Ф і л о с о ф і я   о с в і т и,  п е д а г о г i к а,  п с и х о л о г i я

----------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Анатолій Півненко,

радіофізик, магістр педагогіки

зі спеціальності “Управління навчальним закладом”

 

 

ВИКЛИКИ СОЦІАЛЬНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ НА ЗЛАМІ ЕПОХ:

ЯКОЮ МАЄ БУТИ ВІДПОВІДЬ HOMO SAPIENS НА ОЧІКУВАНУ СИНГУЛЯРНІСТЬ?

 

Сучасна епоха вважається критичною у загальному процесі еволюційного розвитку людини. В чому унікальність викликів соціальної еволюції на початку ІІІ-го тисячоліття? Яке майбутнє обере людство? Автор вважає, що відправним пунктом пошуків відповідей на очікувану Сингулярність соціальної еволюції має стати системно-синергетична точка зору дослідників макроеволюції. Щодо практичної реалізації таких відповідей, то вона має починатись з оновлення змісту освіти, насамперед, середньої освіти.

Ключові слова: еволюція Всесвіту, ароморфози, виклики соціальної еволюції, сингулярність, зміст освіти, керований онтогенез свідомості.

 

Pivnenko А. Challenges of social evolution at the turn of ages: what should be the response to the expected singularity?

 

The modern era is considered critical in evolution of mankind. What are the unique challenges of social evolution at the beginning of the Third Millennium? What will be the future of the human race? The Author believes that in oder to address challenges of the forthcoming Singularity of social evolution macro-evolutionary research has to be based on a system-Synergetic approach. As for the practical measures, they have to begin with an update of the content of education, particularly, school education.

Keywords: evolution of the universe, airomorphoses, the challenges of social evolution, singularity, the content of education, the managed ontogenesis of consciousness.

 

Пивненко А. Вызовы социальной эволюции на переломе эпох: каким должен быть ответ на ожидаемую Сингулярность?

 

Совремённая эпоха считается критической в общем процессе эволюционного развития человека. В чём уникальность вызовов социальной эволюции в начале ІІІ-го тысячелетия? Какое будущее выберет человечество? Автор считает, что исходным пунктом поисков ответов на ожидаемую Сингулярность социальной эволюции должна стать системно-синергетическая точка зрения исследователей макроэволюци. Практическая реализация таких ответов должна начинаться с обновления содержания образования, и прежде всего, среднего образования.

Ключевые слова: эволюция Вселенной, ароморфозы, вызовы социальной эволюции, сингулярность, содержание образования, управляемый онтогенез сознания.

 

 

З М І С Т

 

ЧАСТИНА 1. ВИКЛИКИ.

 

Глава 1. Зміни, розвиток, еволюція, прогрес – як сприймалось усе це мислителями людства протягом історичного часу, раніше і тепер?

Про актуальність теми.

 

Глава 2. Виклики соціальної еволюції з позицій сучасного людинознавства (спроби класифікації)?

 

Глава 3. Які ми бачимо навколо себе зміни? І чи прискорюються вони (із досвіду нашого особистого життя)?

 

Глава 4. Виклики соціальної еволюції як предмет філософії та інших гуманітарних наук.

 

Глава 5. Виклики минулих епох як ендо-екзогенні кризи (приклад застосування методології міждисциплінарних досліджень).

 

Глава 6. Трансгуманізм як один з напрямів сучасних поглядів на очікувані виклики соціальної еволюції.

 

Глава 7. Що вважати викликами соціальної еволюції на зламі епох (уточнюємо зміст поняття)?

 

Заключення частини 1.

 

Запитання для повторення частини 1.

 

Література до частини 1.

 

ЧАСТИНА 2. ВІДПОВІДІ.

 

Глава 8. Де людині шукати відповіді на очікувані Сингулярність соціальної еволюції, як і чим відповідати (загальне формулювання відповіді)?

 

Глава 9. Що являє собою Homo sapiens (Людина розумна) сьогодні

(погляд з різних точок зору)?

 

Глава 10. Якими мають бути відповіді Homo sapiens (Людини розумної) на очікувану Сингулярність соціальної еволюції (формулювання першої з двох основних відповідей)?

 

Глава 11. Про біологічні обмеження можливостей людини як головну перепону на шляху його індивідуального вдосконалення, як обійти його (формулювання другої з двох основних відповідей людини на виклики соціальної еволюції, на Сингулярність)?

 

Глава 12. Явища очікуваної Сингулярності – якими вони можуть бути чи вже є (розвідка на окремих напрямах)?

 

Глава 13. А чи варто боятися Сингулярності, що наближується?

І чи корректно ставити таке запитання?

 

Глава 14. Якими мають бути відповіді Homo sapiens на очікувану Сингулярність соціальної еволюції (спроба деталізації відповідей)?

 

Глава 15. Хто повинен допомогти людині підготуватись до викликів соціальної еволюції, яка інституція суспільства?

 

15.1. Політикум чи система освіти?

 

15.2. Психологія: яка її готовність відповідати на виклики соціальної еволюції, на Сингулярність?

 

Заключення частини 2.

 

Запитання для повторення частини 2.

 

Література до частини 2.

 

***

 

Замість вступу

...Може, мав рацію К.Г.Юнг, коли твердив,

що людина, яка пізнає саму себе,

жахається побачити свою істинну природу, власне обличчя.

 

В. Роменець, І. Маноха.

Історія психології XX століття. К., 1998. – 992 с. С. 896.

 

Проблема осмислення даної теми (як і аналізу будь-чого взагалі) полягає у тому, чи надаємо ми певного значення та смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. (Аналогічно тому, чи є дрібницею у формуванні психіки і свідомості, зокрема, кримінальне отроцтво кандидата на посаду Президента держави). Те, що ми тут маємо на увазі, найкраще пояснює приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Чи можна сказати, що фізіологічний зір птаха гірший за зір людини? Мабуть, ні! Але що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обабіч шосе? Орел добре бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання та технології виготовлення, економіка автомобілебудування, маркетинг, спортивні змагання (гонки) та показники рекордів, деталі під капотом і в салоні, тенденції та перспективи й багато чого іншого, пов’язаного з автомобілем. Він бачить (і сприймає) наяву і в уяві. І усе це зміст свідомості.

Погляд пересічної людини по відношенню до вищезгаданого автомобіля знаходиться десь між поглядом орла на “неїстівну пляму” і поглядом інженера із спеціальною освітою. І так у всьому: одні щось розрізняють у речах і явищах, інші не бачать ніяких деталей ані наяву, ані в уяві. Отже, справа у тезаурусі, контекстах, смислах - найвагоміших надбаннях свідомості людини!

Пропонуючи даний матеріал для обговорення, ми зазвичай запитуємо співбесідника: “А який рівень Вашого розрізнення деталей даної тематики?”. Результати, як і належить їм бути – між поглядом орла та вузького фахівця.

Наведене вище розмірковування в якійсь мірі пояснює несприйняття громадськістю, в тому числі й науковою, проблем, пов’язаних з викликами соціальної еволюції і очікуваною в ній у найближчі десятиліття Сингулярністю (що це таке?).

 

ЧАСТИНА 1. ВИКЛИКИ

1. Зміни, розвиток, еволюція, прогрес - як сприймалось усе це мислителями людства протягом історичного часу, раніше і тепер? Про актуальність теми

 

Сьогодні нас, Homo sapiens – Людей розумних, у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимося, все більше турбує факт прискореного розвитку еволюційних процесів, зокрема, процесів соціальної еволюції на Землі. Еволюція (від лат. evolution – розгортання) - природний процес розвитку природи, неживої та живої, “зміна від незв’язної однорідності до зв’язної різнорідності” [Spenser, 1862], “процес структурної реорганізації в часі, у підсумку якої виникає форма чи структура, якісно відмінна від попередньої формы” [Voget, 1975; Claessen, 1982, 1996]. Такими є перше й останнє визначення поняття еволюції в науці.

Сьогодні вчені формулюють поняття еволюція все ще по різному, виокремлюючи ті чи інші її характерні риси. Дехто з них, розрізняючи поняття “еволюція”, “розвиток”, “ріст”, “прогрес”, намагаються пов’язати їх з динамікою співвідношення таких суб’єктивних категорій как “добро” та “зло” в історичному контексті, порушуючи питання: чи завжди еволюція означає для людини рух від хорошого до кращого? Мабуть, можна погодитись з А.В. Коротаєвым, що “суб’єктивні відчуття більшості стають значимим чинником соціокультурної еволюції суспільства” й ігнорувати їх не можна [Коротаев А.В. Введение / Социальная эволюция: факторы, закономерности, тенденции. М., Изд. “Восточная литература” РАН, 2003] [1, Введение]. Ми погоджуємося також з думкою дослідників макроеволюції, що відносно людини “цілком припустимо розлядати біологічну й соціальну макроеволюцію як єдиний еволюційний процес” [Гринин Л.Е., Марков А.В., Коротаев А.В. Макроэволюция в живой природе и обществе / Отв. ред. Н.Н. Крадин. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. – 248 с. - C. 7] [2, с. 7].

Якщо у античні часи й до епохи Просвітництва філософи сприймали життя як плоский горизонтальний рух по колу, то в останні три-чотири століття, починаючи від Френсіса Бекона (Novum Organum, 1620) було помічено вже певне ускладнення життя людини в часі, якесь удосконалення її суспільно значимої діяльності, тобто прогрес. А на межі XIX-XX ст.ст. деякі вчені побачили в прогресі нову рису – прискорення. Прискорення, як ми знаємо, графічно відображується кривою лінією шляху, яка з часом все більше відходить угору від прямої. Вочевидь, першим, хто звернув увагу на прискорення прогресу в 1890-х роках, був американський історик Генри Адамс (1838-1918). В 1904 році він написал есе “Закон прискорення” [http://www.bartleby.com/159/34.html], потім чіткіше формулював думку, що людство в найближчі 150 років очікують значні зміни у його стосунках з технологіями, назвав ці зміни фазовими переходами. У статті “Закон фазового переходу стосовно історії” (1909) він висловив припущення, що історія підлягає закону квадратів, згідно з яким кожен наступний період історії за своєю протяжністю дорівнює квадратному кореню із довжини попереднього періоду. Згідно з періодизацією історії Адамсом, за “Релігійним періодом” йде “Механічний період”, потім “Электричний період” і сьогодні має бути прогнозований ним “Эфірний період”, якому наші сучасники дали назву “Інформаційний період”. Сьогодні, через 100 років, ми віддаємо належне прозорливості вченого.

В XX столітті прогрес прискорювався все швидше і сьогодні вчені, розрізняючи біологічну, соціальну і універсальну еволюцію Всесвіту, все більше говорять про перехід людства в постіндустріальну епоху, де прискорення соціальної еволюції приведе до якогось небаченого раніше якісного стрибка.

Це прискорення наочно (графічно), зазвичай, відображають за допомогою експоненти або ж гіперболи – кривою, яка в декартовій системі координат, починаючись в доісторичній давнині майже горизонтально відносно часової вісі, потім, в історичні часи все більше і більше заокруглювалася доверху, в наш час швидко наближається до асимптоти (вертикальної прямої). Чим швидше відбуваються еволюційні зміни (ускладнення всього і всюди), тим крутішою стає експоненціальна (гіперболічна) крива, що відображає швидкість цих змін. Що означають такі зміни для людини? Світ змінюється настільки швидко, що біологія людини вже не встигає на це відповідно реагувати. Діти починають жити зовсім в іншому світі, аніж той в якому починали жити їх батьки. Внутрішній світ людини все більше набуває ознак уявного віртуального простору, відокремленого реальної від зовнішньої дійсності.

Сучасна епоха вважається критичною у загальному процесі еволюційного розвитку людини. Маються на увазі нові виклики, що постають перед людиною як непередбачувані складнощі життя, невідомі попереднім поколінням і такі, розв’язання яких уникнути не можна.

Люди завжди мали справи зі змінами у зовнішньому середовищі своєї життєдіяльності й сприймали їх як небажані незручності. «Щоб вам жити в епоху змін!» – так звучить одне із давніх китайських проклять. І сьогодні нас, Homo sapiens – Людей розумних, у тому локальному просторі Всесвіту, де ми знаходимося, все більше турбує факт прискореного розвитку еволюційних процесів, зокрема, процесів соціальної еволюції. То що ж мається на увазі, коли мовиться сьогодні про виклики соціальної еволюції? В чому унікальність викликів соціальної еволюції на початку 3-го тисячоліття?

Здавалось би, що поганого в прогресі? Однак, зростання обсягів знань і складності техніки (штучної природи) вже не додає людині упевненості в майбутньому. Скоріше навпаки (і це звучить парадоксально!?): «Зростання обсягу знань… воно збільшує ризикогенність суспільства… У наш час наука, раціоналізм, науково-технологічний активізм оцінюються не як “Велика надія людства”, а як головне джерело глобальних небезпек, катастроф, ризиків, погроз людському буттю» [Лук’янець В.С., Кравченко О.М, Озадовська Л.В. та ін. Науковий світогляд на зламі століть: Монографія – К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. – 288 с. - С. 10, 13] [3, c. 10, 13].

Вперше на прийнятному для загального сприйняття рівні ця проблема була сформульована американським публіцистом Елвіном Тоффлером в книзі «Шок майбутнього» (1970), перекладена на російську мову в 2002 році. Автор привернув увагу до небаченого досі темпу соціальної еволюції, який призводить до психологічного шоку і являє собою більшу загрозу людству, аніж інші минулі чи прогнозовані катастрофи.

Можна привести безліч свідчень стурбованості сучасної людини феноменами прогресу її соціальної еволюції. На межі другого і третього тисячоліть тема адаптації людини і людства до зміни умов і способів буття набуває якісно нового змісту. Йдеться вже не про переживання розриву з попередніми історичними етапами, не про ностальгію за більш розміреним і зрозумілим минулим життям наших предків, а про можливість вибору різних варіантів майбутнього як окремих спільнот, так і всього людства.

Журнал РАН «Вопросы философии» у № 11 за 2009 рік презентує матеріали “круглого столу” з проблем моралі й духовності: «Що відбувається сьогодні? … ми зіткнулися з такою ситуацією, з таким життям, незвичним для нас, коли цінності стали зовсім іншими. Питання в тому, – запитує Даніїл Гранін, письменник, – це властиве лише нашому суспільству чи взагалі усьому світу?». Йому відповідає Сергій Капіца, вчений, доктор фізико-математичних наук: «…останні 100 років… ми переключаємося на вибуховий розвиток зі швидкістю, якої раніше ніколи не було. …Це одна із самих цікавих і самих, на мій погляд, великих проблем, які є в суспільних науках. …З моєї точки зору, людство …переживає те, що у фізиці називають фазовим переходом. …Ми знаходимося на величезному цивілізаційному зламі…».

В січні-лютому 2010 року ЗМІ повідомляли про результати Світового економічного форуму, назва якого «Покращити стан планети: переосмислити, перепланувати, перебудувати», найавторитетнішого зібрання експертів і державних діячів, які покликані глибоко рефлексувати процеси життєдіяльності людства й приймати стратегічні рішення з подальшого розвитку після важкої економічної кризи попередніх років. Повідомляли так, цитуючи висловлювання учасників: «Серйозні люди розуміють, що збій у системі був знаковим… Світ прокинувся. Прийшов до тями. Зрозумів, що ще живий, і зрозумів, що йому треба буде дуже сильно змінюватися, але поки що не до кінця розуміючи як... Ніхто не знає, як уникнути нових потрясінь у майбутньому. Готових рецептів ні в кого нема… Реформи в откремо взятій країні не дадуть результату. Є необхідність в наднаціональному регулюванні… Все, що обговорюється, має бути ким-то імплементовано, але ким – незрозуміло» [«Туман над Давосом», www.interfax.ru/txt.asp?id=121393&sec=1447, 31.01.2010].

Рефлексуючи цілісну наукову картину світу (НКС) сьогодні, ми звертаємо увагу на прискорений розвиток науки й техніки за останні декілька десятиліть історії людства. На семінарські заняття й розвивально-розважальні заходи у навчальних закладах ми виносимо на обговорення науково-популярну тему “Що із останніх здобутків науки і техніки може змінити все?” і з жахом відкриваємо для себе передові позиції науки – в найближчі роки “змінити все” можуть десятки тільки що здійснених науково-технічних винаходів.

Найбільш вражаючим нашу уяву показником є скорочення часових періодів подвоєння кількості інформації, якою оволодіває людство. Ці часові проміжки помітно скорочуються вже за життя одного покоління людей. Якщо у середньовіччі таке подвоєння відбувалося один раз за декілька століть, а у другій половині XX століття з початком науково-технічної революції (НТР) ми говорили про 7-5 років, то сьогодні мова йде вже про 5-4, а в окремих галузях знань – і про 1,5-2 роки.

Мова все частіше йде не просто про зростання обсягів інформації, якою володіє людство, не лише про «експоненціальне збільшення кількості інформаційних технологій та неможливість повноцінного існування без оволодіння ними», а й про «виникнення нового типу людини, яку можна позначити вже не як homo sapiens, а як homo virtualis» [Марійко С.В. Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць / Ред.: Я.В. Шрамко. Вип. 10. – Кривий Ріг, 2009, 324 – 329. - С. 324] [4, c. 324].

Що є homo virtualis в порівнянні з homo sapiens? Це питання вже потребує уважного розгляду. Поява уяви у свідомості доісторичної людини була якісним стрибком у розвитку її свідомості. Уява людини стала основою проектування її майбутніх діянь. Це – основне новоутворення психіки кроманьйонців, що відокремило їх від пітекантропів і неандертальців. Сьогодні ж, на переході до інформаційної епохи, уява стає підґрунтям певного збочення – розширення внутрішнього віртуального світу сучасної людини як сховища від дійсності, яка ускладнюється. Настирлива реклама неякісних товарів, споглядання на телеекранах “крутизни” різних “мачо”, яка проявляється в незчисленних бійках і вбивствах один одного, маніпуляції свідомістю електорату “покращенням життя вже сьогодні”, штучне розпалювання ворожнечі у людських спільнотах з метою переконати їх у необхідності проведення політики так званої стабільності – чи не занадто багато віртуального постає в сприйнятті й уяві сучасної людини?

Розширенню-спотворенню віртуального простору внутрішнього світу сучасної людини сприяють, як це не дивно, звичайні програми рейтингових телеканалів. Візьмемо до уваги, наприклад, на українському ТК “1+1” вечірні новини “жарених” фактів о 19.30 (спеціалізація каналу?) чи щотижневі розважальні передачі у вихідні дні типу “Розкішне життя”, “Світське життя” з демонстраціями дрібних атрибутів “елітності”, вартістю в десятки тисяч євро. І для чого все це демонструється? Для ініціації заздрощів як рушійної сили торгівлі? Хто аналізував вплив їх змісту на формування віртуальності світосприймання телеглядача?

А чи знають батьки як розважаються їхні діти допідліткового й підліткового віку за комп’ютерами? Недавня публікація статті Марини Бурмаки “Новий скандал у школах: модна гра у самогубство” змушує нас по-новому поглянути на деякі нові можливості технічного прогресу [див. http://blogs.lb.ua/maryna_burmaka/182752/].

Що протиставити такій віртуальності? Як перенести на рівень повсякденної свідомості людини зростаючі обсяги інформації і чи потрібно це робити в умовах розподілу праці в суспільстві й вузької спеціалізації кожної людини. В чому полягають оптимальні рішення? І чи не є таке збочення у бік віртуальності реакцією організму людини на його біологічні обмеження сприймати більші обсяги інформації?

Зазначимо, тут ми заторкуємо не лише експоненціальне збільшення кількості інформаційних технологій та зростання обсягів інформації як наслідок науково-технічного прогресу (НТР) ХХ століття, а більш загальне, фундаментальне явище – прискорення еволюційних процесів на часовому проміжку 10 млрд років – від моменту утворення важких елементів в надрах зірок першого покоління нашого Всесвіту, що змінило фізичний механізм самоорганізації матерії (запит енергії із-зовні для синтезу складних молекул), до наших днів, коли діяльність живої речовини на Землі вже почала набувати космічних масштабів.

Наприкінці 90-х років минулого століття великий розголос мала стаття американського математика й письменника Вернора Вінджа «Технологічна сингулярність», перший варіант якої було представлено на симпозіумі VISION-21, який проводився в 1993 році Центром космічних досліджень NASA ім. Льюїса і Аерокосмічним інститутом в Огайо. В.Віндж, визнаючи вибухоподібний характер науково-технічного прогресу в наш час, намагається узагальнити різні думки про його наслідки для людини сучасної, серед яких, зокрема, й вихід штучного інтелекту із сфери контролю людини. Для позначення такого “обвального зростання” у якості метафори було запозичено поняття космологічної сингулярності, як таке, що найкраще відображає суть феномену. Космологічна сингулярність, як відомо, це – стан Всесвіту у початковий момент Великого вибуху, що характеризується нескінченними щільністю і температурою речовини. “То яким же буде прихід самої Сингулярності? – запитує дослідник і відповідає – Звалиться, вірогідніше всього, як сніг на голову... Ми опинимося в постлюдській ері. І незважаючи на увесь мій технічний оптимізм, мені було б куди комфортніше, якби мене від цих надприродних подій відокремлювали тисяча років, а не двадцять” [Vinge, V. “The Coming Technological Singularity: Haw to Survive in the Post-Human Era”, VISION-21 Symposium, sponsored by the NASA Lewis Research Center and the Ohio Aerospace Institute, March 1993. (Пер. рос.: www.lib.rus.ec/b/208786/read)] [5].

В 1996 році австралійський дослідник глобальної історії Г.Снукс і в 2003 році російський фізик-теоретик А.Панов незалежно один від одного отримали однаковий результат аналізу еволюційних процесів: прискорення процесів ускладнення структур неживої і живої природи [Snooks G.D. Why is history getting faster? Measurement and explanation // Философские науки 2005, № 4] [6], [Панов А.Д. Завершение планетарного цикла эволюции? // Философские науки 2005, № 3 – 4] [7]. Найбільш вражаючим був їх висновок про поворот кривої еволюційного процесу у вертикаль вже у найближчі десятиліття.

Відомий американський винахідник і мислитель Рей Курцвейл (Ray Kurzweil), конкретизуючи “Вертикаль Снукса-Панова” в книзі «Сингулярність уже близько» (The Singularity is Near), що вийшла друком в США в 2006 році і зміст якої легко знайти в Інтернеті, наводить безліч графіків і таблиць (зростання пам’яті комп’ютерів, ефективності та швидкодії електронних елементів, різкого збільшення кількості патентів тощо) на підтвердження, як він вважає, того, що людство досягне критичної сингулярності вже до 2045 року. На широкому фактичному матеріалі він показує, що в 1990-2000 р.р. крива (експонента) зростання впроваджених інновацій вже (!!!) обігнула “коліно” і різко пішла вгору [Kurzweil Ray. The Singularity is Near: When Humans Transcend Biology. US, Viking Adult, 2005. Pages 652. ISBN 0-670-03384-7] [8]..

Десять мільярдів років неквапливої еволюції Всесвіту, мільйони років більш-менш спокійної соціальної еволюції і очікування чогось надзвичайного у найближчі два-три десятиріччя – чи не варте це нашої людської уваги, фундаментальних наукових досліджень?!

Необхідно наголосити на надзвичайній актуальності даної проблематики. І ось чому. Сингулярність - це не прогноз зі сторінок популярного бестселера, не філософське красномовство чи чиєсь словоблуддя. Це вже і не науково-природнича гіпотеза, яку треба постійно підтверджувати чи спростовувати. Мова йде про невідворотню, аксіоматичну закономірність реальності інерційного Всесвіту. Інерційність, як відомо, означає, що, якщо процес вже розпочався, то він нічим не може бути зупинений миттєво, потрібен деякий час. Втім, людство на рівні його повсякденної свідомості ще ніяк не замислюється над цим.

Як можна тлумачити очікувані “фазові переходи” в еволюційному процесі, “вертикаль Снукса-Панова” та “сингулярність”? Який смисл несуть в собі ці позначення? Відомий вчений Акоп Назаретян, док. філософ. наук, професор, висловлює таку думку: «З чисто математичної точки зору… швидкість еволюційних змін досягає нескінченності, а інтервали між фазовими переходами стають рівними нулю… цей загадковий формальний підсумок означає: формула, що описує хід подій на протязі мільярдів років, через декілька десятиліть (!) перетворюється у нісенітницю. …На наш погляд, оскільки формула відображає дуже значний фрагмент Універсальної історії, то її границя має відображати перспективу подій не планетарного, а вселенського значення… до середини XXI століття може відбутися або обвал Земної цивілізації, або фазовий перехід, співставний за його еволюційним значенням з утворенням живої речовини із неживої» [Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема современности: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. С. 3–19] [9, c. 3–19].

Отже, питання, “що ж насправді відбудеться у реальному світі нашого буття найближчим часом?” є сьогодні вельми актуальним. Порушуючи питання про виклики, що постають перед людиною на зламі тисячоліть і набувають характеру Сингулярності, маємо розуміти, що виклики передбачають відповіді. Відомі вчені порівнюють очікувану Сингулярність, хто з чим: С.Капіца - з фазовими переходами в фізиці (прикладом яких є перехід води із рідкого стану в твердий чи газоподібний). Р.Арцишевський – з неолітичною революцією у становленні нашого біологічного виду [Арцишевський Р. Світоглядна освіта в умовах переходу до інформаційного суспільства // Освіта – XX століття // Шлях освіти, 2008, № 1. C. 6–10] [10, c. 6–10], А.Назаретян – навіть з фазовим переходом, співставним за його еволюційним значенням з утворенням живої речовини із неживої [Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема современности: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. С. 3–19] [9, c. 3–19]. Роблячи акцент так виразно на очікуванні чогось надзвичайного, висловлювання вчених не містять в собі ніяких конкретних прогнозів та пропозицій. І це дуже дивує. Сам по собі цей факт надзвичайно цікавий, а тема ця по своїй актуальності й неусвідомлюваності понятійним мисленням не лише “дисертабельна”, але й більше того, достойна Нобелівської премії, адже мова йде про кінець світу, кінець звичного нам світу. І ми не можемо пройти мимо, не заглибившись в дослідження цього феномена. Адже діти вже запитують нас: “Що відбувається і що робити?”. Маємо вже зараз шукати адекватні відповіді. І перш, ніж давати відповіді як реагувати на виклики окремій людині, спільноті людей і усьому людству в цілому, маємо розібратися, що є соціальні виклики за своєю природою і наслідками.

Актуальність проблеми і недостатній рівень її розробленості визначили тему дослідження, його об’єкт, предмет, мету і завдання. Об’єктом дослідження є особливості соціальної еволюції на межі епох індустріальної і постіндустріальної. Предметом дослідження обрано виклики соціальної еволюції, що постають перед людиною як елементом соціуму. Метою дослідження є пошук відповідей людини на ті виклики соціальної еволюції, що заторкують її безпосередньо. Для реалізації мети пропонуються ряд конкретних заходів, що становлять зміст завдання дослідження – формулювання практичних рекомендацій.

 

Глава 2. Виклики соціальної еволюції з позицій сучасного людинознавства (спроби класифікації)

 

Викликами, про які йде мова, ми називаємо непередбачувані складнощі життя, що постають перед сучасною людиною, розв’язання яких уникнути не можна і які були невідомі попереднім поколінням. Маємо зазначити, досі нема загальноприйнятої класифікації викликів за певними ознаками, тому нема і конкретики в реагуванні людства на ці виклики. Разом з тим, має місце визнання очікуваних у найближчому майбутньому викликів як критичних для існування людства. Саме це нас і турбує сьогодні найбільше, стимулюючи до дискусій на сторінках філософської, соціологічної та педагогічної періодики. Виявляти, споглядати і розрізняти цивілізаційні виклики – це, напевно, задача антропології, філософії та інших людинознавчих наук. Проте, пошук відповідей на такі виклики, безумовно, має бути комплексним міждисциплінарним проектом.

То ж що мається на увазі, коли мовиться про виклики як непередбачувані складнощі життя? Перше, що спадає на думку сучасній людині, як і її далеким предкам: виклики – це, можливо, щось пов’язане з гороскопами і таке, що привносить нам Природа із глибин Землі чи з небес у формі землетрусів, цунамі тощо або ж із Космосу у вигляді астероїдів чи спалахів на Сонці? Можливо це очікуване входження траєкторії руху Сонячної системи в якусь хмару космічного пилу чи пришестя “нецивілізованих” варварів-інопланетян? Можливо саме так буде реалізовано біблійний кінець світу як “божу кару за земні гріхи”.

Так, усе це можливе з якоюсь вірогідністю, але не це мається на увазі, коли порушується питання про виклики людині з боку соціальної еволюції. Мова не йде сьогодні про виклики іззовні середовища мешкання людей Землі. То що ж тоді мається на увазі, коли вустами відомих учених стурбовано повідомляється: «Ми живемо в умовах перехідної епохи, значення якої для історії людства, мабуть, є не менш важливим, ніж найбільша у становленні нашого виду неолітична революція. Нині знову, як і тоді, з усією гостротою постає гамлетівське запитання: “Бути чи не бути?”?» [Арцишевський Р. Світоглядна освіта в умовах переходу до інформаційного суспільства // Освіта – XX століття // Шлях освіти, 2008, № 1. – С. 6–10] [10, c. 6–10].

Друге, що спадає на думку, коли ми замислюємося над цим глибше: виклики – це, можливо, наслідки отої потаємної якості у єстві людини, про яку видатний фізик XX ст. Альберт Ейнштейн висловлювався так: «Лише дві речі у цьому світі є нескінченними. Це – людська дурість і Всесвіт. А втім про Всесвіт я не впевнений». Цей важливий висновок, що вже має статус афоризму [http://www.afor.ru/by_author.php?aut_id=91&p=1], на жаль, ще не отримав достатньо глибокого наукового пояснення.

Можливо тут маються на увазі “геологічні” напластування (мікрокосм) у єстві людини слідів (залишків, фундаментальних складових) усіх попередніх епох еволюції живої Природи, можливо це дисбаланс генетичних програм егоїстичної інстинктивної поведінки індивіду з новими вимогами соціалізації в умовах колективного суспільного життя, завищена оцінка людиною своїх достоїнств і можливостей (пиха, гордовитість), одним словом, дисбаланс людського мікрокосму, наповненого як раціо, так і незрозумілою ірраціональністю, дурістю. В деяких галузях наукової сфери людинознавства таку людську дурість позначають терміном “техніко-гуманітарний дисбаланс” [Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема совремённости: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. С. 3–19] [9, c. 3–19].

Говорячи про “глобальні проблеми цивілізації” не можна не згадати й про “вісім смертних гріхів цивілізованого людства”, сформульованих видатним австрійським вченим та філософом К.Лоренцем, серед яких, зокрема: зникнення чуттєвості людини унаслідок розпещеності, зростання фізичної і розумової патології, що фіксується у немовлят; розлад ідентичності, відрив молодого покоління від старшого, брак контакту між батьками і дітьми; зростаюча уніфікація поглядів дорослих людей та все та ж невичерпна агресивність.

Зазначимо, якими б не були віріанти тлумачення поняття “виклики соціальної еволюції”, ключовим для розуміння проблеми пошуку відповідей є поняття адаптації. І дійсно, впродовж усього свого життя, окрім відтворення виду, продовження роду, людина займається ще двома основними видами діяльності – адаптацією свого організму до умов зовнішнього середовища та пізнавальною активністю, що виходить за межі первинних потреб, – назвемо її зайвою активністю, наслідки якої в свою чергу вимагають додаткової адаптації. Отже, порушуючи питання про відповіді на виклики соціальної еволюції, маємо взяти до уваги, перш за все, адаптацію.

Можна класифікувати адаптацію за різними ознаками. Наприклад, можна розрізняти адаптацію людини до зовнішнього природного середовища і до штучного середовища (штучної природи), створюваного самою людиною унаслідок її перетворювальної діяльності. Адаптованість людини до зовнішнього природного середовища досі вважається одним із критеріїв її цивілізованості. Разом з тим, про адаптацію до штучно створеного людиною середовища в такому критеріальному ракурсі мова поки що не йде.

Є виклики адаптації, які повсякденно постають перед окремою людиною як автономним індивідом, і є виклики, які постають перед усім соціумом як цілим та людиною як частиною цього цілого у певні періоди соціальної активності й набувають форм кризи. У першому випадку - це передбачувані чи непередбачувані виклики адаптації людини до умов життєдіяльності, що мають місце впродовж її життя. Тут йдеться про контрольовану адаптацію у формі здійснення вибору. Зрештою, це навіть не виклики, а повсякденні задачі вибору оптимальних рішень з множини можливих [Ашер Т. Духовная ресоциализация // Глобальные проблемы человечества. Междисциплинарный научно-практический сборник. – М.: Изд–во МГУ, 2006. – 264 с. – С. 218–230] [11, c. 218–230]. Оптимальні рішення включать при необхідності й вдосконалення якостей людини, за допомогою яких вона пристосовується до зовнішнього середовища (аутопластична адаптація).

У другому випадку мова йде, зазвичай, про виклики, спровоковані пізнавальною активністю соціуму й такі, що стають непідвладними його волі. Це, наприклад, повне використання запасів усіх корисних копален на Землі чи можливе потепління клімату унаслідок штучно створеного парникового ефекту, або ж охолодження Землі унаслідок запилення її атмосфери й непроникнення сонячної енергії на її поверхню після ядерної катастрофи.

Окрім пізнавальної активності соціуму впродовж історії людства мала місце й інша активність, породжена могутнім інстинктом людської природи, інстинктом агресії – прагнення піти за горизонт й пограбувати інших, не наших.

Отже, виклики людині, які постають як складнощі буття, раніше невідомі, бувають різними. Саме виклики непередбачуваних наслідків соціальної еволюції, що постають перед людиною, і рушійною силою якої є, так би мовити, зайва перетворювальна активність усього соціуму, і кількість яких зростає з часом, спантеличують мислячого сучасника найбільше. Щодо викликів іззовні середовища мешкання людей, космічних катаклізмів, то вірогідність їх мала і тому нікого не лякає.

Отже, можна констатувати, що до цього часу людинознавство – релігія, література, мистецтво, наука, езотерика тощо – певним чином приділяло увагу викликам соціальної еволюції. З одного боку, воно досліджувало всілякі антропологічні кризи, війни, епідемії, природні й техногенні катастрофи, розглядаючи успіхи й невдачі перетворювальної діяльності людини в природному середовищі й роль гуманітарної сфери. Проте, з іншого боку, воно не займалося ними достатньо глибоко й системно, адже якби займалося, то людство могло б попередити світові війни у ХХ столітті, а сьогодні ми вже знали б, якими будуть прояви очікуваної Сингулярності у ХХІ столітті.

***

Чим пояснити відсутність належної уваги інтелектуальної еліти людства до проблем очікуваної в 2040–2045 рр. Сингулярності (кінця звичного нам усім світу), і як результат – відсутність конкретних відповідей? Сьогодні маємо два пояснення.

Перше пояснення ми бачимо у статті філософа Д.Дубровського, професора, головного наукового співробітника Інституту філософії РАН, співголови Наукової ради РАН з методології штучного інтелекту «Человек продолжает действовать как животное»: “Подобно тому, как человек искусно вытесняет страх и ожидание смерти, человечество таким же образом вытесняет страх надвигающейся гибели, отдаваясь во власть ложных надежд и символов веры, совершенствуя способность самообмана” [див. http://www.vz.ru/opinions/2012/8/16/593773.html або http://www.2045.ru/articles/30376.html].

Конкретизуючи проблему несприйняття викликів соціальної еволюції, Д.Дубровський пише:

«…В этом проявляется рост дефицита самопознания, столь характерного для нынешнего состояния нашего так называемого «общества знания», в котором человек “знает всё, но только не себя”. …Впрочем дефицит самопознания был характерен для всех этапов истории человечества. Бросается в глаза разрыв, вопиющая несоразмерность познавательной и преобразующей деятельности, направленной во внешний мир, с одной стороны, и самопознания и самопреобразования – с другой. Я называю это фундаментальной асимметрией в познавательной и преобразующей деятельности человека. Подавляющая по своему масштабу активность человека, направленная во внешний мир, при мизерных результатах самопознания и самопреобразования – характерная черта всех исторических эпох и всех народов, что указывает на ее обусловленность природой человека, т.е. генетическими факторами… Будучи социальным существом, человек продолжает действовать как животное…

Расчеты показывают, что состояние сингулярности, динамического хаоса может наступить к середине века. За ним либо деградация и гибель человечества, антропологическая катастрофа, либо выход на качественно новую ступень социальной самоорганизации.

Каковы мыслимые пути выхода на этот качественно новый этап?

У нас нет однозначного ответа. Ясно одно: надо либо изменить биологическую природу человека путем реконструкций в его геноме, либо пойти по пути воплощения разума и социальной индивидуальности в небиологической самоорганизующейся системе…» (конец цитаты).

 

Відсутність належної уваги інтелектуальної еліти людства до проблем очікуваної в 2040-2045 рр. Сингулярності (кінця звичного нам світу), і як результат – відсутність конкретних відповідей, можна пояснити й тим (друге пояснення), що ця проблема має надсистемний характер й вимагає різнопланових, міждисциплінарних, інтегральних підходів до її розв’язання.

 

Глава 3. Які ми бачимо навколо себе зміни?

І чи прискорюються вони (із досвіду нашого особистого життя)?

 

Природа людини є такою, що прискорення змін навколо себе вона може й не помічати. Увага, як ми знаємо, буває довільною і мимовільною. Довільна вимагає попереднього усвідомлення наявності проблеми і деяких зусиль для концентрації уваги.

Про наявність змін навколо нас ніхто не сумнівається. Але чи збільшується частота цих змін вже так швидко, що це стає помітним кожній людині за її життя й чи створює це їй дискомфорт, який вона не завжди здатна зняти, перебороти? Можна запитати про це людей зрілого віку, наших сучасників, і кожен може привести приклади із свого особистого життя.

Так автор цих строк, озирнувшись в часі назад, може розповісти, наприклад, про те, як стрімко розвивалась радіотехніка перед його очима. Дитинство пройшло у робітничому селищі, за 30 км від м. Харкова. Запам’яталося, як в середині 50-х батьки уперше придбали розміру невеликого перший ламповий радіоприймач «Москвич». Ні в кого у нашому 16-квартирному будинку ніяких лампових радіоприймачів, здатних приймати більше одного радіоканалу, тоді ще не було. В 1960-ому році в селищі нашому перших телевізорів з маленьким екраном і водяною лінзою для збільшення зображень було всього два на пів-тисячі сімей (дворів). Будинки власників цього чуда техніки перетворювались кожен вечір в клуби з десятком-півтора відвідувачів. Вже у середині 60-х років телевізор (з одним єдиним каналом) вже мала кожна десята сім’я. У моїх батьків він теж з’явився десь у середині 60-х років. Я тоді служив строкову службу у військах ППО й пам’ятаю, телевізора в казармі солдатській, у Червоному куточку, в так званій “Ленінській кімнаті”, поблизу півмільйонного міста також ще не було, були лише газети.

На початку 70-х років закінчив радіофізичний факультет Харківського державного університету, де глибоко вивчались математика, теоретична і практична радіотехніка, квантова механіка, застосування радіохвиль усіх діапазонів, напівпровідникова електроніка і лазери. Інформатики серед навчальних предметів ще не було(!). Однак, розпочавши працювати в НДІ ВПК СРСР вже не міг без ЕОМ ступити й кроку. ЕОМ були величезні, разміщувались у приміщеннях, схожих на спортивні зали, обслуговувались спеціальними кондиціонерами, від яких охолоджене повітря подавалось по спеціальних трубопроводах довжиною десятки метрів. Призначались ці ЕОМ для обробки інформації з різних носіїв (головним чином з магнітних стрічок та перфокарт) при випробовуваннях військової техніки. Пам’ятаю, як свою першу програму математичної імітаційної моделі атаки авіаційними торпедами підводного човна вірогідного противника, більш складну, аніж програми обробки випробовувальної інформації, “набиту” на сотнях перфокарт, прийшлось возити для налаштування із випробовувального центру на Чорному морі аж у Москву, в більш потужний Обчислювальний Центр НДІ Автоматичних Систем.

Пам’ятаю, як на початку 80-х брав участь в узгодженні технічного проекту будівлі міжвідомчого обчислювального центру на території випробовувального центру Міністерства оборони в Криму. Проект погодили, в ньому передбачалось декілька машинних залів, порівнянних за величиною зі спортзалами. Проект міжвідомчого обчислювального центру, користувачами якого передбачались військові та кільканадцять філій НДІ та НВК ВПК, погодили, але до їх будівництва справа так і не дійшла. У повітрі вже “запахло” новими технологічними змінами. В наступні роки на наших індивідуальних робочих столах стали з’являтися перші персональні комп’ютери, з кожним роком все більш досконалі. Сучасні ноутбуки, які ми носимо в портфелях, за якими бавляться наші онуки, за швидкістю обчислень й обсягами пам’яті набагато перевищують їх та ті ЕОМ, що вимагали всього лише 30-40 років тому приміщень, величиною як спортивні зали. І хто міг тоді таке уявити, передбачити!

Також можна простежити як розвивався телефонний зв’язок на очах всього лише одного покоління людей. У пересічних людей старшого покоління наших батьків телефонів на початку її життя у квартирах не було, для голосового зв’язку з родичами, які мешкали в інших населенних пунктах, потрібно було їхати до спеціального переговорного центру, как правило єдиного на цілий адміністративний район. Зв’язок підтримувався, головним чином, завдяки поштовим листам. А сьогодні у кожної людини, включно школярів, в кишені лежить так звана “мобілка”. Їх удосконалення відбувається так швидко, нові з’являються ще до того, як у старих закінчується гарантійний термін. Прогрес прискорюється, на ринок у 2012 році вже запропоновано iPhone5 з небаченими ще рік-два тому можливостями, ціною всього лише $1200.

***

Розглянути можна також і зміни в галузях економіки, державного будівництва, суспільних взаємин, етики й моралі за якихось 50 останніх років. Чи міг, наприклад, хто-небудь ще 25 років тому передбачити, що сьогодні (2013 р.) в Україні всього 100 сімей заволодіють 90% національного багатства. І завдяки яким здібностям? Як, констатував спікер Верховної Ради України Воладимир Литвин, “приХватизація” в Україні відбулася хоча й без дотримання принципу справедливості, але (!) законно [Тижневик «Дзеркало тижня», № 45, 2006]. Які швидкі зміни! І позитивним цей прогрес важко називати.

Науково-технічна революція й повернення до раннього напівфеодального капіталізму! Як все це могло відбутись так швидко? Завдяки симбіозу криміналітету з партноменклатурою КПРС? Як оцінювати все це будуть майбутні покоління?

Так, можна дещо мовити й про зміни у світосприйнятті, світогляді, ідентичності, менталітеті післявоєнних й післяперебудовного поколінь на пострадянських просторах. Кидається в очі величезна різниця між швидкістю змін в одних областях життєдіяльності людських спільнот й відсутністю помітних змін в інших. Сьогодні публіцисти, часто розмірковуючи про “бидлотність” мас, пов’язують її з так званою “совковістю”, спадщиною комуністичного тоталітаризму. Ми ж вважаємо, що витоки “бидлотності” треба шукати у більш віддалених глибинах історії, більш глибоких сховищах психіки. А що торкається “совковості”, то вона асоціюється у нас, швидше за все, з дисциплінованістю, з приниженням усіляких індивідуальних свободи, в тому числі й свободи прояву інстинктів у єстві “радянського народу”. Звісно, ми не повинні забувати про дисидентів, провісників громадянського суспільства та про тоталітаризм влади.

Не треба забувати й те позитивне, що було в СРСР до “горбачівської перебудови”. До позитивного, сьогодні втраченому, ми відносимо, перш за все, почуття спільнотності народів СРСР, почуття певної цілісності. Не варто вважати, що той розгул індивідуалізму й егоїзму людини, розкріпачення його інстинктів, що ми сьогодні спостерігаємо – це виключно позитивне явище. Сучасна молодь сприймає як дивні й незрозумілі наші спогади про те, як повертаючись осінньо-зимовими вечорами зі школи додому, підлітки та юнаки співали пісні зі словами “Забота у нас простая, Забота наша такая, - Жила бы страна родная, и нету других забот. И снег, и ветер, …Меня моё сердце в тревожную даль зовёт” [текст песни “О тревожной молодости” А. Пахмутовой, слова Л. Ошанина].

Чи супроводжується прискорення науково-технічного прогресу також і обов’язковим прогресом соціокультурного ментального розвитку людства? Саме цього чітко й не видно. І, на жаль, спостерігати можна в деяких напрямках навіть регрес. Так, ЗМІ вже в Росії та Україні жартують, особливо під час виборчих кампаній, що “бидло наше з часом стає бидлішим” й наводять докази: одні продають свій голос за пакет гречки, другі - за готівку від $5 до $10, треті обирають схожих на себе.

Можна погодитись з думкою, що майбутні покоління будуть оцінювати поведінку наших сучасників так, як ми сьогодні сприймаємо мешканців мавп’ярні у зоопарку.

***

Споглядаючи наше недавнє минуле, не можна пройти мимо книги Елвіна Тоффлера «Шок майбутнього», уперше виданої на Заході у 1970 році. Нижче ми приводимо передмову до російського перекладу (2002) доктора філософських наук, професора Г.С. Гуревича, спеціаліста з філософії культури, філософської антропології, автора більше 40 монографій та підручників:

 

«Вы просыпаетесь утром и обнаруживаете, что мир, который долгие годы воспринимался как фон вашей жизни, переменился. Все, к чему вы привыкли, становится совсем иным. Причем в рекордные сроки, буквально ежесекундно. Скажем, еще в прошлом году этот день считался великим праздником. Вы сидели у экрана и смотрели демонстрацию. Вам звонили друзья, почтальоны приносили открытки. Этот день все еще считается праздником. Однако никто не звонит, не поздравляет. Осталась одна проформа. Зачем она?

Вы идете в магазин и поражаетесь, как выросли цены.

Нет, можно привыкнуть, что этот день совсем не праздник, но такие цены... Кто мог предвидеть, что пучок лука... Или, допустим, баночка с вазелином... Пора бы, наверное, смириться, ведь впереди еще множество испытаний. Но душа не поспевает за переменами. Мир кажется враждебным и страшит непостижимым.

Звонит знакомая и рассказывает, что пигалица из их класса стала валютной проституткой. Вы долго обсуждаете этот вопрос и даже успеваете поинтересоваться, как здоровье ее такой благовоспитанной мамы. А тот, кто сидел с пигалицей за одной партой и мечтал стать академиком, теперь, оказывается, ходит в роскошной кожаной куртке. Он подрабатывает дворником...

Сместились все представления. Знакомая назвала дурой приятельницу, которая поступила в аспирантуру. Подземный переход оглушает вас звуками аккордеона. Вы замедляете шаг. Несколько месяцев назад вы видели этого музыканта на обложке модного иллюстрированного журнала... Вечером на экране появляется телевизионный ведущий и комментирует обвальное крушение рубля. Шахтеры перекрывают железнодорожные магистрали. Учителя и профессора ищут работу в коммерческих ларьках.

Говорят, что волка может поразить инфаркт, если пространство, на котором он обитает, вдруг окажется обуженным. А что происходит с человеком, который вдруг узнает, что не может показаться в другом районе, где живут люди иной национальности? Разом изменились все ценности. Учитель подчас не знает, что он должен теперь рассказывать детям — времена изменились. Ученый поражен тем, что утратил общественный статус. Рабочий еще недавно перспективного предприятия неожиданно оказался безработным. Красный директор, трижды орденоносный, все еще надеется, что все вернется на прежний курс. Однако надежды становится все меньше...

Стремительно рушится привычный уклад жизни, уходит в прошлое то, что еще недавно составляло смысл нашего бытия. Меняются ориентации. Специалист по атеизму носит православную бородку. Преподаватель научного коммунизма руководит кооперативом. Низвергаются святыни. Девушка, поступившая на работу в фирму, неожиданно получает приглашение переспать с шефом. «С какой стати?» — спрашивает она. Ей отвечают: «Ты что, психованная?» Политические домашние распри оборачиваются кровавыми расправами. Человек остается одиноким перед надвигающейся неизвестностью.

Когда в начале 70-х годов в наших журналах появились отдельные отрывки из книги Элвина Тоффлера «Шок будущего», мы читали эти страницы как некий фантастический роман. Нам, живущим в ритме застоя, в архаических социальных структурах, все это казалось далеким, хотя и заставляющим отдаться волнам воображения. Почти тридцать лет прошло с тех пор, как вышла книга американского журналиста и социолога.

Нужна ли она нам сегодня, на пороге нового тысячелетия? Найдет ли она отклик в сердцах россиян? Наконец, сбылись ли прогнозы модного предсказателя? Ведь сам автор признавал, что его работа в потоке стремительных преображений тоже окажется устаревшей. Книга Тоффлера — продукт яркого социального воображения. Хотя автор постоянно ссылается на научные публикации, статистику, бытовые примеры, его работа раскрывает во многом мир фантазии, продуктивного заглядывания в будущее.

Тоффлер написал о том, что человечество захватывает неведомое ранее психологическое состояние, которое по своему воздействию может быть приравнено к заболеванию. Есть у этой болезни и свое название «футурошок» — «шок будущего». Человечество может погибнуть не от того, что окажутся исчерпанными кладовые земли, выйдет из-под контроля атомная энергия или погибнет истерзанная природа. Люди вымрут из-за того, что не выдержат психологических нагрузок.

Футурошок характеризуется внезапной, ошеломляющей утратой чувства реальности, умения ориентироваться в жизни, вызванной страхом перед близким грядущим. Еще до начала XXI в. миллионы обычных физически здоровых и психически нормальных людей внезапно столкнутся лицом к Лицу с будущим. Смогут ли они приспособиться ко все более усиливающемуся давлению событий, знаний, науки, техники, различного рода информации? Не приведет ли это к серьезным социальным и психологическим последствиям?

Неужели человечество только теперь столкнулось с этими проблемами? Разве только в нашей стране человек вытолкнут из привычной ниши? Средневековому человеку будущее виделось как таинственная и темная сила. Даже радостный день он воспринимал с тревогой: а вдруг эти утехи обернутся казнями на Страшном суде. Войны, эпидемии, голод воспринимались как признаки надвигающегося конца света. Фрески храмов, изображающие эпизоды Страшного суда, заставляли трепетать сердца верующих при одной мысли о том, что ждет их по ту сторону бытия, в загробном мире.

Пушкин сказал о своем герое: «И жить торопится, и чувствовать спешит». И в ту пору были люди, гоняющиеся за модой, жаждущие перемен, склонные ощутить мимолетность в своих чувствованиях. Но у поэта все-таки сквозит ирония, проступает дистанция. Мир все-таки был прочным или, во всяком случае, казался таким. Гоняясь за новизной, люди все-таки жили в привычном окружении, в оковах предрассудков и привычном течении жизни.

Однако в нашем столетии стали заметны поразительные преображения. Тоффлер показывает, что темпы перемен неслыханно возросли. Мы теперь не можем даже представить, что произойдет, скажем, через пару лет. Если бы несколько лет назад мне, профессору Института философии, сказали бы, что напротив нашего здания на месте бассейна вырастет храм Христа Спасителя или что останки последнего русского царя будут хоронить с участием президента нашей страны, я бы, несомненно, испытал шок...

В советские годы была такая эстрадная шутка. Конферансье говорит: «Я люблю эту женщину на всю жизнь, пропишите ее в моей квартире на три месяца». Кто мог подумать, что спустя десятилетие Тоффлер будет всерьез обсуждать в своей книге идею временного брака как социологическую реальность. Человек может прописать в своей квартире не одну жену, а целую череду: браки теперь не заключаются на небесах, не порождены любовью и вовсе не предполагают, что новобрачные станут жить вместе до конца своих дней.

По истечении многих веков, на пороге иного тысячелетия человечество, казалось бы, уже не должно страшиться своего будущего. Вооруженные новейшей техникой люди научились прогнозировать свою жизнь на несколько лет и даже десятилетий. Но вот беда — прогноз безрадостен. До дна исчерпаны кладовые земли. Нечем насыщать нашу прожорливую техническую цивилизацию.

Создав мощнейшую технику, человек изменил ритм и течение своей жизни. И тут действительно оказалось, что главнейшая беда — вовсе не дефицит сырья для производства, не разрушение экологической среды. Научная мысль пытается отвести эти катастрофы. Кошмар в ином: психологические ресурсы человека не безграничны. Дело не в том, что образуется озоновая дыра или иссякнет нефтяная скважина. И даже не в том, что, засыпая в одном государстве, вы можете проснуться совсем в ином... Раньше всего может не выдержать человеческая психика.

Несколько десятилетий назад газета «Известия» напечатала фельетон «Воздушные хулиганы». Там рассказывалось о том, как пилоты, проходя мимо памятника Пушкину в Москве, увидели у монумента пьяного. Они бережно подобрали его, внесли в самолет и, закончив рейс, положили, сердечного, возле памятника Тарасу Шевченко, уже в Киеве. Представляете шок протрезвевшего, когда он очнулся?.. Впрочем, теперь это детские шалости. Вся страна может встретить рабочее утро возле новых скрижалей...

Книга Тоффлера еще надолго останется бестселлером. Однако не следует читать ее как безоговорочное откровение. Блестящему сочинению явно не хватает метафизической проработанности. Исследование весьма уязвимо с точки зрения культурологии, философской антропологии и психологии. Говоря о многообразии как воплощении свободы, автор опирается на чрезвычайно обуженный культурологический фон. Социолог заворожен американской моделью жизни. Бог немыслимых преображений — культ новизны — рожден именно в этой стране.

Тоффлер убежден, что сверхиндустриальная цивилизация — универсальный феномен. Но ведь в мире существуют сегодня самые разнообразные культуры. Станет ли модернизация вселенским процессом? — на этот вопрос человечество пока не располагает ответом. Да, многие страны Азии — Япония, Китай, Корея — продвигаются к сверхиндустриальной модели. Однако культурное своеобразие не стирается, не устраняется. Остается разным во многих культурах и образ времени.

Не случайно родился другой американский бестселлер, который предрекает не только мучительный процесс схождения цивилизаций, но и их грядущий конфликт. Читатель догадался, что речь идет о концепции Самуэля Хантингтона. Проблема человечества не только в том, чтобы привыкнуть к переменам. Она в ином — как сохранить ценностно-психологическое ядро культуры. В нашей стране тоже психологический взрыв от перемен. Но мы испытываем шок не только от будущего, но и от прошлого. Для нас это далеко не психологическая только проблема...

Мир не внял предостережению Тоффлера. Мало ли чем может испугать нас современный футуролог. Только отдельные здравомыслящие люди поспешили изменить стиль жизни, точнее сказать, постарались оградить себя от радикальной динамики. Тоффлер не обращается к философской антропологии. Он, по существу, не пытается поставить вопрос о том, какова же человеческая природа. Кто человек по своей натуре — новатор или консерватор? Или иначе — какие тенденции в обществе могут преобладать? Не должны ли они находиться в некоей гармонии?

Не случайно после выхода книги Тоффлера во многих западных странах начала набирать силу консервативная волна. Философы, политики стали размышлять о том, насколько приспособлен человек к этим переменам как биологическое, психологическое существо. Неоконсерваторы заговорили о том, как важно для человека ощущать прочность бытия. Ведь в прошлом социальный цикл зачастую соотносился с культурным, последний чаще всего был длиннее. Теперь же на протяжении жизни одного поколения культурные циклы меняются один за другим, создавая лавину цивилизационных потрясений.

Тоффлер не ставит вопрос о том, что такое психологическая норма. Он полагает, что человек, мало приспособленный к меняющейся реальности, психологически ущербен. Ему надо разъяснить, что мир постоянно преображается. Если он хочет адаптироваться к реальности, ему важно перестроить свою психику, избежать футурошока. Но предположим, людям это удалось. Люди не ощущают дискомфортности от того, что все вокруг стремительно преображается, можно ли сказать, что человек, приладившийся к действительности, это не невротик, а полноценная личность.

Разве это психологическая норма — человек, выбитый из лона семьи, из привычного ландшафта, утративший привязанность и ощущение стабильности? Скорее всего такой человек, реализующий беспредельную свободу, как раз и окажется психопатом. Пожалуй, лучше всего об этом рассказывает наша российская жизнь. Человек, рожденный в яранге, способен поступить в вуз и обрести совсем иной статус. Он же может вернуться в родное селение и привнести в его жизнь элементы еще незнакомой культуры. Тоффлер видел исток футурошока только в машине, в технологии. Это ее скорость рождает неслыханные темпы мутаций. Вот почему, как он считал, миллионы людей охвачены возрастающим чувством тревоги. Они не могут ориентироваться в окружающей жизни, теряют способность разумно управлять событиями, которые стремительной лавиной обрушиваются на их головы. Безотчетный страх, массовые неврозы, не поддающиеся разумному объяснению поступки, необузданные акты насилия — все это, по мнению американского эксперта, лишь слабые симптомы болезни, которая ожидает нас впереди.

Реальности российской действительности и тех стран, которые еще недавно составляли с ней единое пространство, значительно изменили экспертизу Тоффлера. Дело не только в машинах, не в темпах жизни, которые навязывает нам техническая цивилизация. Преображается социальное и культурное бытие. Человек не просто включается в темп неслыханных ускорений. Он вообще катапультируется, причем многократно, в иные миры.

Вчера еще респектабельный индивид вдруг становится изгоем. Тот, кто привык к земле предков, оказывается беженцем. Православный попадает в исламское окружение. Человек, который всю жизнь взращивал в себе нравственность, неожиданно обнаруживает, что ему надлежит обитать в воровской шайке. От бомжа ждут, что он развернет в себе качества умелого коммерсанта. Жертва синдрома «раскрестьянивания» приговаривается к владению земельным участком. Человеку, готовому променять свои акции на спирт и пачку гречки, предназначают роль совладельца капитала. Человеку, который впал в нищету от задержки пенсии, предлагают оплачивать жилье по западным стандартам...

Опять спросим: только ли нашему времени свойственно это явление? Конечно, похожие феномены можно проследить в любой исторической эпохе. Представьте себе состояние варвара-скифа, захваченного в плен и проданного в рабство в какой-нибудь город античной Греции или Рима. Отрезанный от привычной среды, столкнувшийся лицом к лицу с незнакомой ему культурой, этот человек должен был пережить состояние шока.

Или пример другого рода. Вспомним известную повесть Марка Твена «Принц и нищий». Безродный и неимущий мальчик оказывается в положении наследного принца. Но вместо того чтобы возблагодарить судьбу, он испытывает постоянную тревогу, страх перед непривычной действительностью.

Однако большинство людей, попадающих в незнакомую обстановку, живут надеждой на возвращение в родную страну с привычным укладом жизни или находят утешение в том, что в любой момент могут оказаться в своей среде. Жертвы футурошока этой утешительной мысли лишены. В нашей стране масштабы социальных и культурных метаморфоз фантастически огромны. К тому же тот мир, куда зовет краснознаменная мечта и надежда, безвозвратно утрачен. Позади руины, впереди психологически непереносимые муки.

Оторвите человека от родной культуры и бросьте в совершенно новое окружение, где ему придется мгновенно реагировать на множество совершенно новых представлений о времени, пространстве, труде, сексе и т. п., и вы увидите, какая поразительная растерянность овладеет им. А если вы еще отнимете у него всякую надежду на возвращение в знакомую социальную обстановку, растерянность перерастет в депрессию. Психологическое онемение — жуткий синдром сегодняшних дней.

Возле Иванова разбился самолет. Погибли пассажиры, экипаж. Отказала техника? Ничуть не бывало. Печальное стечение метеорологических условий? Фатальное совмещение грозных факторов? Не гадайте... Эксперты обвинили во всем командира экипажа. Он действовал правильно, грамотно. Но в состоянии какой-то потрясающей медлительности. Командиру экипажа можно инкриминировать только одно — он руководил полетом в состоянии психологической прострации... Однако вменяем ли он?

Не достоин ли этот случай внимательного постижения? Томимые безмерной человеческой усталостью, требуют увеличения зарплаты авиадиспетчеры. На последнем пределедействует оператор ядерного щита. Безропотный чиновник превращается в маньяка, последним всплеском истерзанной психики пытающегося восстановить утраченное равновесие. Спускается в забой шахтер, доведенный до отчаяния бессмысленностью борьбы за своевременную получку...

Представим себе, какой может оказаться дезориентация человека, если наступит хаос и вся иерархия ценностей станет постоянно меняться. Вообразим, что в обрисованный нами мир перенесли не отдельного человека, а целое общество разновозрастных людей, включая самых слабых, наименее интеллигентных, наименее приспособленных. Результатом будет не просто футурошок, а нечто большее, не имеющее пока своего обозначения.

Перемены, происходящие вокруг нас, приняли характер грандиозного снежного обвала. Большинство людей совершенно не подготовлены к ним. Бабушка, которая всю жизнь копила на похороны и теперь осознавшая, что уйдет в иной мир без должного погребения. Жильцы кооперативного дома, откладывающие деньги на капитальный ремонт дома и прознавшие, что этих денег не хватит даже на синьку. Академик, пестовавший атеизм. Физик, привыкший презирать «лириков», которому не видать отныне заказов на исследования... Беременная женщина, неожиданно столкнувшаяся с тем, что закон не охраняет ее право на материнство.

Дело не только в том, что мы расширили сферу перемен, сделали их масштабнее — мы изменили их темп. На нас обрушивается лавина быстро меняющих друг друга событий, что приводит к преображению нашего восприятия времени. Мы «ощущаем» жизнь иначе, чем наши предшественники, и именно в этом отличие современного человека.

Нафантазируем такую ситуацию... Средневековый рыцарь увидел на турнире прекрасную даму и влюбился. Добиваясь взаимности, он пишет ей страстные послания, и его гонец с величайшими ухищрениями доставляет письма своего господина в замок дамы, живущей на другом конце королевства. Представьте себе, сколько времени должно пройти, прежде чем она получит это послание и, тщательно все обдумав, напишет нежный ответ, который с еще большими предосторожностями переправит своему возлюбленному.

В течение этого времени чувства как бы замирают. Наши герои способны переживать состояние, охватившее их в момент первой встречи, бесконечное число раз... Неизменной остается ситуация, в которой они находятся. Медленно поступает информация, которая могла бы привести к перемене их чувств. Подобный роман может длиться годами, совсем не развиваясь. У несчастных влюбленных средневековья гораздо больше шансов умереть раньше своей любви, чем у наших современников.

Последним, имеющим в своем распоряжении сотовый телефон, почту и другие средства связи, нет необходимости долгое время переживать волнение, охватившее их во время первого свидания, так как за ним стремительно следуют все новые и новые события. И часто у современных влюбленных просто не остается времени, чтобы разобраться в собственных чувствах. Однако представим себе ситуацию в духе рассуждения Тоффлера о превратностях брака, о том, что брак будет многоразовым. Допустим, пушкинская Татьяна говорит Онегину: «Как хорошо, что ты вернулся. Мой брак с генералом как раз завершается. Теперь я могу быть с тобою в течение нескольких лет...» Получается диалог совсем в духе Бернарда Шоу:

—  Можно ли вас на минуточку?

— Хоть на целую вечность, если это ненадолго...

Жизнь современного молодого человека мало чем напоминает жизнь его отца. Пропасть, разделяющая поколения, стремительно расширяется. В прошлые века жизнь текла гораздо медленнее. История прекрасной дамы могла произойти как с ее прабабушкой, так и с ее внучкой. Размеренный ритм жизни крепко связывал поколения друг с другом, не давая прерваться «связи времен».

Современные люди, ускорив темпы перемен, навсегда порвали с прошлым. Мы отказались от прежнего образа мыслей, от прежних чувств, от прежних приемов приспособления к изменяющимся условиям жизни. Именно это ставит под сомнение способность человека к адаптации — выживет ли он в новой среде? Сможет ли приспособиться к иным императивам?

Ускорение темпов жизни больше не укладывается в рамки нормального человеческого существования, под его напором сотрясаются все социальные институты общества. У моего шефа украли машину. Он звонит высокому чину в милицию. Оттуда раздается нечто утешительное: «Если угнали с ведома милиции, поможем, найдем. Но если это неорганизованная преступность, извините, не отыщем...» Как приспособиться к новому статусу стражей порядка?

Нарастание темпов перемен оказывает губительное воздействие на нашу психику, оно нарушает внутреннее равновесие, меняет образ нашей жизни. Таким образом, внешнее ускорение переходит во внутреннее... Ускорение перемен сокращает длительность жизненных ситуаций. Это оказывает разрушительное воздействие на психику.

Затевая социальные нововведения, обсуждая детали дальнейших «реформ», мы совершенно не учитываем симптомы названного нами феномена. Здесь царит полнейшее благодушие. Полнейшую апатию принимают порой за спокойное здравомыслие. Психологическое онемение — за верноподданничество. Интеллигенция более истерична, чем народ, вещает с экрана руководитель правительственной команды.

«Не драматизируйте ситуацию», — увещевают нас. Хочется писать о лучезарном. Но означает ли это, что мы должны проходить мимо грозных и неотвратимых предвестий, о которых говорится в книге Тоффлера.

Еще один аспект книги Тоффлера — в ней много говорится о научных открытиях, которые ставят массу этических и философских проблем. С некоторым промедлением, нежели предполагал Тоффлер, заговорили о клонировании человека, о возможностях модульного принципа человеческих отношений. Совсем недавно биологи открыли ген, который несет в себе завершение жизни природного организма. Именно в нем заложена информация, которая исчерпывает себя в распаде клетки, в смерти индивида. Вот она, тайна конечности человеческого существования, заведомый приговор к погибели. Кстати, ген опознан, и с помощью лазера можно выжечь его. Человек станет бессмертным? Возможно. Не исключено, что в кругозоре биологии проблема выглядит предельно ясной...

А в доминионе философии? Может быть, только мудрец способен предостеречь человечество от посягательства на таинство жизни и смерти. Только философ благодаря своему призванию обязан представить на суд специалистов древние интуиции-предостережения, результаты огромной интеллектуальной работы мыслителей, толкующих о загадках жизни и смерти. Лишь философу надлежит придать проблеме обостренное метафизическое звучание.

Философия — кладезь всяких возвещений, многие из которых вообще не имеют под собой теоретических оснований. Подчас эти откровения наивны, лукавы, безрассудны, оскорбительны для здравомыслия. Но если пресечь эту фонтанирующую мощь воображения, человек перестанет быть самим собой. Оскудеет и его разум. Сознание утратит собственный метафизический потенциал.

У Тоффлера есть замечательный образ. Он рассказывает о том, что карты средневековья способны вызвать сегодня усмешку. Но без них не было бы современного видения мира. Через догадку, через воображение, через философское постижение люди идут к распознаванию мира.

Но надо ли абсолютизировать скорость, перемены, смену ситуаций, возможность перемены мест. Помню, в годы застоя мне удалось поехать в Монреаль на Международный философский конгресс. Вернувшись, я с воодушевлением рассказывал всем о неожиданных впечатлениях, об открытии иных культурных стандартов. Знакомый художник, остудил меня фразой, смысл которой все чаще открывается мне теперь:

— Один радуется, что пробежал по проспектам эксцентричного города, другой счастлив, что разглядел куст под окном.

Человечеству нужна активная деятельность, но потребно и созерцание. Оно должно обладать огромным потенциалом адаптированности. Однако не повредит людям и здоровый консерватизм. Свобода — это сбрасывание уз, но это и ограничение. Не стоит быть рабом мимолетностей, бесконечных новых впечатлений, потока перемен. Жаль человека, который посадит дерево, но так и не увидит, как оно растет».

[кінець цитування передмови до російського перекладу (2002) книги Е.Тоффлера “A Future Shock” (1970) доктора філософських наук, професора Г.С. Гуревича, спеціаліста з філософії культури, філософської антропології].

***

Кого б ми не опитали з тих, хто прожив більшу частину свого життя, кожен може відмітити прискорені потоки змін навколо себе, зміну професій, місць праці й місць мешкання, зміну умов життєдіяльності. Діти розпочинають своє життя зовсім в інших умовах, аніж ті, в яких розпочинали своє життя їх батьки. І чи лише про хороші зміни йде мова?

Нещодавно спілкувався з одним із своїх знайомих, якому виповнилося 35 років і який ще п’ять років тому успішно працював у м. Києві в галузі юридичного обслуговування бізнесу, а потім розчарувався й виїхав до Канади. Вже третій рік він там тяжко адаптується, доходи має значно менші, аніж у Києві. Запитую: чи не бажаєш ти повернутися в Україну? Відповідає: так, повернувся б, якби мої знання там кому-небудь були потрібні, вон сьогодні там не потрібні навіть бандюкам.

І як тут не згадати стародавнє китайське проклятття “І щоб жити вам в епоху змін!”.

 

Глава 4. Виклики соціальної еволюції як предмет філософії та інших гуманітарних наук

 

Отже, у ХХ столітті було помічено суттєве прискорення соціальної еволюції, збільшення частоти змін в умовах життєдіяльності людини і, як наслідок цього, відчуття певного дискомфорту. Філософи впродовж усього ХХ ст. (Гайдегер, Сартр та інші) обговорювали й поглиблювали тему екзистенційного жаху, який переживає сучасна людина і який зумовлювався, як ми тепер розуміємо, зростаючою напругою із-за дисбалансу між сповільненою біологічною еволюцією людини та її прискореною соціальною еволюцією. Однак, на межі тисячоліть мова вже йде про інше – про вибухоподібний характер прогресу, про Сингулярність, про прискорений ріст не лише кількості корисних новацій в адаптації людини до зовнішнього середовища, але й про кількість непередбачуваних й не зовсім зрозумілих за наслідками вторинних (побічних) результатів активності людини.

Здавалося б, що відповіді на виклики соціальної еволюції найпершими мають давати філософи. Проте, виникає питання: що є філософія сьогодні? Філософія аналітична, філософія екзистенціальна, практичні філософії – що вони собою являють в контексті обговорюваної проблеми?

Філософія екзистенціалізму лише констатує складність буття і чим глибше його пізнає, тим більше емоцій страху продукує. “Що робити зі свободою людини?” – все ще залишається чи не стрижневим питанням цієї філософії. Як зазначив відомий англійський вчений, доктор філософії, професор, автор багатьох книг і монографій Ф.Коплстон: «Те, що роблять екзистенціалісти, так це проголошують тривіальності… їх висловлювання… ці істини одягнені в бундючну і часто незрозумілу мову… Нам не повідомляється нової інформації. У той же час можна сказати, що екзистенціаліст… він сам, очевидно відчуває деякі емоції, розглядаючи ці знайомі істини, і хоче повідомити ці емоції іншим чи навіть пробудити схожі емоціональні установки і диспозиції в інших. Щоб бути в змозі зробити це більш ефективно, він стверджує свої тривіальності відповідною мовою і говорить в драматичних і трагічних тонах про присутність людини у світі, про людську конечність, про смерть і про страх. Його мова є частина техніки для повідомлення чи пробудження афективних установок і емоцій. Отже, ми можемо сказати, що екзистенціалізм змішує тривіальність з театральністю і спеціалізує емоціональне використання мови» [Коплстон Ф. История философии. ХХ век / Пер.с англ.. П.А. Сафронова. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2002. – 269. – С. 238] [12, c. 238]. Вказані недоліки властиві не лише екзистенціалізму. І тут ми також можемо погодитися з Ф.Коплстоном, який зауважив: «Мені уявяється дуже складним знайти чіткий набір певних висловлювань, таких, які могли б допомогти відрізнити екзистенціалізм від усіх інших філософій» [12, с. 151].

То що ж очікувати від філософії в контексті відповідей на виклики соціальної еволюції – “керівництва до дії” чи задовольнятися лише “дискурсами”? Про перше мова не йде, адже маємо лише сумний досвід експериментування з утопічними ідеями. Більше того, філософи вважають «…аналіз причин провалу абсолютно всіх спроб практичного втілення в життя різних мегапроектів ідеально досконалого суспільства (…не тільки суспільства комунізму в СРСР, але й суспільства ліберальної демократії на Заході) підірвав просвітницьку віру в усемогутність Розуму» [Лук’янець В.С., Кравченко О.М, Озадовська Л.В. та ін. Науковий світогляд на зламі століть: Монографія – К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. – 288 с. – С. 15] [3, c. 15].

Що ж до споглядання та дискурсів, то тут справи йдуть краще, маємо широту й глибину корисних розрізнень різних сутностей: дійсності та уявлення про неї, об’єкта і суб’єкта, матеріального та ідеального, форми та сутності, абсолютного і відносного, абстрактного і конкретного, факту та інтерпретації, тимчасового і вічного, трансцендентального і трансцендентного, раціонального та ірраціонального, наукового і ненаукового, прагматичного і непрагматичного, морального й аморального тощо. Окрім дуальностей та дихотомій, філософія пропонує розрізняти просте у складному, елементарне у цілісному, розмаїття та єдність у множинному. Цікавими є й розрізнення різних типів раціональності – класичної, некласичної, постнекласичної та різних типів постмодернізму.

Філософські реагування на реалії перехідної епохи соціального буття виражаються мозаїкою нових понять і неологізмів, як то: “екзистенція”, “плюралізм”, “симулякри”, “меганаративи”, “постмодерність”, “постнекласична раціональність”, “мегаперспективи”, “Nonlinear science” тощо. На жаль, про розробку нової філософської парадигми – “керівництва до дії” говориться у майбутньому часі так, немовби час терпить: «Розробка нової філософії є складною цивілізаційною проблемою, участь у розв’язанні якої мають взяти представники інтелектуальної еліти всіх народів і країн світу» [Андрущенко В. Педагогічна освіта: історико-філософська рефлексія для майбутнього розвитку. Філософія освіти, № 1(6), 2007. – С. 7–15] [13, c. 7–15].

З чим входять у процес “розробки нової філософії” філософи світу? З упевненістю можна сказати лише одне – з плюралізмом та сумнівами постмодерності. Філософи, «…усвідомивши себе бранцями мегаперспективи Модерну, болісно шукають вихід з її полону. Прагнучи глянути на себе з якоїсь іншої (не обов’язково “єдино правильної”) світоглядної мегаперспективи, вони розгортають особливий філософський дискурс про нинішнє зіткнення мегаперспектив минулих епох, про перспективу “Pax Postmoderniana”» [Лук’янець В.С., Кравченко О.М, Озадовська Л.В. та ін. Науковий світогляд на зламі століть: Монографія – К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. – 288 с. С. – 21] [3, c. 21].

Продовжує поглиблюватися і протистояння між природничо-науковим знанням та гуманітарним. Хто є ініціатором цієї “моди” і чому так сталося – це окрема тема. Протиставляючи себе природознавству, гуманітарії залишаються перебувати у полоні дискурсивного філософствування. Разом з тим, вже багато що із того, що традиційно належало філософії, можна висловити більш лаконічно іншою мовою, що сформувалася у природничих та технічних науках, зокрема мовою системоаналітики та синергетики. Гуманітарії уникають редукції до простого, їх більше задовольняє множинність смислів. Звідси й випливає перебільшене сповідування плюралізму як методології. Але ж боязнь редукції до простого унеможливлює абстрагування, без якого нема синтезу по-новому, отже нема й відповідей на актуальні питання пізнання, на сучасні й очікувані виклики соціальної еволюції. Що торкається плюралізму, то його краще було б замінити принципом додатковості, що виник і є вже визнаним у природознавстві.

Отже, можна констатувати, визнаючи наявність проблеми викликів соціальної еволюції, філософія ще не пояснює їх природи з глибиною, достатньою для розробки практичних рекомендацій. Виклики, про які йде мова, є невидимими не лише для усвідомлення повсякденною свідомістю, а й для вузько орієнтованих наукових досліджень. Такою є їх перша особливість, і це може бути предметом окремого дослідження.

Що ж сьогодні можна очікувати від філософії? Якщо не програму дій, то хоча б фундамент для побудови такої програми? Схоже що реально від філософії взагалі та практичних філософій, філософії освіти, зокрема, ми можемо очікувати сьогодні лише дискурсів, широти і глибини розрізнень суттєвого у явищах і фактах дійсності. Це – лише орієнтири для подальших пошуків пізнання. Втім, слід зазначити, що це неабиякий внесок в пізнання. Візмемо до уваги хоча б оті симулякри французького соціолога, культуролога й філософа Ж.Бодріяра (1929-2007). А щодо конкретних відповідей на виклики, то вони, беззаперечно, мають бути предметом спеціальних міждисциплінарних досліджень. Сьогодні жодна із окремих наук унаслідок їх вузької спеціалізації не здатна давати достатньо повні відповіді на нагальні питання людського буття. Слід взяти до уваги, що процес пізнання в конкретних галузях науки, як правило, йде в глибину досліджуваного матеріалу, коли науковець пізнає все більше і більше про все вужче й детальніше, ніяк не пов’язуючи все з усім, як того вимагає системно-синергетична методологія досліджень. Вузькість суто філософського підходу проявляється, як ми розуміємо, насамперед в нестачі системно-синергетичного мислення, в протиставленні гуманітарних концепцій науково-природничим.

Відправним пунктом таких міждисциплінарних пошуків відповідей на виклики соціальної еволюції має стати точка зору дослідників макроеволюції [Гринин Л.Е., Марков А.В., Коротаев А.В. Макроэволюция в живой природе и обществе / Отв. Ред. Н.Н. Крадин. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2009. – 248 с.] [2], [Хайтун С.Д. Феномен человека на фоне универсальной эволюции. – М.: КомКнига, 2005. – 536 с.] [14], [Назаретян А.П. Архетип восставшего покойника как фактор социальной самоорганизации // Вопросы философии, 2002, № 11] [15], [Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема совремённости: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. – С. 3–19] [9, с. 3–19]. Разом з тим, виникає питання, наскільки широко цю тезу усвідомлюють науковці і які є приклади застосування нової методології міждисциплінарних досліджень.

 

Глава 5. Виклики минулих епох як ендо-екзогенні кризи (приклад застосування методології міждисциплінарних досліджень)

 

Аналізуючи рефлексію викликів соціальної еволюції сферою людинознавства як криз культури, глобальних проблем цивілізації, ми бачимо, що ця рефлексія відбувається в основному у формі сприйняття невідповідностей й протиріч (дисбалансів) між рівнями розвитку матеріальної і духовної культури [Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспект. Виклад курсу лекцій для студ. негуманітарних фак. Навч. посіб. – К.: Вид. ПАРАПАН, – 2002. – 112 с.] [16], [Собчик Л.Н. Проблема духовности в психологии (http://bibliopsy.narod.ru/ sobl.html)] [17], [Базыма Б.А. Социальный и духовный объекты // Глобальные проблемы человечества. Междисциплинарный научно-практический сборник. – М.: Изд-во МГУ, 2006. – 264 с. – С. 82–92] [18, c. 82–92], [Копейкин К. Бездны души и бездны мироздания // Вопросы философии, 2009, № 7. – С. 107–115] [19, c. 107–115], [Турбовский Я.С. Духовность как объект методологического рассмотрения // Педагогика, 2009, № 9. – С. 3–13] [20, c. 3–13]. Надалі доцільно конкретизувати, що мається на увазі, коли мова йде про такі невідповідності й протиріччя. Як приклад такої конкретизації заслуговують уваги позиції А.Назаретяна, наукова сфера якого – психологія, культурна антропологія та синергетика і методологію досліджень якого можна вважати міждисциплінарною [Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема совремённости: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. С. 3–19] [9, c. 3–19], [Назаретян А.П. Архетип восставшего покойника как фактор социальной самоорганизации // Вопросы философии, 2002, № 11] [15].

З точки зору сучасної науки будь-який живий організм являє собою нерівноважну відкриту систему, що розвивається, ускладнюється, для життєдіяльності якої потрібне постійне надходження ресурсів – речовини, енергії, інформації іззовні. Усі процеси у відкритій системі умовно можна поділити на ендогенні, тобто зумовлені внутрішніми причинами, і екзогенні, зумовлені зовнішніми причинами. Згідно з законом еволюційної дизфункціоналізації науки макроеволюція, механізми життєзабезпечення рано чи пізно стають контрпродуктивними, що і становить зміст кризи. Шанс на конструктивне подолання такої кризи багато в чому визначається тим, який обсяг різноманітності накопичила система для свого подальшого ускладнення з метою більш високої продуктивності антиентропійних механізмів. Як повідомляє А.Назаретян, в літературі описано п’ять таких ендо-екзогенних криз дизфункціоналізації в біологічній еволюції та не менше семи криз – в соціальній еволюції. До закономірностей загострення й подолання антропогенних криз, окрім закону еволюційної дизфункціоналізації (1) та закону необхідного різноманіття (2), автор дослідження додає закон ієрархічних компенсацій (3) та закон техно-гуманітарного балансу (4) [Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема совремённости: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. – С. 3–19] [9, c. 3–19].

Закон ієрархічних компенсацій А.Назаретяна зіставний з законом необхідної різноманітності, сформульованим У.Р.Ешбі в 1950-х роках минулого століття і уточнює його. Якщо закон необхідної різноманітності вимагає, щоб різноманітність керуючої системи була більшою, ніж різноманітність керованої системи, то загальне формулювання закону ієрархічних компенсацій виглядає так: зростання різноманітності на верхньому рівні ієрархічної організації забезпечується обмеженням різноманітності на попередніх рівнях, і навпаки – зростання різноманітності на нижньому рівні руйнує верхній рівень організації. (Обмежує – руйнує – стимулює – заохочує? Чи так це насправді в усіх ієрархічних системах, включаючи нові самоусвідомлюючі себе раціональні спільноти людей, відомі нам як ‘громадянське суспільство’ з розвиненими горизонтальними зв’язками, окрім вертикальних ієрархічних – ми тут поки що обговорювати утримаємось).

Закон техно-гуманітарного балансу відображує факт відсутності у єстві людини інстинктивних внутрішньо-видових механізмів убезпечення її від загроз застосування в станах прояву інстинкту агресії виготовлених нею інструментальних засобів. На відміну від тварин, що володіють інстинктивними механізмами захисту (“ворон ворону око не виклює”), людина набувала цей механізм в процесі соціальної еволюції поступово. На думку дослідників, Homo у філогенезі дещо не повезло: сполучення психології безоружної істоти з грізною штучною зброєю прирікало Homo habilis на самознищення. Але як мінімум одна популяція все ж вижила і дала початок новому витку еволюції людини на Землі. Випадково виниклий як захворювання, «невротичний страх перед помстою мертвого, що замінив відсутній інстинкт, послужив закваскою майбутньої духовної культури» [Назаретян, там само]. А.Назаретян та інші дослідники впевнені, що усі попередні кризи соціальної еволюції були «спровоковані перевищенням інструментальної культури над гуманітарною» і «лише й завдяки вмінню адаптувати культуру саморегуляції до майже невпинно зростаючої інструментальної могутності Homo вдалося дожити до цього часу, що, звісно, не гарантує цивілізації подальшого існування» [Назаретян, там само]. Думка цікава й глибока – з одного боку, інструментальна культура як засіб реалізації інстинктів, а, з іншого боку, компенсуюча її недоліки гуманітарна культура, що ґрунтується на усвідомленому розумі. І як результат взаємодії інстинктів і свідомості, при переході від палеоліту, епохи кам’яних виробів людської праці, впродовж тривалого часу від 2 млн. років до 10 тис. років тому, до неоліту люди поступово навчились зустрічати незнайомців з інших племен без намірів їх убити й з’їсти. Потім у війнах люди поступово навчились співчувати й припинили оцінювати успіхи своїх полководців числом убитих й обсягами руйнацій. А.Назаретян називає цей чинник відновлення техно-гуманітарного балансу “розширенням групової ідентифікації”.

Якщо досі суспільна, загальносистемна задача полягала в упорядкуванні соціального насилля, яке є невід’ємним від людського єства, шляхом виробництва різного роду групових ідеологій і поділу людей на “своїх” та “чужих”, то віднині, з прогресом техніки і зброї, стоїть задача повністю усунути насилля із людського буття. Яким чином цього досягти? Аналізуючи це питання, А.Назаретян слушно звертає увагу на те, що «в переломних фазах історії удосконалення культурних регуляторів, які забезпечували відновлення техно-гуманітарного балансу, зазвичай включало розширення групової ідентифікації».

А.І. Фет, здійснюючи паралельні дослідження і не використовуючи поняття “порушення техно-гуманітарного балансу”, розглядає замість “розширення групової ідентифікації” явище групового відбору, описане Ч.Дарвіном у його книзі “Походження людини і статевий відбір”. Автор звертає увагу: природний внутрішньо видовий відбір має дві складові – індивідуальний і груповий відбір. “Груповий відбір став головним движителем еволюції в той час, коли пряма дія позавидового оточення припинила вимагати подальших змін генома” [А.И. Фет. Инстинкты и социальное поведение. Новосибирск, изд-во “Сова”, 2008. – С. 65] [21, c. 65].

Масштаб групової ідентифікації суттєво збільшився з появою імперій, а потім і світових релігій. Однак поділ людей на “своїх” та “чужих” довго не зникав, а навіть загострювався. Так в релігійних війнах першої половини XVII століття в Центральній Європі загинуло до 90% чоловічого населення. Пізніше релігійні чинники групової ідентифікації стали частково заміщуватися національними і класовими й співіснувати з ними. Ідеологія залишалася атрибутом спільнотної свідомості, а війна атрибутом суспільного буття до ХХ ст. включно. Згадаймо дві світові війни з “патріотичним” забарвленням, “безкомпромісну” класову боротьбу в СРСР 30-х років минулого століття та готовність “будівельників комунізму в окремій країні” воювати з “демократіями” іншого світу до повної перемоги комунізму у всьому світі. А ісламізм сьогодні? Яка його роль?

“Cлід підкреслити, – зауважує Назаретян, – що до недавнього часу ідеології, рівно як і війни, залишалися не тільки незмінними, але й необхідними чинниками історичного існування й розвитку. …Ідеологія та війни відповідають не лише потребам суспільства, а також глибинним функціональним потребам людини… Аффіліація (належність до групи) й почуття захищеності, співчуття й самопожертва, подолання, жадоба безсмертя й смислу життя часто штовхають маси людей в обійми самих агресивних ідеологів і політиків. Несвідоме прагнення до гострих амбівалентних переживань, збуджуваних в атмосфері збройного конфлікту, настільки глибоко вплетено в емоційну тканину, що всі види заміщувальної активності, створені культурою (мистецтво, ритуали, спорт), досі могли лише тимчасово тормозити його актуалізацію” [Назаретян, там само, с. 16]. Отже, на думку дослідника, негентропійний механізм групової ідентифікації і відповідних йому групових ідеологій тисячоліттями виконував стабілізуючу роль.

А.І. Фет також вбачає в канібалізмі та війнах чинник прискорення еволюції ”…’метод відбору’, що реалізував себе у знищенні більш слабих груп, виявився надзвичайно эфективним і, цілком можливо, менш эфективні способи відбору не привели б до виникнення людини. Нема сенсу говорити хороше чи погане це минуле. …Груповий відбір, що створив людину, був ‘випадковим‘ експериментом природи” [Фет, с. 75].

Що є “розширення групової ідентифікації” з точки зору антропології? На чому воно базується – на інстинктах, чи на свідомості? Хоча в арсеналі людини, окрім біологічних інстинктів індивиду, присутні й соціальні інстинкти (генетичні програми), виявляється, що останніх замало, їх весь час критично не вистачає, вони менш укорінені в єстві людини, вони – в процесі перманентного формування.

Науково-технічна революція, військові та промислові технології другої половини XX століття, гранично оголивши загрозу глобальної катастрофи, затребували неконфронтаційних міждержавних коаліцій, що зрештою і врятувало цивілізацію від самознищення цього разу, обмежившись холодною війною й передчасним завершенням великого соціального експерименту в СРСР.

Чим же стурбований А.Назаретян сьогодні, аналізуючи техно-гуманітарний баланс на зламі епох? Якщо згідно з законом еволюційної дизфункціоналізації на новому етапі історії механізм групових ідеологій стає контрпродуктивним, то як бути? «Розум має перерости інерцію ідеологічного світосприйняття, інакше ідеологія знищить цивілізацію», – вважає А.Назаретян. Якщо Кант, психоаналітики і гештальтпсихологи праві щодо “апріорних ідей і вроджених гештальтів” агресивності та (квазі) релігійних конструктів у єстві людини (перше запитання), то «ми не можемо уникнути сумних висновків. А саме: є певна межа технологічному розвиткові, досягнув якого, будь-яка планетна цивілізація саморуйнується, і еволюція на Землі впритул наблизилась до цієї межі. …Відповідно, життя, культура, розум суть епіфеномени певної стадії розвитку фізичного Всесвіту, яким в принципі не належить грати в ній якусь активну роль…, а “мовчання Космосу” отримує просте банальне пояснення» [Назаретян, там само, с. 17].

А.Назаретян не бачить іншої альтернативи, аніж погодитись, що «прогрес, як завжди, принесе з собою зростаючий потік нових глобальних проблем, пов’язаних з черговим крутим віражем “відходу від єства”, розвитком генної інженерії, штучного інтелекту і т.д.». Конфлікт штучного і природного був, є і буде – так вважає дослідник. Звідси ключове питання: «Чи встигне Земна цивілізація досягнути інтелектуальної досконалості раніше, аніж сповзання до прірви стане незворотнім?» [Назаретян, там само, с. 18]. Надії покладаємо на усвідомлений розум, усвідомлену волю, які упорядковують тваринні інстинкти усередині Homo розумної.

В контексті теми викликів соціальної еволюції і відповідей на них цілком природно виникає запитання “А чи не буде техно-гуманітарний дисбаланс у загостреній формі одним із прояві тієї самої очікуваної до 2045 року Сингулярності і як нам бути?”.

Для забезпечення техно-гуманітарного балансу у майбутньому А.Назаретян пропонує такі заходи: «Стратегічну перспективу складає підвищення гуманітарного інтелекту (соціокультурної регуляції) до рівня інтелекту інструментального, а не навпаки. …Як і раніше стратегічна перспектива бачиться в культурно-психологічній притирці до зростаючих інструментальних можливостей і, відповідно, в кардинальному удосконаленні суспільної свідомості» [там само]. В цілому це вірний узагальнений теоретичний підхід, але він вимагає конкретики для практики, особливо стосовно “кардинального удосконалення суспільної свідомості” і ролі в цьому громадянського суспільства. Необхідність конкретики ми вбачаємо, перш за все, в розв’язанні задач вдосконалення людини, її самосвідомості та волі.

Втім, важко погодитись з позицією А.Назаретяна щодо акценту на подовженні конфлікту штучного і природного, який начебто є невід’ємною властивістю буття людства, конфлікту, який завжди, на думку дослідника, вимагатиме техно-гуманітарного балансу.

Техно-гуманітарний баланс, про який йшла мова, потребує уточнення, оскільки набуває іншого змісту: забезпечення психологічної гармонії між внутрішнім психологічним світом інстинктивної людини і зовнішнім світом дійсності, насамперед, соціальної дійсності. Досі інструментальна техніка посилювала ті органи тіла людини, що найтісніше пов’язані з задовольнянням її інстинктивних потреб. Віднині інструментальна техніка буде переважно посилювати ті органи тіла людини, які пов’язані з її мисленням та свідомістю. В цьому є принципова різниця між минулими та майбутніми формами техніко-гуманітарного балансу. Віднині цей баланс буде порушуватись не на кордонах держав, а усередині людських спільнот, не інстинктом агресії та технологічною зброєю, а, швидше за все – засобами впливу на мислення та свідомість одних груп людей з боку інших, диспропорціями між предметно-дієвою і системно-аналітичними формами мислення, між уявним, віртуальним світом і світом реальної дійсності (принаймні це ми вже спостерігаємо).

Чим насправді є конфлікт штучного і природного з точки зору системно-синергетичної? Пошуки відповіді доцільно розпочинати із аналізу взаємин частин та цілого між собою. Не конфлікт штучного і природного є визначальним у єстві людини, а конфлікт все більш зростаючої й динамічної складності соціального, колективного, свідомого – з одного боку, і природного, тваринного, інстинктивного, несвідомого, індивідуального – з іншого. Це конфлікт діонісійського і аполонівського начал у єстві людини, це конфлікт інстинктивного несвідомого біо зі свідомим соціо. Це дисгармонія внутрішнього, не зовсім адекватного і все більш віртуального, світу людини зі світом зовнішньої дійсності. Це також і конфлікт складного динамічного соціального цілого зі стабільним індивідуальним, частковим, ірраціональним.

Частково погоджуючись з А.Назаретяном щодо потужності інстинкту агресії та загроз цивілізації з боку інерції ідеологічної групової ідентифікації “свій-чужий”, зауважимо, на зламі епох традиційне ідеологічне світосприйняття й силове протистояння поступається першим місцем серед загроз зовсім іншим загрозам. І справа тут не в правоті чи неправоті І.Канта щодо апріорного, З.Фрейда – щодо несвідомого.

Ідеологічне світосприйняття на основі групової ідентифікації “свій-чужий” вичерпує себе з переходом на новий рівень розширення групової ідентифікації – рівень глобалізованого суспільства Землі, поступаючись першістю іншим загрозам. Віднині й політичні ідеології набувають іншого змісту – системного, загальноцивілізаційного світобачення. При цьому людина не стає простішою. Прояви її поведінки стають складнішими, і тому виникають інші проблемні дисбаланси. А щодо інстинкту агресії, то він був, є і буде присутнім у єстві людини як певний движитель її активності, глибинне джерело енергії. Інстинкт агресії проявляє себе не лише в грабунках і війнах, а й у пізнавальній активності людини. Іншими словами, у єстві людини немає нічого, що треба було б викорінити повністю. Мова має йти про гармонію усього наявного у єстві людини.

Слід зауважити, що розглядати природу і майбутніх викликів як небажане “протиріччя між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей і прагнень людини” є великим спрощенням. Адже розвиток матеріальної культури відбувається за законами соціальної еволюції, незалежно від бажань та волі людей. Це процес, який є невід’ємною частиною становлення нової цілісності – єдиного організму земної цивілізації. Цей процес можна умовно відносити до адаптації частин соціуму в процесі його еволюційного ускладнення. Формування духовних цінностей – це також процес, що належить до механізмів формування соціуму як цілісності. Він містить в собі не стільки передумови викликів у формі протиріч, скільки відповіді на виклики. В процесі соціальної еволюції, розвитку й ускладнення, йде “притирка” частин (елементів) й гармонізація їх з системним цілим. Йдеться не про небажані протиріччя, а про цілком природні процеси. Тож поняття-кліше “невідповідність між розвитком матеріальної та духовної культури”, “протиріччя між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей і прагнень людини” є умовними поняттями, що відображали особливості минулого часу, і були, швидше за все, наслідком невидимих глибинних процесів, аніж причиною всіляких негараздів. Адже ланцюг причин-наслідків…причин-наслідків в оточуючій нас дійсності не обмежується двома-трьома ланками.

Очевидно, що не групова ідентифікація на основі інстинкту приналежності “свій-чужий” і не техніко-гуманітарний баланс на основі протиставлення “природне-штучне” мають бути сьогодні предметом найбільшої уваги дослідників механізмів й проявів соціальної еволюції, а більш тонкі й досі невидимі сутності. Більш тонкі й невидимі – адже світ ускладнюється! Що саме? Наразі заслуговує уваги більш глибокий, системно-синергетичний погляд на взаємодію частин (елементів) і цілого (системи) в процесах їх еволюційного ускладнення, на роль свідомості й свідомої вольової регуляції в життєдіяльності людини як елемента суспільної цілісності. Людина не є вершиною біосоціальної еволюції на Землі, вона – лише проміжний етап!

***

В контексті подальших досліджень значення свідомості, самосвідомості та свідомоі вольової регуляціі в життєдіяльності людини як елемента суспільної цілісності заслуговує уваги й більш глибокий погляд на розшарування людей у піраміді потреб і мотивацій А.Маслоу, психолога. Піраміда – фігура, що звужується догори. Згідно з пірамідою Маслоу, основна маса сучасних людей все ще задовольняє потреби нижчих рівнів – фізіологічні (органічні) – 1-й рівень, захисту від негод – 2-й рівень, та, як соціальна тварина, інстинктивно задовольняє потребу приналежності до групи (потребу групової ідентифікації) – 3-й рівень. Найважливішим положенням моделі А.Маслоу є стверджування про те, що поки людина не задовольнить нижчу потребу, про більш високу вона не думає й не турбується. Як наслідок цього, спостерігаємо, що різниця в глибині усвідомлення громадсько-політичної та економічної реальностей навколо нас тими Homo, хто внизу піраміди й тими, хто наверху, вражає, вона величезна. І, на жаль, поки що не зменшується!

Тих, хто на вершині піраміди А.Маслоу самоактуалізується (5-й рівень), пройшовши етап поваги і самоповаги (4-ий рівень), навіть у розвинених суспільствах, за оцінкою автора моделі, ще дуже мало – до 1% від чисельності населення. Тож, виникає питання, хто є активною елітою суспільства, політичною елітою, зокрема. Питання вельми актуальне. Як нам уявляється, політичні еліти на пострадянських просторах, це, поки що, за невеликим винятком, найбільш енергійні егоїстичні представники нижчих прошарків піраміди потреб і мотивацій А.Маслоу. На користь такого висновку свідчать прості розрахунки.

Якщо виходити з припущення, що у піраміді (чи конусі) товщина кожного з п’яти прошарків однакова, то простий розрахунок дає таке співвідношення об’ємів цих прошарків відносно загального об’єму V (кількості всього населення):

 

якщо V=100%, то V1=48,8%V, V2=29,6%V, V3=15,2%V, V4=5,6%V, V5=0,8%V.

 

Ці геометричні розрахунки на моделі піраміди з основою S і об’ємом V=h*S/3 дають нам певне уявлення про структуру суспільства, зокрема, про питому вагу тих, хто задовольняє лише нижчі органічні потреби (їх все частіше в сучасній публіцистиці йменують як “біомаса”, “бидло”, “бидлобіомаса”).

Якщо, так моделюючи структуру спільноти людей, поставити президента країни В. Путіна чи В.Януковича в центр піраміди потреб і мотивацій спільноти людей (а куди ж іще?!) та подивитись, хто ж під ними нижче, то проблеми їх влади стають більш прозорими. Що ж до сучасних так званих еліт, то зрозуміло, що це не ті люди, що самоактуалізуються на вершині піраміди потреб і мотивацій. Це – активісти задовольняння нижчих (тваринних, органічних, фізіологічних) потреб сучасної людини – підприємці, “бандюки” та їх холуї. І хто винен, що структура спільноти на пострадянських теренах така?

Також стає більш зрозумілим, чого хоче-жадає основна маса спільноти людей – розвитку, модернізації, прогресу країни чи лише стабільності свого біологічного життя. Основна маса людей, звичайно, хоче лише стабільності як умови необхідної для задовольняння своїх нині актуальних потреб, потреб фізіологічних, органічних. І при чому тут ота модернізація країни та реформи, які дадуть результати через 8-10 років? Адже інстинктивні фізіологічні потреби необхідно задовольняти “тут і тепер”, вони не сприймають віддаленого майбутнього. Стає також більш зрозумілим, яка саме структура суспільства бажана для приХватизаторів загальнодержавного майна і чому ВВП України з 1990 року не збільшився ані на 0,01%.

Цікавим було б дослідити зв’язок, кореляцію розшарування людей за потребами і мотиваціями з співвідношенням у їх єстві біологічного і соціального, з співвідношенням інстинктивного егоїстичного й свідомого вольового соціального, з співвідношенням простих, предметно-дієвих видів мислення й складних, понятійних, абстрактних, логіко-системних видів мислення.

І нарешті, заслуговує уваги зв’язок структури піраміди А.Маслоу зі структурою громадянського суспільства, заслуговує уваги більш глибоке осмислення принципових відмінностей громадянського суспільства від усіх попередніх, традиційних суспільств, відмінностей, які відображують фундаментально значимий, епохальний перехід людини, поведінка якої досі визначалась (детермінувалась) в основному рефлексами, інстинктами та іншим несвідомим, на вищий рівень соціальної еволюції людини, рівень людини свідомої, вольової, системно мислячої, перехід від Homo emotion до Homo sapiens (вважаємо, що Карл Лінней помилився, передчасно назвавши сучасну йому людину sapiens, адже системного мислення у сучасної пересічної людини ще нема, а мислення предметно-дієве помітно присутнє майже у всіх ссавців і навіть у деяких птиць).

 

Глава 6. Трансгуманізм як один з напрямів сучасних поглядів на очікувані виклики соціальної еволюції й відповіді на них.

 

Торкаючись теми викликів соціальної еволюції, ніяк не можна оминути феномен трансгуманізму, який сьогодні можна вважати чи не найбільш яскравою відповіддю широкої наукової та письменницької громадськості на вибухоподібне прискорення науково-технічного прогресу.

Трансгуманізм як “раціональний і культурний рух”, “сучасний світогляд”, “актуальний напрям думок” сьогодні репрезентують такі дві міжнародні трансгуманістичні організації як Інститут Екстропії (Extropy Institute, http://www.extropy.org), заснований у 1992 році Максом Море і Томом Морроу, і Всесвітня Трансгуманістична Асоціація (World Transhumanist Association, http://www.transhumanism.com), заснована у 1998 році Ніком Бостромом і Девідом Пірсом. У багатьох країнах існують національні організації трансгуманістів, зокрема, в Росії - “Російський Трансгуманістичний Рух”, створений в 2003 році, про стан справ якого інформує сайт http://www.transhumanism-russia.ru.

Ті, хто вважає себе трансгуманістами, дають з посиланням на Ніка Бострома, засновника World Transhumanist Association, таке визначення цього “—ізму” (станом на вересень 2011 року):

«Трансгуманізм являє собою радикально новий підхід до роздумів про майбутнє, який виходить з того, що вид людини розумної не є кінцем нашої еволюції, а скоріше всього, її початком. Ми точно визначаємо це поняття як:

1. Вивчення результатів, перспектив і потенційних загроз використання науки, технологій, творчості й інших способів подолання фундаментальних обмежень людських можливостей.

2. Раціональний і культурний рух, який визнає можливість і бажаність фундаментальних змін в стані людини за допомогою досягнень розуму, особливо з використанням технологій, спрямованих на ліквідацію страждань, старіння й значне посилення розумових, фізичних і психологічних можливостей людини» [http://www.transhumanism-russia.ru /content/view/6/93/#transhumanism].

Трансгуманісти вважають себе послідовниками раціональних гуманістів Нового часу. Вступні розповіді про гуманізм на сайтах трансгуманістів розпочинаються, зазвичай, цитуванням Сократа і софістів, які першими намагались побудувати світогляд не на вірі, а на логічних розмірковуваннях, Джованні Піко делла Мірандоли, який у своєму трактаті «Мова про гідність людини» (1486) поставив питання про обов’язок людини щось собою являти, «Нового Органону» (1620) Френсіса Бекона, який запропонував нову наукову методологію емпіричних досліджень на додаток до апріорних розмірковувань. Не можна, звичайно, обійти імена десятків й сотень гуманістів Нового та Новітнього часу - Томаса Гоббса, Джона Лока, Вольтера, Імануїла Канта, Бенджаміна Франкліна та інших. Серед найбільш цитованих трансгуманістів сучасності ми бачимо сьогодні імена Еріка Дрекслера , Вернора Вінджа, Рея Курцвейла – тих авторів, які, досліджуючи процеси науково-технічного прогресу, найбільше значення надавали технологічній сингулярності й намагалися найглибше розглянути саме її наслідки [Drexler, E. 1986. The Engines of Creation: The Coming Era of Nanotechnology. Anchor Books, New York] [22], [Drexler, E. 1992. Nanosystems: Molecular Machinary, Manufacturing and Computation, John Wiley & Sons, Inc., New York] [23], [Vinge, V. “The Coming Technological Singularity: Haw to Survive in the Post-Human Era”, VISION-21 Symposium, sponsored by the NASA Lewis Research Center and the Ohio Aerospace Institute, March 1993. (Пер. рос.: www.lib.rus.ec/b/208786/read)] [5], [Kurzweil Ray. The Singularity is Near: When Humans Transcend Biology. US, Viking Adult, 2005. Pages 652. ISBN 0-670-03384-7] [8], [Kurzweil Ray. 1999. The Age of Spiritual Machines: When Computers Exceed Human Intelligence. New York: Viking Press, 1999] [24].

Сучасний трансгуманізм формує власний понятійний апарат, якому належать такі терміни як транслюдина (перехідна людина), постлюдина (вже не людина), завантаження (процес перенесення свідомості з біологічного мозку в комп’ютер), технологічна сингулярність, нанотехнології, генна інженерія, клонування та інші.

Виходячи з огляду понятійного апарату трансгуманізму, можна зазначити, що основна його увага зосереджується на технологічній сингулярності, такому очікуваному наслідку технологічної сингулярності як надпотужний штучний інтелект та на проблемі того, наскільки новітні технології будуть досяжними звичайним людям і чи не загрожуватимуть їм. Що є постлюдина (вже не людина) та як до неї ставитися – є чи не основним проблемним питанням постгуманізму. Постлюдина – це, за визначенням постгуманістів, нащадок сучасної людини, модифікований вбудованими в нього нанопристроями в такій мірі, що вже не буде людиною. Вона буде розумнішою, аніж будь-яка геніальна людина попереднього історичного часу, не буде хворіти, старіти, відчувати нудьгу тощо. Звісно, за такого підходу виникає необмежене поле для уяви й мрій, виникає безліч запитань щодо наслідків. І саме така відірваність уяви про майбутнє від реалій сьогодення нас не влаштовує в сучасному трансгуманізмі.

Вважаємо, що замість орієнтації й надій на нанотехнології на перше місце сьогодні слід ставити мобілізацію біосоціальних можливостей сучасної людини, спираючись на понятійний апарат усієї сфери сучасного людинознавства. Маємо на увазі, насамперед, такі поняття, як мікрокосм, “геологічні” напластування в біології людини усіх попередніх новоутворень Живої природи, інстинкти та інше несвідоме, добро і зло, емоції, інтуїція, уява, мислення різних видів, свідомість, самосвідомість, воля, самоактуалізація, творчість.

Щодо більш віддаленого майбутнього, то слід думати не про транс- і постлюдину з вбудованими в її тіло мікро- й наночіпами, а про біосоціальну людину-клітину більш високоорганізованого живого організму Природи, яким є народжуване в процесах глобалізації Суспільство Землі, того організму, який займе наступний щабель на сходинках біосоціальної еволюції вище Homo sapiens (Людини розумної).

Будучи впевненими, що у людини-клітини ніколи не буде потреби завантажувати у свій модернізований нанотехнологіями мозок усю свідомість Суспільства Землі, і що до такого парадоксу, коли штучний інтелект перевершить Інтелект Людства й буде імплантований в мозок окремої Homo sapiens, прогрес не дійде, ми вважаємо генеральний напрям думок трансгуманістів спрямованим не зовсім у правильному напрямі. Мимовільно виникає асоціація зі змістом українського прислів’я «Дай, Боже, нашому теляті та вовка з’їсти!».

***

Минув деякий час від того моменту, як ми почали заглиблюватись в проблему викликів Сингулярності соціальної еволюції та пошуків відповіді на них й з моменту написання перших строк популяризації вищевикладеного материалу, див. http://maxpark.com/community/1282/content/677370.

Сьогодні ЗМІ повідомляють про заснування в Росії ще одної організації паралельно громадській організації “Російський Трансгуманістичний Рух”, утвореної раніше в 2003 році, сайт http://www.transhumanism-russia.ru, організації, яка йменує себе як Стратегічний громадський рух “Росія 2045”, сайт http://www.2045.ru. У складі ініціативної групи ми бачимо тих науковців, які безпосередньо займаються дослідженнями й експериментами в галузяхи біофізики і біохімії, нейроінформатики, штучного інтелекту та медицинських технологій протезування органів людського тіла.

Значним заходом новоутвореної організації було проведення у Москві 17-20 лютого 2012 року Міжнародного конгресу “Глобальне майбутнє 2045 (Global Future 2045)”. Одним із найактивніших учасників конгресу був Реймонд Курцвейл, знаменитий американський винахідник, футуролог і автор концепції Технологічної Сингулярності, перший розробник планшетного сканера, конструктор систем розпізнавання тексту та синтезу звуків. Власне, він і задав тон і напрямок думок учасників конгресу “Global Future 2045”, див. http://www.youtube.com/watch?feature=plaer_embedded&v=VvbhlgX6jxo#!/, http://GF2045.ru, http://www.youtube.com/watch?v=ur9IEj5pg9g&feature=related/. Серед учасників конгресу ми бачимо відомих вчених і громадських діячів, серед них філософа-трансгуманіста Свамі Вішнудеванда Гірі Джі Махараджа, астрофізика А. Панова (співвтора вертикалі Снукса-Панова), доктора біологічних наук А. Фролова, філософів Д. Дубровского, А. Назаретяна, В. Стьопіна, психолога В. Петренка, письменника М. Веллера та інших.

Від України на конгресі не було нікого (?!), хоча за два роки до того ми пропонували керівництву ХНУ ім. В.Н. Каразіна розпочати відповідні дослідження викликів соціальної еволюції (письмову відповідь-відмову керівництва, складену філософом І.З.Цехмістро, де було сказано, що університет займається лише фундаментальними дослідженнями, ми зберігаємо у своєму архіві).

І до яких всновків прийшли учасники конгресу? Мова в основному йшла про можливості протезування органів людини та про Аватара, робота, яким нічим не відрізняється від людини. Говорили такоже про майбутнє, яке дуже важко прогнозувати. Виступів, співзвучних нашій позиції, ми не помітили й відреагували своїм текстом, див. матеріал «О конгрессе “GLOBAL FUTURE 2045”. Если бы я был его участником, то выступил бы с таким текстом…» на сайтах http://maxpark/community/1282/content/1297359/ та http://SamoLit.com/authors/2030/books/,

 

Глава 7. Що вважати викликами соціальної еволюції на зламі епох (уточнюємо зміст поняття)?

 

Що ж мається на увазі, коли мовимо про виклики як непередбачувані складнощі життя нинішнього покоління людей, невідомі поколінням попереднім? Звісно, мова йде про адаптацію людини до умов життєдіяльності у зовнішньому середовищі – природному фізичному, штучно створеному технічному та соціальному, що швидко змінюється, ускладнюючись [Арцишевський Р. Світоглядна освіта в умовах переходу до інформаційного суспільства // Освіта – XX століття // Шлях освіти, 2008, № 1.] [10], [Ашер Т. Духовная ресоциализация // Глобальные проблемы человечества. Междисциплинарный научно-практический сборник. – М.: Изд-во МГУ, 2006. – 264 с.] [11].

Огляд літератури й публіцистики, які відображують тему викликів, дає підстави стверджувати, що до викликів соціальної еволюції науковці людинознавчої сфери сьогодні одностайно відносять саме внутрішні глобальні проблеми цивілізації. Це такі проблеми, що виникають саме унаслідок активності людини в соціальному контексті, які час від часу постають перед нею як загальноцивілізаційні випробовування. Вивільнення ядерної енергії, експерименти на адронному колайдері та можливості генної інженерії – сьогодні чи не найбільше лякають своїми непередбачуваними наслідками. Лавиноподібне збільшення потоків інформації, що спадають на голови людей, на їх органи сприйняття й обробки інформації, хоча й не лякає ще нікого у формі “ефекту натовпу”, також заслуговує все більшої уваги.

Що торкається конкретики розрізнень і класифікації викликів соціальної еволюції, то тут однозначності ще нема. На цьому слід зосередити увагу, з цим необхідно розібратися перш ніж переходити до пошуку відповідей на очікувані виклики. Філософія, говорячи про кризи епохи на межі тисячоліть як про “глобальні проблеми сучасності”, розуміє й формулює їх як кризи культурні (цивілізаційні) – такі, що обумовлені невідповідністю між розвитком матеріальної та духовної культури [Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспект. Виклад курсу лекцій для студ. негуманітарних фак. Навч. посіб. – К.: Вид. ПАРАПАН, – 2002. – 112 с.] [16], [Собчик Л.Н. Проблема духовности в психологии (http://bibliopsy.narod.ru/sobl.html)] [17], [Базыма Б.А. Социальный и духовный объекты // Глобальные проблемы человечества. Междисциплинарный научно-практический сборник. – М.: Изд-во МГУ, 2006. – 264 с. – С. 82–92] [18], [Копейкин К. Бездны души и бездны мироздания // Вопросы философии, 2009, № 7. – С. 107–115] [19, c. 107–115], [Турбовский Я.С. Духовность как объект методологического рассмотрения // Педагогика, 2009, № 9. – С. 3–13] [20, c. 3–13, [Коплстон Ф. История философии. ХХ век / Пер.с англ.. П.А. Сафронова. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2002. – 269. – С. 151, 238] [12, c. 151, 238], [Андрущенко В. Педагогічна освіта: історико-філософська рефлексія для майбутнього розвитку. Філософія освіти, № 1(6), 2007. – С. 7–15] [13, c. 7–15]. Йдеться, зазвичай, про протиріччя між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей і прагнень людини, сформованих попередніми поколіннями. Однак, така модель викликів як протиріч між матеріальною і духовною культурою, на наш погляд, потребує уточнення. Ці дві культури, висловлюючись образно, являють собою дві сторони одної моделі і протиставляти їх не варто.

Уточнюючи поняття викликів соціальної еволюції, зазначимо, що під викликами слід розуміти не лише непередбачувані й непрогнозовані наслідки активності спільнотного організму, а й бачити, можливо, у першу чергу, синергетичні проблеми динамічної самоорганізації спільнотного організму, що розвивається в процесі еволюції по-різному, в т.ч. нелінійно й хаотично, бачити пов’язані з цим особливі проблеми адаптації людини-клітини. З точки зору системного аналізу такі виклики можна розглядати і як внутрішній збій, патологію, хворобу спільнотного організму, що функціонує без достатньо сформованого цілепокладання й зворотніх зв’язків. Людина – частина цього організму, елемент системи, і цим майже усе основне сказано. Якщо система ще недосконала, то й її елементам дискомфортно.

Стосовно внутрішніх цілей й “протиріч” суспільного організму, що перманентно формується, самоорганізується, еволюціонує, то більш адекватні відповіді на це дає сьогодні не традиційна філософія, в своїй основі дескриптивно-феноменологічна, а синергетика, що охоплює і кібернетику, і системоаналітику, і методи якої вже запозичують гуманітарні науки. Зокрема, усі проблеми так званої кризи духовності також можна розглядати й пояснювати в термінах понять синергетики. В тому числі, з позицій синергетики легко пояснюється і зміст вище згаданого давньокитайського прокляття, виникнення світових війн, хід холодної війни у другій половині ХХ століття й розвал СРСР у 1989-1991 р.р., і падіння Берлінської стіни. З позицій синергетики можна також пояснювати і нинішню ситуацію “стабільності” на пострадянських теренах – не то порядку, не то хаосу.

Сучасна людина, навіть після корекції її статусу у Всесвіті Коперніком і Фрейдом, все ще перебільшує свою значимість в Живій Природі, перебільшує силу свого Розуму. Людина не настільки є “вінцем Природи”, щоб “замовляти музику” у всіх проявах соціальної еволюції, і зрозуміло – зупинити процеси ускладнення суспільства вона не може. Виклики, що заторкують її з боку суспільного середовища, виникають й будуть виникати поза її бажаннями й волею. Разом з тим, кожна конкретна людина має вибір: давати відповіді на нові виклики самоускладнення, самоорганізації та адаптації чи ігнорувати їх впродовж свого життя. Суспільство ж в цілому не має вибору, для нього ці виклики є внутрішніми, воно не може відкладати реагування на виклики на потім, на кінець свого життя. Завжди була й буде якась частина людства, що добровільно, в силу внутрішніх спонукань до “зайвої” життєвої активності, репрезентує інтереси всього суспільства. Саме цій частині людей, назвемо їх актуалізованими (у розумінні А.Маслоу), і належить відповідати на виклики соціальної еволюції.

Філософський підхід щодо протиріч матеріальної та духовної складових людської культури (цивілізації) та системно-синергетичний підхід до аналізу відкритих еволюціонуючих систем доцільно об’єднати в більш продуктивне розуміння суспільства як живого організму, в якому люди виконують функції клітин, а окремі спільноти людей – функції органів більш складного організму. З цієї позиції протиріччя між потребами немовби стихійного розвитку матеріальної культури і духовними цінностями цивілізації виглядають як неузгодженість між “тварними” інстинктами тіла організму та усвідомленими “психікою” суспільного організму духовними цінностями.

Було б також цілком доречним ввести до використання ще одне розрізнення, розрізнення викликів і вимог до людини. Якщо викликами ми погодились вважати непередбачувані людиною наслідки соціальної еволюції, непрогнозовані наслідки активності суспільного організму, які з точки зору системного аналізу розглядаються як прояви нових потреб еволюціонуючого суспільного організму, що ускладнюється, а для людини - як непередбачувані для відкритої системи вхідні сигнали чи дії з боку зовнішньої системи (соціального середовища), то вимогами було б доцільним називати ті вже усвідомлені людиною-клітиною виклики, на які слід обов’язково реагувати, даючи їм розумні відповіді. Зазвичай вимоги спільнот людей до її членів формуються у вигляді моральних настанов чи виховного ідеалу епохи. Саме такі виклики-вимоги формують зміст духовності соціуму. Також зазначимо, що деякі відповіді на виклики соціальної еволюції можна знайти, лише з’ясувавши закони еволюції духовності, також взявши до уваги, що «еволюціонують не тільки організми, види, спільноти, соціуми і т.п.; еволюціонують і механізми еволюції» [Гринин Л.Е., Марков А.В., Коротаев А.В. Макроэволюция в живой природе и обществе / Отв. Ред. Н.Н. Крадин. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2009. – 248 с. – С. 168] [2, c. 168].

Отже, говорячи про особливості викликів, що постали перед людиною на зламі тисячоліть, на межі епох індустріальної і постіндустріальної, інформаційної, знаннєвої, ми звертаємо увагу, насамперед, на ті виклики, що виникають як результат еволюційного ускладнення суспільства і постають перед людиною як вимоги суспільства до своїх членів. Вони є вимогами цілого до елемента цілісності, або вимогами суспільного організму до окремої своєї клітини. Ці виклики адресовані 1) адаптації біосоціального організму людини до змінних умов зовнішнього середовища, насамперед, соціального середовища та 2) пізнавальній активності людей, яка ускладнюється.

Говорячи далі про зростаючу здатність актуалізованої людини відповідати на виклики й вимоги, ми будемо мати на увазі мобілізацію резервів біології людини, її психіки шляхом втручання в онтогенез свідомості людини. Саме це ми маємо на увазі, порушуючи питання про керований онтогенез свідомості людини. Таке втручання відбувається в процесі прижиттєвого набуття нею вищих форм мислення, формування її світогляду та гармонізації взаємин внутрішнього (психологічного) світу людини зі світом зовнішнім, розвиток її самосвідомості, включно формування системи внутрішньої вольової регуляції.

 

Заключення частини 1

 

Сучасна епоха небаченого раніше прискорення прогресу вважається критичною у загальному процесі еволюційного розвитку людини. Маємо на увазі нові виклики, які постають перед людиною як непередбачувані складнощі буття, невідомі попереднім поколінням й такі, розв’язання яких уникнути неможливо.

Дослідивши особливості соціальної еволюции на межі епох індустріальної і постіндустріальної, її прискорення у формі сингулярності, можемо зробити висновок, що з приходом вище згаданої “сингулярності” ми стаємо свідками якісного стрибка в трансформації біологічного виду Homo сапієнсів в клітини нового біосоціального живого організму більш високого рівня організації – об’єднаного (глобалізованого) суспільства Землі – Цивілізації Землі. Люди стають клітинами, а країни – спеціалізованими органами нового живого організму. Людству вже час враховувати цю тенденцію еволюційного розвитку і припинити заглиблюватися в екзистенційні жахи буття одинокої людини й сповідувати індивідуалізм. Адже цей процес розпочався не вчора, а мільйони років тому – ще з виникненням суспільної організації життєдіяльності птахів та вищих тварин. Цей процес прискорився з виникненням людської свідомості і завершується на наших очах оформленням нової якості, що і є, вірогідно, змістом очікуваної Сингулярності.

Питання про системоутворюючі чинники (ароморфози) формування суспільства як нового організму Живої Природи, вже достатньо глибоко й детально висвітлено дослідниками макроеволюції [Гринин Л.Е., Марков А.В., Коротаев А.В. Макроэволюция в живой природе и обществе / Отв. Ред. Н.Н. Крадин. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2009. – 248 с. – С. 30] [2, c. 30]. Більшої уваги потребує аналіз і класифікація тих якостей у єстві Homo, які набуваються у процесі соціалізації прижиттєво (онтогенез) і лише людиною як елементом спільноти. Насамперед, це символьно-понятійна свідомість як форма відображення дійсності, зокрема абстрактно-логічне системне мислення, та воля (не плутати з інстинктами!) як механізм реалізації свідомих рішень. Поза суспільством, як свідчить приклад Мауглі, ці якості у Homo не виникають. З цього робимо висновок: людина вже є елементом більш складної системи.

Уточнюючи позицію А.Назаретяна [9] та інших дослідників, стурбованих майбутньою Сингулярністю, зазначимо, що наразі здійснюється фазовий перехід, співставний за його еволюційним значенням з утворенням багатоклітинних організмів із одноклітинних. Оскільки напрям цього процесу не залежить від волі людини, ми маємо прийняти його як об’єктивну данність, тобто маємо до нього пристосовуватись, адаптуватись. Але для цього людина майбутнього має володіти більшим розмаїттям можливостей для реалізації більшої її активності як клітини соціуму, володіти більшою свободою вибору. Досягнення таких можливостей і буде проявом спроможності людини впливати на хід своєї власної біологічної еволюції, адекватно відповідати на виклики соціальної еволюції.

Що ж до майбутнього окремих людей-індивідів (1), окремих спільнот людей (народностей, націй, країн) (2) та суспільства Землі як цілісності (3), маємо виходити з того, що це різні суб‘єкт-об‘єктні “речі”. Суспільство людей Землі як нова організменна цілісність відбудеться за будь-яких умов. Кожна окрема людина має вибір залишатися такою ж як і її предки чи змінюватися, залишатися там, де народилася чи виїхати на протилежний бік земної кулі в пошуках більших можливостей, опановувати творчими видами діяльності чи репродуктивними, досягти вершин самореалізації чи бути “елітною” прислугою іншим, таким чином задовольняючи первинні фізіологічні потреби свого власного егоїзму.

Кожна окрема спільнота людей також має вибір. Спільнота якоїсь країни чи об’єднання країн у майбутньому має стати Мозком цілісного організму Цивілізації Землі, якісь спільноти стануть її руками чи ногами, а якісь увійдуть до складу cloaca, що є також вельми корисним і необхідним органом будь-якого живого організму. Саме так будуть матеріалізовані можливості окремих людей і людських спільнот впливати на хід своєї еволюції.

Отже, щодо відповідей на виклики соціальної еволюції завдання можна ставити в різних ракурсах – як відповіді окремих людей-індивидів, так і про відповіді окремих спільнот людей (народностей, націй, країн) та суспільства Землі як цілісності. Ми обмежуємось розглядом відповідей окремих людей як елементів певної цілісності. Якщо для Суспільства Землі прискорений прогрес являє собою нормальний розвиток, то для окремих людей-індивідів процес глобалізації, посилення цілістності Суспільства Землі, утворення нового живого Організму, що стоїть на щаблях еволюции вище людини, прискорений прогрес, безумовно, є виклик.

 

Запитання для повторення

1. Чим погляд птиці-орла із піднебесної височини на автомобіль, що рухається внизу по шосе, відрізняється від погляду інженера станції технічного обслуговування автотранспорту, що розташована обабіч шосе?

2. Сформулюйте відомі вам визначення поняття ‘еволюція’.

3. Коли, у яких століттях, люди почали помічати суттєві зміни в умовах їх життєдіяльності впродовж життя одного покоління?

4. Якими є характерні риси соціальної еволюції на початку ХХІ століття? Що говорять про них учені? Що ви знаєте про криву Снукса-Панова?

5. Чому пересічна людина не думає про своє майбутнє далі 3-5 років? Як пояснює цей феномен філософ Давид Дубровський?

6. Назвіть основні ознаки технологічної сингулярності?

7. Чому Сингулярність в соціальній еволюції є неминучою у ХХІ столітті?

8. Що ви знаете про Рух транс гуманістів та про Міжнародний конгрес “Global Future 2045”, що відбувся у Москві 17-20 лютого 2012 року?

9. Дайте визначення поняття “виклики соціальної еволюції”.

10. Чи можна вважати Homo sapiens (Людину розумну) вершиною еволюції Живої Природи на Землі?

 

Література до частини 1

 

1. Коротаев А.В. Введение / Социальная эволюция: факторы, закономерности, тенденции. М., Изд. “Восточная литература” РАН, 2003.

2. Гринин Л.Е., Марков А.В., Коротаев А.В. Макроэволюция в живой природе и обществе / Отв. ред. Н.Н. Крадин. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. – 248 с.

3. Лук’янець В.С., Кравченко О.М, Озадовська Л.В. та ін. Науковий світогляд на зламі століть: Монографія – К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. – 288 с.

4. Марійко С.В. Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць / Ред.: Я.В. Шрамко. Вип. 10. – Кривий Ріг, 2009, 324 – 329.

5. Vinge, V. “The Coming Technological Singularity: Haw to Survive in the Post-Human Era”, VISION-21 Symposium, sponsored by the NASA Lewis Research Center and the Ohio Aerospace Institute, March 1993. (Пер. рос.: www.lib.rus.ec/b/208786/read).

6. Snooks G.D. Why is history getting faster? Measurement and explanation // Философские науки 2005, № 4.

7. Панов А.Д. Завершение планетарного цикла эволюции? // Философские науки 2005, № 3 – 4.

8. Kurzweil Ray. The Singularity is Near: When Humans Transcend Biology. US, Viking Adult, 2005. Pages 652. ISBN 0-670-03384-7.

9. Назаретян А.П. Смыслообразование как глобальная проблема совремённости: синергетический вигляд // Вопросы философии, № 5, 2009. С. 3 – 19.

10. Арцишевський Р. Світоглядна освіта в умовах переходу до інформаційного суспільства // Освіта – XX століття // Шлях освіти, 2008, № 1.

11. Ашер Т. Духовная ресоциализация // Глобальные проблемы человечества. Междисциплинарный научно-практический сборник. – М.: Изд-во МГУ, 2006. – 264 с.

12. Коплстон Ф. История философии. ХХ век / Пер.с англ.. П.А. Сафронова. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2002. – 269.

13. Андрущенко В. Педагогічна освіта: історико-філософська рефлексія для майбутнього розвитку. Філософія освіти, № 1(6), 2007.

14. Хайтун С.Д. Феномен человека на фоне универсальной эволюции.-М.: КомКнига, 2005. – 536 с.

15. Назаретян А.П. Архетип восставшего покойника как фактор социальной самоорганизации // Вопросы философии, 2002, № 11.

16. Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспект. Виклад курсу лекцій для студ. негуманітарних фак. Навч. посіб. – К.: Вид. ПАРАПАН, – 2002. – 112 с.

17. Собчик Л.Н. Проблема духовности в психологии (http://bibliopsy.narod.ru/sobl.html).

18. Базыма Б.А. Социальный и духовный объекты // Глобальные проблемы человечества. Междисциплинарный научно-практический сборник. – М.: Изд-во МГУ, 2006. – 264 с.

19. Копейкин К. Бездны души и бездны мироздания // Вопросы философии, 2009, № 7.

20. Турбовский Я.С. Духовность как объект методологического рассмотрения // Педагогика, 2009, № 9.

21. Фет А.И. Инстинкт и социальное поведение. – Новосибирск, ИД “Сова”.

Второе издание -2008 [http://modernproblems.org.ru/capital/85-instinct1.html].

1. Drexler, E. 1986. The Engines of Creation: The Coming Era of Nanotechnology. Anchor Books, New York.

2. Drexler, E. 1992. Nanosystems: Molecular Machinary, Manufacturing and Computation, John Wiley & Sons, Inc., New York.

3. Kurzweil Ray. 1999. The Age of Spiritual Machines: When Computers Exceed Human Intelligence. New York: Viking Press, 1999.