Там, де нічого не почалось,

Де ще нічого не було,

Щось дивне тихо народжалось,

Неназванеє щось жило



Це потім вже, в прадавні роки

Пізнав імено мій народ

Слов’яни, що зробили перші кроки

Дали ім’я чомусь, це – Род.



І був яйцем цей Род первісний

І був в яйці, бо мав десь буть,

Навколо ширяв Морок злісний

Що не впізнав свою ще суть.



Так Род, що був тоді в нічому,

Не міг пізнати до пуття –

Де він, хто він, та що по чому,

І народив Род почуття.



І заіскрилося в просторі,

Що зародились з почуттів,

Планети чисті і яскраві зорі,

Як Род, не знаючи, схотів.



Дивився Род на ті творіння,

І слухав їх, бо уже міг,

Купався в теплому промінні,

А час, що виник, швидко біг.



Та не було з ким поділитись

Тим почуттям, що Род знайшов,

Вже він не міг один зігрітись,

І народив тоді Любов.



З Любові вийшла перша жінка,

Осяявши свій перший крок,

Була то Лада, світла, ніжна,

За ней полум’яний Сварог.



Та Морок, що ховавсь від світла,

Й далеко зорі обходив,

Ненависть відшукав довічну,

Та заздрість чорну породив.





Розверзлася у світлі рана,

І вийшла з неї в простір цей

Лиха зловісниця Морана,

Й плюгавий заздра Каз-Кощей.



А час ішов, зростали диви,

Вбирались в силу і красу,

Род дав все першим, і можливо

В щедроті цій найвища суть.



Та заздрість Морока лихого

Тьмяної сили рать створила

У Всесвіті не бачили такого,

Щоб ненависть зірки гасила.



З пітьми, що в серці Всесвіту з’явилась,

Ненависть хвилями пішла

Поширилась, піднялась, обдивилась,

Та Родових дітей знайшла.



Вони, прекрасні та привітні,

Ширяли радо між зірок,

Купалися в зірковім світлі,

В любові правлячи танок.



Вони тоді не знали страху,

І болі не було ще в них,

Не відали убивства жаху

Та цих скороминучість втіх.



Ці диви, що були ще світлом,

Літали десь далеко, як могли

Бо Всесвіт видався привітним,

То був їх дім і тут вони жили.



Але вже очі заздро видивлялись

У дивів юних слабину

З очей текла морочна навість,

Що потім всім дала війну.



Та не одна вона жевріла

В очах темніших над усе,

Цікавість іскрами мигтіла,

Бажання вийти на оце





( Морана ще тоді не знала,

Як світло зветься у пітьмі)

Сварога вбачив, покохала,

Хоч різними були дітьми.



( Дитинство швидко добігало

Свого логічного кінця ) –

Кохання з іскри тій постало

Наповнило Усесвіт до вінця.



Кохання – то була та сила

Якій коритися не міг

Ні жук маленький сяйвокрилий,

Ні Бог, ні див, ні чоловік.



Морана, що Сварога покохала

На світло вийшла – чорний діамант,

Засяяла, та непритомна впала

( В жінок і досі цей талант),



Не міг Сварог не підтримати

Осяйне світло чорноти,

І сам упав, щоби пізнати

Медовий присмак гіркоти.



І див втопивсь в очах глибоких

Підступної дочки пітьми

Пізнав він смак гріховного пороку,

Що ж, боги перестали буть дітьми.



Морана ж, що взяла що хтіла,

В темряву тихо відійшла

Бо геть вона не зрозуміла –

Чи впала, чи перемогла.



Тож заховалась у темряві

І від своїх і від чужих

Перемішала явь із нав’ю

Смакуючи свій перший гріх.



(До неї навіть зло було безгрішне )



Але не знала чорна діва,

Те що для нас не новина,

Що стане скоро породіллю,

Що стане матір’ю вона.



Минув той термін нам знайомий,

Напередодні дива,

Чекання заплело безодню,

І народилась Жива.



Боги були її батьками,

І зовсім це не дивина,

Що за своїм родинним станом -

Богинею була вона.



Цікавою була богинею

Дитина двох різних світів,

Ясне святе світіння Ірію

В ній Морок темний пригасив.



Богиня Жива сутінкова

Несла насіння зла й добра,

А годувальниця – Земун-корова,

Іще і тіла додала.



Тож не була богиня світлом,

І темрявою також не була ,

Але світилась ясним тілом

І першою вона жила.



( до речі, це з її появи,

Боги ту моду завели,

В чиєсь то тіло убиратись,

Бо лише так вони жили)



Появи Живи не чекали,

Ні Морок темний, ані Род святий,

Бо кожен власний план плекали,

А вийшов тут конфуз такий.



Тож вперше два діди зустрілись,

І мову вперше завели:

Як краще в справі розмиритись,

Як з цим всім буть, де і коли.



Тож вирішили ці прадавні діди,

Усесвіт миром розділити,

Щоб їхні неслухняні діти,

Могли й надалі в ньому жити.





І порішили, що зірки – то Роду,

Аби і далі в світлі жив,

А Морокову всю породу

Род в порожнечі поселив.



( І у богів бувають днини

Коли за мудрість видають,

Недогляд власний, та віднині,

Недогляд їх , це наш тернистий путь.



Відтоді порожнеча нас лякає,

Бо то вмістилищем є зла,

Воно там клубиться – шукає,

Свій путь із злиднів до добра.)



Та не забудьмо про Кощія,

Що десь у Несвіті блукав,

Статура квола, та тоненька шия,

Пригод на голову собі шукав.



Він роздивлявсь в усіх навколо,

Шукав, що має він зробить,

Побачив Ладу світанкову,

І закохавсь в ту саму мить.



Одразу приступив до діла,

Потяг до темряви її,

Але пручалась світла діва,

Не йшла у темнії краї.



Тож він накинув покривало

На світлу душу темний шар,

І Лади мовби і не стало,

Потяг її він до почвар.



Сховав до строку, щоб звикала,

Серед калічних та потвор,

Вважав, що з часом покохає,

Бо він, бач, менш потворний, хоч і вор.



Для того щоб не виділялась,

Убрав її у сморід й мерзоту,

І тільки перед ним з’являлась,

Скидаючи гидотну машкару оту.





Род не все відав, Морок нічого не знав,

Поки Сварог з Мораною борсались,

Каз все що хоче витворяв,

Та діва горда не скорялась,



А з примусу навіть Кощій не хтів,

( кохання дуже хитра штука,

Богів кохання й поготів)

Та він настирливо все в браму стукав.



( Бач сподіватись на щось смів.)



Але кінчається в богів терпіння

Багато швидше ніж це буває у людей

Й побачило темнеє склепіння

Наругу першу, у цей день.



І понесла пречиста діва

Насилля плід, а не любові,

Тож тут ніякого немає дива,

Що плід той був брудної крові.



Та не один урод мав народитись,

На жаль, буває дуже часто,

Що вилізли на Всесвіт весь гнівитись:

Потворне Горе, Злидень та Нещастя.



Отак закінчилось дитинство

Гріха пізнанням, горя й болю

І звичне нам – Вселенське дійство

Нову богиню породило – Долю.



І відтепер наш кожний подих

Виводить нас на роздоріжжя

І відтепер наш кожний порух –

Примушує збирать нас інше збіжжя.



Все те що сталось – те вже сталось,

З того нема вже вороття,

Але щоб далі краще склалось

Свій крок продумуй до пуття.



Богів закінчилось дитинство, і юність тихо підійшла.





* * *



Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/