Концепцiї сучасного людинознавства,

філософсько-педагогічна антропологія,

фiлософiя освiти, педагогічна психологія

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

О н т о г е н е з с в і д о м о с т і і педагогічний процес у контексті глобалізації суспільства та зміни освітньої парадигми

Прогнозовані результати як актуальна проблема загальноосвітньої школи у контексті зміни освітньої парадиги на особистiсно зорієнтовану . . . . . . . . . . . 299

Поточне оцінювання: чи потрібне воно середній школі? . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313

Елiта як виховний iдеал . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 317

Про зміну освітньої парадигми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 339

     2.5. Що знає пересічна людина про свою свідомість і своє несвідоме?

У процесі історичного розвитку психіка людини змінюється не тільки кількісно, але і якісно; заодно зі змістом перетворюється і її форма – самі закономірності, яким вона підкоряється.

Ці зміни не вивідні із законів індивідуальної психіки; вони не можуть бути зрозумілі, якщо розглядати індивіда ізольовано від суспільства.

Різні форми психіки відповідають різним суспільним формаціям; специфічний для кожної суспільної формації характер психіки є продуктом впливу суспільства; всю психіку індивіда визначають “колективні уявлення”, які в нього упроваджуються суспільством, ...які в кінцевому рахунку є не чим іншим, як ідеологією тої спільноти, до якої належить індивід [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 148].

     Рубінштейн докоряє Леві-Брюлю, що для того “суспільні відносини лежать ... в основному в плані свідомості” [там само, с. 149]. Беручи до уваги сучасний етап розвитку психології, ми можемо стверджувати, що Л. Леві-Брюль був більш близьким до істини, ніж його опонент. Разом з тим, як і в часи Рубінштейна (30 - 50-ті роки XX ст.), так і сьогодні, говорячи його словами, “проблема історичного розвитку людської свідомості ще мало розроблена в психології” [там само, с. 148]. Вітчизняні психологи досі уникали цієї теми, боячись торкатись так званого основного питання філософії, продовжують віддавати проблему свідомості на відкуп філософії чи витісняють її у лоно соціології. Розділ про свідомість у сучасних підручниках і навчальних посібниках займає скромне місце, опис проявів свідомості (і це стало традицією) розмазується в описах пізнавальних процесів, і за визнанням їх авторів “...глава про свідомість, незважаючи на дуже важливе значення цього явища в розумінні психології і поведінки людини, досі залишається одною із найменш розроблених” [Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.- 3-е изд. - М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1. Общие основы психологии. - 688 с. - С. 133]. Тим самим, феномен свідомості принижено і проблему її наукового пізнання вітчизняною наукою фактично витіснено у перелік другорядних проблем.

      Уважний читач знайде у пізніших працях Рубінштейна немало позицій, які суперечать його попереднім негативним висловлюванням щодо концепції Л. Леві-Брюля: “Із зміною суспільного устрою... змінюються почуття і погляди людей, пов’язані зі зміною суспільних відносин. ...В психології кожної людини є риси, спільні усім людям, незалежно від того, до якого суспільного устрою, класу і т. д. вони б не належали, і які зберігаються протягом багатьох епох..., але нема такої абстрактної “загальнолюдини”, психологія якої складалась би тільки із загальнолюдських рис чи властивостей; в психології кожної людини є риси, специфічні для того суспільного устрою, для тої епохи, в якій живе індивід...” [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. - С. 146, фрагмент із книги “Буття і свідомість”. М., 1957, с. 233-238]. Поза увагою Рубінштейна не залишилось і питання про сталість тих чи інших психічних процесів: ”В різних психічних явищах питома вага компонентів міри стійкості не однакова. ...Найбільш рухливим і змінним змістом психічних процесів є все те, що в почуттях, думках і т.д. виражає відношення людини як суспільної істоти до явищ суспільного життя” [там само, с. 145]. Зауважимо, що “найбільш рухливим і змінним змістом психічних процесів” є те, що відноситься до складових психіки, які виникли на пізніших стадіях еволюції, мова йде не про щось інше, а саме про свідомість, хоча Рубінштейн уникав говорити про еволюцію свідомості в історичний час.

     Тож чи продовжується еволюція свідомості? Існують різні точки зору між протилежними крайнощами. До двох вище викладених, Леві-Брюля і Рубінштейна, додамо також позицію відомого антрополога-структураліста К. Леві-Строса, який наголошував на ідентичності свідомості аборигенів у різних куточках нашої планети, що залишились на стадії первісної суспільної організації, і представників сучасної йому індустріальної епохи [Леві-Строс, Клод. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк. - К.: Основи, 2000. - 387 с. - С. 97-100, 219]. Ми не можемо з цим погодитися. Очевидно, відповідь на питання щодо еволюції залежить від того змісту, який вкладається у поняття свідомості.

     3.5. Взаємодія структури і функції як прояв самоорганізації психіки. Геологічна” будова нервової системи і поведінки людини.

     У контексті сучасних проблем педагогіки особливого смислу набуває зауваження С.Л. Рубінштейна щодо взаємодії структури і функції: ”...не підлягає сумніву, що організм взагалі і особливо найбільш активні його органи (до числа яких в першу чергу, звісно, відноситься мозок) у процесі свого функціонування зазнають більш чи менш значної перебудови, обробки, шліфування, так, що зрілі їх форми в онтогенетичному розвитку формуються під впливом функцій органу, виконаної ними роботи. Таким чином, у кінцевій своїй формі орган є продуктом не самого по собі функціонального дозрівання, а функціонального розвитку: він функціонує, розвиваючись, і розвивається, функціонуючи” [Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. СПб.: Изд. “Питер”, 1999. - 720 с. -  С. 94].  Візьмемо до уваги, що до Рубінштейна формоутворююча роль функції визнавалась ще з часів Ламарка, але лише в межах дарвінізму через природній відбір у філогенезі. Рубінштейн же стверджує про взаємодію функцій і більш пластичних структур у процесі онтогенетичного(!) розвитку психіки і це положення має безпосереднє відношення до педагогіки, досі не оцінене належно.

     У Л. Виготського, який досліджував генезис вищих психічних функцій, ми знаходимо також важливе посилання на закон напластування Кречмера центрів нервової системи і “перехід функцій вверх” (надбудови нових функцій над старими) в ході еволюції психіки:

     ”...структура розвитку поведінки в деякому відношенні нагадує геологічну структуру земної кори. Дослідження встановили наявність генетично різних пластів у поведінці людини. У цьому сенсі “геологія” людської поведінки, безумовно є відображенням “геологічного” походження і розвитку мозку.

     ...При розвитку вищих центрів нижчі, більш старі в історії розвитку центри не просто відходять в сторону, але працюють далі у спільному союзі як підлеглі інстанції під керівництвом вищих, так що при неушкодженій нервовій системі звичайно їх не можна визначити окремо.

     ...Друга закономірність у розвитку мозку полягає в тому, що можна назвати переходом функцій вверх. Підлеглі центри не утримують свого первоначального в історії розвитку типу функціонування повністю, а віддають суттєву частину попередніх функцій вверх, новим над ними збудованим центрам. Тільки при ушкодженні вищих центрів чи їх функціональному послабленні підлегла інстанція стає самостійною й показує нам елементи стародавнього типу функціонування, які залишились у неї...

     …нижчі центри зберігаються як підлеглі інстанції при розвитку вищих… Точно так же інстинкт не знищується, а знімається в умовних рефлексах як функція стародавнього мозку в функціях нового. Так і умовний рефлекс знімається в інтелектуальній дії, одночасно існуючи і не існуючи в ньому. Перед наукою стоять дві дійсно рівноправні задачі: вміти розкрити нижче у вищому, а також вміти розкрити визрівання вищого із нижчого.

     …Вернер, висловив думку, що не тільки структури і функції мозку, а й поведінка сучасної дорослої культурної людини може бути зрозумілою лише “геологічно”, позаяк і в поведінці збереглись різні генетичні пласти, які відображають усі ступені, пройдені людиною в її психічному розвитку. ...навіть окремий індивід при генетичному розгляді виявляє у поведінці певні фази генетично вже закінчених процесів розвитку. У розкритті генетичної багатошаровості поведінки Вернер бачив головну задачу сучасних досліджень” [Выготский Л.С. История развития высших психических функций // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо. - 2004. - 1136 с. - С. 349-350].

     Взаємодія “геологічної” структури і функцій належить до найважливіших властивостей психіки, є проявом її самоорганізуючих начал. Підтвердження цієї властивості ми знаходимо і в інших авторів, про що мова буде йти нижче. Однак це положення, як і вище згадане про взаємодію функцій і більш пластичних морфологічних структур у процесі онтогенетичного розвитку психіки, також недооцінюється сучасними науками про людину, зокрема, педагогікою. Можливо так сталося із-за методологічної переоцінки діалектичного закону “боротьби протилежностей”, коли складається враження про повну перемогу нового над старим, подібно “повній і остаточній перемозі соціалізму в окремо взятій державі”.

     Сьогодні ми користуємося такими визначеннями свідомості, як то: “свідомість – вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її представлення у вигляді узагальнених образів і понять” (Немов; 1999); “свідомість – це специфічна форма відображення об’єктивної дійсності, ...свідомість не тільки знання і відображення – рефлексія буття, але і практичне відношення до нього суб’єкта” [Рубінштейн; 1940, 1999]; “Свідомість включає відображення дійсності і з допомогою відчуттів, і з допомогою абстрактного мислення. Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість, інтуїція” [Корот. псих. сл., 1976]. Короткий огляд дефініцій поняття свідомості підтверджує можливість і необхідність його розчленування на складові елементи, що є необхідною умовою аналізу цього психічного феномену. Крім виокремлення самосвідомості із свідомості, психологи визнають також індивідуальну, групову, класову та суспільну свідомість, а всередині них – побутову і теоретичну свідомість. Тут можна послатись на того ж Рубінштейна: “...на вищих ступенях розвитку ...виокремлюється теоретична свідомість як відносно самостійне похідне утворення” [Там само; с. 20]. Отже, розчленування на складові елементи, аналіз і системний підхід до вивчення цього психічного утворення є можливими. Щодо емоцій та інтуїції як складових свідомості, то тут можуть бути інші думки. Швидше за все, вони належать тому несвідомому, що взаємодіє зі свідомістю.

     Ми не можемо погодитись з тим, що складові свідомості не мають суттєвих якісних змін впродовж століть історії сучасної цивілізації. Ми розуміємо таке твердження як неготовність сучасної Рубінштейну і Леві-Стросу науки виокремлювати ті якісні зміни, які мають бути навіть апріорі. Розкласти складові елементи свідомості та її властивості на елементи подібно “таблиці Менделєєва” дійсно важко. Свідомість, як найскладніше в Природі системне утворення, характеризується саме тими емерджентними властивостями, які не підлягають звичним класичній науці фізикалізму, детермінізму, редукції, раціоналізму тощо. Однак це не ставить непереборних перешкод на шляху досліджень. Захоплення феноменологічними та некласичними підходами постмодерну не відміняє таких класичних методів пізнання як деталізація, виокремлення і аналіз на основі системного підходу. Проблема аналізу у даному випадку полягає у тому, чи надаємо ми певного значення і смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. (Аналогічно тому, чи є дрібницею у формуванні психіки і свідомості, зокрема, кримінальне отроцтво кандидата на посаду Президента держави). На думку спадає приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч? Орел бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання і технології виготовлення, економіка, маркетинг, спортивні змагання (гонки) тощо. Справа у тезаурусі і контекстах – найвагоміших надбаннях свідомості людини, що зберігаються у нейронних об’єднаннях довгострокової пам’яті! Саме їх потужністю визначається гострота розрізнень.

     3.6. Свідомість людини як предмет філософії XX століття.

…я одного разу вирішив вивчити також самого себе…

Рене Декарт. Избранные произведения. - М.,1950. – С. 266

     Здійснюючи екскурс в історію дослідження свідомості (як феномена, субстанції, процессу, форми, функції тощо) ми намагаємось обмежитись XX століттям, оскільки переслідуємо лише мету поступового, ввідного ознайомлення читача з предметом дослідження. Разом з тим ніяк не можна уникнути згадки тих, хто формував наукові позиції вчених XX століття. Насамперед, це Рене Декарт (1596-1650) – видатний французький філософ і вчений, математик, відомий як основоположник раціоналізму (протилежності емпіризму), дуалізму (протилежності монізму). За його словами, половину своєї філософії він отримав поєднавши результати вивчення себе самого з досвідом пізнання світу. Основні положення цієї філософії: 1) піддавай усе сумніву; 2) за істинне можна приймати лише таке знання, яке не залишає ніяких сумнівів; 2) істинне знання може бути отримане лише розумом; 3) розум є сутність духу, яка діє незалежно від тіла (дуалізм); 4) розум здійснює пізнання лише завдяки тому, що попередньо усвідомлює себе самого (самосвідомість). Коротко все це виражається знаменитою фразою “cogito, ergo sum” (“мислю, отже існую”).

     Необхідно мати на увазі, що в часи Декарта психології як виокремленої науки ще не існувало, не було чітких визначень (розрізнень) душі, свідомості, відчуттів, сприймань, почуттів, мислення, уяви, функцій мозку. Відомий дослідник і інтерпретатор спадщини Декарта грузинський філософ М.К. Мамардашвілі у своїх “Картезіанських роздумах” веде розмову про свідомість як про основний предмет дослідів Декарта, констатуючи при цьому, що: “…Декарт рівною мірою називає думкою те, що ми називаємо звичайно мисленням, і те, що називаємо волею, почуттям, відчуттям і т.д.” [с. 49]. Як це не дивно для нас, але в часи Декарта не було також і чіткого розрізнення душі й тіла. Тому основною заслугою Декарта слід вважати не дуалізм як протиставлення душі (свідомості) і тіла, а дуалізм як розрізнення (відокремлення) душі і тіла. Мамардашвілі особливо наголошує на цьому факті: “…дуалізм Декарта не є дуалізм субстанцій чи основ світу. …за Декартом, немає жодних двох субстанцій у нашому сенсі слова, а є те, що різне, - різне остільки, оскільки лише як розрізнене ми можемо ясно уявляти, мислити те або інше, природу того й іншого. Це – ніби принцип, симетричний (або обернено симетричний) лейбніцівському принципу ототожнення: якщо ми щось не можемо розрізнити, то це тотожне ” [с. 248]. Послідовники ж Декарта посилили це розрізнення до протиставлення, дуалізму двох субстанцій і таким воно увійшло в підручники філософії.

     Свідомість людини визначається Декартом через той стан, в якому вона знає, що мислить. Сьогодні такий стан ми називаємо самосвідомістю, вважаючи її тією частиною нашої свідомості, що спрямована усередину нашого “Я”. Розрізнення можливе за наявності певних індивідуальних ознак. Тобто щось має бути у тіла такого, чого нема у свідомості, і навпаки.  Такою ознакою є протяжність, вона є у тіла і її нема у думці. До думки не застосовне й поняття часу. Сьогодні ми могли б говорити також і про наявність чи відсутність маси, про швидкість переміщення думки та тіла тощо. Але у часи Декарта основними початковими, незалежними поняттями були простір і час, тож цих основ було достатньо для розрізнення душі (свідомості) й тіла.

     Заслуговують уваги здогади-міркування Декарта про “вроджені ідеї” та “природне світло”, про становлення людини (її когіто) в процесі життя після народження. Його “вроджені ідеї” у свідомості сучасника коррелюють з апріорним колективним несвідомим, “природне світло” - з інтерсуб’єктним суспільної свідомості, а становлення когіто – з онтогенезом свідомості. Декарт (як і його сучасники) не розрізняв свідоме і несвідоме, індивідуальної та суспільної свідомості, він ще не здогадувався, що індивідуальної свідомості не існує поза спільнотою, суспільством, не знав, у якій мірі в процесі онтогенезу індивідуальна свідомість формується суспільною, але він про це цікаво розмірковував, позначаючи ці феномени іншими словами, і залишаючи після себе матеріал для поглиблених міркувань філософів наступних поколінь [Мамардашвілі М.К. Картезіанські роздуми. – К.: Стилос, 2000. – 311 с.].

***

     Уільям Джеймс (1842-1910), видатний американський психолог, автор теорії свідомості як потоку, філософ, основоположник радикального емпіризму. Як і Р. Декарт, Джеймс багато уваги приділив природі думки. Він стверджував, що жодна думка не приходить двічі, кожна є унікальною і кожна залежить від попередньої, бере від неї частину сили, змісту і спрямованості. Джеймс випередив Фрейда, розділивши свідомість на ядро і “бахрому” (периферію). Згідно з Джеймсом, головною особливістю свідомості є її безперервна спроможність здійснювати вибір. Для опису свідомості Джеймс використовує метафору неперервного потоку, маючи на увазі потік цілісних, взаємопроникних одне в одне станів, у яких окремі складові типу відчуттів, сприймань, емоцій, уявлень виокремлюються способом насильницького абстрагування, і уточнюючи, що дійсно неперервним є лише усвідомлення неперервності особистісного “Я”.

     Спираючись на концепцію “потоку свідомості” Джеймс заперечував існування свідомості як особливої сутності типу речовини. Свідомість не є сутністю, а функцією наполягає він у своїй праці “Чи існує свідомість?” (1904). Відмінність між сутністю та функцією надто важлива, щоб бути непоміченою науковою громадськістю. Так У. Джеймс вніс сумнів щодо підстав для монополії того способу мислення, який започаткував Р. Декарт  своїми “Розмірковуваннями про метод” (1637).

     Як спеціаліст з медичною підготовкою, Джеймс дослідив широкий спектр станів свідомості, не проводячи чіткої межі між нормальним і аномальним у свідомості, зокрема його праці торкаються змінених і релігійних станів свідомості, гіпнозу і паранормальних станів. Відомо, що більшість цивілізацій і первісних спільнот використовували рослини і різне насіння для приготування напоїв, які змінюють хімічний склад тіла, силу емоцій і рівні свідомості. Деякі з них Джеймс випробовував на собі. Його дуже вразило, що “мозку раптово і з такою ясністю відкриваються сутність явищ і усі логічні зв’язки буття, що нормальна свідомість не дає цьому аналогій ”. Джеймс зазначав також рідкісність та непередбачуваність переживання так званого містичного досвіду. Він був також добре знайомий з східною концепцією медитації – системою вправ, спрямованих на зосередження уваги та повне розслаблення й упокорення. Тривалий час психологи на цю частину дослідів Джеймса не звертали ніякої уваги. Однак сьогодні ситуація змінилася. Особливі стани свідомості стають доступними при спеціальних тренуваннях. Вважається, що будь-яка теорія особистості, яка не бере до уваги змінені стани свідомості, не може претендувати на повноту відображення людського досвіду. Висловлюється думка, що свідомість доцільно описувати як спектр, в якому наша нормальна свідомість займає лише невеликий сегмент [Фрейджер Р., Фейдимен Д. Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / Пер. с англ. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2008. – 704 с. – С. 252-290].

***

     Свідомість завжди була предметом особливої уваги філософії. Сказати сьогодні про свідомість, що вона є вищою,  соціальною  формою  чи функцією відображення дійсності, це майже нічого не сказати. Необхідно деталізувати це твердження про вищу форму відображення, спираючись на знання сучасної науки. У сучасній філософії зазвичай досліджують свідомість з двох позицій: 1) як феномен, безвідносний до чого-небудь, в т.ч. і до того, хто нею володіє; 2) як частину дійсності, що виконує функцію відображення інших частин. У першому випадку філософія змушена говорити про свідомість мовою самої свідомості, що з огляду на відому теорему Геделя виглядає мало перспективним, хоча і цікавим в частині формулювання ситуацій типу “зачарованого кола” і пошуків шляхів виходу із них. У передмовах та вступних словах до відповідних філософських праць зазвичай пишуть, що там “нет перегруженности, нет тяжеловесности, нездоровой амбиции быть всегда оригинальным и этак закручивать фразы – до непонимания и двусмысленности, “умножающих сущности” беспредельно” [Пучков А. Сознание в хаосе постмодернизма // Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. - К.: Вид-во. ПАРАПАН, 2002. - 334 с. - С. 8].

     У другому випадку існує можливість інтегрування філософських підходів і знань прикладних наук (психології, фізіології, фізики та інших). Якщо у першому випадку говорять про феноменологію свідомості, феноменологію духу, метафізичні міркування про свідомість та про метатеорію свідомості, то у другому – про походження та природу свідомості. Нам більше імпонує цей, другий підхід – дослідження свідомості як частини дійсності, що виконує функцію активного відображення інших частин. Сумнівам феноменалістів щодо можливості свідомості відображати саму себе (страх нескінченної редукції тощо) другий підхід протиставляє відомі загальнонаукові методи аналізу і індукції та методи прикладних наук, зокрема, генетичний, історичний. Вважаємо, що погляд з позицій 1-ої та 3-ої особи на основі другого підходу ще не вичерпав себе і дає змогу отримувати результати, придатні для екстраполяцій в інтересах практики. Прагматизм! – скаже прибічник першого підходу. Але ж що нам потрібно у першу чергу? Що може почерпати педагог загальноосвітньої школи, стурбований практичними проблемами формування у своїх вихованців людського виміру, із книги М.Ю. Савельєвої “Введение в метатеорию сознания”, розрахованої на філософів-професіоналів?

***

     Торкаючись теми “Свідомість людини і суспільства як предмет наукових досліджень”, не можна обійти оглядовий матеріал (2004) доктора філософії РАН Юліної Н.С. З метою заінтригувати читача наводимо вступні позиції автора: “Що торкається таємниці свідомості, то тут царює замішання: не ясно, з  якого боку до неї можна підійти і якими засобами розкрити. ...Усі минулі і теперішні спроби намалювати більш чи менш несуперечливу і теоретично прийнятну картину свідомості стикаються з тим, що перед дослідником постає заплутаний клубок феноменів, іменованих “свідомість”, розплутати який виявляється найвищою мірою трудомісткою з надто туманними перспективами задачею” [Юліна Н.С. Вопросы философии, 2004, № 10, с. 126].  Звичайна інтуїція про самого себе штовхає людину до природного дуалізму, як говорять філософи, до картезіанства здорового глузду: мозок – це одне, а свідомість – зовсім інше. Спираючись на цю інтуїцію, одні філософи продовжують будувати всілякі софістичні версії подвійного світу, зазначає автор, інші сповідують принцип монізму. При цьому і дуалізм, і монізм мають безліч різновидів. Так дуалізм може бути “слабким” і “сильним”, а монізм матеріалістичним і ідеалістичним (ментальним, психологічним). Ці види в свою чергу мають різні відтінки, зокрема, фізикалізм, біхевіоризм, натуралізм, панпсихізм, елімінативізм, функціоналізм, коннективізм, когнітивізм, емерджентизм, супервенціалізм, епіфеноменалізм і т.д. І кожен зазвичай претендує на істину в останній інстанції.

     Так сучасні філософські концепції свідомості простягаються від панпсихізму (розмазування свідомості по всьому Всесвіту) до її повного заперечення (елімінативізм). При цьому звичні наукові терміни тлумачаться різними авторами по-своєму. А “Міжнародний словник з психології” (1989), за свідченням Юліної, констатує: “Нічого такого, що варте читати, про свідомість не написано”. Усе це свідчить, на думку Юліної, що до однозначного наукового розуміння феномену свідомості ще далеко. Не випадково Юліна Н.С. обрала форму викладу матеріалу, порівнявши наукові пошуки з “детективними історіями розслідування таємниці”. Щодо плюралізму філософії свідомості, Юліна справедливо зазначає, рух до наукової істини проявляється не тільки у відповідях на поставлені запитання і “рішеннях”, а й у самій постановці запитань, які раніше нікому не приходили в голову. Мова йде про здійснення “більш тонких дистінкцій” у досліджуваному об’єкті з метою “розширення смислового поля” науки  [там само, № 11, с. 163].

     Прикладом використання більш глибоких дистінкцій (розрізнень) у науковому дослідженні є розрізнення термінів “спільнота” і “суспільство” Фердинандом Тьонісом (1855-1936) у його творі “Спільнота та суспільство”, яким покладено початок сучасній соціології у Німеччині [Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 262 с.].

     Іншим прикладом спроби використати більш глибокі дистінкції (розрізнення) у науковому дослідженні є праця видатного філософа сучасності Чарльза Тейлора [Тейлор Ч. Самість у моральному просторі / Джерела себе / Пер. з англ.-К.: Дух і літера, 2005. - 696 с.]. Тейлор ставить за мету показати еволюцію моральної свідомості в історичні часи від Платона, Арістотеля, Августина через Декарта, Монтеня і Локка до Канта, Ніцше і сьогодення та виправити помилки орієнтації новочасної моральності виключно на раціональні процедури дій. Філософ зазначає, що “спільним для всіх сучасних людей є уявлення про відсутність такої системи координат, яку б поділяли всі, яку б можна було б вважати само собою зрозумілою єдиною системою” [там само, с. 31], він стурбований тим, що дивні непослідовні теорії новочасної моральної філософії змушують нас залишати невисловленими певні найважливіші питання моралі, звужують коло нашої уваги до детермінінтів дії, визначають практичне мислення винятково процедурно, прагнуть уніфікувати царину морального навколо єдиної думки чи базової підстави, наприклад, щастя чи категоричного імперативу, а отже, втиснути все величезне розмаїття моральних міркувань у прокрустове ложе уявлення, що мораль обходять винятково обов’язки [там само; с. 127]. Згідно з Тейлором, системою координат для доброго життя людини мають бути певні ціннісні виміри - засадничі блага. Як метод дослідження і засіб переконання читача Тейлор використовує більш глибокі якісні розрізнення звичних нам понять моральної філософії. (Згадаймо приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обіч?). Його (Тейлора) “роздуми дають відповідь на питання, чому необхідно робити титанічні зусилля задля визнання очевидного факту, що якісні розрізнення мають виняткове значення в нашому моральному житті та мисленні” [там само, с. 128]. Книгу Тейлора можна поставити у ряд тих праць, в яких обгрунтовано висловлюється стурбованість майбутнім людства.

     Щодо статті Н. Юліної, то після її прочитання не покидає думка, невже такі погані справи з науковим розумінням свідомості, чи це просто кокетство “цеху”, славнозвісне “множення сутностей”?

     3.7. Свідомість людини з точки зору трансперсональної психології.

Базові перинатальні матриці (БПМ) як перші етапи онтогенезу свідомості

     “Я вважаю свідомість і психіку людини вираженням і відображенням космічного розуму, що пронизує весь Всесвіт і все суще” – написав Станіслав Гроф, доктор медицини, один із основоположників трансперсональної психології після більше тридцяти років терапевтичної практики [Гроф С. Холотропное сознание: Три уровня человеческого сознания и их влияние на нашу жизнь / Пер. с англ. О. Цветковой, А. Киселева. - М.: ООО. ”Издательство АСТ” и др., 2003. - 267 с. - С. 29].  Висловлена  точка зору не є оригінальною, оскільки вона повторює загальні положення традиційної східної філософії, зокрема давньоіндійських Вед, з одного боку, і відображає єдині для усього Всесвіту “розумні” фізичні закономірності, з іншого боку. Нас цікавлять не загальні положення, а конкретизація уявлень людини, яка у своїй діяльності опиралась на фундамент сучасної європейської науки, особливо те, що знаходиться на межі наукових знань. Такими є, на наш погляд, Базові Перинатальні Матриці (БПМ), з одного боку, і переконання автора в необхідності виходу за межі індивідуальної свідомості, з іншого.

     У сучасній глибинній психології (Фрейд, Адлер, Юнг) прийнято вважати, що наше поточне емоційно-свідоме життя у значній мірі склалося під впливом подій, які відносяться до “формуючих” років, від народження до 5-6 років (біографічний підхід), тобто до того періоду життя, коли ми не вміли ясно висловлювати свої думки і почуття.

     Використовуючи психотропні засоби (ЛСД та інші) і ним розроблену методику холотропного дихання, С. Гроф викликав під час терапевтичних сеансів так звані надособистісні стани свідомості, коли звичайна людська свідомість мала можливість сканувати як радар те, що сучасною наукою позначається як несвідоме. Так Гроф розширив сферу переживань пацієнтів за межі біографічного періоду життя, що бере початок від народження, і проник на територію перинатальної (навколородової) сфери і, як йому уявлялося, далеко далі.

     Переживання пацієнтів, що їх спостерігають психотерапевти, мають широкий діапазон проявів. Задача полягає в тому, щоб інтерпретувати їх причинно та віднайти ті, що стали причинами психічних розладів (неврозів тощо), і ті позитивні, що можуть мобілізувати внутрішні сили людини на її виздоровлення. Дослідження у незвичайних станах свідомості дали неспростовні докази того, що людина зберігає у своїй психіці спомини про перинатальні переживання. (Слово перинатальний використовується у медицині для опису біологічних процесів, що відбуваються незадовго до народження, під час народження і відразу після нього).

     Важливим результатом досліджень стало відкриття того, що пам’ять про пережиті емоційні та фізичні події зберігаються у психіці не у вигляді ізольованих кусочків, а у вигляді груп емоційно заряжених споминів, точками конденсації яких є певні аспекти переживання людиною свого процесу народження або навіть внутріутробного періоду життя. Такі “системи конденсованого досвіду” у  подальшому біографічному житті можуть бути легко актуалізовані зовнішніми подіями і, навпаки, впливати на будь-які області нашого емоційного життя. На думку С. Грофа, саме навколородовий досвід відкриває найкоротший шлях у сферу, яку Юнг назвав колективним несвідомим. Згідно з Грофом, навколородові феномени утворюють чотири емпіричні паттерни, які він називає Базовими Перинатальними Матрицями (БПМ). Кожна із матриць тісно пов’язана з одним із чотирьох послідовних періодів біологічного народження. На кожній із цих стадій дитина відчуває переживання, що характеризуються специфічними емоціями і фізичними відчуттями. Кожна стадія формує специфічні символьні образи - індивідуальні психодуховні програми, які потім “управляють тим, як ми переживаємо своє життя” [Там само; с. 43].

     Що ж відбувається на стадії конкретної БПМ і як це може впливати на доросле життя? Основні характеристики матриці БПМ-І, а також образи, що випливають із неї, відображають природній симбіоз між матір’ю і дитиною в період її внутріутробного розвитку. В періоди безтурботного, спокійного життя умови для дитини близькі до ідеальних. Плацента постійно постачає ембріон киснем й поживними речовинами, необхідними для росту, а також виводить усі відходи. Тіло матері і навколоплідна рідина захищають ембріон від гучного шуму і струсів, у матці підтримується відносно постійна температура. Все це створює атмосферу безпеки, захищеності й негайного задовольняння всіх потреб без будь-яких зусиль.

     Далі наступає час, коли ця ситуація має завершитись. Навіть при самих сприятливих родах перехід від сімбіотичного організму до зовсім іншої форми життя слід розглядати як велике випробовування, дійсно героїчну подорож, пов’язану з великою кількістю емоційних і фізичних проблем. З початком родів у внутріматочному всесвіті дитини виникають глибокі збурення, спершу на гормональному рівні як ледь помітні, а з початком маточних скорочень як механічні. Ембріон відчуває сильний дискомфорт. З першими ознаками початку процесу народження психіка ембріона проявляє ряд переживань, які повністю відрізняються від того, що було йому досі відомо. Ця фаза ранньої драми життя відповідає матриці БПМ-ІІ.

     Кожне маточне скорочення проштовхує голову дитини в шийку матки, все більше розширюючи її. Коли шийка матки остаточно розкривається і головка дитини опускається в область таза, відбувається величезна зміна не тільки в біологічному, але й у психологічному переживанні народження. Безвихідна ситуація БПМ-ІІ змінюється повільним проходженням по родовому каналу, яке характеризується БПМ-ІІІ.

     Коли болісна боротьба за вихід із родового каналу наближається до завершення, напруга і страждання досягають свого апогею. За цим наступає подібне вибуху звільнення – немовля виривається із тазового отвору на волю і здійснює свій перший вдих. Цей момент матриці БПМ-IV містить в собі надію великого полегшення, але те, в якій мірі це дійсно відбувається, залежить від специфічних обставин, що супроводжують народження, – таких, як можливість отримання першої материнської ласки, встановлення зорового зв’язку з нею, інших чинників.

     З пропозицією С. Грофа включити до внутрішнього простору вираження психіки окрім традиційного біографічного рівня, що містить матеріал нашого дитинства, також переживання, пов’язані з біологічним народженням, належить погодитись. Адже онтогенетичний розвиток людини бере початок з моменту запліднення жіночої яйцеклітини. Стадії ембріогенезу зародку повторюють більш ранні еволюційні ступені розвитку живих організмів. Вже у віці декількох тижнів зародок виявляє ряд ознак, властивих рибам, далі переходить до стадій земноводних, плазунів і у шеститижневому зародку відмічаються ознаки нижчих ссавців. Чи має зародок психіку і чи реагує на зовнішнє середовище? Питання риторичне, адже вже риби мають рівень відображення дійсності – перцептивну психіку, відображення у формі цілісних образів. Маємо погодитись, що плід в утробі матері має досить розвинену психіку (відчуває, переживає, але сказати поки шо не може).

     Що ж переживає ембріон (і доросла людина у процесі регресивної терапії) на стадії відповідної матриці? Перша із базових перинатальних матриць, БПМ-І відноситься до нашого досвіджу “амністичного Всесвіту” в утробі матері до початку родів. Переживання, що відповідають цій матриці можна позначити поняттями мови дорослої людини в діапазоні від “океанічного блаженства” – спокою, упокореності, безтурботності, радощів, екстазу, втрати Его, космічної єдності - у випадку “хорошої матки” до збентеження і відчуття загрози, ототожнення себе з умираючим в газовій камері концтабору - у випадку “поганої матки”.

     Друга матриця БПМ-ІІ відноситься до переживання “відсутності виходу”, коли схватки вже розпочалися, але шийка матки ще нерозкрилася. Переживання тривалістю від декількох хвилин до багатьох годин можна позначити поняттями мови дорослої людини як приступи страху і паніки; відчуття кожною клітиною тяжіння, тиску, болю, агонії; відчуття себе жертвою; відчуття апокаліпсису, смертельної загрози для всього світу; втрата відчуття часу – вся жуть здається вічною; вся планета бачиться повною жахів, страждань, епідемій, війн, катастроф і стихійних лих.

     Третя матриця, БПМ-ІІІ відображає досвід “боротьби смерті і відродження” при проходженні по родовому каналу. Переживання можна позначити як переживання сильного фізичного болю, тривоги, напрямленої назовні чи всередину агресії, енергетичного збудження, атмосфери титанічної боротьби; відчуття потоків енергії по тілу, сходження полярно протилежних емоцій в одну точку (наприклад, болю і задоволення, агресії і любові, жари і холоду); переживання переходу від мук до екстазу, від надзвичайного страждання до сексуального збудження; відчуття себе почергово то жертвою, то мучителем і, насамкінець, переживання “діонісійського” екстазу, такого, що переживається в ритуалах з використанням болісних процедур, садизму і мазохізму одночасно, поєднанням мотивів смерті, жахів з радісним і святковим.

     Четверта матриця, БПМ-IV, яку Гроф умовно позначає як “смерть і відродження”, відноситься до наших переживань в момент, коли ми покидаємо тіло матері. На цій стадії спочатку мають місце переживання повного знищення на всіх рівнях – фізичному, емоційному, інтелектуальному і духовному і після того, як досягнуто саме дно, переживання розширення простору, відчуття визволення, спасіння, прощення і очищення, позбавлення тривожних емоцій; прагнення до матеріального добробуту, положення і влади раптом починають уявлятись непотрібною метушнею, суєтою. Одною із самих розповсюджених форм досвіду пацієнтів у сеансах регресивної терапії, пов’язаних з БПМ-IV, є ототожнення зі смертю і воскресінням Іісуса Христа.

     Можна пошукати аналогії між переживаннями ембріона і переживаннями дорослої людини поза терапевтичними сеансами. С. Гроф порівнює перші (у випадку хорошої матки на стадіях БПМ-І і БПМ-IV) з спонтанними “піковими переживаннями”, як їх описав Абрахам Маслоу. Це почуття цільності; безтурботності і легкості; повної реалізації своїх можливостей; свободи від обмежень і страхів; відчуття себе чистим душею і духом, без бажань і потреб, одночасно подібним дитині і дорослим. Таким чином, робить висновок С. Гроф, наймогутніші спонукаючі сили людини своїми коренями сягають у більш ранні етапи життя, ніж досі вважалось.

     До типового символізму матриці БПМ-ІІ відносяться образи людських травм і каліцтв, ототожнення з усіма приниженими і пригнобленими, відчуття непотрібності людського існування. Цікаво, що С. Гроф помічає паралелі між закріпленими у пам’яті переживаннями людини на “безвихідній” стадії народження та філософією таких письменників-екзистенціалістів як К’єркегор, Камю, Сартр. Ці філософи болісно відчували і живо висловлювали основні теми саме матриці БПМ-ІІ. Художнім вираженням БПМ-ІІ можна вважати “Божественну комедію” Данте, романи та оповідання Кафки, твори Достоєвського. Елементи другої перинатальної матриці присутні також в творах Золя і Едгара По. Їх також можна бачити у образотворчму мистецтві та кінофільмах.

     Образи і переживання БПМ-ІІІ часто мають порнографічні риси, пов’язують секс з загрозами чи аморальністю. С. Гроф вважає, що з самого початку людської історії переживання БПМ-ІІІ були невичерпним джерелом натхнення для майстрів багатьох жанрів. Атмосфера сильних емоцій, які межують з затьмаренням розуму, майстерно зображена в романах Достоєвського, в п’єсах Шекспіра, в філософських працях Ніцше, в операх Вагнера. Третя матриця представляє собою величезний резервуар проблемних емоцій та неприємних відчуттів, які в сполученні з пізнішими подіями дитинства можуть сприяти розвитку самих різних психічних розладів.

     Яким же чином психотерапевти досягають (викликають, збуджують, актуалізують, ініціюють) повторні переживання дородових етапів життя людини в процесі регресивної терапії? Чи не протирічить така можливість сучасним науковим поглядам? Згадаймо теорію “напластування” нових психічних функцій на старі. Дійсно, якщо людина зберігає у згорнутому вигляді попередні психічні функції, то чому б їй не зберігати в пам’яті і попередні переживання – прояви цих функцій?

     Що ж до переконання С. Грофа – представника трансперсональної психології в необхідності виходу за межі індивідуальної свідомості, виходу у Всесвіт, як третьої складової внутрішнього простору вираження психіки, то ми не маємо схильності так сміливо виходити за межі уявлень сучасної науки. Дійсно, важко погодитись з тим, що свідомість людини у своїх переживаннях може під час терапевтичних сеансів регресувати назад так далеко, аж до рівнів окремого сперматозоїда, морського планктона чи секвої [Там само; с. 123-125]. Скоріше мова може йти про асоціації, що відображують єдність Природи і цілісність суспільної свідомості.

3.8. Науково-природничі моделі свідомості.       

У той час

як фізика робила

матерію менш матеріальною,

психологія робила дух менш духовним.

Б. Рассел, англ. філософ XX ст.

“Історія західної філософії”, с. 951

     Людина тому

осягає таємницю Всесвіту,

що вона одного з нею складу,

що в ній живуть ті ж стихії, діє той же розум.

Людина - не дрібна, нескінченно мала частина Всесвіту,

а малий, але цілісний всесвіт.

Людина - всесвіт, і тому Всесвіт їй не чужий...

М. Бердяєв, “Філософія свободи”, с. 116-117

Може здаватися дивним, що з приводу математичних доказів,

які, очевидно, мають справу лише з мисленням,

я заговорив про сприйняття

А. Пуанкаре, “Наука і метод” в кн. “Про науку”, с. 317

     Як би там не було з досі нерозкритими таємницями свідомості та альтернативними стратегіями їх дослідження, є нагальна потреба перейти від чистого теоретизування навколо “чорних ящиків” феноменів свідомості до побудови прикладних наукових моделей, зокрема в інтересах педагогічної практики. Чи потрібно це сьогодні і чи можливо? Щодо потреби, то найперше варто нагадати “проблему утрати Бога” як один із наслідків нинішньої епохи раціоналістичного, інструментального Модерну (“можемо більше, ніж знаємо”). Суть її, як відомо, в тому, що людина, спочатку виокремившись із Природи і, тим самим протиставивши себе їй, відчувала страх перед теперішнім і майбутнім, якщо не усвідомлено, то несвідомо, напевне. Людина винайшла Бога, щоб урівноважити свою тільки-но народжену і ще боязливу свідомість з навколишнім середовищем. Ще й досі відвідують церкву президенти і прем’єр-міністри, не говорячи про олігархів, у яких усе є, в тому числі, власна медицина і охорона. Разом з тим, очевидно, Бог помер у повсякденній свідомості мас. Вмер назавжди, маємо на увазі ту форму, яка існувала попередні тисячоліття. Але ж страх людини залишився, свідомий чи несвідомий. Функція урівноважування, яка раніше покладалась на Бога, залишається життєво необхідною. Як же реалізується ця функція сьогодні у пересічної людини? Безвіллям, малодушністю, алкоголізмом, наркоманією, суїцидом чи агресією? Відповідна статистика дає переконливу картину. Що ж має прийти на зміну втраченому Богу? Напевне, має прийти новий рівень свідомості, усвідомлення наукової картини світу (НКС) на новому рівні повсякденного мислення і, головне, новий рівень саморефлексії. Що є людина, у чому смисл її життя і призначення? – питання, на яке сучасна людина XXI століття має знати відповідь.

     Щодо можливостей побудови моделі свідомості, достатньо адекватної для проектування педагогічних впливів, то контент-аналіз доступних нам джерел дозволяє констатувати таке. Проблема феномену свідомості була і все ще залишається загальнонауковою проблемою, насамперед, у тому сенсі, що вимагає створення адекватної спільної мови для його моделювання, такої, що потім стане надбанням усього суспільства на рівні повсякденного мислення і практики. Досі такої спільної мови понять нема. Філософія продовжує на основі свого метафоричного бачення розширювати феноменологію свідомості до метатеорій, чому, з огляду на проголошені постмодерністами-гуманітаріями плюралізм та ірраціоналізм, поки що не видно меж. Щодо психології, то вона здається наляканою і розгубленою тією картиною, що вже їй відкрилася, і, як наука, стурбована проблемами свого становлення [Юревич; ВП, № 5, 2001; ВП, № 3, 2005;]. Фізика ж вочевидь запізнюється з оприлюдненням (популяризацією) зрозумілої усьому загалу концепції цілісності світу, що має бути, безумовно, фундаментом нового світогляду кожної окремої людини. У цій ситуації практичній педагогіці, не залишається іншого виходу, як сформувати для своїх потреб власну концепцію свідомості, визначивши у різних авторів конструктивні інваріанти. Це є можливим сьогодні, якщо ми стоїмо на позиції модельного сприймання дійсності, згідно з яким усі концепції і теорії в тій чи іншій частині адекватні їй і не може бути одної тотожної об’єкту сприймання.

     Педагогіку насамперед цікавлять питання “Чи розвивається свідомість сьогодні? Якщо розвивається, то якою буде завтра, що це означає для наших нащадків і що мають робити батьки (і педагоги) вже сьогодні?”. Нашу позицію у прикладному науковому баченні проблеми свідомості можна позначити як близькою до “емерджентного натуралізму”. На відміну від “Міжнародного словника з психології” (1989), на який посилається Юліна Н.С., ми вважаємо, що сьогодні є праці, які варто читати. Найбільш цікавими і достатньо адекватними на даний момент моделями рефлексії одної частини дійсності іншою вважаємо концепцією сітьової парадигми розуму американського психолога Грегорі Бейтсона (1904-1980) та перцептивну концепцію свідомості американського психолога Гаррі Ханта, хоча у відомих оглядових роботах [Юліна],  [Роменець, Маноха], їх імена не згадуються.

     Г. Бейтсон під впливом ідей кібернетики, теорії інформації та системного підходу, дав своє оригінальне тлумачення як відношенням між елементами, так і системним ефектам (зокрема, розуму), що можуть виникати у таких надскладних системах як людина і суспільство. Сьогодні вже нікого не дивує той факт (постулат), що чим чисельнішими і складнішими є елементи системи, зв’язки і відношення між ними, тим більш над-Природними уявляються нам системні ефекти. Такою системною властивістю за Бейтсоном і є розум - характеристика складності, яка проявляється всюди, де є зворотні зв’язки, наявність яких одночасно означає наявність пам’яті як передумови і цілеспрямованої активності як наслідку. Цікавими є ідеї Бейтсона про Бога, співвідношення повідомлень і контекстів та про ієрархію контекстів, що створює множинність реальних світів, які не суміщаються, але впливають один на одного. Хоча у Бейтсона залишаються без чіткої відповіді питання про каузальність цього взаємовпливу та про цілісність світу, його концепція актуалізує питання про співвідношення свідомості і розуму. Можливо, феномени свідомості й розуму є більш незалежними у своїй фундаментальності. Особливої уваги заслуговують також висловлювання Грегорі Бейтсона щодо значення метафори як особливої сутності – семіотичної та іншої [Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. М.; Смысл, 2000. - 476 с.], [ ], [Пигалев А.И. Бог и обратная связь в сетевой парадигме Грегори Бейтсона // Вопросы философии, 2004, № 6, с. 148-159]. Спираючись на антропологічні дані, Г. Бейтсон (1969) висловив думку, що людина бере “ключі” із навколишнього природного середовища і застосовує їх як метафори у формуванні своєї свідомості. Як це відбувається, ми можемо детальніше дізнатися, ознайомившись з пізнішою науковою працею американського психолога Гаррі Т. Ханта [Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А. Киселева. - М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. - 555 с.].

     Г. Хант пов’язує свідомість із здатністю живих рухливих організмів до перцепції (сприймання), поглиблюючи висловлювання своїх попередників (Бергсона, Гібсона) про те, що кожен організм має свідомість пропорційну його здатності вільно рухатись. Кожен організм немовби вибудовує навколо себе бульку сприймання – штучний світ, у якому він знаходться і який носить з собою. Оскільки чуттєве сприймання за своєю природою має характер метафоричного, а рух неможливий без зворотних зв’язків (діалогу, комунікацій), то ми тут спостерігаємо повну узгодженість поглядів Г. Ханта і його попередників, Г. Бейтсона зокрема. Ознайомлюючись з аргументацією Г. Ханта ми погоджуємось, що свідомість як відображення спочатку присутня у безпосередньому сприйнятті. Далі з удосконаленням пам’яті область дії свідомості значно розширюється образністю передбачування і пригадування, а потім на основі розвитку мислення з появою символічного самоспівставлення і “схематичної реорганізації” свідомість радикально перетворюється [там само, с. 131]. Бейтсон розглядає свідомість як обмежену частину розуму, яка не може повністю контролювати розум, але здатна частково впливати на нього. Попереднє ознайомлення з концепцією сітьової парадигми Г. Бейтсона допомагає краще сприйняти інші. Вважаємо перспективним поєднання моделі свідомості Гібсона-Ханта як бульки свідомості та ідей нейролінгвістичного програмування Бейтсона (“Мапа – не є територія” тощо). Концепції розуму Г. Бейтсона і концепцію свідомості Г. Ханта доцільно розглядати як взаємодоповнювальні.

     Заслугою Г. Ханта є надання перцепції (сприйманню) статусу фундаментальної епістемологічної і онтологічної категорії. Г. Хант виявив аналогію між запропонованим раніше Джеймсом Гібсоном (1966, 1979) поясненням прямого сприйняття як чуттєвого резонансу з потоком зустрічного оточуючого  динамічного порядку, який визначає власне положення сприймаючого організму (“бульки Гібсона”), з розумінням буття-в-світі Хайдеггера та з монадами Лейбніца. Автор вважає, що такий підхід дещо суперечить Кантівським припущенням про конструювання світу умом і є вираженням принципово іншої наукової традиції в психології. Згідно з Гібсоном і Хантом в процесі сприймання ніщо попередньо не розкладається на елементи, щоб потім бути зібраним за певною логікою. Мова йде про таке сприймання цілісності, що включає не тільки сприймання структурних елементів, а й “невидимих” взаємовідношень між ними. Як це може бути, ми маємо можливість дізнатися, ознайомившись з узагальненнями наукової думки в навчальному посібнику І. Цехмістро “Голістична філософія науки” [Цехмістро І.З. Голістична філософія науки. Навч. посіб. Вид-во “Акта”, Харків, 2004. - 284 с.], [Цехмістро І.З. Наукова картина світу останніх 20 років: докорінна зміна антропологічної перспективи // Філософська думка,  2004, № 3].

     Уважний розгляд позицій дає підстави вважати, що Гібсон і Хант не суперечать позиції Канта про “конструювання” реальності умом. Вони лише уточнюють, що таке конструювання не може відбуватися на рівні сприймання, не заперечуючи, що на іншому рівні, рівні уявлень і символічного мислення, здійснюється ніщо інше як саме реконструкція світу, синтез моделей. Гібсон і Хант уточнюють також і позицію Нойманна про виокремлення суттєвого у процесі сприймання, з чого випливає необхідність надання більшої уваги відмінностям між мимовільним і довільним сприйманням.

     Г. Хант наголошує, організаційні принципи Всесвіту єдині як у природі фізичного світу, так і в процесах перцепції (сприймання), вони спочатку виявляються у зовнішньому фізичному середовищі, а потім, абстрагуючись, метафорично перенаправляються на нас самих для цілей самовідображення. “Якщо розглядати це питання з максимально теоретично економної точки зору, то як ще ми могли б успішно пізнавати Всесвіт і навіть математично описувати його, якби його принципи не були б вивідні із самого сприймання як визначальної матриці мислення?” – запитує автор і впевнено відповідає: “...організація сприймання повинна бути схожа на складні рівні фізичної реальності – що стає умовою можливості нашого пізнання...”, “...можливо наше розуміння сприйняття було деформовано механікою Ньютона і категоріями Канта”, “...можливо... свідомість бере свій початок на квантовому рівні реальності, так що розумність і космос мають спільну структуру” [Хант; с. 400-427]. Зауважимо, що висловлене тут припущення про початок свідомості на квантовому рівні не виглядає надто сміливим, якщо взяти до уваги останні наукові повідомлення про можливість реакції органів зору лише на один фотон.

     Математика і квантова фізика наприкінці XX ст. переконливо показали необхідність постулювання крім причинних, також і логічних зв’язків. Про це здогадувались ще стародавні мислителі, згадаймо “логос” Парменіда (VI ст. до н.е.). Чисельні факти у різних галузях сучасної науки все більше свідчать, що ідея єдності світу є необхідною доповнювальною до ідеї “елементарних” цеглин і не суперечить їй. Настала пора викласти ідею цілісності (голізму) у навчальному посібнику для широкого загалу, що і було успішно зроблено І. Цехмістро. “Логічна структура організованості поля ймовірностей квантової системи, що оприявнюється в таких ефектах, як редукція хвильової функції, інтерференційні явища, ...квантові кореляції тощо” вже не викликає в науковому середовищі жодних сумнівів. Як і те, що “будь-яка квантова система разом з усім світом (включаючи й нас з вами як спостерігачів) існує як неподільна одиниця на субквантовому рівні” [Цехмістро, 2004]. Разом з тим, остаточного спокою ще не досягнуто. Питання про прояви у макросвіті невидимих логічних зв’язків поряд зі звичними фізично-причинними продовжує збуджувати нашу суб’єктивну уяву. Слід все ж таки нам заспокоїтись, адже Природа не поділяється на мікросвіт з квантовими законами і макросвіт з його причинно-наслідковими зв’язками на основі обміну масою і енергією. Це сама людина так поділила світ “для зручності”, виходячи із можливостей своїх органів чуття, і сьогодні відчуває дискомфорт від недосконалості такого моделювання. Тож чи не є емерджентність будь-яких систем, у феноменах сприймання, зокрема, і свідомості, взагалі, матеріалізацією логічних зв’язків на основі обміну інформацією на макрорівні цілісної природи.

***

     У межах розгляду науково-природничих (не феноменологічних) моделей заслуговує уваги робота О. Базалука  [Базалук О.А. Разумное вещество. - К.: “Наукова думка”, 2000. - 368 с.]. Автор категорично не погоджується із стверджуванням, що праця є основним чинником перетворення мавпи на людину. Необхідно взяти до уваги, пояснює автор, насамперед, перманентний розвиток нейронних комплексів головного мозку. Їх еволюція запрограмована на рівні фундаментальних законів Всесвіту.

     Зазначимо, не можна однобічно відноситись до того чи іншого механізму соціалізації як негативного чи позитивного. Вони є, насамперед, механізмами згортки елементів у цілісність для здійснення спільної діяльності на рівні колективу, соціуму, суспільства. Саме ці механізми соціалізації, зокрема, конформізм, що за висловом Ч. Тейлора, перетворює людей у стадо, дають змогу співробітничати людям різного рівня свідомості, в тому числі, і людині з високим рівнем теоретичної свідомості, і людині-виконавцю простої репродуктивної роботи з переважно предметно-дійовим мисленням, і, навіть людині, онтогенез якої зупинився на рівні “неандертальця” чи “пітекантропа”. З іншого боку, названі вище психологічні механізми виживання людини у спільнотах є підгрунтям для негативних наслідків, зокрема для такого ганебного явища сучасності як зловмисна маніпуляція свідомістю більшості людського суспільства в інтересах окремих груп.

     У межах наших розвідок про майбутнє людини заслуговує уваги й те, що свідоме не тільки приборкує “звірину душу” несвідомого, а й нерідко виступає провідником-провокатором для темного несвідомого. Так в літературі часто цитують думку, чітко висловлену ще у стародавньому Римі великим Ціцероном (106-43 р.р. до н. е.) у його “Філософських трактатах”: “Яка розбещеність, яке користолюбство, який злочин не буває наперед обдуманим і, коли здійснюється, чи не супроводжується рухом духу і мисленням, тобто міркуванням?... Якщо боги захотіли б спричинити шкоду людям, то кращого способу, ніж подарувати їм розум, вони б не змогли б знайти“ (цит.: [Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Физика веры.-СПб.: ИД “ВЕСЬ”, 2003. - 256 с. - С. 29]). У Новий час великий Гегель висловив аналогічну думку по-професорськи безпристрастно так: “Своїми уявленнями і рефлексіями людина розширює сферу своїх жадань, яка не є замкнутим колом, як інстинкт тварини, і веде їх у погане нескінченне...” [Гегель Г.В.Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - 524 с. - C. 231]. Отже, заслуговують уваги також і дослідження усіх тих проявів, коли має місце “горе від ума”.