Там, де нічого не почалось,
Де ще нічого не було,
Щось дивне тихо народжалось,
Неназванеє щось жило
Це потім вже, в прадавні роки
Пізнав імено мій народ
Слов’яни, що зробили перші кроки
Дали ім’я чомусь, це – Род.
І був яйцем цей Род первісний
І був в яйці, бо мав десь буть,
Навколо ширяв Морок злісний
Що не впізнав свою ще суть.
Так Род, що був тоді в нічому,
Не міг пізнати до пуття –
Де він, хто він, та що по чому,
І народив Род почуття.
І заіскрилося в просторі,
Що зародились з почуттів,
Планети чисті і яскраві зорі,
Як Род, не знаючи, схотів.
Дивився Род на ті творіння,
І слухав їх, бо уже міг,
Купався в теплому промінні,
А час, що виник, швидко біг.
Та не було з ким поділитись
Тим почуттям, що Род знайшов,
Вже він не міг один зігрітись,
І народив тоді Любов.
З Любові вийшла перша жінка,
Осяявши свій перший крок,
Була то Лада, світла, ніжна,
За ней полум’яний Сварог.
Та Морок, що ховавсь від світла,
Й далеко зорі обходив,
Ненависть відшукав довічну,
Та заздрість чорну породив.
Розверзлася у світлі рана,
І вийшла з неї в простір цей
Лиха зловісниця Морана,
Й плюгавий заздра Каз-Кощей.
А час ішов, зростали диви,
Вбирались в силу і красу,
Род дав все першим, і можливо
В щедроті цій найвища суть.
Та заздрість Морока лихого
Тьмяної сили рать створила
У Всесвіті не бачили такого,
Щоб ненависть зірки гасила.
З пітьми, що в серці Всесвіту з’явилась,
Ненависть хвилями пішла
Поширилась, піднялась, обдивилась,
Та Родових дітей знайшла.
Вони, прекрасні та привітні,
Ширяли радо між зірок,
Купалися в зірковім світлі,
В любові правлячи танок.
Вони тоді не знали страху,
І болі не було ще в них,
Не відали убивства жаху
Та цих скороминучість втіх.
Ці диви, що були ще світлом,
Літали десь далеко, як могли
Бо Всесвіт видався привітним,
То був їх дім і тут вони жили.
Але вже очі заздро видивлялись
У дивів юних слабину
З очей текла морочна навість,
Що потім всім дала війну.
Та не одна вона жевріла
В очах темніших над усе,
Цікавість іскрами мигтіла,
Бажання вийти на оце
( Морана ще тоді не знала,
Як світло зветься у пітьмі)
Сварога вбачив, покохала,
Хоч різними були дітьми.
( Дитинство швидко добігало
Свого логічного кінця ) –
Кохання з іскри тій постало
Наповнило Усесвіт до вінця.
Кохання – то була та сила
Якій коритися не міг
Ні жук маленький сяйвокрилий,
Ні Бог, ні див, ні чоловік.
Морана, що Сварога покохала
На світло вийшла – чорний діамант,
Засяяла, та непритомна впала
( В жінок і досі цей талант),
Не міг Сварог не підтримати
Осяйне світло чорноти,
І сам упав, щоби пізнати
Медовий присмак гіркоти.
І див втопивсь в очах глибоких
Підступної дочки пітьми
Пізнав він смак гріховного пороку,
Що ж, боги перестали буть дітьми.
Морана ж, що взяла що хтіла,
В темряву тихо відійшла
Бо геть вона не зрозуміла –
Чи впала, чи перемогла.
Тож заховалась у темряві
І від своїх і від чужих
Перемішала явь із нав’ю
Смакуючи свій перший гріх.
(До неї навіть зло було безгрішне )
Але не знала чорна діва,
Те що для нас не новина,
Що стане скоро породіллю,
Що стане матір’ю вона.
Минув той термін нам знайомий,
Напередодні дива,
Чекання заплело безодню,
І народилась Жива.
Боги були її батьками,
І зовсім це не дивина,
Що за своїм родинним станом -
Богинею була вона.
Цікавою була богинею
Дитина двох різних світів,
Ясне святе світіння Ірію
В ній Морок темний пригасив.
Богиня Жива сутінкова
Несла насіння зла й добра,
А годувальниця – Земун-корова,
Іще і тіла додала.
Тож не була богиня світлом,
І темрявою також не була ,
Але світилась ясним тілом
І першою вона жила.
( до речі, це з її появи,
Боги ту моду завели,
В чиєсь то тіло убиратись,
Бо лише так вони жили)
Появи Живи не чекали,
Ні Морок темний, ані Род святий,
Бо кожен власний план плекали,
А вийшов тут конфуз такий.
Тож вперше два діди зустрілись,
І мову вперше завели:
Як краще в справі розмиритись,
Як з цим всім буть, де і коли.
Тож вирішили ці прадавні діди,
Усесвіт миром розділити,
Щоб їхні неслухняні діти,
Могли й надалі в ньому жити.
І порішили, що зірки – то Роду,
Аби і далі в світлі жив,
А Морокову всю породу
Род в порожнечі поселив.
( І у богів бувають днини
Коли за мудрість видають,
Недогляд власний, та віднині,
Недогляд їх , це наш тернистий путь.
Відтоді порожнеча нас лякає,
Бо то вмістилищем є зла,
Воно там клубиться – шукає,
Свій путь із злиднів до добра.)
Та не забудьмо про Кощія,
Що десь у Несвіті блукав,
Статура квола, та тоненька шия,
Пригод на голову собі шукав.
Він роздивлявсь в усіх навколо,
Шукав, що має він зробить,
Побачив Ладу світанкову,
І закохавсь в ту саму мить.
Одразу приступив до діла,
Потяг до темряви її,
Але пручалась світла діва,
Не йшла у темнії краї.
Тож він накинув покривало
На світлу душу темний шар,
І Лади мовби і не стало,
Потяг її він до почвар.
Сховав до строку, щоб звикала,
Серед калічних та потвор,
Вважав, що з часом покохає,
Бо він, бач, менш потворний, хоч і вор.
Для того щоб не виділялась,
Убрав її у сморід й мерзоту,
І тільки перед ним з’являлась,
Скидаючи гидотну машкару оту.
Род не все відав, Морок нічого не знав,
Поки Сварог з Мораною борсались,
Каз все що хоче витворяв,
Та діва горда не скорялась,
А з примусу навіть Кощій не хтів,
( кохання дуже хитра штука,
Богів кохання й поготів)
Та він настирливо все в браму стукав.
( Бач сподіватись на щось смів.)
Але кінчається в богів терпіння
Багато швидше ніж це буває у людей
Й побачило темнеє склепіння
Наругу першу, у цей день.
І понесла пречиста діва
Насилля плід, а не любові,
Тож тут ніякого немає дива,
Що плід той був брудної крові.
Та не один урод мав народитись,
На жаль, буває дуже часто,
Що вилізли на Всесвіт весь гнівитись:
Потворне Горе, Злидень та Нещастя.
Отак закінчилось дитинство
Гріха пізнанням, горя й болю
І звичне нам – Вселенське дійство
Нову богиню породило – Долю.
І відтепер наш кожний подих
Виводить нас на роздоріжжя
І відтепер наш кожний порух –
Примушує збирать нас інше збіжжя.
Все те що сталось – те вже сталось,
З того нема вже вороття,
Але щоб далі краще склалось
Свій крок продумуй до пуття.
Богів закінчилось дитинство, і юність тихо підійшла.
Сконвертировано и опубликовано на http://SamoLit.com/