцентричну мову, чи процес розвитку йде зворотним шляхом: від соціальної мови дитини через перевал її егоцентричної мови до її внутрішньої мови і мислення ( в тому числі і аутистичному)?

     ...Дійсний рух процесу розвитку дитячого мислення здійснюється не від індивідуального до соціалізованого, а від соціального до індивідуального - таким є основний підсумок як теоретичного, так і експериментального дослідження даної проблеми.

     Аутизм відображає біологічні властивості дитячої природи [с. 725]. Мислення виникає спонтанно раніше соціального тиску і примусу? “...своєрідність мислення дитини полягає, по теорії Піаже, в тому, що його розум тче на двох станках і що перший станок, який тче в площині суб’єктивності, бажань і капризів, є найбільш важливим, оскільки він є справою самої дитини. ...перед нами чисто біологічна концепція, яка намагається вивести своєрідність дитячого мислення із біологічних особливостей його природи. ...Центральним висновком, який покладається в основу подальших двох томів досліджень Піаже, є висновок відносно того, що дитина живе в подвійній дійсності. Ця думка не є виключною власністю Піаже. Всі теорії дитячої психології... просякнуті цією ідеєю. ...Розглядаючи уявлення про світ, яке дитина засвоює через мову, Еліасберг приходить до висновку, що все це не відповідає дитячій природі, що воно протилежне тій цілісності, яку ми спостерігаємо в грі та малюнках дитини. Разом з мовою дорослого, говорить він, дитина засвоює і категоріальні форми, розподіл суб’єктивного і об’єктивного, я і ти, тут і там, тепер і після. ...дві душі живуть в дитині: первинна - повна зв’язків дитяча душа і друга, що виникає під впливом дорослих і переживає світ в категоріях”[с. 726-728].

     “Що являє собою процес соціалізації дитячої думки, як його малює Піаже? ...Піаже бачить в соціалізації єдине джерело розвитку логічного мислення. ...потреба в логічному мисленні і само пізнання істини виникає із спілкування свідомості дитини з іншими свідомостями. “Без наявності інших свідомостей невдача досвіду привела б нас до ще більшого розвитку фантазії і до маячні. В нашому мозку постійно виникає множина хибних ідей, химерностей, утопій, містичних пояснень, підозр, перебільшених уявлень про сили нашого “я”. Але все це розсіюється при дотику до подібних нам” [Піаже, цит. за [ , с. 728]].

     “Піаже приходить у третьому томі (3), присвяченому з’ясуванню того, які уявлення існують у дитини про світ, до наступного висновку: реалізм мислення, анімізм і артифіціалізм (уявлення про те, що все зроблено штучно руками людини) є трьома домінуючими рисами дитячого світогляду” [с. 730].

     Л. С. Виготський про генетичні коріння мислення і мови. “...розвиток мови і мислення здійснюється непаралельно і нерівномірно... Це вірно як по відношенню до філогенезу, так і онтогенезу. ...мислення і мова мають генетично цілком різні коріння.

     ...В дослідах Келера ми маємо цілком ясний доказ того, що початки інтелекту , тобто мислення у власному сенсі слова, з’являються у тварин незалежно від розвитку мови і зовсім не в зв’язку з її успіхами.

     ...Відсутність мови і обмеженість “слідових стимулів”, так званих “уявлень”, є основними причинами того, що між антропоїдом і самою найпримітивнішою людиною існує величезна різниця” [с. 746, 747].

     “...в середовищі психологів різних напрямків... ми не знаходимо скільки-небудь закінченої і науково переконливої теорії інтелекту. ...кожен зі своєї точки зору заперечує основне положення Келера про незвідність інтелекту шимпанзе до добре вивченого методу проб і помилок, з одного боку, і про спорідненість інтелекту шимпанзе і людини, про людиноподібність мислення антропоїдів - з іншого боку. ...Бюлер справедливо говорить: ”Дії шимпанзе цілком не залежні від мови, і в пізнішому житті людини технічне, інструментальне мислення набагато менше пов’язане з мовою і поняттями, аніж інші форми мислення”. ...дійсно..., в мисленні дорослої людини відношення інтелекту і мови не є постійним і однаковим для усіх функцій, для усіх форм інтелектуальної і мовленевої діяльності.

     ...Келер пише про “мову” шимпанзе: “Їх фонетичні прояви без будь-якого виключення виражають лише їх прагнення і суб’єктивні стани..., але ніколи не знак чогось “об’ктивного””. ...Келер описав надзвичайно різноманітні форми “мовного спілкування” між шимпанзе. На першому місці мають бути поставлені емоційно-виразні рухи, дуже яскраві і багаті у шимпанзе (міміка і жести, звукові реакції). Далі ідуть виразні рухи соціальних емоцій (жести привітання і т.п.). (Дослідники вказують на те, що у вищих приматів формуються вказівні жести. - А.П.). ...Келер в іншому місці показує, як за допомогою подібних жестів встановлюється у досвіді примітивне пояснення, яке заміщує словесну інструкцію” [с. 748-750].

     Згідно з Л. Виготським, у філогенезі відношення мислення і мови є такими:

Мислення і мова мають різні генетичні корені.

Розвиток мислення і мови йде незалежно одне від одного.

Відношення між мисленням і мовою не є скільки-небудь постійною величиною на всьому протязі філогенетичного розвитку.

Антропоїди виявляють людиноподібний інтелект в одних відношеннях (початки використання знарядь) і людиноподібну мову - зовсім в інших (фонетика, емоції і початки соціальної функції мови).

Антропоїди не виявляють характерного для людини відношення - тісного зв’язку між мисленням і мовою. Одне і друге не є скільки-небудь пов’язаним у шимпанзе.

У філогенезі мислення і мови ми можемо з упевненістю констатувати домовленеву фазу в розвитку інтелекту і доінтелектуальну фазу в розвитку мови [с. 758-759].

     Що торкається онтогенезу, то:

     “В онтогенезі відношення мислення і мови значно більше є невиразним і запутаним. ...Лише останнім часом ми отримали об’єктивні, експериментальні докази того, що мислення дитини проходить домовленеву стадію. ...В дослідах Келера шимпанзеподібний вік дитини припадав на 10-й, 11-й і 12-й місяці. ...найбільше значення в цих дослідах - це незалежність початків інтелектуальних реакцій від мови. ...удалося встановити однозначні специфічні реакції на людський голос у дитини вже на 3-му тижні життя (передсоціальні реакції) і першу соціальну реакцію на людський голос на другому місяці. Однаковим чином сміх, лепет, показування, жести у перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту.

     Ми знаходимо, таким чином, у дитини першого року життя вже ясно виражені ті дві функції мови, які знайомі нам по філогенезу.

     Але саме важливе, що ми знаємо про розвиток мислення і мови у дитини, полягає в тому, що у певний момент раннього віку (близько двох років), лінії розвитку мислення і мови, які йшли дотепер порізно, перехрещуються, співпадають у своємк розвитку і дають початок зовсім іншій формі поведінки, характерній для людини.

     ...дитина, у якої відбувся цей перелом, починає активно розширювати свій словник, свій запас слів, запитуючи про кожну нову річ, як це називається. ...Дитина немовби відкриває символічну функцію мови” [с. 759-761].

     У онтогенезі відношення мислення і мови, як їх побачив Л. Виготський, є такими:

Мова і мислення мають різні генетичні корені.

В розвитку мови дитини ми безумовно можемо констатувати “доінтелектуальну стадію”, так же як і в розвитку мислення - “домовленеву стадію”.

До певного моменту той і інший розвиток йде незалежно одне від другого.

У певний момент обидві лінії перетинаються, після чого мислення стає мовленевим, а мова стає інтелектуальною [с. 762].

     “...Значення внутрішньої мови для всього нашого мислення є настільки великим, що багато психологів ототожнюють внутрішню мову і мислення. ...Однак в психології не з’ясовано ні те, яким чином відбувається перетворення зовнішньої мови у внутрішню, ані те, в якому саме віці здійснюється ця важлива зміна, як вона протікає, чим викликається і яка взагалі його генетична характеристика.

     ...чому мова стає внутрішньою? Відповідь ...мова стає внутрішньою в силу того, що змінюється її функція.

     Наші дослідження показують... цей розвиток проходить, взагалі говорячи, через чотири основні стадії. Перша стадія - доінтелектуальна мова і домовленеве мовлення. Друга стадія виражається в тому, що оволодіння граматичними структурами і формами йде у дитини попереду оволодіння логічними структурами і операціями, відповідним даним формам. Дитина оволодіває такими формами мови, як “тому що”, “так як”, “якщо б”, коли”, “напроти”, “але”, задовго до того як вона оволодіває причинними, часовими, умовними відношеннями, протиставленнями і т.д. Дитина оволодіває синтаксом мови раніше, ніж оволодіває синтаксисом думки. Дослідження Піаже переконливо показали, що граматичний розвиток дитини йде попереду його логічного розвитку. Третя стадія - стадія зовнішнього знака, зовнішньої операції, за допомогою якої дитина розв’язує внутрішню психологічну задачу. Це - стадія обчислень на пальцях, стадія зовнішніх мнемонічних знаків у процесі запам’ятовування. В розвитку мови - це стадія егоцентричної мови. Четверта стадія - зовнішня операція входе усередину (інтеріоризація). Це - обчислення в умі, “логічна пам’ять”. В області мови - це внутрішня мова” [с. 762-766].

     Як функціонує внутрішня мова у дорослої людини? “Відношення мислення і мови у цьому випадку можна було б схематично позначити двома колами, що перетинаються, які показали б, що певна частина процесів мови і мислення співпадає. ...у дорослої людини співпадання мислення і мови є часткове явище” [с. 767-768].

     Цікавим є цитування Виготським [с. 769] Енгельса, який пояснюючи смисл гегелівського розрізнення між розсудком і розумом, пише: “У нас однакові з тваринами усі види розсудочної діяльності... вже розбивання горіха є початок аналізу..., синтез (у випадку витівок тварин) і - в якості поєднання обох - експеримент... За типом усі ці методи, тобто усі відомі звичайній логіці засоби наукового дослідження, цілком однакові у людини і у вищих тварин. Тільки за степенем розвитку (відповідного методу) вони різні” [Енгельс Ф. Діалектика природи. - С. 59]. В іншому місці Енгельс говорить: “Ясно само собою, що ми не думаємо заперечувати у тварин здатність до планомірних, умисних дій”. Зародки таких дій “існують скрізь, де є протоплазма, де живий білок існує і реагує” [Діалектика природи, с. 101].

     Отже, дитина у першому віці запитань 1,5 року запитує “як це називається?”. “Дані етнічної психології і особливо психології дитячої мови (див. особливо Піаже) говорять про те, що слово тривалий час є для дитини скоріше властивістю, аніж символом мови: дитина... раніше оволодіває зовнішньою структурою, аніж внутрішньою. ...спочатку слово - річ, яка вже після стає структурою символічною” [с. 772]. Лише через роки слово усвідомлюється як знак, що несе значення і смисли. Чому так легко дитина запам’ятовує слова і оперує ними? Який психологічний механізм забезпечує це? Відповідь - наслідування.

     У другому віці запитань (4 роки по тому) починає запитувати “чому?”. Функціональне використання знаку, навіть більш простого, аніж слово, з’являється значно пізніше, не моментально, в тривалому процесі оперування знаками. Внутрішня мова розвивається шляхом накопичення тривалих функціональних і структурних змін, вона відгалужується від зовнішньої мови дитини разом з диференціюванням соціальної і егоцентричної функції мови, і далі, мовленеві структури, засвоєні дитиною стають основними структурами його мислення. Генетичні корені і шляхи розвитку мислення і мови до певного моменту є різними. Наступний перетин обох шляхів розвитку не заперечується ніким. Мовленеве мислення розвивається в залежності від оволодіння соціальними засобами мислення, являє собою суспільно-історичну форму поведінки.

     24.4. Думка і слово як відображення дійсності у свідомості людини.

     Зв’язок думки і слова виникає, змінюється і розростається в ході самого розвитку думки і слова. Ні про яку  константність  зв’язку  чи  паралельність розвитку мова не йдеться. Л. Виготський розуміючи складність проблеми, відразу відкинув традиційний аналіз, який користувався методом розкладання явища на елементи, редукції до найпростішого. Він спробував замінити його аналізом, який розчленовує складну єдність мовленевого мислення на одиниці, розуміючи їх як такі продукти аналіза, що на відміну від елементів не втрачають властивостей, притаманних цілому, і відображають в найпростішому вигляді єдність мислення і мови. Такою одиницею, на думку Виготського, є значення слова. Значення слова з психологічної точки зору є узагальненням. Вищою формою узагальнення є поняття. Оскільки утворення понять і будь-яке узагальнення є акт мислення, то ми вправі розглядати значення слова як феномен мислення.

     Головним результатом своїх досліджень Виготський вважає розкриття того, що значення слів не залишаються незмінними, як стверджувала тодішня асоціативна психологія, а розвивається. Виготський критикує ту позицію, яка розглядає слово як зовнішнє вираження думки, її одяг, що не приймає ніякої участі у її внутрішньому житті. Він пише: “Якщо підсумувати ...критичний огляд основних сучасних вчень про мислення і мову, можна звести до двох основних положень те спільне, що притаманне усім цим вченням психологічної думки. По-перше, жоден із цих напрямків не схвачує в психологічній природі слова того самого головного, основного і центрального... замкнутого в ньому узагальнення як цілком своєрідного способу відображення дійсності у свідомості. По-друге, усі ці вчення розглядають слово і його значення поза розвитку” [с. 961].

     Якою є функціональна роль словесного значення в мисленні? Якщо перейдемо із генетичного плану в план функціональний і зосередимо увагу не на процесі розвитку значень і зміни їх структури, а на процесі функціонування значень у словесному мисленні, то побачимо відношення думки до слова як процес зміни фаз і стадій, як розвиток. “Відомо, - пише Л. Виготський, - що зовнішня сторона мови розвивається у дитини від слова до зчеплення двох чи трьох слів, далі до простої фрази і до зчеплення фраз, ще пізніше  - до складних речень і до зв’язної, складеної із розгорнутого ряду речень мови. Дитина, таким чином, йде в оволодінні зовнішньою, звуковою стороною мови від частин до цілого. Але й відомо також, що за своїм значенням перше слово дитини є ціла фраза - однослівне просте речення. В розвитку семантичної сторони мови дитина починає з цілого, з речення, і тільки пізніше переходить до оволодіння частковими смисловими одиницями, значеннями окремих слів, розчленовуючи свою злиту, суцільну, виражену в однослівному реченні думку на ряд окремих, пов’язаних між собою словесних значень” [с. 963]. Таким чином, розвиток смислової, семантичної і зовнішньої, синтаксичної сторін мови йде у протилежних напрямках. Це перша особливість розвитку мови дитини.

     Другою особливістю розвитку мови дитини є випередження оволодіння граматикою порівняно з оволодінням логікою. Дитина, яка цілком правильно і адекватно вживає сполучники “тому що”, “незважаючи на”, “так як”, “хоча”, які виражають причинно-наслідкові, часові, протиставлячі, умовні та інші залежності, у своїй спонтанній мові на протязі шкільного віку не усвідомлює смислової сторони цих сполучників і не вміє довільно ними користуватися. Спочатку ми спостерігаємо у дитини неусвідомлення словесних форм і словесних значень і недиференційованість тих і других. Слово і його звукова будова сприймається дитиною як частина мови або як її властивість, невідокремлена від інших властивостей. Це, очевидно, явище, притаманне і всякій примітивній мовленевій свідомості в її філогенезі. Для ілюстрації цієї думки Виготський приводить анекдот Гумбольдта, в якому розповідається про те, як один простолюдин, підслухавши розмову студентів-астрономів про зірки, звернувся до них із запитанням: “Я розумію, що за допомогою різних приладів людям вдалося виміряти відстань від Землі до самих далеких зірок і дізнатися про їх будову і рух. Але мені хотілось би знати, як люди дізналися про їх назви?”. Він мав на увазі, що назви зірок можуть бути пізнані лише від самих зірок. Прості спостереження показують, що так мислять діти в дошкільному віці, коли назви сприймаються як властивості речей.

     Розрізнюючи в семантичній структурі слова предметну віднесеність і значення, слід зазначити значно більшу питому вагу предметної віднесеності, належності у дитячому слові. Дитина первинно не диференціює ані словесного значення і предмета, ані значення і звукової форми слова. Далі ця диференціація поглиблюється з розвитком узагальнення і рухом до істинних понять.

     Розгляд семантичного плану мови не є достатнім для прояснення відношення думки до слова. Чи не найважливішим є правильне розуміння психологічної природи внутрішньої мови. “Але ця проблема уявляється чи не самою запутаною із усіх питань, що відносяться до вчення про мислення і мову. ...ми не маємо досі ні у одного із авторів скільки-небудь систематичного викладення навіть простих фактичних даних про природу внутрішньої мови” [с. 971].

     Одним із перших значень терміну “внутрішня мова” було розуміння його як вербальної пам’яті, оскільки слово може бути замінено образом пам’яті як і будь-що інше. Друге значення внутрішньої мови пов’язують з скороченням мовленевого акту, як передумову, початок звукової мови, як мовленевий рефлекс, обірваний на двох третинах свого шляху (Міллер, Уотсон, Бехтерєв, Сеченов). У третьому значенні під внутрішньою мовою мають на увазі все, що передує зовнішній звуковій мові. Внутрішня мова є мова для себе. Зовнішня мова є мова для інших. “Не можна навіть допустити, що така корінна і фундаментальна відмінність у функціях не тягне за собою ніяких наслідків для структурної природи обох мовленевих функцій” [с. 973].

     Відштовхуючись від егоцентричної мови дитини, яку детально досліджував Ж. Піаже, Виготському вдалося, застосовуючи генетичний метод дослідження, внести певну додаткову визначеність у співвідношення внутрішньої і зовнішньої мов. Він встановив, що егоцентрична мова, проходячи ряд ступенів, не відмирає у початковому шкільному віці, як вважав Піаже, а переходить у внутрішю мову. Виготський здогадався, що егоцентрична мова являє собою ранні форми внутрішньої. Це дало змогу дослідити експериментально початки внутрішньої мови.

     Л. Виготський розрізняє і протиставляє свою позицію і позицію Ж. Піаже так. “Згідно з вченням Ж. Піаже, егоцентрична мова дитини являє собою пряме вираження егоцентризму дитячого мислення, яке, в свою чергу, є компромісом між первинним аутизмом дитячого мислення і поступовою його соціалізацією - ...динамічним компромісом, в якому з розвитком дитини зникають елементи аутизму і зростають елементи соціалізованої думки, завдяки чому егоцентризм в мисленні, як і в мові, поступово сходить на ніщо. ...За функцією егоцентрична мова у такому випадку не може бути нічим іншим, як простим акомпанементом, супроводжуючим основну мелодію дитячої діяльності. ...З точки зору нашої гіпотези егоцентрична мова являє собою мову внутрішню за своєю психологічною функцією і зовнішню за своєю структурою. Її доля - переростання у внутрішню мову” [с. 976-978]. Виготський детально аналізує усі відомі йому факти із області розвитку егоцентричної мови, усі три групи її ознак - функціональні, структурні, генетичні і показує, що “егоцентрична мова розвивається у напрямку до внутрішньої мови, і весь хід її розвитку не може бути зрозуміли інакше, як хід поступового прогресивного нарощування основних характерних властивостей внутрішньої мови” [с. 981]. Критичним для перевірки гіпотези був аналіз впливу соціального оточення на інтенсивність егоцентричної мови. Залежність могла бути або прямо пропорційною, або обернено пропорційною. Відповідно підтверджувалась або гіпотеза Виготського, або гіпотеза Піаже.

     Першою і головною особливістю внутрішньої мови є її особливий синтаксис. Ця особливість полягає в гаданій, уявній уривчастості, фрагментарності, скороченості внутрішньої мови порівняно з зовнішньою, в тенденції до предикативності синтаксиса внутрішньої мови - скорочення фрази і речення за рахунок пропуску підмета і пов’язаних з ним слів. “Значення цього феномену стане нам остаточно ясним, якщо ми звернемося до порівняння в цьому відношенні зовнішньої мови з письмовою мовою, з одного боку, і з внутрішньою мовою, з іншого. ...якщо все, що ми бажаємо висловити, полягало в формальних значеннях вживаних нами слів, то нам потрібно було б вживати для висловлювання кожної окремої думки значно більше слів, аніж це робиться в дійсності. Саме цей випадок має місце в письмовій мові. Там в значно більшій мірі , ніж в усній, висловлювана думка виражається в формальних значеннях вживаних нами слів. Письмова мова - мова при відсутності співрозмовника. Тому вона стає максимально розгорнутою мовою, у ній синтаксична розчленованість досягає свого максимума. В ній унаслідок розмежованості співрозмовників стає неможливим розуміння з півслова і предикативні судження. ...Грибоєдівське “і мовить, як пише” має на увазі цей комізм перенесення багатослівного і синтаксично складно побудованого і розчленованого мовлення письмової мови в усну” [с. 993]

     Лінгвістика давно встановила, що різні за своїм функціональним призначенням форми мови (поезія, проза тощо) мають кожна свою особливу лексику, свою граматику і свій синтаксис. Для психології мови цікавою є фундаментальна відмінність діалогічної і монологічної форм мови. Усна мова у більшості випадків є діалогічною. Помічено, що тільки в усній мові є можливою така розмова, яка немов би є доповненням до поглядів, які співрозмовники час від часу кидають одне одному. Ті два момента, які дозволяють скорочувати усну мову, - знання підмета і безпосередня передача думки рухами (жестами, мімікою) та інтонацією - повністю виключені письмовою мовою. Отже, зрозуміло, що монолог являє собою більш складну, більш штучну форму мови, яка виникла історично пізніше, ніж діалог.

     Усна мова займає середнє місце між мовою письмовою, з одного боку, і внутрішньою, з іншого. Ті самі обставини, які створюють в усній мові можливість чисто предикативних суджень і які повністю відсутні в письмовій мові, являються постійними і незмінними супутниками внутрішньої мови, невід’ємними від неї. Ми завжди знаємо, про що йдеться у нашій внутрішній мові. Ми знаємо, про що думаємо. Підмет нашого внутрішнього судження завжди при-сутній у наших думках. Виготський ілюструє це таким прикладом думок очікуючого трамвая. Сам на сам з собою нам ніколи нема потреби удаватися до розгорнутих формулювань: “Трамвай “Б”, якого ми очікуємо сьогодні вранці вже 10 хв, щоб поїхати туди-то, вже йде”. Тут завжди достатньо одного присудка “Йде”.

     До чого веде тенденція скорочення, спрощення, згущення синтаксису внутрішньої мови? Відповідь на поверхні. Внутрішня мова оперує переважно семантикою, а не фонетикою і синтаксисом. Але можливості скорочення внутрішньої мови цим не вичерпуються. Як показав Виготський, додаткова можливість скорочення внутрішньої мови криється у своєрідних особливостях самої семантики внутрішньої мови - у переважанні смислу слова над значенням. Зазначимо, що на час досліджень Виготського, психологія вже розрізняла значення і смисли слова. “Смисл слова, як показав Полан, являє собою сукупність усіх психолоічних фактів, що виникають у нашій свідомості завдяки слову. Смисл слова, таким чином, стає завжди динамічним, текучим, складним утворенням, яке має декілька зон різної стійкості. Значення є тільки одна із зон того смислу, який набуває слово у контексті тієї чи іншої мови. ...Значення... є той нерухомий і незмінний пункт, який залишається стійким при всіх змінах смислу слова у різних контекстах. ...Смисл слова, говорить Полан, є явище складне, рухливе, постійно змінне в певній мірі відповідно окремим свідомостям і для одної і тої ж свідомості у відповідності з обставинами. У цьому відношенні смисл слова невичерпний. Слово набуває свій смисл у фразі, але сама фраза набуває смисл лише в абзаці, абзац - у контексті книги... Дійсний смисл кожного слова визначається, урешті-решт, усім багатством існуючих в свідомості моментів... “Смисл Землі, - говорить Полан, - це Сонячна система, яка доповнює уявлення про Землю; смисл Сонячної системи - це Чумацький шлях, а смисл Чумацького Шляху... це означає, що ми ніколи не знаємо повного смислу чого-небудь і, таким чином, повного смислу будь-якого слова. ...Смисл слова ніколи не є повним. За великим рахунком він впирається в розуміння світу і у внутрішню будову особистості в цілому” [с. 1003-1004]. Однак, виникає питання про співвідношення значення і смислу.

     Між смислом і словом існують значно більш незалежні відношення, аніж між значенням і словом. Слова можуть змінювати свій смисл, а смисли слова. Як слово може існувати без смислу, так і смисл може існувати без слів. У внутрішній мові те переважання смислу над значенням, яке ми спостерігаємо в усній мові в окремих випадках як більш-менш слабо виражену тенденцію, доведено до своєї математичної границі і представлено в абсолютній формі. Тут превалює смисл над значенням, фраза над словом, контекст над фразою.

     Відомо, що слова можуть механічно об’єднуватися, утворюючи нові слова для позначення більш складних понять. При цьому має місце наголошення на головному корені одного слова та скорочення звукової структури іншого слова. Що торкається смислів, то, як пояснює Виготський: “смисли слів, більш динамічні і широкі, аніж їх значення, виявляють інші закони об’єднання і злиття словесних значень. ...Смисли немов би вливаються один в один і немов би впливають одне на одного, так що попередні немов би містяться в наступному чи модифікують його. Що торкається зовнішньої мови, то ми спостерігаємо аналогічні явища особливо часто в художній мові. ...Тут в одному слові реально міститься смисловий зміст цілого твору. Особливо яскравим прикладом закону впливу смислів є назва гоголівської поеми “Мертві душі”. ...”Мертві душі” - це не померлі і обліковані як живі кріпосні, а усі герої поеми, які живуть, але духовно мертві. ...подібно тому як увесь багатоманітний смисл цієї поеми може бути вміщено в тісні рамки двох слів, так точно великий смисловий зміст може бути у внутрішній мові влито в сосуд єдиного слова” [с. 1006-1007].

     Говорячи про внутрішню мову, дослідники зазначають, що якби можна було б записати внутрішню мову на фонограф, то вона залишилася б для прослуховуючих такий запис повністю незрозумілою. “Вже все, зазначене вище, як своєрідний синтаксис внутрішньої мови, редукція її фонетичної стоони, її особливий семантичний стрій в достатній мірі пояснює і розкриває психологічну природу цієї незрозумілості. ...Досліди показують, що словесні значення у внутрішній мові завжди є важко перевідними на мовлення зовнішньої мови ідіомами, тобто утвореннями індивідуального значення. ...Годилося б дивуватися не тому, що ця мова є незрозумілою, а тому, що можна очікувати зрозумілості внутрішньої мови” [с. 1007-1008].

     Завершуючи звіт про дослідження особливостей внутрішньої мови, Л. Виготський наголошує на тому, що усі ці особливості її проявів можна спостерігати як у зовнішній мові дорослих, так і в егоцентричній мові дитини. Разом з тим, “усі зазначені нами особливості внутрішньої мови навряд чи можуть оставити сумніви  в правильності ...тези про те, що внутрішня мова являє собою цілком особливу, самостійну, автономну і самобутню функцію мови. Перед нами дійсно мова, яка цілком і повністю відрізняється від зовнішньої мови. Тому ми вправі розглядати її як особливий внутрішній план опосередкування мовленевого мислення динамічними відношеннями думки і слова” [с. 1009]. Перехід від внутрішньої мови до зовнішньої супроводжується переструктуруванням синтаксису і трансформаціями смислу - перетворенням предикативної і ідіоматичної мови в синтаксично розчленовану і зрозумілу для інших мову.

     Думки, смисли, значення, слова - це засоби спілкування індивідуальних свідомостей. Свідомості взаємодіють не безпосередньо, а опосередковано. Думка прагне з’єднати щось з чимось, встановити відношення між чимось і чимось. Якщо зовнішня мова є матеріалізацією думки, то внутрішня - зворотній процес випаровування мови в невидиму думку свідомості. Думка не співпадає безпосередньо з мовленевим вираженням, не складається із окремих елементів, схожих зі словами. Думка завжди являє собою щось ціле, значно більше за своєю протяжністю і обсягом, ніж окреме слово. Як говорить Виготський, “думку можна було б порівняти з навислою хмарою, яка проливається дощем слів” [с. 1012].

     Отже, відношення думки до слова э живий процес народження думки в слові. У мисленні інакше відображена дійсність, аніж у відчуттях, основною відмінною рисою слова є узагальнене і деталізоване відображення дійсності. Узагальнення відбувається на основі більш глибокого аналізу, розрізнення. Аналіз і синтез передує узагальненню слова. Вищою формою узагальнення є поняття. Таким чином, мислення і мова є одним із ключів до розуміння природи людської свідомості. За висловом Л.С. Виготського, “слово відноситься до свідомості, як жива клітина до організму”, “свідомість відображує себе в слові, як сонце в малій каплі води” [с. 1018].

     25.1. Емоції – що ми знаємо про них?

     Першим виникає питання про співвідношення емоцій і відчуттів, що виникло  раніше та із яких проросло коренів.

     Щодо відчуттів. Підручник “Психологія” навчає: “Відчуття вважаються найпростішими із усіх психічних явищ. Вони являють собою усвідомлюваний… чи неусвідомлюваний… продукт переробки центральною нервовою системою значимих подразників, що виникають у внутрішньому або зовнішньому середовищі. В еволюції живих істот відчуття виникли на основі первинної подразливості. …людина у вигляді відчуттів отримує невелику, найбільш значиму частину тої інформації й енергії, які діють на її організм” [Нем; с. 166-167]. “Здатність відчувати дана нам і усім живим істотам з нервовою системою від народження” [Нем; с. 181]. А “Короткий психологічний словник” повідомляє: “Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму при безпосередньому впливові подразників  на відповідні органи чуття. …Здатність до відчуття виникла в процесі еволюції з подразливості (елементарна форма реакції живого організму на зовнішні впливи). …Поряд із сприйманням відчуття складає чуттєвий рівень пізнання. …Відчуття класифікують за властивістю подразників і рецепторів: 1) відчуття зовнішніх подразників (екстероцептивні) – зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові; 2) відчуття внутрішніх подразників (інтероцептивні) – органічні: відчуття спраги, голоду тощо; 3) кінестетичні й статичні (пропріоцептивні) – відчуття скорочення чи розслаблення м’язів, рухів та положення тіла” [000].

     Щодо емоцій. “Короткий психологічний словник” повідомляє: “Емоції – процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об’єктів, який має для організму сигнальне і регулююче значення. В емоціях людини міститься багата гама відтінків, від легких, ледве вловлюваних змін настрою до різких коливань, нерідко вибухів, які психологи називають афектами. …Емоції викликають в організмі людини комплекс біохімічних реакцій, деякі з них – негативні – можуть бути навіть руйнівними, наприклад для серця. …І.П. Павлов розглядав емоції як складний безумовний рефлекс. Емоції людини відбивають ставлення особистості до навколишньої дійсності і до самої себе. …Особливості емоцій: експресивність, динаміка, інтенсивність, полярність. Емоції класифікуються за різними ознаками: стенічні, що підвищують життєдіяльність організму, і астенічні, що її пригнічують; прості і складні, залежно від того, які потреби вони задовольняють; позитивні і негативні, відповідно до процесу задоволення потреб, тощо. Шляхом тренування людина може навчатися… розумно керувати своїми емоціями. Виховання у людини контролю над своїми емоціями є важливою соціально-педагогічною проблемою” [000]. А підручник Р. Немова “Психологія” навчає: “Емоції – це особливий клас суб’єктивних психологічних станів, які відображають в формі безпосередніх переживань, відчуттів приємного чи неприємного, відношення людини до… До класу емоцій відносяться настрої, почуття, афекти, пристрасті, стреси. Вони включені до всіх психічних процесів і станів людини. Будь-які прояви активності людини супроводжуються емоційними переживаннями. …Чим складніше організована жива істота, чим вищу ступінь на еволюційних сходинках вона посідає, тим різноманітнішою є та гама всіляких емоційних станів, які вона здатна переживати. …Найстаріша за походженням, найпростіша й найбільш розповсюджена серед живих істот форма емоційних переживань – це задоволення, що отримується від задовольняння органічних потреб, і незадоволення, пов’язане з неможливістю це зробити при загостренні відповідної потреби. …будь-який емоційний стан супроводжується чисельними фізіологічними змінами організму. …Однак чітко встановити які із суб’єктивно даних нам як неоднакові емоційні переживання якими органічними змінами супроводжуються, так і не вдалося. …Емоції здатні випереджати ситуації і події, які реально ще не наступили, і виникають у зв’язку з уявленнями…” [Нем; с. 436-440]. “…Згідно з теорією Джемса-Ланге, спочатку мають відбутися органічні зміни у відповідь на дію стимулів, і тільки потім як їх суб’єктивно відображений наслідок виникає емоція. …емоція є не що інше, як наше відчуття вже минулих змін”. Згідно з пізнішою теорією Кеннона-Барда, “емоційні переживання і відповідні їм органічні зміни породжуються одночасно і виникають із одного джерела”, таламуса, гіпоталамуса і центральної частини лімбічної системи. Згідно з активаційною теорією Ліндсея-Хебба, “емоційні стани визначаються впливом ретикулярної формації нижньої частини головного мозку” [Нем; с. 67, 70-71, 448]. ”Більш складним є питання про порівняння емоцій у тварин і людини. Важкість його розв’язання полягає в тому, що первинні емоції у людини і тварини, носять уроджений характер” [Нем; с. 128].

     Ще Б. Спіноза (1675) вірно визначив емоції як стани, які “збільшують чи зменшують здатність самого тіла до дії, сприяють їй чи обмежують її” (“Етика”, частина третя, визначення 3). Ч. Дарвін у своїй праці “Походження виразних рухів людини” довів: емоції людини, пов’язані з турботами про власне тіло, дійсно мають тваринне походження. Перші дослідники емоцій (Г. Спенсер і його учні, Т. Рібо і його школа, творці й послідовники біхевіоризму), з’ясувавши їх біологічне походження і знаходячись під впливом ілюзії щодо можливостей раціонального розуму, зробили помилкові висновки, що емоції “цигани нашої психіки”, “крива розвитку емоцій йде вниз”, “в той час як розвиток людської психіки йшов уперед, емоції відступали назад” [Выг; с. 617]. У. Кеннон довів, що відмирає не сама емоція, а інстинктивні компоненти емоції, що роль емоцій у людській психіці інша, аніж у нижчих тварин. Він пов’язав механізм емоцій з мозком. Наступним кроком у дослідженнях було відкриття зв’язку і залежності між розвитком емоцій і розвитком інших сторін психічного життя людини. З. Фрейд показав надзвичайну динаміку емоційного життя, зокрема зміни в проявах емоцій впродовж життя людини. Починаючи з праць А. Адлера вчення про емоції стало невід’ємною і центральною частиною вчення про характер людини, емоція стала пов’язуватися з процесами становлення психологічної структури особистості. Е Клапаред, досліджуючи психічне розмаїття емоцій, першим чітко розчленив емоції і почуття. Починаючи з Клапареда, дослідники емоцій намагаються знайти відповіді на питання: 1) як пояснити, що світ людських емоцій з кожним новим кроком людини на шляху свого історичного розвитку стає все більш різноманітним? 2) чому інтелектуальні переживання людини проявляються в формі сильних емоційних переживань? 3) чому кожен важливий поворотний момент в долі дитини і дорослої людини так яскраво забарвлений емоційно? Сам Клапаред шукав відповіді на шляху розрізнення емоцій і почуттів. К. Левін показав, як один емоційний стан перетворюється в інший, як виникає заміщення емоційних переживань, як незавершена емоція продовжує існувати часто в закритому виді. Е. Блейлер показав, що при патологічних змінах у хворого виникає своєрідна система взаємин між емоціями і мисленням: самі по собі емоції зберігаються, але їх місце у психічному житті зміщується. У випадку аутизму емоцій-ний процес є ведучим, провідним, а інтелектуальний – веденим [Виг; с. 622 - 635].

     С.Л. Рубінштейн, узагальнюючи теоретичний і експериментальний матеріал у своїх “Основах…” так розставляє акценти: “Інстинктивні реакції й емоціональні прояви зливаються у непомітних переходах. …Генетично, безсумнівно, емоції були первинно пов’язані з інстинктами і потягами. Зв’язок цей зберігається…” [Руб; с. 555]. “У людини емоції, пов’язані з діяльністю, займають особливе місце, оскільки саме діяльність дає позитивний чи негативний результат. Відмінні від елементарного фізичного задоволення чи незадоволення людські почуття успіху, вдачі, тріумфу, радості і неуспіху, невдачі, краху тощо пов’язані перш за все з ходом чи підсумком діяльності. К. Бюлер висунув закон, згідно з яким по ходу дії емоції переміщуються від кінця до початку. …Зміщення емоційного переживання до початку дії пов’язане також з ростом свідомості. …Насправді треба говорити не просто про єдність емоцій і інтелекту в житті особистості, а про єдність емоційного і інтелектуального усередині самих емоцій, так само як і усередині самого інтелекту” [000; с. 560-562].

     Тут слід згадати також тривимірну теорію В. Вундта, в якій акцентується увага на протилежностях переживань приємного і неприємного, напруженнях і розрядки, збудження і пригніченості. Заслуговує уваги і вчення І.П. Павлова про динамічний стереотип – стійку систему тимчасових умовнорефлекторних зв’язків у корі головного мозку, що забезпечують сталі, однакові відповіді організму на певні комбінації зовнішніх стимулів. Вважається, що динамічний стереотип зменшує емоційну реакцію.

     Існує згода дослідників щодо неможливості виникнення й існування декількох різних емоцій-переживань одночасно. Вони існують послідовно.

     У людини ступінь усвідомленості емоцій може бути дуже різною, аж до неусвідомлення, що не означає відсутність переживання.

     Емоції пов’язані з пам’яттю, почуття і пристрасті – з довгостроковою пам’яттю.

     Емоції не обмежуються внутрішніми переживаннями, а й мають зовнішнє вираження в очах (існує до 80 їх відтінків), в голосі (його інтонаціях та тембрі), в виразних рухах обличчя і всього тіла – міміці й пантоміміці.

    “Умовний рефлекс, згідно з І.П. Павловим, безумовно, грунтується на передбаченні, оскільки умовна реакція має “попереджувальний” характер. Як показав наш аналіз, у складі умовного рефлексу є апарат, який створюється в процесі формування рефлексу для оцінки наступної ситуації, тобто акцептор результату реакції. Однак нейрофізіологи зовсім не торкаються у своїх роботах цієї проблеми...

     Суть справи у наступному: нервове збудження, зумовлене подразненням якого-небудь рецептора, згідно з рефлекторною теорією розповсюджується по “рефлекторній дузі” на основі лінійно-поступального принципу, тобто від пункту до пункту. Між тим за своєю суттю прогноз передбачає “забігання вперед”, випередження ходу збуджень: з самого початку з’являються процеси і фізіологічні апарати, які мають проявити себе лише на завершальній стадії рефлекторної дії.

     ...тут ...ціль виступає як дещо наперед дане... Але як виникла сама  ціль? Які чинники і які матеріальні процеси передували її появі і створили із неї матеріальний апарат, спрямовуючий специфічне прагнення організму? ...На основі яких конкретних нейрофізіологічних механізмів обирається один-єдиний поведінковий “степінь свободи” із мільйонів можливих?

     Зазвичай усі ці питання досліджуються окремо, поза їх логічним зв’язком... можна сказати, що головний недолік відповідних досліджень - відсутність універсальної моделі... Ясно, що модель, яка б задовільняла б дослідника, може бути побудована при обов’язковому використанні даних нейрофізіології для постійної корекції роботи цієї моделі.

     ...на кожному нейроні кори головного мозку одночасно, і це було показано в експерименті, обробляються збудження трьох різних джерел: внутрішнє збудження, пов’язане з формуванням тієї чи іншої домінуючої мотивації; зовнішні збудження, спричинені даною обстановкою; збудження пам’яті, зумовлені як мотивацією, так і даною обстановочною афферентацією.

     АФФЕРЕНТНИЙ СИНТЕЗ... На стадії підготовки рішення, тобто афферентного синтезу, в усіх випадках поведінкового акту вирішується найголовніше питання: який корисний результат має бути отриманий в даній ситуації і при даній комбінації складових збуджень цієї стадії? ...Для розуміння цього ...необхідно уявити собі окремий нейрон і мільйони нейронів як утворення з незчисленною кількістю степенів свободи... Простий математичний розрахунок показує, що усі степені свободи в масштабі цілого мозку можуть бути представлені числом, для запису якого необхідна стрічка в 9,5 млн. км! ...Суть проблеми полягає в тому, яким чином мозок здійснює вибір із мільярдів можливих одного-єдиного степеня свободи, яка дає корисний ефект саме в даній ситуації.

     ...Таким чином, прийняття рішення, згідно з нашою схемою, - результат попереднього афферентного синтезу, на стадії якого здійснюється універсальний перебір витягу із пам’яті усіх попередніх результатів дії і всіх попередніх оцінок цих результатів у відповідності з наявною домінуючою мотивацією. Саме для цієї відповідальної стадії, вочевидь, і потрібен процес реверберації, який мобілізує усі скарби комор пам’яті. ...З нейрофізіологічної точки зору цей процес вибору полягає, вочевидь, в безперервному скануванні різних результатів, еталоном яких слугує домінуюча в даний момент мотивація.

     АКЦЕПТОР РЕЗУЛЬТАТІВ ДІЇ... в якому перетнулися найголовніші шляхи історичних пошуківвідгадки таємниць людської психіки (ціль, прогноз, помилки, пам’ять, очікування і багато іншого). ...Що це за апарат? Якою є його природа і які функції? ...Смисл цього апарата, випереджуючої і прогнозуючої властивості майбутнього результату, полягає в тому, що в кінці дії, тобто після того, як..., має бути отримана вся інформація про параметри цієї дії.

     ...В момент порівняння двох комплексів збудження наша нервова система здійснює контроль виконаної дії. ...Оскільки наша поведінка являє собою справжній континуум результатів, великих і малих, то практично такого роду звірення відбуваються в нервовій системі неперервно.

     ЕВОЛЮЦІЯ ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ІНТЕЛЕКТУ... Виникає, однак, запитання: чи є описані вище механізми інтелекту специфічними лише для вищих рівнів розвитку тварин або навіть тільки для людського мозку? ...Відповідаючи на поставлені вище запитання, слід перш за все висловити основне положення: жодна із властивостей мозкової діяльності, які ми вище розглядали як характерні ознаки інтелекту, не виникала раптово, на якомусь “рубіконі”, до якого цієї властивості не було і після якого вона з’явилась. Усі ці властивості виникли вже на зорі зародження життя, і усі вони були вже тоді частиною динамічної фізіологічної архітектури... Це може здаватися дивним, оскільки ми завжди описуємо інтелект як видатну властивість живого, притаманну принаймні самим вищим і досконалим представникам тваринного царства. Однак наше здивування негайно розсіється, якщо уявимо собі, як відбувалося формування інтелекту. Візьмемо для прикладу прогноз майбутніх подій чи результатів будь-якої діяльності...” [П.К.Анохин. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интелекта / Кибернетика живого: Человек в разных аспектах.-М.: Наука, 1985.-176 с.]

28.1. Пропедевтика теми розділу

(вступ до теми моделювання феномену свiдомостi)

     С в і д о м і с т ь  і  р у х. - “Самий скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності рухатися. Чи є тут свідомість наслідком або причиною по відношенню до руху? В одному смислі, вона - причина, оскільки має управляти рухом. Але в іншому смислі, вона - наслідок, позаяк її підтримує саме рухова активність, і якщо ця активність зникає, свідомість згасає  чи, скоріше, засинає” .

Бергсон А., “Творча еволюція” (1907). 

32.5. Техніка як матеріалізація свідомого відображення природи

 (екстеріоризація), як штучна природа, як самоускладнення природи

Вклад Рене Декарта в осознание механизмов самосознания человека. Первая реабилитация желаний-страстей человека

Далее рассмотрим причастность Рене Декарта к объективации самосознания человека. Декарт, будучи во многом последовательным августинианцем, радикально изменяет августинианскую идею внутреннего измерения и придает ей совершенно новое направление, которое, в свою очередь, также создало целую епоху. Известный девиз “Cogito ergo sum” (“Я мыслю, следовательно, я существую”) четко отделяет душу с разумом от тела. Отныне о разуме можно рассуждать не оглядываясь на тело. Упрощение! – можем мы сказать сегодня. Но тогда это было необходимым шагом к более глубокому внутреннему измерению, чем то, которое инициировал Августин.

По сравнению с Платоном, Декарт предлагает новое истолкование разума не как средства созерцания космического порядка и перенесения его на человеческое бытие, а как инструмент репрезентации мира, построения внутренней картины внешней действительности. Декарт, начиная философствовать, был уже под влиянием начатой Галилеем эпохи механистического взгляда на Природу. Если Природа представляет собой хорошо отлаженный механизм, то что остается делать человеку?

“Осознание мира как механизма неотделимо от его видения как сферы потенциального инструментального контроля”, - так констатирует новую ситуацию Ч.Тейлор. Идея инструментального контроля благодаря Ф.Бэкону (1561-1626) уже летала в воздухе и на Британских островах. Так начинался переход от простого созерцания Природы к экспериментальной науке Нового времени.

И что дает человеку такой инструментальный контроль? Ответ мы видим в известном фрагменте из «Размышления» Декарта: “Можно …вместо той умозрительной философии, которую преподают в школах, найти практическую философию, при помощи которой, зная силу и действие огня, воды, воздуха, звёзд, небес и всех других окружающих нас тел так само выразительно, как мы знаем разные занятия наших ремесленников, мы могли бы так само использовать их для присущего им употребления, и, таким образом, стать как бы хозяевами и господами Природы”.

Вот так, от Декарта, берёт начало новая рациональность поведения человека, прагматическая рациональность, критерии которой человек выбирает сам исходя из достигнутого им уровня интеллекта и субъективного видения мира. Человек начинает осознавать себя покорителем, преобразователем и властителем Природы. Природа становится для него внешним объектом. Вместе с тем, с этого момента начинается и отсчёт нового этапа самоуверенности человека, которая становится со временем чрезмерной, гипертрофированной.

Декартовское понимание рационального разума становится полностью отличным от понимания платоновского. Согласно Платону, чтобы быть рационально мыслящим, надо соизмерять себя, свою жизнь с идеями космического порядка, с истинно сущим. Для Декарта рациональность означает мышление в соответствии с определёнными правилами, принципами, канонами. Для Декарта и его последователей рациональность состоит не в результате правильного субъективного видения-отражения действительности, а в процессе, в процедурном свойстве субъективного мышления. Ч.Тейлор замечает, что “несмотря на многочисленные расхождения относительно природы самой процедуры и при всём пренебрежении к Декарту со стороны господствующего эмпирического направления в модерной научной культуре, концепция рациональности остается процедурной” [Тейлор, с. 211].

Что касается взаимоотношений разума человека с его желаниями-страстями (животными инстинктами, рефлексами и бессознательным - как мы это сегодня называем), Декарт строит совсем новую теорию страстей. Он рассматривает страсти не как взгляды (общепризнанная в то время модель, идущая от стоиков), а как функциональные устройства. Страсти, как мы сегодня понимаем, порождаются движением животных энергий, функция которых состоит в адаптации организма к условиям жизни. И важно то, что Декарт не призывает нас подобно стоикам полностью освободиться от страстей. Более того, он восхищается теми ‘большими душами’, которые имея даже самые неистовые страсти, умеют их контролировать своим разумом. Здесь мы усматриваем и гениальную догадку Декарта о том, что инстинкты человека обеспечивают всю его психику, в том числе и разум, необходимой энергетикой и поэтому жизненно ему необходимы.

Согласно Декарту, наличие рационального контроля предполагает объективацию не только внешнего мира, но и тела человека, и его страстей, и инструментальную позицию относительно их. Что касается осознания человеком собственного достоинства и уважения себя, то прежний дух этики чести также перенесён был из внешнего измерения во внутреннее. Для Декарта уже не есть значимым добывать славу в пространстве общества и выглядеть героем, более значимым становится утверждение чувства своей значимости в собственных глазах.

Декарт продолжает углублять уже ставшую значимой и традиционной после Августина тему самоконтроля и силы воли. В трактате «Страсти души» он рисует сильные души такими, “в которых воля может естественно преодолевать страсти с наибольшей легкостью”. Сильная душа борется со страстями “своим собственным оружием”, которое “состоит из твёрдых и определённых суждений, касающихся знания добра и зла – знания, согласно которому она решила осуществлять свою жизнь”. Декарт, следуя Августину, рассматривает силу души (силу воли, говоря языком современной психологии) центральной добродетелью. Сила, твёрдость, решимость, контроль – это наиважнейшие качества, что составляют воинско-аристократические добродетели, но теперь их интериоризовано, то есть перенесено внутрь человека. Для Декарта они являют себя не в величии подвигов военной доблести во имя общины, но скорее во внутреннем господстве мысли над страстями. Обладателя великой сильной души принято называть благородным человеком. Благородный человек имеет развитое чувство собственного достоинства, самоуважения. Такое представление о достоинстве и самоуважении лежит в основе декартовского видения морали.

Чем декартовское внутреннее измерение отличается от августиновского? Согласно Августину, человек, который мысленно погружается внутрь себя, приходит ко всё большему осознанию своей несамодостаточности и далее к выводу, что внутри него действует Бог. Так открывалась возможность жить рядом с Богом. Для Декарта, напротив, суть поворота к самоосознающей себя рефлексивности состоит в возможности достижения вполне самодостаточной уверенности человека в себе. Речь шла об открывшихся реальных возможностях самосовершенствования человеческой природы. И тут есть над чем работать человеку, вооруженному инструментальным рациональным разумом.

Известны высказывания Блеза Паскаля (1623-1662), который был современником Декарта и используя метафоры тростника и середины между всем и ничем, пытался точно охарактеризовать сущность человека. Мишель Монтень (1533-1592), опережая Паскаля, озабоченно писал в своих «Опытах» о том же самом так: «Между нами, небесные мысли и адские поступки всегда в согласии… Они стремятся освободиться и проникнуть в человека. Это ужас: вместо ангелов люди превращаются в зверей… Эти всепроникающие силы пугают меня не меньше вершин заоблачных и недосягаемых».

Безусловно, новая концепция внутреннего измерения способствовала более глубокому познанию сущности человека и побуждала его к целенаправленной работе над собой. Вместе с тем, признание желаний-страстей полезными не поощряло последующих исследователей к более глубокому изучению соотношения животных инстинктов и рационального разума внутри естества человека, к более глубокому изучению механизмов их контроля.