Рефлексия сознания и педагогический процесс в контексте глобализации Общества людей Земли и смены образовательной парадигмы. Часть IІ.

На рубеже тысячелетий, в новых условиях постиндустриальной человеческой эпохи и приближающейся Сингулярности-2045 в процессах биосоциальной эволюции Живой Природы, стержнем цивилизационных изменений становится человеческое измерение. Пришло время изменить ориентиры и приоритеты образовательной парадигмы. К её традиционной инструментальной ориентации на внешний мир необходимо добавить внутренние измерения саморефлексии человека. Новый уровень саморефлексии человека, его способность уже сегодня видеть себя с точки зрения будущего так, как мы, потомки приматов, наблюдаем сегодня поведение обитателей обезъянника в зоопарке, должен стать основой новой образовательной парадигмы в начале XXI века.

Пройдут годы… . Люди будущего будут воспринимать современного нам человека так, как сегодня мы воспринимаем обитателей обезьянника в зоопарке. Так обязательно будет, поскольку современный человек ещё далек от совершенства, а эволюция живого продолжается. Так будет. Но можем ли мы уже сегодня выбрать ту точку зрения, которая позволяла бы нам видеть всё наше нынешнее несовершенство, понять актуальность проблем, связанных с этим, выбрать пути их решения? Вопрос не простой. Суть его не в посягательстве на достоинство человека, на его право быть таким, каков он есть, на право выбора собственного пути самореализации. Речь буквально идет об обезьяннике как временном, относительном несовершенстве.

***

Содержание:

Часть I.

1.1. Что известно нам сегодня о сознании?

1.2. Если же мы, родители и педагоги, ещё не ведаем, что такое сознание,

как можем воспроизводить, воспитывать новое поколение, подготавливать его

к жизни в условиях ускоряющихся перемен?

1.3. Индустриальная эпоха Нового времени близится к завершению. На смену ей идёт эпоха постиндустриальная (информационная, нано-технологическая - название ещё не устоялось). Что всё это значит сегодня для педагогической системы?

1.4. Эру разобщенного мира сменяет эра глобализации. Соответственно – мораль конвенционную сменяет мораль постконвенционная. И что это значит для педагогики?

Часть II.

2.1. Вынужденные обратиться к проблеме онтогенеза сознания в интересах создания новейших технологий личностно ориентированной педагогики, мы вновь спрашиваем себя “Что есть сознание?”.

2.2. Чем же существенным отличается индивидуальное сознание как элемент (часть) от общественного сознания как целостности?

2.3. Какую до сих пор нам не известную (или не чёткую) информацию о сознании можно прояснить рассмотрением деформаций (рогов) “пузыря сознания” – пространственной модели сознания?

2.4. Размышляя о сознании человека, зададимся вопросом “Что же видит и различает современный человек сам в себе о себе самом в сравнении с отображением внешней действительности?”.

Часть III.

3.1.. Фрагментарность, многослойность групповых сознаний

и отсутствие признаков целостного гражданского общества вокруг нас

– есть ли связь между этими феноменами и какова она?

3.2. Что именно уже должен знать каждый обыкновенный (рядовой) человек о себе и что до сих пор не стало объектом внимания педагогики?

3.3. Взаимодействие сознания с бессознательным – что знает об этом наука и что уже следует переносить на уровень школьных учебных дисциплин?

3.4. О воле как предмете психологии и практической педагогики.

Случилось так, что человек, выделившись из животного мира, вначале как-то неправильно определил свою уникальную роль и назначение во Вселенной. Считается, что наибольший вклад в исправление этой ложной позиции внесли Коперник, Дарвин и Фрейд: “Коперник вытолкнул человека из центра Вселенной и забросил его на одну из небольших планет в одной из множества Галактик. Дарвин сбросил человека с трона даже на этой зелёной планете и поставил в один ряд с другими обитателями. Теперь лишь преимущество разума, способность осознавать самого себя и свои действия позволяли Человеку поддерживать самооценку, которая зашаталась. Фрейд нанёс последний, наиболее тяжкий удар. Он отобрал у человека сознание, показал, что хвалёный разум используется людьми, прежде всего, для самообмана, а поведение наше определяется импульсами и потребностями, о которых мы чаще всего не имеем ни малейшего понятия” [Смолянский И. Фрейд // Психология для всех, 2004, № 11 (56)].

Зигмунд Фрейд правильно обратил внимание на реальное соотношение в психике человека сознательного и бессознательного. Такое соотношение означает не что иное, как преобладание в природе человека инстинктивного, чувственного, животного. И в этом нет ничего удивительного, потому что человек отличается по своему генотипу от братьев своих младших лишь несколькими процентами. “Сознание человека – это лишь остров в океане его бессознательного” – такая информация о человеке является уже привычной для узких специалистов и, к сожалению, почти неведомой для широкой общественности и неосознаваемой ею на уровне практического, обыденного мышления. Особенно такое состояние неведения есть пагубным для совремённого менеджмента и практической педагогики, которым в первую очередь необходимо знать “что есть человек и как ему совершенствоваться?”. Таким образом, начатая Коперником, Дарвином и Фрейдом работа по уточнению места человека, смысла его жизни и предназначения на Земле и во Вселенной ещё далека от завершения. Вместе с тем, мы вступаем в новую, постиндустриальную эпоху, где вопросы, оставленные на потом, уже требуют неотложного решения.

ПРИМЕЧАНИЕ:

Часть І (на русском языке) см. на сайте

http://SamoLit.com/books/3498/#.UVKgMqzAlhw/.

Продолжение – Часть II и Часть III – на русском языке,

см. на сайте http://maxpark.com/community/1282/content/659343/ (часть I),

и на http://maxpark.com/community/1282/content/665479/ (часть II).

Тему “О простейших (геометрических) моделях сознаний человека

и человеческого общества” см. на сайте http://maxpark.com/community/1282/content/653605/ .

Частина II

2.1. Виходячи з интересів створення новітніх технологій особистісно зорієнтованої педагогіки, змушені повернутись до проблеми онтогенезу свідомості, ми знову запитуємо “Що є свідомість?”.

Хто правий – ті, що стверджують, що свідомість притаманна лише людині, чи правий А. Бергсон, який сказав, що все живе має свідомість, пропорційну його здатності рухатися? Відповідь на це запитання дала б нам можливість опертися на фундаментальні першооснови при побудові виховних технологій, а не йти напомацки, лише отим одним, освоєним ще у тваринному світі шляхом спроб і помилок, плутаючи у чисельних проявах (феноменах) свідомості.

Спробуємо знайти коротку відповідь на питання, як ми бачимо цю проблему. Визначальною властивістю-ознакою свідомості є відображення, яке слід розуміти як атрибут матерії: усе, що взаємодіє у Природі, залишає сліди – відображення. Полишемо поки що без обговорення роздуми-суперечки філософів, куди віднести проблему свідомості – до гносеології чи до онтології. Зосередимось на іншому.

Відображення в живій природі може бути випереджувальним. Найбільш наочними прикладами такого випереджувального відображення є стратегія хижака, який рухається навперейми жертві, та прогнозування і проектування в діяльності людини. Усі ми знаємо: що би штучне не створювала людина, вона попередньо має відповідний ідеальний проект у своїй уяві. Але мало хто знає, на якому щаблі еволюції живого виникає випереджувальне відображення. Ми чомусь дуже дивуємося, коли дізнаємося, що садова плодожерка вміє прогнозувати майбутній урожай краще за людину і що навіть одноклітинна амеба вже володіє властивістю випереджувального відображення на своєму примітивному рівні. Тож на питання, з якою точкою зору ми погоджуємося щодо визначення свідомості, можна відповісти словами мудрого Соломона: і той правий, і той правий. У сучасній постнекласичній науці такий підхід відомий як принцип додатковості. Отже, визначення (дефініція) поняття “свідомість” - це справа згоди. Це ж відноситься і до поняття “розум”.

Можна говорити про свідомість людини як про потік сприймання, можна говорити про свідомість як про уяву минулого й майбутнього, світ образів та символів, внутрішню мову, як про “ліхтар” пізнання, мотивацію діяльності, ціннісне ставлення до речей дійсності тощо. Але у будь-якому випадку ми повинні найперше брати до уваги властивість випереджувального відображення та пам’ятати про те, що будь-яка властивість психіки людини присутня у більш примітивному, зародковому стані вже у “братів наших молодших”, адже одна єдина клітина - то вже надскладна “фабрика”. І навпаки: усе, чим володіли наші попередники на сходинках еволюції залишається у певній мірі присутнім у єстві людини, у психіці, зокрема, - так стверджує закон напластування (закон, який у свій час дуже вразив Л. Виготського, пов’язувався з іменем німецького психолога Е. Кречмера, і який сьогодні психологічною громадськістю ігнорується, див. пошук в Інтернеті).

Разом з тим, відсутність єдиного інтерсуб’єктного поняття свідомості не повинна нас лякати і відвертати від проблеми. Ми маємо розуміти, що окремих, ізольованих одне від одного, сприйняття, уявлення, пам’яті, мислення, розсудку, розуму, волі не існує, як не існує й ізольованих одне від одного вищих та нижчих психічних функцій живого організму людини. Маємо виходити з принципу додатковості в сучасній науці і творчо використовувати всі надбання наукової думки, з повагою відноситися до різних точок зору, а не відшукувати одне єдино вірне вчення. Свідомість людини – це значно ширше, глибше, детальніше й більш швидке випереджувальне відображення, аніж у інших істот Живої Природи . І нічого таємничого в цьому нема. Є, скоріше, проблема інвентарізації того, чим це “значно ширше, глибше, детальніше й більш швидке” забезпечується. Щодо фізичних і фізіологічних механізмів випереджувального відображення (сприйняття, міжмодальної синестезії, уяви, пам’яті, мислення), то це - не філософські питання. Такою є наша відповідь на сумніви доктора філософії РАН Юліної Н.С. [Юлина Н.С. Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования // Вопросы философии, № 10, 2004]

Як спостерігачі-дослідники, ми не можемо стати фізично зовні свідомості, а лише – уявно. Тому приречені із зовнішнього світу обирати у якості знаків мови пізнання аналогії, порівняння, метафори. Звісно, жодна із таких конструкцій мови, взята окремо, будь то потік, горизонт, булька, сфера, багатовимірний простір чи навіть мікрокосм, не може забезпечувати повноту опису свідомості. Неминучість використання метафор, коли мова йде про свідомість, визнається вченими з часів Д. Віко (1744) і сьогодні вже не є предметом сумнівів. Разом з тим, із такого використання метафор випливають суттєві наслідки. “Якщо свідомість завжди конструюється із відкритого, неформалізуємого набору метафор, то вона не може мати ніякої власної природи. У такому випадку, свідомість як така стає певним чином проективною ілюзією…” – таку думку висловлює Г. Хант. [Хант Г.Т. О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Пер. с англ. А.Киселева. – М.: ООО “Издательство АСТ” и др., 2004. – 555 с. – С. 41] Цими словами дослідник ще раз зазначає суб’єктивність сприйняття і побудови уявних конструкцій внутрішнього світу людини – тезу, яка сьогодні не заперечується ніким, але всі наслідки якої ще далекі від вичерпного опису.

Чи розрізняємо ми чітко всі ті властивості свідомості, які притаманні лише людині? Спробуємо дещо уточнити. Про швидкість і широту випереджувального відображення ми вже згадали. Як же забезпечується ця більша швидкість і широта, аніж у інших істот. Зоопсихолог Р. Йеркс, вивчаючи початки соціальної поведінки вищих приматів із великим здивуванням вигукнув “А один шимпанзе – не шимпанзе!”, до цього привертає нашу увагу і К. Лоренц, етолог. Ще в більшій мірі це торкається людини та її свідомості. Поза суспільством людина і її свідомість не можуть відбутися (згадаймо численних “Мауглі”, яких зафіксувала практична психологія). Відповідно: індивідуальна свідомість, самосвідомість – це умовні поняття, предикати суспільної свідомості. Отже, свідомість людини – це ще й те, чого не має амеба і садова плодожерка, те, чого не міг мати “Мауглі”, те, що виникає лише у спільнотах людей, те, що відображається в індивідуальних свідомостях, об’єднує їх і багаторазово посилює. Мова йде про кооперацію (соціум) й про те, що якісно нового дає людині кооперація й суспільний розподіл праці для відображення дійсності.

Оскільки індивідуальної людської свідомості як самостійної відносно суспільної свідомості не існує, то виникає запитання: що є індивідуальна свідомість у порівнянні з суспільною свідомістю? Її елемент, чарунка, дзеркало відображення? – І перше, і друге, і третє, – такою є наша відповідь. Як індивідуальна свідомість-частина співвідноситься і взаємодіє з суспільною свідомістю-цілим, як взаємодіють частини між собою? Як відбувалася їх еволюція? Це – складні питання, що виходять за межі одного розділу. Однак, спробуємо відповісти на ці питання коротко, у межах необхідного для подальшого розгляду оголошеної у заголовку теми.

Природа живого у процесі еволюції потурбувалася про механізми інтеграції частин (елементів) у цілісність спільноти і, відповідно, індивідуальних свідомостей у суспільну свідомість. Ці механізми беруть початок вже у соціальній поведінці птахів, ускладнюються у ссавців і людям відомі як наслідування, зараження, навіювання (сугестія), переконання, конформізм, страх, дисципліна. В залежності від ситуацій, вони можуть призводити як до позитивних, так і негативних наслідків. У першому випадку ми говоримо про механізм досягнення спільних цілей, обмін досвідом та позитивні ефекти кооперації, у другому – про використання одних людей як засобів задовольняння егоїстичних жадань інших.

Чи розрізняє пересічна людина ці біосоціальні, несвідомі, напівсвідомі й свідомі, механізми людського єднання? Що знає пересічна людина про природні можливості та реальні загрози використання цих механізмів для маніпуляцій її крихкою свідомістю? І чи визначила наука межі таких маніпуляцій, а суспільство – чи дозріло воно до наміру окреслити правом і Законом допустимі межі маніпуляцій свідомістю своїх членів? Це – актуальна проблема, що очікує окремого обговорення і правового розв’язання, можливо, вже у першій третині XXI століття як одна з відповідей на виклики соціальної еволюції.

Інтерсуб’єктність, інтенціональність, інтеріоризація, екстеріоризація, емерджентність, когерентність, синергія – це інші із феноменів і понять, що пояснюють механізми виникнення та взаємодії індивідуальної і суспільної свідомості, механізми реалізації свідомості у практичній діяльності. Висловлюючи переконаність щодо необхідності більш глибокого вивчення цих феноменів, зазначимо: слід остерігатись стверджування про зверхність будь-кого (будь то лідер, депутат, президент, герой) ) індивідуальної свідомості над свідомістю роду, племені, общини, спільноти. Індивідуальна свідомість не тільки виокремлюється на певному етапі еволюції із колективної свідомості роду-племені-спільноти, а й назавжди залишається лише невід’ємною частиною спільнотної свідомості. Виокремлюючись, назавжди залишається лише частиною – це аксіома. Анімізм, антропоморфізм, гілозоїзм, політеїзм, деїзм, монотеїзм, НКС (наукова картина світу) – відображення такого виокремлення і єдності, етапи еволюції свідомості.

Щодо релігії як етапу еволюції свідомості заслуговує особливої уваги і окремого дослідження модель триєдиного Бога як відображення свідомістю людини інтерсуб’єктності суспільної свідомості. Дослідження цієї моделі, з огляду на богословську ідею всеєдності, можливо, дозволить уточнити й поняття колективного свідомого (на додаток до колекивного несвідомого К.Г. Юнга), краще зрозуміти значення Біблії як донаукової форми накопичення і збереження такого колективного свідомого.

Чим найбільш суттєвим відрізняється індивідуальна свідомість

як елемент (частина) від суспільної свідомості як цілого?

Відповідаючи на це запитання, скористаємося вже знайомою нам категорією відображення та відповідними метафорами і аналогіями. Що відображає свідомість? Матеріальне та ідеальне. Насамперед, трьохвимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє і майбутнє). Крім цього, біологічні й соціальні потреби, цілі діяльності, знання, уміння, цінності, умови, обставини, правила, норми, права, закони тощо, наше суб’єктивне ставлення до всього цього. Тут ми не ставимо за мету описати й класифікувати усі можливі напрямки (вектори) відображення дійсності. Мова йде про інше. Кожному такому “виміру” (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення виміру. (Допускаємо, що читач вже ознайомлений з математичним поняттям багатовимірного простору). Кількість таких осей характеризує широту свідомого відображення. Континуум дійсних чисел дозволяє моделювати будь-які розрізнення між фіксованими значеннями скільки завгодно близьких вимірів.

Сучасна людина споглядає Космос на глибину до 13-14 мільярдів світлових років й розрізняє нановеличини в будові Мікросвіту. Аналогічно цьому, величиною послідовності причин-наслідків-причин можна умовно характеризувати глибину простору свідомості, а розрізнення взаємопов’язаних величин в деталях сутностей – гостроту свідомого відображення. Множину різних сутностей можна назвати обсягом (об’ємом) свідомості, а кількість сутностей в одиниці виміру такого об’єму (обсягу) - густиною свідомості. Мислення можна визначити як динаміку свідомості чи свідомість у динаміці. Звісно, можна використати й інші аналогії чи метафори для позначення характеристик феномену свідомості, окрім широти, глибини, гостроти, обсягу, густини та динаміки свідомості.

Так, використовуючи поняття багатовимірного замкненого (обмеженого) простору, можемо побудувати відповідну просторову (геометричну) модель свідомості, пов’язавши її з метафорою “бульки свідомості”. Вивчаючи певні властивості свідомості, в просторову модель “бульки свідомості” можна ввести відповідні метрики і операції. Уявна гранична поверхня “бульки свідомості” може розглядатися як поверхня розмежування між трансцендентальним (усередині “бульки”) і трансцендентним зовні її. Обсяг “бульки свідомості” людини залежить від опанованих методів пізнання, способів мислення, змістів уяви та пам’яті. Його можна вимірювати умовно й тезаурусом слів мови її носія.

Як відомо, цінність будь-якої моделі – у простоті згортки інформації. “Булька свідомості” – це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина завжди носить з собою й усередині чого живе. Звертання до подібних метафор уже давно є звичним не тільки для медіумів і богословів, а й для філософів, психологів, інших науковців. Відомі нам “печера” Платона (у діалозі “Держава”) та “клітка” Ніцше (у книзі “Уранішня зоря”) є такими просторовими моделями свідомості:

“…Поглянь-но: адже люди немовби знаходяться в підземному помешканні подібно печері, де в усю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в’язнем проходить верхня дорога, огорожена – глянь-но – невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі уявляю.

- Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні із носіїв розмовляють, інші мовчать.

- Дивний ти малюєш образ і дивних в’язнів!

- Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташованому перед ними стіну печери?” – так розумів і пояснював іншим властивість “проективної ілюзії” свідомості філософ Платон ще у IV ст. до н. е. [Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона. –М.: ООО “Издательство АСТ”, 2000. – 448 с. – С. 95]

Про те ж саме у XIX ст. Фрідріх Ніцше пише іншими словами:

“Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з одним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. Цими горизонтами, в які, як у в’язниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м’яким: цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, усе, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, уважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньому людському життю ми вимірюємо життя усіх інших створінь, – це все, усе, по суті, помилки! …Властивості наших почуттів вводять нас в оману відчуттів, які в свою чергу, керують нашими судженнями і “пізнаннями”, таким чином, у дійсний світ нема ходи! Ми сидимо у своїй клітці…” [Ницше Ф. Уренняя заря [Morgenrothe]. Мысли о моральных предрассудках. – Свердловск, узд. “Воля”, 1991. – 304 с. С. 47-48 ].

“Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури…” – ці слова С. Гессена також вказують на модельне, метафористичне, просторове сприймання життєвого світу людини, що відображається її свідомістю. До вибору “бульки” як просторової моделі свідомості нас спонукає і “оточуючий екологічний масив” (“конус зустрічного потоку”, “оболонка сприймання”) Джеймса Гібсона. Згідно з Гібсоном, сприйняття будь-якою істотою чуттєвої інформації із зовнішнього світу є відразу цілісним, прямим і пов’язаним зі сприйняттям простору. Г. Хант, обравши таку точку зору на цілісне сприйняття за основу своєї концепції свідомості, переконливо показав її узгодженість з монадами Лейбніця, потоком свідомості Джеймса, буттям-у-світі Хайдеггера. Стосовно людини, де поточне сприйняття чуттєвої інформації із зовнішнього світу спирається на увесь відображений памяттю попередній досвід, метафора багатовимірної бульки є найбільш прийнятною для моделювання феномену свідомості.

Життєвий світ людини та її “булька свідомості” – як співвідносяться ці поняття-метафори? Життєвий світ людини – це досить розмите поняття, як і той об’єкт, який воно описує. Порівняно з “булькою свідомості” – це більш широке, ємне і складніше модельне поняття. Воно включає потреби, інстинкти, переживання, емоції, бажання, потяги, почуття, пристрасті, прагнення і поведінку; їх енергетику і спрямованість; внутрішні і зовнішні обмеження, фізичний та психологічний простір-час; минулу історію і прогнози на майбутнє; та, можливо, багато що інше. Як зауважує Г. Хант, “в повсякденному житті сукупний життєвий простір може змінюватися декілька разів за секунду згідно з тим, як ми інтерпретуємо складну, швидко змінну ситуацію”.

Моделювання усієї динаміки “реорганізацій” життєвого простору є надскладною задачею. “Першу “саму амбіційну спробу” використати “математичну топологію свого часу – якісну математику областей та їх властивості – як психологічну мову для представлення структури досвіду у специфічному ‘життєвому просторі’ ”, - за свідченням Г. Ханта, - здійснив Курт Левін (1936)… один із геніїв психології”. Спроба закінчилася невдачею, “такий підхід був… повсюдно відхилений як... курйоз”, однак “природа цієї невдачі в дійсності не була вивчена”. Можливо К. Левіну просто не вистачило часу для реалізації свого задуму, можливо розуміння того, що моделі мають бути простішими, аніж ті феномени, що ними відображаються. “Життєвий простір у даний момент повинен був зображатися як статистичний патерн”, “градієнти енергії повинні були визначати, які шляхи руху будуть обиратися з точки зору потреб індивиду” – чи не занадто багато хотів відобразити К. Левін у своїй моделі. Г. Хант аналізує спроби використання навіть “теорії катастроф” для такого моделювання [Хант, с. 416-419].

Не менш складним є і моделювання граничної поверхні між життєвим простором і зовнішнім середовищем. За такої складності досліджуваних феноменів доцільно обмежуватись більш простими задачами моделювання, такими, які не претендують на відображення разом усієї повноти їх проявів. Власне в простоті моделей і полягає їх цінність як засобів згортки інформації і відображення найсуттєвішого. Модель “бульки свідомості” відповідає цим вимогам. Разом з тим, вона дозволяє просто пояснити досить складні феномени філогенезу свідомості у формі, доступній для сприйняття школярами і будь-якою пересічною людиною, зокрема, пояснити розмаїття індивідуальних свідомостей (факт, досі не визнаний), різницю між індивідуальними і спільнотною свідомостями.

Оскільки в основі свідомості лежить відображення, то “булька свідомості” – це, насамперед, символьне відображення меж суб’єктивного життєвого світу людини на даний момент часу. Така модель “бульки свідомості” добре узгоджується з “Я-концепцією” самості феноменологічної теорії Карла Роджерса (гуманістичний напрям в теорії особистості), згідно з якою кожна людина живе у межах внутрішньої системи координат, у власному світі суб’єктивного свідомого сприйняття і переживань дійсності, у світі, де вона займає центральне положення і який тільки вона й може адекватно інтерпретувати. Ні сам К.Роджерс, ні його послідовники не наважувалися моделювати у такій внутрішній системі координат увесь “життєвий простір” хоча б одної конкретної чи середньостатистичної людини. Можна навести також і приклад Ч. Тейлора, який користується поняттям координатного простіру в своїх дослідженнях морального простору людини у минулому і в сьогоденні. Мова завжди йде про простір як метафору. Автори рідко наважуються (Курт Левін не в рахунок) вводити якусь метрику в такий простір, оскільки це перетворює просту метафору у складну модель і тягне за собою ускладнення викладу. Виходячи із вимог простоти, ми також не вважаємо детальне моделювання з використанням відповідних метрик першочерговим.

Отже, можна уявити “бульку свідомості” усебічно розвиненої людини у формі кулі – тобто в усіх напрямах багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової потужності. Певним наближенням до такої гармонійної “бульки свідомості” можна вважати “бульку свідомості” Арістотеля, Леонардо да Вінчі та інших універсальних вчених до Ломоносова включно, коли наука ще не знала нинішньої вузької спеціалізації. У давні часи філософи не тільки займалися усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і музикантами, і поетами, садівниками, виноробами тощо. Історія свідчить, що Сократ був не тільки видатним філософом, але й, коли це було необхідним, хорошим воїном. Про Платона пишуть, що окрім філософствування він ще й політиканствував, однак без успіху. А про другого учня Сократа – Ксенофонта, що той не тільки писав про Сократа, був крупним рабовласником, а й бував, при необхідності, полководцем.

Уважається (див.: Рассел.Б. История западной философии), що з часів імперії Олександра Македонського розпочинається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Тоді, як і раніше, були воїни, адміністратори, лікарі, математики, філософи, але не було вже таких, хто був би усім цим разом. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник – ремісника, купець – купця і т.п. Так спеціалізація практичної діяльності людини розпочала новий етап еволюції свідомості. “Булька свідомості” людини перестає бути сферичної форми. Свідомість людини виокремлюється із спільнотної і набуває індивідуальних рис.

Замість гармонійної сферичної “бульки свідомості” людина отримує деформовану “бульку” зі спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її “бульки свідомості”. Найбільш наглядною геометричною моделлю таке “уродство” (“каліцтво”, “виродливість”) можна уявити у формі “чортячих рогів” на голові людини або ж у формі одного чи декількох наростів, які можуть в одному чи декількох вимірах значно перевищувати за розмірами сферичну частину “бульки свідомості”. Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. Саме ця “виродливість” означає у філогенезі свідомості виникнення і початок індивідуальної свідомості людини.

Какую до сих пор нам не известную (или не чёткую) информацию о сознании можно прояснить рассмотрением деформаций (рогов) “пузыря сознания” – пространственной модели сознания?

Свідомість як відображення можна охарактеризувати властивостями-ознаками: а) широтою відображення; б) гостротою (деталізацією розрізнень); в) глибиною (величиною послідовності причин-наслідків-причин чи кратністю “відображення відображення... відображення”) та іншими (обсягом, густиною, динамікою тощо). Який смисл ми надаємо поняттям а) широти відображення та б) гостроти (деталізації розрізнень) відображуваного не важко зрозуміти. Що ж торкається в) глибини (кратності, потужності) “відображення відображення... відображення”, то уявлення про це нам дає такий приклад. Уявімо, що ви знаходитесь у ліфті. На його протилежних стінах висять дзеркала. Запитання: скільки своїх зображень ви можете спостерігати, спрямовуючи погляд у дзеркало? Спробуйте. Це ідеальний приклад. Реальні відображення, звісно, є недзеркальними. Інший приклад - гра в шахи. Кількість кроків своїх і суперника, які прораховує шахіст є показником глибини відображення шахової гри його свідомістю.

Можна говорити про глибину відображення ланцюга причин-наслідків-причин... наслідків у науковій та проектувальній діяльності, при складанні прогнозів погоди чи економічної кон’юктури тощо. Майстерність полководців минулих битв, майстерність купців, які купують товари в одних країнах й продають їх у інших - “за тридев’ять земель у тридев’ятому царстві”, майстерність злочинців-“крадіїв в законі”, майстерність успішних бізнесменів, які ризикують освоювати нові технології, майстерність бізнесменів-“бандюків” на пострадянських просторах, які займаються рекетом, рейдерством, та й просто спекулянтів майстерність – все це приклади застосування на практиці глибини (кратності) багатократного свідомого відображення відображення, глибини свідомості.

Цікаво, що три-кратну глибину відображення демонструє вже немовля у перші тижні після народження своєю мімічною реакцією: “Я знаю, що ти знаєш, що я тебе впізнав”. (Моя внучка Єлизавета посміхнулася мені на шостому тижні після народження).

Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу – це не що інше, як здатність до багатократного відображення... відображення ланцюга причин-наслідків у певній вузькій сфері діяльності, а з огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом з тим і певну “виродливість” (“уродство”, “каліцтво”), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості однакової в усіх напрямах глибини відображення. Зазначимо, що саме так винахідлива природа знайшла чудовий спосіб обійти природні обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації і так забезпечивши подальшу еволюцію Живої Природи. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, “булька” індивідуальної свідомості людини завжди буде мати таку подвійну форму – кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (уродство, каліцтво) вузької спеціалізації. Чи не пора вже з цими знаннями про специфіку індивідуальної свідомості знайомити школярів?

Зазначимо ще раз, що використовуючи модель “бульки” насамперед для згортки інформації та прагнучи до простоти, ми уникаємо тут наміру “булькою свідомості” описувати увесь життєвий світ людини у всій його повноті. Разом з тим, не важко при необхідності ускладнити її, отримуючи модельний ряд типу матрьошки відповідної адекватності щодо тих чи інших чинників. Так, густиною “атмосфери” усередині “бульки” можна моделювати деталізацію розрізнень, а посадивши звірів (тих, що містяться у згаданому вище китайському прислів’ї) в центр сферичної частини “бульки свідомості”, отримати перші наближення моделі взаємодії свідомого з несвідомим і моделі життєвого світу людини. А захотівши врахувати негативну роль свідомості в посиленні самих огидних рис людини, можна “виокремити” ще одні “роги” на поверхні “бульки” її свідомості з корінням у несвідомому на додаток до “рогів” вузької спеціалізації.

Чи добре спільнотам людей, суспільству мати вузькі спеціалізації окремих людей? Звісно, добре. Принаймні так було донедавна. Спеціалізація і кооперація суттєво підвищують продуктивність суспільно значимої праці. Індустріальне суспільство досягло в цьому значних успіхів. Чи добре для окремої людини мати таку вузьку спеціалізацію? Добре, оскільки це відповідно високо винагороджується, оплачується спільнотою, але... Усе більш помітним стає відставання розвитку сферично-гармонійної частини “бульки” індивідуальної свідомості від “рогів” її спеціалізації. І такою людина входить у нову постіндустріальну епоху.

Зростаюча сила вузької професійної спеціалізації індивідуальної свідомості людини спрямована лише в одному напрямі. Саме це мав на увазі С. Гессен, говорячи про нестачу доцентрових сил особистості на інших напрямах. Негативні наслідки цього очевидні. Адже від сучасної людини продуктивні сили вищого організму – людської спільноти вимагають, окрім спеціалізації, все в більшій мірі володіти адаптивністю, гнучкістю, мобільністю, мати широкий діапазон можливостей вибору у різних життєвих ситуаціях, здатність вчитися все життя, бути готовою будь-коли змінити місце праці і мешкання і т.д. – те, що ми називаємо автономією і свободою людини. Соціологічні дослідження у розвинених країнах свідчать про те, що середньостатистичний громадянин упродовж життя вже змінює місце свого мешкання і праці більше десяти разів (порівняймо це із недавнім минулим).

А чи добре буде і постідустріальному суспільству XXI ст. мати вузькі спеціалізації окремих людей? Так, добре, але це зовсім не означає бажаність ще вужчої спеціалізації. Дійсно, окрім підвищення продуктивності праці, що ще дає той розподіл на десятки операцій технологічного процесу виготовлення простої голки, що так уразив Карла Маркса при написанні ним “Капіталу”? Що давали для особистісного розвитку заводські конвейєри індустрії XX ст.? Адже бажаними є ще й автономія і свобода людини, гармонія її розвитку як актуалізованої особистості.

Звертаючись до геометричної інтерпретації можна і необхідно говорити про оптимальне співвідношення між “наростом” вузької спеціалізації та розміром сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”, про усунення вже наявних диспропорцій. Автономія і свобода людини досягаються потужністю мислення і глибиною відображення на всіх напрямах людської діяльності, висловлюючись образно – збільшенням розміру сферично-гармонійної частини “бульки свідомості”. Тому саме сюди, а не на вузьку спеціалізацію, мають бути спрямовані зусилля новітніх виховних технологій на додаток до традиційних.

Як виглядає просторова модель суспільної свідомості (Свідомості Суспільства)? – Це об’єднання індивідуальних “бульок свідомості”, що мають кожна в окремості форму вузькоспеціалізованої “виродливості” – таке об’єднання, яке за своєю формою унаслідок складання великої кількості “виродливості”, за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від “бульки свідомості” неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини (яка також має форму кулі чи точки) своїми величезними, по суті космічними розмірами. Ось що дали людству в процесі його еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності, “виродливість” індивідуальної свідомості й об’єднання величезної кількості (мільярдів) вузьких “виродливостей”!

Суспільна свідомість відповідальна за онтогенез індивідуальних. Індивідуальні свідомісті є відображенням суспільної, звісно не усієї, а її мізерних частин. Саме у суспільній свідомості індивідуальні черпають свій потенціал у процесі онтогенезу. З іншого боку, суспільна свідомість, будучи об’єднанням індивідуальних, визначається потужністю індивідуальних свідомостей. Має місце взаємодія і взаємозалежність. Індивідуальні свідомості, рефлексуючи суспільну, можуть слугувати сукупно певною мірою розвитку суспільної свідомості.

Слід зазначити, те, що ми називаємо інтегрованою ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є ідеальною моделлю свідомості майбутнього об’єднаного суспільства (цивілізації) Землі. Ця модель набуде повної адекватності лише після завершення глобалізаційних процесів і утворення нової цілісності – досконалого суспільства Землі. Що конкретно символізує ідеал сфери і що ми маємо на увазі під майбутньою повною адекватністю моделі? – це питання, яке варто деталізувати у межах окремого розгляду. Поки що ми обмежуємося спостереженням і порівнянням “бульок свідомості” окремих людей, “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Ці “бульки свідомості” ще не мають довершеної досконалості тої ідеальної сферичної форми, що символізує повноту відображень в усіх напрямах життєвого світу суспільства. Як і “бульки свідомості” окремої людини, вони також є деформованими, “рогатими”, але вже в значно більшій мірі наближеними до ідеалу сфери. Вони є проміжними відображувальними конструкціями, породжуваними живою природою на шляху її еволюції до цілісного суспільства Землі.

Будь-яку соціальну групу (організацію) можна вважати організмом, оскільки тільки-но будучи сформованою для досягнення якихось зовнішніх цілей, вона відразу набуває і внутрішніх цілей підтримки власного гомеостазу, які включають у себе й так звану експансію. За наявності ефективних засобів комунікації для утворення інтегральної групової свідомості із рогатих “бульок” індивідуальних свідомостей достатньо мати хоча б якийсь спільний елемент “відображувального простору”. Ми не говоримо тут про кооперацію на основі спільного матеріального інтересу – славнозвісне “я даю тобі, щоб ти дав мені”, об’єднавчими можуть стати будь-які із тих потреб, що описані пірамідою А. Маслоу, - зовнішній ворог, почуття спорідненості, спільна мова, однакові релігійні уявлення, національна ідея тощо. Цей факт відносної простоти об’єднавчого процесу при утворенні “команди” чи соціальної групи вражає, разом з тим він є хорошою ілюстрацією ефективності тих механізмів суспільної інтеграції, які ми позначаємо як зараження, конформізм, сугестія тощо. (Пам’ятаєте, як зовсім недавно, у вересні 1999 року, “славний хлопець” В. Путін перед першим обранням на посаду Президента РФ для згуртування свого електорату “мочив у сортирі” чужих чеченців, а перед другим обранням – розпалював ворожнечу проти так званої опозиції й звинувачував в усіх внутрішніх бідах якогось зовнішнього ворога, не то США, не то ЄС?).

Разом з тим виникає й інше питання: чому політична “еліта” України, яка зареєструвала у Мінюсті близько 200 партій, досі не спромоглася утворити об’єднане громадянське суспільство? Чому не виходить мобілізації й єднання для досягнення перспективних цілей? Не знайшлося кого “мочити”, спираючись на інстинкти, успадковані від братів наших молодших? Чи не тому, що так легко утворювані сотні і тисячі дрібних спільнот-організмів, не знаходячи об’єднавчого елементу вищого порядку і утворюючи лише збудження емоцій та “інформаційний шум”, залишаються рогатими й такими, що задовольняють лише нижчі фізіологічні потреби своїх членів?

Як ілюстрація цього, притягує до себе увагу факт наявності в Україні понад двохсот законно зареєстрованих всеукраїнських політичних партій. Простота об’єднання, інтеграції, утворення спільнотних організмів, фрагментарність, дріб’язковість, багатошаровість групової свідомості, з одного боку, та відсутність цілісного суспільствва – чи не в цьому суть поточного моменту еволюції живої природи у тому локальному просторі, де ми знаходимося? Втішає, що ми вже трохи відрізняємося від братів своїх північно-східних і навіть просунулися трішки вперед на шляху відкритої демократії.

Суспільство і політична еліта – чи може одне існувати без другого? Політичної еліти в Україні ще нема, в цьому одностайно зізнаються у ЗМІ ті, хто займає місце еліти. Однак, дехто говорить про певну множину різних політичних еліт у сучасній Україні, які мають домовлятися. Але ж чи можна стверджувати, що політичних еліт може бути багато? Розгляд моделі рогатих “бульок” спільнотних свідомостей дає однозначну відповідь: якщо в Україні нема людей-носіїв єдиної “бульки” свідомості, утвореної на основі об’єднавчого елемента у спільному полі свідомого відображення – національної ідеї, втіленої в конкретні програми загальнодержавного розвитку, то значить нема й еліти усього суспільства як цілісності. Залишається неясним інше питання. Що має виникнути раніше, політична еліта чи об’єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати еволюційні процеси і чи може взагалі? Здається, що відповідь на це питання дав ще Д. Дьюї (1859-1952), видатний американський філософ і педагог, покладаючи надії щодо майбутнього на систему освіти.

Процеси народження, становлення, зрілості і розпаду проміжних соціальних організмів-цілісностей, утворення із них організмів вищого рівня – чи стали вони предметом серйозних наукових досліджень? Мабуть, ще ні. Інакше, ті, хто зайняв місце політичної еліти чи створює десятки нових політичних партій, могли б, спираючись на рекомендації фахівців, прогнозувати наслідки своїх ініціатив. Міжнародне життя також дає нам десятки прикладів недосконалості рогатих “бульок” свідомості окремих соціальних організмів. Події в країнах Північної Африки та Близького Сходу (2010-2012 рр.) – демонструють безліч прикладів цього.

У контексті з цими положеннями про виокремлення не тільки індивідуальної свідомості, а й інтегральних, ще “деформованих”, свідомостей окремих “зграй”, команд, кланів, соціальних груп, дріб’язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій заслуговує уваги і практичного використання праця С. Хайтуна “Номенклатура як “розумна система””. Автор розпочинає свою тему нагадуванням про те, що “тривалий час вчені відмовляли у розумі тваринам, однак дослідження останніх десятиліть показали неправоту цієї точки зору”. Однак, визнаючи наявність розуму у тварин, соціумів і навіть у соціальних інститутів, автор чомусь не допускає наявність у них свідомості. “У соціуму нема свідомості, нема мозку, нема кори великих півкуль…, – стверджує Хайтун, – …ситуація з індивідом у певному сенсі протилежна ситуації з соціумом: у першому випадку система несвідомих нейронів володіє свідомістю, у другому – система свідомих індивідів свідомістю не володіє”. Ми наводимо цей приклад як ще одне очевидне свідчення того “блукання між трьома соснами”, що характеризує стан справ з дослідженням феномену свідомості, адже, погодьмось, розуму без випереджувального відображення не буває. Хоча автор і не визнає групової свідомості, розглянутий ним груповий розум, зокрема розум радянської і пострадянської номенклатури є хорошою ілюстрацією також і моделі деформованої “бульки свідомості” соціальної групи як організму. Тим самим переконливо підтверджена доцільність розрізнення, окрім індивідуальних “бульок свідомості” та “бульки свідомості” суспільства, також і “бульок” групової свідомості як проміжних конструкцій живої природи на шляху її еволюції.

Отже, не слід уважати окрему людину і суспільство єдино значимими організмами-носіями вищої форми соціального відображення, а індивідуальну свідомість і суспільну свідомість єдиними чи основними відображувальними “конструкціями” Homo сапієнсів. Між ними - незчисленна кількість проміжних організмів і свідомостей. І всі вони у тій чи іншій мірі є рогатими, деформованими, вузькоспеціалізованими, зорієнтованими на обслуговування часткових інтересів і потреб. Маємо це враховувати, коли хочемо глибше зрозуміти що є свідомість і що є людина на сучасному етапі її еволюції.

Що ж бачить і як багато розрізняє сучасна людина в собі, в своєму внутрішньому світі порівняно з відображенням світу зовнішнього?

Напрошується аналогія. З одного боку, людина вже бачить у Всесвіті об’єкти, від яких світло зі швидкістю 300 тис. км/год досягає нас через мільярди років, і легко визначає хімічний склад й інші характеристики зірок у Космосі, віддалених від Землі на мільярди мільярдів кілометрів й більше. Важко уявити які це відстані! З іншого боку, запитаймо, наскільки глибоко людина дивиться в суть свого єства й що там бачить?

Людство про зовнішню дійсність вже знає настільки багато, що це знання вже не вміщується і в сотнях тисяч людських мізків. Разом з тим, запитаймо, рефлексуючи індивідуальною самосвідомістю свій власний внутрішній світ, що саме людина бачить сама в собі про себе саму в своєму мікрокосмосі порівняно з зовнішнім Космосом?

Повертаючись до прикладу з орлом (див. текст вище), що ширяє у височині над шосе, по якому рухається якась неїстівна пляма (автомобіль), й запитуючи, чим погляд орла відрізняється від погляду інженера-автомобіліста, хочеться сказати: чи не є людина сама для себе тією ж плямою?

Поставивши питання так, можна дещо зрозуміти стосовно того факту, що сучасна людина дуже самовпевнено перебільшує свою унікальність та можливості і не погоджується з тезою про досконалість як таку, що потенційно можлива лише за певних умов? Зовнішній спостерігач, якби такий з’явився в околицях Землі, звісно, порадів би за окремі досягнення людства і поспівчував би стосовно інших діянь. Ми теж. Однак, відзначивши досягнення, корисно зосередити увагу на недоліках. Можна привести десятки і сотні переконливих прикладів кричущої недосконалості людської рефлексії в історії давній й зовсім недавно, а також саме зараз – недостатньої рефлексії як давно минулих історичних події, так і власної поведінки тут і тепер. Ось деякі з таких прикладів-фактів:

зневажливе ставлення до фізичної праці – зовсім недавно, півтори – дві тисячі років тому;

розповсюдження рабства (коли гідність одної людини є власністю іншої) – зовсім недавно, до XII ст. у Європі, до XVIII ст.. в Азії, до середини XIX ст.. в Америці (10 млн. рабів-негрів) й до середини XX ст.. – в деяких регіонах Африки:

зовсім недавно, лише в 1948 році, ООН прийняла Загальну декларацію прав людини і сьогодні право ще не торжествує на всій Землі; на більшості територій це загальноприйняте право у спільнотах людей все ще заміщується поняттями й домовленостями між кланами, групами, “зграями” й іншими “елітними” утвореннями традиційних владних ієрархій;

зовсім недавно, освячені гаслами патріотизму і справедливості світові війни з десятками мільйонів жертв – чи потрібні були такі жертви мільйонів для задовольняння егоїзму декількох тисяч Homo sapiens;

зовсім недавно, ентузіазм і сліпа віра мас в доцільність класової боротьби при побудові соціалізму в СРСР;

і сьогодні, відсутність правильної чи однакової рефлексії Гулагу і Голодомору та діяльності УПА і КДБ у більшості сучасників;

і сьогодні, повсюдний примітивізм рефлексії переходу від соціалізму (що переміг, як повідомлялося і вірилося, остаточно й незворотньо) до первісної (дикої) фази капіталістичного устрою;

і сьогодні, неспроможність сучасної політичної еліти України розділити владу на врівноважені гілки (що тотожно неспроможності керувати країною в інтересах усього суспільства) – егоїзм вище за все, інстинкти превалюють над свідомим раціональним розумом;

і сьогодні, агресивність, брехливість, пихатість, запроданство, підступність - характерні риси тих, хто займає місце політичної еліти суспільства;

і сьогодні, маніпуляції суспільною свідомістю з боку окремих груп, засідання обраних народом Рад, часто дуже схожі на мавпярню у зоопарку;

і сьогодні, нечутливість законодавців і їх повне невігластво щодо загроз для суспільної моралі і для онтогенезу свідомості їх власних дітей від того потоку агресії, насилля і незчисленних вбивств Homo сапієнсами самих себе, що ллється з екранів телевізорів;

і сьогодні, нечутливість електорату (мас пересічних людей) до егоїзму, марнославства, підступності, брехливості, продажності, холуйству обраних ним представників у владу, байдужість електорату майбутнього, до розбудови громадянського суспільства.

Це – лише деякі із фактів, подій і явищ, щодо яких рефлексія не була і не є досконалою.

Торжество Зла і безсилля Добра – прикмети усієї попередньої історії роз’єднаного людства. Зло являло себе завжди, коли частини не враховували інтересів цілого, або ж, коли одні частини не враховували інтересів інших. “Маємо підстави говорити про парадоксальне, алогічне явище українського сьогодення – законність без справедливості, яке, у свою чергу, ототожнюється з періодом беззаконня” – так пише у тижневику “Дзеркало тижня”, № 45 (624), 2006, колишній спікер ВР, нині академік НАНУ Володимир Литвин, безумовно компетентна людина. Чи не висловлюють слова академіка В. Литвина, спікера ВРУ декількох скликань, “законність без справедливості” суть поточного моменту в Україні?

“Держава без справедливості – що це, як не великі банди розбійників... Що не було справедливим, не може бути і законним”, стверджував ще св. Августин на зорі становлення християнської моралі (цит.: [Сіренко, “Голос України”, № 51 (3801), 2006]). Переконані, на цю тему – про те, як ми дійшли до такого - буде написана не одна наукова дисертація, зокрема в галузі соціальної психології.

К. Лоренц, відомий етолог, Нобелівський лауреат запитує, звертаючись до сучасної людини: “Чи змогли б ви натиснути кнопку ядерної зброї?”. – “Так, зміг би, – може відповісти кожен із нас сьогодні, – зміг би, будучи військовозобов’язаним й мобілізованим, керуючись конституційним обов’язком захищати свою Батьківщину та присягою”.

“Дві речі у цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість, а втім про Всесвіт я не певен”, - констатував на досвіді власних спостережень людського буття й теоретичних роздумів про Всесвіт А. Енштейн, фізик. І дійсно, наймогутніші держави світу досі готуються до війн із застосуванням ядерної зброї, їх керівники нахваляються тим, скільки разів вони можуть знищити один одного, а пересічна людина, як і належить соціальній тварині, сліпо довіряє ватажкам своїх людських “зграй”, легко гуртується навколо ідеї зовнішнього ворога.

Маємо визнати: сучасна людина ще не здатна прораховувати віддалені наслідки своїх діянь, а пересічна людина часто навіть і не здогадується про конкретні природні обмеження її психіки, її мислення. Та й не тільки пересічна. Запитаймо, чи багато депутатів Верховної Ради (що відносять себе до “еліти” суспільства) володіє, окрім предметно-дієвого мислення (розвинуто було ще пітекантропами) та наочно-образного мислення (винкло у кроманьйонців) ще й логіко-системним мисленням, зокрема, методикою пошуку оптимальних рішень у багатокритеріальних задачах? Чи усі депутати знають, що максимуми вигоди не є можливими одночасно за усіма позитивними параметрами? Чи нають вони хоча б принцип Парето? Якби знали, то своєчасно без емоцій пояснювали б виборцям як формуються компромісні бюджети і рішення, за якими формулами складаються тарифи на комунальні послуги та дозволяли б своєчасно підвищувати тарифи й ціни лише на 5-10%, а не на оті горезвісні, невідомо ким і як обгрунтовані 300-400%, що безумовно, незважаючи на субсидії прем’єр-міністрів-“кровосісьок”, принижують гідність людини до рівня бидла. І т.д. і т.п. “Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні” – яка частина цього прислів’я ближче до істини?

Зазначимо, що одною із найхарактерніших рис недосконалості сучасної людини у нашій спільноті, примітивності й обмеженості її світогляду було раніше і є досі намагання поділяти людей на своїх і чужих, на хороших і поганих. (Про це переконливо свідчать, зокрема, “ідейні” протистояння XX ст., перевиховання в таборах Гулагу та ставлення до людини у пеніціарних закладах, де й нині за висновками наших омбудсменів третина не повинні були б знаходитися). Чи не в цьому криється відповідь на питання “Чому пиха стоїть на першому місці у переліку семи найтяжчих смертних гріхів людини?”. Отже, ознакою більшої досконалості свідомост і сучасної людини було б набуття здатності кожною з них краще розрізняти хороше і погане хоча б у усередині себе.

Продовжити ланцюг прикладів кричуще низького рівня рефлексії як окремо взятої сучасної людини, так і спільнотних свідомостей можна як завгодно довго. Ми, люди Землі, все ще є примітивними істотами, у яких інстинктивне тваринне суттєво переважає над свідомим соціальним. Спостерігачу-інопланетянину, якби такий з’явився в околицях Землі, для висновку щодо примітивності Homo сапієнсів не потрібно було б тривалий час шукати фактів. Вони на кожному кроці. Найбільш вражаючими є:

1) факт нерозуміння більшістю батьків, що народження їх дітей відбувається не за 9 місяців в утробі матері, а за два десятки років;

2) факт заборони реклами алкоголю і тютюнокуріння при одночасному заохочуванні на екранах телебачення реклами вбивств або ж

3) легкість маніпулювання масовою (побутовою) свідомістю, легкість “заведення” такого маніпулювання збудженням емоцій (емоцій як суміші переживання проявів інстинктів з примітивним мисленням);

4) вражаюча схожість людей в розумінні й вирішенні ними своїх побутових проблем, в задовольняння ними фізіологічних (органічних) потреб і величезна різниця (прірва) в розумінні ними проблем суспільних, загальнодержавних та шляхів їх розв’язання – як подолати таку прірву?

5) факт неспромогності керівної “еліти” держави до компромісів, ухиляння від регулювання взаємин нормами і правилами,

6) факт невгамовного прагнення окремих “фрагментарних” ватажків, “виродків” з вузько спеціалізованою (рогатою) “булькою свідомості” до одноосібного, нічим не обмеженого, фюрерства так, як це заведено в тваринному світі хижаків, з одного боку, й стадність поведінки, бидлотність та холуйство – також інстинктивні, більшості людей, з іншого боку, - ані тим, ані другим громадянське суспільство не потрібне.

Факти, факти, факти… Скільки можна зафіксувати фактів нашої недосконалості – сотні, тисячі, десятки тисяч? Школярам варто було б задавати реферати і твори на цю тему, студентам ВНЗ – курсові роботи. Це покращило б їх здатність до саморефлексії. Зрозуміло, для цього треба обирати точки зору, що знаходяться зовні нашого внутрішнього світу, знаходяться попереду нашого теперішнього буття.

Чому ж ми самі не збираємо, не класифікуємо і не намагаємося пояснити факти нашої недосконалості? Ми не помічаємо їх, як риба не помічає води, у якій плаває, а наземні тварини не помічають повітря, яким дихають, подібно тому, як людина не помічає свою свідомість і не задає собі запитань щодо неї. Чи не є ця сліпота прямою і очевидною ознакою нашої примітивності? Якщо так, то це погано: коли людина не хоче бачити різниці між тим, що є, і тим, що має бути, то у неї відсутня свідома мотивація діяльності. Її життям керують переважно несвідомі інстинкти, бажання, потяги, пристрасті.

Як зазначають психологи, сучасна людина чомусь не хоче і навіть боїться глибше пізнавати свою істинну природу. Можливо, це – «благо, і дуже добре, якщо ми можемо благополучно пройти по життю, “не приходячи до тями”» – таку думку ми часто зустрічаємо на сторінках психологічної літератури, зокрема, в “Історії психології XX століття” (1998) В. Роменця, І. Манохи. Чи не є факт такої боязні вийти за межі емпіричної повсякденності підтвердженням факту відсутності гармонії між несвідомим і свідомим, між вимогами гомеостазу і експансії?

Справедливості заради маємо зазначити: те, що людина не усвідомлює факти своєї недосконалості, має і більш глибокі причини, аніж просте небажання чи наслідок боротьби несвідомого з свідомим. Певне пояснення цьому дає відома теорема австрійського математика К. Геделя про неповноту, наслідком якої є твердження, що ніяка відкрита система не здатна сама себе оцінити, оскільки критерії оцінки мають враховувати і дещо зовнішнє, не належне тільки цій системі. Інакше кажучи, оцінювати має зовнішня система. На жаль, вона також не охоплює усе. Для людини це означає визнання чогось, що позначається як трансцендентне, духовне.

Окрім теореми математика К. Геделя, маємо й інше, більш просте пояснення відсутності потреби й цікавості у людини щодо пізнання свого внутрішнього світу (рефлексів, інстинктів, емоцій, мотивів, волі тощо) засобами свідомості, механізмами логічного мислення як функції свідомості:

“…порівняно з іншими тваринами… у нас більше (а не менше) інстинктів. Ми схильні не помічати свої інстинкти, оскільки вони, обробляючи інформацію і структуруючи нашу свідомість, працюють настільки якісно, що важко відчути їх дію чи взагалі повірити в їх існування (Cosmides & Nooby, 1997). Виходячи з цього, ми вважаємо “нормальну” поведінку само собою зрозумілою. Ми не розуміємо, що “нормальна” поведінка“, як і будь-яка інша, потребує пояснення. Ця “сліпота стосовно інстинктів” завжди була найбільш нездоланною перепоною у вивченні психології” [Палмер Дж. Эволюционная психология. Секреты поведения Homo sapiens / Джек Палмер, Линда Палмер. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2007. – 384 с. С. 26]

Одним із останніх пояснень феномену дефіциту самопізнання людиною самої себе є роздуми російського філософа Д. Дубровського, професора, співголови Наукової ради РАН з методології штучного інтелекту, стосовно байдужості сучасної людини до очікуваних викликів соціальної еволюції, до прогнозованої Сингулярності (кінця досі звичного для людини світу) : “Подобно тому, как человек искусно вытесняет страх и ожидание смерти, человечество таким же образом вытесняет страх надвигающейся гибели, отдаваясь во власть ложных надежд и символов веры, совершенствуя способность самообмана” [див. статтю «Человек продолжает действовать как животное», серпень 2012 року, на http://www.2045.ru/articles/30376.html] та http://www.vz.ru/opinions/2012/8/16/593773.html, .

Конкретизуючи проблему несприйняття викликыв соціальної еволюції, Д.Дубровський пишет:

«…В этом проявляется рост дефицита самопознания, столь характерного для нынешнего состояния нашего так называемого «общества знания», в котором человек “знает всё, но только не себя”. …Впрочем дефицит самопознания был характерен для всех этапов истории человечества. Бросается в глаза разрыв, вопиющая несоразмерность познавательной и преобразующей деятельности, направленной во внешний мир, с одной стороны, и самопознания и самопреобразования – с другой. Я называю это фундаментальной асимметрией в познавательной и преобразующей деятельности человека. Подавляющая по своему масштабу активность человека, направленная во внешний мир, при мизерных результатах самопознания и самопреобразования – характерная черта всех исторических эпох и всех народов, что указывает на ее обусловленность природой человека, т.е. генетическими факторами… Будучи социальным существом, человек продолжает действовать как животное…».

Отже, мова йде про тваринні інстинкти людини. І ми маємо пам’ятати зауваження Джека Палмера, “ця “сліпота стосовно інстинктів” завжди була найбільш нездоланною перепоною у вивченні психології”.

Однак унікальність становища людини полягає в тому, що для практично достатньої оцінки себе вона може скористатися спільнотною свідомістю. Її можливості в пізнанні самої себе залежать від того наскільки вона просунулась на вісі еволюції від тварі до ”клітини” суспільства. Разом з тим, маємо пам’ятати: “Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути доцентрова сила особистості… нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам”(Гессен). Ми усвідомлюємо, що сьогодні “радіус оточуючої людину зовнішньої культури” не просто збільшується, а збільшується вибухоподібно. Учені попереджають про точку Сингулярності в процесі соціальної еволюції людства вже у найближчі три-чотири десятиліття. Це зобов’язує нас якомога швидше “прийти до тями (свідомості)”. Чи готові зустрічати нові виклики соціальної еволюції? Як саме ми повинні готуватись до зустрічі з ними?

Отже, удосконалення людини, еволюція її свідомості ще далекі від завершення. Цілісний і досконалий світ без Зла тільки-но формується, він стане реальністю, коли утвориться єдине Цілісне Суспільство Землі, а людина стане повноцінною клітиною цього суспільства. Чи можна це зрозуміти, не розібравшись попередньо з природою свідомості й сутністю людини? Геометрична модель каліцтва “бульки свідомості” надає можливість краще зрозуміти усі ці процеси. Усі ми – люди сучасної епохи, з огляду на модельне, метафоричне бачення нашої вузькоспеціалізованої “бульки” свідомості у певному сенсі є виродками, уродами, каліками. І в цьому немає нічого образливого ані для автора цих строк, ані для академіка НАНУ чи депутата ВРУ, ані для Президента чи Прем’єр-міністра держави. Сьогодні навіть вузькоспеціалізовані доктори наук часто не розуміють одне одного в одній і тій же галузі науки. І причиною цього є вузька спеціалізація діяльності кожного із нас.

Такими зробила нас природа на даному етапі еволюції. Поставимось до цього розсудливо. Лише у єдності ми перестаємо бути виродками.

Модель рогатої виродливості “бульки” індивідуальної свідомості у поєднанні з висновками З.Фрейда та К.Лоренца про тваринне усередині нас дає просте і переконливе пояснення також і трагічному факту відсутності в Україні політичної еліти, тієї досі невідомої нам еліти, що опікувалась би інтересами усього суспільства як цілісності. Тож, повертаючись до сучасних проблем суспільства, зокрема, до циркової вистави під назвою “перетягування владних повноважень”, за великим рахунком питання, хто є кращим керманичем, Віктор перший чи Віктор другий, Наталія чи Юлія, Євген чи Петро, Нестор чи Юрій і т.д. є таким, що не має великого смислу. Усі дійові особи у певному смислі є поки що “виродками”, а не повноцінними “клітинами” суспільства. Претензії будь-кого на те, що саме він володіє істиною в останній інстанції чи є найбільш вольовим керівником – це суб’єктивна ілюзія, успадковані рудименти інстинктивного. Лише в єдності ми перестаємо бути виродками. Відповідно потребує корегування поняття хороших керманичів. Це ми повинні розуміти перш, ніж шукати відповіді щодо конкретних питань нашого сьогодення.

Модель рогатої виродливості “бульки” індивідуальної свідомості у поєднанні з пірамідою потреб, мотивацій і рівнів свідомості А. Маслоу дає прості пояснення і таких наче б то нерозв’язних політичних проблем як 1) доцільність імперативного мандату депутатів; 2) як вносити зміни до Конституції – усенародним референдумом чи на засіданнях ВР; також дає прості відповіді на злободенні запитання типу 3) чи є субсидія простому народу від прем’єр-міністра-“кровосіськи” ознакою належності її отримувачів до “бидла”; 4) чому засідання навіть Верховної Рад часто дуже схожі на мавп’ярню та ін.

Звісно, окрім “бульок свідомості” мають значення й розрізнення людей за успадкованими від предків вольовими якостями, хитрістю, темпераментом, силою психічних процесів, пережитими у дитячому чи підлітковому віці кризами, взаємними зобов’язаннями “ти – мені, я – тобі” тощо. Мають значення соціальні умови становлення. Корисно бути членом якої-небудь дрібної зграї, “команди” чи партії. Але ж визначальними у соціальних взаєминах, якщо більшість людей не хоче залишатися “засобами” чи “біомасою” для іншої, меншої частини людей, все ж таки мають бути колективна свідомість і воля, спочатку утілені в нормах, правилах, текстах і потім відображені в індивідуальних свідомостях.