Маленький Орисько підняв брівоньки, щоб відкрити очі. Вони ніби злиплися, і не хотіли відкриватися. Але шарудіння, яке вловило чутливе вухо, все ж таки змусило його прокинутися.

   Біля печі господарювала мама, яка підкинула декілька полін, щоб тепло швидше поширилося на всю кімнату.

   Уже був день. Орест рвучко схопився з ліжка.

      -    Мамо, уже Різдво??

      -    Ні, синку, ще тільки ранок! Можеш поспати, ще цілий день попереду. – лагідно

посміхнулася синові мама.

   Ярослава, вродлива тридцятирічна жінка, перевела погляд на інше ліжко, в якому солодко спав її старший син, Зорян. Які вони були в неї різні, подумалося. Зорян спокійний, урівноважений, а Орисько – чистий зірвиголова, ні хвилинки не всидить спокійно, весь час хоче щось робити, а цікавості на двох вистачить.

   А різниця між ними трохи більше року.

   Та й зовнішньо вони відрізнялися. Зірко був чорнявим хлопцем, і брови як у неї – чорні та тонкі, а от у Ореста біляве волоссячко, і брівки біляві. Правда, з кожним роком все темнішають та темнішають, а в три рочки він був увесь біленький як сніг.

   Два сини, дві її надії. Зорянові скоро уже вісім буде, а Ориськові два тижні тому виповнилося шість рочків. Хоча за силою та розумом Орест зовсім не відставав від старшого. Маленький, худенький, як стріла бігав по подвір’ю. За ним тільки й встигай дивитися, щоб щось не накоїв.

   Погляд мами став теплим-теплим… Вони обидва дарували їй стільки радості, що вона Богові молилася щодня за те, що подарував їй ці дві рідні дитинки.

   Орест уже тим часом зіскочив на підлогу. Швиденько на себе натягнув штани, сорочку, светрик, і не встигла мама його стримати, як він уже скочив на сусіднє ліжечко, в якому спав брат.

      -    Зірку, встава-а-а-а-а-й!!! – крикнув голосно й радісно Орест. – Різдво скоро!!!

   Старший брат від несподіванки швидко сів на ліжку, спантеличеним поглядом подивився на маму й брата.

- Що, проспали?

   Очі раптово почали набрякати слізьми, довелося мамі присісти швиденько на ліжко біля нього, погладити по скуйовдженому сном волоссі.

      -    Ні, синку, не переживай! Ще тільки ранок, Різдво увечері буде. Але якщо ви вже

прокинулися, то вставайте. Мені ваша поміч зайвою не буде.

   Поки Зірко одягався, Орест уже був у другій кімнаті, і ні на хвилинку його голос не замовкав:

      -    А вуйко Мирон уже пішов?

      -    А ковбаси вже поробили?

      -    А пляцки сьогодні можна буде їсти?

      -    А коли кутю будемо їсти?

   Мама на всі питання старалася докладно йому відповідати, щоб угамувати цікавість хлоп’ячу.

   Їй поспати вдалося трішки цієї ночі. Адже і весь учорашній день, і ніч була віддана підготовці до різдвяної вечері.

   Ще вчора після обіду прийшов різник Мирон, зарізав свиню, яку вони цілий рік годували. Жили бідно, тому й свиню вигодувати було важко. Але все ж таки вигодували, слава Богові…

   Тільки минулого року вдалося нарешті їм з чоловіком закінчити будувати свою власну хату, на що пішло добрих десять років. Важких десять років, на які прийшлося і народження цих двох її сонячних радостей, і важка робота чоловіка на бурових вишках, які знаходилися в горах, і йому доводилося їздити туди на тиждень-два, залишаючи її одну з його мамою.

   Та й час неспокійний такий був, що невідомо було, чим наступний день зустріне. - сумно зітхнула про себе. – І зараз ще неспокійно….

   Добре, що Бог дав їй добру свекруху, яка допомагала в усьому. Жили вони у її хаті спочатку, а потім уже чоловік, її Влодко, вирішив будувати свою, поруч з маминою.

   Навіть згадувати зараз не хочеться, як це було важко – і фізично, і матеріально, і навіть морально… Іноді здавалося, не закінчити їм ніколи цю будову… Але уже все позаду, тепер можна жити й радіти!

   І ось це перше Різдво в новій хаті. Дві кімнати й велика кухня. Вона не могла натішитися цією хатою, і серце було вщерть наповнене любов’ю до чоловіка та дітей.

   Учора зарізали свиню, і ціла ніч майже до ранку пішла на приготування ковбас, шинки, ковбас, та й багато чого іншого довелося робити, щоб підготуватися до Різдва, а зранку Влодко вже коптив ковбаси.

   Мирон, який вважався найкращим спеціалістом по забою свині та приготуванні всіх цих делікатесів різдвяних, був не дешевим різником, але на цьому не можна було економити.

   Стіл повинен бути на Різдво смачним та багатим. Тут у неї з чоловіком не було жодних сумнівів.

   А дивлячись на обох синів, які в усьому старалися допомагати батькам, серце раділо. І навіть Влодко, не схильний до виявлення ніжностей, іноді не втримувався від того, щоб погладити то одного, то другого малого по голові.

   Учора, іноді вихоплюючи поглядом чоловіка з двома синами, Славка відчувала, що до горла підкочується якась грудка, не даючи дихати, і наповнюються очі сльозами радості та щастя.

   Два сини, дві її гордості. А скоро, наприкінці весни, буде ще одна радість… Вона аж зашарілася від цієї думки. Не чекали не гадали вони з Влодком, але вже так трапилося. Уже чотири місяці вона була вагітною. І таємно мріяла про доньку, хоча чоловік хотів третього сина. Але то таке –як Бог дасть, так і буде. Головне – в любові, в теплі, і жадана дитина буде!

   Діти уже повсовували ноги у валянки, і вискочили на вулицю. Славка, накинувши на плечі теплу куртку, теж вийшла за ними.

   Погода сьогодні була як на замовлення. Тихо на вулиці, білим нічним свіжим снігом укриті дороги, поля, подвір’я. Легенький морозець додавав бадьорості і надії, дихалось так свіжо й радісно, як у свято. А свято було не тільки в календарі – воно переповнювало всю душу! Переплелися разом почуття Різдва, яке уже скоро настане, і любові – до чоловіка і дітей! Славка відчула себе щасливою настільки, що здавалося, виростуть крила від цього почуття…

   Збоку подвір’я стояла невеличка піч, вибудована чоловіком. Над нею був невеликий дашок, який повинен був захистити від дощу чи снігу. Надалі на цьому місці Влодко планував побудувати справжню кухню, де можна готувати їжу в будь-який час, щоб в будинку не займатися цим. Поки що там вони в основному гріли воду.

   Саме там зараз був її Влодко, і до нього з веселим щебетанням побігли діти. Вони з ходу налетіли на тата, обійнявши його, і той сильними руками пригорнув до себе двійко діточок.

   У наступну секунду хлопці вже бігали навколо бочки, в якій тато коптив ковбаси. Запах, який ішов від бочки, збуджував їхнє бажання нарешті покуштувати готову ковбасу. Вони аж верещали від задоволення.

   Славка підійшла до чоловіка.

      -    А вже є щось готове?

      -    Так, уже першу партію я вийняв.

      -    То що, дамо хлопцям попробувати?

   Влодко тихенько свиснув, і Орест з Зірком, як два молоді вівчурі, уже за мить стояли біля батька, піднявши голови і віддано дивлячись на батька. Тато відкрив паперову коробку, яка стояла біля печі. Звідти повіяло запаморочливим запахом щойно приготованої копченої ковбаси.

      -    Татку, уже готова??? – відкривши широко оченята, прошепотів Орест

      -    Трішки уже є. Хочете попробувати? – сміючись очима, спитав тато.

   Сини, затамувавши подих, дивилися, як тато взяв ковбасу, на долоні відрізав ножем від неї два кусочки, і подав хлопцям.

      -    Це тільки на пробу, - зауважив, - їсти будемо уже за столом.

   Сини, взявши з татових рук два кусочки ковбаси, закрили очі і нюхали, насолоджуючись запахом. Потім як по команді разом надкусили і, прицмокуючи, жували.

   Славка з Влодком дивилися на синів, і зачепившись поглядом один за одне, радісно посміхнулися.

      -    Ну що, хлопці, а тепер, якщо хочете, щоб швидше прийшло Різдво, то потрібно нам

допомогти. Ви обидва поступаєте у мамине розпорядження. І слухатися маму у всьому!

   Сини, жуючи ковбасу, закивали головами на знак згоди.

   Увесь день пройшов у клопотах та приготуваннях.

   На допомогу мамі невдовзі прийшла бабуся та тетка Стефа, батькова сестра, з дочкою.

   Дочка була ще маленькою, звали її Іванка, то ж Орест та Зірко повинні були приглядати за нею.

   Цей обов’язок взяв на себе старший з хлопців - Зірко, а Орест все ж таки більше крутився біля мами та батька, намагаючись чимось поласувати час від часу. Макогін, а то й всю макітру з солодкою масою чи маком облизати, - Орест був тут як тут. Душа дитини співала – не часто так можна було поласувати!

   Запахи, які йшли від кухні, не давали йому змоги бути байдужим учасником цього дійства. Все було настільки смачним, і чаруючі запахи змішувалися між собою, перетворюючи кухню в райське місце, з якого не хотілося нікуди йти. Хотілося просто тут таки заснути, і вдихати в себе ці запахи й вдихати…

   Діти старалися у всьому – і води удвох принесуть, і начиння помиють, і подати чи принести щось, вони тут як тут. З кожною годиною наближався очікуваний вечір.

   Годині о четвертій мама все ж таки змусила дітей піти й перепочити. Ореста з Зірком разом на одне ліжко уклала, маленьку Іванку на інше.

   Присівши біля них на хвилинку, мама пообіцяла, що через дві годинки їх розбудить, а для того, щоб зустріти першу зірку на небі, їм потрібно добре виспатися. А потім уже буде й кутя і вся-вся смакота… І пісні співатимуть, і колядників зустрічатимуть…

   Діти настільки втомилися, що поки вона їм це розказувала, вони, втомлені, уже й поснули.

   Час летів швидко. І ось уже все майже було готовим, стіл накритий.

   Коли Славка зайшла в кімнату, щоб розбудити дітей, то побачила таку картину – Орест уже був одягненим в штани та білу сорочку, і Зірко з Іванкою теж уже були зібрані. Діти самі тихенько прокинулися та були готові. Побачивши здивовану маму на порозі, хлопці радісно засміялися, задоволені враженням, яке вони справили на маму. Маленька Іванка теж підхопила їхній веселий сміх.

      -    Ну ви молодці у мене! – радісно похвалила їх трьох Славка. – Ну що ж, бігом дивитися, чи

вже зійшла перша зірка на небі. А то ж раніше й не можна сідати за стіл!

   Діти чимдуж вискочили з кімнати і остовпіли, побачивши накритий стіл! Такого багатого й смачного столу вони ще не бачили – і кутя в великій макітрі посеред столу, і борщик з вушками, і грибова зупа, і голубці, і грибочки…. А у кльоші посеред столу нарізані пляцки вражали своєю формою та кольором! Дві великі білі свічки стояли з обох боків.

   Але ж спочатку зірку потрібно побачити, яка на небі зійшла! Вискочивши на ганок, вони раптом побачили не одну, і не дві, а з добрий десяток яскравих зірок.

      -    Є! – першим викрикнув Орест, повертаючись в кімнату.

   Діти, не спускаючи очей зі столу, чекали, коли ж уже можна буде сісти за нього.

      -    Ну що ж, - сказав нарешті тато, - будемо сідати.

   Орест з Зірком примостилися між мамою і батьком, Іванка сіла навпроти, між своєю мамою та бабусею.

   Влодко встав з-за столу, за ним піднялися всі інші і тихенько про себе промовили молитву «Отче наш». Дітки теж добре знали цю молитву, так як щодня перед сном разом з мамою молилися.

   Орест з Зірком, промовляючи тихенько слова молитви, очей не спускали зі столу, немовби боялися, що цей стіл разом з усіма стравами може зникнути.

   Закінчивши слова молитви, тато сказав:

      -    Ну що ж, Христос ся рождає!

      -    Славімо його! – дружно всі відповіли.

   Мама наклала дітям в тарілки куті, і діти нарешті відчули – Різдво розпочалося!

   Орест з Зірком їли з таким смаком, що здавалося, їхні вуха аж ворушаться від задоволення. За першою тарілочкою куті пішла друга, за столом стояв щирий радісний дитячий сміх, від чого у дорослих збільшувалося відчуття святковості.

   А діти зі смаком поїдали всі страви, не звертаючи увагу на розмову дорослих, і тільки коли мама розпочала коляду, принишкли.

   Голос у мами був чистим, немов джерельна вода по камінцях котилася. Колядку «Нова радість стала» діти знали, вчили з мамою, то ж підхопили її. Співали вони тихенько, немовби боялись, щоб хтось не почув. Але так мама наказала, щоб тихенько співати, то ж діти й не задавали зайвих питань… Значить, так треба.